Гонихмарник
Дара Корнiй


У життя Алiни вриваються чари, яким вона не здатна протистояти, i кревний ворог Градобур – заклинач дощу. Щоб перервалася нарештi низка нещасть, що переслiдують уже кiлька поколiнь ii родину, потрiбна жертва! Невже героiня покладе на вiвтар вистраждане кохання до дивного юнака у чорному, що зветься Кажан?

Цей роман для тих, хто хоче взяти кiлька урокiв справжньоi украiнськоi магii та любить мандрувати по дахах!





Дара Корнiй

Гонихмарник










«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

Юрiй Логуш, Голова Правлiння ЗАТ «Крафт Фудз Украiна»,

iнiцiатор проекту



Всеукраiнський конкурс романiв, кiносценарiiв та п’ес «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона».

Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.



Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.



Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

www.korona.ua (http://www.korona.ua/)




Передмова


У прадавнi часи, коли волхви ще тiльки писали «Велесову книгу», украiнцi поклонялися цiлому сонму Богiв, чисельнiсть яких, за рiзними джерелами, складала понад 70 осiб. І кожному робота малася. Перун, Сварог, ДажБог, Купайло, Ярило, Овсеня, Желi… Охороняли, надихали, лiкували, урожай зберiгали, про напад ворогiв попереджали, з породiллями тужилися, мертвим спокiй дарували.

Та найбiльше шанували нашi пращури Сварога, Бога неба, залiза, ковальства i шлюбу. «Могутен наш Сварог… А поза Сварогом не маемо нiчого, лише смерть». О, непростий то був Бог! Тайну велику мав! «Бо се е тайна велика: яко Сварог е Перуном i Свiтовидом. А тi два (Перун i Свiтовид) перебувають у Сварозi»… Отаке-то! Перун, Бог блискавки i грому – частина ества Сварога. І сам по собi – сила силенна. Саме Перуновому втiленню Сварога поклонялися нашi пращури фанатично й вiддано. Вiрили: Перун обертае колесо життя, бо вiн… «Свiт пiшов од тiла Перуна, сонце утворилося з лику його, зоря – вiд уст, мiсяць – вiд грудей, дощ – вiд слiз, небо – вiд черепа його, камiння – вiд костей, вода – вiд кровi, лiси й трави – вiд волосся, хмари – вiд мозку, вiтер – його подих, грiм – слово, а блискавки i зорi – його погляд…» А ще вiрили, що Блискавка – то фалос Перуна, що блискавично заплiднюе Землю. А як раптом гроза – так то Перун б’еться з дивами та бiсами, яких надсилають Чорнобог, Мара та iншi злi сили. Ім’ям Перуна клялися нашi пращури при укладаннi угод. Святе iм’я. Непорушне.

У 988 роцi у Киевi пiд час прийняття християнства за наказом князя Володимира знищили капище Перуна та iнших богiв, а ритуальний священий дуб Перуна спиляли i кинули в Днiпро.

І… що? Все? Потонула могутня сила, що вiками живила народ? Не лишила й краплi дощовоi вiд своеi величi? Не простягнула до нас через вiки й павутинки, не проросла новими легендами, вiруваннями?

Народна пам’ять не коротка. І ось уже новi легенди розповiдають про силу тих, хто здатен розiгнати хмари, влаштувати бурю, пролити дощ i вдарити блискавкою. Про тих, кому могутнiй Перун передав свою силу i велич. Чи вони самi забрали ту силу у нього. І грiхи. І страхи. І долю. І павутиння злих сил, якi оповили кожного, хто наважився керувати дощами, громами i блискавками. Бо тi смiливцi вже не боги! Просто люди. Люди з двома душами. Дводушники. Вони сьогоднi ходять помiж нас.

Треба мати дуже прозорливе, дуже украiнське серце, щоби побачити дводушникiв. Дара Корнiй – побачила. І не втаiла вiд нас, читачiв, iсторiю, у якiй реальне життя переплелося з мiстикою украiнських легенд так логiчно, що не повiрити у це просто неможливо. Бо ми теж – частина легенд майбутнього, де не буде комп’ютерiв i високих технологiй, а тiльки Людина, Любов i боротьба мiж Добром i Злом. Саме про Любов, про боротьбу мiж Добром i Злом роман Дари Корнiй «Гонихмарник». Ви читатимете, а над вами витатиме легкий вiтерець справжньоi украiнськоi магii…

Люко Дашвар




Роздiл I













1. Алiна


Вже надходить нiч, заснуло мiсто,

Ти стоiш одна бiля вiкна

І тремтять на шибах краплi чистi,

Ти на себе дивишся з-за шкла…

    Костянтин Москалець

Алiна любила вдаватися до провокацiй. Це означало бути недосконалою (для свiту), потайною (для однолiткiв) та незрозумiлою (для батькiв). Навiть у рiднiй Художнiй Академii серед дивакiв, якими вважае цей свiт майже усiх художникiв, вона залишалася дивовижею, бiлою вороною. Нi, чорною вороною серед бiлих ворон. Їй подобалося дратувати незнайомих людей, дражнити батькiв та знайомих. Ходити по лезу бритви, робити речi завше на гранi…

У такий спосiб вона випробовувала себе на мiцнiсть. Правда, свiтовi здавалося, нiби це Алiна його випробовуе. Дiвчина могла вдягнути нацiональний стрiй, а на ноги футбольнi бутси, або перефарбувати волосся в салатовий колiр чи постригтися налисо. Вона це робить мимоволi – просто сьогоднi такий настрiй, саме такий. І всенький свiт до цього начебто не мае анi жодного стосунку. Ну, хiба що трiшечки.

Алiна частенько впадае в рiзнi крайнощi. Захоплюеться макраме й оригамi, витинанкою, мае другий розряд зi стрiльби з малокалiберноi гвинтiвки, знае напам’ять всього «Кобзаря» Шевченка й шаленiе вiд Гомера та Жака Лакана. Вона закiнчила курси крою та шиття, курси екстрасенсiв, деякий час ходила на курси гри на гiтарi, й, на жаль, не знайшла у Львовi курсiв гри на трембiтi.

Тато вважае, що вiн ii розумiе. Виправдовуе всi доньчинi вчинки, навiть найбезглуздiшi. Тому завжди беззастережно пiдтримуе кожне захоплення. Можливо, у часи молодостi, коли соцреалiзм був едино «визнаним» i можливим творчим методом, вiн не змiг розкритися повнiстю. Із соцреалiста стати монументалiстом – невелика честь для художника. Василь Петрович завжди був заслабким для того, щоб перестрибнути через рамцi соцреалiзму. Комфорт i пiльги спiлчанського членства пересилювали потяг до правдивого джерела натхнення. І саме тому вiн давав своiй единiй донечцi стiльки волi й простору. Все це списувалось не на розбещенiсть чи свавiльнiсть юноi душi, а на прояв неабиякого таланту. Траплялось, що його погляди на виховання доньки не спiвпадали з поглядами мами Ірини. Через це подружжя перiодично сварилось. Коли дружина погрожувала розлученням, Василь завжди здавався, однак тихцем все-таки допомагав донечцi.

Коли Алiнi було три роки, тато застав ii за «маляням», так вона називала малювання. У випадково залишенiй на письмовому столi «Енциклопедii мистецтва» дiвчинка завзято й натхненно виводила власнi шедеври. Замiсть розгнiватись, татко навпаки вiдчув гордiсть: у його дiвчинки неабиякий талант i пречудовий смак. Вимальовувала вона своi «шедеври» не абиде, а поряд iз «Данаею» Рембрандта та «Жiнками в саду» Моне. Цi жахливi каракулi вiн береже й досi як найдорожчу сiмейну релiквiю.

Мама. З нею Алiнi нелегко, як i мамi з Алiною. Як це терпiти та приймати вiчну iмпульсивнiсть доньки й так званi творчi заскоки майбутнього генiя? Нiзащо! Ось недавно Алiна перекроiла новiсiнькi штори у спальнi батькiв на спiдницю та маринарку. Але розсердило маму Ірину найдужче не те, що гардини зiпсованi, а те, що сталося це пiзно ввечерi. Бо серед ночi не пiдеш купувати новi. «Як це на нiч вiкна залишати «розхристаними»? Що про нас люди подумають!» Ага, четвертий поверх, навпроти нiяких будинкiв, лише сквер зi старими тополями, хоча нi – ще зорi на небi та мiсяць уповнi. Мама навiть вiдмовилася спати у спальнi й постелила собi в батьковому кабiнетi на розкладному крiслi.

Ірина, звiсно, вирiшила провчити нечемну доньку, яка «не цiнуе зовсiм батькiвськоi опiки та материнського тепла» i т. д. Тож i покараннячко вiдповiдне пiдшукала. Ех, батьки-батьки! Нiяк не можуть звикнути до думки, що iхня мала Алiна вже виросла.

Тато мае двi майстернi. В однiй вiн зберiгае своi «мотлохо-шедеври», так вiн критично називае власнi полотна. Друга – майже як квартира. Величезна вiтальня-кухня-спальня плюс туалето-ванна – i, що найголовнiше, майстерня розташована над дев’ятим поверхом. Таке собi гнiздечко-мансарда! Пологi стiни пiд конфiгурацiю нахилу даху створюють надзвичайно невимушений романтичний стиль. Зазвичай «новi люди», вперше потрапивши до цiеi майстернi, не можуть нiяк звикнути до химерно викривлених стiн. Однак ця незначна незручнiсть (як для кого, зрозумiло!) повсякчас компенсуеться прекрасним краевидом iз вiкна – на дахи, хмари, сонце, вiтер i навiть дощ. Житлова мансарда займае лише половину площi над дев’ятим поверхом. Інша половина залишаеться банальним дахом. Отаким собi трiшки похилим «балконом», тiльки без перил. Можна спокiйно прогулюватися, уявляючи себе принцесою з казки Андерсена «Кресало» або Карлсоном, що живе на даху. Сусiди в тебе – птахи, небо, мiсяць, зорi, сонце i хмари. Батько iй дозволив користуватися цiею майстернею скiльки завгодно, коли завгодно i як завгодно. О, ця дивовижна майстерня! Алiна часом там ночувала. Була просто закохана в музику дощу, який весело дрiботить дахiвкою зовсiм поруч, майже над вушком, або вдавано-сердито тарабанить, зачiпаючи в серцi неспокiйнi струни.

Тепер Алiна, здаеться, знае, як Вiвальдi написав своi «Пори року». Вiн просто слухав оцей кайфовий деколи тупiт, деколи рясний бiг чи просто кроки дощу. Вереск, жебонiння чи стогiн вiтру. Весна – небо, дощ, який будить до життя все живе. Лiто – гроза й блискавки в косах ночi. Зима – жалiбне завивання чи то вiд болю, чи то вiд утiхи. Осiнь – прекрасна у своему смутку й у своiй байдужостi, летить назустрiч свiту на крилах барвистого листя. Інколи це помаранчево-пурпуровi крила надii, iнколи крила брунатного вiдчаю. Все мае свою барву, все – сльози, смiх, бiль, журба, навiть грiх. І все це частинки бiлого, якi дбайливо зiбранi в розкiшному букетi веселкового спектру фарб.

О, так! Творець – художник, генiальний митець. Як ти думаеш, що отримаеш, коли змiшаеш усi барви веселки? Вiрно, бiлий колiр. Напевне, Боговi стало нудно, i вiн взяв i роздiлив бiлий колiр на спектри. Тобто подарував людям веселку. Хороший задум, справдi божественний. Проте люди, як завжди, зумiли i тут напартачити: взялися змiшувати фарби, не завжди вмiло. Змiшали червоний, зелений та синiй – зродилося сiре марево. Так, лише сiре, бо чорне – це лишень вiдсутнiсть потоку свiтла, тобто немае що псувати.

От саме в цiй диво-майстернi Алiна вiдбувала свое «покараннячко».

Мама через так звану принциповiсть дала дитинi спокiй. Була впевнена – донька й тижня не витримае без домашнього комфорту й прибiжить назад, благаючи прощення. Татко ж навпаки вважав, що це навiть корисно – спробувати пожити самостiйно в дев’ятнадцять рокiв.

Ось так Алiна замешкала сама. Насамперед привела до ладу кухню. Татко купив електроплиту, електрочайник, мiнi-холодильник придбали ранiше. Та й порохотяг тут уже був, щоправда, старезний, ревучий, правдива тобi «Ракета». Татко подарував свiй старенький ноутбук. Так, про всяк випадок. У ваннiй поставили пральну машину вкупi iз сушаркою (два в одному), трохи вживану, дуже галасливу, однак надiйну. Татко три днi поспiль приходив у майстерню, так би мовити, для консультацiй-рекомендацiй. Та все це, звiсно, дрiбницi в порiвняннi з жаданою свободою, яку Алiна вiдчувала навiть на смак. А смак цей був таким кайфовим, таким… Ну як кавун. Їси й не наiсися. А вигляд ще кращий – небесноi барви, з крилами розхристаного вiтру.

Цi два мiсяцi Алiна не ходила, а пурхала, наче метелик, почуваючи власну значущiсть, принаймнi для себе.

Сьогоднi Алiнi не хотiлося нiкого нi вражати, нi шокувати. Одягла сiру безлику блузку i чорнi джинси – «вiдсутнiсть потоку свiтла». На ноги – сiрi кросiвки. Звичайна дiвчинка, яка «легко» загубиться в барвистiй юрбi. Коли б лише не колiр волосся – яскраво-зелений. Для цього е бандана. Все, заховалася.

На першу пару вже спiзнилася. Бог iз нею. Можна зробити собi приемнiсть i пiти до кафе. Це так класно – на снiданок випити горнятко духмяноi чорноi кави зi снiжно-пихатою горою вершкiв i шоколаду та заiсти це щастя яблучним штруделем. Алiна сидiла у студентському кафе, попиваючи каву, i читала. Кафку. Добре, коли нiхто не пхаеться тобi в душу й не мусиш вдавати, нiби тобi цiкаво, що хтось там говорить. Вiдтодi, як ii найкраща товаришка Марта переiхала з батьками мешкати до Киева, Алiна так i не змогла знайти спiльноi мови з оточуючим свiтом. Мала кiлька приятелiв в Інтернетi. Вони завжди уважно слухали, не перебиваючи, давали слушнi поради, нiколи не наполягали на власнiй правотi чи значущостi.

Крiм того, в Алiни були ще iншi друзi, найвiрнiшi. Книги. Лишень там усе здаеться справжнiм. Тому що з перших сторiнок iнтуiтивно розумiеш – хоче тебе автор збити з пантелику, тобто надурити, чи навпаки, готовий привiдкрити свою душу й впустити до неi хоча б на мить (200 чи 300 сторiнок – залежно вiд обсягу). І ти навшпиньки, мiцно тримаючись за руку провiдника, крокуеш буквами-сходинками, потiм реченнями, загортаючись в одежу чужих думок, примiряючи на себе переживання та роздуми автора.

Отак розмiрковуючи та смакуючи кавою, Алiна сидiла в кафе. Аж раптом вiдчула на своiй спинi чийсь чiпкий, наче реп’ях, погляд. Вона завжди досить чiтко реагувала на такi речi, безпомилково могла визначити – добра чи лиха вдача у власника погляду. Називала це доволi просто – iнтуiцiею. Тато частенько брав на кпини такi метикування доньки. Однак мама одного разу досить серйозно сказала татковi: «Нiчого смiшного, Василечку! Ви це називаете чоловiчою логiкою. А в жiнок – iнтуiцiя».

Алiна озирнулася. У кафе, крiм неi та парочки закоханих студентiв, якi бачили лише одне одного, нiкого не було. «Здалося», – подумала дiвчина. Спробувала наново зануритися в читання, однак слова чомусь розлiталися, не складались у речення й безладно блукали. Це дратувало. Травневий ранок, який так гоже розпочався, перетворювався на суцiльне непорозумiння. Алiна рiзко розвернулася, i знову – нiкого. За п’ять секунд картина не змiнилася. Вiдтак дiвчина зрозумiла – приемному ранку гаплик.

Нi, параноiком вона себе не вважала. Швидше за все реалiстом. Почала читати рано – у чотири роки. Коли в шiсть тато застав ii у своему кабiнетi за читанням Мопассана, то не надто здивувався. Лишень вiд грiха подалi заховав на найвищi полицi «неблагонадiйнi», на його думку, книги. Однак Алiна була хитрою. Вона, наче прудка мавпочка, все-таки потрафила видряпуватися на вищi полицi. А з роками – на найвищi. Брала книжку, ретельно замаскувавши свое «втручання», i, прочитавши, повертала назад. Тато нiжно називае доньку буквогризуном.

Звiсно, крiм гарноi серйозноi лiтератури, у квартирi знайшлося мiсце i для жiночих романiв. Вони стосами лежали в спальнi батькiв, мамин пунктик. Алiнi було бридко iх навiть до рук брати. Вона не розумiла мами. Як така розумна жiнка може захоплюватися таким чтивом! Коли дiвчинi виповнилося п’ятнадцять, мама майже силомiць примусила почитати ii найулюбленiший жiночий роман – «Вiднесенi вiтром» Маргарет Мiтчелл. Про нього не чув хiба що глухий. Алiнi книжка не пiшла, м’яко кажучи. На десятiй сторiнцi дiвчинi стало нудно, на двадцятiй вона зненавидiла всiх панянок з iм’ям Скарлет, а на тридцятiй ii фiзично вирвало просто на книгу. Ой, що було!

Батько вважав, що це мамина вина.

– Колись Алiнка вiдчуе потребу i в таких романах, а поки що не треба силувати. Будь ласка, Ірино, не втручайся i не вказуй, що читати i коли.

Однак мама вiдбила напад:

– Коли люди починають тренувати тiло, Василю, розпочинають iз меншого, щоб не надiрватися. Це ти винен, перестарався. До Вольтера вона, бач, доросла, а до нормальних книг – нi?

– Що ви називаете нормальними книгами, а що – нi, шановна? Ми ж говоримо про душу, – не вгавав тато, – а не про бiцепси. Хай сама вирiшуе, що i як читати. Тобi ж нiхто не вказував?

– Ти знаеш, що менi не було кому радити, – вiдбивалася мама. – Тому й читала все пiдряд.

Слово за словом – от i сварка.

Батьки не розмовляли тиждень. Звiсно, тато першим пiшов на перемир’я. Пiсля цього, правда, мама бiльше на радила iй, що читати.

Алiна рвучко пiдвелася з-за столу, сердито закинула книгу у свiй наплiчник, розрахувалася за каву i вистрибнула на всiяну сонцем вулицю. Дiвчина вийшла на Студентську алею й закрокувала нею, мружачись вiд сонця. Якийсь момент здавалося, що все гаразд, нiякого дискомфорту. Однак через пару хвилин тривожне передчуття, нiби за нею хтось шпигуе, повернулося. Вирiшила не зупинятися й не озиратися. До дiдька. Хай буде як е. Манiяки не нападають серед бiлого дня в центрi мiста.

Вирiшила йти на пари. На другу й третю встигае. Приклеений до спини погляд допровадив Алiну до дверей Академii. Врештi цiкавiсть перемогла й вона озирнулася. Погляд сполохано вдарився об темнi скельця окулярiв незнайомця. Юнак, вдягнений у все чорне, стояв за кiлька метрiв вiд неi, пiдпираючи плечем стовбур акацii. Дерево сипало на його чорне волосся, котре сягало рамен, снiжнi пелюстки. Алiнi здалося, що хлопець дивиться на неi. Хоча, можливо, це домалювала ii уява, бо юнак вправно ховав очi за темними скельцями окулярiв. Про всяк випадок, сердито змiрявши незнайомця поглядом, дiвчина сховалась за дверима.

