На стрiмчаках божевiлля Говард Фiлiпс Лавкрафт Американський письменник, поет i журналiст Говард Фiлiпс Лав-крафт (1890—1937) працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20—30-х рокiв минулого столiття. За життя вiн не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Фантастична повiсть «На стрiмчаках божевiлля» була написана 1931 р. i вперше видана частинами упродовж лютого-квiтня 1936 р. в журналi «А$iоипс!iп§ 8iогiе$». Оповiдь ведеться вiд iменi геолога Даера, який брав участь у полярнiй експедицii. У своiх щоденникових записах вiн розповiдае про те, що серед безкраiх льодiв Антарктики можна знайти не лише дику холоднечу. Там е дуже древне мiсто, яке iснувало iще до появи людей. Тi, хто його збудував, називалися Старiйшинами й володiли унiкальними знаннями. Однак мiсто давно спустiло, та чи всi загинули? Якi таемницi зберiгають льоди Антарктики i хто ховаеться за iхньою товщею? Якi iстоти не повиннi пробудитися? Бо якщо таке раптом станеться, це означатиме кiнець усталеноi свiтобудови… Говард Фiлiпс Лавкрафт На стрiмчаках божевiлля Справа Чарльза Декстера Варда Найважливiшi солi тварин можуть бути настiльки пiдготовленими та збереженими, що кожен наполегливий чоловiк зможе збудувати Ковчег Ноя у своему власному обiйстi, вiдродивши форми життя тварин з iхнього попелу для власного задоволення; подiбним методом так само, як iз найважливiших солей людського праху, кожен фiлософ зможе, не вдаючись до забороненоi некромантii, викликати будь-кого з мерцiв, де б вони не були похованi.     Бореллi[1 - Джованнi Альфонсо Бореллi (1608—1679) – iталiйський фiзiолог, фiзик i математик епохи Вiдродження.] І. Результат i пролог 1 Нещодавно з приватноi психiатричноi клiнiки доктора Вейта, розташованоi в околицях Провiденса (штат Род-Айленд) без слiду зник надзвичайно дивний пацiент. Молодика, котрого звали Чарльз Декстер Вард, iз величезною нехiттю вiдправив до шпиталю убитий горем батько, на чиiх очах розумовий розлад сина розвивався вiд невинного на перший погляд дивацтва до глибокоi манii, яка таiла в собi перспективу буйного шаленства, що спричиняло помiтнi змiни в стилi та способi мислення – аж до повного переродження особистостi. Медики зiзналися, що цей випадок загнав iх у глухий кут, оскiльки в ньому спостерiгалися незвичайнi елементи як фiзiологiчноi, так i суто психiчноi ознаки. Насамперед, пацiент здавався старшим за своi двадцять шiсть рокiв. Безперечно, душевнi хвороби хутко старять, але тут справа була не стiльки в його зовнiшностi, скiльки в тому ледь вловимому виразi, який зазвичай з’являеться лише на обличчях людей похилого вiку. По-друге, життевi процеси його органiзму протiкали не так, як у iнших людей, i нiхто з опитаних лiкарiв не мiг пригадати нiчого подiбного. У дихальнiй i серцевiй активностi хворого спостерiгалася загадкова аритмiя, вiн майже втратив голос, тому мiг лише шепотiти. Травлення було вкрай уповiльненим, а нервовi реакцii на найпростiшi зовнiшнi подразники не мали нiчого спiльного зi звичайними реакцiями, нормальними або патологiчними, що спостерiгалися ранiше. Шкiра стала неприродно холодною та сухою, лабораторнi дослiдження зрiзiв тканин показали, що вони набули незвичайноi грубостi та рихлостi. Велика овальна родимка на правому стегнi розсмокталася, а на грудях з’явилася дуже дивна чорна пляма, якоi ранiше не було. Загалом медики дiйшли спiльного висновку, що процес обмiну речовин у Варда протiкав настiльки повiльно, що майже завмер, i не могли знайти нi прецеденту, нi хоч якогось цьому пояснення. Психологiчно Чарльз Вард також був унiкальним. Його божевiлля не було схоже на жодну ментальну хворобу, описану навiть у новiтнiх, найбiльш докладних i вiдомих учених трактатах, i супроводжувалося розквiтом розумових здiбностей, якi могли б зробити його генiальним ученим або видатним полiтиком, якби не набули настiльки неприродноi та навiть потворноi форми. Доктор Вiллетт, домашнiй лiкар Варда, стверджував, що обсяг знань його пацiента про все, що виходить за межi його манii, вiд початку хвороби надмiру розширився. Варто сказати, що Вард завжди був схильний до науковоi дiяльностi й особливо до вивчення старовини, але навiть у найблискучiших iз його раннiх робiт не помiчалося тiеi дивовижноi точностi тез i того вмiння вникнути в саму суть предмета, якi вiн виявив у бесiдi з психiатрами. Розум молодика, здавалося, був настiльки проникливий, а знання такi вагомi, що насилу вдалося домогтися дозволу на його ушпиталення; i лише за свiдченнями стороннiх людей i через дивне незнання елементарних речей, що здавалося неймовiрним при його розумi та здiбностях, чоловiка нарештi помiстили пiд нагляд у божевiльню. До самого моменту зникнення вiн читав без угаву i був блискучим спiврозмовником, наскiльки дозволяв чоловiковi голос; i люди, котрi вважали себе наглядачами, але не були здатнi передбачити його втечу, привселюдно засвiдчили, що дуже скоро Варда з лiкарнi випишуть. Лише доктор Вiллетт, котрий свого часу допомiг Чарльзу Варду з’явитися на свiт i з того часу спостерiгав за його тiлесним i духовним розвитком, здавався наляканим навiть самою думкою про майбутню долю свого вихованця. Останньому довелося пережити жахливi речi, i лiкар зробив страхiтливе вiдкриття, про яке не наважився розповiсти своiм скептично налаштованим колегам. Щиро кажучи, сам по собi зв’язок доктора Вiллетта з цим випадком доволi таемничий. Вiн був останнiм, хто бачив пацiента перед його зникненням, i коли вийшов iз кiмнати Варда пiсля розмови з ним, на обличчi медика застиг жах i водночас полегшення. Багато хто пригадав про це через три години, коли стало вiдомо, що хворий накивав п’ятами з клiнiки. Ця втеча так i залишилася таемницею, яку в клiнiцi доктора Вейта нiхто пояснити не змiг. Можливо, про щось свiдчило вiдчинене вiкно, але воно виходило на прямовисну стiну висотою у шiстдесят футiв. Хоч як би там було, пiсля балачки з доктором Вiллеттом молодик немов випарувався. Сам Вiллетт не надав якихось пояснень, але дивним чином здавався спокiйнiшим, нiж до втечi Варда. Вiдчувалося, що вiн охоче розповiв би про пацiента набагато бiльше, якби не боявся, що йому не повiрять. Вiллетт ще застав Варда в палатi, але незабаром пiсля його вiдходу санiтари довго грюкали в дверi, не отримуючи вiдповiдi. Коли вони нарештi iх вiдчинили, пацiента там уже не було. Їм удалося знайти лише купку дрiбного блакитно-сiрого порошку, вiд якого вони ледь не задихнулися, коли холодний квiтневий вiтер, що дув iз вiдкритого навстiж вiкна, розвiяв його по кiмнатi. Подейкували, правда, що незадовго перед тим страшенно завивали собаки, але це було ранiше, коли доктор Вiллетт ще перебував у лiкарнi; потiм пси замовкли. Про втечу негайно ж повiдомили батьковi Чарльза, але, здавалося, вiн не був здивований, швидше засмучений. Коли сам доктор Вейт зателефонував Варду, з ним уже встиг поспiлкуватися доктор Вiллетт; обое рiшуче заперечували, що мають якийсь стосунок до тiеi втечi. Певну iнформацiю про молодого Варда вдалося отримати вiд близьких друзiв Вiллетта та Варда-старшого, але вона здавалася занадто фантастичною для того, щоб у неi вiрити. Єдиним встановленим фактом було те, що й дотепер не змогли виявити жодних слiдiв зниклого причинного. Чарльз Вард змалку кохався в старовинi, i нiщо не могло подолати в ньому потяг до освячених столiттями тихих вуличок його рiдного мiста, до релiквiй минулого, якими був наповнений поважного вiку будинок його батькiв на Проспект-стрит, розташований на самiй вершинi пагорба. З роками зростала його захопленiсть усiм, що було пов’язане з минулим. Вiдтак iсторiя, генеалогiя, вивчення архiтектури, меблiв i ремесел колонiального перiоду витiснили всi iншi його зацiкавлення. Цi нахили завжди варто мати на увазi, аналiзуючи його ментальну хворобу, бо хоча вони i не були ii джерелом, проте зiграли важливу роль в ii наступних проявах. Усi провали в пам’ятi, помiченi психiатрами, стосувалися сучасностi, компенсувалися великими, хоча i старанно прихованими знаннями про речi, що належать минулому, – цi знання лiкарi виявляли лише завдяки ретельно продуманим запитанням. Здавалося, пацiент буквально переселявся у вiддаленi столiття, маючи такий собi дар ясновидця. Дивно, що Варда, вочевидь, бiльше не цiкавив рiзний антикварiат, який вiн настiльки добре знав. Чоловiк немов утратив будь-яку повагу до старовини, як до чогось вiдомого та навiть обридлого. Й усi його зусилля були спрямованi на пiзнання звичайних реалiй життя сучасного свiту, якi, як у цьому переконалися медики, цiлком стираються з його пам’ятi. Молодик ретельно приховував свое незнання буденних речей, але всiм, хто спостерiгав за ним, було ясно, що вибiр книжок для читання та бесiди з оточенням позначенi гарячковим прагненням увiбрати цi факти, якнайбiльше дiзнатися про власну, забуту ним бiографiю, особливостi рутинного життя та культури ХХ столiття, якi вiн мав би добре знати, бо народився 1902 року та здобув освiту в сучасних навчальних закладах. Пiсля його зникнення психiатри дивувалися, як мiг утiкач, котрий майже нiчого не знав про складний сучасний свiт, адаптуватися в ньому. Дехто вважав, що пацiент пiшов у пiдпiлля i зачаiвся, примирившись iз найскромнiшим становищем, поки не зрiвняеться знаннями зi своiми сучасниками. Лiкарi сперечалися про те, коли проявилася недуга Варда. Доктор Лiман, бостонське свiтило, стверджуе, що це сталося 1919-го або 1920 року, коли юнак закiнчив школу Мозеса Брауна i раптово перейшов вiд вивчення давнини до захоплення окультними науками, вiдмовившись здавати випускнi iспити на тiй пiдставi, що займаеться дослiдженнями, якi для нього набагато важливiшi. Це пiдтверджувала й змiна звичок Варда на той час, особливо те, що вiн невтомно висиджував у мiському архiвi та шукав на старих кладовищах могилу одного зi своiх пращурiв, котрого звали Джозеф Карвен, похованого 1771-го. Частину його особистого архiву Вард, як сам зiзнався, випадково виявив у старiй дiльницi Стемперс-гiлл, за облицюванням стiни старезного будинку в Олнi-корт, в якому, як було вiдомо, колись жив Карвен. Коротко кажучи, взимку 1919—1920 рр. у характерi Чарльза Варда сталася безперечна змiна; вiн раптом припинив своi дослiдження з iсторii колонiального перiоду i з усiею пристрастю занурився в таемницi мiстичних наук як на батькiвщинi, так i за кордоном, час вiд часу вiдновлюючи пошуки могили свого вiддаленого пращура. Однак доктор Вiллетт жодною мiрою не подiляв думку колеги Лiмана, грунтуючи свое рiшення на близькому та тривалому знайомствi з пацiентом, певних ризикованих дослiдженнях i жахливих вiдкриттях, якi вдалося здiйснити останнiм часом. Вони залишили в душi медика глибокий слiд; Вiллетт вагався, коли розповiдав про них, а рука тремтiла, коли намагався iх записати. Вiн вважав, що змiни, якi вiдбулися в 1919—1920 рр., ознаменували початок прогресуючого погiршення, що завершився 1928 року страшною та неприродною мутацiею, а на основi власних спостережень вважав, що стала помiтною i тонша рiзниця. Вiдверто визнаючи, що Чарльз завжди вирiзнявся неврiвноваженим характером i був схильний занадто бурхливо реагувати на навколишнi подii, лiкар вiдмовлявся погодитися з тим, що змiна, яка сталася ранiше, означала реальний перехiд вiд здоров’я до хвороби; замiсть цього вiн схильний був повiрити словам самого Варда, що той вiдкрив або вiдтворив щось, що мае глибокий i дивний вплив на людську природу. Доктор Вiллетт був упевнений, що справжне божевiлля почалося пiзнiше, коли Вард знайшов портрет Карвена та старовиннi документи пiсля подорожi за кордон, в далекi таемничi закутки свiту, де пiд час здiйснення невiдомих таемних ритуалiв були промовленi жахливi закляття, на якi вiдгукнулися страшнi сили; пiсля того, як за невiдомих обставин змучений i сповнений страху юнак написав свого вiдчайдушного листа. Справжне шаленство Варда, вважав медик, почалося пiсля епiдемii вампiризму та серii незрозумiлих подiй, про якi торочили в Потуксетi, коли з пам’ятi пацiента стали випадати знання, пов’язанi iз сучаснiстю, коли вiн втратив голос, а його органiзм зазнав на перший погляд незначних змiн, пiзнiше, однак, помiчених багатьма. Вiллетт iз властивою йому проникливiстю вказував, що саме з того часу Вард, без сумнiву, набув деяких ознак, якi можуть з’явитися лише в жаскому снi; вiн визнав з мимовiльним тремтiнням, що iснують вельми солiднi свiдчення, якi пiдтверджують слова юнака про знахiдку, якiй було призначено зiграти фатальну роль у його життi. Насамперед, два майстри, надiйнi та спостережливi люди, бачили, як знайшли старi папери, що належали Джозефу Карвену. Вiдтак Вард, тодi ще зовсiм юний, якось показав медику цi документи, в тому числi сторiнку зi щоденника Карвена, i справжнiсть цих паперiв не викликала жодного сумнiву. Зберiгся й отвiр у стiнi, де Вард, за його словами, знайшов документи, i доктор Вiллетт назавжди запам’ятав ту мить, коли кинув на них прощальний погляд, оточений речами, реальнiсть яких важко усвiдомити та неможливо довести. До цього варто додати дивнi та сповненi прихованого змiсту збiги в листах Орна та Гатчинсона, почерк Карвена, повiдомлення про такого собi доктора Аллена, здобуте детективами, а також жахливе послання, написане середньовiчним незграбним почерком, яке доктор Вiллетт знайшов у своiй кишенi, коли очуняв вiд забуття пiсля однiеi смертельно небезпечноi пригоди. Але найпереконливiшим е результат, якого досягнув лiкар, котрий застосував формулу, про яку дiзнався пiд час своiх останнiх дослiджень; результат, який неспростовно довiв автентичнiсть паперiв та iхне жахливе значення, хоча самi документи стали назавжди недоступними людям. Свое отроцтво Чарльз провiв в атмосферi старовини, яку так нiжно любив. Восени 1913 року вiн вступив на перший курс школи Мозеса Брауна, що розташувалася неподалiк вiд його будинку, виявляючи зразкову стараннiсть у вiйськовiй пiдготовцi, особливо популярнiй у той час. Старовинний головний будинок школи, зведений 1819 року, завжди приваблював юного iсторика; йому подобався мальовничий i великий парк, що оточував школу. Мало буваючи в товариствi, бiльшу частину свого часу вiн марнував удома, часто здiйснював довгi прогулянки, старанно вчився i не пропускав вiйськового вишколу. Пiдлiток не облишив своiх iсторичних i генеалогiчних дослiджень у мiському архiвi, мерii, ратушi, публiчнiй бiблiотецi, Атенеумi, Історичному товариствi, Бiблiотецi Джона Картера Брауна та Джона Гея в Унiверситетi Брауна, i в нещодавно вiдкритiй бiблiотецi Шеплi на Бенефiт-стрит. Вiн був високим, худорлявим i бiлявим юнаком, iз серйозними очима, трохи сутулим. Одягався з легкою недбалiстю та справляв враження не надто привабливого, незграбного, але цiлком невинного хлопця. Його прогулянки завжди здавалися чимось на кшталт мандрiвки в минуле, й юнаку вдавалося з безлiчi релiквiй, що залишилися вiд колишнього блиску, вiдтворювати картину минулих столiть. Варди жили у великому будинку в георгiанському стилi, який стояв на доволi крутому пагорбi, на схiд вiд рiчки. Із заднiх вiкон свого флiгеля Вард мiг iз запаморочливоi висоти милуватися тiсно скупченими шпилями, куполами, загостреними дахами та горiшнiми поверхами високих будiвель Нижнього мiста, що розкинулося на тлi багряних пагорбiв i полiв. У цьому будинку вiн народився, i нянька вперше вивезла його у вiзочку з гарного класичного портика цегляного фасаду з подвiйним рядом колон. Вона везла його повз маленьку бiлу ферму, збудовану два столiття тому, яку мiсто давно вже поглинуло, до солiдних будiвель коледжiв, що вишикувалися уздовж респектабельноi багатоi вулицi, де квадратнi цеглянi обiйстя i не настiльки великi дерев’янi будинки з вузькими портиками, обрамленими колонами в дорiйському ордерi[2 - Дорiйський ордер – один iз трьох стилiв давньогрецькоi або класичноi архiтектури, при якому колони вирiзнялися вiдсутнiстю бази.], дрiмали, вiдмежувавшись вiд свiту щедро вiдмiряними просторами садiв i квiтникiв. Його гойдали у вiзку уздовж сонноi Конгдон-стрит, що розляглася нижче на крутому схилi пагорба, на схiдному боцi якоi стояли будинки на високих палях. Тут стояли старовиннi маленькi дерев’янi будиночки, адже зростаюче мiсто дерлося вгору пагорбом. Пiд час цих прогулянок маленький Вард, здавалося, збагнув колорит старого поселення часiв колонiзацii. Нянька зазвичай любила посидiти на лавцi на Террас-проспект i потеревенити з полiцiянтом. Одним iз перших дитячих спогадiв Варда було величезне, вкрите легкою паволокою порожнього простору море дахiв, куполiв i шпилiв, що тягнуться на схiд, i далекi пагорби, якi вiн побачив одного зимового дня з цього величезного, оточеного огорожею насипу, пофарбованого в мiстичний бузковий колiр на тлi полум’яного апокалiптичного заходу сонця, що палав червоним, золотим, пурпуровим i був пiдсвiчений дивними зеленими променями. Високий мармуровий купол ратушi видiлявся суцiльною темною масою, а скульптура, що увiнчувала його, й на яку впав випадковий сонячний промiнчик iз роздертих темних хмар, що вкривали