Око тигра. У пошуках скарбiв
Уилбур Смит


Гаррi Флетчер, власник невеликого туристичного судна, що ходить уздовж берегiв Африки, випадково дiзнаеться одну таемницю… Виявляеться, у водах Мозамбiку затонув фрегат зi скарбами. Серед них – трон iндiйських царiв, прикрашений самоцвiтами й дiамантом! Мимоволi Гаррi приеднуеться до пошукiв i переходить дорогу лондонському бандитовi Меннi Резнiку i його ватазi головорiзiв. Гаррi усвiдомлюе: щойно дорогоцiнний вантаж опиниться на поверхнi – добра не жди! Часу на роздуми майже не лишилося. Вiн повинен випередити Резнiка…





Вiлбур Смiт

Око тигра

У пошуках скарбiв



Цю книжку я присвячую своiй дружинi МОГІНІЗО —

найкращому створiнню з усiх, що колись зустрiчав


ТИГРЕ! ТИГРЕ! Твоi очi

Сяють у безоднях ночi…

Досi в небесах не зник

Твiй страшний i грiзний лик.

    Вiльям Блейк



Це був один з тих сезонiв, коли риба з’явилася пiзно. Мiй човен i його команда тяжко трудилися, щодня вирушаючи далеко на пiвнiч i повертаючись до Великоi гаванi аж темноi ночi, та тiльки шостого листопада нам трапилася перша велика рибина, яка ковзала на пурпурових брижах Мозамбiцькоi течii.

На той час я вже втратив надiю напасти на рибу. Мого човна заорендував рекламний бос iз Нью-Йорка на iм’я Чак Мак-Джордж – один з моiх регулярних клiентiв, який щороку пускався в мандри до острова Сент-Мерi, долаючи шiсть тисяч миль, щоб зловити великого марлiна. Це був низенький жилавий чоловiчок, лисий, як страусове яйце, iз сивими скронями i зморшкуватим обличчям брунатноi мавпи, але з дебелими, мiцними ногами, такими незамiнними пiд час риболовлi.

Отож, коли ми, нарештi, побачили рибину, вона пливла поверх води, виграючи своiм плавцем, що був довший за людську руку й мав вигин у формi ятагана. Саме цей вигин вiдрiзняе марлiна вiд акули або дельфiна. Анджело примiтив марлiна тiеi самоi митi, що i я, проте й далi стояв на переднiй палубi, збуджено волаючи звiдти; його чорнi циганськi кучерi звисали на темнi щоки, а зуби виблискували проти яскравого тропiчного сонця.

Рибина то вихоплювалася з води, то гойдалася на хвилях, неначе величезна колода, чорна, важка й масивна; ii хвостовий плавець грацiйно повторював усi рухи спинного, аж поки вона пiрнула i вода зiмкнулася над ii широкою iскристою спиною.

Я повернувся й глянув на нижню палубу. Чаббi вже допомагав Чаковi розташовуватись у великому крiслi риболова, закрiплюючи важкi ременi й пiдбадьорюючи його, а тодi звiв очi вгору й перехопив мiй погляд.

Чаббi зневажливо скривився i сплюнув за борт – разючий контраст iз тим хвилюванням, яке охопило всiх нас. Чаббi – справжнiй здоровило, заввишки, як я, але набагато кремезнiший i витривалiший. До того ж вiн один з найзавзятiших песимiстiв у нашiй справi.

– Сором’язлива риба, – пробурчав Чаббi й сплюнув знову.

Я всмiхнувся й гукнув:

– Не зважай на його слова, Чаку! Твiй давнiй друг Гаррi допоможе тобi зловити цю рибу.

– Я маю тисячу зелених, яка пiдказуе менi, що в тебе нiчого не вийде! – крикнув Чак менi у вiдповiдь, поморщившись вiд слiпучих сонячних вiдблискiв, що ковзали по водi.

Його очi мерехтiли вiд збудження.

– А я кажу, що вийде! – пристав я на закла?д, якого не мiг собi дозволити, i зосередив усю увагу на рибi.

Чаббi, звичайно ж, мав рацiю. Пiсля мене вiн найкращий у свiтi знавець риб’ячих звичок. Цей марлiн був великий, обережний i лякливий.

П’ять разiв я кидав йому принаду, вдаючись до всiх можливих хитрощiв. Але щоразу вiн утiкав вiд мене, як тiльки я намагався скерувати навперейми йому свою «Танцiвницю».

– Чаббi, в ящику з льодом е свiжi шматки дельфiнячого м’яса. Пiдтягни гачки, i ми настромимо його! – скрикнув я в розпачi.

Начепивши м’ясо, я вiдпустив снасть, i принада попливла по хвилях, немов жива. Зловити момент, коли марлiн ковтнув ii, було неважко. Вiн неначе пiдняв своi широкi плечi, i я побачив, як зблиснуло його черево, схоже на дзеркало пiд водою.

– Клюнув! – заверещав Анджело. – Вiн клюнув!

Я доручив рибину Чаковi, коли тiльки звернуло на одинадцяту ранку. До напнутоi у водi жилки треба докладати чимало зусиль. Але мiй клопiт був iще бiльший, анiж просто зцiпити зуби й тримати важке склопластикове вудлище. Я спрямовував «Танцiвницю» слiдом за марлiном, а той шалено пручався й вiдчайдушно стрибав у водi. Нарештi Чак, умостившись у крiслi риболова, налiг на рибину, впираючись своiми дужими ногами.

Через кiлька хвилин пiсля полудня Чак таки здолав марлiна. Рибина виринула на поверхню й стала окреслювати кола, якi завдяки Чаковi щораз вужчали, аж поки ми пiдчепили ii гаком.

– Гей, Гаррi! – несподiвано вигукнув Анджело, порушивши мою задуму. – А в нас гостi!

– Про що ти, чоловiче? – спитав я.

– Сам Великий Джоннi завiтав до нас, – Анджело махнув рукою на воду. – Рибина пустила кров, i вiн це почув.

Я глянув туди, куди показав Анджело, й побачив акулу. Їi тупий плавець розтинав поверхню моря. Вона наближалася до нас, принаджена боротьбою й запахом кровi. Це був здоровезний молот.

– Тримай стерно, Анджело, – гукнув я й вiддав штурвал.

– Гаррi, якщо ти дозволиш цьому мерзотниковi зжувати мою рибину, то можеш попрощатися зi своею тисячею зелених, – пробурчав Чак, обливаючись потом у своему крiслi.

Я пiрнув у рубку, де, опустившись навколiшки, пiдняв засувки дверцят машинного вiддiлу й вiдчинив iх. Лежачи на животi, я просунув руку в люк i вхопився за прикла?д схованого там карабiна.

Повернувшись на палубу, я перевiрив, чи вiн заряджений, i переставив його на автоматичний вогонь.

– Анджело, пiдпливи-но ближче до цього Джоннi.

Перехилившись через поручнi на носi «Танцiвницi», я глянув на акулу, а Анджело тим часом пiдвiв човна майже впритул до неi. Це справдi була риба-молот – здоровезна, завдовжки з дванадцять футiв. У прозорiй водi вона видавалась якоюсь бронзовою.

Я старанно прицiлився мiж страхiтливi очi, що прикрашали потворну акулячу голову, й натис на курок.

Карабiн затрiщав, порожнi гiльзи заторохтiли по палубi, а вода вибухнула безлiччю бризок. Акула конвульсивно здригнулася: кулi влучили iй у голову, розтрощивши хрящуватий череп i розiрвавши крихiтний мозок. Вона перевернулася голiчерева й помалу почала занурюватись у воду.

– Дякую, Гаррi, – вiдiтхнув Чак у своему крiслi, досi ще спiтнiлий i червоний.

– Це належить до моiх обов’язкiв, – усмiхнувся я до нього й пiшов до штурвала, щоб змiнити Анджело.

За десять хвилин до першоi Чак почав витягати марлiна, вимучивши його так, що велика рибина перекинулася набiк, насилу ворушачи перевтомленим хвостом i спазматично хапаючи повiтря. Їi помутнiле око було завбiльшки зi стигле яблуко, а довге тiло пульсувало й вигравало тисячею вiдтiнкiв срiбла, золота й королiвського пурпуру.

– Тепер обережно, Чаббi! – гукнув я, надiвши рукавичку й пiдтягаючи рибу якнайближче до Чаббi, який тримав уже напоготовi сталевий гак.

Чаббi презирливо зблиснув на мене очима, дорiкаючи менi, певно, тим, що, коли я ще був безпритульником у лондонських нетрях, вiн уже настромляв на гарпун здоровезних риб.

– Зачекай, поки коток розмотаеться, – дав я ще одну пораду, щоб допекти йому.

Чаббi гидливо скривив губи.

Хвиля пiдняла рибу ближче до нас, вiдкривши ii широкi груди, якi срiблилися мiж вiдстовбурчених плавцiв.

– Ну-бо! – скрикнув я, i Чаббi затопив у риб’яче тiло сталевий гак.

Рибина забилася в агонii посеред бiлоi пiни, обсипавши нас бризками морськоi води.

На Адмiралтейському причалi я повiсив марлiна на стрiлу портового крана. Бенджамiн, наглядач причалу, пiдписав сертифiкат, пiдтвердивши, що риба, яку ми зловили, важить вiсiмсот сiмнадцять фунтiв. І хоч яскравi флуоресцентнi барви трохи зблякли i злилися в каламутно-чорний колiр смертi, проте риб’яча туша вражала своiми розмiрами – чотирнадцять футiв i шiсть дюймiв вiд носа до кiнчика роздвоеного, наче в ластiвки, хвоста.

«Мiстер Гаррi повiсив на пристанi справжнього Мойсея», – таку чутку рознесли по вулицях босоногi хлопчаки, й остров’яни, вхопившись за чудовий привiд утекти з роботи, прибiгли на причал, щоб помилуватися фантастичним уловом.

Чутка долетiла аж до урядового палацу, що стояв на крутiй скелi, i президентський «лендровер» зi строкатим прапорцем на капотi прогуркотiв по звивистiй дорозi. Проклавши собi носом шлях крiзь натовп, автомобiль зупинився, i з нього вийшов поважний чоловiк. До незалежностi Годфрi Бiдл був единим адвокатом на Сент-Мерi. Вiн народився на островi, а освiту здобув у Лондонi.

– Мiстере Гаррi, оце справдi дивовижний екземпляр! – захоплено вигукнув вiн.

Ця велетенська рибина могла б посприяти розквiтовi туристичного бiзнесу на Сент-Мерi, i президент приiхав, щоб особисто потиснути мою руку. Як усi президенти в цiй частинi свiту, вiн завжди намагався бути на висотi.

– Дякую вам, мiстере президент!

Навiть у капелюсi з високим наголовком вiн ледве дiставав менi до пахов. Сьогоднi президент був просто симфонiею в чорному: чорний шерстяний костюм, чорнi лакованi черевики, шкiра кольору виполiруваного антрациту i лише двi смужки напрочуд бiлого, кучерявого волосся, що закручувалося навколо вух.

– Ви справдi заслуговуете на привiтання!

Президент Бiдл танцював вiд збудження, i я зрозумiв, що цього сезону мене знову запрошуватимуть на врочистi обiди в урядовий будинок. Щоб домогтися такого становища, менi знадобився рiк, ба навiть два. Одначе президент таки визнав мене за уродженця острова. Я нiби зробився одним з його дiтей, дiставши вiдповiднi привiлеi.

Фред Кокер пiд’iхав на своему катафалку з усiм фотографiчним спорядженням. Поки вiн прилаштовував триногу й накривався чорною тканиною, щоб навести на нас свою допотопну фотокамеру, ми позували бiля величезноi рибини. Чак стояв у центрi, тримаючи в руках вудлище, а ми згуртувалися навколо нього, склавши руки на грудях, як футбольна команда. Анджело i я всмiхалися, а Чаббi скорчив страхiтливу гримасу, дивлячись в об’ектив. Фотографiя мала прикрасити мою нову рекламну брошуру: вiддана команда i безстрашний шкiпер, волосся вибиваеться з-пiд капелюха, розстебнута сорочка, масивнi м’язи та усмiшки. Це допоможе привабити багатьох у наступному сезонi.

Я домовився, щоб рибину примiстили в холодильнику ананасового складу, а тим часом надумав продати ii компанii «Ровленд вордс» i доправити до Лондона з наступним рефрижератором. Анджело й Чаббi я послав терти палубу «Танцiвницi» й наповнити ii баки на заправцi компанii «Шелл», що була на протилежному боцi гаванi. Потiм вони мали вiдвести човна на якiрну стоя?нку.

Коли ми з Чаком примостилися в кабiнi мого старенького, пошарпаного пiкапа, Чаббi пригнувся й прошепотiв менi на вухо: «Гаррi, а як там щодо моеi премii?…» Я вже твердо знав, про що вiн хоче мене попросити, бо це повторювалося раз у раз.

– Мiсiс Чаббi не слiд про це знати, так? – закiнчив я за нього.

– Авжеж, не слiд, – вiдказав вiн похмурим голосом i зсунув на потилицю свого брудного, пропахлого морем кашкета.


* * *

Другого ранку о дев’ятiй годинi я посадив Чака на лiтак i всю дорогу назад, iдучи з плато, спiвав та вiтав клаксоном свого пошарпаного «форда» острiвних дiвчат, якi працювали на ананасових плантацiях. Вони випростувалися, даруючи менi осяйнi усмiшки з-пiд своiх крислатих бриликiв, i махали менi вслiд руками.

У бюро подорожей Фреда Кокера я обмiняв одержанi вiд Чака американськi дорожнi чеки, запекло поторгувавшись iз власником закладу. Фред був у своему парадному вбраннi – фрак i чорна краватка. Опiвднi на нього чекав похорон. Фотокамера й тринога тепер мали перепочинок, а фотограф обернувся на трунаря. Похоронна контора Кокера була з протилежного боку його туристичноi агенцii й виходила на широку алею. Фред послуговувався катафалком i тодi, коли треба було привезти туристiв: перед цим вiн акуратно змiнював рекламнi написи на своему автомобiлi, а замiсть лав для трун у кузовi ставив стiльцi.

Я вiддавав в оренду свого човна через його посередництво, i вiн забирав своi десять вiдсоткiв з моiх дорожнiх чекiв. Крiм того, вiн був моiм страховим агентом i щороку вираховував з мене страховий внесок за «Танцiвницю», перш нiж ретельно звести баланс. Я також старанно перевiряв усi суми, бо хоч Фред i схожий на шкiльного вчителя – високий, тонкий i акуратно вдягнений, проте в ньому тече багато острiвноi кровi, яка не лише надае йому природноi смаглявостi, а й робить його схильним до махiнацiй у касовiй книзi, невiдомих навiть професiоналам.

Фред терпляче чекав, поки я все перевiрю, анiтрохи не ображаючись, i коли я запхав пачку банкнот у свою задню кишеню, вiн, зблиснувши золотим пенсне, сказав менi тоном нiжного батька:

– Мiстере Гаррi, не забудьте: завтра прибувають вашi новi клiенти.

– Усе гаразд, мiстере Кокер. Не турбуйтеся, моя команда буде в найкращiй формi.

– Але вони вже сидять у «Лордi Нелсонi», – тонко натякнув вiн.

Фред мiцно тримае руку на пульсi острова.

– Мiстере Кокер, я керую човном, а не товариством тверезостi. Не турбуйтеся, – повторив я й пiдвiвся. – Нiхто ще не помер вiд перепою.

Я перетнув Дрейк-стрит i зайшов до крамницi Едварда, де мене зустрiли як героя. Ма Еддi власною особою вийшла з-за прилавка й пригорнула мене до своiх теплих пружних грудей.

– Мiстере Гаррi, – промовила вона з лагiдною приязню, – я ходила на причал подивитися на рибу, яку ви вчора спiймали.

Потiм вона обернулась i, все ще обiймаючи мене, гукнула до однiеi з дiвчат, якi працювали за прилавком:

– Ширлi, принеси мiстеровi Гаррi смачного холодного пива, ти мене чуеш?

Я дiстав свою пачку грошей. Вродливi остров’янки, побачивши iх, защебетали, як горобцi, а Ма Еддi закотила очi й пригорнула мене мiцнiше.

– Скiльки я вам винен, мiсiс Еддi?

Вiд червня до листопада тривае довгий мертвий сезон, коли риба не пiдпливае до нашого острова, i Ма Еддi допомагае менi перебути цей голодний час. Я схилився над прилавком з кухлем пива в руцi, вибираючи потрiбнi менi товари й милуючись нiжками дiвчат, якi у своiх мiнi-спiдничках раз по раз сходили по щаблях драбини вгору, щоб зняти для мене щось iз полиць. Старий Гаррi завжди почуваеться добре й упевнено з тугою пачкою зелених у заднiй кишенi.

Потiм я рушив на заправку компанii «Шелл». Менеджер зустрiв мене в дверях свого офiсу, розташованого мiж великих срiблястих цистерн з пальним.

– Вiтаю, Гаррi, я виглядав тебе весь ранок. Начальство давно допiкае менi твоiм неоплаченим рахунком.

– Бiльше виглядати не треба, брате, – сказав я йому.

«Танцiвниця», як i бiльшiсть вродливих жiнок, була надто дорогою полюбовницею, тож коли я знову залiз у свiй пiкап, пачка зелених у моiй кишенi помiтно потоншала.

Моi хлопцi чекали на мене в садку «Лорда Нелсона», де подавали пиво. Острiв дуже пишаеться своiми зв’язками з Королiвським флотом, дарма що вже давно не належить до британських володiнь i шостий рiк утiшаеться незалежнiстю; але довгi двiстi рокiв перед тим вiн був базою британського флоту.

Вiдкритий бар прикрашали старi картини давно померлих художникiв. На тих картинах красувалися великi кораблi, що пливли протокою чи стояли на якорi у Великiй гаванi бiля Адмiралтейського причалу. Були серед них i вiйськовi лiнкори, i торговi судна «Джона й компанii», якi робили тут короткий перепочинок, перш нiж вирушити далi на пiвдень – до мису Доброi Надii й Атлантичного океану.

Острiв Сент-Мерi так i не забув анi свого мiсця в iсторii, анi адмiралiв, анi могутнiх кораблiв, що зупинялися тут. «Лорд Нелсон» – пародiя на колишню велич острова, але я цiную його занепалу, побляклу елегантнiсть та вiдданiсть минувшинi бiльше за ту потвору зi скла й бетону, що ii «Гiлтон» збудував над самiсiнькою гаванню.

Чаббi та його жiнка сидiли поруч на лавi пiд найдальшою стiною, обое в недiльному вбраннi, i тiльки воно, до речi, й допомагало iх розрiзнити: на Чаббi був костюм-трiйка, куплений ще на весiлля, тож де-не-де вже бракувало кiлькох гудзикiв, а тi, що залишились, ледь трималися, на головi в нього сидiв морський кашкет, облiплений зусiбiч кристалами солi й обляпаний риб’ячою кров’ю, тодi як його дружина була в довгiй чорнiй сукнi з важкоi вовни, добряче вилинялiй та позеленiлiй з часом, i в чорних зашнурованих доверху черевиках. Що ж до iхнiх облич, то вони були майже однаковi, кольору темно-брунатного дерева, от тiльки Чаббi щойно поголився, а його жiнка мала рiденькi вусики.

– Вiтаю вас, мiсiс Чаббi, як вам ведеться? – запитав я.

– Дякую, мiстере Гаррi, все гаразд.

– То, може, ви зi мною вип’ете?

– Хiба тiльки трохи помаранчевого джину, мiстере Гаррi, i кухоль пива, щоб його розбавити.

Поки мiсiс Чаббi цмулила солодкий трунок, я вiдлiчив iй у руку чоловiкову платню. Вона мовчки ворушила губами, рахуючи грошi разом зi мною. Чаббi з тривогою стежив за нами, i я знов i знов чудувався, як йому щастило цi всi роки приховувати вiд неi премiальнi.

Мiсiс Чаббi випила свое пиво, i пiна ще бiльше пiдкреслила ii вусики.

– Я пiду, мiстере Гаррi.

Вона велично пiдвелася й випливла з подвiр’я. Я почекав, поки вона зверне на Фробiшер-стрит, i тицьнув Чаббi пiд столом його премiальнi. Вiдтак ми разом пiшли до закритого бару.

Анджело обсiли двое дiвчат, а одна вмостилася в нього на колiнах. Його шовкова чорна сорочка була розстебнута аж до пояса, оголивши блискучi м’язи грудей. Джинси прилягали до тiла дуже щiльно, не залишаючи сумнiвiв щодо його статi, а на ногах були саморобнi, начищенi до блиску ковбойськi чоботи. Вiн намастив волосся жиром i зачесав його назад у манерi молодого Преслi. Його усмiшка сяяла на всю залу, наче софiт, i коли я видав йому платню, вiн запхав кожнiй дiвцi по банкнотi у викот блузки.

– Ану, Елеоноро, сядь-но ти на колiна до Гаррi, але обережно, бо вiн у нас досi дiвич – тож, гляди, не зроби йому боляче, ти мене зрозумiла?

Вiн весело зареготав i повернувся до Чаббi.

– Гей, Чаббi, припини отак увесь час хихотiти, немов дурник, ти мене чуеш? Не виставляй себе йолопом!

Чаббi став ще похмурiший, його обличчя збрижилося, наче морда в бульдога.

– Бармене, дай-но старому Чаббi випити. Може, тодi вiн перестане хихотiти, як телепень.

Десь о четвертiй пополуднi Анджело прогнав своiх дiвок i залишився сам, поставивши склянку перед собою. Поряд з ним лежав його рибальський нiж, гострий, як бритва, зловiсно виблискуючи проти свiтла. Анджело щось бурмотiв сам до себе, глибоко поринувши в алкогольну меланхолiю. Час вiд часу вiн великим пальцем перевiряв лезо свого ножа й ковзав гнiвним поглядом по кiмнатi. Нiхто не звертав на нього уваги.

Чаббi сидiв по другий бiк вiд мене й усмiхався, немов велика коричнева жаба, виставивши рядок неприродно бiлих зубiв з рожевими пластмасовими яснами.

– Гаррi, – звернувся до мене Чаббi, обхопивши мою шию мускулястою рукою. – Ти хороший хлопець, Гаррi. Знаеш, зараз я скажу тобi те, чого нiколи ранiше не казав, – вiн замислено похитав головою, збираючись виголосити слова, що iх промовляв завжди, коли одержував вiд мене платню. – Гаррi, я тебе люблю. Я люблю тебе бiльше, нiж свого рiдного брата.

Я зняв з Чаббi заяложеного кашкета й легенько погладив вершок його лисоi брунатноi голови.

– Ох, ти мiй любий блондинчику з матовою лисиною! – сказав я йому.

Вiн на якусь мить вiдсахнувся вiд мене, а тодi вибухнув гучним смiхом. Регiт був такий заразливий, що ми не змогли спинитися, навiть коли пiдiйшов Фред Кокер i сiв за наш стiл. Вiн поправив свое пенсне й манiрно промовив:

– Мiстере Гаррi, я щойно одержав термiнове послання з Лондона. Вашi клiенти скасували свое замовлення.

Я перестав смiятися й вигукнув:

– Що за чортiвня! Два тижнi без замовникiв у самiсiнький розпал сезону i якiсь жалюгiднi двi сотнi доларiв пенi! Мiстере Кокер, ви мусите знайти менi нових клiентiв.

У моiй кишенi залишилося тiльки три сотнi доларiв з тих, що сплатив менi Чак.

– Ви мусите знайти менi нових клiентiв, – повторив я.

Тим часом Анджело зняв угору свого ножа й глибоко загнав у стiльницю. Одначе нiхто не звернув на нього уваги, i вiн знову похмуро роззирнувся по залi.

– Я спробую, – сказав Фред Кокер. – Але, боюся, вже трохи пiзно.

– Зателеграфуйте тим клiентам, яким ми ранiше вiдмовили.

