Нареченi з того свiту
Анна Моро


Родина паризького банкiра Габрiеля Жерара переживае тяжкi часи. Габрiель узяв позику в банку i загруз у боргах. Родину хоче врятувати багатий бiзнесмен Томас Браунiнг. Цiна – рука молодшоi дочки Рене. Дiвчина не мае вибору – мусить вiдповiсти «так». Утiм, за два роки подружнього життя Рене готова визнати, що витягла щасливий квиток. Їi чоловiк – справжнiй iдеал. Та спокiйне життя подружжя порушуе вiзит зведеноi сестри Томаса – Рейчел. За кiлька днiв вона зникла не попрощавшись. Рене починають мучити кошмари. Увi снi до неi приходять мертвi нареченi у вiнчальних сукнях, iз синцями та слiдами удушення. Вони благають Рене про допомогу… Що ж коiлося в цьому будинку до появи Рейчел?

Обережно! Ненормативна лексика!





Анна Моро

Нареченi з того свiту


















Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Дизайнер обкладинки Алiна Белякова



© Звонок Г. М., 2020

© Hosein Shirvani on Unsplash, Photo, обкладинка, 2020

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020


* * *




Пролог


На похоронi зiбралось доволi багато людей – родичi, колеги, друзi, знайомi. Тому майже нiхто не помiчав Рене.

«Де взагалi вони взялися?»

Рене стояла з кам’яним обличчям. Вона не могла сказати, що сумувала за загиблим чи потерпала вiд великого болю втрати. Навiть не гнiвалася через подii, що передували цьому похорону. Рене геть нiчого не вiдчувала. Навiть радостi чи полегшення, якi б мали сповнювати ii нутро. Їй було цiлковито байдуже.

Вона лишень стояла й дивилася на коштовно оздоблену труну, яка була вся оповита квiтами. Труна була закрита. Рене пояснила всiм, що пiсля такоi трагедii, яка сталася з ii чоловiком, ховати тiло у вiдкритiй трунi не можна. А тодi стала збоку й не чула геть нiчого, що вiдбувалося навколо неi. Жiнцi було однаковiсiнько, що подумае про неi натовп, який зiбрався на кладовищi. Вона не могла бiльше тут бути.

Рене розвернулась i пiшла геть з кладовища. Здавалося, нiхто й не помiтив, як вона зникла. Цiкаво, що вони думають з цього приводу? Невже всi отак запросто повiрили в ту маячню, що розповiла iм Рене? В усi тi байки, що вона встигла вигадати? Навряд… Проте вона цим не переймалася. Головне, що Рене зараз тут, а вiн по той бiк – серед мертвих.

Жiнка зупинилася бiля ворiт цвинтаря й озирнулася. Священик продовжував читати молитву. Люди стояли з похиленими головами. Нiхто не дивився на неi. «От i добре», – подумала Рене. Зiтхнула з полегшенням i вийшла за огорожу. «Тепер я справдi вiльна».




Роздiл 1. Прощавай, Париже



1879 рiк, серпень

Коли Рене вперше побачила Томаса, вона нiчого не вiдчула. Спочатку iй узагалi здалося, що то якийсь подорожнiй переплутав дверi будинку й зайшов не туди. Та ii батько Габрiель був дуже привiтний з ним i наказав Рене та ii сестрi Хлоi спуститися до вiтальнi й почастувати гостя.

Дiвчата були добре вихованi й увесь час усмiхалися. Мати завжди навчала доньок чемно поводитися з будь-ким. Чоловiк вiдрекомендувався сестрам, i вони неабияк здивувалися, дiзнавшись, що Томас Браунiнг приiхав iз самоi Англii. «Вiн добре володiе французькою», – завважила про себе кожна з сестер.

Трохи згодом, коли вже настав час вечерi й Рене звикла до присутностi незнайомця, вона почала помiчати дещо незвичайне. Вiн поводив себе так, нiби давно знае батька, хоча було очевидно, що вона з сестрою i мати бачать його вперше. До того ж вiн часто кидав погляд то на Рене, то на Хлою, при цьому щось шепочучи на вухо батьковi.

Рене не подобалось, як поводив себе незнайомець. Їй здавалося, що в ньому криеться якась прихована загроза. Але батько всмiхався до нього й намагався будь-що догодити чоловiковi, тому дiвчина вирiшила, що немае приводу для хвилювань.

Пiсля вечерi дiвчата разом з матiр’ю Еммою зiбралися у вiтальнi, щоб, як завжди вечорами, читати одна однiй iсторii. Поки жiноча половина розважалась бiля камiна, мсье Жерар iз мiстером Браунiнгом зачинилися в кабiнетi – нiбито через якiсь невiдкладнi справи. І хоч дружина намагалася вмовити чоловiка й гостя приеднатися, обидва чемно вiдмовилися.

Сестри читали Шекспiра в оригiналi, а мати слухала й виправляла деякi помилки (варто сказати, що сiм’я Жерарiв була дуже освiчена, тож, окрiм французькоi, усi знали англiйську, латину й трохи нiмецьку). Дiвчата завжди багато читали, любили вивчати мови, могли дискутувати на рiвнi з чоловiками, якщо дозволяли обставини. Завважимо, що Емма працювала в редакцii, тож за вдало пiдiбраним слiвцем у кишеню не лiзла – тут вона була вже професiоналкою. Мадам Жерар змалку навчала доньок етикету, привчала до хазяйновитостi та вихованостi. Адже кожна з них у майбутньому мала би стати гарною дружиною й матiр’ю. А освiченiсть та вихованiсть грали не останню роль у стосунках з майбутнiми чоловiками в подружньому життi. Тому Емма завжди пiклувалася про виховання Рене та Хлоi.

Раптом жiнки почули якийсь гуркiт. Їхне помешкання було невелике, тож жодних сумнiвiв у тому, що звуки лунали з батькового кабiнету, не виникло. Вони перезирнулися, не розумiючи, що коiться. Мати зреагувала першою.

– Пiду гляну, що там.

Ця маленька витончена жiночка, що на зрiст ледве сягала ста п’ятдесяти сантиметрiв, хутко схопилася з дивану, мов пiр’iнка. Каштановi кучерi пiдстрибували в такт дрiбним крокам жiнки. Їi вишукана зачiска була прикрашена гребiнцем iз квiтами. На щоках пашiв рум’янець, а губи були пофарбованi в рожевий колiр. Попри свiй вiк, сорок вiсiм рокiв, Емма Жерар не забувала доглядати за собою. Адже вона була дружиною для свого чоловiка й матiр’ю для доньок – взiрцем iхнього майбутнього замiжнього життя. Мадам Жерар завжди вдягала нову гарненько випрасувану та вичищену сукенку, хоча й не мала iх забагато у своiй шафi. Емма научала дiвчат, що чоловiки кохають очима. Але не потрiбно через те втрачати розум i забувати читати книжки або ж вивчати щось нове, бо ж дурепи iм також не до смаку.

Сама панi Жерар завжди мрiяла стати вiдомою письменницею. Читаючи книги сучасникiв чи попередникiв, вона завжди захоплювалась тим, як дивовижнi iсторii можуть змiнювати кругозiр, думки, а подекуди й життя людей. Та доля Емми склалася так, що вона обрала замiсть кар’ери сiм’ю й жодного разу про те не пожалкувала. Часи були такi, що жiнкам не доводилося багато вибирати, але, на щастя, ii чоловiк був не з того кола деспотiв, котрi позбавляють права вибору. Саме тому Емма мала змогу влаштуватися до мiсцевоi типографii, де передруковувала рукописи iнших авторiв для газети. А коли дозволяв час вiдпочити вiд повсякденних справ, Емма писала власнi коротенькi оповiдання про життя.

З кабiнету було чутно чоловiчу розмову на пiдвищених тонах. Емма зупинилася, обертаючись до доньок.

– Мамо, може, не треба? – тепер пiднялася Хлоя, старша iз сестер. – Якщо ти туди увiрвешся, батько точно не зрадiе!

Рене вiдчувала, що вiдбуваеться щось неправильне. Недарма вона мала те дивне вiдчуття щодо незнайомця. Але чому так поводив з ним себе батько? Що iх пов’язуе? І чи пов’язуе взагалi? Рене сидiла з книжкою в руках i не могла второпати, у чому ж справа. Їi мати так i стояла, застигши перед самими дверима, не наважившись зайти всередину, а сестра, пiдвiвшись, дивилась на матiр, нiби благаючи, щоб та не втручалася в справи батька.

Аж тут вiдчинилися дверi й до вiтальнi вийшов батько з усмiхненим обличчям. Та Рене помiтила, що та усмiшка натягнута й нещира. «Щось точно сталося!» – промайнуло в головi у дiвчини.

– Я проведу мiстера Томаса Браунiнга до його карети. – І батько чемно пропустив гостя вперед. Але той не поспiшав. Спочатку вiн пiдiйшов до Емми й поцiлував iй руку на прощання, як це заведено в поважному товариствi.

– Хлое, – уклонився вiн, – Рене, – дiвчинi здалося, що вiн зиркнув на неi якось особливо, – був радий знайомству. – І чоловiк попрямував до парадних дверей.

Щойно Габрiель зачинив за ним дверi, як усi одразу кинулися до батька iз запитаннями, що ж сталося в кабiнетi. Але той лише побажав усiм доброi ночi й пiшов нагору спати.

У своiй кiмнатi дiвчата розплiтали зачiски одна однiй перед сном i обговорювали день, що минав. Хлоя, копiя батька – висока, худорлява, свiтле волосся по пояс – завжди холоднокровно оцiнювала життевi ситуацii. Старша сестра пiдтримувала Рене за будь-яких обставин, тож i зараз намагалася вгамувати ii сумнiви.

Рене з сестрою довго не могли заснути, гадаючи, що ж насправдi сталось мiж чоловiками. Але, трохи повигадувавши, дiвчата змiнили тему на бiльш приемну. Обидвi вже були на виданнi й не раз приймали вдома кавалерiв, якi приходили свататися. На щастя, батько мав з дiвчатами довiрливi стосунки, вони дiлилися секретами й могли щиро поговорити. Доньки були дуже вдячнi обом батькам за те, що iх не змушували виходити замiж силою за нелюбих, як це було заведено в iнших сiм’ях, заради пiдвищення рiвня статкiв чи статусу. У родинi Жерарiв на першому мiсцi були сiмейнi цiнностi й стосунки мiж ii членами, а вже потiм соцiальнi, тож Габрiель давав змогу дiвчатам вибирати. Як не дивно, Рене, яка була молодша за сестру на чотири роки (тiй уже було двадцять чотири), першою вирiшила, за кого хоче вийти замiж.

Вона нiколи не думала, що можна вiдчувати щось подiбне до людини, яку побачила в життi лише раз. Джек Вайт, який приiхав з Лондона навчатись до Парижа, помiтив дiвчину в одному з паркiв. Як вiн сам казав, вона його заворожила, коли читала Шекспiра. Вiн не був графом чи якимось лордом, але дiвчинi цього й не було потрiбно. Того вечора, щойно вiн пiшов з iхнього дому, Рене одразу сказала батьковi, що вийде лише за нього i що Габрiель може бiльше нiкого не кликати до оселi. А потiм Рене ще й дiзналася, що вони навчаються в одному унiверситетi.

Його очi полонили ii. Такi глибокi й бездоннi, темно-синi, немов море, в якому хотiлося потонути. А його манера триматися на людях просто вражала – здавалося, що його виховували в королiвському палацi. Аж нi, простий хлопчина зi звичайними статками, як i ii сiм’я.

Коли вiн говорив, то Рене вiдчувала щирiсть цих слiв, i нiщо не тривожило й не лякало. «Вiн нiби янгол, що зiйшов з небес», – любила повторювати потiм Рене сестрi. Дiвчина не могла дочекатися наступного разу, коли мав прийти Джек. І, здавалось, такий довгоочiкуваний день уже майже настав, але до нього була ще цiла нiч!

– Хлое, як думаеш, вiн зробить менi пропозицiю? – Дiвчата лежали в лiжку й не могли заснути. – Якщо вiн цього не зробить, менi здаеться, що я сама ладна йому про це сказати.

– Чи ти з глузду з’iхала, Рене? Хто ж так робить? Треба дочекатись! – Хлоя повернулась на бiк i глянула на сестру, яка не могла зiмкнути очей. – Зробить, сестричко, обов’язково зробить!

І обидвi усмiхнулись.

– А тепер треба спати, а завтра вставати раненько, щоб зробити з тебе лялечку перед приходом Джека. Адже це тяжка робота – навести марафет. – І сестри тихенько захихикали.

Наступного ранку так усе й сталось, як казала Хлоя. Дiвчата встали якомога ранiше, прийняли ванну, гарненько розчесали волосся, зробили одна однiй зачiски, вдягнули своi найкращi сукнi й зiйшли вниз до снiданку. Хлоя намастила Рене найдорожчими парфумами, котрi в них лиш були. Габрiель подарував iх одразу всiм жiнкам на Новий рiк, i жiноча половина родини користувалася ними лише на свята. А ось i привiд. У волосся Хлоя вплела Рене коштовну брошку з бiлим камiнням, а у вуха почепила такi ж сережки. Трохи рум’ян на щоки та губи – i Рене було годi впiзнати. Хлоя радiла за меншу сестру, немов сама виходила замiж. Адже вони з сестрою дiлили все на свiтi – немов близнючки.

– Bonjour! – В один голос привiталися сестри, але усмiшки зникли з iхнiх облич в одну мить, щойно вони побачили своiх похмурих батькiв за обiднiм столом.

