Лемберг. Пiд знаменами сонця Анна Хома Кiнець ХІХ столiття, Галичина, славетний Лемберг… Несподiвано для самого себе запеклий львiвський злодiй Мар’ян Добрянський рятуе вiд бандитiв шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошуе дивного збавителя до свого маетку. Та чи знае вiн, що у душi його гостя зачаiвся хижий звiр, який понад усе жадае помсти? Хто ж насправдi цей Мар’ян? Але доля недарма з’еднала двi дороги, i ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозумiти правду один про одного – i про самих себе. Хто е хто у цiй загадковiй iсторii i якi таемницi вкривають стiни старого мiста? Анна Хома Лемберг. Пiд знаменами сонця Моему мiсту присвячую Передмова Подорож у минуле …Чи мрiялося вам коли-небудь, скажiмо, пiд прогулянку мiстом, хоч на годинку перенестися крiзь усемогутнiй час i опинитися на цьому ж мiсцi, тiльки у позаминулому столiттi, аби на власнi очi побачити, чим дихали рiднi околицi багато рокiв тому, глянути на людей, якi ходили цими вуличками, вiдчути й на собi незбагненну магiю рiзних дiб? Мрiялося? Ця книжка саме для вас, мрiйники. Мабуть, ось у такiй подорожi знайшла натхнення львiвська письменниця Анна Хома для створення iсторично-авантюрного роману, густо помережаного звичаями, архiтектурою й мовним колоритом Захiдноi Украiни ХІХ столiття. З перших сторiнок перед заiнтригованим читачем постають гоноровий шляхтич Януш Губицький, спадкоемець родового маетку, та його таемничий гiсть Мар’ян Добрянський, чие покликання – панськi маетки грабувати. Здавалося б, що цим двом робити разом? Що може еднати панича та розбишаку, багатiя та злидаря, шляхтича та русина? Чому пан шляхтич iз такою шаною приймае у своему домi злодiйчука, чия рука щомитi може «здригнутися i ненароком поцупити те, що погано лежить»? Та й то ще було б не найгiрше! Чи знае шляхтич, що «десь глибоко-глибоко, на денцi чорноi, як сажа, душi» його гостя зачаiвся хижий звiр, котрий понад усе жадае кривавоi помсти? Хто насправдi цей Мар’ян Добрянський, навчений вправно «вiддзеркалювати тих, з ким мае справу, перевтiлюючись у чиновника, хлопа, вояку, п’яницю, шляхтича чи лакея»? Тим не менш двi дороги переплелися на суцiльний клубок. «Кожному – того пана i слугу, яких вiн заслуговуе», – стверджуе письменниця i… не шкодуе випробувань для своiх героiв: аж до останньоi сторiнки не уявляеш, чи спалахне iм свiтло наприкiнцi тунелю… Зiзнаюся, пiсля книги Марка Твена «Принц i жебрак», читаноi в далекому дитинствi, уже й не сподiвалася натрапити на таку яскраву пригодницьку оповiдь. Та якщо лiтературному класику марився Лондон середини XVI столiття, то наша сучасниця Анна Хома звернулася до легендарних таемниць рiдного Львова, що гордо йменувався Лембергом протягом майже пiвтора столiття австро-угорського перiоду свого життя. Так-так, життя, адже мiсто в цьому романi постае «iстотою, що мае власну душу, дихае, росте i розмножуеться новими будiвлями й дорогами, захоплюючи довколишнi територii у свiй полон». І читач уже бачить ii очима, як «поодинокi екiпажi стукотiли Личакiвським бруком, який закiнчувався бiля церкви Петра i Павла, переходячи далi у битий гостинець; вулиця Пекарська потопала в садибах iз пишними садками i неодмiнними городами; Панська, пiднявши сукнi, манiрно спацерувала вiд Бернардинiв до Кручених стовпiв; а на Баторii однаково добре почувалися буцегарня “Кармелiти” i реальна школа, натякаючи на непередбачуванiсть шляхiв Господнiх»… На диво, авторцi майстерно вдалося обiйтися без «любовноi» домiнанти, що зазвичай притаманна «жiночому» письму – хай то фентезi, трилер, детектив чи навiть iсторичний роман. І без того книга Анни Хоми щедро насичена таемницями та iнтригами, карколомними пригодами й несподiваними вiдкриттями, тож захопленому читачевi доведеться не раз i не два вернутися поглядом на обкладинку, аби з приемнiстю переконатися: саме так, це написала жiнка. Вiкторiя Гранецька * * * Є мiста, до яких неможливо зайти крiзь браму. Є мiста, до яких неможливо зайти.     Юрiй Андрухович Мае той пустельник хату iз камiння, ложе кам’яне, свiчку кам’яну, крила кам’янi приросли корiнням до закам’янiлого вицвiлого сну…     Дзвiнка Сумарук Крекчучи, ми почуемо кроки стихii вогню та будемо вже готовi управляти хвилями полум’я.     Аркадiй i Борис Стругацькi 1 – Як ваш опiкун i друг вашого дому я категорично заявляю, що ваша поведiнка не витримуе нiякоi критики! Яблуко вiд яблунi недалечко падае! Ваш прадiд, Царство йому небесне, сильно постраждав, бо хотiв перший iз-помiж усiх увiльнити своiх хлопiв вiд панщини, хоча кожен знае, що хлоп – то лiниве створiння, яке нi на що не годиться, а якщо йому трохи попустити, то вiн своiм благодiйникам улаштуе мазурську рiзню![1 - Мазурська рiзня – виступи в 1846 роцi польських селян (мазурiв) проти своiх «однокровних» шляхтичiв-повстанцiв, яких вони вiддавали австрiйськiй владi або винищували самi.] Вiн заразив, наче холерою, своiм лiбералiзмом дружину i дiтей! Ваш батько потiм увесь час водився з цими русинами![2 - Русини – тут: украiнцi.] І що ми маемо на сьогоднi? Уся краiна пожинае отруйнi плоди отруйного сiм’я демократii, яке вкинули тодi в гарячi голови наших предкiв Генцьо Чорний i «Стоваришення»![3 - Генцьо Чорний – Євгенiй Хшонстовський, правник, один iз провiдникiв визвольного руху полякiв Австрii за вiдновлення кордонiв Польщi. «Стоваришення люду польського» – пiдпiльне об’еднання польських карбонарiiв.] Усi цi начебто патрiотичнi сили намагалися зламати освяченi вiками традицiйнi порядки! Вони думали, що хлопи iх пiдтримають, i через це ми зазнали поразок i в сорок шостому роцi, i в шiстдесят третьому! Я вельми дивуюся, що вас нiчому не навчили iхнi помилки. Як зайдеш мiж реп’яхи, то й реп’яхiв наберешся, а вовк, скiльки його не годуй, до смертi в лiс зиркае, – переконливо продемонстрував знання прислiв’iв, хлопiв i вовкiв пан Бохенський, дiдич[4 - Дiдич – спадкоемець (пол.).] сусiдньоi Поникви, офiцiалiст[5 - Офiцiалiст – державний службовець, що пiдкреслюе свое польське походження.] до самих кiсток. Предметом його найбiльшоi гордостi був величний палацик над не менш величним ставком. Ну, i ще донька. Для тих, хто не зрозумiв: це вiн про мене. Я не удостоiв пана не те що словом – поглядом не удостоiв: занадто дорогоцiнний мiй погляд, щоб розкидатися ним всебiч. Того й гляди, утратиш усю свою дорогоцiнну гiднiсть. Хоча… втрачати те, чим зроду не володiв, – самi розумiете, непросто. Зате Януш здiйнявся, мов шулiка. – Ви маете рацiю, моi родичi були шляхетними людьми i волiли сiсти до Шпiльберга,[6 - Шпiльберг – замок у Брно, у ХІХ столiттi – «тюрма народiв» в Австрiйськiй монархii.] нiж зрадити своiм переконанням! А де були вашi предки в тi буремнi часи? Чому вони не пiдтримали повстанцiв? Чи не тому, що ховалися за спини гiгантiв, спостерiгаючи здалеку, вдасться чи не вдасться iхня затiя? Через таких, як ви, Рiч Посполита досi пошматована лежить пiд чужою владою! І до речi, це нашi, польськi хлопи рiзали нашу-таки шляхту. Скiльки серед них було руських, знаете? Не знаете, бо iх не було! Хоча ви – мiй опiкун i заправляете моiм маетком, за чотири роки все змiниться, i я сам буду вирiшувати свою долю. Тодi пан уже не зможе наказувати менi, шляхтичу з дiда-прадiда, чиi предки ведуть свiй рiд з п’ятнадцятого сторiччя, кого менi приймати в себе вдома, а кого – нi! Мене виховували в демократичних традицiях, але таке поняття, як «честь», ще нiхто не скасував! Тому прошу пана негайно i поштиво перепросити мого товариша або… ми будемо зустрiчатися тiльки в офiцiйнiй обстановцi в разi крайньоi необхiдностi! Ось так. Або-або. Жодних золотих серединок. Я продовжував пильно вивчати червону водицю у своему келиху. Де двое б’ються, там третiй… гм, може спокiйно м’яти ханьки[7 - М’яти ханьки – ледарювати.] осторонь, навiть якщо вiн – головний винуватець бiйки. Особливо якщо. У вiтальню ми перебралися пiсля обiду, який тут чомусь починався о шостiй вечора i пiд час якого пан Бохенський з донькою так прискiпливо придивлялися, чи я правильно орудую виделкою, ложкою i ножичком, що менi всерйоз хотiлося iх розчарувати. Та шкода було Янека, вiн копирсався в себе в тарiлцi, наче бiдна падчiрка, а не господар. Панна Евелiна теж, як ведеться, iла мало, але делiкатно. А даремно. Тутешня куховарка панi Геня могла з найзвичайнiших страв зробити королiвську iжу. Я так вчора iй i сказав, коли мало не проковтнув свого язика разом iз язиком теляти. Вона на моi слова лише скривилася i взяла до рук добрячого такого ножа, вiд чого бiдний iндик, який лежав перед нею догори пузом, уже обскубаний i добряче обсмалений, здаеться, тихенько здригнувся. Нинi весь тягар iндичих потрухiв у бульйонi, яловичини з капустою пiд гострим соусом, шпарагiвки,[8 - Шпарагiвка – спаржа (тут i далi використанi слова львiвськоi говiрки та злодiйськоi мови Львова).] тушеноi зi сметанкою i бiлими грибочками, та пирога з яблук довелося взяти на себе нам iз паном Бохенським. Вiн почервонiв i шумно дихав, а я схопив келих i заховався у вiконнiй нiшi. Щоб не дуже було чути скрегiт моiх зубiв… Тим часом пан Бохенський задер пiдперезане пишною бiлою краваткою пiдборiддя i з войовничим гонором скомандував: – Йдемо звiдси, Ево, порядним людям нема чого робити в осиному гнiздi! Ми, доню, пригрiли на своiх грудях змiюку! Правду кажуть, у тихому болотi чортiвня водиться! Я вiд тебе такого не сподiвався, тому грошi на твое утримання будуть урiзанi до мiзера! І бiльше нiякого Парижа, цi унiверситети – розсадники нових вiянь, якi нас погублять! Одна лише мати твоя, Царство iй небесне, була у твоiй сiм’i птахом високого польоту i не зналася зi всякою скверною! Я iй обiцяв, що прослiдкую за твоiм вихованням! І я прослiдкую! Пiсля такоi рясно пересипаноi приказками тиради пан Бохенський схопився на ноги, стиснув у руцi тростину, повернувся всiм пузом до доньки, i… панна Ева елегантно скинула зi свого пальчика перстеник, який у нас на чорному ринку потягнув би на цiлих триста гульденiв. По тому вони гонорово помарширували собi геть. Усi тут говорили i дiяли з гонором. Усi, крiм мене. А де його взяти, гонор той, нiхто не каже. Вважаеться, що таким, як я, вiн сто лiт не потрiбний. Може, й не потрiбний, я з панами не сперечаюся. Я iх грабую. – Я сам вiд себе такого не сподiвався, – тихо промовив iм услiд двадцятилiтнiй панок, котрий так необачно назвав мене своiм товаришем. – Не сподiвався, що зможу так легко говорити людям усе, що думаю. Виявляеться, правда набагато простiша за брехню. Що ти знаеш про брехню! І про правду… – Ти мохом укриешся, якщо просидиш тут безвилазно ще зо три тижнi! – Нехай, – махнув вiн рукою. – Що нехай, що нехай?! – розлютилося щось усерединi мене. – Дожився вже до мiзера, скiльки ще ти збираешся скнiти в цiй норi на радiсть ворогам?!! – А вчора ти називав мiй дiм палацом… – Нiби палац не може бути норою. Остання курка в пташнику знае, що потикатися в гостi до пана Януша Губицького – марна справа: або вiн за п’ять хвилин попросить вас за дверi, або взагалi не впустить. Тричi за три тижнi до тебе присилали запрошення, i тричi ти вiдсилав посланцiв нi з чим. Ти ким себе вважаеш, примадонною iталiйськоi опери? Званий раут у вдови Агенора Голуховського, раут, вiд якого неможливо вiдмовитися, – «перепрошую, але дiдич Наквашi заслаб»; полювання з марша?лком[9 - Марша?лок – тут: голова Галицького крайового сейму.] i його хортами, – молодий пан, бачте, не зможе взяти участь, бо мае наглу справу. А баль у намiсництвi, куди потрапляють тiльки вибранi, щовiвторковий баль, пiсля якого запрошенi стають членами вищого товариства, – до речi, наступного вiвторка запрошення вже не прийшло! – чому пан не поiхав? Бо мусив сидiти у своему палацi i в носi длубатися! Нi, щоб гонорово сiсти в карету, шмагнути коней так, щоб аж пiна летiла, iз шиком вилiзти з карети, наiстися i напитися на дурняка, перекинутися в карти з поважними людьми, ушкварити кадрилю з солоденькими панянками, попутно вiдбиваючись вiд надокучливих удовиць та привидiв iхнiх надокучливих чоловiкiв, котрi за життя так часто пленталися пiд нашими ногами… Я ще довго мiг би провадити в цьому ж дусi, – пробивае мене iнколи на словеснiсть, як ринву пiсля прочистки, – якби Януш у вiдчаi не замахав у мiй бiк рукою. Іншою вiн тримався за живiт. А що я такого сказав? Просто розлютився. – С… скажи м… менi, звiдки то все… ох, не можу… звiдки курка то все може знати? – От хай вона тобi i скаже, – буркнув я, повертаючись у свiй звичний стан маломовностi i невдоволеностi свiтом. – Ой, Мар’яне, ти коли-небудь мене вб’еш, – ледве вимовив Ян, утираючи сльози. І то правда. Але вголос я сказав зовсiм iнше. – Оцей опiкун, мiж iншим, терпiв твоi вибрики довше за всiх, – заявив, нiби мав право щось заявляти йому. – А ти розправився з ним без найменшого докору сумлiння, – осудив, нiби мав право судити його. Включно з його сумлiнням. Ян, далi тримаючись за живiт, поплентався до вiконноi нiшi, звiдки я цiлий вечiр недобре зиркав на свiтлицю, – найрозкiшнiшу свiтлицю з усiх, якi будь-коли бачив. Правду мовити, небагато я бачив свiтлиць. Усе буди та халупи на очi потрапляли… А майбутнiй законний власник цiеi свiтлицi, вiн же дiдич усього маетку Губицьких, у чийому кричущому багатствi я три тижнi топився, як шкварка у смальцi, узяв i радiсно плеснув мене по плечу. – Але ж ти все ще зi мною, Мар’яне! А справжнi друзi пiзнаються у справжнiх бiдах. Для тих, хто не зрозумiв, – це вiн про мене. – А панянка Ева? – витяг я останню карту з рукава. До туза iй бракувало не мало не багато – тринадцять очок. Перстеник зрадливо блиснув на чорному фортепiано. Не те щоб я був зовсiм байдужий до принад цiеi панянки. Просто чомусь кожного разу при згадцi про неi перед моiми очима виростав майже середньовiчний замок ii батечка, який дiстанеться в посаг чоловiковi панни, й у якому я не вiдмовився б погуляти хоч iз годинку десь пiд ранок, коли вся сторожа спить наймiцнiшим зi своiх снiв… А той, хто мав би стати невдовзi отим самим законним чоловiком, бере i виганяе ii зi свого дому. Разом iз батечком, принадами i майбутнiм посагом! А ви питаете, чому я стою тут i стиха звiрiю?! – А що Ева? – вiн подивився слiдом за мною у вiкно тужливим поглядом в’язня-смертника. Конi виглядали так само гоноровими, як хазяi, i вивозили бричку за ворота, показуючи нам своi дупи, мов недосяжний тепер палац Бохенських… – Бачив, як закопилила губки? Думала, побiжу за нею, на колiна впаду, проситиму, щоб повернулася… Ранiше побiг би. А тепер… Не хочу нiкого бачити, не хочу, щоб мене хтось бачив, нiчого не хочу… Змiнився я настiльки, що сам себе не впiзнаю. Ага. І я змiнився. А тепер стовбичу тут i гадаю, як би знову змiнитися так, щоб упiзнати себе колишнього. – Не треба менi з’являтися з тобою на людях, от i все, – почав я. Та й не тiльки на людях. Наодинцi з тобою менi теж не можна знаходитися. Здоров’ю шкодить. – Цураються твоi знайомi мене, як чуми, – одним махом перехилив я водицю з келиха до горла. – Послав би ти мене вiвцi пасти, чи що… Казала бабуся онучку: не пий водицi в розкiшних свiтлицях – осликом станеш. Не послухався онучок, випив. Обпалило, залишивши по собi присмак трунку. А Ян, звично пропускаючи моi слова повз вуха, тримав руку на моему плечi i вдивлявся у вiкно. Такий собi рудоволосий пуцьвiрiнок iз ластовинням i пушком пiд носом та на пiдборiддi. З таких пуцьвiрiнкiв зазвичай виростають здобнi пухкенькi рожевощокi маминi пестунчики. Якщо спершу iх не змусять умитися кров’ю. Ось тодi вони дорослiшають. І стають дикими. І вважають, що iм дозволено тримати руку у вас на плечi i несамовито вдивлятися у вiкно. Руку з глибокими слiдами вiд мотузок на зап’ястку… – Якщо i ти мене зараз залишиш, Мар’яне… Я смикнувся – i бiлу, делiкатну, занадто тонку для штивного манжета кисть моментально звiяло з нагрiтого мiсця. Плече як-не-як мое. – Якщо пан не мае чим зайнятися, окрiм споглядання мiсяченька i зiрочок, то я з дозволу пана пiду пошукаю собi цiкавiше заняття. Вiн усмiхнувся i запитав. – І що ти збираешся робити, мiй роботящий друже? Я безстрашно поставив ногу на килим з довжелезною шерстю i, як належить вовку, огризнувся: – Для початку спалю твiй палац. Вiн засмiявся. Не повiрив. 