Метаморфози. Нотатки лiкаря про медицину та змiни людського тiла Гевiн Френсiс Тiло людини постiйно змiнюеться. Проте iснують трансформацii, якi занадто впадають в око. Плямиста шкiра, зрiст велета чи, навпаки, мiнiатюрнiсть лепрекона, додатковi внутрiшнi ограни – усе це так… дивно. Античнiсть обгрунтовувала це карою богiв, повнею та iншими мiфiчними причинами. У форматi PDF A4 збережений видавничий макет. Френсiс Гевiн Метаморфози. Нотатки лiкаря про медицину та змiни людського тiла © Gavin Francis, 2018 © Depositphotos.com / HalynaMoroshan / arina.ulyasheva / jakel / Rudaieva_Iryna / KiraDesign / lineartestpilot / NastyaSigne / dr_OX / Kreativ / FuHonra / Akini / Digital / Clipart / PandaVector / Dr.Art, обкладинка, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020 * * * Оптимiстам, якi з надiею спостерiгають за людськими змiнами Людство – людський рiд, людський вид, людський тип, людська природа, люди. Людська iстота, особистiсть, особа, смертна iстота, тiло. Людський – гуманний, смертний, особистий, iндивiдуальний, соцiальний. Змiна – видозмiна, мутацiя, варiацiя, модифiкацiя, метастаз, девiацiя, поворот, еволюцiя, революцiя, трансформацiя, перевтiлення, метаморфоза. Змiнюватися – рiзнитися, варiюватися, коливатися, перетворюватися, змiщуватися, перемiщуватися, вiдхилятися, перероджуватися, трансформуватися, перевтiлюватися. Дух спонукае мене: про нове починаю спiвати В змiнених формах тiла.     Овiдiй. Метаморфози (бл. VIII ст.)[1 - Тут i далi цит. за: Овiдiй Назон, Публiй. Метаморфози. К.: Днiпро, 1985. Перекл. А. Содомори.] Усi речi з часом змiнюються, а з ними змiнюемось i ми самi.     Лотар, iмператор Священноi Римськоi iмперii (бл. 840)[2 - Переклад Олександра Стукала. – Якщо не зазначено iнше.] І тодi я, жiнка, нiби за помахом руки Фортуни перетворилася на чоловiка.     Христина Пiзанська. Книга про мiнливiсть Фортуни (1403) Ми не що iнше, як нагромадження або набiр рiзноманiтних сприйнять […] у постiйному плинi, у постiйному русi.     Девiд Г’юм. Трактат про людську природу (1739)[3 - Цит. за: Г’юм, Девiд. Трактат про людську природу. К.: Всесвiт, 2003. Перекл. П. Насади.] Сам ставок не змiнився: вiн повний тiеi ж води, якоi торкнувся колись мiй юний погляд; усi змiни – у менi самому.     Генрi Девiд Торо. Волден (1854)[4 - Цит. за: Торо, Генрi Девiд. Волден. К.: Темпора, 2020. Перекл. Я. Стрiхи.] Метаморфози – осердя явищ природи… вони показують мiнливiсть знань i сприйняття людей.     Марiна Ворнер. «Метаморфози» Овiдiя в сучасному мистецтвi (2009) Заувага про конфiденцiйнiсть Ця книжка – збiрка iсторiй про медицину та мiнливiсть людського тiла. Хiрурги, у яких е привiлей доступу до тiла пацiента, мають цiнувати довiру, з якою люди дiляться своiми iсторiями. Такий iхнiй обов’язок iще двi з половиною тисячi рокiв тому записано у клятвi Гiппократа: «Хай про що я дiзнаюся пiд час виконання своiх професiйних дiй або за межами своеi дiяльностi, хай що побачу та почую про людське життя, чого не варто будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таемницею». Як лiкар i водночас письменник, я дуже довго розмiрковував про «не варто» i зважував, що можна, а чого не можна розповiдати, аби не зрадити довiри моiх пацiентiв. В основi подальших розповiдей – випадки з клiнiчноi практики, але дiйових осiб змiнено до невпiзнанностi, тому будь-якi можливi збiги випадковi. Захист конфiденцiйностi («конфiденцiйний» латиною означае «з вiрою») – важливий принцип моеi роботи: ми всi рано чи пiзно станемо пацiентами, кожному хочеться вiрити, що його почують i поважатимуть його таемницi. Ця книжка – збiрка iсторiй про медицину та мiнливiсть людського тiла. Хiрурги, у яких е привiлей доступу до тiла пацiента, мають цiнувати довiру, з якою люди дiляться своiми iсторiями. Такий iхнiй обов’язок iще двi з половиною тисячi рокiв тому записано у клятвi Гiппократа: «Хай про що я дiзнаюся пiд час виконання своiх професiйних дiй або за межами своеi дiяльностi, хай що побачу та почую про людське життя, чого не варто будь-коли розголошувати, я змовчу, вважаючи це таемницею». Як лiкар i водночас письменник, я дуже довго розмiрковував про «не варто» i зважував, що можна, а чого не можна розповiдати, аби не зрадити довiри моiх пацiентiв. В основi подальших розповiдей – випадки з клiнiчноi практики, але дiйових осiб змiнено до невпiзнанностi, тому будь-якi можливi збiги випадковi. Захист конфiденцiйностi («конфiденцiйний» латиною означае «з вiрою») – важливий принцип моеi роботи: ми всi рано чи пiзно станемо пацiентами, кожному хочеться вiрити, що його почують i поважатимуть його таемницi. 1. Перетворення Із такого простого першопочатку розвивався i розвиваеться безмiр чудових i дивовижних форм.     