Коректор почуттiв Ігор Скрипник «Коректор почуттiв» – це збiрка мiстичних та науково-фантастичних оповiдань молодого украiнського письменника Ігоря Скрипника. Разом з героями творiв читач може здiйснити мандрiвки в часi та просторi, вiдвiдати паралельнi свiти, зазирнути у потойбiчнiсть та недалеке майбутне. Персонажi творiв рiзнi – це i козаки, якi прямують на Сiч, i таксист, який пiдвозить сiм’ю на дивацьке весiлля, i клiфдайвер, який готуеться до чемпiонату Украiни, а також аферисти та злочинцi, археологи i науковцi, рибалки та багато iнших. Дiзнайтеся, чому люди гублять своi речi, як виник вислiв «народився у сорочцi», як добути цвiт папоротi, як отримати шанс на друге життя, як вiдкоректувати деякi риси свого характеру та якими можуть бути наслiдки вiдкриття елiксиру безсмертя. Вiдкрий книгу – невiдоме поруч! Ігор Скрипник Коректор почуттiв Збiрка мiстичних та науково-фантастичних оповiдань Вечеря з мерцем * * * Конi, неначе човни у Чорному морi, розтинали океан зеленого рiзнотрав’я. Вершники, без особливого поспiху, долали безкраiй степ Дикого поля. Знали бо, що встигають. Тепло, майже як влiтку, свiтило весняне сонце. П’янив духмяний подих степу. Милував око яскравий килим багатоцвiття. Огрядний козак з довгим оселедцем, пишними вусами на червоному спiтнiлому обличчi, привстав на стременах i почав щось виглядати попереду, мовби вишукуючи край виднокола. Сiрий огир тихо схропнув i невдоволено скосив на вершника. Так само скоса на свого товариша поглядав другий козарлюга. Низький, але кремезний, широкий у плечах, як бочка, вiн заздрiсно дивився на дорогий синiй жупан i добру шаблюку у посрiблених пiхвах. «Ех, так би прибратися i до моеi Ориськи на вечорницi заглянути. Як пити дати, була б моя!», – вiн спробував покрутити свого рiдкого вуса, але полишив це дiло, бо здоровим грубим пальцям не було за що вхопитися. – Що за чорт! – вилаявся Охрiм, вмощуючись у сiдлi. – Нiчого нема! Таки нiчого, дiдько б його побрав! – Кого? – Ти мене ще хочеш пiд’юджувати?! Молокосос! Лише вдруге в похiд вибираешся, а гонору хоч вiдбавляй. Як тобi не соромно кпинити зi старого бувалого козака? – Дядьку, який ви старий?! Та вами поле орати можна! – Я зараз тобою цей степ зорю! Молодий неотесаний бугай! Продовжуючи жартувати i реготатись один з одного, козаки iхали на Сiч. Іван Сiрко ладнав чергову авантюру проти туркiв – тре було за минулорiчний напад на Чигирин пiмститися та й християнськi душi вивiльнити з агарянськоi неволi. Пливти мали в кiнцi квiтня через тиждень пiсля Великодня. Чайки вже стояли напоготовi, а звiдусiль, головно зi зимiвникiв, починали з’iжджатися сiмейнi козаки, якi, приеднавшись до сiчовоi залоги, мали й цього разу всипати перцю клятим бусурменам. Обое були з-пiд Канева. Охрiм Крутивус повертався вiд дружини, малих дiтей, свого поля, яке так потребувало чоловiчоi руки, але через його вiчнi пропади за Днiпровими порогами, важка ноша постiйно перепадала на жiночi плечi. Цього разу, як i минулого року, i позаминулого, божився Меланцi, що востанне iде на Сiч, що ще один похiд i вiн бiльше не буде залишати iх самих. Проте нестримна i хвацька вдача щоразу гнала до сiчового братерства. Його молодий товариш, Богдан Дiжка, був земляком зi сусiднього села. Кiлька рокiв тому зустрiвши його, стрункiшого, без теперiшнього пуза, попросив взяти на Сiч. Охрiм спершу не хтiв брати малого з собою, навiть ременем почастував раз-другий, щоб не надокучав. Але той виявився впертим, як вiслюк, i опинився на Запорiжжi. Був його джурою, а минулого року став справжнiм козаком i побував у першiй сiчi. Тепер всiм показував шрам на ребрах. Розказував буцiмто татарин черкнув шаблею, хоча Охрiм бачив, що у шаленствi бою сам напоровся на татарську сталь. На зиму iздив у рiдне село до батькiв та свою кохану побачити. «Дурний хлоп, крутить тобою як хоче. Нагризешся ти з нею», – неодноразово казав йому Охрiм. Та легше було горохом стiну розтовкти, як цього бовдура переконати в чомусь, коли вiн починав комизитися. Завечорiло. Обiзвалися цвiркуни. Ось крайнеба появився курган. Пiд’iхали, спiшилися бiля його пiдошви. Пiсля деякоi суперечки на верхiвку полiз старший. Чув за собою вину, що поiхали степом, а не поплили Днiпром. Тепер заблукали. Соромно потiм буде побратимам сказати – загубився в рiднiм степу, на предкiвськiй землi! Ось вiн видерся на самий чубок насипаноi могили i став роззиратися навкруги. Жодного вогника навколо. Жодного людського житла. Прийдеться iм ночувати серед поля. Нiчого не вперше. Але… Охрiм скривився. Сьогоднi Чистий Четвер, а завтра Страсна П’ятниця, треба постити. Вдень майже жодноi рiски в ротi не мав, а що вже говорити про завтрашнiй день. Погоджуючись з цiею думкою забурмотiло в животi. Ще раз оглянувся навкруги i побачив серед степу ледь помiтний вогник. Обличчя просвiтлiло i вiн кинувся вниз до коней. – Давай! Погнали! Гайда! – зарепетував на всю пельку. – Що сталося?! Що там вгледiв?! Охрiм вже гнав у тому керунку, де спостерiг вогник. – Татари?! Турки?! Ляхи?! Москалi?! – не вмовкав молодик. – Богдане, припини лемент! Я бачив вогонь. Там десь люди. Там i переночуемо. – Тю на тебе! – полегшено. – Не мiг одразу сказати! Переполошив даремно. Вершники летiли степом назустрiч теплу, затишку i смачнiй вечерi. Позаду залишився самотнiй серед степу курган. Була вже нiч, коли несподiвано перед ними виросло обiйстя огороджене частоколом. Жодного вогнику, жодного звуку не долинало з-за стiни. – Вiдкривай! – загупав Охрiм