Чотири пiсля пiвночi (збiрник)
Стiвен Кiнг


Уникаете подорожувати лiтаком? У пошуках креативу боiтеся повторити навiть самого себе? Заховали дитячi страхи так глибоко, що не можете згадати? Чи пiдiгруете ви своiм страхам, чи намагаетеся iх приховати або iгнорувати – Зло все ж трапляеться… І фобii найкраще розкажуть, ким ми е насправдi. Вони оживуть у плакатах зi стiн провiнцiйноi бiблiотеки, у полароiдних знiмках чи написаних колись оповiданнях, затягнуть у себе, як трiщина в розгерметизованому лiтаку, яку не затулити долонею, – так, як своiх вiдданих прихильникiв затягуе у жаский свiт потойбiчного Король горору Стiвен Кiнг…





Стiвен Кiнг

Чотири пiсля пiвночi

збiрка



Обережно! Ненормативна лексика!







Вступне слово

Рiвно пiвнiч


Ви тiльки погляньте – ось ми всi. Знову зiбралися. Я сподiваюсь, ви бодай наполовину такi радi тут бути, як я. Згадав тут одну iсторiйку, а позаяк розповiдання iсторiй – це те, чим я заробляю на хлiб (i рятуюся вiд божевiлля), то переповiм ii вам.

Десь ближче до початку цього року – цi рядки я пишу наприкiнцi липня 1989-го – я розсiвся перед «ящиком», щоб подивитись, як «Бостон Ред Сокс» грають iз «Мiлуокi Бруверз».[1 - «Boston Red Sox» та «Milwakee Brewers» – бейсбольнi команди. (Тут i далi прим. пер.)] Робiн Янт iз «Бруверз» виправдовував усi сподiвання, i бостонськi коментатори раптом зачудувалися з того, що Янту тiльки недавно стукнуло тридцять.

«Деколи здаеться, що Робiн допомагав Ебнеровi Даблдею[2 - Ебнер Даблдей (1819–1893) – офiцер армii Сполучених Штатiв Америки, генерал Союзу пiд час Громадянськоi вiйни. Також вiдомий як творець бейсболу, хоча деякi iсторики спорту вважають це питання дискусiйним.] креслити першi лiнii фолу[3 - Крейдянi лiнii на бейсбольному полi, що позначають межi iгрового поля.]», – сказав Нед Мартiн, коли Янт вийшов на позицiю i став лицем до лиця з Роджером Клеменсом.

«Угу, – погодився Джо Кастiльйоне. – По-моему, вiн у «Бруверз» прийшов зi старшоi школи. І грае за них iз тисяча дев’ятсот сiмдесят четвертого».

Раптом мене аж пiдкинуло, i я так рвучко сiв, що ледве не розiлляв на себе бляшанку пепсi-коли.

«Хвилиночку! – подумав я. – Одну, чорт забирай, хвилиночку! Я свою першу книжку опублiкував у сiмдесят четвертому! Це ж зовсiм недавно було! Що це за хрiнь про допомогу Ебнеровi Даблдею з першими лiнiями фолу?»

А потiм менi подумалося, що сприйняття плину часу – а ця тема знову i знову зринатиме в тих повiстях, якi ви прочитаете далi, – рiч дуже iндивiдуальна. Справдi, вихiд «Керрi» навеснi 1974-го (фактично ii опублiкували за два днi до початку бейсбольного сезону, i пiдлiток Робiн Янт вiдiграв свiй перший матч за «Мiлуокi Бруверз») для мене особисто здаеться не такою вже й давньою подiею – наче тiльки вчора було, по сутi, – але е й iншi способи рахувати роки, i от деякi з них натякають, що п’ятнадцять рокiв насправдi можуть бути дуже довгим перiодом.

У 1974-му Джеральд Форд був президентом Штатiв, у Іранi ще правив шах.[4 - Мохаммед Реза Пехлевi (1919–1980) – тридцять п’ятий i останнiй шах Ірану, був скинутий i вирушив у вигнання внаслiдок революцii 1979 року.] Джон Леннон був живий, Елвiс Преслi теж. Доннi Осмонд[5 - Дональд Кларк Осмонд (нар. 1957 р.) – американський спiвак i актор, у минулому – кумир пiдлiткiв.] спiвав разом зi своiми братами та сестрами високим писклявим голоском. Уже винайшли вiдеомагнiтофони для побутового вжитку, але купити iх можна було лише на кiлькох пробних ринках. Обiзнанi люди пророкували, що з iхнiм поширенням пристроi Sony формату Beta[6 - Betamax – формат касет для побутового використання, розроблений корпорацiею «Sony» 1975 р.] дуже швидко втопчуть конкурента, формат VHS, у землю. Можливiсть брати напрокат популярнi фiльми так само, як люди брали популярнi романи на абонемент у бiблiотеках, була ще у вiддаленому майбутньому. Цiни на бензин пiдлетiли до захмарних висот: сорок вiсiм центiв за звичайний, п’ятдесят п’ять – за неетилований.

Першi сивi волосини ще не пробивалися на моiй головi та в бородi. Моiй доньцi, яка зараз навчаеться на другому курсi, було чотири роки. Мiй старший син, котрий уже вищий за мене, грае на губнiй гармонiцi й хизуеться розкiшним хвилястим волоссям до плечей, як у Семмi Гагара,[7 - Семюел Рой Гагар (нар. 1947 р.) – американський гiтарист i рок-вокалiст. Найбiльш вiдомий як вокалiст американського рок-гурту «Van Halen».] щойно дiстав нагороду – трусики для привчання до горщика. А до народження мого молодшого сина, пiтчера i гравця першоi бази в командi чемпiонату Малоi лiги, лишалося ще три роки.

У часу е ця дивна пластична властивiсть, i все повертаеться на круги своi. Ви сiдаете в цей автобус i думаете, що далеко вiн вас не завезе – може, на iнший бiк мiста, але не далi, – i тут раптом, матерi твоiй ковiнька! Ви вже на серединi сусiднього континенту. Трохи наiвна метафора, скажете ви? Я теж так вважаю, але сiль тут ось у чому: це не мае значення. Головний ребус часу такий досконалий, що навiть такi iнфантильнi спостереження, як оце я щойно зробив, вiдгукуються з дивним лунким резонансом.

За цi роки незмiнним залишаеться тiльки одне – i мабуть, саме через це менi (та Робiновi Янту заодно) здаеться iнколи, що час стоiть на мiсцi. Я досi роблю те саме: пишу iсторii. І це досi перевершуе собою все, що я знаю; це те, що я люблю. Ой, зрозумiйте мене правильно – дружину i дiтей я теж люблю, але знаходити цi дивнi путiвцi й вирушати ними в дорогу, дивитися, хто там живе, що цi люди роблять i з ким, а може, навiть чому, – це така насолода. Я досi люблю дивнi вiдчуття, що народжуються пiд час цих мандрiв, i тi розкiшнi моменти, коли картинки увиразнюються, а подii складаються в чiткий вiзерунок. За кожною iсторiею завжди тягнеться хвiст. Той звiр прудкий, i я часом не встигаю його вхопити, але коли вдаеться, то тримаю мiцно… i це дуже втiшне вiдчуття.

У 1990-му, коли цю книгу опублiкують, виповниться шiстнадцять рокiв вiдтодi, як я захопився цiею фантазiйною справою. Вiсiм рокiв тому, вже пiсля того, як я став головним лiтературним бабаем усiеi Америки (яким чином, сам i досi до пуття не розумiю), вийшла моя книжка пiд назвою «Чотири сезони». Це збiрка з чотирьох повiстей, якi нiколи ранiше не виходили друком, i три з них не були страшними. Видавець бадьоро взяв збiрку для публiкацii, але, думаю, певнi побоювання були. Бо я й сам iх вiдчував. Але, як виявилося, ми даремно переймалися. Інодi письменник видае книжку, яка просто народилася щасливицею. Саме такими для мене були «Чотири сезони».

Одну з тих повiстей, «Тiло», екранiзували, i фiльм «Залишайся зi мною» (Stand By Me) мав успiх у прокатi… то був перший по-справжньому успiшний фiльм, який зняли за моею книжкою, з часiв «Керрi» (а «Керрi» з’явилася ще в ту сиву давнину, коли Ебнер Даблдей i самi-знаете-хто креслили лiнii фолу). Режисер «Залишайся зi мною» Роб Рейнер – один iз найхоробрiших i найрозумнiших кiношникiв, яких я стрiчав у життi, i я пишаюся нашою спiвпрацею. А ще цiкаво вiдзначити, що компанiя, яку пан Рейнер створив пiсля успiху фiльму «Залишайся зi мною», зветься «Касл Рок Продакшнз»[8 - «Castle Rock Entertainment» – кiнокомпанiя, у назвi якоi використано назву вигаданого Стiвеном Кiнгом мiста в штатi Мейн, яке фiгуруе в багатьох його творах.]… моi постiйнi читачi одразу зрозумiють, що тут до чого в цiй назвi.

Переважна бiльшiсть критикiв також прихильно сприйняла «Чотири сезони». Майже всi вони бомбили напалмом одну повiсть, але оскiльки для кожного з них об’ект для спалювання був iншим, то я вирiшив, що можу безкарно на них усiх не звертати жодноi уваги… i не звертав. Але так виходить не завжди; коли в бiльшостi рецензiй на «Крiстiну» ii непрямо називали кошмарним, дуже слабким романом, я знехотя визнав, що, можливо, вона вийшла не такою вдалою, як я сподiвався (що, втiм, не завадило менi перевести в готiвку авторськi чеки). Я знаю письменникiв, якi стверджують, що не читають критику на себе або що поганi вiдгуки не зачiпають iх узагалi нiяк, i двом iз цих iндивiдiв я навiть вiрю. Проте я належу до iншого племенi – у мене пунктик щодо поганих рецензiй, i коли такi з’являються, я ходжу, мов хмара. Утiм це тривае недовго: я сiдаю за стiл, вбиваю кiлькох дiточок i бабусь, i ось я знову веселий i радiсний.

А що найважливiше – «Чотири сезони» припали до душi читачам. Я не можу згадати жодного листа з тих часiв, у якому мене б насварили за те, що написав не горор. Власне, бiльшiсть читачiв хотiла менi сказати, що котрась iз тих iсторiй викликала в них сильнi емоцii, змусила думати, вiдчувати, i тi листи – ось iстинна винагорода для тих днiв (а iх завжди чимало), коли слова не йдуть, а невловного натхнення наче й не iснуе. Хай Бог благословить i береже Постiйного Читача; рот може говорити, але без вуха, яке волiло б слухати оповiдку, вона не оживе.

Ішов 1982-й. Рiк, коли «Мiлуокi Бруверз» отримали свiй единий вимпел[9 - Приз переможцю сезонного чемпiонату.] Американськоi лiги пiд проводом – так, ви вгадали – Робiна Янта. Того року Янт вiдбив.331,[10 - Середнiй коефiцiент результативностi вiдбивання – хiти, подiленi на виходи на битку.] промчав двадцять дев’ять гоум-ранiв[11 - Ігрова ситуацiя в бейсболi, коли вiдбивач i тi гравцi, що перебувають на базах, встигають здiйснити повне коло по базах (зробити пробiжку) i потрапити в «дiм».] i здобув титул найцiннiшого гравця Американськоi лiги.

То був результативний рiк для нас обох, старих чудикiв.

«Чотири сезони» не були запланованою книжкою; вона просто сталася. Чотири повiстi, якi вона мiстить, з’являлися з рiзними iнтервалами протягом п’яти рокiв, iсторii занадто довгi, щоб iх публiкувати як оповiдання, i занадто короткi, щоб стати окремими книжками. Як i бути пiтчером[12 - Пiтчер – гравець, що подае м’яч.] у бейсбольному матчi без хiтiв[13 - Хiт – удар, при якому вiдбивач досягнув першоi, другоi чи третьоi бази.] чи вiдбивати в циклi (в одному матчi послiдовно бiгти до першоi, другоi, третьоi бази i здiйснити гоум-ран), то був не так подвиг, як статистичний курйоз. Мене страшенно потiшило те, що книгу сприйняли й вона була успiшною, але також я вiдчув укол виразного жалю, коли рукопис нарештi потрапив у видавництво «Viking Press». Я знав, що вiн класний; а ще знав, що iншоi такоi книжки менi вже, мабуть, нiколи в життi не опублiкувати.

Якщо ви думаете, що я зараз скажу «Що ж, я помилявся», то мушу вас розчарувати.

Книга, яку ви тримаете в руках, дуже вiдрiзняеться вiд попередньоi. У «Чотирьох сезонах» було три «мейнстримовi» повiстi й одна – про надприродне; у цiй книзi всi чотири iсторii належать до жанру горор. Загалом i в цiлому вони трохи довшi за повiстi «Чотирьох сезонiв» i писав я iх здебiльшого впродовж двох рокiв, коли нiбито вiдiйшов од справ. Може, вони iнакшi тому, що породив iх розум, якому забажалося звернутися, принаймнi тимчасово, до темряви та ii тем.

Наприклад, теми часу й того, як вiн поволi роз’iдае людське серце. Теми минулого i тiней, якi воно вiдкидае на теперiшне, – тiней, у яких часом ростуть малоприемнi штуки, а ховаються ще менш приемнi… ховаються i гладшають.

Утiм не всi моi зацiкавлення змiнилися, а бiльшiсть переконань тiльки змiцнiла. Я дотепер вiрю в стiйкiсть людського серця й засадничу вагомiсть любовi; досi вiрю, що мiж людьми можуть виникати зв’язки i що тi сутностi, якi мешкають усерединi нас, часом одна одноi торкаються. Я до цих пiр вiрю, що цiна цих зв’язкiв страхiтливо, обурливо висока… i вiрю, що здобута цiннiсть набагато вища за цiну, яку необхiдно заплатити. І, напевно, я досi вiрю, що прийде Бiлiсть i знайдеться мiсце, на якому можна буде дати бiй… i боронити те мiсце до самоi смертi. Старомоднi зацiкавлення й вiрування, але я не брехатиму – я досi ними володiю. А вони володiють мною.

Ще я досi люблю вдалi iсторii. Обожнюю слухати i розповiдати. Вам, може, й невiдомо (чи байдуже), що менi вiдвалили купу грошви за публiкацiю цiеi книги i двох наступних, але якщо вам вiдомо (i не байдуже), то також ви повиннi знати: за писання цих повiстин нiхто менi не заплатив анi цента. Як i все, що стаеться само собою, акт писання не пов’язаний iз валютою. Грошi – крутецька штука, мати iх дуже добре, та коли настае час творити, найкраще – не думати про них надто багато. Це спинить увесь процес.

Мiй спосiб розповiдати iсторii теж, здаеться, трохи змiнився (хочеться вiрити, що я став вправнiшим, але, ясна рiч, кожен читач повинен i буде вирiшувати це сам), однак цього й слiд було очiкувати. Коли «Бруверз» здобули вимпел 1982-го, Робiн Янт грав на шорт-стопi.[14 - Частина бейсбольного поля мiж другою i третьою базою.] Тепер вiн у центрi поля. Імовiрно, це означае, що вiн став трохи повiльнiшим… та все одно ловить усе, що вiдбивають у його бiк.

Мене це влаштовуе. Цiлком i повнiстю.

Дуже багато читачiв цiкавиться, звiдки приходять iсторii, i розмiрковуе, чи вписуються цi оповiдi в якусь ширшу схему, яку задумав собi автор. Тому я до кожноi повiстi долучив коротеньку примiтку про те, як вона писалася. Цi примiтки можуть вас розважити, але ви не зобов’язанi iх читати, якщо не хочете; це, слава Богу, не домашне завдання, позаплановоi контрольноi не буде.

А насамкiнець я, з вашого дозволу, повторю, що дуже радий тут бути, живий-здоровий, i знову розмовляти з вами… i як добре знати, що ви досi там, живi-здоровi й чекаете, коли вже можна буде перенестися деiнде – туди, де, можливо, у стiн е очi, а в дерев – вуха, i щось страшенно малоприемне нипае на горищi, шукае виходу, щоб спуститися на перший поверх, туди, де люди. Ця iстота досi мене цiкавить… але нинi я думаю, що люди, якi слухатимуть чи не слухатимуть, цiкавлять мене значно бiльше.

Поки я не пiшов, треба ж вам iще розказати, чим закiнчився той бейсбольний матч. «Бруверзи» накостиляли «Ред Сокс». Клеменс вiдправив Робiна Янта в страйк-аут[15 - Вихiд вiдбивача з гри пiсля трьох страйкiв (невлучання по м’ячу).] пiд час першого виходу Янта на битку… але вже вдруге Янт (котрий, якщо вiрити Недовi Мартiну, допомагав Ебнеровi Даблдею креслити першi лiнii фолу) вiдбив високий дабл вiд Зеленого Монстра[16 - Популярна назва високоi стiни на лiвому полi стадiону Фенвей-Парк, де тренуеться бостонська бейсбольна команда «Ред Сокс».] на лiвому полi й двiчi збiгав «додому».

Здаеться, Робiн Янт iще не вийшов з гри.

Так само, як i я.



Бенгор, штат Мейн

Липень 1989 року




Ленголiери

Перша пiсля пiвночi



Присвячую Джо, ще однiй людинi, яка боiться лiтати







Вступне слово до «Ленголiерiв»


Історii навiдують мене в рiзний час, в рiзних мiсцях – в машинi, в душi, коли гуляю пiшки, навiть коли огинаюся на вечiрках. Було пару випадкiв – iсторii з’явилися до мене в сновидiннях. Але дуже рiдко зi мною бувае так, щоб я написав щось щойно по тому, як менi прийшла iдея, а «нотатника iдей» я не веду. Не записувати iдей – це дослiди з iх самозбереження. Ідей мене навiдуе багато, але тiльки невеличкий вiдсоток з них дiйсно чогось вартi, тому я iх усi ховаю до чогось на кшталт ментальноi картотеки. Негодящi там згодом саморуйнуються, як та плiвка вiд Центру на початку кожноi серii в «Мiсiя неможлива».[17 - «Mission: Impossible» (1966–1973) – телесерiал про команду секретних агентiв, якi отримують чергове завдання записаним на магнiтофонну плiвку, що пiсля першого ж прослуховування саморуйнуеться; у пiзнiших рiмейках цього серiалу фiгуруе вже оптичний диск.] З добрими такого не стаеться. Вряди-годи, коли я вiдчиняю картотечну шухлядку i зазираю досередини поглянути, що там у нiй залишилося, вгору на мене дивиться дрiбна жменька iсторiй, i кожна з них мае власний яскравий центральний образ.

У «Ленголiерах» таким образом була жiнка, що притискае долоню до трiщини в борту пасажирського авiалайнера.

Марно було самому собi нагадувати про те, що я дуже мало знаю про пасажирськi авiалайнери – а я саме так i зробив; та тим не менше, той образ був там присутнiм кожного разу, коли я вiдчиняв картотечну шафку, аби покласти туди чергову iдею. Дiйшло до того, що я навiть почав вiдчувати запах парфумiв тiеi жiнки (то були «Льонвуа»[18 - «L’Envoi» (1978–1981) – парфуми, що випускалися для продажу тiльки через заснований 1971 р. перший у свiтi поштовий каталог люкс-товарiв «Horchow Collection».]), бачити ii зеленi очi та чути ii уривчасте, перелякане дихання.

Одного вечора, лежачи в лiжку на межi засинання, я збагнув, що та жiнка – суща примара.

Пам’ятаю, я сiв, скинув ноги на пiдлогу i ввiмкнув свiтло. Так я просидiв якийсь час, нi про що особливо не думаючи… принаймнi на поверхнi. Утiм, пiд сподом той хлопець, котрий насправдi робить за мене цю роботу, вже прибирав робоче мiсце i готувався знову заводити свою машинерiю. Наступного дня я – чи то вiн – почав писати цю iсторiю. Справа забрала приблизно мiсяць, i писалася вона найлегше з усiх iсторiй у цiй книжцi, по ходу викладаючись сама собою, гладенько й природно. Час вiд часу що немовлята, що iсторii народжуються на свiт майже без болiсних переймiв, отак явилася i ця iсторiя. Оскiльки вона мала певну, подiбну до моеi ранiшоi повiстi «Туман», апокалiптичну атмосферу, кожному ii роздiлу я так само надавав заголовок у старомодному стилi рококо. Виринув я з тiеi атмосфери майже таким само неушкодженим, яким у неi був поринув… рiдкiсний випадок.

З мене доволi лiнивий дослiдник, але цього разу я наполегливо старався виконувати свое домашне завдання. Три пiлоти – Майкл Руссо, Френк Соарес i Даглас Деймон – допомагали менi ретельно добирати факти й ретельно iх дотримуватися. Вони виявили себе справжнiми лицарями, щойно я пообiцяв нiчого не зiпсувати.

Чи вийшло в мене все правильно? Сумнiваюся. Навiть великий Денiел Дефо уклепався: в «Робiнзонi Крузо» його герой роздягаеться догола, пливе до корабля, з якого нещодавно врятувався… i там наповнюе своi кишенi речами, яких вiн потребуватиме, щоб залишитися живим на безлюдному островi. А ще е один такий роман (його назву i автора ми тут милосердно оминемо) про мережу нью-йоркського метро, де письменник вочевидь переплутав кабiни машинiстiв з кабiнками публiчних туалетiв.

Мое стандартне застереження, як завжди: за те, що я виклав правильно, дякуйте мiстерам Руссо, Соаресу i Деймону. За всi хиби ганьте мене. І це заява не з порожньоi ввiчливостi. Фактичнi помилки зазвичай трапляються не через хибну iнформацiю, а внаслiдок неспроможностi поставити правильне запитання. Я таки дозволив собi деякi вiльностi з лiтаком, у якому ви невдовзi опинитеся; втiм, то дрiбнi вiльностi, i вони здавалися необхiдними для розгортання цiеi iсторii.

Ну, як на мене, цього вже досить; сходьмо на борт.

Летiмо непривiтним небом.




Роздiл 1




Поганi новини для капiтана Інгала. Слiпа дiвчинка. Запах ледi. Банда Далтонiв прибувае в Тумстон. Дивна халепа з рейсом № 29.




1


Браян Інгал пiдкотив «Л-1011»[19 - «Lockheed L-1011 TriStar» – широкофюзеляжний авiалайнер на 400 мiсць з дальнiстю польоту понад 7000 км, який випускався в 1968–1984 рр.] «Американськоi гiдностi» на стоянку перед перонними воротами № 22 i вимкнув вогник «ЗАстебнУТИ ременi безпеки» рiвно о 22:14. Зiтхнувши крiзь зуби довгим шипiнням, вiн розстебнув власнi плечовi ременi.

Інгал не мiг пригадати, коли востанне в кiнцi рейсу вiдчував таке полегшення – i таку втому. В його головi пульсував неприемний бiль, а в планах на цей вечiр панувала тверда визначенiсть. Жодних напоiв у готелi для пiлотiв, жодноi вечерi, ба навiть жодноi ванни, коли вiн уже повернеться до Вествуду. Вiн настановив собi завалитися до лiжка й проспати чотирнадцять годин.

Рейс № 7 – флагманський маршрут «Американськоi гiдностi» з Токiо до Лос-Анджелеса – спочатку було затримано сильними лобовими вiтрами, а потiм типовою для Лос-Анджелеського мiжнародного переобтяженiстю… який, подумав Інгал, ймовiрно, якщо не брати до уваги «Логан» у Бостонi, е найгiршим з американських аеропортiв.[20 - Logan – мiжнародний аеропорт у Бостонi, названий на честь генерала i члена сенату штату Массачусетс Едварда Лоренса Логана (1875–1939).] Як на лихо, ще й проблема з розгерметизацiею з’явилася пiд кiнець польоту. Спершу невеличка, поступово вона погiршувалася, аж поки не стала лячною. Дiйшло майже до такого рiвня, коли мiг статися прорив i вибухова декомпресiя… але, на милiсть, найгiршого не вiдбулося. Такi проблеми iнколи, мiстичним чином, зненацька стабiлiзуються самi собою, тож саме це й сталося цього разу. Пасажири, якi зараз висаджуються вiдразу поза пiлотською кабiною, не мають щонайменшого уявлення про те, як близько вони були до того, щоби пiд час цього вечiрнього польоту з Токiо перетворитися на людський паштет, але це знае Браян… що й винагородило його оцим довбанням болю в головi.

– Цей мандрьоха прямо звiдси iде на дiагностику, – звернувся вiн до свого другого пiлота. – Вони там знають, що вiн приiде i в чому полягае проблема, авжеж?

Другий пiлот кивнув:

– Їм це не подобаеться, але вони там знають.

– Менi насрати, що iм подобаеться, а що – нi, Деннi. Ми сьогоднi наблизилися впритул.

Деннi Кiн кивнув. Вiн розумiв, що так i було.

Браян зiтхнув i провiв рукою собi вгору i вниз по потилицi. Голова йому болiла, неначе якийсь хворий зуб.

– Може, я вже старiшаю для цiеi справи.

Звiсно, це була фраза, яку будь-хто час вiд часу промовляе про власну роботу, особливо в кiнцi важкоi змiни, i Браян сам збiса добре розумiв, що вiн не занадто старий для цiеi роботи – у своi сорок три роки вiн якраз входив у найкращий вiк для пiлотiв цивiльноi авiацii. Тим не менше, цього вечора вiн майже повiрив у сказане. Господи, як же вiн втомився.

У дверi кабiни постукали; штурман, Стiв Серлз, не пiдводячись, розвернувся у своему крiслi й вiдчинив. Там стояв чоловiк у зеленому блейзерi «Американськоi гiдностi». На вигляд наче стюард перонних ворiт, проте Браян знав, що той не е ним. Це був Джон (чи, може, Джеймс) Дiгейн, заступник виконавчого директора «Американськоi гiдностi» в Лос-Анджелеському мiжнародному.

– Капiтане Інгал?

– Так.

Прокинувся внутрiшнiй комплекс захисних реакцiй, i бiль у його головi спалахнув. Перша думка, народжена не з логiки, а з утоми й напруги, була – вони хочуть спробувати повiсити вiдповiдальнiсть за розгерметизацiю лiтака на нього. Звiсно, параноiчна реакцiя, але ж вiн i був у параноiдальному гуморi.

– Боюся, капiтане, в мене для вас поганi новини.

– Це щодо витiкання?

Браян промовив це надто рiзко, i кiлька пасажирiв з тих, що рухалися на вихiд, озирнулися, але наразi вже було пiзно якось цьому запобiгати.

Дiгейн похитав головою:

– Це стосуеться вашоi дружини, капiтане Інгал.

Якусь мить Браян не мав анi найменшого поняття, про що каже цей чоловiк, i тiльки стояв та глипав на нього, почуваючись напрочуд дурнуватим. Та тодi йому дзеленькнуло. Звичайно ж, вiн мае на увазi Енн.

– Вона моя колишня дружина. Ми пiвтора роки тому розлучилися. Що з нею?

– Там стався нещасний випадок, – промовив Дiгейн. – Мабуть, вам краще пройти до нашого офiсу.

Браян дивився на нього зачудовано. Пiсля довгих, напружених останнiх трьох годин все це здавалося дивовижно нереальним. Вiн придушив спокусу сказати Дiгейновi, що, коли це якесь лайно на кшталт телепередачi «Прихована камера», то хай собi йде з цим нахер. Але, звичайно, тут не те. Начальство авiалiнii не схильне до жартiв i розiграшiв, особливо за рахунок пiлотiв, якi щойно були наблизилися до неприемноi пригоди в повiтрi.

– Що з Енн? – почув Браян знову власне запитання, цього разу дещо м’якшим тоном. Вiн усвiдомлював, що з обережним спiвчуттям на нього дивиться другий пiлот. – З нею все гаразд?

Дiгейн дивився вниз, на своi сяючи туфлi, i Браян зрозумiв, що новина там дiйсно якась вельми погана, що з Енн щось набагато гiрше, нiж просто не все гаразд. Розумiв, але виявив, що не в змозi в таке повiрити. Енн було тiльки тридцять чотири, i вона була обережною в своiх звичках. І понад те, йому не раз приходила думка, що у всьому мiстi Бостонi вона едина цiлком психiчно адекватна особа за кермом… можливо, у всьому штатi Массачусетсi.

Тепер Браян чув, як вiн питаеться про щось ще, i це було дiйсно аналогiчно тому, нiби якийсь незнайомець увiйшов до його мозку i використовуе його рот як гучномовець.

– Вона померла?

Джон чи Джеймс Дiгейн озирнувся, неначе по пiдтримку, але там, бiля вихiдного люка, едино що стояла бортпровiдниця, бажаючи пасажирам, що висаджувалися, приемного вечора в Лос-Анджелесi i раз по раз тривожно позираючи в бiк кабiни, либонь, стурбована тим самим, що було спало на думку Браяну – що з якоiсь причини екiпаж хочуть звинуватити в повiльному витiканнi повiтря, через яке кiлька останнiх годин цього рейсу перетворилися на такий кошмар.

Дiгейн залишався самотнiм. Вiн знову подивився на Браяна i кивнув:

– Так… боюся, вона дiйсно померла. Ви не проти пiти зi мною, капiтане Інгал?




2


О чверть по пiвночi Браян Інгал уже влаштовувався у крiслi 5A рейсу № 29 – флагманського маршруту «Американськоi гiдностi» з Лос-Анджелеса в Бостон. Хвилин десь через п’ятнадцять лайнер, що вирушае в рейс, знаний трансконтинентальним мандрiвникам як «досвiтнiй», уже буде в повiтрi. Браян згадав, як зовсiм недавно був подумав, що, якщо Лос-Анджелеський мiжнародний не найнебезпечнiший аеропорт в Америцi, тодi ним е «Логан». Завдяки найнеприемнiшим збiгам вiн тепер мае шанс в межах восьмигодинного промiжку часу випробувати обидва порти: «ЛАМ» як пiлот, «Логан» – у ролi лiтерного пасажира.

Бiль у його головi, тепер значно гiрший, нiж був пiд час посадки рейсу № 7, ще на одну риску пiдстрибнув угору.

«Просто пожежа, – думав вiн. – Якась клята пожежа. Що трапилося з детекторами диму, заради Бога? Там же зовсiм новий будинок».

Йому раптом дiйшло, що останнiх мiсяцiв чотири або п’ять вiн навряд чи взагалi згадував про Енн. Протягом першого року пiсля iх розлучення, схоже було, вiн тiльки про неi й думав – що вона зараз робить, що на нiй одягнуте, ну й звiсно, з ким вона зустрiчаеться. Коли нарештi почалося зцiлення, воно вiдбулося дуже швидко… так, немов йому вкололи якийсь духовiдновний антибiотик. Вiн достатньо прочитав про розлучення, щоби знати, чим зазвичай бувае той вiдновний препарат: то не якийсь там антибiотик, а нова жiнка. Іншими словами – ефект вiдбою.

Але для Браяна не iснувало iншоi жiнки – поки що принаймнi. Кiлька рандеву й один обачний статевий акт (вiн дiйшов висновку, що в епоху СНІДу всi позашлюбнi статевi акти обачнi), але нова жiнка так i не з’явилася. Вiн просто взяв… i зцiлився.

Браян дивився, як на борту з’являються його попутники. Ось iде молода жiнка, бiлявка, з маленькою дiвчинкою в темних окулярах. Дiвчинка тримаеться рукою за лiкоть бiлявки. Жiнка промурмотiла щось своiй протеже, дiвчинка вмить пiдняла голову в бiк ii голосу, i Браян зрозумiв, що вона слiпа – щось таке було в поруху ii голови. Дивно, подумав вiн, як такi маленькi жести можуть так багато сказати.

«Енн, – подумав вiн. – Хiба ти не мусив би думати про Енн?»

Але його втомлений мозок усе намагався зiсковзнути з теми Енн, Енн – яка колись була його дружиною, Енн, яка була единою в його життi жiнкою, яку вiн ударив у гнiвi, Енн, яка була тепер мертвою.

Вiн гадав, що мiг би вирушити в лекторське турне; виступав би перед аудиторiями розлучених чоловiкiв. Чорт забирай, i розлучених жiнок також, як на те пiшло. Тема – розлучення i мистецтво забуття.

«Оптимальний перiод для розлучення – невдовзi по четвертiй рiчницi шлюбу, – розповiдав би вiн iм. – Вiзьмiть мiй випадок, цiлий рiк я прожив у чистилищi, загадуючись, скiльки в тому провини моеi, а скiльки ii, загадуючись, правий я був чи нi, безугавно пiдштовхуючи ii до теми дiтей – саме таке велике питання стояло мiж нами, тобто нiчого драматичного на кшталт наркотикiв чи подружнiх зрад, звичайна класична тема «дiти-проти-кар’ери», – а потiм у мене в головi немов якийсь експрес-лiфт з’явився, а в ньому Енн, i той лiфт полетiв униз».

Так. Усе посипалося. А щодо останнiх кiлькох мiсяцiв, то вiн дiйсно зовсiм не думав про Енн… навiть коли припадав час надсилати щомiсячний чек з алiментами. Сума була дуже помiрною, дуже цивiлiзованою; Енн сама заробляла вiсiмдесят тисяч на рiк, це без сплати податкiв. Вiдрахуваннями займався його юрист, i то був усього лише один з пунктiв у виписцi, яку щомiсяця отримував Браян, маленький пунктик на двi тисячi доларiв мiж рахунком за електрику та iпотечним платежем за квартиру в кондомiнiумi.

Вiн задивився на довготелесого пiдлiтка в ярмулцi, котрий iшов проходом зi скрипковим футляром пiд пахвою. Хлопець мав вигляд одночасно тривожний i збуджений, очi його були сповненi майбуттям. Браян вiдчув до нього заздрiсть.

Багато було гiркоти i злостi мiж ними впродовж останнього року iхнього шлюбу, та нарештi, мiсяцi за чотири перед кiнцем, це сталося: його рука наказала йому йти, ранiше нiж встиг заперечити мозок. Вiн не любив про це згадувати. Їй трапилося забагато випити на однiй вечiрцi, i, коли вони повернулися додому, вона на нього серйозно визвiрилася:

«Залиш мене з цим у спокоi, Браяне. Просто залиш мене в спокоi. Досить балаканини про дiтей. Хочеш зробити аналiз сперми – катай до лiкаря. Моя робота – реклама, а не виробництво дiтей. Я так втомилася вiд усього цього твого мачо-лай…»

От тодi-то вiн ii й ляснув, жорстко, по губах. Цей удар обрiзав ii останне слово з брутальною акуратнiстю. Вони стояли й дивилися одне на одного у тiй самiй квартирi, де вона пiзнiше загине, обое шокованi й наляканi сильнiше, нiж бодай колись самi це визнають (окрiм, хiба що, тепер, коли вiн сидить у крiслi А5, дивиться, як на борт сходять пасажири рейсу № 29, i все визнае, нарештi признаеться в тiм самому собi).

Вона торкнулася своiх губ, якi вже почали кровоточити. Простягнула пальцi до нього.

«Ти вдарив мене», – промовила вона. Не було злостi в ii голосi, тiльки здивування. У нього майнула думка, що це, мабуть, уперше будь-чия зла рука приклалася до якоiсь частини тiла Енн Квiнлен Інгал.

«Так, – сказав вiн. – Будь певна. І я зроблю це знову, якщо ти не заткнешся. Ти бiльше не будеш шмагати мене отим своiм язиком, любонько. Повiсь на нього краще комiрний замок. Кажу тобi задля твоеi ж користi. Тi днi минулися. Якщо бажаеш у цiй хатi з когось збиткуватися, купи собi собаку».

Їхнiй шлюб ще був прошкандибав кiлька мiсяцiв, але насправдi вiн скiнчився в той момент, коли долоня Браяна увiйшла в миттевий контакт з кутиком губ Енн. Його було збурено – свiдок Бог, вiн пiддався на провокацiю, – але вiн i зараз би багато вiддав, щоб лише вiдвернути ту мерзотну секунду.

Коли на борт уже просочувалися останнi пасажири, вiн вловив себе на тому, що думае, майже одержимо, ще й про парфуми Енн. Вiн точно пам’ятав iх запах, але не назву. Як же вони називалися? «Легкi»? «Ласкавi»? А чи не «Лiтiевi», заради Бога?[21 - В оригiналi Браян перебирае слова на лiтеру «L», якi асоцiюються з поняттям «легкiсть-гнучкiсть-делiкатнiсть»: назву дiйсно iснуючих органiчних парфумiв «Lissome»; слово «lithesome» з фрази у пiснi Лу Рiда «Romeo Had Juliette» (1989), де йдеться про героя, в якого при згадцi про парфуми дiвчини щипае очi, та назву найлегшого металу Lithium, солi якого також використовуються в лiках проти манiакально-депресивних розладiв.] Назва танцювала десь поряд, та не вхопити. Це зводило з розуму.

«Я сумую за нею, – думав вiн тупо. – Тепер, коли вона пiшла назавжди, я сумую за нею. Хiба це не дивовижно?»

«Лонбой»?[22 - «Lawn-Boy» – ручна газонокосарка, рiзноманiтнi моделi якоi з 1934 р. випускае компанiя «Evinrude».]Щось дурнувате на кшталт цього?

«Ох, та кинь уже, – наказав вiн своему втомленому розуму. – Заткнися корком».

«Гаразд, – погодився його розум. – Без проблем; я можу це припинити. Я можу припинити будь-якоi митi, коли схочу. А може, вони називалися «Лайфбой»[23 - «Lifebuoy» («Рятувальний круг») – розроблене 1895 р. в Британii i досi популярне карболове мило.]? Нi, це таке мило. Вибач. «Лавбайт»? «Лавлорн»?[24 - Lovebite – засмокт вiд поцiлунку; lovelorn – любовна туга.]»

Браян застiбнув на собi ремiнь безпеки, вiдхилився назад, заплющив очi й вiдчув запах парфумiв, назви яких вiн так i не спромiгся точно загадати.

І саме тодi до нього заговорила стюардеса. Аякже: Браян Інгал мав певну теорiю, що iх цього навчають – пiд час якогось пiслядипломного, найвищоi секретностi курсу, що, либонь, називаеться «Дражнiння гусей», – дочекатися, коли пасажир або пасажирка заплющать очi, а потiм уже пропонувати якийсь не такий уже й суттевий сервiс. Ну, й звiсно ж, вони мусили чекати, поки пасажир засне, i тiльки потiм його будити, щоби спитати – чи потрiбна йому подушка або ковдра.

– Вибачте менi… – почала вона, та потiм замовкла. Браян побачив, як ii очi перебiгають з погонiв на плечах його чорного кiтеля до кашкета з закарлючкою кокарди, яка нi про що не повiдомляла, i на порожне крiсло поряд з ним.

Вона переоцiнила ситуацiю i почала знову:

– Вибачте, капiтане, чого б ви бажали – кави чи помаранчевого соку?

Браян злегка здивувався, побачивши ii дещо бентежну реакцiю на нього. Вона махнула рукою в бiк столика перед сервiс-секцiею, вiдразу пiд невеликим прямокутником кiноекрана. На тому столi стояло два вiдерця з льодом. І з кожного стирчала струнка зелена шийка винноi пляшки.

– Звичайно, в мене е також шампанське.

Інгал завагався

(«“Лялечка” – близько до того, що треба, та не те»)

щодо шампанського, проте лиш на коротку мить.

– Дякую, нi, – вiдповiв вiн. – І жодних пропозицiй упродовж польоту. Гадаю, я просплю всю дорогу до Бостона. Як там у нас з погодою?

– Вiд Великих рiвнин[25 - Great Plains – географiчний регiон, що смугою завширшки до 800 км тягнеться вiд пiвнiчних кордонiв Мексики через середину США i заходить в Канаду.] усю дорогу до Бостона хмари на висотi двадцять тисяч футiв,[26 - 20 тис. футiв = 6096 м.] але без проблем. Ой, а ще ми отримали повiдомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве.[27 - Mojave – велика пустеля, що тягнеться вiд Пiвденноi Калiфорнii у схiдному напрямку.] Можливо, цього вам не варто проспати?

Браян звiв брови:

– Та ви жартуете. Полярне сяйво над Калiфорнiею? Та ще й о цiй порi року?

– Так нам повiдомили.

– Хтось занадто перебрав дешевих наркотикiв, – сказав Браян, i стюардеса розсмiялася. – Гадаю, я краще подрiмаю, дякую.

– Дуже добре, капiтане. – Якусь хвильку вона вагалася. – Ви той капiтан, який щойно втратив свою дружину, це ж ви?

Бiль у головi сiпався й гарчав, але Браян змусив себе усмiхнутися. Ця жiнка – котра насправдi ще зовсiм дiвчина – не хотiла його образити.

– Вона була моею колишньою дружиною. А в iншому – так. Це я.

– Я страшно спiвчуваю вашiй втратi.

– Дякую.

– А я не лiтала з вами ранiше, сер?

На мить його усмiшка з’явилася знов.

– Не думаю. Останнiх роки чотири я працював на мiжнародних рейсах. – І, оскiльки це чомусь здалося необхiдним, вiн простягнув iй руку. – Браян Інгал.

Вона ii потисла:

– Меланi Тревор.

Інгал знову iй усмiхнувся, потiм вiдкинувся назад i вкотре заплющив очi. Дозволив собi вiдплисти, але не засинати – передзлiтнi оголошення, пiсля яких почнеться розгiн, тiльки розбудять його знову. Для сну буде достатньо часу, коли вони здiймуться в повiтря.

Рейс № 29, як це i е з бiльшiстю досвiтнiх рейсiв, злетiв без затримок – Браян собi подумав, що це найвищий пункт у iхньому вбогому списку принад.

Лiтак, «Боiнг-767», було заповнено трохи бiльше як наполовину. В першому класi разом з Браяном сидiло з пiвдюжини iнших пасажирiв. Нiхто з них не здавався йому п’яним чи скандалiстом. Це вже було добре. Можливо, вiн дiйсно проспить всю дорогу до Бостона.

Вiн терпляче спостерiгав, як Меланi Тревор показуе пасажирам на дверi аварiйного виходу, демонструе, як користуватися маленькими золотистими чашками,[28 - Маються на увазi iндивiдуальнi кисневi маски з м’якого силiкону золотистого кольору.] якщо трапиться розгерметизацiя (процедура, яку сам Браян подумки розглядав зовсiм недавно, i то нагально), i як надути рятувальний жилет пiд крiслом. Коли лiтак уже був у повiтрi, стюардеса пiдiйшла до його крiсла i знову запитала, чи не могла б вона принести йому чогось випити. Вiн похитав головою, подякував iй, а потiм натиснув кнопку опускання спинки сидiння. Браян заплющив очi й швидко заснув.

Меланi Тревор вiн нiколи бiльше не бачив.




3


Приблизно за три години пiсля зльоту рейсу № 29 прокинулася маленька дiвчинка на iм’я Дайна Беллмен i спитала у своеi тiтки Вiкi, чи можна iй випити води.

Тiтка Вiкi не вiдповiла, тому Дайна запитала знову. Коли вiдповiдi так i не прозвучало, дiвчинка потягнулася торкнутися тiтчиного плеча, хоча була вже цiлком упевнена, що ii рука не торкнеться там нiчого, окрiм спинки порожнього крiсла, i саме це й трапилося.

Лiкар Фельдман iй колись розказував, що в слiпих вiд народження дiтей часто розвиваеться надчутливiсть – майже така, як радар – до присутностi або вiдсутностi людей у iхньому безпосередньому просторi, але насправдi для Дайни то була зайва iнформацiя. Вона сама знала, що це правда. Це не завжди дiяло, але зазвичай таки так… особливо, якщо зазначена людина була ii зрячою провiдницею.

«Ну, вона пiшла до туалету i вже скоро повернеться», – подумала Дайна, але все одно вiдчула, що на неi спадае якесь дивне, непевне занепокоення. Прокинулася вона не так, щоб раз – i все; то був повiльний процес, наче пiрнальниця виборсуеться з глибини до поверхнi озера. Якби тiтка Вiкi, мiсце якоi було бiля вiкна, вибираючись у прохiд, прошурхотiла повз неi хвилини двi-три тому, Дайна б це вiдчула.

«Значить, вона пiшла ранiше, – сказала собi дiвчинка. – Можливо, iй треба справити велику потребу – нема тут насправдi нiчого серйозного, Дайно. Чи, може, вона зупинилася побалакати з кимось на зворотному шляху».

От тiльки не чула Дайна, аби бодай хтось зараз балакав у пасажирському салонi цього великого лiтака; тiльки приглушене, постiйне гудiння реактивних двигунiв. Вiдчуття занепокоення в нiй зростало.

У головi дiвчинки заговорив голос мiс Лi, ii психотерапевтки (хоча Дайна завжди думала про неi як про свою слiпу вчительку): «Ти не мусиш боятися страху, Дайно, – всi дiти лякаються час вiд часу, особливо в нових для них ситуацiях. І це вдвiчi сильнiше в слiпих дiтей. Повiр менi, я знаю». І Дайна iй зразу ж повiрила, бо, як i сама Дайна, мiс Лi була вiд народження невидющою. «Не вiдкидай свого страху… але й не пiддавайся йому. Спокiйно сиди i намагайся логiчно помислити, що тут до чого. Ти здивуешся, як часто це допомагае».

«Особливо в нових для них ситуацiях».

Авжеж, це безумовно така ситуацiя; це вперше Дайна подорожуе лiтаком, не кажучи вже про те, що летить вона вiд одного океанського узбережжя до iншого у велетенському трансконтинентальному авiалайнерi.

«Намагайся логiчно помислити, що тут до чого».

Отже, вона прокинулася в незнайомому мiсцi i з’ясувала, що ii зряча провiдниця зникла. Звичайно, буде лячно, навiть якщо знаеш, що вiдсутнiсть тимчасова – врештi-решт, твоя зряча провiдниця не дуже-то може надумати скочити до найближчого «Тако Беллу»,[29 - «Taco Bell» – заснована 1962 р. в Калiфорнii мережа фаст-фудiв, де подають мексикансько-техаськi страви.] коли iй раптом схочеться щось пiд’iсти, вона ж бо замкнена в лiтаку, який летить на висотi 37 000 футiв. А щодо дивноi тишi в салонi… ну, це ж досвiтнiй рейс врештi-решт. Іншi пасажири, радше за все, сплять.

«Геть усi? – з сумнiвом перепитав занепокоений куточок ii мозку. – Геть УСІ вони сплять? Хiба таке може бути?»

Потiм iй надiйшла вiдповiдь: кiно. Тi, хто не сплять, дивляться кiнофiльм, який демонструють у салонi. Звичайно.

Їi омило вiдчуттям майже фiзичного полегшення. Тiтка Вiкi казала iй, що в польотi показуватимуть фiльм «Коли Гаррi зустрiв Саллi» з Бiллi Крiсталом i Мег Раян i що вона сама хотiла б його подивитися…[30 - «When Harry Met Sally» (1989) – романтична кiнокомедiя.] якщо не засне, тобто.

Дайна легенько провела рукою по тiтчиному сидiнню, нашукуючи ii навушники, але iх там не було. Натомiсть ii пальцi намацали якусь книжку в паперовiй обкладинцi. Нема сумнiвiв, якийсь з любовних романiв, що iх так любить читати тiтка Вiкi – казковi iсторii про тi днi, коли чоловiки були чоловiками, а жiнки ними не були, як вона iх називала.

Пальцi Дайни зайшли трiшки далi i зупинились на чомусь iще – на гладенькiй, дрiбнозернистiй шкiрi. За мить вона намацала зiпер, а ще за мить – ремiнець.

Це була сумочка тiтки Вiкi.

До Дайни повернулося занепокоення. Навушникiв на сидiннi тiтки Вiкi не виявилося, але сумочка е. Там лежали всi дорожнi чеки, окрiм двадцяти, захованих глибоко у власнiй сумочцi Дайни – Дайна це знала, бо чула, як це обговорювали мама з тiткою Вiкi перед тим, як вони вийшли з будинку в Пасаденi.[31 - Pasadena – мiсто в окрузi Лос-Анджелес, штат Калiфорнiя.]

Чи могла тiтка Вiкi пiти до туалету, покинувши свою сумочку на сидiннi? Чи могла вона так зробити, коли ii супутниця в цiй подорожi не просто десятирiчна дiвчинка, коли вона не просто спить, але ще й слiпа?

Дайна так не думала.

«Не вiдкидай свого страху… але й не пiддавайся йому. Спокiйно сиди i намагайся логiчно помислити що тут до чого».

Але iй не подобалося це порожне крiсло i не подобалася ця тиша в лiтаку. Їй здавалося цiлком логiчним, що бiльшiсть людей мусять спати, а тi, якi не сплять, зважаючи на решту пасажирiв, тримаються якомога тихiше, проте iй це все одно не подобалося. Якийсь звiр з надзвичайно гострими зубами i кiгтями прокинувся й почав гарчати в ii головi. Вона знала назву того звiра; то була панiка, i, якщо вона не вiзьме ii швидко пiд контроль, Дайна може зробити щось таке, що шокуе i саму ii, i тiтку Вiкi.

«Коли я зможу бачити, коли лiкарi в Бостонi виправлять менi зiр, менi не доведеться стикатися з такою дурнею, як ця».

Це було безсумнiвно правильним, але наразi для неi абсолютно не помiчним.

Раптом Дайна згадала, що, перед тим як сiдати, тiтка Вiкi взяла ii за руку, загнула на нiй всi пальцi, окрiм вказiвного, i пiдвела той один палець до поручня ii крiсла. Там був пульт керування – простий, всього лише кiлька вмикачiв, легко запам’ятати. Серед них два маленьких колiщатка, якими можна користатися, коли одягаеш навушники – одне для перемикання мiж рiзними аудiоканалами; iнше регулюе гучнiсть. Один прямокутний перемикач для керування свiтлом над крiслом. «Цей тобi не знадобиться, – сказала тiтка Вiкi з усмiшкою в голосi. – Поки що, принаймнi». Останньою була квадратна кнопка – якщо ii натиснути, прийде стюардеса.

Зараз пальчик Дайни торкався цiеi кнопки, ковзаючи по ii злегка опуклiй поверхнi.

«Ти насправдi хочеш це зробити? – запитала вона себе, i вiдповiдь надiйшла вмить. – Еге ж, хочу».

Натиснувши кнопку, вона почула делiкатний дзвiночок. А потiм почала чекати.

Нiхто не приходив.

Чувся тiльки м’який, немовби вiчний, шепiт реактивних двигунiв. Нiхто не балакав. Нiхто не засмiявся («Здогадуюся, що цей фiльм не такий кумедний, як вважала тiтка Вiкi», – подумала Дайна). Нiхто не кашлянув. Сусiдне з нею крiсло, крiсло тiтки Вiкi, все ще залишалося порожнiм, i нiяка стюардеса, упакована в невеличкий, втiшливий конверт парфумiв, шампуню i слабеньких запахiв макiяжу, не нахилилася над нею, щоби спитати Дайну – чи може вона iй щось принести: якийсь наiдок чи, врештi, тiеi ж самоi води.

Тiльки той постiйний, м’який гул реактивних двигунiв.

Тваринка на iм’я панiка пiдвивала голоснiше, нiж до того. Щоб побороти ii, Дайна зосередилася на фокусуваннi того свого радарного пристрою, перетворюючи його на щось на кшталт невидимого цiпка, яким вона зможе потягнутися звiдси, зi свого крiсла посерединi пасажирського салону. Їй це добре вдавалося; часом, коли вона зосереджувалася дуже сильно, то майже вiрила, що може бачити очима iнших людей. Якщо вона думала про це достатньо сильно, достатньо сильно цього хотiла. Одного разу вона розповiла про це свое вiдчуття мiс Лi, i вiдповiдь мiс Лi була нехарактерно рiзкою. «Спiльнобачення е частою фантазiею слiпих, – сказала вона. – Особливо слiпих дiтей. Нiколи не роби помилку, покладаючись на це вiдчуття, Дайно, бо легко можеш опинитися на витяжцi, впавши зi сходiв або виступивши перед якимсь автомобiлем».

Тому вона вiдмовилася вiд своiх зусиль у «спiльнобаченнi», як це тодi назвала мiс Лi, а в тих кiлькох випадках, коли це вiдчуття охоплювало ii знову – нiби вона бачить свiт, притемнений, тремтливий, але ж ось вiн – очима своеi матерi або очима тiтки Вiкi – Дайна намагалася його позбутися… як та людина, яка боiться, що втрачае розум, намагалася б заблокувати бурмотiння фантомних голосiв. Але зараз iй було страшно, i тому вона намагалася подумки намацати iнших людей, вiдчути iнших людей, i не знаходила iх.

Жах тепер у нiй дуже побiльшав, виття звiра панiки стало дуже гучним. Вона вiдчула, як у ii горлi вибудовуеться крик, i зцiпила проти нього зуби. Бо вiн вийде не криком, а вереском; якщо вона дозволить собi його випустити, вiн вискочить з ii рота, як верещання пожежноi сигналiзацii.

«Я не закричу, – наказувала вона собi вiдчайдушно. – Я не кричатиму, щоб не конфузити тiтку Вiкi. Я не кричатиму, не будитиму тих, хто спить, не лякатиму тих, хто не спить, щоб вони не збiглися всi сюди, не примовляли: дивiться, яке перелякане мале дiвча, подивiться-но на це перелякане мале слiпе дiвча».

Але зараз те радарне чуття – той осередок у нiй, що оцiнював непевну, рiзного роду сенсорну iнформацiю i, здавалося, таки iнколи дiйсно щось бачив очима iнших людей (неважливо, що там про це казала мiс Лi), – воно, замiсть полегшення страху, радше посилювало його в Дайнi. Тому що те чуття казало iй, що в колi його ефективностi немае нiкого. Зовсiм нiкого.




4


Браяну Інгалу наснилося дещо дуже погане. У тому снi вiн знову пiлотував рейс № 7 з Токiо до Лос-Анджелеса, але цього разу розгерметизацiя була набагато гiршою. В кабiнi панувало вiдчуття приреченостi; ридав Стiв Серлз, кусаючи данську булочку.[32 - Danish pastry – солодка глазурована булочка з листкового тiста.]

«Якщо ти в такому розпачi, як ти можеш ще й iсти?» – запитав Браян. Пронизливий, наче в чайника, свист почав заповнювати кабiну – звук витiкання повiтря, вирiшив вiн. Звiсно, то була дурня – витiкання майже завжди вiдбувалися безшумно, допоки не ставався викид, – але вiн припускав, що у сновидiннях все можливе.

«Тому що я люблю цi булочки, а бiльше менi не доведеться з’iсти жодноi», – вiдповiв Стiв, схлипуючи ще безпораднiше.

А потiм, раптово, той пронизливий свист припинився. З’явилася усмiхнена, розслаблена стюардеса – фактично то була Меланi Тревор – i повiдомила iм, що мiсце витiкання повiтря знайдено i перекрито. Браян пiдвiвся i пiшов слiдом за нею крiзь лiтак до пасажирського салону, де в маленькiй нiшi, звiдки було прибрано крiсла, стояла Енн Квiнлен Інгал, його колишня дружина. Над вiкном поряд з нею виднiлася загадкова i дещо зловiсна фраза: «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ». Написана червоним кольором, кольором небезпеки.

Енн була одягнена в темно-зелену унiформу стюардеси «Американськоi гiдностi», що вже дивно – вона ж обiймала певну посаду в рекламнiй агенцii в Бостонi i завжди вернула свого тонкого, аристократичного носа, дивлячись згори вниз на стюардок, з якими лiтав ii чоловiк. Долонею вона затискала трiщину в фюзеляжi.

«Бачиш, любий, – промовила вона гордо. – Все залагоджено. Не мае значення навiть те, що ти мене вдарив. Я тобi вибачила».

«Не роби цього, Енн!» – скрикнув вiн, але було пiзно. На тильному боцi ii долонi з’явилася западина, що наслiдувала ту трiщину в фюзеляжi. Вона дедалi глибшала, що дужче перепад тиску невблаганно висмоктував руку Енн за борт. Першим провалився ii середнiй палець, потiм пiдмiзинний, потiм вказiвний i мiзинець. Пролунав бадьорий ляск – немов занадто жвавий офiцiант висмикнув корок з шампанського – це долоню Енн цiлком засмоктало в трiщину. Але Енн продовжувала усмiхатися.

«Любий, це «Льонвуа», – промовила вона, а тим часом уже почала зникати ii рука. З-пiд приколки, яка утримувала його забраним назад, вибивалося волосся i туманною хмарою вiялося навкруг обличчя Енн. – Я завжди ними пахчуся, невже ти не пам’ятаеш?»

Вiн згадав, тепер вiн згадав. Але тепер це не мало значення.

«Повернися, Енн!» – закричав вiн.

Вона не переставала усмiхатися, тим часом як ii рука повiльно всмоктувалася в порожнечу поза лiтаком. «Це зовсiм не боляче, Браяне, – повiр менi».

Почав трiпотiти рукав ii зеленого блейзера «Американськоi гiдностi», i Браян побачив, як крiзь трiщину в бортi тягнеться назовнi драглистим бiлим слизом ii плоть. Немов «Елмерiвський клей».[33 - «Elmer’s Glue» – популярний напiвпрозорий полiвiнiлацетатний клей.]

«“Льонвуа”, пам’ятаеш?» – перепитала Енн, перед тим як ii засмоктало в трiщину, i тепер Браян почув його знову – той звук, який поет Джеймс Дiкi колись був назвав «посвистом велетенського звiра-всесвiту».[34 - James Dickey (1923–1997) – романiст, поет-лауреат, консультант бiблiотеки Конгресу з питань поезii, пiд час Другоi свiтовоi вiйни служив пiлотом нiчного винищувача; його фiлософська поема про сенс людського життя «Падiння» (1967) була написана пiд впливом реального випадку 1962 р., коли в польотi у лiтака раптом вiдчинився аварiйний люк i 29-рiчну стюардесу винесло в небо.] Сновидiння почало мерхнути, а той звук тим часом невпинно гучнiшав i одночасно ширшав. Щоб перетворитися не на посвист вiтру, а на чийсь людський голос.

Очi Браяна враз розплющились. Якусь мить вiн залишався дезорiентованим силою сновидiння, але тiльки мить – вiн був фахiвцем у високоризикованiй, з великим рiвнем вiдповiдальностi професii, в роботi, де одною з абсолютних передумов була швидкiсть реакцii. Вiн летiв рейсом № 29, не сьомим, не з Токiо у Лос-Анджелес, а з Лос-Анджелеса у Бостон, де вже була мертвою Енн – жертва не розгерметизацii й витоку повiтря, а пожежi в ii кондомiнiумi на прибережнiй Атлантик-авеню. Але той звук так i залишався присутнiм. Крик маленькоi дiвчинки, ii пронизливий плач.




5


– Хто-небудь може заговорити до мене, будь ласочка? – стиха, але ясно запитала Дайна Беллмен. – Прошу менi вибачити, але моя тiтка пропала, а я слiпа.

Нiхто iй не вiдповiв. За сорок рядiв i двi перебiрки попереду капiтановi Браяну Інгалу якраз снилося, як плаче та iсть данську булочку його штурман.

Залишався лише постiйний гул реактивних двигунiв.

Панiка знову затьмарювала iй розум, i Дайна зробила едине, до чого змогла додуматися, щоби iй запобiгти: вона розстебнула ремiнь безпеки, пiдвелася i прослизнула в прохiд.

– Агов? – запитала вона гучнiше. – Агов, хто-небудь!

Вiдповiдi так i не було. Дайна почала плакати. Тим не менше, немилостиво тримаючись свого, вона повiльно вирушила вперед вздовж проходу лiвого борту. «Тiльки не забувай рахувати, – гарячково нагадував iй мозок. – Не забувай рахувати, скiльки рядiв ти проминула, бо загубишся й нiколи не знайдеш дороги назад».

Вона зупинилася бiля ряду крiсел пiд лiвим бортом, вiдразу перед тим рядом, де були iхнi з тiткою Вiкi мiсця, i нахилилася, тягнучи руки з розчепiреними пальцями. Вона знала, що там був сидiв якийсь чоловiк, бо тiтка Вiкi заговорила до нього всього лиш за якусь хвилину до зльоту лiтака. Коли той вiдповiв, його голос пролунав з крiсла прямо перед крiслом Дайни. На цьому вона зналася; визначення мiсць, звiдки звучать голоси, було частиною ii життя, звичайним фактом ii iснування, як дихання. Цей сплячий чоловiк мусить здригнутися, коли ii розчепiренi пальцi його торкнуться, але Дайнi було не до того, щоб через це турбуватися.

От тiльки крiсло те виявилося порожнiм.

Зовсiм порожнiм.

Дайна знову випросталася, щоки мокрi, в головi стугонить вiд страху. Не можуть же вони бути в туалетi разом, авжеж? Звiсно, що нi.

А може, тут два туалети. У такому великому лiтаку мусить бути два туалети. От тiльки це не мало значення – нi те, нi iнше. Тiтка Вiкi не залишила б свою сумочку, нi за яких умов. У цьому Дайна була впевнена.

Вона повiльно пiшла вперед, зупиняючись бiля кожного ряду крiсел, обмацуючи два найближчих до неi, спершу проти лiвого борту, а потiм тi, що праворуч.

На одному з сидiнь вона знову намацала сумочку, на iншому щось схоже на дотик на портфель, ручку i блокнот на третьому. Ще на двох знайшла навушники. На другiй iх парi Дайна намацала щось липке. Вона потерла палець об палець, потiм скривилася й витерла пальцi об серветку, яка покривала пiдголiвник спинки крiсла. То була вушна сiрка. Дiвчинка не мала в цьому сумнiвiв. У неi своерiдна бридка густiсть.

Дайна Беллмен навпомацки, повiльно просувалася вперед по проходу, бiльше не переймаючись тим, щоби бути делiкатною в своiх пошуках. Це не мало значення. Вона не тицьнула нiкому в око, не вщипнула нiкого за щоку, нiкого не смикнула за волосся.

Усi крiсла, якi вона обстежувала, були порожнiми.

«Такого не може бути, – несамовито думала вона. – Цього просто не може бути! Вони ж усi були навколо нас, коли ми всiлися на своi мiсця! Я iх чула! Я вiдчувала iх! Я чула iхнi запахи! Куди вони всi пропали?»

Дайна цього не знала, але ж вони дiйсно пропали: дiвчинка дедалi дужче впевнювалася в цьому.

В якийсь момент, поки вона спала, ii тiтка i решта пасажирiв рейсу № 29 десь зникли.

«Нi! – бурхливо запротестувала рацiональна частина ii мозку голосом мiс Лi. – Нi, Дайно, це неможливо. Якщо всi зникли, хто веде лiтак?»

Тепер, хапаючись за краi крiсел, з широко розплющеними слiпими очима пiд темними окулярами, вона почала рухатися вперед швидше, подiл ii рожевоi дорожньоi сукнi трiпотiв. Дайна вже збилася з рахунку, але в колосальному потрясiннi вiд цiеi безкiнечноi тишi це не мало для неi великого значення.

Вона знову зупинилася i потягнулася навпомацки руками до крiсла праворуч вiд себе. Цього разу Дайна торкнулася волосся… але воно знайшлося у зовсiм неправильному мiсцi. Воно знайшлося на сидiннi – як таке може бути?

Їi руки зiмкнулися на тому волоссi… i пiдняли його. Усвiдомлення, раптове й жахливе, впало на неi.

«Це справдi волосся, але людина, якiй воно належало, зникла. Це просто скальп. Я тримаю скальп якогось мертвяка».

Саме тодi Дайна Беллмен вiдкрила рота i почала подавати голос тими криками, якi й висмикнули Браяна Інгала з його сновидiння.




6


Привалившись черевом до шинквасу, Алберт Кавснер пив вiскi «Залiзне тавро».[35 - «Branding Iron Whiskey» – коктейль: вiскi навпiл з персиковим шнапсом.] Поряд нього по праву руку були брати Ерпи – Вает[36 - Wyatt Earp (1848–1929) – картяр, золотошукач, маршал мiста Тумстон, прозваний «найкрутiшим i найшляхетнiшим авантюристом своеi епохи»; попри участь у численних смертельних перестрiлках, сам жодного разу не був поранений.] i Верджил, – а лiворуч Док Голлiдей.[37 - John Henry «Doc» Holliday (1851–1887) – кращий друг Ваета Ерпа, хворий на туберкульоз дантист, вправний стрiлець-револьверник i картяр.] Вiн якраз пiдняв свою склянку, щоб виголосити тост, коли до салуну «Серджо Леоне»[38 - Sergio Leone (1929–1989) – iталiйський режисер, сценарист i продюсер, започаткував кiножанр «спагетi-вестерн».] пiдстрибом забiг якийсь чоловiк з дерев’яною ногою.

– Там банда Далтонiв![39 - Dalton Gang (1890–1892) – банда грабiжникiв банкiв i потягiв, органiзована братами Далтонами, колишнiми правоохоронцями-маршалами, якi покинули службу через затримку платнi.] – кричав вiн. – Далтони щойно в’iхали у Додж!

До нього з незворушним виразом обличчя обернувся Вает. Лице мав вузьке, засмагле i красиве. Вiн був дуже схожим на Г’ю О’Браяна.[40 - Hugh O’Brian (нар. 1925 р.) – актор, уславлений головною роллю в телесерiалi «Життя й легенда Ваета Ерпа» (1955–1961), мав природну схожiсть зi своiм героем.]

– Ми в Тумстонi,[41 - Tombstone (назва означае «Надгробний камiнь») – мiсто в Аризонi, яке процвiтало пiд час бурхливого розвитку довколишнiх срiбних копалень у 1880-х рр.] Маффiне, – промовив вiн. – Нумо, вгамуй свуое старе розбурхане лайно.

– Ну, хай де ми не е, але вони скачуть! – вигукнув Маффiн. – І на вигляд вони скажееенi, Ваете! Схоже, вони дуууже, дуууже скажеееееенi!

Немов на доказ цього, на вулицi розпочалася стрiлянина – важкiй гуркiт армiйських револьверiв сорок четвертого калiбру (мабуть, украдених) у сумiшi з ляскотливим хльостанням гвинтiвок «Гаренд».[42 - «Garand» – стандартна гвинтiвка американських збройних сил у 1936–1959 рр.]

– Не обсерись у труси, Маффi, – промовив Док Голлiдей i посунув на потилицю капелюха.



Алберт не вельми-то й здивувався, побачивши, що Док викапаний Роберт Де Нiро.[43 - Robert De Niro (нар. 1934 р.) – знаменитий кiноактор, знявся у понад 90 фiльмах.] Вiн завжди вважав, що якщо хтось i мае абсолютне право грати сухотного дантиста, то саме Де Нiро.

– Що ви кажете, хлопцi? – спитав, озираючись, Верджил Ерп. Верджил не був особливо схожим нi на кого.

– Ходiмо, – мовив Вает. – Досить уже тих чортових Клантонiв, менi на весь вiк стачить.

– Там Далтони, Ваете, – спокiйно проказав Алберт.

– Менi однаково, чи там Джон Дiлiнджер, чи Гарнюк Флойд,[44 - John Dillinger (1903–1934) – гангстер, застрелений спецагентами; Pretty Boy Floyd (1904–1934) – грабiжник банкiв на Середньому Заходi, був убитий у перестрiлцi з полiцiею.] – вигукнув Вает. – Ти з нами, Козирю, чи нi?

– Я з вами, – вiдповiв Алберт Кавснер, говорячи м’яким, але зловiсним тоном природженого вбивцi.