Чарльз Дарвiн. Походження видiв Бiля моеi лiкарнi е парк, обсаджений вишнями i в’язами, якi красиво змiнюються в рiзнi пори року. У вiльний час я сiдаю на лавку й за ними спостерiгаю. Нещодавно кiлькох найвищих в’язiв пiдкосили зимовi урагани – у землi, звiдки iм повиривало корiння, лишилися глибокi труноподiбнi борозни. На Великдень гiлки дерев укривае така неймовiрно яскрава зелень, що я починаю розумiти, чому рай дехто уявляе зеленим. Весняний вишневий цвiт осипаеться на траву, i той, хто гулятиме серед вiтiв, нiби вбереться в рожевi шати. У лiтньому густому й достиглому повiтрi палять вогнища, граються в затiнку на пiдстилках дiти й ходять напнутими мiж дерев мотузками акробати. Але накраща для мене пора – осiнь, коли небо бездонно-глибоке, повiтря прозоре й нiжне, а пiд ногами купи пурпуру й золота. Я милуюся цим парком уже близько 25 рокiв – медунiверситет, де я навчався, також поряд. Вiсiмнадцятирiчним першокурсником я йшов пiд листяним дощем на незабутню пару з бiохiмii, на лекцiю, де менi вiдкрилися хитросплетiння, ба навiть дива життя. Починалося все нудно: на стiнi свiтився слайд зi складною схемою молекули гемоглобiну. Викладачка пояснювала, що хiмiчна сполука, яка зв’язуе кисень у червоних кров’яних клiтинах, вiдома пiд назвою «порфiринове кiльце». Вона важлива як для гемоглобiну, так i для хлорофiлу – пiгменту листя, що поглинае сонячну енергiю. Саме завдяки порфiринам, розповiдала лекторка, стало можливим звичне для нас життя на Землi. Молекулярна структура на слайдi нагадувала чотирилисник конюшини – пелюстки порфiрину складалися в хитромудрий вiзерунок, а в серцi кожноi свiтився атом залiза, нiби розпечена лава. Захоплена кожною пелюсткою молекула кисню, пояснювала викладачка, червонiшае, наче осiннiй клен, а вивiльняючись, стае темно-багряною. Ось i вся бiохiмiя. «Але це не статичний процес, – додала вона, – а живий i динамiчний». Осердя одноi пелюстки пiд впливом кисню трансформуеться, енергiя перетворення натискае на крихiтний атомний важiль – i ось уже мiняються всi чотири, стимулюючи бiльше споживання кисню. Вишуканiсть бiохiмii глибоко вразила мене своею очевидною неймовiрнiстю: i в хлорофiлi, i в гемоглобiнi молекули спiвпрацюють, аби зберегти життя. Розглядаючи дiаграму, я спробував уявити, як перетворюються мiльярди молекул мого гемоглобiну, вбираючи в легенях кисень кожного подиху, а потiм поштовхи серця накачують кров у мозок, м’язи й печiнку, де все ще раз змiниться – тепер навпаки. Ця трансформацiя так само важлива й неминуща, як поява нового листя навеснi та його опадання восени, але чомусь не вiрилося, що вона вiчно тривае в моему тiлi. Усе довкола нiби сповнилося святобливоi радостi: така рiвновага серед буяння людськоi бiохiмii здавалася дивовижно привабливою, хоча й невiдворотною. Перетворення – одна з найдавнiших вiчних тем у лiтературi й мистецтвi: двi тисячi рокiв тому латинський поет Овiдiй у своiх «Метаморфозах» зобразив природу й людство виром, де все живе й неживе нескiнченно змiнюеться, нiби «податливий вiск: набуваючи форм усiляких, вiн, хоч i виглядом рiзний бувае, весь час мовби iнший […] ось так i душа е постiйно душею, лише переходить […] у постатi рiзнi». Свою поему Овiдiй закiнчуе проголошенням спорiдненостi всього сущого й пристрасним закликом спiвпереживати кожнiй живiй iстотi. Клiнiчна практика також грунтуеться на емпатii, а медицину можна назвати дитиною науки й доброти. Бути живим означае вiчно рухатися. Нашi межi мiнливi – iх творить i змiнюе довкiлля. Рiчкова вода, що колись була морськими бризками, за рiк може потрапити до сусiдового кровотоку. Вода вашого мозку випадала дощем на стародавнi землi й здiймалася хвилями давно висохлих океанiв. Із цього погляду нашi тiла схожi на потоки чи вогнища – вони щомитi iнакшi. Зростаючи, одужуючи, пристосовуючись i старiючи, вони неминуче видозмiнюються – як зазнають змiн пiд час сну, запам’ятовування й навчання нашi душi. У звичайнi днi я приймаю принаймнi 12 пацiентiв до обiду та ще стiльки – пiсля. Усi 24 роздiли цiеi книжки такi самi рiзнi, як 24 щоденнi консультацii, – я просто розповiдаю про те, як, працюючи лiкарем, беру все можливе вiд корисних змiн i намагаюсь уповiльнити шкiдливi. У книзi йдеться про певнi важливi перетворення, якi я, фахiвець, мав честь спостерiгати. Категорii, на якi я подiлив усi роздiли, багато в чому перетинаються. Близько чвертi з них присвячено значущим змiнам i переходам з однiеi фази життя до iншоi: зачаттю, народженню, дозрiванню, вагiтностi, менопаузi та смертi. Людям, якi iх переживають, дедалi частiше хочеться пiдтримки лiкарiв. Наступна чверть книжки – про медичнi кризовi стани, яким пiд силу змiнити нашi тiла й душi, – ампутацii, переломи, гормональнi сплески й навiть рак. Свiдомiсть наша також нiколи не дрiмае, i тому ще чверть розповiдей я присвятив змiнам, якi на неi впливають, – вiд нiчного сну до засадничоi ролi пам’ятi й дуже рiзних ознак душевних хвороб, якi мене, терапевта, просять полегшити. Нарештi останнi кiлька роздiлiв стосуються добровiльних змiн свого тiла: часом нам хочеться наростити м’язи, зробити татуювання чи ще якось змiнити свою зовнiшнiсть, аби нарештi вiдповiдати iдеалу чи власному баченню себе. Як лiкар, я прагну сприяти корисним змiнам i послаблювати наслiдки потенцiйно шкiдливих. Саме слово «пацiент» означае «страдник». Завдання медицини – полегшити людськi страждання. Як письменника мене цiкавить метафора перетворення, якою тисячолiттями переймаються поети, митцi й мислителi. Як лiкар, я також цiкавлюся трансформацiями, бо завдання медичноi практики – шукати бодай найменшi позитивнi змiни в тiлах i душах пацiентiв. Я хотiв би, щоб ця книжка стала гiмном динамiзму й трансформацii людського життя – i в тiлесному, i в унiверсальному вимiрi. Можливiсть, ба бiльше, неминучiсть змiн даруе нам усiм надiю на краще. 