палаюче небо, була оточена фантастичним ореолом. Коли Чарльз став старшим, почалися його нескiнченнi прогулянки; спершу хлопчик нетерпляче тягнув за руку свою няньку, потiм швендяв сам, вiддаючись мрiйливому спогляданню. Вiн навмання залiзав усе нижче i нижче, уздовж крутого схилу, щоразу досягаючи старiшого та химернiшого шару стародавнього мiста. Передчуваючи новi вiдкриття, вiн недовго вагався перед тим, як спуститися майже прямовисною Дженкс-стрит, де будиночки обгородженi кам’яними парканами, а вхiд затiнювали навiси в колонiальному стилi, до тiнистого куточка Бенефiт-стрит, де прямо перед ним височiв стародавнiй будинок – справжнiй музейний експонат, iз двома входами, кожен iз яких оточували пiлястри в iонiйському ордерi[3 - Іонiйський ордер – один iз трьох ордерiв давньогрецькоi або класичноi архiтектури, який вiдрiзняеться вiд дорiйського ордера стрункiшими пропорцiями та декором усiх його частин.], а поруч – майже доiсторична будiвля з двосхилим дахом, iз залишками обори й iнших допомiжних примiщень, потрiбних для ферми, а ще трохи вiддалiк – грандiозне обiйстя суддi Дюфрена iз залишками колишньоi георгiанськоi величi. Зараз це вже були нетрi; але велетенськi тополi кидали навколо цiлющу тiнь, i пiдлiток прошкував далi на пiвдень, уздовж довгих шеренг будiвель, зведених ще до революцii, з високими коминами в самiй серединi будинку та класичними порталами. На схiдному боцi вулицi вони стояли на високих фундаментах, до вхiдних дверей провадили два переходи кам’яних сходiв, i маленький Вард мiг собi уявити, як виглядали цi будинки, коли вулиця була ще зовсiм молодою. Вiн немов бачив червонi пiдбори та напудренi перуки людей, котрi прошкують по кам’янiй брукiвцi, зараз майже зовсiм стертiй. На захiд униз вiд цiеi вулицi майже такий же стрiмкий схил, як i нагору, вiв до староi Таун-стрит, яку засновники мiста заклали вздовж берега рiчки 1636 року. Тут схил прорiзали незлiченнi стежки, уздовж яких скупчилися напiвроз-валенi старi будиночки, збудованi в дуже давнi часи. Хоча Чарльз був ними мало не зачарований, однак вiн далеко не вiдразу наважився спуститися у цей стрiмкий стародавнiй лабiринт, остерiгаючись, що вони виявляться сонними видiннями або брамою в невiдомi жахiття. Вiн вважав менш ризикованим продовжувати свою прогулянку вздовж Бене-фiт-стрит, де за залiзною огорожею ховався дитинець церкви Святого Іоанна, де 1761 року розмiщалося Управлiння колонiями, i напiврозвалений заiзд «Золота куля», де колись зупинявся Вашингтон. Стоячи на Мiтинг-стрит, колишнiй Гаол-лейн, а потiм на Кiнг-стрит, вiн зиркав угору на схiд i бачив збудований для полегшення пiдйом, сходи, що згинаються пологою аркою, в яку переходило шосе; внизу, на заходi, розрiзняв стару цегляну будiвлю школи, навпроти якоi, через дорогу, ще до революцii висiла старовинна вивiска iз зображенням голови Шекспiра на будинку, де друкували «Провiденс газетт» i «Кантрi Джорнел». Далi стояла вишукана Перша баптистська церква, споруджена 1775 року, особливу красу якiй надавала незрiвнянна дзвiниця, створена Гiббсом, георгiанськi дахи та куполи. Звiдси на пiвдень стан вулиць помiтно покращувався, з’являлися низки невеликих будиночкiв; але все ще залишалося чимало давним-давно протоптаних стежин, якi провадили крутим схилом униз на захiд; тут тiсно скупченi хатинки з архаiчними загостреними дахами здавалися примарами. Їхнi остови перебували на рiзних стадiях живописного строкатого розпаду. Цi будинки стояли там, де звивиста набережна старого порту, здавалося, ще пам’ятае славетну епоху колонiзацii – грiх, багатство i бiднiсть. Там були напiвзогнилi корабельнi, мутноокi старовиннi лiхтарi корабелiв i вулички з багатозначними назвами: Видобуток, Злиток, Золотий провулок, Срiбний кут, Монетний проiзд, Дублон, Соверен, Гульден, Долар, Дайм i Цент. Коли Вард став трохи старшим i вже наважувався на ризикованiшi пригоди, вiн iнодi спускався у цей лабiринт похилих хистких будиночкiв, зламаних шпангоутiв, сходiв, що загрозливо скрипiли, розхитаних перил, блискотливих чорних облич i невiдомих запахiв. Вiн чвалав вiд Сауз-Мейн до Сауз-Вотер, заходячи в доки, де ще стояли старi пароплави, впритул торкаючись бортами, i повертався пiвнiчною дорогою вздовж берега, повз збудованi 1816-го склади з крутими дахами, та сквери бiля Великого мосту, на старих прольотах якого височiла все ще мiцна будiвля мiського базару. У цьому скверi хлопчак зупинявся, вбираючи в себе п’янку красу старого мiста, що пiдiймалося на сходi в невиразному серпанку iмли, прорiзаноi шпилями колонiальних часiв, i масивного купола новоi християнськоi церкви, подiбноi до купола храму Святого Павла в Лондонi. Найбiльше пiдлiтку подобалося приходити сюди перед заходом сонця, коли косi променi спадають на будiвлю мiського ринку, на старi дахи на пагорбi та стрункi дзвiницi, забарвлюючи iх золотом, надаючи чарiвноi таемничостi сонним корабельням, де ранiше кидали якорi купецькi кораблi, якi приходили до Провiденса з усього свiту. Пiсля довгого споглядання хлопець вiдчував, як йому паморочиться в головi вiд млосного вiдчуття захвату вiд цього прекрасного краевиду. Тодi пiдлiток пiдiймався схилом, повертаючись додому вже в сутiнках, повз стару бiлу церкву, вузькими крутими вуличками, куди починало проникати жовте свiтло крiзь маленькi вiконця та дверi галерей, розташованих високо, над двома маршами кам’яних сходiв iз перилами з кованого чавуну. Пiзнiше Вард часто вiдчував потяг до рiзких контрастiв пiд час своiх прогулянок. Частину часу присвячував кварталам колонiальних часiв, що розташувались на пiвнiчний захiд вiд будинку, де мiстився нижнiй виступ пагорба, Стем-перс-гiлл iз його гетто та негритянським районом, розташованим навколо станцii, звiдки ще до революцii вiдправляли поштовi карети до Бостона. Пiсля цього вiн вирушав у iншу частину мiста, королiвство краси та вишуканостi, – на Джордж-стрит, Бенсволент, Повер i Вiльямс-стрит, де зеленi схили ще зберiгали у первозданному виглядi розкiшнi маетки й обнесенi муром сади, де нагору вела крута, затiнена густою зеленню дорога, з якою пов’язано стiльки приемних спогадiв. Всi цi мандри, що супроводжувалися ще й старанним вивченням документiв, безперечно сприяли тому, що Вард здобув надзвичайно широкi знання в усьому, що стосувалося старовини. І цi знання, врештi-решт, повнiстю витiснили сучасний свiт зi свiдомостi Чарльза; вони пiдготували грунт, де фатальноi зими 1919—1920 рр. спостерiгалися настiльки незвичайнi та жахливi подii. Доктор Вiллетт упевнений, що до тiеi злощасноi зими, коли люди завважили першi змiни в характерi Варда, його зацiкавлення старовиною не мало в собi нiчого надзвичайного чи мiстичного. Кладовища вражали його лише оригiнальнiстю пам’ятникiв i своею iсторичною цiннiстю, в характерi молодика не помiчали нiчого схожого на схильнiсть до насильства, не було також якихось проявiв жорстоких iнстинктiв. Але поступово та майже непомiтно стали проявлятися певнi наслiдки одного з його найблискучiших генеалогiчних вiдкриттiв, яке юнак зробив, виявивши, що серед його пращурiв по материнiй лiнii був такий собi Джозеф Карвен, котрий прожив напрочуд довге життя. Карвен переiхав до Провiденса iз Салема в березнi 1692 року, i про нього ширилися безлiч дивних iсторiй, що й досi вселяють жах. Прапрадiд Варда, Велкам Поттер, 1785-го взяв собi за дружину таку собi Енн Тiллiнгест, доньку панi Елайзи, доньки капiтана Джеймса Тiллiнгеста, про котрого в родинi не залишилося жодних спогадiв. За два роки до своеi першоi одмiни 1918 року молодий iсторик, котрий мав пильний iнтерес до генеалогii, вивчаючи мiськi акти, виявив запис про узаконену владою змiну прiзвища, згiдно з яким 1772-го панi Елайза Карвен, удова Джозефа Карвена, а також ii семирiчна донька Енн повернули собi дiвоче прiзвище матерi – Тiллiнгест. «Позаяк iм’я його дружини звучить як докiр в устах мiсцевих жителiв iз причини того, що стало вiдомим пiсля його смертi, остання пiдтвердила лиху славу, яка за нею, на загальну думку, змiцнилася, чому не могла повiрити вiрна своему обов’язку законна його дружина, аж доки на слуху залишалася хоча б тiнь сумнiву». Цей запис дослiдник знайшов цiлком випадково, коли розтулив два аркушi книжки, якi були навмисно i ретельно склеенi та пронумерованi як один. Чарльзу Варду вiдразу ж стало ясно, що вiн знайшов невiдомого йому прапрапрадiдуся. Це вiдкриття неабияк схвилювало його, адже вiн уже дещо чув про Карвена i не раз зустрiчав неяснi натяки щодо цього чоловiка, про котрого залишилося так мало iнформацii, доступноi для ознайомлення (деякi документи були виявленi лише останнiм часом). Складалося враження, що iснувала якась змова, метою якоi було повнiстю викорiнити iм’я Карвена з пам’ятi мешканцiв мiста. Але тi спогади, що збереглися про нього, i доступнi документи були настiльки дивними та страшними, що мимоволi виникало бажання дiзнатися, що ж саме настiльки ретельно намагалися приховати та забути укладачi мiських хронiк колонiальних часiв. Либонь, у них для цього були достатньо вагомi причини. До свого вiдкриття Чарльз Вард ставився до Карвена зi суто романтичним iнтересом; але виявивши свою спорiдненiсть iз цим таемничим iндивiдом, саме iснування котрого намагалися приховати, юнак почав систематичнi пошуки, буквально викопуючи з-пiд землi все, що стосувалося цiеi людини. У своему гарячковому прагненнi дiзнатися якомога бiльше про свого вiддаленого пращура вiн досяг успiху бiльше, нiж мiг навiть сподiватися, у старих листах, щоденниках i мемуарах, що так i залишилися в рукописi, якi вдалося знайти на затягнутих густою павутиною горищах старих будинкiв Провiденса i в багатьох iнших мiсцях, мiстилося безлiч iнформацii, яка не видавалася аж такою секретною, щоб ii приховувати. Додаткове свiтло пролили важливi документи з такого вiддаленого вiд Провiденса мiста, як Нью-Йорк, де в музеi Френсiс-таверн на Лонг-Айлендi зберiгалося листування колонiального перiоду. Але остаточною знахiдкою, яка, на думку доктора Вiллетта, спричинила зникнення Чарльза Варда, були папери, знайденi в серпнi 1919 року за облицюванням напiвзруйнованого будинку в Олнi-корт. Саме вони вiдкрили перед юнаком шлях до чорноi безоднi глибокого падiння. ІІ. Жах iз минулого 1 Джозеф Карвен, як повiдомляли легенди, що iх передавали з вуст в уста й записанi на паперi, знайденi Вардом, був дивним, загадковим iндивiдом, котрий викликав незбагненний страх. Вiн утiк iз Салема до Провiденса – всесвiтнього притулку всього незвичайного, вiльного та протестуючого, на початку «великого полювання на вiдьом», остерiгаючись, що його засудять за любов до самоти i дивнi хiмiчнi чи алхi-мiчнi дослiди. Це був чоловiк iз пересiчною зовнiшнiстю рокiв пiд тридцять; дуже скоро вiн став повноправним громадянином мiста Провiденс, придбав дiлянку для будiвництва будинку на пiвнiч вiд обiйстя Грегорi Декстера, на початку Олнi-стрит. Його оселю звели на пагорбi Стемперс на захiд вiд Таун-стрит, у мiсцi, яке пiзнiше стали називати Олнi-кортом. А 1761 року вiн переселився в просторiший сусiднiй будинок, який стоiть i досi. Першу дивовижу Джозефа Карвена помiтили в тому, що вiн, здавалося, не старiв i завжди виглядав так само, як пiд час свого прибуття до Провiденса. Вiн споряджав кораблi, купив корабельню неподалiк вiд Майл-Енд-Кову, брав участь у розбудовi Великого мосту 1713-го i Конгрегацiйноi церкви на пагорбi i завжди здавався людиною невизначеного вiку, десь близько тридцяти-тридцяти п’яти. Коли минуло кiлька десятилiть вiд часу його прибуття до Провiденса, це дивне явище помiтили всi. Карвен же завжди пояснював його тим, що його пращури були людьми мiцними, а сам вiн полюбляв просте життя без надмiрностей, завдяки чому змiг добре зберегтися. Мiстяни не могли утямити, як можна узгодити слова про невибагливе життя з постiйними нiчними подорожами купця (вiн нiкого не посвячував у своi таемницi), з дивним свiтлом, що всю нiч лилося з його вiкон. Тому вони були схильнi приписувати його молодечiсть i довголiття зовсiм iншим причинам. Дехто припускав, що чоловiк займаеться таемничими дослiдами, постiйно змiшуючи та випаровуючи розмаiтi речовини. Плiткували про якiсь дивнi сумiшi, якi вiн привозив на своiх кораблях iз Лондона та островiв Вест-Індii або виписував iз Ньюпорта, Бостона та Нью-Йорка. А коли старий доктор Джейбз Бовен, котрий приiхав з Реобота, вiдкрив пiд вивiскою «Єдинорiг i ступка» свою аптеку навпроти Великого мосту, не припинялися розмови про рiзне зiлля, кислоти та сумiшi, якi мовчазний вiдлюдник купував i замовляв у фармацевта. Пiдозрюючи, що Карвен мае дивовижнi, нiкому, крiм нього, недоступнi медичнi знання, чимало людей, котрi страждали на рiзнi недуги, зверталися до нього за допомогою. Вiн це не надто заохочував, хоча й давав iм у вiдповiдь на iхнi прохання декокт[4 - Декокт – особливий вiдвар iз овочiв, фруктiв i трав.] незвичноi барви, правда, отi лiки не надто допомагали. Нарештi, коли минуло понад п’ятдесят рокiв вiд того дня, як вiн оселився в мiстi (а тим часом обличчя i весь зовнiшнiй вигляд чоловiка змiнилися не бiльше, нiж рокiв на п’ять), мiстом поширилися зловiснi чутки. І тепер уже люди були задоволенi, що вiдлюдник Карвен нi з ким не спiлкуеться. Приватнi листи та щоденники, що стосуються того перiоду часу, розповiдали i про багато iнших причин, через якi люди дивувалися Джозефу Карвену, боялися його i нарештi стали цуратися, як чуми. Всi знали про його пристрасть до вiдвiдин кладовищ, де його бачили в будь-який час доби i за рiзних обставин. Однак нiхто не мiг звинуватити чоловiка в якомусь блюзнiрському вчинку. У нього була ферма на Потуксет-роуд, де дивак зазвичай провадив лiто i куди, за свiдченням очевидцiв, часто прямував верхи спекотного полудня або навiть найглухiшого часу ночi. Там його единими слугами було подружжя iндiанцiв з племенi наррагансеттiв[5 - Нарра/ансетти – iндiанське плем’я, що здавен проживало на територii сучасноi Новоi Англii.] – нiмий чоловiк, укритий якимись дивними шрамами, i неймовiрно потворна дружина (можливо, через домiшки негритянськоi кровi). У прибудовi до будинку розмiстилася лабораторiя, де проводилися хiмiчнi дослiди. Допитливi возii та кур’ери, котрi доправляли на ферму пляшки, бутлi, лантухи та скринi, вносячи iх через низенькi заднi дверцята, дiлилися своiми враженнями про фантастичнi склянi колби, тиглi для плавлення металiв, перегiннi куби та розпечену грубку, що все це вони бачили в низькiй кiмнатi iз стiнами з полицями. Вони пошепки просторiкували, що мовчазний «хiмiк» (себто «алхiмiк») скоро обов’язково знайде «фiлософський камiнь». Найближчi сусiди Карвена – Феннери, котрi жили за чверть милi вiд ферми, – розповiдали ще дивнiшi речi. Незрозумiлi звуки (так вони стверджували) вночi долинали з сiльського будиночка Карвена. То були пронизливi зойки й якесь здавлене завивання. Їм здавалося пiдозрiлим, що на ферму доправляли рiзними шляхами величезну кiлькiсть усiляких харчiв та одягу, позаяк важко було уявити, щоб самотнiй лiтнiй джентльмен i пара слуг могли спожити стiльки молока, м’яса та хлiба, i навiщо iм стiльки мiцноi вовняноi одежi. Щотижня привозили новi припаси, а з ферм Кiнгстауна гнали цiлi череди худоби. Тяжкi вiдчуття викликала також велика кам’яна будiвля на подвiр’i ферми, в якiй замiсть вiкон були вузькi бiйницi. Нероби, день i нiч вештаючись по Великому мосту, могли багато розповiсти про мiський будинок Карвена, розташований в Олнi-корт; не стiльки про гарне нове житло самiтника, збудоване 1761 року, коли Карвену мало б виповнитися сто рокiв, скiльки про його перший будинок – приземкуватий, зi старовинною мансардою, горищем без вiкон, iз стiнами, обшитими тисом. Із дивною наполегливiстю Карвен стежив за тим, аби всi колоди та дошки пiсля знесення будинку спалили. Варто сказати, що тут було менше таемничого, нiж на фермi, але постiйне свiтло у вiкнах у дуже пiзнiй час, незворушне мовчання двох чорношкiрих, привезених невiдь-звiдки, котрi були единими слугами в обiйстi, нерозбiрливе бурмотiння старезного француза-урядника, що вселяло жах, нiчим не виправдана кiлькiсть запасiв, що iх привозили (за свiдченням очевидцiв), до будинку, де жило лише четверо людей, дивнi та лячнi голоси, якi приглушено сперечалися пiзньоi ночi – усе це, вкупi з чутками про ферму в Потуксетi, здобуло цьому мiсцю лиху славу. У обраних колах також не оминали увагою будинок Карвена. Бо, приiхавши до Провiденса, вiн поступово проник у церковнi та комерцiйнi структури мiста, завiв дуже пристойнi знайомства i, здавалося, отримував щире та непiдробне задоволення вiд спiлкування з цими людьми. Вiн був iз добропорядноi родини Карвенiв iз Салема, що була знаною в Новiй Англii. У мiстi дiзналися, що Джозеф Карвен ще замолоду багато мандрував, якийсь час прожив у Англii, двiчi побував на Сходi; його мова, коли вiн удостоював когось бесiдою, могла б належати освiченому та вишуканому англiйцю. Але з невiдомих причин Карвен товариства уникав. Нiколи не виявляючи явноi неввiчливостi до вiдвiдувачiв, вiн був напрочуд стриманим, немов споруджуючи мiж ними та собою невидимий бар’ер, тому нiхто не наважувався сказати йому щось iз боязнi що це прозвучить банально та безглуздо. У поведiнцi чоловiка вiдчувалася якась загадкова, презирлива зарозумiлiсть, немов вiн, спiлкуючись iз якимись невiдомими та могутнiми iстотами, став вважати людей нудними та нiкчемними. Коли доктор Чеклi, вiдомий дотепник, призначений ректором у Королiвську церкву, переiхав до Провiденса з Бостона 1733 року, вiн скористався нагодою вiдвiдати чоловiка, про котрого так багато чув. Але вiзит був дуже короткочасним, бо гiсть вловив якийсь похмурий пiдтекст у мовi люб’язного господаря. Одного зимового вечора, коли Чарльз говорив зi своiм батьком про Карвена, юнак заявив, що багато би вiддав, аби дiзнатися, якi слова таемничого пращура настiльки вразили життерадiсного ректора, що всi укладачi мемуарiв в один голос пiдтверджували небажання доктора Чеклi повторити хоча б щось iз почутого. Дотепник був неабияк шокований i вiдтодi вже при однiй згадцi iменi Карвена вiн умить позбувався свого звичного гумору. Бiльш певною й ясною виглядала причина, з якоi iнший, такий же дотепний та освiчений чоловiк, такого ж поважного походження, як i доктор Чеклi, уникав зарозумiлого вiдлюдника. 