Винуватi люди Тетяна Белiмова Хтось мiг би позаздрити Марусi, яка стала дружиною помiщика Ясенського. Житиме тепер у розкошi! Хай i з нелюбом. Час мине, i не згадае про того свого Василя. Однак життя повернеться iнакше. Маруся лишиться вдовою, а Василь стане цирковим артистом. Вiн зiйдеться з жiнкою, якоi нiколи не покохае, але й не покине. А Маруся чекатиме на Василя все життя. Їх осудять люди, власна совiсть винесе iм вирок. Зустрiч iз Василевою дружиною буде останньою краплею для Марусi. Вона втече, присягнувши, що тепер уже назавжди. Але правда, яка наздожене ii, змусить повернутися. Та чи востанне?.. Тетяна Белiмова Винуватi люди © Белiмова Т. В., 2021 © Depositphotos.com / cidepix, Svyatkovsky, onvial, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Присвячую батьковi – з любов’ю Пролог – Один, два, три, чотири, п’ять… Я вже йду шукать! А хто не сховавсь – я не винна… Маруся забрала рученята вiд очей i роззирнулася. – Васильку, так нечесно! Там заказано ховатися! Пiд трояндовим кущем валявся Василевий кашкет, а сам бешкетник, що так необережно видав себе, залiз у кущ жасмину й тихенько пiдсмiювався з нерiшучого дiвчати. Маруся тупцювала бiля панського квiтника й не насмiлювалася переступити через низеньку огорожу. Їй було одинадцять, а на дiвчат у такому нiжному вiцi ще дiють заборони. Василь, на кiлька рокiв старший, нiколи й нi на що не зважав, дер гнiзда горобцiв i лазив на високi стрiхи. Вiн мiг заскочити на норовливого, ще не об’iждженого жеребця та прогарцювати на ньому загоном коло, а то й два. За це частенько дiставав вiд батька Гиви, який працював машталiром на кiнному заводi графа Браницького, але це нiскiльки йому не заважало й далi бешкетувати. – Маруська – боягузка! – закричав Василь пiвнячим фальцетом, чим неабияк ушпетив дiвчинку. – А от i не боягузка! Сам такий! Маруся оглядiлася, але Василь i досi був невидимим для неi. Вона наважилась i переступила у квiтник. Бiленьке платтячко замелькало мiж красиво пiдстриженими трояндовими кущами, а Василь зачаровано стежив зi свого сховку за тим, як мала морщила носика вiд пекучого сонця, як золотiли ii коси, як вона зиркала навсiбiч, немов руда лисичка, що нiяк не могла взяти заячий слiд. «Виросту – женюся на Марусьцi», – подумав Василь i сам злякався цiеi думки. Що женитися – не завжди добре, вiн затямив, коли мати Лександра плакали перед весiллям його старшого брата Івана, примовляючи, що той жениться на чаплi через грошi. «Але Маруська зовсiм не чапля, вона схожа на панночку», – утiшив сам себе Василь i вже хотiв був вийти, аж тут нагодився панський садiвник i взяв маленьку порушницю за вухо. – Хiба панi не казали не бiгати по квiтниках? – Ай-яй! Дядечку, я бiльше не буду! Не тягнiть! – Пiшли до панi, iй розкажеш! Василь хотiв вибiгти й оборонити Марусю вiд злого дядька, але його ноги немов приклеiлися до землi. Це тривало якусь мить, та, коли вiн нарештi опанував себе й вискочив iз жасминового куща, – було вже пiзно: садiвник заволiк зарюмсану Марусю до панських покоiв. Частина І. Посаг 1899–1900 Роздiл 1 Колись батько сказав iй, що вона народилася останнього дня весни. Учора був цей день. Виходить, iй виповнилося вiсiмнадцять. «Коли я святкувала свое вiсiмнадцятирiччя, – згадувала графиня Браницька, – то протанцювала до ранку… Ах, яка в мене була препишна сукня волошкового кольору… Ах! Ах! Як це було давно…» Маруся чула цю iсторiю сотнi разiв, тому не дуже дослухалася до слiв графинi. Вона стежила за дорогою. Спершу визирала з вiконечка потяга, коли вони ще затемна рушили з киiвського вокзалу до Бiлоi Церкви. Потiм виглядала з коляски, яку вислав за ними з маетку граф Браницький. Марусi хотiлося скорiше повернутися додому – у рiдну Іванiвку. Так i минув ii день народження: у пiдганяннi хвилин i верст. І все одно, як не старалася Маруся пришвидшити час, вони повернулися до маетку дуже пiзно, ледь не поночi, й одразу лягли спати. Потiм настав новий ранок, а день народження минув, розтанув, нiби його й не було. – Марисю, серце, що ти там побачила цiкавого? Маруся дивилася на недобудований iподром, який почали зводити мiж палацом i кiнним заводом. Десь там на неi чекав Василь. Уже майже пiв години минуло вiдтодi, як Василь подав Марусi знак, а вона все зволiкала й не могла знайти приводу, щоб вийти до нього. – Та я дивлюся… Перестали будувати чи що? – Ах, Марисю, ти в мене таке питаеш? Хiба я знаю? Графиня Лiдiя Браницька почервонiла на виду. Ясна рiч, вона не могла признатися покоiвцi, що граф Владiслав знову до нитки програвся в карти. Яке вже тут будiвництво… Хоч би маеток у руках утримати. Обiцявся, божився, що вже не гратиме, але щойно графиня поiхала до Киева трохи розважитися на iменинах губернаторшi Драгомiровоi, як узявся за старе. «Варшава танцюе, Кракiв молиться, Львiв кохае, Вiльно полюе, а старий Киiв знай грае в карти… – нагадала собi графиня давне польське прислiв’я. – Боже ж мiй, i що тепер? Доведеться продати маетки на Волинi… Бо ще зовсiм трохи, i не буде з чого заплатити челядi, а вона й без того ремствуе через малу плату». – Марисю, берися вже розбирати речi, та обережнiше, прошу, з французькими капелюшками. Вони вельми делiкатнi. Ти ж знаеш, що один необережний рух – i кiнець красi… Графиня не встигла договорити. – Панi, до вас приiхали… У дверях з’явилася дiвчинка з кухнi, яка завжди щось робила надворi й першою прибiгала з новинами. Коли панi була в доброму гуморi, то могла обдарувати копiечкою спритну малу. – Ах, i хто ж там приiхав? – Очi панi Лiдii засвiтилися вiд передчуття, бо вона добре знала, чие iм’я зараз буде вимовлено. – Так це… пан… пан… Дай, Боже, пам’ятi. Складно називаеться, не можу в головi вдержати… Правду кажучи, малiй складно було не лише запам’ятати, а й вимовити заковиристе iм’я Вiкентiя Монтрезора, давнього приятеля родини Браницьких. Панi змилувалася над дiвчинкою i сама назвала гостя. Сподiваноi копiйчини мала не отримала, зате дiстала вiдразу кiлька наказiв. Найперше треба було провести пана Вiкентiя до малого салону та спитати, чи не хоче вiн кави, а якщо вiн ii зажадае, то бiгти по неi на кухню. Потiм наказано було простежити, щоб якийсь iз панських машталiрiв заопiкувався Монтрезоровим конем. А вже потому послати когось за паном Владiславом, господарем маетку, хоча гiсть, була переконана графиня, приiхав не до графа й не дуже засмутиться, якщо не побачить його. Панi Лiдiя мала надiю, що граф за своею звичкою в робочому одязi займаеться кiньми й не поспiшатиме митись i переодягатись. – Панi, можна менi пiти до батька? Я речi взавтра порозбираю, за пiв дня справлюся, от побачите. Маруся завважила перемiну в настроi графинi. Може, вийде-таки вiдпроситися? Хтозна, чи й випаде нагода пiзнiше, коли панi засядуть iз гостем кавувати. Марусин голос вивiв Лiдiю Браницьку iз задуми. Спальня, куди звечора затягли чималий киiвський багаж, виходила одними дверима в малий салон. І хоча графиня могла спокiйно говорити з гостем французькою, якоi Маруся не знала, усе ж iй не хотiлося, щоб покоiвка заважала спiлкуванню та шурхотiла поруч коробками й валiзами. – Ах, Марисю, серце, авжеж, iди до Флора Ігнатовича, але завтра раненько повертайся, бо роботи багато. Панi Лiдii не терпiлося побачитися з Вiкентiем Монтрезором. Вона махнула Марусi рукою, i та, нiби тiльки й чекаючи на цей знак, вилетiла з покоiку й понеслася сходами на перший поверх. – Куди несешся, наче оглашенна? На ось, занеси батьковi пирiжкiв, поки теплi. У дверях, що вели на панську кухню, стояла тiтка Олена, батькова менша сестра. Замiсть привiтатися, вона лише окинула племiнницю важким поглядом i вклала iй до рук два великi пироги з маком. «На матiр-покiйницю стала схожа. Одне лице, – устигла подумати тiтка, перш нiж Маруся зникла за дверима. – Тю ти, хотiла розпитатися про Киiв, про святу Лавру, а ii вже й нема… І куди вона так несеться? Точно оглашенна…» А Маруся, вiдчувши нарештi волю, i справдi неслася, мов причинна, не розбираючи дороги. Налетiла на кремезний дуб, що чiплявся вiтами за дах панського будинку, вiдступила на крок, обiйшла дерево з iншого боку, де Василь кiлька рокiв тому вирiзав ножичком послання для неi: «Марусинко, виходь увечерi». Затяглося трохи, але ще можна прочитати свiтлi лiтери. Минуть роки, i цього напису, напевно, зовсiм не стане, а кохання залишиться. Маруся в цьому не сумнiвалася, бо ж iншого такого, як ii Василь, немае на всьому свiтi. – Марусинко! Щойно Маруся добiгла до недобудованих колон iподрому, як Василь схопив ii у ведмежi обiйми, закружляв навколо себе. Пирiжки випали з Марусиних рук, а вона навiть не помiтила. Обвила Василя за шию обома руками й сама ж злякалася себе. А як хто побачить? Що люди скажуть? Пiде неслава… Батько ганитимуть, панi Лiдiя закотить очi й зачне розказувати про пристойне поводження, тiтка Олена знову шпетитиме бiля кухнi. – Василечку, так не можна… Почекаемо вечора… Маруся видихала мiж поцiлунками й умовляла не лише Василя, а й себе. Нарештi вона вiдсторонилася вiд Василя та вперлася кулачками йому в груди. – Василю, пусти! Ще хтось побачить. – Та ж хто нас тут побачить? Нема нiкого, – не бажав розтискати рук Василь. – А як хто пiдглядатиме – ноги поламаю. Гей, виходь, кому нема чого робити! Скуштуй машталiрських гостинцiв! Маруся почервонiла вiд Василевих слiв i ще бiльше запручалася. У своiй коричневiй сукнi вона була схожа на гiмназистку старшого класу, яка потай вiд батькiв зiйшлася iз сином прикажчика й тепер ховаеться вiд усiх зi своiм коханням. Зрозумiвши, що iй не вивiльнитися з Василевих рук, Маруся зачала проситися: – Василечку, Бога ради, не кричи… Справдi-бо ще хтось почуе… – І хай собi чуе. Нам що з того? Однаково будеш моею. Будеш? – Василь i не думав розтискати обiймiв, хоч i робив уже Марусi боляче, не вiдчуваючи власноi сили. – Буду… Ти ж знаеш, що тiльки твоею буду… Пусти ж, Василечку! – Уже цiеi осенi поберемося. Я вже скоро й старостiв зашлю. – Так, уже цiеi осенi поберемося, – слухняно повторила Маруся й нарештi вивiльнилася з Василевих рук. – Увечерi на нашому мiсцi? Василь кивнув. На словах вiн був смiливий, а сам неабияк боявся майбутнiх заручин i весiлля. Де вiн, простий собi машталiр, а де Маруся, донька старшого машталiра Флора Ігнатовича, який, по сутi, тримае в руках кiнний завод? До того всього ще й графиня Браницька взяла Марусю до себе на виховання та службу. Маруся й навчена всьому панському, й одягнута, як панночка, й навiть на пiанiнi втне зiграти. Чи ж дадуть ii за нього? Василь хотiв сказати Марусi, що кохае ii, що цей мiсяць, коли вона поiхала з панi до Киева, тягнувся неймовiрно довго, що вiн зробив майже тридцять зарубок на одвiрку, рахуючи днi до ii повернення, але слова спершу застрягли в горлi, а потiм i зовсiм повтiкали вiд нього. От якби зробити сальто, щоб розсмiшити Марусю, як у дитинствi, пройти на руках хоч i весь цей iподром, прогарцювати на гарячому арабi – це будь ласка. Таку штуку Василь утнув би легко для Марусi, а от розказати про своi почуття – тут була заковика для нього. – Марусю, ти цей-во… – Василь вiдчув, що знову в горлi в нього пересохло, i несподiвано для себе бовкнув: – Ти в Киевi авто бачила? – Бачила, Василечку! – радiсно защебетала Маруся. – І трамвай бачила. І навiть iздила на ньому! Уяви! Такий гуркiт страшний… Вуха закладае… – Вiд чого гуркiт? Вiд авто чи вiд того, як його, трам-ва-ю? – щасливо смiявся Василь. Йому здавалося, що вiн мiсяць просидiв у темному льоху, а ось зараз його хтось випустив на волю. Смакував нове слово «трамвай», вимовляв по складах i думав, як було б добре й собi втрапити до великого мiста, усе там роздивитися. – Трамвай здоровецький, а сам собою iздить, i дядько стоiть у дверях i сюрчить у свисток, щоб пасажири знали, коли сходити, – i собi засмiялася Маруся, бо нагадала, як спершу перелякалася цього трамвая та нiзащо не хотiла заходити досередини, скiльки не просила ii графиня, яка будь-що хотiла проiхатися на чудернацькiй машинi, але сама в неi лiзти не наважувалася, тож пiдбивала покоiвку. – Ось, Василечку, це я для тебе в Киевi зробила фото… Маруся дiстала з кишеньки фартушка фотокартку, наклеену на рожевий картон. Це був сюрприз для Василя, який неодмiнно мав йому сподобатися. На фото, звiсно, була сама Маруся. Вона стояла, спираючись правою рукою на невеличкий ослiнчик, накритий скатеркою. У нижньому кутику лiворуч було написано «М. Брежинськая», а праворуч «Кiевъ. Печерскъ». Букви були схожi на вензельочки, якi чiплялися тоненькими ручками й нiжками одна за одну. Василь покрутив фотокартку в руках i побачив на ii зворотi: «Печерскъ Миллiонная ул. № 8», а пiд тим акуратним Марусиним почерком було виведено: «Василевi од Марусi на памьять, 30 мая 1899 г.». Василь перевiв погляд на Марусю. Дивовижа та й годi… Ту саму Марусю, у цiй же простiй коричневiй сукнi, вiн тримав у руках. – Тобi сподобалося? Василь кивнув, водночас