– Мамо, тату, що сталося? – Серце Рене забилося з усiх сил. «Невже Джек вiдмовився вiд своiх слiв i я не вийду замiж? Нi, не може цього бути!» Дiвчина не хотiла вiрити тому, що вже майже заполонило ii серце, i на очi почали навертатися сльози.

– Скажiть! Це Джек? Вiн вiдрiкся вiд своi слiв? Скажiть, будь ласка! Я не витримаю.

Мати пiдняла очi на доньок i, зiтхнувши, мовила:

– Дiвчата, сядьте. Батько мае вам дещо сказати. Нi, Рене, це не стосуеться Джека.

Сестри сiли за стiл. «Дякувати Богу! Я знала, що вiн не поступиться! Вiн не такий! Не такий». Але дiвчина бачила, що щось трапилось, а тому ii радiсть була швидкоплинною й змiнилася новими хвилюваннями. Щось не так, i це стосуеться всiеi сiм’i!

Сива голова пiдвелася, погляд батька впав на доньок. Каламутнi очi чоловiка дивилися нiби крiзь дiвчат. Набряки пiд очима здавалися ще важчими через смуток, що сповнював обличчя Габрiеля. У куточках очей стояли сльози.

– Донечки моi! Ви ж знаете, як я вас люблю! – почав Габрiель, i цей початок Рене зовсiм не сподобався. – Я не хотiв, щоб так вийшло, але це сталося, i я не можу цьому зарадити. Ви всi знаете, що я тривалий час працюю в банку. Але наш банк збанкротував i тепер я безробiтний. – Батько взявся за голову й опустив ii на руки. – Я не знаю, як нам бути, дiвчатка. Мати майже не заробляе, i вам це вiдомо, ми не виживемо на той дрiб’язок. – Габрiель печально зiтхнув. – Чоловiк, який учора приходив до нас у гостi, е власником банкiв з цiею ж назвою в Лондонi.

Он воно що! Ось i зв’язок! Але чому вiн приходив саме до батька? Адже батько не сам там працював. Рене була збита з пантелику. Вона не знала, як реагувати на цю новину, адже те, що iх наразi не викидали з речами на вулицю, – уже добре.

– Оскiльки всi банки пов’язанi мiж собою, то мiстер Браунiнг приiхав до Парижа особисто перевiрити, як тут справи. І натрапив на ситуацiю, про яку я вам щойно розповiв. – Батько потер лоба i продовжив, щоб не затягувати й без того невеселу розповiдь. – Через те, що головним у вiддiленнi був я, вiн, звiсно, прийшов до мене й спитав, як таке сталось, i я йому все розповiв. Можу сказати лише, що менi пощастило, бо вiн не хазяiн паризьких банкiв, iнакше б менi добряче перепало. Та справа не в тому, любi моi, – сестри переглянулись. Що ще не так? – Я проговорився мiстеру Браунiнгу, що опинився в бiльшiй халепi, напевно, нiж увесь Париж, оскiльки нещодавно взяв позику у свого ж банку, коли ми добудовували другий поверх будинку.

– Що? Тату, ви брали позику? – Хлоя була шокована не менше, нiж Рене.

– Так, якби ж я знав, що таке трапиться! Але мiстер Томас, послухавши мене й моi нарiкання, запропонував менi угоду: вiн заплатить за мене борг, якщо я йому зроблю одну послугу. На що я, звiсно ж, погодився одразу.

Рене з пiдозрою подивилася на батька. Їй не вiрилось, що все може бути так просто. Знаходиться якийсь добрий самаритянин i зненацька сплачуе чужий борг за одну маленьку послугу.

– Батьку, що вiн попросив натомiсть? – запитала Рене з подивом.

– Якби ж я знав! – чоловiк схлипнув i на очi йому навернулися сльози. – Вiн сказав, що давно вже хоче одружитись, але не може знайти пiдхожоi партii. На це я вiдповiв, що маю двох доньок. Та вiн не здивувався, бо вже звiдкись знав про це. Я навiть спершу зрадiв, бо подумав, що вiн захоче взяти собi за дружину Хлою, оскiльки вона й старша, i не засватана ще. Але… – батько замовк, i Рене вся закаменiла.

– Тату? Що означае ваше «але»?

– Тодi вiн сказав, що прийде й подивиться, а потiм обере. Коли вчора вiн приходив, то обрав тебе, донечко. – І чоловiк глянув на Рене. – Я намагався йому пояснити, що ти вже засватана, але вiн не захотiв нiчого слухати й не забув менi нагадати про борг, який вiн за нас сплатив.

Усi замовкли. Рене не знаходила, що сказати. Вона не могла повiрити своiм вухам. «Джеку, ще хвилю тому ти був так близько». Дiвчина встала з-за столу й просто мовчки пiшла до своеi кiмнати.

Хлоя постукала у дверi спальнi, але не почула вiдповiдi й вирiшила зайти без дозволу. Сестра лежала в лiжку й мовчазнi сльози лилися по ii обличчю.

– Рене, дорогенька! – Хлоя пiдбiгла до Рене й обiйняла сестру за плечi. – Будь ласка, не плач!

– Я не можу повiрити в те, що вiдбуваеться! – А в головi крутилось: «Вiн мене продав! Рiдний батько мене продав! За якусь нещасну позику продав незнайомцю!» – Хлое! Я мала вийти за Джека! За Джека! – І сльози знову полилися по обличчю Рене.

– Як менi тебе шкода! Серденько мое, не плач! Я вважаю, що вiн мае бути хорошим, якщо отак просто заплатив борг за незнайомця!

– Але який хороший чоловiк потiм погрожуе своiми добрими дiлами! Хлое, я ж його зовсiм не знаю!

– Ну, буде час ще – познайомитесь! Рене, адже ти й Джека майже не знаеш!

– Але я його кохаю, Хлое! – Рене люто зиркнула на сестру. Невже вона не розумiе?

Десь перед обiдом до Хлоi в кiмнату зайшла мати й сказала, щоб сестра допомогла Рене приготуватися до вiзиту мiстера Браунiнга. Рене бiльше не плакала, адже, як iй здавалося, вона вже виплакала все, що могла. Та ii дивувало те, що Джек так i не з’явився. Мати пояснила, що батько вiдправив йому телеграму з вiдмовою, а тому чекати його марно. «Усе за мене вирiшили». «І куди подiлася та довiра, тi сiмейнi цiнностi, про якi нам завжди говорили?» – лютувала Рене.

По обiдi вона мала розмову з батьком. Спочатку дiвчина на нього сердилася, але побачила, як вiн страждае, i iй стало його шкода. Вона не могла нiчого вдiяти зi своiми почуттями, а тому вирiшила для себе раз i назавжди: те, що вона робить – на благо сiм’i, тому треба йти впевнено й до кiнця.

Перед приходом Томаса сiм’я Жерарiв натягнула веселi маски на обличчя й приготувалася до зустрiчi. Та все було не так уже й погано, як собi уявляла Рене. Томас насправдi був чемним, привiтним i розумним. Хоча вона й не хотiла цього помiчати, але мусила визнати, що iй це буде необхiдно, якщо вона збираеться прожити з цим чоловiком решту свого життя. Лише рiзниця в десять рокiв ii трохи бентежила, проте, як казала мати, «вiк для чоловiка – лише прикраса».

Ближче до вечерi Томас зробив пропозицiю Рене, коли вони залишились удвох у вiтальнi й розмовляли про сучасну прозу та поезiю. Дiвчина вдала, що здивована, мовила декiлька фраз про те, як мiстер Браунiнг ii збентежив та змусив почервонiти, – це викликало лише дружню усмiшку на його обличчi. Утiм, вона таки мусила погодитися – i вже за вечерею Томас разом iз батьками Рене вирiшили, що молодята покинуть Париж за два днi. Хоча можна сказати, що вирiшив це Томас, а батьки Рене лише погодилися.

Ця новина дiвчину схвилювала ще дужче, нiж попередня. Невже iй доведеться покинути Париж так скоро? Вона думала, що спочатку принаймнi одружиться з мiстером Браунiнгом. Закiнчить свiй унiверситет. Пройдуть мiсяцi. Але отак швидко… Рене поклала виделку на тарiлку й бiльше не торкнулася iжi. Та було помiтно, що ii рiднi стурбованi не менше, нiж вона сама. Хоча нiхто й слова всупереч не мовив.

Томас за десертом пояснив, що хоче одружитися з Рене в Англii, щоб вона стала громадянкою Великоi Британii. Так iм у майбутньому буде легше з дiтьми та i iй з роботою, якщо вона, звiсно, захоче працювати, адже його статки дозволять дружинi сидiти вдома й займатися всiм, чим вона лише забажае. Адже панi ii статусу не личитиме заробляти на життя самостiйно.

Дiти, робота, громадянство Британii – Рене здавалося, що Браунiнг усе досконало спланував перед тим, як приiхав сюди, не залишивши iй вибору. Вона аж нiяк не хотiла, щоб ii життя хтось розписав по пунктиках i сам казав, що iй робити. Але, здавалося, було вже запiзно. Тепер вона – дружина власника мережi банкiв у Лондонi й залишае Париж аж нiяк не зi своеi волi.

Рене пiднялася з-за столу:

– Вибачте, але я себе недобре почуваю.

Томас i батько одразу теж пiдвелися.

– Можливо, щось iз iжi не засвоiлося в моему органiзмi, – Рене вдавано усмiхнулась, але нiхто не помiтив тiеi награностi. – Мiстере Браунiнг, дуже рада була знову вас зустрiти. З нетерпiнням чекаю нашоi наступноi зустрiчi й подорожi до Англii. – Дiвчина присiла в реверансi. Томас солодко всмiхнувся у вiдповiдь:

– Я також на це очiкую, моя дорога Рене.

– Тату, мамо, Хлое, на добранiч. – Дiвчина всiх по черзi окинула поглядом i попрямувала до сходiв. Вона не думала нi про що, лиш молила Бога, щоб сльози полилися, коли вона зайде до кiмнати, а не зараз, у всiх на очах. Зцiпивши зуби, пiднялася нагору й лише за зачиненими дверима дала волю своiм почуттям. Їй так боляче було цiлий день усмiхатися й удавати, нiби вона дуже рада бачити цього чоловiка, натомiсть увесь час подумки була з Джеком.

– Де ти, мiй милий? Невже повiрив тому, що батько написав? Невже повiрив, що я тебе не кохаю бiльше? Чому не прийшов?

Рене сповзла по стiнi й обiйняла себе за колiна. «Сiм’я. Я рятую свою сiм’ю! Нiщо iнше не мае мене турбувати». Дiвчина закусила губу, щоб не розридатися вголос. Не вистачало ще, щоб мiстер Браунiнг почув, як його майбутня дружина плаче вiд щастя через прийдешне весiлля.




Роздiл 2. Родиннi стосунки



1881 рiк, травень

Уже майже два роки Рене була мiсiс Браунiнг. Але вона не вiдчувала жодних змiн у своему життi, принаймнi духовних чи душевних. Вони жили з чоловiком у чудовому маетку за мiстом Челмсфорд графства Ессекс. Хоча той i працював у гамiрному Лондонi, але любив спокiй та затишок, тому iхньою оселею став саме такий будинок. Оскiльки Томас був власником мережi банкiв, вiн мiг нi в чому собi не вiдмовляти, до того ж нечасто з’являтися на роботi. Та й Рене як його дружина не зазнавала якихось утискiв.

Триповерховий дiм стояв на березi озера. Свiтлокоричнева цегляна будiвля здiймалася до неба гострими шпилями даху. Подекуди неоднорiдна крiвля майорiла то рудою, то шоколадною черепицею. Громiздкий вхiд до будинку був iз високими сходами та колонами в стилi класицизму. Вiкна першого поверху – у формi арок, на всю стiну. Вони забезпечували дiм свiтлом навiть у найбiльш туманний день. По краях будинку височiли башти з круглими дахами, що нагадували церковнi банi. Мiж першим та другим поверхами була декоративна лiпнина. На другому та третьому поверхах були прямокутнi видовженi вiкна на весь зрiст. А в центрi даху над будинком майорiв прапор iз гербом сiм’i Браунiнгiв.

Спершу, щойно вони сюди перебралися, Рене щоранку вставала з думкою про те, що все це заради ii сiм’i та боргу, який сплатив за батька Томас. Першоi шлюбноi ночi вона, нещасна, мало не розплакалася, бо мусила ii провести з некоханою людиною. Хiба могла вона уявити, що втратить цноту з тим, хто iй чужий?

Та згодом Рене почала сумнiватися: може, цей чоловiк у неi по-справжньому закоханий? І ладен будь-що для неi зробити, якщо, звiсно, справа не лише в його матерiальнiй забезпеченостi. Одного разу вона обмовилася, що понад усе мрiе стати письменницею, i вже ввечерi до будинку доставили друкарську машинку. Рене нi в чому собi не вiдмовляла. Носила одяг за останньою модою. Чоловiк часто робив iй подарунки, i Рене бачила, що це приносить йому задоволення.

Та вона не могла сказати, що вiдчувала до нього щось на кшталт кохання.

Першi мiсяцi щодня згадувала Джека, який, на ii думку, мав так само страждати, як i вона. Писала листи сестрi, яку благала знайти Джека i все йому пояснити, щоб той не думав, що вона його зрадила. Але Хлоя не завжди вiдповiдала, а якщо й писала, то стверджувала, що Джека в Парижi нiхто не бачив пiсля вiд’iзду Рене.