Одну руку вiн впустив на рукiв’я свого довгоствольного «Блантайна спешела»,[45 - «Colt Buntline Special» – револьвер з 12-дюймовим (30 см) дулом, вперше описаний письменником Стюартом Лейком у його белетризованiй бiографii «Вает Ерп – маршал фронтиру» (1931); насправдi такого револьвера нiбито не iснувало, але пiсля книги i багатьох фiльмiв, де почала фiгурувати ця модель, компанiя «Кольт» з 1950-х рокiв випускае невеликi серii таких револьверiв.] а другою лапнув себе за голову, перевiряючи, чи мiцно сидить там ярмулка. Та була на мiсцi.

– Гаразд, хлопцi, – сказав Док. – Ходiмо, пiдчикрижимо трохи Далтонам гузна.

Вони виступили разом, четверо в ряд, крiзь салуннi дверi «кажанячi крила», якраз коли дзвiн на баптистськiй церквi Тумстона почав вiдбивати полудень.

Далтони повним чвалом скакали по Мейн-стрит, прострiлюючи дiрки у вiтринах i фальшивих фасадах. Водяну дiжку перед закладом «Кредити i надiйне лагодження зброi у Дюка» вони перетворили на фонтан.

Айк Далтон був першим,[46 - У Алберта в головi плутаються рiзнi iсторичнi особистостi, дати й географiя подiй: член банди на прiзвисько Шкуратяний Айк не був Далтонам братом.] хто побачив чотирьох чоловiкiв, якi стояли на курявiй вулицi, вiдслонивши назад сюртуки, щоби звiльнити рукiв’я своiх револьверiв.

Айк люто прикоротив свого коня, аж той з верескливим iржанням став дибки, пiна щiльними сирними згустками бризкала на всi боки з вудил. Айк Далтон трiшечки нiбито скидався на Рутгера Гауера.[47 - Rutger Hauer (нар. 1944 р.) – голландський кiноактор з характерною зовнiшнiстю «холодного блондина», уславився ролями негiдникiв в голлiвудських фiльмах.]

– Дивiться-но, що ми тут запопали, – глузливо гукнув вiн. – Це ж Вает Ерп i його гомосячий братик Верджил.

Поряд з Айком зупинився Еммет Далтон[48 - Emmett Dalton (1871–1937) – член банди, який значною мiрою посприяв популяризацii ii iсторii в мас-культурi: отримавши пiд час останнього невдалого нападу на банк 23 кульовi поранення, вiдсидiв 14 рокiв у в’язницi, написав кiлька книжок про пригоди на Дикому Заходi i став голлiвудським актором.] (який був схожим на Доналда Сазерленда[49 - Donald Sutherland (нар. 1935 р.) – канадський кiноактор, зiрка Голлiвуду.] пiсля цiлого мiсяця безсонних ночей).

– І ще один пiдар, iхнiй дружок дантист, – прошипiв вiн. – Кого ще треба…

Та тут вiн упiзнав Алберта й зблiд. Тонка презирлива усмiшка зiв’яла на його губах.

До двох своiх синiв пiд’iхав Татусь Далтон. Татусь був дуже схожим на Слiма Пiкенса.[50 - Slim Pickens (1919–1983) – колишнiй фаховий ковбой, зiрка родео, який, ставши кiноактором, знiмався у численних вестернах, детективах та телесерiалах.]

– Господи, – прошепотiв Татусь. – Це ж Козир Кавснер!

Тепер свого коня поруч з Татусем зупинив i Френк Джеймс.[51 - Алберт зводить у своiй уявi в одну особу найстаршого з братiв Далтонiв, Френка, який служив маршалом i загинув задовго до створення його братами банди, i знаменитого бандита ще ранiшого часу Джессi Джеймса.] Обличчя в нього було кольору брудного пергаменту.

– Що за чорт, хлопцi! – вигукнув Френк. – Я не проти переполохати парочку мiстечок у нудний день, але нiхто не казав менi, що тут виявиться Аризонський Юдей.

Алберт «Козир» Кавснер, вiдомий вiд Седелii до Стiмбовт-Спрингс[52 - Понад десяток мiст у рiзних штатах називаються Sedalia i два мiста мають назву Steamboat Springs.] як Аризонський Юдей, зробив крок уперед. З долонею, завислою над рукiв’ям свого «Бантлайна».[53 - Buntline – револьвер системи кольта, отримав назву вiд псевдонiма американського письменника Неда Бантлайна (1823–1886).] Не вiдриваючи своiх крижаних сiрих очей вiд запеклих лиходiiв, якi сидiли верхи за двадцять футiв перед ним, Алберт сплюнув убiк тютюновим струменем.

– Нумо, хлоп’ята, робiть ваш вихiд, – промовив Аризонський Юдей. – За моiми пiдрахунками, пекло ще й наполовину не заповнене.

Банда Далтона ляснула по кобурах якраз у ту мить, коли годинник на вежi Тумстонськоi баптистськоi церкви вiдбив у гаряче пустельне повiтря останнiй дзвiн полудня. Козир лапнув свiй револьвер, висмикнувши його зi швидкiстю метеорного спалаху, i, коли вiн почав шпарити долонею лiвоi руки по курку, посилаючи розсип 45-калiберноi смертi в банду Далтона, закричала якась дiвчинка, що стояла перед готелем «Лонгорн».

«Змусьте вже хто-небудь цю шмаркачку припинити ii скиглення, – подумав Козир. – Що там таке з нею, врештi-решт? У мене тут усе пiд контролем. Мене ж не дарма називають найметкiшим юдеем на захiд вiд Мiссiсiпi».

Але вереск не припинявся, прориваючись крiзь повiтря, по ходу його затьмарюючи, i все почало руйнуватися.

На якусь мить Алберт взагалi звiдусiль пропав – загублений у темрявi, де фрагменти сновидiння шкереберть осипалися i зникали в якомусь вирi.

Єдиною константою залишався той жахливий крик; вiн звучав, як верещання переповненого чайника.

Алберт розплющив очi й роззирнувся. Вiн сидить у своему крiслi в переднiй частинi пасажирського салону лiтака рейсу № 29. З хвостовоi частини лiтака по проходу йшла дiвчинка рокiв десяти чи дванадцяти, на нiй була рожева сукенка i нахабно великi темнi окуляри.

«Що вона за таке, кiнозiрка чи хто?» – подумав вiн, але все одно почувався сильно наляканим. Поганий був це спосiб виходити зi свого улюбленого сну.

– Агов! – погукав вiн, але стиха, так щоб не розбудити iнших пасажирiв. – Агов, мала! У чому справа?

Дiвчинка рiзко сiпнулася головою в бiк його голосу. Тiло ii повернулося на мить пiзнiше, i вона наскочила на одне з тих крiсел, що по чотири в ряд йшли вздовж центру салону. Вдарилася вона стегнами, вiдбилася, поточилася назад на пiдлокiтник крiсла пiд лiвим бортом. І впала на його сидiння, задравши догори ноги.

– Де всi? – ридала вона. – Поможiть менi! Поможiть менi!

– Гей, стюардесо! – заволав Алберт, занепокоений, i розстiбнув на собi ремiнь безпеки. Вiн пiдвiвся, вислизнув зi свого крiсла, обернувся до верескливоi малоi… i зупинився. Тепер вiн побачив весь лiтак, аж до задньоi частини, i побачене змусило його захолонути на мiсцi.

Перша думка, яка спала йому, була: «Гадаю, зрештою менi не варто непокоiтися тим, що я можу розбудити iнших пасажирiв».

На погляд Алберта, весь пасажирський салон «767-го» був порожнiм.




7


Браян Інгал уже був майже бiля передiлки мiж першим i бiзнес-класом лайнера, коли усвiдомив, що в першому класi зараз цiлком пусто. Вiн зупинився тiльки на якусь мить, а потiм вирушив далi. Мабуть, iншi пасажири полишили своi крiсла, щоб подивитися, з якоi причини всi тi крики.

Звiсно, вiн розумiв, що справа тут не в тому; Браян достатньо довго возив пасажирiв, щоб непогано знатися на iхнiй гуртовiй психологii. Якщо одного з них накривае психами, декiлька, якщо взагалi бодай хтось, поворухнуться. Бiльшiсть авiамандрiвникiв, коли заходять до залiзного птаха, сiдають i застiбають на собi ременi безпеки, покiрно вiдмовляються вiд власного права на iндивiдуальнi дii. Щойно цi простi операцii виконано, всi завдання з розв’язання проблем вiддаються на вiдповiдальнiсть екiпажу. Працiвники авiакомпанiй називають iх гусьми, але насправдi вони вiвцi… саме таке ставлення до них цiлком подобалося бiльшостi екiпажiв. Це дозволяло легше давати раду нервовим пасажирам.

Але, оскiльки таке пояснення було единим, яке мало бодай вiддалений сенс, Браян проiгнорував те, що знав, i ринувся далi. Усе ще оповитий уривками свого сновидiння i почасти впевнений, що там кричить Енн, що вiн знайде ii десь посеред пасажирського салону з долонею, притиснутою до трiщини в корпусi авiалайнера – трiщини, розташованоi пiд написом: «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ».

У бiзнес-класi був тiльки один пасажир, якийсь лiтнiй чоловiк у костюмi-трiйцi. Його лиса голова м’яко сяяла у свiтлi, що спадало вiд лампи для читання. Опухлi вiд артриту руки були акуратно складенi на пряжцi ременя безпеки. Вiн мiцно спав i голосно хропiв, iгноруючи весь цей гвалт.

Браян проскочив до загального салону, i там його поривання вперед нарештi осадило приголомшливо неймовiрною картиною. Десь за чверть довжини проходу вiн побачив якогось хлопчика-пiдлiтка, що стояв бiля меншоi дiвчинки, яка завалилися в крiсло пiд лiвим бортом. Проте хлопчик не дивився на неi; зi щелепою, що вiдвисла ледь не до глибокого викоту його майки «Гард-Рок Кафе»,[54 - «Hard Rock Cafe» – заснована 1971 р. в Лондонi мiжнародна мережа музично-тематичних ресторанiв, готелiв та казино.] вiн витрiщився в бiк хвостовоi частини лайнера.

Перша реакцiя Браяна була майже такою ж, як в Алберта Кавснера: «Боже мiй, весь лiтак порожнiй!»

Потiм пiд правим бортом вiн помiтив жiнку, яка пiдводиться i вибираеться в прохiд, аби побачити, що вiдбуваеться. У неi був отетерiлий, запухлий вигляд людини, яку ось тiльки-но зараз висмикнули з мiцного сну. Посерединi салону, в центральному рядi, якийсь молодик у светрi-джерсi пiд горло тягнув шию в бiк малоi дiвчинки, дивлячись на неi апатичними, олов’яними очима. Інший чоловiк – цьому було пiд шiстдесят – пiдвiвся з крiсла поблизу Браяна та так i стояв там, у нерiшучостi. Вiн був одягнений у червону фланелеву сорочку i вигляд мав абсолютно розгублений. Скидаючись своiм розпушеним неохайними завитками навкруг голови волоссям на типового «божевiльного професора».

– Хто це кричить? – запитав вiн у Браяна. – Щось негаразд з лiтаком, мiстере? Ви не вважаете, що ми падаемо, правда ж?

Дiвчинка перестала кричати. Вона виборсалася з крiсла, до якого була впала, а тодi ледь не повалилася ницьма в iншому напрямку. Той хлопець якраз вчасно ii пiдхопив; рухався вiн з якоюсь причмеленою повiльнiстю.

«Куди вони пропали? – подумав Браян. – Господи помилуй, куди це вони всi пропали?»

Але ноги вже понесли його до пiдлiтка i малоi дiвчинки. По ходу вiн проминув ще одну пасажирку, котра все ще спала, це була дiвчина рокiв сiмнадцяти. Рот у неi був непривабливо роззявлений, всмоктуючи повiтря довгими, сухими вдихами.

Вiн пiдiйшов до пiдлiтка i дiвчинки в рожевiй сукнi.

– Де вони, чоловiче? – запитав Алберт Кавснер. Однiею рукою вiн обiймав за плечi зарюмсану малу, але не дивився на неi; його очi безупинно перебiгали туди-сюди по майже порожньому пасажирському салону. – Хiба ми сiдали десь, поки я спав, i iх випустили?

– Моя тiтка пропала! – рюмсала мала. – Моя тiтка Вiкi! Я думала, що лiтак пустий! Я думала, я тут сама! Де моя тiтонька, прошу? Менi потрiбна моя тiтка!

Браян на мить опустився бiля неi на колiна так, що вони опинилися приблизно на одному рiвнi. Вiн звернув увагу на сонячнi окуляри i згадав, що пiд час посадки бачив цю дiвчинку з бiлявою жiнкою.

– З тобою все гаразд, – промовив вiн. – З тобою все гаразд, юна ледi. Як тебе звати?

– Дайна, – схлипнула мала. – Я не можу знайти мою тiтку. Я слiпа i не можу ii побачити. Я прокинулася, а ii крiсло порожне…

– Що вiдбуваеться? – запитав молодик у светрi пiд горло. Говорив вiн понад головою Браяна, iгноруючи i Браяна, i маленьку дiвчинку, звертаючись до хлопця в майцi «Гард-Рок» i того лiтнього чоловiка у фланелевiй сорочцi. – Де всi iншi?

– З тобою все гаразд, Дайно, – повторив Браян. – Тут е й iншi люди. Ти чуеш iх?

– Т-так. Я iх чую. Але де тiтка Вiкi? І кого було вбито?

– Вбито? – рiзко перепитав жiночий голос. Це була та пасажирка, з правого борту. Браян коротко скинув очима вгору, побачивши, що вона молода, темноволоса, гарненька. – Тут когось вбито? Хтось захопив наш лiтак?

– Нiкого не було вбито, – промовив Браян. Бо мусив, принаймнi, хоч щось сказати. У його головi дiялося щось химерне: наче човен тихцем пустився берега. – Заспокойся, любонько.

– Я намацала його волосся! – наполягала Дайна. – Хтось зрiзав з нього волосся!

За всього iншого, ця заява було занадто дивною, щоби на нiй зупинятися, i Браян ii проiгнорував. Раптом його з крижаною силою вразила ранiша думка Дайни – хто, сучий чорт, пiлотуе цей лiтак?

Вiн випростався й обернувся до лiтнього чоловiка у фланелевiй сорочцi.

– Я мушу пройти в нiс, – сказав вiн. – Залиштеся з цiею малою.

– Гаразд, – погодився чоловiк у червонiй сорочцi. – Але що вiдбуваеться?

До них приеднався якийсь чоловiк рокiв тридцяти п’яти, у напрасуваних синiх джинсах i оксфордськiй сорочцi.[55 - Oxford shirt – класична чоловiча сорочка з гудзиками по всiй довжинi планки, зазвичай з натуральноi тканини «рогожка» – з шаховим переплетенням ниток.] На вiдмiну вiд решти, виглядав вiн цiлком спокiйним. Вiн дiстав з кишенi окуляри в роговiй оправi, струснув iх, тримаючи за одну дужку, i вдягнув.

– Здаеться, у нас нестача кiлькох пасажирiв, чи не так? – промовив вiн. Його британський акцент був майже так само хрустким, як його сорочка. – А як щодо екiпажу? Хто-небудь знае?

– Саме це я й збираюся з’ясувати, – сказав Браян, знову вирушаючи вперед. Наприкiнцi загального салону вiн обернувся i швидко порахував. Ще двое пасажирiв приедналися до купки тих, якi оточували дiвчинку в темних окулярах. Одна з них – та дiвчина-пiдлiток, яка так важко спала; вона похитувалася на ногах наче п’яна або пiд наркотичним кайфом. Іншим був лiтнiй джентльмен в обстрiпаному пiджаку спортивного крою. Вiсiм загалом. До цих вiн додав себе i того парубка в бiзнес-класi, який, принаймнi поки що, все це проспав.

Десятеро людей.

«Господи помилуй, де ж решта пасажирiв?»

Проте зараз не на часi цим непокоiтися – пiд рукою були бiльшi проблеми. Браян поспiшив уперед, заледве поглянувши на того лисого старого, котрий куняв у бiзнес-класi.




8


У сервiснiй секцii поза кiноекраном, втиснутим помiж двома гальюнами першого класу, було порожньо. Так само i в камбузi, але там Браян побачив дещо надзвичайно тривожне: пiд туалетом правого борту косо приткнувся столик-вiзок для напоiв. На його нижнiй поличцi стояли кiлька використаних склянок.

«Вони тут якраз готувалися подавати напоi, – подумав вiн. – Коли це трапилося – чим би те «це» не було, – вони саме прикотили вiзок. Використанi склянки – це тi, якi вони зiбрали перед вирулюванням на злiтну смугу. Отже, те, що трапилося, мусило трапитися в першi пiвгодини пiсля зльоту, можливо, трохи пiзнiше – були ж якiсь повiдомлення про турбулентнiсть над пустелею? Здаеться, так. І ще та дурня, те лайно про полярне сяйво».

Якусь мить Браян був упевнений, що останне йому намарилося ввi снi – що само по собi доволi дивно, – але подальшi роздуми переконали його, що та Меланi Тревор, стюардеса, дiйсно про це казала.

«Не переймайся тим; важливо, що тут трапилося. Що, заради Бога?»

Цього вiн зрозумiти не мiг, але розумiв, що, дивлячись на покинутий столик-вiзок, вiн вiдчувае, як його нутрощi наповнюе жахливо велетенське вiдчуття забобонного страху. В ньому промайнула коротка думка, що так мусили почуватися тi, хто першим пiднявся на «Марiю Целесту»,[56 - «Mary Celeste» – знаменитий корабель-привид: американська бригантина, яка 7 листопада 1872 р. з вантажем спирту вийшла з Нью-Йорка в Геную, а 4 грудня була знайдена в Атлантичному океанi за 400 миль вiд Гiбралтару; неушкоджене судно рухалося при яснiй погодi пiд частково поставленими вiтрилами, з запасом iжi й води та цiлим вантажем, але без рятувальноi шлюпки, без екiпажу й пасажирiв, котрi невiдомо куди подiлися.] опинившись на цiлком порожньому кораблi, де всi вiтрила було акуратно наключовано, де капiтанський стiл було накрито для вечерi, де всi линви було акуратно змотано в бухти, а на пiвбаку в люльцi якогось моряка ще жеврiли рештки його тютюну…

Браян з величезним зусиллям вiдкинув геть цi паралiзуючi думки i пiдiйшов до дверей мiж сервiсною секцiею i кабiною пiлотiв. Постукав. Як вiн i боявся, жодноi вiдповiдi не було. І, попри розумiння, що робити це марно, вiн зiбрав пальцi в кулак i почав гатити в цi дверi.

Нiчого.

Вiн взявся за дверну ручку. Вона не ворухнулася. Така вже «СОП»[57 - SOP (Standard Operating Procedure) – стандартна оперативна процедура.] в епоху не передбачених розкладом побiчних подорожей до Гавани, Лiвану чи Тегерана. Тiльки пiлоти можуть вiдчинити своi дверi. Браян мiг повести цей лiтак… але ж не звiдси.

– Агов! – крикнув вiн. – Гей, там, хлопцi! Вiдчинiть дверi!

Хоча й розумiв, що це марно. Стюардеси зникли; майже всi пасажири зникли; Браян Інгал був готовий закластися, що обидва члени екiпажу також зникли з кабiни цього «Боiнга-767».

Вiн схилявся до думки, що лiтак рейсу № 29 прямуе на схiд на автопiлотi.




Роздiл 2




Темрява i гори. Розсипи скарбiв. Пiд Горло з носом. Коли жоден собака не дзявкне. Панiки не дозволено. Змiна пункту призначення.




1


Браян попрохав наглянути за Дайною того лiтнього чоловiка в червонiй сорочцi, але, щойно Дайна почула жiнку з правого борту – ту, що мала виразно молодий голос, – це вiдгукнулося в дiвчинцi ледь не з лячною силою, i вона почала пориватись до жiнки, тягнучись з дещо боязкою рiшучiстю до ii руки. Пiсля стiлькох рокiв з мiс Лi Дайна впiзнавала учительський голос одразу, щойно його чула. Темноволоса жiнка досить охоче взяла ii за руку.

– Ти казала, що тебе звати Дайною, любонько?

– Так, – вiдповiла Дайна. – Я слiпа, але пiсля операцii в Бостонi я знову зможу бачити. Ймовiрно, зможу бачити. Лiкарi кажуть – на те, щоб отримати бодай якийсь зiр, iснуе сiмдесят вiдсоткiв шансiв i сорок вiдсоткiв шансiв на те, що я зможу отримати зiр повнiстю. А як вас звати?

– Лорел Стiвенсон, – сказала темноволоса жiнка. Їi очi все ще облапували пасажирський салон, а обличчя, здавалося, не було в змозi вирватися зi свого первiсного виразу: ошелешеноi невiри.

– Лорел, це ж е така квiтка, правда? – спитала Дайна. Говорила вона з гарячковою жвавiстю.

– Угу, – бурмотнула Лорел.

– Прошу менi вибачити, – подав голос чоловiк у рогових окулярах i з британським акцентом. – Я пiду в передок, приеднаюсь до нашого приятеля.

– Я з вами, – сказав старий у червонiй сорочцi.

– Я бажаю знати, що тут вiдбуваеться, – зненацька вигукнув чоловiк у светрi пiд горло.

Якщо не враховувати яскраво-червоних, як рум’яна, плям на обох щоках, обличчя в нього було смертельно блiдим.

– Я зараз же бажаю знати, що вiдбуваеться.

– Не заперечую, я також дещо здивований, – мовив британець i вирушив уперед.

Чоловiк у червонiй сорочцi слiдом за ним. Юнка з осоловiлим лицем потяглася трохи за ними, та потiм зупинилася на межi мiж загальним салоном i бiзнес-класом, наче не впевнена, де вона перебувае.

Лiтнiй джентльмен в обстрiпаному спортивному пiджаку пiдiйшов до iлюмiнатора лiвого борту i, нахилившись, подивився крiзь нього.

– Що ви бачите? – запитала Лорел Стiвенсон.

– Темряву i гори, – вiдповiв чоловiк у спортивному пiджаку.

– Скелястi гори?[58 - Rocky Mountains – великий гiрський хребет завдовжки понад 4800 км i завширшки до 480 км, який тягнеться на заходi Пiвнiчноi Америки вiд Канади до Мексики.] – перепитав Алберт.

Чоловiк в обстрiпаному спортивному пiджаку кивнув:

– Гадаю, так, юначе.

Алберт подумав i собi пiти в нiс. Йому, сiмнадцятирiчному i люто кмiтливому, також спало на думку Таемниче Призове Питання цiеi ночi: хто пiлотуе iхнiй лiтак.

Потiм вiн вирiшив, що це не мае значення… наразi, принаймнi. Вони досi плавно летять, а отже, напевне е хтось, якщо навiть той хтось виявиться чимсь – автопiлотом, iншим словом – i вiн не може з цим бодай чогось вдiяти. Як Алберт Кавснер, вiн був талановитим скрипалем – не зовсiм вундеркiндом – i прямував на навчання у «Музичному коледжi Берклi».[59 - «Berklee College of Music» – заснований 1945 р. вищий музичний заклад, де студентам викладають сучасну академiчну музику, джаз, пiсенну творчiсть, рiзноманiтнi рок та поп-стилi, гiп-гоп тощо.] Як Козир Кавснер, вiн був (у своiх снах, принаймнi) найметкiшим юдеем на захiд вiд Мiссiсiпi, мисливцем за головами, котрий розслаблявся по суботах, не забував тримати свое взуття подалi вiд лiжка[60 - Старовинний забобон: класти взуття на лiжко або ставити пiд лiжко вiщуе невдачу.] i одним оком назирав, де можна взяти гарний куш, а другим – доброго кошерного кафе десь серед курявого шляху. Козир був, як припускав сам хлопець, чимсь на кшталт його сховку вiд люблячих батькiв, якi не дозволяли йому грати в бейсбол у «Малiй Лiзi»,[61 - «Little League Baseball and Softball» – заснована 1939 р. Карлом Штотцем неприбуткова органiзацiя, яка займаеться влаштуванням мiсцевих та мiжнародних турнiрiв дитячих команд (5 – 18 рокiв) з бейсболу та софтболу.] оскiльки вiн може ушкодити своi талановитi руки, i якi вiрили (вглибинi своiх сердець), що кожний нежить е ознакою пневмонii. Вiн був скрипалем-револьверником – доволi цiкаве поеднання, – але нi бiса не тямив у пiлотуваннi лiтакiв. А ще ця мала дiвчинка перед цим сказала дещо, що його заiнтригувало й вiд чого одночасно в нього захолола кров. «Я намацала його волосся! – сказала вона. – Хтось здер з нього волосся!»

Алберт вiдколовся вiд Дайни з Лорел (чоловiк у задрипаному спортивному пiджаку перейшов до правого борту, щоб подивитися крiзь тамтешнi вiкна, а чоловiк у светрi пiд горло вирушив уперед, доганяючи iнших, з войовничо зiщуленими очима) i пiшов по проходу лiвого борту в зворотному напрямку, тим шляхом, який була пройшла Дайна.

«Хтось здер з нього волосся!» – сказала вона, i вже за кiлька рядiв Алберт побачив те, про що вона говорила.




2


– Я молю Бога, сер, – промовив британець, – щоби той пiлотський кашкет, який я помiтив на одному з крiсел першого класу, належав вам.

Браян, похнюпивши голову, стояв перед пiлотською кабiною i гарячково думав. Вiд несподiванки вiн здригнувся, крутнувшись на пiдборах, коли позаду нього заговорив британець:

– Не мав намiру вас сполохати, – делiкатно промовив британець. – Мене звуть Нiк Гопвел, – простягнув вiн руку.

Браян ii потиснув. І в ту мить, коли вiн виконував свою половину цього древнього ритуалу, майнула думка, що це напевне сон. Той, що йому навiяв лячний рейс з Токiо i новина про те, що загинула Енн.

Почасти йому було зрозумiло, що це не так, так само, як вiн почасти розумiв, що не крики тiеi дiвчинки призвели до спорожнiння секцii першого класу, але вiн вчепився за цю думку так само мiцно, як тодi за ту. Це допомагало, то чому б i нi? Решта – навiженство, таке навiжене, що навiть вiд самоi спроби про це думати болiла голова i обсипало жаром. Крiм того, часу на роздуми дiйсно не було, просто не було часу, й вiд цього вiн також вiдчув деяке полегшення.

– Браян Інгал, – вiдрекомендувався вiн. – Хоча обставини наразi… – Вiн безпорадно знизав плечима. Якi насправдi цi обставини? Вiн не мiг нашукати прикметника, який мiг би iх адекватно визначити.

– Трiшки екстравагантнi, чи не так? – кивнув Гопвел. – Краще про них зараз не думати, я гадаю. А екiпаж щось вiдповiдае?

– Нi, – вiдказав Браян i зненацька в розпачi вгатив кулаком у дверi.

– Легше, легше, – заспокiйливо мовив Гопвел. – Скажiть менi про той кашкет, мiстере Інгал. Ви не уявляете, яке вдоволення i полегшення подаруе менi можливiсть звертатися до вас як до капiтана Інгала.

Браян проти власноi волi посмiхнувся.

– Так, я капiтан Інгал, – пiдтвердив вiн. – Але вважаю, що за цих обставин ви можете звати мене Браяном.

Нiк Гопвел вхопив Браянову лiву руку i сердечно ii поцiлував:

– Гадаю, я натомiсть зватиму вас Спасителем. Ви не вельми заперечуватимете?

Браян, закинувши назад голову, почав реготати. До нього приеднався Нiк. Отак вони там i стояли перед замкненими дверима в майже порожньому лiтаку, дико регочучи, коли туди з’явилися чоловiк у червонiй сорочцi i чоловiк у светрi пiд горло, дивлячись на них так, наче вони обидва збожеволiли.




3


Алберт Кавснер кiлька секунд потримав те волосся в руцi, вдумливо його роздивляючись. Чорне й блискуче у горiшньому свiтлi, як годиться, зi шкiрою, i вiн зовсiм не здивувався, що воно до чортiв налякало маленьку дiвчинку. Воно б i Алберта налякало, якби вiн не мав змоги його побачити.

Вiн кинув перуку назад на крiсло, глянув на сумочку на сусiдньому крiслi, а потiм уважнiше придивився до того, що лежало поруч iз сумочкою. То була проста золота обручка. Хлопець ii пiдняв, оглянув i поклав на мiсце. Вiн повiльно вирушив у хвостову частину авiалайнера.

Менше нiж за хвилину його приголомшило таким здивуванням, що Алберт нанiвець забув як про те, хто веде лiтак, так i про те, як той убiса сiдатиме, якщо там автопiлот.

Пасажири рейсу № 29 зникли, але залишили по собi казковi – а подеколи й запаморочливi – розсипи скарбiв. Майже на кожному крiслi Алберт знаходив коштовностi: здебiльшого обручки, проте траплялися також речi з дiамантами, смарагдами, рубiнами. Скажiмо, сережки, бiльшiсть iз крамниць «все по п’ять i десять»,[62 - «Five-and-dime» – iсторична назва крамниць фiксованоi цiни на всi товари.] але деякi, на Албертове око, виглядали доволi дорогими. Декiлька добрих речей було у його матерi, але, у порiвняннi з дечим тутешнiм, ii ювелiрнi прикраси мали б вигляд придбаних на якомусь базарному розпродажу. Тут були шпильки, намиста, запонки, iдентифiкацiйнi браслети. І годинники, годинники, годинники. Вiд «Таймексiв» до «Ролексiв»,[63 - «Timex» – якiснi годинники, якi з 1950 р. почала випускати заснована 1854 р. «Time Corporation»; iх дешевизна забезпечувалася використанням у механiзмi не коштовних каменiв, а розроблених компанiею пiд час Другоi Свiтовоi вiйни спецсплавiв для виробництва запальникiв авiабомб; «Rolex» – бренд дорогих годинникiв, що випускаються заснованою в 1905 р. в Лондонi однойменною компанiею, яка з 1919 р. перебазувалася до Швейцарii.]i iх тут, здавалося, було зо двi сотнi, вони лежали на сидiннях, лежали на пiдлозi мiж крiслами, лежали в проходах. Виблискуючи пiд свiтлом.

Щонайменше шiстдесят окулярiв. У залiзних оправах, у рогових оправах, у золотих оправах. Були там окуляри поважнi й плохенькi, i окуляри з поцяцькованими стразами дужками. «Рей-Бени», «Полароiди», «Фостер-Гранти».[64 - «Ray-Ban» – бренд «авiаторських» окулярiв, у нас iх ще називають «краплями», якi з 1937 р. почала випускати заснована 1853 р. компанiя «Bausch & Lomb»; «Polaroid» – сонцезахиснi окуляри з поляризованими лiнзами, якi випускаються з 1937 р.; «Foster Grant» – заснована у 1850 р. компанiя з виробництва гребiнцiв, яка 1929 р. почала випускати дешевi сонцезахиснi окуляри з целулоiдними лiнзами.]

Пряжки вiд ременiв, службовi значки й вiдзнаки i купи монет. Жодних банкнот, хоча легко набралось би сотнi чотири доларiв четвертаками, даймами, нiкелями й пеннi. Портмоне – не так багато портмоне, як жiночих сумочок, але все одно з добру дюжину, вiд шкуратяних до пластикових. Кишеньковi ножi. З десяток кишенькових калькуляторiв.

І химернiшi речi. Алберт пiдняв пластиковий цилiндр тiлесного кольору i вивчав його з пiвхвилини, перш нiж вирiшив, що це таки дiйсно дiлдо, i поспiшно поклав його назад. Знайшлася якась маленька золота ложечка на тоненькому золотому ланцюжку. Де-не-де на крiслах i на пiдлозi виднiлися яскравi металевi крапельки, переважно срiблястi, але деякi золотi. Вiн пiдiбрав парочку таких цяток, щоб перевiрити здогадку свого враженого розуму: там було декiлька коронок, але здебiльшого зубнi пломби. А в одному з заднiх рядiв вiн пiдiбрав два крихiтнi сталевi стрижнi. Вiн дивився на них кiлька секунд, перш нiж зрозумiв, що це хiрургiчнi штифти, якi, замiсть лежати на пiдлозi майже порожнього авiалайнера, мусили б мiститися в плечi або в колiнi якогось пасажира.

Алберт виявив ще одного пасажира – розпластаного на двох сидiннях в найостаннiшому ряду молодого бороданя, який гучно хропiв i тхнув, як броварня.

За два крiсла звiдти вiн знайшов якийсь прилад, схожий на iмплантат-кардiостимулятор.

Алберт стояв у заднiй частинi лiтака i дивився вперед – крiзь довгу, порожню трубу його фюзеляжу.

– Що це за херня тут коiться? – стиха запитав вiн тремтячим голосом.




4


– Я бажаю знати, що тут вiдбуваеться! – голосно проказав чоловiк у светрi пiд горло.

Вiн увiйшов до сервiсноi секцii в головi першого класу, наче корпоративний рейдер, що прибув примусово захоплювати якусь компанiю.

– Наразi? Ми якраз збираемося зламати замок у цих дверях, – сказав Нiк Гопвел, проймаючи Пiд Горла оптимiстичним поглядом. – Схоже, що екiпаж усунувся разом з рештою людей, але нам все одно пощастило. Оцей мiй новий знайомий, вiн саме пiлот, котрому якраз трапилося летiти дармовим пасажиром, i…

– Хтось тут дiйсно е даремним, авжеж, – заявив Пiд Горло, – i я маю намiр з’ясувати, хто саме, повiрте менi.

Вiн проштовхнувся повз Нiка, не подарувавши йому й позирку, i впритул втупився в лице Браяну, агресивний, як той профi-бейсболiст, що лаеться з арбiтром.

– Ви працюете на «Американську гiднiсть», приятелю?

– Так, – сказав Браян. – Але чому б нам це зараз не вiдкласти, сер? Важливим е те, що…

– Я скажу вам, що е важливим! – закричав Пiд Горло.

Серпанок дрiбних крапель слини посiявся на щоках Браяна, i вiн мусив задавити раптовий i навдивовижу потужний iмпульс стиснути в руках шию цього хамла й побачити, як далеко вiн скрутить йому голову, перш нiж там, усерединi, щось трiсне.

– У мене на дев’яту ранку призначено зустрiч у «Пруденцiйному центрi»[65 - «Prudential Center» – другий за висотою, 52-поверховий хмарочос у Бостонi, де розташований банкiвсько-торговельний комплекс.] з представниками «Бенкерз iнтернешенал»! Рiвно о дев’ятiй годинi! Я правомiрно забронював собi мiсце на рейсi цiеi авiакомпанii i не маю намiру запiзнюватися на мою зустрiч! Я бажаю отримати вiдповiдi на три питання: хто, поки я спав, санкцiонував незаплановану посадку цього лайнера; де було зроблено ту посадку i чому ii було зроблено!

– Ви коли-небудь дивилися «Зоряний Шлях»?[66 - «Star Trek» – науково-фантастичний телесерiал, що дебютував 1966 р. i продовжуеться дотепер у рiзних модифiкацiях.] – зненацька запитав Нiк Гопвел.

З прилитою до лиця злою кров’ю Пiд Горло рiзко обернувся. Вираз його проказував, що вiн вважае цього англiйця безперечно божевiльним.

– Про що це ви таке збiса патякаете?

– Чудесна американська телепередача, – сказав Нiк. – Науково-фантастична. Дослiдження чужих нових свiтiв, як той, що, вочевидь, iснуе у вашiй головi. І якщо ви, клятий iдiот, зараз же не заглобите вашу пельку, я продемонструю вам свое володiння знаменитим Вулканським усипляючим придушенням мiстера Спока.[67 - Mr. Spock – персонаж серiалу «Зоряний шлях», уродженець планети Вулкан, який став першим членом екiпажу земного зорельоту «Ентерпрайз».]

– Ви не можете говорити зi мною таким чином! – наiжачився Пiд Горло. – Знаете, хто я такий?

– Звичайно, – кивнув Нiк. – Ви зловредне дрiбне мудило, яке переплутало свiй посадковий квиток на цей лiтак з документом, що оголошуе вас Гранд-Великим Цабе Творiння. А ще ви жахливо наляканий. Це не зашкодить, але ви постали на завадi.

Обличчя парубка Пiд Горло вже так налилося кров’ю, аж Браян почав побоюватися, що в того зараз вибухне голова. Давно вiн дивився якийсь фiльм, де так трапилося. У реальному життi йому не хотiлося такого побачити.

– Ви не можете говорити зi мною таким чином! Ви навiть не американський громадянин!

Нiк Гопвел рухався так швидко, що Браян майже не бачив, як це вiдбулося.

Ось лише щойно чоловiк у светрi пiд горло кричав Нiку в обличчя, тимчасом як Нiк розслаблено стояв поруч Браяна, опустивши руки собi вздовж стегон у напрасованих джинсах. А вже за мить нiс мiстера Пiд Горла мiцно впiймався мiж великим i вказiвним пальцями Нiковоi правоi руки.

Пiд Горло спробував вирватись. Пальцi Нiка стислися… а потiм злегка крутнулася його рука, тим порухом, яким людина затягуе шуруп або заводить будильник. І Пiд Горло заревiв.

– Я можу його зламати, – ласкаво промовив Нiк. – Нема нiчого легшого у свiтi, повiрте менi.

Пiд Горло спробував смикнутися назад. Його руки безпорадно ляпали по Нiковому передплiччю. Нiк крутнув знову, i Пiд Горло знову заревiв.

– Не думаю, що ви мене почули. Я можу його зламати. Ви це розумiете? Подайте знак, якщо розумiете.

Вiн утрете крутнув Пiд Горлу носа.

Пiд Горло не просто заревiв цього разу, вiн заверещав.

– Вау, нiчого собi, – озвалася поза ними та дiвчина з причмеленим виглядом. – Тут комусь тхне.

– Я не маю часу на обговорення ваших дiлових зустрiчей, – ласкаво проказував Нiк до Пiд Горла. – Так само, як не маю часу на врегулювання чиеiсь iстерики, замаскованоi пiд агресiю. У нас тут певна неприемна, хитросплетена ситуацiя. Ви, сер, безумовно не е частиною ii рiшення, i в будь-якому випадку я не маю анiнайменшого намiру дозволяти вам стати частиною проблеми. А отже, я вiдправляю вас назад до пасажирського салону. Цей джентльмен у червонiй сорочцi…

– Дон Гефнi, – назвався джентльмен у червонiй сорочцi. На обличчi у нього було таке ж безмежне здивування, яке вiдчував Браян.

– Дякую, – кивнув Нiк. Вiн все ще тримав Пiд Горла за носа тим дивовижним затиском, i Браян уже бачив цiвку кровi, що потягнулася з однiеi з прищемлених нiздрiв.

Нiк пiдтягнув парубка ближче i заговорив душевним, теплим тоном:

– Тут мiстер Гефнi, вiн буде вашим конвоiром. Щойно прибудете в пасажирський салон, мiй придуркуватий друже, ви займете свое мiсце i мiцно замкнете в себе на животi ремiнь безпеки. Пiзнiше, коли оцей капiтан, який тут стоiть, упевниться в тому, що нам не загрожуе влетiти в гору, в будiвлю чи в якийсь iнший лiтак, у нас з’явиться можливiсть обговорити поточну ситуацiю бiльш детально. Отже, на даний час ваша участь не е необхiдною. Ви все зрозумiли з того, що я вам пояснив?

Пiд Горло видав страдницьке, гнiвне ревiння.

– Якщо ви зрозумiли, прошу, зробiть менi ласку, подайте знак пiднятими великими пальцями.

Пiд Горло пiдняв один великий палець. Нiготь на ньому, як помiтив Браян, був манiкюрно доглянутим.

– Добре, – промовив Нiк. – І ще одне. Коли я вiдпущу вашого носа, ви можете вiдчувати бажання помститися. Це нормальне почуття. А от давати вихiд цьому почуттю було б жахливою помилкою. Я хочу, щоб ви запам’ятали, – те, що я зробив з вашим носом, я можу так само легко зробити з вашими яечками. Правду кажучи, я можу накрутити iх такою пружиною, що ви фактично пурхатимете по всьому салону, як дитячий лiтачок. Я очiкую, що ви пiдете звiдси з мiстером…

Вiн запитально подивився на чоловiка в червонiй сорочцi.

– Гефнi, – повторив чоловiк у червонiй сорочцi.

– Так, Гефнi. Перепрошую. Я очiкую, що ви пiдете звiдси з мiстером Гефнi. Ви не будете заперечувати. Ви не впадатимете в грiх контраргументацii. Фактично, якщо ви скажете бодай едине слово, ви опинитеся в ролi дослiдника незвiданих вами досi глибин болю. Пiднiмiть великi пальцi, якщо ви все зрозумiли.

Пiд Горло заворушив великим пальцем так завзято, що якусь мить був схожим на автостопника з дiареею.

– Зараз же! – промовив Нiк i вiдпустив Пiд Горлового носа.

Пiд Горло вiдступив на крок, втупившись у Нiка лютими й розгубленими очима – вiн скидався на кота, щойно облитого вiдром холодноi води. Щодо самоi лютi, вона залишила Браяна незворушним. Але та розгубленiсть змусила його вiдчути певний жаль до Пiд Горла. Вiн i сам почувався дуже розгубленим.

Пiд Горло пiдняв руку собi до носа, перевiряючи, чи той все ще на мiсцi. Вузенькi цiвки кровi, не ширшi за вiдривну стрiчку на сигаретнiй пачцi, збiгали в нього з обох нiздрiв. Кров залишилась у нього на пальцях, i вiн дивився собi на пучки, не ймучи вiри. Вiн було розтулив рота.

– Мiстере, я не став би, – мовив Дон Гефнер. – Парубок попередив серйозно. Краще ходiмо зi мною.

Вiн узяв Пiд Горла за руку. Якусь мить Пiд Горло опирався делiкатнiй тязi Гефнi. Вiн було знову розтулив рота.

– Погана iдея, – сказала йому дiвчина, що була нiбито пiд кайфом.

Пiд Горло стулив рота i дозволив Гефнi повести себе назад, у кiнець секцii першого класу. Вiн озирнувся раз через плече – очi виряченi, ошелешенi, – а потiм знову приклав пальцi собi пiд носа.

Тим часом, Нiк втратив до цiеi людини будь-який iнтерес. Вiн вдивлявся крiзь один з iлюмiнаторiв.

– Схоже на те, що ми над Скелястими горами, – сказав вiн. – І, як здаеться, ми на досить безпечнiй висотi.

Браян i собi недовго поглянув. Так, на вигляд, там були Скелястi гори, десь близько центру хребта. На його око, висота приблизно 35 000 футiв. Майже та, про яку йому казала Меланi Тревор. Отже, з цим у них все гаразд… поки що, принаймнi.

– Ходiмо, – покликав вiн. – Допоможете менi зламати цi дверi.

Нiк приеднався до нього перед дверима.

– Браяне, я побуду капiтаном цiеi частини нашоi операцii? Маю деякий досвiд.

– Будьте ласкавi.

Браян вловив себе на тому, що загадуеться – яким саме чином Нiк набув досвiду у викручуваннi носiв i зламуваннi дверей. Вiн мав припущення, що там якась довга iсторiя.

– Корисно було б знати, чи дуже мiцний тут замок, – сказав Нiк. – Якщо ми натиснемо занадто сильно, нас може катапультувати прямо в кабiну. А менi не хотiлося б вдаритись об щось, що не витримае удару.

– Я не знаю, – чесно вiдповiв Браян. – Хоча не думаю, щоб вiн був якимсь надзвичайно мiцним.

– Гаразд, – мовив Нiк. – Повернiться обличчям до мене, ви б’ете у дверi правим плечем, я – лiвим.

Браян зробив, як було сказано.

– Я рахуватиму. Вдаримо на рахунок три. Пiдiгнiть ноги, коли ми кинемося; у нас бiльше шансiв вибити замок, якщо ми поцiлимо у дверi трохи нижче. Не бийте з усiеi сили. Приблизно вполовину. Якщо цього буде недостатньо, ми завжди можемо повторити знову. Зрозумiло?

– Зрозумiло.

Дiвчина, що, здавалося, вже майже цiлком очуняла i тепер мала бiльш притомний вигляд, запитала:

– Менi не варто думати, що вони залишили ключа пiд килимком чи ще десь, еге ж?

Нiк подивився на неi, вражений, а потiм знову на Браяна:

– А дiйсно, ключа, часом, не ховають в якомусь мiсцi?

Браян похитав головою:

– Боюся, нi. Це засiб убезпечення проти терористiв.

– Звичайно, – кивнув Нiк. – Звичайно, так i е. – Вiн поглянув на дiвчину i пiдморгнув. – Але голова у вас все одно метикувата.

Дiвчина йому невпевнено посмiхнулася.

Нiк знову обернувся до Браяна:

– Отже, готовi?

– Готовий.

– Зараз же. Один… два… три!

Вони ринулись на дверi, впiймавши досконалу синхронiзацiю за мить до того, як у них вдаритись, i дверi з абсурдною легкiстю прочинилися.

Там, мiж сервiсною секцiею i кабiною, була маленька приступочка – щонайменше, дюйми за три нижча проти того, щоб ii вважати сходинкою. Браян вдарився об неi краем туфлi i впав би боком у кабiну, якби Нiк не вхопив його за плече. Чоловiк цей був прудкий, як кiт.

– Зараз же, – промовив вiн радше до себе, нiж до Браяна. – Нумо, просто подивимося, з чим ми тут маемо справу, авжеж?




5


Кабiна була порожньою. Вiд погляду в неi у Браяна гусячою шкiрою взялися шия i руки. Звiсно, просто чудово знати, що «Боiнг-767», користуючись iнформацiею запрограмованою в його iнерцiальну навiгацiйну систему, може летiти на автопiлотi тисячi миль – Браян i сам налiтав таким чином бозна-скiльки миль, – але зовсiм iнше вiдчуття: побачити два пустi крiсла. Саме вiд цього вiн i закляк. За всю свою кар’еру Браян нiколи не бачив цiлком порожньоi пiлотськоi кабiни пiд час польоту.

І ось вiн на таку дивиться. Регулятори управлiння польотом рухались самi собою, роблячи безкiнечно дрiбнi виправлення, необхiднi для утримування лiтака на прокладеному йому курсi до Бостона. Приладова панель свiтилася зеленим. Два маленьких крильця на iндикаторi висоти стiйко висiли над авiагоризонтом. Поза парою невеличких скiсних вiконець у передранковому небi мерехтiв мiльярд зiрок.

– Вау, нiчого собi, – стиха промовила юначка.

– Ого-го, – одночасно з нею озвався Нiк. – Погляньте-но он туди, друзяко.

Нiк показував на напiвпорожню чашку кави на сервiснiй консолi бiля лiвого пiдлокiтника пiлотського крiсла. Поряд з чашкою лежала двiчi вiдкушена данська булочка. Браяну враз повернулося його сновидiння, i вiн люто пересмикнувся.

– Це трапилось швидко, що б воно не було, – сказав Браян. – І подивiться сюди. І сюди, – показав вiн спершу на сидiння пiлотського крiсла, а потiм на пiдлогу бiля крiсла другого пiлота. У свiтлi приладовоi панелi там мерехтiли два наручних годинники: один герметичний «Ролекс», другий – цифровий «Пульсар».[68 - «Pulsar» – бренд перших у свiтi цiлком електронних цифрових годинникiв, якi свого часу були дуже дорогими; тепер пiд цим брендом випускаються майже винятково аналоговi годинники.]

– Якщо вам потрiбнi годинники, там е з чого вибрати, – пролунав за iх спинами чийсь голос. – Там, позаду, iх тонни.

Браян озирнувся i побачив Алберта Кавснера, акуратного i дуже юного на вигляд у його скуфiйцi на головi та майцi «Гард-Рок Кафе». Поруч з ним стояв той лiтнiй джентльмен в обстрiпаному спортивному пiджаку.

– Насправдi так багато? – перепитав Нiк. Здаеться, тут вiн уперше втратив свою витримку.

– Годинники, ювелiрнi прикраси та окуляри, – сказав Алберт. – А також сумочки й гаманцi. Але найдивнiше там… там е речi, що, я цiлком певен, випали зсередини людей. Такi як хiрургiчнi штифти та кардiостимулятори.

Нiк подивився на Браяна Інгала. Англiець помiтно зблiд.

– Я вже був десь наблизився до того ж припущення, яке мав наш нечемний i балакучий приятель, – сказав вiн. – Що з якоiсь причини наш лiтак десь сiдав, поки я спав. Що бiльшiсть пасажирiв – i екiпаж – з нього було якимсь чином знято.

– Я прокинувся б тiеi ж митi, щойно розпочалося зниження, – мовив Браян. – Така звичка.

Вiн зрозумiв, що не в змозi вiдiрвати очей вiд порожнiх крiсел, вiд напiввипитоi чашки кави, вiд над’iденоi данськоi булочки.

– За звичайних обставин я б теж так сказав, – погодився Нiк. – Тому вирiшив, що в мое питво щось було пiдмiшано.

«Я не знаю, чим цей парубок заробляе собi на життя, – подумав Браян, – але вiн точно не торгуе вживаними автомобiлями».

– Менi нiхто нiчого не пiдмiшував, – зауважив Браян, – бо я нiчого не пив.

– І я теж, – озвався Алберт.

– У будь-якому випадку, поки ми спали, нi посадки, нi злету бути не могло, – пояснив iм Браян. – Лiтак може летiти на автопiлотi, а «Конкорд»[69 - «Concorde» (1976–2003) – турбореактивний надзвуковий авiалайнер спiльного франко-британського виробництва i використання, який долiтав з Лондона до Нью-Йорка приблизно за 3,5 години, прибуваючи, завдяки ефекту часових зон, на двi години ранiше часу вильоту; всi 14 лiтакiв цього класу було знято з експлуатацii через надто дороге обслуговування.] навiть приземлятися на автопiлотi, але для злету потрiбна жива людина.

– Отже, ми не приземлялися, – пiдсумував Нiк.

– Аж нiяк.

– То куди ж вони подiлися, Браяне?

– Я не знаю, – сказав Браян. А тодi пiдступив до пiлотського крiсла i сiв.




6


Рейс № 29 дiйсно летiв на висотi 36 000 футiв – саме тiй, про яку йому казала Меланi Тревор, – курсом 090. За годину чи двi, коли лiтак задалеко заверне на пiвнiч, курс мусить змiнитися. Браян узяв штурманську мапу, подивився на iндикатор швидкостi та зробив кiлька швидких обчислень. Потiм одягнув навушники.

– Денвер-центр, це «Американська гiднiсть», рейс № 29, прийом.

Вiн клацнув тумблером… i не почув нiчого. Зовсiм нiчого. Нi атмосферних завад; нi теревенiв; нi наземних диспетчерiв; нi iнших лiтакiв. Вiн перевiрив налаштування транспондера: 7700, як i мусить бути. Потiм знову переклацнув тумблер на передавання.

– Денвер-центр, прошу зв’язку, будь ласка, це «Американська гiднiсть», рейс № 29, повторюю, «Американська гiднiсть», важкий,[70 - «Важким» у авiацiйному сленгу називають лiтак з максимальною злiтною масою 136 тонн.] у мене проблема, Денвере, я маю проблему.

Знов клацнув тумблером на приймання. Послухав.

А потiм Браян зробив таке, що змусило серце Алберта «Козира» Кавснера забитися в страху швидше: вiн ударив сподом долонi знизу по приладовiй панелi, просто пiд радiостанцiею. «Боiнг-767» – високотехнологiчний, найсучаснiший авiалайнер. Нiхто не повинен отак примушувати запрацювати обладнання такого лiтака. Те, що зробив щойно цей пiлот, роблять тiльки з купленими за долар на аукцiонi «Кiванiс»[71 - «Kiwanis» – заснована 1914 р. мiжнародна благодiйна органiзацiя, дiяльнiсть якоi спрямована на допомогу дiтям i юнацтву.] старими радiоприймачами «Фiлко»[72 - «Philco» – заснована 1892 р. фiладельфiйська компанiя, яка вивела на ринок чимало iнновацiй (зокрема: у 1920 р. – першi радiоприймачi з акумуляторним живленням, 1932 р. – перше телемовлення, 1953 р. – першi поверхово-бар’ернi транзистори для швидкiсних комп’ютерiв), збанкрутувала 1961 р., хоча бренд iснуе досi.] – коли iх приносять додому, а вони не працюють.

Браян знову спробував викликати Денвер.[73 - Denver – столиця i найбiльше мiсто штату Колорадо.] І не отримав вiдповiдi. Зовсiм нiякоi вiдповiдi.




7


До цього моменту Браян залишався стуманiлим i не на жарт здивованим, Тепер, на додаток до всього, вiн почав вiдчувати страх – справжнiй страх. Досi не було часу лякатися. Хотiлося б йому, щоб усе лишалося як досi… але так уже не буде. Вiн перемкнув радiостанцiю на аварiйну частоту i спробував знову. І там без вiдповiдi. Це було рiвноцiнним тому, як набрати на Мангеттенi номер 911 й почути записаний голос, який каже тобi, що всi роз’iхалися на вiкенд. Коли б не звертався по допомогу на аварiйнiй частотi, миттеву вiдповiдь отримував завжди.

«Так було дотепер, принаймнi», – подумав Браян.

Вiн перемкнувся на «ЮНІКОМ»,[74 - «UNICOM» – приватна радiоагенцiя, що обслуговуе дрiбнi аеропорти, в яких нема регулярного графiку авiаруху.] де маленькi аеродроми надають посадковi поради приватним пiлотам. Послухав… i знову нiчого не почув.

Чого просто бути не могло. Приватнi пiлоти зазвичай теревенять, як тi гракли,[75 - Grackle (Quiscalus quiscula) – великий птах зазвичай чорного кольору з блискучою синьо-зеленою шиею та грудьми.] сидячи на дротi. Ота моторуха в «Пайперi»[76 - «Piper» – заснована 1927 р. компанiя, що виробляе десятки моделей легкомоторних лiтакiв.] бажае дiзнатися про погоду, Отой парубок у «Сесснi»[77 - «Cessna» – компанiя, що випускае поршневi i реактивнi легкi лiтаки.] просто зараз гигне у своему крiслi, якщо не зможе знайти когось, хто зателефонуе його дружинi i повiдомить iй, що вiн везе до них додому на вечерю ще трьох додаткових гостей. Хлопцi в «Лiрi»[78 - «Learjet» – реактивнi лiтаки бiзнес-класу мiсткiстю до 10 пасажирiв.] хочуть, щоб адмiнiстраторка в Арвадському аеропорту[79 - Arvada – невелике мiсто в штатi Колорадо поруч з Денвером.] сказала iхнiм чартерним пасажирам, що лiтак на п’ятнадцять хвилин запiзнюеться, але хай не кип’ятяться, вони все одно встигнуть на бейсбольний матч.

Але нiчого такого не було. Схоже, що всi гракли кудись вiдлетiли i дроти висять голi.

Вiн знову перемкнувся на аварiйну частоту Федерального управлiння цивiльноi авiацii.

– Денвере, прошу зв’язку. Прошу зв’язку, термiново. Це «АГ», рейс 29, дайте менi вiдповiдь, чорти забирай!

Нiк торкнувся його плеча:

– Легше, друже.

– Жоден собака не дзявкне! – гарячково промовив Браян. – Це неможливо, але саме це ми маемо! Господи, що вони там наробили! Розпочали ту йобану атомну вiйну?

– Легше, – повторив Нiк. – Заспокойтесь, Браяне, i пояснiть менi, що ви маете на увазi, кажучи «собака не дзявкне».

– Я маю на увазi Денверський центр управлiння авiаруху! – вигукнув Браян. – Цього собаку! Я маю на увазi аварiйну службу Федерального управлiння! Цього собаку! «ЮНІКОМ», i цього собаку також! Я ще нiколи…

Вiн клацнув iншим перемикачем:

– Ось, – сказав вiн. – Оця смуга в короткохвильовому дiапазонi. Вони мусили б тут скакати одне через одного, як тi жаби на гарячому хiднику, але я не можу жодного лайна вловити.

Вiн клацнув iншим тумблером i скинув очi на Нiка й Алберта Кавснера, який уже пiдiбрався впритул.

– Нема радiомаяка з Денвера, – мовив вiн.

– Що значить?

– Що значить, у мене нема радiозв’язку, я не приймаю сигналу Денверського навiгацiйного маяка, а всi моi прилади показують, що все в повному шоколадi. Що е сущим лайном. Мусить бути.

Жахлива думка почала зринати йому в мозку, неначе розпухлий труп потопельника, що спливае на поверхню рiчки.

– Гей, хлопче, поглянь-но крiзь вiкно. З лiвого борту лiтака. Скажи менi, що ти бачиш.

Алберт Кавснер подивився. Дивився вiн довго.

– Нiчого, – промовив вiн. – Зовсiм нiчого. Тiльки останнi з вiдрогiв Скелястих гiр i початок рiвнин.

– Жодних вогнiв?

– Жодних.

Браян пiдвiвся на рiвнi, ноги вчувалися слабенькими, кволими. Вiн довго простояв, дивлячись униз.

Нарештi Нiк Гопвел тихо запитав:

– Денвера нема, чи не так?

Зi штурманськоi мапи i навiгацiйних iндикаторiв на приладовiй панелi Браян знав, що вони зараз мусять летiти менш нiж за п’ятдесят миль пiвденнiше Денвера… але бачив пiд ними тiльки темний, без якихось виразних ознак краевид, що означав початок Великих рiвнин.

– Так, – сказав вiн. – Денвера нема.




8


На мить у кабiнi повисла повна тиша, а потiм Нiк обернувся до гальорки, яка наразi складалася з Алберта, чоловiка в обстрiпаному спортивному пiджаку i тiеi дiвчини. Вiн жваво поплескав у долонi, на манер виховательки дитячого садка. А коли вiн заговорив, то й тон у нього був такий же:

– Добре, люди! Повертайтеся на своi мiсця. Гадаю, нам тут потрiбно трохи тишi.

– Ми поводимося зараз тихо, – заперечила дiвчина, i то досить резонно.

– Менi здаеться, цей джентльмен мае на увазi не так тишу, як певну приватнiсть, – мовив чоловiк в обстрiпаному спортивному пiджаку. Вiн говорив виваженим тоном, але його делiкатнi, стривоженi очi не вiдривались вiд Браяна.

– Це саме те, що я мав на увазi, – погодився Нiк. – Прошу?

– З ним усе буде гаразд? – спитав стишено чоловiк в обстрiпаному спортивному пiджаку. – Вигляд у нього доволi пригнiчений.

Нiк вiдповiв таким же конфiденцiйним тоном:

– Так. З ним усе буде гаразд. Я про це подбаю.

– Ходiмо, дiтки, – промовив чоловiк в обстрiпаному спортивному пiджаку. Одною рукою вiн обiйняв за плечi дiвчину, а другою – Алберта. – Ходiмо назад, сядемо. У нашого пiлота тут е що робити.

Їм не було конче потрiбно притишувати своi голоси, настiльки Браян був занурений у свое. Як та риба, що годуеться в ручаi в той час, як над нею пролiтае зграйка птахiв. Шум може ii сягнути, але, звiсно, вона не надае йому жодного значення. Браян заклопотано перебирав радiочастоти, перемикаючись з одного навiгацiйного контактного пункту на iнший. Але марно. Нi Денвера; нi Колорадо-Спрингз;[80 - Colorado Springs – курортне мiсто на сходi штату Колорадо.] нi Омахи. Усi зникли.

Вiн вiдчував, як пiт, наче сльози, струменить йому по щоках; вiдчував, як сорочка прилипае йому до спини.

«Мабуть, я тхну, як свиня, – подумав вiн. – Або як…»

Та тут йому стрельнуло натхнення. Вiн перемкнувся на частоту вiйськовоi авiацii, хоча правила строго забороняли йому таке робити. Стратегiчне авiакомандування фактично володiе Омахою.[81 - Omaha – найбiльше мiсто в штатi Небраска.] Їх не може не бути в ефiрi. Вони можуть наказати йому забиратися нахер з iхньоi частоти i, ймовiрно, погрожуватимуть подати на нього рапорт у Федеральне управлiння цивiльноi авiацii, але Браян усе це прийме з радiстю. Можливо, вiн буде першим, хто повiдомить iм, що цiле мiсто Денвер поiхало десь у вiдпустку.

– Центр управлiння ВПС, Центр управлiння ВПС, це «Американська гiднiсть», рейс 29, у нас тут проблема, тут велика проблема, ви мене чуете? Прийом.

Жоден собака i тут не дзявкнув також.

От тодi-то Браян вiдчув, як дещо – щось на кшталт зсуву – зрушуе в самiсiнькiй глибинi його мозку. Саме тодi вiн вiдчув, як уся структура його впорядкованого мислення починае повiльно сповзати до якоiсь темноi безоднi.




9


Тодi Нiк Гопвел ущипнув Браяна, високо на плечi, бiля шиi. Браян здригнувся в крiслi, скрикнувши ледь не вголос. Повернувши голову, вiн побачив обличчя Нiка менш як за три дюйми вiд власного.

«Зараз вiн вхопить мене за нiс i почне його викручувати», – подумав Браян.

Нiк не вхопив його за нiс. Вiн заговорив зi спокiйною наполегливiстю, не вiдриваючись своiми очима вiд очей Браяна.

– Я бачу певний вираз у ваших очах, друже мiй… але менi не обов’язково було побачити вашi очi, аби зрозумiти, що вiн там е. Я чую достатньо у вашому голосi, бачу по тому, як ви сидите в крiслi. А тепер послухайте мене, i слухайте добре: панiку заборонено!

Браян тупився в нього очима, закляклий перед цим синiм поглядом.

– Ви мене розумiете?

Браян заговорив з великим зусиллям:

– Нiку, людям не дозволяють заробляти собi на життя тим, чим заробляю я, якщо вони панiкери.

– Я це знаю, – кивнув Нiк. – Але тут унiкальна ситуацiя. Ви мусите пам’ятати, мiж iншим, що в нашому лiтаку з десяток чи бiльше пасажирiв i ваша робота залишаеться тою ж, що й завжди: цiлiсiнькими доставити iх на мiсце.

– Не треба менi розповiдати, в чому сенс моеi роботи, – огризнувся Браян.

– Боюся, я вже це зробив, – сказав Нiк. – Але зараз вигляд у вас на сто вiдсоткiв кращий, з полегшенням це кажу.

З Браяном сталося бiльше, нiж просто покращився вигляд; вiн почувався краще. Нiк встромив йому шпильку в найчутливiше мiсце – у почуття обов’язку.

«Саме туди вiн i цiлив мене вколоти», – подумав Браян.

– А чим ви заробляете собi на життя, Нiку? – спитав вiн на дрiбку тремтячим голосом.

Нiк закинув назад голову i розсмiявся:

– Помiчник аташе, Британське посольство, приятелю.

– Рябоi кобили сон.

Нiк знизав плечима:

– Ну… так написано в моiх документах, i я вважаю, це достатньо добре. Якби там повiдомлялося щось додатково, гадаю, там було б написано: механiк Їi Величностi. Я налагоджую те, що потребуе налагодження. На даний момент – вас.

– Дякую, – ображено вiдгукнувся Браян. – Але я налагоджений.

– Гаразд, зараз же – що ви збираетесь робити? Ви можете вести лiтак без тих наземних маячних штучок? Зможете уникати iнших лiтакiв?

– Я так само можу летiти тiльки з бортовим обладнанням, – мовив Браян. – А щодо iнших лiтакiв… – вiн показав на екран радара. – Цей сучий син каже, що там немае нiяких iнших лiтакiв.

– Хоча вони можуть бути, – тихо проказав Нiк. – Може бути, що й радiообладнання, i радар помиляються, принаймнi наразi. Ви були прохопилися про ядерну вiйну, Браяне. Я думаю, якби вiдбувся обмiн ядерними ударами, ми б про це дiзналися. Але це не означае, що там не трапилося якоiсь iншоi катастрофи. Вам знайоме явище, яке називаеться електромагнiтним iмпульсом?

У Браяна промайнула згадка про Меланi Тревор.

«Ой, а ще ми отримали повiдомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве. Можливо, цього вам не варто проспати?»

Може, це через нього? Через якесь химерне атмосферне явище?

Браян припускав, що це якраз можливо. Але, якщо так, чому вiн не чув жодних атмосферних розрядiв по радiо? Чому на екранi радара нема жодноi iнтерференцii хвиль? Звiдки ця мертва порожнеча? А ще йому не вiрилося, що полярне сяйво винне у зникненнi вiд ста п’ятдесяти до двохсот пасажирiв.

– Ну? – запитав Нiк.

– Нехай ви механiк, – нарештi промовив Браян, – але я не думаю, що це електромагнiтний iмпульс. Усе бортове обладнання – включно з покажчиком курсу – здаеться, працюе просто чудово. – Вiн показав на цифровий компас. – Якби ми зазнали електромагнiтного iмпульсу, цей малюк з’iхав би з глузду. Але вiн тримаеться неухильно стабiльно.

– Дiйсно. Ви вирiшили й надалi тримати курс на Бостон?

«Ви вирiшили…»

Й на цьому залишки Браяновоi панiки вичерпалися. «Усе правильно, – подумав вiн. – Тепер я капiтан цього судна… врештi-решт, усе зводиться до цього. Ви мусили б нагадати менi про це в першу чергу, друже мiй, i позбавили б нас обох багатьох прикрощiв».

– «Логан» на свiтанку, не маючи поняття, що вiдбуваеться на землi пiд нами, а також у довколишньому свiтi? В жодному разi!

– Тодi який у нас пункт призначення? Чи вам потрiбен час, щоби розважити це питання?

Браян часу не потребував. А тепер ще й iншi дii, якi вiн мусив виконати, почали вишиковуватися в ряд.

– Я знаю, – сказав вiн. – І, гадаю, вже час поговорити з пасажирами. З тими небагатьма, якi залишилися, у всякому разi.

Браян узяв мiкрофон, i в цю саму мить у кабiну поткнув свою голову той лисий чоловiк, що був спав у бiзнес-класi.

– Чи не буде хтось iз вас, джентльмени, таким ласкавим, щоби пояснити менi, що трапилося з усiею обслугою на цьому суднi? – роздратовано запитав вiн. – Я так приемно виспався… але зараз менi хотiлося б уже й повечеряти.




10


Дайна Беллмен почувалася набагато краще. Так добре було мати навкруг себе iнших людей, вiдчувати iх втiшливу присутнiсть. Вона сидiла в невеличкому гуртi разом з Албертом Кавснером, Лорел Стiвенсон i чоловiком в обстрiпаному спортивному пiджаку, який вiдрекомендувався Робертом Дженкiнсом. Вiн сказав, що е автором понад сорока детективних романiв, i прямував у Бостон, щоб виступити там з доповiддю на форумi фанатiв цього жанру.

– Зараз, – сказав вiн, – я бачу, що втрапив у колiзiю, набагато загадковiшу за найбiльш екстравагантнi з тих, якi я коли-небудь наважився б розписувати.

Ця четвiрка сидiла в центральному рядi, ближче до переду загального салону. Чоловiк у светрi пiд горло сидiв пiд правим бортом на кiлька рядiв позаду, тримаючи хустинку собi бiля носа (який насправдi перестав кровоточити ще кiлька хвилин тому), i парився в пихатiй самотностi. Неподалiк, нiяково за ним наглядаючи, сидiв Дон Гефнi. Гефнi заговорив тiльки раз, спитавши в Пiд Горла, як того звуть. Пiд Горло не вiдповiв. Вiн просто втупився в Гефнi поглядом зловiсноi глибини понад букетом свого зiжмаканого носовичка.

Бiльше Гефнi нiчого не питав.

– Хто-небудь мае бодай якесь уявлення, що тут вiдбуваеться? – ледь не благально промовила Лорел. – Завтра в мене мусила розпочатися перша за десять рокiв справжня вiдпустка, а тут зараз таке.

