Краса, що не рятуе Павлiна Пулу Надька-Верона – жiнка надзвичайноi вроди. І своею красою вона все життя майстерно користувалася, граючи чоловiками та зiштовхуючи iх, наче пiвнiв у пiвнячих боях. Але чи гарантуе ця врода щастя, якщо за нею нема нiчого, що надае сенс iснуванню людини? Бо коли краса помарнiе – що залишиться?… Павлiна Пулу Краса, що не рятуе Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» «Коронацiя Слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна та Юрiй Логушi,     засновники проекту Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.     koronatsiya.com Передмова Пiвнячi боi Чи ви бачили колись, як б’ються пiвнi? Видовище криваве, безжальне i красиве, як саме буття. Квiнтесенцiя сили та значущостi, перемоги над обставинами, над суперником i над собою. Утiм, пiвнi, звiсно, далекi вiд таких фiлософських роздумiв. А люди? Що спонукае iх до борнi? Чи завжди лише безвихiдь i прагнення вижити за будь-яку цiну, намiр всюди та у всьому довести свою першiсть або, може, iнстинкт? Отой давнiй iнстинкт завойовника, володаря, пана, що час вiд часу озиваеться в кожному з нас i вкрадливо, але рiшуче нагадуе: «Або ти володiеш, або пiдкоряешся. Третього не дано»? Утiм, безперечно, боротьба бувае рiзною. І вiдповiдь на питання «За що i заради чого боротися?» зовсiм не така очевидна, як здаеться на перший погляд. Деколи ii, цiеi вiдповiдi, можна не зауважити взагалi. Та чи ii вiдсутнiсть позбавляе боротьбу сенсу? Нi. Сенс будь-чому – дiям, рухам, почуттям – незмiнно надае сама людина. У романi «Краса, що не рятуе» майже немае позитивних героiв. «“Чому героiня неодмiнно мае бути позитивна?” – думала Надька». А й справдi, чому? Чiткий безапеляцiйний подiл на чорне i бiле, на своiх i чужих, на вiдданих друзiв i зловмисних ворогiв часто зустрiчаеться в лiтературi i вкрай рiдко – в реальному життi. А твiр Павлiни Пулу – це анатомiчний атлас життя. Атлас, написаний дивовижно гарною, чистою та образною мовою, розтин особистостей, яким неможливо не замилуватися, дзеркало реальностi, зiткане iз напрочуд точних спостережень i соковитих, влучних порiвнянь. Тло роману – це наше з вами iснування, знайоме, впiзнаване, близьке й вiд того – страшне. Жiнка, хто користуеться вродою, вправно i не роздумуючи, як чоловiки – силою та розумом, яка вона? Погана? Та невже? А що, як iнакше вона не вмiе? Що, як «жiночнiсть – це риса коханих, а ii не кохали»? Що, як единою мрiею, яка збулася, стали для неi, дивовижноi красунi, запаси колгот зi стрiлками, а на решту мрiй просто забракло смiливостi? І романтичне прiзвисько Верона, що миттю викликае асоцiацiю з «Ромео та Джульеттою», мае вельми трагiчне походження? І що, як розбите з юностi серце, замулене стражданнями, випробуваннями та жагою невiдчутого щастя, зберiгае на своему днi справжню любов та пам’ять про полонез Огiнського посеред блискучого сибiрського неба? Коли жiнка певна, що краса – це едине, що цiкавить у нiй свiт, боротьба за вроду стае фанатичною. Але… чия вина? А маленький хлопчик, котрий вирiс i перетворився на великого негiдника… як щодо нього? Що зробило його таким? Так, читач може зiтхнути: «Знову! Нiби тяжке дитинство все виправдовуе!» Нi. Але дiти негiдниками не народжуються. Ними стають через брак уваги з боку батькiв, через вiчнi безглуздi вiйни всерединi родини, через шалених бабусь, котрi муштрують онукiв не згiрше армiйських сержантiв i плекають у них жорстокiсть, чомусь плутаючи ii iз силою волi. Усiх монстрiв ми створюемо власноруч. Неприемно, але факт. Як i те, що мiж любов’ю, одержимiстю та ненавистю часто немае жодноi рiзницi, жодноi найтоншоi межi. Я не буду переповiдати сюжетнi колiзii «Краси, що не рятуе», це зайве. Хтось назве твiр «побутовим» романом – можливо. Та, як на мене, вiн значно глибший i цiкавiший за це просте визначення. Якщо ви любите романи, як життя, якщо вам кортить прочитати щось щире, справжне, буденне i страшне, красиве i жахливе водночас, ще й довершено написане – я вас вiтаю. Ви знайшли «свiй» твiр. І до речi, а чи знаете ви, чому б’ються пiвнi? Наталка Шевченко Два Ромео Надька любила дивитись, як б’ються пiвнi – дзьоб до дзьоба, голова до голови, пристраснi, гребенi червонi, у-у-ух, якi шаленi, скiльки динамiки, енергii, нервiв, руху… Таких пiвнiв у своему життi вона зазвичай зводила, щоб побилися за неi, бажано до кровi… Анатолiй Лук’янович Шистачок, ii вiнчаний чоловiк, i доктор Бау, вже старший мужчина iз сивими бачками, що смiшно ворушилися, коли вiн жував, iз солодким зеленкуватим поглядом, який щоразу при зустрiчi занурювався iй у декольте, пiрнав, наче вправний плавець, у бiле пудингове тiсто грудей, – вона крутила ним як заманеться. А гарна ж, можна i покрутити… Доктор Бау в цей момент млосно потягувався, розкурював цигарку i казав: – Мила ви моя Вероно, якби менi таку даму серця, то я би щодня вбивав для неi мамонта i норку – щоб мала, що iсти i у що вбирати таке розкiшне тiло. У вiдповiдь Надька смiялася своiм срiблястим смiхом, смiх мелодiйно переходив у гортанне муркотання, i вона нiжно, пальчиком, смикала доктора Бау за борiдку, яка приховувала його подвiйне пiдборiддя, робила трохи схожим на вождя революцii, а трохи – на старого задерикуватого цапа. Інодi Надька дозволяла йому платити, себто доплачувати, – за своi покупки. Одного разу вiн доплатив за духи, про якi мрiяла кiлька рокiв, а для iхньоi родини вони були занадто дорогi. Доплатив за комбiнацiю, за панчохи, за туфлi. Винагородою за таку щедрiсть стала сама Надька – у комбiнацii, панчохах, туфлях. Винагороду свою вона вирiшила пiднести докторовi Бау саме тодi, коли вдома був Толiчка. Толiчка саме грав iз доктором Бау в шахи i програвав уже третю партiю, тому нерви у нього напружились, як кiгтi у роздратованого кота. Йому хотiлося набити доктора по головi шахiвницею i запхати йому в рота свою чорну королеву, яку щойно прибрала з поля бiла тура, аж раптом iз горнятками кави на тацi з’являеться його Надька-Верона – на височезних пiдборах, у панчохах i комбiнацii. Ласкаво усмiхаеться, наче нiчого й не сталося, гострi вiд збудження соски пробивають тонку тканину рожевоi бiлизни, iз-пiд нейлону просвiчують передчасно набряклi на ногах вени, чорне волосся блищить рiвнесенькими кучерями на головi, а погляд доктора Бау потопае в ii глибокому декольте, i безнадiйно-вiдсторонена усмiшка старечого збудження, жовта, довга, кiнська усмiшка, займаеться на його обличчi. «Розумниця, – думае Толiчка, – хоч щось зробила правильно. Тепер я виграю на одному подиху». І справдi Толiчка виграе. Його пiшак досягае протилежного краю шахiвницi, бiлий король, збитий iз нiг новонародженою чорною королевою, падае, i доктор Бау розгублено повторюе: – Не може бути, не може бути, я ж вигравав… Вiн нервово облизуе губи – колишнiй чемпiон iз шахiв, – поплескуе себе долонями по пiдборiддi, а потiм махае рукою – та нехай, Верона варта не однiеi такоi партii. І сiдае за стiл бiля неi. Лiктем випадково торкаеться до грудей, пояснюючи дiю кофеiну на людський органiзм, колiном – до ноги, пiд столом наступае на туфлю i, вдихаючи запах «Шанель № 5», гучно сопе iй пiд вухом. Надька – вона ж полiтик у цiй справi, вона ж фахiвець у пiвнячих боях – солодко вигинаеться над столом, щоб ii драглистi мармеладовi груди лягли двома суничними галяретками на скатертину, i, не вiдводячи погляду вiд Толiчки, свого синього слизького холодного погляду, облизуючи губи вiд спраги, бо iй аж гаряче стало вiд своеi безсоромностi, вiдсувае долонею лiкоть доктора Бау: – Обережно, – каже, – ви мене лiктем товчете у груди. Вони ж нiжнi, iм боляче. І ногу заберiть iз моеi туфлi – у вас ноги як костилi. Доктор Бау ховае руку пiд стiл, i його пальцi повзуть внутрiшньою частиною нейлонового стегна. – Якi ти, Надько, тiстечка спекла, просто смакота, не вiдiрватися, – каже Толiчка. Його губи в крихтах i вареннi, а руки спокiйнiсiнько лежать на столi, наче все так i мае бути, i цi сумирнi руки своею пасивнiстю деруть Надьчине серце колючим дротом, бо чого це вiн не ревнуе, треба ж ревнувати таку гарну жiнку, а не тiстечка iсти. «Ну, Толiчко, зараз ти в мене закукурiкаеш», – думае роздратована Надька, бо якщо вона запланувала пiвнячi боi, то вони таки вiдбудуться, i нiхто ii життевого розкладу не змiнить. Вона знову вигинаеться, тiльки вже не над столом, а на спинку крiсла, опускае повiки, робить дуже задоволене обличчя, а потiм, наче ii совiсть замучила вiд таких розкошiв, рiзко запитуе у доктора: – Що ви там шукаете? Може, щось загубили? Жовтi вуста Марка Альфредовича Бау майже торкаються до ii вуха, ласолюбний погляд солодко спочивае на грудях, а рука й далi намацуе оте, загублене. – Вас загубив, мила моя Вероно, кого ж iще, як не вас? – шепоче вiн жiнцi. – Ти дивися, тiсто аж у ротi тане, солодке, нiжне… Що ти туди додаеш? Докторе Бау, зробiть аналiзи цього тiста, бо у нього мусить бути якесь чар-зiлля пiдмiшане. Нереально смачно, – Толiчка наче нiчого i не помiчае. Надька обмiрковуе ситуацiю – може, розлюбив, може, iстерику закатати, що честь своеi жiнки не захищае, а iсть, як борсук, коли в нього на очах Верону, красуню, звабницю, так просто вiдбивае старий доктор Бау? І цiеi митi лунае дзвiнок у дверi. Надька вивiльняеться з остогидлих докторських обiймiв. Єдине, чого вона хотiла досягти цим флiртом, виявилося недосяжним, тож можна тепер бути рiзкою, поганою i вiдшити старого так, щоб i ноги його на порозi бiльше не було. Толiчка пожвавлюеться, витирае крихти з губ, причiсуе масними вiд тiстечка пальцями волосся, щоб не куйовдилося. Доктор Бау згасае – вiн розумiе, що сьогоднi вже не буде такоi бажаноi митi близькостi з цiею жiнкою, то й сидiти тут нiчого. Та до них приходить гостя – Марiчка, i все змiнюеться. Вона теж iз Украiни, як i Толiчка з Надькою. Марiчка старша за Надьку на сiмнадцять рокiв, а за Толiчку – на сiм. Вона самотня, розлучена, дуже добра жiнка. Навчила