Згодом, трохи примирившись iз ситуацiею, в якiй опинилася, вона намагалася побачити в Томасi не просто незнайомця з вулицi, а таки свого чоловiка. За порадами та настановами, котрi колись давала Емма, вона почала примушувати себе бути його дружиною, вiдчувати до нього нiжнiсть, повагу, врештi, любов. Спершу не хотiла вiрити, що Браунiнг i справдi може бути добрим, як передрiкала ii сестра, але десь за пiв року подружнього життя мусила визнати, що звиклася.

Рене намагалася бути вдячною Томасовi за те, що вiн урятував ii сiм’ю вiд злиднiв, однак не могла викликати в собi вiдповiдних почуттiв до нього, а тому продовжувала вдавати, грати роль закоханоi дружини. Навiть коли минуло пiвтора року, Рене не змогла пробачити батьковi. Вiн iз матiр’ю годував доньок обiцянками про те, що бере до уваги думку обох, а сам учинив так, як уважав за потрiбне. До того ж не поставив Джека до вiдома. Їi коханий житиме все життя з думкою про те, що Рене його зрадила.

Жiнка вкотре тяжко зiтхнула.

Можливо, вона була гарною акторкою, хтозна? А можливо, закоханий Томас нiчого не помiчав, але так день за днем, тиждень за тижнем вони прожили вже понад пiвтора року, i Рене не могла сказати жодного лихого слова на його адресу. Вiн ii не скривдив жодного разу – нi. Але вона не була щаслива з ним як жiнка. Мати часто повторювала iм iз Хлоею, що роль жiнки в суспiльствi – вдало вийти замiж, народити й виховати дiтей. Але… Напевно, якщо подивитися збоку, вони видалися б iдеальним подружжям, та якби хтось зазирнув у ii душу…

«Я порожня», – часто про себе повторювала Рене, натягала маску щасливоi дружини й виходила до чоловiка.

Сьогоднi жiнка сидiла на терасi за друкарською машинкою (що було доволi часто останнiм часом) i намагалася почати писати такий бажаний роман. На противагу суспiльним устоям, Рене намагалася творити власне життя посеред того розпачу, в якому перебувала ii душа. Але що писати? Що може написати нещасна жiнка, яка одружена з чоловiком, якого не кохае? Чи можна писати роман, якщо сама не вiдчуваеш чогось романтичного? Чи, навпаки, саме про те, чого немае насправдi, i слiд писати?

– Кохана! – вiд голосу чоловiка ii морозом обдало. – Тебе неважко було знайти. – Томас нахилився й поцiлував Рене в щоку. Вiн тримав якогось листа в руцi, якого жiнка не одразу помiтила. – У мене гарнi новини. – Сiв поруч i поклав руки на колiна дружинi. – За три чи чотири днi до нас приiде моя сестра!

– Сестра? – Рене вигнула лiву брову. – Ти не казав, що в тебе е сестра.

– А ти не запитувала, – Томас ще раз цьомкнув дружину в щоку й пiдвiвся. – Вона надовго не затримаеться, у неi попереду гранд-тур. Але на декiлька днiв усе-таки залишиться в нас. І я думаю, що вам мае бути разом дуже весело. – Вiн трохи помовчав, а потiм додав. – Прислуга вже почала готувати будинок. Я сподiваюся, що ти захочеш з’iздити зi мною в мiсто вибрати подарунок для сестри. У неi скоро день народження.

– Звiсно. – Рене вiдсунула машинку й пiдвелася. – Чому ти нiколи не розповiдав про сестру, Томе?

– Не знаю. Не думав, що тобi буде цiкаво. – На мить Рене здалося, що Томас зцiпив зуби й зробився похмурий, але вiн знову рiзко всмiхнувся й взяв ii руки у своi. – Серденько, рiч у тому, що в нас рiзнi батьки. Я, правду кажучи, не сподiвався, що вона загляне в гостi.

Томас провiв рукою по коротко стриженому чорнявому волоссю, i його гострi вилицi хутко злетiли вгору. Тонкi вигнутi брови зайняли свое мiсце, щойно погляд чоловiка пом’якшився. Тонкi губи розплилися в усмiшцi й Томас притяг долоню дружини до своiх вуст, щоб закiнчити розмову поцiлунком.

Не знайшовши, що сказати, Рене лиш запитала, о котрiй годинi вони вирушать до мiста. Насправдi вона не була аж так здивована, адже мало знала про свого чоловiка, лише iм’я свекра – Чарлi Браунiнг. Навiть на iхньому весiллi були лише родичi Рене. Так, iще купа людей з боку Томаса, але самi лише колеги й жодних родичiв чи близьких, з якими вона б мала познайомитися. Це спершу дуже дивувало жiнку й викликало певнi пiдозри, але згодом вона звиклася.

Навiть коли питала Томаса про його матiр, той лише хмурився й казав, що не хоче говорити на цю тему. Тому дуже скоро Рене взяла собi за звичку взагалi не чiпати тему родичiв Томаса. Нащо пхати свого носа куди не слiд.

До Челмсфорда вони iхали близько години. Рене була рада кожнiй нагодi вибратися з маетку. Вона не мала уявлення, що порадити купити в подарунок сестрi чоловiка, яку не знала й нiколи не бачила. Але як порядна дружина вона готова була допомогти своему чоловiковi всiм, чим зможе. До того ж поiздка в мiсто означала, що Рене зможе вiдправити чергового листа Хлоi. І запитати про Джека.

– Як твiй роман? – запитав Том, коли вони пiд’iхали до книгарнi.

– Я ще й не починала. – Жiнка зробила паузу. – Навiть не уявляю, про що писати.

– Напиши про нас, – Томас солодко всмiхнувся, вiдчинив перед Рене дверi й пропустив ii до книгарнi.

Жiнка нiчого не вiдповiла, подумавши про себе, що ii чоловiковi навряд чи сподобався б такий роман, якби вона написала там правду. З чого вона почала б? «Усе почалося з того, що мiй батько вирiшив продати одну з доньок чоловiковi, який сплатив за нього борг. На жаль, ця доля випала менi. Спершу я зненавидiла свого чоловiка…»

– Рене! – Томас збентежено дивився на дружину. – Ти мене слухаеш?

– Так, вибач. Я просто задумалася.

– Так от я кажу, що Рейчел дуже любить читати книжки. – «Рейчел – так от як звати твою сестру». – Але я не дуже знаюся на сучаснiй прозi й думав, що ти менi допоможеш щось вибрати.

«Чому ж не розумiешся? Коли ти прийшов менi робити пропозицiю, то дуже непогано говорив про Емiля Золя й Гюстава Флобера. Цей день я нiколи не забуду. День, коли мое життя пiшло шкереберть».

– Як щодо Чарльза Дiкенса чи Гi де Мопассана? – власне кажучи, Рене помiтила, що сам Томас не особливо захоплюеться читанням, але вона не вiрила, що вiн не мiг не згадати таких вiдомих сучасникiв. Найпевнiше вiн, як завжди, захотiв бiльше часу провести з дружиною, яка вiчно ховалася вiд нього з друкарською машинкою. Хвала Господу, квадратнi метри iхньоi оселi це дозволяли.

– А що тобi бiльше до вподоби?

– Дiкенс. Бiльше реалiзму в iсторiях. Життя показане таким, яким воно е.

– Гаразд. Хочеш вибрати й собi якусь книжку?

Рене походила трохи мiж стелажами.

– Нi. Я хочу написати власну. Не маю часу на iншi. Може, потiм. Вертаймося додому, Томе.

Покiрно заплативши за придбану едину книгу в магазинi, чоловiк вийшов з книгарнi слiдом за дружиною. Карета чекала на них одразу ж бiля входу. Погода на вулицi стояла ясна й сонячна. Рене зрадiла, що все не затягло туманом, як зазвичай бувае наприкiнцi весни в Англii.

Коли вони повернулись до маетку, служниця Мерi чекала на них бiля входу й уже з порогу почала звiтувати, що обiд поданий, i щоб господарi не зволiкали, бо все вистигне.

Рене сказала, що переодягнеться й одразу ж спуститься. Маеток був для Рене направду величезним. Вiсiм спалень, шiсть ванних кiмнат, гостьовi, бiблiотека, кабiнет Тома й спецiальна кiмната, де могла б займатися своiми справами Рене. А ще кiмнати слуг, винний погрiб i пiдвал. На кожному поверсi вiтальня з камiном i iдальня, де можна було влаштувати бенкет. Спершу жiнцi здавалось, що тут можна загубитись, але невдовзi вона звикла. Звикла до всього.

Рене з Томасом мали окремi спальнi. Але коли Томас хотiв роздiлити подружне ложе з дружиною, вiн сам приходив до неi. Рене не могла сказати, що iй було погано з ним. Нi. Але ж вона й не знала, як мае бути добре, що мае вiдчувати, щоб опинитися на сьомому небi вiд задоволення. Та вона не нарiкала. Вiн був дуже лагiдним i обережним з нею. Нiколи не робив чогось такого, чого б вона не хотiла. Нiколи не брав ii силою. А пiсля того, як закiнчував, засинав у ii обiймах. На мить Рене здавалося, що вона щаслива жiнка, адже задовольняла свого чоловiка, як i мусила робити покiрна дружина. Але до ранку те примарне вiдчуття минало й порожнеча в нiй прокидалась разом iз першими промiнчиками сонця.

Ще однiею своею проблемою Рене вважала те, що в них досi не було дiтей. Хоч вiн i дивиться на неi такими ж закоханими очима, але це триватиме недовго, якщо вона не народить. Жiнка зiтхнула: «Можливо, я б i сама тодi стала трохи радiснiшою з появою малюка в домi».

Спустившись до iдальнi, Рене побачила, що Томас уже читае «Таймс». Вона сiла навпроти й взялася до iжi. Не те щоб вона була дуже голодна, але не знала, про що говорити з чоловiком за обiдом.

– Смачного! – ось i все, що спало iй на думку.

Томас вiдклав газету й пильно глянув на дружину.

– Тебе щось турбуе?

Рене вiдклала виделку й зiтхнула. Вона сама не могла сказати напевно, що ж так ii гнiтило. Але що б то не було – чоловiковi про те знати не потрiбно. Вона живе в повному достатку й нi в чому собi не вiдмовляе – тож i не хоче ненароком викликати гнiв Томаса.

– Томе, приходь сьогоднi до мене в спальню, – Рене пiдняла очi й пронизливо заглянула в очi чоловiка. – Я так хочу дитину, Томе.

Чоловiк устав iз-за столу, пiдiйшов до дружини й мiцно ii обiйняв.

– Як i я, кохана. Як i я. – Вiн поцiлував ii в скроню й вiдхилився. – Але не сумуй, моя мила. Ми молодi й усе ще попереду! У нас обов’язково будуть дiти. А тепер iж. Я не хочу, щоб стан твого здоров’я погiршився через такi дрiбницi.

Дрiбницi? Можливо. Рене не могла сказати, що бажала всiм серцем мати дитину вiд чоловiка, якого не кохала, але все ж таки це була б ii дитина. І нiхто б не змiг вiдняти в неi хоч цiеi радостi. Та й обмовилася про дiтей Рене лише задля того, щоб чоловiк повiрив у правдивiсть почуттiв, якi написанi були на ii обличчi.

Рене навчилася гарно грати за весь час свого життя з Томасом. Інодi iй було його шкода. Що було б, думала вона, якби вiн дiзнався, що iхнiй шлюб тримаеться на брехнi. Але дуже часто жiнка згадувала, що вiн сам винен у тому, що вона його не кохае, адже ii батько Габрiель казав йому, що вона вже засватана. Та Томас Браунiнг, якому, здавалось, пiдкорявся весь свiт, не послухав.

Увечерi до маетку приiхав гонець вiд Томовоi сестри й сповiстив, що Рейчел приiде за два днi. Мерi нагодувала молодика, адже той заявився вже пiсля того, як подружжя повечеряло, i показала йому покоi, якi так чемно вiдвiв йому хазяiн дому.

Сидячи бiля камiна разом iз чоловiком, Рене намагалась уявити собi, якою може бути сестра Томаса. Якщо в них спiльний лише батько, чи буде вона такою ж доброю, чи нi. Чи е в нiй така ж авторитарна жилка, як у брата? Жiнцi було цiкаво познайомитися з Рейчел.

За два роки, якi Рене провела в Англii, вона вiдвiдала багато рiзних вечорiв, зустрiчей завдяки ii чоловiку. Томас вiдрекомендував ii багатьом упливовим людям, вона познайомилася з дружинами десяткiв заможних молодикiв, таких як i Том, але серед них так i не знайшла собi хоч однiеi справжньоi подруги.

Рене дуже сумувала за сестрою. Вони часто листувалися, але не мали змоги бачитися. Востанне вона бачила Хлою на своему весiллi, але цей приiзд повнiстю оплатив Томас, якого попросила Рене. Переiзд iз Парижа до Челмсфорда був нелегкою справою й витратною, а сiм’я Жерарiв i так переживала не найкращi часи. Оскiльки Томас тепер став членом цiеi сiм’i, вiн допомагав матерiально батькам Рене, але щедрiсть його була не безмежною.

– Розкажи менi, яка вона, твоя сестра? – Рене взяла за руку чоловiка й сплела своi пальцi з його. – Менi дуже цiкаво. Я сподiваюсь, ми подружимося. – Жiнка всмiхнулася.

– Я в цьому не сумнiваюсь, моя дорога Рене. Ви сподобаетесь одна однiй. Що ж тобi розказати про неi? Вона любить читати, подорожувати. Я казав, що вона надовго не затримаеться, оскiльки в неi попереду гранд-тур?

– Так, ти вже згадував. Куди вона збираеться?