2. Вовкулаки: збудлива повня Лiкаонове перевтiлення [у вовка] варте глибшого вивчення як перша людська метаморфоза такого типу.     Женев’ева Лайвлi. Овiдiевi «Метаморфози» Особливо важкими, кривавими й безжальними ночами, коли у вiддiленнi швидкоi допомоги багато фiзично чи психiчно травмованих пацiентiв, колеги часто повторюють: «Мабуть, сьогоднi повня». Вiдпрацьовуючи надскладну змiну, я iнколи навiть виходив перевiрити, чи не знайду на небi пояснення напруженостi свого земного графiка. У те, що Мiсяць впливае не лише на припливи й цикли жiночоi плодючостi, а й на психiку, люди вiрили здавна. «Цьому виною, справдi, тiльки Мiсяць, бо бiльше, нiж звичайно, до Землi наблизився, либонь, i всiх людей доводить вiн до сказу»[5 - Цит. за: Шекспiр В. Твори в шести томах: Том 5. К.: Днiпро, 1986. Перекл. І. Стешенко.], – каже Емiлii Отелло. Джеймс Джойс у своему «Улiссi» розповiдае про «здатнiсть [Мiсяця] закохувати, приборкувати, надiляти вродою, зводити з ума-розуму»[6 - Цит. за: Джойс Д. Улiсс. К.: Видавництво Жупанського, 2019. Перекл. О. Мокровольського, О. Тереха.]. Психiчнi змiни пiд впливом Мiсяця не пiддають сумнiву – iх пiдтвердили дослiдження в Індii, Іранi, Європi та США. Автори одного такого пiвнiчноамериканського експерименту виявили, що, на думку 40 % населення, Мiсяць таки впливае на душевний стан, а в давнiшiй студii цю тезу пiдтримали аж 74 % фахiвцiв у царинi психiчного здоров’я. Утiм, доказову базу пiд неi так i не пiдвели. Кiлькiсть пацiентiв iз травмами, манiями чи психозами («сомнамбулiзмом») не залежить вiд фази Мiсяця, а частота спроб самогубств, аварiй на дорогах i дзвiнкiв на телефони довiри нiяк не пов’язана з повнею. Моi колеги зi служби швидкоi допомоги та 74 % американських фахiвцiв у галузi психiчного здоров’я помиляються. Неправдивiсть такого популярного переконання пiдштовхнула трьох калiфорнiйських психiатрiв дослiдити тему глибше. У своiй працi «Новi факти про Мiсяць i божевiлля» вони припускають, що поки в ХІХ столiттi не з’явилося стабiльне штучне освiтлення, повний Мiсяць справдi впливав на людей зi слабким психiчним здоров’ям, бо погiршував якiсть i зменшував тривалiсть iхнього сну. Цитованi джерела показують, нiбито 14 годин регулярного вiдпочинку в темрявi можуть зупинити чи навiть попередити манiакальнi епiзоди психозу, тодi як навiть незначне зменшення тривалостi сну часом погiршуе психiчне здоров’я та викликае епiлептичнi судоми (це пiдтверджують, зокрема, моi пацiенти з бiполярним розладом та епiлепсiею). Схоже, ми поки навiть не зовсiм розумiемо, як пов’язана мозкова активнiсть пiд час здорового сну й мозкова активнiсть здорових пацiентiв. Коли ще не було штучного освiтлення, люди користувалися природним свiтлом повного Мiсяця, що дозволяло гуляти вночi. Мiсячне товариство промисловцiв та iнтелектуалiв Англii XVIII столiття назвали не на честь об’екта науковоi зацiкавленостi – його членам просто було зручнiше зустрiчатися вечорами пiд час повнi. Але де Мiсяць – там i зловiснi тiнi. «Божевiльних тривожать i повня, i свiтанок, – писав французький психiатр Жан-Етьен Ескiроль у ХІХ столiттi. – Чи не дають вони свiтло в домах, що лякае одних, тiшить iнших i збуджуе всiх?» Джоан Фредерiк привезла швидка. «Ажитований делiрiй» – було написано на ii картцi медичного сортування. Анамнез записали зi слiв сусiдки: застудилася кiлька днiв тому, почувалася недобре, пiшла в аптеку по лiки. Лiки не допомогли: сил меншало, почав болiти живiт, пекла шкiра. Сеча була нiби гаряча, важка й болiсно виходила. Ранiше в неi траплялися iнфекцii сечовивiдних шляхiв, але зараз усе було iнакше: тривога нiби захопила ii цiлком, ширилася всiм тiлом i заходила в кiнцiвки. Ноги тремтiли, руки стали безсилi й слабка лихоманка не припинялася. Дiвчина записалася до терапевта, але так i не дiйшла: сусiдка викликала швидку, коли Джоан почала бачити на стiнах велетенських ящiрок. Дорогою до лiкарнi в каретi швидкоi ii судомило, а в палатi iнтенсивноi терапii я побачив дiвчину вже на заспокiйливих. У «ажитованого делiрiю» е сотнi причин: передозування наркотикiв, синдром вiдмiни, iнфекцii, iнсульти, внутрiшньочерепна кровотеча, травми голови, психiатричнi розлади й навiть нестача певних вiтамiнiв. Але всi аналiзи кровi були в нормi. КТ мозку також нiчого не показала. Поки дiвчина спала в палатi, сусiдка розказала про неi трохи бiльше. Джоан вела спокiйне життя, мало з ким товаришувала й була замкненою. Їi вже колись забирали з «нервовим зривом»: у медичнiй справi записали, що в дiвчини трапився нетривалий епiзод усеохопноi панiки й тривожностi, усе нормалiзувалося пiсля кiлькаденного вiдпочинку. Працювала вона секретаркою, сидiла в пiдвалi мiськради й любила свою роботу, бо могла не виходити на сонце. «Вона зразу печеться, – сказала сусiдка, – бачили б ви ii влiтку, завжди в пухирях ходить». Джоан була вся в рудих плямках. Найбiльше iх мала на обличчi та руках – нiби розсипала на мокру шкiру кавовi гранули. Я тодi був молодим фахiвцем, i для мене, як i