прикидаючи, скiльки грошей Маруся витратила на це фото зi своеi платнi, на яку вiн уже дивився як на iхне спiльне майно. Краще б усе жалування вiдкладала на посаг, щоб iм легше було на ноги спинатися, обживатись у власнiй хатi. Кiлька разiв вiн навiть натякнув на це Марусi, але iй, схоже, однi витребеньки в головi. Василь уже навiть розкрив рота, аби нагадати Марусi про ощадливiсть, але несподiвано десь узявся метелик, легкий, нiби зiтканий iз повiтря. Метелик усiвся Марусi на коси, i Василь так i застиг iз роззявленим ротом, витрiщившись на живу прикрасу, яка переливалася всiма вiдтiнками перламутру й неспiшно зводила й розводила крильця. «Отаке б фото зробити – iз метеликом у косах, але де ж цю камеру взяти? – думав тим часом Василь. – Та й не вловиш метелика спецiально задля фото. Марнота, звiсно… Хоча раз живемо, треба буде й собi сфотографуватися, а чи з Марусею на весiллi. На весiллi вже запевне треба». – Ну то я вже пiду, Василечку, бо батько питатиме, де я так довго… Маруся перервала хiд Василевих думок, спрямувавши iх в iнше русло. «Що там iз тебе батько може спитати? А от iз мене спитае, чого я не при дiлi, коли служба йде», – невесело всмiхнувся сам до себе Василь. Його давно вже точила думка, що вiн недогiдний Флоровi Ігнатовичу. Може, старший машталiр для своеi доньки хоче багатого жениха? Хто його знае, що у Флора Ігнатовича на думцi. Непростий вiн чоловiк. – Ти цее, Марусю, ти менi ввечерi цю фотокарточку вiддай, бо я зараз до стайнi майну, десь iще замащу таку красу. Маруся кивнула, метелик злякався та спурхнув iз ii голови, пiднявся високо, але, пiдхоплений лiтнiм вiтерцем, знову опустився на кинутi напризволяще остови для майбутнього iподрому. Мiж колонами нiкого вже не було. * * * До панськоi економii лишалося якийсь крок, коли Маруся, заглиблена у своi думки, раптом почула, як хтось пробасував до неi: «Добридень, Марусинко». Пiдвела очi й побачила Дениса, кремезного коваля, який недавно вiдбув учнiвство та став до працi на кiнному заводi. Вiн тягнув велике дерев’яне вiдро, повне чорнющоi сажi, i сам був увесь замазурений сажею, лише бiлки очей i зуби поблискували на вкритому вугiльним пилом обличчi. Маруся сахнулася вiд Дениса й невдало вiдступила зi стежки. Нога пiдвернулася, i дiвчина впала. – Хапайся за рукав, бо руки чорнi. Чого плачеш? Забилася? Денис схилився над Марусею, але не смiв доторкнутися до неi, щоб ненароком не забруднити сажею. Вона ж тим часом витягла з фартушка фотокартку та з розпачем дивилася на трiщину, яка нiби вiдкраяла правий верхнiй ii кiнчик, саме той, де з iншого боку був напис «Василевi од Марусi на памьять, 30 мая 1899 г.». – Яка ж ти гарна, Марусю. Денис i собi витрiщився на фотокартку, на якiй Маруся марно розгладжувала нiгтем злощасний залом. Нарештi вона звелася на ноги i, кинувши через плече: «Йолопе, через тебе це сталося», пiшла своею дорогою. А Денис вiдставив вiдро i, накривши дашком правицi очi, iще довго дивився услiд панськiй покоiвцi. Роздiл 2 – Марусю, вставай, бо й долю проспиш! Батько грюкнув вхiдними дверима. Маруся прокинулася й сiла на постелi. Потяглася за глиняним кухликом, щоб напитися, але вiн виявився порожнiм. Легко скочила з лiжка – цебро з водою стояло на лавi бiля дверей. Маруся набрала повен кухоль i зробила кiлька ковточкiв. Раптом мокрий кухоль вислизнув iй iз рук i дзенькнув об пiдлогу. Довелося Марусi пiдiткнути сорочку, дiстати з-за груби шмату й заходитися коло пiдлоги, заодно збираючи докупи глиняне череп’я. За цим заняттям вона не розчула легкого стукоту у дверi, якi за мить вiдчинилися. На порозi з’явився незнайомий пан iз хвацько закрученими вусами. Погляд його блакитних очей зупинився на голих Марусиних ногах. – Добридень, панянко! – Незнайомець i не думав вiдвертатися, прискiпливо розглядаючи дiвчину. – Бачу, у вас тут недiльне прибирання. Боже помагай! Маруся зойкнула й випустила ганчiрку. Вiдчула, рвучко обсмикуючи сорочку, як гаряча хвиля сорому заливае обличчя. – Пардон! Не хотiв збентежити. Дозвольте вiдрекомендуватися. Юлiан Казимирович Ясенський, вахмiстр у вiдставцi окремого корпусу прикордонноi варти. Скоромовкою представившись, Юлiан Ясенський по-вiйськовому клацнув пiдборами та злегка нахилив голову вперед. – Чи панянка розумiе по-польськи? Маруся добре знала по-польськи, але Юлiан Ясенський не зводив iз неi очей, ще бiльше бентежачи, i через це вона не могла видушити iз себе бодай слiвце. Спромоглася лише кивнути йому. – Чи панянка е донькою Флора Ігнатовича? Ясенський удавав свiтську бесiду, зумисне не помiчаючи, що Маруся стоiть перед ним у самiй сорочцi. Здавалося, вiн дiстае вiд дiвочого хвилювання неабияке задоволення. Маруся врештi опанувала себе i, схопивши з жердки свою сукню, насилу видушила «пшепрашам». Вона кулею вилетiла з кiмнати й зачинила за собою дверi тiсноi кухнi, яка була через сiни. Власне, невеличка свiтлиця, сiни й кухонька – це й було все Флорове помешкання, що належало йому як старшому машталiровi. Уже з кухнi Маруся почула важкi батьковi кроки. Флор крутився надворi, бiля стайнi, i побачив незнайомого пана, який спiшився бiля його хати. Поки Флор вимив руки й умився, пан уже зник за дверима. Хазяiн i собi заспiшив додому, цiкавий дiзнатися, кому вiн знадобився в приватнiй справi, та ще й у недiлю. Зазвичай усi прохачi приходили до нього в контору на заводi по буднях. Флор Ігнатович iз порога перехрестився на iкони в кутку, а тодi поручкався з незнайомцем, хоча на сподi крутилася нав’язлива думка, що десь вiн уже його бачив. – Юлiан Казимирович Ясенський, уродзьонний шляхтич, вахмiстр у вiдставцi. Старший машталiр вiдразу згадав, що бачив Юлiана Ясенського на ставищанському базарi, де той цiкавився фуражем. Що ж, тодi вiн i справдi знав цього пана, хоч i не був представлений особисто. Ясенський був шляхтичем середньоi руки, мав скромний маеток i потроху збував пшеницю негоцiантам[1 - Негоцiант – особа, яка займаеться гуртовою торгiвлею, переважно з чужими краiнами. (Тут i надалi – прим. ред., якщо не зазначено iнше.)] в Одесу. Торiк вiн вiдкрив чайну на Киiвському трактi, за кiлька верст до провiнцiйного Ставища. Ця подiя неабияк переполошила мiстечкових юдеiв, бо де ж це бачено, щоб шляхтич брався до корчмарства? Хай у чайнiй не продавали горiлки, але вона була на самiсiнькому трактi, а це вже неабияка перевага для тих, хто не бажав гаяти часу й заiжджати до поштовоi станцii в саме мiстечко. Мандрiвцi радо гостилися в Юлiана Ясенського. Переказували, що справи в чайнiй iшли непогано. – Я вас слухаю, пане Ясенський. Щось маете менi сказати? Флор за свою довгу службу перебачив чимало панства та знався на панських звичках. Передусiм пошана. Хай що ти думаеш, хай що вiдчуваеш, поводься шанобливо – i завжди матимеш зиск iз зустрiчi, тобто гешефт, як казали ставищанськi юдеi. – Флоре Ігнатовичу, я чоловiк вiйськовий, тож не точитиму баляндрасiв. Мене цiкавлять вашi араби. Почув, що ви маете бiля себе двiйко чистокровних арабiв, i приiхав напитати цiну. Я, знаете, коней люблю. Менi життя не миле без доброго коника. Ясенський бiлозубо всмiхався. На вигляд йому було рокiв iз сорок. Не вельми молодий, а втiм, тримався справжнiм франтом. Одягнутий був у модний широкий пiджак, пiд яким виднiлася сорочка без жилетки з огляду на спеку. Штани також, за закордонною модою, були набагато коротшими, нiж пристало носити пановi, як на хлопський розум старшого машталiра. Шкiрянi краги та м’який фетровий капелюх довершували франтуватий образ шляхтича. Флор вiдразу збагнув, що перед ним тертий калач. Ясенський-бо не пiшов до графа Браницького, який радо продав би йому будь-якого араба зi свого заводу, здерши справжню цiну за чистокровного коня, а прийшов сюди, сподiваючись дiстати задешево добрий товар. Флор так само був мастак на оборудки. Рiк тому вiн, як старший машталiр, вiдбракував двох щойно народжених лошат, недоношених i кволих. Таких зазвичай убивають, щоб не мучилися, бо однаково за день-два помруть. Пан або пропав, сказав собi Флор i купив жеребчикiв за рубль, майже як падаль. Старший машталiр узявся до придбаних коникiв, не жалiючи анi сил, анi здоров’я. Вони спершу й спали тут – у хатi бiля нього. А тепер, дивлячись на двох змiiв, що б’ють копитами землю в скромнiй стайнi, нiхто й не скаже, що це були здохляки недоношенi. Навiть граф Владiслав поцокав язиком, коли побачив вигодуваних Флором арабiв, але що з воза впало, те пропало. За документами жеребчики перейшли до Флора. Купчу було оформлено правильно, i граф Браницький власноруч ii пiдписав. – Так, ваша правда, пане Ясенський, коней я маю. Але тут така справа… – Флор замовк, обдумуючи слова вiдмови, якi б не образили панський гонор. – Конi – це придане за моею единою донькою Марусею. Ви ж добре знаете, що я безземельний. Тож моi араби – це доньчин посаг. Вона в мене сирота. Жiнка померла пологами, Царство iй Небесне. Це була не зовсiм правда. Флор не збирався вiддавати за Марусею обох коней – лише одного. Вiн так i сказав Василевi, коли той, спотикаючись на кожному словi, завiв мову про сватання й весiлля. Власне, Флор нiчого не мав проти Василя-машталiра. Гарний машталiр, що й казати. Колись таких здоровенних i вправних хлопiв тiльки в машталiри й брали. Василь i фортелi на коневi вмiв показати, i прибирати в стайнях не гидував, i бiля коней умiв ходити. Словом, роботящий, тямущий, зграбний. А от як жених його доньки… Тут уже Флор мав iншу думку. Араби були дорогими. За них можна було б уторгувати грубi грошi. Цiлком вистачило б продати й одного, щоб i весiлля Марусi справити, i грошенят Василевi дати – хай молодi швидше на ноги спинаються. Утiм, Флор волiв продавати коня на ярмарку, можливо, i на Киiвських контрактах, куди вiн не раз iздив iз графом Владiславом i де навiть завiв кориснi знайомства. Флор сумнiвався, що Ясенський дасть йому справжню цiну. Розмову вiн для себе вважав завершеною, хiба для годиться ще мiг запропонувати гостевi чаю. Старший машталiр уже розтулив рота, щоб гукнути до Марусi й наказати занести самовар, але Ясенський випередив його: – Флоре Ігнатовичу, то я й женитися можу. Саме собi дружину напитую. Знаете, як тяжко самому на свiтi жити? Найкращi роки в армii минули, вийшов у вiдставку, оглядiвся – усiх дiвчат розiбрали. На кому женитися? Флор вiд несподiванки крякнув, не знаючи, як розумiти мову Ясенського, а той усе сипав словами, мов горохом, то нарiкаючи на долю самiтника, то розписуючи в усiй красi свiй маеток i чайну. Ясенський не справляв враження недалекого чоловiка, а радше такого, що мае дiловий хист i знаеться на тому, звiдки беруться грошi. Однак були в нього двi слабини: гарнi жiнки й конi, i в запалi Юлiан був здатним на дивнi й несподiванi вчинки, про що старший машталiр нiяк не мiг знати. Не знав Флор Ігнатович i про те, що Юлiан Ясенський уже встигнув роздивитися його доньку й майже вiдразу вiдчув до неi пожадання. – Знаете що, Флоре Ігнатовичу, ви приiздiть до мене з донькою. Приiздiть вашими конями. І я коней роздивлюся, i ви мiй маеток побачите. Юлiан Ясенський поводився запросто, нiби вже давно знав i самого Флора Ігнатовича, i його доньку, i iхнiй вiзит був буденною справою для нього. Несподiвано для себе Флор погодився. Роздiл 3 До садиби Ясенських вела алейка новомодних акацiй iз рожевим квiтом. Завезенi наприкiнцi вiсiмнадцятого столiття графом Розумовським, цi дерева швидко прижилися в Украiнi i, хоч не давали багато тiнi, швидко розросталися й довго зеленiли. Сам маеток був невеличким, обнесеним високим парканом, як було заведено з давнiх часiв, i одним своiм боком упирався у великий став, що його викопали на рiчечцi Цiцилii, звiвши добротну греблю. Флор iз Марусею змучилися спекою, здолавши близько чотирьох верст. Коникам, здавалося, нiчого не було. Араби добре переносили пекуче сонце й завезли батька з донькою до маетку Ясенського завиграшки. – Мое шанування, Флоре Ігнатовичу. Вельми радий бачити вас, панночко Марисю… Не раз згадував вашу вроду, вашi небеснi очi. Родинний палацик Ясенських хоч i невеличкий, але вельми затишний, iз усiма вигодами… Уклiнно прошу до господи. Юлiан Ясенський, високий i статний, у бiлiй сорочцi, хвацько клацнув закаблуками й чемно подав руку знiченiй Марусi, допомагаючи iй злiзти з араба. Несподiвано вiн затримав ii долоньку й заклав собi пiд руку – так дами прогулювалися з кавалерами дерев’яними хiдниками в недiльний день. Маруся не раз бачила такi пари, коли бувала в Ставищi чи Бiлiй Церквi. Що вже й казати про Киiв. Утiм, вона нiколи не думала, що й сама колись буде так шпацирувати iз шляхтичем, хай i коротенькою алейкою до його дому. Маруся знiтилась i не смiла пiдняти очей. Вона чула, як Ясенський оповiдав батьковi про своi угiддя, наводив точнi цифри, нiби звiтував перед штабним командуванням, яке приiхало з перевiркою, але це все перекривав страшенний гук ii серця, що