– Не знаю. Сама ii запитаеш, коли приiде. Вона, до речi, дуже спонтанна, – Томас замислився. – Я пам’ятаю, коли ми були ще зовсiм малi, вона часто пiдбурювала мене сховатися вiд батька в лiсi, i нас потiм усi шукали до вечора. – На хвилю Рене здалось, що Томас усмiхнувся, згадуючи щасливе дитинство. Його вилицi напружилися, а бакенбарди сiпнулися. Але нi, вiн тут-таки насупився й вивiльнив руку. – Вона завжди змушувала батька хвилюватися.

– Зрозумiло. – Рене не знала, що сказати. Чим викликана рiзка змiна настрою? Та про що вона може судити, коли майже нiчого не знала про його сiм’ю, iхнi стосунки, та й iнодi вона не була впевнена, чи знае його. Принаймнi так, як iй би того хотiлося. – Ходiмо спати, Томе. Я хочу завтра встати ранiше й спробувати щось написати. Можливо, вранiшнiй настрiй навiе менi якiсь добрi думки.

– Звiсно, кохана. Я пiднiмуся до тебе за хвилину. Іди лягай. – Вiн усмiхнувся й легенько поцiлував дружину у вуста. Але Рене вiдчула, що подумки Том був десь дуже далеко. І, мабуть, пiднiметься до неi не за хвилину й не за двi. Найпевнiше це буде вже пiзньоi ночi й вона встигне заснути. Вiн не посмiе ii розбудити й просто ляже поруч, як це доволi часто бувало. Вона вiдчувала, що вiн ii оберiгав, i була йому вдячна.

Нагорi Роуз допомогла iй зняти одяг i гарненько розчесати волосся. Цю служницю чоловiк найняв спецiально для Рене. Молода бiдна жiночка, котра потребувала роботи. Рене ставилася до неi з повагою, але не могла побороти вiдразу, котру викликала велика бородавка на шиi жiнки. Рене було соромно через це, тому вона завжди прохала Роуз, щоб та не заплiтала косу. Бiляве волосся, що розсипалося по плечах жiнки, приносило Рене набагато бiльше задоволення, анiж порепана, покручена бородавка завбiльшки з пеннi.

Рене вдягла одну з найкращих своiх нiчних сорочок i лягла в лiжко, сподiваючись, що вона, як зразкова дружина, встигне задовольнити потреби Томаса.

Наступного дня Рене прокинулася в обiймах чоловiка. Усе сталося так, як вона й гадала. Жiнка тихенько потяглася й спробувала звiльнитися з-пiд руки Томаса так, щоб не потривожити його.

– Чому ти так рано прокинулась? – Том одразу ж розплющив очi. Вiн нiколи не лежав у лiжку довше, нiж вона. Завжди хотiв першим бачити, як вона прокидаеться. Йому подобалась ii вранiшня краса й безтурботнiсть.

– Уже десята. Стiл, мабуть, накритий, – Рене почала одягатися. Вона не пiшла за ширму, знаючи, що Томас буде радий поспостерiгати за нею оголеною.

– Нiхто не накрие, поки я не скажу. Не хвилюйся. Вертайся до мене в лiжко. Учора ти вже спала, коли я прийшов. – Вiн окинув поглядом Рене з нiг до голови. – Я скучив за твоiми обiймами й поцiлунками.

Рене вже тримала в руках нову шовкову сорочку, але раптом обернулася до чоловiка. Вона давно не вiдчувала дотику чоловiковоi руки й сама скучила за його пестощами.

– А як же прислуга? Роуз може прийти мене будити.

– Нiхто не прийде, поки я не вийду з кiмнати, ти ж знаеш.

Рене мовчки повернулася до лiжка й пригорнулася до чоловiка. Не гаючи часу, Томас почав нiжно водити своiми довгими й тонкими пальцями по ii животу, потихеньку пiднiмаючись угору, до грудей. Щоразу жiнка вiдчувала щось нове. Інодi вона збуджувалася одразу, iнодi нi, але щоразу вона вiдчувала, що чоловiк поводить себе з нею по-рiзному – i це завжди заводило Рене.

Їхньоi першоi шлюбноi ночi вона боялася, що чоловiк завдасть iй якоiсь шкоди. Боялася болю, про який попереджала Емма, але, на диво, Томас виявився дуже нiжним i лагiдним. А згодом Рене зрозумiла, що Том доволi-таки досвiдчений. Щоразу, торкаючись ii тiла, вiн знав, що саме потрiбно було зробити, як провести пальцями, поцiлувати або ж пестити язиком, щоб збудити Рене.

Але вони нiколи не досягали ейфорii одночасно, Томас завжди фiнiшував першим. Тому Рене не знала, чи це саме той секс, котрим вона мае бути задоволена на всi сто вiдсоткiв. Чи всi дружини проходять через це? Жiнка не мала в кого спитати поради чи подiлитися переживаннями.

Том закiнчив, повернувся на бiк i нiжно пригорнувся вустами до Рене. Жiнка вiдповiла на поцiлунок, анiтрiшки не лукавлячи. Вона була повнiстю вибита з сил, але, як завжди, з вiдчуттям незавершеностi всмiхнулася до чоловiка. Цi декiлька яскравих митей перервалися так раптово, що Рене не встигла прийти до тями.

Пiсля снiданку вона пiшла в альтанку бiля озера, прихопивши друкарську машинку. Їi сподiвання встати ранiше й пописати не виправдились, але жiнцi грiх було скаржитись. Гарненько розмiстившись в альтанцi, Рене почала думати, якi ж можуть бути першi слова ii дебютного роману.

Можливо, треба було б почати з назви? Але якщо не знаеш, про що писати, то як придумати назву? Та, може, якби був заголовок, то було б вiд чого вiдштовхнутися?

Такi думки надовго заполонили голову Рене. І вона майже до вечора просидiла бiля озера, так нiчого й не написавши. Тим часом Томас поговорив з помiчником Рейчел i, з’ясувавши, що сестра буде тут уже завтра до обiду, вiдправив його зi слугою назустрiч сестрi задля будь-якоi допомоги, якщо вона знадобиться.

До вечерi Рене повернулася в маеток, але Томаса за столом не знайшла. Мерi сказала, що вiн у себе в кабiнетi. Поiвши, жiнка пiднялася туди, але дверi були зачиненi. Вирiшивши, що Том покинув маеток у якихось невiдкладних справах або був десь у будинку, просто дружина його не знайшла, Рене пiднялася до себе в кiмнату.

Вона взяла в бiблiотецi книжку, почитала трохи на нiч, а потiм лягла спати. Їй майже нiколи нiчого не снилось, а якщо й бачила якiсь сни, то дуже швидко iх забувала. Але сьогоднi iй наснився ii чоловiк – чоловiк, якого вона кохала до нестями, – i був це не Томас, а Джек.

Прокинувшись уранцi, вона вирiшила одразу ж написати листа Хлоi. Як любляча донька, спитала про здоров’я батькiв i сiмейний добробут, але мета ii листа була зовсiм iнша. Вона молила Хлою дiзнатися про долю Джека, i якщо та роздобуде його координати, то хай обов’язково iх надiшле Рене.

Усi своi особистi листи Рене завжди вiдправляла сама. Вона не довiряла навiть прислузi, яку Том запросто мiг перевiрити. Що було б, якби вiн прочитав хоч одного листа, в якому дiзнався про Джека, про якого Рене так старанно випитувала? Жiнка зовсiм не хотiла знати, якi могли б бути наслiдки.

Тому Рене попросила Бiлла запрягти карету i звозити ii в мiсто. На снiданок вона вирiшила не з’являтись. «Якщо Том спитае, – сказала вона Роуз, – я вiдлучилась у дуже важливiй справi, а вiдтак уже сама йому розповiм».

Повернувшись ще до обiду, Рене не зустрiла нi очiкуваного екiпажу Рейчел, нi власне самого Томаса, який мiг би, хвилюючись, виглядати ii ще з порога. Жiнка на мить зрадiла, що, можливо, iй узагалi це минеться, i пiшла дорiжкою до будинку. «Адже досi якось миналося».

Вона застала чоловiка за чашкою кави у вiтальнi.

– Доброго дня, Томе!

– Рене! Ти швидко, я не очiкував побачити тебе так скоро. – Томас пiдвiвся й впритул пiдiйшов до дружини.

– Що ти маеш на увазi? – Рене не зрозумiла, про що говорить Том. Що ж йому сказала Роуз?

– Ти була в мiстi, авжеж?

– Так, – вiдповiла Рене. Але Том мовчав, чекаючи продовження. – У мене були невiдкладнi справи, про якi я згадала сьогоднi вранцi.

– Я хвилювався, Рене! Ти могла мене попередити, i ми б з’iздили разом. Тим паче, ти знаеш, що жiнка твого статусу не мае ходити по вулицях сама.

– Я не була сама. Зi мною був Бiлл!

– Рене!

– Томе!

Раптом здалеку почулося тупотiння кiнських копит. Рене обернулася й побачила у вiкнi карету. «Нарештi. Тепер Том вiдволiчеться вiд моiх постiйних вiд’iздiв у мiсто».

– Твоя сестра, Томе. Ходiмо ii зустрiчати.




Роздiл 3. Гранд-тур



1881 рiк, травень

Томас, Рене й Рейчел обiдали на терасi позаду будинку. Видався доволi теплий весняний день, а тому Томовi не було що заперечити сестрi, яка хотiла помилуватися природою за iжею. Та й дружина не була проти, а тому чоловiк легко погодився й наказав, щоб стiл накрили надворi.

Рейчел сподобалася Рене одразу, як тiльки дiвчина зайшла в дiм. Та була доволi весела, говiрка, а ii манери одразу виказували начитанiсть та освiченiсть. Рене була впевнена, що швидко знайде спiльну мову з сестрою чоловiка, а можливо, i подругу собi. Вона знову згадала про сестру та листа, якого iй вiдправила. «Аби хоч Хлоя вiдповiла скорiше!»

– Отже, Рене, як тобi подобаеться Англiя? Столиця? А Челмсфорд? – Рейчел сидiла з келихом вина в руцi й пильно спостерiгала за братом та його дружиною. – Том, певно, тобi не дае спокою, увесь час кудись тебе водить? – вона всмiхнулась i похапцем глянула на брата. – Постiйно якiсь зустрiчi, обiди? До речi, Томе, ти обiцяв улаштувати грандiозний бенкет на честь мого дня народження. Шкода, що потiм я вимушена буду вас покинути.

– Так, шкода, – ледве встигнув вставити Томас. Рейчел перевела погляд з нього на Рене й продовжила. – То як тобi тут живеться? Напевно, сумуеш за романтичним Парижем?

– Власне кажучи, я не можу сказати, що Англiя гiрша, нiж Францiя. – Рене обережно пiдбирала слова. Усе-таки тепер це ii батькiвщина, а найголовнiше – батькiвщина ii чоловiка. – Сумую я за рiдними, не проти була б iх вiдвiдати, але Томас увесь час зайнятий на роботi в Лондонi, на жаль. – Рене зiтхнула, нiби iй справдi було жаль, що вiн там зайнятий. Якби не моральнi норми, вона б i сама вирушила в подорож, грошi б узяла в чоловiка. – Ну а романтики, – вона взяла Томаса за руку й нiжно погладила, – менi й тут вистачае. – Усе-таки свою роль треба грати до кiнця. Хоча Рене не могла сказати, що iй було аж так неприемно. Адже Томас був освiчений, статний молодий чоловiк, поряд iз яким було приемно перебувати. Браунiнг не викликав вiдрази, хiба що на початку iхнього сiмейного життя, коли Рене ненавидiла його всiм серцем через зруйноване майбутне.

– О, так! Можу зрозумiти. Молоде подружжя. Кохання i все таке, – Рейчел весело пiдморгнула. – А менi от замiж узагалi не хочеться. Скiльки разiв робили пропозицiю, я все кажу нi! – Дiвчина поклала руки на стiл i вперто поглянула на брата. – Вважаю, що я ще доволi молода й хочу побачити свiт. До речi, пiсля дня народження вирушаю в гранд-тур по краiнах Європи. Буду у Францii, можу передати звiстку твоiм батькам, Рене.

– Дякую, – увiчливо вiдповiла Рене. – А де ще плануеш побувати?

– О! Францiя, Італiя, Іспанiя, Швейцарiя. Я вже бачу, як блукаю вуличками тамтешнiх мiст, – Рейчел заплющила на мить очi, нiби й справдi побачила перед собою якусь картинку, – i менi вiдкриваються iхнi найпотаемнiшi секрети.

Рене всмiхнулася. Чоловiкова сестра, виявляеться, ще й велика мрiйниця та майстриня вигадок. Так, може, вона й справдi в душi ще занадто молода для замiжжя чи кохання. В очах Рейчел Рене бачила маленьку дiвчинку, яка прагне пригод. Треба буде обов’язково ii згадати в майбутньому романi.

Раптом Рене здалося, що пiд столом щось прошмигнуло, i ii ногу обдало легеньким вiтерцем. Жiнка на мить завмерла. Вона глянула пiд стiл, а потiм на чоловiка.

– Щось сталося, кохана? – Том поклав долоню на плече дружинi. – У тебе збентежений вигляд.

– Усе добре. Просто здалось, що помiж ногами щось пробiгло.

Томас нахилився й ретельно обдивився все пiд столом. Велика довга чорна пiр’iна лежала на пiдлозi й виблискувала на сонцi.

– Нi, моя мила, там нiчого немае. Тобi здалося.

– От i я кажу, що здалося. – Рене всмiхнулася. – Тож берiмося до десерту.

– Я тiльки за! – І Рейчел уся засяяла, мало не заплескала в долонi.

