Ловець снiв Стiвен Кiнг Збираючись на традицiйне спiльне полювання, четверо друзiв не здогадувались, що для декого з них воно стане останнiм у життi. Бо тепер здобиччю стали вони: для iнопланетноi сутностi, якiй потрiбнi носii, щоб захопити ще одну планету, i для навiженого полковника Курца – професiйного майстра вбивства, яке вiн називае зачисткою. Єдиним шансом на порятунок стають незвичайнi здiбностi чоловiка iз синдромом Дауна, якого друзi врятували в дитинствi. Але чи вистачить цього, щоб перемогти супротивника настiльки чужорiдно-ворожого, якого поеднуе з людством тiльки здатнiсть убивати? Стiвен Кiнг Ловець снiв © Stephen King, 2001 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Обережно! Ненормативна лексика! Ловець снiв Для Сьюзен Молдоу i Нен Грем Спочатку – новини «East Oregonian», 25 червня 1947 року СЛУЖБОВЕЦЬ УПРАВЛІННЯ З БОРОТЬБИ З ЛІСОВИМИ ПОЖЕЖАМИ ПОМІЧАЄ «ЛЕТЮЧІ ТАРІЛКИ» Кеннет Арнольд повiдомляе, що бачив дев’ять об’ектiв, якi мають форму диска, «свiтяться, срiблястi, рухаються неймовiрно швидко». «Daily Record» (Розвелл, штат Нью-Мексико), 8 липня 1947 року ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ ЗАХОПИЛИ «ЛЕТЮЧІ ТАРІЛКИ» НА РАНЧО НЕПОДАЛІК РОЗВЕЛЛА Спiвробiтники розвiдки виявили розтрощений диск. «Daily Record» (Розвелл, штат Нью-Мексико), 9 липня 1947 року У ВПС ЗАЯВЛЯЮТЬ, ЩО «ЛЕТЮЧІ ТАРІЛКИ» – ЦЕ ЛИШЕ МЕТЕОЗОНДИ «Daily Tribune» (Чикаго), 1 серпня 1947 року ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ США ЗАЯВЛЯЮТЬ: ВОНИ НЕ МОЖУТЬ ПОЯСНИТИ ТЕ, ЩО ПОБАЧИВ АРНОЛЬД Ще 850 заяв очевидцiв пiсля першого свiдчення. «Daily Record» (Розвелл, штат Нью-Мексико), 19 жовтня 1947 року РОЗГНІВАНИЙ ФЕРМЕР ЗАЯВЛЯЄ: «ТАК ЗВАНА КОСМІЧНА ПШЕНИЦЯ – ЦЕ ПІДРОБКА» Ендрю Гоксон заперечуе «зв’язок iз летючими тарiлками». «Пшениця з червонуватим вiдтiнком – це не бiльш нiж розiграш», – наполягае вiн. «Courier Journal» (Кентуккi), 8 сiчня 1948 року ПІД ЧАС ПЕРЕСЛІДУВАННЯ НЛО ЗАГИНУВ КАПІТАН ВПС Останне повiдомлення вiд Ментелла: «…металева, величезного розмiру…» Вiйськово-повiтрянi сили зберiгають мовчання. «Nacional» (Бразилiя), 8 березня 1957 року ДИВНИЙ КОРАБЕЛЬ ІЗ КІЛЬЦЕМ ЗАЗНАЄ АВАРІЇ В МАТУ-ГРОСУ! ДВІ ЖІНКИ МАЛО НЕ ЗАГИНУЛИ БІЛЯ ПОНТУ-ПОРАН! «Ми чули пронизливий вереск iзсередини», – заявляють вони. «Nacional» (Бразилiя), 12 березня 1957 року ЖАХ У МАТУ-ГРОСУ! Повiдомлення про сiрих чоловiчкiв iз величезними чорними очима Ученi смiються! Повiдомлення продовжують надходити! СЕЛА ОХОПЛЕНІ ЖАХОМ! «Oklahoman», 12 травня 1965 року ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ СТРІЛЯЄ У НЛО Згiдно з його доповiддю, летюча тарiлка перебувала в 40 футах над автострадою 9. Свiдчення радара на авiабазi в Тiнкерi пiдтверджують слова полiцейського. «Oklahoman», 2 червня 1965 року «ІНОПЛАНЕТНА РОСЛИННІСТЬ – ПІДРОБКА», – ЗАЯВЛЯЮТЬ ПРЕДСТАВНИКИ МІНІСТЕРСТВА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «Червонi рослини» – робота пiдлiткiв, озброених пульверизаторами. «Press-Herald» (Портленд, штат Мейн), 14 вересня 1965 року КІЛЬКІСТЬ СВІДЧЕНЬ ПРО ЗУСТРІЧІ З НЛО В НЬЮ-ГЕМПШИРІ НЕУХИЛЬНО ЗРОСТАЄ Бiльшiсть випадкiв зафiксовано поблизу Екзетера. Деякi з мiсцевих жителiв побоюються iнопланетного вторгнення «Union-Leader» (Манчестер, штат Нью-Гемпшир), 19 вересня 1965 року ПОМІЧЕНИЙ ПОБЛИЗУ ЕКЗЕТЕРА ВЕЛИЧЕЗНИЙ ОБ’ЄКТ БУВ ОПТИЧНОЮ ІЛЮЗІЄЮ Слiдчi ВПС спростовують заяву спiвробiтника полiцii про зустрiч iз НЛО. Офiцер Клiленд непохитний: «Я знаю, що бачив». «Union-Leader» (Манчестер, штат Нью-Гемпшир), 30 вересня 1965 року ЕПІДЕМІЯ ХАРЧОВОГО ОТРУЄННЯ ДОСІ НЕ МАЄ ПОЯСНЕНЬ Понад 300 постраждалих, бiльшiсть одужуе. Представник Управлiння з контролю за продуктами й лiками заявляе, що ймовiрною причиною стали зараженi колодязi. «Journal» (Мiчиган), 9 жовтня 1965 року ДЖЕРАЛЬД ФОРД ЗАКЛИКАЄ РОЗСЛІДУВАТИ ВИПАДКИ ПОЯВИ НЛО Лiдер Республiканськоi партii заявляе: «Мiчиганськi вогнi можуть мати позаземне походження». «Los Angeles Times», 19 листопада 1978 року НАУКОВЦІ КАЛІФОРНІЙСЬКОГО ТЕХНОЛОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ ПОВІДОМЛЯЮТЬ ПРО ПОЯВУ ВЕЛИЧЕЗНОГО ДИСКА В МОХАВЕ Тiкман: «Вiн був оточений маленькими яскравими вогнями». Моралес: «Я бачив червону рослиннiсть, схожу на „волосся янгола“[1 - «Волосся янгола» – феномен, неодноразово описаний уфологами: павутиноподiбна драглиста речовина, що ii iнколи виявляли на територiях, над якими спостерiгали НЛО. За певний час субстанцiя зникае.]». «Los Angeles Times», 24 листопада 1978 року АНІ ПОЛІЦІЯ ШТАТУ, АНІ СЛІДЧИЙ ВПС США НЕ ВИЯВИЛИ «ВОЛОССЯ ЯНГОЛА» В МОХАВЕ Тiкман i Моралес проходять перевiрку на «детекторi брехнi». Можливiсть ошуканства виключена. «New York Times», 16 серпня 1980 року «ВИКРАДЕНІ ІНОПЛАНЕТЯНАМИ» НАПОЛЯГАЮТЬ НА СВОЄМУ Психологи ставлять пiд сумнiв достовiрнiсть зображення так званих сiрих чоловiчкiв. «Wall Street Journal», 9 лютого 1985 року КАРЛ САГАН: «НІ, МИ НЕ САМОТНІ» Видатний учений знову пiдтверджуе свою вiру в iснування позаземного розуму. Вiн стверджуе: «Ймовiрнiсть iснування iнопланетних цивiлiзацiй надзвичайно висока». «Sun» (Фiнiкс), 14 березня 1997 року НЕПОДАЛІК ПРЕСКОТТА З’ЯВИВСЯ ВЕЛИЧЕЗНИЙ НЛО ДЕСЯТКИ ЛЮДЕЙ ОПИСУЮТЬ «ОБ’ЄКТ У ФОРМІ БУМЕРАНГА» Комутатор на авiацiйнiй базi Льюк розриваеться вiд повiдомлень. «Sun» (Фiнiкс), 20 березня 1997 року ЗАГАДКА «ВОГНІВ ФІНІКСА» НЕ ОТРИМАЛА ПОЯСНЕННЯ Фотографii обробцi не пiддавалися, заявляе експерт. Слiдчi вiйськово-повiтряних сил зберiгають мовчання. «Weekly» (Полден, штат Аризона), 9 квiтня 1997 року НЕЗРОЗУМІЛИЙ СПАЛАХ ХАРЧОВОГО ОТРУЄННЯ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО «ЧЕРВОНУ ТРАВУ» ВИЗНАНІ ВИГАДКОЮ «Daily News» (Деррi, штат Мейн), 15 травня 2000 року НА ДЖЕФФЕРСОН-ТРАКТ ЗНОВУ ПОМІЧЕНІ ЗАГАДКОВІ ВОГНІ Мiсцевий голова Кiнеотауна: «Я не знаю, що це таке, але вони постiйно повертаються». ДІЛТС Це стало iхнiм гаслом, хоча Джонсi геть не мiг пригадати, хто ж iз них перший це сказав. «Розплата – сука» – то його вислiв. «Трахни мене, Фреддi» i ще кiлька подiбних непристойностей, не менш яскравих, вигадав Бобер. Генрi навчив iх говорити: «Як гукнеться, так i вiдгукнеться», – таке типу дзенське лайно подобалося Генрi ще з дитинства. Проте ДІЛТС… от звiдки взялося ДІЛТС? Кому першому це спало на думку? Не мае значення. Мае значення те, що вони вiрили в першу його частину, коли iх було четверо; у все в цiлому – коли iх стало п’ятеро; у другу половину – коли iх знову стало четверо. Коли iх знову стало четверо, на iхнi життя мовби наповзла хмара. Стало бiльше трахни-мене-Фреддi-днiв. Вони бачили це, але не розумiли чому. Вони знали, що з ними щось негаразд – принаймнi вiдбуваються якiсь змiни, – але, що конкретно, не розумiли. Вони вiдчували, що потрапили в пастку, але як, яким чином? І все це було задовго до вогнiв у небi. До Маккартi i Беккi Шу. ДІЛТС – iнодi це всього лише слова. А iнодi ти не вiриш нi в що, крiм темряви. І як тодi жити далi? 1988: Навiть Бобер може занепадати духом Сказати, що шлюб Бобра виявився невдалим, – це все одно, що сказати: пiд час запуску «Челленджера» виникли деякi ускладнення. Джо «Бобер» Кларендон i Лорi Сью Кенопенскi протрималися мiсяцiв вiсiм, а потiм – бабах – i все, маемо те, що маемо, допоможiть зiбрати довбанi уламки. Бобер узагалi-то хлопець веселий, будь-хто з його приятелiв це пiдтвердить, але зараз настали похмурi часи. Вiн не зустрiчаеться зi своiми друзями (тими, кого вважае справжнiми друзями), окрiм як протягом одного тижня в листопадi, коли вони збираються всi разом, а минулого листопада вони з Лорi Сью ще трималися, так, насправдi за соломинку, але все ж трималися. Зараз же вiн проводить багато часу – надто багато, i вiн про це знае – в барах портлендського Старого порту. «Ілюмiнатор», «Морський клуб» i «Паб на Фрi-стрит». Вiн забагато п’е, забагато курить траву i вранцi мае такий вигляд, що волiе не дивитися на себе в дзеркало у ваннiй. Очi в червоних набряклих повiках сором’язливо тiкають убiк, i вiн думае: «Час припинити швендяти по цих забiгайлiвках. Інакше незабаром зi мною станеться те саме, що з Пiтом. Триндець i святi банани». Досить забiгайлiвок, досить гулянок – ага, iдея офiгенна, але потiм усе повторюеться, поцiлуй мене в корму i щоб ви добре жили. Цього четверга вiн iде на Фрi-стрит, i нехай хоч зiрки з неба падають, але в його руцi буде пиво, в кишенi косячок, а з музичного автомата буде литися стара iнструментальна музика, яка чимось нагадуе «Венчерз»[2 - «The Ventures» – американський гурт, заснований у 1958 роцi. Вiдомий виконанням iнструментальних рок-композицiй.]. Назви цього гурту, який був популярний iще до його народження, вiн не пам’ятае, але добре знае цю музику, бо пiсля розлучення став багато слухати портлендськi радiостанцii, якi грають старi хiти. Старi хiти заспокоюють. Бiльшiсть новинок Лорi Сью знала й любила багато з них, але Бобер iх просто не розумiв. На Фрi-стрит майже нiкого: може, з пiвдюжини хлопцiв бiля барноi стiйки, i ще стiльки ж ганяють кулi на бiльярдному столi в заднiй кiмнатi, Бобер i трое його друзяк сидять в однiй iз кабiнок, потягують кеговий «Мiллер» i зрiзають колоду засмальцьованих карт, вирiшуючи, хто платитиме за наступну порцiю. Що ж це за iнструментальна мелодiя з такими муркiтливими гiтарними програшами? «Без кордонiв»? «Телстар»? Не, в «Телстар» е синтезатори, а тут синтезаторiв не чути. Але чи не насрати? Решта хлопцiв обговорюють Джексона Брауна[3 - Clyde Jackson Browne – американський вокалiст, гiтарист, клавiшник, композитор, автор текстiв, продюсер.], який учора ввечерi виступав у мунiципальному центрi i зробив ульотне шоу, якщо вiрити Джорджу Пелсену, який був там. – Я вам розповiм iще про дещо ульотне, – заявляе Джордж, виразно дивлячись на них. Потiм задирае гостре пiдборiддя i показуе червону мiтку на шиi збоку. – Знаете, що це? – Чи, бува, не засос? – трохи боязко питае Кент Астор. – Та ти генiй, бля, – говорить Джордж. – Пiсля концерту я терся бiля виходу зi сцени з iншими хлопцями, хотiв автограф Джексона отримати. Чи, може, Девiда Лiндлi, вiн теж крутий. Кент i Шон Робiдо погоджуються з тим, що Лiндлi крутий – не гiтарний бог, зрозумiло (Марк Нопфлер iз «Дайр Стрейтс» – ось хто справжнiй бог гiтари, ще Ангус Янг з «Ей-Сi/Дi-Сi», ну i Клептон, зрозумiло), але все одно вiн дуже й дуже гарний. У Лiндлi шаленi гiтарнi ходи, а ще кльовi дреди до плечей. Бобер не став устрявати в розмову. Його раптом охопило бажання забратися звiдси, геть iз цього смердючого безглуздого бару, щоб ковтнути свiжого повiтря. Вiн знае, до чого хилить Джордж, i це все брехня. «Їi звали не Шантi, ти не знаеш, як ii звали, вона пурхнула повз тебе так, нiби тебе там i не було, та й хто ти взагалi для такоi дiвчини, як вона, всього лише черговий патлатик iз робiтникiв у черговому робiтничому мiстечку Новоi Англii, шанувальник гурту, але вона пройшла повз i зникла з твого життя. З твого смердючого нецiкавого життя. „Шантiз“ – це назва гурту, який ми зараз слухаемо, не „Мар-Кетс“ або „Бар-Кiз“, а „Шантiз“, це iхнiй хiт „Трубопровiд“, i штука в тебе на шиi – не засос, а слiд вiд бритви». Вiн думае про все це, потiм чуе плач. Не у «Фрi-стрит», а у себе в головi. Плач iз далекого минулого. Вiн проникае в голову, цей плач, входить у неi, як уламок скла, i, трахни мене, Фреддi, хтось повинен був змусити його припинити плакати. «Це я змусив його замовкнути, – думае Бобер. – Це був я. Я змусив його замовкнути. Я обiйняв його i заспiвав». Тим часом Джордж Пелсен уже почав розповiдати про те, як дверi зi сцени нарештi вiдчинились, але вийшли з них не Джексон Браун i не Девiд Лiндлi, а три кралечки з пiдспiвок; одну звали Рендi, другу Сьюзi, а третю Шантi. Апетитнi панянки, о, всi такi ногастi та смачненькi. – Чувак, – каже, мрiйливо закочуючи очi, Шон. Це повновидий маленький типчик, чиi сексуальнi подвиги обмежуються поодинокими виiздами до Бостона, де вiн вирячуеться на стриптизерок у «Фоксi Ледi» та офiцiанток у «Хутерз». – О, чувак, Шантi. – Вiн робить жест дрочуна в повiтрi. Принаймнi в цьому, думае Бобер, вiн профi. – Коротше кажучи, я заговорив з ними… Точнiше, в основному з нею, Шантi, i запитав у неi, чи, бува, не хоче вона дiзнатися про нiчне життя Портленда. І ми… Бобер дiстае з кишенi зубочистку i вставляе собi в рот. Тiеi ж митi ця зубочистка стае единим, чого йому хочеться. Нi пиво на столi, нi косячок у кишенi i вже точно не порожнi балачки Джорджа Пелсена про те, як вiн i мiфiчна Шантi розважилися на задньому сидiннi його пiкапа, «дякувати небесам хоч за якийсь прихисток, коли Джорджi йде на таран, це справжнiй ураган». «Усе це нiсенiтниця i маячня», – думае Бобер, i несподiвано йому стае сумно на душi, ще сумнiше, нiж того дня, коли Лорi Сью зiбрала речi й повернулася до матерi. Це абсолютно на нього не схоже, та раптом у нього лишаеться тiльки одне бажання: звалити на хер звiдси, наповнити легенi прохолодним солонуватим повiтрям i знайти телефон. А потiм його тягне зателефонувати Джонсi або Генрi, будь-кому з них. Вiн хоче сказати: «Привiт, чувак, як життя?» І почути у вiдповiдь: «Та ну, Бобре, все ДІЛТС. Не скакати, не грати». Вiн пiдводиться. – Гей, хлопче! – гукае Джордж. Бобер навчався з Джорджем у Вестбрукському нижчому коледжi, i тодi Джордж здавався йому цiлком нормальним, але Вестбрук був багато-багато порцiй пива тому. – Ти куди? – Вiдлити, – вiдповiдае Бобер, перекочуючи зубочистку з одного кутка рота в iнший. – То воруши дупою, бо я саме дiйшов до найцiкавiшого. І Бобер думае: «Трусики з отвором у промежинi». Дiдько, сьогоднi та сама дивна вiбрацiя, це вiдчуття якесь особливо сильне. Напевне, це щось на зразок барометра. Знизивши голос, Джордж веде далi: – Так от, коли я задер iй спiдницю… – Я знаю, на нiй були трусики з отвором у промежинi, – перебивае Бобер. Вiн помiчае вираз здивування – майже отетерiння – в очах Джорджа, але не звертае на це уваги. – Аж вмираю, так хочу послухати про це. Вiн виходить, iде до чоловiчого туалету з його жовто-рожевим смородом сечi й дезiнфекторiв, проходить повз нього, повз жiночий туалет, проминае дверi з табличкою «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» i виходить у провулок. Небо над головою бiле, дощове, але повiтря чисте й приемне. Таке приемне. Вiн глибоко вдихае i знову думае: «Не скакати, не грати». Губ його торкаеться усмiшка. Бобер прогулюеться хвилин десять, просто жуючи зубочистки й провiтрюючи голову. Якоiсь митi, точно вже не пригадати коли, вiн викидае косячок, який лежав у його кишенi. Потiм телефонуе з автомата до крамницi Джо Смоука на Монумент-сквер. Вiн чекав почути автовiдповiдач – Генрi ще мав бути на заняттях, – але слухавку на другому кiнцi знiмае сам Генрi. – Здоров, старий, як життя? – питае Бобер. – Та ну, – вiдповiдае Генрi. – День iнший, лайно те саме. А сам як, Бобре? Бобер заплющуе очi. На якусь мить знову все гаразд, принаймнi настiльки, наскiльки це можливо в такому довбаному свiтi. – Так само, приятелю, – вiдповiдае вiн. – Десь так само. 1993: Пiт допомагае дамi в бiдi Пiт сидить за робочим столом бiля виставкового залу «Макдональд Моторс» у Бриджтонi i крутить у пальцях ланцюжок вiд ключiв. Брелок на ньому складаеться з чотирьох вкритих емаллю лiтер: NASA. Мрii старiють швидше, нiж мрiйники, цю iстину Пiт вiдкрив для себе з роками. Однак помирають вони нерiдко на диво болiсною смертю, волаючи тихими жалюгiдними голосками десь на околицях мозку. Багато часу минуло вiдтодi, як Пiт спав у кiмнатi, обклеенiй свiтлинами космiчних кораблiв «Аполлон» i «Сатурн», астронавтiв, виходiв у вiдкритий космос, космiчних апаратiв, що спускаються з кожухами, закопченими та оплавленими надзвичайним розжарюванням, яке виникае пiд час входження в атмосферу, мiсяцеходiв i «Вояджерiв». Була там i ще одна фотографiя: свiтляний диск над федеральною автострадою 80 i люди, якi стоять на дорозi й дивляться на нього, прикриваючи очi руками вiд свiтла. На фотографii був i пiдпис: «ЦЕЙ ОБ’ЄКТ, СФОТОГРАФОВАНИЙ ПОБЛИЗУ МІСТА АРВАДА, ШТАТ КОЛОРАДО, У 1971 РОЦІ, ДОСІ ЛИШАЄТЬСЯ НЕПІЗНАНИМ. ЦЕ СПРАВЖНІЙ НЛО». Давно це було. І все ж половину двотижневоi вiдпустки вiн провiв у столицi, Вашингтонi, де щодня ходив до Смiтсонiвського нацiонального музею авiацii та космонавтики i тинявся там серед експонатiв зi здивованою усмiшкою на обличчi. І бiльшу частину цього часу вiн дивився на мiсячнi каменi, думаючи: «Цi каменi потрапили сюди з мiсця, де небо завжди чорне, а тиша вiчна. Нiл Армстронг i Базз Олдрiн узяли двадцять кiлограмiв iншого свiту, i ось вони тут». А вiн тут, сидить за робочим столом, не продавши за день жодноi машини (люди не люблять купувати машини, коли йде дощ, а в тiй частинi свiту, де мешкае Пiт, мрячить зi свiтанку), крутячи ланцюжок iз брелоком NASA i поглядаючи на годинник. Пiсля полудня час тягнеться повiльно, а ближче до п’ятоi так i зовсiм починае повзти, мов черепаха. О п’ятiй настане час першого пива. Але не ранiше. У жодному разi. Якщо п’еш зранку, напевне, доводиться пiдраховувати, скiльки ти випив за день, а так поводяться алкоголiки. Але якщо ти в змозi почекати… смикай свiй ланцюжок i чекай… Так само як першого пива, Пiт чекае листопада. Подорож до Вашингтона у квiтнi йому, звичайно, сподобалася, що й казати, i мiсячнi каменi були просто приголомшливими (вони досi вражають його, коли вiн iх згадуе), та тiльки вiн був сам. А бути самому йому не сподобалось. У листопадi другий тиждень вiдпустки вiн проведе з Генрi, Джонсi та Бобром. І ось тодi вiн, хай йому чорт, дозволить собi пити вдень. Коли ти в лiсi на полюваннi i з друзями, пити вдень – це нормально. Це навiть, можна сказати, майже традицiя. Це… Вiдчиняються дверi, i входить ефектна брюнетка. Близько п’яти футiв десяти дюймiв[4 - 5 футiв 10 дюймiв ? 178 см.] на зрiст (а Пiтовi подобаються високi), на вигляд рокiв тридцять. Вона дивиться вбiк, на моделi у виставковому залi (новенький темно-бордовий «тандерберд» – найкраще, що е в наявностi, хоча «експлорер» теж навiть дуже нiчого), але не так, як коли б хотiла щось купити. Потiм вона помiчае Пiта i прямуе до нього. Пiт пiдводиться, кинувши ланцюжок iз брелоком NASA на розгорнуту книгу записiв, i зустрiчае ii бiля дверей свого кабiнету. На його обличчi вже сяе найкраща двохсотватна професiйна усмiшка – не сумнiвайся, бейбi, – а рука витягнута для привiтання. Рукостискання ii спокiйне й мiцне, але вона явно чимось збентежена, засмучена. – Мабуть, нiчого не вийде, – вимовляе вона. – О, з продавцем машин так розмову краще не починати, – каже Пiт. – Ми любимо складнi завдання. Я Пiт Мур. – Привiт, – вiдповiдае вона, але iменi свого (а звати ii Трiш) не називае. – У мене зустрiч у Фрайбурзi через якихось… – вона кидае погляд на годинник, на який цiлий день витрiщався Пiт, – через сорок п’ять хвилин. Клiент хоче купити будинок, i в мене, схоже, е те, що його влаштуе. Тут свiтять серйознi комiсiйнi, а я… – Їi очi наповнюються слiзьми, i iй доводиться зробити ковток, щоб позбутися хрипоти в голосi. – А я загубила клятi ключi! Ключi вiд клятоi машини! Вона вiдкривае сумочку i риеться в нiй. – Але в мене е права… та iншi документи… все, що потрiбно… i я подумала, раптом ви б змогли добути для мене новi ключi? І я поiду собi. Це було б моею найкращою угодою в цьому роцi, мiстере… Вона забула його прiзвище, але вiн не ображаеться. Прiзвище Мур майже так само поширене, як Смiт або Джонс. До того ж вона засмучена. Ще б пак, загубити ключi – будь-хто засмутиться. Вiн бачив таке сотнi разiв. – Мур. Але на Пiт я теж вiдгукуюсь. – Ви допоможете менi, мiстере Мур? Може, хтось iнший iз салону зможе допомогти? Старий Джоннi Деймон на мiсцi, i вiн би залюбки допомiг, але на зустрiч у Фрайбурзi вона аж нiяк не встигне, це сто вiдсоткiв. – Ми можемо зробити вам новi ключi, але на це пiде щонайменше доба, навiть двi, – каже вiн. Вона стрiмко пiдводить на нього повнi слiз оксамитово-коричневi очi i з жахом скрикуе: – Чорт! Чорт! Тут у Пiта виникае дивна думка: вона схожа на дiвчину, яку вiн колись давно знав. Не близько, вони були знайомi не близько, але достатньо, щоб вiн урятував iй життя. Джозi Рiнкенгауер ii звали. – Я так i знала! – каже Трiш, уже не намагаючись приховати хрипкiсть у голосi. – Господи, я так i знала! Вона вiдвертаеться i голосно плаче. Пiт пiдходить до неi i спiвчутливо торкаеться ii плеча. – Зачекайте, Трiш. Зачекайте хвилину. Це помилка – звертатися до неi на iм’я, коли вона його не називала, але вона надто засмучена i навряд чи пам’ятае, що офiцiйного знайомства так i не було, тому не страшно. – А ви звiдки? – питае вiн. – Тобто ви ж не з Бриджтона? – Нi, – вiдповiдае вона. – У нас офiс у Вестбруцi. «Агентство нерухомостi Деннiсона». Те, яке з маяком, знаете? Пiт кивае, нiби це йому про щось говорить. – Я прямо звiдти. У Бриджтонi зайшла тiльки в аптеку купити аспiрин – у мене перед великими презентацiями завжди голова болить… Це стрес. Господи, нiби молотом по головi б’ють… Пiт спiвчутливо кивае. Вiн добре знайомий iз головним болем. Ясна рiч, його головнi болi найчастiше спричиненi споживанням пива, а не стресом, але ж це не заважае iх знати. – Менi потрiбно було десь згаяти час, i я пiшла до маленькоi крамнички бiля аптеки випити кави… Ну, знаете, коли болить голова, кофеiн може допомогти… Пiт знову кивае. У iхнiй компанii найкраще в головах розбираеться Генрi, але, як Пiт не раз йому казав, якщо хочеш успiшно торгувати, потрiбно добре знати, як працюе людський розум. Нинi ж вiн iз задоволенням вiдзначае, що його нова знайома починае трохи заспокоюватися. Це добре. Йому здаеться, що вiн-таки зможе допомогти iй, якщо вона дозволить, зрозумiло. Йому аж свербить це зробити. Свербiння йому подобаеться. Справа, звичайно, нiкчемна, статку не принесе, але сама iдея гарна. – І ще я сходила через вулицю в «Реннi» й купила хустку… Зараз дощ iде, розумiете… – Вона торкаеться волосся. – А потiм я повернулася до машини… i виявила, що моi ключi, бодай iм, пропали! Я повернулася ще раз, пройшла по всiх мiсцях… вiд «Реннi» до крамницi, а звiдти до аптеки, – але iх нiде не було! І тепер я не потрапляю на зустрiч! Розпач знову затремтiв у ii голосi, очi кинулися до годинника, який для нього ледве повз, а для неi мчав iз божевiльною швидкiстю. Ось у чому рiзниця мiж людьми, думаеться Пiту. Принаймнi одна з рiзниць. – Заспокойтесь, – каже вiн. – Заспокойтесь на кiлька секунд i послухайте мене. Ми з вами зараз повернемося до аптеки i пошукаемо там вашi ключi. – Їх там нема! Я шукала по всiх рядах, я дивилася на полицi, з якоi брала аспiрин, я запитала дiвчину на касi… – Якщо перевiримо ще раз, гiрше не буде. Вiн уже лагiдно пiдштовхуе ii до дверей, легенько торкаючись талii. Йому подобаеться запах ii парфумiв, а волосся – ще бiльше. Якщо воно таке розкiшне, коли на вулицi дощ, яке ж воно при сонцi? – Моя зустрiч… – У вас iще сорок хвилин у запасi, – перебивае вiн. – Зараз не лiто, туристи роз’iхалися, тому до Фрайбурга можна запросто за двадцять хвилин доiхати. Десять хвилин витратимо на пошуки ключiв, i, якщо не знайдемо, я сам вас повезу. Вона з сумнiвом вдивляеться в нього. А вiн кидае погляд повз неi в один iз сусiднiх кабiнетiв i кричить: – Дiку! Агов, Дiкi М.! Дiк Макдональд вiдриваеться вiд стосiв iз рахунками. – Скажи цiй ледi, що, коли доведеться везти ii до Фрайбурга, менi можна довiряти. – О, йому можна довiряти, мем, – каже Дiк. – Вiн не сексуальний манiяк чи швидкий iздець. Лише спробуе продати вам нову машину. – Я мiцний горiшок, – злегка всмiхаеться вона. – Але, гадаю, я поiду з вами. – Дiку, постеж за моiм телефоном, добре? – просить Пiт. – О, це буде непросто. У таку погоду клiентiв доведеться палицею вiдганяти. Пiт i брюнетка – Трiш – виходять, перетинають провулок i футiв через сорок опиняються на Мейн-стрит. Аптека – друга будiвля лiворуч. Мряка посилилась i вже майже перетворилася на справжнiй дощ. Жiнка накидае на волосся нову хустку й дивиться на Пiта, голова якого непокрита. – Ви змокнете, – каже вона. – Я з пiвночi, – вiдповiдае вiн. – А ми там хлопцi мiцнi. – Гадаете, ми iх знайдемо? – запитуе вона. Пiт знизуе плечима. – Можливо. Я добре вмiю знаходити речi. Завжди вмiв. – Ви знаете щось, чого не знаю я? «Не скакати, не грати, – думаеться йому. – От i все, що я знаю, мем». – Нi, – вiдповiдае вiн. – Поки що нi. Вони заходять до аптеки, i над дверима дзеленькае дзвiночок. Дiвчина за стiйкою вiдривае погляд вiд журналу. Двадцять хвилин на четверту. Цього пiзнього вересневого дня в аптецi немае нiкого, окрiм iх трьох i мiстера Дiллера за рецептурним прилавком. – Привiт, Пiте, – каже дiвчина. – Йо, Кетi, як воно? – Та так, потроху. – Вона дивиться на брюнетку. – Вибачте, мем, я всюди подивилася ще раз i не знайшла iх. – Нiчого, – мляво всмiхаеться Трiш. – Цей джентльмен погодився вiдвезти мене на зустрiч. – Пiт, звичайно, хлопець гарний, – каже Кетi, – але я б не заходила аж так далеко, аби називати його джентльменом. – Стеж за язичком, дорогенька, – говорить iй iз посмiшкою Пiт. – Бо, в разi чого, у Нейплсi на шосе 302 е чудова аптека «Рексолл»[5 - «Rexall» – пiвнiчноамериканська мережа аптек.]. Вiн кидае погляд на годинник. Для нього час теж прискорився. Це добре, приемна рiзноманiтнiсть. Пiт знову переводить погляд на Трiш. – Спочатку ви зайшли сюди. По аспiрин. – Правильно. Купила упаковку анацину. Потiм у мене був вiльний час, тому… – Знаю, випили кави в «Крiстi». Потiм пiшли через дорогу до магазину «Реннi». – Так. – Сподiваюся, ви не запивали аспiрин гарячою кавою? – Нi, я взяла з машини пляшку мiнералки «Поланд». – Вона вказуе у вiкно на зелений «таурус». – Нею й запила. Але сидiння я теж перевiрила, мiстере… Пiте. І в запалюваннi подивилася. Вона обпiкае його нетерплячим поглядом, який говорить: «Я знаю, про що ви думаете: „Тупа баба“». – Ще одне запитання, – говорить вiн. – Якщо я знайду ключi, ви погодитеся пообiдати зi мною? Я мiг би зустрiти вас бiля «Захiдноi верфi». Це на дорозi звiдси до… – Я знаю, де «Захiдна верф», – говорить вона, всмiхаючись крiзь сльози. Кетi за стiйкою навiть не намагаеться вдавати, що читае журнал. Звичайно, ця розмова набагато цiкавiша за «Редбук»[6 - «Redbook» – «Червона книга», щотижневий огляд роздрiбних продажiв, у якому публiкуються статистичнi данi з великих супермаркетiв.]. – Але звiдки ви знаете, що я незамiжня i взагалi вiльна? – Обручки немае, – без роздумiв каже вiн, хоча ще навiть не дивився на ii руки, принаймнi уважно. – До того ж я говорив лише про смаженi мiдii, салат iз капусти й полуничнi тiстечка, а не про союз на все життя. Вона дивиться на годинник. – Пiте… Мiстере Мур… На жаль, зараз менi зовсiм не до флiрту. Якщо хочете пiдвезти мене, я iз задоволенням з вами пообiдаю. Але… – Менi цього досить, – перебивае вiн. – Гадаю, ви будете самi вести свою машину, тому я вас зустрiну. О пiв на шосту влаштуе? – Так, влаштуе, але… – Чудово. Пiт радiе. Це добре. Радiсть – це добре. За останнi рокiв два вiн жодного разу не вiдчував у собi поклику радостi, i вiн не знае чому. Забагато блукань вологими пiзнiми вечорами по барах уздовж шосе 302 мiж цим мiстом i Норт-Конвеем? Так, але чи в цьому причина? Можливо, нi, але зараз не час про це замислюватися. Дама повинна встигнути на дiлову зустрiч. Якщо вона не запiзниться й успiшно продасть будинок, хто знае, яке щастя випаде Пiтовi Муру? І навiть якщо йому не пощастить, вiн однаково зможе iй допомогти. Вiн це вiдчувае. – Зараз я зроблю щось незвичайне, – каже вiн, – але не турбуйтеся, гаразд? Це всього лише маленька хитрiсть, ну, як люди прикладають до нiздрiв палець, коли збираються чхнути, або ляскають себе по лобi, коли намагаються пригадати чиесь iм’я. Домовились? – Мабуть, – вiдповiдае вона, не знаючи, що й думати. Пiт заплющуе очi, пiднiмае до обличчя не дуже сильно стиснутий кулак, потiм виставляе вказiвний палець i починае рухати ним уперед-назад. Трiш дивиться на Кетi за прилавком. Кетi знизуе плечима, мовляв, хто його знае. – Мiстере Мур? – Голос Трiш уже звучить дещо схвильовано. – Мiстере Мур, можливо, менi варто… Пiт розплющуе очi, робить глибокий вдих i опускае руку. Вiн дивиться повз неi, на дверi. – Ага, – каже вiн. – Отже, ви увiйшли… – Його очi рухаються, нiби вiн спостерiгае, як вона входить. – І пiдiйшли до прилавка… – Очi дивляться туди. – Імовiрно, ви запитали: «Де у вас аспiрин?» Або щось подiбне. – Так, я… – Але ви ще щось узяли. – Вiн бачить щось на полицi з солодощами, яскравий жовтий знак, подiбний до вiдбитка долонi. – «Снiкерс»? – «Маундс». – Вона широко розплющуе карi очi. – Але як ви дiзналися? – Ви взяли батончик i пiсля цього пiшли по аспiрин… – Тепер вiн дивиться на прохiд номер два. – Пiсля цього розплатились i вийшли… Вийдемо на хвилинку. Чао, Кетi. Кетi мовчки кивае, здивовано клiпаючи очима. Пiт виходить iз аптеки, не звертаючи уваги на брязкання дзвiночка, не звертаючи уваги на дощ, уже справжнiй дощ. Жовтий знак видно на тротуарi, але вiн слабшае. Його змивае дощ. Однак Пiт усе ще його бачить, i бачити його приемно. Це вiдчуття клацання. Приемно. Це лiнiя. Востанне Пiт бачив ii так виразно вже давно. – Назад до машини… – бурмоче вiн, думаючи вголос. – Щоб запити кiлька таблеток аспiрину водою… Вiн повiльно переходить тротуар до «тауруса». Жiнка йде за ним, у поглядi наростае тривога. Майже страх. – Ви вiдчинили дверцята. Узяли сумочку… ключi… аспiрин… батончик… усе це добро… перекладаючи з руки в руку… ось тодi… Вiн нахиляеться, занурюе руку аж по зап’ясток у воду, яка бiжить уздовж бордюру, i щось дiстае з неi жестом фокусника. У тьмяному свiтлi срiблом поблискують ключi. – …ви й випустили ключi. Вона не вiдразу бере iх. Спочатку, роззявивши рота, дивиться на нього, нiби вiн тiльки-но на ii очах здiйснив акт чаклунства (можливо, чорного чаклунства, в його випадку). – Ну, берiть уже, – каже вiн. Його усмiшка злегка тьмянiе. – Нiякоi страшноi магii. Переважно дедукцiя. У мене непогано виходить робити висновки. Слухайте, вам би не завадило возити мене з собою на випадок, якщо заблукаете. Я чудово вмiю розблуковувати. Вона нарештi бере ключi. Швидко, акуратно, щоб не торкнутися його пальцiв, i вiн одразу розумiе, що вона не збираеться зустрiчатися з ним пiзнiше. Щоб здогадатися про це, не потрiбен нiякий особливий дар, досить поглянути iй в очi, в яких бiльше страху, нiж подяки. – Дякую… Дякую вам, – говорить вона й одразу ж поглядом вимiрюе вiдстань мiж ними, не бажаючи, щоб вiн пiдходив надто близько. – Нема за що. Отже, не забудьте. «Захiдна верф», о пiв на шосту. Обiцяю найкращi смаженi мiдii в цiй частинi штату. Це вiн каже, щоб пiдтримати iлюзiю. Інодi так необхiдно робити, хоч як ти почуваешся. І хоч день позбувся деякоi частки радостi, дещо приемне лишилося. Вiн бачив жовту лiнiю, а це завжди пiднiмае настрiй. Не бозна-який талант, але втiшно знати, що вiн не зник. – О пiв на шосту, – повторюе Трiш, але, вiдчиняючи дверцята, дивиться на Пiта так, як дивляться на собаку, котрий може вкусити, якщо зiрветься з прив’язi. Вона страшенно радiе, що iй не доведеться iхати до Фрайбурга з ним. І не потрiбно вмiти читати думки, щоб це зрозумiти. Пiт стоiть пiд дощем, спостерiгаючи, як вона здае назад i скочуеться з розташованого трохи пiд нахилом паркувального мiсця, а коли машина проiжджае повз нього, життерадiсним жестом продавця автiвок махае iй рукою. Вона у вiдповiдь байдуже ворушить пальцями в повiтрi, i, зрозумiло, коли вiн з’являеться в «Захiднiй верфi» (у п’ятнадцять на шосту, тiльки щоб продемонструвати пунктуальнiсть, про всяк випадок), ii там немае. Минае година, а ii все немае. Вiн iще якийсь час чекае, просто так, сидячи бiля стiйки, потягуючи пиво i дивлячись на машини на шосе 302. Десь близько сорока хвилин на шосту йому здаеться, що вiн бачить, як вона проiжджае повз, не зменшуючи швидкостi, – зелений «таурус», який пробираеться крiзь густу завiсу зливи, зелений «таурус», який, можливо (а може, й нi), тягне за собою примарний жовтий слiд, що вiдразу ж розсiюеться в сiрому повiтрi. «День iнший, лайно те саме», – думае вiн, але радiсть його покинула, смуток повернувся. Смуток, який чомусь лишае вiдчуття заслуженого, нiби то цiна за якусь не зовсiм забуту зраду. Вiн закурюе цигарку – ранiше, в дитинствi, вiн, бувало, вдавав, що палить, але тепер йому не потрiбно вдавати – i замовляе ще пива. Мiлт приносить, але каже: – Непогано було б закусити, Пiтере. Тому Пiт замовляе тарiлку смажених мiдiй i навiть з’iдае кiлька, вмочивши iх у соус тартар, пiд черговi кiлька порцiй пива. А перед тим, як перемiститися до якоiсь iншоi забiгайлiвки, де його обличчя ще не так набридло, вiн намагаеться зателефонувати Джонсi в Массачусетс. Проте саме сьогоднi у Джонсi з Карлою той рiдкiсний вечiр, коли вони нарештi вирiшили сходити кудись удвох, i йому вiдповiдае няня, яка питае, чи передати iм що-небудь. Пiт майже говорить «нi», але передумуе. – Передайте, що телефонував Пiт. Передайте, що Пiт сказав «ДІЛТС». – Д… І… Л… Т… С… – записуе вона. – Вiн зрозумiе, що… – Так-так, – каже Пiт. – Вiн зрозумiе. До пiвночi вiн уже п’яний як чiп, стирчить у якомусь нью-гемпширському генделику, чи то «Маддi Раддер», чи то «Раддi Мазер», i намагаеться втовкмачити якiйсь тьолочцi, п’янiй, як i вiн, що колись дiйсно вiрив, що стане першою людиною, яка висадиться на Марс. І хоча вона кивае i мимрить «так-так-так», вiн пiдозрюе, що вона розумiе тiльки одне: треба випити ще кави з брендi, поки заклад не зачинився. Але це не мае значення. Завтра вiн прокинеться з головним болем, але все одно пiде на роботу, можливо, навiть продасть машину, а може, й не продасть, але, так чи iнакше, життя триватиме. Хто знае, може, продасться темно-бордовий «тандерберд», прощавай, серце мое. Колись у життi була рiзноманiтнiсть, а тепер усе однакове. Мабуть, вiн зможе жити з цим, тому що для такого хлопця, як вiн, е одне золоте правило: ДІЛТС – ну i хер з ним. Ти вирiс, став чоловiком, пристосувався отримувати менше, нiж сподiвався. І побачив, що на машинi, яка виконуе мрii, висить велика табличка: «НЕ ПРАЦЮЄ». У листопадi вiн поiде полювати з друзями, i це все, що йому потрiбне вiд життя… ну ще, можливо, старий добрий мiнет ковзкими напомадженими губами вiд цiеi п’янючоi кицi у себе в автiвцi. Бажати бiльшого – це лише короткий шлях до головного болю. Мрii – це для дiтей. 1998: Генрi проводить психотерапiю У кiмнатi пануе пiвтемрява. Генрi завжди затемнюе кiмнату, коли приймае пацiентiв. Цiкаво, що лише деякi це помiчають. Є в нього пiдозра: це через те, що в них у головах i так пануе морок. Найчастiше вiн зустрiчае невротикiв. («У лiсах iх повно», – як вiн одного разу сказав Джонсi, коли вони були у, ха-ха, лiсах), i за його оцiнкою – абсолютно ненауковою – iхнi негаразди виконують роль такого собi поляризацiйного екрана мiж ними й рештою свiту. Коли посилюеться невроз, згущуеться i внутрiшня темрява. Пацiенти найчастiше викликають у нього вiдсторонене спiвчуття. Інодi жаль. Декотрi (таких небагато) виводять iз себе. Баррi Ньюмен – один iз них. Пацiентам, якi заходять до його кабiнету вперше, даеться вибiр; утiм, самi вони навiть не завжди усвiдомлюють це. Увiйшовши, вони бачать приемну (хоч i темнувату) кiмнату з камiном лiворуч вiд дверей. У камiнi – «вiчнi» сталевi дрова, замаскованi пiд березовi, пiд якими майстерно захованi вiд очей чотири газовi пальники. Поруч iз камiном стоiть крiсло з пiдлокiтниками, на якому Генрi сидить просто пiд чудовою репродукцiею «Маргариток» Ван Гога (Генрi iнодi говорить колегам, що в будь-якого психiатра в кабiнетi повинен висiти хоча б один Ван Гог). В iншому кiнцi кiмнати стоять iще одне крiсло й кушетка. Генрi завжди з цiкавiстю чекае, що обере новий пацiент. Звичайно, вiн займаеться цiею справою доволi довго, щоб зрозумiти: те, що пацiент обирае вперше, вiн або вона обиратиме практично щоразу. На цю тему е наукова стаття, Генрi це точно знае, ось тiльки не може збагнути мету такоi роботи. Зрештою, такi речi, як науковi роботи, статтi в журналах, конференцii та колоквiуми, зараз його цiкавлять уже не так сильно. Колись вони були важливi, але зараз життя змiнилося. Вiн став менше спати, менше iсти i менше смiятися. Темрява прийшла в його власне життя – той самий поляризацiйний екран, – i Генрi виявляе, що його це абсолютно не обходить. Менше вогню. Баррi Ньюмен вiд самого початку був пацiентом кушетки, але Генрi не робив помилкового припущення, що це якось стосуеться психiчного стану Баррi. Кушетка всього-на-всього зручнiша для нього, хоча пiсля п’ятдесятихвилинного сеансу Генрi iнодi доводиться пiднiмати Баррi з неi за руку. Зрiст Баррi Ньюмена – п’ять футiв сiм дюймiв[7 - 5 футiв 7 дюймiв ? 170 см.], а важить вiн чотириста двадцять фунтiв[8 - 420 фунтiв ? 190 кг.]