1746-го пан Джон Меррiтт, лiтнiй англiйський джентльмен, схильний до лiтератури та науки, приiхав iз Ньюпорта до Провiденса, який швидко затьмарив колишню славу Ньюпорта, i збудував гарний замiський будинок на перешийку, в мiсцi, яке нинi перетворилося на улюдлене мiсце проживання заможних. Вiн жив, як англiйський аристократ, оточивши себе комфортом i розкiшшю, першим у мiстi став тримати екiпаж iз лакеем у лiвреi на зап’ятках i дуже пишався своiм телескопом, мiкроскопом i ретельно дiбраною бiблiотекою, що складалася з книг англiйською та латиною. Почувши, що Карвен – власник найкращоi книгозбiрнi в мiстi, пан Меррiтт одразу ж його навiдав. Гостя прийняли з бiльшою сердечнiстю, нiж будь-кого з колишнiх вiдвiдувачiв. Його захоплення величезною бiблiотекою господаря будинку, де на широких полицях поруч iз грецькими, латинськими й англiйськими класиками стояла солiдна шеренга фiлософських, математичних та iнших наукових трактатiв, в тому числi працi Парацельса, Агрiколи, ван Гельмонта, Сiльвiуса, Глаубера, Бойля, Бургаве, Бехера та Шталя[6 - Ян Баптиста Ван Гельмонт (1580—1644) – нiдерландський натуралiст, лiкар i теософ-мiстик, котрий запровадив у наукову термiнологiю слово «газ»; Сiльвiус Якобус (1478—1555) – французький анатом, вiн одним iз перших проводив дослiдження на людських трупах; Йоганн Рудольф Глаубер (1604—1670) – нiмецький алхiмiк, аптекар i лiкар; Роберт Бойль (1627—1691) – англiйський хiмiк, фiзик i фiлософ, один iз засновникiв Лондонського королiвського товариства; Герман Бургаве (1668—1738) – нiдерландський лiкар, ботанiк i хiмiк, один iз найвидатнiших медикiв XVIII ст.; Йоганн Йоахiм Бехер (1635—1682) – видатний нiмецький хiмiк i лiкар; Георг Ернст Шталь (1659—1734) – нiмецький лiкар i хiмiк.], спонукало Карвена запропонувати своему гостевi оглянути також ферму та лабораторiю, куди вiн нiкого ранiше не запрошував. Супутники негайно вирушили туди екiпажем Меррiтта. Пан Меррiтт згодом розповiдав, що не бачив на фермi нiчого осудливого. Але стверджував, що безлiч творiв, присвячених магii, алхiмii та теологii, якi Карвен тримав у кiмнатi перед лабораторiею, вселили йому безмежну вiдразу. Можливо, цьому сприяв вираз обличчя власника ферми, коли той демонстрував своi надбання. Ця дивна збiрка, поряд iз безлiччю бiблiографiчних раритетiв, якi пан Меррiтт охоче помiстив би, за його словами, до своеi бiблiотеки, мiстила працi майже всiх каббалiстiв, демонологiв i знавцiв чорноi магii; вона також була справжньою скарбницею знань у царинi алхiмii й астрологii, якi притомнi люди пiддають сумнiвам. Пан Меррiтт побачив тут дослiдження Hermes Trismegistus, видане Менаром, Turba Philosophorum, «Книгу дослiджень» аль-Джабера, «Ключ мудрощiв» Артефiя; каб-балiстичний Zohar, серiю видань Пiтера Джемма, в тому числi «Альберта Великого», видану Затцнером Ars Magna et Ultima Раймунда Луллiя, Thesaurus Chemicus Роджера Бекона, Clavis Alchimiae Фладда, De Lapide Philosophico Тритемiя. Усi цi таемничi фолiанти тiснилися на однiй полицi. Були представленi також i твори середньовiчних еврейських та й арабських вчених та каббалiстiв. Доктор Меррiтт аж зблiд, коли, знявши з полицi тонкий томик, що мав невинну назву Qanoon-e-Islam, побачив, що насправдi це заборонений i пiдданий анафемi «Некрономiкон» – книжка про оживляння мерцiв, що належала перу божевiльного араба Абдула Аль-Хазреда, про яку вiн чув кiлька рокiв тому просто жахливi речi; люди передавали iх один одному пошепки, пiсля того, як дiзналися про страхiтливi ритуали, що вiдбувалися в дивному рибальському мiстечку Кiнгспорт, що в провiнцii Массачусетс. Але, як не дивно, найдужче гiдного джентльмена вразила одна дрiбниця, яка вселила йому неясний неспокiй. На великому полiрованому столi лежав дуже пошарпаний примiрник працi Бореллi, на полях i мiж рядкiв було безлiч загадкових написiв, зроблених рукою Карвена. Книжка була розгорнута десь на серединi, i рядки одного абзацу пiдкресленi жирними нерiвними рисками. Вiдвiдувач не змiг утриматися й прочитав це мiсце з працi знаменитого мiстика. Змiст пiдкреслених рядкiв чи особливий натиск проведених пером лiнiй, що майже продiрявили папiр, – вiн не мiг сказати, що саме, але усе вкупi вселило вiдвiдувачевi незрозумiлий жах. Вiн запам'ятав цей уривок до кiнця життя, записав його по пам’ятi в своему щоденнику й якось спробував процитувати своему близькому приятелю, доктору Чеклi, але не закiнчив, побачивши, як був вражений життерадiсний ректор. В уривку значилося: «Найважливiшi солi тварин можуть бути настiльки пiдготовленими та збереженими, що кожен наполегливий чоловiк зможе збудувати Ковчег Ноя у своему власному обiйстi, вiдродивши форми життя тварин з iхнього попелу для власного задоволення; у подiбний спосiб так само, як iз найважливiших солей людського праху, ко-жен фiлософ зможе, не вдаючись до забороненоi некромантii, викликати будь-кого з мерцiв, де б вони не були похованi». Однак найзловiснiшi чутки про Джозефа Карвена поширювалися бiля докiв, розташованих уздовж пiвденноi частини Таун-стрит. Моряки забобоннi, тому просоленi морськi вовки, з яких складалися екiпажi шлюпiв, що перевозили ром, рабiв i патоку, каперiв i великих бригiв, що належали Браунам, Кроуфордам i Тiллiнгестам, хрестилися тайкома, коли бачили, як худорлявий, оманливо молодий iз пшеничним волоссям Джозеф Карвен, трохи згорбившись, заходив до складу на Дублон-стрит, що йому належав, або теревенив iз капiтанами та лоцманами бiля довгого причалу, де гойдалися його кораблi. Навiть службовцi та капiтани, котрi працювали у Карвена, боялися та ненавидiли його, а всi члени його команди були голотою iз Мартинiки, Гавани або Порт-Рояла. Щиро кажучи, саме та обставина, що команда Карвена так часто змiнювалася, була головною причиною забобонного страху, який моряки вiдчували перед таемничим стариганем. Отримавши дозвiл зiйти на берег, команда розсiювалася мiстом, декотрих морякiв посилали, цiлком iмовiрно, з рiзними дорученнями. Але коли вони знову збиралися на палубi, можна було закладатися, що одного-двох обов’язково не дорахуються. Цi доручення здебiльшого стосувалися ферми на Потуксет-роуд. Проте жодного з морякiв, вiдправлених туди, бiльше нiхто не бачив – усi це знали. Із часом Карвену стало дуже важко пiдбирати собi строкату команду. Переважно, наслухавшись чуток, якi торочили у гаванi Провiденса, дехто одразу ж давав драпака, i замiнювати iх новими членами екiпажу, завербованими у Вест-Індii, Карвеновi стало вельми скрутно. До 1760 року Джозеф Карвен фактично став вiдщепенцем; iз ним нiхто не хотiв знатися, бо чоловiка пiдозрювали в зв’язках iз нечистим й у всiляких жахiттях, якi здавалися загрозливими тим бiльше, що жоден iз мiстян не мiг доладно пояснити, в чому вони полягають, або навiть привести хоча б якийсь доказ того, що цi жахи справдi вiдбувалися. Мабуть, останньою краплею стала справа про зниклих 1758 року солдатiв. У березнi та квiтнi того року два королiвських полки, що прямували до Новоi Францii, були розквартированi в мiстi i незрозумiлим чином порiдшали набагато бiльшою мiрою, нiж зазвичай бувае у випадках дезертирства. Поширилися чутки, що Карвена часто бачили, коли той балакав iз цими одягненими в червонi одностроi хлопцями. І позаяк декотрi з них зникли без слiду, знову згадали про дивне щезнення морякiв. Важко сказати, що сталося б, якби полки залишилися в мiстi на тривалiший термiн. Тим часом статки Карвена росли, як на дрiжджах. Вiн фактично монопольно торгував селiтрою, чорним перцем, корицею i з легкiстю перевершив iншi торговi компанii (за винятком пiдприемства Браунiв) в iмпортi мiдного начиння, iндиго, бавовни, вовни, солi, такелажу, залiза, паперу та рiзних англiйських товарiв. Такi гендлярi, як Джеймс Грiн (чиiм символом був слон) iз Чiпсайда; Рассели, чиiм торговим знаком був золотий орел, котрi торгували навпроти Великого мосту; чи Кларк i Найтiнгейл, власники корчми «Риба на пательнi», майже повнiстю залежали вiд нього, бо ста-ригань володiв здебiльшого iхнiми примiщеннями; угоди ж iз мiсцевими виноробами, конярами та постачальниками молока з Нарагансетта, а також iз майстрами, котрi топили свiчки в Ньюпортi, перетворили його в одного з найбiльших експортерiв колонii. Вiдчувши певний остракiзм, Карвен усе ж не позбувся деякого вiдчуття солiдарностi. Коли згорiв будинок Управлiння колонiями, вiн щедро пiдписався на значну суму для проведення доброчинноi лотереi, завдяки якiй 1761 року збудували нову цегляну будiвлю, що досi красуеться на старiй Головнiй вулицi. Того ж року вiн допомiг перебудувати Великий мiст, що його зруйнував осiннiй шторм. Вiн також вiдновив публiчну бiблiотеку, що згорiла пiд час пожежi в Управлiннi колонiями, i зробив величезну кiлькiсть закупiв на доброчинному базарi, прибуток вiд яких вiддали на мощення брукiвкою брудноi вулицi Маркет-парад i порiзаноi глибокими колiями Таун-стрит. Посерединi ще й влаштували дорiжку для пiшоходiв, яку на французький лад називали козi. До цього часу вiн уже вимурував собi розкiшний новий будинок, який проте не вирiзнявся якоюсь особливою оригiнальнiстю, хоча дверi його були прикрашенi рiзьбленням. Коли 1743-го прихильники Вайтфiлда вiдокремилися вiд Церкви на пагорбi доктора Коттона та заснували церкву на чолi з деканом Сноу навпроти Великого мосту, Карвен приеднався до них, хоча незабаром вже не прикидався ревним парафiянином. Однак згодом вiн знову став проявляти набожнiсть, вочевидь, iз намiром розсiяти тiнь, що впала на нього, бо усвiдомлював: якщо не вдатися до найрiшучiших заходiв, то зловiснi чутки можуть неабияк нашкодити його репутацii, i так затемненiй. 2 Бачачи, як цей дивний чоловiк iз блiдим обличчям (на вигляд зовсiм не старий, хоча насправдi йому виповнилося не менше ста рокiв) усiляко намагався розсiяти атмосферу ненавистi та страху, що склалася навколо нього, занадто не-визначену, щоб розпiзнати та назвати ii причину, люди вiдчували одночасно жаль, невиразний неспокiй i презирство. Але вплив багатства i легковiрнiсть людей такi вагомi, що упередження проти Карвена ослабло, особливо пiсля того, як перестали зникати моряки з його кораблiв. До того ж вiн почав дотримуватися надзвичайноi обережностi; колись вiн нишпорив кладовищами, вiдтак бiльше його там нiхто не бачив. Одночасно припинилися чутки про страшний лемент, що долинав iз його ферми в Потуксетi, та про дивнi речi, якi там коiлися. Кiлькiсть провiзii, яку йому достачали, залишалася неприродно великою. Як i ранiше, на ферму гнали отари овець i привозили цiлi тушi до мiського маетку. Проте аж до останнього часу (вiдколи Чарльз Вард узявся вивчати його папери та рахунки, що зберiгалися в бiблiотецi Шеплi) нiкому й на гадку, за винятком цього допитливого юнака, враженого своiми вiдкриттями, не спадало провести порiвняння мiж вражаючою кiлькiстю чорношкiрих, котрих Карвен привозив iз Гвiнеi аж до 1766 року, i незначною кiлькiстю чекiв, що засвiдчували продаж цих рабiв работорговцям, чий ринок стояв на Великому мосту, або навколишнiм плантаторам. Вочевидь, цей жахливий чоловiк вирiзнявся незвичайною хитрiстю та винахiдливiстю – перевагами, якi вiн уповнi використав, коли виникла необхiднiсть. Певна рiч, запiзнiлi потуги Карвена успiху не принесли. Всi продовжували його сторонитися, нiхто йому не довiряв (уже те, що дiдуган виглядав майже як юнак, викликало пiдозри). І старигань уторопав, що це, врештi-решт, загрожуе йому втратою значних статкiв. Складнi дослiдження чоловiка, хоч би якими вони були, вимагали неабияких коштiв, i позаяк переiзд кудись позбавляв його переваг у гендлях, яких йому вдалося домогтися, починати все наново десь в iншому мiстi не мало сенсу. Здоровий глузд пiдказував, що треба пiдтримувати добрi взаемини з мiстянами, щоби не викликати пiдозрiлих поглядiв, перешiптувань, щоб розсiяти загальну атмосферу похмуроi стриманостi, пiдозрiлостi та страху. Чоловiка дуже турбували найманцi, котрi отримували мiзерiю через застiй, що почався в його справах. Вони не кидали роботу лише тому, що нiхто не хотiв наймати iх. Старигань утримував своiх капiтанiв i матросiв усiлякими хитрощами, будь-яким способом: заставою, позикою або шантажем, дiзнавшись щось iз iхнього темного минулого. У цьому Карвен виявляв неймовiрну спритнiсть. Упродовж останнiх п’ятьох рокiв вiн вивiдав такi речi, якi, здавалося, могли розповiсти лише люди з того свiту. І цi таемницi вiн завжди мав пiд рукою. І тодi хитрий пiдприемець вирiшив вдатися до останньоi вiдчайдушноi спроби вiдновити свое становище у мiстi. Вiдлюдник за характером, вiн надумав укласти вигiдний шлюб, обравши за дружину дiвчину iз шанованоi родини, щоб люди не оминали його будинок. Можливо, iснували й глибшi причини, що спонукали хитруна укласти таку угоду; причини, що перебували надто далеко за межами доступних нам фактiв. Лише в паперах, знайдених через пiвтора столiття пiсля його смертi, можна було знайти до них якийсь ключик; але нiчого певного так нiхто i не дiзнався. Звiсно, Карвен тямив, що будь-якi залицяння викличуть лише вiдразу, тому став шукати вiдповiдну обраницю, на батькiв якоi мiг чинити тиск. Це було не надто легко, оскiльки у нього були досить високi вимоги щодо зовнiшностi, освiти та соцiального стану обраницi. Нарештi вiн зупинився на доньцi найстаршого з морських капiтанiв, котрi були йому пiдпорядкованi – вдiвця з вiдомоi родини iз бездоганною репутацiею, Джеймса Тiллiнгеста. Його едина донька Елайза, здавалося, мала усi можливi принади, крiм однiеi: вона не була заможною. Тiл-лiнгест цiлком перебував пiд владою Карвена, i коли той викликав капiтана до свого будинку з високим куполом, на пагорбi Паверз-лейн, i чимось пригрозив, той погодився на цей жахливий шлюб. Елайзi Тiллiнгест на той час було вiсiмнадцять рокiв, i вона отримала найкраще виховання, яке мiг собi дозволити батько у своему скрутному становищi. Вона вiдвiдувала школу Стiвена Джексона, що навпроти ратушi, i старанно вчилася рукодiллю та доморядництву у своеi неньки (та померла вiд вiспи 1757-го). Вишукане рукодiлля, яке Елайза вишила ще дев’ятирiчною, 1753-го, можна побачити в однiй iз зал iсторичного музею штату Род-Айленд. Пiсля смертi матерi дiвчина сама поралася в господарствi, маючи лише лiтню чорношкiру служницю. Вочевидь, суперечки мiж дiвчиною та ii батьком щодо шлюбу з Карвеном були занадто бурхливими (але щоденники та мемуари про них нiчого не згадують). Вiдомо лише, що ii заручини з Ізрою Вiденом – молодим штурманом з пакетбота Кроуфорда «Ентерпрайз», були анульованi. Весiлля з Карвеном вiдбулося 7 березня 1763 року в баптистськiй церквi в присутностi вишуканого товариства з мiськоi аристократii. Шлюбну церемонiю провiв пастор Семюел Вiнзон. «Газетт» коротко згадала про цю подiю, навiть у бiльшостi збережених примiрникiв замiтка була вирiзана чи видерта. Пiсля довгих пошукiв Вард знайшов едине число «Газетт» у приватному архiвi якогось колекцiонера та прочитав його, розважаючись старомодною вишуканiстю. «Увечерi минулого понедiлка пан Джозеф Карвен, шанований житель нашого мiста, комерсант, поеднався шлюбними узами з панною Елайзою Тiллiн/ест, донькою капiтана Джеймса Тiллiн/еста. Юна ледi, котра мае неабиякi чесноти, поеднанi з чарiвним виглядом, вочевидь, стане окрасою шлюбу й ощасливить свого коханого чоловiка». Збiрка листiв Дюфрена-Арнольда, яку Чарльз Вард знайшов незадовго до передбачуваного першого нападу розумовоi хвороби у приватнiй колекцii Мелвiлла Ф. Петерса iз Джордж-стрит, що охоплюе цей i дещо бiльш раннiй перiод, показуе, яке обурення викликав у мiстян цей мезальянс, що поеднав настiльки невiдповiдну пару. Однак вплив Тiллiнгестiв на життя мiста був незаперечним, i оселю Джозефа Карвена знову стали навiдувати люди, котрих за iнших обставин навряд чи щось змусило б переступити цей порiг. Та все ж товариство так i не прийняло Карве-на уповнi, i вiд цього найбiльше страждала його дружина. Але, хоч як би там було, суровий остракiзм був певною мiрою пом’якшений. Незвичний наречений здивував як свою дружину, так i все оточення, поводячись iз нею напрочуд галантно та шанобливо. У новому будинку в Олнi-корт бiльше не вiдбувалося нiчого, що могло б когось стривожити. І хоча Карвен часто вiдлучався на свою ферму в Потуксетi, де його дружина так жодного разу i не побувала, вiн тепер скидався на звичайного мiщуха, нiж досi за довгий перiод його життя в Провiденсi. Лише один чоловiк виявляв до нього вiдкриту ворожнечу – молодий штурман, заручини котрого з Елайзою Тiллiнгест були так раптово розiрванi. Ізра Вiден при свiдках присяг-нувся помститися i, попри те, що мав спокiйну та загалом м’яку вдачу, взявся за справу iз завзяттям, продиктованим ненавистю. А це не обiцяло нiчого доброго дiдугану, котрий вiдiбрав у нього наречену. 