Маленький свiт Марта Коваленко Любовь и волшебство #1 Ембiра – маленька краiна, яка розмiстилася коло пiднiжжя двох мальовничих гiр. Населяють цей край емби – дуже дружний та працелюбний народ. Емби зовсiм не знають, що десь поруч iснують iншi свiти зi схожими iстотами та зовсiм iншими правилами життя. Та все ж дечим вони таки схожi: добро та зло, дружба та кохання незмiннi у рiзних вимiрах. А кохання, як вiдомо, не пiдвладне межам. Марта Коваленко Маленький свiт Ембiра – це маленька краiна, яка розмiстилася коло пiднiжжя двох мальовничих гiр. Вона прихована у нiжно-блакитному одязi розлогих дерев та кущiв, встелена рiзнобарв’ям прекрасних квiтiв. В ii рiчках тече чиста мов сльоза вода. Така прозора, що шкаралупа риби, якою повняться рiчки, виблискуе на сонцi. Саме тому вiд води у сонячний день розливаеться мiнливе сяйво. Блакитне листя дерев зливаеться з небом, а iнодi здаеться, що воно м’яко лягло прямо на дахи невеликих кольорових будинкiв мiстечка Лешта. В тих будиночках живуть емби. Це дуже дружний та працелюбний народ. Емби вирощують овочi i спiвають пiснi. Усi вони мають темне кучеряве волосся i дуже пишаються своею вродою. Сонце вже сiдало, коли Тей, крокуючи маленькою нерiвною стежиною, спустився до берега рiчки. Майже годину шукав вiн свого друга Форо, та нiяк не мiг знайти. Щось пiдказувало йому, що треба сходити до iх улюбленого мiсця бiля рiчки, де ще дiтьми вони зробили собi невеличку печеру. Гралися та ховалися у нiй, а тепер, коли стали дорослими, приходили туди поговорити та помрiяти разом про майбутне, помилуватися лiлово-золотим заходом сонця. – Ну от, я так i знав! – посмiхнувся вiн, побачивши нарештi друга. Хлопець спав розпластавшись на травi i пiдперши рукою голову. Вiд несподiванки Форо схопився та почухав потилицю. – Чому кричиш так голосно? – позiхнув вiн. – Я шукаю тебе скрiзь, а ти ось де сховався! Тiтка Залда хвилюеться, що тебе не було на обiд, Мiра також заходила, про тебе питала. До речi, вона твоя наречена, чому ти не покажеш iй нашу печеру? Можливо вона б сама тебе тут знайшла? – Нi, нi, навiть не думай! Це едине мiсце, де я можу сховатися i вiд мами, i вiд Мiри. Їм весь час щось вiд мене потрiбно! А тут я спокiйно вiдпочиваю, ба-ач як добре виспався, – вiн потягнувся знову позiхаючи. – Ти не виправний! – посмiхнувся Тей. – Годi позiхати, подивись краще як гарно! Тей пiдiйшов ближче до рiчки i захоплено дивився на вогняне коло, що торкалося своiм краем обрiю. Жива блакить дерев у цю мить ставала зеленою, зливаючись кольорами з променями сонця. – Чи е ще десь у свiтi мiсце, де було б так гарно?! – мрiйливо запитав вiн. – Так, справдi гарно, – обтрушуючи одяг промовив Форо. – Як ти гадаеш, е ще десь у свiтi схожi на нас iстоти? – Не знаю, мабуть що е, але ми навряд чи зможемо коли-небудь iх побачити. І це навiть добре, адже не вiдомо якi вони, i як будуть до нас ставитися. – Згоден. А все ж цiкаво! Ну то що, хто перший добiжить до будинку старого Зуфа? – Хлопцi рвонули наввипередки смiючись i перестрибуючи камiння та кущi. Зуф був цiлителем та порадником для усiх жителiв Лешти. А ще вiн умiв чаклувати, але забороняв розмови про це, та нiколи не допомагав ембам таким чином. Усi його лiки були на основi рослин, тiльки вiн знав усi назви та лiкувальнi властивостi кожноi з них. І хоча емби хворiли не часто, все ж час вiд часу зверталися до старого по допомогу. Будинок Зуфа був темного кольору, не такий як у решти жителiв Лешти. Вiн стояв на окраiнi мiстечка, i хлопцi частенько зупиняли бiля нього своi перегони, вихваляючись швидкiстю мiж собою. – Знову граетеся, мов хлопчаки! – почулося позаду бубонiння Зуфа. Вiн саме повертався з Великого лiсу, тримаючи у руках оберемок рiзнотрав’я. – Доброго дня, дядьку Зуфе! – Добридень i вам! Форо, ти вже маеш стати серйозним, незабаром одружишся, а все нiяк не подорослiшаеш! Тей хоч i молодший на кiлька рокiв, та все ж бiльш вiдповiдальний. Сьогоднi до мене Залда приходила, жалiлася на тебе. Зовсiм не думаеш про матiр, а вона ж у тебе одна! Форо нагнув голову i прошепотiв до Тея: «Почало-о-ося!». Але стояв мовчки i голови не пiдiймав. – Прийдеш до мене завтра увечерi, дам тобi настiй, будеш пити сiм днiв. Можливо порозумнiшаеш трохи, – сказав старий, тай почовгав до будинку. – Дякую, дядьку Зуфе! Прийду! – проказав у вiдповiдь хлопець, з сердитим виразом обличчя. Потiм повернувся до Тея: – І чому усi хочуть мене повчати?! – пiдняв вiн руки до неба, та пiшов геть вiд будинку. Тей бiг позаду наздоганяючи друга. Батьки Тея померли ще коли вони з сестрою Сiдою були малi. Вiн завжди пiклувався про неi, i Сiда також була доброю та турботливою сестрою. Все було б гаразд, та вона закохалася у хлопця, якого звали Беш. Слава про нього по Лештi йшла недобра, i Тей про це знав. Та заслiплену коханням Сiду нiчого не хвилювало. Зауваження брата вона не сприймала серйозно. Весь час намагалася довести Тею, що наречений добрий, i у нього серйознi намiри. Користуючись вiдсутнiстю брата, Сiда бiгла над рiчкою на зустрiч з коханим. Вона була одягнена у лiлову сукню, яка щедро вiдкривала нiжнi дiвочi плечi, та пiдкреслювала стрункий стан. Босонога з розплетеним волоссям, хвилястим та чорним мов смола, вона була схожа на яскраву квiтку. Беш не вiдводив вiд неi очей. Та навiть торкатися дiвчини боявся. Надто гострими були його стосунки з Теем. І хоч весь час твердив Сiдi, що йому байдуже до ii брата, сам його боявся. – Яка ж ти гарна, моя красуне! – не мiг надивитися вiн на Сiду. Дiвчина сором’язливо опустила очi. – Тей пiшов, але скоро повернеться. Я говорила з ним про нас, не хвилюйся, я впевнена, що переконаю його змiнити про тебе думку. Вiн мене любить i зрозумiе. – Беш сердито вiдвернувся. Сiда взяла його за руку. – Почекай ще трохи, в мене все вийде! Я роблю все як ти кажеш: розповiдаю про тебе лиш хороше, умовляю його не слухати нiкого крiм мене, адже я знаю тебе краще за усiх. Треба ще трохи зачекати, а згодом ми одружимося… Ти мене чуеш? – Так, Сiдо, ми одружимося, – вiн торкнувся рукою ii волосся, потiм обличчя, притягуючи ii до себе. – Нi, Беш, менi вже час! – Сiда вiдвела його руку i стрiмко, мов ластiвка, помчала по стежинi додому. Беш зi злiстю стукнув кулаком по стовбуру товстого дерева поруч. – Знову була з ним? – сердито гримнув Тей, як тiльки Сiда забiгла у будинок. – Нi, ходила заспокоювати Мiру. Вона геть знервована через поведiнку Форо. Тей зробив вигляд, що повiрив, адже вiн знав, що Форо вже був у нареченоi, та вибачився. Цього разу не хотiлося сперечатися з сестрою, а iнодi у нього навiть пробiгала думка змиритися з ii вибором. Вона здавалася щасливою i це його тiшило. Вони