Обирай себе. Як подолати страх та сумнiви на шляху до повноцiнного життя Эмбер Рэй Що про мене подумають iншi, коли я пофарбую волосся в цей колiр? Чи сподобаеться батькам мое нове захоплення музикою? А чи варто менi змiнити цю роботу? Може, усе це неправильно? Досить! Час обирати себе. Годi плакати за минулим i спотикатися об чужi оцiнки. Нiхто не iдеальний. Хiба що ця книжка-iнструкцiя, яка вiдкрие тобi повноцiнне життя. З нею ти зможеш: подолати деструктивний перфекцiонiзм; позбавитися настанов «я не зможу/не вмiю/нiколи цього не досягну»; уникати руйнiвноi сили гнiву та заздрощiв; викреслити страх осуду, страх помилок, неприйняття та тривогу; забути про порiвняння себе з iншими та потребу у схваленнi. І загалом ти зможеш усе. Просто тому, що саме ТИ це зможеш. В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги. Ембер Рей Обирай себе. Як подолати страх та сумнiви на шляху до повноцiнного життя Моiй мамi, яка запалила в менi почуття цiкавостi, i моему коханому Фаргаду, який тримав чашу, де розгорялося мое полум’я Вступ, або Будьмо вiдвертими Серйозна розмова: будьмо максимально чесними Висловлюючи свою правду як письменниця, лекторка та мисткиня, я постiйно була стурбована запитанням, яке особливо гостро постало пiд час написання цiеi книжки: «Що про мене подумають?» А насправдi: «Що, як мене не сприймуть або вiдкинуть?» Я обожнюю дiзнаватись особистi iсторii, особливо тi, у яких яскраво й детально розкриваеться шлях автора. І йдеться не про «ось чому я такий класний i успiшний». А про «ось як я зiпсував усе, що мiг, упав на саме дно, але пiднявся знову на ноги». Бо саме завдяки таким одкровенням я краще розумiю себе. Я старалася дотримуватися такого самого принципу пiд час написання цiеi книжки: розповiдати iсторii максимально правдиво й вiдверто, наповнювати iх великою кiлькiстю надзвичайно незручних, але чесних деталей, якi змушують мене почуватися так, наче я стою перед вами гола й бiльше не маю що приховувати. І я роблю це не для того, щоб ви дiзналися про мене, а для того, щоб ви могли краще зрозумiти себе. Цей процес одкровення – перевертання себе навиворiт – водночас дуже лякае й надихае, присоромлюе й пiдбадьорюе. Вiн будить мiй глибинний страх бути вiдкинутою й нагадуе мою найбiльшу тривогу про те, що я можу виявитися недостойною любовi. Пишучи цю книжку, я перевернула кожну частинку всерединi себе й завдяки цьому постановила провести таке життя, у якому чiльне мiсце посiдае цiкавiсть, а не тривога. Щоразу, коли я хочу сказати щось надто ризиковане, надто рiзке чи надто правдиве, я чую, як у мене всерединi обурюеться «хороша дiвчинка», якiй важливо, «що скажуть люди». Вона кричить: «Цього не можна казати. Тебе можуть осудити. Ти можеш пiдвести людей. Зупи-ни-и-и-и-сь!!!» Не раз пiд час написання цiеi книжки я сумнiвалася в собi, у написаному й у тому, чи «слiд» менi розповiдати ту чи ту iсторiю. У такi моменти я обирала мiж двома варiантами: 1. Написати «безпечну книжку», яка не наганятиме нi на кого чорних хмар i не збурюватиме нiчого всерединi. 2. Написати «правдиву книжку», яка може нагнати кiлька чорних хмарин i перевернути все догори дригом. Оскiльки я постановила провести життя, у якому правда важливiша за комфорт, то зрозумiла, що в мене е лише один вибiр – розкрити свою неприкрашену правду. Маю надiю, що, читаючи цю книжку, ви зробите те саме. Тож розпочнiмо. З любов’ю Ембер Рей Не помирайте з нерозкритими талантами Я була на кухнi в будинку своеi бабусi, коли задзвонив телефон. «Це твiй тато», – сказала вона, протягаючи менi слухавку. «Тiльки не кажи мамi», – додала пошепки. Менi було три роки. – Привiт, татку, – сказала я. – Привiт, серденько, – вiдповiв вiн. – Я сумую за тобою. Знаю, що нечасто з’являюся. Мене ще якийсь час не буде. Але я хочу, щоб ти знала: незважаючи нi на що, я любитиму тебе завжди. І хоча менi було тiльки три, ця розмова закарбувалася в пам’ятi. Я можу заплющити очi й пригадати, як стояла на кухнi, намотавши телефонний провiд на пальцi, i як бабуся дивилася на мене, промовляючи: «Не кажи про це мамi, добре?» Я розумiла: щось тут не так. Мiй батько був чудовим спiваком, композитором, музикантом та бiзнесменом. Вiн був солiстом i грав на кiлькох iнструментах у гуртi Dreamer. Завдяки своему вмiнню поводитися з фiнансами батько мав змогу допомагати нужденним. На першому побаченнi з мамою вiн справив хороше враження, коли вона, одягнена в бiле з голови до нiг, спiткнулася й мало не впала в брудну калюжу. За мить до падiння вiн швидко нахилився й зловив ii. Батько змусив ii – як змушував кожного, з ким зустрiчався, – повiрити, що свiт обертаеться навколо них. Коли вiн був iз тобою, вiн справдi був iз тобою. Але потiм вiн почав утiкати. Опинившись пiд впливом травматичного дитинства i схильнiстю до залежностi, вiн знайшов лише один спосiб iз цим упоратися – забутися. Через кокаiн. Рок-н-рол. Зловживання алкоголем. Зради. І таке iнше. Одного разу вiн нетверезим вломився в наш будинок, вихопив мене з лiжечка i iхав вiсiмдесят миль, поки моя мама розлючено його переслiдувала. Його точно не назвеш батьком року. А потiм, лише через кiлька тижнiв пiсля нашоi розмови, вiн зайшов надто далеко. На парубочiй вечiрцi, перебуваючи пiд впливом невiдомо якоi речовини, батько вирiшив сiсти за кермо. Вiн заснув, з’iхав з автомагiстралi й потрапив пiд вантажiвку. Чоловiк на пасажирському сидiннi, який мав одружуватися наступного дня, помер на мiсцi одразу. А батька, який не був пристебнутий, вiдкинуло на задне сидiння. Пiсля цього вiн уже не змiг вiдновитися повнiстю. Вiн провiв наступний рiк свого життя в комi, а потiм вiсiм рокiв жив iз серйозною мозковою травмою в реабiлiтацiйному центрi. Мама хотiла захистити мене й моi спогади про батька, тому тримала мене осторонь. Але вiдстань мiж нами зменшилася, коли в третьому класi ми зi школою приiхали в лiкарню i я запитала: «Мiй тато тут?» Менi було цiкаво побачити чоловiка, який допомiг менi з’явитися на свiт. Я хотiла запам’ятати, як вiн торкаеться моеi руки й дивиться на мене. Я хотiла запам’ятати, як це – бути поруч iз ним, поки вiн iще тут. Менi тодi було дев’ять, i мама дозволила його вiдвiдати. Коли я зайшла до батьковоi палати, то побачила майже незнайомого чоловiка. Його обличчя набрякло, а з рота тягнулися трубки дихального апарата. Крапельниця з’еднувала його руку з мiшечками кровi, а спецiальнi пристроi вiдстежували життево важливi показники. Опанувавши себе, я ввiйшла i ще бiльше здивувалася, коли помiтила на стiнах своi фото рiзного вiку. Залоскотало в носi, а з очей покотилися сльози. Я провела з ним кiлька годин, ставлячи запитання, на якi вiн не мiг вiдповiсти, смiючись iз його дурненькоi усмiшки й приймаючи дозу тата, якоi менi так бракувало в дитинствi. На прощання потисла йому руку й побажала одужати. Я не знала, чи ми ще коли-небудь побачимося. Щодня пiсля цього я думала про нього й бажала йому добра. Я хотiла, щоб нещастя закiнчилося i його життя почалося спочатку. За кiлька днiв