у ворота. – Пустiть переночувати християнськi душi! Жоден звуки не долинув у вiдповiдь. – Вiдкривай, трясця твоiй матерi. Це не розбiйники чи клятi татари, а козаки з Сiчi! Знову тиша. Лише шум у вухах вiд того грюкоту i тарабанини. – Прийдеться ночувати в степу! – мовив Богдан i почав повертати коня. – Е нi! – вперся Охрiм. Перед очима в нього стояла пляшка горiлки i шмат сала з часником, лавка бiля теплоi печi. – Я тут сьогоднi заночую! Лiзь всередину! – скомандував молодику. – Ще чого! Охрiм пiдвiв коня пiд самий частокiл, залiз на сiдло i перемахнув на другий бiк. Богдан чекав. До нього долинули заклики старого козака по господарiв, грюкання по хатнiх дверях, згодом добiрна лайка. Потiм все стихло. Вiн насторожився. Залетiла думка чи бува вони самi не натрапили на розбiйницьке кубло. Вiн витягнув пiстоля, зважив на руцi шаблю. Вирiшив почекати дещицю, а потiм лiзти по товариша. В бiдi його не покине. З другого боку, бiля ворiт, хтось завовтузився, закректав. Богдан навiв пiстоля готовий пальнути першоi митi у разi небезпеки. Рипнула дверка i вийшов набурмосений Охрiм. – Фу, – полегшено видихнув парубок, – а я вже думав штурмувати це обiйстя. Що так тихо? Чого так довго вовтузились? – Розглядався, на подвiр’i нiкого нема. Я все обдивився. – А в хатi? – Не заглядав, стукав, але щось тихо. Немов всiх корова злизала. – А де худобина? Мо нiхто не живе тут? – Є тварь у стайнi, але сидить тихо. Пацяе певно. Я не роздивлявся. – А де ж люди? Хто свiтить? – Слухай заходи i перестань молоти язиком! А де хазяi розберемося! Вони завели коней на подвiр’я, розпрягли, прив’язали бiля стайнi. Богдан з цiкавiстю заглянув всередину – на нього сумними очима дивилася плямиста чорно-руда корова. Десь в глибинi виднiлися бiлi плями свиней. – Йдемо до хати, – гукнув його Охрiм. Козаки перетнули подвiр’я i зайшли в темнi сiни. Вiдразу в нiздрi вдарив запах топленого воску. Зайшли до кiмнати i стали, як вкопанi. В кiмнатi було видно як вдень. У кожному кутку, на полицях, горiли свiчки. На столi стояв запалений каганець. Навколо нього стояли рiзнi наiдки i страви, а також пузата бутля горiлки i глек з якимось напоем. – Нас нiби тут чекали, – задоволено мовив Охрiм. – Гей! Хазяi! Де ви подiлися?! Тут Богдан помiтив, що хтось лежить на лавi у дальньому кутку кiмнати. – Глянь. Там хтось лежить. Напевно вже нализався. – Не думаю, що вiн вечеряв, – кинув оком на стiл старий козак. Вiн пiдiйшов до лавки i потряс за плече лежачого. – Ставай! Приймай гостей! Ставай! Жодноi вiдповiдi. Нiякого руху. – Ставай трясця твоiй матерi! Ставай, бо сядемо без тебе! Вiн перевернув лежачого горiлиць, уважно придивився. Враз посерйознiшав. Приклав вуха до грудей. Прислухався. – Богдане, дай-но менi оте люстерко. Приклав дзеркальце до вуст. Почекав, поглянув на нього – не запiтнiло. – Що там? – Нiчого доброго. Представився наш господар. Царство йому небесне. Витягнув ножа рiзнув по зовнiшнiй сторонi кистi, роблячи глибокий надрiз. Жодноi реакцii. Точно вмер. Обое замовкли. Потрiскував вiск i сизий димок вився пiд стелю. Неяснi тiнi колихалися по кутах. Бiльше нiкого не було в хатi. Вони – самi. Охрiм витягнув люльку i задимив. По кiмнатi рознiсся запах тютюнового диму. Дiжка взяв з нього приклад. – Приготував вечерю i загнувся… – Ги! – красномовно пiдтримав Богдан. – Не пропадати ж стравам. – пляшка, неначе приворожила Охрiма – вiн не вiдводив вiд неi погляду. – Повечеряемо, заодно пом’янемо цього чоловiка, – перехрестився. – Прости Господи! – побожно звiв очi догори i взявся за бутлю. – Може вiн не сам жив? Не можна так! Якось не по собi менi тут. Може вiзьмемо трохи iжi i переночуемо у степу. – Ще чого?! Вiзьмемо iжу i пiдемо! Як злодii! Нi, я нiде не пiду з цiеi хати. Сiдай! – наiжачився козак. Вмостився на лаву перед столом. Поглянув на Богдана. Той трохи постояв, подумав. «Засмiють, коли взнають, що покiйника перепудився!» – промелькнула думка. Важко зiтхнув i сiв так, щоб бачити мерця. Взялися за вечерю. Для початку випили, а потiм взялися до смачноi юшки, соломахи, перепiчок та запашистого узвару. Коли голод був вгамований, Охрiм сперся на стiну, попустив пояс, поклав руку на ще теплу пiч. – Хе, добре. – Може переночуемо надворi? Я бачив на подвiр’i копицю сiна. – Спи, де хочеш. Я буду спати тут. – А мрець? – А що вiн менi зробить? Живих треба боятися, а не мертвих. Богдан набурмосився. – Знаеш, що, козаче. Розкажу я тобi одну оповiдку. Щоб спалося краще. Ги-ги. Мовчанка у вiдповiдь. – Верталися якось з ярмарку двое друзяк. Але оскiльки засидiлися в шинку, то нiч застала iх в дорозi. Йдуть, собi, йдуть, вже й проголоднiлися добряче. Як оце ми з тобою. Раптом глип стоiть хата, у вiкнах свiтиться. Зайшли всередину. Нiкого нема, лише мрець на лавi лежить. А на столi – цiла купа наiдкiв i питва, як оце у нас з тобою сьогоднi. Один каже: «Я боюсь». Другий: «А я нi». Взяв та й прив’язав мерця до лавки. Лише настала пiвнiч – почав ворушитися мертвяк, кричати, з-пут вириватися. Мало лавки не потрощив. А коли третi пiвнi запiяли в мент затих. Так вони вирятувалися i пiшли далi додому. На дворi захропiли конi. Богдан здригнувся, схопився, виглянув. Бiля коней нiкого. Знову зайшов до хати. – Тю на вас, дядьку Охрiме! Знаете, що розказувати! Сьогоднi ж Мертвецький Великдень! Крутивус сам задумався. – М-да…! Полохливий ти, як заець. Гiрше баби. Лягай спати. Хочеш – надворi, хочеш – у хатi. Я спатиму тут. Опiвнiч вже скоро. Завтра зрання знову на Сiч тре рушати. – Е