Алберт ненароком якраз дивився впрост на мiс Стiвенсон, коли вона це промовляла. Коли прозвучала фраза про ii першу за десять рокiв справжню вiдпустку, очi панi раптом смикнулись вправо i швидко три-чотири рази змигнули, немов в одне з них щойно потрапила крихiтна порошинка. Думка така сильна, що, назвiмо ii впевненiстю, зринула йому в мозку: ця панi бреше. З якоiсь причини ця панi бреше. Вiн придивився до неi уважнiше i не знайшов нiчого особливо визначного – просто жiнка зi слiдами в’янучоi миловидностi, жiнка, яка притьмом виходить з вiку «до тридцяти», наближаючись до середнього (а для Алберта тридцять рокiв якраз i були тим порогом, за яким починався середнiй вiк), жiнка, яка невдовзi стане безбарвною невидимкою. Але наразi вона була яскравою; щоки в неi аж палали. Вiн не знав, що означае ця брехня, але помiтив, як вона вмент освiжила ii миловиднiсть, зробила цю панi ледь не красунею.

«Ось та панi, якiй варто частiше брехати, – подумав Алберт. А тодi, перш нiж вiн чи хтось iнший встиг вiдповiсти цiй жiнцi, з гучномовцiв угорi почувся голос Браяна:

– Ледi i джентльмени, говорить капiтан.

– В срацi моiй капiтан, – гарикнув Пiд Горло.

– Замовкнiть! – вигукнув Гефнi через прохiд.

Пiд Горло подивився на нього, здригнувся i затих.

– Як ви, безсумнiвно, знаете, зараз у нас надзвичайно дивна ситуацiя, – продовжував Браян. – Нема потреби менi вам ii пояснювати; щоб зрозумiти, вам достатньо роззирнутися довкола себе.

– Я нiчого не розумiю, – пробурмотiв Алберт.

– Менi також вiдомi деякi додатковi деталi. Боюся, вони не будуть для вас надто втiшливими, але, оскiльки ми в цьому разом, я хочу бути якомога вiдвертiшим. Я не маю жодного зв’язку мiж пiлотською кабiною i наземними службами. Крiм того, приблизно п’ять хвилин тому ми мусили ясно побачити з нашого лiтака вогнi Денвера. Побачити iх нам не вдалося. Єдиний висновок, який я готовий з цього зробити просто зараз, – хтось там забув сплатити рахунок за електрику. І, поки ми не дiзнаемося трохи бiльше, це единий висновок, який будь-хто з нас мае зробити.

Вiн на мить замовк. Лорел взяла за руку Дайну. Алберт видав низький, святобливий свист. Роберт Дженкiнс, письменник-детективник, впустивши руки собi на колiна, замрiяно дивився в простiр.

– Це були поганi новини, – продовжив Браян. – Добра ж новина така: лiтак не пошкоджений, у нас багато пального, а я квалiфiкований пiлот, який може управляти лiтаком цього типу й моделi. А також посадити його. Гадаю, всi ми погодимося з тим, що безпечна посадка е нашим прiоритетом. Поки ми цього не виконаемо, не iснуе нiчого, що ми могли б тут зробити, i можу вас запевнити, це буде виконано. Й останне, що я хочу вам повiдомити, – тепер пунктом нашого призначення е Бенгор, штат Мейн.[82 - Bangor – трете за кiлькiстю населення мiсто в штатi Мейн, столиця округу Пенобскот, де зi своею родиною живе Стiвен Кiнг.]

Пiд Горло рвучко сiв прямо:

– Щооо? – проревiв вiн.

– Бортове навiгацiйне обладнання у нас у повному робочому порядку, але я не можу сказати те саме про маяки – навiгацiйнi сигнали, що подаються з землi, – якi ми також використовуемо. За таких обставин я вирiшив не входити в повiтряний простiр аеропорту «Логан». Менi не вдалося викликати по радiо нiкого – нi в повiтрi, нi на землi. На вигляд, радiообладнання лiтака працюе, але за даних обставин я не можу покладатися тiльки на вигляд. Бенгорський мiжнародний аеропорт мае такi переваги: коротший захiд на посадку, i то не над водою, а над землею; повiтряний рух у наш орiентовний час прибуття, приблизно о 8:30 ранку, буде набагато менш iнтенсивним – якщо вiн узагалi там буде; до того ж БМА, який колись був авiабазою «Доу» Вiйськово-повiтряних сил,[83 - Заснований 1927 р. в Бенгорi вiйськовий аеродром пiзнiше було найменовано на честь загиблого пiлота Джеймса Фредерiка Доу; 1968 р. аеродром було продано мiсту Бенгор i вiн став мiжнародним аеропортом, частина якого використовуеться як авiабаза Нацiональноi гвардii.] мае найдовшу з усiх аеропортiв Схiдного узбережжя Сполучених Штатiв злiтно-посадкову смугу. Нашi британськi й французькi друзi, коли не приймае Нью-Йорк, саджають там «Конкорди».

Пiд Горло заволав:

– У мене важлива зустрiч у «Пруденцiйному» цього ранку о дев’ятiй годинi. І Я ЗАБОРОНЯЮ ВАМ ЛЕТІТИ В ЯКИЙСЬ ЗАСРАТИЙ МЕЙНСЬКИЙ АЕРОПОРТ!

Дайна сiпнулася вiд крику Пiд Горла, а потiм зiщулилася, притислася збоку щокою до грудей Лорел Стiвенсон. Вона не плакала – поки що, у всякому разi, – але Лорел вiдчула, як почали здригатися ii груди.

– ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? – не вгавав Пiд Горло. – Я МУШУ БУТИ В БОСТОНІ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ НАДЗВИЧАЙНО ВЕЛИКОЇ ТРАНСАКЦІЇ ОБЛІГАЦІЙ І Я МАЮ НЕСХИТНИЙ НАМІР ПРИБУТИ НА ЦЮ ЗУСТРІЧ ВЧАСНО! – Вiн розстiбнув на собi ремiнь безпеки i почав пiдводитися. Щоки мав червонi, лоб у нього був восково-блiдим. Вiд порожнього виразу в його очах Лорел стало страшно. – Ви це РОЗУМІ…

– Будь ласка, – попрохала Лорел. – Будь ласка, мiстере, ви лякаете цю маленьку дiвчинку.

Пiд Горло повернув до неi обличчя з тим його ворохобним порожнiм поглядом. Лорел чекала.

– ЛЯКАЮ МАЛЕНЬКУ ДІВЧИНКУ? НАС ПЕРЕНАПРАВЛЯЮТЬ НЕВІДЬ-КУДИ, ДО ЯКОГОСЬ ДРІБНОСРАНОГО КУРНИКА, А НЕ АЕРОПОРТУ, А ВАС УСЬОГО ЛИШЕ НЕПОКОЇТЬ ЦЯ…

– Сядьте й замовкнiть, а то я вам зараз заткну горло, – промовив, пiдводячись, Гефнi. Щонайменше на двадцять рокiв старший за Пiд Горла, вiн був важчим i набагато ширшим у грудях. Рукава його червоноi фланелевоi сорочки були засуканi до лiктiв, i, коли вiн стиснув кулаки, передплiччя в нього збугрилися м’язами. Дядько скидався на лiсоруба, який тiльки-но почав розм’якати, щойно вийшовши на пенсiю.

Верхня губа Пiд Горла вiдтягнулася вгору, оскаливши зуби. Ця собача гримаса налякала Лорел, бо iй не вiрилося, що цей чоловiк сам розумiе, якi вiн корчить мiни. Вона виявилася першою з усiх, загадавшись питанням – а чи не божевiльна ця людина.

– Не думаю, що вам вдасться зробити це самотуж, татуню, – сказав вiн.

– А вiн i не мусить. – Це був той лисий чоловiк з бiзнес-класу. – Я тобi й сам вiдмiряю, якщо не заткнешся.

Зiбравши всю свою хоробрiсть, Алберт Кавснер також мовив:

– І я теж, ти, поц.

Промовивши цi слова, вiн вiдчув величезне полегшення. Вiдчув себе одним з тих хлопцiв у Аламо, якi переступили лiнiю, проведену на землi полковником Тревiсом.[84 - William B. Travis – очiльник оборони форту Аламо (1836), найвiдомiшоi подii Техаськоi революцii, коли велике мексиканське вiйсько взяло в облогу мiсiю техаських поселенцiв; за переказом, усi, крiм одного, захисники Аламо переступили лiнiю на пiску, накреслену 26-рiчним пiдполковником Тревiсом iз закликом битися на смерть, i всi загинули в тiй битвi (найманець-француз, який не переступив лiнiю, зумiв втекти крiзь ворожi позицii i вижив).]

Пiд Горло озирнувся довкола. Губа в нього здiйнялася й опала в тому дивному, собачому вишкiрi.

– Бачу. Бачу. Всi ви тут проти мене. Добре. – Вiн сiв, войовничо дивлячись на них. – Але якби ви бодай щось знали про ринок облiгацiй Пiвденноi Америки…

Вiн не закiнчив. На поруччi сусiднього з ним крiсла лежала серветка. Вiн взяв ii, роздивився i почав обскубувати.

– Не треба було так, – промовив Гефнi. – Я не природжений задерiй i без усiляких нахилiв до цього. – Вiн намагаеться говорити м’яко, подумала Лорел, але настороженiсть просвiчуе в його тонi, а ще, можливо, i гнiв. – Ви мусите просто розслабитися i сприймати все легше. Погляньте на свiтлий бiк справи! Авiакомпанiя, напевне, поверне вам повну цiну квитка за цей полiт.

Пiд Горло коротко скинув очима в бiк Дона Гефнi, а потiм знову подивився на коктейльну серветку. Вiн припинив ii скубти, а почав розривати на довгi смужки.

– Хто-небудь тут знае, як поратися з отiею маленькою пiчкою на бортовiй кухнi? – запитав Лисий так, нiби нiчого не вiдбулося. – Я хочу повечеряти.

Нiхто не вiдповiв.

– Я й не очiкував, – сумно промовив Лисий. – Епоха спецiалiзацii. Ганебний час для життя.

З цим фiлософським проголошенням Лисий знову пiшов собi до бiзнес-класу.

Лорел опустила очi й побачила, що пiд обiдками темних окулярiв у життерадiснiй оправi з червоноi пластмаси щоки Дайни Беллмен мокрi вiд слiз. Дещо призабувши про власний страх i розгубленiсть, принаймнi тимчасово, Лорел обняла дiвчинку.

– Не плач, любонько, той чоловiк просто рознервувався. Зараз з ним уже краще.

«Якщо можна назвати кращим те, як вiн там сидить i загiпнотизовано дивиться, розриваючи на дрiбнi смужки серветку», – подумала вона сама собi.

– Я боюся, – прошепотiла Дайна. – Ми всi здаемося монстрами тому чоловiку.

– Нi, я так не думаю, – сказала Лорел здивовано i трохи вражено. – Звiдки в тебе такi думки?

– Не знаю, – вiдповiла Дайна. Їй подобалася ця жiнка – сподобалася з тiеi ж митi, як вона почула ii голос, – але вона не мала намiру розказувати Лорел, що на якусь крихiтну секунду вона побачила iх усiх, включно з собою, коли вони озирнулися на того чоловiка з гучним голосом. Вона в ту мить була всерединi того чоловiка з гучним голосом – його звуть мiстер Тумс, чи мiстер Таннi, чи якось так, – i в його очах вони виглядали зграею злих, себелюбних тролiв.

Якби вона розказала щось таке мiс Лi, мiс Лi подумала б, що вона збожеволiла. Чому ця жiнка, з якою Дайна лише щойно познайомилася, подумае iнакше?

Тому Дайна не сказала нiчого.

Лорел поцiлувала дiвчинку в щоку. Шкiра пiд губами була гарячою.

– Не бiйся, любонько. Наш полiт продовжуеться гладенько-гладесенько – хiба ти цього не вiдчуваеш? – i всього за кiлька годин ми будемо в безпецi знову на землi.

– Це добре. Хоча я б хотiла, щоб i тiтка Вiкi була тут. Де вона, як ви думаете?

– Не знаю, любонько, – вiдповiла Лорел. – Аби ж то знати.

Дайна знову подумала про обличчя, якi побачив той крикливий чоловiк: злi обличчя, жорстокi обличчя. Вона подумала про свое обличчя, яким вiн його сприймав: по-свинячому захланний дитячий писок з очицями, прихованими за величезними чорними лiнзами. На цьому ii хоробрiсть урвалася, i дiвчинка почала ридати хрипкими, болiсними схлипами, якi краяли Лорел серце. Жiнка мiцно обнiмала дiвчинку, бо це було единим, що вона могла придумати, а невдовзi вже плакала й сама. Так вони проплакали разом хвилин з п’ять, а потiм Дайна почала знову заспокоюватись. Лорел поверх малоi поглянула на стрункого юнака, чие iм’я було чи то Алберт, чи Алвiн, точно вона не запам’ятала, i побачила, що очi у нього також вологi. Вiн перехопив ii погляд i поспiшно опустив очi собi на руки.

Дайна видала останнiй судомний схлип, а потiм просто лягла, поклавши голову на груди Лорел.

– Гадаю, плачем тут не допоможеш, еге ж?

– Так, гадаю, що нi, – погодилась Лорел. – Чому б тобi не спробувати заснути, Дайно?

Дайна зiтхнула – такий сльозливий, нещасний звук.

– Не думаю, що я зможу. Я вже поспала.

«І не кажи», – подумала Лорел. А рейс № 29, продовжуючи летiти на висотi 36 000 футiв над темним тiлом Америки, просувався зi швидкiстю понад п’ятсот миль на годину на схiд.




Роздiл 3




Дедуктивний метод. Випадковостi i статистика. Уявленi можливостi. Тиск у проваллях. Проблема Бетанi. Зниження починаеться.




1


– Десь з годину тому ця мала дiвчинка сказала дещо цiкаве, – раптом озвався Роберт Дженкiнс.

На той час та маленька дiвчинка, попри власнi сумнiви щодо своеi на це спроможностi, вже знову спала. Алберт Кавснер також куняв, можливо, щоб знову повернутися на тi самi легендарнi вулицi Тумстона. Вiн дiстав був свою скрипку з горiшнього багажного вiдсiку, i тепер вона лежала в нього на колiнах.

– Ха! – вигукнув вiн i випростався.

– Перепрошую, – промовив Дженкiнс, – ви вже дрiмали?

– Аж нiяк, – вiдповiв Алберт. – Зовсiм нема сну. – Й на доказ цього вiн обернувся до Дженкiнса своiми величезними, почервонiлими очиськами. Пiд обома залягли темнi тiнi. Дженкiнс подумав, що хлопець трiшки схожий на енота, якого хтось налякав, коли той грабував смiттевi баки. – А що вона сказала?

– Дiвчинка сказала мiс Стiвенсон, що навряд чи зможе заснути, бо вже виспалася. Ранiше.

Алберт ненадовго задивився на Дайну.

– Ну, вона ж зараз залягла, – сказав вiн.

– Я це й сам бачу, але не в цьому сенс, хлопчику милесенький. Зовсiм не в цьому сенс.

Алберт подумав, чи не сказати мiстеровi Дженкiнсу, що Козир Кавснер, найметкiший юдей на захiд вiд Мiссiсiпi i единий техасець, котрий вижив у Битвi при Аламо, аж нiяк не такий ватяний, щоб називати його милесеньким хлопчиком, але вирiшив не перейматися… поки що, принаймнi.

– А в чому тодi сенс?

– Я також спав. Вiдключився ще до того, як наш капiтан – той, з яким ми злiтали, я маю на увазi – вимкнув застереження «НЕ КУРИТИ». Зi мною завжди так. Потяги, автобуси, лiтаки – щойно вмикаються двигуни, я вiдпливаю геть, неначе немовля. А як щодо вас, хлопчику милесенький?

– Що щодо мене?

– Ви спали? Ви ж спали, чи не так?

– Ну, тааак.

– Всi ми спали. А люди, якi зникли, не спали.

Алберт задумався.

– Ну… можливо.

– Нiсенiтниця, – мало не радiсно мовив Дженкiнс. – Я пишу детективи, саме цим заробляю собi на життя. Дедукцiя – мiй хлiб з маслом, можна сказати. Чи не здаеться вам, що хтось, аби вiн прокинувся в той час, коли всiх тих людей лiквiдовували, закричав би, як рiзаний, i тим розбудив би нас?

– Гадаю, так, – задумливо погодився Алберт. – Можливо, крiм отого парубка, що сидить там, позаду. Не думаю, щоб його навiть сирена протиповiтряноi тривоги змогла розбудити.

– Гаразд. Ваш виняток належно занотовано. Але нiхто не закричав, чи не так? І нiхто не зголосився розповiсти рештi нас, що трапилося. Таким чином, я роблю дедуктивний висновок: видалено було тiльки тих пасажирiв, якi не спали. Разом з пiлотами, звiсно.

– Тааак. Мабуть, що так.

– Ви здаетеся збентеженим, хлопчику мiй милесенький. Вираз вашого обличчя пiдказуе, що, попри всю ii чарiвливiсть, моя теорiя не вбачаеться вами як досконала. Я можу запитати, чому нi? Хiба я щось залишив поза увагою?

Вираз обличчя Дженкiнса проказував, що сам вiн не вiрить у висловлену ним можливiсть, але матiр виховала його так, щоб вiн завжди лишався ввiчливим.

– Не знаю, – чесно вiдповiв Алберт. – Скiльки нас тут? Одинадцять?

– Так. Рахуючи того парубка позаду – того, що в коматозному станi, – нас налiчуеться одинадцятеро.

– Якщо ви правi, чи не мусить нас бути бiльше?

– Чому?

Але Алберт замовк, раптом вражений яскравим спогадом зi свого дитинства. Вiн виховувався в теологiчно присмерковiй зонi батьками, якi не належали до ортодоксiв, але й агностиками вони також не були. Алберт з його братами росли, дотримуючись певних дiетичних традицiй (чи законiв, чи що воно там), вони пройшли через Бар-Мiцви,[85 - Bar Mitzva – релiгiйне повнолiття в юдаiзмi, обряд набуття статусу повноправного члена еврейськоi громади, через який проходять хлопчики в 13 рокiв.] iх виховували з розумiнням, хто вони такi, звiдки вони прийшли i що це мусить означати. А iсторiя, яку найяснiше запам’ятав Алберт зi своiх вiдвiдувань храму, була iсторiею про останню кару, накладену на фараона, – про ту бузувiрську пожертву, стягнуту ранковим темним янголом Господнiм.

І тепер, внутрiшнiм зором, вiн побачив того янгола, як вiн рухаеться не через Єгипет, а через iхнiй лiтак, прибираючи бiльшiсть пасажирiв до своiх жахливих грудей… не тому, що вони знехтували намазати своi одвiрки (чи, можливо, ременi безпеки) кров’ю ягнят, а тому що…[86 - Алюзiя на Бiблiю: Вихiд, роздiл 12; 1 – 24.]

– Чому? Ну, то чому?

Алберт не знав, але його все одно пройняло дрижаками. Вiн пошкодував, що йому згадалася ця стара моторошна iсторiя. «Вiдпусти моiх постiйних пасажирiв», – подумав вiн. От тiльки це зовсiм не було смiшно.[87 - Алберт пародiюе заклик Бога до фараона, щоб звiльнив евреiв: «Вiдпусти народ мiй», замiнюючи iх на «Frequent Fliers», термiн, що означае пасажирiв, якi часто лiтають, вiдтак отримуючи вiд авiакомпанiй рiзноманiтнi бонуси.]

– Алберте? – здавалося, голос мiстера Дженкiнса доноситься з якоiсь дальньоi далечини. – Алберте, з вами все гаразд?

– Так, просто думаю, – прокашлявся хлопець. – Розумiете, якби це оминуло всiх пасажирiв, якi спали, нас було б щонайменше шiстдесят. Можливо, й бiльше. Я маю на увазi, це ж досвiтнiй рейс.

– Хлопчику мiй милесенький, ви коли-небудь…

– Ви не могли б називати мене Албертом, мiстере Дженкiнс. Це мое iм’я.

Дженкiнс поплескав Алберта по плечу.

– Вибачте. Дiйсно. Це в мене не через зверхнiсть. Я збентежений, а коли я збентежений, я маю тенденцiю ховатися… як та черепаха, що втягуе голову собi пiд панцир. Тiльки я ховаюся до лiтературних вигадок. Здаеться, я наразi грав Фiло Венса. Це такий детектив – видатний детектив, – створений покiйним С.С. Ван Дайном.[88 - S.S. Van Dyne – лiтературний псевдонiм критика Вiлларда Гантiнтона Райта (1888–1939), автора 12 надзвичайно популярних свого часу романiв про детектива-естета, пихатого Фiло Венса, який вийшов з моди з появою жанру «крутого детектива».] Маю пiдозру, що ви його нiколи не читали. Навряд чи хтось його читае в нашi днi, що сумно. У будь-якому випадку, я вибачаюся.

– Та все гаразд, – вiдповiв Алберт нiяково.

– Албертом ви е i будете Албертом вiдтепер i надалi, – пообiцяв Роберт Дженкiнс. – Я хотiв у вас спитати, чи лiтали ви досвiтнiми рейсами ранiше?

– Нi. Я навiть через усю краiну нiколи ранiше не лiтав.

– Ну, я лiтав. Багато разiв. Кiлька разiв я навiть пiшов проти власноi природноi схильностi й не засинав деякий час. Здебiльшого, коли був молодшим, а в лiтаках гуло гучнiше. Сказавши так багато, тепер уже я, либонь, можу епатажно виказати свiй вiк, зiзнавшись, що моя перша подорож вiд узбережжя до узбережжя вiдбулася ще на гвинтовому лiтальному апаратi «Тi-Дабл’ю-Ей»,[89 - «Trans World Airlines» («TWA») – заснована 1930 р. авiакомпанiя, пiк могутностi якоi прийшовся на 1950 – 1960-тi рр., коли нею володiв знаменитий своею екстравагантнiстю авiатор-винахiдник, мiльйонер Говард Г’юз (1905–1976).] який робив дорогою двi посадки… щоб заправитися. З моiх спостережень, схоже на те, що мало людей на таких рейсах засинають у першу годину… а от пiзнiше сплять уже майже всi. Першу годину люди займаються тим, що роздивляються на краевиди, балакають зi своiми благовiрними чи з сусiдами по подорожi, випивають чарочку або двi.

– Освоюються, ви хочете сказати, – докинув Алберт. Вiн абсолютно погоджувався з тим, що говорив мiстер Дженкiнс, хоча його власне освоювання було вкрай коротким; вiн перебував у такому збудженнi перед подорожжю i тим новим життям, яке на нього чекало, що останнi пару ночей майже не спав. І в наслiдку вимкнувся, як лампочка, майже вiдразу, щойно «Боiнг-767» покинув землю.

– Влаштовуються у своiх гнiздечках, – погодився мiстер Дженкiнс. – Ви, часом, не звернули увагу на той столик-вiзок перед кабiною пiлотiв, хлопчи… Алберте?

– Я бачив, вiн там стоiть, – кивнув Алберт.

Очi Дженкiнса спалахнули:

– Так, дiйсно, його можна було або побачити, або перечепитися через нього. Але чи побачили ви його по-справжньому?

– Здогадуюсь, що нi – якщо вам там щось кинулось в очi, то менi – нi.

– Помiчають не очi, Алберте, помiчае розум. Тренований, дедуктивний розум. Я не Шерлок Голмс, але я помiтив, що його тiльки недавно витягли з тiеi маленькоi комiрки, куди його ховають, i на його нижнiй поличцi все ще стоять ужитi склянки з подачi напоiв перед злетом. З цього я роблю такi висновки: лiтак злетiв нормально, пiднявся до своеi крейсерськоi висоти i, на наше щастя, було задiяно автопiлот. Потiм капiтан вимкнув свiтлове застереження щодо ременiв безпеки. Це вiдбулося приблизно через тридцять хвилин вiд початку польоту, тобто якщо я правильно iнтерпретую обставини – приблизно о першiй ночi за Тихоокеанським лiтнiм часом.

Коли вимкнулося свiтлове застереження про ременi безпеки, пiдвелися стюардеси й почали виконувати свое перше завдання – на висотi 24 000 футiв, яка дедалi зростала, вони готували коктейлi для приблизно ста п’ятдесяти осiб. Тим часом, капiтан програмуе автопiлот летiти на схiд таким-то курсом, утримуючи лiтак на висотi 36 000 футiв. Кiлька пасажирiв – фактично, одинадцятеро нас – заснули. Серед решти хтось, можливо, куняе (але западаючи в сон недостатньо глибоко, бо це не врятувало його вiд того, що трапилося потiм), iншi ж залишаються цiлком бадьорими.

– Влаштовуються у своiх гнiздечках, – пiдказав Алберт.

– Точно! Влаштовуються у своiх гнiздечках. – Дженкiнс помовчав, а потiм не без мелодраматичностi додав: – От тодi це й трапилося.

– Що трапилося, мiстере Дженкiнс? – перепитав Алберт. – У вас е якiсь припущення щодо цього?

Дженкiнс довго не вiдповiдав, а коли нарештi почав, чимало веселостi пропало з його тону. Слухаючи його, Алберт уперше зрозумiв, що пiд своiм дещо театральним флером Роберт Дженкiнс наляканий не менше за самого Алберта. І виявив, що йому це байдуже; це робило лiтнього автора детективiв у добряче виношеному пiджаку справжнiшим.

– Дедукцiя у найчистiшому виглядi е в iсторiях про таемницю замкненоi кiмнати, – почав Дженкiнс. – Я сам написав колись трохи таких – бiльше, нiж трохи, якщо бути цiлком чесним, – але нiколи не очiкував, що сам у таку iсторiю потраплю.

Алберт дивився на нього й не мiг придумати жодноi вiдповiдi. Йому зненацька згадалося оповiдання про Шерлока Голмса «Пiстрява стрiчка». В тому оповiданнi отруйна змiя потрапляла до знаменитоi замкненоi кiмнати крiзь вентиляцiйну продухвину. Безсмертному Шерлоку Голмсу навiть не довелося збуджувати всi своi мозковi клiтини, щоби це розгадати.

Але якби навiть усi горiшнi багажнi вiдсiки в iхньому лiтаку були повнi отруйних змiй – геть забитi ними, – де подiлися трупи? Де подiлися трупи? Знову в нього почав уповзати страх, вiн немов лiз угору по ногах до пахвини. Алберт подумки вiдзначив собi, що ще нiколи в життi вiн не почувався менш схожим на уславленого стрiльця Козира Кавснера.

– Якби йшлося тiльки про лiтак, – тихо продовжив Роберт Дженкiнс, – гадаю, я мiг би накидати певний сценарiй, врештi-решт, останнi рокiв двадцять п’ять я саме цим заробляв собi щоденний хлiб. Бажаете вислухати один з таких сценарiiв?

– Звичайно, – кивнув Алберт.

– Дуже добре. Скажiмо, якась тiньова урядова органiзацiя, типу «Шопи»,[90 - «The Shop» – вигадана Стiвеном Кiнгом секретна служба США, яка фiгуруе в кiлькох його творах.] вирiшила провести якийсь експеримент, i ми в ньому пiддослiднi. Зважаючи на обставини, метою цього експерименту е документування впливу жорсткого ментального та емоцiйного стресу на групу пересiчних американцiв. Вони, тi науковцi, якi проводять цей експеримент, закачують у бортову кисневу систему якогось роду снодiйний засiб без запаху.

– А такi штуки iснують? – запитав Алберт, причарований.

– Існують, аякже, – сказав Дженкiнс. – Дiазалiн, це раз. Метопромiнол, це два. Я пам’ятаю, як читачi, котрим було приемно вважати себе «серйозними», насмiхалися з романiв Сакса Ромера про Фу Манчу.[91 - Sax Rohmer – один з псевдонiмiв англiйського письменника Артура Генрi Ворда (1883–1959), пiд яким вiн написав пiвтора десятка романiв про пригоди кримiнального генiя китайського походження Фу Манчу.] Називали iх надуманими мелодрамами найганебнiшого гатунку. – Дженкiнс спроквола похитав головою. – Зараз, завдяки бiологiчним дослiдженням i параноi таких абревiатурних агенцiй, як ЦРУ чи РУМО,[92 - «DIA» – Розвiдувальне управлiння Мiнiстерства оборони США.] ми живемо у свiтi, який Саксу Ромеру здався б найгiршим з кошмарiв. Дiазалiн, який, до речi, е нервовим газом, слугував би найкраще. Все вiдбулося б дуже швидко. Його випускають у салон, i всi засинають, окрiм пiлота, який дихае чистим повiтрям крiзь маску.

– Але… – почав Алберт.

Дженкiнс усмiхнувся й пiдняв долоню.

– Я знаю ваше заперечення, Алберте, i можу його пояснити. Ви дозволите?

Алберт кивнув.

– Пiлот саджае лiтак – на якомусь секретному аеродромi в Невадi, скажiмо. Пасажирiв, якi не спали, коли було випущено газ, – i стюардес, звичайно, – виносять зловiснi люди в бiлих скафандрах, як у «Штамi “Андромеда”».[93 - «Andromeda Strain» (1971) – фантастичний фiльм за однойменним романом (1969) Майкла Крайтона (1942–2008) про зараження мiстечка в штатi Нью-Мексико занесеним з космосу смертельним мiкроорганiзмом.] Пасажири, якi спали, – ви i я серед них, мiй юний друже, – просто так i продовжують спати, тiльки дещо мiцнiше, нiж до того. Пiсля цього пiлот повертае наш лiтак на визначену висоту i курс. І активуе автопiлот. Коли лiтак досягае Скелястих гiр, дiя газу починае минати. Дiазалiн – це так званий чистий засiб, який не залишае по собi вiдчутних наслiдкiв. Жодного похмiлля, iншим словом. Через iнтерком пiлот чуе, як плаче слiпа дiвчинка, гукаючи свою тiтку. Вiн розумiе, що зараз вона розбудить iнших пасажирiв. Експеримент ось-ось розпочнеться. Вiн пiдводиться i полишае кабiну, зачиняючи за собою дверi.

– Як би вiн змiг це зробити? Ззовнi там нема нiякоi клямки.

Дженкiнс зверхньо вiдмахнувся.

– Найпростiша рiч у свiтi, Алберте. Вiн використовуе смужку клейкоi стрiчки, навспак липкою стороною. Щойно засувка всерединi клацнула – дверi замкненi.

В Алберта на обличчi почала ширитися захоплена усмiшка – та тут же вона й застигла.

– У такому випадку, пiлотом мусить бути один з нас, – промовив вiн.

– І так, i нi. У моему сценарii пiлот i е пiлотом. Пiлотом, якому трапилося перебувати нiбито лiтерним пасажиром на борту лiтака, що прямуе в Бостон. Мiй пiлот, коли почало розкручуватися це лайно, сидiв у першому класi, менш як за тридцять футiв вiд дверей кабiни.

– Капiтан Інгал, – тихим, нажаханим голосом промовив Алберт.

Дженкiнс вiдповiв самовдоволеним, але благодушним тоном професора геометрii, який щойно написав QED[94 - QED = Quod erat demonstrandum = «Що й треба було довести» (лат.) – традицiйний пiдпис на завершення доведення теореми.] пiд доведенням якоiсь особливо складноi теореми:

– Капiтан Інгал, – погодився вiн.

Нi той, нi iнший не помiчали, якими блискучими, гарячковими очима на них дивиться мiстер Пiд Горло. Тепер Пiд Горло дiстав з кишенi на спинцi крiсла перед собою журнал авiакомпанii, зiрвав з нього обкладинку i почав роздирати ii повiльними, тонкими смужками. Дозволяючи iм трiпотiти на пiдлогу, де вони приеднувалися до тих обривкiв коктейльноi серветки, що вже лежали навкруг його коричневих туфель. Губи у нього беззвучно ворушилися.




2


Якби Алберт студiював Новий Заповiт, вiн зрозумiв би, як мiг почуватися найбiльш ревний гонитель раннiх християн Савл, коли по дорозi в Дамаск йому луска спала з очей.[95 - Бiблiя, Дii Апостолiв, роздiл 9.] Вiн дивився на Дженкiнса з палким завзяттям, з мозку йому вимело всi рештки сонливостi.

Звичайно, якщо добре про це подумати або якщо хтось на кшталт мiстера Дженкiнса – а вiн таки голова, хай який там на ньому обстрiпаний спортивний пiджак, – про це за тебе подумае, все стае таким очевидним, що годi не второпати. Майже всi пасажири й екiпаж рейсу № 29 «Американськоi гiдностi» пропали мiж пустелею Могаве i Великим вододiлом[96 - Great Divide – Континентальний вододiл, який вздовж найвищих хребтiв Скелястих гiр тягнеться вiд Аляски до Мексики, вiдокремлюючи рiчковi басейни Тихого та Атлантичного океанiв.]… але серед тих, хто вижив, знайшовся – о, дивина! дивина! – iнший пiлот «Американськоi гiдностi», за його ж власними словами: «Квалiфiкований пiлот, який може управляти лiтаком цього типу й моделi – а також посадити його».

Дженкiнс, який уважно спостерiгав за Албертом, тепер усмiхнувся. Небагато гумору було в тiй посмiшцi.

– Привабливий сценарiй, – сказав вiн. – Чи не так?

– Ми мусимо вхопити його вiдразу ж, щойно приземлимося, – заявив Алберт, гарячково тручи долонею собi щоку. – Ви, я, мiстер Гефнi i той британець. Вiн, схоже, парубок крутий. От тiльки… якщо британець теж у цьому замiшаний? Знаете, вiн може бути охоронцем капiтана Інгала. Просто на той випадок, якщо хтось усе вирахуе, як от ви це зробили.

Дженкiнс розтулив було рота, щоб вiдповiсти, але Алберт кинувся далi ранiше, нiж той встиг:

– Ми просто мусимо скрутити iх обох. Якось. – Вiн послав мiстеровi Дженкiнсу тонку посмiшку. Посмiшку Козира Кавснера. Холодну, щiльну, небезпечну. Посмiшку чоловiка, який дiе швидше за бiсову блискавку i сам це знае. – Можливо, я й не наймудрiший хлопець у свiтi, мiстере Дженкiнс, але я також не чийсь лабораторний пацюк.

– Але вiн не тримаеться купи, розумiете, – делiкатно промовив Дженкiнс.

Алберт моргнув:

– Хто?

– Сценарiй, який я вам щойно виклав. Вiн не тримаеться купи.

– Але ж… ви самi…

– Я казав: «Якби йшлося тiльки про лiтак, я мiг би зобразити сценарiй». Що й зробив. Гарний сюжет. Якби за ним написати книжку, я певен, мiй агент знайшов би для неi видавця. На жаль, у нас справа не тiльки в лiтаку. Нехай Денвер iще мiг би бути там, унизу, чомусь з усiма вимкнутими вогнями. Я вiдстежував, як ми долаемо наш маршрут, звiряючись зi своiм годинником, i тепер можу вам сказати, що те саме не лише з Денвером. Хоч Омаха, хоч Де-Мойн[97 - Des Moines – столиця переважно сiльськогосподарського штату Айова, на схiд вiд Небраски.] – жодних ознак цих мiст нема там, унизу, в темрявi, хлопчику мiй. Я не помiтив там фактично жодного вогника. Нi фермерських будинкiв, нi зерносховищ з вантажними дворами. Нi швидкiсних автомагiстралей. Цi речi добре видно вночi, розумiете – з новiтнiм iнтенсивним освiтленням вони виднiються дуже добре навiть з висоти шести миль. Земля там у суцiльнiй темрявi. Тобто, я можу повiрити, що iснуе така державна агенцiя – достатньо цинiчна, щоб задурманити всiх нас, аби лише подивитися на нашу реакцiю. Гiпотетично, принаймнi. У що я повiрити не можу – це в те, що навiть «Шопа» зумiла б переконати всiх i кожного вздовж нашого маршруту вимкнути свiтло, аби посилити iлюзiю, нiби ми залишилися самi-однiсiнькi.

– Ну… може, все це просто фейк, – висловив припущення Алберт. – Може, ми все ще на землi i все, що ми бачимо за вiкнами, нам якось демонструеться проекторами. Я колись бачив подiбне в якомусь фiльмi.

Дженкiнс повiльно, з сумом похитав головою.

– Я певен, що той фiльм був цiкавим, проте не вiрю, що таке можна здiйснити в реальному життi. Не думаю, якщо тiльки наша намислена секретна агенцiя не створила якийсь досконалий ультраширокий екран 3-D проекцii. Те, що зараз вiдбуваеться, Алберте, вiдбуваеться не тiльки всерединi нашого лiтака, i впоратися з цим дедукцii несила.

– Але ж цей пiлот, – дико вигукнув Алберт. – Як бути з тим, що вiн вигулькнув у потрiбному мiсцi в потрiбний час?

– Алберте, ви фанат бейсболу?

– Га? Нi. Тобто, iнколи я дивлюся «Доджерсiв»[98 - «Los Angeles Dodgers» – заснована 1883 р. в Бруклiнi бейсбольна команда, яка з 1958 р. базуеться в Калiфорнii.] по телевiзору, але не дуже.

– Ну, тодi дозвольте менi розповiсти вам про найдивовижнiшу статистику одного матчу цiеi гри, самою суттю якоi i е статистика. У 1957 роцi, вiдбиваючи м’яча, Тед Вiльямс[99 - Theodore Williams (1918–2002) – знаменитий бейсболiст, гравець команди «Boston Red Sox».] добiг до бази шiстнадцять разiв поспiль. Це вiдбулося протягом шести iгор. У 1941 роцi Джо Дi Маджiо[100 - Giuseppe Paolo DiMaggio (1914–1999) – знаменитий гравець команди «New York Yankees».] успiшно вiдбивав у п’ятдесяти шести iграх поспiль, але ймовiрнiсть того, що вдалося Дi Маджiо, блiдне в порiвняннi з ймовiрнiстю досягнення Вiльямса, шанси на яке десь ближче до одного проти двох мiльярдiв. Бейсбольнi фанати полюбляють казати, що серiю Дi Маджiо нiхто не повторить. Я не згоден. Але я б залюбки заклався на те, що, якщо в наступну тисячу рокiв ще гратимуть у бейсбол, Вiльямсовi шiстнадцять баз пiдряд так i залишаться рекордом.

– І що з цього всього випливае?

– Випливае те, що я вважаю присутнiсть цiеi ночi капiтана Інгала на борту не бiльш i не менш як випадковiстю – такою ж, як шiстнадцять баз поспiль Теда Вiльямса. І, зважаючи на нашi обставини, я назвав би це вельми щасливим випадком. Алберте, якби в життi було, як у детективному романi, де випадковi збiги не дозволено, а неймовiрнiсть шансiв нiколи не тривае задовго, життя було б набагато пристойнiшою справою. Втiм, я переконався, що в життi випадковiсть не виняток, а правило.

– Що ж тодi зараз вiдбуваеться? – прошепотiв Алберт.

Дженкiнс видав довге, нелегке зiтхання.

– Боюся, я не та людина, в якоi треба про це питати. Вельми погано, що на борту зараз немае Леррi Нiвена чи Джона Варлi.[101 - Larry Niven (нар. 1938 р.) – поважаний письменник-фантаст, чиi карколомнi сюжети базуються на серйозних наукових концепцiях; John Varley (нар. 1947 р.) – фантаст, твори якого часто порiвнюють з тематикою i сюжетами патрiарха жанру Роберта Гайнлайна.]

– Хто цi люди?

– Науковi фантасти.




3


– Не думаю, що ви читаете наукову фантастику, чи не так? – зненацька запитав Нiк Гопвел. Браян обернувся, дивлячись на нього. Вiдтодi як Браян взявся за управлiння «Боiнгом» рейсу № 29, тобто, тепер уже майже двi години тому, Нiк тихо сидiв у штурманському крiслi. Вiн мовчки слухав, поки Браян не припинив намагання зв’язатися з кимось – з будь-ким – на землi чи в повiтрi.

– Дитиною я був вiд неi в шаленому захватi, – вiдповiв Браян. – А ви?

Нiк усмiхнувся:

– Поки менi не виповнилося рокiв вiсiмнадцять, я був упевнений, що Свята Трiйця складаеться з Роберта Гайнлайна, Джона Кристофера i Джона Вiндема.[102 - Robert Heinlein (1907–1988) – класик сучасноi науково-фiлософськоi фантастики; John Christopher – один з псевдонiмiв англiйського письменника Сема Юда (1922–2012), пiд яким вiн писав пiдлiткову фантастику; John Wyndham (1903–1969) – популярний свого часу англiйський автор, що розробляв у своiх романах постапокалiптичнi теми.] Друже, я оце сидiв тут i перебирав у головi всi тi старi книжки. І думав про такi екзотичнi речi, як викривлення часу i викривлення простору та рейдерськi операцii космiчних прибульцiв.

Браян кивнув. Йому полегшало. Приемно було знати, що вiн не единий, у кого зринають божевiльнi думки.

– Я маю на увазi, що в нас насправдi нема жодного способу дiзнатися, чи залишилося бодай щось там, унизу, або е?

– Нi, – сказав Браян. – Нема.

Над Іллiнойсом низькi хмари приховували темний масив землi далеко внизу пiд лiтаком. Браян був упевненим, що це все ще та сама земля – Скелястi гори мали втiшливо знайомий вигляд, навiть з висоти 36 000 футiв, – але поза цим упевненостi вiн не мав нi в чому. І така хмарнiсть могла триматися аж до Бенгора. З недiючою авiадиспетчерською службою щось насправдi знати вiн не мав змоги. Браян уже програв собi в головi певну кiлькiсть сценарiiв, i найнеприемнiшим жеребом був такий: вони виходять з хмар i виявляють, що всi ознаки людського життя – включно з аеродромом, на якому вiн сподiвався приземлитися, – щезли. І де йому тодi садовити цього птаха?

– Чекання для мене завжди було найважчою частиною, – промовив Нiк.

«Найважчою частиною чого?» – спитав себе Браян, проте не промовив цього.

– Скажiмо, ви нас опустите до п’яти тисяч футiв чи десь так? – зненацька запропонував Нiк. – Просто, щоби швиденько роздивитися. Можливо, кiлька побачених маленьких мiстечок i мiжштатних шосе заспокоять нам мiзки.

Браян уже встиг обдумати таку iдею. Обдумував вiн ii з великим жаданням.

– Це спокусливо, – сказав вiн. – Але я не можу цього зробити.

– Чому нi?

– Щонайперше, я вiдповiдаю за пасажирiв, Нiку. Залишаеться небезпека панiки, навiть якщо я попередньо все поясню. Я думаю, зокрема, про нашого крикливого приятеля з важливою зустрiччю в «Пру». Того, якому ви накрутили носа.

– Я зможу з ним упоратися, – запевнив Нiк. – І з будь-ким iншим, хто почне бушувати, також.

– Не сумнiваюся, що зможете, – мовив Браян, – але я все одно не бачу потреби лякати iх без необхiдностi. Перегодом ми й так про все дiзнаемося. Ми ж не можемо залишатися в повiтрi вiчно, самi розумiете.

– Ваша правда, i аж занадто, друже, – сухо погодився Нiк.

– Я мiг би зробити це в тому випадку, якби був упевнений, що вийду з-пiд хмарного покриву на висотi п’яти чи чотирьох тисяч футiв, проте без АДС й без iнших лiтакiв, з якими можна було б порадитися, такоi впевненостi не маю. Я навiть не знаю напевне, що за погода там, унизу, i наразi, кажучи це, я не маю на увазi звичайнi вiдхилення. Можете смiятися з мене, якщо хочете…

– Я не смiюся, друже. Я й зблизька не схильний до смiху. Повiрте менi.

– Ну, припустiмо, ми дiйсно пройшли крiзь викривлення часу, як у якомусь фантастичному оповiданнi? Що, як я опущу нас униз крiзь хмари, ми нашвидку поглянемо на череду бронтозаврiв, якi пасуться на полi якогось фермера Джона, а потiм нас вiдразу ж розiрве на шмаття циклоном або спопелить блискавками?

– Ви насправдi вважаете, що це можливо? – запитав Нiк.

Браян подивився на нього уважно, аби пересвiдчитися, чи було це запитання саркастичним. Схоже, що нi, але важко було судити напевне. Британцi славнi своею здатнiстю до гумору з незворушним обличчям, хiба не так?

Браян почав було розповiдати Нiку, що якось бачив щось подiбне в однiй зi старих серiй «Присмерковоi зони»,[103 - «Twilight Zone» – започаткований 1959 р. науково-фантастичний серiал, до якого перiодично досi додаються новi сезони.] та потiм вирiшив, що це навряд чи допоможе його авторитету, якщо не навпаки.

– Гадаю, це доволi малоймовiрно, проте сенс ви вхопили – ми просто не знаемо, з чим маемо справу. Ми можемо врiзатися в якусь новеньку гору там, де зазвичай мiстилася пiвнiчна частина штату Нью-Йорк. Або в iнший лiтак. Чорт – може, навiть у космiчний шатл. Зрештою, якщо це викривлення часу, ми можемо так само легко перебувати як у майбутньому, так i в минулому.

Нiк подивився крiзь вiкно.

– Схоже на те, що небо наразi належить тiльки нам.

– На цiй висотi так, правда. А нижче – хтозна. А «хтозна» – це занадто слизькi обставини для пiлота авiалайнера. Якщо ця хмарнiсть буде триматися, коли ми досягнемо Бенгора, я збираюся залетiти далi. А коли будемо повертатися назад над Атлантичним океаном, зiйду з крейсерськоi стелi. Шанси у нас будуть кращими, якщо ми почнемо зниження над водою.

– Тобто, поки що ми просто летимо далi.

– Правильно.

– І чекаемо.

– Знову правильно.

Нiк зiтхнув:

– Ну, ви тут капiтан.

Браян посмiхнувся:

– Ви втрете влучили.




4


Глибоко в проваллях, якими покраяно дно Тихого й Індiйського океанiв, е риби, якi живуть, нiколи не побачивши, не вiдчувши сонця. Цi чудернацькi iстоти плавають у тих глибинах примарними кулями, осяяними зсередини власним свiтiнням. Хоча на вигляд тендiтнi, насправдi вони дива бiологiчноi конструкцii, збудованi так, аби витримувати тиск, який, не встигнеш i оком змигнути, розплющив би людину до товщини вiконного скла. Проте iх величезна мiцнiсть е одночасно й iхньою слабкiстю. В’язнi власних нетутешнiх тiл, вони навiки замкненi в тих темних глибинах. Якщо iх виловлюють i пiдтягують до поверхнi, до сонця, вони просто вибухають. І то не зовнiшнiй тиск iх руйнуе, а його вiдсутнiсть.

Крег Тумi вирiс у власному темному проваллi, i жив вiн пригнiченим у власнiй атмосферi високого тиску. Батько його був доволi високим посадовцем у «Бенк оф Америка», вiдсутнiм вдома протягом довгих перiодiв часу, ледь не карикатурно амбiтним трударем, який прагне i досягае успiху. Свою едину дитину вiн принукував так само невблаганно, як i самого себе. Малим Крега жахали iсторii, якi батько розповiдав йому на нiч. Воно й не дивно, тому що саме жах i був тiею емоцiею, яку Роджер Тумi прагнув збудити в грудях хлопчика. Йшлося у тих казках здебiльшого про расу монструозних iстот, якi звалися ленголiерами.

Їхньою мiсiею в життi, iх роботою (за словами Роджера Тумi, все у свiтi мало свою роботу, всi i кожний мусили виконувати власну серйозну роботу) було полювання на ледачих, байдикуватих дiтей. Коли Креговi виповнилося сiм рокiв, вiн уже був амбiтним трудягою, який прагне й досягае успiху, точнiсiнько як татусь. Вiн собi твердо вирiшив: ленголiери нiколи його не дiстануть.

Шкiльний табель успiшностi, в якому не всi оцiнки були «А», був неприйнятним табелем. Оцiнки «А» ставали темою лекцii, сповненоi страшних вiщувань: яким бувае життя копача канав чи того, хто випорожнюе смiттевi баки; а кожна «B» спричиняла покарання, найчастiше – тижневу заборону хлопчику гуляти. Впродовж такого тижня Крегу дозволялося полишати його кiмнату, тiльки щоби поiсти та сходити до школи. Вiльного часу за гарну поведiнку не передбачалося. З iншого боку, видатнi досягнення – як того разу, коли Крег виграв чемпiонат трьох шкiл з десятиборства, – не забезпечували жодноi похвали. Коли Крег показав батьковi медаль, якою його нагородили з цього приводу – на загальних зборах, перед усiма учнями, – той кинув на неi один погляд, щось буркнув i повернувся до своеi газети. Креговi було дев’ять рокiв, коли батько помер вiд iнфаркту. Хлопчик насправдi вiдчував полегшення вiд того, що цей дублiкат генерала Паттона[104 - George Smith Patton (1885–1945) – пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Європi офiцер першого в американськiй армii танкового корпусу; пiд час Другоi свiтовоi – чотиризiрковий генерал, командувач армiй на африканському та европейському военних театрах, вiдiграв ключову роль у швидкому звiльненнi Францii (де йому стоiть пам’ятник), загинув у автокатастрофi в окупованiй Нiмеччинi.] в «Бенк оф Америка» пiшов на той свiт.

Крегова мати була алкоголiчкою, чие пияцтво приборкувалося тiльки чоловiком, за яким вона була замiжньою. Щойно, дякувати Богу, Роджер Тумi благополучно опинився пiд землею, звiдки вже не мiг розшукувати й бити ii пляшки чи давати iй ляпаса, наказуючи тримати себе в руках, як вона взялася до справи свого життя по-справжньому. Свого сина вона навперемiнки то задушувала ласками, то сковувала до закрижанiння вiдштовхуванням – залежно вiд тiеi кiлькостi джину, яка наразi вирувала в ii кровообiгу.

Поводилася вона часто дивно, а iнодi й дико. Того дня, коли Креговi виповнилося десять, вона встромила йому мiж двох пальцiв ноги великого кухонного сiрника. Пiдпалила його i, поки той повiльно догорав до плотi, спiвала «Щасливого тобi дня народження». Попередивши сина, що, якщо вiн спробуе погасити або вихопити сiрника, вона зразу ж спровадить його до СИРІТСЬКОГО ПРИТУЛКУ. Коли Катарин Тумi набиралася, погроза СИРІТСЬКИМ ПРИТУЛКОМ звучала часто.

– У будь-якому випадку менi доведеться, – приказувала вона, пiдпалюючи сiрника, що стирчав мiж пальцiв плачучого сина, наче якась тоненька святкова свiчка. – Ти точнiсiнько такий, як твiй батько. Вiн не знав, як розважатися, i ти так само. Ти зануда, Креггi-Веггi.

Вона доспiвала пiсню i задула сiрника до того, як на нозi Крега серйозно припалило другий i третiй пальцi, але Крег нiколи не забував того жовтого полум’я, тiеi дерев’яноi палички, що карлючилася, чорнiючи, вiн не забув того палу i як його матiр тягнула незграйнi рулади своiм монотонним, п’яним голосом: «Щасливого дня народження, любий Креггi-Веггi, щасливого дня народження тоообi».

Гнiт.

Тиск у проваллях.

Крег Тумi й надалi отримував усi оцiнки «А», i надалi проводив багато часу в своiй кiмнатi. Мiсце, яке ранiше було для нього Ковентрi,[105 - Заслання до Ковентрi – старовинна англiйська iдiома, що означае позбавлення всiх прав, включно з правом на спiлкування.] стало тепер його прихистком. Там вiн здебiльшого виконував шкiльнi завдання, але iнколи – коли щось йшло погано, коли вiн почувався загнаним у кут, – вiн брав один по одному аркушi паперу для нотаток i рвав iх на тонкi смужки. Вiн дозволяв iм спадати, вкладаючись довкола його туфель, тим часом як сам безтямно тупився очима в порожнечу. Проте цi безтямнi перiоди не були частими. Тодi ще нi.

Середню школу вiн закiнчив з титулом веледикторiана.[106 - Valedictorian – титул школяра чи студента з найкращими академiчними оцiнками, якому даруеться право й обов’язок проголосити на останнiх загальних зборах навчального закладу прощально-напучувальну промову.] Його мати не прийшла. Була п’яною. Вiн закiнчив дев’ятим на своему курсi Вищу школу менеджменту Калiфорнiйського унiверситету в Лос-Анджелесi. Його мати не прийшла. Вона була мертвою. У тому темному проваллi, що iснувало в центрi його серця, Крег був цiлком упевнений, що ленголiери зрештою прийшли по неi.

Завдяки навчальнiй програмi управлiнцiв, Крег потрапив на роботу в калiфорнiйську корпорацiю «Дезерт Сан Бенкiнг». Працював вiн дуже добре, що не було дивним; врештi-решт його було змайстровано, щоб отримував тiльки «А», змайстровано таким, щоби благоденствував пiд тиском, який iснуе на нещадних глибинах. І подеколи, пiсля якихось невеличких невдач на роботi (а в тi часи, всього п’ять коротких рокiв тому, всi невдачi були невеличкими), вiн повертався до своеi староi квартири у Вествудi – всього за пiвмилi вiд того кондомiнiума, де почав жити Браян Інгал пiсля свого розлучення, – i по кiлька годин поспiль рвав на маленькi стрiчки папiр. Випадки роздирання паперу поступово частiшали.

Упродовж тих п’яти рокiв вiн мчав угору корпоративною драбиною не згiрш за хорта, що женеться за механiчним зайцем. Плiткарi бiля водного кулера подейкували, що в славнiй сорокарiчнiй iсторii компанii «Дезерт Сан» вiн цiлком може стати ii наймолодшим вiце-президентом. Але деякi риби влаштованi так, що спроможнi пiднятися тiльки до якогось рiвня, й не вище; вони вибухнуть, якщо порушать вбудованi в них обмеження.

Вiсiм мiсяцiв тому Крега Тумi призначили керувати його першим цiлком самостiйним великим проектом – корпоративний еквiвалент магiстерськоi дисертацii. Цей проект було створено вiддiлом облiгацiй. Облiгацii – iноземнi облiгацii й смiттевi облiгацii (часто це означало те саме) – були Креговою спецiалiзацiею. Цим проектом передбачалася купiвля обмеженоi кiлькостi сумнiвних пiвденноамериканських облiгацiй – iнодi називаних «облiгацiями безнадiйних боргiв» – за ретельно встановленим розкладом. Зважаючи на обмеженi термiни страховки, якою забезпечувалися цi облiгацii, i набагато бiльшi податковi знижки, якими забезпечувалися такi оборудки (Дядько Сем ледь не на стiну дерся, щоб вберегти складну структуру пiвденноамериканськоi заборгованостi вiд розвалу на манiр карткового будиночка), теорiя, на якiй грунтувалися цi придбання, була доволi безпечною. Просто все мусило робитися обережно.

Крег Тумi презентував зухвалий план, вiд якого у багатьох полiзли вгору брови. План полягав у великiй закупiвлi рiзних аргентинських облiгацiй, якi загалом вважалися найгiршими з того смiття, що було на ринку. Крег наполегливо i переконливо вiдстоював свiй план, надаючи факти, цифри й прогнози на доведення власного твердження, що аргентинськi облiгацii е достобiса надiйнiшими, нiж вони здаються. За одним смiливим ходом, доводив вiн, «Дезерт Сан» може стати найважливiшим – i найбагатшим – покупцем iноземних облiгацiй на Американському Заходi. Грошi, якi вони зароблять, казав вiн, набагато менш важливi, нiж той довготермiновий рiвень довiри, який вони собi забезпечать.

Пiсля багатьох обговорень – i подекуди гарячих – Крегiв пiдхiд до цього проекту отримав зелене свiтло. Пiсля тiеi наради старший вiце-президент Том Голбi вiдвiв Крега вбiк, щоби поздоровити… й промовити слова застереження:

– Якщо в кiнцi фiнансового року все вийде так, як ви очiкуете, ви станете загальним улюбленцем. Якщо ж нi, Крегу, ви опинитеся у вельми бурхливiй ситуацii. Припускаю, наступнi кiлька мiсяцiв будуть для вас гарним часом, щоби збудувати собi якийсь ураганний сховок.

– Менi не потрiбно жодного ураганного сховку, мiстере Голбi, – впевнено вiдповiв Крег. – Що менi знадобиться пiсля – дельтаплан. Це буде облiгацiйна оборудка столiття – все одно, що знайти дiаманти на якомусь сiльському розпродажi. От почекайте й побачите.

Того вечора вiн пiшов додому рано, та, щойно за ним зачинилися й замкнулися на тризасувний замок дверi, впевнена усмiшка сповзла з обличчя Крега. На замiну iй прийшов той тривожний, безтямний вираз. Дорогою додому Крег накупив новинно-аналiтичних тижневикiв. Вiн понiс iх до кухнi, акуратно поклав перед собою на столi i почав роздирати на довгi, вузькi смужки. Вiн займався цим понад шiсть годин. Вiн iх рвав, допоки «Ньюзвiк», «Тайм» i «Ю Ес ньюз енд ворлд рiпорт» не вляглися шматтям довкола на пiдлозi. Поховавши пiд собою його туфлi «Гуччi». Вигляд у Крега був, як у единого, хто вижив пiсля вибуху на фабрицi з виробництва телеграфноi стрiчки.

Тi облiгацii, що вiн iх пропонував купувати, – i особливо аргентинськi – були набагато ризикованiшими, нiж вiн це подавав. Вiн проштовхнув свою пропозицiю, перебiльшуючи певнi факти, применшуючи iншi… i навiть вигадавши деякi на порожньому мiсцi. Останнiх доволi чимало, насправдi. А потiм прийшов додому, кiлька годин рвав на смужки папiр i сам дивувався – навiщо вiн це зробив. Вiн не знав про тих риб, що iснують у проваллях, проживають власнi життя i помирають своiми смертями, нiколи не побачивши сонця. Вiн не знав, що iснують як риби, так i люди, для яких b?te noire[107 - B?te noire (фр.) – катастрофа, предмет ненавистi.] е не тиск, а його вiдсутнiсть. Вiн лише знав, що його нiби щось непереборно-нав’язливо примушувало купити тi облiгацii – прилiпити собi на лоба мiшень.

Тепер йому належало зустрiтися в бостонському «Пруденцiйному центрi» з представниками департаментiв облiгацiй п’яти великих банкiвських корпорацiй. Там його мусить чекати глибокий обмiн думками, багато теоретизувань щодо майбутнього свiтового ринку цiнних паперiв, багато дискусiй про придбання протягом останнiх шiстнадцяти мiсяцiв i про результати тих придбань. І ще до того, як закiнчиться перший день цiеi триденноi конференцii, всi вони знатимуть те, що Крег Тумi знае вже три мiсяцi: скупленi ним облiгацii тепер коштують менше, нiж шiсть центiв проти одного долара. А невдовзi по тому верхiвка «Дезерт Сан» вiдкрие для себе й решту правди: вiн накупив iх утричi бiльше, нiж був уповноважений купувати. Вiн також вклав у цю справу всi, до останнього пеннi, власнi заощадження… хоча це турбуватиме iх якнайменше.

Хтозна, як може почуватися риба, виловлена в якiйсь з тих глибинних западин i швидко вибрана до поверхнi, до сонячного свiтла, про яке вона нiколи не пiдозрювала? Хiба не можна припустити ймовiрностi, що ii фiнальнi митi заповненi екстазом, а не жахом? Що вона вiдчувае нищiвну реальнiсть всього того тиску тiльки тодi, коли вiн нарештi зникае? Що в якомусь радiсному шалi в останнi секунди, перед тим як iй вибухнути, вона думае – тобто, якщо можна припустити, що риби думають, – «нарештi я вiльна вiд того гнiту!»? Радше за все, нi. Риби з тих темних глибин можуть взагалi нiчого не вiдчувати, принаймнi, таким чином, який ми здатнi розпiзнати, i вони напевне не думають… але людям це властиве.

Замiсть вiдчуття сорому, коли Крег Тумi сходив на борт лiтака «Американськоi гiдностi», який готувався в рейс на Бостон, ним володiло почуття величезного полегшення i певного роду гарячково-лячного щастя. Вiн мусив вибухнути i розумiв, що йому на це начхати. Фактично, вiн збагнув, що нетерпляче цього чекае. Вiн почувався так, нiби пiдiймаеться до поверхнi i з кожноi клiтинки на його шкiрi спадае тиск. Уперше за багато тижнiв не хотiлося рвати паперу. Вiн запав у сон ще до того, як лайнер рейсу № 29 покотився вiд термiналу, i спав як дитя, аж поки ця мала слiпа скиглiйка не розпочала свiй котячий концерт.

І тепер вони йому кажуть, що все змiнилося, а цього просто не можна дозволити. Цього не мусить бути дозволено. Його надiйно вловило сiттю, вiн почав вiдчувати запаморочливий пiдйом i компенсацiйне напруження шкiри. Тепер уже не можна передумати i кинути його назад у глибину.

Бенгор?

Бенгор, штат Мейн?

О, нi. Нiзащо.

Крег Тумi невиразно усвiдомлював, що бiльшiсть пасажирiв рейсу № 29 кудись зникли, але його це не цiкавило. Вони не мали нiякого значення. Вони не належали до того, що його батько завжди полюбляв називати ВЕЛИКИМ ПЛАНОМ. А конференцiя в «Пру», от вона була частиною ВЕЛИКОГО ПЛАНУ.

Ця божевiльна iдея, помiняти маршрут на Бенгор, штат Мейн… а точнiше, цей пiдступний задум, чий вiн?

Звiсно, ця iдея належить тому пiлоту. Отому Інгалу. Так званому капiтану. Отже, Інгал… цiлком може бути частиною ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Фактично, вiн може бути ВОРОЖИМ АГЕНТОМ. Пiдозра закралася в душу Крега з того моменту, коли Інгал почав говорити через iнтерком, але в даному випадку не було потреби покладатися на власну душу, хiба не так? Авжеж. Вiн чув розмову мiж цим щуплявим хлопчаком i чоловiком у тому, що хоч викинь, пiджаку. Щодо одягу смак у того чоловiка просто жахливий, але те, що вiн казав, Крегу Тумi здавалося цiлком логiчним… до певноi мiри, принаймнi.

«У такому випадку, пiлотом мусить бути один з нас», – сказав той хлопець.

– «І так, i нi, – вiдповiв йому дядько у мерзенному спортивному пiджаку. – В моему сценарii пiлот i е пiлотом. Пiлотом, якому трапилося перебувати нiбито лiтерним пасажиром на борту лiтака, що прямуе в Бостон. Мiй пiлот сидiв у першому класi, менш як за тридцять футiв вiд дверей кабiни».

Іншими словами, йдеться про Інгала.

А той iнший парубок, той, що крутив Креговi носа, вiн явно також у цiй справi, працюе кимось на кшталт повiтряного маршала, прикриваючи Інгала вiд тих, кому раптом трапиться все це второпати.

Крег покинув пiдслуховувати далi розмову мiж хлопчиком i тим дядьком у мерзенному спортивному пiджаку, бо тодi цей у мерзенному спортивному пiджаку, замiсть логiчних речей, почав верзти якесь дике лайно про те, що зникли i Денвер, i Омаха, i Де Мойн. Сама ця iдея, що три великих американських мiста могли просто кудись зникнути, була безглуздою… проте це не означало нiби геть усе з того, що проказував цей старий, було безглуздим.

Звiсно, це якийсь експеримент. Оця думка не дурна, анiтрохи. А от припущення старого, нiби всi вони тут пiддослiднi, е ще бiльш iдiотським.

«Я, – думав Крег. – Це я. Я тут пiддослiдний».

Крег усе свое життя почувався пiддослiдним у якомусь, дуже подiбному до цього, експериментi. «Коефiцiент гнiту, ось у чому питання, джентльмени. Пригнiчування до успiху. Правильний коефiцiент створюе ефективну особистiсть. Якого рiвня ефективностi особистiсть? А от саме це наша пiддослiдна особа, мiстер Крег Тумi, нам i покаже».

Але потiм Крег Тумi зробив дещо, чого вони не очiкували, дещо таке, чого жоднi з iхнiх пiддослiдних котiв, щурiв чи морських свинок нiколи не наважувалися робити: вiн сказав iм, що вибираеться геть.

«Але вам не можна цього робити! Ви вибухнете!»

«Вибухну? Чудово!»

І тепер усе йому стало ясно, так ясно. Усi цi iншi люди або випадковi стороннi, або статисти, найнятi, щоб надати цiй iдiотськiй маленькiй драмi вкрай необхiдноi iй правдоподiбностi. Усю цю фальшиву виставу влаштовано з единою метою: утримати Крега Тумi подалi вiд Бостона, завадити Крегу Тумi самоусунутися з експерименту.

«Але я iм покажу», – думав Крег. Вiн вирвав чергову сторiнку з журналу авiакомпанii i подивився на неi. Там було зображено якогось щасливого чоловiка, чоловiка, який вочевидь нiколи не чув про ленголiерiв, який вочевидь не знав, що вони чигають усюди, пiд кожним кущем i деревом, у кожнiй тiнi, просто поза межами явноi видноти. Цей щасливий чоловiк iхав якимсь сiльським путiвцем за кермом орендованого в «Ейвiсi»[108 - «Avis» – компанiя з оренди автомобiлiв, заснована 1946 р. колишнiм вiйськовим пiлотом Ворреном Ейвiсом, який казав: «Ранiше я нiколи не мiг вчасно знайти собi на землi вiльноi машини».] автомобiля. Реклама повiдомляла: якщо ви покажете свою картку постiйного пасажира «Американськоi гiдностi» в прокатному пунктi «Ейвiса», вам нададуть в оренду заледве не саме цю машину, а можливо, в нашiй вiкторинi ви отримаете також i панi-водiйку, яка вас повезе. Вiн почав вiдривати смужку вiд краю глянсовоi реклами. Марудно неспiшне рипiння паперу було болiсним й водночас чарiвливо заспокiйливим.

«Я покажу iм, що, коли кажу, що самоусуваюся, я саме це й маю на увазi».

Вiн кинув смужку на пiдлогу i взявся вiдривати наступну. Важливо вiдривати повiльно. Важливо, щоби кожна смужка виходила якомога вужчою. Але занадто вузько братися не можна, бо iнакше вони стоншуватимуться, вислизатимуть з пальцiв i обриватимуться, не дiйшовши до низу аркуша. Кожна правильна смужка вимагае гострих очей i безстрашних рук.

«І я iх маю. Будьте певнi. Просто майте певнiсть».

Рии-ип.

«Я мiг би вбити цього пiлота».

Креговi пальцi застигли на пiвдорозi до низу аркуша. Вiн подивився у вiкно i побачив накладене поверх темряви власне довге блiде обличчя.

«Я мiг би вбити i того англiйця також».

Крег Тумi нiколи в життi нiкого не вбивав. Чи зможе вiн таке зробити? Зi зростаючим полегшенням вiн вирiшив, що зможе. Не тодi, коли вони ще в польотi, звiсно; той англiець дуже прудкий, дуже сильний, i тут, у повiтрi, нема жодноi зброi, яка була б досить надiйною. А от тiльки-но вони приземляться.

«Так. Якщо мушу, хай буде так».

Зрештою, та конференцiя в «Пру» триватиме три днi. Тепер уже здавалося, що його запiзнення туди е неминучим, але вiн, принаймнi, матиме, що пояснити: його одурманила наркотиками i захопила в заручники якась секретна служба. Вони там будуть приголомшенi. Крег уявив собi тi ошелешенi обличчя, коли вiн постане перед трьома сотнями банкiрiв, якi з’iхалися з усiеi краiни, щоб обговорювати облiгацii та борговi зобов’язання, банкiрiв, якi натомiсть почують брудну правду про те, на що здатний уряд.

«Друзi моi, мене було викрадено тими…

Рии-ип.