калатало, мов навiжене. – Дозвольте вiдрекомендувати мою сестру Зосiю Казимирiвну Ясенську. Юлiан урештi вiдпустив Марусину руку, i вона зависла в повiтрi, наче дерев’яна. Маруся пiдняла очi й завмерла, заскочена льодяним поглядом старшоi панi, яка привiталася хрипким, iз присвистом, голосом. – Сестра старша за мене на десять рокiв. Бачите, вона малою перехворiла на скарлатину, i це ушкодило ii голосовi зв’язки… Але повiрте, панi Марисю, вона дуже добра, слово честi. Вона менi за матiр. А я рано зостався без матiнки… – Юлiан Ясенський стишив голос i схилився до Марусi, обдаючи ii гарячим подихом. Шляхтич легко скочив через три сходинки на кам’яний ганок, жестом запрошуючи гостей слiдувати за ним. Напiвтемрява, що панувала в довгому коридорi, посилювала iнтимну тональнiсть, яку взяв господар, закликаючи прибулих почуватися нiби вдома. Ясенський, безперестанку щось розказуючи, вiдчиняв однi за одними дверi кiмнат i показував гостям скромно обставлений кабiнет, власну спальню iз двоствольною рушницею над великим дерев’яним лiжком, спальню сестри, що радше скидалася на келiю в кляшторi, вiтальню з книжковою етажеркою та пiанiно. Урештi вони зайшли до простороi кiмнати, де вже було накрито стiл, скраечку якого примостилася Зосiя, украй холодна й непривiтна, як здалося Марусi. Натомiсть ii брат випромiнював саму люб’язнiсть. – Прошу сiдати! Ясенський галантно вiдсунув масивний дерев’яний стiлець вiд столу, i Маруся слухняно сiла на оббиту давнiм гобеленом подушку. У глибинi дому забамкав годинник. Із дверей, що вели до кухнi, вийшла висока ряба дiвчина Настя з карафкою горiлки на срiбному пiдносi й зависла, не знаючи де ii примостити, бо стiл уже ломився вiд страв. Тут був i кислий джур iз м’ясом та вiдвареними на круте яйцями, i вареники iз солоним сиром та шкварками, парував запечений молодий гусак iз яблуками, окремо стояв тарiль iз солодкими пампухами, вiд яких линув неймовiрний аромат. Довершував картину святкового обiду фарширований короп. Флора вразив такий прийом. Вiн згадав, що забув у торбi хлiб, який на його прохання спекла рiдна сестра Олена. Але тодi навiть зрадiв, що не взяв його. Не годиться йти на гостину з порожнiми руками, але й заносити хлопський хлiб до панського столу – це нiби образа гонору. Старший машталiр сiв бiля доньки й обережно присунув ближче до тарiлки виделку, якою не дуже тямив користуватися. Однак це не зiпсувало йому настрою. Те, що вiн iз донькою сидить у шляхтича, мов поважний гiсть, неабияк лестило. Виходило, що Ясенський прийняв Флора як рiвного, хоча вони лише й мали, що говорити про коней. А може, й не про коней? Флор Ігнатович крадькома глянув на доньку. Недаремно вiн iще дiвчам вiддав ii графинi Браницькiй у науку. От тепер мае справжню панночку, дарма що без родоводу. Маруся i книжки тямить читати, i пише, i рахуе, i на пiянiнi заграе, ще й заспiвае. Про вроду й мови нема. То чим не дружина Ясенському? Флор у пiв вуха слухав теревенi господаря про телефонiчний апарат та автомобiлi, якi той бачив у столицi, про врожай пшеницi й цьогорiчнi цiни на неi, про те, що надоi молока не такi, як торiк… Флор Ігнатович мучився вiд того, що не мiг достеменно пригадати всього, що чув ранiше про рiд Ясенських. Про старшу Зосiю, стару панну, чував, що була вона крутого норову, доводила до сказу челядь, сiкалася до куховарок, сварила покоiвок так, що мало хто й наважувався йти до неi на службу. А от про старих Ясенських Флор уже не мiг сказати напевне, чи це вони втекли сюди пiд час останнього польського повстання 1863 року з Василькова? Чи то були якiсь iншi шляхтичi, а Юлiанових батькiв таки зловили та стратили тодi? Флор мимохiдь кинув погляд у вiкно: крiзь вимитi до блиску шибки було видно греблю й широкий став за нею, на березi якого стояв вимуруваний водяний млин. «Цiкаво, чий це млин? Ясенського? Це ж млин i чайна – та й можна нiчого не садити й не сiяти, а грошви будуть повнi кишенi…» Млин i справдi належав Ясенським, сюди звозили молотити зерно не лише з Ясенiвки, а й iз Журавлихи, Плоського й навiть iз самого Ставища. Це був добрий заробiток, до якого вже бралися й iншi шляхтичi. Граф Браницький i собi швидко зметикував, що це вигiдна справа, i поставив на своiй землi аж два млини на Гнилому Тiкичi. Завалували пси надворi й вивели Флора Ігнатовича iз задуми. Господар кинув серветку й устав з-за столу. Флор i собi пiднявся вслiд за Ясенським. – Бачу, що вже повернувся Прокiп, мiй колишнiй денщик, а тепер управитель маетку. Я забрав його до себе, коли вийшов у вiдставку. Знаете, вельми вiдданий хлоп. Таких я цiную. Прошу, Флоре Ігнатовичу, оглянути мое господарство. Прокiп усе покаже. Маруся й собi глянула у вiкно й побачила високого рябого чоловiка, бiлобрисого до того, що вii та брови ледь проглядалися на його веснянкуватому лицi. Той, кого Ясенський так вихваляв ii батьковi, раптом i собi пiдняв погляд i зустрiвся очима з Марусею. Поза спиною в Марусi пробiг холодок вiд твердого, нiби застиглого погляду управителя. * * * – То ти вихованка в Браницькоi? Чи просто служиш у графинi? Щось я не второпаю, якого ти польоту птиця… Щойно Ясенський iз гостем вийшли з кiмнати, як Зосiя Казимирiвна скинула iз себе непотрiбну маску благопристойностi. Вона, звiсно, знала вiдповiдь, але не могла вiдмовити собi в насолодi позбиткуватися з молодоi дурепи, яка посмiла з’явитися в ii домi й навiть усiстися за стiл. – Я при панi графинi для дрiбних доручень, щоб супроводжувати ii… Маруся вiдчула, як червона фарба заливае iй обличчя. Водночас голос по-зрадницьки здригнувся, тому вона не змогла договорити про iншi своi обов’язки. Зосiя Казимирiвна злостиво хмикнула й повела далi свiй допит: – А де це твiй батечко роздобув арабiв? Невже холопи мають грошi, щоб купувати собi таких дорогих коней? І хто це тебе навчив iздити верхи? Невже графиня? – Нi, батько вчив… – Маруся знiтилася ще бiльше, не розумiючи, чи панi так жартують, чи серйозно ii питають за коней. – А мати що? Погодилася, щоб донька скакала верхи цiлими днями замiсть прясти чи вишивати? – неприемно захихотiла господиня. – У мене немае мамки… – Як немае? Усi мають мамку, навiть холопи. – Моя померла. – Маруся вiдчувала, що ще трохи – i заплаче. – Ну ти з мене сльозу не дави. Не думай, що я тут тобi розчулюся, – Зосiя пiдвищила голос. – Даремно ви сюди з батечком припхалися на своiх арабах. Даремно ти вирядилася в муслiн i зачесалася, як справжня панночка, iще й парасолькою прикрилася вiд сонця. Ги-ги-ги… Бачила я вже таких. Знаеш, скiльки до Юлiана Казимировича знатних вдовиць клинцi пiдбивало? А скiльки шляхетних дiвиць шукали його уваги, вiдколи вiн вийшов у вiдставку й повернувся в маеток? І що? От спитай у мене, де вони всi? І подумай, чи варт тобi було iхати сюди? Утiм, Зосiя Казимирiвна лукавила. Усе було якраз навпаки. Це Юлiан за два роки, вiдколи повернувся додому, перебрав усiх навколишнiх панночок шлюбного вiку, перезнайомився з усiма вдовицями, але так нi на кому й не спинився. Зосiя нагадала собi хлопське прислiв’я, що казало, буцiм за вибiрки дае чорт витрiшки. Нинi вона невипадково нагадала це чортове прислiв’я, бо таки добре збагнула його суть. Брат запросив якогось машталiра з донькою та наказав прийняти iх, наче iспанських грандiв, хоча ранiше не запрошував нiкого з панянок шлюбного вiку на гостину. А коли Зосiя Казимирiвна уздрiла саму вертихвiстку попiд ручку з щасливим братом, який так розчервонiвся вiд задоволення, що хоч сiрника пiднось до пики, серце iй упало вiд лихого передчуття. Стара мегера зненавидiла нещасну Марусю з першого погляду й тепер дихала на неi пекельним жаром, наче всерединi в неi була розжарена пiчка. Марусi ж на очi навернулися сльози вiд досади й образи. Невже ця стара панi подумала, що вона, Маруся, хоче закрутити голову ii пiдстаркуватому братовi? Боже милий… Може, й добре, що Василь поiхав iз паном торгувати коней у столицю, а то й вiн би ще чого напридумував собi. – Тато сказали, що ви нас запросили… Наказали iхати з ним… – чесно зiзналася Маруся. Зосiя побуряковiла. Марусинi щиросерднiсть, молодiсть i врода вразили ii до глибини душi, бо це було те, чого нiколи не мала сама Юлiанова сестра. Їй стало зле. Захотiлося, щоб Маруся скорiше забралася з-за столу та з iхнього маетку. І тодi все стане, як завжди. Можна буде, не ховаючись, вдихнути понюшку доброго тютюну, випити келишок вишневоi наливки, розкласти пасьянс… Двi гарячi сльозинки викотилися з Марусиних очей i впали iй на руку, обпiкши, немов окропом. Марусi зробилося невимовно соромно, як тодi, коли вони з Василем цiлувалися за альтанкою в графському парку, а садiвник насварився на них та ще й присягався, що розкаже Флоровi Ігнатовичу. Вона палко бажала, щоби батько чимшвидше повернувся й урятував ii вiд цiеi страшноi тiтки, що заповзялася вийняти з неi душу. Вона боялася й ворухнутися пiд важким поглядом Зосii Казимирiвни й сидiла, немов скам’янiла вiд лихих чарiв. Можливо, тим злим чаклуном був Юлiан Ясенський, що, всадивши ii на стiльця й пiдсунувши до столу, вимовив якесь слово? Десь за вiкном кукурiкав пiвень, пересварювалася челядь, плюскотiлася рiчечка Цiцилiя, а Маруся все сидiла за столом i не наважувалася встати, нiби якась забута рiч чи порцелянова лялька, що ii ще не встигли прибрати назад у коробку пiсля гри. * * * – Вiсiмнадцять рокiв… Достоту стiльки… Флор i сам незчувся, як у нього вирвалося вголос те, що крутилося на думцi. – Ой, я вас прошу, Флоре Ігнатовичу, не побивайтеся через юний вiк панночки Марисi. Дiвицям о такiй порi саме час виходити замiж. «Хiба ж я про те журюся, – подумав Флор, що так необережно прохопився й видав себе. – Ах, милий пане, ви старшi за мою Марусину на вiсiмнадцять рокiв. А вона всього-то вiсiмнадцять годочкiв i прожила на свiтi. Вона ж дитя ще проти вас…» Флор задивився на панський дiм. Його думки вiд хвилювання плуталися. Це ж скiльки всього мае цей шляхтич… Ясенський, витлумачивши хвилювання старшого машталiра по-своему, насупився i спiдлоба зиркнув на свого управителя Прокопа, а той, стоячи за спиною гостя, розвiв руками й пустив очi пiд лоба. Прокiп уважав, що зробив усе, що мiг, бо ж показав увесь маеток гостевi, розписав у яскравих барвах усi принади пана та його статки. А як дурний машталiр не збагнув свого щастя, то хто ж йому винен? Прокiп дiстав з-за пазухи пачку папiрос «Тройка», де червоною фарбою було зображено три конячi морди, а пiд ними чорним по бiлому написано: «20 шт. – 5 коп.». – І тут конi! – дурнувато засмiявся Прокiп. – Га? Що? – стрепенувся Флор. – Закуримо? – А, нi-нi, я давно вже кинув це дiло, – махнув рукою старший машталiр. Ясенський, що й собi хотiв закурити доброго тютюну, враз передумав i засунув свiй срiбний портсигар подалi в кишеню. Юлiан Ясенський вiдчув внутрiшню боротьбу свого гостя, тiльки не мiг витлумачити його вагань. А Флор Ігнатович тим часом хвалив себе за те, що вiдiслав Василя з графом Браницьким аж до Петербурга продавати коней. Василь був гарним машталiром, але майбутнiм зятем Флор Ігнатович уже бачив iншого. Роздiл 4 Була субота, свято Маковея. Незважаючи на ранню годину, в Іванiвськiй церквi вже правили. Маруся потягнулася в лiжку й усмiхнулася сама до себе. Вона згадала, як графиня Лiдiя вимовляла сiльському батюшцi за раннi служби, наказувала шануватись i брати приклад зi ставищанського ксьондза, який нiколи не будив вiрян завчасно. Батюшка згiдливо кивав, та, однак, чинив по-своему. Маруся хлюпнула води в мiдницю та стала вмиватися. Через прозорi крапельки на вiях i кiмнатка, i свiт довкола – все здавалося рiзнокольоровим i розпливчастим. Раптом у цих змiшаних барвах з’явилося обличчя графинi Браницькоi, уже немолоде, ледь припухле вiд сну. – Марисю, серце, одягайся. Батько забирае тебе на весь день. Графиня Лiдiя оперлася повною рукою на одвiрок. Маруся стояла проти вiкна, i вiд цього ii довге волосся нiби свiтилося золотою барвою. Графинi раптом пригадалася улюблена дитяча книжка з грецькоi мiфологii. Там такi ж дiвчата, як Маруся, тонкi, стрункi й довгоногi, називалися нiмфами. Але яка ж iз Марусi нiмфа? Вона ж холопка. Пiде замiж за свого Василя, народить купу дiтлашнi та швидко постарiе вiд марудноi працi. Зовсiм скоро нiчого не лишиться вiд цiеi тонкоi вроди. Дарма вона, графиня, привчила дiвку пити каву й розкладати пасьянс. Але що було робити, коли граф цiлими днями пропадав на своему кiнному заводi? Тодi вже й самiй довелося цiкавитися кiньми та навчитися iздити верхи. Як на те, донька старшого машталiра Маруся добре трималася в сiдлi й могла скласти компанiю графинi Браницькiй. Матерi в дiвчинки не було, от графиня i взяла малу до себе – i для науки, i для розваги. – А чого батько прийшли? Хiба ми не поiдемо до костелу, панi? Маруся ледь не потягнулася й лише останньоi митi стрималася. Графиня страх не любила позiхань i потягувань, називаючи це «порушенням етикету» i