нi, сам я не спатиму. Ляжу тута, але перше… – вибiг надвiр, повернувся з мотузкою i мiцно прив’язав мерця до лавки. – Так буде спокiйнiше. Допоможи нам Господи! – перехрестився. – Давай ще трохи вип’емо, молимось i спати! – взявся за пляшку Охрiм. Богдан знову сiв за стiл i поки наливалася горiлка, скоса поглядав на покiйника. Хильнув оковитоi взяв кусок сала зi столу i почав жувати. Випили ще по однiй. Алкоголь вже почав розбирати, хмiль вдарив у голову. Вже i не так страшно було сидiти в однiй хатi з мерцем. Товариш щось розказував про те, як вони зi Сiрком грабували Трапезунд, а йому натомiсть страшенно захотiлося спати. Позiхнув, потягнувся. Краем ока помiтив якийсь рух. Поглянув на зв’язаного трупа. Нiчого. «Приверзлося. Добра горiлка». Тим часом Крутивус вже увiйшов у роль оповiдача i щось теревенив, широко махаючи руками. Слова вже майже не долiтали до сп’янiлих дум Богдана. Перед очима у нього стояла кохана Ориська. Десь збоку лунав голос Охрiма, як надокучливе дренчання мухи. Раптово голос козака урвався. Богдан винирнув зi своiх споминiв i поглянув на друзяку. Той сидiв вирячивши очi на лавку, де лежав мертвяк. – Ги! Спудився… – й сам поглянув туди. Мрець намагався встати, але в нього нiчого не виходило. Прив’язаний мотузками до лавки, вiн звивався, аки змiй, стогнав нелюдським голосом i дико крутив очицями. Почав розгойдувати лавку, перевернувся разом з нею на бiк, гупнувся додолу, але вирватися з пут не змiг. Козаки глянули один на одного i прожогом кинулися до дверей. Та iх не було – мiсце дверей зайняла стiна. Гайнули до вiкон – тi теж пропали. Вони були замурованi заживо. І не мали жодного виходу. Вони почали кидатися на стiни, а потiм вхопилися за лавку i затовкли нею об стiну. Даремно. Їх крики злилися зi стогонами мерця, який борсався в кутку, як викинута на берег риба. – А-а-а-а-а!!! Козаки повклякали на пiдлогу i почали молитися. Крики мерця стали ще голоснiшими. Богдан зi страху забився у дальший куток i там верещав, як недорiзане порося. Згодом вiн затих, впавши у безпам’ятство. Лише нервово дригав ногою. Крутивус звiвся на ноги, промовляючи молитви, вихопив шаблю i почав штрикати мерця, але бережно, боячись порiзати вiрьовки. Той закричав ще голоснiше, посинiле лице перекосилося вiд болю, а в скляних очах проскочили iскри страждання i страху. Але це примусило козака ще завзятiше рiзати мерця. Знадвору щось завило, заревiло, заскавулiло, загримало. Стiни затряслися i почали трiскатись. Вiд виття Охрiму здалося голова от-от трiсне. Вiн впав на колiна, шабля випала з рук. Затулив вуха, але не помагало. Здивовано помiтив, що сам несамовито кричить, приеднуючи свiй голос до бiсiвського концерту. Вiн не витримав напруги i провалився у пiтьму. Падаючи у провалля, почув як запiяли пiвнi. * * * – Як болить голова, – донеслося збоку i Охрiм розплющив очi. Вiн лежав на пiдлозi i дивився на стелю. В кiмнатi сiрiло, надворi народжувався новий день. В кутку вовтузився Дiжка. Крутивус несподiвано пригадав все, що з ними трапилося вночi. Рiзко скочив на ноги, у головi стрельнула гармата, скривився i оглянувся. Мрець лежав горiлиць на лавцi, наче нiчого й не було. Лише порiз на руцi трохи закривавився, iнших ран, завданих шаблею не було. Дверi i вiкна були там, де б мали бути. В ногах валялася шабля без жодних слiдiв кровi. – М-да…! І насниться ж всяка чортiвня, коли горiлки надудлишся! А головне так, нiби й справдi все так було. – Менi тоже така мара наснилася, що диво, що увi снi не обiсцявся. А як голова болить. Що за горiлку ми пили?! – Та нi, горiлка як горiлка, – взяв бутлю з рештками рiдини понюхав. – Треба було в кiнцi не пити, – пiдняв шаблю. – Це ти зi своiми казочками! – простогнав Богдан вилазячи з кутка i обтрiпуючись. – Через те й наснився менi такий кошмар, що ого-ого! Нiби… Доказати не встиг, бо гримнули дверi в сiнях i на порозi появився вже старший чоловiк з двома юнаками. Схожiсть мiж ними була видна вiдразу, незважаючи на помiтну блiдiсть. Навiть не треба було говорити, що це батько i сини. – Ми це… – прокашлявся Охрiм. – Того… – спробував виправдатися, але гнiвний погляд зупинив його. Вони мовчки пiдiйшли до мертвого, розв’язали (Богдан було зробив крок, щоб помiшати, але його поглядом зупинив Крутивус) i понесли на двiр. Козаки здивовано переглянулися i посунули за ними. На подвiр’i стояв вiз iз запряженою понурою кобилою. Немолода жiнка i мале дiвча стояли поруч i дивилися на похмуру процесiю. Чоловiки пiдiйшли до воза, поклали покiйника на нього, закрили тканиною. Потiм всi повсiдалися на хуру i рушили з подвiр’я. – Того… – знову спробував обiзватися Охрiм, але сам замовк. Ледь помiтною дорогою вiз поiхав десь у глиб степу. Жодного звуку не долинуло до козакiв. Навiть звичного скрипу колiс. Поволi хура перетворилася на маленьку цятку i щезла у буйнотрав’i. Як примара. – Тьху, – сплюнув Богдан, а Крутивус перехрестився. – Поiхали. * * * Ще здаля вони почули бамкання дзвону. В’iхавши в мiстечко, почали петляти його кривими вуличками. Всюди дiловито сновигав мiський люд. Хлопчаки бiгли за козаками, а тi пережартовуючись i залицяючись до молодиць iхали до пристанi, щоб Днiпром, вже на човнi, добратися до Сiчi. Звуки дзвонiв заполонили все навколо. Назустрiч iм йшла похоронна процесiя. Вершники вступилися з дороги i стали коло живоплоту, обiпершись на який, курив люльку старий дiд. – Дай Боже здоров’я, батьку! – Здоровенькi були, козаки! Куди прямуете? – На Сiч. А кого це хоронять? – Охрiм