– А хто заплатить за телеграми? – делiкатно запитав Фред.

– До бiса, я заплачу.

Вiн кивнув i вийшов з бару. Я почув, як за стiною загуркотiв катафалк.

– Не турбуйся, Гаррi, – сказав Чаббi. – Я однаково тебе люблю, чоловiче.

Зненацька Анджело знемiгся сном. Вiн упав уперед, дзвiнко стукнувшись лобом у стiл. Я повернув його голову так, щоб вiн не захлинувся розлитим на столi питвом, уклав ножа в пiхви й прибрав зi столу пачку грошей, що на неi вже накинули оком дiвчата, якi сновигали поблизу.

Чаббi замовив нову порцiю питва й замурмотiв якусь матроську пiсню з мiсцевого репертуару, а я поринув у роздуми. Здаеться, я знову втрапив у фiнансову скруту. Господи, як я ненавиджу грошi, або, точнiше кажучи, нестачу iх. Зрештою, цi два тижнi покажуть, чи переживу я зi своею «Танцiвницею» мертвий сезон, чи менi таки доведеться вiдмовитися вiд своiх добрих намiрiв, знову взявшись до нiчноi роботи. Хай йому бiс, якщо нам однаково цього не минути, то краще розпочати все саме тепер. Я розпущу чутку, що старий Гаррi на мiлинi й готовий до справи. Дiйшовши такого висновку, я знову вiдчув, як вiд ризику приемно напружилися моi нерви. Два тижнi не конче сидiти без дiла.

Я пiдхопив пiсню Чаббi, хоч i не був певен, що спiваю те саме, що й вiн, бо коли я закiнчував приспiв, Чаббi його тiльки починав. Саме ця музична незграйнiсть, либонь, i привернула до нас увагу доглядачiв закону. На Сент-Мерi це iнспектор i четверо його помiчникiв. До речi, цих п’ятьох цiлком досить для нашого острова. Крiм численних сексуальних розваг з неповнолiтнiми й нечастих побоiв дружин, тут не було злочинностi в повному розумiннi цього слова.

Інспектор Пiтер Дейлi – молодик з русявими вусами, яскравим англiйським рум’янцем на гладеньких щоках i ясно-голубими очима, посадженими близько, наче в каналiзацiйного щура – був одягнутий в однострiй британськоi колонiальноi полiцii: на головi кашкет зi срiбною кокардою й блискучим шкiряним дашком, тикова сорочка, випрасувана так ретельно, що аж стиха поскрипувала, коли вiн iшов, шкiряний ремiнь i портупея вiд Сема Брауна. У руках вiн тримав обтягнутий шкiрою кийок. Якби не зелено-жовтi погони острова Сент-Мерi, його можна було б уважати за гордiсть Британськоi iмперii, але тi, хто носив цю форму, зазнали краху разом з iмперiею.

– Мiстере Флетчер, – сказав вiн, трохи схилившись над нашим столом i злегка махаючи кийком, – сподiваюся, що сьогоднi вночi ми не матимемо проблем.

– Сер, – пiдказав я йому.

Інспектор Дейлi i я нiколи не були друзями: я не люблю грубiянiв, а також тих, хто, обiймаючи вiдповiдальну посаду, мае звичай збiльшувати свою пристойну платню всiлякими хабарами та поборами. Колись вiн привласнив чимало моiх зароблених тяжкою працею грошей, i це було його непрощенним грiхом. Вiн зцiпив губи пiд своiми русявими вусами, i обличчя йому почервонiло ще бiльше.

– Сер, – неохоче промовив вiн.

Справдi, в далекому минулому ми з Чаббi перебрали мiру хлоп’ячих веселощiв, тiшачись першим великим уловом, одначе це не давало права iнспекторовi Дейлi розмовляти з нами таким тоном. До того ж вiн лише тимчасово жив тут, пiдписавши трирiчну угоду, i я знав вiд самого президента, що ii не подовжать.

– Інспекторе, чи справедливе мое припущення, що це мiсце належить громадi i анi я, анi моi друзi не порушуемо меж чиеiсь власностi?

– Ваша правда.

– Чи маю я також слушнiсть, стверджуючи, що спiвати мелодiйнi й пристойнi пiснi в громадському мiсцi – не злочин?

– Так, але…

– Інспекторе, забирайтеся звiдси, – сказав я йому досить люб’язним тоном.

На мить вiн замулявся, глянувши на Чаббi й на мене. Ми обидва досить кремезнi хлопцi, а ще вiн помiтив, як у наших очах спалахнули недобрi вогники, i, либонь, дуже пошкодував, що при ньому не було його помiчникiв.

– Я наглядатиму за вами, – сказав вiн i, чiпляючись за свою гiднiсть, немов жебрак за своi лахи, покинув нас.

– Чаббi, ти спiваеш, як янгол, – сказав я.

Той вiдповiв менi радiсним поглядом.

– Гаррi, я замовлю тобi ще одну чарочку.

Фред Кокер прийшов саме вчасно, щоб знову приеднатися до нашоi компанii. Вiн цмулив пиво й лаймовий сiк, вiд чого мiй шлунок трохи збунтувався, проте його звiстка неабияк потiшила мене.

– Мiстере Гаррi, я знайшов вам клiентiв.

– Мiстере Кокер, я вас люблю.

– А я тебе люблю, – сказав Чаббi.

Але у глибинi душi я вiдчув легке розчарування, бо вже приготувався до чергового нiчного вояжу.

– Коли вони приiздять? – запитав я.

– Вони вже тут – чекали на мене в моему офiсi, коли я повернувся.

– Ви не жартуете?

– Їм вiдоме ваше iм’я i те, що вашi першi клiенти вiдмовилися. Мабуть, вони прилетiли тим самим лiтаком, який доправив пошту.

Думки моi тодi трохи плуталися, а то я неодмiнно здивувався б такому збiговi – однi вiдмовилися, а другi де й узялися.

– Вони зупинилися в «Гiлтонi».

– То менi забрати iх просто звiдти?

– Нi, вони зустрiнуться з вами на Адмiралтейському причалi завтра о десятiй ранку.


* * *

Я був радий, що замовники призначили зустрiч на таку пiзню годину. Того ранку команда «Танцiвницi» складалася з самих зомбi. Анджело стогнав, i його обличчя бурiло щоразу, коли вiн нахилявся, щоб пiдняти моток мотузки чи вудлище, а Чаббi, змокрiлий вiд алкогольного поту, мав жахливий вираз обличчя. За весь ранок вiн не промовив i слова. У мене теж настрiй був препаскудний. «Танцiвниця» погойдувалася на хвилях бiля причалу, а я стояв, перехилившись через поручнi мiсточка. Очi менi були затуленi найтемнiшими скельцями окулярiв фiрми «Поляроiд», i, хоч шкiра на моiй головi дуже свербiла, я не скидав кашкета, бо боявся разом з ним зняти й скальп.

Єдине на островi таксi, «сiтроен» шiстдесят другого року, проiхало по Дрейк-стрит i зупинилося коло пристанi, висадивши моiх нових клiентiв. Їх було двое, а я чекав на трьох, адже Кокер казав саме про трьох. Вони рушили по брукованому причалу, йдучи плiч-о-плiч, i я, поволi випростуючись, спостерiгав за ними. Я вiдчував, як моя фiзична немiч розвiваеться й вiдлiтае кудись, а на змiну iй приходить вiдчуття пригод, наливаючи силою все тiло; по спинi, потилицi й руках менi пробiгли мурашки.

Один з чоловiкiв був високий i йшов легкою, пружною ходою професiйного атлета. Кашкета на головi вiн не мав, а його свiтло-руде волосся акуратно приховувало ранню лисину, що просвiчувала рожевим кольором. Вiн був тонкий у талii та стегнах i весь час тримався насторожi. Певно, тiльки цим словом i можна було передати ту напругу, яку вiн випромiнював.

Такого впiзнаеш з першого разу. Це був чоловiк, схильний до насильства. Клубок м’язiв, справжнiй боець, як сказали б у певних колах. І байдуже, по який бiк закону вiн виявляв свою майстернiсть – чи то пильнував порядку, чи то порушував його. Поява цього типа не вiщувала нiчого доброго. Я не сподiвався, що така баракуда коли-небудь борознитиме чистi води бiля острова Сент-Мерi. Вiд цих невтiшних думок менi похололо в животi. Я швидко перевiв погляд на другого. Не можу сказати, що той справив на мене таке ж прикре враження: гостроту його рис дещо пом’якшували вiк i зовнiшнiй вигляд, але це аж нiяк не суперечило моему переконанню, що нам буде непереливки.

«Ох i щастить тобi, Гаррi, – гiрко подумав я. – Така компанiя на додачу до похмiлля».

Тепер стало зрозумiло, що всiм орудував старший з них. Вiн ступав на пiвкроку попереду, а молодший i вищий мав це за честь. Був вiн трохи старший вiд мене, рокiв до сорока. Над поясом з крокодилячоi шкiри вже випинало черевце, а щелепа обросла м’ясом, одначе, б’юсь об заклад, зачiску йому зробили в Лондонi на Бонд-стрит. Сорочка фiрми «Салко», а на ногах – легкi шкiрянi черевики вiд «Гуччi». Годi було сумнiватися, якого вiн рангу. Ідучи причалом, той чоловiк кiлька разiв витер пiдборiддя й верхню губу бiлою хусточкою, i я помiтив на його мiзинцi дiамант, щось iз два карати, вправлений у звичайну золоту каблучку. Годинник на його зап’ястку теж був золотий – мабуть, вiд «Ланвена» або «Пiаже».

– Флетчер? – запитав вiн, зупинившись навпроти мене.

Очi в нього були, наче в тхора, i скидалися на чорнi намистини. Очi хижака, блискучi, але без тепла. З’ясувалося, що цей чоловiк старший, нiж я припускав: мабуть, вiн фарбував волосся, щоб приховати сивину. Шкiра на його щоках була неприродно напнута, i я помiтив шрами вiд пластичноi операцii бiля самiсiньких коренiв волосся. Отже, вiн пiдтягав шкiру на обличчi. «Чванькуватий тип», – вiдзначив я подумки.

Це був старий вояк, що пройшов шлях вiд рядового до командних висот. Вiн, безперечно, був мозок компанii, а чоловiк, який iшов за ним, – ii м’язами. Хтось вислав на завдання свою ударну команду, i я раптом зрозумiв, чому моi першi клiенти вiдмовилися вiд своеi черги.

Телефонний дзвiнок, а потiм i вiзит цих двох людей мiг будь-кого вiдохотити ловити марлiна. Але з переляку iхнi попередники, мабуть, завдали собi чималих збиткiв, поступившись своiм незаперечним правом.

– Мiстере Матерсон? Пiдiймайтеся на борт, – промовив я, анiтрохи не сумнiваючись, що вони найняли мого човна не для рибноi ловлi, одначе поклав собi й знаку не подавати про це, аж поки зрозумiю, чого вiд них можна сподiватися, а тодi запiзнiло додав: – Сер.

Мускулястий чолов’яга стрибнув униз, на палубу, приземлившись м’яко, наче кiт, i я побачив, як згорнутий на його руцi плащ важко гойднувся: мабуть, у кишенi лежало щось масивне. Вiн обернувся до нас, випнувши щелепу, й усiх перебiг очима.

Анджело зблиснув подобою своеi знаменитоi усмiшки й козирнув:

– Ласкаво просимо, сер.

Похмуре обличчя Чаббi на мить прояснiло, i вiн промурмотiв щось схоже на лайку, але це теж було, певно, теплим привiтанням. Мускулястий чоловiк не звернув на нас жодноi уваги й обернувся, щоб допомогти Матерсоновi спуститися на палубу. Якийсь час той стояв i чекав, поки його охоронець оглядав салон «Танцiвницi». Нарештi Матерсон зайшов досередини, i я рушив за ним.

Наша вiтальня розкiшно вмебльована – не менш як на сто двадцять п’ять тисяч зелених. Кондицiонер пом’якшив тут уранiшню спеку, i Матерсон зiтхнув з полегкiстю. Вiн знову втер собi обличчя, вмостившись в одному з м’яких крiсел.

– Це Майк Гатрi, – вiдрекомендував вiн свого супутника, який сновигав по салону з погрозливим, суворим виразом обличчя, зазирав у всi закутки й вiдчиняв дверi, вочевидь намагаючись догодити своему зверхниковi.

– Приемно познайомитися, мiстере Гатрi, – сказав я, всмiхаючись з усiею своею хлоп’ячою чарiвнiстю, але той лише махнув рукою й навiть не глянув на мене.

– Хочете випити, джентльмени? – запитав я, вiдчиняючи буфет з напоями.

Обидва налили собi кока-коли, проте менi кортiло випити чогось мiцного, щоб вiдiйти вiд шоку та похмiлля. Перший ковток холодного пива повернув мене до життя.

– Отже, джентльмени, я можу запропонувати вам цiкаве морське полювання. Лише вчора я зловив чудовий екземпляр, i все свiдчить про те, що на нас чекае великий успiх…

Майк Гатрi ступив до мене й пильно подивився в мое обличчя. Вiн мав зеленi очi з брунатними цятками, схожi на домотканий твiд.

– Здаеться, я вже тебе десь бачив.

– Не думаю, що мав приемнiсть зустрiчатися з вами.

– Ти хлопець лондонський, хiба нi? – помiтив вiн мiй акцент.

– Я покинув нашу столицю дуже давно, приятелю, – всмiхнувся я вiд вуха до вуха.

Гатрi не вiдповiв на мою усмiшку й сiв на стiлець навпроти мене, поклавши руки на стiл мiж нами долонями вниз. Вiн не вiдривав вiд мене погляду. Мiцний горiшок, дуже мiцний.

– Боюся, що сьогоднi вже надто пiзно, – весело белькотiв я. – Якщо ви хочете порибалити у водах Мозамбiку, ми повиннi покинути гавань о шостiй. Але можемо вийти в море й завтра вранцi.

Матерсон урвав мое базiкання.

– Переглянь цей список, Флетчере, i скажи нам, чого в тебе немае.

Вiн подав менi згорнутий аркуш паперу, i я подивився на стовпчики, написанi рукою. Це було приладдя для рятувальних робiт та пiдводного плавання з аквалангом.

– То ви, джентльмени, не зацiкавленi у риболовлi?

Старого Гаррi вельми здивувала й спантеличила ця неймовiрна обставина.

– Ми хочемо зробити невеличке дослiдження.

Я стенув плечима.

– Хто платить, той i замовляе музику. Ми до ваших послуг.

– Ти маеш це спорядження?

– Майже все.

У мертвий сезон я допомагаю з прокатом аквалангiв. Певна рiч, за помiрну платню. Тож маю повний набiр пiдводного спорядження й компресор для аквалангiв у машинному вiддiлi «Танцiвницi».

– У мене нема хiба що повiтряних мiхiв i стiльки мотуззя…

– Ти можеш це все роздобути?

– Звiсно.

Ма Еддi мае дуже багато корабельного начиння, а батько Анджело вмiе робити вiтрила. Вiн змайстрував би й повiтрянi мiхи за кiлька годин.

– Гаразд, тодi роздобудь усе.

Я кивнув.

– Коли ви хочете виiхати?

– Завтра вранцi. З нами буде ще один чоловiк.

– Сподiваюся, мiстер Кокер попередив вас, що я беру за своi послуги по п’ятсот доларiв за день i окрему суму за додаткове обладнання?

Матерсон нахилив голову i, здаеться, хотiв пiдвестися.

– Чи ви згоднi заплатити невеличкий аванс? – обережно запитав я.

Вони обидва неначе застигли. Я пiдбадьорливо усмiхнувся:

– Ми пережили тривалу й голодну зиму, мiстере Матерсон, а менi треба купити спорядження, що його ви замовили, й заповнити баки пальним.

Матерсон дiстав свого гаманця й вiдрахував три сотнi фунтiв п’ятiрками. А потiм сказав своiм лагiдним муркотливим голосом:

– Нам не потрiбна твоя команда, Флетчере. Ми втрьох упораемося з судном.

Я був приголомшений, бо не чекав такого розвитку подiй.

– Вони мають одержати повну платню, якщо ви вiдмовляетеся вiд iхнiх послуг. Я не можу знизити розцiнок.

Майк Гатрi все ще сидiв навпроти мене i тепер нахилився вперед.

– Ти чув, що тобi сказано, Флетчере? Негайно прожени своiх чорнопиких з човна, – сказав вiн лагiдним голосом.

Я акуратно згорнув пачку п’ятифунтових банкнот i поклав iх у нагрудну кишеню, а потiм знову подивився на Гатрi. Його реакцiя була дуже швидка: вiн напружився, i я вперше помiтив бодай якийсь вираз у його холодних поцяткованих очах. Це було передчуття. Вiн знав, що зачепив мене, i сподiвався, що я вiдповiм йому тим самим. Вiн хотiв роздратувати мене. Його руки все ще лежали на столi долонями вниз. Я уявив собi, з якою б насолодою схопив його мiзинцi й переломив iх навпiл, немов сирнi палички. Я знав, що зможу це зробити, перш нiж вiн устигне поворухнутися, i ця думка давала менi велику втiху, бо я неабияк розгнiвався. У мене небагато друзiв, але я дорожу тими, що е.

– Ти чув, що я сказав, хлопче? – просичав Гатрi.

Я знову розплився у своiй дурнуватiй усмiшцi, яка химерно застигла на обличчi.

– Так, сер, – сказав я. – Мiстере Гатрi, ви платите грошi, тож можете вимагати все, що вам заманеться.

Я мало не задихнувся, вимовляючи цi слова.

Гатрi вiдкинувся назад на своему стiльцi, i я побачив, що вiн розчарований. Цей клубок м’язiв явно впивався своiми вчинками, i я тодi подумав, що менi, мабуть, доведеться вбити його. Це припущення тiшило мене, i я сяяв усмiшкою.

Матерсон спостерiгав за нами своiми блискучими очицями. Його цiкавiсть була холодна, мов у науковця, що дослiджуе лабораторнi зразки. Вiн побачив, що конфронтацii вдалось уникнути, i його голос знову став лагiдним i муркотливим.

– Дуже добре, Флетчере, – вiн пiдступив до столу. – Наготуй це все спорядження й чекай на нас тут о восьмiй ранку.

Вони покинули борт, а я зостався допивати пиво. Можливо, причиною було похмiлля, але мене опанувало лихе передчуття. Либонь, усе ж краще залишити Чаббi й Анджело на березi. І я пiшов iм про це сказати.

– Нашi клiенти дуже дивнi, та нiчого не вдiеш. Вони мають якусь велику таемницю, тому ви залишитеся на березi.

Заправивши компресором акваланг, ми зiйшли з «Танцiвницi» на причал. Я подався до Ма Еддi, а Анджело з Чаббi понiс мiй рисунок повiтряних мiхiв до майстернi свого батька.

Мiхи були готовi на четверту годину, i я приiхав по них своiм «фордом». Вiдвiзши на судно, я поклав iх разом з вiтрилами пiд сидiння в кубрику. Потiм я цiлу годину перевiряв клапани аквалангiв та iнше спорядження.

Коли сонце схилилося на захiд, я поставив «Танцiвницю» на якiр i вже наготувався повернутися на берег у шлюпцi, аж тут менi сяйнула одна думка. Я знову пiшов у рубку й пiдняв засувки дверцят машинного вiддiлу.

Дiставши зi схованки карабiн, я зарядив його, поставив на автоматичний вогонь, натис на запобiжник i повiсив назад.


* * *

Перед смерком я взяв свою стару сiть i побрiв через лагуну до головного рифу. Пiд блискучою водною гладiнню, що розкинулася передi мною, виграючи в промiннi призахiдного сонця всiма вiдтiнками мiдi й вогню, я помiтив якусь метушню й упевненим, енергiйним рухом закинув свою сiть уперед. Вона наповнилася повiтрям, як парашут, i, окресливши широке коло, опустилася на табунець смугастоi кефалi. Я смикнув за мотузку, i сiть над ним зiмкнулася. Менi пощастило спiймати п’ять великих срiблястих рибин завдовжки з мою руку, якi заплуталися в грубому намоклому плетивi.

Я пiдсмажив двi з них на жару й повечеряв ними на верандi своеi хатини. Вони були смачнiшi за форель з гiрськоi рiчки. Пiсля вечерi я налив собi другу порцiю вiскi й сидiв у задумi аж до самiсiнькоi темряви.

Зазвичай о цiй порi острiв огортае мене глибоким супокоем, i я, здаеться, починаю розумiти, навiщо людина взагалi живе на свiтi. Проте цього вечора мене пойняло зовсiм iнше почуття. Я був розлючений. На островi з’явилися непроханi гостi, а з ними й зараза, яка може згубити всiх нас. П’ять рокiв тому я втiк вiд неi, повiривши, що знайшов безпечне мiсце. Та в глибинi душi, якщо чесно, я вiдчув приемне збудження. Знову на мене чекае ризикована справа. Я ще не знав, що саме поставлено на кiн, але був певен, що ставки високi i моi супротивники – небезпечнi хлопцi.

Мене знову винесло на криву стежку. Ту саму, що ii я обрав собi ще в сiмнадцять рокiв, коли, свiдомо вiдмовившись вiд призначеноi унiверситетськоi стипендii, втiк iз сирiтського притулку святого Стефана в пiвнiчному Лондонi i, збрехавши про свiй вiк, завербувався в матроси китобiйного судна, яке вирушало до Антарктики. Там, на краю вiчноi криги, я втратив останнiй потяг до академiчного життя. Коли грошi, заробленi на пiвднi, скiнчились, я завербувався в батальйон спецiальноi служби, де мене навчили, що насильство й раптова смерть можуть бути мистецтвом. Я вправлявся в цьому мистецтвi у Малайзii та В’етнамi, а згодом у Конго та Бiафрi, аж поки одного дня у якомусь глухому, загубленому в джунглях сiльцi, де палахкотiли накритi соломою хати, посилаючи клуби чорного, як дьоготь, диму в чисте бронзове небо, а мухи з оглушливим дзижчанням синiми хмарами злiталися на трупи, вiдчув непереборну огиду до цього ремесла й вирiшив його покинути.

У Пiвденнiй Атлантицi я полюбив море, i тепер хотiв оселитися десь коло нього, щоб погойдуватися в човнi довгими спокiйними вечорами.

Але де взяти на це грошi? Багато грошей. Здобути iх я мiг лише своiм колишнiм мистецтвом.

«Це буде востанне», – подумав я i спланував усе дуже ретельно. Менi був потрiбен помiчник, i я обрав хлопця, з яким знався ще в Конго. Удвох ми викрали цiнну колекцiю з Британського музею нумiзматологii на Белгрейв-сквер. Три тисячi рiдкiсних золотих монет, якi легко вмiстилися в портфель середнього розмiру: монети доби римських кесарiв та вiзантiйських iмператорiв, монети перших держав Америки й монети англiйських королiв, флорини й леопарди Едуарда ІІІ, шляхетнi профiлi Генрiхiв i янголи Едуарда ІV, потрiйнi соверени та двадцятишилiнговi золотi юнiти, монети часiв Генрiха VІІІ i п’ятифунтовi монети Георга ІІІ та Вiкторii. Словом, три тисячi монет, якi коштували не менш як два мiльйони доларiв, навiть якщо продати iх на чорному ринку.

Тодi я припустився своеi першоi помилки: як професiйний злочинець я довiрився iншому злочинцевi. Я знайшов свого партнера в арабському готелi в Бейрутi, перекинувся з ним кiлькома мiцними слiвцями й запитав, нарештi, куди вiн подiв портфель з монетами. У вiдповiдь той вихопив з-пiд матраца «берету» тридцять восьмого калiбру. Зчинилася бiйка, яка закiнчилася для мого партнера зламаною шиею. Це була помилка. Я не хотiв убивати того чоловiка, але ще бiльше я не хотiв, щоб вiн убив мене. Я повiсив табличку «ПРОШУ НЕ ТУРБУВАТИ» на дверi його номера i найближчим рейсом вилетiв з мiста. За десять днiв полiцiя знайшла портфель з монетами в бюро забутих речей на станцii Педдiнгтон. Про цю подiю повiдомили першi сторiнки всiх британських газет.

