Дорогi ви, нашi цьоцю Леся Бернакевич Повiсть «Дорогi ви, нашi цьоцю» – це картина iз життя львiвських мiщан. У нiй висвiтленi першi роки незалежностi Украiни i ностальгiя за зниклим свiтом юностi головних героiв. Леся Бернакевич Дорогi ви, нашi цьоцю Повiсть iз життя львiвських мiщан 1 Подружжя Пасьоних – передовi люди, якi здавна задавали тон у своему оточеннi. Пасьоний, вiн торгував шкарпетками на лотку i оперував такими мудрими словами як гiнекологiчно чиста картопля i був переконаний у тому, що сонна артерiя людини розташована на потилицi. А його Пасьона – ця взагалi птаха високого лету: мила вiкна в домiвках львiвськоi знатi. Цiлком зрозумiло, що такi визначнi особистостi нашоi епохи не могли водити дружбу лиш би з ким, а тiльки з кращими громадянами мiста. Насамперед, до них вчащав дядечко Сипонький, який жив з того, що, перепродуючи поношенi затхлi речi, витрушував з них свiжу копiйку. Його ж дружина також була неабиякою постаттю, бо прислуговувала одному приватному стоматологу: викидала до смiттярки вирванi зуби. Дверi Пасьоних завжди були гостинно вiдчиненi i перед удовою Кацапулею. Ця беручка i пiдприемлива панi, мобiльник у якоi завше висiв на грудях, мов дзвiночок – у корови, ставила на ноги вiтчизняний бiзнес: була власницею кiлькох бiотуалетiв. А ii благовiрний свого часу вважався настiльки непересiчним бандитом, що коли два роки тому загинув пiд час перестрiлки, то його з усiма почестями поховали в усипальницi епископа i ледь не зачислили до лику святих, як великомученика. Жодна вечiрка в Пасьоних не обходилася без психолога Ледьживоi. Замолоду, ще як до нас з-за кордону завезли сексуальну революцiю, Ледьжива на Кракiвському ринку торгувала трусами. Але якось ii колега, що жила з продажу книг на зразок «Як вiдбити чоловiка в дружини», показала iй пiдручник Карнегi[1 - Дейл Карнегi (24 листопада 1888 – 1 листопада 1955) – американський педагог, психолог, письменник. Зробив розробки психологiчних курсiв iз самовдосконалення, навикiв ефективного спiлкування, виступiв.]. Прочитавши його вiд дошки до дошки, Ледьжива вирiшила, що вже стала великим психологом. Вона закинула торгiвлю i почала провадити сеанси психотерапii. Пiдказувала Пасьоним, що iм робити, аби iхне коло поповнювалось такими ж авангардовими i чiльними особами, як вони самi. То ж коли Пасьона сповiстила усiм цим свiтським асам, що до неi на iменини прийде ще й сестра ii дiдуся – колишня учителька бiологii Броня Бурозубка, то вони не могли приховати здивування. – Ну, навiщо запрошувати цю стару дiвку? – вiдразу пiшов у наступ Сипонький. – Бурозубка – це будяк серед нашого цвiту! Зiпсутий продукт! – Вона зовсiм не прикрасить нашого столу! – додала Кацапуля. – Одягнеться, як в знак протесту. Ви згадайте, як цьоця ранiше бралася нас повчати. Вона – баба старих переконань, бо нас, успiшних бiзнесменiв, вважае спекулянтами… – Ось побачите: ця Бурозубка зведе на пси усю забаву, – зробила невтiшний прогноз Сипонька. – З досвiду знаю: один гнилий зуб може зiпсувати всю щелепу! І родинна династiя обурено заджумiла. – По правдi кажучи, я також ледве витримую цю стару колоду, – зiзналася Пасьона, коли сiмейка, вдосталь погудiвши, втихомирилася. – Але вона як-не-як – моя двоюрiдна тiтка. По-друге, наш Орчик дуже до неi прив’язався. Дiйшло до того, що вiн навiть не хоче пити те молоко, яке купую я. Приймае лише вiд цьоцi… Вона хоча й дотримуеться старомодних поглядiв, але, думаю, поганому дитини не навчить: не п’е, не курить, не вживае наркотикiв, порнухою не захоплюеться. Чотирирiчний Орчик був единим нащадком Пасьоних, з хрещенням якого вони дуже затрималися: здiйснювали капiтальний ремонт у своiй оселi. Але як потомственнi галичани та ще й такi люди, що навiть вiрили в Бога двiчi на рiк (на Рiздво та Великдень), не могли бiльше затягувати з цим таiнством. Тож минулорiч