покрутив пишний вус. – Грицька Мартинюка. Сирота. Нетутешнiй вiн. Але давно тут жив. Помер сьогоднi вночi. Кажуть страшною смертю. Цiлу нiч репетував на всю околицю, наче його рiзали. – А що так скоро хоронять? – Так смердить i гние швидко, тьху! Мабуть правду кажуть, що з нечистим водився. Тепер його тiло i пiсля смертi страждае. А що вже про душу казати? – Що справдi з нечистим? – поцiкавився Богдан. – Цього напевно не знаю, але люди кажуть. Охрiм хвильку помовчав. – Дiду, а хто живе у тiй хатi, що в чотирьох верстах на пiвночi? – В якiй хатi? Немае там нiякоi хати. Кхе-кхе! Козаки переглянулися. – Як нема, ми ж там ночували! – Не може того бути. Я тут змалку живу. Всю околицю знаю. Нема там нiякоi хати. Хоча, – вiн на хвильку задумався. – Точно! Пригадав! Рокiв тридцять тому, я молодий ще був, там колись стояла хата. Жила в нiй одна сiм’я. Як ж його звали… Ага! Мартин Бортник! Родина Бортникiв. Вони прибули на цi землi десь iз Покуття. Лишень влаштувалися, як серед ночi, якiсь горлорiзи перебили iх, пустили в господарку червоного пiвня. Спалили все дотла. Ех, файна була в них корова… Кхе-кхе! Чорно-руда, а скiльки молока давала! Я хтiв купити та не продали менi. От й погибла, разом з господарями. Знаете, десь цей хлопчина тодi й появився. Знаете, вiн трохи схожий на Мартина Бортника. Якби тодi не всiх побили, я б подумав, що це його син. – Дивно! Крутивус помiтив як зблiд Богдан. – Що з тобою? Мимо них якраз йшла процесiя: хура з труною, священик з дяком, кiлька змученого виду хлопiв й бабки в яскравих хустках. – Чорно-руда корова… – бурмотiв Дiжка собi пiд нiс. Раптом запряжений у вiз кiнь спiткнувся i заточився. Хуру перехилило кришка з домовини трохи зсунулася набiк i з-пiд неi висунулася рука. Декiлька чоловiкiв пiдбiгли i все поправили. Процесiя знову рушила i сховалася за поворотом. Козаки враженi дивилися один на одного з нiмим запитанням на вустах. Потiм дали коням по боках, i не попрощавшись з дiдом, поiхали далi. На зовнiшнiй сторонi кистi вони побачили глибокий надрiз. Лютий 2007 р. Мiсiя * * * Метiн обережно крався лiсом, прислухаючись до будь-якого звуку, що долинав з нетрiв. Проте нiчого так i не чув. Це погано i то дуже, бо потрапити у пастку мiг легко, а розплатитися за таку безпечнiсть мав найцiннiшим – життям. Зупинився, оглядаючись i вслухаючись у голоси зелених хащ. Тихо! Треба йти далi. Суперник – рiвня йому, якщо не кращий. Вiн теж шукав Метiна у лiсовому лабiринтi i не стояв на мiсцi. Рух був единим шансом позбутися ролi жертви i теж перетворитися в хижака. На iрбiса, що крадеться в пошуках своеi здобичi. Кiлька днiв тому вiн прокинувся на цьому островi, вкритому густою шапкою лiсу з повiдомленням про завдання, яке доведеться виконати. На клаптику паперу, що знайшов в кишенi, було коротке повiдомлення iз чотирьох слiв: «Живим залишиться лише один». Здаеться хвильку назад зiмкнув очi вдома, як за мить вже опинився тут. Лишень недавно батько вклав свого Мету, так називав сина, взявши першi склади з iменi та прiзвища Метiн Тункай, спати – i все, прощавай рiдна сiм’я, дитинство. Дорослiсть прийшла, як завжди, несподiвано. Вiн зрозумiв, що це випробування, до якого готувався усе свiдоме життя. Слава Аллаху, цей день настав! Якщо вiн переможе, то стане новачком, аджемi огланом, ступить на перший щабель iерархii яничарського корпусу i почне навчання, щоб потiм воювати, прославляючи iм’я султана i Всевишнього! Батько Каракюрт, звiсно не рiдний, що виховував хлопчика, забраного за спецiальним законом девширме у невiрних, доклав усiх зусиль задля початковоi пiдготовки майбутнього воiна. Тим паче досвiд у нього був великий, бо тридцять лiт прослужив у шiстдесят другiй ортi султанськоi охорони. Десять рокiв Метiн жив разом з його родиною на сходi Анатолii, де призвичаювався до османського життя та традицiй. Про свою попередню сiм’ю i вiтчизну нiчого не пам’ятав. Малим ще був, коли його забрали, та й медицина у Вiчнiй державi не пасла заднiх i мiсцевi ескулапи за допомогою психотропних препаратiв позбавили дитячих спогадiв. Минуле життя намагалося повернутися у снах, але вiн швидко iх забував. І ось цей день, до якого готувався роками, врештi настав. На островi iх було двое. Це прочитав за вiдбитками, якi залишав невiдомий суперник. Вислiдити, та навiть побачити його все не вдавалося. Вiн був готовий до випробування незгiрше самого Метiна. Проте хлопця це не лякало, а ще бiльше мобiлiзувало та додавало сил. Невiдомець виявився гiдним супротивником, тому покiнчити з ним було зовсiм не просто. Вiн вже кiлька разiв обнишпорив усе на територii острова, знаходив слiди чужого, проте самого противника вистежити не вдавалося. Втiм як той не мiг вислiдити Метiна. Вечорiло. Хлопець вже втрете простував через лiс до невеликоi печерки на березi моря, в якiй ночував у попереднi днi, коли побачив на землi розчавлену iргу. Вiн – тут! Кожного ранку покидаючи свiй прихисток, на единому шляху, що вiв туди, вiн розсипав ягоди, якi виконували роль сторожкiв. Звiсно не густо, щоб не було помiтно, що це навмисно зроблено. І ось одна з них була розчавлена чиеюсь ногою. Звiсно, це могла бути тварина, проте Метiн вирiшив не ризикувати. Вiн здогадався, що суперник певно таки вирахував його i тепер влаштував засiдку. На хвильку замислився над змiною мiсця свого притулку, але згодом вирiшив, що мисливець сам потрапив у пастку. Все просто. Над входом у печеру в скелях нависав карниз, на якому спокiйно могла сховатися людина i за