Пари пройшли, як завжди, конструктивно. Цього разу в гарячих дебатах на лекцiях з iсторii мистецтва. Мала вона звичку чiплятися до викладачiв, доводячи iх у кращому випадку до появи рясноi роси на чолi та бордового обличчя, а в гiршому – до таблеток валiдолу. Сьогоднi Алiна погоджувалася з твердженням пана професора (а чому тiльки сьогоднi – майже завжди!), що Фройд на творчiсть Далi мав бiльший вплив, нiж його Гала. «Тiльки чоловiк може мислити так однобоко, навiть коли вiн майже академiк», – бурмотiла собi пiд нiс Алiна.

Пiсля лекцiй так приемно вийти на вулицю iз затiсних для простороi думки художника стiн Академii! Ранковi перестороги минулися. День прекрасний, настрiй кайфовий, а незнайомець у темних окулярах видавався не таким уже реальним. Очевидно, нафантазувала зайвого. Алiна весело крокувала майже лiтньою вулицею. Бiля кiнотеатру в Стрийському парку зупинилася. Вдало оформлена афiша притягувала погляд. Може, сходити до кiна? Тривалiсть сеансу – двi з половиною години. Але ж це «Троя»? Цiкаво подивитися на мазунчика Бреда Пiта в ролi Ахiллеса? Лише п’ята година. До восьмоi закiнчиться, а це ще фактично день.

Телевiзор Алiна майже не дивилася. Їi дратував навiть сам вигляд цього технiчного пристрою. Оскiльки вона мала свiй власний погляд на всi речi, то думка iнших, у штучному вiдтвореннi того, що хотiв сказати автор казки чи книжки, ii не цiкавила, подекуди навiть нервувала. А що казати про свiт полiтики та розважальний жанр для мас – суцiльний острiв Невезiння чи Краiна Дурнiв. Пхе!

Уперше ворожiсть до телевiзора вiдчула, коли передивилася звичайнiсiньку казочку «Червона Шапочка». Мала тодi шiсть чи сiм рокiв. Дорослi дядi та тьотi старалися за допомогою кривляння, можливо, i талановитого, переконати дiтей, що тiльки так, а не iнак виглядають Вовк, Червона Шапочка, Бабуся, добро та зло. Згодом були «Попелюшка», «Бiлоснiжка» – враження не змiнювалися в кращий бiк. Алiна майже перестала дивитися телевiзор. Вiдтодi, коли ii цiкавить чиясь думка про подii чи книгу, вона шукае гiдних спiврозмовникiв. Та найчастiше знаходить вiдповiдi в книжках, знову ж таки – у книжках.

От халепа! Ледве досидiла до кiнця сеансу. Фiгня повна. Хороший настрiй змiнився паскудним вiдчуттям огиди. Нiби шарлатан художник вирiшив переплюнути самого Да Вiнчi й переписав його «Мону Лiзу», зробивши ii блондинкою iз силiконовими губами. Та найгiрше, що вiн був упевнений – це у нього шедевр, а в Да Вiнчi так, туфта. Такi невеселi думки лiзли в голову Алiни. Ех, та що там казати – поема в сто разiв краща. Набагато цiкавiше спробувати зрозумiти думки мудрого старого слiпого Гомера, який 10 рокiв писав свое творiння, нiж старатися не заснути пiд дурнуватi розмови красунчикiв Пiта й Блума.

Щоб вкоротити шлях, дiвчина вирiшила пiти стежкою через парк. Так iй не доведеться робити гака i вийде вона навпроти свого будинку. Алiна сердилася на себе через даремно згаяний час. Ну хiба можна так по-дурному вестися на рекламу та бiлоснiжну посмiшку голiвудського красеня?! А ще себе вважае iнтелектуалкою! Вона часто розмовляе iз собою, розставляючи думки в певному порядку, щоб непотрiбне чи зайве тишком-нишком не вигулькувало зненацька. Тому вiдразу i не запримiтила постатi чоловiка, добре припасованоi до стовбура сосни. Вздрiла ii лише тодi, коли та заворушилася. Вiд несподiванки аж сахнулася. Темний силует кинувся до неi. Дiвчина позадкувала. Та несподiвано вперлася тiлом у щось м’яке, що огидно гиготiло, схопивши ii сталевою хваткою за рамена. Те, що стояло перед нею, – було бридке. Воно тхнуло перегаром, клiпаючи своiми вицвiлими булькатими очима. Пом’яте землистого кольору обличчя шкiрилося двома рядами на диво бiленьких зубiв, дбайливо доглянутих недешевим стоматологом. Молодик, вбраний у «Прада», з гачкуватим носом, мов у Фреддi Крюгера, забубонiв:

– Ну шо. Тiпа, прiветiки! Хi-хi, яка дивна краля. Вашше, Вася! От пруха у нас, скажи. І всьо на халяву. Водка на халяву, травка-муравка на халяву, девка на халяву. Ги-ги-ги…

Сум’яття холодними щупальцями заповзае пiд шкiру дiвчини.

– Ти чия? Давай iз нами – вип’емо, курньом, перепхаемося, – розвернув ii до себе той, що стояв позаду.

Вiн гидко витрiщався з гори свого росту на худеньку постать Алiни. Голий череп та вiдсутнiсть шиi робили його квадратною лисою горилою. Алiна, стоячи перед ним, здавалася вiдчахнутою вiтром гiлочкою. Зима в очах монстра промовляла – справи кепськi. Дiвчина старалася навiть випадково не перетинатися з такими суб’ектами, вiдчуваючи завжди цвинтарний морок i мерзенний холод, яким вiяло вiд них. Тип мiцно вчепився в ii руку, штовхаючи доволi грубо перед собою. Аж поки Алiна не вiдчула, що задкувати нiкуди.

Ноги вперлися в товстий стовбур дерева. Безлiч хвоi пiд ногами говорила – це сосна. Їй так хотiлося злитися з деревом в одне, стати його частинкою. Лещата монстра мiцно тримали Алiну. Монстр зневажливо свердлив дiвчину очима та хижо шкiрився. Булькатоокий, похитуючись, пiдiйшов до них. В однiй руцi тримав пляшку горiлки, у другiй – пластиковий одноразовий стаканчик.

Страх стукав у скронi, шматував дiвчину зсередини. Нiчогенько собi вкоротила дорогу. У тремтячих пальцях, наче увi снi, побачила одноразовий пластиковий стаканчик i вже зi шкляноi пляшки до нього перетiкае прозора смердюча рiдина… Липкi пальцi залазять пiд блузку, й Алiна вiдчувае, що свiт перед очима починае гойдатися. «Треба покликати на допомогу», – стукае думка, та голос кудись пропав i вона лиш безпомiчно плямкае губами. Ще мить i…

– Ей, пацани, – раптом озиваеться з-за дерева, до якого припечатана спиною Алiна, чийсь спокiйний голос, – дайте дiвчинi спокiй. Може, я буду кращою компанiею?

Монстр перестае шкiритися й вiдпускае руку дiвчини. Його погляд iз хтивого й масного стае знавiснiлим, немов у розбурханого хiттю бика, якого силою вiдiрвали вiд найприемнiшого заняття. Другий тип, похитуючись та не до кiнця розумiючи, що до чого, здивовано витрiщаеться на «Ей, пацани!», Алiна чуе бiля вуха шепiт: «А ти бiжи швидше вiтру i не озирайся».

Двiчi повторювати не треба було. Алiна дременула чимдуж. У вухах свистiв вiтер, вона його випереджала. Позаду теленькнув звук розбитого скла, почулися вiдчайдушнi крики. Але хто вiн, хто врятував ii? Цiкавiсть переважила здоровий глузд. Вiдбiгши на безпечну вiдстань, дiвчина зупинилася. Над конаючими у травi парку мацапурами стояв юнак. То був той тип, якого вона зустрiла вранцi бiля дверей Академii. Той, що носить чорне. Алiна знала – вона в безпецi, ii нiхто не наздожене. Однак, про всяк випадок, не стала чекати незнайомця, щоб подякувати. Була впевнена – нагода це зробити ще трапиться.




2. Пошматоване небо


Чудний народ – художники, поети.

Усе iм сниться те, чого нема.

    Лiна Костенко

Бiля пiд’iзду будинку, де знаходиться Алiнине теперiшне помешкання, порожньо. Бабусi-плiткарки, що зазвичай, мов вартовi, сидять на лавцi бiля пiд’iзду в будь-який час доби, при будь-якiй погодi, кудись зникли. І тiльки сусiд знизу, Петрусь, вигулюе свого котика. Петро – Алiнин однолiток. Звичайний слухняний матусин синочок. Познайомилася з ним випадково. І саме пiд час цвiтiння акацiй. Якось у восьмому класi поверталася з художньоi школи. Мала в майстерню занести етюдник, тому що тягти його додому не дозволяла мама. («Щоб не тхнуло фарбами i бла-бла-бла…») Бiля пiд’iзду наштовхнулася на заплаканого, захеканого хлопця на милицях. Права нога горопахи була у гiпсi. Згодом з’ясувалося, що це вiн невдало стрибнув у довжину на уроцi фiзкультури. Хлопчина мав жалюгiдний вигляд. Алiна не любила слiз, можливо, тому, що сама майже нiколи не плакала, тому й зачепила хлопця:

– У тебе щось трапилося?

– Так. Так, – крiзь сльози вичавив хлопчина.

– Ану перестань хлипати, – прикрикнула на хлопця дiвчина. – Кажи, що сталося. Не реви!

Алiна знала, як давати лад ось таким iстерикам. Мамина школа. Хлопець i справдi перестав плакати. Вiн розповiв дiвчинi доволi кумедну iсторiю. Як для кого, звичайно. Вiн живе разом iз мамою. Мiсяць тому йому на день народження хресний подарував розкiшного шестимiсячного сiамського кота. З власним паспортом, вже добре вишколеного. Котика назвали Бузком, i це iм’я дуже йому личило. Мурчик усiм здавався янголом. Вiн не робив котячоi шкоди – не нищив взуття, не лазив по меблях. Лише з дозволу господаря мiг чемно вистрибнути на лiжко чи на крiсло. Але була певна особливiсть – обов’язковi щоденнi прогулянки на свiжому повiтрi, попередив хресний. Аж до сьогоднi жодних проблем не виникало. Хлопець щодня чемно й iз задоволенням гуляв iз Бузком.

Його нога вже тиждень у гiпсi, тому тимчасово цю процедуру виконуе матуся, коли повертаеться з роботи. Вона працюе касиром на залiзницi. Три години тому вона зателефонувала й повiдомила, що ii напарниця захворiла i доведеться вiдпрацювати ще одну нiчну змiну. Таке вже траплялося. Але тодi вони не мали Бузка i нога була цiла. Мама запропонувала випустити котика на балкон. Не подвiр’я, звичайно, але також чисте повiтря i все таке. Петрусь вивiв кота на балкон i там залишив. Несподiвано задеренчав телефон, i хлопець пошкутильгав в iнший бiк помешкання. Тим часом поривом вiтру зачинило балконнi дверi. І тут таке почалося! Кiт iстерично завивав, дряпався, просячись назад у квартиру. Петро квапливо на однiй здоровiй нозi пострибав через хату. Дорогою бiдолаха перечепився через порiг i забив собi ногу. Але треба було рятувати Бузка. Якось вiдчинив балконнi дверi i здивувався – порожньо. Довкола блищали баюрки, залишенi шокованим котом, а сам мурчик щез. І раптом знизу хлопець почув жалiсний нявкiт. Пiд пiд’iздом росте величезна стара акацiя. ЇЇ гiлля сягае аж восьмого поверху. І там у кронi дерева, плачучи й тремтячи зi страху, сидiв його котик. Переляканий Петрусь вiдразу зателефонував хресному. Що робити i як таке могло трапитися? Все виглядало вельми прозаiчно – Бузок боявся висоти. Тим i пояснювалася його надзвичайна стриманiсть, iгнорування вiкон, карнизiв, столiв, шаф… І ось Петро тут, внизу. Лiфт не працюе, ледве дошкутильгав. Зателефонував пожежникам, але тi послали його куди подалi. З однокласникiв та друзiв, як на зло, нема нiкого вдома, всi на футболi чи на тренуваннi. Мама на роботi, хресний також не може приiхати. Вiн хiрург, i в нього термiнова операцiя.

– Слухай, ти певен, що кiт досi на деревi? Може, вiн вже чкурнув звiдтiля? – запитала Алiна.

Петро пiдняв одну милицю й показав десь у центр крони акацii. Мiцно притулившись до гiлки, вниз дивився нажаханий кiт, направду снiжно-бузкового кольору.

– А чому вiн не нявчить? – перепитала дiвчина.

– Охрип. Три години поспiль давати концерт, – хлопець був готовий знову розревiтися.

– Так, не рюмсати. Знiмай свою куртку. Я через п’ять хвилин повернусь.

Алiна вихором влетiла в пiд’iзд. Занесла етюдник у майстерню, звiдти забрала наплечник для занять зi спортивного орiентування. Татко колись вирiшив, що це саме «воно» для майбутнього митця. І логiку розвивае, й уважнiсть, i тiло тренуе, постiйно на свiжому повiтрi, а головне – змiцнюе дух. Коли повернулася назад, то побачила вже трiшки заспокоеного хлопця. Одягнувши поверх рожевоi блузки куртку, Алiна вiдкрила рюкзак. П’ять рокiв серйозних занять зi спортивного орiентування, чемпiонка Украiни зi спортивного орiентування серед дiтей – неабищо! Алiнин тренер Єгор Вiкторович – фанат своеi справи. Навчав не тiльки вмiнню вправно користуватися мапами та компасом чи орiентуватися на мiсцевостi за ii рельефом та ландшафтом, а й основам скелелазiння. Для цього частенько навiдувалися на Високий Замок, iздили в Карпати, так би мовити, наочнi заняття. Пару вузлiв на альпiнiстському спорядженнi – i вона вже на деревi. Через десять хвилин Алiна, уся подряпана, але щаслива, стояла пiд акацiею, витрушуючи з куртки переляканого кота. Той iз радiстю пiшов на руки до господаря, жалiсливо й винувато зазираючи тому в очi.

– Бузочку, дорогесенький, пробач мою недбалiсть. Я бiльше не буду, не буду таким телепнем, – торохкотiв хлопець. – Не знаю, як тобi вiддячити? Дякую, дякую! Е-е-е…

– Мене звати Алiна.

– Бузок, тобто кiт – Бузок, а я – Петро! – затинаючись, вiдповiв хлопець. – Дя-дякую, дякую, Алiно!

– Будь ласка, рости великий! Давай допоможу тобi доплентатися додому. Ну що, Бузочку, мусиш мене потерпiти ще пару хвилин. На однiй нозi господар тебе не донесе.

Вдома iй перепало на горiхи вiд мами за подряпанi обличчя й руки та зiпсовану блузку. Тiснiше з хлопцем вони не перетиналися. Так, лише чемно вiталися. Знала – Петро навчаеться в унiверi.

– Привiт, Алiно! – весело озвався Петро.

– Привiт! Привiт! О, Безе, i тобi привiт, друже! Як ся маеш, шибенику?

Кiт поважно пiдiйшов до Алiни, дозволив себе попестити й, зацiкавившись джмелем, втратив до Алiни будь-який iнтерес.

– А як твоi справи, Петре? – ввiчливо запитала дiвчина.

– Добре! – вiдповiв юнак. – Бачу, ти назовсiм перебралася в майстерню.

– Ага! – пiсля пережитого в парку довго розмовляти не хотiлося, i справа тут не в Петровi. – Вибач, мушу бiгти. Розумiеш – сесiя i все таке. Бувай.

– Алiно, стiй! – зупинив ii хлопець. – У мене квитки на сьогоднi, тобто чи не хотiла б ти пiти зi мною на концерт «Океану Ельзи»? Якщо ти iх не любиш, то можна сходити в кiно.

При словi «кiно» Алiну запекло в тому мiсцi, де вона вiдчувала ще недавно липкi гидкi пальцi.

– Нi! Дякую, Петре, не сьогоднi. Можливо, iншим разом. Бувай! – i вона кинулася вгору схiдцями, не зупиняючись, слухаючи наростаючий ритм серця, переконуючись – вона жива.

Алiна пiрнула у ванну, змиваючи iз себе гидотнi слiди пальцiв того мерзенного типа. Зручно вмостилася на лiжку, включила «Адажiо» Альбiнонi. Сама не знае, скiльки просидiла в темрявi, одягаючи на себе шати музики, яка очищала ii зсередини, там, куди не могла сягнути вода. Потiм дивилась у вiкно, рахуючи зорi, якi сьогоднi так жваво мерехтiли. Вона на нiч нiколи не зашторювала вiкна, впускаючи до себе зоряне сяйво, навiть сяйво тих зiрок, якi вже давно померли, але ще тисячi й тисячi лiт iх блиск падае в долонi живих, нагадуючи, що не все намарно. Навiть смерть!

Незчулася, як заснула. Вона летiла пiд музику Альбiнонi мiж зорями, нiжно тулячи до себе Бузка. Потiм був iнший сон. Вона стоiть на вершинi гори, довкола клекоче гроза, от-от захлюпоче злива. Грiм сердито гупае дахiвкою свiту, затуляючи зорям шлях до землi. І тодi чорний саван неба розривае могутне сяйво, мiльярди промiнчикiв зiр, наче стрiли, впиваються в тiло землi… Алiна стоiть на горi, пiднявши у височiнь руки, i щось мiцно тримае в кулачках – живе, пульсуюче, iскристо-срiбне, нiби нитки вiд повiтряного змiя. Блискавицi блукають небом у пошуках спокою, i здаеться, що лишень вода здатна iх звiльнити. І коли першi краплi дощу розпочинають упевнений бiг, з обiймiв сну ii висмикуе спотворена мелодiя Баха… Телефонуе тато. Отже, настав новий день i вже ранок.

За вiкном на дахiвцi весело граються голуби, п’ючи воду з маленьких калабаньок. Сон у руку, чи рука в сон? Тому що уночi падав дощ.

Сьогоднi субота, вихiдний. Можна не поспiшати. Алiна одягае шорти й майку, на голову бейсболку, на ноги – кроси, i вперед на ранкову пробiжку. Без бiгу – наче без повiтря. Поруч iз ii майстернею нова школа з чудовим стадiоном. Є де розiм’ятися. У вуха – навушники, улюблена музика i настрiй, як треба.

На стадiонi – людно. Тому що субота, тому що вихiдний, тому що тепло, тому що вже майже лiто. Люди лiтнього вiку активно втiкають вiд старостi, не даючи iй жодного шансу, принаймнi, тимчасово, молодь просто бiжить, можливо, втiкаючи вiд самих себе, принаймнi, вдае це. На трибунах (о, це надто голослiвно сказано, пару рядiв iз жорсткими лавами для глядачiв) майже порожньо. Чомусь вiдразу впав в око юнак, вдягнений у бiле. «Те ж менi дивовижа в таку спеку!» – пробубонiла собi пiд нiс дiвчина. Алiнi здалося, що хлопець за нею стежить. «Так, у тебе вже починае розвиватися манiя переслiдування, Алiнко. Дай людинi спокiй», – говорить сама собi. Юнак сидить на лавi, недбало закинувши ногу на ногу, i лузае гарбузове насiння. Здивувало Алiну, що шкарлупу вiн не кидае собi пiд ноги, як то зазвичай бувае в таких випадках, а дбайливо кладе у мiшечок. Який педант! Час вiд часу, роблячи чергове коло повз трибуну, Алiна намагаеться розгледiти обличчя юнака. І той щоразу квапливо нахиляе голову додолу, прикриваючись довгим козирком вiд бейсболки…

На снiданок – вiвсянка й горнятко кави. З джезви в горнятко ллеться гарячий запашний напiй. Погляд Алiни випадково падае на мольберт. Полотно натягнуте, мов струни гiтари. Вже мiсяць стоiть, чекаючи вiд власницi натхнення. А натхнення десь заблукало i не приходить. Нiби вона вступила в суперечку не тiльки зi свiтом, а й iз собою. Але не зараз. Глипнувши на полотно, Алiна зрозумiла – усе змiнилося. Чи то вчорашнi подii так вплинули на неi, чи химерний сон. Знайоме вiдчуття. У неi раптом пересохло в ротi, i навiть чорна густа кава не допомагала, руки починали тремтiти, а всерединi закручувався маленький смерч, який, коли не знайти для нього виходу, мiг ii розiрвати на шматки. Цей вихор тато називае натхненням. Алiна, мов навiжена, кинулася до полотна – i вже нiчого та нiкого не помiчала, йдучи дорогою, якою вело ii провидiння. Дiвчина прислухалась до своiх пальцiв, якi грали на струнах полотна. Музика та, натхненна й чарiвна, викликала якийсь острах, однак без неi було б нестерпно.

