Коли плаче бiла вовчиця Оксана Афанасiева Вiд батька, польського шляхтича, брати Марко та Стефан успадкували розважливiсть i гордовитiсть. А вiд матерi-украiнки – непокiрнiсть i волелюбнiсть. Однак iм судилося рiзнi долi… Ще малим Марко врятував поранену бiлу вовчицю – мисливський трофей пана Пулавського. І цим визначив свое майбутне. Тодi як Стефана готують у наступники дiда-шляхтича, запальний шукач пригод Марко вирушае на вiйну з Османською Портою. Там, полонений татарами, тричi проданий, з воiна перетворений на галерного раба, вiн зустрiне свою долю – украiнську полонянку Катерину. Але iхне палке кохання та втеча вiд турецького адмiрала стануть початком нового випробування. Давнiй ворог Марка, пан Пулавський, не забув хлопчика з бiлою вовчицею. Колись той вiдiбрав важливу для мисливця здобич… Оксана Афанасiева Коли плаче бiла вовчиця Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Дизайнер обкладинки Євген Вдовиченко © Афанасiева О. М., 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * З любов’ю i вдячнiстю присвячую моему роду Повiсть написана на основi iсторичних фактiв, легенд та авторськоi фантазii Вiтри перемiн Середземне море, 1626 рiк Серед ночi Марко прокинувся вiд добрячого стусана в спину. Штурхнув його крiзь сон старий Янек. Чухаючи вдарене мiсце, невiльник скрутився калачиком, намагаючись повернути приемне сновидiння. Та хоч як старанно вiн заплющував очi – сон не йшов. Ох, а щойно ж бiля нього була смiхотлива Ядвiга. Вона щiльно притулялася до його плеча, i над ними здiймалася веселка пiсля лiтнього дощу, а на душi бентега й радiсть… Кайдани глухо дзенькнули, коли поворушився. Очi мимоволi розплющилися. Нi-i, як не старайся, а вже не заснеш. Марко роздратовано глянув на свого сусiда: уперше за пiв року такий сон приснився, а тут розбудили! Вiн повернувся на спину. Навколо увi снi стогнали, зойкали, схлипували, щось вигукували, голосно хропли прикутi галерники й тихо хлюпали хвилi, погойдуючи дерев’яний корпус галери. Марко лежав, марно дивлячись у зоряне небо, сподiваючись на сновидiння. По небу пропливало свiтле мереживо хмарин, якi гнав пустотливий бриз. І враз Марковi до нестями захотiлося стати таким само легким i безтiлесним, висковзнути з важких кайданiв i полетiти далеко-далеко, у такий жаданий рiдний край… Зненацька спогади охопили його, мов потрапив пiд зливу в спекотному степу, i вiн солодко поринув у них. …Марко Якимовський народився в мiстечку Бар, яке дивилося просто на чотири татарськi шляхи: Кучманський, Чорний, Волоський i Киiвський. З дитинства навчений боротися за свою волю, бо життя в прикордоннiй мiсцевостi було сповнене небезпек. Майже щороку доводилося боронитися вiд набiгiв татар, та все ж Марко до нестями любив цю землю. Загадкова природа таiла в собi шалену вiдвагу та поклик волi. Лiси аж кишiли звiром та птаством. Поля, що простягалися за ними, чистi рiчки, над якими хмарами лiтали качки, журавлi, орли та яструби, ба навiть рiчковi мартини, – усе це було частиною його ества. Хай там собi розказуе дiд Стефан про сите й заможне життя в Люблiнi – вiн не уявляе свого життя на чужинi. Батько його, польський шляхтич Кшиштоф Якимовський, приiхав на Подiлля з Люблiна. Втративши пiд час епiдемii холери дружину та дочок, вiн отримав невеликий маеток бiля улюбленого мiстечка колишньоi королеви Бони Сфорци. За наказом короля польським шляхтичам, якi вiдзначалися на вiйськовiй службi, давали у володiння украiнськi села. Тож уперше опинившись у Барi, Якимовський одразу ж уподобав цю мiсцевiсть. Йому припало до душi, що iз часiв покiйного старости Бернарда Претковича, який гнав нападникiв аж до Криму, охорона мiстечка була на належному рiвнi. Фортецю оточували подвiйнi дерев’янi стiни з дубових паль, мiж якими для надiйностi було насипано землi. З пiвдня й заходу мiсто добре захищене широким ставом iз зарослими очеретом берегами. Головна башта фортецi охороняла переiзд через рiчку, а над широкими воротами височiла дзвiниця. На самiм ii вершечку, десь аж у небесах, тьмяно вилискував на сонцi великий мiдний дзвiн. Його калатання сповiщало про появу ворогiв. І вмить усе боездатне населення мiстечка та навколишнiх сiл збиралося в бойовi загони, тож татарам нiяк не вдавалося застати iх зненацька. Над воротами гордо висiла мiдна дошка з гербом Бони Сфорци, а на таблицi було написано латинською мовою: «Бона Сфорца Арагонська, королева Польщi, велика княгиня Литовська, принцеса Барiйська, господиня Русi, Пруссii, Мазовii та iнше, року Божого 1537-го, за часiв наймилiшого короля Сигiзмунда I, свого чоловiка, заселила цей край, повнiстю спустошений постiйними ворожими набiгами, увiвши до нього на поселення мешканцiв, а також заснувала мiсто й фортецю, чим подарувала спокiй i мир навколишнiм землям, i укрiпила ii за мiсцевим звичаем дерев’яними стiнами, а iм’я цьому мiсту присвоiла з назви свого рiдного мiста “Барi”». Хоча життя на пограниччi було нелегким, та саме тут Кшиштоф знайшов сили жити далi. Вiн одружився з православною украiнкою Ганною i нажив двох синiв – Марка та Стефана. Батько його Стефан-старший був проти синового одруження, але побачивши в онуковi, названому на його честь, свое продовження, змiнив гнiв на милiсть. У родинi нарештi запанували мир та спокiй. Дiти росли на радiсть батькам, але старший син Стефан став загальним улюбленцем. Усi вихвалювали його та щохвилини ставили Марковi за приклад. А той у вiдповiдь лише впертiше стискав вуста й зневажливо хмикав. Нiхто не хотiв бачити, що Марко бiгае швидше за Стефана, вправнiше стрiляе, краще сидить у сiдлi – тому, коли його вкотре сварили, хлопцем аж тiпало, i вiн за найменшоi нагоди тiкав з дому в лiс, на луки чи в нiчне з дiтьми наймитiв. Вони вчили його знаходити в лiсi ожину, смажити на вогнi iстiвнi гриби, ловити голiруч у рiчцi рибу чи просто мчати охляп на конi. У Марка був завжди облуплений на сонцi нiс, подертi колючками обличчя та руки, з нiг не сходили синцi, а п’яти – о жах! – були в таких твердих мозолях, як i в дiтей простих селюкiв. І хоча Марко мав допитливий розум та гостру пам’ять, сидiння на нудних уроках доводило його до нестями. Батьки найняли iм учителя Юзефа Стемпковського – пiдстаркуватого дячка, який частенько любив випити. Невисокий, беззубий, iз сивим розкошланим волоссям, у тiсному рудому камзолi, вiн довго й нудно, одноманiтним голосом викладав iм основи рiзних наук. Марко на уроках завжди пирскав смiхом, дивлячись то на зарозумiлу Стефкову пику, а то на пана Юзефа, який iнодi вмудрявся заснути на пiвсловi. Стефко, спокiйний i тихий хлопчина, щиро намагався хоч щось зрозумiти з буркотiння пана вчителя, тодi як Марко використовував кожну сприятливу хвилину, щоб утекти до друзiв. Стефановi теж хотiлося до них, i тодi Марковi, цьому змiевi-спокуснику, вдавалося пiдманювати свого брата на рiзнi витiвки. Та частiше Стефко згадував материнi й батьковi напучування та заповзято вчився далi. Ще змалку всi йому втокмачували: – Якщо будеш слухняним i розумним, то дiд Стефан одпише тобi все свое майно й ти поiдеш до Люблiна! Батько красномовно змальовував йому привабливiсть життя в дiдовому маетку, i виходило, що там мало не рай земний. Останнiм часом у батька справи йшли вкрай кепсько. Кiлька рокiв поспiль видалися неврожайними, тодi як дiдова торгiвля iшла вгору. В останнiй свiй приiзд дiд Стефан домовлявся з батьками: – Виповниться старшому онуковi 12 рокiв – i заберу його iз собою! Я дам вашому синовi добру освiту, багатство, становище. А що можете йому дати ви? Краще вже доводьте до розуму свого схизматського Марка, а то з нього скоро виросте якийсь розбишака чи гультяй! І Кшиштоф, i Ганна лише догiдливо хитали головами на цi слова, а наодинцi мати журилася: – І в кого наш шибайголова такий удався? Слухав би дiда, догоджав йому, то й сам потiм жив би, як вареник у маслi, у спокоi та достатку. Та ж нi – анi хвильки не всидить! Сама ж не звертала уваги на зневагу, яку iй часто виказував свекор. Їi материнськi почуття брали гору над приниженням, i вона ладна була простити йому все, аби тiльки забезпечив улюбленцевi Стефанковi заможне життя. У нечастi приiзди свекра Ганна майже не помiчала Марка, i коли той вчасно не приходив обiдати чи вечеряти, навiть потай радiла. Адже мiг з’явитися iз синцем пiд оком, у забрудненому одязi чи з розiрваним рукавом. Та i iв вiн швидко й похапцем, неспокiйно поглядаючи у вiкно, крадькома запихаючи в кишеню шматок пирога чи iншi ласощi. Хлопчик i сам часто вкрадався поживитися чимось на кухнi й старався непомiтно зникнути. Стефанко в днi приiзду дiда ходив поважно, з гордо пiднятою головою, заклавши руки за спину, достоту як дiд, i чванився, як йому буде добре в Люблiнi. Інодi Марко не витримував базiкання хвалька й, зацiдивши на ходу Стефанковi в пику, утiкав у лiс. – Ох i клятий же схизмат у тебе росте, не рiвня Стефковi! – укотре колов очi старий. Ганнi вiд цих слiв ставало образливо, але вона покiрно мовчала й лише вночi, стоячи бiля Маркового лiжка, вiдгортала заснулому синовi непокiрнi пасма волосся з обличчя i витирала своi непроханi сльози. – Господи, дай iм обом щастя i гарну долю. – Вона довго молилася, читаючи i католицькi, i православнi молитви, передчуваючи, що обом синам випаде нелегке життя. А свiт щодень ставав усе неспокiйнiшим. На украiнськi землi почастiшали наскоки татар, а гонорова шляхта знущалася з православних, вiдбираючи в них землi та позбавляючи iх усiляких прав. Материнське ж серце кров’ю обливалося в лиховiсному передчуттi. Якби могла руками прикрити iх вiд бiди… Ганна тихо плакала й навiть не помiчала, що Марко не спить, а крiзь вii жалiсливо дивиться на неi. Вона виходила з кiмнати, обережно причиняла дверi, а в Маркiв сон приходили не тиша й спокiй, а славнi, звитяжнi подвиги, якi наповнювали його душу бентегою… То йому хотiлося воювати разом зi славними запорожцями, про подвиги яких вiн наслухався вiд своiх сiльських друзiв Степана та Грицька, а то, навпаки, тамував дух при блиску зброi та латiв польських гусарiв, якi часто приiздили до батька в гостi. Марко поринав поволi в сон, а його спокiй охороняли материнi молитви та батькова вишколена охорона. Коли плаче вовчиця Стояла рання весна – пора, коли зеленiли вологi поля, коли наповнювалися пташиним щебетом лiси, а з далекого Дикого Поля линули вiтри тривоги. Саме в теплу пору року бiда йшла з пiвденних степiв: починалося полювання на людей. Щедро скроплювалася украiнська земля украiнською кров’ю, i татари й самi