. Отож кушетка – його найкращий друг. Сеанси з Баррi Ньюменом – це найчастiше довгi, монотоннi щотижневi розповiдi про його гастрономiчнi пригоди. Не те щоб Баррi був гурманом, о нi, Баррi – пряма цьому протилежнiсть. Баррi поiдае все, що трапляеться на його шляху. Баррi – це машина для поiдання. І вiн надiлений феноменальною пам’яттю, принаймнi щодо цього. До iжi вiн ставиться так само, як Пiт, старий друг Генрi, – до орiентування на мiсцевостi та географii. Генрi вже майже облишив спроби вiдвести погляд Баррi вiд дерев, щоб показати йому лiс. Частково через м’яке, але невблаганне бажання Баррi обговорювати iжу в усiх подробицях, частково через те, що Генрi вiд початку недолюблюе Баррi. Батьки Баррi померли. Батька не стало, коли тому було шiстнадцять, а матiр вiн втратив у двадцять два. Вони залишили пiсля себе велику спадщину, але вона лежить у трастовому фондi, доки Баррi не виповниться тридцять. Тодi вiн зможе отримати основну суму… у разi якщо буде продовжувати терапiю. Якщо ж нi, сума залишиться у фондi до його п’ятдесятирiччя. Генрi сумнiваеться, що Баррi Ньюмен дотягне до п’ятдесяти. У Баррi тиск (про що вiн повiдомив Генрi не без гордостi) сто дев’яносто на сто сорок. При загальному рiвнi холестерину двiстi дев’яносто вiн просто справжня золота жила жирiв. «Я – ходячий iнсульт, я – ходячий серцевий напад», – якось сказав вiн Генрi з життерадiсною серйознiстю людини, яка може говорити важку, невблаганну правду, оскiльки в душi точно знае, що подiбний кiнець чекае не на нього, о нi, не на нього. – На обiд я з’iв два екстрабургери з «Бургер Кiнга», – говорить вiн. – Обожнюю iх, тому що в них сир по-справжньому гарячий. – Його м’ясистi губи, напрочуд маленькi для такоi великоi людини, губи карася, стискаються i тремтять, немов куштуючи цей чудовий гарячий сир. – Іще я взяв шейк, а дорогою додому з’iв трiшки шоколадного печива. Потiм поспав, а коли прокинувся, розiгрiв у мiкрохвилiвцi пачку заморожених вафель. Вiддай моi «Егго»[9 - Фраза з реклами вафель.]! – раптово вигукуе вiн i регоче. Це безтурботний смiх людини, охопленоi приемним спогадом: краевид iз заходом сонця, пружнiсть дiвочих грудей пiд тонкою шовковою блузкою (утiм, за оцiнками Генрi, Баррi навряд чи коли-небудь це вiдчував) або тепло пiску на пляжi. – Бiльшiсть людей грiють вафлi «Егго» в тостерi, – продовжуе Баррi, – але, на мiй смак, так вони виходять занадто хрусткими. А от пiсля мiкрохвилiвки вони стають що треба: гарячi i м’якi. Гарячi… i м’якi. – Вiн чмокае маленьким риб’ячим ротом. – Я вiдчув деяку провину через те, що з’iв цiлу пачку. Останне речення вiн промовляе майже недбало, нiби згадавши, що Генрi потрiбно виконувати свою роботу. Баррi пiд час кожного сеансу по чотири-п’ять разiв робить йому подiбнi дрiбнi приемностi… а потiм повертаеться до iжi. Розповiдь Баррi досягла вечора вiвторка. Оскiльки зараз п’ятниця, до закiнчення перелiку рiзноманiтних страв i закусок iще далеко. Генрi дозволяе думкам вiдволiктися. Баррi – його останнiй клiент на сьогоднi. Коли Баррi закiнчить свiй облiк калорiй, Генрi пiде до себе збиратися. Завтра вранцi вiн прокинеться о шостiй, i десь мiж сьомою i восьмою до будинку пiд’iде Джонсi. Вони завантажать речi у старий «скаут» Генрi, який вiн зараз тримае виключно для iхнiх осiннiх виiздiв на полювання, i о пiв на дев’яту вже прямуватимуть на пiвнiч. Дорогою пiдхоплять Пiта у Бриджтонi, а потiм заiдуть по Бобра, який досi живе поруч iз Деррi. Надвечiр вони дiстануться «Дiри в стiнi», мисливського будиночка на Джефферсон-тракт, гратимуть у вiтальнi в карти i слухатимуть, як вiтер гуде пiд дахом. Рушницi будуть стояти в кутку на кухнi, мисливськi лiцензii вони повiсять на гачок над заднiми дверима. Його оточуватимуть друзi, а це все одно що повернутися додому. На тиждень поляризацiйний екран трохи пiднiметься. Вони згадуватимуть минулi часи, смiятимуться над неперевершеними непристойностями Бобра, а якщо хтось iз них iще й пiдстрелить оленя, це стане додатковою приемнiстю. Разом iм, як i ранiше, добре. Разом вони, як i ранiше, здатнi перемогти час. Десь далеко, тлом, звучить нескiнченне мимрення Баррi Ньюмена. Свинячi вiдбивнi, картопляне пюре, кукурудза, з якоi аж скрапуе масло, шоколадний торт, чаша пепсi-коли, у якiй плавають чотири ложки морозива «Бен енд Джеррiс Чанкi Манкi», варенi яйця, смаженi яйця, яйця-пашот… Генрi кивае в потрiбних мiсцях i вислуховуе, не чуючи. Стара навичка психiатрiв. Господь свiдок, у Генрi та його старих друзiв i своiх проблем бiльш нiж досить. Бобру страшенно не щастить у сiмейному життi, Пiт багато п’е (забагато, як на Генрi), Джонсi i Карла за два кроки вiд розлучення, а сам Генрi зараз бореться з депресiею, яка здаеться йому настiльки ж спокусливою, наскiльки неприемною. Отже, так, у них своi проблеми. Але разом вони, як добрi друзi, можуть i далi смалити i завтра ввечерi будуть разом. Цього року аж вiсiм днiв. Це чудово. – Я знаю, що не повинен був, але сьогоднi з самого ранку вiдчув непереборний потяг. Можливо, це через низький цукор у кровi? Гадаю, рiч у цьому. Коротше, я доiв бiсквiтний торт, який стояв у холодильнику. Потiм сiв у машину й поiхав до «Данкiн Донатс», де з’iв дюжину порцiй яблучного десерту i чотири… Генрi, все ще думаючи про щорiчну поiздку на полювання, яка розпочнеться вже завтра, сам не усвiдомлюе, що говорить, поки слова не вилiтають iз нього. – Може, це просто непереборний потяг до iжi, Баррi, а можливо, це якось пов’язане з вашими думками про те, що ви вбили свою матiр. Як гадаете, таке може бути? Бурмотiння Баррi припиняеться. Генрi пiднiмае погляд i бачить, що Баррi вирячився на нього, так що в складках жиру навiть стало видно його очi. І хоча Генрi знае, що потрiбно зупинитися – вiн не повинен робити подiбнi речi, бо це не мае нiчого спiльного з терапiею, – вiн не хоче зупинятися. Можливо, частково причиною е думки про друзiв, але головне – це ошелешений вираз на обличчi Баррi та блiдiсть його щiк. Що в Баррi найбiльше дратуе Генрi, то це його вiчне самовдоволення. Внутрiшня переконанiсть у тому, що немае необхiдностi щось змiнювати у своiй самогубнiй поведiнцi i тим паче шукати ii корiння. – Ви ж гадаете, що це ви вбили ii, чи не так? – питае Генрi нiби мимохiдь, майже безтурботно. – Я… я нiколи… як ви смiе… – Вона кликала й кликала вас, розповiдала про болi в грудях… Але, звичайно, вона говорила про це занадто часто, так? Щотижня. Часом здавалося, що кожного дня. Кричала вам униз: «Баррi, зателефонуй лiкарю Вiтерсу». «Баррi, виклич „швидку“». «Баррi, набери 911». Вони нiколи не обговорювали батькiв Баррi. У своiй м’якiй, тлустiй i невблаганнiй манерi вiн усi подiбнi розмови зводив нанiвець. Вiн починав говорити про них (у всякому разi, такий вигляд це мало), а потiм раз – i вiн уже знову говорить про смажене ягня, або смажену курку, або смажену качку пiд апельсиновим соусом. Усе те саме. Оскiльки Генрi нiчого не знае про батькiв Баррi, вiн не знае i того, як помирала мати Баррi, коли трьохсотфунтовою[10 - 300 фунтiв ? 136 кг.] горою плотi випала з лiжка та обмочила килим, не припиняючи волати. Вiн не може цього знати, тому що йому про це не розповiдали, а проте знае. І Баррi тодi був не таким гладким. Лише сто дев’яносто фунтiв[11 - 190 фунтiв ? 86 кг.]. Це така лiнiя. Так ii бачить Генрi. Вiн не бачив ii вже майже рокiв п’ять (хiба що в снах), думав, що цьому покладено край, але ось вона знову з’явилася. – Ви сидiли перед телевiзором, слухаючи, як вона волае, – говорить вiн. – Ви дивилися шоу Рiкi Лейк[12 - 12 Ricki Pamela Lake – американська актриса i ведуча власного ток-шоу.] i iли – що? Чiзкейк «Сара Лi»? Вiдерце морозива? Не знаю. Але ви не звертали уваги на ii крики. – Припинiть це! – Нехай собi кричить. Та й що тут такого? Вона все свое життя, як у тiй старiй казочцi, кричала: «Вовк, вовк!» Ви не дурна людина i знаете, що це правда. Такi речi трапляються, гадаю, ви це теж знаете. Ви зробили себе персонажем власноi маленькоi п’еси Теннессi Вiльямса лише тому, що любите поiсти. Тiльки знаете що, Баррi? Це вас уб’е по-справжньому. Ви потайки не вiрите в це, але це правда. Ваше серце вже б’еться, як похована живцем людина, яка стукае кулаками у вiко труни. Що буде, коли ви наберете ще фунтiв вiсiмдесят чи сто[13 - 80—100 фунтiв ? 36–45 кг.]? – Заткнiться… – Коли ви випадково впадете, Баррi, це буде все одно що руйнування Вавилонськоi вежi. Люди, якi побачать ваше падiння, потiм будуть роками його обговорювати. Та з полиць посуд посиплеться… – Припинiть це! – Баррi тепер сидить. Цього разу йому не знадобилася допомога Генрi, i вiн мертвотно блiдий, лише на щоках горять двi троянди. – …з чашок вихлюпнеться кава, i ви обмочитесь, як вона обмочилася… – ПРИПИНІТЬ! – нестямно верещить Баррi Ньюмен. – ПРИПИНІТЬ ЦЕ, ВИ ЧУДОВИСЬКО! Але Генрi не може. Генрi не може. Вiн бачить лiнiю, а коли ii бачиш, не можеш ii не помiчати. – …Якщо ви не припините жити в цьому отруйному снi. Розумiете, Баррi… Але Баррi не хоче розумiти, абсолютно не хоче розумiти. Вiн вибiгае з кiмнати, трясучи неосяжними сiдницями, i зникае за дверима. Спочатку Генрi сидiть на своему мiсцi, не рухаючись i прислухаючись до затихання гуркоту стада бiзонiв, яке складаеться з однiеi людини на iм’я Баррi Ньюмен. У приймальнi нiкого, секретаря в нього немае, i пiсля Баррi робочий тиждень завершуеться. От i чудово. Тиждень видався ще той. Вiн пiдходить до кушетки й лягае. – Лiкарю, – вимовляе вiн уголос, – я щойно наламав дров. – Як, Генрi? – Я сказав пацiентовi правду. – Хiба правда не робить нас вiльними, Генрi? – Нi, – вiдповiдае вiн сам собi, дивлячись у стелю. – Анi краплi. – Заплющте очi, Генрi. – Гаразд, лiкарю. Вiн заплющуе очi. На змiну кiмнатi приходить темрява. І це добре. Темрява стала його подругою. Завтра вiн побачиться з iншими друзями (принаймнi з трьома) i свiтло знову буде здаватися приемним. Але поки… поки що… – Лiкарю? – Так, Генрi? – Це типовий клiнiчний випадок пiд назвою «день iнший, лайно те саме». Ви це знаете? – А що це означае, Генрi? Що це означае для вас? – Усе, – вiдповiдае вiн, не розплющуючи очей, а потiм додае: – Нiчого. – Але це брехня. Не перша неправда, сказана в цих стiнах. Вiн лежить на кушетцi, очi заплющенi, руки складенi на грудях, i через деякий час засинае. Наступного дня вони вчотирьох поiдуть до «Дiри в стiнi» i проведуть там вiсiм чудових днiв. Таким мисливським виiздам незабаром настане кiнець, iх залишилося всього декiлька, хоча вони, звичайно, про це ще не знають. До настання справжньоi темряви ще кiлька рокiв, але вона наближаеться. Темрява наближаеться. 2001: Джонсi. Бесiда викладача зi студентом Ми не знаемо, який iз днiв змiнить наше життя. Мабуть, воно й на краще. У день, коли його життя зробить рiзкий поворот, Джонсi сидить у своему кабiнетi на третьому поверсi коледжу Джона Джея, дивиться у вiкно на крихiтний шматочок Бостона i думае про те, як помилявся Т. С. Елiот, називаючи квiтень найжорстокiшим мiсяцем лише тому, що якийсь мандрiвний тесля з Назарета був розiп’ятий за пiдбурювання до заколоту. Будь-який житель Бостона знае, що найжорстокiший мiсяць року – це березень, який спершу дражнить кiлькома днями оманливоi надii, а потiм iз задоволенням виливае вам на голову вiдро лайна. Сьогоднi один iз таких брехливих днiв, коли здаеться, що весна дiйсно вже не за горами, i вiн подумуе пiти прогулятися, пiсля того як розбереться з однiею неприемнiстю. Звичайно ж, у цю хвилину Джонсi й не здогадуеться, яким неприемним може бути день, як не здогадуеться й про те, що день цей вiн закiнчить у лiкарнянiй палатi, покалiчений, борючись за свое кляте життя. «День iнший, лайно те саме», – думае вiн, ось тiльки цього разу лайно буде зовсiм iншим. Цiеi ж секунди дзвонить телефон, i вiн одразу знiмае трубку, переповнений приемним передчуттям: це буде Дефаньяк, вiн дзвонить, аби скасувати зустрiч об одинадцятiй. «Мабуть, вiдчув, куди вiтер дме», – думае Джонсi, i це цiлком iмовiрно. Зазвичай студенти просять викладачiв про зустрiч. Коли ж хлопцевi передають, що хтось iз викладачiв хоче зустрiтися з ним… Ну, тут, як то кажуть, не потрiбно мати розуму аж понад голову. – Алло, Джонс слухае, – говорить вiн. – Привiт, Джонсi, як життя? Цей голос вiн упiзнае де завгодно. – Генрi, привiт! Чудово! Життя чудове! Узагалi-то життя зараз здаеться йому не таким уже й радiсним, тим паче що за чверть години мае з’явитися Дефаньяк, але все вiдносно, чи не так? Порiвняно з тим, де вiн перебуватиме за дванадцять годин, пiдключений до всiх цих апаратiв, одна операцiя позаду, а три ще чекають, зараз Джонсi, що називаеться, пердить крiзь шовк. – Радий це чути. Сумовитiсть у голосi Генрi вiн скорiше не чуе, а вiдчувае. – Генрi? Що трапилось? Мовчанка. Джонсi вже хоче повторити запитання, коли Генрi вiдповiдае: – Учора помер мiй пацiент. Я випадково побачив некролог у газетi. Баррi Ньюмен його звали. – Генрi на хвилину замовкае. – Вiн був пацiентом-кушеточником. Джонсi не знае, що це означае, але його старому друговi зараз погано. Це вiн знае напевне. – Самогубство? – Інфаркт. У двадцять дев’ять рокiв. Сам вирив собi могилу виделкою й ложкою. – Сумно. – Вiн останнi три роки не був моiм пацiентом. Я його вiдлякав. У мене була… одна з тих штук. Знаеш, про що я? Джонсi думае, що знае. – Ти про лiнiю? Генрi зiтхае. Джонсi це зiтхання не видаеться схожим на жаль. Це, швидше, полегшення. – Так, i я вихлюпнув це на нього. Вiн помчав, як у дупу вжалений. – Це не робить тебе винним у його iнфарктi. – Може, ти й правий. Тiльки вiдчуваеться не так. – Пауза. І потiм, iз вiдтiнком цiкавостi: – Це ж рядок iз пiснi Джима Кроча? Ну а ти як, Джонсi? Усе гаразд? – У мене? Так. А чому питаеш? – Не знаю, – каже Генрi. – Просто… Я весь час думаю про тебе з тiеi хвилини, коли розгорнув газету i побачив фотографiю Баррi в некролозi. Ти там обережнiше, гаразд? Усерединi, навколо кiсток (багато з яких незабаром будуть поламанi), Джонсi вiдчувае холодок. – Про що це ти? – Не знаю, – каже Генрi. – Може, це яйця виiденого не варте, але… – Це лiнiя? – Джонсi стривожений. Вiн повертаеться на крiслi й визирае у вiкно на мiнливе весняне сонце. Йому раптом спадае на думку: ану як у Дефаньяка в головi всi клепки повилiтали i зараз вiн iде сюди з якимось пiстолетом («замислюючи недобре», як пишуть у детективах i трилерах, що iх любить читати у вiльний час Джонсi), а Генрi якимось чином це вiдчув? – Не знаю. Скорiш за все, це в мене змiщена реакцiя на портрет Баррi зi сторiнки небiжчикiв. Але все одно – будь обережнiшим якийсь час, гаразд? – Ну добре. Чому б нi? – Чудово. – А ти як? – Усе гаразд. Але Джонсi не думае, що в Генрi все так уже й добре. Вiн збираеться щось сказати з цього приводу, але в нього за спиною лунае покашлювання, i вiн розумiе, що, мабуть, то прийшов Дефаньяк. – От i добре, – говорить вiн i розвертаеться в крiслi. Точно, у дверях стоiть його вiдвiдувач, абсолютно не небезпечний: звичайний хлопчина, загорнутий у старе мiшкувате пальто з капюшоном i дерев’яними гудзиками – надто тепле як для такого дня, – худенький, недогодований, в одному вусi сережка, панкiвська зачiска, що стирчить над схвильованими очима. – Генрi, до мене прийшли, я передзвоню тобi пiзнiше… – Та нi, не потрiбно. Справдi. – Ти впевнений? – Так. Але ще дещо. Є пiвхвилини? – Звичайно. Для тебе завжди. – Вiн пiднiмае палець, i Дефаньяк кивае, але стоiть на мiсцi, поки Джонсi не вказуе на стiлець у маленькiй сусiднiй кiмнатцi, единий, на якому не лежать книжки. Дефаньяк неохоче прямуе до нього. У телефон Джонсi каже: – Слухаю. – Я гадаю, нам потрiбно чкурнути у Деррi. Нашвидку, туди й назад. Тiльки ти i я. Вiдвiдаемо давнього друга. – Ти маеш на увазi… – Але вiн не хоче вимовляти це iм’я, цей вiдгомiн дитинства, коли поряд стороннiй. Йому й не доводиться, бо Генрi сам його вимовляе. Колись вони були квартетом, потiм на короткий час iх стало п’ятеро, а потiм знову лишилося четверо. Однак п’ятий не покинув iх у повному розумiннi цього слова. Генрi вимовляе це iм’я, iм’я хлопчика, який дивним чином так i залишився хлопчиком. Щодо нього тривоги Генрi бiльш виразнi, i висловити iх легше. Нiчого конкретного, каже вiн Джонсi, лише таке вiдчуття, що до давнього приятеля варто навiдатися. – Розмовляв iз його матiр’ю? – цiкавиться Джонсi. – Менi здаеться, буде краще, якщо ми просто… ну, знаеш, з’явимося там на обрii. Якi в тебе плани на цi вихiднi? Або на наступнi? Джонсi не потрiбно звiрятися зi щоденником. Вiкенд починаеться пiслязавтра. У суботу вдень факультетський захiд, але вiд нього можна легко звiльнитися. – Обидва днi в мене вiльнi, – каже вiн. – Якщо я заiду в суботу? О десятiй? – Чудово, – з деяким полегшенням вiдповiдае Генрi. Вiн уже бiльше схожий на себе. Джонсi трохи розслабляеться. – Точно будеш? – Якщо ти вважаеш, що ми повиннi провiдати… – Джонсi секунду вагаеться, – провiдати Дугласа, то потрiбно iхати. Давно вже не бачились. – Твiй вiдвiдувач iще в тебе? – Угу. – Гаразд. Отже, чекаю на тебе в суботу о десятiй. Слухай, може, вiзьмемо «скаут»? Дамо йому провiтритися. Що скажеш? – Це буде шикарно. Генрi смiеться. – Карла все ще готуе тобi обiди з собою, Джонсi? – Еге ж. – Джонсi скоса дивиться на портфель. – Що в тебе сьогоднi? Тунець? – Яечний салат. – М-м-м. Ну, гаразд, я вшиваюся. ДІЛТС, так? – ДІЛТС, – погоджуеться Джонсi. Вiн не може назвати справжне iм’я iхнього давнього друга перед студентом, але ДІЛТС – це нормально. – Поговоримо в… – І бережи себе. Я серйозно. – Особлива iнтонацiя в голосi Генрi очевидна i трохи лякае, але, перш нiж Джонсi встигае щось вiдповiсти (а що можна сказати, коли поруч сидить i слухае Дефаньяк, вiн не знае), Генрi вiдключаеться. Джонсi секунду задумливо дивиться на телефон, потiм вiшае слухавку. Перегортае сторiнку на настiльному календарi, на суботi перекреслюе «Пиятика вдома у Дiна Джейкобсона» i пише: «Вiдпроситися. Їду до Деррi з Генрi провiдати Д.». Однак його планам не судилося збутися. До суботи Деррi i друзi випаруються з його думок. Джонсi глибоко вдихае, випускае повiтря i переносить увагу на проблемного вiдвiдувача. Хлопчина скуто ялозить на стiльцi. «Вiн чудово розумiе, навiщо його сюди покликали», – думае Джонсi. – Отже, мiстере Дефаньяк, – починае вiн, – згiдно з вашою особовою справою, ви народились у Мейнi. – Е-е, так. Пiттсфiлд. Я… – Також у вашiй справi зазначено, що ви тут отримуете стипендiю i добре встигаете у навчаннi. Хлопець, бачить Джонсi, не просто схвильований. Вiн набагато бiльше, нiж схвильований. Вiн ось-ось розплачеться. Чорт, а це, виявляеться, важко. Джонсi ще нiколи не доводилося звинувачувати студента у шахрайствi, але вiн пiдозрюе, що це востанне. Можна тiльки сподiватися, що таке буде вiдбуватися не надто часто. Тому що це важко. Бобер сказав би: «Повний пиздець». – Мiстере Дефаньяк – Девiде, – ви знаете, що бувае зi стипендiею, якщо студентiв, якi ii отримують, ловлять на брехнi? Скажiмо, на семестровому iспитi? Хлопець смикаеться так, нiби якийсь жартiвник, що сховався пiд стiльцем, торохнув несильним електричним розрядом його худi сiдницi. Губи його починають тремтiти, i перша сльоза, о Господи, стiкае по неголенiй щоцi. – Можу розповiсти. Такi стипендii випаровуються, ось що з ними вiдбуваеться. Чпок! – i вони зникають. – Я… я… На столi перед Джонсi лежить папка. Вiн розкривае ii i дiстае екзаменацiйний аркуш iз европейськоi iсторii, один з тих моторошних тестiв iз вiдповiдями на вибiр, на яких у своiй безмежнiй дуростi наполягае мiнiстерство. Угорi листа чорними лiнiями олiвця («Стежте за тим, щоб вашi позначки були чiткими й нерозривними, у разi необхiдностi зiтрiть позначку повнiстю») накреслено iм’я ДЕВІД ДЕФАНЬЯК. – Я переглянув вашу курсову, Девiде. Я ще раз вивчив вашу роботу з феодалiзму в середньовiчнiй Францii та погортав вашi характеристики. Зiрок з неба ви, звичайно, не хапаете, але справляетеся цiлком непогано. Однак я знаю, що тут ви лише робите те, що вiд вас вимагають. Насправдi ж вашi iнтереси не лежать у моiй галузi знань, чи не так? Дефаньяк мовчки хитае головою. В оманливому березневому свiтлi на його щоках поблискують сльози. У кутку на столi Джонсi лежить пачка паперових носовичкiв «Клiнекс». Вiн кидае ii хлопцю, i той, незважаючи на розгубленi почуття, з легкiстю ловить пачку на льоту. Гарнi рефлекси. Коли тобi дев’ятнадцять, усi твоi внутрiшнi проводи натягнутi мiцно й туго, контакти начищенi i надiйнi. «Нiчого, зачекайте кiлька рокiв, мiстере Дефаньяк, – думае Джонсi. – Менi лише тридцять сiм, а вже дроти починають вiдходити». – Можливо, вам варто дати можливiсть виправитися, – продовжуе вiн. Повiльно, демонстративно Джонсi жмакае пiдозрiло досконалу, на А з плюсом, семестрову роботу Дефаньяка. – Напевне, сталося ось що: у день написання роботи ви захворiли i тому взагалi ii не писали. – Я захворiв, – палко пiдхоплюе Девiд Дефаньяк. – Гадаю, у мене був грип. – У такому разi, мабуть, я задам вам написати вдома есе замiсть тесту, який складали вашi однокурсники. Якщо хочете. Вам же потрiбно скласти iспит, який ви пропустили. Ви не проти? – Нi-нi! – вигукуе хлопець, вiдчайдушно витираючи очi оберемком паперових хусточок. Дякувати Богу, хоч не став занурюватись у жалюгiдне лайно про те, що Джонсi нiчого не доведе, що вiн не може нiчого довести, що хлопець поскаржиться на нього до студентськоi ради, протестуватиме i таке iнше. Нi, вiн плаче, видовище не з приемних, але, ймовiрно, це можна вважати добрим знаком. Дев’ятнадцять iще не вiк, але надто багато хто з них втрачае совiсть iще до того, як з’являеться тут. Дефаньяк виявився доволi вiдкритим, i це означае, що десь там усерединi в нього лишилося щось людське, що чекае на мить, аби вийти назовнi. – Ви ж розумiете, коли щось подiбне повториться… – Не повториться, – з великою переконанiстю вимовляе хлопець. – Не повториться, професоре Джонс. Джонсi всього лише доцент, але виправляти вiн не поспiшае. Зрештою, колись вiн таки буде професором Джонсом. Не стати професором вiн просто не мае права. У них iз дружиною повна хата дiтлахiв, i, якщо в його зарплатнi не трапиться хоча б декiлькох стрибкiв, iхне життя перетвориться на непросте випробування. Кiлька таких випробувань вони вже пережили. – Сподiваюся, що не повториться, – говорить вiн. – Напишiть есе на три тисячi слiв про наслiдки норманського завоювання, домовились? Цитуйте джерела, але виноски можна не робити. Стиль викладу вiльний, та висновки повиннi бути переконливими. Здасте роботу наступного понедiлка. Все зрозумiло? – Так. Так, сер. – Тодi йдiть i берiться до роботи. – Вiн вказуе на бруднi кросiвки Дефаньяка. – І наступного разу, коли надумаете купувати пиво, купiть краще нове взуття. Не хочу, щоб ви знову захворiли. Дефаньяк iде до дверей, але зупиняеться. Йому кортить хутчiше вшитися, поки мiстер Джонс не передумав, але йому всього тiльки дев’ятнадцять. І вiн допитливий. – Як ви дiзналися? Вас навiть там не було того дня. Іспит проводили старшокурсники. – Дiзнався, i цього достатньо, – надавши голосу суворостi, вiдповiдае Джонсi. – Іди, синку. Напиши гарну роботу i збережи стипендiю. Я сам iз Мейну – Деррi – i знаю Пiттсфiлд. Краще бути родом iз того мiсця, нiж туди повертатися. – Це точно, – гаряче вимовляе Дефаньяк. – Дякую. Спасибi, що дали менi шанс. – Будете виходити, зачинiть за собою дверi. Дефаньяк – який витратить пивнi грошi не на кросiвки, а на букет iз побажанням одужання для Джонсi – йде, слухняно причинивши дверi. Джонсi розвертаеться i знову дивиться у вiкно. Сонячне свiтло й далi мiнливе, але зачаровуе. І через те, що з Дефаньяком усе пройшло краще, нiж вiн очiкував, у нього виникае бажання вийти на це свiтло, перш нiж наповзе ще бiльше березневих хмар або навiть, хай йому грець, пiде снiг. Поiсти вiн збирався в кабiнетi, але в нього виникае новий план. Це, без сумнiву, найгiрший план у його життi, але Джонсi, зрозумiло, цього ще не знае. А план такий: узяти портфель, газету (бостонський «Фенiкс») i сходити через рiчку в Кембридж. Там можна буде посидiти на лавочцi i з’iсти сендвiч iз яечним салатом на сонечку. Вiн пiдводиться й ховае особову справу Дефаньяка в шухлядку, позначену «Д-Ж». «Як ви дiзналися?» – питав хлопець. Гарне запитання. Запитання на вiдмiнно. І вiдповiдь на нього: вiн дiзнався, тому що… iнодi вiн просто знае. Це iстина, й iншоi вiдповiдi немае. Якби йому до голови приставили пiстолет, вiн би розповiв, що побачив це пiд час першого заняття пiсля iспиту, що це було написано просто в мозку Дефаньяка величезними яскравими лiтерами, миготливими, як червона неонова реклама: ШПАРГАЛОЧНИК, ШПАРГАЛОЧНИК, ШПАРГАЛОЧНИК. Але все це нiсенiтниця – вiн не вмiе читати думки. Нiколи не вмiв. Нiколи-нiколи, нiколи-нiколи, нiколи-нiколи не вмiв. Інодi в нього бувають осяяння – так вiн дiзнався про проблеми дружини з таблетками, i, напевне, так само вiн дiзнався, що в Генрi було неспокiйно на душi, коли той телефонував («нi, дурню, це було чути в його голосi, тiльки й того»), – але останнiм часом подiбне з ним майже не трапляеться. Нiчого справдi дивного не вiдбувалося з часiв тiеi iсторii з Джозi Рiнкенгауер. Ну гаразд, може, одного разу й було щось; може, воно тяглося за ними все дитинство i юнiсть, але все це залишилося в минулому. Або майже все. Майже. Вiн обводить у кружечок слова «Їду до Деррi» на настiльному календарi, потiм бере портфель. І тiльки-но вiн це робить, у головi в нього виникае нова думка, несподiвана й безглузда, але надзвичайно потужна: «Стережися Сiрого». Вiн зупиняеться, взявшись за ручку дверей. Це був його власний голос, безсумнiвно. – Що? – питае вiн у порожнього кабiнету. Нiчого. Джонсi виходить, замикае дверi й перевiряе замок. У кутку дошки оголошень на дверях висить чиста бiла картка. Джонсi вiдколюе ii, перевертае. На зворотному боцi надруковано: «ПОВЕРНУСЬ О ПЕРШІЙ – ДО ТОГО ЧАСУ Я В ІСТОРІЇ». Вiн приколюе записку назад на дошку, щоб було видно напис, абсолютно спокiйно; але мине майже два мiсяцi, перш нiж Джонсi знову ввiйде до свого кабiнету й побачить настiльний календар, досi розкритий на днi Святого Патрика. «Бережи себе», – казав Генрi, але Джонсi не думае про безпеку. Вiн думае про березневе свiтло. Вiн думае про те, як iстиме сендвiч. Вiн думае про те, що можна буде подивитися на дiвчат з боку Кембриджа – спiднички короткi, а березневий вiтер такий грайливий. Вiн думае про рiзнi речi, але тiльки не про те, що потрiбно стерегтися Сiрого або берегти себе. Це помилка. І ось так назавжди змiнюються життя. Частина 1 Рак Чи знаеш, що тремтiння нас тримае? Як близько те, що впало й не знайти. Прокинувшись у сон, не поспiшаю. Учуся по дорозi до мети.     Теодор Рьотке Роздiл 1 Маккартi 1 Джонсi мало не пристрелив мужика, коли той вийшов iз заростей. Як саме «мало не»? Один фунт тиску на спусковий гачок «гаранда»[14 - «M1 Garand» – американська самозарядна рушниця.]. Можливо, лише пiвфунта. Згодом, розбурханий яснiстю, яка iнодi вшановуе своею присутнiстю охоплений жахом розум, вiн пошкодував, що не вистрiлив до того, як побачив помаранчеву шапку i помаранчевий сигнальний жилет. Вбивство Рiчарда Маккартi нiкому б не зашкодило, але могло допомогти. Вбивство Маккартi могло врятувати iх усiх. 2 Пiт i Генрi поiхали до «Госселiна», найближчого магазину, запастися хлiбом, консервованими продуктами та пивом (пивом – обов’язково). На найближчi два днi продуктiв було бiльш нiж досить, але по радiо передали, що може пiти снiг. Генрi вже пiдстрелив здобич – чималу оленицю, – i в Джонсi склалося враження, що Пiта набагато бiльше хвилюе запас пива, нiж власне полювання. Полювання для Пiта Мура було хобi, а пиво – релiгiею. Бобер теж пiшов до лiсу, але Джонсi не чув пострiлiв у радiусi найближчих п’яти миль, тому гадав, що Бобер, як i вiн, швидше за все, сидить десь у засiдцi. Ярдiв за сiмдесят[15 - 70 ярдiв ? 64 м.] вiд табору в кронi клена було облаштовано помiст, там i сидiв Джонсi, попиваючи каву та читаючи детектив Роберта Паркера, коли почув, що наближаеться якийсь шум. Книжку й термос вiн одразу ж вiдклав. У минулi роки вiн мiг розхлюпати каву вiд хвилювання, але не цього разу. Цього разу вiн навiть витратив кiлька секунд на те, щоб закрутити яскраво-червону кришку термоса. Вони вчотирьох приiздили сюди на полювання в перший тиждень листопада вже майже чверть столiття, якщо враховувати тi роки, коли iх возив батько Бобра, i у Джонсi досi нiколи не виникало бажання забратися на помiст. У його друзiв теж, бо там i повернутися нiде. Цього року Джонсi вирiшив його випробувати. Решта думали, що знають причину, але вони знали тiльки половину ii. У серединi березня 2001 року Джонсi збила машина, коли вiн переходив вулицю в Кембриджi, недалеко вiд коледжу Джона Джея, де викладав. Тодi в нього було пошкоджено череп, зламано два ребра i роздроблено стегнову кiстку – ii замiнили якоюсь химерною штукою з тефлону й металу. За кермом машини, яка збила Джонсi, сидiв професор iсторii унiверситету Бостона, який вийшов на пенсiю i, за словами його адвоката, перебував на раннiй стадii хвороби Альцгеймера, тож заслуговував радше на спiвчуття, нiж на покарання. «Як же часто бувае, – думав Джонсi, – що, коли пил осiдае, з’ясовуеться, що звинувачувати й нiкого». А навiть якщо знайти винного, яка вiд цього користь? Усе одно доводиться жити з тим, що в тебе залишилось, i втiшатися тим, що могло бути й гiрше, як казали йому люди щодня (поки те, що трапилося з ним, не вивiтрилося в них iз голови). А й справдi могло. Череп у нього був мiцним, i трiщина затяглася. Пам’ять його не зберегла подiй останньоi години, що передувала нещасному випадку бiля Гарвард-сквер, але щодо решти його розум працював, як годинник. Ребра зрослися за мiсяць. Найгiрше було зi стегном, але Джонсi злiз iз милиць уже до жовтня, i тепер кульгавiсть ставала помiтною лише пiд кiнець дня. Пiт, Генрi та Бобер вважали, що якраз стегно, i тiльки воно, змусило Джонсi вiддати перевагу сидiнню на деревi, а не вогким холодним заростям, i стегно дiйсно вiдiграло свою роль, та були й iншi причини. Вiн не став iм розповiдати, що полювання на оленiв тепер його практично не цiкавило. Вони були б у вiдчаi. Чорт, та Джонсi й самому було вiд того нiяково. Але що поробиш, у його життi з’явилося щось нове, про iснування чого Джонсi навiть не пiдозрював до того, як розчохлив «гаранд» одинадцятого листопада, коли вони приiхали сюди. Нi, сама iдея полювання не викликала в нього вiдрази, зовсiм нi, просто вiн перестав вiдчувати колишнiй ентузiазм. Смерть пройшла за дюйм вiд нього того сонячного березневого дня, i в Джонсi не було бажання кликати ii назад, нехай навiть вiн сам ii нiс, а не був жертвою. 3 Хай як дивно, перебувати в таборi йому подобалося, наче колись, а в деякому розумiннi навiть i бiльше. Особливо – нiчнi бесiди: про книжки, про полiтику, про своi дитячi витiвки, про плани на майбутне. Їм усiм iще не було сорока, ще можна було будувати плани на майбутне, багато планiв, i старi невидимi нитки, що зв’язували iх, iще не провисли. Вони теж були гарнi, тi години на помостi, коли вiн залишався сам. Вiн брав iз собою спальний мiшок, у який ховався по пояс, коли замерзав, книжку i плеер. Першого ж дня вiн перестав слухати плеер, виявивши, що йому бiльше до вподоби музика лiсу: шовковий шелест вiтру в соснах, перегук ворон. Трохи почитавши, вiн пив каву, потiм знову трохи читав, iнодi вибирався зi спального мiшка (червоного, як стоп-сигнал) i вiдливав з краю платформи. Вiн був головою великоi родини, мав велике коло знайомих серед колег. Вiн був товариською людиною, отримував задоволення вiд усiх видiв стосункiв як з родичами, так i з колегами (i зi студентами, звичайно ж, не можна забувати ще й про нескiнченний потiк студентiв) i вмiло поеднував iх. Лише тут, нагорi, вiн усвiдомив, що принади тишi все ще iснують, все ще потужнi. Це було як зустрiти старого друга пiсля довгоi розлуки. – Ти впевнений, що хочеш туди лiзти, друже? – запитав у нього вчора вранцi Генрi. – У разi чого можеш iти зi мною. Обiцяю не перевантажувати твою ногу. – Слухай, вiдчепись вiд нього, – вставив Пiтер. – Йому там подобаеться. Правда, малий Джонсi? – Бiльш-менш, – буркнув вiн, не бажаючи розкривати душу, наприклад розповiдати, як сильно йому це подобаеться насправдi. Про деякi речi краще не розповiдати навiть найближчим друзям. Але iнодi найближчi друзi самi про все дiзнаються. – Ось що я тобi скажу, – подав голос Бобер, беручи олiвець i починаючи його покусувати – його найстарiша i найсимпатичнiша звичка, яка з’явилась у нього ще в першому класi. – Менi подобаеться повертатись i бачити, що ти сидиш там, нiби якийсь… корабельний далекогляд, у воронячому гнiздi з книжок про сраного Горнбловера. Нiби на вартi. – Пiдняти вiтрила! – крикнув Джонсi, i всi розсмiялись, але Джонсi знав, що мае на увазi Бобер. Вiн це вiдчував. На вартi. Думае про щось свое i спостерiгае, чи не з’являться кораблi, акули або щось таке. Стегно болiло, коли доводилося спускатись, важезний рюкзак на спинi тягнув униз, i на дерев’яних сходах, прибитих до стовбура клена, вiн почувався незграбним телепнем, але то все дурницi. Насправдi навiть добре. Часи змiнюються, але лише дурень вважае, що вони змiнюються тiльки на гiрше. Ось про що вiн тодi думав. 4 Почувши шелест гiлок, що розсувались, i тихе клацання зламаноi гiлки – в його уявленнi цi звуки мiг видавати тiльки олень, наближаючись, – Джонсi згадав батьковi слова: «Не можна змусити себе бути щасливчиком». Лiндсi Джонс прожив життя невдахи й видав лише декiлька висловiв, гiдних того, аби зберегти iх у пам’ятi, але це один iз них, i щойно вiн отримав пiдтвердження: пiсля прийняття рiшення покiнчити з полюванням на оленiв минуло лише декiлька днiв, а олень сам прийшов до мисливця. До того ж, судячи зi звуку, великий, найiмовiрнiше самець, можливо, навiть з людину на зрiст. Про те, що це й може бути людина, у Джонсi навiть думки не виникало. У цiй глушинi, за п’ятдесят миль вiд Рейнджлi, де до найближчого мисливського табору двi години дороги? Найближча асфальтована дорога, та, яка вела до крамницi Госселiна («ПИВО БЕЗ АКЦИЗУ, ЛОТЕРЕЯ БЕЗ ОБМАНУ»), проходила миль десь за шiстнадцять, а то й бiльше. «Що ж, – подумав вiн, – жодних обiтниць або зарiкань я собi не давав». Авжеж, обiтниць вiн не давав. Наступного листопада вiн приiде сюди з «нiконом» замiсть «гаранда», тiльки поки ще не наступний рiк i пiд рукою в нього лежить рушниця. У зуби дарованому небесами оленю заглядати вiн не збирався. Джонсi загвинтив червону кришечку на термосi з кавою i вiдставив його вбiк. Потiм стягнув спальний мiшок з нижньоi частини тiла, як велику товсту шкарпетку (скривившись вiд болю в затерплому стегнi), i взяв рушницю. Не треба було заряджати патрон, видаючи гучний звук, що вiдлякав би оленя. Звичка – друга натура, «гаранд» був готовий до стрiльби, достатньо зняти з запобiжника. Це вiн i зробив, коли мiцно став на ноги. Колишнього збудження Джонсi не вiдчув, але вiдгомiн його лишився: серце закалатало швидше, i це було приемно. Пiсля нещасного випадку вiн радiв подiбним проявам, нiби тепер його стало двое: колишнiй Джонсi, яким вiн був до того, як його збила машина, i втомлена постарiла людина, яка прокинулася в Массачусетськiй лiкарнi… Якщо цей тягучий, наркозний напiвсон-напiвдiйснiсть можна назвати пробудженням. Вiн досi iнодi чуе голос – хтозна чий, але точно не його, – що вигукуе: «Будь ласка, припинiть, я цього не витримаю, зробiть укол, де Марсi, я хочу до Марсi». Подумки вiн називав цей голос голосом смертi – смерть випустила його на дорозi i з’явилася в лiкарнi, щоб закiнчити свою справу, набувши подоби чоловiка, який зазнавав нестерпного болю (хоча, може, це була жiнка – важко сказати), людини, яка кликала Марсi, але насправдi мала на увазi Джонсi. Ця думка минула – усi химернi думки, якi приходили йому в голову в лiкарнi, рано чи пiзно минали, – але осад вiд неi лишився. З’явилась обережнiсть. Вiн не пам’ятав, як Генрi телефонував йому i просив бути надзвичайно обережним деякий час (а сам Генрi про це не нагадував), але вiдтодi Джонсi став берегтися. Вiн був обережний. Адже смерть могла причаiтися десь поруч, i хто знае, коли вона назве твое iм’я. Але минуле залишилося в минулому. Вiн вижив пiсля близького знайомства зi смертю, i сьогоднi вранцi тут нiхто не повинен був померти, крiм оленя (самця, сподiвався вiн), який пiшов не в той бiк. Шелест гiлок i хрускiт хмизу наближалися з пiвденного заходу, i це означало, що йому не доведеться стрiляти з-за стовбура клена – добре, – до того ж вiн виявився з навiтряного боку. Мало того, майже все листя клена опало, i крiзь переплетення гiлок йому вiдкривався чудовий, якщо не сказати iдеальний, вид у потрiбному напрямку. Джонсi пiдняв «гаранд», умостив торець приклада в заглибину плеча i приготувався вполювати собi тему для майбутнiх розмов. Що врятувало Маккартi – принаймнi тимчасово, – то це розчарування Джонсi в полюваннi. А ось мало не згубило явище, яке Джордж Кiлрой, друг його батька, називав очною гарячкою. Очна гарячка, заявляв Кiлрой, е формою мисливськоi гарячки i, можливо, другою за частотою причиною нещасних випадкiв на полюваннi. «Перша – це пияцтво, – додавав Джордж Кiлрой, який, подiбно до батька Джонсi, в цьому питаннi тямив. – Перша – це завжди пияцтво». Кiлрой казав, що жертви очноi гарячки бувають враженi, коли, отямившись, дiзнаються, що пiдстрелили стовп огорожi, проiжджу машину, стiну клунi або власного супутника (у багатьох випадках супутником виявляеться дружина, брат або дитина). «Але я ж бачив звiра», – заперечують вони, i майже всi вони, якщо вiрити Кiлрою, могли б успiшно пройти перевiрку на детекторi брехнi. Вони бачили оленя, ведмедя, вовка чи просто дикого гусака, який лопотить крилами у високiй осiннiй травi. Вони дiйсно бачили його. А насправдi, за словами Кiлроя, вiдбуваеться ось що. Мисливця охоплюе пристрасне бажання пострiлу, бажання зробити це так чи iнакше. Бажання стае таким сильним, що мозок, аби зняти напруження, дае команду очам побачити те, чого немае. Це i е очна гарячка. І хоча Джонсi не вiдчував якогось особливого збудження – пальцi його рухалися зовсiм спокiйно, коли вiн загвинчував червону кришку на термосi, – пiзнiше вiн зiзнався собi, що так, вiн мiг стати жертвою розладу свiдомостi. На одну мить вiн абсолютно чiтко побачив оленя в кiнцi тунелю, утвореного переплетiнням гiлок, так само чiтко, як бачив попереднiх шiстнадцятьох оленiв (шiсть самцiв, десять самок), яких убив за роки в «Дiрi в стiнi». Вiн побачив коричневу голову, одне око, темне, як оксамит футляра для ювелiрних прикрас, навiть шматочок рогiв. «Стрiляй!» – закричала частина його. Це був Джонсi по той бiк нещасного випадку, цiлiсний. Цей Джонсi почав дедалi частiше подавати голос в останнiй мiсяць, у час наближення до мiстичного стану, що його люди, яких нiколи не збивало машиною, радiсно йменують повним одужанням; але ще нiколи вiн не говорив так гучно, як зараз. Це була команда, майже вигук. І його палець дiйсно напружився на спусковому гачку. Але так i не зробив того останнього тиску у фунт (хоча, можливо, вистачило б i пiвфунта, якихось незначних восьми унцiй[16 - 8 унцiй ? 