наполягаючи щоразу, що «панни так не поводяться». Лiдiя Браницька лише невдоволено скривилася, бо не мала зеленого уявлення про справи Флора Ігнатовича. Вона й сама була неприемно заскочена раннiм вiзитом старшого машталiра. Їi здивував його врочистий вигляд, а ще бiльше – його загадкове прохання, мовляв, чи не зволить ласкава панi чимшвидше вiдпустити доньку з ним? Графиня, звiсно, вiдпустила. Що ж мала чинити? Скоро доведеться i зовсiм попрощатися з Марусею, вона ж бо замiж збираеться. І це мудро з ii боку. А от графинi було б немудро, старiючи, тримати бiля себе молоду вродливицю, до того ж маючи дорослого сина. Олександр Браницький саме мав повернутися до маетку з Киева. Панi Лiдiя сама викликала його телеграмою, бо старший Браницький ось уже понад мiсяць, як поiхав продавати коней до Петербурга i, схоже, не поспiшав вертатися. Графиня ж потребувала пiдтримки та твердоi чоловiчоi руки в управлiннi маетком. Панi Лiдiя незмигно стежила за швидкими зборами Марисi, дивилася, як та чесала волосся, спритними рухами заплiтала довгу косу, защипувала непiддатливi крючки на сукнi, яку зовсiм недавно отримала вiд графинi й сама перешила на себе. – Марисю, серце, вiзьми мiй старий капелюшок. Той самий, рожевий, що ти вподобала. Забирай його назовсiм, бо вже не носитиму. Такi вийшли з моди. А втiм, капелюшок ще цiлком пристойний. До того ж молодiй дiвчинi все до лиця, що не вбери. Графиня востанне критично оглянула Марусю, нiби благословляючи на незнану пригоду, i жестом вiдпустила. Треба було й собi збиратися до костелу – усе ж хоч якась атракцiя. Маруся тим часом затрималася бiля великого дзеркала в салонi. Вона вбралася в омрiяний капелюшок i, поки нiхто не бачив, роздивлялася себе. Їi погляд упав на пiанiно, на якому лежала улюблена «Лялька» Болеслава Пруса. Цей новомодний роман, виписаний графинею з Варшави, був прочитаний двiчi. Обидва рази Марусею. У панi все нiяк не доходили руки до легкоi лектури. Пiддаючись раптовому пориву, Маруся вiдкрила кришку пiанiно й зiграла два перших такти «Етюду» Шопена, який лише недавно вони з графинею почали вчити в чотири руки. Вона морщила лоба, згадуючи ноти, якi нiби вивiтрилися з голови, а тодi провела пальцями по всiх клавiшах, змусивши пiанiно ображено вискнути, i побiгла сходами на перший поверх. Там, навпроти великих вiкон iз вiтражами, ii вже дожидав батько. * * * Прудкi ластiвки лiтали низько, майже над землею. І Маруся, дивлячись на них, сказала вголос: «Буде дощ». Батько й собi подивився на небо, але нiчого не вiдповiв, лише пришвидшив ходу, тож Маруся за ним ледь устигала. Поступово батькове хвилювання передалося й доньцi. Коли вони нарештi дiйшли до батькового дому, Маруся була сама не своя. Вона звела очi на Флора Ігнатовича, але вiн i далi мовчав. Уже зiйшовши на власний ганок, Флор востанне оглянув доньку та штовхнув важкi дверi до сiней. – Добридень, Флоре Ігнатовичу, мое шанування, панночко Марисю! Щось ви не квапитеся. Слово честi, ми вже тут усi жданики поiли… – Просто бiля столу, високо закинувши ногу на ногу у вузьких штанях, сидiв Юлiан Ясенський. Вiн хутко пiдвiвся й поцiлував Марусi ручку, нiби справжнiй панночцi. Знагла Маруся знову, як i в маетку Ясенського, вiдчула себе порцеляновою лялькою, мов героiня роману Пруса. Вона потупилась i не могла навiть звести погляд на цього високого красивого чоловiка, який владно тримав ii за руку. Коли ж Юлiан Ясенський нарештi пустив ii, вона безвольно опустилася на лавку бiля столу й лише тодi, трохи отямившись, роззирнулася. На свiй подив, Маруся завважила по iнший бiк святково накритого столу рябого Прокопа, управителя Ясенського, i рiдну тiтку Олену, меншу батькову сестру. Утiм, Олена Ігнатiвна, яка все життя працювала в маетку куховаркою, повна й вироблена коло печi, скидалася радше на Флорову матiр. І Прокiп, i тiтка Олена свердлили Марусю очима, нiби намагалися продивитися ii наскрiзь. Вiд побаченого й почутого Марусине серце могло будь-якоi митi вистрибнути з рота й покотитися просто пiд ноги Ясенському. Батько, зауваживши ii стан, спохмурнiв, але знову ж нiчого не сказав за своiм звичаем. Раптом Прокiп устав iз-за столу й заговорив рiзким неприемним голосом: – Ну что же, Флор Игнатьевич, по старому обычаю заведу байку про куницу и добра молодца, как говаривают у вас тут, среди хохлов. Далi Маруся ледь розiбрала мовлене Прокопом про мисливськi лови, усе ще до кiнця не вiрячи в батькову зраду. Повiрила, лише коли почула недвозначне запитання Прокопа наприкiнцi розказаноi приповiдки: – Спрашиваем у тебя, Флор Игнатьевич, согласен ли ты, родитель, отдать дочь свою, Марию, за доброго молодца Юлиана? – Згода! Такий зять менi до душi! – Вiд хвилювання Флор трохи осип i затинався на кожному словi. Вiн шумно видихнув, немов завершив якусь дуже важливу справу. Марусi здавалося, що це якийсь дурний сон i що батькова пiдступнiсть так само сниться iй. Невже батько погодився вiддати ii за нелюба, набагато старшого за неi чоловiка, хай i пана? Маруся пiдвела очi та спантеличено поглянула на тiтку Олену, яка настирливо вкладала iй до рук хусточку, щоб подати молодому. – Таточку, тату… як же це? Що ви надумали зробити зi мною, таточку? – Гiркi сльози покотилися з Марусиних очей, так нiби шовкова хустина вже зав’язала iй бiлий свiт i тiльки й лишилося чекати, коли ii покладуть поруч iз матiр’ю на сiльському цвинтарi. – Тату, я собi щось зроблю, а за пана не пiду… Флор збуряковiв. Чого-чого, а такого вiд своеi тихоi та слухняноi доньки вiн не чекав. До слiз, до скарг – був готовий, але ж не до погроз! Вона ж iще молода, щоб власною долею розпоряджатися. Кому ж, як не батьковi, усе владнати, тим паче коли трапився такий випадок? – Та не слухайте ви ii! То вона не тямиться вiд радощiв! – Тiтка Олена, силувано смiючись, сама вклала шовкову хустинку в наставлену долоню Ясенського. Олена Ігнатiвна боляче стиснула Марусину руку й потягла ii через сiни на кухню. Якби ii воля, вона б зарядила дурнiй дiвцi добрячого ляпаса. Але ж Флор… Носиться зi своею Марусею, наче з панночкою, ось нехай тепер тiшиться ii вибриками. Ясно як божий день, що таку хоч бий, хоч умовляй – пуття не буде. Одна надiя, що Боженька дасть Марусьцi розуму не вiдштовхнути щастя, яке саме йде до рук, а добрi люди з часом укладуть у голову те, чого батько не спромiгся вкласти. Тiтка без жодних жалощiв набрала повен рот води й приснула на Марусю, що заходилася вiд ридань, наче мала дитина. – Ну й чого ревеш? Совiстi не маеш! Батько пнеться з останнiх сил, щоб у люди тебе вивести… А ти? Тiтка Олена згадала свое сватання, чимось схоже на Марусьчине, коли ii шiстнадцятирiчною дiвчиною теж видавали замiж за нелюба, удвiчi старшого за неi. І нiчого. Змирилася-злюбилася, Василину нажила, щоправда, овдовiла рано. Але то вже, видно, така доля. Племiнниця вже не ридала, лише схлипувала вряди-годи. Тiтка Олена втомлено плюхнулася на дерев’яний стiлець, зiперлася лiктями на невеличкий столик i замислилася. Отак i життя минуло, зоставивши по собi лише згадки про молодiсть i чорнi, наробленi до мозолiв руки. Брата вона добре розумiла, а його бажання вирвати доньку iз замкнутого кола вiчних наймiв i тяжкоi працi здавалося iй цiлком природним. Якби ii Василинi трапилася нагода вибитися в панство, то й вона, Олена, схопилася б за неi обiруч, а доньку скрутила б у баранячий рiг, якби та тiльки слово пискнула. – Дурна ти, Марусько, ще й нерозумна! Будеш панувати! Не рюмсай, кажу. Краще вип’ем за твое сватання. Тiтка Олена налила двi чарки самогону й пiдсунула одну до Марусi. Маруся тiльки нижче схилила голову. Тiтка сприйняла це за погорду та вдруге ледь стрималася, щоб не залiпити племiнницi ляпаса. – Ну як собi хочеш, а я вип’ю ще й закушу. – Тiтка недобре глянула на Марусю й таки перехилила чарку. Флорова сестра пiдсунула до себе полумисок вареникiв, якi сама ж i налiпила, i перехилила ще й чарку, що ii налила для Марусi, аби добро не пропадало. Випивши, Олена Ігнатiвна посмiливiшала. Слушно розсудивши, що «нiкуди ж ти, Марусько, не дiнешся, якщо батько згоду дав», тiтка посунула в сiни, щоб пiдслухати тихцем, про що домовлятимуться брат iз паном. Флор потiм анi слова не скаже, i нi в кого буде запитати… Чоловiки у свiтлицi теж випили й закусили. Вони говорили так голосно, що можна було й не йти до сiней, навiть у кухнi все було добре чути. – На Покрову справимо весiлля, – басував Флор. –  [2 - Не згоден чекати так довго! Помилуйте, пане Флоре (пол.). (Прим. авт.)], – п’яненько смiявся на те Ясенський, що вiд щастя несподiвано перейшов на рiдну мову та став пропонувати вiдгуляти весiлля наступного тижня. – Та годi ж бо! – заперечував Флор, не на жарт заскочений таким натиском майбутнього зятя. – Ще ж Успенський пiст до Пречистоi. Хто ж у пiст жениться? Та й люди пащекуватимуть. Понавигадують казна-чого… Ясенський знову смiявся й казав, що йому начхати на людей. Практичний Прокiп став указувати Юлiановi Казимировичу, що навiть ксьондз не дозволить вiнчання в пiст. Та й тижня буде мало для пiдготовки. Урештi Флор погодився вiдгуляти весiлля наступноi ж недiлi пiсля першоi Пречистоi, тобто за три тижнi. Коли все було з’ясовано, коли вже добре випили й закусили, рябий Прокiп, нiби раптом згадавши про своi обов’язки свата, завiв хитру балачку. Зрозумiло було, що дiяв вiн за наказом Ясенського, але скидалося нiби за власною волею, дбаючи про майбутне свого пана. – Так што же, батька? За дочкой приданного надобно прибавить, значится. Все ж отдаешь её за шляхтича, будет как сыр в масле кататься. – Прокiп почав здалека, як роблять бувалi торгашi на великому ярмарку, намагаючись обкрутити наiвного покупця. – А що ж я можу додати, коли нема бiльше нiчого? Землi я не мав нiколи. Арабiв обох вiддаю за донькою, як i обiцяв. Грошi даю… Слово дав i дотримаю. Спитайте хоч кого, чи порушив коли Флор Ігнатович слово? – Флор загарячкував. Прокоповi натяки здалися йому ущипливими. – А бричка, батя? – не вгавав Прокiп. – А що бричка? – удавав, що не розумiе, Флор. – Для чего тебе бричка, коли ты коней отдаешь? У свiтлицi запала така тиша, що, здавалося, чутно було, як муха пролетить. Бричка становила особливу Флорову гордiсть. Старший машталiр довго терся серед панiв, возив iз графом Браницьким коней на продаж, бував на рiзних виставках не лише в Петербурзi й Варшавi, а й у далекому Парижi. Усе життя Флор тягнувся до панiв, хотiв хоч у чомусь бути з ними нарiвнi. Тому, коли викохав собi арабiв, вiдразу замовив бричку в знайомого бiлоцеркiвського майстра. Бричка була не абияка, а справжня панська, iз лакованими поручнями, вiдкидним верхом, iз лавицею, оздобленою м’якими подушками. Це була мрiя, яку Флор плекав усе життя. І ось тепер вiн мусив поступитися нею з примхи свого шляхетного зятя. – Що ж, берiть i бричку, – глухо промовив Флор. – Вот это дело, батька! Дочка у тебя одна, не гоже за ней жалеть приданное. Не гоже… Було чутно, як Прокiп ляснув Флора по плечу. Забулькала оковита, наповнюючи чарки, захрустiли на зубах малосольнi огiрки, що iх цiлий слоiк принесла зранку Олена Ігнатiвна. Сама Флорова сестра вражено прикрила рота рукою, щоб не ахнути. Адже ii брата грабували просто посеред бiлого дня в його ж власнiй оселi. Олена аж упрiла вiд хвилювання. Їй кортiло зазирнути до брата й подати йому знак, щоб не поспiшав давати слово за бричку, але було запiзно, бо трикляте слово вже вилетiло, наче горобець, якого годi спiймати. * * * – А ти все киснеш? – Тiтка Олена не мала на кому зiрвати злiсть, бо нiкого, окрiм племiнницi, поблизу не було. – Я графинi Лiдii поскаржуся… – глухо видала Маруся. – Ой… Люди добрi! Поскаржиться вона… І чим Браницька тобi поможе? Нiц вона не зробить… Бо на те i е батькова воля та благословення, щоб дiтей женити. Маруся зiщулилася пiд неприязним тiтчиним поглядом. Таки правду тiтка каже. Нiчого графиня тут не вдiе, анi плачi не поможуть, анi сльози не зарадять. Але скоро повернеться Василь, i вони втечуть кудись разом. Поiдуть до великого мiста й повiнчаються. Батько пересердиться та пробачить. А Ясенський хай шукае собi когось iншого. Маруся поклала голову на руки та стала чекати. Їй здавалося, що кожна прожита хвилина наближатиме зустрiч iз Василем. Але час, як на грiх, завмер на мiсцi, наче в жаскому снi, i не думав рухатися вперед. Спекотний день ледь-ледь сунув до свого завершення. Нарештi Юлiан Ясенський зi своiм прикажчиком вийшли надвiр. Батько з тiткою Оленою пiшли iх проводжати. Марусi нiхто не чiпав, наче всi забули про неi. П’яний Ясенський довго вовтузився бiля свого коня-пiвкровки, бо не мiг утрапити ногою в стремено. Прокiп посмiхався у рудi вуса, уже не вперше спостерiгаючи таку картину, адже Юлiан таки мiг перебрати мiру. Флор терпляче чекав, коли майбутнiй зять влiзе на коня. Тiтка Олена несподiвано розчулилася й заходилася витирати кутиком хустини п’яненькi сльози. Їхня Маруська