Та Рене не покинуло вiдчуття стурбованостi. Вони з Томасом не тримали нiяких домашнiх чи екзотичних тварин. Жили поруч iз лiсом, але навряд чи якась бiдолашна тваринка могла ненароком забiгти на терасу. Та й Том перевiрив, що нi пiд столом, анi поруч нiкого не було. Але що то був за дивний вiтерець? Невже iй усе примарилося?

Та вже до вечора Рене забула про це. Перед вечерею Рейчел розказувала багато цiкавих iсторiй зi свого життя, потiм жiнки дiлилися своiми вподобаннями щодо книжок, письменникiв i художникiв. А коли вже всi зiбралися за столом, Роуз принесла листа Томасу, i той надовго зачинився в себе в кабiнетi.

Том вийшов з кабiнету аж тодi, коли жiнки вже поiли, i повiдомив, що мае завтра iхати до Лондона через невiдкладнi справи. Сказав, що його не буде чотири чи п’ять днiв. Тому всi приготування до дня народження Рейчел, який мав бути за тиждень, доручив самим жiнкам i пiшов до кiмнати збирати речi.

– Ти вирушаеш уже сьогоднi? – Рене була трохи збентежена таким швидким та несподiваним розвитком подiй.

– Так. Я маю бути в банку вже завтра вранцi. – Вiн нахилився й поцiлував дружину. – Вибач, люба. – Розвернувся й пiшов.

Дочекавшись, поки брат зачинить за собою дверi, Рейчел мовила:

– Я так розумiю, що будинок у нашому розпорядженнi аж чотири днi. – Вона загадково всмiхнулась. – Я впевнена, що нам буде дуже весело, Рене.

– Можливо… – розгублено промовила жiнка, не розумiючи до кiнця пiдтексту слiв Рейчел.

Десь за пiвгодини, коли Бiлл приготував карету, а Томас зiбрав необхiднi речi, жiнки попрощалися з чоловiком i розiйшлися по своiх кiмнатах.

Роуз разом з iншою служницею, Гвен, приготували для Рейчел спальну кiмнату на другому поверсi, а оскiльки кiмнати Тома й Рене були на третьому, то жiнка не бачила сестру чоловiка до ранку.

Та вночi Рене несподiвано прокинулася вiд якогось поштовху. Спершу вона подумала, що то Рейчел прийшла до неi, щоб почати вже своi веселощi, а чи вже настав ранок i ii будить Роуз. Але, роззирнувшись, Рене завважила два дивнi вогники в темрявi – червоний та чорний. Перелякана жiнка заплющила очi й невдовзi знову заснула.

Зважаючи на те, що нiчне непорозумiння було короткотривалим, Рене вирiшила, що це iй наснилося. Адже в кiмнатi вона так нiкого й не зустрiла. А про те, що ii нiбито хтось штовхав, вона згодом узагалi забула.

Жiнка вийшла зi своеi кiмнати i вiдразу опинилася у вирi подiй. Кухарки бiгали по будинку з рiзними овочами, фруктами, ягодами та iншими продуктами, нiби проспали й лише збираються готувати снiданок для неi та Рейчел.

Далi по коридору вона помiтила Роуз i Гвен, вони несли пакунки та коробки, з яких виглядали пiстрявi стрiчки й кольоровi папiрцi, схожi на прапорцi. Рене, здивовано спостерiгаючи, рушила на кухню, щоб попросити зробити iй кави. Їй здавалося, що вона задовго спала й через це в неi розболiлася голова.

– Мерi? Мерi, ти тут?

На хвилю Рене здалося, що на кухнi нiкого немае, i це неабияк ii здивувало. Аж раптом бiля сходiв до пiдвалу промайнула якась бiла тiнь. Рене на мить перехопило подих.

– Мерi? – прошепотiла жiнка.

За спиною в неi почувся знайомий голос.

– Мiсiс Браунiнг, моi вибачення. Ви вже прокинулися. Я зараз же накажу подати вам снiданок. Просто мiс Рейчел зранечку роздала накази, i всi бiгають по рiзних дорученнях з нагоди ii дня народження.

Та Рене навiть не озирнулася до кухарки. Вона стояла мов укопана, дивлячись наперед себе.

– Проходьте до iдальнi, зараз усе подадуть до столу.

Та Рене все вдивлялась в прохiд до погреба й думала, що ii зiр вирiшив поглузувати з неi. Мерi здалося, що господиня й не чуе ii.

– Панi Рене? Усе гаразд? – Жiнка простягла руку i торкнулася плеча Рене. На пристаркуватому обличчi служницi вмить додалося ще бiльше зморшок, нiж було до цього.

Рене обернулася й нiби вийшла iз зацiпенiння. Вона глибоко вдихнула й спантеличено глянула на Мерi.

– Усе… добре. Зробiть менi просто кави. Чорноi. – І чкурнула геть iз кухнi, нiби ii тут i не було.

Рене сидiла на звичному мiсцi за столом i задумливо обводила, напевно, вже двадцяте коло ложечкою в чашцi з кавою. Кава майже вистигла, але Рене передумала ii пити. Настрiй кудись зник. Їi засмутило те, що сталося в кухнi. Якщо воно було лише грою ii уяви, то однаково не тiшило. Адже це означало, що ii розум починав давати збiй. А якщо там справдi хтось ходив, то хто?

У Рене голова розболiлася ще дужче. Жiнка пiднесла чашку до вуст i трохи вiдсьорбнула. Гiркувата рiдина змочила горло й солодко розтеклася по органiзму. У кров через вени потрапив кофеiн, i вже за кiлька секунд Рене вiдчула, як ii серце закалатало ще дужче.

– О, ти тут! А я тебе шукаю.

Рейчел була в пiднесеному настроi i, судячи з ii виразу обличчя та iнтонацii голосу, вона чогось хотiла вiд Рене.

– Щось сталося? – не дуже весело запитала жiнка.

– Чому така апатiя? – дiвчина променисто всмiхнулась, показуючи майже всi своi зуби, рiвнi та бiлоснiжнi. – Звiсно, що сталося. Уже за п’ять днiв мое свято. – Рейчел пiдбiгла до Рене й пiдхопила ii пiд руку. – Ходiмо, ходiмо. У нас багато справ. Треба стiльки всього купити, вибрати. Дiм прикрасити! Сукнi собi примiряти!

– Що?.. – незрозумiло почала Рене, але було пiзно. Чоловiкова сестра невпинно тягла ii до вiтальнi, i жiнка зрозумiла, що спокою наступнi п’ять днiв iй не бачити.

Коли ввiйшли у вiтальню, Рене була не така вже й здивована побаченим. Просто про себе завважила, що де в чому Рейчел таки дуже схожа iз Томом.

На диванах були розкладенi сукнi рiзних фасонiв, кольорiв i розмiрiв. Червонi, жовтi, яскраво-синi. З блискiтками й без, короткi й довгi, пишнi й вузькi.

– Я вважаю, що дружина мого брата мае мати такий само приголомшливий вигляд, як i я, на моему днi народженнi, – i Рейчел почала по черзi представляти всi сукнi.

– Ти дуже мила, але все-таки ти iменинниця, i…

– Нiяких але! Усе буде на найвищому рiвнi! – І вони всмiхнулись одна однiй.

Наступнi чотири днi Рене й Рейчел разом готувалися до свята. Розробляли меню. Усi страви були ретельно спланованi. Також обидвi з великим ентузiазмом i завзятiстю займалися декоруванням будинку. Звiсно, це була нелегка справа, адже маеток Браунiнгiв був чималим! Та Рейчел iз Рене впоралися з цим вправно й вмiло.

За день до очiкуваного всiма дня народження повернувся Томас, i Рене була навiть рада, що чоловiк знову вдома i в безпецi. Вона питала його, чи вiн усе вирiшив i якi раптовi проблеми потребували його невiдкладного вiзиту до Лондона. Але чоловiк лише коротко сповiстив дружину, що все владнав i iй нема про що турбуватися. Тож бiльше вона нiчого не випитувала, знаючи, що Том усе одно нiчого не скаже.

Аж до дня народження Рене не ставила собi питання, якi ж гостi завiтають до них. Яке оточення й коло друзiв мае Рейчел i кого вона запросила на святкування свого двадцятисемилiття? Та коли Рене побачила купу заможних молодикiв, якi бiльше пiдходили компанii Томаса, дiвчина знову аж нiяк не здивувалася.

Протягом усього свята панувала весела атмосфера. Усi веселилися: хтось грав на роялi, який стояв у вiтальнi господарiв, хтось пiдспiвував, хтось маленькими компанiями обговорював останнi новини в Лондонi. Молодицi плiткували про iнших, хтось спiлкувався на теми моди та сучасних дизайнерiв. Деякi чоловiки надивлялися собi достойнi партii, i дехто таки досяг успiху в цьому.

Сама ж iменинниця була неймовiрно гарна й могла затьмарити будь-кого в домi. Роуз та Гвен зробили Рейчел високу зачiску, оздоблену коштовними шпильками по колу. На ii чорнявому волоссi виблискували темно-синi камiнцi, певно, сапфiри. Декiлька випущених локонiв падали кучериками до шиi, надаючи бiльшоi романтичностi iменинницi. А сукня легкого крою аж до пiдлоги, що облягала груди й талiю Рейчел, змушувала чоловiкiв затримувати погляди на стрункiй фiгурi.

Рейчел перебiгала вiд однiеi групки людей до iншоi та встигала приймати вiтання. Рене бачила, що дiвчина справдi щаслива, i теж несподiвано всмiхнулася. Вони з сестрою Тома стали ближчими за цей тиждень i iй буде сумно з нею розлучатися, але вона рада, що та поiде й зможе зустрiти ii батькiв та передати iм вiд неi привiт. А ще листа. Чергового листа для нього.

– Менi здаеться, ми з нею майже подруги. Ми дуже зблизилися за цi сiм днiв, – мовила Рене i з усмiшкою на вустах глянула на Тома, який тримав ii в обiймах.

– Я дуже за вас радий, – i вiн поцiлував ii в скроню.

Пiсля того, як усi гостi розiйшлися, Рене пiднялася до себе в кiмнату i тiльки й встигла, що роздягнутися, а потiм ii накрила хвиля нещадного та такого бажаного сну. Дiвчина дуже стомилася за цей вечiр. А особливо останнiй танець вибив ii iз сил. Ноги просто пiдкосилися й Рене гепнулася в лiжко без тями.

Коли вранцi вона розплющила очi, то зрозумiла, що сонце вже давно над обрiем. Вона вiдчувала себе ще трохи стомленою, але воно того вартувало. Повiльно пiднялася з лiжка й вiдчула, як м’язи обiзвалися болем. Усе-таки потанцювала вона вчора вiд душi. Чи не вперше могла сказати, що справдi повеселилася вiд щирого серця!

Рене вдяглася й зiйшла вниз. І одразу помiтила, що будинок уже прибраний вiд учорашнiх декорацiй. Напевно, Томас дав розпорядження. Увiйшла до iдальнi й побачила його за столом.

– Доброго ранку! – усмiхнулася Рене. – Ну й натанцювалися ми з тобою вчора. Аж ноги тремтять.

– Так, – Том стримано вiдповiв на коментар дружини.

Рене помiтила, що Рейчел не було за столом.

– А де Рейчел? Невже ще не встала з лiжка? Це на неi так не схоже. Вона завжди як жайворонок.

– Рейчел поiхала ще до свiтанку. Гранд-тур, пам’ятаеш?

І Том, узявши до рук «Таймс», дав зрозумiти, що бiльше говорити не хоче. «Поiхала? Так раптово? Що сталося? Чому?» Рене нiчого не розумiла, а ще ii бентежило, що Том так змiнився. Вiн був холодний. Нiколи ранiше вона не бачила його таким. Стриманим – так. Але коли вiн сказав, що сестра поiхала, у його голосi не було й тiнi жалю чи суму – лише холод.

Томас вiдклав газету й мовив до Рене:

– Я ж казав, що вона спонтанна, не дивуйся. – Голос його знову був м’яким, а на вустах грала усмiшка.

– Так. Але вона навiть не попрощалася.

– Просто не хотiла тебе будити, кохана.




Роздiл 4. Дивний список



1881 рiк, червень

З того часу, як поiхала Рейчел, минуло два тижнi, але це не давало спокою Рене. Чому дiвчина так повелася? Чому не сказала iй хоча б банальне: «Бувай»? Рене не вимагала тривалих обiймiв чи прощальних сльозливих промов. Але ii дивувало, що Рейчел отак швидко, нi словом не обмовившись, зiбрала своi речi й одразу пiсля дня народження, можна сказати, утекла ще до сходу сонця.

Та що сталося – те сталося, Рене нiбито змирилася. Тим паче, вона сподiвалася, що по закiнченнi гранд-туру Рейчел заiде до них знову.

Пiсля вiд’iзду Томасовоi сестри iхне життя з чоловiком знову повернулося у свое рiчище. Щоправда, декiлька разiв до них заiжджав на обiд якийсь компаньйон Томаса, але оскiльки Рене не вбачала нiчого цiкавого у банкiвському чи фiнансовому бiзнесi, вона iх залишала вдвох i йшла до озера з друкарською машинкою.

До речi, ii робота врештi зрушила з мiсця. Вона вирiшила занотувати все, що запам’ятала про Рейчел. Характер дiвчини вразив Рене й вона вирiшила зробити подругу героiнею свого майбутнього роману.

Отак записуючи все, що спадало на гадку, вона раптом згадала ситуацiю на терасi. А вiдтак в уявi сплив ще один не зовсiм ясний епiзод: сходи до пiдвалу в кухнi й незрозумiла тiнь. Рене прибрала руки з клавiш друкарськоi машинки й роззирнулася. Навколо не було нi душi. Легенький вiтерець огортав своiм подувом шкiру Рене, нiби намагався освiжити ii думки. У небi пропливали невеличкi хмаринки, неначе шматочки пухкенькоi вати.

