Брутальний лiкар Нiка Нiкалео Сергiй Драмарецький – успiшний лiкар-гiнеколог i улюбленець жiнок. Вiн романтичний i прагматичний водночас, любить джаз, грае на гiтарi, поеднуючи все це iз фанатичною закоханiстю у свою роботу. На Сергiя полюе яскрава Свiтлана – колега, яка була його коханкою i досi пробачала йому все. Але не Вiкторiю Добровольську. Ця квiтникарка в страшнiй аварii втратила iхню ще не народжену дитину i пам’ять про стосунки з чоловiком. Сергiй починае боротьбу за свою кохану знову, зовсiм не пiдозрюючи, що на обрii з’являеться вельми загрозливий суб’ект – пiдприемливий i авторитетний олiгарх Іван. Вiкторiя ж мрiе зустрiти «свою» людину… Нiка Нiкалео Брутальний лiкар © Хiдченко В. О., 2020 © Depositphotos.com / Victory, обкладинка, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 * * * Із вдячнiстю за все та з любов’ю моему дорогому татовi Олександровi Хiдченку присвячуеться Мудрiсть знае, що я нiщо. Любов знае, що я все. А помiж ними тече мое життя.     Нiсаргадатта Махарадж Штормове попередження. Хурделиця Буревiй зi снiгопадом постiйно змiнював напрям вiтру. Жбурляв снiг, наче шерсть кудлатого пса, з такою неймовiрною силою, що Сергiй фiзично вiдчував, як авто ледь тримаеться дороги. Вiн iхав максимально швидко в таких надскладних умовах, iз силою повертав кермо на автобанi, намагаючись триматися на однаковiй вiдстанi вiд вiдбiйника та займаючи середню смугу. Так швидко, як вiн, не iхала жодна автiвка, яких, iз зрозумiлих причин, не так уже й багато траплялося дорогою. Кiлька автобусiв, джипiв та великих машин премiум-класу. Усi фури стояли на спецiально прилаштованих для них узбiччях. Водii, очевидно, сидiли там-таки, поруч у кнайпах, i цмудили пиво або глiнтвейн, втiшаючись можливiстю перепочити мiж постiйними роз’iздами. Ураган налетiв несподiвано. Уже начебто й весна прийшла: кiнець березня. Але утворився якийсь вир у вищих шарах атмосфери, як повiдомили метеослужби рiзних европейських краiн, i схiд Нiмеччини та захiд Польщi за кiлька годин укрив пiвтораметровий шар снiгу, температура рiзко впала нижче 30 градусiв за Цельсiем. Природа останнiм часом дивувала своею непередбачуванiстю та вибуховим характером: за статистикою, кiлькiсть надзвичайних погодних катаклiзмiв щороку зростала на сiм вiдсоткiв. Снiги в Сахарi, зникнення повноводноi рiчки в Перу, танення архаiчних льодовикiв в Арктицi та Антарктицi, безпрецедентнi кiлькамiсячнi пожежi в Австралii… Усе йшло шкереберть, i екосистема Землi виразно демонструвала свое обурення. Зачинилися всi садочки й школи, в аварiйний режим роботи перевели електро- й атомнi станцii. Радили не виходити на вулицю, особливо дiтям та лiтнiм людям, i скасувати дальнi поiздки легковиками. Однак прогноз дали надто пiзно, i велика кiлькiсть люду не просто потрапила в снiговий полон, а повсякчас передавала повiдомлення про зiткнення та аварii на автошляхах. І саме з приватних повiдомлень i блогiв Сергiй найперше дiзнався про величезну автокатастрофу на автобанi Дрезден – Кракiв, яким мала повертатися зi своiх флористичних курсiв Вiкторiя. Їi телефон мовчав уже кiлька годин, i Сергiй, недовго думаючи, скасував усi операцii наступних двох днiв та шугонув на своему «ленд роверi» назустрiч коханiй. Чоловiка тривожила мовчанка ii телефона, раз у раз беземоцiйний голос повторював: «Абонент не в мережi». Останне повiдомлення вiд Вiки було ще вiсiм годин тому: «Тут якийсь справжнiй буран. Автомобiлi стоять. Невiдомо, чи довго це триватиме». Пiсля того Сергiй нi про що не мiг думати. Пацiенток слухав вiдсторонено. Спочатку хотiв просто зачинитись у своему кабiнетi та зайнятися паперовою роботою, але зауважив, що протягом двох годин гуглив новини з-за кордону. Нерви не витримували, до кабiнету повсякчас хтось поривався зайти, вiн сердився, вiдгавкувався, лякаючи хворих. Зрештою, тi, хто звик до таких його випадiв, просто йшли, не розраховуючи на спiлкування з лiкарем сьогоднi. – Ганно Павлiвно! – Сергiй рявкнув у прочиненi дверi. – Зайдiть термiново! Старша медсестра стурбованим поглядом окинула головного й кулею вилетiла з процедурноi, зачувши такий настрiй шефа. Щiльно зачинила за собою дверi в кабiнет. – Що сталося?! – Нiчого такого, – на ходу зачиняючи сейф i одночасно вдягаючи пуховик, заспокоiв ii завiдувач. – Мушу йти вже, але мене два-три днi не буде. Контролюйте тут усе. Плановi операцii я перенiс на наступний тиждень. Ургентнi, як i завжди, проведе Свiтлана Петрiвна. Я ii зараз попереджу, що iду. – Зрозумiла, але як же бути з Локацькою? Я ii не зможу стiльки часу тримати на знеболювальних! – Ганно Павлiвно! Ви мене чули?! Медсестра завмерла в передчуттi «наiзду». У таких випадках з ним краще тримати безпечну дистанцiю. – Так! Трамадол?! – видихнувши, обережно перепитала. – З усiма питаннями до Свiтлани Петрiвни! Гучно гримнули дверi за його червоно-чорною курткою, i почулося поспiшне збiгання сходами вниз до авто. Вiтер завивав так само гучно, як у кiнотеатрi з акустичною системою Dolby Surround. Сергiй нiколи ранiше не чув i не бачив такого снiговiю. Вгорi було темно й одночасно бiло-бiло. У якiйсь опуклiй частинi видноколу не видiлялося нiчого, окрiм заметених машин. Видавалося, наче дивишся через округле шкельце з дiоптрiями. Дорога рiвною пуховою ковдрою миттево встелялася за кожним проiжджаючим автомобiлем. І що ближче вiн був до колишнього нiмецького кордону, то бiльше автiвок косо стояли на узбiччi, нiби розкиданi якимось велетнем. Легковики, якими зазвичай користуються европейцi, не призначенi для таких суворих умов, тому першими здавалися в боротьбi зi стихiею. Лише поодинокi позашляховики досi продовжували майже навпомацки рухатися вперед на мiнiмальнiй швидкостi. Буран посилювався. Та Сергiя хвилювало тiльки те, що на зустрiчнiй смузi автобану вiн зауважив спершу кiлька сплюснутих докупи машин, а тодi за ними кiлька рядiв автiвок, якi врiзалися в попереднi, нiби падаюче домiно. Його серце завмерло й закалатало. Вiн наче вiдчував дежавю… Далi iхати не змiг: усi смуги попереду були переповненi автомобiлями. На щастя, праворуч розгледiв з’iзд на стоянку, куди звертали деякi машини. Рiзко повернув i, стримавши сигналом iншi автiвки, просунувся помiж ними для паркування. Залишив там свого залiзного коня i, натягнувши капюшон на голову, кинувся вздовж вiдбiйника, розглядаючи кiлометрову аварiю на зустрiчних смугах. Серцем вiдчував, що Вiкторiя застрягла десь попереду, там мав бути iхнiй автобус. О, лiпше б вона взяла квитки на лiтак! Принаймнi рейс вiдклали б, i зараз вiн би не почувався нi живим нi мертвим, як вiдображення в дзеркалi. Вiн думав, що бiгтиме, проте ледь iшов. Снiговiй плював в обличчя, залiплюючи очi, пекуче рiзав, нiби скальпелем, шкiру i примерзав до повiк. Сергiй одягнув капуцу[1 - Капюшон (пол.). – Тут i далi прим. авт.] куртки, щiльнiше обмотав шию шарфом аж до самiсiньких очей. Дихати було важко, але хоч щось стримувало завiрюху перед очима й носом. Вiн рiшуче долав замети й перебирався через авто. Нелегко було це робити в зимовому одязi та важких черевиках. Одразу пригадалися трiскучi морози й буревii дитинства. Коли мама замотувала в незручний совецький одяг, типу унiсекс: важезну шубу з цигейки противного кольору коров’ячих пляцкiв[2 - Пляцки – коржi (пол.); тут у переносному значеннi – коров’ячi екскременти.] та цупкi й нееластичнi валянки. А зверху вся та мода в снiгопад обмотувалася шерстяною хусткою з френзлями[3 - Бахрома, торочки (дiал.).]