Надьку пекти печиво, вивела Толiчцi пляму з пiджака краще, нiж у будь-якiй хiмчистцi. Чуйна, завжди вислухае, зрозумiе, усмiхнеться. Марiчку всi люблять, i доктор Бау – теж, бо вона нiжно його запевняе, що вiн не старий, а зрiлий, не пiдтоптаний, а пiдкований, не здохлий кнур, а стрiляний горобець, i вiк для нього лише додаткова прикраса. Надька iй спiвчувае, адже бути розлученою – це таке приниження, приниження з усiх принижень, i водночас поважае – Марiчка вмiе робити завивку краще, нiж у будь-якiй перукарнi, рiвнесенько, нiжно… Умiе пофарбувати волосся у чорний колiр, хоча собi не фарбуе, а носить довгу сиву, зовсiм не модну косу, зiбрану в акуратну гульку на потилицi. Толiчка завжди на неi бурчить, але в присутностi цiеi жiнки його обличчя свiтлiшае i стае задоволеним, отже, йому вона теж подобаеться, хай i таемно. Марiчка принесла цукерки з лiкером, якi сама ж i виготовила – до всiх своiх чеснот вона ще й умiла варити шоколад. – Привiт, Надюсю! Яка ти гарна, що й очей не вiдвести, а у вас, докторе Бау, вигляд ще загадковiший i принаднiший, нiж завжди. Оце так чоловiк, кажу я своiм друзям про вас, оце так особистiсть. Стiльки досвiду, знань! Стiльки пережити i залишитися таким молодим i бадьорим – це талант, докторе Бау. Правдивий талант. Толiчко, що це в тебе за пiр’iнка на штанях? Марiчка стрiпнула в Толiчки зi штанiв пiр’iнку, потиснула руку докторовi, поцiлувала Надьку в щоки, i здалося, що кiмната враз сповнилася гамором, людом, гiстьми… Наче цiла юрба щасливоi усмiхненоi публiки увiрвалась до вiтальнi Шистачкiв. Тому всiм трьом захотiлося посунутись, щоб звiльнити Марiчцi мiсце. Вони сiли, щiльно притиснувшись одне до одного на канапi, а Марiчка показала на худенького хлопчину з великим масивним фотоапаратом у кутку, якого досi нiхто не помiтив: – Знайомтеся, синочок моеi подруги Олесi з унiверсаму, тiеi, в якоi я какао беру з-пiд прилавка, Олежик. Вiн фотограф. О, як ви гарно сидите, просто як для знiмка. Олежику, сфотографуй. – І вже знову до них, наче по секрету: – Я його привела, бо думаю, у нас жодноi картки разом, а треба ж мати пам’ятку, мало там що зi мною станеться, то я вирiшила, що нехай прийде i знiме. Спершу вас трьох, потiм Верону з доктором Бау, а потiм нас iз Толiчкою… На фотографii – двое чоловiкiв: щасливий вiд можливостi торкатися до пишного жiночого тiла, виструнчений, зiбраний та поважний доктор Бау i знудьгований сутулуватий Толiчка, що з’iхав униз, як торба з борошном, – лисина виблискуе, чоло наморщене, вiн наче ухиляеться вiд дружини, опершись на бильце канапи. А посерединi, звабливо вигнувшись, щоб ii великi груди здавались iще бiльшими, сидить Верона. Вона вагiтна, та жоден iз чоловiкiв про це не знае. Навiть доктор Бау – iхнiй сiмейний лiкар. Жiнка, яка не плаче Чому героiня неодмiнно мае бути позитивна, думала Надька. Чому обов’язково скромна, а як хвалькувата, тодi що? Чому – працьовита, якщо увесь прогрес створюють лiнивi? Чому обов’язково любити Другу Свiтову, як найнiжнiшого коханця, i свiту божого не бачити поза тiею перемогою, яку Надька ненавидiла, бо чого вона мае обожнювати часи, коли ii мало не вбили, i ту владу, яка погнала ii в шахту? Надька не була працьовита, бо люто ненавидiла шахту, на якiй колись довелося кайлувати, i якби ii знову хтось надумав туди загнати, вона волiла би померти. Чесно, смерть краща за таке життя. Надька не була скромною, бо що означае бути скромною? Вмирати треба вiд скромностi чи як? Чи чекати – скромно! – поки ii згвалтують або вб’ють? Поки жива, треба все брати в своi руки i йти напролом. До бiса скромнiсть. Бо якби вона весь час канючила – моi ж ви солоденькi, сю-сю-сю, моi ж ви наймилiшi, сю-сю-сю, – то всi солоденькi й наймилiшi з голоду повмирали б чи просто вимерзли. Але ж нi. Не канючила. У той час, коли добрi родичi канючили, страждали, пили пiдсолену воду i були трудолюбивi – ох, уже ця пiдсолена вода, яка була iм у Сибiру за харч, Надька ii на все життя напилася! – вона працювала, злилась, i пух сипався з усiх цих добреньких i солоденьких, аж поки солона вода раз i назавжди опинилася в минулому. Звiсно, про своi погляди на життя вона мовчала, мов риба, – вона ж не курка дурноверха, щоб людям довiряти. А тепер ось ii чоловiк, Толiчка, закидае, що вона не позитивний персонаж iз радянського кiно. «Скiльки тих дорiг у свiтi – ходити не переходити», – намагаеться Надька абстрагуватися вiд його голосу. А голос каже: – Ти зрозумiй, Надюсю, я втомився вiд твоiх постiйних вистав, вiд цього вiчного протиприродного цирку, коли ошалiла розмальована самка женеться за зграею самцiв. Менi здаеться, що ось уже двадцять рокiв я несу на спинi важелезний тягар, який зветься дружиною. І той тягар дедалi важчае i важчае. Може, пора його скинути? Толiчка сидить на краю лiжка, у якому лежить Надька – без помади i пудри, без панчiх, у самiй лише комбiнацii, – i ii нога плавно розхитуеться, i нiжно заклично тремтить м’яке сальце на внутрiшнiй частинi стегна… – Вгамуйся, старий. Хто сказав, що дружина-красуня – це легко? Зате тепер, – Надьчина нога чiпляе Толiчку за голову i тягне до себе, – тепер бiля тебе в лiжку я, а не якась розжирiла нудна баба, пропахла голубцями… Я… Вона за вуха тягне його до себе, щоб продемонструвати, яка ж вона гарна зблизька, та чоловiк виборсуеться i веде своеi: – Ти нiчогiсiнького не розумiеш. Ти просто мене не чуеш, зациклена на своiй красi так, наче це твое особисте досягнення… Може, нам пора розiйтися? Я хочу жiнку, яка дбае, любить, вiдчувае… Ти наче з глини вилiплена… У мене мама померла, а ти наступного ж дня цирк iз доктором Бау влаштовуеш, наче нiчого не сталося. Ти на похоронi смiялась i жартувала, наче на весiллi. Ти й сльози не зронила, а це вже непристойно! Я просто не можу з тобою бiльше жити… Толiчка сiдае на пiдвiконня, обiймае свою лисiючу голову, i якийсь час вони обое мовчать. Надька розглядае посивiлий пушок його русявого волосся навколо рожевоi лисини, його бiлi руки чистенького iнтелiгента – тепер вiн iнженер, а ще недавно стояв на заводi за верстатом, стругав гвинти i про свою дружину Верону був геть iншоi думки. «Ти в мене розумниця, – казав, – красуня, iз будь-яким начальником домовишся, то домовся, щоб мене пiдвищили»… І вона, Надька, домовлялася. Саме тому, що вмiла полювати на самця, наздоганяти його i перемагати. Тодi вiн не вважав, що це протиприродно. Нi. Вiн думав – яка ж вона у мене розумничка. А тепер, коли сидить у теплому кабiнетi, коли життя склалося, коли вони отримали у Москвi квартиру i телевiзор купили i все налагодилося, вiн вирiшив покапризувати. «Ну що ж, нехай вередуе», – думае Надька. Побавиться, а тодi прийде до неi в лiжко i вже не вважатиме, що вона глиняна, а думатиме – як менi пощастило, що сплю з такою красунею. Щоб прискорити процес, вона скинула комбiнацiю, розтрiпала волосся i знадливо облизала губи. Толiчка дивиться зневажливо – теж менi, звабниця, думае. Погляд падае на подертi мiзинцi i великi пальцi на ногах – не пальцi, а криваве мiсиво. – Це тобi новi туфлi так понатирали? – запитав зi спiвчуттям у голосi, та пригадавши, хто за тi туфлi доплачував, знову збайдужiв до дружини та ii закривавлених нiг. – Нiчого страшного, менi зовсiм не боляче. Туфлi дуже красивi. – Тобi нiколи не бувае боляче, – зневажливо стискае рукою мiзинець на ii нозi, а Надька навiть не кривиться. Тодi Толiчка вдягае штани, сорочку i в домашнiх капцях iде до вхiдних дверей. – Ти куди? – бiжить за ним здивована Надька, бо куди це можна йти у хатнiх капцях? Надворi вже холодно, вересень. – До Марiчки. Нам потрiбно розлучитися. Завтра повернуся, i ми це обговоримо. – Розлучитись? Але я не можу бути розлученою! – гукае йому вслiд Надька, потiм вибiгае як е, гола, на сходовий майданчик i кричить уже в порожнечу, бо вiн зайшов у лiфт i дверi зачинилися: – Я ж красуня, красунi не розлучаються!!! У коридорi холодно, вона стоiть боса на кахлянiй пiдлозi i здивовано дивиться на дверi лiфта – не ждала такого. «Я ж гарна i доглянута, а таких не кидають, – думае Надька, – це якесь непорозумiння, сон… Пiшов до Марiчки, а вона ж геть сива. І губ не фарбуе. Ще й пудрою не користуеться… Ха, налякав…» По десятiй. Надька замикае дверi – якщо вночi повернеться, вона його не впустить. Одягае халат i плентаеться на кухню – обережненько, бо роздертi мозолi на пальцях таки болять, просто нема чого стороннiм розповiдати, що там i де в неi болить, бо як сподобаеться комусь робити iй боляче, то вже не зупиниш. Люди – вони ж такi, садисти… Заварюе чай i намагаеться осмислити те, що сталося. Толiчка, мабуть, блефуе, йому хочеться посваритися, помститися iй за вчорашне, от вiн i вирiшив довести, що теж може знайти iншу жiнку… Але вона не вiрить, бо то не жiнка, а стара баба, ii з Вероною i порiвнювати нема чого. Щиросерда хiба що. Але щиросердiсть – це безумовна ознака дуростi. А Верона i вродливiша, i молодша. Та що там! Верона – це Верона, а не якась там Марiчка, що навiть убратися нормально не вмiе i працюе вихователькою у дитячому садку. Натомiсть Надька – секретарка, вiдповiдальна особа, можна сказати, iй i хабарi носять, i комплiменти роблять, i навiть у закордоннi вiдрядження шеф iз собою бере. Вона була i в Естонii, i в Грузii… Одним словом, уся ця iсторiя з розлученням звичайнiсiнький блеф. Посидить годинку, покавуе, поскаржиться сусiдцi, яка Надька зрадлива, знадлива i пихата, а потiм пiв на дванадцяту буде тут як тут – вибачатиметься. Упреться своею рожевою лисиною Надьцi в живiт i так стоятиме – на колiнах, iнакше вона йому не пробачить. Не якась там покинута, щоб просто так пробачати. Хай падае навколiшки. Ось як вона вирiшила. Задля цiеi подii припудрилася, напарфумилась i нафарбувала губи. Буде вродлива i неприступна, щоб знав, кого кидати. Настала пiвнiч, а Толiчки нема, потiм перша, друга, третя година… Випите чергове горнятко чаю, червонi вiдбитки губ на порцелянi. На будинку навпроти червоний вiдбиток ранковоi зiрки. Потiм будинок рожевiе, блiдне, жовтiе, i зрештою Надьку i увесь свiт заливае яскраве вересневе сонце. Понедiлок, думае Надька. Толiчцi на роботу, мусить прийти перевдягнутися – не пiде ж вiн у хатнiх капцях i спортивних штанях на роботу. П’е ще одне горнятко чаю. Чи вiн уже в Марiчки на гардероб розжився? Їi вiкно на схiд, тому сонце пече в очi. Очi печуть, сонце пече, серце пече, а вона не плаче. Нiчого, скоро дванадцята, сонце перейде на будинок навпроти, i буде затiнок. Верона сидiтиме собi в затiнку i питиме чай. Освiжила на губах помаду, пiшла в туалет, запарила новий чай. Прийде. Точно прийде. Вiн мусить прийти, iнакше й бути не може. Он, навпроти, за своiми вiкнами, живуть щасливi сiм’i, пiд нею живе щаслива сiм’я, над нею живе щаслива сiм’я. І вони з Толiчкою – щаслива сiм’я серед решти щасливих сiмей. І в них буде дитина. Прийде вiн, прийде. Прийде на нiч. Сидить спершу в сутiнках, далi в темрявi. Свiтла не вмикае. Надьцi не потрiбне свiтло. Губи вже не пiдфарбовуе. Нiч, день i ще одну нiч не спить. Людинi, яка не спить другу добу, свiтла не треба. Ранкова зiрка знову рожевiе на будинку навпроти. Доктор Бау казав, що саме в цей час, удосвiта, помирае найбiльше людей. Саме в цей час. І Надька, мiцно зцiпивши губи, збирае у валiзку найнеобхiднiший одяг – якщо вiн ii собi не поверне, якщо вiн ii не знайде, то саме тепер, удосвiта, помре iхня любов. Бо вона не хоче через мiсяць, заповнюючи якусь анкету, у графi «сiмейний стан» писати «розлучена». Бо вона не хоче, щоб через мiсяць, коли до неi приходитимуть шанувальники, iх нiхто бiльше шанувальниками не вважатиме, а щоб усi казали – проститутка, хахалiв до себе водить… А вони приходитимуть, бо нащо ж тодi бути гарною, як не на те, щоб приходили шанувальники, iли твоi тiстечка i сохли вiд кохання, намагаючись кiнчиками пальцiв торкнутися до твого халата. Бо вона не хоче жити покинутою матiр’ю-одиначкою через якусь сиву бабу, що вiдбила ii чоловiка. А саме зараз Толiчка спить iз цiею потворою, селючкою, iз цiею розжирiлою свиноматкою, замiсть того, щоб цiлувати Надьчине тiло, яке так щедро лежало б перед ним, розкинувшись на простирадлах усiею своею застиглою мовчазною красою. Це треба вiдвернути, вирiшуе вона. За будь-яку цiну. Вiд цього треба втекти. Зiбрати валiзи, сiсти на потяг i поiхати. Колись вона йому зiзналась, що хотiла б повернутися на батькiвщину, в Украiну. Вiн сказав, що це все дурницi, нiкуди вони зi столицi не поiдуть, бо треба геть дурними бути, щоб iхати звiдси в провiнцiю. А Надька вiдповiла, що вона таки колись поiде, бо десь там мае бути ii родина. Час iхати, бо скiльки ще дорiг треба обiйти! А якщо не вирушити зараз, то коли? Найвдалiший час. Нехай спробуе пожити без неi. Толiчка повернеться в iхню квартиру, а дружини нема. Бо так i повинно бути, це вона його мае покинути, а не вiн. Бо в кого бiльшi можливостi? У кого бiльше корисних знайомств? Хто красивiший, урештi-решт? Ранок. У порожнiй квартирi Шистачкiв у кухнi на столi стоiть немитий сервiз iз вiдбитками ii губ. Ранок. На перонi вокзалу з маленькою валiзкою стоiть Надька. Вона не збираеться залишатися на батькiвщинi надовго. Толiчка здогадаеться, де ii треба шукати, i знайде – серед рiдних Надьчиних болiт, серед теплих хат, серед люблячих родичiв – i забере назад. То нащо набирати багато речей? І в цей момент, iз маленькою валiзкою, на перонi, де зупинився поiзд Москва – Киiв, ii сфотографували – стоiть бiля самiсiнькоi колii, одна нога звисае, наче жiнка от-от стрибне пiд поiзд, три чвертi обличчя, свiтлi пiдведенi очi дивляться в кадр, а на губах чи то усмiшка, чи то гримаса плачу, тiльки слiз нема, обличчя сухе, гарне i бiле вiд пудри. Знiмок зробив фотохудожник, iз яким Надька розговорилася на вокзалi. Вiн теж iде в Украiну, у Москвi був на екскурсii, вiдвiдав мавзолей, Красну площу i покатався на метро. Потiм вони сидiтимуть поруч у вагонi, i жiнка розповiдатиме йому сумну iсторiю з розлученням, а вiн здивовано вигукне: – Надiе Павлiвно, ви така сильна жiнка, що я вiд вас просто у захватi. Справдi. Жодноi сльозинки, ви й разу не заплакали. Звiсно, його захоплення стосуеться не так iсторii, як Надьчиних грудей, що погойдуються – чух-чух – у викотi блузки. Надька вiд спеки розстiбнула гудзик – чух-чух… А Надька здивовано думатиме: «І нащо ото людям плакати? Мiшки пiд очима, синцi, зморшки… Добре, що я не вмiю цього робити. Добре, що менi не боляче». Потiм iй стане дуже сумно, i вона гадатиме – шукатиме ii чоловiк чи не шукатиме? І коли вiн ii нарештi знайде? Коли? Надька вийде з купе, бо iй стане раптом дуже гаряче, вiдчинить у туалетi вiкно i вистромить голову в темряву. Там пахнутиме згарищами, сухим листям i вологим торфом. Вона знову подумае – i чому це я нiколи не плачу? Чому навiть тодi, коли розриваюся вiд почуттiв, – не плачу? Десь попереду на неi чекае Верона. Скiльки тих дорiг… Вiтер вив усю осiнь, наче вiн був вовком i наче три мiсяцi свiтила повня. Мама саме носила його в животi – вона сама собi нагадувала кенгуру, але намагалася про це не думати, бо думати i без цього було про що. Наприклад, про нiжнiсть, якоi iй бракувало в стосунках iз чоловiком, про зверхнiсть, яку щоранку на неi виливала свекруха – вiдром холодноi води, горнятком гарячоi кави, кiльцями цигаркового диму, випущеного з рота повз язик. А також про те, що така вона, цiна успiху, якого прагнула мама. У маминому животi йому було не те, щоб геть не комфортно, але дуже вже хотiлося назовнi, на свободу… Мама хотiла замiж за багатого i вийшла, тож мала б бути щасливою. Тато зненавидiв маму – i за ii мiцну партiйну позицiю, яка не дозволяла йому втекти, i за ii затяте бажання монументально й велично влитися у мiське життя з його звичками та цiнностями, а найбiльше ненавидiв за те, що через неi втратив свою субтильну, густо розмальовану бiлявку-офiцiантку, яка все в життi вiдчувала напрочуд «нiжно та делiкатно», називала себе «тонкою душею» i любила приймати подарунки золотом або хутром. Вона вже й удома в них поводилась, як господиня, i маму його називала свекрухою, хоч та вперто вiдповiдала iй прiзвиськом «эта твоя»… І тут раптом, як грiм серед ясного неба, до нього приiздить розповнiла вiд сидячого способу життя, розпашiла секретарка райради i ставить перед фактом – партiя звелiла женитися. Батько ненавидiв i дитину, i жiнку. Вiн думав – цi двi iстоти, якi поки що мають вигляд однiеi, позбавили його свободи. Вони увiрвались у його життя застарiлою лiтньою любовною iсторiею, про яку й згадувати не хотiлося, – сiнокiс, дебела дiвчина з безмежним мокрим ротом i далеке перегавкування псiв. Вiн потiм сунув п’яний по багнюцi – у тому селi помиi виливали на дорогу, тому там весь час чвакало болото, – його свiтлi моднi штани були забрьоханi до колiн, i вiн, налиганий – господи, якою ж згубною бувае пиятика! – блюе на порозi чиеiсь хати i не певен, чи тут ночуе, чи деiнде! Отака була любовна iсторiя. А мама… Мама розкошувала тепер у мiськiй квартирi, потягувалася на тахтi, вставала пiзно, лягала – пiзно, робила темний манiкюр i планувала, як вона тепер житиме, – на широку ногу, бо в неi нога таки справдi широка. Заживе… Вона iла багато копченого сиру, пила багато солодкоi води з бульбашками – от що любить, то любить. Їй казали, вагiтним такого iсти не можна. А вона лише вiдмахувалася – нiчого тiй дитинi не буде. Тому ще в маминому животi, ще зародком, йому хотiлося втекти, i вiн час вiд часу робив такi спроби, та його зупиняли лiками, тож доводилося i далi сидiти в материнiй утробi та мрiяти про свободу. Дiд тримае на руках кiшку Вона прийшла з ранньоi осенi, з iскристого туману, iз солодких пахощiв сухого зiлля – зi старими фотоальбомами в сумцi, з поламаною навпiл мовою – половина росiйськоi, половина украiнськоi, зi знешкодженою бомбою своiх спогадiв, iз фальшивою бiлизною щiк – жiнка до дiда. Без баби дiд Надьцi нiким не доводився, а Надька доводилася дiдовi бабиною племiнницею. – Василь Степанович Макарчук? А я племiнниця вашоi дружини. Поживу до зими у вас, – каже вона, роздивляючись дорiдний макарчукiвський нiс, що в його роду передавався чоловiкам через поколiння, вiд дiда до внука. – Поживете у мене? Тобто… Як би то… – дiдовi аж у ротi пересохло. Вiн не звик, що хтось хоче в нього жити. Та ще й жiнка, яку вiн про себе назвав «улiчнiца», бо хiба поряднi баби ii вiку таке на себе одягають? – Моя хата не пристосована… Тут вам село, а не хтозна що… У велетенськi нiздрi йому б’е запах парфумiв. – А може б, ви у Дуньки Воропаiхи пожили? У неi всi начальники ночують, – заступае iй вхiд до подвiр’я. – Вона моiй бабi далека родичка. Надька не зважае i йде собi далi. А Макарчук тим часом згадуе, що у нього пiдлога не помита, рушники аж чорнi, а вiкна залiпленi здохлими мухами. Стидно. – То, може, до Дуньки… – веде своеi i бiжить слiдом за незнайомкою, ледь встигаючи. – Не знаю нiякоi Дуньки. – А мене хiба знаете, панi? – Тiтка Тетяна Макарчук присилала листи i посилки. Заочно знаю. Не встиг дiд оговтатися, а вона вже в хатi. Туфлi iдуть по мокрiй бруднiй пiдлозi, хапаеться за дiда, i вони на якийсь час стають единою чотириногою iстотою, що намагаеться втримати рiвновагу. «Який сором», – думае дiд, намагаючись утримати вдвiчi бiльшу за себе Надьку на ногах. «Що за нечупара, цей дiд Макарчук, – роздратовано думае Надька, – i менi що, тепер тут жити?» Кiлька годин тому вона зiйшла на перон маленькоi залiзничноi станцii районного центру. Свiтла осiнь, як чиста сторiнка, айстри, дим, листя i мрii… Отак Надька повернулася на батькiвщину. Весь у квiтниках вокзал, пiзнi чорнобривцi, туалетне жасминове мило в поiздi. Вона заходить у привокзальне кафе, щоб поснiдати i розпитати, о котрiй годинi в ii рiдне село iздять автобуси. Виявляеться, ще годину треба чекати, тому вона сiдае бiля вiкна i трохи гидливо п’е