повечеряли, а потiм довго милувалися зорями та розмовляли сидячи на порозi будиночку. Наступного дня над мiстечком почалася сильна злива. Вода лилася не зупиняючись кiлька днiв, i зовсiм скоро велика швидка рiчка, яка пробiгала поряд з Лештою, вийшла з берегiв. Кiлька будинкiв було зруйновано. Сiм’i з малими дiтьми лишилися даху над головою. Багато жителiв Лешти кинулися на допомогу. Потрiбно було звести новi будинки. Тей та Форо працювали у лiсi, заготовляючи дерева для будiвництва. Емби дуже обережно ставилися до природи. Зрубати молоде живе дерево вважалося страшним вчинком. Тому жодне будiвництво у мiстечку не обходилося без чаклуна. Попереду всiх йшов Зуф. Вiн зупинявся час вiд часу бiля велетенських стовбурiв, прислухаючись та розмовляючи з рослинами. А потiм вказував на те, яке можна було зрубати. – Як ти думаеш, вони справдi йому щось говорять? – прошепотiв Форо, уважно стежачи за дiями чаклуна. – Не знаю, але усi стовбури тих дерев, якi ми зрубали, вже починали вiдмирати. Тобто зовсiм скоро вони б були сухими. Форо приклав вухо до дерева i завмер: – Тихше! Я чую! Воно говорить, що не хоче стати стiльцем, чи ложкою на нашому столi. А хоче, щоб Тей швидше знайшов собi наречену i одружився! – Так i говорить? – посмiхнувся Тей. – Точнiсiнько так! Тихше, воно навiть говорить на кому. На сусiдцi Айнi. Хоч вона й товста, як отой старий дуб, i неповоротка як ведмiдь, та все ж дружиною буде гарною та… Форо не договорив, бо Тей ухвативши велику палицю, погнався за ним по лiсi. Хоч Форо був не худим, та бiгати вмiв швидко. Тей так i не змiг його наздогнати. Лише слухав його веселий регiт, та смiявся сам, доки суворий погляд Зуфа не зупинив iх обох. – На сьогоднi досить! – сказав вiн. – Дерева занадто мокрi вiд дощу, та й вечорiе швидко. Продовжимо завтра вранцi. Емби мовчки побрели з лiсу. – Дядьку Зуфе, адже скоро свято примирення, чи будете ви цього року розповiдати майбутне? – запитав Форо, йдучи поряд з чаклуном. – Що ти хотiв би знати, чого не знаеш? – Цiкаво як доля складеться, скiльки дiтей буде, ще щось… – Якщо розуму наберешся, то станеш добрим ембом: чоловiком та батьком. А коли нi, то нiякi пророцтва не допоможуть. Форо замовк i насупився. – Так, за два тижнi свято примирення, – продовжував старий, – приходьте обое, а ти Тею i Сiду приведи, обов’язково! Тей погоджуючись махнув головою, а потiм пригадав минулорiчне свято. Цього дня емби не працюють. Вони збираються на галявинi бiля самого пiднiжжя гори, запалюють вогнища. Чаклун читае молитви, i кожен з ембiв просить пробачення у того кого образив, а ще дякують лiсу, рiчцi, за використання iх дарiв. Миряться навiть тi, хто довго не спiлкувався, тримаючи образу. Самою цiкавою частиною свята е пророцтво. Жiнки виконують ритуальний танок навколо вогнища, а чаклун скликае на допомогу духiв, i розповiдае майбутне тому хто просить про це. – Тею, коли Беш прийде на свято i буде просити тебе пробачити його, ти це повинен будеш зробити, – проказав Форо, коли вони зосталися самi. Тей поглянув на друга i зрозумiв, що ця думка ще не приходила йому у голову. Саме словосполучення «пробачити Беша» здавалося неможливим. – У такому разi мене на святi не буде. – І чому я досi не знаю, що мiж вами трапилося? – з запалом запитав Форо. – Ти менi не довiряеш чи що?! – Вибач, мабуть