. Почувався голубцем на саночках. Швидко втомлювався вiд надмiрноi ваги та неймовiрних зусиль хоч якось рухатися. Повертався додому мокрий, мов пiсля душу. А якщо забувся i закатався на санчатах з сiльськими дiтлахами, яким не звикати до вибрикiв природи (навпаки – це все було в радiсть), то, вiдпочиваючи вiд утоми на морозi, пiдхоплював бронхiт чи яку iншу «заразу». Але це поки був малюком, а як пiшов до школи, то вже весь той ненависний скафандр розстiбав, скидав поблизу портфелика й катався на санчатах в одному светрi. Увесь запашiлий, вiльний i до дiдька щасливий. Та й не хворiв вiдтодi жодного разу, лише щоки мiг вiдморозити чи пальцi коцюрбли вiд мокрого снiгу. Сергiй зауважив боковим зором, випiрнувши зi своiх спогадiв, що на зустрiчнiй творилося казна-що. Могли бути потерпiлi. Швидка сюди точно добереться нескоро. Гелiкоптери не лiтали, а дорожне полотно вщент було забите автомобiлями й фурами. Автобусiв поки не видно. Вiн перескочив другу половину роздiльноi смуги i йшов уздовж щiльноi шеренги машин, що нагадувала багатошаровий бургер на боцi. Хтось влiпився в передне авто скоса, намагаючись уникнути зiткнення, а хтось з усiеi швидкостi вдарився, аж капот пiдскочив. Трiснуте скло, побитi фари, покручений метал, але поки що було без жертв. Одна з фур з’iхала в придорожнiй кювет, перевернувши вантаж. Та всi були живi-здоровi. Люди повиходили з машин, марно намагаючись зловити стiльниковий сигнал: мобiльний зв’язок не працював. Картина нагадувала кадри з якогось американського блокбастеру про черговий армагедон i замерзання планети. Раптом почув, як хтось волав «Нilfe!» нiмецькою. Це означало, що комусь таки потрiбна допомога лiкаря. Одразу ж почав пробиратися крiзь бургер з машин до крайньоi лiнii автобану, де на боцi лежав маленький «опельок». І з нього стирчали чиiсь руки з ледь опущеного вiкна. Стисненим грудним голосом ця людина продовжувала кричати, сподiваючись, що ii почують. І не один Сергiй намагався якнайскорiше дiйти до волаючого – уже за кiлька хвилин довкола авто зiбралося кiлька людей, якi з силою витягли мужчину з його пастки. Допоки Сергiй до нього добрався, виявилося, що той застряг мiж сидiнням i вистрiленою автоподушкою безпеки. Усi розступилися на його прохання i пояснення, що вiн лiкар. Постраждалий не мав пошкоджень, був пристебнутий ременем безпеки пiд час iнциденту й вiдбувся легким шоком та забоем грудноi клiтки. Люди повернулися до своiх машин, попередньо допомiгши перевернути «опеля» на його рiднi чотири колеса. Сергiй довго йшов дорогою назустрiч снiговiю i внутрiшньо злився сам на себе – i на Вiкторiю також. Не послухала його й таки поiхала на тi клятi курси. Була впертою й затятою, якщо втовкмачила собi щось у голову. Їi не зупиняло нiчого, навiть загроза зриву вагiтностi пiд час найбiльш критичних днiв. Вiн описував iй усi можливi небезпеки, а вона лише вiдмахувалася, мотивуючи це «лихом з великого розуму». Справдi, усi аналiзи були в нормi, i фiбромiома хоча й збiльшувалася в розмiрах – що було логiчним пiд час вагiтностi, – та не критично. Тож Вiкторiя спакувала валiзу з мiнiмальною кiлькiстю речей i поiхала з Мар’яною спочатку до Варшави, а вже вiдтам – автобусом до Ейндговена. Супротив Сергiя i вiдмова вiдвезти ii до Польщi, якщо та не летить лiтаком, жiнку не спинили. Назад вирiшила повертатися також автобусом, аби дорогою вiдвiдати сина в Краковi. Чому тодi вже не взяти квитки на зворотний рейс лiтаком, йому було невтямки. Адже й так робила все всупереч, а вони могли до Назара поiхати пiзнiше зi Львова з мiнiмальною загрозою ii вагiтностi. Загадка – ота жiноча логiка. Зненацька вдалинi, посеред скупчення автiвок i важких трекiв, перед колишнiм нiмецьким кордоном у ще польському Згожельцi Сергiй зауважив мерехтiння сирен чи то швидкоi, чи полiцii – через липучий лапатий снiг розiбрати щось ближче, нiж на вiдстанi п’яти-десяти метрiв, ставало все складнiше. І чоловiк активнiше почав пробиратися вперед. – Хтось потребуе медичноi допомоги? – нiмецькою i польською прокричав Сергiй до далекобiйникiв, пiдiйшовши впритул до кiлькох важковикiв, що лежали на боцi. – Та тут уже всiх забрали швидкi, прошу пана, – вiдповiв польською фацет[4 - Хлопець, тип (пол.).] рокiв тридцяти у лижвярськiй куртцi з капуцою. – Он там автобус перевернувся. Сергiй внутрiшньо стрепенувся. Серце закалатало. – Автобус? Який? – А хiба я знаю? Не видно, усе замело снiгом. Кiлька годин там лежить. А людей повезли в Гьорлiц. – Чому аж через тунель? – Так а де ж тут проiдеш?! До нас усе снiгом перекрило – не добратися. То й добре для пацiентiв! У нiмцiв знають, як лiпше лiкувати. А ти когось шукаеш, не?! – Шукаю! У мене в тому автобусi могла iхати дружина, – вiдповiв швидко й додав: – Вагiтна. – Ого! Не заздрю тобi, старий, – спiвчутливо вiдгукнувся. – А ходiмо до мене в самохуд[5 - Автiвка (пол.).]. Я тебе пiдкину й сам у Гьорлiцi переночую. Для швидких розчистили дорогу з нiмецького боку. – Дякую тобi, друже! – Сергiй був сам не свiй. За пiвтори години вiн уже був у реестратурi мiсцевоi невеличкоi лiкарнi, ущент забитоi пацiентами. Напевно, вона ще зроду-вiку не бачила такого скупчення народу. Люд був усюди: у коридорах, палатах, на сходах, у лiфтах; лежали на лiжках, стояли, сидiли, хто як мiг. Хтось стогнав, хтось плакав, хтось волав про допомогу… Сергiй iнстинктивно кинувся, але його випередили медики госпiталю. Вiн опанував себе й пiдiйшов до реестрацiйноi стiйки, де заклопотана медсестра щось набирала на клавiатурi компа. – Доброго вечора! – звернувся нiмецькою. – Доброго вечора, пане! – вiдповiла вона, не пiдводячи голови, але зобразила на обличчi усмiшку. – Я вас слухаю. – Скажiть, прошу, чи е серед ваших пацiентiв Вiкторiя Добровольська? – Зараз, хвильку. Уточнiть, прошу, коли ii могли привезти? – Я не знаю насправдi. Сьогоднi, мабуть. Їхала рейсовим автобусом з Голландii до Польщi, у Кракiв, – висловив своi здогади спантеличений Сергiй. – Їi телефон не вiдповiдае вже кiлька годин. – Вибачте, але серед сьогоднiшнiх потерпiлих такого прiзвища та iменi немае, – скоромовкою вiдповiла дiвчина. – Менi дуже шкода. – Послухайте, я одразу не зорiентувався. Це ж нiч! Отже, вона могла бути госпiталiзована вчора ввечерi. – Вибачте! – Дiвчина поглянула на нього винувато. – Я мала б здогадатися. І за мить: – Є така. Вона ваша родичка? – Дружина! – Тодi iнформацiя лише для вас: госпiталiзована з матковою кровотечею i струсом мозку. – Далi! Де вона? – занервував Сергiй. – Панi Добровольська, – дiвчина кинула дивний погляд, – зараз в операцiйнiй. Кiлька… – Де операцiйна?! – перебив вiн ii. – Де?! – Спокiйно, сядьте, прошу, i почекайте. – Я – хiрург! Ви розумiете?! Там моя вагiтна дружина в операцiйнiй!!! – Заспокойтеся, будь ласка, – беземоцiйно та вельми переконливо попросила дiвчина. – У нас дуже квалiфiкованi спецiалiсти. Прошу знайти собi мiсце й почекати. Усе буде добре! – Я не можу чекати! – голосно, майже криком кинув Сергiй i побiг за першим же санiтаром iз крапельницею. По той бiк свiдомостi Вiка летiла довгим свiтлим коридором чи то якоюсь трубою, де все було, як у звичайному передмiстi: садиби, городи, люди, якi на них поралися, великi ставки й невеличкi рiчечки, поля – засiянi й неоранi, лiси та схили. І легко так iй було, радiсно. Здавалося, що вона чуе й вiдчувае тут кожну травинку, рослинку, жучка й метелика; розумiе кожну живу iстоту й бачить ii думки. Дивним i надзвичайно приемним було вiдчуття води, наче то вона сама i е, надiлена свiдомiстю i неймовiрним багажем знань, якi ранiше були незбагненними. Уся ця природна краса скручена у велетенську трубу iз сонцем наприкiнцi тунелю, до якого вона нiяк не могла долетiти. Тому без особливих зусиль розглядала все довкола й зосереджувалася на предметах. Наприклад, вона в одну мить побачила поламаний дитячий годинник в однiй iз хатинок на узлiссi i якось одразу зрозумiла, у чому причина поломки. Людей вона не зустрiчала, але вiдчувала рiзнi сутностi – доброзичливi й радi iй. Бачила багато рiзних опуклих куль, що свiтилися. Вони були всюди. Катулялися зi схилiв, пiдстрибуючи поодиноко чи вкупi з iншими, такими ж фантастично кольоровими, але найдовше – з прозоро-бiлими живими сферами. Декотрi з них, пiдстрибнувши, здiймались у повiтря i кудись пливли. Бiльшiсть – на яскраво-жовте свiтло наприкiнцi тунелю. Туди ж прямували й бiлоснiжнi хмаринки, легкi й також живi. Узагалi все тут було живим, справжнiм, у всьому пульсувало життя. Спочатку це трохи налякало Вiку, але вона не вiдчувала загрози, бо сама могла, залишаючись собою, бути, ким хотiла. Їй стало затишно й спокiйно. Усi довкола були пов’язанi якимось одним ментальним полем: обмiнювались iнформацiею, ставали один одним. Однак найбiльше iй подобалося вiдчуття води! Воно було надзвичайно приемним i наповненим, якимось примарно-легким i глибоко хвилюючим. Вода мала стiльки iнформацii i змiсту, що годi було це все осягнути й збагнути, але Вiкторiя хотiла та дивним чином могла роздивитися все довкола й усе те зрозумiти. – Я сплю? – виникло внутрiшне запитання. – Нi, це не сон, – отримала вiдповiдь, що наче також з’явилась у нiй, – це iнша реальнiсть. Інший вимiр. – Як таке може бути? Це