Ранок невтiшно перерiс у спекотний день. У кiмнатi зробилося гаряче, мов у печi. По тiлу текли струмки солоного поту, футболка перетворилася на мокру шмату… Вона перебувала в тому шаленому станi, коли все, абсолютно все, що стосуеться тiла, не мае жодного значення. Їi душа зараз так далеко! Там тепер вируе гроза i променистi леза блискавок розрiзають небо, нещадно його шматуючи.

У душнiй кiмнатi пахне потом, фарбою, ацетоном.

Субота та недiля випали з пам’ятi. Останне, що запам’ятала, – блискавка на картинi, вiдбиваючись вiд землi, краечком зачiпае ii руку, i вона падае, падае, падае.

У недiлю ввечерi Василь Петрович постукав у дверi майстернi. Алiна була проти, щоб чiпляти на дверi банальний дзвiночок. Бо тодi це вже не майстерня художника, а звичайнiсiньке помешкання. Нiхто не квапився йому вiдчиняти. Може, донька кудись пiшла? Мобiльний вимкнула, за дверима тиша. Не любив Василь заходити в майстерню без доньчиноi згоди, однак те, що вона випала з поля зору його опiки, хай навiть на два днi, його непокоiло. Мав, про всяк випадок, запасного ключа. Алiна про це не знала, та й навiщо. Чоловiк вiдчинив дверi i зайшов у майстерню. У кiмнатi не було чим дихати, у голову увiрвалася панiчна думка: «Газ, витiк газу. Зараз усе тут вибухне!» Однак здоровий глузд взяв гору. Стоп! Тут немае газу. Усе працюе на електрицi. У кiмнатi панував хаос. Вся пiдлога встелена папером. На лiжку вперемiж iз баночками фарб валяються розчинники. Не всi вони добре позакриванi – звiдси й жахливий сморiд. Письмовий стiл просто вгинаеться пiд тягарем книг, звалених абияк. Здавалося, нiби хтось кожну перетрусив, щось у нiй бездумно шукаючи, i кинув спересердя на стiл.

Алiни у квартирi немае, порожньо. Вiд смороду в чоловiка запаморочилося в головi. Василь кинувся до вiкна: воно було чомусь наглухо замкнене, ще й зашторене. Слiд добре провiтрити. Бiля вiкна несподiвано перечепився через щось м’яке i ледве втримався на ногах. На пiдлозi, скрутившись калачиком, мiж мольбертом i вiкном лежала Алiна. Батько обережно пiдняв доньку на руки. Вона цiла у фарбi, переважно в чорнiй: волосся, одяг, голова, ноги. На руках гумовi рукавицi, також розцяцькованi фарбою. Перенiс обережно на лiжко. Страх холодними щупальцями заповзае у скронi, i вони пульсують, готовi вибухнути. Хтось вдерся в майстерню i… Взяв Алiну за руку, намацав пульс. Ху! Жива.

– Доню! Дитинко, що з тобою? – шепоче збентежений батько.

Алiна насилу вiдкривае очi:

– Я сплю. Дуже втомилася. Побесiдуемо пiзнiше, татку, – i, повернувшись на бiк, солодко засопiла.

Злiсть на Алiну охоплюе чоловiка. «Вона п’яна». Нахилився над донькою, але щонайменшого запаху алкоголю чи перегару не вiдчув. «Тодi наркотики». Обдивився руки доньки, шукаючи знаки вiд уколу. Не знайшов. Слава Богу! Перебирав у головi варiанти. Невже обкурилася? Це також видавалося малоймовiрним. Нi запаху, нi попелу.

Алiна не вважалася нiколи особливо педантичною господинею, однак пiдтримувала завжди менш-бiльш пристойний порядок. Що тодi означае весь цей шарварок? З Василя градом котиться пiт – через спеку, через розгардiяш у майстернi, через розгубленiсть. У кiмнатi гаряче, мов на пательнi. Згадав, що так i не вiдчинив вiкна.

– Так краще! Ох, що ж це твориться? Може, Ірина мае слушнiсть? Це я в усьому винен. Я. Вона ще така юна.

Василь вiдвертаеться вiд вiкна. Чи готовий вiн прийняти найжахливiшу правду? І зашпортуеться на думцi. Стоiть, спантеличений, сам не знае скiльки. Не ладен ворухнути нi рукою, нi ногою. Те, що вiн бачить перед собою, прекрасне.

Таким приголомшеним вiн у своему життi був лишень двiчi. Коли малим батько, радянський дипломат, взяв одного разу iз собою у Францiю. І вони пiшли на екскурсiю в Лувр. А там вiн зустрiв ii, сумну жiнку iз зачудованим усмiхом на устах, який щемким серпанком нiжно вливаеться в серце. Вiн бачив ii репродукцii в каталогах, в енциклопедiях, на плакатах. Та це не вона, лише ii тiнь.

– Багато чути й читати – не означае пiзнати, синку, – так говорив його тато.

І тодi вiн зрозумiв зрештою, що означае – пiзнати. Якби навiть Да Вiнчi не написав нiчого, окрiм своеi «Мони Лiзи», – цього виявилося б достатньо, щоб залишатися генiем. Вона перевернула свiт хлопця, зробила iншим. Не знати, чи кращим, та iншим.

Вдруге Василь перебував у такому станi, коли вперше взяв на руки свою крихiтку Алiнку. Маленький рожевий пуп’янок тягнув до нього своi рученята й iз замилуванням зазирав у душу, вже люблячи без зобов’язань i настанов, без високих слiв.

І ось тепер – це втрете.

Перед ним на мольбертi стояла картина. Грозова нiч, кудлатi хмари сердито снують небом, i цю пекельну чорноту роздирае навпiл, освiтлюючи те, що приховуе злодiйка нiч. На горi стоiть самiтна постать жiнки, яка, пiднявши над собою руки, мiцно стискае щось у кулачках. Через завiсу дощу, який починаеться разом iз блискавкою, важко роздивитися, що це, тiльки видно, як струмки води течуть по вродливому юному обличчi. А може, це сльози. Кожна краплинка, кожна складочка на обличчi ночi досконало виписанi…

Коли перше оторопiння минае, вiн усвiдомлюе, що перед ним шедевр. Кожен iз його знайомих художникiв мав би за честь (славу та грошi) мати у своему доробку хоча б натяк на таку картину. Це написала його донька. Вiн уперше за багато рокiв плаче, i чи не вперше в життi – вiд щастя.

…Коли Алiна розплющила очi, вже свiтало i ще не зовсiм розвиднилося. Який сьогоднi день? Почувалась, наче пiсля грипу. Їi здивувало, що бiля лiжка на розкладачцi хтось спить i навiть похропуе. Алiна навшпиньки пiдiйшла й зазирнула в обличчя хропуновi. Тато. Дiвчина здивовано стенула плечима й пiшла робити каву, пробурмотiвши собi пiд нiс:

– Очевидно, батьки погиркалися крутезно й тато переiхав до мене жити. Стоп! Де ж тодi його речi? Не логiчно. Тодi…

– Доброго ранку, доню! – обiрвав ii роздуми татiв голос. – Зроби й менi кавусi, будь ласка!

Вони сидять за кухонним столом та п’ють каву. Тато розповiдае про те, як вiн застав ii сплячою пiд вiкном, про безлад у кiмнатi, i як вона налякала його, вперто не бажаючи прокидатися. Проспала вiд вечора недiлi аж до вiвторка. Мусив набрехати Іринi про термiнове замовлення, щоб пильнувати сон доньки.

Алiна майже нiчого не пригадувала. Тому слухала мовчки. Та коли тато заговорив про картину, всерединi наче щось ожило. Змiя, згорнута в калачик, почала розкручуватися. А коли батько пiдiйшов до мольберта i поставив його перед Алiною, змiя закружляла у шаленому вихорi… І дiвчина все пригадала.

Та навiжена хвиля, що заполонила ii суботнього ранку, тримала мiцно й не вiдпускала, допоки остання капля дощу не була виведена на полотнi. Вона довго шукала чорну фарбу. Ранiше нею майже нiколи не користувалася, тому що любила пастельнi кольори. Коли небо було виписане, Алiна вiдчувала – це не все, тому що знала – на картинi е ще хтось. І йому лячно у темрявi. Тодi вона пригадала свiй сон. Так на полотнi, мов надiя, з’явилася блискавка. А мiж книжками вона колись заховала гумовi рукавицi, от i шукала iх, щоб блискавка ii не вдарила. Останне, звичайно, здавалося цiлковитою маячнею, тобто повна дурня для нормальноi людини. Однак на татовому обличчi жоден м’яз не здригнувся, очi залишалися серйозними. А згодом, коли блискавка освiтила гору, з’явилась вона – та дивна жiнка. Й Алiна мусила стояти перед мольбертом, поки не дописала ii…

Потiм враз вiдчула всерединi таку пустку, нiби картина висмоктала з неi всю енергiю. Вiд шаленоi втоми пiдкосилися ноги, i вона банально заснула.

Батько хвалить Алiну, говорить високi, добрi слова про ii талант, про те, як вiн пишаеться своею дитиною, i таке iнше. А ще про особливi моменти в життi кожного митця, коли зовсiм незначнi подii перевертають твою свiдомiсть або, навпаки, ставлять все на своi мiсця, якщо в душi пануе хаос. Тато говорить багато й натхненно. Алiна вдае, що слухае. Однак думки блукають десь в iншому мiсцi. А коли врештi тато замовкае i приносить мисочку гарячого смачнючого бульйону, дiвчина страшенно радiе. Вона майже двi доби не iла. Алiнi здалося, що такоi смачноi страви нiколи не куштувала.

– Голоднiй кумi – хлiб на умi, – жартуе батько.

Пiсля снiданку тато цiкавиться – чи збираеться вона сьогоднi до Академii? Алiна, аж самiй дивно стало, каже – так. Коли вони виходять iз майстернi, Василь запитуе доньку:

– А як ти назвала ii?

Звичайно, маеться на увазi картина. Алiна вiдразу вiдповiдае, нiби назва давно вже сидить у головi ще до ii створення.

– Пошматоване небо!

– Пошматоване небо! – повторила вже для себе, крокуючи вранiшньою травневою вулицею. – Химерна назва, як i свiт…




3. Той, що носить чорне


Я придумаю свiт, щоб прокинутись в ньому,

Я придумаю час, щоб зустрiтися з ним.

Я придумаю цiль, i до неi дорогу,

І терни на шляху, щоби був непростим.

    Олег Стасик

Ранкова пора у мiстi. Нестямно горять бiлi свiчки каштанiв, зорiють свiтлячки акацiй, мов прощальний акорд травня, потужний i п’янкий акорд. Життя тривае, видозмiнюючи реальнiсть. Палiтра бiлоi фарби, дбайливо приготована небесним художником, виливаеться на свiт натхненням творця, а чи того, хто тiльки-но збираеться ним стати.

Алiна стоiть на перетинi двох вулиць i не поспiшае переходити на iнший бiк, хоча свiтлофор впевнено пiдморгуе зеленим. Їi зачiпають руками, раменами, сумками, перехожi бурчать невдоволено, обходячи таку собi несподiвану живу перешкоду. Засвiтився червоний. Перед очима замиготiли машини. Роздорiжжя – на вулицi, у життi. Кожного дня робимо вибiр або хтось його робить за нас… Розмiрковуемо, куди рушати. Стiльки дорiг! Вибираеш одну. Інколи жалкуеш, але повернути назад не вдасться, коли зметикуеш, що не туди завернув. Рух одностороннiй. А якщо пiти на червоний? Й Алiна робить перший крок на…

Чиясь чiпка сильна рука рвучко шарпае ii назад. Алiна втрачае рiвновагу й майже падае, перечепившись через бордюр. Та тi ж таки руки втримують ii i ставлять обережно на ноги.

– Ну ти даеш, Алiно! Я також буваю заглибленим у себе, але не настiльки! – чуе в себе над вухом знайомий голос.

Це сусiд знизу, господар Бузка, Петро.

– Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобi, Петре, – розумiючи безглуздiсть ситуацii, виправдовуеться Алiна.

– Пусте! Ми ж сусiди. І не тiльки помешканнями, – доволi поважно провадить Петро.

– Як це – не тiльки помешканнями? – дивуеться Алiна.

– А так… Ми з тобою живемо сьогоднi? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобi наочний приклад, – Петро кивае в бiк свiтлофора. – Зрештою, живемо в одному мiстi, дихаемо од…

– Ой, Петре! Жартуеш? Із такою серйозною мармизою! В одному мiстi, на однiй планетi, в однiй сонячнiй системi, в однiй галактицi… І так далi. О, зелене свiтло. Переходимо? Амнезiя минула. Я буду чемною дiвчинкою.

– Нi, на жаль, менi в iнший бiк. Поспiшаю.

– Що ж, тодi бувай. Ще раз дякую.

Алiна переходить дорогу.

– Алiно! Агов! – несподiвано до вух долiтае голос Петра.

Вона зупиняеться. Озираеться й дивиться запитально на юнака.

– Вдалого тобi дня!

– Дякую! Навзаем!

Вони розбiгаються. Алiна думае про хлопця. А вiн нiчого. Трiшки дивакуватий, правда, точнiше навпаки, надто нормальний порiвняно з ii знайомими.

Бiля Академii велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже лiтня погода навiть найледачiших студентiв випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесii все настирливiше нагадуе про себе, мов сновида, тиняеться коридорами Академii, зазираючи допитливо у дверi аудиторiй. На зло сесii навколо Академii буяли, нагадуючи про свою присутнiсть п’янким ароматом, пахучi акацii. Бiлоснiжнi красунi недбало губили пелюстки i засипали алеi свiтлим маревом.

Алiна, згорнувши на землю пелюстки акацii, сiла на лавку. Так, перша пара… Історiя релiгii. Залiк i так гарантований. Ще однiеi перепалки з нею колишня аспiрантка, а теперечки повноцiнний викладач Бронiслава Сергiiвна (по-народному Броня-Проня) не переживе. Тож бути чи не бути? Іти чи не йти?

– Звичайно, не йти, – глузливий шепiт падае iй прямiсiнько у вухо. Алiна сполохано зойкае.

Незнайомець у чорному повiльно виходить iз-за лавки i, обiпершись однiею рукою на спинку, теревенить:

– Привiт, мала! Як ся маеш? Гарний колiр волосся, весняний.

Це був той самий тип, у чорному. Алiна ошелешено глипае на хлопця. Раптова його з’ява трiшки приголомшила.

– Ти що, онiмiла? Не бiйся, я тебе не з’iм. Пiшли вип’емо кави, запрошую. На фiг тобi ця «Грицева шкiльна наука». Познайомимося нарештi! Скiльки можна за тобою бiгати?

Несподiвано iхню розмову, вiрнiше, монолог хлопця, переривають галасливi вигуки одногрупника Алiни Андрiя. Вiн тисне тому, що в чорному, руку:

– Привiт, Кажане! Кого я бачу? Дiйсно ти? Це в мене, сподiваюсь, не глюк. Надумав вчитися? Ги-ги-ги. Направду – нi сiло, нi впало. З’являешся в Академii, «мов сонце у Львовi». Сервус, Алiно! Тiльки про тебе й думаю цiлий ранок. Слухай, чуваки казали, що тiпа в тебе можна позичити конспектик. Пронька й так тобi залiк автоматом поставить. А в мене – повна задниця, перепрошую, гузниця… Будь ласочка, сонечко, позич конспектик!

Андрiй розпачливо й майже безнадiйно зазирае дiвчинi в очi. Коли тебе називають сонечком, хай навiть нещиро, треба здаватись.

Не перестаючи дякувати, Андрiй жадiбно хапае конспект i квапливо йде до вхiдних дверей Академii. Звiдти його вже гукають. Стосунки Алiни з одногрупниками не можна назвати звичайними. Такий собi тимчасовий «пакт про ненапад»… Однак вона нiколи нiкому не вiдмовляе в ось такiй «наглiй допомозi». Тим паче, що Андрiй завжди привiтний, навiть з iзгоями.

– «Итак, она звалась» Алiна. Гарне iм’я. Тобi пасуе, – обiзвався Кажан.

– Щодо Пушкiна, можна й продовжити: «ни красотой сестры своей, ни свежестью ее румяной не привлекла б она очей». Напрошуеться висновок, що тобi вiд мене треба, хлопче? І чому ти за мною шпигуеш? Й у п’ятницю, i сьогоднi, – запитуе сердито Алiна.

– Ще сам не вирiшив, – нагло вiдповiдае хлопець i безцеремонно роздивляеться Алiну, мов заморську дивовижу, через темнi скельця своiх окулярiв й до того ж нахабно посмiхаеться кутиками уст. – А що, у тебе е сестра? Познайомиш? Може, вона не така мудра!

Ну все, з неi досить! Знайшов собi доiсторичний об’ект для дослiджень. Хiба в Академii дiвчат мало? Мов реп’ях. Алiна заледве вичавлюе iз себе:

– Знаешятобiдужевдячназатойвипадокупаркуiвсетакетарозумiеш тижсам студентсесiямаюбiгти.

Дiвчина випалюе це на одному диханнi, немовби то не купа рiзних слiв, заплетених у речення, а так – одне майже безконечне. Алiна переводить подих i впевнено крокуе в бiк Академii. На ходу, не озираючись, кидае:

– Всього доброго. Бувай.

Вона лякаеться вимовляти його iм’я вголос. Чому? Поки що й сама не добере чому.

Алiна ховаеться за дверима Академii. Притулившись спиною до холодноi стiни, якусь мить стоiть збентежено. Можливо, вона надто брутально вiдшила хлопця? Кажан врятував ii тодi, у парку! Але ж вiн шпигував за нею? Чому? Та це ж зрештою й врятувало ii. У душi якийсь хаос. Правда, хаос i безлад доволi рiзнi речi. У власному творчому безладi Алiна завжди знае, де що шукати, а тут нiби хтось навмисне попереставляв речi дивним робом, i вона не вiдае, як цьому дати лад. Винуватець сум’яття лишився за дверима. Той, що в чорному, чи то пак Кажан, i лякав, i водночас бентежив. Це так, коли стоiш над прiрвою. Лишень пiвкроку, i ти полетиш. Або вниз, або вгору. Здоровий глузд переконуе – неодмiнно полетиш униз. Та хто в дев’ятнадцять рокiв зважае на здоровий глузд? Алiну чомусь хвилюють його очi, хоча вiн так ретельно приховуе iх окулярами. Вона вiдчула його погляд. Нi, не слизький i не свердлячий. Вiн баламутить. Навiть не бентежить, а гiрше… Баламутить i тому дратуе.