до Дня батька – якраз на день народження моеi бабусi – я дiзналася, що вiн помер. Дуже добре пам’ятаю цей момент, пригадую, як мое волосся було зiбране в кiнський хвiст, як я сидiла зi схрещеними ногами й писала в бiлому з квiтами щоденнику, бо саме тодi вiдчула найбiльшу довiру й полегшення у своему життi. Батьковi страждання надто затягнулися, i тепер вiн нарештi знайшов спокiй. Проте було дещо, що направду мене засмучувало: його змарнованi талант, творчiсть i здiбностi. Тодi я не могла дiбрати слiв, щоб пояснити своi почуття, але зараз можу розповiсти, про що думала дитиною: я уявляла, яким було б його життя, якби його бiльше направляли й пiдтримували, якби вiн мав бiльше самоспiвчуття. Я замислювалася над тим, що вiн мiг би зробити в життi, якби вiднайшов смiливiсть поглянути на себе, впоратися з власними демонами й зрозумiти причини свого болю. Думала про те, якi витвори мистецтва вiн мiг створити, який внесок у бiзнес зробити i якi гранi себе вiдкрити на цьому шляху. Вiн мiг так багато дати, але загубився дорогою. Називайте це чуттям, моiм вищим «я» або уривком того, що почула колись вiд Опри, але я дуже виразно пам’ятаю спокiйний голос, який шепотiв: «Будь ласка, не помирай iз нерозкритими талантами». І тепер я звертаюся до вас i кажу те саме. Будь ласка, не помирайте з нерозкритими талантами. Прошу вас, не будьте такими, як багато людей, якi жалiють про те, чого не встигли зробити. Як бiльшiсть тих, кого австралiйська медсестра Броннi Вар розраджувала в останнi днi. «Шкода, що я не змiг прожити свое правдиве життя, а не те, якого iншi чекали вiд мене», – найпоширенiше розкаяння, яке вона чула. На останнiх подихах цi люди не здiйснили й половини своiх мрiй. Натомiсть вони забирали своi нерозкритi таланти в могилу. У книжцi Die Empty («Помирай, зробивши») Тодд Генрi пише, що найцiннiша земля на планетi – це не Мангеттен, не нафтовi родовища Середнього Сходу й не золотi шахти Пiвденноi Африки. Найцiннiше – кладовище. «На кладовищi похованi всi ненаписанi романи, незапущенi бiзнеси, непримиренi стосунки й усi iншi справи, якi люди думали почати робити “завтра”. Та одного дня iхнi “завтра” закiнчилися». Коли я повертаюся думками в день автокатастрофи свого батька, то заплющую очi й уявляю довгий список багатьох «завтра», про який вiн думав, сiдаючи за кермо в нетверезому станi: Завтра я вип’ю менше. Завтра я прийму вiдповiдальнiше рiшення. Завтра я дивитимуся, як мiй найкращий друг одружуеться. Завтра я зателефоную своiй донечцi. Завтра я вирiшу всi непорозумiння з ii мамою. Завтра я нарештi запишу свiй альбом. Завтра я… Але для нього це «завтра» вже не настало. Я не хочу бути такою, як мiй батько. Я дуже добре пам’ятала цi слова в юностi. Я не хочу бути такою, як мiй батько, що насправдi означае: я не хочу померти з нерозкритими талантами. Лише зараз, уже в дорослому вiцi, я розумiю, що була подарунком долi для свого батька, а його аварiя – одним iз моiх. Його передчасна смерть змусила мене зрозумiти, що життя крихке й кожен момент – запрошення жити. Це спонукало мене замислитися про те, як це – проживати кожен день на повну; пiдштовхнуло до постановки запитання й пошуку вiдповiдi про найважливiше: як ми виражаемо повноту того, хто ми е i що маемо зробити? Зiзнання: я помирала з нерозкритими талантами Ця книжка мала всi шанси не бути написаною. Я була надто зайнята, допомагаючи iншим людям видавати iхнi книжки та будувати кар’еру, створюючи свiтовi мистецькi рухи, закохуючись у фантастичних чоловiкiв, проводячи особистi ретрити в рiзних куточках свiту, дiлячись натхненням iз вiдданою аудиторiею i розповiдаючи зi сцени про створення речей, якi ми постiйно вiдкладаемо. І тут я зрозумiла, що менi самiй чудово вдаеться ховатися вiд того, що я завжди вiдкладаю, – вiд цiеi книжки. Я вiдчувала всерединi себе те, чим хочу подiлитися, ту правду, яка готова була вийти назовнi. Але й далi робила по-своему. Коли я заспокоiлася й почала аналiзувати себе, то виявила ключове переконання, що обтяжувало й сковувало мене. Я помiтила голос пiдсвiдомостi, який постiйно змушував мене робити все, окрiм того, що я найбiльше хотiла. Я почула всепроникний несамовитий шепiт, який закрався в моi мрii. Цей голос казав: «Ти недостатньо хороша, щоб робити це». І, щиро кажучи, це був не один голос, а цiлий натовп критикiв, якi ставили пiд сумнiв моi здiбностi й почуття власноi гiдностi. Я чула: «Хто ти така, щоб це робити?» «Хiба це вже не зробили до тебе?» «Кому це взагалi потрiбно?» «А що, як люди осудять тебе?» «Що, як тебе вiдкинуть, ти зазнаеш невдачi й осоромишся?» «А якщо тобi набридне? (Тобi завжди набридае.)» «Ось, поглянь: вони кращi за тебе». «Твоя iсторiя неважлива». «Ти точно впевнена, що готова?» «А в тебе достатньо досвiду?» І, звiсно: «Хiба ти достатньо худа, достатньо розумна, достатньо талановита, щоб узагалi братися до цього?» (Тьфу! Це так дратуе.) Протягом багатьох рокiв цi хвилювання брали верх. Команда внутрiшнiх критикiв керувала моiм життям i не давала менi написати цю книжку. Роки минали, а прогресу практично не було. Обiцянки на днi народження й Новий рiк починалися зi смiливих заяв на кшталт: «Цього року я обiцяю нарештi взятися за книжку, яку моя душа так прагне написати!!!» Я казала про це своiм друзям. Писала на стикерах i чiпляла на дзеркало. Починала кожен день iз позитивних афiрмацiй. Створювала черговий гуглiвський онлайн-документ iз заголовком «КНИЖКА!!!!» i починала писати. Та минало кiлька тижнiв, i виникали перешкоди, а на перше мiсце виходили iншi «важливi речi». Я неспiшно саботувала свою найбiльшу мрiю. «Чому я не можу дотримати обiцянки? – присоромлювала себе. – Чому не можу зробити одну-едину рiч, яка для мене найважливiша?» Я заздрiсно спостерiгала, як моi друзi випускають у свiт своi книжки. Звiсно, я була рада за них. І водночас моя душа болiла, коли я бачила, як iншi здiйснюють мрiю, яка досi лише крутиться всерединi мене. Це був чiткий сигнал: ти вiдкладаеш написання. Твоя заздрiсть – це сигнал твого невикористаного потенцiалу. Уже час. Ну ж бо, вперед, приступай! І кругообiг запускався знову, але зупинявся, щойно виникала ймовiрнiсть бути вiдкинутою чи дiстати вiдмову. Може, це схоже на те, чого ви хочете глибоко в душi? Можливо, написати книжку? …розпочати революцiю? …заснувати компанiю? …вiднайти частину себе? …втiлити iдею? …розвинути стосунки? Якщо ви, як i я, маете всерединi те, що хочете висловити, i знаете, яке життя хочете побудувати, але й далi йдете проторованим шляхом, – я вас розумiю. Менi знайомий цей бiль. Я була на вашому мiсцi. Вибiр: рух вiд тривоги до цiкавостi Кожна дитина приходить у цей свiт iз невгамовною допитливiстю i сприймае як диво все навколо себе. Але поступово дитина соцiалiзуеться, i ця цiкавiсть перетворюеться на тривогу. Лише коли я зробила все, що менi слiд було зробити, i стала тим, ким iншi хотiли мене бачити, я зрозумiла, що всерединi чогось не вистачае. Намагаючись повернути зв’язок iз допитливою та творчою