Другу спробу я зробив на виставцi дiамантiв в Амстердамi. Кепсько вивчивши схему електронноi сигналiзацii, я перетнув непомiтний промiнь. Озброенi агенти в цивiльному одязi, яких найняли органiзатори виставки, кинулися вперед, а назустрiч iм вiд головного входу поспiшали озброенi полiцiанти. Вийшла непогана вистава зi стрiляниною, а тим часом неозброений Гаррi Флетчер пiд голоснi крики та вiдлуння пострiлiв розчинився в нiчнiй темрявi.

Я вже був десь на пiвдорозi до аеропорту «Шипгол», коли протиборчi сторони таки здогадалися припинити вогонь, одначе сталося це досить пiзно – сержанта голландськоi полiцii смертельно поранили в груди.

Я сидiв, тривожно гризучи собi нiгтi та випиваючи незлiченнi кухлi пива в готелi «Голiдей-Інн» неподалiк Цюрихського аеропорту, i стежив на телеекранi, як боровся за життя хоробрий сержант. Я з огидою думав про можливiсть ще одного такого фатального випадку на своiй совiстi й урочисто заприсягся собi: якщо полiцiант помре, менi не буде мiсця пiд сонцем.

Проте голландський сержант вижив, i коли лiкарi, нарештi, повiдомили, що його життю нiчого вже не загрожуе, я вiдчув за того доглядача закону величезну гордiсть. А коли почув, що його пiдвищили до заступника iнспектора й нагородили премiею в п’ять тисяч крон, то переконав себе, що став хрещеним батьком його успiху й заслуговую на вiчну сержантову подяку.

Та все ж двi невдачi прикро вразили мене, i я влаштувався iнструктором у школi найманцiв, де пiвроку мiркував над своiм майбутнiм. А потiм надумав зробити ще одну спробу.

Цього разу я пiдготувався якнайретельнiше. Я виiхав до Пiвденноi Африки, де, зваживши на мiй досвiд, мене взяли на посаду оператора у фiрмi, яка вiдповiдала за перевезення золотих зливкiв з Пiвденноафриканського резервного банку в Преторii до заморських краiн. Близько року я керував транспортуванням вантажiв, що коштували мiльйони доларiв, i досконало опанував систему. Найслабшим мiсцем, як я з’ясував, був Рим. Але менi знову була потрiбна допомога. Тепер я звернувся до професiоналiв i призначив таку цiну, щоб iм було вигiднiше заплатити ii, анiж позбутися мене. Отак я вбезпечив себе вiд зради.

Усе минулося гладко, як я й спланував. Жертв не було: нiкому не прострелили грудей i не розтрощили черепа. Ми просто замiнили частину вантажу ящиками з оливом. А тодi переправили двi з половиною тонни золота через швейцарський кордон у фургонi, що перевозив меблi.

У Базелi, сидячи в приватних апартаментах якогось банкiра, прикрашених дорогим антикварiатом, над бистрими й широкими водами Рейну, по якому велично пливли бiлi лебедi, моi партнери розплатилися зi мною. Меннi Резнiк перевiв на мiй таемний рахунок сто п’ятдесят тисяч фунтiв i приязно засмiявся:

– Ти повернешся, Гаррi, – ти вiдчув смак кровi й неодмiнно повернешся. Добре вiдпочинь, а тодi повертайся до мене знову, якщо придумаеш таку справу, як ця.

Проте вiн помилився. Я не повернувся. Я заорендував автомобiль i поiхав до Цюриха, звiдки вилетiв до Парижа, в Орлi. Там, у туалетнiй кiмнатi, я зголив бороду й узяв теку з камери схову, де лежав паспорт на iм’я Гаролда Делвiлла Флетчера. Потiм рейсом компанii «Пан-Америкен» я добувся до Австралii, в Сiдней.

«Танцiвниця» коштувала менi сто двадцять п’ять тисяч фунтiв стерлiнгiв, i я, завантаживши ii канiстрами з пальним, доплив до острова Сент-Мерi, подолавши двi тисячi миль. У тiй подорожi ми полюбили одне одного.

На Сент-Мерi я купив собi двадцять п’ять акрiв спокою i власними руками збудував хатину на чотири кiмнати, з солом’яною стрiхою та широкою верандою, що була оточена пальмами й нависала над бiлим пляжем. Якщо не брати до уваги тих випадкiв, коли менi доводилося вирушати в нiчнi подорожi, я бiльше не збивався з прямоi стежки.

Було вже пiзно, коли я вирвався з полону спогадiв. У мiсячному сяйвi приплив наступав на бiлий пiщаний берег, а я, нарештi, повернувся в дiм, уклався в лiжко й заснув мiцним, невинним сном.


* * *

На другий день моi клiенти прибули вчасно. Чарлi Матерсон додержав своеi обiцянки. Товариство вийшло з таксi коло причалу, а я тим часом запустив обидва двигуни «Танцiвницi», на носi й кормi, – i вони лагiдно замурчали.

Я дивився, як наближаеться та компанiя, зосередивши увагу на третьому ii учасниковi. Вiн був зовсiм не такий, яким я сподiвався його побачити. Високий i худий, з широким приязним обличчям i темним м’яким волоссям. На вiдмiну вiд тих двох, обличчя й руки в нього були засмаглi, а зуби – великi й дуже бiлi. Мав вiн на собi джинсовi шорти й бiлу сорочку. В око впадали його широкi плечi й могутнi руки, тож я вiдразу зрозумiв, хто користуватиметься спорядженням для пiдводного плавання.

З його плеча звисала велика зелена сумка. Хлопець нiс ii напрочуд легко, хоч було видно, що вона досить важка. Вiн весело перемовлявся з двома своiми компаньйонами, якi вiдповiдали йому дуже коротко. Вони йшли обабiч нього, наче конвойники.

Хлопець глянув на мене, коли вони порiвнялися з «Танцiвницею», i я побачив, що вiн молодий i сповнений енергii. У ньому вгадувалося нетерпiння, збудження, неначе то був я сам, але на десять рокiв молодший.

– Привiт, – легко й по-дружньому всмiхнувся вiн до мене, i я побачив перед собою надзвичайно вродливого юнака.

– Привiт, – вiдповiв я, вподобавши його з першого погляду й чудуючись, як вiн знайшов собi мiсце серед цiеi вовчоi зграi.

Пiд моею орудою ми знялися з якоря, i з цiеi нехитроi вправи я зрозумiв, що хлопець – единий серед них, хто може давати раду невеличким суднам.

Коли ми вийшли з гаванi, вiн i Матерсон пiднялися на мiсток. Матерсон трохи почервонiв i засапався вiд незвичноi напруги. Вiн вiдрекомендував новачка.

– Це Джиммi, – сказав вiн менi, звiвши дух.

Ми потисли один одному руки. На вигляд йому було трохи бiльш як двадцять рокiв. Придивившись зблизька, я не знайшов пiдстав мiняти свое перше враження про нього. Вiн мав спокiйний погляд сiрих очей, а потиск його руки був твердий i сухий.

– Ваша «Танцiвниця» чудова, шкiпере, – сказав вiн менi, неначе похвалив перед матiр’ю ii дитину.

– Атож, вона непогана дiвчина.

– Скiльки вона завдовжки – сорок чотири чи сорок п’ять футiв?

– Сорок п’ять, – вiдповiв я.

Цей хлопець подобався менi дедалi бiльше.

– Джиммi даватиме тобi вказiвки, – сказав менi Матерсон. – Ти коритимешся його наказам.

– Гаразд, – сказав я, а Джиммi трохи почервонiв пiд своею засмагою.

– Ідеться не про накази, мiстере Флетчер. Я лише пояснюватиму вам, куди ми хочемо потрапити.

– Добре, Джиммi, я доправлю вас туди.

– Коли ми вiдiйдемо вiд острова, ви, будь ласка, звернiть на захiд.

– І яку вiдстань ви хочете пройти в тому напрямку? – запитав я.

– Ми хочемо пройти вздовж африканського узбережжя, – докинув Матерсон.

– Намiр у вас цiкавий, – сказав я. – Але хiба ви не знаете, що африканцi аж нiяк не вiтають чужих кораблiв?

– Ми триматимемося далеко вiд суходолу.

Я на мить замислився, думаючи, чи не повернутися менi до Адмiралтейського причалу й не висадити всю цю компанiю на берег.

– Де ви хочете пiдiйти до узбережжя – на пiвнiч чи на пiвдень вiд гирла рiчки?

– На пiвнiч, – сказав Джиммi, i це в моiх очах трохи змiнило справу на краще.

На пiвдень вiд рiчки узбережжя патрулюють гелiкоптери, i не дай боже сунути носа в тi територiальнi води. Я нiзащо не пiшов би туди вдень.

На пiвнiч вiд рiчки берегова охорона не така активна. Вона мае там лише один патрульний човен у Зiнбаллi, та коли його двигуни справнi – а таке бувае лише кiлька днiв на тиждень, – тодi його команда майже втрачае розум вiд мiцноi пальмовоi горiлки, яку там женуть майже всi. А коли справнi i двигуни, i команда, то iхнiй човен однаково не може набрати швидкостi, бiльшоi за п’ятнадцять вузлiв, тодi як «Танцiвниця» – якщо ii, звiсно, гарненько попросити – може розiгнатися й до двадцяти двох.

Ще одна перевага полягае в тому, що я можу провести «Танцiвницю» крiзь лабiринт прибережних рифiв та острiвцiв навiть найтемнiшоi ночi, пiд бурхливим мусоном, а командир патрульного човна, як менi вiдомо, уникае таких екстравагантностей. Вiн i в сонячний день, за цiлковитого безвiтря волiе плавати лише в Зiнбалльськiй затоцi. Подейкують, що теперiшнiй командир дуже страждае вiд морськоi хвороби i свое нинiшне призначення дiстав лише тому, що його вiдiслали якнайдалi вiд столицi, де вiн, бувши мiнiстром в урядi, вскочив у неприемну iсторiю, пов’язану зi зникненням великих сум iноземноi допомоги.

На мiй погляд, вiн був iдеальною кандидатурою на цю посаду.

– Гаразд, – сказав я, обернувшись до Матерсона. – Але, боюся, те, про що ви просите, коштуватиме вам ще двi з половиною сотнi доларiв на день. За ризик треба платити.

– Боюся, що й справдi треба, – лагiдно вiдповiв вiн.

Я провiв «Танцiвницю» недалеко вiд маяка на Устричному мисi.

Був ясний сонячний ранок, на чисте небо напливали хмаринки, зависаючи над кожною групою острiвцiв i створюючи великi стовпи слiпучого бiлого свiтла.

Потужний натиск пасатiв, якi мчали над океаном, уривався, зустрiвшись iз бастiоном африканського материка. Ми йшли просто в протоку, i рiдкiснi пориви вiтру вкривали ясно-зеленi води темними брижами або здiймали на них бiле шумовиння. «Танцiвниця» любила такi хвилi: на них можна було стрибати й грацiйно крутити задком.

– Ви чогось шукаете чи просто милуетеся краевидом? – запитав я, нiби мимохiдь.

Джиммi вже був обернувся, щоб вiдповiсти менi, i його сiрi очi схвильовано зблиснули, тiльки-но вiн розтулив рота.

– Просто милуемося краевидом, – урвав його Матерсон з холодними нотками в голосi й застережливим виразом обличчя.

Джиммi вiдразу стулив рота.

– Я знаю цi води. Знаю тут кожен острiвець, кожен риф. Я мiг би допомогти вам заощадити багато часу… i трохи грошей.

– Це дуже добре з твого боку, – Матерсон подякував менi з ядучою iронiею. – Проте, гадаю, ми впораемося й самi.

– Що ж, як скажете, – стенув я плечима.

Матерсон подивився на Джиммi й нахилив голову, давши зрозумiти, щоб той iшов за ним до кубрика. Вони постояли бiля поручнiв, де Матерсон спокiйно, але твердо дорiкав йому чимсь хвилини зо двi. Я побачив, що Джиммi густо почервонiв: вираз на його обличчi змiнився, i вiн по-хлоп’ячому надувся. Було зрозумiло: Матерсон прочитав йому нотацiю щодо секретностi та безпеки.

Коли Джиммi повернувся на мiсток, то клекотiв гнiвом, i я вперше помiтив тверду лiнiю його щелепи. «Вiн не просто приемний хлопець», – подумав я.

Вочевидь за наказом Матерсона з кубрика вийшов здоровило Гатрi й поставив велике м’яке крiсло риболова так, щоб бачити все, що вiдбуваеться на мiсточку. Вiн розкинувся на ньому, але, навiть розслабившись, був схожий на леопарда, завжди готового до стрибка. Вiн стежив за нами, поклавши одну ногу на пiдлокiтник. Пiджак iз чимсь важким у кишенi лежав, згорнутий у нього на колiнах.

«Щасливий корабель», – подумки захихотiв я i повiв «Танцiвницю» помiж острiвцями, обираючи курс у чистiй зеленiй водi, де, наче лихi страховища, причаiлися рифи, а острiвцi були оточенi смугами бiлоснiжного коралового пiску i вкритi темною густою рослиннiстю, над якою височiли пальми, ворушачи гiллям вiд слабких струменiв пасатного вiтру.

Увесь довгий день ми плавали навмання, i я намагався вловити бодай якийсь натяк на мету наших пошукiв. Одначе Джиммi, пам’ятаючи Матерсонову догану, був стриманий i похмурий. Вiн дiстав iз сумки адмiралтейську мапу великого масштабу i, час вiд часу питаючи мене, де ми перебуваемо, просив змiнити курс.

І хоч на його мапi не було жодних позначок, я зрозумiв: нас цiкавить територiя п’ятнадцять на тридцять миль, що простяглася на пiвнiч вiд численних гирл Ровуми, за шiстнадцять миль вiд берега. На цiй площi – близько трьохсот островiв розмiрами вiд кiлькох акрiв до багатьох квадратних миль. Якраз ота величезна копиця сiна, де слiд знайти голку.

Я був цiлком задоволений з того, що сидiв на капiтанському мiстку i спокiйно плив по морських хвилях, вiдчуваючи пiд собою розмiрене гойдання своеi любоi «Танцiвницi» й милуючись морськими рибами та птахами.

Майк Гатрi вивернувся в крiслi риболова, i крiзь його рiдке волосся рожевим неоновим сяйвом почала просвiчувати шкiра голови.

«Пiдсмажуйся, мерзотнику», – радiсно думав я, не маючи намiру застерiгати його вiд тропiчного сонця, пiд яким вiн просидiв аж до смерку, коли ми поспiшили додому.

Назавтра, вiдчуваючи страшеннi муки, вiн намастив свое розпухле червоне обличчя бiлим жиром, а голову накрив широкою ганчiркою. Одне слово, морда в Гатрi палала, як прожектор океанського лайнера.

Перед полуднем другого дня менi стало нудно. Джиммi був поганий компаньйон: хоч до нього трохи й повернувся добрий настрiй, та вiн так дбав про конспiрацiю, що думав тридцять секунд навiть перед тим, як погодитися випити фiлiжанку кави.

Менi кортiло зробити щось iстотне. Наприклад, наловити риби собi на обiд. Тож, побачивши, як величезнi рибини переслiдують табунець сардин попереду нас, я вiддав стерно Джиммi.

– Просто тримай «Танцiвницю» в цьому напрямку, – сказав я йому й пiрнув у кубрик.

Гатрi стомлено стежив за мною; його обличчя досi було розпухлим i червоним. Я заглянув у салон i побачив, що Матерсон, стоячи коло вiдчиненого буфета, змiшуе для себе джин з тонiком. Одержуючи сiмсот п’ятдесят баксiв на день, я не мав до нього претензii. Вiн не виходив iз салону вже два днi.

Повернувшись до скриньки зi снастями, я вибрав двi вудки й закинув iх у воду. Ми йшли навперейми табунцю сардин. Я зловив одну з великих рибин, що полювали на нього, й витяг ii на палубу. Вона пiдстрибувала вгору й виблискувала золотом проти сонця.

Я згорнув вудки й поклав iх на мiсце, а тодi, нагостривши лезо свого важкого рибальського ножа й розiтнувши риб’яче черево вiд хвоста аж до зябер, дiстав жменю нутрощiв i викинув iх за борт.

Тут-таки двое мартинiв, що ширяли над нами, жадiбно скрикнули й кинулися на здобич. Їхнiй крик привабив iнших, i за мить ми опинилися в гущинi оглушливого галасу й ляпання крил.

Одначе той гамiр був не такий гучний, щоб я не почув, як щось клацнуло позад мене. Я непомильно впiзнав той звук, – звук, що його видае зведений курок револьвера. Моi рухи були суто iнстинктивнi. Не роздумуючи, я мiцно стис свого рибальського ножа в правiй руцi, приготувавшись метнути його, а тодi рвучко обернувся й нахилився до палуби, пiдiгнувши лiву ногу й опустивши лiву руку. Тим часом моя права рука мимоволi знялася вгору, i я мало не метнув ножа тiеi самоi митi, коли мiшень чiтко окреслилася передi мною.

Майк Гатрi тримав у правiй руцi великий автоматичний пiстолет. То була давня морська зброя сорок п’ятого калiбру. Убивча сила, що може так продiрявити людськi груди, що крiзь них проiде лондонське таксi.

Лише двi речi врятували Гатрi вiд того, що я не приколов його до спинки крiсла довгим i важким лезом свого рибальського ножа. По-перше, пiстолет сорок п’ятого калiбру був нацiлений не на мене, а по-друге, комiчний вираз розгубленостi на його почервонiлому обличчi.

Я стримав свою руку величезним зусиллям волi, i ми витрiщилися один на одного. Вiн зрозумiв, як близько пiдiйшов до фатальноi межi, i усмiшка, що з’явилася на його обпалених сонцем губах, була тремка й непереконлива. Я випростався й устромив ножа в колоду, на якiй зазвичай сiчуть принаду.

– Зроби таку ласку, – сказав я йому спокiйно, – не грайся цiею штукою в мене за спиною.

Вiн знову хвалькувато й брутально засмiявся, а тодi, обкрутившись на крiслi, нацiлився кудись поверх корми й двiчi випалив. Пострiли гучно ляснули, перекривши навiть гудiння двигунiв «Танцiвницi», а вiтер швидко розвiяв запах пороху. Два мартини обернулися на мiсиво з кровi й пiр’я: важкi кулi розiрвали iх на клаптi. Решта зграi з панiчними криками кинулася врозтiч. Те, як пострiли розшматували птахiв, не залишало сумнiвiв: Гатрi зарядив свiй пiстолет розривними кулями, набагато страшнiшими за звичайнi.

Вiн вiдкинув волосся назад, щоб подивитися на мене, i дмухнув у дуло пiстолета, як Джон Вейн.[1 - Джон Вейн (1907–1979) – американський актор, що його називали «королем вестернiв».] Важка зброя була йому за iграшку.

– Чудова робота, – похвалив я його й повернувся до сходiв, якi вели на мiсток.

Але тiеi ж митi в дверях кубрика з’явився Матерсон з келишком джину в руцi i, коли я його проминав, сказав спокiйно своiм лагiдним муркотливим голосом:

– Тепер я знаю, хто ти такий. Нас непокоiло, що ти видався нам знайомим.

Я витрiщився на нього, а вiн, глянувши повз мене, крикнув, звертаючись до Гатрi:

– Ти тепер знаеш, хто вiн, чи нi?

Гатрi похитав головою. Я подумав, що вiн не довiряе своему голосовi.

– Вiн мав тодi бороду. Пригадай полiцiйну фотографiю.

– Ісусе! – вигукнув Гатрi. – Гаррi Брюс!

Я був трохи приголомшений, почувши свое колишне прiзвище пiсля стiлькох рокiв. Менi здавалося, що його забули навiки.

– Рим, – сказав Матерсон. – Крадiжка золота.

– Вiн його органiзував, – Гатрi клацнув пальцями. – Я був певен, що знаю його. Мене збила з пантелику борода.

– Гадаю, ви, джентльмени, сплутали мене з кимсь iншим, – сказав я, силкуючись зберiгати спокiй, але мiй мозок почав шалено обмiрковувати цю нову iнформацiю.

Вони бачили полiцiйну фотографiю – де? Вони слуги закону чи тi, що по той його бiк? Менi був потрiбен час, щоб подумати, i я пiднявся на мiсток.

– Пробачте, – промурмотiв Джиммi, коли я взяв у нього стерно. – Я мусив застерегти вас, що вiн озброений.

– Атож, – пiдтвердив я. – Не завадило б.

Думки гарячково стрибали в моiй головi. Перше, що спадало на розум, мене знову тягло на криву стежку… Їх треба позбутися. Вони виявили мою схованку, вдерлися в мое спокiйне життя, i е лише один надiйний спосiб. Я зазирнув до кубрика, але Матерсон i Гатрi спустилися нижче.

З ними мае статися нещасливий випадок: на малому човнi для новачкiв – це природна рiч. Їх неодмiнно треба позбутися. Я подивився на Джиммi, i вiн усмiхнувся до мене.

– У вас швидка реакцiя, – сказав вiн. – Майк мало не обмочився з переляку, бо був упевнений, що нiж устромиться йому в горлянку.

«А що менi робити з хлопцем? – запитав я себе. – Якщо я приберу iнших двох, то доведеться позбутися i його». І мене раптом пойняла така сама нудота, яку я вперше вiдчув багато рокiв тому в сiльцi у Бiафрi.

– З вами все гаразд, шкiпере? – швидко запитав Джиммi, бо йому не сподобався вираз мого обличчя.

– Зi мною все гаразд, Джиме, – вiдповiв я. – Пiди принеси нам бляшанку пива.

Поки вiн був унизу, я надумав таке. Ми укладемо угоду. Я був певен: вони не захочуть, щоб про iхню справу стало вiдомо всiм i кожному. Ми обмiняемо таемницю на таемницю. Можливо, вони дiйшли такоi ж думки.

Я заблокував стерно i спокiйно перейшов у куток мiстка, намагаючись ступати так, щоб моiх крокiв не було чути внизу. Там виходила труба вентилятора, що гнав свiже повiтря до салону. Я давно виявив, що вона непогано доносила звуки нагору.

Проте ефективнiсть цього слухового пристрою залежала вiд кiлькох чинникiв, насамперед вiд сили й напрямку вiтру та позицii мовця.

Вiтер вiяв у мiй бiк. Його пориви час вiд часу вдиралися в трубу вентилятора й заглушали уривки розмови, яка вiдбувалася в салонi. Проте Джиммi, певно, стояв пiд самiсiнькою вентиляцiйною трубою, бо його голос, коли вщухав вiтер, долинав до мене чiтко й виразно.

– Чому ви не запитаете в нього тепер?

Вiдповiдi я не розчув, бо зашумiв вiтер, а як вiн стих, то до мене знову долетiли слова Джиммi:

– Якщо ви зробите це сьогоднi, то куди ви… – вiтер знову зашумiв, – …щоб оглянути все на свiтанку, нам треба…

Уся розмова, здаеться, була про те, коли й куди iм вирушати, i, поки я намагався збагнути, чого вони хотiли досягти, покинувши гавань ще вдосвiта, Джиммi знову повторив:

– Якщо свiтанок там…

Я напружив слух, щоб почути дальшi слова, проте вiтер знову заглушив розмову секунд на десять, а тодi до мене долетiло:

– …я не розумiю, чому ми не можемо…

Джиммi протестував. Несподiвано пролунав голос Майка Гатрi, гострий i рiзкий. Вiн, певно, пiдiйшов близько до Джиммi i, може, навiть погрожував йому:

– Послухай-но, Джиммi, хлопче, це тебе аж нiяк не обходить. Твоя робота – знайти ту кляту штуковину, а поки що успiхи твоi мiзернi.