7 травня 1765 року народилася Енн – едина донька Карвена. Хрестив ii преподобний Джон Грейвз iз Королiвськоi церкви, парафiянами якоi Карвени стали за якийсь час пiсля весiлля (це було своерiдним компромiсом мiж приналежнiстю до конгрегацiонiстiв i баптистськоi церкви). Запис про народження дiвчинки, так само, як i запис про реестрацiю шлюбу, укладеного за два роки до цього, як i бiльшiсть церковних записiв i цивiльних книг мерii, були знищенi, Чарльз Вард змiг знайти цi записи з великими труднощами лише пiсля того, як, дiзнавшись про те, що вдова Карвена змiнила прiзвище, встановив свiй родинний зв’язок iз самим Карвеном. Юнак пристрасно поринув у пошуки всього, що стосувалось цього чоловiка. Запис про народження Енн вiн знайшов цiлком випадково, коли листувався зi спадкоемцями доктора Грейвза, котрий, полишаючи своiх парафiян пiсля революцii (бо був вiрним прихильником короля), прихопив iз собою копii всiх церковних реестрiв. Вард написав йому, бо знав, що його прапрабабуся, Енн Тiллiнгест Поттер, належала до епископальноi церкви. Незабаром пiсля народження доньки – подii, з приводу якоi пращур Варда висловив величезну радiсть, дивну за своеi звичноi стриманостi – Карвен вирiшив замовити власний портрет. Вiн доручив цю роботу талановитому художнику, шотландцю Космо Александру, котрий жив тодi в Ньюпортi, а згодом став популярним як перший учитель Гiлберта Стюарта[7 - Гiлберт Стюарт (1755—1828) – американський художник, котрий разом iз Джоном Коплi вважаеться засновником живопису США.]. Подейкували, що портрет, який вирiзнявся незвичайною схожiстю, був написаний на стiннiй панелi в бiблiотецi будинку в Олнi-корт. Але жоден iз щоденникiв, де згадуеться про цей портрет, не пояснюе його подальшу долю. Водночас сам Карвен став якось незвично замисленим i проводив майже весь час на фермi в Потуксет-роудi. Переконували, що вiн постiйно перебував у якомусь ретельно прихованому гарячковому неспокоi, немов очiкував, що трапиться щось неймовiрне, як людина, котра ось-ось зробить незвичайне вiдкриття. Цiлком iмовiрно, що справа стосувалася хiмii (точнiше алхiмii, бо вiн перевiз на ферму величезну кiлькiсть лiтератури з цiеi галузi). Його зацiкавлення громадською дiяльнiстю не зменшилося, i Карвен не упускав можливостi допомогти Стiвену Гопкiнсу, Джозефу Брауну та Бенджамiну Весту, котрi намагалися пожвавити культурне життя мiста, рiвень якого був набагато нижчим, нiж у Ньюпортi, що прославився своiми меценатами. 1763 року вiн допомiг Денiелу Дженксу заснувати книжкову крамницю та став його постiйним i найкращим клiентом. Вiн також надавав фiнансову допомогу «Газетт», яка вiдчувала постiйну матерiальну скруту (вона тепер виходила щоп’ятницi з друкарнi пiд вивiскою, що зображувала Шекспiра). Чоловiк палко пiдтримував губернатора Гопкiнса проти партii Варда, ядро якоi перебувало в Ньюпортi, а його яскравий красномовний виступ у Гечерз-холi 1765-го проти вiддiлення Пiвнiчного Провiденса сприяв тому, що упередження проти стариганя тишком-нишком розсiялися. Але Ізра Вiден, котрий постiйно наглядав за Карвеном, зневажливо пирхав, коли при ньому згадували про цi вчинки, i публiчно божився, що все це – не бiльше, анiж маска, яка слугуе прикриттям для його справ, чорнiших од глибини Тартару. Мстивий юнак став ретельно збирати iнформацiю про все, що стосувалося Карвена, й особливо зацiкавився, що той робить у гаванi та на своiй фермi. Вiден стирчав ночами на корабельнi: тримаючи напоготовi легку рибальську плоскодонку та побачивши свiтло у вiкнi складу Карвена, слiдував тайкома за невеличким ботом, який часто швендяв туди-сюди бухтою. Вiн також провадив дуже пильне спостереження за фермою на Потуксет-роуд, i якось його добряче покусали собаки, яких нацькувало на нього дивне iндiанське подружжя, що працювало на фермi. 3 1766 року в поведiнцi Джозефа Карвена сталися рiшучi змiни: напружене очiкування, в якому вiн перебував останнiм часом, змiнилося на радiсне збудження, i чоловiк став з’являтися на людях iз виглядом звитяжця, котрий насилу приховуе радiсть iз приводу блискучих успiхiв. Здавалося, вiн ледве стримуеться, щоб не оголосити привселюдно про своi вiдкриття та видатнi досягнення. Однак, мабуть, необхiднiсть дотримуватися таемницi була все ж вагомiшою, нiж потреба Роздiлити з ближнiми радощi. Отож вiн жодного разу нiкому не вибовкав причину такоi рiзкоi змiни настрою. Вiдразу ж пiсля переiзду до нового будинку (iмовiрно, на початку липня) Карвен став неабияк дивувати людей, розповiдаючи речi, якi могли знати хiба що пращури, котрi вже давно вiддали Боговi душу. Але гарячкова таемна дiяльнiсть Карвена зовсiм не ослабла з цiею змiною. Навпаки, вона швидше навiть посилилася, тому все бiльшу кiлькiсть його морських перевезень доручали капiтанам, котрих вiн прив’язував до себе ланцюгами страху, такими ж мiцними, як дотепер страх банкрутства. Чоловiк повнiстю облишив торгiвлю рабами, стверджуючи, що прибутки вiд цього постiйно падають; майже весь час проводив на фермi в Потуксетi. Але iнодi з’являлися чутки, що вiн блукае в мiсцях поблизу цвинтарiв, тож багато хто не раз замислювався над тим, чи так уже разюче змiнилися звички та поведiнка столiтнього гендляра. Ізра Вiден, змушений час вiд часу переривати свое стеження за Карвеном (коли вирушав у плавання), не мiг займатися цим систематично. Зате вiн мав мстиве завзяття, якого не мали заклопотанi своiми справами мiстяни та селяни; Вiден ретельно, як нiколи ранiше, дослiдив усе, пов’язане з Карвеном. Дивнi маневри суден таемничого купця не викликали якогось особливого подиву в цi бурхливi часи, коли, здавалося, кожен колонiст був сповнений рiшучостi iгнорувати умови Цукрового акта[8 - «Цукровий акт» – прийнятий британським парламентом документ iз метою митних зборiв, а не регламентування торгiвлi. Вiн замiнив «Акт про патоку» 1733-го, за яким ввезення в англiйськi колонii рому та сировини для його виробництва – патоки – обкладалися митом.], який перешкоджав жвавим морським перевезенням. Провезти контрабанду й утекти вважалося швидше геройством у Наррагансеттськiй бухтi, i нiчне розвантаження заборонених товарiв було цiлком звичною справою. Однак, спостерiгаючи щоночi, як лiхтер або невеликi шлюпи вiдчалюють вiд складiв Карвена, що розташованi в доках Таун-стрит, Вiден дуже скоро набув упевненостi, що його зловiсний ворог намагаеться уникнути не лише вiйськових кораблiв Його величностi. Ранiше, до 1766 року, коли поведiнка Карвена рiзко змiнилася, цi кораблi були завантаженi здебiльшого неграми, закутими в ланцюги. Живий вантаж переправляли через бухту та вивантажували на безлюдному клаптику берега на пiвнiч вiд Потуксету; потiм iх вiдправляли суходолом, – крутосхилом на пiвнiч, на ферму Карвена, де замикали у величезнiй кам’янiй прибудовi з вузькими бiйницями замiсть вiкон. Але тепер усе було iнакше. Несподiвано припинилося ввезення рабiв, i на якийсь час Карвен вiдмовився вiд своiх нiчних вилазок. Навеснi 1767 року Карвен обрав новий спосiб дiяльностi. Лiхтери знову регулярно вiдпливали, залишаючи темнi мовчазнi доки, цього разу спускаючись уздовж бухти на певну вiдстань, либонь, не далi, нiж до Немквiт-Пойнту, де зустрiчали великi кораблi рiзних типiв i перевантажували звiдти якiсь товари. Пiсля цього команда Карвена вiдвозила цей вантаж до звичного мiсця на березi бухти та переправляла його суходолом на ферму, складуючи в тiй самiй загадковiй кам’яницi, яка спершу слугувала для утримання негрiв. Вантаж здебiльшого складався з великих пакункiв i скринь (вони зазвичай мали подовгасту форму та викликали неприемнi асоцiацii з трунами). Вiден iз неослабним завзяттям продовжував наглядати за фермою, впродовж тривалого часу навiдувався туди щоночi. Не минало й тижня, щоб вiн не побував там (за винятком тих ночей, коли щойно випадав снiг, щоб не полишати слiдiв). Але навiть тодi чоловiк пiдбирався якомога ближче пiд’iзною дорогою або льодом рiчки, що протiкала неподалiк, аби переконатися, якi слiди залишили iншi вiдвiдувачi ферми. Коли, вирушаючи в плавання, Вiден мав перерватися у своiх спостереженнях, вiн винаймав свого давнього приятеля Елiзара Смiта, котрий пiдмiняв його на той час; обое вони могли б розповiсти купу дивних речей. Вони не робили цього винятково тому, що знали: зайвi чутки можуть лише настрахати iхню жертву та унеможливити iхнi подальшi спостереження. Перш нiж щось зробити, вони хотiли добути точну iнформацiю. Отже, вдалося дiзнатися чимало дивного (Чарльз Вард часто казав своiм батькам, як вiн шкодуе, що Вiден вирiшив спалити своi нотатки). Все, що можна сказати про iхнi вiдкриття, узяте з вельми туманного щоденника Елiзара Смiта, а також заяв iнших мемуаристiв та авторiв листiв, котрi могли лише повторити почуте вiд iнших. За iхнiми словами, ферма була лише зовнiшньою оболонкою, пiд якою ховалася небезпечна похмура безодня, безкраi глибини якоi недоступнi людському розуму. Згодом стало вiдомо, що Вiден i Смiт уже давно переконалися в тому, що пiд фермою пролягае цiла мережа тунелiв i катакомб, в яких, крiм старого iндiанця та його дружини, перебувае й безлiч iншого люду. Сама будiвля ферми зi старовинним гострим дахом, збудована в серединi XVII столiття, вцiлiла. Будинок мав високий димар i восьмикутнi вiкна з ажурними гратами. Лабораторiя розмiстилася в пiвнiчнiй прибудовi, де дах накривав ii майже до землi. Будинок стояв осторонь вiд iнших споруд, i оскiльки звiдти в зовсiм несподiваний час часто долинали дивнi звуки, то мав би iснувати доступ до оселi крiзь пiдземнi потаемнi ходи. До 1766 року тут лунало невиразне бурмотiння та шепотiння, гарячковi вигуки, що iх супроводжували дивнi пiснi або закляття. Але, починаючи з 1766-го, людськi голоси, що долинали звiдти, злилися в огидну та страшну какофонiю, в якiй видiлялися то монотонний монолог людини, котра покiрно схилялася перед чужою волею, то вибухи скаженоi лютi, то дiалог, що переривався загрозливим лементом, задихаючись благанням i протестним воланням. Здавалося, там зiбралася купа люду, що балакае рiзними мовами, якi знав Карвен, його рiзкий голос шпетив, дорiкав або погрожував (його часто можна було розрiзнити серед iнших). Складалося враження, що в будинку перебувае кiлька людей: Карвен, його бранцi й охорона, що iх стерегла. Часто Вiден i Смiт чули звуки чужоi мови, такоi незвичноi, що нi той, нi iнший не могли визначити нацiональнiсть мовця (хоч обое побували в багатьох рiзномовних гаванях свiту). Але часто чоловiки, хоча i з труднощами, таки розбирали деякi слова. Пiдслухане ними завжди здавалося чимось на кшталт допиту (немовби Карвен будь-якими способами намагався видерти потрiбнi йому знання у переляканих або непокiрних полонених). Вiден нотував розрiзненi уривки цих балачок у свiй записник, бо часто розмова вiдбувалася англiйською, французькою й iспанською мовами, якi вiн знав; але жоднi з цих нотаток не збереглися. Однак вiн стверджував, що, крiм кiлькох розмов, в яких iшлося про ганебнi злочини, вчиненi в минулому у шляхетних родинах мiста, значна частина запитань i вiдповiдей, якi вiн змiг розiбрати, дотичнi до рiзних проблем з iсторii та iнших наук, що стосувалися вiддалених мiсць та епох. Якось, наприклад, чийсь голос то пiдiймався до оскаженiлого лементу, то похмуро та покiрно вiдповiдав французькою на запитання щодо вбивства Чорного принца в Лiможi 1370 року[9 - Едвард, принцВельський (1330—1376) – старший син короля Едварда ІІІ Плантагенета; першим в Англii отримав титул герцога (а прiзвисько «Чорний принц» отримав за колiр обладункiв).] (причому Карвен намагався допитатися до якоiсь таемноi причини, яку мав знати вiдповiдач). Карвен, примiром, допитував бранця, чи слугував наказом про вбивство Знак цапа, знайдений на вiвтарi у давньоримськiй гробницi, що розташована неподалiк вiд собору. Або який Чорний чоловiк iз Вищих зборiв Вiдня виголосив три магiчнi слова? Так i не добившись вiдповiдi, Карвен вочевидь вдався до крайнiх заходiв. Пролунав жахливий зойк, за яким – мовчання, потiм тихий стогiн i звук падiння чогось важкого… Жоден iз цих допитiв iм не вдалося пiдгледiти, бо вiкна були завжди щiльно завiшенi. Але одного разу, пiсля тиради чужою мовою, у вiкнi з’явилася тiнь, що глибоко вразила Вiдена; вона нагадала йому одну з ляльок, яких вiн бачив 1764-го в Гечерз-холi. Там якийсь чоловiк iз Джерментайна (губернаторство Пенсiльванiя) демонстрував майстерно зробленi механiчнi фiгурки у виставi, де були, як свiдчила афiша: «Вигляд знаменитого мiста Єрусалима, храм Соломона, царський престол, прославленi вежi та пагорби, а також Пристрастi Нашого Спасителя, яких Вiн зазнав у Гетсиман-ському саду до Хреста на горi Гол/офi; майстерний взiрець механiчних ляльок, гiдний уваги цiкавих». Саме тодi старе iндiанське подружжя, розбуджене звуками, якi спричинив переляканий слухач, що вiдсахнувся вiд вiкна, звiдки лунав вiдгомiн дивноi мови, спустило на нього собак. Пiсля цього випадку в будинку бiльше не чулося розмов, з чого Вiден i Смiт виснували, що Карвен перемiстив своi дослiдження в пiдземелля. Те, що таке пiдземелля справдi iснуе, стало ясно з багатьох чинникiв. Слабкi зойки та стогони час вiд часу чулися, здавалося, iз суцiльноi скелi в мiсцях, де не було жодних будiвель; окрiм цього, в кущах на узбережжi, там, де вiн круто спускався в долину Потуксету, виявили дверi з мiцного горiхового дерева, що мали вигляд низькоi арки з мiцною кам’яною кладкою (вочевидь, вхiд до пiдземелля всерединi пагорба). Вiден не мiг сказати, коли й як були спорудженi цi катакомби, але вiн не раз пiдкреслював, що робiтникiв сюди легко доправити рiчкою. Джозеф Карвен знаходив найрiзноманiтнiшi застосування своеi зiбраноi з усього свiту рiзношерстоi команди! Пiд час затяжних злив навеснi 1769 року обидва приятелi не вiдводили очей вiд крутого схилу на березi рiчки, сподiваючись, що на свiт Божий вигулькнуть якiсь таемницi пiдземелля. Вони були винагородженi, бо потоки дощовоi води винесли в глибокi вимоiни на скелях величезну кiлькiсть кiсток, що належали як тваринам, так i людям. Звiсно, можна було знайти природнi пояснення цьому, адже вони перебували поблизу ферми, в мiсцях, де на кожному кроцi зустрiчалися занедбанi iндiанськi кладовища. Але Вiден i Смiт мали з цього приводу зовсiм iншу думку. У сiчнi 1770-го, коли Вiден i Смiт безуспiшно намагалися вирiшити, як iм бути (якщо взагалi можна було щось удiяти, спираючись на такi розрiзненi та туманнi данi), стався iнцидент iз кораблем «Форталеца». Розлючений пiдпалом митного шлюпу «Лiбертi» в Ньюпортi минулого лiта, адмiрал Веллейс, командувач усiею прикордонною флотилiею, виявляв посилену увагу до iноземних кораблiв. З цiеi причини вiйськова шхуна Його величностi «Сигнет» пiд командуванням капiтана Чарльза Леслi одного ранку пiсля недовгого переслiдування захопила невеликий корабель «Форталеца», приписаний до мiста Барселони в Іспанii, яким командував капiтан Мануель Арруда (той, згiдно iз записами в судновому журналi, прямував iз Великого Каiру до Провiденса). Пiд час обшуку корабля в пошуках контрабанди виявився дивовижний факт: його вантаж складався винятково з египетських мумiй, одержувачем яких значився шкiпер Ей Бi Сi, котрий мав перевантажити цi мумii на лiхтер до Немквiт-Пойнту. Капiтан Арруда замовчав iм’я справжнього одержувача, вважаючи питанням честi дотриматися складеноi ним присяги. Вiце-адмiралтейство Ньюпорта, не знаючи, що робити, з огляду на те, що вантаж, з одного боку, начебто не був контрабандою, але з iншого – те, що «Форталеца» увiйшла до бухти таемно, не дотримуючись законноi процедури, за порадою фiскала Робiнсона вирiшило дiйти компромiсу, звiльнивши корабель, але заборонивши йому входити у води Род-Айленда. Згодом поширилися чутки, що iспанський корабель бачили в бостонськiй гаванi, хоча вiн не отримав дозволу увiйти до порту. Цей незвичайний iнцидент спричинив жвавi диспути в Провiденсi, i мало хто сумнiвався в iснуваннi зв’язку мiж таемничим вантажем i зловiсною постаттю Джозефа Карве-на. Всi знали про його незвичайнi дослiди та