– Невже я йому подобаюсь? – Чи то запитуе себе, чи то стверджуе Алiна, розмiрковуючи майже вголос, i сама собi вiдповiдае: – Угу, ти давно в люстерко зазирала, дорогенька? Я й забула! Ти ж у нього майже нiколи не дивишся. Подобаеться вона? Що за маячня, дiвчино! То ж тобi не маминi жiночi романи, де з першого погляду закохуються до божевiлля. Ой, щось тут нечисто. Тримайся вiд нього якнайдалi, Алiно.

Дiвчина крокуе коридором. Пiд дверима аудиторii наштовхуеться на Бронiславу Сергiiвну i заледве встигае пригальмувати:

– Доброго ранку, Алiно! Ви так поспiшаете, голубонько! Даремно, шановна, даремно! Спецiально затрималася пiд дверима, чекаючи вашого вiзиту, хоча пан Андрiй Осипенко переконував мене, що ви не прийдете. Однак я йому не повiрила, добре знаючи вашу вдачу.

– Доброго здоров’ячка i вам, вельмишановна панi Бронiславо! – Алiна нiколи не називала викладачiв по-батьковi. Здебiльшого викладачам це подобалося. Тим, хто старався заперечувати, вона грунтовно й науково-виважено пояснювала неукраiнськiсть такого звернення. Зрештою всi звикали. Однаково Алiну не перепреш.

– Та що ви? – продовжувала дiвчина. – Де ж це бачено, прогавити таке свято – залiк з улюбленого предмету в «моеi» улюбленоi панi доцента.

– Такi приемнi слова. Дякую, дорогенька! Однак намарно старалися, Алiно! Залiк вам поставила автоматом, як i обiцяла. Прошу дати свою залiкiвку, – роздратовано говорить Бронiслава Сергiiвна, вбачаючи в словах студентки прихований пiдтекст.

– Як прикро! Цiлiсiнькi вихiднi старанно готувалася, майже не спала, i тут маеш…

Алiна не встигае договорити. У Бронiслави Сергiiвни уриваеться терпець:

– Що? Нiяких залiкiв! Менi ваших практичних вистачае. Давайте залiкiвку, на мене студенти чекають.

Алiна вдавано довго знiмае наплiчник i водночас мимрить:

– Хто б мiг подумати! Я ж половину лекцiй пропустила i не всi практичнi здала. Ви таки дуже добрi до мене.

– Прошу вас, швидше! Я дуже цiную ваш аналiтичний розум, Алiно, незважаючи на таку черепахуватiсть у даний момент.

Алiнi стае зрозумiло – в аудиторiю ii не впустять. Дiвчина розчаровано простягае залiкову книжку.

– Двi години до наступноi пари. Іду вип’ю кави. Добре, що взяла iз собою Кафку. Почитаю й подумаю або подумаю й почитаю. Слава Богу, вiдшила цього типчика в чорному. А то поруч iз ним думки розбiгаються в рiзнi боки, мов вередливi дiти… – виходячи з Академii, Алiна розмовляе сама iз собою. Дурна звичка.

На вулицi весна плавно переростае в лiто. Пелена чарiвного серпанку, яка витае над буйним квiтучим травнем, поступово переплавляеться в бiльш спокiйний i врiвноважений ритм червневоi мелодики.

Алiна заходить у кафе, де майже порожньо. Їi мiсце в лiвому кутi вiльне. Бере каву й сiдае за стiл, витягуючи з ранця книжку. Двiйко дiвчаток-пiдлiткiв за сусiднiм столом п’ють ядучу «Пепсi». Точно прогулюють уроки, он i наплечники бiля столу безладно валяються; хiхiкають безжурно, гортаючи зацiкавлено глянцевий «Pink». Звичайно, коли весна так шаленiе, то як молодому серцю втриматися в загальноприйнятих суспiльством рамцях. Риторичне запитання! Тi, якi створили цi рамцi, забули, очевидячки, що також колись були молодими. А може, i не забули, а просто безглуздо й бездумно вiдповiдають швидкому плину лiт помстою. Цiкаво, чи отримують вони вiд цього кайф? Навряд. Тiльки шумовиння… Алiна попивае каву й крадькома, так, щоб не сполохати, спостерiгае за вiчномолодою енергiею тих, хто ще не знае про життя нiчогiсiнько, починаючи робити у ньому першi помилки. Без них навряд чи можна потiм стати мудрими…

– Ти ж мене пiдманула! Твоя мама така була i сестра така була! Пiдманула, пiдвела! – чуе за спиною знайомий глузливий голос.

Вiд несподiванки дiвчина пiдстрибуе. Власник голосу без запрошення вмощуеться навпроти Алiни. У правiй руцi горня кави. Лiвою бере до рук Кафку. Алiна сидить, збентежено трiпаючи повiками.

– М-да. Це можна пробачити. Адже ти вiдмовила менi в приемностi випити з тобою кави через нього. Кафка. Цiкаво. Любиш лiтературу абсурду?

Кажан ставить каву на стiл i вiдкривае книжку:

– Для чого молодiй вродливiй дiвчинi ця дурня? – продовжуе Кажан. – Не любиш ходити в рожевих окулярах вiд Гуччi? Я теж. Тому ношу чорнi. Ми з тобою дуже схожi, Алiнко. Ти не така, як всi, i тебе це бентежить. Правда? – вiн пiдносить до своiх уст горнятко з кавою, поволi робить довгий ковток, дивлячись через скельця окулярiв на Алiну.

Алiна пiдносить каву до вуст, робить ковточок, не вiдводячи вiд Кажана погляду. Може, вона навчиться не боятися його?

Юнак кладе руку на книгу:

– Знаеш, вiд чого вiн помер? Нi, не вiд туберкульозу. Це банально. Вiн помер вiд нудьги. Заповiв друговi спалити всi своi твори. Краще б вiн сам це зробив, як Гоголь «Мертвi душi-2». Друзi можуть зраджувати. У тебе е друзi, Алiно?

Схоже, вiн не чекае вiдповiдi. Юнак робить ще один ковток i переводить погляд на дiвчат за сусiднiм столиком. Тi зайнятi власним життям: безтурботно теревенять по телефону й не зважають на сусiдiв.

Алiна не може зачепитися за жодну розумну думку. До неi пiдкрадаеться той панiчний страх, який вiдчувае жертва перед удавом. Якщо вона залишиться тут – iй кiнець. Хтось вклав йому в уста ii думки. Це лякае, та ще й як. Дрiбка здорового глузду наполягае: «Втiкай, благаю! Втiкай! Не вистачало ще тобi вклепатися!» Та Алiна продовжуе сидiти непорушно. Думки порозбiгалися в рiзнi боки. Нiхто нiколи не мiг загнати ii в глухий кут. Будь-кого вона вмiло «розводила» голою логiкою в найвитонченiшiй спосiб. А тут така халепа. Слова кудись подались, мов перелiтнi птахи у вирiй, i вона залишилася наодинцi перед ним, мов перед Голiафом. Але ж вона не Давид… Зачудована й майже скорена, не годна нi вiдповiсти, нi заперечити, встати й пiти. Їi зацiпило. Просто сидiла, втупивши свiй погляд у горня з кавою, i мовчала.

Раптом за барною стiйкою почувся жахливий дзенькiт. Алiна здригнулася вiд несподiванки. Барменша перевернула тацю з чистими горнятами, сиплячи прокльони на голову тому «виродку» з вулицi, котрий так по-глупому бавиться, пускаючи в очi людям сонячнi зайчики. Це вивело Алiну iз зацiпенiння. Вона нiби збоку подивилася на ту дурнувату ситуацiю, у яку себе так безглуздо дозволила запроторити. Думки й здоровий глузд повилазили зi своiх схованок, встидливо обтрушуючи лати. А за ними вернули слова.

– Гарна спроба, друже! – промовила з притиском Алiна.

Однак сказала вона це, очевидно, надто голосно, тому що дiвчата за сусiднiм столиком принишкли i витрiщилися на неi. Ще кiлька хвилин тому це б ii збентежило, однак зараз стало байдуже. Нiхто не мае права заходити на ii територiю без дозволу й вказувати, що вона мае робити.

– Гарна спроба, – повторила з притиском. У голосi бринiв метал, мов щойно викуване лезо шаблi.

Алiна бачила, що Кажан це вiдчув. Схопилася з мiсця, взяла в руки книжку, спересердя закинула ii в ранець i застигла вiд несподiванки.

Кажан смiявся, тихесенько, ледве чутно хихотiв. Алiна сердито блиснула своiми блакитними очима, розвернулася й перед тим, як вибiгти з кафе, роздратовано випалила:

– Приемного дня, друже!

Вона вже не чула слiв хлопця, котрi полетiли iй вслiд:

– Клiтка йде шукати пташку.

Алiнина злiсть не мала меж. На себе, на цього телепня, на весь свiт. Вона, заглиблена у власний гнiв, нiкого й нiчого не помiчала.

Навпроти кафе, пiдпираючи плечем лiхтарний стовп, стояв юнак у бiлому. Вiн безжурно бавився дзеркалом, запускаючи в небо сонячних зайчикiв. Хлопець задоволено посмiхався, спостерiгаючи за роздратованою Алiною, яка надто зосереджено дивилася собi пiд ноги, простуючи сонячною вулицею.




4. Мама


Смiх, що мае до мене назавтра прийти,

розпiзнаю сьогоднi помiж плачу я.

За хвилину до того, як з’явишся ти, —

я тебе передчую.

    Сергiй Жадан

Якщо не брати до уваги перестрiлки з цим самовпевненим бевзем Кажаном, можна сказати, що день видався вдалим. Здала автоматом два залiки. У «Букiнiстi» неждано надибала книжку, яку так давно шукала, – «Комедii» Аристофана. Купила диск iз цiкавенною музикою – «Тi, що походять вiд сонця». Добра назва, бо таки в кожнiй людинi живе сонце. Сократ мав рацiю. Ансамбль украiнськоi музики «Днiпро» фолкрок та фолкджаз виконуе на правдиво украiнських народних iнструментах: лiра, бухало, коза, кобза, бугай, козобас, флояра i ще купа рiзного. Так i кортiло послухати. Алiна вiдчинила дверi майстернi. З порога вiйнуло спокоем. Лише ii територiя! Швидесенько кинулася замикати дверi, щоб не запускати у свое помешкання метушню мiста та шамотню спекотного вечора…

Зробила сяку-таку вечерю. У холодильнику дбайливi руки батька залишили ii улюблений мисливський сир, йогурт та крекери. Алiна увiмкнула музику. Стiни майстернi заповнили звуки флояри. На мить здалося, що iм затiсно в чотирьох стiнах кiмнати, i вона вiдкрила навстiж вiкно, випускаючи мелодiю на волю…

Завтра у неi вiльний день. Прекрасно. Вона пiдходить до мольберта i навiть не стягуе з картини, що стоiть на ньому, кусень тканини, який недбало ii прикривае. Вона бере до рук полотно й ставить пiд вiкно. Натомiсть на мольбертi розмiщуе нове чисте полотнище, напнуте, мов вiтрило. Алiна якусь мить пильно вдивляеться в образитiнi, якi вигулькують на цьому чистому полi, щедро виплеканi уявою дiвчини. Руки починають тремтiти вiд хвилювання. Нова хвиля шаленства захоплюе всю ii плоть.

– Тiльки не сьогоднi. Благаю, тiльки не сьогоднi, – просить когось невидимого Алiна, i той, хто вiдае натхненням, вiдпускае ii.

Натомiсть приходить втома. День виявився задовгим. Алiна розстеляе лiжко. Застрибуе в пiжаму. Дурна дитяча звичка спати в пiжамi, навiть улiтку. У нiй Алiна уявляе себе лялечкою метелика, який назавтра розкриеться вповнi i стане чудесним махаоном або павиним оком. Їй подобаеться так думати чи то мрiяти. Алiна витягуе з наплечника Аристофана, вiдкривае книжку i пiрнае в античний свiт вишуканостi й манiрностi. Читання плавно переходить у сон.

Алiна стоiть усерединi однiеi з веж художника Кiрiко чи в Темнiй вежi Кiнга, хто зна. Гвинтовi сходи впевнено й стрiмко кличуть догори. За товстими стiнами вежi вируе гроза. Алiна чуе рiзкi й тривожнi набати за стiною. Жах тонюсiнькими голочками впиваеться в серце. По кам’янiй долiвцi гучно вистукують чиiсь упевненi кроки. Темний силует вимальовуеться на тлi вiкна, яке полохливо пiдсвiчують спалахи блискавок. Чужинець прийшов за нею, вона це знае напевно й мусить втiкати, щоб вiн не забрав ii. Ноги, мов налитi свинцем, майже не слухаються. Кожний крок вiддае болем у серце i даеться так важко. Алiна через силу долае одну за одною сходинки. Кроки в неi за спиною стрiмко наближаються. Дiвчина видираеться на верх вежi. Далi дороги немае, немае дороги нагору. Є тiльки вниз… Довкола вируе гроза. Розпечене вiд блискавок темне небо, здаеться, вмирае, стогнучи вiд страху та болю. І вона нажахано розумiе – вiн майже впiймав ii, ще пiвкроку i… Не знати, що буде далi, але станеться обов’язково щось жахливе. Алiна впевнено робить крок iз дахiвки вежi назустрiч бурi i летить. Цей сон часто снився iй у дитинствi, однак тодi вона завжди мала крила, мiцнi й легкi водночас. Але в цей раз Алiна вiдчувае, що крил немае, а вона з шаленою швидкiстю летить назустрiч землi i… прокидаеться, не знаючи, чи вижила вона там, у снi. Шалена думка приходить несподiвано: «Якби не вижила – не прокинулася б».

Холодний пiт рясно вкривае все тiло. Алiну трусить вiд побаченого у снi чи то вiд холодного свiтанку, який заповзае в майстерню через навстiж розчинене вiкно. Вона натягуе собi на голову ковдру, яку в снi вiдкинула вбiк, i знову засинае…

Ранок починаеться не з дуже приемних звукiв за стiною. Там щось грюкае, надто голосно гуде, аж висвистуе. Через стiнку – мансарда сусiднього пiд’iзду. Вона завжди стояла занедбаною пусткою. Належала ЖЕКу i використовувалася в господарських потребах, як склад чи вихiд на дах для того, щоб полагодити його або почистити стiчнi труби, у якi набивалося неслухняне сухе осiнне листя, пташине пiр’я та рiзний непотрiб, занесений жартiвником вiтром, а потiм змитий дощем. Алiна кiлька хвилин лежить, не рухаючись, i розумiе, що iй не спиться не лишень вiд цих набридливих звукiв. Хтось дивиться на неi.

Алiна рiзким рухом скидае на пiдлогу ковдру. На пiдвiконнi сидить Кажан i, не соромлячись, роздивляеться дiвчину.

– І чому я не здивована? – говорить чи то собi, чи то йому Алiна.

– Доброго ранку, сонько! Хто рано встае – тому Бог дае! Вiкна чому на нiч не замикаеш? То правдива спокуса. Усе навстiж вiдкрите, просто грiх не зазирнути. Тяжко перепрошую, бачу – розбудив. Якби знав, що ти ще спиш, наказав би майстрам прийти пiзнiше. Ми ж тепер iз тобою типу сусiди. Мiй старий майстерню для мене вибив. Доводжу до пуття.

– То ти цiлком випадково тут? Гуляв сусiдньою дахiвкою i забрiв у гостi, – ехидно говорить Алiна. – Ти дiйсно ненормальний i справдi мене переслiдуеш? – Алiнинi ноги навпомацки шукають капцi бiля лiжка й не знаходять iх. Ота звичка навiть влiтку спати в пiжамi – лишалася з Алiною ще з дитинства. Те ж саме й стосовно кiмнатних капцiв.

– Вони бiля вiкна, – нiби зовсiм не чуючи сердитих слiв дiвчини, доброзичливо пiдказуе Кажан.

Алiна вже починае звикати до дурнуватоi манери хлопця не вiдповiдати на запитання.

– Слухай, чому б тобi не пiти звiдси, га? – роздратовано випалюе Алiна. – Не думаю, що я можу тебе вразити чимось, чого ти досi не бачив.

Вона пiдходить до вiкна, щоб зачинити.

– Прикро, мала! Не з тоi ноги встала? Може, поп’емо кави й побалакаемо? Класна хата.

– Не в цьому життi, малий! На сьогоднi ти в моi плани не входиш, – й Алiна майже силою виштовхуе хлопця зi свого пiдвiконня. Замикае на всi замки вiкно й наглухо зашторюе його.

Ранок остаточно зiпсований, як i день, судячи iз звукiв за стiною. Перевдягаеться в спортивнi шорти, у бiлу футболу i йде бiгати. Бiг завжди дiе як транквiлiзатор. Коли виснажуеш до межi тiло, то принаймнi на деякий час забуваеш про те, що тебе хвилюе чи бентежить. Згодом проблеми, зазвичай, знов-таки вертають, однак це дае змогу не зациклюватися на них i подивитися на ситуацiю нiби з боку, не лишень iзсередини. Наразi проблема едина – в Алiни з’явився настирливий сусiд, а точнiше – претендент на частину ii територii. І, здаеться, не тiльки…

Пiсля бiгу, коли прийняла душ i поснiдала, проблема не здавалася вже такою жахливою. Одне добре – Кажан усiм своiм еством витiснив геть нiчний жах.

У майстернi ставало спекотно – дах нагрiвало сонце. Та Алiна не ризикувала розчиняти вiкна. Вистачить на сьогоднi сюрпризiв. Хтось постукав у дверi. Дiвчина пiдiйшла й, не запитуючи банально: «Хто там?», розчинила iх. На порозi стояла мама, важко й уривчасто дихаючи, мов пiсля важкоi непосильноi працi. Голубий шифоновий костюм вiд там когось (черговий мамин заскок), як завжди, iдеально припасований до ii тiла. Бездоганна зачiска, свiтло-русяве волосся дбайливо зачесане. Й обов’язковий атрибут – босонiжки на високих пiдборах. Як вона ухитряеться з них не падати? Мама дивилася на Алiну через нiжно-коричневi скельця окулярiв вiд Гуччi. Напiвморок у загальному коридорi приховуе справжнiй настрiй маминих очей.

– Мамо! Ти? – розгублено белькоче Алiна.

– А ти хотiла побачити привида? Тодi вибач! Доброго дня! Зайти можна? – роздратовано кидае жiнка.

– Привiт! Звичайно, заходь.

– Це – жах! Лiфт не працюе, i майже десятий поверх. Вище – тiльки небо та сонце! – вдавано сердито веде Ірина i вмощуеться на стiлець бiля письмового столу.

– Ма! Чай будеш? – говорить те, що перше приходить у голову.

– У тебе, крiм кави, е чай? – здивовано й дещо саркастично перепитуе мати.

– Є, зелений. Будеш? – доволi спокiйно вiдповiдае Алiна.

– Буду! – Ірина манiрно закочуе догори очi. – Боже! Яка тут спека? – Вiдкривае нiжно-бiлу сумочку вiд когось там й витягуе малесеньку пляшечку мiнералки. Жадiбно п’е.

Скiльки себе пам’ятае Алiна, мама завжди вдягалася зi смаком, бездоганно. Кожна дрiбничка в ii гардеробi продумана досконало. «І звiдки у вчителя украiнськоi лiтератури такий художнiй смак!?» – Такi кокетливi «реверанси» любив робити мамi тато. Авжеж, це правда! От i зараз. Блакитний костюм витончено пiдкреслюе колiр ii очей. Бiла сумочка, отже, i бiлi босонiжки й доволi дороге намисто з направду натуральних лiлейних перлiв i така ж розкiш у вухах. Правда, цей весь ансамбль створював радше приемне враження, анiж вiдчуття гламурного несмаку. На пальцях, крiм обручки, нiчого зайвого. Так, у мами суперсмак… Із зовнiшнiх даних, якими щедро обдарувала маму природа, Алiна отримала у спадок лишень очi та волосся, яке вона «зумiла так нахабно спаскудити» – слова мами. Усе решта вiд тата… О нi, не все! Ще характер. Алiна тепер це знала – ота криця у натурi мамина.