…i я змiг вирватися, тiльки коли я…»

«Якщо мушу, я можу вбити iх обох. Фактично, я можу вбити iх усiх».

Пальцi Крега Тумi почали рухатися знову. Вiн дорвав до кiнця смужку, кинув ii на пiдлогу i почав вiдривати наступну. Сторiнок у цьому журналi було багато, багато смужок вийде з кожноi, а це означало, що попереду, допоки не приземлиться лiтак, лежить ще багато роботи. Але його це не турбувало.

Крег Тумi був парубком, нарваним до роботи.




5


Лорел Стiвенсон не запала знову в глибокий сон, а лише зiсковзнула в легку дрiмоту. Їi думки – якi в цьому безприв’язному станi стали ближчими до марень – повернулися на те, навiщо вона насправдi летiла в Бостон.

«У мене мусила розпочатися перша за десять рокiв справжня вiдпустка», – сказала тодi вона, але то була брехня. У нiй мiстилася крихiтна зернина правди, але Лорел сумнiвалася, щоб ii слова звучали достатньо правдоподiбно; ii виховували не брехухою, i тому вона була не дуже вправною в цьому дiлi. Та й не те, щоби бодай когось з людей, якi залишилися в iхньому лiтаку, турбувало – правда це чи нi, думала вона. Не в такiй ситуацii. Той факт, що вона летить у Бостон, аби познайомитися – i майже напевне переспати – з чоловiком, з яким нiколи до того не зустрiчалася, блiднув перед тим фактом, що з лiтака, в якому вона прямуе на схiд, зникла бiльшiсть пасажирiв i весь екiпаж.



«Люба Лорел.

Я з нетерпiнням чекаю зустрiчi. Коли ти зiйдеш з трапа авiалайнера, тобi не знадобиться дивитися на мою фотографiю. В животi в мене стiльки метеликiв, що тобi достатньо буде побачити хлопця, який пурхае десь пiд стелею».


Звали його Даррен Кросбi.

Їй не потрiбно дивитися на його фотографiю; це iстинна правда. Його обличчя вже закарбувалося в ii пам’ятi, так само як i бiльшiсть його листiв. Інше питання – чому? Але на це питання вiдповiдi вона не мала. Жодного уявлення не мала. Черговий доказ спостереження Дж. Р. Р. Толкiна: мусиш бути обережним кожного разу, коли виходиш за дверi, бо стежина, що пролягае вiд твого дому, е насправдi дорогою, i дорога та завжди веде вдалечiнь. А як не будеш обережним, може статися так, що тебе просто затягне… ну… й опинишся десь чужинцем у чужому краi, сам не уявляючи, як ти туди потрапив.

Лорел розказала всiм, куди летить, але не сказала нiкому, чому й навiщо. Вона була випускницею Калiфорнiйського унiверситету з дипломом магiстра бiблiотекознавства. Далебi не модель, але гармонiйно збудована, на неi було приемно дивитися. Їi добрi друзi, невеличке коло яких вона мала, були б враженi ii намiрами: вирушити в Бостон, плануючи побути з чоловiком, якого вона знае лише з листування, чоловiком, з яким вона познайомилася через безмежну колонку приватних оголошень у часописi «Друзi та коханцi».

Насправдi вона й сама була вражена.

Даррен Кросбi був на зрiст шiсть футiв i один дюйм, важив сто вiсiмдесят фунтiв[109 - 6 футiв, 1 дюйм = 185,4 см; 180 фунтiв = 81,64 кг.] i мав темно-синi очi. Даррен вiддавав перевагу шотландському вiскi (але без надмiру), мав кота на iм’я Стенлi, був безумовним гетеросексуалом i доброчесним джентльменом (чи то сам так стверджував) i вважав iм’я Лорел найгарнiшим з усiх, якi вiн коли-небудь чув. Фотографiя, яку вiн надiслав, демонструвала чоловiка з вiдкритим, приемним, розумним обличчям. Лорел здогадувалася, що вiн належить до того типу чоловiкiв, котрi, якщо не голяться двiчi на день, мають зловiсний вигляд. І то було фактично все, що вона знала.

Протягом останнiх пiвдесятка рокiв Лорел листувалася з пiвдесятком чоловiкiв – просто таке в мене хобi, думала вона, – але нiколи не очiкувала вiд себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принаднiсть Даррена криеться в його своерiдному, самопринизливому почуттi гумору, проте з гнiтючою яснiстю усвiдомлювала, що справжня причина зовсiм не в ньому, а в нiй. І чи не ховалася справжня принаднiсть у ii неспроможностi зрозумiти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто вiдлетiти у невiдомiсть, сподiваючись, що там спалахне справдiшня iскра?

«Що ж це ти таке робиш?» – знову й знов запитувала вона в себе.

Лiтак пролетiв крiзь легку бовтанку i далi знову пiшов гладенько. Лорел виринула з дрiмоти i роззирнулася. Побачила, що та юна дiвчина-пiдлiток зайняла крiсло навпроти неi. Дивиться в iлюмiнатор.

– Що ви бачите? – запитала Лорел. – Є там що-небудь?

– Ну, сонце встало, – вiдповiла дiвчина. – Але то й усе.

– А на землi як?

Лорел не хотiлося пiдводитися, щоб подивитися самiй. На нiй все ще спочивала голова Дайни, iй не хотiлося будити малу.

– Землi не видно. Внизу все в хмарах.

Дiвчина обернулася. Очi у неi вже прояснiшали, а обличчя знову набуло – небагато, проте бодай трохи – кольору.

– Мене звуть Бетанi Сiмз. А вас як?

– Лорел Стiвенсон.

– Як ви вважаете, з нами все буде гаразд?

– Думаю, так. – А потiм додала, неохоче: – Сподiваюся, що так.

– Менi лячно вiд того, що може виявитися пiд тими хмарами, – мовила Бетанi. – Втiм, менi й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирiшила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнiв у тiтки Шони, хоча вже через десять днiв починаються заняття в школi. Думаю вся ii iдея полягае в тому, що я, немов оте ягнятко Мерi,[110 - Алюзiя на вiдому з 1830 р. американську дитячу лiчилку «Mary Had a Little Lamb» («Було ягнятко в Мерi»).] вийду з лiтака, а тiтка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.

– Яку мотузку?

– Через «Йдiть» не ходи, двiстi доларiв не забирай,[111 - Назви ходiв у грi «Монополiя».] катай до найближчого реабiлiтацiйного центру i починай очищатися, – сказала Бетанi. Вона пропустила пальцi собi крiзь коротке, темне волосся. – У мене все було вже таким химерним, що це видаеться просто додатком до того самого. – Вона поглянула на Лорел уважнiше. – Це насправдi вiдбуваеться чи нi? Я хочу сказати – я вже себе щипала. Кiлька разiв. Нiчого не змiнилося.

– Насправдi.

– А здаеться нереальним, – сказала Бетанi. – Схожим на якийсь iдiотський фiльм-катастрофу. «Аеропорт-1990» чи щось таке. Я весь час озираюся, шукаю бодай парочку якихось старих акторiв, типу Вiлфорда Бримлi й Олiвii де Гевiленд.[112 - Wilford Brimley (нар. 1934 р.) – актор, який знiмаеться досi, але особливо популярним був у 1970 – 1980-х; Olivia de Havilland (нар. 1916 р.) – голлiвудська зiрка, чия успiшна кiнокар’ера тривала понад 50 рокiв; враховуючи iхню рiзницю у вiцi, цi актори навряд чи могли зiграти пару романтичних коханцiв.] Вони мусять познайомитися пiд час цього лайносрачу i закохатися одне в одного, розумiете?

– Не думаю, що вони присутнi в нашому лiтаку, – серйозно вiдповiла Лорел.

Якусь мить вони були задивилися одна однiй в очi i мало не розреготалися разом. Це могло б зробити iх друзями, якби так сталося… проте не сталося. Не зовсiм.

– А як щодо вас, Лорел? Ви вiдчуваете синдром фiльму-катастрофи?

– Боюся, нi, – вiдповiла Лорел… а тодi таки почала смiятися. Бо в головi iй червоним неоном промайнула думка: «Ох, ти ж i брехуха!»

І Бетанi також захихотiла, прикриваючи собi долонею рота.

– Господи Ісусе, – вимовила вона за хвилину. – Я хочу сказати, що це вже суцiльний чортячий сказ, розумiете?

Лорел кивнула:

– Розумiю. – Трохи повагавшись, вона спитала: – А вам потрiбна реабiлiтацiя, Бетанi?

– Я не знаю. – Дiвчина вiдвернулася, знову дивлячись у вiкно. Усмiшка ii зникла i голос спохмурнiв. – Гадаю, мабуть, так. Я звикла думати, що все це тiльки розваги на вечiрках, а тепер уже й не знаю. Все вийшло з-пiд контролю. Але вiдправляти мене отаким чином… я почуваюся свинею, яку женуть на бiйню.

– Менi жаль, – сказала Лорел. Але жаль iй також було себе.

Слiпа дiвчинка вже прийняла ii; Лорел не потрiбна була друга прибрана дочка. Тепер, коли Лорел знову цiлком позбавилася сонливостi, вона виявила, що iй страшно – дуже страшно. Їй не хотiлося опинитися в ролi смiттевого бака Бетанi, якщо та збереться вивалювати велику купу своiх гризот у стилi фiльмiв-катастроф. Ця думка змусила ii знов усмiхнутися; вона просто не могла втриматися. Дiйсно, що суцiльний чортячий сказ. Так i е.

– Менi також жаль, – мовила Бетанi, – але, думаю, зараз не той час, щоб про це непокоiтися, еге ж?

– Гадаю, мабуть, що так, – вiдповiла Лорел.

– А пiлот нiколи не зникав у якомусь з тих аеропортiвських фiльмiв, нi?

– Такого я не пам’ятаю.

– Вже майже шоста година. Залишилося летiти двi з половиною.

– Так.

– Якщо тiльки свiт там i досi е, – сказала Бетанi, – для початку й цього вже вистачить. – Вона знову подивилася на Лорел уважно. – Мабуть, у вас зовсiм нема нiякоi трави, чи як?

– Боюся, немае.

Бетанi знизала плечима, подарувавши Лорел втомлену, але в той же час якусь чудернацьки переможну посмiшку.

– Ну, – промовила вона. – Тут ви мене перевершуете – я просто боюся.




6


Дещо перегодом Браян Інгал знову звiрив свiй курс з повiтряною швидкiстю, навiгацiйними покажчиками i картою. Наостанок вiн подивився собi на годинник. Було двi хвилини по восьмiй.

– Ну, – не озираючись, звернувся вiн до Нiка, – я думаю, час приблизно настав. Всратися або обхезатись.

Вiн потягнувся рукою до кнопки «ЗАстебнУТИ ременi безпеки». Стиха, приемно дзеленькнув дзвоник. Потiм Браян клацнув тумблером iнтеркому i взяв мiкрофон.

– Вiтаю, ледi i джентльмени. Це знову капiтан Інгал. Ми зараз над Атлантичним океаном, приблизно за тридцять миль вiд узбережжя штату Мейн, i дуже скоро я розпочну зниження в напрямку району Бенгора. За звичайних обставин я не вмикав би застереження щодо ременiв безпеки так рано, але обставини у нас незвичайнi, а моя мати завжди казала, що розсудливiсть е найкращою складовою хоробростi. А поза гумором, я хочу, аби ви переконалися, що ременi безпеки на вас затягнутi й застебнутi. Умови пiд нами не здаються якимись особливо загрозливими, проте, оскiльки радiозв’язку я не маю, погода там може подарувати нам усiм якiсь сюрпризи. Я весь час сподiвався, що хмари розiйдуться, i над Вермонтом таки помiтив кiлька невеличких шпарин, але, боюся, iх знову затягнуло. Зi свого досвiду пiлота можу вам сказати, що хмари, якi ви бачите пiд нами, не е пiдставою очiкувати якоiсь дуже поганоi погоди. Гадаю, в Бенгорi погода може бути похмурою, з невеличким дощем. А зараз я починаю наше зниження. Будь ласка, зберiгайте спокiй. Уся приладова панель у мене горить зеленим, тож усi процедури тут, у пiлотськiй кабiнi, залишаються рутинними.

Браян не обтяжував себе програмуванням автопiлота на зниження; зараз вiн розпочав цей процес власноруч. Вiн завiв лiтак у довгий, повiльний поворот, i сидiння пiд ним злегка похилилося вперед, коли «767-й» почав повiльно планувати вниз, до хмар на висотi 4000 футiв.

– Дуже втiшливо, еге ж, – сказав Нiк. – Вам варто було стати полiтиком, друже.

– Сумнiваюся, що пасажири зараз почуваються дуже втiшно, – вiдповiв Браян. – Про себе я знаю, що нi.

Фактично, йому було страшно, як нiколи пiд час керування лiтаком. Порiвняно з цiею ситуацiею, падiння тиску пiд час того рейсу № 7 з Токiо здавалося дрiбною вадою. Серце в його грудях гупало повiльно i важко, неначе похоронний барабан. Браян глитнув i почув, як у нього клацнуло в горлi. «Боiнг» проминув 30 000 футiв i продовжував зниження. Тi бiлi безформнi хмари тепер поближчали. Вони простягалися вiд обрiю до обрiю, немов пiдлога якогось фантастичного бального залу.

– Менi до всирачки страшно, друже, – промовив Нiк Гопвел дивним, хрипким голосом. – Я бачив, як гинуть люди на Фолклендах,[113 - Йдеться про вiйну 1982 р. мiж Британiею та Аргентиною за контроль на Фолклендськими островами.] сам отримав там кулю в ногу, маю на доказ того тефлонове колiно, я лише на волосину врятувався вiд вибуху вантажiвки-бомби в Бейрутi – у вiсiмдесят другому то було, – але нiколи менi не було так страшно, як оце зараз. Певною мiрою менi хочеться схопити вас i примусити повернути нас назад, вгору, на таку висоту, на яку тiльки спроможна залетiти ця пташка.

– Нiчого доброго з того не вийшло б, – вiдповiв Браян. Тон у нього бiльше не був врiвноваженим; вiн почув у ньому власне серцебиття, вiд чого голос дрiботiв, скачучи з крихiтними варiацiями вгору i вниз, наче в джизi. – Згадайте, що я вже казав: ми не можемо залишатися в повiтрi вiчно.

– Сам знаю. Але я боюся того, що пiд тими хмарами. Або не пiд ними.

– Ну, ми це з’ясуемо разом.

– Іншого вибору нема, друже?

– Жодного.

«Боiнг-767» проминув 25 000 футiв i продовжував зниження.




7


Усi пасажири перебували в загальному салонi; навiть той лисий чоловiк, який бiльшу частину польоту вперто тримався свого крiсла в бiзнес-класi, тепер приеднався до них. Нiхто не спав, окрiм бороданя в самому хвостi. Звiдти чулося його безтурботне хропiння, й Алберт Кавснер на мить вiдчув гостру заздрiсть – якби ж то вiн теж мiг прокинутися вже пiсля того, як вони опиняться в безпецi на землi, як це майже напевне вiдбудеться з бороданем, i сказати те, що майже напевне скаже цей бородань: «Де це ми, чорти забирай?»

Єдине, що також порушувало тишу, було тихе рии-ип… рии-ип… рии-ип вiд Крега Тумi, який продовжував розчленовувати журнал авiакомпанii. Сидячи з туфлями, глибоко зануреними в купу паперових смужок.

– Приятелю, чи не могли би ви це припинити? – запитав Дон Гефнi. Тоном затятим, напруженим. – Мене воно дратуе, хоч на стiну лiзь.

Крег обернувся. Змiряв Дона Гефнi парою широко розплющених, незворушних, порожнiх очей. Знову вiдвернувся. Пiднiс ближче аркуш, над яким наразi був працював, той виявився схiдною половиною мапи маршрутiв «Американськоi гiдностi».

Рии-ип.

Гефнi розтулив було рота, аби щось сказати, та потiм щiльно його й стулив.

Лорел однiею рукою обнiмала за плечi Дайну. Дайна обома руками трималася за вiльну руку Лорел.

Алберт з Робертом Дженкiнсом сидiли одразу перед Гефнi. Попереду Алберта сидiла та дiвчина з коротким, темним волоссям, вона трималася так скуто прямо, наче була дротами зшитою. А поперед неi сiв Лисий з бiзнес-класу.

– Ну, принаймнi, нам вдасться дiстати щось поiсти, – голосно промовив вiн.

Нiхто не вiдгукнувся. Здавалося, пасажирський салон замкнуто в якiйсь твердiй мушлi напруженостi. Алберт Кавснер вiдчував, як кожна волосинка на його тiлi настовбурчилася. Вiн пошукав утiхи пiд машкарою Козира Кавснера, того герцога пустелi, того барона «Бантлайна», i не змiг його знайти. Козир пiшов у вiдпустку.

Хмари постали набагато ближче. Вони втратили свiй плаский вигляд; тепер Лорел бачила пухкi завитки i м’якi зазублини, заповненi вранiшнiми тiнями. Вона загадалася, чи й досi там, унизу, Даррен Кросбi терпляче чекае на неi в аеропорту «Логан», десь бiля ворiт у залi для пасажирiв, що прибувають рейсами «Американськоi гiдностi». Вона не була страшенно здивована, зрозумiвши, що ii не дуже хвилюе, так це чи нi. Погляд ii знов притягнули до себе хмари, i вона зовсiм забула про Даррена Кросбi, який полюбляв шотландське вiскi (але без надмiру) i стверджував, що вiн доброчесний джентльмен.

Вона уявила руку, велетенську зелену руку, що раптом проривае тi хмари i хапае «Боiнг-767» так, як сердита дитина могла б ухопити iграшку. Лорел уявила, як та рука стискаеться, побачила, як авiапальне вибухае помаранчевими язиками полум’я мiж велетенських кiсточок пальцiв, i на мить заплющила очi.

«Не спускайтесь туди! – захотiлося iй закричати. – Ох, прошу, не спускайтесь туди!»

Але який вони мають вибiр? Який вибiр?

– Менi дуже страшно, – промовила Бетанi Сiмз непевним, повним слiз голосом. Вона перебралася на сидiння в центральному рядi, застiбнула начеревний ремiнь безпеки i мiцно притиснула руки собi до грудей. – Здаеться, я зараз зомлiю.

Крег Тумi кинув на неi один погляд, а потiм взявся вiдривати вiд мапи маршрутiв чергову смужку. За якусь мить ремiнь безпеки розстiбнув на собi Алберт, пiдвiвся, сiв поряд з Бетанi i пристебнувся ременем там. Одразу ж пiсля цього дiвчина вхопилася за його руки. Шкiра в неi була холодною, як мармур.

– Усе буде гаразд, – промовив хлопець, силуючись говорити жорстким, безстрашним голосом, силуючись говорити тоном найметкiшого юдея на захiд вiд Мiссiсiпi. Натомiсть, голос звучав усього лиш як в Алберта Кавснера, сiмнадцятилiтнього студента-скрипаля, який перебувае на межi того, що зараз надзюрить собi в штани.

– Я сподiваюся… – почав вiн, та тут лiтак почало торсати. Бетанi скрикнула.

– Що трапилося? – запитала Дайна в Лорел тоненьким, стривоженим голосом. – Щось погане з лiтаком? Ми розiб’емося?

– Я не…

У динамiках з’явився голос Браяна:

– Товаришi, це ординарна легка турбулентнiсть. Будь ласка, зберiгайте спокiй. Коли ми ввiйдемо в хмари, на нас, радше за все, чекае дещо сильнiша тряска. Бiльшiсть з вас уже проходили через таке, тому просто спокiйно сидiть.

Рии-ип.

Дон Гефнi знову подивився в бiк чоловiка у светрi пiд горло й вiдчув раптове, майже непереборне бажання вирвати з рук цього блазня журнал i почати ним шмагати сучого сина по пицi.

Хмари були вже дуже близько. Роберт Дженкiнс побачив, як зразу ж пiд «Боiнгом» по iх бiлих формах мчить чорна тiнь лiтака. Скоро лiтак поцiлуе власну тiнь i зникне. Дженкiнс нiколи в життi не мав жодного зловiсного передчуття, але зараз воно йому прийшло, i то таке, що було безсумнiвним i глибоким.

«Коли ми прорвемося крiзь цi хмари, ми побачимо щось таке, чого нiколи не бачили люди. Там вiдкриеться щось таке – цiлковито поза нашою здатнiстю в це повiрити… але ми будемо змушенi в це повiрити. Ми не матимемо вибору».

Його руки на пiдлокiтниках крiсла стислися в тугi шишаки. Крапля поту забiгла в око. Замiсть пiдняти руку, щоб очистити зiр, Дженкiнс намагався зморгнути iдку заваду. Власнi руки вiн вiдчував немов прицвяшеними до поручнiв крiсла.

– Все буде гаразд? – гарячково перепитала Дайна. Їi руки були замкненi на руках Лорел. Пальцi маленькi, але стискали вони ледь не з болючою силою. – Все насправдi буде гаразд?

Лорел подивилася в iлюмiнатор. «Боiнг» уже пiдмiтав верхiвки хмар, i першi клаптi цукровоi вати пропливали повз ii вiкно. Лiтак пройшов через чергову серiю смикань, i iй довелося силою втримувати в горлi стогiн. Уперше в життi вона вiдчула себе фiзично хворою вiд жаху.

– Я сподiваюся на це, любонько, – вiдповiла дiвчинцi Лорел. – Дуже сподiваюся, хоча насправдi я не знаю.




8


– Що там на вашому радарi, Браяне? – запитав Нiк. – Нiчого незвичайного? Є взагалi що-небудь?

– Нi, – вiдповiв Браян. – Вiн показуе, що внизу е свiт, але то й усе, що вiн каже. Ми…

– Зачекайте, – перебив Нiк. Голосом тугим, задавленим, немов горло йому перекрило i там залишилася лише не бiльша за шпилькову головку дiрочка. – Пiднiмаймося нагору. Давайте все знову обдумаемо. Почекаемо, коли розiйдуться хмари…

– Часу недостатньо i недостатньо пального. – Очi Браяна не вiдривалися вiд панелi управлiння. Лiтак знову почало трясти. Браян пiдкорегував, що було потрiбно, зробивши це машинально. – Тримайтеся. Ми пiшли.

Вiн подав штурвал уперед. Пiд своiм скляним кружальцем швидше почала рухатися стрiлка висотомiра. І «Боiнг» прослизнув у хмари. Якусь мить ще стирчав його хвiст, розрiзаючи пухнасту поверхню, наче плавець акули. А наступноi митi i вiн зник, i небо залишилось порожнiм… так, нiби нiякого лiтака там нiколи й не було.




Роздiл 4




У хмарах. Ласкаво просимо до Бенгора. Аплодисменти стоячи. Сковзанка та конвеерна стрiчка. Коли жоден телефон не дзвякне. Крег Тумi вiдлучаеться вiд решти. Застереження слiпоi дiвчинки.




1


З яскравого сонячного свiтла пасажирський салон поринув у морок пiзнiх сутiнкiв, а лiтак почав вибрикувати ще дужче. Пiсля одного особливо дошкульного гецання вздовж повiтряноi пральноi дошки Алберт вiдчув, нiби щось тисне йому на праве плече. Озирнувшись, вiн побачив, що там вляглася голова Бетанi – важка, наче стиглий жовтневий гарбуз. Дiвчина таки зомлiла.

Лiтак знову пiдкинуло, i в першому класi щось важко гухнуло. Цього разу вереском озвалася Дайна, а Гефнi заголосив:

– Що це було? Заради Бога, що там було?

– Вiзок для напоiв, – почувся змертвiлий, тихий голос Боба Дженкiнса. Боб спробував повторити це гучно, щоби його почули всi, але виявилося, що вiн не в змозi. – Там стояв покинутий вiзок для напоiв, пам’ятаете? Я думаю, вiн покотився через…

Лiтак, наче на парковому атракцiонi, зробив запаморочливий стрибок угору, потiм, струснувшись, рiзко гупнув униз, i вiзок для напоiв з гуркотом перекинувся. Задзеленчало розбите скло. Знову заверещала Дайна.

– Все гаразд, – гарячково проказала Лорел. – Не стискуй мене так сильно, Дайно, любонько, все гаразд…

– Прошу, я не хочу вмирати! Я просто не хочу вмирати!

– Товаришi, це нормальна турбулентнiсть, – голос Браяна в динамiках звучав спокiйно, хоча Бобу Дженкiнсу здалося, що вiн дочув у тому голосi насилу контрольований страх. – Просто зберiгайте…

Знову ривок, кручене сiпання. Знову гуркiт – це решта склянок i мiнi-пляшечок посипалися з перекинутого вiзка для напоiв.

– …спокiй, – завершив фразу Браян.

Лiворуч, через прохiд вiд Дона Гефнi:

Рии-ип.

Гефнi обернувся в той бiк:

– Зараз же припини, мазефакере, бо я тобi просто в пельку запхаю те, що ще залишилося вiд того журналу.

Крег люб’язно поглянув на нього:

– Нумо спробуйте, старий козел.

Лiтак знову стрибнув угору i впав униз. Алберт перехилився через Бетанi до вiкна. Їi груди м’яко притиснулися до руки хлопця, i вперше за останнi п’ять рокiв це вiдчуття не прогнало вiдразу ж усе iнше йому з голови. Вiн вдивлявся крiзь вiкно, вiдчайдушно шукаючи прорiхи в хмарах, намагаючись власною волею прорвати цi хмари.

Там не було нiчого, крiм рiзних вiдтiнкiв темно-сiрого кольору.




2


– На якiй висотi iх нижня межа? – запитав Нiк. Тепер, коли вони вже цiлком занурилися в хмари, здавалося, вiн заспокоiвся.

– Не знаю, – сказав Браян. – Нижче, нiж я сподiвався: едине, що я можу вам сказати.

– Що буде, якщо ви втратите запас висоти для маневру?

– Якщо прилади в мене бодай трохи пiдгулюють, ми пiрнемо у воду, – просто вiдповiв Браян. – Втiм, я сумнiваюся, що вони брешуть. Якщо ми знизимося до п’ятисот футiв, а прояснення так i не станеться, я пiднiму нас знову i полетимо на Портленд.[114 - Portland – засноване 1633 р. найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, порт на березi Атлантичного океану.]

– Може, вам варто було б спрямувати туди просто зараз?

Браян похитав головою:

– Метеоумови там майже завжди гiршi, нiж тут.

– А як щодо Преск Айла?[115 - Presque Isle – засноване 1828 р. мiсто (близько 10 тис. мешканцiв) неподалiк вiд канадського кордону.] Хiба не там мiститься база дальньоi авiацii Стратегiчного командування ВПС?

Браян лише на мить здивувався, що цей парубок знае набагато бiльше, нiж мусив би.

– Вона поза нашою досяжнiстю. Ми розiб’емося в лiсах.

– Тодi й Бостон також поза нашою досяжнiстю.

– Будьте певнi.

– Починае скидатися на те, друже, що це було неслушне рiшення.

Лiтак запiрнув у черговий потiк турбулентностi i почав труситися, наче тяжко застуджений пес. Зайнятий необхiдними корегуваннями, Браян дочув приглушенi крики з пасажирського салону, йому б хотiлося пояснити iм, що в цьому нема нiчого страшного, що «Боiнг-767» здатен витримати турбулентнiсть удвадцятеро гiршу. Що справжня проблема – це нижня стеля хмарностi.

– Ми ще на плаву, – сказав Браян.

Висотомiр стояв на 2200 футах.

– Але ми вже втрачаемо простiр для маневру.

– Ми… – Браян осiкся. Хвиля полегшення майнула по ньому, наче хтось прохолодною рукою провiв. – Ось воно. Проходимо.

Хмари перед чорним носом «767-го» швидко рiдшали. Вiдтодi як вони пролетiли над Вермонтом, Браян уперше побачив у цiй бiло-сiрiй ковдрi напiвпрозору прорiху. Крiзь неi прозирали свинцевi кольори Атлантичного океану.

Браян повiдомив у мiкрофон:

– Ледi i джентльмени, ми досягли нижнього рiвня хмарностi. Я очiкую, що, коли ми вийдемо з хмар цiлком, ця невеличка турбулентнiсть полегшае. За кiлька хвилин ви почуете гуркiт пiд вами. Це випускатимуться i зафiксуються на своему мiсцi шасi. Я продовжую наше зниження в напрямку Бенгора. – Вимкнувши мiкрофон, вiн кинув короткий погляд на чоловiка в штурманському крiслi. – Побажайте менi удачi, Нiку.

– О, ще б пак – щиро бажаю, друже.




3


Лорел, затамувавши подих, дивилася у вiкно. Хмари розступалися тепер швидко. Низкою коротких зблискiв вона побачила океан: хвилi, бiлi баранцi, потiм скибка великоi скелi, що стирчала з води, наче iкло мертвого чудовиська. Око мигцем вловило щось яскраво-помаранчеве, мабуть, буй.

Вони пролетiли над якимсь порослим деревами острiвцем, i, нахилившись, тягнучи шию, Лорел розгледiла прямо по курсу узбережжя. Цей вид вiд неi на безкiнечнi сорок п’ять секунд затулили тонкi цiвки димчастоi хмари. Коли вони розвiялися, «Боiнг» летiв уже над землею. Вони промайнули над полем; клаптиком лiсу; над чимсь схожим на ставок.

«Але де ж будинки? Де дороги й машини, де всi будiвлi, де високовольтнi дроти?»

І тодi з ii горла вирвався зойк.

– Що там? – ледь не криком почала питатися Дайна. – Що там, Лорел? Щось лихе?

– Нiчого! – переможно гукнула Лорел. Нарештi вона побачила внизу вузьку дорогу, що вела до якогось маленького прибережного мiстечка. Звiдси, згори, воно скидалося на iграшкове селище з припаркованими вздовж центральноi вулицi крихiтними машинками. Вона побачила церковний шпиль, мiсцевий гравiйний кар’ер, бейсбольне поле «Малоi лiги». – Нiчого лихого! Там все, як треба! Все на мiсцi, як треба!

Позаду неi подав голос Роберт Дженкiнс. Тоном спокiйним, врiвноваженим i глибоко безрадiсним:

– Мадам, – сказав вiн. – Боюся, ви дуже помиляетеся.




4


Довгий бiлий авiалайнер линув неспiшно над землею за тридцять п’ять миль на схiд вiд Бенгорського мiжнародного аеропорту. На його хвостi великими, гордими цифрами значилося «767». Уздовж фюзеляжу похиленими назад лiтерами, що натякало на швидкiсть, йшов напис «Американська гiднiсть». На обох боках носа виднiвся фiрмовий знак авiакомпанii: великий червоний орел. Розпростертi крила всiянi синiми зiрочками; кiгтi загнутi, а голова трохи нахилена. Як i лiтак, що вiн його прикрашав, цей орел явно заходив на посадку.

Наближаючись до простертого попереду мiста, лiтак не вiдкидав тiнi на землю; дощу не було, але й сонця також, ранок був сiрим. Розкрилося черево лайнера. Вивалилося й розсунулося шасi. Колеса зафiксувалися на належних iм мiсцях пiд корпусом i кабiною.

«Боiнг» рейсу № 29 «Американськоi гiдностi» зiсковзнув на глiсаду[116 - Прямолiнiйна траекторiя планерування лiтака.] в бiк Бенгора. Одночасно вiн трiшки кренився на лiвий бiк; капiтан Інгал мiг тепер корегувати курс вiзуально, що вiн i робив.

– Я його бачу! – вигукнув Нiк. – Я бачу аеропорт! Боже мiй, яка прекрасна картина!

– Якщо ви його бачите, отже, ви не сидите в крiслi, – сказав Браян. Говорив вiн, не озираючись. На озирання не було часу. – Пристебнiться й замовкнiть.

Але та довга, самотня злiтно-посадкова смуга дiйсно була прекрасним видовищем.

Спрямувавши на неi нiс лiтака, Браян знизився з тисячi футiв до восьмисот i продовжував спуск. Пiд ним, пiд крилами «Боiнга», помчав на позiр безкiнечний сосновий лiс. Нарештi лiс поступився розсипу будiвель – нетерплячi очi Браяна автоматично вiдзначали звичайне скопище мотелiв, автозаправних станцiй та фаст-фудiв, – а потiм лайнер пролетiв над рiчкою Пенобскот[117 - Penobscot – найдовша (разом з притоками – 425 км) рiчка в штатi Мейн, яка впадае в Атлантичний океан.] i ввiйшов у повiтряний простiр Бенгора. Браян знову перевiрив покажчики на приладовiй панелi, вiдзначивши собi, що закрилки свiтяться зеленим, а потiм вкотре почав викликати аеропорт… хоча й розумiв, що це безнадiйно.

– Бенгоре, диспетчерська служба, це рейс № 29, – заговорив вiн. – Я попереджаю про надзвичайнi обставини. Повторюю, я попереджаю про надзвичайнi обставини. Якщо у вас на посадковiй смузi е якийсь рух, приберiть його з мого шляху. Я сiдаю.

Вiн кинув погляд на покажчик швидкостi якраз вчасно, аби побачити, що той упав нижче 140 – до швидкостi, яка теоретично вже не залишала йому iншого вибору, окрiм як приземлятися. Нечастi тепер дерева пiд лiтаком поступилися гольфовому полю. Браян мелькома зачепив поглядом зелену вивiску «Голiдей Ін»,[118 - «Holiday Inn» – заснована 1952 р. мережа готелiв рiзноманiтних цiнових категорiй.] а потiм i лiхтарi, що позначають кiнець злiтно-посадковоi смуги – 33[119 - Нумерацiя злiтно-посадкових смуг залежить вiд магнiтного курсу; цифра 33 означае, що смуга близька до напрямку пiвдень-пiвнiч.] було написано на нiй великими цифрами – кинулися йому назустрiч.

Тi лiхтарi не горiли анi червоним, анi зеленим.

Просто неживi лiхтарi.

Нема коли про це думати. Нiколи думати, що може статися, якщо на смугу перед ними раптом виповзе якийсь «Лiрджет» або стара, засмальцьована бляшанка «Дойка».[120 - «Doyka» (перекручене «Dakota») – прiзвисько наймасовiшого в iсторii авiацii транспортно-пасажирського лiтака «Douglas DC-3/C-47», що з 1935 р. випускався в США та iнших краiнах (тiльки в СРСР за лiцензiею до 1952 р. було побудовано майже 5000 машин), деякi екземпляри лiтають i досi.] Нема вже часу нi на що, окрiм як саджати цього птаха.

Вони промайнули над коротким поясом бур’яну i гравiю, а тодi вже – за тридцять футiв нижче лiтака – почав розгортатися бетон злiтно-посадковоi смуги. Вони промайнули над першою серiею бiлих лiнiй, а потiм вiдразу пiд ними – мабуть, поробленi реактивними лiтаками Нацiональноi гвардii, бо аж так далеко, – почалися чорнi гальмiвнi слiди.

Браян обережно, наче дитину, опускав «767-го» на бетонну смугу. Вiдразу пiд ними майнула друга порцiя лiнiй… а вже за мить вони вiдчули легкий поштовх, це торкнулося землi основне шасi. І ось уже «Боiнг» рейсу № 29 – зi швидкiстю сто двадцять миль на годину, з трiшки задраним носом i делiкатно похиленими крилами – мчить по посадковiй смузi 33. Браян повнiстю випустив закрилки i ввiмкнув реверс тяги. Вiдчувся черговий поштовх, ще легший за перший, це опустився нiс лiтака. Тодi вже лайнер почав уповiльнюватися: вiд ста двадцяти до сотнi, вiд сотнi до вiсiмдесяти, вiд вiсiмдесяти до сорока, вiд сорока до тiеi швидкостi, з якою може бiгти людина.

Готово. Вони сiли.

– Рутинна посадка, – промовив Браян. – Нiчого особливого.

Потiм вiн видав довге, тремтливе зiтхання i повнiстю зупинив лiтак – все ще за чотириста ярдiв вiд найближчоi стоянки. Його сухорлявим тiлом раптом перебiгла зграя дрижакiв. Рука, пiднята ним до обличчя, зiбрала ледь не повну жменю теплого поту. Браян поглянув собi на долоню й слабенько засмiявся.

Чужа рука опустилася йому на плече.

– Браяне, з вами все гаразд?

– Так, – вiдповiв вiн i знову взявся за мiкрофон. – Ледi i джентльмени, – промовив вiн через iнтерком, – ласкаво просимо до Бенгора.

За спиною в себе Браян почув хор вiтальних вигукiв i засмiявся знову.

Нiк Гопвел не смiявся. Нахилившись над крiслом Браяна, вiн пильно вдивлявся крiзь вiкно кабiни. Нiщо не рухалося по мереживу злiтно-посадкових смуг, нiщо не рухалося на рулiжних дорiжках. Нi якiсь технiчнi машини, нi авто аеропортiвськоi служби безпеки не туркотiли туди-сюди по бетону. Вiн побачив кiлька автомобiлiв, вiн побачив армiйський транспортний лiтак «C-12»[121 - «C-12 Huron» – легкий, двомоторний, турбореактивний транспортно-пасажирський лiтак.] на зовнiшнiй стоянцi та «Боiнг-727» авiакомпанii «Дельта» бiля одного з перехiдних трапiв-хоботiв, але всi вони стояли, застиглi, неначе статуi.

– Дякую за ласкаве запрошення, друже мiй. Моя глибока вдячнiсть випливае ще й з того факту, що ви, як менi здаеться, единий, хто нас тут привiтае. Ця мiсцина абсолютно безлюдна.




5


Попри стабiльне радiомовчання, Браяну не хотiлося погоджуватися з думкою Нiка… але на той момент, коли вiн пiдвiв лiтак до мiсця мiж двома перехiдними хоботами перед пасажирським термiналом, Браян уже вирiшив, що вважати iнакше неможливо. Справа була не просто у вiдсутностi людей; не просто в браку бодай единого легковика служби безпеки, який би мчав з’ясувати, що трапилося з цим несподiваним «Боiнгом-767»; справа була в тутешнiй цiлковито безживнiй атмосферi – так, нiби Бенгорський мiжнародний аеропорт простояв безлюдним уже тисячу рокiв, а то й сто тисяч. Пiд крилом лайнера компанii «Дельта» застигла запряжена в джип багажна валка з розсипом валiз на вiзках. Саме туди повсякчас повертався погляд Браяна, поки вiн пiдводив i зупиняв «Боiнг» рейсу № 29, наскiльки мiг наважитися близько до термiналу. Приблизно з десяток речей, що лежали на багажних вiзках, мали вигляд древнiх, наче видобутих з-пiд землi на розкопках якогось легендарного, прадавнього мiста артефактiв.

«Цiкаво, чи так само, як оце я зараз, почувався той парубок, який колись вiдкрив гробницю Тутанхамона?» – подумав вiн.

Браян дозволив двигунам завмерти i якусь мить просто сидiв нерухомо. Тепер не залишилося жодного звуку, окрiм слабенького шепотiння допомiжноi силовоi установки – одноi з чотирьох – у заднiй частинi лiтака. Браянова рука потягнулася до тумблера, позначеного написом «БОРТОВЕ ЕЛЕКТРОЖИВЛЕННЯ», i навiть встигла його торкнутися, перш нiж вiдсмикнутися назад. Раптом йому не схотiлося вимикати все повнiстю. Не було нiби причини, щоб цього не робити, але голос iнстинкту був дуже потужним.

«Крiм того, – подумав вiн, – не думаю, щоби поблизу знайшовся хтось, хто заiдатиметься щодо безцiльноi витрати пального… хоч як там мало його залишилося невитраченого».

Потiм вiн розстiбнув на собi ременi безпеки й пiдвiвся.

– Що далi, Браяне? – запитав Нiк. Вiн також встав, i Браян уперше помiтив, що Нiк не менш як на чотири дюйми вищий за нього. Йому подумалося: «Я був командиром. Вiдтодi як трапилася ця химерiя – якщо точнiше, вiдтодi як ми довiдалися, що вона трапилася, – я був тут командиром. Але, гадаю, найближчим часом це змiниться».

І раптом прийшло розумiння, що йому це байдуже. Проведення «Боiнга» крiзь хмари забрало всю, до останньоi унцii, вiдвагу, яку вiн мав. Але вiн не очiкував подяки за те, що не занепав духом i виконав свою роботу; вiдвага була однiею з тих властивостей, за якi вiн отримував зарплатню. Браяну згадалося, як один пiлот сказав йому якось: «Нам платять сто тисяч доларiв i бiльше на рiк, Браяне, i роблять вони так лише з однiеi причини. Бо знають, що в кар’ерi майже кожного пiлота трапляються тридцять чи сорок секунд, коли вiн мусить зробити щось надважливе. Нам платять за те, щоб ми не зацiпенiли, коли тi секунди нарештi трапляться».

Авжеж, мозку напрочуд легко тобi наказувати прямувати вниз – хоч е там хмари, хоч – нi, а iншого вибору просто немае; натомiсть твоi власнi нервовi рецептори не перестають верещати свое споконвiчне застереження, транслювати споконвiчний, найвищоi напруги, страх перед невiдомим. Коли дiйшло до критичноi межi, навiть Нiк – ким вiн не е i що б вiн не робив на землi – хотiв був забратися вiд тих хмар. Йому потрiбен був Браян, щоби зробити те, що мусило бути зробленим. Вiн i всi решта потребували Браяна, щоб вiн став iхньою вiдвагою. Тепер вони на землi, i жодних монстрiв не виявилося пiд хмарами; тiльки ця дивна тиша i багажна валка, покинута пiд крилом «Боiнга-727» компанii «Дельта».

«А отже, мiй друже вивертач носiв, якщо ви бажаете перебрати на себе вiдповiдальнiсть i стати капiтаном, мое вам благословення. Я навiть дозволю вам поносити свого кашкета, якщо забажаете. Але не ранiше, нiж ми вийдемо з лiтака. До того i ви, i решта тих гусей залишаетеся на моiй вiдповiдальностi».

Але ж Нiк поставив йому запитання, i Браян вважав, що той заслуговуе на вiдповiдь.

– Далi ми висадимося з лiтака i подивимось, що тут до чого, – промовив вiн, протискуючись повз англiйця.

Нiк притримав Браяна, поклавши руку йому на плече:

– Ви думаете…

Браян вiдчув спалах нехарактерного для себе гнiву. Рiзким порухом вiн вивернувся з-пiд руки Нiка:

– Я думаю, ми висадимося з лiтака, – сказав вiн. – Тут нема кому подати нам телескопiчний перехiдний хобот чи пiдкотити трап, тому, я думаю, ми скористаемося евакуацiйною сковзанкою. Пiсля цього думайте ви. Друже.

Браян проштовхнувся в перший клас… i ледве не впав, перечепившись через столик-вiзок, що лежав на боку. Там було повно битого скла i до рiзi в очах смердiло розлитим алкоголем. Браян переступив через вiзок. Нiк наздогнав його наприкiнцi секцii першого класу.

– Браяне, якщо я сказав щось таке, що вас образило, прошу вибачення. Ви виконали збiса гарну роботу.

– Ви мене не образили. Просто протягом останнiх десяти, приблизно, годин менi довелося залагоджувати ситуацiю з розгерметизацiею над Тихим океаном, дiзнатися про те, що моя дружина загинула в iдiотськiй квартирнiй пожежi в Бостонi й що Сполученi Штати скасовано. А отже, я почуваюся трохи прибитим.

Браян пройшов через бiзнес-клас до загального салону. Якусь мить там висiла цiлковита тиша; люди просто сидiли, свiтячи на нього своiми бiлими, нiмотно безтямними обличчями.

Потiм почав аплодувати Алберт Кавснер.

За мить до хлопця приеднався Боб Дженкiнс… i Дон Гефнi… i Лорел Стiвенсон. Лисий чоловiк озирнувся навкруги i також почав аплодувати.

– Що там таке? – спитала Дайна. – Що вiдбуваеться?

– Це капiтан, – вiдповiла Лорел. Вона почала плакати. – Це капiтан, який нас безпечно посадив.

Тодi i Дайна також почала аплодувати.

Браян дивився на них, ошелешений. Нiк, який стояв позаду нього, теж приеднався до оплескiв. Пасажири розстiбали ременi безпеки, пiдводилися i, стоячи перед своiми крiслами, аплодували йому. Тiльки трое не приедналися: Бетанi, бо зомлiла, бородань, який так i хропiв у задньому ряду, та Крег Тумi, котрий обвiв усiх своiм мiсячно-бляклим поглядом, а потiм почав вiдривати нову смужку вiд журналу авiакомпанii.




6


Браян вiдчув, як у нього спалахнуло обличчя – це було якось уже зовсiм недоладно. Вiн пiдняв руки, але попри це люди ще якусь мить не вщухали.

– Ледi i джентльмени, прошу… прошу… я вас запевняю, це була абсолютно рутинна посадка…

– То дрiбка, мем… н’варт’оно ува’и, – промовив Боб Дженкiнс, дуже вправно iмiтуючи Герi Купера,[122 - Gary Cooper (1901–1961) – один з найпопулярнiших акторiв класичного перiоду Голлiвуду, який з дитинства працював ковбоем на родинному ранчо, а потiм у близько ста фiльмах втiлив на екранi образ «iдеального американського героя».] i Алберт вибухнув смiхом. Поряд з ним, розплющуючись, затрiпотiли очi Бетанi i дiвчина почала збентежено роззиратися.

– Ми сiли живими, правда? – спитала вона. – Боже мiй! Це чудесно! Я думала, всi ми вже мертвi трупаки.

– Прошу, – повторив Браян. Вiн пiдняв руки вище, тепер химерно вiдчуваючи себе Рiчардом Нiксоном,[123 - Richard Nixon (1913–1994) – 37-й i единий в iсторii США президент (1969–1974), який, щоб уникнути iмпiчменту через бучний скандал, пов’язаний з таемним пiдслуховуванням його полiтичних конкурентiв у готелi «Вотергейт», добровiльно пiшов у вiдставку; 1972 р. на з’iздi Республiканськоi партii Нiксона було висунуто кандидатом у президенти на другий строк.] який приймае номiнацiю вiд своеi партii ще на чотири роки. Довелося поборювати в собi раптовi схлипи смiху. Вiн не мiг собi такого дозволити; пасажири б не зрозумiли. Їм був потрiбен герой, i вони вибрали його. Чому б йому не прийняти цю роль… i скористатися нею. Вiн все одно мусить ще висадити iх з лiтака, врештi-решт. – Будь ласка, чи не могли б ви придiлити менi увагу!

Вони один по одному перестали аплодувати i дивилися на нього запитально – всi, окрiм Крега, який зненацька рiшучим жестом вiдкинув журнал. Вiн розстiбнув на собi ремiнь безпеки, пiдвiвся i, вiдштурхнувши ногою вбiк паперову кучугуру, виступив у прохiд. Зосереджено суплячись, вiн почав ритися в багажному вiддiленнi над своiм крiслом.

– Ви самi дивилися в iлюмiнатори, отже, знаете стiльки ж, скiльки й я, – сказав Браян. – Бiльшiсть пасажирiв i весь екiпаж цього рейсу зникли, поки ми спали. Вже це досить безглуздо, але зараз, як виглядае, ми зiштовхнулися з iще безглуздiшою загадкою. Схоже на те, що багато народу також зникло… але логiка пiдказуе, що десь мусять бути й iншi люди. Ми вижили пiд час того хтозна-що-воно-таке, а отже, iншi також мусили вижити.

Боб Дженкiнс – автор книг про таемницi й загадки – щось стиха прошепотiв. Його почув Алберт, проте слiв не дiбрав. Вiн напiвобернувся в бiк Дженкiнса, якраз коли письменник знову прошепотiв тi два слова. Цього разу Алберт iх уловив. Слова тi були: «хибна логiка».

– Найкращий спосiб з цим упоратися, я гадаю, це розбиратися з усiм поступово. Крок перший – полишити лiтак.

– Я купив квиток до Бостона, – спокiйним, розсудливим голосом промовив Крег Тумi. – У Бостон, ось куди я бажаю потрапити.

З-за Браянового плеча виступив Нiк. Крег поглянув на англiйця, i очi в нього зiщулилися. На якусь мить вiн знову став схожим на роздратованого домашнього кота. Нiк пiдняв руку з пiдiбганими до долонi пальцями i поворушив кiсточками двох з них у жестi, нiби защепив i крутить носа. Крег Тумi, який колись був змушений стояти з запаленим сiрником мiж пальцiв нiг, тимчасом як його матiр спiвала «Щасливого тобi дня народження», вiдразу ж вловив натяк. Вiн завжди був хватким до наук. І ще вiн умiв чекати.

– Нам доведеться скористатися евакуацiйною сковзанкою, – сказав Браян, – тому я хочу пройтися з вами по цiй процедурi. Вислухайте уважно, а потiм низкою по одному слiдуйте за мною в нiс лiтака.




7


Через чотири хвилини гойднулися, прочинившись досередини, переднi дверi «767-го» «Американськоi гiдностi». З отвору долинуло бурмотiння якоiсь розмови, але тi звуки вiдразу ж нiби впали мертвими в прохолодному, нерухомому повiтрi. Потiм пролунало шипiння i в дверях раптом розквiтла велика пака помаранчевоi тканини. Якусь мить вона була схожою на квiтку якогось дивного гiбридного соняшника. Квiтка зростала i, спадаючи, набувала форми, ii поверхня надувалася в тугу, рифлену сковзанку. Коли ii пiднiжжя вдарилося об асфальт, пролунало негучне «хлоп!» i тодi там утворився просто схил, схожий на велетенський помаранчевий надувний матрац.

Браян з Нiком стояли в головi короткоi вервечки людей у проходi пiд лiвим бортом першого класу.

– Щось тут не те з повiтрям, – промовив Нiк стиха.

– Що ви маете на увазi? – запитав Браян. Запитав iще тихiшим голосом. – Отруене?

– Нi… принаймнi, я так не думаю. Але воно не мае нi смаку, нi запаху.

– Ви навiжений, – промовив Браян знiчено.

– Аж нiяк, – заперечив Нiк. – Це все ж таки аеропорт, друже, а не якась там збiса сiножать, але чи вiдчуваете ви запах пального або мастила? Я – нi.

Браян потягнув носом. І не вiдчув нiчого. Якби повiтря було отруеним – вiн сам не вiрив у це, але якби, – тут мусив би бути якийсь токсин повiльноi дii. Схоже, його легенi переробляють це повiтря цiлком добре. Але Нiк правий. Не вiдчуваеться жодного запаху. І тiеi iншоi, бiльш ефемерноi властивостi, яку цей британець щойно назвав смаком… цього теж нема. Повiтря за вiдчиненими дверима було на смак абсолютно нейтральним. Немов консервованим.

– Там щось погане? – з тривогою запитала Бетанi Сiмз. – Тобто, я не певна, що дiйсно хочу знати, якщо там щось погане, але…

– Нiчого тут нема поганого, – сказав Браян. Вiн порахував голови, вийшло десять, i знову обернувся до Нiка: – Той парубок позаду i досi спить. Як гадаете, варто нам його розбудити?

Нiк на мить задумався, а потiм похитав головою:

– Краще не треба. Хiба у нас уже не вдосталь проблем, щоб iще гратися в няньку бiля хлопця з похмiллям?

Браян усмiхнувся. У нього була точно така ж думка.

– Ну, гадаю, вдосталь. Гаразд, Нiку, ви рушаете першим. Пiдтримуватимете низ сковзанки. Я допомагатиму стрибати iншим.

– Може, краще вам спускатися першим? На той випадок, якщо мiй галасливий приятель вирiшить знову вчинити скандал щодо позаплановоi посадки. – «Позаплановоi» вiн промовив як «поза-плавно-воi».

Браян кинув погляд на чоловiка у светрi пiд горло. Той, тримаючи в руцi худенький портфель з монограмою, стояв у хвостi вервечки, байдуже втупившись очима в стелю. Його обличчя виразом цiлком скидалося на обличчя магазинного манекена.

– Не буде в мене з ним нiяких проблем, – сказав Браян. – Бо менi насрати, що вiн робитиме. Може йти, може лишатися, менi це однаково.

Нiк вишкiрився:

– Ну що ж, так менi годиться.

– Розпочинаймо велику висадку.

– Туфлi зняли?

Нiк показав у пiднятiй руцi пару чорних лоферiв з тонкоi козячоi шкiри.

– Окей… катайте. – Браян обернувся до Бетанi. – Дивiться уважно, мiс, ви наступна.

– О, Боже… я ненавиджу таке лайно.

Тим не менше, Бетанi тiснiше присунулася до Браяна i боязко спостерiгала, як Нiк Гопвел впораеться зi сковзанкою. Нiк стрибнув, одночасно високо задравши ноги, як людина, що робить вправу «сiт-дроп» на батутi. Приземлившись на дупу, вiн поiхав донизу. Виконано це було зграбно; пiднiжжя сковзанки ледь поворухнулося. Стукнувши об бетон ногами в довгих шкарпетках, вiн випростався, крутнувся i зробив жартiвливий поклон зi зчепленими за спиною руками.

– Легко, як дурному з гори збiгти! – гукнув вiн. – Наступний клiент!

– Це ви, мiс, – мовив Браян. – Вас же звуть Бетанi?

– Так, – вiдповiла дiвчина нервово. – Не думаю, що зможу це зробити. Я у всiх трьох семестрах завалила фiзкультуру, i зрештою менi натомiсть дозволили знову здавати домашню економiку.[124 - Навчальний предмет в американських школах, близький до домоводства, але з ширшим колом тем, зокрема таких, як «економiка сiмейних прибуткiв i витрат», «родиннi стосунки» тощо.]

– У вас добре вийде, – заспокоiв ii Браян. Йому подумалося, що люди користуються сковзанкою без зайвих умовлянь i з куди бiльшим ентузiазмом, коли бачать якусь очевидну загрозу – дiру у фюзеляжi або пломенi з двигуна лiвого борту.

– Туфлi зняли?

Туфлi – насправдi то були старi рожевi кросiвки – Бетанi зняла, проте все одно вона намагалася вiдступити вiд дверей i яскраво-помаранчевоi сковзанки за ними.

– Можливо, якби я могла трохи випити перед цим…

– Мiстер Гопвел тримае сковзанку, i з вами все буде гаразд, – умовляв Браян, починаючи вже хвилюватися, що доведеться ii зiштовхувати. Йому цього не хотiлося, але якщо вона зараз не стрибне, вiн так i зробить. Не можна iм дозволяти переходити у хвiст черги, сподiваючись що до них повернеться хоробрiсть; це велике табу, коли йдеться про евакуацiйну сковзанку. Тiльки-но так зробиш, iм усiм захочеться у хвiст черги.

– Нумо, Бетанi, – раптом промовив Алберт. Вiн дiстав футляр зi своею скрипкою з горiшнього багажника i тримав його пiд пахвою. – Мене ця штука до смертi лякае, але якщо ти спустишся, я теж зможу.

Вона глянула на нього, зачудована:

– Чому?

Обличчя в Алберта геть почервонiло.

– Бо ти дiвчина, – пояснив вiн просто. – Розумiю, я сексист, отакий пацюк, але кажу, як е.

Бетанi затрималася на ньому поглядом, потiм розсмiялася i повернулася до сковзанки. Браян уже вирiшив ii пiдштовхнути, якщо вона знову озирнеться чи вiдступить, але Бетанi зважилася.

– Боже, як би менi хотiлося трохи курнути, – промовила вона i стрибнула.

Вона бачила, яким манером стрибнув на дупу Нiк, тож знала, що робити, але в останню мить втратила дух i знову спробувала пiдiбрати пiд себе ноги. В результатi ii занесло на край пружноi поверхнi сковзанки. Браян уже було вирiшив, що зараз ii викине за край, але Бетанi сама побачила небезпеку й зумiла вiдкотитися назад. Вона гунула вниз схилом, лежачи на правому боцi, з рукою за головою, з блузкою, задраною ледь не до потилицi. Потiм ii вловив Нiк i вона зiйшла на землю.

– Ох, Боже мiй, – видихнула Бетанi. – Наче знов у дитинство повернулася.

– З вами все гаразд? – спитав Нiк.

– Йо. Гадаю, трiшки обмочила трусики, але все гаразд.

Нiк iй усмiхнувся i знову повернувся до сковзанки.

Алберт винувато подивився на Браяна i простягнув футляр.

– Вам не важко буде це потримати? Я боюся, що, якщо впаду зi сковзанки, скрипка може розбитися. Батьки мене вб’ють. Це «Гретч».[125 - «Gretsch» – заснована нiмецьким емiгрантом Фрiдрiхом Гретчем 1883 р. в Бруклiнi компанiя, знаменита своiми джазовими й рок-н-роловими гiтарами та барабанами, яка на початку ХХ ст. також випускала струни для iмпортованих нею з Європи скрипок, якi продавалися в США пiд брендом «Gretsch REX».]

Браян взяв футляр. Обличчя в нього було спокiйним, серйозним, хоча в душi вiн усмiхався.

– Можна, я подивлюся? Колись я теж був грав на такому iнструментi, тисячу рокiв тому.

– Звiсно, – кивнув Алберт.

Така цiкавiсть справила на хлопчика заспокiйливий ефект… на що якраз i сподiвався Браян. Вiн розстебнув три застiбки i вiдчинив футляр. Скрипка всерединi дiйсно виявилася «Гретч», та ще й не з останнiх серед iнструментiв цiеi престижноi марки. Браян подумав, що за тi грошi, якi вона коштувала, мабуть, можна було б купити якийсь компактний автомобiль. Вiн бренькнув на грифi чотири швидкi ноти: «Мiй пес мав блiх».[126 - «My dog has fleas» – спiвана фраза-мем, яка допомагае згадати ноти, на якi налаштовуються струни музичного iнструмента.] Вони продзвенiли нiжно i красиво. Браян зачинив i замкнув футляр.

– Зi мною вона буде в безпецi. Обiцяю.

– Дякую.

Алберт став у дверях, набрав повнi груди повiтря, а потiм його випустив.

– Джеронiмо,[127 - Geronimo – традицiйний вигук парашутистiв чи будь-кого, хто стрибае з великоi висоти.] – вигукнув вiн слабеньким голоском i плигнув. Руки про цьому вiн сховав собi пiд пахви: берегти пальцi в будь-якiй ситуацii, де можливе фiзичне ушкодження… це так в’iлося в нього, що стало майже рефлекторним. Упавши дупою на сковзанку, вiн акуратно з’iхав донизу.

– Добре виконано! – похвалив Нiк.

– Нiчого особливого, – процiдив Козир Кавснер, вiдступив убiк i ледве не зашпортався у власних ногах.

– Алберте! – гукнув Браян. – Ловiть!

Вiн нахилився, поклав футляр зi скрипкою посерединi полотна сковзанки i вiдпустив. Алберт легко впiймав iнструмент за п’ять футiв вiд пiднiжжя i вiдiйшов.

Дженкiнс, стрибаючи, заплющив очi й поiхав на землю перекосом, на однiй худiй сiдницi. Нiк спритно переступив до лiвого боку сковзанки i впiймав письменника, якраз коли той вже вивалювався, вберiгши його вiд неприемного падiння на бетон.

– Дякую вам, юначе.

– Нема за що, друже.

Слiдом спустився Гефнi; слiдом той лисий чоловiк. Потiм у люку постали Лорел з Дайною Беллмен.

– Менi страшно, – сказала тоненьким, тремтячим голосом Дайна.

– Усе буде добре, любонько, – сказав Браян. – Тобi навiть стрибати не треба. Вiн поклав долонi на плечi Дайнi й повернув ii так, що вона опинилася лицем до нього, а спиною до сковзанки. – Подай менi своi руки, i я опущу тебе на сковзанку.

Але Дайна сховала руки за спиною:

– Не ви. Я хочу, аби це зробила Лорел.

Браян подивився на темноволосу молодичку:

– Зробите?

– Так, – кивнула вона. – Якщо ви розкажете менi, що робити.

– Дайна вже зрозумiла. Спускайте ii на сковзанку за руки. Коли вона вляжеться животом з випрямленими ногами, то зможе просто так i поiхати донизу.

Руки Дайни були холодними в руках Лорел.

– Менi страшно, – повторила дiвчинка.

– Любонько, це буде так само, як з’iхати з гiрки на iгровому майданчику, – мовив Браян. – Той чоловiк з англiйським акцентом чекае внизу, щоб тебе вловити. Вiн уже пiдняв руки, точно як ловець у бейсболi. – Та ж нi, усвiдомив вiн, навряд чи Дайна знае, на що це схоже.

Дайна пiдняла до нього обличчя з таким виразом, нiби вiн був зовсiм дурненьким:

– Не в тому справа. Менi лячне це мiсце. Воно дивно пахне.

Лорел, яка, окрiм власного нервового поту, не чула нiякого запаху, безпорадно подивилася на Браяна.

– Любонько, – почав Браян, опускаючись на одне колiно перед слiпою дiвчинкою, – ми мусимо полишити лiтак. Це ж ти розумiеш, правда?

Лiнзи темних окулярiв обернулися до нього.

– Чому? Чому ми мусимо полишати лiтак? Тут нема нiкого.

Браян з Лорел скинулися очима.

– Ну, насправдi, поки не перевiримо, ми не можемо цього знати, хiба не так? – спитав Браян.

– Я вже знаю, – сказала Дайна. – Тут нiчим не пахне, нiчого не чутно. Проте… проте…

– Проте що, Дайно? – перепитала Лорел.

Дайна вагалася. Вона хотiла, аби вони зрозумiли, що насправдi ii тривожить не той спосiб, яким вона мусить полишити лiтак. Вона вже з’iжджала з гiрок ранiше, i вона довiряла Лорел. Лорел не вiдпустить ii рук, якщо там буде небезпечно. Щось тут було лихе, лихе, i саме це ii лякало – оте лихе. Воно не залягло в цiй тишi, i не в цiй порожнечi. Воно могло мати до них стосунок, але було бiльшим за них.

Щось лихе.

Але дорослi не вiрять дiтям, особливо слiпим дiтям, i ще бiльш особливо, якщо слiпа дитина дiвчинка. Дайна хотiла сказати, що iм не можна тут залишатися, що тут небезпечно залишатися, що iм треба знову завести лiтак i летiти далi. Але що вони на це можуть вiдповiсти? Гаразд, звiсно, Дайна права, всi повертаемося в лiтак? Та нiколи.

«Вони побачать. Вони побачать, що тут пусто, i тодi ми знову сядемо в лiтак i полетимо кудись в iнше мiсце. В таке мiсце, де не вчуваеться небезпеки. Ще е час.

Я так думаю».

– Не звертайте уваги, – сказала вона Лорел. Голосом тихим i покiрним. – Спускайте мене.

Лорел обережно опустила дiвчинку на сковзанку. За мить Дайна поглянула вгору, на неi («От тiльки вона не насправдi дивиться, – подумала Лорел. – Бо вона зовсiм не бачить»), лежачи на помаранчевiй сковзанцi з розкинутими босими ногами.

– Гаразд, Дайно? – спитала Лорел.

– Нi, – вiдповiла Дайна. – Нiчого тут не гаразд. – І ще до того як жiнка встигла ii вiдпустити, Дайна розiмкнула пальцi на руках Лорел, звiльнившись сама. Вона з’iхала донизу, i Нiк ii вловив.

Лорел вирушила слiдом, вправно стрибнувши на сковзанку i чинно притримуючи на собi спiдницю до самого низу. Таким чином, у лiтаку залишилися Браян, той п’яний хропун у хвостi та наш веселун, король вечiрок, любитель роздирати папiр мiстер Пiд Горло.

«Не буде в мене з ним нiяких проблем. Бо менi насрати, що вiн робитиме», – сказав тодi Браян. Тепер вiн виявив, що це насправдi не так. Цей чоловiк несповна розуму. Браян мав пiдозру, що навiть маленька дiвчинка це зрозумiла, а маленька дiвчинка ж слiпа. Що, як вiн розбушуеться, якщо залишиться в лiтаку сам? Що, як у своему буйствi вирiшить розтрощити кабiну?

«То й що? Ти не збираешся нiкуди летiти. Баки майже порожнi».

І все одно йому не подобалася така ймовiрнiсть, i не тiльки тому, що «Боiнг-767» – це та машина, яка коштуе багато мiльйонiв доларiв. Можливо, те, що Браян вiдчував, було неясним вiдлунням того, що вiн побачив в обличчi Дайни, коли дiвчинка подивилася вгору зi сковзанки. Все тут здавалося зловiсним, навiть гiршим, анiж на вигляд… i це лякало, бо вiн не розумiв, як воно може виявитися ще бiльш зловiсним. Лiтак, тим не менше, до лихого не належав. Навiть з його безмаль не порожнiми баками, лiтак – це той свiт, який Браян знав i розумiв.

– Ваша черга, друже, – промовив вiн, як лишень тiльки мiг коректно.

– Ви ж розумiете, що я подам на вас скаргу, чи не так? – запитав Крег Тумi пiдозрiло делiкатним тоном. – Знаете, я збираюся подати проти вашоi авiакомпанii позов до суду на тридцять мiльйонiв доларiв i саме вас у ньому вказати головним вiдповiдачем?

– Це ваше право, мiстере…

– Тумi. Крег Тумi.

– Мiстере Тумi, – кивнув Браян. Потiм вiн завагався: – Мiстере Тумi, ви розумiете, що з нами трапилося?

Крег визирнув з вiдчинених дверей – подивився на порожне аеродромне поле, на широкi, злегка поляризованi шибки на другому поверсi термiналу, де не було радiсних друзiв чи родичiв, якi дожидаються, коли вони зможуть обняти прибулих пасажирiв, де жоден мандрiвник нетерпляче не чекав, коли оголосять його рейс.

Звiсно, вiн розумiв. Це ленголiери. Це ленголiери прийшли нарештi по всiх дурних i лiнивих людей, точно як його батько проказував, що так колись станеться.

Тим самим делiкатним тоном Крег почав:

– У вiддiлi облiгацiй банкiвськоi корпорацii «Дезерт Сан» мене називають Тягловим Конем. Ви це знаете? – Вiн на хвильку замовк, вочевидь очiкуючи, що Браян щось вiдповiсть. Коли Браян не прореагував, вiн продовжив: – Звичайно, не знаете. Так само, як не знаете, наскiльки важливим е той захiд у «Пруденцiйному центрi» в Бостонi. І вам це, звичайно, байдуже. Проте дозвольте менi вам дещо пояснити, капiтане: вiд результатiв цiеi зустрiчi може залежати економiчна доля держав – зустрiчi, на якiй, коли почнеться реестрацiя, я буду вiдсутнiм.

– Мiстере Тумi, все це дуже цiкаво, але в мене дiйсно нема часу.

– Часу! – раптом заверещав на нього Крег. – Та що ви к чортам можете знати про час? Спитайте мене! Мене спитайте! Я знаю про час! Я знаю все про час! Часу обмаль, сер! Часу, к херам, дуже обмаль!

«От, чорт забирай, доведеться штовхати цього сучого сина», – подумав Браян, але, перш нiж вiн устиг це зробити, Крег Тумi вiдвернувся й плигнув сам. Притискаючи свiй портфель до грудей, вiн виконав досконалий «сiт-дроп», i Браяну раптом згадалися тi старi рекламнi ролики «Герца»[128 - «Herz» – заснована 1918 р., найбiльша у свiтi корпорацiя з надання в оренду автомобiлiв та iншоi технiки.] по телевiзору, отi, де О. Джей. Сiмпсон[129 - O. J. Simpson (нар. 1947 р.) – зiрка американського футболу, у 1970-х служив рекламним обличчям «Герца»; 1995 р. був звинувачений у вбивствi власноi дружини та ii коханця, але довгi судовi процеси виявилися майже безрезультатними; у 2007 скоiв збройне пограбування в Лас-Вегасi, за що отримав 33 роки ув’язнення.] у костюмi й краватцi промiтався крiзь аеропорти.