дивувалися: де тiльки ще люди беруться в цiм здичавiлiм краi? Та якщо за днiпровськими порогами вони остерiгалися козакiв, то на Кучманському шляху в них скалкою в оцi була Барська фортеця. Добре знав про це й польський гетьман Станiслав Жолкевський. Вiн мав велику популярнiсть серед шляхти, тож його приiзд у Бар викликав неабияке пiднесення серед мiсцевого панства. Приiхали i Якимовськi зi свого маетку, i навколишня шляхта. Зiбравшись бiля костьолу Святого Миколая, усi iз захопленням вслухалися в палку промову гетьмана: – Шановне лицарство! Настае пора, коли страшний ворог укотре наблизиться до вашого дому! Життя на татарськiм шляху, на пограниччi – це постiйний подвиг, i тому я, хто все життя провiв у битвах, низько схиляю свою голову перед вашою мужнiстю! Та все ж я гадаю, що Бар i далi треба всiляко змiцнювати на радiсть нам та на загрозу нашим ворогам! Чи не так, вельможне лицарство? Скажiть менi, чи е правда в моiх словах? Адже кому, як не вам, знати це! – Ваша правда! Слушно мовите! Над майданом здiйнявся схвальний гомiн. Забряжчали шаблi, шляхта жваво загомонiла, але враз стишилася, вслухаючись у подальшi слова Жолкевського: – Ми вже вiдбудували замок пiсля руйнацiй повстанця Наливайка, а надалi маемо тверду впевненiсть збудувати тут не дерев’яну, а кам’яну фортецю, таку, щоб усi вороги поламали об неi зуби! У вiдповiдь на вельми приемну новину юрба радiсно загукала: – Хай жие король польський Сигiзмунд ІІІ! Слава Станiславу Жолкевському! Гетьман гречно розкланявся й урочисто продовжив свою промову: – Хто вовка боiться, той у лiс не ходить! Хто зустрiне ворога зi зброею в руках, той переможе! Хто вiрить у Господа, того Вiн не залишить нiколи! Саме тому найближчим часом у вашому мiстечку буде збудований арсенал, i стане воно заможним i багатим! Присягнiться ж менi, звитяжнi лицарi, що не буде у вас нi пощади, нi жалю до наших ворогiв! – Присягаемось! – залунало в натовпi. Знову задзвенiла зброя, i зблиснули над головами сяючi леза, i очi всiх присутнiх спалахнули бойовим завзяттям. Та як виявилося, це ще були не всi радiснi новини. Наперед виступив ксьондз. – Дiти моi коханi! Наш Господь i наш ясний король завжди люблять i пам’ятають про нас! Нам надана висока мiсiя поширення вчення католицькоi церкви до останнiх меж свiту, а нашому мiстечку надана велика честь стати пiдмурком шляхетськоi Польщi на Схiдному Подiллi! Брати езуiти вiдкриють у нас колегiум i збудують святий монастир! Благословляю ж вас на подвижницьку боротьбу! Схвальний гул укотре рознiсся над натовпом, та Марко перестав услухатися в урочистi речi. Його гостре око враз запримiтило, що на дзвiницi, яка здiймалася високо в небо над самiсiнькими воротами фортецi, залишився тiльки один вартовий. Потрапити ж на ii вершечок було його давньою i заповiтною мрiею. Та як вiн не просив про це батька, той тiльки вiдмахувався вiд дитячих забаганок. А вартовi бiля ворiт суворi й невблаганнi. Може, тепер, коли всi схвильованi приiздом коронного гетьмана, жовнiри подобрiшають? Тим паче що в руцi хлопець стискав справжнiсiнького злотого! Що ж, цього разу удача була на його боцi. Охорона й справдi весело всмiхалася, а побачивши блиск монети, змилостивилася над ним i, давши потиличника, впустила на крутi схiдцi. Марко мчав угору, немов за ним хтось гнався, а дiставшись верхiвки, завмер вiд несподiваноi краси. Тут було так високо, що йому здалося, нiби опинився пiд самiсiнькими хмарами. Протягни руки – i полетиш вiльним птахом аж до небокраю! Вiн нiяк не мiг намилуватися на голубiнь рiчки, яка довгою змiею оповивала замок, на ii крутi зеленi береги, на лiс, що сяяв смарагдовим маревом, на шляхи, що хижилися посiрiлими торiшнiми полинами… Раптом там здiйнялася темна хмара, яка стрiмко наближалася до них. – Татари? – стривожився Марко. – Нi-i! Дикi конi! – байдуже махнув рукою вартовий. – Розвеснилося – от i гарцюють! Пострiляти б iх, а то не раз в оману вводять – усе татарами видаються! Отут Марко з ним не погодився, але перечити не став. Як же це – коней пострiляти? Вiн так захоплювався iхньою силою, грацiею i смiливiстю. Звiсно, табун диких жеребцiв – це небезпечне видовище, але яке прекрасне! Пiдлiток жадiбно роздивлявся навкруги, вбираючи в себе, немов повiтря, красу розквiтлоi землi. Як же вiн заздрив у цю хвилину орлам, що вiльно ширяли у височинi! Як йому хотiлося летiти поряд з ними! Проте суворий вартовий вивiв його iз задуми: – Годi! Натiшився, тож тепер давай звiдси драла, доки менi прочухана не виписали! Марко iз жалем глянув востанне в далечiнь i пiдскочив, мов ужалений. – Татари! Це точно вони! Це вже не конi! Вартовий пильно придивився i спересердя плюнув собi пiд ноги. – От бiсовi дiти, зарання цього року! Калатай у дзвiн, а я вниз – розкажу, звiдки лиха чекати! Марко вхопився за мотузку – i тривожне калатання сколихнуло околицю смертельною напругою. Хлопець аж упрiв, бо з таким завзяттям бив у дзвiн, що, здавалося, хотiв закликати до бою не лише живих, а й мертвих. Задиханий вартовий, що миттю повернувся назад, замiсть подяки сердито стусонув його. – А тепер геть до матерi й батька, нема чого тобi тут робити! Марко спускався вниз, та в серцi його жила радiсть: вiн не тiльки пiднявся на дзвiницю, а ще й попередив усiх про небезпеку! На щастя, цього разу обiйшлося без бою. Татарський чамбул, зачувши грiзний дзвiн, звернув на iншу дорогу, шукаючи бiльш легкоi здобичi. Мiстечко перебувало в радiсному пiднесеннi, а Марка чекала не дуже приемна новина. Уже вiдзавтра вiн мав вiдвiдувати нуднi заняття в езуiтському колегiумi. Проте хлопець цим голови не забивав: iще два днi поспiль вiн слухняно вирушав з маетку разом з братом та озброеною охороною, а опинившись у мiстечку, залишав Стефана в костьолi, а сам давав драла на дзвiницю. Вартовi тепер були до нього приязнiшi, а дорогою додому вiн устигав розпитати Стефка про почуте в езуiтiв i з удаваним захватом переказував удома матерi. Але скiльки мотузцi не витися, а кiнець буде. На третiй день батьки скасували всi заняття: Станiслав Жолкевський залишав мiстечко, милостиво згодившись погостювати в маетку пана Якимовського по дорозi. Гетьман пiдтримував давнi приятельськi стосунки з його батьком, тож виявляв прихильнiсть i до сина – Кшиштофа. Разом з ним прибув i пан Пулавський – вельможа, який усiляко допомагав езуiтам, а також активно боровся проти всiлякоi ересi. Його гачкуватий нiс встромлявся скрiзь i всюди, тож Ганна поглядала на нього з деяким острахом. Вiдбувши для годиться гучне застiлля, Марко, як завжди, непомiтно зник. Це Стефко любить нуднi розмови, а вiн краще понишпорить помiж озброеною охороною. Їхнi балачки йому набагато цiкавiшi. Не раз i тренуються, доки панство вирiшуе своi справи, або влаштовують змагання з дворовою челяддю. А щоб не проганяли його вiд себе, то знайшов для них принаду: виносив непомiтно з погреба кухоль мiцного вина – от вони вже й радi. Цього разу вiн почув дивну рiч: усi тiльки й говорили про якусь незвичайну вовчицю. Тож, добре понишпоривши серед возiв з добром коронного гетьмана, Марко натрапив на залiзну клiтку. У нiй лежала поранена, геть виснажена сiра хижачка. – Чия це звiрина? – схвильовано спитав жовнiра. – Пана гетьмана! – байдуже кинув той, з оголеною шаблею в руках грiзно охороняючи вози. – А навiщо йому ця вовчиця? Чому одразу не вбив? – Чому? А бiс його знае, що в нього на умi! Хiба менi про це судити? Мо’, приручити хоче, а мо’, познущатися! Чув якось краем вуха: ясновельможний пан хвалився, що або вирiже все козацьке хлопство, або пiдкорить його так само, як цю дику вовчицю. Та й подарунок це нiби вiд пана Пулавського. Вiн ii не забувае: нема-нема, та й прибiжить подивитися. – А хiба можна приручити вовка? – усе ще дивувався Марко. – Паничу, не займайте мене i йдiть подалi звiдси. Найдiть собi iншу забавку! – Жовнiр був геть не в дусi, тож Марко вiдiйшов од воза. Двiр аж кишiв чужим людом, та вiн геть збайдужiв до всього. Згаслi очi ув’язненоi вовчицi викликали в нього несподiване спiвчуття. Марко зустрiчав приручених ведмедiв, оленiв; кажуть, що в короля е навiть якiсь дивнi тварини – лев i тигр, яких садять на ланцюг, та щоб приручили вовка? Нi-i! Такого не бачив i не чув! Вiн замислено сiв на пеньок у закутку пiд стайнею. Хоч малий iще, Марко не раз брав участь у полюваннi. Його батько вважав, що сини повиннi не тiльки вправно володiти зброею, а й мати достатньо твердий характер. Тож хлопчаки вже знали, що це таке – дивитися в очi ворогу, який може вчепитися тобi в горлянку. Але то в лiсi, то смертельний двобiй, а тут вiдверте знущання! Його роздуми перервали хмiльнi вигуки звеселiлого панства. Зачувши, у чий маеток прямуе пан гетьман, навздогiн йому кинувся i ксьондз. Тож Кшиштоф вийшов назустрiч святому отцю, а той його як мокрим рядном накрив: – Вирiшив дiзнатися про здоров’я вашого Марка, а то Стефан казав, що вiн важко хворий! – Марко??? Стефан??? – Пiсля кiлькох келихiв мiцноi медовухи мiзки пана Якимовського зi скрипом ворушилися, та врештi, второпавши, що й до чого, вiн гнiвно скрикнув: – Марку! Сину мiй! Іди-но до мене! Хай я тобi всиплю святого причастя! Зрозумiла все й Ганна, тож метнулася до гостя. – Матiнко рiдна! Чого ж ми стоiмо? Отче Михайле, проходьте до господи! Марко тим часом сховався в стайнi, добре розумiючи, що при гостях батько не стане його шукати. Гостi жваво гомонiли, а здалеку долинув глухий удар першого весняного грому. Хмари, якi швидко затягнули небо, щедро сипонули дощем, i всi поховалися у свiтлицi, де стiл вгинався вiд щедрих наiдкiв. Заховалися пiд стрiху стайнi та комори й жовнiри, i тiльки вартовi на воротах та високiй сторожовiй фiгурi щулилися пiд рясним дощем. Марко виглянув зi стайнi: вовчиця знесилено ловила язиком воду. Їi худе тiло свiтило ребрами, перебитi лапи неприродно вивернулися, а пошматована хортами шерсть ятрiла червоними ранами. – Бачить же добре, що помре звiрина, нащо ж знущатися? – Марко схвильовано притулився до одвiрка стайнi. Йому на мить здалося, що вовчиця подивилася йому просто в душу. Щось здригнулося в ньому, бо наче людське проглянуло в тому поглядi – таке безнадiйно сумне й водночас уперте до неможливостi… Адже голодна, зранена, а не пiдкорюеться! А дощ як почався швидко, так само й скiнчився. Краплi дзвiнко скапували зi стрiхи, а хлопець усе дивився на вовчицю i не розумiв, чи то дощ стояв у ii очах, чи сльози… Уже звечорiло, коли про вовчицю згадав i захмелiлий пан Пулавський. Вiн покликав усе панство