Дiвчина мовчки вмикае чайник, запитуючи себе: «Чому вона прийшла? Завжди я робила перший крок». Потiм зазирае на верхню полицю над кухонним столом. Слава Богу, пачка зеленого чаю, завбачливо принесена батьком: «Так, про всяк випадок», на мiсцi. Тато передбачав, очевидячки, такий розвиток подiй. Дiстае горнята i замислено спостерiгае за мамою. Та, напившись досхочу води, скидае з нiг елегантним порухом босонiжки, потiм встае зi стiльця i прямуе до замкненого вiкна. З-за стiни чутно шурхотiння i чиiсь басовитi голоси. Мама рвучко розчиняе вiкно.

– Ти здурiла, дитино! Така задуха, а ти позамикалася на всi замки. Думаеш, так заховаешся вiд свiту? Теж менi Сковорода… Чи вирiшила зробити з майстернi Дiогенову дiжку? – не вгавае Ірина.

«Слава Богу, все, як завжди! Нiчий пес не здох!» – заспокоюеться Алiна.

– Чого ти прийшла, мамо? – спокiйно запитуе донька, вона ж бо на своiй територii. – Ще раз посваритися? Знаю наперед, що ска…

– Ти мене не так зрозумiла, – обривае Алiну на пiвсловi Ірина й ошелешено витрiщаеться на доньку.

Ірина розгублено стоiть бiля вiкна. Вона знала – важко буде розпочати цю розмову, але не думала, що настiльки. Жiнка обережно й уважно пiдбирае слова, знаючи – цю битву вона програла. Та не сьогоднi, а коли погодилася на переiзд доньки сюди, в оце Богом забуте мiсце, з метою виховного моменту. Думала, непутяща донька оговтаеться, не зможе жити без комфорту, без рiдних стiн i максимум через тиждень примандруе додому зi сльозами каяття та благання. Минув мiсяць, а вона не вертала. Ірина знала – чоловiк тримае з донькою зв’язок. Це добре, мусить бути контроль. Однак не сподiвалася, що Василь аж настiльки допомагае… Тут направду жити можна. А вчора, коли вона мiж iншим завела розмову, чи не час блуднiй дитинi повернутись додому, взагалi сказав, що Алiнцi без них (тобто рiдних батькiв) набагато лiпше… І що донечка нарештi стала правдивим художником, почавши дiйсно писати картини, а не малювати. Правду кажучи, це найбiльше збентежило Ірину. До того ж якесь дивне передчуття чогось незворотного, що пiдстерiгае ii дитину, не давало спокою. Сни з минулого останнiм часом приходили дедалi частiше. Цю нiч не спала i вирiшила помиритися з донькою. Врештi-решт ii Василь – надто м’яка людина i не все бачить таким, яким воно е насправдi. Ірина постiйно ним крутила, мов циган сонцем, тепер ось дочка вправно продовжуе це робити. Яблуко вiд яблунi… Можливо, вже не такi пропащi справи в ii Алiнки? А донька з тихенькоi домашньоi бунтарки перетворилася на справжнiсiньку революцiонерку. Он i метал у голосi задзвенiв.

– Ти мене не так зрозумiла, доню, – повторила примирливо Ірина. – Я сумую за тобою. Розумiеш, того разу все так по-дурному склалося i ми не погомонiли, як дорослi люди. Так, визнаю, винна – погарячкувала. Пробач.

Алiна наливае в горнята до заварки окрiп, якусь мить здивовано розмiрковуючи над почутим. Тодi сiдае за кухонний стiл.

– Добре. Давай побалакаемо, як дорослi люди. Вибачення прийнято.

Ірина чемно перетинае кiмнату й сiдае на краечок стiльця, якось невпевнено… Це ж не ii територiя. Вона вiдчувае. Стiни кiмнати, пофарбованi в жахливий фiолетовий колiр, тиснуть зi всiх бокiв. Стелажi з книгами, половини назв яких вона нiколи й не чула, хоча i не вважала себе неуком (i це читае дев’ятнадцятирiчна дiвчина!), на вiкнах помаранчеве лахмiття, тобто штори, а найжахливiше – навпроти за столом впевнена в собi Алiна.

– Дякую, мамо, що прийшла, – веде Алiна. – Я пару разiв пробувала погомонiти з тобою, пригадуеш? Ти вимикала телефон, не бажаючи зi мною розмовляти. Зараз у мене гарна нагода попросити вибачення за зiпсутi штори, за те, що досi не виправдала твоiх сподiвань, однак це ще не остаточно. Час покаже. Може, я направду рухаюсь не в той бiк? Я до вас не повернусь. Менi тут добре. Самiй. Правда, добре. Пий чай.

Алiна бере з полицi цукерничку, двi чайнi ложечки, кладе на стiл.

– Бери цукор. До речi, у мене в холодильнику е «Корона», яку ти любиш, мамо, – i Алiна вiдчиняе дверi холодильника, витягуючи з нього плитку шоколаду, – можна дати до чаю лiд. Будеш?

Ірина ствердно кивае головою i в горнята з чаем перекочовують маленькi прозорi кубики льоду.

Простiр у тiй частинi майстернi, яка зветься кухнею, насправдi дуже тiсний, однак вдало скомпонований. У правому кутi кiмнати, навпроти вхiдних дверей, електроплита. Справа вiд неi стiл iз полицями. Злiва холодильник. На холодильнику мiкрохвильовка, на столi електрочайник. Над столом шафка з поличками. Без смаку, на Ірину думку, та все ж доволi практично. Ірина кладе в горня двi ложки цукру, хоча ii звичайна доза – пiвложечки. Розгублено помiшуе його, вистукуючи об стiнки горнятка ложечкою й обмiрковуючи слова, якi прийшла черга iй казати. Шурхотiння за стiною, яке називаеться чужим ремонтом, заважае зосередитися:

– Як ти можеш у цьому гармидерi жити, донечко? – примирливо говорить Ірина. – Це ж суцiльний стрес. Переiдь додому, поки воно не закiнчиться. Ти ж, доню, ще сесiю доскладати мусиш. Тiльки не сприймай моi слова як бажання задобрити чи обдурити тебе.

– Я й не сприймаю. Цей «стрес» тiльки-но почався. Однак звiдси нiкуди не поiду. Ремонт тут тiльки вдень. І триватиме недовго, сподiваюсь. До того ж я пiвдня в бiблiотецi, пiвдня в Академii чи на етюдах…

Алiна п’е чай без цукру. Цього батько навчив – художник мусить навiть фiзично сприймати довершенiсть смаковоi гами, не спотворюючи ii.

Вони мовчать. Кожна сьорбае свiй чай, зосереджено думаючи, що ж буде далi.

– Слухай, доню! Може, пiдемо в якесь кафе. Менi цей шум дiе на нерви, будь ласка, – озиваеться першою Ірина, вдаючись до хитрого маневру: виманити супротивника на нейтральну територiю.

– Добре! Я перевдягнусь. Через пару хвилин буду, – погоджуеться доволi легко донька.

Алiна прямуе до вхiдних дверей. Там злiва невеличка шафа. Витягуе звiдти якесь шмаття й заходить до ванноi кiмнати, щоб переодягтися.

Тим часом Ірина роздивляеться майстерню. Лiжко дбайливо застелене чимось фiолетовим i стоiть злiва вiд вiкна. Мольберт справа. На ньому порожне бiле полотно. Пiд мольбертом щось недбало накрите клаптем тканини. Ірина пiдходить до мольберта, нахиляеться, здiймае шмату i ставить картину на мольберт поверх чистого полотнища. Очевидячки, це саме той шедевр, який так нахвалював Василь. Ірина робить пару крокiв назад i…

…торопiе. Картина одразу затягуе. Кожна краплина дощу, мов справжня, а не намальована. Та рiч не в цьому… Вона одружена з художником i бачила чимало прекрасних полотен – на виставках, у галереях, у музеях. Однак це – геть iнше. Алiнин витвiр вабить i водночас жахае. Це вона вже колись переживала, вiдчувала…. Ірина прискiпливо вдивляеться в очi жiнки на картинi. Вона знае ii! Цей такий знайомий рух правою рукою й… Це – вона. Вируе гроза, блискавка розривае небо. Здаеться, нiби хтось дбайливо ховав у пам’ятi цi спогади, а жiнка з полотна торкнулася пальцями до призабутого й змусила його воскреснути. Хоча воно було вже давно мертвим. Ірина його сама поховала, пересвiдчилась у тому, що назавжди. А воно насправдi нiколи не вмирало. І ось зараз поруч, наздогнало ii, можливо, чекае слушноi нагоди, щоб напасти! Жах своiми пазурами впиваеться в серце, виривае з тiла тепло i радiсть. Ірина через силу вiдривае погляд вiд картини й квапливо накривае ii. Чуе шерех у себе за спиною. Ірина стоiть, захоплена зненацька, не чула – коли донька увiйшла, й не знала, скiльки часу простояла перед цiею картиною, пригнiчена i збентежена заразом. Минула лишень мить чи вiчнiсть?

– Прекрасне полотно, доню. Алiнко, звiдки ти взяла цi образи? – ледве чутно каже Ірина.

Скiльки часу вона простояла перед цiею картиною – мить чи вiчнiсть?

– Наснилися, – спокiйно вiдповiдае донька, i це правда.

Мовчки виходять iз кiмнати. Мама йде попереду, тиха й трохи збентежена. Алiна замикае дверi i наздоганяе Ірину мiж дев’ятим i восьмим поверхами. Несподiвано зупиняеться:

– Мамо, де твоi сумочка та босонiжки? Ти ж боса…

Кумедна ситуацiя, однак Алiнi зовсiм не смiшно. Вона ще нiколи не бачила такою розгубленою свою матiр, завжди надто впевнену у власнiй правотi, до педантичностi вишукану в манерi розмовляти, вдягатися, рухатися, що, як i коли iсти. Ірина зупиняеться й збентежено дивиться на босi ноги. Алiна тим часом вертае назад до майстернi, за босонiжками та сумочкою.

Вони сидять на вулицi пiд парасолькою лiтнього кафе. Задуха дня говорить про те, що таки прийшло лiто. Ірина п’е мiнералку малюсiнькими ковтками. Алiна замовила сiк, ще не принесли. Вони мовчать. Точнiше, мовчить Ірина. Уперше за дев’ятнадцять рокiв вона не повчае, не читае нотацiй… Чомусь це погано. Алiна вирiшуе рятувати ситуацiю, тому що вiдчувае себе винною. Це ж вона написала ту дурну картину. Чому ж вона так шокуе ii рiдних? Дiвчина починае розповiдати мамi про справи в Академii, про сесiю. Ірина нiби оживае, слухаючи буденну розмову доньки. Як спраглий вазонок, котрий без води опустив свое листя та тихо вмирае. Ти починаеш лити на нього водицю, i вiн оживае. Буквально на очах пiднiмае своi пелюсточки вгору… Мить – i вiн уже стоiть впевнений у собi, весело пiдморгуючи свiту. Ірина поволi, мов та квола рослинка, всмоктуе в себе слова Алiни.

Пiсля годинноi розмови, коли вони прощаються, Ірина витягуе зi сумочки ключi:

– Вiзьми, Алiнко, це вiд квартири, вiд нашоi квартири, твоеi також. Можеш приходити будь-коли. До речi, у майстернi слiд поставити кондицiонер, а то ти влiтку задихнешся вiд спеки або дiстанеш тепловий удар.

Очi Алiни вiд здивування стають розмiром зi сливу. Ірина тим часом продовжуе:

– Я завтра ж, поки ти будеш в Академii, займуся цiею справою. До речi, у тебе е ще один ключ вiд майстернi? Не хвилюйся, пiсля того, як ми поставимо кондицiонер, я його поверну.

– А я й не хвилююся. Ключ е в тата, тiльки вiн думае, що я цього не знаю, – весело пiдморгуе мамi Алiна. – Дякую, мамо! Я рада, що ми помирилися. Мушу забiгти в бiблiотеку. Ще купа рiзних справ. Сесiя, розумiеш?

Алiна рвучко обнiмае Ірину, цiлуе ii в щоку i йде геть…

У неi направду ще багато справ, i несподiвано день, який так прикро почався, стае вдалим.




Роздiл II













1. Гонихмарник


Ой, вiнку, мiй вiнку,

Хрещатий барвiнку,

Ой, я ж тебе плела,

Вчора iз вечора,

Та й на себе примiряла,

Миленького виглядала.

    Украiнська народна пiсня

Ірина сидить у вiтальнi. На столi майже допита пляшка коньяку. Вона нажахано дивиться у вiкно, немов бачить там примару. Насправдi – то ii спогади.

Жiнка з нитками-блискавицями повернулась iз минулого. Ірина не втекла вiд колишнiх примар. Вони – поруч, у цьому мiстi. Проте цього разу вона iх не цiкавить. Їм потрiбна Алiнка, ii Алiнка. Усе рухаеться по колу, по колу, по колу… Нi! Не по колу. У колi е пункт повернення. Усе бiжить по спiралi, хаотично й безглуздо, пiддаючись надто складнiй логiцi природи речей. А тебе ж попереджали про це, здаеться, п’ять рокiв тому. Не повiрила, бо та примара видавалася такою жалюгiдною, скореною. Не повiрила. Чи повiрила?

Чому ж ти сама себе обдурюеш, жiнко? Знала, що це може бути. Сподiвалася, що воно тебе обмине, втiкала вiд нього. Врештi зумiла себе переконати – коло розiрване. От i Алiнку пiсля сварки так легко вiд себе вiдпустила. Що ж тепер буде? А може, це лише сон, ота картина. Звичайнiсiнький химерний сон начитаноi дiвчинки. Нi. Алiнi ж не примарилися рожевi слоники чи принц на бiлому конi. У снi вона побачила колишню тебе.

Ірина ступае босонiж мiстком своеi пам’ятi, по битому склi розбитих на друзки надiй, мрiй, сподiвань i несамовитого кохання. Знае, що не втекти вiд цього, не заховатися за вiрною спиною Василечка, бо то вже не ii боротьба, не ii вiйна.

Двадцять два щасливi роки у шлюбi з Василечком. Їй не треба було подобатися свекрусi чи догоджати свекру. Василько – сирота, як i вона. Його батьки пiшли з життя несподiвано. Тата здолав iнфаркт, про таких кажуть – «згорiв на роботi», маму збила машина, коли вона поверталась iз цвинтаря додому на сороковий день по смертi батька. Василевi тодi виповнилося вiсiмнадцять рокiв. Хлопець мусив навчитися жити без батькiв. Це йому вдалося. Майже.

Через три роки вiн зустрiв Ірину. Батьки подбали про свого единого сина. Прекрасне п’ятикiмнатне помешкання майже в центрi Львова i дуже поважнi родиннi зв’язки. Пiсля вбогоi сiльськоi хати молодiй дiвчинi це видавалося раем. Правда, Іринка довгенько призвичаювалася до мiського життя. Бракувало чистого повiтря, неба, зiр, простору, а найбiльше – лiсу. Мусила звикнути – назад дороги не було. Та це все заслуга Василька. Вiн терпляче вчив ii жити в мiстi, вгадуючи наперед всi забаганки коханоi. Пiдшукав дружинi гарну роботу, в однiй iз найпрестижнiших львiвських шкiл, вiдповiдне коло знайомих, яке примусив сприймати Ірину як рiвню. Це було неважко. Ірина виявилася доволi здiбною ученицею: гарний смак, гострий розум, а панським манерам та манiрностi так легко навчитися, маючи бажання.

Кохання. Таке щедре й жертовне. Вчора чоловiк принiс додому величезний букет польових квiтiв, якi терпко пахли полем, став на колiна, взяв ii долонi у своi й нiжно прошепотiв: «Я так люблю мою Іринку, як нiби й не любив ще нiколи за двадцять два роки родинного з нею життя. Я безупинно говорю iй найнiжнiшi слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неi глибокою нiжнiстю… Так, я люблю ii, мою Іринку, i з того щасливий». Ірина стояла збентежена, зачудована i щаслива. Василь додав:

– Я можу повторювати цi слова безконечно, Іринко. Хоча вони написанi не мною. Це зi «Щоденника О. Довженка».

Їхне кохання не стало буревiем чи всепоглинаючим торнадо, можливо, саме цього бракувало Іринi, i вишукувала вона його в жiночих романах. Любов Василечка – наче лагiдна погiдна весняна днина. І в сонцi того кохання Ірина купаеться досхочу, ловлячи себе на думцi, що не можна бути настiльки щасливою, бо ризикуеш накликати гнiв богiв… І ось, маеш! Накликала!

Кохання! Чи любила вона свого Василечка? Поважала, шанувала, пiклувалася, вiн був батьком ii дитини – але чи то е правдивим, таке кохання? Мiж ними нiколи не палав шалений вогонь ватри. Лишень помiрне стабiльне багаття, бiля якого можна зiгрiтися, вiдiгрiти зашкарублу душу, солодко подрiмати й не спопелитися…

Алiнка. «Найшла коса на камiнь», – любить говорити про взаемини доньки i матерi чоловiк. І таки правда. Якщо когось Василь i любить так само сильно, як дружину, то це Алiнку – нiжну, добру, справедливу, iнколи гостру, мов шаб ля, i метку, наче блискавка. Ірине «чiпляння» до дитини мае на метi одне – мати дочку завжди на оцi, контроль задля ii блага. Так небезпечно сьогоднi бути молодим, стiльки спокус, а найважливiше, iй здавалося, що зможе захистити душу своеi дитини вiд нього чи того, що дамокловим мечем висить над жiнками ii родини. Сьогоднi побачила ту картину i ледь не вмерла: сяк-так допленталася додому. Але хiба таке можливо? Невже це лишень витвiр уяви художника – той сон? Хтось мав «принести» його у свiдомiсть дiвчини. Ірина здогадуеться хто, чорти б його вхопили. Але донька не повiрить i не зрозумiе, коли все розповiсти.

Подумае – схибнулася мати на старiсть. Вона у неi така прагматична! Що ж робити?

Як болить голова! Господи, як болить голова! Коньяк не допомагае ранi, що вiдкрилась у душi i кровоточить… Трiшки посплю, тiльки трiшки…

Маленький котик-сонько пухнастими лапками нiжно дмухае на вii, i вони змикаються, мов пелюстки квiтки увечерi. І ось уже дрiмота на своему човнику вiдносить ii в далеч неозору й незорану та перейдену й пережиту. Дрiмучi лiси, глибокi озера, твань та баговиння, вкритi барвистим квiтковим килимом пiдступнi болота, чистi живицi, грайливi й потужнi ляскавицi[1 - Ляскавиця – грiм.]. Волинь. Полiсся. Їi батькiвщина. Вона вдома, нехай лишень у снi, та все ж вдома.



Ірина виросла в глухому волинському полiському селi. Настiльки глухому, що телевiзор у ньому дуже довго вважався дивовижею. Зi всiх бокiв до села тулився пралiс – суворий приятель та поважний батько. Своею силою вiн боронив село та його мешканцiв вiд вiтровiiв i лихого ока. Принаймнi, саме так видавалося тодi Іринцi.