Жiнка замислено глянула на аркуш. Можливо, тодi в неi й розiгралася уява, щоб зараз дати iй гарний привiд для серйозного поштовху в написаннi роману? Треба обов’язково занотувати цi ситуацii! «Адже щось таемне й мiстичне завжди подобалося читачам, отже, у мене може вийти гарний твiр, якщо постаратися».

Рене була така поглинута працею, що й не помiтила, як надворi стемнiло. Вона багато разiв перечитувала своi записи, щоб нiчого не випустити з поля зору. Дещо й переписувала заново, бо iй не подобалось, як воно звучало.

Оскiльки надворi стояв червень, то Рене й здивувалася, що по неi нiхто не прийшов, хоч уже було близькоi десятоi. Утiм, Том мав би захвилюватися. Невже його знову викликали до Лондона?

Рене зiбрала речi й рушила до маетку. Лише зараз, коли вона вiдволiклася вiд роботи, то вiдчула, яка голодна. І чому це Мерi не прибiгла по неi? Дивно. Та тiльки-но вона зайшла у вiтальню, як побачила стурбовану кухарку, яка кудись бiгла.

– Ну нарештi, хоч вас зайшла!

– Тобто, Мерi?

– Ваш чоловiк кудись запропастився, мiсiс. Я нiде не можу його знайти. Хотiла йому сказати, що пропали ви, а тут ви знайшлися – а його нема нiде.

Та Рене не слухала вже кiнця промови кухарки, вона бiгла по сходах у пошуках чоловiка. Як це пропав? Залишила машинку з паперами бiля сходiв i передовсiм кинулася до його кабiнету, сама не знаючи навiщо. Добiгши, рiзко смикнула на себе ручку, i та пiддалася. Навiть не подумавши про те, що Мерi, певно ж, тут уже побувала, Рене ввiйшла. Оглянувши порожню кiмнату, уже збиралася виходити, аж раптом дещо привернуло ii увагу.

Узагалi Рене дуже рiдко бувала в кабiнетi свого чоловiка. Передовсiм через те, що чоловiк або сам замикався зсередини, таким чином даючи зрозумiти, що не хоче, щоб його турбували, або приводив туди якихось своiх колег, i тодi вже Рене точно туди не заходила, бо розумiла, що вона там зайва. Через це iй тут усе було незнайоме, але дивний проблиск свiтла в кутку кiмнати Рене помiтила. Обережно зачинивши за собою дверi, вона тихенько пiдiйшла до джерела сяйва – i, о диво! У стiнi кабiнету ii чоловiка виявилися потаемнi дверi! Лiворуч був гобелен майже на всю стiну, яким вони, певно, i завiшувалися.

«Навiщо Томасовi потаемнi дверi в кабiнетi?»

Рене боялася, що ii можуть викрити за тим, як вона дослiджуе кабiнет свого чоловiка, але цiкавiсть наростала з кожною секундою. Раптом вона почула голос чоловiка, який лунав звiдкись iзнизу.

– Господи, вiн десь тут поряд, – прошепотiла жiнка сама до себе. А потiм збагнула, що Том пiднiмаеться сходами, може, з пiдвалу й зараз з’явиться в тих самих дверях, перед якими вона так нерозумно стовбичить. Якщо вiн з нею тут зiштовхнеться, то вже iй доведеться пояснювати, що вона тут робить. А якi будуть наслiдки цього, Рене й знати не хотiла. Тож швидко позадкувала й наштовхнулась на стiл, з якого злетiв якийсь лист чи документ. Недовго думаючи, жiнка з переляку вхопила його, тицьнула собi до кишенi та вибiгла з кабiнету.

Швиденько спустилася вниз до свого приладдя, щоб удати, нiби вона щойно прийшла. Мерi внизу вже не було, та й не дивно. Певно, та подумала, що дружина знае, де ii чоловiк, i побiгла до нього.

Рене глибоко вдихнула й почала пiднiматися сходами. Уже пройшла повз кабiнет Томаса й полегшено зiтхнула, що не зiткнулася з ним, аж ось вiн вийшов i озвався до неi:

– Кохана? Невже ти щойно прийшла?

Рене зупинилася й зробила те, що доволi довго вже не робила перед своiм чоловiком. Вона натягла на обличчя маску всмiхненоi дружини й обернулася до нього.

– Так, милий. Ти не повiриш, але я сьогоднi запрацювалася. Я почала-таки писати.

– Це чудово! Це треба вiдзначити! Я скажу, щоб вечерю подали у вiтальню. І вино. Ти, мабуть, дуже зголоднiла.

– Дуже, Томе, – серце Рене було неспокiйне, але вона й виду не подала, що ii щось турбуе.

Вони всмiхнулись одне одному й пiшли кожне у свiй бiк.

Коли Роуз допомагала Рене роздягатися, то ненароком торкнулася кишенi сукнi.

– Ой, у вас тут щось шелестить, – служниця, як завжди, сором’язливо опустила очi додолу й стала чекати. Бiляве волосся розсунулося й оголило ту бридку бородавку, якоi Рене терпiти не могла.

– Де? – вiдвела вона погляд вiд служницi. Опустила руку в кишеню, намацала аркуш i згадала сьогоднiшню пригоду в кабiнетi чоловiка.

– Дякую, Роуз. Далi я впораюся сама.

Рене мило всмiхнулася й почекала, поки служниця вийде. Їй раптом закортiло подивитися, що ж таке вона встигла прихопити з кабiнету чоловiка. Можливо, якийсь нудний документ, а може, i щось цiкавеньке? Адже не завжди вiдшукаеш потаемнi дверi в себе в домi!

То був якийсь список:



1620 – Метью Гопкiнс

1643 – Олiвер

1665 – Альберт

1690 – Генрi

1717 – Вiльям

1741 – Роберт

1772 – Алфi

1798 – Гарi

1823 – Чарлi

1850 – Томас


Рене сiла на лiжко, перечитуючи. Імена й роки. Але навiщо вони Томасовi? І що це взагалi за люди? Чому в списку самi чоловiки? І чому перший записаний iз прiзвищем, а далi самi iмена? Може, родичi? Треба буде завтра повернути цей список на мiсце, щоб чоловiк нiчого не помiтив.

Раптом у дверi постукали.

– Можна?

Прийшов Томас. Рене забiгала по кiмнатi, нiби при пожежi. Вона нiколи ще не була такою розгубленою. Зрештою сунула аркуш мiж книжок i мовила, щоб чоловiк заходив.

Вiн був усмiхнений, як завжди, i вдягнений лише в пiжамнi штани з високоякiсного шовку. Зачинив за собою дверi й пройшов у кiмнату. Сьогоднi як нiколи Рене здалося, що погляд у нього добрий та лагiдний, карi очi щасливi, а вираз обличчя радiсний. Його гострi вилицi були розслабленi, м’язи тiла – спокiйнi й не напруженi. Однак сама Рене була стривожена. Сам факт того, що вона не знае Томаса до кiнця й вiн щось приховуе, ii бентежив. Адже перед вiвтарем вони обое давали клятву: «i в радостi, i в горi», i не брехати одне одному. Ну от: вiн у радостi, вона в горi, але вiн iй про щось бреше. Хоча вона з ним теж не до кiнця щира, але це дещо iнше.

– Тебе щось тривожить, – констатував Том.

– Ти, – не збрехала на цей раз i Рене.

Томас пильно подивився на жiнку, його очi зiщулилися й щелепа на мить напружилася, нiби вiн зцiпив зуби. Але враз його тiло знову розслабилося, вiн поманив ii й посадив собi на колiна.

– І що ж тебе непокоiть, мила? – Вiн нiжно заправив iй за вухо локон русявого волосся.

Рене трохи помовчала, все зважила й запитала:

– Звiдки у нас потаемнi дверi в домi?

Том спочатку незрозумiло дивився на дружину, нiби вона спитала, чи справдi iнопланетяни iснують. Та потiм, коли вона додала, що бачила iх у нього в кабiнетi сьогоднi, коли разом iз кухаркою шукала його по всьому дому, чоловiк нарештi вiдповiв:

– Розумiеш, моя дорога Рене, – вiн зробив виважену паузу, – у нас дуже старий будинок, а в таких маетках завжди будували таемнi кiмнати на випадок злодiiв чи вiйни, якщо треба буде сховатися. – Вiн мило всмiхнувся й погладив ii по головi, неначе малу дитину, котру намагався заспокоiти через жахливий сон. – Наразi я там зберiгаю деякi речi. Можеш не турбуватися, ми не будемо використовувати ту кiмнату за призначенням. Грабiжники нам не загрожують. – І поцiлував ii в губи.

Рене вiдповiла на поцiлунок, але про себе подумала, що правдою в тому й не пахне. Уперше в життi Рене здалося, що ii чоловiк зняв iз неi маску, натяг на себе й розiграв перед нею сцену. Так завжди робила вона, коли треба було через силу усмiхатися, обiйматися чи то вдавати кохання на людях. Рене стало нiяково. Вона виплуталася з обiймiв чоловiка.

– Нумо спати. Я стомилася.

– Як скажеш, моя дорогенька.

І знову цей вираз обличчя. Цей крижаний погляд: навiть бровою не повiв – тотальний спокiй, за яким крилося казна-що. Знову Рене здалося, що Том грае з нею ii ж зброею.

Коли вони уляглися, уперше в життi Том до неi не полiз цiлуватися чи обiйматися, i вона була дуже рада. Бо аж нiяк не була налаштована зараз на пестощi з ним. І вiн, певно, також. Уже за декiлька хвилин жiнка почула, як вiн рiвномiрно засопiв – заснув. «От i добре. Тепер можна спокiйно помiркувати».

Список. Що ж в тому списку? Що то за iмена? Вони не давали спокою Рене. Чомусь здавалися iй такими знайомими, але вона не могла зрозумiти чому! Цiла купа чоловiкiв, починаючи вiд сiмнадцятого столiття й закiнчуючи дев’ятнадцятим. Нашим.

Невдовзi Рене зморив сон, i вона так нiчого й не придумала. Утiм, сподiвалася, що ввi снi вiдновляться сили й мозок буде працювати краще. Можливо, згодом вона зможе провести певнi паралелi в списку. Однак спала вона аж нiяк не спокiйно. Снилися жахiття, яких Рене нiколи в життi не бачила.

Цiлу нiч ii мордували прозорi, майже невидимi створiння, якi весь час повторювали, що вона забагато знае. Уривалися iй у мозок, у серце, у легенi й розривали iх iзсередини, повторюючи знову й знову те саме: Рене знае забагато. Вона не мае казати про це нiкому!

«Не кажи йому!»

«Ти забагато знаеш!»

«Нiхто не мае знати те, що знаеш ти!»

Їх було дуже багато, але Рене не могла iх розгледiти. Вони розривали ii на маленькi частинки, не припиняючи повторювати про якiсь знання. Хотiла iм сказати, що не розумiе, про що вони. Хотiла запитати у них бодай про щось. Аж раптом перед нею з’явився ледь помiтний силует якоiсь дiвчини. Вiн був увесь бiлий i прозорий та висiв у повiтрi. Рене не могла розiбрати, кого нагадуе iй це створiння.

– Список… – мовила та дiвчина. – Два… – Вона ледве вимовляла слова, та ii голос був такий холодний i потойбiчний, що в Рене аж мороз шкiрою пiшов. Цi звуки нагадали жiнцi, що вона хотiла про дещо спитати, але раптом ii розбудили.

– Господи, Рене! Ти мене так налякала! – Над нею височiв Том зi справдi переляканим виразом обличчя. Його очi були виряченi, брови дугами повигиналися на лобi, а коротке чорне волосся стало дибки. Сонце ще не зiйшло i в кiмнатi було темнувато. – Ти так кричала ввi снi. Щось бурмотiла й крутилась. – У руцi чоловiка була склянка води. – Попий.

– Менi наснилася твоя сестра, – Рене взяла стакан i трьома ковтками спорожнила його. Вона дуже спiтнiла ввi снi. У ротi пересохло, а дихала вона так, нiби щойно втекла вiд самого диявола. – Вона була мертва, Томе.




Роздiл 5. Гормони



1881 рiк, червень

Голова Рене розколювалася, серце тьохкало, немов скажене, а дихання було збите. Вона не розумiла до кiнця, що щойно сталося, але була впевнена на всi сто вiдсоткiв, що не мае нiякого бажання розповiдати про це чоловiковi. Принаймнi все розповiдати вона не збираеться.

Томас спантеличено глянув на жiнку i в його очах промайнула тiнь жаху. Але це був не страх за здоров’я дружини, а щось зовсiм iнше. Щось iнше нажахало Томаса, але вiн швидко приборкав те примарне почуття, яке дало про себе знати й так небажано проявилося перед дружиною.

Чоловiк забрав склянку з рук Рене й поставив бiля лiжкового столика поряд iз торшером.

– Про що ти говориш, люба? Тобi просто наснилися жахiття. З Рейчел усе добре, я впевнений, вона вже дiсталася кордону Британii цiла й неушкоджена.

Томас пригорнув дружину.

– Засинай, усе добре. Я поряд i нiкому не дозволю тобi зашкодити. Нiхто тебе не скривдить!