228 г.]), хоч i напружився. Зупинив його голос, що був отим другим Джонсi, який тяжко вiдходив вiд наркозу в Массачусетськiй лiкарнi, дезорiентований, i не розумiв нiчого, окрiм того, що хтось хотiв щось зупинити, хтось чогось не мiг витримати – принаймнi без уколу – i хтось хотiв до Марсi. «Нi, ще зарано… чекай, дивися», – виголосив новий, обережний Джонсi, i до цього голосу вiн прислухався. Джонсi завмер, перенiсши майже всю свою вагу на виставлену вперед здорову ногу, з пiднятою рушницею в руках, нацiленою в просвiт мiж гiллям пiд кутом у тридцять п’ять градусiв. Першi лапатi снiжини посипалися з бiлястого неба, i тiеi ж секунди Джонсi побачив отруйно-жовту вертикальну смугу пiд оленячою головою, наче снiг якимось чином начаклував ii. На мить здатнiсть до сприйняття просто перестала працювати, i те, що вiн бачив над дулом рушницi, перетворилося на безладну мiшанину, як вихори фарб на палiтрi художника. Не було нi оленя, нi людини, не було навiть дерев, лише неохайна плутанина чорних, коричневих i помаранчевих вiдблискiв, що збивали з пантелику. Потiм стало бiльше помаранчевого, який набув осмислених обрисiв: це була шапка з вухами, якi можна опускати. Гостi штату купують такi в магазинах «Л. Л. Бiн» за сорок п’ять доларiв, i в кожнiй усерединi е ярличок iз написом: «З ГОРДІСТЮ ВИРОБЛЕНО В США СПІЛКОЮ РОБІТНИКІВ». Такi самi можна купити в «Госселiнi» за сiм доларiв. У госселiнiвських на ярличку написано: «ВИРОБЛЕНО В БАНГЛАДЕШІ». Шапка надала всьому страшного – о Господи! – порядку: коричнева пляма, яку вiн помилково сприйняв за голову оленя, була передньою частиною вовняноi куртки, чорний ювелiрний оксамит оленячого ока – гудзиком, а роги – всього лише гiлками дерева, на якому стояв сам Джонсi. Носити коричневу куртку в лiсi було нерозумно (Джонсi не мiг себе змусити вжити слово «божевiллям»), але розум вiдмовлявся збагнути, як можна було припуститися помилки, що мало не призвела до жахливих наслiдкiв. Адже на людинi була помаранчева шапка. І ще помаранчевий сигнальний жилет на додачу – поверх нерозумноi коричневоi куртки. Ця людина опинилася… …опинилася за фунт тиску пальця вiд смертi. Можливо, й ближче. Усвiдомлення цього прийшло iнтуiтивно, приголомшивши i начебто вiдокремивши Джонсi вiд власного тiла. Якусь страшну, слiпучу мить, яка запам’яталася йому назавжди, вiн не був нi Джонсi Номер Один, упевненим у собi до нещасного випадку, нi Джонсi Номер Два, тим обережнiшим, який залишився живим i тепер проводив бiльшiсть свого часу в осоружному станi фiзичного дискомфорту i розумових борсань. На цю мить вiн перетворився на якогось нового Джонсi, невидиму сутнiсть, що дивилася на стрiльця, який стояв на настилi посеред крони дерева. У стрiльця коротке волосся, що вже взялося сивиною, складки навколо рота, плями щетини на щоках i змарнiле обличчя. Вiн готуеться до пострiлу. Снiжинки танцюють навколо його голови й опускаються на незаправлену коричневу фланелеву сорочку, i вистрiлити вiн повинен у людину в помаранчевих шапцi й жилетi, десь таких самих, якi вiн сам надягнув би, якби вирiшив пiти в лiс iз Бобром, а не лiзти на дерево. Отямився вiн iз глухим стуком – так падаеш у сидiння, коли на великiй швидкостi переiздиш на машинi через глибоку вибоiну на дорозi. Сповнившись жаху, вiн усвiдомив, що все ще цiлиться «гарандом» у людину внизу, нiби якийсь упертий алiгатор у глибинах його розуму намертво вчепився в думку, що людина в коричневiй куртцi – то здобич. Мало того, палець на спусковому гачку вiдмовляеться розслабитись. Двi-три моторошнi секунди вiн навiть думав, що палець продовжуе тиснути, невблаганно скорочуючи останнi кiлька унцiй мiж ним i найбiльшою помилкою в його життi. Згодом вiн мусив визнати, що то була, найпевнiше, iлюзiя, щось подiбне до вiдчуття, нiби ти котишся назад у нерухомiй автiвцi, – такого, яке виникае, коли помiчаеш краем ока iншу машину, яка повiльно проiжджае повз тебе. Нi, насправдi вiн просто завмер, але й це було погано, це було жахливо. «Джонсi, ти забагато думаеш», – полюбляв говорити Пiт, коли помiчав, що Джонсi дивиться в нiкуди вiдсутнiм поглядом i вже не стежить за розмовою. Насправдi вiн, iмовiрно, мав на увазi: «Джонсi, в тебе занадто розвинена уява», i це дуже схоже на правду. Адже дiйсно, вiн забагато уявляе собi, поки стоiть тут, серед гiлля, в оточеннi перших лапатих снiжин. Поки волосся пасмами липне до чола, а палець на спусковому гачку «гаранда» не стискаеться, як вiн на секунду злякався, але й не розтискаеться; людина вже перебувае майже пiд ним; прицiл «гаранда» спрямований на помаранчеву шапку, i життя цiеi людини балансуе на невидимiй нитцi, що з’еднуе дуло рушницi i цю шапку; чолов’яга, можливо, думае про те, як продати машину, або як зраджував дружинi, або де купити понi для старшоi дочки (пiзнiше у Джонсi з’являться пiдстави вважати, що нi про що подiбне Маккартi не думав, але тодi, на помостi, iз замерзлим пальцем на спусковому гачку, вiн цього, звiсно, знати не мiг), i не знае того самого, чого не знав i Джонсi, коли стояв на бордюрi в Кембриджi з портфелем в однiй руцi й бостонським «Фенiксом» пiд пахвою другоi, а саме: смерть уже поруч. Або навiть так: Смерть, метушлива фiгура, що нiби вийшла з одного з раннiх фiльмiв Інгмара Бергмана, приховуе в чорних складках грубого плаща свое знаряддя. Можливо, ножицi. Або скальпель. І найгiрше те, що цей чоловiк не помер би. Принаймнi помер би не вiдразу. Вiн би впав i кричав, як Джонсi лежав i кричав на вулицi. Свого крику вiн не пам’ятав, але, звiсно, кричав; йому про це розповiли, i не вiрити не було пiдстав. Волав так, що аж захлинався, скорiш за все. Ану як людина в коричневiй куртцi й помаранчевих аксесуарах почне кликати Марсi? Зрозумiло, що цього не сталося б у дiйсностi, але в мозку Джонсi могли вiдгукнутися заклики до Марсi. Якщо iснуе така штука, як очна гарячка, – а вiн же мiг дивитися на людину в коричневiй куртцi й бачити оленячу голову, – то повинен бути i ii слуховий еквiвалент. Чути крик людини i знати, що ти його причина, – Господи милосердний, нi. А ще його палець усе нiяк не хотiв розслаблятися. Із зацiпенiння його вивело щось дуже просте й водночас несподiване: приблизно за десять крокiв вiд стовбура дерева чоловiк у коричневiй куртцi впав. Джонсi почув здивований, сповнений болю зойк – найбiльше вiн був схожий на «мроф!», – i палець сам собою вiдпустив гачок. Чоловiк стояв на землi рачки, широко розставивши пальцi в коричневих рукавичках (коричневi рукавички, ще одна помилка – цей чувак мiг з таким самим успiхом бродити лiсом iз написом «ВПОЛЮЙ МЕНЕ» на спинi, подумав Джонсi), на землi, яка вже вкривалася бiлою заволокою. Пiдвiвшись, людина заговорила схвильованим тоном. Джонсi не вiдразу зрозумiв, що чоловiк iще й плаче. – О Господи, о Господи, – повторював вiн, стаючи вертикально й похитуючись, немов п’яний. Джонсi знав, що в лiсi чоловiки, якi втекли на тиждень або на вихiднi вiд родин, дозволяють собi рiзне i найчастiше впиваються до десятоi дня. Але вiн вiдчував, що цей чоловiк не п’яний. Без жодних пiдстав, просто так пiдказував внутрiшнiй голос. – О Господи, о Господи, о Господи. – А потiм, коли вже пiшов далi: – Снiг. Тепер iще й снiг. Будь ласка, Боже, о Боже, тепер iще й снiг, о Господи. Першi кiлька крокiв були непевними, вiн спотикався, i Джонсi вже вирiшив був, що iнтуiцiя його пiдвела i цей тип дiйсно набрався зранку, але потiм хода чоловiка вирiвнялась i вiн пiшов далi, зберiгаючи рiвновагу та чухаючи праву щоку. Вiн пройшов прямiсiнько пiд помостом, де на мить перестав бути людиною i перетворився на помаранчеве кружальце шапки з коричневими плечима з обох бокiв. Голос його пiднiмався вгору, рiдкий i повний слiз, переважно вiн вимовляв «о Господи», вкраплюючи «о Боже» або «тепер iще й снiг». Джонсi стояв на своему мiсцi i спостерiгав, як чоловiк спочатку зник пiд настилом, а потiм з’явився з iншого боку. Вiн сам не помiтив, як розвернувся, щоб провести поглядом цього чолов’ягу; не помiтив i того, що опустив рушницю i навiть устиг поставити ii на запобiжник. Джонсi не озвався до незнайомця i знав чому: звичайне вiдчуття провини. Вiн злякався, що ця людина подивиться на нього i все зрозумiе з першого погляду – за очима Джонсi, навiть незважаючи на сльози й дедалi сильнiший снiг. Чоловiк зрозумiе, що Джонсi цiлився в нього зi свого сiдала i мало не застрелив. За двадцять крокiв вiд дерева чоловiк зупинився i прикрив правою рукою в рукавичцi очi вiд снiгу. Джонсi зрозумiв, що той побачив «Дiру в стiнi». Можливо, вiн так само збагнув, що перебувае на стежцi. «О Господи» та «о Боже» припинились, i чоловiк побiг на звук генератора, похитуючись iз боку в бiк, як матрос на палубi. Джонсi чув коротке й рiзке дихання незнайомця, коли той мчав до затишного мисливського будиночка з повiльними клубами диму, що пiднiмалися над дахом i одразу ж розчинялись у снiгопадi. Джонсi став спускатися прибитими до стовбура сходинками, повiсивши рушницю на плече (тодi в нього ще не виникала думка, що ця людина може бути небезпечною, вiн просто не хотiв залишати «гаранд», чудову зброю, пiд снiгом). Стегно затерпло, i на той час, коли вiн спустився на землю, незнайомець був уже майже бiля дверей… незамкнених, зрозумiло. Тут нiхто не замикав дверей. 5 Футiв за десять[17 - 10 футiв ? 3 м.] вiд гранiтноi плити, що була порогом «Дiри в стiнi», чоловiк у коричневому пальтi й помаранчевiй шапцi знову впав. Шапка злетiла з голови, оголивши рiдкувате спiтнiле каштанове волосся. Десь хвилину вiн стояв на одному колiнi, звiсивши голову. Джонсi чув його швидке хрипке дихання. Чоловiк пiдняв шапку, i, тiльки-но вiн насунув ii назад на голову, Джонсi гукнув його. Людина насилу пiдвелась i, п’яно похитнувшись, повернулась. Перше, на що звернув увагу Джонсi, – надзвичайно видовжене обличчя, такi часто називають кiнськими. Потiм, коли Джонсi пiдiйшов ближче, трохи припадаючи на одну ногу, але не кульгаючи (що добре, бо земля вже ставала слизькою), вiн зрозумiв, що обличчя в чоловiка насправдi не таке вже й витягнуте, просто вiн страшенно наляканий i дуже, дуже блiдий. На щоцi, яку вiн тер, горiла яскрава червона пляма. Ледве чоловiк побачив Джонсi, на його фiзiономii миттю намалювалось неабияке полегшення. Джонсi мало не розсмiявся з себе, коли згадав, як стояв серед гiлок i боявся, що цей мужик подивиться вгору i прочитае щось за його очима. Цей був не з тих, хто читае по очах, i йому явно було байдуже, звiдки взявся i чим займаеться Джонсi. Весь вигляд чолов’яги говорив про те, що вiн готовий кинутися до Джонсi з обiймами й слиняво розцiлувати його. – Дякувати Богу! – вигукнув чоловiк, пiсля чого простяг до Джонсi руку i пошкандибав до нього по тонкiй скоринцi свiжого снiгу. – Треба ж такому, дякую тобi, Господи, я ще вчора заблукав, думав, помру отут. Я… я… Тут вiн послизнувся, i Джонсi схопив його за передплiччя. Це був великий чоловiк, вищий за Джонсi з його шiстьма футами двома дюймами[18 - 6 футiв 2 дюйми ? 188 см.], i в грудях ширший. Проте перше враження, яке склалось у Джонсi, – це вiдчуття якоiсь безтiлесностi, нiби страх виiв цю людину зсередини, залишивши тiльки оболонку, легку, як пiр’iнка. – Спокiйно, приятелю, – сказав Джонсi. – Спокiйно, все позаду, тепер вам нема чого боятися. Ходiмо до будинку, там тепло, зiгрiетесь. Що скажете? І, нiби слово «тепло» було умовним сигналом, у чоловiка зацокотiли зуби. – З-звичайно. – Вiн спробував усмiхнутись, але в нього не дуже вийшло. Джонсi знову здивувався його надзвичайнiй блiдостi. Цього ранку було холодно, градусiв тридцять[19 - 30 °F ? –1 °C.], не бiльше, але щоб аж настiльки… Щоки чоловiка були землистого кольору з вiдтiнком попелу. Єдине, що мало колiр на його обличчi, крiм червоноi плями, – коричневi пiвмiсяцi пiд очима. Джонсi обiйняв чоловiка за плечi, несподiвано поглинений хвилею абсолютно безглуздоi i нудотноi нiжностi до цього незнайомця. Це почуття нагадувало першу шкiльну закоханiсть – Мерi Джо Мартiно, у блузцi без рукавiв i прямiй джинсовiй спiдницi до колiн. Тепер вiн був абсолютно переконаний, що чоловiк не п’яний: той невпевнено тримався на ногах через страх (i, можливо, виснаження), а не випивку. Проте в його диханнi вчувався запах, щось схоже на банан. Запах нагадав Джонсi ефiр, яким вiн прискав на карбюратор своеi першоi машини – то був «форд» часiв вiйни у В’етнамi, – щоб та заводилася холодними ранками. – Зараз пiдемо в будинок, так? – Так. Х-холодно. Дякувати Богу, що ви опинилися поруч. Це… – Мiй будинок? Нi, одного друга. – Джонсi вiдчинив лакованi дубовi дверi й перевiв чоловiка через порiг. Вiдчувши тепле повiтря, чужинець аж зiтхнув, по його щоках почав розтiкатися рум’янець. У Джонсi навiть трохи вiдлягло вiд серця, коли вiн побачив, що кров усе ж не застигла в тiлi чоловiка. 6 Як на лiсовi стандарти, «Дiра в стiнi» була розкiшним житлом. Заходячи в неi, ви потрапляли до простороi загальноi кiмнати, що займала майже весь перший поверх i слугувала водночас кухнею, iдальнею та вiтальнею, з iншого боку були двi спальнi, а ще одна – нагорi, пiд дахом. Велика кiмната була наповнена запахом сосни та ii жовтуватим м’яким вiдсвiтом. На пiдлозi лежав килим навахо, одну зi стiн прикрашав гобелен племенi мiкмак, на ньому були зображенi вiдважнi мисливцi зi списами, якi оточили величезного ведмедя. Простий дубовий стiл на вiсiм мiсць позначав iдальню. На кухнi для готування iжi було обладнано дров’яну пiч, кiмната опалювалася камiном. Коли розпалювали в камiнi, у будинку можна було одурiти вiд спеки, навiть якщо за дверима було мiнус двадцять[20 - – 20 °F ? –29 °C.]. Захiдна стiна – суцiльне велике вiкно – дивилася на довгий крутий обрив. Іще в сiмдесятих там сталася пожежа, i навiть зараз крiзь снiгопад проглядалися чорнi покрученi стовбури мертвих дерев. Джонсi, Пiт, Генрi та Бобер називали цей обрив Ущелиною, бо так його звали батько Бобра i батьковi друзi. – Господи, дякувати Богу i спасибi вам, – примовляв чоловiк у помаранчевiй шапцi, i, коли Джонсi всмiхнувся такiй хвилi подяк, той нестямно розсмiявся, нiби кажучи: так, знаю, це смiшно, але нiчого не можу з собою вдiяти. Потiм вiн глибоко задихав i став схожим на одного з тих гуру-тренерiв, яких показують по кабельних каналах. З кожним видихом вiн вимовляв: – Господи, я вчора дiйсно думав, що не виживу… було так холодно… i вологе повiтря, я це пам’ятаю… пам’ятаю, думав: о Боже, о Господи, ану як снiг усе ж таки пiде… у мене почався кашель i не минав… щось пiдiйшло, i я подумав: треба перестати кахикати, раптом це ведмiдь або хтось i я… знаете… спровокую його або… тiльки я не мiг утриматися, i воно… потiм пiшло саме… – Ви вночi бачили ведмедя? Розповiдь вразила Джонсi. Вiн чув, що тут водяться ведмедi, старий Госселiн та його друзi по чарцi в крамницi любили розповiдати iсторii про зустрiчi з ведмедями, особливо людям з iнших штатiв; але уявити, як оця людина серед ночi опинилася сам на сам iз ведмедем, було справдi моторошно. Все одно що слухати розповiдь моряка про зустрiч iз морським чудовиськом. – Я не знаю, що то було, – промовив незнайомець i раптом кинув на Джонсi хитрий погляд, який Джонсi не сподобався, хоч вiн i не зрозумiв його. – Не можу сказати точно, гроза до того моменту закiнчилася. – Ще й гроза! Нi чорта собi! Якби не жалюгiдний стан гостя, Джонсi подумав би, чи не пудрять йому мiзки. Утiм, подiбна думка в нього таки промайнула. – Мабуть, це була гроза без дощу, – сказав чоловiк (Джонсi так i уявив, як вiн знизуе плечима) i потер червону пляму на щоцi, можливо, обмороження. – Якщо побачити таке взимку – це на бурю. – І вчора ввечерi ви це бачили? – Здаеться, бачив. – Чоловiк знову покосився на нього, але цього разу хитростi в його поглядi Джонсi не побачив i вирiшив, що й минулого разу здалося. Тепер вiн бачив тiльки повне знесилення. – У мене в головi все перемiшалося… Живiт крутить вiдтодi, як я заблукав… Вiн у мене завжди болить, коли я боягузю, з дитинства… «Вiн i схожий на маленького хлопчика, – подумав Джонсi. – Витрiщаеться навкруги з абсолютною безпосереднiстю». Джонсi повiв нового знайомця до дивана перед камiном, i той слухняно дозволив себе вести. «Боягузю. Вiн навiть сказав „боягузю“ замiсть „боюся“, як дитина. Маленький хлопчик». – Знiмайте куртку, – звелiв Джонсi i, поки гiсть спочатку розстiбав гудзики, а потiм узявся за блискавку, знову згадав, як думав, що дивиться на оленя – на самця, Господи, – як сприйняв один iз цих гудзикiв за око i як мало не всадив у нього кулю. Чоловiк розстебнув блискавку до середини, i тут вона застрягла. Золотий ротик вдавився краечком тканини. Гiсть подивився на це – точнiше, навiть вирячився, – нiби нiколи ранiше не бачив нiчого подiбного, i, коли Джонсi потягнувся до застiбки, просто опустив руки, дозволяючи Джонсi розiбратись, як першокласник, який стоiть i чекае, поки вчитель наведе лад зi взутими не на ту ногу калошами або вдягненим навиворiт пiджачком. Джонсi звiльнив золотий замочок i провiв ним до кiнця. За вiкном-стiною Ущелина вже майже сховалася з очей, але в бiлiй стiнi снiгопаду ще чорнiли каракулi обгорiлих дерев. Майже двадцять п’ять рокiв друзi збиралися тут, щоб пополювати, майже двадцять п’ять рокiв, без жодного пропуску, i за весь цей час тут снiг не йшов так сильно. Здавалося, що вiдтепер усе буде iнакше, хоча хiба можна знати наперед? У нашi днi синоптики на радiо й телебаченнi чотири дюйми свiжоi пудри на поверхнi грунту подають мало не як початок нового льодовикового перiоду. Хвилину дядько просто стояв iз розстебнутою курткою, поки навколо його черевикiв на полiрованiй дерев’янiй пiдлозi танув снiг, i дивився, роззявивши рота й задерши голову, на крокви пiд стелею. Вiн дiйсно був схожий на великого шестирiчного хлопчика… або на Даддiтса. Доповнити його зовнiшнiсть так i напрошувалися рукавицi, що звисали з рукавiв. Потiм вiн скинув iз себе куртку абсолютно впiзнаваним дитячим рухом – просто стиснув плечi й дозволив iй зiсковзнути. Якби Джонсi не стояв поруч i не пiдхопив ii, вона б упала на пiдлогу, просто в калюжу розталого снiгу. – Що це? – раптом запитав чоловiк. На секунду Джонсi розгубився, але потiм простежив за його поглядом i побачив конструкцiю з переплетених ниток, що звисала з центральноi балки. Рiзнобарвне (червоно-зелене з вкрапленнями канарково-жовтого) плетiння чимось нагадувало павутиння. – Ловець снiв, – вiдповiв Джонсi. – Індiанський талiсман. Потрiбен, щоб, типу, оберiгати вiд поганих снiв. – Це ваше? Джонсi не зрозумiв, мае вiн на увазi весь будинок (можливо, чоловiк досi не слухав його) чи ловця снiв, але в обох випадках вiдповiдь була одна: – Нi, моiх друзiв. Ми приiжджаемо сюди полювати щороку. – Скiльки вас? Поки Джонсi вiшав куртку на стоячий вiшак бiля дверей, чоловiк спостерiгав за ним, тремтячи й притискаючи до грудей переплетенi руки. – Четверо. Бобер – це його табiр – зараз у лiсi на полюваннi. Не знаю, чи зажене його снiг назад. Мабуть, зажене. Пiт i Генрi поiхали до крамницi. – До Госселiна? – Угу. Проходьте, сiдайте на диван. Джонсi пiдвiв його до аж надто довгого секцiйного дивана. Такi штуки вийшли з моди кiлька десятилiть тому, але надто поганого запаху диван наразi не видавав, нiякi iстоти в ньому не завелися. А так у «Дiрi в стiнi» стиль i смак не вiдiгравали великоi ролi. – Полежте, – сказав вiн i залишив незнайомця. Той сидiв, засунувши руки мiж колiн, i тремтiв. Його джинси були схожi на сосиски, як бувае, коли пiд них пiддiти кальсони, i все одно трусився всiм тiлом. Однак тепло викликало справжнiй приплив кровi, i тепер незнайомець був бiльше схожий не на ходячого мерця, а на дифтерiйного хворого. Пiт i Генрi вдвох займали бiльшу з двох спалень на першому поверсi. Джонсi пiрнув туди, вiдчинив кедрову скриню лiворуч вiд дверей i дiстав одну з двох складених ковдр. Повертаючись до вiтальнi, вiн раптом зрозумiв, що не поставив найелементарнiшого запитання. Запитання, яке ставлять навiть шестирiчнi дiти, якi не можуть самотужки розстебнути блискавку. Накриваючи ковдрою незнайомця, який сидiв на величезному диванi, вiн спитав: – Як вас звати? І одразу ж зрозумiв, що вiдповiдь уже крутиться в нього на язицi. Маккой? Маккан? Чоловiк, якого Джонсi мало не застрелив, пiдвiв на нього погляд i закутався в ковдру до пiдборiддя. Коричневi мiшки в нього пiд очима наливалися фiолетовим. – Маккартi, – промовив вiн. – Рiчард Маккартi. – Його рука, на диво пухка i бiла без рукавички, обережно висунулася з-пiд ковдри, як полохливий звiр. – А ви? – Герi Джонс, – вiдповiв Джонсi i взявся за його руку своею рукою, тiею самою, яка мало не спустила курок. – Народ переважно кличе мене Джонсi. – Дякую, Джонсi. – Маккартi подивився на нього з вдячнiстю. – Схоже, ви врятували менi життя. – Та ну, облиште, – сказав Джонсi i знову подивився на червону пляму. Це вiд холоду. Просто невелике обмороження. Напевне, вiд холоду. Роздiл 2 Бобер 1 – Ви ж розумiете, що я не зможу нiкому зателефонувати? – сказав Джонсi. – Тут поблизу немае телефонiв. У нас стоiть генератор для електрики, i це все. Маккартi, закутаний у ковдру так, що стирчала лише голова, кивнув. – Я чув генератор, але ви ж знаете, як воно бувае, коли ти заблукав, – зi звуками коiться казна-що. Інодi здаеться, що звук лiворуч, iнодi – що праворуч, а iнодi ти готовий заприсягтися, що ззаду, i хочеш розвернутися. Джонсi кивнув, хоч i не знав, як воно бувае. Якщо не рахувати приблизно тижня пiсля нещасного випадку, часу, який вiн провiв у блуканнi туманом болю й наркозу, йому нiколи не доводилося губитись. – Я тут намагаюся придумати, як краще вчинити, – сказав Джонсi. – Напевне, коли Пiт i Генрi повернуться, ми вас вiдвеземо. Скiльки людей у вашiй групi? Маккартi, схоже, мусив замислитися. Це, разом iз невпевненою ходою, змiцнило пiдозру Джонсi в тому, що в цiеi людини шок. «Невже одна нiч у лiсi може довести до такого стану? – подумки здивувався вiн. – Цiкаво, а що було б зi мною?» – Четверо, – сказав Маккартi пiсля хвилини роздумiв. – Як i вас, хлопцi. Ми полювали парами. Я був iз другом, Стiвом Отiсом. Вiн адвокат, як i я, зi Скоухiгана. Ми всi зi Скоухiгана, i цей тиждень для нас… багато значить. Джонсi всмiхнувся i кивнув. – Так, у нас те саме. – І от я якимось чином заблукав. – Вiн похитав головою. – Нiяк не збагну, як це вийшло. Я весь час чув Стiва праворуч, iнодi помiчав його жилет мiж дерев, а потiм я… Не знаю. Напевно, про щось задумався – у лiсi чудово думаеться, – тодi дивлюсь: я вже сам. Здаеться, я намагався повернутися своiми слiдами, але стемнiло… – Вiн знову похитав головою. – У мене в головi все так переплуталось, але так, нас було четверо, здаеться, це едине, що я можу сказати точно. Я зi Стiвом i Нет Роупер iз сестрою Беккi. – Вони, напевне, зараз мiсця собi не знаходять, хвилюються. На обличчi Маккартi спочатку з’явився подив, потiм розумiння. Для нього це явно була нова думка. – Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо. Джонсi ледь стримав посмiшку. У такому станi Маккартi трохи нагадував одного персонажа з фiльму «Фарго». – Отже, нам краще вiдвезти вас до них. Якщо це… – Не хочу бути тягарем… – Ми вас вiдвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змiнилася. – Еге ж, – iз гiркотою протяг Маккартi. – Цi синоптики могли б бути й точнiшими зi своiми бiсовими супутниками, допплерiвськими радарами i що в них там iще е. Ось тобi i «ясно, помiрно холодно», чи не так? Джонсi з деяким подивом подивився на людину пiд ковдрою, точнiше, на розчервонiлу голову з рiденьким каштановим волоссям. Прогнози, якi вони чули – вiн, Пiт, Генрi та Бобер, – в останнi два днi обiцяли снiг. Деякi з прогнозистiв перестраховувалися, заявляючи, що снiг може змiнитися дощем, але диктор на радiостанцii «Castle Rock» (единiй, яка тут ловилась, i то не завжди й з перешкодами) говорив про наближення зниженого тиску i замети по шiсть-вiсiм дюймiв[21 - 6–8 дюймiв ? 15–20 см.], на змiну яким мiг прийти пiвнiчно-схiдний вiтер, якщо збережеться низька температура, а циклон не пiде в бiк моря. Джонсi не знав, де почув прогноз Маккартi, але точно не по радiо. Просто чувак трохи не при собi, що зовсiм не дивно. – А давайте я поставлю суп, га? Що скажете, мiстере Маккартi? Маккартi вдячно всмiхнувся. – Ой, це було б чудово. Учора ввечерi в мене жахливо розболiвся шлунок, а сьогоднi вранцi з ним узагалi щось жахливе коiлось. Але зараз менi краще. – Це стрес, – заспокоiв Джонсi. – Я б уже виблював усi кишки. І, мабуть, у штани б наклав. – Мене не нудило, – сказав Маккартi. – Я майже впевнений, що не нудило. Але… – знову похитав головою. Цей рух був схожим на нервовий тик. – Не знаю. Усе так переплуталося, немов у страшному снi. – Страшний сон закiнчився, – сказав Джонсi. Вiн вiдчув себе трохи нiяково вiд того, що говорить такi речi – достоту як добра тiтонька, – але чоловiка явно було потрiбно заспокоiти. – Так, – промовив Маккартi. – Дякую. І я б не вiдмовився вiд супу. – У мене е томатний, курячий i, здаеться, банка яловичого. Який бажаете? – Курячий, – вiдповiв Маккартi. – Мати завжди казала менi, що немае нiчого кращого за курячий суп, коли погано почуваешся. Сказавши це, вiн усмiхнувся, i Джонсi мало не роззявив рота вiд подиву. Зуби в Маккартi були бiлi й рiвнi, навiть занадто рiвнi для справжнiх зубiв, з огляду на його вiк – рокiв сорок п’ять, – але щонайменше чотирьох зубiв бракувало: верхнiх iклiв (батько Джонсi називав iх «вампiрськi зуби») i центральних зубiв унизу – як називалися цi, Джонсi не знав. Зате знав точно: Маккартi не пiдозрював, що в нього бракуе зубiв. Жодна людина, знаючи про такi вади у себе в ротi, не стала б виставляти iх напоказ, навiть за таких обставин. Принаймнi так вважав Джонсi. Із живота пiднявся неприемний холодок, мов телефонний дзвiнок нiзвiдки. Джонсi повернувся до кухнi, щоб Маккартi не побачив, як скривилося його обличчя, i щоб не замислився. Або навiть не запитав. – Один курячий суп. Замовлення прийнято, зараз буде. Як щодо пiдсмаженого сиру? – Якщо ваша ласка. І звiть мене Рiчард, добре? Або Рiк, так навiть краще. Коли хтось рятуе менi життя, я намагаюсь якомога швидше переходити з ним на «ти». – Добре, Рiку, хай буде на «ти». «Краще встав собi зуби, перед тим як наступного разу йти до суду, Рiку». Недобре вiдчуття зробилося надзвичайно сильним. У свiдомостi щось клацнуло, десь як тiеi секунди, коли вiн майже вгадав прiзвище Маккартi. Не те щоб вiн пошкодував, що не застрелив цю людину, коли була можливiсть, – нi, але вiн уже починав шкодувати, що чорти не вiдвели Маккартi якнайдалi вiд його дерева i його життя. 2 Вiн уже поставив на плиту суп i робив бутерброди з сиром, коли налетiв перший порив вiтру – гучне завивання змусило хатину рипнути, i люто закрутилися хмари снiгу. На мить стерлися навiть чорнi силуети дерев на Ущелинi, i за великим вiкном не залишилося нiчого, крiм бiлостi, немов хтось пiдняв гiгантський кiноекран. Тут Джонсi вперше вiдчув неспокiй, i не тiльки щодо Пiта й Генрi, якi зараз мали повертатися з крамницi Госселiна в «скаутi» Генрi, а й щодо Бобра. Можна було б сказати: якщо хтось i орiентуеться в цьому лiсi, то це Бобер, – але коли тебе зусiбiч оточуе бiла запона, тут нiхто не зорiентуеться. «Усi ставки скасовуються» – ще одна приказка його недолугого татуся, може, не така вдала, як «не можна змусити себе бути щасливчиком», але теж непогана. Гудiння генератора могло б допомогти Бобровi знайти дорогу, але, як слушно вказав Маккартi, звуки можуть, навпаки, заплутати, особливо коли здiймаеться вiтер, а зараз, схоже, до того i йшлося. Мати навчила його готувати з десяток простих страв, у тому числi створювати бутерброди зi смаженим сиром. «Спочатку поклади трохи гiркавок, – повчала вона, гiркавками Джанет Джонсi називала гiрчицю, – а тодi маж маслом хлiб, не пательню, чорт забирай, iнакше в тебе вийде просто пiдсмажений хлiб iз сиром зверху». Вiн так i не зрозумiв, як може впливати на остаточний результат те, що ти будеш мазати маслом пательню чи хлiб, але завжди дотримувався материнськоi поради, хоча намазувати масло на один бiк хлiба, поки другий пiдсмажуеться, було страх важким заняттям. Так само вiн завжди знiмав гумовi чоботи, коли заходив до будинку, тому що мати багато разiв повторювала: «Вони тягнуть ноги». Вiн уявлення не мав, що це означае, але навiть зараз, наближаючись до сорокарiчного вiку, незмiнно знiмав гумовi чоботи, ледь переступивши порiг, щоб вони не тягли ноги. – Мабуть, зроблю i собi один, – промовив Джонсi й поклав на пательню шматок хлiба маслом донизу. Закипiв суп, i по кухнi поширився приемний запах домашнього затишку. – Гарна думка. Сподiваюся, з вашими друзями все добре. – Так, – сказав Джонсi, починаючи помiшувати суп. – А ви де полюете? – Ранiше iздили в Марс-хiлл, там мiсце належало Нету й дядьковi Беккi, але два роки тому, влiтку, якийсь iдiот, щоб йому добре жилося, влаштував там пожежу. П’яний кинув необережно недопалок, принаймнi начальник пожежноi охорони так сказав. Джонсi кивнув. – Звичайна iсторiя. – Страховка покрила вартiсть того мiсця, але нам нiде було полювати. Менi здавалося, на цьому все й скiнчиться, але Стiв знайшов мiсце в Кiнео. Я гадав, це якесь окреме селище, ще одна частина Джефферсон-тракту, але його нечисленнi мешканцi вважають, що живуть у Кiнео. Знаете його? – Знаю, – вимовив Джонсi крiзь губи, що дивним чином онiмiли. У його свiдомостi пролунав черговий телефонний дзвiнок нiзвiдки. «Дiра в стiнi» перебувала за двадцять миль на схiд вiд «Госселiна». Кiнео – миль за тридцять на захiд вiд магазину. Всього виходило п’ятдесят миль[22 - 50 миль ? 80 км.]. Вiн повинен був повiрити, що людина, яка сидiла перед ним на диванi, закутавшись у ковдру аж до носа, пройшла п’ятдесят миль пiсля того, як заблукала вчора вдень? Маячня. Неможливо. – Смачно пахне, – сказав Маккартi. Пахло справдi смачно, тiльки в Джонсi зник апетит. 3 Вiн саме нiс до дивана iжу, коли за дверима на кам’яному порозi пролунав тупiт нiг. Наступноi секунди дверi вiдчинились i ввiйшов Бобер. Снiжинки хмарками кружляли навколо його нiг. – Святi банани! – вигукнув вiн. Пiт колись склав список «бобризмiв», i «святi банани» посiли в ньому одне з перших мiсць, поряд iз такими перлами, як «хоч стiй, хоч трахай» i «поцiлуй мене в корму». Цi вигуки були повнi одночасно дзен-буддистськоi мудростi i непристойностi. – Я вже гадав, застрягну там на всю нiч, але потiм побачив свiтло. – Бобер витяг перед собою руки з розчепiреними пальцями. – Я побачив свiтло, Господи, хвала Іс… Тут його окуляри почали прояснюватись, i вiн побачив сторонню людину на диванi. Вiн опустив руки, повiльно, потiм усмiхнувся. Це була одна з причин, чому Джонсi любив його з початковоi школи. Бобер мiг бути набридливим, i його нiяк не можна було назвати найяскравiшою лампочкою в люстрi, але його першою реакцiею на незаплановане й несподiване були не насупленi брови, а усмiшка. – Привiт, – сказав вiн. – Я Джо Кларендон. А ви хто? – Рiк Маккартi, – вiдповiв чоловiк i пiдвiвся з дивана. Ковдра зiсковзнула, i Джонсi побачив, що светр розпирае значного розмiру черево. «Що ж, – подумав вiн. – Нiчого дивного. Це хвороба чоловiкiв середнього вiку, i за двадцять найближчих рокiв вона викосить мiльйони». Маккартi простяг руку, ступив уперед i мало не спiткнувся об ковдру. Якби Джонсi не спiймав його за плечi, Маккартi, ймовiрно, полетiв би вперед i, швидше за все, завалив би кавовий столик, на якому стояла iжа. І знову Джонсi здивувала дивна недолугiсть. Це трохи нагадало його самого минулоi весни, коли вiн заново вчився ходити. Вiн придивився до плями в чоловiка на обличчi i, можна сказати, пошкодував. Це було не обмороження, радше якийсь шкiрний нарiст або винна пляма зi щетиною, що росте з неi. – Тихо, тихо! Тiльки нiчого не ламати! – вигукнув Бобер, стрибаючи вперед. Вiн схопив Маккартi за руку й енергiйно затрусив ii, аж Джонсi подумав, що Маккартi зараз усе-таки полетить ластiвкою на кавовий столик. У нього навiть вiдлягло вiд серця, коли Бобер – усi його п’ять футiв шiсть дюймiв[23 - 5 футiв 6 дюймiв ? 168 см.] разом зi снiгом, який iще танув на довгому гiпiвському волоссi, – вiдступив. Усмiшка Бобра зробилася ще ширшою. Волосся до плечей i окуляри з товстими лiнзами робили його схожим або на генiального математика, або на серiйного вбивцю. Насправдi вiн був звичайним теслею. – Рiк тут добряче погуляв, – повiдомив Джонсi. – Заблукав учора i провiв нiч у лiсi. Усмiшка Бобра не зникла, але зробилася стурбованою. Джонсi здогадувався, що за цим буде, i волiв би, щоб Бобер цього не казав, – у нього склалося враження, що Маккартi був людиною доволi побожною i йому б не сподобались улюбленi Бобровi непристойностi. Але, звичайно ж, просити Бобра стежити за мовою – це все одно що просити вiтер не дути. – Сучка-в-циркулярцi! – вигукнув вiн. – Та це триндець! Сiдайте! Їжте! Ти теж, Джонсi. – Та ну, – вiдмахнувся той. – Краще сам поiж. Це ж ти в нас тiльки-но з морозу. – Точно? – Точно. А я пiдсмажу собi яець. Заразом Рiк розповiсть тобi свою iсторiю. – «Може, хоч ти зрозумiеш, що там насправдi сталося», – подумки додав вiн. – Ну гаразд. – Бобер зняв куртку (червону) i жилет (помаранчевий, зрозумiло) i вже хотiв був кинути iх на оберемок дров, але передумав. – Стривай, у мене е дещо для тебе. – Вiн запхнув руку в кишеню куртки, покопався там i дiстав книжку в м’якiй обкладинцi, доволi пом’яту, але цiлком придатну для читання. Крiзь обкладинку крокували чорти з вилами в руках. «Маленькi пороки» Роберта Паркера. Цю книжку Джонсi читав на помостi. Бобер з усмiшкою простягнув ii Джонсi. – Спальний мiшок я брати не став, але вирiшив, що ти сьогоднi хрiн заснеш, якщо не дiзнаешся, хто це зробив. – Не треба було туди пiднiматися, – сказав Джонсi, але вiн був зворушений, так торкнутися його серця мiг лише Бобер. Бобер, повертаючись крiзь заметiль, не зрозумiв, чи сидить Джонсi на деревi. Звичайно, вiн мiг би гукнути, тiльки для Бобра цього було замало. Вiн вiрив лише тому, що бачив на власнi очi. – А, дурниця, – зронив Бобер i сiв поруч iз Маккартi, який дивився на нього так, як людина може дивитися на маленьку i доволi незвичайну тваринку. – Гаразд, дякую, – сказав Джонсi. – Пригощайся бутербродом, а я йду робити яечню. – Вiн рушив був на кухню, але зупинився. – А Пiт i Генрi? Як гадаеш, вони нормально доберуться? Бобер вiдкрив рота, але, перш нiж вiн устиг вiдповiсти, вiтер знову накинувся на хатину, заскрипiвши стiнами, i зловiсно загув у кроквах. – Подумаеш, снiжком припорошило, – сказав Бобер, коли порив вiтру вщух. – Повернуться, нiкуди не дiнуться. Але якщо налетить справжнiй пiвнiчний вiтер, вийти звiдси буде вже не так легко. – І вiн почав поглинати бутерброд зi смаженим сиром, а Джонсi пiшов на кухню пiдсмажити яець i розiгрiти ще одну банку супу. Тепер, коли поруч був Бобер, Маккартi вже не викликав у нього такоi тривоги. Правду кажучи, йому завжди ставало спокiйнiше на душi, коли Бобер був поруч. Дурня, звичайно, але це правда. 4 Коли яйця пiдсмажились, а суп нагрiвся, Маккартi вже балакав iз Бобром так, нiби вони знайомi рокiв з десять. Якщо Маккартi й бувало прикро чути з вуст Бобра потiк непристойностей, хай навiть i смiшних, то все це переважувала невимушена чарiвнiсть славного друзяки. «Це неможливо пояснити, – якось сказав Генрi. – Просто вiн як трибл[24 - Трибли (tribbles) – у серiалi «Зоряний шлях»: невеликi пухнастi iстоти кулястоi форми, що мають чарiвну зовнiшнiсть.]