для решти персоналу, дiагноз Джоан залишався таемницею. На обходi старший лiкар уважно вислухав, як вона сюди потрапила, i почав гортати записи з ii попередньоi госпiталiзацii. Роздивився шкiру, глянув нормальнi результати аналiзiв i, переможно звiвши очi, сказав: «Треба перевiрити порфiрини». Порфiрини – важливi складники гемоглобiну й хлорофiлу – виробляються в нашому органiзмi групою особливих ензимiв, якi спiвпрацюють, нiби бригада монтажникiв. Якщо хтось iз них робить не те, що потрiбно, виникае порфiрiя. Напiвсформованi порфiриновi кiльця накопичуються в кровi й тканинах та викликають «кризи», спричиненi лiками, харчуванням чи навiть кiлькома недоспаними ночами. Деякi порфiрини надзвичайно чутливi до свiтла (саме ця особливiсть допомагае iм поглинати сонячну енергiю у складi хлорофiлу), тому хворi на певнi типи порфiрiй дiстають вiд сонця пухирчастi опiки, якi потiм рубцюються. Накопичення порфiринiв у нервах i мозку спричиняе паралiч, психоз i судоми. Ще один поки незрозумiлий ефект iхнього накопичення в шкiрi – поява волосся на лобi й щоках. Гостра порфiрiя може супроводжуватися закрепами й сильним болем у животi: хворих, якi заходяться криком, часто везуть до операцiйноi й кiлька разiв пiддають непотрiбному хiрургiчному втручанню, аж доки лiкарi поставлять правильний дiагноз[7 - Коли цi самi «монтажнi» ензими дають збiй у рослинах, на iхньому листi з’являються темнi плями навiть вiд слабкого свiтла. – Прим. авт.]. Лабораторне дослiдження пiдтвердило високий рiвень порфiринiв. Схоже, у Джоан була рiдкiсна форма порфiрii – варiегатна, або строката. Лiкування вже розпочали: вiдпочинок, виключення лiкiв, що посилюють симптоми (iмовiрно, теперiшне загострення спричинили протизастуднi), внутрiшньовеннi препарати. Плюс вливання глюкози. Через три днi пацiентка одужала й поiхала додому зi списком протипоказаних препаратiв i, нарештi, поясненням своеi вiчноi чутливостi до свiтла. 1964 року в журналi «Справи Королiвського медичного товариства» вийшла цiкава стаття лондонського невролога Лi Айлiса. На чотирьох сторiнках вiн красномовно й переконливо доводив, що пiдгрунтям чи навiть причиною поширення мiфу про вовкулак була порфiрiя. Шкiрнi симптоми типу гiпертрихозу можуть спричинити появу волосся на обличчi й руках, але не впливають на психiку. У хвороi на сказ людини буде нервове збудження, вона маритиме й кусатиметься, але не матиме шкiрних симптомiв. Айлiс зазначив, що хворi на порфiрiю уникають прямого сонячного свiтла, тому гуляють уночi. Передвiсники iхнiх кризових станiв – безсоння чи змiна рацiону. Якщо важкохворих не лiкувати, iхня шкiра часом робиться блiдо-жовтою через жовтяницю, на нiй з’являються шрами, а обличчя iнколи заростае волоссям. Хворi на певнi типи порфiрii можуть страждати вiд психiчних розладiв та iзолюються вiд суспiльства, яке iх не приймае. Кiлькасот рокiв тому за такий набiр симптомiв могли звинуватити в чаклунствi. Французький екзорцист Анрi Боге у своiй працi Discours exеcrable des Sorciers (1602) хвалиться, що катував, а потiм умертвив 600 вовкулакiв та вiдьом (разом iз дiтьми). «Усi цi чародii мали пошматованi обличчя, руки й ноги, – писав вiн, – а один був такий спотворений, що в ньому важко було пiзнати людину, i мало хто, подивившись на нього, не здригався». Дуже ймовiрно, що таке перiодичне потьмарення, яке супроводжувалося свiтлобоязню, породжувало серед легковiрного неписьменного суспiльства страшну вiру в можливiсть перетворитися на вовкулаку. Зрештою, навiть 74 % фахiвцiв у царинi психiчного здоров’я переконанi, що Мiсяць може провокувати божевiлля. За старовинним хетським законом, людинi, яку робили вигнанцем, казали «вiднинi ти вовк». Ми й досi часом називаемо самiтникiв «самотнiми вовками». Перше людське перевтiлення в Овiдiевих «Метаморфозах» – перетворення на вовка: так боги карають за жорстокiсть i канiбалiзм. Хоч вiд загрози вовкiв у Європi вже майже не лишилося слiду, ми досi згадуемо про них, образно описуючи жадiбнiсть чи ненаситнiсть: на думку спадають i «вовчий вищир», i «вовчий апетит», i зляканi дiти, яким прочитали «Червону Шапочку» чи «Трьох поросят». Малюнки вовкiв, отриманi на згадку про наших палеолiтичних предкiв, – однi з найдавнiших зразкiв печерного живопису. Словом «вервольф», або ж «вовкулака», називають людину, яка фiзично перетворилася на вовка. Для форми психозу, що передбачае уявлення себе вовком, в англiйськiй мовi е термiн «лiкантропiя». Психiатри поширили його значення на всi рiзновиди марень про перетворення на тварин, але взагалi iх правильно називати терiантропiями (вiд грецького therion – «звiр»). Плiнiй вважав iдею ймовiрностi перевтiлення на вовка абсурдною. На його думку, трансформуватися здатна тiльки душа: «Про можливiсть людей ставати вовками, а потiм знову повертатися у свое тiло можна певно сказати: брехня». Англiйського короля Якова І (Якова VI Шотландського) дуже цiкавило все надприродне. У своiй книжцi «Демонологiя» (1597) вiн пише й про вовкулакiв: мовляв, «греки iх називають лiкантропами, тобто вовчими людьми, але, щиро кажучи,… коли щось таке навiть бувало, здаеться менi, що причиною був природний надлишок меланхолii». Як бачимо, король вважав