я давно повинен був тобi розповiсти. Це дуже болюча для мене тема. Гаразд, пам’ятаеш Лое? Кiлька рокiв тому ми зустрiчалися з нею. – Так, звичайно. Вона красуня! – Саме так. Вона не просто красуня, для мене вона була найкращою. Та на жаль, не тiльки для мене. Мiж нами весь час стояв Беш. Ми навiть билися кiлька разiв через це. Вiн слабший, тому мене боявся. А коли Лое подарувала менi кришталеву троянду, символ ii чистого кохання, я заспокоiвся. Адже вона обрала мене, що ще може нам заважати?! Ось тут я дуже помилявся. Беш викрав у мене троянду i повернув iй, збрехавши, що це я йому вiддав квiтку. Ну розумiеш, нiби саму Лое? – Та вiн злодiй! – закричав Форо. – Зовсiм скоро родина Лое поiхала з Лешти, нiхто не знае куди. – А ти навiть не намагався виправдати себе? – Намагався, звiсно. Та вона й слухати не хотiла. Їi батько вигнав мене не чекаючи на пояснення. – Я б… я б… навiть не знаю, що б я зробив тому Бешу за це. Вiн чудовисько! – Тепер ти розумiеш, чому я не дозволяю Сiдi з ним зустрiчатися? – Тепер розумiю, нi у якому разi не вiдпускай до нього Сiду. Скажу тобi чесно, троянда, яку подарувала менi Мiра, вже кiлька разiв губилася. А я досi не надавав значення цiй дрiбничцi. Ось що, коли ще раз будеш готовий до бiйки з Бешем, обов’язково гукни мене! Так i хочеться загилити йому доброго копняка. – Тей сумно всмiхнувся та пiшов до свого будинку. Сiда готувала вечерю, розставляла посуд. На столi стояли кiлька горщикiв, з яких виходили тонесенькi хвильки пару. Аромат приготованоi страви лоскотав нiздрi. Сестра дуже гарно готувала i Тей знову замислився над тим, що така гарна дружина не повинна попастися дурню Бешу. Але поряд з його впевненiстю з’являлися сумнiви: Сiда виглядала щасливою, весь час щось наспiвувала собi пiд нiс. Змиритися з ii вибором вiн не мiг, але й ламати долю сестри не наважувався. Бачити ii нещасною хотiлося найменше. Сiда крадькома спостерiгала за братом i розумiла тi думки, що важко торкалися його обличчя. Тому не заважала, а терпляче чекала на його рiшення. – Гарний у мене браслет? – запитала вона у брата, коли вже закiнчили вечеряти. – Так. Звiдки? – Беш подарував. Бачиш який вiн уважний?! – Сiдо, ти його справдi кохаеш? – Дуже! – І хотiла б вийти за нього замiж? – Зараз це мое найголовнiше бажання. Вона зворушено дивилася на брата, не стримуючи радостi у очах. Так вiн ще нiколи не говорив, отже, вирiшив погодитися. Вона з нетерпiнням чекала кiлька жаданих слiв: згоди, вiтання, ще щось… щоб зрозумiти, що вiн вже не проти. Але Тей мовчки встав з-за столу та вийшов надвiр. Зорi у небi водили танок, бликаючи мiж майже невидимими нiчними хмарами. Тей подумав про те, що занадто рано довелося стати дорослим. Коли б були живими батьки, такi питання вирiшували б вони. Сiда дивилася на брата через вiкно, i розумiла, що радiти ще дуже рано. – Треба потерпiти… – шепотiла вона собi, – Тей мене любить, а значить погодиться! Наступного дня вона знов мов пташка летiла до Беша на зустрiч. Навiть не зважала на те, що усi чоловiки зараз працюють у лiсi, а вiн поруч. Все ж заради неi! Вони сидiли на березi рiчки i милувалися сяючою мов кришталь водою. – Скажи кохана, чи можеш ти зробити для мене одну важливу справу? – вiн притулився до Сiди мiцно ii обiймаючи. – Звичайно! Говори, я зроблю все що скажеш. Очi Беша