Знайди мене Зоряна П. Лешко Іван став першим чоловiком у життi Марii. З ним вона з наляканоi дiвчинки перетворилася на жiнку, що знае собi цiну. Романтика побачень змiнилася подружнiми буднями. Минуло шiсть рокiв. Марiя вкотре при надii, хоч усi попереднi вагiтностi були невдалими. Одного вечора жiнка отримуе повiдомлення: вiдео, на якому Іван цiлуеться з молодою красунею. Марiя наче зриваеться з небес на землю. Вона знову втрачае дитину, поривае з коханим i просить батька заховати ii якнайдалi вiд усiх. Так, щоб Іван нiколи не знайшов ii. Чоловiк ладен на все, аби розповiсти дружинi правду, яку вона не схотiла слухати. Та де тепер шукати Марiю? Як виправити помилки, яких не скоював? І як жити у свiтi без тiеi, що i е твоiм свiтом? Зоряна Лешко Знайди мене © Лешко З. П., 2020 © Depositphotos.com / 4masik, MillaFedotova, VitalikRadko, обкладинка, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2020 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2020 Частина перша Врятуй мене вiд темряви ночей, вiд голосу нiмоi тишi, вiд поглядiв чужих очей, вiд рук чужих, вiд дотикiв, думок… Знайди мене, скажи, що не залишиш. Врятуй мене, дiстань iз небуття промiнчик свiтла для дороги. Чекай мене, i я прийду, бо всi шляхи йдуть до твого порогу. Три з половиною мiсяцi. П’ятнадцять тижнiв. Сто п’ять днiв… Саме стiльки часу минуло, вiдколи Марiя покинула його. Зникла, не залишивши анi найменшоi надii знову повiрити в кохання й бути щасливим… – Амiго, ти впевнений, що хочеш вертатись? Дружне поплескування по плечу вирвало Івана iз задуми, i вiн навiть спробував усмiхнутись у вiдповiдь. – Ма`рко, амiго, вдячний за пропозицiю i за гостиннiсть, але так, я повертаюся додому. Ти ж знаеш… – Знаю – i тому не розумiю. Ти збираешся вертатись у хаос, а тут у тебе блискуче майбутне. Пластика такого рiвня i з таким досвiдом вiзьмуть у будь-яку престижну клiнiку. Що тебе тримае в Украiнi? – Батьки… – То забери iх сюди! Їм сподобаеться Барселона. – Ти не розумiеш… – Абсолютно. І взагалi, вас, слов’ян, важко зрозумiти. У будь-якому разi, у моiй клiнiцi завжди буде вакансiя для тебе. Цьогорiчний березень у Барселонi видався на диво холодним, зранку морозний вiтер приносив колючi снiжинки, якi вкривали все навколо невагомим покривалом i вже за годину танули, посiченi дрiбним дощем. Сонячне i привiтне мiсто, яким пам’ятав його Іван, здавалось ображеним та похмурим. Як i вiн сам. Іван спостерiгав iз вiкна автобуса за усмiхненими людьми, за парами, що трималися за руки, за дiтьми, за туристами з масивними фотоапаратами на шиях. Зовсiм недоречно подумалось, що iз цифровиком було б набагато легше й простiше. Принаймнi Марiя завжди ним користувалась… Чоловiк повiльно й голосно видихнув, аж сусiдка у крiслi здивовано подивилась на нього. – Вам погано? – Нi, все добре, дякую. Вiн помилився, повернувшись у мiсто, де був дуже щасливим. Це не допомогло позбутися болю та вiдчаю. Вiд кожноi згадки про Марiю, про дитину, вiд думок про те, що вiн втратив, горло стискало судомою i нило там, де, напевно, мала б бути душа. Івановi здавалося, що Барселона вилiкуе рани, допоможе почати все спочатку, однак минали днi, тижнi, мiсяцi, а бiль нiкуди не зникав. Лише змiнювався, став ниючим, тягучим, майже непомiтним, але постiйним. Іван знав, чому так вiдбуваеться: вiн почувався винним у тому, що сталося. Винним у тому, що не мiг зрозумiти Марii, ii комплексiв, якi несподiвано повернулись у другiй половинi вагiтностi. Винним у тому, що вже не мiг i не хотiв приховувати роздратування у вiдповiдь на ii постiйнi пiдозри та ревнощi. Винним у тому, що волiв затриматись на роботi, анiж повернутися додому вчасно, як просила, а потiм наполягала Марiя. А одного дня просто не встиг… Чоловiк гнав вiд себе думки i спогади, але вони повертались у найнесподiванiшi моменти, будили ночами i змушували вiдводити погляд вiд людських усмiшок. Здавалось, у цiй круговертi вiн почав утрачати себе – аж одного дня Ма`рко попросив прийти у клiнiку, хотiв похвалитись новим обладнанням i ще раз спокусити його вакансiею. Тодi Івановi здалося, що переживае дежавю. Дверi у палату чомусь були прочиненими, i Іван побачив, як Марко знiмае бинти з обличчя молодоi жiнки. Лiва щока в неi ще пiдпухла, на вилицi виднiвся рожевий чiткий рубець, але Іван знав, що Марко зробив усе бездоганно i з часом рубець стане майже непомiтним, а косметика приховае його зовсiм. І ii погляд, наляканий та нетерплячий, став враженим i щасливим, коли iй дали дзеркало. Жiнка самими кiнчиками пальцiв торкнула щоку, з очей потекли сльози, а Марко пiдбадьорливо стискав iй руку. Іван вiдвернувся. У голову закралась ображена думка, що Марко зробив це навмисне, наче ненароком показав, вiд чого той вiдмовляеться. Але саме цей момент став переломним. Іван згадав, заради чого вчився i працював багато рокiв: вiн хотiв дарувати людям надiю та вiру. Натомiсть бездарно витрачае час, жалiючи себе, а в його професii це непростимо. Марко, як завжди, мав рацiю. Робота та ii результат – це те, що Іван обожнюе, що завжди додавало енергii, i те, що допоможе йому жити далi. От тiльки не в Барселонi, а там, де його насправдi потребують, – удома. Рiдне мiсто зустрiло Івана снiгом, морозом, i вiн змерз одразу, щойно вийшов з аеропорту. Чоловiк пiдiйшов до першого таксi, не задумуючись, назвав адресу i всю дорогу iхав iз легкою усмiшкою. Виявляеться, вiн так скучив за Львовом, небом, повiтрям… домом. Доки таксист дiставав речi з багажника, Іван дивився на свiй будинок i раптом чiтко зрозумiв, що не зможе увiйти. Вiн знав, що мама навiдувалася провiтрити, пiдлити квiти, забрати пошту, але цей будинок – уже не його дiм. Ця споруда порожня, холодна, i тиша в нiй страшна та глибока. Вiн не зможе там бути сам. – Почекайте, ми iдемо за iншою адресою. Таксист здивовано звiв брови i завмер iз сумкою в руках, а тодi роздратовано почав складати речi назад у багажник. Коли таксi зупинилося бiля висотки, Іван подумав, що треба було зразу iхати в готель. Вiн знав, що у квартирi батькiв е кiмната, яка завжди чекае на нього, i, можливо, там навiть досi нiчого не змiнилось. Іван не жив iз батьками вiд часiв студентства. Як тепер пояснити iм, що не зможе перебувати у власному домi? Вони зрозумiють його небажання, але не сприймуть того, що не здатен навiть увiйти всередину. Натиснувши на дзвiнок, Іван затамував подих i прислухався. Йому навiть захотiлося, щоб удома нiкого не було. Чоловiк не попередив батькiв, що повертаеться та ще й хоче попроситись на кiлька днiв пожити. Вони не вiдмовлять, але дивитимуться на нього з мовчазним питанням в очах – i це буде нестерпно. Дверi вiдчинила мама – i Іван нарештi видихнув. Мама зрозумiе його без слiв. Вона й справдi не запитала нiчого, побачивши купу сумок бiля дверей, лише усмiхнулась i вiдступила на кiлька крокiв, щоб не заважати йому заносити речi. – Сину, чому не попередив, що повертаешся? Я б приготувала щось особливе, прибрала у твоiй кiмнатi. Та й батько перенiс би чергування на iнший день. Іван мовчки обiйняв маму i, заплющивши очi, глибоко вдихнув. Наче нiчого не змiнилось, не було рокiв, що злетiли швидко й непомiтно, на кухнi так само тихесенько грало радiо, налаштоване на улюблену мамину хвилю, ледве чутно шипiв фiльтр в акварiумi, i мама пахла корицею та лiками. – Тебе так довго не було, ми вже почали хвилюватись… – Я б не залишився там. Мама вiдсторонилась i заглянула Івановi в очi так, наче хотiла переконатися, що той сказав правду. А тодi усмiхнулась тiею усмiшкою, яку вiн любив найбiльше: теплою, щирою, вiд чого ii очi ледь примружились, розсипаючи густу павутинку дрiбних зморщок. Жiнка взяла його пiд руку й повела на кухню. Іван мимоволi всмiхнувся. Роки минають, а мама все така сама: щойно випадае вiльний день, обов’язково береться за випiчку. Із роботи приносить лiкарнянi запахи, яких нiяк не вдаеться позбутися, зате руки завжди пахнуть корицею… Тепло, затишок, спокiй – те, чого Іван потребував останнiм часом, тому подумав, що на кiлька годин, поки не повернеться батько, може дозволити собi побути маленьким безтурботним хлопчиком. Маминим синочком. Просто сидiти на кухнi, пити чай iз маминим печивом i нi про що не думати… Слухати шурхiт води, коли мама мие посуд… Спостерiгати за рибками в акварiумi… Покласти голову на складенi руки, примружити очi так, щоб сонячнi зайчики заплутались у вiях, i дихати домом… – Сину, iди лягай у лiжко, вiдпочинь з дороги нормально. Іван здивовано потер очi й позiхнув. Вiн навiть не помiтив, як спогади перетекли в марення, залишивши вiдчуття нереальностi й нав’язливоi слабкостi у всьому тiлi. Син зловив мамину руку й поцiлував. Вiн навiть не здивувався своему несподiваному пориву, хоч нiколи ранiше так не робив. Йому просто необхiдно було вихлюпнути вдячнiсть, любов та повагу. – Я скучив за вами. Мама усмiхнулась, хоч було помiтно, що ледве стримуе сльози. Іван легко стис ii руку й пiшов у свою колишню кiмнату. Там i справдi нiчого не змiнилось. Іван не розумiв, чому мама зберегла все так, як колись. Простiше й практичнiше було б винести всi дитячi та пiдлiтковi речi, а кiмнату перетворити на гостьову: однаково пiсля школи вiн тут майже не жив. Хоча, нiде правди дiти, було приемно бачити все те, що колись любив, колекцiонував i тримав на виду для стимулу. Іван лiг на лiжко, заклав руки за голову i, заплющивши очi, кiлька разiв глибоко вдихнув. Знайомi запахи з ледь вловимою нотою старих: злежаних речей, шкiри, паперу й освiжувача для повiтря – наповнювали його вiдчуттям повернення, i вiн з усiх сил гнав вiд себе iншi думки. Потiм. Завтра. Не сьогоднi. Утома повiльно накочувала, i тiло почало нити. Здавалось, вiн неправильно лежить: тиснуть м’язи й кiстки, терпне шия, печуть очi – не хотiлось абсолютно нiчого, лише спокою та невагомостi. Іван повернувся на бiк i зачепився поглядом за плакат на дверях – на нього дивився усмiхнений Ребров. Згадка про дитячу мрiю – едина, яку вiн залишив пiсля того, як вирiшив стати хiрургом… Іван, 15 рокiв Скiльки себе пам’ятав, Іван завжди тримав м’яч. Вiн з м’ячем були единим цiлим на всiх дитячих фото, у спогадах батькiв, сусiдiв, друзiв. Тiтка Зоя навiть казала, що Іван був футболiстом у минулому життi, на що тато вiдповiдав: – Усi хлопцi бавляться м’ячем. Переросте. Не перерiс. Іван мрiяв бути футболiстом. Спочатку як Блохiн, потiм – як Шевченко, Ребров, Воронiн. Хлопчик з нетерпiнням чекав кожного матчу улюбленоi команди i мрiяв – нi, був певен, що одного дня стане частиною золотого складу клубу. Батьки спочатку не надто серйозно ставилися до його планiв. Медики в другому поколiннi, вони не сумнiвалися, що син продовжить традицiю. Але коли пiсля третього класу Іван заявив, що хоче у футбольну секцiю, вони несподiвано погодились. Іван страшенно радiв i не думав про причини. Вiн забув мамину улюблену фразу «от коли ти виростеш i станеш лiкарем…» – пам’ятав лише одне: коли тато серйозно питав його, ким син хоче бути, Іван завжди вiдповiдав одне й те саме: найкращим футболiстом у свiтi. І вiн викладався як мiг. Щоранку робив зарядку, а через два роки почав бiгати на стадiонi, який належав технiкуму. Байдуже, що було холодно чи падав дощ, що мама мовчки нервувалась i спопеляла тата поглядом, – Івана вела мрiя, i заради неi вiн змушував себе прокидатись о шостiй ранку й тренуватися. На початку дев’ятого класу мама не витримала. У недiлю перед снiданком Іван вловив у повiтрi напругу – отже, батьки сварилися. Хлопець вирiшив за краще втекти до друзiв. – Ма, я не голодний, мене Назар чекае. – Сядь. Іван завмер у дверях i здивовано дивився на маму. Вона дуже рiдко говорила до нього таким тоном, навiть пiсля капiтальних косякiв. – У нас iз батьком е до тебе розмова. – Може, ввечерi? – Сядь. Іван поплiвся до столу, шукаючи поглядом пiдтримки в тата, але той лише звiв брови, i це мало означати: а що я можу? Не я авторитет. – Сину, ти зовсiм занедбав навчання… – Ма, та нормально я вчуся. Іван ще не розумiв, чого вiд нього хочуть, але передчуття пiдказувало, що це йому не сподобаеться. Хай там що, але через навчання мама так би не поводилась. Тим паче, що це не випускний клас. – Ненормально. Ти думаеш про майбутне? Ким ти будеш? Іван здивовано переводив погляд з мами на тата: це жарт? Прекрасно ж знають, що буде футболiстом. Це вирiшено давно й назавжди. Чи вони думають, що це несерйозно? – Мам, ти ж знаеш… – Так, знаю. І я навiть не проти, але мене це не влаштовуе? – Як то? Іван зовсiм уже нiчого не розумiв: мама не проти i водночас проти? – Можеш робити кар’еру футболiста, але я хочу, щоб ти отримав диплом про вищу освiту на твiй вибiр. – Що? – Це моя умова. Ти отримаеш професiю – iнакше про мое схвалення й пiдтримку можеш забути. І пiдтягнеш навчання в школi на нормальний для тебе рiвень. Чи ти думаеш, що дiвчатам подобаються обмеженi спортсмени? Іван почервонiв до самих коренiв волосся. Чомусь йому почало здаватися, що вся ця розмова – жарт. Але мамин тон не залишав сумнiвiв: вона серйозна, як нiколи, i не злiзе з нього, поки не отримае згоди. – Я сподiваюсь, ти мене почув i зрозумiв. Іван кивнув i вилетiв з-за столу. Чому мама завела розмову саме тепер? Може, якось дiзналася, що йому подобаеться Настя, i так вирiшила натиснути? Іван вийшов у коридор i вже на сходах зрозумiв, що забув м’яч, а Назар чекае внизу. Хлопець вернувся й почув, що батьки сперечаються. – Але ж, Аню, ти прекрасно знаеш, що пiсля Інституту фiзкультури вiн отримае повноцiнний диплом. – Не смiши мене. І чому ти раптом став на його бiк? Сам же завжди казав: «переказиться». Навiть у секцiю записав, бо думав, що вiн там довго не витримае. А Іван витримав i навiть не думае переказитись. – Аню… – Що «Аню»? Добре, припустiмо, що все