2 Новий день розпочався напрочуд тихо. Напрочуд – лихе слово. Усе, що не вкладаеться у звичнi рамки, усе, що дивуе, як правило, добром не закiнчуеться. Але цього ранку, геть забувши про це правило, я спокiйнiсiнько зiшкрiбав зi своiх пречудових щiчок щетину. Робив це вузенькою бритвою зi срiбним рукiв’ям. Подарунком. Не повiрите, як ним легко i просто пiдрiза?ти людям горлянки. Тому я не пiдпускав до себе цирульникiв на гарматний пострiл. Обсушивши пiдборiддя, я взяв iз шереги мацюпусiньких пляшечок, насильно втиснутих менi милосердним паном, найменшу й обережно принюхався. Гидота! Мар’ян Добрянський без усiх ваших хитрощiв вродливець хоч куди! Я пильно придивився до свого вiдображення. Треба сказати, дзеркала робили тут велетенськими, майже до пiдлоги, щоб, мовляв, людина могла побачити себе у всiй своiй красi. Я побачив. І вiдкинув подалi бритву, котра раптом зробилася надто небезпечною. Не вписувалася ця людина в позолочену оправу люстер, морщилася глянцева гладiнь овалу, коли цей чоловiк вторгався на ii територiю. Середнього зросту, худорлявий, iз мiцними раменами, чiпкими руками, вузькою талiею i трохи зiгнутими в колiнах ногами – звичка, якоi я нiяк не мiг позбутися, хоча тут не доводилося нi вiд кого тiкати. Хiба що вiд дзеркал. Обличчя ж – як обличчя. Збите з тих самих, що й у всiх, кiсточок, обтягнуте тою самою, що в усiх, шкiрою, десь вужче за iншi, можливо, темнiше, а можливо, шорсткiше… Уся права щока до нижнього краю щелепи густо поцяткована чорними крапками – дрiбками вугiлля. Ним один жартун зарядив свiй дробовик i вирiшив перевiрити винахiд на хлопцевi, який пробiгав неподалiк. Пострiл викликав бурю реготу. Жарт – не жарт, коли нема над ким посмiятися… А виповнилося цьому вiдображенню двадцять три роки роки. І тiльки такий, як Ян, мiг не розгледiти в ньому чужинця. Ну ось, про вовка помовка! У дверi затарабанили i пролунав бадьорий клич: – Ти спиш, Мар’яне? Вставай! У цьому палацi i плюнути не було де! А як тихо починався день! – Сплю. І дуже не люблю, коли мене будять. Це означало: ласкаво просимо, найяснiший пане, заходьте, не кремпуйтеся. Саме так переклав моi слова Ян, ступаючи досередини i без зайвих церемонiй витягуючи на свiт Божий мiй парадний стрiй. Щасливий такий, зарум’янiлий, захеканий… І з синьою смугою на шиi. Душили його старим облупленим ременем. – Що це означае? – спробував запротестувати я. – Їдемо на став! У Залiжцi! Парадний стрiй складався з латаноi-перелатаноi полотняноi сорочки, шкiряноi камiзельки, брудно-сiроi куртки на собачому хутрi i такого ж веселого кольору панталон зi сукна. Усi намагання Яна поправити жалюгiдний стан мого гардеробу в менi тiльки пiдсилювали нiжнi почуття до останнього. Уявiть тепер, як боляче менi було побачити свою рiдну одежинку недбало розкиданою по лiжку. – Я дуже перепрошую, але пан, певно, забув, що на час мого перебування тут передав цю кiмнату в повне мое розпорядження? Коли хотiв, я мiг бути люб’язним до нудоти. Ян, вилазячи з-пiд лiжка з чобiтьми в руках, справедливо оцiнив цей мiй талант i вiдповiв не менш люб’язно: – Маеш бути готовий за три хвилини. Чи мав я вибiр? …Цього ранку ми вирушили до нашого пiвденного сусiда, позаяк iз захiдним розсварилися вчора остаточно i безповоротно. Треба сказати, володiння графа Володимира Дiдушицького вражали розмiрами i багатством кожного, хто мав необережнiсть порахувати морги його землi, кiлькiсть його палацiв i, звiсно, усе те золото, яке стiкалося до нього широкими рiками з трьох неозорих iмперiй: нашоi, Пруськоi та Росiйськоi. Виходило за пiдрахунками наших арифметорiв, якi спали й бачили це багатство в себе в кишенях, бiльше семи мiльйонiв золотих ринських![10 - Золотий ринський – грошова одиниця в Австро-Угорщинi, назва похiдна вiд «золотий рейнський», тобто гульден.] Подейкували, що ще не родився на Галичинi поляк, багатший за цього графа. Вдало одружувалися у його родi, ой як вдало, на вiдмiну вiд декого. Особливо завзятi з моiх спiльникiв не тiльки в думках марили, а й наяву кидали ласi погляди на резиденцiю Дiдушицьких на вулицi Курковiй.[11 - Вулиця Куркова – теперiшня вулиця Лисенка (тут i далi – у Львовi).] На балях там не раз лунала пiсенька про пеняцького пана, який мае хатинку в столичному королiвському мiстi. Але сторожа в тiй хатинцi була така, що цiсарю i не снилася! А Пеняки – он вони, рукою подати. Найбагатше, мiж iншим, з усiх його сiл. І, як переказували люди, там i охорони було менше, та й сам граф приiздив сюди не так уже й часто… Ох, не в найгiршому мiсцi я опинився три тижнi тому. Роботи тут непочатий край, усi навколишнi палаци аж просилися, щоб до них завiтав такий гiсть, як я… Чому ж я почувався закутим у кайдани? Тому що поруч iхав мiй конвоiр, який навiть не здогадувався про свою роль… Зазвичай у поiздках вiн безупинно щось розповiдав, я пробував пропускати його балаканину повз вуха, але це не допомагало. От i зараз вiн занурився в спогади, поплескуючи свого гнiдого по шиi. – Мама нiкуди мене не вiдпускала вiд себе. Вона все боялася, що зi мною щось трапиться. За мною ходили назирцi всi: нянька, гувернер, учителi, управитель, сторож, тато, мама, а я весь час намагався вiд них утекти. Тiльки в Броди менi дозволялося iздити з батьком, коли той мав там справи. Тато залишав мене на одного дiда, який дуже мене любив i дозволяв удома робити все, що душа забажае! Я перевертав його хату догори дригом! Коли вiн помер, тато дуже плакав, i бiльше мене iз собою нiколи не брав туди… Тому я завжди тiшуся, коли випадае нагода податися в мандри! На горизонтi з’явилися Пеняки. Розкiшна магнатська резиденцiя вабила до себе не тiльки розкiшне панство, а й таких, як я, простих i скромних злодiiв… А Янек не вгамовувався. – Я маму не виню: вона вже втратила двох дiтей. Одна дитина померла пiсля народження, другу вкрали, щоб продати циганам. Так кажуть. Це був хлопчик, вiн мав тодi п’ять рокiв, i в мене зараз мiг бути брат, на два роки старший за тебе. Мама говорила, що вiн був копiя тата, i завжди плакала при цьому. Я так собi думаю, якщо в мене вiд тата тiльки колiр волосся, то вiн мав би бути геть рудий, кучерявий i зеленоокий… Дивись, нам уже вiдчиняють ворота! Я зiтхнув. Через те, що можна було забути на якийсь час про iсторiю його роду, i через те, що вiдкрилося моiм очам… Палац його свiтлостi графа Дiдушицького! Одна опора тутешньоi бiчноi брами, що вела до фiльварку,[12 - Фiльварок – у XIV–XIX столiттях панський сiльськогосподарський хутiр, багатогалузеве господарство, орiентоване на виробництво збiжжя для продажу.] коштувала дорожче вiд льокалю[13 - Льокаль – ресторан, шинок.] вуйка Фонся, узятого разом з нами, меблями, посудом, вiдвiдувачами i котом Струделем! На вершинi пагорба, у неймовiрному ландшафтному парку з дорiжками, лiхтарями, альтанками, озерцями, гiрками i водоспадиками, стояв найбiльший палац Галичини. Якби мене Фонсьо не натренував завжди поводитися вiдповiдно до ситуацii, я б заплакав. Величезна кам’яниця на два поверхи, з мансардним дахом, двома бiчними крилами, в одному з яких умiщалася цiла каплиця, i стiлькома фiгурами на фронтонi, що я змучився рахувати, – ця розкiшна хатинка наблизилася до нас i запишнена стала на сходах фiгурою свого управителя, слава Богу, не кам’яною! Ян пояснив причину нашого приiзду i вiдмовився вiд запрошення вшанувати своею присутнiстю головну хатинку пеняцького пана. Йому було не до того, а я втiшився, що не побачу всiеi краси зсередини. Зблизька. На вiдстанi витягнутоi руки. Бо рука може здригнутися i ненароком поцупити те, що погано лежить. Удалинi в зе?ленi губилися ряди стаень для коней, манеж, дровiтнi, рiзнi служби[14 - Служби – тут: господарськi будiвлi.] i… фiгура Святого Яна Непомука, якому мають молитися на роздорiжжях усi подорожнi, щоб iхня дорога була щасливою. Дiва Марiя бiля палацовоi каплицi сумно схиляла свою голову. Я скочив на коня i пропустив попередження повз вуха… Погода зiпсувалася. Став у Залiжцях – безмежний, схожий на море, яке я бачив тiльки на картинах, – зустрiв нас сталево-сiрою водою, сивою мжичкою i великими хвилями, якi змiнювали свiй напрямок залежно вiд вiтру. Наче пiдсмiювалися над нами: спробуй, наздожени… Не терпiв я мжичок майже так само, як розкiшних свiтлиць. Серед тих i iнших дуже легко, загавившись, нарватися на ворога. Але я вже згадував, що Ян був диким i, по-моему, не помiчав загрозливого плюскоту води. – Ось побачиш, – загорлав вiн менi на вухо, намагаючись перекричати вiтер, – незабаром я переплюну найпрудкiшу рибу в цiй калюжi! – Усiм панам i iм подiбнiй тварi в таку погоду треба сидiти дома, – пробурмотiв я. І нiби тихо, а почули. – І тебе переплюну, Томо невiруючий! Я передумав вiдповiдати. І взагалi передумав сюди iхати. Головне – вчасно. Ми зупинилися край берега. Нi, сьогоднi я у воду не полiзу! Лiзь сам, вiдважний ти мiй, а я… я посторожу коникiв. – Тепла, – повiдомив Ян, зануривши пальцi в стрiмку безбарвну хвилю. Дякую! Я зiщулився i пiдняв комiр куртки. Ми якось тутечки переб’емося, з кониками i камiнчиками. Та вiн уже роздягнувся, залишившись в одних пiдштаниках i з золотим медальйоном на шиi. Я негайно вп’явся поглядом у найближчий валун, нiби той мiг мене врятувати. – Знаю, тобi не до душi цi прогулянки, але ти обiцяв! – плескаючись на мiлинi, як пуголовок, нагадав менi останнiй з роду Губицьких. – Ти ж розумiеш, що я мушу навчитися, мушу… мушу. Ну, розумiю, ну, обiцяв! То й що? Вiн обтер рукою смiшне бiлобрисе лице i тоном цiсаря мовив: – Проси, що хочеш. Я домовлюся з тутешнiм магнатом, вiн менi не вiдмовить! Зажди. Я вже знаю, що тобi подарувати. Оту все… ох, всезнаючу курку з мого пташника, ви з нею дуже схожi!.. – вiн розсмiявся, ляскаючи рукою по водi. І раптом, описавши дугу, зник навзнак пiд хвилею. Стрiмкою i безбарвною. Забув, що реготати тут мають право лише вода та вiтер. За мить, коли над водою з’явився рудий чуб, я крикнув у наiжачену мжичку: – Хочеш жити – греби! Я справедливо гадав, що за чотири днi можна навчитися не тiльки плавати, а й у цирку виступати. Навiть якщо ти ведмiдь. І не моя вина, що дехто боявся лiзти у воду навiть до пояса. Тим часом поединок людини iз хвилями i вiтром – запеклий, шумний, бiлопiнний – тривав без жодних правил, i не знайшлося поруч секундантiв, котрi вiдновили б зневажену справедливiсть… Точнiше, один такий секундант ошивався неподалiк, але був у цей час дуже зайнятий. Стояв собi на камiнчиках серед коникiв i думав: ось зараз усе закiнчиться, i видасться раптом, що не починалося зовсiм. Сплески i викрики людини, що захлиналася на його очах, не долiтали до його вух, i навiть мовчазнi свiдки-хмари, що почали потроху розходитися над ставом, дивувалися тому, що бачили. Та ось мокра голова з’явилася над поверхнею i бiльше не занурювалася у глибину. Невмiло, по-собачому загрiбаючи воду, людина рвонула до берега. І я зрозумiв: нiщо не закiнчиться. Не тут i не зараз. А може – нiколи й нiде. Не закiнчиться принаймнi для мене. А десь глибоко-глибоко, на денцi чорноi, як сажа, душi щось полегшено зiтхнуло. Зовсiм тихесенько. Обдираючи руки об гальку i щохвилi спльовуючи воду, Ян переможно провiстив: – Ти б-бачив… бачив?… Я п-поплив! Вiн каркав щось iще таке ж розумне, коли я, за три кроки опинившись бiля нього, здер iз себе куртку i взявся розтирати задубiле тiло. Тiльки камiнь знав, чого менi це коштувало. Добре-таки ним телiпало, але в почервонiлих очах горiв трiумфальний вогонь, який не мiг загасити навiть мiй понурий вигляд. Його одяг я вже тримав у руках, шовкова сорочка i такi ж ногавицi, що, може, й додавали лоску, але зiгрiти в таку погоду не могли. Я одягнув його, а зверху накинув коц,[15 - Коц – ворсовий пристрижений однобiчний килим з вовни, тут: шерстяний плед.] який передбачливо захопив iз собою – i все це без жодного злого слова. Ян, трохи очунявши, теж пiдмiтив у моiй поведiнцi не властивi менi риси i, клацаючи зубами та безсоромно висячи на менi всю дорогу до коникiв, хитро закинув: – Що з тобою, Мар’яне? Невже настрашився? За мое життя? Ну ж бо, признавайся! Вiн штурхнув мене в бiк, i я ледве стримався, щоб не пришпилити його лiктем до камiнцiв. Теж менi герой… пiдмочений. – От тепер я б вiд них утiк, – заявив вiн твердо, коли я пiдсаджував його в сiдло. Недоумок! Я мало не випустив його з рук. – Правда? – зупинив вiн на менi змучений погляд. – Додому час, – вiдповiв я собi пiд ноги. – Шлях неблизький… А що ще я мiг вiдповiсти? Три тижнi тому трое озброених вершникiв перестрiли його край лiсу неподалiк Поникви, куди Янек в один i той самий час по однiй i тiй же дорозi iздив у гостi до свого опiкуна, а точнiше – до його доньки, з якою був заручений уже майже рiк. Перш нiж схопити, вони побавилися трохи з ним, як кiт iз мишею. Навiть дозволили вирватися i дременути геть. Але дорогу йому перекрив став, на протилежному березi якого стояв палац Бохенських, той самий, схожий на замок. І якби вiн стрибнув тодi у воду, його б, можливо, не наздогнали по сьогоднi. Двiчi недоумок! Невже б вони дозволили йому вирватися i добiгти до ставу, якби точно не знали, що жертва не вмiе плавати? І що в палацi-замку не буде на той час людей, бо всi зберуться бiля костелу на святкову службу… 3 Я, здаеться, згадував, що менi всюди ввижаються вороги. Чекайте – i дочекаетеся… Три тижнi, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойностi й гарних манер, зiйшли як з гусака вода, а з пива – пiнка. Я жваво шпурнув на пiдлогу бiлюсiньку подушку, до якоi ще секунду тому любенько припадав щокою, i, копнувши покривало, вилетiв до коридору. Довкруж стояла спокiйнiсiнька, сонна тиша… Темiнь тут стояла, дiдько б ii забрав! Я навпомацки добрався до галереi, почекав на щось, навiщось понюхав повiтря i… стрiмголов скотився сходами в передпокiй. З розгону вперiщившись у перший-лiпший кут i згадавши всiх родичiв з вуйком[16 - Вуйко – загальновживане на заходi Украiни звертання замiсть слова «дядько» (як член родини чи незнайомий чоловiк) або «пан»; традицiйно походить iз часiв Киiвськоi Русi.] Фонсьом включно, я подужав iз iхньою допомогою коридор i влетiв до бiблiотеки на однiй нозi. Друга нога, мабуть, образившись на мене i на той