Вони, мабуть, знову вiдiйшли вбiк, бо iхнi голоси стали невиразними, i я почув, як дверi кубрика вiдчинилися. Я швидко повернувся до штурвала й розблокував його якраз тодi, коли над палубою з’явилася голова Джиммi, що пiднiмався сходами.

Вiн подав менi пиво й видавався тепер спокiйнiшим. Його настороженiсть зникла. Вiн усмiхнувся до мене дружньо й довiрливо.

– Мiстер Матерсон сказав, що на сьогоднi досить. Ми рушаемо додому.

Я повернув «Танцiвницю» проти течii, i ми пiдiйшли до острова з заходу, проминувши Черепахову затоку. Мiж пальм я побачив свою хатину. Зненацька я вiдчув крижане передчуття втрати. Доля пiдкинула менi нову колоду карт, i гра була масштабна, ставки були надто високi для мене, але я вже не мiг вийти з цiеi гри. Проте менi пощастило подолати холодний розпач, i я обернувся до Джиммi й вирiшив скористатися з його новоi довiрливостi, щоб спробувати витягти з нього якнайбiльше iнформацii.

Ми весело розмовляли, поки «Танцiвниця» йшла протокою до Великоi гаванi. Вони, мабуть, сказали йому, що менi нiчого не загрожуе. Дивно, але те, що я мав кримiнальне минуле, зробило цю вовчу зграю трохи прихильнiшою. Вони тепер, либонь, мiркували, як пiдступитися до мене. Вони знайшли важiль, який давав iм змогу попихати мною, хоч я був переконаний, що вони не розповiли молодому Джеймсовi про всi своi намiри.

Безперечно, Джиммi вiдчув полегкiсть, коли йому знову дозволили ставитися до мене природно. Вiн був приязний, щирий хлопець, цiлком вiльний вiд пiдступностi та лукавства. Дивно, що його прiзвище приховували вiд мене, немов вiйськову таемницю, а проте вiн носив на шиi срiбний ланцюжок з табличкою, яка застерiгала, що Дж. А. Норт, ii власник, мае алергiю до пенiцилiну.

Тепер вiн вiдкинув усю свою недавню стриманiсть, i я обережно витягав з нього окремi клаптi iнформацii, якi могли придатися менi в майбутньому. З власного досвiду я знав, що найбiльше нам шкодить те, чого ми не вiдаемо.

Я обрав для розмови таку тему, яка, на мою думку, мала остаточно привернути його до мене.

– Бачиш той риф у протоцi, який ми щойно обминули? Це риф Чортовоi Риби. Глибина там близько двадцятьох фатомiв.[2 - Фатом (морська сажень) – британська мiра довжини, яка дорiвнюе 6 футiв, або 182 сантиметри.] Туди часом запливають великi риби. Торiк я зловив одну, яка важила понад двiстi кiлограмiв.

– Двiстi кiлограмiв!? – вигукнув вiн. – Боже, та це ж майже чотириста п’ятдесят фунтiв.

– Це правда, в ii пащеку можна було запхати голову й плечi.

Вiд його стриманостi не лишилося й слiду. Вiн вивчав iсторiю та фiлософiю в Кембриджi, але проводив надто багато часу в морi й мусив покинути навчання. Тепер вiн керував невеличкою компанiею, яка постачала пiдводне спорядження й опiкувалася порятунком на водi. Це давало йому змогу не лише заробляти на прожиття, а й пiрнати майже щодня. Вiн працював приватно, проте iнодi виконував доручення вiд уряду та вiйськово-морського флоту. Кiлька разiв вiн згадував iм’я Шеррi, i я обережно спитав:

– Подруга чи дружина?

Вiн усмiхнувся:

– Сестра, старша сестра, але справжня лялечка. Вона веде бухгалтерську книгу й наглядае за крамницею та всяким товаром. – Джеймсiв тон не лишив анiякого сумнiву, що вiн думае про облiковi книги й стояння за прилавком. – Вона схиблена на мушлях i заробляе на них по двi тисячi баксiв на рiк.

Одначе вiн так i не пояснив менi, як потрапив у цю сумнiвну компанiю i що тепер, власне, робить за пiвсвiту вiд своеi крамницi спортивних товарiв. Я висадив iх на Адмiралтейському причалi i, поки не споночiло, повiв «Танцiвницю» до заправки компанii «Шелл».


* * *

Того вечора я пiдсмажив собi на жару рибу, запiк просто в лушпиннi два великi батати, запив свою вечерю холодним пивом, а тодi вмостився на верандi й слухав шум прибою. Раптом мiж деревами зблиснули фари автомобiля, що наближався до моеi хатини. Таксi зупинилося бiля сходiв, якi вели нагору, шофер залишився сидiти за кермом, а пасажири тим часом пiднялися до мене. Вони залишили Джеймса в «Гiлтонi» i прибули лише вдвох – Матерсон i Гатрi.

– Хочете випити? – спитав я, кивнувши на пляшки й лiд на бiчному столику.

Гатрi налив джину для них обох, i Матерсон сiв навпроти мене, дивлячись, як я доiдаю рибу.

– Я зробив кiлька телефонних дзвiнкiв, – сказав вiн, коли я вiдсунув свою тарiлку. – І менi сказали, що Гаррi Брюс зник у червнi п’ять рокiв тому й вiдтодi про нього нiчого не чули. Я розпитав декого i з’ясував, що Гаррi Флетчер висадився тут, у Великiй гаванi, через три мiсяцi, прибувши з Сiднея, з Австралii. Чи так воно було?

Я витяг невеличку риб’ячу кiстку зi своiх зубiв i запалив довгу чорну сигару.

– Ще одна рiч: чоловiк, який добре знав Гаррi Брюса, сказав менi, що той мае шрам на лiвiй руцi вiд ножовоi рани, – замуркотiв вiн, i я мимохiть подивився на тонку риску на своему передплiччi.

З роками та риска стерлася й потоншала, але досi ще бiлiла на тлi темноi засмаглоi шкiри.

– Так, маемо до бiса збiгiв, – сказав я й затягся сигарою.

Сигара була мiцна, ароматна i мала смак моря, сонця та спецiй. Я вже не турбувався: вони приiхали укласти угоду.

– Справдi так бувае, – погодився Матерсон i уважно поглянув круг себе. – У тебе тут дуже мило, Флетчере. Справдi, затишно i дуже мило.

– Згоден, але щоб так жити, треба добряче працювати, – вiдказав я.

– Усе одно це приемнiше, анiж довбати камiння чи шити поштовi мiшки у в’язницi.

– Мабуть.

– Малий хоче поставити вам завтра кiлька запитань, Флетчере. Допоможiть йому. Коли ми покинемо цей острiв, можете забути, що взагалi нас бачили. Ну, а ми забудемо розповiсти про всi дивнi збiги тому, кому слiд.

– Мiстере Матерсон, сер, у мене жахлива пам’ять, – запевнив я його.

Пiсля тiеi частково пiдслуханоi розмови в салонi «Танцiвницi» я чекав, що вони попросять мене вийти в море рано-вранцi, бо для iхнiх планiв чомусь був дуже важливий свiтанок. Одначе нiхто з них про це навiть не згадав. Коли вони поiхали, я зрозумiв, що не засну, тому вийшов на пiщаний пляж i рушив уздовж берега до Овечого мису, щоб помилуватися мiсяцем, який сходив над пальмами. Там я просидiв аж за пiвнiч.


* * *

Наступного ранку я не побачив своеi шлюпки бiля причалу, але Гембон, поромник, пiдвiз мене до якiрноi стоянки «Танцiвницi». Коли ми наблизилися до неi, я помiтив знайому постать, що вовтузилася бiля кубрика. Тут-таки була й моя шлюпка.

– Гей, Чаббi, – сказав я, стрибнувши на борт. – Твоя жiнка виштовхала тебе з подружнього лiжка, чи не так?

Навiть у досвiтнiй млi було видно, що палуба «Танцiвницi» натерта до блиску, а металевi частини старанно вiдполiрованi. Чаббi, певно, працював тут уже двi години. Вiн любив «Танцiвницю» майже так само, як i я.

– Вона була схожа на громадський нужник, Гаррi, – пробурмотiв Чаббi. – Ця брудна компанiя, яку ти привiв сюди. – Вiн гучно сплюнув за борт, – не мае найменшоi пошани до човна.

Чаббi приготував менi каву – таку мiцну й запашну, яку вмiе варити тiльки вiн, i ми випили ii, сидячи в салонi. Чаббi супився, заглядаючи у свою фiлiжанку, i дмухав на чорний напiй, який парував перед ним. Вiн хотiв менi щось сказати.

– Як там Анджело?

– Утiшае раванських удовиць, – пробурчав Чаббi.

Острiв не може забезпечити роботою всiх тутешнiх чоловiкiв, тому бiльшiсть з них укладають трирiчнi контракти й працюють на американськiй авiацiйно-космiчнiй станцii на островi Равано. Їхнi молодi дружини, так званi раванськi вдови, залишаються вдома, а, як вiдомо, всi остров’янки мають гарячу кров i приязно ставляться до осiб протилежноi статi.

– Через цi своi походеньки Анджело неминуче втратить розум. Укинувся в розпусту ще в понедiлок i вiддаеться iй удень i вночi.

Я вiдчув у його бурчаннi крихту заздрощiв. Мiсiс Чаббi тримала його на короткому повiдку.

– Як твоi клiенти, Гаррi? – запитав вiн, шумно сьорбаючи каву.

– Мене задовольняють iхнi грошi.

– Ти не рибалиш, Гаррi. – Чаббi подивився на мене. – Я стежу за вами зi шпиля Кулi, чоловiче. Ви не виходите в протоку, а шастаете бiля берега.

– Так воно i е, Чаббi.

Вiн знову зосередив свою увагу на кавi.

– Послухай, Гаррi. Не спускай iх з ока. Будь обережний, чуеш мене. Тi двое – паскудники. Нiчого не скажу за хлопця, але його компаньйони – паскудники.

– Я стерегтимуся, Чаббi.

– Ти ж знаеш нову дiвчину в готелi – Марiон? Ту, що прийшла працювати на сезон?

Я кивнув. Марiон мала близько дев’ятнадцятьох рокiв i була вродлива та струнка, з гарними довгими ногами й блискучим чорним волоссям, зi шкiрою в ластовиннi, смiливими очима й пустотливою усмiшкою.

– Так от, минулоi ночi вона спала з отим бiлявим, що мае червоне обличчя.

Я знав, що Марiон iнодi поеднуе бiзнес iз задоволенням, надаючи обраним гостям готелю послуги, якi не належать до ii безпосереднiх обов’язкiв. На островi за цей рiд дiяльностi нiхто не осуджуе.

– Ну? – заохотив я Чаббi до подальшоi розповiдi.

– Вiн побив ii, Гаррi. Дуже побив. – Чаббi знову вiдсьорбнув кави. – Потiм заплатив iй стiльки грошей, що вона не наважилася пiти в полiцiю.

Вiдтепер Майк Гатрi подобався менi ще менше. Лише тварюка могла познущатися з такоi дiвчини, як Марiон. Я знав ii добре. Вона була надiлена своерiдною невиннiстю i сприймала життя по-дитячому, а це надавало ii статевiй розбещеностi певного чару. Я пригадав свiй намiр убити Гатрi. Що ж, я постараюся його не забути.

– Вони поганi люди, Гаррi. Я хотiв тебе застерегти.

– Дякую, Чаббi.

– І не дозволяй iм смiтити на «Танцiвницi», – додав вiн обвинувальним тоном. – Салон i палуба такi бруднi. Вони тут поводились, як свинi.

Чаббi допомiг менi пiдвести «Танцiвницю» до Адмiралтейського причалу й пiшов додому, щось похмуро бурмочучи собi пiд носа. Дорогою вiн зустрiвся з Джиммi, що пiдходив з протилежного боку, й обвiв хлопця нищiвним поглядом, який мав би спопелити того на мiсцi.

Джиммi був сам-один, веселий i жвавий.

– Привiт, шкiпере, – гукнув вiн, стрибнувши вниз, на палубу «Танцiвницi».

Я спустився до салону разом з ним i налив кави нам обом.

– Мiстер Матерсон сказав, що ти маеш до мене якiсь запитання, це так?

– Зрозумiйте, мiстере Флетчер, я хочу, щоб ви знали: я не бажав вас образити своею мовчанкою. Вони менi наказали…

– Я розумiю. Усе гаразд, Джиммi.

– Було б розумно попросити вашоi поради вже давно, а не блукати навмання, як оце досi. Хай там як, а вони дiйшли висновку, що без вашоi допомоги ми навряд чи обiйдемося.

Вiн розповiв менi бiльше, нiж мiг собi уявити, i я трохи змiнив свою думку про мiстера Джеймса. Було очевидно, що вiн володiв iнформацiею, якою не хотiв дiлитися з iншими. Це був нiби його страховий полiс, i, мабуть, вiн наполiг на тому, щоб побачитися зi мною сам на сам. Це була гарантiя його безпеки.

– Шкiпере, ми шукаемо острiв, конкретний острiв. Боюся, я не можу сказати вам, навiщо ми його шукаемо. Пробачте менi.

– Забудь про це, Джиммi. Нiчого страшного.

«А що матимеш з цього ти, Джеймсе Норте? – несподiвано подумав я. – Як тобi вiддячить вовча зграя, коли ти приведеш iх до цього свого конкретного острова? Чи не буде це щось менш приемне, анiж алергiя до пенiцилiну?»

Я глянув на вродливе молоде обличчя Джиммi й вiдчув незвичайний для себе наплив прихильностi до нього: можливо, через його молодiсть i невиннiсть, через захват, з яким вiн дивився на цей стомлений i пiдлий старий свiт. Я йому заздрив i захоплювався ним, менi буде прикро бачити, як його зiб’ють з нiг i втопчуть у багнюку.

– Джиме, а чи добре ти знаеш своiх друзiв? – спокiйно запитав я його.

Спершу вiн здивувався, а потiм насторожився.

– Досить добре, – обережно вiдповiв вiн. – А що?

– Ти з ними знайомий менш, як мiсяць, – сказав я так, нiби знав це напевно, i помiтив ствердну вiдповiдь у виразi його обличчя. – А я зустрiчався з такими людьми все свое життя.

– Я не розумiю, як це стосуеться до мене, мiстере Флетчер.

Тепер вiн образився. Я поставився до нього, як до дитини, i йому це не сподобалося.

– Послухай-но, Джиме. Забудь про цю справу, хоч би яка вона була. Облиш ii й повертайся до своеi крамницi та компанii порятунку на водi.

– Це було б безглуздо. Ви не розумiете.

– Я розумiю, Джиме. Справдi розумiю. Я мандрував такою самою стежкою i досконало вивчив ii.

– Я можу сам подбати про себе. Не турбуйтеся про мене.

Вiн почервонiв пiд своею засмагою, i його сiрi очi зблиснули роздратуванням. Ми дивились один на одного кiлька секунд, i я зрозумiв, що марную час та емоцii. Якби хтось отак заговорив до мене в такому вiцi, я б подумки назвав його дурним стариганом.

– Гаразд, Джиме, – сказав я. – Я виходжу з цiеi гри, але ти маеш знати, яким буде ii рахунок. Грай ii спокiйно i програвай, бо вона неодмiнно закiнчиться твоiм програшем.

– Добре, мiстере Флетчер. – Вiн поволi розслабився, а тодi приязно й чарiвно всмiхнувся. – Дякую вам за пораду.

– Розкажи менi про цей острiв, – запропонував я, i Джиммi роззирнувся по салону.

– Ходiмо вгору, на мiсток, – сказав вiн.

Коли ми опинилися просто неба, Джиммi дiстав з коробки для мап, що стояла на штурманському столику, уламок олiвця i клапоть паперу.

– Я думаю, вiн лежить за шiсть-десять миль вiд африканського узбережжя i за десять-тридцять миль на пiвнiч вiд гирла Ровуми…

– Це величезна територiя, Джиме. Ти, мабуть, i сам переконався в цьому за останнi кiлька днiв. Що ти ще знаеш про нього?

Вiн завагався, а потiм неохоче дiстав ще кiлька монет зi свого гаманця. Узявши олiвця, вiн накреслив пряму лiнiю на аркушi паперу.

– Це рiвень моря, – сказав вiн, а потiм над цiею лiнiею накреслив нерiвний профiль, що починався низько, а тодi круто пiдiймався вгору трьома окремими шпилями й рiзко уривався до моря. – Отакий вигляд мае силует острова, якщо дивитися на нього з води. Три вершини з вулканiчного базальту. Голi скелi майже без рослинностi.

– Дiди. – Я впiзнав острiв майже вiдразу. – Але ти неабияк помилився у своiх розрахунках. Вiн лежить миль за двадцять вiд берега…

– Але материк з нього видно? – запитав вiн швидко. – Мае бути видно.

– Звичайно, з вершин пагорбiв видно дуже далеко, – сказав я.

Тим часом вiн порвав свiй аркуш на дрiбнi клаптики й викинув iх у море.

– А яка вiдстань до нього вiд пiвнiчного берега рiчки? – запитав вiн, знову обертаючись до мене.

– Приблизно шiстдесят-сiмдесят миль, – сказав я, i вiн замислився.

– Що ж, це цiлком можливо. Усе залежить вiд того, скiльки часу пiде… – Вiн не закiнчив фрази, певно, згадавши мою пораду грати спокiйно. – Ви можете доправити нас туди, шкiпере?

Я кивнув:

– Але це довгий шлях, i нам доведеться ночувати на човнi.

– Я приведу iнших, – сказав Джиммi, знову запалившись.

Вийшовши на причал, вiн озирнувся на мiсток.

– Нiкому не розповiдайте про острiв i про iншi дрiбницi, гаразд?

– Гаразд, Джиме, – сказав я, усмiхнувшись до нього. – Іди, йди!

Я спустився вниз, щоб подивитися на Адмiралтейську мапу. Дiди – найвища точка базальтового пасма – довгого й твердого рифу, який простягаеться вздовж материка на двiстi миль. Вiн то зникае пiд водою, то виходить на поверхню, утворюючи рiвномiрний ланцюг посеред безладно розкиданих коралових i пiщаних островiв та обмiлин.

Острiв Дiди був позначений на мапi як безлюдний i безводний, а ехолотнi вимiри показували безлiч глибоких проток мiж рифами довкола нього. І хоч вiн лежав далеко на пiвнiч вiд моiх звичних маршрутiв, одначе торiк я був у тiй мiсцевостi з морською бiологiчною експедицiею з Лос-Анджелеса, що вивчала особливостi розмноження зелених черепах, яких тут сила-силенна.

Три днi ми таборилися на сусiдньому з Дiдами островi, де за всякоi погоди можна ставити на якiр судна в закритiй лагунi, а в рибальському колодязi, що його ми знайшли серед пальм, була солонувата, але придатна до пиття вода. Якщо дивитися вiд нашоi тодiшньоi якiрноi стоянки, то Дiди мають тi самi обриси, що iх накреслив Джиммi. Ось чому я вiдразу iх упiзнав.

За пiвгодини прибула вся компанiя; на даху таксi було прив’язане розмаiте спорядження, накрите зеленим брезентом. Вони найняли двох остров’ян, якi тинялися без дiла, щоб тi допомогли перенести спорядження, а також двi сумки з приватними речами туди, де стояла «Танцiвниця». Остров’яни, не розгортаючи, поклали брезентовий сувiй на переднiй палубi, i я уникнув зайвих запитань. Обличчя Гатрi облуплювалося вiд опiкiв, i там, де злiзла обпалена сонцем шкiра, проглядали мокрi червонi плями. Вiн намастив iх бiлим кремом. Я уявив собi, як вiн лупцював крихiтку Марiон у своему люксi в «Гiлтонi», й усмiхнувся до нього:

– У тебе збiса вродливе обличчя. Ти не думав про те, щоб виступити на конкурсi «Мiс Усесвiт»?

Вiн спопелив мене поглядом з-пiд крислатого капелюха й усiвся в крiсло риболова.

Поки ми пливли на пiвнiч, Гатрi цмулив пиво просто з бляшанок, що iх потiм використовував як мiшенi. Вiн палив у них зi свого великого пiстолета, i вони падали й пiдстрибували в кiльватерi «Танцiвницi». Незадовго перед полуднем я вiддав Джиммi стерно й спустився вниз, щоб перевiрити, як там справи. Я побачив, що Матерсон вiдчинив буфет з напоями й дiстав пляшку джину.

– Скiльки ще? – запитав вiн, спiтнiлий i розчервонiлий, дарма що працював кондицiонер.

– Ще годину-двi, – вiдповiв я й подумав, що Матерсон матиме проблеми через алкоголь, бо п’е уже в першiй половинi дня.

Проте джин пiшов Матерсоновi на користь, пом’якшивши його вдачу, i я, невиправний опортунiст, виманив ще триста доларiв з його гаманця як компенсацiю за своi майбутнi зусилля: менi належало провести «Танцiвницю» крiзь вузьку пiвнiчну протоку, що вела до Дiдiв.

Три вершини вистромилися з туману, примарно-сiрi й зловiснi. Здавалося, вони висiли над протокою, не спираючись нi на що.

Джиммi розглядав вершини в бiнокль, а потiм опустив його й захоплено обернувся до мене.

– Це те, чого ми шукаемо, шкiпере, – сказав вiн i спустився в салон.

Потiм вони втрьох вийшли на передню палубу, проминули свiй загорнутий у брезент вантаж i стояли плiч-о-плiч бiля поручнiв, дивлячись на острiв, поки я обережно вiв човна протокою. Якраз почався приплив, що пiдштовхував нас туди, i я надумав скористатися з цього, щоб пiдiйти до Дiдiв зi сходу й висадитися на пiщаний берег бiля найближчого шпиля.

Приплив коло цього берега сягае сiмнадцятьох футiв, тож нерозумно заходити в мiлкi води пiд час вiдпливу. Можна дуже легко загрузнути в пiску i слухати, як дзюрчить вода, збiгаючи з-пiд вашого кiля.

Джиммi позичив у мене ручний компас i поклав його в свою сумку, де вже лежали мапа, термос з охолодженою водою i пляшечка з соляними пiгулками з нашоi аптечки. Поки я обережно пiдбирався до пiщаного берега, Джиммi й Матерсон роззулися й скинули штани.

Коли «Танцiвниця» м’яко торкнулася кiлем твердого бiлого пiску, я крикнув iм:

– Добре, спускайтеся!

Джиммi рушив уперед, i вони вдвох зiйшли по драбинi збоку «Танцiвницi». Вода сягала iм аж пiд пахви. Джеймс тримав сумку високо над головою, аж поки дiйшов до берега.

– Даю вам двi години! – гукнув я iм навздогiн. – Якщо затримаетеся, то вам доведеться ночувати там. Я не зможу забрати вас пiд час вiдпливу.

Джиммi помахав рукою й усмiхнувся. Я поставив двигун «Танцiвницi» на заднiй хiд i обережно вiдплив вiд берега. Тим часом Матерсон i Джиммi дiсталися пляжу й почали незграбно вистрибувати там, одягаючи штани та взуваючи черевики, а потiм подалися до пальмового гаю i зникли з очей.

Кружляючи хвилин iз десять i вдивляючись у чисту, немов у гiрському струмку з форелями, воду, я, нарештi, завважив темну тiнь i кинув туди якiр.

Гатрi з цiкавiстю спостерiгав, як я надiв маску та рукавички й з невеличкою сiткою на устриць занурився у воду. Пiд нами було сорок футiв глибини, i, на мое щастя, вiтер дув такий, що я змiг пiрнути з розпущеною сiткою й за одним разом наповнити ii скойками. Я висипав iх на передню палубу i, пам’ятаючи про застереження Чаббi, викинув порожнi черепашки за борт, ретельно все вимивши. Вiдтак з вiдром нiжноi м’якотi я рушив до плити, де переклав улов у каструлю, додавши вина, часнику, солi, перцю й трохи соусу чилi. Зробивши слабкий вогонь, я накрив каструлю кришкою й повернувся на палубу. Гатрi все ще сидiв у крiслi риболова.