склалось. Іван отримав диплом, став професiйним футболiстом i так далi. А тодi, не дай Боже, отримае травму – i кiнець кар’ерi. І ким тодi буде з тим своiм дипломом? Учителем фiзкультури? І за сумiсництвом тренером? А якщо на той час одружиться i матиме дитину? Як буде iх утримувати? – Аню, ну чому ти завжди впадаеш у крайнощi? Іван тiльки в дев’ятому класi, ще може сто разiв передумати, а ти вже розписала його життя в найгiршому варiантi. – Бо я реалiстка. Хай наш син буде найкращим у свiтi футболiстом iз фантастичним рахунком у банку. Я буду щасливою. Але доти я хочу, щоб вiн мав запасний варiант. Щоб у разi чого не опинився з порожнiми руками й без перспектив. Володечку, ти ж знаеш, що я маю рацiю. Іванко ще менi подякуе… Іван тихо вийшов. Його душила образа, i зовсiм не хотiлося нiкого бачити, навiть Назара. Хлопець зiйшов униз i сказав друговi, що погано почуваеться, а тодi, дочекавшись, поки той зникне з поля зору, рушив у парк. Уже дорогою Іван згадав, що сьогоднi недiля, там повно народу – анi присiсти, анi заховатись. А йому хотiлося плакати. Мама не вiрить у нього. Не вiрить, що йому все вдасться. Що вiн усе зможе. Мама хоче змусити вчити те, що йому нецiкаво й непотрiбно – аби iй було спокiйно й совiсть не мучила. Чому вона так iз ним? Іван завжди знав, що мама – едина людина, на яку завжди можна розраховувати, тому довiряв iй навiть бiльше, анiж татовi… Хлопець звернув на стадiон i вирiшив побiгати, щоб трохи заспокоiтись. Думки зринали одна за одною, i почало здаватися, що вiн справдi захворiв. Болiла голова, трохи нудило, а вiд кожного подиху хотiлося плакати ще бiльше. Несподiвано на Івана накотила зла рiшучiсть довести i мамi, i татовi, що вони помиляються. Вiн вибере якусь професiю – щось найпростiше, найлегше, – отримае той довбаний диплом i нiколи ним не скористаеться, тому що буде мегапопулярним футболiстом. Найкращi команди планети боротимуться за нього, i вiн сам об’iздить цiлий свiт… Іван зупинився так рiзко, що ледь не впав, i розширеними очима дивився перед собою, а щаслива усмiшка розповзалась по обличчю. Мама таки генiальна людина, i вiн послухае ii, вступивши у виш на факультет iноземних мов. Це ж два, нi – три в одному! І мама буде задоволена, i йому самому це дуже треба. Англiйська, французька, нiмецька, iталiйська – потрiбно лише обрати i вчити мови тих краiн, у яких найкращi футбольнi команди. Крiм того, можна буде грати за команду вишу, щоб не втратити навичок. А якщо колись, не дай Боже, збудуться маминi поганi пророцтва, iз таким дипломом вiн без проблем знайде хорошу роботу. А на сьогоднi Іван запланував собi завантажити з нету аудiоуроки англiйськоi i слухати iх пiд час ранкових пробiжок. Свiт знову став добрим, яскравим i прекрасним. Іван уже ненавидiв сьогоднiшнiй день, хоч чекав його цiлий мiсяць. Із самого ранку сонце пекло немилосердно, i здавалося, що надворi не украiнський, а справжнiй африканський серпень. Десь такий, як у центрi Сахари. Хоч Іван не знав, як там насправдi, у центрi Сахари, але приблизно так собi й уявляв: сонце нагрiло землю та повiтря так, що неможливо було дихати, i навiть зачиненi та зашторенi вiкна не допомагали. Здавалося, розпечене повiтря без проблем проходить крiзь бетоннi стiни, тисне на тiло, вичавлюе з нього вологу й такою ж вологою вливаеться в легенi. Прохолодний душ допомагав ненадовго, а час тягнувся, наче сам застрягав у загуслому повiтрi. Іван зайшов на кухню й зi здивуванням помiтив, що мама почуваеться досить нормально i, здаеться, майже не помiчае спеки. А вiн мiсця собi не знаходить вiд хвилювання, з останнiх сил стримуючи нервове тремтiння. Вiд згадки про спiвбесiду Івана знов кинуло в жар i сперло дихання. Вiн знервовано подивився на годинник i розхвилювався ще бiльше: до зустрiчi залишилося двi з половиною години, а тата досi нема з роботи. Хоч вiн обiцяв пiти з ним! – Ма, а коли тато приiде? Ми не спiзнимось? – Якраз збиралася тобi сказати. Телефонував тато, у них там якийсь аврал, вiн не встигне додому. Їдь до нього. Пiдете на спiвбесiду з лiкарнi. Іван стиснув руки в кулаки, щоб вони перестали тремтiти, i спробував заспокоiтись. Якщо вiн i далi буде так хвилюватися, то знепритомнiе десь на вулицi, а йому нiзащо не можна спiзнюватись. Спiвбесiда з представниками молодiжноi збiрноi дуже важлива, i вiд цiеi зустрiчi залежить усе його майбутне. Якщо вiн отримае можливiсть тренуватись у них на базi, то зробить усе, щоб залишитись i пiти далi. Такий шанс випадае раз у життi, i вiн не мае права все зiпсувати. Перше, що Іван зробив, вибiгши на потрiбний поверх лiкарнi, – подивився, чи е хтось пiд батьковим кабiнетом. У коридорi було порожньо й на диво прохолодно. Але чи там е тато? А якщо е, то чи сам? Іван гучно стукнув i увiйшов. Тато сидiв за столом i щось писав. Вiн на мить вiдiрвав погляд вiд паперiв, i Івановi здалося, що тато не одразу його впiзнав. – Добре, що ти тут. Сiдай. Я зараз закiнчу з картками i йдемо. Іван усiвся на тапчан бiля стiни й почав уважно розглядати батькiв кабiнет. Вiн не любив лiкарнi, навiть попри те що був дитиною лiкарiв i досить часто бував у кабiнетах i мами, i тата. Але навiть пiд час таких вимушених вiзитiв Івановi не було цiкаво, вiн не розглядався, нiчого не питав i нiчого не намагався взяти в руки. Був певен: кожен вияв цiкавостi батьки одразу ж почнуть заохочувати, щоб, як iм здавалось, ненав’язливо вказати на його справжне покликання. Тому Іван просто сидiв, опустивши голову, i чекав. А сьогоднi йому несподiвано захотiлося зрозумiти, чому тато так захоплений своею роботою. Перше, що Івана здивувало, – стiни не були стандартно бiлими. Легкий лаймовий вiдтiнок гармонiйно пiдкреслював рамки зi свiтлого дерева, у яких висiли таткiв диплом i ще якiсь вiдзнаки. Івановi стало соромно за те, що зовсiм нiчого не знае про них. Невже вiн настiльки зациклений на собi?.. – Володимире Богдановичу, ви ще тут? Запитання, трохи панiчне, прозвучало ще до того, як вiдчинилися дверi, i в кабiнет влетiла медсестра. – Як добре, що ви ще тут! У нас термiновий випадок, а Леонiд Борисович на обходi. Іван стерп. Часу й так мало, а тут ще один пацiент. Хлопець майже перелякано глянув на батька, а той лише важко зiтхнув. – Я швидко. Нiно, давай сюди той випадок. У цю мить Івановi здалося, що вiн ненавидить батька. Як так можна? Вiн же знае, наскiльки мегаважливою е ця зустрiч, i приймае пацiента, хоч його робочий час уже годину як закiнчився. Дверi вiдчинились, i в кабiнет зайшли трое: чоловiк, жiнка i дiвчинка. Чоловiк вiв дiвчинку за руку, а жiнка йшла трохи позаду, прикриваючи рот хустинкою, i плакала. Іван не розумiв, чому вона плаче: усi ж наче прийшли, нi в кого нiчого не зламано… – Що сталося? І Іван злякався. Вiн бачив трiйцю зi спини, але батько дивився просто на них, i в його голосi… щось схоже на страх? – Дiти бавились i ii штовхнули. Вона вдарилась об склянi дверi. – Як тебе звати? Голос тата змiнився, став м’яким та спокiйним. Вiн простягнув руку i поманив дiвчинку до себе, а ii мама знов зайшлася плачем. Тато глянув на медсестру, i Нiна, заспокоюючи, вивела жiнку з кабiнету. – То як тебе звати? – Маша… – Добре, Машо, зараз ти сядеш отам на тапчан, i ми подивимось, чим ти так налякала маму. Тато розвернув дiвчинку, i Іван вiдчув, як до горла пiдступила гiрка нудота. Дiвчинка притискала до обличчя великий шматок марлi, весь просочений кров’ю. Хлопець швидко злiз iз тапчана, поступаючись мiсцем дитинi, i вiдiйшов до батькового столу. – Нiно, принеси iнструменти. Медсестра зачинила за собою дверi, залишаючи маму дiвчинки в коридорi, i прикотила вiзочок, укритий тканиною. – Та-ак, подивимось. Іван не помiтив, коли тато вдягнув рукавички, вiн спостерiгав за дiвчинкою. Їй було, напевно, не бiльше десяти рокiв, страшенно худа i з величезним переляканим оком, не затуленим марлею, – вона теж невiдривно дивилась на нього. Іван чомусь подумав, що не може показати iй, наскiльки йому страшно й гидко дивитися на все це. Тато обережно вiдвiв ii руку й забрав марлю, а Івановi здалося, що йому в живiт застромили величезний бур, на який повiльно намотують нутрощi. Рана мала страшний вигляд, скло розсiкло брову рiвно посерединi й розрiзало шкiру на чолi. Іван завжди думав, що в цьому мiсцi лише шкiра й кiстка, але зараз бачив, як усе напухло, здавалося, що з-пiд шкiри назовнi випирае плоть, а брову нагнало так, що вона повнiстю закрила око. Кров уже не йшла, але видиво все одно було страшним i бридким. У Івана перед очима почали стрибати сiрi мушки, але дiвчинка дивилась на нього невiдривно, i вiн лише до болю закусив губу. Хлопець не мiг бачити реакцiю батька, але почув, як той протяжно видихнув, а тодi спробував обережно пiдняти напухлу брову вгору. Дiвчинка зi свистом втягнула повiтря, але не смикнулась i не заплакала. Лише вчепилась руками в тапчан так сильно, що пальцi здавалися блакитними на фонi бiлого покривала. – Добре… Це дуже добре. Треба шити. Нiно?.. Медсестра швидко вiдпиляла кiнчик ампули й набрала рiдини в шприц. – Ти хоробра дiвчинка? Я бачу, що так. Буде трошки боляче, але ми зробимо укол, а коли знов буде болiти, ти скажеш, i ми зробимо ще один. Може, приляжеш? Так усiм буде зручнiше… Дiвчинка похитала головою, i Володимир Богданович не став наполягати, а Іван не мiг змусити себе вiдвести погляд. Його нудило, перед очима час вiд часу стрибали рiзнокольоровi мушки, а живiт скрутило так, що, здавалось, зараз вiн вибухне. Але попри все хлопець уперто продовжував дивитись: як тато обробляе рану, як робить укол у набухлу плоть, як стягуе кiнцi рани великою загнутою голкою, як заклеюе все пластирем. Дiвчинка, зцiпивши зуби, сидiла нерухомо, мов статуя, i була такою ж блiдою, лише час вiд часу вдихала короткими судомними ривками… – Ти насправдi вiдважна, Марiчко. Не кожен дорослий так може… Іванiв тато пiдвiвся й повернувся до батька дiвчинки: – Обов’язково приведiть ii завтра на перев’язку. Рана глибока, i треба переконатись, що не почнеться запальний процес. Я зараз випишу вам лiки й чекаю завтра о дванадцятiй. – Лiкарю, скiльки з нас?.. – Як вас звати? – Андрiй Стецюк. – Андрiю, купiть дитинi вiтамiни. Коли чоловiк iз дiвчинкою вийшли, Івановi здалося, що нарештi стало легше дихати. Спазми в животi помаленьку почали зникати, але зовсiм несподiвано його чоло вкрилося холодним потом, а руки почали тремтiти. – Шкода дитину. Голос медсестри наче розбудив Івана з марення, i вiн прислухався до розмови. – Так, шкода. Хоча це й так диво: при такому глибокому порiзi не зачепило повiку й око… Шкода, виросла б справжньою красунею. – Вона й так виросте гарною, просто все життя проходить iз густою довгою гривкою. – А чому? Медсестра й тато разом подивились на Івана. – Тому що дiвчинку привезли трошки запiзно, усе набрякло i, хоч як я старався, усе одно залишиться товстий рубець i слiди вiд швiв. – А хiба не можна зашити так, щоб нiчого не лишилось? – Розумiеш, сину, якби тут був лiкар, який спецiалiзуеться на такому, може, йому б i вдалось. – А чому його не покликали? І медсестра, i тато всмiхнулись, але якось дивно. – Проблема в тiм, що в нас нема такого лiкаря. – Як то? – У нашiй краiнi на таке не вчать. У нас просто немае такоi спецiальностi, як… косметичний хiрург. – Але ж ти дуже хороший хiрург! Тато засмiявся i, пiдiйшовши до Івана, поклав йому руку на плече. – Дякую, менi дуже приемно, що ти так думаеш, але тут я безсилий. Розумiеш, я можу зашити – i зашити дуже добре, але прибирати наслiдки зашивання не вмiю, – якусь мить вiн мовчки дивився на сина, а тодi всмiхнувся. – Ну, нам уже час. Ти ж не хочеш спiзнитись? Іван iшов за татом, наче в трансi, i всю дорогу мовчав. До цiеi митi вiн зовсiм по-дитячому й абсолютно щиро вiрив, що його тато – лiкар, який може все. Скiльки разiв вiн чув, як батько дiлився з мамою враженнями вiд роботи, як захоплено розповiдав, що врятував комусь руку чи ногу, як утомився пiд час операцii, але абсолютно задоволений результатом, знав, що часто тата викликали посеред ночi на особливо складнi випадки, що часом у нього були невдачi. І раптом почути вiд нього «тут я безсилий» – наче грiм серед ясного неба. – Ти готовий? Іван здригнувся i кивнув. Так, вiн готовий. Зараз вiн за крок до мрii й не повинен думати нi про що iнше. Показати себе, довести тренерам, що вiн найкращий кандидат для них – перспективний i налаштований на успiхи та перемоги. І взагалi, вiн найкращий з усiх, хто сьогоднi прийшов на вiдбiр. Іван подумки повторював промову. Увесь останнiй тиждень вiн обмiрковував можливi запитання тренерiв та вiдповiдi на них i з усiх сил старався, щоб це не звучало завчено чи банально. Вони повиннi повiрити, що для нього футбол – усе життя. Усе, про що вiн мрiе. Усе, чим живе й дихае. А тренери подiлили всiх хлопцiв на команди, видали форму й запропонували гру на один тайм. Іван здивувався, але ще бiльше – зрадiв: ось вона – нагода показати все, на що здатен. І хлопець грав, наче востанне: вдало обходив усi маневри суперникiв, паси були вчасними й точними, а в самого було враження, що вiн летить над полем. Захват, ейфорiя, неймовiрний сплеск енергii й вiдчуття того, що вiн на своему мiсцi. Іван знав, що нiколи не грав краще. І вiн став одним iз десяти, кому тренери призначили спiвбесiду за кiлька днiв. Іван бачив, що тато задоволений грою та ii результатом, але його здивувало те, що всю дорогу додому той мовчав. Хлопець кидав короткi погляди на тата й бачив на його обличчi щось незрозумiле: сумiш радостi й глибокого суму. На мить синовi здалося, що помiж ними рвуться невидимi нитки i вiн втрачае частину зв’язку з батьком. Іван ще раз глянув на тата й опустив голову. Хлопець прекрасно розумiв, що вiдбуваеться. Тато завжди пiдтримував його, бо