чай iз лимоном. Перед нею – переповнена недопалками попiльниця, яку нiхто не мiняе, за вiкном – провiнцiали зi своею дикою говiркою i кукурiкання пiвнiв посеред мiста… Столи з червоними серветками, горнятка з сiроi глини, бiдно i несмачно, – це свiт людей, якi приручили пiвнiв, думае Надька. – У кожному курнику мае бути лише один пiвень, якщо буде два, то битимуться, або ж один iз них пiде в сусiдський курник. Краще, коли один, – розповiдае сiльська жiночка своiй напарницi – вони несуть на вокзал вiдра з грибами, i Надька вихопила це речення з розмови, наче продовження своiх думок, – вона любить, коли б’ються пiвнi. Панчохи зi стрiлкою, туфлi на високих пiдборах, спiдниця до колiна i червонi губи пiд капелюшком. Вона привертае до себе увагу – незвична, елегантна i чужа. «Хто ти, Надько, для них усiх?» – запитуе вона себе, бо рiшучiсть потрохи вiдступае. Емоцii, якi гнали жiнку в такий далекий свiт, поволi вщухають. Вона не думае, що це надовго, думае, що десь до сiчня, коли Толiчка по неi приiде, щоб разом святкувати Новий рiк, адже з ким його зустрiнеш, iз тим i проживеш, а вiн, напевно ж, хоче прожити з нею. А якщо не зараз, то потiм, то все одно захоче, бо кинути Надьку на день – це одне, але жити без неi все життя – то iнше. «Вiн не зможе, – думае, – наздожене, схопить за рукав i притисне до свого живота, ii, Верону». Макарчукове життя схоже на сни – iз порожнiми сторiнками розмитих дощем листiв вiд померлих. І ось одного дня в цi сни приходить Надька. Вона стоiть на гожих струнких нiжках, узутих у якiсь геть нереальнi високi туфлi з лiлiями. Ворушить губами, як риба, що розмовляе з iншими рибами, та ii мови вiн почути не вмiе – глухий. Пiдходить ближче, щоб розчути, скидае з голови кашкет, щоб не заважав уважнiше слухати. А та вже й замовкла, тiльки клацае рiвненькими нiгтями по лакованiй сумцi – вона нiколи не любила довгих яскравих манiкюрiв, бо вважала, що вони пiдкреслюють зморшки на руках. Вона прийшла у дiдове життя милою красунечкою з розвiяним шарфом, i на ii обличчi не можна було прочитати вiку. «Хтозна, скiльки iй, – думае собi дiд Макарчук, – мала б бути старою i сивою, як дiрявий човен, мусила б мати на днi повно пiску i закам’янiлих мушель. А подивишся – то хто його зна?» Макарчук iще й не втямив, хто ця Надька, ще й не розiбрав, як ii звати, а вже внюхав своiм дзюбатим гачкуватим носом запах ii вроди i подумав – подивимося, що то за фiфа. Вони п’ють чай iз липи та звiробою – на верандi. Вона – бридливо, вiн – з апетитом. Із чорним хлiбом, помазаним медом. Вона виймае свiй фотоальбом, вiн – фотографiю померлоi баби, дивляться. Що iм iще робити? Лягають спати, двое малознайомих родичiв у рiзних кутках тiсноi темноi хати, що пахне попелом. Дiд Макарчук думае перед сном – нащо i звiдки з’явилася в його життi ця жiнка? Вiн прислухаеться до шарудiння ii тонкого халата в смужку, до хлюпання води, i намагаеться вгадати, добра чи погана прикмета – оця Надька. Для нього вона залишаеться якийсь час лише прикметою, дороговказом долi, що вiн його нiяк не може прочитати. А Надька вперше за тi роки, що вiддiляли ii вiд дитинства, опиняеться у старiй сiльськiй хатi, передiленiй навпiл сiньми, що пахне димом, мишами, старими кожухами i житнiм хлiбом. Вона не може збагнути, подобаеться iй тут чи нi. У напiвснi пригадуе далекi часи, коли вони з бабусею мешкали на околицi села, лягали спати разом iз курми, а просиналися – з жайворонками. Бабуся казала, що рання пташечка зубцi теребить, а пiзня – очки. Надька iла немитий виноград, i на язицi вискакували прищi. Вечорами вона любила гуляти польовою дорогою – до зiрок. Ідеш, було, по колiна в туманi, пiд ногами рипить мокра трава, у роззявлений вiд смiху рот залiтають нiчнi комахи, вii молодого мiсяця вкриваються росою, загадково темнiють мальви, коливають брилями крученi паничi, теплий вiтер, пахучо зiбраний у мильнi бульбашки диму над будинками, печена капуста, звiробоi, чебрецi, ожини, жовтi безсмертники – Надьчине життя тодi було сповнене насолод. Навiть пухирцi на тiлi вiд укусiв комах не допiкали, бо як же подобалося розчухувати iх до кровi. Але зараз усе змiнилося. Їй здалося, що тут тiсно i брудно. І Надька, лягаючи пiд пухову важку перину, подумки слiзно просить у Толiчки – знайди мене якнайшвидше i поверни в тепло своеi турботи, на улюблену кухню, де так смачно пеклися тiстечка та плiтки… Тихо i впевнено приходить зима. Надька, таемно вiд Макарчука, хлипае в iстерицi на верандi – невже це i е тепер ii життя? Слiз нема. Є спазми, а слiз нема. Над нею сушене свячене зiлля з павуком на верхiвцi, пiд нею – чорне ткане рядно, за вiкном – снiгодощ… Нейлоновi колготки рвуться, волосся нефарбоване, але губи червонi i пудра досi не закiнчилася… Мусить вона бути у формi чи нi? Спершу зима – початок жовтня! – мете мокрим снiгом, i Надька заламуе з вiдчаю руки, бо туалет надворi, а криниця – аж у кiнцi подвiр’я. Та найгiрше, коли немае ванни, де можна понiжити свое тiло ялiвцевим екстрактом, а потiм, розпашiле i гаряче, помастити кремом i пiрнути в лiжко до Толiчки – золотою рибкою його бажань… Потiм негода остаточно замикае iх у темнiй хатi, а у дiда Макарчука немае телевiзора. Ще колись, коли сiльськi жiнки вважали телевiзори творiнням диявола, його баба заприсяглася, що такоi нечистi в ii хатi не буде. І не було. Нi телевiзора, нi телефону. Вiн живе в архаiчнiй оселi, далекий вiд цивiлiзацii. Щасливим або нещасним його роблять тiльки тi речi, якi вiдбуваються з ним особисто. Лише на полицi, на покутi, висить велетенський бiлий радiоприймач з единою кнопкою, яка регулюе все, що можна було в цьому приймачi вiдрегулювати. Макарчуковi навiть на гадку не спадало його вмикати, а Надька як увiмкнула, так i слухае безперервно. Радiо весь час балакае, тихенько та невиразно, i iй здаеться, наче хтось невпинно шурхоче фольгою. Колись у сибiрському мiстечку Кемеровi, в якому мешкала Надька зi своiм «опiкуном», радiо висiло на стовпi посеред вулицi. Одного разу навеснi вона йшла кудись у справах – пiдстрибом, легко i зухвало. І нiс у нiс зустрiлася зi своiм майбутнiм чоловiком. Вона не знала, що це ii майбутнiй чоловiк, тому подивилася зневажливо на кiлька весняних прищiв на його носi, на порiзане пiд час голiння лице, на вим’ятий комiрчик сорочки, вiдчула запах господарського мила i подумала: «Який неприемний чоловiк». А вiн запросив Надьку танцювати. Притиснув до себе так, що вона бачила лише смужки на його сiрувато-безбарвних чоловiчках i вiдчувала боляче своi груди на поверхнi випраноi господарським милом сорочки. І посеред вулицi, посеред блискучого сибiрського неба, вона танцювала з майбутнiм чоловiком пiд полонез Огiнського. «Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – думала Надька – па-па-ба-па, па-па-ба-па»… Небо в тi часи було велике й розлоге, воно нiде не починалося, нiде не закiнчувалося, i дiвчина думала, що земля – лише чорна хмаринка на небi, а якщо стрiмко бiгти, аж так, щоб вуха вловлювали мову трави, це буде полiт над хмарами. І тодi Надька вперше збагнула, що мае живе трiпотiння тiла, яке незбагненно хоче танцювати iз цим чоловiком усе життя. І хоче, щоб танець проникав у ii кров, у ii судини, у ii тiло i замовкав у розбухлiй вiд емоцiй головi полонезом Огiнського. Уже разом, пiсля весiлля, вони купили собi радiоприймач i переiхали в продувну, незатишну Москву, якоi Надька нiколи не полюбила, попри крамницi, широкi вулицi та шанувальникiв. Одного разу вони святкували щось iз друзями в ресторанi, а потiм пiшли гуляти вдовж рiчки. Там пахло бризками i вiтром. Вони обое почувалися молодими, п’яними i романтичними. Толiчка, наспiвуючи iхнiй улюблений полонез, повiв Надьку танцювати. – Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па. Па-па-ба-па, па-па-ба-па, – спiвала Надька голосно, так голосно, що ii спiв чули човнярi i бармени, рибалки i риба. – Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – спiвала Надька посеред Москви, посеред життя, посеред щастя. Вiдчувала запах цигарок, одеколону, чистий солоний запах найкоханiшого в свiтi чоловiка. Вiдчувала своi груди на його сорочцi як нiколи чiтко, тепло, наче це вже були не груди, а двi вогнянi кулi. Їi кроки вiдлунювали щастям. Вона весь цей час чекала на щастя, думала, що воно буде десь попереду, колись, потiм. Вона хотiла мати шубу, кухонний комбайн i багато-багато всього, щасливого. – Щастя вже, – любив повторювати доктор Бау, – щастя, люба моя Вероно, у цю мить. Те все, що попереду, – це мрiя. Хоча, якщо розiбратися, то саме вiн i не вмiв вiдчувати щастя вже, бо був одним iз найбiльших мрiйникiв у Надьчиному життi. А потiм вона опинилася на батькiвщинi, там, де запах землi, готовоi до посiву, гострiший за парфуми. Де iй на снiданок дiд Макарчук приносить варених ракiв, окунiв, сомiв i щук. Де вiтри зривають електричнi дроти зi стовпiв, i iх тижнями не ремонтують, i в хатах свiтять гасовою лампою чи лойовою свiчкою, а на свято – восковою. Де носять на головах не капелюшки, а кольоровi салiсохи i вовнянi картатi пудьохи. Де вона спить взимку на розпареному житi, на печi… Цiеi зими вiд морозу трiскаються термометри. Макарчук спить у своiй вовчiй шапцi, а кiшка Муха переселилась iз хлiва на пiч. Двом односельцям вiдрiзали пальцi – одному на нозi, iншому – два пальцi на правiй руцi, – вони вiдмерзли, коли тi поралися по господарству. Надька носить вовнянi шкарпетки, сплетенi ще бабою, надiвае хатнi окуляри на резиночках, щоб не злетiли, i читае районнi газети. Слухае ламанi дiдовi розповiдi про життя iхньоi сiм’i, про вiйну i полювання на вовкiв. Уранцi вони разом ходять у крамницю по хлiб, по халву, по плiтки i по життя, якого так мало в сiрих закутках хати, у темних закамарках – павучих апартаментах… Так думае Надька. Але найгiрше, що життя в тих закапелках таки вируе, i ватагуе там мiль, павуки, мишi, шашiль… Кого тiльки немае по тих темних