вже зовсiм скоро запануе, перебереться до маетку Ясенських. Ото вже панська челядь заздритиме! Але кому яка доля. Олена востанне зiтхнула й подала братовi знак, що не може бiльше чекати й мае вертати до себе – на кухню. * * * Бiльшу половину неба затягло важкими темними хмарами, якi прорiзували гострi та швидкi блискавки. Десь за рiчечкою Тарганом, що вiддiляла графський маеток iз заводом вiд Іванiвки, уже гуркотiло. Наближалася справжня буря. Флор Ігнатович, провiвши гостей, так i стояв на ганку. Поринувши у власнi думки, вiн не помiчав негоди. Його злегка похитувало чи то вiд випитого, чи то вiд щастя, що так неждано звалилося на нього з донькою. – Зi святом, свате! Чи вже й не свате? Що скажеш? Гива, батько Василя, нiби з-пiд землi вродився перед старшим машталiром. – Драстуй, сусiде! І тебе зi святом! – Флор не знав, де очi дiти. – А що маю тобi казати? Ранiше мiж Гивою та Флором не виникало жодних непорозумiнь. Обое змалку працювали на кiнному заводi, обое вивчилися на машталiрiв, одружилися, оселилися поруч, ростили дiтей. Бувало, Лександра, Гивина дружина, заходила по-сусiдськи, щось пiдказувала, помагала з маленькою Марусею, особливо попервах, коли Флор щойно овдовiв. Частенько Лександра саджала малу обiдати поруч зi своiми синами, жалiла сирiтку, коли та збивала колiнця чи лiктi, бавила iнодi й цiлий день, а коли Флор вертав з роботи, заносила сонну на руках додому. Старшому машталiровi враз зробилося мулько: «От тобi й на… Принесла нечиста Гиву». Високий i широкий у плечах Гива видавався розлюченим велетом проти звичайного на зрiст, трохи корячкуватого Флора. Старший машталiр вiдступив до дверей, хоча й добре тямив, що вiд Гивиноi лютi його жоднi дверi не врятують. А чутки про Гивину люту силу ходили одна страшнiша за iншу. Старий граф Браницький привiз Гиву ще малим iз Кавказькоi вiйни. У панськiй економii подейкували, що той був графським байстрюком, що народила його грузинська княжна, яку Ксаверiй Браницький покохав першим сильним почуттям, i вона вiдповiла йому взаемнiстю. Коли стало вiдомо, що княжна при надii, граф намовив ii iхати з ним в Украiну. Закоханi втекли без батькiвського благословення, однак iхне щастя було недовгим. Княжна померла дорогою, а новонароджений хлопчик лишився графовi. Нiхто точно не знав, де тут правда, а де вигадка. Гива мовчав про себе, а розпитувати щось, знаючи його й справдi кавказький норов, дурних не було. Втiм, i покiйний Ксаверiй Браницький, i його син Владiслав ставилися до Гиви по-особливому, закриваючи очi на його п’янство й бiйки, хоча вiн був простим собi машталiром. Когось iншого давно звiльнили б, але Гивi все миналося. Хiба iнколи старий граф закликав його до себе й журив за чергову витiвку. У всьому ж iншому Гива був звичайним собi мужиком i сам iнколи дивувався, у кого це вдався його старший Іван, на диво тямовитий i меткий, змалку поведений на книжках. Гива завiз його до Бiлоi Церкви й вiддав там у науку. Казали, що Іван вибився в люди. Менший же, Василь, пiшов слiдом за батьком у машталiри. – Я ж до тебе як до брата рiдного… А ти мого сина зневажив… Недарма ж ти наполiгся, щоб мого Василя взяли в обоз! Василь поiхав, а ти Марусю пановi взявся продавати… – скреготнув зубами Гива. – Паскуда ти… паскуда з паскуд… – Чи ти п’яний? Чи що тобi сталося? – Флоровi не було куди подiтися, бо Гива навис над ним, мов судний день. – Брат не брат… Усяк про себе дбае, i ти на моему мiсцi вчинив би так… Флор не договорив, бо Гива зненацька штовхнув його. Флор Ігнатович не втримався на ногах i полетiв пiд власний ганок. Гива кинувся на нього зверху й узявся товкти кулаками, виказуючи за Василя й Марусю. Першi важкi краплi впали на лиця обох чоловiкiв, i вiд цього здалося, що вони плачуть. – Дядьку, що ж ви робите? Пустiть батька! Маруся, яка почула гвалт i вибiгла надвiр, кинулася Гивi на спину, але вiн струснув ii, немов кошеня, i далi гатив Флора куди прийдеться. «Рятуйте!» – кричала Маруся, але дощ, що впав раптово, як це часто бувае влiтку, глушив ii слова, накривав скляною стiною, обпiкав холодними краплями. Негода посилювалася щохвилини, i земля пiд ганком стрiмко мокрiла, перетворюючись на болото. Обое чоловiкiв уже добряче забрьохалися. Здавалося, що це не люди б’ються навкулачки, а чорнi демони пекла зiйшлись у двобоi. Раптом розлiгся неймовiрний гуркiт, i наступноi митi iванiвська дерев’яна церква запалала, наче сiрник. Гива струснув головою, нiби проганяючи вiд себе ману, i подивився на закривавленого Флора, який лежав без тями. Вулицею бiгли люди з вiдрами й лопатами. Гива позадкував, а тодi побiг за всiма, нiби також поспiшав на пожежу. Маруся кинулася до батька. Флорове обличчя нагадувало шмат м’яса, а замiсть правого ока набiгла кривава гуля, що й самого ока вже не було видно. – Тату, таточку, вставайте! Маруся марно силувалася пiдвести батька. Сукня на нiй змокрiла та прилипла до спини, важкi холоднi градини боляче били по обличчю й руках. Але Маруся не помiчала цього. Вона наважилась i вдарила батька по щоцi – так ii колись учила графиня. Флор опритомнiв i важко застогнав. Спираючись на дочку, вiн насилу звiвся на ноги, подолав кiлька сходинок ганку, перевалився через порiг i, дотягшись до лiжка, знову знепритомнiв. Уклавши батька, Маруся стягла з нього сорочку й закусила губи, щоб не заплакати. Скрiзь по Флоровому тiлу були кривавi слiди вiд Гивиних кулакiв. Проте найдужче постраждала голова нещасного Флора: бiля вух запеклася кров, а з правого ока сочилося щось непрозоре. Маруся внесла води й узялася обмивати батька вiд кровi та бруду. Швидко вода в мiдницi стала майже чорна. – Тату, таточку, скажiть що-небудь… Раптом Марусi здалося, що Флор не дихае, i вона знову стала його термосити. Батько застогнав i на мить розплющив лiве око. «Живий, – зрадiла Маруся. – Але йому треба лiкаря. Може ж, графиня з самого ранку пришле когось по мене? Отодi вже хтось поiде до Ставища по доктора». Маруся, звiсно, не знала, що графиня Лiдiя зустрiла в ставищанському костелi Вiкентiя Монтрезора й поiхала до його маетку подивитися на золотих рибок. Слово за слово, i графиня лишилася до вечерi, а тодi вирiшила й заночувати в пана Вiкентiя, тим паче що Монтрезорова небога дуже ii про це просила. Нiхто в маетку не знав, де подiлася графиня пiсля служби. Лiдiю Браницьку вiдшукали аж наступного дня, щоб повiдомити про пожежу в ii маетку, вiд якоi, на щастя, нiхто не постраждав. Знагла Маруся помiтила, що хтось ходить пiд вiкном i заглядае крiзь шибку. «Боже мiй, це ж Гива повернувся…» – Маруся впiзнала батькового кривдника. Це й справдi був Гива, який прочуняв пiд дощем i вжахнувся зробленому. Вiн притиснувся лобом до скла й намагався щось розгледiти в напiвтемрявi кiмнати. Гива не насмiлювався озватися чи постукати, усi його запал i лють нiби випарувалися вiд полум’я пожежi. Маруся вiдчула, як ii зуби цокотять. Вона кинулася до дверей i взяла iх на залiзний засув, а тодi потушила на столi гасову лампу. Мить спливала за миттю, а Гива все стояв у них пiд вiкном, притулившись лобом до скла. – Флоре, Марусю, пробачте… Я не хтiв… Якась мана найшла на мене… Маруся вiдчула, як вiд цього голосу побитого щеняти, яким несподiвано заговорив Гива, волосся в неi на головi стало сторч. Їй здалося, що то не Гива, а якась потойбiчна почвара в образi Гиви явилася, щоб звести ii з батьком зi свiту. Маруся почала тихо проказувати «Богородицю», i за третiм разом Гивина страшна мармиза зникла з iхньоi шибки. * * * Кволий ранок, що ледь зводився на ноги пiсля нiчноi бурi, не принiс бажаного полегшення. Флоровi ставало дедалi гiрше, а Маруся вже хиталася вiд утоми. Вона вмилася, переплелась i вже зiбралася йти по допомогу, коли у дверi постукали. На порозi стояв панський управитель Йоган Карлович, бiлобрисий нiмець, у вiданнi якого був цiлий маеток. Зранку йому доповiли, що з Флором сталася пригода. – Була бiйка? Хто це так потовк батька? Управитель, побачивши Флора, швидко зметикував, що той iз кимось побився. Маруся втупилася в пiдлогу й не знала, що вiдповiсти. Якщо скаже правду, Василевого батька закриють у холодну, викличуть околодочного, а тодi невiдомо, чим дiло скiнчиться… Маруся пожалiла Гиву й вирiшила його не видавати. – Батько, здаеться, упав iз коня… – поволi видушувала iз себе брехню. – З коня? Я правильно зрозумiв баришню? – здивувався Йоган Карлович. – Так… Упав учора ввечерi… Управитель, звiсно, не повiрив жодному Марусиному слову. Вiн добре знав, що Флор давно сам не об’iжджае коней. «Щось тут не те. Темнить дiвка…» – Йоган Карлович узявся оглядати кiмнату, але нiчого пiдозрiлого, крiм купи закривавленого шмаття, не побачив. «Не могла ж донька сама його потовкти?» – такоi думки управитель не мiг навiть припустити й узявся заново розпитувати Марусю, але вона не витримала й перебила управителя: – Йогане Карловичу, татовi доктора треба… Пошлiть когось у Ставище по лiкаря… Христом Богом вас прошу! Ми заплатимо. У батька е грошi… Маруся терла кулаками очi, як маленька, i Йогановi Карловичу стало шкода ii. «Винна чи не винна – згодом розберемося. Справдi-бо, треба старшого машталiра рятувати», – подумав нiмець, а вголос запевнив Марусю, що зараз таки пошле по лiкаря, навiть сам по нього поiде, бо йому треба до Ставища. Маруся нетерпляче шморгнула, i нiмець поспiшив вийти. Вiн i сам був радий забратися з Флоровоi хати, бо вигляд потовченого господаря наганяв на нього панiку. Маруся трохи заспокоiлася. Вона повiрила, що допомога вже близько. Лише на хвилинку прилягла на лiжко, щоб трiшки вiдпочити, а прокинулася вже надвечiр. Лiкаря все не було. * * * Так сталося, що того дня ставищанський лiкар Дувiд Янкелевич Пакеншилер був iз самого ранку в тяжкого пацiента й повернувся до себе назавтра надвечiр. Йоган Карлович лишив записку, яку лiкаревi подали, щойно вiн з’явився вдома. Дувiд Пакеншилер зрозумiв, що йдеться про тяжке калiцтво, яке потребуе термiнового втручання, але був дуже втомлений i справедливо розсудив, що першi години безнадiйно втрачено. Хворий або виживе кривим на одне око, або помре, якщо рану iнфiковано. І все вiдбудеться незалежно вiд його допомоги. Лише ранком третього дня Дувiд Янкелевич заявився зi своiм шкiряним саквояжем до Флора й заохав. Флорове око до того часу витекло, i зарадити вже було нiчим. – Чого ви, панночко, вiдразу не послали по мене? Адже око вашого батька можна було врятувати! – напустився лiкар на бiдну Марусю, добре розумiючи, що просто робить iз неi крайню. Маруся закрила обличчя руками, вона не могла повiрити, що батько лишиться однооким. – Ну-ну… Ваш батько зостався живим пiсля такого струсу мозку. Це вже добра новина! Хай не встае поки з лiжка. Я заiду завтра, щоб знову його оглянути, – трохи пом’якшав Пакеншилер, помiтивши Марусину безпораднiсть. – Ось, давайте йому, щоб гарячка швидше вiдступила. Лiкар дав Марусi кiлька пакетикiв iз хiнiном, отримав належне за свiй вiзит i поiхав назад до Ставища, де по вiвторках був великий базар. На мiстечковому базарi чутки: той товар, що його додають безплатно до будь-якоi покупки. Чутки тут нiколи не залежуються, а поширюються миттево. Тож зовсiм не дивно, що до обiду вже всi знали про лихо, яке сталося зi старшим машталiром Браницького. Флор Ігнатович багато рокiв закуповував фураж i все потрiбне для кiнного заводу, водився з дрiбними й великими торговцями, якi промишляли в Ставищi, тим-то всi його знали. Торгашi обступили Дувiда Пакеншилера й почали випитувати про Флора. Першим пiдступився до нього Юлiан Ясенський, який нi сном нi духом не знав, що сталося з його майбутнiм тестем, бо лише зранку прочунявся пiсля затяжноi гулянки й теж виiхав на базар. Пакеншилер вiдповiдав ухильно, натякаючи на дивну пригоду з конем. Але народ, охочий до вигадок, уже понiс по мiстечку нiсенiтницi, одна безглуздiша за iншу. Очевидцiв не було, нiхто напевно не знав, що сталося з Флором: чи вiн упав iз коня й пошкодив око, чи настромився на нiж грабiжникiв, якi залiзли до нього на свято… Словом, уявi балакунiв було де розгулятися. Ясенський хотiв вiдразу iхати до Флора, але тодi згадав про чайну, де вiн не показувався кiлька днiв. Юлiан розсудив, що, раз до Флора навiдуеться лiкар, справи майбутнього тестя не такi вже й поганi. До того ж Ясенський не любив вигляду кровi й iще на службi в армii уникав ситуацiй, коли треба було супроводжувати покалiчених солдатiв до лазарету або виголошувати догану заюшеним власною кров’ю зiрвиголовам. Зваживши всi за та проти, Ясенський таки подався в бiк тракту, а не в бiк маетку Браницьких, як хотiв спершу. Четвертого дня пiсля пригоди Флор остаточно опритомнiв. Сперся на подушку, бо пiднятися все ще не мав сил, i роззирнувся хатою. Йому здалося, що вiн повернувся додому пiсля далекоi подорожi й усе вже тут не так, як було тодi, коли вирушав у мандри. По сутi, так воно й було. Флор блукав невiдомими свiтами, бачився