Музика води
Том Корагессан Бойл


1795 рiк. Опинившись у полонi маврiв, Мунго Парк гадав, що це кiнець. Але мандрiвниковi вдаеться втекти – i далi поневiрятись незнайомим континентом. Поки поряд крокуе його вiрний провiдник Джонсон, Мунго мае надiю. Із ними – ще й джарранський чаклун Ебо (чи то Або). Цiкаво, чи змiг би вiн побачити, як там кохана Мунго, Ейлi? Перебуваючи за сотнi миль, вона чекае на його повернення. Та зараз рано думати про дiм. Бо Мунго ще не знае, що доведеться вдруге збирати експедицiю. Що трапиться врятувати вiд смертi авантюриста та шибайголову Неда Райза i разом знову вирушити в шаленi мандри. Крiзь лондонськi нетрi та мальовничi шотландськi простори – до самого серця таемничоi, далекоi Африки. Туди, де черпае своi сили та бере свiй початок древня й непiзнана рiка Нiгер. І куди вона тече – не знае нiхто. Проте Мунго зовсiм скоро дiзнаеться.





Том Бойл

Музика води


Ця книга з любов’ю присвячуеться членам Клубу оповiдачiв: Алану Аркавi, Гордону Батiсту, Нiлу Фрiдмену, Скотту Фрiдмену, Робу Джордану, Расселу Тiмотi Мiллеру й Девiду Нiделмену.

А також тобi, К. К.


Слухайте аборигени посушливого краю

як iз-пiд пальцiв арфiстки

дощить

    В. С. Мервiн, «Стара похвальба»




Глибока подяка висловлюеться часописам


The Paris Review – за першу публiкацiю дещо видозмiненого тексту роздiлiв «Бiле м’яке пiдчерев’я», «Хоча ще й половина днiв моiх…», «Також знаний як Катунга Ойо», «Фатiма», «Сахель», «Танталовi муки», «Говорячи навпростець, або Ставки зроблено», «Плантацiйна пiсня» та «Новi материки, прадавнi рiки» пiд спiльною назвою «Мунго серед маврiв»;



Antaeus – за першу публiкацiю роздiлiв «Наяда», «Заглегав!», «Убутна вiддача, або Знов за свое», «Вiдступництво» та «Коли здають нерви» пiд спiльною назвою «Терпiння»;



The Hawaii Review – за першу публiкацiю роздiлiв «Повстань!», «Закваска» та «Настрiй, що тягне на дно» пiд спiльною назвою «Падiння Неда Райза»;



The Iowa Review – за першу публiкацiю роздiлу «Нi Твiст, нi Копперфiлд, анi сам Фейгiн»;



The North American Review – за першу публiкацiю роздiлу «Гiджра»;



The Agni Review – за першу публiкацiю роздiлiв «Ходу!», «Історiя Дессауда» та «Ходу! (продовж.)» пiд спiльною назвою «Втеча вiд маврiв».



Автор хотiв би висловити подяку Нацiональному фонду мистецтв за фiнансову пiдтримку, яка уможливила завершення цiеi книжки.




Апологiя


Оскiльки поштовх до написання «Музики води» був суто естетичний, а не науковий, я скористався цим захопливим iсторичним тлом для власного задоволення, не ставлячи собi за мету ретельно вiдтворити в художнiй формi описуванi подii. Я свiдомо вдавався до анахронiзмiв, вигадував мовнi й термiнологiчнi одиницi, а також вiдступав вiд першоджерел, самочинно доповнюючи iх. І там, де iсторичнi факти ставали на завадi iнтересам творчостi, я цiлком свiдомо й без найменших докорiв сумлiння спотворював iх на догоду власним цiлям.



Т. К. Б.




I. Нiгер


Смерть оминаючи свою, —

Це ж тре’ добиться! —

Залiзе ген на тулiю

Чiпця дiвицi.

    Роберт Бернс, «До вошi»




Бiле м’яке пiдчерев’я


У вiцi, коли бiльшiсть молодих шотландцiв задирали жiночi спiдницi, орючи й засiваючи вже нарiзанi борозни, Мунго Парк демонстрував голу дупу аль-хадж’ Алi iбн Фатаудi, емiровi Людамара. Йшов 1795 рiк. Георг ІІІ пускав слину й розмазував ii по стiнах Вiндзорського палацу, нотаблi вкладали в копи Францiю, Гойя оглух, де Квiнсi пiшки пiд стiл ходив, але вже встиг розпаскудитись, Джордж Браян «Красунчик» Браммел поправляв свiй перший крохмальний комiрець, двадцятичотирирiчний набурмосений Бетховен викликав захоплення вiденськоi публiки фортепiанним концертом № 2, а Нед Райз кружав «пропийся-догола» з Плоскодонкою-Нен та Масною Саллi в тавернi «Свиня й сифiлiтичка» на Мейден-лейн.

Алi був мавр. Вiн сидiв на камчатнiй, вiзерунчастiй подушцi, пiдiбгавши по-турецькому ноги, та роздивлявся блiдi зморшкуватi сiдницi з виглядом епiкурейця, що вивчае муху в своему крем-супi. Його голос шарудiв, мовби пiсок. «Повернись», – наказав емiр. Мунго був шотландець. Стоячи раком на циновцi з приспущеними до колiн кальсонами, той зиркнув на Алi через плече. Вiн шукав рiку Нiгер. «Повернись», – повторив емiр.

Мандрiвник був людиною люб’язною та навiть запопадливою, але його арабська дещо накульгувала. Тож коли вiн не зреагував удруге, Дессауд – поплiчник Алi та сущий шакал у людськiй подобi – виступив уперед, стискаючи гарапник, сплетений iз хвостових вiдросткiв пiвдюжини диких тварюк. Хвости з китицями на кiнцях розсiкли повiтря, затрiпотiвши у вишинi, неначе крила янголiв. Надворi – сто двадцять сiм градусiв за Фаренгейтом[1 - ~ 53 °C. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iншого.)]. А в наметi Алi, де вони перебували, – примiтивному укриттi, зiтканому з козячоi шерстi, – сто дванадцять[2 - ~ 44 °C.]. Бич уперiщив. Мунго повернувся.

З iншого боку вiн теж виявився бiлим – як-от снiг або полотно. Алi та його почет знову отетерiли. «Мати викупала його в молоцi», – сказав один iз них. «Порахуйте, скiльки в нього пальцiв на руках та ногах!» – закричав iнший. Бiля входу в намет юрбилися жiнки та дiти, мекали кози, ревли верблюди, покриваючи верблюдиць, хтось галасливо торгував iнжиром. Десятки голосiв злилися, мовби плетиво стежок, алейок, дорiг, що ведуть вверх i вниз (на яку ж звернути?), й усе це арабською – таемничою, жвавою та рiзкою мовою Пророка.

«Ла-ла-ла-ла-ла!» – заверещала якась жiнка. Решта пiдхопила пронизливим фальцетом: «Ла-ла-ла-ла-ла!» І член Мунго, також бiлий, втягнувся в тiло.



За глухою стiною намету лежав табiр у Бiнаунi – зимовiй резиденцii Алi. А за три сотнi випалених, обпечених миль вiд нього простягся пiвнiчний берег Нiгеру – рiки, яка ще не вiдкривалася погляду жодного европейця. Не те щоби вона не цiкавила iх. Геродот переймався питанням, де ж саме вона протiкае, ще за п’ять столiть до нашоi ери. «Велика, – дiйшов висновку вiн. – Але впадае в Нiл». Аль-Ідрiсi заселив ii береги дивними мiфiчними iстотами – червоподiбними гiмантоподами, якi повзали, а не ходили, та розмовляли по-змiiному; сфiнксом i гарпiею; мантикорою з ii тулубом лева, хвостом скорпiона й огидною пристрастю ласувати людською плоттю. Плiнiй Старший зобразив Нiгер золотим i нарiк його чорним[3 - Niger – чорний (лат.).], Александровi ж розвiдники схвилювали того розповiдями про рiку рiк, де пани та панi сидять у заростях лотоса, потягуючи нектар iз кованих золотих чаш. І от тепер, пiд кiнець епохи Просвiтництва й на початку епохи Гаманонабивацтва Нiгеру заманулося Францii, закортiло Британii, Голландii, Португалii й Данii. За найсвiжiшими й найдостовiрнiшими даними – «Географiею» Птолемея, – вiн протiкав мiж Нiгрiтiею, краем чорношкiрих, та Великою пустелею. Як зрештою з’ясувалося, Птолемей улучив просто в цiль. От тiльки нiкому ще не вдавалося пережити засушливий подих Сахари та пояс тропiчноi лихоманки, яка лютувала в Гамбii, щоб пiдтвердити це.

І от тодi, в 1788 роцi, група видатних географiв, ботанiкiв, розпусникiв та iнших правдошукачiв зiбралася в тавернi «Св. Альбан» на Пел-Мел i заснувала Африканську асоцiацiю. Їi мета полягала в тому, щоби вiдкрити континент для дослiджень. Пiвнiчна Африка була ласим шматочком. Тож до 1790-го ii розмiтили, нанесли на мапи, обклеiли ярликами, розчленували й роздiлили. А от Захiдна Африка залишалася таемницею, розгадка якоi крилася в Нiгерi. У рiк свого заснування Асоцiацiя спорядила експедицiю на чолi з Джоном Ледьярдом. Стартувавши з Єгипту, той мав перетнути Сахару й з’ясувати, звiдки й куди тече Нiгер. Ледьярд уродився американцем. Вiн був косоокий i грав на скрипцi. Перетнув Тихий океан iз Куком, побував у Андах i мало не пiшки дiстався через увесь Сибiр до Якутська. «Я стоптав своiми ногами цiлий свiт, – казав вiн, беручи на глузи страх i висмiюючи небезпеку. – Крiзь орди дикунiв, палючi пустелi, крижану пiвнiч, вiчну мерзлоту й розбурханi моря пройшов я неушкодженим. Он як благоволить до мене Господь!» І за два тижнi пiсля висадки в Каiрi сконав вiд дизентерii. Його наступником став Саймон Лукас, драгоман при Сент-Джеймському дворi. Зiйшовши на берег у Трiполi, вiн на сотню миль заглибився в пустелю, де вкрився пухирями, зазнав зневоднення та панiчних атак, i повернувся, не досягши нiчого, а тiльки марно витративши 1250 фунтiв. Потому ж надiйшла черга майора Денiела Гоутона. То був п’ятдесятидворiчний розорений iрландець. Вiн нiчогiсiнько не знав про Африку, зате й недорого просив. «Три сотнi хвунтiв – i дiло буде зроблене, – запевнив кандидат. – Ну й ящик шотландського вiскi поставите». Гоутон вiдправився вгору по Гамбii в каное-довбанцi, пив зi смердючих калюж i iв мавпяче м’ясо та завдяки самим лише силi характеру й проспиртованостi органiзму здолав тиф, малярiю, лоаоз, проказу й жовту гарячку. На жаль, людамарськi маври обдерли його до нитки й полишили зв’язаного на гребенi дюни. Там йому й жаба цицьки дала.



Мунго пiдвiвся, щоб пiдтягнути кальсони. Дессауд звалив його з нiг. Завивання жiнок доводили натовп до сказу. «Жери свиню, християнине! – кричали вони. – Жери свиню!» Шотландцю не подобалося iхне ставлення. Не до душi було й показувати гепу в змiшаному товариствi. Та вiн не мiг нiчого вдiяти: в разi найменшого спротиву йому би перерiзали горлянку та викинули костi вибiлюватися.

Раптом у руцi Дессауда з’явився кинджал – вузький, мов нiж для колiння льоду, i темний, неначе кров. «Невiрний пес!» – заверещав вiн, вiд чого на шиi проступила мозаiка жил. Алi дивився з-за складок бурнуса – чорний та незворушний. Температура всерединi намету пiднялася до 120°[4 - ~ 49 °C.]. Юрба затамувала подих. Дессауд спрямував лезо на мандрiвника, весь час щось бурмочучи, мов навiжений анатом, який читае лекцiю про примхливiсть будови людського тiла. Вiстря кинджала наближалось, Алi сплюнув у пiсок, Дессауд пiд’южував натовп, Мунго застиг. А тодi лезо злегесенька кольнуло його в низ живота – туди, де той був найм’якший i найбiлiший. Дессауд засмiявся – зажебонiв, мов пересохлий струмок. У натовпi засвистiли й заулюлюкали. А вiдтак крiзь нього протиснувся битий сивиною бушрiн iз порожньою очницею та соломою в бородi й вiдштовхнув Дессауда вбiк. «Очi! – заволав вiн. – Погляньте, якi очi в цього диявола!»

Дессауд поглянув. І зловтiха садиста змiнилася виразом жаху й обурення. «Котячi, – прошипiв вiн. – Треба iх повиймати!»




Повстань!


Нед Райз прокидаеться з перепою. Голова трiщить. Напередоднi вiн добряче хильнув джину (також знаного як «зелений змiй», «пропийся-догола» та «прокляте зiлля»), цього джерела звироднiння й деградацii нижчих класiв, – чистого, мов сеча п’яницi, та iдкого, мов сiк ялiвця. Так от, хильнув добряче й тепер не зовсiм розумiе, де вiн е. Хоча при цьому майже певен, що впiзнае полуботки без пiдошов, кукси волохатих пальцiв i червонясто-коричневу накидку, якi найперше впадають у око. Так, ця накидка, цi кукси й полуботки, он та дiромаха на штанях – усе це здаеться знайомим. І навiть рiдним. Тож вiн доходить висновку, що належить воно Неду Райзу, а отже, й голова, що розколюеться, й запалi очi, якi, хай i нечiтко, але сприймають усi цi об’екти, мають бути якось iз ними пов’язанi.

Вiн сiдае на ложi й пiсля довгого перепочинку пiдводиться. Схоже на те, що вiн лежав на купi прiлоi соломи. Та ще й на власному капелюсi. Тож нагинаеться, щоби пiдняти його, заледве не рие носом, але, життествердно вiдригнувши, випростуеться. Капелюх зазнав непоправноi шкоди. Нед на мить завмирае, прибравши задумливоi пози, а в надрах голови тим часом щось пульсуе. Тодi з-пiд напiвприкритих повiк вiн окидае поглядом кiмнату, почуваючись першопрохiдцем, нога якого ступае на незвiданий континент.

Вiн у якомусь погребi – це поза всяким сумнiвом. Он вони – земляна пiдлога, швабра у вiдрi та стiни з нетесаного каменю. А вздовж задньоi – ще й два ряди зачопованих барил: у них мадера, портвейн, лiсабонське, кларет та бiлий рейнвейн. У кутку лопати зо двi вугiлля. Хм, може, це надра «Свинi й сифiлiтички»? І тут Нед зауважуе, що вiн не сам. Іншi тiла – е надiя, що навiть людськi, – валяються на оберемках соломи, розкиданих по пiдлозi. Чути хропiння, стогiн та булькання – як-от коли дощ стiкае в канаву. У повiтрi, перебиваючи один одного, висять важкi запахи сцяк i блювотиння.

«Значця, вже прокинувсь?» – це якась рiдковолоса карга з обличчям, що скидаеться на смертний грiх, звертаеться до нього з-за покладеноi на двi великих бочки поперечини. Із ii спiдньоi губи звиса тоненьке золоте кiльце, мов булька слини. «Ну шо ж, доброго ранку, сер, – шамкае бабисько. – Ха-ха-а-а! Як спалось – сухо всталось? Мо’, остограмишся, щоби як слiд почати день?» На шинквасi натюрмортом застигли двi олов’янi мiрки, кожна завбiльшки з пiдставку для вареного яйця, та глиняний кухоль. Бiля iмпровiзованоi стiйки простяглася на боцi свиня, а вигин ii щелепи застуе перевернута нiчна посудина. Гогарт уподобав би таку картину. А Нед не знае, що й думати про подii минулого вечора.

Як раптом вiдьма здiймае вереск, неначе ii штрикнули кинджалом, – протяжний скрип удихуваного повiтря: «І-i-i-i-i-i-i-i-i-i!» Пульсацiя в Недових мiзках стае барабанним дробом, розкотами грому, гуркотом литаврiв. Але стривай-но. Стару каргу не трафив шляк – то вона так смiеться. Ось смiх переходить у кашель, i вона вiдхаркуеться, гамселячи по дошцi, аж доки в кутку рота не з’являеться тягуча жовта стрiчка мокротиння, яка повiльно опускаеться на шинквас.

«Шо, язика… – починае вона, але знову закашлюеться, – язика проковтнув, га, солоденький?»

На стiнi позаду неi пишаеться оголошення, нашкрябане тремтливою рукою якогось хронiка:




НАБРАТИ РИЛО – ПЕННІ


ЩОБ І НА НОГАХ НЕ СТОЯТИ – ДВА


СВІЖА СОЛОМА – БЕЗКОШТОВНО



Нед показуе iй непристойний жест. «Пiшла ти, i твоя мати, й весь твiй коростявий вiдьомський виводок, золотушна хвойдо з болячками на цицьках!» – кричить вiн, i йому трохи кращае.

«І-i-i-i-i-i-i-i-i-i! – верещить та. – Не хоч скуштувати ’лiксиру матусi Джиневи[5 - Гра слiв: Geneva (англ.) – (мiсто) Женева, проте geneva – голландський джин.]? Видко, вчора ввечерi вдосталь напребувавсь. Ну й нехай! То покажи iй, шо там у тебе в штанцях, – а вона вже пiдбере, чим тобi зарадить», – i хтиво зиркае на нього, задерши спiдницi, з-пiд яких розв’язкою готичного роману визирають ноги-сiрники та пожухлi хащi.

Лiворуч, вiддалiк, пролiт напiврозвалених схiдцiв веде нагору до вхiдних дверей, крiзь щiлини яких Неду вдаеться розгледiти холодне свiтанкове свiтло. Тож вiн кляне себе за те, що змарнував порох на цю схиблену каргу – сьогоднi йому й без неi е чим клопотатись! – i починае пiднiматися хисткими щаблями наверх.

«І-i-i-i-i! – верещить йому вслiд стара шкапа. – Пильнуй костюма, дженджику!»

Нед iй показуе той самий непристойний жест, щiльнiше загортаеться в накидку кольору корицi та вiдчиняе дверi, що ведуть на Мейден-лейн i свiтло дня. А позад нього, з глибин льоху, розстроеною вiолою лунае хрипкий вереск: «Стережись, стережись, стережись краватки ка-а-та!»




«Хоча ще й половина днiв моiх…»[6 - Цитата з вiдомого сонета Джона Мiльтона («Sonnet 19»), у якому поет розмiрковуе про свою слiпоту.]


Пристрiй для позбавлення зору складаеться з двох мiдних смужок i дещо нагадуе перевернутий догори дригом пояс вiрностi. Одна зi смужок обхоплюе голову на рiвнi очниць, а iнша щiльно прилягае до черепа подовж. Крiм них задiяно ще й два гвинти, i до гострого кiнця кожного з них крiпиться опуклий диск. Таке приладдя було вперше створено в де в’ятому столiттi для аль-каiда Гассана iбн Мохаммеда, слiпо го башава Трiполi. Почуваючись уразливим через свою фiзичну ваду, той повелiв, щоб очi кожного охочого отримати аудiенцiю спочатку пiдлягали видаленню. Треба сказати, що вiн прожив свiй вiк дуже самотньою людиною.

Механiзм працюе за тим самим принципом, що й лещата. Гвинти закручують, пiдганяючи до очного яблука, а далi затискають, оберт за обертом, допоки не лусне рогiвка. Прос то, невблаганно, надiйно.

У натовпi запала тиша. За мить до того вiн був на межi iстерики – галасував та улюлюкав, мов та чернь на цькуваннi бикiв чи шоу виродкiв. А тепер усi наче води в рот понабирали. Розпечене, недвижне повiтря розсiкають мухи, а цiвка сечi цапа чи верблюда, що збiгае на пiсок, здаеться гуркотом водоспаду. Шаркають сандалii, якийсь чоловiк чухмарить бороду. Багато хто прикрив лице шматками тканини, немов для того, щоб не осквернитися поглядом мандрiвника.

Дессауд та одноокий непроханий втручальник витрiщаються на гяура зверху вниз – обличчя серйознi, руки впертi в боки.

Мунго не вповнi збагнув суть того, що вiдбуваеться. Вiн майже певен, нiби вловив принаймнi одне слово – унья, тобто «око», – яке пригадуе з «Арабськоi граматики» Узеля («Здiймемо ж нашi уньi в небо, де живе Аллах»). Але чого б це iм, заради всього святого, базiкати про очi? А ще ця раптова тиша – вона також дивуе його. Та йому млосно, так збiса млосно, що вiн заледве здатен думати хоча би про що-небудь. Власне, до того жарко, що жоден iз його досвiдiв не витримуе порiвняння – за винятком хiба що шведськоi лазнi неподалiк Гросвенор-сквер. Сер Джозеф Бенкс, скарбник i голова правлiння Африканськоi асоцiацii, якось одного дня зводив туди Мунго, щоб уточнити деякi деталi експедицii на Нiгер. Їх обробляли випарами розжареного камiння, що пашiло, наче розплавлена лава, – чи так йому принаймнi здалося. Лазник шмагав обох березовими рiзками, а ще гамселив по хребтах i нирках жорсткими ребрами своiх долонь. Сера Джозефа та процедура, схоже, бадьорила. А от майбутнiй першопроходець мало не знепритомнiв.

Власне, в цю мить на нього насувалося знайоме запаморочення. Воно й не дивно, беручи до уваги, що йому доводиться протистояти не лише сонцю, пiщаним блохам, дизентерii й гарячцi, але й виснаженню чи, коли завгодно, порожнечi. Маври ж бо конфiскували його припаси, привласнили коня й перекладача, i взагалi, вочевидь, вирiшили посадити на сувору дiету. Аж надто сувору, як на його смак: за два днi вiн i рiски в ротi не мав.

Тож попри критичнiсть ситуацii та кiльце чужих недоброзичливих облич у Мунго свiт перед очима крутиться – немов хильнув забагато кларету чи елю. Вiн обводить поглядом злодiйкуватi очi й насупленi брови, бороди та бурнуси, вбрання пророкiв i сандалii паломникiв, – як раптом усi цi рiзкi, загрозливi обличчя починають зливатися, втрачати обриси й безформно опливати, наче восковi фiгури. Усе перетворюеться на цирк – не бiльше й не менше. Дессауд та Одноокий – акробати або пожирателi вогню, а старий Алi всього лише Грiмальдi – Грiмальдi-клоун. Але тепер вони, здаеться, прилаштовують йому на голову якусь штукенцiю… Шолом? Сподiваються, що вiн пiде за них у бiй? А чи нарештi спам’яталися та вирiшили зняти мiрку для корони?

Дослiдник дурнувато всмiхаеться з-пiд свого мiдного головного убору. У нього сiрi очi – достоту того ж самого вiдтiнку, що й недовговiчний льодок, яким схоплюються морозного ранку заводi Ярроу. Ейлi якось порiвняла iх iз джерелами закоханих у Гелешiлзi, а тодi витрусила з гаманця кiлька пенсiв та обважнила ними його повiки – вiн тодi лежав, розтягнувшись на вересi. Й очi Глостера, подейкують, теж були сiрими. В Едiпа ж – чорними, наче оливи. А в Мiльтона – немов блакитнi сойки, якi порпаються у снiгу. Дессауд нiчого не знае про Шекспiра, Софокла чи Мiльтона. Його грубi пальцi крутять гвинти.

Дослiдник широко всмiхаеться. Вiн поринае в забуття. Нажаханi його нелюдським спокоем, глядачi кидаються врозтiч. Той чуе, як вони розбiгаються, шльопаючи сандалiями по зашкарублiй вiд спеки землi… але що це? Здаеться, йому в око потрапила порошинка…




Корегувальна хiрургiя


– Припинiть!

Мунго нiчогiсiнько не видно (в шолома, схоже, е забрало, але щойно спробуеш пiдняти його, чиясь рука щоразу перехоплюе зап’ясток), однак вiн миттю впiзнае цей голос. Це Джонсон. Старий добрий Джонсон, його товмач i провiдник.

– Припинiть! – повторюе голос Джонсона, перш нiж iз головою поринути у вир гортанних та емфатичних приголосних арабськоi мови. Дессауд щось вiдповiдае йому, а Одноокий – на пiдвищених тонах – розцвiчуе розмову каскадом пiдсилювальних часток i нечленороздiльних вигукiв. Джонсон заперечуе. І тодi з кутка долинае голос Алi – рiзкий та абразивний. Чути звук удару, i Джонсон валиться на килимок поряд першопрохiдця.

– Мiстере Парк, – шепоче вiн. – За що вам надягли на голову цю штуку? Чи ж ви не розумiете, що вони з вами роблять?

– Джонсоне, старий добрий Джонсоне… Як приемно знову чути твiй голос!

– Вам виколюють очi, мiстере Парк.

– Як це?

– Ватажок цих шакалiв каже, що вони у вас, мов у кота – а тут такого, вочевидь, не люблять, тож наразi зайнятi iх видовбуванням. І якби не мое вчасне заступництво, ставлю сто до одного, що досi ви були би слiпий, наче крiт.

У головi Мунго прояснюеться, немов туманний ранок поступаеться мiсцем полудню. У ходi цього вiн тривожиться все бiльше й бiльше, доки нарештi стрибком не спурхуе на ноги, рвучи з себе свiй мiдний капелюх i ревучи, немов теля, що загубилось. Дессауд збивае його з нiг. Раз чи два ляскае гарапником iз хвостiв диких тварюк, а тодi кричить арабською, щоби принесли ще якесь катiвське знаряддя. Лунае глухий звук крокiв, чути шарудiння полога, яким завiшений вхiд до намету, а тодi, зовсiм поряд, – крик людини у передсмертнiй агонii. Останнiй, схоже, видае не хто iнший, як Джонсон. Це тривожить мандрiвника, i той iз новою силою смикае за дивний головний убiр, почуваючись достоту мов десятирiчна дитина, голова якоi застрягла мiж гратами металевих перил.

– Джонсоне, – ледь видобувае вiн, – що вони з тобою зробили?

– Поки нiчого. Але щойно послали по двогострий стилет.

Хватка обруча нарештi слабне, i той злiтае з голови мандрiвника, наче корок iз пляшки iталiйського iгристого. Мунго клiпае очима й роззираеться довкола. Алi, Дессауд та Одноокий сидять навпочiпки у дальньому кутку, белькочучи й жестикулюючи. Юрба розiйшлася, а полог намету опущений. Вхiд загороджуе якийсь чорний велетень у чалмi та смугастiм бурнусi, що стоiть, склавши руки на грудях.

– Двогострий стилет? – шепоче Мунго. – Що це означае?

– Що ми з вами станемо мов тi двi мавпи – одна не бачить зла, а iнша не говорить про нього. У мене, мовляв, язик сорокопуда, мiстере Парк. Який вони збираються вiдрiзати.




Також знаний як Катунга Ойо


Щодо Джонсона. Вiн iз народностi мандiнго, яка населяе верхiв’я рiчок Гамбiя та Сенегал i бiльшiсть долини Нiгеру аж по легендарне мiсто Тiмбукту. Мати нарекла його не Джонсоном. Вона дала йому iм’я Катунга – Катунга Ойо – на честь дiда з батькового боку. У тринадцятирiчному вiцi хлопця викрали скотарi народу фула, коли вiн брав участь у врочистостях на честь стрункоi молодоi сильфiди, яка досягла шлюбного вiку. Святкували на кукурудзяному полi просто перед його рiдним селищем Дiндiку. Сильфiду звали Нiалi. Але фула про таке не розпитували. Їхнiй вождь, якому впали в око риси обличчя Нiалi й татуювання на ньому, залишив ii собi за персональну наложницю. А Джонсона продали слейтi, мандрiвному купцю, що гендлював рабами, – там його закували в ножнi кайдани та погнали, разом iз шiстдесятьма двома iншими, до узбережжя. Дiйшло iх сорок дев’ять. Потому його збули американському торговцю живим товаром, а той посадив на ланцюг у трюмi шхуни, що прямувала до Пiвденноi Каролiни. Коли корабель кинув якiр у Чарльстонi, хлопчина, який плив разом iз ним, такий собi Бобо iз Дженне, вже сьомий день валявся мертвий.

Дванадцять рокiв iшачив Джонсон на плантацii сера Реджiнальда Дерфiза, баронета. А тодi отримав пiдвищення i став хатнiм слугою. Ще через три роки сер Реджiнальд особисто вiдвiдав обидвi Каролiни, вподобав Джонсона й забрав iз собою в Лондон за камердинера. Йшов 1771 рiк.

Колонii ще не здобули незалежностi, рабство в Англii вважалося законним, у тiлi Георга ІІІ вже завелися зрадники-порфiрини, якi коштуватимуть йому психiчного здоров’я, а Наполеон брав штурмом борти свого дитячого манежу.

Джонсон, як охрестив його сер Реджiнальд, узявся займатися самоосвiтою в бiблiотецi замiського маетку родини Дерфiз. Вчив грецьку й латину. Читав древнiх класикiв. Читав новочасних авторiв. Читав Смоллетта, Бена Джонсона, Мольера та Свiфта. Говорив про Поупа з таким знанням справи, наче колись особисто водив iз ним дружбу. Зневажливо вiдгукувався про блазенство Рiчардсона й так захоплювався Фiлдiнгом, що навiть спробував перекласти «Амелiю» мовою мандiнго.

Дерфiз був просто зачарований ним – не лише його знанням мов i лiтератури, але й спогадами про Чорний континент. Дiйшло до того, що баронет не мiг заснути, окрiм як випивши на нiч склянку теплого молока з часником i слухаючи Джонсонiв заспокiйливий бас-профундо, яким той оповiдав про солом’янi хижi, гiен i леопардiв, вулкани, що вивергають у небо вогонь, стегна й сiдницi, якi лиснiють вiд поту, – чорнi, мов сон утроби. Сер Реджiнальд призначив йому щедру платню, а пiсля скасування рабства в 1772-му запропонував непогану пенсiю – аби той залишився при ньому слугою. Джонсон обмiрковував цю пропозицiю за келихом хересу в кабiнетi сера Реджiнальда. А тодi широко всмiхнувся й попросив баронета набавити.

Коли парламент скликався на сесiю, сер Реджiнальд перебирався до мiста, завжди прихоплюючи Джонсона та пару лiврейних лакеiв. Лондон був достиглим томатом, а Джонсон – тарiлкою макаронiв. Вiн неспiшно прогулювався серед добiрного товариства Бонд-стрит, вичепурившись у шовковi рейтузи, сюртук iз осиною талiею та цилiндр. Незабаром став вчащати й у кав’ярнi, де залюбки обмiнювався дотепними зауваженнями, а також навчився складати ущипливi епiграми. Якось один червонопикий джентльмен iз бачками назвав його «клятим чорномазим готтентотом» i звелiв захищатися. Тож наступного дня, на свiтанку та в присутностi секундантiв, Джонсон всадив йому кулю в праве око. Джентльмен загинув на мiсцi, а вбивцю запроторили за грати i зрештою засудили до страти через повiшання. Сер Реджiнальд застосував свiй вплив. Вирок було пом’якшено до висилки.

І от, у сiчнi 1790-го, ноги Джонсона знов закули в кайдани, чим зiпсували стрiлки на панчохах, доправили на борт корабля Його Величностi «Недолугий» i висадили на Горе – островi неподалiк захiдного узбережжя Африки, де той мав нести службу рядовим. Та щойно вiн ступив на берег, як його пройняв якийсь прадавнiй трепет. То був його дiм. Два тижнi по тому, стоячи на чатах пiзно ввечерi, Джонсон привласнив каное, догрiб до берега та розчинився в чорнiй стiнi джунглiв. Вiн дiстався назад до Дiндiку, побрався з молодшою сестрою Нiалi й осiв там, узявши собi за мету забезпечити прирiст населення.

Йому було сорок сiм. Волосся припорошила сивина. Дерева стримiли в небо, а свiтанок накривав землю квiтчастим покривалом. Вночi чулися вереск дамана й рик леопарда, а вдень – сонливе гудiння медоносних бджiл. Його мати стала старою бабцею, i ii висхле обличчя вкрилося зморшками, мов лиця тих мумiфiкованих тiл, що вiн iх бачив у пустелi – трупiв рабiв, яким не вистачило сил. Вона притискала сина до своiх мощiв i цокала язиком. Ішов дощ. Стиг урожай, кози жирiли. Вiн жив у хижi, ходив босий, обв’язував груди та стегна смужкою тонкого сукна i йменував ii тогою. А ще вiддавався чуттевим насолодам.

Через п’ять рокiв Джонсон годував уже трьох дружин та одинадцятьох дiтей – чотирнадцять ротiв – а на додачу цiлий звiринець собак, мавп, смугастих бiлок i ящiрок. Та все ж не те щоби перепрацьовувався – нi, вiн натомiсть користався зi своеi репутацii книжника.

Селяни що не день приносили йому гарбуза-горлянку з пивом чи бочок антилопи, просячи за це нашкрябати iм кiлька слiв. Кожен iз них мав на собi сафi – шкiряний капшук завбiльшки як гаманець, – прив’язаний до шиi чи зап’ястя. Такi сафi були вмiстищами фетишiв – талiсманiв, що оберiгали вiд бiди: засолений безiменний палець, вважалося, захищав вiд укусу африканськоi гадюки, моток волосся гарантував вiд калiцтва в бою, а мускусна залоза цивети вiдвертала фрамбезiю та проказу. Але Логос – то всiм амулетам амулет. Писане слово даруе мудрiсть, потенцiю, достаток у часи нужди. Вiдновлюе втрачене волосся, зцiлюе вiд раку, приваблюе жiнок i знищуе сарану. Джонсон швидко збагнув ринкову вартiсть своеi письменностi.

І надряпував рядок чи два поганенького вiршика в обмiн на три фунти[7 - ~ 1,3 кг.] меду або мiсячний запас зерна. Чи цитував Поупа, щоби купити пару золотих ножних браслетiв для своеi наймолодшоi нареченоi:

		Свистульки три – це гiдна дяка
		Тому, хто терендить, немов Макака,
		А Барабан – тому, хто хрипким, бравим басом
		Ревiння Вiслюка – i те заглушить часом.

Тiй було п’ятнадцять, i вона не стримувала себе у виявах вдячностi. Джонсон лише розслаблено лежав та насолоджувався. Такоi втiхи навмисно не вигадаеш. «Вiднайдений рай», – думав вiн.

А тодi одного дня прибув гонець iз Пiзанii – британськоi торговоi факторii на рiчцi Гамбiя. І принiс листа з Англii, запечатаного сургучем iз гербом роду Дерфiзiв (козлищем жуйним). Англiя – клуби, театр, Ковент-Гарден, Пел-Мел, вигин Темзи, м’якiсть передвечiрнього свiтла в бiблiотецi Пiлтдауна – все це нахлинуло на нього.

Вiн вiдкрив конверт.



Пiлтдаун. 21 травня, 1795



Мiй любий Джонсоне!

Якщо ти все ж отримаеш цього листа, то, сподiваюсь, вiн застане тебе в доброму здоров’i. Мушу зiзнатися, що всi ми надзвичайно зрадiли звiстцi про твою втечу з Горе.

Сильно пiдозрюю, що ти там знову «навернувся до природи» iз кiлькома з тих медоволиких сирен, яким завжди спiвав дифiрамби, – скажеш, не так?

Однак дiло насамперед. Цим листом я рекомендую твоiй увазi такого собi Мунго Парка, молодого шотландця, якого ми вiдрядили проникнути у внутрiшнi райони вашоi краiни задля з’ясування, в якому ж напрямку тече рiка Нiгер. Якщо ти згоден прислужитись мiстеровi Парку як провiдник i товмач, назви свою цiну.

Твiй сповнений географiчного завзяття,

    Сер Реджiнальд Дерфiз, баронет
    Член-спiвзасновник Африканськоi асоцiацii

Джонсон зажадав повного зiбрання творiв Шекспiра у томах формату iн-кварто – достоту таких, якi стояли на полицях у бiблiотецi сера Реджiнальда. Вiн спакував торбу, пiшки добувся до Пiзанii, розшукав там мандрiвника i сам склав проект договору про умови найму. Першопрохiдцю було двадцять чотири. Його шовковисте бiляве волосся скидалось на повiсмо кукурудзи. Вiн мав шiсть футiв[8 - ~ 1,8 м.] зросту й ходив так, немов йому до спини прив’язали палку. Молодик улесливо схопив руку Джонсона у свою велику долоню:

– Джонсоне, – сказав вiн. – Я дуже радий нашому знайомству.

Той мав п’ятдесят чотири роки й двiстi десять фунтiв[9 - ~ 95 кг.] ваги. Його волосся скидалося на вiник, яким збирають павутину, ноги були босi, а у правiй нiздрi вiн носив золоту шпильку.

– Навзаем, – пролунала вiдповiдь.

Спочатку вони вирушили пiшки. Вище за течiею, у Фрукабу, дослiдник зупинився, щоб купити коня, який належав торговцю сiллю з народностi мандiнго. «Смiшна цiна, – запевняв господар, – як за такого баского жеребчика». Вони знайшли тварину припнутою позаду сплетеноi з лози хижi в дальньому кiнцi села. Вона стояла там в оточеннi курчат, жувала, шамкаючи, будяки та клiпала на них очима. «Ви гляньте, якi зуби», – зауважив продавець. Кiнь був не бiльший за шетлендського понi, слiпий на одне око i такий змарнiлий, як-от бувають лише дуже старi люди.

Вздовж правого боку тягнувся ремiнь незагойних виразок, зелений вiд мух, а з нiздрiв капала жовтава рiдина, ну достоту як вiвсянка-розмазня. Але чи не найгiрше було те, що шкапа по-старечому псувала повiтря – вiд потужних вихлопiв ii кишкiвника меркло сонце в небi, а бiлий свiт здавався вигрiбною ямою. «Росiнант!» – саркастично зазначив Джонсон. Та мандрiвник не зрозумiв його алюзii. Й оборудка вiдбулася.

Мунго iхав, Джонсон iшов. Вони без пригод поминули королiвства Вулi та Бонду, але, добувшись до Каарти, з’ясували, що тамтешнiй правитель Тiггiттi Сего воював iз сусiдньою Бамбаррою. Мандрiвник вирiшив дати гаку через Людамар, огинаючи гарячу точку з пiвночi. А через два днi пiсля перетину кордону iх перестрiли тридцять маврських верхiвцiв. Вони мали такий вигляд, наче кожен iз них щойно зварив та зжер рiдну матусю. Зi зброi в них були мушкети, кинджали й кривi шаблi – ятагани, холоднi й невблаганнi, наче серп мiсяця. Це клинки, якими рубають, а не колють: одним ударом можна вiдтяти кiнцiвку, вiдкремсати плече, розколоти череп. Закутаний у куфiю велетень зi зламаним перенiссям, який правив iм за ватажка, пiдскакав ближче й сплюнув у пiсок. «Ви поiдете з нами до табору Алi в Бiнаун», – тiльки й вимовив вiн. Джонсон смикнув мандрiвника за гетру й зашепотiв щось йому на вухо. Конi били копитами й фиркали. Мунго звiв очi на похмурi обличчя, усмiхнувся й заявив по-англiйському, що з радiстю приймае запрошення.




Фатiма


У намет вриваеться хлопчик, стискаючи в руцi двогострий стилет. Дессауд злостиво коситься, Джонсон здригаеться. Мунго пiдводиться й, натягнувши штани, застiбае ременя. «Я лише хотiв би дiзнатися, що поганого ми вам…» – починае шотландець. Дессауд збивае його з нiг. І в ту ж мить до намету вбiгае ще один хлопчик зi звiсткою для Алi. Дессауд обертаеться до своiх спiввiтчизникiв, i в них зав’язуеться несамовита дискусiя. Пальцi сваряться, руки розмахують, бороди смикаються. Впродовж усiеi конференцii мандрiвнику щастить вловити лиш одне-едине слово, знову й знову повторюване, немов заклинання: Фатiма, Фатiма, Фатiма. Не зводячи очей з учасникiв переговорiв, вiн нишком шарпае Джонсона за тогу.

– Джонсоне, – шепоче вiн, – що вiдбуваеться?

У того нажаханi очi:

– Тс-с-с!

За мить Алi пiдводиться. Одноокий пiднiмае камчатну подушку. Дессауд iз виразом огиди вiдшпурюе кинджал, i всi трое простують геть iз намету. Дослiдник i провiдник залишаються сам на сам зi стражем-нубiйцем. Ну й пiщаними блохами.

– Гей, Джонсоне, – шепоче Мунго. – А що там iз тiею Фатiмою, про яку вони варнякали?

– Бiс його знае. Про що би не йшлося, а ви будьте певнi, що не варто через те сушити голову.




Закваска


Нед Райз неквапливо виходить iз дверей генделика, обтрiпуючи одяг i вибиваючи капелюх об стегно, як раптом валиться з нiг вiд удару по пицi. Вiн приземляеться на тротуар, неначе кулька, що здулася, а страх, бiль i спантеличення затьмарюють йому свiдомiсть. Однак щойно опинившись долi, ловить себе на тому, що милуеться багатим, кольору червоного дерева полиском чобiт для верховоi iзди, якi на диво ритмiчно гупають i знову пiднiмаються, наносячи серiю ударiв по його життево важливих органах. Тодi хрипить. Харкае кров’ю. Блюе. У чоботи взутi прудкi ноги Данiеля Мендози – професiйного боксера, еврея, екс-чемпiона Лондона з кулачного бою, друга та спiльника Джорджа Браяна «Красунчика» Браммела. Мендоза виряджений, наче на весiлля: крохмальний лляний комiрець, яскраво-червоний жилет, смугастi штани та сап’яновi чоботи. Незнайомий жовторотий джигун лiт тринадцяти стоiть бiля нього, дбайливо тримаючи перекинутий через руку сюртук iз синього оксамиту, немовби гарсон – серветку. Обличчя Мендози пашiе. «То, кажеш, китайський шовк?!» – кричить вiн.

Лежачи на брукiвцi, Нед ледве мимрить якусь сумiш вибачень, заперечень i благань про пощаду.

– Голландський сатин, дванадцять пенсiв за ярд![10 - ~ 0,9 м.] – лементуе Мендоза. – А ти, падло, здер iз Красунчика шiсть фунтiв за «оригiнальну китайську краватку з чистого шовку без жодних домiшок прямiсiнько з ткацьких верстатiв Схiдного Пекiна»! Так ти казав? Га? Нiчого не плутаю?

Нед цiпенiе, чекаючи удару. Й отримуе його просто пiд лiву пахву.