дитиною, яку я колись знала, але вiд якоi зараз, вiдчуваю, була дуже далеко, я перетворила свое життя на живу лабораторiю. Я хотiла з’ясувати, ким була до того, як свiт сказав менi, ким бути. Я читала кожну книжку про самопошуки, яка потрапляла менi до рук. Шукала поради в психологiв, цiлителiв, митцiв, нейронауковцiв, пiдприемцiв, авторiв, астрологiв, мiстикiв i лiдерiв, про багатьох iз яких ви почуете в цiй книжцi. Щодня зверталася до свого найдавнiшого та найвiдданiшого друга – мого щоденника, щоб вийти за межi критики й почути тихий внутрiшнiй голос. Я нестримно дослiджувала своi зацiкавлення й iдеi, щоб зрозумiти, що звучить правильно й правдиво для мене. У процесi я вiдкрила, що здатна зробити значно бiльше, нiж уявляла, особливо якщо перестати слухати внутрiшнiх критикiв. Коли я навчилася дивитися на кожен момент, виклик i невдачу крiзь призму цiкавостi, то розпалила свою уяву та вiдкрила можливостi там, де iх ранiше не було. Я побачила чарiвнiсть кожноi митi й позбулася того, що нав’язало менi суспiльство, щоб вiдкрити доступ до iстини, яка була всерединi мене. Щохвилини я вiдчувала моменти осяяння та знаходила пiдказки в напрямку до своеi новоi стежки, а тепер i для вашоi мандрiвки цiею книжкою. Частково майстер-клас, частково мемуари, частково карта – ця книжка е путiвником, за допомогою якого можна пройти через мiф i вийти на шлях, де почуватимешся живим та справжнiм. Пiдозрюю, що ви читаете це, бо у вашому життi е те, що ви хочете вiдкрити й висловити. Я написала цю книжку, щоб видобути це з вас. Щоб показати, скiльки е можливостей, коли ми вiддаемо кермо цiкавостi. Щоденник допитливостi Вiдповiдi вже в тобi. Щоб вiдшукати iх та почути внутрiшнiй голос правди, тобi в пригодi стануть такi щоденниковi пiдказки, розташованi по всiй книжцi. Розпочни iз запитання: якi твоi стосунки з тривогою? А з цiкавiстю? Частина перша Два голоси Познайомтеся: цiкавiсть i тривога У нас у головi е надокучливий тоненький голосок – диверсант, цензор i вiчний критик, який продукуе потiк в’iдливих зауважень, що часто видають себе за правду. Я називаю цей голос тривогою. Тривога каже слова на кшталт: Хто ти в бiса такий(-а), щоб робити це? Ти ж не збираешся це казати, правда? Нi. Не ти. Нiколи. Ти не достойний(-а). Глянь на них: вони кращi за тебе. Ти невдаха. Невдаха. Невдаха. Словом, ви зрозумiли. Минуло немало часу, перш нiж я усвiдомила, що голос тривоги не iстинний, насправдi вiн дуже далекий вiд iстинного, i якщо його слухати, то вiн вестиме тебе все далi й далi вiд справжньоi iстини, яка перебувае всерединi. Я нарештi перестала так серйозно сприймати тривогу, коли усвiдомила, що насправдi це пристрiй блокування. Механiзм у нашому мозку, розроблений застерегти нас вiд надто ризикованих чи надто незручних вчинкiв (тобто вчинкiв, якi е чудовими, значущими, вартiсними… тими, якi змiнюють життя). Вiдкинувши довгi та нуднi казки про недостойнiсть, недостатнiсть, перфекцiонiзм, сором, а також своi переконання про те, ким менi «слiд» бути, я вiднайшла iнший голос. Набагато добрiший, спiвчутливiший та допитливiший. Голос, який хоче, щоб у нас усе вийшло, щоб нас побачили, щоб ми втiлили найзаповiтнiшi мрii. Голос, який повною мiрою знае, що для нас iстинне. І це голос цiкавостi. Цiкавiсть знае, на що ми спроможнi, i ii обов’язок – пiдштовхувати нас дедалi ближче до тих, ким ми були, перш нiж свiт нав’язав нам свое бачення. Цiкавiсть допомагае нам розрiзняти негативнi переконання, якi ми успадкували чи вигадали, та iсторii, якi вiдкликаються всерединi. Я бачу тебе. Ти вартий цього! Ти достатньо хороший. Уперед! Так. Менi цiкаво… Коли тривога каже: «Хто ти в бiса такий(-а), щоб робити це?» – цiкавiсть скандуе: «Хто, як не ти?» Коли тривога крутить носом, заявляючи: «Ти ж не збираешся насправдi це казати, так?» – цiкавiсть дуже чiтко констатуе: «Ти тут, щоб розповiдати свою правду. Сьогоднi. Завтра. Завжди. Чи те, що ти збираешся зараз сказати, вiдображае твою правду?» І коли тривога починае грати ту саму платiвку осуду, страху й хвилювання знову i знову, цiкавiсть може вгамувати ii, сказавши: «Привiт, осуде, я тебе бачу. Агов, страху, я тебе бачу. Гей, хвилювання, я тебе бачу. Я розумiю, що ви намагаетеся нас убезпечити, i поважаю це. Але в нас зараз важлива пригода, i вам заборонено прокладати маршрут». Тривога й цiкавiсть постiйно спрямовують нас подалi або пiдштовхують ближче до того, ким ми насправдi е i що маемо дати свiтовi. Щодня й щохвилини ми робимо вибiр, кого слухати – тривогу чи цiкавiсть. Кого оберете ви? Щоразу, коли я запитую про це людей, усi, безперечно, обирають цiкавiсть. Але прислухатися до цiкавостi так само важливо, як i поважати тривогу. Чому? Бо не всяка тривога шкiдлива. Не всяка тривога шкiдлива. Може бути корисна Торiк, коли я закiнчила виступ про тривогу й цiкавiсть, одна жiнка зустрiла мене бiля сцени й сказала: «Мiй тато завжди казав менi, що дев’яносто вiдсоткiв того, про що я хвилююся, нiколи не стаеться. Я вiдповiдала: це через те, що мене це турбуе i я шукаю вирiшення». Ми засмiялися. І в цьому полягае суть: не всяка тривога е шкiдливою. Може бути корисна. Інодi. Голос тривоги може виражатися у два способи: як отруйна тривога або як корисна тривога. Отруйна тривога – це безжалiснi циклiчнi думки, якi паралiзують i не дають дiяти чи рухатися вперед. Це захопливе пригадування минулого й переживання щодо майбутнього – звичка, на яку, за словами стенфордського нейрохiрурга доктора Джеймса Дотi, ми витрачаемо близько вiсiмдесяти вiдсоткiв свого часу й уваги. Корисна тривога – це можливiсть передбачити невдачi й виклики, розробити план i почати дiяти. Тривога бувае корисною, лише коли вона перебувае пiд нашим контролем i дае нам змогу дiяти. Тож, коли ми чуемо голос тривоги, нам варто поставити два запитання: 1. Це реальна можливiсть? 2. Чи можу я зробити щось важливе вже зараз? Коли це не е реальною можливiстю i коли немае змоги зробити важливi кроки, ми розумiемо, що в нашому мозку запускаеться те, що нейрофiзiологи називають «система виявлення загрози». Завдяки еволюцii хвилювання й страх були закладенi в нас як захисний механiзм протягом мiльйонiв рокiв. Певною мiрою вiн нам потрiбен. Без нього вашi предки стали б здобиччю шаблезубих тигрiв. Ви могли б стрибнути з надзвичайно високоi скелi, тiльки щоб перевiрити, чи вдасться приземлитися. Ви уклали б дiлову угоду про партнерство з людиною, яка прямо заявляе: «Я укладаю цю угоду, щоб використати тебе й забрати твоi грошi». Ви закохувалися б у того, хто каже: «Я не бажаю мати з тобою нiчого спiльного». Тривога застерiгае нас вiд того, що справдi загрожуе нашому життю, як у випадках, якi я навела вище. Але, коли йдеться про щось справдi значуще для нас, такi бажання часто пов’язанi з певним рiвнем невизначеностi й невiдомостi, якi наш мозок позначае як «небезпеку». Саме тодi тривога починае бити на сполох, i ми змушенi вiдступати, вiдмовлятися вiд нового досвiду, обирати звичне й вiдкидати своi мрii. Коли так