батьки покликали за кумiв панство Сипоньких та й поiхали до церкви. Поки Пасьоний припарковував свiй автомобiль на узбiччi бiля храму Святителя Миколая, Сипонькi пiшли попереду, а Орчик – помiж ними. До грудей вiн тулив гномика – свою улюблену iграшку, з якою нiколи не розлучався, i весело лепетав. Його жебонiння дуже нагадувало нявчання кiшки, чим i привернуло увагу пса, що саме дрiмав на подвiр’i. Господар прив’язав його до загорожi, а сам зайшов до Божого дому помолитися. Коли пес зачув, як Орчик нявкотить, а ще як побачив у нього на руках гномика, якого прийняв за кицьку, то його нерви не витримали. Вiн вихопив у хлопчика iграшкового краснолюдка i четвертував його. Господар, почувши гавкiт свого чотирилапого друга, вибiг на вулицю з перекошеним вiд страху обличчям. Бо нi хвилини не сумнiвався, що його Бровка хочуть викрасти або й взагалi втлумити. Орчика так вразила кончина любимого гномика, що вiн онiмiв. І церемонiя хрещення була зiрвана. Господар собаки дуже перепрошував Пасьоних, навiть дав iм двадцять гривень на покупку нового гномика, проте нiчим не мiг зарадити iхнiй бiдi. Хлопчик втратив дар мови. До яких тiльки лiкарiв батьки не водили Орчика, скiльки грошей залишили в кишенях iхнiх бiлих халатiв, щоби тiльки синочок знову забалакав. Та все було марно. Навiть найбiльшi свiтила медицини лише розводили руками i запевняли тата й маму, що недуга у хлопчика – на все життя. Проте Пасьонi не втрачали надii, особливо з позавчорашнього дня, коли ворожка, кинувши карти, порадила охрестити Орчика, а за хрещену матiр покликати жiнку, яку Орчик любить i якiй довiряе. Такою людиною була Бурозубка – напiвiнтелiгентна пенсiонерка. Тим-то й вирiшили запросити Пасьонi тiтку на урочистiсть, аби домовитися з нею про грядуще кумiвство. – Вже кого-кого, а куму не посадиш на загумiнку. І хочете ви того чи нi, та мусите терпiти цю простачку, вдавати, що не помiчаете ii химерувань, – поставила господиня перед фактом вибране товариство. – А навiщо терпiти!? – пiдвелася Ледьжива. – Ми перетягнемо ii на наш бiк, покажемо iй, як усi ii страшенно любимо … – Тодi навчи нас усiх, що робити, аби цьоцi з нами i нам iз цьоцею було … комфортабельно, – попросила господиня. – А для цього потрiбно знайти до цьоцi пiдхiд, – виголосила авторитетно Ледьжива. – Язиком талапати легко, – перебив Ледьживу пан Сипонький. – Але як то мае бути на практицi? – Для цього ми повиннi завжди пам’ятати, що наша цьоця – стара панна! – продовжила свою лекцiю Ледьжива. – А це означае, що вона – самотня, хвора, iй нi до кого слова промовити. І наше завдання – оточити цю iпохондричку увагою i турботою, пiдняти iй настрiй, розмовляти з нею лише про щось таке гарне, аби вона забула про своi хвороби. Тiльки-но цьоця на порiг – вiдразу ж починайте ii обробляти: цiкавтеся ii здоров’ям, хвалiть, питайтеся в неi поради, зазирайте iй буквально до рота. Старi це люблять. – Одна рiч – роззирати ротову порожнину губернатора, – озвалася Сипонька, яка не обминала нагоди вкотре розповiсти, як, подаючи клiщi стоматологу, вона сподобилась ласки – заглибитись у колодязь зубiв голови областi, вiд цього, за ii словами, у неi розширився кругозiр i вона духовно збагатилася. – Але який сенс – вдивлятися у писок цьоцi? Що я з нього вiзьму для життя? – Прикиньтеся наiвнячкою, – напучувала послiдовниця Карнегi помiчницю зубоволоки. – Корона на вашiй головi прикрiплена мiцно i не звалиться вiд того, що ви поцiкавитеся у цiеi староi сови, де вона купила своi черевички. Мовляв, i ви такi хочете… Сипонька хихикнула в кулак: – Там не черевички, а справдешнi срайходи! – А вас нiхто не змушуе носити такi ж! – заспокоювала Сипоньку Ледьжива. – Просто не лiнуйтеся пiдняти настрiй цiй змii! Одне слово, зробiмо все, аби вона була задоволеною… – Ну, ради Орчика ми готовi на таку жертву, – зiтхнули свояки. 