вважав, що кожен повинен iти своiм шляхом, але лише зараз обое усвiдомили, що насправдi чоловiк нiколи не переставав сподiватися, що син продовжить сiмейну традицiю. Чомусь Івановi стало соромно, i вже зовсiм несподiвано юнак зрозумiв, що почуваеться винним. Так, наче зрадив батькiв, не виправдав iхнiх сподiвань. Хоча чому вiн так думае? Іван бачив, якою гордiстю свiтилися татовi очi, коли виявилось, що син потрапив у десятку. Тодi Іван нi на мить не сумнiвався, що пройде до кiнця й залишиться в клубi, а тепер це чомусь здавалося неправильним. Іван не розумiв, що з ним вiдбуваеться. Вiн мав би шалено радiти й розповiдати татовi про неймовiрнi можливостi, якi перед ним тепер вiдкриваються; про безлiч речей, якими марив останнi кiлька рокiв; про найфантастичнiшi плани на майбутне; про те, що вирувало в ньому весь мiсяць, поки чекав сьогоднiшнього дня, – i не мiг. Іван прислухався до себе i вловлював дивне й незрозумiле вiдчуття, схоже на розгубленiсть – так, наче в гонитвi за дитячою мрiею вiн прогавив щось надзвичайно важливе. Удома iх чекав мамин фiрмовий швидкий тортик i чай з льодом. – Ну, розповiдайте, як усе було? Іван вдихнув, розтулив рот i… не змiг нiчого сказати. Чомусь захотiлося розплакатись i втекти у свою кiмнату. – Та… нормально було… Мама здивовано звела брови й перевела погляд на тата. Іван не бачив його обличчя, а наступноi митi вiдчув поплескування по плечу, i тато легким рухом спрямував його до столу. – Іван пройшов далi й наступного тижня у нього спiвбесiда. Аню, шкода, що ти не бачила, якi чудеса вiн витворяв iз м’ячем. Наш син – природжений футболiст. Юнак мовчав i ледь стримувався. Вiн прекрасно чув i розумiв: у татових словах нема й тiнi фальшi або нещиростi, вiн вiдверто радiв за нього, але Івановi чомусь здавалося, що це звучить як глузування. Ще хвилина – i вiн не витримае… – Іване, телефонувала мама Ілони й просила, щоб ти принiс iй книжку – казала, ти знаеш яку. І все свое роздратування Іван спрямував на Ілону. Принцес-с-са! Сидить собi вдома, а вiн мае бiгати. Треба було взяти книжку до того, як бiблiотекарка пiде у вiдпустку. – Могла сама прийти… – У неi ангiна. – Влiтку? – Уяви собi, деякi люди хворiють на ангiну саме влiтку. У маминому тонi вiдчувалось роздратування, тому Іван зовсiм опустив голову й буркнув собi пiд нiс: – Блiн… – Іване, та що з тобою? Таке враження, що ти провалив усе на свiтi. Навiть торта не спробував, а я для тебе готувала. – А якби мене не взяли? Мама округлила очi, i синовi стало соромно: вiн мае радiти, а натомiсть казиться з незрозумiлоi причини, та ще й мамi грубiянить. – Я навiть не сумнiвалась, що тобi все вдасться. Івана кинуло в жар i почало щипати очi. Тепер вiн по-справжньому образив маму й навiть не мiг пояснити, за що. – Ма, вибач. Я перехвилювався. Занесу книжку, а тодi поiм тортика, добре? – Іди вже. Хлопець залетiв у свою кiмнату й почав перекидати речi на столi. Книжка мала бути десь тут, але Іван нiяк не мiг ii знайти i врештi, спершись руками об стiл, заплющив очi й почав дихати так, як учили на тренуваннi. Іван згадав, як ще кiлька годин тому його розпирало вiд радостi, передчуття успiху й вiри в те, що його довгоочiкувана мрiя – на вiдстанi простягнутоi руки. Крок, пiв кроку – i вiн мiцно вхопить свого щасливого птаха. І вiн таки вхопив його. Юнак нi на секунду не сумнiвався, що пiсля спiвбесiди отримае перепустку в омрiяне життя, повне перемог та мiжнародноi слави… То чому зараз бiля серця тремтить не радiсть, а щось невiдоме й незрозумiле? Щось схоже на тривогу, неспокiй, погане передчуття. Чому хочеться плакати замiсть того, щоб з усiеi сили кричати вiд радостi? Іван розплющив очi й просто перед собою побачив потрiбну книжку. Лев Толстой «Вiйна i мир». Чотири в одному. Іван усмiхнувся вiд думки, що жодна хвороба не змусить Ілону прочитати бiльше тих кiлькох роздiлiв, якi задали на лiто. Треба занести й узяти ii на понт: вiн прочитав цiлу, а iй слабо? Дверi вiдчинила Ілонина старша сестра, i Іван, мимоволi почервонiвши, опустив очi. Ну так, у своi сiмнадцять Анеля була справжньою красунею й завжди зачiпала Івана питаннями, на якi вiн не знаходив вiдповiдi. Здавалося, вона навмисне його дражнить. – Я принiс книжку… – Заходь. Іван почув, як дiвчина хмикнула i вiдступила трохи вбiк, пропускаючи його. Хлопець протиснувся у дверi, намагаючись не торкнутись Анелi, на що вона майже вголос засмiялася. – Такий великий, а такий встидливий. Іван майже влетiв в Ілонину кiмнату й зосередився на тому, щоб добре зачинити дверi. – Анеля знов тебе дiстае? Юнак ледь не пiдстрибнув. Голос, який почув за спиною – хрипкий, уривчастий, схожий на гавкiт, – не мiг належати Ілонi. Іван рiзко повернувся, але побачив саме Ілону – пiд ковдрою, iз грубезним шарфом на шиi й прилиплим до чола волоссям. – Ти. Принiс. Книжку. Мать таки заставить мене прочитати, як температура впаде. Давай сюда. Блiн, ти знущаешся?! Усi чотири в однiй. Ванькiс, чого ти не як усi нормальнi люди? Ангiну я переживу, а цю епопею нiяк. Іван пiдiйшов до лiжка i, поки Ілона крутила книжку в руках, уважно роздивлявся ii. Здавалось, бачить дiвчину вперше. Так, вони однокласники й зустрiчалися майже щодня весь цей час, тому Іван звик i вже не помiчав очевидного – потворного шраму над верхньою губою. Хлопець несподiвано чiтко згадав перший клас i те, якою соромливою й боязкою вона була. Ілона завжди намагалася сховатись, без потреби не пiдводила голову й навiдрiз вiдмовлялася вiд участi в шкiльних виступах. З часом, коли всi учнi перезнайомились i вбулись1, Ілона стала трохи смiливiшою, але будь-яку критику чи дражнилку сприймала аж занадто емоцiйно. Іван ще в перший тиждень спитав тата, чому в його однокласницi таке на губi. Той пояснив, що Ілона народилася з раною, яку треба було зашити. Але рана була великою, тому залишився рубець. А на питання, хто зробив дитинi рану, тато вiдповiв, що часом так стаеться, i вiн пояснить краще, коли Іванко трохи пiдросте. Але хлопець, як i всi iншi, настiльки звик до Ілониного вигляду, що це вже не викликало питань… – Ілоно, я позичу твого кавалера на кiлька хвилин. Тобi ж усе одно не треба. Іван побачив, як Ілона почервонiла аж до самих очей i, здавалося, зараз розплачеться, а Іван уперше зрозумiв чому. Хлопець стиснув зуби й повiльно повернувся до Анелi. Вона стояла, трохи зiгнувши одну ногу в колiнi, тонка, на пiв голови вища вiд нього, у коротенькiй спiдничцi та обтислiй майцi. Густе чорне волосся, лише над вухами закрiплене яскравими заколками, вiльно спадало на плечi. Ідеально правильнi риси обличчя, iдеально вищипанi брови, iдеально окресленi губи й така впевненiсть у собi, що Іван мав би безвiльно поплентатися за нею. Однак вiн раптом вiдчув повну байдужiсть, а тодi злiсть. За яким правом вона, отримавши вiд природи гарну зовнiшнiсть, так поводиться? Тим паче – ображае сестру. Свiдомо. Невже не розумiе, що всi новi люди в життi Ілони бачитимуть спочатку ii рубець? Хай удаватимуть, що не помiчають, але спочатку обов’язково буде рубець, а тодi Ілона. Їi гарнi глибокi очi, рiвненькi зуби, специфiчне почуття гумору й розум завжди будуть на потiм. Анеля повинна пiдтримувати сестру, а натомiсть поводиться як стерво. Як бездушна лялька. Іван не зразу помiтив, як самовпевнена посмiшка зникла з обличчя Анелi, натомiсть здивування змiнилося розгубленiстю. Тодi вона не витримала: – Чого вилупився? – Ти ш-шось хотiла, чи так, поприкалуватись? – Та пiшов ти! Анеля вийшла з кiмнати, гримнувши дверима, а Іван розвернувся до Ілони й вiдповiв iз майже щасливою усмiшкою на ii виряченi вiд подиву очi: – Ну, ти жри лимони, запивай молоком з медом i не заший книжку – вона на мене записана. Хлопець iшов додому й усмiхався. Як не дивно, але саме тепер напруження зникло, тому вiн почувався розслабленим та задоволеним. Іван знову й знову згадував сутичку з Анелею й трiумфував. Уперше дивився на неi не як засоромлений пацан, а як оцiнювач, як чоловiк. Вiн бачив ii по-iншому, так само, як наступноi митi по-iншому бачив Ілону. Вiн навiть уявив, якою б дiвчина була, якби операцiю робив лiкар умiлий та небайдужий. Івановi здавалося, що нiчого не змiнилось, та одночасно вiн був певен, що бачить усе навколо по-iншому. Юнак iще не розумiв своiх нових вражень, але вже вiдчував, що дивиться в правильному напрямку. У ньому зароджувалося щось нове й хвилююче, i цi вiдчуття наповнювали його легкiстю та силою. Іван постукав у дверi татового кабiнету об одинадцятiй. Люди в черзi, якi до того лише спостерiгали, як вiн пробираеться до дверей, усi разом почали невдоволено гудiти, а дехто вже рвався перехопити його. Хлопець розгубився, але одночасно розумiв, що пояснити нiчого не зможе. Його не пустять. Тому швидко вiдчинив дверi i, забiгши всередину, ледь не гримнув ними, зачиняючи просто перед розлюченою жiнкою. Коли Іван повернувся, перед ним стояла не менш розлючена медсестра. Причому новенька, зовсiм молода, яка не знала, хто вiн. – Ти на медогляд? – Нi. – То чого влiтаеш без дозволу? У лiкаря пацiент, а за дверима черга. І тебе в нiй не було. – Але я… – Нiяких «але»! Вийди. – А якщо в мене внутрiшня кровотеча? Іван ляпнув фразу, яку кiлька разiв чув удома, i побачив, що медсестра розгубилась. Уся ii бравада зникла, дiвчина тривожним поглядом швидко окинула юнака, а тодi стала ще злiшою. Вона набрала повнi легенi повiтря, та в цей момент з оглядовоi, знiмаючи рукавички, вийшов тато. – Іване? Щось сталося? Медсестра закашлялась i недобре примружила очi, дивлячись на Івана. – Нi, нiчого не сталось. Удома сумно… Можна менi трохи в тебе побути? Тато здивовано звiв брови, але погодився: – Одягни халат i сядь десь у куточку. Тоню, пiдготуй оглядову. Медсестра стисла губи й мовчки зникла в сусiднiй кiмнатi. Поки тато виписував рецепт чоловiковi iз забинтованою долонею, Іван думав, що медсестра мала б бути добрiшою. – Тат, а чого вона така зла? Тато простежив за Івановим поглядом, а тодi дуже уважно подивився на сина. – У лiкарню приходять рiзнi люди, деякi з них вважають себе кращими за iнших, а деякi не поважають не тiльки медсестер, але й навiть лiкарiв. Іван дивився на тата великими очима й намагався вкласти його слова у свою, уже не зовсiм iдеальну картинку. Ну, добре, його тато може не все, але щоб були люди, якi не поважають такого лiкаря, як вiн? У кабiнет зайшла бабця, i хлопець всiвся в куточку бiля вiкна. Чому вiн прийшов сюди? Хiба справдi було сумно вдома? Невже тато в це повiрив? Чому не запитав нiчого про тренування? Чому вiн узагалi тут, а не на тренуваннi? Тому що цiкаво? Чому раптом йому стало цiкаво? Що змiнилось вiд учорашнього дня? Іван раптом чiтко усвiдомив, що його iдеальний свiт розсипався, коли вiн зустрiвся поглядом iз тою дiвчинкою. Марiчкою. У ii очах не було страху, лише розпач i надiя. Вона ще не до кiнця зрозумiла, що сталось, але iстеричний плач ii мами був красномовнiшим за всi слова. Хоч яким iдеальним був свiт дiвчинки – його бiльше не iснуе. Лише в уявi. І, напевно, саме тому вона невiдривно дивилась на нього, бо хотiла побачити, що все насправдi не так страшно. А Іван не змiг приховати, що йому неприемно. Гидко. Вiдразливо. Вiн не вiдвернувся. Не вийшов. Вiн вирiшив довести самому собi, що смiливий. Ідiот. Придурок. Своею показною бравадою лише зайвий раз показав дiвчинцi, що тепер вона спотворена. Хлопцевi стало так соромно, що аж почало щипати в носi. Учора вiн повiвся неправильно й сьогоднi прийшов саме через це. Йому насправдi цiкаво побачити перев’язку. Вiн повинен знати, що все не так страшно, як було вчора, i показати тiй дiвчинцi, що може дивитися на неi з усмiшкою й без вiдрази. Його тато – прекрасний лiкар, який зробив усе можливе, i сьогоднi всi в цьому переконаються. – Тоню, у мене на дванадцяту запис, простеж, будь ласка. – Добре. Медсестра все ще незадоволено зиркала на Івана, i вiн вирiшив зробити для неi покаянний вигляд – принаймнi на вчительку математики це дiяло завжди. Хлопець злегка прикусив кутик губи i, вловивши черговий злий погляд Тонi, подивився на неi так, як, йому здавалось, дивиться на господаря собака, що завинив. Тоня завмерла, ii очi розширились вiд подиву, а тодi дiвчина вiдвернулась, порскаючи смiхом в кулак. – Тобi однокласниць мало? Хлопець здивовано вирячився на тата, а Тоня, не стримуючи реготу, вибiгла в сусiдню кiмнату. До Івана нарештi дiйшло, що медсестра старша за нього лише на п’ять-шiсть рокiв i його покаянний вигляд могла сприйняти як загравання. Хлопець вiдчув, як червонiе, i – що найгiрше – зовсiм не мав що сказати. – То, кажеш, тобi вдома сумно? А тренування? Ти ж повинен готуватись. – Не хочу… потiм. – А… – Володимире Богдановичу, там чоловiк з дiвчинкою. Каже, що iх записали на дванадцяту, але вiн приiхав зараз, бо потiм не зможе. Пускати? – Так, звичайно. Іван швидко пiдвiвся з крiсла й завмер, дивлячись на дверi. Спочатку увiйшла дiвчинка й ледь не спiткнулась, побачивши його. Їхнi погляди зустрiлись, i вона озирнулась на тата, нiби збиралася щось сказати, а тодi, густо почервонiвши, опустила голову. – Вiтаю, Марiчко. Як справи? Болить? – Пече… – Значить, гоiться. Сiдай, подивимось. Іван пiдiйшов ближче й постарався стати так, щоб усе бачити, але водночас нiкому не заважати. У животi знов усе скрутило, хоча це була вже не нудота, а вiдчуття, схоже на передекзаменацiйне. – Лiкарю, усе буде добре? Тато дiвчинки стояв, стиснувши руки в кулаки, весь напружений, i Іван прекрасно зрозумiв суть питання. – Ну, що я вам можу сказати, – лiкар зiтхнув i перевiв погляд на дiвчинку. – Ми будемо знати пiсля огляду. Іван дуже старався, але не змiг зберегти байдужостi на обличчi, коли тато зняв пов’язку з брови маленькоi пацiентки. Рана все ще була розпухлою, рубець укрився