– Що з тобою, начальнику, тобi нудно? – спочутливо запитав я. – Немае дiвчат, яких можна було б вiдлупцювати?

Його очi звузились, i вiн силкувався вгадати, вiд кого я про це довiдався.

– Ти маеш довгого язика, Брюсе. Хтось тобi вiдрiже його одного дня.

Ми обмiнялися ще кiлькома такими люб’язностями, i це допомогло нам згаяти час, аж поки двi маленькi постатi з’явилися на пляжi й замахали руками, щось вигукуючи. Я пiдняв якiр i поплив по них.

Тiльки-но вони зiйшли на борт, як покликали Гатрi й улаштували нараду. Усi були дуже збудженi, а найбiльше Джиммi. Вiн жестикулював i показував кудись через протоку, говорячи тихо, але пристрасно. Зрештою, вони, здавалося, дiйшли згоди, та коли iхня розмова скiнчилася, до заходу сонця лишилась якась година, i я вiдмовився виконувати вимогу Матерсона нишпорити довкола острова й увечерi. Я не мав анiякiсiнькоi охоти сiсти на мiлину пiд час вiдпливу.

Я рiшуче скерував човна до безпечноi якiрноi стоянки в лагунi, по той бiк протоки, i, коли сонце сховалося за осяйний обрiй, моя «Танцiвниця» вже спокiйно гойдалася на двох важких якорях, а я сидiв на мiстку, милуючись останнiми годинами дня i смакуючи перше вечiрне вiскi. У салонi пiдi мною лунали безперервнi суперечки. Я не зважав на ту балаканину i навiть не мав найменшого бажання скористатися з вентилятора. Та коли першi москiти, перелетiвши лагуну, загули коло моiх вух, я спустився вниз, i з моею появою балачка урвалася.

Я подав сiк, рагу з устриць, запеченi батати й ананасовий салат. Усi мовчки заходилися iсти.

– Боже, та ви куховарите лiпше за мою сестру, – промовив Джиммi й щасливо зiтхнув.

Я всмiхнувся до нього, бо мав звичку пишатися своiм кулiнарним мистецтвом, а юний Джеймс був справжнiй гурман.

Прокинувшись пiсля пiвночi, я вийшов на палубу перевiрити, чи все гаразд з якорями. «Танцiвниця» надiйно стояла на них, i я затримався, щоб помилуватися мiсячним сяйвом.

Над нiччю панувала глибока тиша, яку порушувало тiльки м’яке шарудiння хвиль, що терлися об «Танцiвницю», i далекий гуркiт прибою коло зовнiшнього рифу. Буруни припливали з вiдкритого океану i з шаленим клекотом накочувалися на Гарматний риф. Назву цьому рифовi дали влучну: його глибоке гудiння, вiд якого завмирало в грудях, лунало, наче салют невеликоi гармати. Мiсяць заливав протоку мерехтливим свiтлом, пiдкреслюючи голi вершини Дiдiв, що бiлiли, наче слонова кiстка. З лагуни пiд ними знiмався нiчний туман, клубочачись i звиваючись, немов душа грiшника.

Зненацька я вiдчув шурхiт позад себе i рвучко обернувся. Гатрi переслiдував мене мовчки, нiби леопард, який вийшов на полювання. На ньому були лише жокейськi шорти, тож мiсяць висвiчував його бiле, мускулясте i струнке тiло. Великий чорний пiстолет сорок п’ятого калiбру телiпався бiля його правого стегна, на вiдстанi витягнутоi руки. Якусь мить ми витрiщалися один на одного, потiм я розслабився.

– Ти знаеш, чоловiче, перестань чiплятися до мене. Ти менi зовсiм не до смаку, – сказав я йому, але в кровi у мене вже вирував адреналiн, i мiй голос захрип.

– Коли настане час прибрати тебе, Флетчере, я скористаюся з цього, – промовив Гатрi й пiдняв свiй автоматичний пiстолет. – Вiн справно працюе, хлопче, – усмiхнувся вiн.


* * *

Ми поснiдали до сходу сонця, i я взяв свою чашку з кавою на мiсток, щоб випити ii, поки «Танцiвниця» йшла протокою вгору, до вiдкритого моря. Матерсон був унизу, а Гатрi вилежувався в крiслi риболова. Джиммi стояв поруч мене й пояснював, чого хоче сьогоднi.

Вiн був дуже схвильований i тремтiв вiд збудження, як молодий лягавий собака, що вловив своiми нiздрями запах першоi здобичi.

– Я хочу зробити кiлька знiмкiв вершин Дiдiв, – пояснив вiн. – Менi потрiбен ваш ручний компас, щоб показати вам напрямок.

– Ти лiпше скажи менi, куди тобi треба, i я доправлю тебе в те мiсце, – запропонував я.

– Зробiмо так, як хочу я, шкiпере, – уперто заявив вiн.

Я вiдчув, що не зможу стримати роздратування в голосi:

– Ну, гаразд, орле-скауте.

Вiн почервонiв i пiдiйшов до поручнiв, навiвши компас на вершини Дiдiв. Минуло хвилин iз десять, поки вiн знову заговорив:

– Чи можемо ми змiнити курс градусiв на два, шкiпере?

– Звичайно, можемо, – усмiхнувся я. – Але тодi ми зачепимо край Гарматного рифу i розпоремо черево «Танцiвницi».

Ще двi години ми блукали навпомацки крiзь лабiринт рифiв, аж поки я вивiв човна крiзь протоку у вiдкрите море i розвернувся, щоб наблизитися до Гарматного рифу зi сходу.

Це було схоже на дитячу гру, в якiй треба знайти наперстка. Джиммi вигукував то «гаряче», то холодно», не називаючи точного мiсця, що його вiн шукав i куди належало привести «Танцiвницю».

Тут, у вiдкритому морi, хвилi велично ринуть до суходолу, стають вищими й могутнiшими. «Танцiвниця» пiдстрибувала й перекочувалася через них, повiльно наближаючись до зовнiшнього рифу.

Коли високi хвилi зустрiчалися з кораловим бар’ером, iхня велич несподiвано змiнювалася бурхливим шалом, i вони закипали й розсипалися на безлiч бризок, несамовито перевалюючись через перепону. Потiм хвилi з цмоканням вiдкочувалися назад, оголяючи зловiснi чорнi iкла рифу; бiла, мов сметана, вода сповзала з бар’ера, а нова хвиля вже наближалася, вигинаючи для атаки свою велику гладку спину.

Джиммi постiйно спрямовував мене на пiвдень курсом, що вiв до рифу, i я вiдчував, що ми перебуваемо вже дуже близько до потрiбного мiсця. Вiн завзято наводив компас то на одну вершину Дiдiв, то на другу.

– Ідiть точно цим курсом, шкiпере! – гукнув вiн.

Я подивився вперед, вiдiрвавши на кiлька секунд погляд вiд погрозливого коралового рифу, й побачив, як накотилася на нього нова хвиля й розбилася. Лише в одному вузькому мiсцi за п’ятсот ярдiв вiд нас хвиля вцiлiла й побiгла далi до суходолу. Вона обвалилася на корал по обидва боки, i тiльки в цьому мiсцi дорога перед нею була вiдкрита.

Раптом я пригадав, як вихвалявся Чаббi: «Менi було дев’ятнадцять рокiв, коли я вперше зловив морського окуня в ямi бiля Гарматного рифу. Нiхто не захотiв скласти менi компанii, та я не дорiкаю нiкому. Сам я бiльше туди не пiшов би – чого, чого, а мiзкiв у мене тепер трохи бiльше».

«Гарматний пролом, ось куди ми прямуемо!», – збагнув я i спробував пригадати, що саме Чаббi розповiдав менi про нього.

«Якщо ти увiйдеш туди з моря приблизно за двi години до високоi води, то тримайся середини чорторию, аж поки порiвняешся з великою кораловою головою з правого борту – ти вiдразу впiзнаеш ii, коли побачиш. Промини ii так близько, як тiльки зможеш, а потiм круто поверни – й опинишся у глибокiй ямi, що ховаеться за головним рифом. Що ближче ти будеш до рифу, то безпечнiше почуватимешся, чоловiче… – я виразно пригадав, як Чаббi казав це у вiдкритому барi «Лорд Нелсон», пишаючись тим, що вiн один з тих небагатьох чоловiкiв, якi пройшли крiзь Гарматний пролом. – Жоден якiр тобi там не допоможе, ти муситимеш налягати на весла, щоб утриматися в чорториi на мiсцi: яма в Гарматному проломi глибока, чоловiче, але морський окунь там дуже й дуже великий. Якось я зловив там чотири рибини, i найменша з них важила триста фунтiв. Мiг би зловити ще, проте часу вже не було. У Гарматному проломi не можна перебувати бiльш як двi години пiсля високоi води – вона випливае звiдти, нiби хто раптом витяг з клятого моря якусь затичку. Виходити треба тим самим шляхом, яким i зайшов, одначе доведеться бiльше молитися, бо в тебе на борту тонна риби, а пiд кiлем на десять футiв менше води. Є ще один вихiд – через протоку в рифi. Але менi не хочеться про нього навiть розповiдати: я його спробував лише раз».

Ми йшли прямiсiнько в пролом, Джиммi хотiв потрапити в його центр.

– Усе, Джиме! – гукнув я. – Далi ми не пiдемо.

Я пригальмував хiд, перш нiж обернувся й побачив гнiв Джиммi.

– Ми майже дiйшли, хай вам чорт! – загорлав вiн. – Хiба ви не могли пройти ще трохи?

– Ти маеш там проблеми, хлопче? – закричав Гатрi з нижньоi палуби.

– Нi, тут усе гаразд! – крикнув у вiдповiдь Джиммi, а тодi, сердитий, обернувся до мене: – Ви уклали контракт, мiстере Флетчер…

– Менi хотiлося б тобi щось показати, Джеймсе, – я пiдвiв його до столу, на якому лежала мапа.

Гарматний пролом був позначений на мапi Адмiралтейства лише глибиною в триста фатомiв. Там не було анi назви, анi iнструкцiй щодо навiгацii. Я швидко накреслив олiвцем два шпилi Дiдiв, якi межували з проломом, а потiм транспортиром вимiряв кут.

– Це правильно? – запитав я його.

Вiн витрiщився на мiй рисунок.

– Правильно, чи не так? – повторив я, i вiн неохоче кивнув.

– Так – це те саме мiсце, – погодився вiн, i тодi я щонайдокладнiше розповiв йому про Гарматний пролом.

– Але нам конче треба туди потрапити, – сказав вiн, коли я скiнчив свою промову, нiби не почув з неi жодного слова.

– Туди дороги нема, – сказав я йому. – Єдине мiсце, куди я тепер хотiв би потрапити, – це Велика гавань на островi Сент-Мерi.

І спрямував «Танцiвницю» на цей курс.

Вiдтодi я вважав, що наш контракт розiрвано.

Джиммi збiг униз по сходах i повернувся за кiлька хвилин з пiдкрiпленням – з Матерсоном i Гатрi. До того ж вони обидва були вкрай розлюченi.

– Ти менi тiльки скажи, i я вiдiрву цьому негiдниковi руку й приб’ю його, – промовив Майк Гатрi, смакуючи кожне слово.

– Хлопець сказав, що ти вiдмовляешся виконувати його накази? – поцiкавився Матерсон. – А ти мусиш iх виконувати, чи не так?

Я ще раз розповiв про небезпеку, пов’язану з наближенням до Гарматного пролому, i вони вмить протверезiли.

– Пiдвезiть мене туди так близько, як зможете. Решту вiдстанi я пропливу сам, – попросив мене Джиммi.

Проте я вiдповiв Матерсоновi:

– Ви його втратите, це я вам гарантую. Хочете ризикнути?

Матерсон не вiдповiв, але було видно, що вони надто дорожать Джиммi й навряд чи пiдуть на такий ризик.

– Дозвольте менi спробувати, – наполягав Джиммi.

Одначе Матерсон роздратовано похитав головою.

– Якщо ми не можемо зайти в пролом, дозвольте менi хоч проiхатися вздовж рифу в санях, – провадив Джиммi.

І я, нарештi, зрозумiв, що лежало на переднiй палубi, загорнуте в брезент.

– Я бодай двiчi проiдуся попiд переднiм краем рифу, коло входу до пролому.

Матерсон запитально глянув на мене. Не часто випадае така нагода, як ця, пiднесена на срiбному тарелi. Я знав, що зможу провести «Танцiвницю» на досить малiй вiдстанi вiд коралового рифу, проте стурбовано спохмурнiв.

– Менi доведеться пiти на великий ризик, але, якщо ви погодитеся заплатити за додаткову небезпеку…

Я загнав Матерсона в глухий кут i вициганив у нього додаткову суму – оплату за цiлий день працi. П’ятсот доларiв, що iх вiн видав менi авансом.

Поки ми ладнали цю справу, Гатрi допомагав Джиммi розгорнути пiдводнi сани й перенести iх на нижню палубу.

Я сховав пачку банкнот i пiшов готувати буксир. Сани становили знамениту конструкцiю з iржостiйкоi сталi й пластмаси. Замiсть полозкiв вони мали плавцi, пiдводне кермо й гвинти, що ними можна було керувати короткою ручкою, розмiщеною пiд щитом з органiчного скла. На носi саней було кiльце для буксира. Коли «Танцiвниця» потягне сани, Джиммi доведеться лягти на живiт за прозорим щитом i дихати стиснутим повiтрям з двох балонiв, розмiщених на шасi саней. На приладовiй дошцi були вимiрники глибини й тиску, компас, а також таймер. За допомогою важеля Джиммi мiг регулювати глибину занурення саней, а також вiдхилятися праворуч чи лiворуч вiд ходу «Танцiвницi».

– Чудова iграшка, – вiдзначив я, i Джиммi почервонiв вiд гордостi.

– Дякую, шкiпере. Я сам ii збудував.

Вiн уже натягав чорний гiдрокостюм, i, поки його голова повiльно пролiзала крiзь пройму прилиплого каптура, я нахилився й прочитав табличку на шасi:


ЗБУДОВАНО ФІРМОЮ «ПІДВОДНИЙ СВІТ НОРТА»,


ПАВІЛЬЙОН АРКАДА, 5,


БРАЙТОН, САССЕКС.

Я випростався, тiльки-но обличчя Джиммi з’явилося в проймi каптура.

– П’ять вузлiв – добра швидкiсть для причепа, шкiпере. Якщо ви триматиметеся за сто ярдiв вiд рифу, я зможу пiдпливти до нього майже впритул.

– Чудово, Джиме.

– Якщо я подам жовтий сигнал, не звертайте на нього уваги. Це означатиме знахiдку, до якоi ми потiм повернемося. Але якщо мiй сигнал буде червоний – це тривога. Тодi вiдтягнiть мене вiд рифу й пiднiмiть на палубу.

Я кивнув.

– Ти маеш три години, – застерiг я його. – Потiм почнеться вiдплив через пролом, i нам доведеться вiдiйти.

– Цього часу менi вистачить, – погодився Джиммi.

Ми з Гатрi пiдняли сани над поручнями, i вони лягли на воду. Джиммi перебрався на них i вмостився за екраном, перевiряючи вимiрники й поправляючи маску та повiтряну трубку. Вiн шумно вдихнув i дав менi знак, пiднявши руку вгору.

Я швидко збiг на мiсток i вiдкрив дроселi. «Танцiвниця» почала набирати швидкiсть, а Гатрi кинувся розмотувати за корму згорнуту нейлонову линву. Сани вiдпливали вiд нас усе далi. Нарештi, коли сто п’ятдесят ярдiв мотуза полетiли за борт, сани смикнулися й пiшли на буксирi.

Джиммi помахав менi рукою, i я встановив «Танцiвницю» на твердi п’ять вузлiв. Наближаючись до рифу, я окреслив велику дугу. Хвилi раз по раз накочувалися на траверз «Танцiвницi», розгойдуючи ii.

Джиммi знову махнув рукою, i я побачив, як вiн нахилив важiль керування вперед. Бiла спiнена вода забулькотiла коло напрямних плавцiв – i сани несподiвано опустили нiс, поринувши у воду. Кут натягу нейлоновоi линви швидко змiнився, бо сани опинилися пiд водою i звернули до рифу.

Напнутий мотуз був, наче стрiла, яка влучила в цiль, i вода врiзнобiч бризкала з-пiд нього.

Ми повiльно йшли вздовж рифу, наближаючись до пролому.

Я шанобливо дивився на риф, не наважуючись ризикувати, i уявляв собi, як Джиммi на величезнiй глибинi ковзае понад самiсiньким дном, оглядаючи пiдводну коралову стiну. Це було, либонь, незвичайне вiдчуття. Я навiть заздрив йому, поклавши собi покататися на санях, коли випаде нагода.

Ми наблизилися до пролому й проминули його, а тодi я почув, як кричить Гатрi. Метнувши оком за корму, я побачив велику жовту кулю, що гойдалася в нашому кiльватерi.

– Вiн щось знайшов! – репетував Гатрi.

Щоб точно позначити мiсце, Джиммi кинув у воду жилку з тягарем, i лампочка, спалахнувши, автоматично наповнила жовту кулю вуглекислим газом.

Я рiвномiрно вiв «Танцiвницю» вздовж рифу, i за чверть милi натягнутий пiд кутом мотуз ослаб. Сани виринули поверх спiненоi води.

Я вiдiйшов вiд рифу на безпечну вiдстань i спустився вниз, щоб допомогти Гатрi витягти сани з води.

Джиммi вилiз на нижню палубу. Коли вiн скинув маску, то губи йому тремтiли, а сiрi очi блищали. Вiн схопив Матерсона пiд руку й потяг його в салон, бризкаючи солоною водою на палубу, яку так любив Чаббi. Гатрi i я змотали линву, а тодi пiдняли сани на нижню палубу. Я повернувся на мiсток i знову взяв курс на Гарматний пролом.

Матерсон i Джиммi пiднялися до мене, перш нiж ми досягли пролому. Матерсон заразився збудженням Джиммi.

– Хлопець хоче спробувати пiдняти свою знахiдку.

У мене вистачило розуму не запитувати, про що саме йдеться.

– Якого вона розмiру? – натомiсть поцiкавився я й зирнув на свого ручного годинника.

Ми мали ще пiвтори години до того, як вiдплив почне висмоктувати воду з пролому.

– Не дуже велика, – запевнив мене Джиммi. – Щонайбiльше п’ятдесят фунтiв.

– Ти в цьому переконаний, Джеймсе? Вона не важча?

Я боявся, щоб його ентузiазм не применшив зусилля, що його нам треба буде докласти.

– Присягаюся, що нi.

– Ти хочеш прив’язати до своеi знахiдки повiтряний мiх?

– Авжеж, я прив’яжу до неi повiтряний мiх. Вiн допоможе нам пiдняти ii й вiдтягти вiд рифу.

Я обережно повiв «Танцiвницю» до жовтоi кулi, яка легко пiдстрибувала в роззявлених коралових щелепах пролому.

– Ближче пiдiйти я не можу! – скрикнув я вниз, i Джиммi помахом руки пiдтвердив, що все гаразд.

З ластами на ногах вiн пiдiйшов до корми й поправив свое спорядження. Узявши з собою два повiтрянi мiхи й брезент, у який були загорнутi сани, вiн прив’язався до мотка нейлоновоi линви.

Я побачив, як Джиммi за допомогою компаса на своему зап’ястку зорiентувався на жовту кулю, потiм iще раз подивився на мене, – я стояв на мiсточку, – а тодi упав задки з корми й зник пiд водою.

Бiля корми з’явилися бульки з його дихальноi трубки, якi посунули до рифу. Гатрi заходився розмотувати нейлонову линву.

Я силкувався вдержати «Танцiвницю» на мiсцi, за сотню ярдiв вiд пiвденного рифу пролому, рухаючись помалу то вперед, то назад.

Бульки Джиммi поволi наблизилися до жовтоi кулi, з’являючись тепер тiльки коло неi. Отже, Джиммi працював пiд кулею. Я уявляв собi, як вiн прилаштовуе порожнi повiтрянi мiхи до невiдомого предмета за допомогою нейлонових петель. Нелегка це робота, бо течiя вiдтягуе i засмоктуе ненадутi мiхи. Але, з усього було видно, вiн уже прикрiпив iх до знахiдки й почав наповнювати стиснутим повiтрям зi свого акваланга.

Якщо Джиммi правильно оцiнив ii вагу, то йому знадобиться не так багато повiтря, щоб вiдiрвати таемничу штуку вiд дна, i тiльки-но вона зависне у водi, ми зможемо вiдтягти ii на безпечнiшу територiю, перш нiж пiдняти на борт.

Я втримував «Танцiвницю» на мiсцi хвилин iз сорок, аж раптом за ii кормою з води виринули двi зеленi кулi. Повiтрянi мiхи спрацювали: нирець пiдняв на поверхню трофей. Поряд з мiхами показалася обтягнута каптуром голова Джиммi. Хлопець пiдняв угору праву руку, а це означало, що треба починати буксирувати.

– Готовий? – гукнув я до Гатрi, який стояв на нижнiй палубi.

– Готовий!

Вiн узяв линву в руки, а я заходився повiльно й обережно вiдповзати вiд рифу, щоб не зачепити мiхiв i не випустити з них повiтря, яке тримало iх на плаву. За п’ятсот ярдiв вiд рифу я зупинив «Танцiвницю» i хотiв спуститися з мiстка, щоб допомогти пiдняти на борт плавця та його зеленi велетенськi мiхи.

– Залишайся там, де стоiш! – загорлав на мене Матерсон, коли я наблизився до сходiв.

Я стенув плечима й повернувся до штурвала.

«Ну iх к бiсу!» – подумав я й запалив сигару, але так i не змiг придушити в собi цiкавостi.

Вони пiдтягли до «Танцiвницi» повiтрянi мiхи. Матерсон i Гатрi допомогли Джиммi зiйти на борт, i вiн, скинувши з себе важкий акваланг просто на палубу, пiдняв маску на лоба.

Його голос, високий i хрипкий, виразно долетiв до мене, коли я сперся на поручнi мiсточка.

– Оце так приз! – вигукнув вiн. – Оце…

– Обережнiше! – осадив його Матерсон, i Джеймс замовк.

Усi вони подивилися на мене, звiвши очi до мiстка.

– Не звертайте на мене уваги, хлопцi! – усмiхнувся я й весело помахав сигарою.

Вони вiдвернулися вiд мене i збилися в тiсний гурт. Джиммi щось зашепотiв, а Гатрi голосно вигукнув: «Святий Боже!» – i ляснув Матерсона по спинi. А тодi вони всi почали щось кричати й смiятися, пiдступивши до поручнiв i заходившись витягати на борт повiтрянi мiхи з трофеем. Вони робили це незграбно: «Танцiвниця» важко гойдалася на хвилях, а мене тим часом розiбрала така хiть, що я нахилився вперед.

Одначе я дуже швидко розчарувався, побачивши, що Джиммi завбачливо завинув свою знахiдку в брезент, яким ранiше були обгорнутi сани. Їi пiдняли на борт у мокрому, зав’язаному нашвидкуруч клунку, обмотаному нейлоновим мотузом.

З того, як вони поводилися з тiею штукою, я зрозумiв, що вона важка, але не дуже велика – завбiльшки з маленьку валiзу. Вони поклали трофей на палубу й радiсно обступили його.

Матерсон глянув угору й усмiхнувся до мене.

– Гаразд, Флетчере. Іди подивися.