подивитися на дивовижу: – Другий тиждень, як пану гетьману ii подарував! Уже й хортiв на неi цькував, голодом морив, а ця тварюка все не здаеться! Жолкевський байдуже махнув рукою. – Облиш ii. Чи в нас немае кращих забавок? Та в Пулавського загорiлися лихi вогники в очах. П’яно похитуючись, вiн пiдiйшов до вовчицi, яка лежала iз заплющеними очима. – Ось я ii зараз розколошкаю! Вiн витягнув гостру шаблю i, похитуючись, нахилився до залiзноi клiтки. Зненацька вовчиця рiзко пiдняла голову й хрипко гаркнула на свого мучителя. З несподiванки Пулавський вiдсахнувся i беркицнувся просто в калюжу, обдавши багнюкою вартового. Кшиштоф оглянувся по подвiр’i, мiркуючи, куди сховався його шибеник, а вгледiвши на порозi стайнi Марка з гарячим, сповненим жалю i гнiву поглядом, ухопив попiд руки гетьмана й поволiк його подалi вiд жорстокоi забавки. – Пане Станiславе, ми сьогоднi ще не куштували дивноi вишнiвки, яку так майстерно готуе панi Ганна! Пулавський гаркнув до вовчицi, стискаючи гостру шаблю: – Я ще до тебе повернуся! А гетьман, здавшись заманливому запрошенню Кшиштофа, який затуркав йому голову своею вишнiвкою, грiзно проказав: – Отака скажена натура i в Наливайка була! Знав, що четвертують, а все крамолу не хотiв з голови викинути! Нищити iх усiх треба: i цих сiроманцiв, вiд яких життя в лiсах немае, i тих лайдакiв, якi смiють проти Речi Посполитоi голову пiдносити! У грудях Марка закипiв не знаний досi гнiв. Йому хотiлося утнути щось зухвале й лихе, та не встиг i на порiг стати, як мати заступила йому дорогу. Ганна добре знала свого шибеника, тож майже весь час тримала його в полi зору. Зустрiвшись iз материним суворим поглядом, Марко опустив голову й зник у стайнi. До самiсiнького вечора просидiв там. Мирне форкання коней, неспiшна балаканина наймитiв, якi поралися, розкладаючи сiно та овес, урештi його заспокоiли… Вiн вийшов надвiр, коли повний мiсяць залив блiдим свiтлом щедро напоену дощем землю. Вiд рiчки пiднiмався туман, щебетали птахи на старих вербах, i все навкруг пахкотiло першою зеленню та весняною свiжiстю. Утомлене пиятикою панство нарештi вклалося спати. Бiля комори вечеряли жовнiри, стиха перемовляючись мiж собою. Марко зрадiв, що нiхто його не помiтив i, скрадаючись, пiдiйшов до вовчицi. Вона немов чекала на нього: очi ii нiби стежили за ним, та в них не було лихого вогню. Навпаки, у них уже проглядала потойбiчнiсть. Марко бачив такi згасаючi погляди й знав, що вовчиця скоро помре. Та вiдчув ii нездоланне бажання позбутися клiтки й померти на волi, у рiдному лiсi! Щось дивне коiлося цього вечора з Марком. Вiн не мiг думати нi про що, окрiм цiеi сiроманки. Щось болiсно тиснуло йому в грудях, штовхало до зухвалих учинкiв – i зрештою вiн зважився. Залiзний засув, на який була зачинена клiтка, вiдсунувся легко й майже нечутно. Вiн вiдчинив хвiртку й завмер, згадавши, як вишкiрилася вовчиця на гетьмана. Його очi зустрiлися з вовчими – i страх зник. У поглядi сiроманки було стiльки болю та страждання, що всi сумнiви розтанули, як снiг на сонцi. Вiн протягнув руку. Вовчиця ткнулася гарячим носом у його долоню. Марко обережно витягнув ii з клiтки, поклав на траву й пригинцем подався до ворiт. На вартi стояв дядько Іван. Хлопець гукнув до вартового: – Дядьку, вас мати кличе на хвилинку! Дядько Іван здивувався, що панич звертаеться до нього, та слухняно пiшов у двiр. Марко ж узяв вовчицю на руки й вибiг за ворота. Вiд бiгу вiн швидко захекався: сiроманка була хоч i худа, а все одно обривала йому своею вагою руки. Їдкий сморiд брудноi шерстi, кровi та гнiйних ран виiдав очi. Довгi лапи звисали додолу й плуталися йому в ногах, голова безсило схилилася набiк, i вiн уже не знав, чи вона жива. Проте вперто бiг, а дiставшись узлiсся, обережно поклав ii на траву. Пошматованi вуха сторожко заворушилися-нашорошилися. Вовчиця звела голову, глибоко зiтхнула i, побачивши над собою дерева, тихо заскiмлила. Марко здивовано дивився на неi i не вiрив сам собi: уже не дощовi краплi, а справжнiсiнькi сльози виступили на ii очах. Вовчиця витримала всi цькування i була незламною у своiй дикостi, бо воля для неi понад усе. У нiй нуртував дух одвiчноi лiсовоi стихii i сили, яку iй давав прадавнiй лiс… Як може бути здатна на таке лiсова тварина? Хлопець сидiв поруч iз сiроманкою, глибоко вражений побаченим. Здавалося, сьогоднi йому вiдкрилася дивна таемниця рiдноi землi. Що ж у цiй волi таке, що навiть вовки йдуть на смерть заради неi?.. Вiн оглянувся навкруги: усе навколо як учора й водночас зовсiм iнше – жорстокiше, а не справедливiше… Марко нiби враз подорослiшав. Вiн торкнувся вовчицi, а вона востанне дихнула лiсовим повiтрям i тихо померла. Хлопець сидiв у зацiпенiннi, та з глибокоi задуми його мов розбудили плач переляканоi матерi й сердита лайка жовнiра, який стерiг вовчицю. Коли вартовий прийшов до Ганни й сказав iй про Марка, жiнка одразу ж здогадалася, що затiяв ii шибеник. Побачивши розгубленого жовнiра, котрий стояв бiля порожньоi клiтки, вона побiгла разом з ним. Дякувати Богу, нiч була мiсячна, а слiд в’юнився болотом по забрудненiй i прим’ятiй травi, тож вони швидко наздогнали втiкачiв. Мати заливалася слiзьми, обцiловуючи свого шибеника, а жовнiр тiшився, що знайшов вовчицю, хоч i здохлу. Вiд iхнiх голосiв, лагiдного й гнiвного, у Марка аж голова пiшла обертом. – Господи, дякую тобi, що допомiг менi знайти мого шибеника! Синочку, ти цiлий? Вовчиця тебе не покусала? Що ж ти затiяв? Сил моiх уже бракуе на твоi витiвки! Ще тiльки вчора в наших краях татар бачили, а сьогоднi ти сам посеред ночi до лiсу подався! Вона то обцiловувала свою кровиночку, а то сердито ляскала по потилицi, то плакала, а то смiялася. І жовнiр не мовчав – гнiвно дорiкав: – Не маете ви совiстi, паничу! Та через вашi витiвки менi б завтра голову зняли з плiч! – Вiн закинув вовчицю собi на карк. – Матко Свента! Дякую тобi, що вказала менi, де ця тварюка лежить! Вони побрьохкали болотом назад до маетку. А коли вийшли на поле в примарному свiтлi мiсяця, Марковi враз стало дуже страшно. Вiн злякався до нестями людськоi жорстокостi, лихих татар, якi можуть вирiзати його рiдних, i навiть себе самого. Злякався, що нiколи вже свiт не буде таким радiсним i свiтлим, як до вчорашнього дня. І вiн теж зашморгав носом, радiючи, що нiхто не бачить зараз його пекучих слiз. Дiставшись домiвки, жовнiр з полегшенням закинув мертву вовчицю в клiтку й брязнув залiзним засувом. Здавалося, нiхто не побачив пропажi. Проте за стайнею, не помiчений нiким, стояв Пулавський. Злоба й ненависть горiли в його очах, адже з рук вирвали забавку, на яку вiн мав свою, особливу й таемну надiю… Нiхто в цю мить i не здогадувався, якоi шкоди завдав хлопчак шляхтичу. У цей темний та непевний час, коли землею котилися вiйни, епiдемii та голод, кожен сам рятувався як мiг. Пулавський знайшов пiдтримку в тiеi жменьки панства, яка захоплювалася чорними месами – обрядом прихильникiв темних сил. Саме тому вiн так i зрадiв, коли вдалося полонити вовчицю – вожачку зграi. Таку нечасто й побачиш, а взяти живцем i взагалi майже неможливо! Здiйснивши таемне жертвоприношення, набувши магiчноi могутностi та заручившись пiдтримкою нечистих сил, шляхтич мав забезпечити свое збагачення та просування до вельмож, наближених до короля. Що ж, вiн умiе мстити! Це мале щеня ще не раз поплатиться за свiй необдуманий вчинок! А тим часом на Марка чекав батько. Розгнiвано впхнув його в кiмнату до Стефана й сердито випалив: – Роз’iдуться гостi – отодi я тебе i вилiкую, i висповiдаю! Утомлений хлопець лантухом звалився на постiль. Мiцний сон здолав його, i вiн навiть не чув, як на свiтанку високий гiсть пiднявся разом зi своею охороною та вирушив у дорогу. Мертву вовчицю байдуже викинули з клiтки, а Ганна тихо звелiла прислузi закопати ii вiд грiха подалi. Коли в маетку вляглася веремiя, Кшиштоф наказав пахолку розбудити Марка й вивести його надвiр: – Отепер розповiдай усе: i про навчання в езуiтiв, i як це тобi прийшло в голову викрасти вовчицю в коронного гетьмана! Батько сидiв на дубовiй лавi, широко розвiвши колiна й важко впершись на них руками. Розлога яблуня схиляла над ним своi гiлки, всипанi нiжно-рожевим цвiтом, та не до краси було Якимовським. Син дивився на батька безбоязно, уперше виказуючи непокору. Аж тепер Кшиштоф зрозумiв, чому дiд так недолюблюе Марка – бо той як уб’е собi щось у голову, то нiхто звiдти нiчого не виколупае. Навiть зараз вiн йому заперечив: – У своему маетку не дозволю знущатися! – Ти ба як заговорив – «у своему маетку»! А ми тут хто – гостi? Ти бодай розумiеш, що мiг би з нами всiма зробити розлючений гетьман? А Пулавський? Та вiн тiльки шукае приключки, як би з когось кровi попити! Нi, я бачу, що ти нiчого не второпав! Тяму треба мати, коли змовчати, а коли сказати! Кшиштоф нетямився вiд лютi. Такого батька Марко зроду ще не бачив. Тож коли той наказав всипати синовi батогiв, челядь аж занiмiла вiд подиву. – Проси прощення! – гарячково шепотiв Стефан. Вiн любив свого брата, i зараз йому до слiз було жаль, що не вберiг його вiд необачних учинкiв. Ганна, яка саме виходила з комори з новою макiтрою в руках, сполотнiла: чоловiк iще нiколи не здiймав руку на синiв. Вона благально глянула на Кшиштофа, та його важкий погляд обдав ii несподiваним холодом. Ганна враз зрозумiла, що варто iй заперечити – i гнiв чоловiка виллеться на всiх. При першому ж ударi по спинi сина макiтра випала в неi з рук i, вдарившись об схiдцi, розбилася на черепки. Але Ганна на це навiть не звернула уваги. Вона щосили стиснула долонями обличчя, тамуючи крик. Та Марко затявся: сльози вовчицi досi стояли в нього перед очима. Вiн звивався, верещав пiд батогами, та визнати свою провину не хотiв. – Що ж, я навчу тебе вiдповiдати за своi вчинки: посидиш три днi в темницi на самiй водi – отодi побачимо, якоi заспiваеш! Ганна тiльки руками сплеснула вiд рiшення чоловiка, та перечити йому не стала. Хоч як iй болiло серце, розумiла, що шибеника треба провчити. Подивилася на нього жалiсливо. – Сину, сину! Важко тобi доведеться в життi! Кшиштоф завiв Марка в темницю, поставив глек з водою. – Дверi залишаю вiдчиненими. Визнаеш свою провину – виходь. А нi – то аж за три доби! – За езуiтiв каюся, а за вовчицю – нi! Батько мовчки вийшов, а син залишився з гiркими роздумами. Та сумував вiн рiвно до обiду. Коли ж вiтер принiс йому у вiдчиненi дверi пахощi смаженого та вареного, то взявся спiвати. Спiвав усе пiдряд: украiнськi пiснi, польськi, а на вечiр навiть