кiркою, а нитки, просякнутi кров’ю, робили половину обличчя дитини схожим на страшну маску. Іван скривився лише на мить, але дiвчинка помiтила й почервонiла до слiз. – Тоню, вiдведи ii в процедурну й зроби все необхiдне. Тiльки обережно. Коли медсестра вiдвела дiвчинку в сусiдню кiмнату, лiкар повернувся до ii батька: – Інфекцiю не занесли, загоiться швидко, але… Ви привезли ii запiзно, рубець буде товстим i помiтним… Іван нiяк не мiг заснути. Перед очима постiйно спливали видiння: рубець, опущенi плечi чоловiка, розгубленiсть i панiка дiвчинки, коли вона побачила свого тата таким, його вимучена усмiшка i «все буде добре», ii останнiй погляд на нього. Погляд, у якому змiшалось так багато: острах, цiкавiсть i майже ненависть у вiдповiдь на його усмiшку… Іван перевiв погляд на постер Реброва на дверях i спробував зосередитись на мрiях про Великий Футбол. Ось вiн потрапляе в молодiжну збiрну – найкращий у своiй групi, наймолодший у клубi, наймолодший i найперспективнiший у збiрнiй краiни. Францiя, Італiя, Іспанiя… Стадiони скандують його iм’я… Марiчка з довгою густою гривкою, яка ховае пiв обличчя, соромлива Ілона, котра часто впадае у крайнощi… Іван усвiдомив, що нарештi розумiе ii часом дуже дивну поведiнку. Чому в не своiй компанii Ілона стае надмiру жвавою, трохи аж занадто розкутою, голосно смiеться, привертае увагу. Вона думае, що не може посiсти гiдного мiсця в компанii просто так, i не в останню чергу винна в цьому Анеля. І нiчого не можна зробити, нiчим не допоможеш Ілонi, Марiчцi, ще багатьом людям. А це було б так круто – здаватися справжнiм чарiвником… Іван уявив собi iншi перспективи: вiн здобуде фах хiрурга, а тодi поiде вчитися за кордон. Вiн стане першим в Украiнi дипломованим пластичним хiрургом. Справжнiм пластичним хiрургом, який зможе виправити найскладнiший випадок. Вiдкрие власну клiнiку, до нього iхатимуть з усiеi краiни, навiть з-за кордону… Вiдомих футболiстiв багато, а вiн може стати тим, про кого потiм скажуть: перший в Украiнi! – Та хто б сумнiвався! Іван чомусь одразу ж зрозумiв, що це до нього, i повiльно повернувся. – О, – Микола вишкiрився, розвалившись у крiслi, – а вiн навiть зразу в’iхав. Клас замовк. Перша сутичка в новому навчальному роцi, i це вперше Микола вiдкрито виступае проти Івана. – Ти про що? – Та я те-е прошу! Захотiв футбол – маеш. Хочеш бути лiкарем – будеш. Предки бабло кожен день косять, пiдмажуть де треба, i всьо буде тiп-топ. – Ти дурень? Яке бабло кожен день? – Ой-йо-йой! А ти тiпа не в курсах. Усi лiкарi беруть на лапу. Іван завмер, а тодi зiрвався з мiсця й пiдiйшов до останньоi парти. – Забери своi слова назад… – А то шо, – Микола ледь примружив очi й пiдiбрав ноги, – удариш мене? – Моi батьки не такi. Забери своi слова назад. Микола повiльно пiдвiвся й заговорив несподiвано серйозно та чiтко. – Усi лiкарi беруть грошi на руки. Або подарунки. І твоi батьки не виняток. Чи ти думаеш, що на одну iхню зарплату ходиш у спортивну школу i вбираешся в iмпорт? Ти озирнись. Крiм тебе, так шикуе тiльки Ілона, i то лише тому, що в неi мама – човник2 i не злазить з баулiв, але вона чесно заробляе. А твоi? Чи ти нiколи не був у них на роботi? Нiчого не бачив i не чув? – …Лiкарю, скiльки з нас? – Андрiю, купiть дитинi вiтамiни… Кров ударила Івановi в обличчя, аж запекло. Микола, переможно усмiхаючись, навмисне повiльно опустився в крiсло. Пролунав дзвiнок, i зразу ж у клас увiйшла математичка. – Добрий день, учнi. Хабо, сядь на мiсце. Чи ти за лiто забув шкiльнi правила? Хтось приглушено хмикнув, i зацiпенiння зникло. Іван сiв за парту, опустивши голову над зошитом iз единим бажанням: щоб його нiхто не чiпав. Вiдсидiти останнiй урок i втекти звiдси, вiд сорому та приниження, вiд розумiння, що вiн не змiг захистити батькiв, бо… Микола сказав правду. …Усi лiкарi беруть грошi на руки. Твоi батьки не виняток. Лiкарю, скiльки з нас? Усi лiкарi беруть. Без винятку. За що ти шикуеш? Пiдмажуть де треба… Голову розривало. Іван вiдчував, як пашать вуха, здавалося, що на нього всi дивляться, i це бiсило. Нiхто, нiхто в класi не пiдтримав його, отже… усi знають, що так i е. Чому вiн не знав? Як узагалi вiн мiг не знати? Смiшно. Так смiшно, що аж хочеться кричати. Вiн був настiльки поведеним на футболi, що майже не помiчав нiчого iншого. У нього в класi, крiм Назара, навiть справжнiх друзiв нема. Прийти, вiдсидiти уроки, додому, нашвидку поiсти, зробити домашне – i з м’ячем на стадiон. До вечора, до ночi, а тодi – втомленим i щасливим – спати. Вiн наче жив паралельним життям, щасливим, безтурботним та райдужним, сповненим мрiями про майбутнi трiумфи, усе сприймав як належне й був певен, що свiт навколо прекрасний, його батьки – iдеальнi, а Микола просто заздрить, бо досi не знае, чого хоче вiд життя. А зараз усе розсипалось, як картковий будиночок, i вiн не давав собi з цим ради. Іван так тiшився, коли писав твiр «Моi плани на майбутне», i був певен, що впорався добре. Його все ще тримало пiднесення пiсля розмови з батьками, а вiдчуття, що вiн усе робить правильно, було схожим на ейфорiю. Мама розплакалася, тато потиснув руку i обняв, здавалось, вони всi нарештi на однiй хвилi. Батьки були щасливi з його рiшень i не приховували цього. Хлопець отримав заслужену п’ятiрку за свiй твiр i приниження перед усiм класом пiсля уроку. Вiн iшов додому з твердим намiром випитати, дiзнатися, переконатись, що все це брехня. Принаймнi про них. Але що ближче до будинку, то менше рiшучостi залишалось. Ну як спитати? «Мам, а правда, що ви берете грошi з людей?» Та вiн крiзь землю провалиться вiд сорому, щойно подивиться мамi в очi. Але ж повинен знати напевне, бо мае заткнути Миколу, змусити забрати своi слова назад. Удома не було нiкого, i Іван навiть вiдчув полегшення. Потiм, увечерi або навiть завтра. Субота, недiля – два вихiднi, вiн вибере момент i запитае, нiби мiж iншим. Але заспокоiтися все одно не вдавалось. Іван не мiг знайти собi мiсця, у головi постiйно крутилася сцена, що вiдбулася на перервi, i те, з яким злим задоволенням дивився на нього Микола. Іван швидко зiбрався та вийшов побiгати. У вухах тихо звучали англiйськi фрази, але хлопець не сприймав iх, увесь час подумки вертаючись до Миколи. Чому вiн так ненавидить його? За що? У перших класах наче ж були друзями, бiгали, бавились, разом мрiяли про те, як будуть футболiстами. Дивно, як вiн мiг забути про те, що Микола теж мрiяв бути вiдомим футболiстом? Іван навiть якийсь час заздрив йому, бо вчитель фiзкультури видiляв його серед iнших хлопцiв i завжди робив капiтаном в iграх. А потiм, у п’ятому класi, Микола невдало стрибнув, розтрощив п’ятку, i лiкарi заборонили як мiнiмум рiк займатися спортом. Іван, не задумуючись, вiдразу ж зайняв його мiсце. Номер один – що може бути краще? – У тебе звiздюк! Вiн навiть не образився на Ілонинi слова, лише голосно розсмiявся. – А хiба погано хотiти бути найкращим? – Але не так. – Ти нiчого не розумiеш. А Ілона мала рацiю, у нього натуральний звiздюк. Рожевi окуляри, як у дiвчини, i зацикленiсть на собi. Навiть повiдомляючи батькам, що буде вчитись на хiрурга, Іван упивався iхньою реакцiею на своi слова, вiдчував себе центром усесвiту. Йому стало неймовiрно соромно за те, як саме вiн сказав батькам: наче робив iм послугу, дарував милiсть. Мама плакала з радостi, тато потиснув руку… А Микола? Іван забув про нього, щойно той перестав бути конкурентом. Микола… розмова… питання… А чи треба питати взагалi? Микола ж чiтко сказав – усi. І твоi не виняток. Якщо всi, то навiщо питати? Навiщо засмучувати або навiть ображати батькiв? Але Іван знав, що все одно запитае, бо щось усерединi шепотiло: неправда, неправда, неправда. Їм це не потрiбно. Була одна з тих недiль, коли батьки залишились удома, i Іван нарештi зважився. Йому не хотiлося псувати снiданку, але бiльше терпiти вже не було сили. – Тату, можна дещо запитати? – Питай. – А… ви берете грошi з людей? Сталося. Хлопець видав питання скоромовкою, на одному подиху, i завмер. Вiн боявся подивитись на маму, але не зводив погляду з тата. Той здавався здивованим, i Івановi стало соромно. Усе неправда, i вiн даремно образив батькiв питанням. – Часом. – Що? Івановi здалося, що вiн знову стоiть перед класом – осоромлений, принижений, i не мае що сказати. Його батьки беруть грошi з людей за те, що роблять роботу, за яку iм i так заплатять! Як це можна пояснити? У якiй професii ще таке можливо? І тепер, коли весь клас знае, що вiн змiнив плани й хоче бути лiкарем, вони будуть думати – або вже думають! – що це заради грошей. – Але чому? – Як тобi правильно пояснити… – Не треба правильно! Ви ж отримуете зарплатню! – У краiнi зараз така ситуацiя, що iз зарплатнею бувають… затримки… – І тому ви дерете з людей? – Іване, не грубiянь батьковi! Мама пiдвищила голос, але, глянувши на неi, Іван побачив, що насправдi вона здивована та розгублена. Вiн таки чогось не розумiе? – Аню, я сам. Сину, не думав, що ти зовсiм нiчого не знаеш, не бачиш. Але, можливо, так навiть краще, тому я таки поясню тобi правильно. У краiнi криза, але з’явилися люди, якi зробили бiзнес i думають, що вони крутi. І свято вiрять: якщо покажуть грошi, то перед ними упадатимуть; якщо не заплатять – iх не полiкують правильно; якщо вони з грошима, то можуть качати права навiть у лiкарнi; якщо вiдмовишся вiд грошей – то або набиваеш собi цiну, або поганий лiкар. Щоб ти зрозумiв, у мене немае «такси» i я нiколи не беру з людини, якщо вона… нормальна чи грошi потрiбнi iй самiй. Іван не знав, що думати, як реагувати. Усе наче логiчно пояснено, але все одно… – Але це все одно неправильно. – Іване, невже ти настiльки вiдiрваний вiд реальностi? Зараз платять за все, навiть за безкоштовне навчання. І за твiй вступ… – Що?! Тобто у виш я буду вступати за грошi? Хлопець зiрвався з крiсла i з недовiрою дивився на батькiв. Вiн вiдмовився вiд мрii – заради чого? Щоб йому тицяли, що вiн усе робить заради грошей i вирiшуе грошима? Хоча ще не пiзно все вiдiграти назад. Вiн поки в школi, а за два роки знов може змiнити плани на майбутне. Іван подивився на маму й раптом усвiдомив, що вона не просто розумiе – вона вiдчувае його й боiться, що зараз син озвучить цю думку. Жiнка все життя мрiяла, що син буде лiкарем, i розчарувати ii пiсля того, як вiн погодився… Мама не вибачить йому, а тато… Тато подумае, що вiн злякався i знайшов дурний привiд передумати. – Якби я вступав в Інститут фiзкультури, ви б теж платили? Іван побачив, що мама злякалась запитання, i швидко перевiв погляд на тата. Вiн лише на мить стиснув губи й вiдповiв: – Нi. З твоiми даними й результатами тебе б зарахували без питань. – Добре. Тодi в медичний я теж вступатиму сам. – Іване!.. Мама сплеснула руками, i Іван вiдчув болючий укол: вона не вiрить, що син зможе. Хоче, але не вiрить. – Сам! Це моя умова. Цi два року я буду вчитися так, як ви завжди хотiли. Я визубрю бiологiю й хiмiю, буду читати книжки з медицини, якi е в нас удома, ходитиму до тата на роботу так часто, як зможу. Я обiцяю: буду викладатися повнiстю, i якщо не вступлю – значить, то не мое. А якщо вступлю, але потiм дiзнаюсь, що ви заплатили або просили за мене, – кину. – Іване… – Мам, я серйозно. – Іване, – тато пiдiйшов i поклав йому руку на плече, – у тобi говорить юнацький максималiзм… Іван стенув плечима i вiдступив на крок: – Ви не вiрите, що я зможу? Мама стояла, притиснувши руки до грудей, i син уперше бачив ii такою розгубленою, а тато несподiвано всмiхнувся: – Здаеться, сину, я зовсiм тебе не знаю. Марiя, 10 рокiв Марiчка нiяк не могла згадати, хто це зробив. Їх п’ятеро бавилось у хованки, а вона мала жмурити. Хтось пiдбiг ззаду i штовхнув ii так сильно, що дiвчинка пробiгла кiлька крокiв i вдарилась у дверi. А потiм усе сталось, наче у сповiльненому кiно: скляний квадратик iз вiконця у дверях – вiн не розбився, просто виповз iз рамки – почав повiльно падати на неi. Здавалось, iще секунда – i вiн гострим кiнцем встромиться iй в обличчя, але в останню мить дiвчинка опустила голову й спробувала вiдступити. Спочатку Марiчка не вiдчула нiчого. Болю як такого не було, тiльки враження, що щось розтягуе ii шкiру й дуже сильно пече, а тодi стало тепло, майже гаряче, з’явилось ниюче, тягуче вiдчуття. Марiчка торкнула пальцями брову й не вiдразу зрозумiла, що вiдбуваеться. Кров раптом потекла швидким темним струмочком – з пальцiв на долоню, вниз рукою – i почала скапувати з лiктя на пiдлогу, утворюючи темну калюжку. І тодi Марiчка закричала. Вона не плакала – просто кричала i кликала маму, адже хтось повинен заспокоiти ii, сказати, що все добре, що це не страшно i все зараз минеться. Мама, побачивши ii, спершу сама злякалась, а тодi побiгла по аптечку. Жiнка пробувала промити рану, якось зупинити кров, а та все текла й текла. Марiчку почало нудити i вiд вигляду кровi, i вiд солонувато-iржавого запаху, i вiд страху. Вона ще не зовсiм розумiла, чого боiться, але це вiдчуття вже заповзло глибоко всередину, народжуючи панiку. Мама наготувала шматок марлi, щоб замiнити попереднiй, уже наскрiзь просякнутий кров’ю, i коли подивилась на ii чоло, на мить завмерла, а тодi заголосила: – Що ти iз собою зробила? Як ти тепер будеш жити? І страх всерединi Марiчки вибухнув, охопив усе тiло, заморожуючи його. Чому мама кричить i нею майже трясе? Чому звинувачуе ii в чомусь? Те, що з нею сталось, насправдi таке страшне? – То не я… – А хто? Хто то зробив? – Я не знаю. Мене хтось пхнув… – То всьо тi твоi колiжанки! Та дич! Скiльки я тобi казала не водитися з ними! І шо тепер буде? – Перестань репенити! Мама замовкла i злякано озирнулась. У дверях стояв тато й ледве стримував злiсть. Марiчка мимоволi зiщулилась: тепер буде справдi страшно. – Що сталося? Тато важким кроком