Мендоза нахиляеться над ним, стискаючи ножа. Його iмпровiзований денщик здаеться янголом, який прислужуе самому Господу. Сипле снiг. «Дай-но позбавлю тебе вiд ось цього непотребу, – рече iнквiзитор, зрiзуючи гаманця у Неда з пояса, – шоби частково компенсувати своему друговi сердечний бiль, якого вiн зазнав». Носак чобота знаходить Недову селезiнку – орган, про наявнiсть якого той i не здогадувався, – та ще й цiлих три рази поспiль. «І не смiй утнути таке знову, гiвнюче. Бо покалiчу, мов того Турка Насмiфа на Варфоломiiвському ярмарку в другому раундi. Чув?»

Лунае шерхiт батисту об оксамит, а далi – барабанний дрiб крокiв, якi вiддаляються. Двi пари нiг. Снiг сiе кiстковим порошком, а повiтря гостре, неначе ланцет, яким пускае кров цирульник.

Нед пiдводиться iз землi та витирае рота тильною стороною долонi. Вiн широко всмiхаеться. Йому недобре пiсля вчорашнього, пекучий бiль проймае пику, нирки, селезiнку й пахву, на нього напали, побили, пограбували – а вiн усмiхаеться. Шкiрить зуби вiд думки про вираз обличчя Мендози, коли той вiдкрие гаманця i знайде всерединi вiсiм унцiй рiчкового пiску, два мiдних гудзики та зуб свинi. Тодi мацае себе рукою за промежину та скалиться ще ширше: джекпот на мiсцi. Його статевi органи сповитi смужкою муслiну, яка прилiплена сосновою смолою до черева й сiдниць. А там, зiгрiтi й приголубленi пухнастою плоттю яечок, звили собi гнiздечко двадцять двi золотi гiнеi – плiд шахрайства й махiнацiй за цiлий тиждень. Нед плануе вигiдно вкласти iх i милуватися, як вони множаться.



У «Головi полiвки» вiн замовляе бекон, бараняче сiдельце, оладки, варенi яйця, язик, шинку, тост, пирiг iз голуб’ятиною, мармелад – «i пiнту гiркого пива для змазки». Тодi посилае хлопчика на побiгеньках метнутися до когось iз лихварiв через дорогу вiд грального клубу «Вайт» i принести йому комплект вбрання, «яке носять джентльмени», – вiд лакованих черевикiв до краватки й цилiндра. Ноги хлоп’яти обмотанi ганчiр’ям, з очей, рота й вух тече, а всi зуби забрала цинга. Нед дае йому пiвкрони за клопiт.

Тримае «Голову полiвки» такий собi Нельсон Смерк – коростявий гевал iз залисинами по боках голови та скаженим пучком наелектризованого волосся по центру, й усе це у своiй сукупностi породжуе овочевий ефект – вiн нi на що так не скидаеться, як на гiгантську рiпу.

– А, Смерку! – говорить Нед, схилившись над пирогом. – Пiдсовуйся, друзяко, ближче – маю для тебе пропозицiю.

Той сiдае, кладучи своi лаписька на стiл.

– Перейду одразу до справи, – каже Райз. – Хочу винайняти на сьогоднi кiмнатку – ну, ту, «злягальню». З восьми вечора й до трьох-чотирьох ранку. Даю тобi двi гiнеi, й обiйдемося без запитань.

– А шо таке, вечiрку влаштовуеш?

– Вгадав. Вечiрку.

– То, значить, знов порозриваете подушки й надзюрите в чайний сервiз?

– Смерку, Смерку, Смерку, – картае його Нед, цокаючи язиком. – Ти що, менi не довiряеш? Там же зберуться джентльмени!

Стiну за його спиною прикрашае оленяча голова. У камiнi поблимують вуглини. Нед вiдкладае виделку вбiк i засовуе руку в штани, де провадить розкопки. Глибоко вдихнувши, вiн зривае з живота муслiн разом iз кiлькома лобковими волосинами та запускае пальцi до скарбницi.

– До сраки менi такi джентльмени, – вiдказуе Смерк. – Знаю я тих гицелiв, iзгоiв та покидькiв, шо тiльки й можуть називати тебе другом, Неде Райз.

Двi гiнеi, дзенькнувши, лягають на стiльницю – усолода слуху. Смерк накривае iх товстим кулаком. Нед дивиться йому прямо в очi, а тодi запихае до рота оладку, плямкаючи, наче з голодного краю. Зiбгавши скибочку шинки, прилаштовуе наверх ще й ii, а тодi засовуе за щоку варене яйце.

– Додай ше одну, – говорить Смерк, – i ми домовились.

Нед на мить похлинаеться (щось потрапило йому не в те горло), а тодi жбурляе через стiл i третю монету. Шинкар пiдводиться i, тицяючи пальцем-сосискою межи очi антрепренеру, сердито бурчить:

– І шоб у мене в закладi нiяких неподобств, бо, присягаюсь Господом, – печiнку видеру.



Пiв на восьму. Нед стоiть бiля дверей злягальнi, вичепурений, мов юний лорд. Здалеку та в напiвтемрявi коридору його неважко сплутати з пристойним громадянином, проте як глянути ближче, ця iлюзiя розсiюеться. По-перше, все псуе його обличчя. Бо як на нього не дивися, пiд яким кутом не повертай, на свiтлi чи в затiнку, спокiйне чи напружене – а в основi своiй це фiзiя ще того субчика. Нахабна морда юного хамлюги, який лiниво вiдсиджуе, скiльки мусить, у школi, задирае ноги на парту, пiдпалюе спiдницi лiтнiм ледi та п’е чорнило. Мармиза пiдлiтка, що сновигае без дiла, тримае в страху торговця фруктами, курить опiум, купаеться в джинi та перетворюе весь свiт на нужник. Масна пика молодого сутенера, який затiвае щось пiдозрiле й навiть непристойне за дверима злягальнi в тавернi «Голова полiвки» на Стрендi. По-друге ж, одяг пiдгуляв. Штани в тонку смужку й вiзитка сидять мiшкувато, мов у кошмарi кравця, а комiрець так заплямований хересом, пiдливою, кетчупом i соевою приправою, що скидаеться на шкуру якоiсь дикоi екзотичноi тварюки. Та ще й устиг обвиснути, мов банний рушник. Золотий ланцюжок на черевi? Начищена латунь. Якась опуклiсть у кишенi жилета? Плаский камiнчик замiсть годинника. Гамашi вирiзанi з пари вовняних шкарпеток, а за бутоньерку править клаптик кольорового паперу. Але все це нiщо порiвняно до накидки – з ii бiлими зiрками на коричнюватому тлi, – яка брижиться на плечах iмпресарiо, наче циганське шатро.

Та хай там що, а Недовi справи йдуть жваво. Джентльмени, вдвох, утрьох або й поодинцi, пробираються вузьким коридором, тицяють йому в руку золотi гiнеi або срiбнi соверени та проходять у дверi злягальнi. Той вiдкладае цi грошi в калитку – чи, якщо бути точним, пiд неi – i шкiрить зуби у посмiшцi бюргера. Зсередини чути звуки гульби: дзвiн склянок, скрип стiльцiв, «ах-ах» i «ох-ох». Входить Смерк. Вiн з’являеться у дальньому кiнцi коридору, несучи на одному м’ясистому ручиську тацю з напоями, а двiйко буфетниць котять перед ним, мов баранцi на гребенi хвилi. «А тепер, шльондри, тягнiть своi копiйчанi дупи всередину i пильнуйте, шоби пiйло лилося рiкою, бо, присягаюсь убивцею царя Йоаса, вони нам ще к розтакiй матерi крiвлю розвернуть», – гаркае шинкар. Дiвки, хихочучи, прослизають повз Неда в кiмнату, де iхня поява викликае шквал оплескiв, улюлюкання та скажений свист. Смерк затримуеться бiля дверей: «Мушу вiддать тобi належне, Неде, – ти таки зiбрав поважну публiку. Тi жентельмени спорожнили вже пiв’ящика шотландського вiскi й осушили п’ятдесят три пляшки червоного».

Той елейно посмiхаеться: «А що я тобi казав, га, Смерку? Покладися на Неддi, i ти збагатишся».

Мовби гуркiт вулкану на межi виверження, зсередини реве громовий голос: «Випивки! Заради Святоi Дiви, чи то курви – питва!» «Пiйло неси, друзяко!» – пiдхоплюе iнший. Цi вигуки дiють на Смерка, наче дроти динамо-машини, пiд’еднанi до хребта. Вiн здригаеться, корчиться, смикаеться, його м’язи сiпаються в клонiчних судомах, а склянки балансують на самому краечку тацi. Тодi розчахуе дверi, наче солдат, що кидаеться в атаку, й сироко утвореного ним протягу обдае шинкаря потужним амбре з поту, сперми, розiллятого пива та сцяк. Його зiницi розширюються до розмiру горошин:

– Моли Бога, Неде Райз, шоби цей шарварок не наробив менi лиха, бо я… я тобi…

– Печiнку видереш?

– І фрикасе зготую! – рикае вiн та несе своi дари на вiвтар содому всерединi.

Нед гучно зачиняе дверi й прикладаеться до фляжки. Ну й сучий видався деньок. Спочатку мудохався з теслярами та сценою. Потому з рекламою. Змушений обходитись власними силами, вiн сам намазюкав щити з оголошеннями:




ЯКЩО КРОВ ГАРЯЧА Й ОФОРОБІЛА ПОВЗДЕРЖЛИВІСТЬ


Пропонуеться нова розвага


«Голова полiвки», сьогоднi о 8-й вечора




ПОЛОСКОЧІТЬ СВОЇ ЕНСТИНКТИ


«Гол. полiвки», сьогоднi ввечерi




ЗАВІТАЙТЕ НА ВЕЧІРКУ ВУАЇЄРИСТІВ


«Голова полiвки», сьогоднi о 8-й



А тодi довелося заплатити Бiллi Бойлзу та ще двом покидькам по шилiнгу на брата, щоби тi понавiшували iх на себе й отиралися поблизу гральних кубел i цирулень. Їм було велено вiдповiдати на питання пiвголосом, а подробицi повiдомляти якнайделiкатнiше.

Але ж вiн знав Бойлза як облупленого: той бевзь горлатиме про це по всiй вулицi, доки не пронюхае кожен рябий собака та полiцейський суддя в цiлому мiстi. Тривогам не було кiнця-краю. А все ж iще тiльки починалося. Весь день до вечора, паралельно втихомирюючи Смерка та перегавкуючись iз теслярами, вiн мав тримати Саллi та Нен пiд належним градусом: достатньо пiдхмеленими, щоб звеселилися, але й не надто осовiлими – бо iм же ще на сцену! Вiдтак надiйшла черга найбiльшоi мороки – винайняти Джутта Джiма, чорнющого нiгера з Конго, в його господаря/роботодавця лорда Твiта. Той зажадав за нього три гiнеi та тверду гарантiю, що безцiнного слугу повернуть до свiтанку «в цiлостi та схоронностi його живильних сокiв». От лайно! Уся ця веремiя – пересвари, нервове напруження й нескiнченнi години вимушеноi абстиненцii – мало не залишили його калiкою. У нього на плечах не голова, а гнiйний прищ, i тiльки джин ii тонiзуе.

Тож вiн стоiть там, у напiвтемрявi коридору, раз по раз прикладаючись до фляжки, i мрiе, погладжуючи золоту опуклiсть мiж ногами (там наразi тридцять двi новенькi гiнеi), як раптом… хтось пришпилюе його до дерев’яноi панелi.

У пiдборiддя впираеться кулак, а горло стискають сталевi пальцi. Запах лаванди, рукав сорочки з рюшем. Мендоза.

– Для тебе ж, паразита, буде краще, якшо це шоу подаруе нам натхнення, iнакше я твоi руки та ноги переламаю, наче сiрники. Бач, яка справа: я привiв iз собою Красунчика й збiса розраховую на те, шо побачене збагатить хлопчину та наставить на добру путь, утямив?

Його пальцi послаблюють хват, i пiдборiддя iмпресарiо – не без допомоги сили тяжiння – набувае природнiшого положення. Нед протирае очi й дивиться повз чемпiона кулачних боiв туди, де, глумливо посмiхаючись до нього, стоiть молодий дендi лiт сiмнадцяти-вiсiмнадцяти. Волосся жевжика завите, мов у золотистого пуделя, а очi того ж кольору, що й мед. Його комiрець та манжети аж сяють бiлизною.

– Дай цьому горопашному засранцю спокiй, Деннi, – проговорюе той у нiс, немов скавулить. Вiн неспiшно видобувае з кишенi прикрашену самоцвiтами табакерку, кладе на тильну сторону долонi щiпку порошку та iз грацiйним помахом голови втягуе його носом. А коли знову зводить очi на Неда, тi проштрикують його, неначе два рожни – ягнячу тушку. – Ти ж не вiзьмеш грошей iз друзiв, адже так, Райзе?

Той шкiрить зуби, доки не починають болiти ясна:

– Боже борони, – вiдказуе вiн, – про якi грошi мова…

Мендоза рвучко розчахуе дверi, i Красунчик заходить до кiмнати – мовби лебiдь, що опускаеться на гiрське озеро. «Педи ки довбанi», – бурчить Нед, але так тихо й глибоко в гортанi, що вiн навiть не певен, чи розчув сам себе. Дверi з ляскотом зачиняються. Нед витягуе з жилетноi кишенi камiнець i кидае на нього погляд. Камiнчик плаский, гладкий i мае два дюйми[11 - ~ 5 см.] в дiаметрi. На його поверхнi хтось намалював циферблат. «Хронометр» показуе восьму. Час починати.



Масна Саллi та Джутта Джiм акторствують на сценi. А Плоскодонка-Нен в ошатнiй сукнi з тонкого сукна стоiть поруч Неда, очiкуючи на свiй вихiд. «Ух-ух-ух-ух-ух, – подае реплiку Саллi. – Ух-а-ах! А-а-ах! А-а-а-а-ах-х-х!» Джiм задкуе вiд неi, голосракий чорношкiрий самець, i його ебеновий прутень лиснiе в свiтлi масляних ламп. З нiздрiв стирчать шипи з вибiленоi кiстки, у мочки вух затиканi гусячi пера, а торсом змiяться звивистi рубцi, мовби мапа мiсячного рельефу. Зала принишкла. Той повiльно повертаеться до «партеру» – мовчазний i методичний – та починае гамселити себе кулаками в барильце грудноi клiтки. «Мiй вихiд», – шепоче Нен, вислизаючи з сукнi, й легкою, вишуканою ходою ступае на сцену, п’яна як хлющ. Пройшовшись туди-сюди по пiдмостках i трохи потрусивши цицьками, щоб завести публiку, вона бере Джiмiв прутень до рота. Глядачi – якi за мить до того почали тупати ногами, свистiти та жбурляти в неi шкарпетки, капелюхи, серветки i столове срiбло – раптом затихли. А Саллi тим часом вiддирае тiло вiд единоi декорацii – диванчика, оббитого зеленим оксамитом, – i, похитуючись, бреде за кулiси. Нед тримае напоготовi ii вбрання. «Ху-х, – пихкае дiвуля. – Той чорний людожер заiздив мене мало не до смертi». Вона стiкае потом, макiяж розквецявся, а густi чорнi кучерi поприлипали до шиi та щiк. Їi пишнi груди, кров з молоком, випинаються пiд сукнею, наче динi в мiшку.

– Але й смердить же в нього з рота! Мов iз довбаноi помийницi! Однак ’струмент хоч куди – тут цiй скотинi тра вiддати належне…

– Радий, що тобi сподобалося, Сел.

– Сподобалось? – обурено перепитуе та, беручи руки в боки. – Гадаеш, менi до вподоби, коли зверху рохкае й пускае слину смердючий чорнопикий дикун? – Як раптом весело пiдморгуе. – Хоча цi чотири хвунти дiсталися менi найлегше, аж вiдколи лорд Делгаузi не стримав свiй молочний струмiнь i випорожнив калитку на груди моеi сатиновоi сукнi.

Нед смiеться:

– Це тiльки початок, Сел. На четвер тут заплановане ще одне шоу, а далi таке саме в суботу, в «Свинi й сифiлiтичцi». І знаеш що: я накину тобi двi крони зверху, якщо ти зараз повернешся на пiдмостки й покажеш свiй акторський хист.

Та вже зiбралася зауважити, що ii мамця завше хотiла, «жеби дитина вибила си на сцену», але натомiсть визирае в залу й хихоче. «Неде, – шепче вона, – ходи глянь сюди». Райз дивиться. Уся публiка – лорди й кавалери ордена Пiдв’язки, морськi офiцери, крамарi, вуличнi грабiжники, духовнi особи та навiть сам Смерк – застигли в трансi, пороззявлявши роти, з яких на голенi й зарослi пiдборiддя крапае слина. Тепер Джiм простягся горiлиць на авансценi, а Нен скаче на ньому, мовби справдешнiй жокей, долаючи рови, загорожi й воднi перепони оргазмiв, та всю дорогу засапано дихаючи й пiдвиваючи. З боку цiнителiв анiтелень – жоден не кахикне i не ворухнеться, не загне матюка й не присвисне – вони не вiдiрвали б очей вiд видовища, навiть якби комета Галлея знесла дах iмпровiзованого театру. У декого посмикуються обличчя або кiнцiвки, iншi стискають капелюхи й тростини, неначе то жмутки трави, вхопившись за якi вони зависли над прiрвою. То тут, то там хустинка витирае чоло, цокотливi зуби вгризаються в спинки стiльцiв, притупують ноги й постукують колiна. «Вйо-о-о!» – кричить Нен у розпал стрiмкого галопу, i бiдолаха Смерк валиться ниць – пiд акомпанемент дзенькоту й хрусту розбитого скла. Нiхто цього навiть не помiчае.

Саллi прикладаеться до Недовоi фляжки. А тодi заходиться iстеричним смiхом. Регоче так, аж за живiт хапаеться.

– Що смiшного?

– Та бачиш, – ледь видобувае вона мiж нападами залишкового хихотiння, – або в моду знов повернулися гульфики, або забожуся, що хтось пiдклав iм усiм закваски у штани.




Сахель


Сахель – це смуга напiваридних земель, що пасом оперiзуе Захiдну Африку, тягнучись вiд Атлантичного узбережжя на заходi до озера Чад на сходi. Над нею пролягае Велика пустеля, а нижче – тропiчнi джунглi. Їi пiвнiчнi околицi переходять у степ – випалений та обпечений, – а вiдтак поступаються мiсцем дюнам та ергам самоi Сахари. У пiвденному напрямку Сахель перетворюеться на савану, яка буяе хвилями блакитнувато-зеленавоi трави з червня до жовтня – у сезон мусонiв. Упродовж цих мiсяцiв аль-хадж’ Алi iбн Фатаудi – разом iз чередами кiз та корiв, пiдданцями, наметами, дружинами й годованими молоком кобилицями – перебираеться пiвнiчнiше, впритул пiдступаючи до демаркацiйноi лiнii. А з листопада до червня мiгруе на пiвдень: тодi з пустелi задувае лютий, пронизливий гарматан, кiгтистий вiд летючого пiску, висотуючи вологу з повiтря, чагарнику, а ще очей i горлянок його стад та одноплемiнникiв. Сумна правда полягае в тому, що худоба Алi перетолочуе пiвнiчний Сахель. Корови скошують урожай ранiше, нiж трави встигають висiятись, а кози виривають його з корiнням. І щороку Алi змiщуеться все далi на пiвдень – на милю тут, на милю там. За двi сотнi рокiв Бiнаун перетвориться на пустелю. Величезнi ерги, Ігiдi та Егеш, заносять його пiском, що летить iз вiтром, i простягають своi язики, пальцi та руки, зазиваючи й не даючи проходу.

Треба глянути фактам в обличчя: життя в Сахелi – це вам не пiкнiк. Складно перебiльшити його нужду та нестачу, помноженi на примхи природи – як-от роки, коли дощiв чомусь не випадае i стада, якi мило помекували й помукували, перетворюються на пiрамiди кiсток, що височiють до сонця. Або засолюеться джерело. Або пiщанi бурi видирають бороду зi щiк.

А е ще ж i гiени, якi тягнуть у темряву цапiв та кiз, а потому, вижерши нутрощi, полишають обiсцянi рештки шакалам i грифам. А це вимушене просування на пiвдень: адже що далi ти забрiдаеш, то бiльшае загроза пiдступного нападу з боку фула або серавулi. Ото буде смiху: твоiх пiдданцiв закуто в кайдани, худобу зарiзано, кобил покрадено (якщо не гiрше[12 - Гра слiв: to rape означае «викрадати (особл. жiнку)» лише в поетичному мовленнi, а здебiльшого використовуеться в сенсi «гвалтувати»: у такий спосiб автор iронiзуе над, як вважаеться, лояльнiшим ставленням iсламу до вiдповiдноi практики.]), а кускус з’iдено. Життя мимохiть стае вбогим. І пересувним. Весь табiр у Бiнаунi – всi три сотнi наметiв – може знятися з мiсця за годину. Був i зник, мов мiраж. Шукай вiтра в полi.

Живучи пiд цим дамокловим мечем, Алi вкладае свiй капiтал у транспортабельне багатство на копитах – верблюдiв, коней, кiз, бикiв та невiльникiв. Якщо скласти опис його матерiальних цiнностей – вiн практично жебрак. Людамарський емiр, повелитель тисяч, гегемон територii завбiльшки з Вельс, муж Корану й нащадок Пророка, насправдi мае у власностi менше речей, анiж покоiвка з Челсi. Намет iз козячоi шерстi, запасну джубу, казанок, пiчечку, два мушкети, кальян, що протiкае, затуплену шаблю, яка належала колись майору Гоутону, – та на тому й усе. Ха, але ж якi у нього кобилицi – мiсячно бiлi, поцяцькованi м’язами, iз хвостами – червоними, мов розкраяна вена (вiн iх фарбуе)! А жiнки! Якщо Алi й можна позаздрити, то це через них! Кожна з його чотирьох дружин самотужки спустила б на воду тисячу суден – якби лише знала, що то таке.

А найперша серед них – i за красою, i за впливовiстю – Фатiма iз Джафну, дочка Бу Халума, шарiфа племенi альму’та. Еротичнi чари Фатiми цiлковито грунтуються на однiй-единiй принадi – ii опасистостi. Бо який же ще iдеал людськоi краси може постати в суспiльствi кiстлявих? Фатiма важить триста вiсiмдесят два фунти[13 - 173 кг.]. Щоб перемiстити ii з одного кутка намету в iнший, необхiдна допомога двох рабiв. Шiстдесятимильною дорогою до Дiни, що на пiвночi, пiд нею якось пали два верблюди та вiл, i, зрештою, ii довелося везти на волокушах, до яких припрягли шестiрку бикiв. Зi сльозавими вiд пiску очима Алi заходить iз пустелi в намет та поринае у зволожену родючiсть ii тiла. Вона – джерело, колодязь, оаза. Молоко, що переливаеться через край дiйницi, свято, яке завжди з тобою, зелене пасовисько i яловичий бочок. Вона золото. Дощ.

Фатiма не зразу стала королевою краси. Дiвчам вона була худою, мовби трiска – ширококостою та з чималим потенцiалом, а все ж таким собi струнким i темнооким гидким каченям. Тож Бу Халум узяв цю справу в своi руки. Якось увечерi вiн зайшов до намету з очеретяною циновкою та подушкою. Шарiф розстелив циновку в кутку, поклав зверху подушку й наказав доньцi сiдати. Потому звелiв принести верблюжого молока та кускусу. Це спантеличило Фатiму, адже слiди вечiрньоi трапези – дерев’янi миски, чорнi вiд мух, та перевернутий глек – i досi лежали неприбранi. Як раптом вона звернула увагу на тiнi, що танцювали на стiнах намету, неначе знадвору юрбилися люди. Дiвчинка запитала у батька, чи не плануе вiн зустрiчi з радниками. Той звелiв iй стулити пельку. Зненацька хтось вiдкинув полог i до намету ввiйшов чоловiк – шiстдесятитрирiчний Мохаммед Белло, найближчий друг та помiчник ii батька. Вiн був голий-голiсiнький. Фатiма змертвiла вiд жаху. Вона нiколи доти не бачила чоловiчих нiг, уже не кажучи про зморшкуватi брижi, що телiпалися, б’ючись об старечi кiнцiвки, немов якась помилка природи. Їй згадалися тi безхребетнi iстоти, якi вовтузяться в рiдкiй грязючцi на днi пересохлоi водойми. Фатiмi було одинадцять. І вона розревiлася.

Мохаммед Белло виявився не сам. Полог iзнов зашарудiв, i ще восьмеро чоловiкiв, голих, нiби немовлята, мовчки зайшли до намету. Серед них був i Зiб Сагман, ii кiрва[14 - У автора godfather – «хрещений батько», тобто, вочевидь, мусульманин, який тримае дитину пiд час обрiзання – кiрва (пор. аналогiчний розвиток значення у мовi iдиш: kvater – «сандак» вiд давньонiмецького Gevatter – «хрещений батько»).]. А також Акбар аль-Акбар, найстарший член iхнього племенi. Коли всi зiбралися, увiйшов раб iз тарiлкою, завбiльшки як купiль для новонародженого. У нiй було верблюже молоко – щонайменше тижневий запас. За ним з’явився ще один невiльник, несучи навiть бiльшу миску, по вiнця наповнену кускусом. Обидвi посудини поставили бiля неi. Верблюже молоко солодке та багате на поживнi речовини. А кускус – така собi каша, яку готують iз вареноi та товченоi пшеницi, – то основний продукт маврського харчування. Вона нiтрохи не смачна, але ж усьому покладена своя межа. «Їж», – звелiв Бу Халум.

Та спочатку не зрозумiла. Вочевидь уся принесена iжа призначалася для батькових гостей. Чи вiн хотiв, щоб вона прислужувала iм? Але тодi згадала, що всi вони голi, i знову заголосила. А батько кричав на неi: «Їж, я сказав! Арабськоi не розумiеш? Чи зi слухом погано? Їж!»

Фатiма кинула погляд на вiсьмох старiйшин. Тi сидiли пiвколом i дивились на неi. Вони так i не одяглися. А потому настало найбiльше потрясiння: свою джубу скинув i батько! За все свое життя – пiд час iжi, сну й переiздiв – вона нiколи не бачила iнших частин його тiла, крiм обличчя, кистей рук та ступнiв. І раптом ось вiн, перед нею – голий! – та ще й iз тими ж обвислими брижами, що й у решти. Їi охопив жах. «Їж», – повторив той. Дiвчинка була напiвпритомна. І тодi-то у його руцi з’явився канчук. Вiн двiчi шмагонув ii по обличчю. Та закричала. Батько стьобнув знову. Тодi ще раз. І повторив: «Їж».

Вона приклала губи до молока й заходилася пити у перервах мiж схлипами. А вiдтак взяла жменю кускусу та через силу запхала до рота. Їй того аж нiяк не хотiлося. Вона ж бо щойно поiла – та ще й надзвичайно ситно. Мати зживала ii зi свiту, нарiкаючи на кiстляву кутастiсть дочки. Який, мовляв, чоловiк захоче за дружину цього африканського страуса? Тож Фатiма зробила над собою зусилля i з’iла бiльше, нiж зазвичай. А тому була напхом напхана: ще крихта – i вона виблюе. Каша стала iй поперек горла.

Бу Халум знавiснiв. Вiн шмагав ii та верещав до хрипоти i дрожу в руках. «Жодних бiльше iгор з дiвчатами, жодних урокiв, жодного прядiння – анiчогiсiнько. Ти сидiтимеш тут, на цiй ось подушцi, i iстимеш, доки я не вiддам тебе замiж. Їстимеш i гладшатимеш, доки не станеш красунею. Ти мене чуеш? Красунею!» Мохаммед Белло та решта спостерiгали. Час вiд часу один iз них схвально кивав. Фатiма iла. Їла i плакала. «А коли вийдеш замiж, продовжиш iсти – вдень i вночi. Такий твiй обов’язок. Перед батьком i чоловiком. Той матиме канчук! – кричав ii тато. – Такий, як ось цей. І шмагатиме тебе ним, як-от зараз шмагаю я – i як шмагатиму завтра, й позавтра, i наступного дня!» Раптом старiйшини звелися на ноги, неначе цi слова були певним сигналом. З роздутими вiд кускусу щоками Фатiма звела очi й охнула: з тими сталася якась огидна, неприродна змiна. Те, що ранiше в’яло висiло, тепер стирчало. Висхлi старi iндики з налитими кров’ю придатками, вони пiдступали до неi. «Шмагатиме тебе!» – пронизливо верескнув батько, i тi заходилися смикати своi жезли, доячи iх iз цмоканням та похлюпуванням, а на обличчях проступили напруга та вираз певного вiдсторонення, навiть блаженства. Фатiма зробилась неначе воскова. Закрутилася голова. Провалившись, вона летiла у вiчнiсть, крiзь розколини та безоднi землi. І саме в ту мить вiдчула, як там-сям упали кiлька перших крапель, неначе дощ.

Пiсля стресу та психологiчних травм тiеi ночi вона iла. Їла нестримно, iла нестямно, iла й нiяк не могла наiстися. Зацукрованi фiнiки, баранину, йогурт, грудки солi, кускус iз сушеною рибою, кускус iз горiхами, кускус iз кускусом. На пiвднi траплялися i плоди – тамаринд, касава, кавун – а ще пласкi перепiчки, слоiки дикого меду, ямс, рис, маiс, масло та молоко, молоко, неодмiнно молоко. Козине, коров’яче, верблюже – вона навiть ссала його, немов немовля, iз грудей раби-годувальницi. Бо стала невситимою. Їла вiд страху. Їла для помсти. Їла заради краси.




Танталовi муки


Вiн стрiмко вiдходить у вiчнiсть, долаючи довгий тунель, що веде до змарнiлостi й смертi, – несеться назустрiч своему скону i праху поколiнь, якi пiшли в небуття. Гине нехитро, вiд спраги. Вiд голоду теж – але потреба напитись нагальнiша. Увечерi, коли не забувають, маври дають йому жменю кускусу та пiвсклянки жовтавоi рiдини. Сьогоднi, наприклад, забули. Порожнiй шлунок зсудомлюеться, його клiтини чахнуть i вiдмирають, мовби медузи, яких змило на берег. Потому температура падае, i вiн лежить, скулений пiд сюртуком, хапаючи дрижаки й обливаючись потом: лихоманка б’е його, наче внутрiшня перемiна погоди – то вхопить, то вiдпустить, то сонце, то сльота. Знадвору, з-за кiльця наметiв, ножем у серце долинае скиглення шакалiв, а зборисько гiен залякуе мiсяць. «Буде плач, i виття, i скрегiт зубовний», – думае вiн. А вiдтак заплющуе очi.

І зразу ж поринае у яскравий сон. Вiн опиняеться у Великiй пустелi в розпал полудневоi спеки: сонце палае смолоскипом, а в ротi повно пiску. Позаду нього якiсь чужi люди – бороданi з обсмаленими обличчями, вбранi в лахмiття. Вони вервечкою тягнуться за обрiй, неначе мурахи. А поруч себе вiн бачить Зандера – старого доброго Зандера – единого брата Ейлi. Колись вони разом рибалили. «І де ж вона, коли без неi не обiйтися?» – питае Мунго. «Вдома, – вiдказуе Зандер. – Чекае». Один iз незнайомцiв, кавкнувши, валиться долiлиць. Мандрiвник перевертае його та вiдсахуеться: у того порожнi очницi, ясна вiдступили вiд зубiв, а шкiра взялася кiркою, наче глазурований окiст. І тут над головою з’являеться олов’яний кiвш, зi споду облiп лений краплями конденсату, – за ним iще один, ще – цiлий караван повних води черпакiв, якi пропливають у вишинi, мовби чайки на висхiдному потоцi повiтря. З вуст людей зринае кволе «ура!». Вони простирають руки та плямкають запеченими губами, але ковшi висять, де й висiли, – якраз поза межами досяжностi. У нестямi тi деруться одне одному на плечi, шуруючи пальцями в небi. Але манiрнi емностi заграють iз простягнутими долонями, плавно й ухильно звиваючись, – а води не дають i краплинки. Люди в розпачi б’ються головою об каменi, чагарники та уламки пiщанику. «Зроби що-небудь! – молять вони. – Допоможи!» Як раптом рогуля[15 - Знаряддя для лозоходiння.] починае посмикуватись. Мунго нашорошуе вуха. Вiтер доносить якiсь звуки – ледь чутнi й далекi, ласкавi й лiричнi. Дзюрчання рiдини, наче трелi арфи чи флейти. Невже це правда? Вiн дiе швидко, твердо, рiшуче. «За мною!» – кричить мандрiвник i кидаеться бiгти на звук, що гучнiшае, – той рев, те шипiння, тi солодкi синкопи води, яка струмуе по кам’янистому ложу. Ошелешенi люди, похитуючись, пiдводяться i шкутильгають услiд за ним. Перетинають рiвнину, пiднiмаються на пагорок – й осьде, ось де вiн е! Нiгер, чистий i прохолодний, наче жовтневий ранок; уздовж його русла пришпиленi ошатнi галявинки, збрижену поверхню розтинають ялики, лиски й великi поважнi лебедi, вистрибуе з води лосось, а береги затiнюють лапата папороть та густолистi в’язи. Мунго кидаеться у воду, а люди з криками торжества насiдають йому на п’яти – вони в екстазi, iх урятовано, життя тривае. Проте, озирнувшись, вiн бачить, що тi кудись зникли. Плещуться хвилi, вигинають шию лебедi – вiн зоставлений сам на сам зi своiм трiумфом. Але нiчого, адже йому так хороше – спiнювати течiю, пускати бульки та жадiбно жлуктити, хлебтати, всмоктувати прохолодну гладiнь, вiд якоi аж зуби зводить, доки бiльше просто не випити.

Вiн прокидаеться з клубком у горлi. Язик пересох. Пiднебiння сухе. Як i увула. Йому конче треба щось випити. Води. Льоду. Кровi. Чашку чаю. Склянку молока. Кухоль пива. Вiн навшпиньки крадеться до виходу й визирае назовнi. Усi трое вартових поснули, i тепер пожовують бороди та хропуть, немов п’янi лорди[16 - Гра слiв: drunk as a lord – п’яний як чiп (англ.).]. Але е одна заковика: вони розтяглися, загородивши вхiд, – один коло одного, плече до плеча – так, що крайнiй лежить упритул до пологу. Щоб вибратися, доведеться перестрибнути всiх трьох – i навiть якщо це вдасться, як бути зi звуком вiд його приземлення? Тi ж бо посхоплюються, наче голоднi вовки, вiд найменшого шурхоту, стискаючи кинджали та лаючись. Тож вiн вагаеться.

Як раптом – чудо iз чудес – чоловiк у центрi повертаеться на iнший бiк, звiльняючи кiлька дюймiв вiдкритого простору. Тепер або нiколи. Мандрiвник скидае черевики, робить глибокий вдих i переступае через першого караульного. У повiтрi анi вiтерцю. Десь кричить пташка. Але вартовi сплять, хрипко дихаючи, iхнi губи плямкають, а повiки посмикуються. Мунго перемiщуе вагу на праву ногу й уже починае заносити лiву, як раптом вiдчувае легке запаморочення, не знати чого пригадавши виступ канатохiдця на Варфоломiiвському ярмарку. Це було хтозна-коли. Стискаючи пiд пахвою ляльку-пупсика, ще зовсiм юний мандрiвник стояв у натовпi й дивився, як акробат простуе дротом, натягнутим на висотi у двiстi футiв[17 - ~ 61 м.] над землею. Одна його рука балансувала жердиною, якою вiдштовхують баржi, а iнша жонглювала пiвдюжиною яблук – аж тут на кiнчик тички опустився голуб. І чоловiк упав.

Мунго клiпае очима й несподiвано виявляе, що сидить на грудях першого вартового. Той мимрить щось арабською – тягуче, мовби сироп – i раптом починае терти рукою першопрохiдця об свою зарослу щоку. З огляду на всi обставини, вiдчуття виходить не таке вже й неприемне. «Юмма, – зiтхае сторож iз пристрастю коханця, – Їбга!» Вiдтак випускае його руку, й любовний стогiн одразу ж переходить у сонне хропiння, а Мунго тим часом скрадаеться в нiч.



Уже понад мiсяць провiв мандрiвник у маврському полонi. Його тримають в одиночному ув’язненнi. Коня й майно конфiскували. Нiяких звинувачень не висунули. Питання про його ослiплення, хвала Аллаху, вiдклали на потiм. Схоже, що Фатiма, улюблена дружина Алi, прислала звiстку з Дiни, забажавши оглянути виродка неушкодженим – з його лихими, наврочливими очима та всiм причандаллям. (У Лондонi народ валом валить, щоби повитрiщатись на людину-гусеницю чи чоловiка iз трьома носами, у Людамарi ж за них правлять альбiноси-мутанти.) Та все ж життя першопрохiдця було далеко не iдилiчним. Його утримували проти власноi волi, пiддавали тиску й залякуванню як невiрного, погрожували смертю й калiцтвом, морили голодом, знущалися, катували, примушували нудитись, позбавляли спiлкування, поживи для розуму та води. І вiн уже тиждень не бачив свого товмача. Пiд час iхньоi останньоi зустрiчi язик Джонсона – ввiчливий чи не дуже – все ще перебував у нього в ротi. Алi ж бо виявив, що той орган iз м’язiв i жировоi тканини незамiнний для допитування чужоземця про загадки його багажу та костюма: черевикiв i панчiх, гудзикiв на сюртуку та панталонах, компаса, годинника й бритви. «Як цим користуватися? А цим?» – вимагав вiдповiдей Алi, звертаючи своi запитання до Джонсона, а його темнi, припухлi очi тим часом невiдривно вдивлялися в обличчя мандрiвника. Кiнець кiнцем вiн примусив того вдягти та скинути вбрання тридцять сiм разiв поспiль, щоб усе новi й новi групи роззяв могли подивуватися з хитромудростi цього процесу. Пiсля тридцять сьомоi демонстрацii Алi поцiкавився, навiщо Мунго взагалi прибув у Сахель: бо якщо вiн не купець, то, виходить, шпигун.

– Я шукаю рiку Нiгер, – сказав шотландець.

Алi якусь мить роздивлявся великий палець своеi ноги, а потому звiв очi:

– У тебе в краiнi немае рiчок?



Униз по некрутому схилу вiд табору – не бiльше нiж за три сотнi ярдiв – стоять колодязi. Мунго чути мукання худоби, яка купчиться довкiл напувалок, чекаючи на вечiрнiй водопiй. Пiдiйшовши ближче, вiн спромагаеться розгледiти округлi холки та неприборканi шпилястi роги, якi стовбурчаться в небо, наче рухомий лiс. Корови – бiльше схожi на пере рослих газелей, нiж на ще живу яловичину – б’ють копитами, штовхаються та ревуть, вимагаючи води. Вiн i сам ладен заревти не гiрше вiд них. Так закричати, заверещати й завити, що всiм чортам у пеклi зробиться зле, – до того хочеться пити. Але що це? У гайку акацiй попереду хтось ворушиться. Вiн боком пiдкрадаеться ближче, щоб роздивитися.

Шiсть чи сiм рабiв, закутаних у бурнуси, розвалилися, байдикуючи, довкола багаття, пускаючи по колу люльку й смiючись. Час вiд часу один iз них занурюе вiдро в колодязь i виплескуе його вмiст у напувалку, а худоба хропе та протискуеться, силкуючись дотягтися до неi. Мунго виступае з тiнi й падае перед ними навколiшки. «Води, – благае вiн. – Дайте води». А тодi додае англiйською: «Краплинку, чайну ложечку, ковточок».

Тi спершу лякаються. Але потому, зверху вниз поглядаючи на змарнiлого доходягу, що плазуе в коров’ячому лайнi, починають смiятися. Їхнi очi блищать, а бiлки покривають червонi прожилки. Вони похитуються, гигикають, хапаються за боки, а iхнiй смiх луною розлягаеться в нiчнiй тишi – «Ї-i-i-ха-ха-ха-ха!» – мов переливчастi крики пташок. Тодi один iз них ступае крок уперед, стискаючи в руцi люльку. У нього крихiтнi поросячi очки, а лоб випинаеться над обличчям, наче розмитий берег рiки. «Води!» – гукае до нього Мунго. Той нахиляеться, затягуеться люлькою, а тодi випускае дим iз легенiв в обличчя мандрiвнику. Його запах мiцний, духмяний, тягучий. Вони що, ладан курять? Мунго закашлюеться. Вiдтак невiльник вiдхиляеться вiд нього та гукае до своiх товаришiв: «Назарiнi хоче пити?» Тi регочуть. «Дай йому водички, Сiдi!»

Останнiй обертаеться до мандрiвника та сичить: «Ля iлляг ель аллах, Магомет расуль Аллахi». Мунго розпiзнае цю фразу: «Є лише один Бог, i Магомет пророк Його». Шотландця примушують повторювати ii по сто разiв на день. «Гаразд, – говорить вiн. – Гаразд», – i швидко бурмоче «Отче наш», молячи Того врахувати пом’якшувальнi обставини. Сiдi лупцюе його. «Ля iлляг ель аллах, Магомет расуль Аллахi», – проговорюе Мунго. «Води!» – верещать решта. «Дай назарiнi напитися, Сiдi. Напоi його святою водицею!»

Суглоби коров’ячих кiнцiвок згинаються й розгинаються. Пил осипае мандрiвника, наче засушений снiг. Забиваеться в горло та нiс. Той чуе, як дурнi товаряки в бездумнiй удоволеностi пускають слину над напувалками, i дорогоцiннi краплинки, стiкаючи з шовковистих морд, дiамантами затримуються на кiнцях ворсин бiля нiздрiв. «Хочеш води?» – питае Сiдi. Мунго кивае. І тодi раптом, без жодного попередження, раб задирае джубу й мочиться на нього – швидка та солона, його гаряча сеча затiкае тому за комiр, збiгае мiж пальцiв i глибоко просочуеться у тканину жилета. Мандрiвник шалено пiдстрибуе, доведений до розпачу й ладний убити, але Сiдi вже позадкував, смiючись, а решта якраз нагнулася, шукаючи камiння та уламки деревини. Тож Мунго стоiть на мiсцi, знесилений i смердючий, а пастухи шпурляють у нього тим, що назбирали. «Пий сцяки, кяфiре!» – кепкують вони. Той розвертаеться й бiжить у нiч.