затягнув релiгiйнi псалми. Служницi посмiювалися спочатку тихенько, а потiм i голоснiше. Їхнi пани так переживали за непокiрного сина, що ходили зажуренi та опечаленi. Марко ж, навпаки, був такий веселий, нiби спав на пухових перинах i iв смаколики. Хоча всiм заборонили приходити до нього в темницю, наказ не поширювався на псiв i котiв. А вони позлазилися до нього й зiгрiвали своiм теплом. Руда кiшка Мурка навiть мишi йому носила й тицяла в обличчя: мовляв, дурню, дивись, як iжа добуваеться! Уночi йому хтось тихцем пiдкинув сопiлку, мабуть, хвилюючись, аби вiн не захрип вiд спiвiв. На сопiлцi виводити мелодii його навчили пастушки, тож наступнi двi доби маеток слухав заливисту гру шибеника. З темницi вiн вийшов охлялий, проте безжурний. Виструнчився перед батьками i, браво стукнувши пiдборами, голосно гукнув: – Присягаюся чесно та вiддано вiдвiдувати езуiтську школу й не тiкати iз занять. Кшиштоф, зважуючи, змiряв його поглядом i покликав у зброярню. Пильно вдивляючись у змарнiле пiсля темницi лице, сказав суворо й урочисто: – Хоч i незадоволений я твоiми дурними витiвками i малий ти ще, лише десять рокiв маеш, та бачу, що серце твое буде мiцне, а воля – непохитна! Що ж, у наш суворий час кожен мае вмiти захищати себе, своiх рiдних i нашу святу землю! Досить тобi шаблею махати, дарую тобi кончар – меч, яким озброенi гусари! Марко аж занiмiв вiд несподiванки: не чекав вiд розгнiваного батька такого коштовного подарунка. Вiн обережно торкнувся важкого довгого меча, легенько провiв пальцями по його гострому блискучому лезу й аж тодi взяв до рук. Мiцно стискаючи заважку ще для нього зброю, пiдняв меч догори, потiм притиснув його до свого розпашiлого чола. – Клянуся, батьку, що нiколи не осоромлю честь роду Якимовських! Буду боротися за волю до загину! Цi слова вiн i вибрав своiм девiзом: «За волю – до загину!» А Кшиштоф зрозумiв, що, якби iсторiя з вовчицею повторилася, його впертий Марко зробив би так само! Син пiшов до схвильованоi матерi, а тим часом батька обсiли iншi важкi турботи. Кшиштоф не сповiдував фанатично католицизм, як його батько та бiльшiсть польськоi шляхти на чолi з найсвiтлiшим королем Сигiзмундом ІІІ. Вiн, маючи м’яке серце та природжене вiдчуття справедливостi, не дер зi своiх селян останню шкуру. Повинностi, якi вони платили, встановив доволi помiрними, тодi як в iнших селах пiсля Люблiнськоi унii 1569 року становище селян рiзко погiршилося. Люди Якимовського дякували Боговi та своему пановi, який ставився до них по-людськи. Але це ж i було для Кшиштофа причиною непорозумiнь з батьком та недоброзичливих поглядiв сусiдiв, вiд яких селяни часто-густо тiкали на Сiч, Сейм, у верхiв’я Псла чи Дике Поле. Та що б там хто не говорив, а вiн твердо знав i бачив: селяни стояли плiч-о-плiч у безкiнечних сутичках з татарами, i це вже були не просто хлопи, а вiрнi товаришi в бою. Мабуть, саме тому татари обминали стороною його маеток. Хоча вiн i не надто укрiплений, як Бар, та його вишколена охорона насторожi вдень i вночi, а в бою показувала вмiння справжнiх воiнiв. З батьком Кшиштоф поладнав, коли запропонував торгувати худобою, шкiрою та воском, яких удосталь в Украiнi i якi так цiнували в Польщi. З Люблiна Стефан привозив сукна, що мали широкий попит не тiльки в шляхетства, а й у мiщанства та духовенства. Стефан на цiй торгiвлi швидко розбагатiв i вважав за краще не помiчати Кшиштофових дивацтв, тим паче кожного разу, коли навiдувався до сина, той влаштовував гучнi бенкети на його честь. Але найбiльшим заспокоенням для старого був улюблений онук Стефко. Старий з нетерпiнням лiчив днi та мiсяцi до його дванадцятирiччя. І коли нарештi дiждався, то, незважаючи на своi немолодi роки, знову вирушив у далеку дорогу, щоб особисто забрати улюбленця у свiй родинний маеток. І Ганнi, i Кшиштофовi було важко розлучатися iз сином, але обое розумiли, що дiд вiддасть йому не тiльки все свое багатство, а й свою любов. Спочатку вiдчували самотнiсть у домi без улюбленця Стефанка, але i батьки, i Марко iз часом звикли до розлуки. Довгожданi зустрiчi Промайнуло 11 рокiв. Стефан, як i мрiялося його дiдовi, закiнчив езуiтську школу, а пiсля неi – Мiланський унiверситет в Італii. Вiн весь був утiленням дiдових мрiй i аж тепер, опанувавши науку, отримав дозвiл вiдвiдати батькiвський дiм. Звiстка про синiв приiзд викликала в маетку Якимовських страшенний переполох: у домi все чистилося, милося, витрушувалося, лагодилося… Поповнiла, трохи постарiла, але з тiею ж м’якою, негаснучою вродою Ганна невтомно бiгала з кiмнати в кiмнату, вiддаючи накази численнiй челядi: – Начистiть до блиску срiбнi сервiзи! Одарко, Гафiе, позбивайте подушки й перини! Та килими витрiпайте як слiд! Найменший бруд завдавав iй розпачу. Марко в такi хвилини пiдходив до матерi й заспокоював: – Годi, мамо, спочиньте! У домi й так усе блищить i сяе, а ви зiб’етеся з нiг i ще до приiзду Стефана зляжете в лiжко! Тiльки це примушувало Ганну хоч трохи вгамуватися. Спостерiгаючи веремiю, яка здiйнялася в домi, Марко й сам вiдчував у душi занепокоення: «Цiкаво, який же зараз iз себе Стефанко? Вищий чи нижчий вiд мене? І як вiн зустрiнеться зi мною? Чи не буде занадто чванитися? Адже скiльки свiту побачив Стефко, скiльки знае всього, а моя освiта так i закiнчилася в пана Юзефа…» Марко пiдходив до дзеркала: звiдти на нього дивився ставний юнак з гарячим поглядом блискучих карих очей i непокiрними пасмами русявого волосся. Намагався уявити, чим же схожий на нього буде Стефан. Кшиштоф, якого майже не здолали роки, а лише густо вплели сивини у волосся та проорали чоло новими зморшками, теж iз хвилюванням чекав синового приiзду. Вiн душею прирiс до чарiвного Подiлля, та Люблiн був його молодiстю, де промайнули юнацькi роки, де пiзнав перше кохання, уперше одружився i вперше зазнав справжнього горя. Тому Кшиштоф так хвилювався: старший син Стефан iшов його слiдами. Вiн жив у тому ж будинку, iздив тими само дорогами, зустрiчався з дiтьми батькових друзiв. Кшиштофу iнодi здавалося, що Стефан – це вiн у молодостi. Про це вiн не раз мрiяв довгими холодними вечорами, це зiгрiвало серце в нуднi осiннi днi. Усi по-своему чекали Стефанка, ненастанно поглядали на дорогу, та коли вiн нарештi приiхав, його нiхто не зустрiв. Був саме холодний весняний вечiр. Стояв початок квiтня, та природа нiяк не хотiла дарувати людям тепло, натомiсть щедро засипаючи iх снiгом, який супроводжувався в’iдливою сльотою. Ганна нездужала й ранiше звичайного пiшла вiдпочити в спальню. Марко й батько сидiли в затишному кабiнетi бiля палаючого камiна, який кидав навсiбiч миготливi вiдблиски. Розмова точилася про новий похiд королевича Владислава на Москву. Подейкували, що там вiн опинився в дуже скрутному становищi. Батько згадував i невдалий похiд короля Сигiзмунда ІІІ, який майже два роки простояв пiд Смоленськом, i козакiв, вiйна яких з Османською Портою ставала все успiшнiшою. За розмовою нiхто з них i не почув, як до будинку пiд’iхала довга валка пiдвiд на чолi з розкiшною каретою. Дверi тихо прочинилися, i на порозi постав Стефан. Почувши батькiв голос, вiн швидко пройшов до кабiнету. Кшиштоф i Марко завмерли: Стефан був такий схожий на батька, що здавалося, нiби iх двое водночас раптом опинилося тут, тiльки один молодий та усмiхнений… Мить зацiпенiння минулася, i обое кинулися до дорогого гостя. Вони обiймалися, ляскали по плечах, тиснули руки… у кабiнетi здiйнявся галас. – Приiхав! Нарештi! А ми всi очi за тобою видивили. А де ж це той клятий Іван, що мав сидiти в передпокоi? – гнiвно вигукнув Кшиштоф. – Та вiн заснув, бiдолаха! – усмiхнувся Стефан. – Мае, бусурман, щастя, бо в iнший день не пожалiв би ледацюгу, а так, на радощах, хай йому грець – прощу! – Ану, Стефку, хто з нас вищий? – примiрявся до брата Марко. – І як тобi в Італii, сподобалося чи нi? – А Люблiн, Люблiн як там? Мабуть, покращав, розбудувався? – це вже допитувався батько. – Тихiше ви, сороки, здiйняли галас, нiби Стефка нiколи не бачили! – раптом у кабiнетi почулося буркотiння Якимовського-старшого. – Оце дiждався шани на старостi лiт: немае кому нi з екiпажа допомогти вибратися, нi зустрiти по-людськи, нi нагодувати гостя з дороги! Стефанко погнався, як оглашенний, i ви не кращi! Кшиштоф знiяковiло подивився на батька, який, спираючись на вишукану палицю з головою лева, утомлено опускався в крiсло. – Добре ж ви гостей зустрiчаете, – усе ще гнiвався старий, та в голосi його вiдчувалося задоволення вiд тiеi радостi й навiть деякоi розгубленостi, яку викликав iхнiй приiзд. Кшиштоф шанобливо пiдiйшов до нього. – Здрастуйте, батьку! Вибачте, що не зустрiв вас. Я вiд несподiваноi появи Стефана аж розгубився. А як же це ви зважилися на таку далеку дорогу? У вашi лiта та з вашим здоров’ям? – Ти за мое здоров’я не дуже ще журися! Старого Якимовського не так просто здолати! Знаю я вас, схизматiв: думаете Стефка назад до себе переманити? Оце вже нi! Досить з мене того, що я тебе сюди колись вiдпустив! Але свого внука найстаршого я вам нiзащо не вiддам! – Старий аж цiпком пристукнув по пiдлозi. – Он який вiн у мене орел! Нi, вам його нiзащо не забрати! – У словах дiда звучала неприхована гордiсть, i всi знову подивилися на Стефанка. Вiн здавався i схожим, i не схожим на того дванадцятирiчного хлопчика, якого вони пам’ятали. Тепер перед ними стояв широкоплечий юнак, високий, з упевненим поглядом сiрих очей, у вишуканому одязi, який пiдкреслював мiцно збиту поставу. У цю ж мить почувся розпачливий зойк: – Синку, приiхав! – Ганна, зачувши в домi метушню, заспiшила до кабiнету й стала на порозi, блiда вiд хвилювання, вiдчуваючи, як усю ii огортае несподiвана слабкiсть. Вона вхопилася однiею рукою за одвiрок, а другою – за серце, вiдчувши, як пiдкошуються ноги. Лише кiлька крокiв було до сина, та ступити iх у неi забракло сил. Стефан умить опинився коло неi i, обережно пiдтримуючи, допомiг сiсти в крiсло. Непроханi сльози накотилися матерi на очi – i вмить перед нею все розпливлося. Одинадцять довгих рокiв вона не бачила свого сина i зараз, коли така довгоочiкувана зустрiч настала, не могла нi розгледiти його, нi сказати бодай щось. Навiть старий свекор, який усе життя ii недолюблював, несподiвано розчулився, побачивши щире хвилювання за його вихованця. Син присiв бiля матерi на пiдлогу, гладячи ii руки й благаючи заспокоiтися, Кшиштоф тер очi, якi чомусь почали пекти, а слуги, якi стояли на порозi, зацiкавлено розглядали молодого шляхтича. І тiльки Марко згоряв вiд нетерпiння: вiн хотiв, щоб уся ця веремiя якнайшвидше скiнчилася, i тодi вiн зможе вдосталь наговоритися з братом. Поволi Ганна опанувала себе й одразу ж згадала про обов’язки господинi: – О Господи, та що ж це я… Геть розум втратила вiд щастя! Такi довгожданi гостi голоднi, а я розсiлася, мов та пава! Ви вже вибачайте менi, старiй, що я так розгубилася. Та вишколенi слуги й так знали свою роботу: не встигла господиня i рукою змахнути, як на столi з’явився сяючий сервiз, заблищали срiбними боками келихи, запарувало смажене та варене. Розмова, пiдiгрiта радiстю зустрiчi та добрим старим вином, точилася легко й невимушено: Стефан то розповiдав про змiни, яких зазнав Люблiн за цi роки, а то описував сонячну Італiю, ii тепле море та чарiвну природу. А дiд захоплено повторював: – Славного сина маете! Згадаете ще моi слова: далеко вiн пiде! Хоч i молодий iще, але славу гарну мае серед шляхти, та й не тiльки серед неi. Довелося йому на чужинi ченцям-тринiтарiям допомагати. Та вiн молодець: не осоромив нашого доброго iменi! Стефан нiяковiв вiд дiдових похвал i намагався перевести розмову на щось iнше, розпитуючи батька про його справи, але зацiкавлений Марко напосiдався на своему, адже слава про орден Пресвятоi Трiйцi котилася по всьому свiтi: – Невже ти теж брав участь у визволеннi полонених? І чим iще займаються цi ченцi? Брат стримано всмiхнувся. Нещодавнi подii, якi вже встигли стати спогадами, ожили в його серцi, i вiн iз задоволенням розповiв рiдним: – Цей католицький жебручий чернечий орден iснуе з давнiх часiв. Вiн заснований i затверджений папською буллою ще в 1198 роцi для викупу полонених християн з мусульманськоi неволi. На iхнiм гербi так i написано: «Слава тобi, Пресвятая Трiйце, а полоненим – свобода!» – Навiть козаки на Сiчi кажуть тим, хто рiдних у полонi розшукуе: «Іди до тринiтарiiв: вони по цiлому свiтi людей викупляють!» – Марко не стримував свого захвату. Старший брат вразив його своею освiченiстю i мужнiстю. – І ти теж брав участь у небезпечних експедицiях? Адже напевно, що ченцi часто гинуть: не так просто виконати свою мiсiю в мусульманському свiтi! Та якщо Марковi очi горiли жадобою пригод, то мати поблiдла й ухопилася рукою за серце, не в силах подолати хвилювання. Стефко стиснув ii долоню. – Не хвилюйтеся, матiнко! Члени ордену проводять ще й надзвичайно велику дипломатичну роботу. Їм треба з’ясувати не тiльки мiсцезнаходження полонених християн, а й пiд чиею опiкою вони перебувають, домовитися про викуп… Хоча треба вiддати iм належне: iнодi представники ордену можуть самi пiти в полон в обмiн на християнина, якого розшукували. Це шляхетнi люди, якi вiддають власне життя заради порятунку iншого. А ще вони збирають грошовi пожертви, опiкуються лiкарнями та бiдняками… Про тринiтарiiв Стефан мiг би розповiдати цiлу нiч, проте вечеря затягнулася i старий Якимовський, якого добряче зморила дорога, забажав пiти вiдпочити. Але наостанок вирiшив iще раз здивувати сина: – Не думай, Кшиштофе, що будеш довго молодцювати. На ту осiнь готуйся до синового весiлля, а там з Божою помiччю i тебе швидко назвуть дiдом. Кшиштоф, який саме пiднiс келих до вуст, зупинився на пiвдорозi. Старий Стефан усмiхнувся i з задоволенням продовжив: – Ось лишень повернемося до Люблiна, спродаемо подiльське збiжжя i справимо Стефановi заручини з нашою сусiдкою Вандою Заславською. А навеснi й весiлля вiдгуляемо! Вам же, його батькам, а моiм дiтям дам добру пораду, а ви послухайте мене, старого. Хоча з бiса гарно тут, на Подолii, i справи вашi останнiм часом iдуть непогано, та смута сiеться велика. Я вiк прожив, i на такi перемiни в мене чуття, як у старого лиса. Не до добра йдеться! Король наш Сигiзмунд ІІІ з вiйни не вилазить, та й у вас тут не легше: повстання за повстанням. Перебирайтеся краще до Люблiна – i менi, старому, спокiйнiше буде, i вам до рiдного сина таки ближче. І, побажавши всiм на добранiч, навiть не дочекавшись вiдповiдi, важко пiдвiвся з-за столу. Ганна та Кшиштоф провели його у вiдведенi покоi й, залишившись самi в коридорi, запитально глянули одне одному у вiчi. – Як тобi така мова? – зiйшлася тривогою Ганна. – Ранок вечора не докаже. У нас iще е час, щоб усе зважити, – заспокiйливо вiдповiв iй чоловiк. – Ходiмо краще до наших дiтей! І вони пiшли удвох, замислившись про свое майбутне i про несподiвану пропозицiю старого Стефана. Пiсля вечерi всi порозходилися спати, i тiльки брати мало не до ранку проговорили удвох. Багато подiй сталося, багато води спливло, та родиннi почуття не зникли. Розлука тiльки зблизила обох, i зараз, як нiколи ранiше, вони вiдчули потребу один в одному. Пiсля приiзду довгожданих гостей природа змилостивилася над людьми. Ранок зустрiв iх сонячним теплом та яскравим, чистим небом. Минуло лише декiлька днiв – i дерева дружно повистрiлювали зеленим листям, луки та пагорби вкрилися соковитою травою, а соловейки аж захлиналися вiд хмiльних весiльних пiсень. Першi днi по приiздi старий Якимовський вiдпочивав пiсля важкоi дороги. Вiн подовгу сидiв у квiтучому саду, гуляв по маетку, розмовляв iз сином i – чого ранiше за ним не помiчали – виявляв незвичну увагу до Ганни. Чи то вже роки брали свое, чи то спiльна любов до Стефана, але старий уже не бурчав невдоволено пiд нiс, а, навпаки, повсюди хвалив синову та невiстчину хазяйновитiсть. Хитрий лис, який за своi довгi роки вигострив вiдчуття небезпеки, знав, що робить. Життя Якимовського-старшого котилося до заходу, i тому йому так забаглося, щоб син забрався з неспокiйноi Подолii в старовинне родинне гнiздо. Неспокiй змушував переконувати сина та невiстку, а дивне передчуття бiди – забути всi своi образи. Його улюблений онук, який за цi роки встиг зрiднитися з Люблiном, теж переконував рiдних: – І чого це нам жити вiдiрваними одне вiд одного, якщо можна бути при купцi? Найбiльше, звiсно ж, вiн вговоряв Марка. Брат засипав його зливою запитань, i Стефан намагався якомога повнiше задовольнити цю цiкавiсть. Особливо Марковi подобалися розповiдi про вiдважних ченцiв-тринiтарiiв з ордену Святоi Трiйцi, якi, ризикуючи власним життям, викуповували на невiльничих ринках рабiв-християн. Старший брат показував на коштовних картах краiни, де вiн побував, та розповiдав про них. І Марковi, який нiколи в життi не бачив моря, хотiлося хоч раз побувати на його берегах. Йому мрiялися незвiданi дороги, молода кров грала й кликала в незнанi свiти. Вiн по-доброму заздрив Стефковi, який устиг чимало помандрувати. Рiдний маеток став тiсною клiткою, з якоi хотiлось якнайшвидше вирватися на широкий простiр. Травневий розмай Трохи перепочивши, старий, проте невгамовний Якимовський знову зайнявся торговельними справами, залучивши до них обох онукiв. Разом вони багато iздили по Брацлавщинi, спродуючи один товар i купуючи iнший. У дорозi й розмовлялося легше, i розумiння швидше приходило. Якось, повернувшись iз черговоi поiздки, вони почули приемну новину. Заможний шляхтич Зосимовський, який жив неподалiк, запросив родину Якимовських до себе на бенкет. Молодi шляхтичi були цьому тiльки радi. День, коли мало вiдбутися свято, видався по-травневому лагiдним i погiдним. Одразу по обiдi всi почали збиратися. Стефан, пригладжуючи свiтлий чуб, весело всмiхався. – Хоч подивлюся, якi у вас панянки. Та можу битися об заклад, що не кращi вiд польських! – Ха-ха-ха! – засмiявся у вiдповiдь Марко. – Вiн подивиться! А тобi тiльки й залишаеться на них подивитися! Спробуй лише виказати якiйсь панянцi свою симпатiю – i дiд тобi власноруч голову вiдкрутить! Вiн досi не може змиритися з тим, що наш батько тут одружився, i тобi вiн цього точно не дозволить зробити! Не знаю, якi там у вас дiвчата, але й нашi… – Хлопець багатозначно прицмокнув язиком i вдавано зiтхнув: – Жаль лише, що такi кралi не для тебе. Як то мовиться, рад би меду з’iсти, та високо лiзти! Доведеться менi, бiдоласi, за двох старатися… – Марко вдавано зробив страдницькi очi i з жалем подивився на брата. – Як же це тобi не пощастило! – Ах ти ж, бусурмане, смiятися з мене надумав? – Стефан пiдскочив до брата, намагаючись ухопити його за чуба, та той зi смiхом вивернувся. Коли старий Якимовський вийшов у коридор, то його мало не збили з нiг онуки, якi з дикими вересками гналися один за одним. – От навiженi! – звично пробурмотiв старий, ховаючи скупу посмiшку. Урештi-решт усi зiбралися. Ганна, Кшиштоф та старий Стефан усiлися в екiпаж, а брати вирiшили iхати верхи. З бокiв та позаду екiпажа iхала озброена до зубiв охорона. Час усе-таки непевний, тож вона нiяк не була зайвою. Спокiйно можна було почуватися тiльки в мiстечку, яке захищали мiцнi мури. Та, незважаючи на такi обставини, Ганна раз по раз виглядала з екiпажа, щасливо всмiхаючись сама до себе. Їi сини нарештi були разом. Обое спритнi, веселi, зодягнутi в розкiшнi голубi камзоли, iз шаблями на срiбних перев’язях, мчали наввипередки. Вони як влитi сидiли на конях, i Ганна по-материнському пишалася ними. Старий Стефан вiдчував те саме, i тому вiн знову iй нагадав: – Ох, якi лицарi виросли! Як орли молодi! Їм би разом жити, то вони й гори звернули б! Кшиштоф тiльки всмiхнувся на батькову мову, а Ганна тихо зiтхнула. Брати ж мчали дорогою, забувши про все на свiтi. Вони вiддалися шалу швидкоi iзди, вiдчуваючи тiльки, як вiтер б’е в розпашiлi обличчя та як стугонить земля пiд копитами баских коней. Отак i не зогледiлись, як прибули в розкiшний маеток пана Зосимовського. Поминувши високий частокiл та озброену варту, пiд’iхали до будинку, де вже голосно грала музика та зi смiхом юрмилися гостi. Марковi було приемно зiскочити з коня i пройтися, розминаючи ноги. Кшиштоф одразу ж запримiтив тут багатьох своiх знайомих: були i Одровонжi, i Бучацькi, i Струси, i Загоровськi… У широко розчинених дверях стояли лакеi, зодягнутi в дорогi лiвреi, i сам господар, шляхетний пан Зосимовський, радо зустрiчав гостей. Пройшовши в залу, де палахкотiли сотнi свiчок, Якимовськi побачили шляхетне панство, яке жваво гомонiло. Панянки манiрно обмахувалися пишними вiялами та розмовляли з молодими шляхтичами. Мова йшла про танець полонез, або, як iще його називали, ходзоний. Ранiше вiн був винятково весiльним танцем, але останнiм часом почав виконуватися на початку балiв, тож молодь жваво обговорювала його варiанти. – Що не кажiть, а менi найбiльше до вподоби те, як ходзоний танцюють у Краковi! Змахнуть лицарi шаблями, вклоняться гречно дамi – i аж серце терпне! – Нi-нi, у Куявii всi рухи i м’якшi, i нiжнiшi. Як вiзьмуться дама з