увiйшов у кiмнату i втупився в калюжку кровi коло Марiчки. А тодi перевiв погляд на неi, рукою вхопив за пiдборiддя й повернув до себе. Марiчка побачила, як вiн зблiд. – Як? – Вони бавились, i хтось штовхнув ii на дверi… там скло… – А ти за чим дивилась? То ж так близько бiля пульсiв!3 Марiчка почала тремтiти. Вона часто була свiдком сварок мiж батьками, але зараз iй здавалось: ще мить – i тато вдарить маму. Знову вдарить. – Я там… на кухнi… – Коли? – Десь iз пiв години тому… – Ти чого не поiхала зразу в лiкарню? Уже збирайся! Поки тато вiз iх у лiкарню, i цей шматок марлi просяк кров’ю, хоча Марiчка вiдчувала, що ii вже не так багато. Принаймнi кров не просочувалась краплинами iй мiж пальцiв. Заходити в лiкарню було страшно, зразу згадались i кров з пальця, i болючi уколи, якi вона мусила терпiти майже два тижнi, поки хворiла бронхiтом. Марiчка лежала сама в лiкарнi, iй було холодно й страшно, а мама приходила лише раз у день, надвечiр, щоб принести домашньоi iжi. Плакати не було сенсу, бо медсестра дратувалась i укол ставав ще болючiшим. І от знов лiкарня, але сьогоднi ще страшнiше, бо мама ридае в хустинку, а тато злий як нiколи. Усерединi Марiчку почало трусити. Пiсля спекотного двору легка прохолода лiкарнi здавалась морозною, а навколо рани несподiвано стало гаряче. Вона трохи сильнiше притисла марлю й засичала вiд болю. Жар повiльно розтiкався чолом, i Марiчцi здалося, що воно пульсуе й збiльшуеться, а в самiй ранi поколюе тисячами маленьких, дуже гострих голочок. Тато вхопив Марiчку за руку i швидко повiв порожнiм коридором, тодi щось запитав у медсестри, i вони зупинились. Марiчка нi на що не реагувала. Дiвчинка вiдчувала, як розпухла брова тисне на око, i його вже не можна розплющити. А якщо вона бiльше нiколи не зможе розплющити це око? Марiчку знов почало нудити, спину обдало холодом, i вона вже зiбралася нарештi розревiтись, але тато вiдчинив дверi й завiв ii всередину. Дiвчинка побачила лiкаря, його здивований погляд – i зацiпенiння зникло. Вона вiдчувала, що тато занадто сильно стискае ii руку, мама досi плаче в хустинку, навiть у голосi лiкаря було щось недобре. Марiчка глибоко вдихнула, i кров ударила у вуха, усе навколо почало розпливатись, здаеться, лiкар запитав, як ii звати, але далi вона не чула й не розумiла його, аж поки тато не розвернув ii. На тапчанi сидiв хлопець, i Марiчка впiзнала його: старшокласник, один з найкращих футболiстiв школи, який одного разу замiняв учителя фiзкультури в них на уроцi й казав називати його Іваном Володимировичем. Марiчка пам’ятала, як вiн ледве стримував смiх, коли хтось iз учнiв звертався так до нього. І зараз той хлопець дивиться на неi. Дiвчинка зачепилася за його погляд, щоб не розплакатись. Іван чужий, вiн хлопець, старший, з ii школи – поки вона дивиться йому в очi, доти не заплаче. Хоч як боляче, але мусить витримати. Лiкар забрав марлю вiд ii ока, i Марiчка побачила, як смикнулись кутики губ хлопця, вiн важко ковтнув i наморщив носа. Йому неприемно, але вiн усе одно дивиться, а це означае, що насправдi все не так погано. Марiчка вiдмовилася лягти на тапчан. Дiвчинка точно знала: якщо заплющить очi, то буде боляче, вона розплачеться, i вiд того стане ще гiрше. А так вона зможе витримати, хай навiть болить, i поки лiкар зашиватиме рану, вона буде бачити з виразу Іванового обличчя, що лiкар усе робить добре. Перший укол болiв так, що аж закрутило в носi. Марiчка вiдчувала, як голка проколюе шкiру, як неприемно, коли нитка тре i стягуе краi рани, як усе ние так, що пекучою крапкою вiддае десь аж у ногу, але це байдуже, бо вираз юнакового обличчя наганяе жах. Вiн намагався триматись, не показати, що йому неприемно, але губи стиснутi й нервово смикаються щоразу, як лiкар робить шов; величезнi очi майже не клiпали, а зараз Іван такий блiдий, що добре помiтно краплинки поту на його чолi. Марiчка дивилась i не могла вiдвести погляду, навiть якби захотiла. Вона тепер негарна, з неi будуть смiятись. Це ще одна нагода для однокласникiв познущатись, i вони обов’язково вигадають якесь гидке прiзвисько i… заберуть пiсню. Учитель музики не захоче, щоб вона спiвала на концертi… Пальцi судомно вчепились у тапчан, аж стало боляче. Якщо в неi заберуть можливiсть спiвати, то що залишиться? Батьки заледве назбирують грошi на пристойний одяг i взуття для неi, бiльшiсть однокласниць дивляться боком i не надто хочуть дружити. Єдина ii цiннiсть – голос… Удома стало ще гiрше, тепер брова болiла, нила, колола голками й свербiла так, що хотiлося здерти пластир i терти чоло пальцями, аж поки всi цi вiдчуття не зiтруться з обличчя. Тато сказав Марiчцi сидiти у своiй кiмнатi, але навiть крiзь зачиненi дверi було чути сварку. Знову. Як i щодня останнiх три роки. Тодi Марiчка тихо йшла у свою кiмнату, затуляла вуха руками й витягувала з пам’ятi декiлька розмитих спогадiв п’ятирiчноi давнини, коли вони були веселою щасливою сiм’ею. Тато приходив iз заводу, забирав ii з садочка, i вони разом iшли по маму в гастроном, а та, iз високою зачiскою й пiдведеними очима, зустрiчала iх усмiшкою, i Марiчка завжди отримувала щось смачне. Потiм усе змiнилось i з кожним днем ставало тiльки гiрше. Мама все рiдше усмiхалась, перестала пiдводити очi, а високу зачiску змiнила на маленьку гульку. Щоденна iжа стала одноманiтною, i жiнка дуже рiдко приносила з роботи щось лише для доньки. Спочатку Марiчка капризувала, навiть пробувала плакати, нiякi пояснення та вмовляння не допомагали, i одного разу мама зiрвалась. Вона кричала на Марiчку, а коли та почала плакати – схопила за плече, боляче стиснувши пальцями, шарпнула i, нахилившись, прокричала просто в обличчя: – Заткнись нарештi! Грошей нема – i не знати, коли будуть! Тодi тато вперше вдарив маму. Марiчка не чула, коли вiн увiйшов, не чула, що вiн сказав мамi, бо та несподiвано вiдпустила ii й вiдступила на крок. Дiвчинка, усе ще схлипуючи, хотiла поскаржитися татовi, а тодi побачила рiзкий рух його руки – i мамина голова смикнулася вбiк. Звук ляпаса, такий дзвiнкий у несподiванiй тишi кухнi, паралiзував Марiчку, вона боялася навiть дихати. Мама вхопилась обома руками за щоку. У ii поглядi був страх, бiль i неймовiрне здивування – так, наче вона досi не вiрила в те, що сталось. А в тата несподiвано опустились плечi, i вся його злiсть випарувалась. – Не кричи на дитину. Вона нiчого не розумiе й не винна в тому, що сталось. Так само, як не винна в тому, що наш завод закривають. Маминi очi стали ще бiльшими, а тодi вона розплакалась. Спочатку схлипом, а потiм голосно, навзрид. А тато далi стояв посеред кухнi й зовсiм не намагався ii заспокоiти. Пiсля того дня Марiчка була впевнена, що все це сталося через неi, через ii плач i постiйне бажання чогось, хоч мама завжди повторювала, що не може зараз цього купити. Дiвчинка не розумiла, не хотiла чути, вона звикла до iншого i своiми захцянками довела маму до крику, тому тато ii вдарив. Тепер вони постiйно сварились, i Марiчка часто чула свое iм’я: – Їй треба взуття… куртку… колготи… полiкувати зуб… нема за що… коли тобi нарештi заплатять? Менi дають товаром, а тобi обiцяли грошi… Розмова, яка починалася спокiйно, з кожною хвилиною ставала все голоснiшою, i Марiчка затуляла вуха, щоб не чути, як вони сваряться через неi. Вiдколи Марiчка пiшла до школи, спокiйних вечорiв майже не було. Мама здавала змiну в магазинi й намагалася встигнути навести лад удома, приготувати щось iнакше, як учора, а тато приходив з роботи втомлений i злий. Марiчка пробувала випитати в мами хоч щось, але та тiльки вiдмахувалася, щоб донька не заважала. Дiвчинка зрозумiла тiльки, що тато тепер заробляе на «шабашцi». Але якщо в нього е робота i мама досi працюе в гастрономi, то чому в них усе так погано? І Марiчка знов робила той самий висновок: батьки сваряться через неi. А вона ж так стараеться бути доброю, чемною, нiчого не просить, хiба що хочеться аж так, що нема сил терпiти, але питае тiльки раз i дивиться з надiею. Часом мама довго затримуе на нiй погляд, i Марiчцi здаеться, що та зараз заплаче, але частiше просто вiдвертаеться зi словами завтра… пiзнiше… потiм… коли будуть грошi. Коли почалася школа, Марiчцi здалося, що це найкраща нагода виправити ситуацiю. Дiвчинка буде так добре вчитися, що батьки нарештi зрозумiють: вона добра дитина, – i перестануть сваритися. Перший рiк пролетiв швидко. Марiчка вчилася, почала читати першою в класi та хвалилась удома вiдмiнними оцiнками в щоденнику. Мама кидала неуважний погляд, казала: «Молодець, iди роби уроки», – i вiдверталась. Здавалося, вона сама шукае собi заняття – робити будь-що, навiть знов i знов те саме, – аби зайняти руки. Марiчка ображалась, але стримувала сльози i йшла за домашне завдання, хоча вже зрозумiла, що хорошими оцiнками нiчого не змiнить. На противагу мамi, тато завжди тiшився з ii успiхiв. Саме вiн допомагав, коли Марiчка чогось не розумiла, розпитував про школу, однокласникiв, учителiв, перевiряв уроки, слухав, як вона читае. І саме вiн час вiд часу балував ii чимось смачним або новим: морозивом, вафлями, лялькою, кольоровими олiвцями – просто так, а не для школи, – яскравими резинками i заколками. Вiн не звертав уваги на мамине бурчання про грошi на вiтер i сумно всмiхався у вiдповiдь на Марiйчину щасливу усмiшку. У другому класi з’явилося те, що, здаеться, примирило та об’еднало батькiв: Марiчка стала солiсткою шкiльного хору. Їi переставили з краю в центр i навiть дали вивчити кiлька пiсень, якi вона буде спiвати сама. Сама! Два роки Марiчка була майже щасливою. На сценi – хай маленькiй, шкiльнiй – вона жила iншим життям, почувалася легкою та невагомою. Вона дивилась у зал, на вчителiв, учнiв, а бачила себе майбутню – знамениту, яскраву й дуже багату. Марiчцi було байдуже до всього iншого. До того, що дiвчата в класi остаточно подiлилися на групки вiдповiдно до багатостi, а ii та ще двох дiвчат приписали до найгiршоi; i до того, що хлопцi, спостерiгаючи за ними, часто дозволяли собi обра`зи та неприемнi жарти; i до того, що на ту ж оцiнку, що й iншим, iй доводилося знати набагато бiльше. У Марiчки з’явилась мета – стати як Іра Бiлик. Дiвчинка знала напам’ять усi ii пiснi, дивилась усi виступи, вiдеоклiпи й записи концертiв по телевiзору, намагалася наслiдувати рухи, манери, вимову, смiх. Вона часто розглядала себе в дзеркалi й тiшилася своiм обличчям: великi сiро-зеленi очi, густi вii, маленький носик i губки бантиком. Марiчка не думала про те, що з часом може змiнитись, зараз вона була гарною й мала голос, який хвалили всi вчителi, особливо – керiвник хору… А тепер у неi порiз на чолi. Зашита розпухла рана, вiд якоi болить пiв обличчя. А що буде, коли вона загоiться? А якщо не загоiться? Якщо залишиться величезний рубець, як у дядька iз сусiднього будинку, якого до гикавки бояться всi ii друзi й навiть старшi намагаються з ним не сваритись? Як вона буде ходити до школи? Погане передчуття змiнилося страхом, панiкою, i Марiчка побiгла на кухню до батькiв. Їй треба почути, що все мине, що все буде добре. Їй треба, щоб мама обняла, заспокоiла, щоб тато усмiхнувся i знов назвав своiм Чудесним Соловейком. Їй треба позбутися страху… Батьки не сварилися, мама не плакала, не кричала – вона стояла, витягнута, як струна, зi стиснутими кулаками, i дивилася на тата майже з ненавистю. – Ма-а-ам… – Тобi було сказано сидiти в кiмнатi! Марiчка вiдступила i схлипнула. Чому мама така зла на неi? Через порiз? Але ж то не ii вина, вона не хотiла такого собi. – Ти щось хотiла? Тато намагався говорити спокiйно, але Марiчка чула, що голос тремтить вiд злостi. Невже i вiн злий на неi? – Я… хотiла… воно зiйде? Тато видихнув i присiв бiля Марiчки. Вона помiтила, як вiн, дивлячись у ii незапухле око, намагаеться всмiхнутись, як колись – легко, пiдбадьорливо, по-змовницьки, – i йому не вдаеться, а вимучена усмiшка здаеться приклееною до обличчя. – Усе буде добре, от побачиш. Завтра лiкар скаже те саме. А тепер iди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всi букви за лiто. Марiчка ображено закусила губу й пiшла у свою кiмнату. Читати не хотiлося, букви розпливались, пекло i сльозилось око, ще й рана почала болiти. Хоч не настiльки сильно, щоб знов ризикнути пiти до батькiв, однак кожен рух вiддавав пекучим уколом, i iй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це вiдчувае. Марiчка скрутилася калачиком на лiжку, заплющила очi та спробувала знову помрiяти про майбутне. Ще вчора це було так легко: вона на сценi, у рiзних костюмах, iз пiдмальованими очима i вкладеним волоссям, танцюе, спiвае, i зал допомагае iй… Сьогоднi нiчого не клеiлося. Такi ще вчора чiткi картинки сьогоднi розмивались, i страх стискав горло. Завтра… Завтра лiкар скаже, що все буде добре, i вона знов зможе мрiяти. Усю дорогу до лiкарнi Марiчка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животi, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе…» Коли тато провiв ii через довгу чергу до дверей, Марiчка вже ледь не плакала. Здавалося, на неi дивляться всi, а одна жiнка навiть сказала, зацитькуючи малого хлопчика: – Диви, будеш нечемний i лазитимеш, де не треба, i тобi таке буде. А мама, як навмисно, заплела двi тугi коси, чим повнiстю вiдкривала чоло, i едине, що Марiчка могла, – опустити голову низько-низько, аж пiдборiддя впиралось у груди. Коли тато вiдчинив дверi в кабiнет i пропустив ii, Марiчка зрадiла лише на мить, а тодi побачила Івана. Вiн знов тут i дивиться так уважно, нiби чекае на щось; так, нiби навмисно прийшов, щоб подивитися на неi. Марiчка прикусила губу й опустила голову. Вона бiльше не могла дивитись Івановi в очi. У них не було вчорашнього несподiваного страху, тiльки… блиск, як на футболi… Вiн прийшов, щоб подивитись