стаеться, коли голос хвилювання не допомагае нам наблизитися до того, ким ми е i якi таланти ми маемо розкрити, – це шумова перепона. Отруйний, паралiзуючий, повторюваний шум усерединi наших думок, який за вiдсутностi контролю може задушити життя всерединi нас. Отруйна тривога – причина нашого нереалiзованого потенцiалу й незавершених проектiв. Це пояснення, чому письменники не пишуть, дизайнери не моделюють, винахiдники не роблять вiдкриттiв, а лiдери не ведуть за собою. Це через неi ми обiцяемо змiнити свое життя, а потiм тихо сидимо у власнiй зонi комфорту. Через неi ми потрапляемо пiд вплив абияких вказiвок тих, хто був до нас, i приймаемо системи цiнностей, якi залишають нас виснаженими, ображеними, злими й спустошеними. Ось чому речi, що iх ми найбiльше прагнемо: iдеi, якi постiйно обдумуемо, традицii, якi хочемо розвинути, i життя, яке бажаемо побудувати, – залишаються в наших серцях нереалiзованими, схованими за страхом i сумнiвами. Те, на що ми готовi пiти, уникаючи справжнiх бажань, – це те, що Стiвен Прессфiлд називае спротивом у своiй книжцi The War of Art («Вiйна за креатив»). «Бiльшiсть iз нас мае два життя, – пише вiн. – Життя, яке ми проживаемо, i життя, яке залишаеться непрожитим усерединi нас. Мiж ними двома пролягае спротив». В одному з моiх улюблених i, мабуть, найбiльш повчальних уривкiв Прессфiлд пише: «Знаете, Гiтлер хотiв стати художником. У вiсiмнадцять вiн узяв сiмсот крон, якi дiсталися йому в спадок, i переiхав жити й навчатися у Вiдень. Вiн подав заявку в Академiю образотворчих мистецтв, а пiзнiше – в архiтектурну школу. Ви коли-небудь бачили його картини? Я теж нi. Спротив його перемiг. Уважайте це перебiльшенням, але я все одно скажу: Гiтлеру було легше розпочати Другу свiтову вiйну, нiж стояти перед чистим полотном». Коли ми не повертаемось обличчям до себе i своiх демонiв, то замикаемо наше найкраще життя всерединi. Тож, коли ми знаемо, що отруйний голос тривоги, сповнений критики й несхвалення, здавлюе нас, чому не слухаемо голосу цiкавостi? Чому не довiряемо голосу допитливостi, спiвчуття й любовi? Чому не боремося за речi, яких, як кажемо, хочемо найбiльше? І ось чому. Мiф про «недостатньо» За нашими незакiнченими проектами, нереалiзованими мрiями й невисловленою правдою стоiть основний мiф, який роз’iдае нас найбiльше. Я бачила, як це хибне переконання вбило мого батька, вiдчувала, як воно здавлюе моi таланти, спостерiгала, як воно обмежуе креативнiсть, здiбностi й потенцiал багатьох тисяч людей, iз якими я працювала протягом рокiв. Цей мiф такий: я недостатнiй(-я). Недостатньо розумний(-а). Недостатньо талановитий(-а). Недостатньо привабливий(-а). Недостатньо владний(-а). Недостатньо сильний(-а). Недостатньо худий(-а). Недостатньо коханий(-а). Недостатньо iдеальний(-а). У мене недостатньо часу. У мене недостатньо грошей. Я недостатнiй(-я). Звучить знайомо? Щоденник допитливостi Обведи мiфи з перелiку, якi вiдгукуються всерединi, i допиши власнi. Пiсля цього занотуй у щоденнику випадок, коли переконання про «недостатньо» стримувало тебе, i випадок, коли тобi вдалося його подолати. Я багато страждала вiд цього мiфу у своему життi й колись була глибоко переконана, що едина, хто вiд цього потерпае. Я ще нiколи так не помилялася. Саме це вiрування в «недостатньо» е основою страждань кожноi людини: творцiв, пiдприемцiв, лiдерiв, а також тих, хто хоче ними бути. Я працювала з митцями, якi пережили сильну залежнiсть або надзвичайну бiднiсть i через це носили в собi глибокий страх бути вiдкинутими чи ненормальними. Я допомагала лiдерам, якi мали мiльйони доларiв на рахунку й усе-таки куплялися на неправдивi iлюзii, що в них недостатньо часу чи грошей, щоб реалiзувати свiй потенцiал. Я пiдтримувала пiдприемцiв, яких дуже любили й заохочували в дитинствi, але якi все одно почувалися в замкнутому колi й намагалися довести, що вони «достатньо хорошi». Попри широке рiзноманiття умов виховання й обставин, культур i систем цiнностей, найпоширенiше переконання досi те саме – «недостатньо». В основi нашого порiвняння себе з iншими, зацiпенiння, перфекцiонiзму, безпомiчностi й сорому лежить мiф про «недостатньо». Це результат рокiв зовнiшнього впливу й глибоко вкорiнених сiмейних, культурних, суспiльних та релiгiйних переконань. Це уявлення охоплюе те, як нас виховували батьки, в умовах якого суспiльства та якоi культури ми зростали, яку iнформацiю отримували з медiаресурсiв, якi iсторii успадкували й прийняли за своi. Коли ми дозволяемо мiфу про «недостатньо» домiнувати, воно стае повторюваним голосом тривоги в нашiй головi й тiею призмою, крiзь яку ми думаемо, вiдчуваемо та дiемо. Це формуе нас самих i наше уявлення про те, на що ми здатнi. Звiльнення вiд цього переконання починаеться тодi, коли ми вчимося сприймати це уявлення таким, як воно е, – хибним, а не правдивим. Мiф про «недостатньо» iснував задовго до того, як ми з’явилися на цей свiт, i, найiмовiрнiше, зберiгатиметься ще довго пiсля нас. Проте ми, як завжди, маемо вибiр. Ми можемо вiддатися цьому хибному уявленню й дозволити йому керувати нашим життям. Або ми можемо поставити його пiд сумнiв i створити нову iсторiю, яка дасть нам змогу розкритися. І це, мiй друже, означае обрати цiкавiсть – обрати себе. Мистецтво обирати цiкавiсть Колись мiй улюблений поет IN-Q[1 - Сценiчне iм’я американського композитора й поета Адама Шмальгольца. (Тут i далi прим. пер.)] сказав: «Ми завжди знайдемо докази того, у що вiримо». Переконання й вигадки мiцно стискають наше життя. Щось стаеться, ми придумуемо йому значення, i ця iнтерпретацiя впливае на те, як ми почуваемося й у що обираемо вiрити про себе та свiт загалом. Інодi цi вигадки нам на руку. В iнших випадках вони нас стримують. Велику частину страху, хвилювання й стресу, якi переживаемо щодня, ми створюемо самi на основi того, що обираемо казати собi. Озираючись на свое життя й тi часи, коли я почувалася вiдiрваною вiд себе та своiх талантiв, я розумiю: це через те, що мiй розум був пiд впливом неперевiрених переконань. Неважливо, чи я закидалася адералом[2 - Лiкарський засiб, який часто застосовують нелегально для стимуляцii розумовоi дiяльностi, як засiб для схуднення, а також щоб отримати ейфорiю вiд наркотичного сп’янiння.], щоб схуднути й «подобатися чоловiкам», чи применшувала своi заслуги, тому що вирiшила, що «я недостойна цього», чи стримувала свою правду, бо повiрила наставнику, який сказав: «Твоя iсторiя не мае значення», – цi переконання не давали менi жити на повну. Авторка й викладачка Байрон Кейтi казала: «Коли я вiрила своiм думкам, я страждала, а коли не вiрила, то не страждала, i так само це працюе для всiх людей. Бути вiльним так просто». Щоденник допитливостi Пригадай повторюваний голос, який тебе стримуе. Пiсля цього спробуй використати чотири запитання, якi Байрон Кейтi пропонуе у своему методi пiд назвою «Робота»: 1. Це правда? (Якщо нi, переходь до 3.) 2. Ти абсолютно впевнений(-а), що це правда? 3. Як ти реагуеш i що стаеться, коли ти приймаеш цю думку? 