те, про що здогадувався… Ой, забула, хто? Знала й забула. – Запитання сипалися з неi, як новорiчнi забавки з мiшечка. – Хто, – почула у вiдповiдь повтор. – А, так. Напевно, що так i е. Тут усе не так, як усi звикли ранiше. – Але менi це дуже подобаеться! Усе так щиро й тепло. – Так i мае бути. Тут не може бути iнакше. – Я хотiла б залишитися тут назавжди. Свiтло, що наближалося до неi (чи вона до нього – це iй було незрозумiлим), раптом залило собою все, i стало так затишно й добре, що вона враз згадала це почуття всеосяжноi, безумовноi любовi й радостi, гармонii i щастя. Вона купалася в цьому й хотiла зовсiм розчинитися, щоб i самiй стати цiею суттю. Та враз осягнула слова: – Ти не можеш зараз тут залишитися. У тебе ще багато незакритих питань. – Але яких? – Вiкторiя геть нiчого не пам’ятала: нiяких питань. – Ти повернешся i все зрозумiеш. Усе одно сюди прийдеш. Усi дороги ведуть сюди, – сказав хтось, i голос його був могутнiм та спокiйним, переконливим, хоча вона його не чула, а лиш знала про це. – Я зрозумiла. А коли я повернуся, менi буде тяжко там, де я була? – Повертайся, це необхiдно, – вклалось у ii свiдомiсть – i все зникло. І раптом вона опинилася там, де була давно-давно, кiлька рокiв тому. Бачила себе збоку. Тодi, коли Вiкторiя не дивилася новин, не слухала радiо й не гортала iнтернету. Для неi це була гора смiття з непотрiбноi iнформацii, яка забивала голову й основне – крала дорогоцiнний час. Ранiше жiнка могла годинами сидiти у фейсбуцi, шукаючи невiдомо чого й невiдомо навiщо. Несамовито барвиста й усмiхнена стрiчка новин малознайомих людей дратувала ii, та ледь не магнiтом приковувала увагу. То було схоже на якусь наркотичну залежнiсть, без якоi не минав жоден день. Знала, хто й де вiдпочивае, з ким тусуеться i з ким розiйшовся. Стан стосункiв «усе заплутано» збивав з пантелику, бо й у самоi тодi наче також був такий стан, але вона точно знала, як iз нього вийде. І ця катавасiя в головi ще тривала б нескiнченно довго, якби одного дня жiнка голосно не гримнула кришкою ноутбука, пiсля того як повидаляла всi своi акаунти в соцмережах. «Доста! – сказала сама собi зi справжньою злiстю. – Час зайнятися власною справою i собою, а не спостерiгати ярмарок удаваного щастя та марнославства». І життя потихеньку почало налагоджуватися. Але повсякчас так i кортiло знову заглянути в той паралельний свiт яскравих барв чужого балу. Та Вiкторiя навчилася не думати про можливiсть вiдновлення своiх сторiнок, постiйно осмикуючи себе вiд тих згадок. Основним тодi було – вiдновити себе для свiту, для нормального життя, спрямувавши його в потрiбному, правильному руслi. Вона достеменно не знала й вагалася. Хапалася за всi пропозицii та можливостi. Приходила додому втомлена й заповнена думками за день настiльки, що геть не згадувала про ще якiсь там iнтернети. Вiдчула розпач i бiль зрадженоi жiнки, хоча думала, що вже давно про це забула. Потiм раптово зрозумiла, що перестрибнула кiлька рокiв i побачила себе радiсною i щасливою на квiткових полях за Жовквою. Поруч стояла сестра Улянка, також усмiхнена й задоволена врожаем гладiолусiв, що, як кольоровi шаблi, стирчали iз землi. Жiнки переглядали записи в блокнотi, порiвнювали рiзнi сорти квiтiв, щiльнiсть розсади та особливий аромат ледь розпущених пуп’янкiв. Помiж грядками йде Назар – красивий, високий, майже дорослий син. Дуже схожий на колишнього чоловiка. Вiкторiя вiдчувае неймовiрно приемне тепло перебування поруч iз сестрою, родинну пiдтримку й затишок, захоплення спiльною справою, якою вони горять обое. І знову стрибок у часi. Вiкторiя на вечiрцi чи то чиiхось уродинах. Старий будинок та вишуканий iнтер’ер. Жiнка не сама, тут багато людей, схоже, лiкарiв, яких вона знае, i тi кличуть ii на iм’я. Усi танцюють, розважаються. Багато напоiв i наiдкiв на столi. Вона чуе телефонний дзвiнок i виходить iз гамiрноi кiмнати. Вмикаеться вiдеозв’язок з незнайомого номера, але на екранi лише якiсь руки-ноги, хтось щось шепоче… Вiкторiя вiдчувае хвилювання, жахливе серцебиття, усе враз темнiе перед нею, i вона, як крiзь сон, чуе десь поруч пiкання пульсоксиметра. Неймовiрно настирне й рiзке бiле свiтло тисне на очi звiдусiль. Повернення Сергiй стояв перед велетенським склом мiж вiддiленням iнтенсивноi терапii та лiкарняним коридором. За час перебування в клiнiцi Гьорлiца – а минуло лише якихось пiв доби – вiн перезнайомився з усiм медперсоналом i налагодив контакти iз завiдувачем вiддiлення гiнекологii. Як колега з колегою, вони обговорили Вiкторiiну iсторiю i наслiдки. Старший хiрург iз усiею толерантнiстю та переконливiстю пояснював безвихiдь ситуацii, у яку потрапила жiнка. І Сергiй усе це намагався сприймати спокiйно. Та серце було затисненим обценьками невимовного жалю i смутку. Вiкторiя ще перебувала пiд дiею наркозу в солодкому забуттi. Чоловiк дивився на неi, i його серце рвалося на клаптi. Думки були болючими й складними: не зумiв утримати – винен, не переконав – винен, знав, що може статися, i не наполiг – винен. Не знайшов у собi сили просто поставити ультиматум – винен. Його душили всi цi зiзнання i той, другий, добре знайомий внутрiшнiй ментор, який наче й не заважае тобi, дорослому досвiдченому чоловiковi, але в кризовi моменти вмiе загострити всi внутрiшнi леза й напнути всi струни. Сергiй нервово стискав кулаки й ковтав слину, у його скронях помiтно пульсував ритм стривоженого серця. Закумулював усi своi сили пiсля складноi дороги й пошуку Вiкторii. Залишалося тiльки дочекатися ii лiкаря з командою, що прийняла у вiддiлення всiх постраждалих в автокатастрофi на автобанi Дрезден – Кракiв. Вiкторiя поволi розтулила повiки й одразу ж зiмкнула iх. Яскраве свiтло болiсно вразило очi. Було схоже на лiкарняну палату. «О Боже! Що я тут роблю?!», «Хiба в мене щось болить?!», «Що це за лiкарня? Де я, га? Що сталося?» – питання роiлися в головi, наче бджоли у вулику… Вiкторiя силкувалася щось пригадати, але наткнулася на сiру зяючу бетонну стiну, яка заступила всi спогади й не пiддавалася ii натискам. Пiм-пiм-пiм – ритмiчно спiвав ii пульсоксиметр. Звiддаля коридором до неi наближалося кiлька лiкарiв. Один з них усмiхався. Певно, ii лiкуючий, одразу подумала вона. Але першим пiдiйшов iнший, худий i високий, з пронизливим поглядом холодноi блакитi, i щось запитав ii, здалося, нiмецькою. – Як ви почуваетеся? Чи все гаразд?! – переклав той, що всмiхався. Як може бути все добре, коли вона тут?! Безглуздя якесь! Але жiнка вiдчула, що кволо всмiхнулася. – Менi нiчого не болить. Але я нiчого не пам’ятаю! Не розумiю, що сталося. Враз усмiхнений мужчина стривожено глянув на того, хто ставив питання, i швидко заговорив iхньою мовою. Вiкторiя таки переконалася, що то нiмецька, бо сумнiвалася, чи не голландська. Лiкарi в зеленавiй унiформi заговорили помiж собою жвавiше, захитали головами – очевидно, радилися. Недовго, але зосереджено й дуже серйозно розглядали ii карту, що виявилася запхнутою в якусь кишеню на переднiй стiнцi лiжка. Найбiльше ставив запитань перекладач, той, що говорив украiнською, хоча з вигляду був також схожим на лiкаря. Лише халат мав iншого кольору – бiлого. Вiн постiйно кидав засмученi погляди на Вiкторiю. Раптом головний iй усмiхнувся, щось сказав i попрощався. Усi вийшли, окрiм перекладача. Той пiдiйшов зовсiм близько, узяв ii руку у свою, поцiлував у голову, чим неабияк збентежив. – Вiко, люба, а що ти пам’ятаеш? – Несподiваним зверненням на «ти» перекладач одразу ii спантеличив. – Нiчого, – невпевнено вiдповiла вона, сподiваючись у процесi розмови зрозумiти причини такоi фамiльярностi. Його поважна статура привертала до себе, погляд зачiпав своею глибиною i стривоженою таемничiстю, красива й щира усмiшка примушувала також усмiхатися. Але зараз вiн був стурбований, запитання ставив швидко, одне за одним, наче намагався за щось зачепитися. – Гаразд, тодi почнемо з найпростiшого. – Вiн зробив паузу. – Ти мене пам’ятаеш? Вiкторiя намагалася заперечливо хитнути головою, але болiсно скривила обличчя. Усе ж таки струс! – Погано. А що останне ти пам’ятаеш, якi подii? До госпiталiзацii вона все чiтко й добре зберiгала в пам’ятi: як поверталася автобусом назад додому в страшну негоду i як вiд сильного удару вiн спершу з’iхав з дороги, а тодi почав перевертатися. Почулися крики та переляканий вереск, усе падало