Тихо. Зiрки розкинулись по всьому небу, мовби розiлляте молоко; у кронах дерев дзижчать москiти. Його щоразу женуть i вiд трьох найближчих колодязiв, лупцюючи кулаками та палками. Бiля останнього з них, осторонь решти, – хтозна-коли викопаноi ями, вода в якiй давно засолилася, – немолодий невiльник та його син, хлопчик лiт восьми-дев’яти, напувають хазяйську худобу при свiтлi факелiв. Мандрiвник молить iх дати напитися. Старий якусь мить пiдозрiливо поглядае на нього, а вiдтак витягуе iз криницi вiдро води. «Салаам, салаам, салаам», – проговорюе Мунго, як раптом хлопчик смикае батька за рукав. «Назарiнi», – повiдомляе вiн. Лiтнiй чоловiк вагаеться, дивлячись спочатку на вiдро, а тодi на колодязь. Його непокоiть можливiсть осквернення, злих чар, вiд яких криниця пересохне ще до ранку. «Будь ласка, – благае дослiдник, – молю». Старий човгае до корита, виливае туди вiдро й тицяе спрацьо ваним пальцем. Мунго не треба просити двiчi. Вiн кидаеться вперед, вклинюючи свою голову мiж великими рогатими черепами пари телиць.

Напувалка скидаеться на стiчну канаву, вода мае смак нечистот, а на ii поверхнi, кружляючи у вирi, плавають солома, гiлочки та смiття. Мандрiвник занурюе в неi обличчя та п’е, але конкуренцiя нещадна, струмок уже перетворився на калюжку, яку худоба розбавляе слиною, вимочуючи останнi краплини своiми довгими рожевими язиками, мов губками. Вiн обертаеться до старого. «Ще! – кричить. – Іще!» Ряба корова з очима завбiльшки як кишеньковi годинники збивае його з нiг. А тодi раптом розлягаеться звук пострiлу – гучний, як гуркiт грому. За ним ще один. Худоба спантеличено сахаеться, зiштовхуючись лопатками, мордами та боками, i в панiцi тiкае, не розбираючи дороги. «Ба-бах, ба-бах, ба-бах», – гупае пiд ii ногами темрява.

Коли пил осiдае, Мунго з’ясовуе, що дивиться на трьох верхiвцiв. Один iз них Дессауд, i в свiтлi смолоскипiв лиснiе шрам на його перенiссi. У руцi той стискае пiстоля. Осадивши свого скакуна, вiн нацiлюе дуло першопрохiдцевi в голову, а вiдтак спускае курок. Нiчого не вiдбуваеться. Із зацiпенiлим серцем i вкрай розладнаними нервами, шотландець сидить серед пилу й коров’яку, розмiрковуючи, як би це втихомирити цього навiженого з вогнепальною зброею. «Ля iлляг ель аллах, Магомет расуль Аллахi», – говорить вiн, роблячи хiд конем. Дессауд сипле на полицю свiжий заряд пороху, супроводжуючи процес невпинним гарчанням, наче пес, що вчепився в холошу злодiя. Конi iржуть i б’ють копитами, старий та його син зiщулюються. Дессауд здiймае пiстоля вдруге, кричить щось по-арабському i тисне на гачок. Результат – спалах свiтла та пшик, iз яким розжарена вуглина падае в дiжку з водою. Осiчка. «Що я зробив?» – допитуеться дослiдник, а сам боком, боком. Дессауд лаеться, жбурляе пiстоля додолу та кричить через плече, щоби подали iншого. «Тримай!» – вiдгукуеться чоловiк за його спиною, кидаючи запасного. Той ловить його на льоту, зводить курок i прицiлюеться у розсип веснянок просто злiва вiд носа першопрохiдця.

– Мiстере Парк! – кричить розхристаний Джонсон, вриваючись у кружальце свiтла, мов персонаж комедii дель арте. Його грудина ходить ходором, а по щоках струмуе пiт. – Мiстере Парк, чи ви здурiли? Хапайте ноги в руки та щодуху мчiть назад до намету, доки вас не пристрелили на мiсцi. Ви цiлий табiр на вуха поставили. Вони гадають, що ви намагаетеся втекти.

Мандрiвник зводить очi. На вершинi пагорба палають багаття. Вершники зi смолоскипами скачуть у нiч. Чути крики, лайку та безладну стрiлянину. Мунго пiдводиться. Дессауд опускае пiстоля.




Наяда


Знадвору, за мереживними фiранками й освинцьованими вiкнами, на дерева й сади Селкерка сипле лiнивий лапатий снiг, згладжуючи гострi кути, затушовуючи вiдмiнностi й завалюючи милевi стовпи вздовж дороги на Единбург. Не стало нi стежин, нi клумб, нi газонiв; азалii похнюпили голови, а на краю поля похитуються вiчнозеленi. Наразi снiг iде два днi. Замети затемнюють нижчi шибки та пiдпирають дверi, верховим коням нiде розiм’ятися, а вози з головою вгрузають у його м’який мармур. Вода в криницi взялася кiркою льоду. А скреготливий флюгер на даху покручуеться навколо своеi осi.

Але тут, у кухнi, – зовсiм iнший свiт. Густе й спекотне повiтря просякнуте парою, немов це якийсь острiвець у Тихому океанi. Вiкна запотiли та пливуть, люстерко заволоклося iмлою, а баннi рушники обважнiли вiд вологи. У камiнi по-святковому палае вогонь: кургани осяйного вугiлля, вкритi штрихуванням iз нарубаних дубових полiн, i низьке, з посмоктуванням, гудiння полум’я. Над ним причепленi два казани, чорнi вiд сажi й пiдвiшенi на гаках, вмурованих у камiнь iще столiття тому. З обох клубочиться пара – густа, немов туман над вересовими пустищами. На столi поблискуе вiдсирiла, темна й лапата папороть, а кiлька мересниць i плотвичок хапають хлiбнi крихти за всипаним бiсеринками склом акварiума.

Сьогоднi друге лютого, рiчниця ii заручин iз Мунго Парком. І Ейлi Андерсон врочисто вiдзначае цю подiю прийомом ванни – рiдкiсноi розкошi в цi нелегкi часи. Вона плавно кружляе по кiмнатi, мугикаючи й час вiд часу роздмухуючи полум’я за допомогою ковальських мiхiв. Поряд зi щiткою для волосся та черепаховим гребенем на столi застигло напоготовi зелене мило д-ра Фiлбi, а з пальцiв Ейлi скрапуе ароматична олiя. Розкiш там уже чи двi, а сьогоднi вона прийме ванну. Лежатиме в нiй, вiдкинувшись, у заповненiй парою кухнi, в оточеннi свого звiринця та ще запахiв i звукiв природи, i мрiятиме про Мунго, який прокладае собi шлях крiзь тропiчнi джунглi Чорного континенту. Батько дозволяе приймати ванну не частiше як раз на мiсяць. «На тебе вугiлля та дров не настачишся», – бурчить старий. Ну й нехай. Вона прийме ii сьогоднi, а тодi ходитиме смердюча до березня. Зрештою, йдеться ж не про звичайне ковзання мачулкою – це ритуал омовiння й очищення.

Ейлi двадцять два, i вона терпляча, як Пенелопа. Дiвчина познайомилася з Мунго, коли iй було чотирнадцять. Той оселився в них, ставши батьковим учнем. Вiсiм рокiв тому. А як iхав в унiверситет на навчання, то просив, щоб вона дочекалась його. Дерева мiняли листя. Ейлi плакала вiд радостi й знiяковiння. А за два роки, повернувшись iз Единбурга, Мунго чмокнув ii в чоло й найнявся лiкарем на судно, що вiдпливало в Джакарту. Та чекала. Повернувся вiн похмурий i дратiвливий. Дiло йшло до весiлля. Аж тут, як грiм серед ясного неба, прийшов лист iз Лондона вiд його швагера. Чи не бажае той прийняти доручення вiд Африканськоi асоцiацii, пов’язане з дослiдженням Захiдноi Африки на предмет вiдкриття рiки Нiгер? Вона прочитала вiдповiдь у його очах. А за два тижнi, спакувавши валiзи, вiн стояв бiля дверцят лондонського дилiжанса. «Ейлi, я зiбрався залишити слiд у цьому свiтi, – сказав вiн. – Дочекаешся мене?»

Ось вiдтодi вона i чекае.

Так, звiсно, жоден iнший хлопець на всьому шотландському Прикордоннi й у слiд йому ступити не годен. Вони ж бо просто зграйка селюкiв та жевжикiв, якi не бiльше схильнi до пригод, анiж старий кiмнатний песик. Узяти хоча б Глега – нинiшнього батькового помiчника – та вiн же просто пуголовок, як порiвняти з Мунго! Де вже йому розгледiти шанс пережити пригоду, навiть коли той сам учепиться в його слонячi вуха. Ейлi зiтхае, кладе олiю для ванн поруч гребеня та кричить, звертаючись до брата: «Зандере! Ти не допоможеш менi принести балiю?»

Александр Андерсон сидить у вiтальнi, почергово вдивляючись то в поему Саутi «Жанна д’Арк», яка лежить розгорнута у нього на колiнах, то в непоспiшливi пухнастi пластiвцi, що пролiтають за вiкном. Вiн насолоджуеться снiгопадом i спокоем, радiе тимчасовому перепочинку вiд нескiнченних лiкарських прийомiв та вiзитiв. А ще тому, що в iхньому домi з’явився Глег. Із самоi весни, вiдколи вiн закiнчив унiверситет, батько тягав його з собою на всi виклики до пацiентiв, тицяв пiд нiс лубки-ланцети i погрозами, лестощами та вмовляннями спонукав ставати не гiршим за iнших сiльських лiка рiв. «Та що з тобою, хлопче? – гнiвався старий. – Ти довiку зiбрався сновигати без дiла, трясучи курдюком, наче баран на пасовиську, – а чи все ж пiдшукаеш своiм бездiяльним рукам заняття, як заповiдав Господь i як личить чоловiку та ще й на прiзвище Андерсон? Га? Кажи голоснiше, бо я нiчо’ не чую – до того шумить у головi вiд сум’яття та лютi».

Але Зандер не мае охоти подаватись у сiльськi ескулапи. Йому огиднi запахи кiмнати хворого, запеченi губи та нечистий подих. Тут чоловiка привалило возом, i ребра рожевими палями ввiгналися в груди; там уночi дитина заходиться сухим кашлем, i ii пiдборiддя перемазане кров’ю; костi ламаються, судини рвуться, iз серцями стаються напади. Вiн не хоче мати з цим нiчого спiльного. Смертнiсть людини – це рак, незагойна виразка. То нащо заглядати iй в очi по десять разiв на день? П’янi чоловiки, вагiтнi жiнки та замурзанi дiти разом iз iхнiми грижами й чиряками, висипами та бубонами викликають у нього жах, а не спiвчуття. Вiн не бажае зондувати рани, пускати кров чи ставити припарки на пухлини та лезii – бо хочеться виблювати, кортить утекти.

Хвала Боговi за Глега. Нехай вiн незграбний i двоедушний, довготелесий та непоказний, чужа й безцеремонна людина в господi, але вiн живе та дише, ходить на двох ногах i править за першочергове русло, у яке спрямовуеться кипуча активнiсть старого. Вiдколи з’явився Глег, натиск послабшав. Якщо треба запрягати коней, вправляти костi, збирати й товкти в ступцi лiкарськi трави, клич завжди кидають Глегу. Якщо треба вислухати нотацiю, нарiкання на цiни, погоду, напудренi перуки чи «Його Кислокапустяну Величнiсть»[18 - Гра слiв, що натякае на Георга ІІІ – етнiчного нiмця на британському тронi: kraut (англ.) – кисла капуста, але Kraut – нiмчик, фрiц (презирл.).], саме Глег мае схилити голову та вдавати уважнiсть. Не те щоби наш славний лiкар занедбав свого единого сина – Боже борони, зовсiм нi! Вiн так само картае та вичитуе його, лае за мрiйливiсть i брак честолюбства, шпетить за одяг, зачiску, погляди та все ще час вiд часу тягне пiд пронизливий вiтер, щоб зробити вiзит пацiенту. Нi, так триватиме завжди – допоки Зандер житиме пiд батьковим дахом. Але Глег принаймнi на якийсь час вiдвернув увагу старого. І Зандер може перевести подих. Може розвалитися в крiслi й потягувати херес бiля камiна. Розкласти пасьянс, почитати поезiю. Або ж, обкутавши шию шарфом, блукати цими клятими горбами та думати, чим би, заради всього святого, йому зайнятися в цьому життi.

– Зандере! – Ейлi стоiть у дверях, тримаючи в руцi рушника. – Допоможеш менi принести балiю?

Той пiднiмае очi вiд книжки. Снiгопад за вiкном помалу перетворюеться на сльоту.

– Прийматимеш ванну? – питае вiн. – У таку погоду?



Та балiя – сiмейна релiквiя. Почорнiла й важка, вона розливае запах моря, смердючого мила, мокроi вовни, плiсняви та поважного вiку. Юен Андерсон, дiдусь Ейлi, вiдмивався в нiй пiсля битви при Каллоденi. Їi прабабця, Емма Оронсей, збивала в нiй пишну пiну з мильних бульбашок, доки Гендель сплавлявся вниз по Темзi на баржi. А Годфрi Андерсона, ii двоюрiдного дiдуся по батьку, знайшли в нiй мертвого – у почервонiлiй водi та з розкраяними до кiсток зап’ястями. Привиди та вiдгомони. Останнiй спогад Ейлi про матiр також пов’язаний iз тактильним вiдчуттям та запахом цiеi посудини. М’яке свiтло свiчок, спiвае чайник, вона та Зандер хвицаються й бризкаються, а та жiнка з сумними, страдницькими очима й волоссям, неначе поле в цвiту, – та жiнка, ii матiр, простягае до них своi нiжнi долонi, щоб потерти спинки, вiдмити вушка й мiсцини межи iхнiх сiдничок i стегон. Одного дня вона зникла. Поiхала на вихiдний у Глазго й мов у воду канула.

Евфемiя Андерсон, уроджена Сент-Онж, була ревнителькою астрологii. Вона складала космограми, розводилась про вплив небесних тiл i сходження планет. «Спекулюй на зерновому ринку, Джеймсе, – казала вона чоловiку. – Бо час приспiв». Або ж: «Кобила ожеребиться сьогоднi, пiзно ввечерi. І приведе гнiдого лошачка, кульгавого на задню ногу». Їi знаком були Близнюки. «Моя астрологiчна близнючка – аравiйська принцеса, – любила повторювати вона. – Живе аж на iншому кiнцi свiту. Так я й не познайомлюся з нею».

Їi донька народилася в червнi, на дев’ять iз половиною хвилин ранiше за сина. Елiс та Александр. Близнята. Вона вдягала iх однаково – то в короткi штанцi, то в спiднички. Сьогоднi зупиняла людей на вулицi, щоби представити своiх маленьких ясочок-донечок, а назавтра – своiх маленьких бешкетникiв-синочкiв. Зациклена на парностi близнюкiв як поняття – тiлець, голiвок, ручок i нiжок, вушок та очок, що наявнi у двох примiрниках, – вона органiчно не могла прийняти тiеi важливоi, принциповоi нетотожностi, яка виявляла себе в таких дрiбничках, як щiлинка чи зморщений вiдросток, не бiльшi за нiготь ii великого пальця. Тi ображали ii вiдчуття симетрii. Коли ж вона не повернулася з Глазго, д-р Андерсон прибрав близнюкiв до рук. Зандера вiдправили до школи-пансiону, а Ейлi дiсталася гувернанткам.

Їй було шiсть, коли з’явилась мiсiс Елловей. І пояснила Ейлi, що жiнки народженi для п’яльцiв i туалетiв, вправляння в музицi, поезii й рештi мистецтв, покликаних дарувати розраду, адже жiнки – це перш за все жiнки, принада та окраса товариства. На знак протесту та обстригла волосся по плечi. І тiльки таку зачiску вiдтодi й носила.

Але тепер ii мати – далекий спогад, нечiткий та розпливчастий по краях, а мiсiс Елловей – стара баба, чиi чари зiйшли нанiвець, а пишнi форми вiдстають вiд кiсток; вона отримуе вдовину пенсiю та доживае вiку в котеджi з дiрявим дахом. Ця iсторична балiя заслужила на вiчну шану завдяки пам’ятi, закарбованiй у ii запахах i шорсткiй на дотик деревинi. Проте сьогоднi свято життя, тож вона мiцно заплющуе очi й викликае образ Мунго, чие обличчя являеться iй у тисячi подоб: воно всмiхаеться, пiдморгуе, копилить верхню губу, починаючи анекдот, або набувае спантеличеного виразу, коли той наступае у вiдро чи валиться з коня. Вода гаряча, заспокiйлива й чуттева. Вiд неi рожевiе шкiра. Ейлi десь в Ісландii, в Норвегii. Купаеться в гейзерi, на поверхнi якого тануть снiжинки, а крiзь iмлу виднiеться постать, оголена та атлетична, iз ii iм’ям на вустах – от дiдько, мачулку не прихопила. Та примостилась на столi, за межами досяжностi.

Вона пiдводиться, i рiвень води падае. Їi груди тугi й по-хлоп’ячому невеличкi, тiло блищить вiд вологи, а темний кущик скидаеться на прорiзаний отвiр. Як тут вiдчиняються дверi, i до кiмнати заходить батько, а назирцi за ним Джорджi Глег, його помiчник. Ейлi на мить застигае, а вiдтак каменем падае у воду, побiчно здiймаючи хвилi, що вихлюпуються через край балii та розтiкаються по дошках долiвки.

– Пологи! – кричить ii тато, лютуючи, щоб приховати збентеження.

– Пологи! Пологи! Пологи! І якого бiса лiзти з лона в таку заметiль?! – Вiн уже пiдiйшов до шафи та втискуеться в чоботи й дощовик. – Третiй виклик! Третiй! Два мiсяцi спливло, вiдколи я востанне приймав дитину, й от тепер, коли сам Вельзевул порядкуе погодою, iм припекло розроджуватися по всьому графству!

Вона по шию занурюеться в гарячу воду. Їi вуха червонi. А Глег, довготелесий i пiдлесливий, на два роки молодший вiд неi та iз зубами достоту як у коня, стоiть, замрiяно вдивляючись у щось над балiею, неначе тiльки-но краечком ока зрiв неопалиму купину або драбину, спущену з небес. Його щелепа вiдвисае, а нiздрi тремтять.

– Глегу! – реве ii батько. – Годi вищирятися, мов та гiена! Давай, одягайся, хлопче! Нам iще до породiллi пертися!

Той кидаеться до шафи, немов у прiрву зi стрiмчака, натягуе свое довге пальто, а вiдтак загайно возиться iз клямкою на дверях. Д-р Андерсон нетерпляче розчахуе iх i штовхае учня перед собою. Дверi ляскають. Чути звуки човгання на задньому ганку, з астматичним присвистом зачиняються дверi на вулицю, i вони нарештi пiшли.

В акварiумi ворушать плавцями рибки. Чистять пiр’ячко горлицi. Шипить вогонь. А розпашiла Ейлi, збадьорена теплом ванни, заходиться терти своi ноги мачулкою. Вона нi про що не думае, просто вiдмиваеться й вiдшкрiбаеться, працюючи над процесом очищення.




Нi Твiст, нi Копперфiлд, анi сам Фейгiн


Нi Твiст, нi Копперфiлд, анi сам Фейгiн i близько не переживали дитинства, що випало Недовi Райзу. Його не мили, не виховували, не голубили, вiн зазнав побоiв, знущань, переслiдувань, злиднiв, голоду, калiцтва й сирiтства, був жертвою бiдностi, невiгластва, безталанностi, класових упереджень, браку можливостей, лихоi долi та джину. Його дитинство було до того просякнуте аморальнiстю, що навiть i Золя здригнувся би вiд думки про таке.

Малюк з’явився цей на свiт на задвiрках двохпенсовоi нiчлiжки-блощичника, у стайнi, яку жартiвники йменували «Святою землею» – через майже бiблiйнi ясла iз соломою, за право перемучитися на яких усе одно дерли по пеннi за нiч. Був лютий мiсяць 1771-го. Мати не мала чим сплатити за лiжко, тож прямо поповзла на заднiй двiр: перейми зводили ii живiт ударами молота, а в кулаку вона стискала пляшку чистого, немов сльоза, «звали-мене-з-нiг». Солома була бруднюща. Голуби гидили на неi, повсiдавшись на кроквах. Стояв такий дубак, що навiть вошi принишкли. Вона наглянула собi мiстечко в глибинi заради його близькостi до коней (а значить, i сякого-такого тепла) та там i влаштувалась зi своею пляшкою.

Вона ж бо заглядала в неi, Недова мати. Належала до славного сестринства страстотерпниць в iм’я джинове. А тодi в британськiй iсторii якраз приспiв такий час, коли це сестринство – як i вiдповiдне братство – воiстину благоденствувало. Щойно наприкiнцi сiмнадцятого столiття джин уперше з’явився в Англii (однi балакають, що його начебто привiз за собою з Голландii Вiльгельм ІІІ Оранський, а iншi твердять, нiби його вигнав iз маслакiв та кiсткового мозку сам Люцифер), як буквально за одну нiч викликав фурор серед нижчих класiв. Вiн був дешевий, як сеча, i мiцний, як удар у голову. Прочувши про його появу, чернь просто зшаленiла: адже навiщо цiлу нiч кружати пиво, коли можна й за пiвгодинки набратися до нестями – а коштуе це задоволення всього лише пеннi? До 1710-го п’яних по вулицях валялося як бруду, – однi лежали голi, наче немовлята, другi холоднi, мовби могильнi каменi. Коли ж сер Джозеф Джекiлл, голова Державного архiву, впровадив законодавство, покликане приборкати згубний вплив джину за допомогою патентiв i податкiв, розлючена юрба повибивала шибки в його домi та ледь не зубами вiдгризла колеса карети. Процес став незворотним. Джин правив за знеболювальне в нелегкi часи, замiнив сон, красу, як, власне, i саме життя. Aqua vitae[19 - Вода життя (лат.).] – влучнiше й не скажеш. Недова мати була джинозалежною у другому поколiннi. Їi батько працював чинбарем. Вiн випивав двi пiнти в день i дер iз неi шкуру. У дев’ять продав ii в наймички, у тринадцять та опинилась на вулицi, а в чотирнадцять i матiр’ю стала. Вона померла вiд цирозу, запалення мозку, сухот та блiдоi немочi, не доживши й до двадцяти.

Того похмурого зимового вечора у «Святiй землi» знайшли притулок iще трое пожильцiв. Першим був патрiарх не знати якого племенi, i вiн бухикав так, немов раз по раз викидав гральнi костi. Сконав iще вдосвiта. Хазяiн нiчлiжки знайшов труп наступного ранку: згустки кровi попримерзали до губiв та шиi i глибоко в’iлись у безживне бiле кубло його бороди. Другим був каменотес – «Гранiтнi надгробнi плити й меморiальнi дошки», – який саме завершував триденний запiй. Вiн виблював на солому й там же таки вклався спати. А останньою була лiтня жiнка, закутана в не меншу кiлькiсть дрантя, анiж манекен кравця; вона пробралася всередину уже за пiвнiч i сторч головою пiрнула в ясла по сусiдству з вагiтною юнкою. Стара лежала в них, дихаючи зi скреготом заiржавiлого механiзму, i слухала, як стогне мати Неда. Тю, стогiн. От так диво! Вона вже й очi закрила, як раптом почувся крик, а за ним i ще один. Стара пiдвелася на ложi. У сусiднiх яслах лежало дiвча рокiв чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Лоб укривала випотина. З блузи виглядала шийка пляшки. Дiвча мучилося пологами.

Карга пiдкралася ближче, вихопила пляшку та приклалась до неi.

– Агов! – верескнула вона. – Шо з тобою, красунечко? Дитинку народжуеш, ге ж?

Та звела на неi очi, не тямлячись вiд страху.

– І-i-i-i-i! – заскрипiла стара, розлякуючи голубiв iз-пiд крiвлi. – Менi й самiй доводилось бувати на твоему мiсцi – та й не раз! Колись малятка сипались iз моеi карнавки, наче пепiнки з яблунi. – Їi обличчя не виражало вiку, мовби скинута шкiра змii. Хто мiг сказати, скiльки людських тiлець сформувалося в нiй? Або порахувати роки, впродовж яких вона хирiла у турецькому сералi чи берберськiй халупi? Хто мiг хоч би приблизно здогадатися, якими звивистими стежками, а чи темними завулками пролягла ii доля? Або що та собi думала, коли в ii губi з’явилось золоте кiльце?

– Допоможiть менi, – прошепотiла породiлля.



Пологи були важкi – передлежання плода. Спочатку з’явилися зморщенi нiжки й сiднички, потому плiчки та пiдборiддя, а вiдтак i гладкий та прилизаний купол голiвки. Вовче сонечко пройшло чималий шлях по небу, i стара нарештi висмикнула Неда з материнського лона. Їi пальцi були шорсткi та покрученi. Вона перев’язала пуповину й ляснула дитя. Те закричало. І тут карга обтерла його тiльце вiд кровi та слизу краем своеi спiдницi й заховала собi пiд куцину. Пiдступно й хижо озирнулася довкола, а вiдтак попрямувала до виходу. Викрадачка дiтей!

Недова мати зiп’ялася на один лiкоть i мацала довкола себе, шукаючи спершу дитину, а потiм i пляшку. Та не знайшла нi одноi, нi другоi. Вона з горем-бiдою сфокусувала погляд на змарнiлих плечах староi, яка саме пiрнула в темряву в дальньому кiнцi стайнi, i заволала – заревла, наче самум у Сахарi, – немов настав кiнець свiту. Карга чимчикувала до дверей, iззаду долинали крики породiллi, а конi – не розчовпавши, що коiться, – хвицалися у стiйлах. Бородатий патрiарх не прокинувся. А от каменотес таки заворушився. Йому було лiт двадцять п’ять. Вiн день при днi жбурляв гранiтнi плити, неначе то були пiдшивки газет. «Зупини ii! – лементувала юнка. – Вона поцупила мое дитя!»

Той вистрибнув iз ясел i промчав уздовж всiеi стайнi ранiше, нiж бабисько встигло протиснутись у дверi. Крадiйка розвернулася до нього, стискаючи в руцi iржавi ножицi. «Вiдчепись!» – прошипiла вона. Удар був, наче прояв падучоi, – пiдступний та безжальний. Той схопив ii за плече, i стара повалилася, неначе в’язка хмизу. З-пiд неi почувся дзенькiт розбитого скла. І плач немовляти.



Каменотеса звали Едвард Пiн – скорочено Нед. Вiн привiв дiвча та дитину у свою найману кiмнатку у Вепiнгу. І всю дорогу в його очах лютувало шалене похмiлля. Юнка омила його слiзьми, i той вiдчув себе героем, нехай там як розколювалась голова пiсля вчорашнього. Розбита пляшка, схоже, розпанахала дитинi груди. Пiн затопив кiлькома трiсками i жменькою вугiлля, щоб створити хоч iлюзiю тепла. Волосся молодоi матерi розсипалося по плечах, коли та нахилилася над малюком, щоби перев’язати рану. Їi звали Сара Колхаун, i вона все ще не протверезiла.

– Назву його Нед, – ледь вимовила ненька неслухняним язиком. – На честь спасителя.

Той засяяв. Як раптом вираз його обличчя змiнився, i вiн схопив ii за патли:

– Тiльки спробуй дати йому прiзвище Пiн, нечупарна ти хвойдо! Не я тобi його склепав!

– Вiн буде Райзом, – завищала та у вiдповiдь. – Недом Райзом, сучий ти сину! – У цьому чулася метафора надii[20 - Rise – пiдйом, сходження (англ.).]. – Знаеш чому? Бо колись вiн стане на ноги й вивищиться над усiм цим лайном, якого вдосталь наiлася його мати, вiдколи навчилась вимовляти власне iм’я!

– Авжеж! – глузливо посмiхнувся той. – Охрещений кров’ю, джином i блювотинням матусi-шльондри. Збiса сумнiваюся.

Спогади Неда про матiр уривчастi. Змарнiле обличчя – самi вилицi та чоло – туго обтягнуте шкiрою, немов шевська колодка. Безупинний кашель уночi. Сухотна блiдiсть. Виражена хирявiсть. Вона померла, коли йому не було ще й шести. Ну а Пiн, звiсна рiч, виявився гiрким п’яницею, що за шаленiстю натури не поступався кiшцi, на якiй загорiлася шерсть. Коли працював, то приходив додому бiлий вiд кам’яного пилу та iз заллятими пiйлом очима. Тодi вiн улаштовувався мучити Неда – просто заради розваги – як-от десятилiтнiй шибеник знущаеться iз жаби чи щура. Скажiмо, зв’язу вав тому ступнi й вивiшував його з вiкна третього поверху, неначе пару мокрих штанiв. Тiсно насаджував йому на голову нiчну посудину – так, щоби прищемити вуха; правив на спинi бритву або занурював пiд набрану в ночви воду на шiстдесят секунд за раз. «Втоплю, як пацюка!» – ричав пияк.

Коли хлоп’ятi сповнилося сiм, каменотес вирiшив, що час йому покривати видатки на свiй пансiон. Тож одного вечора постав у дверях iз мотком мотузки, схопив Неда за горло, притис до пiдлоги та туго зв’язав докупи стегно та гомiлку його зiгнутоi в колiнi ноги. Потому вкоротив йому холошi вище щиколоток, змайстрував милицю з мiтли та послав на вулицю жебрати. Дув пронизливий вiтер, мотузка врiзалася в плоть. Але кому яке було до того дiло? І от, семирiчним хлопчиком iз прилиплим до хребта животом i бруднющим обличчям, Нед шкутильгав, неначе п’яний бусол, i благав подати пеннi на Рассел-сквер, Друрi-лейн та в Ковент-Гарденi. Але жебрацтво в тi часи зробилось популярною професiею, i конкуренцiя у нiй була нещадна. На вулицях, плече до плеча, старцювала цiла армiя калiк, прокажених, мiкроцефалiв, причинних, бiснуватих, похлiбцiв та скиглiiв. Безногий чоловiк, що стирчав iз нiчноi посудини, стрибав довкола на руках, неначе мавпа, жiнка з чотирма куксами замiсть кiнцiвок чистила взуття язиком, людина-собака махала всохлим хвостом i шкiрила пожовклi гострi зуби. Нед не мав i найменшого шансу.

Фунт налiчуе двадцять шилiнгiв, у шилiнгу дванадцять пенсiв, а щоби вийшов пенс, треба чотири фартинги. У перший день Нед повернувся додому тiльки з двома. Пiн вiдшмагав його. Назавтра ж, пiсля шiстнадцяти годин молiння, заклинання та благання, вiн не принiс нiчого, крiм уривка шворки, трьох каштанiв i мiдного гудзика. Пiн знов вiдлупцював малого, спрямувавши особливу увагу на його вилицi, нiс та рот. У результатi Недове обличчя набуло кольору та консистенцii пiдгнилоi сливи. Такий перебiг подiй дещо покращив збiр, проте породив потребу в щоденнiй реставрацii ушкоджень. Так протривало мiсяць, а потому катiвська рука Пiна мовби притомилася. «Повинен iснувати кращий спосiб», – думав пияк. І раптом змикитив який. «Неде, – гукнув вiн, – а ходи-но сюди!»

Пiн сидiв за столом над склянкою джину. Долiвку по щиколотку всiвали клаптi паперу й ганчiр’я, баранячi та курячi кiсточки, осколки скла та глиняного посуду, уламки дерева й пiр’iни. Нед причаiвся в кутку, вдаючи, що невидимий. Каменотес рвучко повернувся до нього.

«Ходи сюди, я сказав!» Той пiдiйшов. Поряд зi склянкою лежав сiкач для м’яса, тьмяний i холодний. Забачивши його, Нед розревiвся. «Стули пельку!» – гарикнув Пiн i силомiць поклав праву руку хлоп’яти на стiл. Його брудний кулак притис ii, покривши, наче каптур. Тремтливi та беззахиснi, пальцi Неда лежали на пласi, блiдi, наче жертовнi ягнята. Пiд нiгтями виднiлись траурнi пiвкола. Сiкач рубонув.

Взявши руку на перев’яз, щоб помiтнiше було його калiцтво (Пiн бо вiдтяв крайню фалангу кожного пальця, разом iз великим), Нед потроху покращував збори. За мiсяць-другий вiн почав приносити по сiм чи вiсiм шилiнгiв щодня – по сутi, невеличкий статок. Пiн полишив професiю каменяра та просиджував довгi години в тавернах чи кав’ярнях, наминаючи качку пiд апельсиновим соусом, жлуктячи вино та мацаючи мозолястими долонями зади та бюсти неперебiрливих дам. А Нед вiдморожував дупу на вулицях, давився черствими скоринками та капустяним супом i прокидався в холодному поту вiд жаху, навiяного втратою пальцiв, який не вiдпускав його i вдень. Вiн хотiв утекти. Хотiв померти. Але Пiн тримав його в покорi ударами в потилицю та погрозами подальшого скалiчення. «Кортить i решти пазурiв позбутися? А мо’, й усього п’ястка? Або навiть i цiлоi руки?» І реготав.

Одного похмурого дня колишнiй каменотес, п’яно хитаючись, переходив вулицю перед «Сорокою та пеньком»[21 - Гра слiв: перший та другий компоненти назви, крiм бiльш-менш спiльних для обох мов переносних значень (пор. сорока [magpie] – «любителька блискучого непотребу» та «базiка», а пеньок [stump] – «залишок зiпсованого зуба»), в оригiналi означають iще й, вiдповiдно, «англiканський епископ» та «пiвпенсова монета», а також «кукса» та «дерев’яна нога».], щоб обнишпорити кишенi свого пiдопiчного, як раптом запряжений четвiркою красенiв-гнiдих екiпаж вiдшпурнув його на тротуар. Падаючи, той зачепився за ресору, i його протягло по вулицi ярдiв iз сотню. Заверещала якась жiнка. Пiн вiдкинув копита.



Упродовж кiлькох наступних рокiв Нед жив на вулицi: вiн жебрав, крав i харчувався з помийних ям, час вiд часу знаходячи притулок у якого-небудь iдiота, педофiла чи манiяка-вбивцi. Виживати так було непросто. Анi руки, яка погладить по голiвцi, анi голосу, який похвалить. Вiн рiс, неначе дикун.

Нарештi йому стукнуло дванадцять, i тут, як то кажуть, поперло. Одного дня у Воксголл-Гарденс, коли вiн «щипав» по кишенях та обдирав кору з дерев, його увагу привернули якiсь звуки, що трiпотiли в теплому та нерухомому повiтрi, – неземна мелодiя, яку почуеш хiба в солодкому снi. Скидалося на те, що долинали вони з-за фонтана – звiдкись вiд клумб. Коли вiн дiстався туди, то побачив, як рiзномаста публiка – кавалери й розпусники, поважнi панi та повii, няньки й немовлята, дженджики, кишеньковi злодii та вулич нi торговцi – пiвколом оточили чоловiка, який дув у дерев’яну дудку. Музикант був голомозий, мав червоне, наче буряк, обличчя i такого ж кольору лисину. Вiн надимав щоки, i чималi складки шкiри нависали над його комiрцем та тряслися, немов спiвчутливо вiдгукуючись на пронизливе вiбрато iнструмента. Одягнений той був як джентльмен.

Нед споглядав, як пещенi та чистi вправнi пальцi вилизують клавiатуру за та проти шерстi, пробiгаючи тут, зупиняючись там, пiдстрибуючи, кидаючись, наскакуючи, наче дитинчата тварин, коли граються. Цвiли братки та нарциси. Незабудки й пiвонii. Вiн сидiв у травi та слухав, а тембр музики був тонкий i солодкий, немов медове тьохкання солов’iв. Граючи, дивак притупував ногою. Дехто зi слухачiв узяв iз нього приклад, i бальнi черевики з пряжками, пантофлi й дерев’янi довбанки синхронно пiднiмалися та опускалися, немов хтось смикав iх за невидимi ниточки. Одна жiнка погойдувала в такт головою, описуючи плавну й ледь помiтну дугу, а сонце золотило корону кучерiв довкола ii обличчя. Нога Неда сама собою затупала. Вiн не пригадував щасливiшоi митi.

Нарештi музикант зробив перерву, i натовп розпорошився. А пiдлiток затримався, щоб повитрiщатися на нього. Чоловiк вiдгвинтив мундштук iнструмента, вiд’еднав вiд нього тростину та поклав ii на кiнчик язика, наче гостiю. Зi шкiряного футляра вiн дiстав щiточку, якою обмахнув спочатку мундштук, а вiдтак i порожнисте тiло iнструмента. Клавiшi поблискували на сонцi.

– Тебе це бадьорить, еге ж? – проговорив вiртуоз. Вiн звертався до Неда.

Той сидiв, жуючи стеблинку трави, – облiзлий, наче перецвiле поле. Вiн проживав життя у вуличному брудi, ходив до вiтру в Темзу, а одяг шакалив зi смiттевих бакiв, коматозних п’яниць i похололих трупiв, якi штабелями лежали пiд мостами, мовби нарубанi дрова. Нед не був би бруднiшим або здичавiлiшим, навiть якби його виростили вовки.

– То й шо? – цвiркнув слиною вiн.

Чоловiк витяг iз рота тростину, уважно оглянув, а вiдтак засунув назад. По вулицях тинялось тисяч десять закаляних безбатченкiв на подобу цього шмаровоза. Куди би вiн не поткнувся, тi завжди плуталися пiд ногами, пiдлещуючись, пропонуючи всi отвори свого тiла, циганячи мiдяки, пиво чи хлiб. Та саме в цьому босяковi щось упало йому в око – вiн i сам не мiг сказати що. Але вирiшив спробувати.

– Не знаю… Просто менi здалося, що тобi сподобався мiй невеличкий концерт… ну, в сенсi музика.

Нед полагiднiшав:

– Так i е, – зiзнався вiн.

Чоловiк здiйняв свiй iнструмент.

– Тобi вiдомо, що це?

– Дудка?

– Кларнет, – пояснив музикант.

Нед захотiв дiзнатись, як утворюеться звук. Чоловiк показав.

– А в мене вийшло би навчитись? – запитав Нед.

Незнайомець опустив очi на скалiчену руку хлопчини та поцiкавився, чи не хоче той iсти.



Прентiсу Берренбойну належав квартал будинкiв у Мейферi. Йому було добряче за п’ятдесят. Дружини вiн зроду не мав. А мати – сварлива, гостра на язик i приземлена жiнка, iз якою той прожив усе життя, – померла мiсяць тому. Тож увечерi вiн привiв хлопця додому та дозволив переночувати в комiрчинi для вугiлля. А на ранок звелiв економцi вiдмивати й годувати його. Це був шанс зачепитися. І до кiнця тижня Нед Райз став звичною данiстю.

Формально вiн значився хатнiм слугою, але Берренбойн, пiдкуплений щирим i всепоглинальним iнтересом хлопця до гри на кларнетi, став поступово сприймати його радше як члена сiм’i. Купував одяг, частував молоком, вiдбивними котлетами й вишкварками, навчав читати та не ронити чайну чашку з колiна. Були походи на концерти й вистави, на корабельню та в зоопарк. Хлопцю найняли репетитора. Нед опанував ази орфографii, геометрii, iхтiологii, зазубрив пiвтори фрази французькою та люто зненавидiв древню iсторiю. Елайзи Дулiтл iз нього не вийшло. Його успiхи – якщо так можна назвати двiчi на мiсяць розв’язану задачку або втовкмачену в голову дату – були неспiшними, як дрейф континентальних плит. Учитель нестямився вiд лютi та розпачу. Вiн дивився Неду в обличчя i бачив перед собою всезнайку. Тож звинувачував його в питтi чорнила i згодовував дупi березову кашу не рiдше, нiж мозку – поживу для розуму. Нед зносив це покiрливо й терпляче. Жодних iстерик, спалахiв гнiву чи нападiв мерехлюндii. Вiн робив, що велiли, спiвав осанну своему спасителю i плекав плани на майбутне. Бо не шукав кращого, добувши добра.

Спливли сiм рокiв. У Францii розсилали запрошення на гiльйотину, по той бiк Атлантики вирубували лiси й винищували iндiанцiв, в Іст-Ендi спiймали «Монстра», який цiлих два роки штрикав жiнок у сiдницi серед бiлого дня, а в Мейферi Нед Райз iв тричi на день, спав у лiжку, мився принаймнi два рази на мiсяць i кожнiсiнького ранку надягав свiжу бiлизну. Сiм рокiв. Спогади про життя на вулицi починали тьмянiти. Вiн у рот не брав потрухiв, не ставав свiдком збочень, крадiжок, пiдпалiв або й дечого гiршого та й разочку не щулився над попiльником iз покритими памороззю повiками, притискаючи до грудей задубiлого кулачка – тiльки не вiн, Нед Райз, краса та гордiсть сiмейства Берренбойн.

Упродовж цього часу Нед та його опiкун стали близькi, наче губи й тростина – зiйшлися на грунтi любовi до музики. Першi уроки гри на кларнетi почалися на другому тижнi його перебування в старого. З налитими кров’ю обличчям та лисиною й настовбурченими сивими бачками, широко усмiхнений Берренбойн зайшов одного вечора до кiмнати, стискаючи в руцi дерев’яний футляр. Усерединi виявився старий кларнет строю «до», на якому вiн грав iще хлопчиком. Опiкун простягнув його Неду. За рiк той – калiка! – грав уже нiчогенько, до наступного лiта мiг що завгодно прочитати з листа, а за п’ять рокiв здобув достатню майстернiсть, щоб пiти з наставником у парк, де й вiдбувся його дебют перед публiкою. Вони сидiли на тiй самiй лавi, на якiй Нед колись уперше побачив старого (сам вiн iз кларнетом строю «до», а Берренбойн – «сi-бемоль»), i виконували мелодii з нотного альбому Етьена Роже. Довкола зiбралися слухачi, притупуючи ногами й похитуючись у такт музицi, а Моцарт, який помирав у Вiднi, писав свiй величний «Реквiем». Задля такоi нагоди Нед пiднявся над собою.



Якось уранцi, ще вдосвiта, Берренбойн зайшов до кiмнати Неда i струснув того за плече. «Вставай, Неде, – прошепотiв опiкун, – ти потрiбен менi». Його голос дрижав. А щоки та все обличчя були навiть червонiшi, нiж той коли-небудь бачив, – мов помiдори, хрест британського прапора чи мундири королiвських драгунiв. Недовi було дев’ятнадцять. «У чому справа?» – поцiкавився вiн. Але вiдповiдi не отримав. Знадвору залунав пташиний спiв. Старий сопiв, наче двигун-паровик. «Одягайся, зустрiнемось бiля виходу», – тiльки й видобув вiн.