Батькiв втратила рано, коли мала п’ять лiт. Зима в той рiк видалась дуже холодною i дуже снiжною. Снiгу навалило так багато, що тато не встигав розчищати стежки. Маленька Іринка захоплено бiгала розчищеними стежинками-тунелями, наче казковими лабiринтами крижаного палацу з казочки, яку iй частенько читав татко на нiч. Одного снiжного дня батько пiшов у сусiдне село в якiйсь нагальнiй справi. Та, очевидно, вирiшив вкоротити шлях i подався через лiс. Лiс знав, як своiх п’ять пальцiв. Та чи то снiг був занадто глибокий, чи то Блуд у лiсi причепився – додому так i не вернув. Тiло знайшли лишень у квiтнi, коли врештi розтопився снiг, бiля Чорничного болота, а це в протилежний бiк вiд стежки до сусiднього села. Всезнаючi язики сiльських хвесьок запевняли, що це лихий його в дебрi заманив, а через що… Бо вiдцурався давнiх звичаiв. Не годиться iти до лiсу, хай навiть взимку, без оберега. Дитячi спогади дуже невиразнi. Вона пригадуе майже темну кiмнату, запах прополiсу вiд свiчок навколо щiльно зачиненоi домовини i голосiння мами:

		– Чоловiче мiй! Павлику! Павлушенько!
		Куди ж ти убираесi, куди ж ти виряджаесi?
		Та не йди ж полем, бо нiжку поколеш.
		Та не йди морем, бо утонеш.
		А йди ж попiд горою та бери й мене iз собою!

І вiн забрав. Мама дуже тужила за батьком, побивалася, плакала-ридала, щодня бiгала на цвинтар i проводила там по пiвдня. Одного разу потрапила пiд не дуже теплий квiтневий дощ, змокла до ниточки, застудилася i захворiла. Згорiла, мов свiчка: нi уколи, нi пiлюлi, нi бабусинi знахарськi трави не допомогли. Бабуся сказала, що вона не захотiла жити i татко забрав ii. Іринка залишилася сама-самiсiнька: нi сестри, нi брата, нi тiтки, нi дядька. Тiльки старенька бабуся, яка домоглася таки, незважаючи на свiй поважний вiк, опiки над дiвчинкою.

Отак вони вкупi й жили – Іринка й бабуся Орина. Іринка росла спокiйною, роботящою, дуже чемною дiвчинкою. Не розбещеною матерiальними благами, не розвезеною батькiвською любов’ю, у якiй ii однолiтки, як i всi дiти в нормальних повноцiнних сiм’ях, купалися, мов земля в гоже лiто в променях сонця, досхочу. Спiвчуття, подекуди вдавана жалiсть односельцiв, якi виливалися на неi звiдусiль, куди б вона не приходила, лишень дратували. Іринка старалася не з’являтися надто часто на очi жiнкам-жалiбни-цям. Нарештi зрозумiла: бiблiотека й лiс – це тi мiсця, де можна легко заховатися вiд надмiру доскiпливих очей i в’iдливих язикiв. Довгими зимовими вечорами вона багато читала, слухала бабусинi казки та легенди про Перелесникiв, Полiсунiв, Щезникiв, Перестрiчникiв, Мавок… Лiс для неi став другою оселею, у якiй мешкали отi чарiвнi iстоти з бабусиних легенд. Добрий вiрний приятель! Вiн галайкотiв, щебетав, джерготiв, сердився, шаленiв, хвилювався, радiв, тiшився, ридав, побивався, реготав, глузував, жартував, створюючи власний настрiй, залежно вiд пори року, доби, погоди… Вона любила гуляти в лiсi, зазвичай без потреби, не так, як ii односельчани – не збираючи нi ягiд, нi грибiв. Іринка слухала i розмовляла з лiсом. Лишень тут вiдчувала себе вiльною.

Одного травневого вечора Іринка пiсля школи, переробивши всю хатню роботу та пiдготувавши уроки, пiшла в гостi до лiсу. Іринка не мала близьких подруг, оскiльки дiвчата в сiмнадцять рокiв мало цiкавилися творчiстю Гете чи Томаса Манна, а вiддавали перевагу дурнуватим теревеням – «як вiн на мене подивився» i «що я йому вiдповiла». Іринцi поки що було байдуже до цих масних балачок i до стривожених поглядiв хлопцiв на струнку звабливу постать русявоi полiсянки. Дiвчинка йшла стежиною, яка вела до Чорничного болота. Бiля поваленоi сосни завернула влiво, до своеi улюбленицi – стрункоi берiзки, яка самотньо росла посеред галявини. На цю галявину рiдко заходили люди, була вона досить далеко вiд стежки, та й гриби та лiсовi ягоди на нiй чомусь не росли. Хiба що суницi! Та для суниць трохи зарано. Кiнець квiтня – нiжна й трепетна пора. Птаство лiсове обзаводиться родинами, у тваринок також шлюбнi iгрища й забави. Дерева та кущi шепочуть одне до одного молодою нiжною паростю. Зелений м’який килимок пiд ногами, поцяцькований синьо-фiолетовими барвами рясту та медунки. Подекуди бiлiють i бiлi горошки-дзвiночки. Пора цвiтiння конвалiй тiльки-но розпочиналася. Дихалося вiд отих чарiвних запахiв неповторно-легко й свобiдно. Хотiлося отак вiчно брести отим казковим свiтом, пити його вроду, дихати лишень нею. Неждано почула чийсь розмiрений впевнений голос, який долинав якраз iз галявини. Слiв вона не розiбрала. Звучали вони доволi сильно й незрозумiло. Стараючись не шарудiти, щоб не сполохати балакуна, Ірина тишком-нишком пiдкрадалася до галявини, все чiткiше чуючи незнайомi слова, що промовлялися чужинською, невiдомою мовою.

Посеред галявини спиною до дiвчини стояв зовсiм голий хлопець, широко розставивши ноги. Знала, що то не гоже отак пiдглядати за людиною, та вдiяти iз собою нiчого не могла. Побачене дивувало. Ірина вiдразу впiзнала юнака по дивакуватiй, як для села, зачiсцi – чорне смолисте волосся спадало хлопцю на плечi. Це ж Ігор Сокiрко з iншого кiнця села. За ним бiгали майже всi сiльськi дiвчата. А балачок скiльки вона ненавмисно переслухала вiд однокласниць про його вроду i про те, який вiн добрий, дужий, цiкавий i ще щось там. Хлопець завжди лякав ii, пропiкаючи гострим поглядом своiх чорнющих очей. Що вiн тут робить? Голий у лiсi в бiлий день. Руки Ігор пiдняв догори, бурмочучи то голоснiше, то тихiше незнайомi слова. Мелодика iх доволi проста, та все ж невiдома. І раптом Ірина зобачила в руках хлопця срiбнi блискучi нитки. Один кiнець iх був мiцно затиснутий у кулаку, а iнший (о Боже!), iнший пiднiмався вгору i губився десь у високостi. Ірина закрила собi рот долонями обох рук, щоб не зойкнути. Юнак притягував хмари. Цього не може бути. Лунко загупало серце. Це ж усе вигадки, легенди про притягування хмар, заклинання… Як у бабусиних оповiдках. Але… Тут поруч, за якихось п’ять метрiв вiд неi, стоiть людина, розмовляе з небом i не просто балакае, а ще й наказуе йому. Цiкавiсть бере гору над здоровим глуздом. Ірина вирiшуе пiдiбратися ближче до хлопця i випадково наступае на суху гiлочку сосни. Та гучно трiскае. Ірина завмирае… Хлопець, не випускаючи з рук невидимi блискавицi, озираеться. Їхнi очi зустрiчаються, i вони кiлька секунд пильно дивляться одне на одного. Сполоханi очi-озера й смолянi насмiшкуватi, глибокi… Ірина розгублено й перелякано починае задкувати. Потiм зриваеться на бiг. Вона бiжить лiсом i не озираеться. Не вiриться, що Ігор голяка стане ii наздоганяти. Коли вбiгае на рiдне подвiр’я, першi краплини дощу падають на землю. Починаеться справжнiсiнька злива, яка взялася нiзвiдки.

Увечерi, сидячи в теплiй затишнiй хатi й чуючи жебонiння крапель дощу по шибi, Ірина слухае неквапливу розповiдь бабусi. У руках книга, однак чомусь сьогоднi не читаеться:

– Ох, i постаравсi нинi Гонихмарник, ох, i постаравсi. А дощ який рiвненький, мов кожна його стежечка до земли пестливо вирiвняна… Колись моя бабуня казали, коли врештi пiсля довгоi посухи йшов дощ, отакий-во рiвний, слiчний, шо то Гонихмарник закохавсi, тому не до бешкетiв йому.

– Гонихмарник! – прошепотiла Іринка i враз перед очима виникла гола постать юнака зi срiбними нитками в руках. – А хто такий Гонихмарник, бабусю? Це те ж, що й Перелесник iз ваших казочок?

– Тю на тебе! А ти шо, хiба не знаеш? Я ж тобi вже вiдала[2 - Вiдала – пояснювала.]. Та тому, хто забагацько читае, так як ото ти, все може в головi переплутатисi. О, то сильний та небезпечний чоловiчина! То перевтiлений дводушник, – таемниче веде бабуся.

– Дводушник? – вiдклавши книгу вбiк, зацiкавлено розпитуе Іринка.

– Дводушник, унученько, то напiвлюдина, напiвнечистий. Часто вiн допомагае, приганяючи пiд час посухи хмари, як ото тепер, але бувае, шо принаджуе град i грози, навiть смерчi. Та коли його розсердити, – веде неквапом бабуся, перебираючи навпомацки в’язальнi спицi. Вона робить на замовлення черговий светр чи камiзельку, добрий приробiток до бабусиноi пенсii. Ірина також пробувала допомагати бабусi, однак у неi до цього «не звiдтам ростуть руки» – говорила жартiвливо бабуся.

– Отаке-от. Та лiпше вiд нього триматисi якнайдалi, особливо молодим слiчним[3 - Слiчним – гарним.] дiвчатам, – говорить iз притиском бабуся. – Закохаесi й пропадеш. Ой, лишенько, внученько, дивисi – вже пiзня пора! А я тобi на нiч такi небилицi вiдаю, шо не приведи, Господи, вночи примарицi.

Ірина з бабусею живуть у невеличкiй дерев’янiй хатинцi пiд солом’яною стрiхою. Таких залишилося всього три на село: у столiтньоi Терпелихи, чотирьох синiв якоi забрала вiйна, у п’яницi-заброди Геника, який повернувся в село iз золотих копалень, поселився в старiй напiврозваленiй неньчинiй хатi та, нiде не працюючи, пропивав заробленi важкою працею грошi. Третя хата пiд солом’яною стрiхою – iхня. З подвiр’я дерев’яними схiдцями потрапляеш на ганок, а згодом – у затишну простору кiмнату, завiшану рушниками та обтикану пахучим запашним зiллям. Зiлля скрiзь – над вiкнами, у пучечках, у вiночках, у полотняних торбинках. Бабуся Орина – вiдунка-травниця, то в них родинне, кожен в околицi про то знае. Свiтлиця слугуе i вiтальнею, i кухнею, i спальнею для бабусi. Праворуч двое дверей. Однi – комора. Іншi – Іринчина кiмнатка. Отак вони й живуть, трохи в злиднях та завше в злагодi.

Іринка вкладаеться на нiч. Вона любить спати при розшторених вiкнах. За хатою росте лiс. Їй подобаеться роздивлятися верхiвки дерев, якi мiсячноi ночi нiби торкаються верхiвками неба й бавляться там iз хмарками та зiрками. Дощ не вщухае. Десь далеко шаленiе гроза i заледве чутно шипiння ляскавиць. Не дуже яскравi мигунки[4 - Мигунки – блискавки.], свiтло вiд яких зовсiм блiдо долiтае до села, мляво освiтлюють небо. І в тому блiдому полиску мигунок можна все ж дещо розгледiти в горобиному мороцi ночi. Пiд хатою брилики бузку сумно плачуть, встеляючи своiми сльозами й так мокрiсiньку траву. За хатою дорога, через дорогу лiс, чисто вимитий i спокiйний. І раптом якась незручнiсть не дае спокою, нiби щось псуе цю iдеальну картину, яку дiвчина встигае розгледiти при недбалому освiтленнi далекими блискавками. Там, на дорозi, постать людини. Якесь дивне збудження пробiгае тiлом. Вона, здаеться, знае хто.

Ірина лягае в лiжко. Їй бентежно та цiкаво заразом. Чому вiн стовбичить пiд ii хатою? Згадуе бабусинi слова: «Гонихмарник закохавсi!» Зорi захованi за хмарами, заховане за хмарами небо. На серцi млосно й приемно. Іринка засинае. І iй сниться сон.

Дiвчина стоiть на верхiвцi гори, щось притуляючи до серця. Дощ лле, мов iз вiдра. Платтячко намокло, здаеться, воно готове розчинитися. Потоки води стiкають обличчям, i вона не впевнена: вода це чи ii сльози, такi солонi на смак. Грозова нiч, кудлатi хмари знавiснiло ширяють небом, i раптом цю пекельну темiнь шматуе мигунка-блискавка й освiтлуе те, що приховуе злодiйкувато нiч. Там, у долинi, стоiть юнак, тримаючи в руках срiблястi нитки, керуючи хмарами, запускаючи долонями блискавки. Це Ігор, чи то Гонихмарник.



Сьогоднi в сiльському клубi концерт до Дня перемоги. Зiйшлося всеньке село: i старе, i мале. Бабуся не прийшла – зле чуеться. Вона останнiм часом надто часто хворiе… Тiльки трав’янi вiдвари й допомагають. Таке свято в сiльському клубi – велика подiя. Всi ошатно вбранi, мов на Великдень.

Програма вечора розпочалася з покладання квiтiв до пам’ятника Воiну-визволителю. Пiонери в червоних галстуках, веселi комсомольцi, набундючене начальство, жменька ветеранiв, барвиста юрба односельцiв, i квiти, квiти, квiти…

Далi все, як зазвичай, – гiмн про нерушимiсть, хвилина мовчання, виступи голови колгоспу, парторга, голови сiльради, директора школи. Потiм речитативом випалюе своi вiтання з Днем звитяги шкiльний комсорг, за ним перелякана чорнява дiвчинка з великими бiлими бантиками-метеликами на головi, голова ради пiонерськоi дружини. Потiм виступае старенький дiдусь вiд ветеранiв вiйни, схожий на старого криничного журавля, якого прикували люди до води, обрiзавши крила. І нарештi заключне слово бере «людина з району». Його вже майже нiхто не чуе. Всiм набридло.

Пiсля двадцятихвилинноi перерви розпочався власне концерт, якого всi з нетерпiнням чекали. Пiсля концерту, коли вже досить стемнiло, десь мiж десятою та одинадцятою годинами, Іринка непомiтно вислизнула з клубу. Не любила дiвчина танцiв. Почувалася там чужою.

Дiвчина йшла весняною вулицею, вдихаючи на повнi груди аромат бузку, черемхи, травневоi ночi. За спиною залишилися гамiр, метушня, п’янi крики, чоловiча мiцна лайка вкупi з вдавано-веселим жiночим хiхiканням.

А ось i рiдна оселя. У великiй кiмнатi свiтиться. Бабуся нiзащо не засне, поки онука не повернеться. І коли рука лягае на хвiртку, за спиною озиваеться:

– Іринко, зачекай, будь ласка!

Ірина перелякано зупиняеться. До неi пiдходить юнак. Вона впiзнае його – це Ігор Сокiрко. Серце затрiпотiло, мов пташка, i гаряча хвиля збентеження накрила ii з головою.

– Добрий вечiр! Дай Боже щастя! – голос звучить доволi лагiдно, сум’яття вiдступае. – Не полохайся, дiвчино, я тебе не скривджу.

– Дай Боже! Я не з полохливих, – говорить Ірина, – менi трохи незручно перед тобою. Розумiеш, за той прикрий випадок у лiсi. Пiдгледiла не навмисно, слово честi. Не журись, нiкому не оповiдала, навiть бабунi. Нiкому й не розповiм. Я вмiю мовчати.

Темрява приховуе обличчя.

– А я й не журюсь. Звiсно, не повiдаеш. А зрештою, коли б i наважилася, то марно. Тi, хто повiрить, i так знають, а тi, шо не вiрять, – наплетуть купу малу i такого нахимерять, шо непереливки будуть i тобi, i менi. Пiдуть зводи та переводи[5 - Зводи та переводи – плiтки.] селом… Тобi того тре’, га? Село – всi, мов на долонi, – жваво веде хлопець.

– Якщо ми порозумiлися, тодi добранiч, – говорить Іринка, трiшки розчарована почутим, i штовхае рукою хвiртку.

Хвiртка чомусь не пiддаеться. Пробуе ще раз. Лишень за третiм разом уздрiла, що Ігор тримае ii.

– Пусти. Ми наче замирилися[6 - Замирилися – погодилися.]? – розгублено перепитуе дiвчина.

– Замирилися! Та я не для цього сюди прийшов, – спокiйно говорить юнак.

– Не для цього? А для чого ж тодi? – дивуеться Ірина.

Вiн пiдходить до дiвчини так близько, що вона вiдчувае, як своiм волоссям зачiпае тканину його сорочки, вдихаючи запах напрацьованого за день чоловiчого тiла. Їi голова заледве сягае рамен хлопця. У ротi пересихае. Чар, який iде вiд сильних мiцних чоловiчих рук, вiд такоi нежданоi близькостi, робить ii майже безвiльною.

Ігор вiдчувае дiвоче збентеження. Так ставалося кожного разу, тiльки-но вiн жадав якоiсь жiнки. У нього було безлiч дiвчат, жiнок. Вони на диво легко вiддавалися йому, виконуючи всi його зацьханки[7 - Зацьханки – забаганки, примхи.]. Дiвчата за ним гибiли[8 - Гибiли – побивалися через велике кохання.], навiть благали, щоб вiн не полишав iх. Та парубок любив розмаiття. Їсти щоденно мед набридае, iнколи хочеться киселицi.[9 - Киселиця – драглиста страва зi слив та борошна або круп.]

Якось зобачив Ірину, випадково пiд крамницею, потiм пару разiв перечепилися поглядами ненавмисно на вулицi. Дiвчина нiяк не втiкала йому з голови. Вiн пам’ятав ii ще зi школи – худенькою веселою дiвчинкою-берiзкою iз смiшними кiсками. Як вона змiнилася! Тендiтна, струнка, довге русяве волосся, заплетене дбайливо в товсту косу. Великi небеснi очi, заквiтчанi русявими кучериками, що неслухняно вибиваються з гармонii коси через свою короткуватiсть та недбало спадають на чоло та очi. Завжди доволi скромно вдягнена, та за дiвочою вродою цього i не помiчаеш. Хiба псуе красу пролiска ранньою весною брудна холодна земля? Тiльки пiдкреслюе вишуканiсть, пасуе перед нею! Сам не розумiв достоту, що з ним дiеться. Ірина видавалася не такою, як iншi дiвчата. Часто-густо притьмом заповзятi[10 - Притьмом заповзятi – дуже впертi.] або силувано[11 - Силувано – удавано.] полохливi. Ірина не мала вiд кого навчитися отих рiзних жiночих вивертiв. Тому що сирота. От i була непiдробною, справдешньою, без омани, як той прадавнiй лiс, якому байдуже до гараздiв цивiлiзацii – вiн лишаеться собою. Тодi в лiсi, коли вiн наганяв дощ, вiдчув ii присутнiсть. Гiлка хруснула, Ігор озирнувся. Йому здалося, що вiн вiчнiсть дивився в тi очi. І з того часу зовсiм думати про iнших дiвчат забув. Все Ірина перед очима, навiть у снах.