на неi, на ii рану… щоб… хвалитися потiм хлопцям, що дивився на страшне?.. Дiвчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився нiс i примружились очi. Лише на мить – але були в тому i вiдраза, i якась неприемна цiкавiсть… Марiчка вiдчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клiтцi, наляканою увагою, криками i тим усiм непотребом, який кидають у неi дiти… Тiею мавпочкою, яку вона бачила два мiсяцi тому в заiжджому зоопарку i якiй сама кинула в клiтку недоiдене яблуко… Коли медсестра вiдвела ii в сусiдню кiмнату i почала обробляти рану, Марiчка навiть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотiла якнайшвидше додому, залiзти пiд ковдру, заховатись вiд усiх i спати, спати, спати – i прокинутись, коли вже все буде добре. Медсестра обережно приклеiла пластир i усмiхнулась. – Ходiмо, там уже твiй тато зачекався. А тато стояв блiдий, iз мiцно стиснутими губами й опущеними плечима. Вiн не мав такого поганого вигляду навiть тодi, коли казав, що закривають завод. У Марiчки все скрутилося всерединi, хотiлося пiдбiгти до тата, вхопити за руку й спитати, що сталося, але ноги стояли на мiсцi, голос зник i бракувало повiтря. Це через неi тато такий. Вiн усмiхнувся, простягнув руку: – Усе буде добре. Ходiмо додому. Усе буде добре? Неправда! Неправда! Медсестра вийшла, лiкар вiдводить погляд, а Іван… усмiхаеться. Йому весело! І вперше за весь час Марiчка розiзлилась. На друзiв, через яких усе це сталось i якi тепер навiть не заходять; на маму, яка нi разу не пошкодувала; на лiкаря й тата, якi дурять своiм «усе буде добре», i найбiльше – на Івана. Вiн навмисне прийшов сьогоднi, навiть ближче пiдiйшов, коли знiмали пов’язку, щоб краще бачити, а тепер смiеться з неi… Марiчка йшла коридором, ледве стримуючи сльози злостi, i не опускала голови. Вона дивилася на людей у лiкарняних коридорах, як загнане в кут вовченя, – безпорадна, але готова вкусити, щойно хтось наблизиться. Тато привiз Марiчку додому й почав збиратися на роботу. Мами не було, хоча Марiчка точно знала, що в неi вихiдний. Їй чомусь стало страшно залишитись удома самiй, i вона пiшла до кiмнати батькiв. – Та-а-ат, а ти мусиш iхати тепер? Вiн зупинився, поклав на лiжко купу одягу, з якою, здаеться, не знав, що робити, i спробував усмiхнутись. Збоку на пiдлозi стояла сумка, з пакета бiля неi виглядало взуття, i Марiчку паралiзувало вiд думки, що вiн збираеться кинути ii. Тато, напевно, побачив ii переляк, бо швидко пiдiйшов i присiв бiля Марiчки так, щоб iхнi обличчя були якраз одне навпроти одного. – Сонечко, я iду на роботу. Я допомагаю будувати будинок, тому мушу жити там, але в суботу буду вдома. Ти ж даси собi раду, правда? Марiчка дивилась на тата i наче вперше бачила. Вона помiтила, як вiн змiнився за цi два роки: бiля очей, губ i мiж бровами залягли глибокi зморшки, обличчя схудло, щоки запали, з’явились великi темнi кола пiд очима, волосся вже не було таким густим, як вона пам’ятала, i в ньому проглядалося багато сивини. Їi тато – завжди усмiхнений, молодий, такий гарний – здавався чужим i старим. І вона розридалася – голосно й надривно. Схлипи з болем виривались iз горла й забивали дух. Коли Марiчцi нарештi стало трохи легше, вона зрозумiла, що тато обiймае ii, гладить по головi й шепоче щось заспокiйливе, але його голос тремтить так, наче вiн сам зараз розплачеться. – Тату, а ти точно приiдеш у суботу? – Так, обов’язково, – тато вiдсторонився, i Марiчка побачила, що в нього почервонiли очi i тремтять губи. – У нас ще все буде добре, от побачиш. Але ти маеш обiцяти менi не опускати носа, добре? Марiчка лише голосно шморгнула й кивнула. – От i розумничка. А в суботу я привезу тобi… чого ти хочеш? – Морозиво… Тато розсмiявся й погладив ii по головi, заправляючи неслухнянi пасма за вуха. – Домовились. У коридорi стояла мама, i Марiчка зрадiла: от зараз вона всмiхнеться, скаже щось i поцiлуе тата в щоку на прощання, як колись, перед вiдрядженням. Батьки ж зробили вигляд, що не помiтили одне одного. Просто розминулись у коридорi, намагаючись навiть не торкатися. Тато зачинив за собою дверi, а мама мовчки пiшла до кухнi. Марiчка стояла й нiчого не розумiла, у вухах гудiла кров, хотiлося кричати i плакати вiд панiки та страху, та вона могла лише тихо схлипувати. Зранку – мама якраз закiнчила обробляти рану i заклеiла ii новим пластирем – по Марiчку прийшла Наталя, щоб разом вирушити на репетицiю перед першим вересня. Вона втупилась у все ще припухле око, i Марiчцi стало соромно. – Чого дивишся? Нiколи такого не бачила? – А-а… а що сталося? – Порiзалась. То ми йдемо? У школi чекали керiвничка, старшокласники й керiвник хору. Вони всi дивились на неi – зi здивуванням, нерозумiнням, насмiшкою та навiть злорадством. Їхнi погляди пекли, змушували червонiти й опускати очi. А потiм у Марiчки зламався голос. Іван, 19 рокiв Новий рiк вдався на славу. Іван уперше в життi по- справжньому напився, аж до частковоi втрати пам’ятi. І тому вiн нiяк не мiг зрозумiти: секс iз Інною – це був сон, п’яне марення чи п’яна реальнiсть? Іван, не розплющуючи очей, обережно провiв рукою по лiжку й полегшено видихнув: нiкого нема. Отже, таки наснилось. Мати Інну по-п’янi й пам’ятати про це уривками було б катастрофою. Вiн не для того три мiсяцi нарiзав круги навколо неi, щоб отак по-дурному спаскудити результат. Тiло нарештi теж прокинулось, i Іван вiдчув, що йому погано, як нiколи. Голова гуде, у ротi гидко й сухо, наче вони пили пальонку, а не розведений спирт; у животi крутить, вiбруе – i взагалi, Іван почувався так, наче його щойно витягли з центрифуги. Вiн сiв, повiльно видихнув. «Вiдхiдняк» обiцяв бути довгим i важким, а тому треба якось встати з лiжка, заволокти свое тiло в душ i дорогою вигадати, що б такого випити, щоб знову не сп’янiти. – О, мiй герой прокинувся! Іван так рiзко пiдвiв голову, що не одразу вдалося сфокусувати погляд. У кiмнату зайшла Інна, на ходу витираючи волосся рушником. Вона зупинилася за крок вiд нього й недобре примружила очi. – Якщо ти скажеш, що нiчого не пам’ятаеш, я розберу тебе на органи. – Ти думаеш, таке можна забути? Інна якусь мить уважно вдивлялася в Івана, а тодi розслабилась. – Ну ти вчора дав жару! Нашi, певно, в шоцi. Ну i я теж. – А-а-а… що було? Я нiби все пам’ятаю. – І стриптиз?.. Іван завмер з виряченими очима й гарячково порпався в пам’ятi, намагаючись згадати… Але не мiг… Інна спостерiгала за ним з лукавою посмiшкою i, зрештою, порснула смiхом: – Та не переживай, повного стриптизу не було. До трусiв. І не було так страшно, як ти зараз думаеш. – Ти приколюешся? – Не-а. Ти заклався з Василем i зробив його всуху. Іван заплющив очi, i перед внутрiшнiм зором почали спливати уривчастi образи вчорашнього вечора: – Та ти заучка, навiть танцювати не вмiеш!.. – Я не вмiю? Та будь-який танець, пiд будь-яку музику – на вибiр! – Стрiптiз! Слабо? – Льохко! А тобi? – Та нефiг делать! – Хто програе, п’е пiвлiтру до дна. – А хто виграе, того поцiлуе Інна. – У-у-у-у, твою ж мать… Боже, як добре, що вони зiбралися святкувати Новий рiк на дачi Олегових батькiв малою компанiею. Такоi ганьби в гуртожитку Іван не пережив би… І той поцiлунок, який так i не закiнчився. Невже вони пiшли в кiмнату на очах у всiх? Як тупо! – І?.. Інна, здаеться, чекала на якусь iншу реакцiю, а Іван несподiвано роздратувався. – Що «i»? Менi здаеться, i так усе ясно. Ми разом. Чи ти проти? – Я ж не дурна, – Інна смикнула бровами й уже зовсiм буденно продовжила: – Розсiл з помiдорiв на столi, а я додому. Похмелятися не буду й тобi не раджу. Краще перемучся – здоровiшим будеш. Дiвчина вийшла, а Іван лише зцiпив зуби вiд безсилоi злостi. Інну можна було вважати еталонною дiвчиною: дивовижно розумна, стримана, горда, неймовiрно гарна якоюсь незвичною циганською вродою, неприступна – найкраща студентка курсу, краща навiть за нього. Вiдчувши в ньому конкурента, Інна стала пiдкреслено холодною i кожним своiм високим балом радiла Івановi в очi, наче показувала, що вiн iй не рiвня i взагалi – тут опинився випадково. І всi зневажливi погляди Інни призначалися лише йому – самовпевненому й нахабному лiкарському синочковi-заучцi. Іван казився, зубрив, не спав ночами – i все одно був другим. Інна лише усмiхалась i дуже повiльно, театрально вiдводила погляд. Одного дня Іван вирiшив, що пiдкорить Інну, зламае ii, зробить Снiгову Королеву своею. Три мiсяцi. Три мiсяцi змагань за першiсть, постiйних причiпок одне до одного за найменший косяк, вiдвертих загравань i провокативних фраз – Інна не була готова до такого i вже не витримувала темпу. Іван готувався до перемоги. Падiння королеви в його обiйми… i такий тупий фiнал. Хiба можна це вважати перемогою, якщо вони обое були п’янi як нiч? Івана аж розпирало вiд злостi та розчарування. Вiн не любив програвати – а це був програш. Уперше за останнi два з половиною роки вiн не втримав планки. Раз напився – i все спартачив… Усi два останнi класи в школi Іван шкодував про свое рiшення щодня. І щодня змушував себе розплачуватися за це. Два мiсяцi минуло, наче в туманi. Іван, як i обiцяв, учився до отупiння, забивав у голову ненависну хiмiю, зубрив англiйську й розумiв, що казиться. Вiд постiйного сидiння за пiдручниками нило все тiло, вiн злився через найменшi дрiбницi, став замкнутим та агресивним. Одного дня юнак не витримав, ухопив плеер i пiшов побiгати. Треба було випустити пару, провiтрити голову й заспокоiтись. Вiн уже не мiг витримувати маминого налякано-настороженого погляду i надмiрноi татовоi уваги. Здавалося, кожен з них чекае, хто не витримае першим, i це злило ще бiльше, бо Іван розумiв: вони бояться, що вiн таки не витримае, передумае. Батьки справдi бояться, що так i станеться. Вони не можуть бачити його таким, але першого кроку не зроблять. А вiн проситись, пояснювати й виправдовуватись не буде. На зло. Перше коло далось важко. Іван не тiльки перестав грати у футбол, зосередившись на навчаннi, вiн навiть вiдмовився вiд ранкових пробiжок – як кара за необдумане рiшення, – i тепер тiло мстило. Дихання збивалось, серце калатало, як скажене, i пiд колiнами звiдкись узялося неприемне тремтiння. А тодi тiло згадало, як це – ловити кайф вiд швидкостi, навантаження, вiдчувати кожен м’яз, летiти над землею аж до повноi, але такоi приемноi втоми. Іван вернувся додому, наче п’яний, повний енергii й бажання звернути гори, показати всiм, що зможе. І був певен, що зможе – на зло всiм, хто сумнiваеться й не вiрить, на зло собi. Якщо вже вiн зрадив мрiю, то зробить усе, щоб це була повноцiнна замiна. Ранковi пробiжки знову стали щоденними, навчання вже так не пригнiчувало, Іван навiть знаходив час, щоб приходити в лiкарню до тата. Вiн спостерiгав, слухав пояснення та поради, запам’ятовував термiни i щиро цiкавився татовою роботою. Єдине, що нiяк не хотiло сприйматися, – вигляд вiдкритих ран. Щоразу до горла пiдкочувався тугий нудотний клубок, i вiн не вiрив, що й до цього можна звикнути. Іван блискуче склав iспити й так само блискуче вступив у Львiвський нацiональний медичний унiверситет. Юнак трiумфував. Оглядаючись назад, вiн розумiв: зробив це сам, власними силами. Хай зцiпивши зуби, змушуючи себе, на зло всiм i собi, але зробив це i вступив iз найвищим балом у групi. Вiдчуття перемоги було таким п’янким, що Іван навiть не образився, коли один iз професорiв нiби ненароком мовив: – Тато добре пiдготував. Так, тато допомагав йому, але це вiн сам хотiв учитись, змусив себе – i змiг. Іван упивався власними здобутками i передусiм – перемогою над собою. А тодi почався жах. Якщо ранiше Іван думав, що важко було в школi, то тепер розумiв: школа – то навiть не розминка. Вiн майже завалив модуль з медичноi хiмii й заледве витягнув iсторiю медицини. Іван змусив себе вiдсунути вбiк латину, яку знав краще за Інну, i зосередитись на важливiших предметах. Зубрiння, повторювання аж до розумiння сутi – i знову спочатку. Вiн завжди не любив хiмiю, а тепер просто зненавидiв ii, тому вчив, аж поки переставав узагалi сприймати iнформацiю. Хлопець мiг би попросити Інну допомогти й заодно використати ситуацiю, щоб розтопити ii серце, однак давати iй аж таку перевагу не хотiв. Це мала бути вiдносно чесна перемога, але дiвчина не сприймала його всерйоз. Вона, як i бiльшiсть одногрупникiв, думала, що Іван вступив по блату, i нiчого не могло переконати iх у протилежному. Іванове фанатичне зубрiння спочатку викликало роздратоване здивування, потiм байдужiсть. Байдуже, що ранковi пробiжки й кiлька годин на тиждень у тренажерному залi зробили його досить статурним та пiдтягнутим; байдуже, що глибокi карi очi могли пропекти наскрiзь; байдуже, що дiвчата з iнших груп вiдверто флiртували з ним, – для своiх Іван був блатюком та заучкою, i крапка. Але хоч як юнак старався, Інна була кращою практично в усьому й навiть посмiла втикнути йому цим. Іван прийняв виклик. Аж три мiсяцi всi в групi стежили за iхнiм часом зовсiм не тихим i цензурним протиборством. Те, що почалось як прагнення пiдкорити Інну, з часом переросло в пристрасне бажання мати ii, зробити покiрною, своею. Хай iй легше даеться навчання, але лiдером мав бути вiн… А знову веде вона. Зараз Івановi здавалося, що все це пiдлаштувала Інна. Новий рiк на дачi, компанiя iз семи людей: двi пари й вона – одна на двох. Випивка, дурна суперечка з Василем, стриптиз за Інну – i от вона обирае переможця. Іван протяжно видихнув i матюкнувся. Інна обставила його, як пацана. І це вiн сам сказав: ми разом. За язик нiхто не тягнув. Навiть якби захотiв це подати як до нiчого не зобов’язуючий п’яний секс – не вийде. П’ятеро людей бачили, як вiн поволiк ii в кiмнату, i тiльки повнi iдiоти могли б подумати, що вони там будуть просто дрихнути. Якщо зараз Іван дасть задню, Інна