й розмовляв iз покiйною дружиною i нинi, прийшовши до тями, навiть не знав, котрий зараз день. Маруся ж увесь цей час хазяйнувала та прибирала, щоб чимось себе зайняти. Вона перепрала всi закривавленi рушники. Потiм попросила в Йогана Карловича трохи вапна й заходилася забiлювати кривавi патьоки на стiнах. Графиня лише раз прислала дiвчинку з кухнi довiдатися, як здоров’я Флора Ігнатовича й чи нiчого не треба Марусi. Роздiл 5 Петербург, 1899 Була субота, свято Маковея. Шикарну вулицю Італiйську ще не вимели як слiд, бо двiрники сьогоднi встали пiзнiше. Святкового дня Петербург прокидався довше й iз великою неохотою. Василь глибоко затягнувся столичним повiтрям, яке хоч i вiдгонило трохи болотом, усе ж видавалося чистiшим пiсля наскрiзь прокуреного номера графа Владiслава. Василь зайшов у булочну, що була на першому поверсi прибуткового будинку, де граф винайняв двi кiмнатки, i купив пирiжок за грошик. Їсти хотiлося так, що аж шлунок зводило, але граф Владiслав видавав iз кожним днем дедалi менше й менше добових, а власнi кошти, зашитi в пiдкладку пiджака, Василь чiпати не хотiв, бо то були грошi на iхне з Марусею весiлля. Вiд голоду вiн аж сплюнув пiд ноги. Зроду-вiку так не робив, але тут, у столицi, надивився всяких звичаiв i мимохiть перебрав деякi з них. Камiннi карiатиди десь високо пiд карнизом закотили очi вiд смутку, на який мали своi причини, але Василевi чомусь здалося, що вони плачуть за ним i що нiчого, крiм печалi, йому це дивне мiсто не принесе. Щось порушувало цей суботнiй день, додавало щему. Десь грала скрипка так тужливо, мов хтось водив майстерним смичком по нервах. Василь пройшов трохи вперед, рухаючись на дивнi звуки, i побачив слiпого скрипаля, бiля якого вже почав збиратися чималий натовп по-празниковому вдягнутих мiщан. Василь i собi зупинився. Вiн вiдчув, як щось заворушилося насподi, бо скрипаль заграв знайоме з дитинства «Їхав козак за Дунай». Здавалося, цi звуки виймали душу. Ураз занило серце й так захотiлося додому, побачити Марусю, батькiв, що, якби його, Василева, воля, взяв би й побiг звiдси. Цiкаво, як там удома? Граф Владiслав пише до маетку нечасто. А от графиня Лiдiя шле йому листи ледь не щодня, тож Василевi доводиться щоразу бiгати на iхню стару адресу по пошту. Граф, щойно приiхавши до Петербурга, спинився на Невському проспектi, у помпезному готелi «Москва». Мармуровi сходи, античнi скульптури, шик i лоск, перешiптування швейцарiв за спиною про те, що «тут у сороковых живал поет Некрасов, а опосля, в п’ятдесятых, и композитор Глинка чаевал с высшим обществам, а нынче всякая шушваль селится…» Тодi «Москва» заслiпила Василя своею розкiшшю, а слова персоналу про «шушваль» вiн сприйняв, звiсно, на власну адресу, хоча й графовi Браницькому просто поталанило оселитися в дорогезнiй «Москвi». Граф доволi вдало продав вiдразу восьмеро коней у цирк якомусь iноземцевi. Циркач довго торгувався, але пан Владiслав таки виборов високу цiну. Щось iз цих грошей переслав у маеток панi, але бiльшу частину тут-таки й промотав, спокусившись на столичнi принади. За мiсяць довелося переiхати в номери на Італiйську вулицю, тихiшу та скромнiшу, де пан i його лакей iз машталiром дiлили невеличке помешкання вже без ванноi – спiльна вбиральня була одна на весь поверх. Пiсля переiзду граф Браницький нiбито взявся за розум i став ходити з Василем на кiнний базар у присутнi днi, торгувати дванадцятьма конями, що лишилися. Конi були гарнi, тому й цiна була висока, торгiвля йшла не так скоро, як хотiлося б. Але мало-помалу майже всi араби графа Браницького продалися. Лишилося двох продати, а тодi на потяг i додому. Василь вiдчув, що його так здавили в натовпi, що ще трохи – й затрiщать ребра. І майже вiдразу хтось надривно заверещав: – Держите вора! Каравул! Обокрали! Наступноi митi трое шкетiв побiгли мощеним тротуаром. Засюрчав свисток городового, який нiби з-пiд землi зродився. За шкетами кинулася частина натовпу з бородатим двiрником на чолi, решта ж узялася перевiряти власнi гаманцi, годинники та прикраси. Тут i там лунали обуренi вигуки й жалiсливi зiтхання. Спритнi пiдлiтки встигли в багатьох «позичити» щось цiнне «на пам’ять». Василь i собi лапнув кишеню, де вiн власноруч ушив у пiдкладку кiлька червiнцiв, i похолов. Грошей не було! Сама дiрка… Василь зловив на собi спiвчутливий погляд якоiсь староi панi й кинувся наздоганяти малих посiпак. Зовсiм скоро вiн порiвнявся з погонею. Як на грiх, товстий городовий упав посеред вузького проходу мiж будинками, куди шаснули злодiйчуки, i загородив усiм шлях. Двiрник заходився коло нього, але все не мiг його пiдняти. Дорогоцiннi хвилини спливали, i вже стало ясно, що спритники втекли. У розпачi Василь ударив ногою по тротуарнiй урнi, яка лише загула, мов порожня дiжка. – Постой-ка, молодой человек! Погоди! Василь спритно ухилився вiд мiдноi тростки, якою незнайомий пан хотiв пiдчепити його за рукав пiджака, i вже готувався дременути, незважаючи на те, що таки добряче забив ногу, коли пан удруге попросив його зачекати, i то вже чемнiше. – Шо вам треба од мене? Я нiчого не бачив! Самого обiкрали… Василевi аж нiяк не хотiлося бути чемним. У кишенях вiтер грае, ще й цей пан iз тросткою вчепився. Можливо, вiн – шпиг, який потягне його до полiцii та змусить свiдчити, що нi до чого не призведе. Чистiсiньке марнування часу. – Молодой человек, не ты ли так лихо гарцевал на арабе, когда граф Браницкий продавал мне коней? Василь придивився до пана й упiзнав у ньому того iноземця, який купив у графа Владiслава коней для цирку. Вiдтак заклав руки в кишенi й позадкував – дiло набувало не вельми приемного розвитку. Цей дурень-iноземець вiдвалив тодi небаченi грошi, пiзнiше ж, видно, зрозумiв, що переплатив, i кинувся шукати графа Браницького, а того вже й нема за старою адресою. Василь уявив собi пику пана, коли вiн приведе до нього ще одного кредитора, i аж похолов. Іноземець спостерiг Василевий маневр i кинувся йому навперейми. – Молодой человек! Ты должен нас выручить! Я как директор цирка тебя прошу! Пойми, у нас программа, а Лили сегодня не выйдет на манеж, потому что упала вчера, чудом осталась жива. Подмени её! Я заплачу! Пан швидко сягнув до власноi кишенi й дiстав вiзитiвку, яку примудрився тут-таки вкласти Василевi в руку. «ЗамЪчательно превосходная дрессировка лошадей на свободЪ – директоръ господин Сципионе Чинизелли». Бiлий папiр був на дотик приемним, легким, утiм, вiдтягував Василеву руку й уселяв у голову сумнiви. Справдi, Василь хвацько тримався на конi, наче справжнiй джигун, мiг перекрутитися на конячому крупi, зробити стiйку на руках i знову опуститися в сiдло. Усе це вiн робив задля парубоцькоi розваги, як i дехто з молодих машталiрiв на кiнному заводi. Виступати на публiцi за грошi – то була геть iнша тема. Василь хотiв уже повернути картку й вiдмовитися, але враз вiдчув легенький дотик сумлiння. А як же Маруся? Їхне весiлля? Де взяти грошей? Тi, що вкрали, уже не вернути, а новi так швидко не заробиш. Най буде, що хоче. – Згода, пане… – навiть iз папiрця Василь не прочитав би iменi директора цирку з першого разу, – виручу вас сьогоднi. А скiльки дасте за виступ? – Это же совсем другой разговор! Пойдем же, тут пешком недалеко до цирка. Я тебя не обижу. Пан iз мiдною тросткою мiцно вчепився в рукав потертого пiджака, нiби боявся, що машталiр передумае та дремене вiд нього. Василевi не лишалося нiчого iншого, як поволоктися за директором цирку напiвсонним Петербургом. * * * Василь оглядiвся: вiн уперше був у такому розкiшному мiсцi. Що воно таке? Казковий палац? Конi в стiйлах, а поруч мармуровий фонтан. Василь подивився на пана Чинiзеллi – той мовчки всмiхався, спостерiгаючи, яке враження справили на хлопа цирковi стайнi. – Подожди, брат! Ты еще нашего купола не видел. Вот там краса! Рот уже не сможешь закрыть. Ты только подумай: никакой опоры либо колонны под нашим куполом нет. Держится словно по волшебству. Василь, хоч i не вiдразу, завважив арабiв, яких продав циркачевi граф Владiслав. Вони стояли окремо вiд iнших коней. Один iз них, якого граф Браницький нарiк Одважним, голосно заiржав, упiзнавши Василя. – Одважний… От де ти, брате! Василь сягнув до кишенi, шукаючи хлiбну скоринку, але не знайшов. Так i лишився стояти iз закладеною в кишеню рукою. – Вот, держи! – пан Чинiзеллi подав Василевi срiблясту вуздечку, повiдець якоi був розцяцькований лискучими камiнчиками, i наказав загнуздати Одважного, що його вже встигли перезвати в цирку на Валета. – Ну, пошли на манеж, покажешь, что умеешь. Яскраве свiтло софiтiв заслiпило Василя. Здавалося, Валет був бiльше призвичаений до циркового манежу, нiж його вершник, який уперше в життi опинився в цирку, i то не в глядацькiй залi, а вiдразу на аренi. Раптом у цьому фосфоричному свiтлi Василь розгледiв баришню, яка крутилася сторч головою на однiй нозi, зачепленiй за товстий шнур. Баришня то злiтала до самого циркового купола, то спускалася нижче, виробляючи стрункими нiжками неймовiрнi пiруети. – Воздушная акробатка, – прошелестiв директор Василевi, зауваживши його неприховане захоплення. Справдi-бо, небесна танцiвниця зачарувала Василя. На нiй було трико нiжно-рожевого кольору, яке обтискало всi ii принади. Василевi навiть спершу здалося, що вона геть без одягу. Вiн не знав, де подiтися, бо ще зроду-вiку не бачив дiвки без спiдницi i, власне, без спiднього. Нарештi циркачка теж помiтила машталiра на конi й помалу спустилася додолу. Вона вiдстiбнула спецiальну петлю, закрiплену на нозi, i грацiйно вклонилася. Пан Чинiзеллi галантно кивнув акробатцi й послав iй повiтряний поцiлунок на знак свого захоплення. – Это наша Мери – восходящая звезда цирка Сципионе Чинизелли. Видал, какие чудеса творит? Далеко пойдет, бестия, ежели замуж не выскочит. А теперь ты, голубчик, покажи нам свои чудеса. А мы сядем с Мери и понаблюдаем, как простые зрители. Василь усе не мiг отямитися, щиро захоплений виступом акробатки. Вiн нiчого не чув i не бачив, тож пановi Чинiзеллi довелося двiчi сказати, перш нiж Василь погнав Валета алюром по колу. «Экий бестолковый хохол… Еще сорвет номер к чертям собачьим», – iз прикрiстю зауважив подумки пан Чинiзеллi, неприемно заскочений Василевою недолугiстю. Директор уже пошкодував, що запросив Василя до цирку, утiм, за кiлька хвилин забув про все на свiтi, бо машталiр дзигою крутився на конi, виробляючи справжнi дива, про якi його щойно просили. – Бестия! Далеко пойдет! – шепотiв Сцiпiоне Чинiзеллi цього разу вже на вушко Мерi з цiлковитим захватом. – А ведь этот хохол – самородок, за ним никакой школы нету. А плечи! Какой размах! Какая силища в руках… Ты только полюбуйся, Мери, до чего хорош! Проте Мерi не треба було переконувати, вона ще ранiше за директора Чинiзеллi оцiнила Василя, а зараз заворожено ловила кожен його рух на аренi. Ех, прийшов би вiн на три-чотири години пiзнiше, коли вона перебереться в розшитий лелiтками костюм, наведе чорнi брови замiсть власних рудих i запудрить ластовиння, яке хтось нiби задля насмiшки щедро понасипав iй на щiчки, носик i навiть плечi. Василь уже зiскочив iз коня i, важко дихаючи, пiдiйшов до бар’ера, за яким сидiли пан Чинiзеллi й Мерi. – Ну що, пане директоре? Пiдходить для вистави чи чогось iншого утнути? Василь не так старався для директора цирку, як хотiв справити враження на баришню в рожевому трико, яка крутилася пiд куполом цирку, нiби райська пташка. Здаля, у яскравому свiтлi, Мерi здалася Василевi золотокосою красунею, але чар розвiявся, щойно машталiр пiдступив ближче до циркачки. Перед ним сидiла, закинувши точену нiжку на нiжку, дiвчинка рокiв п’ятнадцяти, руденька й непоказна. Лише блакитнi очi видавалися привабливими на густо вкритому ластовинням обличчi. «Ти диви… Нi бiлолиця, нi чорноброва…» – тiльки й устиг подумати Василь. – Отлично! Что ж тут скажешь? Будем готовить тебя, брат, к вечернему выступлению. Тебя, кстати, как зовут? Василь? Нет, так не пойдет. Будешь, значит, Базилием, цыганским бароном. Публика поверит – ведь ты чернявый, кучерявый, писаный красавец. И не скажешь, что из хохлов. Вот Мери поможет тебе с костюмом, она у нас еще и мастерица-искусница, и шьет, и переделывает одёжу для выступлений. По цих словах пан Чинiзеллi закурив чорну сигару, достоту таку смердючу, що Василь ледь не закашлявся. Мерi також поспiхом рушила за лаштунки, жестом запрошуючи Василя за собою. – Вообще меня Машкой кличут. Это меня дирехтор перезвал для афиши, ну вроди как тебя. А ты, штоль, и вправду хохол? Как же ты сюды попал? Мерi виявилася геть не такою сором’язливою, якою трималася при директоровi. Вона засипала Василя запитаннями й говорила далi, навiть не думаючи чекати на вiдповiдь. Водночас вона тягнула графського машталiра темними коридорами кудись углиб цирку, поки не спинилася перед черговими дверима й не копнула iх ногою. У тiснiй комiрчинi було темно й