кут, вiдмовлялася працювати. Але що нога! Вогонь пiдморгував менi з найближчого стелажа i, вдоволений, хрумкав сторiнками. Треба сказати, що iхня бiблiотека – це таке мiсце, де зберiгаеться багато непотрiбного паперу. Для чого зберiгаеться, особисто менi вияснити не вдалося. Я пiдбiг до вогнедишного стелажа i спробував зрушити його з мiсця, бо за ним стояв ще один стелаж, а далi – ще, i якщо iх усiх пiдпалити, цей вогник двадцятьох таких, як я, пiдсмажить майстерно. Бiфштекс iз кров’ю. Вуйковi Фонсьовi сподобалося б. Але повiрте, камiння легше за книжки. І воно не горить. Вихопивши з камiну залiзний прут, я пiдважив ним перший стелаж. Висока – пiд стелю – махiна гойднулася i, крекчучи, повалилася вперед на стiну, збивши дорогою гарну бронзову люстру i розламавши навпiл картину над камiном. Теж, мабуть, гарну, – я не став уточнювати, а рвонув на себе гардини. Пишнi, оксамитовi – а я iх простими, шорсткими, зашкарублими руками – i по танцюючих жовтогарячих змiях. Як по жирних зубастих щурах. Або по сумлiнню, яке нинi не в модi. У таких, як я. Пам’ятаю дим, жар, iскри i попiл. Пам’ятаю забиту ногу, якiй дуже не подобалася моя бiганина. Пам’ятаю воду, що лилася на мене. Бiльше нiчого не пам’ятаю. …Спочатку отямилося мое чуття, а вже за ним я – глибокошанований i вельмиповажний пан Мар’ян Добрянський. Правда, вшановували мене бiльше пси в пiдворiттях, а поважали круки на звалищах, але я тим не переймався. Я взагалi-то був мирним батяром. Якщо не пiдходити близько. Чуття пiдказало менi, що поруч е щось живе, i я, недовго думаючи, метнувся в той бiк, згрiб це «щось» в оберемок i, закинувши йому голову назад, притис колiном до лiжка. І аж тодi розплющив очi. Коли ви спите, з вами можуть зробити будь-яку капость. Тому необхiдно або зовсiм не спати, або прокидатися так швидко, щоб iншим разом тебе, сплячого, обходили десятою дорогою. Але цього разу, коли я розплющив очi, менi красиво так заiхали в писок. Образно мовлячи. Тому що Ян, витрiщившись на мене схибленими очиськами i дихаючи через раз, не годився для опору. Вiн узагалi нi на що не годився пiсля мого нiжного привiтання. Я голосно вилаявся, ухопив подушку i зацмулив нею у вiкно. Дарма. Треба було термiново когось прибити, щоб заспокоiтися. – Нiчо-ого собi-i… – захоплено загуло збоку. – Як ти… нi, як у тебе так… Я ж навiть не встиг налякатися… Слухай, а навчи мене, га? Я так не вмiю. Ще б пак. Тебе будили татусенько з мамусенькою, нiжно цiлуючи, а мене – копняк пiд зад. Або вiдро студеноi водицi. Або… Та хiба пригадаеш усi можливi способи зустрiчi нового дня? Отак, тихо скаженiючи, я сидiв на лiжку i пробував зрозумiти, чому менi так пекельно гаряче, якщо я зовсiм голий. І навiть не пробував зрозумiти, як почувався Януш Губицький, коли його привезли з лiсу три тижнi тому. Довкола нього бiгали тодi всi разом iз опiкуном i мопсом опiкуна. Приватний бродiвський лiкар – на думку Бохенських, найкращий в окрузi – скривився, побачивши пацiента, обережно пiдняв плахту, у яку той був загорнутий, швиденько призначив якiсь пiлюлi i мазi, за якими треба було посилати до Вiдня, i змився разом з опiкуном. Ключниця пiсля iхнього вiдходу скасувала все та послала за бабкою-знахаркою в село. Та наварила вiдварiв i пояснила служницям, як ними послуговуватися. Тутешня челядь любила свого пана i зробила все, як велiла бабка, хоча всi заслуги згодом дiсталися приватному бродiвському лiкарю. Уже через тиждень пан звiвся на ноги, а через два потягнув мене плавати i кататися верхи. При цьому пропонуючи за порятунок свого життя золотi гори. Нi словом не обмовившись, як йому було лежати замотаним у ту плахту три тижнi тому… – Тебе обтерли горiлкою, – обережно пояснив Ян, тримаючись вiд мене на безпечнiй (на його думку) вiдстанi. – Ти, гм… дещо пiдгорiв. – Чи я вас просив? Ян подумав-подумав i пiдiйшов ближче. – Ти врятував мiй дiм… як ранiше вирятував мене… вiд лютоi смертi. Ти нiчого не хочеш взамiн – це твое право, але я мушу тобi якось вiддячити! Я теж маю на це право. Ой не знаеш, що кажеш, юначе! – Пiди втопися. – А знаеш, що менi щойно спало на думку? Позбутися його не так легко, як здаеться на перший погляд. – Я досi не знаю про тебе геть нiчого. Де твоя сiм’я, звiдки ти родом, чим займаешся? За цi три тижнi ти нiчого менi так i не розповiв про себе. Овва. Знову менi затопили в пику. Ранiше я такого нiкому не дозволяв. Ранiше я був молодим. Зараз я почувався таким старим, наче триста рокiв жив на цiй землi. Триста марних рокiв. – Боюся, ти невдовзi сам про все довiдаешся. Ян якось дивно на мене глянув. Неначе вперше помiтив щось незнайоме, незвичне. Важливе. Ось так. …До нас iхала полiцiя. Як для чого? На посиденьки! Не знаю, як вас, а мене, наприклад, хлiбом не годуй, а дай погомонiти з сальцесонами[17 - Сальцесон – полiцiянт.] про високi матерii. Саме тому я вже iз самого ранку приготувався до урочистоi зустрiчi представникiв милоi всiм галичанам влади, розмазавши по фiзiономii всю радiсть, яку змiг у собi нашкребти з цього приводу. А Януш Губицький потягнув мене на згарище. На пошуки вцiлiлих книг. Я i книги! З вiкна можна випасти зо смiху. Але все-таки краще возитися з обгорiлими папiрчиками, анiж iз обгорiлою душею. Менше смороду. Явище було вражаюче. Величезна зала, вiкна-арки, витiювате лiплення над карнизами, янголи на стелi – й обвугленi стiни. І попiл, товстий шар попелу на пiдлозi. Я витягнув навмання одну книжку, яка ще трималася купи. Але то тiльки на перший погляд. Сторiнки витончилися, згорнулися i звисали чорними клаптями. Можна було ще де-не-де розiбрати окремi букви i навiть слова, але покажiть менi iдiота, який буде цим займатися. Я подумав, що, можливо, тут зберiгалася пам’ять тисячолiть, а ii в одну нiч – на попiл. Я пожалiв, що не торкнувся цiеi пам’ятi тодi, коли вона ще жила. Я зовсiм не здригнувся, коли Ян зойкнув i кинувся розгрiбати хрусткi бiлувато-сивi могили книг. Тi зiтхали, здiймаючись угору вiд одного його доторку, i, покрутившись вихорцями попелу, з ледь чутним трiском опускалися назад у товстенний шар смертi. Немов потривоженi душi невинно загиблих. Та, котра звалася колись книжкою, випала з моiх рук. На небесному склепiннi заскреготiло сонце – й охнула вслiд йому земля. А значить, лихо не за горами… – Нема… – Чого нема? – якомога байдужiше перепитав я. Байдужiсть завжди вдавалася менi найкраще. А от щось iнше… милосердя, скажiмо, чи спiвчуття… з цим були проблеми… – Документiв. Татових документiв. А-а, всього лиш… – Вiн зберiгав iх тут. Говорив, що тайники для того й iснують, щоб iх грабувати, а тут, серед тисячi книжок, нiхто iх не знайде. Знайшли ж… – Вони були складенi в одному великому конвертi… У синьому такому, iз червоною мiткою на кутi. – …i запечатанi сургучем. А на сургучi – герб. Корона, балки i страусове пiр’я довкола срiбного собаки. Ну не можуть шляхтичi не лiпити свiй герб на кожному папiрчику! – Це ж треба, щоб пожежа почалася саме тут?! Отож-бо й воно. На диво розумнi у вас пожежi. Самi починаються, та ще й точно знають, звiдки починатися… Влетiла Марiчка i, сплеснувши руками, заторохкотiла: – Приiхали, мiй пане, а поважнi якi, як iндики! Отой, що три тижнi тому тут був, якогось головного з собою приволiк i ще двох iз фузiями.[18 - Фузiя – мисливська рушниця, тут: довгоствольна зброя (пол.).] А правда, допитувати будуть? Усiх, чи кого пiдозрюють?… «Головного» звали Фiлiп Залеський, був вiн не бiльше не менше, а австрiйським намiсником Галичини. Але його можна було не боятися. Увесь його занепокоений вигляд говорив вам, що вiн переймаеться щонайперше благополуччям держави, а не вашою скромною персоною. Той, хто був тут три тижнi тому, – бродiвський комiсар, чолов’яга з червоною пикою, настовбурченими вусами i напруженою складкою мiж бровами… Думати, мабуть, любив. А от третiй, котрого вони iз собою приволокли… Ми пройшли до вiтальнi, i поки тривали взаемнi привiтання, я акуратно повкладав у копи[19 - Повкладати в копи – обдумати.] те, що бачив, i дiйшов висновку, що темна комiрчина вуйка Фонся таки краща. Там таких-от хатракiв[20 - Хатрак – агент полiцii.] на дух не переносили. Замаскований пiд простого павука,[21 - Павук – рядовий полiцii.] отой третiй, iз чорними очима, чорним волоссям i чорною борiдкою, нагадував езуiта, який дав обiцянку давити всяку нечисть до гробовоi дошки. Як таких тiльки земля носить? Четвертий павук стояв на чатах бiля дверей. Утiкати було нiкуди. – Отож, дорогий мiй пане Губицький, я почну прямо, без зайвих слiв, – розпочав намiсник, коли ми всi повсiдалися. – Я приiхав сюди особисто, тому що мiй батько, Вацлав Залеський, теж був патрiотом своеi вiтчизни, як i Генрiх Губицький та його батько, i багато iнших полякiв. Революцiя поставила Вацлава Залеського на чолi нашого краю, а коли його, романтика до глибини душi, вiдправили через рiк у вiдставку, вiн теж уповнi вiдчув усю несправедливiсть життя. І я досi впевнений, що його отруiли на засiданнi уряду, де вiн захищав до останнього справи своеi Галичини… Єзуiт поруч кахикнув, намiсник пiдскочив i, зрозумiвши, що сказав не зовсiм те, що слiд говорити очiльнику австрiйськоi крайовоi адмiнiстрацii, почервонiв, як у нас кажуть, по самi… вуха. – Сподiваюся, однак, що все, що ви тут почуете, залишиться мiж нами. Наш вiзит неофiцiйний, тому тут немае вашого опiкуна, пана Бохенського, до якого ми вирiшили поки не звертатися, повiдомивши насамперед суть справи вам. Вашого товариша ми теж попросили б залишити нас… наразi. – Нi, ваша свiтлосте! – аж надто швидко вiдмовив намiснику у його законному проханнi Янек. – Вiн буде присутнiй при нашiй розмовi. А жаль. Я вже було повiрив, що з цiеi пастки можна вибратися живим. – Ваше право. Тодi… тодi я продовжу. До нас надiйшов тривожний сигнал, i я сподiваюся, що ви дасте менi спростування. – Тривожний сигнал? А хiба ти не знав, юначе, що у твоему домi – лихо? – Саме так. Бродiвський комiсарiат полiцii отримав анонiмного листа, у якому було повiдомлено, що ваш батько не отримував цього маетку в спадок, а здобув його незаконним шляхом, знищивши двадцять рокiв тому всiх свiдкiв i заволодiвши майном шляхтича Анджея Губицького i його iменем… Мала бабусенька сiрого козлика… Янек повiльно встав. – Розумiю, що доброзичливцiв всюди вистачае, i пан комiсар не звернув би на анонiмку уваги, якби разом iз нею не було вкладено цього конверта з росiйським штемпелем, датованого вереснем 1866 року i адресованого Генрiху Губицькому, вашому дiду, у Кракiв. Усерединi був лист-вiдповiдь на запит щодо його сина, поручника Анджея Губицького, який як повстанець брав участь у боях iз росiйською армiею в Королiвствi Польському пiд мiстечком Сураж Вiтебськоi губернii, де i загинув у шiстдесят третьому роцi, тобто двадцять три роки тому. Таким чином, вiн аж нiяк не мiг бути вашим батьком. – Нiчого не розумiю… – Януш був непорушний, як статуя на Ринку. Тiльки морських потвор бiля пiднiжжя не вистачало… – Прошу ознайомитися… – Намiсник простягував пожовклi вiд часу папiрцi поблiдлому, мов вапно, Янушу. – Ви можете переконатися самi, що… – У чому я маю переконатися? Морськi потвори зараз справдi були б незайвi. Якщо вмiти ними керувати… – Ми, звiсно, перевiряемо цю iнформацiю i збираемося надiслати повторний лист-запит до росiйського вiйськового командування. Ця справа знаходиться на особистому контролi директора полiцii, – вiн скосив очi на езуiта. – Але, самi розумiете, на це потрiбен час, а у свiтлi останнiх подiй, якi спiткали вас i ваш маеток, маемо бути дуже оперативнi i випереджати злочинцiв. Полiцiю часто звинувачують у надто повiльнiй реакцii на запити сучасностi… – Якi запити? Ви говорите про мого батька! Намiсник витяг iще один папiрець, з усього видно, написаний недавно, i зачитав: – В анонiмцi нам порадили вiдшукати записи, зробленi Анджеем Губицьким перед його вiд’iздом до Росii, i порiвняти iз його почерком на пiзнiших документах, написаних пiсля осенi 1866 року, – письмових розрахунках iз закупниками зерна, а також на розписках, якi вiн дае кредиторам. Ми пiдняли архiв Ягелонського унiверситету, знайшли зразки його почерку i порiвняли iх. І смiю вам сказати, що це два рiзнi почерки i пiдписи двох рiзних осiб. Прошу, прошу подивитися… Ян узяв папiрцi, але, здаеться, нiчого в них не бачив. – Справжнiй Анджей Губицький, одружений iз панею Ядвiгою, уродженою Свiжавськи, справдi мав сина, якого, як вам вiдомо, викрали потiм за нез’ясованих досi обставин, але тодi вiн залишив його в Краковi немовлям i пристав до заколотникiв. Як вам вiдомо, – вiн збадьорився i голос його змiцнiв, – це повстання завершилося нищiвною поразкою польських сил, залишки яких, користаючись милосердям найяснiшого цiсаря[22 - Цiсар – назва iмператора Австро-Угорщини.] нашого Франца Йосипа Першого, який амнiстував повстанцiв… – Ще один швидкий погляд у бiк езуiта: тепер я все правильно сказав, чи не так? – …перебралися через кордон у Галичину. Цiлком можливо, що серед цих заколотникiв був i наш злочинець, який утерся до поручника Губицького в довiру, силою чи обманом витяг iз нього iнформацiю про його сiм’ю i маеток у Наквашi, i, повернушись сюди та скориставшись тим, що на наших теренах пан Губицький досi нiколи не був, привласнив собi його iм’я i майно. Ви не знаете, наскiльки злочинцi можуть бути винахiдливими i… – Якi злочинцi? Мiй батько – Анджей Губицький, i помер вiн у власному домi через п’ятнадцять рокiв по описаних вами подiях у Росii! – Так, Яне, Анджей Губицький мiг би бути вашим батьком, якби вiн був у краiнi. Але в той час вiн уже був мертвим. А через три роки пiсля його смертi, восени шiстдесят шостого, до Наквашi приiжджае самозванець, який i займае його мiсце. Ви тодi тiльки народилися, ви не можете пам’ятати, як усе було, а от ваша мати, панi Ядвiга Губицька, – як вона погодилася прикривати злочинця стiльки рокiв i вас виховувати в брехнi?… – Хвилиночку! Ви помиляетеся! Повстання закiнчилося в шiстдесят четвертому роцi, i мiй тато одразу повернувся додому! Ми з ним схожi як двi краплi води! – Напрошуеться едине пояснення… Ви впевненi, що не хочете обговорити це наодинцi?