й усi iншi з ii подачi будуть казати, що вiн або злякався, або хотiв тiльки одного. Хлопець уже сам не знав, чого хоче. Цi три мiсяцi Інна дiяла на нього, як червоне на бика. Стимул, мотивацiя, бажання – вiн хотiв бути першим, лiдером, прагнув перемоги будь-якою цiною. Конкуренцiя заслiпила, вiдключила мозок, але чи хоче вiн ii тепер? Іван потягнувся до тумбочки й залпом випив пiв лiтри розсолу. Те, що вiн завжди вважав бридотним, несподiвано виявилося нектаром. На кiлька хвилин полегшало, було майже добре, потiм знову засмоктало всерединi й захотiлося ще. Юнак зi злiстю подумав, що Інна вже вказуе йому, що робити. А чом би на зло iй не похмелитися так, щоб опам’ятатися десь так числа третього? Нi. Це дурiсть, яка матиме наслiдки лише для нього. В одному Інна мае рацiю: здоров’я губити не варто. Краще залiзти в прохолодний душ i все обдумати. Іван уже не сумнiвався, що все це – ii задумка. Щойно почнеться навчання, стриптиз за Інну стане легендою: ii колежанки постараються. На мить Іван уявив, як це буде: смiшки й перешiптування за плечима, пiдколи хлопцiв. Добре, якщо викладачi проiгнорять. Зцiпивши зуби, Іван зробив воду холоднiшою. Нiде правди дiти: Інна шикарна. Йому заздритиме пiв унiверу, але… Іван уже не вiдчував азарту й шаленоi жаги вхопити ii, поцiлунком змусити замовкнути й дивитися на нього не з викликом, а з бажанням. Інна все зiпсувала й думае, що перемогла, що все залежить вiд неi. Іван злорадно всмiхнувся: хай думае. Вiн умiе бути милим, нiжним i водночас до чортикiв холодним та авторитарним. Коли Інна його кине, то теж буде думати, що сама так вирiшила. Марiя, 16 рокiв Кiмната Марiйцi сподобалась. Байдуже, що тут порожньо й навiть стiни ще не пофарбованi – це ii нова кiмната й нове життя. Ще сьогоднi вона перевезе всi речi, закине iх у маленьку комiрчину на першому поверсi, поставить розкладачку й залишиться в цьому будинку назавжди. Разом iз татом. Марiйцi зовсiм не хотiлось озиратися назад, згадувати минулi п’ять рокiв, що були для неi суцiльним жахом. Не хотiлося бачити нiкого з минулого життя, навiть маму… Тато справдi приiхав у суботу, поставив своi речi в коридорi й пiшов у ванну. Потiм вiдрахував купку грошей, поклав на стiл перед мамою i, взявши Марiйку за руку, вийшов надвiр. Вони гуляли до вечора, були в кiно, у цирку, iздили трамваем i об’iдалися морозивом. Марiчка почувалася втомленою i щасливою, але iй уже хотiлося додому, щоб вони разом сiли за стiл повечеряти. Мама, напевно, вже наготувала чогось смачного. Щоб були розмови, питання, смiх. Тата ж так довго не було, i мама теж за ним мусила скучити. Коли вони зайшли на кухню, мама якраз клала на тарiлку нарiзаний хлiб. Вона мигцем глянула на них i розвернулася до плитки. – Є пюре, котлети i пiдливка, салат у холодильнику. Дасте собi раду. Менi болить голова, i я йду спати. Марiчка завмерла, на очах виступили сльози глибокоi образи. Вона так хотiла подiлитися враженнями i вiддати мамi подарунок – тоненький срiбний браслетик iз сердечком, ключиком i конюшинкою. Браслетик, про який продавчиня сказала, що це справжнiй талiсман. А мама вийшла й навiть не подивилася на неi. – Ну що ти, сонечко! Мама змучилась, вона виспиться, i завтра все буде добре. Ходiмо iсти, а заодно розкажеш, коли в тебе виступ, щоб я змiг приiхати. І Марiчка розплакалася. Вона три днi не виходила з дому, нi з ким не розмовляла й не дивилась на себе в дзеркало. Нема голосу, а все iнше байдуже. І мама, здаеться, ще бiльше розiзлилась. Коли Марiчка кинулась до неi в обiйми й крiзь плач сказала, що не може спiвати, мама на мить завмерла. Потiм вiдсторонилась i подивилась на ii чоло: – Знайшла, за що переживати. Зараз треба пильнувати твiй порiз, щоб добре загоiлось. Вона принесла вату, перекис, пластир, мовчки обробила рану i, силувано усмiхнувшись, вiдправила ii в кiмнату. Марiчка лежала в лiжку й уже не могла навiть плакати. Свiт раптом втратив кольори й тепло. У неi не залишилось нiчого, мама ii не любить, а тато далеко… – Заечко, все буде добре, от побачиш. У нас ще все буде добре. Ти менi вiриш? Марiчка витерла очi й змусила себе подивитись на тата. Вiн каже правду чи знову бреше? Як усе може бути добре? Навiть колись. Як усе може бути добре, якщо в неi нема нiчого: нi мрiй, нi впевненостi, нi розумiння того, що вiдбуваеться з батьками? – Не плач. Я тобi обiцяю: в нас усе буде добре. І те, яким тоном тато сказав це, змусило Марiчку проковтнути схлип i глянути на нього уважнiше. Чоловiк дивився наче крiзь неi, губи стиснутi в тонку риску, темнi кола пiд очима, сiре втомлене обличчя й зосереджена зла маска на ньому. Марiчка знову схлипнула. Вiн подивився на неi, усмiхнувся й ураз став тим самим татом, якого вона так любила. – Знаеш, залиш талiсманчик собi. Я завтра знов поiду на тиждень, i буде тобi нагадування про мене, а мамi… мамi ми купимо щось iншим разом. Уночi Марiчка прокинулася сходити в туалет. Вона ввiмкнула в коридорi свiтло i стерпла з переляку: в кухнi лежало щось велике, ворушилось i сопiло. Крик застряг у горлi, а тодi воно ворухнулось, повернулось – i Марiчка побачила тата на розкладачцi. Дiвчинцi здалося, що ii облили холодною водою: тато нiколи не спав на розкладачцi. Нiколи! Навiть пiсля найсильнiших сварок батьки спали в одному лiжку. Завжди! А тепер вiн тут i завтра iде. Мама вигнала його? А якщо тато образився й не повернеться бiльше? Унизу живота нестерпно рiзонуло, i Марiчка ледве встигла в туалет. Вона не пам’ятала, щоб аж так панiкувала чи боялась, навiть тодi в лiкарнi. То був страх болю, а зараз вона втрачала свiй свiт: спочатку обличчя, потiм голос, тепер тата. Марiчка не пам’ятала, як заснула, а коли прокинулась, у кiмнатi був бiлий день. Вона зiрвалася з лiжка й побiгла на кухню. Розкладачки не було, тата теж, мама спокiйно мила посуд. – Де тато? Мама здивовано озирнулась, здаеться, розгубилась, а вже за мить смикнула пiдборiддям i вiдвернулась. – Курить на балконi. Тато курить? Вiн завжди казав, що витрачати грошi на дим – то найбiльша дурiсть людства. І тепер сам курить! Вiн пiдiйшов нечутно, поклав руку Марiчцi на плече й сумно всмiхнувся: – Проведеш мене? Вона лише кивнула. – Добре, я почекаю, поки ти вдягнешся. Марiчка стояла й дивилась услiд автобусу. «Я обов’язково приiду в суботу. Тримай хвiст пiстолетом – i все буде добре». Марiчка знала, що добре вже не буде нiколи. Днi тяглися нестерпно довго, зливалися в один довгий, нескiнченно сiрий день. Тато приiздив спочатку щотижня, потiм двiчi на мiсяць. Кожного разу вiн незмiнно клав перед мамою купку грошей i йшов гуляти з Марiчкою. А вона вже не могла довго тiшитися зустрiчам. Дивитись йому в очi й мовчати… про дядю Валеру. Дiвчинцi не вкладалось у головi, як мама може приводити чужого дядька додому, сидiти з ним на кухнi, пити чай чи каву, iсти його тортики, смiятися з його тупих жартiв i навiть дозволяти виховувати ii, Марiчку. Одного дня вона не витримала i, коли дядi Валерi вкотре не сподобалось, як Марiчка на нього дивиться, розвернулась до мами й майже крикнула: – Я про все розкажу татовi! Мама лише театрально звела брови й аж надто байдуже вiдповiла: – Ми з татом розлучились. – Як? – Дуже просто. – Я хочу до тата. – Спiвчуваю, але ти залишишся тут. – А я хочу жити з татом! – Ти не можеш жити з татом, бо йому нема де жити. Тема закрита. Мама вiдвернулась i надпила з горнятка. Марiчка стисла кулаки i вийшла на двiр. Якби вона знала, де зараз тато, – побiгла б до нього. Чому вiн не сказав iй, чому нiчого не пояснив? Вiн же обiцяв, що все буде добре! А нiчого не добре. Усе тiльки гiрше з кожним днем. Мама поводиться з нею, як чужа, чiпляеться за кожну дрiбницю: не так зробила, не там поклала, не так подивилась, запiзно прийшла, огризнулась, недовчила, запiзно лягла спати… Море причiпок щодня. Хоч як Марiчка старалась, усе намарно. І дядя Валера – низький, круглий, неприемний… Марiчка зненавидiла його з першого дня, коли вiн прийшов iз букетом лiлiй, тортиком, пляшкою вина й великою шоколадкою. Марiчку вразило те, як змiнилася мама. Вона чекала його, бо одягла свою святкову сукню, пiдкрутила волосся й пiдвела очi. Приймаючи букет, жiнка опустила погляд i почервонiла. А Валерiй Сергiйович, як представила його мама, простягнув Марiчцi шоколадку й розтрiпав важкою рукою iй волосся. Як дитинi. Їй, яка зростом була йому до пiдборiддя. З кожним наступним вiзитом чоловiк ставав усе нахабнiшим: «Дiвка в хатi, а кругом пилюка», – i мама вже недобре мружиться й тикае iй у руки вологу ганчiрку. «Не заметено, вiкна сiрi, посуд не помитий, плащ висить неправильно, взуття не так поскладане, спiдниця закоротка», – Марiчцi почало здаватися, що всi своi причiпки мама перебрала вiд Валери. Мабуть, заради його усмiшки жiнка готова на все, навiть несправедливо покарати власну доньку. З часом Валера почав залишатися на нiч, i Марiчка зрозумiла, що тато нiколи сюди не повернеться. І, хоч як вона ненавидiла школу, зараз це було единим мiсцем, де дiвчинка почувалася добре. Пересiвши за останню парту, Марiчка занурювалась у примарний свiт своiх мрiй. Свiт, у якому нема Валери, мама ii любить, тато не мусить ночувати в друзiв, коли приiздить ii провiдати. Вiн незмiнно залишав мамi купку грошей, i Марiчка нарештi зрозумiла, що то грошi на неi, але донька чомусь i далi не може нiчого попросити. Бо нема за що. Коли вона сказала мамi, що пожалiеться татовi – отримала дзвiнкого ляпаса й вiдповiдь, яка ii болюче вразила: – А ти заслужила? Краще б у своiй кiмнатi порядок навела. То вона не заслужила? Та вона зi шкiри пнеться, аби хоч один день до неi нiхто не чiплявся, – i все одно не достатньо? Ну то вона не буде робити взагалi нiчого. Сидiтиме у своiй кiмнатi i прибиратиме тiльки за собою – речi, посуд i нiчого бiльше… І як вона мае розповiсти про все це татовi?.. – У тебе гарно виходить. – Га? Що? – У тебе дуже гарно виходить, – тато кивнув на листок, який Марiчка заповнювала нерiвними штрихами, – схоже на графiку. Марiйка знову глянула на своi замальовки, наче вперше бачила. Чорно-бiлi квiти, вiзерунки, прямi та ламанi лiнii химерно переплiтались, але вона нiколи не думала, що то гарно. Останнiм часом таке бездумне заповнювання аркушiв допомагало iй заспокоiтись, зняти напругу, перебороти злiсть, i вона без жалю викидала iх, щойно заспокоювалась. – Ти ходиш на гурток? – Нi. – Дивно. А мама що каже? – Нiчого… Тато тiльки стиснув губи й повiльно видихнув. Якийсь час вони сидiли мовчки. Марiйка вже почала злитися на себе, бо тато приiхав вперше за мiсяць, а вона все зiпсувала. – Ти дуже гарно малюеш, тобi обов’язково треба ходити на якийсь гурток. У школi е? – Не знаю. – То дiзнайся. Якщо нема, то знайдемо платний. Усерединi стало гаряче i защипало очi – вiд радостi та образи одночасно. Тато не вважае, що вона марнуе час i папiр. А мама завжди злиться через розкиданi на столi листочки й навiть змусила забiлити малюнок на стiнi. Марiйка намалювала його того дня, коли в неi вперше почались мiсячнi, i вона, налякана незнанням та непiдготовленiстю, пiв дня пролежала в лiжку. Той малюнок – единий, створений свiдомо, зосереджено – iй подобався. Мамi було байдуже, вона накричала та стояла над Марiйкою, поки вона, ковтаючи сльози, не забiлила його повнiстю. Останньою краплею стало те, що Валера подивився на неi з кривою посмiшкою i сказав: – Олечко, тепер тобi треба пильнувати дiвку. Дисциплiна, дисциплiна… Марiйка спалахнула й вибiгла з кiмнати. З очей горохом текли сльози. Вона й так нiчого не знала, чула дещо вiд однокласниць, але не вiд мами. А тепер – це. Навiщо вона розказала таке чужому чоловiковi? І його тон… Чому так соромно i бридко, наче це щось… огидне, неприемне, стидке?.. – Вiн до тебе добре ставиться? Марiйка здивовано пiдвела голову: тато наче прочитав ii думки. – Хто? – Валерiй Сергiйович, – здавалося, тато змушуе себе назвати того на iм’я. – Вiн добре до тебе ставиться? Як щось, зразу кажи. – Забери мене до себе… Прохання зiрвалося саме, Марiйка навiть не встигла подумати. Тато насупився. – То вiн добре до тебе ставиться? – Так, – Марiчка прикусила губу, – але я не хочу з ними жити… – Зайченятко мое, розумiеш, зараз я не можу забрати тебе… – А коли зможеш? – …Я живу там, де працюю i… за рiшенням суду ти маеш жити з мамою. У неi е квартира, i я плачу алiменти, а з часом… Потерпи ще трошки… Марiйка почала плакати – тихо, без схлипiв, сльози просто текли, i вона навiть не намагалась iх стримувати. Два роки без тата були жахом, тягучим, липким сном у чужому домi, з чужими людьми. Валера постiйно виховуе ii, уже навiть дозволяе собi кричати, повчае маму i взагалi – поводиться як господар. А мама? Марiйка не могла б сказати, що та зовсiм ii не любить. Вона готуе, пере доньчинi речi, стежить за порядком та уроками, сидить коло неi пiд час хвороби, але нiколи не обiйме, не похвалить… Марiчка так заздрила деяким своiм подругам, чиi мами щиро радiли успiхам дiтей, ходили разом на морозиво, радились, смiялись, мiж ними вiдчувалося справжне тепло, тодi як у ii життi – тiльки обов’язки… – Заечко, не плач. Я вiдкрию тобi велику таемницю, – тато взяв Марiйку за руку й ледь стиснув. – Подивись на мене. Це справдi таемниця, i ти не повинна нiкому казати, навiть мамi. Марiчка всмiхнулася крiзь сльози й кивнула. Вона вже дуже давно нiкому не розказуе своiх секретiв. – Добре. Ти знаеш, я будую будинки. Зараз не просто будую – я проектую iх, i… менi добре платять. Минулого мiсяця я купив дiлянку в гарному районi й уже зовсiм скоро почну будувати будинок. Для нас. Яку ти хочеш кiмнату? І сльози знову потекли, радiснi, щасливi сльози. Заради такого вона згодна ще потерпiти, тепер це буде навiть легко, бо е про що мрiяти – власна кiмната в домi, який збудуе тато. – Наступного