«Часу збiса обмаль!» – крикнув Крег, з’iжджаючи донизу, наче щитом прикриваючи собi груди портфелем, з холошами штанiв, якi задралися вгору, явивши чорнi нейлоновi гольфи «успiшноi дiловоi особи» до колiн.

Браян пробурмотiв:

– Господи, от же йобаний виродок.

Вiн затримався перед верхiвкою сковзанки, ще раз озирнувся на знайомий, затишний свiт свого лiтака… i стрибнув.




8


Десятеро осiб двома невеличкими групами стояли пiд велетенським крилом «Боiнга» з червоно-синiм орлом на носi. В однiй групi були: Браян, Нiк, той лисий чоловiк, Бетанi Сiмз, Алберт Кавснер, Роберт Дженкiнс, Дайна, Лорел i Дон Гефнi. Трохи вiдокремлено вiд них, утворивши власну групу, стояв Крег Тумi, вiн же – Тягловий Кiнь. Крег нахилився i, скориставшись лiвою рукою, струсив стрiлки в себе на штанах. Права його рука мiцно стискала ручку портфеля. Потiм вiн просто стояв, поглядаючи навкруги витрiшкуватими, байдужими очима.

– Що тепер, капiтане? – бадьоро запитав Нiк.

– Це ви менi скажiть. Нам.

Якусь мить Нiк дивився на нього – одна брова злегка зведена вгору, – немов питаючи Браяна, чи вiн це серйозно. Браян нахилив голову на пiвдюйма. Цього було достатньо.

– Ну, в термiнал для початку, думаю я, – сказав Нiк. – Як туди дiстатися найшвидше? Є в когось iдеi?

Браян кивком показав на валки багажних вiзкiв, що скупчилися пiд звисом головного термiналу:

– Гадаю, найшвидший шлях дiстатися досередини без перехiдного хобота – це багажний конвеер.

– Гаразд; тодi пройдемося туди, ледi i джентльмени, ви не проти?

Шлях був коротким, проте Лорел, яка вела за руку Дайну, подумала, що це найхимернiша прогулянка в ii життi. Вона побачила iх усiх нiби згори, менше дюжини цяточок, що повiльно сунуть по широкiй бетоннiй рiвнинi. Анi вiтерця. Анi пташка не цвiрiнькне. Не долiтае звiддалiк гурчання жодного двигуна, i жоден людський голос не порушуе цю неприродну тишу. Навiть iхнi кроки здавалися iй лихими. На нiй були туфлi з високими пiдборами, але замiсть бадьорого цокання, до якого вона звикла, Лорел здавалося, що вона чуе тiльки якийсь боязкий, плаский перестук.

«Здаеться, – думала вона, – це i е ключовим словом. Оскiльки ситуацiя така дивна, тому все й починае здаватися дивним. Це ж бетон, от i все. На бетонi високi пiдбори звучать iнакше».

Але Лорел ходила по бетону й ранiше. Вона не пригадувала, щоб коли-небудь чула подiбнi звуки. Цi були… якимись нiби бляклими. Немiчними.

Вони дiсталися до багажних вiзкiв. Ведучи за собою вервечку людей, Нiк проклав мiж вiзками звивистий шлях i врештi зупинився перед застиглою конвеерною стрiчкою, яка виходила з завiшеного смугами гуми отвору. Конвеер робив широке коло по платформi, де зазвичай вантажники знiмали багаж з вiзкiв, а потiм крiзь iнший, також завiшений гумою отвiр знову ховався в термiналi.

– Навiщо отi шматки гуми? – нервово запитала Бетанi.

– Вiд протягiв у холодну погоду, я гадаю, – сказав Нiк. – Дайте-но, я просуну туди голову, погляну. Не бiйтеся; це один момент.

І перш нiж хтось встиг щось вiдповiсти, вiн скочив на конвеерну стрiчку i вже йшов, пригнувшись, до одноi з прорiзаних у будiвлi амбразур. Дiставшись туди, Нiк опустився на колiна i просунув голову крiзь гумовi смуги.

«Зараз ми почуемо посвист, а тодi гуп, – майнула в Алберта дика думка, – а коли витягнемо його назад, вiн буде без голови».

Не сталося нi посвисту, нi гупання. Коли Нiк звiдти виринув, голова так само мiцно сидiла в нього на в’язах, а на обличчi був задумливий вираз.

– Берег чистий, – промовив вiн, але тепер Алберту здався робленим цей бадьорий тон. – Ходiмо сюдою, друзi. Коли тiло спiтка тiло, i всяке таке.[130 - «When a body meet a body» – фраза з шотландськоi народноi пiснi з буколiчно-еротичним пiдтекстом «Comin’ Thro’ the Rye» («Навпрямки крiзь жито»), яка стала широко вiдомою в обробцi поета Роберта Бернса (1759–1796).]

Бетанi вiдсахнулася:

– Там якiсь тiла? Мiстере, там якiсь мертвi люди?

– Принаймнi, я таких не бачив, – вiдповiв Нiк i, вже вiдкинувши спроби здаватися легковажним, провадив далi: – Намагаючись бути забавним, я недоречно процитував старого Боббi Бернса. І, боюся, замiсть викликати гумористичний ефект, це прозвучало несмаком. Фактично, я взагалi нiкого не побачив. Але ж це, певною мiрою, саме те, чого ми й очiкували, хiба не так?

Так-то воно так… проте ця новина все одно важко впала iм на душi. І на Нiкову душу також, судячи з його тону.

Один по одному вони видерлися на конвеерну стрiчку i полiзли слiдом за Нiком крiзь висячi шматки гуми.

Дайна затрималася перед самим отвором, обернувшись до Лорел. Розмите свiтло зблиснуло в темних скельцях ii окулярiв, перетворивши iх на мить на люстерка.

– Тут насправдi щось лихе, – повторила вона i проштовхнулася на той бiк.




9


Один по одному – екзотичним багажем, що проповз по застиглiй конвеернiй стрiчцi, – вони вигулькнули в головному термiналi Бенгорського мiжнародного аеропорту. Алберт допомiг зiйти Дайнi, i тепер всi стояли, роздивляючись навкруги в нiмому зачудуваннi.

Той шок, коли вони прокинулися в хтозна-яким магiчним чином знелюднiлому лiтаку, вже вивiтрився; тепер на мiсце здивування прийшло вiдчуття дезорiентацii. Нiхто з них нiколи не опинявся у термiналi аеропорту, який був би цiлком порожнiм. Тут не було нiкого в ятках оренди автомобiлiв. Темними, мертвими висiли монiтори «ПРИБУТТЯ/ВИЛЬОТИ». Нiхто не стояв за стiйками, якi обслуговували «Дельту», «Юнайтид», «Пiвнiчно-Захiдну Авiаланку» чи «Прибережнi авiалiнii». Велетенський акварiум посеред залу з розтягнутим понад ним банером: «КУПУЙТЕ МЕЙНСЬКИХ ЛОБСТЕРІВ» стояв повний води, але жодних лобстерiв у ньому не було. Верхнi флуоресцентнi свiтильники не горiли, а той невеличкий потiк свiтла, що вливався крiзь дверi в дальнiм кiнцi цього великого примiщення, згасав на пiвдорозi, залишаючи маленький гурт пасажирiв рейсу № 29, якi тулилися поближче одне до одного, у неприемному гнiздi тiней.

– Зараз же, – промовив Нiк, намагаючись збадьорити, та натомiсть породжуючи тiльки нiяковiсть, – спробуемо подзвонити.

Йдучи до ряду таксофонiв, Алберт звернув увагу на ятку «Бюджетна оренда авто».[131 - «Budget Rent A Car» – заснована 1958 р. компанiя, яка забезпечуе гнучку систему знижок.] У чарунках на заднiй стiнi вiн побачив теки, позначенi: БРІГЗ, ГЕНДЕЛФОРД, МЕРЧАНТ, ФЕНВІК i ПЕСТЛМЕН. Безсумнiвно, у кожнiй мiстилася орендна угода, а також мапа центральноi частини Мейну, i на кожнiй мапi була стрiлочка з написом на нiй «ВАМ СЮДИ», нацiлена на Бенгор.

«Але де ми насправдi? – загадався питанням Алберт. – І де отi Брiггз, Генделфорд, Мерчант, Фенвiк i Пестлмен? Невже iх закинуло в iнший вимiр? Може, справа у «Вдячних мертвяках»[132 - «Grateful Dead» (1965–1995) – фолк-блюз-рок гурт з Сан-Франциско, який по тепер залишаеться головним мистецько-iдеологiчним мотором психоделiчноi фiлософii гiпi.]? Може, «Мертвяки» грають десь на пiвднi штату i всi поiхали на концерт?»

Позаду нього почувся якийсь сухий, дряпливий звук. Алберт ледь не вискочив з власноi шкiри i вмент розвернувся, тримаючи футляр зi скрипкою наче дрючок. Там стояла Бетанi, якраз пiдносячи сiрника до кiнчика сигарети.

– Налякала тебе? – пiдняла вона брову.

– Трохи, – сказав Алберт, опускаючи футляр, посилаючи дiвчинi маленьку, нiякову посмiшку.

– Вибач. – Вона струснула сiрником, кинула його на пiдлогу i глибоко затягнулася сигаретою. – Нарештi. Принаймнi, це вже краще. У лiтаку я не наважувалася. Боялася, що щось може вибухнути.

До них пiдтюпав Боб Дженкiнс:

– Знаете, я це покинув рокiв десять тому.

– Нiяких повчань, прошу, – промовила Бетанi. – Маю таке вiдчуття, якщо ми виберемося з цього живими й при здоровому глуздi, на мене чекае цiлий мiсяць повчань. Важких. Безперебiйних.

Дженкiнс звiв вгору брови, але пояснень не попрохав.

– Насправдi, – сказав вiн, – я хотiв у вас попросити сигарету. Здаеться, зараз прекрасний час, щоб вiдновити знайомство зi старими звичками.

Бетанi посмiхнулася й простягнула йому пачку «Мальборо». Дженкiнс взяв сигарету, i Бетанi дала йому прикурити. Вiн затягнувся i зразу ж закашлявся короткими клубками димових сигналiв.

– Ви таки дiйсно з цього з’iхали, – буденно зауважила дiвчина.

Дженкiнс погодився:

– Але я притьмом звикну знову. Боюся, в цьому й полягае справжнiй жах цiеi звички. А ви, молодята, звернули увагу на годинник?

– Нi, – вiдповiв Алберт.

Дженкiнс показав на стiну над дверима до чоловiчоi й жiночоi вбиралень. Вмонтований там годинник зупинився о 4:07.

– Усе сходиться, – сказав письменник. – Ми знаемо, що ми вже певний час перебували в повiтрi, коли – назвемо це за вiдсутнiстю кращого термiна Подiею – коли вiдбулася Та Подiя. Сiм хвилин по четвертiй ранку за Схiдним часом – це 1:07 ночi за Тихоокеанським лiтнiм часом. Отже, тепер ми знаемо, коли вона вiдбулася.

– Ух ти, як класно, – промовила Бетанi.

– Так, – кивнув Дженкiнс, чи то не помiтивши, чи вважаючи за краще проiгнорувати легкий призвук сарказму в ii тонi. – Але щось з цим не так. Хотiлося б менi, аби зараз було сонце. Тодi б я мiг впевнитися.

– Що ви маете на увазi? – запитав Алберт.

– Годинники – електричнi, у всякому разi – не годяться. Тут нема електрики. Але якби вийшло сонце, ми могли б отримати бодай приблизне уявлення за довжиною i напрямком наших тiней, котра зараз година. Мiй наручний годинник показуе, що ось-ось за чверть дев’ята, але я йому не вiрю. За моiми вiдчуттями зараз пiзнiше. Доказiв цього я не маю i пояснити цього не можу, але що е, те е.

Алберт задумався. Подивився довкола. Знову подивився на Дженкiнса.

– А знаете, – мовив вiн, – так i е. Таке вiдчуття, що зараз майже обiднiй час. Ну, хiба не дурня?

– Це не дурня, – сказала Бетанi. – Це просто джетлаг.[133 - Jetlag – десинхроноз, розладнання бiоритмiв людини в результатi швидкого перетинання декiлькох часових поясiв.]

– Я не згоден, – заперечив Дженкiнс. – Ми, юна панi, летiли з заходу на схiд. Будь-яка темпоральна дезорiентацiя у тих, хто подорожуе з заходу на схiд, вiдбуваеться протилежним чином. Час iм здаеться ранiшим, нiж насправдi.

– Я хочу запитати у вас про дещо, що ви зауважили в лiтаку, – мовив Алберт. – Коли капiтан сказав нам, що десь мусять бути й iншi люди, ви промовили: «хибна логiка». Насправдi ви сказали це двiчi. Але менi його слова здаються досить переконливими. Ми всi спали, i ось ми тут. А якщо та штука трапилася о… – Алберт поглянув на годинник, – о 4:07 за Бенгорським часом, у цьому мiстi майже всi мусили спати.

– Так, – люб’язно погодився Дженкiнс. – Тодi де ж вони?

Алберт розгубився:

– Ну…

Пролунав грюк, це Нiк рiзко кинув слухавку одного з таксофонiв. Той стояв останнiм у довгому iх ряду; Нiк уже перепробував усi.

– Щоб iм за… пастися, – промовив вiн. – Вони всi неробочi. Що платнi, що прямого виклику. Браяне, ви смiливо можете додати до виразу «жодна собака не дзявкне» також «жоден телефон не дзвякне».

– То що ж нам тепер робити? – спитала Лорел. Сама почувши, як нещасно звучить ii голос, вона вiдчула себе такою змалiлою, такою знiченою. Поруч з нею повiльно оберталася на мiсцi Дайна. Схожа на тарiлку радiолокатора в людськiй подобi.

– Давайте пiднiмемося, – запропонував Лисий. – Там мусить бути ресторан.

Усi подивилися на нього. Гефнi фиркнув:

– У вас тiльки одне на думцi.

Лисий поглянув на нього згорда:

– По-перше, мое iм’я не мiстер, а Рудi Ворiк. По-друге, люди краще думають, коли у них шлунок повний. – Вiн знизав плечима. – Просто такий закон природи.

– Я думаю, мiстер Ворiк цiлком правий, – сказав Дженкiнс. – Нам усiм не завадило б чогось поiсти… i, якщо ми пiднiмемося, там можуть знайтися якiсь iншi пiдказки щодо того, що з нами трапилося. Я схиляюся до того, що вони знайдуться.

Нiк знизав плечима. Вiн раптом здався втомленим i розгубленим.

– Чом би й нi, – промовив вiн. – Я вже починаю вiдчувати себе якимсь мiстером Робiнзоном-Чорти-Його-Забирай-Крузо.

Безладним гуртом вони вирушили до ескалатора – також безживно закляклого. Алберт, Бетанi i Боб Дженкiнс йшли разом трохи позаду.

– Ви щось знаете, правда? – спитав Алберт. – Що саме?

– Можливо, я щось розумiю, – поправив його Дженкiнс. – А можливо, й нi. Наразi я поки що притримаю язика за зубами… окрiм однiеi поради.

– Якоi?

– Це не для вас; це для юноi панi. – Вiн обернувся до Бетанi. – Економте сiрники. Така моя пропозицiя.

– Що? – насупилася на нього Бетанi.

– Ви мене чули.

– Йой, гадаю, що так, але не второпаю, що ви маете на увазi. Напевне там е газетний кiоск, нагорi, мiстере Дженкiнс. У них повно сiрникiв. І сигарет, i одноразових запальничок.

– Згоден, – сказав Дженкiнс. – І все ж таки раджу вам заощаджувати вашi сiрники.

«Вiн знову грае Фiло Крiстi, чи як там його», – подумав Алберт.

Вiн уже було збирався вказати на це, ввiчливо попрохавши мiстера Дженкiнса згадати, що вони не в якомусь з його романiв, коли Браян Інгал зупинився перед пiднiжжям ескалатора, i то так раптово, що Лорел довелося рiзко смикнути Дайну за руку, щоб слiпа дiвчинка на нього не наштовхнулася.

– Легше на поворотах, гаразд? – попросила Лорел. – На той випадок, якщо ви не помiтили, тут незряча дитина.

Браян ii проiгнорував. Вiн блукав поглядом по невеличкому гурту бiженцiв.

– Де мiстер Тумi?

– Хто? – перепитав лисий чоловiк… тобто, Ворiк.

– Той парубок, у якого важлива зустрiч у Бостонi.

– Кому воно треба? – кинув Гефнi. – Зник з очей, зiйшов i з думки.

Але Браяну було тривожно. Йому не подобалася сама думка, що Тумi мiг десь заникатися й дiяти самостiйно. Вiн не розумiв чому, але йому зовсiм не подобалася така перспектива. Вiн кинув погляд на Нiка. Нiк знизав плечима, потiм похитав головою.

– Я не бачив, коли вiн зник, друже. Загрався з телефонами. Вибачаюся.

– Тумi! – крикнув Браян. – Крег Тумi! Де ви?

Вiдповiдi не було. Тiльки та сама химерна, гнiтюча тиша. І тодi дещо зауважила Лорел, дещо таке, вiд чого в неi похолола шкiра. Браян, склавши долонi, кричав угору вздовж ескалатора. В будiвлi з такою високою стелею мусило вiдповiсти бодай якесь вiдлуння.

Але тут його не було. Жодного вiдлуння, зовсiм.




10


У той час поки iншi були зайнятi справами на першому поверсi – двое пiдлiткiв та той стариган стояли бiля ятки компанii з оренди авто; решта дивилися як громило-британець випробовуе телефони, – Крег Тумi тихо, як мишка, прокрався нагору по бездвижному ескалатору. Вiн точно знав, куди бажае потрапити; вiн точно знав, що шукати, коли туди дiстанеться.

Швидкими кроками, розмахуючи портфелем бiля правого колiна, вiн пiшов через велику чекальну залу. Ігноруючи як порожнi крiсла, так i порожнiй бар пiд назвою «Червоний барон». У дальньому кiнцi цього примiщення, над гирлом широкого, темного коридору висiв покажчик. З такими написами на ньому:


ПЕРОН № 5 ПРИБУТТЯ МІЖНАРОДНИХ РЕЙСІВ


КРАМНИЦІ Д’ЮТІ-ФРІ


МИТНИЦЯ США


СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ

Крег уже мало не дiстався початку коридору, коли знову поглянув у широке вiкно на аеродромне поле… i тут же його швидка хода затнулася. Вiн повiльно наблизився до вiкна i подивився надвiр.

Там не було на що дивитися, крiм порожнього бетону i застиглого, безколiрного неба, але попри це його очi почали витрiщатися, вiн вiдчув, як страх починае вповзати йому в серце.

«Вони йдуть», – раптом повiдомив йому чийсь мертвий голос. То був голос його батька, i говорив вiн з маленького, примарного мавзолею, прихованого в якомусь похмурому куточку душi Крега Тумi.

– Нi, – прошепотiв Крег, i це слово сплело маленьку квiтку з туману на вiкнi перед його губами. – Нiхто не йде.

«Ти поводився погано. Гiрше того, ти лiнувався».

– Нi!

«Так. У тебе була домовлена зустрiч, а ти ii пропустив. Ти втiк. Ти втiк, та ще й не куди-небудь, а в таке iдiотське мiсце, як Бенгор у штатi Мейн».

– Це не моя вина, – пробурмотiв Крег. Тепер вiн уже стискав ручку свого портфеля майже з болiсною мiццю. – Мене завезли проти моеi волi. Мене… мене захопили силою!

Жодноi вiдповiдi вiд того внутрiшнього голосу. Тiльки хвилi осуду. І знову Крег iнтуiтивно вiдчув той гнiт, пiд яким вiн перебувае, той жахливий, безкiнечний тиск. Ваготу глибоководдя. Той внутрiшнiй голос не мусив йому пояснювати, що виправдань не iснуе; Крег сам це знав. Вiн знав це вiддавна.

«ВОНИ були тут… i вони повернуться. Ти ж це розумiеш, хiба не так?»

Вiн розумiв. Ленголiери повернуться. Вони повернуться по нього. Вiн iх вiдчувае. Вiн iх нiколи не бачив, але знае, якими жахливими вони будуть. А чи вiн самотнiй у цьому знаннi? Вiн гадав, що нi.

Вiн подумав, що та слiпа дiвчинка також може знати щось про ленголiерiв. Але це не мало значення. Єдине, що мае значення, – це потрапити в Бостон, потрапити в Бостон до того, як ленголiери прибудуть у Бенгор зi свого жахливого, погибельного лiгва, щоби зжерти його, ридаючого, живцем. Вiн мусить потрапити на ту зустрiч у «Пру», мусить розповiсти iм, що вiн зробив, i тодi вiн стане…

Вiльним.

Вiн буде вiльним.

Крег вiдсахнувся вiд вiкна, вiд порожнечi й застиглостi й кинувся в коридор пiд тим покажчиком. Пустi крамницi вiн проминув, не кинувши на них i погляду.

Поза ними вiн пiдiйшов до дверей, якi шукав. На них була маленька прямокутна табличка, якраз над оглядовим вiчком. «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ» повiдомляв напис на табличцi.

Вiн мусив потрапити туди. Так чи iнакше, вiн мусив потрапити досередини.

«Все це… все це божевiлля… воно не мусить стосуватися мене. Я не мушу з ним жити. Досить».

Крег простягнув руку i торкнувся ручки на дверях офiсу Служби безпеки аеропорту. Замiсть порожнього погляду, в його очах з’явився вираз чiткоi рiшучостi.

«Я перебував пiд цим гнiтом довгий, дуже довгий час. З семи рокiв? Нi, я гадаю, це почалося навiть ранiше. Факт той, що я перебуваю пiд гнiтом вiдтодi, як себе пам’ятаю. Це, останне, навiженство е лише новою варiацiею того самого. Ймовiрно, це те, про що казав той чоловiк у вбогому спортивному пiджаку: якийсь експеримент. Агенти певноi урядовоi секретноi служби або якоiсь зловiсноi iноземноi держави проводять експеримент. Але я вирiшив надалi не брати участi нi в яких експериментах. Менi байдуже, якщо цим керуе мiй батько, чи моя матiр, чи декан Вищоi школи менеджменту, чи Рада директорiв банкiвськоi корпорацii «Дезерт Сан». Я вирiшив не брати участi. Я вирiшив усунутися. Я вирiшив дiстатися до Бостона i закiнчити те, що я поклав собi зробити ще тодi, коли обстоював купiвлю аргентинських облiгацiй. Якщо я не…»

Але Крег знав, що трапиться, якщо вiн не зможе.

Вiн збожеволiе.

Крег взявся за дверну ручку. Вона не поворухнулася пiд його долонею, але коли вiн слабенько, сумовито ii штовхнув, дверi прочинилися. Чи то iх полишили незамкненими, чи то вони вiдiмкнулися, коли пропала електрика й охороннi системи перестали працювати. Крегу було байдуже, з якоi саме причини. Важливим було те, що йому не потрiбно паскудити свiй одяг, намагаючись проповзи через вентиляцiйну трубу чи щось таке. Вiн досi мав цiлком серйозний намiр ще до кiнця цього дня з’явитися на тiй зустрiчi й не бажав, щоб, коли вiн туди дiстанеться, одяг на ньому був закаляним якимсь брудом i мастилом. Одна з простих, безвиняткових iстин цього життя: хлопцi в брудних костюмах довiри не мають.

Вiн штовхнув дверi навстiж i ввiйшов досередини.




11


Браян з Нiком опинилися на вершинi ескалатора першими, потiм i iншi зiбралися навкруг них. Тут була центральна чекальна зала БМА – велика квадратна коробка, заповнена пластиковими контурними крiслами (деякi з прикрученими до пiдлокiтникiв платними телеприймачами), в якiй панувала цiла стiна (вiд пiдлоги до стелi) з поляризованого скла. Зразу лiворуч вiд них стояли газетний кiоск i контрольно-пропускний пункт, що обслуговував перон № 1; праворуч вiд них через всю залу тягнувся ресторан «Дев’яте небо» з баром «Червоний барон». Поза рестораном починався коридор, що вiв до Служби безпеки аеропорту i корпусу мiжнародних рейсiв.

– Ходiмо до… – почав Нiк, але Дайна його зупинила:

– Зачекайте.

Вона промовила це сильним, наполегливим голосом, i всi здивовано обернулися на неi.

Дайна вiдпустила руку Лорел i пiдняла обидвi своi. Великi пальцi вона завела собi за вуха, а решту пальцiв розчепiрила, наче вiяла. Потiм вона просто так i стояла стовпом, у цiй чудернацькiй i доволi дурнуватiй позi прислухання.

– Що… – почав Браян, але Дайна рiзко, безапеляцiйно прошипiла:

– Шшш!

Вона трiшки повернулася влiво, застигла, потiм оберталася в протилежний бiк, поки мляве свiтло, що лилося крiзь вiкна, не почало падати прямо на неi, перетворивши ii вже й без того блiде обличчя на щось примарне i моторошне. Вона зняла своi темнi окуляри. Очi пiд ними виявилися широко розплющеними, карими й не зовсiм безвиразними.

– Там, – промовила вона тихим голосом сновиди, i Лорел вiдчула, як жах холодними пальцями починае пестити iй серце. І в цьому вона не була самотньою. Бетанi тулилася до неi з одного боку, а Дон Гефнi пiдступив ближче з iншого. – Там я вiдчуваю свiтло. Менi казали, саме тому вони вважають, що я зможу знову бачити. Я завжди вiдчуваю, де свiтло. Воно нiби пече менi в головi.

– Дайно, що… – почав Браян.

Нiк штовхнув його лiктем, обличчя в англiйця видовжилося, повужчало, а лоб збрижився зморшками.

– Помовчте, друже.

– Свiтло… тут.

Дайна повiльно вирушила вiд них, так i тримаючи долонi вiялами бiля вух, виставивши вперед лiктi, щоби, наштовхнувшись спершу ними, виявити будь-який об’ект, який може стояти на ii шляху. Так вона просувалася, поки не опинилися менш як за два фути вiд вiкна.

Потiм вона повiльно простягнула руку й торкнулася пальцями скла. Це було схоже на те, нiби чорна морська зiрка чiтко вималювалася на тлi бляклого неба. Дайна озвалася нещасним мурмотiнням:

– Це скло також неправильне, – стиха пролепетала вона тим самим голосом сновиди.

– Дайно… – почала Лорел.

– Шшш, – вiдгукнулася дiвчинка, не обертаючись. Вона стояла проти вiкна, як та мала, що чекае на батька з роботи. – Я щось чую.

Цi промовленi пошепки слова вселили в голову Алберта Кавснера якийсь нiмий, безтямний жах. Вiн вiдчув, як щось давить йому на плечi i, опустивши очi, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.

Браян прислухався зi всiею своею увагою. Вiн почув власне дихання i дихання iнших… проте бiльше нiчого не чув.

«Це тiльки ii уява, – подумав вiн. – Ото й усе».

Але залишався заiнтригованим.

– Що? – настiйливо запитала Лорел. – Що ти чуеш, Дайно?

– Не знаю, – вiдповiла дiвчинка, не вiдвертаючись вiд вiкна. – Там ледь чутно. Менi було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з лiтака, та потiм я вирiшила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трiшки краще. Я чую його навiть крiзь скло. Цей звук… вiн трохи схожий на рисовi пластiвцi, коли заллеш iх молоком.

Браян обернувся до Нiка й запитав стиха:

– Ви чуете що-небудь?

– Та нiчогiсiнько збiса, – вiдповiв Нiк таким самим, як у Браяна, голосом. – Але вона слiпа. Вона звикла примушувати своi вуха працювати з подвiйною ефективнiстю.

– Я думаю, це iстерiя, – мовив Браян. Тепер вiн уже шепотiв, майже торкаючись губами Нiкового вуха.

Дайна вiдвернулася вiд вiкна.

– Ви чуете що-небудь? – передражнила вона. – Та нiчогiсiнько збiса. Але вона слiпа. Вона звикла примушувати своi вуха працювати з подвiйною ефективнiстю. – Дайна зробила паузу, а потiм додала: – Я думаю, це iстерiя.

– Дайно, що це ти таке говориш? – розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотiння Браяна й Нiка, хоча стояла до них набагато ближче, нiж Дайна.

– Запитайте в них, – сказала Дайна. Голос у неi тремтiв. – Я не божевiльна! Я слiпа, але не божевiльна!

– Гаразд, – промовив Браян вражено. – Гаразд, Дайно. – А потiм до Лорел: – Я балакав з Нiком. Вона нас почула. Аж звiдтiля, вiд вiкна, вона нас почула.

– У тебе класний слух, золотко, – похвалила Бетанi.

– Я чую те, що чую, – сказала Дайна. – І я таки чую щось отам. У тому напрямку. – Дiвчинка показала крiзь вiкно на схiд. Вона обвела iх своiми незрячими очима. – І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.

Дон Гефнi нерiшуче промовив:

– Якби ви впiзнали, маленька мiс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.

– Я не можу, – вiдповiла Дайна. – Але знаю, що воно ближче, нiж було. – Вона знову одягла своi темнi окуляри, рука в неi тремтiла. – Нам треба забиратися звiдси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближаеться. Це щось лихе, воно й видае отой крупнистий звук.

– Дайно, – сказав Браян, – у лiтаку, яким ми прилетiли, майже закiнчилося пальне.

– Тодi ви мусите його туди залити! – пронизливо закричала Дайна. – Воно наближаеться, невже ви не розумiете? Воно наближаеться i, якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо! Ми всi загинемо!

Голос у неi надломився, вона почала схлипувати. Вона ж не провiсниця, не медiум, а тiльки маленька дiвчинка, змушена переживати свiй жах у темрявi, що була майже цiлковитою.

Вона нетвердою ходою вирушила до них, ii витримка зовсiм пропала. Лорел вхопила Дайну до того, як вона встигла наштовхнутися на одну з тих направних линв, якi позначали шлях до контрольно-пропускного пункту, i мiцно ii обняла. Вона намагалася втiшити дiвчинку, але тi останнi слова дзвенiли луною в збентеженому, шокованому розумi Лорел:

«Якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо.

Ми всi загинемо».




12


Крег Тумi почув, як та мала скиглiйка десь там знову почала свiй котячий концерт, але не звернув уваги. Вiн знайшов те, що шукав, у третiй з вiдчинених ним шафок, позначенiй викарбуваним на пластиковiй стрiчцi прiзвищем МАРКІ. На верхнiй полицi, визираючи з коричневого паперового пакета, лежав обiд мiстера Маркi – сендвiч «субмарина».[134 - «Sub»/«Submarine» – сендвiч завдовжки з фут (30,48 см) з рiзними видами м’яса, сиру та зеленi.] На нижнiй полицi акуратно, рядком, стояли повсякденнi туфлi мiстера Маркi. Мiж полицями на одному гачку висiла проста бiла сорочка i ремiнь. З кобури на ременi стирчала рукоять службового револьвера мiстера Маркi.

Крег розстiбнув кобуру i витяг зброю. Вiн мало розумiвся на зброi – на його око, це мiг бути i 32-й, i 38-й, i навiть 45-й калiбр, – але дурнем вiн не був, а отже, кiлька секунд пововтузившись з револьвером, зумiв вiдкинути барабан. Усi шiсть гнiзд були зарядженi. Вiн повернув барабан на мiсце, злегка кивнув, почувши «клац», а потiм уважно обстежив район курка й обидва боки рукоятi. Крег шукав собачку запобiжника, але такого там, схоже, не було. Вiн поклав палець на спусковий гачок i трiшки натиснув, поки не побачив, що курок разом з барабаном злегка ворухнулись. Крег кивнув, задоволений.

Вiн розвернувся, i враз, без попередження, Крега вдарило найпотужнiшим за все його доросле життя вiдчуттям самотностi. Револьвер нiби поважчав, i рука, що його тримала, повисла. Тепер Крег стояв з понуреними плечима, портфель обвис у його правiй руцi, а револьвер аеропортiвського охоронця – в лiвiй. На обличчi застиг вираз крайньоi, приниженоi жалюгiдностi. І раптом йому навiявся один спогад, дещо таке, про що вiн не думав багато рокiв: Крег Тумi, дванадцятирiчний, лежить, здригаючись, у лiжку i гарячi сльози течуть по його обличчю. В iншiй кiмнатi гучно грае стереосистема i його матiр фальшиво гуде, пiдспiвуючи п’яним голосом Меррiллi Раш:[135 - Merrilee Rush (нар. 1944 р.) – поп-спiвачка з Сiетла, чиiм найбiльшим хiтом була пiсня «Angel of the Morning» (1968).] «Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бi… просто торкнися моеi щоки… перш нiж покинеш мене, бей-бi…»

Лежить там у лiжку. Здригаеться. Плаче. Не дозволяючи собi анi звуку. І думае: «Чому ти не можеш любити мене, не даси менi спокою, матусю? Чому ти не можеш просто любити мене i не даси менi спокою?»

– Я нiкому не бажаю зла, – пробурмотiв крiзь сльози Крег Тумi. – Я не бажаю, але це… це нестерпно.

У протилежному кiнцi кiмнати висiли телемонiтори – всi безживнi. Якусь мить, поки вiн на них дивився, правда про те, що вiдбулося, що досi вiдбуваеться, намагалася вдертися в Крега. Був момент, коли вона майже прорвалася крiзь складну систему його невротичних захисних щитiв до того бомбосховища, в якому вiн проживав свое життя.

«Усi померли, Креггi-Веггi. Весь свiт вимер, окрiм тебе i людей, якi летiли в тому лiтаку».

– Нi, – простогнав вiн, падаючи на один зi стiльцiв, що стояли довкола покритого пластиком кухонного столу в центрi кiмнати. – Нi, це не так. Це зовсiм не так. Я вiдкидаю цю iдею. Я абсолютно ii вiдкидаю.

«Ленголiери були тут, i вони повернуться, – включився його батько. Як завжди, поборовши голос матерi. – Тобi краще вже зникнути звiдси, коли вони з’являться… бо сам знаеш, що трапиться».

Авжеж, вiн знав. Вони зжеруть його. Ленголiери зжеруть його цiлком.

– Але я не бажаю нiкому зла, – повторив вiн тужливим, безутiшним голосом.

На столi лежала надрукована на мiмеографi копiя графiка чергувань. Крег вiдпустив портфель i поклав револьвер на стiл поряд з собою. Вiн узяв той графiк чергувань i якусь мить дивився на нього незрячими очима, а потiм з лiвого боку аркуша почав вiдривати довгу смужку.

Ри-ип.

Невдовзi, коли купка тонких смужок – мабуть, найтонших з усiх! – почала накопичуватися на столi, Крег уже був загiпнотизованим. Але навiть тодi холодний голос батька не зовсiм його полишив.

«Сам знаеш, що трапиться».




Роздiл 5




Книжечка картонних сiрникiв. Пригоди сендвiча з салямi. Черговий приклад дедуктивного методу. Аризонський Юдей грае на скрипцi. Єдиний звук у мiстi.




1


Крижану тишу, яка застигла пiсля застереження Дайни, розбив зрештою Роберт Дженкiнс:

– У нас е певнi проблеми, – почав вiн сухим голосом лектора в аудиторii. – Якщо Дайна щось чуе – а пiсля того чудового доказу, який вона нам щойно продемонструвала, я схильний вiрити, що вона дiйсно щось чуе, – нам варто було б знати, що воно таке. Ми не знаемо. Це одна проблема. Брак пального в лiтаку – це друга проблема.

– Там стоiть «727-й», – сказав Нiк. – Затишно припасований до перехiдного хобота. Браяне, ви вмiете на такому лiтати?

– Так, – вiдповiв Браян.

Нiк розвiв руками в бiк Боба i знизав плечима, немов говорячи: «Ось так: один вузол уже розв’язано».

– Припустiмо, ми дiйсно злетiли знову, i куди нам тодi летiти? – продовжив далi Дженкiнс. – Ось вам i третя проблема.

– Геть, – моментально вставила Дайна. – Геть вiд цього звуку. Ми мусимо забратися геть вiд цього звуку i того, що його створюе.

– Скiльки в нас ще часу, як ти вважаеш? – м’яко запитав Браян. – Скiльки часу до того, як воно дiстанеться сюди, Дайно? Взагалi, маеш бодай якесь уявлення?

– Нi, – вiдповiла дiвчинка з безпечного кола рук Лорел. – Я думаю, воно все ще далеко. Я думаю, час ще е. Але…

– Тодi я пропоную нам зробити саме те, що пропонував мiстер Ворiк, – сказав Боб Дженкiнс. – Давайте перейдемо до ресторану, трохи чогось перекусимо й обговоримо, як нам дiяти далi. Їжа дiйсно справляе благотворний вплив на те, що месье Пуаро полюбляв називати маленькими сiрими клiтинами.

– Нам не варто затримуватися, – нервово промовила Дайна.

– П’ятнадцять хвилин, – сказав Боб. – Не бiльше. І навiть у твоему вiцi, Дайно, ти мусила б знати, що корисним дiям завжди мають передувати кориснi роздуми.

Алберт раптом второпав, що в автора детективiв е власнi причини, щоби пiти до ресторану. Маленькi сiрi клiтини мiстера Дженкiнса перебували в бездоганному робочому станi – чи, принаймнi, йому вони здавались такими, – а пiсля лячно проникливоi оцiнки письменником iхньоi ситуацii на борту лiтака Алберт щонайменше був готовий повiрити йому авансом.

«Вiн хоче нам щось показати, або довести нам щось», – подумав хлопець.

– Напевне, ми ж iще маемо п’ятнадцять хвилин? – прохально запитав вiн.

– Ну… – нехотя вiдповiла Дайна. – Гадаю, так.

– Чудово. Отже, вирiшено, – бадьоро вiдгукнувся Боб. І подався через залу в бiк ресторану так, нiби вважав само собою зрозумiлим, що iншi вирушать слiдом за ним.

Браян з Нiком перезирнулися.

– Нам краще пiти за ним, – тихо сказав Алберт. – Я думаю, вiн дiло знае.

– Якого роду дiло? – перепитав Браян.

– Я точно не знаю, але, гадаю, там мусить бути щось таке, що варто з’ясувати.

Алберт вирушив услiд за Бобом; Бетанi слiдом за Албертом, а iншi потягнулися за ними, Лорел вела Дайну за руку. Дiвчинка була дуже блiдою.




2


Ресторан «Дев’яте небо» насправдi виявився кафетерiем з повною напоiв i сендвiчiв вiтриною-холодильником углибинi та стiйкою з iржостiйкоi сталi, що тягнулася перед довгим, з багатьма секцiями тепловим столом. Усi секцii були порожнiми i сяяли чистотою. Нi плямки жиру не було на грилi. Склянки – отi тривкi, характернi для кафетерiiв гранчастi склянки – були складенi акуратними пiрамiдами на дальнiх полицях разом з широким вибором iншого, не менш тривкого кафетерiйного посуду.

Роберт Дженкiнс стояв бiля каси. Коли ввiйшли Алберт з Бетанi, вiн спитав:

– Бетанi, можна менi ще одну сигарету?

– Ух ти, та ви справжнiй халявщик, – вiдгукнулась вона, але добродушним тоном. Дiставши пачку «Мальборо», вона витрусила сигарету. Боб ii взяв, але, коли Бетанi простягнула йому сiрники, зупинив ii руку.

– Я краще скористаюся якимсь з оцих, гаразд?

Бiля касового апарата стояла ваза, повна картонних книжечок сiрникiв з рекламою бiзнес-школи «Ласел».[136 - «LaSalle» – вiдомий своею агресивною рекламною полiтикою унiверситет, який iснував у Чикаго, перший, що почав надавати в США заочну освiту.] Маленька табличка бiля вази повiдомляла: «ДЛЯ НАШИХ НЕЗРІВНЯННИХ ДРУЗІВ».[137 - В рекламi гра слiв, оскiльки «matchless» може означати як «незрiвнянний», так i «безсiрниковий».] Боб взяв звiдти книжечку, розгорнув ii i вiдiрвав один сiрник.

– Звiсно, – погодилась Бетанi. – Але навiщо?

– От це ми зараз i спробуемо з’ясувати, – вiдповiв Дженкiнс. Вiн поглянув на iнших. Вони стояли поряд пiвколом, спостерiгали – всi, окрiм Рудi Ворiка, котрого вже занесло вглиб робочоi зони, де вiн уважно iнспектував вмiст вiтрини-холодильника.

Боб креснув сiрником. Той залишив якийсь бiлий мазок на чиркалi, але не загорiвся. Вiн креснув ним знову з тим самим результатом. На третiй спробi картонний сiрник погнувся. Та й бiльша частина його головки все одно стерлася.

– Так, так, – промовив Боб тоном, абсолютно позбавленим здивування. – Я припускаю, що вони вiдсирiли. Нумо, спробуймо книжечку з дна, гаразд? Там вони мусять бути сухими.

Вiн зарився на дно вази, розсипавши на стiйку кiлька картонних книжечок. На око Алберта, всi вони мали абсолютно сухий вигляд. За спиною в хлопця знову скинулися очима Браян з Нiком.

Боб виловив книжечку сiрникiв, вiдiрвав один i спробував його запалити. Той не загорiвся.

– Псячий син, – вилаявся Дженкiнс. – Схоже на те, що щойно ми вiдкрили ще одну проблему. Я можу позичити вашi сiрники, Бетанi?

Дiвчина подала iх без жодного слова.

– Зачекайте хвильку, – промовив повагом Нiк. – Що ви наразi вiдкрили, друже?

– Тiльки те, що ця ситуацiя мае ширшi наслiдки, нiж нам спершу уявлялося, – сказав Боб. Очi в нього залишалися доволi спокiйними, проте обличчя, з якого вони дивилися, виглядало змарнiлим. – І ще в мене е думка, що ми могли припуститися однiеi великоi помилки. Що е досить зрозумiлим, зважаючи на обставини… але допоки ми не виправимо наше уявлення стосовно даного предмета, менi не вiриться, що ми зможемо добитися бодай якогось прогресу. Я назвав би це аберацiею перспективи.

До них уже неспiшно вертався Ворiк. Вiн вибрав собi якийсь сендвiч в упаковцi й пляшку пива. Схоже було, цi придбання його значно пiдбадьорили.

– Колеги, що вiдбуваеться?

– Та хай йому трясця, якщо я знаю, – сказав Браян, – але менi воно не дуже подобаеться.

Боб Дженкiнс витяг сiрник з книжечки Бетанi й креснув ним. Той загорiвся з першоi спроби.

– Ага, – промовив вiн i пiднiс полум’я собi до сигарети.

Запах диму здався Браяну неймовiрно разючим, неймовiрно солодким, i за мить роздумiв знайшлася й вiдповiдь: це був единий запах – якщо не рахувати слабеньких повiвiв лосьйону для голiння вiд Нiка Гопвела та парфуму вiд Лорел – який вiн вiдчував. Тепер, коли вiн про це подумав, Браян усвiдомив, що вiн також чуе запах поту своiх супутникiв.

Боб усе ще тримав у руцi палаючого сiрника. Тепер вiн вiдiгнув обкладинку тiеi книжечки, яку дiстав з вази, розгорнувши всi сiрники в нiй, i торкнувся iх головок своiм. Довгу мить не вiдбувалося нiчого. Письменник совав полум’я туди-сюди вздовж головок тих сiрникiв, але вони не загоралися. Всi дивилися на це, як завороженi.

Нарештi почулося кволе «пшшш» i кiлька з тих сiрникiв покликалися до недовгого, неяскравого життя. Насправдi вони не зовсiм загорiлися; слабенько засвiтилися та й погасли. Кiлька пасемець диму попливли вгору… диму, який, схоже, не мав запаху взагалi.

Боб обвiв усiх поглядом i невесело усмiхнувся.

– Навiть це, – сказав вiн, – бiльше, нiж я очiкував.

– Гаразд, – мовив Браян, – Пояснiть нам, бо я розумiю так що…

У цю мить вiдразливий скрик видав Рудi Ворiк. Дайна пискнула i тiснiше притулилась до Лорел. Алберт вiдчув, як високо стрибнуло серце в його грудях.

Рудi вже розгорнув свiй сендвiч – той був, на погляд Браяна, з салямi й сиром – i встиг вiдкусити вiд нього добрячий шматок. Тепер вiн виплюнув його на пiдлогу з гримасою огиди.

– Вiн тухлий! – кричав Рудi. – От, чорти б його взяли! Ненавиджу таке!

– Тухлий? – швидко перепитав Боб Дженкiнс. В очах його немов спалахнули синi електричнi iскри. – О, я щодо цього сумнiваюся. В нашi днi готовi м’ясопродукти так нашпигованi консервантами, що потрiбно годин вiсiм чи й бiльше на гарячому сонцi, щоб вони почали псуватися. А з того годинника нам вiдомо, що електрика в цiй вiтринi-холодильнику пропала менш нiж п’ять годин тому.

– Можливо, й нi, – заговорив Алберт. – Ви самi казали, що за вiдчуттям зараз пiзнiше, нiж показують нашi наручнi годинники.

– Так, але я не думаю… А та вiтрина все ще холодна, мiстере Ворiк? Коли ви ii вiдчинили, всерединi ще був холод?

– Не зовсiм, щоб холод, але прохолодно, – сказав Ворiк. – Але цей сендвiч однаково нахер зiпсутий. Прошу пробачення, панi. Ось. – Вiн простягнув сендвiч. – Якщо не вiрите, що вiн тухлий, самi скуштуйте.

Боб дивився на сендвiч, явно набираючись хоробростi, а потiм так i зробив: вiдкусив маленький шматочок вiд незайманого кiнця. Алберт побачив, як по його обличчю промайнула вiдраза, але Дженкiнс не позбавився вiдкушеного негайно. Вiн жувнув раз… другий, потiм вiдвернувся й виплюнув собi на долоню. Той напiвпережований шматок сендвiча вiн викинув до смiттевого бачка пiд полицею зi спецiями, слiдом полетiла i решта сендвiча.

– Не протухлий, – сказав вiн. – Позбавлений смаку. Втiм, не тiльки це. Вiн нiби зовсiм безконсистентний. – Губи письменника викривилися в мимовiльнiй гримасi огиди. – Ми говоримо про прiснi речi – такi як нiчим не присмачений бiлий рис, варена картопля, – але навiть найпрiснiша iжа, я вважаю, мае певний смак. Цей сендвiч не мае жодного. Це – немов жувати папiр. Тож не дивно, що ви подумали, нiби вiн протухлий.

– Вiн тухлий, – вперто повторив лисий чоловiк.

– Спробуйте ваше пиво, – запропонував Боб. – Воно протухнути не може. Кришечка на мiсцi, а пляшкове пиво не псуеться, навiть якщо зберiгаеться не в холодильнику.

Рудi глибокодумно подивився на пляшку «Бадвайзера» у своiй руцi, потiм похитав головою i простягнув ii Бобу:

– Менi його бiльше не хочеться.

Вiн кинув погляд на вiтрину-холодильник, в очах його був недобрий вираз, немов Рудi пiдозрював, що це Дженкiнс зробив його жертвою такого некумедного розiграшу.

– Вип’ю, якщо мушу, – сказав Боб. – Але один раз я вже офiрував власний органiзм на користь науки. Може, хтось iнший покуштуе це пиво? Я думаю, це дуже важливо.

– Дайте його менi, – промовив Нiк.

– Нi, – це сказав Дон Гефнi. – Дайте його менi. Заради Бога, я залюбки вип’ю пива. Пив я йо’ теплим й ранiше, i очi вiд то’ в мене не вилiзли.

Вiн взяв пиво, вiдкрутив кришку i перехилив пляшку. За мить вiн рiзко крутнувся назад i виприснув на пiдлогу те, що встиг набрати до рота.

– Господи! – скрикнув вiн. – Нiяке! Нiяке, аж нудне.

– Справдi? – жваво вiдгукнувся Боб. – Добре! Чудово! А зараз ми всi дещо побачимо!

Вiн миттю опинився за стiйкою й дiстав з полицi склянку. Гефнi поставив пляшку поряд з касовим апаратом, i Браян побачив ii зблизька ранiше, нiж ii встиг ухопити Боб Дженкiнс. Вiн не помiтив пiни, яка мусила б зiбратися в ii горлi.

«Там взагалi може бути вода», – подумав вiн.

Втiм, те, що Боб налив з пляшки, не було схожим на воду; на вигляд воно було пивом. Видхлим пивом. Без пiнноi шапки. Кiлька крихiтних бульбашок чiплялися до внутрiшнiх стiнок склянки, але жодна з них не проривалася крiзь цю рiдину до поверхнi.

– Гаразд, – поволi промовив Нiк. – Воно видхле. Інколи таке трапляеться. Не закрутили кришку до кiнця в броварнi, i газ витiк. Кожному трапляеться видхле пиво час вiд часу.

– Але, якщо ви згадаете про сендвiч з салямi без смаку, це про дещо каже, хiба не так?

– Каже про що? – зiрвався Браян.

– Одну хвилинку, – зупинив Боб. – Давайте спершу розглянемо аргумент мiстера Гопвела, ви не проти? – Вiн вiдвернувся, вхопив обома руками кiлька склянок (парочка впали з полицi й розбилися об пiдлогу) i з повороткою спритнiстю бармена почав розставляти iх вздовж стiйки. – Принесiть менi ще пива. А заодно й пару якихось газованих напоiв.

Алберт з Бетанi пiшли до вiтрини-холодильника й дiстали звiдти навмання по чотири-п’ять пляшок.

– Вiн дахом поiхав? – стиха запитала Бетанi.

– Я так не вважаю, – сказав Алберт. Вiн собi приблизно уявляв, що збираеться продемонструвати iм письменник… i йому не подобалася та форма, якоi набувала ця iдея в його уявi. – Пам’ятаеш, вiн порадив тобi економити сiрники? Вiн знав, що щось таке мае статися. Тому вiн так настирливо й кликав нас до цього ресторану. Хотiв нам показати.




3


Графiк чергувань було подерто на три дюжини вузеньких смужок, а ленголiери тепер були ближче.

Крег вiдчував iх наближення потилицею – йому важчало в головi.

Важкiсть ставала дедалi нестерпнiшою.

Час було йти.

Вiн узяв револьвер i свiй портфель, потiм пiдвiвся i полишив офiс служби безпеки. Йшов вiн повiльно, дорогою репетируючи в головi:

«Я не бажаю вас застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений. Доправте мене в Бостон. Я не бажаю вас застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений. Доправте мене в Бостон».

– Я зроблю це, якщо буду змушений, – бурмотiв Крег, знову входячи до чекальноi зали. – Я зроблю це, якщо буду змушений. – Його палець знайшов i вiдвiв назад курок револьвера.

На пiвдорозi через залу його увагу знову захопило блiде свiтло, що вливалося крiзь вiкна, i вiн повернув у тому напрямку. Вiн вiдчував iх там. Ленголiерiв. Вони пожерли вже всiх даремних i ледачих людей, а тепер повертаються по нього. Вiн мусить дiстатися в Бостон. Вiн знав – це единий спосiб вберегти самого себе… тому що смерть цих людей буде жахливою. Вона буде дiйсно жахливою.

Вiн повiльно пiдiйшов до вiкон i подивився надвiр, не звертаючи уваги – принаймнi, поки що – на белькотiння iнших пасажирiв позаду себе.




4


Боб Дженкiнс наливав до склянок потрошку з кожноi пляшки. Напiй у кожнiй був таким же кепським, як i перше пиво.

– Ви переконалися? – запитав вiн у Нiка.

– Так, – вiдповiв той. – Якщо ви розумiете, друже, що тут вiдбуваеться, то подiлiться. Будь ласка, подiлiться з нами.

– Є в мене певна думка, – почав Боб. – Вона не… боюся, вона не дуже втiшлива, але я з тих людей, котрi вважають, що знання (в довгостроковiй перспективi) – це завжди краще – безпечнiше – за неуцтво, i не мае значення, якi гнiтючi почуття знання викликае в того, хто вперше зрозумiв певнi факти. Логiчно?

– Нi, – зразу ж вiдгукнувся Гефнi.

Боб знизав плечима i криво усмiхнувся.

– Хай там як, я залишаюся при своiй опiнii. І, перш нiж я продовжу, я хочу попрохати вас роздивитися тут довкола i сказати менi, що ви бачите.

Вони почали озиратися, так уважно вглядаючись у невеличкi острiвцi столiв з крiслами, що нiхто не помiтив Крега Тумi, який стояв спиною до них у дальнiм кiнцi чекальноi зали, задивившись на аеродром.

– Нiчого, – озвалась нарештi Лорел. Вибачте, але я нiчого не бачу. Можливо, у вас зiр гострiший, нiж у мене, мiстере Дженкiнс.

– Аж нiяк. Я бачу те саме, що й ви: нiчого. Але аеропорти вiдкритi цiлодобово, безперервно. Коли трапилася та наша перша Подiя, в тутешньому цiлодобовому циклi, радше за все, стояв найнижчий рiвень вiдпливу, але менi важко повiрити, нiби тут не було принаймнi кiлькох людей, якi пили каву й, можливо, заправлялися досвiтнiм снiданком. Технiки з обслуговування лiтакiв. Працiвники аеропорту. Можливо, жменька якихось транзитних пасажирiв, котрi вирiшили заощадити грошi на тому, що проведуть час вiд пiвночi до шостоi чи сьомоi години ранку не в сусiдньому мотелi, а тут, у термiналi. Коли я тiльки-но зiйшов з того багажного конвеера i подивився довкола, я вiдчув повну дезорiентацiю. Чому? Тому що аеропорти нiколи не бувають цiлком безлюдними, так само як не бувають цiлком безлюдними полiцейськi й пожежнi дiльницi. А тепер подивiться довкола знову i спитайте в себе таке: де недоiдена iжа, де недопитi склянки? Пам’ятаете той столик-вiзок для напоiв у лiтаку i вже використанi склянки на нижнiй полицi? Пам’ятаете надкушену булочку i напiввипиту чашку кави бiля пiлотського крiсла в кабiнi? Тут нема нiчого схожого. Де хоча б едина ознака того, що тут взагалi були люди, коли трапилася ця Подiя?

Алберт роззирнувся знову i поволi промовив:

– Тут нема люльки на баку, авжеж?

Боб подивився на нього уважно:

– Що? Що ви сказали, Алберте?

– Коли ми летiли в лiтаку, – повiльно почав Алберт, – я думав про той вiтрильний корабель, про який колись був читав. Вiн називався «Марiя Целеста», його хтось помiтив, як вiн собi пливе безцiльно. Ну… я думаю, не зовсiм безцiльно, бо в тiй книжцi було написано, що на ньому стояли вiтрила, але коли тi люди, якi його знайшли, пiднялися на борт, на «Марii Целестi» нiкого не було. Хоча всi речi залишилися на мiсцi i iжа варилася на плитi. Хтось навiть знайшов люльку в носовiй частинi, на баку. Вона все ще жеврiла.

– Браво! – вигукнув Боб майже захоплено. Всi тепер дивилися на нього, i нiхто не бачив Крега Тумi, який повiльно прямував до них. Дуло знайденого ним револьвера вже не було направленим на пiдлогу.

– Браво, Алберте! Ви поцiлили в самiсiньку суть! Було й iнше знамените зникнення – цiлоi колонii поселенцiв на островi, що зветься Роанок,[138 - Roanoke Island – атлантичний острiв, який зараз належить штату Пiвнiчна Каролiна; мiсце першого постiйного поселення англiйцiв у Новому Свiтi, названому ними на честь королеви-незайманки Єлизавети І «Вiрджинiею»; 1590 р. все населення колонii безслiдно зникло, залишивши по собi единий скелет.] проти узбережжя Пiвнiчноi Каролiни, якщо не помиляюся. Всi люди звiдти зникли, але залишили по собi слiди вогнищ, безлад у хатинах i купи кухонного смiття. А тепер, Алберте, зробiть наступний крок уперед. Як iще цей термiнал вiдрiзняеться вiд нашого лiтака?

Якусь мить очi Алберта здавалися абсолютно пустими, але потiм в них розвиднилося розумiння.

– Перснi! – вигукнув вiн. – Сумочки! Гаманцi! Грошi! Хiрургiчнi штифти! Нiчого подiбного тут нема!

– Правильно, – м’яко проказав Дженкiнс. – На сто вiдсоткiв правильно. Як ви й кажете, нiчого подiбного тут нема. Але, коли ми прокинулися в лiтаку, там такi речi знайшлися, авжеж? Навiть чашка кави i недоiдена данська булочка в кабiнi. Еквiвалент люльки з тютюном на баку.

– Ви думаете, що ми перелетiли в iнший вимiр, так? – спитав Алберт. У голосi його чулося благоговiння. – Просто як у якомусь фантастичному оповiданнi?

Голова Дайни схилилася набiк, i на мить вона стала вражаюче схожою на Нiппера, собаку зi старих ярликiв «Ар-Сi-Ей Вiктор».[139 - «RCA Victor» – заснована 1901 р. американська рекордингова компанiя, яка пiсля злиття з британською компанiею «His Master’s Voice» («Голос його хазяiна») перейняла ii фiрмовий знак: пес, схиливши набiк голову, сидить перед грамофоном, уважно прислухаючись до його труби.]

– Нi, – заперечив Боб. – Я думаю…

– Обережно! – крикнула Дайна. – Я чую якийсь…

Вона спiзнилася. Тiльки-но Крег Тумi подолав те зацiпенiння, яке його до того стримувало, i почав рухатися, рухався вiн швидко. Перш нiж Нiк чи Браян лише почали розвертатися, вiн устиг перехопити згином лiктя горло Бетанi i вже тягнув ii назад. Нацiливши револьвер iй у скроню. Дiвчина зайшлася вiдчайдушним, пронизливим вереском.

– Я не бажаю ii застрелити, але зроблю це, якщо буду змушений, – прохрипiв Крег. – Доправте мене в Бостон. – Очi в нього вже не були порожнiми; вони на всi боки стрiляли сповненими переляканоi, параноiдальноi тямучостi поглядами. – Ви мене чуете? Доправте мене в Бостон!

Браян було зробив крок у його бiк, але Нiк зупинив пiлота, поклавши долоню йому на груди, сам не вiдриваючись очима вiд Крега.

– Спокiйно, друже, – шепнув вiн. – Це не е безпечним. Наш приятель зовсiм з глузду зсунувся.

Бетанi звивалася пiд напруженою рукою Крега.

– Ви мене вдавите! Прошу, перестаньте душити мене.

– Що вiдбуваеться? – заплакала Дайна. – Що там?

– Ану припини! – прикрикнув Крег на Бетанi. – Припини смикатися! Ти змусиш мене зробити те, чого я не бажаю робити! – Вiн притис дуло револьвера iй до скронi. Вона продовжувала вириватися, i Алберт раптом усвiдомив, що вона не знае, що в того револьвер – навiть коли вiн притис iй його до голови, вона цього не зрозумiла.

– Припинiть, дiвчино! – рiзко промовив Нiк. – Припинiть вiдбиватися!

Уперше у своему свiдомому життi Алберт вiдчув, що вiн не просто думае як Аризонський Юдей, але, мабуть, отримав i змогу дiяти, як той мiфiчний персонаж. Не вiдриваючи очей вiд психопата у светрi пiд горло, вiн почав повiльно пiднiмати свiй скрипковий футляр. Розчепивши пальцi на ручцi, вiн обома руками стиснув шийку футляра. Тумi на нього не дивився; його очi швидко перебiгали мiж Браяном i Нiком, i руки вiн мав повними справ – i то в буквальному сенсi – зайнятi Бетанi.

Я не бажаю ii застрелити… – знову почав Крег, та тут його рука пiдстрибнула, це Бетанi збрикнула, своiм задом вгативши йому в промежину. І вмент вчепилася зубами йому в зап’ястя.

– Ой! – заверещав Крег. – Ой-ой-ой!

Його тиск послабшав. Бетанi пiрнула йому пiд руку. В ту мить, як Тумi нацiлював револьвер на Бетанi, вперед з пiднятим скрипковим футляром рвонув Алберт. Обличчя Тумi було викривленим у гримасi болю i лютi.

– Алберте, нi! – гаркнув Нiк.

Помiтивши рух Алберта, Крег Тумi перевiв револьвер на нього. Коротку мить Алберт дивився прямо в дуло, i це було зовсiм не так, як у будь-якому з його сновидiнь чи фантазiй. Дивитися в дуло було як дивитися у вiдкриту могилу.

«Мабуть, я припустився помилки», – встиг подумати хлопець, а тодi Крег натиснув гачок.




5


Замiсть пострiлу почулося тихеньке «пук» – звук староi духовоi рушницi «Дейзi», не бiльше.[140 - «Daisy» – заснована 1882 р. компанiя, що виробляе рiзноманiтнi види дитячоi, мисливськоi й спортивноi пневматичноi зброi.] Алберт вiдчув, як щось тицьнуло йому в груди пiд майкою з написом «Гард-Рок Кафе», йому вистачило часу, аби усвiдомити, що в нього вистрелили, а тодi вiн гахнув футляром зi скрипкою Крега по головi. Солiдний, важкий струс вiддався йому аж у плечi, i раптом у головi у хлопця прозвучав обурений голос його батька: «Що таке сталося з тобою, Алберте! Не можна так поводитися з дорогим музичним iнструментом!»

З футляра пролунало злякане «брязь», це там пiдстрибнула скрипка. Одна з латунних застiбок врiзалась Тумi в лоба, i звiдти чудернацьким фонтаном линула кров. Потiм його колiна пiдломилися i вiн зiслизнув перед Албертом додолу, наче якийсь експрес-лiфт. Алберт побачив, що очi в Тумi пiдкотилися, залишивши тiльки бiлки, Крег Тумi лежав у нього в ногах, непритомний.

Скажена, але водночас нiби й чарiвна думка заповнила на мить розум Алберта: «Боже мiй, я нiколи в життi не грав краще!» А потiм вiн зрозумiв, що бiльше не може вдихнути. Вiн обернувся до iнших, кутики його губ пiдiбралися вгору в тонкiй, дещо сконфуженiй усмiшцi.

– Здаеться, мене пiдстрелили, – промовив Козир Кавснер, а тодi вже свiт вицвiв до сiрих тонiв, i вже його власнi ноги пiдломилися в колiнах. Вiн повалився на пiдлогу поверх свого скрипкового футляра.




6


Непритомним Алберт залишався менше тридцяти секунд. Коли вiн очуняв, Браян з тривожним виразом ляскав його легенько по щоках. Поряд з Албертом уклякла на колiнах Бетанi, вона дивилася на нього сяйливими очима, в яких читалося: «О, мiй герою!» Позаду неi Дайна Беллмен все ще плакала в колi рук Лорел. Алберт зустрiвся поглядом з Бетанi й вiдчув, як його серце – напевне досi цiле – заповнило собою всi груди.

– Аризонський Юдей знов на конi, – промурмотiв вiн.

– Що, Алберте? – перепитала дiвчина i погладила його по щоцi. Їi долоня була чудесно нiжною, чудесно прохолодною. Алберт вирiшив, що вiн закохався.

– Нiчого, – промовив вiн, i тут пiлот знову ляснув його по обличчю.

– З тобою все гаразд, хлопче? – питався Браян. – З тобою все гаразд?

– Гадаю, так, – вiдповiв Алберт. – Перестаньте вже мене бити, гаразд? І в мене е iм’я – Алберт. Для близьких друзiв – Козир. Мене сильно поранено? Я поки що нiчого не вiдчуваю. Вам вдалося зупинити кровотечу?

Поруч з Бетанi присiв навпочiпки Нiк Гопвел. На обличчi в нього була ошелешена, недовiрлива усмiшка.

– Думаю, ви будете жити, друже. Я нiколи в життi не бачив нiчого подiбного… а бачив я багато. Ви, американцi, занадто шалапутнi, щоби вас не любити. Давайте сюди руку, я вручу вам один сувенiр.

Алберт простягнув руку, яка пiсля пережитого ним мимовiльно трусилася, i Нiк опустив щось йому в долоню. Алберт пiднiс отриману рiч собi до очей i побачив, що то куля.

– Я пiдiбрав ii з пiдлоги, – сказав Нiк. – Навiть не деформована. Мабуть, вона поцiлила вам просто в груди – на майцi е невеличкий слiд вiд пороху, – а потiм зрикошетила. Сталася осiчка. Бог, либонь, любить вас, друже.

– Я згадав про сiрники, – слабенько промовив Алберт. – Я почасти вiрив, що пострiлу зовсiм не вийде.

– Це було вельми смiливо i вельми нерозумно, хлопчику мiй, – промовив Боб Дженкiнс. Обличчя в нього було смертельно блiдим, здавалося, ось-ось вiн теж зомлiе. – Нiколи не вiрте письменникам. Слухайте iх, це скiльки завгодно, але нiколи iм не вiрте. Боже мiй, а якби я помилявся?

– Майже так, – сказав Браян. Вiн допомiг Алберту пiдвестись на рiвнi. – Тут сталося, як з тими сiрниками, що ви iх пiдпалювали, – з тими, що з вази. Спалаху вистачило, тiльки щоб виштовхнути кулю з дула. Якби порох спалахнув бодай трохи сильнiше, Алберт отримав би кулю собi в легенi.

Нова хвиля запаморочення промилася крiзь Алберта. Вiн похитнувся, i Бетанi вмент обвила рукою його талiю.

– Я думаю, це було насправдi смiливо, – сказала вона, дивлячись на нього такими очима, якi могли натякати, нiби вона вiрить, що Алберт Кавснер мусить хезати дiамантами з платинового гузна. – Я хотiла сказати: це було неймовiрно.

– Дякую, – промовив Алберт незворушно (хiба що на дрiбку одурiло). – Невелике дiло.

Найметкiший юдей на захiд вiд Мiссiсiпi усвiдомив, яке велике дiло оця дiвчина, що зараз мiцно притискаеться до нього, i як майже нестерпно гарно вона пахне. Раптом вiн вiдчув себе чудово. Вирiшив, що фактично нiколи в життi вiн не почувався краще. Потiм Алберт згадав про свою скрипку, нахилився i пiдняв футляр. Там знайшлася вм’ятина на боцi, й одна з застiбок розчепилася. На нiй залишилася кров i волосся, Алберт вiдчув у шлунку лiниву млоснiсть. Вiн розчинив футляр i подивився всередину. Інструмент був на вигляд у повному порядку, i Алберт тихенько зiтхнув. Потiм вiн подумав про Крега Тумi й полегшення заступила тривога.

– Скажiть, я ж не вбив цього дядька, нi? Я вдарив його доволi сильно.

Вiн дивився в бiк Крега, який лежав бiля ресторанних дверей, а поряд з ним стояв на колiнах Дон Гефнi. Алберт раптом вiдчув, що може знов знепритомнiти. На обличчi й лобi у Крега було дуже багато кровi.

– Вiн живий, – сказав Дон. – Але вимкнувся, як те свiтло.

Алберт, який у своiх фантазiях завалив бiльше головорiзiв, нiж Чоловiк Без Іменi,[141 - Man With No Name – зiграний Клiнтом Іствудом безiменний головний герой «Доларовоi трилогii» (1964–1966) винахiдника кiножанру «спагетi-вестерн» режисера Серджо Леоне.] вiдчував огидну нудоту.

– Господи, там так багато кровi!

– Це нiчого не означае, – мовив Нiк. – Рани на головi завжди дуже кровоточать. – Приеднавшись до Дона, вiн взявся за Крегiв зап’ясток i намацував пульс. – Вам варто пам’ятати, що вiн нацiлив револьвер у голову дiвчинi, друже. Якби вiн, тримаючи револьвер впритул, натиснув гачок, iй мiг би настати кiнець. Пам’ятаете того актора, який кiлька рокiв тому застрелився холостим набоем?[142 - Jon-Erik Hexum (1957–1984) – актор, який у перервi мiж зйомками шпигунського телесерiалу «Пiд прикриттям» грався з зарядженим холостими набоями револьвером, жартома приставив дуло собi до скронi, вистрелив i загинув.] Мiстер Тумi сам собi таке накликав; уся вина на ньому. Не переймайтеся.