кутках, iз яких Надьцi хочеться втекти – Верона! – до блиску, до застiль, до музики, до моди, до парфумiв, до Толiчки… Але можна втекти тiльки в магазин, i вони йдуть утрьох. Дiд – маленький i тонкий, Надька – дебела, з великими грудьми пiд великим пальтом, у своiх рудих супермодних чобiтках. А позаду – Муха. – Тобi оце б чоловiка знайти, – порекомендував якось Макарчук, розтираючи з морозу жовтi долонi, якi були схожi на в’язанку шнуркiв iз вузликами. Вузлики – суглоби i тонкi-тонкi пальцi помiж ними. Надька випростала спину, поворушила нiздрями i промовчала, бо ii чекання на чоловiка зайшло в глухий кут. І все-таки вона вiрила, що Толiчка по неi приiде. Вiрила так самовiддано, що про жодного iншого чоловiка в ii життi й мови не могло бути. Навiть про того, який клацнув зненацька фотоапаратом у крамницi – Боберко, – щоб сфоткати Надьку, – таку гарну i розпашiлу з морозу, але вона безперервно рухалася, тому в кадр потрапив лише дiд Макарчук зi своею кiшкою Мухою. Тiеi зими ii забрали в лiкарню – у Надьки почалась кровотеча. Вона стiкала кров’ю пiвдня, i iй здалося – чи то вiд втрати кровi, чи вiд бажання отримати нездiйсненне, що Толiчка стоiть поруч – заклопотаний, знервований, мацае iй пульс i витирае пiт iз чола. А коли вона прокинулась у лiкарнi – його вже не було. Надька так i не наважилася запитати в Макарчука, як було насправдi. Їй хотiлося зберегти iлюзiю. Немовля впало з рук акушерки й замовкло. Його пiдняли за нiжки, кiлька разiв вдарили по сiдничках, а воно мовчало. Не синiло, а просто мовчало. – Яка слухняна дитина з нього виросте! – захвилювалися медсестри вiд цiеi мовчанки, яку годi було чимось прорвати. Не плаче, i все. – Янгол, а не дитина, – схвально пiдтакував невропатолог, оглянувши мовчазне дитинча, бо пiсля падiння його понесли до невропатолога. Дали його мамi – мама саме смакувала улюблену солодку воду з бульбашками. Кинула: – Нi, грудьми не годуватиму. Я вже й шоколад iла, ще алергiя буде. Годуватиму сумiшшю. Отак його зустрiв свiт. Вiн довго лежав, закутаний у бруднi пелюшки, напiвголодний i забутий. І мабуть, дивувався своiм дитячим здивуванням, тим, що не запам’ятовуеться, але стае пiдмурiвком життя, чому його не люблять, як решту дiтей, чому не агукають над ним i не дзвенять брязкальцями, i чому не обсмоктують йому пустушки, яка впала долi, а вiдразу, з пiском, пхають до рота. Мати втiшалась омрiяним мiстом, тахтою i манiкюрницею, батько сумував за «витонченою душею», яка не довго сумувала пiсля втрати нареченого i переiхала на утримання до партiйного чиновника вищого рангу. Бабуся зневажливо казала, що чужих дiтей бавити не збираеться, а дiдусь працював на них усiх. Час до часу в них з’являлася нянька, а потiм непомiтно зникала. І вiн мовчав, новонароджена дитина нелюбовi… Кастрати Надька розлючена, дика, розкошлачена – по руцi струменить кров вiд необережно видертоi голки вiд крапельницi, у бiлiй нiчнiй сорочцi з вiдкритим горлом, iз якоi пiд час бiгу вистрибують груди, боса, бо не вспiла взути тапки, така безвихiдна лють ii охопила, – бiжить уздовж лiкарняного коридору. Дверi, дверi, ще однi дверi, далi дверi… Господи, скiльки ж тих дверей, i на жодних не написали слова «хiрург». За нею бiжить медсестра – стара жiночка з варикозними ногами, iй би до пенсii доробити, а не скажених пацiенток переслiдувати. Але бiжить, бо в тоi жiнки вже розiйшлися пiсляоперацiйнi шви, i сорочка в кровi. Кров тече по ногах, жiнка безсило спираеться на стiну i зсуваеться на пiдлогу – знеможена. Голосно хапае ротом повiтря. – Де хiрург? – шепоче безсило. Заплющуе очi. Медсестра плеще ii по щоках, бо хiба ж сама подужае таку пацiентку затягти в лiжко? А пацiентка вже зомлiла. Медсестра втомлено хитае головою та йде шукати пiдмогу. Сонце, як ваза, розбилося на безлiч малесеньких скалок – гримнулось iз розгону у вiкно Надьчиноi палати, рвонуло на повнiй швидкостi, як невмiйко-водiй, i вони всi, знекровленi пiсля операцiй жiнки, зажмурилися вiд його несподiваноi зимовоi активностi. Надворi стояв голий сухий грудень. Вони всi мовчать – життя пiсля наркозу схоже на конвульсii сну, от-от або заснеш, або помреш, або провалишся в гостру реальнiсть звукiв i безплiддя. Була, щоправда, жiнка, яка пiсля операцii встромила руку пiд подушку, витягнула цукерку i зi смаком з’iла. А вже потiм заснула. Кожна вдавала, що свiту поза сном нема. Надька теж. Коли хтось починав розмову, вона вiдверталася до стiни i спала-марила, закутана у вовняну ковдру. Вона втратила дитину. Нiчого особливого. Вона якось не звикла страждати. Вона подумала – все ще можна переграти, у неi попереду ще багато вагiтностей. А потiм медсестра випадково видала лiкарську таемницю – хiрург, добряче набравшись, вирiзав Надьцi обидвi труби. Надьку взяла злiсть. Вона так розлютилася, що висмикнула крапельницю i побiгла, щоб закатати хiрурговi iстерику – падлюка, негiдник, думала, позбавив ii шансу переграти невдалу гру! Їi, Верону! «Ух-х-х», – люто мрiяла, як же вона йому помститься. Але ii впiймали, поклали в лiжко i накололи снодiйним – щоб не мстилась i не пiдривала авторитету лiкарнi. Вона тодi подумала, що на свiтi е людина, яка могла б ii вилiкувати. Вiн знав ii тiло, як своiх п’ять пальцiв, i завжди рятував, навiть тодi, коли здавалося, що порятунку немае. Вiн завжди iй прощав, навiть тодi, коли Надька вибрала iншого. Марк Альфредович Бау. У лiкарнi вона написала йому листа. Та вiдповiдi не було i не було. «Невже вiн ii забув?» – чудувалася Надька. Врештi вона, приборкана, лежить у палатi серед решти жiнок, i зi шматкiв кволих розмов про вiчне будуе свiй новий свiт. Без дiтей. – У нашiй сiм’i всi щось колекцiонували. Мiй чоловiк колекцiонував марки та жетони, а мама – кулiнарнi рецепти. Мiй дiд колекцiонував сорти помiдорiв, мальви, кашкети i розповiдi про полювання. У нього було двадцять п’ять кашкетiв. Вiн iх розвiсив у своiй хатi на цвяшках, як у музеi, – розповiдае жiнка Василина. Їi потай називали Горпинiвна – по матерi, – бо ii мати народжувала дiтей вiд рiзних чоловiкiв, тому всiх ii дiтей називали в мiстечку Горпинiвними чи Горпиновичами. – Я навчилася колекцiонувати адреси, – продовжуе Василина. – Адреси на конвертах i в телефонних довiдниках, адреси, якi менi розповiдають бiльше, нiж iншим. Василина до всього мала грунтовний колекцiонерський пiдхiд. А сама збирала дивну колекцiю – знайомих iз рiзних мiст та сiл. Коли свiт одягав пухнастi пантофлi хурделицi i iхне мiстечко скидалося на м’яку бiлу кицьку, Василина писала своiм вихилястим старомодним почерком довгi листи незнайомим адресатам. Замiсть книжок, що колись милували око своiми дорогими темними палiтурками iз тисненими золотом iменами авторiв, у ii книжковiй шафi оселилася величенька колекцiя адресних довiдникiв, що iй привозили знайомi з рiзних мiст та райцентрiв. Коли хтось кудись iхав, вона просила привезти iй телефонно-адресний довiдник. І потiм, коли старий, вимащений олiею чи хною довiдник, куплений у якогось букiнiста, опинявся у неi, Василина вибирала найкрасивiшу, на ii думку, адресу i писала листа. Інодi – отримувала вiдповiдi. Вiдповiдали iй переважно жiнки та калiки. Вони писали про пенсii та iнвалiднi вiзки, про сморiд каналiзацii та аромат першоi аличi, яка розцвiла на iхнiй маленькiй дачi з розграфленими клiтинками майбутнiх грядочок i металевою будкою пiд замок для реманенту. Вони писали про пекiнесок, болонок, персидських котiв та звичайних котiв, яким в’язали платтячка i читали на нiч казки. Вони писали нерозбiрливо i квапливо або великими акуратними буквами, якими пишуть пiдслiпуватi бабусi. Вони писали по-рiзному, i iхнi почерки були для Василини обличчями, а папiр – iнтер’ером кiмнат. Їхнi адреси розповiдали iй про бруднi провулки мiст, вищербленi тротуари i темнi пiд’iзди, про сiрий радянський посуд у iхнiх кухнях i про запах варених сардельок, якими пропахли товстi розшарованi шпалери чи побiлка на стiнах, поцяткованих чорними крапочками. Коли вона розповiдала про когось iз них, то казала – моi друзi з такого ось мiста. Інодi хтось iз них помирав, i iй вiдписували про це чужими молодими почерками люди, якi завжди поспiшають i не мають часу на непотрiбне листування. Василина не могла народити дитину через кiсту, яку iй перiодично вирiзали, а потiм вона знову виростала, забарвлювала жилки пiд очима у чорний колiр, провокувала рiст елегантноi жiночоi борiдки чи тоненьких вусикiв i надавала ii голосовi жирних чоловiчих нот. Чоловiк ii покинув пiд час першоi операцii. Вiн тихесенько зник, щоб нiчого не пояснювати, залишивши кiлька старих сорочок i гострий запах одеколону «Шипр». Навiть на лiкарняному лiжку вона писала листи, якi були паралельним свiтом ii мрiй i сподiвань – свiтом з оранжевими камiнцями, що iх у дитинствi Василина збирала на луках i викладала навколо пiвонiй, iз теплим вiдчуттям власних рук, якi пишуть, власного рота – ii теплий рот iз розгону наштовхувався на холодне перо фiолетовоi ручки, i губи фарбувалися чорнилом. Іншiй жiнцi вирiзали щось, що гарно i поетично називалося мiомою. Вона прийшла в лiкарню iз великим животом, сподiваючись, що вагiтна, а з’ясувалося, що в неi не дитина, а мiома. Вона працювала листоношею i жила з чоловiком-мовчуном, тому й сама навчилася мовчати. Вони могли не розмовляти тижнями. Їi було звати Любою, i любов мала б стати за основу ii життя. Може, та любов i була в неi, але називалася вона мовчанням. Люба нiколи не вiддавала пенсiй дiтям своiх пенсiонерiв – лише особисто в руки. Вона вiдчайдушно боролась iз самотнiстю, але самотнiсть поглинула ii, як велетенська хвиля поглинае вiдчайдуха, який заплив далеко у штормове море. У палатi вона теж мовчить. І любить усе мовчазне – листи, бо вони тримають своi таемницi в конвертах i не намагаються про них розповiсти; любить свiй великий фотоапарат «Зенiт» i жiнок, якi лежать iз нею в однiй палатi. Вона iх фотографуе – жiнок iз