лiкантропiю тимчасовим потьмаренням, психiатричною проблемою, а не фiзичною трансформацiею. Грецький фiзик Марцел Сiдiйський iз ним погоджувався: вiн писав, що вовкулаки, яких начебто багато було вночi на афiнських цвинтарях, – не «перевертнi» (так римляни казали на тих, хто вмiе перекидатися вовком), а просто божевiльнi. Вiзантiйський лiкар Павло Егiнський радив лiкувати таких перевертнiв щедрим кровопусканням, сном i заспокiйливими – майже тим самим, чим зараз лiкують порфiрiю. В античнiй лiтературi е чимало iсторiй про перевтiлення. Одна з Вергiлiевих еклог розповiдае про божевiлля трьох проклятих сестер, яким здавалося, нiби вони корови: «Полями лунало iхне уявне мукання… усiм трьом уже марилося ярмо на шиi, i кожна шукала рiг на гладкому лобi своему». Старозавiтний король Навуходоносор перевтiлюеться у тварину пiсля нападу депресii: «І вiн був вiдлучений вiд людей, i iв траву, як воли, i його тiло зрошувалося з небесноi роси, аж його волос став великим, як пiр’я орлине, а його пазурi як у птахiв»[8 - Тут i далi Бiблiю цитовано за перекладом Іларiона (Івана Огiенка).]. У середньовiчнiй Європi звiрства, описанi Боге, були вiдносно поширеними: гаданих вовкулакiв палили на вогнищах сотнями. Але минув час, ХVІІІ i ХІХ столiття вiдходили в iсторiю, i публiкацiй про «лiкантропiю» меншало (а з ними й забобонiв, i европейських вовкiв). Але марновiрство не зникло – воно просто стало iншим. 1954 року Карл Юнг описав випадок трьох сестер, яким постiйно снилася мати у звiрячiй подобi. Вiн не здивувався, коли згодом у матерi розвинулася психотична лiкантропiя, – доньки просто несвiдомо вiдчували ii давно пригнiчену «примiтивну iдентичнiсть». Найвiдомiший у нашiй культурi лiтературний твiр, що описуе жах i метафоричний потенцiал людськоi трансформацii, – «Перевтiлення» Кафки. Одного дня Грегор Замза прокидаеться «страхiтливою комахою» з метушливими лапками, хiтиновими щелепами й панцирем жука[9 - Сучаснi казки Анджели Картер описують подiбнi дивовижнi метаморфози. – Прим. авт. ]. Його перевтiлення незворотне: комiвояжера з усiх бокiв обплутали родиннi обов’язки, а жука ув’язнили стiни кiмнати. Поки родина болiсно вирiшуе, як жити далi, вiн звикае до нового тiла, повзае по стелi й смакуе пiдгнилi трiски мостин замiсть iжi з тарiлок, принесених родичами. Зрештою його життя закiнчуеться також по-комашому – Грегора знаходять померлим на пiдлозi та змiтають, як смiття. «Перевтiлення» складно розумiти буквально, але воно промовляе до всiх вiдчужених, переслiдуваних i безсилих. Метаморфоза Замзи iзолюе його фiзично й ментально, як iзолюють душевно чи тiлесно хворих iхнi недуги. Мiфiчнi та фольклорнi сюжети про такi перевтiлення мають власну, бодай внутрiшню логiку. Замзi такоi радостi не перепадае: вiн «безпорадно дивився на своi лапки, якi метлялися ще швидше й безладнiше»[10 - Кафка Ф. Перевтiлення. Перекл. з нiм. Є. Поповича. К.: Журнал «Всесвiт», 2000. № 1—2.]. Один iз в’язiв бiля клiнiки особливий – але не через висоту чи переплетення крони, а тому, що колись за десяток метрiв вiд нього впав один iз моiх пацiентiв. Герi Гоббс не був верхолазом – вiн був просто молодиком iз шизофренiею, який, споживши наркотичний коктейль iз МДМА, узяв собi в голову, що перетворився на кота. Свiдки згадують, що того дня вiн шастав вулицями й зазирав у смiтники, перш нiж видряпатися на дерево й сичати на перехожих. Тi викликали полiцiю – вiн залiз вище. Коли пiдiйшов допитливий собачник, Герi вереснув i позадкував, виявивши досi небачений жах перед псами. Поки полiцейськi радилися, як його звiдти зняти, молодик послизнувся, упав, зламав зап’ясток, ударився головою й вив на травi оглушений. Його швидко доправили до лiкарнi швидкоi допомоги. На ранок, прокинувшись у палатi iз загiпсованою рукою, Герi вiдмовився говорити про вчорашне з мiсцевим психiатром. Його вiдпустили додому – в одну з маленьких квартирок житлового комплексу з вахтером напохватi. Зайшовши перевiрити, як вiн, я помiтив початi бляшанки котячого корму на кухнi й поцiкавився, чи вiн це iсть. Кiлька разiв запитав про ту нiч, але вiн змiнював тему. Останне, що я чув, – Герi взяв собi кiлькох вуличних котiв i вирiзав у дверях для них прохiд. У европейських i близькосхiдних мiфах перевтiлень немало, i дехто з дослiдникiв вважае iх свiдченням давнiх тваринних культiв. Зазирнувши в iнтернет, можна побачити, що обожнювання котикiв i песикiв залишаеться потужною мотивацiею людських учинкiв. Фольклор також сповнений трансформацiй – вiд iсторiй про кельтських селкi, де люди перетворюються на морських котикiв, до духовних тваринних перевтiлень шаманiзму. У всiх цих розповiдях е спiльна сюжетна риса: вiдриватися вiд людського свiту небезпечно, селкi, що надто довго пробуде в подобi котика, кине людське життя, недосвiдчений чи духовно безсилий шаман мiг назавжди залишитися у своiй звiрячiй подобi. «Усi вони певною мiрою – в’ючнi тварини, – писав Торо, – покликанi переносити якусь частину наших думок». Зайдiть у будь-яку iграшкову крамницю чи подивiться кiлька дитячих передач – i ви побачите, якi важливi для захiдноi культури олюдненi тварини. Стюарт Лiттл, Кролик Петрик, тигрячi костюми, маскаради – усе це iлюстрацii