. Його неможливо не любити. Саме тому в його лiжку нiколи не бувае порожньо. Жiнки, напевне, клюють не на його зовнiшнiсть». Джонсi з яечнею та супом повернувся до вiтальнi, намагаючись не кульгати, – просто вражае, до чого сильно стегно реагуе на погану погоду (вiн завжди вважав, що це казки, але виявилося, що помилявся), – i сiв в одне з крiсел бiля торця дивана. Маккартi, здавалося, бiльше говорив, нiж iв. Супу вiн майже не торкнувся i з’iв тiльки половину бутерброда. – Як справи, хлопцi? – запитав Джонсi. Вiн поперчив яечню й одразу ж накинувся на неi – апетит повернувся з новою силою. – У нас тут зустрiч старих розпусникiв, – повiдомив Бобер, але, хоч голос його звучав, як завжди, бадьоро, Джонсi вчулися в ньому нотки занепокоення, навiть тривоги. – Рiк розповiдав про своi пригоди. Не гiрше за будь-яку iсторiю в тих чоловiчих журналах, що можна було почитати в перукарнi в часи мого дитинства. Вiн знову, всмiхаючись, повернувся до Маккартi – старий добрий Бобер, завжди усмiшка на обличчi, – i провiв рукою по копицi чорного волосся. – Коли я був пацаном, – продовжив Бобер, – на нашому боцi Деррi перукарню тримав старий Кастонгвей, i вiн до того мене лякав своiми ножицями, що я досi iх боюся. Маккартi зобразив слабку напiвусмiшку, але не вiдповiв. Вiн узяв недоiдений бутерброд, подивився на нього i поклав назад. Червона мiтка в нього на щоцi палала, як свiжовипалене тавро. Бобер тим часом продовжував базiкати, нiби боявся, що Маккартi вставить слово. За вiкном уже мело по-справжньому i вирував вiтер. Джонсi подумав про Генрi й Пiта. Де вони зараз? Напевне, вже пробираються на старенькому «скаутi» Генрi по Просiцi. – Цiеi ночi Рiка не тiльки хтось мало не загриз – вiн гадае, це був ведмiдь, – вiн iще й рушницю загубив. Новенький «ремiнгтон», бля, 30-30А. Ти його бiльше не побачиш, жодного шансу на сто тисяч. – Знаю, – сказав Маккартi. Щоки його знову почали блiднути, до шкiри почав повертатися свинцевий вiдтiнок. – Я навiть не пам’ятаю, коли його зняв, або… Несподiвано пролунав гучний уривчастий звук, схожий на трiск, вiд якого в Джонсi волосся пiднялося сторч. Спочатку вiн подумав, що щось потрапило в димохiд камiна, але потiм зрозумiв, що це Маккартi. У своему життi Джонсi чув гучне пердiння, чув i довге, але таке… Здавалося, воно тривало цiлу вiчнiсть, хоча насправдi навряд чи лунало довше нiж декiлька секунд. Потiм у нiс ударив запах. До того як це почалося, Маккартi взяв ложку; тепер же вiн упустив ii в незайманий суп i притиснув долоню до правоi, заплямованоi щоки майже дiвочо-збентеженим рухом. – Ой, вибачте менi, – промимрив вiн. – Нiчого, хай краще смердить, нiж розпирае, – сказав Бобер, але його устами говорили iнстинкт i звички, що виробилися за все життя. Джонсi бачив, що вiн приголомшений запахом не менше. Це був не сiрчаний сморiд гнилих яець, вiд якого ви регочете, закочуете очi i махаете рукою перед обличчям з криком: «Слухайте, хто тут рiже сир?» Це не був i болотний метановий сморiд. Це був запах, який Джонсi доти вiдчував у диханнi Маккартi, тiльки сильнiший, – поеднання ефiру i перестиглих бананiв, як пускова рiдина, яку заливаеш у карбюратор морозного ранку. – Ох, це огидно, – сказав Маккартi. – Менi так незручно. – Та все гаразд, – заспокоiв Джонсi, але його шлунок стиснувся в маленьку кульку, нiби захищаючись вiд нападу. Свою страву вiн не доiдатиме; чорт забирай, та вiн просто не зможе нiчого з’iсти. Зазвичай зiпсоване повiтря не викликало в нього огиди, але цей сморiд був реально жахливий. Бобер пiдвiвся з дивана i вiдчинив вiкно, впустивши в кiмнату снiговий вихор i рятiвне свiже повiтря. – Не хвилюйся про це, приятелю… Але аж надто iдкий дух. Що ти iв, чорт забирай? Послiд бабака? – Ягоди, мох, усяке рiзне, не знаю, – вiдповiв Маккартi. – Просто я був такий голодний. Менi потрiбно було хоч щось з’iсти, але я погано розбираюся в таких речах, нiколи не читав книжок Юелла Гiббонса[25 - Euell Gibbons – вiдомий американський натуралiст i письменник, який пропагував натуральне харчування.]… Та й темно там було. – Останню фразу вiн мовив так, нiби тiльки-но це вигадав, i Джонсi подивився на Бобра: перевiрити, чи розумiе вiн те, що розумiв сам Джонсi, – Маккартi брехав. Маккартi не знав, чим харчувався в лiсi й чи iв що-небудь узагалi. Вiн просто намагався пояснити це моторошне несподiване жаб’яче скрекотання i сморiд, який був потiм. Знову налетiв вiтер, сильний гучний порив шпурнув свiжу порцiю снiгу у вiдчинене вiкно, але це, на щастя, освiжило повiтря. Раптом Маккартi рiзко нахилився вперед, нiби в нього за спиною розпрямилась якась невидима пружина, i, коли його голова опустилася мiж колiн, Джонсi зрозумiв, що буде далi. Прощавай, килиме навахо, я тебе згадуватиму. Бобер, вочевидь, подумав те саме, тому що пiдтяг пiд себе ноги, щоб на них не потрапили бризки. Але замiсть блювотних мас тiло Маккартi вивергнуло довге потужне гудiння – звук заводського верстата, що працюе на межi можливостей. Очi Маккартi витрiщились, як мармуровi кульки, щоки так натяглися, що пiд куточками очей з’явилися маленькi пiвмiсяцi-тiнi. Гуркiтливий натужний звук, здавалося, нiколи не припиниться; коли ж вiн нарештi змовк, дзижчання генератора здалося надто гучним. – Чув я у своему життi потужнi вiдрижки, але це явний чемпiон, – зi щирою повагою промовив Бобер. Маккартi вiдкинувся на спинку дивана, очi заплющенi, губи втягнутi, як здалося Джонсi, вiд сорому чи болю, а то й вiд обох вiдчуттiв. І знову запах банана й ефiру, запах бродiння, нiби щось почало гнити. – Ох, вибачте менi, – сказав Маккартi, не розплющуючи очей. – Зi мною це весь ранок, вiд самого свiтанку. І живiт знову болить. Джонсi й Бобер мовчки перезирнулися. – Знаеш, що я гадаю? – сказав Бобер. – Я гадаю, тобi потрiбно полежати й поспати кiлька годин. Ти ж, мабуть, усю нiч не спав, прислухався до цього свого ведмедя чи дiдько знае до чого. Ти втомився, у тебе стрес та iнша фiгня. Тобi обов’язково потрiбно гарненько виспатись, i ти встанеш, як, чорт забери, скельце. Маккартi подивився на Бобра з такою змученою вдячнiстю, що Джонсi навiть вiдчув себе трохи нiяково. Шкiра Маккартi все ще залишалася свинцево-сiрою, але на обличчi виступив пiт. Великi краплi збиралися на лобi та скронях i скочувалися по щоках, як прозора олiя. І це незважаючи на холодне повiтря, яке тепер гуляло по кiмнатi. – Мабуть, ти правий, – сказав вiн. – Я втомився, от i все. Живiт крутить, але це вiд стресу. І я iв рiзнi речi, ягоди i… Боже, не знаю… Рiзне. – Вiн почухав щоку. – Як ця погань у мене на обличчi? Зовсiм погано? Кровоточить? – Нi, – вiдповiв Джонсi. – Лише червона. – Це алергiя, – сумно зiзнався Маккартi. – У мене таке саме вiд арахiсу. Я ляжу. Це допоможе. Вiн пiдвiвся з дивана й захитався. Бобер i Джонсi разом кинулися до нього, але Маккартi мiцно став, перш нiж вони встигли до нього торкнутися. Джонсi з подивом побачив, що опуклiсть, яка здалася йому черевцем чоловiка середнього вiку, зникла. Чи можливе таке? Чи здатна людина випустити з себе стiльки газiв? Вiн не знав. Вiн знав точно лише одне: це були мегапотужне випускання газiв i ще потужнiша вiдрижка, розповiддю про якi ще рокiв двадцять можна буде розважати друзiв. «Ранiше ми щоосенi в перший тиждень мисливського сезону iздили до лiсового табору Бобра Кларендона, i ось одного разу в листопадi – у двi тисячi першому справа була, коли трапилася велика снiгова буря, – до нас у табiр заходить один чувак…» – i так далi. Так, iз цього вийде класна байка, люди будуть смiятися з пукання й вiдрижки, люди завжди смiються з iсторiй про гази та вiдрижку. Вiн не розповiдатиме ту частину, де вiд убивства Маккартi його вiдокремлювали якiсь вiсiм унцiй тиску на спусковий гачок «гаранда». Нi, цю частину навряд чи захочеться розповiдати. Оскiльки одну нижню спальню займали Пiт i Генрi, Бобер повiв Маккартi в другу, спальню Джонсi. По дорозi Бобер кинув короткий погляд, вибачаючись, i Джонсi знизав плечима. Зрештою, це логiчно. Джонсi мiг би сьогоднi вночi поспати з Бобром, у дитинствi вони мiльйон разiв спали разом, та й вiн не був упевнений, що Маккартi зможе пiднятися сходами нагору. Спiтнiла свинцево-сiра фiзiономiя чоловiка подобалася йому все менше й менше. Джонсi був iз тих людей, якi, ледве застеливши лiжко, ховають його пiд книжками, папiрцями, одягом, торбами та рiзним туалетним причандаллям. Вiн змiв усе це добро на пiдлогу й вiдкинув ковдру. – Гей, братане, тобi не треба вiдлити? – спитав Бобер. Маккартi похитав головою. Чисте блакитне простирадло, яке вiдкрив Джонсi, нiби загiпнотизувало його. І Джонсi знову здивувався з того, якими скляними здавалися очi, немов в опудала тварини на стiнi мисливця. Раптом нi з того нi з сього йому привидiлася його вiтальня в Бруклайнi, цьому престижному передмiстi Бостона. Килимки з китицями, раннi американськi меблi… i голова Маккартi над камiном. «Цього я пiдстрелив у Мейнi, – розповiдав би вiн гостям на вечiрках iз коктейлями. – Здорова тварюка була, у шкурi – фунтiв зi сто сiмдесят[26 - 170 фунтiв ? 77 кг.]». Вiн заплющив очi, а коли розплющив, то побачив, що Бобер дивиться на нього з чимось схожим на переляк у поглядi. – Стегно розболiлося, – сказав вiн. – Вибач. Мiстере Маккартi… Рiку… Вам краще зняти светр i штани. Черевики, зрозумiло, теж. Маккартi озирнувся, як людина, яку зненацька вирвали зi сну, i промовив: – Звичайно. Зараз. – Допомога потрiбна? – запитав Бобер. – Нi, та ви що, нi! – Маккартi чи то стривожився, чи то здивувався, а може, все разом. – Я не в такому поганому станi. – У такому разi залишаю тебе в руках Джонсi. Бобер вислизнув зi спальнi, а Маккартi взявся роздягатися, почавши з того, що стягнув светр через голову. Пiд ним виявилася мисливська сорочка в червоно-чорну клiтину, а пiд нею – термомайка. І справдi, черево пiд майкою випирало вже набагато менше, Джонсi в цьому не сумнiвався. Точнiше, майже не сумнiвався. Лише годину тому, нагадав собi Джонсi, вiн був упевнений, що куртка Маккартi – це голова оленя. Маккартi сiв у крiсло бiля вiкна, щоб зняти черевики, i знову пукнув, звук був не таким довгим, як перше, але не менш гучним i грубим. Обидва промовчали, хоча маленька кiмната наповнилася таким сильним запахом, що на очi Джонсi навернулися сльози. Маккартi скинув черевики – вони з двома глухими ударами впали на дерев’яну пiдлогу, – потiм пiдвiвся й розстебнув ремiнь. Коли вiн спустив блакитнi джинси, вiдкривши нижню частину термобiлизни, до кiмнати з керамiчним горщиком у руках повернувся Бобер. – Про всяк випадок, – сказав вiн, ставлячи горщик бiля лiжка. – Раптом доведеться… ну, знаеш… скинути баласт або закортить так, що встати не встигнеш. Маккартi спрямував на нього бляклий погляд, вiд якого Джонсi трохи знiяковiв – незнайомець у мiшкуватiй спiднiй бiлизнi чимось лякав. Хворий незнайомець. Питання було в тому, на що хворий. – Коротше, якщо не зможеш дiстатися до туалету, – пояснив Бобер. – Який, до речi, поряд. Виходиш зi спальнi – i лiворуч. Тiльки не забудь, другi дверi вiд спальнi, гаразд? Якщо ввiйдеш у першi, сратимеш у коморi з постiльною бiлизною. Джонсi вiд несподiванки засмiявся, не звертаючи уваги на те, що видае надто гучнi, трохи iстеричнi звуки. – Менi вже краще, – сказав Маккартi, але Джонсi не почув у його голосi навiть натяку на щирiсть. Чоловiк стояв перед ними в самiй бiлизнi, мов якийсь андроiд, у якого вийшли з ладу три чвертi схем пам’ятi. Ранiше вiн виявляв хоч якiсь ознаки якщо не жвавостi, то хоча б такого собi життя, тепер же вони зникли, так само як рум’янець на щоках. – Давай, Рiку, – обережно поквапив Бобер. – Лягай, подрiмай. Це поверне сили. – Так, гаразд. – Маккартi присiв на вiдкриту постiль i подивився у вiкно широко розплющеними порожнiми очима. Джонсi здалося, що запах у спальнi почав розвiюватися, хоча, можливо, вiн просто звик, як звикаеш до запаху мавпятника в зоопарку, якщо надто довго перебуваеш у ньому. – Господи, який снiг. – Угу, – сказав Джонсi. – Як живiт? – Краще. – Погляд Маккартi перемiстився на обличчя Джонсi. Виразний погляд переляканоi дитини. – Вибачте, що я так пускав гази. Нiколи ранiше зi мною такого не траплялося, навiть в армii, коли ми харчувалися самими бобами… Але менi вже краще. – Точно не хочеш сходити в туалет перед сном? – У Джонсi було четверо дiтей, i це запитання вирвалося в нього майже автоматично. – Нi. Я сходив у лiсi, саме перед тим, як ти знайшов мене. Дякую, що пустив мене в будинок. Дякую вам обом. – Та ну, якi подяки, – знiяковiв Бобер, переступаючи з ноги на ногу. – Будь-хто пустив би. – Можливо, – сказав Маккартi. – А може, й нi. У Бiблii сказано: «Ось стою пiд дверима i стукаю…» Вiтер за вiкном заревiв iще завзятiше, змусивши «Дiру в стiнi» затремтiти. Джонсi чекав на продовження, Маккартi, схоже, хотiв щось додати, але не став. Закинув ноги на лiжко й натяг на себе ковдру. Звiдкись iз глибин лiжка долинув черговий довгий трiск, i Джонсi вирiшив, що з нього досить. Одна справа – дати дах мандрiвниковi, який прийшов до твого дому перед самою бурею, зовсiм iнша – стояти i слухати, як вiн скидае газовi бомби. Бобер вийшов за ним iз кiмнати i тихо зачинив дверi. 5 Коли Джонсi хотiв щось сказати, Бобер похитав головою, пiдняв до губ палець i провiв Джонсi через велику кiмнату на кухню. Далi вiд Маккартi можна було пiти хiба що в сарай надворi. – Чорт, iз цим мужиком коiться щось недобре, – сказав Бобер, i в бiлястому свiтлi кухонних флуоресцентних ламп Джонсi побачив, як сильно стривожений його старий друг. Бобер порився в широкiй переднiй кишенi комбiнезона, знайшов зубочистку, вставив ii в рот i почав гризти. За три хвилини – рiвно стiльки, скiльки запеклому курцевi потрiбно, щоб прикiнчити сигарету, – вiн перетворить зубочистку на жменьку стружки. Джонсi не розумiв, як це витримують зуби Бобра (i його шлунок), але той робив це все життя. – Сподiваюсь, ти помиляешся, але… – Джонсi похитав головою. – Ти коли-небудь чув, щоб пердiли з таким запахом? – Нi, – мовив Бобер. – Але поганий шлунок – це не найчуднiше, що вiдбуваеться з цим типом. – Тобто? – Ну, хоча б те, що вiн думае, нiби сьогоднi одинадцяте листопада. Джонсi уявлення не мав, про що каже Бобер. Одинадцятого листопада iхня власна мисливська компанiя прибула сюди, як зазвичай, набившись у «скаут» Генрi. – Бобре, зараз середа. Чотирнадцяте. Бобер кивнув i мимоволi всмiхнувся. Зубочистка, яка вже втрачала форму, перекотилася з одного кута рота в iнший. – Я це знаю. Ти це знаеш. А вiн не знае, оцей Рiк. Вiн упевнений, що сьогоднi недiля. – Бобре, що конкретно вiн тобi сказав? Багато сказати гiсть просто не встиг би в жодному разi – не такий уже й довгий час потрiбний, щоб пiдсмажити пару яець i нагрiти банку супу. Це запустило ланцюжок думок, i, поки Бобер розповiдав, Джонсi набирав воду, щоб помити тарiлку. Проти польових умов вiн нiчого не мав, але не збирався жити в свинарнику, як це з задоволенням роблять багато чоловiкiв, коли покидають дiм i iдуть до лiсу. – Вiн сказав, що вони приiхали в суботу, щоб трохи пополювати, а потiм, у недiлю, вiдремонтувати дах, який у них протiкае. «Принаймнi, – каже, – менi не довелося порушувати заповiдь i працювати в день суботнiй». У лiсi, мовляв, у тебе одна робота: не з’iхати з глузду. – Ага, – задумливо протяг Джонсi. – Голову даю на вiдсiч, вiн вважае, що зараз одинадцяте. Або навiть iще ранiше, четверте, бо вiн упевнений, що зараз недiля. А я просто не вiрю, що вiн блукав там десять днiв. Джонсi це теж здавалося неймовiрним. Але три днi? Можливо. – Це б пояснило одну рiч, яку вiн сказав менi, – почав Джонсi. – Вiн… Скрипнули мостини, i вони обидва, злегка здригнувшись, обернулись до зачинених дверей спальнi на iншому боцi великоi вiтальнi, проте дивитися там не було на що. Пiдлога й стiни там завжди скрипiли, навiть при тихому вiтрi. Друзi нiяково перезирнулися. – Так, я сiпаюсь, – промовив Бобер, чи то зрозумiвши щось iз обличчя Джонсi, чи то прочитавши його думки. – Але, погодься, це доволi моторошно, що вiн отак вийшов з лiсу. – Це точно. – А цi його звуки! Наче вiн забив собi в зад якусь тварюку, яка задихаеться вiд газiв. Сказавши це, Бобер зробив трохи здивований вираз обличчя, як завжди, коли говорив щось смiшне, i вони одночасно засмiялися, прихилившись один до одного i видаючи вiдкритими ротами серiю рiзких видихiв, беззвучних, щоб бiдолаха в спальнi, якщо вiн iще не заснув, не почув, як вони смiються з нього. Джонсi було особливо важко стримуватися, бо розрядка була необхiдна, i, вiдчуваючи, що перебувае на межi iстерики, вiн зiгнувся навпiл, пирхаючи, кахикаючи без голосу, одним подихом, i втираючи сльози. Потiм Бобер згрiб його й потяг на ганок. Там вони зупинилися, без курток, пiд густим снiгом, i нарештi зареготали на весь голос, не боячись бути почутими, тому що гудiння вiтру заглушувало будь-якi видаванi ними звуки. 6 Коли вони знову зайшли до будинку, у Джонсi так захололи руки, що вiн навiть не вiдчув гарячоi води, коли занурив у неi пальцi; зате насмiявся вдосталь, i це було добре. Йому знову подумалось про Пiта й Генрi: як вони там, чи доберуться без пригод? – Ти казав, це пояснюе якусь рiч, – нагадав Бобер, беручись за нову зубочистку. – Що за рiч? – Вiн не знав, що пiде снiг. – Джонсi говорив повiльно, намагаючись пригадати точнi слова Маккартi. – «Ось тобi i ясно, помiрно холодно», так, здаеться, вiн висловився. Але ця фраза мае сенс, якщо останнiй прогноз, який вiн чув, був одинадцятого або дванадцятого числа, адже до вечора вчорашнього дня справдi було ясно. – Так, i помiрно, сука, холодно, – погодився Бобер. З комода бiля раковини вiн дiстав кухонний рушник iз вицвiлими сонечками й почав витирати тарiлки. Кинувши погляд на дверi спальнi, поцiкавився: – Про що вiн iще говорив? – Що iхнiй табiр у Кiнео. – Кiнео? Звiдси до Кiнео миль сорок чи п’ятдесят на захiд. Вiн… – Бобер вийняв iз рота зубочистку, оглянув слiди вiд зубiв i сунув ii назад другим кiнцем. – А, я зрозумiв. – Ага. Вiн не мiг стiльки пройти за одну нiч. Але якщо вiн провiв у лiсi три днi… – І чотири ночi: якщо вiн заблукав удень у суботу, виходить чотири ночi… – Ага, i чотири ночi. Тому коли припустити, що вiн весь час iшов точно на схiд… – Джонсi пiдрахував по п’ятнадцять миль на день. – Я б сказав, що це можливо. – Як вiн мiг не замерзнути? – Бобер перейшов на шепiт, iмовiрно, сам того не усвiдомлюючи. – У нього хороша щiльна куртка й тепла бiлизна, але пiсля Гелловiну на пiвнiч вiд кордону округу ночами температура всюди трималася близько двадцяти п’яти градусiв[27 - 25 °F ? –4 °C.]. Скажи-но, як це вiн провiв чотири ночi в лiсi й не замерз? Схоже, навiть не вiдморозив собi нiчого, якщо не вважати тiеi гидоти на щоцi. – Дiдько його знае. Але це ще не все, – сказав Джонсi. – Чому в нього не вiдросла борода? – Що? – У Бобра вiдвисла щелепа. Зубочистка повисла на нижнiй губi. Потiм дуже повiльно вiн кивнув. – Точно. У нього тiльки невелика щетина. – Така за день виростае, не бiльше. – Вiн там голився, чи що? – Мабуть, – вiдповiв Джонсi, уявляючи, як Маккартi, що заблукав у лiсi, переляканий, холодний i голодний (хоча по ньому не скажеш, що вiн довго голодував), щоранку стае на колiна бiля струмка, розбивае ногою лiд, щоб дiстатися до води, потiм дiстае вiрний «Жиллет» iз… Звiдки? З кишенi куртки? – А потiм сьогоднi вранцi вiн загубив свою бритву, ось чому в нього щетина, – закiнчив Бобер. Вiн знову посмiхався, але якось невесело. – Ну так. Одночасно з рушницею. Ти бачив його зуби? Бобер скривився: що ще? – Чотирьох не вистачае. Двох зверху i двох знизу. Вiн точнiсiнько як отой шкет, який постiйно на обкладинцi «Mad»[28 - «Mad» – американський сатиричний журнал, випускаеться з 1952 року.] красуеться. – Це нi про що не говорить, приятелю. У мене самого парочка зубiв гуляти пiшла. – Бобер задер куточок рота, оголивши ясна з лiвого боку в моторошнуватiй усмiшцi. – Баиш? Тут у глиинi. Джонсi похитав головою. Це було зовсiм iнше. – Цей тип – адвокат, Бобре. Вiн увесь час на людях. Зовнiшнiй вигляд – частина його професii, а в нього щербини прямiсiнько спереду. І вiн не знав про це, можу заприсягтися. – Ти ж не думаеш, що вiн десь опромiнився радiацiею? – неспокiйно запитав Бобер. – Зуби випадають, коли ти отримуеш сильну дозу радiацii, я бачив про це паскудство в одному фiльмi. В одному з тих фiльмiв жахiв, якi ти все нiяк не надивишся. Гадаеш, у цьому причина? Може, вiн i свою червону пляму так отримав? – Ага, вiн отримав дозу радiацii, коли рвонув ядерний реактор у Марс-Хiллi, – сказав Джонсi, i спантеличений вираз Бобрового обличчя змусив його вiдразу ж пошкодувати про жарт. – Бобре, вiд радiацiйного опромiнення випадають не тiльки зуби, а й волосся. Бобер посвiтлiшав. – Точно! Чоловiк у тому фiльмi в кiнцi залишився лисим, як Теллi – як там його? Ну, той, що грав копа в серiалi. – Бобер помовчав. – Потiм вiн помер. Я маю на увазi, отой у фiльмi, а не Теллi. Хоча тепер, коли я про це думаю… – У нашого приятеля копиця волосся, – перервав Джонсi. Дай Бобровi вiдволiктись, i про головну тему розмови можна забути. Вiн зауважив, що за вiдсутностi чужака вони називали його не Рiк i навiть не Маккартi, а просто «вiн», наче пiдсвiдомо хотiли бачити в ньому якусь таку iстоту… не зовсiм людину… щось узагальнене, наче це трохи зменшило б значення, якщо… якщо… – Так, копиця, – кивнув Бобер. – Це точно. – Напевне, в нього амнезiя. – Можливо, але вiн пам’ятае, хто такий, iз ким був i подiбне лайно. Але яке вiн видав! Як у трубу перднув. А сморiд! На ефiр схоже. – Так, – пiдхопив Джонсi. – А я весь час думав про рiдини для пуску мотора. Вiд дiабетикiв починае пахнути пiд кiнець, я читав про це, здаеться, в якомусь детективi. – Пахне пусковою рiдиною? – Не пам’ятаю. Якийсь час вони стояли, дивлячись один на одного i прислухаючись до вiтру. Джонсi подумав, чи не розповiсти Бобровi про блискавку, яку чоловiк нiбито бачив, але навiщо? І без того достатньо. – Я думав, його знудить, коли вiн так нахилився вперед, – сказав Бобер. – Ти помiтив? Джонсi кивнув. – І в нього поганий вигляд. Дуже поганий. – Так. Бобер зiтхнув, кинув зубочистку у вiдро для смiття й подивився у вiкно, за яким снiг валив iще густiше i швидше, нiж ранiше. Потiм провiв пальцями по волоссю. – Дiдько, як би менi хотiлося, щоб Генрi й Пiт зараз були тут. Особливо Генрi. – Бобре, Генрi – психiатр. – Знаю. Але iншого лiкаря в нас однаково немае… А менi здаеться, цьому мужиковi потрiбен лiкар. Генрi дiйсно був лiкарем – iнакше вiн не отримав би диплома психоаналiтика, – але вiн нiколи не займався нiчим, окрiм психiатрii, наскiльки було вiдомо Джонсi. Однак вiн розумiв, про що говорить Бобер. – Гадаеш, вони ще зможуть повернутися? Бобер зiтхнув. – Пiвгодини тому я був у цьому впевнений, але починаеться серйозна буря. – Вiн кинув на Джонсi похмурий погляд. У цьому поглядi мало що нагадувало безтурботного веселуна Бобра Кларендона. – Сподiваюся, зможуть, – додав вiн. Роздiл 3 «Скаут» Генрi 1 Вдивляючись у свiтло фар «скаута», що губилося в густiй снiговiй завiсi, яка перетворила Просiку на справжнiй тунель, Генрi думав про те, як прорватися до «Дiри в стiнi». Звичайно, можна було вдатися до «виходу Гемiнгвея» – навчаючись у Гарвардi, вiн написав курсову з такою назвою – «Вихiд Гемiнгвея», – отже, цiлком iмовiрно, що вiн думав про це вже тодi, по-особистому, звiсно, а не як про виконання чергового нецiкавого завдання. «Вихiд Гемiнгвея» передбачае наявнiсть рушницi, а в Генрi тепер рушниця була… Хоча, звичайно, вiн не робив би цього тут, поруч iз iншими. Їхня четвiрка провела чимало славних днiв у «Дiрi», i було б несправедливо робити це тут. Такий учинок спаплюжив би це мiсце в очах Пiта i Джонсi… В очах Бобра теж, можливо, навiть бiльше, нiж для iнших, а так не годиться. І все ж це станеться, вже скоро, вiн вiдчував це, так само як вiдчувають бажання чхнути. Кумедне порiвняння: закiнчення життя i чих, – але, ймовiрно, все до цього i зведеться. Яке-небудь апчхи, i привiт, темряво, моя стара подруго. Застосовуючи «вихiд Гемiнгвея», потрiбно зняти з однiеi ноги взуття i шкарпетку, вперти рушницю прикладом у пiдлогу i вставити дуло собi в рот. Великий палець ноги розташовуеться на спусковому гачку. «Не забути, – подумав Генрi, вирiвнюючи „скаут“, який хитався на свiжому снiгу, але все ж тримався завдяки колii на дорозi; та, власне, вся дорога й була двома колiями, залишеними трелювальними тракторами, якi iздили по нiй улiтку. – Якщо робиш це в такий спосiб, прийми проносне i не починай справи, поки не скинеш останнiй вантаж. Навiщо завдавати зайвих клопотiв тим, хто тебе знайде». – Як на мене, варто трохи зменшити швидкiсть, – зауважив Пiт. Мiж нiг у нього стояла банка пива, i вона була наполовину порожня, але цього було замало, щоб Пiта розвезло, для цього не вистачило б навiть цiлоi банки. А ось iще чотири-п’ять пляшок, i Генрi мiг би ганяти по цiй дорозi хоч на шiстдесяти милях за годину[29 - 60 миль за годину ? 96,5 км/год.], а Пiт сидiв би собi на пасажирському мiсцi й пiдспiвував моторошним пiсням довбаних «Пiнк Флойд». А Генрi цiлком мiг вичавити шiстдесят i навiть бампера не пом’яв би. Їхати колiями, навiть коли вони наповненi снiгом, – це все одно що iхати по рейках. Якщо снiг не припиниться, ситуацiя може змiнитись, але поки що все було добре. – Не хвилюйся, Пiте… Все чотко. – Пива хочеш? – Я за кермом пива не п’ю. – Навiть тут, у цiй глушинi? – Пiзнiше. Пiт замовк, лишивши Генрi сам на сам iз нудним заняттям: стежити за свiтлом фар на бiлiй дорозi, що петляе мiж деревами. Сам на сам iз думками, де йому й хотiлося перебувати. Це було як повертатися до ранки в ротi, знову i знову торкатися ii кiнчиком язика, але саме цього й хотiлося. Є ще таблетки. Є трюк iз надiванням пакета на голову у ваннi. Утоплення. Стрибок iз висоти. Пiстолетом у вухо – спосiб ненадiйний, надто великi шанси отямитися паралiзованим. Як i розпорювання вен на зап’ястi – це для тих, хто тiльки тренуеться. А ось те, як це роблять японцi, дуже цiкавило Генрi. Береться мотузка, одним кiнцем прив’язуеться до шиi, другим до великого каменя. Камiнь кладеться на сидiння стiльця. Потiм потрiбно сiсти на пiдлогу, притулитися до чого-небудь спиною, щоб не завалитися назад, i нахилити стiлець. Камiнь скочуеться. Виконавець може прожити вiд трьох до п’яти хвилин, вiд задухи провалюючись у все глибший сон. Сiре змiнюеться чорним; привiт, темряво, моя стара подруго. Про цей метод вiн, як не дивно, вичитав в одному з уподобаних Джонсi детективних романiв Кiнсi Мiлхоуна. Детективнi романи й фiльми жахiв – ось i всi головнi радощi в життi Джонсi. За великим рахунком, Генрi схилявся до «виходу Гемiнгвея». Пiт добив першу банку пива i з зосередженим виглядом вiдкоркував другу. – Що ти на це скажеш? – запитав Пiт. Генрi вiдчув поклик з iншого всесвiту, того, де живi по-справжньому хочуть жити. Як завжди останнiм часом, це розбудило в ньому нетерплячку. Але було важливо, щоб нiхто нiчого не помiтив, а в нього з’явилося вiдчуття, нiбито Джонсi все ж почав щось пiдозрювати. Бобер, можливо, теж. Цi двое могли час вiд часу зазирнути в душу. Пiт був нi сном нi духом, але мiг бовкнути що-небудь iншим, наприклад про те, яким вiдлюдькуватим став старий Генрi i щось його гризе, а Генрi цього не хотiлося. Це буде остання спiльна поiздка в «Дiру в стiнi» для iхнього квартету, для староi банди з Канзас-стрит, для Кривавих пiратiв третього й четвертого класiв, i йому хотiлося, щоб поiздка ця вдалася. Хотiлося, щоб звiстка iх приголомшила, навiть Джонсi, який навiдувався до нього найчастiше й робив це постiйно. Хотiлося, щоб вони сказали, що нi про що навiть не здогадувалися. А ще краще, щоб вони втрьох сидiли, похнюпившись, i, не в змозi дивитися один одному у вiчi, думали про те, що повиннi були здогадатися, що бачили знаки, але нiчого не зробили. Тому вiн повернувся в той, iнший всесвiт, обережно й переконливо зображуючи зацiкавленiсть. Хто-хто, а психiатр мiг це зробити. – Що я скажу на що? Пiт закотив очi. – Я про крамницю, дiрява твоя довбня. Про всi цi нiсенiтницi, якi молов старий Госселiн. – Пiтере, його називають «старий Госселiн» недарма. Йому нi багато нi мало вiсiмдесят рокiв, а едине, чого в дiдiв та баб надмiру, то це iстерiя. «Скаут», теж не весняне курча – чотирнадцять рокiв i майже двi подорожi навколо одометра, – вискочив iз колiй i вiдразу ж пiшов юзом, незважаючи на чотириколiсний привiд. Генрi крутнув кермо i мало не розсмiявся, коли Пiт упустив пиво на пiдлогу й закричав: «Гей! Обережнiше, твою ж нехай!» Генрi зменшив швидкiсть i, вiдчувши, що «скаут» вирiвнявся, знову натиснув на газ, навмисне розганяючись занадто рiзко i дуже сильно. «Скаут» знову пiшов юзом, цього разу iншим боком, i пролунав новий крик Пiта. Генрi зменшив газ, «скаут» ухнув у колii й покотився далi гладенько, як по рейках. Рiшення покiнчити з життям мае одну перевагу – тебе перестають турбувати дрiбницi. Вогнi фар прорiзали день, наповнений на схилi свого iснування мiльярдами снiжинок, серед яких не знайти двох однакових, якщо вiрити загальноприйнятiй думцi. Пiт пiдняв банку пива (розлилося зовсiм небагато) i поплескав себе по грудях. – Ти не занадто швидко iдеш? – Скорiше занадто повiльно, – сказав Генрi, пiсля чого, немов нiякоi iзди юзом не було (а вона була) i плин його думок не переривався (а це й справдi так), продовжив: – Групова iстерiя найчастiше трапляеться в дуже старому або дуже юному вiцi. Цей феномен добре задокументований в анналах моеi науки i в соцiологiв – цього сусiднього язичницького племенi. Генрi опустив погляд i побачив, що iде зi швидкiстю тридцять п’ять миль за годину, що було надто багато за таких умов. Вiн трохи зменшив швидкiсть. – Так краще? Пiт кивнув. – Не зрозумiй мене неправильно, ти класний водiй, але, слухай, снiг же йде. До того ж ми веземо запаси. – Вiн показав великим пальцем понад плечем у бiк двох пакетiв i двох коробок на задньому сидiннi. – Крiм сосисок ми взяли три останнi пачки макаронiв «Крафт» iз сиром. Бобер без них жити не може. – Знаю, – сказав Генрi. – Я iх теж люблю. Пам’ятаеш тi розповiдi про сатанiстiв штату Вашингтон? Про яких у серединi дев’яностих у газетах писали? Виявилося, що слiди ведуть до лiтнiх людей, якi жили зi своiми дiтьми – в одному випадку з онуками – у двох маленьких мiстечках на пiвдень вiд Сiетла. Масовi скарги на сексуальне насильство над дiтьми в дитячих садках, судячи з усього, почалися пiсля того, як дiвчата-пiдлiтки, якi пiдробляли вихователями, пiдняли тривогу одночасно в Делаверi та Калiфорнii. Можливо, збiг, а можливо, просто настав час для таких розповiдей, i дiвчата вiдчули в повiтрi цю хвилю. Як повiльно злiтали слова з його вуст – можна подумати, вони мали якийсь сенс. Генрi говорив, людина поруч слухала його з мовчазним захопленням, i нiхто (принаймнi Пiт) не мiг припустити, що на думцi в Генрi рушниця, мотузка, газова труба i таблетки. Просто в головi Генрi мав повно плiвок iз записами, а язик програвав iх, як магнiтофон. – У Салемi, – продовжив Генрi, – iстерика старих i дiвчат з’едналась, i, вуаля, маемо процес салемських вiдьом. – Я дивився цей фiльм iз Джонсi, – покивав Пiт. – Там грав Вiнсент Прайс. Я вiд страху мало в штани не наклав. – Не сумнiваюсь, – сказав Генрi й розсмiявся. На секунду в нього виникла божевiльна думка, що Пiт мав на увазi «Суворе випробування». – А коли iстеричним iдеям найбiльше вiрять? Ясна рiч, коли урожай зiбраний i настае погана погода. Це саме час для страшних розповiдей i всiляких злочинiв. У Венатчi, штат Вашингтон, це поклонiння дияволу та ритуальнi вбивства дiтей у лiсах. У Салемi – вiдьми. А на Джефферсон-тракт, де стоiть едина у своему родi крамниця Госселiна, це дивнi вогнi в небi, зниклi мисливцi й армiйськi маневри. Не кажучи вже про оте дивне червоне на деревах. – Не знаю щодо вертольотiв i вiйськових, але цi вогнi бачило стiльки народу, що вистачило б на загальномiськi збори. Менi старий Госселiн розповiв, поки ти консерви купував. До того ж люди в Кiнео дiйсно зникають. Це вже не iстерiя. – Чотири побiжнi зауваження, – сказав Генрi. – По-перше, на Джефферсон-тракт не може бути загальномiських зборiв, бо там немае жодного мiста, навiть Кiнео – це всього лише селище з власною назвою. По-друге, це зiбрання проходитиме навколо печi старого Госселiна i половина присутнiх питимуть м’ятний шнапс або каву з брендi. Пiт хмикнув. – По-трете, чим iще iм займатися? І по-четверте – це стосуеться мисливцiв, – вони, ймовiрно, просто втомилися вiд усього цього й повернулися додому або ж повпивались i вирiшили спробувати щастя в iндiанському казино в Каррабассеттi. – Гадаеш? – пригнiчено промовив Пiт, i Генрi раптом вiдчув приплив симпатii до нього. Вiн поплескав Пiта по колiну. – Та не бiйся, – заспокiйливим тоном промовив вiн. – У свiтi ще повно рiзних дивовиж. Якби у свiтi дiйсно було повно дивовиж, Генрi б так не поспiшав його покинути, але коли психiатр щось i вмiе робити досконало (крiм виписування рецептiв на прозак, паксил i амбiен), то це брехати. – Коли одночасно зникають четверо мисливцiв, це, на мою думку, доволi дивно. – Анiтрохи, – розсмiявся Генрi. – Якби зник один, це було б дивно. Двое – дивно. Але четверо? Вони разом кудись звалили, повiр моему слову. – Скiльки ще до «Дiри в стiнi», Генрi? – це в перекладi означало: «Чи я встигну випити ще пива?» У Госселiна Генрi обнулив лiчильник пробiгу «скаута», стара звичка, ще з тих часiв, коли вiн працював у Массачусетськiй лiкарнi, де платили по дванадцять центiв за милю пiд час виiздiв до всiляких старих психопатiв. Вiдстань вiд крамницi Госселiна до «Дiри в стiнi» запам’ятати було легко – 22,2 милi[30 - 22,2 милi ? 35,7 км.]. На одометрi зараз було 12,7, що означало… – Обережно! – закричав Пiт, i Генрi знову кинув погляд на лобове скло. «Скаут» щойно в’iхав по крутому схилу на пiдвищення, поросле деревами. Снiг тут валив густiше, нiж деiнде, але Генрi з увiмкненим дальнiм свiтлом фар чiтко побачив людину, яка сидiла прямо на дорозi, футiв за сто[31 - 100 футiв ? 30 м.] попереду, людину в теплiй куртцi, помаранчевому жилетi, який за спиною маяв на дедалi дужчому вiтрi, мов плащ Супермена, i в хутрянiй шапцi-вушанцi. До шапки цiеi були прикрiпленi помаранчевi стрiчки, i вони теж майорiли, що Генрi нагадало прапорцi, якi iнодi вiшають над мiсцем, де продають старi автiвки. Тип сидiв посеред дороги, нiби iндiанець, який збираеться викурити люльку миру, i навiть не поворухнувся, коли в нього вдарило свiтло фар. Генрi встиг помiтити очi, широко розплющенi, але нерухомi, абсолютно нерухомi, яскравi й порожнi, i подумав: «Так виглядали б моi очi, якби я за собою не стежив так ретельно». Зупинитися вони не встигли б, та ще й при такому снiгу. Генрi вивернув кермо праворуч i вiдчув поштовх – це «скаут» знову вискочив iз колiй. Іще раз помiтивши бiле застигле обличчя, вiн устиг подумати: «Дiдько, та це жiнка!» Щойно «скаут» вискочив iз колiй, його вiдразу ж занесло. Цього разу Генрi повернув кермо проти ходу, навмисне грузнучи колесами в снiгу, оскiльки розумiв, навiть не замислюючись (часу подумати все одно не було), що це единий шанс для тiеi, яка сидить на дорозi. Та й той мiзерний. Пiт закричав, i краем ока Генрi побачив, як друг скинув руки перед обличчям, наче захищаючись вiд удару. «Скаут» спробував iти боком уперед, i тепер Генрi крутнув кермо назад, намагаючись керувати ковзанням машини, щоб ii задня частина не розтрощила обличчя тiеi на дорозi. Кермо з запаморочливою, масляною легкiстю повернулося в його затягнутих у рукавички руках. Секунди три «скаут» у хмарах снiгу мчав пiд кутом сорок п’ять градусiв униз по заваленiй снiгом Просiцi, почасти через маневри Генрi Девлiна, почасти через буревiй; фари ковзнули двома свiтлими плямами по облiплених снiгом соснах лiворуч вiд дороги. Три секунди – зовсiм небагато, але Генрi цi три секунди здалися вiчнiстю. Вiн побачив, як повз пропливла фiгура, нiби це вона iхала, а не вони, хоча вона так i не поворухнулася, навiть коли iржавий край бампера «скаута» прокреслив заснiжене повiтря за якийсь дюйм вiд ii обличчя. «Пронесло! – зрадiв Генрi. – Пронесло, стерво ти отака!» Потiм остання нитка, що тримала машину пiд владою водiя, обiрвалась, i «скаут» розвернуло боком. Їх затрусило, коли колеса знову знайшли колii, тiльки цього разу опинилися поперек. Машина все ще намагалася розвернутись, стати задом наперед – «Голову в хвiст!», як вони кпили один з одного в школi пiд час шикування, – а потiм iз жахливим глухим стуком натрапила на невидимий пiд снiгом камiнь або, можливо, невелике повалене дерево i перекинулася, спочатку на пасажирський бiк, вiкна на якому одразу ж розсипалися мiрiадами блискучих уламкiв, а потiм на дах. Ремiнь безпеки луснув, Генрi упав лiвим плечем на стелю, втрапивши яйцями прямо на кермо, вiд чого тiло тiеi ж митi зайшлося свинцевим болем. Ручка керування поворотниками зламалась об стегно, i вiн одразу вiдчув, як кров ринула, просякаючи джинси. Кларет, як колись давно називав ii один радiоведучий, який коментував боксерський поединок. «Стережiться, хлопцi, бо кларет пирснув». Пiт чи то верещав, чи то волав, чи то все зразу. Кiлька секунд мотор перевернутого «скаута» працював, потiм гравiтацiя взяла свое i двигун заглух. Машина перетворилася на велику перевернуту коробку на снiгу. Колеса ще крутилися, фари свiтили на заснiженi дерева лiворуч. Одна фара майже згасла, друга продовжувала кидати промiнь свiтла. 