сiрими обличчями, iз сумними поглядами в камеру й усмiшками, що кажуть – а я ще нiвроку, живу… Ця фотографiя збереглась у Надьчиному альбомi. Вона назвала ii «кастрати». Надька отримуе три речi в один день – роздрукованi фотографii, виписку з лiкарнi та вiдповiдь вiд доктора Бау. Пише його донька – Марк Альфредович помер i залишив Надii Павлiвнi у спадок трохи грошей, якi вона й надсилае, а також свою колекцiю книжок, але iх Надька отримае лише за особистоi зустрiчi. Надька так розсердилася, аж закортiло щось розбити. Це ж треба тому докторовi Бау так невчасно померти! Тепер мусить шукати нового лiкаря, а це ж так складно. Вона, закотивши рукави i розщiбнувши верхнього гудзика, щоб нiчого не заважало злитися, мчить до клятого хiрурга, який своею дурнуватою помилкою зруйнував iй життя. Вона дивиться йому в очi, пальцем нацiлившись у самiсiньке серце, наступаючи на нього – каблуками, усiм тiлом, шипить: – Вам… ще колись… вiдомщу… прокляну… знищу… Уже хотiла було вчепитися нiгтями йому в лице, але медсестра втримала ii, тому Надька так i обвисла на бiлому лiкарському плечi, б’ючись у безслiзнiй iстерицi. Потiм покiрно ковтнула таблетку валер’янки. Лiкар сидить у своему кутку сiрий i знервований – перед Надькою в нього пiд ножем померла пацiентка, тому вiн мусив випити, бо йому аж руки сiпалися вiд нервiв, а медсестри йому запiзно сказали, що в цiеi жiнки не позаматкова вагiтнiсть, а викидень, от вiн i… А потiм якась iнфекцiя, то змушений був i другу трубу… Вiн не навмисне. Вiн дуже втомився. Йому так важко жити. Хiрурговi очi заходяться слiзьми, кiнчики синюватих пальцiв тремтять, i вiн витягуе з шухляди чвертку i ковтае рiдину: – Бачите, Надiе Павлiвно, лише кiлька крапель… Мое життя таке складне, що й не передати. Надька виходить iз лiкарнi, iй треба повертатися в село. Іде на автобусну зупинку бiля вокзалу. На автобус iще рано. Знову заходить у кав’ярню iз червоними серветками, п’е дешевий чай з лимоном. Усе, як у вереснi. Тiльки нема в неi однiеi дрiбнички, та вона i без неi запросто проживе. І нiчого з нею не станеться, бо безлiч людей живуть i не вмирають без цiеi абищицi, яка зветься Надiя. Кумедно, думае Надька, у Надii немае надii. Перш нiж сiсти на автобус, ще довго милуеться довгими колiями i мокрими потягами, що ковзко, наче веснянi потiчки, течуть у незвiдану далину людських доль. І раптом вирiшуе – навiть, якщо ii Толiчка так i не знайде, вона мусить сама влаштувати свое життя. Знайти роботу, оселитися в цьому мiстi. Сiмдесятi, Надьцi сорок… Хлопчик рiс вiдлюдьком. Не тому, що був нетовариським чи позбавленим дитячоi допитливостi, а тому, що майже нiколи не було навколо нього людей, iз якими можна було б спiлкуватися. Йому купували найдорожчi iграшки – усiляких монстрикiв i конструктори, але забороняли гратися з iншими дiтьми, бо мама вважала, що вони йому заздрять, а батько, що це все дiти наркоманiв i алкоголiкiв, не з такоi хорошоi сiм’i, як iхня, тож можуть навчити його поганого. Бiднота – вона завжди бiднота, дурна та брехлива, тому краще таких уникати. Інодi малий тiкав вiд батькiв до хлопчика, який бавився у пiску перед сусiдським будинком, сiдав обережно на дерев’яний край пiсочницi, щоб не «набратися всякого», i казав: – Ти – бiднота, твоi батьки алкоголiки i наркомани, тому ти повинен подякувати, що я прийшов до тебе гратися. Подякуй, що я не побоявся набратися вiд тебе всякоi зарази… Пiсля цих слiв хлопчик його дубасив, i вiн чимдуж утiкав додому i, розтираючи шмарклi та сльози, кричав: – Ти менi просто заздриш, бо я з хорошоi сiм’i… Пiсля невдалих походiв у народ, вiн остаточно переконався, що його батьки кажуть правду – всi дiти йому заздрять i вiд них можна набратися поганого. Малий потайки заздрив щасливим бiдним дiтям, якi бiгали зграйками, а вiн натомiсть трощив iз безсилоi лютi своi дорогi iграшки – ну чому вiн, iз хорошоi сiм’i, такий самотнiй? Колись мрiяв був про тваринку, але бабуся – педантична суха напарфумована жiночка, яка була чи не единою росiйськомовною бабусею в iхньому мiстечку i дуже цим пишалася, бо не якась там хохлушка, а жiнка породиста, культурна, розмовляе з пафосом i без угаву цитуе Пушкiна, – сказала, що в усiх тварин глисти. І якщо малий гладитиме кошенят, цуценят чи, не доведи, Господи (вона аж сплюнула вiд огиди), мишу, то велетенськi бiлi хробаки з’iдять його зсередини… «Велетенськi бiлi хробаки, велетенськi бiлi хробаки»… – думав хлопчик i здригався вiд огиди. Коли одного разу до них на подвiр’я заблукало, розпачливо нявкаючи, бездомне кошеня, вiн, не вагаючись, рушив на нього ровером, щоб розчавити бiлого величезного хробака ще до того, як вiн з’iсть його зсередини. Потiм, коли батько, мама i навiть бабуся запитували, нащо ж вiн розчавив бiдну кицю, хлопчик гордо вiдповiв: – Щоб бiлий хробак не з’iв мене зсередини. Мама з жахом вигукнула: – Та з нього ж виросте монстр… Тато гидливо поморщився i кинув: – Це все твоi гени. А бабуся похвалила: – Маладец, мальчiк, усвоiл урок. Теперь я могу бить спокойна – у тебя нiкагда не будет глiстов. І малюк зашарiвся вiд щастя, бо бабуся мала в iхнiй сiм’i найбiльший аторитет i сама себе називала «сiльной, умной женьщiной». Інодi йому здавалося – як би було чудово порушити всi заборони, знехтувати сiмейними забобонами i кинутися до тваринок, гладити iх i цiлувати, таких зворушливих маленьких тваринок. Бiгати з дiтьми по вулицi й не боятися пiдхопити глисти чи матюки, бiгати з повiтряним змiем чи стрiляти з уявного кулемета у фашистiв – як це було б добре… Інодi вiн залазив у заростi флоксiв на подвiр’i й дивився на птахiв, – як вони лiтали i приземлялися, а потiм знову злiтали. Інодi вiн стежив, як вовтузяться у травi комахи, i думав, що свiт не може бути такий загрозливий, як кажуть. Але потiм iще раз усе обмiрковував i вирiшував, що таки дорослi знають краще, бо вони розумнiшi. Інодi хлопчик спостерiгав iз-за паркана за бiганиною однолiткiв, – як вони стрiляють iз уявноi зброi, як падають «мертвi» на пiсок, а потiм встають, обтрушуються i знову бiжать. Як зустрiчний вiтер зафарбовуе рум’янцем iхнi щоки, скуйовджуе волосся, а очам додае блиску. Вiн теж хотiв бiгти назустрiч вiтровi, тiкаючи вiд уявного ворога з уявною зброею. Але не мiг, бо ж знав про всi загрози спiлкування з дiтьми. Тому з найновiшими iграшками замикався у своiй стерильнiй кiмнатцi, де вiн був повелителем i мiг робити геть усе – вiдламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очi. Вiн був не просто собi хлопчиком, який бавиться, вiн був хлопчиком, якому все можна. Вiн уявляв себе як на справжнiй вiйнi. Там вiн був би героем. Старiсть i мармелад – Нiколи, нiколи-нiколи-нiколи я не буду самотньою, – повторюе двадцятидворiчна Надька, сидячи в темному помешканнi доктора Бау. Вона вгнiздилася з ногами, закутаними у вовняне покривало, на великому довоенному диванi iз круглими бильцями. Доктор Бау пiдсунувся до неi на чорному дзиглику вiд фортеп’яна i крутиться перед носом, вiдштовхуючись вiд пiдлоги довгими худими ногами. У ньому дивно поеднуються старiсть i хлопчакуватiсть. – Я теж колись так казав, – сумно констатуе Марк Альфредович. Надька розглядае його непривабливу постать – худе обличчя з жовтими кiнськими зубами, бруднувате волосся. «Та ясно, – думае жорстоке дiвчисько, – такий, як вiн, не мае шансiв на любов». А Надька – то зовсiм iнша рiч – бiла, як перший снiг, а як зведе своi сiрi, великi, у чорних вiях, як у кожухах, очi, то людям аж плакати хочеться вiд такоi краси, такоi чистоти, такоi нiжностi… Їй навiть подруги кажуть: «Боже, яка ти нiжна, Надько, яка чиста, як перший пролiсок». Бо вона таки нiжна, не те, що дехто. Закопиленi примхливi губки – тiльки цiлуй. Такi красунi самотнiми не бувають. – Інодi людина вибирае самотнiсть, якщо не може отримати бажаного, – фiлософуе доктор Бау. На столi кипить самовар. Вiн розливае чай у горнятка – бiлi в синi квiточки. Одне дае Надьцi. Доктор Бау п’е чай iз блюдечка у прикуску з варенням. – Варення фей, – каже Марк Альфредович. До цього варення вона призвичаiться i iстиме аж до старостi, – iз дивовижного фрукту фейхоа. – Щось ви прибрiхуете, докторе. Хiба може людина, в якоi е вибiр, обрати самотнiсть? – Вона собi справдi цього не уявляе. Надька думае – красуня отримае будь-кого. Вона тодi лише познайомилася з Толiчкою i вечорами бiгала до нього на побачення, а доктор Бау випрошував поцiлуночок, лише один малесенький поцiлунок мiж чорним буфетом, що пахнув цвiлим хлiбом, i темно-вишневою стiною в темнiй кiмнатi, яку вони називали «прихожа». Один малесенький поцiлуночок, яким вона зраджуе себе, бо не хоче, не любить, гидуе – застояною слиною, застояним життям сибiрського iнтелектуала, але бере – бо може. Позаду шелестять лапами таргани – нiде нiколи потiм вона не бачила такого нашестя тарганiв, як у помешканнi доктора Бау. Здавалося, що те помешкання насправдi належить тарганам, а доктор у них лише квартируеться. І от якихось двадцять п’ять рокiв по тому – самотнiсть, яку вона обрала. Спершу Надьцi здаеться – медом, мелiсою, соломою i чорнобривцями пахне свобода. Коли приiздить iз мiста в село – у нiздрi б’е солодкий пронизливий подих лiта, рознiженоi в променях першого сонця трави. Туман, концентрований бiля землi, ближче до небес розчиняеться у сяйвi, сяйво заповнюе свiт, i в Надьки виникае непереможне вiдчуття свободи. Наче вона якась перепiлка, що ось зараз чкурне в голосисту траву, молотитиме дзьобом насiння подорожника чи рiзухи, а далi, кугикаючи, злетить у височiнь. – Переспiлка, – коментуе Макарчук, коли вона дiлиться з ним своiми мiркуваннями. «Нi, вона не переспiлка, – думае Надька – вона спiла, налита соком, саме те, що треба». І морочить голову мiсцевому гультiпацi Боберковi. Спершу ненавмисне – по iнерцii, а далi – цiлком свiдомо. Бо вона ще не одну дiвку за пояс заткне. То пiдiйде впритул до нього – так, що вiдступитися нiкуди, то