з полиць додолу, а далi – провал. До того вона була в Нiдерландах на флористичних курсах. У неi кiлька гектарiв квiтникiв та двi невеличкi крамницi. Син вчиться в Польщi… А, так, вона ще дорогою назад хотiла побачитися з ним у Краковi, але водii сказали, що це неможливо, бо iдуть транзитом до Украiни. Та все вона чудово пам’ятае! Лише чомусь не його! Хто це, у бiса, такий?! Хоча едине, що ii турбувало найбiльше, – чи довго вона тут пробуде й чому. І все! – Що зi мною сталося?! – невпевнено запитала Вiка. Сергiй, котрий мав звичку завжди говорити всю правду, а не так, як у нас люблять – порцiйно подавати iнформацiю пацiентовi, а то й приховувати справжнiй стан речей, – раптом замислився й несподiвано для себе промовив: – З тобою вже все добре. Завтра ми поiдемо додому. – Разом? – здивовано вирячила очi Вiкторiя. – Вибачте, але я не можу, я не поiду з вами, поки не зрозумiю, хто ви. – Логiчно. Я твiй… – Вiн хотiв сказати чоловiк, але ж вони не були одруженi. – Чоловiк, дитину якого ти вчора втратила. – Дитину?! – Вiка ошелешено вибалушила очi на Сергiя. – Я була вагiтною? «Дурня якась!» – подумала про себе. – Дивно, що ти цього не пам’ятаеш, – зовсiм засмутився чоловiк. – Найкраще буде зателефонувати твоему синовi й попросити його сюди приiхати. Ось, глянь, його польський номер е в моему телефонi. І вiн натиснув набiр. Вагiтнiсть?! Яка вагiтнiсть, що за фарс?! До того ж цей рiзкий, швидкий i настирний незнайомець, що називав себе ii чоловiком. Свого «екса» вона добре пам’ятала. А цього – ну хоч убий! Усе скидалося на якийсь невдалий жарт. Їй здавалося, що вона в якомусь тупому кiно. – Привiт, Назiк! – по-свояцьки привiтався незнайомець. – З мамою вже все добре! Ми на кордонi мiж Польщею та Нiмеччиною. Що було? Розповiм! Так, пiзнiше. Тобi немае потреби сюди iхати. Нi, краще ми самi до тебе заiдемо дорогою додому. Бо бач… у мами, на жаль, часткова втрата пам’ятi, i це дуже неприемно. Розумiеш, вона не пригадуе, хто я в ii «судьбi», – удавано пожартував i всмiхнувся у трубку Сергiй. – Нi-нi, в iншому все добре. Уже добре. – Вiн змiряв ii поглядом. – Ага, так! Даю! Вiн переклав телефон у протягнуту руку Вiкторii. – Назарчику, як твоi справи, синочку? – одразу заторохкотiла вона, вiдчувши себе анi на йоту не затишнiше вiд того, що мужчина не брехав: вона насправдi втратила iхню дитину i свою пам’ять. – Усе добре, мам! Як ти почуваешся? Я такий радий, що ти жива-здорова, що ви iз Сергiем поiдете додому, – почувся його вже чоловiчий баритон. – Не розумiю, як сталося, що ти його не пам’ятаеш, але впевнений, що то скоро минеться. Приiжджайте в Кракiв! Я завтра вас чекатиму. У мене якраз немае лекцiй. – Назарчику, завтра буду в тебе, якщо мене випишуть. Там i поговоримо про все! Цiлую. Розмова скiнчилася, i Вiкторiя вiддала чоловiковi трубку. – Ну, що ж?! Я, мабуть, пiду куплю тобi щось iз одягу, – вiдповiв той i, анiчогiсiнько не роз’яснюючи, рушив з палати. – До вечора, люба! Отак – i все?! Сухо й рiзко. Зрештою, жiнка його все одно не пам’ятала. Але чи можливо, що вона закохалася в такого брутала?! Щось неймовiрне. Не запитав навiть, який ii розмiр! Вiка не переставала дивуватися. – Ой, я зовсiм забув! – раптом у скляних дверях з’явився незнайомий-знайомий чоловiк Сергiй i поклав iй на лiжко рожеве паперове пуделко[6 - Коробочка (пол.).]. – Вiдпочивай поки, я скоро! – i миттю зник. Вона вiдкрила презент. Усерединi лежало маленьке заварне тiстечко – ii улюбленi ласощi. Воно милувало око на круглiй серветочцi-витинанцi з написом польською «Ptysiе». Очевидно, куплене ним дорогою в Польщу. У Вiки – жодних емоцiй, не здригнулася й найменша павутинка в душi. Наступного ранку ii вiдпустили додому пiд вiдповiдальнiсть не лише громадянського чоловiка, а найперше – професiонала. Та й насправдi мiсць у клiнiцi всiм бракувало. Накололи анестетикiв, заспокiйливих, якi, на ii думку, були зайвими, та Сергiй наполiг. Дали iз собою в дорогу лiки i з усмiшкою швиденько розпрощалися. Дорога додому Вони iхали так повiльно, як тiльки можна на автобанi. Хурделиця вже вщухла, i лише снiговi замети та гурми машин на заправках i стоянках нагадували про якийсь небачений тут катаклiзм напередоднi. Сергiй щось безупинно говорив, намагався жартувати й здаватися безтурботним. Вона сидiла поруч i розглядала його обличчя. Вiн усмiхався, раз по разу зиркаючи на неi, та питав: – Таки не впiзнаеш? – На жаль. Не питай мене щоразу, я почуваюся незручно. – Так, розумiю. Але це все мине. Вона б i хотiла, щоб швидше скiнчилась ота «тимчасова часткова амнезiя», як пояснила iй психологиня, котра в клiнiцi намагалася наштовхнути Вiку на спогади, допомагаючи пригадати якiсь неприемнi моменти з ii пережитого, що могло бути пов’язане з цим чоловiком – Сергiем. І це, iмовiрно, саме те, що стримувало ii спогади. Але нiчого такого недоброго – узагалi нiякого – не пригадувалося. Вiкторiя нервувала, i в неi починала болiти голова. – Де ти поклав тi лiки вiд голови? – запитала, скривившись. – Усе у твоiй косметичцi. Рецепти, виписка… Є?! – Є. – Вона вичавила з блiстера одну бiлу овальну пiгулку й запила ii водою. – Так часто не варто, хiба дуже болить, – зауважив Сергiй. – Нестерпно, – вiдповiла Вiкторiя i вiдвернула погляд у вiкно. – Шви не тягнуть? Онiмiння сильне? – Жартуеш? Звiсно, що так! Жахливо почуваюся, наче мене прокрутили крiзь сокочавку. – Це нормально у твоему станi, котусику. Усе мине. Вiн дивився на неi новим поглядом. Сам себе якось зловив на цiй думцi. Блiдiсть обличчя, глибокi очi зi своiми внутрiшнiми переживаннями, зосередженiстю i недовiрою дивилися якось крiзь нього, коли вони зустрiчалися поглядами пiд час розмови. Волосся туго затягнене у хвiст, руки складенi в замок – «закрита й недоступна для всiх», наче навмисно демонструвала це своею поведiнкою. Йому до болю в грудях хотiлося обiйняти, палко пригорнути цю жiнку. Сергiй переживав неймовiрну радiсть вiд того, що вона жива й здорова, що все обiйшлося i вiн ii не втратив. Але Вiкторiя – така спокiйна, холодна, незворушна й вiдсторонена. Та все одно вiд того не чужа йому. Кидав на неi раз по разу погляди. Дивився у дзеркало, коли вона опускала сонцезахисний дашок iз дзеркальцем, аби себе розгледiти. Не наносила мейкапу, не чепурилася, не чiпала волосся, лише мастила губи ледь рожевим блиском. І байдуже ковзала поглядом по ньому, коли помiчала, що чоловiк за нею спостерiгае. Навiть не всмiхалася тiеi митi, хоч i не була далеко думками. Вiн знав, що все те здолае. Жодна жiнка нiколи не залишалася байдужою до нього, до його гострого розуму й палкого серця. Але ця геть не реагувала на всi зачiпки та пiдступи. Просто сидiла поруч i не вiдповiдала, нiби чужа. Вiхола поволi вщухала, i вже можна було розгледiти вогнi прибиральних машин-прибульцiв, з якими миналися дорогою через кожнi кiлькасот метрiв. Легкий вiтер крутив у просторi снiгове мереживо, що нагадувало тонкi бельгiйськi плетива. Мiста свiтилися здалеку красивими рiзнобарвними зимовими вогнями, наче цiсарськi замки на вершинах схилiв або в розлогих долинах. Розчищенi дороги давали можливiсть рухатися швидко, i за кiлька годин вони вже сидiли з Назаром в однiй iз затишних, як у Львовi, кав’ярень Кракова. – Мам! З тобою все добре?! Я такий втiшений, що все минулося! – Син мiцно стискав ii у своiх мужнiх обiймах. – Так, усе гаразд, Назарчику! – вiдповiла Вiка, цiлуючи сина й зосереджено спостерiгаючи за його реакцiею на Сергiя. Усе було так, як i належало б бути: вони радiсно привiталися, по-чоловiчому. Нiчого незвичного, наче й справдi зналися довго й були в родинних стосунках. Отже, усе гаразд. Вiка може бути спокiйною. Та дискомфорт щодо Сергiя все ж не зник. Як вiн може бути ii чоловiком? Вона його зовсiм не вiдчувае. Попри те, мужчина поводився вельми комфортно, немов його й не бентежила Вiкторiiна амнезiя. Вiн жартував, був дуже дотепним i водночас серйозним, коли розмова зайшла про освiту Назара, його оцiнки й стипендiю, яку видiлив навчальний заклад за успiхи, тож тепер оплата не потрiбна. Це дуже потiшило Вiкине самолюбство. Син вирiс i ставав незалежним, пiдробляв у ресторанi вечорами, мав своi кишеньковi грошi й навiдрiз вiдмовився вiд допомоги, коли Вiка дiстала гаманець. – Мамо, я хочу спробувати сам. Поки що менi абсолютно вистачае стипендii й того, що заробляю. – Гаразд. Але якщо