екзотичнi субстанцii, якi вiн виписував звiдусiль, усi пiдозрювали його в пристрастi до вiдвiдин цвинтарiв. І не треба було мати бурхливу уяву, щоб пов’язати його iм’я з огидним вантажем, який не мiг бути призначений нiкому в Провiденсi, окрiм нього самого. Немов знаючи, що про нього плiткують, Карвен кiлька разiв, нiби мимохiдь, згадував про особливу хiмiчну цiннiсть бальзаму, який зберiгаеться в мумiях (либонь, вважаючи, що може подати всю цю справу як цiлком звичайну та природну, але нiяк не пiдкреслюючи свою причетнiсть до неi). Вiден i Смiт, певна рiч, не мали жодних сумнiвiв щодо призначення мумiй, висуваючи найнеймовiрнiшi гiпотези, що стосувалися як самого Карвена, так i його жахливих дослiджень. Наступноi весни, як i роком ранiше, випали сильнi дощi, й обое друзiв продовжували уважно спостерiгати за берегом рiчки поза фермою Карвена. Знов – з-пiд шматкiв берегового схилу визирнули новi купи кiсток. Але, як i ранiше, якихось слiдiв пiдземних примiщень або переходiв не виявилося. Однак у селищi Потуксет, розташованому за милю нижче по рiчцi (там, де вона падае на кам’янi пороги, розливаючись потiм у широку гладь) поширилися дивнi чутки. Тут, де вигадливi старовиннi споруди немов наввипередки спиналися на вершину пагорба вiд дерев’яного мiстка, де в сонних доках стояли на якорi рибальськi шлюпи, люди розповiдали про страшнi знахiдки, що подекуди пливли униз за течiею, якi можна було побачити тiеi митi, коли вони скочувалися по порогах. Природно, Потуксет – велика рiчка, що проходить кiлькома заселеними мiсцинами, де е чимало кладовищ (а веснянi дощi цього року були напрочуд ряснi). Але чоловiкiв, котрi рибалили бiля мосту, зворохобив лютий погляд, яким, як iм здалося, окинула iх незрозумiла iстота, що промчала повз них до спокiйного водяного дзеркала, що стелилося нижче вiд мосту, вони чули також приглушений зойк iншоi дивноi iстоти, що майже повнiстю розклалася. Цi чутки негайно ж привабили Смiта (Вiден тодi перебував у плаваннi) до берега Потуксету за фермою, де найiмовiрнiше можна було знайти рештки земляних робiт. Однак у крутому схилi не залишилося й слiду якогось тунелю: потiк весняних вод залишив пiсля себе цiлу купу землi та вирваного з корiнням чагарнику, що рiс на урвищi. Смiт навiть почав було копати навмання, але незабаром вiдмовився вiд цiеi затii, не сподiваючись на успiх (а можливо, пiдсвiдомо остерiгаючись можливого успiху). Невiдомо, як би на його мiсцi вчинив упертий i мстивий Вiден, якби на той час не був у морi. 4 Восени 1770 року Вiден вирiшив, що нарештi настав час повiдомити про результати своiх спостережень. Йому було важливо зв’язати воедино безлiч фактiв i був потрiбен свiдок, котрий мiг би пiдтвердити, що все це – не вигадки, породженi ревнощами та жагою помсти. Своею головною довiреною особою вiн обрав Джеймса Метьюсона, капiтана «Ентерпрайзу», (той, з одного боку, знав його достатньо добре, а з iншого – був вельми шанованою особою в мiстi та користувався повною довiрою). Бесiда Вiдена з капiтаном вiдбулася в кiмнатi на горiшньому поверсi корчми «Сабiна» поблизу докiв. На нiй був присутнiй Смiт, котрий пiдтвердив усi заяви Вiдена. Було помiтно, що розповiдь справила на капiтана Метьюсона величезне враження. Як будь-який мешканець Провiденса, капiтан мав глибокi пiдозри щодо Джозефа Карвена. Отож знадобилося лише кiлька фактiв, аби цiлком його переконати. Наприкiнцi бесiди вiн спохмурнiв i змусив приятелiв заприсягтися в тому, що вони будуть мовчати, як риби. Капiтан зазначив, що конфiденцiйно передасть отриману iнформацiю десятьом найбiльш освiченим i впливовим громадянам Провiденса, вислухае iхню думку та буде дотримуватися iхнiх порад. У будь-якому разi, дуже важливо було тримати все в таемницi, бо це не така справа, з якою могли б упоратися мiськi констеблi. Головне – про це не мае дiзнатися легко збудлива юрба. Інакше в цей i без того неспокiйний час може повторитися салемське безумство, що спiткало людей близько ста рокiв тому, коли Карвен був змушений чкурнути iз Салема до Провiденса. На думку капiтана Метьюсона, в таемницю слiд посвятити таких осiб: доктора Бенджамiна Веста, чиi працi про орбiту Венери здобули йому славу поважного вченого та мислителя; преподобного Джеймса Меннiнга – президента коледжу, котрий нещодавно приiхав iз Воррена та нинi мешкае в новiй будiвлi коледжу на Кiнг-стрит, очiкуючи завершення робiт у будинку на пагорбi, бiля Пресвiтерiан-лейн. А також колишнього губернатора Стiвена Гопкiнса, учасника наукового товариства в Ньюпортi, що вирiзнявся неабиякою широтою поглядiв. Слiд залучити Джона Картера, видавця мiсцевоi «Газетт»; усiх чотирьох братiв Браунiв (Джона, Джозефа, Нiколаса та Мозеса, себто мiських магнатiв, зокрема Джозеф проявляв значний iнтерес до науки). А ще старого доктора Джеймса Бовена, великого ерудита, безпосередньо знайомого з дивними закляттями Карвена. А також Авраама Вiппла, капiтана капера, чоловiка фантастично енергiйного та вiдважного, котрого готували в провiдники в разi, якщо доведеться вдатися до якихось активних дiй. Мiсiя капiтана Метьюсона була бiльш нiж успiшною, бо, попри те, що один чи двое втаемничених поставилися доволi скептично до похмурих деталей оповiдi Вiдена, нiхто не сумнiвався в необхiдностi вдатися до таемних та добре продуманих заходiв. Було ясно, що Карвен становить потенцiйну небезпеку для життя не лише мiста, а й усiеi колонii, i що його треба знешкодити за будь-яку цiну. Наприкiнцi грудня 1770 року гурт найшанованiших мiстян зiбрався в домi Стiвена Гопкiнса й обмiркував попередньо плани. Уважно ознайомившись iз нотатками Вiдена, якi вiн передав капiтану Метьюсону, самого Вiдена разом iз Смiтом запросили, щоб тi засвiдчили деякi деталi. Пiд кiнець зустрiчi присутнiх охопив неясний жах, але його пересилила похмура рiшучiсть, яку якнайкраще висловив гучний i неотесаний капiтан Вiппл. Вони не будуть iнформувати губернатора, бо, як видаеться, законнi засоби тут безсилi. Маючи пiд владою таемнi сили (про могутнiсть яких присутнi навiть не здогадувалися), Карвен не належав до тих людей, котрих можна було, не наражаючись на небезпеку, сповiстити про те, що iхня присутнiсть у мiстi небажана. Вiн може вдатися до вiдповiдних заходiв. Але навiть якщо цей страхiтливий чоловiк i погодиться виiхати, це буде лишень означати, що тягар його обтяжливоi присутностi перемiститься в iнше мiсце. Часи тодi були злочиннi, й люди, котрi довгi роки служили в королiвських митних судах, не зупинилися б нi перед жодною жорстокiстю, якщо того вимагав обов’язок. Карвена треба було застати зненацька в Потуксетi, вiдправивши на його ферму великий загiн загартованих у сутичках морякiв, i змусити нарештi дати вичерпнi пояснення. Якщо виявиться, що вiн не сповна розуму, i лише розважаеться лементом та уявними розмовами на рiзнi голоси, то його доведеться вiдправити до божевiльнi. Якщо ж тут криеться щось гiрше i справдi iснують жахливi пiдземелля, то вiн i всi, хто в його оселi, мають померти. Це можна зробити без зайвого галасу, i навiть дружина Карвена та його тесть не повиннi дiзнатися, чому й як усе сталося. У той час, коли обмiрковувалися цi серйознi заходи, в мiстi стався випадок, настiльки дикий i незрозумiлий, що впродовж кiлькох днiв у всiй окрузi тiльки про нього й торочили. Глухоi сiчневоi ночi, коли земля була вкрита глибоким снiгом, почулося жахливе волання, що лунало спершу вiд узбережжя, а потiм угору по пагорбу. У багатьох вiкнах з’явилися обличчя розбуджених мiстян; люди, котрi жили навколо Вейбоссет-пойнт, бачили, як щось гарячково борсалося в крижанiй водi перед брудним майданом бiля шинку «Голова турка». Вдалинi гучно гавкали собаки, але вони замовкли, коли до них долетiв галас на вулицях розбудженого мiста. Гурти людей iз лiхтарями та зарядженими мушкетами вибiгали з будинкiв поглянути, що вiдбуваеться. Але iхнi пошуки були даремними. Однак наступного ранку в крижаних заметах бiля пiвденних опор Великого мосту, мiж довгим доком i винокурнею Еббота, знайшли оголене тiло величезного м’язистого чоловiка, що стало темою для нескiнченних здогадiв i таемних балачок. Шепотiлася не стiльки молодь, скiльки люди старшого поколiння, бо замерзле обличчя з виряченими вiд жаху очима пробудило спогади у мiських старiйшин. Люди похилого вiку, тремтячи вiд страху, обмiнювались швидкими зауваженнями: в застиглих спотворених рисах вгадувалася схожiсть (хоча це було цiлком неймовiрно!) з чоловiком, котрий помер десь п’ятдесят рокiв тому! Ізра Вiден був серед тих, хто виявив тiло: вiн пригадав, як шалено гавкали собаки минулоi ночi в будинках уздовж Вейбоссет-стрит i мосту бiля докiв, звiдки лунали зойки. Вiн немов очiкував чогось незвичайного, тому й не здивувався, побачивши на снiгу цiкавi слiди там, де закiнчувався житловий район i вулиця переходила в дорогу на Потуксет. Тiло оголеного велета переслiдували собаки i кiлька людей, узутих у чоботи; можна було також помiтити слiди собак та iхнiх господарiв, що повертаються. Мабуть, вони вiдмовилися вiд переслiдування, не бажаючи занадто близько пiдходити до мiста. Вiден зловiсно всмiхнувся, i, намiряючись довести справу до кiнця, пройшов цими слiдами до мiсця, звiдки тi починалися. Як вiн i мiзкував, це була потуксетська ферма Джозефа Карвена. Ізра багато би дав за те, щоб подвiр’я перед будинком було не так сильно затоптане. Але вiн не хотiв нишпорити бiля ферми посеред бiлого дня, виказуючи свою зацiкавленiсть. Доктор Бовен, котрому Вiден поквапився оповiсти про побачене, провiв розтин дивного трупа та виявив аномалii, якi загнали його в глухий кут. Органи травлення гiганта перебували в зародковому станi: шлунок i кишечник виглядали так, нiби вiн нi разу не iв, шкiра нагадувала товсту та водночас пухку ряднину – явище, яке лiкар нiяк не мiг пояснити. Перебуваючи пiд враженням чуток, якi розпускали стариганi про те, що труп, як двi краплi води, схожий на давно померлого коваля Денiела Грiна, чий правнук Аарон Гоппiн працював лоцманом на одному з кораблiв, що належали Карвену, Вiден, немов мiж iншим, узявся розпитувати людей, де саме поховали Грiна. Тiеi ж ночi група з п’ятьох осiб вирушила на занедбане пiвнiчне кладовище, що навпроти Герренденс-лейн, i розкопала могилу. Як вони й очiкували, вона була порожня. Усiх листонош мiста попередили затримувати кореспонденцiю, адресовану Джозефу Карвену. Незадовго до того, як знайшли оголене тiло невiдомого, капiтану Метьюсону переслали адресований Карвеновi лист iз Салема вiд якогось Джедедii Орна, який змусив задуматися всiх, хто брав участь у змовi проти Карвена. Ось уривок iз цього листа, переписаний i збережений у приватному родинному архiвi, в якому його знайшов Чарльз Вард: «Менi завдае неабиякоi насолоди звiстка, що Ви продовжуете своi студii Стародавнiх матерiй вiдомим Вам способом. Вважаю, що пан Гатчинсон у нашому мiстi Салемi домiгся, на жаль, недостатнiх успiхiв. Звiсно, нiчого, крiм ожилого монстра, не вийшло, коли Гатчинсон вiдтворив цiле з того, що ми зумiли зiбрати лише в малiй кiлькостi. Те, що Ви послали, не спричинило потрiбноi дii чи через те, що певноi речi бракувало, чи таемнi слова я виголосив неправильно (або Ви записали з помилками). Без Вас я приречений на невдачу. Я не маю Ваших знань у царинi хiмiчних матерiй, щоб дотримуватися вказiвок Бореллi, i не можу належним чином збагнути Роздiл VII «Некрономiкону», Вами рекомендований. Але я хотiв би, щоб Ви пригадали, що саме там сказано було про дотримання обережностi щодо того, кого ми станемо викликати. Ви ж знаете, що записав пан Метер у «Маргiналii», i Ви самi зможете вирiшити, наскiльки природно ця жахлива рiч викладена. Я знову i знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете пiдкорити своiй волi. Пiд цими словами маю на увазi Того, хто зможе, своею чергою, прикликати проти Вас такi сили, проти яких виявляться марними навiть Вашi найпотужнiшi iнструменти та закляття. Просiть Меншого, бо Великий може не забажати Вам вiдповiсти, i в його владi опинитесь не лише Ви, але i багато iнших. Я вжахнувся, прочитавши, що Ви знаете, що саме тримав Бен Зар’ят-натмiк у скринi з чорного дерева, бо здогадався, хто виказав Вам це. І знову звертаюся з проханням писати менi на iм’я Джедедiя, а не Саймон. У нашому товариствi людина не може жити настiльки довго, як iй заманеться, i Ви знаете мiй задум, згiдно з яким я повернувся пiд виглядом власного сина. З нетерпiнням чекаю, коли Ви познайомите мене з тим, що Чорний чоловiк дiзнався вiд Сильвануса Коцiдiуса в криптi пiд Римською стiною, та буду надзвичайно Вам зобов’язаний, якщо надiшлете менi на час манускрипт, про який згадували». До похмурих думок схиляв й iнший, не пiдписаний лист, вiдправлений iз Фiладельфii, особливо наступний пасаж: «Прийму до уваги Ваше прохання вiдправляти замовлення лише Вашими кораблями, але не завжди можу знати докладно, коли iх очiкувати. У тому, що стосуеться згаданого предмета, вимагаю лише ще одну рiч, але хочу впевнитися, що збагнув Вас правильно. Ви iнформуете мене, що жодна частина загубленою бути не може, якщо ми прагнемо найкращого ефекту, але Ви, без сумнiву, знаете, як важко бути в цьому впевненим. Буде неабияким ризиком i непомiрним тягарем вантажити труну цiлком, у мiстi ж (тобто в церквах Святого Петра, Святого Павла, Святоi Марii або Собору Пресвятоi Богородицi) це взагалi не е можливим. Але знаю, чого бракувало тим, кого вiдтворили в жовтнi, i скiльки живих взiрцiв Ви були змушенi створити, перш нiж знайшли правильну методу 1766 року. Я ж буду вiрним Вашим послiдовником у всiх цих матерiях. З нетерпiнням очiкую Вашого бригу, про який щодня справляюся на корабельнi пана Вiддла». Третiй пiдозрiлий лист був написаний незнайомою мовою та незнайомими лiтерами. У щоденнику Смiта, який знайшов Чарльз Вард, була грубо скопiйована часто повторювана комбiнацiя букв (авторитетнi вченi з Унiверситету Брауна оголосили, що алфавiт амхарський або абiссинський, але сам лист розшифрувати не змогли). Жодне з цих послань не було доставлене Карвену, до того ж зникнення iз Салема Джедедii Орна приблизно в той же час показало, що змовники з Провiденса вдалися до якихось таемних заходiв. Історичне товариство в Пенсiльванii, кероване доктором Шiппеном, отримало листа щодо появи у Фiладельфii якогось небезпечного iндивiда. Але вiдчувалася необхiднiсть вжити рiшучiших заходiв, i товариство смiливих морякiв, давши один одному обiтницю вiрностi, таемно збиралося ночами в корабельнях i на складах Брауна. Повiльно, але беззастережно розроблявся план, який мав не залишити й слiду вiд зловiсних дiянь Джозефа Карвена. Незважаючи на всi заходи безпеки, Карвен, здавалося, вiдчував, що проти нього назрiвае змова, проявляючи не властивий йому неспокiй. Екiпаж його постiйно снував мiж мiстом i дорогою на Потуксет. Тепер iз нього сповзла маска удаваних веселощiв, за допомогою якоi вiн останнiм часом намагався боротися зi сформованим проти нього упередженням. Феннери, його найближчi сусiди, однiеi ночi помiтили яскравий промiнчик свiтла, що випинався з дiрки в даху загадковоi кам’яноi будiвлi з високими та дуже вузькими вiкнами. Про цю подiю вони негайно повiдомили Джону Брауну з Провiденса. Пан Браун, керiвник ретельно вiдiбраноi групи, яка мала покiнчити з Карвеном, повiдомив Феннерам, що незабаром будуть задiянi рiшучi заходи. Вiн вважав це за слушне, бо тямив, що вiд них буде неможливо приховати атаку на ферму, що готуеться давно. Вiн пояснив своi дii, повiдомивши, що Карвен, як стало вiдомо, е шпигуном ньюпортських митникiв, до яких мали явну або таемну ворожнечу всi шкiпери, купцi та фермери в окрузi Провiденса. Невiдомо, чи повiрили цим хитрощам сусiди Карвена, виявивши на його фермi так багато дивних речей. Але у будь-якому разi Фен-нери були схильнi приписати все найгiрше цьому чоловiковi, чия поведiнка була настiльки незвичною. Пан Браун доручив iм наглядати за фермою та повiдомляти йому про все, що там вiдбуваеться. 