така далека, наче з iншоi галактики, то розкриеться, що вiдвертiша бувае тiльки душа, то замкнеться на всi замки, обгородиться колючим дротом неприступностi. Навмисне i не з добрих намiрiв крутить Надька Боберковi голову. Щоб не казали, що стара баба нiкому не потрiбна, щоб не думали, що ii покинув чоловiк. Щоб i не наважилися поспiвчувати. Не з добрих намiрiв, бо знае Надька, краще за всiх знае, що нiколи, за жодних обставин, навiть якщо iй померти доведеться вiд самотностi, Боберко не стане iй потрiбним. Снився Надьцi у тi часи сон: iде вона в автобусi кудись – до якоiсь школи чи до батькiв, кудись, куди нiколи не iздила автобусом, бо такого транспорту в ii далекому дитинствi не було. Їде вона автобусом, аж раптом до ii спини тулиться якась загублена дитина – мама вийшла на попереднiй зупинцi, дверi зачинилися – i все, дитина бiля неi. Треба iхати в зворотному напрямку i вiдвезти дитя мамi. Надька виходить. Але замiсть дороги опиняеться на заснiженiй вулицi, чи то на заснiженому мосту. Незнайоме iй мiсто, пiзня нiч, транспорт уже не ходить, i вона блукае в лабiринтах холодних вулиць, чоботи по колiно в багнюцi, розгублена – куди це вона заблукала, Надька? Як iй повернутися додому? У лабiринтах вулиць губиться дитина, мiсто стае незбагненне – пам’ятники, оранжереi, обелiски, будинки. Надька мерзне, губиться, загрузае в багнистiй дорозi, нарештi безсило падае i прокидаеться. Це незнайоме мiсто сниться iй майже щоночi, воно мандруе з одного сну в iнший, а прокинувшись, вона ще вiдчайдушнiше пiрнае у вир життя. Хоч iнодi iй хочеться кричати – куди це вона заблукала, Надька? Не зупинятися, навiть якщо боляче, не кричати, навiть якщо страшно, не озиратися, навiть якщо хочеться, бо перетворишся на соляний стовп. Ось вона, фiлософiя Надьчиного життя… Все це гра, казав колись татусь, все лише гра, i життя, i смерть, а бiль – це побiчний ефект, який потрiбно перетерпiти, зцiпивши зуби, якщо ти хочеш залишитися у грi. Надька готова була терпiти все. Глибоко вдихнути, рiзко видихнути, стиснути дiафрагму, щоб живiт здавався пласким, випнути груди, плечi трохи назад, лопатки наче крила до польоту, рот усмiхаеться, зiницi розширюються, серце завмирае – ось вона до всього й готова. Жiноче лiбiдо – це слабкiсть i довiрливiсть. Хорошими матерями стають зазвичай за мiцними спинами, а Надька мала наймiцнiшу з усiх, якi вона знала, та сама собi за спину не станеш… Жiночнiсть – це риса коханих, а ii не кохали. Тому дитина не виросла б у ii тiлi, просто через гормональну несумiснiсть долi та материнства. Ось як. Чи хотiла вона цю дитину? Хтозна. З часом вона навчилася не любити дiтей. Їй було значно простiше iх ненавидiти, нiж любити – щоб не вiдчувати бiдностi свого тiла, яке не народжувало, i безглуздоi округлостi грудей, до яких не торкалися м’якенькi дитячi ясна, i щоб не плакати з туги за вимащеними малиновим варенням i шоколадом простирадлами та розмальованими стiнами в пiд’iздi, на яких крiзь сердечка та iмена вона могла б розпiзнати трiпотiння iхнiх маленьких зухвалих почуттiв, яким так страшно i шалено хочеться вирватися на поверхню. Їй потiм казали, що все це через травму – колись, у п’ятнадцять, привалило у шахтi. Вона збрехала, що iй сiмнадцять, щоб взяли на роботу, i iй там щось впало на голову, десь у районi гiпоталамуса, i почалися дивнi змiни – вона перестала дорослiшати. Зникли мiсячнi й вiдновилися лише у двадцять два. А потiм ii малесенькi пiдлiтковi груди несподiвано почали рости, i з запiзнiлого пiдлiтка вона стала жiнкою-казкою – тонкостанна, пишногруда, стегниста. Єдиний побiчний ефект цього вибуху – набряклi вени, вже з двадцяти п’яти вона мала варикоз. Казали, що в усьому виннi гормони. Надька не вiрила. Навпаки, вона вважала свое тiло розумним i логiчним. Колись, узимку, в Сибiру, вперше у життi поiхавши до мiста, i мiстом цим було Кемерово, iй довелося пiзно повертатися додому. Трохи пiдвiз приятель – Надька мала багато приятелiв, бо скидалася на хлопчика, тому хлопцi сприймали ii за свою. Але додому не довiз, тому пiшла пiшки. Зима була люта, думала, замерзне. Аж раптом Надьку почало лихоманити. Що далi вона йшла у трiскучому прозорому морозi, то дужче ii лихоманило. Ту пiшохiдну прогулянку вона запам’ятала як потрiскування крокiв, нереальну близькiсть зiрок – вони мигтiли просто перед ii носом, водили хороводи, i вона вдихала морозяний пил, вiд якого злипалися нiздрi. Здавалося, навколо немае повiтря, саме скло. Пiдiйшовши до дому, вона була гаряча i червона. Їi тiтка, старша за Надьку на чотири роки, вiдразу побiгла до медсестри за термометром, наче термометр – це лiки. Температура була пiд сорок… Вдома почався гвалт, усi стали на вуха – мала помирае, бо як така температура, то звiсно, що помре. Але напившись теплоi води iз сiллю, вона солодко заснула i прокинулась здорова. Хвороба не повернулась, а от людина на тiй дорозi, якою Надька йшла додому, – замерзла. Якби ii тодi не почало лихоманити, то замерзло б тiло. Лежала б вона тодi на узбiччi i дивилася крiзь крижану паранджу на пронизливу порожнечу сибiрськоi зими. Вiдтодi Надька вiрила своему тiловi – воно знало, що робить. Воно знало, коли ставати гарячим, а коли холодним, коли коритися дii гормонiв, а коли блокувати iх. Тому, якщо ii тiло вiдмовилося народжувати дитину, – це на краще. Може, народився б калiка чи серiйний убивця. Сьогоднi iй виповнилося шiстдесят, а чоловiк ii досi не знайшов. Може, вiн неуважно слухав про ii плани на майбутне, а може, не досить добре знав про ii рiд, а може, розлюбив… Життя Надii Павлiвни Шистачок схоже на шкарпетку – протерте на п’ятцi, воно трохи смердить черевиком, але вона i досi його носить. Їi доля нагадуе передвиборчу кампанiю – начебто багатообiцяюча, а насправдi – нiщо. І оте нiщо Надька навчилася любити, однак це не заважае iй мрiяти про наступнi вибори i про те, що життя змiниться в чарiвний спосiб i iй не доведеться докладати до цього жодних зусиль. Однак наступнi вибори ще не настали – дев’яносто третiй рiк! – а вона старiе… Роки псують ii вроду i обмежують можливостi. І ось в один iз останнiх днiв листопада вона стоiть на балконi, а внизу тонкий i грацiйний, як ластiвка, йде юнак, недбало обкрутивши навколо шиi довгий шарф i запхнувши руки глибоко в кишенi, щоб не померзли. Бiля ii будинку вiн зупиняеться i дивиться вгору, просто на Надьку. Може, його зацiкавила пiсня, на якiй хтось зациклився поверхом нижче, а може, вiн просто вiдчув на собi ностальгiйний жiночий погляд. Вона бачить у темрявi блiде обличчя з гарною рiвною лiнiею брiв, самотню постать, легку руку, що вiтально, бiлим капустяним метеликом, махае iй. Надька думае – боже, як солодко, люблю, коли так… Далi думае – здаля, мабуть, здаюся молодшою i красивiшою, тому цей хлопчина сприйняв мене за молоду дiвчину. Вiн iде далi, трохи згорбившись вiд холоду i дихаючи собi в шарф. Поверхом нижче лунае сумна пiсня про чиесь несправджене кохання i про очi, якi сльозяться на вiтрi. Щоб не чути пiснi, Надька повертаеться в кiмнату i зачиняе дверi. Вона немов вiдчувае смерть. Їй шiстдесят. У кiмнатi гамiр – букiнiст Зеник навприсядки демонструе, як мавпи бiгали за ним по клiтцi, коли вiн у зоопарку вирiшив нагодувати тварин сиром. Анка, вчителька англiйськоi, вдае iз себе Зеника, бо якщо вiн мавпа, то вона – Зеник, i кладе йому в рота солодкi сирки iз родзинками, а дiд Макарчук весело потирае руки вiд задоволення. Ось вона – розвага. Йому подобаеться, коли люди iмiтують тварин. Йому взагалi подобаються тварини, вiн любить iхнiй запах, звуки, за допомогою яких вони спiлкуються, любить користь, яку вони дають людинi, а найбiльше любить iх за те, що вони такi плавнi, меланхолiйнi, нiжнi, вразливi i цiлком залежнi вiд волi людини. І навiть тварина, яку належатиме вбити, наприклад, свиня чи вiвця, доки живе, любить тебе своею тваринячою любов’ю, бо ти ii годуеш й iнодi поплескуеш по хребту. Дiд Макарчук, коли йому треба було вбити якусь тварину, найчастiше приiздив до Надьки, аби худобинка не думала, що це вiн ii вбивае. Щоб не знала. Щоб перед смертю бачила чиесь iнше лице i не розчаровувалася в своiй любовi. Вони стали ii друзями вiдразу, вiдколи Надька переiхала в це мiсто. Букiнiст Зеник продавав помалу книжки доктора Бау, що iх таки переслала дочка Марка Альфредовича. Анка трохи закохана в Зеника, хоча й ретельно це приховуе, бо хтозна чи вийде щось добре з тiеi любовi. Боберко – переiхав у мiсто, щоб бути ближче до неi… Надька вже не Верона. Нiхто з тутешнiх не знае тiеi дитячоi помилки. Вона для них – Надiя Павлiвна, зрiла красуня, яка покинула чоловiка-пияка. Це вона вигадала. Не зiзнаватися ж, що чоловiк промiняв ii на смачнi сусiдчинi пироги. Надька вже дуже зрiла, навiть, можна сказати, перестигла. Розм’якла, як грушка-падалка, може, десь навiть трохи пiдгнила, бо запах у Надьки тепер не той, що колись, i ноги, натертi до кровi взуттям, так швидко не загоюються, i пальцi iнодi гниють – пiдвищений цукор. Старiсть диктуе своi закони – квiтковi парфуми, якi вона так любила замолоду, замiнили iншi, з густими гострими ароматами. Щипчиками вона тепер вискубуе не лише брови, а й волосинки на пiдборiддi. Взуття носить м’яке, i пiдбори понижчали до шести сантиметрiв. Але краса, що нею так пишалася, досi при нiй – вона нiколи не плакала, тому пiд очима шкiра була майже пружна; нiколи не супилася, тому чоло було рiвне i спокiйне, як бiле пшеничне тiсто. Волосся стало трохи не таке чорне, бо густа чорнота пiдкреслювала б зморшки. Авжеж, Надька нiкому не сказала, що iй шiстдесят, усi думають – 55, бо саме стiльки свiчок вона задмухала на тортi, загадавши старе бажання – щоб Толiчка ii знайшов. А потiм з жахом вiдчула, що, дмухаючи, задихалась, i в неi пришвидшено забилося серце. «Нi, я ще не така стара, щоб воно так калатало, – вiдкинула згубну думку Надька. – Це менi здалося. Я просто розхвилювалася». Дiд