… – Впевнений, ваша свiтлосте! – Напрошуеться едине пояснення: ваша мати, не дочекавшись повернення законного чоловiка, скоюе грiх, а потiм, вчасно отримавши цього листа, вигадуе спосiб, як приховати наслiдки грiхопадiння, уже досить помiтнi. Вона нiкому, окрiм свого спiльника, про цей лист не повiдомляе, а переiздить з ним iз Кракова до Наквашi, де демонструе свiтовi батька своеi дитини, який у буквальному сенсi цього слова займае при нiй мiсце законного чоловiка! До Кракова вони так нiколи i не повернулися. – Ви забуваетеся! Моя мати була чесною жiнкою шляхетного походження, i не вам кидати на неi тiнь ганьби! – Я не кажу, що все було саме так. Я висуваю припущення. Можливо, не отримуючи вiсточок вiд нього, панi Ядвiга вважала свого чоловiка мертвим, можливо, ваш старший брат, уже доволi дорослий хлопчик п’яти рокiв, мiг завадити планам злочинця, бо називати чужого чоловiка татом дитина навряд чи погодилася б. Тому злочинець, збиравшись зайняти мiсце дiдича Наквашi, викрав iз цiею метою вашого брата, щоб таким способом залякати вашу матiр i змусити ii пiдiграти йому, – це знае зараз тiльки Господь Бог! У Бродах говорять, що ваша мати мало куди звiдси виiжджала, не ходила на прийоми, у себе нiкого не приймала i практично сидiла безвилазно в цих стiнах. Панi Ядвiга iз самого початку могла бути свiдомою спiвучасницею цього злочину, а потiм ii замучили докори сумлiння, а можливо, самозванець насильно втримував ii вiд зiзнання… Але знову ж таки, нi його, нi ii вже немае серед живих. Колишнiй управитель маетку теж безслiдно зник. Б’юся об заклад, що навiть бабка-повитуха, яка приймала пологи, теж кудись подiлася. Не залишилося нiкого, хто би щось знав про тi подii. Хiба це не дивно? Це хто ж вас напоумив ворохобити справи такоi давностi? Хтось, хто, певно, довго пантрував[23 - Пантрувати – вистежувати.] усю цю сiмейку i вдень i вночi, i в спеку i в холод, вичiкуючи… Як я, наприклад. – Ви збожеволiли… – Януш повiльно сiв. – Нi, його свiтлiсть цiлковито при своему розумi, – допiру заговорив отой хатрак, схожий на езуiта, через якого я усмiхався у своi неiснуючi вуса. – Повторюю: усе, що ви тут почули, – це лише нашi припущення. Поза сумнiвом лише одне: двадцять рокiв тому тут, у цьому домi, розiгралася трагедiя, i хоча цiею справою займалася i наша, i бродiвська полiцiя… – Цього разу погляд езуiта прикипiв до комiсара з червоною пикою, i зморшка мiж бровами в того поглибшала… – виннi досi не покаранi. – І раптом, нахилившись уперед: – Ви не знаете, хто мiг прислати нам цю анонiмку? У вас немае нiяких припущень? – Не в тому суть, хто ii написав! – втрутився його свiтлiсть, i езуiт тiльки мовчки змiряв його поглядом. – Важливо, щоб громадяни нашоi держави знали, що жоден злочин не залишиться безкарним! Янек раптом знайшов у собi сили в’iдливо поцiкавитися в державних службовцiв: – І ви робите такi висновки на основi якихось анонiмних листiв i конверта з нечiтким штемпелем? Я впевнений, що це пiдробка! Вони перезирнулися мiж собою. У мене засвербiло в носi, але я не наважився поворухнутися. Навiщо зайвий раз нагадувати великим свiту цього про свою нiкчемну присутнiсть? – Ну що ви! У нас е ще один документ, датований вереснем шiстдесят шостого! – завзято вигукнув намiсник. – Ми знайшли його в архiвi дирекцii полiцii. Це клопотання дружини такого собi Михайла Добрянського, помiчника друкаря з Личакова, якого пiдозрювали у викраденнi вашого малолiтнього брата. Вона просить розiбратися в цiй темнiй справi тодiшнього начальника полiцii пана Антонiя Гаммера. Жiнка описуе, як ii чоловiк познайомився з начебто Анджеем Губицьким за дивних обставин, коли той, брудний i зарослий, у селянському одязi, але зi зброею, зупинив Михайла посеред дороги з Бродiв i попросив його довезти возом до мiста, а вже там напав на наряд полiцii, який проводив обшук у домi Михайла Добрянського. Це сталося наступного ранку пiсля викрадення вашого брата, коли перевiряли всiх можливо причетних до злочину. Що найдивнiше: жiнка пише, що чоловiки виглядали як давнi товаришi, хоча щойно познайомилися. Ви уявляете: польський шляхтич затоваришував iз сином якогось торговця гречкою з передмiстя, мало того, з русином!? Уже одне це е пiдозрiлим! А якщо вони були знайомi ранiше? Якщо вони спiльники, i наш злочинець найняв Михайла Добрянського, щоб той викрав дитину Губицьких, а дружинi розповiв байку про шляхтича, який начебто вернувся за три роки з росiйського полону? Про це ми теж не довiдаемося, бо анi Михайла Добрянського, анi його дружини Софii знову ж таки немае в живих. І загинули вони за вкрай дивних обставин… Виглядае, нiби хтось замiтав слiди, усуваючи свiдкiв i можливих… Головний столичний полiцiянт перебив його: – Викрадач дитини явно переслiдував якусь мету. Яку – ми не знаемо. Навряд чи цiею метою було збагачення вiд продажу дитини циганам. Тут щось iнше. Чому бродiвська полiцiя не змогла його тодi затримати, невiдомо… – І знову погляд на бродiвського комiсара, вiд чого його пика ще бiльше почервонiла… – Але це свiдчить, що ми маемо справу зi злочинцем непересiчним, хитрим, освiченим i прозiрливим. Януш мовчки тримав у руках листки паперу, а сонце натужно рухалося над стогнучою землею. Малювало свiтлом вiзерунки на гладеньких кахлях пiдлоги. Випалювало iх на моему серцi… – Ви не можете… – Бути впевненим? Звiсно… – Бiльше того, – намiсник ледве перехопив iнiцiативу, – ми не можемо висувати вам нiяких претензiй: повторюю, ви тодi щойно народилися. Ви ж бачите, я прийшов сюди неофiцiйно, без жандармiв, без зайвого галасу. Я тут як приватна особа. І я прагну, щоб ви переконали мене в помилковостi моiх припущень. Бо, незважаючи на те, що вашоi вини в цьому немае, якщо буде доведено, що ви не е спадкоемцем Анджея Губицького, що ваш батько – просто злочинець, то, самi розумiете, ваше перебування тут е незаконним… Дайте менi докази моеi неправоти… Документи, скажiмо… – Щось, що б пiдтверджувало право вашого батька на цей маеток. Щось, що б неспростовно довело, що ваш батько i Анджей Губицький – одна i та ж особа. Можливо, е якiсь папери… – Папери? – Януш аж пiдскочив на тендiтному диванчику з вигнутими нiжками. Я на такi боявся навiть сiдати. – Вони були, але… У нас сталася пожежа… – От-от, – закивав головою перевдягнутий директор полiцii, i намiсник знову з сумом поглянув на нього. – Коли нашi колеги отримали повiдомлення про цю пожежу… Бачите, пiдпал – це дуже вигiдно. Мовляв, усе було, та загуло… – Пiдпал?… Хвилиночку! Ну, нарештi, бо скоро в мене щелепи зведе вiд посмiшки… Януш знову пiдвiвся, цього разу впевнено та гордовито, i, дивлячись згори вниз на гостей, гулко вiдкарбував: – Ви забуваетеся, панове! Нiкому ще не вдалося заплямити чесного iменi мого батька й моеi матерi, i не вам це зробити… Привидiлось менi, чи направду полiцiянт сяйнув йому у вiдповiдь теплою задушевною усмiшкою! Менi жоден iз iхньоi братii так не усмiхався, тому я не квапився стирати з фiзiономii розмазане там блаженство. І правильно робив. – Я знаю, пане Губицький, що, без сумнiву, маю справу з людиною шляхетною. Прошу вибачити нам нашу зухвалiсть, його свiтлiсть уже пояснив, що ми не маемо до вас особисто нiяких претензiй. Але ви самi могли опинитися на гачку риболова… Вiн повернувся до мене. І бiльше не усмiхався. Приiхали. – Я вас слухаю, пане… е-е… Це я так до нього звернувся. Веселим, жвавим голосочком. Хоч пiсню затягуй… – Перепрошую, що забув… – Вальтер. Альберт Вальтер. Якщо не помиляюся, пан комiсар уже брав у вас свiдчення про жахливi подii в Бродiвському лiсi… три тижнi тому. Вас знайшли на мiсцi злочину бiля двох трупiв i напiвживого пана Губицького. Нагадайте менi ваше iм’я. – Мар’ян Небродович, – шанобливо вклонився я йому, щиро вiдплачуючи тiею ж монетою. Ми обидва знали, що тiльки бовдури в цьому свiтi звуться справжнiми iменами, та ще й за це iм’я ладнi горлянку перегризти. Нам обом було зовсiм неважко зректися своiх iмен заради важливiших справ. – Де ви були в нiч, коли сталася пожежа? Нi, пiсеньками вiд нього не вiдмажешся. – Пане Вальтер, Мар’ян першим помiтив вогонь i першим кинувся гасити, – встромив свого носа в розмову двох гаврукiв[24 - Гаврук – пан.] наiвний Януш. Ех, Янеку-Янеку, не знаеш ти життя! – Серйозно? Першим? – слизькi чорнi очi дивилися зовсiм не насмiшкувато i далебi не сердито. Вони просто дивилися на мене, i я вже бачив стовп кари й той цоколь, на який впаде моя голова пiд улюлюкання жителiв мого мiста… Хоча… Так, здаеться, карали тiльки шляхтичiв. Таких, як я, вiшали… – Ваша кiмната на другому поверсi в кiнцi галереi? Усе рознюхав, падлюка, – лайнувся я про себе, хоча на менi далi виблискувало суцiльне блаженство… – Залежно, звiдки дивитися. Якщо з кiнця галереi… – І о четвертiй ранку ви раптом зриваетеся i чомусь летите в бiблiотеку… Вам почитати захотiлось, пане м-м… Небродович? Уявiть собi, пане Вальтер. – По-вашому, я прокрався до бiблiотеки, пiдпалив цi папери, почекав трiшечки та одразу ж пiдняв шум i кинувся iх гасити? Чи не занадто закамарно для правди? – спитав я з бравурою в голосi. – Не занадто, – вiдрiзав вiн без найменшоi бравури. – Вас тут цiнують. Ви врятували пана цього маетку вiд лютоi смертi. Нiхто вас не запiдозрить, а кiлька дрiб’язкових опiкiв дадуть вам статус героя. – Ви втратили залишки глузду! Знову Януш. Я б нiколи не посмiв так звернутися до полiцii. – Спочатку ви звинувачуете в шахрайствi й у вбивствi мого батька, у зрадi – мою маму, а тепер ображаете мого гостя, i все це в поки що моему домi! Я не потерплю цього! – Ми дуже перепрошуемо, пане Губицький, – виразно зиркаючи в бiк свого нiбито пiдопiчного захвилювався намiсник. – Нiхто тут не хоче вас ображати… Головний столичний полiцiянт пiдвiвся i миролюбно промовив: – Якби ви захищали достойних… Усi пiдвелися слiдом за ним. – Я певен… – Ви можете бути певним у чому завгодно, але знати точно вам не дано… Отож-бо i воно. – Нiхто не може знати про злочин бiльше, нiж злочинець. Для тих, хто не зрозумiв, – це вiн про мене. – На вашому мiсцi я б провiв обшук у його кiмнатi. Хоча, швидше за все, документи вже десь перехованi. Ми прибудемо завтра. Його свiтлiсть мусить вiдреагувати належним чином на отриманий полiцiею сигнал. Це може спричинити до негативних наслiдкiв, i коли ми отримаемо пiдтвердження наших припущень, вас у судовому порядку можуть позбавити шляхетського стану i спадку. Менi буде шкода, якщо це станеться, повiрте. Тому моя вам порада: подумайте до завтра, чи не краще дозволити компетентним органам робити висновки про чеснiсть i поряднiсть тих, хто довкола нас. На допитах вони всi, переважно, спiвають, як солов’i… Вiн коротко кивнув i майже забрався геть, але Януш пiднiс долоню до рота й заточився. Вiн силкувався вдихнути, але повiтря не хотiло проникати у його легенi. Смикнувши краватку, вiн став повiльно осiдати на пiдлогу. Я пiдхопив його попiд пахви й опустив на диван. Вiн задихався. – Заспокiйливого, бiгом! – загорлав я на того павука, що стояв при дверях. Той крутнувся на мiсцi… i промимрив: – Але я не… Я схопив дзвiнок. Цей алярм, мабуть, пiдняв на ноги пiвбудинку. – Яне, ти чуеш мене? Яне! Вiн не чув. Пальцями вiн судомно зривав iз шиi неiснуючий ремiнь. Коли тебе душать, найбiльшою е проблема з руками: iх нiяк не можна змусити лежати спокiйно. – Яне, згадай Залiжцi! – Я струсонув його тiло, яке стало схожим на мiшок, набитий стружкою. – Ти виплив, ти впорався! Ти навiть не знаеш, на що ти здатен! Ти перемiг тодi, переможеш i тепер! Обличчя його почало синiти. Я почав молитися. За все свое життя я нiколи не молився. Нi, я знав обов’язковi молитви, – спробував би я iх не знати, з мене б весь дух виперли. Але я нiколи не бачив у них сенсу. Тепер я молився. Тiльки не зараз. Тiльки не тут. Тiльки не так. – Вiзьми себе в руки, Яне! Батько повинен знати, що в нього сильний син! Навiть якщо батько його не гiдний. Але цього я не сказав. Прибiгла Марiчка, принесла нюхальнi солi, злякалася i мало не випустила iх iз рук. Прибiгли ще двi служницi, я замовив чаю з липою i медом. Януш уже не хрипiв. Вiн зморено склепив повiки i завалився на бiк. Марiчка заскiмлила. Я дав iй ляпаса. Зовсiм несильно. – Йому вже краще. Вона закивала. Повiрила. А Януш Губицький дихав. Припiднявши йому голову, я змусив його проковтнути вистуджену в ложечцi ароматну рiдину. І тут над вухом зашипiло: – Скажiть на милiсть, якi ми тут усi вiдданi господарю… Ти мене до слiз довiв, Небродович, вiриш? Але я не стану плакати. Я стану копати. Пiд тебе. Довго i вперто. І хоч би як ти пнувся зi шкури, я вiдкопаю правду. Двiчi ти попадався нам на очi в мiсцях, де вiдбувалися жахливi речi, а я не вiрю в простий збiг. Я навiть у закон перестану вiрити, якщо вiн не повiсить тебе на шибеницi на радiсть дiтлахам. І моя тобi порада: випери свою овечу шкурку, надто сильно тхне вiд неi вовчим духом. – Сьогоднi ж, – запевнив я прямокутну спину директора столичноi полiцii i повернувся до Януша. Той дивився з-пiд опущених повiк. Що вiн чув? Що зрозумiв? Я хотiв пiдвестися, але вiн взяв мене за руку i слабо стиснув. – Мар’яне… – Менi довелося нахилитися ближче. – Ти менi зараз… найближча людина… Я подивився на нього, уже сплячого, i перевiв погляд на своi руки. Вони тремтiли. Я зiрвався на ноги i заховався в нiшi вiкна. Свiтлиця вже не здавалася менi розкiшною. Довкола лiтав i падав, падав, засипаючи товстим шаром столики, килими, гардини, портьери, карнизи, картини, статуi чорний попiл. Попiл згорiлих сподiвань. Але деяким сподiванням краще згорiти, нiж збутися. Чому ж тодi сонце скреготiло в небесах, нiби було не сонцем, а залiзом, притиснутим до шкла? Тому що я згадував свою першу зустрiч iз полiцiею… Було менi тодi рокiв шiсть. Хтось донiс на вуйка Фонся, i в кнайпi того дня через незваних гостей не те що яблуку було нiде впасти – мухи не лiтали. Заклад прочiсували уздовж, упоперек i по периметру, перевертали меблi, били посуд, виливали напоi, висипали всi нашi запаси. Я врятував пригорщу сушених слив з-пiд чиiхось пiдборiв i сховався пiд шинквасом. Сливи були забороненими смаколиками, як i будь-якi iншi смаколики, за якi не було чим заплатити. Серед загального сум’яття й переполоху я вiддирав м’якоть вiд кiсточок, запихав i те, i друге до рота, отримуючи насолоду вiд самого процесу i сподiваючись, що вуйко Фонсьо мене не помiтить. Аж тут над шинквасом загуло: – Ця скотина ще смiе божитися, що вперше чуе про Станiславову крамницю! – Нiчого, ми притиснемо його до нiгтя. Вiн у нас буде димати,[25 - Димати – сидiти в арештi.] аж гай шумiтиме! – Правду кажеш. Альфонсо Грубер дiстане зараз, як дiд в торбу! Вiн чоботи в мене буде лизати… Я виплюнув кiсточку, вибрався з-пiд бар’ера i закричав зо всiх своiх шестирiчних сил: – Неправда! Мiй вуйко всiх вас змусить лизати йому чоботи! І кнайпу примусить вилизувати, щоб блищала! Старший iз цих двох наказав мене схопити. Я виривався. Тодi вiн наказав наповнити водою одне з вiдер, куди ми зливали помиi, узяв мене за шкибарки i засунув головою у воду. Повiтря я встиг набрати, але, як виявилося, мало. Я рвонувся, але тримали мене мiцно. Пiд водою було тихо, шум доходив сюди, мов крiзь вату, але я чув, як вони смiялися. І чув, як розганяеться в шаленому танцi кров. Я не витримав i вдихнув. Вода полилася в нiс, у горло, i оскiльки я знав тiльки один орган всерединi людини – живiт, – то уявив, як вода наповнюе його по вiнця. Вiд цього зробилося ще страшнiше. А десь високо в небесах заскреготiло сонце. Уперше за всю мою бiографiю. І, звiсно, не востанне. Коли мене витягли, я довго кашляв, валяючись бiля iхнiх нiг. І тодi над вухом зашипiло: – Ану, бастарде, повторюй за мною: мiй вуйко – бодяк[26 - Бодяк – венеричний нарив.] i хiхляч,[27 - Хiхляч – нiчний горщик.] мiй вуйко – злодiй i вбивця. Я припiднявся на лiктях: – Мiй вуйко найкращий! Пригадую, удруге мою голову тримали пiд водою набагато довше… Полiцiянти не знайдуть тодi в нашiй кнайпi коштовностей iз пограбованоi ювелiрноi крамницi, бо iх встигнуть вчасно сплавити. У бочках iз оселедцем… Але я цього не знатиму. 