блищали, а погляд зробився важким i знервованим. – Навiть не знаю, як тобi це сказати… – Говори, не бiйся! Ти що мене соромишся? – Нi! Вибач, але справа не проста, i крiм нас с тобою про це не повинен знати нiхто. – Ти зачаровуеш мене своею таемничiстю. – Гаразд, розповiдаю, тiльки спочатку пообiцяй, що не говоритимеш про це нi з ким, особливо з братом. – Та добре, добре! Я зрозумiла. – У старого Зуфа е один настiй, котрий коли випити, заспокоюе та стирае пам'ять. Вiн чарiвний, примушуе змиритися з тим що непокоiть. Зуф не дозволяе нiкому навiть торкатися своiх настоiв. От якби Тей випив хоч краплину того настою, вiдразу б забувся про минуле. – Це не дуже добре, але чому ти не попросив його у самого Зуфа? – Що ти! Вiн не вiддасть менi пляшечку. Окрiм того, вiн заборонив менi навiть пiдходити до його будинку. А ти часто у нього буваеш. Вiн тобi довiряе. – Ти хочеш щоб я попросила у нього? – Навряд чи вiн вiддасть тобi настiй… – Що ж я повинна зробити? – Ти вiзьмеш пляшечку сама. Сiда перестала посмiхатися i своiми чорними округлими вiд здивування очима дивилася на Беша. Нарештi промовила: – Ти хочеш, щоб я ii вкрала?! Вона й справдi часто була у будинку Зуфа. Допомагала йому по господарству, готувала iжу. Інодi старий чаклун розповiдав iй невеликi таемницi лiкування. Вона могла спокiйно увiйти до його кiмнати заставленоi рiзноманiтними пляшечками та мiшечками з трав’яними сумiшами. Деякi лiки вона сама оминала, знаючи iх чарiвну силу. Тому розумiючи про що зараз говорив Беш вона вiдчувала себе збентежено. Це був недобрий вчинок, навiть двiчi недобрий: нi Зуф, нi Тей не заслуговують на таке. Проте, вiдмовити коханому, який так палко дивився у очi, не змогла. – Ти ж хочеш, щоб ми одружилися? – гнув своеi Беш. – Так, звичайно. Але все можна владнати по-iншому, без брехнi. – Сiдо, Тей нiколи мене не визнае! – Ти дуже поспiшаеш, я вiрю вiн поступиться! – Скiльки ще чекати? Мабуть ти мене просто не кохаеш?! – з переконливим розчаруванням промовив вiн i вiдвернувся. – Авжеж кохаю! Подивися на мене, заглянь у очi ще раз, невже ти не бачиш, що заради тебе я згодна на все! – У такому разi зроби це заради нас, – промовив вiн тихо i обiйняв ii за плечi. – Я повинна трохи подумати… – Так, я буду чекати на вiдповiдь. Беш намагався ii поцiлувати, та настрiй Сiди змiнився. Вона попрощалася i зникла у тiнi густих дерев. У цю хвилину усi ii почуття змiшалися i на серцi стало неспокiйно. Вона розумiла, що Беш штовхае ii на дуже поганий вчинок. Розумiла, що брат не пробачить iй цього, але наслiдком було здiйснення ii найбiльшого бажання. Тому думка, що насправдi бiльше переважае – любов до коханого, чи любов до брата, була питанням без вiдповiдi. Кiлька днiв вона металася у своiх думках, мов метелик бiля вогню. Зазирала у очi брату, чекаючи вiд нього пiдтримки, та рiшення його було незмiнним. Бачити Беша бiля сестри вiн не хотiв. І все частiше Сiдi приходила думка скоритися коханому. – Нiчого не бiйся, – сказав вiн, коли Сiда наступного разу прийшла на зустрiч. – Тебе нiхто не помiтить, я все розрахував. Це потрiбно робити у день Свята Примирення, коли усi будуть у маковому полi. Будинок Зуфа буде порожнiм, i ти спокiйно туди зайдеш. Ну чому ти така мовчазна? – Я теж буду на святi. – Так! Так, обов’язково! Так навiть краще! Тебе не буде