2 Оселя Пасьоних була очепурена на славу. Бо вони, влаштовуючи капiтальний ремонт у родинному гнiздi, покликали на пораду дизайнера, i той усе продумав до дрiбниць: велика кiлькiсть кiмнаток нагадувала ятки на ринку, iхнi стiни були суцiльно бiлi, мов у лiкарняних палатах, а у найбiльшiй за розмiром гостиннiй в гiрляндi вогнiв переливалася нiша зi статуею Афродiти. Бiля ii стiп лежали квiти, мов на гробiвцю Личакiвського кладовища. На столi, широкому, як автотраса, не вистачало хiба що пташиного молока. Цьоця довго шарпала вхiднi дверi за клямку, не здогадуючись, що для цього е дзвiнок. Адже в неi дома давненько не було цього приладу для подавання звукових сигналiв. Щойно переступивши порiг оселi Пасьоних, вона направила своi безсмертнi кавушi до кухнi, де вариво зiтхало в баняках, а рiзнi кулiнарнi запахи змагалися за першiсть. Може, треба буде цибулi почистити чи хрону натерти? Здебiльшого, Пасьона залишала тiтку наодинцi з цими коренеплодами родини хрестоцвiтих. А хрiн нерiдко траплявся таким волокнистим, погано пiддавався тертцi, очевидячки, не маючи бажання перетворитися в гостру приправу. Тiтка iнодi очi виплаче вiд того, що мусить мати справу з цим неприемним овочем. Але хрiн був лише приводом. Бiда в iншому. Родичi сприймали ii за нижчий органiзм, такий собi полiп, корпускулу i нiколи не запрошували за стiл, особливо, якщо траплялася радiсна оказiя. Жартували, що Бурозубка ще iм пса перелякае. Одне слово, крiм Пасьоних, ii нiде не приймали, мов пляшку з-пiд шампанського. Та вона i не напрошувалася. Минули вже тi часи, коли Бурозубка була настiльки наiвною, що коли хтось з рiднякiв при зустрiчi пропонував: «Будеш у наших краях – обов’язково завiтай!», сприймала цi слова буквально. І робила вiзит. Але господарi, навiть не запропонувавши збiднiлiй кузенi присiсти, недбало кидали: «Не хочете кави?» І при цьому красномовно поглядали на годинник. Коли ж вони випадково опинялися в помешканнi Бурозубки, то навiть не здогадувалися принести iй подарунок i страшенно бiдкалися, чим провокували Бурозубку кривити душею: «Ну що ви, ваша присутнiсть – найкращий для мене презент!» Але якось Сипонький таки подарував iй … паличку для рису, одну, бо другу десь занипав. Проте тiтка боялася показати, що це ii засмучуе, щоб родина, бува, не образилася не неi. І мовила вдавано бадьорим голосом: «Не бiда, адже я i так цими паличками не вмiю iсти». Одне слово, ii кликали лише на похорон – бульбу чистити для поминальноi трапези. Тодi кревняки пригадували, що й тiтонька – рiдня, i переконували ii, що iм усiм «потрiбно триматися купи». Бо свiй якщо i не заплаче, то принаймнi скривиться. І щоразу тiтонька iшла до них, сподiваючись, що втрата того чи iншого родича зробить iх до неi прихильнiшими. Але за кожним разом переконувалась, що родина ii, як завжди, використала, мов серветку, i не згадае про неi аж до наступного похорону. Якщо ж тiтонька випадково опинялася за столом багатих родичiв, то для неi постiйно чогось не вистачало: торт, канапки або чайнi ложечки закiнчувались якраз перед Бронею; для неi нiколи не знаходилось крiсла, i в той час, як решта гостей поважно грiла сiдницями стiльцi з гарнiтуру, цьоця Броня тулилась на якомусь приставному ослiнчику ледь не пiд столом i неодмiнно на вiдшибi; в автомобiлi для неi також нiколи не залишалося мiсця: «Москаль до Берлiна пiшки зайшов, – зауважували родичi, – то невже для тiтки вiд центру мiста до Сихова – аж така далечiнь?» Здавалося, близькi iй мстили за те, що вона не така успiшна, як вони… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22059378&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Дейл Карнегi (24 листопада 1888 – 1 листопада 1955) – американський педагог, психолог, письменник. Зробив розробки психологiчних курсiв iз самовдосконалення, навикiв ефективного спiлкування, виступiв.