2 Генрi багато разiв розмовляв iз Джонсi про нещасний випадок (точнiше, слухав; найкраща терапiя – це вмiння активно слухати) i знав, що спогадiв про саме зiткнення з машиною в нього не збереглося. Наскiльки мiг судити Генрi, пiсля кульбiту «скаута» сам вiн не знепритомнiв i ланцюжок його спогадiв не перервався. Вiн пам’ятав, як намацував рукою застiбку ременя безпеки, щоб повнiстю звiльнитися вiд цiеi чортiвнi, поки Пiт ревiв, що в нього зламана нога, його довбана нога. Вiн пам’ятав ритмiчне «рип-бум, рип-бум» двiрникiв i свiтло фар, якi тепер дивилися вгору, а не вниз. Вiн знайшов застiбку ременя безпеки, загубив ii, знайшов знов i розстебнув. Еластична стрiчка вiдпустила його, i вiн незграбно плюхнувся на стелю, розбивши пластиковий плафон лампи. Став мацати рукою, знайшов ручку дверцят, але не змiг ii зрушити. – Нога! Блядь, моя нога! – Заткнись ти про свою ногу! – гаркнув Генрi. – З твоею ногою все гаразд. Можна подумати, вiн щось знав. Вiн знову знайшов дверну ручку, смикнув, i нiчого не сталося. Тодi Генрi зрозумiв, у чому рiч: вiн лежав догори ногами i смикав не в той бiк. Вiн узявся по-iншому, оголена лампа на стелi рiзко вдарила в очi гарячим свiтлом, а дверi з клацанням прочинилися. Вiн штовхнув дверцята тильним боком долонi, впевнений, що вони не вiдчиняться – рама, найiмовiрнiше, погнулась – i якщо вiдчиняться, то дюймiв на шiсть у найкращому разi. Але дверцята рипнули, подались, i в обличчя раптово вдарив порив холодного вiтру зi снiгом. Вiн налiг плечем на дверi, натиснув сильнiше i, тiльки коли ноги вiдчепилися вiд кермовоi колонки, зрозумiв, що практично пiдвiшений у повiтрi. Зробивши щось на зразок сальто, вiн раптом побачив прямо перед собою, зовсiм близько, свою закривавлену джинсову ширiньку, так нiби вирiшив спробувати поцiлувати власнi сповненi болю яйця, щоб заспокоiти iх. Дiафрагма стиснулась, i стало важко дихати. – Генрi, допоможи! Я застряг. Чорт, застряг! – Хвилину, – власний голос, здавлений, рiзкий, видався йому чужим. Тепер вiн змiг роздивитися верхню частину лiвоi штанини, темну вiд кровi. Вiтер серед сосен гудiв так, немов Господь вирiшив увiмкнути свiй «Електролюкс». Генрi схопився за стiйку дверей, радiючи, що не зняв рукавичок, коли вiв машину, i зробив неймовiрний ривок – йому треба було вибратися звiдси, вирiвняти дiафрагму, щоб почати дихати. Якусь мить нiчого не вiдбувалось, а потiм Генрi вилетiв з машини, як корок iз пляшки. Хвилину вiн лежав там, де впав, важко дихаючи i дивлячись угору на те, як снiг сiеться дрiбною сiттю. Тодi в небi не було нiчого дивного, вiн мiг би присягнути в судi на цiлому стосi Бiблiй. Звичайнi сiрi череватi хмари i психоделiчне кружляння снiжинок. Пiт як заведений вигукував його iм’я з дедалi бiльшою панiкою. Генрi перекотився на бiк, став на колiна i, коли зрозумiв, що обiйшлося, невпевнено пiднявся на повний зрiст. Так вiн постояв трохи, погойдуючись на вiтрi й чекаючи, коли закривавлена нога пiдломиться i знову кине його в снiг. Цього не сталося, i вiн, кульгаючи, пiшов навколо перекинутого «скаута» подивитися, чим можна допомогти Пiтовi. Мiж iншим кинув погляд на жiнку, через яку сталося все це паскудство. Вона так само сидiла, схрестивши ноги, посеред дороги, на стегнах i на передi ii куртки намерзнув снiг, жилет маяв i лопотiв на вiтрi, як i стрiчки на шапцi. Вона не озирнулася, щоб подивитися на них, а дивилася прямо вперед, у напрямку крамницi Госселiна, у тiй самiй позi, в якiй вони побачили ii, коли iхали схилом. Широкий кривий слiд вiд протектора проходив по снiгу за кiлькадесят сантиметрiв вiд ii пiдiгнутоi лiвоi ноги, i Генрi, хоч убий, не розумiв, як йому вдалося ii не зачепити. – Генрi! Генрi, допоможи! Вiн поспiшив далi i, ковзаючи ногами по свiжому снiгу, вийшов до пасажирського боку. Дверцята Пiта заклинило, але, коли Генрi став на колiна i смикнув iх обома руками, тi наполовину вiдчинилися. Вiн узявся за плече Пiта i смикнув. Нiчого. – Розстебни ремiнь, Пiте. Пiт почав нишпорити руками, але застiбки ременя не знайшов, хоча вона була прямо перед ним. Повiльними, обережними рухами, не вiдчуваючи анi найменшого нетерпiння (напевне, вiн перебував у шоковому станi), Генрi розстебнув ремiнь безпеки, i Пiт гепнувся на стелю, пiдiгнувши голову набiк. Вiд несподiванки й болю вiн скрикнув, а потiм, борсаючись, узявся видиратися через вiдчиненi наполовину дверцята. Генрi пiдхопив його пiд пахви й потягнув на себе. Обидва повалилися на снiг, i Генрi раптом охопило dеj? vu, i таке сильне й несподiване, що вiн навiть подумав, чи не вiдключився. Хiба в дитинствi вони не дурiли так само? Звичайно, дурiли. Наприклад, того дня, коли вчили Даддiтса робити снiгових янголiв. Раптом хтось зареготав, змусивши Генрi смикнутися вiд несподiванки. Потiм вiн зрозумiв, що смiеться сам. Пiт сiв, невдоволено виблискуючи ошалiлими очима. – Що ти ржеш? Цей недоумок нас мало на той свiт не вiдправив. Задушу сучого сина. – Не сина, а саму суку, – сказав Генрi. Вiн розсмiявся ще голоснiше i подумав, що Пiт, напевно, не розчув, тим бiльше при такому вiтрi, але йому було все одно. Нечасто вiн почувався так чудово. Пiт пiдвiвся на ноги, так само невпевнено, як тiльки-но Генрi, i той уже хотiв був сказати щось розумне, наприклад що Пiт зовсiм непогано рухаеться для людини з поламаною ногою, але не встиг, – Пiт зi стогоном повалився назад на снiг. Генрi пiдiйшов, обмацав витягнуту вперед ногу Пiта. Нiчого незвичайного не намацав, але хiба можна що-небудь визначити крiзь такий шар одягу? – Нi, все ж таки не зламана, – промовив Пiт, хоч i задихався вiд болю. – Здаеться, менiск защемив, як того разу, коли у футбол грав. Де вона? Ти впевнений, що це баба? – Так. Пiт пiднявся й пострибав навколо передньоi частини машини, тримаючись за колiно. Цiла фара все ще яскраво свiтила в снiг. – Ну, якщо вона не виявиться слiпою або калiкою, я не знаю, що з нею зроблю, – гарячкував Пiт. – Я iй дам такого пенделя, що вона буде летiти до самого Госселiна. Генрi знову розсмiявся. Просто йому уявилося, як Пiт, що скаче на однiй нозi, даватиме iй пенделя. Кордебалет. – Пiтере, не ображай ii! – крикнув вiн, пiдозрюючи, що напади манiакального смiху позбавляють його iнтонацiю хоч якоiсь суворостi. – Не буду, якщо вона не огризатиметься, – кинув на ходу Пiт. Голос, який донiс вiтер, чимось нагадував ображену бабцю, вiд чого Генрi засмiявся ще дужче. Щоб подивитися на рану вiд перемикача поворотникiв, вiн спустив джинси й кальсони, залишивши самi труси. Це був неглибокий порiз на внутрiшньому боцi стегна, дюйми три[32 - 3 дюйми ? 7,5 см.] завдовжки. Кровi натекло чимало – вона досi сочилася, – але Генрi здалося, що нiчого надто страшного не сталося. – Що за фiгня? У тебе голова взагалi е на плечах? – пролунав невдоволений голос Пiта з iншого боку перевернутого «скаута», двiрники якого досi «рип-бумкали» з боку в бiк. І хоч мова Пiта була пронизана лайками (напевне, пiд впливом Бобра), Генрi вона, як i ранiше, нагадувала скарги пiдстаркуватоi шкiльноi вчительки, i вiд цього вiн знову розсмiявся, коли натягав штани. – Якого бiса ти тут розсiлася посеред цiеi довбаноi дороги, посеред цiеi довбаноi хуртовини? Ти п’яна чи що? Або на наркотi? Це ж якою тупоголовою коровою потрiбно бути! Гей, чого мовчиш? Через тебе ми з другом мало не загинули, так що хоча б… А-а-а, трахни мене, Фреддi! Генрi обiйшов розбиту машину саме вчасно, щоб побачити, як Пiт гепнувся на снiг бiля мiс Будда. Певно, знову менiск защемило. Жiнка на нього так i не подивилася. Помаранчевi стрiчки телiпалися на ii шапцi, обличчя було повернуте прямо до вiтру, широко розплющенi очi не блимали, коли снiжинки липли просто до них i танули. Генрi, незважаючи на все, що з ними сталося, вiдчув цiкавiсть. Що це вони знайшли тут? 3 – А-а-а, твою ж мать, сука, як боляче! – Ти в порядку? – запитав Генрi i знову розсмiявся. До чого дурне запитання! – Що, схоже, що я в порядку, розумнику? – уiдливо процiдив Пiт, але, коли Генрi нахилився над ним, вiдмахнувся. – Та добре, виживу. Перевiр краще цю кляту принцесу. Чого вона тут сидить як пень? Генрi опустився на колiна перед жiнкою i скривився вiд болю – так, ноги болiли, але плече теж нило, а шия стрiмко дерев’янiла, – хоч i продовжував усмiхатися. Вiн побачив аж нiяк не прекрасну даму в бiдi. Щонайменше рокiв сорок, до того ж досить огрядна. Незважаючи на щiльну куртку i бозна-скiльки чумарок пiд нею, спереду чiтко проглядалися непомiрнi опуклостi, для яких, очевидно, i було винайдено операцiю зi зменшення грудей. З-пiд вушанки вибивалось абияк пiдстрижене волосся. Як i Генрi з Пiтом, вона була в джинсах, тiльки одне ii стегно було ширше, нiж два стегна Генрi разом узятi. Перше слово, яке спало на думку, – «селючка»: жiнок такого типу зазвичай уявляеш собi на захаращеному дворi поруч iз двосекцiйним трейлером, де вони розвiшують бiлизну пiд спiв Гарта або Шанаi[33 - Garth Brooks, Shania Twain – популярнi виконавцi кантрi-музики.] з радiо у вiдчиненому вiкнi… або як вони купують харчi в крамницi Госселiна. Помаранчеве вбрання вказувало на те, що вона могла в цьому лiсi полювати, але в такому разi де ii рушниця? Засипало снiгом? Широко розплющенi темно-блакитнi очi були зовсiм порожнi. Генрi пошукав поглядом ii слiди й не побачив. Без сумнiву, iх стер вiтер, i все ж це було якось моторошно. Немов вона звалилася з неба. Генрi стяг рукавичку i поклацав пальцями перед жiнчиними очима. Очi моргнули. Не дуже сильно, але бiльше, нiж вiн очiкував, ураховуючи, що вона навiть не поворухнулася, коли за кiлька сантиметрiв вiд неi промчала багатотонна машина. – Гей! – закричав вiн iй в обличчя. – Гей, отямтесь! Прокидайтесь! Вiн знову поклацав пальцями, але не вiдчув iх – i коли вони встигли так замерзнути? «Схоже, ми вскочили по самi вуха», – подумав вiн. Жiнка ригнула. Прозвучало це напрочуд голосно, навiть при тому, що в деревах гув вiтер, i, перш нiж вiдрижку вiднесло з повiтрям, Генрi вiдчув запах, водночас гiркий i ядучий, який чимось нагадував медичний спирт. Жiнка ворухнулась i скривила обличчя, пiсля чого випустила гази з довгим звуком, схожим на трiск тканини, що розриваеться. «Напевне, – подумалося Генрi, – у мiсцевих так заведено вiтатися». Вiд цiеi думки його знову кинуло в смiх. – Нi хрiна собi! – пролунав голос Пiта майже над самим його вухом. – Вона зараз, напевне, собi штани пiдiрвала таким вихлопом. Ви що пили, ледi, «Престон»? – І до Генрi: – Вона точно щось пила, i якщо не антифриз, то я – мавпа. Генрi теж вiдчув цей запах. Очi жiнки несподiвано пiднялись i зустрiлися з поглядом Генрi. Його вразив бiль, який вiн у них побачив. – Де Рiкi? – промовила вона. – Менi потрiбно знайти Рiкi, вiн останнiй, хто залишився. – Обличчя жiнки перекосилося, губи ii розтиснулись, i Генрi помiтив, що в неi немае половини зубiв. Решта нагадували стовпи зруйнованого паркану. Вона знову ригнула, i запах був такий сильний, що на очi Генрi навернулися сльози. – Господи Ісусе! – мало не зiрвався на крик Пiт. – Що це з нею? – Не знаю, – сказав Генрi. Вiн знав лише, що погляд жiнки знову зробився вiдсутнiм i що тут, чорт забирай, щось вiдбуваеться. Якби вiн був сам, можна було б сiсти поруч iз цiею жiнкою та обхопити ii руками – набагато цiкавiше й загалом унiкальне розв’язання остаточноi проблеми, нiж «вихiд Гемiнгвея». Але потрiбно було думати i про Пiтi, який iще не закiнчив i першого етапу лiкування вiд алкоголiзму, хоча, безсумнiвно, збирався це зробити. Крiм того, йому було страшенно цiкаво. 4 Пiт сидiв у снiгу, розтирав колiно, дивився на Генрi й чекав, поки той що-небудь зробить. Це було зрозумiло, бо в iхньому квартетi iдеi найчастiше приходили вiд Генрi. Лiдера серед них не було, але Генрi був ближчий за iнших до цiеi ролi. І так було навiть у молодших класах. Жiнка тим часом нi на кого не дивилась, ii погляд був спрямований у снiг, що летiв з неба. «Заспокойся, – подумки наказав собi Генрi. – Зроби глибокий вдих i заспокойся». Вiн зробив глибокий вдих, затримав повiтря в грудях i видихнув. Покращало. Трохи. Що коiться з цiею тiткою? Не важливо, звiдки вона взялася, що тут робить i чому ii вiдрижка пахне розбавленим антифризом. Що з нею вiдбуваеться просто зараз? Явно шок. Мегапотужний шок, що переходить у ступор, пiдтвердження – ii абсолютна нерухомiсть, коли «скаут» пронiсся за волосину вiд неi. І все ж вона пiшла в себе не настiльки, щоб iз цього стану ii змогла вивести тiльки iн’екцiя чогось збудливого; вона вiдгукнулася на клацання пальцями й розмовляла. Запитала про якогось Рiка. – Генрi… – Помовч хвилину. Вiн знову зняв рукавички, пiднiс руки до ii обличчя i з силою плеснув у долонi. Звук здався йому досить тихим порiвняно з безперервним свистом вiтру в деревах, але вона знову моргнула. – Пiдводимося! Генрi взяв ii за руки в рукавичках i пiдбадьорився, коли ii пальцi рефлекторно стиснулися. Вiн нахилився вперед, наблизившись до ii обличчя, i вiдчув запах ефiру. Людина, вiд якоi так тхне, не може бути здоровою. – Пiдводимося. Стаемо на ноги. Разом зi мною. На рахунок три. Раз, два, три! Вiн пiдвiвся, не вiдпускаючи ii рук. Вона теж пiднялася, клацнувши суглобами в колiнах, i знову вiдригнула. І випустила гази. Шапка ii перекосилася, накривши одне око. Коли вона нiчого не зробила, щоб поправити ii, Генрi сказав: – Поправ iй шапку. – Що? – Пiт теж пiдвiвся, хоч i тримався на ногах не дуже впевнено. – Не хочу ii вiдпускати. Поправ iй шапку, прибери з очей. Дуже обережно Пiт простяг руку i поправив вушанку. Жiнка трохи нахилилася, скривилась i пукнула. – Велике спасибi, – гидливо мовив Пiт. – Концерт закiнчено, до побачення. Генрi вiдчув, що жiнка похитнулася, i взявся за неi мiцнiше. – Ходiмо! – закричав вiн iй просто в обличчя. – Разом зi мною! Робiть крок на рахунок три. Один, два, три! Вiн рушив у зворотний бiк, у напрямку до «скаута». Тепер жiнка дивилася на нього, i Генрi тримав ii погляд. Не дивлячись на Пiта – щоб не втратити ii знову, – вiн сказав: – Вiзьми мене за ремiнь i веди. – Куди? – На iнший бiк «скаута». – Не знаю, чи зможу… – Треба, Пiте. Роби. Мить нiчого не вiдбувалося, потiм вiн вiдчув, як рука Пiта ковзнула пiд його куртку, намацала ремiнь i вхопилася. Незграбною вервечкою, подiбно до танцюристiв конги, вони втрьох перетнули вузьку дорогу в жовтуватому свiтлi вiд единоi цiлоi фари «скаута». На iншому боцi перевернутоi машини вони опинилися хоча б частково захищеними вiд вiтру, i це було добре. Несподiвано жiнка рiзким рухом вирвала руки з пальцiв Генрi й одночасно нахилилася вперед, розкривши рот. Генрi вiдступив, щоб його нiщо не обляпало, коли ii знудить… але замiсть блювання вона видала вiдрижку, ще гучнiшу, нiж усi попереднi. Потiм, залишаючись зiгнутою, знову випустила гази. Нiколи Генрi не чув подiбного звуку, а вiн мiг би заприсягтися, що за час роботи в лiкарнi в Захiдному Массачусетсi чув усе. Однак жiнка втрималася на ногах, по-конячому шумно втягуючи повiтря крiзь нiздрi. Захриплим чи то вiд жаху, чи то вiд благоговiння, чи то вiд того й другого голосом Пiт пробелькотiв: – О Господи, дивись. Роззявивши рот i витрiщивши очi, вiн вдивлявся в небо. Генрi простежив за його поглядом i не повiрив своiм очам. Яскравi кола свiтла, всього дев’ять чи десять, повiльно пливли по низько навислих хмарах. Щоб iх розгледiти, Генрi мусив примружитись. На мить вiн згадав прожектори, якi освiтлюють небо пiд час гучних голлiвудських прем’ер, але тут, у лiсi, таким прожекторам, зрозумiло, було нiзвiдки взятися, а навiть якби вони тут i були, вiн би побачив не тiльки кола, а й променi свiтла, що пiднiмаються в заснiжене повiтря. Хоч яким було джерело цих кiл, воно перебувало або над хмарами, або в них. Кола пересувалися хаотично, без будь-якоi чiткоi послiдовностi, i Генрi раптом охопило якесь первiсне, позасвiдоме вiдчуття жаху… пiднялося звiдкись iз самих глибин ества. За одну мить його спинний мозок немов перетворився на крижаний стовп. – Що це? – мало не плачучи, пробелькотiв Пiт. – Господи, Генрi, що це таке? – Не зна… Жiнка подивилася вгору, побачила вогнi й заволала. Волання ii було до того гучним i сповненим жаху, що Генрi аж самому захотiлося закричати. – Вони повернулись! – репетувала вона. – Вони повернулись! Вони повернулись! Потiм вона затулила очi руками i ткнулася лобом у шину переднього колеса перевернутого «скаута». Волати припинила i тепер тiльки стогнала, як iстота, що потрапила в пастку i не мае надii на порятунок. 5 Хтозна, як довго (може, хвилин п’ять, хоча iм здалося, що довше) вони спостерiгали пересування яскравих плям свiтла на небi; тi кружляли й ковзали, зависали то праворуч, то лiворуч i починали перестрибувати одна через одну, як у дитячiй грi. Якоiсь митi Генрi раптом зрозумiв, що iх тiльки п’ять, а не десяток, потiм iх стало лише три. Поруч iз ним пукнула жiнка, i вiн усвiдомив, що вони стоять посеред лiсу незрозумiло де i витрiщаються на якесь викликане снiговою бурею небесне явище – хоч воно й цiкаве, проте нiяк не допоможе iм потрапити в сухе тепле мiсце. Вiн абсолютно чiтко пам’ятав останнiй показник одометра: 12,7. Тобто майже десять миль[34 - 10 миль ? 16 км.] до «Дiри в стiнi». Це досить велика вiдстань i за звичайних умов, а тут справжня снiгова буря, просто ураган якийсь. «До того ж, – подумав вiн, – я единий, хто може йти». – Пiте. – Здурiти, – видихнув Пiт. – Це ж бiсове НЛО! Точнiсiнько як у «Секретних матерiалах». Як гадаеш, що… – Пiте, – Генрi взяв Пiта за пiдборiддя, вiдвернув його обличчя вiд неба i повернув до себе. Над головою в них блiдли останнi двi плями. – Це лише звичайне природне явище, викликане електрикою. – Думаеш? – Пiт здавався безмежно розчарованим. – Так… Що-небудь, спричинене бурею. Але навiть коли це перша поява прибульцiв-метеликiв iз планети Альнiтак, для нас це нiчого не змiнить, якщо ми всi тут перетворимося на морозиво на паличцi. Менi потрiбна твоя допомога. Я хочу, щоб ти виконав свiй трюк. Можеш? – Не знаю, – сказав Пiт, кинувши останнiй погляд на небо. Там уже лишилася тiльки одна свiтлова пляма, та й то настiльки тьмяна, що не помiтиш, коли не знати, куди дивитися. – Мем? Мем, вони майже зникли. Вiдiмрiть. Вона не вiдповiла, просто стояла, сховавши обличчя в шину. Стрiчки на ii шапцi маяли на вiтрi. Зiтхнувши, Пiт повернувся до Генрi. – Що ти хочеш? – Знаеш куренi лiсорубiв уздовж дороги? «Їх було вiсiм-дев’ять», – подумав Генрi. Це були навiть не куренi, а просто конструкцii з чотирьох стовпiв та iржавого листа рифленоi бляхи замiсть даху. До весни в них зберiгалися колоди й деяке устаткування. – Авжеж, – вiдповiв Пiт. – Де найближчий? Можеш сказати? Пiт заплющив очi, пiдняв палець i почав водити iм вiд себе – до себе. При цьому вiн тихо клацав язиком по пiднебiнню. Стара звичка, ще з середньоi школи. Не така давня, як жування Бобром олiвцiв та зубочисток або любов Джонсi до фiльмiв жахiв i детективiв, але все ж з’явилася давно. І зазвичай не пiдводила. Генрi чекав, розраховуючи, що вона не пiдведе й зараз. Жiнка, можливо, зачувши в свистiннi вiтру тихе клацання язиком, пiдвела голову й озирнулася. На лобi в неi темнiла велика пляма вiд шини. Нарештi Пiт розплющив очi. – У той бiк, прямо. – Вiн показав у напрямку «Дiри в стiнi». – За цим поворотом буде пагорб. Якщо спуститися по ньому з iншого боку, там буде пряма дiлянка дороги, в ii кiнцi стоiть курiнь. З лiвого боку. Частина даху провалена. Одного разу в людини на прiзвище Стiвенсон там текла кров iз носа. – Серйозно? – Слухай, я не знаю. – Пiт вiдвернувся й наче засоромився. Генрi ледь пригадав цей курiнь… А те, що дах провалився, навiть добре, бо, якщо вiн провалився як слiд, у цього жалюгiдного притулку з’явилася хоч якась стiна, за якою можна ховатися вiд вiтру. – Як далеко? – Пiвмилi. Може, три чвертi. – І ти впевнений? – Ага. – Ти зможеш стiльки пройти зi своiм колiном? – Думаю, так… Але чи зможе вона? – Здаеться, iй уже краще. Генрi поклав руки на плечi жiнки й повернув ii до себе обличчям iз широко розплющеними очима так, що вони мало не зiткнулися носами. Вiйнуло огидним диханням – антифриз iз домiшкою чогось маслянистого й органiчного, – але вiн не вiдсторонився. – Треба йти! – сказав вiн iй. Не крикнув, але промовив голосно, тоном наказу. – На рахунок три пiдете зi мною. Один, два, три! Узявши жiнку за руку, вiн провiв ii навколо «скаута» на дорогу. Пiсля секундного опору вона слухняно пiшла за ним, схоже, навiть не помiчаючи рiзких поривiв вiтру. Так вони йшли хвилин зо п’ять, Генрi тримав ii праву руку своею лiвою, доки Пiт знову не хитнувся. – Зачекайте, – сказав вiн. – Кляте колiно знову вирiшило пограти. Поки вiн, нахилившись, розтирав колiно, Генрi подивився на небо. Вогнiв там уже не було. – Ну що, порядок? Зможеш дiйти? – Дiйду, – вiдрубав Пiт. – Уперед. Ходiмо. 6 Вони без проблем минули поворот, пiднялися до середини пагорба, а потiм Пiт упав i зi стогоном та прокльонами схопився за колiно. Побачивши, як дивиться на нього Генрi, вiн видав незвичайний звук, щось середне мiж смiхом i гарчанням. – Не переймайся щодо мене, – сказав вiн. – Пташка Пiт упораеться. – Ти впевнений? – Угу. І, сповнивши жахом Генрi (хоч цiкавiсть вiн теж вiдчував, ту похмуру цiкавiсть, яка останнiм часом його не покидала нi на хвилину), Пiт стиснув руки в рукавичках у кулаки i почав бити себе по колiну. – Пiте… – Йди, тварюко, йди! – кричав Пiт, не звертаючи на товариша нiякоi уваги. І весь цей час жiнка стояла, опустивши плечi, тепер спиною до вiтру, вiд чого помаранчевi стрiчки на шапцi опинились у неi перед обличчям, зовсiм нерухомо, як вимкнений механiзм. – Пiте? – Я в порядку, – вiдгукнувся Пiт. Вiн подивився на Генрi знесиленим поглядом… але теж не позбавленим цiкавостi. – Ми вже в повному лайнi чи ще нi? – В повному. – Навряд чи я дошкандибаю до Деррi, але до куреня якось уже дiйду. – Вiн простяг руку. – Допоможи-но менi пiдвестися, босе. Генрi взявся за руку старого друга i потягнув. Пiт став на негнучкi ноги, як людина пiсля урочистого поклону, i якийсь час постояв нерухомо, потiм сказав: – Ходiмо. Кортить сховатися вiд цього вiтру. – Помовчавши, додав: – Треба було пивка захопити. Вони дiсталися до вершини пагорба, i на iншому боцi вiтер вiдчувався не так сильно. До того часу, коли вони дiйшли до прямоi дiлянки дороги внизу, Генрi дозволив собi сподiватися, що хоча б ця частина iхньоi подорожi закiнчиться успiшно. Потiм, десь на серединi дороги, коли попереду вже завиднiвся курiнь лiсорубiв, жiнка впала, спочатку на колiна, потiм грудьми на снiг. Якийсь час вона лежала так, повернувши голову, i лише дихання, пара з рота, вказувало на те, що вона ще жива («А як було б простiше, якби вона замерзла», – подумав Генрi). Потiм жiнка повернулася на бiк i знову гучно вiдригнула. – І звiдки ти взялася на нашу голову, дупа ти з ручкою? – промовив Пiт, але без злостi, швидше стомлено, i подивився на Генрi. – Що далi? Генрi присiв поруч iз жiнкою, сказав гучним голосом, що потрiбно вставати, поклацав пальцями, поплескав у долонi i кiлька разiв дорахував до трьох. Нiщо не допомогло. – Залишайся тут, iз нею. Може, там знайдеться щось, на чому ми зможемо потягти ii далi. – Хай щастить. – У тебе е краща iдея? Пiт, зцiпивши зуби вiд болю, сiв на снiг i витягнув перед собою ушкоджену ногу. – Аж нiяк, сер, – сказав вiн. – Жодних iдей не маю. 7 Генрi дiйшов до куреня за п’ять хвилин. У нього теж почала нiмiти нога, в тому мiсцi, де ii пропоров перемикач поворотникiв, але вiн не надавав цьому значення. Якщо вiн зумiе доправити Пiта й жiнку в курiнь i якщо «Арктик кет» у «Дiрi» заведеться, напевне, все скiнчиться добре. І, чорт забирай, це ж було так цiкаво! Цi вогнi в небi… Рифлений бляшаний дах провалився дуже вдало: переднiй бiк споруди, звернений до дороги, залишався вiдкритим, але задня його частина виявилася майже повнiстю закритою. З-пiд тонкого покривала наметеного всередину снiгу стирчав шматок брудного сiрого брезенту, облiпленого старими трiсками й тирсою. – Те, що треба! – вигукнув Генрi й ухопився за брезент. Той подався не вiдразу – мабуть, примерз до землi, – але Генрi доклав зусиль, i брезент вiдiрвався з глухим трiском, який чимось нагадав пукання жiнки. Тягнучи за собою брезент, Генрi повернувся до Пiта (який так само сидiв, витягнувши перед собою ногу) i опустився на снiг поруч iз дивною жiнкою. 8 Усе пройшло набагато простiше, нiж мiг сподiватися Генрi. Щойно ii поклали на брезент, пiшло як по маслу. Жiнка була важка, але по снiгу ковзала легко, як на санках. Генрi навiть зрадiв, що температура така низька, – було б на п’ять градусiв теплiше, i липкий снiг значно утруднив би iхне пересування. Ну й, зрозумiло, допомогло те, що йти доводилося по прямiй дорозi. Снiгу навалило вже по кiсточки, i вiн усе не припинявся, навiть посилювався, але снiжинки тепер валили бiльшi. «Скоро закiнчиться», – засмучено казали вони один одному в дитинствi, коли бачили такi снiжинки. – Гей, Генрi? Пiт уже задихався, але це не страшно – курiнь був зовсiм близько. Пiт шкутильгав уперед дерев’яною ходою, берiг колiно. – Що? – Я останнiм часом багато думаю про Даддiтса… Правда, дивно? – Не скакати, – вiдповiв Генрi, не замислюючись. – Точно. – Пiт нервово реготнув. – Не скакати, не грати. Ти ж правда думаеш, що це дивно? – Якщо це дивно, – вiдповiв Генрi, – то в нас обох дивацтва. – Тобто? – Я й сам згадую Даддiтса. І вже давно. З березня, якщо не ранiше. Ми з Джонсi збиралися його провiдати. – Справдi? – Так. Але потiм iз Джонсi стався нещасний випадок… – Тому старому божевiльному мудаковi, який його збив, узагалi не можна було за кермо сiдати, – насупився Пiт. – Джонсi ще пощастило живим лишитися. – Тут ти правий, – кивнув Генрi. – У «швидкiй» у нього зупинилося серце, i фельдшерам довелося запускати його електрикою. Пiт зупинився й широко розплющив очi. – Що, серйозно? Усе було так погано? Настiльки близько? Генрi подумав, що бовкнув зайвого. – Так, тiльки не треба про це патякати. Карла менi розповiла, але сам Джонсi цього, здаеться, не знае. Я нiколи… – Вiн невизначено махнув рукою, i Пiт кивнув, чудово зрозумiвши. «Я нiколи не вiдчував, що вiн це знае», – ось що Генрi мав на увазi. – Я нiкому жодного слова, – запевнив Пiт. – Так буде краще. – А ти так i не побачився з Даддсом. Генрi похитав головою. – Коли почалася вся ця метушня з Джонсi, я просто забув. Потiм прийшло лiто, i ти знаеш, як воно бувае. Пiт кивнув. – Але – знаеш? Я зовсiм недавно про нього думав. Коли ми були в крамницi Госселiна. – Через пацана у футболцi з Бiвiсом i Батхедом? – запитав Пiт. Слова вилiтали з його рота хмарками бiлоi пари. Генрi кивнув. «Пацановi» могло бути i дванадцять, i двадцять п’ять – у хворих iз синдромом Дауна важко визначити вiк. Рудоволосий, вiн плентався центральним проходом напiвтемноi крамнички за чоловiком, який, судячи з усього, був його батьком (та ж мисливська куртка в зелено-чорну клiтину i, що важливiше, таке саме вогняно-руде волосся, хоч i порiдiле так, що крiзь нього просвiчувалася шкiра голови). Чоловiк цей кинув на них погляд, який говорив: «Якщо не хочете неприемностей, нiчого не кажiть про мого сина», – i, зрозумiло, нiхто не мовив жодного слова, вони iхали двадцять миль iз «Дiри в стiнi» по пиво, хлiб i сосиски, а не по неприемностi, до того ж вони колись були знайомi з Даддiтсом – можна сказати, досi знайомi з Даддiтсом, – посилали йому подарунки на Рiздво i листiвки на день народження, i Даддiтс у якомусь такому неповторному сенсi був одним iз них. Чого Генрi не мiг повiдати Пiтовi, це те, що вiн час вiд часу думав про Даддiтса вiдтодi, як пiвтора року тому зрозумiв, що хоче позбавити себе життя, i кожен його вчинок був або способом вiдтермiнувати цю подiю, або готуванням до неi. Інодi вiн навiть бачив увi снi Даддiтса i Бобра. Останнiй говорив: «Я все владнаю, старий», – а Даддiтс питав: «Сьо аднаес?» – Пiте, думай собi на здоров’я про Даддiтса, що тут такого страшного? – сказав вiн, затягуючи саморобнi санчата з жiнкою в курiнь. Генрi вже сам почав задихатися. – Даддiтсом ми мiряли себе. Вiн був нашим зоряним часом. – Ти так гадаеш? – Ага. Генрi важко сiв, щоб перевести подих, перш нiж взятися до наступноi справи. Поглянув на годинник. Майже полудень. Джонсi та Бобер до цього часу вже, напевне, перестали думати, що снiг просто затримав iх у дорозi, i, найiмовiрнiше, почали пiдозрювати щось серйозне. Мабуть, хтось iз них заведе снiгохiд («Якщо вiн працюе, – знову нагадав вiн собi, – якщо ця чортова штука працюе») i поiде на пошуки. Це багато чого спростило б. Вiн подивився на жiнку, що лежала на брезентi. Волосся ii збилося на одне око, повнiстю приховавши його; друге око дивилося на Генрi – i крiзь нього – з крижаною байдужiстю. Генрi вважав, що кожнiй дитинi в життi випадае хвилина, за якою вона себе мiрятиме в подальшому життi, i що дитячi компанii поводяться в такi хвилини рiшучiше, нiж одинаки. Такi групи нерiдко чинять погано, вiдповiдаючи на неприемностi жорстокiстю. Генрi та його друзi повелися добре, невiдомо з якоi причини. Зрештою, це не мае нiякого значення, але корисно iнодi згадувати (особливо коли в тебе на душi чорно), що колись ти на все плюнув i вирiшив попри все повестися шляхетно. Вiн розповiв Пiту, що збираеться робити i що робитиме Пiт, потiм пiдвiвся, щоб узятися до роботи, бо хотiв, аби до заходу сонця вони всi опинилися пiд безпечним дахом «Дiри в стiнi», в чистому, добре освiтленому мiсцi. – Добре, – сказав Пiт, але якось нервово. – Сподiваюся тiльки, що вона не помре в мене на руках. І що цi вогнi не повернуться. – Вiн висунув голову, щоб подивитися на небо, де тепер не було нiчого, крiм темних низьких хмар. – Що це було, як ти гадаеш? Яка-небудь блискавка? – Та це ж ти в нас експерт iз космосу. – Генрi пiдвiвся. – Давай, збирай хмиз… Тобi i вставати для цього не доведеться. – На багаття? – Так, – вiдповiв Генрi, переступив через жiнку на брезентi i вийшов на узлiсся, де пiд снiгом лежали бiльшi гiлки. Йому треба буде пройти близько дев’яти миль. Але спочатку потрiбно розкласти багаття. Велике, яскраве багаття. Роздiл 4 Маккартi йде в туалет 1 Сидячи на кухнi, Джонсi i Бобер грали в крибедж[35 - Крибедж – картярська гра на набирання очок, пiдрахунок яких ведуть на спецiальнiй дошцi з кiлочками.], який називали просто грою. Так його завжди називав Ламар, батько Бобра, нiби це була едина гра на свiтi. Для Ламара Кларендона, життя якого оберталося навколо його будiвельноi компанii в Центральному Мейнi, можливо, це i справдi була едина гра, у яку грали вдома, у селищах лiсозаготiвникiв, на залiзничних станцiях i, зрозумiло, у житлових вагончиках будiвельникiв. Дошка зi ста двадцятьма отворами, чотири кiлочки та колода старих засмальцьованих карт – оце все, що треба, щоб не занудьгувати. Грали переважно пiд час очiкування: коли припиниться дощ, коли прибуде замовлений вантаж, коли друзi повернуться з крамницi i можна буде вирiшити, що робити з дивним чоловiком, який зараз лежить за зачиненими дверима спальнi. «Ось тiльки, – подумав Джонсi, – чекаемо ми насправдi на Генрi. Пiт просто з ним. Генрi, ось хто вирiшить, що робити, тут Бобер правий. Нам потрiбний саме Генрi». Однак Генрi й Пiт затримувалися. Думати, що з ними щось трапилось, було ще рано – можливо, iх просто затримував снiгопад, – але Джонсi вже почав турбуватись i припускав, що в Бобра теж неспокiйно на душi. Нiхто поки про це не наважувався заговорити – ще не перевалило за полудень, i все могло скiнчитися добре, – але невисловлена думка висiла в повiтрi. Джонсi на якийсь час зосереджувався на дошцi й картах, а потiм дивився на дверi спальнi, за якими вiдлежувався Маккартi. Імовiрно, той спав, але, чорт забирай, вигляд у нього був такий, що лячно дивитися! Двiчi або тричi Джонсi помiчав, як Бобер кидае погляди в тому ж напрямку. Джонсi перетасував старенькi «велики»[36 - «Bicycle Playing Cards» – популярна марка гральних карт, випускаються з 1885 року. Символом цiеi марки е велосипед (bicycle).], роздав, здав собi пару карт i вiдклав криб, коли Бобер пальцем посунув до нього ще двi. Бобер перевернув колоду, i на цьому попереднi дii закiнчились. У хiд пiшли кiлочки. «Можна скiльки завгодно ставити кiлочки i все одно програти, – повчав iх Ламар iз вiчною цигаркою „Честерфiлд“ у кутку рота i в кашкетi будiвельника, насунутому на одне око, як у людини, котра знае якусь таемницю, але просто так нею не подiлиться. Ламар Кларендон, працьовитий дбайливий татко, який помер у сорок вiсiм рокiв вiд серцевого нападу, – але, якщо ти ставиш кiлочки, тебе нiколи не обдурять». «І не скаче, i не грае», – подумав Джонсi. І слiдом за цiею думкою в головi у нього пролунав той чортiв тремтливий голос iз лiкарнi: «Будь ласка, припинiть, я цього не витримаю, зробiть укол, де Марсi?» Господи, чому свiт такий жорстокий? Чому так багато колiс готовi переламати тобi пальцi? Чому так багато машин i механiзмiв так i чекають, як би випустити тобi кишки? – Джонсi? – Га? – Все гаразд? – Так, а що? – Ти здригнувся. – Правда? Звичайно, вiн знав, що правда. – Ага. – Протяг, напевне. Ти нiякого запаху не вiдчуваеш? – Маеш на увазi… його? – Ну не пахви ж Мег Райан. Так, його. – Нi, – вiдповiв Бобер. – Кiлька разiв менi здалось… Але це просто уява. Тому що це його пердiння… Ну, знаеш… – Так сильно смердiло. – Так. І вiдрижка. Я думав, його навиворiт викрутить. Джонсi кивнув. «Менi моторошно, – подумав вiн. – Сиджу тут посеред заметiлi й тремчу зi страху. Прокляття, хочу, щоб Генрi повернувся. Ось так». – Джонсi? – Що? Ми будемо догравати цю партiю чи нi? – Звичайно, але… Як думаеш, iз Генрi та Пiтом нiчого не сталося? – Чорт забирай, звiдки я знаю? – Ти не… вiдчуваеш? Може, бачиш… – Я не бачу нiчого, крiм твоеi фiзiономii. Бобер зiтхнув. – Але, гадаеш, у них усе гаразд? – Узагалi-то так. – І все ж погляд його ковзнув спершу на годинник на стiнi – пiв на дванадцяту, – а потiм на зачиненi дверi спальнi, за якими був Маккартi. Посеред кiмнати погойдувався i повертався вiд тихого руху повiтря ловець снiв. – Вони просто повiльно iдуть. Скоро будуть. Давай краще грати. – Добре. Вiсiм. – П’ятнадцять за двi. – Блядь! – Бобер сунув у рот зубочистку. – Двадцять п’ять. – Тридцять. – Пропускаю. – Один за двi. – Ну це взагалi! Хоч стiй, хоч трахай! – Бобер виснажено реготнув, коли Джонсi переставив свiй кiлочок на третiй пункт. – Ти, коли здаеш, завжди вставляеш кiлочки менi в дупу. – Я вставляю тобi кiлочки в дупу, i коли ти здаеш, – зауважив Джонсi. – Правда очi коле. Грай. – Дев’ять. – Шiстнадцять. – І одне за останню карту, – сказав Бобер так, нiби здобув моральну перемогу, i пiдвiвся. – Сходжу надвiр, вiдiллю. – Навiщо? Якщо не знаеш, у нас е чудовий туалет. – Я знаю. Просто хочу перевiрити, чи зможу написати свое iм’я на снiгу. Джонсi розсмiявся. – Ти коли-небудь подорослiшаеш? – Нi, коли б моя воля. І тихiше. Не розбуди гостя. Джонсi зiбрав карти й тасував, поки Бобер iшов до дверей. Йому згадалася версiя гри, в яку вони грали, коли були дiтьми. Називали вони ii «гра Даддiтса» i грали зазвичай у вiтальнi Кейвеллiв. Вiд звичайного крибеджу вона вiдрiзнялася тiльки тим, що кiлочки розставляв Даддiтс. «У мене десять, – говорив Генрi. – Став менi десять, Даддiтсе». І Даддiтс зi своею дещо дивною щасливою усмiшкою, вiд вигляду якоi в Джонсi незмiнно пiднiмався настрiй, ставив чотири, або шiсть, або десять, або взагалi до хрiна, аж два десятки. Головним правилом цiеi гри було нiколи не скаржитися, нiколи не говорити: «Даддiтсе, це забагато» або «Даддiтсе, цього замало». Як же вони реготали. Мiстер i мiсiс Кейвелли теж реготали, якщо бували в кiмнатi, i Джонсi згадав, як одного разу, коли iм було рокiв п’ятнадцять-шiстнадцять (а Даддiтс весь час лишався в одному вiцi, що було так прекрасно i страшно), так от, того разу Алфi Кейвелл заплакав i сказав: «Хлопчики, якби ви тiльки знали, що це означае для мене i для дружини, якби ви тiльки знали, що це означае для Дугласа…» – Джонсi. Голос Бобра, напрочуд невиразний. Холодний вiтер увiрвався крiзь вiдчиненi дверi кухнi, i руки Джонсi взялися гусячою шкiрою. – Зачини дверi, Бобре, ти що, в хлiвi народився? – Іди-но сюди. Ти маеш це побачити. Джонсi пiдвiвся й пiдiйшов до дверей. Вiдкрив рот, щоб щось сказати, i закрив, не вимовивши нi звука. Через двiр бiгли тварини. Їх було стiльки, що вистачило б на невеликий зоопарк. Переважно оленi, кiлькадесят добiрних самцiв i самиць. А разом iз ними – еноти, лiсовi бабаки та цiлий загiн бiлок, якi нiбито без жодних зусиль стрибали по свiжому снiгу. З-за рогу сараю, де зберiгалися «Арктик кет», iнструменти та частини двигунiв, вибiгли трое великих звiрiв – Джонсi спочатку здалося, що вовки. Потiм вiн помiтив на шиi в одного з них обривок староi вицвiлоi мотузки i зрозумiв, що це собаки, ймовiрно, здичавiлi. Усi вони рухалися на схiд, нагору схилом, геть вiд Ущелини. Джонсi побачив двiйко великих диких котiв, якi бiгли мiж двома групами оленiв, i навiть потер очi – чи не приверзлось. Але коти не зникли. Як i оленi, бабаки, еноти та бiлки. Вони цiлеспрямовано рухалися вперед, не дивлячись на людей у дверях, i це перемiщення було позбавлене панiки, яка охоплюе тварин пiд час лiсовоi пожежi. Та й запаху гару не вiдчувалося. Тварини просто йшли на схiд, звiльняючи територiю. – Господи Боже, Бобре, – тихо, вражено видихнув Джонсi. Бобер дивився вгору. Пiсля слiв Джонсi вiн ковзнув по тваринах швидким поглядом i знову задер голову. – Так, а тепер подивись угору. Джонсi подивився i побачив десяток яскравих вогнiв, що гуляли небом, – червоних i бiло-блакитних. Вони освiтлювали хмари, i вiн раптом зрозумiв, що це iх бачив Маккартi, коли загубився в лiсi. Вони безладно металися по небу, то наiжджаючи один на одного, то зливаючись ненадовго i сяючи так яскраво, що на них неможливо було дивитися, не примружившись. – Що це таке? – отетерiло запитав вiн. – Уявлення не маю, – вiдповiв Бобер, не вiдводячи вiд вогнiв погляду. На його блiдому обличчi щетина проступала майже з надприродною яснiстю. – Але тваринам це не подобаеться. Тому вони й тiкають. 