Берренбойн чекав коло ворiт. На ньому був парадний костюм, куплений на материн похорон, касторовий цилiндр та шовковий сюртук. Пiд пахвою вiн тримав футляр, обтягнутий зморшкуватою шкiрою якоiсь екзотичноi рептилii. «Новий кларнет?» – подумалося Неду. Юнак нiколи доти не бачив його. Вони попростували жвавим кроком – через Гросвенор-сквер, далi вниз по Брук-стрит, перетнули Парк-лейн та заглибились у м’яку зелень паркових володiнь як таких. Довкола не було нi душi. Туман, немов молоко iз розпилювача, низько стелився по мокрiй травi. З гiлки знущально каркала ворона.

– Ти знаеш, хто такий секундант? – запитав Берренбойн.

Це прозвучало, наче ляпас по обличчю.

– Секундант? Ви ж не…

Старий стримав його за рукав.

– Заспокойся, Неде Райз. Ти доросла людина. От i доведи це!

Двое якихось чоловiкiв, чиi постатi саме прозирнули з iмли, чекали на них на краю Серпантину. Один iз них виявився темношкiрим – чорним i товстим, наче кнур. На ньому були переливчастий жилет, бриджi з оленячоi шкiри, фiльдекосовi панчохи, а голову вiнчав цилiндр iз пером. Справжнiй чепурун. Берренбойн пiдiйшов до них, кивнув та простягнув футляр. Було щонайменше градусiв сiмдесят[22 - ~ 21 °С.], але негр хапав дрижаки. Інший секундант, який раз по раз нюхав тютюн з емальованоi табакерки та чхав у хустину, взяв його i – у перервах мiж своiми «пчих» та «апчхи» – якось-таки вiдкрив для чорнопикого. Той обрав собi пiстоля. Вiд його подиху несло спиртним. Вiдтак чхун пiднiс футляр Берренбойну. Старий узяв зброю з гнiзда обережно, наче розпаковував кларнет, готуючись до концерту на свiжому повiтрi. З неба посiяла мжичка.

Чхун безупинно нюхав тютюн у якомусь пароксизмi нервовоi енергii – клацав табакеркою, затискав нiздрю, втягував понюх та бруднив слизом хустину, весь час посмикуючись i здригаючись, немов епiлептик. Негр зронив пiстоля. Мжичка змiнилась дощем. Пiдгорля Берренбойна погойдувалось, як-от коли той брав найвищi ноти на своему кларнетi, i Нед мимоволi вiдчув, що й сам спiвчутливо тремтить. Врештi чхун спромiгся вiдмiряти двадцять крокiв i розставив учасникiв на позицii. «Готуйсь!» – загорлав вiн. Два рiзких металевих «клац!» розляглися над галявиною, немов одне вiдбило луною iнше. «Цiлься!» Берренбойн та негр повiльно здiйняли руки, немов салютували один одному або починали першу фiгуру якогось новомодного грацiйного танцю. Нед навiть встиг уявити, як тi виписують на газонi майже балетнi па та жете, пiдпiрнаючи пiд руку партнера. «Во-о… пчхи!» – пролунала абортивна команда, обiрвана чханням, здатним непоправно деформувати перегородку носа. Зблиснуло свiтло, i почувся хлопок. У дальньому кiнцi галявини закричали птахи. Пiстоль негра димився, i той усе ще затуляв очi зiгнутим лiктем. Берренбойн лежав на землi. Мертвий, наче мумiя фараона.




Говорячи навпростець, або Ставки зроблено


Свiтае. Сонце розбитим яйцем заливае Сахель i здiймаеться вгору звiдти, де зупинилось напередоднi, – обпiкаючи, спопеляючи та висмалюючи життя з усього, до чого здатне дотягтися. Некрофаги та нiчнi рептилii ховаються по норах, а здоровеннi вухатi грифи облiтають рiвнину, перевiряючи, що саме тi не доiли. Каменi розжарюються, збiльшуючись в об’емi, хирлявi чагарники глибше закопуються в пiсок, а мiмози розкривають свое листя, мовби парасольки. До восьмоi ранку омлет готовий.

Мунго Парк нерухомо лежить горiлиць, спостерiгаючи, як незнана багатонога комаха наослiп нарiзае кола по стелi його намету. З тiеi ночi, коли вiн «здiйснив спробу втекти», його справи погiршились. Тепер на входi до шатра щоночi куняють шестеро вартових, а пайку води та iжi обрiзали наполовину. Йому починае спадати на думку, що, може, зрештою, нiчого й не вийде i вiн просто лежатиме тут, повiльно конаючи, – безстрашний першовiдкривач нутра маврського намету. Складе конкуренцiю Ледьярду, Лукасу й Гоутону в боротьбi за право стати синонiмом хвалька та невдахи. І нiколи бiльше не побачить нi Ейлi, нi матерi, нi любих серцю берегiв Ярроу.

Як раптом полог вiдхиляеться, i до намету заходить Джонсон. У руцi вiн тримае бурдюк iз водою – такi роблять iз козлячоi шкiри i в цих краях називають гвербами. Мандрiвник лежить, де й лежав: мучиться лихоманкою, кишить фiлярiями, шлунок зсохся, сфiнктер зяе, а очi заледве виходить пiдняти. Вiн змарнiлий, виснажений, смердючий i, як нiколи, далекий вiд будь-якоi надii. Джонсон опускаеться навколiшки бiля нього та встромляе тому до рота шкiряний сосок бурдюка. Губи Мунго присмоктуються до струменя, а пульс прискорюеться. Це вода, прохолодна та чиста, зачерпнута з пливунних, пористих глибин землi. Вона живить цибулинки волосся, робить твердiшими нiгтi та спонукае його крихкi костi нестямитися вiд радостi. «Я врятований!» – хекае вiн, а потому блюе.

– Усе гаразд, мiстере Парк. Не треба поспiху – це все для вас…

– Що? – Його очi пожовкли та взялися кiркою, щоки позападали, а борода перетворилася на iгровий майданчик для клiщiв, блiх, вошей i гнид.

– Ви все правильно розчули. Їхнiй верховний шакал звелiв принести вам ось цей бурдюк, а потому ще й молока iз кускусом.

– Молока? Із кускусом? – Джонсон мiг iз тим же успiхом оголосити, що подано хагiс, копчену пiкшу та суп iз баранячоi голови. Мунго переживае перистальтичний шок, а вiдтак судомно пiдводиться, не вiдпускаючи гверби, та обнишпорюе очима намет. – Де ж вони? – пихкае вiн, задихаючись, та з останнiх сил спинаеться на ноги. – Де? Заради Бога, скажи!

Аж тут з’являеться хлопчик iз дерев’яною мискою. У нiй молоко та кускус. Вiн хоче поставити свою ношу перед мандрiвником, але той виривае ii в нього з рук та занурюе обличчя у густе, в’язке мiсиво з усiею розпукою людини, яка сорок днiв та ночей бiдувала в пустелi. Позаяк у цьому немае жодного перебiльшення.

А потому ляскае себе по животу:

– Ох, Джонсоне, – примовляе вiн. – Ох-ох-ох, Джонсоне, Джонсоне, Джонсоне, як же менi цього бракувало… – Але стривай-но! Що ж вiн накоiв?! Миску вискоблено начисто, хоча ось стоiть його вiрний провiдник i товмач, марнiючи на очах! – Джонсоне… – затинаеться той, потупивши очi, – чи ти коли-небудь, коли-небудь пробачиш менi?.. Боюся, я дещо зшаленiв… І якось… зовсiм про тебе забув.

Джонсон здiймае долоню:

– О, не хвилюйтеся, мене вони весь час годують добре. Бо куди дiнуться? А як би я iнакше на них горбатився? Подай це, розберися з тим. Вишкреби казанок, подоi кiз, змасти олiею Акбаровi сандалii. Назнiмай вершкiв для кобил. От лайно! Неначе знову опинився на плантацii. Інколи так i хочеться лежати ось тут, хирiючи разом iз вами.

Мунго погладжуе бороду, вичiсуючи просякнутi молоком зерна, та методично злизуе iх iз пальцiв, а тодi добряче прикладаеться до бурдюка з водою. На його щоках знову повiльно проступае колiр.

– А що ся стало? – цiкавиться вiн. – Чого б це цi погоничi верблюдiв та раптом виявили таку милiсть?

– Фатiма.

«Фатiма». Цi три склади течуть, неначе брижi на водi. Вона спочатку врятувала його очi, а тепер i решту грiшноi плотi. З’являеться проблиск надii.

– Вона хоче мене бачити?

Джонсон кивае:

– Алi каже, що вас треба нагодувати, вiддраiти i взагалi зробити презентабельним. Вiн-бо не хоче, щоби його дружина – i роздивлялася немитого християнина. А ще вiн передав для вас ось це. – І Джонсон простягнув мандрiвниковi якусь свiтлу одежину.

– Що це?

– Джуба. Алi каже, вам треба прикрити ноги. Бо вважае вашi панталони неподобством – будь вони хоч десять разiв iз найдорожчоi нанки. – Товмач смiеться. – Якщо ви коли-небудь повернетеся в Лондон, то втрете носа всiм тим дендi й iншим навiженим: мовляв, останнiй писк моди – спiдницi для джентльменiв.

Мунго смiеться разом iз ним, сп’янiлий вiд iжi й води. Обое хихочуть, аж заливаються, витираючи сльози з очей. А вiдтак Джонсон зводить на нього погляд i зненацька серйознiшае:

– Вона буде тут завтра ввечерi. Глядiть же, не змарнуйте свого шансу.




Плантацiйна пiсня


Цього субсахарського вечора, залитого блiдим свiтлом i всiяного конiчними тiнями, Мунго Парк уперше за майже три мiсяцi опиняеться ззовнi намету та знову в сiдлi. Йому повернули коня (такого ж виснаженого, яким i брали, – схожого на одну з тих випотрошених шкап, яких друiди нахромлювали на палi для прикраси), його борода, кучерi й чресла омитi та умащенi благовонними маслами, а замiсть лахмiття на ньому шикарна бiла джуба. На головi пом’ятий цилiндр, а на плечах – синiй оксамитовий сюртук, у якому вiн виступав перед правлiнням Африканськоi асоцiацii у тавернi «Св. Альбан» на Пел-Мел. Алi та Дессауд ескортують його верхи на арабських скакунах – емiр на бiлому, а його вiзир на такому непроглядно чорному, що той здаеться дiркою в обрii (щоб пiдсилити цю iлюзiю, Дессауд чорнить йому копита, зуби й анальний отвiр). А Джонсон замикае кавалькаду на абiссiнському вiслюку.

Вони прямують до шатра Фатiми, що в дальньому кiнцi табору – на вiдстанi десь так iз шiсть чи сiм сотень футiв[23 - ~ 183 i 213 м.]. Алi та Дессауд мовчать, а Мунго, стишивши голос, повторюе фрази з «Арабськоi граматики»: «Маю за честь насолоджуватися теплом Вашоi присутностi». «Дозвольте скласти шанобливий уклiн пiдошвам Ваших нiг». «Спекотно, чи не так?» Коли вони проiжджають серединою табору, зчиняеться розгардiяш: пси збiгаються обгавкати стремена кяфiра, дiти гуртуються, щоби закидати його камiнням i верблюжим лайном, а дорослi виходять iз наметiв, щоб скоса поглянути на гяура, попутно обмовляючи його расу, вiру та колiр шкiри. «Сцяв я твоiй матерi в рот!» – кричить якийсь чоловiк. Але тут Алi здiймае руку, i голосам зацiплюе, дiти мчать до матусь, а собаки щезають.

«Дякую», – каже Мунго. Емiрове обличчя непроникне. Його жест не мав нiчого спiльного зi спiвчуттям чи товариським ставленням – просто вiн не хоче, щоб дружина роздивлялася чистенького християнина в обгидженiй джубi, от i все.



Намет Фатiми вдвiчi, а то й утричi бiльший за будь-який iнший у таборi й вирiзняеться широкими барвистими смугами – сiрою, бежевою та кольору iндиго. Мунго впiзнае здоровенного нубiйця бiля входу. Той стоiть на чатах, граючи чорними опуклостями мiж лiктями та плечима. Осторонь, праворуч, якась жiнка присiла навпочiпки i квапливо доiть чотирьох чи п’ятьох кiз. Мандрiвник зауважуе бiлi пiдошви ii ступнiв та жовтi соски козиного вименi, що скидаються на торпеди. На нiс йому опускаеться муха. Сонце торкаеться обрiю.

«Спiшитися!» – кричить Алi, i вони з Дессаудом зiстрибують iз сiдел, неначе два iвани-покивани. Джонсон, який саме пiд’iхав на вiслюковi-iнохiдцевi, транслюе цю команду своему роботодавцю, а нубiець тим часом ступае крок уперед, щоб зайнятись тваринами.

Треба сказати, що на цьому етапi розум Мунго працюе з натугою Сiзiфа: вiн увесь на нервах, не знаходить собi мiсця та тремтить вiд невпевненостi й недоброго передчуття. Адже успiх його мiсii (та що вже там – саме його життя!) можуть залежати вiд враження, яке той справить на тутешню володарку в ходi спiвбесiди, що от-от мае початися.

Шлунок судомить те ж нудотне вiдчуття – схоже на удар по нирцi, – яке колись охоплювало його школярем перед рiчними iспитами. Тодi воно називалося «метеликами в животi». Це страх сцени. Глософобiя. Мандраж. Панiчна атака.

І от, обливаючись потом, немов марафонець, вiн зiстрибуе iз сiдла, застрягае лiвою ногою в стременi та гепаеться додолу, здiйнявши хмару пилу й козячого гiвна. Якусь мить лежить непорушно, думаючи: «Господня сила! Що знов не так?», доки Алi та Дессауд обмiнюються поглядами, а Джонсон кидаеться на допомогу. Заспокоiвши коня, ослабивши стремено та зрештою здогадавшись витягти звiдти його черевик, товмач досягае успiху у звiльненнi першопрохiдця. Але падiння – це ще пiвбiди. Оскiльки земля в тому мiсцi здаеться Меккою всiх мешканцiв Сахелю, якi потерпають вiд закрепiв, – заповiдним нужником самоi Матiнки-Природи та всiх ii пернатих, хутрових та лускатих творiнь. Козячий горошок по-сусiдському тулиться до екскрементiв гiени, шорсткi брикети верблюжого послiду, собачого калу, коров’яку та овечих кiзякiв лежать в оточеннi висхлих ниткуватих випорожнень гадюк та сцинкiв – i навiть заблуканий гiрський козел наклав купу чи двi. Мунго пiдводиться з цiеi драговини, обтрiпуючи джубу та щиглями збиваючи пилинки з цилiндра. «Вибачайте», – кидае вiн. Алi стенае плечима. А тодi жестом велить iти за собою та зникае мiж двох м’яких i важких пологiв намету, занурюючись у таемницю за ними. І мандрiвник, штиняючи, мов цiлий зоопарк, та з лiлувато-вохристо-рудим абстрактним колажем на спинi – емiсар Його Королiвськоi Величностi Георга ІІІ та всiеi Британii – слiдуе за правителем Людамара у будуар емiршi.



Всерединi темно. Спазматично поблимуе пара масляних ламп. Інтер’ер прикрашають гобелени, циновки, вази та жердина, на якiй двое хижих птахiв – соколiв-балабанiв – спокiйно патрають тушканчика. Мандрiвник здiймае очi якраз у ту мить, коли один iз них хапае довгий кишковий вiдросток та починае смикати його, наче вiльшанка черв’яка. «Салаам алейкем», – говорить Алi… й осьде вона – сидить на подушцi, завбiльшки як двоспальне лiжко. Першопроходець ошелешений. Вiн очiкував побачити дебелу жiночку – але це… це щось неможливе! Вона гаргантюаподiбна, слономорфна, величезний клумак тюрбана та яскрава джуба скидаються на два циркових шатра, а ii тiнь стрибае i здiймаеться в непевному свiтлi, доки не поглинае всього простору. Почет повелительки – двi дiвчини в брижатих шароварах i стара сивоволоса жiнка – сидить бiля ii нiг, наче оливки по боках мускусноi динi на якомусь сюрреалiстичному натюрмортi.

Мунго не може роздивитися обличчя, прихованого за яшмаком – подвiйною вуаллю з кiнського волоса, яку носять мусульманки на людях, – але його одразу ж вражають ii кистi та ступнi. Невеличкi й тендiтнi, вони тримаються на поверхнi роздутих кiнцiвок, немовби качечки, що плавають по ставку. Мандрiвник зачарований. Кожен пальчик нiжок прикрашае обручка, а стопи та п’ястки з незнаноi причини – певне, щоби привернути увагу до ii чар – пофарбованi в шафранний колiр. Ефект виходить просто слiпучий. Коли вона нарештi повертае до нього голову, то лякливо хапае повiтря i тихо звискуе. Алi кидаеться до неi, белькочучи щось арабською. Коли ж та вiдповiдае йому, ii голос виявляеться м’яким та чуттевим, наче сонячна ванна.

Мунго штурхае лiктем свого товмача.

– Вона каже, що боiться, – шепоче Джонсон.

– Боiться? Це ж моi тельбухи на карту поставленi!

– Ви християнин. А для неi це щось на подобу перевертня або людожера.

– Ну а ти ж хто?

– От тiльки не треба так на мене дивитися… Я анiмiст. Тсс… Тепер вона нарiкае на запах. Каже, «вони що – усi так смердять»?

Раптом Алi гарикае якийсь наказ. «Вона хоче, щоб ми стали навколiшки», – пояснюе Джонсон, опускаючись долi та зариваючи обличчя в пiсок. Мандрiвник бере з нього приклад. Вони надовго застигають у цiй позi («Я вже почуваюся неначе той страус», – пускае шпильку перекладач), аж доки високий гугнявий голос iз переливами не починае виводити вечiрнi молитви. Це муедзин, який розташувався десь знадвору. Алi й Дессауд так само простираються долi, а Фатiма спускаеться з трону, наче грозова хмара по схилу гори. Коли ж та схиляе голову до землi, мандрiвник вiдчувае на собi погляд ii бездонних чорних очей.

Щойно з молитвами нарештi покiнчено, Фатiма перевальцем повертаеться на подушку, всiдаеться там, напускаючи на себе поважнiсть, i м’яким помахом руки вiдпускае чоловiка та Дессауда. А потому повертаеться до Мунго й товмача, запрошуючи тих сiсти. За iхнiми спинами в намет прослизае нубiець iз ятаганом у руцi. Западае довга мовчанка: Фатiма та ii фрейлiни вiзуально насолоджуються блiдолицьою свiтловолосою почварою у синьому оксамитовому сюртуку. Нарештi емiрша звертаеться до нього – звучить одне-едине речення, – а ii iнтонацiя повзе вгору, свiдчачи про запитання.

Мандрiвник кидае погляд на Джонсона.

– Вона хоче, щоб ви пiдвелися та скинули сюртука.

Той виконуе ii бажання, а одна з дiвчат прослизае до Мунго, щоби забрати в нього одежину й передати ii емiршi. Фатiма мовчки роздивляеться сюртук, проводячи рукою по тканинi проти ворсу, i затискае мiж зубiв один iз мiдних гудзикiв. Першопроходець стоiть у джубi, наче дитина в нiчнiй сорочцi. «Подаруйте його iй», – шепоче Джонсон.

Мунго прокашлюеться i якнайвишуканiшою арабською пропонуе iй прийняти сюртук. Та зводить на нього погляд i ввiчливо вiдмовляеться, але привласнюе два мiдних гудзики. «На сережки пiдуть», – пояснюе вона, пiдносячи iх до куточкiв яшмака. З темряви озиваеться сокiл: ка-ха! ка-ха! Фатiма змочуе губи. «Вiн свинини не хоче?» – питае вона.

– Кажiть, що нi, – iнструктуе Джонсон.

У цю мить з’являеться Одноокий, тягнучи на шнурку чагарникову свиню. У неi видовжене рило, безладно вкрите гулями та складками, з рота стирчать кiлька пожовклих iклiв, а погляд не вiщуе нiчого доброго. Одноокий, збиткуючись, пропонуе ii Мунго. «Снак-снак», – рохкае по-африканському свиня.

– Удайте огиду, – наставляе товмач.

Мандрiвник щосили намагаеться зобразити на обличчi вiдразу та жах: йому ж бо добре вiдомо, як сильно маври гидують свининою. А тому вiн задкуе, примушуе своi пальцi тремтiти, ляскае себе долонею по лобi й кривить губи, а чагарникова свиня тим часом, повискуючи, наче гармонiка, гребе ногами, посмикуеться та рветься з повiдка. Цей спектакль, схоже, заспокоюе Фатiму, тож Мунго звиваеться навiть несамовитiше – уже вочевидь переграючи – аж доки випадково не натикаеться на жердку соколiв. І вiдразу ж усвiдомлюе, що дав маху. Вiд доторку його лiктя птахи шаленiють i пронизливо кричать щось в обличчя заброди – iхнi дзьоби та кiгтi гострi, мов ножицi, а крила боляче луплять по вухах. Потому бiльший iз них перестрибуе йому на плече. Мунго жахаеться. І, гарячково силкуючись струснути з себе сокола, опиняеться просто на дорозi в чагарниковоi свинi, яка тiльки на те й чекала. Вона блискавкою кидаеться вперед i люто кусае мандрiвника шiсть або й сiм разiв поспiль. У ходi гармидеру, який здiймаеться внаслiдок цього, першопрохiдцю якимось дивом вдаеться завалити половину намету, а пiд кiнець розпластатися, розкинувши руки та ноги, на пишних королiвських колiнах. Тут утручаеться евнух-нубiець i стинае свинi голову одним помахом ятагана, а Одноокий та обидвi шароварнi дiвулi тим часом силкуються стягнути закаляного та скривавленого мандрiвника з монаршоi особи. І впродовж усього цього розгардiяшу Мунго чути здавлений голос Джонсона, що затягуе якийсь мотив. Скидаеться на те, що вiн виводить таку собi вiдхiдну – одну з тих давнiх, повних зневiри та смутку плантацiйних пiсень, якi колишнiй раб називае «блюзами»:

– Ну все, гаплик, – лунае Джонсонiв бас. – Нi-нi, гаплик, гаплик. Господи Боже мiй! Тепер точно гаплик.




Настрiй, що тягне на дно


Лютий 1796. Вордсворт побував у Францii та Аннет Валлон i щасливо повернувся з обох, Бонапарт приструнчив Бабефа i бадьоро грюкае у ворота Жозефiни, Гете живе у грiху з Крiстiаною Вульпiус, а Бернс помирае. В Единбурзi Вальтер Скотт веде програшну битву за руку Вiльямiни Белшес, а тим часом у Манчестерi шмаркач де Квiнсi вештаеться вулицями, дошукуючись, що таке «хвойда». У Москвi снiжить.

У Парижi обклеюють асигнатами стiни через брак кращого для них застосування. А в Сохо, у тавернi «Голова полiвки», строчать мiнет i злягаються. Причому на сценi.

Недовi справи йдуть краще нiкуди. Джутта Джiм тримаеться вже годину (якщо не рахувати двох коротеньких антрактiв, пiд час яких той наспiвував пiснi свого племенi та вижлуктив пiнту курячоi кровi, щоб збадьоритися). Нен та Саллi генiально доповнили своi ролi, тож публiка надто зайнята, щоби крутити веремiю чи ходити до вiтру на килим. Бiльше за те, Недовим горлу, кiнцiвкам, печiнцi та банькам уже з-понад годину нiщо не загрожуе (Смерк зi стояком у штанях весь вечiр бiгае, розносячи випивку, та гребе не меншу грошву, нiж власник оази в Аравii, а Мендоза й разочку не свиснув, вiдколи на сцену вийшов Джутта Джiм.) Ну а касовий збiр iмпресарiо перевершив його найрожевiшi мрii (майже тридцять шiсть фунтiв за видаткiв у двадцять три фунти й два шилiнги – i це включно з новим комплектом вбрання, чайовими, а також наiдками й напитками для нього та трупи). Який, звичайно ж, у повному обсязi затишно розташувався в його «пiдкалитцi».

То звiдки ж увесь цей мандраж? Вiн уже спорожнив пiвтори фляжки джину, викурив три люльки й двадцять два рази змiряв кроками кiмнату, але при цьому й досi тремтить, наче жертва содоку[24 - Хвороба, яку спричинюють укуси пацюкiв.]. І нiяк не може збагнути чому. У нього навiть починае зудiти фантомна фаланга мiзинця. Звiсно, у глибинi душi Нед уже знае вiдповiдь – бо все йде аж надто гладенько. А це означае, що йому саме час зробити фiнт вухами, залягти на дно, ухилитися з-пiд удару, бо коли справи починають iти занадто гладенько, це означае, що на тебе, мов дюжина ураганiв, от-от налетять сильнi свiту цього i погребуть пiд пiвтонною уламкiв та мотлоху.

Це нагадуе Неду про той випадок на Варфоломiiвському ярмарку, коли вiн та Бiллi Бойлз плiдно (бо ж як могло бути iнакше?) посидiли за картярським столом, вiддрючили на дурняк двiйко курв, а вiдтак ще й натрапили на чемпiона пiвнячих боiв, вартого нiяк не менше п’ятдесяти фунтiв. Ну а потому, коли вже вшивалися з торжища, прихопивши трофей, дивляться, на тобi – висить для просушки смугасто-зоряна накидка Зеппо-Елевсинця, наче дар богiв. На зворотному шляху Бойлз повiв його якимось неосвiтленим провулком, i, як i варто було очiкувати, iх перестрiла пара гоп-стопникiв. «Грошi на бочку!» – гарикнув чийсь голос, i Нед вiдчув, що у вухо йому засунули дуло пiстоля. «Я просто позбавлю тебе зайвого мотлоху, – проскрипiв той же голос, – а мiй напарник тим часом обчистить твого приятеля».

Той, про кого йшлося, виявився не вищим за три фути[25 - ~ 0,9 м.]карликом iз кучмою волосся морквяного кольору, яке полум’я нiло, облямовуючи щоки й увiнчуючи череп, немовби пожежа в пiдлiску. Нед вiддав гаманець i дивився, як курдуплик вишкандибав iз тiнi, наказав Бойлзу сiсти на землю та заходився зондувати його лахмiття кiнчиком кинджала. «Тю! – вигукнув коротун. – А це що за хрiнь?» Ішлося про бiйцiвського пiвня зi зв’язаними блакитною стрiчкою дзьобом та лапами, пригрiтого в Бойлза за пазухою. Карлик висмикнув птаха зi схованки, скрутив йому шию своiми вузлуватими пальцями, а тодi здiйняв у руцi, щоб i власник пiстоля помилувався.

– Для каструлi кращого й не треба – га, Вiлле?

– Молодчина, Рудьку, – проричав озброений бандюга. – А зараз роздягни його до нитки та поглянь, чи нема там ще й дзвiнкоi монети.

«Скидай штани! Знiмай сорочку!» – i за якихось десять секунд Бiллi Бойлза обiдрали як липку. «А тепер ти, красунчику», – звелiв грабiжник iз пiстолем.

Нед спробував розжалобити покидька, зiгравши на його джентльменствi, нехай i удачi:

– Але ж я вже вiддав вам свого гаманця, – пустив вiн сльозу. – Ну майте ж Бога в пузi…

– Ха-ха! – засмiявся нападник. – Гадаеш, я не здатен розпiзнати рiчковий пiсок на дотик? За кого ти мене маеш – за обдристаного бабуiна? Скидай кальсони, молокососе!

Крити було нiчим. Нед спустив штани, i пiд ними в мiсячному свiтлi люмiнесцентним пiдгузком засяяла смужка муслiну, напхом напхана тогоденним виграшем. Курдуплик вiдiрвав ii вiд живота, й монети дощем пролилися на землю. «Ху-ху, – протягнув вiн. – Схоже, цього разу ми таки зiрвали довбаний джекпот – га, Вiлле?»

Недомiрок якраз дозбирував останнi монети, як раптом iз-за рогу з’явилася гуркотлива карета, запряжена четвiркою коней, i грабiжники зникли. Бойлз у костюмi Адама пригнувся коло стiни, а Нед обв’язав своi голi ноги накидкою фокусника та замахав колимазi рукою. «Тпру!» – проревiв вiзник. Карета загримiла й заскреготiла, але зупинилася. «Нас пограбували!» – заволав Нед. Вiдчинились дверцята. Всерединi виявився сер Юстон Фiлiгрi, полiцейський суддя та аматор пiвнячих боiв. А поруч нього сидiв правоохоронець зi зведеним пiстолем. «Це ж треба, – сказав сер Юстон. – Мене також».

«Залазь!» – звелiв страж порядку.

«Три мiсяцi каторги!» – постановив слуга Фемiди.

Так бувае завжди. Щойно справи починають iти вгору, а мрii викристалiзовуються в можливостi, як утручаеться рука долi та дае ляпаса, щоб повернути тебе до реальностi. Це страшить. І то досить сильно, щоби перетворити на параноiка. Нед знову прикладаеться до фляжки, а вiдтак озираеться довкола, немов ягня на вселенському соборi вовкiв. На авансценi Джiм, Саллi та Нен близяться до кульмiнацii, а там i фiналу, демонструючи чудеса та подвиги до неможливого командноi i пластичноi сексуальноi акробатики, – голови, язики та стегна ритмiчно рухаються, все пришвидшуючи темп, який переходить у allegro di molto[26 - Дуже швидко (iтал.).] – а публiка валиться зi стiльцiв, перевертае столи та сапно дихае, немов учасники виставки собак у серединi липня. Інтрига зависае в повiтрi – iдеально узгоджена з функцiями органiзму та силою земного тяжiння, – а маятник вiдлiчуе останнi митi до розв’язки (чи, скорiше, розрядки), як раптом дверi вилiтають i чийсь владний голос гримить: «НЕГАЙНО ПРИПИНИТИ ПРОТИПРАВНІ ДІЇ В ІМ’Я ГОСПОДА ВСЕМОГУТНЬОГО ТА ПРИСТОЙНОСТІ!»

Першою отямлюеться золота молодь: «Твою душу матiнку! Лягавi!»

«Облава!» – волае чийсь голос, i в кiмнатi зчиняеться розгардiяш.

Полковi командири перечiплюються об шаблi, баронети й крамарi налiтають один на одного, духовнi особи валяться долi, а крутii, розпусники, мажори, чепуруни, дендi та жевжики кидаються до заднього виходу, й на чолi iх усiх – i то далеко попереду – не хто iнший, як сам Нед Райз. На сценi Джiм звiльняе Саллi, яка вiддирае себе вiд Нен, яка, в свою чергу, вiдпускае Джiма та тягнеться до джину й води. «ХАПАЙТЕ ВЛАСНИКА ЗАКЛАДУ», – реве полiцейський офiцер, тож Нед, уже бiля самих дверей, озираеться i бачить бiдолаху Смерка в обiймах двох здоровенних «чарлi». «Он хто вам треба!» – ричить шинкар, тицяючи товстим пальцем в iмпресарiо, який саме протискаеться крiзь дверi. «Той блазень у накидцi!»

«ЗА НИМ, ХЛОПЦІ!» – гримить голос офiцера.

Але Нед уже в провулку знадвору – чкурнув, мов лис, при перших звуках гавкоту мисливських собак – та обганяе чепу рунiв i жевжикiв iз такою легкiстю, немов тi стоять непорушно. Випитий джин даеться взнаки, ноги мчать, а накидка розвiваеться за плечима, мов крила фурii. Неспроможнi втекти в бальних туфлях на високих пiдборах, модники стають легкою здобиччю переслiдувачiв – жахiтних детективiв полiцейського суду – i вигукують прокляття в Недову спину, яка вiддаляеться. «Ти за це заплатиш, Райзе, слизька ти гнидо!»

«Я ще побачу тебе на шибеницi!»

«Тобi тiльки клiзмами торгувати!»

Нед не зважае на них. Його охоплюе шалений екстаз чистого бiгу, що трансформуеться у неймовiрно злагоджену роботу серця, легенiв, суглобiв та нiг, – грiзний iмпульс, пiдживлюваний алкоголем та пiдхльостуваний панiкою. Налiво, вниз по вулицi, через брукiвку, що зливаеться перед очима, а там у темний слiпий провулок в ii дальньому кiнцi. Крики та прокльони стихають, вiн майже в безпецi. Але що це? Чиiсь кроки позаду, ритмiчнi, мов барабанний дрiб. Вiн озираеться через плече, й пiд ребра впиваеться крижаний кинджал: провулком простують двое похмурих та атлетичних «гiнцiв Боу-стрит» – фараонiв. Вони практично не засапалися i впевнено переходять на легкий напiвбiг марафонцiв. Гiнцi Боу-стрит не знають жалю та втоми. Балакають, нiби тi, бувало, заганяли до знемоги навiть вершникiв.

Вiн збираеться з останнiми силами й кидаеться до рiчки. Його груди шалено здiймаються, легенi пече вогнем, а заничка вгризаеться у промежину. «ІМЕНЕМ ЗАКОНУ, СТОЯ ТИ!» Нiзащо. Закон – це всього лише жарт, а в руки лягавим даються тiльки невдахи. Його ноги виляскують тротуаром. Вiн завертае за рiг, на Вiлльерз-стрит, – й осьде вона, рiка! Якби лише йому прослизнути в доки чи застрибнути на один iз човнiв… але тi насiдають на п’яти (аматори своеi справи, трясця iхнiй матерi!), а тут ще й раптом – дзень-дзень – iз пiдкалитки випадають двi першi монети. Нед зцiплюе зуби. Ще запеклiше перебирае ногами. Зненацька iз-пiд них лунае грюкiт дошок Чарiнг-Кросського причалу: далi бiгти нiкуди, а за спиною гупають кроки гiнцiв – i рука вже хапае його за комiр, – як раптом вiн знову вiльний i каменем летить крiзь вологе вечiрне повiтря. Проламуеться кiрка льоду, заничка якорем тягне на дно, а довбня крижаноi води забивае памороки. ШУБОВСТЬ! Був i погув.

Гiнцi Боу-стрит стоять на краю причалу, вдивляючись у темряву. Лiд здаеться аспiдним, а вода – чорнющою. Жодного поруху.

– Що ж, Нiку, гадаю, на цьому й усе, – каже той, що похмурiший.

– Твоя правда, Дiку, – звучить у вiдповiдь. – Справу закрито.




Новi материки, прадавнi рiки


Нiчого вiн не запоров. І до гаплика далеко. Власне, висновуючи з подальшого перебiгу подiй, емiрша була зовсiм не вiд того, щоб цей невiрний свиноiд-альбiнос полежав у неi на колiнах – тож скорiше навiть, як не дивно, поставилася до такоi практики з прихильнiстю. І мандрiвник майже одразу це збагнув. Бо доки валявся там, приголомшений i скривавлений, погойдуючись на хвилях ii плинних стегон, неначе судно в гаванi, то виразно вiдчув у глибинi певнi порухи. Такi собi брижi чи бганки. Якiсь м’якi та непереборнi хвилi, немов тi кола, що пробiгають ставком, щойно камiнчик порушуе гладкiсть його поверхнi. Чи не смiялася вона? Не хихотiла десь у надрах тiеi величноi фабрики плотi? І чи, зрештою, не догодив вiн iй у такий несподiваний спосiб? На жаль, у нього не було змоги це з’ясувати, бо Дессауд, в очах якого читався смертний вирок, уже прорубував собi шлях крiзь деформовану стiнку намету. Тож Мунго зiстрибнув зi святая святих повелительки та, беручи приклад iз Джонсона, занурив чоло у пiсок. «Ля iлляг ель аллах, Магомет расуль Аллахi», – монотонно повторював вiн, щоби загладити свою провину.

Почувся пронизливий звук козячоi шерстi, що рвалася, – зiт! зет! зут! – i Дессауд заскочив до шатра, зшаленiлий вiд думки, що правительцi загрожуе небезпека, та палаючи жагою швидкоi й жорстокоi помсти. «А-а-ар-р-р-р!» – заричав вiн, розмахуючи своiм страхiтливим клинком, – як раптом спинився на пiвдорозi. Що тут вiдбуваеться? Прислужницi б’ються в iстерицi, опорнi стiйки намету потрощенi, долiвка з кiнця в кiнець забризкана кров’ю та всипана пiр’ям… але Фатiма сидить собi любесенько, наче нiчого й не сталося, нажаханi назарiнi та його раб валяються на землi, а Одноокий i нубiець стоять над ними, наче два кати. «Що тут, в iм’я Аллаха, коiться?» – зажадав вiдповiдi вiзир.

Нубiець, який за все життя i словом не обмовився, промовчав.

Бiля його нiг лежала голова свинi. Тiло якоi розтяглося в кутку, i досi посмикуючись та стiкаючи крiзь розсiчене горло згустками кровi.

«Господи, змилуйся над нами!» – скiмлив Джонсон, звертаючись до пiску.

Нарештi лемент прислужниць ущух, стишившись до легкого переривчастого повискування, а Одноокий скоромовкою затараторив рапорт про подii, що сталися, щосили применшуючи власну роль у iхньому перебiгу та всiляко пiдкреслюючи необережнiсть i безвiдповiдальнiсть поведiнки назарiнi та його невiльника.

Дессауд нетерпляче слухав, похитуючись на пiдборах i помахуючи шаблюкою, доки нарештi не перебив доповiдача на пiвсловi, запропонувавши негайно вивести порушникiв спокою в дюни й випустити iм кишки. Але тут прокашлялася Фатiма. Дессауду немов зацiпило. Їi тон був твердим, а манера висловлюватися – стриманою. Змiсту сказаного мандрiвник не вловив, але закiнчилося все тим, що його та Джонсона провели назад до старого намету, а на пiдмогу шiстьом перевiреним i загартованим караульним, якi куняли бiля входу, був термiново викликаний сьомий апатичний вартовий.

А за годину в повiтрi розлився незвичний аромат. Стiйкий i пiкантний, вiн наводив на думку про вугiлля, соуси та гострi приправи. Так пахне м’ясо. Першопроходець два рази поспiль ковтнув слину.

– Джонсоне, твiй нiс чуе те ж, що i мiй?

– Яловича на грилi. Я впiзнаю ii запах де завгодно.

Саме в ту мить полог вiдсунувся i шатро заповнив густий апетитний дух. Увiйшла одна з шароварних дiвуль. У руцi вона тримала стегно антилопи, яке все ще шипiло, тiльки-но зняте з рожна. Та простягла його мандрiвниковi: «Це тобi. Вiд Фатiми». А вiдтак пiдморгнула i зникла в темрявi.

Мунго вiдiрвав зубами, скiльки влiзло в рот, а потому передав делiкатес товмачевi. Вiн радiсно смiявся.

– Тепер ми, старина, вважай, вiльнi i вдома – гадаю, я зрештою хоч би щось зробив правильно.

– Може, вона велика прихильниця буфонади? – припустив Джонсон.

– Хто його знае. Але одне можна сказати напевно: вона янгол. Спочатку гверба, тодi молоко з кускусом – а тепер ще й це!

– Угу, – погодився товмач, працюючи щелепами. – У неi велике серце.



Уранцi та прислала йому миску йогурту й гiрко-солодких ягiд хуни, а ввечерi – рису зi збитими мiзками. Вiн був просто вражений. Пiсля двох мiсяцiв на кашцi та водi його зубам з’явилася робота. Але все тiльки починалося. Адже впродовж наступних днiв прислужницi Фатiми приносили йому баранячу печiнку, тушкований горб верблюда, рагу з пiдшлунковоi залози з нутом, маслянковий пудинг, потрухи дрохви та цiле запечене козеня. «Душевна iжа вiд ii щироi душi, – назвав це Джонсон. – Не iнакше як ваше внутрiшне “Я” таки достукалося до неi – попри всю паскуднiсть i спаплюженiсть зовнiшнього». Внутрiшне, зовнiшне – кому це цiкаво? Зате обое харчувалися добiрним м’ясивом. А що – адже вiд часу вiдплиття з Плiмута вiн скинув добрих чотири стоуни[27 - ~ 25 кг.]. Мунго опустив очi на своi зжовклi пальцi нiг i висхлi щиколотки, а вiдтак на сiрники передплiч: наразi в ньому лишалося навряд чи бiльше десяти[28 - ~ 63 кг.]. Але одразу ж широко всмiхнувся i пробубонiв коротеньку молитву. Якщо така лафа триватиме й далi, вiн хутко надолужить утрачене. А там – хтозна – може, у нього й з’являться сили, щоб наважитися на втечу.

Сталися й iншi змiни. Йому дозволили гуляти табором коли заманеться (звiсна рiч, у незмiнному супроводi сiмох охоронцiв), проводити скiльки завгодно часу в товариствi Джонсона i навiть дiзнатися з перших рук про деякi звичаi та традицii маврiв. Останне чи не найбiльше збадьорило його. Адже вiн, зрештою, дослiдник – й ось, будь ласка, дослiджуе. Вiн став свiдком двох церемонiй обрiзання, одного похорону та смертi пса, що необачно задер лапу на шатро Алi. Спостерiгав, як невiльники товчуть просо, вичиняють шкiри та збивають масло у гвербi, пiдвiшенiй мiж двох палиць; дивився, як вони читають молитви, справляють велику нужду, б’ють глеки, жують корiння й татуюють немовлят i собак. Усе це було дуже пiзнавально. Однак ефемерно. Бо вже наступного дня вiн заледве пригадував, що бачив учора.

А потому якось уранцi – коли той сидiв, придивляючись, як раб перетягуе шворкою вим’я верблюдицi, щоб верблюденя не ссало серед дня, у саме пекло, – йому в голову сечею стукнула думка. Вiн напише книгу та прославиться, як Марко Поло, Гуллiвер або Рiчард Джобсон. А чом би й нi? Адже осьдечки вiн – бачить, нюхае та пробуе на смак те, про що жоден бiлий зроду-вiку не мрiяв, i було би злочином не скористатися з нагоди задокументувати цей досвiд. Мунго почимчикував до намету, нарвав сторiнок iз кишеньковоi Бiблii та заходився писати, вкриваючи аркуш за аркушем своiми враженнями про клiмат, флору, фауну, геологiчнi утворення, а також зовнiшнiсть i вдачу маврiв, мандiнго, серавулi та фула. Вiн змалював бороду Алi, похмурий погляд Дессауда, полудневу спеку, самотнiсть баобаба. Згадав про милостивiсть Фатiми, гострий смак хунових ягiд, димок у вечiрньому повiтрi. Першого ж дня дослiдник ущент заповнив тридцять сторiнок i заховав iх у тулii свого капелюха.