разу я покажу тобi дiлянку. Я вже заклав сад i вибрав мiсце для ставочка. А зараз ходiмо, купимо тобi справжнiй набiр для малювання… Через пiв року мама й Валера розписались. Тихо, скромно, iз мiнiмумом гостей. Мама здавалася щасливою, i Марiйка подумала, що i iй нарештi перепаде трошки щастя. Жiнка з радiстю позувала з нею для сiмейних фотографiй, тiшилася перед друзями розумницею донькою, а наступного дня Валера сказав Марiйцi, що дiвчинка поводилася не дуже скромно. Мама змовчала. Нiчого не змiнилось. Марiйка вже навiть не плакала. Вчорашне тепло безслiдно розтануло, оголивши образу й злiсть. Дiвчинка автоматично виконувала своi домашнi обов’язки, iгнорувала зауваження Валери, хоч знала, що вiн за це дорiкатиме мамi, вони посваряться, i мама образиться саме на неi – але нiчого не могла iз собою вдiяти. Їй погано – то чого вона мае дбати, щоб було добре комусь. Навiть мамi. Вона ж за весь час жодного разу за неi не заступилась. У такi днi малюнки виходили особливо темними та химерними. Платнi курси давали чудовий результат. Марiчка досить швидко навчилася базовоi технiки i зрозумiла, що, попри все, вiддае перевагу малюнкам олiвцем. Їi захоплювало те, що одним кольором можна зобразити все: об’ем, глибину, тiнi, контрасти, темряву, свiтло, добро, любов i навiть ненависть. Якийсь час Марiйка не помiчала, як на неi дивляться в новiй компанii. Вона так захопилася навчанням, що не помiтила, як заправила довге пасмо гривки за вухо й вiдкрила всiм на огляд свiй рубець. – Ого, яка командоска… Марiйка почула, але усвiдомила сказане лише за кiлька секунд. Вона повiльно пiдняла голову, i хлопцi навпроти швидко опустили погляди. Захотiлося зiрватися з мiсця й утекти. Дiвчинка вже встигла забути, як це, коли всi тикають у тебе пальцем. Рана загоiлася, шви зняли, але рубець – товстий та потворний – нiкуди не дiвся. Вiн гордо випинав над оком, волосинки брови не росли на ньому, i вiд того обличчя здавалося ще дивнiшим. З неi смiялись, ii обзивали, дражнили, штурхали, принижували – здавалося, дiти не розумiють, як iй погано, i тiшаться кожною ii сльозинкою. Звиклось, минулось, забулось. І от знов. Але цього разу Марiчка не пiддасться. Тато не для того оплатив цi курси, щоб вона все кинула за першоi неприемностi. Татовi подобаються ii малюнки, викладач похвалив на першому ж уроцi, i цей несподiваний дар вона не втратить, як обличчя й голос. Один iз хлопцiв чекав на неi в парку. – Привiт, я Матвiй. Не звертай уваги на Миколу, вiн ще той тип. Ти класно малюеш, а я досi не вмiю робити добру тiнь. Покажеш якось? Марiчка закусила губу й дивилася на нього з-пiд лоба. Зовсiм несподiвано вона розгубилась i намагалася зрозумiти: вiн говорить правду чи це сплановано, щоб посмiятися з неi. – Я проведу тебе додому. Добре? – Добре. – Супер. Знаеш, я не дуже люблю малювати, але тато поведений на тому, що я буду крутим художником… Веселий, дотепний та щирий, Матвiй фонтанував енергiею й смiхом. Забулися незручнiсть та пiдозрiлiсть, i геть не здавалася завеликою рiзниця у вiцi. Лише три роки – зовсiм нiчого. Уже бiля дверей будинку Марiйка не стримувала смiху, з усмiшкою й заснула. Наступного тижня пiсля уроку вони пiшли в парк малювати лебедiв. Пiв години, доки дозволяло денне свiтло, ще пiв години на дорогу додому – i Матвiй, наче ненароком, цiлуе ii в щоку на прощання. Марiчка зайшла на кухню з усмiшкою й зблiдла. Мама сидiла за столом, склавши руки на грудях, зi стиснутими губами i злими очима. Посеред кухнi стояв Валера – iз ременем у руцi. – Ну, i де ти шлялась? У Марiйки пiдiгнулися ноги. Валера карбував кожне слово i в той же час говорив тихо. Здавалося, вiн тiльки й чекае нагоди вибухнути криком. – Я не шлялась… – Не шлялась? Надворi темно, а ти ще замала, щоб тебе хлопцi додому водили. Де ви були? Вiн уже кричав, рука нервово стискала ремiнь, а Марiчка розумiла, що вiд страху не може говорити. – У парку… малювали лебедiв… – Лебедiв… у парку… малювали… Хто тобi дозволив? – А менi не треба вашого дозволу! Сталося. Страх вихлюпнувся злiстю, вiдбився вiд злостi ще бiльшоi, i Марiйка вже знала, що вiн ii вдарить. Вона повернулася до мами, але та навiть не ворухнулась. Перший удар прийшовся на ноги. Обпекло вогнем, вiддало у все тiло, з очей бризнули сльози. Марiйка вiдступила, розвернулася, щоб утекти, але його рука лещатами стисла плече, аж iй кiнчики пальцiв стерпли, i посипались удари – один за одним. Дiвчина не могла вирватися, не могла захиститись, вiн тримав ii за плече так, що весь бiль помножувався стократ. Вона кричала, плакала, верещала – усе намарно. Здавалося, вiн отримуе задоволення вiд биття – по ногах, сiдницях, спинi… – А так тобi… гамнярка… шалава… я тобi покажу… я тебе навчу, як тато не вмiв… І раптом вона вирвалася, розвернулась до Валери i штовхнула його руками в груди. З несподiванки вiн заточився й вiдступив на крок. – Ах ти ж сучка… Вiн знов замахнувся. – Тiльки спробуй ще раз ударити мене. Вiн чомусь завмер iз пiднятою рукою. Марiйка не впiзнавала свого голосу, не впiзнавала себе. Їй болiло все тiло, пекло немилосердно, нила рука, перед очима пливли червонi кола, але вона вже не боялася Валери. Дiвчиною тiпало вiд образи й ненавистi. Вiн посмiв згадати ii тата. Образити його. Прийшов на все готове, а тепер командуе. – Ти… що собi дозволяеш? Як добре, що недавно на вiдкритому уроцi iм розказували про права дiтей, про мiжнародну конвенцiю i про те, що вона дiе i в Украiнi. – То ти що собi дозволяеш? Хто ти такий, щоб рухати мене? Ще раз удариш, i я пiду в мiлiцiю й напишу заяву. Напишу, що ти мене б’еш, бо… бо я не хочу з тобою спати… – Марiя! Мама зiрвалася з крiсла, i Марiйка наче вперше побачила ii. Увесь цей час мама сидiла тут, бачила все це – i дозволила! Вона – мама! – не захистила, не сказала нi слова, навiть не ворухнулась. Дозволила чужому чоловiковi знущатися з власноi дитини, бо вiн… важливiший. На очi знову навернулися сльози: несправедливiсть, образа, бiль та розчарування – вона не потрiбна мамi. Не потрiбна iй у новому життi. Мамi потрiбнi алiменти – грошi, купка яких помiтно збiльшилася за останнi пiв року. Тато думае, що дбае про неi, а насправдi вони… Марiйка витерла очi i втупилась у маму: – Що «Марiя»?! Яке вiн мае право бити мене? Обзивати? Я пiду вiд вас… – Та кому ти потрiбна, така? Дiвчина повiльно повернулася до Валери. Як же вона ненавидiла його зараз. За всi образи, приниження, побиття, за тата. – Я потрiбна татовi. А вам треба його грошi. Моi грошi. Валера скрипнув зубами та зробив крок до Марiйки. – Тiльки спробуй! Я втечу, вискочу з вiкна й пiду знiмати побоi. Закатаю iстерику в мiлiцii, скажу, що ти мене мацав, лягав на мене… Спробуй! Вони подзвонять татовi, i вiн заб’е тебе! Валера розвернувся i вийшов з хати, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка. – Марiе! Як ти могла? Що? То вона ще й винна? – Ненавиджу… Ненавиджу тебе! Марiйка спала на животi й плакала крiзь сон. Вранцi вона ледве пiдвелася з лiжка. Було боляче стояти, сидiти, ходити. Почекала, поки всi пiдуть на роботу, i вийшла з кiмнати. Навiть сходити в туалет було боляче. А ще ж школа, гурток. Марiйка розумiла, що кiлька днiв нiкуди не ходитиме. Навiть квартирою. А наступного тижня приiде тато, i вона все йому розкаже. Розказала не все. Бо що буде потiм? Татовi нiкуди ii забрати, а якщо вiн пiде додому з’ясовувати, то жити буде вже зовсiм нестерпно. Валера вдае, що ii не iснуе, мама говорить тiльки тодi, коли вже iнакше нiяк, зате нiхто не вказуе, що робити. Кожен сам за себе. – Щось ти сьогоднi невесела. – Я посварилася з мамою i Вале… Сергiйовичем. Вони зi мною не говорять. – Що сталося? – Вiн хотiв мене вдарити. – Що? – Тато зiрвався на ноги, ледве не перекинувши столика. – Та я йому… – Не треба. Ти ж не можеш забрати мене. Просто… ти б не мiг вiдкрити менi рахунок? І не давати мамi так багато. Тато дивився на неi довго, вивчаюче й опустив голову. – Не думав, що все аж так… Я сам винен. Треба було завезти тебе до бабцi. Ходiмо в банк, поки вiдчинено. Усе ще буде добре, ти менi вiриш? Марiйка кивнула. Звичайно, усе буде добре. Колись. Здаеться, пiсля того, як тато пiшов, залишивши грошi, Валера вдарив маму. Марiйцi було байдуже. Вона сидiла в кiмнатi й розглядала вiдблиски лампи на новенькiй банкiвськiй карточцi. Два роки пролетiли, як день. Марiйка вiдгородилась вiд усiх. Уроки вчила, як iй зручно; на все лiто iхала до бабцi; вiдверто грубiянила тим, хто iй не подобався; сама прала своi речi, готувала канапки; сама вибирала одяг та взуття й iз задоволенням дивилась, як змiнюеться обличчя мами, коли вона сказала, що тепер тато дае грошi iй. Єдине, що не змiнилось, – уроки малювання. Марiйка не пропустила жодного, i вчитель радив iй подавати документи в Академiю мистецтв. Хлопцi? Матвiй, як виявилось, зустрiчався з нею заради спортивного iнтересу й кiлькох безкоштовних урокiв. Марiйка помiчала зацiкавленi погляди хлопцiв i мимовiльний шок у тих самих очах, коли наче ненавмисно показувала свiй рубець. Вона вiдчувала якесь неприродне задоволення, вiдшиваючи таким чином залицяльникiв, i злорадiла та ненавидiла себе одночасно. У цьому життi вона нiкому не потрiбна, крiм тата, але ще трошки – i почнеться нове життя. Марiйка чекала свого шiстнадцятого дня народження, щоб покинути ненависну квартиру i старе життя назавжди. І ось вона тут. У будинку своеi мрii. Тут ще пахне штукатуркою, фарбами, деревом, але кiмнати величезнi, свiтлi, вона матиме власний балкон та ванну й буде повноправною господинею, аж поки тато… Нi, Марiйка не хотiла думати, що тато приведе когось у цей дiм. А навiть якщо й так – та жiнка не буде такою, як Валера. – Заечко, ти де? Марiйка збiгла сходами вниз. – Тат, ну яка я вже заечка? – До вiсiмнадцятоi тридцять чотири ти ще заечка, а потiм буде видно. – Татку, тут та-а-ак класнюче! І я буду спати у своiй кiмнатi вже сьогоднi. Спочатку хотiла на розкладачцi внизу, але ну його. Кину матрац на пiдлогу i висплюсь, як нiколи. – Ти впевнена, що хочеш переiхати вже сьогоднi? – А… Марiйка не знала, що думати. Тато не хоче? Вiн же обiцяв! – Тобi ж треба буде добиратися до школи майже годину. – Тату, ще неповних два мiсяцi школи. Я витягну, не переживай. Головне – що я тут, а вони всi там. У животi по-зрадливому голосно забурчало, i вони дружно розсмiялися. – Їдьмо в центр святкувати. Заодно обговоримо плани на майбутне. Марiйка ще нiколи не була у справжньому ресторанi й не пила справжнього вина. Захоплена обстановкою залу, вона забула вдати перед татом чемну дiвчинку i, лише помiтивши його примружений погляд, поспiшно перепитала: – А менi можна? Тато розреготався й собi надпив iз келиха. – Тiльки не кажи, що ти досi не пила алкоголю. Марiйка чомусь густо почервонiла й несподiвано з викликом вiдповiла: – Пробувала, i не раз. А що? – І як у порiвняннi? Вона мовчки дивилась на тата й думала, який же вiн усе-таки крутий. – Нема слiв. І справдi, як можна порiвнювати чорнило, часто закисле, чи засолодке, або й геть чисто спиртове, зi справжнiм вином? Терпкiсть, яка спочатку не сподобалась, залишала приемний пiслясмак. Хотiлося вдихнути леткий аромат, зробити ще один ковток, заплющити очi й знову вiдчути, як змiнюеться смак. – Ти маеш можливiсть вибору, i я хочу, щоб вибирала найкраще. Марiйка це чомусь сприйняла як виправдання й вiдкуп за минулi п’ять рокiв. Замiсть усмiшки у вiдповiдь, вона зробила ще один ковток i задоволено замружилась. Для чого показувати татовi, що iй не сподобалися його слова? Для чого ображати й починати нове життя з непорозумiння? – А що святкуемо? Марiйка бачила, як тато виструнчився в крiслi, у нього миттево загорiлись очi i, здаеться, навiть почали злегка труситися руки. – Сьогоднi сталися двi дуже важливi подii в моему життi: твiй день народження i… я офiцiйно заснував будiвельну компанiю й назвав ii майже на твою честь – «Мрiя». За що i вип’емо. – Вiтаю, тату! Я завжди знала, що тобi все вдасться. Марiйка усмiхалась, пила вино, iла страви, про якi ранiше лише читала, смiялась iз татових жартiв i зацiкавлено слухала його розповiдi про плани та перспективи, хоча насправдi всерединi було щось неприемно зле. Таке вiдчуття, наче татко вiдкупляеться за все, що сталось у минулому. Але дiвчина не чекала вiдкупу – вона хотiла, щоб тих кошмарних рокiв узагалi не було. Знущань у класi, коли дiти дiзналися, що в неi другий тато; маминоi байдужостi й постiйного недоброго погляду Валери; того, що навiть хлопцi, якi iй справдi подобались i яким подобалась вона, вiдсмикували руку вiд ii обличчя. Марiйка могла довго стояти перед дзеркалом i гiпнотизувати свое вiдображення, хоча розумiла: потворний грубий рубець нiкуди не дiнеться. Його не ховав навiть товстий шар макiяжу, яким вона зловживала ще зовсiм недавно. Якийсь час дiвчина купувала розрекламованi креми, якi обiцяли розчинити будь-якi шрами, але в неi почалась жахлива алергiя, око пекло, сльозилось i пiдпухало. Єдиним варiантом залишалась ненависна гривка. А може, попросити тата, хай знайде лiкаря, який вирiже це потворство з ii обличчя? Хай буде ще один рубець, але тоненький, щоб можна було замаскувати. Тато ж тепер мае можливiсть… – Про що замрiялась? – Ким менi бути. – І що ти надумала? – Я буду дизайнером iнтер’ерiв у твоiй компанii. Іван, 22 роки – Але ж ти й скотина, Хабо! Інна стояла перед Іваном, стиснувши кулаки, обличчя вкривалось плямами вiд гнiву, i, здавалося, зараз вона розплачеться, не в змозi стримати бурю почуттiв. – Ти знав, що я подала заявку i вкалувала цiлий рiк? Знав! Ти знаеш, наскiльки це для мене важливо? На хрiна ти подав свою заявку в останнiй день? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65329957&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.