2 Хвилин десять-п’ятнадцять вони спостерiгали за подiями, аж тут Джонсi несподiвано почув глухе гудiння, схоже на те, яке видае електричний трансформатор. Джонсi запитав Бобра, чи той чуе звук, i Бобер мовчки кивнув, не вiдриваючи погляду вiд свiтлових плям на небi – завбiльшки, як здавалося Джонсi, приблизно з каналiзацiйний люк. Йому спало на думку, що тварини тiкають не вiд плям, а вiд оцього звуку, але вголос вiн нiчого не сказав. Говорити якось раптом стало важко; його скував жах, що позбавляв сил, щось гарячкове i неминуче, як першi ознаки грипу. Нарештi вогнi почали тьмянiти, i, хоча Джонсi не помiтив, що якийсь iз них згас, iх начебто стало менше. Тварин теж поменшало, i надокучливе гудiння почало затихати. Бобер здригнувся, як людина, раптово пробуджена вiд глибокого сну. – Фотоапарат! – вигукнув вiн. – Треба зробити кiлька знiмкiв, поки iх видно. – Не думаю, що ти зможеш… – Спробую! – майже закричав Бобер, потiм тихiше додав: – Я спробую. Принаймнi можна зняти пару оленiв, поки вони не… Вiн розвернувся й поспiшив до будинку крiзь кухню, мабуть, намагаючись пригадати, пiд якою купою брудного одягу залишив свiй старенький пошарпаний фотоапарат, але раптом завмер на мiсцi i якимсь невиразним, абсолютно не Бобровим голосом промовив: – Джонсi. Здаеться, у нас проблема. Джонсi востанне подивився на решту вогнiв, якi продовжували тьмянiти (i зменшуватись) i повернувся. Бобер стояв бiля раковини, дивлячись через велику центральну кiмнату. – Що там? Що цього разу? – який неприемний, роздратований голос, та ще й iз тремтiнням… Невже це його власний голос? Бобер показав. Дверi спальнi, до якоi вони поклали Рiка Маккартi, – спальнi Джонсi – були вiдчиненi. Дверi туалету, якi вони залишили вiдчиненими, щоб Маккартi не помилився кiмнатою, якщо вiдчуе поклик природи, – навпаки, зачиненi. Бобер повернув похмуре, поросле щетиною обличчя до Джонсi. – Вiдчуваеш запах? Джонсi вiдчував, навiть незважаючи на свiже морозяне повiтря, що йшло знадвору. Ефiр або етиловий спирт, так, вони ще були, але тепер до них домiшались iншi запахи. Запах калу, безсумнiвно. Щось, що нагадуе кров. І ще один запах, нiби метан, який мiльйони рокiв накопичувався пiд землею i нарештi вирвався назовнi. Іншими словами, зовсiм не той сморiд, над яким гигочуть дiти в турпоходах, коли хтось пукне в наметi. Це було щось насиченiше i набагато смердючiше. Зi звичайними газами запах цей можна було порiвняти тiльки тому, що немае нiчого iншого, навiть близько схожого на нього. Десь у глибинi цього смороду, як здалося Джонсi, вiдчувалося щось, що гнило i помирало болiсною смертю. – А сюди подивись. Бобер указав на пiдлогу з грубих дощок. На нiй червонiла кров. Дорiжка з яскравих краплин тяглася вiд вiдчинених дверей до зачинених. Немов у Маккартi носом iшла кров. Ось тiльки Джонсi сумнiвався, що кров у нього йшла з носа. 3 З усiх речей, якi йому у своему життi не хотiлося робити, – повiдомити брата Майка, що мама померла вiд серцевого нападу; сказати Карлi, що коли вона не вирiшить щось iз випивкою i таблетками, то вiн пiде вiд неi; зiзнатися Великому Лу, черговому по палатi в таборi Агавам, що вночi впiсявся, – перейти через центральну кiмнату «Дiри в стiнi» до тих зачинених дверей туалету було найважче. Перемiщення це нагадувало кошмарний сон, у якому ти кудись поспiшаеш, але хоч як намагаешся додати кроку, рухаешся вперед повiльно, немов пiд водою, i нiчого не можна з цим вдiяти. У поганих снах ви нiколи не доходите туди, куди йдете, але вони дiйшли до iншого краю кiмнати, тому Джонсi мусив визнати, що це все ж не сон. Там зупинилися, дивлячись на плями кровi на пiдлозi. Плями не були великими, дещо бiльшi за монету в десять пенсiв. – Напевне, в нього черговий зуб випав, – пошепки промовив Джонсi. – Так, скорiше за все. Бобер питально пiдняв одну брову, подивився на нього, потiм пiдiйшов до дверей спальнi й зазирнув усередину. Наступноi секунди вiн повернувся до Джонсi й поманив його пальцем. Джонсi бочком, щоб не випустити з очей зачиненi дверi туалету, пiдiйшов до Бобра. У спальнi ковдри безладно валялися на пiдлозi, наче Маккартi схопився з лiжка раптово й поспiхом. Посерединi подушки все ще чiтко проглядалася вм’ятина вiд голови, на простирадлi не згладився слiд вiд тiла, але на нижнiй його частинi темнiла велика кривава пляма. Вона всоталась у блакитну тканину i здавалася фiолетовою. – У цiкавому мiсцi в нього зуб випав, – шепнув Бобер. Вiн прикусив зубочистку з такою силою, що ii погризена передня частина вiдвалилась i впала на порiг. – Може, до нього замiсть зубноi феi завiтала фея дупи? Замiсть вiдповiдi Джонсi вказав лiворуч вiд дверей. Там валялися зiм’ятi кальсони i труси Маккартi. На них виднiлася кров. На трусах – особливо багато. Якби не смужка з гумкою та бавовняна вставка на переднiй частинi, можна було б подумати, що вони непристойного яскраво-червоного кольору, як у шанувальника «Пентхаусу», що збираеться зайнятися сексом пiсля чергового побачення. – Зазирни в нiчний горщик, – шепнув Бобер. – Чому б просто не постукати в дверi туалету й не запитати, як у нього справи? – Тому що я, сука, хочу знати, чого очiкувати! – скажено зашипiв Бобер. Вiн поплескав себе по грудях i виплюнув рештки останньоi зубочистки. – Чорт, у мене серце зараз, напевно, вибухне. Серце Джонсi теж калатало як божевiльне. Обличчям котилися краплi поту. І все ж вiн увiйшов до кiмнати. Свiже повiтря, яке йшло вiд дверей, непогано провiтрило велику кiмнату, але в спальнi сморiд стояв просто нестерпний: лайно з метаном i ефiром. Джонсi вiдчув, як умiст його шлунка рвонув до горла, i стиснув зуби, пригнiчуючи позив. Вiн пiдiйшов до горщика, але не вiдразу змусив себе зазирнути в нього. У головi вже роiлися побаченi у фiльмах жахiв картинки того, що могло там на нього очiкувати. Внутрiшнi органи в кривавiй юшцi. Зуби. Вiдрубана голова. – Ну ж бо! – нетерпляче прошепотiв Бобер. Джонсi замружився, нахилив голову i розплющив очi. Вiн не побачив нiчого, крiм бiлоi порцеляни, що поблискувала у свiтлi лампи. Нiчний горщик був порожнiй. Джонсi видихнув крiзь стиснутi зуби й повернувся до Бобра, обминаючи плями кровi на пiдлозi. – Нiчого, – сказав вiн. – Тепер ходiмо, досить уже соплi жувати. Вони пройшли повз комiрчину з бiлизною i зупинилися перед зачиненими дерев’яними дверима туалету. Бобер подивився на Джонсi, той похитав головою i шепнув: – Твоя черга. Я в горщик дивився. – Ти його знайшов, – зашепотiв у вiдповiдь Бобер, уперто випнувши пiдборiддя, – ти й розбирайся з ним. Тепер Джонсi почув новий звук, навiть не прислухаючись, – почасти через те, що звук цей був йому добре знайомий, але передусiм тому, що вся його увага була зосереджена на Маккартi, людинi, яку мало не застрелив. Звiдкись долинав звук «вих-вих-вих» – тихий, але посилювався. – Та пiшло воно все! – сказав Джонсi, i, хоч вимовив вiн це звичайним голосом, слова його прозвучали так гучно, що вони обидва злегка здригнулись. Вiн постукав кiсточками пальцiв у соснову панель дверей. – Мiстере Маккартi! Рiку! Ти там як, живий? «Вiн не вiдповiсть, – подумав Джонсi. – Не вiдповiсть, бо помер. Сидить мертвий на тронi, точнiсiнько як той Елвiс». Але Маккартi не помер. За дверима пролунав стогiн, потiм почувся голос: – Менi щось недобре, хлопцi. Потрiбно прочистити шлунок. Якщо я прочищу шлунок, то… – Вiн знову застогнав i пукнув. Цей звук був тихiшим i нагадував рiдке булькання. Джонсi скривився. – То менi покращае, – закiнчив Маккартi. Джонсi подумалося, що цей голос не схожий на голос людини, якiй може найближчим часом покращати. Судячи з голосу, Маккартi задихався й вiдчував сильний бiль. І нiби навмисно, щоб пiдкреслити це, вiн знову застогнав, цього разу голоснiше. Потiм знову пролунав булькiтливий трiск, i Маккартi скрикнув. – Маккартi! – Бобер спробував вiдчинити дверi, але ручка не поверталася. Маккартi, iхнiй маленький подарунок iз лiсу, замкнувся зсередини. – Рiку! – Бобер заторохтiв ручкою. – Вiдчини дверi, чувак! – Бобер намагався говорити безтурботно, нiби все це було одним великим жартом, дитячим розiграшем, але вiд цього здавався ще бiльш переляканим. – У мене все гаразд, – подав голос Маккартi. Стало чутно його натужне дихання. – Менi просто… Хлопцi, менi просто потрiбно звiльнити кишечник. – Пролунала нова серiя пострiлiв. Недоречно було називати те, що вони чули, випусканням газiв або пусканням вiтру – цi фрази легкi й повiтрянi, як зефiр. Звуки, що долинали з-за дверей, були грубими i м’ясистими, як розривання плотi. – Маккартi! – сказав Джонсi й постукав. – Вiдчини дверi! Але чи справдi вiн хотiв увiйти? Нi. Йому захотiлося, щоб Маккартi знайшов хтось iнший або щоб вiн досi блукав у лiсi. Ба гiрше, в глибинi його мозку якась безжальна рептилiя пiдказувала, що Маккартi треба було пристрелити з самого початку. «Будь простiшим, дурнику», – як казали в програмi Карли «Анонiмнi наркомани». – Маккартi! – Ідiть геть! – мляво обурився Маккартi. – Ви можете пiти i дати людинi спокiйно… дати людинi спокiйно розслабитися? Господи! «Вих-вих-вих» – гучнiше i ближче. – Рiку! – тепер заговорив Бобер. Вiн вiдчайдушно намагався зберiгати безтурботний тон, як альпiнiст, що зiрвався зi скелi й чiпляеться за мотузку. – Звiдки в тебе кров iде, приятелю? – Кров? – Маккартi, схоже, був щиро здивований. – Та не йде в мене нiяка кров. Джонсi та Бобер обмiнялися переляканими поглядами. ВИХ-ВИХ-ВИХ! Звук нарештi привернув усю увагу Джонсi, i наступноi митi вiн вiдчув неймовiрне полегшення. – Це гелiкоптер, – сказав вiн. – Напевне, вони його шукають. – Ти гадаеш? – на фiзiономii Бобра намалювався недовiрливий вираз людини, яка чуе щось занадто хороше, щоб це виявилося правдою. – Точно! – Джонсi припустив, що люди в гелiкоптерi, можливо, переслiдують загадковi вогнi в небi або намагаються з’ясувати, що вiдбуваеться з тваринами, але вiн не хотiв думати про цi речi, на них йому було начхати. Не начхати йому було на те, як зняти Рiка Маккартi з унiтаза i сплавити до лiкарнi в Макiас або Деррi. – Іди надвiр, помахай, щоб вони приземлилися. – Ану як… ВИХ! ВИХ! ВИХ! А з-за дверей долинули новi болiснi, рiдиннi звуки, за якими пролунав черговий крик Маккартi. – Іди вже! – гаркнув Джонсi. – Посади iх на хрiн! Менi все одно, що ти будеш робити. Спусти штани, станцюй хучi-кучi, але примусь цих виродкiв сiсти! – Іду… – Бобер почав розвертатись, але раптом сiпнувся i зойкнув. Цiлий гурт того, про що Джонсi успiшно намагався не думати, несподiвано вискочив iз комiрчини його свiдомостi на свiтло, пританцьовуючи й хитро пiдсмiюючись. Однак, розвернувшись, вiн не побачив нiчого незвичайного, крiм самки оленя, яка стояла посеред кухнi, витягнувши голову над столом, i роздивлялась iх вологими коричневими очима. Джонсi з шумом ковтнув повiтря i привалився спиною до стiни. – Вдавитися менi соплями! – ошелешено видихнув Бобер. Потiм почав насуватися на оленицю, плескаючи в долонi. – Ну, пiшла, кралечко! Пiшла звiдси! Ти що, не знаеш, яка зараз пора року? Давай, забирайся! Гостри лижi! Олениця секунду залишалася на мiсцi з майже людським, дедалi бiльшим жахом у круглих очах. Потiм вона крутнулася, зачепивши головою ряд каструль, черпакiв i щипцiв, що висiли над плитою. Вони задзвенiли, кiлька штук зiрвалися з гакiв, задзвенiвши ще гучнiше. Наступноi митi олениця вистрибнула за дверi, майнувши бiлим хвостиком. Бобер пiшов за нею, затримавшись, щоб жовчним поглядом озирнути розкиданий по лiнолеуму посуд. 4 Велика рiка тварин-утiкачiв всохла до кiлькох потiчкiв. Олениця, яку Бобер вигнав з кухнi, перестрибнула через кульгаву лисицю, яка, мабуть, втратила одну з лап у капканi, i зникла в лiсi. Потiм з-над сараю, у якому зберiгався снiгохiд, крiзь низько навислi хмари з’явився важкий гелiкоптер розмiром з автобус. Гелiкоптер був коричневий, з бiлими лiтерами АНГ на борту. «АНГ? – подумав Бобер. – Що ще за АНГ?» Потiм вiн зрозумiв: це Авiацiя Нацiональноi гвардii, ймовiрно, з Бангора. Гелiкоптер трохи нахилив товстий нiс, i Бобер кинувся надвiр, розмахуючи над головою руками. – Гей! – закричав вiн. – Гей! Нам потрiбна допомога! Хлопцi, нам тут потрiбна допомога! Гелiкоптер опустився й завис футах у сiмдесяти п’яти[37 - 75 футiв ? 23 м.] над землею, здiйнявши вихор свiжого снiгу. Потiм рушив до Бобра, тягнучи вихор за собою. – Е-ге-гей! У нас тут хворий! Хворий! – волав Бобер, стрибаючи, як тi дубозадi танцюристи в ковбойських чоботях, почуваючись повним iдiотом, але продовжуючи надриватись. Гелiкоптер поплив до нього, низько, але не зменшуючи висоти i, схоже, не збираючись приземлятися. Жахлива думка закралася у свiдомiсть Бобра. Що це було, якийсь вплив людей у гелiкоптерi чи звичайна параноя, вiн не знав, але раптом вiдчув себе чимось прикрiпленим до яблучка мiшенi в тирi: влуч у Бобра i виграй годинник з радiо. Дверi вертольота ковзнули вбiк, i в отворi з’явилася людина з мегафоном i в найоб’емнiшiй куртцi з-помiж тих, якi Бобру будь-коли траплялося бачити. Але не куртка i не мегафон схвилювали Бобра. Його стурбувала киснева маска на обличчi цього хлопця. Вiн нiколи не чув, щоб пiлотам потрiбно було вдягати маски на висотi сiмдесят п’ять футiв. Якщо, звичайно, вони дихають нормальним повiтрям. Людина заговорила в мегафон. Слова ринули голосно й чисто, незважаючи на «вих-вих-вих» вертолiтного гвинта, але все одно звучали якось дивно, частково через штучне посилення, але головним чином, вирiшив Бобер, через маску. Неначе з висоти промовляв якийсь божественний робот. – Скiльки вас? – проголосив божественний голос. – Покажiть на пальцях. Бобер, розгубившись i злякавшись, спершу подумав тiльки про себе та Джонсi – Генрi й Пiт, зрештою, все ще не повернулися – i пiдняв два пальцi, нiби показував знак миру. – Залишайтеся на мiсцi! – пророкотав голосом божественного робота чоловiк у гелiкоптерi. – Ця територiя перебувае в зонi тимчасового карантину! Вам заборонено ii покидати! Снiгопад до того часу вже вщух, але вiтер налетiв i жбурнув в обличчя Бобру тонку хмарку пiднятого гелiкоптером снiгу. Вiн примружився й замахав руками. Вдихнув морозного повiтря, виплюнув зубочистку, щоб не проковтнути ii мимохiть (як постiйно пророкувала мати, зубочистка в горлi мала стати причиною його загибелi), i закричав: – Що значить – карантин? У нас хворий, ви повиннi спуститись i забрати його! Вiн, хоч i знав, що за оглушливим «вих-вих-вих» гвинта його крикiв не чути – у нього ж немае матюкальника, – все одно кричав. І щойно слово «хворий» злетiло з його вуст, вiн зрозумiв, що показав людинi у вертольотi неправильну кiлькiсть пальцiв. Їх було трое, а не двое. Бобер здiйняв у небо три розчепiренi пальцi, але тут згадав про Генрi й Пiта. Їх поки ще не було тут, але, якщо з ними нiчого не сталося, будуть. То скiльки ж iх? Два – вiдповiдь неправильна. А три? Чи правильнiше буде п’ять? Як iз ним зазвичай траплялося в подiбних випадках, мозок заклинило. Коли це вiдбувалося в школi, вiдповiдь завжди пiдказував Генрi, який сидiв поруч, або Джонсi, який сидiв позаду. Тут же допомогти було нiкому, лише «вих-вих-вих» било у вуха та скажений снiг залiтав у горло й легенi, змушуючи кахикати. – Залишайтеся на мiсцi! Ситуацiя проясниться протягом двадцяти чотирьох – сорока восьми годин! Якщо вам потрiбна iжа, схрестiть руки над головою! – Нас бiльше! – закричав Бобер людинi в гелiкоптерi. Кричав вiн так сильно, що перед очима затанцювали червонi плями. – У нас тут хворий! У нас… тут… ХВОРИЙ! Ідiот у вертольотi закинув мегафон у кабiну, потiм показав Бобру з’еднанi кiльцем великий i вказiвний пальцi, мовляв, «о’кей, зрозумiв». Бобру вiд безсилля захотiлося рвати на собi волосся, але натомiсть вiн пiдняв над головою руку, показуючи п’ять пальцiв: чотири за себе i друзiв плюс великий палець за Маккартi. Людина в гелiкоптерi подивилася на нього i, здаеться, посмiхнулася. На якусь воiстину чудову мить Бобру подумалося, нiби вiн змiг достукатися до цього довбня в масцi. Але довбень у масцi, вирiшивши, що Бобер йому просто помахав, махнув рукою у вiдповiдь, щось сказав пiлоту в себе за спиною, i гелiкоптер АНГ почав пiднiматися. Бобер Кларендон, притрушений снiгом, лишився на мiсцi, кричачи: – Нас п’ятеро, i нам потрiбна допомога! Нас п’ятеро, i нам потрiбна, щоб тебе, ДОПОМОГА! Гелiкоптер зник у хмарах. 5 До Джонсi долинуло дещо з цiеi розмови – вiн однозначно чув посилений мегафоном голос громовержця у вертольотi, – однак свiдомiсть майже нiчого не зафiксувала. Вiн був дуже зайнятий Маккартi, який застогнав, скрикнув мляво кiлька разiв i затих. Сморiд, що йшов з-пiд дверей, посилювався. – Маккартi! – закричав вiн, коли Бобер повернувся. – Вiдчини дверi, або ми iх виламаемо! – Дайте менi спокiй! – верескливим, збентеженим голоском крикнув у вiдповiдь Маккартi. – Менi потрiбно посрати, от i все! МЕНІ ПОТРІБНО ПОСРАТИ! Якщо я посру, менi покращае. Така грубiсть, вимовлена людиною, яка вважала «о Боже» i «прости Господи» сильними виразами, злякала Джонсi ще бiльше, нiж закривавленi простирадло й бiлизна. Вiн повернувся до Бобра, не помiчаючи, що той весь у снiгу i схожий на снiговика. – Давай! Треба виламати цi дверi i спробувати якось допомогти йому. Бобер дивився на Джонсi з тривогою i страхом. На його щоках танув снiг. – Не знаю. Хлопець у гелiкоптерi говорив щось про карантин… А якщо вiн заразний? Раптом оця червона погань у нього на обличчi… Незважаючи на власнi, далеко не теплi почуття до Маккартi, Джонсi захотiлося врiзати старому друговi. Минулого березня вiн сам валявся в калюжi кровi на вулицi в Кембриджi. Що, якби перехожi тодi подумали: «Раптом у нього СНІД?! Краще до нього не торкатися»? Не допомогли б йому? Залишили б там спливати кров’ю, бо пiд рукою не виявилося гумових рукавичок? – Бобре, ми й так були занадто близько до нього. Коли в нього щось дiйсно заразне, ми, напевне, i так уже це пiдхопили. Що скажеш тепер? Спочатку Бобер нiчого не говорив. Потiм Джонсi вiдчув знайоме клацання в головi. На якусь коротку мить вiн побачив Бобра, разом iз яким вирiс, хлопчиком у старiй потертiй мотоциклетнiй куртцi, який кричав: «Гей, хлопцi, кiнчай! Та кiнчай уже, мать вашу!» І зрозумiв, що з ним усе буде добре. – Гей, Рiку, може, вiдчиниш дверi, а? Ми просто хочемо допомогти. За дверима було тихо. Нi крику, нi дихання, нi навiть шелестiння одягу. Єдиними помiтними звуками були гудiння генератора i все тихiше «вих-вих» гелiкоптера. – Гаразд, – сказав Бобер i перехрестився. – Давай iх вибивати на хрiн. Вони разом вiдiйшли вiд дверей i виставили вперед плечi, пiдсвiдомо копiюючи полiцейських iз пiвсотнi бачених фiльмiв. – На рахунок три, – сказав Джонсi. – Твоя нога витримае? Нога Джонсi розболiлася не на жарт, хоч сам вiн цього й не усвiдомлював, поки Бобер не нагадав. – Я в нормi, – вiдповiв вiн. – Ага, а моя дупа – володар свiту. – На рахунок три. Готовий? – І, коли Бобер кивнув: – Раз… два… три. Вони разом кинулися вперед i разом налетiли на дверi, майже чотири сотнi фунтiв[38 - 400 фунтiв ? 181 кг.] за двома опущеними плечима. Дверi пiддалися з несподiваною легкiстю, i вони, спотикаючись i чiпляючись один за одного, влетiли до туалету. Ноги iхнi ковзали й роз’iжджалися на залитих кров’ю кахлях. – Блядь, – стиха промовив Бобер. Його права рука поповзла до рота, в якому цього разу не виявилося зубочистки, i затулила його. Над рукою лiзли з орбiт вологi очi. – Ой, блядь… Бля-я-я… Джонсi нiчого не мiг додати. Роздiл 5 Даддiтс, частина перша 1 – Панi! – сказав Пiт. Жiнка в куртцi нiчого не вiдповiла. Вона лежала на засипаному тирсою шматку брезенту й мовчала. Пiт бачив одне око, яке дивилося на нього або крiзь нього, а може, кудись на фiг у центр Всесвiту, хтозна. Моторошно. Мiж ними потрiскувало багаття, воно тiльки зараз почало набирати силу й випромiнювати тепло. Генрi пiшов хвилин п’ятнадцять тому. І повернеться вiн, прикинув Пiт, щонайменше години через три, що пiд моторошним поглядом цього ока химери не так уже й мало. – Панi, – повторив вiн, – ви мене чуете? Нiчого. Але одного разу вона позiхнула, i тодi вiн побачив, що в неi немае половини зубiв. Та що ж iз нею таке, чорт забирай? І чи справдi вiн хоче дiзнатися вiдповiдь? І так, i нi – такого висновку дiйшов Пiт. Його розбирала цiкавiсть – людина не може не вiдчувати цiкавостi, – але водночас вiн i не хотiв знати. Анi хто вона, анi хто такий Рiк або що з ним трапилося, анi що це за «вони». «Вони повернулись! – закричала жiнка, коли побачила вогнi в небi. – Вони повернулись!» – Панi, – промовив вiн утрете. Нiчого. Вона говорила, що Рiк – единий, хто залишився, а потiм закричала: «Вони повернулись!», iмовiрно, маючи на увазi вогнi в небi, i пiсля цього не було нiчого, крiм огидного пердiння й вiдрижки… Ще оце позiхання, що показувало вiдсутнi зуби… І очi. Моторошнi очi химери. Генрi пiшов лише п’ятнадцять хвилин тому, у п’ять на першу, а зараз на годиннику Пiта двадцять на першу, але здаеться, нiби минуло години пiвтори. Цей гiвняний день обiцяв бути довгим, i, якщо Пiт хотiв дожити до вечора при своему глуздi (у голову йому постiйно лiзло одне оповiдання, яке вони читали у восьмому класi, вiн не пам’ятав, хто його написав, але там один мужик убив дiдугана, бо не змiг витримати його погляду, i тодi Пiту було невтямки, чому вiн це зробив, але зараз стало зрозумiло, ще й як), потрiбно було чимось себе зайняти. – Панi, ви мене чуете? Нема вiдповiдi. Тiльки моторошний погляд химери. – Менi треба сходити до машини, я дещо там забув. Ви тут самi полежите, так? Нема вiдповiдi. А потiм вона видала довге трiскуче пердiння, обличчя перекосилося, нiби iй було боляче… а iй, мабуть, дiйсно було боляче, бо процес, що супроводжуеться таким звуком, не може не спричиняти болю. І хоча Пiт розсудливо стояв спиною до вiтру, запах таки досяг його, i то палючий, рiзкий i якийсь нелюдський. Не був вiн схожий i на коров’ячi гази. У дитинствi вiн працював на Лайонела Сильвестра i надоiв корiв на все життя. Корова iнодi випускае газ, коли ти сидиш поряд iз нею на табуретi, – важкий, зелений запах, болотний запах. Цей же запах був анiтрохи на нього не схожий. Вiн був схожий… Ну от коли в дитинствi тобi в руки вперше потрапляе набiр юного хiмiка i через якийсь час, утомившись вiд описаних у буклетi нецiкавих дослiдiв, ти нарештi вирiшуеш зайнятися чимось корисним i перемiшуеш усе це лайно, аби перевiрити, чи вибухне така сумiш. І вiн зрозумiв, що саме це частково не давало йому спокою, змушувало нервувати. Тiльки нерозумно це. Люди просто так не вибухають, правда? І все ж без допомоги тут було не обiйтись. Тому що вiд цiеi тiтки в нього шкiра вкривалася сиротами. Вiн узяв двi гiлки, з тих, що назбирав Генрi, кинув iх у вогонь, подумав i додав третю. Зграйка iскор злетiла i, кружляючи, впала на похилий лист рифленоi бляхи. – Я повернуся ранiше, нiж вони догорять, але якщо забажаете пiдкинути ще – не соромтесь. Домовилися? Нема вiдповiдi. У нього раптом виникло бажання взяти жiнку за плечi й затрусити, але йому треба було пройти пiвтори милi[39 - 1,5 милi ? 2,4 км.] до «скаута» i назад, i слiд було поберегти сили. До того ж вона, певно, знову пробздиться. Або ригне йому просто в обличчя. – Ну гаразд, – сказав вiн. – Мовчання – знак згоди, як казала мiсiс Вайт у четвертому класi. Вiн пiдвiвся, схопився за колiно, зцiпив зуби вiд болю й мало не впав назад, але потiм таки пiднявся на повний зрiст, бо йому конче потрiбне було пиво i нiхто те кляте пиво не принесе, крiм нього самого. Напевне, вiн алкоголiк. І навiть нiяких «напевне». Треба буде щось iз цим робити. Але поки що вiн наданий самому собi. Так, тому що ця сука просто перестала iснувати, вiд неi нiчого не залишилося, крiм неприемного газу й моторошного ока химери. Якщо iй потрiбно буде розпалити багаття сильнiше, нехай робить це сама. Але iй не доведеться цим займатися, тому що вiн повернеться швидко. Зрештою, це всього лише якiсь пiвтори милi. Напевне, нога витримае таку вiдстань. – Я повернуся, – сказав Пiт. Вiн нахилився й помасажував колiно. Воно затерпло, але не сильно. Правда, зовсiм небагато. Вiн усього лише покладе пиво в торбу, може, захопить пачку крекерiв «Хай-хоу» для цiеi тiтки i миттю назад. – З вами точно все гаразд? Нiчого. Тiльки око. – Мовчання – знак згоди, – повторив вiн i вирушив у зворотний шлях Просiкою, iдучи широкою смугою на снiгу, яку залишив брезент, i iхнiми власними, вже майже запорошеними слiдами. Ішов вiн невеликими ривками, кожних десять-дванадцять крокiв зупиняючись, щоб вiдпочити… i розтерти колiно. Одного разу озирнувся й подивився на вогнище. У сiрому свiтлi раннього дня воно здалося маленьким i примарним. – Це, бляха, марення якесь, – промовив вiн, але продовжив шлях. 2 Пiт без пригод дiйшов до кiнця прямого вiдрiзка дороги й почав пiднiматися на пагорб. Десь на пiвдорозi вiн насмiлився пiти трохи швидше, i тут колiно – ха-ха, обдуриш його! – знову зацiпило. Воно наче перетворилося на чавунну болванку, i Пiт повалився на снiг, видушуючи прокляття крiзь стиснутi зуби. І ось, сидячи в снiгу й проклинаючи все на свiтi, вiн раптом зрозумiв, що навколо коiться щось дуже дивне. Злiва вiд нього пройшов великий олень, кинувши лише швидкий погляд на людину, вiд якоi в будь-який iнший день утiк би великими пружними стрибками. Поряд, майже пiд ногами, пробiгла руда бiлка. Пiт сидiв у трохи слабшому снiгопадi – величезнi снiжинки сипалися суцiльною хвилею, схожою на тонке мереживо, – витягнувши перед собою ногу й роззявивши рота. На дорозi з’явилися ще оленi та iншi тварини, вони йшли i стрибали, як бiженцi, котрi тiкають вiд якоiсь природноi катастрофи. У лiсi iх було ще бiльше, цiла рiка, що рухалася на схiд. – Гей, куди це ви? – запитав вiн зайця-бiляка, який проскакав повз нього, притискаючи вуха до спини. – Чемпiонат свiту серед звiрини в резервацii? Кастинг для нового диснеiвського мультика? Чи у вас… Вiн замовк на пiвсловi, у пересохлому ротi наче утворився якийсь наелектризований туман. Злiва вiд нього крiзь чагарi пробирався чорний ведмiдь, товстий вiд накопиченого перед сплячкою жиру. Вiн iшов, низько опустивши голову й виляючи з боку в бiк задом. Клишоногий не подарував Пiтовi навiть погляду, але iлюзii людини щодо власноi значущостi в цьому великому пiвнiчному лiсi миттю розвiялися. Вiн – не бiльш нiж апетитний шмат бiлого м’яса, який чомусь iще дихае. Без рушницi вiн ще беззахиснiший, нiж ота бiлочка пiд ногами оленя. Якщо бiлку помiтить ведмiдь, вона може забiгти по найближчому дереву до найтонших верхнiх гiлок, куди жодному ведмедевi не залiзти. І той факт, що саме цей ведмiдь на нього не подивився, аж нiяк не став для Пiта розрадою. Там, де е один ведмiдь, будуть i iншi, а в наступного може знайтися на Пiта час. Дочекавшись, поки ведмiдь зникне в лiсi, Пiт насилу пiдвiвся, серце його виривалося з грудей. Вiн залишив цю дурну пердунку саму в куренi, але, якщо подумати, чи змiг би вiн ii захистити, якби на них напав ведмiдь? Потрiбно було дiстати з машини рушницi, свою та Генрi, якщо вiн зможе понести обидвi. Наступнi п’ять хвилин, пiднiмаючись на пагорб, Пiт бiльше думав про зброю, нiж про пиво. Однак коли вiн почав обережний спуск, його знову бiльше цiкавило пиво. Покласти його в торбу, повiсити торбу на плече i на зворотнiй дорозi не зупинятись i не пити. Вiн посмакуе, коли знову сидiтиме перед багаттям. Це буде заслужене пиво, а що може бути краще, нiж заслужене пиво? «Ти алкоголiк. Ти ж це знаеш? Нiкчемний алкаш». Добре, i що це означае? Що ти не маеш права облажатися. Що тебе не повиннi спiймати, скажiмо, коли ти залишив жiнку в напiвпритомному станi саму в лiсi й пiшов по пиво. Потiм треба буде не забути викинути порожнi пляшки якнайдалi в лiс. Хоча Генрi все одно може дiзнатися. Так само як вони все один про одного дiзнавалися й ранiше, коли завжди були разом. Чи е мiж ними телепатичний зв’язок, чи немае – слiд визнати, що ошукати Генрi Девлiна неможливо. І все ж Пiт пiдозрював, що Генрi, швидше за все, не сваритиме його через пиво. Якщо, звичайно, сам Пiт не вирiшить, що нарештi настав час вiдверто поговорити про це. Може, попрохати Генрi про допомогу. Пiт зробить це рано чи пiзно. Зараз йому, зрозумiло, не подобався свiй настрiй. Те, що вiн лишив жiнку саму, не говорило нiчого хорошого про Пiтера Мура. Але Генрi… З Генрi в цьому листопадi теж щось недобре коiлося. Пiт не знав, чи вiдчував це Бобер, але майже не сумнiвався, що Джонсi вiдчув. Генрi було якось хрiново, чи що. Можливо, навiть… За спиною пролунало вологе бурчання. Пiт зойкнув i розвернувся. Колiно знову пронизав бiль, дуже сильний, але вiд страху вiн цього й не помiтив. Це ведмiдь! Ведмiдь обiйшов його з тилу, той самий чи iнший… Це був не ведмiдь. Лось. Лось пройшов повз Пiта, лише раз глянувши на нього, коли той повалився на дорогу, цiдячи крiзь зуби прокльони, тримаючись за колiно та обзиваючи себе тупаком. Тупаком-алкологiком. Кiлька страшних секунд Пiтовi здавалося, що цього разу колiно не вiдпустить – у ньому щось порвалось, i тепер вiн лежатиме тут, пiд снiгопадом, посеред великого звiриного переселення, поки Генрi нарештi не повернеться на снiгоходi. Генрi скаже: «Якого хера ти тут робиш? Чому ти залишив ii саму? Я так i знав». Але через якийсь час вiн усе ж змiг пiдвестися. Іти нормально не виходило, довелося практично скакати на однiй нозi, але це краще, нiж валятись у снiгу за кiлька ярдiв вiд паруючоi купи свiжого лосиного гною. Показався перекинутий «скаут» iз запорошеними свiжим снiгом колесами й днищем. Пiт сказав собi, що якби вiн востанне впав на другому боцi пагорба, то повернувся б до жiнки й багаття, але тепер, коли до «скаута» рукою подати, краще йти далi. Вiн переконував себе, що його головна мета – рушницi, а пляшки «Баду» – лише приемне доповнення. І навiть майже повiрив у це. Що ж до повернення… Якось воно буде. Адже зумiв вiн дiйти сюди. Приблизно за п’ятдесят ярдiв[40 - 50 ярдiв ? 46 м.] вiд «скаута» Пiт почув, як стрiмко наближаеться «вих-вих-вих» – безпомилково впiзнаваний звук гелiкоптера. Пiт жадiбно вдивився в небо, приготувавшись стоячи чекати його появи, щоб помахати, – Господи, якщо комусь i потрiбна зараз небесна допомога, то це йому – але гелiкоптер так i не опустився нижче вiд хмар. Розмитий темний силует пронiсся майже прямо над Пiтом, майнули каламутнi вогнi, i наступноi митi звук почав вiддалятися на схiд, у той бiк, куди йшли тварини. З тривогою Пiт вiдзначив, що крiм розчарування вiдчув якесь гидкеньке полегшення – якби гелiкоптер приземлився, вiн би так i не дiстався до пива, а вiн так довго до нього йшов, збiса довго. 3 Через п’ять хвилин Пiт уже, стоячи на колiнах, обережно пробирався всередину перевернутоi машини. Вiн швидко зметикував, що на пошкоджене колiно можна не розраховувати (воно напухло в джинсах до розмiрiв великого буханця хлiба), i абияк вповз у заснiжений салон. Усерединi йому не сподобалось: усi запахи здаються надто сильними, простiр затiсний – все одно що влiзти в могилу, причому в таку, де пахне одеколоном Генрi. Закупленi харчi валялися по всiй кабiнi, але Пiт навiть не подивився на хлiб, консерви, гiрчицю та пачку яскраво-червоних сосисок (окрiм цих сосисок, у старого Госселiна не було нiчого м’ясного). Його цiкавило пиво, i виявилося, що, коли «скаут» перетворився на перевернуту черепаху, розбилася лише одна пляшка. П’яним щастить. Запах стояв сильний – та, з якоi вiн пив, ясна рiч, теж розлилась, – але запах пива йому подобався. Хоча, з iншого боку, одеколон Генрi… Господи, ну i сморiд. Фу! Не набагато краще за гази божевiльноi тiтки. Незрозумiло чому, але вiд запаху одеколону полiзли в голову думки про гроби, могили й поховальнi вiнки. – Навiщо взагалi тобi знадобилося користуватися одеколоном у лiсi, старий? – запитав вiн уголос. Слова вилетiли з рота хмарками бiлоi пари. І вiдповiдь, зрозумiло, була одна: Генрi не користувався одеколоном, насправдi тут був тiльки запах пива. Уперше за дуже довгий час Пiт подумав про гарненьку жiнку, агента з нерухомостi, яка загубила ключi вiд машини перед аптекою в Бриджтонi, i про те, як вiн дiзнався, що вона не прийде до нього на зустрiч, що iй хотiлося, навпаки, тiкати вiд нього не озираючись. Коли вiдчуваеш вiдсутнiй запах одеколону, це з тiеi ж категорii? Цього вiн не знав, зате знав, що йому не подобаеться, як запах одеколону в його свiдомостi з’еднався з iдеею смертi. «Забудь, дурнику. Ти просто сам себе лякаеш. Дiйсно бачити лiнiю i лякати самого себе – рiзнi речi. Викинь це з голови i бери те, по що прийшов». – Чудова, бля, думка! – вимовив Пiт. Магазиннi пакети були не паперовими, а пластиковими, з ручками, принаймнi в цьому старий Госселiн не вiдстав вiд прогресу. Пiт потяг на себе один i одразу ж вiдчув гострий бiль при основi правоi долонi. Чорт, на весь запас одна розбита пляшка, i треба ж було саме на неi напоротися! Причому рана, судячи з вiдчуттiв, глибока. Напевне, це покарання за те, що залишив жiнку на самотi. Якщо це так, вiн поведеться як чоловiк i радiтиме, що ще легко вiдбувся. Зiбравши вiсiм пляшок, вiн почав вибиратися назовнi, але зупинився. Вiн що, здолав увесь цей шлях заради якихось жалюгiдних восьми пляшок пива? «Ну вже нi», – пробурчав вiн i зiбрав решту сiм, навiть акуратно поклав iх у пакет, незважаючи на те що чим довше перебував у «скаутi», тим моторошнiше йому ставало. Нарештi вiн задки вибрався з машини, борючись iз панiчним вiдчуттям, що ось-ось на нього накинеться якась маленька тварина з великими зубами й вiдхопить здоровенний шматок вiд його яець. Покарання Пiта. Частина друга. Не можна сказати, що в нього душа у п’яти втекла, але вилiз iз машини вiн набагато швидше, нiж у неi залазив, i, щойно опинився повнiстю на волi, прокляте колiно знову пронизало болем. Схлипуючи, вiн перекотився на спину й почав дивитися в небо, з якого летiли останнi снiжинки, великi й мереживнi, як найкраща жiноча бiлизна. Вiн масажував колiно i примовляв: ну, любе, заспокойся, солодке мое, заспокойся, суко довбана. І якраз коли йому почало здаватися, що вже цього разу бiль точно не вщухне, той ущух. Пiт зашипiв крiзь зцiпленi зуби, сiв i подивився на пакет iз червоним написом на боцi: «Спасибi, що купуете у нас!». – Де ще тут можна щось купити, старий ти покидьку? – запитав вiн у пакета i вирiшив перед тим, як вирушити назад до жiнки, дозволити собi одну пляшечку. Менше нести на собi доведеться! Пiт вибрав пляшку, скрутив пробку й випив половину вмiсту чотирма великими жадiбними ковтками. Пиво було холодним, снiг, на якому вiн сидiв, – iще холоднiшим, але йому покращало. Ось вона, магiя пива. Скотч, горiлка, джин теж мають свою магiю, проте якщо вже обирати, то Пiт був повнiстю згоден iз Томом Т. Голом[41 - Tom T. Hall – американський письменник i кантрi-спiвак. «I Like Beer» («Я люблю пиво») – одна з його найвiдомiших пiсень.]: вiн любив пиво. Дивлячись на пакет, вiн знову згадав рудоволосого хлопчину з крамницi: загадкова посмiшка, очi з приспущеними вiями, через якi таких людей колись називали монголоiдами[42 - Ранiше в англомовних краiнах монголоiдами називали людей iз хворобою Дауна. Зараз цей термiн вважаеться образливим.]. Монголоiдний iдiотизм. Це знову нагадало йому про Даддiтса, про Дугласа Кейвелла, якщо офiцiйно. Чому Даддс так часто згадуеться останнiм часом, вiн не знав, але дав собi слово, коли все це закiнчиться, з’iздити в Деррi й провiдати друзяку Даддiтса. Вiн i iнших вiзьме з собою, i щось пiдказувало йому, що надто довго iх просити не доведеться. Можливо, саме через Даддiтса вони залишилися друзями пiсля всiх цих рокiв. Чорт забирай, бiльшiсть хлопцiв навiть не згадуе своiх приятелiв по коледжу або старшiй школi, що вже говорити про друзiв iз молодшоi середньоi школи… яка тепер називаеться промiжною школою, хоча Пiт жодноi секунди не сумнiвався, що вiд змiни назви там нiчого не змiнилось, усе тi самi непрохiднi джунглi невпевненостi, збентеження, смердючих пахв, божевiльних затiй i порожнiх фантазiй. Даддiтса вони знали не зi школи, звичайно ж, бо Даддiтс не ходив до середньоi школи Деррi. Даддiтс ходив до спецшколи Мерi М. Сноу, яку мiсцева дiтвора називала академiею йолопiв або просто школою для тупих. За звичайних обставин iхнi шляхи нiколи б не перетнулись, але на Канзас-стрит був покинутий паркiнг iз порожньою старою цегляною будiвлею поблизу, на фасадi якоi все ще можна було прочитати вицвiлий напис бiлою фарбою: «Брати Трекери: вантажнi перевезення i зберiгання». А на iншому боцi, у великiй арцi, пiд якою колись розвантажувалися фури… Там було написано дещо iнше. Пiт сидiв на снiгу, але бiльше не вiдчував, як той тане й розтiкаеться холодною рiдиною в нього пiд задом, навiть не усвiдомлював, що допивае другу пляшку пива (першу вiн жбурнув у заростi, де досi було видно звiрiв, якi йшли на схiд). Вiн згадував день, коли вони познайомилися з Даддсом. Пригадав дурну улюблену курточку Бобра i голос Бобра, тонкий, але владний, який оголосив про завершення чогось одного й початок iншого, незбагненним, але абсолютно впевненим тоном повiдомив, що iхне життя безповоротно змiнилось у вiвторок удень, коли вони всього лише планували поганяти в баскетбол два на два у дворi Джонсi, а потiм, можливо, пограти в парчисi[43 - Настiльна гра з фiшками та кубиками на складному iгровому полi.] перед телеком; тепер же, сидячи посеред лiсу, спершись спиною об бiк перекинутого «скаута», усе ще вiдчуваючи запах одеколону, яким Генрi не користувався, i тримаючи щасливу отруту свого життя рукою в закривавленiй рукавичцi, продавець машин згадав хлопчика, який iще не вiдмовився вiд мрii стати космонавтом, незважаючи на поганi оцiнки з математики (спочатку з математикою допомагав Джонсi, потiм Генрi, а потiм, у десятому класi, йому вже нiхто не мiг допомогти), вiн згадав i iнших хлопцiв iз iхньоi компанii, передусiм Бобра, який перевернув свiт догори дригом, коли голосом, який тiльки-тiльки почав ламатися, заволав: «Гей, хлопцi, кiнчай! Кiнчай, на хрiн!» – Бобре, – пiднiмаючи пляшку, звернувся Пiт до темного лiсу, – чувак, ти був прекрасний. Але хiба всi вони не були прекраснi? Хiба не були вони прекраснi? 