Одного вечора мандрiвник побував на весiллi. Яке разюче нагадувало похорон, що його вiн уже вiдвiдав ранiше: причитання плакальниць, виття собак i врочиста процесiя. Наречена скидалася на ходячий саван – така завiшена вiд голови до п’ят, що навiть i очей було не видко. Той усе дивувався, як же вона, горенько менi, бачить, куди його йти. За нею пленталися голосiльницi, розмiрено крокуючи пiд бiй барабану-табала. Наречений нарядився в пантофлi iз загнутими носами. Його супроводжував почет мусульман у розшитих бурнусах та ескорт рабiв, що вели кiз i бичкiв, а також тарабанили намет. У намiченому мiсцi його розбили, кiз i бичкiв зарiзали, а у заглибинi в землi розклали вогнище. Настала черга бенкету. Яловичини й баранини, спiвочоi птицi, смажених личинок та iнших делiкатесiв. Танцювали, горлали пiсень i розповiдали iсторii. А вiдтак подали родзинку вечора – верблюда, запеченого цiлим.




ЗАПЕЧЕНИЙ ФАРШИРОВАНИЙ ВЕРБЛЮД

На 400 персон

500 фiнiкiв

200 яець сивки

20 коропiв по два фунти[29 - ~ 1 кг.]кожен

4 патранi та обскубанi дрохви

2 барани

1 великий верблюд

приправи



Викопати яму. Дати пекельному вогнищу перетворитися на шар вугiлля завтовшки у три фути. Окремо круто зварити яйця. Почистити коропiв i нафарширувати облупленими яйцями та фiнiками. Приправити дрохв i нафарширувати фаршированими коропами. Нафарширувати фаршированими дрохвами баранiв, а фаршированими баранами – верблюда. Останнього обсмалити. Тодi загорнути в листя пальми дум i закопати в ямi. Запiкати два днi. Подавати з рисом.



Прикметною рисою цього затяжного перiоду стали регулярнi зустрiчi першопрохiдця з емiршею. Кожного дня у пообiдню пору – одразу ж по завершеннi дгугур, цебто полуденноi молитви, – його викликали на килим у намет Фатiми для спiвбесiди. Та ставила питання, вiн вiдповiдав. Невситима за натурою, вона нiколи не стомлювалася розпитувати. Була й антрополог, i соцiолог, i анатом-компаративiст. Бажала препарувати й синтезувати його звичаi, погляди та вiрування. Скуштувати iжу, прим?ряти одяг, посидiти в театральнiй ложi. Англiя, Європа, широкi й незвiданi океани – вона волiла, щоби тi постали перед нею зi слiв, податливих i разом iз тим влучних, якi тужавiли б уже в ii уявi. Їй кортiло видiнь. Хотiлось iнтерiоризацii його спогадiв. Жадалося перетравити його. Навiщо той прибув у Людамар? А як же батько дае раду стадам, доки його немае? Чого вiн носить на головi такий «ослячий» (джаляб) убiр? Чи в усiх християн котячi очi? На що схоже море? Його коли-небудь розпинали? А мандрiвник, шкiрячись, наче мавпа, i недолуго намагаючись демонструвати дотепнiсть та випромiнювати харизму, вiдповiдав на ii запитання так вичерпно й терпляче, як тiльки мiг.

Одного дня вона запитала, чи практикують у християн обрiзання. «Звiсно», – вiдказав дослiдник. Та забажала пересвiдчитись. Мандрiвник звiв очi на Джонсона:

– Як бути? – прошепотiв вiн.

– Скажiть, що iз превеликою радiстю продемонструете – але таке робиться сам на сам. А затим кiлька разiв пiдморгнiть.

Мунго послухався. І пiдморгнув. На мить у наметi стало тихо, немов на зворотному боцi мiсяця. Чорнi очi правительки спалахнули над завiсою яшмака. А вiдтак та ляснула себе по стегнах i захихотiла.

Того вечора йому подали ягняче стегенце.



Цього ранку, через три з половиною тижнi пiсля першоi зустрi чi з Фатiмою, мандрiвник сидить у тiнi акацii й пише. «Маврськi жiнки, – видряпуе перо, – заплiтають свое волосся у дев’ять кiс, якi носять таким чином: двi по боках обличчя, шiсть тонших вiд чола до тiменi та одну товсту на потилицi при самiй шиi. Голову миють i змащують маслами раз на мiсяць, а розчiсуються й заплiтаються – щотижня. З гiгiенiчних мiркувань, а також тому, що це трiшки висвiтлюе волосся, жiнки зазвичай користуються для цього верблюжою сечею, яку для них спецiально збирають iз такою метою. (У таборi завжди можна побачити одного-двох невiльникiв, якi з чашами в руцi мчать до верблюда, що мочиться.) Вона е потужним закрiплювальним засобом, а також слугуе для виведення блiх та iнших паразитiв. Власне, потерпаючи вiд вошей i пустельних клiщiв, яких кишiло в мене на лобку, пiд пахвами, у бородi та волоссi, я мав нагоду особисто оцiнити ii дiевiсть i виявив, що, попри специфiчний запах, вона добре допомагае».

Дослiдниковi щоки палають рум’янцем, а погляд прояснився. Гельмiнти, грип, короста, лихоманка, задушливий кашель – усе це в минулому. Неприемнi спогади та й годi. Вiн тепер м’ясоiд, кров з молоком, як i личить шотландцю, i що не день, то мiцнiшае. Так, звiсно, спека й досi дошкуляе йому, свiдомiсть теж вряди-годи потьмарюеться – та все ж у цiлому належне харчування й свiже повiтря воiстину його воскресили. Вiдiграло свою роль i те, що наразi все тихо та мирно. Сидiти ось так iще мiсяць тому було би для нього неможливою рiччю: мусульмани скаженiли, тiльки-но забачивши гяура. За лiченi секунди його оточив i заплював би смердючий натовп правовiрних фанатикiв. Тепер усе iнакше. Вiн пiд захистом Фатiми, i за винятком окремих iнцидентiв (не бiльш як двадцять хвилин тому певний невидимий противник уперiщив його по пицi кнурячим пицюриною) йому дали спокiй.

«Натомiсть маври-чоловiки нiколи не миються. Щоправда, двiчi на рiк вони проводять церемонiю, знану як ас?ла ма, у процесi якоi перед заходом сонця хвилин на сорок п’ять або й годину зариваються в гарячий пiсок. Потому iх вiдкопують, натирають потом кобилицi, яка саме в охотi, та шмагають нижнiм вiттям куща серiф. Менi пояснювали, нiби ця процедура пiдвищуе потенцiю та сприяе довголiттю».

Дослiдник пiднiмае очi, щоб умочити перо, i, здригнувшись, зауважуе, що вiн не сам. Перед ним стоiть тiлистiша з шароварних дiвуль, i ii шоколаднi очi уважно стежать за його рухами.

– Чого тобi? – запитуе Мунго.

– Фатiма кличе. Велить, щоб ти прийшов.

Вона хоче бачити його? О десятiй ранку? Хм, що ж iй може бути треба вiд нього о цiй порi?

– Гаразд, – вiдповiдае той, пiдводячись. – Я тiльки прихоплю Джонсона.

– Не треба, – заперечуе дiвуля. – Фатiма каже, що товмач не знадобиться.

Першопроходець стинае плечима.

– Веди, – тiльки й говорить вiн.



Щойно Мунго пiрнае пiд полог до намету, як його миттю поглинае темрява. Перед очима пульсують блакитнi кола, а жовтi колiщата котяться кудись у простiр. Вiн нiчогiсiнько не бачить. Нiс вловлюе знайомi запахи ладану й верблюжоi сечi, а з кутка долинае скреготiння соколiв, якi чистять пiр’я. Але чому вона не засвiтила лампу? І куди подiлася триклята дiвуля? А, бiс iз нею. Де наша не пропадала. Кудись крива та виведе.

– Салаам алейкем, – говорить вiн, звертаючись до мороку.

– Алейкем ас салаам, – лунае вiдповiдь – тиха, мов лопотiння крил кажана.

Той пiдстрибуе. Вона сидить просто поруч нього. Ще трохи, i вiн би перечепився об неi. Господи Ісусе, але ж i темiнь. Краще не рухатись, доки чогось не перекинув. «Бре-е-е-е-е-ек!» – озиваеться один iз балабанiв. Може, варто попросити, щоб та засвiтила який недогарочок – але як же, заради всього святого, сказати по-iхньому «недогарочок»? Доводиться удовольнитись «кайф галкум» – «як ся маете»?

«Бiшара», – лунае вiдповiдь, i той це розумiе так, що на життя вона не скаржиться.

Вiн човгае ногами, копирсаеться у вусi та похрускуе пальцями, розмiрковуючи, чи не варто ризикнути й спробувати сiсти. Западае незручна мовчанка. Тож пiсля десяти чи двадцяти секунд видовбування сiрки Мунго пробуе зав’язати розмову, силкуючись висловити, як приемно йому знов ii бачити – хоча насправдi вiн заледве здатен роздивитися обриси.

На жаль, дослiвно виходить фраза: «Мiй зiр – скажена насолода».

Фатiма хихоче.

Збадьорившись, той веде далi, звертаючись до непроглядних сутiнкiв перед собою. Долаючи запеклий опiр вiдмiнкових закiнчень, синтаксичних конструкцiй, часових форм i свого куцого лексикону, мандрiвник робиться красномовним, наче Антонiй, Демосфен та спiкер Палати лордiв разом узятi, й виголошуе цiлу промову про те, як вiн цiнуе ii увагу до своеi скромноi персони, не кажучи вже про холодець iз телячих нiжок та пюре з бобiв мунг. Однак у ту мить до намету заходить престарiла служниця зi свiчкою, i першопроходець виявляе, що увесь цей час звертався до ручного ткацького верстата. Правителька ж насправдi воссiдае в дальньому кiнцi шатра, височiючи на своiй гiгантськiй подушцi, немов гiрська вершина серед пагорбiв. Дослiдник бентежиться. «Ходи сюди», – говорить вона.

Зачувши звук ii голосу, стара здригаеться, а вiдтак хутко починае ворушитись. Вставляе свiчку в здiйняту догори долоню статуетки зi слоновоi кiстки, пiдбирае своi спiдницi й iз хтивою посмiшкою проскакуе повз мандрiвника. Мунго ступае крок уперед, проте зненацька зупиняеться, вагаючись. Щось тут не так – але що? Як раптом його осяюе: у Фатiми непокрита голова, i товстi коси звиваються по плечах, наче пагони якоiсь рослини. Ранiше йому не випадало побачити навiть одноi-единоi волосини. «Ходи сюди», – повторюе вона.

Дослiдник пiдступае ближче та складае уклiн, гарячково метикуючи, що б це дотепного сказати в такiй ситуацii. Правителька ляскае долонею по подушцi. «Сюди», – жестом манить вона. Мунго стинае плечима. А тодi залазить на подушку й занурюеться в ii широчiнь. Староi нiде не видно. Шароварних дiвуль теж i слiду нема. Йому спадае на думку, що вiн iще нiколи не залишався з емiршею на самотi. Аж тут на подушцi зчиняеться землетрус i ii поверхня розбурхуеться, неначе море у шторм. Той пiднiмае очi. Правителька стягуе через голову джубу й вишукано порохкуе, возячись iз неозорими складками блискотливоi тканини. Пiд нею – гола плоть. А, он воно що…

«Допоможи», – стогне вона, бо одiяння далi не лiзе, вкриваючи наразi ii голову й верхню частину торсу. Мунго нахиляеться до неi та хапае пелену цього приголомшливого вбрання, i йому пригадуються простирадла, прапори й цирковi шатра. Вiн смикае – та похрокуе. Їi плечi звиваються пiд тканиною, неначе тварини в мiшку, вона хапае повiтря, а вiдтак спiднизу раптом вистрибують могутнi груди, здригаючись та погойдуючись вiд струсу, – колосальнi сфери-близнючки, справжнi небеснi тiла. Нарештi вони застигають, нависаючи над численними складками живота, немов два супутники Марса. Дослiдника раптом охоплюе нетерплячка. Вiн смикае непiддатливу тканину з усiм завзяттям м’ясоiда, на яке лише здатний, аж доки джуба раптом не подаеться, неначе папiр. Той падае вiд несподiванки, й осьде вона – королева маврiв i краси, – нага й невiдворотна, немов неокрае, безбережне та бездонне море: «Юдкуль, – шепоче, – юдкуль алаiга».

Вiн хвицаеться, скидаючи черевики, смикае за гудзики, рве з себе джубу. Волога й велична, та чекае на нього – ii очi палають, вуаль опущена, а плоть пашить, наче Везувiй. Той задихаеться вiд поспiху й передсмаку. Це марення, це напад лихоманки: жоден смертний не годен наблизитись до такоi пишноти! Вiн дереться на неi, мацаючи, куди поставити ногу, – тут непочатий край роботи для дослiдника! – гори, долини й розколини, новi материки, прадавнi рiки.




Заглегав!


Вона фортеця в облозi – от хто вона. Весь гарнiзон на мурах, у казанах кипить напоготовi смола, а брама гримить пiд ударами тарана, немов барабан. Вiд того дня, коли вiн застав ii за прийомом ванни, вона не мала i хвилини спокою. Глег праворуч. Глег лiворуч. Глег бiля вiкна. Глег коло дверей. Глег у шафi, коли вона дiстае пелерину, Глег у саду, коли вона виходить на прогулянку. Глег усюдисущий i невмолимий. Зранку вiн приносить iй букети – здоровеннi оберемки ксилярiй, знаних як «чортовi роги» або «пальцi мерця», вперемiш iз хрiнницею, – а потому чекае на сходах, доки та одягнеться. За снiданком вона знаходить любовнi вiршi, затиканi мiж вiвсяними коржиками або загорнутi в серветку:

		То як, скажи, кохати маю ще,
		Коли любов моя сягла аж того злету,
		Що е лиш ти, i най все кане в Лету —
		До свiту йму лиш осоруги щем?..
		Хоч як же не любити цей фiал,
		Раз тiльки в нiм Краси знаходжу iдеал
		І вмiстище?

Їй зась i яйце розбити без того, щоби не почути про «зашарiлi свiтанки» своiх щiк або «пiнистi вали» грудей. Закоханi зiтхання роздiловими знаками супроводжують кожнiсiнький ковток чаю, а хрумкiт ii тоста, клянеться й божиться вiн, лунае, наче скрегiт терпуга об вигини його серця. Коли стiльцi зi скрипом вiдсовуються i батько та Зандер човгають iз кiмнати, Глег нахиляеться до неi та шепоче: «Коли б ми Свiту й Часу мали донесхочу – ну, / Тодi у скромностi Панянки не було би складу злочину». А вiдтак додае, пiдморгнувши: «Але iх дещиця. І вiн там е».

Глег, Глег, вона заглегалась уже по саму шию. Вiн незборимий i всюдисущий, мов та блоха пiд нашийником чи ложка дьогтю в бочцi меду. Вечорами ця напасть сидить у неi пiд вiкном, почергово шкрябаючи в записнику та здiймаючи крик на верхiв’я дерев, наче котяра у березнi. А в перервах мiж «серенадами» строчить вiршики або жбурляе камiнцями в шибку. Одного ранку вона вийшла з кiмнати й побачила, що Глег замрiяно схилився над нiчною посудиною, яку та виставила в коридор. А iншим разом застукала його за набиванням кишень шматочками сала й хрящиками в надii втертися в довiру до Душки Дейвi, ii бордер-тер’ера. Вона залишилася непохитною. А от песик виявився зговiрливим.

Сьогоднi, щоправда, можна опустити пiдйомний мiст i дати бiйницям провiтритись – вона ж бо здихалась його аж до вечерi. Одразу ж пiсля снiданку вони iз Зандером та ii батьком подалися мандрувати селами, розтинаючи пустули, пускаючи кров i ставлячи п’явки на гулi, зоби та синцi. Вона дивилася, як тi рисять вуличкою на своiх конях. Зандер – вмiлий та елегантний наiзник, а Глег – незграбний, наче богомол, що осiдлав гнойовика. У кiнцi провулка вiн обернувся i помахав iй хустинкою. От недоумок. Їй хотiлося скрутити йому дулю[30 - В оригiналi йдеться про biting one’s thumb або ж thumbing one’s teeth at somebody, тобто «закушування на чиюсь адресу великого пальця» – архаiчний образливий жест, що вiзуально скидався на той, яким сьогоднi супроводжуеться вислiв «зуб даю!»], але той виглядав так невимовно по-дурному, що натомiсть вона мимоволi широко всмiхнулася. І це ще бiльше надихнуло його. Хустинка затрiпотiла, наче клiвер за поперечного вiтру. Вiн – блискучий кавалер, а вона – соромлива красуня. Не випадало сумнiватися, що до вечерi той розродиться безсмертними рядками: «Червона виразка мого серця, / Не припечена, усе гноiться / Але пiд солодким ланцетом любовi – загоiться» – однак це помiрна цiна за можливiсть не бачити його цiлий день.

Найперше, що вона робить, це вiдкривае вiкно. Знадвору пожовкла трава знову стала зеленою, мiж вiтами дерев мелькае пiр’ячко, а в повiтрi висить густий запах вологоi землi. «Цвiрiнь-цвiрiнь», – перегукуються дрозди, зяблики та трав’янки, анафемствуючи одне одного iз крiвель i живоплотiв. Вiтерець надимае фiранки, а сонце вiдкидае на долiвку ромбоiди. За спиною ворушаться в акварiумi рибки. Їi охоплюе неспокiй.

Вона годуе горлиць i плотвичок, поливае вазони. Гортае книжку, вигулюе песика, витягае етюдник. Готуе сандвiч iз язиком, пече ячмiннi коржики. Сiдае за спiнет i в прискореному темпi прориваеться крiзь партитуру «Едома О’Гордона». Пильно поглядае на стiнний годинник. Зрештою пiдходить до свого письмового столу, вiдмикае шухляду, дiстае листа та ховае собi в сукню. А вiдтак крадькома вислизае з кiмнати. У передню, вниз по схiдцях, перед вхiдними дверима, через драговину провулка, а далi в лiс, що за ним.

Кущики папоротi, немов вартовi, облямовують стежку, збираючи пiд собою згустки мороку. У повiтрi струменiють звуки. З боку ставка линуть фальцетнi трелi жаб, яким кортить покумцятися ближче. Вона iх бачила – банькатих i бородавчастих. Тi волочать за собою кiльця слизу й залiзають одна на одну – пузиряться, корчаться, роздуваються. Пiд ногами паруються дощовi черв’яки, проростае насiння, а оторочка ii сукнi куйовдить дику герань i ломикамiнь, льнянку й рутвицю, запилюючи iх. Це лист вiд Мунго. Останнiй iз отриманих. Вона перечитала його дюжину разiв i прочитае знову – там, на крутому березi Ярроу, – бiля ii нiг злягатимуться слимаки, жуки та черви, над головою спiватимуть жайворонки, займаючись цим у польотi, цiлий свiт зiйдеться в повiльному, але наполегливому потягу полум’янистоi кровi i спраглоi плотi.



Пiзанiя, Гамбiя

14 липня, 1795



Життя мое!

Напад-другий пропасницi, кiлька глистiв, виснаження, втрата волосся – нiчого серйозного. Я живий i здоровий, коли говорити суто про зовнiшню видимiсть. Але ж ох, як щемить мое серце! П’явок, гедзiв та iжу, що годиться хiба собакам, – я залюбки зношу все це заради найперебiжнiшого спогаду про тебе. Тiеi, яка пiдсолоджуе моi сни серед цiеi спеки та гнилi, тiеi, яка даруе мужнiсть просуватися вперед, тiеi, яка становить сенс мого виживання там, де будь-кому iншому настав би край. Ейлi, я лишень рознюхаю, де Нiгер, i повернуся до весни. Ти ж дочекаешся мене?

Коли моi сили геть зовсiм iдуть на спад, коли здаеться, що дощ нiколи не вщухне i стирчати менi в цiй дiрi до скону, я думаю про тебе. І тодi мое серце звеселяеться, i я уявляю собi да Гаму, який обгинае Мис, Бальбоа, очам якого вiдкриваеться Тихий океан, i знаю, що тiльки це i е справжне життя!

Тож залишаюся твоiм вiдданим i люблячим пiдкорювачем вершин, перебрiдачем рiчок i пориначем у Незвiдане.

    Мунго



P. S. Познайомився iз Джонсоном, якого найняв на службу, – славним i мiцним хлопцем, кмiтливим та дотепним, справжньою окрасою негрськоi раси. Вiн не очiкуе, що ми наштовхнемося на якiсь iстотнi перешкоди, якщо лише уникатимемо Людамару, королiвства маврiв.


Сонце давить гнiтом. Вона закривае очi. Мунго сiмнадцять, вiн учень ii батька. Із волоссям кольору достиглого ячменю та обкованими м’язами плечима. З дальнього кiнця обiднього столу вона усмiхаеться йому. Той пiднiмае голову вiд супу й усмiхаеться у вiдповiдь. У них е спiльна таемниця. Їй чотирнадцять. Їi груди пласкi, мов дитячi. У полях вона задирае для нього блузку.

Коли вона прокидаеться, уже майже темно. У латцi трави причаiвся кролик i, прищуливши вуха, спостерiгае за нею. Вона випростуеться, складае листа з тим же благоговiнням, iз яким черниця згортала би Туринську плащаницю, i засовуе назад до кишенi. Вдома чекають на вечерю. Глег пускае iй бiсики з-поза пирога з нирками, птицi, шматкiв пiдсмаженого бекону та гороховоi юшки, а ii батько тим часом розводиться про перевiрений метод ампутацii гангренозних кiнцiвок. Попоiвши, старий вiдводить ii убiк.

– Ти доросла жiнка двадцяти й двох рокiв, – каже вiн, – i повинна наглядати собi пару. Як на мене, Глег не гiрший за iнших, хоча трохи, мо’, i дурноверхий.

– Ти ж знаеш, що я чекаю на Мунго, – вiдповiдае та.

Старий надовго задивляеться в пiдлогу, i на його обличчi потихеньку проступае той невблаганний, жорстокий i святенницький вираз, iз яким вiн повiдомляе своiм пацiентам поганi новини. Мовляв, боюся, це рак. Запалення мозку. Цироз печiнки. Його брови супляться, аж доки вiн не стае схожим на суворого дядечка самого Всевишнього.

– Хоч як менi не до смаку це казати, – шепоче вiн. – Боюся, тобi н?як надто розраховувати, що той хлопчина повернеться.



Того вечора вона знаходить на своiй подушцi медальйон. Золотий, у формi сердечка. По краях пустують купiдони. Вiдкривае його. Усерединi портрет. Вона впiзнае себе, оголену до пояса. А поруч неi, виставивши руку впоперек ii грудей у спробi соромливо iх прикрити, Глег. Ну а хто ж iще?




Без прикрас


Вони приходять по нього глупоi ночi, наче демони чи привиди. Їх трое. Ножi, кинджали, кривi шаблi, мушкети. «Пiдводься, рабе». А голос гортанний i безжалiсний. «Алi хоче тебе бачити». Йому снилася Шотландiя, смарагдовi схили, студенi озера та срiблястий лосось, що заввиграшки йде проти течii коло порогiв, – там, де Гела вливаеться у Твiд. А тепер, коли його видерли зi сну, неначе немовля з утроби, у груднiй клiтцi раптом стрепенувся нутряний, первозданний жах. «Фатiма», – думае вiн. Усе, догрався. Одразу ж крутить у животi, шибае у пiт, пучить, охоплюють почуття провини та страх. Його пiддадуть випробуванню вогнем? Затаврують лiтерою «А» на грудях?[31 - Аdulterer – перелюбник; алюзiя на роман Н. Готорна «Багряна лiтера» (англ.).] Нi, звiсно нi. Тут пануе ранне середньовiччя. Тож швидке правосуддя й незабарна вiдплата – синонiми. До бiса витребеньки на кшталт суспiльного осуду. У цiй системi нема мiсця перевихованню. Брехуну вiдрiзають язик, злодiю вiдрубують руку… А перелюбнику?

Його хапають пiд пахви. Грубо шарпнувши, пiднiмають на ноги i штовхають крiзь завiшений прорiз намету, женучи просто на сiмох нарколептичних вартових, що розтяглися горiлиць бiля входу. «Валла! – горлають тi. – Шайтан! Сучий син!» Нiчне повiтря сухе, наче вiвсяний коржик, i напрочуд холодне. Вiн вiдчувае, що тремтить. Ескорт у нього за спиною напiвголоса жартуе, iхнi ноги шарудять по пiску, а зброя подзенькуе та побрязкуе, немов пересувний арсенал. Може, спробувати врятуватися втечею – а чи зiбратися з духом i з’явитися на правiж? Коли йому було вiсiм, вони iз братом пiдпалили курник. Адам затявся – не я. А Мунго не став вiдпиратись – i зловив таких насрачникiв, що розтопили б залiзо й розплавили камiнь. Пам’ять про те, як його тодi вiддубасили, i донинi зудить у сiдницях та стегнах, глибоко вживлена в нервовi закiнчення й вузлуватi волокна м’язiв – ii не осягнути розумом i не описати словами. Тож вiн раптом наважуеться: треба тiкати.

Та, на жаль, хлопцi, якi йдуть за ним назирцi, – воiни елiтноi кавалерii Алi, знанi за свою вiдвагу, рiшучiсть i швидкiсть реакцii. Тож перш нiж вiн встигае хоч би просто вискочити з iхньоi «коробочки», його перечiплюють устромленим межи ноги мушкетом, i той опиняеться долiлиць на пiску. Уже знайомi руки хапають його пiд пахви, пiднiмають, наче п’яницю чи малюка, який ще тiльки вчиться ходити, i ведуть спокiйним, стихлим табором – повз стриножених коней, сплячих собак i примарнi парусиновi квартали – аж до багаття, що сердито сичить перед наметом Алi.

Того оточують радники й царедворцi. Там Дессауд. Одноокий. Нубiець. Правитель iз кинджалом у руцi навпочiпки сидить коло вогню, пiдсмажуючи куснi м’яса. Мерехтливе слiпуче свiтло невигiдно пiдкреслюе гачкуватий нiс, врiзаеться у вилицi та змушуе його мружити своi смертоноснi очi. Скоцюрбившись бiля багаття та пожадливо пожираючи здобич, дратiвливий i насторожений, вiн скидаеться на колосальних розмiрiв хижого птаха – жахливого i шкiрястого, – якийсь релiкт епохи викопних ящерiв. Мандрiвник готуеться до найгiршого.

Алi дмухае на шматок м’яса, вiдсьорбуе хунового чаю. Потому оголюе зуби та вiдправляе кусник до рота. І вказуе на дослiдника вiстрям кинджала. «Сiдлай… – починае емiр, але змовкае, щоби розгризти хрящ, – сiдлай свого… коня». Клацнувши зубами та гаркнувши, вiн ковтае те, що прожував, а вiдтак знову обертаеться до вогню iз черговим кавалком сироi плотi. «Через годину вирушаемо до Джарри».

Мунго приголомшений. Джарра! Але ж це на пiвднi, за добрих шiстдесят або й сiмдесят миль звiдси! Із наближенням сезону мусонiв, а з ним i неминучоi мiграцii Алi на пiвнiч, мандрiвник не один тиждень благав Фатiму вступитись за нього – виклопотати, щоби його вiдпустили або принаймнi дозволили ненадовго вiдлучатися з Бiнауна. Вiн-бо здригався вiд самоi думки про те, що трапиться, коли йому не вдасться звiльнитись ранiше, нiж Алi збере своi стада, намети й кобилиць i подасться на лiтне кочовище до околиць Великоi пустелi. Вони здеруть iз нього шкiру й випустять кишки. Перерiжуть горлянку. Розiпнуть на дюнi, прив’язавши до вбитих у землю кiлкiв, – засушуватися, неначе фiга. Його костi вибiлюватимуться на сонцi, немов жалюгiднi рештки тих рабiв, про яких розповiдав йому Джонсон, або мов костi Гоутона, що вже кришаться вiд часу, – бiльше не iрландськi, кельтськi чи европеоiднi, а просто кiстки, кiстки людини, кiстки тварини. В очах на мить з’являеться образ його власного черепа, вiдшлiфованого вiтром i напiвзасипаного пiском, а також скрадливе шаркання самця плямистоi гiени iз тупою та байдужою мордою, який неквапливо задирае ногу i дзюрить у порожню очницю. Мандрiвник клiпае, трясе головою, неначе хоче, щоб у нiй прояснилося, – а тодi розумiе, що кожен iз присутнiх спостерiгае за ним. Джарра! Вiн хапае край бурнуса Алi, збираючись поцiлувати, але Дессауд дае йому по руцi. «Ан’ам Аллах ‘алаiк», – белькоче Мунго, пишномовно дякуючи емiру на додаток до шквалу поклонiв i реверансiв. Алi ж, незворушний, мов камiнь, дивиться у вогонь та жуе.

Кажуть, що коли сахельский мавр пiсля смертi спопеляеться серед пекельного полум’я, його дух за найменшоi нагоди повертаеться на землю – по ковдру. І Мунго ладен у це повiрити. Вони вже провели в дорозi майже вiсiм годин, i сонце стоiть просто над головою. Не iнакше як спека сягае ста сорока градусiв[32 - ~ 60 °C.] у затiнку – от тiльки де ж його взяти? Істоти, якi тут живуть, – золотистий ховрах, павук «бiла ледi», рiзноманiтнi жуки, кузьки й кусючки, скорпiони, сцинки та слiпцi – наразi, звiсно ж, глибоко зарилися в пiсок. Тодi як сам вiн, у касторовому цилiндрi, нанкових панталонах i синьому сюртуку, мандруе, смажачись на сонцi, а за спиною, у розпухлих саквах, погримуе повернутий йому крам. Його оточують чагарники та кактуси, ценхрус i молочай, краевид блiдо-блiдо зеленого й тисяч вiдтiнкiв коричневого кольорiв – вiд хакi через сiрувато-жовтий i аж до червонуватого. Пагорби тьмянi та збляклi, ребристi, немов залишки допотопних тварюк, що простяглися поперек горизонту. У них водяться павiани – червонозадi, короткошерстi, низьколобi та довгозубi. «Їк-е-iк-е-iк, – верещать вони. – Чiп-чiп-чiп!»

За мiсяць тут стане зелено. Потечуть рiчки, утворяться озера й калюжi. Смертоноснi кобри плазуватимуть травою поруч гадюк у три кроки завдовжки та гребiнчастих ящiрок, прозваних «забудь-про-завтра». З’являться дукери, що перебиратимуться з тiнi в тiнь. Панголiни, гуiби, каракали й чами. Деревнi iбiси, кощавi, наче бiженцi, птахи-секретарi зi своiми кошлатими косицями, яструбиними ногами i пристрастю до холоднокровних снiданкiв. Аддакси, водянi козли пуку, антилопи канни й орiбi. Гривастi барани, червонолобi газелi, мамби й газелi-дами. Бубали. Дикi осли. Пацюки завбiльшки як пiдсвинки.

Але наразi все вигорiле. І сухе. Таке сухе, що сiдла, стогнучи, розтрiскуються, волосся опадае, наче листя восени, а цiвка сечi випаровуеться на пiвдорозi до землi. Ось тут i починаються суворi буднi – невiд’емний складник професii мандрiвника.

Сидячи бiля пiднiжжя великого стола з червоного дерева у тавернi «Св. Альбан» та дивлячись угору на захопленi, розчервонiлi й прикрашенi бакенбардами обличчя членiв Африканськоi асоцiацii, майбутнiй першопроходець i подумати не мiг, що все це буде саме так – настiльки незугарно, настiльки принизливо. І настiльки спекотно. Дослiдник уявляв себе верхи на чистокровному скакунi, у напрасованому сюртуку й бiлоснiжнiй сорочцi, – на чолi збiговиська мiсцевих дурникiв, царькiв i просто чорнопиких прямуе вiн до зелених берегiв рiки, овiяноi легендами. І от що з того вийшло: вiн не на чолi, а десь так ближче до хвоста кавалькади, яка змiiться, пробираючись випаленою землею, – по сутi полонений, як не подивись, – кiнь пiд ним сапно дише й пердить, а з бiлизни на ньому – лише пов’язка на стегнах. Це що ж, у свiтi зовсiм немае гармонii?

Десь за пiвмилi попереду – два снопи бризок, бiлий i чорний. Це Алi й Дессауд петляють рiвниною на своiх скакунах. Двi сотнi воiнiв елiтноi кавалерii верхи на пантерах i левах у кiнськiй подобi розкритим вiялом волочаться за ними, розтягнувшись майже на милю. Дехто з молодших i жвавiших верхiвцiв робить вилазки в чагарники, щоб затоптати якого варана чи сцинка, а чи там-сям зiтнути голову кущику або сукуленту. Для решти ж, попри спеку, уся ця поiздка – не бiльше нiж пересувна вечiрка. Тож вони тiльки й роблять, що пускають по колу люльки й гверби, розповiдають маснi iсторii про верблюдiв, яшмаки та незайманих дiв i змушують похмурi пагорби здригатися вiд вибухiв реготу.

Мандрiвник озираеться, щоб окинути поглядом простiр за собою та з’ясувати, бере вiн участь у вiйськовiй експедицii, а чи у полюваннi на лисиць, як раптом його увагу привертае спалах свiтла ген удалинi. То Джонсон верхи на меланхолiйному димчастому вiслюку (тваринi, знанiй за журливу довгастiсть ii голови та вух) щойно тепер перетнув лiнiю горизонту. Дослiдник здiймае руку й махае. І онде! – жест, спокушений вiдстанню та струменистими складками у повiтрi – Джонсон махае йому у вiдповiдь!




Еолова арфа


Джарра – це поселення, що налiчуе десь iз тисячу сплетених iз лози халуп, плюс-мiнус дюжину. Воно розташоване просто на пiвдень вiд Сахелю, на кордонi мiж Людамаром, Каартою i Бамбаррою. На пiдступах до нього височiе пасмо пологих пагорбiв, що, мов на дрiжджах, здiймаються з рiвнини, наче бульбашки з тiста. О цiй порi року iх вкривае висип почорнiлоi стернi – наслiдок випалювальноi системи землеробства, у яку вiрять мiсцевi мешканцi. Мiсяць тому тут лютувала пожежа. Вздовж темноi землi слалися стьожки слiпучого полум’я, а небо застували розбурханi вали диму. Особливо несолодко довелось пацюкам. Легiони щурiв, мовби лемiнги в мiграцii, ринули з вогню, що пожирав усе, просто пiд ноги поселянам, якi чекали на них у повному складi. Джарранцi замахувалися граблями, мотиками й палицями, молотячи iх, наче непросохлу керамiку. Кривавi жнива.

Це землi, вiдведенi пiд пасовиська, якi там-сям розбавленi тiсними купками дерев – карiте, капiоки, паркii двохзалозковоi, пальми дум та акацii. А за ними, довкола стiн поселення, розгорнутим вiялом тягнуться оброблюванi поля, мовби наставленi долонi сплячих велетнiв – прорiзанi лiнiями та вкритi зморшками, – якi терпляче чекають, щоби вхопити першi ж краплi, що впадуть iз неба. Є й рiчка – Вуба – наразi просто низка калюж, у яких вирують хвости та лускатi боки. Вона, скрадаючись, витiкае з лiсу, немов соромиться сама себе, петляе по селу, наче п’яниця, а тодi зникае в саванi за ним. А все решта – бiльш-менш таке, як i варто очiкувати. Курянi вулички, туберкульозна худоба, жiнки зi змученими очима та дiти з опухлими животами й посивiлим вiд голоду волоссям. Нелегкий це час, отi нескiнченно довгi днi перед початком сезону дощiв. Вим’я пересохли, запаси зерна вичерпанi, навiть недобрих на смак стручкiв паркii – i тих нема досхочу.

Алi та його кортеж вриваються в кадр вихорем бiлого пилу – похмурi й чорнобородi, лютi й зарозумiлi. Поселяни на кшталт цих – законна здобич для мавра: адже тут живуть кяфiри, невiрнi, а священний обов’язок кожного мусульманина – не лише нести слово Аллаха, але й переконатися, якi ж тi недолугi, коли iм доводиться захищатися. От i виходить: законна здобич. Неписьменнi негри Джарри – переважно мандiнго – дуже до речi пiдпадають пiд категорiю кяфiрiв, хоч мало не всi вони де-факто прийняли догми iсламу. Маври мимохiдь опускають очi на молитовнi килимки, сандалii, джуби, а тодi знову пiднiмають – на пласкi чорнi пики. Їх не обдуриш. Для них джарранцi – такi собi унтерменшi, нижчий пiдвид, а отже, не зовсiм i люди. Раса, призначена Аллахом для доiння кiз i намазування маслом перепiчок Обраного народу, тобто iх самих. А отже, худоба кяфiрiв, дiти кяфiрiв, жiнки кяфiрiв, зерно, прикраси, халупи та й сама одежина у них на плечах вважаються власнiстю маврiв. І коли хлоп’ята Алi бурею налiтають на поселення, можна бути певним, що вони зiбралися не лише помилуватися видами.

Цього разу, щоправда, грабунок i здобич – не найперше, що цiкавить Алi. Той давно запровадив систему примусових стягнень iз Джарри та iнших кяфiрських селищ у межах досяжностi. Щедрою рукою пропонуючи покровительство, вiн натомiсть очiкуе на не меншу кiлькiсть продуктiв та сувоiв тканини. Якщо отримуе, скiльки просить, – дае iм спокiй. Якщо нi – рубае половину мешканцiв на кавалки, а потому дере вдвiчi бiльше. Причина його теперiшнього вiзиту пов’язана iз захистом поселян – але не вiд самих себе, а вiд сусiдiв-каартанцiв. Простенький випадок гри м’язами у полiтицi. У ходi затяжного й невщухного конфлiкту мiж Тiггiттi Сего Каартським i Мансонгом Бамбаррським князьок Джарри Ямбо ІІ вступив у альянс iз останнiм. У той момент таке рiшення здавалось розумним i своечасним: Мансонг рвав ворога на клоччя, шаткував на правому фланзi та довбав у хвiст i в гриву на лiвому. Але вiдтодi сталися деякi пертурбацii, бамбаррцi вiдступили, а Тiггiттi Сего, нестямлячись вiд лютi через ренегатство джарранцiв, якраз пiдступав до селища з каральною експедицiею. Тож Ямбо, цiною трьох сотень голiв худоби та дев’ятнадцяти незайманиць вiком до дванадцяти рокiв, молив Алi виручити його iз цiеi бiди.

Минуло чимало часу, вiдколи осiла курява, i лише тодi мандрiвник урочисто вступае до Джарри. Причому пiшки. Вiн дещо накульгуе та веде коня за гнузду. Впродовж усiеi поiздки тварина невпинно пускала слину, iз ii ануса текла кров, вона блювала, двiчi валилася долi та скульгавiла на три ноги з чотирьох. Закiнчилось усе тим, що останнiх миль двадцять дослiдниковi довелося пертись пiшаницею. Коли вiн, шкандибаючи, вступае до селища, джарранцi висипають надвiр i вишиковуються вздовж вуличок, щоби поглянути на таке чудо. Барвистий народ: обличчя, наче локриця, великi кiльця у вухах, у волоссi поблискують нитки намистин i черепашки каурi, а спiдницi й матер’янi пояси майорять червоним, жовтим i помаранчевим, немов тисяча прапорiв. Барвистий, але тихий. В усьому натовпi – анi шереху, анi шепоту, анi усмiшки. Кiмната для медитацii в картезiанському монастирi на цьому тлi здалась би гамiркою. Першопроходець, гадаючи, що це вiн нагнав на них страху, щосили намагаеться вдавати сумирнiсть i скромнiсть. Обiч нього на абiссiнському вiслюку погойдуеться Джонсон – вгодований i безтурботний, немов можновладець. Час вiд часу вiн здiймае пухку долоню, щоб помахати черговiй сиренi в юрбi чи шльопнути муху. Замикае ар’ергард Дессауд, гордо височiючи на скакунi завбiльшки як паркова статуя. І наглядае за всiм.

Нагальнi потреби дослiдника досить простi: йому би кварту води, миску кашi та який-небудь сiнничок, щоб витягти своi зморенi члени. За звичайних обставин його забезпечили б усiм цим або навiть i бiльшим, оскiльки джарранськi мандiнго – народ гостинний i дружелюбний: вони вже напоiли й доглянули весь брикливий табун Алi та зарiзали на обiд аж вiсiм бичкiв. Але щойно Мунго вступае у селище, як здiймаеться вiтер. І то шалений. Фалди сюртука задираються йому на голову, цилiндр рветься в повiтря, мов паперовий змiй, а у вухах починае шумiти, наче хтось зненацька приклав до них мушлi. Кiнь у нього за спиною iрже та пердить, а грива спiненою хвилею захльостуе йому лоба. Аж раптом стiна, застогнавши, рушиться, а солом’яний дах здiймаеться вгору, мов зграя стерв’ятникiв, сполоханих iз падла. Оце-то вiтрище!

«Ну й ну!» – кидае вiн, обертаючись до Джонсона. Але той, разом iз Дессаудом та всiма iншими, скiльки сягае око, стрiлою несеться в протилежному напрямку. Мунго спантеличено завмирае. «Куди ви? – кричить. – Це ж усього лише вiте рець!» Вiтрюган свище. Небо темнiе. Мимо проноситься халупа. А тодi вiн раптом чуе його – рiзке, пронизливе шипiння, шурхiт видихуваного повiтря зi спльовуванням та поцокуванням язиком, немов Единбург, Глазго та Прикордоння (разом узятi й до единоi душi!) обшикують негiдника з мелодрами. Вiн миттю жахаеться. Кидаеться тiкати – але запiзно! Ф’Ю! Коня здувае додолу. А вiдтак Мунго й сам валиться на колiна, вжалений у кожнiсiньку пору тiла, немов залiз у вулик до диких бджiл. Пiсок! Це пiщана буря!

Вiн спинаеться на ноги, а сюртук трiпоче довкруж голови, наче крила самого диявола з усiма його пекельними полчищами. Пiсок потрапляе в очi, у вуха, набиваеться в горло та нiс. Зненацька летючий козел буцае його мiж лопаток у спину, i той знову валиться долi. Похитуючись, силкуеться пiдвестись, i порожня фляга з гарбуза-горлянки рикошетить вiд голови, немов астероiд, але тут раптом – ЛЯСЬ! – цесарка лупить його просто в обличчя i посилае в нокдаун.

Вiн знову на ногах – i знову долi. Це вже не жарти. «Допоможiть!» – лунае його крик. «Ш-Ш-Ш-Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!» – шикае до нього пiсок. Не виходить вдихнути – легенi забитi ним. Вiн наослiп повзае по нанесеному вiтром мотлоху, мiнiатюрних дюнах, чайниках i ложках, драних ковдрах i трупах кiз або дiйних корiв. Куди прямувати? Чи це вже кiнець? Але тут вiдчувае, як щось лягае йому на шию, – чиясь рука. Вiн хапае ii та не вiдстае, повзучи по землi, мовби гризун. У вухах стоiть пронизливий скрегiт, по головi гамселить усе, що пролiтае повз нього, а шалений буревiй стискае легенi, немов пара розпечених щипцiв.