щось – одразу кажи. Я планувала, що ми заiдемо у якийсь торговельний центр i купимо тобi нову теплу куртку, шапку-шалик… – Мам, я маю все необхiдне. Не переймайся. Їдьте додому. І вiдпочивай бiльше: ти маеш втомлений вигляд, – стурбовано зауважив Назар. – Так i е. Дорога мене виснажуе. – Ну, дорогi моi, то будемо рушати. Ще ж i кордон перетнути треба. Сподiваюся, прикордонники звернуть увагу на нашi лiкарнянi документи й процедуру перетину пройдемо швидко, – сказав Сергiй, схвильований Вiкиною блiдiстю, i пiшов до бару розрахуватися. Заснiжене мiсто дуже нагадувало Львiв. Ратуша, старi будинки, люди, флер славного цiсарського минулого i той же аромат кави, до якого допасовувався ще один – цинамону й гвоздички, що iх так люблять використовувати у випiчцi поляки. Гурмани! З ними можуть змагатися лише французи, хоча… Нiщо не буде таким близьким i милим серцю, як те, що рiдне, свое: ну, де ще ти здибаеш такий сирник iз родзинками, маком, присмачений справжньою шоколадною поливкою, як не у Львовi?! Вiкторiю цей спогад завжди зiгрiвав i створював затишок. Куди тим французам! Дорогою Вiка задрiмала, i iй знову наснилася ii маленька дiвчинка. І знову старий сон. Дитина раптом виникла посеред лабiринту сяючоi бiлизн? стiн, вузькi проходи яких щедро заливало сонячне свiтло. – Не бiйся, – тихенько сказала вона. – Іди за мною! І Вiкторiя знову пiшла, як i минулого разу, намагаючись дотягнутися i вхопити ii за руку, яку дитина тримала позаду, вказуючи йти за собою. Та не давалася вхопити. Вiка покiрно плелася, дiвчинка зникала за одним поворотом i вигулькувала за iншим, повсякчас гублячи свою вiзавi, але не покидаючи ii надовго. Їi русяве волосся маяло й iскрилося вiд сонячних зайчикiв, переливаючись усiма барвами жовтого й рудого, тоненькi пальчики тремтiли, наче вiд холоду, а хода була легкою й невагомою, нiби вона летiла над землею, не торкаючись маленькими ступнями пiску. Лабiринт час од часу пропускав у себе краечок синього моря й обрiю над ним. Та дiвчинка туди не звертала, а далi йшла вузькими проходами. Нарештi вони дiсталися невеличкоi, але простороi площi з ракушняку. І тут сон став трохи iншим, анiж попереднього разу. Нiкого довкруж – лише спека, пiсок i картина Тицiана iз зображенням Богородицi. Образ стояв поруч, спертий на високу дорiйську колону посеред площi. Вiдома трирiвнева композицiя картини у яскравих червоно-жовтих тонах одразу привернула увагу Вiки. Десь вона вже ii бачила: апостоли, якi благоговiйно дивилися на Дiву Марiю, що пiдiймалася на хмарi в центрi картини. І сам Тицiан, зображений у лiвому нижньому кутку. Вiка дуже добре пам’ятала всi деталi картини. Богородиця, завжди зображувана в дуже стримуваних тонах, тут була в червонiй сукнi з синьою накидкою, в оточеннi янголяток. І iхнi крильця, здаеться, трiпотiли, розвiвалися, як i всi тканини на полотнi… Дiвчинка стояла просто перед Вiкою, дивлячись iй у вiчi, пронизуючи наскрiзь своiм вiдкритим i глибоким, небесним поглядом. – Ось, вiзьми! – Вона витягла з-за спини руку, стиснену в кулачок, i розiмкнула. – Вiн твiй. Бережи його! – Дякую! – Вiкторiя взяла ключ iз бордовою шнурiвочкою, зав’язаною на ньому бантиком. – А що це? – Хiба не бачиш?! Це – ключ, – вiдповiла дiвчинка, розвернувшись у напрямку картини, поволi зменшуючись i розчиняючись у повiтрянiй спекотнiй iмлi. – Твiй ключ! – i ii крильця також затрiпотiли на полотнi. І Вiкторiя прокинулась у приемному збентеженнi. Їi лiва рука була затиснена в кулачок. Розтулила – нiчого. – Як ти? Чуешся добре? – Сергiй зауважив, що вона прокинулася, i притулив суху теплу руку до ii чола. – Температури нема. – Так, усе добре. – Вiка хотiла сказати «дякую вам», як зазвичай вiдповiдала малознайомим людям, але вчасно стрималася. – Дякую. Я довго спала? – Годинки зо двi, так. Але це нормально у твоему станi. Вiдпочивай. Скоро кордон, сподiваюся, що ми перетнемо його швидко. «Комфортний у спiлкуваннi, – подумала Вiка. – Та все одно – чужий». Давнi друзi. Сергiй i Роман – Сергiю Дмитровичу! Сергiю Дмитровичу-у! – У гiнекологiю сходами пiдiймаеться невисокий худенький чоловiк у зеленому халатi. – Ти мене чуеш?! Сергiю! – Ой, так-так! Задумався, вибач! Здоров, колего! Що нового? – Сергiй вiдриваеться вiд екрана мобiлки й ручкаеться з лiкарем, що його доганяв. – Та тут урологiчнi проблемки у твоеi пацiентки. Ось, несу знiмки й результати аналiзiв. Подивишся?! Коли ти там призначив операцiю? – запитуе уролог. – Е-е, Задоренко Леся Ігорiвна. – Ну, ти таке питаеш. У мене по три-чотири операцii на день. Де ж я пам’ятаю. Зараз з’ясуемо, – швидко вiдповiдае гiнеколог. – А що там у неi, покажеш? – Та сам дивись, ясна рiч! Вирiшувати тобi. Можна пролiкувати, а тодi оперувати. Якщо це за показами можливо. Сергiй бере до рук негативи й пiдходить до свiтла у вiкнi. – Ясно! А аналiзи? – переглядае роздрукiвку, перевертае на зворотний бiк. – І це все? – Що, мало?! Оперуватимеш? – смiеться уролог. – Та йолки-палки! То все не смертельно. Вагiтнiсть зараз у прiоритетi. А фiбромiоматоз iз цим несумiсний. Спочатку оперую я, а потiм ти вiзьмешся за неi. Поки все гоiтиметься – i урологiя полiпшиться. І, дасть Бог, завагiтнiе. – Ну, тодi гуд! – Вони прощаються, i уролог збiгае сходами вниз. – Увечерi заскочиш? – Ой, Ромку! Не питай зараз. Давай ближче шостоi скоординуемо своi плани, – вiдповiдае завiдувач гiнекологii i швидко зникае на поверсi. – Будь здоров! До його кабiнету знову черга. Вимита до блиску пiдлога вiдбивае тiнi всiх, хто тут стоiть зi своiм питанням. У кожноi проблеми, якi – вона сподiваеться – розв’яже цей славний спецiалiст. Стоять самi чи з подругою, яка його порадила. Тих, що з подругами, вiн одразу розрiзняе. Жiнки його люблять. Знають, що самотнiй. Знають, що класний фахiвець, дуже забезпечений i такий бажаний для тоi, яка хоче вдало вийти замiж. Вiн усмiхаеться, помiтивши вдалинi свою давню пацiентку Олену. Вона також серед тих, хто сподiваеться на його особливу прихильнiсть. Шкода, що нiхто з них так досi й не зрозумiв, що вiн таки одружений. Лише не з жiнкою, а з роботою. Вiн це розумiе, жiнки – нi. – Ой, i хто тут такий святковий?! – вiтае Олену з iронiею та цiлуе в щiчку. – Привiт, любий мiй лiкарю! – Вона по-особливому тулиться. – Я завжди так одягнена. Чи ти забув?! Жiнки в черзi – анi мур-мур: усi знають його вдачу. Лiпше не сперечатися за мiсце, хоч та блонда й попливла зi ще однiею до його кабiнету перед усiма. Натомiсть: – Хто перший у черзi, панi та панянки? – несподiвано запитуе. – Проходьте до кабiнету! Кобiти задоволено переглядаються, i одна з них таки прошмигуе крiзь прочиненi дверi. – Давно тебе не бачив, Ленусику! Щось сталося чи ти просто подругу привела? Зачекаете?! Бачиш, скiльки люду! – Та я б тiльки мазочки поздавала. А от у Христi проблемки, куди вже тiльки не зверталася, – закидае поглядом панянка. – А я казала, що маю суперлiкаря. То аж пiвтора року знадобилося, аби таки прийшла сама до тебе. – Добре-добре! Згiдно з чергою, гаразд?! Без образ! Усi кобiти для мене рiднi. – Ага, знаю! Зачекаю. Що вже тут поробиш?! І вiн iх приймае у свiй час. Добре, що черга рухаеться швидко. – Ну, що ж… Лено, ти в оглядову, а ви, панi, покажiть-но менi своi аналiзи, дiагнози, УЗД – що у вас там е? Майбутня пацiентка сумно всмiхаеться i витягае з сумочки файлик з паперами. Вiн перебiгае iх очима, зупиняеться на дiагнозi. Примружуеться, потирае руки, окидае поглядом молоду, стильно одягнену жiнку й каже: – Ну, з цим ми собi раду дамо. – От, бачиш?! – одразу вигукуе подруга. – Я тобi давно казала йти до Сергiя Дмитровича! А ти… – А що я? Менi також обiцяли, що все буде добре. Чи я мала бiгати по всiх?! – Ну, я також на себе мiсiю Господа не беру, але у вас усе можна змiнити. До мене бiльшiсть приходить зi схожим дiагнозом. І та, яка слухняно виконуе все, що iй кажу, досягае результату, – попереджае. – Але для початку мушу вас оглянути. – Так, звичайно, – погоджуеться пацiентка. До вечора голова в нього йде обертом вiд тих пацiенток, оглядiв, дiагнозiв… А треба ще раз обiйти стацiонарних хворих i розiбрати завал iз замовленням, що прийшло вранцi: спiралi, ковпачки та iнший гiнекологiчний крам. А ще мав намiр заповнити анкету на конференцiю в Брюсселi. Очевидно, ранiше десятоi вечора з лiкарнi не вийде. Як iнодi його гнiтить уся ця рутина! Але вiн тiльки