Незрозумiлу напругу мiж цими двома розiрвало полохливе скiмлення вхiдних дверей ганку. На порозi з’явилася бабуся Орина:

– І де тота дитина вештаецi? Он вже пiвнiч небавом[12 - Небавом – незабаром, от-от.]. Охо-хо… – решта слiв згасае в скiмленнi вхiдних дверей i в самiй хатi.

– Менi час. Бабуся тривожиться, – Ірина чiтко вимовляе кожне слово, чар розсiявся, мов туман пiд сонцем, – Бувай здоровий, не кашляй!

Глузливо кидае в очi хлопцю. Крутнулася дзигою, вправно перестрибнула через низесенький плiт, стрiлою влетiла на ганок, накинувши застiбку на дверi, про всяк випадок. Зупинилась, вiдсапуючись i слухаючи кроки ночi. І тiльки цвiркуни, жабенята та закоханий соловейко краяли цю тишу сюркотанням, райканням та тьохканням нiжно i натхненно.

Вночi наснився сон. Гонихмарник у ньому був дуже лагiдним, а дощ – ласкавим та тихим.

Тож i ранок недiлi видавався Іринi свiтлим та радiсним. Пiсля снiданку Ірина помила хатне начиння й взялася за уроки.

З вулицi долинали гучнi голоси сiльських плiткарок. У них на призьбi частенько так. Бабуся – неабиякий авторитет у селi. Вона – знатниця-травниця. Лiкуе-рятуе людей травами, тож до неi частiше заходять, нiж до сiльськоi амбулаторii. Бабуся нiкому не вiдмовляе. Ворогувати з Ориною не варто, вiд болячок не зарiкайся. Пригадуе Ірина, що частенько чула вiд тих, хто приходив за лiками: «Ой, бабо Орино, даремно не берете за своi лiки жадноi плати. Та ж ви б могли озолотитисi. До вас вся околиця бiгае. А ви ще й сердитисi, коли вам грошi чи абощо пропонують. Повiрте, то вiд чистого серця». Бабуся завжди вiдповiдала одне:

«Боронь мене, Боже, за зiлле заплату[13 - Заплату – оплату.] брати. Якшо почну так робете, то тотi лiки анiнiц не поможут, тiко нашкодят. Коли я беру в земли трави, я ж не закопую туди грошики чи золото. Не. Я вклонюсi й подякую, стараючись не шкодити, не маючи злих намiрiв. Грошi? Менi добре слово дяки й таке ото ставлене щедротне набагато коштовитiше, нiж тотi вашi маетности».

Десь iз семи рокiв Орина почала вчити онуку травних премудростей. Розрiзняти хвору траву вiд помiчноi. Іринка легко могла вiдрiзнити добру м’яту, наприклад, вiд лихоi. Тут мало значення все. Мiсцина, де рослинка зросла, час цвiтiння i ще щось таке, чого вона сама пояснити не могла. Це вiдчуття з’явилося не вiдразу, в останнiй рiк буквально. Дивишся на траву i просто знаеш, для чого вона, i чи здорова, чи готова зцiлювати, майже пiдсвiдомо. Бабуся казала, що до неi таке чуття прийшло вже в п’ятнадцять. До мами Ярини – у вiсiмнадцять. Тут головне захотiти, розбудити його. Бо прописанi премудростi, рецептура – далеко не найважливiше. У кожнiй найменшiй травиночцi, квiточцi, листочку живе сила. Зумiти вiддiлити добру вiд злоi, лиху вiд помiчноi не навчить жоден рецепт. То даеться вiд Бога, а ти вже сама керуеш тим таланом. Розумнi книги, якi Ірина просто поглинала, називали це iнтуiцiею. Нехай! Бабуся говорить просто: «Вроджене i всьо!» Ірина iз завмиранням стежила, як бабуся готуе лiки. Вона завжди спiвала, переливаючи з народноi пiснi у свое вариво щось значно бiльше, анiж набiр звукiв. «Слово, дитинойко[14 - Дитинойко – дитинко.], то правдивий скарб, даний людинi Богом. Бач, то навiть у Бiблиi кажицi, шо в началi було Слово. Тiко не завше, люба, ми вмiемо ним вдало послуговуватисi. Воно i вбивае, воно i зцiлюе» – любила повторювати бабуся. А заплетене в косу пiснi слово вiночком спадало в бабусинi руки, i вже чар пiснi вкупi iз зелом зцiлював.



Ірина зняла з лавки старенький лiжник i пiшла до лiсу – почитати в тишi та спокоi. Обiйшла хату з другого боку i так, щоб нiхто не помiтив, перебiгла через дорогу до лiсу. Бiля Чорничного болота спокiйно: крiм грайливого пташиного спiву та шелесту молодоi паростi нiчого i нiкого. Ірина вже давно запримiтила два розлогi кущi бузини, за якими можна примоститися, подалi вiд цiкавих очей. Постеливши лiжник, дiвчина заглибилась у читання. Прочитала, може, сторiнок десять, коли вiдчула якийсь дискомфорт. Вона вiдiрвала очi вiд книги, глянула поперед себе й завмерла. Неподалiк, пiдпираючи сосну й схрестивши на грудях руки, стояв, усмiхаючись, Ігор. Високий, дужий, широкоплечий, наче Вернидуб iз казки. Смоляне волосся зав’язане незмiнно у вузлик. Надто вузькi губи для такого мужнього обличчя. Широкi густi брови. Чорнi, мов вуглинки, очi, трiшки глузливi, з веселими iскорками всерединi. Уже один погляд очей ворохобив.[15 - Ворохобив – хвилював, тривожив.]

– Дай Боже щасте! – чемно загомонiв хлопець.

– Ти де тут взявся? – сердито випалюе дiвчина. – У нашому лiсi скоро людей стане бiльше, нiж дерев.

– І тобi добрий день! – нiби вона сказала йому щось приемне, веде свое юнак.

Ірина зрозумiла, що не почитае. Спересердя закрила книжку i сердито глипнула на хлопця.

– Поговоримо? Ти вчора так швидко дременула, тiльки п’ятки замиготiли, – весело продовжуе хлопець.

Ірина вiдчувае, як на неi починае накочуватися вчорашня бентежна хвиля. Вона збирае волю в кулак i зустрiчае погляд хлопця, говорячи до себе: «Тiльки не вiдводь очей, бо програеш, тiльки не вiдводь». Першим здаеться Ігор. Вiн уже не так самовпевнено посмiхаеться:

– Не бiйся мене, Іринко. Захотiлося з тобою погомонiти i лиш.

– Погомонiти i лиш? – iронiчно перепитуе Ірина.

– Ну, зiзнаюсь, можливо, не зовсiм. Поряд iз такою вродливою дiвчиною важко бути стриманим, але я обiцяю…

– Добре. Побачимо.

За бесiдою й не зчулися, як на лiс опустилися сутiнки.

– Менi час. Бабуся хвилюватиметься.

– Приходь завтра сюди. Я буду чекати, – благально говорить Ігор.

– Може. Не обiцяю, коли буде вiльна хвилина, – вдавано невпевнено говорить дiвчина, хоча знае, що чекала цього питання, i знае, що таки прийде.




2. Дводушник


Тобi дано i вiрити, й кохати.

А що менi? Якi такi кушi?!

Нелегко, кажуть, жити на двi хати.

А ще нелегше – жить на двi душi!

    Лiна Костенко

Пiсля рясних, теплих дощiв земля дихае рiвно й упевнено. Лiто вiдкривае браму червню, заквiтчану жасминовою барвою. Проганяе геть буйний травень, який своiм хмелем споiв юнi душi закоханих, порозбивав серця, залишивши по собi i кохання, i руiни.

Вже два тижнi, як вони зустрiчаються, потай вiд усього свiту. Говорять про всяку всячину. Іринi гарно з Ігорем, спокiйно.

Отак сидять собi вкупочцi пiд кущем бузини i гомонять про все на свiтi. Тiльки не поспiшае Ірина з любощами, нехай згодом. Мае якусь засторогу в серцi, ще й для себе незвiдану.

Пора iспитiв у школi. Мусить отримати гарнi оцiнки. У них iз бабусею немае зайвоi копiйчини, щоб оплачувати Іринi лiнь чи неуцтво. От i доводиться втричi бiльше вчитися. Лишень оцi короткi розмови з Ігорем – мов мед та лiки на душу i тiло.

Ігор бере Іринку за руки. Вона хоче вирвати iх з обiймiв, та вiн мiцно тримае.

– Так, спокiйно. Не пручайсi. Я ж бачу, як тобi тежко. Вiд роботи, напевне, i руки, i ноги терпнуть?

Ірина перестае смикатися. Та й намарна це справа, сили у хлопця огого. Це ж не жарти – хмари в руках тримати на припонi. Тiльки ствердно кивае головою.

– Закрий очi, Іринко! Не бiйсi, – тихо веде хлопець.

Ірина слухняно закривае очi. Вони сидять мовчки одне проти одного. У його руках ii рученята. І раптом починае ввижатися, як iз його долонь у ii перетiкае потiчком тепло. Воно таке нiжне, мов лiтне ранкове сонечко, не пекуче й не спопеляюче. Воно струменiе, впевнено вливаючись iз його долонь у ii. Перетiкае далi, добiгае до грудей i там розпускаеться теплою нiжною квiткою. Пелюстки тоi квiтки виливають свiй нектар у кожну клiтинку ii тiла, впевнено i наполегливо, без перешкод. Це тривае тiльки мить i раптово закiнчуеться. Ігор вiдпустив ii руки, але тепло залишилося. Залишилося в нiй, натомiсть втома та бiль у руках, ногах, спинi кудись зникли, начебто iх не було. Іринка розплющуе очi. Ігор турботливо дивиться на неi:

– Як ти, Іринко? Усе гаразд?

– Так, дякую! Що то було? Я нiби стала новою, – здивовано шепочуть уста.

– Тобi вже час. Сонце низенько, спати вкладаеться, – сумно говорить юнак.

– Що то було? – перепитуе Іринка.

– Подарунок тобi, вiд Гонихмарника.

Іринка повертаеться зi школи з консультацii перед екзаменом. Надворi стоiть сердита й збентежена бабуся. Згорблена важкою працею, худорлява постать, мов знак запитання, нависае над онукою. Бiла тканина майже зливаеться з бiлим квiтом ii волосся, яке неслухняними пасмами визирае з-пiд крила хустини. Обличчя пооране зморшками, дрiбненькими, схожими на вусики колоскiв. Губи вузькi, затисненi в майже пряму лiнiю. Це означае, що бабуся сердита. Колись блакитнi очi вицвiли, але в них стiльки життя i тепла, що навiть отой розгнiваний вираз обличчя не в силi його затулити.

– Шось трапилося? – полохливо витискуе iз себе дiвчина.

– Трапилосi? Ти смiеш мене питати? Шо трапилосi? – тихо, але сердито говорить стара.

У сiльськоi вулицi довгi нашорошенi вуха. Зi словами слiд бути дуже обачним. Тому мовчки заходять до хати. Ще нiчого не знаючи, Іринка вже почувае себе винною. Бабуся без причини нiколи не сердиться.

Орина сiдае на лавку i, вказуючи старечою рукою на крiсло наказуе:

– Сiдай там, шоб я могла тебе видiти. Сьогоднi наш сусiда Тимко Нечула пiдгортав картоплю. Точнiше, Ігор Сокiрко пiдгортав, вони собi родичi по Сокiрковiй матерi. То ти менi скажи, дiвчинойко[16 - Дiвчинойко – дiвчино.], з якого такого лихо дива[17 - Лихо дива – щось незрозумiле, те, що не пояснюеться.] вони й нашу пiдгорнули? Не вiдала я, шо Тимко такий добрий до нас сердешних. А чи то не в Тимковi дiло? Га?

Іра вiдчувае, як пломениста барва заливае обличчя.

– Ага! То не в Тимковi! Ти шо, голос загубила? – сердито веде стара. – І де то ви, голуб’ета, знюхалисi? І з ким. З тотим покручем. Не мовчи.

Дiвчина, опустивши очi додолу, уважно слухае бабусину лайку. Коли бабусин гнiв потроху стихае i той брутальний-спопеляючий тон змiнюеться на бiльш лагiдний, озиваеться Ірина:

– Бабусю, у нас з Ігорем нiц[18 - Нiц – нiчого.] нема, нiц такого, про шо ви подумали. Вiн хороший хлопець, менi цiкаво з ним. І нiчого такого ми собi не дозволяемо, повiрте. Вiн навiть жодного разу не поцiлував мене.

Ірина говорить щиро, перестрибуючи з одного на iнше, виправдовуючись, аж починае затинатися.

Бабуся пiдходить до Ірини. Пригортае до себе:

– Всьо-всьо, доста. Дотьомбала[19 - Дотьомбала – зрозумiла.]. А теперечки слухай мене. Ти знаеш, хто вони, отi Сокiрки?

– Гонихмарники, – майже пошепки промовляе Іринка.

– Ти не всьо знаеш, – бабуся вертае назад до лавки i продовжуе. – Гонихмарники, донцю, або Градобури, дуже потрiбнi насправдi створiнне, – вiд того, що бабуня не назвала iх людьми, в Ірини пересихае в ротi. – Найстрашнiше друге. Усерединi тiла одноi людини живе двi душi, одна з яких зайда, i не мислю, шо створена Богом. Нема нiц гiршого вiд роздвоенне душi. Боронь, Боже, зобачити того другого. Можна до смерти спудитисi[20 - Спудитисi – налякатися.]. Колись давно люди уклали договiр iз небом i землею. Бо були такi прадавнi непевнi часини, коли сили неба й землi боролисi мiж собою. Люди стали мiж ними грозовiдвiдниками i старалисi в мирi та добрi жити з природою, зi свiтом видимим та невидимим. Жили, понадiючись тiко на себе. Та то було тежко – безводь влiтi, крiпкi морози взимi, прикрi буревii. І ось дехто з людей склав мир мiж собою i тим другим свiтом. Як то було направду, нiхто не знае, хiба сам дводушник. Отако вони з’явилисi, мо’ не зовсiм i точно, але десь так. Люди, у яких живе вiдразу двi душi – дана Богом при вродженнi, правдива душа, i взета доброхiтно[21 - Доброхiтно – добровiльно.] вiд темних чи не темних сил. Свiтло i його тiнi, дитинойко! То свiтло i його тiнi! Та друга душа провадит[22 - Провадит – керуе.] стихiями – вiтром, дощем, ляскавицями, мигунками. Свiт, дитинойко, не чорно-бiлий. То, шо вчора здавалосi добром, легко може стати нинi злом, i наоборот тоже бувае… До церкви дводушник iз легкiстю заходить, тiко не хрестицi. Нiхто йому того не боронить. Часи такi. Бог iз лозою з неба не злiзе. Родина Сокiркiв – давнiйша родина дводушникiв, майже така давня, як наш лiс. Душа-зайда передаецi по чоловiчiй лiнii з поколiнне в поколiнне. Зла нiби не роб’ять, бо ж буревii вiдводят, град чи сильну зливу. І всьо нiби гаразд, коби не… Плата за то – премного дужа[23 - Премного дужа – непомiрно висока.]. Жiнка, яка народжуе хлопчика вiд Гонихмарника, пiсля злогiв[24 - Злогiв – пологiв.] вмирае. Завше.

– Але ж в Ігоря е мама, – вiд почутого в Ірини паморочиться в головi.

– То не його мати. Олена – мачуха. Коли батько Ігоря одруживсi з Оленою, у них через дев’ять мiсяцiв народиласi Олеся, та то не був хлопчик. Подружжя розбiглосi, i Гонихмарник, Іван, одруживсi вдруге, взявши за дружинойку матiр Ігоря, бiдову Уляну. Мусив продовжувати рiд. Пiсля злогiв, як i було знано наперiд, Уляна вмерла. Через рiк до Івана вернуласi перша жiнка… А тепер послухай ше одне. Гонихмарники, вони перемiнливi, дитинойко, часто перелюбствують. Вони живляцi жагою, хiттю – без неi не годнi жити. Гонихмарник висмоктуе з жiнки всю любов, до крихти, а потiм, коли вже не залишаiцi нi йоти свiтла, знаходить другу офiру. Ним правуе хiть, но не кохане. Благаю, не закохайсi в нього. Не хочу, шоб давалась менi клетву, яку не зможеш втримати. Не тре’, але пообiцяй, дитинойко, шо крiпко подумаеш. І ше нiгди не скидай iз себе мого оберега. Чуеш, нiгди.

На якусь мить у хатi зависла тиша. Було чути панiчне дзижчання мухи, яка попалася в павучi тенета, та розмiренi кроки годинника.

– Обiцяю! – говорить ледь чутно Ірина.

Ірина сьогоднi не зустрiчаеться з Ігорем. Розповiдь бабусi добряче наполохала дiвчину. Вночi над селом здiймаеться сильний вiтер. Ірина стривожено прокидаеться вiд жалiбного завивання. Їй здаеться, що то хтось тужить, попелисто сквирить[25 - Попелисто сквирить – тужить.], а може, то сон чи розмова лiсу за вiкном.

Вона дотримала слова, даного бабусi. Ірина три тижнi не бачилася з Ігорем, лише у снах. Школа – дiм – город. Весь ii маршрут. Та й Ігор, мабуть, забув думати про Іринку. Бо навiть випадково не зустрiчалися. І то на лiпше. Та чому ж так гiрко? Чому?

Майже всi шкiльнi екзамени позаду. Залишився останнiй, i тому найважчий. Книги i недоречнi думки обсiли голову, мов оси мед. Усе в головi переплуталося. Коли прочитае ще хоч один рядочок – направду там, усерединi, щось вибухне. Дiвчина виходить зi своеi кiмнати. Бабуся готуе вечерю.

– Ти куди? Корову я прив’язала. Доiти заране. Господи, дитинойко, ти часами не заслабла[26 - Заслабла – захворiла.]? – стривожено говорить старенька.

– Не знаю. Перевчилася, напевно. Іду провiтрю голову. Нiчого вже туди не лiзе, як не пхай, – кволо белькоче Ірина.

– Ой, так-так, пiди, прогуляйсi. А я тобi трав запарю помiчних. Та далеко не ходи. Вечорiе.

– Я на пару хвилин, – Ірина виходить iз хати. А ще кажуть, що розумова праця не втомлюе.

Через тин чути, як лаються сусiди. Тимко знову припхався додому п’яний, мов цiп, i заходився наводити в господi лад.

– Шлях би наглий трахвив тебе i всю твою родинойку, – волае знавiснiлий чоловiчий голос.

То так вже заведено у них. Раз у мiсяць, у день зарплати, Тимко так розговляеться[27 - Розговляеться – споживае скоромну iжу в перший день пiсля посту; у даному випадку жартiвливе, означае ласувати чим-небудь пiсля довгоi перерви, тут: пити спиртне.]. А Тимчиха нiкде[28 - Нiкде – нiколи.] не змовчить, от слово за слово – i лайка. Тут голову не провiтриш. Ще гiрше стае вiд того лементу. А що, як гайнути до лiсу? Далеко не заходити, скраечку е повалена сосна, ще з позаминулого року лежить. Нiхто чомусь не приймае ii. Усi вже звикли – влiтку сонце голову напече, то гайда до лiсу й перепочинь пiд старезними яворами, всiвшись на поваленiй соснi.

У лiсi перегукуються пташки, така ж метушня, як у людей ввечерi, перед сном-вiдпочинком. Іра сiдае поверх сосни i заплющуе очi, стараючись прогнати з голови всi думки про завтрашнiй iспит i про Ігоря. Вона слухае лiс, розчиняеться в ньому. Поступово та важкiсть, яка була такою нестерпною, втiкае з голови. «Так набагато лiпше, – думае дiвчина, – тепер можна й до книг вертати». Ірина вiдкривае очi, щоб ще раз увiбрати в себе всю силу лiсу, i кам’янiе. Перед нею стоiть злий i насуплений Ігор, схрестивши на грудях своi мiцнi руки. Вона не чула, як вiн пiдiйшов. Страх перед невiдворотнiстю стискае груди. Ірина нарештi майже впевнила себе, що таки зумiе з часом забути хлопця. Ігор стоiть надто близько, не вдасться iй прошмигнути повз нього i дременути додому, подалi вiд себе.