душно, два невеличких вiконечка в рiвень iз пiдлогою кидали мало свiтла. Сюди, як здогадався Василь, скидали старi костюми й узувачку. Машка-Мерi спритно дiставала одну за одною яскравi чоловiчi сорочки, що й справдi скидалися на циганськi лахи, не перестаючи при тому теревенити. – Тут недавно выступал театр из Малороссии, так мы с мамкой ходили поглядеть. У меня даже программка есть. Хохлы самую настоящую «Наталку Полтавку» показывали. Ужас как хорошо показывали. Мы с мамкой даже зарыдали от чувств, хоть и не все поняли. Слова вроде как похожие, только все равно не понять, вроде как тебя. Да, вот. Вспомнила. Приезжала сама Мария Заньковецкая – большая артистка, ее даже император пригласил к себе! Вот! Машка звiдкись дiстала невеличку золотаву книжечку та вручила Василевi. На нiй тоненькими лiтерами було виведено «Корифеи украинской сцены», а нижче – «К 100-летию “Энеиды” Котляревского. Юбилейный показ “Наталки-Полтавки”», далi йшов перелiк акторiв, серед яких i справдi першим було iм’я Марii Заньковецькоi. – Хош, возьми сибе на память. Это ж земляки твои. Машка-Мерi поглянула Василевi в очi та знiтилася. Вона швидко обернулася до скринi з чоботами, удаючи, що добирае пару для Василя. У серденьку рудоi гiмнастки заворушилося щось незнане до того. * * * З Фонтанки тягнуло прохолодою. Було вже далеко пополуднi. Невеличку площу перед цирком Чинiзеллi заполонила святково вбрана публiка, серед якоi тут i там лунали хлопчачi голоси: – Только сегодня! Цыганский барон Базилий из Трансильвании! Невероятное укрощение дикого арабского скакуна! Только сегодня! Только в нашем цирке! Только на вечернем представлении! Новина поширилася блискавично, тож коли пан Чинiзеллi звичним рухом ледь вiдтулив фiранку, що закривала скляну перегородку мiж його кабiнетом i шикарною глядацькою залою внизу, то побачив людське море, яке не залишило жодного вiльного мiсця й розлилося навiть проходами до манежу. Директор гмикнув у наваксованi вуса щось невиразне. «Хоть бы не подвел цыганский барон», – пан Чинiзеллi пiднiс до рота срiбну фляжку та зробив маленький ковточок. Вiн добре знав свою норму до вистави й суворо ii дотримувався. Зала сяяла золотом i малиновим оксамитом, що вiдбивалися в безлiчi дзеркал. Численнi газовi люстри заливали свiтлом величезну галерку, ложi, глядацькi мiсця. Зручнi крiсла, оббитi малиновим трипом, були металевими, iз красивим вiзерунком, – iх виготовили на замовлення Чинiзеллi на заводi Сан-Галлi. Василь чекав за лаштунками своеi черги. Молодого машталiра годi було впiзнати. У червонiй сорочцi, розшитiй позлiтками, у вузьких чорних штанях, якi, проте, не обмежували рухiв, i високих чорних крагах вiн став схожим на справжнього циркового артиста. Машка-Мерi вже вiдбула свiй виступ, зiрвавши шквал справжнього захоплення, i тепер крутилася бiля Василя, увесь час щось поправляючи в його костюмi. – Машка! Ты уже выступила? Дык чаво еще тут ловишь? Сходи за бутылкою к Мойше-бакалейщику. Видишь, как мать устала… Еле на ногах стою… У темному коридорi хиталася, ловлячи руками стiни, ще не стара жiнка, убрана абияк. Тхнуло вiд неi давно немитим людським тiлом та оковитою. По тому, як знiтилася Машка-Мерi, Василь вiдразу здогадався, що це справдi ii мати. Машка схопила матiр за руку й потягла ii туди, звiдки жiнка щойно з’явилася. Василь лишився сам. Вiн гладив Валета по теплiй мордi – розмiрене коняче дихання трохи заспокоювало його. Нарештi на сцену викотився карлик, тягнучи на ланцюгу великого бурого ведмедя в наморднику, i почав теревенити про знатного родича, який лише щойно зiйшов iз потяга iз самоi Трансильванii. Василь не мав зеленоi гадки, що це за краiна й де вона розташована, але здогадався, що настала черга його виступу, бо ж пiв дня тiльки й чув про вiдвiдини трансильванського барона, тобто себе. Із першоi ж митi, коли Василь опинився на сценi, йому здалося, що руки й ноги в нього зробилися дерев’яними й вiн не втне навiть злiзти з Валета. Вiдразу забув усi напучування Сцiпiоне Чинiзеллi, забув те, що йому радила Машка-Мерi, i просто проскакав три кола алюром. Публiка насторожено спостерiгала за ним, сприймаючи поки що порожнi кола за належне. Потiм якийсь хлищ iз переднiх рядiв засвистiв так, що аж сусiдам вуха позакладало, а тодi закричав: «Давай, барон! Чаво ждешь?» Василь раптом згадав, що, як зiрве виступ, йому нiчого не заплатять. Саме ця думка розморозила його, i вiн швидко вискочив Валетовi на круп, розвiв руки, розгойдався та зробив сальто, знову втрапивши ногами на цупку попону. Публiка заревiла, молодчик, який перед цим обурювався затягнутим початком виступу, тепер свистiв вiд захвату – в унiсон музицi, що лунала зi спецiального пiдвищення. Темп музики наростав, i Василь закрутився швидше на Валетовi, обертаючись кiлька разiв то до конячого хвоста, то до гриви, а тодi знову вискочив коневi на спину. Пiд шквал овацiй вийшов сам директор Сцiпiоне Чинiзеллi й закланявся низенько, а тодi пiдiйшов до Валета й узяв його за вузду. «Слезь быстренько и поклонись как следует. Публику нужно уважать», – швидко прошепотiв директор до Василя. Удвох, безперестанку кланяючись, вони нарештi вийшли за лаштунки. Василь досi вiдчував шал вiд власного виступу й нiяк не мiг прийти до тями. Йому було парко, i вiн розщепнув верхнi гудзики сорочки. Слiдуючи за Сцiпiоне Чинiзеллi довгим коридором, Василь iз цiкавiстю дослухався до дивних звукiв, що долинали з-за зачинених дверей. Вiн переглянув майже всю виставу до власного виступу й був у цiлковитому захватi вiд цирку. – Бери! Заслужил! – Сцiпiоне поклав перед Василем золотий рубль, добре знаючи, яке враження справить на молодого чоловiка така сума. – А теперь сядь, дружочек, поговорим серьёзно. Пан Чинiзеллi налив у два срiбних келишки зi своеi фляжки, але Василь, який не мав звички пити, вiдсунув запропоновану чарку: йому здавалося, що вiн i так п’яний-п’янiсiнький. Директор не наполягав, мовчки вiдсьорбнув зi свого келишка, обмiрковуючи, з чого почати розмову. Вiн дав Василевi гонорар, утричi бiльший за той, якого давав зазвичай артистам такого класу за виступ. Штука була в тому, що пан Чинiзеллi вельми хотiв пiдписати з Василем довготривалий контракт – хоча б на кiлька рокiв. Жiнки-наiзницi довго в його цирку не затримувалися, утiм, як i акробатки й гiмнастки. Раз у раз якась iз них упадала в око заможному пановi та ставала утриманкою або ж могла й вийти замiж, народити дiтей. Кiнець цирковоi кар’ери для жiнки був раннiм i неминучим. Чинiзеллi зiтхнув, згадавши про матiр Мерi, яка свого часу була знаменитою гiмнасткою, але народила доньку, розповнiла, перестала виступати, а тодi ще й почала заглядати в чарку. З чоловiками все було iнакше. Вони приходили до цирку, щоб оселитися тут назавжди. Для них цирк переростав фах i перетворювався на життя. – Василий, – вiдкашлявся директор, – буду говорить прямо. Мне нужен такой артист, как ты. Давно я приглядывался, искал ловкого парня. И вдруг ты. Это судьба, Василий. Ты будешь знаменитым. Это я тебе говорю. Я – Сципионе Чинизелли, а я слов на ветер не бросаю. Подумай только, будешь хорошо зарабатывать. Увидишь мир. Ведь не далее как весной мы собираемся в Европу, в Париж, Рим, Милан! Подумай! Василь затиснув у кулацi монету. Вiн усе ще не мiг повiрити, що так легко дiстав ледь не половину вкрадених зранку грошей. Вiн усе лiто тяжко гарував на графа Браницького, щоб зiбрати своi червiнцi. А тут грошi самi йдуть до рук. Але ж Маруся, батьки… Вiн конче мусить повернутися додому, забрати Марусю – вона завжди хотiла жити у великому мiстi, ось i нагода. Василь узявся пояснювати про Марусю й весiлля. Сцiпiоне Чинiзеллi скривився, бо геть зле розумiв те, що говорив йому Василь. «Какая дикость в его речи. “Коханая дивчина”, “веселие” – это я еще понимаю, а остальное никак не возьму в толк… Точно он из Трансильвании», – думав собi директор. Чинiзеллi криво посмiхнувся, вiн надто добре знав людей, тому не сумнiвався, що Василь клюне на чималий гонорар. «Никуда не денешься, вернёшься ко мне с “коханой дивчиною” или без неё. Никто еще от денег не отказывался…» Сцiпiоне Чинiзеллi вiдкашлявся, начепив на обличчя офiцiйний вираз, наче машкару, i перепитав у Василя: – То есть пока твой граф будет в Петербурге – ты будешь выступать? А потом вернешься с ним домой, за своей невестой? Правильно? А опосля, женившись, сразу воротишься к нам в цирк? Обещаешь воротиться? Тогда по рукам! Сцiпiоне Чинiзеллi театрально вдарив Василя по руцi. Вiн вiрив у свою долю й талан. Василь повернеться – у цьому директор не сумнiвався, – i цирк зiрве справжнiй куш. Василь радо пiдтвердив свою готовнiсть виступати. Байдикування з паном у готелi, а частiше – десь бiля готелю, коли граф Браницький приймав гостей, уже добряче йому набридло. Машталiр вибiг iз директорського кабiнету й понiсся сходами до виходу. Вiн не помiтив у темному кутку Машку-Мерi, яка, так i не знявши свого красивого костюма, прокралася сюди, щоб перестрiти Василя. Сама того не бажаючи, вона почула всю розмову директора й Василя. Коли Василевi кроки прогуркотiли й за ним ляснули вхiднi дверi, Машка, не ховаючись, заплакала i, розмазуючи кулачками чорнi вiд тушi сльози, побрела до своеi гримернi. П’яна мати спала сидячи, примостившись на скринi з Машчиними костюмами. – Мам, мам, ты спишь? – намарне термосила Машка-Мерi п’янющу матiр за руку. – Оказывается, у него есть невеста… Он скоро поедет за ней. Слышь, мам, вернется к нам уже с молодой женой. Я это не вынесу. Повешусь я, мам! Роздiл 6 П’ятого вересня, дощовоi недiлi, старший машталiр Флор Ігнатович видавав свою едину доньку замiж. Видавав за пана, уродзьонного шляхтича. Подивитися на весiлля збiглася вся панська економiя, хоч нiкого з челядi Флор на свое свято не кликав. Не холопське це дiло – гуляти на панському весiллi. Щоправда, i панiв серед почту молодих не було. Стара польська шляхта все ще болiсно сприймала кожен випадок, коли уродзьонний шляхтич одружувався з несановитою або шляхтянка йшла за рiзночинця. Виняткiв не iснувало, не було iх i для Ясенського, хоч вiн i брав наречену нiбито з дому самоi графинi Браницькоi. Сама ж графиня також не прийшла на весiлля, вигадавши просто смiховинну вiдмовку: мовляв, поки граф у Петербурзi, iй негоже самiй бувати у свiтi. Добре хоч вiддячила нареченiй за вiддану службу й подарувала кобилу Будю орловськоi мастi, на якiй Маруся супроводжувала панi. Молодi на бiлiй бричцi, запряженiй чорними арабами, рушили до ставищанського костелу. За ними котилася не нова, але ще мiцна коляска Ясенських. У нiй лицем до лиця сидiли Зосiя Казимирiвна в буденному вбраннi, темному капелюшку пiд вуаллю та темних рукавичках, i кривий на одне око Флор Ігнатович, убраний по-панськи заради доньчиного весiлля. Вiн почувався б безмежно щасливим, якби не чорна стрiчка, що затуляла порожню очницю. Водночас утрачене око було гарантiею того, що донька не передумае й не утне дурницi. Флор так iй i сказав, прямо заявивши, що Гива пiде на каторгу в разi чого… І донька бiльше не впиралася, пожалiла Василевого батька. «Шлюб за око», – так Флор перефразував для доньки iстини Старого Заповiту. Зосiя Казимирiвна та Флор Ігнатович – це й був увесь почет молодих. – Марисю, серце, щось не так? Юлiан завважив, що його наречена весь час виглядае з брички. – Дивлюся, чи високо хмари… Чи встигнемо до дощу… Маруся, блiдiша за свою бiлу сукню, вiдчула, що ii серце от-от зупиниться. Вона сказала перше-лiпше, що спало на думку. Насправдi ж виглядала Василя. Їй здавалося, що Василь, ii сильний i мужнiй Василь, з’явиться останньоi митi, як справжнiй лицар у казцi, i врятуе ii вiд змiя. Маруся крадькома глянула на Юлiана. Той зовсiм не скидався на казкову почвару, радше навпаки: у чорному фраковi, який сидiв на ньому по-хвацькому, Ясенський був справжнiм франтом. З-пiд фрака виглядав бiлий пiкейний жилет, застiбнутий, згiдно з етикетом, на всi три гудзики. Добре накрохмалена манишка завершувалася комiрцем-стiйкою iз заломленими кутиками. Чорнi лакованi туфлi могли б пускати зайчики, якби день видався сонячним. Бiла краватка-метелик вигiдно довершувала образ. Василь був геть iншим, простим i рiдним. Але вiн був задалеко й жодним чином не мiг завадити Марусиному вiнчанню. Якби раптом вiн перенiсся в Ставище, навряд чи й упiзнав би Марусю у весiльнiй сукнi, яку замовив iй наречений iз самого Киева. Бiлий вельон i дрiбнi бiлi квiти вiнка, що впивався у високе чоло, зовсiм змiнили ii обличчя. Зараз Марусi нiхто не дав би вiсiмнадцяти рокiв. Вона скидалася на напудрену панночку, манiрну та знерухомлену, iз тих, якi на людях не видають жодних емоцiй. Коли молодi врештi заiхали в мiстечко, став накрапати дощик. Із Бульвару, яким котилася бричка, видно було величний палац Браницьких, що вiдiйшов старшому з братiв. З iншого боку виднiлися розкiшнi оранжереi, у яких проглядалися пальми й лiани. Ставищанський