в нiй бачить сенс свого життя. Тiльки це заняття приносить йому шалене задоволення. Вiн чуеться на сьомому небi, коли бачить, як жiнки розквiтають пiсля його лiкування, як вони вагiтнiють пiсля довгих невдалих рокiв i манiпуляцiй у недбалих фахiвцiв, як вони одужують пiсля операцiй i продовжують повноцiнно жити та кохати, бути коханими. Їхня радiсть i щастя живлять його енергiею та дають сатисфакцiю роботi. – Сергiю Дмитровичу! – Ганнуся в бiлому сестринському очiпку заглядае в прочиненi дверi. – Ви додому йдете? Чи, може, вам щось приготувати: кави, чаю? – Чаю, Ганю! Принеси менi мiцного й гарячого чорного чаю з цукром. Я тут сьогоднi ще довго сидiтиму, – моргае iй. – О! То я вам ще пампушок принесу. Лишилися з обiду, дiвки хтiли додому забрати. – Нi-нi, не треба! Нехай дiвчата смакують. – Зара-зара, обiйдуться! Дупи повiд’iдали отакеннi, – регоче головна медсестра i зникае, зачиняючи дверi за собою. – А то якраз дуже потрiбне мiсце для жiнки, – смiеться про себе лiкар. – Трипiльськi баби якi?! У дверi стукають. Сергiй втомлено закочуе очi й вiдкидаеться на спинку високого свiтло-коричневого шкiряного офiсного крiсла. У нього весь кабiнет кольору какао: стiл, диванчик, шафа й полицi. Лише вiкно та стiни – бiлоснiжнi. Усе нове, вилискуе, наче з посудомийки, i приемно бавить око. Уже майже десять рокiв вiдтодi, як вiн очолив вiддiлення. Насамперед зробив сучасний ремонт в операцiйнiй, кiлькох палатах i своему кабiнетi. А потiм уже поволi, потроху, в мiру надходження грошей i пацiенток, доробляв решту. Мрiяв про грантовi кошти, та, на жаль, зовсiм не мав часу ще й на ту писанину. Усе сподiвався, що якийсь недолугий iнтерн трапиться, який сяде та й вiзьметься за цю паперову роботу. Однак приходили тiльки вельми зацiкавленi своею роботою особи. І Сергiй чекав. – Заходьте! – Ну, ти як? Сам? – На порозi з’являеться уролог. – Ой, Ромку! Я забув тобi зателефонувати. Тут стiльки роботи… – То ти не йдеш? Пропустиш нинi басейн? – Я ходив уранцi, друже. – Вiн потискае колезi руку й вивалюе на стiл усе, що е в пакунку з великими червоними лiтерами НП. – Давай уже завтра, бач, скiльки менi ще треба всього порозгрiбати?! – Ого! Бiзнес – i нiчого особистого, – пiдсмiюеться уролог. – І чого я в гiнекологiю не подався?! – У кожного своi вподобання, – пiдколюе Сергiй. – Ну-ну, колего! – Гаразд! Я жартую. Наступного тижня починаемо замiну вiкон в ординаторськiй та сестринськiй. Подивимося, якщо будуть тi вiконнi профiлi добрi, то дам тобi вiдмашку. – Ой, як мене бiсить ця господарська дiяльнiсть. – А бездiяльнiсть ще гiрше. Що ж робити, як така в нас система: про все дбае завiдувач, – смiеться Сергiй. Розмову переривае дзвiнок його айфона. – Ти когось чекаеш, друже? – зводить брову уролог. – Нi, лише робота. – Вiн натискае вiдбiй на екранi з написом «Олена Красноступ». – Повно незавершених справ. Роман крокуе до виходу й уже у дверях: – Ця робота – не твоя сiм’я, старий! Вона тебе не пригорне, не поговорить, не дасть родинноi втiхи. – Не треба! Усе буде добре, не переживай. – Час iде. Потiм западеш на якусь молоду вертихвiстку, i вона тобi роги наставлятиме на старостi. Му-ууу! – Та йди ти! Спиляю i прикрашу стiну у вiтальнi, – пiдхоплюе жарт Сергiй – вiн ще не хоче розповiдати нiкому про Вiкторiю, щоб не схарапудити це диво. – Давай! До завтра! Дверi зачиняються, i лiкар сiдае в крiсло пити свiй чай, що помiж розмовою з Ромком йому непомiтно занесла Ганнуся. Вона вмiе бути тiнню, коли це потрiбно. Навчилася вгадувати його настрiй, бажання, вiдбивати вiд надто надокучливих пацiенток, викликаючи на вдаваний огляд чи до головного. Чоловiк ii дуже цiнуе. Вона для нього значно бiльше, нiж просто працiвник. Часто терпляче зносить його чудернацькi випади, хоча з нею вiн собi нiколи не дозволяе жодноi брутальностi, зневажливоi iронii. Вона йому майже заступила маму, родину, турботу дружини. Хороша жiнка та Ганнуся. – Е-ех! Шкода, що ви замiжня, Ганно Павлiвно! – А то б що? – Вона тихенько увiйшла. – Я вам пампухи обiцяла принести. – У-ух! Пампухи, – смiеться вiн. – Та одружився б iз вами, навiть якби ви того й не хотiли. – Ой, людоньки, ха-ха! А двадцять лiт рiзницi помiж нами вас не бентежить, женишок ви мiй дорогенький?! – стишено регоче головна медсестра. – Аж нiяк! Я люблю мадамiв з досвiдом, мудрих. Тому нiяк i не оберу. Нема нiкого, окрiм вас, Павлiвно! – i раптом мимохiть згадуе: – Ох, я ж вам премiю ще не дав! Медсестра затримуеться бiля зачинених дверей. Вiн пiдходить до шафи, вiдчиняе свiй сейф, витягае вiдтам грубий учнiвський зошит на пружинках i, розгорнувши на закладцi, щось шукае. Знайшовши iз вигуком «О!», маленьким ключем зi своеi зв’язки вiдмикае невеличку коробочку. У нiй стопками лежать купюри, як в обмiннику: гривнi, долари та евро. Сергiй вiдраховуе сто баксiв i, склавши iх удвое, наче хтось бачить цю сцену, передае Ганнусi. Жiнка всмiхаеться, дякуе i прощаеться. Вiн умiе пiдняти iй настрiй. Сергiй Дмитрович проводжае ii поглядом i зачиняеться в кабiнетi зсередини. – Так-так, подивимося, – сам до себе говорить лiкар i сiдае за своi розрахунки. Його зошит списаний великим розлогим почерком iз чомусь скрюченими й понiвеченими цифрами. У них важко розпiзнати що е що: трiйка схожа на п’ятiрку, двiйку не вiдрiзниш вiд сiмки й решта також плутаеться. Усе зрозумiле лише йому. Ганнуся записана в колонцi 18/03 – 24/03 пiд маленькою i великою лiтерами «мГ». Вiн закреслюе двiйку з двома нулями навпроти неi i сiдае з калькулятором до розрахункiв. Згодом у тiй же колонцi, що явно була недописана, з’являються й iншi лiтери: великi «А», «О», «М»… Тiльки йому одному вiдомо, що це означае. За якийсь час перелiк завершуеться пiдведеною рискою з цифрою 10, що зовсiм не вiдповiдае сумi з кiлькома нулями, але раптом навпроти неi вiн швидко виводить «ремонт» i загортае записи. Ховае калькулятор i зошит у сейф, звiдки iх i витягав, та, вдоволено завалившись у крiсло, вмикае запис якоiсь операцii на своему ноутi. Йому смакуе запашний чай уприкуску з Ганнусиними пампушками пiд криваве вiдео й закадровий голосовий супровiд. Звичне дiло для хiрурга. У дверi стукають i безпардонно смикають за клямку, наче точно знають, що тут ще хтось е. Сергiй невдоволено пiдходить до дверей, але раптом передумуе i вертаеться за стiл. – Старий, вiдчини, то я! Забув тобi щось сказати, – глухим голосом говорить Ромко. – Ти ще тут?! – усмiхаеться, вiдчиняючи, Сергiй. – Чуеш, друже, тут така ситуацiя. Дiвчинка одна, iнтернатська. Ну, з притулку, що на Левандiвцi… – Ну-ну, кажи вже. Що ти тягнеш? – Ми колись уже iм допомагали, пам’ятаеш? Там вагiтнiсть була пiсля згвалтування, – нагадуе уролог. – Та так. Як таке забудеш?! – Ну! То тепер там сепсис, i дiагноз не можуть встановити. Просять нас долучитися, щоб кiлька фахiвцiв було. Хiрург оперуватиме, а ми щоб були поруч. – Ох, благодiйнiсть – то не мiй профiль, Ромку! Раз помiг – то не все ж! Є iншi спецiалiсти, лiкарнi, – крутить носом Сергiй Дмитрович. – Серий! Ти ж знаеш, що можуть зашити й вiдпустити так. А дитини шкода – серце слабке, аби потiм знову там лазити й анестезiю робити. Дiвчинка здiбна, добре вчиться, хоч i пропускае багато. Дуже просили директорка й одна моя давня колежанка. – Ну, холера ясна! Ти вмiеш умовити! Якщо лише колежанка – файна кобiта, – усмiхаеться колега. – Дуже файна! Але знайомити тебе з нею не буду. Усiх менi повiдбивав. Тую не дам. Моя дiвка! Чути цокiт жiночих обцасiв[7 - Пiдбори (дiал.).], з-за рогу з’являеться постать Олени, давньоi знайомоi, вранiшньоi пацiентки. – Добре. Скажеш, коли там що. Я пiдключуся, виручу, – поспiхом проговорюе Сергiй i прощаеться з Романом. Останнiй пiдморгуе колезi й окидае поглядом молоду ефектну жiнку. Вона йде, похитуючи округлими стегнами, наче маятник. Їi фiгура в обтислому червоному комбiнезонi схожа на замальований знак нескiнченностi з китицею iз високого хвоста на головi й крапками-туфлями внизу. Наче зiйшла з подiуму. І де вiн тiльки таких бере?! – Аналiзи вже готовi, дорогий Сергiю Дмитровичу? – Вона дивиться на нього iнтригуюче й звабливо. – Не могла дочекатися завтра! Хвилююся. – Авжеж, заходь, Ленусику! – каже на порозi. – Котусику, привiт! Як почуваешся? Вiтамiнки випила? Прогестерон? – телефонуе Вiкторii, швидко цiкавлячись, що там у неi вiдбуваеться. – Нi, сьогоднi буду скоро. Не