слушноi нагоди зiстрибнути на свою жертву з лазерним ножем та перерiзати горлянку. Метiн й сам таке планував, у випадку коли противник переслiдував би його до мiсця ночiвлi. Вище карнизу йшла прямовисна скеля на вершку якоi починався лiс. З неi можна було й глянути, чи там суперник у засiдцi чи нi, а тодi вже приймати рiшення i дiяти. Вiн звернув у лiс i обережно, боячись видати себе звуком, пiдкрався до обриву. Глянув вниз. Так i е. Темноволосий юнак, як i вiн сам, приблизно одного з ним вiку, може навiть на пару рокiв старший, розпластався на карнизi та вичiкував. В кулаку тримав ножа, готовий активiзувати його любоi митi перед стрибком вниз. Мисливець сам перетворився в жертву! Метiн усмiхнувся. Стрибати вниз на нападника було самогубством, але скинути на нього важку каменюку виглядало едино правильним рiшенням. Вiн вiдповз вiд краю, знайшов пiдходяще знаряддя вбивства i вернувся назад. Той все так же вичiкував, не змiнивши свого положення. Метiн все не наважувався вбити суперника. В головi зринали слова батька Каратюрка про те, що Мету потрiбно бути рiшучим i впевненим у своiх вчинках, мужнiм та сильним, беззастережно виконувати накази в iм’я величi султана та слави Аллаха. Та перед ним була жива людина. Така як вiн сам! Може це комп’ютерна iмiтацiя i все вiдбуваеться таки у вiртуальному свiтi, а не реальному? Цього вiн точно не знав. Надто все справжне навколо. Каменюка видалася неймовiрним тягарем. Сили i впевненiсть здавалися от-от покинуть хлопця. І тут суперник ворухнувся, змiнюючи положення та розминаючи затерплi м’язи. Увiмкнув нiж, лезо блимнуло блакитним свiтлом i виключив – перевiрив чи все з ним в порядку. Ти ба! У того схоже навiть сумнiвiв нема щодо того, як порiшити Метiна! А вiн слабак, почав сумнiватися! «Мету, вiр в себе!», – в думках пролунав голос Каратюрка. Руки пiднялися i камiнь полетiв вниз. Короткий крик i хрускiт проламаного черепа засвiдчили про те, що вiн влучив у цiль. Хлопець обiперся на стовбур кипариса, а з очей бризнули сльози. Випробування пройдено, але на душу впав тягар, важчий, нiж те знаряддя вбивства. Незрiвнянно… * * * Вiсiм рокiв навчання та виснажливих тренувань не пройшли марно. За цi днi та ночi, що минули з часу острiвного випробування вiн змiцнiв, набрався досвiду та став одним з кращих яничар джемаату[1 - Джемаат – пiдроздiл в яничарському корпусi.]. Каратюрк мiг гордитися своiм сином. Рiвного йому не знайшлося серед жодного з урусiв, з якими Блискуча Османська держава вела безперервнi вiйни. Кожне завдання, а iх було чимало пiд час навчання та бойових експедицiй, було виконано бездоганно i Метiн з честю вийшов зi всiх, навiть здавалося безнадiйних ситуацiй. Втiм його навчання, як i ще декiлькох йолдашiв[2 - Йолдаш – рядовий яничар.], дещо вiдрiзнялося вiд загального курсу всього яничарського корпусу. Крiм звичайних занять з тактики, стратегii, технiки рукопашного бою, психологiчного навiювання та гiпнозу, бойовоi пiдготовки з вогнепальною та холодною зброею, iх навчали ще й володiнню давньою турецькою та гяурською зброею, iсторii на межi першого та другого тисячолiть, османськоi, татарськоi та уруськоi мов того перiоду, звичаiв i традицiй. Для чого це було потрiбно – й гадки не мали. Проте звикли не давати зайвих запитань, тому старанно вчилися й готувалися. А для чого це i чи пригодиться – на те воля Аллаха. І ось в п’ятий день сафара[3 - Сафар – другий мiсяць iсламського календаря.] чорбаджi[4 - Чорабаджi – командир яничарського пiдроздiлу орта.] Тезер викликав Метiна до себе в кабiнет. Це був досвiдчений яничарський командир, який пройшов не одну вiйськову кампанiю проти Гетьманськоi Украiни, Речi Посполитоi та iнших ворогiв держави. Його лису голову прикривав тюрбан-мюджевезе, а вусiв, якi вiн любив посмикувати, вже торкнулася перша сивина. І хоча вiд сидячоi роботи вже почав рости живiт, вiд командира ще вiяло силою та небезпекою. Жестом вiн запросив яничара присiсти. – Мабуть не тебе одного здивували вiдмiнностi в навчаннi у порiвняннi з iншими в ортi. На те була своя причина. Тебе та iнших йолдашiв тренували для особливого завдання, пiдготовка до якого почалася бiльше десяти рокiв тому. Ця мiсiя, схвалена султаном Муратом, матиме визначальне значення для iсторii Вiчноi держави i як на те буде воля Аллаха змiнить весь свiтовий устрiй. Вiн замовк, обдумуючи i пiдбираючи наступнi слова. Метiн уважно слухав. – Ти – найкращий зi свого випуску. За твоiми плечима чимало успiшних бойових завдань та найголовнiше – ти прекрасно володiеш давньою зброею та уруською мовою. Хтозна, може за законом девширме тебе забрали десь з тих краiв i в тебе на генетичному рiвнi закладено до цього талан. Так от… Трiшки iсторii. Близько десяти рокiв тому нашi вченi винайшли машину часу. – Метiну схотiлося зауважити, що це фантастика i такого не може бути, але втримався. Вишкiл дав свое знати. – Я не знаю як вона працюе, та й не вояцька це справа. У нас своя дiлянка роботи. Так от… Був розроблений план, згiдно з яким добре пiдготовлену людину буде вiдправлено в минуле, щоб змiнити хiд часу. У найбiльш ключовий переломний момент iсторii Блискучоi Османськоi держави. Здогадався в який? Метiн знав. – Битва пiд Хотином. – Саме так, – чорбаджi Тезер посмикував вуса. Йому не подобався цей задум. Це грiх – втручатися в плин iсторii, писаний Аллахом на скрижалях часу. Однак, проти наказу султана не попреш. Тому думки тримав на мовчазному замку власноi обачностi. – Ти найкраще пiдготовлений до цiеi мiсii. Як на мене, то просто бездоганно. Так от… Нашi вченi вiдправлять тебе в минуле, у тисячу тридцятий рiк[5 - 1621 рiк вiд Р. Х.]