Томас гладив дружину по головi, мiцно тримаючи ii в обiймах. Але Рене було неспокiйно. Вона вперше в життi вiдчувала себе поряд iз Томом незатишно. У цих кремезних та сильних чоловiчих руках iй було небезпечно. Рене дуже збентежив та налякав той сон. Чому iй наснилася його сестра? Можливо, через сум, який вiдчувала Рене, тому що Рейчел поiхала й не попрощалася, хоча вони так здружилися. Рене справдi було печально з цього приводу. Але чому Рейчел прийшла до неi в снi мертва? Вiд цього жiнцi ставало моторошно й нiяково. До того ж образ чоловiковоi сестри радше скидався на якусь примару.

І ще жiнку турбував той факт, що Рейчел заговорила з нею про список! Чому iй це наснилося? Так, вона не заперечувала: ii неабияк схвилювало те, що вона знайшла таемничу рiч у кабiнетi свого чоловiка, i бажала знайти розгадку, тим паче пiсля вiдкриття потаемних дверей у нього в кабiнетi. Хоча вiн i дав пояснення, на його погляд, досить розумне, вона не була певна в правдивостi його слiв.

А ще тi дивнi голоси, що весь час повторювали iй про якiсь незрозумiлi знання. Нiбито вона щось знае, про що не мае знати вiн. Хто? І що вона знае? І чиi були тi голоси? Але лише зараз Рене завважила, що всi голоси були жiночi… можливо, це й несуттево, але…

Рене ще довго не могла заснути, усе прокручуючи в головi нещодавнi подii, але все-таки втома ii здолала саме тодi, коли Томас збирався прокидатися, i вона заснула мiцним сном. Чоловiк, не розбудивши ii, просто виплутався з обiймiв, устав iз лiжка, укрив ii ковдрою й вийшов, не забувши обережно поцiлувати на прощання.

Спала Рене аж до обiду. Дякувати Богу, ii нiхто не будив, не кликав iсти, i вона виспалася. Жахiв бiльше не бачила й дуже зрадiла, коли, прокинувшись, не знайшла темних кiл пiд очима. Та радiсть ii була нетривалою, оскiльки вона швидко згадала все, що бачила ввi снi ще до свiтанку.

Дуже сподiваючись на те, що ii ще довго нiхто не тривожитиме саме через те, що турботливий чоловiк про це розпорядився, Рене вирiшила трохи помiзкувати над знайденим учора ввечерi списком. Можливо, вона б i не надала йому такоi уваги, якби iй не наснився цей дивний сон. Враховуючи те, що сни iй майже нiколи не снилися, Рене не могла пропустити все те повз вуха, тим паче, коли до неi звернулася Рейчел.

Вона вдяглася на скору руку й попрямувала до полицi з книжками, де вчора похапцем залишила той незрозумiлий список.

– Так, Шекспiр, Байрон, Гомер… Ось!

Дiстала зiм’ятий аркуш, сiла на лiжко спиною до дверей (про всяк випадок) i почала його розпрямляти. Вiдтак ще раз уважно перечитала всi iмена. Щось iй було знайоме тут, але вона не могла зрозумiти, що саме. Увi снi Рейчел сказала «Список. Два». Що б це могло означати?

Рене ще раз перечитала список i помiтила, що чоловiк на iм’я Алфi народився тисяча сiмсот сiмдесят другого року. Можливо, Рейчел мала на увазi саме цю цифру «два»? Якщо так – то що це iй давало? Про що вона з цього дiзнавалася? Але якщо говорити про рiк, то, певно, треба починати з перших цифр – тисяч, сотень… Рене задумалася й знову взялася перечитувати iмена та роки.

А може, усi вони розбитi по парах? То навiщо говорити «два»? Краще сказати «пара». Рене не вбачала в цьому сенсу, але все-таки спробувала прочитати iмена вголос та по парах.

– Метью та Олiвер. – Вiдтак зупинилася на секунду, вiдокремлюючи одну пару вiд iншоi, щоб було бiльш зрозумiло, хто е хто. Та вона не думала, що це iй суттево допоможе. – Альберт та Генрi. – Знову пауза. – Вiльям та Роберт. Алфi та Гарi. – Рене ще трохи почекала. – Чарлi та Томас. Безглуздя якесь.

Рене вiдклала листок й вiдкинулася на лiжко. Що за iмена? Навiщо вони Томовi? Що це за чоловiки? І чим вони займалися? Заплющила на мить очi – аж раптом ii мовби вдарило струмом! Вона рiзко пiдвелася з лiжка й схопила список.

– Чарлi та Томас?! – Жiнка глянула на останнi два iменi й роки народження. Тисяча вiсiмсот двадцять третiй та тисяча вiсiмсот п’ятдесятий. – П’ятдесятий! – Вражено прошепотiла Рене. Їi чоловiк Томас Чарлi Браунiнг народився тисяча вiсiмсот п’ятдесятого року! А батька його звали Чарлi!

Рене не була впевнена стовiдсотково, але, можливо, це був родовiд чоловiчоi лiнii ii чоловiка. Отакий собi простий списочок, з iменами та роками, без жодних стороннiх записiв, а найголовнiше – жодноi згадки про будь-яку жiнку. Нiяких записiв про матерiв чи сестер. Рейчел. Чому вона наснилася Рене й говорила саме про цей список?

Рене не знала, звiдки беруться насправдi сни, чи можуть вони бути вiщими, чи можуть справджуватися. Чи взагалi сни – це лише вигадка та плiд нашоi уяви, або ж вони з’являються вiд перевтоми мозку. Але вона була спантеличена й трохи знервована. Адже насправдi не знала майже нiчого про рiдню свого чоловiка, а тому не усвiдомлювала, що може трапитись, якщо вiн дiзнаеться, що його дружина нишпорка й збирае якусь iнформацiю про нього. Рене не раз помiчала, що коли вона заводила мову про його матiр чи навiть Рейчел, у Томаса одразу псувався настрiй. Вона завважувала iскри гнiву, якi вiн приборкував одним глибоким вдихом.

Жiнка подумала, що слiд повернути той список на мiсце. Принаймнi iй не варто тримати його в себе. Навiть якщо Том iще не помiтив пропажi, то згодом усе стане очевидним. Рене вирiшила, що по дорозi до iдальнi обов’язково зайде в кабiнет чоловiка й лишить там усе так, як було до цього.

Вона зiйшла на перший поверх, у холi ii зустрiла Мерi.

– Панi, мiстер Томас сказав менi, що ви трохи занедужали. І щоб я в обiд подала вам подвiйну порцiю. – Кухарка змовницьки пiдморгнула Рене. Попри свiй поважний вiк, жiнка завжди була чепурненько вдягнена: випрана сукня та бiлесенький фартух постiйно прикрашали Мерi, навiть якщо вона щойно поралася бiля повитих парою сковорiдок на кухнi. Їi сиве волосся завжди було охайно зачесане догори й прикрите бiленьким чепчиком, щоб жодноi волосинки випадково не опинилося в iжi. Приклад чистоти та порядку в домi. – Сподiваюсь, тепер вам краще?

– Так, Мерi. – Рене не розумiла того дивного сяйва в очах служницi. – Дякую, я зараз прийду в iдальню.

– Чоловiк на вас уже чекае.

Рене розгублено постояла у вiтальнi, а потiм пiшла слiдом за Мерi.

– Я радий, що ти вже на ногах, – Том, як завжди, виглянув з-за газети. Але цього разу вiдклав ii, устав iз-за столу, узяв свiй стiлець i перенiс його до стiльця дружини, поставивши майже впритул.

Довжелезний стiл зi стiльницею з цiльного дерева можна було накрити на п’ятдесят персон. Та поки в домi перебували лише Рене з Томасом, усе столове приладдя та стiльцi зберiгалися в коморi, а Мерi зазвичай накривала з одного боку стола, лише для подружжя. Якщо ж у Браунiнгiв вiдбувалися бенкети, тодi i Роуз, i Гвен, i навiть Бiлл долучалися до подачi страв, щоб улаштувати справжне свято.

– Як тобi спалося?

– Набагато краще.

Томас вiдсунув стiлець Рене й допомiг iй сiсти, а потiм сам усiвся поряд.

– Я радий це чути. На вигляд ти сповнена сил i, як завжди, прекрасна. – Вiн провiв долонею по щоцi дружини, i Рене всмiхнулася. Та очей не вiдвела.

– Чого це Мерi сьогоднi дивно всмiхаеться, i натяки в неi якiсь дивнi? – Жiнка хотiла змiнити тему, поки чоловiк, як завжди, не почав хвалити ii розум, красу, кмiтливiсть, письменницький талант, який учора так гарно себе проявив.

– Я просто сповiстив ii, що до снiданку ти не вийдеш, бо погано почуваешся, а на обiд попросив подати тобi подвiйну порцiю. Ну а ти ж знаеш, як швидко слуги роблять своi висновки. – Томас поклав руку на руку Рене й легенько ii погладив. – До того ж, учора, коли ти пiзно ввечерi повернулася з прогулянки, а Мерi сповiстила, що мене не може нiде знайти, вона вирiшила, що ти поводила себе доволi дивно. Адже не раз бувало таке, що я пропадав днями в маетку, а мене нiхто не мiг знайти. Ну от вона й склала все докупи. Вирiшила, що надмiрна знервованiсть е ознакою вагiтностi.

– А ти тим часом був у потаемнiй кiмнатi, – мимоволi вирвалось в Рене, яка була трохи шокована почутим. Може, вона й справдi вагiтна? І вiд того iй i сни почали снитися?

Та раптом Томас рiзко прибрав руку, i Рене зиркнула на нього. Вiн зцiпив зуби й заплющив очi на мить, а потiм процiдив:

– Несуттево, де я був.

– Томе… – почала Рене, але чоловiк устав iз-за столу й пiшов геть.

– Їстимеш сама. Я не голодний.

Рене так i залишилася сидiти, нiчого не розумiючи. Що сталося? Чого вiн так… розлютився? Знервувався? Що на нього найшло? Вона не могла нiчого второпати. Нiколи не бачила Тома таким. Тим паче, вiн нiколи не говорив iз нею таким тоном. Напевно, вiн дуже розсердився, що вона дiзналася про ту кiмнату. Не треба було взагалi згадувати про тi дверi. Про те, що вона iх бачила. Недарма ж iй наснився той сон. Їi ж попередили, що не варто про це згадувати.

На хвилю Рене зацiпенiла.

«Не кажи йому!»

«Ти забагато знаеш!»

«Нiхто не мае знати те, що знаеш ти!»

То вона не мае казати йому, тобто Тому? Не казати про те, про що вона знае, своему чоловiковi? Хiба можливо таке, щоб iй приснився сон, у якому ii застерiгали вiд необережних дiй перед ii чоловiком? Якщо добре подумати, то один наслiдок вона вже мала: розповiла Томасовi про потаемнi дверi – i iй наснився дивний сон iз примарами, де вона бачила мертву Рейчел, яка згадувала про той список, а iншi жiнки застерiгали ii вiд розголошення.

Рене захитала головою. Маячня! Немае в цьому нi логiки, анi глузду!

Вона не помiтила, як увiйшла Мерi i вже добрих секунд десять спостерiгала за тим, як Рене щось бурмоче й хитае головою.

– Усе гаразд? – невпевнено запитала кухарка.

Рене пiдняла голову на голос i аж тепер помiтила Мерi.

– Що?

– Не зважайте. Я принесла обiд.

В альтанцi в Рене завжди напоготовi були чорнило та папiр, щоб зробити необхiднi записи. Якщо жiнка не мала змоги принести друкарську машинку, вона завжди могла записати щось, а вже вiдтак передрукувати.

Зараз Рене просто вважала за необхiдне занотувати все, що було в неi в думках, а особливо вранiшнi вiдкриття. Про список, про чоловiка, про сон. Чому iй снилася Томасова сестра? А що, коли з Рейчел i справдi щось трапилося й вона прийшла до Рене ввi снi сповiстити про це? Не хотiлося думати про таке… Зрештою вона вирiшила зробити запис про те, що в списку були лише чоловiки з Томасового роду.

Рене ще не повернула список, тож дiстала його з кишенi й вирiшила для початку скопiювати. Здивував ii ще й той факт, що всього чоловiкiв небагато. У таких багатих сiм’ях, як у Томаса, зазвичай е цiлi книжки з родоводом, який тягнеться ледве не тисячолiттями, i про кожного з членiв сiм’i розлогi описи. А тут просто якийсь аркуш, декiлька чоловiчих iмен i жодного жiночого. До того ж одну жiнку з чоловiчого роду Рене таки знала – Рейчел.

Була ще одна дивна рiч: першим у списку значився Метью Гопкiнс. Якщо прiзвище завжди зберiгалося за чоловiком, то чому Метью Гопкiнс, а Томас Браунiнг? Рене не до кiнця це розумiла. Звiсно, прiзвище можна змiнити, але так зазвичай роблять якiсь шахраi, злочинцi, якi разом iз прiзвищем мiняють усе свое життя, а точнiше, починають нове. Навiщо це було родичам ii чоловiка?

Рене вiдволiклася вiд писанини й подивилася на озеро. Вона любила милуватися природою. Спокiйна атмосфера навiювала iй умиротворення й свiт здавався не таким жорстоким, яким вiн був насправдi.

Ось i зараз вона задивилася на протилежний берег. Там були дерева, кущi й бiлий пiсок. До них було метрiв чотириста, а тому жiнка не одразу повiрила своiм очам, коли серед бiлого дня iй привидiлось, як мiж деревами гуляе жiноча постать. Рене моргнула. Та постать нiкуди не зникла, а ходила собi мiж деревами, не звертаючи нi на кого уваги.

«Можливо, у мене якiсь марення?» Жiнка встала й вийшла з альтанки. Вона не вiрила, що ii власний зiр обманюе ii, та все було цiлком очевидно, за винятком одного – жiноча постать була вся бiла й свiтилася майже наскрiзь.