того, що тваринна подоба й звiрячi звички звiльняють дiтей вiд людського, допомагають стати швидшими, спритнiшими, лютiшими. Декому з дорослих терiантропiчний психоз може дарувати схожу радiсть утечi за межi обтяжливого людського життя. Наприкiнцi 80-х колектив массачусетських психiатрiв опублiкував статтю, де було описано 12 медичних випадкiв, iз якими вони працювали впродовж 14 рокiв клiнiчноi практики в передмiстi Бостона. Двое пацiентiв були хворi на справжню лiкантропiю та стали вовками, ще двое перетворилися на котiв i двое – на собак. Двох iдентифiкувати було важко (один «дряпався, вив, ухав, шкрябався, тупотiв i випорожнювався», другий – «дряпався, вив i гавкав»). З решти чотирьох один став тигром, один кролем, один птахом, а один, який завжди тримав мишей-пiщанок, на пiщанку й перетворився. Шизофренiчноi бiльшостi серед пацiентiв не було: у восьми був бiполярний розлад, у двох – шизофренiя, одному дiагностували депресiю, ще одному – межовий розлад особистостi. «Лiкантропiя на прогноз не вплинула, – зауважують автори. – Марення про перевтiлення на тварину зашкодили iм не бiльше, нiж усi iншi марення». Найповнiшу трансформацiю спостерiгали у 24-рiчного юнака, який пiсля тривалого зловживання алкоголем узяв собi в голову, що вiн кiт у людському тiлi. На час публiкацii матерiалу котяча сутнiсть не покидала його вже 13 рокiв. «За словами пацiента, вiн дiзнався, що кiт, вiд родинного кота, який поступово навчив його “котячоi мови”, – писали психiатри. – Юнак ходив на роботу, однак жив iз котами, вступав iз ними в статевi стосунки, полював i вчащав на котячi нiчнi посиденьки, вiддаючи iм перевагу перед людськими». Надiй на одужання було мало: його переконання витримало кiлька курсiв антидепресантiв, антиконвульсантiв, антипсихотикiв i шiсть рокiв психотерапii. «Найбiльшим, але невзаемним його коханням була тигриця з мiського зоопарку, – писалось у висновку. – Вiн сподiвався колись ii звiльнити». 3. Зачаття: перший i другий сенс iснування Сором тому, хто про це погано подумае.     Сер Гавейн i Зелений Лицар Упродовж навчального року я працював у барi, а влiтку готував людськi трупи до розтину. Бар був школою життя, а анатомiчна лабораторiя, як я спершу вважав, стане школою смертi. Моторошно там не було – навпаки, я просвiтився, змiцнив шлунок i добряче вивчив анатомiю. Але про смерть так нiчого й не дiзнався. Лише ставши дипломованим лiкарем, я почав братися за найскорботнiшi обов’язки в медицинi й повiдомляти про невилiковнi хвороби чи смерть близьких. У лiкарнi митi вмирання вже стали звичними. Я часто стояв у печалi, поки лунав чийсь останнiй хрип, або помiчав охолодження шкiри пiсля невдалоi реанiмацii. Вiдсутнiсть фiзичних змiн у момент переходу трохи бентежила: мертве тiло складалося з тих самих елементiв, що й за мить до того живе. Рух, у якому мить за миттю народжуеться життя, просто спинився. Колись люди вiрили, що пiсля смертi душа вилiтае крiзь роззявлений рот. «Усе життя тримаеться на нитцi, – писав Монтень, – i висить на краечку губи». Часом нитка надiйна й мiцна, iнколи – тендiтна й непевна. Смерть для нього була перериванням староi нитки на життевому ткацькому верстатi, початком розмотування новоi. Зачаття ж, вiдповiдно, – нiби вплiтання новоi нитки й зародження вiзерунка на життевому полотнi. Перший дитячий спогад Леонардо да Вiнчi – про те, як червоний шулiка (птах-трупоiд) спустився до нього в колиску й вiдкрив йому губи хвостом. Шулiки – вправнi акробати (вигляд iхнього хвоста надихнув римлян на форму своiх кораблiв), i Леонардо уважно за ними спостерiгав, креслячи власнi лiтальнi машини. Інтерпретацiй спогаду багато: однi вбачають у ньому зародження творчого генiя, другi – сприйняття своеi винятковостi, третi знаходять натяки на гомосексуальнiсть. Приблизно 1503 року митець зобразив дорослу Дiву Марiю на колiнах у ii матерi, святоi Анни. Марiя простягае руки до Ісуса, нiби намагаючись повернути його в сiм’ю, але дитина уникае ii, обiймаючи натомiсть ягня, що зазвичай тлумачать як майбутне жертовне розп’яття. За часiв Леонардо люди вже давно вiрили, що Марiя завагiтнiла без сексу. Думка про те, що ii зачали так само, набирала прихильникiв. Тогочасний папа зробив цю думку догматом вiри. Кiлькасот рокiв тому Анна була ключовою постаттю середньовiчного культу плодючостi: на картинах ii зображали з трьома доньками-Марiями й трьома чоловiками. Коли жiнки довкола вагiтнiли по 20—30 разiв за життя, кiлька вагiтностей Анни зробили з неi популярну святу. Утiм, навiть тим, хто не був святим, зародження нового життя видавалося небесною таiною за межами розумiння. Секс точно грав у ньому певну роль, але яку саме – нiхто не здогадувався. Однак Леонардо таки намагався збагнути всi етапи людського життя й дiйти до його витокiв. На одному зi своiх вiдомих малюнкiв, зробленому за десятилiття до картини святоi Анни, вiн спробував зобразити чоловiче й жiноче тiло в розрiзi в момент зачаття. У цiй справi вiн уже мав попередникiв, але, попри його знання анатомii та досвiд розтинiв, бiльшу частину статевоi анатомii просто вигадав. За його уявленнями, тiлеснi рiдини перетворюються одна на одну пiд впливом тепла та роботи м’язiв. Особливi канали