Покинувши Крегiв зап’ясток, Нiк пiдвiвся.

– Крiм того, – сказав вiн, витягаючи чималу пачку серветок з диспенсера на найближчому зi столiв, – пульс у нього сильний i ритмiчний. Я думаю, за кiлька хвилин вiн прокинеться без жодних наслiдкiв, окрiм важкого головного болю. А ще я думаю, що перед цiею радiсною подiею було б доцiльно застосувати деякi запобiжнi заходи. Мiстере Гефнi, схоже, що столи отам, у тiй забiгайлiвцi, дiйсно накритi скатертинами – дивина, але правда. Ви не проти принести звiдти парочку? З нашого боку було б мудро зв’язати руки за спиною достославному мiстеру «Я-мушу-потрапити-в-Бостон».

– Ви насправдi мусите так зробити? – тихо спитала Лорел. – Чоловiк цей, врештi-решт, непритомний i з нього ллеться кров.

Нiк приклав саморобний компрес iз серветок до рани на головi Крега Тумi i подивився на жiнку.

– Ви Лорел, правильно?

– Правильно.

– Ну, Лорел, давайте без прикрас. Цей чоловiк божевiльний. Я не знаю, чи наша поточна пригода це з ним зробила, чи вiн вирiс таким, як Топсi,[143 - Topsy – дiвчинка, персонаж роману «Хатина дядька Тома», яка на питання «хто ii зробив», вiдповiдала, «нiхто мене не робив, я сама виросла».] але я знаю, що вiн небезпечний. Замiсть Бетанi, вiн мiг вхопити Дайну, якби вона стояла ближче. Якщо ми його не зв’яжемо, наступного разу вiн може саме це й зробити.

Крег простогнав i кволо змахнув руками. Боб Дженкiнс вiдступив подалi вiд нього в ту ж мить, як той почав рухатися, хоча револьвер тепер було благополучно заткнуто за пояс штанiв Браяна Інгала; так само зробила й Лорел, потягнувши за собою Дайну.

– Хтось помер? – нервово запитала Дайна. – Нiхто ж не помер, правда?

– Нiхто, любонько.

– Я мусила б почути його ранiше, але я заслухалася того чоловiка, який говорить, як учитель.

– Усе гаразд, – сказала Лорел. – Усе обiйшлося добре, Дайно.

Потiм Лорел подивилася на порожнiй термiнал i вiдчула, нiби ii власнi слова знущаються з неi. Нiчого тут не добре. Зовсiм нiчого.

Повернувся Дон з картатими, у чорнi й бiлi клiтинки, скатерками в кожнiй руцi.

– Пречудесно, – кивнув Нiк.

Вiн взяв скатерки i професiйно швидко скрутив iх у мотузку. Прикусивши мотузку зубами посерединi, щоб не розкручувалася, руками вiн перекинув Крега, мов якийсь омлет у людськiй подобi. Крег схлипнув, у нього стрепенулись повiки.

– Ви конче мусите бути таким брутальним? – рiзко спитала Лорел.

Нiк втупив у неi погляд на мить, i вона вiдразу ж опустила очi. Їй несила було перестати порiвнювати очi Нiка Гопвела з очима на тих фотографiях, якi надсилав iй Даррен Кросбi. Широко посадженi, яснi очi на привабливому – хоча й досить непримiтному – обличчi. Та й самi цi очi нiби якiсь непримiтнi, хiба не так? А хiба не очi Даррена спричинилися певною мiрою – а можливо, й сповна – до того, що вона взагалi вирушила в цю подорож. Хiба вона не вирiшила – пiсля цiлковито уважного вивчення – що це очi чоловiка, який умiе поводитися. Чоловiка, який вiдступить, якщо попросиш його вiдступити.

Вона сiдала на рейс № 29, переконуючи себе, що це ii велика пригода, едине ii екстравагантне танго з об’ектом романтичних мрiй – iмпульсивний трансконтинентальний стрибок у руки високого, чорнявого незнайомця. Але iнколи зненацька опиняешся в якiйсь такiй маруднiй ситуацii, коли правди вже неможливо уникати, i Лорел припускала, що правда полягае ось у чому: вона вибрала Даррена Кросбi тому, що його фотографii й листи розповiли iй, що вiн не дуже вiдрiзняеться вiд тих несперечливих хлопцiв i чоловiкiв, з якими вона зустрiчалася вiдтодi, як iй виповнилося рокiв п’ятнадцять, тих хлопцiв i чоловiкiв, якi швидко привчалися, перш нiж зайти в дiм дощового вечора, витирати пiдошви об килимок, хлопцiв i чоловiкiв, якi без нагадування хапали кухонного рушника i допомагали з посудом, хлопцiв i чоловiкiв, якi, якщо iм достатньо рiзким тоном вiдмовити, вiдступалися.

Чи летiла б вона рейсом № 29 цiеi ночi, якби на тих фото замiсть карих очей Даррена були темно-синi очi Нiка Гопвела? Вона так не думала. Вона думала, що написала б йому люб’язного, проте доволi шаблонного листа: «Дякую за вiдповiдь i ваше фото, мiстере Гопвел, проте чомусь менi не здаеться, що ми пасуемо одне одному» – i продовжила б пошуки такого чоловiка, як Даррен. Ну й звичайно, вона мала дуже великi сумнiви, що такi чоловiки, як мiстер Гопвел, взагалi коли-небудь читають журнали для самотнiх сердець, не кажучи вже про те, аби помiщати туди щось про себе в шпальтах персональних оголошень. І тим не менше, зараз вона тут з ним, у цiй химернiй ситуацii.

Ну, вона ж бажала якоiсь пригоди, лише однiеi пригоди, перш нiж назовсiм вiдiйти в середнiй вiк. Хiба це неправда? Правда. І ось вона тут, як доказ слушностi Толкiна – вчора надвечiр вона вийшла з власних дверей, точно так як завжди, i дивiться-но, де вона опинилася: в химернiй i похмурiй версii Фентезiленду.[144 - «Fantasyland» – тематична частина в парках системи «Дiснейленд», з замком Сплячоi красунi та iншими вiдомими з казок та фантастичних творiв атракцiонами.] Але ж це дiйсно пригода, авжеж. Аварiйнi посадки… порожнi аеропорти… психопат з револьвером. Звiсно, це таки пригода. Щось iз читаного багато рокiв тому раптом вигулькнуло в головi Лорел: «Обережнiше з тим, про що молишся, бо саме те ти й можеш отримати».

Як точно.

І як нiяково.

Нiчого нiякового не було у Нiка Гопвела в очах… але й жодного милосердя в них не було також. Цi очi викликали в Лорел трепет, i нiчого романтичного не було в цьому вiдчуттi.

«А ти певна?» – прошепотiв якийсь голос, i Лорел зразу ж змусила його замовкнути.

Нiк витяг руки Крега з-пiд його тiла, а потiм звiв разом iх зап’ястя в нього на попереку. Крег простогнав знову, цього разу голоснiше, i почав слабенько пручатися.

– Розслабтеся, мiй добрий друже, – заспокiйливо промовив Нiк.

Вiн двiчi обмотав передплiччя Крега скатерковою мотузкою i мiцно ii зав’язав. Креговi лiктi склались разом, i вiн якось дивно, слабенько скрикнув.

– Ось! – сказав Нiк, пiдводячись. – Акуратно спакований, як рiздвяний iндик татка Джона. У нас навiть запас е, якщо це не дуже буде тримати. – Вiн сiв на краечок столу i подивився на Боба Дженкiнса. – Отже, що ви казали, коли нас так грубо перервали?

Боб подивився на нього недовiрливо, приголомшений:

– Що?

– Продовжуйте, – промовив Нiк з виглядом зацiкавленого вiдвiдувача лекцiй, а не людини, що сидить на краечку столу в пустому ресторанi аеропорту, поставивши ноги поряд зi зв’язаним чоловiком, який лежить у калюжi власноi кровi. – Ви якраз пiдiйшли до того, що наш рейс № 29 схожий на випадок з «Марiею Целестою». А що, цiкава концепцiя.

– І ви хочете, аби я… просто продовжував? – недовiрливо перепитав Боб. – Так, нiби нiчого не сталося?

– Звiльнiть мене! – закричав Крег. Голос його трохи глушив товстий технiчний килим на рестораннiй пiдлозi. Але все одно для людини, яку не далi як п’ять хвилин тому приснопили по головi футляром зi скрипкою, вiн волав надзвичайно жваво. – Звiльнiть мене негайно! Я вимагаю, щоб ви…

І тодi Нiк зробив таке, що шокувало геть усiх, навiть тих, якi бачили, як цей англiець крутив Крегового носа, наче кран у ваннiй. Вiн дав короткого, жорсткого копняка Крегу по ребрах. Нiк послабив удар в останню мить… але незначно. Крег болiсно кувiкнув i замовк.

– Почнете знову, друже, i я iх проломлю, – похмуро сказав Нiк. – Мое терпiння щодо вас вичерпалося.

– Агов! – крикнув Гефнi, ошелешений. – Те, що ви робите, це нах…

– Слухайте сюди! – перебив Нiк i огледiвся. Тодi вперше з нього цiлком спала його зовнiшня привiтнiсть; голос його вiбрував навальною люттю. – Ви мусите прокинутися, любi хлопчики й дiвчатка, а я не маю часу на те, щоб робити це делiкатно. Ця маленька дiвчинка Дайна – вона каже, що ми тут у лихiй ситуацii, i я iй вiрю. Вона каже, що чуе щось, щось таке, що може рухатися в наш бiк, i в це я радше вiрю також. Я нi чорта не чую, але нерви в мене скачуть, як той жир на розжаренiй пательнi, а я звик зважати на таке iх поводження. Я думаю, щось дiйсно наближаеться, i менi не вiриться, що воно простуе сюди для того, щоб, коли з’явиться, запропонувати нам купити насадки для пилосмока чи найновiшу програму страхування. А тепер ми можемо або розводити всi тi цивiлiзованi, полiткоректнi теревенi над цим чортовим навiженим, або намагатися зрозумiти, що з нами трапилося. Розумiння може не врятувати нам життя, але я дедалi дужче переконуюся, що його вiдсутнiсть може нас прикiнчити, i то скоро. – Очi Нiка перестрибнули на Дайну. – Скажи менi, що я помиляюся, Дайно, якщо ти так вважаеш. Я вислухаю тебе, залюбки вислухаю.

– Я не хочу, щоб ви робили боляче мiстеру Тумi, але я також не думаю, що ви помиляетеся, – промовила Дайна тихим, повним слiз голосом.

– Добре, – кивнув Нiк. – Досить логiчно. Я з усiх сил намагатимуся не завдавати йому бiльше болю… але жодних обiцянок не роблю. Давайте почнемо з дуже простоi концепцii. Цей парубок, якого я зв’язав…

– Тумi, – вставив Браян. – Його звуть Крег Тумi.

– Гаразд. Цей мiстер Тумi божевiльний. Можливо, якщо ми знайдемо спосiб повернутися назад в наш свiт або знайдемо те мiсце, куди подiлися всi люди, ми зможемо забезпечити йому допомогу. Але наразi едине, чим ми можемо йому допомогти, це вивести його з ладу – що я й зробив за щироi, хоча й нерозсудливоi допомоги цього хлопця, Алберта – i повернутися до наших нагальних справ. Хтось мае iншу думку проти цього?

Вiдповiдi не прозвучало. Іншi пасажири рейсу № 29 дивилися на Нiка стривожено.

– Гаразд, – мовив Нiк. – Продовжуйте, будь ласка, мiстере Дженкiнс.

– Я… я не звичний до… – Боб робив видимi зусилля, щоб зiбратися з думками. – Гадаю, в книжках я вбив достатньо людей, щоб заповнити всi мiсця в лiтаку, який принiс нас сюди, але те, що зараз трапилося, це перший акт насильства, якому я був безпосереднiм свiдком. Менi шкода, якщо я… ну, гм… поводився не гiдно.

– Я думаю, ви поводитеся чудовезно, мiстере Дженкiнс, – сказала Дайна. – А ще менi подобаеться вас слухати. Вiд цього я почуваюся краще.

Боб подивився на неi з вдячнiстю i посмiхнувся:

– Дякую тобi, Дайно.

Вiн засунув руки в кишенi, кинув неспокiйний погляд на Крега Тумi, а потiм перевiв очi поза них, дивлячись вдалину через порожню чекальну залу.

– Здаеться, я почав був казати про центральну похибку в наших судженнях, – нарештi промовив вiн. – Вона така: коли ми почали осягати розмiри тiеi Подii, ми всi припустили, що щось трапилося i з рештою нашого свiту. Таке припущення доволi легко зрозумiти, оскiльки з нами все гаразд, а всi iншi – включно з тими пасажирами, разом з якими ми сiдали на рейс № 29 у Лос-Анджелеському мiжнародному аеропорту, – схоже, зникли. Але докази, якi е перед нами, не пiдтримують цього припущення. Те, що трапилося, трапилося тiльки й лише з нами. Я переконаний, що той свiт, яким ми його завжди знали, вiн так само, як i завжди, цокотить собi далi. Це ми – нашi зниклi супутники, i одинадцятеро нас, тих, хто залишилися в лiтаку, – пропали.




7


– Може, я тупий, але щось не второпаю, до чого ви ведете, – за якусь мить подав голос Рудi Ворiк.

– І я так само, – додала Лорел.

– Ми згадували два знаменитi зникнення, – тихо нагадав Боб. Здавалося, тепер навiть Крег Тумi слухае… у всякому разi, вiн перестав борсатися. – Перше, це випадок з «Марiею Целестою», мало мiсце серед моря. Друге, це випадок з колонiею на островi Роанок, мало мiсце поблизу моря. І це не единi приклади. Я можу згадати принаймнi два iнших, де були задiянi лiтаки: зникнення над Тихим океаном авiаторки Амелii Ергарт[145 - Amelia Mary Earhart (1897–1937) – перша жiнка-пiлот, яка 1932 р. перелетiла Атлантичний океан; пiд час спроби облетiти довкола свiту ii лiтак безслiдно зник в Тихому океанi разом з нею i штурманом.] i зникнення кiлькох лiтакiв вiйськово-морських сил над тiею частиною Атлантики, що вiдома пiд назвою Бермудський трикутник. Здаеться, це трапилося в 1945 чи в 1946 роцi. Тодi надiйшло якесь незрозумiле радiоповiдомлення вiд головного пiлота тiеi групи i з авiабази у Флоридi вiдразу ж послали рятувальнi лiтаки, але жодних слiдiв тих пропалих лiтакiв чи iх екiпажiв знайдено не було.

– Я чув про цей випадок, – сказав Нiк. – Гадаю, вiн i став пiдставою для зловiсноi репутацii того Трикутника.

– Нi, там пропало багато i лiтакiв, i кораблiв, – заперечив Алберт. – Я читав про це книгу Чарльза Берлiца.[146 - Charles Berlitz (1913–2003) – американський лiнгвiст, автор i видавець популярних рiзномовних словникiв для туристiв, а також кiлькох книжок про паранормальнi явища.] Дуже цiкава книжка. – Вiн роззирнувся. – Просто нiколи не думав, що сам потраплю в таке, якщо ви розумiете про що я.

Дженкiнс сказав:

– Я не знаю, чи зникав ранiше якийсь лiтальний апарат над континентальною частиною Сполучених Штатiв, але…

– Таке траплялося багато разiв з малими лiтаками, – озвався Браян, – а одного разу, приблизно тридцять п’ять рокiв тому, таке трапилося з пасажирським авiалайнером. На борту було бiльше сотнi пасажирiв. У 1955-му чи в 1956-му це було. Перевiзником були чи то «Тi-Дабл’ю-Ей», чи «Монарх»,[147 - «Monarch Airlines» (1946–1950) – невелика авiакомпанiя, що базувалася в Денверi, Колорадо.] здаеться, якась з цих компанiй. Лiтак прямував з Сан-Франциско у Денвер. Пiлот зв’язався по радiо з диспетчерською вежею в Рiно[148 - Reno – засноване 1868 р. курортне мiсто в штатi Невада, один з центрiв грального бiзнесу.] – абсолютно рутинно, – а потiм той лiтак зник, нiби його нiколи й не було. Звичайно, почалися пошуки… але нiчого.

Браян помiтив, що всi дивляться на нього з певного кшталту лячним зачаруванням, i нiяково засмiявся:

– Авiаторськi iсторii з привидами, – сказав вiн з вибачливою ноткою в голосi. – Звучить, як титр у якомусь з комiксiв Герi Ларсона.[149 - Gary Larson (нар. 1950 р.) – автор численних комiксiв, знаний своiм сюрреалiстично-похмурим почуттям гумору.]

– Готовий закластися, всiх iх переносило, – пробурмотiв письменник. Вiн знову почав чухати собi щоку. Вигляд мав стривожений – майже нажаханий. – Тобто, якщо не знаходили тiл…

– Будь ласка, розкажiть нам, що ви знаете або думаете, що знаете, – попрохала Лорел. – Враження вiд цього… вiд цих подiй… вони буквально придавлюють людину. Якщо я найближчим часом не отримаю якихось вiдповiдей, боюся, вам доведеться й мене зв’язати i покласти поруч з мiстером Тумi.

– Не лестiть собi, – вiдгукнувся Крег ясним голосом, хоча прозвучало це загадково.

Боб подарував йому черговий нiяковий позирк, та потiм, нарештi, нiби зiбрався з думками.

– Тут нема безладу, а в лiтаку безлад е. Тут нема електрики, а в лiтаку електрика е. Це не зовсiм переконливо, звичайно – лiтак мае власне, автономне джерело живлення, а сюди електрика подаеться з якоiсь електростанцii, яка стоiть хтозна-де. Та втiм, згадайте про сiрники. Бетанi прилетiла в нашому лiтаку, i ii сiрники чудово горять. Сiрники, якi я взяв з тутешньоi вази, як iх не кресай, не займаються. Револьвер, який дiстав мiстер Тумi – з офiсу служби безпеки, я собi уявляю, – заледве вистрелив. Я здогадуюся, якби ми спробували ввiмкнути якийсь лiхтарик на батарейках, вiн би також не працював. А якби й загорiвся, то ненадовго.

– Ви правi, – сказав Нiк. – І нам не потрiбно шукати ручний лiхтар, щоб перевiрити вашу теорiю. – Вiн показав угору. Там на стiнi поза кухонним грилем мiстилися лампи аварiйного освiтлення. Так само безживнi, як i верхнi свiтильники. – Вони працюють вiд акумуляторiв, – продовжував Нiк. – Коли пропадае електрика, iх вмикае свiтлочутливий сенсор. Зараз тут достатньо темно, щоб вони почали працювати, але цього нема. Що означае: або сенсор вийшов з ладу, або розрядилися акумулятори.

– Я пiдозрюю, що i те, й iнше, – сказав Боб Дженкiнс. Вiн повiльно пройшов до ресторанних дверей i визирнув за них. – Ми опинилися у свiтi на позiр цiлiсному i досить добре впорядкованому, але це також свiт, який здаеться майже виснаженим. Газованi напоi ви?дихалися. Їжа втратила смак. Немае запахiв. Ми самi все ще чимсь пахнемо – наприклад, я вiдчуваю парфуми Лорел i капiтанiв лосьйон пiсля голiння, – але все iнше, схоже, втратило своi запахи.

Алберт взяв одну зi склянок з пивом i прискiпливо понюхав. Запах таки е, вирiшив вiн, але дуже-дуже слабенький. Квiткова пелюстка, яка багато рокiв пролежала мiж сторiнками книжки, могла б подарувати таку само вiддалену згадку про запах.

– Те саме стосуеться й звукiв, – продовжував Боб. – Вони пласкi, одновимiрнi, абсолютно без резонансу.

Лорел згадалося те мляве «цюп-цюп» ii високих пiдборiв по бетону i вiдсутнiсть луни, коли капiтан Інгал перед ескалатором склав долонi рупором бiля рота i кричав нагору, гукаючи мiстера Тумi.

– Алберте, можна менi попрохати вас що-небудь зiграти на скрипцi? – запитав Боб.

Алберт поглянув на Бетанi. Вона посмiхнулася й кивнула.

– Гаразд. Звiсно. Менi й самому трохи цiкаво, як вона звучить пiсля того, – кинув вiн погляд на Крега Тумi. – Ну, ви розумiете.

Вiн вiдчинив футляр, скривившись, коли його пальцi торкалися застiбки, яка розбила лоба Креговi Тумi, й дiстав звiдти скрипку. Коротко ii погладив, потiм взяв у праву руку смичок i встановив скрипку собi пiд пiдборiддям. Так Алберт постояв якусь мить, думаючи. Власне, якого саме роду музичний твiр личить цьому дивному, новому свiту, де нi телефон не дзвякне, нi собака не дзявкне? Ралфа Вон Вiльямса?[150 - Ralph Vaughan Williams (1872–1958) – англiйський композитор, автор опер, симфонiй, балетiв, камерних творiв, i зокрема скрипкових, скрипка з дитинства була його улюбленим iнструментом.]Стравiнського? Моцарта? Можливо, Дворжака? Нi, нiхто з них тут не годиться. І тут осяяло надхнення i вiн заграв «Хтось на кухнi з Дайною».[151 - «Someone’s in the Kitchen with Dinah» – американська народна робiтнича пiсня, яка з рiзними iншими словами стала також дитячою.]

Посеред мелодii смичок, затнувшись, зупинився.

– Я думаю, ти таки пошкодив скрипку, коли жахнув нею того парубка по головi, – сказав Дон Гефнi. – Звук у неi, наче вона ватином набита.

– Нi, – повагом мовив Алберт. – З моею скрипкою все абсолютно нормально. Я можу про це судити з того, як вона вчуваеться, як струни поводяться в мене пiд пальцями… але тут е дещо iнше. Пiдiйдiть-но сюди, мiстере Гефнi.

Гефнi пiдiйшов i став поряд з Албертом.

– А тепер нахилiться до скрипки якомога ближче. Нi… не аж так близько; так я вам око смичком виштрикну. Отак. Отак добре. Послухайте тепер.

Алберт почав грати, подумки наспiвуючи мелодiю, як вiн це завжди робив, граючи таку банальну, але безкiнечно життерадiсну, сракосмичну музику.

«Спiваймо, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, грай-грай-граймо, йо-йой-о, дзенькотить старе банджо».

– Чуете рiзницю? – спитав Алберт, закiнчивши.

– Зблизька воно набагато краще звучить, якщо це те, про що ти питаешся, – сказав Гефнi. Вiн дивився на Алберта з вiдвертою повагою. – Ти граеш добре, малий.

Алберт усмiхнувся Гефнi, але тiею, до кого вiн заговорив, насправдi була Бетанi.

– Інодi, коли я впевнений, що поряд нема мого викладача музики, я граю старi пiснi «Лед Зеппелiн»,[152 - «Led Zeppelin» (1968–1980) – британський гурт, найвпливовiший в iсторii блюз-роковоi музики.] – сказав вiн. – То такi штуки, що насправдi аж iскряться на скрипцi. Ти була б здивована. – Вiн подивився на Боба. – У всякому разi, це пiдтверджуе те, що ви казали. Що ближче слухаеш, то краще звучить скрипка. Це з повiтрям щось не те, а не з iнструментом. Воно не проводить звук так, як мусило б, i тому те, що долiтае, звучить так, як те пиво смакуе.

– Нiби ви?дихалося, – сказав Браян.

Алберт кивнув.

– Дякую вам, Алберте, – промовив Боб.

– Нема за що. Я можу ii тепер прибрати?

– Звичайно.

Тимчасом, як Алберт ховав скрипку до футляра, а потiм витирав серветкою закалянi застiбки i власнi пальцi, Боб продовжив:

– Смаки i звуки не единi недоладнi елементи ситуацii, в якiй ми опинилися. Вiзьмiть, наприклад, хмари.

– А що з ними? – запитав Рудi Ворiк.

– Вони не рухаються вiдтодi, як ми прибули, i я не думаю, що вони збираються рухатися. Я думаю, тi атмосфернi процеси, в яких ми звикли жити, або зупинилися, або поволi гальмують, як старий кишеньковий годинник.

Боб на мить затнувся. Раптом вiн здався старим, безпорадним, зляканим.

– Як сказав би мiстер Гопвел, давайте без прикрас. Все тут вчуваеться лихим. Дайна, чиi чуття – включно з тим дивним, непевним, яке ми звемо шостим чуттям, – краще розвинутi за нашi, мабуть, вiдчувае це найсильнiше, проте, я гадаю, всi ми це вiдчуваемо якоюсь мiрою. Тут все просто лихе. А тепер перейдiмо до самоi сутi цiеi проблеми.

Вiн обернувся обличчям до них.

– Не бiльше як п’ятнадцять хвилин тому я сказав, що за вiдчуттями зараз обiднiй час. Тепер менi здаеться, що зараз набагато пiзнiше. Третя пiсля полудня, можливо, четверта. Не за обiдом наразi бурчить мiй шлунок; вiн бажае надвечiрнього чаю. В мене жахливе передчуття, що надворi почне темнiшати ранiше, нiж нашi годинники покажуть нам за чверть десяту ранку.

– Ближче до справи, друже, – промовив Нiк.

– Я думаю, вся справа в часi, – тихо сказав Боб. – Не у вимiрi, як казав Алберт, а в часi. Припустiмо, що в потоцi часу вряди-годи з’являеться якась дiра. Не викривлення часу, а прорiха в часi. Прорiха в самiй тканинi часу.

– Це найбожевiльнiше лайно, яке я лишень коли-небудь чув! – вигукнув Дон Гефнi.

– Амiнь! – пiдтримав його з пiдлоги Крег Тумi.

– Нi! – гостро вiдбрив Боб. – Якщо ви бажаете божевiльного лайна, згадайте, як звучала Албертова скрипка, коли ви стояли за шiсть футiв вiд неi. Або подивiться довкола, мiстере Гефнi, просто подивiться довкола. Те, що вiдбуваеться з нами… те, у що ми втрапили… оце i е божевiльне лайно.

Дон нахмурився й засунув руки глибоко собi в кишенi.

– Продовжуйте, – попросив Браян.

– Гаразд. Я не кажу, що зрозумiв усе правильно; я лише пропоную гiпотезу, яка пасуе ситуацii, в якiй ми опинилися. Скажiмо, такi прорiхи в тканинi часу коли-не-коли трапляються, але над незаселеними просторами – пiд якими я маю на увазi, звiсно, океан. Я не можу сказати, чому це вiдбуваеться, але все одно логiчно прийняти таке припущення, оскiльки саме там, як здаеться, трапилася бiльшiсть тих зникнень.

– Атмосфернi чинники над водою майже завжди вiдрiзняються вiд атмосферних чинникiв над обширними земними просторами, – сказав Браян. – У цьому може бути справа.

Боб кивнув:

– Правильно чи нi, але це гарний напрямок думки, тому що так ми потрапляемо у той контекст, з яким усi добре знайомi. Це може бути схожим на рiдкiснi атмосфернi явища, про якi подеколи повiдомлялося: перекинутi догори дном смерчi торнадо, закiльцьованi райдуги, зоряне свiтло вдень. Такi прорiхи в часi можуть з’являтися i зникати у випадковому порядку або можуть рухатися так, як рухаються атмосфернi фронти i антициклони, але вони дуже рiдко з’являються над суходолом. Проте будь-який статистик вам скаже, що те, що може трапитися, рано чи пiзно трапиться, тому ми припустимо, що минулоi ночi така прорiха нарештi з’явилася над суходолом… i ми мали нещастя в неi влетiти. І ми знаемо ще дещо. Якесь невiдоме правило чи властивiсть цiеi фантастичноi атмосферноi примхи робить неможливим для будь-чого живого пройти крiзь неi iнакше, як тiльки в станi мiцного сну.

– Ай, чисто тобi якась страшна казка, – сказав Гефнi.

– Я цiлком погоджуюся, – озвався Крег з пiдлоги.

– Заткни свою срану пельку, – гарикнув на нього Гефнi.

Крег заморгав, а потiм задер верхню губу в безпорадно глузливому вищирi.

– Схоже на правду, – тихенько промовила Бетанi. – Схоже на те, що ми не в ладу з… з усiм.

– Що сталося з екiпажем i пасажирами? – запитав Алберт. Пригнiченим голосом. – Якщо лiтак пролетiв наскрiзь i ми опинилися тут, що сталося з iншими?

Власна уява вже забезпечила його вiдповiддю у формi раптовоi невитравноi картини: сотнi людей валяться з неба, трiпочуть краватки i пiджаки, задираються вгору сукнi, вiдкриваючи пояси для панчiх i нижню бiлизну, спадае взуття, з кишень випадають авторучки (тобто, тi, що не залишилися в лiтаку); люди розмахують руками й ногами i намагаються кричати в розрiдженому повiтрi; люди, пiсля яких залишилися гаманцi й сумочки, i дрiб’язок монет, i – принаймнi в одному випадку – кардiостимулятор. Вiн побачив, як вони, наче невибухлi бомби, б’ються об землю, плющачи кущi, здiймаючи хмарки кам’янистоi пилюки, карбуючи ложе пустелi обрисами своiх тiл.

– Як на мiй здогад, вони випарувалися, – сказав Боб. – Розутiлилися на прах.

Дайна спершу не зрозумiла; потiм вона згадала сумочку тiтки Вiкi з дорожнiми чеками, якi в нiй так i лишилися, i почала тоненько плакати. Лорел обняла слiпу дiвчинку, обхопивши ii хрест-навхрест руками за плечi. Тим часом Алберт палко дякував Боговi за те, що його матiр, передумавши в останнiй момент, вирiшила врештi-решт не супроводжувати його на схiд.

– У багатьох випадках iхнi речi пропали разом з ними, – продовжував письменник. – Тi, що полишили своi гаманцi i сумочки, мабуть, подiставали цi речi пiд час тiеi… тiеi Подii. Хоча тут важко судити. Що зникло, а що залишилося – наразi я, мабуть, бiльше, нiж про щось iнше, думаю про ту перуку – здаеться, нi ладу, нi складу цiй проблемi не додае.

– Ви правильно кажете, – вклинився Алберт. – Тi хiрургiчнi штифти, наприклад. Я сумнiваюся, щоб людина, якiй вони належали, витягла iх з колiна чи плеча, аби погратися, бо iй стало нудно.

– Тут я погоджуюся, – сказав Рудi Ворiк. – Ще рано було для довгого польоту, щоби аж так знудитися.

Бетанi подивилася на нього, ошелешена, i вибухнула реготом.

– Я родом з Канзасу, – продовжив Боб, – i ця примха долi приводить менi на згадку тi торнадо, якi ми там звикли подеколи переживати влiтку. Вони можуть цiлком згладити зi свiту фермерський будинок, залишивши стояти нужник, або стерти геть стодолу, не порушивши й гонтини на силоснiй баштi, яка стоiть просто поруч.

– Давайте вже до сутi, друже, – озвався Нiк. – Не важить, котра саме зараз година, але я не можу позбавитися вiдчуття, що денний час уже добiгае кiнця.

Браян згадав про Крега Тумi, про славетного мiстера «Я-мушу-потрапити-в-Бостон», як той стояв на вершечку евакуацiйноi сковзанки i кричав: «Часу обмаль, сер! Часу дуже обмаль, нахер!»

– Гаразд, – погодився Боб. – Отже, суть. Припустiмо, що iснують такi явища, як прорiхи в часi, i ми провалилися в одну з них. Я думаю, ми потрапили в минуле i виявили непривабливу iстину щодо подорожей крiзь час: ви не можете опинитися в Техаському книгосховищi 22 листопада 1963 року i запобiгти вбивству президента Кеннедi; ви не можете подивитися, як будуються пiрамiди або вiдбуваеться розграбування Риму; ви не зможете безпосередньо дослiджувати еру динозаврiв.

Вiн пiдняв долонi, розкинувши руки, немов намагаючись обхопити весь цей безмовний свiт, у якому вони опинилися.

– Роздивiться добре довкола, любi мандрiвники крiзь час. Це минуле. Воно порожне; воно мовчазне. Це свiт – можливо, й всесвiт, – який усiм своiм змiстом i значенням дорiвнюе викинутiй бляшанцi з-пiд фарби. Я вважаю, ми могли вiдскочити на абсурдно коротку вiдстань у часi, можливо, всього лиш на п’ятнадцять хвилин… принаймнi, спочатку. Але свiт довкола нас, як той годинник, у якого кiнчаеться накрут. Зовнiшня iнформацiя для органiв чуття тане. Електрика вже зникла. Погода та сама, якою вона була, коли ми зробили стрибок крiзь час. Проте, менi здаеться, що, тимчасом як цей свiт втрачае накрут, сам час закручуеться дедалi тугiше, неначе в спiраль.

– А чи не може це бути майбутнiм? – обережно запитав Алберт.

Боб Дженкiнс знизав плечима. Раптом вiн здався дуже втомленим.

– Напевне я не знаю, звичайно – та й звiдки менi? – але я так не думаю. Це мiсце, де ми опинилися, вчуваеться якимсь старим, дурним, безсилим i безглуздим. Воно вчуваеться, ну, я не знаю…

Тодi заговорила Дайна. Всi подивилися на неi.

– Воно вчуваеться завершеним, – стиха промовила вона.

– Так, – сказав Боб. – Дякую вам, любонько. Це саме те слово, яке я нашукував.

– Мiстере Дженкiнс?

– Так.

– Той звук, про який я вам ранiше казала? Я чую його знову. – Дайна зробила паузу. – Вiн наближаеться.




8


Всi застигли в мовчаннi, з витягнутими обличчями, прислухаючись. Браяну здалося, нiби вiн щось чуе, потiм вiн вирiшив, що це стукiт його власного серця. Чи просто уява.

– Я хочу знову сходити до вiкон, – раптом сказав Нiк. Вiн переступив через розпластане тiло Крега, не кинувши вниз навiть погляду, i без зайвих слiв вирушив з ресторану.

– Гей! – гукнула Бетанi. – Гей, я теж хочу туди пiти!

За нею слiдом вирушив Алберт, за ним потягнулися й бiльшiсть iнших.

– А ви як щодо цього? – спитав Браян у Лорел з Дайною.

– Я не хочу, – сказала Дайна. – Менi й тут iх чутно не гiрше. – А пiсля паузи додала: – Гадаю, я чутиму iх ще краще, якщо ми скоро не заберемося звiдси.

Браян поглянув на Лорел Стiвенсон.

– Я залишуся тут, з Дайною, – тихо мовила вона.

– Гаразд, – погодився Браян. – Тримайтесь подалi вiд мiстера Тумi.

– Тримайтесь подалi вiд мiстера Тумi, – злобно перекривив його Крег зi свого мiсця на пiдлозi. Вiн iз зусиллям вивернув шию i пiдкотив очi, щоб подивитись на Браяна. – Вам це не минеться, капiтане Інгал, я не знаю, яку гру ви тут з вашим приятелем «лаймi»[153 - Limey – прiзвисько англiйцiв, яке походить вiд лимонiв i лаймiв, фруктiв, якi колись саме в британському флотi було вперше введено в рацiон морякiв як засiб вiд цинги.] розiгруете, але даремно вам це не минеться. Ймовiрно, далi вам доведеться працювати пiлотом, який поночi переправляе з Колумбii кокаiн. Принаймнi, вам не доведеться брехати своiм друзям, коли похвалятиметеся перед ними, який ви репнутий пiлот.[154 - Гра слiв: «crack» («крек») означае «репатися», «надломлюватися», а також – «кокаiн».]

Браян хотiв було вiдповiсти, та потiм передумав. Нiк сказав, що цей чоловiк, принаймнi тимчасово, не при своему розумi, i Браян подумав, що Нiк мае рацiю. Апелювати до здорового глузду божевiльного – i марно, i зайва витрата часу.

– Не хвилюйтесь, ми будемо тримати дистанцiю, – заспокоiла Лорел. Вона повела Дайну до одного з маленьких столикiв i сiла там разом з нею. – І з нами все буде гаразд.

– Добре, – сказав Браян. – Кричiть, якщо вiн намагатиметься звiльнитися.

Лорел блiдо усмiхнулася:

– Можете бути певнi.

Браян нахилився, перевiрив скатерки, якими Нiк зв’язав руки Крегу, а потiм пiшов через чекальну залу, щоб приеднатися до iнших, якi вже стояли в ряд перед вiконною стiною вiд стелi до пiдлоги.




9


Йому стало чутно ще до того, як вiн перетнув чекальну залу, а коли приеднався до iнших, уже неможливо було повiрити, що це просто якась слухова галюцинацiя.

«Слух у тiеi дiвчинки дiйсно надзвичайний», – подумав Браян.

Звук був дуже слабеньким – для нього принаймнi, – але iснував насправдi i, схоже, надходив зi сходу. Дайна казала, що вiн схожий на щойно залитi молоком рисовi пластiвцi. Браяну вiн здався бiльш схожим на потрiскування атмосферних розрядiв у радiоефiрi – винятково неприемних розрядiв, як пiд час високоi сонячноi активностi. З Дайною вiн погоджувався в одному; звучить це лиховiсно.

Вiн вiдчув, як у вiдповiдь на цей звук у нього на потилицi вiдстовбурчуеться волосся. Вiн подивився на своiх супутникiв i на всiх обличчях побачив iдентичний вираз боязкоi тривожностi. Нiк контролював себе найкраще, а та юна дiвчина, що ледь не ухилилася вiд спуску сковзанкою – Бетанi, – мала найглибше переляканий вигляд. Але всi вони чули в тому звуку однакове.

Лихо.

Щось лихе наближаеться. Поспiшаючи.

До нього обернувся Нiк:

– Що ви про це думаете, Браяне? Є якiсь iдеi?

– Нi, – вiдповiв Браян. – Жодноi, бодай крихiтноi. Усе, що я знаю, – це единий звук у цьому мiстi.

– Воно поки ще не в мiстi, – зауважив Дон, – але, думаю, буде. Хотiлося б менi знати, скiльки це забере часу.

Вони знову затихли, прислухаючись до рiвномiрного потрiскування з шипiнням на сходi. І Браян подумав: «Здаеться, я майже впiзнаю цей звук. Не пластiвцi в молоцi, не атмосфернi розряди в радiоефiрi, але… що? От якби цей звук не був таким ледь чутним…»

Але йому розхотiлося його впiзнавати. Вiн раптом це усвiдомив, i то дуже сильно. Вiн зовсiм не хотiв його знати. Цей звук до глибини кiсток заповнив його огидою.

– Ми мусимо забиратися звiдси! – оголосила Бетанi. Голосом гучним i тремтячим.

Алберт обняв ii за талiю, i вона вчепилася в його руку обома своiми. Вчепилася з панiчною силою.

– Ми мусимо забиратися звiдси просто зараз же!

– Так, – промовив Боб Дженкiнс. – Вона права. Цей звук… Я не знаю, що воно таке, але воно жахливе. Ми мусимо забратися звiдси.

Всi дивилися на Браяна, i вiн подумав: «Схоже, я знову капiтан. Проте, ненадовго».

Бо вони не розумiли. Навiть Дженкiнс не зрозумiв, якими б стрункими не були його попереднi висновки, що iм нiкуди тiкати. Що б не утворювало того звуку, воно рухалося своiм шляхом, i це не мало значення, бо всi вони так i залишатимуться тут, коли воно з’явиться. Звiдси не було виходу. Вiн зрозумiв, чому так, якщо навiть цього не розумiе нiхто iнший… i Браян Інгал раптом збагнув, як мусить почуватися тварина, що потрапила в пастку i чуе рiвномiрне гупання крокiв мисливця, який наближаеться.




Роздiл 6




У скрутi. Сiрники Бетанi. Попереду двобiчний рух. Експеримент Алберта. Западае нiч. Темрява i нiж.




1


Браян обернувся подивитися на письменника:

– Ви кажете, ми мусимо забиратися звiдси, так?

– Так. Я вважаю, ми мусимо зробити це якомога швидше…

– А куди ви пропонуете нам вирушити? Атлантик-Сiтi? Маямi-Бiч? Клаб-Мед?[155 - Браян глузуе, називаючи тiльки курортно-розважальнi мiсцини; «Club Med» («Club Mеditerranеe») – заснована 1950 р. французька корпорацiя, що володiе мережею курортних мiстечок по всьому свiту; найближчi до США розташовуються в Мексицi та на островах Карибського моря.]

– Ви припускаете, капiтане Інгал, що нема такого мiсця, куди нам варто податися? Я думаю – я маю надiю, – ви помиляетеся щодо цього. У мене е певна iдея.

– Яка саме?

– Хвилиночку. Спершу дайте менi вiдповiдь на одне питання. Ви зможете дозаправити лiтак? Ви зможете це зробити попри те, що тут немае електрики?

– Думаю, що зможу, так. Скажiмо, за допомогою кiлькох мiцних чоловiкiв зможу. І що тодi?

– Тодi ми знову злетимо, – сказав Боб.

Крихiтнi бiсеринки поту виступили на його карбованому глибокими зморшками обличчi. Вони були схожими на краплi прозороi олii.

– Цей звук – цей хрускiт – надходить зi сходу. Та прорiха в часi трапилася за кiлька тисяч миль на захiд звiдси. Якщо ми повернемося назад тим самим курсом… ви зможете це зробити?

– Так, – пiдтвердив Браян.

Вiн залишив ДСУ працювати, а це означало, що iнерцiальна навiгацiйна програма в комп’ютерi збереглася. Ця програма – точний журнал iхнього польоту вiд моменту, коли лiтак рейсу № 29 вiдiрвався вiд землi в Пiвденнiй Калiфорнii, до того моменту, коли вiн сiв у Центральному Мейнi. Одне натискання кнопки дасть завдання комп’ютеру прокласти цей же курс у зворотному напрямку; натискання iншоi кнопки, коли вони вже будуть у повiтрi, накаже автопiлоту дотримуватися його в польотi. Інерцiальна навiгацiйна система «Теледайн»[156 - «Teledyne Technologies» – заснований 1960 р. конгломерат, до якого входить понад сотня компанiй, що працюють у створеннi й обслуговуваннi найрiзноманiтнiших технологiй: вiд медичних до аерокосмiчних.] вiдтворить iхню подорож до щонайменших вiдхилень градусiв.

– Я можу це зробити, але навiщо?

– На те, що прорiха може досi там залишатися. Хiба ви не розумiете? Можливо, нам вдасться знову пролетiти крiзь неi.

Нiк вражено стрепенувся, проникливо поглянув на Боба, а потiм обернувся до Браяна:

– Вiн може мати певну рацiю щодо цього, друже. Вiн ii дiйсно мае.

Думки Алберта Кавснера заблукали недоречними, але захопливими манiвцями: якщо та прорiха досi там i якщо рейс № 29 летiв на стандартнiй висотi, стандартним курсом – по свого роду небеснiй авеню схiд-захiд, – тодi, можливо, якiсь iншi лiтаки також проскочили крiзь неi мiж сьомою хвилиною по першiй годинi ночi й теперiшнiм часом (хтозна-який вiн тепер). Можливо, е iншi лiтаки, що приземляються або вже сiли в iнших безлюдних аеропортах Америки, iншi екiпажi та пасажири, якi блукають там, приголомшенi…

«Нi, – подумав вiн. – У нас випадково на борту знайшовся пiлот. Якi шанси, що таке трапиться двiчi пiдряд?»

Вiн згадав розповiдь мiстера Дженкiнса про шiстнадцять поспiль пробiжок по базах Теда Вiльямса i здригнувся.

– Вiн може бути правим, а може й не бути, – сказав Браян. – Але насправдi це не мае значення, бо ми нiкуди не полетимо на цьому лiтаку.

– Чому нi? – запитав Рудi. – Якщо ви можете його заправити, я не розумiю.

– Пам’ятаете сiрники? Отi, що з вази в ресторанi? Тi, що не загоралися?

З Рудi було видно, що йому це невтямки, натомiсть на обличчi Боба Дженкiнса завмерло велетенське збентеження. Ляснувши себе долонею по лобi, вiн поточився на крок назад. На позiр, вiн нiби зсохся перед ними.

– Що? – запитав Дон. Вiн дивився на Браяна з-пiд зсуплених докупи брiв. То був погляд, у якому змiшалися нiяковiсть i пiдозрiлiсть. – Який це мае стосунок до…

Але Нiк второпав.

– Хiба ви не розумiете? – промовив вiн тихо. – Хiба ви не розумiете, друже? Якщо не працюють акумулятори, якщо не горять сiрники…

– …тодi й авiацiйне пальне не горiтиме, – закiнчив Браян. – Воно буде видхлим i вивiтреним, як i все iнше в цьому свiтi. – Вiн обвiв iх усiх по черзi поглядом. – З тим самим успiхом я мiг би наповнити баки мелясою.




2


– Чи коли-небудь хтось iз вас, славнi панi, чув про ленголiерiв? – зненацька запитав Крег. Запитав тоном легким, майже легковажним.

Лорел, здригнувшись, нервово подивилася в бiк людей, якi все ще стояли бiля вiкна, балакали. Дайна тiльки обернулася на голос Крега, вочевидь анiтрохи не здивована.

– Нi, – сказала вона спокiйно. – А хто це?

– Не балакай з ним, Дайно, – прошепотiла Лорел.

– Я все чув, – промовив Крег тим самим приемним тоном. – Зауважу, що не тiльки в Дайни гострий слух.

Лорел вiдчула, що в неi червонiе обличчя.

– Я б у жодному разi не завдав шкоди цiй дитинi, – продовжував Крег. – Так само, як не завдав би шкоди тiй дiвчинi. Я просто злякався. А вам страшно?

– Так, – ущипливо вiдгукнулась Лорел. – Але, коли менi страшно, я не захоплюю заручникiв i не намагаюся стрiляти в пiдлiткiв.

– У вас не той страх, коли здаеться, що на тебе зараз навалиться вся передня лiнiя «Лос-Анджелеських баранiв»,[157 - «Los Angeles Rams» – заснована 1963 р. професiйна команда з американського футболу.] – сказав Крег. – А ще той англiйський парубок… – Вiн засмiявся. Його смiх у цьому тихому мiсцi прозвучав так хвилююче весело, так хвилююче нормально. – Ну, все що я можу сказати: якщо ви вважаете мене божевiльним, це означае, що ви зовсiм не спостерiгали за ним. У нього бензопила замiсть розуму.

Лорел не знала, що сказати. Вона розумiла, що все не так, як це подае Крег Тумi, але коли вiн говорив, здавалося, нiби все може бути… а те, що вiн сказав про англiйця, було надто близьким до iстини. Лишень згадати очi того чоловiка… i той копняк, яким вiн рубонув по ребрах зв’язаному мiстеру Тумi… Лорел аж пересмикнулася.

– Що таке ленголiери, мiстере Тумi? – запитала Дайна.

– Ну, зазвичай я вважав, що вони вигадка, – сказав Крег тим самим життествердним тоном. – Тепер я починаю сумнiватися… тому що я також це чую, юна панi. Так, так, чую.

– Той звук? – тихо перепитала Дайна. – Той звук, це ленголiери?

Лорел поклала на плече Дайнi долоню:

– Я справдi хочу, щоб ти з ним бiльше не балакала, любонько. Вiн мене нервуе.

– Чому? Вiн же зв’язаний, хiба не так?

– Так, але…

– І ви завжди можете гукнути iнших людей, хiба нi?

– Ну, я думаю…

– Я хочу дiзнатися про ленголiерiв.

Крег з певним зусиллям вивернув шию, щоб iх бачити… i тепер Лорел вiдчула своерiдну чарiвнiсть i ту силу особистостi, яка мiцно тримала його у швидких перегонах пiд високим тиском, коли вiн виконував сценарiй, накреслений йому батьками. Вона це вiдчула, попри те що вiн лежав на пiдлозi зi зв’язаними за спиною руками, а на лобi i лiвiй щоцi у нього пiдсихала його ж кров.

– Мiй батько казав, що ленголiери – це такi маленькi створiння, якi живуть у шафах, i в каналiзацiйних колодязях, i в iнших темних мiсцях.

– Як ельфи? – перепитала Дайна.

Крег розсмiявся i похитав головою:

– Боюся, зовсiм не такi приязнi. Вiн казав, що насправдi вони геть волохатi, зубатi i з маленькими прудкими лапками – в них такi прудкi лапки, казав вiн, що вони можуть доганяти й ловити маленьких хлопчикiв i дiвчаток, хай би як швидко тi не втiкали.

– Зараз же припинiть, – холодно промовила Лорел. – Ви лякаете дитину.

– Нiчого страшного, – заперечила Дайна. – Я не боюся вигадок. Менi цiкаво, от i все. – Тим не менше, ii обличчя виказувало, що тут присутне щось бiльше, нiж проста цiкавiсть. Вона слухала зосереджено, заворожено.

– Правда ж, цiкаво? – перепитав Крег, явно задоволений увагою дiвчинки. – Я думаю, Лорел мала на увазi, що це iй лячно. Виграв я сигару, Лорел? Якщо так, то хотiв би «Ель Продукто», якщо ваша ласка. Отi дешевi «Бiлi сови», то не для мене.[158 - Американськi сигари середнього розмiру: «El Producto» з 1916 р. до встановлення 1960 р. США санкцiй проти Куби скручувалися вручну з кубинського тютюну i були дорогими; машинноi скрутки «White Owl» випускаються з 1887 р. i коштують менше долара за пару.] – І вiн знову розсмiявся.

Лорел промовчала, тож за якусь хвильку Крег продовжив:

– Мiй тато казав, що iх тисячi, цих ленголiерiв. Казав, що iнакше не може бути, оскiльки у свiтi шмигляють мiльйони поганих хлопчикiв i дiвчаток. Отак вiн завжди це проказував. Мiй батько нiколи в життi не бачив дитини, яка бiгае. Вони завжди шмигляють. Я думаю, йому подобалося саме це слово, бо воно означае безглуздi, безцiльнi, непродуктивнi рухи. Але ленголiери… вони бiгають. Вони мають мету. Фактично, можна було б сказати, що ленголiери е уособленням цiеi мети.

– А що такого поганого роблять тi дiти? – спитала Дайна. – Що вони роблять такого поганого, що ленголiери мусять ганятися за ними?

– Знаеш, я радий, що ти поставила це запитання, Дайно, – сказав Крег. – Тому що, коли мiй батько називав щось поганим, вiн мав на увазi лiнь. Ледача людина не може бути частиною ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Жодним чином. У моiй родинi можна було належати до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ або ОГИНАТИСЯ НА РОБОТІ. Вiн казав, що, якщо ти не належиш до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ, тодi прийдуть ленголiери i зовсiм приберуть тебе з цього плану. Вiн казав, що якось вночi ти лежатимеш у лiжку i почуеш, як вони йдуть… прохрумкують, прочвакують собi дорогу до тебе… i навiть якщо ти спробуеш шмигнути кудись геть, вони тебе доженуть. Завдяки своiм маленьким, прудким…

– Досить уже! – оголосила Лорел. Голос ii прозвучав сухо, пласко.

– І тим не менш, отой звук, отам, – не вгавав Крег. Очi його, вивчаючи ii, блищали майже лукаво. – Ви цього заперечити не можете. Насправдi той звук, там…

– Припинiть або я сама вас чимсь вдарю.

– Гаразд, – сказав Крег. Вiн перекинувся на спину, скривився, а потiм перевернувся далi, на iнший бiк, обличчям вiд них. – Людину втомлюе, коли ii б’ють зв’язаною.

Цього разу обличчя в Лорел не просто зашарiлося, воно спалахнуло. Вона мовчки закусила губу. Їй хотiлося плакати. Як iй поводитися з таким, як вiн? Яким чином? Спершу цей чоловiк здавався навiженим, як той павук, а тепер здаеться розсудливим, чисто тобi нормальним. А тим часом весь цей свiт – ВЕЛИКИЙ ПЛАН мiстера Тумi – полетiв до пекла.

– Я впевнена, що ви боялися свого батька, хiба не так, мiстере Тумi?

Крег озирнувся через плече на Дайну, здригнувшись. Вiн усмiхнувся знову, але це була iнша усмiшка. Це була сумна, болiсна усмiшка, без жодного рекламного блиску в нiй.

– Цього разу сигару виграли ви, мiс, – мовив Крег. – Вiн мене у жах вганяв.

– Вiн помер?

– Так.

– Вiн ОГИНАВСЯ НА РОБОТІ? Його вхопили тi ленголiери?

Крег надовго задумався. Вiн згадав, як йому повiдомили, що з батьком, прямо в його кабiнетi, стався iнфаркт. Коли секретарка подзвонила йому, нагадуючи про нараду о десятiй, i не отримала вiдповiдi, вона ввiйшла i знайшла його мертвим на килимi – очi вибалушенi, пiна висихае на губах.

«Менi хтось дiйсно про це розповiдав? – раптом загадався вiн. – Що в нього були вибалушенi очi, що пiна була на губах? Хтось менi це насправдi розповiдав – мати, можливо, коли була п’яна? Чи це просто намисленi фантазii?»

– Мiстере Тумi? То це були вони?

– Так, – задумливо промовив Крег. – Гадаю, вiн огинався, гадаю, це зробили вони.

– Мiстере Тумi?

– Що?

– Я не така, якою ви мене бачите. Я не мерзотна. Нiхто з нас не мерзотний.

Вiн дивився на неi вражено.

– Як ви можете знати, якою менi здаетеся, маленька мiс?

– Нехай вас це не дивуе, – сказала Дайна.

Лорел обернулась до дiвчинки, раптом ще дужче збентежена, нiж до цього… але, звiсно, там не було чого бачити. Темнi окуляри Дайни анулювали цiкавiсть.




3


Іншi пасажири стояли в дальнiм кiнцi чекальноi зали, мовчки прислухаючись до тих тихих, деренчливих звукiв. Скидалося на те, що вже не лишилося чого казати.

– Що нам тепер робити? – запитав Дон.

Вiн нiби зiв’яв у своiй червонiй лiсорубськiй сорочцi. Албертовi подумалося, що й сама сорочка втратила ту ii життерадiсну мачо-яскравiсть.

– Не знаю, – сказав Браян. Вiн вiдчував, як у животi в нього важко вовтузиться жахливе безсилля. Вiн подивився крiзь вiкно на лiтак, який зовсiм трiшки побув його лiтаком, i замилувався його чистими лiнiями й гладенькою красотою. У порiвняннi з ним, дельтiвський «727-й», що стояв при перехiдному хоботi лiвiше, скидався на якусь неохайну матрону.

«Вiн тобi здаеться таким красивим, тому що нiколи бiльше не полетить, ото й усе. Це як на мить вихопити поглядом вродливу жiнку на задньому сидiннi лiмузина – вона здаеться ще вродливiшою, нiж насправдi, тому що ти знаеш: вона не твоя i нiколи не буде твоею».

– Скiльки пального ще залишилося, Браяне? – раптом запитав Нiк. – Можливо, тут iнша швидкiсть згорання. Можливо, його там бiльше, нiж ви собi уявляете.

– Всi покажчики в бездоганному робочому станi, – сказав Браян. – Коли ми сiли, в мене залишилося менше шести сотень фунтiв. Аби дiстатися туди, де це трапилося, нам потрiбно щонайменше п’ятдесят тисяч.

Бетанi дiстала сигарети i простягнула пачку Бобу. Вiн похитав головою. Дiвчина встромила сигарету собi до рота, витягла сiрники, креснула одним. Той не загорiвся.

– Йой-ой! – гукнула вона.

Озирнувся Алберт. Вона кресала сiрником знову… i знову… i знову. Нiчого не виходило. Вона подивилася на хлопця, злякана.

– Агов, – озався Алберт. – Дозволь-но менi.

Вiн узяв у неi сiрники, вiдiрвав з книжечки iнший i креснув ним по смужцi на обкладинцi. Нiчого не вийшло.

– Що б це не було, але, здаеться, воно заразне, – зауважив Рудi Ворiк.

Бетанi залилася слiзьми, i Боб запропонував iй хустинку.

– Зачекайте хвильку, – сказав Алберт i знову креснув сiрником. Цього разу той загорiвся… але полум’я було низеньким, мерехтливим, небадьорим. Вiн пiднiс той тремтливий вогник до сигарети Бетанi, i в пам’ятi йому раптом зринув один яскравий образ: дорожнiй вказiвник, який вiн щодня минав, iздячи останнi три роки на своему десятишвидкiсному велосипедi до Пасаденськоi середньоi школи.

«УВАГА: – було написано на тому знаку. – ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ».

«До чого, збiса, тут це?»

Вiн цього не розумiв… поки що, принаймнi. Натомiсть йому стало цiлком ясно, що якась iдея бажае виiхати нагору, але, поки що, принаймнi, в неi заiло перемикач передач.

Алберт, струснувши, погасив сiрника. Вистачило лише легенького поруху.

Бетанi затягнулася сигаретою i скривилася:

– Срака! Вона на смак, наче якийсь «Карлтон»[159 - «Carlton» – ультралегкi сигарети з найнижчим рiвнем нiкотину й смоли.] чи щось таке.

– Подуй менi димом в обличчя, – попросив Алберт.

– Що?

– Те, що чула. Подуй менi димом в обличчя.

Вона зробила, як вiн просив, i Алберт принюхався до диму. Колишнiй його солодкавий аромат тепер був приглушеним.

«Що б це не було, але, здаеться, воно заразне».


УВАГА: ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

– Я йду назад до ресторану, – промовив Нiк. Вигляд у нього був пригнiчений. – Той Кассiй ниций i слизький.[160 - Нiк дещо змiнено цитуе фразу Цезаря з трагедii Шекспiра «Юлiй Цезар»: «Той Кассiй мае ниций i голодний вигляд».] Не подобаеться менi залишати наодинцi з ним наших пань занадто довго.

Браян вирушив слiдом, а за ним потягнулися й iншi. Браян подумав, що е щось трохи кумедне в цих iхнiх перетiканнях – вони поводяться наче корови, якi вiдчувають у повiтрi грозу.

– Ходiмо, – сказала Бетанi. – Пiшли вже.

Вона викинула недокурену сигарету в попiльницю i витерла собi очi хусточкою Боба. Потiм взяла Алберта за руку.

Вони вже були на пiвдорозi через чекальну залу, i Алберт дивився в спину червонiй сорочцi мiстера Гефнi, коли те саме вразило його знову – потужнiше цього разу:


ПОПЕРЕДУ ДВОБІЧНИЙ РУХ

– Зачекайте хвилинку! – гукнув Алберт. Зненацька вiн обхопив Бетанi рукою за талiю, пiдсмикнув дiвчину до себе, втопився обличчям в улоговинку на ii горлi й глибоко вдихнув.

– О, Боже! Ми з тобою ледве знайомi! – скрикнула Бетанi. А тодi безпорадно захихотiла й обiйняла Алберта за шию.

Алберт – той хлопець, чия природня сором’язливiсть зазвичай зникала тiльки пiд час його мрiянь, – не звернув на це уваги. Вiн зробив ще один глибокий вдих носом. Запахи ii волосся, поту i парфумiв там все ще були присутнi, але послабшали; дуже послабшали.

Усi заозиралися, але Алберт уже вiдпустив Бетанi й поспiшав назад до вiкон.

– Вау! – гмикнула Бетанi. Вона все ще трохи хихотiла, але тепер яскраво розчервонiлася. – Дивний чувак!

Алберт подивився на iхнiй лiтак рейсу № 29 i побачив те, що був зауважив Браян за кiлька хвилин до того: лiтак був чистесеньким i гладесеньким, i майже неймовiрно бiлим. Здавалося, вiн вiбруе серед бляклоi застиглостi надворi.

І раптом та iдея пробилася до нього. Вона немов феерверком спалахнула в нього за очними яблуками. Центральна концепцiя – яскраво палаюча куля; i з неi випромiнюються вогняними блискiтками потенцiйнi наслiдки – i то так потужно, що на якусь мить хлопець фактично забув, що треба дихати.

– Алберте? – погукав Боб. – Алберте, що там та…

– Капiтане Інгал! – закричав Алберт. У ресторанi випросталася, сидячи, Лорел, а Дайна вчепилася собi в плечi пальцями, неначе пазурами. – Капiтане Інгал, мерщiй сюди!




4


Надворi той звук було чутно краще.

Для Браяна то було потрiскування радiозавад. На думку Нiка Гопвела, воно скидалося на те, як сильний вiтер шерстить суху тропiчну траву. Алберту, який попереднього лiта працював у «Макдоналдсi», звуки нагадували смаження картоплi в глибокiй фритюрницi, а для Боба Дженкiнса то були звуки паперу, який хтось жмакае в дальнiй кiмнатi.

Усi четверо пролiзли крiзь повислi смуги гуми, зiйшли на багажну платформу i тепер стояли там, прислухаючись до звукiв того, що Крег Тумi називав ленголiерами.

– Дуже вони наблизилися? – запитав Браян у Нiка.

– Не можу сказати. Звучить ближче, але, звiсно, до цього ми чули iх з будiвлi.

– Ходiмо, – нетерпляче промовив Алберт. – Як ми дiстанемося назад на борт? Полiземо вгору по сковзанцi?

– Нема необхiдностi, – вiдповiв Браян i показав рукою. В дальнiм кiнцi перону № 2 стояв колiсний трап. Вони вирушили до нього, iхнi пiдошви мляво постукували по бетону.

– Ви ж розумiете, що це малоймовiрно, чи не так, Алберте? – спитав дорогою Браян.

– Так, але…

– Малоймовiрнi здогадки кращi за вiдсутнiсть здогадок взагалi, – закiнчив за нього Нiк.

– Я просто не хочу, щоб вiн почувався занадто розчарованим, якщо це виявиться безуспiшним.

– Не хвилюйтеся, – делiкатно промовив Боб. – Мого розчарування вистачать на нас усiх. В iдеi цього хлопця е добротний, логiчний сенс. Ми мусимо ii перевiрити… хоча, Алберте, ви ж усвiдомлюете, що можуть iснувати чинники, яких ми ще не виявили, чи не так?

– Так.

Вони пiдiйшли до мобiльного трапа, i Браян пiдбив ногою гальмiвнi сiшки при його колiщатах. Нiк зайняв позицiю при держаку, що стирчав з лiвого боку перил, а Браян вхопився за той, що був справа.

– Я сподiваюся, цей трап ще здатен котитися, – мовив Браян.

– Мусить, – вiдгукнувся Боб Дженкiнс. – Деякi – напевне, бiльшiсть – простих фiзичних i хiмiчних компонентiв життя, здаеться, залишаються дiевими; нашi органiзми спроможнi переробляти повiтря, дверi вiдчиняються й зачиняються.

– Не забуваймо про гравiтацiю, – докинув Алберт. – Земля все ще притягуе.

– Давайте покинемо балачки i просто спробуемо, – сказав Нiк.

Трап покотився легко. Двое чоловiкiв повели його по бетону в бiк «767-го», Алберт i Боб пiшли слiдом за ними. Якесь з колiщат ритмiчно попискувало. Єдиним iншим звуком було оте негучне, постiйне хрусь-хрум-хрусь звiдкiлясь з-за схiдного обрiю.

– Подивiться на нього, – промовив Алберт, коли вони наблизилися до «767-го». – Просто подивiться. Хiба ви не бачите? Хiба ви не бачите, наскiльки бiльше в ньому наявностi, нiж у будь-чому iншому тут?

На це питання не потрiбно було вiдповiдати, нiхто й не вiдповiв. Усiм це було видно. І знехотя, майже проти власноi волi, Браян почав думати, що цей хлопець може мати певну рацiю.

Вони приставили трап до лiтака пiд кутом, мiж евакуацiйною сковзанкою i фюзеляжем, горiшня сходинка трапа опинилася на вiдстанi лише одного довгого кроку вiд вiдчиненого люка.

– Я йду першим, – сказав Браян. – Пiсля того, як я затягну назад сковзанку, Нiку, ви з Албертом перекотите трап на кращу позицiю.

– Слухаюсь, капiтане, – вiдгукнувся Нiк i вправно вiдсалютував, торкнувшись кiсточками стиснутих вказiвного i середнього пальцiв свого чола.

Браян пирхнув: «помiчник аташе». А потiм стрiмко збiг вгору по трапу. За кiлька хвилин, скориставшись ii витяжними стропами, вiн затягнув евакуацiйну сковзанку назад досередини. А потiм, вихилившись з дверей, спостерiгав, як Алберт з Нiком, обережно маневруючи, пiдкочують трап у таку позицiю, щоб його горiшня сходинка опинилася прямо пiд переднiми дверима «767-го».




5


Тепер бейбiсiтерами бiля Крега були Рудi Ворiк з Доном Гефнi. Бетанi i Дайна з Лорел вишикувалися перед вiкном у чекальнiй залi, дивлячись надвiр.

– Що вони роблять? – запитала Дайна.

– Вони прибрали сковзанку i приставили до дверей трап, – сказала Лорел. – Зараз по ньому пiднiмаються. – Вона подивилася на Бетанi. – Ви справдi не знаете, що вони там затiвають?

Бетанi похитала головою:

– Я знаю лише те, що Козир – Алберт, тобто – немов сказився. Хотiлося б менi вiрити, що то був просто такий шалений сексуальний потяг, але я так не думаю. – Вона замовкла, усмiхнулася, а потiм додала: – У всякому разi, поки що. Вiн казав щось на кшталт того, що в лiтаку бiльше наявностi. А в моiх парфумах менше наявностi, що, мабуть, не втiшило б ту Коко Шанель, чи як там ii iм’я. І ще щось про двобiчний рух. Я не второпала. Вiн просто реально белькотiв.

– Здаеться, я знаю, – промовила Дайна.

– Що ти знаеш, любонько?

Дайна лише похитала головою:

– Я тiльки сподiваюся, що вони поспiшать. Тому що бiдолашний мiстер Тумi правий. Ленголiери наближаються.

– Дайно, вони ж… це ж просто вигадки його батька.

– Можливо, колись вони й були вигадками, – сказала Дайна, знов повертаючись своiми незрячими очима до вiкна, – але зараз уже нi.




6


– Гаразд, Козирю, – промовив Нiк. – Починайте свое шоу.

Серце в Алберта калаталося, а руки тряслися, коли вiн виставляв чотири предмети для свого експерименту на полицю в першому класi, де тисячу рокiв тому i на iншому кiнцi континенту жiнка на iм’я Меланi Тревор була наглядала за картонкою помаранчевого соку i двома пляшками шампанського.

Браян уважно спостерiгав, як Алберт ставить пляшку «Бадвайзера» i бляшанку пепсi, кладе книжечку сiрникiв, а також сендвiч з арахiсовим маслом i джемом з ресторанноi вiтрини-холодильника. Сендвiч був загорнутий у полiетиленову плiвку.

– Окей, – сказав Алберт. – Подивимось, що в нас вийде.




7


Дон, полишивши ресторан, пiдiйшов до вiкна:

– Що там вiдбуваеться?

– Ми не знаемо, – сказала Бетанi. Їй вдалося видобути полум’я з чергового сiрника, i вона знову курила. Коли дiвчина вiдставила сигарету вiд губ, Лорел помiтила, що фiльтр на нiй вiдiрвано. – Вони залiзли в лiтак; вони досi всерединi лiтака; кiнець iсторii.

Дон на кiлька секунд задивився надвiр.

– Там iнакше. Я не знаю чому, але це так.

– Сутенiе, – сказала Дайна. – Ось що iнакше. – Голос у неi звучав доволi спокiйно, але на маленькому обличчi дiвчинки вiдбивалися самотнiсть i страх. – Я вiдчуваю, як мерхне свiтло.