5 Застереження, що Карвен про щось пiдозрюе та мае намiр влаштувати щось незвичайне, доказом чого слугував дивний промiнчик свiтла, що тягнувся в небо, врештi прискорило акцiю, настiльки ретельно пiдготовлену поважними мiстянами. Як було записано в щоденнику Смiта, близько сотнi озброених морякiв зiбралися о десятiй годинi вечора в п’ятницю, 12 квiтня 1771 року, в примiщеннi шинку Тарсто-на «Золотий лев» на Вейбоссет-пойнт навпроти мосту. Серед вiдомих людей мiста, крiм командира загону Джона Брауна, були присутнi: доктор Бовен iз валiзою хiрургiчних iнструментiв; президент Меннiнг (цього разу без своеi знаменитоi перуки, найбiльшоi в колонii, що всi одразу помiтили), губернатор Гопкiнс, закутаний у темний плащ i в супроводi свого брата Ізика, досвiдченого мореплавця, котрого вiн посвятив у таемницю останньоi митi з дозволу iнших; Джон Картер, капiтан Метьюсон i капiтан Вiппл, котрий i мав керувати атакою на ферму. Цi люди якийсь час радилися окремо в заднiй кiмнатi, пiсля чого капiтан Вiппл вийшов до зали, щоб знову пiдтвердити обiтницю мовчання присутнiх морякiв i дати iм останнi вказiвки. Елiзар Смiт перебував iз iншими керiвниками операцii в заднiй кiмнатi, очiкуючи прибуття Ізри Вiдена, який мав простежити за Карвеном i повiдомити, коли його екiпаж поiде на ферму. Приблизно о пiв на одинадцяту на Великому мосту пролунав гамiр, пiсля чого гуркiт колiс екiпажа Карвена долинув вже з вулицi за мостом. На той час вже непотрiбнi були палкi промовляння Вiдена, щоби второпати: людина, приречена на смерть, зiбралася в свою останню путь для завершення свого грiховного опiвнiчного чаклунства. Через мить, коли екiпаж оддалiк проторохтiв по мосту бiля Маддi-доку, з’явився Вiден. Загiн мовчки вишикувався на вулицi перед шинком у бойовiй стрiй, закинувши на плечi крем’янi мушкети, мисливськi рушницi та гарпуни, якi вони прихопили з собою. Вiден i Смiт приедналися до нападникiв, як i капiтан Вiппл, командир загону, капiтан Ізек Го-пкiнс, Джон Картер, президент Меннiнг, капiтан Метьюсон та доктор Бовен. Пiд одинадцяту годину пiдiйшов i Мозес Браун, котрий був вiдсутнiй на попереднiх зборах, що проходили в тiй же корчмi. Всi цi вiдомi мiстяни та сотня морякiв подалися без зволiкань у довгу путь, похмурi та охопленi наростаючим хвилюванням, залишивши позаду Маддi-док i пiдiймаючись по плавному пiдйому Броуд-стрит, у напрямку до дороги на Потуксет. Пройшовши церкву Елдера Сноу, дехто з морякiв озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Провiденс, чиi вулицi та будинки розкинулися пiд весняним зоряним небом. Мансарди та гострi дахи здiймалися темними силуетами, солоний морський бриз тихо вiяв вiд бухти, що плюскотiла на пiвнiч вiд мосту. Вега пiдiймалася небом, вiддзеркалюючись у водах рiчки, над пагорбом, на верхiв’i якого вимальовувалися контури дерев, що ховалися за дахом незакiнченоi будiвлi коледжу. Бiля пiднiжжя пагорба й уздовж вузьких дорiг, що пiдiймалися схилом, дрiмало старе мiсто Провiденс, в iм’я безпеки та процвiтання якого треба було стерти з лиця землi гнiздо жахливих i гидких Боговi злочинцiв. За годину з чвертю загiн, як i було домовлено заздалегiдь, прибув на ферму Феннерiв, де люди почули останнi повiдомлення, що стосувалися iхнього майбутнього бранця. Той приiхав на свою ферму близько пiвгодини тому, i майже вiдразу ж пiсля його прибуття з даху кам’яноi будiвлi пiднявся до неба яскравий промiнчик. Але в iнших вiкнах свiтла не було, як зазвичай. Саме у цей час iще один промiнчик вирвався з горiшнього поверху будинку, полинувши на пiвдень, i нападники збагнули, що вони присутнi при неприродних i незбагненних явищах. Капiтан Вiппл наказав загоновi Роздiлитися на три частини; одна з двадцятьох осiб пiд орудою Елiзара Смiта мала прямувати до берега та боронити мiсце, де може висадитися пiдкрiплення Карвена, i залишатися там, поки не знадобиться для рiшучих дiй. Друга частина (також iз двадцятьох осiб, пiд орудою капiтана Ізика Гопкiнса), мала прокрастися рiчковою долиною за ферму Карвена та зруйнувати сокирами або пороховим вибухом важкi дверi з горiхового дерева на високому крутому березi. Третя частина мала оточити будинок i всi примiщення ферми. Третину цiеi останньоi частини капiтан Метьюсон мав вести до таемничоi кам’яноi будiвлi з вузькими вiкнами. Ще одна частина мала йти за капiтаном Вiпплом до будинку, а тi, що залишалася, оточити усю ферму та ждати на мiсцi сигналу. Група, яка перебувала на березi рiчки, мала штурмувати дверi за посвистом i захопити всiх i все, що може вирватися з пiдземелля. Почувши два свистки, вони мали проникнути крiзь дверi до пiдземелля, щоб битися з ворогами або приеднатися до iнших нападникiв. Група бiля кам’яноi будiвлi мала завдання спершу зламати вхiднi дверi, потiм спуститися проходом усередину примiщення та приеднатися до нападникiв у пiдземеллi. Останнiй сигнал (три свистки) викликав резерв, що боронив пiдступи до ферми; в iхньому складi перебувало двадцятеро осiб, котрi також Роздiлилися: однi мали увiйти у пiдземнi примiщення через будинок, iншi ж – проникнути у печери через кам’яну будiвлю. Капiтан Вiппл не сумнiвався в iснуваннi катакомб i враховував це при складаннi плану. У нього був боцманський свисток, що видавав надзвичайно потужний i пронизливий звук. Тому можна було не боятися, що сигнали не почують. Резервна група, яка перебувала на березi рiчки, могла, природно, й пропустити сигнал, тому в разi потреби довелось би когось туди й послати. Мозес Браун i Джон Картер вирушили на берег разом iз капiтаном Гопкiнсом, а президент Меннiнг мав залишатися з капiтаном Метьюсом бiля кам’яноi будiвлi. Доктор Бовен та Ізра Вiден були в групi капiтана Вiппла, яка мала розпочати штурм будинку вiдразу, як тiльки до капiтана Вiппла прибуде посланець вiд капiтана Гопкiнса, повiдомляючи про готовнiсть береговоi групи. Тодi командир загону подасть сигнал – один гучний свисток, i всi три групи одночасно почнуть атаку в трьох мiсцях. Приблизно о першiй годинi ночi всi групи покинули ферму Феннера. Одна попрямувала до берега, друга – в долину рiчки, до дверей, що провадили до пiдземелля, а третя, своею чергою, Роздiлилася на двi частини та подалася до ферми Карвена. Елiзар Смiт, котрий супроводжував берегову групу, писав потiм у своему щоденнику, що вони прибули до мiсця призначення без якихось пригод i довго чекали бiля крутого схилу берега, що спускався до бухти. Одного разу тишу порушив якийсь нечiткий звук, що нагадував сигнал. Другого разу – люте гарчання та лемент, потiм – вибух, що стався, ймовiрно, в тому ж мiсцi. Пiзнiше одному з морякiв здалося, що вiн чуе вiддаленi пострiли з мушкетiв i рушниць. А ще за якийсь час Смiт вiдчув, як усе навколо затрiпотiло, повiтря сiпнулося вiд таемничих i страшних слiв, промовлених невiдомою велетенською iстотою. Лише перед самим свiтанком до них дiстався самотнiй посланець, змучений, iз диким шаленим поглядом; вiд його одягу жахливо смердiло. Вiн звелiв iм без жодного галасу розходитися по домiвках i нiколи бiльше не згадувати, ба навiть не думати про справи цiеi ночi i того, кого називали Джозефом Карвеном. Вигляд цього чоловiка був переконливiшим за будь-якi слова. І хоча вiн був простим i чесним моряком, котрий мав безлiч друзiв, здавалося, що в ньому сталися якiсь незрозумiлi змiни: щось надломилося в душi чоловiка, i пiсля тiеi ночi вiн назавжди сторонився людей. Те саме трапилося i з iншими його супутниками, якi побували в самому гнiздi невiдомих жахiв, котрих учасники береговоi групи зустрiли пiзнiше. Кожен iз цих людей, здавалося, втратив частку свого ества, побачивши та почувши щось, не призначене для людських вух i очей, i не зумiвши це забути. Вони нiколи нi про що не розповiдали, бо iнстинкт самозбереження – найдавнiший iз людських iнстинктiв – змушуе людину зупинятися перед страшним i невiдомим. Береговiй групi також вiд единого гiнця, котрий дiстався до них, передався невимовний страх, який запечатав iхнi вуста. Вони майже нiчого не розповiдали. Отже, щоденник Елiза-ра Смiта е единою пам’яткою, що залишилася пiсля нiчного походу озброеного загону, який вийшов iз шинку «Золотий лев» весняноi зоряноi ночi. Однак Чарльз Вард знайшов непрямi згадки про цю вилазку в листах Феннерiв, якi виявив у Нью-Лондонi, де, як вiн знав, жила iнша гiлка цього роду. Цiлком iмовiрно, що по-туксетськi Феннери, з чийого будинку було видно приречену ферму, помiтили, як туди зайшли групи озброених людей, ясно чули скажений гавкiт собак Карвена, за яким почувся пронизливий свисток – сигнал до штурму. Пiсля свистка з кам’яноi будiвлi на подвiр’i ферми до неба знову вирвався яскравий промiнчик свiтла, й одразу ж пiсля швидкоi трелi другого сигналу, яка кликала всi групи на приступ, почувся слабкий розсип пострiлiв iз мушкетiв, майже заглушений жахливим воланням i гарчанням. Жодними описами не можна передати весь жах цього лементу, Люк Феннер писав, що його мати втратила свiдомiсть, почувши цей звук. Потiм зойк повторився трохи тихiше, супроводжуваний глухими пострiлами з рушниць i мушкетiв, а затим – оглушливим вибухом, що пролунав iз боку рiчки. Приблизно за годину пiсля цього собаки стали гавкати, немов чимось наляканi. Почувся глухий пiдземний гул, i пiдлога в будинку затремтiла так, що похитнулися свiчки, якi стояли на дошцi коминка. Вiдчувся мiцний запах сiрки, i в цей час батько Люка Феннера зронив, буцiмто чув третiй сигнал, що кликав на помiч (хоча iншi члени сiм’i нiчого не помiтили). Знову пролунали залпи з мушкетiв, i iх супроводжували глухi гортаннi вигуки, не такi пронизливi, як ранiше, але ще жахливiшi. Це було щось на кшталт зловiсного булькання або кашлю: вааааррррр-р’вааагррр – тож назвати цi звуки криком можна було лише тому, що вони тривали нескiнченно, i все це було важче витримувати, нiж будь-який найгучнiший зойк. Потiм звiдти, де розташована ферма Карвена, раптом вирвалася величезна палаюча постать, i почувся вiдчайдушний лемент уражених страхом людей. Затрiщали мушкети, i постать упала на землю. Але за нею з’явився другий, охоплений полум’ям примарний силует. В оглушливому гаморi заледве можна було розрiзнити людськi голоси. Феннер писав, що вiн змiг розчути лише кiлька слiв, кинутих у жаховi гарячковоi спроби порятунку: «Всемогутнiй, захисти паству твою!» Пiсля кiлькох пострiлiв упала й друга палаюча постать. Пiсля цього настала тиша, яка тривала приблизно три чвертi години. Потiм маленький Артур Феннер, молодший брат Люка, вигукнув, що вiн бачить здалеку, як вiд проклятоi ферми пiдiймаеться до зiрок червона iмла. Це помiтив лише малюк, але Люк зазначив багатозначний збiг: у цю мить трое кiшок, якi перебували в кiмнатi, наiжачилися вiд страху, шерсть у них стала дибки на спинах. За п’ять хвилин подув крижаний вiтер, i повiтря наповнилося таким нестерпним смородом, що лише свiжий морський бриз не дав його вiдчути групi нападникiв (що перебували на березi) або комусь iншому в селищi Потуксет. Цей сморiд не був схожий на жоден iнший запах, який Феннерам доводилося вiдчувати ранiше, i викликав якийсь липкий безформний страх, набагато дужчий за той, що вiдчувае людина, перебуваючи на кладовищi бiля розкопаноi могили. Незабаром пiсля цього пролунав зловiсний голос, який нiколи не зможе забути той, хто мав прикрiсть його почути. Вiн прогримiв iз неба, немов провiсник загибелi, i коли завмерло вiдлуння, в усiх вiкнах затремтiли шибки. Голос був низьким i потужним, немов звуки органу, але зловiсним, як таемнi книги арабiв. Нiхто не мiг сказати, якi слова прозвучали, бо промовляв вiн чужою мовою. Але Люк Феннер спробував записати почуте: «Дiсмiс-ешет-бон-досiвi-дувема-енiтемос». До 1919 року жодна душа не побачила зв’язку цього туманного запису з чимось вiдомим людям ранiше. Але Чарльз Вард раптом зблiд, як смерть, упiзнавши слова, що iх Мiрандола[10 - Джованнi Пiкоделла Мiрандола (1463—1494) – iталiйський мислитель i фiлософ епохи Вiдродження, представник раннього гуманiзму.] визначив, як найстрашнiше закляття, яке використовують у чорнiй магii. На цей страхiтливий поклик вiдповiв цiлий хор вiдчайдушних зойкiв, безумовно людських, якi пролунали з боку ферми Карвена. Пiсля чого до смороду додався новий запах, такий же нестерпно iдкий. До волання долучилося виразно помiтне завивання, то гучнiше, то стихаюче, немов перехоплене спазмами. Інодi воно ставало майже невиразним, жоден iз слухачiв не мiг розрiзнити слiв; iнодi переходило у страшний iстеричний регiт. Потiм пролунав зойк жаху, вигук шаленства, що студить душу, який вирвався з людських горлянок, ясний i гучний, незважаючи на те, що, ймовiрно, лунав iз самiсiньких глибин пiдземелля. Пiсля чого запанувала тиша та суцiльна пiтьма. Клуби ядучого диму здiйнялися до неба, затьмарюючи зорi, хоча нiде не було видно вогню i жодна будiвля на фермi Карвена не зазнала ушкоджень (як виявилося наступного ранку). Незадовго до свiтанку двое людей в просяклому жахливим смородом одязi постукали до Феннерiв i попросили у них кухоль рому, за який дуже щедро заплатили. Один iз них розповiв Феннерам, що Джозефу Карвену вiдтепер гаплик, i що iм у жодному разi не велено згадувати про подii цiеi ночi. Хоч наказ звучав i самовпевнено, у ньому було щось таке, що не дозволяло його не послухатися, немов вiн походив вiд якоiсь вищоi страшноi сили. Отож про побачене та почуте Феннерами тiеi ночi розповiдали лише випадково вцiлiлi листи Люка, якi вiн просив знищити пiсля прочитання. Лише забудькуватiсть коннектикутського родича, котрому писав Люк (адже листи все ж так уцiлiли), зберегла цю подiю вiд усiма бажаного забуття. Чарльз Вард змiг додати одну деталь, здобуту ним пiсля довгих розпитувань мешканцiв Потуксету про iхнiх пращурiв. Старий Чарльз Слокум, котрий усе життя прожив у цьому селищi, повiдомив, що до його дiдуся дiйшла дивна чутка: нiбито в полi неподалiк вiд селища за тиждень пiсля того, як було оголошено про смерть Джозефа Карвена, знайшли обвуглене понiвечене тiло. Теревенi про це довго не змовкали, бо цей труп (правда, дуже обгорiлий) не належав нi людинi, нi будь-якiй тваринi, знайомiй жителям Потуксета або описанiй у лiтературi. 6 Нiхто з тих, хто брав участь у нiчнiй атацi, нiчого про неi не розповiдав, i всi подробицi, що дiйшли до нас, передали люди, котрi до тiеi битви були непричетнi. Разючою була ретельнiсть, з якою безпосереднi учасники штурму уникали навiть найменшоi згадки про нього. Восьмеро морякiв попрощалися iз життям, але хоча iхнi тiла й не передали сiм’ям, тi вдовольнилися розповiддю про зiткнення з митниками. Так само пояснили i численнi рани, ретельно забинтованi доктором Джейбзом Бовеном, котрий супроводжував загiн. Найважче було пояснити дивний запах, яким просмердiлися всi учасники штурму, – про це згадували в мiстi кiлька тижнiв. З тих, хто командував групами, найтяжчих ран зазнали капiтан Вiппл i Мозес Браун. Листи, якi вiдправили iхнi дружини до своiх родичiв, свiдчать про те, в якому вiдчаi були цi жiнки, коли пораненi рiшуче заборонили iм торкатися пов’язок i мiняти iх. Учасники нападу на ферму Карвена вiдразу якось постарiли, стали дратiвливими та похмурими. На щастя, всi вони були сильними, звиклими дiяти в найважчих умовах, i до того ж щиро релiгiйними людьми, ортодоксами, котрi не визнають жодних вiдхилень вiд звичних iм вiрувань. Якби вони вмiли глибше замислюватися над пережитим i мали розвиненiший iнтелект, то, можливо, й серйозно занедужали б. Найважче велося президенту Меннiнгу, але й вiн зумiв подолати неприемнi спогади, заглушаючи iх молитвами. Кожен iз цих непересiчних людей зiграв у майбутньому важливу роль. Не бiльш, нiж через дванадцять мiсяцiв пiсля цiеi подii, капiтан Вiппл опинився на чолi збудженого натовпу, який спалив корабель митникiв «Геспi», i в цьому його вчинку можна угледiти намiр назавжди позбутися жахливих образiв, якi обтяжували його пам’ять, замiнивши iх iншими спогадами. Вдовi Джозефа Карвена вiдiслали запечатану свинцеву труну дивноi форми (вочевидь, знайдену на фермi, де ii приготували на випадок необхiдностi); в нiй, як повiдомили жiнцi, й лежало тiло чоловiка. Їй оголосили, що нещасного вколошкали в сутичцi з митниками, подробиць про яку iй краще не знати. Бiльше нiхто й словом не обмовився про кончину Джозефа Карвена. Отже Чарльз Вард мав у своему розпорядженнi лише туманний натяк, на якому й збудував свое припущення. Це була лише тоненька ниточка – пiдкреслений тремтячою рукою пасаж iз конфiскованого послання Джедедii Орна до Карвена, що його частково переписав своiм почерком Ізра Вiден. Копiю вдалося знайти у нащадкiв Смiта, i можна було лише гадати, чи вiддав ii Вiден своему приятелю (коли з усiм було покiнчено) як пояснення жахливих речей, що трапилися з ними. Або, що було ймовiрнiше, лист опинився у Смiта ще до цього, i вiн пiдкреслив цi фрази власноруч. Ось який уривок був пiдкреслений у цьому листi: «Я знову i знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете пiдкорити своiй волi. Пiд цими словами маю на увазi Того, хто зможе, своею чергою, викликати проти Вас такi сили, проти яких виявляться марними навiть Вашi найпотужнiшi iнструменти та закляття. Просiть Меншого, бо Великий може не забажати Вам вiдповiсти, i в його владi опинитесь не лише Ви, але i багато iнших». У свiтлi цього пасажу, мiркуючи про те, яких невимовно жахливих спiльникiв мiг викликати силами магii Карвен у хвилину вiдчаю, Чарльз Вард задавався запитанням: чи справдi його пращур загинув вiд руки когось iз громадян Провiденса? Впливовi люди, котрi керували штурмом ферми Карвена, доклали чимало зусиль до того, щоб будь-яку згадку про нього стерти з пам’ятi людей i з анналiв мiста. Спочатку вони не були настiльки рiшуче налаштованi та дозволили вдовi загиблого, його тестю та доньцi залишатися необiзнаними з реальним станом справ. Але капiтан Тiллiнгест був хитрим i проникливим, тож незабаром дiзнався достатньо, щоби вжахнутися та зажадати вiд своеi доньки повернути собi дiвоче прiзвище. Вiн наказав спалити всi книжки покiйного та папери, що залишилися пiсля нього, а також стерти напис iз надгробка на могилi свого зятя. Вiн добре