4. Ким ти будеш без цiеi думки? Ми знешкоджуемо цi вигадки й пiднiмаемося над ними, коли повертаемось обличчям до дискомфорту замiсть вiдштовхувати його. Коли помiчаемо, що iсторii, якi ми собi розповiдаемо, роблять нам боляче, i пiсля цього запитуемо: 1) звiдки прийшло це переконання? i 2) що воно каже про мое зростання? Саме в цьому полягае мистецтво обирати цiкавiсть. Коли я вперше стикнулася зi своiми вигадками про те, що нiчого не варта, менi соромно i я «недостатньо хороша», то не одразу розумiла, що тi незручнi почуття не були моiми ворогами. Я намагалася перебороти та прогнати цей дискомфорт, позбутися його. Думала, якщо взяти «часи, коли мое серце розбивалося на мiльйони шматкiв», «горе, яке я не дозволила собi пережити» та «зраду десятилiтньоi давностi» i скласти iх у коробку з милим бантиком, а саму коробку поставити на верхню полицю шафи, то незручнi переживання зникнуть магiчним чином. Через кiлька рокiв я була збентежена, коли виявила, що вони не тiльки не зникають – вони посилюються! Намагаючись бути оптимiстичною, беручи якнайбiльше з кожноi митi й шукаючи позитив у будь-якiй ситуацii, я зрозумiла, що менi бракувало зростання, мудростi й свiтла, яке приходило в найтемнiшi часи. Рухаючись у бiк боротьби, я рухалася до свiтла. Лише коли я навчилася приймати й поважати свiй внутрiшнiй бiль, коли менi стало цiкаво, що ж вiн намагаеться менi сказати, я змогла вiдкрити глибшу любов, доброту та радiсть усерединi. Я зрозумiла, що моi почуття не були проблемою. Лише те, як я ставилася до них. Шерiл Стрейд, мемуаристка й авторка бестселерiв, якось сказала на своему семiнарi: «У всiх нас е невидимий жахливий хтось, i ми маемо знайти спосiб спiвпрацювати з цими людьми». Замiсть того щоб «убивати iх», Шерiл пропонуе спробувати поговорити з ними за келихом вина. Менi також подобаеться уявляти, як я цокаюся бокалом пiно-нуару з моею тривогою. Ми кружляемо келихи й робимо ковток, а потiм я нахиляюся й кажу: «Слухай, я зараз уся до твоiх послуг. Що ти хочеш менi сказати?» Таке запрошення дае менi змогу зняти страшну маску «ворога» й побачити союзника, з яким я маю можливiсть познайомитися. Нашi почуття не е проблемою. Лише наше ставлення до них. Щоденник допитливостi Пригадай свiй внутрiшнiй голос, який викликае в тебе стрес. Зверху щоденника напиши: «Привiт, голос, що каже ___________________, я уважно тебе слухаю. Що ти хочеш менi розповiсти?» І саме це ми дослiджуватимемо в наступному роздiлi «Мiфи про тривогу». Коли ми повертаемося обличчям до страху, сорому, заздростi, синдрому самозванця, порiвняння себе з iншими й до перфекцiонiзму, то рухаемося в бiк радостi, краси, магii, потоку, любовi й дива. Розчищаючи шари переконань, якi нам нав’язало суспiльство в пошуках iстинноi правди, ми натрапляемо на три «с»: смiливiсть, самоаналiз, спiвчуття, якi тут, щоб бути нашими провiдниками. Менi подобаеться називати iх помiчниками цiкавостi. Три «с» для кращого розумiння себе 1. Смiливiсть. Дискомфорт – це заклик бути смiливими. Смiливiсть не означае повну вiдсутнiсть дискомфорту – навпаки, вона вимагае дискомфорту. Смiливiсть крокуе плiч-о-плiч iз дискомфортом, коли ми позбуваемося мiфiв про тривогу, щоб вiднайти себе справжнiх. Смiливiсть каже: «Це складно. Це страшно. Я не дуже хочу туди йти. Але я пiду, хоч би що там було. Я знаю, що це допоможе менi наблизитися до себе». 2. Самоаналiз. Це мистецтво помiчати, що ми вiдчуваемо: ми збудженi, емоцii вирують, тiло напружуеться, щось виходить з-пiд контролю, – а потiм замислюватися, як цi почуття пов’язанi з переконаннями чи думками. Самоаналiз запитуе: «Про що ти думав(-ла), коли вiдчув(-ла) це? Яку iсторiю розповiдав(-ла) собi? Що стало пусковим механiзмом? Звiдки це переконання?» 3. Спiвчуття. Занурюватися в поведiнковi моделi, якi нас здушують, може бути спочатку непросто. Саме тут на допомогу приходить самоспiвчуття. Спiвчуття каже: «Ти людина. Тебе люблять. Я тут iз тобою, хоч би що трапилося». Усi ми е результатом багатьох поколiнь глибоко вкорiнених iсторiй, i всi ми намагаемося чинити якнайкраще вiдповiдно до власного рiвня свiдомостi. Спiвчуття нагадуе нам плекати емпатiю до нас самих i до ближнiх, адже всi ми маемо справу з власними руйнiвними моделями: вiдчуттям недостойностi, соромом, почуттям провини, образою та болем. За допомогою смiливостi, самоаналiзу й спiвчуття кожна мить стае можливiстю краще зрозумiти себе. Стае запрошенням зробити крок до цiлiсного розумiння, хто ти насправдi. Частина друга Мiфи про тривогу «Я роблю те, що менi “слiд робити”, i це нестерпно»: примус Щоразу пiд час виступiв я зустрiчаю багато жiнок i чоловiкiв, якi, попри рiзнi обставини, запитують те саме: Я вiдчуваю, що в моему життi чогось не вистачае. Я роблю те, що насправдi не хочу робити, але вважаю, що менi слiд це робити. Це не так уже й жахливо i навiть мае певнi переваги, але насправдi, коли я повнiстю чесний iз собою, я почуваюся загнаним, наляканим i застряглим. Навколо так багато людей, яких я боюся образити чи розчарувати, i це мене бентежить iще бiл ьше. Що менi робити, Ембер? Я сама невтомно боролася iз цим запитанням, коли в мене були дуже хороше й комфортне життя та iдеальна робота, яку я любила, проте водночас вiдчувала, що вона насправдi не для мене. Із самою роботою було все гаразд. Я працювала з чудовими людьми, яких поважала та цiнувала. Мала справу з брендами, що вважалися «престижними». Моя робота надихала мене, давала енергiю й достатньо викликiв. Люди називали мене щасливицею i пророчили «надзвичайний успiх». Я насолоджувалася роботою, проте не на повну. Коли я зупинилася й чесно поговорила iз собою, то почула дуже чiткий голос, який прорiзався крiзь усi iншi голоси, що переконували мене в правильностi мого життя. Той голос сказав: Це не твое життя. Воно чуже. ВПЕРЕД. ВПЕРЕД, хоч тобi й страшно, i не хочеться розчарувати iнших, i ти не уявляеш, що буде далi. ВПЕРЕД, навiть якщо престижнiсть та успiх лестять тобi й ти досi не розумiеш, ким е насправдi. ВПЕРЕД, тому що твiй внутрiшнiй голод зараз сильнiший за будь-який iнший голод до цього. ВПЕРЕД, бо це те, чого ти по-справжньому, усiм серцем прагнула вже давно. ВПЕРЕД. Щоранку протягом дев’яти мiсяцiв я чула той самий поклик. «Рушай до Нью-Йорка, – шепотiло мое серце. – Вперед». Я не розумiла, чому менi слiд iхати до Нью-Йорка, але водночас знала чому. Мене приваблювали бетоннi джунглi, де здiйснювалися мрii, свобода, яку справедливо втiлювало це мiсто, i змiшування культур та амбiцiй, якi нестримно проносилися вулицями. Я заплющувала очi й уявляла себе там, вiдчувала, як розвiваеться мое волосся, як жилами снуе енергiя, а очi розширюються вiд нових видiв та звукiв. Ця картинка пiдбадьорювала мене. То в чому була проблема? У Сан-Франциско я мала вмебльовану квартиру, машину, роботу й, на думку друзiв та наставникiв, дуже багатообiцяюче майбутне. І досi я вважала, що це те майбутне, яке менi слiд мати i яке менi слiд хотiти. Майбутне, якого, на