кавалером за два кiнцi хустки, як глянуть одне одному в очi, то кращих фiгур i не знайдеш. – Це вже як кому! Ось моiм батькам найбiльше подобаеться шльонський варiант – вони кажуть, що вiн строгiший i немае в ньому новомодних витребеньок. Навпаки, саме такий – суворий, повiльний, з урочистими поклонами – полонез i личить мужнiм воiнам! Доки молодь була зайнята вибором танцiв, поважнi панi неквапом переповiдали свiжi плiтки. Усi з нетерпiнням чекали початку бенкету. Ганна попрямувала до поважного жiноцтва, яке порозсiдалося попiд стiнами зали й стиха гомонiло про своi господарськi справи та обговорювало молодих кавалерiв, потай приглядаючись до них як до майбутнiх малжонкiв для своiх дочок. Ганна, яку радо зустрiли, намагалася слухати всiх разом: – Ах, i не кажiть, отакi рюшечки зовсiм не в модi! – Так, так, а слуги зараз знахабнiли, не хочуть слухати, що iм наказують! Доводиться сипати iм рiзок. А що поробиш, коли бидло е бидлом? – Ох, скажу вам по секрету, що цього тижня трапилося в Бучацьких… – Юзефо, ви тiльки погляньте, який милий цей молодий Загоровський! І невже це правда, що вони зазнали великих збиткiв? – Ах, який жаль… Чоловiки тим часом зiбралися в окремо вiдведенiй кiмнатi, де передбачливо були розставленi столи для iгор та можна було випити доброго вина. Тут уже розв’язували проблеми бiльшого масштабу: граючи в костi та карти, вишукане панство обговорювало полiтичнi подii. Стефан Якимовський, до думки якого уважно прислухалися, поважно всiвся. Вiн гонорово оповiдав, яку думку мають у Люблiнi про новi походи короля Сигiзмунда ІІІ та його сина Владислава. Велике пожвавлення викликав приiзд магната Конецпольського, якого з пiдкресленою гостиннiстю провiв до вiтальнi господар. Тим часом урочисто заграла музика й, на превелику радiсть панянок, розпочалися танцi. Брати Якимовськi, перезирнувшись, теж намiрилися вийти з вiтальнi й приеднатися до танцiв. Але раптом увагу Марка привернула розповiдь його мосцi Конецпольського про козацького гетьмана Сагайдачного. Два роки тому, у 1616 роцi, вiн здобув Кафу, де був найбiльший невiльничий ринок, i визволив тисячi невiльникiв. Зараз же зi своiм 20-тисячним вiйськом вiн допомагав королевичу Владиславу. Та, незважаючи на його заслуги, про якi й ранiше чув Марко, його мосць Конецпольський говорив про Сагайдачного вкрай зневажливим тоном. Ба бiльше: зi сповненим ненавистi голосом магнат закликав: – Шановне панство! Хiба забули ви про нашого славного гетьмана Станiслава Жолкевського? Хiба забули, як вiн провчив схизматського Наливайка пiд Солоницею? А Варшавський сейм 97 року, який проголосив усiх козакiв ворогами держави й наказав знищити iх? Доки ж це бидло буде пiдносити своi поганi голови? Стонадцять дяблiв iм у печiнку! Невже згинув дух нашого славного лицарства? У вiдповiдь почулися гучнi вигуки: – Знищити слiд клятих схизматiв! Перетворити iх на безмовних рабiв, бо для того вони й створенi! Єще Польська не згiнела! Нех жие! – Казав я тобi, що тут сiеться смута! – тихо шепнув на вухо Марковi Стефан. Меншого Якимовського ця розмова чомусь роздратувала, i вiн швидким кроком вийшов з вiтальнi. За ним подався i Стефан. Марко, у якого зiпсувався настрiй, вирiшив знайти розвагу в танцях. Тим паче метке око парубка примiтило в танцювальнiй залi декiлька дуже файних панянок. Весела музика витiснила похмурi думки в головi, а звабливi дiвочi постатi примусили згадати про бiльш приемнi речi. Доки сини розважалися, Ганна з гордiстю спостерiгала за ними. Ставнi, енергiйнi, радiснi, вони привертали увагу i молодих, i старих – це, звiсно ж, не могло не тiшити материнське серце. Ясна рiч, бiльшу увагу звертали на Стефана, адже його не було стiльки рокiв! Та ця обставина трохи Ганну тривожила, адже, як i свекор, вона волiла, щоб син осiв у Люблiнi. Тож забачивши, як небайдуже поглядае на Стефана гарненька племiнниця Зосимовських, вона аж занадто голосно подiлилася приемною новиною з давньою подругою – панi Загоровською: – Ох, i летять же нашi роки! Не зогледiлася, коли й виросли моi сини. От незабаром i старшого сина одружимо. У Люблiнi його чекае наречена, панянка з дуже шляхетноi сiм’i. Хоча й дорога далека, та доведеться нам iхати в Люблiн. – Що ви, та невже це правда? Вiтаю вас, моя голубонько! А яким гарним нареченим буде ваш син! Яке ж у вас щастя! – улесливо говорила панi Загоровська, а Ганна iз задоволенням завважила, як посумнiло обличчя в Ядзi Зосимовськоi. Вона роздратовано почала розмахувати вiялом i, не в змозi приховати свого розчарування, навiть вiдмовила двом кавалерам у танцi. Ганна ж знову задоволено всмiхнулася i подумала про себе: «Сердься, рибонько, сердься! Звiсно, ти з радiстю вiдхопила б чоловiка аж iз самого Люблiна, та тiльки не Стефана. Хай уже краще спокiйно там осiдае!» Ось тепер можна розважливо поговорити з давньою подругою, неквапом розповiдаючи iй останнi новини. А тим часом настав розпал танцiв. За романтичним менуетом пролунала запальна мазурка, пари щоразу мiнялися, i Марко весело роззирався по залi. На очi йому трапився Стефан, i Марко з несподiванки аж спiткнувся: брат кружляв з надзвичайно гарною, тендiтною незнайомкою, якоi вiн досi чомусь не помiтив. Вибачившись перед своею партнеркою за незграбнiсть, Марко й пiсля танцю спостерiгав за братом. На деякий час iх заступила щебетлива зграйка панночок, а потiм вiн побачив, як незнайомка чомусь спохмурнiла й навiть вiдмовила Стефковi на наступне запрошення до танцю. Марко мiг дати голову на вiдсiч, що ранiше нiколи ii не бачив. У перервi мiж танцями вiн пiдiйшов до брата. – Сьогоднi, Стефку, ти маеш надзвичайний успiх у дам! Їхнi очi вже зморилися стрiляти за таким багатообiцяючим женихом! Дiдусь, бува, ще цього не помiтив? До речi, а хто ця гарненька панночка, з якою ти так весело кружляв останнiй танець? – Ядвiга? Панянка непогана, але до моеi Ванди iй далеко! – Старший брат лукаво примружив очi. – Ой, гляди, Марку, аби твое весiлля та не вiдгуляли ранiше вiд мого! Проте той останнiх слiв майже не розчув. Вiн побачив, що Ядвiга Зосимовська вийшла на терасу, i поспiшив за нею. Пiсля задушливоi зали приемно було вийти надвiр. Нiчна прохолода освiжала розпашiле лице, обвiваючи його легеньким вiтерцем, та Марко навiть не звернув на це уваги. Вiн крутив головою навсiбiч, гадаючи, де ж подiлася чарiвна незнайомка? Нi на терасi, нi на сходах, нi в темнiй алеi парку, нi серед невеличких гуртiв гостей, якi вiдпочивали вiд буйних веселощiв, ii не видно. Марко зiйшов по широких кам’яних схiдцях до ставка й нарештi побачив тоненьку дiвочу постать у рожевiй шовковiй сукнi. Ядвiга самотньо сидiла на лавi, здаеться, чимось засмучена. Тьмяне свiтло смолоскипiв щораз вихоплювало з темряви тендiтну постать. На тлi квiтучого бузку дiвчина видалася йому особливо гарною та чарiвною. Марко зупинився в нерiшучостi. У цю хвилину вгорi, на терасi, пролунало запрошення до святкового столу. Гостi жваво загомонiли й зграйками почали сходитися до будинку. Тiльки Ядвiга сидiла незворушно, думаючи про щось свое. Марко заспiшив до неi. – Даруйте менi, що насмiлився тривожити ваш спокiй, та чи не буде ясновельможна панна така ласкава, що дозволить менi прислужитися i провести ii в залу? Дiвчина здивовано поглянула на нього, потiм усмiхнулася самими кутиками вуст i подала тендiтну руку на знак згоди. Марко, зграбно схилившись, ледь торкнувся гарячими вустами прохолодних пальцiв. – Маю честь вiдрекомендуватися: Марко Якимовський до ваших послуг! Падам до ваших нiг, чарiвна панно! – Ядвiга Зосимовська, ясний пане! – Дiвчина схилилася в грацiйному реверансi. Марко легко ступав поряд з нею, вiдчуваючи гаряче хвилювання. Упродовж усього бенкету вiн майже не зводив очей з Ядвiги, i вона видавалася йому все кращою та милiшою. Вiн майже не бачив страв, якi подавав йому крайчий, не вiдчував смаку вина та пива й мало що пам’ятав з того, що йому говорив Стефан, який сидiв праворуч. Гучна музика, галас розпашiлих вiд iжi та напоiв гостей, метушiння слуг – усе зливалося в монотонне гудiння, i лише Ядвiга чiтко поставала перед очима. Нарештi вiн отямився i почав вслуховуватися в балаканину сусiда, який сидiв лiворуч. Це був кремезний чоловiк рокiв сорока, iз чорним густим волоссям, у якому, проте, уже виблискували тонкi срiблинки. Правильнi риси обличчя, гарнi, темнi, як нiч, очi, чiтко окресленi вуста й вольове пiдборiддя приваблювали до нього погляди жiнок. Чоловiки бiльше звертали увагу на борозни бiлих шрамiв, що перетинали обличчя, не псуючи, однак, чоловiчоi вроди. Хоча на бенкетi вiн був у свiтському строi, уся його постава – плечиста, мiцноi, атлетичноi будови, у якiй i натяку не було на якусь там дряблiсть чи ожирiння вiд буйних бенкетiв, – свiдчила про мужнього, бувалого в бувальцях воiна. Гострий погляд темних очей пронизував, здавалося, наскрiзь. У ньому вiдчувалася непохитна воля та нестримна енергiя. Усi рухи його були зграбнi й спритнi. Дивлячись, як вiн усмак iсть i швидко розправляеться мiцними зубами з дичиною, як легко, мов воду, п’е мiцне вино, Марко вiдволiкся вiд своiх думок i почав зацiкавлено спостерiгати за ним: «Станiслав Младанович – здаеться, так вiн вiдрекомендувався. Гм, не хотiв би я вийти з ним на герць. Такому тiльки потрапиш до рук – скрутить голову, i писнути не встигнеш!» Та все ж таки цей лицар викликав у нього симпатiю. Можливо, вiдвертим поглядом темних очей, а може, тiею впевненiстю та вiдвагою, якою аж вiяло вiд Младановича. Бенкет затягувався. Гостi наповнювали шлунки спочатку бараниною та телятиною, тушкованою курятиною, а потiм качками, зайцями, печенею диких кiз, курiпок та перепiлок, присмачених усiлякими пiдливами, гострими й не дуже, а далi запеченим сиром, рибою та всiлякими iншими стравами, яких безлiч стояло на столi, i щедро запивали все це мiцним пивом та вином. Що не з’iдали пани, вiддавалося слугам. Гомiн ставав дедалi безладнiшим. Гостi часто пили за свое здоров’я, за здоров’я приятелiв, щоразу обмiнюючись повними келихами. Конецпольський, обважнiлий та розчервонiлий вiд випитого вина та вiд безмiрно спожитоi iжi, похитуючись, намагався перекричати хмiльний галас. Вiн знову вдарився в полiтику й увесь час кляв схизмата Сагайдачного: – Ми вiльна гонорова шляхта! Невже ми дiйдемо до пiдлеглостi клятому бидлу? Треба вiдплатити злиденним холопам i негайно винищити ненависну схизму! Треба вiдплатити проклятим! Смерть iм усiм без пощади! – Браво! Вiват! Єще Польська не згiнела! – З усiх бокiв його пiдтримували