Це було зроблено вкрай дотепно: вiн зiграв на моiй цiкавостi, наче пiанiст-вiртуоз. Мое бажання знати, що ж вони там витягли з моря, зненацька посилилось. Я затис у зубах сигару й став спускатися по трапу, щоб приеднатися до iхнього товариства. Я був на пiвдорозi до передньоi палуби, на вiдкритому просторi, i Матерсон, усе ще всмiхаючись, тихо скомандував:

– Давай!

Лише тодi я зрозумiв, що це пастка, i моi думки закрутилися так швидко, що довкола мене все почало вiдбуватися, наче в уповiльненому кiнофiльмi.

Я побачив, що зловiсна цiвка чорного пiстолета сорок п’ятого калiбру в руцi Гатрi поволi опускаеться, нацiлюючись менi в живiт. Майк Гатрi став у стрiлецьку стiйку, витягши праву руку вперед, i, мружачи своi цяткованi очi, дивився вздовж важкого чорного дула.

Я помiтив, як вродливе юне обличчя Джиммi Норта спотворилося вiд жаху, як вiн спробував був перехопити руку з пiстолетом, проте Матерсон, ще всмiхаючись, брутально вiдштовхнув його, i Джим хитнувся вбiк разом з «Танцiвницею».

Я мiркував цiлком ясно й швидко, але то був не потiк думок, а набiр одночасних образiв. Я мiркував, як майстерно вони влаштували менi пастку, – робота фахiвцiв. Я думав, який я був самовпевнений, коли укладав угоду з вовчою зграею. Для них було легше вбити, нiж домовитися.

Я думав, що вони вб’ють Джиммi, бо той став свiдком цiеi сцени. Либонь, такий був iхнiй намiр вiд самiсiнького початку. Менi було прикро. Я встиг уподобати цього хлопця.

Я думав про важку розривну кулю, яку виплюне «сорок п’ятий», про те, що вона рознесе свою цiль iз силою двi тисячi фунтiв на фут.

Указiвний палець Гатрi обкрутився навколо курка, i я кинувся до поручня, все ще тримаючи сигару в ротi, хоч i знав, що вже запiзно.

Пiстолет у руцi Гатрi пiдстрибнув, i я побачив його блiдий спалах на сонцi. Грiм пострiлу й важка олив’яна куля настигли мене водночас. Гуркiт приголомшив мене, i я вiдкинув голову. Сигара полетiла високо в повiтря, залишивши за собою хвiст iскор. Удар кулi спочатку зiгнув мене, витиснувши повiтря з моiх легень, а тодi збив з нiг i вiдштовхнув назад.

Я вдарився спиною об поручень, проте болю не вiдчув. Тiльки шок, вiд якого занiмiло все тiло. Куля була в грудях. Я це знав напевно. Як i те, що зараз вона розiрве мене на шматки. Рана була смертельна. Я не мав у цьому жодного сумнiву i чекав, що от-от зомлiю, провалившись у чорну безодню.

Проте, вдарившись об поручень, я перекинувся через нього й полетiв сторч головою назустрiч швидким холодним обiймам моря. Вони розбудили моi почуття – i я, розплющивши очi, побачив хмару срiбних бульбашок та лагiдне свiтло сонця, яке пробивалося пiд воду.

Моi легенi були порожнi, й iнстинкт пiдштовхнув мене до поверхнi, щоб ковтнути повiтря, але, на диво, моя свiдомiсть iще не затьмарилась, i я розумiв, що Майк Гатрi прострелить менi череп, тiльки-но я вирину на поверхню. Я перевернувся й пiрнув глибше, незграбно вiдпихаючись ногами й намагаючись пропливти пiд корпусом «Танцiвницi».

З порожнiми легенями подорож видалася менi нескiнченною, гладке бiле черево мого човна повiльно посувалося надi мною, i я вiдчайдушно рухався вперед, дивуючись, що в моiх ногах iще була сила.

Зненацька мене пойняла мла – м’яка темно-червона хмара, i я мало не запанiкував, що втрачаю зiр. Аж тут зрозумiв, що це моя власна кров. Саме густi хмари моеi кровi забарвили воду. Дрiбнi рибинки, смугастi, як зебри, шастали крiзь ту хмару, жадiбно поглинаючи ii.

Я напружився, щоб докласти бiльших зусиль, але моя лiва рука не слухалася мене. Вона безсило телiпалася вздовж тiла, а довкола, наче дим, клубочилася кров. У моiй правiй руцi ще була мiць, i я горнув нею воду, щоб вибратися з-пiд «Танцiвницi». Пропливши пiд ii кiлем, я щасливо випiрнув бiля задньоi ватерлiнii.

Коли моя голова вигулькнула з води, я побачив кiнець нейлоновоi линви, що звисала з корми, спускаючись трохи пiд воду, i вдячно вхопився за нього.

Виринувши пiд кормою, я болiсно вдихнув. Легенi занiмiли, а повiтря в ротi мало присмак староi мiдi, проте я наповнив ним груди. Моя свiдомiсть була ще ясна: я – пiд кормою, вовча зграя – на палубi, а карабiн висить у машинному вiддiлi, куди можна добутися лише з головноi рубки.

Я потягся щосили, намагаючись намотати нейлоновий мотуз собi на руку, а тодi пiдняв колiна й уперся ступнями в шорстку планку, набиту вздовж ватерлiнii.

Я знав, що моеi сили вистачить лише на одну спробу, i вона, ця спроба, мае бути успiшною. Згори, з передньоi палуби, до мене долинали сердитi голоси моiх супротивникiв. Вони кричали один на одного, але я не звертав на них уваги, збираючись на силi.

Учепившись за мотуз здоровою рукою й обхопивши його ногами, я подерся вгору. Вiд напруги менi потемнiло в очах, а груди геть затерпли, одначе я вибрався з води, перевалившись через поручень корми й повиснувши на ньому, як порожнiй мiшок на загорожi з колючого дроту.

Менi довелося пролежати так кiлька секунд, аж поки мiй зiр прояснiв. Я вiдчув, як тепла кров стiкае по моему боцi та животi. Але це навiть пiдстьобнуло мене: я розумiв, як мало в мене часу. Ще трохи, i я зомлiю вiд втрати кровi й провалюся в чорноту. Я шалено копнув ногами й упав на нижню палубу, вдарившись головою об нiжку крiсла риболова й застогнавши вiд болю.

Менi вдалося лягти на бiк i оглянути свое тiло. Те, що я побачив, мене вжахнуло: густа кров витiкала з мене потоками, збираючись у калюжу. Уп’явшись пальцями в палубу, я почав пiдтягати себе до рубки, аж поки пiдповз до поручнiв при головному входi. Ще одним вiдчайдушним зусиллям я спробував звестися, повиснувши на однiй руцi й упираючись ногами, якi ослабли й ледве пiдкорялися моiй волi.

Швидким оком оглянувши рубку, я подивився на передню палубу – туди, де стояли трое чоловiкiв.

Джиммi Норт вiдчайдушно намагався причепити балони зi стиснутим повiтрям собi на спину, його обличчя виявляло жах i гнiв, а голос лунав пронизливо. Вiн кричав, звертаючись до Матерсона:

– Ви мерзеннi, кривавi вбивцi! Я знайду його пiд водою. Я витягну його тiло i, Богу дякувати, побачу, як вас обох повiсять…

Навiть у своему вкрай тяжкому становищi я вiдчув спалах захоплення мужнiстю хлопця. Гадаю, йому навiть на думку не спадало, що вiн теж приречений.

– Це вбивство, холоднокровне вбивство! – вигукнув вiн i обернувся до поручня, поправляючи маску на обличчi.

Матерсон скоса зирнув на Гатрi, коли хлопець стояв до них спиною, i кивнув.

Я спробував був криком застерегти Джиммi, але мое пересохле горло не могло видушити з себе й звуку. Гатрi пiдступив до хлопця й цього разу не схибив. Вiн пiднiс дуло свого великого пiстолета сорок п’ятого калiбру до основи черепа Джиммi, i гумовий каптур пiдводного костюма приглушив виляски пострiлу.

Вiд удару важкоi розривноi кулi череп Джиммi розлетiвся на друзки. Вона пройшла крiзь маску, обернувши ii на безлiч скляних скалок. Сила удару перекинула хлопця на бiк, i його тiло осiло на палубу. Потiм настала тиша, в якiй гудiння вiтру й плюскiт води видавалися луною пiдступного пострiлу.

– Вiн потоне, – спокiйно сказав Матерсон. – На ньому важкий пояс. А нам треба спробувати знайти Флетчера. Я б не хотiв, щоб хвилi вивергнули на берег його тiло з такою дiркою в грудях.

– Вiн пiрнув, цей сучий син пiрнув, бо я не вцiлив у нього як слiд, – заперечив Гатрi.

Я бiльше нiчого не розчув.

Моi ноги пiдломилися, i я впав на палубу бiля рубки. Мене нудило вiд шоку й жаху, вiд струменiв моеi кровi.

Менi доводилося бачити чимало всяких смертей, одначе смерть Джиммi приголомшила найбiльше. Зненацька мене опанувало бажання довести до пуття одну справу, яку я мусив зробити, перш нiж сам опинюся в лабетах власноi невблаганноi смертi.

Я почав помалу пiдповзати до дверцят машинного вiддiлу. Бiла палуба простягалася передi мною, як пустеля Сахара, i я все бiльше вiдчував олив’яну руку важкоi втоми на своему плечi.

Незабаром я почув над собою кроки й бурмотiння Матерсона та Гатрi. Вони спускалися на нижню палубу.

– Господи, дай менi десять секунд, – прошепотiв я. – Бiльше менi нiчого не треба.

Хоч я знав, що все марно. Вони будуть у рубцi набагато ранiше, нiж менi вдасться вiдсунути засувки, проте я вiдчайдушно плазував уперед.

Раптом iхнi кроки завмерли, але голоси не стихли. Вони зупинилися на палубi, щоб погомонiти, i я вiдчув велику полегкiсть, бо вже доповз до дверцят машинного вiддiлу. Я силкувався зрушити з мiсця засувки, та вони, здавалося, застрягли навiки, i я зрозумiв, як ослаб. Проте я вiдчував, що гнiв повертае мене до життя й допомагае долати втому. Перевернувшись, я вдарив по засувках ногою, i вони, нарештi, вiдскочили. Я примусив себе забути про свою немiч i звiвся навколiшки. Коли я нахилився над дверцятами, на бiлу палубу бризнув струмiнь свiжоi кровi.

«Подавися власною печiнкою, Чаббi», – подумав я зненацька й посунув засувку вгору. Вона пiднялася дуже повiльно, важка, як сама Земля, i я вiдчув першi напади болю в грудях – там, де рвалися пошкодженi тканини.

Засувка гримнула на пiдлогу. Голоси на верхнiй палубi вiдразу стихли, i я уявив собi, як вони дослухаються.

Я впав на живiт, вiдчайдушно мацаючи пiд палубою. Нарештi моя права рука вхопила приклад карабiна.

– Бiжiмо! – пролунав гучний крик, i я впiзнав голос Матерсона.

Тяжкi кроки загупали по палубi, наближаючись до рубки. Виснажений, я намагався пiдтягти до себе карабiн, але вiн, здавалося, заплутався в петлях i нiяк не подавався.

– Господи, скiльки тут на палубi кровi! – вигукнув Матерсон.

– Це Флетчер! – заволав Гатрi. – Вiн перелiз сюди через корму.

Саме тодi карабiн визволився зi своiх пут. Я мало не впустив його на дно машинного вiддiлу, дивом удержавши в руках, i перевернувся.

Я сiв, тримаючи карабiн на колiнах, i великим пальцем вiдсунув запобiжника. Пiт i солона вода стiкали менi в очi, затьмарюючи мiй зiр, та я пильно дивився на дверi рубки.

Матерсон забiг у рубку, ступивши три кроки, перш нiж помiтив мене. Вiн зупинився й витрiщився на мене. Його обличчя було червоне вiд збудження й напруги. Вiн пiднiс перед собою руки, нiби намагаючись уборонитися вiд мене, i я взяв його на прицiл. Дiамант на його мiзинцi весело пiдморгнув менi.

Пiднiмаючи карабiн однiею рукою, я чудувався з його величезноi ваги. Коли дуло було нарiвнi з Матерсоновими колiнами, я натис на спусковий гачок.

Заскрекотiвши, карабiн виплюнув солiдну порцiю куль. Вiдбiй пiдкинув дуло вгору, i вогонь прошив тiло вiд живота до грудей. Кулi вiджбурнули Матерсона назад до стiнки рубки, розпоровши його, наче рибину, чиi кишки можна було випустити одним ударом ножа. Здавалося, нiби вiн, звиваючись, почав танцювати гротескну джигу смертi.

Я знав, що не можна спорожняти карабiн, бо мав ще покiнчити з Майком Гатрi, та чомусь не мiг вiдiрвати пальця вiд спускового гачка, i кулi шматували Матерсонове тiло, трощачи дерев’яну обшивку рубки.

Зненацька я вiдпустив палець. Черга куль зупинилась, i Матерсон важко впав уперед.

Рубка виповнилася гострим запахом пороху й важким солодким духом кровi.

Гатрi, нахилившись, забiг до рубки. Його права рука була простягнута вперед, але вiн устиг зробити лише один пострiл. Я сидiв у самiсiнькому центрi рубки. Вiн мав досить часу, щоб добре прицiлитися, проте панiчно поспiшав, марно силкуючись утримати рiвновагу. Його пострiл прогримiв у моiх вухах, i важка куля просвистiла бiля моеi щоки. Вiдбiй пiдкинув пiстолет угору, i поки Гатрi опускав його, щоб вистрелити знову, я метнувся вбiк i пiднiс карабiн.

Мабуть, у мене залишилося патронiв тiльки на один раз, та менi пощастило. Я не став цiлитися, а вiдразу натис на спусковий гачок, i дуло пiдскочило вгору.

Куля влучила Гатрi у згин правоi руки, розбивши суглоб так, що пiстолет перелетiв йому через плече й упав бiля стокiв на кормi. Гатрi вiдхилився вбiк. Його права рука гротескно звисала з пошкодженого суглоба, але цiеi митi мiй карабiн замовк. Кулi закiнчилися. Ми витрiщилися один на одного, обидва тяжкопораненi, проте давня ворожнеча досi роздiляла нас. Вона дала менi сили зiп’ястися навколiшки й рушити до нього.

Порожнiй карабiн вислизнув з моеi руки. Гатрi щось забурмотiв i вiдвернувся, пiдтримуючи перебиту руку здоровою. Спотикаючись, вiн пiшов до свого пiстолета, що лежав на палубi.

Я бачив, що не зможу його спинити. Вiн був поранений, одначе не смертельно, i я не мав сумнiву, що вiн стрiляе лiвою рукою не гiрше, нiж правою. А проте, доклавши нелюдських зусиль, я переступив через Матерсонове тiло й вийшов на палубу саме тiеi митi, коли Гатрi нахилився, щоб пiдняти з жолоба пiстолет.

І тут мене врятувала «Танцiвниця», здибившись, неначе дикий кiнь. На неi накотилася висока хвиля, i Гатрi поточився. Пiстолет пiдстрибнув i знову перелетiв через усю палубу. Мiй супротивник повернувся, щоб перехопити його, але послизнувся на моiй кровi, розлитiй усюди, й упав. Вiн важко обвалився на поранену руку i скрикнув вiд болю, а тодi пiдхопився на колiна й швидко поповз до своеi блискучоi чорноi цяцьки.

Неподалiк вiд рубки у спецiальнiй пiдставцi стояли довгi гарпуни, схожi на бiльярднi киi. Кожен з них був десять футiв завдовжки, з великим сталевим вiстрям на кiнцi. Чаббi нагострив iх, мов стилети, щоб вони якнайглибше вгороджувалися в тiло спiйманоi на гачок риби, а сила удару вiдокремлювала б голову вiд хребта. Тодi рибу можна було витягти на борт за допомогою грубоi нейлоновоi линви, прикрiпленоi до гарпуна.

Гатрi майже добувся до пiстолета тiеi самоi митi, коли я вiдкинув кришку пiдставки й схопив один з гарпунiв. Мiй ворог став пiдсувати пiстолет так, щоб його було зручно взяти лiвицею, зосередивши всю свою увагу на зброi. Поки Гатрi був заклопотаний цим, я знову зiп’явся навколiшки i, тримаючи в здоровiй руцi гарпуна, метнув його в зiгнуту спину супротивника. Коли вiстря зблиснуло над його хребтом, я, натиснувши щосили, якнайглибше загнав гарпуна мiж його ребер. Удар припечатав Гатрi до пiдлоги. Пiстолет знову випав з його руки й вiд похитування човна вiдлетiв убiк.

Гатрi заверещав. То був розпачливий крик агонii: сталевий гостряк глибоко вгородився в його тiло. Я натис ще, намагаючись поранити серце або легенi, але держак поламався коло самiсiнького вiстря. Гатрi перекотився по палубi до свого пiстолета. Вiн вiдчайдушно намагався дотягтися до нього, а я не менш вiдчайдушно тяг за линву, щоб утримати його.

Колись я бачив, як двi жiнки боролися в чорнiй багнюцi. То було в нiчному клубi району Санкт-Паулi в Гамбурзi. І тепер я й Гатрi робили те саме, хiба що замiсть багнюки була калюжа кровi. Ми борсалися й качалися по палубi, а «Танцiвниця» безжально пiдкидала нас, розгойдуючись на хвилях. Нарештi Гатрi почав слабнути, вчепившись здоровою рукою у велике сталеве вiстря, що простромило йому тiло. Проте, коли «Танцiвницю» знову гойднуло, я спромiгся накинути йому на шию звiй линви й обмотати ii кiнець навколо нiжки крiсла риболова. А тодi, зiбравши рештки своеi сили й витримки, я зробив останнiй посмик.

Нараз повiтря вилетiло з грудей Гатрi, наче вибух. Язик вивалився йому з рота, i мiй супротивник розм’як. Його руки й ноги безпорадно обвисли, а голова стала хитатися туди-сюди в такт «Танцiвницi».

Я вiдчув смертельну втому. Моя рука мимоволi розтулилася, i мотуз випав з неi. Я лiг на спину i заплющив очi. Темрява накрила мене, наче саван.


* * *

Коли я прийшов до тями, обличчя менi палало так, нiби його облили кислотою. Моi губи набрякли, а спрага стугонiла в ротi, як лiсова пожежа. Я пролежав горiлиць пiд тропiчним сонцем аж шiсть годин, i воно нещадно мене обсмалило.

Помалу перевернувшись на бiк, я стиха заплакав вiд нестерпного болю, що проймав моi груди. Якийсь час я лежав нерухомо, чекаючи, поки той бiль бодай трохи втихне, а тодi заходився оглядати свою рану.

Куля прошила бiцепс лiвоi руки, не зачепивши кiстки, i вилетiла через трицепс, лишивши величезну дiрку. А потiм збоку роздерла моi груди.

Схлипуючи вiд зусиль, я обмацав бiк пальцем. Куля пройшла до ребра. Оголена кiстка трiснула й стримiла з рани, де вiдчувалися шматки олива. У розтовченiй плотi застрягли уламки ребра. Пошкодивши м’язи на спинi й пробивши дiрку розмiром з фiлiжанку для кави, куля вилетiла пiд лопаткою. Я знову впав на палубу, задихаючись i женучи вiд себе запаморочливу нудоту. Мiй огляд спричинив нову кровотечу, але тепер я принаймнi знав, що куля не зачепила грудноi порожнини. Я ще мав сякий-такий шанс вижити. Лежачи, я стуманiло роззирнувся довкола. Мiй одяг i волосся зашкарубли вiд кровi. Уся рубка була залита нею. Кров запеклася, засохла й стала чорною та блискучою.

Гатрi лежав на спинi з уламком гарпуна в тiлi й мотузом на шиi. У животi в нього вже скупчилися гази, надаючи мерцю подоби вагiтноi жiнки.

Я звiвся навколiшки й поповз. Матерсонове тiло наполовину загородило вхiд до рубки – пошматоване кулями, нiби його роздер лютий хижак. Перелiзши через нього, я побачив за буфетом ящик з льодом i заскавучав.

Я випив три бляшанки кока-коли, захлинаючись вiд спраги й нетерплячки. Я розливав крижану рiдину собi на груди, стогнучи й пирхаючи за кожним ковтком. Вiдтак я знову лiг вiдпочити, заплющив очi, i менi захотiлося заснути навiки.

«Де ми, в бiса, перебуваемо?» – це запитання змусило мене стрепенутися. «Танцiвниця» пливла вздовж небезпечного узбережжя, мiж численних рифiв та обмiлин.

Я зiп’явся на ноги й добрiв до залитоi кров’ю палуби. Навколо хлюпалися пурпуровi води Мозамбiцькоi протоки й виднiв чистий обрiй, над яким громадилися масивнi хмари, здiймаючись у сине небо. Вiдплив i вiтер вiднесли мене далеко на схiд, тож круг себе я бачив тiльки море.

Ноги менi пiдломились. Я впав i незчувся, як заснув, а коли прокинувся, то в моiй головi злегка прояснiло й рана болiсно затяглася. Кожен рух був нестерпний. На руцi й колiнах я доповз до душовоi, де зберiгалася аптечка. Я скинув сорочку й улив у своi жахливi рани нерозведений розчин антисептику. Потiм нашвидку позатикав iх бинтами i, як умiв, зробив пов’язку. Це коштувало менi неймовiрних зусиль.

Голова менi пiшла обертом, i я, зомлiвши, впав на вистелену лiнолеумом пiдлогу.

Отямився я з незначною полегкiстю в головi, кволий, як новонароджене немовля.

Менi довелося неабияк поморочитися, перш нiж зробити для пораненоi руки черезплiчник. Подорож до мiсточка видалася менi нескiнченною мукою, в якiй запаморочення змiнювалося болем, а бiль – нудотою.

Двигуни «Танцiвницi» запрацювали вiдразу. Лагiдно, як завжди.

– Довези мене додому, моя люба, – прошепотiв я й поставив ii на автомат.

Я задав iй приблизний напрямок руху. «Танцiвниця» лягла на курс, а на мене знову наринула темрява. Цього разу я розлiгся на палубi, навiть радiючи рятiвному забуттю.

Мене, певно, розбудило те, що «Танцiвниця» почала рухатись iнакше. Вона бiльше не гойдалася на високих хвилях Мозамбiцькоi протоки, а спокiйно йшла на захищенiй вiд вiтру дiлянцi моря. Швидко поночiло.

Я незграбно поплуганився до штурвала, вчасно похопившись, бо попереду в щораз густiшiй темрявi маячила смуга суходолу. Я закрив дросель «Танцiвницi» й заглушив ii двигуни. Вона зупинилась i почала спокiйно гойдатися на мiлководдi. Я впiзнав обриси землi – це був острiв Великих Мартинiв. Ми проминули протоку, що вела до Великоi гаванi, вiдхилившись на пiвдень, i допливли до розсипу дрiбних атолiв, що утворювали архiпелаг Сент-Мерi.

Повиснувши на штурвалi, я витяг шию вперед. Загорнутий у брезент предмет ще лежав на переднiй палубi, i раптом я дiйшов думки, що мушу його позбутися. Сам iще до пуття не розумiючи чому. Я мав невиразний здогад, що це важлива карта в грi, у яку мене затягли. Я знав, що не можу привезти цей предмет у Велику гавань за дня. Через нього трое людей уже загинуло, а менi вiдстрелили половину грудей. У тому брезентi був, певно, якийсь сильнодiйний засiб.

Менi знадобилось аж п’ятнадцять хвилин, щоб дiстатися до передньоi палуби. Дорогою я двiчi непритомнiв, а коли пiдповз до брезентового згортка, то голосно схлипував за кожним порухом. Пiвгодини я марно намагався розгорнути грубий брезент i розв’язати тугi нейлоновi вузли. З моею однiею рукою й слабкими пальцями, якi так занiмiли, що iх годi було стулити в кулак, ця справа видавалася безнадiйною. У головi менi паморочилося, i я боявся, що знов от-от зомлiю й не встигну позбутися трофея.