знався з капiтаном Вiпплем i, ймовiрно, отримав бiльше знань вiд бравого моряка, нiж будь-хто iнший, про останнi хвилини чаклуна, затаврованого вiчним прокляттям. З того часу строго заборонили згадувати навiть iм’я Карвена та наказали знищити всi записи в мiських архiвах i замiтки в мiсцевiй газетi, що його стосувалися. Панi Тiллiнгест (як тепер називалася вдова Карвена) пiсля 1772 року продала будинок в Олнi-корт та жила разом iз своiм батьком на Павер-лейн аж до самоi смертi, 1817-го. Ферма в Потуксетi, якоi всi уникали, з роками руйнувалася i занепадала з небаченою швидкiстю. До 1780 року там ще залишалися кам’янi та цеглянi будiвлi, а до 1800-го навiть вони перетворилися на купу руiн. Нiхто не насмiлювався пробиратися через розлогий чагарник на березi рiчки, де могли ховатися потаемнi дверi. Нiхто не намагався уявити собi обставини, за яких лише смерть врятувала Джозефа Карвена вiд жахiв, викликаних ним самим. І лише огрядний капiтан Вiппл час вiд часу бурмотiв собi пiд нiс (як стверджували люди, котрi мали хороший слух) не зовсiм зрозумiлi слова: «Хай йому грець… якщо вже волаеш – то хоч не смiйся… Цей клятий мерзотник наостанок приховав найгiрше… Слово честi, треба було спочатку спалити його будинок». ІІІ. Пошуки та виклики 1 Як ми вже розповiдали, Чарльз Вард лише 1918 року дiзнався, що Джозеф Карвен – один iз його пращурiв. Не варто дивуватися тому, що вiн одразу ж виявив жваву цiкавiсть до всього, що стосувалося цього таемничого чоловiка, кожна забута подробиця життя котрого стала для Чарльза надзвичайно важливою (бо в ньому самому текла кров Джозефа Карвена). Та й будь-який фахiвець iз генеалогii, надiлений бурхливою уявою та вiрний своiй науцi, не забув би в такому випадку почати систематичну збiрку даних про Карвена. Своi першi знахiдки вiн не намагався тримати в таемницi. Тому доктор Лiман навiть вагався: чи вважати початком безумства молодика мить, коли той дiзнався про своi родиннi зв’язки з Карвеном, чи вiднести його до 1919-го. Вiн про все розповiдав батькам, хоча мати була невдоволена звiсткою, що серед ii предкiв е така особа, як Карвен, та й працiвники багатьох музеiв i бiблiотек, якi юнак вiдвiдував, також. Звертаючись до власникiв приватних архiвiв iз проханням ознайомити його з наявними в них нотатками, шукач не приховував своеi мети, подiляючи iхне дещо глузливе та скептичне ставлення до авторiв старих щоденникiв i листiв. Вард часто виявляв щирий iнтерес до того, що ж насправдi сталося пiвтора столiття тому на тiй потуксетськiй фермi, мiсце розташування якоi вiн марно намагався встановити, i ким власне був Джозеф Карвен. Отримавши в свое розпорядження щоденник Смiта та його архiв i виявивши листа вiд Джедедii Орна, вiн вирiшив поiхати до Салема, щоби з’ясувати, як Карвен провiв молодiсть i з ким там контактував (що вiн i зробив пiд час великоднiх канiкул 1919 року). В Інститутi Ессекса, з яким був добре знайомий за минулих вiзитiв до цього чарiвного романтичного старого мiста з напiврозваленими англiйськими фронтонами та загостреними дахами, що тiснилися один до одного. Там Чарльза дуже люб’язно прийняли та продемонстрували купу даних про предмет його дослiдження. Чоловiк дiзнався, що його далекий пращур народився в Са-лем-Вiллiджi (який нинi називають Денвером), за сiм миль вiд мiста, 18 лютого (за старим стилем) 1662-го або 1663 року. Що вiн утiк iз дому, коли мав п’ятнадцять лiт, став моряком i повернувся додому лише через дев’ять рокiв, набувши мову, одяг i манери англiйського джентльмена, й осiв у Салемi. У тi часи вiн майже припинив спiлкуватися з членами своеi сiм’i, гаючи значну частину часу у вивченнi небачених тут ранiше книжок (якi прибулець притарабанив iз Європи) i хiмiчних дослiджень речовин, що iх привозили кораблями з Англii, Францii та Нiдерландiв. Інодi вiн прогулювався найближчими селами. Це спричинило пильний iнтерес мiсцевих жителiв, якi переймалися чутками про таемничi вогнища, що палали ночами на вершинах пагорбiв, i не переставали про це перешiптуватися. Єдиними близькими друзями Карвена був такий собi Едвард Гатчинсон iз Салем-Вiллiджа та Саймон Орн iз Салема. Часто бачили, як вiн теревенив iз цими людьми про мiськi справи, вони нерiдко й навiдували один одного. Будинок Гатчинсона стояв майже в самому лiсi, вiн мав кепську репутацiю серед поважних людей, бо ночами звiдти долинали дивнi звуки. Подейкували, що до нього ходили не зовсiм звичайнi вiдвiдувачi, а вiкна кiмнат часто свiтилися рiзними барвами. Неабиякi пiдозри викликало i те, що вiн знав надто багато про давно померлих людей i про напiвзабутi подii. Вiн зник, коли почалося знамените «полювання на вiдьом» у Салемi, i бiльше про нього нiхто не чув. Тодi ж iз мiста накивав п’ятами й Джозеф Карвен. Але в Салемi хутко дiзналися, що вiн облаштувався в Провiденсi. Саймон Орн прожив у Салемi до 1720-го, але його занадто молодечий вигляд (попри поважний вiк) став привертати загальну увагу. Тодi чоловiк зник без слiду, але тридцять рокiв потому до Салема приiхав його син, схожий на нього, як двi краплi води, i заявив своi права на спадок. Його претензii були визнанi слушними, бо вiн надав документи, написанi добре всiм вiдомим почерком Саймона Орна. Джедедiя Орн продовжував жити в Салемi аж до 1771 року, коли листи вiд поважних громадян мiста Провiденс до преподобного Томаса Бернарда i декого ще призвели до того, що Джедедiю без жодного галасу витурили в невiдомi краi. Деякi документи, в яких iшлося про досить дивнi речi, Вард змiг отримати в Інститутi Ессекса, в судовому архiвi та в записах, що зберiгалися в ратушi. Багато з цих паперiв мiстили цiлком пересiчну iнформацiю: назви земельних дiлянок, торговi рахунки тощо, але серед них були й цiкавинки. Вард знайшов три або чотири безперечних вказiвки на те, що його безпосередньо цiкавило. У записах процесiв про чаклунство згадувалося, що така собi Гепзiба Лоусон 10 липня 1692 року в судi Оера та Термiнера присягнула перед суддею Геторном у тому, що «сорок вiдьом i Чорний чоловiк мали звичку влаштовувати шабаш у лiсi за будинком пана Гатчинсона», а така собi Емiтi Гоу заявила на судовому засiданнi 8 серпня у присутностi суддi Геднi, що «тiеi ночi диявол позначив своiм тавром Брiджет С., Джонатана Е., Саймона О., Делiверенс В., Джозефа К., Сьюзен П., Мегiтейбл К. i Дебору В.». Крiм цього, iснував каталог книг iз страхiтливими назвами з бiблiотеки Гатчинсона, який знайшли пiсля його зникнення, та незакiнчений зашифрований манускрипт, написаний його почерком, який нiхто так i не змiг прочитати. Вард замовив фотокопiю цього рукопису й одразу ж пiсля отримання узявся його розшифровувати. До кiнця серпня вiн працював над ним iз особливою iнтенсивнiстю, майже не вiдриваючись. І згодом iз його слiв i вчинкiв можна було виснувати, що в жовтнi або листопадi вiн нарештi таки знайшов ключ до шифру. Але юнак нiколи прямо не повiдомляв, чи йому вдалося досягти успiху. Ще цiкавiшим виявився матерiал, що стосувався Орна. Варду знадобилося не надто багато часу, щоб довести, що Саймон Орн i той, хто оголосив себе його сином, насправдi – одна й та сама особа. Як писав Орн приятелю, навряд чи було розумно в його обставинах жити занадто довго в Сале-мi, тому вiн провiв тридцять рокiв за межами батькiвщини та повернувся за своею власнiстю вже як представник нового поколiння. Орн, аби дотримуватися всiх запобiжних заходiв, ретельно знищив бiльшу частину своеi кореспонденцii. Але люди, котрi зацiкавилися його справою 1771 року, зберегли кiлька документiв i листiв, що викликали iхне здивування. Це були загадковi формули та дiаграми з написами, якi були зробленi рукою Орна й iншим почерком i якi Вард ретельно переписав або сфотографував, а також надзвичайно таемничий лист, написаний, як з’ясувалося при зiставленнi з деякими уцiлiлими уривками в мiськiй книзi актiв, поза всiляким сумнiвом, рукою Джозефа Карвена. Цей лист був, либонь, частиною ранiше конфiскованого послання Орна. За змiстом Вард встановив дату його написання – трохи пiзнiше 1750-го. Варто подати текст цього листа цiлком як зразок стилю чоловiка, котрий вселяв страх сучасникам i чие життя було таким таемничим. До адресата Карвен звертаеться «Саймон», але це iм’я постiйно перекреслюеться. (Вард не мiг визначити, хто це зробив: Карвен чи Орн?): «Провiденс, I травня. Брате мiй! Вiтаю Вас, мiй високошанований давнiй приятелю, i нехай вiчно славиться Той, кому ми служимо, щоб оволодiти абсолютною владою. Я тiльки-но дiзнався щось, цiкаве також i для Вас, щодо меж дозволеного i того, як чинити щодо цього маю. Я не схильний наслiдувати Ваш приклад i покинути мiсто з приводу свого вiку, бо в Провiденсi (не те що в Массачусетсi) не ставляться нетерпимо до речей невiдомих i незвичних, i не тягнуть людей до суду з вiдповiдною легкiстю. Я пов’язаний турботами про своi товари та торговi кораблi i не змiг би вчинити так, як Ви, тим паче, що моя ферма в Потуксетi мiстить у своiх пiдземеллях те, про що Ви знаете, i що не може чекати мого повернення пiд личиною когось iншого. Але я готовий до будь-яких примх Фортуни, як уже Вам казав, i довго мiркував про шляхи для повернення. Минулоi ночi я натрапив на слова, якi закликають Йог-Сотота, i вперше побачив цей лик, про який згадуе Ібн-Шакабао в своiй працi. І Вiн сказав, що IX псалом ЬiЬег-Ватнаiш мiстить ключ. Коли Сонце перейде в п’ятий дiм, а Сатурн опиниться в сприятливому становищi, треба накреслити Пентаграму вогню i тричi промовити IX вiрш. Повторюйте цей вiрш щоразу Страсноi п’ятницi та напередоднi Дня всiх святих, i потрiбний предмет зародиться в Зовнiшнiх свiтах. І з насiння Стародавнього пращура вiдродиться Той, хто зазирне в минуле, хоча i не знаючи про свою мету. Але не можна нiчого очiкувати вiд цього, якщо не буде Спадкоемця i якщо солi або спосiб виготовлення солей будуть ще не готовi. Тут маю зiзнатися, що не вжив достатньо заходiв, щоб вiдкрити бiльше. Процес проходить доволi туго та вимагае такоi кiлькостi спецiй, що менi навряд чи вдасться добути достатньо, незважаючи на безлiч морякiв, котрих менi вдалося завербувати у Вест-Індii. Люди навколо мене починають проявляти цiкавiсть, але я ще можу тримати iх на належнiй вiдстанi. Значно гiршим е простолюд, бо прискiпуеться до всiляких дрiбниць i стае настирливiшим у своiх дiях, до того ж iхнi слова користуються бiльшою довiрою. Той настоятель i доктор Меррiтт, як я й боявся, вибовкали дещо, але наразi немае якоiсь серйозноi небезпеки. Хiмiчнi субстанцii дiставати неважко, бо в мiстi е двое хороших аптекарiв – доктор Бовен i Сент-Кер’ю. Я дотримуюся iнструкцii Бореля[11 - П’ер Борель (1620—1671) – французький хiмiк.] та вдаюся до допомоги VII книги Абдула Аль-Хазреда. Я вдiлю вам частку з усього, що менi вдасться отримати. А поки що не нехтуйте промовлянням слiв, якi я вам повiдомив. Я переписав iх з усiею ретельнiстю, але, якщо маете бажання побачити Його, застосуйте те, що записано на шматку пергаменту, який я вклав до цього конверта. Постiйно промовляйте вiршi з Псалму Страсноi п’ятницi i в переддень Дня всiх святих, i, якщо ваш рiд не обiрветься, через роки мае з’явитися Той, хто озирнеться в минуле та застосуе солi або матерiал для виготовлення солей, який ви йому залишили. Дивiться Книгу Йова, 14:14. Я щасливий, що ви вже знову в Салемi, та сподiваюся, що незабаром зможу з вами здибатися. Я купив баского скакуна i маю намiр купити ще й екiпаж, на щастя, в Провiденсi вже е один (у доктора Меррiтта), хоча дороги тут кепськi. Якщо ви схильнi до мандрiвок, то не оминiть мене. З Бостона сiдайте в поштову карету через Дедгем, Рентем та Еттлборо: в кожному з цих мiст е непогана корчма. В Рентемi зупинiться в шинку пана Белкома, де лiжка кращi, нiж у Гетча. Але обiдайте в останнього, бо там кухар вправнiший. Повернiть до Провiденса на порозi Дотуксета, пiсля чого рухайтесь дорогою повз корчму Сайлеса. Мiй будинок – за Таун-стрит, навпроти шинку Епенетуса Олнi, на пiвнiчний схiд вiд дитинця Олнi. Вiдстань вiд Бостона – приблизно ХLIV милi. Сер, залишаюся вашим вiрним приятелем i покiрним слугою в iм’я Альмонсена Метратона.     Джозефус К. – до пана Саймона Орна, Вiльямс-лейн у Салемi». 2 Хоя як це дивно, але саме цей лист вказав Варду точне мiсце розташування будинку Карвена в Провiденсi, адже жоден запис, знайдений ним дотепер, не позначав це з такою точнiстю. Вiдкриття було важливим подвiйно, бо мова йшла про другий, новiший будинок Карвена, збудований 1761 року поряд зi старим, – архаiчною оселею, яка все ще стоiть в Олнi-корт i яку добре знае Вард, котрий безлiч разiв проходив повз неi пiд час своiх поневiрянь по Стемперс-гiлл. Це мiсце було не так уже й далеко вiд його власного будинку, що стояв вище схилом пагорба. У будiвлi зараз жило негритянське подружжя, вони час вiд часу навiдувалися до Варда для прання, прибирання та розпалювання грубок. На юнака справило величезне враження знайдене в далекому Салемi несподiване пiдтвердження значення цього родинного гнiзда для iсторii його власноi сiм’i. І вiн вирiшив одразу ж пiсля повернення ретельно оглянути будинок. Таемничi фрази в листi, якi Чарльз вважав своерiдними символами, надзвичайно його зацiкавили. Аж морозом пробрало шкiру, заразом з цiкавiстю, що охопила юнака, коли пригадав, що уривок iз Бiблii, позначений як «Книга Йова, 14:14», був вiдомим вiршем: «Як помре чоловiк, то чи вiн оживе? Буду мати надiю по всi днi свого життя, аж поки не прийде замiна для мене!»[12 - Переклад Івана Огiенка.] Молодий Вард повернувся додому в станi приемного збудження i наступну суботу провiв у довгому й ретельному оглядi будинку в Олнi-корт. Обiйстя, постарiле вiд давнини, було доволi скромним двоповерховим будинком у традицiйному колонiальному стилi: з простим гострим дахом, високим димарем, розташованим у самому центрi будови, i вхiдними дверима, вкритими химерним рiзьбленням, iз вiконцем у виглядi вiяла, трикутним фронтоном i тонкими колонами в дорiйському стилi. Зовнi будинок майже зовсiм не змiнився, i Вард одразу вiдчув, що нарештi впритул зiткнувся з похмурим об’ектом свого дослiдження. Теперiшнiх мешканцiв будинку (згадане негритянське подружжя) вiн добре знав. Старий Ейза та його огрядна дружина Анна дуже люб’язно показали йому все внутрiшне оздоблення. Тут було бiльше змiн, нiж можна було сподiватись за зовнiшнiм фасадом будiвлi, i Вард iз жалем зазначив, що значна частина мармурових урн, завиткiв, що прикрашали камiни, дерев’яного рiзьблення креденсiв i стiнних шаф зникли, а безлiч прекрасних панелей i лiпних прикрас вiдбитi, замазанi, вкритi глибокими подряпинами або навiть повнiстю залiпленi дешевими шпалерами. Загалом видовище було не настiльки захоплюючим, як очiкував Вард, але принаймнi вiн вiдчув певне хвилювання, коли стояв у стiнах житла одного зi своiх пращурiв, яке слугувало притулком такому страшному чоловiковi, як Джозеф Карвен. Вiн здригнувся, помiтивши, що зi старовинного мiдного дверного молотка ретельно витравлена монограма колишнього власника. Вiдтодi й аж до завершення навчального року Вард весь час сидiв за вивченням фотокопiй шифрованого манускрипту Гатчинсона та зiбраноi iнформацii про Карвена. Шифр усе ще не пiддавався розгадцi, зате з документiв Вард витягнув стiльки нового, знайшов так багато ключiв до iнших джерел, що вирiшив здiйснити подорож до Нью-Лондона та Нью-Йорка, щоб ознайомитися з деякими старими листами, якi, згiдно з його даними, мали там зберiгатися. Поiздка була дуже успiшною: вiн знайшов листи Феннера з описом нападу на ферму в Потуксетi, а також послання Найтiнгела Телбота, звiдки дiзнався про портрет, намальований на однiй iз панелей у бiблiотецi Карвена. Особливо зацiкавила його згадка про портрет: вiн багато би дав, щоб дiзнатися, як виглядав Джозеф Карвен, i вирiшив ще раз оглянути будинок в Олнi-корт у надii знайти хоч якийсь слiд давно померлого чоловiка пiд шаром облупленоi давньоi фарби або напiвзотлiлих шпалер. На початку серпня Вард узявся до пошукiв, ретельно оглядаючи й обмацуючи стiни кожноi кiмнати, достатньо простороi для того, щоб слугувати бiблiотекою колишнього власника будинку. Особливу увагу вiн звертав на панелi над рештою неторканих коминкiв i дуже розхвилювався, коли приблизно за годину виявив широку прогалину над камiнною дошкою в одному з покоiв першого поверху, де поверхня панелi, з якоi вiн зiшкрiб кiлька шарiв фарби, була набагато темнiшою, нiж звичайне дерев’яне облицювання. Ще кiлька обережних рухiв гострим складаним ножем, – i Вард переконався, що знайшов жаданий портрет, написаний олiйною фарбою! Проявивши, як справжнiй дослiдник, терпiння та витримку, юнак не ризикнув пошкодити портрет, здряпуючи фарбу ножем у спробi вiдразу ж побачити виявлену картину. Вiн негайно покинув мiсце, де зробив свое вiдкриття, i подався за людиною, котра могла б надати йому квалiфiковану допомогу. За три днi вiн повернувся iз дуже досвiдченим художником, паном Волтером К. Дуайтом, чия майстерня розмiстилася бiля пiднiжжя Коледж-гiллу, i майстерний реставратор картин одразу ж узявся