мiй сором, я не хотiла. У цей час з’являлася нова я, i я хотiла пiзнати ii краще. Нова я захоплювалася лiтературною творчiстю, читанням психологiчних та фiлософських книжок, попиванням пiно-нуару та самопiзнанням. Ця я хотiла кохати й бути коханою. Вона змушувала мене потрапляти в ситуацii, де я почувалася напруженою, тiльки щоб виявити все, що мене напружуе. І ця нова я здавалася такою далекою вiд тiеi мене, якою я намагалася бути для всiх навколо. Менi стало нудно вiд повторюваноi схеми: працювати, працювати, працювати й досягати, досягати, досягати. І менi стало нудно намагатися йти в ногу з усiма тими, хто колекцiонував досягнення i, здавалося, насолоджувався власним вигоранням. «Для чого це все?» – замислилася я. Коли я намагалася пояснити своiм наставникам, що почуваюся так, наче «живу чужим життям», вони лише витрiщалися на мене порожнiми очима. Коли я шукала поради щодо переiзду до Нью-Йорка, менi нагадували про мою поточну кар’ерну стежку й про те, якою вдячною менi слiд бути. Здавалося, кожен мав власний погляд на те, як менi варто жити. Минув не один мiсяць, перш нiж я розпiзнала свiй голос серед дуже сильних думок iнших. Думок, якi здебiльшого проголошували, що поклик, який я вiдчула, – «найгiрша можлива iдея». Було незручно та нiяково пояснювати, що едина причина мого рiшення зробити таку рiзку перемiну в життi – те, що «це вiдчувалося правильним». Утiлювати змiни тiльки через «правильне вiдчуття» здавалося непродуманим та немудрим рiшенням усiм людям, iз якими я про це говорила. Це було нерозумно. Імпульсивно. Безвiдповiдально. Я була надто молода, щоб приймати такi великi рiшення щодо мого життя й кар’ери. Я була наiвною й «жила на своiй планетi». Я була егоiсткою. Егоiст. Це голосне слово, яке ми любимо закидати людям, коли тi ставлять себе на перше мiсце. Якi знають i поважають власнi потреби. «Егоiст» – це слово, яким ми любимо називати тих, хто робить те, на що нам, можливо, нiколи не вистачить смiливостi: Проживати свою неприкрашену правду й робити те, чого прагнеш найбiльше. Досягнення того, чого хочеш найбiльше, не завжди супроводжуеться святкуванням та овацiями. Часто це не схвалюють або не поважають. Ось чому про це не знають. Воно неприйнятне. Загадкове. Те, що часто не втiлюеться через ризик, що все може розпастися. Тому ми замикаемо себе, закорковуемо свою мрiю i закриваемо свою правду. Ми починаемо жити вiдповiдно до фальшивих iдеалiв про те, ким нам слiд бути. Менi тяжко далося усвiдомити, що я не можу жити несправжнiм життям. Роки порушення харчовоi поведiнки, зловживання адералом, пустих досягнень i непереконливих обiцянок бути тiею, ким мене хотiли бачити, навчили мене, що я не можу прикидатися кимось iншим. Роблячи те, що я не хотiла, знову, i знову, i знову, я вiдчувала, як у менi зростали образа, хвилювання, неспокiй i горе. Я вiдчувала, що от-от вийду з-пiд контролю й утрачу здоровий глузд. Бо, коли я роблю це, коли намагаюся проживати це марево чужого життя, я буквально вбиваю себе. Дуже повiльно й абсолютно точно. У перiод цього напруженого вагання мiж проживати чуже життя або стати тим, ким хочу, я випадково зустрiла чоловiка на iм’я Амiт Гупта. І пiд «випадково зустрiла» маю на увазi ось яку ситуацiю. Коли я вперше була в Нью-Йорку й мала душевну бесiду за келихом вина, я раптом вiдчула приплив натхнення. Зi схвалення групи, я вхопила перманентний маркер i написала вiрш на стiнi ванноi кiмнати у квартирi свого нового друга Майкла. У цьому вiршi я зiзнавалася в коханнi до Нью-Йорка. Майкл схвалив «шедевр», який тепер прикрашав його ванну, сфотографував його й виклав в Інтернет. – Чому ця дiвчина так ненавидить Сан-Франциско? – запитав у коментарях Амiт. – Вона не ненавидить Сан-Франциско, – пояснив Майкл. – Вона обожнюе Нью-Йорк. Чому б тобi не показати iй дива у СФ? Тож, коли я через тиждень повернулася в Сан-Франциско, я сидiла навпроти Амiта й думала, що це чергова людина, яка пояснюватиме, чому менi не варто змiнювати свое комфортне життя. – Отже, чому Нью-Йорк? – запитав вiн. І тодi це сталося. Це вiдчуття цiкавостi. Моi прагнення, потяг i природжена допитливiсть – усе поедналося у слова та речення, якi, здавалося, лилися зсередини мене. Амiт уважно слухав, усмiхався i кивав, а потiм сказав те, чого я зовсiм не очiкувала: – То iдь. Завтра чи пiслязавтра. Вперед. Я була приголомшена. Я була така вражена, що цей момент закарбувався в моiй пам’ятi. Адже, коли вiн сказав це, я зрозумiла, що передi мною нарештi людина, яка схвалюе мое вiдчайдушне бажання, i водночас я чiтко й виразно, як нiколи до цього, побачила всi тi причини, якi мене тут тримали. – Але… я маю тут машину й квартиру, – сказала я. – Продай iх. – Але в мене тут робота. – Звiльнися. – Але я маю в заощадженнях лише тисячу доларiв. – Так навiть цiкавiше. У мене бiльше не було виправдань, щоб не iхати. І оскiльки мое зацiкавлення потенцiйними можливостями вперше стало трiшки сильнiшим за хвилювання про варiанти негативних наслiдкiв, я купила квиток на лiтак. Написала заяву на звiльнення. Виставила квартиру й машину на продаж. Я стала вiльною, коли зiбрала всю смiливiсть, щоб вiддiлити себе вiд того, ким думала, що менi «слiд» бути. Примус, як каже авторка Ель Луна, позначае «те, як iншi люди хочуть, щоб ми прожили свое життя». Примус живе у свiтi, де все дiлиться на правильне i неправильне, на добро i зло. Примус каже: «Тут е лише один вибiр: зробити це ось так або по-iншому». І тут з’являеться можливiсть. Можливiсть каже: «Так, ти можеш зробити це таким чином. Але ти також можеш зробити це по-iншому. Що тобi бiльше подобаеться?» Пiдозрюю, що десь глибоко в душi маленька частинка вас вiдчувае, що ви теж не можете бути нiким iншим, окрiм того, ким прагнете бути. Ви не можете жити у вигаданому свiтi людини, якою ви не е. Ви не можете й далi йти життевою стежкою, яка насправдi не ваша. Ви не можете й далi обирати те, що пiдказуе примус. Якщо ви чекали на якийсь знак, щоб щось зробити, щось сказати, кимось стати чи просто задовiльнити свою допитливiсть, я просто зараз дивлюся вам у вiчi так, як менi дивився Амiт, i кажу: «Я бачу тебе. Я розумiю. Вперед!» ВПЕРЕД, хоч тобi й страшно, i не хочеться розчарувати iнших, i ти не уявляеш, що буде далi. ВПЕРЕД, тому що твiй внутрiшнiй голод зараз сильнiший за будь-який iнший голод до цього. ВПЕРЕД, бо це те, чого ти надзвичайно й усiм серцем прагнеш уже давно. ВПЕРЕД. Усе може пiти не за планом, i це випробовуватиме вас так, що й уявити годi. Але в цьому й суть. Якщо розглядати кожен виклик як замаскований подарунок, я обiцяю: досвiд вiдкрие вам силу вашого характеру, вашу мужнiсть та стiйкiсть вашого духу. Ви спалите всi iсторii, якi розповiдали собi про себе, i вони постануть iз попелу оновленими. Щоразу «Чорт!» приводитиме до «Ага!» – i кожне випробування та страждання показуватимуть вам, на що ви здатнi. Залишаеться тiльки кiлька запитань. Коли ви це зробите? Ви й далi вiдкладатимете мандрiвку до вiдкриття того, ким ви е