. Як ти знаеш, пiд час вирiшальних подiй у табiр султана Османа пробрався убивця i зарiзав нашого правителя. Це справило вирiшальний вплив на пiдсумок до того рiвноi битви. Ми вiдступили i бiльше не поверталися до планiв захоплення територiй Центральноi та Схiдноi Європи, до того, щоб стяги з пiвмiсяцем замайорiли по цiлому свiту. Нашi сили були пiдiрванi. Яничар кивнув. Усе це вiн знав з курсiв давньоi iсторii. – Так от… У тебе буде два завдання. Перше, це знешкодити вбивцю султана. Друге – знищити керiвництво козакiв, насамперед Петра Сагайдачного, та полякiв – королевича Владислава Вазу та коронного гетьмана Яна Ходкевича. Насамперед, маеш подбати про ватажка гяурiв-козакiв. Згiдно висновкiв наших iсторикiв головним наслiдком цiеi битви стало змiцнення козацтва, а вiдтак проголошення через шiсть рокiв Гетьманськоi Украiни, нашого теперiшнього головного ворога. Врятуеш султана, вб’еш ворожих провiдникiв i теперiшнiй свiт стане зовсiм iншим. Усе зрозумiв? – Так. – Але… Це бiлет в один кiнець. Пiсля того, як опинишся в минулому, то вже не зможеш повернутися назад, в майбутне. Зi собою ти не зможеш взяти нiчого, навiть трусiв. Пристрiй здатний переносити лише людину, iнше – нi. Усе здобуватимеш сам на мiсцi. Працюватимеш в автономному режимi. Так от… Ти готовий виконати завдання? – пальцi нервово смикнули вус. – Звiсно, мене до цього готували все життя. Чорбаджi Тезер посмiхнувся. – Я i не очiкував iншоi вiдповiдi. Ти ж кращий йолдаш мого орту! Натиснув кнопку виклику. – Зараз пiдеш зi спецiалiстами, якi детальнiше розкажуть, що маеш зробити, дадуть тобi легенду та iнше… Бережи тебе Аллах! Метiн попрямував за вченими у бiлих халатах, щоб отримати останнi iнструкцii, а офiцер яничарськоi роти залишився наодинцi. Його все не покидала думка, що людям не пiд силу змiнити те, що писане у часi рукою Аллаха. * * * Тепла морська вода почала наповнювати легенi, витiсняючи з них повiтря. Увiмкнулися фiзичнi рефлекси самозбереження i вiн почав борсатися, намагаючись виплисти на поверхню. Ця боротьба за життя привела Метiна до тями. Стрибок у минуле схоже вдався. На секунду вiн втратив свiдомiсть, що було цiлком прогнозовано пiсля такого навантаження на органiзм. Врештi оговтався i, пiсля того як вiддихався, виплював солону воду Чорного моря, оглядiвся. Мiсце було вибране невипадково. За столiття, що минули, на сушi вiдбулося багато змiн, тому ризик матерiалiзуватися всерединi якоiсь споруди, скелi чи дерева був небезпечно високим, що не влаштовувало нiкого, бо вело до загибелi посланця. Натомiсть водна гладь залишалася незмiнною, а шанси потрапити на якийсь човен у морi були мiзерно малi. Зорiентувавшись, вiн повернувся обличчям до берега. В темрявi миготiли вогнi нiчного Інкермана. Йому туди! Поплив до берега i незабаром вже обсихав на пiщаному березi, вiдсапуючись та набираючись сил пiсля нiчного запливу. Позаду почулись тихi кроки. – Ти хто, кеше[6 - Кеше – незнайомець.]? Старий татарин уважного розглядав голого чоловiка, що появився з хвиль з Кара дингезу[7 - Кара дингез – Чорне море.] та мiркував – людина перед ним чи злий дух? – Слава Аллаху! Що я залишився живий та зустрiв тебе, достойний! Корабель, який вiз тканини до Бахчисараю, потонув у морi, а менi одному зi всiх вiрних вдалося допливти до берега. – Ай-яй-яй, – похитав головою заспокоений татарин. – Яке лихо! Треба повiдомити бея про це! – Я так i зроблю зранку, – Метiн насправдi не збирався йти до урядника, бо на дрiбницях, якi не знали в майбутньому вченi, а отже i вiн, можна було легко попастися. – Але я не маю одежi, щоб пiти до нього. – Я дам. Ходiть до мого дому, там i переночуете. Пiд ранок, намагаючись не розбудити господарiв, зодягнутий у старi сорочку, кафтан i шаровари, яничар вислизнув пiд засинаючi вранiшнi зорi. Йому необхiднi були кошти, щоб придбати коня, харчi та зброю для подальшого виконання мiсii. І вiн знав, де iх можна здобути. Вченi показали мiсця знаходження кiлькох скарбiв, схованих незадовго до тисяча тридцятого року та вiдшуканих османськими археологами. Поблукавши мiсциною та перевiривши кiлька сховкiв, Метiн нiчого не знайшов. Чи то погано запам’ятав, в чому сумнiвався, чи то змiни в мiсцевостi ввели його в оману, або iх просто ще не сховали, але руки все ще залишалися пустими. Врештi пощастило. В одному з таких сховкiв, неподалiк вiд околицi Інкермана, вiн знайшов глечик повний срiбних акче. Забрав половину з них. Якомусь шукачу скарбiв в майбутньому вже так не пощастить зi знахiдкою, натомiсть йому стане в нагодi. На мiсцевому ринку придбав коня, збрую, новий одiж, харчi, шаблю та пiстолi та вирушив у путь. Попереду на йолдаша чекала найважча частина шляху. Без проблем вiн минув Перекоп та виiхав у просторi степи Причорномор’я. Їхав неспiшно, намагаючись не потрапити на очi нi татарам, нi козакам. Згiдно з планом вiн мав дiстатися Оринина, де мав поступити на службу до полковника, князя Станiслава Любомирського – правоi руки коронного гетьмана Яна Ходкевича. А вiдтак зiграти свою вирiшальну партiю пiд час Хотинськоi битви. Одного ранку, снiдаючи перед сном, бо iхав лише вночi, вiн вiдчув небезпеку. Було в нього таке шосте вiдчуття, яке не раз рятувало життя, проте цього разу воно спрацювало надто пiзно. Метiн не встиг вихопити зброю, як пролунав гучний свист i за мить вiн опинився пiд прицiлом рушниць