4 Увечерi ми сидiли на шкурi ведмедя перед розтопленим камiном i мовчали. Поруч сидiла тиша. Вона, темноока, знала, хто винен, але теж мовчала. Тому що називалася тишею. А я звався Мар’яном Добрянським, i розумiв, що вона мене не видасть. Але це чомусь не тiшило. – Завтра… Уявляеш, завтра на мене одягнуть кайданки, виведуть звiдси пiд конвоем, i я бiльше нiколи сюди не повернуся. Уявляеш? – Дурницi. Нiхто нiкого в кайданках не поведе… Хоча… – Коли за мною погналися розбiйники, менi було страшно, але ця всепоглинаюча позачасовiсть гiрша, нiж страх… Таке вiдчуття, що нiколи не зiйде сонце. – У тебе залишилися якiсь родичi? – спитав я, лиш би щось спитати. – У Краковi. Моя бабця по маминiй лiнii, Елеонора Свiжавськи. Мама щось розповiдала про неi, начебто вона колись мешкала в Миколаiвському повiтi, а потiм пiд час революцii сорок восьмого року, коли чоловiк Адам помер, а тодiшнi селяни раз по раз повставали, вона продала свiй маеток у Рудниках якомусь адвокатовi i виiхала. Але мама з нею давно розсварилася, бабця навiть свiй заповiт переписала на якийсь благодiйний фонд… А мiй дiд зi сторони тата, Генрiх Губицький, навiдрiз вiдмовлявся сюди приiжджати, бо… тобi справдi цiкаво? Цiкавiстю моi почуття назвати було важко. Але хто тут говорить про моi почуття? – Вiдмовлявся приiжджати, бо… – …бо в тридцять дев’ятому роцi його самого, його батька i двох його сестер арештували. Тут, у Наквашi. Вони були учасниками пiдпiльного руху за об’еднання Польщi. У тi часи, пiсля придушення Листопадового повстання в Росii, навiть думати про щось крамольне треба було обачно, витягуючи шию i пильно роздивляючись навкруги, чи нiхто часом не пiдслуховуе твоi думки. Полiцiя i жандармерiя переслiдувала всiх i кожного, конспiратори мало не щодня змiнювали квартири та зовнiшнiй вигляд, а ревiзii й арешти стали справою звичною i буденною… Це менi в Парижi розповiдав колишнiй учасник «Стоваришення»… Тодi в нас у цьому домi знайшли море забороненоi лiтератури. І всiх, хто був, вiдправили до Шпiльбергу. Лише моя бабця разом iз сином Анджеем у цей час гостювала в рiднi в Краковi i, вчасно попереджена членами «Стоваришення», уникнула гiркоi долi… Слова рiвномiрно падали в коло свiтла, а я сидiв за цим колом i знав, що звiдти неможливо розрiзнити моiх очей. Проте менi добре було видно очi, яким не потрiбно ховатися за колом свiтла, i заздрити iм можна скiльки влiзе. – У сорок восьмому, коли цiсар проголосить амнiстiю для полiтичних в’язнiв, з тюрми вийдуть лише мiй дiд Генрiх i його мати. Мiй прадiд за цей час повiситься в камерi, щоб уникнути зiзнання пiд палками, а дiвчата вiд жахливих умов проживання помруть у застiнках. Тато якось iздив потiм до Кракова, але повернувся сам не свiй… А на всi питання говорив: зачекай до повнолiття, тодi будеш знати i робити все, що вважатимеш за потрiбне. Тому я навiть архiв його не чiпав, чекав до повнолiття… Якби вiн менi хоч щось розповiв! Ми мало з ким приятелювали, мама займалася домом, тато – продажем збiжжя, а я понад усе любив сидiти в нашiй бiблiотецi… Хоча нi, був один чоловiк, був, отой помiчник управителя друкарнi Михайло, про якого намiсник казав, що вiн начебто викрав мого брата. Дивно, але батько згадував про нього, як про найкращого свого друга… Але i вiн загинув. Давно. Завжди сiдайте за колом свiтла. Особливо, якщо погано володiете собою. І здригаетеся вiд найневиннiших слiв. – Усi померли або не хочуть мене знати. Я один залишився… Але, Мар’яне, невже ти вважаеш, що я пiшов би зараз до когось iз них з простягнутою рукою: прихистiть мене, Бога ради, менi, бачте, нема де жити. А чого раптом? Ну, знаете, я син убивцi! Вогонь зметнувся золотим розсипом iскор i обпiк темноту. Але та, не гаючись, вiдомстила, викравши кинуте в неi пекуче золото. Іскри канули в нiкуди. – О, я вже бачу, як моi сусiди з усiм своiм виводком зберуться завтра на прогулянку бiля мого дому. Та вони шиi собi позвертають! Дивiться, дивiться, це ведуть бувшого дiдича Наквашi, i нiякий вiн не пан Губицький, пам’ятаете, гоголем ходив, знати нас не хотiв, а тепер плететься, як пiдбитий пес. У землю дивиться, а земля не його – крадена! Треба буде розказати знайомим, якого ми мали сусiда… Ох уже цi дворяни! Їх роблять убогими, а вони скиглять над зганьбленою честю. – Зв’яжися з адвокатами. Усе це тiльки iхнi припущення. – Якi адвокати? Я говорю про завтрашнiй день. Що я буду робити завтра, Мар’яне?! Челядь за моею спиною буде змiшувати iмена батька i матерi з брудом, а я навiть не матиму права iх захистити! А мiй опiкун? Та вiн першим потре руки вiд задоволення… Що я скажу iм усiм завтра? Що мiй тато був одним з найдостойнiших мужiв на свiтi? А моя мати – найшляхетнiшою у свiтi жiнкою? Із цими останнiми твердженнями я мiг би посперечатися, але хто тут мене питав? – Та вони мене засмiють! Нi, я не подарую iм такого задоволення. Я не стану посмiховиськом для публiки… Я знаю, що менi робити. Вiн замовк, а темнота подивилася на мене пiдступно i холодно. Якимось незбагненним чином збувалося все, чого я хотiв. – Менi просто зараз розчулитися чи почекати до завтра? – Завтра не буде. – Чудово. Як говорив один мiй знайомий: цвинтар без тебе був би порожнiй. – Це краще, нiж безчестя! А що я казав! – Послухай, Яне, – раптом почав я, – життя не закiнчуеться, коли приходить бiль. Життя закiнчуеться, коли нiщо вже не болить. – Ти не зупиниш мене, Мар’яне. Але, бачить Бог, я вдячний тобi. Хоча б за те, що ти намагаешся це зробити. Я й сам не припускав, що буду коли-небудь сидiти перед камiном i вiдговорювати Яна Губицького, сина Анджея Губицького, пустити собi кулю в скроню. – Нiколи не вiдмовляю людей вiд дурниць. Невдячна це справа, – спокiйненько так промовив я. А чого хвилюватися? Януш так не вважав. Вiн вiдкрив рот, закрив його, знову вiдкрив i нарештi вичавив iз себе: – І що?… – Допустимо, знайдеться спосiб утерти iм усiм та iхнiм виводкам носи, та так, що в них очi на лоба полiзуть, бо нiхто не чекатиме вiд тебе такого? – Як-кий спосiб? – уривчасто мовив Янек, а очi просто засемафорили. Ой, не слухай мене, пане, не слухай… – Усi панянки тодi повмлiвають, плiткарки вкусять себе за язики, а слабкi на голову попадають штабелями вiд думки, що якби вони вчасно з тобою не пересварились… – Не тягни! – зарепетував вiн, налетiвши, як вихор, i майже перекинувши мене на бiдного ведмедя. Як легко вийшло його обробити! Як важко! – Ого! – Мар’яне! – буквально завив вiн, потрясаючи мною, мов мiшком золота. – Я казав – допустимо! – Ну я ж по очах бачу, ти щось придумав! А що ти ще бачиш, ясновидцю ти наш? Стрiмким перекатом через лiве стегно я поклав його на обидвi лопатки i вiн, лежачи на обох своiх лопатках, спопелив мене найлютiшим зi своiх поглядiв. Таким i соломинку не пiдпалити. – Ну-ну, подригайся трiшки, Яне Губицький. – Ти… ти свинопас! – Вiд такого ж чую. – Ти – гiрше! Ти вiчно скрипуча петля на дверях у стайнi! – Петлю можна змазати, а дурню – чи камiнь у голову, чи каменем у голову – один кiнець. – Ти на що натякаеш, буркотлива калошо? По-твоему, ти розумнiший вiд мене? Я вiдпустив його. Злякано. Рiзко. Майже зло. – Ти що, образився? – припiднявшись, здивувався Ян. Я вiдпустив його й тепер стояв над поверженим супротивником i пропонував дияволовi душу за те, щоб повернути час назад. Та диявол тiльки усмiхався: моя душа давно вже належала йому. Безоплатно. Безповоротно. – Пробач, – сказав, обтрушуючись, Януш. Оглушливий трiск полiн розстрiляв тишу. Здаеться, у мене пiдкосилися колiна, iнакше чому я враз опинився на ведмежiй шкурi перед камiном? Перед вогнем. Гори, полум’я! Ти всюди однакове – у кнайпi Фонся i в палацi Губицьких. Ти урiвнюеш всiх i вся, не питаючи заслуг i родоводiв. Ти iснуеш для всiх, мов Бог. Але навiть тобi, Боговi, нiколи не урiвняти Мар’яна Добрянського i Януша Губицького, навiть якщо всi землi i титули останнього передати першому. Тому що ти – лише Бог. – Можна зробити так, що цей дiм не дiстанеться бiльше нiкому. Вiн зовсiм недовго мiзкував, цей пуцьвiрiнок iз повадками генерала. Вiн не зойкнув, не накричав на мене, не сховав обличчя в долонях. Вiн вiдповiв майже не чужим голосом: – Ти правий. Це вихiд. І нiч жахнулася. І вiдсахнулася вiд здiйнятого до зiрок вогню, вiд ридань камiння i стогонiв шкла, вiд негiдника, що знищував те, чого не творив. Ви коли-небудь пробували пiдпалити дiм? Не пробуйте. Це – як зойк дитини, приреченоi вами на голодну смерть. Як прокляття жiнки, побитоi вами до непритомностi. Як стогiн старця, кинутого вами на розтерзання вовчiй зграi. Я ходив з кiмнати до кiмнати i торкався скiпкою легкозаймистих речей – i вони слухняно спалахували, вiддаючи себе в жертву… чому? Я все чекав, що ось-ось увiрветься володар i вб’е мене за те, що я витворяю. І врятуе свiй палац. Але вiн десь барився, i я, щедро роздаючи на всi сторони загибель, брiв далi й далi, i всi пожежi, що коли-небудь вiдгорiли на землi, поставали передi мною жорстокою загравою. А тi, яким iще судилося вiдпалати, наступали менi на п’яти. Це сталося на правому фланзi, не пам’ятаю бiля яких дверей. Я простягнув руку до клямки, але дверi так i залишилися зачиненими. Притулившись чолом до шорсткоi стiни, я повiльно сповз униз, а надi мною перехрещувалися шляхи мiж цим та тим свiтом – вогненнi, палаючi шляхи. І я бачив грiшникiв i праведникiв, i себе в центрi перехрестя… І я вже знав, якою дорогою пiду i що менi пригадають у кiнцi шляху. Тiльки страх за мое життя пересилить жах Януша перед скоеним, тiльки пошуки Мар’яна Добрянського зупинять його перед сходженням на вогнище, у якому знемагав його дiм. Вiн знайде мене, скорченого, бiля кабiнету свого батька, який я так i не зможу пiдпалити, i вгледить у цьому якийсь там знак, вiн розштовхае мене i, напiвп’яного, потягне до виходу, повз божеволiлих слуг, духмяних троянд, непотрiбноi огорожi. Вiн дотягне мене до узлiсся i тiльки тут знесилено впаде поруч зi своею ношею. Вiн не з’iде з глузду лише тому, що вирiшить, нiбито я з’iхав з глузду, а двiйко божевiльних – це ж так смiшно! Та я нiчого цього не знатиму. Свiже повiтря i холод вiд землi потроху витiснили з моеi голови пануючий там дурман, i я змiг згрубша оцiнити ситуацiю. Вона видалася поганенька: Янек сидiв пiд березою i вперто не помiчав слiз, що котилися йому по щоках. А внизу, у долинi, бушувало пекло. – Хто тебе просив робити це самому? Ми ж домовлялися: ти почекаеш, поки я пiднiму на ноги челядь i коней, а потiм ми зробимо це разом. – Ти надто довго iх пiднiмав, – хмуро кинув я, пiдводячись iз землi й уникаючи погляду в долину. – Я велiв збиратися, видав iм платню i спробував усе пояснити. Але не певен, що вони зрозумiли. – Хто – слуги чи конi? – нi з того нi з сього пожартувалося менi. Диму наковтався, мабуть. – А коли вони побачили першi спалахи вогню у вiкнах, – волинив далi Янек, – то раптом забiгали, замахали руками, показували менi на вiкна i щось вимагали вiд мене… А серед них часом не було одного… чи однiеi, хто стояв осторонь i уважно спостерiгав? – Вони плакали, уявляеш? – Мене менше за все хвилюе прислуга, – вiдповiв я, розмiрковуючи. Крiм того одного, звичайно… чи однiеi. – Я так запросто зруйнував усе iхне дотеперiшне життя… Узяв i зруйнував… Що вони тепер робитимуть… Куди пiдуть… Серед ночi… А розмiрковував я про свою неймовiрну удачу. Ось вiн, мiй зоряний час! Настав! Витанцьовуй, Мар’яне, хочеш польку, хочеш мазурку! Тiльки зiрок чомусь не видно… Поховалися? Погасли? Я глянув на Янека, що самозабутньо вмивався слiзьми, i люто заревiв: – Це дерево чудово полле дощ, а якщо ви, мила моя, хочете зробити добру справу, то витрiть соплi i берiть ноги в руки, а руки – у кулаки. Менi нiколи мiняти вам пелюшки! Тiльки негiдник мiг так зараз iз ним говорити. Знайомтеся, я i е той негiдник. – Горить, – фiлософськи вiдреагував Янек. Менi ця фiлософiя перестала здаватися забавною. – Ну i мокнiть собi, моя дорога, а я пошукаю сухiшу мiсцинку. І я вирушив до лiсу. Вiн дихнув на мене чорною, похмурою, злою пусткою. Я сам був чорним, похмурим i злим. А на додачу до всього – голодним. Руки потягнулися до пояса, обмацали його, не повiрили й обмацали ще раз. Я крутнувся на пiдборах i вибiг на узлiсся. Заграва займала пiвнеба, але я оголосив себе незрячим, у два стрибки опинився перед заплаканою дитиною, пiдняв ii, як пiр’iнку, i припер до деревця. – Де мiшок, який я був причепив сюди, до пояса, пiдберезовику ти мiй? З провiзiею, теплим одягом, рiзними вкрай необхiдними в дорозi дрiб’язками i фальшивим паспортом на iм’я Мар’яна Небродовича. – Я його викинув. Вiн був заважкий. – Ти викинув мiй мiшок? – перепитав я з лагiдним сказом у голосi. – Мiй мiшок? Де ти його викинув? – Там, на сходах, по дорозi в хол. – На сходах? Мiй мiшок? – видно, дверi моi незмащенi заiло остаточно. – Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженцiями? Нi, книжки ти б не викинув, ти б iх поволiк на собi на край свiту. Вiн байдуже дивився просто на мене. Не мав звички вiдводити погляд, навiть якщо йому в лице дихав такий звiр, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковiсть його думки. – Я не думав, що там забавки… Просто я нiчого не збирався з цього дому брати. – Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевiрив би кишенi, чи не гвiзднув[28 - Гвiзднути – украсти.] я чогось дорогоцiнного. Чесне слово, вiн навiть перестав плакати. Очi зробилися сухими i жорсткими. – А це не дiло рук шляхтича – по чужих кишенях лазити. У мене поки що мiй титул не забрали, забув? І руки забери. У-ух! – Та пропади вiн пропадом, той мiшок. І фальшивий паспорт туди ж. – Я добуду новий, файнiший. Мiшок, звiсно. Паспорти не святi лiплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снiгу, а лiтом трави не допросишся. Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсiм недавно вiн лише ковтав. – Як це – добудеш? Яким чином? – О-о, тобi розкажи, – запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лiсу. Янек за мною. – Що означае «розкажи»? Що ти задумав? – Ну-у, нiчого такого… – Менi не подобаються твоi «о» i «ну». А менi не подобаеться один… чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно. – Пояснень я, звiсно, не дочекаюся, Мар’яне, не у твоiх це правилах порушувати власнi правила… Але я за ним… чи за нею ще вернуся. – Тому я попереджую: вiд цiеi хвилини я нi на крок вiд тебе не вiдiйду, зрозумiло, Мар’яне? Якщо ти замислив щось нечесне, я тебе зупиню, обiцяю! Я буду спостерiгати за кожним твоiм рухом, i не смiй менi перечити. – А коли менi приспiчить за деревце?