насправдi? Чи поринете в неi негайно? Ваша подорож розпочинаеться зараз. ВПЕРЕД. Щоденник допитливостi Психолог Гей Гендрiкс навчив мене такого прийому. Вагаючись: «Я мушу залишитися чи пiти?» – зазирни в уявне майбутне й запитай: «Краще б я тодi пiшов(-ла) чи залишив(-ла)ся?» Спостерiгай, як тiло пiдказуе тобi вiдповiдь. Ти почуваешся легко чи напружено? Якщо легко, то ти на правильному шляху. «Я хочу______________, але боюся, що нiколи цього не отримаю»: страх Звiсно, всi ми хочемо проживати свое справжне життя. Безперечно, ми хочемо задовольняти свою допитливiсть, висловлювати власну правду й цiкавитися справдi значущим. Та все ж таки багато людей, якi звертаються до мене, запитують, як вони можуть робити лише це. Хтось застряг на «тупиковiй» роботi й шукае цiль. Інший перебувае на вершинi кар’ери й почуваеться «самозванцем». Дехто вже почав здiйснювати своi мрii, але йому бракуе впевненостi. Ще хтось почуваеться дуже розбитим через те, що його бiзнес, проект чи роман провалився, i вiн переконаний, що вже нiколи не зможе побудувати таке знову. Незважаючи на унiкальнiсть кожноi людини, головне запитання завжди те саме: «Я хочу _______________, але боюся, що нiколи цьо го не отримаю». Я хочу… Іти за покликом серця. Знайти справжне вiчне кохання. Зайнятися найкращим сексом у життi. Побачити кожен куточок свiту. Виховати дитину так, щоб у неi було краще життя, нiж у мене. Використовувати свiй голос. Розбагатiти. Пiзнати себе. Запустити бiзнес. Привести себе в найкращу фiзичну форму. Розкрити свою сексуальнiсть. Бути в моментi. Словом, ви зрозумiли. І далi люди запитують про iнструменти, практики й способи позбутися свого страху, щоб нарештi досягнути бажаного. Менi це знайомо. Я не одразу зрозумiла, що, коли менi лячно, коли страх пульсуе в жилах, це не означае, що щось погано. Страх менi не ворог i не сила, з якою потрiбно вести вiйну, намагаючись здолати ii. Страх вбудований у нашу систему вже протягом мiльйонiв рокiв як механiзм для нашоi ж безпеки. Наша мета полягае не в тому, щоб позбутися його чи спробувати змiнити. А в тому, щоб прийняти цей голос i навчитися з ним жити. Щоб розглядати страх як нагадування про те, що ми живi. Тож, коли ви клякнете вiд страху, пам’ятайте: 1. Це означае, що вам не байдуже. 2. Ви перебуваете на межi зростання. Запам’ятайте як правило: що гучнiший голос страху у вашiй головi, то ближче ви пiдходите до чогось справдi цiнного. Якби ви почувались абсолютно впевнено й комфортно, ви не розвивалися б i не зростали. Ви не прямували б до створення життя, яке повнiстю вiдображае вашу справжню суть. Можливо, ви бачили в мережi вiдоме зображення Джессiки Гейгi. За допомогою простого малюнка вона показуе, що саме за межами зони комфорту вiдбуваються чарiвнi речi. Я ОБОЖНЮЮ роботу Джессiки, але ось мiй варiант: Коли я виходжу iз зони комфорту, то зовсiм не почуваюся «чарiвно». Принаймнi не одразу. Спершу – сумбурно. Незручно. Страшно. Голос тривоги в моiй головi виходить з-пiд контролю й волае про безпеку. Я починаю себе критикувати, переосмислювати все, переживати весь спектр емоцiй i прагнути втекти. Ось чому, заснувавши власну справу, я й далi розглядала вакансii. Ось чому, отримавши кiлька рiзких вiдгукiв, я вiдклала написання книжки на РОКИ. Ось чому, заприсягнувшись у коханнi, я не знаходила собi мiсця. Коли я вперше почала виходити за межi своеi зони комфорту, я думала: Мабуть, щось неправильно. Це ж те мiсце, де мали б вiдбуватися чарiвнi речi. Де я мала б переживати цi славетнi почуття задоволення, зростання й блаженства. Де менi мали б вiдкриватися всi можливостi. ХА! Зрештою, я зрозумiла: моi переживання й надгучний голос тривоги, що кричав «НЕБЕЗПЕКА», дуже чiтко вказують, що я покидаю свою зону комфорту. Суть не в тому, щоб уникнути дискомфорту, стишити страх чи позбутися почуттiв. А в тому, щоб навчитися вiдчувати та бачити iх i йти далi разом iз ними. І САМЕ ТОДІ трапляються чарiвнi речi. Тодi, коли ми приймаемо та визнаемо своi емоцii замiсть вiдсторонювати iх. Тодi, коли ми почуваемося, наче нам зав’язали очi й залишили нас у темнотi, але маемо достатньо допитливостi, щоб перевiрити, що там – за кiлька крокiв попереду. І ще за кiлька крокiв. І ще. Чарiвнi речi трапляються, коли ми йдемо разом зi страхом, а не втiкаемо вiд нього, i розглядаемо кожен момент невпевненостi й дискомфорту як можливiсть дослiдити своi несвiдомi частини. І коли ми навчимося це робити, те важливе прагнення, що заполонило наше серце, почне здiйснюватися. Ставати матерiальним. Виходити зсередини нас i приходити в цей свiт. І хiба ж це не найважливiше? Показувати себе справжнiх i розкривати своi таланти? Послухайте, у мене немае магiчноi кулi. Я не знаю, чи вашi бажання коли-небудь здiйсняться. Я не можу знати, чи знайдете ви справжне кохання i чи буде воно останнiм. Я не в змозi передбачити, як розгортатиметься ваш шлях до омрiяного i чи чекае на вас зрештою величний та вражаючий успiх. Я не знаю, чи пiсля того, як ви позбудетеся всього, що заважае, i зробите наступний крок, це дасть вам те бажане вiдчуття задоволення та еднання. Я не можу обiцяти, що трапиться – i чи трапиться щось узагалi, – коли ви прислухаетеся до свого голосу. Але ось що я можу вам сказати: ви вартi цього, i воно варте ваших зусиль. Тому що ваша мета й ваше покликання – жити. Іти за тим, що вiдгукуеться. Вiдчувати глибину й ширину того, що може запропонувати життя i що ви можете запропонувати йому. Ставити запитання, якi мучать вашу душу, i дозволити гонитвi за вiдповiдями стати метою життя. Тож, коли з’являються страхи – що стаеться завжди, коли ви робите щось нове, цiкаве й значуще, – i внутрiшнiй голос тривоги у вашiй головi каже: «Я хочу ____________, але боюся, що нiколи цього не отримаю», – я пропоную вам поставити iнше запитання. Запитання, яке наблизить вас до найправдивiшоi правди. Яке допоможе зосередитися на тому, що справдi важливе в довжелезному списку «справ, якi ми хочемо, але боiмося, що нiколи не отримаемо». І це запитання таке: за що ви боролися б, якби успiх чи невдача не мали значення? Бо насправдi це саме те, за що варто боротися. Те, заради чого ви старатиметеся, що ви плекатимете й чому присвячуватимете себе, незважаючи нi на що. Навiть якщо воно не передбачае великого успiху. Навiть якщо воно не викликае свiтових овацiй. Навiть якщо воно не дае вам ствердитися так, як ви хочете. Навiть якщо його супроводжують неприйняття, невдача й помилки (тобто важливе навчання й розвиток). Навiть якщо единий результат цього – радiсть у вашому серцi. Коли ви прибираете зi свого сприйняття успiх i невдачу, перемогу й програш, ви встановлюете зв’язок iз голосом правди. Саме тодi ви чуете поклик, який звертаеться лише до вас i йде крiзь вас. Саме тодi ви обираете себе. «Чи можу я справдi довiряти собi?»: невпевненiсть Щоразу, коли я замислююся: «Чи можу я справдi довiряти собi?» – на думку спадае мiй улюблений вислiв психолога Гея Гендрiкса. Вiн каже, що ми вивчимо свiй урок за допомогою «лоскоту пера або удару кувалди, залежно вiд того, наскiльки ми готовi до цього уроку. Впертiсть i захисна позицiя прикликають кувалду, а вiдкритiсть i допитливiсть – перо». Один зi способiв навчитися довiряти собi – помiтити, що кувалда б’е по нашому життю й розламуе його тодi, коли ми не слухаемо. У мене е подруга, назвемо ii Дiана. Кiлька мiсяцiв вона прокидалася о 4-й ранку в панiцi. Вона вiдчувала те саме наполягання: «Тобi треба iхати звiдси». Дiана жила у квартирi та мiстi, де вже не почувалася затишно. Вона хотiла поiхати, але сумнiвалася у своiй iнтуiцii. Вона хотiла переiхати в iнше мiсце, але не знала куди. «То бi треба iхати звiдси», – наче на повторi чула вона. Але Дiана не поiхала. Вона так учепилася за iдею залишитися, що не лише не поiхала звiдти, а й навiть вирiшила викупити будинок, коли його виставили на продаж. Вона зiбрала потрiбнi документи й запропонувала цiну вищу, нiж було потрiбно, щоб упевнитися, що точно його отримае. І вона його таки отримала. Коли з мiського управлiння прийшли перевiрити будинок, почалися дивнi речi. Інспектори заявили, що це неймовiрно, що будинок досi цiлий. Агенти з нерухомостi сказали, що будинок вартував набагато нижче, нiж вона запропонувала. Люди з управлiння поставили величезний знак «НЕБЕЗПЕКА» бiля будiвлi, бо боялися, що вона розвалиться. І вона таки розвалилася. Коли будiвельна бригада прийшла, щоб полагодити окремi ушкодження, стiни рухнули, будинок повалився i всi речi моеi подруги були зруйнованi. Угода, за яку вона так мiцно вчепилася, зникла. Ось що трапляеться, коли ми не слухаемо. Так ми можемо зрозумiти, що поводимося не вiдповiдно до наших правдивих бажань. Це урок, який я теж проходила знову й знову. Коли я вперше почала працювати з окремими людьми, щоб допомогти iм утiлити в життя бажанi змiни, справи пiшли краще, нiж можна було очiкувати. Один чоловiк покинув швидкий свiт фiнансiв, де вiн придушував власну сексуальнiсть, i перестав приховувати свою справжню сексуальну орiентацiю. Одна жiнка отримала пiдвищення, почала працювати на власних умовах i заснувала свою компанiю. Інша дiвчина розпочала писати й висловлювати власнi думки, таким чином проливаючи свiтло на минулий бiль i травму, а в результатi з консультантки стала фриланс-письменницею. Працюючи з дедалi бiльшою кiлькiстю клiентiв i спостерiгаючи, як iхне життя змiнюеться на моiх очах, я ставала впевненiшою. Почала достойно заробляти на життя. Вiдчувала значущiсть своеi роботи. Свiт розширився, i я отримала заявки вiд сотень людей. Це було так, наче цiкавiсть веде мене в напрямку моеi правдивоi стежки. А тодi, через те що справи йшли так добре, я запанiкувала. Почала створювати потiк тривожних думок, щоб повернутися туди, де менi було зручнiше й не так добре. Я переживала, що мiй наплив клiентiв не буде постiйним. Хвилювалася, що нiколи не зможу заробляти достатньо грошей, щоб пiдтримувати свiй спосiб життя. Я переймалася, що всi результати були тiльки щасливим збiгом обставин, i почувалася шахрайкою. Гей Гендрiкс називае такi самонав’язанi моменти знесилення та отруйноi тривоги «верхне обмеження». У кожного з нас е вкорiненi й несвiдомi уявлення про те, наскiльки щасливими та успiшними ми можемо бути. Коли життя починае здаватися занадто хорошим, коли ми переживаемо занадто сильну любов, занадто великий успiх чи занадто мiцнi стосунки, ми вмикаемо «верхне обмеження», створюючи болiснi уявлення про те, що може пiти не так. Це спосiб повернутися до бiльш знайомоi ситуацii, де все здаеться пiд контролем. Якщо ми не усвiдомлюемо, що вмикаемо обмеження, ми можемо приймати болiснi й руйнiвнi рiшення, якi вiдкинуть нас назад. Менi важко дався цей урок. Саме в час моiх сумнiвiв один дуже успiшний молодий пiдприемець iз фiнансуванням у сотнi мiльйонiв доларiв увiрвався в мое життя з блискучою пропозицiею заробити купу грошей. І хоч це не було щось, у чому я була дуже зацiкавлена, я поставила своi справи на паузу й погодилася. Я вiдкинула внутрiшнiй голос, який благав: «Будь ласка, не роби цього, це неправильно для тебе», – i прислухалася до iншого, який стверджував: «Це гарантуватиме тобi без пеку й стабiльнiсть, це розумне рiшення». Це одразу ж задовольнило моi потреби та забезпечило дохiд i комфорт, яких я бажала. Але, оскiльки я й далi вкладала свою душу та сили в роботу, яка мене душила, це призвело до саморуйнування. Я почала випивати щовечора, щоб «зняти напруженiсть». Стала заiдати свое незадоволення i свiй вiдчай. Припинила займатися справами, у яких насправдi була зацiкавлена. Перестала спiлкуватися з людьми, яких любила й поважала i яким могла довiритися. Одного вечора, коли я пiшла на вишукану вечерю з молодим пiдприемцем, що тепер був моiм босом, це саморуйнування сягнуло рекордно високого рiвня. Усе розпочалося iз завеликоi кiлькостi бокалiв вина, а завершилося тим, що я опинилася з ним у лiжку. Це тривало мiсяцями. Вишуканi й байдужi вечерi вели до вишуканого й байдужого сексу, це вело до вишуканоi й байдужоi роботи та вишуканого й байдужого способу життя. Вишуканiсть i байдужiсть призвели до того, що я набрала тринадцять кiлограмiв за три мiсяцi й покрилася висипами на грудях. Вишуканiсть i байдужiсть змушували мене вiдштовхувати друзiв, якi плескали по плечу й питали: «З тобою все гаразд?» Вишуканiсть i байдужiсть пiдбили мене продовжувати стосунки з босом навiть пiсля того, як вiн сказав, що в нас немае майбутнього, бо хоч я i «вiдповiдаю бiльшостi вимог, якi вiн ставить до дружини, але все ж вiдстаю за двома пунктами». Одного ранку вишуканiсть i байдужiсть сягнули кульмiнацii: мое серце вистрибувало з грудей. Замiсть бути на зустрiчi з командою я опинилася на пiдлозi своеi спальнi в позi ембрiона. Мое серце калатало. Сльози струмками текли по обличчю. У головi крутилися думки про те, «що я не зробила, але хотiла б зробити», «яким безцiльним i загубленим шматком лайна я була» i «чому я прийняла всi тi жахливi рiшення». В очах помутнiло. Усе тiло тряслося. Я думала, що помираю. Менi здавалося, що в мене серцевий напад. Я вирiшила, що це кiнець. І, прийнявши думку про кiнець, дуже розлютилася, що все закiнчуеться саме так. Тому почала кричати, стогнати, пручатися, захищатися, вiдчувати гнiв, бiль, огиду й сором. І коли я врештi пережила всi почуття, якi стримувала, я все вiдпустила. Я здалася. Моi руки, ноги й голова одночасно м’яко опустилися на пiдлогу. І тодi мене накрила найбiльш глибока тиша. Вона вiдтиснула мою панiку, i я неймовiрно чiтко почула голос усерединi мене: «Ти маеш завжди слухати себе Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ember-rey/obiray-sebe-yak-podolati-strah-ta-sumnivi-na-shlyahu-do-povnocin/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Сценiчне iм’я американського композитора й поета Адама Шмальгольца. (Тут i далi прим. пер.) 2 Лiкарський засiб, який часто застосовують нелегально для стимуляцii розумовоi дiяльностi, як засiб для схуднення, а також щоб отримати ейфорiю вiд наркотичного сп’янiння.