Лежачи на боцi, по останнiх променях призахiдного сонця я визначив свое положення щодо острова. По верхiвках пальм i найвищiй точцi я старанно запам’ятав прикмети цього мiсця. Вiдтак я прочинив дверцята в поручнi передньоi палуби, крiзь якi ми зазвичай затягали на борт велику рибу, пiдiбгав пiд себе ноги i, щосили штовхнувши ними брезентовий згорток, перекинув його у воду. Вiн упав з важким плескотом, i краплi бризнули менi на обличчя.

Вiд напруги рани знову вiдкрилися, i крiзь моi недоладнi пов’язки почала просочуватися свiжа кров. Я хотiв був перетнути палубу, проте не змiг i запаморочився, ще не дiйшовши до салону.

Уранiшне сонце й гучнi крики мартинiв розбудили мене, та, коли я розплющив очi, сонце видалося менi затiненим, як ото бувае пiд час затемнення. Менi знову потьмарилося в очах, а коли я спробував поворушитися, то не знайшов у собi сили. Я лежав, розчавлений вагою немочi й болю. «Танцiвниця» якось дивно похилилася, наскочивши, певно, на мiлину коло берега.

Я глянув угору крiзь такелаж. На поперечцi сидiли три мартини з чорними спинами, великi, як iндики. Скошуючи голови, птахи дивилися вниз на мене. Вони мали жовтi могутнi дзьоби. Верхня частина дзьоба закiнчувалася червоним, як вишня, гачком. Мартини спостерiгали за мною блискучими чорними очима i з нетерплячки розпушували пiр’я.

Я спробував був вiдiгнати iх криком, але не змiг ворухнути губами. Цiлком безпорадний, я розумiв, що птахи от-от почнуть дзьобати моi очi. Вони завжди починають з очей.

Один з мартинiв набрався смiливостi й, розкинувши крила, спланерував на палубу, сiвши поруч. Потiм, згорнувши крила, вiн пiдступив до мене на кiлька крокiв, i ми витрiщилися один на одного. Я силкувався був скрикнути, проте жоден звук не злетiв з моiх уст. Мартин пiдiйшов ще ближче i, витягши шию, розтулив свiй страшний дзьоб, з якого вихопився хрипкий, погрозливий крик. Менi здалося, що все мое змучене тiло вiдсахнулося вiд птаха.

Раптом тон пташиних крикiв змiнився, а повiтря наповнилося лопотiнням крил. Мартин, за яким я спостерiгав, заскрекотiв знову, але тепер уже розчаровано, i злинув у повiтря. Помахи крил обвiяли мое обличчя.

Запанувала тривала тиша. Я лежав на круто похиленiй палубi й намагався вiдiгнати памороки, якi раз по раз накочувалися на мене. Зненацька я почув, як щось заскрипiло зовсiм поряд.

Я повернув голову на той звук, i цiеi митi темне шоколадне обличчя пiднялося над палубою й глянуло на мене з вiдстанi трьох футiв.

– Господи! – сказав знайомий голос. – Невже це ви, мiстере Гаррi?

Згодом я довiдався, що Генрi Воллес, мисливець за черепахами, якi жили на Сент-Мерi, загнiздився на одному з атолiв. Одного ранку, звiвшись зi свого солом’яного ложа, вiн побачив, що «Танцiвниця» застрягла в пiску лагуни пiд час вiдпливу i що над нею хмарою кружляють мартини. Вiн поплентав до «Танцiвницi» пiщаною обмiлиною й видерся на борт, побачивши наслiдки рiзанини, що вiдбулася на палубi.

Менi кортiло подякувати йому за те, що вiн мене знайшов, i я ладен був пообiцяти, що частуватиму його пивом до кiнця його днiв. Проте я заплакав, сльози пiдступали до моiх очей, нiби вода з невичерпних криниць. Я навiть не мав сили схлипувати.


* * *

– Але ж це лише подряпина, – промовив Мак-Неб. – Немае жодноi причини хвилюватися.

І вiн рiшуче доторкнувся до моеi рани. Менi перехопило дух, а вiн тим часом почав обмацувати ще й спину. Якби я мав силу, то пiдхопився б зi шпитального лiжка й запхав би зонда, що його вiн тримав у руках, туди, куди зазвичай i запихають ту штуку. Натомiсть я кволо простогнав:

– Послухайте, що я вам скажу, лiкарю. Хiба вас не вчили, що е морфiй чи подiбнi до нього лiки, ще тодi, як ви мало не провалили свiй диплом?

Мак-Неб обiйшов лiжко, щоб зазирнути менi в обличчя. Вiн був огрядний i червонопикий, мав рокiв пiд п’ятдесят, а його волосся й вуса свiтили сивиною. Його подих, здаеться, подiяв на мене, як анестезiя.

– Гаррi, мiй хлопче, цi лiки коштують чимало, а яке твое фiнансове становище – ти застрахований чи приватний пацiент?

– Я щойно змiнив свiй статус – тепер я приватний.

– І справдi, – погодився Мак-Неб. – Поважний чоловiк з видатним становищем.

Вiн кивнув сестрi:

– Отже, моя люба, дайте мiстеровi Гаррi трохи морфiю, перш нiж ми продовжимо.

Чекаючи, поки сестра приготуе укол, Мак-Неб надумав трохи розважити мене:

– Ми влили тобi вчора ввечерi шiсть пiнт свiжоi кровi – ти був майже сухий. Вичавлений, як губка.

Звичайно, я й не сподiвався, що на Сент-Мерi практикуватиме велетень медичноi професii. Ба бiльше, я майже вiрив чуткам, поширюваним на островi, нiби цей Мак-Неб працюе в парi з Фредом Кокером – власником похоронноi контори.

– Чи довго ви збираетеся тримати мене тут, лiкарю?

– Не довше як мiсяць.

– Мiсяць?

Я спробував був сiсти, але двi сестри втримали мене без надмiрних зусиль. Поки що менi заледве вдавалося пiдвести голову.

– Я не можу дозволити собi байдикувати мiсяць. Господи, тепер розпал сезону! Наступного тижня до мене прибувають новi клiенти…

Сестра вже поспiшала до мене зi шприцом.

– Ви хочете вкинути мене в злиднi? Я не можу дозволити собi втратити бодай одного клiента…

Сестра проколола мене голкою.

– Гаррi, друже, ти можеш забути про цей сезон. Ти бiльше не рибалитимеш, – i лiкар заходився витягати з мене уламки кiстки й шматочки олива, весело мугикаючи щось собi пiд носа.

Морфiй притупив бiль, але не розпач. Якщо ми з «Танцiвницею» пропустимо пiвсезону, то просто не виживемо. Я знову опинюсь у фiнансових лещатах. Господи, як я ненавиджу грошi!

Мак-Неб перев’язав мене чистими бiлими бинтами й вiдсунув штору, щоб додати сонячного свiтла.

– Ти трохи втратиш здатнiсть рухати лiвою рукою, Гаррi, хлопче. Мабуть, вона завжди буде скутiшою i слабшою, нiж ранiше, одначе ти матимеш чудовi шрами, якими вихвалятимешся перед дiвчатами.

Вiн закiнчив бинтувати мене й повернувся до сестри:

– Мiняйте йому пов’язку що шiсть годин, промивайте рани еузолом i давайте звичну дозу антибiотика кожнi чотири години. Хай вiн вип’е три пiгулки могадону сьогоднi вночi, а завтра я огляну його пiд час обходу.

Мак-Неб повернувся до мене й усмiхнувся, зблиснувши поганими зубами пiд неохайними сiрими вусами:

– Уся полiцiя зiбралася пiд дверима цiеi палати. Я мушу тепер дозволити iм увiйти. – Вiн рушив був до дверей, але зупинився й захихотiв. – Ну й упорав ти отих двох, просто-таки розмазав по всiй картинi. Добре стрiляеш, Гаррi, хлопче.

Інспектор Дейлi зайшов у бездоганному одностроi кольору хакi, чистому й накрохмаленому, а його шкiрянi пояси та портупея були начищенi до блиску.

– Доброго дня, мiстере Флетчер. Я прийшов допитати вас як свiдка. Сподiваюсь, у вас вистачить на це сили.

– Я почуваюся чудово, iнспекторе. Нiщо так не бадьорить, як куля в грудях.

Дейлi обернувся до констебля, що супроводжував його, i жестом звелiв поставити стiлець бiля мого лiжка. Тодi сiв i дiстав свiй стенографiчний блокнот, а констебль спочутливо промовив:

– Менi шкода, що вас поранено, мiстере Гаррi.

– Дякую, Воллi, але ти мав би подивитися на iнших хлопцiв.

Воллi був один з племiнникiв Чаббi, i його мати прала менi одяг. Це був великий, дужий, темноволосий i вродливий молодик.

– Я iх бачив! – усмiхнувся вiн. – Там було на що подивитися!

– Якщо ви готовi, мiстере Флетчер, – Дейлi урвав нашу розмову, яка, здаеться, його дратувала, – ми можемо почати.

– Починаймо, – сказав я.

Свою iсторiю я добре пiдготував. Як i всi хорошi iсторii, вона була цiлком правдива, але з деякими пропусками. Я й словом не прохопився про невiдомий предмет, що його Джеймс Норт пiдняв був з морського дна, а я затопив бiля острова Великих Мартинiв. Не розповiв я Дейлi й про те, де саме ми провадили пошуки. Певна рiч, вiн хотiв це знати й раз по раз мене запитував.

– Чого вони шукали?

– Гадки не маю. Вони стереглися, щоб я про це не довiдався.

– Де це все сталося? – наполягав вiн.

– У районi за рифом Оселедцевоi Кiстки, на пiвдень вiд мису Растафа.

Насправдi ж ця територiя лежить миль за п’ятдесят вiд Гарматного рифу.

– Ви змогли б визначити точне мiсце, де вони пiрнали?

– Не думаю. Можу помилитися на кiлька миль. Я лише пiдкорявся iхнiм iнструкцiям.

Дейлi розчаровано пожував своi шовковистi вуса:

– Ви впевненi, що вони напали на вас без попередження?

Я ствердно кивнув.

– Навiщо вони захотiли вбити вас?

– Ми з ними цього не обговорювали. Я не мав нагоди запитати iх, – мене знову охопила втома, i я не хотiв розмовляти далi, щоб не припуститися помилки. – Коли Гатрi вистрелив у мене зi свого пiстолета, навряд чи вiн хотiв поговорити зi мною.

– Тут не до жартiв, Флетчере, – сухо сказав менi iнспектор, а я подзвонив у дзвiночок поруч себе.

Сестра, певно, стояла за дверима й вiдразу увiйшла.

– Сестро, я почуваюся дуже погано.

– Вам доведеться пiти, iнспекторе.

Вона випровадила обох полiцiантiв за дверi, як курка, що боронить своiх курчат. Потiм повернулася до палати, щоб поправити менi подушки. Вона була дуже симпатична, з великими темними очима, ii тонку талiю стягував пояс, пiдкреслюючи великi груди, на яких сяяли всякi значки та медалi. Блискучi каштановi кучерi визирали з-пiд маленькоi пiкантноi форменоi шапочки.

– Як тебе звуть, сестричко? – прохрипiв я.

– Мей.

– Сестричко Мей, чому я не бачив тебе тут ранiше? – спитав я, коли вона нахилилася, щоб поправити менi простирадла.

– Гадаю, ви просто неуважно дивилися, мiстере Гаррi.

– Зате тепер надивлюся.

Бiла накрохмалена блузка ii однострою була лише за кiлька дюймiв вiд мого носа. Сестра швидко випросталася.

– Кажуть, ви диявол, а не чоловiк, – сказала сестра Мей. – І я знаю: це не брехня, – вона всмiхнулася. – Поспiть трохи. Ви мусите знову стати сильним.

– Атож, ми тодi з тобою ще поговоримо, – сказав я, i вона голосно засмiялася.

У наступнi три днi я мав досить вiльного часу на роздуми, бо до мене нiкого не пускали, поки тривало офiцiйне розслiдування. Дейлi поставив констебля на вартi бiля моеi палати, i я не сумнiвався, що мене обвинуватять у найжорстокiшому вбивствi.

Палата була прохолодна й повна свiжого повiтря, а з ii вiкна розгортався чудовий краевид на морiжки й високi темнолистi баньяни, що стояли вiддалiк. За ними виднiли масивнi мури форту, увiнчанi гарматами. Годували мене добре, давали багато риби й фруктiв, а сестричка Мей стала менi за добру, хоч i не найближчу подругу. Вона навiть якось принесла менi пляшку «Чивас регал», яку я зi своiми хлопцями взяв був у рейс. Вiд Мей я довiдався, як увесь острiв переполошився через вантаж, що його доправила до берега «Танцiвниця». Вона розповiла менi, що Матерсона й Гатрi поховали другого дня на старому кладовищi. Труп не може довго зберiгатися в нашому клiматi.

За цi три днi я дiйшов висновку, що буде краще, коли згорток, затоплений перед Великими Мартинами, полежить там ще якийсь час. Я був певен, що вiднинi за мною спостерiгатиме багато очей i я опинюся в дуже незручному становищi. Я не знав, хто саме спостерiгатиме за мною i з якоi причини. Менi треба залягти на дно й не висуватися, аж поки я зрозумiю, де на мене чигатиме нова куля. Не подобалася менi ця гра. Мене можуть прибрати. Тому я мушу пильно стежити за ситуацiею.

Я також багато думав про Джиммi Норта i щоразу, коли вiддавався непотрiбному хвилюванню, переконував себе, що вiн лише незнайомець, який нiчого не означав для мене. Та марно. У цьому була моя слабкiсть, i менi доводилося ii переборювати. Я надто легко прив’язувався до iнших людей. Я намагався iснувати сам-один, уникаючи прихильностей, i пiсля багаторiчноi практики досяг у цьому певного успiху. Тепер дуже мало хто може проникнути пiд мiй панцир, але Джеймсовi Норту це вдалося.

На третiй день я почувався вже значно сильнiшим. Я мiг сiсти в лiжку без сторонньоi допомоги, долаючи помiрний бiль.

У моiй палатi вели офiцiйне розслiдування. Це була закрита сесiя, у якiй брали участь лише голови законодавчоi, судовоi й виконавчоi влади Сент-Мерi.

Сам президент, одягнений, як завжди, в чорний костюм i накрохмалену бiлу сорочку, з бiлоснiжним вiнцем навколо лисини, очолював це засiдання. Допомагав йому суддя Гаркнес – високий, худий, засмаглий до темно-коричневого кольору чоловiк, а iнспектор Дейлi репрезентував виконавчу владу.

Президент найперше турбувався про мiй комфорт i здоров’я. Я був один з його хлопцiв.

– Ви певнi, що не дуже стомлюетеся тепер, мiстере Гаррi? Усе, що вам треба, негайно попросiть, гаразд? Ми прийшли сюди лише для того, щоб вислухати вашу версiю. Будь ласка, не хвилюйтеся. Нiчого поганого з вами не станеться.

Інспектор Дейлi супився: йому не подобалося, що його в’язня оголошують невинним ще до суду.

Тож я ще раз розповiв свою iсторiю. Слухаючи ii, президент докидав то спочутливi, то захопленi коментарi, тiльки-но я зупинявся, щоб набрати в груди повiтря, а коли я скiнчив, вiн здивовано захитав головою:

– Я можу, мiстере Гаррi, сказати лише те, що небагато знайдеться людей, якi б з такою мужнiстю й вiдвагою встояли проти тих бандитiв. Ви згоднi зi мною, джентльмени?

Суддя Гаркнес з радiстю погодився, а iнспектор Дейлi промовчав.

– І це таки були бандити, – провадив президент. – Ми послали вiдбитки iхнiх пальцiв до Лондона, i сьогоднi нас повiдомили, що тi люди стоять на облiку в Скотланд-Ярдi й прибули сюди пiд фальшивими прiзвищами. Справжнi бандити. – Президент глянув на суддю Гаркнеса. – Ви маете якiсь запитання, пане суддя?

– Не думаю, мiстере президент.

– Гаразд. – Президент задоволено кивнув. – А ви, iнспекторе?

Дейлi подав йому надрукований на машинцi список. Президент навiть не схотiв приховувати свого роздратування.

– Мiстер Флетчер ще дуже кволий, iнспекторе. Сподiваюся, вашi запитання справдi важливi…

Інспектор Дейлi завагався, а президент жваво повiв далi:

– Добре. Отже, ми всi дiйшли згоди. Наш вердикт – смерть унаслiдок нещасливого випадку. Мiстер Флетчер дiяв з метою самооборони, а тому не вiдповiдае за те, що сталося. Проти нього не буде висунуто жодного звинувачення, – вiн обернувся до стенографiстки, яка сидiла в кутку. – Ви все записали? Надрукуйте це на машинцi й надiшлiть копiю до мого офiсу на пiдпис, – потiм вiн устав i пiдiйшов до мого лiжка. – А тепер одужуйте якнайшвидше, мiстере Гаррi. Я чекаю вас на обiд в урядовому будинку, щойно ви одужаете. Моя секретарка надiшле вам офiцiйне запрошення.

Іншим разом, коли менi доведеться вiдповiдати перед судом (а це неодмiнно станеться), я сподiваюся на таку саму поблажливiсть. А що мене офiцiйно оголосили невинним, то я дiстав дозвiл приймати вiдвiдувачiв. Чаббi з дружиною прийшли разом у своему найкращому святковому вбраннi. Мiсiс Чаббi спекла один зi своiх найкращих бананових тортiв, знаючи мою слабкiсть до цiеi страви. Чаббi розривався мiж радiстю бачити мене живим i гнiвом за те, на що я обернув «Танцiвницю». Люто дивлячись на мене, вiн висловив усе, що думае з цього приводу:

– Мабуть, нiзащо не вдасться вичистити палубу. Вона геть промокла, чоловiче. А твiй клятий карабiн буквально розтрощив стiну салону. Ми з Анджело працюемо вже три днi, а доведеться працювати ще бiльше.

– Пробач, Чаббi, iншим разом, коли в когось стрiлятиму, я спочатку попрошу його стати бiля поручнiв.

Я знав: досить Чаббi закiнчити ремонт, як нiхто не помiтить i подряпини.

– А коли тебе, зрештою, випишуть? Стiльки риби йде, Гаррi! І великоi!

– Я недовго тут лежатиму, Чаббi. Не бiльш як тиждень.

Чаббi пирхнув:

– А ти чув, що Фред Кокер зателефонував усiм твоiм клiентам i сказав, що до кiнця сезону ти лежатимеш тяжко поранений. Вiн вiддав усi твоi замовлення мiстеровi Колмену.

Терпець менi урвався:

– Скажи Фредовi Кокеру, щоб вiн якнайшвидше принiс сюди свою чорну дупу! – скрикнув я.

Дiк Колмен уклав угоду з готелем «Гiлтон». Вони купили Колменовi два великi рибальськi човни, i вiн посадив на них двiйко шкiперiв-чужинцiв. Жоден з його човнiв не привозив багато риби: тi шкiпери не вiдзначалися рибальським чуттям. Колмен мав великi труднощi з пошуком клiентiв, тож неважко було здогадатися, що Фреда Кокера щедро пiдмазали за таку кiлькiсть несподiваних замовлень.

Кокер прийшов наступного ранку.

– Мiстере Гаррi, доктор Мак-Неб сказав менi, що ви не зможете рибалити в цьому сезонi. Я не маю права пiдводити замовникiв, якi, прилетiвши сюди за шiсть тисяч миль, знайшли б вас у шпитальному лiжку. Я не можу собi цього дозволити, тому дбаю про свою репутацiю.

– Мiстере Кокер, вiд вашоi репутацii тхне так, як вiд тих небiжчикiв, що iх ви тримаете в заднiй кiмнатi, – сказав я йому, i вiн поблажливо всмiхнувся з-пiд золотоi оправи своiх окулярiв.

Але, безперечно, вiн мав рацiю: мине ще чимало часу, поки я, нарештi, зможу повести «Танцiвницю» на пошуки великоi риби.

– Я раджу вам не хвилюватися, мiстере Гаррi. Як тiльки вам стане краще, я знайду для вас кiлькох вигiдних замовникiв.

Вiн знову заговорив про нiчнi рейси, про те, що комiсiя за одну подорож становитиме не менш як сiмсот п’ятдесят доларiв. Навiть у такому жалюгiдному станi, як тепер, я мiг би до цього взятися. Треба тiльки провести «Танцiвницю» туди й назад, якщо, звичайно, не вскочимо в халепу.

– Забудьте про це, мiстере Кокер. Я вам сказав, що вiднинi лише ловитиму рибу, та й по всьому.

Вiн кивнув, усмiхнувся i, вдавши, нiби не почув, провадив далi:

– Один з ваших давнiх клiентiв повсякчас запитуе про вас.

– Тiла? Ящики? – поцiкавився я.

Кажучи «тiла», я мав на увазi нелегальне перевезення людей на африканський материк або звiдти, переважно полiтикiв, якi рятувалися вiд погонi чи намагалися радикально змiнити панiвний режим у своiй краiнi. У ящиках перевозили здебiльшого зброю – це була торгiвля в одному напрямку. За давнiх часiв ii називали «бiг з рушницями».

Кокер кивнув i сказав:

– Шiсть, п’ять, палицi можна взять.

У цьому контекстi пiд палицями слiд було розумiти слоновi бивнi. Широка, добре органiзована браконьерська мережа систематично винищувала африканських слонiв, якi знайшли свiй останнiй притулок у заповiдниках i на племiнних територiях Схiдноi Африки. Схiд ненаситно поглинав слонову кiстку, пiдтримуючи на неi високi цiни. Швидкий човен i вправний шкiпер – ось i все, що було треба, аби перевезти цiнний вантаж вiд рiчкових гирл через небезпечнi прибережнi води туди, де, погойдуючись на хвилях Мозамбiцькоi протоки, вже чекало якесь арабське судно.

– Мiстере Кокер, – промовив я стомленим голосом, – упевнений, що ваша матiнка нiколи не знала, як звуть вашого батька.

– Його звали Едвардом, мiстере Гаррi, – сказав вiн, обережно всмiхаючись. – Я сказав клiентовi, що цiни зросли. З огляду на iнфляцiю й подорожчання дизельного палива.

– І скiльки вони пропонують?

– Сiм тисяч зелених за одну поiздку.

Це було не так уже й багато, як здавалося, адже Кокер забирав п’ятнадцять вiдсоткiв собi. Потiм треба було сплатити певну суму iнспекторовi Дейлi, щоб притупити на якийсь час його зiр i слух. Крiм того, Чаббi й Анджело належала додаткова плата за ризик – по п’ятсот доларiв кожному за один нiчний рейд.

– Забудьте про це, мiстере Кокер, – сказав я непереконливо. – Краще знайдiть менi кiлька клiентiв на риболовлю.

Але вiн знав, що я не зможу вiдмовитися вiд його пропозицii.

– Щойно ви будете годнi рибалити, я вам iх знайду. А тим часом, коли ви зможете вирушити в нiчний вояж? За десять днiв, гаразд? Якщо буде високий приплив i ясний мiсяць.

– Гаразд, – покiрно погодився я. – За десять днiв.

Давши ствердну вiдповiдь, я, здаеться, почав одужувати швидше. Я був у чудовiй фiзичнiй формi, i рани на руцi та спинi стали чудодiйно гоiтися.

Шостий день мого одужання став для мене прикметною вiхою. Сестричка Мей мила мене в лiжку, вмочаючи м’яку тканину в мильний розчин, аж раптом вiдбулася монументальна демонстрацiя мого доброго самопочуття. Навiть я, обiзнаний з цим феноменом, був приголомшений, а сестричка Мей так знiяковiла, що ii голос обернувся на хрипкий шепiт.

– Господи! – сказала вона. – Ваша сила справдi до вас повертаеться.

– Сестричко Мей, як ви гадаете, чи можна таке змарнувати? – спитав я, але вона рiшуче похитала головою.