4 Через те що вiн навчаеться у восьмому класi i цього дня останнiй урок у нього – музика, на першому поверсi, Пiт завжди виходить iз школи ранiше за трьох друзiв, у яких уроки закiнчуються на другому поверсi: у Джонсi й Генрi американська лiтература (насправдi це урок читання для обдарованих дiтей), а у Бобра в сусiдньому класi – практична математика (насправдi математика для недалеких хлопчикiв i дiвчаток). Пiт щосили бореться, щоб не потрапити до цiеi групи наступного року, але пiдозрюе, що врештi-решт програе боротьбу. Вiн умiе додавати, вiднiмати, множити й дiлити, вiн навiть проводить операцii з дробами, але це займае в нього забагато часу. А тепер з’явилося щось нове, виник iкс. Пiт не розумiе iкса i боiться його. Вiн стоiть за ворiтьми бiля сiтчастоi огорожi, повз нього проходять iншi восьмикласники i всiляка малеча з сьомого класу; стоiть, переступаючи з ноги на ногу, i вдае, що палить: одна рука прикривае рот, друга – пiд нею, в нiй нiбито бичок. І ось iз другого поверху спускаються дев’ятикласники, i серед них поважною ходою – як некоронованi королi, хоча Пiт нiколи б не наважився вимовити вголос таку вульгарщину, – ступають його друзi: Джонсi, Бобер i Генрi. І якщо серед королiв може бути король, то це Генрi, в якого, незважаючи на окуляри, закоханi всi дiвчата. Пiту пощастило, що в нього е такi друзi, i вiн знае це. І хай не даються iкси, вiн, мабуть, найщасливiший восьмикласник у Деррi. Узяти хоча б те, що забiяки з восьмого класу його не чiпають, бо знають, що в нього е друзi в дев’ятому. – Привiт, Пiте! – каже Генрi, коли вся трiйця неквапливим кроком виходить iз ворiт. Як завжди, дивлячись на Генрi, можна сказати, що вiн здивований зустрiччю, але й у цiлковитому захватi. – Що робиш, друже мiй? – Нiчого такого, – як завжди, вiдповiдае Пiт. – А у вас як? – ДІЛТС, – вiдповiдае Генрi, знiмаючи окуляри й починаючи iх протирати. Якби вони були клубом, ДІЛТС було б iхнiм девiзом. Потiм вони навiть навчать Даддiтса говорити це. У його iнтерпретацii це звучатиме як «Ень iий, айо е аме» i буде одним iз кiлькох словосполучень, якi Даддiтс зможе вимовити, а його батьки не розумiтимуть, на радiсть Пiтовi та його друзям. Проте зараз, коли до появи Даддiтса в iхньому життi залишалося ще пiвгодини, Пiт просто повторив: – Так, старий, ДІЛТС. День iнший, лайно те саме. Правда, в душi хлопчики вiрять тiльки в першу половину цього вислову, бо iм здаеться, що всi днi однаковi i що так буде завжди. Це Деррi, зараз 1978 рiк, i 1978 рiк завжди. Кажуть, що настане якесь майбутне, що вони ще побачать двадцять перше столiття – Генрi стане адвокатом, Джонсi письменником, Бобер буде далекобiйником, а Пiт астронавтом iз нашивкою NASA на плечi, – але це все просто слова, як Символ Вiри, який вони читають у церквi, не розумiючи, що вилiтае з iхнiх вуст; насправдi iх набагато бiльше цiкавить спiдниця Морiн Чессман, така коротенька, що аж оголюе стегна трохи не до дупи, коли вона швидко повертаеться. У душi вони вiрять, що коли-небудь спiдниця злетить досить високо, щоб можна було побачити колiр трусикiв, i так само вiрять, що Деррi буде завжди i вони будуть завжди. Завжди буде середня школа, а за чверть до третьоi вони завжди будуть разом крокувати по Канзас-стрит, аби пограти в баскетбол у дворi Джонсi (Пiт теж мав кiльце у дворi, але кiльце Джонсi iм подобалося бiльше, тому що батько Джонсi повiсив його нижче, щоб можна було закидати м’яч у стрибку), завжди розмовляючи на тi самi теми: уроки, вчителi, хто кому наваляе або хто кому збираеться наваляти, чи зможе такий-то наваляти такому-то, якщо поб’ються (тiльки вони нiколи не поб’ються, тому що такий-то i такий-то – найкращi друзi), хто останнiм часом створив щось цiкаве (цьогорiч поки що перше мiсце посiдае один семикласник на iм’я Норм Пармело, нинi вiдомий як Макаронина Пармело, це прiзвисько буде переслiдувати його роками, навiть у наступному столiттi, про яке цi хлопчики говорять, але в яке у душi не вiрять; одного разу в iдальнi, щоб виграти п’ятдесят центiв (побившись об заклад), Норм Пармело забив в обидвi нiздрi по макаронинi з сиром, потiм втягнув iх у себе, як соплi, i проковтнув; Макаронина Пармело, як i безлiч iнших учнiв середнiх класiв, помилково вважав погану популярнiсть за славу), хто з ким зустрiчаеться (якщо дiвчинку i хлопчика помiчають, як вони йдуть додому разом пiсля урокiв, вважаеться, що вони, мабуть, зустрiчаються, якщо ж вони тримаються за руки або лижуться – тут уже напевно), хто виграе Суперкубок (довбанi «Патрiоти», довбанi «Бостонськi патрiоти», тiльки вони нiколи не виграють, а той, хто вболiвае за «Патрiотiв», може i в табло отримати). Про все це вже говорено-переговорено, i все ж вони не втомлюються розводитись на цi теми, коли йдуть iз тiеi самоi школи («Вiрую в Бога, Отця Вседержителя»), тiею самою вулицею («Творця неба i землi»), пiд тим самим вiчним бiлястим жовтневим небом («i царству Його не буде кiнця»), тiею самою компанiею («амiнь»). Лайно те саме, i день той самий – ось iстина для них, i цього дня вони повнiстю згоднi з «KC and the Sunshine Band»: так iм подобаеться[44 - «KC and the Sunshine Band» – американський музичний гурт. Був утворений у Флоридi в 1973 роцi, працював у жанрах фанку та диско. Пiсня цього гурту «That’s the Way I Like It» («Так менi подобаеться») у 1975 роцi очолила хiт-парад журналу «Billboard».], хоча вони люблять повторювати: «РК-ДФ» (рок – круто, диско – фiгня). Змiни впадуть на них несподiвано й без попередження, як завжди бувае з дiтьми цього вiку; якби змiни питали дозволу в учнiв середньоi школи, вони б просто нiколи не наставали. Сьогоднi в них е ще одна тема для розмов – полювання; наступного мiсяця мiстер Кларендон уперше повезе iх до «Дiри в стiнi». Вони поiдуть на три днi, два з яких – буднi (у школi отримати дозвiл на цю поiздку не становитиме труднощiв, i немае жодноi необхiдностi приховувати справжню мету поiздки; пiвдень Мейну, можливо, i набув мiського вигляду, але тут, на цьому благословенному клаптику, полювання досi вважаеться необхiдною частиною освiти для молодих людей, особливо для хлопчикiв). Сама iдея того, що вони будуть крастися лiсом iз рушницями в руках, у той час як iхнi друзi паритимуться в школi, здаеться iм неймовiрною, чудовою, i вони проходять повз академiю йолопiв на другому боцi вулицi, навiть не помiчаючи ii. У «йолопiв» заняття закiнчуються в той самий час, що й у звичайнiй школi, але майже всi вони iдуть додому з мамами на спецiальному «йолопiвському» автобусi, не жовтому, як усi шкiльнi автобуси, а блакитному. Подейкують, що в нього на бамперi висить наклейка: «Бережи психiчне здоров’я, а то вб’ю». Поки Генрi, Бобер, Джонсi та Пiт iдуть повз школу Мерi М. Сноу, кiлька розумово вiдсталих, iз тих, хто бiльш тямущий i кому дозволяють дiставатися додому самостiйно, ще чимчикують вулицею, дивлячись один на одного своiми вiчно здивованими очима. Пiт i друзi, як завжди, дивляться на них не помiчаючи. Тi всього лиш частина фону. Генрi, Джонсi та Пiт уважно слухають Бобра, який каже, що, коли вони приiдуть до «Дiри», iм обов’язково треба буде спуститися в Ущелину, тому що саме туди заходить велика дичина – там ростуть кущi, якi цим тваринам подобаються. «Ми з батьком мiльйон разiв бачили там оленiв», – каже Бобер, i застiбки-блискавки на його старiй байкерськiй куртцi на знак згоди побрязкують. Вони сперечаються про те, хто вполюе найбiльшого оленя i в яке мiсце найкраще поцiлити, щоб убити його одним пострiлом i щоб вiн не мучився. («Тiльки мiй батько каже, що тварини не мучаться так, як люди, – говорить Джонсi. – Вiн каже, Бог зробив iх такими спецiально, щоб ми могли на них полювати».) Вони смiються, сперечаються про те, кого першого знудить, коли прийде час тельбушити здобич, а академiя йолопiв залишаеться все далi й далi позаду. Попереду на iхньому боцi вулицi маячить квадратна будiвля з червоноi цегли, у якiй колись заробляли грошi брати Трекери. – Якщо хто й проблюеться, то не я, – заявляе Бобер. – Я бачив оленячi кишки мiльйон разiв, i мене вони не колишуть. Пам’ятаю, одного разу… – Гей, хлопцi, – раптово переривае його Джонсi збудженим голосом. – Хочете побачити пiхву Тiни Джин Шлоссiнгер? – Хто така Тiна Джин Слопiнгер? – запитуе Пiт, заiнтригований. Розглядання будь-якоi пiхви для нього – чудова iдея. Вiн завжди розглядае батьковi «Пентхауси» та «Плейбоi», якi той зберiгае в майстернi за великою коробкою з iнструментами. Пiхва – це дуже цiкаво. Вiд ii вигляду стояка в нього не бувае, бажання не виникае, як вiд голих цицьок, але, вiн пiдозрюе, це тому, що вiн ще дитина. А пiхва й справдi цiкава штука. – Шлоссiнгер, – смiеться Джонсi. – Шлоссiнгер, Пiтецький. Шлоссiнгери живуть за два квартали вiд мене, i… – Вiн несподiвано замовкае, бо в нього виникло одне дуже важливе запитання, вiдповiдь на яке потрiбно дiзнатися негайно. Вiн розвертаеться до Генрi. – Шлоссiнгери – евреi чи республiканцi? Тепер уже Генрi смiеться з Джонсi, але без злоби. – Вважаю, теоретично вони можуть бути i тим, i тим водночас… Або нi тим, нi тим. Генрi говорить не «мабуть» або «я гадаю», а «вважаю», i це справляе враження на Пiта. Це звучить страшенно розумно, i вiн подумки дае собi команду вiдтепер тiльки так i говорити: «вважаю – вважаю – вважаю». Проте в душi знае, що забуде, бо вiн один iз тих людей, якi приреченi все життя казати «мабуть». – Гаразд, у дупу релiгiю та полiтику, – каже Генрi, все ще смiючись. – Якщо в тебе е фотографiя з Тiною Джин Шлоссiнгер, яка показуе, що в неi мiж нiг, я хочу ii побачити. Бобер тим часом помiтно розхвилювався: щоки полум’янiють, очi горять, i вiн навiть вставляе до рота нову зубочистку, не закiнчивши стару й наполовину. Блискавки на його куртцi (куртку цю рокiв п’ять носив брат Бобра, коли фанатiв вiд Фонзi[45 - Arthur Herbert Fonzarelli (Фонз, Фонзi) – харизматичний персонаж американського комедiйного телесерiалу «Щасливi днi». Роль виконував актор Генрi Вiнклер.]) дзвенять швидше. – Вона бiлявка? – питае Бобер. – Бiлявка-старшокласниця? З вiдпадною фiгурою й отакенними буферами? – Вiн пiдносить руки до грудей, показуючи розмiр. Коли Джонсi з посмiшкою кивае, Бобер повертаеться до Пiта й випалюе: – Шкiльна королева цього року, дупа ти з ручкою! Їi фотографiя була в газетi, вона стояла на платформi пiд час осiннього параду поруч iз Рiчi Гренадо. – Так, але траханi «Тигри» програли, а Гренадо зламали нiс, – сказав Генрi. – Перша команда нашоi школи, якiй випало грати з командою класу А з Пiвденного Мейну, а цi вишкребки… – На фiг «Тигрiв», – переривае Пiт. Шкiльний футбол йому, звичайно, цiкавiший, нiж ненависний iкс, але не набагато. Хай там як, вiн уже зрозумiв, про яку дiвчину йдеться, згадав ii знiмок у газетi, на якому вона стояла на прикрашенiй квiтами вантажiвцi поруч iз квотербеком «Тигрiв», обое в коронах iз фольги, обое всмiхаються i махають натовпу глядачiв. Волосся дiвчини струмуе навколо обличчя пишними хвилями, як у Ферри Фосетт[46 - Farrah Leni Fawcett – американська актриса, яка отримала всесвiтню популярнiсть пiсля ролi в телесерiалi «Ангели Чарлi».], сукня в неi без бретельок, i видно верхнi частини грудей. Уперше в життi Пiт вiдчувае справжню хiть – це плотське почуття, червоне й важке, вiд якого твердне член, у ротi пересихае, а голова перестае працювати. Пiхва – то цiкаво. А побачити мiсцеву пiхву, пiхву королеви школи… це ще цiкавiше. Це, як ведуча-кiнокритик у новинах Деррi iнодi говорить про фiльми, що iй особливо подобаються, «обов’язкове до перегляду». – Де? – задихаючись, питае вiн Джонсi. Вiн уже уявляе, як побачить цю дiвчину, цю Тiну Джин Шлоссiнгер: ось вона стоiть на розi, чекае на шкiльний автобус, просто хiхiкае з подружками i навiть не здогадуеться, що оцей хлопець, який проходить повз неi, бачив, що в неi пiд спiдницею або джинсами, що вiн знае, якого кольору в неi волосся мiж нiг – чи таке ж, як на головi, чи нi. – Де вона? – Там. – Джонсi вказуе на червону цегляну коробку, старий склад братiв Трекерiв. Плющ в’еться по стiнах, але осiнь цього року холодна, i бiльша частина листя вже почорнiла й вiдмерла. Деякi вiкна розбитi, iншi заросли брудом. Вiд вигляду цiеi будiвлi в Пiта починають трохи труситися жижки. Почасти через те, що на майданчику за будiвлею великi хлопцi, старшокласники i навiть кiлька тих, хто вже закiнчив школу, полюбляють грати в бейсбол, а великi хлопцi мають звичку лупцювати молодших хлопцiв, хтозна чому, може, це урiзноманiтнюе iхнi сiрi буднi. Але не це головне, адже цьогорiч бейсбольнi iгри вже закiнчились i великi хлопцi, найiмовiрнiше, перемiстилися до Строфорд-парку, де гратимуть в американський футбол до першого снiгу (а коли випаде снiг, вони почнуть вибивати один одному мiзки обмотаними iзолентою старими хокейними ключками). Нi, рiч у тому, що в Деррi iнколи зникають дiти, i, коли вони зникають, дуже часто востанне iх бачать у покинутих мiсцях, на зразок порожнього складу братiв Трекерiв. Нiхто не говорить уголос про цей неприемний факт, але всi це знають. Але пiхва… не яка-небудь казкова, з «Пентхаусу», а щонайсправжнiша щiлина справжньоi дiвчини з мiста… На це варто подивитися. Це буде щось! – Брати Трекери? – з вiдвертою недовiрою вимовляе Генрi. Вони зупинились i стоять невеличкою тiсною купкою неподалiк будiвлi, поки останнi недоумки проходять iншим боком вулицi, перегукуючись мiж собою й роззираючись. – Джонсi, ти, звичайно, знаменитий хлопець… – Що за дебiльне слово «знаменитий»! – Але що там робить фотографiя пiхви Тiни Джин? – Не знаю, – вiдповiдае Джонсi. – Але Дейвi Траск бачив ii i сказав, що вона там. – Чогось мене туди не тягне, хлопцi, – каже Бобер. – Ну, тобто я б, звичайно, хотiв подивитися на пiхву Тiни Джин Слопхенгер… – Шлоссiнгер… – …Але ця будiвля стоiть порожньою, ще вiдколи ми в п’ятому класi вчилися… – Бобре… – …І там, напевне, повно пацюкiв. – Бобре… Але Бобер мае намiр договорити до кiнця. – Щури переносять сказ. До бiса сказу. – Нам не потрiбно заходити всередину, – говорить Джонсi, i всi трое дивляться на нього знову зацiкавлено. Це, як сказав один, коли побачив чорнявого скандинава, «вiкiнг iншого кольору»[47 - Імовiрно, автор мае на увазi фiльм 1978 року «The Norseman» («Вiкiнг»), у якому розповiдаеться про те, як в ХІ столiттi група вiкiнгiв вирушае до Америки на пошуки зниклого короля. Одного з вiкiнгiв грав чорношкiрий актор.]. Джонсi бачить, що повнiстю заволодiв увагою друзiв, кивае i продовжуе: – Дейвi каже, що потрiбно обiйти будiвлю й зазирнути в трете чи четверте вiкно з тилу, бiля пiд’iзноi дороги. Там колись був кабiнет Фiла й Тонi Трекерiв, i в ньому на стiнi досi висить дошка оголошень. Дейвi каже, що на дошцi зараз тiльки двi речi: карта Новоi Англii з маршрутами перевезень i фото Тiни Джин Шлоссiнгер, де видно все, що в неi е мiж нiг. Друзi дивляться на нього, затамувавши подих, i Пiт ставить запитання, яке крутиться в усiх на язицi. – Вона зовсiм гола? – Нi, – зiзнаеться Джонсi. – Дейвi каже, в неi навiть цицьок не видно, але вона без трусiв i задирае спiдницю, i все видно, як у ясний день. Пiт засмучений тим, що не побачить зовсiм голою шкiльну королеву цього року, але всi вони жваво уявляють ii з задертою спiдницею, i це всiх розпалюе, пробуджуючи якесь примiтивне, напiвтаемне уявлення про те, як насправдi вiдбуваеться секс. Дiвчина могла задерти спiдницю, врештi-решт, чому б нi, будь-яка дiвчина це може. Навiть Генрi бiльше не ставить запитань. Єдине запитання лунае вiд Бобра: вiн перепитуе Джонсi, чи дiйсно iм не доведеться заходити всередину, щоб побачити картинку. І ось у единому потужному, майже несвiдомому поривi, схожому на весняну повiнь, вони вже рухаються до пiд’iзноi дороги, яка тягнеться вздовж тильноi частини будинку до порожнього майданчику. 5 Покiнчивши з другою пляшкою, Пiт закинув ii якнайдалi в лiс. Вiдчувши себе краще, вiн обережно звiвся на ноги та обтрусив снiг iз дупи. Невже набряк колiна трохи зменшився? Мабуть, так. Виглядало воно, звичайно, жахливо, нiби в нього там невелика модель клятого мiннесотського стадiону «Метродоум», але бiль трохи вщух. І все ж таки вiн iшов повiльно й акуратно, злегка махаючи пластиковим пакетом. Тепер, коли заглух тихий, але владний голос, який наполягав, що йому потрiбно, просто життево необхiдно випити пива, вiн з тривогою подумав про жiнку, сподiваючись, що вона не помiтила його вiдсутностi. Вiн iтиме не поспiшаючи, зупинятиметься кожнi п’ять хвилин, щоб масажувати колiно (або щоб поговорити з ним, пiдбадьорити – безглузда думка, але поруч усе одно нiкого i гiрше вiд цього не стане), i повернеться до жiнки. А потiм вип’е ще пива. На перевернутий «скаут» вiн не озирався i тому не бачив, що знову й знову писав на снiгу слово «Даддiтс», доки сидiв i згадував той день у 1978 роцi. Тiльки Генрi запитав тодi, що робить фотографiя Шлоссiнгер у порожньому кабiнетi порожньоi будiвлi, i зараз Пiт думав, що Генрi спитав лише тому, що виконував свою роль скептика в iхнiй компанii. Так, вiн один раз запитав про це, iншi ж просто повiрили, чому нi? Пiтовi було тринадцять рокiв, i з них вiн пiвжиття вiрив у Санта-Клауса. До того ж… Пiт зупинився бiля вершини великого пагорба не тому, що видихався, i не через бiль у нозi, а тому що раптом вiдчув низький звук гудiння в себе над головою, наче працював трансформатор, тiльки якийсь циклiчний, гучне «бум-бум-бум». І це не було «раптом» – вiн уже якийсь час чув цей звук, просто лише зараз про це подумав. Одразу ж йому в голову полiзли всiлякi химернi думки. Наприклад, про одеколон Генрi… Про Марсi. Про когось на iм’я Марсi. Серед знайомих нiяких Марсi, здаеться, не було, але це iм’я звiдкись спливло в його головi, нiби як «Марсi, ти потрiбна менi», або «Марсi, я хочу тебе», або, можливо, «Марсi, щоб тебе, принеси сюди сифон». Вiн зупинився, облизуючи пересохлi губи. Пакет iз пивом тепер висiв на руцi прямо вниз, маятниковий рух припинився. Вiн подивився на небо, впевнений, що там будуть вогнi… І вони там були, правда, тепер лише два i дуже слабкi. – Скажи Марсi, нехай змусить iх зробити менi укол, – сказав Пiт, чiтко вимовляючи кожне слово i знаючи, що це саме тi, правильнi слова. Чому правильнi або як саме правильнi, вiн не знав, але так, цi слова звучали у нього в головi. Було це його власне осяяння – чи слова породженi отими вогнями? Пiт не знав напевне. – Гадаю, нi те, нi iнше. Пiт зрозумiв, що снiг остаточно припинився. Свiт навколо нього мав лише три барви: темно-сiрий колiр неба, темно-сiрий колiр ялин та iдеальна первозданна бiлiсть свiжого снiгу. І тиша. Пiт нахилив голову спершу в один бiк, потiм в iнший, прислухався. Так, тиша. Повна. У всьому свiтi жодного звуку, навiть гудiння припинилось остаточно, так само як снiг. Подивившись угору, вiн побачив, що блiдi, як мiль, вогнi теж зникли. – Марсi? – вимовив вiн, нiби когось кликав. Йому спало на думку, що в жiнки, яка спричинила аварiю, могло бути iм’я Марсi, але вiн вiдкинув цю iдею. Жiнку звали Беккi, вiн знав це так само точно, як того разу знав iм’я рiелтерки. Марсi – це було просто слово, позбавлене будь-яких асоцiацiй. Можливо, в нього дах поiхав. Що ж, не вперше. Вiн пiднявся на вершину пагорба i почав спускатись. Думки його повернулися до того дня в 1978 роцi, коли вони зустрiли Даддiтса. Пiт уже майже дiйшов до того мiсця, де дорога вирiвнювалась, коли колiно знову несподiвано дало про себе знати, i цього разу не занило. Здавалося, що колiно ось-ось спалахне зсередини, як просмолена деревина на вогнi. Пiт повалився долiлиць на снiг. Вiн не чув, як у пакетi розбиваються пляшки «Баду», всi, крiм двох, бо кричав занадто голосно. Роздiл 6 Даддiтс, частина друга 1 Генрi вирушив у напрямку мисливського будиночка швидким кроком, а коли снiгопад ущух (з неба падали тiльки поодинокi снiжини), а вiтер дещо вгамувався, перейшов на мiрний бiг пiдтюпцем. Генрi багато рокiв займався бiгом i не вiдчував труднощiв з таким темпом. Можливо, з часом доведеться зменшити швидкiсть, перейти на звичайний крок або навiть вiдпочити, але вiн сумнiвався, що до того дiйде. Йому доводилося брати участь у забiгах довших, нiж на дев’ять миль, хоч i досить давно, кiлька рокiв тому, та й без снiгу по кiсточки. Утiм, що з ним тут могло трапитись? Вiн упаде й ушкодить стегно? Серцевий напад? Серцевий напад у тридцять сiм рокiв – це навряд чи. Але навiть якби вiн був першим кандидатом на iнфаркт, турбуватися про це просто смiшно, чи не так? З огляду на те, що вiн планував зробити. То про що хвилюватися? Про Джонсi та Бобра – ось про що. На перший погляд це здавалося таким самим безглуздям, як боятися серцевого нападу тут, у лiсовiй глушинi, – справжня причина для неспокою була позаду, де Пiт i ця дивна напiвкоматозна жiнка, а не попереду, у «Дiрi в стiнi»… Ось тiльки в «Дiрi» теж була своя причина для занепокоення, ще й яка. Вiн уявлення не мав, звiдкiля про це знае, але знав i сприйняв як данiсть. Вiн знав це ще до того, як на шляху йому почали зустрiчатися тварини, якi поспiшали i нiби не звертали на нього уваги. Раз чи два Генрi вдивлявся в небо, вишукував незрозумiлi вогнi, але не знаходив iх. Пiсля цього вiн став дивитися просто вперед, iнодi роблячи зигзаги, щоб обiйти звiрiв. Перемiщення тварин не було схоже на панiчну втечу, але в очах у них був якийсь дивний, зловiсний вираз – нiчого подiбного Генрi ранiше не бачив. Одного разу йому довелося вiдскочити вбiк, щоб його не збили з нiг лисицi, якi неслися щодуху. «Ще вiсiм миль», – повторював вiн подумки знову й знову, наче мантру, хоча ранiше, коли займався спортом, пiд час бiгу для пiдтримування ритму використовував iншi слова (найчастiше дитячi вiршики); зрештою, рiзниця невелика, iдея та сама. «Ще вiсiм миль, ще вiсiм миль до хреста в Бенберi»[48 - Переiнакшенi слова старовинноi англiйськоi дитячоi пiсеньки «Ride a cock horse to Banbury Cross» («Скачи на паличцi-конячцi до хреста в Бенберi»).]. Утiм, нiякого Бенберi не було, а був старий мисливський будиночок мiстера Кларендона – тепер будиночок Бобра – i не було нiякоi палички-конячки, щоб його туди домчати. Що таке «паличка-конячка» i як на нiй можна кудись домчати? Хто знае? І що, заради всього святого, взагалi тут коiться? Вогнi в небi, якась уповiльнена втеча тварин (Господи, що це там таке за деревами, лiворуч вiд нього? йоханий, ведмiдь?), жiнка, що сидить прямо на дорозi, беззуба й безмозка. І це ii пердiння, мамо рiдна! Єдине, що хоча б вiддалено нагадувало цей запах, це дихання одного його пацiента, шизофренiка з раком кишечнику. «Цей запах незнищенний, – сказав якось йому один колега-терапевт. – Вони можуть десять разiв на день чистити зуби, щогодини полоскати рот „Лаворiсом“, але цей запах усе одно пробиваеться. Це запах тiла, яке пожирае саме себе. Адже рак, по сутi, i е поiдання самого себе, якщо вiдкинути всi дiагностичнi маски». «Сiм миль, ще сiм миль, i всi звiрi бiжать, всi звiрi бiжать у Диснейленд. А коли вони до нього дiстануться, то стануть у ряд i почнуть танцювати конгу, виспiвуючи „Маленький свiт“[49 - «It’s a Small World After All» – один з атракцiонiв у Диснейлендi, у якому ляльки, якi репрезентують рiзнi народи свiту, спiвають пiсню з тiею ж назвою.]». Ритмiчний приглушений тупiт його черевикiв. Окуляри стрибають вгору-вниз на носi. Дихання перетворюеться на хмарки холодноi пари. Але йому вже тепло й добре – видно, ендорфiни розбурхалися. Що б iз ним не вiдбувалося, гормонiв щастя не бракувало, бо вiн мав суiцидальнi пориви, аж нiяк не депресивнi. Ця частина його життево важливоi проблеми – фiзична й емоцiйна порожнеча, подiбна до бiлоi iмли пiд час хуртовини, – була фiзiологiчною, гормональною, щодо цього вiн не сумнiвався. У тому, що проблему цю можна якщо не повнiстю викоренити, то принаймнi зменшити за допомогою таблеток, якi сам виписуе пачками, – не сумнiвався теж. Але, подiбно до Пiта, який точно знав, що в найближчому майбутньому на нього очiкуе i лiкування, i зустрiчi анонiмних алкоголiкiв, Генрi не бажав лiкуватися, чомусь переконаний, що одужання позбавить його чогось, зробить неповноцiнним. Вiн подумав, чи пiшов Пiт назад до машини по пиво, i вирiшив, що, напевне, пiшов. Якби Генрi подумав про це ранiше, вiн сам запропонував би принести пива, щоб захистити Пiта вiд цiеi небезпечноi подорожi (небезпечноi не тiльки для самого Пiта, а й для жiнки), але тодi вiн був до того збуджений, що про пиво навiть не згадував. Чого, напевно, не можна сказати про Пiта. Чи був Пiт у змозi сходити туди й назад iз пошкодженим колiном? Можливо, але Генрi не поручився б за це. «Вони повернулись! – волала жiнка, дивлячись на небо. – Вони повернулись! Вони повернулись!» Генрi опустив голову i прискорив бiг. 2 «Шiсть миль, ще шiсть миль до хреста в Бенберi». Справдi лише шiсть чи вiн надто оптимiстичний? Дав забагато влади тим старим ендорфiнам? Якщо й так, то що? На цьому етапi трохи оптимiзму не завадить. Снiг майже припинився, потiк тварин зменшився, i це теж добре. А ось думки, якi крутяться у нього в головi, – це недобре, i деякi з них дедалi менше схожi на його думки. Беккi, наприклад. Хто така Беккi? Це iм’я якось непомiтно, поволi почало лунати у нього в головi, зробилося частиною мантри. У нього виникло припущення, що це iм’я жiнки, яку вiн щойно мало не вбив. «Чия ти е, дiвчисько, дай вiдповiдь, прошу. Я Беккi, Беккi, Беккi. Красуня Беккi Шу». Ось тiльки красунею вона не була, скорiше навiть навпаки. Огрядна бабега з неприемним запахом – ось ким вона була, i зараз вона перебувала в абсолютно ненадiйних руках Пiта Мура. «Шiсть. Шiсть. Ще шiсть миль до хреста в Бенберi». А поки рiвний бiг – настiльки рiвний, наскiльки дозволяе мiсцевiсть, – i голоси в головi. Тiльки один iз них був по-справжньому дивним, i це був навiть не голос, а щось на зразок ритмiчного гудiння («чия ти е, дiвчисько, чия ти е, дiвчисько, красуня Беккi Шу»). Решту голосiв вiн знав, або iх знали його друзi. Про один iз голосiв йому розповiдав Джонсi. Цей голос вiн чув пiсля нещасного випадку i пов’язував його з болем. «Будь ласка, припинiть, я цього не витримаю, зробiть укол, де Марсi». Вiн чув голос Бобра: «Зазирни в нiчний горщик». Вiдповiдь Джонсi: «Чому б просто не постукати в дверi туалету й не запитати, як у нього справи?» Голос незнайомця, який говорив: «Якщо я прочищу шлунок, то…» …Тiльки вiн не був незнайомцем, це був Рiк, друг красунi Беккi. Рiк, а далi? Маккартi? Маккiнлi? Маккiн? Генрi не знав напевне, але бiльше схилявся до Маккартi, як Кевiн Маккартi в тому старому фiльмi жахiв про iнопланетнi стручки, якi набирали вигляду людей[50 - Маеться на увазi фiльм 1956 року «Вторгнення викрадачiв тiл».]. Один iз улюблених фiльмiв Джонсi. Почастуйте його випивкою, згадайте про цей фiльм, i Джонсi одразу ж вiдгукнеться ключовою фразою з фiльму: «Вони тут! Вони тут!» Жiнка дивиться в небо i кричить: «Вони повернулись! Вони повернулись!» Господи милосердний, з ними не вiдбувалося нiчого подiбного з дитинства, але зараз було навiть гiрше, все одно що хапатися за дрiт пiд напругою, в якому замiсть електрики – голоси. А всi цi пацiенти – скiльки iх було за цi роки? – якi скаржилися на те, що чують голоси! І Генрi, великий психiатр (молодий мiстер Бог, як його колись назвав один пацiент), слухаючи iх, кивав, нiби знав, про що вони торочать. Тодi вiн вiрив, що знае, але насправдi зрозумiв, напевне, тiльки зараз. Голоси. Так уважно прислухаючись до них, вiн пропустив «вих-вих-вих» гелiкоптера, що пролiтав над ним, темний акулячий силует, майже прихований хмарами. Потiм голоси почали стихати, як пiд ранок стихають радiосигнали з вiддалених мiсць, коли починае свiтати й атмосфера знову згущуеться. Нарештi залишився тiльки голос його власних думок, який наполягав на тому, що щось жахливе сталось або ось-ось станеться в «Дiрi в стiнi»; що не менш жахливе мае вiдбутись або вже вiдбулось бiля «скаута» або в куренi лiсорубiв. «Ще п’ять миль. Ще п’ять миль». Намагаючись вiдволiктися думками вiд друга, який залишився позаду, друзiв попереду i вiд того, що може вiдбуватися навколо, вiн дозволив своему розумовi попрямувати туди, куди, як вiн знав, уже вирушив розум Пiта: у 1978 рiк, до складу братiв Трекерiв i до Даддiтса. Який стосунок Кейвелл мiг мати до всiеi цiеi довбаноi чортiвнi, Генрi не розумiв, але вони всi про нього думали, i Генрi навiть не потрiбен був iхнiй старий мисленневий зв’язок, щоб зрозумiти це. Пiт згадав про Даддса, коли вони тягли жiнку на брезентi до куреня лiсорубiв, Бобер говорив про Даддiтса не так давно, коли Генрi з Бобром разом iшли лiсом того дня, коли Генрi застрелив оленя. Бобер згадував, як вони вчотирьох повезли Даддiтса в Бангор купувати подарунки до Рiздва. Це було вiдразу пiсля того, як Джонсi отримав права: тiеi зими Джонсi повiз би кого завгодно куди завгодно. Бобер смiявся з того, як Даддiтс хвилювався, що Санта-Клаус несправжнiй, а всi вони – старшокласники-телепнi, якi вважали себе дуже дорослими й дуже мудрими, – старанно переконували Даддiтса, що Санта дiйсно iснуе. І це iм, звичайно, вдалося. І ось тiльки минулого мiсяця Джонсi телефонував Генрi з Бруклайна i п’яним голосом (Джонсi напивався набагато рiдше за Пiта, особливо пiсля нещасного випадку, i то був единий раз, коли Джонсi подзвонив йому в такому сльозливо-сентиментальному настроi) заявив: те, що вони тодi в 1978 роцi зробили для бiдного Даддiтса Кейвелла, було найкращим, найщирiшим i просто найкласнiшим учинком за все iхне життя. «Це був наш зоряний час», – сказав телефоном Джонсi, i Генрi раптом наче блискавка вдарила: цi слова вiн сам виголосив у розмовi з Пiтом. Даддiтс! Друзяка Даддс. «Ще п’ять миль… Може, чотири. Ще п’ять миль… Може, чотири». Вони хотiли подивитися на фотографiю пiхви якогось дiвчиська, фотографiя ця мала висiти на дошцi оголошень у покинутому кабiнетi. Ім’я тiеi дiвчини Генрi згадати не мiг, вiн пам’ятав тiльки, що вона була дiвчиною цього вишкребка Гренадо i королевою року в середнiй школi Деррi. Цi обставини зробили особливо привабливою можливiсть побачити ii пiхву. І потiм, забiгши за рiг i опинившись на пiд’iзнiй дорозi, вони побачили червоно-бiлу футболку «Тигрiв Деррi», що валялася на землi. Далi на дорозi було дещо iнше. «Терпiти не можу цей паскудний мультик, вони нiколи не перевдягаються», – сказав Пiт, i Генрi вже хотiв був щось сказати, як раптом… – Малий кричав, – промовив уголос Генрi. Вiн послизнувся на снiгу, пройшов кiлька крокiв уперед невпевненою ходою, потiм знову побiг, згадуючи той жовтневий день пiд бiлястим небом. Вiн бiг, згадуючи Даддiтса. Як Даддiтс закричав i змiнив усе iхне життя. На краще, як вони завжди вважали, тiльки зараз Генрi не був у цьому так уже впевнений. Цiеi хвилини вiн дуже сильно в тому сумнiвався. 3 Коли вони вибiгають на пiд’iзну дорогу – вiд якоi, втiм, уже мало що лишилося, бур’яни ростуть навiть на засипаних гравiем колiях, вибитих колесами машин, – попереду всiх мчить Бобер. Вiд передчуття в нього хiба що слина не тече. Пiт майже так само збуджений, але тримаеться краще, хоч i на рiк молодший. Бобер… Як це говориться? Шаленiе вiд нетерпiння. Генрi, дивлячись на них, ледь стримуе смiх. Потiм Бобер зупиняеться так рiзко, що Пiт мало не врiзаеться в нього. – Гей! – вигукуе Бобер. – Трахни мене, Фреддi! Футболка! І дiйсно, футболка. Червона з бiлим, не якась стара й брудна, неначе пролежала тут сто рокiв. Вона здаеться абсолютно новою. – Футболка, херболка, яка рiзниця? – випалюе Джонсi. – Давай уже… – Притримай коней, – переривае Бобер. – Нормальна футболка. Тiльки коли вiн ii пiднiмае, вони бачать, що вона зовсiм не нормальна. Нова – так, новенька футболка команди «Тигри Деррi», з номером 19 на спинi. Пiту на футбол начхати, але iншi впiзнають номер Рiчi Гренадо. Нормальна – нi, вже геть не нормальна. Комiр ззаду розiрваний, нiби людина, яка ii носила, намагалася втекти, але ii зловили i смикнули назад. – Схоже, я помилився, – розчаровано вимовляе Бобер i кидае футболку назад. – Ідемо. Але, не встигнувши вiдiйти далеко, вони натикаються на дещо нове. Цього разу предмет жовтий, а не червоний. Генрi вибiгае вперед i пiднiмае рiч iз яскраво-жовтого пластику, любити який можуть тiльки малюки. Це валiзка для снiданкiв, на нiй Скубi-Ду i друзi, якi тiкають вiд якогось будинку з привидами. Як i сорочка, вона здаеться новою, нiби опинилася тут зовсiм недавно, i раптово Генрi стае тоскно на душi. Його охоплюе вiдчуття, що краще було б зовсiм не ходити на цю занедбану дорогу за покинутою будiвлею… Або хоча б вiдкласти це на iнший день. Проте йому чотирнадцять рокiв, i вiн водночас думае, що залишати таку справу на потiм нерозумно. Коли справа стосуеться пiхви, не можна нiчого вiдкладати на завтра: ти або йдеш, або не йдеш. – Ненавиджу цей паскудний мультик, – каже Пiт, дивлячись над плечем Генрi. – Вони нiколи не перевдягаються, помiтив? У кожнiй серii носять те саме лайно. Джонсi забирае пластикову валiзку зi Скубi-Ду в Генрi й перевертае на бiк, де щось прилiплено. Божевiльне збудження в його поглядi зникае, вiн трохи похмурнiе, i Генрi здаеться, що Джонсi теж шкодуе, що вони не пiшли постукати м’ячем два на два. На бiчнiй стiнцi валiзки – наклейка, на якiй написано: «Я належу Дугласу Кейвеллу, Деррi, Мейн, Мейпл-лейн, будинок 19. Якщо хлопчик, якому я належу, загубиться, зателефонуйте 949-1864. Дякую». Генрi розкривае рот, щоб сказати, що валiзка й футболка, напевне, належать комусь iз учнiв академii йолопiв – щоб це зрозумiти, досить поглянути на наклейку, у його пса майже такий самий знак на нашийнику, – але, перш нiж вiн устигае вимовити хоч звук, лунае крик. Вiн долинае з дальшоi частини будiвлi, де влiтку старшi хлопцi грають у бейсбол. Цей крик сповнений болю, але Генрi, не замислюючись анi на секунду, кидаеться на крик не через це, а через тi нотки здивування, якi вiн у ньому почув, жахливого подиву людини, яку образили або злякали (а може, те й iнше) уперше в життi. Решта бiжать за ним. Вони мчать уздовж правоi колii, тiеi, що ближче до будiвлi, одним гуртом: Генрi, Джонсi, Бобер i Пiт. Лунае веселий чоловiчий смiх. – Давай, жери, – хтось говорить. – З’iж, i можеш котитися. Данкен тобi навiть штани вiддасть. – Ага, тiльки якщо… – пiдхоплюе iнший хлопець, iмовiрно, Данкен, але замовкае, побачивши Генрi й компанiю. – Гей, хлопцi, кiнчай! – кричить Бобер. – Кiнчай, на хрiн! Друзi Данкена, iх двое, обидва у формених куртках середньоi школи Деррi, розумiють, що в iхньоi розваги з’явилися свiдки, i розвертаються. Пiд ними, на колiнах, одягнений тiльки в труси й одну кросiвку, з обличчям, вимазаним брудом, соплями та сльозами, стоiть дитина, вiк якоi Генрi не може визначити. Нi, вiн не маленький хлопчик, на що вказуе пушок на грудях, але виглядае як малюк. Його яскраво-зеленi очi трохи вузькi, як у китайця, i повнi слiз. На червонiй цеглянiй стiнi позаду невеликоi групи великими бiлими лiтерами, вицвiлими, але ще розбiрливими, написано: «НЕ СКАКАТИ, НЕ ГРАТИ». Очевидно, це означае, що ганяти м’яча i бавитися потрiбно не бiля будiвлi, а на порожньому майданчику, де ще видно дорiжки до баз i пiтчерську гiрку, але хто скаже точно? У наступнi роки вони нерiдко вимовлятимуть цi слова, якi стануть одними з улюблених фразочок iхньоi юностi i в iхнiх вустах не матимуть якогось конкретного значення. «Хто знае?» – можливо, найближче за змiстом. Або «Що вдiеш?» Вимовляеться зазвичай зi знизуванням плечима, усмiшкою i розведенням рук. – А ти що за лайно на паличцi? – питае Бобра один iз великих хлопцiв. На лiвiй руцi в нього щось схоже на рукавичку для бейсболу або гольфу, коротше, щось спортивне. Майже голого хлопчиська вiн намагався змусити з’iсти сухе собаче лайно, яке лежало в цiй рукавичцi. – Що ви робите? – з жахом запитуе Джонсi. – Хочете змусити його з’iсти це? Ви що, йобнулись? Нiс хлопця з гiвняшкою в руцi залiплений широким бiлим пластиром, i в Генрi вириваеться невиразний булькiтливий звук – подив, змiшаний зi смiхом. Усе сходиться аж занадто iдеально, чи не так? Вони прийшли сюди подивитися на передок королеви школи i, треба ж таке, знаходять тут короля школи, чий спортивний сезон, судячи з усього, закiнчився з поламаним носом i який проводить час, займаючись подiбними речами, поки решта команди тренуеться перед грою цього тижня. Рiчi Гренадо не помiтив, що Генрi його впiзнав, бо не зводить очей iз Джонсi. Через те що той так здивувався i голос його сповнений такоi непiдробноi вiдрази, Рiчi спочатку робить крок назад, але потiм розумiе, що хлопчина, який наважився зробити йому зауваження, щонайменше на три роки молодший вiд нього i на сто фунтiв[51 - 100 фунтiв ? 45 кг.] легший. Опущена рука знову пiднiмаеться. – Я змушу його проковтнути це лайно, – говорить Рiчi. – Потiм вiдпущу. А ти, сопляк, краще зараз згинь, якщо не хочеш отримати половину. – Так, валiть на хрiн звiдси, – додае третiй хлопець. Рiчi Гренадо – здоровань, але цей iще бiльший – одоробло на зрiст шiсть футiв п’ять дюймiв[52 - 6 футiв 5 дюймiв ? 