та лукiв гяурiв-козакiв, що мов риби з води, випiрнули з високих степових трав. Метiн прибрав руки зi зброi. – Ну що, попався татарине? – кисло посмiхнувся невисокий худорлявий невiрний. – Порiшити тебе, чи що…? – Я не татарин, – яничар зметикував вiдразу. Козакiв надто багато, щоб можна було самому з ними справитися. Доведеться дещо коригувати легенду. – Лише наполовину. Я втiк з Криму i до вас на Сiч iду. – Хiба? Вона дещо в iншому боцi вiд твого руху. Ми ще ранiше тебе вислiдили. Ти певно ханський посланець до ляхiв. Мабуть вже почали шушукатись за нашими спинами. Ану давай послання! – Заблукав я та й не маю жодноi вiстки! – Обшукайте його. Трус нiчого не дав. – Отже, везеш усне повiдомлення. Ану хлопцi розпалiть вогонь! Зараз п’яти йому припечемо – все розповiсть. А нi – то на палю посадимо, аби степ краще видiв та бiльше не блукав. Всi зареготали над його жартом. – Вислухайте мене! – Ну кажи! Метiн ковтнув слину. Зараз йому треба бути переконливим як нiколи. Інакше мiсiя завершиться, так i не встигнувши розпочатись. – Моя мати русинка, а батько – татарин. Самi ж бачите, що не кримчак. Я вирiс неподалiк Ачi-Кале[8 - Ачi-Кале – Очакiв.]. Кiлька тижнiв тому я посварився з управителем маетку бея Таван-агою i побив його. Менi загрожувала страта i я мусив втiкати. Мати порадила втiкати на Сiч, бо лише там я зможу знайти прихисток. Вона навiть таемно мене вихрестила. – Та невже? – козаки переглянулися. – Ану доведи! «Прости мене, о всемогутнiй Аллах, але те що чиню це во iм’я i славу твою!», – подумки попрохав прощення Метiн. – В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа. Амiнь! Перехрестився. – Гаразд. Вважай, що ми повiрили. Але всеодно будемо за тобою наглядати. * * * Три тижнi бiля Хотина не стихали гул гармат, трiщання рушничних пострiлiв та дзенькiт шабель. Бiля невеликого подiльського мiстечка з вiдомою своею неприступнiстю фортецею зустрiлися давно не баченi у свiтi за силами армii: трьохсоттисячна армiя султана Османа та майже вiсiмдесятитисячне об’еднане польсько-козацьке вiйсько пiд проводом Сагайдачного та Ходкевича. Втiм останнiй вже вiджив свое у цьому свiтi. Метiн усмiхнуся та попробував гостроту шаблi. Ще треба трохи пiдточити. Вiн знову взявся до перерваноi справи. Два днi тому коронний гетьман вiддав душу Іблiсу[9 - Іблiс – диявол.] за його сприяння. Вдень, коли нiкого не було в палатцi командувача, а сторожi зирили на те, що вiдбуваеться на полi бою, вiн пробрався всередину та насипав отрути у вино. Увечерi порадитися до Яна Ходкевича прийшов ще й королевич Владислав, якого той теж пригостив напоем. Три днi iх мордувала пропасниця, а потiм старий гетьман помер, а королевич вижив, хоча ще дуже слабував. Добре, що нiхто не запiдозрив, що це отруення, а списали все на якусь хворобу. Метiну також вдалося поранити козацького гетьмана Сагайдачного пiд час однiеi iз запеклих сутичок. Поки вороги зчепилися мiж собою у спiльному поривi вiдправити один одного на той свiт, вiн вичекав момент i здiйснив пострiл непомiтний для чужого ока в тiм шаленствi бою. Поцiлив, на жаль, в руку. Нiчого, вiн ще встигне до нього дiстатися. Сьогоднi ж найважливiша частина мiсii – вберегти султана вiд рук засланого вбивцi. Осман мае втiлити в життя свiй план пiдкорення Європи i пiвмiсяць повинен засiяти над всiма столицями свiту. – Якове, ти ще довго? Метiн назвався вигаданим iм’ям, даним нiбито при хрещеннi. Ховатися в козацькому вiйську не було потреби. Сiч славилися своею терпимiстю до iнородцiв, вагомим чинником була лише вiра. – Та от догострю i знову в бiй. Вiн служив у пiдроздiлi Тараса Федоровича, якого ще iнколи називали Хасаном[10 - Тарас Федорович (Трясило) – украiнський гетьман кримськотатарського походження.], кримчака, що три роки тому охрестився. З ним намагався спiлкуватися якомога менше, щоб не видати себе якоюсь дрiбничкою. Натомiсть з ним здружився Петро Зубатий, один з тих сiчовикiв, якi схопили яничара в степу. Саме вiн гукав Метiна. Почувся свист гарматного ядра i в декiлькох десятках метрах вiд нього гримнуло i пiднявся стовп пилюки. – Турки переправили через Днiстер гармати! Вони нас обстрiлюють! – залунало вiдусюди. Ще кiлька ядер пролетiли над головою та впали в таборi, посiявши смерть та руйнування навколо. – Тихо! Без панiки! – залунав голос Тараса. – Зариваймося глибше в землю. Ще копайте шанцi! Незабаром турки почали обстрiлювати польських лiсовичкiв, що стояли поруч, а козаки отримали нагоду поглибити своi позицii. Почала працювати й козацька артилерiя, влаштувавши контрбатарейну боротьбу, щоб придушити вогонь противника. День пройшов практично без рукопашних сутичок, але пiд обстрiлами з обох сторiн. Метiн полегшено зiтхнув. Убивати одновiрцiв було вкрай тяжко, а доводилося, щоб не видати себе. Вiн сподiвався, що вдале виконання мiсii, незважаючи на велику чисельнiсть грiхiв, дозволить переступити ворота до садiв Джаннату[11 - Джанат – рай.]