хвилюйся. Зателефоную! Тодi зачиняе дверi кабiнету за пацiенткою i прокручуе ключ у замку. Старi свiтлини Вiка лише тиждень як у Сергiя, а вже взялася наводити порядки: витерла товстий шар пилюки зi староi пожовклоi картонноi коробки з-пiд взуття i з цiкавiстю зазирнула всередину. Там лежало два дбайливо складених фотоальбоми й пачка рiзнокалiберних фото. Вони покоiлися окремо, перев’язанi крутим паперовим шнурком, на фланелевому клаптику бежевоi тканини. Вона одразу вiдклала вбiк ганчiрку, зняла господарськi рукавички. Фактично, Вiкторiя вже закiнчила легке прибирання в помешканнi, залишилося тiльки полити квiти. Але то могло зачекати. Тому вона перенесла коробку на низенький столик у спальнiй зонi, зручно вмостилася на ворсистому килимi. Розгорнула бiльший альбом, швидко, вiялом, перегорнула сторiнки й зрозумiла, що тримае в руках родиннi фото Сергiя, його мами, тата, дiдусiв i бабусь. Статичнi свiтлини, якi колись можна було зробити лише у фотосалонi, здебiльшого чорно-бiлi. Проте кiлька кольорових знимкiв усе ж знайшлося, зроблених, напевне, непрофесiйним фотоапаратом, бо мали не надто добру якiсть i фокусування. Усi були рiзного розмiру, але, дбайливо приклеенi спецiальними кутничками до сiрих картонних сторiнок, що не справляло враження неохайностi, приваблювали зiр нестандартним розташуванням. Очевидно, альбом створювала й пiдписувала знимки Сергiева мати, бо ж у якого чоловiка е такий заокруглений i плавний почерк iз рiвними й однаковими великими лiтерами?! Та й де там чоловiкам до фотоальбомiв! Хiба лише якомусь останньому з романтикiв. Першу сторiнку прикрашала свiтлина, де батьки вдвох сидiли обiйнявшись, дуже стримано, навiть цнотливо, зовсiм у стилi стандартних совецьких фото: чоловiчi руки покривають руки жiнки, що лежать у неi на колiнi. І поруч така сама знимка, але вже iз Сергiем. Там вiн, ще зовсiм маленький, рокiв трьох-чотирьох, сидiв у тата на руках, а поруч схилилася мама. Обое вже в доволi зрiлому вiцi, певно, десь за сорок. А може, Вiка помилялася, можливо, ii вводила в оману стара, порепана вiд часу чорно-бiла свiтлина. Сергiева мама – дуже красива жiнка, з прямим упевненим поглядом, з пишною кучерявою короткою зачiскою, а батько – зовсiм голомозий, що вразило Вiку, адже сам Сергiй пишався густезною шевелюрою без жодних ознак облисiння. Певно, йому передався мамин ген. Нiколи не розпитувала його про батькiв, родину. Сама не знала чому. Не тому, що було байдуже, але якось не приходилося до слова, не випадало, тож зараз iз потроеною цiкавiстю уважно розглядала свiтлини. Вони ранiше жили в будинку. Про це Вiкторiя знала iз його слiв також. Кiлька кольорових фото було зроблено знадвору, навпроти невеличкоi селянськоi хати на два вiкна й парадних дверей посерединi. Ними, очевидно, нiхто не користувався, бо для цього потрiбно було б вiдчиняти хвiртку з подвiр’я, що вела у квiтник. Там росли мальви, чорнобривцi та ромашки. Було видко пiдрiзанi два кущi бурячкових пiвонiй (старого французького сорту – про себе зауважила Вiка), осiбно стирчали домашнi синенькi черевички. Уздовж сiтки стелилися рудi нагiдки. Одне слово, невибагливий сiльський набiр квiтiв, утiм дуже милий i близький спогадам самоi Вiкторii. Їй аж запахло дитинством i Жовквою. «Цiкаво, що то за мiсцевiсть?» – подумала Вiка, однак, проглянувши всi пiдписи пiд свiтлинами, не знайшла про це жодноi помiтки. Перед хатою росла висока й розлога груша, рясно вкрита невеличкими зав’язями майбутнiх плодiв. Подвiр’я застеляла густа трава. Згорблений дiдусь iз бабусею в жовтiй хустинi сидiли поруч на призьбi, до них притулився iхнiй син, Сергiiв батько. А його мама, мабуть, iх i знимкувала. Погода стояла сонячна, тож фото вийшло занадто свiтлим, аби розгледiти дрiбнiшi деталi. Наступна фотокартка була портретною. На нiй мати Сергiя тримала його за ручку, а вiн, у пiдколiнниках i смугастих шортиках, у такому ж картузику, стояв на недолугiй порожнiй полицi для книжок. Тлом слугувала вицвiла брудно-блакитна тканина, що звисала зi стелi. Вiка також мала в колекцii схожу родинну знимку, щоправда, у часи ii дитинства вже не пiдставляли тих поличок – для того в студiях iснували спецiальнi стiльцi. Маленький Сергiй, з рожевими пухкенькими щiчками й спантеличеним поглядом, з бiлими кучерями, викликав у Вiки замилування й усмiшку. Мати ж мала на диво серйозний i зосереджений вигляд, наче це була не родинна зйомка, а фото на паспорт. Строгий одяг – бiлий верх, чорний низ. Лакованi чорнi туфлi iз квадратно-округлим носком i широким каблуком. І жодних аксесуарiв, навiть разка намиста. Лише тоненький ремiнець iз годинником на правiй руцi. О! Таки так, удався в матiр, яка, судячи з усього, також була шульгою. У самоi Вiки таких фоточок – двi шафи й цiла торба. Кращi також повставляла у фотоальбоми. А бiльшiсть пилюжилася на стриху[8 - Горище (дiал.).] в Жовквi. Якось улiтку iз сестрою шукали там нижню частину вiд старого бабусиного креденса[9 - Буфет для посуду (дiал.).], куди Улянка задумала складати насiння та цибулини тюльпанiв, i випадково натрапили на коробку з iхнiми дитячими знимками. Село, Свиня-рiка довкруж замку й дiтлахи в нiй. Нiкого не лякало те, що в рiчку виливають помиi з усiх розташованих уздовж хат. Та злив у тi часи був суто органiчний, i те не залишало масних кольорових плям на поверхнi води: мальки плавали й жабки плодились у тому потiчку все одно. Тоненькi кладочки через нього не завжди могли вмiстити одночасно двох малюкiв, якi так i пхалися один поперед одного, аби першим перетнути воду. Тож коли хтось необачно плюхався донизу, то найчастiше видряпувався на крутий берег з однiею, а то й двома п’явками на ногах. Ох, i крику тодi було та вереску! Але однаково й далi тiснилися на кладочцi. Такий собi екстрим. І отi фото, де вони рядком сидять на кладочцi, а внизу тече рiчечка, по краях укрита незабудками та калюжницями, приемно розiгрiли спогади в душi й розлилися сонцем у серцi. Улянка мала такi ж фото зi своiми однолiтками та старшими за Вiку подругами. Але й з Вiкторiею удвох вони також е – у сплетених вiнках на головах iз зiбраних у рiцi квiтiв, наче двi дiвчинки-весни: рожевощокi й блакитноокi, русоволосi, з косами в кулак. А далi, перебираючи фото, знайшли себе кiлькамiсячними голясиками на овчинах, сфотканих у студiйних умовах. Тут-таки були i мама, i тато поруч. А ось уже й Улянка – велика серйозна дiвчинка, i тато з мамою – простi сiльськi батьки з голомозою Вiкуською на руках. На жаль, не було анi дiдусiв, анi бабусь на знимках. Їхнi фото лежали окремо. Зате купа свiтлин iз вуйками й тiтками, дальнiми родичами та знайомими. А тут – лише два тоненькi альбоми й одна родинна знимка. «Певно, iншi тримае деiнде», – подумала Вiкторiя й акуратно поскладала все так, як i було. Та раптом один iз альбомiв вислизнув iз руки i, поки другою шарила по пiдлозi за кришкою, упав i розкрився. Деякi знимки повипадали. Вiка акуратно iх позбирала, поскладала i вже запихала всередину, як раптом помiтила клаптик паперу, що визирнув з-пiд великого портрета малого Сергiя. Вiка легенько його потягла двома пальцями. Вiн не пiддався, тодi жiнка трохи вигнула фото, наче мiсток через потiчок, i отримала пожовклий вiд часу аркуш паперу iз зошита в косу лiнiйку, складеного вчетверо. Вона тут-таки його розгорнула й прочитала: «Дорогий Сергiйку, синочку! Не знаю, чи коли-небудь у життi я наважуся розповiсти тобi правду, тому пишу…» Вiку аж пересмикнуло, вона склала аркуш i навiть хотiла його втиснути назад, але природна цiкавiсть i аргумент, що вони iз Сергiем тепер разом чекають дитину, узяли гору, i жiнка продовжила читати… «Не знаю, чи коли-небудь наважуся тобi про це розповiсти, сину. Ми живемо в краiнi заборон i мовчання. Тут усе не таке, яким здаеться. Однак, на мiй погляд, знати правду краще, анiж усе життя провести у вигаданому свiтi. Батько точно буде проти, але ти дiзнаешся про це нескоро, коли вже будеш дорослим i – я впевнена – мудрим. Коли зможеш усе зрозумiти…» У Вiкторii засiпалося серце й спiтнiли долонi. Вона знову склала аркушик паперу, наче злодiйка, яку перехопив погляд стороннього пiд час крадiжки. Вiка занурювалася в чужу таемницю. І права на це не мала. А чи мала?! Вона сумнiвалася, i все ж: «У нас iз твоiм татом дуже довго не було дiтей. Ми вже й не сподiвалися. Думали, що так i