з’еднують матку з грудьми (вiн вважав, що грудне молоко утворюеться з менструальноi кровi) i хребтом, звiдки до неi потрапляе жiноче сiм’я. Чоловiчу анатомiю було зображено так само нетрадицiйно: однiею трубкою з’еднано серце зi спинномозковим каналом, по iнших iз мозку до хребта й пенiса тече сперма. Яечка просто слугують тягарцями для врiвноваження трубок. Гумору йому точно не бракувало, судячи з пiдпису малюнка: «Я показую чоловiкам першу i, можливо, другу причину iснування». Через 20 рокiв пiсля того, як да Вiнчi написав святу Анну, нiмецький фiзик Євхарiй Ресслiн пiд враженням вiд рядкiв iз Книги Буття («Помножуючи, помножу терпiння твоi та болi вагiтности твоеi. Ти в муках родитимеш дiти, i до мужа твого пожадання твое, а вiн буде панувати над тобою») припустив, що «неповторна природна насолода» стосункiв чоловiка й жiнки – це часткова компенсацiя мук дiтонародження та розрада вiд неминучостi смертi. На початку XVIII столiття нiмецький фiзик Альбрехт фон Галлер уже знав, що яйцеклiтини утворюються в яечниках, але вважав, нiби вiд сексу фаллопiевi труби тверднуть, «захоплюють i стискають яечники пiд час несамовитого злягання, а тодi видавлюють i поглинають дозрiлу яйцеклiтину». Лише через 70 рокiв iще один нiмець Карл Ернст фон Бер змiг на власнi очi побачити яйцеклiтину ссавця (собаки), а потiм, у 1930-х, людську яйцеклiтину помiтили у фаллопiевiй трубi – так почалося сучасне розумiння зачаття. Переважно я працюю з плiднiстю й безплiднiстю, моя робота – це зачаття, запобiгання й часом аборти. Жiнки приходять i просять допомогти позбутися вагiтностi або, навпаки, сприяти iй, зупинити чи стимулювати овуляцiю. Я даю поради, виписую лiки й роблю невмiлi зображення чоловiчих i жiночих тiл. Але в плiдностi з ii ритмами чимало загадок, навiть нинi. Нове життя зазвичай зароджуеться непомiтно: у деяких жiнок пiд час овуляцii бувае короткочасний бiль, але ембрiони можуть утворюватися протягом доби, й анi зачаття, анi потрапляння заплiдненоi яйцеклiтини в матку нiхто не вiдчувае. Вiд пiдозри до певностi, що спонукае йти до аптеки по тест на вагiтнiсть, може минути кiлька тижнiв. Консультацii бувають рiзнi – iнодi радiснi, часом печальнi. Жiнка заходить до мого кабiнету, сiдае коло столу й каже: «Я вагiтна». За iнтонацiею можна зрозумiти, тiшить це ii чи гнiтить. Я роблю припущення й неквапом запитую, як вона почуваеться, – просто для певностi. «Неймовiрно!» – чую я деколи. Або: «Жахливо!» Бувае, пiсля цього розстiбаеться сумочка й на стiл викладаються похапцем купленi тести iз синiм хрестиком чи подвiйною рожевою смужкою. Ми уважно iх оглядаемо, повертаемо до свiтла, аби впевнитись, i я дiстаю ще один зi своеi шухляди. Поки реагент просякае сечею, ми стурбовано й понуро чи, навпаки, захоплено й нетерпляче на нього дивимося. Сучаснi тести такi чутливi, що багато жiнок дiзнаються про вагiтнiсть уже через кiлька днiв пiсля зачаття, коли ембрiон – iще ниточка клiтин на желеподiбному диску, з якоi згодом розвинеться вiсь хребта. Коли настрiй у кабiнетi захоплено-нетерплячий – це митi солодкого сподiвання на довгождану дитину чи приемний сюрприз. Якщо ж гостя стурбована й понура, моi запитання дещо тривожнiшають – коли у вас востанне були мiсячнi? яка тривалiсть вашого циклу? коли ви могли завагiтнiти? це ваша перша вагiтнiсть? Ми вже звикли контролювати власнi тiла, але вагiтнiсть – це первiсне нагадування, що iнколи за змiнами годi встежити, а в тiла е власнi ритми, поворотнi точки й напрямки руху. Декого у вагiтностi жахае саме ii невблаганнiсть: точку неповернення пройдено, запущено процес, чия незвичнiсть часом доходить аж до вiдчуженостi, i байдуже, триватиме вагiтнiсть чи урветься, – для жiнки життя бiльше нiколи не буде таким, як ранiше. У бiльшостi регiонiв Сполученого Королiвства жiнка мае право на переривання вагiтностi, якщо вiдчувае (i два терапевти своiми пiдписами пiдтверджують) ризик для фiзичного чи психiчного здоров’я. Процес пiдтвердження швидкий i тактовний – я пiдписував направлення щасливим замiжнiм жiнкам, вагiтним вiд когось iншого, i пiдлiткам, якi не хотiли, аби про це дiзналися батьки й перетворили iхне життя на пекло. Тепер це бувае вже значно рiдше, нiж колись: завдяки сексуальному вихованню й доступностi контрацептивiв пiдлiткових вагiтностей у краiнi за 20 рокiв стало вдвiчi менше. Колись я бачив штучне заплiднення. На жiночi яйцеклiтини, що лежали на склянiй тацi, iз пiпетки крапнули спермою. Вони майже негайно заплiднилися й почали дробитися, меншаючи з кожним подвоенням, доки не виникла порожниста куля протоембрiону – досi не набагато бiльшого вiд яйцеклiтин. Новий органiзм починае збiльшуватися не вiдразу – хiмiчнi елементи яйцеклiтини та сперматозоiда спершу просто з’еднуються в новi структури. Людське заплiднення водночас i вражало, i здавалося буденним – наче запилення квiтки бджолою. Сто рокiв тому массачусетський лiкар Данкан Макдугалл зважував своiх пацiентiв перед смертю й одразу пiсля неi. Маса тiла зменшувалася на 21 грам – отже, саме стiльки важила душа. Насправдi в нього просто були поганi ваги: анi настання смертi, анi зародження життя маси тiла не змiнюють. Просто припиняе чи починае iснувати все, що