– Вона мае рацiю, – погодилась Лорел. – День протривав усього лиш якихось двi чи три години, i ось уже знову настае темрява.

– Знаете, я не перестаю думати, що все це сон, – промовив Дон. – Я не перестаю думати, що це найгiрший кошмар з усiх, якi менi бодай колись снилися, i скоро я прокинуся.

Лорел кивнула:

– Як там мiстер Тумi?

Дон розсмiявся, хоча й невесело:

– Ви не повiрите.

– Не повiримо в що? – запитала Бетанi.

– Вiн заснув.




8


Звiсно ж, Крег Тумi не спав. Люди, якi засинають у критичнi моменти, як той хлоп, якому було загадано чатувати, поки Ісус молиться в Гетсиманському саду, беззаперечно не належать до ВЕЛИКОГО ПЛАНУ.

Вiн обережно стежив, подалi вiд лиха, заплющеними майже цiлком очима за двома чоловiками, бажаючи, щоб один з них або й обидва пiшли геть. Зрештою той, що в червонiй сорочцi, таки пiшов. Ворiк, цей лисий чоловiк з великими фальшивими зубами, пiдiйшов до Крега i нахилився. Крег так i тримав очi заплющеними.

– Агов, – промовив Ворiк. – Агов, ви спите?

Крег лежав нерухомо, очi заплющенi, дихання рiвномiрне. Вiн подумав, чи не почати йому ще й хропти стиха, та потiм вирiшив, що не варто.

Ворiк тицьнув його в бiк.

Крег продовжував тримати очi заплющеними i рiвномiрно дихати.

Лисий випростався, переступив через нього i вирушив до дверей ресторану подивитись на iнших. Крег розчахнув повiки й переконався, що Ворiк стоiть до нього спиною. Потiм вiн дуже тихо, дуже обережно почав совати руками вгору i вниз всерединi туго зав’язаноi вiсiмкою мотузки. Скатеркова мотузка зразу ж почала слабшати.

Вiн ворушив зап’ястками короткими посмиками, назираючи спину Ворiка, готовий припинити рухи i заплющити знову очi, щойно Ворiк подасть ознаки, що збираеться обернутися. Вiн прагнув, щоби Ворiк не обертався. Вiн хотiв звiльнитися ранiше, нiж тi мудаки повернуться з лiтака. Особливо той мудак англiець, який боляче накрутив йому носа, а потiм, коли вiн лежав, дав йому копняка. Цей англiйський мудак зв’язав його доволi добре; слава Богу, це всього лише скатертина, а не якась нейлонова линва. Тодi б йому не пощастило, але один вузол уже послабшав i тепер Крег почав вертiти туди-сюди зап’ястками. Вiн чув, як наближаються ленголiери. Вiн мав намiр забратися звiдси i вирушити в Бостон до того, як вони прибудуть. У Бостонi вiн буде в безпецi. У конференц-залi, повному банкiрiв, не дозволено нiякого шмигляння.

І хай береже Бог будь-кого – чоловiка, жiнку чи дитину, – хто спробуе заступити йому шлях.




9


Алберт показав взяту ним з вази в ресторанi книжечку сiрникiв.

– Демонстрацiя А, – промовив вiн. – Починаемо.

Вiн вiдiрвав сiрника з книжечки i креснув ним. Невпевненi руки хлопця його зрадили, i вiн креснув сiрником на цiлих два дюйми вище шорсткоi смужки, що йшла вздовж низу паперовоi обкладинки. Сiрник погнувся.

– От лайно! – скрикнув Алберт.

– Ви не проти, щоб я… – почав Боб.

– Не чiпайте його, – сказав Браян. – Це демонстрацiя Алберта.

– Заспокойтеся, Алберте, – промовив Нiк.

Алберт вирвав з книжечки iншого сiрника, подарував iм вимучену посмiшку i креснув.

Сiрник не загорiвся.

Вiн креснув ним знову.

Сiрник не загорiвся.

– Гадаю, все ясно, – сказав Браян. – Нема тут нiчого…

– Я почув запах, – перебив його Нiк. – Я чую запах сiрки! Спробуй iнший, Козирю!

Натомiсть Алберт човгнув тим самим сiрником по шорсткiй смужцi втрете… i цього разу той спалахнув полум’ям. Воно не просто охопило горючу голiвку, а потiм спливло нанiвець; воно постало в знайомiй формi сльозинки, сине при своiй основi, жовте на кiнчику, i вже почало палити паперовий держачок.

Алберт пiдняв очi, дико вишкiряючись.

– Ви бачите? – запитав вiн. – Ви бачите?

Вiн струснув сiрником, кинув його i вiдiрвав iнший. Цей загорiвся з першого удару. Хлопець вiдiгнув обкладинку книжечки i торкнувся полум’ям iнших сiрникiв, точно як Боб Дженкiнс був зробив це в ресторанi. Цього разу всi вони спалахнули з сухим «фссс»! Алберт задув iх, неначе свiчку на днi народження. Щоб досягти результату, дути довелося двiчi.

– Ви розумiете? – запитав вiн. – Ви розумiете, що це означае? Двобiчний рух! Ми принесли з собою власний час! Там, надворi, минуле, я гадаю… i всюди на схiд вiд тiеi дiри, крiзь яку ми пролетiли… але наш час все ще наявний тут! Вiн все ще зберiгаеться всерединi цього лiтака!

– Я не знаю, – промовив Браян, але раптом все знову здалося можливим. Вiн вiдчув дике, майже непереборне бажання вхопити Алберта в обiйми й гатити його по спинi.

– Браво, Алберте! – вигукнув Боб. – Тепер пиво! Спробуйте пиво!

Алберт вiдкрутив кришку на пляшцi, а Нiк тим часом виловив цiлу склянку з уламкiв навкруг перекинутого вiзка для напоiв.

– А де ж димок? – запитав Браян.

– Димок? – спантеличено перепитав Боб.

– Ну, насправдi це не димок, я гадаю, але коли вiдкриваеш пиво, зазвичай там, при шийцi пляшки, з’являеться щось таке схоже на димок.

Алберт понюхав, потiм тицьнув пляшку Браяну:

– Запах.

Браян понюхав i почав усмiхатись. Вiн не мiг втриматися.

– Боже мiй, воно дiйсно пахне пивом, хоч з димком, хоч без димка.

Нiк простягнув склянку, i Алберт був радий помiтити, що в англiйця рука теж не зовсiм тверда.

– Наливайте, – сказав той. – Швидше, друже, мiй ескулап каже, що пiст погано впливае на старий моторчик.

Алберт почав наливати пиво, i iхнi усмiшки зiв’яли.

Пиво було видхлим. Цiлком видхлим. Воно просто осiло в склянцi для вiскi, яку знайшов Нiк, схоже на зразок сечi для аналiзу.




10


– Господи всеблагий, уже смеркае!

Люди, що стояли бiля вiкна, озирнулися на Рудi Ворiка, який приеднався до них.

– Ви ж мусили стерегти того вар’ята, – зауважив Дон.

Рудi дратiвливо вiдмахнувся:

– Вiн вимкнувся, як те свiтло. Я думаю, той удар поперекидав меблi у нього в головi сильнiше, нiж ми собi спершу уявляли. Що тут вiдбуваеться? І чому це смеркаеться так швидко?

– Ми не знаемо, – сказала Бетанi. – Просто чомусь так. Як гадаете, той навiжений чувак запав у кому чи щось таке?

– Не знаю, – вiдповiв Рудi. – Але якщо так, нам не треба бiльше за ним наглядати, хiба нi? Ох, Ісусе мiй, що за моторошнi звуки! Такi звуки, наче в планерi з бальсового дерева шарудить цiла зграя накокаiнених термiтiв. – Здавалося, це вперше Рудi геть забув про власний шлунок.

Дайна пiдняла обличчя до Лорел:

– Гадаю, нам варто перевiрити, як там мiстер Тумi, – сказала вона. – Я непокоюся за нього. Я певна, що йому страшно.

– Якщо вiн непритомний, Дайно, ми нiчого не можемо…

– Я не думаю, що вiн непритомний, – тихо промовила Дайна. – Я не думаю навiть, що вiн заснув.

Якусь мить Лорел, вагаючись, дивилася на дiвчинку, а потiм взяла ii за руку.

– Гаразд, – сказала вона. – Давай подивимося.




11


Вузол, який Нiк Гопвел наклав на правий зап’ясток Крега, нарештi послабшав достатньо, щоб той звiльнив собi руку. Вiн скористався цим, щоб зiштовхати донизу петлю, яка тримала його лiву руку. І швидко пiдвiвся на рiвнi. Блискавка болю прострелила йому голову, i вiн на мить захитався. Зграi чорних цяток запурхали в очах, та скоро й пощезли. Вiн усвiдомив, що термiнал поглинають сутiнки. Западала передчасна нiч. Тепер вiн чув оте жвак-хрусь-жвак ленголiерiв набагато яснiше, можливо, тому що його слух налаштувався на цей звук, можливо, тому що тепер той поближчав.

У дальнiм кiнцi термiналу вiн побачив два силуети, один вищий, а iнший низенький, якi вiдокремилися вiд решти людей i вирушили назад, у бiк ресторану.

Жiнка з тим сучим голосом й оте мале слiпе дiвчисько з нахнюпленим обличчям. Вiн не може дозволити iм здiйняти тривогу. Це буде дуже погано.

Крег, не вiдриваючи очей вiд постатей, що наближалися, позадкував вiд кривавоi плями на килимi, де вiн перед цим лежав. Йому було нестерпно, як швидко слабшае свiтло.

На стiйцi лiворуч вiд касового апарата стояли горщики зi столовим знаряддям, але все там було отим пластиковим лайном, йому воно не годилося. Крег прослизнув поза касовий апарат i побачив там дещо краще: на обробнiй дошцi бiля гриля лежав рiзницький нiж. Схопивши нiж, вiн присiв за касовим апаратом, спостерiгаючи, як вони наближаються. З якоюсь особливою, тривожною цiкавiстю вiн дивився на маленьку дiвчинку. Це дiвчисько багато знало… занадто багато, можливо. Питання в тому, до чого воно дiйшло з цим його знанням.

Це було дiйсно дуже цiкавим питанням.

А хiба нi?




12


Нiк перевiв погляд з Алберта на Боба:

– Отже, – промовив вiн. – Сiрники ожили, а свiтле пиво – нi. – Вiн вiдвернувся, щоб поставити склянку з пивом на поличку. – Що це озна…

Зненацька на днi склянки нiзвiдки вибухнула маленька грибоподiбна хмарка бульбашок. Вони стрiмко здiймалися вгору, поширювалися i вибухали на поверхнi, формуючи тонку шапочку пiни. Нiк вирячив очi.

– Очевидно, – сухо промовив Боб, – потрiбна хвилина чи двi, щоби деякi речi пiдтягнулися. – Вiн узяв склянку, випив до дна, поплямкав губами. – Пречудове, – зазначив вiн. Усi задивилися на багатошарове мереживо пiни всерединi склянки. – Можу сказати, що, поза всякими сумнiвами, це склянка найсмачнiшого пива, яку я бодай колись випив у своему життi.

Алберт налив у склянку ще пива. Цього разу воно лилося вже пiнним; шапочка перелилася через вiнця, i пiна стiкала по боках. Склянку взяв Браян.

– Ви певнi, що хочете це випити? – запитав Нiк, вишкiряючись. – Хiба не ваша з колегами примовка: «тут пляшка, там штурвал – добовий iнтервал»?

– На випадок подорожей крiзь час дiя цього правила призупиняеться, – вiдповiв Браян. – Можете перевiрити. – Вiн перехилив склянку, випив i голосно розреготався. – Ви правi, – сказав вiн Бобу. – Це збiса найкраще пиво, яке менi бодай колись траплялося. Скуштуйте пепсi, Алберте.

Алберт вiдкрив бляшанку, i всi почули знайоме «пах-хiссс» – базовий елемент сотень рекламних роликiв газованих напоiв. Хлопець зробив щедрий ковток. Коли вiн опустив бляшанку, на губах його грала усмiшка… але в очах стояли сльози.

– Панове, пепсi-кола також сьогоднi дуже смачна, – промовив вiн афектованим голосом метрдотеля, i всi почали смiятися.




13


Дон Гефнi наздогнав Лорел i Дайну, якраз коли вони входили в ресторан.

– Я подумав, буде краще… – почав вiн i затнувся. Роззирнувся. – От лайно. Де вiн?

– Я не… – почала Лорел, але тут же поруч з нею озвалася Дайна:

– Тихше!

Їi голова повiльно оберталася, наче пошуковий прожектор з вимкнутою лампою. На якусь мить у ресторанi завмерли геть усi звуки… принаймнi тi звуки, якi могла почути Лорел.

– Там, – нарештi промовила Дайна i показала в бiк касового апарата. – Вiн ховаеться там. За чимсь.

– Звiдки ти знаеш? – запитав Дон зсохлим, нервовим голосом. – Я не чую нi…

– Я чую, – спокiйно сказала Дайна. – Я чую його нiгтi на металi. І чую його серце. Воно б’еться дуже швидко i дуже важко. Вiн на смерть переляканий. Менi його так шкода.

Раптом Дайна звiльнила руку з пальцiв Лорел i рушила вперед.

– Дайно, нi! – верескнула Лорел.

Дайна на звернула уваги. Вона йшла до касового апарата, простягнувши руки, нашукуючи пальцями можливi перешкоди. Тамтешнi тiнi, здавалося, тягнуться до дiвчинки, огортають ii.

– Мiстере Тумi? Вийдiть, будь ласка. У нас нема намiру завдавати вам шкоди. Прошу, не бiйтеся…

Якийсь звук почав здiйматися з-поза касового апарата. То було тонке, пронизливе голосiння. То було якесь слово чи щось, що намагалося бути словом, але не мало сенсу:

– Тиiiiiiiiii!

Крег постав з-за своеi схованки – очi палають, рiзницький нiж пiднятий, – раптом розумiючи, що це вона, вона одна з них, там, пiд тими темними окулярами, вона, одна з них, вона не просто ленголiер, а передовий ленголiер, та, яка скликае iнших, скликае iх своiми мертвими слiпими очима.

– Тиiiiiiiiii!

З тим самим вереском вiн кинувся до неi. Дон Гефнi вiдштовхнув Лорел собi з дороги, майже збивши ii з нiг, i стрибнув уперед. Вiн дiяв швидко, але недостатньо швидко. Крег Тумi був божевiльним i сам рухався зi спритнiстю ленголiера. Вiн кинувся до Дайни скаженим спуртом. Прожогом – не те слово.

Дайна не зробила жодноi спроби ухилитися. Вона вдивлялася зi своеi темряви в його темряву i тепер розвела руки, немов, щоб обiйняти його, втiшити його.

– Тиiiiiiiiii!

– Усе гаразд, мiстере Тумi, – промовила Дайна. – Не бiйте…

І тодi Крег втопив рiзницького ножа iй у груди i кинувся повз Лорел у термiнал, не перестаючи верещати.

Дайна якусь мить стояла на мiсцi. Їi руки знайшли дерев’яну колодку, що стирчала з переду ii сукнi, пальцi дiвчинки запурхали по держаку, вивчаючи його. Потiм вона повiльно, грацiйно опустилася на пiдлогу, перетворюючись на ще одну тiнь серед темряви, що зростала.




Роздiл 7




Дайна в Долинi Тiней. Найметкiший тостер на схiд вiд Мiссiсiпi. Наввипередки з часом. Нiк приймае рiшення.




1


Алберт, Браян, Боб i Нiк передавали один одному сендвiч з арахiсовим маслом i джемом. Кожний вкусив по два рази, i сендвiч зник… але поки той iснував, Алберт думав, що нiколи в життi ще його зуби не вганялися в такий чудовий наiдок. У нього прокинувся шлунок i негайно почав вимагати добавки.

– Я думаю, нашому лисому приятелю мiстеру Ворiку цей феномен сподобаеться найбiльше, – сказав Нiк, дожовуючи. Вiн подивився на Алберта. – Ви генiй, Козирю. Ви ж це самi знаете, чи не так? Не що iнше, як чистий генiй.

Алберт щасливо зашарiвся.

– Та нiчого особливого, – мовив вiн. – Усього лиш трiшки того, що мiстер Дженкiнс називае дедуктивним методом. Якщо два потоки, якi течуть у рiзних напрямках, сходяться, вони змiшуються й утворюють вир. Я побачив, що сталося з сiрниками Бетанi, i подумав, що щось подiбне може вiдбуватися тут. А потiм була та яскраво-червона сорочка мiстера Гефнi. Вона почала втрачати свiй колiр. Ну, я й подумав, якщо щось може вицвiтати, коли воно бiльше не в лiтаку, то, може, якщо занести вицвiлу рiч досередини лiтака, тодi…

– Ненавиджу перебивати, – м’яко втрутився Боб, – але я гадаю, якщо ми маемо намiр спробувати повернутись назад, нам варто розпочати цей процес якомога швидше. Цей звук, який ми чуемо, вiн мене непокоiть, але е дещо iнше, що непокоiть мене ще дужче. Цей лiтак, вiн не е закритою системою. Гадаю, iснують серйознi шанси, що невдовзi вiн почне втрачати свою… свою…

– Свою часову недоторканнiсть? – припустив Алберт.

– Так. Добре сформульовано. Будь-яке пальне, яке ми заллемо в його баки, може горiти зараз… але за кiлька годин, можливо, вже нi.

Неприемна думка навiдала Браяна: це пальне може перестати горiти на пiвдорозi через усю краiну, коли «767-й» перебуватиме на висотi 36 000 футiв. Вiн розтулив було рота, щоби сказати iм це… та тут же знову його стулив. Що хорошого дало б занесення такоi думки iм у голови, коли вони проти цього нiчого не можуть зробити?

– Як почнемо, Браяне? – запитав Нiк чiтким, дiловим тоном.

Браян прокрутив весь процес у себе в головi. Буде трохи незручно, особливо працювати з людьми, чий досвiд з лiтальними апаратами, либонь, починався й закiнчувався моделями лiтакiв, але вiн вважав, що це можливо зробити.

– Ми почнемо з того, що заведемо двигуни i пiдкотимося якомога ближче до дельтiвського «727-го», – сказав вiн. – Коли пiд’iдемо, я вимкну двигун правого борту, а лiвий залишу крутитися. Нам пощастило. У нашого «767-го» паливнi баки в крилах i е система допомiжних силових установок, якi…

Пронизливий, панiчний крик доплив до них, прорiзавши те фонове джеркотiння, наче виделкою хтось шкрябонув по чорнiй сланцевiй дошцi для письма. Потому вгору по сходах застукотiли кроки. Нiк обернувся в той бiк, i його руки пiднялися в жестi, який Алберт вiдразу ж впiзнав; колись вiн бачив у себе в школi, як дехто з фанатiв бойових мистецтв практикував цей рух. Це була класична оборонна позицiя тхеквондо. За мить у дверях з’явилося блiде, перелякане обличчя Бетанi i Нiк розслаблено опустив руки.

– Ходiмо! – закричала Бетанi. – Ви мусите пiти!

Захекана, вона важко дихала i поточилася назад на платформу трапа. Якусь мить Алберт з Браяном були впевненi, що зараз вона перекидом полетить униз по крутих сходинках, зламавши по дорозi собi в’язи. Та тут же Нiк стрибнув уперед, ухопив ii рукою за карк i засмикнув назад у лiтак. Здаеться, Бетанi навiть не усвiдомила, що побувала на волосинi вiд смертi. Темнi очi дiвчини пропалювали iх з бiлого кола ii обличчя.

– Прошу, ходiмо! Вiн ударив ii ножем! Боюся, вона помирае!

Нiк поклав руки iй на плечi i нахилився, немов збираеться ii поцiлувати.

– Хто кого вдарив ножем? – спитав вiн дуже спокiйно. – Хто помирае?

– Я… вона… м-мiстер Т-Т-умi…

– Бетанi, скажи «чайна чашка».

Вона вирячилася на нього, очi шокованi, не розумiючi. Браян дивився на Нiка так, нiби той здурiв.

Нiк легенько струснув дiвчину за плечi.

– Скажи «чайна чашка». Зараз же.

– Ч-ч-чайна ч-ч-чашка.

– Чайна чашка i блюдечко. Скаже це, Бетанi.

– Чайна чашка i блюдечко.

– Гаразд. Краще?

Вона кивнула:

– Так.

– Добре. Якщо вiдчуеш, що знову втрачаеш над собою контроль, вiдразу ж промов «чайна чашка» й отямишся. А тепер – кого вдарили ножем?

– Ту слiпу дiвчинку. Дайну.

– Чортове лайно. Гаразд, Бетанi. Тiльки…

Нiк рiзко пiдвищив голос, тiльки-но вiн побачив, що Браян услiд за Бетанi вирушив до трапа, а за ним i Алберт.

– Нi! – чiтким, жорстким голосом гаркнув вiн. – Анi руш, нахер!

Браян, який два тури вiдслужив у В’етнам i пам’ятав, як виконуеться беззаперечна команда, зупинився так раптово, що Алберт з розгону ткнувся обличчям йому в спину.

«Я знав, – подумав вiн. – Я знав, що вiн перебере на себе провiд. Це було просто питанням часу й обставин».

– Ти знаеш, що саме трапилося чи де зараз той наш паскудний попутник? – спитав Нiк у Бетанi.

– Той дядько… той дядько в червонiй сорочцi сказав…

– Гаразд. Не треба.

Вiн кинув погляд на Браяна. Червоними вiд лютi очима.

– Цi чортовi дурнi залишили його самого. Власною пенсiею на це закладаюсь. Ну, такого бiльше не станеться. Наш мiстер Тумi утнув свiй останнiй фокус.

Вiн знову подивився на дiвчину. Вона понурила голову; волосся журливо звисало iй на обличчя; вона глибоко вдихала повiтря уривчастими, сльозливими схлипами.

– Вона жива, Бетанi? – м’яко запитав Нiк.

– Я… я… я… я…

– Чайна чашка, Бетанi.

– Чайна чашка! – крикнула Бетанi, пiднявши на нього своi мокрi, почервонiлi очi. – Я не знаю. Вона була жива, коли я… розумiете, побiгла по вас. Зараз, може, вона вже й мертва. Вiн ii справдi сильно вдарив. Господи, ну чому ми в це вляпалися з таким йобаним психом? Хiба нам без цього не вистачало лиха?

– І нiхто з вас, хоча ви мусили б наглядати за цим парубком, не мае жодного уявлення, куди вiн дiвся пiсля нападу, так?

Бетанi затулила долонями обличчя i заридала. В цьому була вся вiдповiдь, якоi бодай хтось мiг потребувати.

– Не треба так суворо на неi, – тихо промовив Алберт i обняв Бетанi за талiю. Вона поклала голову йому на плече i заридала ще тужливiше.

Нiк делiкатно вiдсторонив юну пару вбiк.

– Якщо менi варто когось ганити, Козирю, то це самого себе. Я мусив би залишитися там. – Вiн обернувся до Браяна. – Я повертаюся в термiнал. Ви – нi. Мiстер Дженкiнс тут майже напевне правий; часу в нас обмаль. Не хочу думати, як мало ми його маемо. Заводьте двигуни, але лiтак поки що не рухайте. Якщо дiвчинка жива, нам потрiбен трап, щоб занести ii на борт. Бобе, ви до пiднiжжя трапа. Стерегти проти того мудака Тумi. Алберте, ви йдете зi мною.

Потiм вiн сказав таке, вiд чого всi закрижанiли.

– Я замалим не сподiваюся, що вона вже мертва, помилуй мене Господи. Якщо так, це заощадить нам час.




2


Дайна не померла, навiть не знепритомнiла. Лорел зняла з неi темнi окуляри, щоби витерти пiт, який виступив на обличчi дiвчинки, i широчезно розплющенi, глибоко карi очi Дайни невидюче дивилися в зеленкувато-блакитнi очi Лорел. Поза нею стояли плiч-о-плiч, з тривогою дивлячись долi, Дон i Рудi.

– Менi так жаль, – уп’яте повторив Рудi. – Я дiйсно думав, що вiн вимкнувся. Вимкнувся впень.

Лорел його iгнорувала.

– Як ти, Дайно? – ласкаво спитала вона.

Як не хотiлося Лорел дивитися на дерев’яну ручку ножа, що проросла з переду сукнi дiвчинки, а вiдiрвати очей вiд неi iй було несила. Кровi було дуже мало, принаймнi поки що; коло розмiром з кавове горнятко навкруг того мiсця, де увiйшло лезо, та ото й усе.

Це поки що.

– Боляче, – промовила Дайна слабеньким голосом. – Важко дихати. І ще гаряче.

– З тобою все буде гаразд, – сказала Лорел, але очi ii знов невблаганно потягнулися до ручки ножа. Дiвчинка була дуже маленькою, i Лорел не могла зрозумiти, чому лезо не проштрикнуло ii наскрiзь. Не могла зрозумiти, чому та досi не померла.

– …звiдси геть, – промовила Дайна. Вона скривилася, i рясний згусток в’язкоi кровi, повiльно спливши з кутика рота, потiк iй по щоцi.

– Не намагайся балакати, любонько, – сказала Лорел i вiдвела вологi кучерики з лоба Дайнi.

– Вам треба забратися звiдси геть, – наполегливо повторила Дайна. Голосом лише трохи чутнiшим за шепiт. – І не треба ганити мiстера Тумi. Вiн… вiн нажаханий, ото й усе. Ними.

Дон злобно роззирнувся довкола.

– Якщо знайду цього виродка, от тодi йому буде жах, – мовив вiн, стискаючи руки в кулаки. У зростаючому смерку на одному з пальцiв зблиснув перстень якоiсь масонськоi ложi. – Вiн у мене шкодуватиме, що живим народився.

До ресторану увiйшов Нiк, а слiдом за ним Алберт. Без слова вибачення Нiк проштовхнувся повз Рудi Ворiка й опустився на колiна бiля Дайни. Його яскравi очi на мить зафiксувалися на ручцi ножа, а потiм перестрибнули на лице дiвчинки.

– Привiт, серце мое, – заговорив вiн життерадiсно, але очi в нього потемнiшали. – Бачу, тебе провентильовано. Не хвилюйся; будеш знову хупавочкою, й оком не змигнути.

Дайна слабенько посмiхнулась.

– Що таке хупавочка? – прошепотiла вона. На цих словах ще кровi спливло з рота дiвчинки, i Лорел побачила кров у неi на зубах. Щось повiльно, лiниво перекрутилося у жiнки в животi.

– Не знаю, але впевнений, що це щось гарне, – вiдповiв Нiк. – Зараз я поверну тобi голову набiк. Сама намагайся зовсiм не рухатися.

– Гаразд.

Нiк повертав ii голову, дуже делiкатно, поки щока дiвчинки майже торкнулася килима.

– Боляче?

– Так, – шепнула Дайна. – Гаряче. Боляче… дихати.

Їi шепiт набув хрипкого, надтрiснутого характеру. Тоненька цiвка кровi збiгала з ii рота, збираючись в калюжку менш як за десять футiв вiд того мiсця, де пiдсихала кров Крега Тумi.

Знадвору принесло раптове натужне виття авiацiйних двигунiв, що заводилися. Дон, Рудi й Алберт подивилися в тому напрямку. Нiк нi на мить не вiдвертав свого обличчя вiд дiвчинки. Вiн ласкаво спитав:

– Дайно, тобi хочеться кашляти?

– Так… нi… не знаю.

– Краще, аби нi, – промовив вiн. – Якщо з’явиться таке подразливе вiдчуття, намагайся його iгнорувати. І не балакай бiльше, добре?

– Не… робiть… шкоди… мiстеру Тумi.

У ii словах, хоча й промовлених пошепки, прозвучала величезна настiйнiсть, величезна доконечнiсть.

– Нi, серце мое, навiть не думаю про таке. Мое слово.

– …не… вiрю… вам…

Вiн нахилився, поцiлував ii у щоку i прошепотiв на вухо:

– Нi, ти можеш, розумiеш… вiрити менi, я маю на увазi. А зараз усе, що тобi треба робити, це лежати спокiйно i дозволити нам про все подбати. – Вiн пiдняв очi на Лорел. – Ви не намагалися витягти ножа?

– Я… нi, – глитнула Лорел. У горлi в неi застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. – А треба було?

– Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансiв. У вас е бодай якийсь досвiд надання медичноi допомоги?

– Нi.

– Гаразд. Зараз я розкажу вам, що робити… але спершу хочу знати, чи вигляд кровi – чимало кровi – не змусить вас зомлiти. Тут менi потрiбна правда.

Лорел вiдповiла:

– Насправдi я не бачила багато кровi вiдтодi, як моя сестра, коли ми з нею гралися в схованки, налетiла на дверi й вибила собi два зуби. Але тодi я не зомлiла.

– Добре. Ви не зомлiете i тепер також. Мiстере Ворiк, принесiть менi з отого задрипаного маленького паба, що за рогом, з пiвдюжини скатертин. – Вiн усмiхнувся дiвчинцi долi: – Дай менi хвильку або двi, Дайно, i тодi, я думаю, тобi стане набагато краще. Молодий лiкар Гопвел завжди такий нiжний з ледi – особливо, коли вони такi юнi гарнюнi.

Лорел вiдчула раптове й абсолютно абсурдне бажання простягнути руку й торкнутися волосся Нiка.

«Що це з тобою? Ця маленька дiвчинка, напевне, вмирае, а тобi цiкаво, яке на дотик його волосся! Зараз же припини! Як можна бути такою дурепою!»

«Ну, давай подивимося… Досить дурна, щоб летiти через усю краiну на побачення з чоловiком, з яким взагалi зв’язалася через шпальту приватних оголошень у так званому журналi друзiв. Досить дурна, щоб планувати переспати з ним, якщо вiн виявиться доволi показним… i не матиме поганого запаху з рота, звiсно».

«Ох, припини це! Зараз же припини, Лорел».

«Так, – погодився iнший голос у неi в головi. – Ти абсолютно права, це безумство – думати про такi речi, в такий час, i я це покину… але менi цiкаво, яким молодий лiкар Гопвел мiг би виявитися в лiжку. Менi цiкаво, чи був би вiн нiжним, чи…»

Лорел пересмикнуло, iй подумалося – чи не так починаеться банальний нервовий зрив?

– Вони вже близько, – промовила Дайна. – Вам дуже…

Вона закашлялася, велика бульбашка кровi з’явилася мiж ii губами. І луснула, забризкавши дiвчинцi щоки.

Бурмотнувши щось, вiдвернувся Дон Гефнi.

– …дуже треба поспiшати, – закiнчила Дайна.

Життерадiсна усмiшка Нiка анi на крихту не змiнилася.

– Я знаю, – сказав вiн.




3


Крег кинувся через термiнал, притьмом перестрибнув через перила ескалатора i побiг униз завмерлими металевими сходами з панiчним стугоном i борсанням у головi, наче там ярився штормовий океан, у якому навiть потонули тi, iншi, звуки – невгамовне жвакання й хрумкання ленголiерiв. Нiхто не бачив, як вiн утiкав. Крег метнувся через нижнiй зал до вихiдних дверей… i врiзався в них. Вiн про все забув, включно з тим фактом, що електроннi очi пристроiв, якi вiдчиняють дверi, не працюватимуть, коли нема електрики.

Його вiдкинуло назад, вибивши дух з грудей, вiн упав на пiдлогу, дихаючи наче виловлена сiттю риба. Якусь мить вiн так i пролежав, нашукуючи те, що ще лишалося вiд його розуму, i виявив, що дивиться собi на праву руку. Рука виднiлася лише бiлою плямою в зростаючiй темрявi, але вiн побачив на нiй чорнi бризки i зрозумiв, що воно таке: кров тiеi маленькоi дiвчинки.

«От тiльки нiяка вона не маленька дiвчинка, зовсiм нi. Вона тiльки на вигляд маленька дiвчинка. Вона передовий ленголiер, i з ii смертю iншi не зможуть… не зможуть… не…»

Не зможуть що?

Знайти його?

Але вiн знову чув голоднi звуки iх наближення: те жвакання, вiд якого шаленiе розум, немов десь зi сходу насуваеться маршем маса якихось велетенських, голодних комах. Голова йшла обертом. Ох, як же вiн заплутався.

Крег побачив якiсь меншi дверi, що вели надвiр, пiдвiвся i вирушив у тому напрямку. Та потiм став. Там було видно якусь дорогу, i дорога ця, поза всякими сумнiвами, вела до Бенгора. Його не цiкавило мiсто Бенгор; Бенгор найбеззаперечнiшим чином не належав до легендарного ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Вiн у Бостон мусить потрапити. Якщо вiн туди дiстанеться, все буде добре. А що це означае? От його батько б це зрозумiв. Це означае, що вiн мусить припинити ШМИГЛЯти туди-сюди i НЕ вiдставАти вiд програми.

Його розум вхопився за цю думку, як жертва кораблетрощi хапаеться за будь-який уламок корабля – будь-що, що досi плавае, навiть коли це дверi сральника, е призом, який слiд цiнувати. Якщо вiн зможе потрапити в Бостон, усю цю пригоду можна буде… можна буде…

«Геть скасувати», – пробурмотiв вiн.

Здалося, що на цих словах яскравий промiнь рацiонального мислення пролiг крiзь темряву в його головi, i чийсь голос (напевне, то був голос його батька) вигукнув на пiдтвердження: ТАК!!!

Але як це йому зробити? Бостон занадто далеко, щоби йти туди пiшки, а iншi не дозволять йому повернутися на борт того единого лiтака, який досi функцiонуе. Нiзащо, пiсля того, що вiн зробив з iхньою дорогоцiнною слiпою лялечкою.

– Але ж вони не знають, – прошепотiв Крег. – Вони не знають, що я зробив iм послугу, бо не знають, хто вона така насправдi.

Вiн глибокодумно кивнув. Очi його, величезнi й вологi у темрявi, блищали.

«Проберись, – прошепотiв йому голос батька. – Проберися в лiтак i сховайся».

«Так! – докинула його матiр. – Проберися й сховайся. Це твiй виграшний квиток, Креггi-Веггi. Тiльки якщо ти це зробиш, тобi не потрiбен буде нiякий квиток, авжеж?

Крег з сумнiвом подивився в бiк багажного конвеера. Вiн мiг би скористатися ним, щоби вибратися на поле, але припустiмо, вони поставили когось на чатах бiля лiтака? Той пiлот до такого б не додумався – щойно полишивши кабiну, цей чоловiк перетворився на явного iмбецила, – але англiець майже напевне про це подбав.

То що йому краще зробити?

Якщо бенгорський бiк термiналу не годиться i той бiк термiналу, де лiтне поле, також не годиться, що йому краще зробити i куди йому краще пiти?

Крег нервово поглянув на мертвий ескалатор. Скоро вони почнуть на нього полювати – i, безсумнiвно, той англiець очолить зграю, – а вiн стоiть тут, посеред зали, виставившись на розглядини, як та стриптизерка, котра ось тiльки-но пожбурила в публiку своi декоративнi налiпки з соскiв i стринги.

«Я мушу сховатися, принаймнi, на який час».

Вiн почув, як надворi заводяться реактивнi двигуни, але це його не стривожило; вiн розумiвся трохи на лiтаках i знав, що Інгал нiкуди не зможе полетiти, поки не дозаправиться. А заправляння потребуе часу. Йому не варто турбуватися, що вони вiдлетять без нього.

Поки що не варто, у всякому разi.

«Сховайся, Креггi-Веггi. Це те, що ти мусиш зробити зараз же, поки вони не прийшли по тебе».

Крег, мружачись у зростаючу темряву, повiльно розвертався, шукаючи собi найкраще мiсце. І цього разу вiн помiтив на дверях, що тулилися мiж ятками «Ейвiса» i Бенгорськоi туристичноi агенцii, табличку.


«ПОСЛУГИ АЕРОПОРТУ»

було написано на нiй. Слова, якi могли означати майже будь-що.

Кидаючи нервовi погляди собi за спину, Крег поспiшив до тих дверей i спробував вiдчинити. Як i з дверима Служби безпеки аеропорту, ручка не повернулася, але й цi дверi, коли вiн iх штовхнув, прочинилися. Крег кинув останнiй погляд собi за спину, не побачив нiкого i прикрив за собою дверi.

Його проковтнула повна, суцiльна темрява; тут вiн став таким же слiпим, як та мала, яку вiн пiдрiзав. Крег на це не зважав. Темряви вiн не боявся; фактично, вiн ii радше любив. Якщо ви у темрявi не з жiнкою, нiхто не очiкуе вiд вас чогось аж такого видатного. У темрявi вправнiсть перестае бути бодай якимсь значущим чинником.

І що ще краще, тут те жвакання ленголiерiв звучить приглушено.

Виставивши руки, човгаючи пiдошвами, Крег повiльно намацував собi шлях уперед. Просунувшись так на три чи чотири кроки, вiн стегном наштовхнувся на щось тверде, на здогад, нiби край столу. Вiн опустив туди простягнутi руки. Так. Стiл. На мить вiн дозволив пальцям поширяти по столу, отримуючи втiху вiд знайомого спорядження бiлих комiрцiв Америки: стосик паперiв, кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ, край блотера, коробочка, повна скрiпок, письмовий набiр з ручками та олiвцями. Вiн пробрався навкруг стола до його дальнього краю, де його колiно наштовхнулося на поручень крiсла. Зманеврувавши тiлом мiж столом i крiслом, Крег усiвся. Сидячи за столом, вiн почав почуватися ще краще. Вiн вiдчув себе самим собою – спокiйним, упевненим у собi. Вiн намацав верхню шухляду i витяг ii. Почав мацати всерединi, шукаючи якоiсь зброi – чогось гострого. Рука майже зразу налапала канцелярський нiж для розпечатування листiв.

Вiн його витяг, зачинив шухляду i поклав нiж на стiл собi по праву руку.

Так вiн з хвильку посидiв, слухаючи глухий стукiт свого сколоченого серця i приглушений гул реактивних двигунiв, а потiм наново послав руки делiкатно обмацувати поверхню столу, поки знову не вiдбулося iхне спiткання зi стосом паперу. Взявши верхнiй аркуш, вiн пiднiс його до себе, але не побачив жодного проблиску бiлостi… навiть коли тримав його просто перед очима.

«Все гаразд Креггi-Веггi. Просто посидь тут, у темрявi. Сиди тут i чекай, поки не настане час дiяти. Коли цей час прийде…»

«…я скажу тобi», – закiнчив похмуро вже батько.

– Все гаразд, – промовив Крег. Його пальцi по-павучому перебралися до правого верхнього кута аркушу. Крег почав акуратно надривати.

Риии-ип.

Спокоем, немов прохолодною блакитною водою, заповнився його розум. Вiн упустив невидиму смужку на невидимий стiл i повернув пальцi до верху аркуша. Все мусить бути чудово, просто чудово. Вiн почав потихесеньку фальшиво наспiвувати:

«Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бi…»

Риии-ип.

«Просто торкнися моеi щоки… перш нiж покинеш мене, бей-бi».

Тепер спокiйний, умиротворений Крег сидiв i чекав, коли батько йому накаже, що вiн мусить робити далi, як вiн робив це багацько разiв у дитинствi.




4


– Слухай уважно, Алберте, – сказав Нiк. – Ми мусимо переправити ii до лiтака, але для цього нам потрiбнi якiсь ношi. На борту лiтака нiчого такого нема, але тут вони мають бути. Де?

– Та ну, мiстере Гопвел, капiтан Інгал таке мусить знати краще, нiж…

– Але капiтана Інгала тут нема, – терпляче промовив Нiк. – Мусимо впоратися ми самi.

Алберт наморщив лоба… а потiм загадав про табличку, яку вiн бачив на нижньому поверсi.

– «Послуги аеропорту»? – промовив вiн. – Слушна табличка?

– Чорт, дуже слушна, – погодився Нiк. – Де ти таке бачив?

– На нижньому поверсi. Поряд з ятками прокату автомобiлiв.

– Гаразд, – сказав Нiк. – Ось як ми це зробимо. Ви з мiстером Доном Гефнi призначаетеся шукачами i носiями нош. Мiстере Гефнi, я пропоную вам подивитися за стiйкою бiля гриля. Сподiваюся, там ви знайдете якiсь гострi ножi. Я впевнений, що свiй наш капосний приятель знайшов саме там. Вiзьмiть один собi й один для Алберта.

Дон вирушив за стiйку без жодного слова. З бару «Червоний барон» з цiлим оберемком картатих, червоно-бiлих скатертин повернувся Рудi Ворiк.

– Менi дуже жаль… – почав було вiн знову, але Нiк його обiрвав.

Вiн усе ще дивився на Алберта, обличчя в англiйця тепер було лише бiлим колом над глибшою тiнню маленького тiла Дайни. Вже майже запала темрява.

– Можливо, ви не зустрiнетеся з мiстером Тумi; я гадаю, звiдси вiн утiк неозброеним, у панiцi. Я припускаю, що вiн або знайшов якийсь сховок, або полишив термiнал. Але якщо ви все ж таки на нього наскочите, раджу вам найнаполегливiшим чином не зачiпатися з ним, якщо тiльки вiн сам не зробить цього необхiдним.

Нiк хитнув головою, поглянувши на Дона – той якраз повернувся з парою рiзницьких ножiв.

– Ви обидва, чiтко дотримуйтеся ваших прiоритетiв. Ваша мiсiя не в тому, щоб вхопити мiстера Тумi й притягти його до вiдповiдальностi. Ваша робота полягае в тому, щоби знайти ношi i якомога швидше принести iх сюди. Нам треба забиратися звiдси.

Дон простягнув Алберту один з ножiв, але той похитав головою i подивився на Рудi Ворiка.

– Можна менi натомiсть скатертину?

Дон подивився на Алберта так, нiби той сказився.

– Скатертину? Навiщо, заради Бога?

– Я покажу.

Алберт стояв на колiнах бiля Дайни, тепер вiн пiдвiвся i вирушив за стiйку. Почав роззиратися там, не знаючи точно, що саме шукае, але впевнений, що впiзнае ту рiч, щойно ii побачить. Так i сталося. Засунутий вглиб, на полицi знайшовся старомодний двоскибковий тостер. Хлопець його дiстав, висмикнув штепсель з розетки, а повернувшись туди, де його чекали iншi, туго обмотав шнур навкруг тостера. Вiн розстелив скатертину i поклав тостер на одному з ii кутiв. Потiм двiчi перекинув тостер, загортаючи його в скатертину, наче якийсь рiздвяний подарунок.

По кутах Алберт змайстрував тугi вузли «заяче вухо», створивши капшук. Коли вiн вхопив вiльний кiнець скатертини й пiдвiвся, загорнутий тостер перетворився на каменюку в швигалцi.

– Коли я був малим, ми любили гратися в Індiану Джонса, – сказав Алберт сором’язливо. – Я тодi зробив собi щось на зразок оцього й уявляв, нiби це в мене такий батiг. Одного разу ледь не зламав руку моему брату Дейвiду. Я впакував у старе покривало противагу з вiконного шнура, яку знайшов у гаражi. З дуростi, гадаю. Я не знав, як сильно такою штукою можна вдарити. За це я отримав пекельноi прочуханки. Може, на вигляд воно нiби дурня, але насправдi працюе ця штука доволi добре. Завжди працювала, принаймнi.

Нiк дивився на саморобну зброю Алберта з сумнiвом, але не сказав нiчого. Якщо серед темряви на нижньому поверсi Алберт почуватиметься комфортнiше з загорнутим у скатертину тостером, хай буде так.

– Ну, тодi гаразд. Тепер iдiть, знайдiть ношi й принесiть iх сюди. Якщо iх не знайдеться там, де тi «Послуги аеропорту», пошукайте ще десь. Якщо ви нiчого не знайдете протягом п’ятнадцяти хвилин – нi, призначимо десять, – просто повертайтесь сюди i понесемо ii так.

– Цього не можна робити! – стиха скрикнула Лорел. – Якщо почнеться внутрiшня кровотеча…

Нiк скинув знизу на неi очима:

– Там уже е внутрiшня кровотеча. А десять хвилин, я гадаю, це максимальний час, який ми можемо придiлити цiй справi.

Лорел розтулила було рота, щоб вiдповiсти, заперечити, але ii зупинив хрипкий шепiт Дайни:

– Вiн правий.

Дон засунув лезо ножа собi за пояс.

– Ходiмо, синку, – сказав вiн.

Вони перетнули залу разом i вирушили вниз по ескалатору на перший поверх. Дорогою Алберт намотав кiнець зарядженоi скатертини собi на руку.




5


Нiк знову повернувся увагою до дiвчинки на пiдлозi:

– Як ти почуваешся, Дайно?

– Дуже боляче, – слабенько промовила Дайна.

– Так, звичайно, це так. І я боюся, вiд того, що я збираюся зробити, заболить набагато дужче, принаймнi на кiлька секунд. Але цей нiж у тебе в легенях, i його треба витягти. Ти ж це розумiеш, правда?

– Так. – Їi темнi, незрячi очi дивилися на нього. – Страшно.

– Менi теж, Дайно. Менi теж. Але це необхiдно зробити. Ти в грi?

– Так.

– Хороша дiвчинка. – Нiк нахилився й ласкаво поцiлував ii в щоку. – Така хороша, хоробра дiвчинка. Це недовго, даю обiцянку. Я хочу, щоб ти лежала якомога сумирнiше, Дайно, i намагалася не кашляти. Ти мене розумiеш? Це дуже важливо. Намагайся не кашляти.

– Я намагатимуся.

– Може трапитися такий момент, коли ти вiдчуеш, що не можеш дихати. Може бути навiть таке вiдчуття, нiби ти здуваешся, як проколена шина. Це лячне вiдчуття, серце мое, й вiдтак тобi може схотiтися ворухнутися або скрикнути. Ти не повинна цього робити. І не повинна кашляти.

Дайна вiдповiла щось, чого нiхто не дiбрав.

Нiк глитнув, швидким порухом руки витер пiт собi з лоба й обернувся до Лорел.

– Складiть двi з отих скатертин у квадратнi тампони. Якомога товстiшi. Станьте на колiна поруч зi мною. Якомога ближче. Ворiку, знiмiть з себе ремiнь.

Рудi вмент почав виконувати наказ.

Нiк знову перевiв очi на Лорел. Знову вона була вражена, i цього разу не без приемностi, наснагою в його поглядi.

– Я вiзьмуся за ручку ножа i потягну. Якщо вiн не пробив iй ребро – а судячи з позицii ножа, я так не думаю, – вiн мусить витягтися одним плавним рухом. У ту ж мить, як вiн вийде, я вiдсунуся, даючи вам вiльний доступ до зони грудей дiвчинки. Ви зразу ж кладете один тампон на рану й тиснете. Тиснете сильно. Не бiйтеся зробити iй боляче чи передавити iй груди так, що вона не зможе дихати. У неi щонайменше одна перфорацiя легень, а я закладаюся, що там пара пробоiн. Саме вони нас мусять турбувати. Ви зрозумiли?

– Так.

– Коли накладете свiй тампон, я ii трохи пiднiму проти вашого тиску. Якщо ми побачимо кров у неi на спинi, мiстер Ворiк пiдсуне пiд неi другий тампон. І тодi, щоб обидва тампони трималися на своi мiсцях, ми обперезаемо iх ременем мiстера Ворiка. – Вiн поглянув вгору на Рудi. – Коли я гукну, щоб подавали його, зразу подавайте. Не змушуйте мене просити вас двiчi.

– Не буду.

– Вам достатньо добре видно, Нiку, щоб таке зробити? – спитала Лорел.

– Гадаю, так, – вiдповiв Нiк. – Сподiваюсь, що так. – Вiн знову подивився на Дайну. – Готова?

Дайна щось мурмотнула.

– Гаразд, – промовив Нiк. Вiн зробив глибокий вдих, а потiм випустив повiтря. – Допоможи менi, Боже.

Вiн обвив своiми витонченими, довгими пальцями рукоять ножа, наче гравець, що стискае в руках бейсбольного кия. Потягнув. Дайна пронизливо закричала. Величезний згусток кровi вивергнувся з ii рота. Лорел стояла на колiнах, напружено нахилившись вперед, i раптом iй в обличчя плеснуло кров’ю Дайни. Вона вiдсахнулась.

– Нi! – гаркнув на неi, не обертаючись, Нiк. – Не смiти менi тут грати манiжну цяцю! Навiть не смiйте!

Лорел знову нахилилась вперед, векаючи i здригаючись. Лезо – тьмяно блискотливий срiблястий трикутник у глибокому мороцi – вийшло з грудей Дайни й замерехтiло перед ними. Груди слiпоi дiвчинки здiйнялися й опали, почувся несьогосвiтнiй, високий свист – це рана всмоктувала повiтря.

– Нумо! – гаркнув Нiк. – Натискайте! Якомога сильнiше!

Лорел нахилилася вперед, лише на мить вона побачила, як кров рине з дiри в грудях Дайни, i враз рану вже було накрито. Тампон зi скатерки пiд ii долонями майже вiдразу став теплим i вологим.

– Сильнiше! – гримнув на неi Нiк. – Тиснiть сильнiше! Запечатуйте ii! Запечатуйте рану!

Тепер Лорел зрозумiла, що люди мали на увазi, коли говорили про повну нервову зруйнованiсть, тому що сама почувалася на ii межi.

– Я не можу! Я зламаю iй ребра, якщо…

– Нахер ii ребра! Ти мусиш запечатати рану!

Уклякла на колiнах Лорел хитнулась вперед i перенесла всю свою вагу собi на руки. Тепер вона вiдчувала, як мiж пальцiв iй просочуеться рiдина, хоча складений нею зi скатертини тампон був товстим.

Англiець вiдкинув нiж кудись вбiк i нахилився вперед, ледь не торкаючись своiм обличчям обличчя Дайни. Очi дiвчинки були заплющенi. Вiн вiдкотив одну повiку.

– Я думаю, вона нарештi знепритомнiла, – сказав вiн. – Не можу сказати напевне, бо в неi такi незвичайнi очi, але сподiваюся на небеса, що це так. – На лоба йому впало волосся. Вiн нетерпляче вiдкинув його назад посмиком голови i подивився на Лорел. – Ви добре працюете. Так i продовжуйте, гаразд? Я зараз ii пiднiмаю. Продовжуйте натискати, коли я це робитиму.

– Так багато кровi, – простогнала Лорел. – Їй ii вистачить?

– Не знаю. Продовжуйте натискати. Готовi, мiстере Ворiк?

– Ой, Боже, гадаю, так, – прохрипiв Рудi Ворiк.

– Добре. Починаемо.

Нiк просунув долонi Дайнi пiд праву лопатку i скривився.

– Тут гiрше, нiж я думав, – пробурмотiв вiн. – Набагато гiрше. Вона геть просякла.

Вiн почав повiльно пiдважувати Дайну проти тиску Лорел. Дайна простогнала густим «кряк». Бульба напiвзапеченоi кровi вихлюпнулася в неi з рота й розбризкалася по пiдлозi.

І тепер Лорел почула, що з-пiд дiвчинки на килим кров ляпотить дощем.

Раптом свiт почав спливати вiд неi.

– Не припиняйте, тиснiть! – крикнув Нiк. – Не здавайтесь!

Але вона вже зомлiвала.

Лише усвiдомлення, що подумае про неi цей Нiк Гопвел, якщо вона дiйсно зомлiе, змусило Лорел до того, що вона зробила далi. Лорел вистромила мiж зубами язика, наче дитина, що кривляеться, i щосили його прикусила. Яскраво-гострий бiль i солоний смак власноi кровi негайно заповнили iй рота… але те вiдчуття, нiби цей свiт великою лiнивою рибою в акварiумi спливае вiд неi, минулося. Вона знов була наявна тут.

Знизу пролунав раптовий зойк чи то болю, чи подиву. За ним якийсь хриплий скрик. По п’ятах цього крику добiгло гучне, пронизливе верещання.

Рудi з Лорел разом повернули голови в тому напрямку.

– Це хлопець! – сказав Рудi. – Вiн i Гефнi! Вони…

– Вони таки зрештою знайшли мiстера Тумi, – промовив Нiк. Обличчя в нього було незбагненною маскою зусиль. Жили на шиi напнутi сталевими тросами. – Ми лише мусимо надiятися…

Знизу почувся глухий грюк, а за ним жахливе скиглення болю. Потiм цiла низка важких гупань.

– …що вони контролюють ситуацiю. Зараз ми не можемо нiчого з цим вдiяти. Якщо ми перервемося посеред того, що зараз робимо, ця дiвчинка точно помре.

– Але там голос нiби нашого хлопчика!

– Нiчого не поробиш, чи не так? Ворiку, просовуйте тампон пiд неi. Зараз же це робiть, а то я копняками розiрву вам вашу чортову сраку!




6


Дон спускався першим по ескалатору, а внизу на мить зупинився, риючись у себе в кишенi. Звiдти вiн видобув якусь прямокутну рiч, що тьмяно зблиснула в темрявi.

– Це моя «Зiппо», – пояснив вiн. – Як гадаеш, вона загориться?

– Не знаю, – сказав Алберт. – Може… на якийсь час. Краще вам не засвiчувати запальничку до того, як з’явиться необхiднiсть. Я сподiваюся, вона горiтиме. Без неi нам не вдасться тут нiчого роздивитися.

– А де те мiсце, «Послуги аеропорту»?

Алберт показав на дверi, крiзь якi менш як п’ять хвилин тому пройшов Крег Тумi.

– Прямо там.

– Ти вважаеш, вони незамкненi?

– Ну, – сказав Алберт, – е тiльки один спосiб цього дошукатися.

Вони вирушили через зал, Дон так само вiв перед зi своею запальничкою в правiй руцi.




7


Крег почув, як вони пiдходять – черговi слуги ленголiерiв, поза всякими сумнiвами. Але його це не стурбувало. Вiн подбав про ту iстоту, що була замаскована пiд маленьку дiвчинку, так само вiн подбае i про цих iстот. Вiн оповив пальцями розпечатувач листiв, пiдвiвся i бокаса прослизнув назад навкруг стола.

«Ти вважаеш, вони незамкненi?»

«Ну, е тiльки один спосiб цього дошукатися».

«У всякому разi, дечого ви дiйсно собi нашукаете», – подумав Крег.

Вiн пiдiйшов до стiни бiля дверей. Уздовж неi тягнулися забитi паперами полицi. Крег намацав рукою двернi завiси. Добре. Вiдчинившись, дверi приховають його вiд них… хоча навряд чи вони його взагалi змогли б зараз побачити. Тут чорна темрява, як у слона в гузнi. Вiн пiдняв розпечатувач листiв на рiвень плеча.

– Ручка не крутиться…

Крег розслабився… але лише на мить.

– Спробуйте iх штовхнути.

Це голос того хитросракого пiдлiтка. Дверi почали прочинятися.




8


Дон зробив крок у кiмнату, моргаючи в мороцi. Вiдкинувши великим пальцем кришку запальнички, вiн ii пiдняв i крутнув колiщатко. Блиснула iскра, i гнiт вiдразу ж зайнявся, народивши низеньке полум’я. Вони побачили те, що було, либонь, одночасно i кабiнетом, i коморою. В одному кутку – купа абияк складених валiз, а в iншому – ксерокс. По заднiй стiнi тягнулися полицi, схоже, забитi рiзноманiтними формулярами полицi.

Дон ступив далi в кабiнет, пiднявши запальничку над головою, наче той спелеолог, що тримае спливаючу свiчку в темнiй печерi. Вiн показав на праву стiну:

– Агов, хлопче! Козирю! Дивися!

Там висiв плакат iз зображенням пiдпилого парубка в дiловому костюмi, який нетвердо виходить з бару. «РОБОТА – ПРОКЛЯТТЯ ПИТУЩОГО ПРОШАРКУ» – повiдомляв напис на плакатi. На тiй самiй стiнi поряд з ним висiв бiлий пластиковий ящик з великим червоним хрестом. А пiд ним були притуленi складенi ношi… того типу, що з колiщатами.

Проте Алберт не дивився нi на плакат, нi на аптечку. Його очi були прикутi до столу в центрi кiмнати.

Вiн побачив на ньому плутанину паперових смужок.

– Бережiться! – крикнув хлопець. – Бережiться! Вiн ту…

Крег Тумi виступив з-за дверей i вдарив.




9


– Ремiнь, – гукнув Нiк.

Рудi анi поворухнувся, нi вiдгукнувся. Голова його залишалася повернутою до дверей ресторану. Звуки знизу припинилися. Залишилося тiльки те хрумкання та ритмiчне, пульсуюче стугонiння реактивного двигуна в темрявi за стiнами.

Нiк, наче той мул, брикнув ногою, поцiливши Рудi в гомiлку.

– Ой!

– Ремiнь! Негайно!

Рудi незграбно впав на колiна й пiдсунувся до Нiка, який однiею рукою пiдважував Дайну, а другою притискав iй до спини скатерковий тампон.

– Просуньте ремiнь пiд тампон, – сказав Нiк. Вiн уже хекав, пiт широкими струменями стiкав по його обличчю. – Мерщiй! Я не можу тримати так ii вiчно!

Рудi посунув ремiнь пiд тампон. Нiк опустив Дайну, сягнув рукою через маленьке тiло дiвчинки i пiдняв ii лiве плече рiвно настiльки, щоб витягти ремiнь з того боку. Потiм вiн оперезав ним ii груди i туго затягнув. Вiльний кiнець ременя вiн поклав у долоню Лорел.

– Не послаблюйте тиску, – сказав вiн, пiдводячись. – Пряжкою скористатися неможливо… наша мала занадто мала.

– Ви вниз? – запитала Лорел.

– Так. Це здаеться доцiльним.

– Будьте обережнi. Прошу, будьте обережнi.

Вiн вищирився до неi, i всi тi бiлi зуби, що раптом сяйнули в напiвтемрявi, були вражаючими… проте не лячними, як вона виявила. Зовсiм навпаки.

– Звiсно. Саме так я досi й iсную. – Простягнувши вниз руку, вiн стиснув iй плече. Рука була теплою, i з цим доторком крiзь тiло Лорел промайнув невеличкий трепет. – Ви дiяли дуже добре, Лорел. Дякую вам.

Вiн уже почав вiдвертатися, та тут маленька ручка намацала i вхопила манжету його джинсiв. Вiн глянув долi й побачив, що слiпi очi Дайни знову розплющенi.

– Ви… не… – почала вона, але тут же ii стрясло задавленим кашлем. Кров приснула з ii носа, розлетiвшись дрiбними крапельками.

– Дайно, тобi не можна…

– Ви… не… вбивайте… його… – прошепотiла вона, i навiть у цiй темрявi Лорел пройняло те фантастичне зусилля, яке зробила дiвчинка, щоб взагалi щось сказати.

Нiк зачудовано дивився вниз на дiвчинку.

– Цей мудак ударив тебе ножем, сама знаеш. Чому ти так наполягаеш на тому, щоб залишити його цiлим?

Їi вузькi груди напружилися проти ременя. Пiднiсся закривавлений скатерковий тампон. Дiвчинка, доклавши всiх сил, спромоглася сказати ще одну рiч. Це почули всi; Дайна заплатила великим болем, щоби промовити це ясно:

– Все… що я знаю… вiн нам потрiбен, – прошепотiла вона, а тодi ii очi знову заплющилися.




10


Крег аж по кулак увiгнав розпечатувач листiв у зашийок Дону Гефнi. Дон закричав i впустив запальничку. Та вдарилися об пiдлогу i лежала там, хворобливо мерехтячи. Алберт скрикнув з подиву, коли побачив, як Крег робить крок до Дона, якого тепер повело в бiк столу, вiн хитався, безсило намацуючи в себе ззаду ту рiч, що там стирчала.

Крег вхопився за нiж однiею рукою, а другою вперся Доновi в спину. Коли вiн так одночасно потяг i штовхнув, Алберт почув звук, нiби хтось зголоднiлий обсмоктуе стегенце добре засмаженоi iндички. Дон знову закричав, цього разу гучнiше, i ницьма повалився на стiл. Руки метнулися поперед нього, збиваючи коробку ВХІДНІ/ВИХІДНІ i стос тих бланкiв для реестрацii загублених речей, якi був роздирав Крег.

Струшуючи кров, яка бризками розлiталася з леза розпечатувача листiв, Крег обернувся до Алберта.

– Ти теж один з них, – видихнув вiн. – Ну й хер з тобою. Я вирушаю в Бостон, i ти мене не зупиниш. Нiхто з вас не зможе мене зупинити.

А тодi запальничка на пiдлозi погасла i вони опинилися в темрявi.

Алберт зробив крок назад i вiдчув тепле «шух» у себе перед обличчям, коли Крег майнув лезом через те мiсце, де хлопець стояв за секунду до цього. Задкуючи, вiн лапав позаду себе вiльною рукою, жахаючись потрапити в глухий кут, де Крег легко скористаеться рiзницьким ножем (у блiдому, непевному свiтлi запальнички «Зiппо» той йому здався саме таким), тодi як його власна зброя виявиться i даремною, й iдiотською. Пальцi його знаходили тiльки вiльний простiр, i так вiн прозадкував крiзь дверi в залу. Вiн не почувався холоднокровним; вiн не почувався найметкiшим юдеем по будь-який бiк Мiссiсiпi; вiн не почувався швидшим за бiсову блискавку. Алберт почувався переляканим хлопчиком, який замiсть справжньоi зброi вибрав собi дитячу iграшку, тому що, попри те що цей навiжений гiвнюк уже зробив нагорi тiй дiвчинцi, вiн був нездатен повiрити – справдi-справдi повiрити, – що може дiйти аж до такого. Вiн чув власний запах. Навiть у цьому мертвому повiтрi вiн вiдчував запах себе. То був прогiрклий запах залишкiв недопитого пива на денцi склянки, то був сморiд страху.

Крег прослизнув крiзь дверi з пiднятим розпечатувачем листiв. Вiн рухався, наче якась танцююча в темрявi тiнь.

– Я тебе бачу, синку, – видихнув вiн. – Я тебе бачу, просто, як той кiт.

Вiн безгучно поплив уперед. Алберт позадкував вiд нього. Одночасно хлопець почав, наче вагадлом, гойдати вперед-назад тостером, нагадуючи собi, що вiн матиме лише один добрий замах, перш нiж Тумi встромить йому лезо в горло або в шию.

«А якщо цей тостер вилетить з клятого капшука до того, як гахне його, я пропав».




11


Крег наближався до Алберта, вихиляючись верхньою частиною тiла, немов змiя, що зринае iз кошика. Легка, неуважна усмiшка торкала кутики його губ, утворюючи там ямочки.

«Отак правильно, – промовив похмуро батько зi своеi невмирущоi твердинi в Креговiй головi. – Якщо ти мусиш прибирати iх по одному, тобi вдасться це зробити. ЗВЗ, Крегу. Пам’ятаеш? ЗВЗ. Зусилля Винагороджуеться Завжди».

«Отак правильно, Креггi-Веггi, – пiдспiвала його матiр. – Ти можеш це зробити, i ти мусиш це зробити».

– Менi жаль, – промуркотiв крiзь усмiшку Крег хлопцю з бiлим обличчям. – Менi правда-правда жаль, але я мушу це зробити. Якби ти мiг побачити речi з моеi точки зору, ти б зрозумiв.

Вiн наближався до Алберта, пiдводячи розпечатувач листiв йому до очей.




12


Алберт кинув миттевий погляд собi за спину i побачив, що вiн вiдступае в бiк каси компанii «Юнайтид ерлайнз». Якщо вiн вiдступатиме далi й далi, простору ззаду для замаху не вистачить. Це треба зробити якнайшвидше. Вiн почав розгойдувати тостер сильнiше, спiтнiлi пальцi стискали закрут на скатертинi.

Крег у темрявi вловив цей рух, але не дiбрав, що воно таке, чим там гойдае цей хлопець. Це не мало значення. Вiн не мiг дозволити цьому мати якесь значення. Вiн сконцентрувався, а потiм стрибнув уперед.

«Я РУШАЮ В БОСТОН, – кричав вiн. – Я РУШАЮ В…»

Очi Алберта вже призвичаiлися до темряви, i вiн помiтив, коли Крег робив свiй рух. Тостер якраз був на заднiй половинi своеi коливальноi дуги. Замiсть смикнути зап’ястком, щоби послати його в зворотний хiд, Алберт дозволив своiй руцi пiти вслiд за вагою тостера i ледь не театральним жестом бейсбольного пiчера майнув ним угору й собi через голову. В той же час вiн зробив крок лiворуч. Мiцно тримаючись у своему капшуку вiдцентровою силою, гуля на кiнцi скатерки зробила короткий, рiзкий оберт у повiтрi. І Крег допомiг, ступивши вперед, пiд низобiжну дугу тостера. Той зустрiв його в лоб i перенiсся жорстким, сухим хряском.

Крег заволав вiд болю i впустив розпечатувач листiв. Ухопившись руками за обличчя, вiн поточився назад. Кров з розбитого носа юшила йому мiж пальцiв, наче вода з зiрваного гiдранта. Алберт вжахнувся тому, що наробив, але ще жахливiшим для нього було розслабитися тепер, коли Тумi поранений. Алберт зробив ще один крок лiворуч i майнув скатертиною збоку. Та хвиснула в повiтрi i з жорстким «гуп» врiзалася Крегу посеред грудей. Крег завалився на спину, не перестаючи завивати.

У Алберта «Козира» Кавснера залишилася тiльки одна думка; решта закрутилися у вихорi рваних кольорiв, образiв, емоцiй.

«Я мушу зробити його недвижним, а то вiн пiднiметься i вб’е мене. Я мушу зробити його недвижним, а то вiн пiднiметься i вб’е мене».

Тумi нарештi впустив свою зброю; розпечатувач листiв поблискував на килимi. Алберт наступив на нього пiдошвою i знову змахнув тостером. Коли той пiшов униз, Алберт уклонився в пояс, наче якийсь старого гарту мажордом, що вiтае члена королiвськоi родини. Гуля на кiнцi скатертини врiзалася Крегу Тумi в роззявлений рот. Звук був таким, нiби потрощилося скло в носовичку.

«Ох, Господи, – подумав Алберт. – Це його зуби».

Крег бився в корчах на пiдлозi. На нього лячно було дивитися, можливо, особливо лячно через погане освiтлення. Вбачалося щось монструозне, невигубне, тарганяче в цiй його жахливiй живучостi.

Його пальцi зiмкнулися на туфлi Алберта. Хлопець з вiдразливим зойком вiдступив з розпечатувача листiв, i тодi Крег спробував ухопити той канцелярський нiж. У нього мiж очима… його нiс перетворився на розверзлу бульбу плотi. Вiн узагалi ледве мiг бачити Алберта; поле зору йому вижерло велетенським ореолом бiлого сяйва. Незмiнна, висока скигляча нота дзвенiла в його головi – ввiмкнутий на повну гучнiсть звук телевiзiйноi тестовоi таблицi.

Вiн уже був поза спроможнiстю зробити бодай якусь нову шкоду, але Алберт цього не знав. У панiцi, вiн iще раз опустив тостер Крегу на голову. Почулося металеве хрясь-брязкання, це всерединi тостера вiдiрвалися нагрiвальнi елементи.

Крег перестав ворушитися.

Алберт стояв над ним, дихаючи схлипами, ваговита скатертина висiла в руцi. Потiм вiн зробив два довгих, незграбних кроки в бiк ескалатора, знову глибоко вклонився i виригав на пiдлогу.




13


Браян перехрестився, вiдхиляючи чорний пластиковий щиток, що закривав екран вiдеомонiтора iнерцiальноi навiгацiйноi системи, майже впевнений, що дисплей ІНС буде безхмарно порожнiм. Вiн придивився ближче… i видихнув з глибоким полегшенням.