захмелiлi шляхтичi. Молодi панянки та поважнi, статечнi панi спостерiгали за тим, як бенкет поступово перетворюеться на буйне пияцтво, i незадоволено хитали головами. Младанович, зачувши хмiльнi вигуки магната, ураз побiлiв i так стиснув скляний пугар, що той, жалiбно дзенькнувши, розсипався на дрiбнi скалки. Крайчий, нетверезо похитуючись, заходився згрiбати розбите скло, та Станiслав щосили вiдсторонив його дужою рукою. – Геть звiдси, непотрiб! Сагайдачному смерть?! Гнилi покручi! Очi Младановича загорiлися лихим вогнем, i в нього в грудях аж заклекотiло вiд лютi. Шляхтичi, якi сидiли неподалiк, почали звертати на нього увагу, але через музику та гамiр нiчого не розчули. Раптом Младанович наткнувся на благальний, повний слiз погляд молодоi i коханоi дружини. Вiн увесь наче обм’як, важко гупнувся на стiлець i, скреготнувши вiд злостi зубами, глухо видихнув: – У Крим би вас! У Кафу, на невiльничий ринок, де спека, глум, знущання! Хто з вас там був? Хто?! А я там стовбичив… Помiтивши уважний погляд Марка, Младанович пояснив: – Я звiдтiля, юначе… Ротмiстр шляхетськоi корогви! Не дай Боже пережити комусь страхiття турецького полону! І якби не Сагайдачний, то ще й зараз вошей би годував у туркiв… Вiн закотив манжети атласного жупана, i Марко побачив бiлi рубцi, якi страхiтливими браслетами охоплювали мiцнi зап’ястя. – Ось бачиш, на все життя маю згадку про Кафу. Дякувати Богу та Сагайдачному, що звiльнили нас, невiльникiв. Виступили б разом проти Османськоi Порти – i тiльки пiр’я з них полетiло б! – Младанович замовк i, перехиливши келих вина, впав у якусь важку задуму. Марко, здивований його словами, вважав неввiчливим розпитувати далi, хоча вiд цiкавостi його нiби пiдносило. Тим часом гостi все дужче п’янiли. Поважнi панi, зважаючи на своiх захмелiлих малжонкiв, почали виходити з-за столу. Марко подивився на мiсце, де сидiла Ядвiга, i стривожився, не помiтивши ii. Вiн рвучко встав i поспiхом вийшов iз зали. Надворi молода шляхта розсипалася на дрiбнi зграйки й неквапом походжала по терасi та доглянутих алеях парку. Весела музика линула помiж старих крислатих дубiв i кликала молодь за собою. Ядвiга стояла помiж панянок i вирiзнялася на iхньому тлi, мов чарiвна заморська квiтка. Одначе вечiрня прогулянка закiнчувалася: до дiвчат почали пiдходити матерi. Паннам не варто було перебувати серед захмелiлих чоловiкiв, тож матерi вiдводили iх у приготовленi господарями покоi. Марко втратив з поля зору чарiвну Ядвiгу, i йому стало нудно: парк мов позбувся своеi таемничостi, бо перенаситився винними випарами та хмiльною балаканиною пихатих шляхтичiв. Навiть музики вже грали невлад, перемагаючи каруселi в головi. Марко швидко дiстався дворища, де стояли вишуканi екiпажi та важкi ридвани, i знайшов Стефкового та свого верхових чистокровних румакiв. Нiхто зi сп’янiлих слуг, якi спали де прийдеться, не звернув на нього уваги. Тож Марко припнув коней бiля входу в парк, а сам повернувся назад. І саме вчасно: подруги, якi стояли поруч з Ядвiгою, подалися з матерями на ночiвлю. Ядвiга приiхала в гостi без батькiв, лише з тiткою, яка не надто за нею наглядала, тож вона дозволила собi ще хвильку затриматися. Трохи постояла в задумi й подалася до маетку. Марко наздогнав ii бiля входу. – Ясна панно, зачекайте, коли ваша ласка! Ядвiга обернулася i побачила того привабливого лицаря, який нещодавно з нею знайомився. – У маетку на сьогоднi все цiкаве скiнчилося. До того ж, як на мене, там дуже душно й нудно. Чи не погодиться ясновельможна панна здiйснити зi мною невеличкий променад? – У Марка аж серце спинилося, коли дiвчина уважно глянула на нього з-пiд довгих вiй. Вiн швидко додав, не даючи iй змоги вiдхилити запрошення: – Сьогоднi така чарiвна нiч… Запевняю вас, що не вiдберу багато часу. До того ж я гарантую повну поряднiсть зi свого боку! Даю вам слово Марка Якимовського! – Та чи буде це пристойно? – вiдповiла Ядвiга, iнтонацiею голосу вже майже даючи свою згоду. – По-перше, у цiй катавасii нас нiхто й не помiтить, а по-друге, ми нарештi втечемо вiд десяткiв влiзливих очей та занадто балакучих язикiв. Ядвiга все ще вагалася, проте перша поiздка без материного нагляду спокушала до безрозсудних учинкiв. Вона оглянулася: вiкна в маетку поволi гаснули, заклопотана тiтонька забула про неi, гадаючи, що племiнниця спокiйно спить у своiй кiмнатi, метушня влягалась, i тiльки найстiйкiше панство ще допивало хмiльнi напоi та горлало рiзних пiсень. Вiдчуття цiлковитоi свободи заполонило душу, iй забаглося все чинити на свiй розсуд, i напучування тiтки вилетiли з голови. – Справдi, там уже геть нецiкаво… Що ж, якщо це не займе багато часу, то я згодна… Марко радiсно всмiхнувся i простягнув нерiшучiй Ядвiзi руку. – Дозвольте вам допомогти, ясна панно! Поволi вони зiйшли до ставка. Звуки музики та гучний регiт оддалилися. Натомiсть травнева нiч постала перед ними у всiй своiй красi: повний мiсяць ясно свiтив на темно-синьому шовку неба. Кущi черемхи духмянiли, тривожачи серце нiжним ароматом, який туманив голову. Вони мовчки дiйшли до води й зупинилися. Ставок у мiсячному сяйвi здавався iм незвично таемничим: навколо розлилося чарiвне срiбло, легенький вiтерець виколошкував срiбнi хвильки, i риба скидалася спалахами срiбла у водi, а туман натягував срiбну вуаль з очеретiв. Мов у казцi, посеред срiблистого ставка пливали двiйко срiбних лебедiв, а зорi коштовностями виблискували i в небi, й у водi, кидаючи легке срiблясте мереживо на верби, що мили своi вiти-коси в мiсячному срiблi. – Як гарно! – тихо мовила Ядвiга. – Так гарно, що в це аж не вiриться! Менi здаеться, що я потрапила в давню-давню казку… – Авжеж, удень усе здаеться простим i буденним, а приходить нiч – i навколишнiй свiт огортаеться таемничiстю i дивовижами! – Марко стояв поруч iз дiвчиною, легенько пiдтримуючи ii за руку. – Та у вас живе душа поета! – І Ядвiга розсипала дзвiночки смiху. – А ви вмiете iздити верхи? Як на мене, то немае чарiвнiшого, як верхи скупатися в мiсячному срiблi. І якби ясна панна дала згоду на таку прогулянку, то я мав би прекрасну згадку на все життя. – Марко, якщо хотiв, мiг бути облесливим та спокусливим. Ядвiга на мить задумалася: iй згадалися материнi напучування, що вона мае остерiгатися i татар, i туркiв, i схизматiв, i злих людей, i нахабних шляхтичiв. Але Марко не схожий на них. А iй так набридло весь час слухатися i робити те, що кажуть старшi! Тож вона кивнула на знак згоди. – Це, мабуть, i справдi цiкаво! Удвох вони пiдiйшли до припнутих коней, i Ядвiга з острахом подивилася на свого. – А вiн мене не скине? – Таку чарiвну панну? Та нiзащо у свiтi! – захоплено випалив Марко й допомiг iй сiсти в сiдло, а сам пружно вискочив на румака. І вони, нiким не помiченi, поволi виiхали з парку в поле. Маеток залишився позаду, а ними оволодiвав вiльний та радiсний дух. Змовницьки переглянувшись, вони пустили коней учвал i помчали хвилястими замрiяними полями. Удалинi снили хатки села при долинi, i невеличка рiчка, i квiтучi садки, якi срiблястими мревами застигли бiля хат, – усе зникало пiд мiцними копитами баских коней. Зупинилися аж бiля темноi стiни лiсу, переводячи дух. Марко скочив iз сiдла й нарвав цiлий оберемок гiлок квiтучоi черемхи, пiдiйшов до Ядвiги, подав iй квiти, гречно схиливши голову. Дiвчина опустила повiд i занурилася обличчям у букет, з насолодою вдихаючи солодкий i бентежний запах. Вони обое мовчали, а черемха схилялася над ними срiблястим вiттям, яке iскрилося в темрявi, немов великоднi свiчки. І яскравi зiрки, i повний мiсяць, i заливисте тьохкання соловейкiв, i хмiльний запах черемхи – усе це бентежило, аж захоплювало подих. Здавалося, хтось невидимий i добрий зачарував усе навколо й у цiлому свiтi бiльше немае нiкого – тiльки вони. Марко з нiжнiстю торкнувся тонких дiвочих пальцiв. Ядвiга потягнулася до нього, i вiн обережно зсадив ii iз сiдла. У тонкiй рожевiй сукнi вона нагадувала йому розквiтлу макiвку, якою хотiлося милуватися, немов рiдкiсною коштовнiстю, а то вона видавалася казковою феею: заплющ очi – i зникне в чарах травневоi ночi. Мов не вiрячи, що це Ядвiга, легенько торкнувся дiвочого стану й, вiдчувши його тепло, з нiжнiстю притулився до ii тремтливих розгарячiлих вуст. Вiд запаморочливого запаху шовкових кiс, вiд хмiльноi черемхи й дiвочих рук, що так лагiдно його обiйняли, у Марка перед очима все поплило, наче непритомнiв, його охопило гарячою хвилею, наповнило серце невимовним щастям. А мiсяць мов усмiхався у вишинi, i хмiльне тьохкання соловейка огортало солодким туманом, i весна дарувала iм свою чарiвну красу, наповнюючи молодi серця п’янкою любов’ю… Ганнi не спалося: сидiла бiля вiкна, дивлячись, як поволi гаснуть зорi травневоi ночi. Навкруги сiро й порожньо. Аж раптом у передранковiй тишi почувся скрадливий цокiт пiдкiвок. Бiля тераси з’явився ii Марко, тримаючи за руку Ядвiгу Зосимовську. Вiн щось тихо сказав iй, потiм поцiлував у щоку, i дiвчина зникла за дверима. Марко подивився вслiд Ядвiзi й сiв на сходи, щасливо всмiхаючись. Ганна теж мимоволi всмiхнулася: як швидко виросли ii сини! Згадалися своi молодi роки – i тихо вiдiйшла вiд вiкна. Якими б дорослими вони не були, а для неi назавжди залишаться маленькими й довiрливими хлопчиками… Так закiнчилася ця нiч, звичайна для одних i бентежна для Марка та Ядвiги. Сонце аж на три коцюби пiднялося, коли ледве-ледве прочумило очi шляхетне панство, у якого важко гудiли голови вiд пиятики, i тому знову застеленi щедрi столи були саме для похмiлля. Бенкет тривав. Знову грали гучнi музики, велися галасливi розмови, от тiльки мiцним напоям, якi повертали до життя гостей, вiддавалася особлива шана. Марко сидiв поруч зi Стефаном, зовсiм не вiдчуваючи втоми вiд безсоння. Навпаки, усе в ньому спiвало вiд радощiв. Коли зустрiчався очима з красунею Ядзею, здавалося, що вiн досi перебувае пiд хмiльними чарами ночi, а тому спинявся на пiвсловi, а то й не чув, про що його питають. Проте брат на нього не ображався, а тiльки розумiюче всмiхався. Коли почало вечорiти, Кшиштоф, незважаючи на продовження гульнi, звелiв своему сiмейству ладнатися в дорогу. Удома його чекали невiдкладнi справи, i вiн бiльше не мiг затримуватися. Із жалем прощалися в тiнистiй алеi парку Марко з Ядвiгою. Круж них увесь час сновигали люди, i не було змоги сказати про ту бурю почуттiв, яка здiйнялася в серцi. Марко обiцяв навiдуватися до дiвчини кiлька разiв на тиждень. Вiн би ладен мчати до неi щодня, та, на жаль, це був неблизький шлях, а