Макарчук, щоправда, нiяк не второпае, як це iй може бути 55, якщо вже в сорок восьмому, коли розкуркулювали, iй було тринадцять. Щось не збiгаеться. Але вiн мовчить – нащо псувати людинi свято? Свято було i так зiпсовано, бо раптом з’явилася сусiдка Ганна Василiвна, яку Надька дуже недолюблювала з багатьох причин, – колишнiй працiвник КДБ, байдуже, що була лише секретаркою, замiжня жiнка, та ще й прихильниця секти, яка практикуе висмоктування енергii з дерев. Але найгiрше те, що дамочка за старою звичкою в усе пхае свого носа, хоче знати всi подробицi Надьчиного життя. Коротше, хатнiй шпигун. Бо сусiдка смiливо приходить у хату, нишпорить на тумбочцi в коридорi i Надьцi просто в очi каже, що вона ворог народу i дитина ворога народу… Якого саме народу вона, щоправда, не уточнюе, але переконана, що на всiх таких ворогiв iще знайдеться управа. І оця ось змiя заявляеться в гостi – з червоними гвоздиками, у червонiй блузцi, з червоними губами стоiть попiд руку з юнаком, який щойно проходив пiд вiкнами. Юнак сором’язливо тупцяе при входi, Ганна Василiвна виступае з привiтальною промовою, що завершуеться нагадуванням: – Ти, Надюсю, за свiтло минулого мiсяця не доплатила. Менi поштарка казала. Юнак пояснюе, що вiн не хотiв у гостi, та прийшов до бабусi, а бабуся сказала… – У тебе, Надюсю, гостi затрималися. Не забувай, якщо бенкет триватиме довше, нiж до дев’ятоi, скликатиму нараду… вживатиму заходiв… – говорить нiжнесенько Ганна Василiвна, а ii очi вишукують, до чого б iще причепитися. Юнак зашарiвся, бо не думав, що жiнка, якiй вiн легковажно помахав рукою, вже стара. Вiн так i сказав, тому настрiй у Надьки погiршився. – У тебе килим брудний, бачила, скiльки на ньому плям?… У мене такого не бувае. Якщо вже я кличу гостей, то в iдеально чисту квартиру, – зауважуе Ганна Василiвна. – А-а-а-а, – ii обличчя аж засвiтилося радiстю, – поглянь, Надюсю, ти сусiдiв залила! У тебе повнiсiнька ванна води, з-пiд дверей тече… Ганна Василiвна, сяючи вiд щастя, бiжить у ванну, та, на жаль, бачить там лише невеличку калюжку, – хтось нахлюпав, миючи руки. Згорбившись вiд розчарування, невтомна бабера мчить до гостей – Зеник-спекулянт, Анка-англiйка – фiксуе ii розум. Треба запам’ятати, щоб потiм усе розповiсти, кому треба… Ага… Макарчук, дiд сивий, його баба до церкви ходила… Ну-ну… Колись i на ii вулицi буде свято, думае Ганна Василiвна, i вона таки скличе нарештi збори мешканцiв i все вирiшить… Що-що, а вирiшувати вона любить. Вiн би нiколи не заглядався, якби знав, що вона вже в лiтах, тому нехай вибачить Надiя Павлiвна, виправдовуеться тим часом хлопчина… І Надьцi хочеться закатати iстерику – як це – «не заглядався»? Чи вона ж не красуня? Трохи перестигла, але ж перестиглi грушi чи банани значно смачнiшi за зеленi. Революцiйна Надьчина натура, зiпсований сусiдкою настрiй – усе зiбралося докупи, i замiсть iстерики вона раптом, несподiвано для себе, починае плести тонку павутину флiрту. Так, жартома, щоб забути про сусiдку, щоб розвiяти свое обурення i щоб довести – вона не стара. Щоки ii червонiють вiд азарту, серце б’еться швидше, рухи вiд лютi стають плавнi та нiжнi. Лагiдна лють, так називав цей стан доктор Бау. Вiн казав, що це стан хижих тварин перед нападом. Вони розслабляються, бо лише так здатнi бути максимально прудкими й точними… Так кiшка бавиться з мишею, нiжно i люто. Тому Надька глибоко вдихае, розслабляе плечi, лопатки – як крила, шия довга, груди вперед, пiдходить до хлопчини майже впритул, щоб вiн роздивився ii блискуче, шовковисте i живе волосся – не якась там фарбована пакля, i запитуе: – Ти хто? – Я – Осип Гречка, – вiдповiдае вiн i справдi зауважуе ii волосся. Воно блищить, кучерявиться, i хлопець ледь стримуеться, щоб не помацати, таке воно нiжне. А потiм, коли жiнка вiдводить скляне свердло прозорого погляду, роздивляеться всю i розумiе, яка ж вона все-таки гарна у напiвмороцi коридору. – Гречка… Люблю стрибати в гречку, – i Надька раптом присуваеться грудьми до його куртки так близько, аж вiн сахаеться, але позаду – стiна. Жiнка так i стоiть мовчки, наче в хатi бiльше немае де стати, а вiн зашарiвся, знiяковiв i не знае, що робити з цiею немолодою панi… У неi кругле бiле обличчя з темними тiнями пiд очима, рухливе – на кожне слово своя мiмiчна зморщечка, воно живе кожною своею жилкою i складочкою. Кожна думка та емоцiя пробiгае, наче кiнокадр на бiлiй стiнi. А ще вона пускае бiсики. Гречка подумав був, що жiнка прислухаеться до розмови в кiмнатi, аж вона раптом глип – на нього… І знову стоiть собi, байдужiсiнька. Осип Гречка, притиснутий ii грудьми до стiни, роздивляеться красиве обличчя жiнки, яка прохромила його шпилькою свого холодного iскристого погляду. – Я роззуюсь… – каже вiн, щоб якось утекти з-пiд цього погляду, i пробуе нахилитися, та мимоволi наштовхуеться на губи, що легенько ковзають йому до рота, а потiм, наче нiчого не сталося, даленiють: – Ви, Ганно Василiвно, проходьте, торт поiсте. У мене тут гостi i нiякого потопу… А Надька думае – i як це було на неi та й не задивитися? Задивлятиметься, ще й як задивлятиметься. І Осип Гречка справдi задивляеться, бо нiяк не второпае, чи це йому баба в коханки набивалася, чи що… І рот у неi мармеладом пахне. Та бiльше йому не випало з нею нi поговорити, нi поглядом зустрiтися. Навпроти за столом сидить далека, весела i досi вродлива жiнка, яка допiру так пахла йому мармеладом. Згодом Осип Гречка голосно каже, що йому вже пора, а вона й не глянула, наче його i на свiтi не iснувало. Надька, пiдстаркувата красуня з печаткою полатаного безталанного життя у поглядi, подумала – ото б усi плiткували, якби в мене молоденький залицяльник з’явився. Вона любить подратувати поважних матусь порядних сiмейств, якi при плитi та за чоловiковою спиною вiк вiдвiкували i не мали iнших розваг, нiж розсiвшися перед будинком iз плетивом своiх безконечних шарфiв, обговорювати ii, мовляв, i вдягаеться не за вiком, i флiртуе, наче молода, та й, урештi-решт, нема вже чого цiй еврейцi тут швендяти, пора на iсторичну батькiвщину. Насправдi вона не була еврейкою, але ретельно це приховувала. Бо евреями зазвичай називають людей, яким заздрять, – успiшних i мудрих. Тому цi чутки пiднiмали ii у власних очах, свiдчили, що навiть у шiстдесят вона може заткнути за пояс цих матусь, безпорадних перед власними комплексами. Надьцi тiльки й треба, щоб про неi плiткували. «Хай знають», – думае. Вiд людських побрехеньок вона розквiтае, виструнчуеться i молодшае, навiть золотi перснi на пальцях блищать яскравiше, i вона солодко мружиться вiд запаху людського поголосу, мов кицька, внюхавши смажену курятину. Бо як не плiткувати про таку цiкаву авантюрну людину, в якоi два iменi – Надiя та Верона? Взяти хоча б дiдка зi смугастою торбою, який щотижня до неi навiдуеться, а потiм вони напиваються вдвох у кнайпi, наче найкращi друзi, i вертаються додому, хитаючись, немов двi сухi гiлки на деревi з опалим листям. І неодмiнно десь у темнiй простоволосiй ночi iх пiдстерiгае погляд ласих до пересудiв кумась. І саме тодi, коли вона на пiку захоплення собою уявляе, якi немилосерднi плiтки рознесе завтра Ганна Василiвна про те, що Надька флiртувала з ii внуком, коли вона, окрилена думкою, що Верона повертаеться iз забуття, несе до чаю мармелад, Зеник фотографуе ii з тацею в руках i з поглядом, яким вона вдивляеться у мрii, – зi стертою помадою та осипаною на комiр темно-фiолетовоi сукнi пудрою. Через тиждень вiн приносить iй готовi свiтлини, на яких стара жiнка тримае тацю з мармеладом. …Перед ним у затiнку соснового лiсу стояв чоловiк, обперши собi на ногу велосипед, i його тiнь була схожа на сiм тонконогих комарiв, розташованих у такiй послiдовностi, що там, де закiнчувалась тiнь першого, розпочиналась тiнь наступного. Червоний стиглий глiд пiдкреслював рудизну волосся, i на тлi темно-зеленого хвойного лiсу чоловiк палав, як свiчка. Руденький худий чоловiчок iз непомiрно довгою шиею i сузiр’ям вологих прищiв на пiдборiддi накачував велосипедну камеру. До багажника було прикрiплено ванночку для немовлят, на кермi висiла велика продуктова торба, в якiй, схоже, були якiсь пляшки. На чоловiковi була дешева брезентова куртка, що додавала йому вiку, та масивнi квадратнi черевики – у таких сiльськi хлопчаки люблять ходити по багнюцi. На головi в рудого була в’язана смугаста шапка, схожа на велетенський вовняний засiб для безпечного сексу. – Добрий день, – привiтався вiн, усмiхнувшись на диво бiлими зубами. «Де в такому здихляковi взялося стiльки кальцiю?» – Може, пiдкинете мене до перехрестя, бо ровером ще дуже довго iхати. А вiд перехрестя я – миттю. Мене дружина з новонародженою дитинкою чекають. «Ще чого», – подумав, тамуючи лють. – Нам у мiстi ще не увiмкнули опалення, то я дружину перевiз на село – там тепла пiч, не померзнуть. І щодня iжджу туди пiсля роботи ровером, – розповiдав рудий однотонним хрипкуватим беземоцiйним голосом. «Погань. Огидна балакуча погань», – подумав вiн. – То що, допоможете добратись? Я сам iз Яблуньки, там моi батьки живуть, – продовжував гомонiти чоловiчок, iгноруючи холодну осiнню мжичку, таку сприятливу для розвитку гнiйних процесiв та паличок Коха. Рудяк мав непропорцiйно великi руки з набряклими вiд важкоi роботи венами, вузькi, але м’язистi – i це ще бiльше дратувало – плечi. – То як, пiдвезете? – нарештi рудий прищавий чоловiчок накачав камеру. – Бо як нi, то бувайте. Уже поночiе. І тодi вiн сiв у свою тачку, розвернувся, щоб лобове скло дивилося просто на маленького чоловiчка, i на повнiй швидкостi рвонув на нього. Навколо шумiв лiс, листя зграями мчало пiд колеса, кружляло хвилями на вiтрi, гостро пахло глицею, гiлки зi стиглим глодом схилялися над дорогою – червонi краплi плодiв, червонi краплi кровi… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pavl-na-pulu/krasa-scho-ne-ryatu/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.