доживемо свого вiку. Усе ж перевалило вже за четвертий десяток! Тому, коли ти з’явився в нашому життi…» Вiкторiя приголомшено дочитала листа матерi до Сергiя i повернула його на мiсце, акуратно вставивши i склавши все, як i було. Тепер ii турбувало iнше. Чому Сергiй приховував вiд неi це? Чому нiколи не зачепив цiеi теми? Але раптом подумала: а Сергiй знав про все те, що дiзналася вона? Навряд чи тримав би пiд фотокарткою маминого листа. Певно, десь би переклав. Чи iсторiя родини, яка ii спочатку не цiкавила, а тепер несподiвано вiдкрилася, була вiдома йому? Звiсно, вiдома! Якi тут запитання. Недаремно ж вiн той альбом заховав подалi вiд очей. Хоча, з iншого боку, що тут такого?! Нiчого особливого. На тi давнi совецькi часи – то так. А зараз – буденна рiч. Вважаеться правильним одразу розповiдати дiтям усю правду, щоб розумiти вiдповiдальнiсть i неординарнiсть ситуацii в родинi. Однак Вiка вирiшила поступово про все дiзнатися саме вiд нього. Нехай сам розкаже свою iсторiю. Лише натякне, що iй цiкаво все про його родину. Заховала коробки та продовжила прибирання з уже зовсiм iншим настроем. Вирiшила ще раз перескласти своi речi. Вони займали мiсце лише на двох поличках i кiлькох вiшаках у шафi. Подумала, що на перший час на новому мiсцi iй цього старчить. Перевозити одразу весь свiй гардероб у чуже помешкання здавалося iй грубим i нахабним втручанням у його приватний простiр. Намагалася бути делiкатною i ненав’язливою. І так переживала за свого кошака, який, наче пан, походжав по квартирi – от кому-кому, а йому було затишно й комфортно будь-де. Вiка часто возила його за собою у спецiальнiй переносцi, i вiн, здаеться, був навiть радий таким вилазкам: чи то iхала до сестри, чи то вони на кiлька днiв вибиралися в Карпати. Зараз кiт лежав на пiдвiконнi пiд веселими сонячними промiнчиками, що стрибали по його шерстi, наче грали на пiанiно, i голосно муркотiв. Насправдi, його варто було назвати класичним iменем Мурчик – так голосно й скрипуче вiн видавав свое задоволення ситим i щасливим життям. Але шерсть кольору вечiрнього вогню i сонця на свiтанку (усе залежало вiд освiтлення) не залишала мiсця для фантазii з кличками, тож свое iм’я Рудик принiс iз собою. Вiкторiя почухала йому мiж пучечками задньоi лапки. Вiн нявкнув, розчепiрив iх, потягнувся i м’яко перевернувся на iнший бiк. Орхiдея поруч здригнулася вiд помаху його хвоста. Вiка одразу ii схопила й перенесла на кухню, де сонце не так нещадно облизувало квiти та листя. Великi бiлi квiтки, наче камелii, нагрiлися i навiть трохи прив’янули, а товстi болотно-пляшкового кольору листки-лопати натомилися так, що обм’якли й де-не-де змiнили колiр. Вiкторiя миттю влаштувала квiтцi реанiмацiю: поставила в каструлю з лiтньою водою, обережно збризнула потужним кухонним душем саму квiтку, протерла листочки мокрою ганчiркою та вiдставила в найглибший кут кухонноi поверхнi, куди сонечко не дiставало своiми промiнцями. Пiзно ввечерi повернувся Сергiй. Вiка до того часу вже встигла скрiзь поприбирати й навiть приготувати вечерю. Останнiм його приемно здивувала. За три хвилини, поки чоловiк роздягався i мив руки, вона накрила на стiл, запалила свiчки й сiла на краечок високих барних стiльцiв, що стояли вздовж кухонноi поверхнi. Вiн вийшов iз душу, побачив картину на столi. Кинув погляд на звабливу жiнку, одна нiжка якоi, кокетливо закинута на iншу, привiдкривала верхню частину опуклого стегна. Усмiхнувся тому, що визирало з-пiд шовкового халатика кольору стиглоi черешнi, i голосно видихнув. – Ти зголоднiв, мабуть? – запитала вона. Сергiй пiдiйшов ближче, знов обвiв очима смачну картину перед ним i зi словами «я просто дико голодний» впився поцiлунком у ii пухкi вуста. Вона зiтхнула й притулилася у вiдповiдь. І iжа одразу втратила свою актуальнiсть – першiсть отримало кохання. – Тобi смакуе бiле вино до риби?! – здивовано запитав Сергiй, сiдаючи до столу за пiв години палких пестощiв. – Так, зрозумiло, що бiле, – незворушно вiдповiла Вiка i з жалем додала: – Ай, як прикро, усе вже зовсiм охололо. – Нiчого. Я завжди так iм, – вiдказав чоловiк. – Дуже смачно. Холодна смажена риба з бiлим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я вiддаю перевагу червоним винам – звiсно, до м’яса. – Дякую. – Вiка всмiхнулась i поцiлувала його. – Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася? – Ну, якось влiзла. Я взяла з дому лише найнеобхiднiше. – Чому? Хiба не плануеш затриматися тут назавжди? – iронiчно пiдколов Сергiй. – Планую. Але ж моя квартира не так i далеко. Тому основне, що я iз собою принесла, – це Рудий. – О, його складно не помiтити. Вiн мене гiпнотизуе вiдтодi, як ми сiли до столу, – зауважив Сергiй, вказуючи поглядом на кошака, що вмостився на пiдлозi навпроти. – І як це вiн не злопав усе тут, поки ми з тобою… – Я його зачинила в комiрцi. – Жорстоко, – чоловiк усмiхнувся, – але продумано. – Ну, так менi е в кого вчитися. – І в кого це? – Сергiй здивувався. – В одного лiкаря. – У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти iз собою, окрiм кота i квiтiв, принесла? Куди подiла речi? Я зауважив у шафi лише двi полицi й кiлька вiшакiв. Де решта? Сидиш на валiзах чи як?! – Чи як! Скiльки запитань одразу. Менi вистачить, зi змiною сезону принесу iншi. Я сьогоднi трохи протерла в шафi пилюку, особливо на верхнiх полицях. – Ой, прибиранням тут раз на два тижнi займаеться Стася. Цього робити не треба! – Ти тримаеш прибиральницю, любий?! – чомусь це викликало у Вiки неймовiрне здивування. – Не тримаю, а перiодично запрошую помiчницю, яка ще й за холодильником стежить. – Я розумiю, у тебе нема на це часу. Але я б не терпiла, коли б хтось рився в моiх речах. Менi помiчницi не треба. Вiн промовчав. Усмiхнувся i долив ще вина в келихи. – Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафi, скинула коробку iз сiмейним альбомом. Ти ж не сердишся?! – А ти ii розбила чи як? – серйозно запитав чоловiк. – Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки. – Смiшна яка! – Сергiй скинув удавану серйознiсть. – Менi приемно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинствi. – Так! Справдi гарний кучерявий малюк. Певно, рокiв трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла. – Нi?! Дивно. Десь були, – байдуже вiдповiв вiн. – Треба пошукати. – У коробцi нема. А де ще вони можуть бути? – Подивимося якось, а що вони тобi такi цiкавi? – Цiкавi. Менi все, пов’язане з тобою, цiкаво. Твоi батьки – ти казав – мали тiльки тебе. – Так, тiльки мене, на жаль. У дуже пiзньому вiцi, на той час мамi було сорок п’ять, а татовi – п’ятдесят. Вельми поважний вiк для батькiвства. Це тепер усе можливо, а тодi… – А ким вони були? – Мама працювала стоматологом у сiльськiй амбулаторii з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як iще менi ними робила-буравила зубки пiд пломби. Смикалися i стiлець, i сама машина. Рiзко пахло миш’яком i хлоркою, якою постiйно мили там пiдлогу. Я аж трусився, коли мама повiдомляла, що треба щось робити iз зубами. – Плакав?! – смiялася Вiка. – Нi! Смiявся. Крiзь сльози. Мене б сусiдськi дiти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на iнших. Хоча в душi так боявся, що на початках аж колiнки менi трусилися. – Мама була не дуже вправним лiкарем? – Ти жартуеш?! То, котусику, машинки зубодробильнi тодi були. – А тато ким працював? – Тато був звичайним сiльським учителем бiологii i працi. До кiнця свого життя так i трудився у восьмирiчцi. Його не стало першим, а за ним i мами. – Менi дуже шкода. Спiвчуваю. – То вже давно було, та й вони в поважному вiцi. – Може, якось з’iздимо до них на могили? – Обов’язково. – На Великдень? – Чому на Великдень? – Така в нас традицiя – прибирати перед Великоднем на цвинтарях. – А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! – пiдморгнув. – Не люблю тупоi iронii. Усе ти знав! – Ну, гаразд. Тодi домовилися. – Вiн нахилився до Вiки, обiйняв ii палко й чмокнув. – Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65262092&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Капюшон (пол.). – Тут i далi прим. авт. 2 Пляцки – коржi (пол.); тут у переносному значеннi – коров’ячi екскременти. 3 Бахрома, торочки (дiал.). 4 Хлопець, тип (пол.). 5 Автiвка (пол.). 6 Коробочка (пол.). 7 Пiдбори (дiал.). 8 Горище (дiал.). 9 Буфет для посуду (дiал.).