… Вiн не знiяковiв. Не знайдуться нинi тi, котрi змусять його нiяковiти. – О, особливо тодi… Вiн оступився. У лiсi, у цiй темницi, було повно кореневищ, корчiв, корiння… Лише на одну мить вiн ухопився рукою за мое плече, i ця рука, здалося менi, пропекла наскрiзь мою продимлену, чорну вiд кiптяви куртку. За такi митi платять золотом. Та чи вiзьмуть плату з Мар’яна Добрянського, а чи скажуть: iди, звiдки прийшов? Нашi очi незабаром призвичаiлися до темряви. Проте свiтлiше вiд цього не стало. Ми перебували на днi величезноi криницi, у якiй без упину щось ворушилося, шелестiло, шурхотiло, а вгорi, у нерiвному просвiтi, немитим блюдцем плив помiж хмарами мiсяченько. Щось синювато-димчасте стiкало на листя, хвою, кору й мох; хтось живий i печальний дихав нам у потилицi; глухомань ходила довкола нас, непрошених, колами, з темним обличчям й очницями-дуплами, i, похрускуючи пальцями, чекала, коли ми наситимося ii стравами i кинемося назад. Тодi вона жбурне нам у груди колючi чагарники, а пiд ноги столiтнi вiтроломи i скаже, сторожка i чутка, так i не пробачивши людям свого прiзвиська i iхнього споконвiчного страху перед нею, – скаже нам, непрошеним: дороги назад нема. – Мар’яне, агов, Мар’яне! – окликнув мене супутник. Я ледве ухилився вiд драпiжноi гiлляки, що випливла передi мною нiзвiдки. – Вибач, я не хотiв тебе налякати. Угу. – Але ти подивися на цей дуб! «Цим дубом» виявилася загусла до твердостi каменя чорнота, що закинула над нами мертвi нерухомi сiтi. Де вiн угледiв дуб? – Знаеш, iз чим вiн у мене асоцiюеться? Я пiймав себе на тому, що хотiв би, щоб вiн говорив тихiше. Небо майже не просвiчувало крiзь густу плутанину, i я вiдчув себе людиною, над якою закрили дашок криницi. Я почав тихесенько вiдступати. – …З тобою, мiй мовчазний друже! Цей дуб такий самий пазуристий, iкластий i… без единого живого листочка! І вiн розсмiявся. Драпiжна гiлляка не дрiмала i вчепилася на зворотному шляху в мое волосся. – Холера ясна! – А от лаятися вiн, мабуть, так i не навчиться. Я почув, як Янек поплескав рукою по стовбурi. Я навiть про гiлляку, якiй обiцяв переломити всi кiсточки, забув. Вiн не боявся! Мало того, вiн був iз глухоманню на ти! Удалинi протяжно ухнуло i затихло. – Ну, якщо ти дав обiтницю мовчання… – голосно образився Янек. Я мало не пристукнув його. А глухомань… я оглянувся… залишалася глухоманню. І, звичайно, готувала порушнику спокою заслужене покарання. – Десять ринських дiстати – гарна нагорода! Ой, заб’ю я пана, хоч ’го трохи шкода!.. При тьмяному свiтiннi, в оточеннi мороку, по неходженiй стежинi йшов порушник i горланив на весь лiс пiсеньку про хлопiв Тарнавського повiту[29 - Тарнавський повiт – осередок повстання польських селян (мазурiв) 1848 року, яким австрiйська влада видавала грошi за кожного живого чи мертвого шляхтича-повстанця.]… Я, притримуючи рукою гiлляку, оту саму, драпiжну, дивився в обидва ока глухоманi i ясно бачив свiй страх, i бачив, де його корiння. Дитинство мого порушника минало серед природи i вчило його не боятися живого. А мое дитинство, кам’яне, убите в крiвлi, димарi i пiдвали, умiло не боятися тiльки мертвого. – Це не голос. – Я обережно рушив слiдом. – Це Боже покарання. Але коли знову щось шаснуло просто в мене з-пiд нiг, я пробачив його голосу вiдсутнiсть голосу i вперше за багато-багато днiв та ночей утiшився, що я не один. – Мар’яне! – обiрвав свою арiю Янек. Глухомань зiтхнула i вiдняла руки вiд вух. – По-моему, попереду прогалина. – По-моему, теж, – сказав я, уп’явшись очима в суцiльну темряву. Єдина прогалина, яку я змiг вiдшукати, висiла разом з мiсяченьком у мене над макiвкою. Коли ми пройшли вперед, я зневажливо хмикнув: – І це ти називаеш прогалиною? І одразу щось пацнуло мене по носi. Я розтиснув кулак – соснова шишка. Як попередження: не порушуй, непрошений. Вiдомщу. Я зацмулив шишкою в нiкуди. Знаю, глухоманище, я всюди непрошений. Дерева глухо зашумiли, потривоженi раптовим нападом вiтру. Я пiдiйшов i присiв на перекладину, що з’еднувала два стовпцi з козирком. Ще два стовпцi i перекладина були зламанi, але залишки соломи збереглися. Навiть я, мiщух, зрозумiв, для кого ця годiвниця призначена. А Ян Губицький, котрий нiбито з лiсничими i iхнiми пiдопiчними знався змалку, узяв i сам полiз у ту солому. І здаеться, заснув ще на пiвдорозi. Немов на пухових перинах знищеного мною палацу. А ваш покiрний слуга ще довго сидiв тiеi ночi i дивився на мiсяць… Якщо не помиляюся, мiсяць обожнюють вовки всiх часiв i народiв. 5 Ми не мали нi сiрникiв, нi грошей, нi харчiв, нi плану… Поки я ламав голову над тим, чого iще ми не мали, пiд дерев’яним козирком одночасно зметнулися скуйовджений чуб i наiвне питання: – Є надiя вийти до людей до зими? Отож, ми ще й не мали надii. Тим часом пан Губицький став перед моi яснi очi, клацаючи зубами i голосно бажаючи знати, чому раптом моя куртка опинилася на ньому. Причому вiн махав перед моiм носом речовим доказом. – Помнеш, – буркнув я. Ну нi найменшого пошанiвку до старших! – Припини панькатися зi мною, як iз маминим синочком. А як накажете панькатися? Як з маминою дочкою? Я так i сказав. У нас стiльки всього немае (я подивився на загнутi пальцi), а мене вiдволiкають через дрiбницi. Янек моментально вкрився кiркою iз смертельних образ. – Ти негайно, в оцю ж хвилину, при менi одягнеш на себе цю жахливу стару брудну кацабайку. На тебе навiть дивитися зимно. А iнакше ти вiзьмеш i станцюеш менi польку? Теж менi, оратор! Зорати б тобою отак кiльканадцять полiв, сили кричати вже точно не мав би. – Сидиш тут на пеньку, здаешся сам собi таким твердокам’яним, чавунним, а вчора… – вiн осiкся i сильнiше зацокотiв зубами. Ще б пак! Короткий оксамитовий сюртук, вишита срiбними нитками камiзелька, шовкова сорочка, ногавицi до колiн i лакованi черевики. Посипати пудрою – i можна виставляти у вiтринi цукернi Гросса i Струса на Гетьманськiй![30 - Вулиця Гетьманська – нинi проспект Свободи.] Я посовався туди-сюди, пробуючи знайти м’якше мiсце для своеi дупи, але пеньок лишився вiрний собi до скону i надавався до сидiння не бiльше, нiж розпалений п’ец. Трухлява перекладина вночi розвалилася пiдi мною в момент особливо захопленого споглядання мiсяченька, i я перебрався сюди – щоб його головою вперед викрутило, цей огризок дерева! – Послухайте, ваша ясновельможносте. Коли ви пiшки пiд столи i фури ходили, я бiгав по снiгу босонiж, i нiчого, не вмер. Аякже, бiгав… Вигнали на снiг старшi брати по ремеслу за те, що племiнником мене Фонсьо кликав i менi належалося мiстечко потеплiше. «Йди, грiйся», – сказали вони. – Починаеться, – просвердлив мене поглядом Ян, весь у соломi, але вiд цього не менш грiзний. – А цвяхiв ти часом не ковтав? Не хочеш – не одягай, нехай полежить собi на землi, iй уже й так нiчого гiршого не може притрафитися. До речi, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зiйде. – П’ята година, – на око визначив я. – Пiду пошукаю воду, – непевно мовив Янек, залишаючись на мiсцi. Тiльки волосся поки що трималося. Усе решта швидко мiняло своi кольори. Доспоримо ми до кiнця – i дивись, на одного рудого стане менше. Я пiдвiвся. Якби не лiнь, викорчував би цей клятий пеньок i закинув би в хащу. – Бiжiмо. Куртку одягне той, хто перший здохне. О, битися об заклад – це по-iхньому, по-шляхетному. Бiдака. Йому не довелося бачити, як я бiгаю. Кому довелося – удруге за мною не ганявся. Тiльки рукою махав. Доти, поки я не вирiс i не став сам ганятися за iншими. І рукою не махав, а доганяв раз i надовго. Янек рвонув, як необ’iжджений гнiдий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я пiдхопив уже на бiгу. Ранок забрав iще одну хмарку – заважала дивитися. У такт моiм рухам пiдстрибували настовбурченi дуби i буки, акуратненькi бiлочки на гiлочках, гнiзда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягiдки та всiляка дрiбна лiсова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим срiблом. Ритмiчно постукували невидимi дятли. Ритмiчно згиналися й розгиналися колiна i лiктi. Ритмiчно вмирали секунди, устеляючи мiй шлях осколками часу. Хто сказав, що немае надii? Є. Але в тiм краю нiколи не буде мене. Янек почав перефарбовуватися в нiжно-рожевi вiдтiнки. – Ти хоч уявляеш, куди ми бiжимо? – недовго думаючи, звалив вiн мене першим же запитанням. Я досвiдченим оком окинув хмарки. – На пiвнiч. – Ха! Лiс пiшов угору, i знущання залишилося незавершеним. За десять хвилин: – Знаеш, що менi спало на думку? Де вже менi, темному, свiтлi мислi зрiти? – Наш архiв зник не просто так. Його викрали! Для пуцьвiрiнка – незле. Я вважав, що вiн додумаеться до цього рокiв так через сто. – І зробив це хтось iз моiх слуг. Приголомшливо. – Глупство. Я iм усiм довiряю. А ось це дарма. – А ти як мислиш? Я пiшов напролом через малинник i забув про питання. – Це скiльки ж днiв треба було пробиратися в бiблiотеку i перетрушувати книжку за книжкою, щоб його знайти! Не так уже й багато. Усього лиш один день i зовсiм не потайки. Дев’ятий стелаж, друга полиця згори, сьома книжка праворуч. Щось про мiфи. – Вiн пролежав неторканим прiрву часу… А час тут нi до чого. Вiн, час, лише поглиблюе. – Востанне тато переглядав архiв у нiч перед смертю… Мар’яне! Здаеться, вiн поривався щось менi сказати, але… Напевно, знову вiдклав на потiм. Що вiн хотiв сказати, Мар’яне? А ти поворуши мiзками. Янек застряг бiля поваленого стовбура i вiдстав. Точнiше, вiн би давно вiдстав, але я з доброти душевноi пристосовував свiй бiг до його тупання. А позаяк доброта душевна пролазила крiзь моi пори швидше, нiж пiт, черговий пiдйом, нi краплини не спiтнiвши, я взяв на одному диханнi. Демонструючи тим, хто вiдстав, усю свою прудкiсть. Зав’язуючи з добротою до вiку вiчного. – Нам обов’язково так квапитися?! – тi, хто вiдстав, одразу ж двигнули мене в спину розпачливим протестом. Нам! Вiдчуваете зворот? – Особисто я до снiданку вже давно запiзнився… а… а до вечерi ще пiвдня… Я скреготнув зубами i не звернув на протест жодноi уваги. Якщо звертати увагу на всiх рудих шляхтичiв, що швендяють тут лiсом… – Ясно… Ти квапишся на побачення i… i боiшся, що панянку вкрадуть з-пiд носа… Так би вiдразу й сказав… Зараз впаду i закачаюся по землi. Вiд смiху, вiд чого ж iще? – Ей, бiгуне… на весiлля запросиш? Я пригальмував i змахнув з лиця налипле павутиння. Ранок глипав на нас зi всiх дзюр. Чекати довелося порiвняно недовго. Янек, подiбний кольором обличчям до багряного маку, волiк ноги, тримався за правий бiк i сопiв, як буйвiл, коли той бажав сподобатися самцi. Був змученим, голодним та бездомним, i тому менi не сподобався. Самкам такi теж не подобаються. – Це був змив[31 - Змив – втеча.]… – просвiтив я його, прикидаючи розмiри дупла, що маячiло перед нами. Голова влiзе, вирiшив я. Руда. Слiд було просвiщати людину до того, як руйнувати iй життя, але розбитого не злiпиш, убитого не вернеш з того свiту… – Який змив? – поцiкавився Янек, лiниво витираючи чоло рукавом. Я ледве не спитав, чи не позичити йому хусточку. – Гонiтва.[32 - Гонiтва – погоня.] Пам’ятаеш казку, де мишка благополучно втiкае вiд кицьки? Так-от, ми не в казцi. – Виходить, за нами погоня? Його питаннячка могли змусити небiжчика померти вдруге. У менi вони будили звiра. – Виходить. – Справжня? – Найсправжнiсiнька. – Ти хочеш сказати, що нас зараз хтось переслiдуе? Нi, я бiльше нiчого не хотiв, а звiрюга в менi давно ревiв, як голодна корова. – Якщо ми втiкаемо, значить, нас переслiдують. А якщо нас переслiдують, значить, нам одна дорога – утiкати, – пояснив я так популярно, як умiв. Янек посмикав себе за вухо. – І тому ми щойно так довго бiгли? Сонечко встае, пташечки заливаються буйним щебетом, а один матолок намагаеться втовкмачити iншому, що вони остаточно посадили човен на мiлину. Інший не хоче цьому вiрити, нiяк не хоче, i звiр мiй тужливо опускае морду на лапи. – Ми вiдiрвемося, обов’язково. Я знаю, я негiдник. Увесь цей час Янек обiймався з сосною, але ось вiн повернувся до мене лiвою щокою i блаженно пробурмотiв: – А хiба вiд них можна вiдiрватися? – Вiд усiх можна вiдiрватися. Окрiм вуйка Фонся. Молися, щоб вiн залишався нашим союзником. – А що буде пiсля того, як ми вiдiрвемося? Ось так. Навiть якщо валиться з нiг. Навiть зi зв’язаними руками i ногами. Спочатку спитае, звiдки в тебе коса, беззуба, а вже потiм помре. Але перше зведе в могилу мене. Я завжди це знав. Я почав це вiдчувати ще тодi, коли поклав його на спину i вiдкинув з чола липке закривавлене волосся. Доти я нiколи його не бачив, хоча знав про нього майже все. Вiн нiчого про мене не знав. Мабуть, тому спитав: – А ти хто такий? Того разу менi не довелося вiдповiдати: вiн знепритомнiв. Що я вiдповiм наступного разу? …Повiтря встигли прополоскати i пiдсушити на сонечку, коли ми нарештi вибралися з лiсу. Не те слово – вибралися. Висмикнули себе з моховитих тiней, вологого грунту, дзюркотливоi тишi. І гучно хляпнули у високi трави пiдлiска. Я наказав собi встати i з насолодою послав себе до дiдька. Дуже сподiючись на те, що нескоро звiдти повернуся. – Котра година? – простогнали поруч кульбабки. – Полудень, – видихнув я, розполохавши пiд своiм носом усiх комашок. Кульбабки знову простогнали: – Сiм годин… без перерви… бездорiжжям… У-у, я згодую тебе щурам… Щури – це те, що треба. Акурат для мене. Я пiдтягнув окiльцьованi залiзом ноги до живота i вiдiрвав нiс вiд любих йому комашок. Попереду розляглася улоговина, плавно пiднiмаючись до порослого вiльшняком пагорба. Ступнi глухо запульсували, коли тiло налягло на них усiею своею вагою, якiсь щупальцi потягли мене назад до природи, комашок i кульбабок… Чхати я хотiв на щупальцi! – Пiду розвiдаю… – Угу, – милостиво дозволили менi моi кульбабки. Виглядало, що я iм за це ще в нiжки повинен кланятися. Дякую, мовляв, за довiру… Саме так, довiра – препаскудна штука: на крихту похитнеш – i все, йди замовляй молебень… – Янеку, – торкнувся я пуцьвiрiнка, що пластом лежав на пузi, – вставай. – Нiзащо. – Вставай, попереду розвилка. Треба вибрати, куди пiдемо. Я думаю, в мiстi ми зможемо загубитися швидше, тому вставай. Мiсто – моя стихiя, моя релiгiя, мiй талiсман. А Янек на все це – та з найвищоi дзвiницi: – А чого я там не бачив?