195 см.], iз прищавим обличчям. – Поки у вас е… – Я знаю, хто ти, – заявляе Генрi. Погляд Рiчi перемiщуеться на Генрi. Насторожений… i водночас роздратований. – Пиздуй звiдси, синку, по-доброму, я серйозно. – Ти Рiчi Гренадо. Твоя фотографiя була в газетi. Як гадаеш, що скажуть люди, коли ми всiм розповiмо, за чим тебе застукали? – Ви нiкому нiчого не розповiсте, якщо жити хочете, – каже хлопець на iм’я Данкен. У нього брудно-свiтле пряме волосся до плечей. – Гребiть звiдси, ушльопки. Генрi не звертае на нього уваги. Вiн дивиться на Рiчi Гренадо. Страху не вiдчувае, хоча й очевидно, що цi трое здорованiв можуть iх стерти на порох; у серцi в нього горить така лють, якоi вiн нiколи ранiше не вiдчував, навiть не пiдозрював, що здатний на таке сильне почуття. Хлопчисько, який стоiть на колiнах, напевне, розумово вiдсталий, але не настiльки, щоб не розумiти, що цi трое здорових хлопцiв хотiли зробити йому щось погане, зiрвали з нього футболку, а потiм… Ще нiколи Генрi не був такий близький до того, щоб бути побитим, i ще нiколи йому не було до цього настiльки байдуже. Стиснувши кулаки, вiн робить крок уперед. Голова хлопчака на землi тепер низько опущена, вiн схлипуе, i цей звук вiдлунюе в головi Генрi, розпалюючи його лють. – Я розповiм, – каже вiн, i, хоч це дитяча погроза, вiн цiеi секунди зовсiм не схожий на маленького хлопчика. У всякому разi, для Рiчi. Рiчi вiдступае на крок, i рука з сухою гiвняшкою знов опускаеться. Уперше в його поглядi з’являеться тривога. – Трое проти одного недорозвиненого малого! Бидлота ви. Я розповiм. Розповiм, i я знаю, хто ти! Данкен i здоровань – единий iз трьох, на кому немае форменоi куртки, – стають по обидва боки вiд Рiчi. Хлопчисько в трусах тепер у них за спиною, але його схлипи продовжують пульсувати в головi Генрi й доводити його до сказу. – Ну все, досить, – говорить найбiльший iз хлопцiв. Вiн посмiхаеться, показуючи дiрки на мiсцi декiлькох зубiв. – Готуйтеся здохнути. – Пiте, коли вони пiдуть, бiжи, – каже Генрi, не вiдриваючи очей вiд Рiчi Гренадо. – Бiжи додому i розкажи все матерi. – І, звертаючись до Рiчi: – Ти його не впiймаеш. Вiн бiгае, як вiтер. Пiт тихо, але без найменшого страху в голосi вiдповiдае: – Зрозумiв, Генрi. – І що сильнiше ти нас поб’еш, то тобi буде гiрше, – продовжуе Джонсi. Генрi вже доводилося бувати в таких колотнечах, але для Джонсi все, що вiдбуваеться, – справжне одкровення; вiн ледь стримуе смiх. – Навiть якщо ти й правда вб’еш нас, що з того матимеш? Пiт усе одно розповiсть. Вiн швидко бiгае. – Я теж швидко бiгаю, – холодно цiдить Рiчi. – Я зловлю його. Генрi повертаеться спочатку до Джонсi, потiм до Бобра. Обидва стоять упевнено, з рiшучим виглядом. Бобер навiть робить щось бiльше. Вiн швидко нахиляеться, пiднiмае два каменi – розмiром з яйце, тiльки з нерiвними краями – i починае ними постукувати. Звуженi очi Бобра бiгають мiж Рiчi Гренадо i найбiльшим iз хлопцiв. Зубочистка у нього в ротi агресивно смикаеться вгору-вниз. – Коли вони пiдуть, бери Гренадо, – говорить Генрi. – Решта двое до Пiта навiть i близько не пiдберуться. – Вiн кидае погляд на Пiта, той блiдий, але не переляканий – очi горять, i вiн мало не пританцьовуе нетерпляче, готовий зiрватися з мiсця. – Розкажеш мамi. Розкажеш, де ми, щоб вона прислала сюди полiцiю. І не забудь iм’я цього мудили. – Обвинувачувальним жестом окружного прокурора вiн показуе пальцем на Гренадо, на обличчi якого знову проступае невпевненiсть. Нi, щось бiльше, нiж невпевненiсть. Вiн боiться. – Рiчi Гренадо, – говорить Пiт i починае пританцьовувати по-справжньому. – Не забуду. – Давай, пiдходь, лупа пiдзалупна, – випалюе Бобер. Потрiбно вiддати йому належне, вiн завжди вмiв припечатати. – Я тобi знову нiс зламаю. Яким треба бути сцикуном, щоб пiти з футбольноi команди через зламаний нiс? Гренадо не вiдповiдае – можливо, просто не знае, кому з них вiдповiдати, – i вiдбуваеться щось дивне: iнший хлопець у форменiй куртцi, Данкен, теж починае невпевнено бiгати очима. Червоногарячий рум’янець проступае в нього на щоках i розповзаеться на лоб. Вiн облизуе губи й невпевнено дивиться на Рiчi. Тiльки одоробло тепер, схоже, готовий лiзти в бiйку, i Генрi навiть майже сподiваеться, що вони почнуть битись. І якщо почнуть, Генрi, Джонсi та Бобер дадуть iм жару, ще й якого жару. Через цей жахливий плач, цей бiсiв плач, який застрягае у тебе в головi i звучить-звучить-звучить. – Гей, Рiчi, може, нам варто… – починае Данкен. – Убити iх, – гримить одоробло. – Розхерячити на хер. Цей робить крок уперед, i якоiсь митi здаеться, що зараз усе розвалиться. Генрi знае: якщо одороблу дозволити зробити хоча б iще один крок, вiн опиниться поза впливом Рiчi Гренадо, як старий злий пiтбуль, який зриваеться з повiдка i мчить на жертву, снаряд iз плотi. Але Рiчi не дае йому зробити цей наступний крок, крок, який обернеться для них неприемностями з полiцiею. Вiн хапае одоробло за передплiччя, товще, нiж бiцепс Генрi, i вкрите жорсткими рудуватими волосками. – Нi, Скоттi, – каже вiн. – Чекай хвилинку. – Так, чекай, – повторюе Данкен, i в його голосi вже чути майже панiчнi нотки. Вiн кидае на Генрi погляд, який Генрi навiть у своi чотирнадцять рокiв сприймае як дивний. Це докiр. Наче це Генрi з друзями робить щось негоже. – Чого ти хочеш? – питае Рiчi в Генрi. – Хочеш, щоб ми пiшли? Генрi кивае. – А якщо ми пiдемо, що ви будете робити? Кому розповiсте? Генрi вiдкриваеться дивовижна рiч: йому хочеться зiрватися з ланцюга не менше, нiж одороблу Скоттi. Десь у душi вiн навiть хоче спровокувати бiйку, закричати у вiдповiдь: «ВСІМ! ВСІМ, ТВОЮ МАТЬ!» Вiн знае, що друзi не пiдведуть, нiколи слова не скажуть, навiть якщо iх вiдлупцюють так, що вони опиняться в лiкарнi. Але хлоп’я. Ця бiдна маленька дитина, яка пхикае, розумово вiдстала дитина. Закiнчивши з Генрi, Бобром i Джонсi (з Пiтом теж, якщо зможуть його зловити), великi хлопцi вiзьмуться за хлопчиська i вже не обмежаться годуванням його сухим собачим лайном. – Нiкому, – каже вiн. – Ми нiкому не розповiмо. – Брехло сране! – вигукуе Скоттi. – Вiн – сране брехло, Рiчi. Подивись на нього. Скоттi знову пориваеться кинутись уперед, але Рiчi дужче стискае передплiччя здорованя. – Якщо нiхто не постраждае, – вимовляе Джонсi благословенно розважливим тоном, – то й розповiдати не буде про що. Гренадо дивиться на нього, потiм знову на Генрi. – Присягнися Богом. – Присягаюся Богом, – кивае Генрi. – І ви всi присягнiться Богом, – говорить Гренадо iншим. Джонсi, Бобер i Пiт слухняно присягаються Богом. Гренадо на довгу хвилину замислюеться, потiм кивае. – Та пiшли ви, гаразд. Ми йдемо. – Якщо сунуться, бiжи навколо будiвлi в iнший бiк, – напучуе Генрi Пiта, кажучи дуже швидко, тому що великi хлопцi вже рушили з мiсця. Але Гренадо, як i ранiше, надiйно тримае Скоттi за передплiччя, i Генрi це здаеться хорошим знаком. – Буду я гаяти час, – презирливо кидае Рiчi Гренадо, вiд чого Генрi хочеться розсмiятись… але вiн зусиллям волi зберiгае кам’яне обличчя. Смiятися на цьому етапi – не найкраща iдея. Глибоко в душi вiн невдоволений таким результатом, але його друзi мало не трясуться вiд полегшення. – А взагалi, тебе це iбе? – запитуе його Рiчi Гренадо. – Воно тобi треба? Генрi хочеться поставити запитання у вiдповiдь – запитати Рiчi Гренадо, як вiн мiг таке зробити, i це не риторичне запитання. Цей плач! Господи! Але вiн мовчить, знаючи, що будь-яке слово може спровокувати вишкребка i тодi все почнеться спочатку. Зараз вiдбуваеться щось на зразок танцю, схожого на той, якого навчають у першому й другому класах. Коли Рiчi, Данкен i Скотт iдуть у бiк пiд’iзноi дороги (перевальцем, намагаючись удавати, що йдуть iз власноi волi, а не тiкають вiд купки хлопчакiв iз середнiх класiв), Генрi та друзi спочатку повертаються, щоб бути до них обличчям, потiм шеренгою вiдступають до хлопчини в трусах, що стоiть на колiнах i плаче, – прикриваючи його вiд них. На розi Рiчi зупиняеться i кидае на них останнiй погляд. – Ми ще побачимося, хлопцi, – каже вiн. – Сам на сам або всi разом. – Так! – погоджуеться Данкен. – Решту життя будете валятись у кисневiй палатцi, – додае Скотт, i Генрi мало не пирскае смiхом. Вiн сподiваеться тiльки, що його друзi промовчать, – що зроблено, те зроблено, – i тi, на щастя, нiчого не говорять. Це майже диво. Останнiй зловiсний погляд Рiчi, i вони зникають за рогом. Генрi, Джонсi, Бобер i Пiт залишаються з хлопчиною, який стоiть, гойдаючись уперед-назад, на брудних колiнах. Замазане брудом i сльозами нерозумiюче обличчя обернене до бiлястого неба, як циферблат поламаного годинника, i в усiх виникае одна думка: що робити далi? Заговорити з ним? Сказати, що все добре, що поганi хлопчики пiшли й небезпека минула? Вiн усе одно не зрозумiе. І, Господи, цей його плач такий моторошний. Як могли навiть такi злi вишкребки образити того, хто так плаче? Генрi зрозумiе це пiзнiше – бiльш-менш, – але поки для нього це повна загадка. – Дещо спробую, – рiзко вимовляе Бобер. – Ну так, потрiбно щось робити, – зауважуе Джонсi. Голос його тремтить. Бобер iде вперед, потiм обертаеться до друзiв. Дивний погляд, у ньому i сором, i виклик, i – так, Генрi може заприсягтися – надiя. – Якщо кому-небудь розповiсте, що я це зробив, – каже вiн, – я з вами бiльше нiколи не буду мати справ. – Слухай, досить нiсенiтницi верзти, – вiдповiдае Пiт, i його голос теж тремтить. – Якщо можеш його заткнути, заткни. Бобер секунду стоiть на тому самому мiсцi, на якому стояв Рiчi, коли намагався згодувати собаче лайно хлопчинi, потiм падае на колiна. Генрi помiчае, що на дитячих трусах хлопця, як i на валiзцi для снiданкiв, зображенi персонажi мультикiв про Скубi-Ду плюс Загадкова Машина Шеггi. А потiм Бобер обiймае хлопчину i починае спiвати. 4 «Ще чотири милi до хреста в Бенберi… чи, можливо, лише три. Ще чотири милi до хреста в Бенберi… чи, можливо, лише…» Ноги Генрi знову ковзнули вбiк на снiгу, i цього разу зберегти рiвновагу не вийшло. Вiн до того поринув у спогади, що незчувся, як розтягся на землi. Вiн упав на спину, удар вибив у нього з легень повiтря з гучним i болючим видихом «А!». Снiжок здiйнявся казковою хмаркою цукровоi пудри, i вiн ударився потилицею так сильно, що з очей iскри посипались. Хвилину вiн полежав не рухаючись, чекаючи, чи не заболить щось зламане. Коли нiщо не дало про себе знати, вiн завiв за спину руку i помацав поперек. Бiль, але стерпний. Коли iм було по десять-одинадцять рокiв i вони всi зими проводили, без кiнця катаючись на санчатах у Строфорд-парку, у нього бували падiння й серйознiшi. І нiчого, пiдводився й зi смiхом iхав далi. Одного разу, коли iдiот Мур керував його санчатами, а Генрi iхав на задку, вони з розгону влетiли прямiсiнько в стовбур здоровенноi сосни бiля пiднiжжя пагорба, тiеi, яку всi дiти називали Сосною смертi, i вiдбулися всього лише синцями та кiлькома розхитаними зубами в кожного. Бiда в тому, що десять або одинадцять рокiв йому було дуже давно. – Вставай, тюхтiю, з тобою все гаразд, – сказав вiн самому собi та обережно сiв. Спина болить, але нiчого серйозного. Лише невеликий струс органiзму. Нiщо не постраждало, крiм довбаноi гiдностi, як вони казали ранiше. Проте все ж краще посидiти ще хвилини двi-три. Вiн iшов швидко i заслужив на вiдпочинок. Та й спогади добряче вибили його з колii. Рiчi Гренадо. Бiсiв Рiчi Гренадо. Як потiм з’ясувалося, вiн просто втiк зi своеi футбольноi команди i нiс у нього навiть не був зламаний. «Ми ще побачимося, хлопцi», – сказав вiн iм, i Генрi вважав, що сказано це було серйозно, але обiцяного протистояння так i не сталося. Нi, не сталося, замiсть нього сталося дещо iнше. І все це було давно-давно. А зараз на нього чекав Бенберi – або хоча б «Дiра в стiнi», – i в нього не було палички-конячки, яка домчала б його туди, був тiльки кiнь для бiдних – власнi ноги. Генрi пiдвiвся, почав обтрушувати снiг iз дупи, i тут хтось заволав у нього в головi. – Ай, ай, ай! – скрикнув вiн. Наче несподiвано на повну потужнiсть увiмкнувся невидимий плеер, наче всерединi голови, просто за очима, стрельнули з рушницi. Вiн позадкував, розмахуючи руками, щоб не втратити рiвновагу, i, без сумнiву, знову б упав, якби не натрапив на твердi, колючi гiлки молодоi сосни, яка росла лiворуч вiд дороги. Генрi вивiльнився з чiпких гiлок дерева, у вухах досi дзвенiло – та що там у вухах, у всiй головi, – i ступив уперед, не вiрячи, що ще живий. Вiн пiдняв руку до носа – коли опустив ii, на долонi червонiла кров. У ротi теж щось було не так. Пiдставивши руку, вiн виплюнув на неi зуб, здивовано подивився на нього i викинув убiк, iгноруючи порив заховати його в кишеню куртки. Наскiльки йому було вiдомо, нiхто не робить iмпланти з втрачених зубiв, i вiн сильно сумнiвався, що зубна фея забралася б у таку глушину. Вiн не знав точно, чий це був крик, але в нього виникла думка, що Пiт Мур тiльки-но встряв у дуже велику халепу. Генрi прислухався, спробував почути iншi голоси, iншi думки i не почув нiчого. Чудово. Хоч вiн i мусив визнати, що навiть без голосiв цьогорiчнiй виiзд на полювання запам’ятаеться йому на все життя. – Запрягай! Уперед, здоровило! – пiдбадьорив вiн сам себе i знову побiг у бiк «Дiри в стiнi». Вiдчуття того, що там щось сталося, було як нiколи сильним, i йому насилу вдавалося стримуватись, щоб не кинутися бiгти щодуху. «Зазирни в нiчний горщик», – шепнув Бобер. «Чому б просто не постукати в дверi туалету й не запитати, як у нього справи?» Чи справдi вiн чув цi голоси? Так, вони вже змовкли, але вiн чув iх, точно так само, як чув той моторошний крик, нiби хтось в агонii. Пiт? Чи це була жiнка? Красуня Беккi Шу? – Пiт, – промовив вiн. Слово вилетiло з рота хмаринкою пари. – Це був Пiт. Упевненiсть не була повною, але все ж таки… Спочатку вiн злякався, що не знайде ритму заново, але потiм, коли вiн iще хвилювався про це, ритм повернувся – синхроннiсть прискореного дихання i тупотiння нiг, прекрасна у своiй простотi. «Ще три милi до хреста в Бенберi, – думав вiн. – Я повертаюся додому. Так само як ми того дня повели додому Даддiтса. (Якщо кому-небудь розповiсте, що я це зробив, я з вами бiльше нiколи не буду мати справ.)». Генрi повернувся в той жовтневий день, нiби провалився у глибокий сон. Полетiв у колодязь пам’ятi так стрiмко й так глибоко, що спочатку навiть не вiдчув хмари, яка на нього насунула, хмари, яка складалася не зi слiв, не з думок i не з крикiв, а з суцiльноi своеi червоно-чорноi сутностi. Ця хмара мала свою справу i мету. 5 Бобер робить крок уперед, мить вагаеться, потiм опускаеться на колiна. «Йолоп» не бачить його, вiн завивае, очi заплющенi, вузькi груди здiймаються. І дитячi труси, i стара байкерська косуха Бобра на вигляд комiчнi, але нiхто не смiеться. Генрi хоче одного: щоб «йолоп» перестав плакати. Цей плач убивае його. Бобер, стоячи на колiнах, трохи нахиляеться вперед, потiм обiймае плече хлопчика. – Кораблик дитинки, немов срiбна мрiя… Генрi нiколи не чув, щоб Бобер спiвав, хiба що пiд радiо – у церкву Кларендони точно не ходять, – i вiн просто ошелешений красою i чистотою голосу друга. Через рiк-два голос Бобра повнiстю змiниться i зробиться пересiчним, але зараз, на порослому травою покинутому майданчику за старою порожньою будiвлею, цей голос пронизуе i вражае iх усiх. Розумово вiдсталий теж не залишаеться байдужим. Вiн дивиться на Бобра з подивом. – В далекi моря понесе його хвиля. / З кiмнати дитячоi вiн попливе / До зiроньки в небi, яка його жде. / Дитинко, пливи-но до мене морями, / Дитинко, пливи-но до мене зiрками… Остання нота пливе в повiтрi, i на мить свiт змовкае перед такою красою. У Генрi стискаеться серце, йому хочеться розплакатися. «Йолоп» дивиться на Бобра, який похитуе його в такт пiснi. На його обличчi вираз блаженного подиву. Вiн забув про розсiчену губу i синцi на щоках, про зниклий одяг i втрачену валiзку для снiданкiв. Бобру вiн каже: «Іiа йе», – вiдкритi склади, якi можуть означати що завгодно, але Бобер його прекрасно розумiе. – Я не можу спiвати ще, – говорить Бобер. Тут вiн розумiе, що його руки все ще лежать на голих плечах, i прибирае iх. Щойно вiн це робить, на обличчя хлопчини набiгае хмара, цього разу це не страх i не примхливе роздратування людини, яка не отримала свого, а щирий смуток. Сльози затуманюють дивовижнi зеленi очi i скочуються по брудних щоках, залишаючи чистi дорiжки. Вiн бере руку Бобра i кладе ii назад, собi на плечi. «Іiа йе! Іiа йе!» – говорить вiн. Бобер у панiцi дивиться на нього. – Це все, що менi спiвала мама, – говорить вiн. – Пiсля цього я завжди засинав на хрiн. Генрi та Джонсi обмiнюються поглядами й вибухають реготом. Можливо, цього не варто робити, адже вони можуть налякати хлопчину i тодi знову почнеться жахливе виття, але вони просто не можуть стриматись. І хлопчина не плаче. Навпаки, вiн усмiхаеться Генрi та Джонсi – сонячна усмiшка вiдкривае повний рот бiлих, тiсно посаджених зубiв, – а потiм знову дивиться на Бобра, мiцно тримаючи його руку в себе на плечi. – Іiа, йе! – командуе вiн. – Блiн, заспiвай йому ще раз, – каже Пiт. – Той уривок, що знаеш. Зрештою Бобер мусить тричi проспiвати цей уривок, доки хлопчина його вiдпускае i дозволяе iм одягти себе в штани та розiрвану футболку з номером Рiчi Гренадо на спинi. Генрi не забуде цей епiзод i згадуватиме його в найнесподiванiших випадках: коли втратить невиннiсть пiд час вечiрки студентського братства Нью-Гемпширського унiверситету пiд гуркiт «Диму над водою»; коли розгорне газету i побачить на сторiнцi некрологiв доволi приемну посмiшку Баррi Ньюмена над його численними пiдборiддями; пiд час годування батька, пiсля того як той зляже з хворобою Альцгеймера в якихось п’ятдесят три роки i буде наполегливо вважати Генрi за якогось Сема. «Справжнiй чоловiк завжди розплачуеться з боргами, Семмi», – сказав якось батько, i, коли прийняв наступну ложку пластiвцiв, молоко потекло по його пiдборiддю. Пiд час подiбних подiй колискова Бобра буде згадуватись йому i ненадовго наповнюватиме спокоем. Не скакати, не грати. Нарештi вони вдягли хлопчину повнiстю, крiм однiеi червоноi кросiвки. Вiн намагаеться натягти ii самостiйно, але тримае задом наперед. Бiдолаха зовсiм безпорадний, i Генрi вiдмовляеться розумiти, як трое здорових хлопцiв могли кривдити його. Навiть якщо не брати до уваги плач, плач, подiбного до якого Генрi нiколи не чув, як люди можуть бути такими жорстокими? – Давай я допоможу, – каже Бобер. – Омоу о? – запитуе хлопчина з такою комiчно здивованою мiною, що Генрi, Джонсi та Пiт знову регочуть. Генрi знае, що з розумово вiдсталих смiятися не можна, але нiчого не може з собою вдiяти. У хлопчини вiд природи кумедна мармизка, як у мультяшного персонажа. Бобер тiльки всмiхаеться. – Взути кросiвку, друже. – Омоу сiку? – Еге. Так ти ii не взуеш. Це, бля, неможливо, вельможний сеньйоре. Бобер бере у хлопця кросiвку, i хлопчина з непiдробним iнтересом спостерiгае, як Бобер вставляе в неi його ногу, мiцно затягуе на язичку шнурки i зав’язуе iх бантиком. Коли вiн закiнчуе, хлопчина ще якийсь час дивиться на бантик, потiм переводить погляд на Бобра. Тодi обхоплюе його шию руками i смачно цiлуе в щоку. – Хлопцi, якщо кому-небудь розповiсте, що вiн це зробив… – починае Бобер, але при цьому всмiхаеться, явно задоволений. – Так, так, ти бiльше не будеш iз нами мати справ, довбаний ти збоченцю, – усмiхаючись до вух, говорить Джонсi й простягае хлопчинi валiзку для снiданкiв, яку тримав у руках. – Це твоя? Губи хлопчини розтягуються в щасливiй усмiшцi, як у людини, котра знайшла старого друга; вiн хапае валiзку. – Убi-убi-у, – спiвае вiн. – Є в ас спав аато[53 - Початок пiсеньки з мультсерiалу «Скубi-Ду». Першi строчки звучать так: «Скубi-убi-Ду, де подiвся ти? Є в нас справ багато. Скубi-убi-Ду, нам допоможи! Будемо чекати».]. – Точно, – погоджуеться Джонсi, – у нас е одна справа. Потрiбно тебе на хрiн додому доправити. Дуглас Кейвелл, так тебе звуть, еге ж? Хлопчик обома брудними руками притискае до грудей валiзку. Вiн смачно цiлуе ii, точно так само, як Бобра до цього, i вигукуе: – Я Даддiтс! – Добре, – погоджуеться Генрi. Вiн бере одну руку хлопчака, Джонсi – другу, i разом вони допомагають йому стати на ноги. До Мейпл-лейн звiдси лише три квартали, i вони могли б дiйти туди за десять хвилин, якщо, звичайно, Рiчi зi своею бандою не вештаеться поблизу, сподiваючись iх пiдстерегти. – Ідемо додому, Даддiтсе. Твоя мама, певно, хвилюеться. Але спочатку Генрi посилае Пiта на рiг будiвлi, перевiрити, чи вiльна пiд’iзна дорога. Коли Пiт повертаеться зi звiсткою, що обрiй чистий, Генрi дозволяе всiй компанii дiйти до рогу. На вулицi, щойно iх побачать люди, вони будуть у безпецi. Поки ж Генрi не ризикуватиме. Вiн знову висилае Пiта вперед розвiдати ситуацiю i, якщо все буде спокiйно, свиснути. – Ои iшли, – говорить Даддiтс. – Може, й пiшли, – вiдповiдае Генрi, – але менi буде якось спокiйнiше, якщо Пiт огляне. Поки Пiт у розвiдцi, Даддiтс стоiть мiж ними, з безтурботною усмiшкою розглядаючи картинки на валiзцi для снiданкiв. Генрi спокiйний, вiн не перебiльшував прудкостi Пiта. Якщо Рiчi з дружками спробують кинутися на нього, Пiт увiмкне реактивну тягу i залишить iх позаду в клубах пилу. – Тобi, схоже, подобаеться цей мультик, а? – цiкавиться Бобер, беручи валiзку. Каже вiн неголосно. Генрi спостерiгае за ними з цiкавiстю – чи зареве розумово вiдсталий через валiзку? Не заревiв. – Ои Убi-Ду! – говорить хлопчина. У нього золотисте кучеряве волосся, i Генрi все ще не може визначити, скiльки йому рокiв. – Я знаю, що вони Скубi-Ду, – терпляче вимовляе Бобер, – але вони нiколи не перевдягаються. Пiт правий щодо цього. Ну правда ж, трахни мене, Фреддi, так? – Ак! Вiн тягне руки по валiзку, i Бобер вiддае яскраво-жовту пластикову коробочку. Хлопчина притискае ii до грудей i всмiхаеться iм. Прекрасна усмiшка, думае Генрi i сам починае всмiхатися. Вiд цiеi усмiшки у нього народжуеться уявний образ: ось наплаваешся в морi, змерзнеш як собака, але потiм виходиш на берег, накидаеш на худi плечi i вкриту гусячою шкiрою спину м’який рушник, i стае так тепло, так приемно… Джонсi теж усмiхаеться. – Даддiтсе, – говорить вiн, – хто з них собака? Розумово вiдсталий дивиться на нього, продовжуючи всмiхатись, але тепер спантеличено. – Собака, – говорить Генрi. – Хто з них собака? Хлопчик переводить погляд на Генрi, збентеження посилюеться. – Хто з них Скубi, Даддiтсе? – питае Бобер, i обличчя Даддiтса прояснюеться. Вiн указуе: – Убi! Убi-Убi-Ду! Ін оака! Усi регочуть, Даддiтс теж смiеться, i тут лунае свист Пiта. Вони починають рухатись i проходять приблизно чверть шляху пiд’iзною дорогою, коли Джонсi каже: – Стiйте! Стiйте! Вiн бiжить до одного з брудних вiкон будинку, прикривши очi вiд сонця, припадае до скла, i Генрi раптом згадуе, навiщо вони сюди прийшли. Пiхва Тiни Джин Як-Там-Їi. Тепер здаеться, нiби це було тисячу рокiв тому. Секунд через десять Джонсi кличе: – Генрi! Бобре! Йдiть-но сюди! Пацана там залиште! Бобер бiжить до Джонсi. Генрi повертаеться до розумово вiдсталого i каже: – Стiй тут, Даддiтсе, нiкуди не йди, зрозумiв? Даддiтс дивиться на нього, зеленi очi сяють, валiзка притиснута до грудей. За секунду вiн кивае, i Генрi бiжить до друзiв. Їм доводиться притиснутися один до одного плечима, щоб усiм разом зазирнути у вiкно, i Бобер бурчить, що хтось наступив йому на довбаний палець, але врештi-решт це iм вдаеться. Приблизно через хвилину, спантеличений тим, що вони так i не з’явилися на вулицi, до них приеднуеться Пiт, вiн втискае голову мiж плечей Генрi i Джонсi. Четверо хлопчакiв бiля брудного вiкна порожнього кабiнету, трое з них дивляться, прикриваючи руками очi вiд сонця, i п’ятий стоiть у них за спиною на порослiй травою пiд’iзнiй дорозi, притискаючи валiзку для снiданкiв до вузьких грудей i дивлячись на бiлясте небо, крiзь яке намагаеться пробитися сонце. За брудним склом (на якому залишаться пiвкруглi слiди в тих мiсцях, де до нього торкалися iхнi лоби) порожне примiщення. На курнiй пiдлозi розкиданi численнi сплюснутi пуголовки, у яких упiзнаються презервативи. На стiнi, прямiсiнько навпроти вiкна, висить дошка для оголошень. До неi пришпиленi кнопками карта Новоi Англii i полароiдний знiмок жiнки, яка пiднiмае спiдницю. Нiякоi пiхви не видно, можна розгледiти лишень шматочок бiлих трусикiв. І вона не школярка. Вона доросла, рокiв тридцять щонайменше. – Господи Боже, – нарештi каже Пiт, з огидою дивлячись на Джонсi. – І ми приперлися сюди заради цього? Спочатку Джонсi збираеться захищатись, але потiм усмiхаеться i вказуе великим пальцем за спину. – Нi, – каже вiн. – Ми прийшли сюди заради нього. 6 Зi спогадiв Генрi висмикнуло дивовижне i зовсiм несподiване усвiдомлення того, що вiн охоплений жахом i цей стан тривае вже якийсь час. Якась нова бiда пiдкралася до самого порога його свiдомостi, де зупинилася, стримувана живими спогадами про знайомство з Даддiтсом. Тепер же вона кинулася вперед зi страхiтливим воланням, вимагаючи визнання. Вiн загальмував ногами й зупинився серед дороги, розмахуючи руками, щоб знову не гепнутися на снiг. Кiлька хвилин вiн просто стояв, важко дихаючи i широко розплющивши очi. Що цього разу? Вiн за двi з половиною милi вiд «Дiри в стiнi», майже на мiсцi, то що, чорт забирай, сталося ще? «Хмара, – подумав вiн. – Це щось на зразок хмари. Не знаю, що це, але я ii вiдчуваю. Ще нiколи в життi я нiчого не вiдчував так виразно. Принаймнi в дорослому життi. Потрiбно зiйти з дороги. Потрiбно забратися вiд неi подалi. Забратися вiд цього фiльму. Там, у хмарi, кiно. З тих, що подобаються Джонсi. Страшне». – Маячня, – пробурмотiв вiн, знаючи, що це не маячня. Вiн чув, що наближаеться осине гудiння двигуна. Звук iшов з боку «Дiри в стiнi» i наростав стрiмко. Двигун снiгохода, найiмовiрнiше це «Арктик кет»… Але ще наближалася червоно-чорна хмара з кiно всерединi, якась страшна чорна енергiя. На мить Генрi зацiпенiв вiд сотнi дитячих страхiв: страшнi штуки пiд лiжком i в домовинах, мокрицi, що ворушаться пiд перевернутим каменем, i шерстистий холодець – залишки вiд давно спеченого щура, виявленi, коли батько вiдсунув вiд стiни грубку, щоб перевiрити розетку. А ще зовсiм не дитячi страхи: батько, який загубився у власнiй спальнi й реве на весь голос вiд страху; Баррi Ньюмен, котрий вибiгае з кабiнету Генрi з перекошеним вiд жаху обличчям, бо його змусили дивитися на те, чого вiн не хотiв i, можливо, не мiг побачити; сам Генрi о четвертiй ранку сидить зi склянкою вiскi, коли весь свiт – млява пустеля, його розум – млява пустеля, до свiтанку тисяча рокiв i всi колисковi зникли. Усi цi речi були в червоно-чорнiй хмарi, яка неслася на нього, подiбно до бiблiйного блiдого коня, усi цi речi та багато iнших. Усе погане, що будь-коли траплялось у нього на шляху, тепер наближалося до нього, не на блiдому конi, а на старому снiгоходi з iржавим мотором. Не смерть, але гiрше за смерть. То був Сiрий. «Тiкай з дороги! – закричав мозок. – Тiкай з дороги негайно! Ховайся!» Мить вiн не мiг поворухнутись, ноги наче налилися свинцем. Порiз на стегнi, що залишився вiд ручки управлiння поворотниками, горiв вогнем. Тепер вiн розумiв, що вiдчувае олень, спiйманий на дорозi свiтлом фар, або бурундук, який безглуздо стрибае на одному мiсцi перед наближенням газонокосарки. Хмара позбавила його здатностi допомогти самому собi. Вiн здерев’янiв на ii стрiмкому шляху. Хоч як дивно, з мiсця його змусили зрушити думки про самогубство. Не для того це бажання було вистраждане п’ятьма сотнями безсонних ночей, щоб його вiдняла якась мисливська лихоманка. Нi, чорт забирай! Не буде так. Одна рiч страждати й мучитись, але дозволити власному заляканому тiлу насмiятися з цих мук, просто стояти тут i чекати, поки на нього налетить демон… Нi, вiн не дозволить, щоб це сталося. І вiн почав рух. Але той рух був подiбний до нiчного страхiття, у якому ти насилу пробираешся крiзь густе, як iриска, повiтря. Ноги його пiднiмались i опускались повiльно, як у пiдводному балетi. Невже вiн бiг по дорозi? Бiг по-справжньому? Зараз це здавалося неможливим, хоч як пам’ять переконувала його в протилежному. Проте вiн рухався, поки завивання мотора наближалось, переростаючи в стрекiтливе ревiння, i нарештi дiстався до дерев на пiвденному боцi дороги. Йому вдалося заглибитися в заростi футiв на п’ятнадцять[54 - 15 футiв ? 4,5 м.], там уже й снiг не лежав, тiльки запашна руда глиця була ледь притрушена бiлим. Там Генрi впав на колiна, схлипуючи вiд жаху i затискаючи руками в рукавичках рот, щоб заглушити звук. А якщо його почують? Сiрий. Хмара була отим Сiрим, i якщо вона його почуе? Вiн заповз за оперезаний мохом стовбур ялини, схопився за нього, потiм визирнув iз-за нього крiзь завiсу скуйовдженого спiтнiлого волосся. У деннiй iмлi вiн зауважив проблиск свiтла. Проблиск затремтiв, застрибав, округлився й перетворився на свiтло фари. Генрi безсило застогнав. Чорнота наближалася. Здавалося, вона затулила його розум, подiбно до того як тiнь Землi закривае Мiсяць пiд час затемнення, наповнила його страшними образами: молоко на пiдборiддi батька, панiка в очах Баррi Ньюмена, худi тiла й божевiльнi очi за колючим дротом, жiнки без шкiри та повiшенi чоловiки. На мить його розумiння свiтобудови наче вивернулося навиворiт, як кишеня, i вiн зрозумiв, що заражене все… або може заразити. Все. Причини, що змусили його думати про самогубство, здавалися дрiб’язковими перед обличчям новоi небезпеки. Вiн притиснувся ротом до стовбура, щоб не закричати, вiдчув, як його губи вкарбували поцiлунок у м’яку поверхню моху, продавивши його вглиб, туди, де було волого й вiдчувався смак кори. Цiеi митi «Арктик кет» промайнув повз, i Генрi впiзнав фiгуру, яка сидiла на ньому, людину, яка видiляла червоно-чорну хмару, що наповнила розум Генрi сухим жаром. Вiн уп’явся зубами в мох, закричав у кору, вдихнув шматочки моху, навiть не помiтивши цього, i знову закричав. Потiм вiн просто стояв на колiнах, тримаючись за стовбур i трясучись усiм тiлом, прислухаючись до звуку снiгохода, що вiддалявся на захiд. Генрi стояв так, поки звук перетворився на неспокiйне завивання i затих остаточно. «Там десь Пiт, – подумав вiн. – Воно прийде до Пiта i до жiнки». Генрi вибрався назад на дорогу, не помiчаючи, що в нього знову пiшла носом кров, i рушив у бiк «Дiри в стiнi», хоча тепер мiг хiба що шкутильгати. Але, можливо, вiд цього вже нiчого не залежало, бо в будиночку вже все було скiнчено. Чим би не було те моторошне, що вiн вiдчув, воно вже вiдбулося. Один iз його друзiв помер, другий помирав, а третiй, бережи його Господь, став кiнозiркою. Роздiл 7 Джонсi i Бобер 1 Бобер знову це сказав. Не «бобризм», а звичайну коротку лайку, яку промовляеш, коли тебе притискають до стiнки i ти не можеш iнакше висловити жах вiд побаченого. – Блядь! От же… блядь! Хоч як боляче було Маккартi, вiн подбав про те, щоб клацнути обома вимикачами, ввiмкнувши довгi люмiнесцентнi лампи з обох бокiв вiд дзеркала в шафцi з лiками i ще одну, в круглому плафонi на стелi. Цi лампи наповнювали кiмнату яскравим рiвним свiтлом, яке надавало iй схожостi з фотографiею мiсця злочину… але з присмаком сюрреалiзму, бо свiтло не було абсолютно рiвним, його мерехтiння було досить, аби розумiти: електрика надходить вiд генератора, а не по дротах вiд гiдроелектростанцii, яка обслуговуе Деррi й Бангор. На небесно-блакитнiй кахлянiй пiдлозi темнiли плями й маленькi калюжки кровi, але ближче до унiтаза i ванни вони зливалися в червону змiю з червоними вiдростками. Крiм того, кахлi були суцiльно замазанi слiдами черевикiв, яких нi Джонсi, нi Бобер не знiмали. На блакитнiй вiнiловiй душовiй завiсi виднiлися розмазанi вiдбитки чотирьох пальцiв, i Джонсi подумав: «Напевне, вiн схопився за завiсу, щоб не впасти, коли повертався, збираючись сiдати». Так, але це не найстрашнiше. Найстрашнiше те, що Джонсi побачив уявним поглядом: Маккартi повзе по кахлянiй пiдлозi, одна рука заведена за спину, вiн затискае себе, намагаеться щось утримати всерединi. – Блядь! – знову вимовив Бобер, голос його тремтiв. – Я не хочу на це дивитися, Джонсi… Старий, я не можу цього бачити. – Треба йти. – Свiй голос Джонсi почув неначе збоку. – Ми зможемо, Бобре. Якщо ми змогли того разу вистояти проти Рiчi Гренадо з його друзяками, вистоiмо й зараз. – Не знаю, старий, не знаю… Джонсi теж не знав, але взяв Бобра за руку. Пальцi Бобра в панiцi стислися на його пальцях, i вони разом зробили крок уперед. Джонсi намагався не торкатися кровi, але це було важко, тому що кров була тут усюди. І не тiльки кров. – Джонсi, – сухим голосом напiвпошепки вимовив Бобер. – Бачиш оцю погань на завiсi? – Бачу. На розмитих вiдбитках виднiлися крихiтнi нарости, схожi на червонувату цвiль. Те саме було на пiдлозi, не всерединi жирноi кривавоi змii, а у вузьких промiжках мiж кахлями. – Що це? – Не знаю, – сказав Джонсi. – Таке ж лайно, здаеться, було в нього на обличчi. Помовч хвилину. – І потiм: – Мiстере Маккартi?.. Рiку? Маккартi, який сидiв на унiтазi, не вiдгукнувся. З якоiсь причини вiн знову вдягнув помаранчеву шапку, вiдворот якоi стирчав пiд несподiваним косим кутом. А так вiн був абсолютно голим. Маккартi сидiв, упершись пiдборiддям у груди, наче пародiюючи глибоку задуму (утiм, може, це була й не пародiя, хто знае?). Очi майже заплющенi, руки виховано прикривають лобок. Кров стiкала по стiнцi унiтаза широкою густою смугою, але на самому Маккартi кровi не було, принаймнi Джонсi ii не бачив. Але вiн бачив дещо iнше: шкiра на животi Маккартi висiла двома в’ялими мiшками. Вигляд ii викликав у Джонсi якiсь невиразнi спогади, i секунди за двi вiн згадав: такий вигляд мав живiт Карли пiсля того, як вона випускала на свiт кожного з iхнiх чотирьох дiтей. Над стегнами Маккартi, там, де нависали невеликi складки жиру, шкiра просто почервонiла, але весь живiт був поцяткований маленькими рубцями. Якщо Маккартi завагiтнiв, то, вочевидь, якимось паразитом: цiп’як, глисти або щось подiбне. Тiльки з його пролитоi кровi щось росло. І що вiн там сказав, коли лежав у лiжку Джонсi, загорнувшись у покривала? «Ось стою пiд дверима i стукаю…» Джонсi вже всiею душею шкодував, що вiдгукнувся на цей стук. Вiн уже шкодував, що не застрелив його тодi в лiсi. Так, тепер усе бачилося йому в набагато чiткiшому свiтлi. До нього прийшла та чистота думки, яка iнодi осявае жах, i в цьому станi вiн пошкодував, що не всадив кулю в Маккартi до того, як побачив помаранчеву шапку та сигнальний жилет. Це нiкому б не зашкодило, але могло допомогти. – Стою пiд дверима i стукаю по дупi, – пробурмотiв Джонсi. – Джонсi? Вiн ще живий? – Не знаю. Джонсi зробив iще крок уперед i вiдчув, як пальцi Бобра зiсковзнули з його кистi, схоже, ближче пiдiйти до Маккартi Бобер уже не мiг. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22571965&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 «Волосся янгола» – феномен, неодноразово описаний уфологами: павутиноподiбна драглиста речовина, що ii iнколи виявляли на територiях, над якими спостерiгали НЛО. За певний час субстанцiя зникае. 2 «The Ventures» – американський гурт, заснований у 1958 роцi. Вiдомий виконанням iнструментальних рок-композицiй. 3 Clyde Jackson Browne – американський вокалiст, гiтарист, клавiшник, композитор, автор текстiв, продюсер. 4 5 футiв 10 дюймiв ? 178 см. 5 «Rexall» – пiвнiчноамериканська мережа аптек. 6 «Redbook» – «Червона книга», щотижневий огляд роздрiбних продажiв, у якому публiкуються статистичнi данi з великих супермаркетiв. 7 5 футiв 7 дюймiв ? 170 см. 8 420 фунтiв ? 190 кг. 9 Фраза з реклами вафель. 10 300 фунтiв ? 136 кг. 11 190 фунтiв ? 86 кг. 12 12 Ricki Pamela Lake – американська актриса i ведуча власного ток-шоу. 13 80—100 фунтiв ? 36–45 кг. 14 «M1 Garand» – американська самозарядна рушниця. 15 70 ярдiв ? 64 м. 16 8 унцiй ? 228 г. 17 10 футiв ? 3 м. 18 6 футiв 2 дюйми ? 188 см. 19 30 °F ? –1 °C. 20 – 20 °F ? –29 °C. 21 6–8 дюймiв ? 15–20 см. 22 50 миль ? 80 км. 23 5 футiв 6 дюймiв ? 168 см. 24 Трибли (tribbles) – у серiалi «Зоряний шлях»: невеликi пухнастi iстоти кулястоi форми, що мають чарiвну зовнiшнiсть. 25 Euell Gibbons – вiдомий американський натуралiст i письменник, який пропагував натуральне харчування. 26 170 фунтiв ? 77 кг. 27 25 °F ? –4 °C. 28 «Mad» – американський сатиричний журнал, випускаеться з 1952 року. 29 60 миль за годину ? 96,5 км/год. 30 22,2 милi ? 35,7 км. 31 100 футiв ? 30 м. 32 3 дюйми ? 7,5 см. 33 Garth Brooks, Shania Twain – популярнi виконавцi кантрi-музики. 34 10 миль ? 16 км. 35 Крибедж – картярська гра на набирання очок, пiдрахунок яких ведуть на спецiальнiй дошцi з кiлочками. 36 «Bicycle Playing Cards» – популярна марка гральних карт, випускаються з 1885 року. Символом цiеi марки е велосипед (bicycle). 37 75 футiв ? 23 м. 38 400 фунтiв ? 181 кг. 39 1,5 милi ? 2,4 км. 40 50 ярдiв ? 46 м. 41 Tom T. Hall – американський письменник i кантрi-спiвак. «I Like Beer» («Я люблю пиво») – одна з його найвiдомiших пiсень. 42 Ранiше в англомовних краiнах монголоiдами називали людей iз хворобою Дауна. Зараз цей термiн вважаеться образливим. 43 Настiльна гра з фiшками та кубиками на складному iгровому полi. 44 «KC and the Sunshine Band» – американський музичний гурт. Був утворений у Флоридi в 1973 роцi, працював у жанрах фанку та диско. Пiсня цього гурту «That’s the Way I Like It» («Так менi подобаеться») у 1975 роцi очолила хiт-парад журналу «Billboard». 45 Arthur Herbert Fonzarelli (Фонз, Фонзi) – харизматичний персонаж американського комедiйного телесерiалу «Щасливi днi». Роль виконував актор Генрi Вiнклер. 46 Farrah Leni Fawcett – американська актриса, яка отримала всесвiтню популярнiсть пiсля ролi в телесерiалi «Ангели Чарлi». 47 Імовiрно, автор мае на увазi фiльм 1978 року «The Norseman» («Вiкiнг»), у якому розповiдаеться про те, як в ХІ столiттi група вiкiнгiв вирушае до Америки на пошуки зниклого короля. Одного з вiкiнгiв грав чорношкiрий актор. 48 Переiнакшенi слова старовинноi англiйськоi дитячоi пiсеньки «Ride a cock horse to Banbury Cross» («Скачи на паличцi-конячцi до хреста в Бенберi»). 49 «It’s a Small World After All» – один з атракцiонiв у Диснейлендi, у якому ляльки, якi репрезентують рiзнi народи свiту, спiвають пiсню з тiею ж назвою. 50 Маеться на увазi фiльм 1956 року «Вторгнення викрадачiв тiл». 51 100 фунтiв ? 45 кг. 52 6 футiв 5 дюймiв ? 195 см. 53 Початок пiсеньки з мультсерiалу «Скубi-Ду». Першi строчки звучать так: «Скубi-убi-Ду, де подiвся ти? Є в нас справ багато. Скубi-убi-Ду, нам допоможи! Будемо чекати». 54 15 футiв ? 4,5 м.