– Дай Боже щасте! – надто голосно говорить хлопець, чiтко викарбовуючи кожне слово.

Іра розгублено блимае очима. І враз ядуча злiсть гадиною заповзае в серце. Що вiн собi мислить? Хто вона йому чи вiн iй? А нiхто, тiльки односельчани i все, навiть не сусiди.

– Дай Боже й тобi, коли не жартуеш! – зухвало вiдповiдае Ірина.

Дiвчина встае з дерева, маючи намiр пiти.

Їi голова заледве дiстае до його плеча, i вона мусить стояти iз закинутою назад головою, щоб дивитися йому в очi. «Нехай не думае, що я боюся його», – пропiкае скронi думка. Його перехрещенi руки майже зачiпають ii пiдборiддя, але нi вона, нi вiн на це не зважають. Ігор першим вiдводить погляд. Ірина, користуючись його розгубленiстю, вирiшуе дременути вiд грiха подалi. Та хлопець миттево реагуе на ii маневр i хапае дiвчину за руку. Ірина розумiе – пручатися марно. Вiн сильнiший, та й злити хлопця не варто.

– Я через тебе втратив голову, розум, сон. Чуеш? Не мовчи, – люто шарпае вiн ii за руку, й Іринi видаеться, що якщо нiчого йому не вiдповiсть, то вiн вiдiрве ii.

І вона чинить те, про що потiм пожалкуе, краще б вiн вiдiрвав руку. Дiвчина робить крок у бiк хлопця, притуляеться своею щокою до його грудей i починае плакати. Їй стае жаль себе, його, бабусi, свого кохання.

Такого Ігор не чекав. Вiн не може заспокоiти Іринку. Злий на себе за надто рiзкi слова, за свою грубiсть, вiн говорить, говорить. Говорить, називаючи ii русалкою i метеликом, зiронькою вечiрньою й вранiшньою росинкою, лiлеею пахучою й ромашкою польовою. Берiзонькою нiжною i сонечком ясним, голубонькою сизокрилою i джерельцем цiлющим, волошкою житньою i весною квiтучою, мавкою спiвучою i веселиком любим, мигункою мерехтливою i лiтавицею звабливою.

Та Ірина не може спинитися. Вона не плакала вже багато рокiв, останнiй раз на роковини пiсля маминих похорон, коли дотямила[29 - Дотямила – зрозумiла.], що лишилася на бiлому свiтi сама-самiська, i цей свiт зовсiм не добрий до неi. Вiн розгублено бере ii обличчя у своi долонi i починае цiлувати кожну сльозинку, яка викочуеться з ii очей, кожну росинку, що заплуталася у ii вiях, i раптом iхнi уста зустрiчаються…

Це був не просто перший поцiлунок. Це була чаша життя i смертi, водночас iз живою та мертвою водою. Ірина лiтала попiд хмарами й володiла стихiями, владарювала свiтом. Вона ходила землею, зазираючи в очi щастю, кладучи йому до нiг любисток та м’яту, сонце та зорi. Солодкi теплi губи, мов сунички на лiсовiй галявинi, а ти п’еш, п’еш благодатний мед шалу i не можеш зупинитися.

Вони сидять мовчки на поваленому деревi. Вона, обхопивши його руками, притулила голову до грудей хлопця i слухае рiвномiрне калатання його великого серця, а вiн нiжно гладить ii русяве волосся i шепоче:

– Кохана, кохана, кохана.



Екзамени позаду, позаду i випускний. Ірина крадькома вiд бабусi й усього свiту бiгае в лiс до Ігоря.

Вони йдуть лiсом. Сьогоднi Ігор пообiцяв Іринi справжнiй дарунок i довго вмовляв, поки вона не погодилася вийти з хати пiсля опiвночi. Нiчний лiс нiчим не схожий на денний: iншi звуки, iншi барви, навiть запахи iншi. Ірина тулиться до Ігоря. Страшнувато, хоча коханий впевнено пояснюе кожен звук: це сич загукав, це трепета[30 - Трепета – осика.] лякливо труситься, це сосни гiллям одна об одну буцаються, сперечаються, це iжак спросоння бурчить… Вони заходять на галявину, ту саму, на якiй Ірина вперше побачила Гонихмарника.

Ігор випускае Ірину руку. Виходить на середину галявини, залитоi мiсячним сяйвом. Знiмае iз себе весь одяг i стае красивим й жахливим водночас, сильним та небезпечним. Ірина не може промовити й слова.

Хлопець пiдносить догори руки i починае щось бурмотiти, набираючи в мелодицi певного темпу. Слова звучать iз такою силою, що, здаеться, Ірина бачить, як вони матерiалiзуються i долiтають до адресатiв. Того вiдчуття легкостi, якого надавало словам денне свiтло, коли вона побачила вперше Гонихмарника за роботою, немае. Повiтря навколо починае згущуватися i стае в’язким на дотик, навiть дихати важко. Ірина вiдчувае, що у неi тремтять колiна, i краплина здорового глузду волае в головi: «Втiкай! Поки не пiзно! Благаю, втiкай». Ірина ж продовжуе стояти незворушно, не знаючи, чим це все закiнчиться.

Зорi у небi туманiють, мiсяць гасне, мов свiчка, i темрява стае просто надглибокою, i тiльки тонюсiнькi яскравi ниточки в руках Гонихмарника показують вiдстань мiж небом та землею. Насуплено здаля гуркоче грiм, наче невдоволений тим, що його потурбували. Ірина слухае незрозумiлi слова Гонихмарника. Вiн розмовляе мовою вiтру, дощу, хмар, блискавок та грому, вiн наказуе, i стихii пiдкоряються йому, наче баскi конi вправному вершнику.

Хмари ходять по колу навколо галявини, а вiн стоiть у центрi i пiдстьобуе iх ззаду блискучим батiжком, щоб не збивалися з ритму. У нього все пiд контролем, найменшенька краплина дощу не наважиться впасти додолу без його дозволу. Вiн – велет неба, володар хмар.

– Іринко, не хочеш потримати на повiдку небо? – мов грiм, лунае запитання.

«Звичайно, нi!» – пiдказуе здоровий глузд, а уста наперекiр промовляють:

– Хочу!

– Тодi роздягайся! Знiмай iз себе все до нитки, навiть натiльний хрестик!

Ірина боязко i нервово починае роздягатися. Темiнь приховуе ii встидливiсть[31 - Встидливiсть – сором’язливiсть.] вiд Ігоря, хоча видаеться Іринi, що Гонихмарник може в темрявi бачити лiпше, анiж вона вдень. Руки тремтять, ноги пiдкошуються. Ще мить, i вона втратить свiдомiсть. Дiвчина заганяе всю силу волi в кулак i тремтячими руками знiмае iз шиi натiльний хрестик та кладе його до кишенi куртки, туго закриваючи ii блискавкою, щоб не загубився. На шиi залишаеться висiти бабусин оберiг. Про нього Гонихмарник нiчого не казав, отже, можна зоставити. Ірина несмiло, шпортаючись, пiдходить до хлопця. Ігор чуе ii важке дихання:

– Не бiйся, Іринко! Вставай передi мною, спиною до мене, – Ірина слухняно виконуе накази юнака. – А тепер пiднiми руки вгору. Так, молодець.

І вiн вкладае iй у руки тонюсiньку, напнуту, мов тятива лука, срiбну ниточку. І тiльки тепер Іринка розгледiла, що у Гонихмарника в кожнiй руцi не по однiй нитцi, а по цiлому жмуту. Іринка мiцно чiпляеться за ту нитку i думае лише про одне: тiльки б не вiдпустити, тiльки б не вiдпустити… І враз вiдчувае, як ii рука зливаеться з ниткою, стае ii частинкою, ii сутнiстю.

У кожну клiтиночку тiла вливаеться якась несамовита прадавня необ’iжджена енергiя. І вона починае бачити речi по-iншому, не по-людськи. У темрявi дiвчина ладна розгледiти кожний листочок на деревi, кожну травинку пiд ногами, вона розумiе, про що гомонять верби з тополями, про що кричить сич на дубi, про що мовчать риби у водi, за ким ридае бджiлка, що ночуе сьогоднi не у вулику, а в квiтцi, кого боiться iжачок пiд старим дубом. А у високостi iй пiдкоряеться найменша краплинка води, захована в хмарi, i вона ладна поклястися, що розрiзняе кожну з них. Почуття ейфорii, могутностi, незбагненоi радостi чи то стихii входять у ii тiло, впиваються в нього, рвуть на шматки. Але болю чи агонii немае. Є тiльки велика насолода, до цього часу незвiдана i така нестерпно жадана. Ірина незчуваеться, як вiд млостi починае стогнати, вiдчуваючи вогкiсть у себе мiж ногами.

Вона всемогутня i найщасливiша, вона частинка неба, вона – небо, заповнене зорями, планетами, пусткою, вона владарюе, i iй скоряються, п’е жагу з темних долонь ночi i не може напитися. До цього моменту вона не жила й ось тiльки тепер починае. І тодi випадково вона випускае срiбну нитку i таке бажане марево розвiюеться. Вона знову звичайна полiська дiвчина-сирота. Гонихмарник вправно на льоту ловить випущену нитку й нахиляеться над Іринкою, дiстаючи ii. Іринка вiдчувае, як щось тверде й сильне, пульсуючи, впиваеться в неi. І раптом стае байдужим весь свiт – ii майбутне, хвора бабуся, поговiр чи навiть смерть. Є тiльки вiн i вона. А решта? Хай летить пiд три чорти. Іра знае, якщо зараз вона вiддасться йому, то знову зможе вiдчути той шал всемогутностi i ту вогкiсть у себе мiж ногами, тiльки то буде навiть лiпше, то буде в його обiймах, в обiймах коханого. Ігор також вiдчувае це i випускае в небо всi нитки, хапаючи з шаленством Ірину. Вiн огортае ii собою, цiлуе шию, груди. Зачiпае вологими губами оберiг…

І раптом мiж ними вдаряе яскравим свiтлом блискавка. Тiльки б’е вона не згори, а знизу.

Вириваеться на волю жахливий крик пораненого звiра. Ірину та Ігоря вiдкидае в рiзнi боки. Ірина навiженими очима дивиться перед собою. Хмарки порозбiгалися в небi, у сяйвi мiсяця простора й насторожена галявина. Вона не розумiе, що то було i чому вони досi живi. Раптом iз трави навпроти щось пiдводиться. Істота з двома личинами. Один вродливий, добрий, схожий на ii Ігоря, iнший – страшний, зморщений, знавiснiлий, огидний, мов вивертень iз самого пекла. Нi, це не ii Ігор. Це дводушник. Гонихмарник, Градобур. Ірина бачить, як почвара стоiть, ледве тримаючись на ногах, а все ii тiло корчиться й здригаеться вiд болю. Певна, при денному свiтлi картина була б ще мерзеннiшою. Огида, страх, нажаханiсть. Ірина побожно хреститься. Бабуся попереджала – вiд побаченого можна вмерти. Спотворене обличчя, оскал зубiв i знавiснiлi очi…

– Я просив тебе зняти все з тiла! – ледве витискае по буквi iз себе Ігор. – Просив.

– Я з-з-з-з-няла, – затинаючись, вiдповiдае дiвчина.

– Тодi що це нас так вдарило? – стогнучи, промовляе потвора.

Ірина встае на рiвнi ноги. Руки й ноги цiлi, анi подряпини:

– Мене не вдарило.

– Шо у тебе на шиi? Кажеш, все зняла? – сичить по-змiiному iстота.

Ірина, здаеться, вiдчувае в його словах не тiльки жахливу лють, а й ненависть. Де ж дiвся ii Ігор, добрий, нiжний, закоханий?

– То тiльки бабусин оберiг – сила землi! – не знаючи чому, виправдовуеться перелякана дiвчина.

Вона торкаеться до свого оберега рукою i тiльки тепер вiдчувае, що той пульсуе, мов жива iстота.

– Ха-ха-ха! Стара карга знову мене надурила, – страшна iстота, яка живе в Ігоревi, починае корчитися вiд смiху i вiд болю водночас. – Та прокляття вас наздожене, чуеш, дiвчинойко! Вся твоя родина проклята, одна з вас таки буде моею. Моею. Тобi не втекти вiд мене!

Морок огортае Іру. Моторошно стае вiд цього смiху. Вона хапае свiй одяг i панiчно, зачiпаючи гiлля кущiв, роздряпуючи об колючу ожину та терен руки, ноги, через чагарник, кропиву й бур’яни летить у бiк села. Знае, що вiн не стане ii наздоганяти, бо скалiчений, бо й сам ii боiться чи того, що висить у неi на шиi. Дводушник, дводушник, дводушник… Вона нажахано закидае свiй одяг у вiкно, потiм сама туди перекочуеться, замкнувши вiкно на всi защiпки.




3. Кривий танець


Ми кривого танцю йдемо, йдемо,

Ми в нiм кiнця не знайдемо.

Анi кiнця, анi ладу, ладу,

Не впiзнати, котра ззаду.

    Украiнська гаiвка

Мiсяць Ірина не бачила Ігоря. Замiсть жаху й образи в серцi поселився смуток. Сумувала, тужила за Ігорем i торопiла вiд помислiв про те, що не може перестати думати про нього. Вiд бабусиних колiжанок-пустомель дiзналася, що крiпко занедужав хлопець. Ногу зламав й обличчя попiк. Лишенько та й годi. Мiсяць у селi немае дощу, i селяни нiяк його не допросяться. А тиждень тому до них приходив батько Ігоря. Пошепталися про щось на подвiр’i з бабусею, бабуся дала йому рiзного зiлля, мазi вiд опiкiв, живокiст, настояний на купальськiй росi. Ірина не питала бабусю, чому вiн приходив. Боялася, що та почне розпитувати. До такоi розмови не готова, швидше розгублена. Бабуся не випитувала, бо, здавалося, знала бiльше, нiж сама Ірина. Тож продовжували грати в мовчанку.

У недiлю Ірина пiшла в поле, назбирала улюблених маминих волошок. Так казала бабуся, сама цього не пам’ятала. Волошки Іринка понесла на цвинтар, батькам.

Сiльський цвинтар зi всiх бокiв обтиканий плакучими вербами. Бабуся говорила, що верба – то символ розлуки. Тож бiля жодноi сiльськоi господи того дерева не зобачиш. А навколо цвинтаря тi плаксивi, завжди сумнi дерева направду говорили про розлуку, опускаючи журно пiд ноги своi руки-вiти, схилившись у вiчному смутку.

Минула центральний вхiд, крокуючи до бокового. Мiж дерев’яними, кам’яними й залiзними хрестами бовванiла чиясь постать. Вона, обiйнявши руками хрест, стояла майже незворушно. До вух Ірини долинало гiрке схлипування. Пiдiйшла доволi близько, розгледiла нехитрий геометричний орнамент на чоловiчiй сорочцi i раптом зачудовано зупинилася. То був Іван Сокiрко, батько Ігоря. Та не це приголомшило Іринку. Вiн пригортав до себе хрест на маминiй могилi. Ірина ошелешено дивилася, як вiд ридання в чоловiка труситься спина.

– Я досi тебе кохаю, Яринко! За все пробач менi. За смерть твого Павлушi, за твою смерть пробач менi! Я не мiг противитися йому… – решта слiв потонула в надто голосному калатаннi дiвочого серця.

Ірина заховалася за кущем калини, що рiс неподалiк. Чекала, поки старший Сокiрко не пiде геть.

Запiзнiле каяття. Стiльки рокiв минуло, не забулося. До всього того болю, котрий ятрив ii душу, шматував кохання на клаптики, додалася ще одна ноша. Не лiс, не зима, не хвороба забрали батькiв. Уже сама себе не розумiе. Може, Ігор не винен, вiн раб того, хто живе у ньому? Але ж його батько – вiн вбив ii маму i татка чи дозволив це зробити. Що, зрештою, одне i те ж. Усе так заплуталося, мов на старих волинських рушниках. Не добереш, де початок стежки, а де ii кiнець. Кривий танець життя, кривий танець.



Ірина, як i мрiяла, вступила в педагогiчний на заочний, без проблем. Коли бабуся запитувала, чому на заочний, то збрехала:

– На стацiонар не добрала одного балу, тож запропонували заочну форму навчання, а через рiк, якщо будуть вiдмiннi оцiнки та бажання, переведуть на стацiонар.

Бабусю цiлком задовiльнила така вiдповiдь. У сiльськiй школi в молодших класах вiдкривалася вакансiя. Свiтлана Павлiвна збиралася в декретну вiдпустку, тому Ірина з радiстю прийняла пропозицiю директора пiдмiнити ii тимчасово на роботi.

Настав серпень. Гаряче сонце i повiтря, задуха й надто теплi ночi.

У селi нарештi добудували нову школу i, як завжди, у новобудовах потрiбно було дещо переробляти, лагодити, фарбувати, щоб встигнути до першого вересня. Прибиральницям допомагали вчителi, а чи навпаки – прибиральницi допомагали вчителям доводити до ладу власнi класи. Ірина отримала новi парти i розставляла у класi разом iз прибиральницею тiткою Катею. Це була повновида, доволi жвава молодиця. Про таких у селi казали – «кров iз молоком». Здоров’ям i породою аж яснiла. Незмiнна хiмiчна завивка на головi. Здавалося, дмухнеш – i полетять свiтло-русявi кучерики-парасольки. Маленькi швидкi карi очi, глибоко посадженi, трiшки наiвна посмiшка на губах – обеззброювали. Не зважаючи на своi об’емистi форми, була доволi жвавою. Тiтка Катя – вiдоме в селi базiкало, хоча i добродушне. Це швидше звичка багато говорити, анiж злий умисел. От i зараз вона переповiдала натхненно Іринi рiзнi сiльськi небилицi. А оскiльки Ірина була неабияким слухачем, просто мовчала, то тiтку аж розпирало вiд надлишку iнформацii.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/dara-korn-y/gonihmarnik/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Ляскавиця – грiм.




2


Вiдала – пояснювала.




3


Слiчним – гарним.




4


Мигунки – блискавки.




5


Зводи та переводи – плiтки.




6


Замирилися – погодилися.




7


Зацьханки – забаганки, примхи.




8


Гибiли – побивалися через велике кохання.




9


Киселиця – драглиста страва зi слив та борошна або круп.




10


Притьмом заповзятi – дуже впертi.




11


Силувано – удавано.




12


Небавом – незабаром, от-от.




13


Заплату – оплату.




14


Дитинойко – дитинко.




15


Ворохобив – хвилював, тривожив.




16


Дiвчинойко – дiвчино.




17


Лихо дива – щось незрозумiле, те, що не пояснюеться.




18


Нiц – нiчого.




19


Дотьомбала – зрозумiла.




20


Спудитисi – налякатися.




21


Доброхiтно – добровiльно.




22


Провадит – керуе.




23


Премного дужа – непомiрно висока.




24


Злогiв – пологiв.




25


Попелисто сквирить – тужить.




26


Заслабла – захворiла.




27


Розговляеться – споживае скоромну iжу в перший день пiсля посту; у даному випадку жартiвливе, означае ласувати чим-небудь пiсля довгоi перерви, тут: пити спиртне.




28


Нiкде – нiколи.




29


Дотямила – зрозумiла.




30


Трепета – осика.




31


Встидливiсть – сором’язливiсть.