… І не смiй мене чiпати!.. Чому ти нiколи не слухаешся? Хiба я не встав би сам? Нi, тобi треба продемонструвати, який ти витривалий i без… безапеляцiйний! – Без що? – Ну ти й глухомань! А ще кажеш мiсто, мiсто… Я вдав, що оглух. Якби повисла на менi iстота взяла з мене приклад i вдала, що онiмiла, з нас вийшли б хорошi напарники для гри в карти. Але… – А якi принципи iхньоi роботи: спочатку оточують, а потiм спускають псiв, чи навпаки? Слухай, а якщо ми намастимося цiею… як ii… ну, гидотою, якою солдати мажуться в тропiках вiд комарiв, може, вони нас не почують? – Хто – солдати чи комарi? – не втримався я. – Пси, Мар’яне, пси! Чому ти нiколи не хочеш думати? Мiзки вишибло. Ще в дитинствi. Однiею товстою буковою тростиною. – О, бачиш? Розвилка! Точно так само гонорово вiн казав, демонструючи менi своi апартаменти: «От бачиш? Твоя кiмната». Точно так само, як тодi, я пробурмотiв: – Нi, не бачу. Із зором у мене зле. Кривае на лiве око… Спливло ще кiлька дорогоцiнних хвилин. А потiм ще. Ми продовжували стояти на вiдкритiй мiсцевостi бiля розвилки, де нас мiг побачити будь-хто бiльш-менш зрячий. А бiльш-менш розумний мiг зметикувати, хто ми i звiдки, бо про пожежу, напевно, уже було вiдомо всiм, хто бiльш-менш чув бодай на одне вухо. І не тому стояли, що на сонечку хотiли погрiтися, гори воно ясним полум’ям… – Ну чому ти не хочеш iти в мiсто? – укотре починав я. – Інтуiцiя! – рубав вiн з плеча. – А в мене досвiд. – А моя iнтуiцiя весь твiй досвiд з потрухами зжере i не подавиться! Ви уявляете? Нарештi ми дружно замовкли, переглянулися й пiшли прямо, лугами i балками. Кому потрiбнi дороги? До вечора ми встигли обiйти стороною чотири села. Янек усе поривався сказати, що в селах зазвичай живуть люди i, може, вони мають чим заморити черв’ячка, але виховання на те i виховання, щоби не дозволяти людинi опускатись до думок про таку примiтивну рiч, як шлунок. Тiй людинi, для якоi страшнiше безчестя, анiж довгий шлях у нiкуди. Коли iз сонцем тихцем покiнчили за пагорбом, залишивши у свiдках пiвземлi i наслiдивши так, що пiвгоризонту виявилося заляпаним кров’ю, Янек видав свiй фiрмовий рев i опустився навпочiпки. А що я? Менi нiколи пiд ноги дивитися. Я, може, природою цiкавлюся. У мiстах такого заходу сонця сто рокiв проживи – не побачиш. Та що сто? Менi ось наче триста перший пiшов, а справжнього неба не довелося зрiти. Давай-давай, виправдовуйся, роззяво. Ожина, по якiй я ледве не пройшовся стройовим кроком, пiдморгувала серед колючок чорним вiчком i без жодних заперечень залишала обважнiлi гiлки. Терпка ягiдка виявилася солодшою за найсолодшi меди в домi, де я провiв три тижнi, що здавалися тепер сном. Колишнiй пан запихав ягоди до рота жменями, самозабутньо дряпаючись i муркочучи собi пiд носа черговий шедевр класикiв. Усе йшло так добре, а я вiзьми i ляпни: – Може, слуги справдi невиннi? Янек з набитим ротом прошамкав: – Якi шлуги? – Може, iх справдi нема пiдстав пiдозрювати? Рука в штивному манжетi пiдкинула ягiдку, пiймала ii, але так i не вiдправила до рота. На горизонтi нарештi почали замiтати кривавi слiди. – Ти про отого пана, що з намiсником приiздив? На перебранця схожого? Ти дивись, розкусив-таки хатрака нашого. – Так ти не ображайся, у них професiя така – усiх пiдозрювати. А я й не ображався. Не зводячи очей з обрiю, я почав прикидати, скiльки ще сонце витримае таку над собою наругу. Кожного вечора. Умирати невiдомо за що. – А ти, мiй пане, сам подумай. Пригадуеш, як я якось просидiв у бiблiотецi майже весь день, ти ще пiдсмiювався надi мною: мiй начитаний друже i так далi. А якщо це я знайшов тодi ваш архiв, дочекався зручного моменту, переховав його, а щоб замаскувати його вiдсутнiсть, улаштував пiдпал. Може, я знав, що ним мають цiкавитися, i тому так спiшив? Тобi не здалося пiдозрiлим, що я кинувся гасити пожежу, не покликавши нiкого на помiч? На яку холеру менi здалися твоi книжечки? А якби я хотiв вiдхреститися вiд пiдозр, кращого способу не придумаеш. Вiн сидiв навкарачки i крiзь мiцно стиснутi пальцi тiк брунатний сiк. А як файно все починалося… – Гадаеш, не довiряю? – Ян скочив на ноги i ступив до дерева, одинокого, кряжистого, схожого на прангер.[33 - Прангер – стовп ганьби на площi Ринок, мiсце, де виконувалися вироки смертi.] І обернувся до мене. – Думаеш, йду з тобою весь день i гадаю: ти чи не ти? А вночi так взагалi спати боюся, тiльки прикидаюся, що сплю? Так про мене мислиш?! – майже закричав вiн, але враз заспокоiвся, а на кирпатому обличчi залягли тiнi: це запекло i стрiмко навалювалися сутiнки. – Ось що ми зробимо. Твiй укоханий ножичок з тобою? Я намацав його лiктем пiд сукном. Подаруночок. Мало хто тепер такi носить. Часи змiнилися. Вiйни притихли. Перейшли в пiдпiлля. – Ти якось нахвалювався, що можеш iз двадцяти крокiв у монету попасти? Було? Ну, у монету, може, й нi, а в людину, особливо якщо в неi бiла сорочка на нiчим не захищених грудях, особливо якщо пiд цiею сорочкою б’еться серце ворога, особливо якщо мрiяв про це багато рокiв… – Зараз ти отримаеш можливiсть переконатися, наскiльки я тобi довiряю. Янек став спиною до стовбура, випростався, зцiпив зуби i, мабуть, уявивши себе на дуелi, вiдкарбував: – Вiдрахуй двадцять крокiв i метай. Як балаганник на ярмарку. Для тих, хто не зрозумiв, – у нього метати. Ножичком, мiж iншим. Тим самим, що колись пробивав лати навилiт. Мене на млi ока[34 - На млi ока – миттево.] поставило на ноги. Твердо поставило, хоч i рубануло спершу по потилицi. Що не кажи, довiр’я – препаскудна штука… Я, не дивлячись, витягнув з-за пояса свою коштовнiсть, узяв двома пальцями рукоять i розпочав вiдрахунок. Зараз вiн переконаеться, наскiльки можна менi довiряти. Коли вiдстань мiж нами подвоiлася, сутiнки розгулялися донесхочу. Дуже добре. У протоколi запишуть: пiдкрався пiд покровом ночi. А вдень такого не напишеш. Удень довелося б iхнiм поетам щось iнше грипсати.[35 - Грипсати – писати.] Наприклад, пiдповз iз тилу, а що дзюра з фронту, так наскрiзь прошпигнуло. Я вiдчув приемну важкiсть у руцi. Може, i прошпигнути. Змах – й обурений виск надвое розпореного вiтру, i раптова легкiсть у руцi, що позбулася приемноi важкостi й iнстинктивно потягнулася слiдом за нею, добровiльно вiдпущеною в полiт, i… застигла на рiвнi кидка. Передумуючи, надто пiзно передумуючи. Метал увiйшов глибоко, майже на три четвертi своеi довжини. Не пiдвiв мене добрий метал. Фiгура бiля стовбура постояла трохи i почала повiльно осiдати долу. Нiби перехотiла стояти бiля дерева, схожого на прангер. Нiби раптом захотiла подрiмати. Чоботи зробилися важкими – не пiдняти, вiки старезними – не дожити, ножi швидкими – не врятуватися. Спливли хвилини, й ображений вiтер нехотячи донiс до мене слабкий смiшок i охриплий голос: – Усе в порядку, Мар’яне. У нього завжди пiсля приступу задухи з’являлися усмiшка i хрипота. Правда, руки з горла вiн поки не вiднiмав. Вiтер менi не пробачив i плиском вдарив у лице. Той, iнший, навiть не задумався над тим, що вiн може мене не пробачити. – Правда, усе в порядку. Не дивись так. Я пiдiйшов i висмикнув застряглий трохи вище людського зросту кавалок сталi. Рука знову вiдчайдушно обважнiла. Не дивлячись, запхнув свою коштовнiсть за пояс. І далi дивився на тонку бiлувату мiтку на корi, схожу на клеймо. Виявляеться, дерева теж бувають таврованими, як люди. – Ще тато любив повторювати, що я можу вивести iз себе навiть янгола. Янгола – запросто. У янголiв немае в запасi диявольського терпiння. Яке iнодi теж дае збоi. А те, чим дорожиш, виявляеться насправдi просто кавалком сталi. Знизу на мене дивилися очi з дуже бiлими, як у всiх рудих, бiлка?ми. – Слухай, Мар’яне, а навчи мене так метати ножi! Мабуть, на моiй пицi проступила певна зрозумiла думка, бо Янек одразу приснув у кулак. – Ну чому кожного разу, коли я прошу подiлитися зi мною хоч малою частиною твого досвiду, ти корчиш таку гримасу, що я починаю боятися, чи все в тебе в порядку з травленням, мiй передбачуваний друже? Чому все доводиться витягати з тебе клiщами? Ось я, наприклад, коли б що вмiв, одразу б тебе навчив. Настала моя черга прискати в кулак. Тiльки кулаки моi для iншого створювалися. І стискалися вони в такi хвилини до хрускоту. Нiби десь поруч пес люто гриз кiстку. Я присiв перед ним, заодно роздумуючи, що б таке вiдповiсти, щоб i чесно було, i легко засвоiлося. – Лiпше погано книжки читати, нiж добре скручувати карки. Бiлки? на мить померкли, а потiм молодецьки полiзли з орбiт. – А ти вмiеш скручувати карки? Навчи, га? Усе, останнiй раз я веду баляндраси[36 - Баляндраси – розмови.] iз цямкачами![37 - Цямкачi – дiти.] «Вмiеш гризти – гризи, а в наставники не пхайся – зуби повибиваю», – сказав я звiровi всерединi себе. «І по бiблiотеках нема чого бiльше лазити, зрозумiв?» …Мiй батько дуже любив книжки. Тому, побачивши в Губицьких величезну бiблiотеку, я провiв там майже цiлий день. Просто прогулюючись помiж стелажами, торкаючись корiнцiв, витягаючи навмання першу-лiпшу книжку, гортаючи ii, час вiд часу прочитуючи окремi уривки i знову повертаючи на полицю. Я пробував уявити себе в шкурi мого батька, пробував вiдчути те, що вiдчував вiн, помiчник друкаря, ким бачив вiн себе i що могли б розповiсти йому цi книжки. Зовсiм випадково я витягнув з другоi полицi третього стелажа згори якийсь грубезний том про мiфи, i менi до нiг упав пухкий конверт. Запечатаний сургучем. Із закам’янiлим на ньому вiдбитком перемишлянського герба Сас. Якби я розкрив його тодi, якби хоч переклав у iнше мiсце, можливо, ми б зараз не рятувалися втечею в лiсах Бродiвського повiту. Але менi здалося, що позаду стоiть мiй батько i хитае головою. І говорить до мене приглушеним голосом: «Я був лиш друкарем, i навiть гадки не мав, що мiй син впаде так низько… Що вiн осквернить свою священну помсту злодiйством…» 6 Коли Янек прокинувся, я вже розкладав на травичцi свiй улов. – О! – Це, звичайно, не фазани i не курiпки… – А…? – Усi питання потiм. Вiн заворожено простяг руку, i я був понадiявся, що пронесе. Травичка соковитенько зеленiе пiд задом, сонечко радiсно б’е в лiпки,[38 - Лiпки – очi.] чому б i не помрiяти? Але простягнута рука завмерла, i моi надii вiддали Боговi душу. – Звiдки ти все це взяв? Бабуся прислала. Поштою. – Їж-iж. – Я маю право знати, що я iм! Чого ж ранiше не питав, коли подавали на тарiлочках порцелянових з голубими квiточками? Та ще й кланялися при цьому. – Кавалок козячого сиру, хлiба буханець, три яйця, двi цибулини… – Я добре бачу, що це! Я питаю, чие все це? – Ти бачиш тут ще когось? Вiн зусиллям волi вiдiрвав погляд вiд спокусливих страв i вiдправив його куди подалi. – Я не буду чiпати краденого. Менi, самi розумiете, кусень у горлi застряг. Але я чесно спробував зберегти мирний настрiй. – Щоб жити, треба iсти. Щоб вижити, треба вмiти добувати собi на прожиття, урозумiв? Я якось говорив, що вiн був упертим. Так ось, я помилявся. Вiн був безнадiйно впертим. – Їж сам, – презирливо пересмикнув вiн плечима, ковтаючи слину. За милю було видно, як його пiдмивало хапнути обома п’ятiрнями скiльки хапнеться i запхати собi в рот. Я особисто так i чинив кожного разу, коли траплялася нагода. А траплялася вона нечасто. Вуйко Фонсьо добре знав, скiльки в нього чого на кухнi i в засiках, i якщо заставав кого за неналежним заняттям… Вiчно голоднi, ми билися до кровi за право пiднести до рота окраець хлiба. Чому ж тепер цей окраець залишався в моiй руцi неторканим? Легенький стрибок – i я опустився поряд iз Янеком, нiжно беручи того за барки. – Слухай мене, цямкачу, i не бреши потiм, що не чув. Блукаючий погляд якось сам повернувся до мене. Очi часто-часто заклiпали. – Тут нема матусi i татуся, якi гладили б тебе по голiвцi, примовляючи: ну ще одну ложечку, лебедику. І нема няньки, яка впрошувала б: а це за дiдуся. Я на цю роль не годжуся, але якщо не вийде по-доброму – власноруч прив’яжу тебе до дерева i нагодую. І вiр менi, ти в мене все з’iсиш! Очi бiльше не клiпали, а щоки почервонiли, як у дiвчини на сватаннi. Подякуй ще, що заздалегiдь попередив. Небагатьох я попереджав. Коли на небо повиносили провiтрити всi можливi пуховики, подушки i перини, ми рушили в дорогу. До слова: Янек ум’яв призначену йому порцiю, усiм своiм виглядом демонструючи протест. Давай-давай, демонструй, переживемо. Настрiй мiй дещо покращився, нiби пiсля вдалого жарту. День мав бути пригожим, Янек – безмовним, а рiдне мiсто – близьким. Правду кажуть: обiцяного три роки ждуть. Першим вибравшись iз вибалка, я одразу ж скотився назад, зариваючи себе i Янека в найближчий верболiз. Добре, що ми не йшли гостинцем. Кiльканадцять вершникiв щойно з’явилися на дорозi з того боку, звiдки мали вийти ми. У вухо задмухало: – Чому ми ховаемося, може, вони на навчання iдуть? Ну не вмiли пан Губицький довго дутися, особливо коли на язицi крутилися сотня-двi дурнуватих запитань i, звичайно, пiд рукою був той, кому можна iх усi ставити. Вершники неспiшно зацокали повз нас. Точнiше, цокали не вони, а конi, але в нас так уже заведено: не конячка-розумниця довезла, а молодець-наiзник доскакав. Був би вiн таким молодцем, якби довелося на своiх двох усi милi цокати? – Угу, на навчання… Нi, я не сперечався. Могли навiть парубки прямувати в сусiдне село на танцi – недiля як-не-як! Могли. Але надто вже серйозно сидiли на них темно-синi уланки[39 - Уланка – верхня частина унiформи уланiв.] з темно-червоними обшлагами i обшивками комiрцiв та десятьма бiлими гудзиками з кожного боку. А чапки[40 - Чапка – головний убiр уланiв.] з бичачоi шкiри з козирком вiд сонця i темно-червоним вершечком та такого ж кривавого кольору панталони, заправленi в чоботи, одним своiм виглядом мали наганяти страх! Я вже не кажу про карабiни Штаера з високою скорострiльнiстю, револьвери Гассера та кавалерiйськi шаблi з посрiбленими ефесами! І коники iхнi стрiй тримали аж надто рiвнесенько, як на парадi. Та й тиша стояла над ними аж надто тиха: тiльки плескiт рiчки i храп коней. Тепер вiдповiсте менi, на якi такi танцюльки вони напудрилися i нарум’янилися? Цифри на iхнiх гудзиках я не мiг звiдси бачити, але, судячи з обмундирування, то був, найпевнiше, ескадрон уланiв Першого полку цiсарсько-королiвського ландверу[41 - Ландвер – самостiйна армiя, яка складала частину Збройних сил Австрiйськоi iмперii i призначалася пiд час вiйни для посилення постiйноi армii та для внутрiшньоi оборони, а в мирний час – для пiдтримання внутрiшнього порядку та безпеки краiни.] з Ялiвця! Я пiдняв руку i затис нею рот мого супутника. Зух! Не пискнув навiть! Так тримати – i цiни тобi не буде в нас на Ринку в базарний день. Вони проiхали – i ми не зговорюючись дременули з хащ. Верболiз верболозом, але злючу кропиву здалося б попалити. Проте в нас не було нi сiрникiв, нi сухостою, нi часу на це. Як подумати, так у нас iз часом взагалi була бiда. Вiн, час, стiк кров’ю i страхом майже мiсяць тому в однiй халабудi, яку чи то забули знести, чи лишили саме для таких випадкiв. А днi, що настали опiсля, були лише хитрими викрутасами долi у ii знаменитiй грi в кота й мишу. У найжорстокiшiй iз ii iгор. Лiпше одразу, нiж по краплинi. Лiпше мертвим, нiж поруч iз тим, кого ти намагався вбити. Вiдкритих просторiв ми тепер побоювалися. Через те, перейшовши вбрiд мiлку тут рiчку Стир, до кiнця дня грунтовно i по колiна влипли в болото. Навiть не влипли, а вляпалися, i не те щоб з власноi волi, а, як кажуть у нас на Галичинi: якби той розум спереду, що тепер ззаду. У вас так не кажуть? – Знаеш, як називалося село, бiля якого ми проходили, з тоi сторони рiчки? Заболотцi! Хто б сумнiвався! – Там е одна глибока криниця, звiдки, кажуть, раз на рiк чути голос орача, який орав свою ниву на Паску i провалився на тому мiсцi пiд землю. Моя нянька була звiдси, вона менi розказувала цю байку, i я дуже боявся пiсля цього пiдходити до води… Тому так i не навчився плавати… Одне тiшило: вершникам нелегко буде тепер за нами цокати. – Ну чому, чому ти завернув на пiвнiч? Був лiс як лiс, сухий, свiтлий. Ну i що, що корови тиняються з пастухами, ми б за грибникiв зiйшли! І час якраз грибний. Час, може, i грибний, але ми до нього не пасуемо. Не грибницький у нас вигляд. Хiба що з позаминулого року тут бродимо… – А тепер? Чому ми йдемо туди, а не туди? Взагалi-то менi було вшистко едно,[42 - Вшистко едно – усе одно (пол.).] по яких купках стрибати, але, по-перше, я йшов попереду i бачити не мiг, куди там за спиною тикае ведений мною, а по-друге, я помiтив помiж осок i рогози крупнiшу купину й молився, щоби вона не занурилася пiд нашою вагою у воду. Тому я йшов туди, а не туди. За спиною обурено чавкнуло. Добре, що я добув чобiтки сап’яновi жовтi для Янека, iнакше йому у його блищичих[43 - Блищичий – блискучий.] черевиках давно б чавкнулося востанне. Чобiтки виявилися акурат на панську ногу. Молодичка одна залишила без нагляду, коли з молодиком просто на галявинцi вела бесiду на одну iнтересну тему. Ох i кректав молодик той, зате на молодичку любо-дорого було дивитися. Я б iще подивився, але Янек закрив менi очi своiми ручищами i потяг геть. Сподiваюся, вiд нашого