ОСТАННЯ ПРОГРАМА ЗАВЕРШЕНА

поiнформував його монiтор спокiйними синьо-зеленими лiтерами, а пiд ними:


НОВА ПРОГРАМА? ТАК/НІ

Браян клацнув «ТАК», а потiм:


ЗВОРОТНА АГ № 29: ЛМА/ЛОГАН

Екран на мить став темним. Потiм:


ВКЛЮЧИТИ ВІДХИЛЕННЯ АГ № 29? ТАК/НІ

Браян клацнув «ТАК».


ЗВОРОТНА

поiнформував його комп’ютер, а менш нiж за п’ять секунд:


ПРОГРАМА ВВЕДЕНА

– Капiтане Інгал?

Вiн обернувся. У дверях кабiни стояла Бетанi. В освiтленнi салону вигляд у неi був блiдий i виснажений.

– Я зараз трохи зайнятий, Бетанi.

– Чому вони не повертаються?

– Не можу знати.

– Я питала в Боба – мiстера Дженкiнса, – може, вiн бачив, щоби хтось рухався там, всерединi термiналу. Вiн сказав, що нi. Що, як вони там усi вже мертвi?

– Я впевнений, що це не так. Якщо тобi вiд цього полегшае, чому б тобi не приеднатися до нього внизу бiля трапа? Я мушу тут ще дещо зробити. У всякому разi, я сподiваюся, що зроблю.

– Вам страшно? – спитала дiвчина.

– Так. Ще б пак.

Вона нiяково всмiхнулася.

– Я трохи рада. Погано, коли тобi страшно самiй – повне паскудство. Тодi я залишаю вас одного.

– Дякую. Я думаю, вони скоро з’являться.

Дiвчина пiшла. Браян знову повернувся до монiтора ІНС i набрав:


ЧИ Є якiсь проблеми з цiею програмою?

i клацнув:


ВИКОНАТИ


ПРОБЛЕМ НЕМА. ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ПІЛОТУЄТЕ «АМЕРИКАНСЬКУ ГІДНІСТЬ»

– На здоров’я, я впевнений, – мурмотнув Браян i витер собi лоба рукавом.

«Тепер, – подумав вiн, – аби тiльки пальне горiло».




14


Боб почув кроки по трапу i швидко обернувся. Там всього лише обережно й повiльно спускалася Бетанi, але все одно вiн почувався нервово. Звук на сходi дедалi гучнiшав.

Ближчав.

– Агов, Бетанi. Можна менi попросити у вас ще сигарету?

Вона подала збiднiлу пачку йому, потiм витягла сигарету й собi. Албертову книжечку експериментальних сiрникiв вона була засунула пiд целофанову обгортку на пачцi, i, коли креснула одним з них, той легко загорiвся.

– Є бодай якiсь вiдомостi вiд них?

– Ну, це залежить вiд того, що ви маете на увазi пiд «вiдомостями», я гадаю, – обережно вiдповiв Боб. – Здаеться, я чув якiсь скрикування, якраз перед тим як ви спустилися.

Вiдверто кажучи, те, що вiн чув, було насправдi бiльш схожим на лементування, але вiн не вважав за доцiльне казати це дiвчинi. Їi обличчя виказувало такий же страх, який засiв у самого Боба в душi, до того ж вiн бачив, що дiвчина мае певнi почуття до Алберта.

– Я сподiваюся, з Дайною буде все гаразд, – сказала вона, – але хтозна. Вiн так сильно ii пiдрiзав.

– Ви бачили капiтана?

Бетанi кивнула:

– Вiн мене типу вигнав. Гадаю, вiн програмуе своi прилади, чи щось таке.

Боб Дженкiнс поважно кивнув:

– Сподiваюся.

Розмова заглухла. Обое дивилися на схiд. Новi, зловiснiшi звуки тепер накладалися на хрускiт i жвакання – пронизливе, бездушне верещання. Це був якийсь дивно механiчний звук, який призвiв Бобу на думку автоматичну коробку передач, у якiй бракуе трансмiсiйного мастила.

– Воно вже набагато ближче, правда?

Боб неохоче кивнув. Вiн затягнувся, i жарина на кiнцi його сигарети на мить висвiтила пару втомлених, переляканих очей.

– Що воно там, на вашу думку, таке, мiстере Дженкiнс?

Вiн спроквола помотав головою:

– Дiвчино, дорогенька, я маю надiю, ми нiколи цього не з’ясуемо.




15


Не пройшовши i пiвдороги вниз по ескалатору, Нiк побачив проти ряду мертвих таксофонiв чиюсь зiгнуту постать. Неможливо було розiбрати, то Алберт чи Крег Тумi. Притримуючи лiвою рукою собi праву кишеню, щоб не задзеленчало, англiець полiз туди i навпомацки вибрав з дрiб’язку пару четвертакiв. Стиснувши праву руку в кулак, вiн пропустив тi четвертаки собi мiж пальцiв, створивши таким чином iмпровiзований мiдний кастет. І потiм знову вирушив у нижнiй зал.

З появою Нiка постать бiля таксофонiв пiдвела голову. Це був Алберт.

– Не вступiть у блювотиння, – промовив вiн немiчно.

Нiк опустив четвертаки назад у кишеню i поспiшив туди, де, наче той старий, що вельми переоцiнив власну спроможнiсть до фiзичних вправ, впершись долонями собi в колiна, стояв хлопець. Вiн почув рiзкий, кислий запах блювотиння. Цей, а також пiтний сморiд страху, яким вiдгонило вiд хлопця, були надто знайомими йому запахами. Вiн запам’ятав iх з Фолклендiв, а ще iнтимнiше з Пiвнiчноi Ірландii. Нiк обняв лiвою рукою хлопчика за плечi, i Алберт дуже повiльно випростався.

– Де вони, Козирю? – тихо запитав Нiк. – Гефнi й Тумi, де вони?

– Мiстер Тумi там, – показав хлопець на скоцюблену на пiдлозi фiгуру. – Мiстер Гефнi в кабiнетi «Послуги аеропорту». Я думаю, вони обидва мертвi. Мiстер Тумi ховався в тому кабiнетi. За дверима, я гадаю. Вiн убив мiстера Гефнi, бо мiстер Гефнi увiйшов туди першим. Якби я ввiйшов першим, вiн натомiсть убив би мене. – Алберт важко глитнув. – Потiм я вбив мiстера Тумi. Я мусив. Вiн гнався за мною, розумiете? Вiн десь знайшов iншого ножа i погнався за мною.

Хлопець говорив таким тоном, що це помилково можна було б сприйняти за байдужiсть. Утiм, Нiк знав, що воно насправдi. Аж нiяк не байдужiсть роздивився вiн у бiлiй плямi Албертового обличчя.

– Ти можеш дати собi раду, Козирю? – спитав Нiк.

– Не знаю, я до цього нiколи нiкого не в-в-вбивав, – видав Алберт задавлене, нещасне схлипування.

– Розумiю, – сказав Нiк. – Це жахлива рiч, але це можна пережити. Я знаю. І ти мусиш пережити це, Козирю. Нам ще треба довгi милi подолати, перш нiж можна буде заснути, i зараз нема часу на психотерапiю. Тi звуки наближаються.

Вiн залишив Алберта i пiдiйшов до скоцюбленоi на пiдлозi фiгури. Крег Тумi лежав на боку з одною задертою рукою, яка частково прикривала йому обличчя. Нiк перевернув його на спину, подивився, тихо присвиснув. Тумi був досi живий – чутно було його хрипке, деренчливе дихання, – але Нiк заклався б власним банкiвським рахунком, що ця людина зараз уже не прикидаеться. Нiс вiн мав не просто проламаний; на вигляд його було знищено. Рот зяяв кривавим проваллям в оточеннi потрощених решток зубiв. А глибока, недобра вм’ятина в Тумi посеред лоба наштовхувала на припущення, що Алберт зробив певнi творчi переобладнання в черепнiй кiстцi цього чоловiка.

– І все це вiн наробив якимсь там тостером? – пробурмотiв Нiк. – Ісус i Марiя, Том, Дiк i Гаррi чи бозна-хто. – Вiн випростався й пiдвищив голос. – Вiн не помер, Козирю.

Коли Нiк вiдiйшов, Алберт був нахилився знову. Тепер вiн повiльно випростався i зробив крок у бiк англiйця.

– Нi?

– Прислухайся сам. У вiдключцi, але все ще в грi. – «Хоча й ненадовго; судячи з його хрипiв, нi». – Ходiмо подивимося на мiстера Гефнi, можливо, вiн також вдало вiдбувся. А як там щодо нош?

– Га? – подивився Алберт на Нiка так, нiби той щойно був проказав щось iноземною мовою.

– Ношi, – повторив терпляче Нiк, коли вони вирушили до прочинених дверей офiсу «Послуги аеропорту».

– Ми iх знайшли, – сказав Алберт.

– Справдi? Супер!

Просто у дверях Алберт зупинився.

– Зачекайте, – пробурмотiв вiн, потiм присiв i почав навпомацки шукати Донову запальничку. І за хвильку вже знайшов. Вона була досi теплою. Хлопець пiдвiвся. – Мiстер Гефнi по той бiк стола, я гадаю.

Вони обiйшли стiл, переступаючи через скинутi стоси паперiв i кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ. Алберт пiдняв запальничку i крутнув колiщатко. З п’ятоi спроби гнiт зайнявся i слабенько горiв протягом трьох чи чотирьох секунд. Цього вистачило. Нiк встиг достатньо побачити вже у зблисках iскор, якi викрешувало колiщатко запальнички, але йому не хотiлося казати цього Алберту. Дон Гефнi лежав розпластаний на спинi – очi розплющенi, вираз жахливого здивування так i застиг на його обличчi. Отже, вдало вiдбутися йому не пощастило.

– Як так вийшло, що Тумi не запопав i тебе? – спитав, помовчавши хвильку, Нiк.

– Я здогадався, що вiн тут, – сказав Алберт. – Навiть iще до того, як вiн ударив мiстера Гефнi, я вже знав.

Голос у нього все ще був змертвiлим, тремтiв, але почувався вiн трохи краще. Тепер, коли вiн навiч побачив бiдного мiстера Гефнi – буквально подивився йому в очi, – почуватися вiн почав трохи краще.

– Ти почув його?

– Нi, я побачив оте. На столi, – Алберт показав на купку вiдiрваних смужок.

– Щастя, що побачив. – Нiк у темрявi поклав долоню на плече Алберту. – Ти заслуговуеш на те, щоби залишатися живим, друже. Ти здобув цей привiлей. Згода?

– Я намагатимусь, – сказав Алберт.

– Так i роби, синку. Це боронить вiд багатьох кошмарiв. З тобою людина, яка це добре знае.

Алберт кивнув.

– Не занепадай духом, Козирю. Це все, що варто робити, – просто не занепадай духом, i все з тобою буде гаразд.

– Мiстере Гопвел?

– Так?

– Вам не важко було б мене бiльше так не називати? Зда… – Йому сперло дух, i вiн з силою прокашлявся. – Здаеться, менi це бiльше не подобаеться.




16


Вони вийшли з печери «Послуг аеропорту» через тридцять секунд. Нiк нiс за ручку складенi ношi. Коли вони пiдiйшли до ряду таксофонiв, Нiк передав ношi Алберту, i той без слiв iх прийняв. Скатертина лежала на пiдлозi футiв за п’ять вiд Тумi, який тепер хропiв, хапаючи повiтря потужними неритмiчними ривками.

Часу було обмаль, часу було дуже, курва, обмаль, але Нiк мусив це побачити. Просто мусив.

Вiн пiдняв скатертину i витяг тостер. Один нагрiвальний елемент застряг у пазу для хлiба; iнший вивалився на долiвку. Циферблат таймера i ручка, якою посувають хлiб, вiдпали. Один кут тостера ввiгнувся досередини. Битий лiвий бiк перетворився на глибоку круглу вм’ятину.

«Це те мiсце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумi, – подумав Нiк. – Дивовижно».

Вiн струсонув тостер, слухаючи торохкання частин вiдбитих деталей усерединi.

– Всього лише якийсь тостер, – чудувався вiн. – Я маю друзiв, Алберте, – друзiв професiоналiв, – якi не повiрять у таке. Я сам насилу в це вiрю. Я маю на увазi, всього лише якийсь тостер…

Алберт вiдвернув голову.

– Киньте його, – промовив вiн хрипко. – Я не можу його бачити.

Нiк зробив, як просив хлопець, i поплескав того по плечi.

– Неси ношi нагору. Я приеднаюся до вас незабаром.

– Що ви збираетеся робити?

– Хочу подивитися, чи нема в тому кабiнетi ще чогось такого, що може стати нам у пригодi.

Алберт якусь мить дивився на нього, але в цiй темрявi вiн не мiг розгледiти вираз обличчя Нiка. Нарештi вiн сказав:

– Я вам не вiрю.

– А ти й не мусиш, – вiдгукнувся Нiк якимсь дивно делiкатним тоном. – Катай нагору, Козирю. Тобто, я хотiв сказати, Алберте. Я скоро до вас приеднаюся. І не озирайся.

Алберт ще якусь мить вдивлявся в нього, а потiм потягся вгору по застиглому ескалатору – голова похнюплена, ношi, наче валiза, висять у правiй руцi. Вiн не озирався.




17


Нiк почекав, поки хлопець зникне в мороцi. Потiм вiн пiшов туди, де лежав Крег Тумi, i сiв навпочiпки поряд з ним. Тумi все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирiвнялося. Нiк навiть припустив, що нiц неймовiрного нема в тому, що пiсля пари тижнiв лiкування й постiйного догляду в шпиталi Тумi мiг би оговтатися. Єдина рiч ним, принаймнi, доведена: вiн мае неймовiрно мiцний череп.

«Ганьба, що мозок пiд ним такий розм’яклий, приятелю», – подумав Нiк. Вiн простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумi рота, а iншою носа – чи що там вiд них залишилося. Це забере менше хвилини, i iм не доведеться бiльше перейматися мiстером Тумi. Іншi б здригнулися в жаху вiд такого акту – назвали б це холоднокровним убивством, – але Нiк вбачав у цьому лише певний страховий полiс, не бiльше й не менше. Тумi вже раз постав з того, що здавалося повною непритомнiстю, i тепер один з iхньоi групи мертвий, а iнша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далi.

Було тут i ще дещо. Якщо вiн залишить Тумi живим, що саме вiн подаруе йому, залишивши його живим? Коротке, страдницьке iснування в мертвому свiтi? Шанс подихати помираючим повiтрям пiд закляклим небом, у якому всi звичнi атмосфернi процеси, схоже, припинилися? Можливiсть познайомитися з тим чимсь, що наближаеться зi сходу… наближаеться з хрумканням гiгантських, хижацьких мурах? Нi. Краще позбавити його цього. Це буде безболiсним, i вже тiльки це буде достатнiм проявом доброти.

– Кращим за те, на що ця тварюка заслуговуе, – промовив Нiк, але все одно чомусь вагався.

Вiн згадав маленьку дiвчинку, як вона дивилася на нього вгору своiми темними, незрячими очима.

«Ви не вбивайте його!» Не прохання; то був явний наказ. З якогось прихованого, останнього резерву вона зiбрала трохи сил, щоби вiддати йому цей наказ. «Все, що я знаю, вiн нам потрiбен».

«Чому вона збiса так його захищае?»

Нiк посидiв навпочiпки ще трiшки, вдивляючись у знiвечене обличчя Крега Тумi. А коли згори ескалатора заговорив Рудi Ворiк, вiн здригнувся так, нiби то був голос самого диявола.

– Мiстере Гопвел? Нiку? Ви йдете?

– Миттю! – гукнув вiн через плече. Вiн знову потягнувся до обличчя Тумi й знову зупинився, згадуючи ii темнi очi.

«Вiн нам потрiбен».

Вiн рiзко скочив на рiвнi, залишаючи Крега Тумi в його болiснiй боротьбi за дихання.

– Уже йду! – гукнув вiн i легко вибiг вгору по ескалатору.




Роздiл 8




Дозаправка. Ранне свiтло свiтанку. Поява ленголiерiв. Янгол ранковий. Доглядачi вiчностi. Злiт.




1


Бетанi викинула свою майже геть позбавлену смаку сигарету i вже подолала вгору половину трапа, коли Боб Дженкiнс закричав:

– Здаеться, вони виходять!

Вона розвернулася i кинулася вниз по сходинках. З багажноi амбразури, проповзаючи по конвеернiй смузi, виринала низка темних плям. Боб з Бетанi побiгли iм назустрiч.

Дайну несли прив’язаною до нош. Рудi тримав iх з одного кiнця, Нiк – з iншого. Вони пересувалися на колiнах, i Бетанi почула, як захекано, хрипко хапаючи повiтря, дихае той лисий чоловiк.

– Дозвольте, я допоможу, – сказала вона, i Рудi охоче вiддав iй свiй кiнець нош.

– Старайся не трясти ii, – попросив Нiк, звiшуючи з конвеера ноги. – Алберте, берися разом з Бетанi за той кiнець, допоможеш нам пiдняти ii по трапу. Нам треба нести цю штуку якомога горизонтальнiше.

– З нею дуже погано? – запитала Бетанi в Алберта.

– Не добре, – вiдповiв вiн похмуро. – Непритомна, але поки жива. Це все, що я знаю.

– А де Гефнi й Тумi? – спитав Боб, коли вони вирушили до лiтака. Щоби його почули, Бобу довелося трохи пiдвищити голос; той хрускiт тепер лунав гучнiше, а верескливий призвук травмованоi трансмiсii став у ньому домiнантною, навiсною нотою.

– Гефнi мертвий, i Тумi також недалеко вiдстав, – сказав Нiк. – Зараз про це не на часi. – Вiн зупинився перед пiднiжжям трапа. – Ви двое, пiднiмайте свiй кiнець.

Повiльно й обережно вони посунули з ношами вгору по сходах, Нiк, зiгнувшись з переднiм кiнцем нош, рухався спиною вперед, Алберт з Бетанi, тримаючи ношi пiднятими на рiвнi своiх голiв, штовхалися стегнами на вузькому трапi. Боб, Рудi i Лорел iшли позаду. Вiдтодi, як повернулися Алберт i Нiк, Лорел заговорила тiльки раз – спитала, чи мертвий Крег Тумi. Коли Нiк сказав iй, що той живий, вона уважно до нього придивилася, а потiм з полегшенням кивнула.

Коли Нiк дiстався верху трапа i завiв свiй кiнець нош у лiтак, Браян стояв у дверях кабiни.

– Я хочу покласти ii в першому класi, – сказав Нiк, – щоби цей кiнець нош, де ii голова, був трохи пiднятим. Як би менi це зробити?

– Без проблем. Встановити ношi отам, зафiксувавши iх крiзь передню частину рами парою ременiв безпеки. Ви бачите, де це?

– Так. – А потiм до Алберта з Бетанi: – Пiднiмайтеся. Ви молодчаги.

В освiтленнi салону розмазана на щоках i пiдборiддi Дайни кров рiзко видiлялася на тлi ii жовто-блiдоi шкiри. Очi дiвчинки заплющенi; повiки делiкатного, лавандового вiдтiнку. Імпровiзований тампон пiд ременем (у якому Нiк пробив нову дiрочку – набагато вище вiд iнших) був темно-червоним. Браян почув, як вона дихае. Цi звуки були схожими на те, як соломинка втягуе повiтря з дна майже допитоi склянки.

– Погано, так? – стиха запитав Браян.

– Ну, в неi легеня, а не серце, i внутрiшня кровотеча й зблизька не так швидко гонить, як я боявся… але погано, так.

– Вона доживе, поки ми повернемося?

– Звiдки я збiса можу знати? – раптом закричав на нього Нiк. – Я солдат, а не якийсь там чортiв костоправ!

Усi завмерли, дивлячись на нього настороженими очима. Лорел знову вiдчула, як ii нiби приском обсипало.

– Вибачте, – промовив Нiк. – Подорож крiзь час диявольськи сильно дiе на нерви, хiба не так? Менi дуже жаль.

– Не варто вибачатися, – сказала Лорел, торкаючись його руки. – Ми всi тут такi напруженi.

Вiн подарував iй втомлену посмiшку i торкнувся ii волосся.

– Ви чисто розкiш, Лорел, це поза всякими сумнiвами. Нумо, давайте закрiпимо ii ременями безпеки i подивимося, що ми можемо зробити, щоби забратися звiдси к лихiй годинi.




2


Через п’ять хвилин ношi Дайни було прилаштовано в похилому положеннi до пари крiсел салону першого класу – голова дiвчинки вище, ноги нижче. Решта пасажирiв тiсною зграйкою зiбралися навкруг Браяна в сервiснiй секцii першого класу.

– Нам треба дозаправити лiтак, – сказав Браян. – Зараз я заведу другий двигун i якомога ближче пiдкочуся до того «Боiнга-727-400», що стоiть при перехiдному хоботi. – Вiн показав на лайнер компанii «Дельта», який у цiй темрявi скидався просто на сiру брилу. – Оскiльки в нашого лiтака посадка вища, я зможу завести наше праве крило прямо понад лiвим крилом дельтiвськоi машини. Поки я це робитиму, ви вчотирьох пiдкотите заправник – один з них стоiть бiля iншого перехiдного хобота. Я бачив його там до настання темряви.

– Може, нам краще розбудити Сплячу Красуню отам у хвостi й примусити його долучитися?

Браян нашвидку це обдумав i похитав головою.

– Останне, що нам зараз потрiбне, це отримати собi на руки дезорiентованого пасажира – та ще й на додачу такого, в якого дике похмiлля. Та вiн нам i не потрiбен – коли треба, двое дужих чоловiкiв здатнi штовхати такий заправник. Я бачив, так робиться. Тiльки перевiрте важiль трансмiсii, щоб стояв на нейтралцi. Заправник треба пiдвести i поставити прямо пiд перекритими крилами. Все ясно?

Всi закивали. Браян огледiв iх i вирiшив, що Бетанi й Рудi все ще занадто виснаженi пiсля боротьби з ношами, щоб очiкувати вiд них якоiсь серйозноi помочi.

– Нiк, Боб, Алберт. Ви штовхаете. Лорел, ви кермуете. Гаразд?

Вони кивнули.

– Тодi йдiть i робiть. Бетанi? Мiстере Ворiк? Спускайтеся разом з ними, приберете трап вiд лiтака, а коли я його переведу на нове мiсце, приставите трап до перекритих крил. До крил, не до дверей. Зрозумiло?

Вони кивнули. Окинувши iх поглядом, Браян побачив, що вперше вiдтодi, як вони тут сiли, в людей з’явився яскравий блиск в очах.

«Звичайно, – подумав вiн. – Тепер у них е чим зайнятися. І в мене також, слава Богу».




3


Йдучи в гуртi до заправника, який стояв лiвiше вiльного перехiдного хобота, Лорел усвiдомила, що бачить його.

– Господи, – промовила вона. – Уже знову на день розвидняеться. Скiльки ж це часу минуло вiдтодi, як стемнiло?

– Менше сорока хвилин, за моiм годинником, – сказав Боб. – Але маю пiдозру, що мiй годинник не вельми точно вимiрював час, поки ми перебували поза лiтаком. Та й взагалi, в мене таке вiдчуття, що час тут не мае великого значення.

– Що буде з мiстером Тумi? – спитала Лорел.

Вони пiдiйшли до заправника. Це був невеличкий автомобiль з вiдкритою кабiною, баком позаду i змотаними по боках товстими чорними шлангами. Нiк обняв Лорел за талiю i розвернув до себе. На якусь мить у неi з’явилася божевiльна думка, що вiн хоче ii поцiлувати, i Лорел вiдчула, як у нiй прискорилося серце.

– Я не знаю, що з ним буде, – сказав Нiк. – Лише знаю, що у вирiшальну мить я зробив вибiр на користь того, що просила Дайна. Я лишив його лежати непритомним на пiдлозi. Нормально?

– Нi, – вiдповiла вона дещо нетвердо. – Але я припускаю, що й так гаразд буде.

Вiн легенько усмiхнувся, кивнув i на мить притис ii за талiю.

– Ви не проти були б пiти зi мною повечеряти, коли i якщо ми повернемося до Лос-Анджелеса?

– Так, – вiдразу ж вiдповiла вона. – Це те, на що я з нетерпiнням чекатиму.

Вiн знову кивнув.

– Я також. Але якщо ми не зможемо дозаправити цей лайнер, ми не полетимо нiкуди. – Вiн подивився на вiдкриту кабiну заправника. – Ви зумiете знайти нейтральну позицiю, як гадаете?

Лорел змiряла поглядом важiль, що стирчав з пiдлоги кабiни.

– Боюся, я кермую тiльки з автоматичними трансмiсiями.

– Я зроблю це.

Алберт стрибнув до кабiни, натиснув зчеплення, а потiм уп’явся очима в дiаграму на головцi важеля. Позаду нього завив, прокидаючись до життя, другий двигун «767-го», а коли Браян пiддав газу, обидва двигуни почали ревiти дуже сильно. Гуло дуже гучно, але Лорел зрозумiла, що ii це не дратуе. Це притлумило той, iнший, звук, принаймнi тимчасово. І ще iй кортiло подивитися на Нiка. Невже вiн насправдi запросив ii на вечерю? Це вже зараз здавалося таким, у що було важко повiрити.

Алберт перемкнув швидкостi, потiм погойдав важелем коробки передач.

– Годиться, – сказав вiн i зiскочив на землю. – Залiзайте, Лорел. Щойно ми його покотимо, вам треба рiзко забирати вправо, щоб ми розвернули його кругаля.

– Гаразд.

Вона нервово озирнулася, коли трое чоловiкiв вишикувалися в ряд позаду заправника, з Нiком посерединi.

– Ви готовi? – запитав той.

Алберт з Бобом кивнули.

– Ну, тодi – всi разом!

Боб приготувався штовхати щосили, i до бiса той бiль у попереку, який отруював йому життя останнi десять рокiв, але заправник покотився з абсурдною легкiстю. Лорел з усiх сил викручувала туге, громiздке кермо. Жовтий автомобiль зробив невеличке коло по сiрому бетону i поiхав у бiк «767-го», який повiльно котився на позицiю бiля припаркованого лайнера «Дельти».

– Рiзниця мiж цими двома повiтряними суднами просто неймовiрна, – сказав Боб.

– Так, – погодився Нiк. – Ти виявився правим, Алберте. Хай ми вiдстали вiд сучасностi, але цей лiтак якимсь дивним чином досi залишаеться ii частиною.

– Так само, як i ми, – докинув Алберт. – Принаймнi, поки що.

Турбiни «767-го» завмерли, залишилося тiльки рiвномiрне, низьке гудiння допомiжних силових установок – у Браяна тепер працювали всi чотири. Але iх гучностi не вистачало, щоб приховати той скрегiт на сходi. Ранiше вiн мав певну суцiльну однорiднiсть, але, наблизившись, роздробився; тепер там начебто були присутнi звуки у звуках, а в сукупностi це починало здаватися жахливо знайомим.

«Тварини пiд час годiвлi, – подумала Лорел i здригнулася. – Ось на що це схоже – вловлене мiкрофонами i пiдсилене до гротескних пропорцiй чвакання тварин, якi щось жеруть».

Лорел пробрало сильним дрожем, вона вiдчула, як ii думки починае вгризати панiка – стихiйна сила, яку вона була здатна контролювати не бiльше, нiж те хтозна-що, яке утворювало тi звуки.

– Можливо, якби ми могли побачити, що воно таке, ми могли б з ним упоратися, – промовив Боб, коли вони знову почали штовхати заправник.

Алберт кинув на нього короткий погляд i сказав:

– Я так не думаю.




4


Браян з’явився в переднiх дверях «767-го» i махнув Рудi з Бетанi, щоб пiдкочували до нього трап. Коли вони це зробили, вiн ступив на горiшню платформу i показав на перехрещенi крила. Поки вони котили його в тому напрямку, Браян прислухався до звукiв зi сходу i раптом йому згадався один фiльм, який вiн дивився дуже давно в нiчнiй телепередачi. Там Чарлтон Гестон грав хазяiна великоi плантацii в Пiвденнiй Америцi.[161 - Charlton Heston (1923–2008) – вiдомий актор, який знявся в понад 100 фiльмах; Браян згадав фiльм «Оголенi джунглi» («The Naked Jungle», 1954).] На його плантацiю нападае величезний рухомий килим мурах-солдатiв, мурах, якi з’iдають геть усе на своему шляху: дерева, траву, будiвлi, корiв, людей. Як же називався той фiльм? Браян не мiг пригадати. Вiн тiльки пам’ятав, що Чарлтон вдавався до дедалi бiльш вiдчайдушних хитрощiв, щоб зупинити мурашву чи бодай затримати ii. А чи поборов вiн iх врештi-решт? Браян цього не пам’ятав, аж тут зненацька зринув фрагмент його сновидiння, тривожний вiдсутнiстю в ньому зв’язку з будь-чим, – той зловiсний червоний напис:


«ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ»

– Стоп тут! – крикнув вiн Рудi й Бетанi.

Вони припинили штовхати трап, i Браян обережно спустився по сходах, поки його голова не опинилася на рiвнi нижньоi площини крила дельтiвського авiалайнера. Обидва лiтаки – що «767-й», що «727-й» – мали вiчка централiзованоi заправки в лiвому крилi. Тепер Браян дивився на маленький квадратний лючок з трафаретними написами: «ДОСТУП ДО ПАЛИВНОГО БАКА» та «ПЕРЕД ЗАПРАВКОЮ ПЕРЕВІРИТИ ЗАПІРНИЙ КЛАПАН». А якийсь веселун ще й причепив на лючок круглу жовту налiпку зi смайликом. Це був останнiй сюрреалiстичний штрих.

Алберт, Боб i Нiк пiдштовхали заправник до мiсця пiд Браяном i тепер дивилися вгору, в потемку, що розвиднювався, iхнi обличчя були брудно-сiрими колами.

Браян нахилився i гукнув униз до Нiка:

– Там два шланги, по одному з кожного боку! Менi потрiбен короткий!

Нiк звiльнив шланг i подав його вгору. Тримаючи сопло шланга й тiею ж рукою хапаючись за трап, Браян перехилився пiд крилом i вiдчинив заправний лючок. Там стирчав, як палець, з’еднувач зi сталевим штоком. Браян нахилився далi… i послизнувся. Та встиг ухопитися за перила трапа.

– Тримайтеся, друже, – гукнув Нiк, пiднiмаючись по трапу. – Йде допомога.

Вiн зупинився за три щаблi нижче Браяна i вхопив того за пояс.

– Зробiть менi послугу, гаразд?

– Яку ще?

– Не пердiть.

– Намагатимуся, хоча не обiцяю.

Браян знову перехилився i подивився вниз. Пiд крилом до Боба з Албертом приедналися Рудi й Бетанi.

– Вiдiйдiть, якщо не хочете скупатися пiд душем з авiапального! – гукнув вiн. – Я не можу контролювати запiрний клапан цього дельтiвського, тож вiн може потекти.

Чекаючи, поки вони вiдiйдуть, вiн подумав: «Звiсно, з нього може нiчого не потекти. Хтозна, можливо, баки тут сухiшi за якусь кляту кiстку».

Вiн знову перехилився – працюючи тепер, коли Нiк його мiцно заякорив, обома руками – i ввiгнав сопло в паливний лючок. Бризнула коротка злива авiапального – дуже бажаний дощ за цих обставин, – а потiм пролунало жорстке, металiчне «клац». Браян, замикаючи сопло на мiсцi, крутнув його на чверть оберту вправо i з задоволенням почув, як пальне побiгло по шлангу вниз до заправника, де перекривний клапан зупинить його потiк.

– Гаразд, – зiтхнув вiн, вiдтягуючись назад на трап. – Поки що все нормально.

– Що тепер, друже? Як ми змусимо цей заправник працювати? Якось запустимо його вiд лiтака?

– Я сумнiваюся, що нам це вдалося б зробити, навiть якби хтось пам’ятав, що треба взяти з собою з’еднувальнi кабелi для «прикурювання» акумуляторiв, – сказав Браян. – На щастя, нам не треба його заводити. Фактично, цей заправник е просто приладом для фiльтрування й передавання палива. Я скористаюся допомiжними силовими установками нашого лiтака, щоб висмоктати пальне з цього «727-го» так, як ви висмоктуете зi склянки лимонад.

– Скiльки часу це може забрати?

– За оптимальних умов – що означае качати наземним насосом – ми могли б заливати двi тисячi фунтiв за хвилину. Роблячи це нашим теперiшнiм способом, вирахувати важко. Менi ще нiколи не доводилося заливати паливо за допомогою ДСУ. Щонайменше годину. Можливо, двi.

Нiк на мить тривожно задивився на схiд, а коли заговорив, голос його звучав притишено.

– Зробiть менi ласку, друже, не кажiть цього iншим.

– Чому нi?

– Бо я не думаю, що ми маемо двi години. Ми навiть можемо не мати й однiеi.




5


Сама в першому класi, Дайна Катарин Беллмен розплющила очi. І побачила.

– Крегу, – прошепотiла вона.




6


«Крегу».

Але вiн не хотiв чути свого iменi. Вiн тiльки хотiв, щоб його залишили в спокоi; вiн хотiв бiльше нiколи не чути свого iменi. Коли хтось його кликав на iм’я, завжди траплялося щось погане. Завжди.

«Крегу! Вставай, Крегу!»

Нi. Вiн не буде вставати. Його голова перетворилася на велетенський багатокамерний вулик; бiль ревiв i вирував у кожному асиметричному щiльнику i в кривулястому коридорi. Прилетiли бджоли. Бджоли подумали, що вiн мертвий. Вони вдерлися йому в голову i перетворили його череп на вулик. А тепер… тепер…

«Вони вiдчувають моi думки i намагаються зажалити iх на смерть!» – подумав вiн i розродився тягучим, стражденним стогоном. Його закалянi кров’ю пальцi розчепiрилися i повiльно стислися на технiчному килимi, що покривав пiдлогу зали нижнього поверху.

«Дайте менi померти, прошу, просто дайте менi померти».

«Крегу, ти мусиш встати! Зараз же!»

Це був голос його батька, единий голос, який вiн нiколи не мiг примусити замовкнути чи не послухатися його. Але зараз вiн його не послухаеться. Вiн його змусить замовкнути зараз.

– Йди геть, – прохарчав вiн. – Я тебе ненавиджу. Йди геть.

Бiль ревiв у його головi золотим вереском сурм. Хмари бджiл, лютих i жалючих, вилiтали з тих виючих сурм.

«Ох, дайте менi померти, – думав вiн. – Ох, дайте менi померти. Це пекло. Я в пеклi бджiл i бiг-бендових труб».

«Вставай, Креггi-Веггi. Сьогоднi твiй день народження, i вгадай що? Тiльки-но ти встанеш – дехто подасть тобi пиво i втовкмачить у голову сходити до сортиру… бо ВОНО йде, щоби схрумати тебе!»

– Нi, – сказав вiн. – Годi товкмачень. – Його руки засовалися по килиму. Вiн зробив спробу розплющити очi, але iх було мiцно залiплено клеем засохлоi кровi. – Ви мертвi. Ви обое мертвi. Ви не можете мене вдарити i не можете наказувати менi, що робити. Ви обое мертвi, i я також хочу бути мертвим.

Але вiн не був мертвим. Десь поза цими примарними голосами йому чулося виття авiацiйних двигунiв… i тi iншi звуки. Звуки ленголiерiв на маршi. Чи на бiгу?

«Крегу, вставай. Ти мусиш встати».

Йому дiйшло, що це не голос його батька, i не материн також. Перед цим всього лише його власний бiдний, зранений розум намагався сам себе надурити. А цей голос був з… з

(«згори?»)

якогось iншого мiсця, якогось вищого яскравого мiсця, де бiль е мiфом, а тиск – сновидiнням.

«Крегу, вони прийшли до тебе – всi тi люди, з якими ти хотiв побачитися. Вони полишили Бостон i прилетiли сюди. Ось який ти для них важливий. Ти все ще можеш зробити це, Крегу. Все ще можеш висмикнути чеку. Все ще е час вручити твоi папери й вiдпасти вiд армii твого батька… тобто, якщо тобi стане мужностi для цього.

Якщо ти достатньо мужнiй, щоб це зробити».

– Достатньо мужнiй? – прохарчав вiн. – Достатньо мужнiй? Хто ти не е, ти глузуеш з мене.

Вiн знову спробував розплющити очi. Липка кров, що тримала iх закритими, трохи подалася, але не поступилася. Якось вiн зумiв пiдтягнути до обличчя одну руку. Вона змахнула рештки його носа, i Крег подав голос тихим, втомленим скриком болю. У головi заревiли сурми, зароiлися бджоли. Вiн зачекав, поки бiль бодай трiшки вщухне, розставив два пальцi й пiдняв ними собi повiки.

Той свiтловий ореол нiкуди не подiвся. Вiн обрамляв у темрявi якусь нiби непевно знайому фiгуру.

Помаленьку, поволi-потроху Крег пiдвiв голову.

І побачив ii.

Вона стояла в ореолi свiтла.

Це була та маленька дiвчинка, але ii темнi окуляри десь подiлися, вона дивилася на нього, i очi в неi були добрими.

«Нумо, Крегу. Вставай. Я розумiю, як це важко, але ти мусиш встати – ти мусиш. Тому що вони всi тут, вони чекають, але вони не чекатимуть вiчно. Ленголiери про це подбають».

Вiн побачив, що вона не стоiть на пiдлозi. Ступнi дiвчинки зависали за пару дюймiв над пiдлогою, а те яскраве свiтло сяяло навкруг неi. Їi обрамляло спектральне сяйво.

«Нумо, Крегу. Вставай».

Вiн почав через силу пiдводитися на ноги. Це було дуже важко. Вiдчуття рiвноваги в нього майже геть пропало, i голову прямо тримати було важко – звичайно ж, через те, що в нiй було повно тих лютих бджiл. Вiн двiчi падав, але кожного разу починав знову, зачарований, загiпнотизований цiею осяйною дiвчинкою з ii добрими очима й обiцянкою цiлковитого звiльнення.

«Вони всi чекають. Крегу. На тебе.

Вони всi чекають тебе».




7


Дайна лежала на ношах, дивлячись своiми слiпими очима, як Крег Тумi пiдвiвся на одне колiно, повалився набiк, потiм намагався пiднятися знову. Їi серце переповнював жахливо жорстокий жаль до цього зруйнованого, стражденного чоловiка, до цiеi смертоносноi риби, яка бажала лише вибухнути. На його потрощеному, закривавленому обличчi вона побачила жахливу сумiш емоцiй: страх, надiю i щось на кшталт нещадноi рiшучостi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23178082&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Boston Red Sox» та «Milwakee Brewers» – бейсбольнi команди. (Тут i далi прим. пер.)




2


Ебнер Даблдей (1819–1893) – офiцер армii Сполучених Штатiв Америки, генерал Союзу пiд час Громадянськоi вiйни. Також вiдомий як творець бейсболу, хоча деякi iсторики спорту вважають це питання дискусiйним.




3


Крейдянi лiнii на бейсбольному полi, що позначають межi iгрового поля.




4


Мохаммед Реза Пехлевi (1919–1980) – тридцять п’ятий i останнiй шах Ірану, був скинутий i вирушив у вигнання внаслiдок революцii 1979 року.




5


Дональд Кларк Осмонд (нар. 1957 р.) – американський спiвак i актор, у минулому – кумир пiдлiткiв.




6


Betamax – формат касет для побутового використання, розроблений корпорацiею «Sony» 1975 р.




7


Семюел Рой Гагар (нар. 1947 р.) – американський гiтарист i рок-вокалiст. Найбiльш вiдомий як вокалiст американського рок-гурту «Van Halen».




8


«Castle Rock Entertainment» – кiнокомпанiя, у назвi якоi використано назву вигаданого Стiвеном Кiнгом мiста в штатi Мейн, яке фiгуруе в багатьох його творах.




9


Приз переможцю сезонного чемпiонату.




10


Середнiй коефiцiент результативностi вiдбивання – хiти, подiленi на виходи на битку.




11


Ігрова ситуацiя в бейсболi, коли вiдбивач i тi гравцi, що перебувають на базах, встигають здiйснити повне коло по базах (зробити пробiжку) i потрапити в «дiм».




12


Пiтчер – гравець, що подае м’яч.




13


Хiт – удар, при якому вiдбивач досягнув першоi, другоi чи третьоi бази.




14


Частина бейсбольного поля мiж другою i третьою базою.




15


Вихiд вiдбивача з гри пiсля трьох страйкiв (невлучання по м’ячу).




16


Популярна назва високоi стiни на лiвому полi стадiону Фенвей-Парк, де тренуеться бостонська бейсбольна команда «Ред Сокс».




17


«Mission: Impossible» (1966–1973) – телесерiал про команду секретних агентiв, якi отримують чергове завдання записаним на магнiтофонну плiвку, що пiсля першого ж прослуховування саморуйнуеться; у пiзнiших рiмейках цього серiалу фiгуруе вже оптичний диск.




18


«L’Envoi» (1978–1981) – парфуми, що випускалися для продажу тiльки через заснований 1971 р. перший у свiтi поштовий каталог люкс-товарiв «Horchow Collection».




19


«Lockheed L-1011 TriStar» – широкофюзеляжний авiалайнер на 400 мiсць з дальнiстю польоту понад 7000 км, який випускався в 1968–1984 рр.




20


Logan – мiжнародний аеропорт у Бостонi, названий на честь генерала i члена сенату штату Массачусетс Едварда Лоренса Логана (1875–1939).




21


В оригiналi Браян перебирае слова на лiтеру «L», якi асоцiюються з поняттям «легкiсть-гнучкiсть-делiкатнiсть»: назву дiйсно iснуючих органiчних парфумiв «Lissome»; слово «lithesome» з фрази у пiснi Лу Рiда «Romeo Had Juliette» (1989), де йдеться про героя, в якого при згадцi про парфуми дiвчини щипае очi, та назву найлегшого металу Lithium, солi якого також використовуються в лiках проти манiакально-депресивних розладiв.




22


«Lawn-Boy» – ручна газонокосарка, рiзноманiтнi моделi якоi з 1934 р. випускае компанiя «Evinrude».




23


«Lifebuoy» («Рятувальний круг») – розроблене 1895 р. в Британii i досi популярне карболове мило.




24


Lovebite – засмокт вiд поцiлунку; lovelorn – любовна туга.




25


Great Plains – географiчний регiон, що смугою завширшки до 800 км тягнеться вiд пiвнiчних кордонiв Мексики через середину США i заходить в Канаду.




26


20 тис. футiв = 6096 м.




27


Mojave – велика пустеля, що тягнеться вiд Пiвденноi Калiфорнii у схiдному напрямку.




28


Маються на увазi iндивiдуальнi кисневi маски з м’якого силiкону золотистого кольору.




29


«Taco Bell» – заснована 1962 р. в Калiфорнii мережа фаст-фудiв, де подають мексикансько-техаськi страви.




30


«When Harry Met Sally» (1989) – романтична кiнокомедiя.




31


Pasadena – мiсто в окрузi Лос-Анджелес, штат Калiфорнiя.




32


Danish pastry – солодка глазурована булочка з листкового тiста.




33


«Elmer’s Glue» – популярний напiвпрозорий полiвiнiлацетатний клей.




34


James Dickey (1923–1997) – романiст, поет-лауреат, консультант бiблiотеки Конгресу з питань поезii, пiд час Другоi свiтовоi вiйни служив пiлотом нiчного винищувача; його фiлософська поема про сенс людського життя «Падiння» (1967) була написана пiд впливом реального випадку 1962 р., коли в польотi у лiтака раптом вiдчинився аварiйний люк i 29-рiчну стюардесу винесло в небо.




35


«Branding Iron Whiskey» – коктейль: вiскi навпiл з персиковим шнапсом.




36


Wyatt Earp (1848–1929) – картяр, золотошукач, маршал мiста Тумстон, прозваний «найкрутiшим i найшляхетнiшим авантюристом своеi епохи»; попри участь у численних смертельних перестрiлках, сам жодного разу не був поранений.




37


John Henry «Doc» Holliday (1851–1887) – кращий друг Ваета Ерпа, хворий на туберкульоз дантист, вправний стрiлець-револьверник i картяр.




38


Sergio Leone (1929–1989) – iталiйський режисер, сценарист i продюсер, започаткував кiножанр «спагетi-вестерн».




39


Dalton Gang (1890–1892) – банда грабiжникiв банкiв i потягiв, органiзована братами Далтонами, колишнiми правоохоронцями-маршалами, якi покинули службу через затримку платнi.




40


Hugh O’Brian (нар. 1925 р.) – актор, уславлений головною роллю в телесерiалi «Життя й легенда Ваета Ерпа» (1955–1961), мав природну схожiсть зi своiм героем.




41


Tombstone (назва означае «Надгробний камiнь») – мiсто в Аризонi, яке процвiтало пiд час бурхливого розвитку довколишнiх срiбних копалень у 1880-х рр.




42


«Garand» – стандартна гвинтiвка американських збройних сил у 1936–1959 рр.




43


Robert De Niro (нар. 1934 р.) – знаменитий кiноактор, знявся у понад 90 фiльмах.




44


John Dillinger (1903–1934) – гангстер, застрелений спецагентами; Pretty Boy Floyd (1904–1934) – грабiжник банкiв на Середньому Заходi, був убитий у перестрiлцi з полiцiею.




45


«Colt Buntline Special» – револьвер з 12-дюймовим (30 см) дулом, вперше описаний письменником Стюартом Лейком у його белетризованiй бiографii «Вает Ерп – маршал фронтиру» (1931); насправдi такого револьвера нiбито не iснувало, але пiсля книги i багатьох фiльмiв, де почала фiгурувати ця модель, компанiя «Кольт» з 1950-х рокiв випускае невеликi серii таких револьверiв.




46


У Алберта в головi плутаються рiзнi iсторичнi особистостi, дати й географiя подiй: член банди на прiзвисько Шкуратяний Айк не був Далтонам братом.




47


Rutger Hauer (нар. 1944 р.) – голландський кiноактор з характерною зовнiшнiстю «холодного блондина», уславився ролями негiдникiв в голлiвудських фiльмах.




48


Emmett Dalton (1871–1937) – член банди, який значною мiрою посприяв популяризацii ii iсторii в мас-культурi: отримавши пiд час останнього невдалого нападу на банк 23 кульовi поранення, вiдсидiв 14 рокiв у в’язницi, написав кiлька книжок про пригоди на Дикому Заходi i став голлiвудським актором.




49


Donald Sutherland (нар. 1935 р.) – канадський кiноактор, зiрка Голлiвуду.




50


Slim Pickens (1919–1983) – колишнiй фаховий ковбой, зiрка родео, який, ставши кiноактором, знiмався у численних вестернах, детективах та телесерiалах.




51


Алберт зводить у своiй уявi в одну особу найстаршого з братiв Далтонiв, Френка, який служив маршалом i загинув задовго до створення його братами банди, i знаменитого бандита ще ранiшого часу Джессi Джеймса.




52


Понад десяток мiст у рiзних штатах називаються Sedalia i два мiста мають назву Steamboat Springs.




53


Buntline – револьвер системи кольта, отримав назву вiд псевдонiма американського письменника Неда Бантлайна (1823–1886).




54


«Hard Rock Cafe» – заснована 1971 р. в Лондонi мiжнародна мережа музично-тематичних ресторанiв, готелiв та казино.




55


Oxford shirt – класична чоловiча сорочка з гудзиками по всiй довжинi планки, зазвичай з натуральноi тканини «рогожка» – з шаховим переплетенням ниток.




56


«Mary Celeste» – знаменитий корабель-привид: американська бригантина, яка 7 листопада 1872 р. з вантажем спирту вийшла з Нью-Йорка в Геную, а 4 грудня була знайдена в Атлантичному океанi за 400 миль вiд Гiбралтару; неушкоджене судно рухалося при яснiй погодi пiд частково поставленими вiтрилами, з запасом iжi й води та цiлим вантажем, але без рятувальноi шлюпки, без екiпажу й пасажирiв, котрi невiдомо куди подiлися.




57


SOP (Standard Operating Procedure) – стандартна оперативна процедура.




58


Rocky Mountains – великий гiрський хребет завдовжки понад 4800 км i завширшки до 480 км, який тягнеться на заходi Пiвнiчноi Америки вiд Канади до Мексики.




59


«Berklee College of Music» – заснований 1945 р. вищий музичний заклад, де студентам викладають сучасну академiчну музику, джаз, пiсенну творчiсть, рiзноманiтнi рок та поп-стилi, гiп-гоп тощо.




60


Старовинний забобон: класти взуття на лiжко або ставити пiд лiжко вiщуе невдачу.




61


«Little League Baseball and Softball» – заснована 1939 р. Карлом Штотцем неприбуткова органiзацiя, яка займаеться влаштуванням мiсцевих та мiжнародних турнiрiв дитячих команд (5 – 18 рокiв) з бейсболу та софтболу.




62


«Five-and-dime» – iсторична назва крамниць фiксованоi цiни на всi товари.




63


«Timex» – якiснi годинники, якi з 1950 р. почала випускати заснована 1854 р. «Time Corporation»; iх дешевизна забезпечувалася використанням у механiзмi не коштовних каменiв, а розроблених компанiею пiд час Другоi Свiтовоi вiйни спецсплавiв для виробництва запальникiв авiабомб; «Rolex» – бренд дорогих годинникiв, що випускаються заснованою в 1905 р. в Лондонi однойменною компанiею, яка з 1919 р. перебазувалася до Швейцарii.




64


«Ray-Ban» – бренд «авiаторських» окулярiв, у нас iх ще називають «краплями», якi з 1937 р. почала випускати заснована 1853 р. компанiя «Bausch & Lomb»; «Polaroid» – сонцезахиснi окуляри з поляризованими лiнзами, якi випускаються з 1937 р.; «Foster Grant» – заснована у 1850 р. компанiя з виробництва гребiнцiв, яка 1929 р. почала випускати дешевi сонцезахиснi окуляри з целулоiдними лiнзами.




65


«Prudential Center» – другий за висотою, 52-поверховий хмарочос у Бостонi, де розташований банкiвсько-торговельний комплекс.




66


«Star Trek» – науково-фантастичний телесерiал, що дебютував 1966 р. i продовжуеться дотепер у рiзних модифiкацiях.




67


Mr. Spock – персонаж серiалу «Зоряний шлях», уродженець планети Вулкан, який став першим членом екiпажу земного зорельоту «Ентерпрайз».




68


«Pulsar» – бренд перших у свiтi цiлком електронних цифрових годинникiв, якi свого часу були дуже дорогими; тепер пiд цим брендом випускаються майже винятково аналоговi годинники.




69


«Concorde» (1976–2003) – турбореактивний надзвуковий авiалайнер спiльного франко-британського виробництва i використання, який долiтав з Лондона до Нью-Йорка приблизно за 3,5 години, прибуваючи, завдяки ефекту часових зон, на двi години ранiше часу вильоту; всi 14 лiтакiв цього класу було знято з експлуатацii через надто дороге обслуговування.




70


«Важким» у авiацiйному сленгу називають лiтак з максимальною злiтною масою 136 тонн.




71


«Kiwanis» – заснована 1914 р. мiжнародна благодiйна органiзацiя, дiяльнiсть якоi спрямована на допомогу дiтям i юнацтву.




72


«Philco» – заснована 1892 р. фiладельфiйська компанiя, яка вивела на ринок чимало iнновацiй (зокрема: у 1920 р. – першi радiоприймачi з акумуляторним живленням, 1932 р. – перше телемовлення, 1953 р. – першi поверхово-бар’ернi транзистори для швидкiсних комп’ютерiв), збанкрутувала 1961 р., хоча бренд iснуе досi.




73


Denver – столиця i найбiльше мiсто штату Колорадо.




74


«UNICOM» – приватна радiоагенцiя, що обслуговуе дрiбнi аеропорти, в яких нема регулярного графiку авiаруху.




75


Grackle (Quiscalus quiscula) – великий птах зазвичай чорного кольору з блискучою синьо-зеленою шиею та грудьми.




76


«Piper» – заснована 1927 р. компанiя, що виробляе десятки моделей легкомоторних лiтакiв.




77


«Cessna» – компанiя, що випускае поршневi i реактивнi легкi лiтаки.




78


«Learjet» – реактивнi лiтаки бiзнес-класу мiсткiстю до 10 пасажирiв.




79


Arvada – невелике мiсто в штатi Колорадо поруч з Денвером.




80


Colorado Springs – курортне мiсто на сходi штату Колорадо.




81


Omaha – найбiльше мiсто в штатi Небраска.




82


Bangor – трете за кiлькiстю населення мiсто в штатi Мейн, столиця округу Пенобскот, де зi своею родиною живе Стiвен Кiнг.




83


Заснований 1927 р. в Бенгорi вiйськовий аеродром пiзнiше було найменовано на честь загиблого пiлота Джеймса Фредерiка Доу; 1968 р. аеродром було продано мiсту Бенгор i вiн став мiжнародним аеропортом, частина якого використовуеться як авiабаза Нацiональноi гвардii.




84


William B. Travis – очiльник оборони форту Аламо (1836), найвiдомiшоi подii Техаськоi революцii, коли велике мексиканське вiйсько взяло в облогу мiсiю техаських поселенцiв; за переказом, усi, крiм одного, захисники Аламо переступили лiнiю на пiску, накреслену 26-рiчним пiдполковником Тревiсом iз закликом битися на смерть, i всi загинули в тiй битвi (найманець-француз, який не переступив лiнiю, зумiв втекти крiзь ворожi позицii i вижив).




85


Bar Mitzva – релiгiйне повнолiття в юдаiзмi, обряд набуття статусу повноправного члена еврейськоi громади, через який проходять хлопчики в 13 рокiв.




86


Алюзiя на Бiблiю: Вихiд, роздiл 12; 1 – 24.




87


Алберт пародiюе заклик Бога до фараона, щоб звiльнив евреiв: «Вiдпусти народ мiй», замiнюючи iх на «Frequent Fliers», термiн, що означае пасажирiв, якi часто лiтають, вiдтак отримуючи вiд авiакомпанiй рiзноманiтнi бонуси.




88


S.S. Van Dyne – лiтературний псевдонiм критика Вiлларда Гантiнтона Райта (1888–1939), автора 12 надзвичайно популярних свого часу романiв про детектива-естета, пихатого Фiло Венса, який вийшов з моди з появою жанру «крутого детектива».




89


«Trans World Airlines» («TWA») – заснована 1930 р. авiакомпанiя, пiк могутностi якоi прийшовся на 1950 – 1960-тi рр., коли нею володiв знаменитий своею екстравагантнiстю авiатор-винахiдник, мiльйонер Говард Г’юз (1905–1976).




90


«The Shop» – вигадана Стiвеном Кiнгом секретна служба США, яка фiгуруе в кiлькох його творах.




91


Sax Rohmer – один з псевдонiмiв англiйського письменника Артура Генрi Ворда (1883–1959), пiд яким вiн написав пiвтора десятка романiв про пригоди кримiнального генiя китайського походження Фу Манчу.




92


«DIA» – Розвiдувальне управлiння Мiнiстерства оборони США.




93


«Andromeda Strain» (1971) – фантастичний фiльм за однойменним романом (1969) Майкла Крайтона (1942–2008) про зараження мiстечка в штатi Нью-Мексико занесеним з космосу смертельним мiкроорганiзмом.




94


QED = Quod erat demonstrandum = «Що й треба було довести» (лат.) – традицiйний пiдпис на завершення доведення теореми.




95


Бiблiя, Дii Апостолiв, роздiл 9.




96


Great Divide – Континентальний вододiл, який вздовж найвищих хребтiв Скелястих гiр тягнеться вiд Аляски до Мексики, вiдокремлюючи рiчковi басейни Тихого та Атлантичного океанiв.




97


Des Moines – столиця переважно сiльськогосподарського штату Айова, на схiд вiд Небраски.




98


«Los Angeles Dodgers» – заснована 1883 р. в Бруклiнi бейсбольна команда, яка з 1958 р. базуеться в Калiфорнii.




99


Theodore Williams (1918–2002) – знаменитий бейсболiст, гравець команди «Boston Red Sox».




100


Giuseppe Paolo DiMaggio (1914–1999) – знаменитий гравець команди «New York Yankees».




101


Larry Niven (нар. 1938 р.) – поважаний письменник-фантаст, чиi карколомнi сюжети базуються на серйозних наукових концепцiях; John Varley (нар. 1947 р.) – фантаст, твори якого часто порiвнюють з тематикою i сюжетами патрiарха жанру Роберта Гайнлайна.




102


Robert Heinlein (1907–1988) – класик сучасноi науково-фiлософськоi фантастики; John Christopher – один з псевдонiмiв англiйського письменника Сема Юда (1922–2012), пiд яким вiн писав пiдлiткову фантастику; John Wyndham (1903–1969) – популярний свого часу англiйський автор, що розробляв у своiх романах постапокалiптичнi теми.




103


«Twilight Zone» – започаткований 1959 р. науково-фантастичний серiал, до якого перiодично досi додаються новi сезони.




104


George Smith Patton (1885–1945) – пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Європi офiцер першого в американськiй армii танкового корпусу; пiд час Другоi свiтовоi – чотиризiрковий генерал, командувач армiй на африканському та европейському военних театрах, вiдiграв ключову роль у швидкому звiльненнi Францii (де йому стоiть пам’ятник), загинув у автокатастрофi в окупованiй Нiмеччинi.




105


Заслання до Ковентрi – старовинна англiйська iдiома, що означае позбавлення всiх прав, включно з правом на спiлкування.




106


Valedictorian – титул школяра чи студента з найкращими академiчними оцiнками, якому даруеться право й обов’язок проголосити на останнiх загальних зборах навчального закладу прощально-напучувальну промову.




107


B?te noire (фр.) – катастрофа, предмет ненавистi.




108


«Avis» – компанiя з оренди автомобiлiв, заснована 1946 р. колишнiм вiйськовим пiлотом Ворреном Ейвiсом, який казав: «Ранiше я нiколи не мiг вчасно знайти собi на землi вiльноi машини».




109


6 футiв, 1 дюйм = 185,4 см; 180 фунтiв = 81,64 кг.




110


Алюзiя на вiдому з 1830 р. американську дитячу лiчилку «Mary Had a Little Lamb» («Було ягнятко в Мерi»).




111


Назви ходiв у грi «Монополiя».




112


Wilford Brimley (нар. 1934 р.) – актор, який знiмаеться досi, але особливо популярним був у 1970 – 1980-х; Olivia de Havilland (нар. 1916 р.) – голлiвудська зiрка, чия успiшна кiнокар’ера тривала понад 50 рокiв; враховуючи iхню рiзницю у вiцi, цi актори навряд чи могли зiграти пару романтичних коханцiв.




113


Йдеться про вiйну 1982 р. мiж Британiею та Аргентиною за контроль на Фолклендськими островами.




114


Portland – засноване 1633 р. найбiльше мiсто (66 тис. мешканцiв) у штатi Мейн, порт на березi Атлантичного океану.




115


Presque Isle – засноване 1828 р. мiсто (близько 10 тис. мешканцiв) неподалiк вiд канадського кордону.




116


Прямолiнiйна траекторiя планерування лiтака.




117


Penobscot – найдовша (разом з притоками – 425 км) рiчка в штатi Мейн, яка впадае в Атлантичний океан.




118


«Holiday Inn» – заснована 1952 р. мережа готелiв рiзноманiтних цiнових категорiй.




119


Нумерацiя злiтно-посадкових смуг залежить вiд магнiтного курсу; цифра 33 означае, що смуга близька до напрямку пiвдень-пiвнiч.




120


«Doyka» (перекручене «Dakota») – прiзвисько наймасовiшого в iсторii авiацii транспортно-пасажирського лiтака «Douglas DC-3/C-47», що з 1935 р. випускався в США та iнших краiнах (тiльки в СРСР за лiцензiею до 1952 р. було побудовано майже 5000 машин), деякi екземпляри лiтають i досi.




121


«C-12 Huron» – легкий, двомоторний, турбореактивний транспортно-пасажирський лiтак.




122


Gary Cooper (1901–1961) – один з найпопулярнiших акторiв класичного перiоду Голлiвуду, який з дитинства працював ковбоем на родинному ранчо, а потiм у близько ста фiльмах втiлив на екранi образ «iдеального американського героя».




123


Richard Nixon (1913–1994) – 37-й i единий в iсторii США президент (1969–1974), який, щоб уникнути iмпiчменту через бучний скандал, пов’язаний з таемним пiдслуховуванням його полiтичних конкурентiв у готелi «Вотергейт», добровiльно пiшов у вiдставку; 1972 р. на з’iздi Республiканськоi партii Нiксона було висунуто кандидатом у президенти на другий строк.




124


Навчальний предмет в американських школах, близький до домоводства, але з ширшим колом тем, зокрема таких, як «економiка сiмейних прибуткiв i витрат», «родиннi стосунки» тощо.




125


«Gretsch» – заснована нiмецьким емiгрантом Фрiдрiхом Гретчем 1883 р. в Бруклiнi компанiя, знаменита своiми джазовими й рок-н-роловими гiтарами та барабанами, яка на початку ХХ ст. також випускала струни для iмпортованих нею з Європи скрипок, якi продавалися в США пiд брендом «Gretsch REX».




126


«My dog has fleas» – спiвана фраза-мем, яка допомагае згадати ноти, на якi налаштовуються струни музичного iнструмента.




127


Geronimo – традицiйний вигук парашутистiв чи будь-кого, хто стрибае з великоi висоти.




128


«Herz» – заснована 1918 р., найбiльша у свiтi корпорацiя з надання в оренду автомобiлiв та iншоi технiки.




129


O. J. Simpson (нар. 1947 р.) – зiрка американського футболу, у 1970-х служив рекламним обличчям «Герца»; 1995 р. був звинувачений у вбивствi власноi дружини та ii коханця, але довгi судовi процеси виявилися майже безрезультатними; у 2007 скоiв збройне пограбування в Лас-Вегасi, за що отримав 33 роки ув’язнення.




130


«When a body meet a body» – фраза з шотландськоi народноi пiснi з буколiчно-еротичним пiдтекстом «Comin’ Thro’ the Rye» («Навпрямки крiзь жито»), яка стала широко вiдомою в обробцi поета Роберта Бернса (1759–1796).




131


«Budget Rent A Car» – заснована 1958 р. компанiя, яка забезпечуе гнучку систему знижок.




132


«Grateful Dead» (1965–1995) – фолк-блюз-рок гурт з Сан-Франциско, який по тепер залишаеться головним мистецько-iдеологiчним мотором психоделiчноi фiлософii гiпi.




133


Jetlag – десинхроноз, розладнання бiоритмiв людини в результатi швидкого перетинання декiлькох часових поясiв.




134


«Sub»/«Submarine» – сендвiч завдовжки з фут (30,48 см) з рiзними видами м’яса, сиру та зеленi.




135


Merrilee Rush (нар. 1944 р.) – поп-спiвачка з Сiетла, чиiм найбiльшим хiтом була пiсня «Angel of the Morning» (1968).




136


«LaSalle» – вiдомий своею агресивною рекламною полiтикою унiверситет, який iснував у Чикаго, перший, що почав надавати в США заочну освiту.




137


В рекламi гра слiв, оскiльки «matchless» може означати як «незрiвнянний», так i «безсiрниковий».




138


Roanoke Island – атлантичний острiв, який зараз належить штату Пiвнiчна Каролiна; мiсце першого постiйного поселення англiйцiв у Новому Свiтi, названому ними на честь королеви-незайманки Єлизавети І «Вiрджинiею»; 1590 р. все населення колонii безслiдно зникло, залишивши по собi единий скелет.




139


«RCA Victor» – заснована 1901 р. американська рекордингова компанiя, яка пiсля злиття з британською компанiею «His Master’s Voice» («Голос його хазяiна») перейняла ii фiрмовий знак: пес, схиливши набiк голову, сидить перед грамофоном, уважно прислухаючись до його труби.




140


«Daisy» – заснована 1882 р. компанiя, що виробляе рiзноманiтнi види дитячоi, мисливськоi й спортивноi пневматичноi зброi.




141


Man With No Name – зiграний Клiнтом Іствудом безiменний головний герой «Доларовоi трилогii» (1964–1966) винахiдника кiножанру «спагетi-вестерн» режисера Серджо Леоне.




142


Jon-Erik Hexum (1957–1984) – актор, який у перервi мiж зйомками шпигунського телесерiалу «Пiд прикриттям» грався з зарядженим холостими набоями револьвером, жартома приставив дуло собi до скронi, вистрелив i загинув.




143


Topsy – дiвчинка, персонаж роману «Хатина дядька Тома», яка на питання «хто ii зробив», вiдповiдала, «нiхто мене не робив, я сама виросла».




144


«Fantasyland» – тематична частина в парках системи «Дiснейленд», з замком Сплячоi красунi та iншими вiдомими з казок та фантастичних творiв атракцiонами.




145


Amelia Mary Earhart (1897–1937) – перша жiнка-пiлот, яка 1932 р. перелетiла Атлантичний океан; пiд час спроби облетiти довкола свiту ii лiтак безслiдно зник в Тихому океанi разом з нею i штурманом.




146


Charles Berlitz (1913–2003) – американський лiнгвiст, автор i видавець популярних рiзномовних словникiв для туристiв, а також кiлькох книжок про паранормальнi явища.




147


«Monarch Airlines» (1946–1950) – невелика авiакомпанiя, що базувалася в Денверi, Колорадо.




148


Reno – засноване 1868 р. курортне мiсто в штатi Невада, один з центрiв грального бiзнесу.




149


Gary Larson (нар. 1950 р.) – автор численних комiксiв, знаний своiм сюрреалiстично-похмурим почуттям гумору.




150


Ralph Vaughan Williams (1872–1958) – англiйський композитор, автор опер, симфонiй, балетiв, камерних творiв, i зокрема скрипкових, скрипка з дитинства була його улюбленим iнструментом.




151


«Someone’s in the Kitchen with Dinah» – американська народна робiтнича пiсня, яка з рiзними iншими словами стала також дитячою.




152


«Led Zeppelin» (1968–1980) – британський гурт, найвпливовiший в iсторii блюз-роковоi музики.




153


Limey – прiзвисько англiйцiв, яке походить вiд лимонiв i лаймiв, фруктiв, якi колись саме в британському флотi було вперше введено в рацiон морякiв як засiб вiд цинги.




154


Гра слiв: «crack» («крек») означае «репатися», «надломлюватися», а також – «кокаiн».




155


Браян глузуе, називаючи тiльки курортно-розважальнi мiсцини; «Club Med» («Club Mеditerranеe») – заснована 1950 р. французька корпорацiя, що володiе мережею курортних мiстечок по всьому свiту; найближчi до США розташовуються в Мексицi та на островах Карибського моря.




156


«Teledyne Technologies» – заснований 1960 р. конгломерат, до якого входить понад сотня компанiй, що працюють у створеннi й обслуговуваннi найрiзноманiтнiших технологiй: вiд медичних до аерокосмiчних.




157


«Los Angeles Rams» – заснована 1963 р. професiйна команда з американського футболу.




158


Американськi сигари середнього розмiру: «El Producto» з 1916 р. до встановлення 1960 р. США санкцiй проти Куби скручувалися вручну з кубинського тютюну i були дорогими; машинноi скрутки «White Owl» випускаються з 1887 р. i коштують менше долара за пару.




159


«Carlton» – ультралегкi сигарети з найнижчим рiвнем нiкотину й смоли.




160


Нiк дещо змiнено цитуе фразу Цезаря з трагедii Шекспiра «Юлiй Цезар»: «Той Кассiй мае ниций i голодний вигляд».




161


Charlton Heston (1923–2008) – вiдомий актор, який знявся в понад 100 фiльмах; Браян згадав фiльм «Оголенi джунглi» («The Naked Jungle», 1954).