* * *

Вiд того дня я з бiльшим оптимiзмом став позирати на свое становище, i не дивно, що загорнута в брезент таемниця, затоплена бiля острова Великих Мартинiв, не йшла менi з голови. Я вiдчував, як моi добрi намiри слабнуть.

«Я лише гляну, – переконував я себе. – Принаймнi пересвiдчуся, що пилюка осiла».

Менi вже дозволяли вставати на кiлька годин, i я аж горiв з нетерплячки, щоб знову взятися до справи. Навiть щире пiклування сестрички Мей не могло приглушити енергii, яка пробуджувалася в менi. Доктор Мак-Неб був вражений.

– Ти швидко одужуеш, Гаррi, друже. Полежиш iще тиждень, не бiльше.

– К бiсу тиждень! – рiшуче заявив йому я.

За сiм днiв я пообiцяв вирушити в нiчний рейс. Кокер умовився про нього без проблем, а я вже мiцний, як кремiнь. Менi це вкрай потрiбно.

Моя команда навiдувалася до мене щовечора й розповiдала, як iде ремонт «Танцiвницi». Одного вечора Анджело прийшов ранiше, нiж звичайно, убраний у свiй святковий одяг – ковбойськi чоботи й усе таке, але був дивно присмирнiлий. І не сам.

Дiвчина, яка супроводжувала його, працювала вчителькою молодших класiв урядовоi школи, розташованоi бiля форту. Я знав ii досить добре, щоб обмiнятись усмiшкою, коли ми зустрiчалися на вулицi. Мiсiс Еддi одного разу вельми схвально висловилася про ii вдачу: «Вона добра дiвчина, ця Джудiт. Не така вертихвiстка, як iншi. Пощастить тому чоловiковi, який вiзьме ii за дружину».

Джудiт була вродлива, з тонким станом, охайно й консервативно вдягнена.

– Вiтаю вас, мiстере Гаррi, – скромно промовила вона.

– Привiт, Джудiт. Дякую тобi, що прийшла.

І я подивився на Анджело, безсилий приховати усмiшку.

Вiн не витримав мого погляду й почервонiв, добираючи потрiбнi слова.

– Ми з Джудiт маемо намiр одружитися, – проказав вiн нарештi. – Хочу повiдомити тебе про це, босе.

– Ти певна, що зможеш утримати його пiд контролем, Джудiт? – радiсно засмiявся я.

– А ви тiльки гляньте на мене, – сказала вона, зблиснувши темними очима.

І я вiдчув, що мое запитання було не до речi.

– Це чудова новина. Я неодмiнно виголошу промову на вашому весiллi, – пообiцяв я iм. – А ти дозволиш Анджело працювати в мене?

– Я й на думцi не мала забороняти йому, – запевнила вона. – Ви дали йому добру роботу.

Вони були в мене щось iз годину, а коли пiшли, я вiдчув легенький напад заздростi. Це, либонь, чудово – вiдчувати, що ти не сам-один, а маеш коло себе близьку людину. Я подумав, що одного дня, коли знайду таку людину, i сам ризикну… Але потiм вiдкинув цю iдею, повернувшись до своеi обережностi. Жiнок збiса багато, та де гарантiя, що ти знайдеш ту едину?

Мак-Неб виписав мене через два днi. Одяг телiпався на менi, як на жердинi. Я втратив на вазi близько тринадцятьох кiлограмiв, а моя засмага злиняла й обернулася на брудну рудизну. Пiд очима були великi синцi, i я ще почувався кволим, як немовля. Рука висiла в мене на черезплiчнику, i рани ще не загоiлися, але я вже мiг сам перевдягтися. Анджело пiдiгнав до лiкарнi пiкап i чекав, поки я попрощаюся на сходах iз сестричкою Мей.

– Було приемно познайомитися з вами, мiстере Гаррi.

– Приходь якось до моеi хатини. Я зготую смаженину з крабiв, i ми вип’емо трохи вина.

– Мiй контракт закiнчуеться наступного тижня, i я повертаюся додому, до Англii.

– Нехай тобi щастить, – сказав я.

Анджело вiдвiз мене до Адмiралтейського причалу, i разом з Чаббi ми провели близько години, спостерiгаючи, як iде ремонт «Танцiвницi». Їi палуби сяяли снiжною бiлиною, а дерев’яна обшивка в салонi була нова-новiсiнька. Їi так майстерно замiнили, що я не мiг помiтити жодного стику. Ми вивели «Танцiвницю» на прогулянку в протоку аж до Овечого мису. Менi було дуже приемно вiдчувати, як моя красуня легенько тремтить пiд моiми ногами, i слухати мелодiйний туркiт ii двигунiв. Ми повернулися на острiв у сутiнку, прив’язавши ii до причалу, i довго сидiли на мiсточку, п’ючи пиво з бляшанок i розмовляючи. Я сказав Чаббi й Анджело, що наступноi ночi ми пiдемо в нiчний рейс. Вони лише запитали, що й куди ми повеземо. І все. Вони не перечили.

– Час iти, – сказав, нарештi, Анджело. – Я маю зустрiти Джудiт з вечiрньоi змiни.

І ми дiсталися до берега в шлюпцi.

Бiля мого пiкапа, за ананасовим складом, стояв полiцiйний «лендровер», i Воллi, молодий констебль, вилiз iз нього, коли ми пiдiйшли ближче.

– Пробачте, що турбую вас, мiстере Гаррi, але iнспектор Дейлi хоче зустрiтися з вами у фортi. Вiн сказав, що справа дуже термiнова.

– Боже, – пробурчав я. – Хiба вона не може почекати до завтра?

– Вiн сказав, що не може, мiстере Гаррi.

Воллi говорив вибачливим тоном, i я погодився.

– Гаразд, я поiду за тобою в пiкапi, але спочатку вiдвезу додому Чаббi й Анджело.

Я подумав, що Дейлi, певно, хоче поторгуватися щодо своеi частки за невтручання. Як правило, про це домовлявся Фред Кокер, та я здогадувався, що Дейлi хотiв пiдвищити цiну цiеi послуги. Ведучи машину однiею рукою й притримуючи кермо колiном тодi, коли менi треба було перемкнути нею швидкiсть, я iхав за червоними фарами «лендровера», який, нарештi, проторохтiв по звiдному мосту й зупинився на подвiр’i форту.

Раби збудували тутешнi масивнi мури в серединi вiсiмнадцятого сторiччя. З iхнiх широких бiйниць стримiли дула довгих тридцятишестифунтових гармат, нацiленi на протоку та вхiд до Великоi гаванi.

В одному крилi форту мiстилися полiцiйне управлiння острова, в’язниця та арсенал, в iнших примiщеннях – урядовi офiси й апартаменти президента та iнших державних службовцiв.

Ми зiйшли нагору парадними сходами в примiщення чергового, i Воллi провiв мене через бiчнi дверi в довгий коридор, потiм – сходами вниз у ще один коридор, а звiдти – знову вниз нескiнченними кам’яними сходами. Я ранiше нiколи не був унизу, i мене охопила цiкавiсть. Мури тут мали, либонь, футiв двадцять завтовшки. Це, певно, була колись порохiвня. Менi здавалося, що за одними з цих товстих дубових дверей, оббитих залiзом i потемнiлих вiд часу, на мене чигае Франкенштайн або якесь iнше страховище. Ми зайшли в останнi з цих дверей, i за ними, як виявилося, чатував не Франкенштайн, але й не менш бридка потвора в особi iнспектора Дейлi. Вiн дожидав нас у товариствi ще одного констебля. Я вiдразу ж помiтив, що при боцi в них висiли пiстолети. Кiмната була порожня, якщо не брати до уваги дерев’яного столу та чотирьох стiльцiв. Стiни були кам’янi, нефарбованi, пiдлога теж була викладена з каменю. Дверi пiд аркою в заднiй частинi кiмнати вели до камер. Освiтлювали кiмнату голi лампочки на сто ватiв, якi звисали з чорного електричного дроту, протягнутого мiж сволоками.

На столi лежав мiй карабiн. Я здивовано втупився в нього.

Воллi зачинив за мною дубовi дверi.

– Мiстере Флетчер, це ваша зброя?

– Ти чудово знаеш, що цей карабiн належить менi, – сердито вiдповiв я. – Яку, в бiса, гру ти затiяв, Дейлi?

– Гаролде Делвiле Флетчер, я вас заарештовую за незаконне володiння вогнепальною зброею категорii А. Не маючи лiцензii, ви зберiгали в себе автоматичну гвинтiвку типу FN, серiйний номер 4163215.

– Ти схибнувся, – сказав я i засмiявся.

Мiй смiх йому не сподобався. Слабкi маленькi губи пiд його вусами випнулися, як в ображеноi дитини, i вiн кивнув своiм констеблям. Вони, мабуть, заздалегiдь дiстали iнструкцii i вийшли крiзь дубовi дверi.

Я почув, як клацнув засув, i ми з Дейлi залишилися сам на сам.

Інспектор стояв досить далеко вiд мене, через усю кiмнату, але я почув, як вiн розстебнув кобуру.

– А Його Ясновельможнiсть знае про твоi витiвки, Дейлi? – запитав я, ще всмiхаючись.

– Його Ясновельможнiсть покинув Сент-Мерi сьогоднi о четвертiй годинi пополуднi, щоб узяти участь у конференцii голiв краiн Спiвдружностi в Лондонi. Його тут не буде аж два тижнi.

Усмiшка на моему обличчi згасла. Я знав, що це правда.

– А тим часом я маю пiдстави вважати, що наша держава в небезпецi.

Тепер вiн усмiхався тонко й лише губами.

– Перш нiж ми пiдемо далi, я хочу, щоб ви переконалися в серйозностi моiх намiрiв.

– Я тобi вiрю, – сказав я.

– Я маю тебе у своему цiлковитому розпорядженнi два тижнi, Флетчере. Цi стiни дуже грубi, i ти можеш кричати, скiльки тобi заманеться.

– Ти бридка купа лайна, ось ти хто!

– Ти маеш тiльки два способи звiдси вийти. Або ми домовимося, або я покличу Фреда Кокера, щоб вiн прийшов сюди й забрав тебе звiдси в домовинi.

– І якi твоi умови, виродку?

– Я хочу достеменно – чуеш, достеменно! – знати, де твоi клiенти пiрнали, перш нiж ти iх пристрелив.

– Я ж казав – десь бiля мису Рафала. Але точного мiсця я не пам’ятаю.

– Флетчере, ти можеш знайти будь-яке мiсце з точнiстю до дюйма. Це твiй шанс на порятунок. Ти це знаеш. Я це знаю. І вони це знали. Тому й хотiли тебе позбутися.

– Інспекторе, iди в дупу, – сказав я.

– Крiм того, вони пiрнали не бiля мису Рафала. Ви працювали на пiвнiч звiдти, ближче до материка. Я цiкавився вашим пересуванням i маю деяку iнформацiю.

– Ми були неподалiк вiд мису Рафала, – вперто повторив я.

– Ну, гаразд, – вiн кивнув. – Сподiваюся, ти не такий мiцний, яким видаешся, Флетчере, iнакше ця справа може затягтися надовго. Але перш, нiж ми почнемо, я не хотiв би гаяти час на фальшивi факти. Я триматиму тебе тут, аж поки все з’ясую – попереду в мене два тижнi.

Ми пильно глянули один на одного, i в мене по тiлi поповзли мурашки. Я зрозумiв, що Пiтер Дейлi хоче вiдчути з цього якнайбiльшу втiху. На його губах з’явився вираз жадiбного чекання, а очi йому скаламутилися.

– Я здобув великий досвiд допитiв у Малайi, ти ж знаеш. Чудова робота. Даруе стiльки насолоди. Часто найбрутальнiшi й найсильнiшi розв’язують язика першими, а всiляка дрiбнота тримаеться довго.

Це було залякування. Я ясно бачив, як його хвилюе перспектива покатувати мене. Його дихання стало швидшим i глибшим, а на щоках з’явився свiжий рум’янець.

– Звичайно, нинi ти фiзично слабкий, Флетчере. Мабуть, порiг болю в тебе значно знизився пiсля твоiх недавнiх пригод. Не думаю, що допитувати тебе доведеться надто довго.

Здаеться, вiн шкодував за своiми словами. Я пiдiбрався й приготувався до стрибка.

– Нi, – зупинив мене вiн. – Не роби цього, Флетчере. – Вiн поклав руку на зброю.

Нас роздiляли п’ятнадцять футiв. Я володiв лише однiею рукою, вiдчував кволiсть, i позаду мене були замкненi дверi, за якими стояли озброенi констеблi. Плечi менi обвисли, i я розслабився.

– Отак краще. – Дейлi знов усмiхнувся. – Тепер, я думаю, ми прикуемо тебе до грат у камерi й розпочнемо. Коли ти стомишся, то лише скажи нам. Гадаю, ти переконаешся в тому, що мiй електричний прилад простий, але ефективний. Це лише дванадцятивольтова батарея з автомобiля, проте я приеднуватиму ii полюси до деяких цiкавих частин тiла…

Дейлi простяг руку за спину, i я вперше помiтив на стiнi кнопку електричного дзвiнка. Вiн натис на неi, i я почув, як за дубовими дверима задзвенiло. Засуви вiдсунулися, i двое констеблiв знов увiйшли до кiмнати.

– Вiдведiть його до камери, – наказав Дейлi.

Констеблi завагалися.

Я зрозумiв, що iм досi не доводилося чути таких наказiв.

– Виконуйте! – прогарчав Дейлi, i констеблi пiдступили до мене з обох бокiв.

Воллi легенько поклав менi руку на поранене плече, i я дозволив iм повести себе до камер. Дейлi йшов попереду. Менi хотiлося спробувати свiй шанс з Воллi, а що, як вийде?

– Як твоя мама, Воллi? – запитав я, нiби випадково.

– З нею все гаразд, мiстере Гаррi, – промурмотiв вiн збентежено.

– Вона одержала подарунок, який я надiслав iй на день народження?

– Так, одержала.

Я вiдвернув його увагу, тобто домiгся, чого хотiв.

Ми порiвнялися з Дейлi. Вiн стояв коло дверей, якi вели до камер, чекаючи, поки ми пройдемо, i раз по раз ляпав кием по своему стегну. Констеблi тримали мене з шанобою, легенько, невпевненi в собi, i я ступив крок убiк, трохи вiдштовхнувши Воллi. Той поточився, i я, вiдступивши назад, визволився. Жоден з них не сподiвався такого. Я подолав три кроки, якi вiдокремлювали мене вiд Дейлi, перш нiж вони всi усвiдомили, що я роблю. Я загилив iнспектора колiном, пiдперши штурхана всiею вагою свого тiла. Я поцiлив йому мiж нiг. Це був чудовий, влучний удар. Хоч яку цiну довелося б менi заплатити за цю втiху, вона не видалася б менi занадто високою.

Дейлi злетiв у повiтря на вiсiмнадцять дюймiв i стукнувся спиною об грати. Потiм зiгнувся в дугу, притиснувши руками низ живота, й заскавучав, неначе чайник, з якого вириваеться пара. Я наготувався завдати йому нового удару – тепер уже в обличчя, але констеблi оговталися й стрибнули вперед, щоб мене вiдтягти. Тепер вони дiяли брутально, заломивши менi руку.

– Вам не слiд було цього робити, мiстере Гаррi! – сердито закричав Воллi.

Його пальцi вгородилися в мiй бiцепс, i я заскреготав зубами вiд болю.

– Сам президент визнав мене невинним, Воллi. Ти це знаеш! – криком вiдповiв я йому.

Дейлi вже випростався, дарма що його обличчя досi було перекривлене вiд муки, а руки притиснутi до паху.

– Це пiдла змова, – я знав, що маю лише кiлька секунд на те, щоб виправдатися.

Дейлi, хитаючись, наближався до мене й вимахував кием, широко роззявивши рота й силкуючись заговорити.

– Якщо вiн посадить мене в камеру, то вб’е мене, Воллi…

– Заткнися! – прогарчав Дейлi.

– Вiн би не наважився на це, якби президент…

– Заткнися! Заткнися!

Дейлi замахнувся кием, що засичав у повiтрi, наче кобра. Вiн умисне нацiлився в мою рану, i гнучкий кий ляснув по нiй, наче пiстолетний пострiл.

Бiль був нестерпний, i я конвульсивно здригнувся, мимохiть упавши на руки констеблiв.

– Заткнися!

Дейлi iстерично горлав, знетямившись вiд болю та лютi. Вiн замахнувся знову, i кий глибоко вгородився в рану, яка ледь-ледь загоiлася.

Тепер я не втримався вiд крику:

– Я вб’ю тебе, виродку!

Дейлi, досi скоцюрблений, хитнувся назад i заходився розстiбати кобуру пiстолета.

Те, на що я сподiвався, нарештi сталося. Воллi вiдпустив мене й стрибнув уперед.

– Нi! – закричав вiн. – Тiльки не це!

Воллi нахилився над скоцюрбленою постаттю Дейлi i своею дужою коричневою рукою перешкодив намiровi iнспектора.

– Геть вiд мене! Це наказ! – загорлав Дейлi.

Але Воллi, висмикнув пiстолет з кобури, роззброiв iнспектора й вiдступив назад.

– Я тебе вб’ю за це, – прогарчав Дейлi. – Ти порушив свiй обов’язок…

– Я знаю свiй обов’язок, iнспекторе, – Воллi говорив з гiднiстю, – i вiн не в тому, щоб убивати заарештованих, – потiм обернувся до мене й промовив: – Мiстере Гаррi, вам лiпше забратися звiдси геть.

– Ти вiдпускаеш в’язня, – Дейлi нетямився вiд лютi. – Чоловiче, я тебе порiшу за це!

– Я не бачив ордера на арешт, – урвав його Воллi. – Якщо президент пiдпише ордер, ми знову доправимо мiстера Гаррi сюди.

– Ти, чорний виродку, – засичав на нього Дейлi.

Воллi ще раз обернувся до мене:

– Ідiть звiдси, – сказав вiн. – Якнайшвидше.


* * *

Менi довелося довго добиратися до своеi хатини: кожна грудка на дорозi вiдбивалася болем у моiх грудях. Зi своеi сьогоднiшньоi вечiрньоi пригоди я твердо затямив лише одну рiч: хоч що в тому згортковi, затопленому бiля Великих Мартинiв, але воно може заподiяти такому миролюбному джентльменовi, як я, безлiч неприемностей.

Я не тiшив себе iлюзiею, що iнспектор Дейлi зробив останню спробу допитати мене. Тiльки-но вiн оговтаеться вiд удару, якого я завдав по його дiтородних органах, як знову спробуе приеднати мене до своеi мережi освiтлення. Я сушив собi голову, чи Дейлi дiяв на власний розсуд, а чи мав партнерiв, i дiйшов висновку, що це його особиста iнiцiатива: вiн скористався з нагоди, яка йому випала.

Я поставив пiкап на подвiр’i i пройшов на веранду своеi хатини. Поки мене не було, мiсiс Чаббi, певно, приходила, щоб трохи пiдмести й навести порядок. У бляшанцi з-пiд джему на обiдньому столi стояли квiти, але було й дещо важливiше: яйця, бекон, хлiб i масло в коробцi з льодом. Я зняв свою заляпану кров’ю сорочку й бинти. Кий залишив на моiх грудях опуклi слiди, а рани обернулися на криваве мiсиво.

Я взяв душ i помiняв пов’язку, а потiм, стоячи голий над плитою, наготував повну сковороду яечнi з беконом i, поки вона смажилася, налив собi темного вiскi та випив замiсть лiкiв.

Я був надто стомлений, щоб стелити собi постiль, тож упав просто на лiжко, мiркуючи, чи зможу я працювати в завтрашньому нiчному рейсi. Це була моя остання думка перед сходом сонця.

Уранцi я знову взяв душ i, ковтнувши двi знеболювальнi пiгулки й запивши iх холодним ананасовим соком, з’iв ще одну сковороду яець, а тодi дав на свое досвiтне питання ствердну вiдповiдь. І хоч рухатися менi було важко й нило все тiло, одначе працювати я мiг. Опiвднi я поiхав до мiста й зупинився бiля крамницi мiсiс Еддi, щоб купити якихось припасiв, а тодi рушив простiсiнько до Адмiралтейського причалу.

Чаббi й Анджело були вже на борту, i «Танцiвниця» стояла бiля пристанi.

– Я наповнив пальним додатковi баки, Гаррi, – сказав менi Чаббi, – вона тепер зможе пройти й тисячу миль.

– А ти взяв сiтi для вантажу? – запитав я.

Вiн кивнув:

– Вони лежать у головнiй рубцi.

Ми користувалися сiтями, щоб пiдняти на палубу важкi слоновi бивнi.

– Не забудь одягти теплу куртку: з таким вiтром у вiдкритому морi буде холодно.

– Не турбуйся, Гаррi. Якщо хтось i мае боятися холоду, то це ти. Чоловiче, в тебе такий вигляд, як десять днiв тому. Ти видаешся зовсiм хворим.

– Я почуваюся чудово, Чаббi.

– Авжеж, – пробурчав вiн, – либонь, як моя теща, – i змiнив тему. – А що сталося з твоiм карабiном, чоловiче?

– Полiцiя забрала його.

– Ти хочеш сказати, що ми виходимо в море без нiякоi цяцьки на борту?

– Ще жодного разу ми не мали потреби в зброi.

– Хiба вгадаеш, коли буде цей перший раз? Я почуватимуся без рушницi зовсiм голим.

Одержимiсть Чаббi зброею завжди дивувала мене. Попри всi моi аргументи, Чаббi так i не змiг повiрити, що швидкiсть i далекiсть польоту кулi не залежать вiд того, з якою силою натиснути на гачок. А Чаббi хотiв, щоб його кулi летiли якнайшвидше i щонайдалi.

Дика, потужна сила, яку вiн докладав до зброi, що потрапляла в його руки, давно вивела б з ладу будь-яку рушницю, крiм карабiна FB.

До того ж Чаббi не мiг натискати на курок з розплющеними очима.

Я бачив, як вiн не влучив у п’ятнадцятиметрову тигрову акулу з вiдстанi в десять футiв, маючи повний магазин на двадцять пострiлiв. Так i не вийшло з Чаббi Ендрюса доброго стрiльця, хоч вiн вiд природи обожнював зброю й усе, що може гучно вистрелити.

– Це буде нiби прогулянка по молоко, сама втiха, Чаббi, от побачиш, – сказав я.

Вiн схрестив пальцi, щоб не наврочити, й пiшов чистити мiднi частини «Танцiвницi», що й так уже сяяли, як сонце, а я тим часом вийшов на берег.

Парадний офiс туристичноi агенцii Фреда Кокера був порожнiй, i я натис на кнопку дзвiнка на столi. Фред просунув голову з задньоi кiмнати.

– Вiтаю вас, мiстере Гаррi. – Вiн скинув пiджак i краватку, закачав рукави сорочки й начепив на себе червоний прогумований фартух. – Зачинiть, будь ласка, переднi дверi й проходьте далi.

Задне примiщення, на вiдмiну вiд парадного офiсу з його банальними шпалерами та яскравою дорожньою рекламою, було схоже на довгу похмуру повiтку. Пiд однiею стiною лежали дешевi сосновi труни, а в кiнцi примiщення коло двiйчастих дверей стояв катафалк. За непоказною полотняною завiсою в кутку мiстився мармуровий стiл з рiвчаками по краях i носиком, щоб рiдина стiкала у вiдро на пiдлозi.

– Заходьте, сiдайте. Отут стiлець. Пробачте менi, якщо я працюватиму, поки ми розмовлятимемо. Я маю закiнчити цю роботу на четверту годину пополуднi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27067633&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Джон Вейн (1907–1979) – американський актор, що його називали «королем вестернiв».




2


Фатом (морська сажень) – британська мiра довжини, яка дорiвнюе 6 футiв, або 182 сантиметри.