реготу нi шишки, нi бiлки з гiлок не попадали. Так про що я? Ага, болото! Ну, що тут можна сказати? Порядний сморiд, булькання i шубовстання в цьому смородi чи то жаб, чи гадiв, колихання бордовоi рiдоти замiсть земноi твердi i вiдчуття, яке мiцно вгнiздилося десь у куприку вiдразу, щойно ми опинилися в трясовинi. Вiдчуття, що ти рухаешся занадто повiльно для того, щоб можна було залишатися на поверхнi. І ноги чимдуж квапляться вирватися iз цмокаючих обiймiв, i палиця вислизае з рук, i ти сотню разiв перевiряеш мiсце для наступного кроку… А ну всю цю природу у ii ж болото! – Твiй нiж… Ти якось споминав, що вiн для тебе дуже цiнний подарунок. Що за iсторiя? Дався йому мiй нiж! Я прибив чергового кровосмоктного негiдника i майже фiзично вiдчув, як осмiхнулися решта, яким тепер перепаде його частка. Не те щоб менi було шкода своеi кровi. Нi! Просто я не переносив, коли менi осмiхалися просто в лице. Шерстю покривався. – Зрозумiло, мiй таемничий друже. Ви огорнутi просто-таки замогильними тайнами. Дивись, скоро зацвiтеш вiд цих тайн – плiснявою, маю на увазi. Шерсть на менi встала сторчма. – Та щоб тобi!.. – почувся ляскiт, i за три хвилини: – Ну не з Мiсяця ж упав вiн тобi за пазуху? Я вже i гавкати був готовий, не те що ричати. Та що гавкати – кiгтi точити! А позаду змучено так: – Вибач. Ти, звичайно, маеш повне право зберiгати мовчання. Вiчно я лiзу, куди не просять. І нiби нiчого не сталося, а захотiлося втопитися. – Король один подарував. Розщедрився. Похвалив за хорошу службу. Навiть пообiцяв пiдшукати менi пристойну посаду в себе при дворi. Я мiсяць пiсля цього ходив надутий, як iндик, i всiм показував свiй трофей. – Не може бути! – Не вiриш? І правильно, що не вiриш. Мiсяць пiсля того ходив з пiдбитим оком i ховав свiй трофей у мишачi нори, щоб друзi не стягнули. А пообiцяли менi тодi кишки випустити. І хвалили навздогiн довго й заплутано. Але спершу затягнули всередину i щедро нагородили стусанами. За те, що проходив повз i вiдмовився винести м’яснi помиi. Мали повне право: чия крамничка, того i закони. А за законом: нема чого ходити мимо з такою мордою, таким, як я, тiльки помиi й виносити. Кликнеш на помiч – скажуть, пограбувати хотiв, застукали. Та й хто прибiжить на помiч, якщо в крамничцi тiй господар – iз два бики ростом, i лютiстю бику не поступиться. Пiдвiшуе вiн тих бикiв за ребра на крюки однiею лiвицею. Рiзник вiн. А за силу його i непоступливiсть у спiрних питаннях люди невдовзi прiзвисько йому дадуть. Королем Личакова кликатимуть… Та перш нiж покинути гостинну крамничку, я все-таки, незважаючи на протести, подарував собi цей нiж, iще теплий вiд свiжооббiлованоi тушi. Негоже такiй речi – та серед мертв’ячини. – А за яку таку службу той король тебе похвалив, якщо не секрет? – украдливо поцiкавився Янек. Я здався. Тут же ж i без бою. Не вмiв я йому брехати. Скажiмо, спитае вiн, а що ти робив майже мiсяць тому в халупi лiсничого поблизу кордону – i я, мабуть, вибовкаю всю правду. Але вiн не питав. Поки що. Коли я закiнчив iсторiю про свою нелегку службу в короля, над драговиною заметалося мовчання, насторожене i хитке. – І багато в тебе таких… подарункiв? – Бритва ще. – Ота сама? – Так, ота сама. На очерет полився смуток i зашумiв разом з пiтьмою, що виповзала нiзвiдки. У головi в мене зашумiло, от що! Хочеться часом, щоб хтось посумував разом з тобою, от i верзеться казна-що! До острiвка помiж тим залишилося рукою подати. Подав би хто руку, чи що? Я тикнув палицею в суцiльне буре мiсиво. Палиця провалилася. Достатньо глибоко, щоб я припинив думати в тому напрямку. Довелося робити гак. Драга колихалася й чмокала i, як заведено в природi, нас не пускала. Ми, як повелося, чхали на природу. Нарештi я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь менi здалося, що в цьому мiсцi можна пройти. На вигляд – та ж зелена тванюка, i палиця ледве знаходить опору пiд нею, але якщо до острiвця й можна добратися, то тiльки тут… чи нi? – Мар’яне! От напасть! – А по-справжньому тобi щось дарували? Нi, щоб задавати питання по сутi, якщо обов’язково iх задавати. А ти впевнений, що ми не вiддамо тут Боговi душу? А може, поки не пiзно, повернемо назад? Чи вже пiзно? І весь твiй хвалений досвiд – до одного мiсця, чи не так, Мар’яне? Повертаемося до iнтуiцii? Але натомiсть вiн спитав: – Рiднi чи близькi дарували? Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в пам’ятi. Потiм iще раз порився. – Це коли на Миколая чи на iменини, чи просто… ну, безоплатно, так? – Так. – Треба подумати, – сказав я. А що ще я мiг сказати? – Мар’яне! Так, я гахнув. Але по пояс. Це тiшило. Коли ми шльопнулися на сиру твердь, мене особисто вистачило лише на те, щоб вилити з чобiт баланду, яка весело там плюскала. А Янек примудрився викинути свiй улюблений номер: – Ну, а що б тобi хотiлося отримати в подарунок? На Рiздво, наприклад. Тебе. Із цибулькою i перцем. І без язика. – Нi, я серйозно. Я теж. – Як хочеш, – вiн вiдвернувся, кутаючись у плахту, яку я гвiзднув у тоi ж парочки на галявинцi. «Вогонь», – нагадав я собi, i тут же вiдiслав цю негарну думку подалi. А потiм встав i взявся ламати природу, яка вже сидiла менi в печiнках. Пан Губицький не ворушився. Нiчого, перемелеться – мука буде, а там i хлiбчик спечеться. Добутi там, де й iжа, сiрники насилу пiдпалили далеко не сухий очерет. Далеко не сухий Янек продовжував тремтiти пiд плахтою. – Роздягайтеся, прошу пана. Сохнути будемо… Вiн, на диво, жваво скочив. Спiкся, значить, хлiбчик. Проте справжнiх харчiв у нас залишалося лише на один прийом, а тинятися лiсом, якщо захотiти, можна рокiв зо три. Поки все вляжеться i про нас забудуть… От iз такими мирними думками ми мирно полягали спати, навiть не згадуючи про вечерю. …Синюватi тiнi лiзли з темних прогалин, дряпалися на порослi мохом вiтровали, квапилися напитися з бездонних барилець i втертися клаптями туману. А людинi що: подумаеш, бруд, подумаеш, сирiсть, подумаеш, голод. На те ти i людина. Я, здаеться, казав, що ми мирно полягали спати? Часом мене заносить. Спробуйте мирно лежати на колючому сушняку i варитися в трiскотiннi, ухканнi, чваканнi, стрекотаннi, дзюрчаннi, шурхотiннi та iнших гидотах свiту цього! Але ми лежали. А над нами лежало небо, вивалявшись по вуха у свiтлi щербатого мiсяця. – Гарно як, – подали голос з-пiд плахти. – Нiколи я ще не був так близько до справжнього. Нiби Творець пiдносить просто до твоiх очей те, що ранiше показував крiзь скло… «Так, – сказав я собi, – так!» І поклявся, що це буде наша остання ночiвля просто неба. Нехай сам Творець сунув ii нам пiд нiс, але наступного разу доведеться ввiчливо вiдмовитися. А не вийде ввiчливо… Усе життя мое пройшло в схожих ночiвлях i закiнчиться, без сумнiву, в одну з них. Але хто тут говорить про мое життя? …– Убивця! – кричав я, розмахуючи руками на вершинi Замковоi гори. З гори вниз iшов чоловiк, сутулячись i спотикаючись на кожному кроцi. А я все кричав i кричав. Побачивши, що вiн вiддаляеться вiд мене, я почав кидати в нього камiнням з розвалин Замку. Один камiнь розколов йому голову, i з величезноi рани потекла тоненька цiвка кровi. І в час, коли я побачив цю кров, – з величезноi вiдстанi вузеньку багряну смужку, – волосся в мене на головi заворушилося. Я зрозумiв, хто цей чоловiк унизу… …Свiтло бризнуло в очi. Я потер iх кулаками i сiв. Смiшок. Я повернув голову на звук. Янек одразу показав менi всi своi зуби i яснi очi над ними. – Ти схожий на муху, яка нахлебталася бражки. Внизу, бiля пiднiжжя найвищоi гори мiста, лежав iз розбитою головою мiй батько. «Вбивця…» – вiдлунювало в руiнах Замку моiм голосом… – Завжди гранично зiбраний, у повнiй бойовiй готовностi, а зараз… Нi, для мухи, ти, мабуть, трохи завеликий. Вiд болота пiднiмалися пар i моi бiди. Їх розвiе вiтер. А куди ще iх подiти? Я встав i пiшов. Позаду щось беркицьнулось на земленьку. – Ти… куди… мою плахту… ану вiддай… Я побачив, що за моiми ногами тягнеться плахта, вiдчепив ii вiд ноги, крутнувся на п’ятцi i пiшов у протилежний бiк. Абсолютно незворушний. Хоч яйця на менi бий – такий, пся крев, незворушний! – А коли ти вдаеш, що тобi байдуже, – на очi Янека навернулися сльози, – то можна вмерти зо смiху. Майже так, до слiз, вiн завжди смiявся. Майже завжди менi при цьому було не до смiху. Я нахилився, вмокнув руку у в’язку багнюку i посунув на м’ятого голодранця. Той почав обережно задкувати, рятуючись вiд такого ж пом’ятого бродяги. – Ти цi жарти кинь. Ти що задумав?… – Побачиш. Вiн дорачкував до краю сушi i зрозумiв, що помилування не буде. Тiльки зiбрався його добити, як бiля нiг дивом матерiалiзувалася палиця, об яку я перечепився, зарившися носом у землю. Артистично i… правдоподiбно. – Ти пiддався, пiддався! – загорланив невгамовний пуцьвiрiнок. Ну, добре, а навiщо так горланити? Я обтрусив налиплий бруд, нiби моiй одежинi ще чимось можна було зарадити, i подивився на одежину iншого, яку теж нiкому не врятувати. У душi назрiла безжалiснiсть i залягла в очiкуваннi свого часу. – Завтра ми будемо в моему мiстi. Я знаю, я – негiдник. – Як? Ти казав, що туди п’ять днiв ходу. – Пiшки. А ми доберемося колiею. Вийдемо до Бродiв зi сторони двiрця, я позичу для тебе квиток, а сам поiду… без квитка. Найкраще, щоб ми iхали в рiзних вагонах, а вже коли прибудемо до мiста… Вiн примружив одне око. – Не подобаеться менi твое «позичу». Я придивився до нього i не знайшов, чим крити. – Дозволь менi подбати про квиток, мiй буркотливий друже. А ти… Я кашлянув. Не звиклi ми, щоб нас розглядали, як марципани на виставцi. – Тобi краще не з’являтися на людях… Дiточок можу налякати… – Краще перечекай десь, поки я домовлюся з касиркою. Я про те, що в тебе дуже пам’ятна зовнiшнiсть. І я про те. Небезпечно тобi зi мною водитися, нарештi ти це втямив. Паскудне це вiдчуття, коли за тобою женуться. Ще паскуднiше буде, коли злапають. Куди спокiйнiше самому пiти i здатися на милiсть правосуддя. Казав наш знайомий полiцiянт, що це буде найкращим рiшенням! Не ти перший, не ти останнiй. І я тобi не суддя. І на того, хто скiмлить усерединi, уваги не зверну. Рiзнi в нас дороги. Я битимуся до останнього. За тебе також. Мене садонули кулачищем у плече. Був би мухою, точно перевернувся б догори дригом. – Ти про що подумав?! Ти про що щойно подумав? Що я прибiжу до людей i одразу зачну кликати полiцiю? Дивак… – На очерет полився прозорий, мов сльоза, сум. – Навiщо ж ми тодi все це зачинали? Я знову кашлянув i почав збиратися в дорогу. А всерединi щось задоволено повискувало. 7 Наше улюблене болото, щоб його качка копнула, пiдходило практично до самоi колii. За одне це йому прощалися всi його грiхи, бо ми не зустрiли серед мочар i куп смiття жодного добре вбраного чоловiка, який мiг би на нас донести. Мiсцевiсть змiнилася. Листяний лiс поступився мiсцем сосновому, i лиш де-не-де траплялися дуб та береза. Довкола двiрця бродiвчани понасипали якогось шутру, гiлок, тирси i соломи. Сам бродiвський двiрець серед цього смiття виглядав двоповерховим мурованим велетнем, довжелезним, з великою кiлькiстю вiкон та димарiв, з критим пероном iз двома арками по боках i годинником на виднотi. Посеред двiрця зараз товклося море народу. Дехто з пасажирiв стояв i сидiв на самiй колii, дехто вовтузився бiля клункiв чи виводкiв дiточок, а руде волосся славного сина славного дiдича Наквашi свiтилося на перонi серед тутешнiх жителiв за милю. Я гмикнув. Теж менi, знайшов непримiтну зовнiшнiсть! Ми роздiлилися: Янек пiшов до кас iз намiром використати весь свiй шарм i добути бодай один квиток бодай у четвертому класi. А я знайшов розлогу грушку позаду свинарника, прибудованого просто до бiчноi стiни двiрця, i видряпався на неi пiд дружне рохкання майбутнiх шиночок i ковбасок. «Напевно, начальник станцii розводить», – вiдсторонено подумав я, поки звiр усерединi мене, уявляючи отi шиночки i ковбаски, захлинався слиною. Перон, штрека i вулиця, що вела з мiста, мощена дерев’яним настилом з колод, поламаним i прогнилим у багатьох мiсцях, хоча вздовж неi вже стояли купи акуратних каменюк, мабуть, призначених для ii ремонту у якомусь там прийдешньому роцi, – уся прилегла територiя проглядалася звiдси мов на долонi. Правду кажучи, територiя була глуха i необжита, лише ближче до рогатки перед мiстом з’являлися одноповерховi хатки, i звiдти ж iхали навантаженi вози й легкi однокiннi пасажирськi вiзки. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/anna-homa/lemberg-p-d-znamenami-soncya/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Мазурська рiзня – виступи в 1846 роцi польських селян (мазурiв) проти своiх «однокровних» шляхтичiв-повстанцiв, яких вони вiддавали австрiйськiй владi або винищували самi. 2 Русини – тут: украiнцi. 3 Генцьо Чорний – Євгенiй Хшонстовський, правник, один iз провiдникiв визвольного руху полякiв Австрii за вiдновлення кордонiв Польщi. «Стоваришення люду польського» – пiдпiльне об’еднання польських карбонарiiв. 4 Дiдич – спадкоемець (пол.). 5 Офiцiалiст – державний службовець, що пiдкреслюе свое польське походження. 6 Шпiльберг – замок у Брно, у ХІХ столiттi – «тюрма народiв» в Австрiйськiй монархii. 7 М’яти ханьки – ледарювати. 8 Шпарагiвка – спаржа (тут i далi використанi слова львiвськоi говiрки та злодiйськоi мови Львова). 9 Марша?лок – тут: голова Галицького крайового сейму. 10 Золотий ринський – грошова одиниця в Австро-Угорщинi, назва похiдна вiд «золотий рейнський», тобто гульден. 11 Вулиця Куркова – теперiшня вулиця Лисенка (тут i далi – у Львовi). 12 Фiльварок – у XIV–XIX столiттях панський сiльськогосподарський хутiр, багатогалузеве господарство, орiентоване на виробництво збiжжя для продажу. 13 Льокаль – ресторан, шинок. 14 Служби – тут: господарськi будiвлi. 15 Коц – ворсовий пристрижений однобiчний килим з вовни, тут: шерстяний плед. 16 Вуйко – загальновживане на заходi Украiни звертання замiсть слова «дядько» (як член родини чи незнайомий чоловiк) або «пан»; традицiйно походить iз часiв Киiвськоi Русi. 17 Сальцесон – полiцiянт. 18 Фузiя – мисливська рушниця, тут: довгоствольна зброя (пол.). 19 Повкладати в копи – обдумати. 20 Хатрак – агент полiцii. 21 Павук – рядовий полiцii. 22 Цiсар – назва iмператора Австро-Угорщини. 23 Пантрувати – вистежувати. 24 Гаврук – пан. 25 Димати – сидiти в арештi. 26 Бодяк – венеричний нарив. 27 Хiхляч – нiчний горщик. 28 Гвiзднути – украсти. 29 Тарнавський повiт – осередок повстання польських селян (мазурiв) 1848 року, яким австрiйська влада видавала грошi за кожного живого чи мертвого шляхтича-повстанця. 30 Вулиця Гетьманська – нинi проспект Свободи. 31 Змив – втеча. 32 Гонiтва – погоня. 33 Прангер – стовп ганьби на площi Ринок, мiсце, де виконувалися вироки смертi. 34 На млi ока – миттево. 35 Грипсати – писати. 36 Баляндраси – розмови. 37 Цямкачi – дiти. 38 Лiпки – очi. 39 Уланка – верхня частина унiформи уланiв. 40 Чапка – головний убiр уланiв. 41 Ландвер – самостiйна армiя, яка складала частину Збройних сил Австрiйськоi iмперii i призначалася пiд час вiйни для посилення постiйноi армii та для внутрiшньоi оборони, а в мирний час – для пiдтримання внутрiшнього порядку та безпеки краiни. 42 Вшистко едно – усе одно (пол.). 43 Блищичий – блискучий.