– Гей, мiстере Парк, – гримить голос Джонсона, – вам що, бракуе клепки навiть сховатися вiд пiску?

Тамуючи напади нудоти, дослiдник мовчить. Його очi схопилися кiркою, а у вухах хтось будував пiщанi замки. Нiяк не виходить утямити, де вiн.

– Могло всю шкiру здерти начисто – ви в курсi? Пiщана буря жартiв не любить!

Мандрiвник перебувае у станi грогi. Не знае, де вiн, як тут опинився, i нi дiдька лисого не бачить. Уже нiч? Чути виття вiтру й шипiння пiску.

– Джонсоне, – насилу вимовляе вiн, – це ти?

Замiсть вiдповiдi той переходить на мандiнго, i наляканий дослiдник чуе смiх, що розлягаеться у темрявi довкола.

Що вiдбуваеться?

– Джонсоне?

– Обо вiбоджалла ‘iмста, кутатамбалла, – говорить той, i регiт вибухае знову. А тодi додае: – Не хвилюйтеся, мiстере Парк, ми в надiйних руках.

– Але де? І як сюди потрапили?

– У льоху. Я прийшов, а вас притягли.

То он воно що. Вiн, напевно, увесь цей час пролежав без свiдомостi. Але чиi це голоси i звiдки взялася ця непроглядна, огидна темрява? Десь зовсiм близько вiн розрiзняе шепiт, що змiнюеться хихотiнням. Потому чути хлюпiт, що аж iз розуму зводить, i характерне булькання, iз яким у жбанi помiшують рiдину.

– Джонсоне, – гукае вiн. – Тут не завадило би трошечки свiтла…

– Гадаю, це можна влаштувати, – вiдповiдае товмач, чий голос раптом розвертаеться кудись в iншому напрямку, а його дзвiнкi та веселi тони пробираються крiзь плутанину прикметних для мандiнго м i к та ще довгих, плавних у. Іншi голоси – скорiше навiть хрипи – озиваються з порожнечi у вiдповiдь. За хвилину чи двi дослiдник вловлюе тихий, ледь чутний звук, що лине з дальнього боку примiщення. Якийсь шерех, шурхiт, шелест вiт, що злегенька шарудять одна об одну вiд вiтру. Спочатку це спантеличуе його, але зрештою вiн доглупався – палички. Вони добувають вогонь тертям! За мить спалахуе iскра, а потому голодне полум’я звиваеться вгору зi жменi скiпок, освiтлюючи льох.

І вiн бачить наступне: п’ятеро чоловiкiв, чорних i вузлуватих, сидять, поспиравшись на земляну стiну, i передають один одному гарбуза-горлянку, так званий «калабаш», почергово пiдносячи його до губiв. Один iз них Джонсон. А решта – джарранськi мандiнго iз пласкими ступнями, обвислими колiньми та приплюснутими носами. На макiвцi в кожного грибом дибиться бiлий ток, а строкатi пояси, немов орденськi стрiчки, обвивають тiла вiд плеча до промежини i назад до плеча. Колiр iхнiх пiдошов той же, що й у копченоi лососини. Найближчий до мандрiвника джентльмен – беззубi мощi з впалими грудьми – пропонуе калабаш i йому. Того не треба просити двiчi. Не встигае вiн закинути голову, як вогонь згасае – але це нiчого, у нього е нагальнiша справа, нiж зазирати у шпарини. Вiн жлуктить i цмулить, змиваючи пiсок, що набився пiд ясна та межи зуби. Полоще рота й горло, квасить безбожно – темрява стае бажаною, його спрага безмежна, i всi думки, вiдчуття та iнстинкти вiдступають на заднiй план перед незатьмареним i концентрованим екстазом – вливанням рiдини в ротову порожнину i далi по стравоходу. Але тут стареча долоня перехоплюе його руку i примушуе повернути посудину.

– Збiса непогана штука, Джонсоне, – бурмоче вiн, звертаючись до темряви та погикуючи мiж складами. – Нагадуе добрячий iрландський стаут.

Голос Джонсона бурчить iз кутка:

– Авжеж не гiрша за будь-яке пiйло, що на нього коли-небудь спромагалися тi картоплянi душi. І навiть краща. Те, що ви п’ете, мiстере Парк, – це пиво сулу. Су-лу. Палений солод сорго i найчистiша джерельна вода. Зброджене й витримане точно за старовинним рецептом, який плем’я тримае в суворiй таемницi. Слухайте, мiстере Парк, – адже тут колиска цивiлiзацii! Так чи iнак, а все ж хто, по-вашому, розселився по цiй планетi ранiше – ми чи якiсь там збляклi iрландцi? Оце справжне пиво, братухо.

У дикцii Джонсона вчуваеться щось нетипове. Слова млявi й пожованi, а тон задерикуватий. Сам же голос навiть нижчий, нiж зазвичай – такий долине хiба з водопою лiтньоi ночi. Може, останне коло калабаша було зайве?

– Ти п’яний, Джонсоне?

– П’яний? – перепитуе той, i його бас шкребе по дну. – Так, чорт забирай. П’яний, мов емiр.

У ту ж мить особливо лютий шквал струшуе долiвку iз землi й бамбуку над ними, i хмара пiску вибухае iм просто в обличчя зарядом картечi.

– «Дмiть, вiтри, хай полопаються щоки! – реве Джонсон. – Шалiйте! Дмiть!»[33 - Вiльям Шекспiр, «Король Лiр», переклад Максима Рильського.]

У головi першопрохiдця саме визрiвала думка – щось пов’язане з тiею обставиною, що вiн уперше за майже шiсть мiсяцiв залишився без нагляду. Та через раптовий шквал i Джонсонiв вигук вилетiла звiдти ще до народження. А крiм того, хтось щойно передав йому гарбуза-горлянку.




Хорошу людину за бортом не полишиш


Коли вони вперше запримiтили його, то гадали, що той мертвий уже не перший день. Пiдборiддя та кистi рук вмерзли у брилу льоду, а слизова оболонка очей перетворилася на шугу. Вiн бовтався, мовби шматок плавнику, а чорнi води Темзи плескалися довкола вух та плечей.

– Що воно таке, Лiаме?

– Не знаю, Шеме. Схоже, мрець – утопленик.

Шем Легготi та Лiам Мак-Клюр були рибалки. Шiсть днiв на тиждень вони ставили неводи на лосося й осетра, якi заходять у гирло рiчки з припливом. Рибини запливали в сiтi, застрягали зябрами у тридюймових[34 - ~ 8 см.] чарунках i билися не гiрше, нiж об лiд. Інколи виходило вирватися та втекти. Як уже карта лягала. Того вечора, коли вони тягли сiтку, та була не такою, як завжди. І справа навiть не у вазi – добрий осетер може сягати п’яти сотень фунтiв[35 - ~ 227 кг.], а також мати десять футiв[36 - ~ 0,3 м.] у довжинi – йдеться про те, яке в них з’явилося вiдчуття. За комiр убирався колючий вiтер. Руки саднили. Мо’, то плавуча крижина? Колода? Шем засвiтив лiхтар, щоб з’ясувати це – а там вiн, розбухлий, мовби мертвяк триденноi давнини.

– То, значить, усе ж утопленик. Та ще й мерзлий.

– Так i е.

– Що ж. Вiдчепiмо небораку i забудьмо. Не наша це справа.

Вони смикнули сiтку. Коли потопельник вступив у контакт iз носом човна, то з трiском гупнувся головою об дошки – як-от коли дерево б’еться об дерево. І видобув: «Гик».

– Що-що, Лiаме?

– Я нiчого не казав, Шеме.

Коли почали виплутувати тiло, утопленик бовтався бiля iхнiх нiг. Його рот так i закляк вiдкритий, а язик примерз до зубiв. «Гик», – повторив вiн.

– Господи Ісусе, хлопець iще живий! Ну ж бо, Шеме, допоможи менi втягти його в човен.

Подих Лiама пасмами висiв у повiтрi. То був справжнiй колос iз м’язiв та жил, загартований роками витягання неводiв i мордобою на причалi. Вiн нагнувся до втопленика та втягнув його в ялик разом iз намерзлим плавучим льодом та всiм причандаллям. Починаючи вiд пояса, той виявився голим, а вище – загорнутим у промоклу накидку.

– Закутай його в ковдру, Шеме. І дай-но сюди вiскi.

– Вiскi? Воно його або доб’е, або приведе до тями.

Йшлося про самогон – мiцний, мов вогонь. Лiам вливав його утопленику в горлянку, а Шем тим часом визволяв пiдборiддя та пальцi з льодовоi брили. Ефект був майже миттевий – мрець пiдняв голову, виблював та втратив свiдомiсть. І тiльки й сказав: «Гик-гик».




«Чiчiковська добiрна»


Сморiд риби. Упродовж останнiх трьох мiсяцiв – суцiльний сморiд риби, вдень i вночi. Масляниста смердота вугрiв, виловлених у зеленiй водi бiля пiрсу, солоний штин скатiв i скумбрiй, холодний мулистий сопух окуня, трiски та коропа. Вiн перенюхав iх усiх – лина, ляща й макрелещуку, морського миня, рибу-собаку, оселедця, хека й пiкшу, – тельбушив, вiдрубував голови, а повiтря аж наче схоплювалось вогнем вiд блискiток напiвпрозороi луски. Огидна, смердюча й невдячна робота.

Але безпечна. А безпека – це все. Вона – i ще непомiтнiсть. Тiеi фатальноi ночi вiн нажив до бiса ворогiв: Смерка, якого оштрафували й засудили до трьох годин бiля ганебного стовпа; Мендозу, Браммела та iнших, чиi iмена з’явилися в пресi наступного ранку; Нен та Сел, якi опинилися в Брайдвеллi, доки iх не визволив звiдти «Фонд допомоги жiнкам, що зневiрились», та лорда Твiта, якого пiддали публiчному осуду за потурання моральному розкладу свого чорношкiрого слуги. Так, ворогiв чимало – але жоден iз них i гадки не мав, що вiн повстав iз мертвих. І Нед Райз не збирався виводити iх iз цiеi омани.

А тому вiн тут, у рибнiй крамницi братiв Легготi в Саутварку, – дихае риб’ячим смородом, розбирае, краючи, холодну безкровну плоть серед хаосу нiмих, зацiпенiлих очей. Шем та Мак-Клюр витягли його з рiки, на три чвертi мертвого, а потому тиждень няньчилися з ним, допоки вiн не очухався. Імпресарiо залишився без копiйки, звiльнившись вiд баласту штанiв, черевикiв i пiдкалитки у вiдчайдушнiй спробi залишитися на плаву. Тi запропонували йому роботу та мiсце, де можна було ночувати. Уху й чорний хлiб двiчi на день. Лiам позичив пару штанiв. «Гаразд», – сказав на це Нед.

Не те щоби Райз вiдплатив iм невдячнiстю – але не з того вiн тiста, щоб бути рибалкою. Сiтi вислизають iз рук, кочети собi на умi, Нед боiться води, човнiв i причалiв, а вiд запаху риби просто верне з душi. Вiн заледве вмiе плавати. А до того ж по горло ситий iх нудними розмовами та ще нуднiшим життям («Та-а-ак, – констатуе Лiам, посмоктуючи люльку з виглядом мудреця, – штормом ii або нажене, або вижене») i тужить за гральними столиками, кав’ярнями, «Свинею й сифiлiтичкою» та «Головою полiвки». Саутварк – це всього лише гнiйна клоака, огузок землi. Як можна сподiватись пiднестися в цьому свiтi, коли ти застряг у рибнiй крамничцi у Саутварку? Вiн обрубуе голови та плавцi. Його охоплюе гнiтючий настрiй.

А потому одного дня, коли вiн здирае щитки та шкiру з тупорилого осетра, у нього з’являеться iдея. Скромна, простенька, зате в нiй поеднанi i непомiтнiсть, i баришi. Вiн роззираеться довкола, щоб iз кимсь подiлитися нею. Шем та Лiам аж надворi, у провулку, по черзi вiдпивають iз кухля й вiдпльовуються.

– Знаеш, що водиться в Африцi, Лiаме?

– Гамадрили?

– Не-а. Рiчковi окунi по шiсть сотень хвунтiв[37 - ~ 272 кг.].

– Ну-ну.

– Правду кажу. Це Нед менi з «Івнiнг пост» вичитав.

– Шiсть сотень хвунтiв?

– У рiчцi Нiгер. Це там, де зник той молодий шотландець, що намагався роздобути одного собi.

– Ну-ну.

Нед витирае руки вiд кровi та слизу й пiдступае до них iз дверей.

– Є в мене iдея, – говорить.

Лiам салютуе йому квартою.

– Що ж, хлопче, тодi на ось сьорбни матусиного перваку, а тодi виклади старим сивобородим дiдам усе, мов на сповiдi…

Нед прикладаеться до кварти, лупить себе у грудину, а потому запитуе, чи чули вони про кав’яр.

– Це щось латиною, еге ж? – питае Лiам.

– Я вам кажу про риб’ячу iкру – осетровi яйця. Ми iх тут жменями викидаемо, а тим часом цабе з усього Вест-Енду викладають за це добро росiянам по три фунти за слоiк.

– Три хвунти? За тельбухи?

– Це не тельбухи, Лiаме, – у Швецii таке iдять.

– От iще, дурноголовi невiгласи… Вони там i гнилих оселедцiв жеруть – скажеш, не так?

– Залиште це менi, – говорить Нед. – Я сам ii вичавлюватиму й солитиму, вдвiчi зiб’ю iмператрицi цiну й розноситиму по господах вiд Тотенгем-корт i до Мейфера. От побачите: за якийсь мiсяць ми розбагатiемо.



Через мiсяць Нед Райз неквапливо простуе Вестмiнстерським мостом. На ньому накладний нiс та окуляри, напудрена перука, шовковi панчохи i парчевий жилет – справжнiй багатiй. Або принаймнi не бiдуе. «Чiчiковська добiрна» (названа так на честь товариша-китобоя Шемового брата Яфета) розкуповуеться, наче лимонад на змаганнях iз легкоi атлетики. У клубах, кав’ярнях, тавернах, трактирах i навiть приватних резиденцiях рвуть Недiв товар iз руками ранiше, нiж той встигае розфасувати його. «Найкраща росiйська iкра, – каже вiн, особливо видiляючи голосом с та останне розкотисте р, – за пiвцiни». І тi щоразу клюють. Усi – вiд покоiвок до кулiнарiв, а там i бiлоковпаковi шеф-кухарi «Брука» чи «Вайта». Вiн постачае, вони купують. За перший же мiсяць половина бомонду стала намазувати крекери «Чiчiковською добiрною».

А найкраще в усiй оборудцi те, розмiрковуе Нед, чимчикуючи з кошиком кав’яру пiд пахвою, що весь товар дiстаеться йому, вважай, на дурняк. Це все одно що фасувати в шкарамарки повiтря, а вiдтак продавати по фунту й десять шилiнгiв за штуку. Так, деяка собiвартiсть наявна, це правда: вiн просто з удячностi дае Лiаму й Шему по два шилiнги за рибину, платить по пеннi за дюжину теракотових слоiкiв iз ярликами та по шiсть пенсiв на день двiйку вуличних хлопчакiв, якi вичавлюють i солять для нього продукт. Але ж це сущi сльози. У добрiй рибинi – вiд двадцяти до тридцяти фунтiв[38 - ~ 10–14 кг.] iкри, тож видатки у кiлька там-сям витрачених шилiнгiв обертаються тридцятьма або й сорока соверенами. Неначе ввi снi. Звичайно ж, сподiватися на те, що так триватиме довiку, не доводиться – i вiн це знае. Почнiмо з того, що осетри нерестяться тiльки два мiсяцi на рiк – у квiтнi й травнi – тож скоро запаси iхнiх зародкiв почнуть танути. Далi: Шем i Лiам рано чи пiзно порозумнiшають i зажадають бiльшоi частки. Але наразi справи Неда Райза йдуть угору: у пiдкалитцi знову не порожньо, а залiзна скриня пiд лiжком його нового помешкання на Беар-лейн помалу перетворюеться на срiбну.

Цього конкретного ранку – пронизаного сонцем, пташиним спiвом i цвiтом – Нед прямуе спробувати щастя в деяких господах довкола площ Сохо та Берклi.

Вiтер, що подувае з рiки, куйовдить перуку. Над головою пролiтае чайка. «Ах! Славна штука – життя!» – думае вiн, простуючи з виглядом юного лорда, на якого по обiдi чекае крокет. Але коли доходить до дальнього краю мосту, з ним трапляеться якась раптова змiна. Скидаеться на те, що верховний бог корчiв торкнувся його своею кривою чарiвною паличкою: члени коцюрбляться, язик висолоплюеться, а в’язи – наче в розслабленого. Плечi обвисають, спина сутулиться, а негнучкi ноги човгають, немов дерев’янi. Тут додаеться тик пiд лiвим оком – й ось його вже гне у три погибелi. Це напад? Судоми? Невралгiя трiйчастого нерва? Нед вдоволено посмiхаеться, коли стривоженi перехожi задкують вiд нього. «Ох!» – озиваеться вiн до них, жуючи язика i промовисто здiймаючи скалiчену руку. «Ох!» – повторюе, шкандибаючи вулицею, наче пес iз перебитим хребтом. Усе це, звiсно, частина плану, покликаного уникнути викриття – йому присвоено кодову назву «Плащ-невидимка». Накладний нiс та окуляри, старомодне вбрання, тики й конвульсii, хода паралiтика – та вiн же просто ще один калiка iз заячою губою, офеня, що торгуе риб’ячими яйцями. Сам Господь на Страшному судi не впiзнае його у такому прикидi.

Вiн скособочено кривуляе вверх по Грейт-Джордж-стрит, пробираеться крiзь Сент-Джеймс-Парк, перетинае Мел, човгаючи й кульгаючи, мов сифiлiтик на останнiй стадii, як раптом чуе голос, що гукае до нього з-за спини: «Неде Райз! Неде Райз! Пiжди-но хвильку!»

Це Бойлз, сучий син, i його пика пашiе вiд поспiху й пiйла.

– Неде, – пихкае вiн, пiдбiгаючи. – Ми думали, шо ти копита вiдкинув. Втопився у рiчцi. Ну й ну, коли я побачив, як ти отамо виходиш з-за рогу, то власним очам не повiрив.

Той щулиться, втягуючись у сюртук, i насувае на лоб трикутного капелюха. Його кiнцiвки й голова сiпаються, неначе випрана бiлизна на вiтрi. Тикiв на обличчi помiтно бiльшае – тепер воно ледь не все пересмикуеться вiд них.

Бойлз кладе руку йому на рукав:

– А шо це на тобi за допотопне шмаття? І чого ти кульгаеш i корчишся? Пiдхопив малярiю чи просто горбатого лiпиш?

Довкола рушиться свiт, а шматок неба, вiдколовшись, лупить по довбешцi. Вiн втрачае здатнiсть думати. Руки тремтять. Твiт, Мендоза, Смерк – усi вони накинуться на нього, мовби зграя гончакiв.

– А-а-а, второпав – це ти так маскуешся, ге ж? Я вгадав? Га, Неде? То вгадав чи нi? Ти на дно залiг, так?

Той озираеться довкола, хапае Бойлза за руку та веде в глиб задвiркiв. Поруч зламаноi парасольки у багнюцi лежить здохлий пес. На Пел-Мел, що за iхнiми спинами, гримотять карети бомонду.

– Як ти, Бiллi, здогадався, що це я?

– Ти шо, шуткуеш? Я би тебе за милю впiзнав, Неде Райз. І шаркання та накладний нiс нiчим тобi не поможуть. Я змалював тебе ясно, як день.

От тобi й «плащ-невидимка».

– Слухай-но, Бiллi, не розводься, що ти мене бачив. Бо як Мендоза, Смерк, а за ними й решта про це пронюхають…

– …вони тебе, Неддi, живцем iзжеруть. Бо Мендоза приходив шукати вже наступного ж ранку, а Смерк кляв на чiм свiт стоiть iше цiлий тиждень пiсля свойого публiчного приниженiя. Ха! Коли би ти тiлько це бачив – Смерк бiля ганебного стовпа. Та я особисто пожбурив у нього пiвдюжиною гнилих редьок i здохлим котом. Людоньки, сходьтеся – але ж i нарвали ми животи!

Одначе Нед його не слухае. А заклопотано вiдвертаеться й глибоко запускае руку в своi панталони до колiн, длубаючись у заничцi в пошуках шилiнгiв, щоб сплатити тому за мовчання.

– Хоча тра вiддати йому належне, – прокашлюе Бойлз, спльовуючи в ганчiрку, яка править йому за носовик, згусток кривавого слизу, – вiн таки був пригнiчений, коли дiзнався, шо лаяв утопленика. Влаштував по тобi поминки за рахунок закладу – i то цiлих три рази! А Нен та Сел – бачив би ти, як вони побивалися. Обидвi пiшли на панель i розжилися чорними чiпцями й вуалями, прикрили обличчя жалобою, а потому кинули в рiчку оберемок геранi у пам’ять про тебе… не-не, ти не зiйшов у могилу неоплаканим, Неддi – навiть не сумнiвайся.

Той розвертаеться й простягае монету:

– Це тобi, Бiллi, – каже вiн. – За твою тактовнiсть. Ти ж бо не бачив мене, адже так? Я мертвий i на тому свiтi, второпав?

– Можеш на мене покластися, Неде, – не обмовлюся й словом.




Хо?ду!


Мунго прокидаеться з перепою. Голова трiщить. Напередоднi вiн добряче хильнув пива сулу (також знаного як бобуту дас) – цього джерела неслухняних нiг i пюре замiсть мiзкiв. Так от, хильнув добряче i тепер не зовсiм розумiе, де вiн е. У якомусь погребi – це поза всяким сумнiвом. Он вони – землянi стiни, бульби й кореневища, бамбукова стеля, драбина. Льох. Вiн знеможено пiдводиться на лiктях та виявляе мiж ногами порожнiй калабаш i чиюсь шерстисту голову в себе на щиколотцi. Голова належить Джонсону, що розвалився на пiдлозi, утворюючи разом iз приятелями попурi з кiнцiвок i ступнiв, а його величезне черево здiймаеться й опадае, мовби якась стихiйна сила природи. Усi п’ятеро безтурботно хропуть – зуби пiдсвистують, губи тпрукають, а нiздрi посмикуються пiд подувом вiтерцю.

Йому спадае на думку, що вже, не iнакше, ранок, оскiльки темрява, у якiй вiн перебував ранiше, поступилася мiсцем тому специфiчному сутiнково-бульйонному свiтлу, що асоцiюеться зi склепами, винними погребами та iншими вологими й нездоровими мiсцями. Мандрiвник потирае те мiсце на шиi, куди щось укусило його вночi, i, пiднявши очi, помiчае лискучого чорного скарабея, що пхаеться по пiдлозi з кулькою послiду завбiльшки як яблуко. Тож вiн напiвсидить, зiп’явшись на лiктi, дивиться на жука й терпляче чекае, доки проясниться в головi, як раптом згори долинае перший крик. Це радше навiть щось на кшталт ядухи, шум вхопленого вiд здивування повiтря, майже одразу ж супроводжуваний тривалим стогоном – жалiбним i розпачливим. Потому квапливою перекличкою голосiв – односкладовi реплiки скачуть взад i вперед, немов тенiснi м’ячi, – звуком нiг, що пробiгають по бамбуковiй стелi над головою, i тишею. Дослiдник хилить голову набiк i поволi усвiдомлюе, що до вух долинае цiла течiя звукiв, яка бере свiй початок за будинком, на вулицi. Якийсь гул, що наразi перетворюеться на гуркiт – схоже, ним наповнена сама земля. Вiн спантеличений. Що це – землетрус? Штовханина й товчiя? Ще одна пiщана буря?

Цiкавiсть не дае йому спокою, i дослiдник, пiдвiвшись, iде до драбини. Голова Джонсона глухо гупае об долiвку позаду нього. Проте щойно вiн ставить ногу на перший щабель, як у стелi над ним вiдчиняеться ляда i перед очима з’являються кiстлява дупа та пара босих пiдошов, якi злазять донизу. Шотландець задкуе, а висхлий чоловiчок повiльно й розсiяно спускаеться драбиною, неначе хворий на артрит павук. Досягши крайнього щабля, вiн опускае ноги на долiвку, розвертаеться – i раптом несамовито сахаеться, забачивши першопрохiдця.

Вiн старий, цей курдупель – древнiй i допотопний. Смушкове волосся давно посивiло, а обличчя пооране борознами, що утворюють мовби дельту рiки. П’ять футiв i дев’яносто п’ять фунтiв[39 - ~ 1,5 м, 43 кг.] порожнього мiсця, а вигляд такий, наче його вирiзьбили з тiнi. На шиi телiпаеться шворка, а на шворцi – курча, якому скрутили в’язи, задубiле вiд rigor mortis[40 - Трупне заклякання (лат.).]. На мить западае нiякова пауза, впродовж якоi гном i мандрiвник стоять нога до ноги, чоловiчок то звертае на нього, то знову неквапливо вiдводить своi великi, пiдкоченi очi, а в павутиннi його пики застрягае щось середне мiж подивом та обуренням. Вiн ще раз зводить на дослiдника погляд, а вiдтак вiдвертаеться, немовби вiд привида, нагинаеться до одного зi сплячих i пищить щось тому на вухо. «М’боло рiта Сего! – верещить вiн. – М’боло боло Сего!» Ефект з’являеться миттево: Джонсон та його почет синхронно пiдхоплюються, повитрiщавши баньки i тримаючись за серце, доки старий сплескуе в долонi та пронизливим, скрипучим голосом розповiдае якусь есхатологiчну iсторiю (Мунго не лiнгвiст, але все ж вловлюе повторюванi словечка на кшталт «людожер», «бiлувальник дiтей» i «Тiггiттi Сего»). За мить усi п’ятеро «пивних братiв» заламують руки та вiдштовхують один одного, прориваючись до драбини.

Переповнений бажанням втекти, Джонсон пролiтае повз мандрiвника, який користуеться з цiеi нагоди, щоб ухопити того за руку:

– Що коiться, Джонсоне? Це якось пов’язано з Сего?

Решта збiгають угору драбиною, неначе мурахи по паличцi, а старий шкарбан тим часом нарiзае зигзаги, розкидаючи куряче пiр’я.

Зверху лине рев наростання панiки.

– Хутчiш! – кричить Джонсон, рвучись на волю, наче знавiснiлий звiр, i дереться прямо через дiдугана. – Вiн зiбрався спалити Джарру дощенту! – верещить товмач, на мить затримуючись на верхiвцi драбини, i пошепки додае: – Полонених не братиме.



Знадвору – жива iлюстрацiя до Мiльтона чи Данте: плач, виття й скрегiт зубовний, самобичування, розгардiяш, панiка та зневiра. У повiтрi курява i дим, а на землi – рiки кровi. Якийсь дiдуган стоiть серед вулицi, лупцюючи свою стару як свiт корову, бо та не може звестися на ноги пiд тягарем нав’ючених на неi корзин. Інший несе дружину, яка несе пса, який несе у пащi клапоть тканини. Пануе атмосфера скаженоi нагальностi. Повсюди мчать i верещать люди – пробиваючись крiзь замети пiску та завали камiння, залишенi бурею, збираючи в мiшки зерно та женучи худобу, дають вони драла за глинобитнi стiни невеличкого селища на березi Вуби, де колись народилися.

Дослiдник iз його дещо загальмованою реакцiею (вiн завжди такий – це щось у генах) стоiть серед усього цього гармидеру й горя, не знаючи, що робити. Приеднатись до цього старозавiтного виходу вiн, за великим рахунком, не може, адже його коня й сакви (на iх поверненнi йому наполягла Фатiма) забрала буря, – ну а пiшаницею куди вiн доклигае? Крiм того ж, Джонсон зник, а маври аж нiяк не… – стривай-но, а де ж маври? Йому раптом спадае на думку, що вiн не бачив жодного мусульманина вже щонайменше дванадцять годин… а вiдтак, i то навiть раптовiше, периферiю його мозку пронизуе пiдступна думка – точно та, що вже готова була з’явитися з-за лаштункiв i сама оголосити свiй вихiд, але тут чиясь висхла рука простягла йому калабаш: ось вiн урештi-решт, його шанс!



Те, що сталося в Джаррi, насправдi не така вже й нечувана рiч у вiйнi та полiтицi. У певний момент минулого вечора Алi спiткала криза суперечливих прiоритетiв: його власнi iнтереси вступили в конфлiкт зi сподiваннями джарранцiв, якi, зрештою, звичайнi кяфiри. Тож, скоротавши час за бенкетом i добродушним гвалтуванням та здирництвом, вiн наказав десятку своiх людей вiдiбрати три сотнi голiв найжирнiшоi худоби iз джарранського стада та вiдiгнати iх у лiс, де тим не так загрожувала буря. Адже це, як вiн розсудив, якнайкраще вiдповiдало його iнтересам – позаяк iшлося про захист його iнвестицiй. Джарранцi ж змикитили, що такий хiд Алi був, зрештою, i в iхнiх власних iнтересах, оскiльки означав, що той авансом приймае вiд них платiж за своi майбутнi послуги. Так, три сотнi голiв – велика втрата, але не тодi, коли до уваги береться i едина альтернатива – а саме втрата всiеi череди разом iз козами, врожаем, халупами та доньками на користь знавiснiлого й скаженого Тiггiттi Сего, широко знаного за мстивiсть i кровожернiсть своеi натури.

Але пiзнiше, вже вночi, коли буря вщухла, до цього рiвняння додалася й iще одна змiнна: Алi дiзнався, що армii Сего, скориставшись погодними умовами, пiдiйшли до Джарри на вiдстань удару й рано-вранцi планували таки завдати його. Цi розвiдданi поглибили кризу прiоритетiв емiра. А оскiльки вiн уже отримав своiх корiв та незайманиць, то дiйшов висновку, що цього йому достатньо – i що, вступивши в зiткнення з каартанцями, вiн аж нiяк не досягне бiльшого та й, власне, зiштовхнеться iз загрозою втратити вже здобуте. Таке рiшення далося йому без довгих i болiсних роздумiв.

За лiченi хвилини намети були згорнутi, а люди – у сiдлах. І маври поскакали в нiч – iз дев’ятнадцятьма нещодавнiми незайманицями пiд пахвами та женучи перед собою худобу. До наступного вечора вони повернуться в Бiнаун.



«Нарештi я вiльний!» – думае мандрiвник, звеселяючись серед трясовини зневiри[41 - The Slough of Despond, «Трясовина зневiри» – глибоке болото, що засмоктуе Християнина, головного героя алегорii Джона Баньяна «Подорож пiлiгрима».]. Мимо пробiгае жiнка, все життя якоi балансуе в глиняному глеку в неi на головi. Мунго хочеться потанцювати з нею, затягнути пiсню визволення, заричати, мов лев, який вирвався з клiтки. «Хi-хi!» – смiеться вiн, пiдкидаючи вгору цилiндр, а повз нього тим часом прошмигуе зграйка дiтлахiв-недомiркiв, вертких, чорних i скрадливих, наче щурi. Вiн притупуе каблуками й починае насвистувати «Ох, де ж ти цiлий день була, моя мила, туркотлива голубонько?», а якась стара баба тим часом вiдчайдушно чiпляеться за одвiрок своеi халупи, ридаючи й заклинаючи дати iй спокiй – позаяк двое чоловiкiв тягнуть ii звiдти за руки. Людський потiк пiдхоплюе першопрохiдця, i той пливе вслiд за юрбою з дурнуватою усмiшкою на обличчi, доки дiти довкола плачуть за матерями, калiки плазують у праху, а нестямнi жiнки збирають харчi на дорогу. Вiн-бо плануе податися з бiженцями на схiд – на конi чи без нього – у бiк Бамбарри. І Нiгеру.

У дальньому кiнцi селища його сумлiння нарештi наздоганяе його, i той зненацька й майже мимоволi пiдсаджуе дiтей, навантажуе ношi, товче зерно та пiдганяе кiз. Напiвбожевiльним вiд поспiху й горя джарранцям не випадае перебирати помiчниками, тож вони приймають його пропонованi руки та плечi, а вiдтак пiднiмають на нього погляд, наче на порожне мiсце. Там корова, що вiдбилася вiд стада, тут дитина, яка загубилася, чоловiки та дружини, що знайшли одне одного вже в дорозi – всi вони вирушають у путь: проходять крiзь схiднi ворота, перебрiдають Вубу та здираються по схилу вiддалiк, залишаючи позаду збезлюднiле селище. Порядок пересування налагоджуеться, тi, хто вiдстав, наздоганяють своiх, крикуни й плаксii видихаються, як раптом натовпом пробiгае жахлива чутка: «Пiдступае Сего! Сего!» Юрба стихае, вмить ошелешена, а тим часом кремезна жiнка у хустцi протискуеться крiзь ряди бiженцiв, повiдомляючи новину: «Цiеi ночi вiн спалив Вассiбу! Смажив дiточок! Пив кров!»

Цю iнформацiю супроводжують стогони й охання, якi зрештою змiнюються протяжним всезагальним виском, що нагадуе вереск свиней, якi вчули нiж рiзника. Усi кидаються вперед, наче на стартi марафонського забiгу: мелькають копита та п’яти, а пил клубочиться хмарами, аж доки не затьмарюе сонця. «То он ти яка, масова iстерiя», – вiдсторонено думае Мунго, абстрагуючись вiд цiеi сцени, аж доки раптом, наче вiн щойно прокинувся з кошмару, в якому падав у прiрву, ця панiка не охоплюе i його. Зiницi розширюються, перехоплюе подих. А потому мандрiвник зриваеться з мiсця i мчить, немовби схарапуджена кобила, на два боки вiдшпурюючи кривих i кульгавих, хвицаючи худобу й запекло прокладаючи собi шлях крiзь юрбу. Коли ж йому спадае на думку озирнутися, то поле залишаеться позаду, а сам вiн на всiх парах мчить схилом угору, випереджаючи найпрудкiших хлопчакiв, атлетiв-спринтерiв та обтяжених списами воiнiв, – мчить щодуху, щосили i як лише здатен. Мчить до життя та свободи.

Але потому перевалюе через пагорб i зупиняеться, наче вкопаний: там колосом височiе на своему жеребцi Дессауд, а в руцi в нього – повiд дослiдникового коня. А поруч нього, зажурено примостившись на сумливому вiслюку, виднiеться Джонсон. Який стенае плечима.

Дессауд жестом велить йому залiзати в сiдло, а вiдтак витягуе з-за пояса ятаган та вказуе вiстрям на пiвнiч – у бiк Бiнауна.

– Краще пiднiмайтесь на борт, – радить Джонсон.

Занепалий духом мандрiвник не квапиться. Довкола луною розлягаються крики бiженцiв. Схоже, вiн нiяк не може вiддихатись.

– Кажу вам, мiстере Парк, вiн дiло говорить.

Немов за ремаркою, Дессауд розтинае повiтря змахом свого титанiчного клинка. Його вуста кривить щось на кшталт посмiшки. Мунго сiдае на коня.



За годину по тому й за багато миль вiд дороги на Бамбарру трiйко вершникiв спускаються по кам’янистому плато, заваленому рештками антилоп-ориксiв та бушбокiв, як раптом рука Джонсона сягае пiд тогу, вихоплюе звiдти посрiблений дуельний пiстоль i стрiляе у лiве око Дессаудового скакуна. Кiнь здиблюеться, трясучи з боку в бiк головою, немовби стараеться, щоби вiдклало у вухах, i падае, приваливши Верховного шакала. «Вшиваймося!» – волае Джонсон, нестямно шмагаючи по крупу свого вiслюка, доки вiзир Алi вибираеться з-пiд мертвого жеребця. Мандрiвника не треба просити двiчi. Вiн глибоко вганяе п’яти у боки Росiнанта, i тварина зриваеться в неохочий галоп, вiд якого ii легенi здiймаються, наче ковальськi мiхи, що налитi водою. А мiж тим Дессауд скидае джубу й сандалii, розминаеться, разiв чотири-п’ять нагнувшись, i кидаеться iм навздогiн, стискаючи в зубах ятагана.

Джонсон трюхае по камiнню на незграбному вiслюковi, а Мунго примушуе спотикливу шкапу викладатись на всi сто. Попереду суцiльна рiвнина, втикана чагарником. Позаду – Дессауд, який бере бар’ери не гiрше вiд леопарда. «Якщо пер-р-ретнемо рiвн-н-нину – в-в-врят-т-туемось!» – кричить товмач. Мунго тримаеться й молиться. Дессауд не бiльш як за двадцять крокiв вiд них i мчить, як скажений. Десять, п’ять – але ось пiд копитами загримотiла рiвна, втрамбована й заклякла земля, i вони починають вiдриватись вiд нього. Той спершу вiдстае на двадцять футiв, далi на п’ятдесят[42 - ~ 6 i 15 м.], i мандрiвник потроху збадьорюеться. Але Джонсон виглядае занепокоеним.

– Звiдки така похмурiсть? – гукае Мунго.

– А ви бачите, як розмiрено бiжить та худобина?

Дослiдник озираеться через плече. Наразi Дессауд вiдстав замало не на сотню ярдiв. Його обличчя зосереджене, а очi палають незгасимим вогнем. Голий та облiплений м’язами, наче статуя, той мчить, пересилюючи свое серце й легенi, переборюючи сонце й рiвнину.

– То й що?

– Вiн наздожене нас – от що.

Шкапа дослiдника перемикае передачу й переходить iз легкого галопу на клус, хитливо переступаючи з одноi кульгавоi ноги на iншу, вiд чого сакви гримотять, неначе маракаси. Вiслюк витягуе шию, силкуючись гризонути Джонсона за колiно. Мунго зненацька вiдчувае занепокоення.

– Не смiши, – гороiжиться вiн. – Ми – верхи.

Вони мовчки трюхають далi. Дессауд вимахуе руками, стабiльно тримаючись за сто ярдiв вiд них. А сонце, звiсна рiч, пече, мов тiльки-но розкочегарена плавильна пiч.

Джонсон зводить на дослiдника примруженi очi, у яких проглядають страждання та сум.

– Хочете сказати, нiби нiколи не чули iсторiй про цього психа?

– І-го-го-го-о-о, – видобувае кiнь, уповiльнюючись до жвавого кроку. Вiслюк, погойдуючись, дибае поруч нього, довгi вуха посмикуються.

– Нi, – вiдказуе Мунго, i в нього в паху щось стискаеться. – Не чув жодноi.




Історiя Дессауда


Вiн народився в мiстi Ез-Завiя, на Середземноморському узбережжi Лiвii, i був третiм сином берберського султана. Коли хлопчику сповнилось шiсть, по ньому потоптався табун схарапуджених коней. Гострi чорнi копита товкли його iз чверть години. Але навiть синцiв не наставили. У чотирнадцять вiн разом iз батьком узяв участь у каральнiй експедицii проти групи деббабських арабiв. Тi отаборилися в оазi Ель-Азiзii, обснувавши рiвнину намистом вогнiв, наче впалим сузiр’ям. А Дессауд у своему вiцi сягав уже бiльш як шести футiв на зрiст. Багаття палало багряним свiтлом, чулися крики жiнок. Якийсь чоловiк кинувся на нього з пiкою. Юнак вiдтяв йому ногу одним помахом ятагана, а за мить ще й роздробив ключицю й вiдсiк голову. Той помстився, бризнувши йому в обличчя кров’ю. Шокований i приголомшений, Дессауд вiдскочив назад – серце шалено калатало, на губах чувся сирий i солоний смак свiжоi кровi – i подався шукати добавки. За два днi по тому його батька вбили. Шiстнадцять деббабських вiровiдступникiв скакали через пустелю, прямуючи до голого й непривiтного плато аль-Гаммада аль-Гамра. Дессауд кинувся навздогiн. У нiчнiй темрявi тi один за одним загинули.

У двадцять вiн повiв караван крiзь Велику пустелю. Вони прямували в Тiмбукту на рiчцi Нiгер, тобто за шiстнадцять сотень миль на пiвдень. Перехiд давався нелегко. Їх поглинали пiщанi бурi, верблюди падали вiд зневоднення, колодязi пересохли. Допоки вони добулися до Гата, то втратили майже половину вiд свого числа. Обрiй брижився вiд сонця, а дюни здiймались до неба, неначе вали залiзного моря. Коли ж колодязi в Таманрассетi iх пiдвели, спалахнула вiйна всiх проти всiх. Дессауд мав шiсть футiв i чотири дюйми[43 - ~ 192 см.]зросту, а важив двiстi тридцять п’ять фунтiв[44 - ~ 107 кг.]. І став одним iз тих, хто вижив. Решта дванадцять обступила його. «Ми подамося в Тауденi, до пiвнiчноi околицi Людамару, – сказав вiн iм. – Це наш единий шанс».

Оаза в Тауденi захована в улоговинi мiж базальтових скель, якi здiймаються серед пiскiв, немовби зуби недозасипаного велетня. Вона була основною водозаправкою на шляху з Таманрассета до Джарри ще вiд часiв Пророка. Балакали, нiби тамтешнi колодязi невичерпнi. Коли на горизонтi замаячила оаза, води в них не було вже третiй день – повiки понабрякали, а в горлянках саднило. Товари на продаж – кiф, перськi килими, сiль та мушкети – позначали iхнiй шлях через дюни, усе ще притороченi до напiвзогнилих трупiв в’ючних тварин. Щойно караван наблизився до криниць, единий уцiлiлий верблюд спiткнувся i впав, брикаючи копитами в повiтрi. Один iз погоничiв закричав: на передню ногу тварини нахромилася людська грудна клiтка. Кiстки трiщали й гримотiли, мовби гральнi костi. Купцi роззирнулись довкола. У пiску виднiлись горбики – багато сотень, – з-пiд яких то стирчала рука, то проблискував череп. Тауденi пересохла.

Дессауд заявив, що забирае верблюда собi. Двое з цим не погодились. Тож вiн убив iх обох. А вiдтак вицiдив iз верблюда кров, досхочу напившись ii з вiдкритоi вени та наповнивши залишком гвербу. Потому з’iв внутрiшнi органи та вмiст шлунка – все сире й вологе. Коли вiн востанне бачив решту, тi скупчилися круг розколини у скелi, де колись стояла вода.