нас тримае на свiтi, – вiдбуваеться ще одна трансформацiя. Коли я зустрiв Ганну Мольер, iй було 24. Їi довге волосся було зав’язане у вузол i мiж консультацiями змiнювало кольори, немов свiтлофор, а сама вона носила пурпуровi чи синi сукнi до кiсточок. Вони з чоловiком Генрi перебралися до Шотландii з валлiйських долин, i Ганна говорила з таким сильним акцентом, що менi часто доводилося перепитувати. Одного дня вона прийшла, розстiбнула сумочку й виклала на мiй стiл три смужки. – Я вагiтна. – І як ви тепер почуваетеся? – Ми цього не планували, якщо ви про це, але я народжуватиму. Пiсля розмови про вiтамiни, акушерок, УЗД та ранкову нудоту я дав iй направлення до жiночоi консультацii. Пiд час вагiтностi, яку вона жахливо переносила, ми часто бачилися. У Ганни стрибав тиск, ii нудило, почалася печiя, а спина болiла так, що жiнка ледве ходила. «Бiльше жодних вагiтностей, – сказала менi Ганна своею спiвучою англiйською. – Одна – i досить». Через шiсть тижнiв пiсля пологiв вона принесла менi дитину – тендiтну дiвчинку з чорнильно-темними очима та м’яким прозорим пушком на головi. Заповнивши бланк результатiв скринiнгу для ii доньки й оглянувши акуратний шрам вiд кесаревого розтину, я обговорив iз нею варiанти контрацепцii та виписав рецепт на таблетки. «Надiйнiсть – 99 %, але важливо вживати щодня в той самий час». Через три мiсяцi вона прийшла до клiнiки з дитячим вiзочком. Вийшовши, аби запросити ii з чекальнi, я помiтив, що Ганна сидить бiля ще однiеi моеi пацiентки, яка саме починала третiй цикл штучного заплiднення. – Я знову вагiтна! – сказала Ганна, штовхаючи вiзочок крiзь дверi кабiнету. Коли вона сiла й почала рукою гойдати дитину, я запитав, як вона почуваеться. – Жах, правда ж? Я ще вiд минулоi не вiдiйшла. Нудота, набряклi груди – усе, як тодi… – жiнка завмерла на мить, усвiдомивши, чому я запитав. – Але аборту не буде – ми з Генрi вже вирiшили. Друга вагiтнiсть далася iй важче. Ми бачилися кожнi два-три тижнi й мiняли рецепти – вiд нудоти, вiд печii, вiд болю в спинi та загострення радикулiту. В останнi мiсяцi, коли почалося нетримання сечi, Ганна майже не виходила з дому й дуже мало спала. У неi впали тромбоцити, пiдвищився кров’яний тиск, i гiнекологи знову запропонували кесарiв розтин. – Це точно останне, – сказала вона, кульгаючи квартирою, коли я зайшов ii провiдати. – Може, хай менi й труби заодно перев’яжуть? – Спитаю, – вiдповiв я i написав у вiддiлення акушерства й гiнекологii. Через два тижнi прийшла вiдповiдь. «Не радимо робити стерилiзацiю в такому молодому вiцi, – писали фахiвцi. – Про це дуже часто шкодують. Коли виписуватимемо з лiкарнi, запропонуемо контрацептивний iмплант». Медицина наздоганяла да Вiнчi аж до ХІХ столiття, коли переважно нiмецькi гiнекологи таки почали мiркувати про анатомiю заплiднення. Вони ретельно занотовували фiзичнi змiни пiд час статевого акту й припускали iхнiй зв’язок з iмовiрнiстю зачаття. Цiкавилися, якi позицii найвдалiшi, та мiркували про небезпеку сексу пiд час вагiтностi. Сперечалися, чи змiнюе матка форму й положення, коли жiнка вiдчувае оргазм. Жiнок серед них не було. 1933-го, коли лiкарi наближалися до розумiння людськоi вагiтностi й перiодичностi овуляцiй, а американська заборона порнографii трохи послабилася, лiкар iз Нью-Джерсi на iм’я Роберт Дiкiнсон опублiкував свое дослiдження. Йому здавалося, що анатомii час уже вiдiйти вiд трупiв у секцiйнiй залi й зайнятися живими людьми. Як гiнеколог, вiн щодня шукав вiдповiдь на запитання, чому декому не вдаеться завагiтнiти, i розумiв, що небажання вiльно говорити про секс призводить не лише до безмiрного горя, а й до безплiдностi. «Можливо, – писав вiн, – ця соромливiсть народжуеться з переконання, що таким дослiдженням годi звiльнитися з лабет особистого досвiду, iндивiдуальних упереджень i, найважливiше, припущень про авторську хiть». Роздiл пiд назвою «Анатомiя коiтусу» вiн починае зi спостереження про важливiсть сексу в життi людини: «Жодна iнша тiлесна функцiя не може наблизитися до статевого акту за далекосяжнiстю наслiдкiв чи iхньою кiлькiстю, отриманою за такий короткий промiжок часу. Нове життя (чи його вiдсутнiсть) – справа кiлькох секунд». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65292537&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Тут i далi цит. за: Овiдiй Назон, Публiй. Метаморфози. К.: Днiпро, 1985. Перекл. А. Содомори. 2 Переклад Олександра Стукала. – Якщо не зазначено iнше. 3 Цит. за: Г’юм, Девiд. Трактат про людську природу. К.: Всесвiт, 2003. Перекл. П. Насади. 4 Цит. за: Торо, Генрi Девiд. Волден. К.: Темпора, 2020. Перекл. Я. Стрiхи. 5 Цит. за: Шекспiр В. Твори в шести томах: Том 5. К.: Днiпро, 1986. Перекл. І. Стешенко. 6 Цит. за: Джойс Д. Улiсс. К.: Видавництво Жупанського, 2019. Перекл. О. Мокровольського, О. Тереха. 7 Коли цi самi «монтажнi» ензими дають збiй у рослинах, на iхньому листi з’являються темнi плями навiть вiд слабкого свiтла. – Прим. авт. 8 Тут i далi Бiблiю цитовано за перекладом Іларiона (Івана Огiенка). 9 Сучаснi казки Анджели Картер описують подiбнi дивовижнi метаморфози. – Прим. авт. 10 Кафка Ф. Перевтiлення. Перекл. з нiм. Є. Поповича. К.: Журнал «Всесвiт», 2000. № 1—2.