за роботу, застосовуючи своi випробуванi методи та вiдповiднi хiмiкати. Старий Ейза та його дружина, дещо стривоженi вiзитами незвичайних вiдвiдувачiв, були належним чином винагородженi за завданi незручностi. Робота художника просувалася, i Чарльз Вард iз усе наростаючим iнтересом стежив за тим, як на свiт, пiсля тривалого забуття, з’являються все новi лiнii та тiнi. Дуайт став реставрувати знизу, i оскiльки портрет був у три чвертi натуральноi величини, обличчя з’явилося лише через певний час. Але вже незабаром стало помiтно, що на ньому зображений худорлявий чоловiк iз стрункою поставою, одягнений у темно-синiй фрак, вишитий жилет, короткi штани з чорного атласу та бiлi шовковi панчохи. Вiн сидiв у рiзьбленому крiслi на тлi вiкна, крiзь яке виднiлися доки та кораблi. Коли художник розчистив горiшню частину портрета й Вард побачив акуратну перуку та худорляве, спокiйне, нiчим не примiтне обличчя, воно здалося знайомим як Чарльзу, так i художнику. І лише згодом, коли прояснилися всi деталi цього гладкого блiдого обличчя, у реставратора й у його замовника аж подих перехопило вiд подиву: з почуттям, близьким до жаху, вони збагнули, який зловiсний жарт зiграла тут спадковiсть. Бо остання розчинна ванна й останнiй порух леза явили на свiт Божий обличчя, приховане столiттями, i вiдкрили враженому Чарльзу Декстеру Варду, чиi думки були постiйно зверненi в минуле… його власнi риси в образi жахливого прапрапрадiдуся! Вард привiв батькiв, щоб тi помилувалися на виявлену ним дивину, i батько негайно ж вирiшив придбати картину, хоча вона й була виконана на вбудованiй у стiну панелi. Разюча схожiсть обох попри те, що чоловiк, зображений на портретi, був явно старшим, здавалася дивом; якась химерна гра природи створила через пiвтора столiття точну копiю Джозефа Карвена! Панi Вард була зовсiм не схожа на свого вiддаленого пращура, хоча вона й могла пригадати кiлькох родичiв, котрi мали якiсь риси, спiльнi з ii сином i давно померлим Карвеном. Вона не надто зрадiла знахiдцi й заявила чоловiковi, що портрет було б краще спалити, нiж везти додому. Жiнка твердила, що в портретi е щось демонiчне, вiн огидний iй i сам по собi, й особливо через надзвичайну подiбнiсть iз Чарльзом. Однак пан Вард, практичний i владний гендляр, власник численних ткацьких фабрик у Рiвер-По-йнтi та долинi Потуксету, не був схильний прислухатися до жiночих примх i потурати забобонам. Портрет теж вразив його схожiстю iз сином, i вiн вважав, що юнак заслуговуе на такий подарунок. Не варто й казати, що Чарльз гаряче пiдтримав батька в його рiшеннi. За кiлька днiв пан Вард знайшов власника будинку та запросив юриста – маленького чоловiчка з пацючою мармизою та горловим акцентом, купив весь коминок разом iз горiшньою панеллю, на якiй була написана картина, за призначену ним самим чималу цiну, назвавши яку вiн поклав край потоковi настирливих прохань i скарг. Залишалося тiльки зняти панель, перевезти ii до будинку Варда й приготуватися до остаточноi реставрацii портрета i встановлення його в кабiнетi Чарльза на третьому поверсi, над електричним коминком. Чарльзу доручили спостерiгати за перевезенням, i 28 серпня вiн привiв двох досвiдчених робiтникiв iз декораторськоi фiрми Крукера до будинку в Олнi-корт, де коминок i панель дуже обережно розiбрали для завантаження в машину, що належала фiрмi. Пiсля цього в стiнi залишився шматок вiдкритоi цегляноi кладки, де починався комин; там молодий Вард зауважив заглибину величиною близько квадратного фута, яка мiстилася безпосередньо позаду голови портрета. Зацiкавившись, що могла б означати або мiстити ця заглибина, юнак пiдiйшов i зазирнув туди. Пiд грубим шаром пилюки та сажi вiн знайшов якiсь розрiзненi пожовклi аркушi паперу, товстий зошит у цупкiй обкладинцi та кiлька зотлiлих шматкiв тканини, в якi, вочевидь, i загортали документи. Вард здув пилюку та попiл iз паперiв, узяв зошит i поглянув на заголовок, написаний на обкладинцi почерком, який навчився впiзнавати в Інститутi Ессексу. Зошит називався «Щоденник i нотатки Джозефа Карвена, джентльмена з Провiденса, родом iз Салема». Варда дуже збентежила ця знахiдка, i вiн показав зошит робiтникам, котрi стояли бiля нього. (Тепер вони присягаються в автентичностi знайдених паперiв, i доктор Вiллетт повнiстю вiрить iхнiм словам, доводячи, що в юнака в тi часи ще всi були вдома, хоча в його поведiнцi вже помiчалися дуже великi дивацтва.) Всi iншi папери також були написанi почерком Карвена, й один документ (можливо, найважливiший) мав багатозначну назву: «Тому, Хто прийде пiзнiше – Як Вiн зможе подолати час i простiр сфер». Інший був написаний шифром, тим самим, як сподiвався Вард, що й манускрипт Гатчинсона, який вiн досi не змiг розгадати. Третiй, на радiсть молодого дослiдника, судячи з усього, мiстив ключ до шифру; а четвертий i п’ятий були адресованi вiдповiдно «Едварду Гатчинсону та Джедедii Орну, есквайру, або iхньому спадкоемцевi чи спадкоемцям, а також особам, котрi iх представляють». Шостий та останнiй документ називався «Джозеф Карвен: його життепис i подорожi, де зупинявся, кого бачив i що дiзнався». 3 Зараз ми пiдходимо до того перiоду, вiдколи, як стверджують психiатри з академiчноi школи, почалося шаленство Чарльза Варда. Знайшовши папери свого прапрапрадiдуся, вiн одразу ж переглянув певнi мiсця i, цiлком iмовiрно, знайшов щось украй цiкаве. Але, показуючи робiтникам заголовки, вiн, здавалося, особливо ретельно намагався приховати вiд них сам текст i виявляв неспокiй, який навряд чи можна було пояснити iсторичною чи генеалогiчною цiннiстю знахiдки. Повернувшись додому, вiн повiдомив про цю новину з розгубленим i збентеженим виглядом, немов бажаючи переконати всiх про надзвичайну важливiсть знайдених документiв, не показуючи iх самих. Вiн навiть не ознайомив батькiв iз заголовками записiв, а просто сказав iм, що знайшов кiлька послань, написаних Карвеном (здебiльшого шифром), якi варто дуже ретельно вивчити, щоби збагнути, про що в них iдеться. Навряд чи вiн показав би робiтникам навiть заголовки, якби не iхня вiдверта нахабнiсть. У будь-якому разi, вiн, без сумнiву, не мав намiру виявляти особливу потайнiсть, яка могла б викликати пiдозру батькiв i змусити iх зумисне повертатися до цiеi теми. Усю нiч Чарльз Вард просидiв у своiй кiмнатi, читаючи знайденi папери, i навiть на свiтанку не обiрвав своiх студiй. Коли мати його покликала, щоби дiзнатися, що трапилося, вiн попросив принести снiданок нагору. Вдень вiн з’явився лише на короткий час, коли робiтники прийшли встановлювати коминок i портрет Карвена в його кабiнетi. Наступноi ночi хлопець спав уривками, не роздягаючись, позаяк продовжував гарячково мiзкувати над розгадкою шифру, яким був записаний манускрипт. Уранцi мати побачила, що син працюе над фотокопiею рукопису Гатчинсона, який ранiше часто iй показував, але, коли жiнка спитала, чи не може йому допомогти ключ, згаданий у паперах Карвена, юнак заперечив. Удень, облишивши працю, вiн, немов зачарований, спостерiгав за робiтниками, котрi закiнчували монтувати портрет у рамi над вибагливим пристроем у коминку, де велике полiно вельми реалiстично «палало» електричним вогнем, i пiдганяли бiчнi панелi, щоби вони не особливо вибивалися iз загального iнтер’еру кiмнати. Передню панель, на якiй був написаний портрет, пiдпиляли та встановили так, аби позаду утворилося щось на кшталт стiнноi шафи. Пiсля того як робiтники пiшли, Чарльз остаточно переселився до кабiнету та розташувався там, зиркаючи то на розкладенi перед ним папери, то на портрет, який витрiщався на нього, немов його власний зiстарiлий вигляд у дзеркалi, що нагадував про минуле столiття. Батьки Чарльза, згадуючи згодом поведiнку сина в той час, повiдомляли цiкавi деталi щодо його спроб приховати предмет своiх дослiджень. У присутностi слуг вiн рiдко ховав якийсь iз документiв, що вивчав, бо цiлком справедливо припускав, що складна й архаiчна базгранина Карвена буде iм невтямки. Однак у товариствi батькiв вiн виявляв велику обережнiсть, i хоча згаданий манускрипт був написаний шифром, тобто складався з купи загадкових символiв i невiдомих iдеограм (як i рукопис, названий «Тому, Хто прийде пiзнiше»), вiн накривав його першим-лiпшим аркушем паперу. На нiч хлопець мiцно замикав усi папери до старовинноi шафи, що стояла у його кабiнетi. Так само чинив щоразу, коли виходив iз кiмнати. Незабаром вiн набув постiйних звичок, установивши для себе певнi години роботи. Довгi прогулянки юнака припинилися, i, здавалося, вiн займався лише паперами. Початок навчання в школi, де Чарльз вчився у випускному класi, став для нього неабиякою завадою, i вiн неодноразово заявляв, що пiсля закiнчення не вступатиме до коледжу. Казав, що мусить зайнятися надзвичайно важливими спецiальними дослiдженнями, якi, за його словами, дадуть набагато бiльше знань, нiж усi унiверситети свiту. Природно, витримати таку напругу впродовж багатьох днiв, нi на що не вiдволiкаючись, могла лише людина, котра завжди була бiльш-менш старанною, схильною до науки та самоти. Вард же був природженим ученим-вiдлюдником, тому батьки не стiльки дивувалися, скiльки жалкували про його строгу самотнiсть i скритнiсть. Водночас i батько, i мати визнали дивним, що син не показав iм жодного аркуша зi знайденого скарбу i не сказав нiчого путнього про данi, якi вдалося отримати. Цю таемничiсть вiн пояснював своiм бажанням зачекати, аж поки не зможе подати свое вiдкриття, як щось цiлiсне. Але в мiру того, як без подальшого зрушення минали тижнi, мiж ним i його сiм’ею вирiс мур, що змiцнювався неприйняттям матiр’ю подальших дослiджень сина. У жовтнi Вард знову став вiдвiдувати бiблiотеки, але вже не через старовину. Тепер вiн шукав лiтературу з чаклунства та чародiйства, окультизму та демонологii. І коли бiблiотеки Провiденса вичерпали себе, хлопець сiв на потяг до Бостона, щоб там покопирсатися в скарбах великоi бiблiотеки на Ко-плi-сквер, Вiденерiвськоi бiблiотеки Гарварду та Зiнонськоi дослiдницькоi бiблiотеки, де були доступнi рiдкiснi працi на потрiбну тематику. Шукач купив i швидко заповнив цiлий ряд полиць дивними, власноруч зiбраними матерiалами. Упродовж Рiздва вiн вдався до серii поiздок мiстами, зокрема побував у Салемi, щоб ознайомитися з деякими матерiалами Ессекського iнституту. До середини сiчня 1920 року в поведiнцi Варда з’явилися певнi риси трiумфу, дещо несподiванi для нього, i тепер його вже не можна було застати за роботою над шифром Гатчин-сона. Замiсть цього вiн провiв грунтовнi дослiдження в царинi хiмii та переглянув архiв, пристосувавши для цього лабораторiю в нежитловому горищi будинку, i для цього часто звертався до джерел демографiчноi статистики Провiденса. Мiсцевi наркодилери та фармацевти, котрих пiзнiше допитали, надали дивовижнi та начебто безглуздi каталоги речовин та iнструментiв, якi придбав шукач. Але свiдчення клеркiв державноi резиденцii, будинку мунiципалiтету i рiзних бiблiотек сходилися на тому, що предметом другого напрямку його дослiджень була могила Джозефа Карвена, з надгробка якоi старшi поколiння обачно стерли iм’я покiйного. Поступово в сiм’i Варда наростала пiдозра, що з сином вiдбуваеться щось не те. Невеликi дивацтва в поведiнцi Чарльза хутко змiнилися посиленою пристрастю до таемниць, схильнiстю до самоти, якi ранiше не були йому притаманнi. Було схоже, що молодик лише вдае, що вчиться. І хоча вiн жодного разу не провалився на iспитах, було очевидно, що коло його iнтересiв дуже змiнилося: вiн чаклував у своiй хiмiчнiй лабораторii, де валялася купа старовинних опусiв з алхiмii. Нишпорив у старих записах поховань у всiх церквах мiста або схилявся, немов зачаклований, над фолiантами з окультних наук у своему кабiнетi, де, дивно схоже на нього, можна навiть сказати, все бiльше схоже, обличчя Джозефа Карвена безпристрасно глипало з панелi на пiвнiчнiй стiнi. Наприкiнцi березня до архiвних пошукiв Варда додалися таемничi вилазки на занедбанi мiськi кладовища. Причина цього з’ясувалася пiзнiше, коли клерки мерii розпатякали, що вiн, iмовiрно, знайшов важливий ключ до розгадки. Крiм могили Джозефа Варда, його цiкавило поховання такого собi Нафталi Фiлда. Причина цього зацiкавлення виявилася пiзнiше, коли в паперах Варда знайшли копiю короткоi записки про похорон Карвена, що дивом уникнула знищення та повiдомляла, що загадкову свинцеву труну закопали «10 футiв на пiвдень i на 5 футiв на захiд вiд могили Нафталi Фiлда в…» Вiдсутнiсть у вцiлiлому уривку вказiвки на кладовище, де насипали цю могилу, дуже ускладнила пошуки, i могила Нафталi Фiлда здавалася такою ж примарно-невловимою, як i мiсце поховання самого Карвена. Але у випадку з першим не iснувало загальноi змови мовчання i можна було з повною упевненiстю очiкувати, що рано чи пiзно знайдеться надгробний камiнь iз написом, навiть якщо виявляться втраченими всi iншi записи. Звiдси й поневiряння Чарльза по всiх кладовищах, за винятком хiба того, що мiстилося при церквi святого Іоанна (колишня Королiвська церква) i старовинних могил Конгрегацiйноi церкви серед поховань у Свен-Пойнтi, позаяк шукач дiзнався, що Нафталi Фiлд був баптистом. 4 Наближався травень, доктор Вiллетт на прохання Варда-старшого ознайомився з усiею iнформацiею про Карвена, яку Чарльз повiдомив батькам, коли ще не зберiгав у такий суворiй таемницi своi дослiдження, i побалакав iз хлопцем. Бесiда не принесла явноi користi i не спричинила якихось вiдчутних наслiдкiв, бо Вiллетт упродовж усiеi розмови вiдчував, що Чарльз урiвноважений i поглинутий справами, якi вважае надзвичайно важливими. Але вона принаймнi змусила юнака дати якiсь рацiональнi пояснення своiм останнiм вчинкам. Вард належав до типу незворушних i безпристрасних людей, котрих нелегко збентежити, вiн погодився розповiсти про своi пошуки, однак промовчав про iхнi цiлi. Вiн визнав, що папери його прапрапрадiдуся мiстять певнi таемницi, про якi знали вченi минулих столiть, здебiльшого зашифрованi, важливiсть яких порiвнянна лише з вiдкриттями Бекона, а можливо, навiть перевершуе iх. Але для того, щоб повною мiрою осягнути суть цих таемниць, необхiдно спiввiднести iх iз теорiями того часу, багато з яких уже повнiстю застарiли або забутi. Тому якщо розглядати iх у свiтлi сучасних наукових концепцiй, то вони здадуться позбавленими будь-якого сенсу та втратять свою сенсацiйнiсть. Аби зайняти гiдне мiсце в iсторii людськоi думки, компетентна людина мае подати iх на тому тлi, на якому вони розвивалися. Отож Вард присвятив себе саме цьому завданню. Вiн прагнув якнайшвидше осягнути цi забутi знання та мистецтва древнiх, як обов’язкову умову для пояснення даних Карвена, i сподiвався колись оприлюднити повну iнформацiю про предмети, що представляють надзвичайний iнтерес для всього людства й особливо для науки. Навiть Ейнштейн, як вiн заявляв, не змiг би глибше змiнити розумiння сутностi всiеi свiтобудови. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44556549&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Джованнi Альфонсо Бореллi (1608—1679) – iталiйський фiзiолог, фiзик i математик епохи Вiдродження. 2 Дорiйський ордер – один iз трьох стилiв давньогрецькоi або класичноi архiтектури, при якому колони вирiзнялися вiдсутнiстю бази. 3 Іонiйський ордер – один iз трьох ордерiв давньогрецькоi або класичноi архiтектури, який вiдрiзняеться вiд дорiйського ордера стрункiшими пропорцiями та декором усiх його частин. 4 Декокт – особливий вiдвар iз овочiв, фруктiв i трав. 5 Нарра/ансетти – iндiанське плем’я, що здавен проживало на територii сучасноi Новоi Англii. 6 Ян Баптиста Ван Гельмонт (1580—1644) – нiдерландський натуралiст, лiкар i теософ-мiстик, котрий запровадив у наукову термiнологiю слово «газ»; Сiльвiус Якобус (1478—1555) – французький анатом, вiн одним iз перших проводив дослiдження на людських трупах; Йоганн Рудольф Глаубер (1604—1670) – нiмецький алхiмiк, аптекар i лiкар; Роберт Бойль (1627—1691) – англiйський хiмiк, фiзик i фiлософ, один iз засновникiв Лондонського королiвського товариства; Герман Бургаве (1668—1738) – нiдерландський лiкар, ботанiк i хiмiк, один iз найвидатнiших медикiв XVIII ст.; Йоганн Йоахiм Бехер (1635—1682) – видатний нiмецький хiмiк i лiкар; Георг Ернст Шталь (1659—1734) – нiмецький лiкар i хiмiк. 7 Гiлберт Стюарт (1755—1828) – американський художник, котрий разом iз Джоном Коплi вважаеться засновником живопису США. 8 «Цукровий акт» – прийнятий британським парламентом документ iз метою митних зборiв, а не регламентування торгiвлi. Вiн замiнив «Акт про патоку» 1733-го, за яким ввезення в англiйськi колонii рому та сировини для його виробництва – патоки – обкладалися митом. 9 Едвард, принцВельський (1330—1376) – старший син короля Едварда ІІІ Плантагенета; першим в Англii отримав титул герцога (а прiзвисько «Чорний принц» отримав за колiр обладункiв). 10 Джованнi Пiкоделла Мiрандола (1463—1494) – iталiйський мислитель i фiлософ епохи Вiдродження, представник раннього гуманiзму. 11 П’ер Борель (1620—1671) – французький хiмiк. 12 Переклад Івана Огiенка.