Дессауд iшов ночами, а вдень викопував личинки, скорпiонiв та жукiв. Хрумкав iх, мовби горiхи, та окидав поглядом покарляканi вiтром дюни. У головi паморочилось, життевих сил залишалось на денцi, але от дивина: що безнадiйнiшим робилося його становище, то сильнiшим вiн почувався. Якось уночi, сам-один у цiлому всесвiтi та безнадiйно заблуканий, уже давно спорожнивши гвербу та посмоктуючи панцир скорпiона, вiн раптом збагнув, що насолоджуеться. Пустеля була вперта. Та вiн – упертiший. І якби йому лише забаглося, цiлком мiг би розвернутися й неквапливим кроком податись назад хоч у Лiвiю.

Через два тижнi пiсля виходу з Тауденi Дессауд набрiв на колодязь у Таррi. Вiн наповнив iз його глибин свою гвербу, а потому пив, доки не виблював. Ну а коли блював, то раптом усвiдомив, що на нього впала якась тiнь – ii вiдкидали трiйко елiтних кавалеристiв Алi. Той стояв навколiшках у пiску, а вони навели на нього мушкети. Зазiхання на чужу криницю вважалося серед маврiв не менш страшним злочином, нiж украсти чи, скажiмо, погвалтувати сусiдове стадо. Таке каралося смертю. Дессауд почув, як зводяться курки. Змарнiлий вiд голоду, зневоднений, знесилений та беззбройний. Перший нападник прострелив йому лiктя, другий полоснув ятаганом по обличчю, а з третiм проблем не виникло. Щойно з ними було покiнчено, той голими руками вiдiрвав у одного з коней стегно, зжер його та влiгся спати. А наступного ранку гайнув у Бiнаун, пiдскакав до намету Алi й запропонував своi послуги прихвосня та шакала в людськiй подобi.




Хо?ду!

(продовж.)


– Ох, Господи Ісусе Христе, Дiво Марiе, Йосифе та всi святi! – жахаеться Мунго, озираючись через плече. – Ти що ж, не мiг узяти трохи вище?

– Це суперечить моiм принципам. – Тепер Джонсон, важко гупаючи ногами, бiжить поруч свого вiслюка, i його тога наскрiзь просякла потом. – Я колись, – засапано проказуе вiн, – людину застрелив… ще в Лондонi… розбив хлопчинi серце… ху-х… нiколи… собi не пробачу.

– Принципам? – перепитуе дослiдник, розмiрковуючи над тим, наскiльки вони можуть пiдсолодити гiркоту передчасноi смертi.

А Дессауд у них на хвостi не демонструе й натяку на те, щоби здатися. Власне, впродовж останнiх пiвгодини чи щось близько того вiн безперестанку сипле образами в спину дослiднику, а його клинок полосуе сонце, немовби пiдкреслюючи, що саме мае на увазi його володiльник. «Необрiзаний! – реве Дессауд. – Свиноiд!»

Мунго натягуе на очi капелюха, i йому являеться видiння кухнi в Селкерку: свiжозрiзанi квiти, холодна шинка та Ейлi, що всмiхаеться до нього.

– Чи не помiчав ти за ним певноi упередженостi на мою адресу?

– Ха! – озиваеться Джонсон, тупочучи поруч. – Вiн вас… ненавидить. Терпiти не може… як-от борода… бритву або… повiтряна кулька… шпильку. І це природно. Ви раптом… з’являетеся на сценi… зi своiм свiтлим волоссям… котячими очима… виродок i дивина, – пихкае вiн, остаточно захекавшись. – А де ж тодi опиняеться вiн? Це все одно що… очiкувати вiд дворовоi шавки… миритися з кiмнатним песиком.

– Он воно що… – дивуеться Мунго.



Повiльно тягнеться день, Джонсон мовчить i супиться, губи й нiздрi дослiдницького коня заплямованi кров’ю, а зловiсний на вигляд Дессауд рисить легким i рiшучим труськом вовка, що заганяе здобич. Зi шкапою проблема. Мунго щадив коня, як лише мiг, перiодично злазячи i пробiгаючи милю чи й двi, та попри всi його старання той упродовж бiльшоi частини дня балансував на межi загнаностi – на певному етапi навiть довелося пiдпалити йому хвоста, щоб примусити бiгти далi. Та й Джонсонiв вiслюк поводиться не краще: симулюе кульгавiсть, хвицаеться та реве, немов калiопа[45 - Клавiшний музичний iнструмент, подiбний до органа, але його звук породжуеться паровими гудками. Калiопу використовували переважно у плавучих театрах.]. Не випадае сумнiватися: повне знесилення однiеi з тварин – це суто питання часу, а вiдтак Дессауд неминуче iх злапае. І тодi – прощавай, Нiгере, бувай здорова, Африко, i не згадуй лихим словом, бiлий свiте!

Та якраз тут, коли iхнi справи виглядають найпаскуднiше, Джонсон зненацька радiсно кричить, мовби моряк iз затонулого корабля, який, хапаючись за уламок, помiчае на горизонтi щоглу: «Дивiться! Онде, за деревами!» Дослiдник дивиться. І бачить, що там, петляючи лiсистим пагорбом, мовби крива строчка, тягнеться дорога на Бамбарру. Але що це? Схоже, ii мiцно оповивае стовп куряви, конiчний хвiст якого звужуеться в напрямку вiд них. Перше, що спадае на думку дослiднику, – це що дорогу пiдмiтають тисячi смiттярiв, але потому богоявленням осяюе здогад: бiженцi! Вони поверталися! «Джонсоне! – кричить вiн. – Ти генiй!»

Однак такий розвиток подiй не залишаеться поза увагою Дессауда. Верховний шакал викладаеться на повну, наддаючи до них, неначе спринтер до фiнiшноi стрiчки. Вiдрив скорочуеться до п’ятдесяти ярдiв, потому до сорока, Джонсон гамселить вiслюка, Мунго шмагае шкапу – i вiдрив скорочуеться до тридцяти. А вiдтак товмач вдаеться до крайнiх засобiв. «Старий трюк мандiнго!» – волае вiн, засовуючи праве вухо iшака собi до рота та заходячись чавкати ним, немов жуючи пересмажений стейк. Вiслюк хрипко реве, двiчi хвицаеться, а затим зриваеться з мiсця, немовби жеребець-трилiтка на стартi перегонiв iз перешкодами. Мунго бере з нього приклад. На смак i дотик кiнське вухо нагадуе клапоть фетру, але вiн завзято працюе щелепами, доки не вiдчувае на язику кров. І, як i варто було очiкувати, шкапа оживае, мобiлiзуючи останнi внутрiшнi резерви та вкладаючи iх у шалене перебирання своiх оброслих щiтками копит.

Джонсон i Мунго, вiслюк i шкапа ракетами проносяться по кам’янистiй землi та, продершись крiзь деревостiй, вискакують на дорогу. Джонсон кричить щось по-мандiнгському примарним постатям, якi вигулькують iз мороку куряви. А потому вiслюк врiзаеться в саму iх гущу, йдучи корпус до корпусу з мандрiвниковим конем. Змученi бiженцi вiдскакують iз дороги, землю лупить град копит, а курчата здiймаються в повiтря. За мить вершники виринають з iншого боку й галопом скачуть уздовж дороги. Джонсоновi п’яти пришпорюють iшака, лiктi вимахують так, неначе вiн хоче злетiти, дерева зливаються перед очима, а дослiдник силкуеться не вiдставати. «За мною!» – горлае товмач, й обидва знову пiрнають у талькову темряву. Цього разу вони перевертають якiсь ношi та збивають iз нiг селищного достойника з рiзьбленим iдолом пiд пахвою, а Джонсон тим часом без угаву торочить у приголомшенi чорнi обличчя: «Затримайте його! Зупинiть мавра!» Вони ще двiчi петляють iз боку в бiк iз карколомною швидкiстю, розшпурюючи з-пiд копит камiнцi та здiймаючи куряву, доки Джонсон не з’iжджае з дороги та не пiрнае у заростi, а вслiд за ним i мандрiвник.

– Тс-с-с-с! – попереджае товмач, спiшуючись у сплетiння реп’яхiв та лискучого й колючого терну. У грудях дослiдника барабаном гупае серце. Вiн злазить iз засапаноi шкапи та припадае до землi в чагарнику.

– Гадаеш, ми здихалися його? – шепоче вiн.

Вiддалiк гримотить до дорозi повiльна та закурена процесiя. Там-сям першопроходець розрiзняе ногу, голову, задок вiвцi чи кози. Стоiть невщухний гамiр, який раз по раз перекривають лайка чи крик. Дессауда немае i слiду. Аж тут раптом, бабаем вистрибуючи на сонну дитину, – з’являеться! Невтомний i цiлеспрямований, рисить той уздовж дороги, вдивляючись у хмару куряви й так вирячивши вiд лютi очi, що тi скидаються на круто зваренi яйця. Його гомiлки вкритi саднами та синцями, а по литках цiвками стiкае кров. Вiн навiть не повертае голови у iхнiй бiк.

Причаiвшись у глибинi кущiв, Джонсон простягае дослiдниковi руки долонями догори.

Мандрiвник дивиться тому у вiчi, його обличчям розповзаеться широка, дурнувато-ейфорiйна усмiшка, а вiдтак вiн безшумно погладжуе виставленi долонi своiми власними.




Лондонськi вулицi


В описуваний перiод iсторii лондонськi вулицi були такими ж брудними, повними зарази та зловонними, як i низка взаемосполучених куп гною, так само нечасто прибраними, як i пiдвальнi камери темницi-богадiльнi, вдвiчi небезпечнiшими за поле битви – словом, iще тим видовищем. Розтягнувшись поперек тротуарiв, на них валялися пияки – деякi мертвi, смердячi та всiянi вороняччям. Цiлi сiм’i сидiли навпочiпки на перехрестях, жебраючи на хлiб. На задвiрках учинялися вбивства. До лiхтарних стовпiв приставали пожовклi газети, пiд ногами трiщали глиняне череп’я та осколки скла, а по кутках розкладалися недоiдки та кiстки дикоi й домашньоi птицi. Не було нестачi в голубиному гiвнi. Брудi, вугiльному пилi, попелi, здохлих кiшках, собаках i пацюках, перемазаному екскрементами ганчiр’i та, що найгiрше, вiдкритих стiчних канавах. «Ми живемо, наче стiйбище готтентотiв, – нарiкав лорд Тiрконнел, звертаючись до членiв Палати. – А нашi вулицi засипанi такими кучугурами мерзоти, яких жахнувся б навiть i дикун». Решта погодилася з ним. Були заснованi Товариство громадськоi гiгiени та Клуб чистого повiтря, якi регулярно проводили засiдання, слiдували «Правилам парламентських процедур» Бледсоу, ремствували й нiчого не досягли.

Існували, щоправда, кiлька приватних асенiзаторiв i жменька смiттярiв. Але першi насипали на своiх заднiх подвiр’ях справжнi кургани смердючого гною, а другi лише створювали звалища, якi повiльно тлiли. Та навiть попри це бiльшiсть мешканцiв мiста не мали iнших засобiв позбутися вiдходiв, окрiм власних задвiркiв та вiчно засмiчених стiчних канав, що тяглися по центру вулиць, наче незагойнi виразки. Похмурi крамарi стомлено пленталися на дорогу випорожнювати нiчнi посудини, шинкарi обробляли вапном стiни перед своiми закладами, притлумлюючи сопух сечi, а домовласники вихлюпували вiдра нечистот iз вiкон другого та третього поверхiв. «Стережись кавелика!» – кричала покоiвка, i його темний згусток одразу ж описував дугу над тротуаром, шльопався на дорогу, а вже звiдти дюйм за дюймом сповзав у зловонну канаву. Таке, звичайно ж, завдавало незручностей перехожому, який, може, й так уже кульгав чи обтрiпувався, звалившись у вiдкритий погрiб або наткнувшись на скаженого пса, якi тисячами бродили мiстом, де тiльки заманеться. Ну а на додачу цi рови ще й без кiнця-краю закупорювалися вiд кiнських кiзякiв, «свинячих вух» у найширшому розумiннi[46 - Гра слiв: pig’s ear – досл. «свиняче вухо», може також означати «(сленг кокнi) пиво» (тут, очевидно, в сенсi «вiдходи пивоварiння») та «дещо абияк зроблене, результат роботи партача», що його лише «закинути й плюнути».] та iнших тельбухiв, тож стiчнi води темними потоками шурували назад, де й парували болотами – а отже, пiшохiд не тiльки брiв по кiсточки в людських фекалiях, але й опинявся перед необхiднiстю ухилятися вiд летючого лайна, якому колеса проiжджих карет правили за вентилятори.

Оскiльки на вулицях було аж так неприемно, заможнi люди завели собi звичку пересуватися Лондоном у каретi або у портшезi. Останнiй особливо добре пiдходив для своiх мiсця та часу, оскiльки забезпечував комфорт i захист представникам привiлейованих класiв, а певнiй кiлькостi голодних мас давав сякi-такi засоби до iснування. Вiн складався iз закритого сидiння, встановленого на двох паралельних жердинах. Їх завдавали собi на плечi носii – один попереду, другий позаду. Цi бiдолахи, жертви iнбридингу, iз заячими губами та неправильноi форми головами, заробляли по кiлька пеннi, а ледi, яка вибиралася в гостi на чашечку чаю, отримувала змогу прибути туди без розводiв гiвна на спiдницях. З якого боку не глянь – самi вигоди. Але в портшеза була й iще одна перевага: кожен, хто опинявся всерединi, ставав непомiтним. Просто опусти занавiски – i поглядай собi назовнi крiзь шпарини. Тобi видно, а тебе – зась.

То який же спосiб пересування може краще придатися для невидимки?




Балада Джека Голла


З поганим передчуттям проводжае поглядом Нед кiстлявi плечi та пласку в потилицi голову Бойлза, що зникають у натовпi. Вiн крадькома озираеться довкола, почуваючись голим i вразливим, мовби краб без панцира. І помiчае далi по вулицi стоянку портшезiв. Тож шкандибае до переднiх нош, тицяе носiевi монетку та зникае всерединi. Опускаються занавiски. Темно, наче в утробi. У Неда в головi проносяться прожекти, комбiнацii та контркомбiнацii. Вiн сам дивуеться тому, що наказуе. «Монмут-стрит, – велить вiн. – Магазин поношеного одягу “У Роуз”».



Магазин поношеного одягу «У Роуз» – це крамничка лахмiтницi, що спецiалiзуеться на жiночих туалетах i мае найкращi рекомендацii вiд Масноi Саллi («У неi там наймоднiший товар за найнижчими цiнами, у тоi Роуз»). Один iз дюжини тих копiйчаних «бутикiв» тандитниць, що рясно понатиканi в межах двох кварталiв i всi як один обслуговують покоiвок заможних сiмей (тi продають), дружин небагатих мiстян (цi купують) та бiдноту (вона заходить просто повитрiщатися). Немитi арочнi вiкна-вiтрини заваленi купами фасонистого мотлоху: кринолiнами, капелюшками та корсетами на китовому вусi, нижнiми спiдницями, парасольками, наколками, чiпцями й турнюрами. Над входом висить оголошення на кокнi:




СТІРАЄМО ВСЮ ОДЬОЖУ


ПЕРЕД ПРОДАЖОЮ



Недiв портшез, шкрябонувши об землю, опускаеться перед крамничкою. «Монмут-стрит», – оголошуе носiй, вiдчиняючи дверцi. Трясучись у темрявi заюрбленими вулицями, Райз напружено розмiрковував i збагнув, що на Бойлза аж нiяк не можна покластися. Бо щойно той вихилить кiлька склянок, як одразу ж усе i розбовкае: «Нед Райз живий! Я з ним балакав. Ось цьою-о рукою торгав за плече!» Ця чутка шириться, розпливаючись, мовби ляпка чорнила, кружляе генделиками, подаеться iз супом, аж доки не нашiптуеться кимсь у вуха Мендози, Смерка, Твiта й усiх решти. Два тижнi. Рiвно стiльки часу йому треба протриматись. І якщо йому це вдасться, вiн наварить на «Чiчiковськiй добiрнiй» п’ять сотень фунтiв i зможе вшитися з мiста. Скажiмо, спробувати щастя на Континентi. У Парижi, Гаазi, Лiворно.

– Монмут-стрит, – повторюе носiй.

Нед поправляе носа та перуку, а вiдтак, кульгаючи, вилазить i дае тому пiвкрони.

– Чекай тут, – велить, – i наглянь за моiм кошиком iз риб’ячими яйцями.



Над вхiдними дверима деренчить анемiчний дзвоник, i Райз переступае порiг крамнички. Вiн опиняеться в смердючiй кiмнатi, морок якоi лише там-сям розганяють поодинокi пасма свiтла, що пробиваються крiзь кучугури й замети бабського шмаття, якi наваленi довкола вiкон. Штиняе одягом, затiсним пiд пахвами та в промежинi, який не один рiк носився без прання та дав притулок всiм вiдомим людству паразитам та iнфекцiям. Нед роззираеться у пошуках власника.

– Гей, хазяiне! – гукае вiн. Примiщення здаеться безлюдним.

Аж раптом, ген у дальньому кутку, клубок ганчiр’я вiддiляеться вiд загального розгардiяшу й починае човгати до нього. Як придивитися, вiн виявляеться старою каргою, закутаною в битий мiллю плащ, яка до того ж мае такий вигляд, наче харчуеться винятково яйцями тисячолiтньоi давнини.

– Га? – квокче вона заiржавiлим голосом. – Чого тобi? Купить чи повитрiщаться?

– Жiноче вбрання, – вiдповiдае той. – Повний комплект: спiдницi, рукавички, бант на плече, шапчину, що зав’язуеться на пiдборiддi, та найбiльший чiпець, який у вас лише знайдеться.

– І-i-i-i-i-i-i-i! – гелгоче власниця. – Обновку своiй крихiтцi справляеш, ге ж? – Вона штурхае його лiктем i пiдморгуе.

Неда раптом охоплюе якесь вiдчуття дежавю.

– Певне, тримаеш ii голяка на якомусь горищi, вгадала? Усе до нитки з неi поздирав, га, лиходiю ж ти такий? І-i-i-i-i-i-i-i-i-i! – смiеться та i знов штовхае його лiктем.

Нед вiдступае на крок. Обличчя староi безплотне – лише череп, обтягнутий шкiрою. Голова наполовину лиса. У нижнiй губi щось блищить.

– Як тобi осьдечки це? – пихтить продавчиня, нагинаючись, щоб пiдняти з пiдлоги клумак зi спiдницями в квiточку. – А ондо тее? – І тягне руку до чiпця з вуаллю, нап’яленого на купу плодiв iз пап’е-маше та золотистих одногорбих верблюдiв.

– Годиться, – бурмоче, затинаючись, Нед iз-поза оберемку бавовни, муслiну, шерстi й ситцю. Вiн, схоже, втратив контроль над ситуацiею, знiтившись перед цiею старою шльондрою та силкуючись перебороти вiдчуття, що все це з ним уже колись траплялося.

– Спiдне? – скоса зиркае на нього карга. – Носовички?

Нед звалюе вiдiбране вбрання на iмпровiзований прилавок – покладену на двi великi бочки поперечину. Крамарка дiстае засмальцьований клапоть паперу й олiвця та заходиться шкрябати якiсь цифри. При цьому вона мугикае. Нi – спiвае. Нед упiзнае мотив. «Балада Джека Голла».

– Ох, на шибеницi я опинюсь, опинюсь, – стогне стара, шкрябаючи по октавах, немовби пила, що вгризаеться в мокру колоду. – Ох, на шибеницi я опиню-у-усь. – А потому зводить на нього злостивi очицi. – З тебе чотири шилiнги й два пенси, Лотарiо[47 - Безпринципний спокусник iз роману Мiгеля де Сервантеса «Дон Кiхот».], – гелгоче вона. – І-i-i-i-i-i-i!

– Тут е задня кiмната? – запитуе Нед.

– Задня кiмната? Не можеш почекати, доки приплентаешся у свiй барлiг? Ти хто взагалi такий: чи не з тих, бува, збочених типчикiв, котрi мiсця собi не знаходять, мовби котяри в березнi, доки не посмикають себе за тую штуку та не цвiркнуть на жiночий одяг? Вгадала, персику?

Нед кладе на прилавок черговий шилiнг.

– Просто покажи, де вона, зроби таку ласку…

Карга тицяе пальцем, а вiдтак опускае очi та перелiчуе грошики.

– І хто лишень сюди не заходить… – бурмоче вона. – І-i-i-i-i-i-i-i-i!

За десять хвилин по тому вiн виходить iз кiмнатки з виглядом соромливоi незайманицi. Спiдницi бруднi та пiдштинюють, але здалеку цього не розбереш. Знявши перуку й вiдкинувши волосся за плечi, вiн зав’язав на пiдборiддi стрiчку своеi бiлоi шапчини, а зверху увiнчав усю цю конструкцiю чiпцем заввишки у фут.

Стара примостилася на ослiнчику за прилавком, на якому тепер стоять олов’яний кухоль i глек. Коли та закидае голову з пiднесеною до рота квартою – i так помiчае його – то зразу ж починае булькати, регочучи на свiй протиприродний лад:

– Ти не казав, шо в нас сьогоднi Гелловiн, – захлинаеться вона смiхом, гупаючи кулаком по дошцi й по-совиному ухаючи. – Чи це ти на вечiрку педикiв зiбрався? Х-i-i-i-i-i-i-i! І-i-i-i-i-i!

Нед пiдбирае своi спiдницi та проскакуе повз неi: надто вже йому нiяково, щоб обмiнюватися з нею образами. Щось у цiй старiй хвойдi пробуджуе його найдавнiшi спогади, якi терзають, мовби кошмар в утробi. Тож вiн здригаеться i квапиться до виходу, а у вухах деренчить старечий верескливий голос:

		Ох, на шибеницi я опинюсь, опинюсь,
		Ох, на шибеницi я опиню-у-усь;
		Смикатимусь, доки прийде моя смерть, моя смерть,
		Смикатимусь, доки прийде моя сме-е-ерть;
		В зашморгу висiтиму, бо люди-и-ину я вбив,
		І лежати залиши-и-ив на сирiй землi.




Інбридинг


– Сохо-сквер, – велить Нед.

Носiй окидае поглядом чiпець, спiдницi та оборки. Вiн високий i неймовiрно потворний, iз коротко стриженою та непропорцiйно маленькою головою. У вухах ростуть пучки волосся.

– Вибачайте, мадамо, але гекiпаж зайнятий, – каже вiн.

– Очi протри, вiслюче, – гарикае Нед. – Хiба не бачиш, що це я?

Той хапае Райза за руку, не даючи залiзти всередину.

– Яка така «я»?

– Я. Той самий джентльмен, якому належить кошик риб’ячих яець на сидiннi.

Носiй вглядаеться у Недiв бюст, прикрашену рюшами стрiчку, зав’язану на пiдборiддi, та кучерi, що спадають на плечi. Вiдтак переводить погляд на козубок i знову назад. Чолов’яга видаеться спантеличеним.

– Гей, Бобе, – гукае вiн, i з-за портшеза визирае його напарник. – Ми приперли сюди з Сент-Жеймс-сквер жентельмена, чи в мене шось не те з головою?

Боб – кругловидий i невисокий на зрiст, iз високо посадженими вухами та чубчиком яскраво-рудого волосся, що робить його схожим на кастрованого кота.

– Все правiльно, – озиваеться вiн. – Пiдстаркуватого жентельмена – вiн iше трохи накульгував. А вирядився у трикутний капилюх, пируку, та й вопше пiд такий хвасон – його носили, як мiй дiд парубкував.

– Пойняли, мадамо? – кидае «макогон». – А я вам шо балакаю? Гекiпаж зайнятий.

Вулицею гримотить карета, забризкуючи бiк портшеза лайном. За два квартали з вiкна випадае дитина.

– Але ж я саме це вам i товкмачу: той джентльмен – це я! – Боб поглядае на нього з пiдозрою, а «макогон» – спантеличено. – Я переодягнувся в крамницi.

Нуль реакцii.

– Слухайте, пiдiйдiмо до справи з iншого боку. Чоловiка запросили на бал-маскарад. Вiн винаймае портшез…

– Атож, – пiдтакуе «макогон», енергiйно киваючи.

– …на Сент-Джеймс-сквер i прибувае в ньому на Монмут-стрит – до крамницi поношеного одягу «У Роуз», якщо бути точним, – дае носiевi пiвкрони, щоби постерiг його кошик, заходить до магазину, купуе жiноче вбрання, перевдягаеться й застрибуе назад у портшез, готовий до поiздки на бал – у маскарадному костюмi ледi.

– Брешiть до хвунта, бо нема здачi, – глузуе Боб.

– Угу, – додае «макогон». – Бо хто ж це втне таку дурню?

– Ну коли так, то йдiть ви обидва до бiса! – гарикае Нед, вимахуючи парасолькою та застрибуе у портшез.

– Але ж, мадамо, майте совiсть, – благае «макогон». – Той жентельмен дав нам пiвкрони, шоби гекiпаж його почекав, а ми постерегли його кошик iз риб’ячими яйцями. А типiр шо ми йому скажемо, як вiн побаче, шо ви зграбастали i гекiпаж, i яйця?

Нед жестом пiдкликае чолов’ягу ближче, бере пiд лiкоть i шепоче на вухо:

– Скажу тобi, як е, – тут дуже делiкатна ситуацiя. Розумiеш, я подруга того джентльмена, який зайшов до крамницi, але ми не хочемо, щоб нас бачили разом. Вiн боiться, що його дружина про все пронюхае. Тож вiн залишив цi яйця менi в подарунок, а сам вислизнув iз магазину через чорний хiд, щоб зустрiтися зi мною в себе на квартирi для того, що французи називають адюльтер.

Носiй чухае потилицю.

– У нас говорять – «того дурня всунуть».

Його обличчя кривить посмiшка.

– То шо ж ви зразу не сказали?.. Гей, Бобе, вона ка’, шо вона його полюбовниця.

Голос Боба звучить тихо та глухо, долинаючи звiдкись iз-за портшеза:

– Ну, тодi, гадаю, все гаразд.

– Еге, – погоджуеться «макогон». – Усе гаразд – i я такоi ж думки.

– Сохо-сквер, – велить Нед.




Серце темряви


Лiс. Гущина й темiнь. Над анемiчним багаттям сидять навпочiпки двi постатi, смажачи м’ясиво. Ревуть леви, а блискавицi мерехтять над горизонтом, наче проблиски iдей.

– То скажiть менi все ж, мiстере Парк, якщо лише це не надто особисте питання: що ви знайшли у цьому вашому дослiдницвi? Ну, тобто вас морили голодом i мучили, ви пiдхопили малярiю та тропiчну лихоманку, ваш одяг перетворився на лахмiття, половина краму зникла, а кiнь валяеться онде в кущах i, схоже, бiльше не пiдведеться…

– Радий, що ти запитав про це, Джонсоне. Бач, яка справа… Господи, ну й апетитно ж пахне! Що воно – ще раз – таке?

– Подушечки шакалових лап. Тiльки iх i не чiпають некрофаги.

– Хм. Щодня довiдуюся дещо нове… Так чи iнак, а я восьмий iз тринадцяти. Знаеш, що це означае?

Джонсон пiднiмае очi вiд нанизаних на палички кусникiв м’яса:

– Що вас живцем зжирае ледь не демонiчна одержимiсть самоствердитись?

– Точно.

– А всi звичнi дороги для вас закритi: ви шотландець, а ваш батько всього лише дрiбний орендар. Тож ви не можете податися в полiтику, або купити офiцерський патент, або отиратися коло елiти в отих iхнiх салонах i клубах…

– Угу.

– То це ж бо, значить, воно i е? Ви робите ставку на свою вiдвагу та витримку, подаетесь на пошуки незвiданого, а потому повертаетесь героем. Так чи не так?

– Так… але е i ще дещо. Я хочу пiзнати непiзнане, узрiти небачене, пiдкорити вершини й зазирнути по той бiк зiрок. Менi кортить заповнити прогалини на мапах, читати лекцii географам, освiтити шлях академiкам. А Нiгер… Ти, лишень, задумайся, Джонсоне. Жоден бiлий iще в очi його не бачив. І я узрiю те, чого не зрiв нiхто – анi дамфрiзський лерд, анi Чарльз Фокс, анi сам король.

– Воно б i добре, – горлае Джонсон, заглушаючи заперечення лева, що реве поблизу. – Але ж спочатку туди треба дiстатися, а вiдтак подалати весь той зворотний шлях, який ми вже пройшли – i то не розгубивши своiх записiв та чудо-здiбностей, уже не кажучи про втрату рук, нiг та очей…

Але стривай-но: що то за шум у кущах? Вони до того захопилися своею дискусiею, що не звертали на нього уваги – хоча так, коли вже про це зайшла мова, чагарi й справдi хиталися, а листя шурхотiло – i то невпинно – уже добрячих кiлька хвилин. Вiд увiдомлення цього iх ледь не побивае грець: слова застрягають у горлi, кiнцiвки наливаються свинцем, а вуха нашорошуються. Трiск гiлки, шурхiт листя – i ось уже першопроходець iз провiдником спинаються на ноги: перший стискае сучкуватого дрюка, а другий розмахуе гравiрованим дуельним пiстолем. На мить западае тиша, а вiдтак звуки руху поновлюються: щось простуе – i це поза сумнiвом – прямiсiнько по iхнi душi. «Леопард, лев, вовк?» – гадають вони. – «Або й гiрше од того: Дессауд!»

– Виходь звiдти! – кричить Мунго. – Хто би ти не був – людина чи гiена!

Блискавиця розколюе небо, вiд пагорбiв долинають розкоти грому. Джонсон iз зусиллям ковтае слину й намагаеться тримати пiстоля рiвнiше. Як тут кущi iз драматичним шелестом розсовуються, являючи очам присутнiх висхлого, старого та сутулого джарранського чаклуна. На шиi в нього й досi висить мертва цесарка – напiвобскубана, обм’якла та смердюча.

– Вамба рiбо джекенек, – i його мiшки та зморшки силкуються скластися в усмiшку. – Бобо кiмбу.

За мить старий хрiн iз кiстлявими колiньми та порепаними п’ятами сидить навпочiпки мiж дослiдником i товмачем, нюхае шпичку зi смажениною та терендить, неначе мавпа, яка злiзла з дерева.

– Ну й нiчка! Леви, схоже, вирiшили зацькувати мiсяць. Чули отого, неподалiк, еге ж? Хi-хi. Хм, м’ясце пахне смачно. А я ж бо вмiю готувати – це вже будьте певнi. Чи принаймнi вмiв. Бо тепер я сам-один i без друзiв – от бiда так бiда. Ви, певне, чули?

– Яка бiда? – запитуе Джонсон, i дiд, який тiльки й чекав слушноi нагоди, починае нудну й багатослiвну розповiдь, здобрену герiатричними жестами й розбавлену поскрипуванням заiржавiлих подагричних суглобiв. Його, скидаеться на те, звуть Аба Ебо – чи Ебо Аба, мандрiвник нiяк не може зорiентуватися. Вiн вiдбився вiд решти бiженцiв у ходi сутички з армiею Мансонга. Зачувши, що джарранцi перетнули бамбаррський кордон у пошуках притулку, правитель, вочевидь, вирiшив, що приспiв час зiбрати з них сяку-таку данину – переселенський податок. Тож i з’явився з-за вигину дороги – здоровенний та ще й верхи на слоненятi – в оточеннi вiсiмдесяти чи й ста своiх пузатих воiнiв у леопардових шкурах i страусиному пiр’i. На чолi процесii йшов джiллi кiа, спiвун-глашатай, противним голосом виводячи його вимоги. Вся довга валка бiженцiв спинилася. Ямбо, джарранський вождь, виступив уперед i заявив протест: адже його пiдданцi зберiгали вiрнiсть Мансонгу в ходi вiйни з Тiггiттi Сего, а втрата рiдного поселення та всiх пожиткiв i так стала для них неабияким нещастям. Тож вони покладаються на ласку мудрого та милосердного правителя Бамбарри.

Скiпетр Мансонга був оздоблений людським черепом. Вiн гордо поправив свое тлусте черево та повторив своi вимоги. Саме на цьому етапi до переговорiв долучився чаклун. (Тут старого шкарбана охоплюе шалений запал: вiн вимахуе, неначе цiпом, палками своiх кiстлявих рук i б’е себе в груди.) Бо стариган гнiвно пропхався крiзь натовп i пiдшкандибав до Ямбо. Тодi здiйняв угору кулаки та пiддав бамбаррського самодержця нищiвнiй критицi. Якщо Сего – тиран, гелготав дiд, то Мансонг – людожер, прижитий шакалихою вiд збоченця, який обмазуеться лайном i ссе в своiх воiнiв сiм’я. Вiн злодюга й баба на додачу: гляньте лише на його здоровеннi обвислi цицьки, i нiяких iнших доказiв не знадобиться. На мить обидвi сторони переговорiв приголомшено принишкли. А вiдтак, видавши бойовий клич, вiйсько Мансонга накинулось на беззбройних джарранцiв. Двi сотнi людей перебили на мiсцi – здебiльшого жiнок та дiтей, – а решту повели з собою в кайданах.

– А як же ти спромiгся втекти? – запинаючись, запитуе першопроходець, своею кульгавою «мiсцевою» говiркою.

Старий зводить на нього очi, й риси його обличчя розпливаються в посмiшцi, а груди трясуться вiд беззвучного смiху:

– Моджо, – пояснюе вiн.

Мандрiвник переводить погляд на Джонсона.

– Вiн каже, що його моджо працюе, як слiд, – перекладае товмач, покручуючи м’ясо на шпичцi. – Ну, знаете – шаманство, чорна магiя, заклинання та вуду. Із чаклуном нiхто не хоче заiдатися.

– Чаклуном?

– Атож. А чого вiн, думаете, сновигае iз тiею куркою пiд носом?

Першопроходець стрибком спинаеться на ноги.

– А вiн… погадати вiн може?

Повiки Джонсона цупкi, неначе крокодилячi. Вiн пiднiмае очi на дослiдника й зiтхае:

– Ну, вiн не циганка, коли вам чогось такого подавай… Але послухайте, мiстере Парк, ви справдi хочете, щоби хтось лiз у вашу долю зi своiм чаклунством? Зараз i тут? Ну, тобто одна справа, коли якась поважних лiт бiла ледi розглядае листки випитого вами чаю у своiй вiталеньцi в Лондонi, Единбурзi або деiнде… але ж, чоловiче добрий, – тут Африка. Вушко голки, матiр усiх таемниць, серце темряви. І цей ось чорний голосракий стариган iз зашкарублими ногами й причиндалами, що телiпаються в багнюцi, – вiн не жарти жартуватиме.

– Джонсоне, не дурiй. Зi мною моя шотландська фортуна. Я знаю, що в майбутньому мене чекае слава. Лаври переможця. Написана книга. І Ейлi. Ти що, жартуеш? Я помру, сидячи коло камiна та гладячи кицьку.

– Гаразд. От тiльки потiм не кажiть, що я вас не попереджав.

Блискавицi над головою мережать небо, аж доки те не сяе, мовби пiдсвiчена мапа якоiсь небесноi рiки з численними притоками. Удалинi чути рiзкi розкоти грому, наче звуковий супровiд розладнаного травлення. Джонсон повертаеться до старого i бурмоче щось по-мандiнгському. Його слова дiють на Ебо (чи то Або) миттево. Широка усмiшка щезае, у кутиках очниць i рота зникають добродушнi зморшки й «гусячi лапки», на пiдборiддi та щоках збираються борозни, брижi та бганки, аж доки той не змiнюеться до невпiзнанностi – стае здоровезним брилястим гончаком, кавалком воску, безформним шматком глини. Його старi шкiрястi пальцi перебирають кiсточки й фаланги, небо освiтлюе шалена блискавиця, а грiм лунае вже при самiй землi, немовби кроки велетня, який простуе нею. Чаклун плюе дослiдниковi на долоню, потому коле йому пальця кiгтем стерв’ятника, змiшуе слину та кров, а вiдтак додае ще й грудочку глини, весь час втираючи все це в лiнii його долонi та знов i знов бурмочучи якесь допотопне закляття – моджо-моджо-моджо – причому очi старого тiсно заплющенi, а розкоти грому лунають тамтамами. Нарештi шаман опускае погляд на велику бiлу долоню й вирячае баньки. Його мовби жалить змiя, трафить шляк. Скрикнувши, наче поранений звiр, старий хапаеться за серце.

У нiчнiй темрявi регоче гiена. Вiтер мае присмак пiску. Мунго лякаеться:

– Ну? – Його голос лунае високим вiбрато. – Що ти бачиш?

Але дiд не вiдповiдае. Бо якраз задкуе вiд дослiдника, затуливши руками обличчя, i його сутула чорна постать зливаеться з мороком. ХРЯСЬ! Галявину освiтлюе блискавка, перетворюючи старого на привида. ХРЯСЬ! І Джонсон бiлiе, немов молоко.

– Обi-ло-годжото, – виводить мумiя. – Обi-ло-годжото.

– Джонсоне! Що вiн говорить?

Товмач дивиться у вогонь.

– Джонсоне!

Голова провiдника повiльно обертаеться, мовби рослина до сонця. По всiй рiвнинi в один голос виють звiрi, а небо залите свiтлом, наче бальна зала.

– Вiн каже, що у вас гарнi руки.

– Гарнi руки? Якого х…

Істинне чи риторичне, а це запитання навiки залишаеться непоставленим. Бо саме в ту мить розверзаються небеса, i першi тлустi краплi каменями сиплються долi, падаючи на випалену землю й завя’лi дерева.

Розпочинаеться сезон дощiв.




Еврика!


Чотири днi по тому – пiд поперемiнними потоками чи мжичкою дощу, що то вщухае, то жвавiшае – першопроходець, провiдник та чаклун (зi шкапою та вiслюком, якi тримаються назирцi) важко бредуть по дорозi на Сегу, столицю Бамбарри. Строго кажучи, вони прямують до Сегу-Корро, найзахiднiшого з чотирьох мiстечок, що складають Сегу як таке (решта називаються Сегу-Бу, Су-Корро та Сегу-Сi-Корро).

Якщо вiрити старому Ебо, який двiчi бував у мiстi замолоду, то воно вiдкрите для всiх, залите пальмовим вином, медом i пивом сулу, на вулицях чути розпусний смiх, уривки пiсень i галас пiвнячих боiв, а провулки напхом напханi повiями з мiдними кiльцями на шиi й шкiрою, неначе дно колодязя. Трапляються фокусники, акробати та карлики, вмiльцi вiдкушувати голови курчатам – словом, нечуванi дива. Вода тече вгору. Люди розмовляють задом наперед. Хтивiсть пануе в дворах, на задвiрках i в кублах розпусти. Самоцвiтiв – як бруду. Замiсть брукiвки – мармур, ремiсники iдять iз визолочених тарiлок, а харчiв дiстати – раз плюнути: тут тобi й птиця, i вiдварна риба, баранина й рис. А базар – базар просто безмежний, неосяжний, справжнiй каталог людських потреб та мрiй i нелюдських забаганок. «Чорта купиш! – каркае старий шкарбан, облизуючи губи. – Там i кинджали, i молодi рабинi, й мавпи, що розмовляють, i гашиш!» У дослiдника мокрiють долонi. Воно й не дивно: пiсля стiлькох смертельно нудних мiсяцiв у пустелi перспектива опинитися в мiстi – у негрському мiсцi – iнтригуе його. Але тiльки почасти. Мiст бо вiн перебачив чимало. Насправдi ж у жилах шумуе кров, а нутро здригаеться через те, що це мiсто (на вiдмiну вiд будь-якого iншого, вiдвiданого европейцем впродовж усiеi писаноi iсторii) – це мiсто лежить просто на захiдному березi рiки-легенди, iм’я якiй – Нiгер!

Нiгер! Сама думка про таке приголомшуе. Цезар, Александр, Гоутон, Ледьярд – нiхто з них навiть не наблизився до нього. Ось заради чого вiн до самозречення страждав, розладнав свое травлення, покинув кохану. Нiгер. Вiн сповнюе його сни, додае кислинку його вранiшньому чаю, прокладае собi шлях через його уяву. І от тепер нарештi вiн у межах досяжностi.

Принаймнi майже. Хоча наразi iхнi справи досить невеселi. Усi трое голоднi, вкрай знесиленi, застудженi – i шкандибають, мовби пересувна богадiльня. Стариган iз його порепаними п’ятами та артритичними колiньми, першопроходець iз мозолями, бурситами та в гнилих черевиках, i Джонсон iз товстими коричневими п’явками мiж пальцiв нiг та пiд тогою. Шкапа з вiслюком теж кульгають, а отже, користi вiд них анi найменшоi. Важкопрохiдний, пересiчений ландшафт позаду них то пiднiмаеться, то опускаеться – покопаний, мовби щока пiсля запалення сальних залоз. А попереду чекае добавка. Непомiтнi розколини, горби й долини, пасма та виярки. Групки пальм затiнюють улоговини, а велетенськi таби – в обхватi як Бiг Бен – пронизують верхiв’я. Пiд ногами тягнуться пожухла гвiнейська трава, густо втиканий колючками дрiк та собача шипшина. У засiдках чигають змii, скорпiони та павуки завбiльшки як кружала омлету. У заростях шаруватих сукулентiв виють дикi пси, а голомозi й чорнокрилi стерв’ятники сутуляться на деревах, наче грабiжники могил на мiсцi групового злочину. Ну а дорога, якщо лише ii так можна назвати, куди бiльше скидаеться на протоптану коровами стежку.

Дощ, який тепер перiщить нiвроку, неначе всвердлюеться в тiло. Коли той тiльки-но почався, вони нестямилися вiд радостi. Стрибали, мовби дiтлахи, та ходили колесом. Качалися пiд ним, пiдставляли роти й сорочки, плескали в долонi, улюлюкали i танцювали, наче помилуванi злочинцi. Спали в багнюцi та прокидалися з усмiшкою, вiдчуваючи краплi дощу на обличчi, а його солодкий запах – у вiттi дерев. А коли, пiдсковзнувшись, падали на розкислiй вiд дощу дорозi – просто смiялися. Всесвiт зненацька зробився лагiдним. І вони полюбили його.

Це було п’ять днiв тому. Що через лад – те й свинi не iдять. Калюжi подекуди сягають колiн. Ноги засмоктуе твань. Груди забитi мокротою, з носа тече, вуха позакладало. Ранок застують iмла i туман, усе розпливаеться, наче ввi снi, а повiтря вологе й смердюче. Велетенськi сiрi привиди постають просто перед ними та зникають у довколишнiй порожнечi – iржуть, верещать, шиплять i ревуть. Почивае даватися взнаки виснаження. Якось у передвечiрню пору мандрiвник не може зiбратися з силами, щоб рушити далi. Промучившись iз пiвгодини, щоби перетягти свого коня через ярок по шию в жовтiй пiнистiй водi, вiн знеможено валиться долi на узбiччi дороги. Старий бебехнув поруч нього, а там i Джонсон, вiдхаркнувши згусток слизу, долучився до гурту.