. Гяурiв намагався взагалi не чiпати. Берiгся викриття. Та й вченi попередили, що вбивши свого можливого предка-уруса може щезнути сам, оскiльки з ним згинуть ненародженi спадкоемцi – пращури Метiна. Звичайно, вбиваючи туркiв i татар вiн теж мiг вплинути на персональний хiд iсторii власноi родини, але зi значно меншою iмовiрнiстю. А невеличкi змiни вiд iнших дiй, якi могли б виникнути, як правило, згладжувалися течiею часу. Звiсно якщо вони не стосувалися осьових персон та подiй iсторичного плину. Вечорiло. Метiн ще раз перевiрив свою зброю, потягнувся, розминаючи м’язи затерплi вiд сидiння в шанцi, як тут появився Петро Зубатий. – Завтра буде спекотно, – влаштувався поруч. – Нашi розвiдники передали, що турки i татарва будуть наступати. Планують перекинути ще гармати на наш бiк i пiти великими силами, щоб вибити з позицiй. От тiльки дiдька лисого iм це вдасться! Звiсно не вдасться, якщо вiн не вбереже життя султана. Адже того було вбито саме у нiч вирiшального наступу. Проте вiн змiнить хiд iсторii, а османське вiйсько здобуде перемогу! Вiдтак i Гетьманська Украiна, i Рiч Посполита – головнi вороги його майбутнього перестануть iснувати. Товариш сидiв поруч i все не вгавав. Поволi вже й поночiло, а той все не влаштовувався спати. Невже доведеться його вбити? Всерединi зародився сумнiв. За тi мiсяцi, що провiв в козацькому вiйську, Метiн став по iншому дивитися на запеклих ворогiв. Спiльнi труднощi, небезпеки, зазирання у вiчi смертi зблизили його i з Петром, i з iншими гяурами. Вже такоi ненавистi, як колись, у своему часi вiн не вiдчував. Може далася взнаки уруська кров? Хтозна… Тим не менш, на нього покладена мiсiя, котру повинен виконати. І зробить це за будь-яку цiну, навiть якщо доведеться вбити сусiда по шанцю. Хоча, можна цього i не робити. Вiн витягнув срiбну монету та почав гратися нею, перекидаючи з руки в руку. Петро не вгавав, проте очi пильно стежили за танком срiбного кружальця. Поступово словесний потiк вгамувався i козак, приспаний товаришем, захропiв. В Метiна був талант до навiювання та добрi вчителi у навчальному центрi. Трохи почекавши та перевiривши, що за ним нiхто не стежить, як то було в перший мiсяць перебування серед козакiв, вiн вислизнув з шанця та розчинився серед ночi. * * * Води Днiстра були досить холодними пiд кiнець вересня, тому вилiзши на лiвий берег Метiн обтерся рушником, який витягнув з клунку. Одягнув старе татарське лахмiття, перевiрив порох в пiстолях – сухо. Нiщо не намокло, незважаючи на переправу. Це добре. Втiм застосовувати вогнепальну зброю не планував. Лише за безнадiйних обставин. Це приверне увагу, а от нiж мав вберегти вiд зайвоi уваги. Де стоiть палатка султана вiн добре знав. Ворожi табори гарно проглядалися. Та й взявши участь у кiлькох регулярних нiчних вилазках козакiв, добре вивчив, де проходить найменш помiтний шлях по табору. Загiн, та навiть кiлька людей, були помiтними, а одинак мiг прокрастися досить близько до шатра. Сторожко вiн пробрався мiж вартовими та пластом доповз майже до самого султанського намету. З кожного боку стояли по четверо яничар, а бiля входу аж восьмеро. З iсторii Метiн знав, що вбивця зарiзав вартових з тильного боку, розпоров палатку i перерiзав горлянку Осману. Деякий час у нього зайняло пiвколо обходу i незабаром вiн вже лежав в густiй тiнi кiлькох кущикiв в трьох десятках метрiв вiд яничар, що охороняли заднiй пiдхiд до шатра. Нiби нiчого пiдозрiлого не спостерiгалося, тому зачаiвся, чекаючи свого моменту. Вартовi переминалися з ноги на ногу, поправляли одiж, перевiряли амунiцiю та по iншому вбивали час чергування, не забуваючи при цьому пильно видивлятися у темряву. Поступово шум табору стих, не зовсiм, але наскiльки це можливо у багатотисячному збiговиську. Рiдкi оклики вартових, одиноке iржання коней та трiскiт дерева у вогнищах порушували запалу тишу перед вирiшальним денним боем. Тим часом, двое яничар пiдiйшли до напарникiв i почали з ними тиху бесiду. Метiн насторожився. Це не походило на звичну поведiнку вартових. Особисте спiлкування не мало iх вiдволiкати вiд виконання службового обов’язку – охорони султана. Блиснули кинджали i двое вартових мертвими впали на траву. Про те, що вбивць буде двое та й ще яничар – нiхто не попереджав. В майбутньому вважали, що злочинець був один. Однак це не скасовувало мiсii, просто робило ii виконання бiльш складнiшим. Метiн кинув нiж i один з нападникiв не видавши жодного звуку впав додолу. Поки його смерть ще летiла в повiтрi, молодий йолдаш вже бiг до напарника, витягаючи кинджал. Той уже чекав на суперника. Без жодного звуку вони зчепилися i покотилися по травi завдаючи один одному ударiв та уникаючи iх. Вбивця не хотiв зриву свого задуму, а Метiн – зайвоi уваги. Заклики по допомогу були його останньою козирною картою, у випадку коли б отримав украй важке поранення. А так вiн сподiвався пiсля таемного виконання цього завдання ще й лiквiдувати керiвникiв ворожих сил. Вони качалися по землi, подряпини та неглибокi рани кровоточили пiсля невдалих спроб порiшити один одного. Обое прекрасно розумiли, що рiвнi за силами, тому запеклiшими та злiшими вони ставали вiд цього. Врештi убивця спробував видати якийсь звук, щось сказати, але не встиг через те, що лезо ковзнуло по ребрах, завдаючи вже достатньо серйозноi рани. Метiн насiдав, а його противник слабшав. Боротьба тривала у повнiй тишi. Охоронцi-яничари, якi сторожували шатро з iнших бокiв навiть не пiдозрювали, що смерть забирае життя нападникiв та побратимiв поруч. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gor-skripnik/korektor-pochutt-v/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Джемаат – пiдроздiл в яничарському корпусi. 2 Йолдаш – рядовий яничар. 3 Сафар – другий мiсяць iсламського календаря. 4 Чорабаджi – командир яничарського пiдроздiлу орта. 5 1621 рiк вiд Р. Х. 6 Кеше – незнайомець. 7 Кара дингез – Чорне море. 8 Ачi-Кале – Очакiв. 9 Іблiс – диявол. 10 Тарас Федорович (Трясило) – украiнський гетьман кримськотатарського походження. 11 Джанат – рай.