– Як увi снi… – Рене пiдiйшла ближче до озера, аби ще раз упевнитися в тому, що те, що вона бачить, – не маячня. Аж раптом позаду почувся знайомий голос.

– Вашi фрукти, прошу.

Рене сiпнулася з переляку.

– Мерi, глянь швидко на той берег! – Рене пiдбiгла й ухопила кухарку за лiкоть. – Ти бачиш там жiночу постать?

– Рене, що ви, яка постать? Ви ж знаете, що на той берег нiхто не запливае.

Вона обернулася – i справдi, там уже нiкого не було.

– Мерi, я щойно бачила там жiнку, клянуся!




Роздiл 6. Вино й троянди



1881 рiк, червень

Список! Вона все ще не занесла той бiсiв список. А тепер ще й невiдомо, коли зможе потрапити до кабiнету Тома, бо вiн уже точно не випустить ii сьогоднi з лiжка. Ця його надмiрна опiка iнодi дратувала. Можна подумати, що вона мала дитина. Хоча, враховуючи, що трапилося сьогоднi…

Минуло вже двi години, вiдколи Томас востанне був у кiмнатi дружини й запитував про ii самопочуття. Приблизно годину тому Мерi приносила iй смачнюче смажене курча в медовому соусi з овочами. Рене неохоче скуштувала шматочок i продовжила працювати. Також на тацi залишилися лимонний пирiг та зелений чай iз м’ятою. Рене захоплено писала про можливi подii: ii власне життя надихнуло жiнку нарештi почати свою книжку. Звiсно, вона розумiла, що навiть якщо закiнчить роман, то книжка все одно не побачить свiту, оскiльки до цього потрiбно буде залучити Томаса, а йому Рене прочитати цього не дозволить, адже це буде майже автобiографiчна iсторiя.

Рене зазначила посеред сторiнки: «Частина перша». Далi передрукувала своi мiркування про Рейчел, лише назвала дiвчину iншим iменем – Люсi. Їй здавалося, що такий початок книжки буде доволi цiкавим:



«Одного разу до маетку заможного пана приiхала з вiзитом його давня подруга. Обое вони були шанованими в суспiльствi людьми й мали купу грошей, тому, щоб вiдсвяткувати приiзд Люсi, мiстер Гопкiнс вирiшив улаштувати одне з найбiльших свят у Лондонi».


Так, Рене вирiшила назвати Тома «мiстером Гопкiнсом».



«Та коли вже було доволi пiзно, а гостi потроху розходилися, мiстер Гопкiнс кудись подiвся, i Люсi вирiшила його знайти, адже необхiдно було проводжати заможних гостей. Жiнка шукала свого друга скрiзь, але все марно. Раптом вона натрапила на його кабiнет. Зазирнула туди – i знайшла там потаемнi дверi. Люсi неабияк здивувалася, адже вона доволi добре знала свого друга i в нього нiколи не було потягу до таемниць. Та все ж хтозна, що там може бути… Можливо, то лише винний погрiб, а мiстер Гопкiнс просто туди зачастив. Люсi покинула кабiнет друга й пiшла проводжати гостей.

Уранцi, коли прислуга прокинулась, приготувала снiданок i покликала всiх iсти, одна зi служниць виявила, що Люсi зникла. Безслiдно. Ще до свiтанку. Але мiстер Гопкiнс запевнив усiх, що його подруга поiхала ще з останнiм iз гостей, тому вiн iстиме наодинцi.

Згодом однiй зi служниць приснився сон, нiбито до неi прийшла мертва Люсi й прохала не розповiдати про це господарю. А одна з кухарок бачила постать бiлоi жiнки на протилежному березi озера. Жiнки починали шепотiтися мiж собою, у той час як Бiлл знайшов дивний клапоть паперу в мiстера Гопкiнса. Вiдтодi й вiн почав вiрити жiночим забобонам».


Рене дiстала аркуш iз друкарськоi машинки й перечитала його декiлька разiв. По сутi самi факти, але iх мало для того, щоб зробити якiсь висновки. Їй однозначно треба бiльше. У неi справдi було вiдчуття, що Рейчел зникла, а не поiхала в гранд-тур. Також зараз, коли вона була спокiйна та при своему розумi, Рене могла впевнено стверджувати, що бачила жiнку по той бiк озера. Але для себе Рене зробила один важливий висновок: нiкому нi про що не можна казати. Слуги занадто забобоннi, вони одразу думають, що ти або вагiтна, або несповна розуму. Тому треба мiркувати самiй. Якщо вона справдi бачила когось на березi, то кого саме? Здаеться, у радiусi кiлькох кiлометрiв тут немае жодних осель. Також можна було з упевненiстю сказати, що жiнка була вся в бiлому. Невже тут, в Англii, е якiсь свята, про якi вона не знае, коли треба прибиратися певним чином?

Рене виглянула у вiкно й задумалася. Цiкаво, чи можна поiхати в Челмсфорд i запитати в мiськiй ратушi про оселi, розташованi поруч, а також про родовiд Томаса? Жiнка зосереджено продумувала план, як дiзнатися бiльше про свого чоловiка. А якщо вiн нетутешнiй, то де iй починати шукати? Лондон. Отже, доведеться iхати в Лондон. Але тодi вона муситиме просити Тома взяти ii з собою й мае вигадати переконливу причину для цього. Утiм, справа того варта. А ще необхiдно повернути все-таки на свое мiсце той аркуш з iменами. Не варто зайвий раз лютити Томаса. І що швидше, то краще. Можливо, у його кабiнетi вона знайде щось iще цiкавiше?.. Рене всмiхнулась. Вона пiймала себе на думцi, що радiе вiд того, що збираеться шпигувати за чоловiком. Принаймнi плануе отримати деяку iнформацiю про нього. Зрештою, вона вийшла замiж за чоловiка, знаючи лише його iм’я й титул. А хто мiг запевнити ii, що все те справжне? Що маеток i титул не купленi, а грошi не краденi? Що його батька звали Чарлi, вона випитала сама, а про сестру дiзнатися змусили обставини, бо та вчасно навiдалася. Проте чим вiн там насправдi займаеться в Лондонi? Том нiколи про це не розповiдав, а вона й не розпитувала. У якомусь сенсi вона того не робила, бо боялася. Хоча вiн i поводився з нею завжди лагiдно та стримано, вона ж бачила тi скаженi iскорки в його очах, якi iнодi спалахували. До того ж сьогоднi вiн показав iй справжнi почуття. Уперше. Тому цiлком розумним було з ii боку бажати дiзнатися про нього бодай щось. Адже тепер вiн – ii сiм’я.

Рене тяжко зiтхнула, пригадуючи щасливi митi з Джеком у Францii, пiдвелася, вiдсунула машинку й попрямувала до виходу. Та в дверях зiткнулася з Мерi.

– Панi, я прийшла забрати тацю, але бачу, що ви майже нiчого не iли, – похнюплено мовила служниця.

– Я не голодна, Мерi. Дякую. Ти не пiдкажеш, де мiстер Браунiнг? – Рене дуже сподiвалася почути, що вiн десь в iншому крилi дому.

– Навiть не знаю, панi. Здаеться, вони разом iз Бiллом збиралися поiхати до мiста дещо купити.

Рене всмiхнулася вiд вуха до вуха.

– Дякую, ти можеш бути вiльна, – i швидесенько подалася до кабiнету чоловiка. Сьогоднi iй щастить. Треба позбутися списку й по змозi пошукати ще чогось цiкавенького.

Вона вiдчинила дверi й з острахом увiйшла. Залишила аркуш на столi, там само, де вiн i лежав ранiше, лише прикрила якимись документами, щоб чоловiк подумав, буцiмто не мiг його знайти через безлад на столi. Далi Рене роззирнулася. Гобелен. Вона пiдiйшла до вiдомих уже дверей i смикнула ручку, але та не пiддалися. Звiсно, що замкненi. Рене навiть не засмутилася. Це дуже схоже на ii чоловiка. Наприклад, у пiдвал iй також немае доступу без нього. Вiдтак Рене пiдiйшла до стола й заходилася одну за одною оглядати шухляди. Перша вiдчинилася, там була купа якихось банкiвських паперiв. Далi були знову документи на якiсь прiзвища, яких Рене не знала й нiколи не чула. Вона смикнула третю шухляду, але та виявилася замкнутою. Рене насупилася. Якщо зачинено – отже, там мае бути щось цiкаве. Недовго думаючи вона витягла одну зi шпильок зi своеi зачiски й узялася вiдмикати замок. Трохи помудрувала, i шухляда таки пiддалася – жiнцi аж подих перехопило. Що ж там може бути? Вона обережно витягла шухляду та побачила портрети. На фотографiях були жiнки, дуже багато, i всi ii вiку. Рене розглядала обличчя невiдомих жiнок i не могла зрозумiти, що це могло означати. Ще одна загадка для неi, яку необхiдно було розгадати. На фотографiях дiвчата видавалися щасливими. Але хто вони?

Раптом Рене почула, як заiржали конi, i зрозумiла, що чоловiк iз Бiллом приiхали. Вона запанiкувала. Слiд було швиденько звiдси забиратися. Жiнка склала всi фотографii на мiсце й закрила шухляду. Але як ii тепер замкнути? Вона на хвилю зацiпенiла, а потiм просто вибiгла з кабiнету. Вона нiчого не знае. Наразi головне – дiстатися до своеi кiмнати, щоб Томас не сердився, а в кабiнетi вона нiколи й не була. Усе буде добре. Жiнка натягла на обличчя свою звичну маску чемноi дружини й швиденько вляглася в лiжко, замрiяно дивлячись у вiкно.

– Можна? – Томас постукав у дверi буквально за хвилину. Рене ледве встигла вiдновити дихання. Вона повiльно повернула голову, нiби й не сподiвалася його побачити, i всмiхнулася.

– Звiсно, коханий.

– Це тобi. Я знаю, що давно вже не дарував тобi квiтiв, а ти заслуговуеш на найкращi, якi лиш е в цьому свiтi, – i Том поклав перед нею на лiжко великий букет червоних троянд. – На фонi твоеi краси вони просто блякнуть.

– Дякую, Томе. Менi дуже приемно. Ти знаеш, як я люблю троянди. – Рене потягнулася, щоб поцiлувати чоловiка в щоку, але вiн пiдставив iй губи.

– Я не хочу, щоб мiж нами були непорозумiння, Рене. Я тебе дуже кохаю, але прошу тебе: не ходи бiльше до мого кабiнету. – Жiнцi перехопило подих. Вiн знае. Звiдки? – Я сподiваюся, що ти повернула на мiсце той папiрець, який знайшла. Не хочу, щоб ти щось собi вигадувала з приводу того, що бачила. Це лише аркуш iз чоловiчим родоводом моеi сiм’i. – Вiн зробив багатозначну паузу. Його голос був спокiйний та лагiдний, але Рене розумiла, що вiн не жартуе. – Я не хочу, щоб ти пхала свого маленького носика до того, що тебе не стосуеться. – І вiн торкнувся вказiвним пальцем кiнчика ii носа. – Це чоловiчi справи. А ти – моя квiтка, яка повинна квiтнути, щоб тiшити свого чоловiка. Адже в нас усе добре, ми кохаемо одне одного. Тому не псуй того, що е. Уважай, що це попередження. – Том ще раз поцiлував Рене в губи, але вона була занадто шокована, щоб вiдповiсти йому. Потiм чоловiк просто встав i попрямував до дверей.

– Я скажу, щоб квiти поставили у вазу.

Рене навiть не кивнула. Вона думала про те, що буде, коли Томас довiдаеться, що вона нишпорила в його шухлядах.

– Томе, стiй! – Зiзнатися чи нi? Можливо, е сенс дiзнатися все-таки, на що здатний чоловiк, з яким вона живе? Адже вона його нiколи не виводила з себе. Як вiн поводиться в стресових ситуацiях?

– Що, кохана? – вiн лагiдно подивився на неi, нiби нiчого й не казав мить тому.

– Нiчого, все добре. Просто хотiла помилуватися трояндами ще хоч трохи. Нехай Мерi чи Роуз прийдуть пiзнiше й поставлять квiти в мене в спальнi. Троянди дуже гарнi, дякую. Ти мене балуеш. – Рене всмiхалась, як завжди, нiби вони з Томом – найрiднiшi люди на свiтi.




Роздiл 7. Здалося…



1881 рiк, червень

Вiд учора Рене не давали спокою ii вiзii. Спочатку дивнi сни, потiм примарна постать жiнки по той бiк озера. А це незгасне бажання розгадати причини зникнення Рейчел узагалi зводило ii з розуму. Що коли кухарка мала рацiю? Що коли всi ii дивнi змiни в поведiнцi пов’язанi з вагiтнiстю?

Жiнка аж сахнулася свого недоречного припущення. Вона встала з лiжка й вiдсторонено подивилася у вiкно. Чи потрiбнi були iй дiти з Томом у шлюбi, де не було кохання? Чи будуть такi дiти по-справжньому щасливi бiля людей, якi чужi одне одному? Рене прикрила долонею вуста. Вона по-справжньому боялася виявити своi достеменнi почуття до Тома, адже тi не були теплими чи позитивними.

Інколи Рене здавалося, що вона вiдчувала страх. Перебування поруч iз таким могутнiм та занадто самовпевненим чоловiком робило ii незначущою у власних очах. А ще його скритнiсть, холоднiсть, дивнi бiсики в очах перетворювали ii на малесеньку дiвчинку, яка жадала сховатися будь-де, тiльки б не потрапити пiд його гарячу руку.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65315436&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.