– Ще… дуже… далеко? – Мунго задихаеться, а його голос хрипить вiд катару.

Товмач знову спльовуе, а потому сякаеться у просякнуту вологою складку тоги.

– Не питайте мене: я сам тут уперше…

Обое обертаються до Ебо. Той сидить мовчки – весь зморшкуватий, обвислий та голий – i горбиться, мовби горгулья пiд кущем. З його шиi i досi звисае цесарка – одне ii крило внаслiдок розкладу вiдпало, а пiр’я обважнiло вiд вологи й опаришiв.

– Воко баба дас, – каркае вiн нарештi.

– Десять миль, – буркае Джонсон. – Назавтра будемо там.



Ранок приходить, наче ляпас по обличчю, – вiн рiзкий та заслiплюе. Джонсон уже на ногах, збирае гриби та ягоди, коли дослiдник нарештi, смикнувшись, прокидаеться, i бачить безхмарне небо, у якому повiльно пропливають, кружляючи, двiйко шулiк. Попервах вiн спантеличений та розгублений, але зненацька приходить осяяння: сьогоднi настае жаданий день! Вiн миттю схоплюеться, збирае речi, перетягуе кiнський бiк дрючком, гукае товмача та трясе Ебо за кiстлявi плечi.

– Ебо, вставай – час вирушати!

Але старий, що примостився пiд кущем, спить, як i спав. Тихо, як мрець. Його розкритий рот та рожевi бутони ясен i пiднебiння правлять за своерiдну закуску здоровенним зеленим мухам, якi звиваються довкола зловонноi курки. Колона мурашок скористалася його ступнею як брукованим гостинцем, а москiти татуюють щоки й повiки. Дивлячись на нього зверху вниз, такого тлiнного та непорушного, з кiстками, що рiзко й рельефно видiляються на тлi жовтоi тванi, дослiдник усвiдомлюе жахливу новину: старий Ебо, останнiй iз джарранцiв, мертвий.

Мунго, все ще напiвприсiвши, задкуе i знову кличе Джонсона – цього разу гучнiше. Той з’являеться iз заростей, що далi по дорозi, – його щелепи працюють, а на поясi телiпаеться торбина, повна трав, горiхiв, ягiд i грибiв. У руках вiн тримае з пiвдюжини вузлуватих бульб.

– Зi стариганом бiда, – кричить мандрiвник. – Схоже, не топтати йому бiльше рясту.

Бульби з непристойним шльопанням валяться на дорогу, а Джонсон припускае риссю, i його груди та живiт здiймаються пiд тогою. Вiн падае навколiшки поруч старого, притискаючи вухо до вкритих виразками грудей. А коли пiдводить голову, обличчя в нього невеселе.

– Боюся, ви маете рацiю, мiстере Парк. Бажаете поховати тiло, а чи залишимо його санiтарному загону матiнки-природи?

Першопроходець шокований.

– Та що ти таке кажеш? Звiсно, поховаемо.

Товмач, усе ще стоячи навколiшках, мружить до нього очi.

– Сьогоднi буде справжне пекло. Повiтря вологе. А за десять миль по цiй дорозi лежить рiка, якоi ви так прагнули дiстатись, що аж окропом до вiтру ходили. А ще – велике мiсто, повне див та чудес, дiвок у самому соку й алкогольних напоiв. Ви добре подумали?

Дослiдник не встигае нiчого вiдповiсти, оскiльки Джонсона, що потягнувся зр?зати iз дiдовоi шиi мертву пташку, хапае кiстлява клiшня. Тягуче, немов тi сиропом намазанi, стариган розлiплюе повiки. Вiн потягуеться, позiхае та пiдводиться в положення сидячи. Потому свариться на Джонсона пальцем.

– Ебо гадае, нiби ми друзi, – примовляе вiн, – а ти все ж намагаешся поцупити у нього моджо-курку?

Спавши з лиця, товмач задкуе.

– Але ж ми думали…

Дiдок уже на ногах, нехай i дещо хистких, а в бульцi слини на його губi зав’язла муха. Вiн шкандибае до провiдника та дрижить усiм тiлом вiд лютi чи ветхостi, а неслухнянi пальцi термосять шкiряну шворку, аж доки зрештою тому не вдаеться схопити ii та стягти через голову. Цесарка телiпаеться у нього в руцi – обвисла, вона сочиться сукровицею й облiплена комахами.

– Хочеш? – Його мандiнго густа, неначе сонний трунок.

– Нi! – благае Джонсон. – Нi!

Як раптом аж таким швидким i плавним рухом, що його й оком не вловити, Ебо жбурляе цю бридоту в повiтря. Трiпоче пiр’я – й ось уже мотузка обвивае Джонсонову шию, мовби лассо. ПЛЮХ! Птаха вдаряе його в груди й повисае. У складках черева провiдника звиваються опаришi. Довкола голови кружляють мухи. Як порiвняти з виразом його обличчя, то П’ета – це втiлення радостi.

Мунго роззявляе рота, вочевидь заiнтригований – вiн-бо став свiдком якогось дикунського ритуалу.

– Джонсоне, – приголомшено говорить вiн. – Зрiж ii. І викинь у кущi.

Старий Ебо шкiриться вiд вуха до вуха.

Товмач похнюплюе голову.

– Не можу, – шепоче вiн.



Багнюка пiд ногами схоплюеться кiркою, у пiдлiску пошмигуе гамiрка звiрина, Джонсон приманюе мух: м’ясних, зелених, трупних i мошок. Дорога робиться ширшою, i час вiд часу можна побачити оселi, що причаiлися пiд деревами чи примостились на вершинах пагорбiв iз червоноi глини. Коло халуп – жiнки з голими грудьми, чоловiки в коротких мiшкуватих штанях, смугастих сорочках i конiчних капелюхах. Апатичнi пси. Сильна стать посмоктуе люльки з довгими чубуками, а прекрасна пожовуе корiнцi та спльовуе крiзь почорнiлi зуби. Над головою помахують листям пальми. У загонах сновигають кози. Повiтря звурджуеться вiд запаху сечi.

Щоразу, досягаючи гребеня чергового пагорба, дослiдник кидаеться вперед i, неспроможний стриматися, витягуе шию, наче цiкавий турист. Кричить, махае капелюхом i шалено жестикулюе у бiк бiлоi плями на обрii. «Це воно? – гукае вiн, пританцьовуючи на мiсцi. – Це воно?»

На верхiвцi вiсiмнадцятого пагорба Ебо спиняеться, щоб понюхати вiтерець. Мунго затамовуе подих. Там точно щось виднiеться – можливо, вежi чи раптовий вiдблиск сонячного свiтла на вiконнiй шибцi. Висхлий чаклун нагинаеться та висмикуе з тванi кругленький бiлий камiнчик. Трiшки обтирае його шкiрястими пальцями, а вiдтак вiдправляе до рота. Старечi повiки опускаються, мовби завiси в театрi, а пiдiбганi губи замислено посмоктують. Минае цiла вiчнiсть – та й не одна, – земля незворушно крутиться навколо своеi осi, а на небеснiй твердi перемiщуються сузiр’я. «Ну?» – вимагае результату Мунго. Ебо пiднiмае повiки. Випльовуе камiнець. Гудiння мух довкола Джонсона гучне, як барабанний дрiб. «Ну?» Неквапливо й обережно пiднiмаючи руку, дiд тицяе кривим пальцем. «Сегу Корро», – каркае вiн.

На крихiтну долю секунди дослiдник приголомшено застигае, а вiдтак зриваеться з мiсця, мов спринтер. Голод, виснаження, хвороби, колючки, якi впинаються в ноги крiзь пiдошви черевикiв, сонце, що пересушуе слизову оболонку очей – усе це пусте: вiн бачить мету своеi мандрiвки. Ноги мiсять жовту глину, стираючи слiди тих, хто пройшов там до нього, Джонсон, Ебо, шкапа i вiслюк ховаються в далинi, а перед очима все чiткiшають контури золотавих стiн уславленого мiста. Повз нього мелькають хижi та потiк тих, хто запруджуе дорогу. Жiнки з глеками на головi, хлопчаки, якi женуть кiз довгими гнучкими лозинами, нав’юченi вiслюки, ношi з товарами, яскраве, переливчасте птаство у плетених клiтках. Усе це зливаеться. Вiн нiкого не пропускае й не роздивляеться, проскакуе крiзь важкi стулки ворiт, протискуеться повз приголомшенi обличчя, вздовж заюрблених вуличок i провулкiв, нестямно рвучись до рiки, ноги важко гупають, приголомшенi бамбаррцi кучкуються за його спиною, немов дiтлахи на парадi, немощенi вулицi, здохлий пес, яточники й ремiсники, сплеск кольору та руху – й осьде, ось де вiн е! Завширшки як Темза, коричневий, мовби стiчна канава, захаращений плотами та довбанками, iз гармидером шкодливих свиней, плюскотливих дiтей та прачок у бiлих шапчинах вздовж берега. Вiн не озираеться на рев позад себе – власне, навiть не помiчае його – стрибае через клiтки та ящики, збивае з нiг дiтвору й старих баб, розштовхуе селян та рибалок, а в горлi закипае незвiданий, первозданний крик торжества. Бамбуковi причали хитаються пiд ногами, вiдскакуе з дороги човняр, немов ухиляючись вiд удару, – i мандрiвник вiдриваеться вiд землi. Його руки-ноги молотять, мовби цiпи, доки на невловиму, солодку мить зависае вiн у повiтрi в усiй своiй славi – збожеволiлий, як той капелюшник[48 - Англiйський усталений вислiв зi значенням «не при своему розумi, вкрай ексцентричний», що його свого часу популяризував – але не вигадав – Льюiс Керрол. Існувала думка, що отруення нiтратом ртутi, який використовувався у виробництвi фетрових капелюхiв, негативно впливало на психiчне здоров’я.] – i викрикуе щось давньогрецькою, аж доки темнi, повитi парою води не огортають його, наче материнськi обiйми.




До бiса Геродота!


– Що, сер? Ви ставите пiд сумнiв Геродота?

– До бiса Геродота! І Плiнiя туди само. Як ви взагалi можете сидiти тут та очiкувати, що рацiонально мисляча людина сприйме всерйоз усi цi казочки про племена, якi пищать, неначе кажани, та обганяють коней? Або пiгмеiв, лепреконiв – називайте iх, як хочете, – якi гасають джунглями, неначе дiтлахи в Мейферi? Кажу вам: усе це мiф. Фольклор. І Тiмбукту не бiльш реальне, нiж краiна лестригонiв.

Сер Джозеф Бенкс, президент Королiвського товариства, скарбник i голова Африканськоi асоцiацii зi сприяння географiчним дослiдженням сидить на чолi стола з червоного дерева у себе в бiблiотецi в будинку № 32 на Сохо-сквер. Перед ним стоiть келих мадери. Надворi липень, вiкна вiдчиненi, i об лампи б’ються нiчнi метелики. На заднiй стiнi висить мапа Африки, яку в шiстнадцятому столiттi створив П’ер Деселье. Сер Джозеф похмуро дивиться на неi, практично не звертаючи уваги на дискусiю, що точиться довкола. Хороша рiч, ця мапа Деселье. Барвиста. Сповнена фантазii. Хоча, звiсно, не бiльше нiж контур, абрис, поцяткований топографiчними назвами, – а розлога бiла пляма всерединi майстерно прихована за карлючками вигаданих рiчок i сонмом мiфiчних iстот, як-от шестирукi дiви та змiеподiбнi циклопи. Сер Джозеф зiхтае та скорботно вiдпивае вина. Адже тепер, через два столiття, вiн та його товаришi – дiти епохи Просвiтництва – знають про Африку не набагато бiльше, нiж Деселье.

– Ви забуваете, добродiю, що хоч Гомер, може, й був небайдужий до Евтерпи, Плiнiй усе ж залишався iсториком. І вбачав свое завдання не в тому, щоби збивати нас iз пуття вигадками, а в тому, щоби наставляти нас фактами.

Цього вечора епископ Лландаффський, хоч вiн i е членом-засновником Асоцiацii, вiдвiдуе ii засiдання вдруге вiд часу свого вступу до неi вiсiм рокiв тому. Вiн здебiльшого привертае увагу рiзкiстю своiх хрящуватих рис i холоднiстю крихiтних асиметрично посаджених очиць (його рiдня, клан Ретбоунiв, iще з чотирнадцятого столiття славилася скошеними лобами, розкiшними шнобелями та блiдими, м’ясистими вухами – i то аж такими, вiдповiдно, розкiшними та м’ясистими, що це заледве не натякало на постання нового виду з гострiшими нюхом та слухом). Упродовж ось уже майже години вiн захищае священний i непохитний авторитет древнiх. А сер Реджiнальд Дерфiз, Вiльям Фордайс i лорд Твiт, озлобленi досвiдом нав чання у приватних закритих школах, увесь цей час заперечують йому, доки Едвардз та Пултнi переважно вiдмовчуються.

– Прошу, скажiть, що ж бо таке iсторiя, коли не вигадка? – І Твiт, знаний у Палатi лордiв за свiй пронизливий голос i шепеляву вимову, витримуе драматичну паузу. – Ви берете на себе смiливiсть називати Геродотовi припущення фактами. І звiдки ж було отримано цi «факти»? Із третiх рук? П’ятих? Я до вас звертаюся, сер.

Вуха Лландаффа заливае барва. Вiн починае натягувати своi бiлi опойковi рукавички, але, передумавши, вихиляе натомiсть склянку брендi:

– Ви смiете ставити пiд сумнiв древнiх? Та вся система нашого Нового мислення…

Твiт здiймае долоню:

– Вибачте. Я не закiнчив. Йдеться про те, що всi нашi хваленi iсторичнi працi – починаючи з тих, що написали давнi греки, й закiнчуючи доробком нашого покiйного колеги мiстера Гiббона – це, в кращому разi, сумiш чуток, свiдчень, отриманих iз третiх рук, свiдомих перекручень та вiдвертих вигадок за авторством учасникiв, якi прагнуть самозвеличитись, i iхнiх симпатикiв. А тодi – неначе цього недостатньо – вся ця мiшанина з пересмикування та навмисних двозначностей ще й додатково спотворюеться й затемнюеться збiльшувальним склом самого iсторика.

Твiт, iз пiдмальованими вустами й нарум’яненими щоками, переживае зоряний момент – вiн купаеться у своiй репутацii iконоборця, iнтелектуального iзгоя та борця з докучливим резонерством. Твiта-Кмiта, як його називають. Зробивши паузу, щоби втягнути нiздрями два понюхи тютюну, той веде далi:

– Що сталося при Каллоденi, сер, – вам це вiдомо? То що вже говорити про Танжер чи Тiмбукту? Принаймнi моi знання про Африканський континент не поступаються отриманим iз других рук.

Лландафф тiльки на це й чекав.

– Так, Твiте, – широко всмiхаеться вiн, повiльно-преповiльно посипаючи свою долоню бiлим, для чого залучае сiльницю, – читали ми про вашi сповненi поневiрянь вилазки у найчорнiшi дiри Африки. До речi, як там поживае той негр-служник?

Пултнi здавлено хихикае.

– Увага, увага! – кричить Едвардз. – Очко зараховуеться прихильникам класикiв!

– Джентльмени, будь ласка. – У дальньому кiнцi столу пiдвелася огрядна червонощока постать. Сер Реджiнальд Дерфiз, баронет, тепер на порозi восьмого десятка, ще тiльки мае починати те довге сповзання в могилу, яке вже зiгнуло в три погибелi та спотворило стiлькох його однолiткiв. У своi шiстдесят вiсiм вiн пухкий i рум’яний, мовби немовля, i безпосереднiй, наче пiдлiток. Жертвуе на благодiйнiсть, полюбляе випити келих портвейну та щовечора по обiдi[49 - За британським звичаем описуваних часiв, обiдати прийнято було ближче до вечора.] прогулюеться бульваром. Бо нiколи не був одружений.

– Хоча я й не можу погодитися з нашим шановним доповiдачем, нiби Нiгер – це просто вигадка, – починае вiн, i його велична срiбна шевелюра застуе собою всю мапу Деселье, – але далекий i вiд того, щоб пристати на урочистi запевняння епископа, мовби iнформацiя, що ii зiбрали давнi греки, заслуговуе на абсолютну довiру. Нi. У мене таке вiдчуття, що нам варто очiкувати прориву вiд сучасних картографiв – майора Реннелла й д’Анвiлля. – Вiн нахиляеться вперед, спираючись кулаками об стiл. – Джентльмени, я дотримуюся думки, що Нiгер тече на схiд, у серце континенту…

– Дурницi, Дерфiзе, вiн тече на захiд i дельтою впадае в океан в районi Перцевого берега.

– …тече на схiд, повторюю я, i живить велике озеро пiд назвою Чад, води якого зазнають випаровування пiд дiею пекельних температур Центральноi Сахари.

– Та годi вам, старина, – втручаеться Едвардз. – Якщо вiн тече на схiд, тодi Лландаффа й Геродота варто пiдтримати – бо куди ж йому там дiватися, як не впадати в Нiл у Нубiйському передгiр’i?

– Нiсенiтниця! – вигукуе Твiт, чиi очi сльозяться вiд завеликого понюху тютюну. – Кажу вам, усе це вигадка. Химера. Не матерiальнiша за Атлантиду чи краiну карамельноi феi.

Демфрiз, який все ще стоiть, починае затинатися вiд збентеження.

– Але ж джентльмени… Менi… Менi розповiдав Джонсон…

– Пффф, Джонсон. – Обличчя Лландаффа розсiкае лiнiя носа, немов перерiзане навпiл яблуко, а вуха, здаеться, от-от затрiпочуть i здiймуться в повiтря, вiдiрвавшись вiд голови. – Ще один мракобiсний голос Чорного континенту. Із заниженою самокритичнiстю й завищеною самооцiнкою. Чорнопикий людожер у перуцi за двi гiнеi. Звернiмось усi по допомогу до своiх прибиральниць i садiвникiв, щойно нам знову знадобиться картограф.

– Так, Реджiнальде, як там ваш безцiнний Джонсон? – цiкавиться Едвардз. – Чого вiн наразi для нас досяг – втрати ще одного дослiдника?

У цей момент прокашлюеться сер Джозеф Бенкс. Почервонiлий Дерфiз опускаеться на стiлець. Шiсть пар очей впинаються в Голову Асоцiацii.

– У нас прийнято використовувати термiн «географiчний емiсар», мiстере Бофуа, i так, я з глибоким сумом доводжу до вашого вiдома, що наразi ми змушенi подумати про те, щоб пiдшукати нову кандидатуру для прояснення циклу питань, пов’язаних iз басейном Нiгеру. Оскiльки ось уже майже вiсiм мiсяцiв вiд того молодого шотландця нема нi слуху нi духу. – Вiн вдивляеться у свiй келих, задумливо проводячи пальцем по вiнцях. – Власне кажучи, все виглядае куди гiрше, нiж ви, джентльмени, напевно, собi уявляете. Передi мною лежить нещодавне послання вiд нашоi довiреноi особи у Гамбii, д-ра Ледлi. – Сер Джозеф замовкае, а вiдтак повiльно пiднiмае голову. Погляд його очей – розсiяний i вiдсторонений, неначе вiн тiльки-но прокинувся пiсля сну. На дальнiй стiнi, пританцьовуючи у свiтлi лампи, фiгурки на мапi Деселье, схоже, надимаються та здуваються, посмикують численними руками й безголовими плечима – манять, насмiхаються, дражнять.

– Ну-ну? – повертае його до реальностi Лландафф.

Сер Джозеф стае в стiйку «струнко», не зводячи очей iз Дерфiза.

– Боюся, все скiнчено. Парк потрапив до рук маврiв.




Наче хмара, що поглинае зграю iбiсiв


Скульгавiлий Джонсон проходить крiзь браму Сегу Корро, тягнучи мух, шкапу й вiслюка за собою, патерицю – в руцi, а ожилого Ебо – обiч себе, i приголомшено помiчае, що всi вулицi стоять порожнi. Вiконницi зачиненi, ятки торговцiв залишилися без нагляду, а в’ючнi тварини – i досi навантаженi розбухлими гвербами та кошелями товарiв – спокiйно позасовували голови в козубки цибулi, ямсу й касави. Пiд розкидистим фiговим деревом реве й сичить ковальське горно, а бiля вже готових горщикiв пересихають на сонцi кавалки сироi глини. Інструменти лежать там, де iх i покинули, кози мекають, щоби iх подоiли, а виставлений на продаж варан уперто рветься зi шворки. Звiдкись долiтае запах пiдгорiлого хлiба. Джонсону стае моторошно. Усе це дивно, жаско – як у казцi, та й годi. Про Бiляночку та Зоряночку. Або Сплячу красуню. Зрештою запримiтивши пару очей, якi пильно спостерiгають iз-за бамбуковоi ширми, вiн обертаеться до Ебо:

– Як ти гадаеш, що тут коiться?

Старий шкарбан, бадьорий i вiдсторонений, гордо крокуе з виглядом юнака, який намилився на танцюльки. Але зупиняеться.

– «Коiться»? – перепитуе вiн, поплескуючи Джонсона по спинi та вибухаючи рiзким ядушливим хихотiнням. – Свято i нiчого бiльше. Вино, жiнки та пiснi.

Той мовчки витрiщаеться на нього.

– Ти що, не вiдчуваеш його атмосфери?

– Менi це бiльше схоже на епiдемiю холери.

Ебо пiдморгуе:

– Іди за мною.

Вони звертають на якусь вуличку, обсаджену тамариндами й рафiями. Збудованi з бiлоi глини хатинки здаються заледве не мальовничими. Трапляються латки овочiв, пiдпорки для в’юнких рослин i навiть кiлька квiточок. Звiсно, не рай земний, а все ж нiчогенько – i навiть дуже. Джонсону спадае на думку, що це найбiльше мiсто, яке вiн бачить, вiдколи полишив Лондон. Пiзанiя, як порiвняти з ним, – помийна яма, а Дiндiку, попри всю його принаднiсть, – просто сiльце в глушинi. Йому зненацька кортить пива сулу – i до нього баранини.

За рогом новоприбулi перечiпляються об пияка, який простягся поперек дороги. «Бе-е-е, – видобувае п’яниця. – Гик». Джонсон нахиляеться над ним, i цесарка в нього на шиi описуе широку дугу, а вiдтак спиняеться, погойдуючись, перед самим пiдборiддям неборака.

– Що тут вiдбуваеться? – питае Джонсон.

Чолов’яга зводить на нього зчервонiлi очi та бурмоче неслухняними губами:

– Перебрав.

– Нi. Я про мiсто. Що тут коiться? Де всi?

– Бiлий, – белькоче п’яниця. – Бiлий, мовби… – i похлинаеться, а вiдтак гупае себе в груди та вiдпльовуеться на землю. – Бiлий, мовби засолений привид. Бiлий, бiлий, бiлий. Наче хмара, що поглинае зграю iбiсiв.

Джонсон починае дещо розумiти.

– Ну i де вiн?

– Бiлий, наче бавовна, бiлий, як день. Немов iкла, кiстки й мiсячне свiтло на галявинi.

Пияк тепер перемiстився у положення сидячи, i його голос звучить, наче дитячий вiршик про попа та собаку – вiн теж беззмiстовний, наспiвний, повторюваний i нескiнченний.

Товмач, важко дихаючи, випростуеться. Цей мандрiвник – несповна розуму, святий дурник. Та тут його зварять живцем! Розiпнуть. Треба знайти того юродивця.

– Ебо, – гукае вiн, обертаючись. – Ходiмо шукати мiстера Парка.

Але той уже за квартал вiд нього – стоiть, як укопаний, роздуваючи нiздрi, та нюхае вiтер. А тодi раптом широко посмiхаеться, тупае ногами та вимахуе руками, наче вуличний штукар, який жонглюе дев’ятьма тарiлками одразу.

– Сюди! – махае вiн. – Хутчiш!

Джонсон смикае за шкiряний ремiнь, i вiслюк зi шкапою завчено бредуть за ним.

– Бiлий, наче зуби, – кричить пияк. – Бiлiший за здохлу мулову черепаху.

Поклавшись на свiй нiс, Ебо дрейфуе, неначе сомнамбула. Два квартали влiво, потому назад управо, через покинутий базар, вниз по кудлатiй вiд смiття вуличцi з пожовклими бамбуковими хижами, якi скидаються на надвiрнi служби. У канавах повно слимакiв i щурiв, а пiд стрiхами – змiй. «Ебо!» – гукае Джонсон, силкуючись наздогнати його, але старий квапиться, неначе й не чуе. Земля пiд ногами стае вологою, мiж хижами височiють пасма бамбуку, у вiтах дерев пурхае птаство. Нарештi чаклун зупиняеться навпроти довгоi розвалюхи, яка безладно розтяглася, зведена на палях. Джонсону, який замикае ар’ергард, видно темнi, неяснi силуети трьох-чотирьох жiнок у густому затiнку пiд хижею. Вiн приголомшений. У нього ж бо склалося враження, нiби Ебо, усвiдомлюючи всю невiдкладнiсть завдання, веде його прямо до мандрiвника. Однак тепер бачить, що помилявся.

Старий тим часом стоiть, де стояв, вдивляючись у напiвсутiнки й усе ще поводячи носом. Кожна з жiнок тiлиста й, у кращому разi, далеко не першоi молодостi. Їхнi молочнi вим’я обвислi, наче повiтрянi кульки, наллятi водою. Якщо на всiх у них знайдеться два десятки зубiв, то iм iще пощастило. «Ебо!» – кричить Джонсон, але тi кралi витворяють пiд спiдницями дивнi дива, а вiдтак пiдносять пальцi до губ та облизують. І престарiлий некромант не витримуе. Розщiлина його посмiшки ширшае, вiн на мигах показуе Джонсону, що життя – славна штука, а вiдтак пiрнае пiд хижу.

Той ошелешено зупиняеться. Вiн розчарований. Повний вiдрази. І заздрощiв. Йому хочеться пива, рису iз м’ясом, на бабу, у м’яку постелю. Вiн – шанований, освiчений чоловiк, якому давно пора на заслужений вiдпочинок, не раз щасливо одружений, батько численних дiтей та господар у власному домi – i чим зайнятий? Вештаеться по всьому континенту, ризикуючи життям та здоров’ям, щоб виручити з халепи якогось недоумкуватого сучого, а чи то орендаревого сина, якому заманулося слави. Вiн тяжко, тужливо зiтхае вiд розпачу й нiмоi покори та обертаеться, щоб видертись на норовистого абiссинського вiслюка, щосили та все одно недолуго стараючись не звертати уваги на пишну пласколицю жiнку, яка, танцюючи, вибираеться аж на вулицю та задирае для нього спiдницю.

За п’ятнадцять хвилин по тому (покладаючись спершу на iнтуiцiю, а вiдтак – у мiру наближення – i на вуха) Джонсон нарештi спромагаеться з’ясувати, де мандрiвник. Виринаючи з лабiринту вузьких немощених вуличок на таку собi площу-набережну, вiн раптом стае свiдком незвичайноi сцени. Скiльки сягае око – скрiзь сила-силенна людей, яких напхалося, неначе бджiл у вулик. Не менш як три- або й чотиритисячна юрба, яка звiшуеться з вiкон, верхiв’iв дерев, дахiв, залазить одне одному на плечi, на спини верблюдiв i спинаеться навшпиньки. На березi аж чорно люду, чимало забрело й у воду – по щиколотки, колiна, шиi – i ще не менша кiлькiсть похитуеться на хвилях у пiрогах i кораклах[50 - Рибальських човнах, сплетених iз верболозу та обтягнутих шкiрою.]. Усе це зборисько нажахано принишкло, а та неможлива, незбагненна сутнiсть, той бiлий демон iз пекл а – мугикае, верещить, смiеться, бурмоче тарабарщину та спiвае, спiнюючи воду, зурочуючи врожай, обрушуючи небо iм на голови i хтозна-що ще витворяючи.

Джонсон, загублений десь аж у хвостi цiеi штовханини, зупиняе вiслюка та обережно пiднiмаеться, ставши на пральну дошку його схудлоi спини, аж доки в нього не виходить випростатися на повен зрiст. Зi свого пiдвищення вiн окидае поглядом шерстистий простiр iз чотирьох тисяч голiв. Що ближче до рiки («Нiгер[51 - Гра слiв: Niger (англ.) – Нiгер (рiка та краiна), але nigger (знев.) – чорнопикий, нiгер.] – як вам подобаеться така назвочка?» – думае вiн), то густiшають голови, наче заростi очерету. А iз самого переду, одразу ж за хистким бамбуковим причалом, збивае баранцi на хвилях Мунго Парк, на все горло виспiвуючи «Боже, бережи короля». Бамбаррцi здаються загiпнотизованими чи ошелешеними: вони такi ж мовчазнi й неприроднi, як i тi сповненi благоговiйного трепету юрби, що повiльно тяглися вервечкою повз похороннi дроги Георга ІІ.

Але тут, як нерiдко трапляеться в цьому свiтi стимулiв i реакцiй, подii починають розгортатися хаотично. Мандрiвник, що абсолютно абстрагувався вiд аудиторii, яка зiбралася довкола, у раптовому поривi натхнення кидаеться до причалу. Його увагу привернув жовтий порожнистий гарбузик, прив’язаний до рибальськоi сiтки, i в нього з’являеться намiр пустити його вплав по водi, щоби таким чином раз i назавжди встановити для захiдного свiту й усiх наступних поколiнь iстин ний напрямок течii в рiцi Нiгер. Однак найближчi до нього бамбаррцi, на жаль, хибно розумiють цей задум та з криком сахаються. За мить iхнiй вереск стае всезагальним: починаеться панiка.

Джонсона збивають iз вiслюка i топчуть. Прокаженi гублять пальцi рук i нiг, слiпi налiтають на стiни. Лунають лемент та прокльони, крики болю i здивування, барабанний дрiб босих пiдошов i скиглення загублених дiтей. Юрба хлине на глинобитнi халупи, мовби рiчка у повiнь, розтiкаеться вулицями та провулками i вiдступае зворотним прибiйним потоком. За двi хвилини на площi порожньо, на березi – анi душi, а човники на рiчцi наче вiтром здуло. Залишаються лише Джонсон, пом’ятi шкапа та вiслюк, i ще амбiтний першовiдкривач. А вдалинi – гвалт i гармидер. Горланять голоси, ляскають дверi.

А тим часом жовтий гарбуз дрейфував – невмолимо й поза всяким сумнiвом – на схiд. І мандрiвник, якого на мить вiдволiк шум бамбаррського вiдступу, повертаеться до свого експерименту з трiумфальним вигуком.

– Ага, чудово! – кричить вiн – Так-так-так…

Джонсон, стогнучи, пiдводиться з пилу та куряви i змучено шкандибае до краю води.

– Мiстере Парк, – гукае вiн, – вилазьте звiдти i ходiм засвiдчимо свою повагу Мансонгу-можновладцю, доки вiн армiю по нас не вислав.

Дослiдник пiдводить голову, з якоi скрапуе вода, а в його бородi та волоссi позастрягали жмутки водоростей. Рiчка, збрижуючись, оминае його талiю: течiя тут млява. Вiн вдивляеться у Джонсона, немовби людина, яка прокидаеться пiсля глибокого сну.

А той – руки в боки – стоiть на причалi й викладае свое бачення ситуацii:

– Послухайте, якщо ми все владнаемо та пiднесемо йому подарунки – ну, дрiбнички там i таке iнше, то вiн – кат його зна? – може поставитися до нас як до заiжджих достойникiв. А це включае iжу, питво, дах над головою i, може, навiть сяку-таку жiночу компанiю. Не знаю, як вам, а менi охворобiло й у печiнках сидить спати на землi, iсти чортополох i гвалтувати власну руку.

Мандрiвник хлюпае до нього – на очах лискуча поволока, а руки широко розведенi в очiкуваннi на обiйми.

– Джонсоне, ми це зробили! Нiгер, Джонсоне! – Вiн зупиняеться й махае рукою у бiк дальнього берега. – Ти тiльки поглянь на нього! Завширшки як Темза бiля Вестмiнстера. Подумати лишень, що стiльки вiкiв – вiд створення свiту й по сьогоднiшнiй день – вiн скнiе в невiдомостi й оброс тае легендами. І знадобився я – чуеш, старий друже? – я, щоб вiдкрити його.

Товмач озираеться через плече на ряди побiлених хатин, що прилiпилися на схилi, бамбуковi причали, якi тягнуться вздовж берега, а коло них посмикуються прив’язанi довбанки.

– Я дуже це цiную, мiстере Парк, i висловлюю вам своi найщирiшi вiтання, але якщо ми цiеi ж митi не притягнемо своi дупи до палацу Мансонга й не плазуватимемо у нього в ногах, то можемо не дожити до того, щоби розповiсти комусь про ваше вiдкриття.

Сонце лупить у потилицю, неначе кулаком, запечена земля площi пашiе мерехтливою плiвкою жару, десь скавулить пес. Схоже, все довкола паруе й смердить. У повiтрi висять огиднi запахи – iдкi й густо приправленi гниллю. Вони натякають на риб’ячi голови, людськi вiдходи, почорнiле листя й твань. І раптом мандрiвник вiдчувае напад нудоти. Вiн, власне, надто переповнений своiм трiумфом. Усе неначе вповiльнюеться, йде на спад, i вiдчуття потроху повертаються до реальностi, представленоi нищiвним сонцем, смердючою водою та гниллю берега.

– Ти маеш рацiю, Джонсоне. Вiдсвяткувати можна й у Пiзанii. А зараз нам i так е чим зайнятися.

Голос Мунго затинаеться, перериваючись, а тiлом зненацька пробiгае дрож. Синiй оксамитовий сюртук обвис – безформний i темний, – сорочка поцяткована ряскою, а черевики стали двома ставками. Величезна водомiрка, що заплуталася в сiтях його бороди, посмикуе своiми незграбними нiжками.

Позаду нього височiе касторовий цилiндр – напханий нотатками про звичаi i побут, вiдстанi, температури й топографiчнi курйози, – примостившись на краечку причалу, наче якийсь чудернацький гриб-поганка. Або труба одного з новомодних «пароплавiв», який сiв на мiлину. Джонсон обтрушуе його об колiно.

– То що, до палацу манси? – питае Мунго.

Товмач подае йому капелюха.

– Саме туди.




Мансонг


Правитель Бамбарри, щойно впоравшись iз нелюдським снiданком (печеними бананами, чотирма видами динь, вареним рисом зi шпинатом, смаженими цихлiдами та пальмовим вином), саме занурився в процес удоволення хiтi за допомогою двох хлопчикiв передпубертатного вiку, вiдiбраних iз-помiж джарранських бiженцiв, як раптом до нього доходять новини про прибуття мандрiвника. Його першою реакцiею стае тривала вiдрижка. Голий, пузатий i млявий, вiн розтягнувся пiд сикомором у внутрiшньому дворику своеi мiськоi резиденцii – непорушний, наче крокодил на осоннi. Повiтря усолоджуе запах сандалового дерева, а пташки в клiтках заливаються про тишу, усамiтненiсть i прохолоду тропiчних джунглiв. Королiвськi мухоб?йцi – кощавi старигани у самих пов’язках на стегнах – працюють у потi чола, i тихе поляскування iхнiх помахiв лунае, наче кроки ввi снi. Мансонг споглядально посмоктуе кальян, резервуар якого аж сяе вiд мутокуане[52 - Рiзновид сумiшi для курiння, яку отримують iз висушеного листя Cannabis sativa; тубiльцi вживають ii, щоб пiдвищити потенцiю або викликати видiння. (Прим. авт.)], i думае: «Ах, ах», а тим часом кожен iз двадцяти його похмурих i вiдданих охоронцiв орудуе вiялом на довгому держаку, здiймаючи легенький вiтерець. Молодший iз хлоп’ят нiжно робить можновладцю мiнет, доки iнший пестить обличчя, пробiгаючи щупом напруженого язичка по носi, губах та повiках, неначе хлебче з миски молоко. Усе це сповнюе Мансонга такою чуттевою насолодою та завершуеться таким нейронно-синапсним оргазмом – i таким «приходом», – що свiдомiсть спершу не сприймае слiв вiстового. Вибiлений демон? Котячi очi? Масова iстерiя? Але потому, наче уколи шпильки, сказане все ж проникае в неi: за воротами, бiлий жах, просить аудiенцii. Цiеi. Самоi. Митi.

Мансонг смикаеться, ляскаючи хлопчикiв, щоби вiдiйшли. «Що?» – гарикае вiн. Опахала з шипiнням летять додолу, охоронцi хапаються за списи, пташки змовкають, а королiвськi мухоб?йцi подвоюють своi зусилля. Правитель пiдводиться з гамака – жахливий i величезний. Його щелепи чавкають, немов у гiпопотама, якого сполохали iз багнюки. Один опуклий кулак уже стискаеться довкола горла гiнця, а iнший заноситься для удару.

– Що це за брехнi? – реве Мансонг.

– Я не брешу, це правда, – белькоче вiстовий, простягаючись ниць. – Демон, бiлий, наче грудне молоко, проник крiзь мiську браму i кинувся в рiчку, звурджуючи ii води. Потому прогнав iз вулиць усiх мiстян, наспiвуючи та трiскочучи рiзкою чужинецькою мовою. А тепер прийшов поспiлкуватися з вами, мансо.

Мансонг прибирае ногу з шиi доповiдача. У нього раптом робиться такий вигляд, неначе вiн от-от розплачеться.

– Зi мною? – шепоче вiн.

Гонець, що простягся долi, натужно силкуеться пiдвести очi, неначе пiдглядаючи у шпаргалку, пришпилену в правителя на чолi.

– Так вiн сказав.

– Брешеш, шакале! – Нога знову опиняеться на головi, втрамбовуючи лице вiстового в землю. – Ти тiльки-но розводився про те, що цей демон балакае «рiзкою чужинецькою мовою». То як же вiн може просити аудiенцii?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/t-koragessan-boyl/muzika-vodi/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


~ 53 °C. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iншого.)




2


~ 44 °C.




3


Niger – чорний (лат.).




4


~ 49 °C.




5


Гра слiв: Geneva (англ.) – (мiсто) Женева, проте geneva – голландський джин.




6


Цитата з вiдомого сонета Джона Мiльтона («Sonnet 19»), у якому поет розмiрковуе про свою слiпоту.




7


~ 1,3 кг.




8


~ 1,8 м.




9


~ 95 кг.




10


~ 0,9 м.




11


~ 5 см.




12


Гра слiв: to rape означае «викрадати (особл. жiнку)» лише в поетичному мовленнi, а здебiльшого використовуеться в сенсi «гвалтувати»: у такий спосiб автор iронiзуе над, як вважаеться, лояльнiшим ставленням iсламу до вiдповiдноi практики.




13


173 кг.




14


У автора godfather – «хрещений батько», тобто, вочевидь, мусульманин, який тримае дитину пiд час обрiзання – кiрва (пор. аналогiчний розвиток значення у мовi iдиш: kvater – «сандак» вiд давньонiмецького Gevatter – «хрещений батько»).




15


Знаряддя для лозоходiння.




16


Гра слiв: drunk as a lord – п’яний як чiп (англ.).




17


~ 61 м.




18


Гра слiв, що натякае на Георга ІІІ – етнiчного нiмця на британському тронi: kraut (англ.) – кисла капуста, але Kraut – нiмчик, фрiц (презирл.).




19


Вода життя (лат.).




20


Rise – пiдйом, сходження (англ.).




21


Гра слiв: перший та другий компоненти назви, крiм бiльш-менш спiльних для обох мов переносних значень (пор. сорока [magpie] – «любителька блискучого непотребу» та «базiка», а пеньок [stump] – «залишок зiпсованого зуба»), в оригiналi означають iще й, вiдповiдно, «англiканський епископ» та «пiвпенсова монета», а також «кукса» та «дерев’яна нога».




22


~ 21 °С.




23


~ 183 i 213 м.




24


Хвороба, яку спричинюють укуси пацюкiв.




25


~ 0,9 м.




26


Дуже швидко (iтал.).




27


~ 25 кг.




28


~ 63 кг.




29


~ 1 кг.




30


В оригiналi йдеться про biting one’s thumb або ж thumbing one’s teeth at somebody, тобто «закушування на чиюсь адресу великого пальця» – архаiчний образливий жест, що вiзуально скидався на той, яким сьогоднi супроводжуеться вислiв «зуб даю!»




31


Аdulterer – перелюбник; алюзiя на роман Н. Готорна «Багряна лiтера» (англ.).




32


~ 60 °C.




33


Вiльям Шекспiр, «Король Лiр», переклад Максима Рильського.




34


~ 8 см.




35


~ 227 кг.




36


~ 0,3 м.




37


~ 272 кг.




38


~ 10–14 кг.




39


~ 1,5 м, 43 кг.




40


Трупне заклякання (лат.).




41


The Slough of Despond, «Трясовина зневiри» – глибоке болото, що засмоктуе Християнина, головного героя алегорii Джона Баньяна «Подорож пiлiгрима».




42


~ 6 i 15 м.




43


~ 192 см.




44


~ 107 кг.




45


Клавiшний музичний iнструмент, подiбний до органа, але його звук породжуеться паровими гудками. Калiопу використовували переважно у плавучих театрах.




46


Гра слiв: pig’s ear – досл. «свиняче вухо», може також означати «(сленг кокнi) пиво» (тут, очевидно, в сенсi «вiдходи пивоварiння») та «дещо абияк зроблене, результат роботи партача», що його лише «закинути й плюнути».




47


Безпринципний спокусник iз роману Мiгеля де Сервантеса «Дон Кiхот».




48


Англiйський усталений вислiв зi значенням «не при своему розумi, вкрай ексцентричний», що його свого часу популяризував – але не вигадав – Льюiс Керрол. Існувала думка, що отруення нiтратом ртутi, який використовувався у виробництвi фетрових капелюхiв, негативно впливало на психiчне здоров’я.




49


За британським звичаем описуваних часiв, обiдати прийнято було ближче до вечора.




50


Рибальських човнах, сплетених iз верболозу та обтягнутих шкiрою.




51


Гра слiв: Niger (англ.) – Нiгер (рiка та краiна), але nigger (знев.) – чорнопикий, нiгер.




52


Рiзновид сумiшi для курiння, яку отримують iз висушеного листя Cannabis sativa; тубiльцi вживають ii, щоб пiдвищити потенцiю або викликати видiння. (Прим. авт.)