вдома чекали справи. До того ж присутнiсть таких дорогих гостей, як дiд i Стефан, вимагала вiд нього уваги. Коли Марко нарештi залишив Ядвiгу, то здалося, що його серце залишилося з нею. Вiн щоразу озирався i не мiг надивитися на тоненьку дiвочу постать, поки вона не зникла за поворотом, i тодi вже рiшуче подався до рiдних, якi нетерпляче чекали на нього. Лiто промайнуло для Марка немов у солодкому снi. Ядзя залишалася у своiх родичiв аж до осенi, i Марко за найменшоi нагоди мчав у маеток Зосимовських. Ядзя – смiхотлива, чарiвна, з гарним смолянистим волоссям, з великими терновими очима, iз солодкими жаданими вустами – заступила собою весь свiт. Куди б не ходив Марко, що б не робив – майже завжди бачив ii перед собою, чув ii дзвiнкий веселий смiх. Його закоханiсть нi для кого не була таемницею, але тiльки старий Стефан дивився на це як на чергову дитячу забавку. Та своеi думки вiн не висловлював уголос, вважаючи за краще промовчати. Його вдовольняло, що син з невiсткою дали згоду переiхати до Люблiна. Ганна не могла намилуватися на свого старшого сина, такого гарного, розумного, турботливого. Та й до батькiв вiн ставився з любов’ю та повагою, нiби й не було довгих рокiв розлуки. Саме тому думка про наступну стала для неi нестерпною до болю. Мати погоджувалася на все: продати маеток, покинути рiдний край i поiхати на неласкаву чужину. Батьки ii давно померли, близьких родичiв теж не було, i вона часто переконувала Кшиштофа покинути Бар: – Чи багато разiв ти iздив до свого батька в гостi? Отак i наш Стефанко – одружиться, пiдуть дiти, клопоти рiзнi обсядуть… Та й ми вже немолодi, щоб кататися туди-сюди. І дорога небезпечна, i обходиться вона недешево, та й куди це годиться – розiрвати своiми руками родину надвое! Вона щодня iла поiдом чоловiка, аж доки не вирвала в нього згоди. Старий Якимовський, задоволений, як нiколи ранiше, своею невiсткою, зiбрався в дорогу. – Час уже нам iхати, загостювалися! Та й онука вже наречена зачекалася! Ви ж продайте якомога швидше своi землi й на осiнь збирайтеся до нас. А пiд час прощання дiд Стефан, такий завжди стриманий i суворий, несподiвано просльозився: – Ох, щось недобре чуе мое серце! Мабуть, не дочекаюся я вашого приiзду! А може, махни рукою, сину, на цей маеток та й iдьмо разом, га? Таки ж разом не пропадемо! При цих словах у всiх аж мову вiдняло: дiд завжди трусився над кожною копiйкою, аж тут таке балакае… Хвилювання свекра передалося i Ганнi. – А й справдi, Кшиштофе, може, погодимося з батьком? – Жiнко, та чи ти при своему розумi? Залишити все, що надбали за життя, та й поiхати злидарями? – Чому ж це злидарями? Того, що я пристарав, на нас усiх вистачить! – Та що ж це з вами обома коiться? Хiба ж ми останнiй день на землi живемо? Буде так, як я сказав, i досить про це говорити! – Голос Кшиштофа металево задзвенiв, i Ганна з болем глянула на чоловiка. Усi ще раз схвильовано попрощалися, i нiхто не здогадувався, що не мине й року, як вони пожалкують, що не повiрили в лихе передчуття не раз битого життям старого Стефана… Чари кохання Пiсля вiд’iзду гостей порожньо й самотньо зробилося в домi Якимовських. І саме тому Марко ще з бiльшою радiстю мчав до Ядзi. Молодий, недосвiдчений, нерозважливий i закоханий по вуха, вiн i не помiчав, що в Ядзi сяють очi, приязнiший усмiх та теплiша зустрiч стае пiсля дорогих подарункiв, бо кохае вона не його, а золото Якимовських, яке забезпечить iй сите життя. Ядвiзi, у якоi приданого кiт наплакав, при чутцi про переiзд до Люблiна теж закортiло вибратися ближче до королiвського двору та свiтського життя. Але хiба може по-справжньому залюблене серце Марка звертати увагу на такi дрiбницi? Вiн тонув у хвилях шовковистого волосся i млiв вiд солодких, принадних вуст. Тож коли нарештi прийшла дощова осiнь i настала пора вiд’iзду Ядзi додому, йому на душi зробилося тоскно. Вiн готовий був одружитися з дiвчиною, незважаючи навiть на те, що в неi немае приданого, та вона все зволiкала з вiдповiддю. Урештi сказала, що приiде взимку з батьками, отодi все й вирiшиться. – І не думай, Марку, сам приiздити до мене додому. Батько мiй дуже суворий i неприязний. До нього ще пiдхiд добрий треба знайти та слова улесливi. Краще я сама з ним побалакаю, – поглянула з пересторогою Ядзя. – Я з тобою не згоден. Хiба ж ми не зумiемо домовитися? Та я задля нашого щастя якi лише забажаеш слова скажу! – заперечував Марко й аж горiв вiд кохання, але Ядвiга була непохитна. – Нi, нi! Повiр менi, краще зробiмо так, як я кажу! – Добре, добре, тiльки не сердься, серце мое! – Марко погоджувався з коханою, хоча цi мудрування Ядзi йому зовсiм не подобалися. На цьому вони й розпрощалися. Оскiльки продаж маетку Якимовських вiдклався до весни, то Марковi нiчого iншого не залишалось, як змиритися i набратися терпiння. Що ж, задля Ядзi вiн готовий почекати кiлька мiсяцiв. Але, звiсно, молитиме Господа, щоб вони проминули якомога швидше. Довго та страшенно нудно, тупцяючи в рiдкому багнi, дихаючи з присвистом в’iдливими вiтрами, запнута в темнi хустини вечорiв, ледве чеберяла осiнь. Здавалося, нiколи не скiнчаться нi обридлива мжичка, нi густi тумани. Аж зiтхнув Марко полегшено, коли нарештi пiсля вогкоi осенi дзвiнко процокала льодяними копитами закутана в пухнасту снiгову шубу зима. Довгими вечорами сидiв бiля теплого камiна, читаючи рiдкiснi книги, на якi нiколи не жалiв золотих дукатiв його батько. А пiсля прочитаного думки його ще довго блукали десь у далеких свiтах. Одного разу, коли надворi й уночi було видно, як удень, вiд бiлих снiгiв та великого повного мiсяця, до нього у вiтальню зайшла мати. Утомлено присiла, кутаючись у теплу пухову хустку. – Де ж то наш Стефанко? Жах як скучила за ним! – Не журiться, мамо: ще зовсiм трiшки – i ми всi вирушимо в дорогу! – Так, так, я це знаю, але чомусь дуже втомилася вiд цього чекання. Та й на душi якось неспокiйно… – Ганна мерзлякувато повела плечима й здригнулася вiд протяжного вовчого виття десь далеко в лiсi. – Ось i вовкам чогось тривожно! А ти знаеш, Марку, що вовки не всi однаковi? – Як неоднаковi? Сiроманцi – вони i е сiроманцi! – Е, нi! Є вовкулаки, тьху-тьху, не при хатi будь сказано. Це тi, якi людську кров п’ють. А е звичайнi – тi, якi пiдпорядковуються святим Георгiю, Миколаевi та Володимиру. Вони те iдять, що iм святi дали. А заслужили такоi честi за те, що чортiв нищать. – Мати знову перехрестилася. – Батько колись казав, що iх, нечистих, i блискавки спопеляють, – потеплiв вiд дитячоi згадки Марко. – Є ще вовки-воiни, у них характерники козацькi перевтiлюються. А найсильнiша серед усiх вовкiв – це бiла вовчиця. Вона дуже рiдкiсна, проте могутнiсть ii надзвичайна. Вiд краплi ii кровi вилiковуеться будь-яка хвороба, уся нечисть вiд ii кiгтiв втрачае свое зло й стае сумирною, як ягня… Мати задумалася пiсля цих слiв i замовкла. Щось хвилювало ii, хотiла щось сказати, та нiяк не наважувалася. – Якщо вони вам такi страшнi, то навiщо проти ночi таке жахiття згадуете? – Та ось зважую, розповiдати тобi далi чи нi… – Умiете ви, матiнко, заiнтригувати! Звiсно ж, кажiть! – Колись давно, коли ти ще був дуже маленький, то злякався чогось i кiлька дiб не мiг заснути. Повели тебе до староi знахарки, до баби Козярки, що всiх дiтей навколо лiкувала. Вичитала вона тобi примовку, викачала переляк яйцем, а далi сказала дивнi слова… Вони менi геть забулися, а тепер бозна-чому згадалися… – Мати, немов ковтаючи давкий клубок у горлi, натужно закашлялася. – Що ж вона сказала? Продовжуйте, а то мене нетерплячка з’iсть! – Марко аж подався вперед, зацiкавлений дивною розповiддю. – Ти, синку, тiльки не дуже бери до уваги ii слова, мало що там старiй привидиться. Так от, – знову перевела Ганна дух, – подивилася вона на тебе й сказала, що в найважчий момент вiд смертi тебе врятуе саме бiла вовчиця. І що дiвчинка в тебе народиться з великим даром, та не знатимеш ти про неi половину свого життя. І пораду дивну дала: завжди довiряй бiлiй вовчицi. А потiм засмiялася i мовила, що вороги твоi будуть ii боятися, а ти не зможеш розпiзнати. Сама не знаю, навiщо я тобi розповiдаю цi нiсенiтницi. До того ж вона давно померла! Забудь про них, викинь з голови! Ганна поправила хустку й рiшуче встала. Потiм скуйовдила чуба Марковi й попрямувала до дверей. Та син ii зупинив: – Але ж усi кажуть, що ii пророцтва справджувалися. – Не забивай пустим голову, сину. Дурна баба сказала, а я, ще дурнiша, повторила! Мати вийшла, а Марко ще довго не спав, обмiрковуючи сказане. «Це ж якщо дочка моя володiтиме великим даром, то хто ж тодi буде ii мати? Нi, моя кохана Ядзя нi на яку вовчицю не схожа! Правду казала мати: дурницi це все!» І згадалася йому знову давня пригода iз сiроманкою… Нiкому не розповiдав, та iнодi, поночi, здавалося йому, що бачив вiн у саду ii бiлу тiнь… Розмова на ранок втратила свою привабу, а далi й геть забулася. Адже клопотiв цього року вистачало. Таких великих снiгiв давно не пам’ятали: майже неможливо було проiхати вiд села до села, тому Рiздвянi свята пройшли для Марка невесело. Вiн, як i мати, стомився вiд чекання, i якби не дивна заборона Ядзi, то помчав би до неi, незважаючи нi на що. Хоча з його непосидючим характером неможливо було довго сумувати, та часто серце охоплював тривожний щем. Особливо коли дивився на високi снiговi замети, якi все взяли у свiй бiлий полон. Звiсно ж, Ядвiга не змогла пробитися через них. А час не чекав. Дядько Ядвiги, пан Зосимовський, готовий був хоч i зараз заплатити Кшиштофу золотi дукати за його маеток, та як ти тут вирушиш у дорогу? Ганну аж нетерплячки брали, так вона вся горiла цiею поiздкою, тодi як Марко, навпаки, волiв затримати час. Думка про те, що вiн покине рiдну домiвку, друзiв дитинства, а головне – кохану Ядзю, була для нього нестерпною. А батько все нагадував: – Марку, ми згоднi почекати. От протопчуться дороги, поiдеш до Ядвiги – i все налагодиться! Та слова не могли заспокоiти розтривоженого Марка. Зима добiгала кiнця, коли мiстом поповзли лихi чутки: турецький султан збираеться вiйною на Польщу. Подейкували, що приведе вiн iз собою 700 тисяч воiнiв i пощади вiд них не буде нiкому. Якимовськi, настраханi чутками, почали гарячково збиратися. Усi речi, якi мали взяти в дорогу, негайно спакували, а охорону добре озброiли. Ганна день i нiч молилася, щоб якнайшвидше вибратися з маетку й благополучно дiстатися Люблiна. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66735770&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.