деякий час, а потiм непомiтно повернешся, нiби нiчого й не сталося. Гей, чуеш? – вiн заглядав Сiдi у очi, обiйнявши ii обличчя. – Думай лише про те, заради чого ти це робиш! Заради нашого майбутнього. Дорогою назад Сiда йшла з опущеною головою. Захоплююча та яскрава радiсть кудись подiлася. Були лише сумнiви та мiркування. Але майбутне з Бешем, яке вона собi уявляла тисячу разiв, мало бути дивовижним. Тому очiкування свята було для неi нестерпним. А Тей дивився на неi i не розумiв чому стали такими сумними ii очi. Де подiвся гарний настрiй i дiвоча грайливiсть. На усi його питання Сiда вiдповiдала одне: «Все добре!». Вiдчуваючи провину, Тей не чiплявся до неi, та вирiшив чекати, доки сестра розповiсть сама. Напередоднi свята Сiда востанне прийшла до рiчки побачити Беша. Вiн знов стояв на своему, розповiдаючи що i як треба зробити. Розумiючи, що дiвчина усе таки наважилася на цей крок, Беш виглядав щасливим. Кружляв бiля неi засипаючи нiжними словами та ласкою. Сiда геть розтанула, та вiдкинула усi сумнiви, щодо вчинку. Наступного дня надвечiр почалося свято. Усi жителi Лешти зiбралися у самого пiднiжжя гори, на встеленому яскраво-червоними маками полi. Посеред нього було запалено кiлька вогнищ, розташованих колом. Всi, хто збирався зняти з себе важкий тягар образ, заходили у центр мiж вогнищами, i сiдали на землю один проти одного. Перший просив пробачення, другий вiд усiеi душi пробачав i давав обiтницю не згадувати нiколи про це. Тому емби у колi завжди були парами. Ще не було темно, хоча сонце вже майже сховалося за нерiвним хребтом гори. Зуф стояв мiж вогнищами i промовляв молитви, зазиваючи духiв прийняти добрий вчинок ембiв. Рiшення тих хто був у колi повинно бути тiльки щирим, тому якщо з часом хтось порушував обiтницю, його вiдкрито осуджували, а пiсля такого позору дехто навiть покидав мiстечко. Голос Зуфа лунав мов грiм серед цiлковитоi тишi. Чути було лиш як трiщать гiлки у вогнищах. Емби сидiли навколо мовчки спостерiгаючи за чаклуном. Вiд того яким щирим сьогоднi буде примирення залежала милiсть духiв. У подарунок вони вiдкривали таемницi майбутнього, тому хто бажав цього. Зуф був одягнений у довгу бiлу сорочку, пов’язану широким ременем. Вiн простягав руки до неба i то тихо, то голосно, вигукував невiдомi для iнших слова. Коли вiн замовк i сiв на землю, з гурту за вогнищами встали жiнки i взявшись за руки почали танцювати, згрупувавшись у кола бiля кожного вогнища. Серед усiх танцювала i Сiда. Тей спостерiгав за дiйством здалеку, намагаючись якнайменше попадатися iй на очi. А вона шукала його очима серед натовпу i нiяк не могла знайти. Форо приймав участь у святi. Перед весiллям вiн вирiшив попросити пробачення у матерi, яка весь час на нього жалiлася. Дiвчата танцювали взявшись за руки та голосно дзвiнко зазиваючи духiв на свято. Тей повернувся та й побрiв у протилежний бiк вiд святкуючих ембiв у напрямку мiста. Ще був час, вiн мiг запросити Беша на свято i покiнчити з цим. Та щиро його пробачити нiяк не мiг. Вiн брiв по майже порожньому мiстечку, й ноги самi йшли до Беша. Раптом бiля його будинку почулися голоси. Було зовсiм темно i розiбрати постатi Тей не змiг, але голос Беша упiзнав вiдразу: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24061226&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.