Бульвар мав чималу ширину, а також мощенi хiдники й газовi лiхтарi. Усi технiчнi новинки впровадили графи Браницькi, облаштовуючи мiстечко на захiдний взiрець. Бульвар нiби обрамлював графський маеток i впирався в ринкову площу, де сходилися три частини мiстечка – православна, католицька та юдейська. Давнiше тут стояла ратуша, де був магiстрат, який пильно стежив за порядком у Ставищi, тепер же торговi ряди й шинки заполонили його осердя як дух нового часу, коли головним став гешефт. Старовинний костел Святоi Трiйцi й Успенський собор зiйшлися в нерiвному двобоi, позираючи один на одного з двох бокiв торгових рядiв. Католики програвали православним. Католикiв у мiстечку лишилося з нiготь, але й православнi, хоч би якою чисельною була iхня громада, поступалися юдеям. Юдеiв у мiстечку було найбiльше, тож i не дивно, що в Ставищi налiчувалося шiсть синагог iз клойзами. Бричка з молодими зупинилася бiля костелу. Вiряни саме почали виходити з недiльноi меси. Нарештi Юлiан Ясенський зустрiв панську публiку, що ii так жадав для свого весiлля. Наречений iшов зi своею молодою до храму й розкланювався зi знайомими. Панi вiдводили очi й прикривалися вуалетками, а панам не лишалося нiчого iншого, як чемно здiймати капелюхи над головами. Хоча Ясенський i був притчею во язицiх, усе ж вiн не був парiею. Радше на роль знедоленоi претендувала його наречена, бо шляхта всiма способами давала знати, що нiколи не прийме хлопку до свого кола. Хай Ясенський з’являеться на публiцi сам або ж не з’являеться зовсiм – таким був неоголошений припис ставищанського панства. – Ви лишень подивiться на цю сукню… Просто французький фасон… Ідеально сидить на нiй… – Скажiть на милiсть, яка тонка врода… – Якби я не знала, що наречена була покоiвкою графинi Браницькоi, то подумала б, що Ясенський i ii привiз iз Францii… Чи Італii… – О нi, iталiйки – чорнокосi. Тiльки не з Італii… – Я чула, що вона була вихованкою графинi… – Чому ж у такому разi графиня Лiдiя не видае ii замiж? – Настае кiнець свiту, слово честi, якщо шляхтичi зi знаменитих фамiлiй одружуються з простими дiвками! Панство нагадувало розтривожений вулик. Панi перешiптувалися, залишаючи за собою право шляхетно обурюватися через вчинок Ясенського. Пани осудливо позирали на порушника неписаних правил iхнього кола, дарма що дехто з них не мав уже жодного статку, який можна було б прикласти до титулу. А дехто потай заздрив Ясенському, бо й сам волiв би отримати дорогих коней i якусь сотню рублiв у придане за такою красунею. Таемнi заздрiсники крадькома зiтхали й пiдтакували головним прокурорам, якi не втомлювалися судити iнших через занепад моралi. Таемним заздрiсникам нiколи й на думку не спало б боронити Ясенського, щоб не накликати гнiву шляхетного товариства на себе. Нiхто з панства, втiм, не збирався лишатися на саме вiнчання. Хоча затятим плiткаркам i кортiло дiзнатися, чи одягне Юлiан Ясенський на палець нареченiй сiмейний перстень iз великим рубiном – едину значну коштовнiсть, що лишилася вiд знаного колись роду. Щойно молодi зайшли до костелу, пустилася раптова злива, iз тих, що приходять на змiну набридливiй мряцi. Панство набилося назад до храму, рятуючись вiд прикрого дощу. Зашурхотiли сукнi над дерев’яними лавками, захихотiли панянки, займаючи першi ряди, щоб краще роздивитися все вiнчання в подробицях, а тодi переповiсти тим, хто не був i не бачив. Бог нiби почув Юлiана Ясенського, зробивши його вiнчання велелюдним. Маруся не була католичкою, як ii наречений, але вiдвiдувала костел iз графинею та трохи розумiлася на службi. Ксьондз Альбiн Гутовський наполягав на переходi молодоi в латинську вiру, але вона вiдмовилася. Тодi отець Гутовський, хоч i з важким серцем, дозволив вiнчання за умови, що дiти, народженi в цьому шлюбi, обов’язково будуть католиками. – Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum…[3 - Отче наш, що е не небесах! Нехай святиться Ім’я Твое, хай прийде Царство Твое… (лат.)] Свiчi спливали вiд задухи, бо в храмi й справдi яблуку не було де впасти. Десь протiкав дах чи, може, вода просочувалася крiзь готичнi вiкна, бо лицями двох мармурових янголiв, що були просто над вiвтарем, стiкали краплi. Маруся пiдвела очi, iй здалося, що янголи плакали над ii долею. Безкiнечна проповiдь священника й журлива музика органа так пригнiтили Марусю, що ще трохи – i вона зомлiла б. На щастя, саме надiйшов час причащати молодих, i ксьондз змочив iм вуста вином, наполовину розбавленим водою. Це трохи збадьорило наречену, та все ж ii вигляд був настiльки нещасний, що всiм, крiм одноокого Флора, було ясно, що це шлюб iз примусу. Наречена була пониклою, наче у воду опущеною, а наречений, навпаки, – вдоволеним, нiби павич. А втiм, щастя й водночас нещастя молодих нiкого з присутнiх не обходило, бо кожен мав власний клопiт. Насерединi церемонii дверi до храму вiдчинилися, i на порозi з’явилася кремезна фiгура. Здоровенний хлоп став бiля порога й не наважувався йти далi, бо з його промоклоi наскрiзь верети стiкала вода. Одноокий Флор обернувся до дверей i похолов, бо йому здалося, що це Василь. Однак той, кого Флор Ігнатович прийняв за Василя, стояв i не думав зчиняти бешкету. Урештi старший машталiр пригледiвся й упiзнав Дениса-коваля. «Запевно, був у Ставищi та сховався в костел вiд дощу», – подумав Флор i вiдвернувся, втративши будь-який iнтерес до прибульця. Коли перстень iз рубiном у цiлковитiй тишi таки було надiто на тендiтний Марусин пальчик, коли розляглися весiльнi дзвони, дощ раптово вщух, так само, як i почався, нiби й собi осягнув урочистiсть митi. Молодих надворi зустрiло осiнне сонечко, перемiнливе, як i сам вересень. * * * Вiдчужена, ураз постарiла Зосiя, бiля якоi розвалився рябий прикажчик Прокiп, поглядала на новоспечену рiдню, яка сидiла навпроти за святковим столом. Флор Ігнатович iз сестрою та племiнницею почувалися бiдними родичами й боялися взайве щось покласти до рота. Не таким уявляв цей день Флор, не таким уявляв його i Юлiан, адже навiть найбiднiшi родичi, якi ранiше мали за честь побувати тут, у маетку Ясенських, бодай на простому обiдi, зараз вiдмовилися приiхати. Прислуговувала весiльним гостям висока й непоказна дiвчина Настка. Вона нишком розглядала молоду, на яку Зосiя Казимирiвна вже встигла вилити не одну балiю бруду, називаючи майбутню невiстку не iнакше як «змiею» i «холопкою». Настка через молодiсть i наiвнiсть не побачила нiчого «змiiного» в Марусi, натомiсть прочитала в ii очах смуток, який годi було приховати. Маруся й собi глянула на Настку. Їй здалося, що дiвчина щиро жалiе ii. Нижня губа нареченоi задрижала вiд тамованого схлипування, утiм, це швидко минулося. Маруся опустила голову, удаючи, що роздивляеться вишивку на старовиннiй скатертинi, а Настка, надто перейнята панським частуванням, бiльше не мала нагоди витрiщатися на новоспечену Ясенську. Застiлля, хоч i щедре, було недовгим. За годину Зосiя демонстративно встала та згорда кивнула своiм несановитим сватам, даючи в такий спосiб зрозумiти, що свято минуло. Принаймнi для неi, яка ще й досi вважала себе тут господинею. По тому як Зосiя Казимирiвна встала й вийшла, Юлiан, розчервонiлий вiд гнiву на сестру i пiсля випитого пiд час обiду, став хапати Флора за рукав i вмовляти лишитися ще. Трохи подумавши, Флор погодився й дав знак сестрi, щоб i вона ще лишалася. Соромно було терпiти глум вiд сестри Ясенського, але соромно було й рано повернутися з весiлля власноi доньки. Ще почнуть у панськiй економii патякати, що Флора Ігнатовича випровадили завчасно. Коли сонце почало хилитися до заходу, Флор таки встав з-за столу, щоб вернутися в графський маеток затемна. Тiтка Олена заходилася незграбно стягати з молодоi вельон i вiнок, чим викликала неабияке обурення Ясенського. Вiн мрiяв сам зняти вiнок iз дружини. – Пшепрашам, тето, що це ви дiете? Юлiан пiдскочив до тiтки, але було вже пiзно. Тiтка Олена, боляче смикаючи Марусю за коси, уже зняла з ii голови всi прикраси й натягнула шовкову хустку, яку вибрала разом iз Флором на ставищанському базарi. – Не годиться iй уже красуватися. Вона вже ваша жiнка… Тiтка Олена намагалася втовкмачити пiдпилому шляхтичу суть обряду, який щойно вiдбувся, але вiн лише сердито морщився на ii мову. Тiтка образилася й закопилила губи. Добре, що Флор розкланявся й розцiлувався з Ясенським i позадкував до виходу. «Ноги моеi бiльше тут не буде», – ледь стримувалася тiтка Олена, не пiдозрюючи, що цього разу ii бажання цiлком збiглися з бажаннями господаря дому. Попрощавшись, усi поспiшили надвiр проводжати Флора Ігнатовича з рiднею. Маруся, проходячи повз кiмнату Зосii, почула глухi схлипування. Зосiя Казимирiвна наодинцi оплакувала зганьблене iм’я свого шляхетного роду. Коли Флор на простому возi, яким приiхали з панськоi економii Олена з донькою, виiхав за ворота, Маруся вiдчула таку безвихiдь, що, здавалося, якби ii воля, побiгла б слiдом за батьком. – Марисю, серце, не стiймо на протязi, ходiмо в дiм! Ясенський узяв Марусю пiд лiкоть, i вона покiрно рушила в будинок, де челядь уже почала прибирати зi столу. Юлiан тримав Марусю дуже обережно, нiби вона й справдi була порцеляновою. Водночас вона вiдчувала, що не змогла б за всього бажання вирватися з його сильних рук. Мов загiпнотизована, Маруся крокувала туди, куди ii вiв Ясенський. Здавалося, вона вже втратила здатнiсть вiдчувати будь-що, i все ж, коли вони опинилися в Юлiановiй спальнi, Марусi стало дуже страшно. Юлiан причинив дверi спальнi й обернувся до дружини. Їi потуплений погляд, скутi рухи неймовiрно збуджували його. У домi було тихо, тiльки дошки староi пiдлоги ледь поскрипували пiд обережними кроками Ясенського та фiранки на вiкнi стиха шелестiли вiд нiчних протягiв. Маруся вiд утоми та страху ледве трималася на ногах. Їй хотiлося сiсти бодай на краечок лiжка, але вона не смiла цього зробити, заворожено стежачи за кожним рухом Ясенського. А вiн нiби жартома взяв дружину за руки та стиснув так, що золотий перстень боляче впився в Марусин безiменний палець. – Скажи, Марисю, чи в тебе щось було з тим машталiром… Василем, здаеться… Юлiан поставив нарештi запитання, яке найбiльше його хвилювало. Ранiше розмови про цноту викликали в нього лише посмiшку, але, коли мова зайшла про те, що мало безроздiльно належати йому, Юлiановi Ясенському, його немов пiдмiнили. Маруся здригнулася вiд цих слiв. Вона хотiла закрити обличчя руками, та Юлiан мiцно тримав iх i заглядав просто в очi. – Нi, пане, нащо ви таке питаете… – Дурненька, не кажи до мене «пан», бо з нас люди смiятимуться… Юлiан полегшено видихнув – йому вiдлягло вiд серця. – А як же менi до вас казати? – Марусин голос дрижав, i сама вона дрижала, мов осиковий листочок. – Кажи «Юлiане» або «Юлiане Казимировичу», але ж не «пан», мое серденько… Уже запевне, що не «пан», – розсмiявся Юлiан, про себе думаючи, що зовсiм скоро Маруся казатиме йому «ти» й сiдатиме на колiна, коли вони залишатимуться наодинцi. Юлiан нарештi завважив, що Маруся трясеться. «Так дiла не буде», – подумав вiн i вийшов на кухню. За хвильку Юлiан зайшов назад до спальнi, несучи на срiбному пiдносi карафку з горiлкою, двi чарки й один марципан на двох. – Ти вся тремтиш, мое серденько, випий, щоб зiгрiтися… Юлiан застав Марусю в тiй самiй позi: вона в самiй лише сукнi застигла бiля лiжка, нiби паркова статуя. Юлiан мимохiть замилувався дружиною. «Венера Боттiччеллi» – так, здаеться, була пiдписана репродукцiя, що висiла на стiнi в борделi, куди ходив увесь iхнiй гарнiзон. А нинi ця картина ожила та стала йому за дружину. Непогано як для шляхтича середньоi руки. Маруся нарештi збагнула: Юлiан хоче, щоб вона випила горiлки. Вона заперечно похитала головою. Але Юлiан не зважав, вiн швидко налив двi чарки та простяг одну Марусi. – Вип’емо, моя кохана, за наше щастя! Даремно Маруся крутила головою – Юлiан майже силомiць улив iй горiлку до рота. Маруся закашлялася та слухняно стала заiдати горiлку половинкою марципана. Пiсля другоi чарки Маруся вiдчула, що iй дуже паморочиться в головi, бо вiд ранку майже нiчого не iла. Пiсля третьоi ж Маруся сказала Юлiановi, що дуже втомилась i мусить прилягти. Вiн не заперечував i навiть розстелив лiжко. На Марусю найшло байдуже отупiння. Вона стала геть нечутливою. Не вiдчула холоду, коли Юлiан стяг iз неi сукню, спритно впоравшись iз непоступливими гачками, i зовсiм не вiдчула тепла, коли вiн притиснувся до неi. Не було лоскiтно вiд Юлiанових вусiв, лише стало важко дихати, коли чоловiк притиснувся мiцнiше й налiг на неi. Сiра iмла заполонила все навколо. Дивний сiрий туман, у якому пропадали вiдчуття, тонули звуки й доторки. Власне, це було все, що запам’ятала Маруся зi своеi першоi шлюбноi ночi. * * * Прокинулася Маруся вiд яскравого сонця, що заглядало у вiкно. Напевно, було вже пiзно. Вона лежала сама у велетенському лiжку Ясенського. У головi гудiв великий церковний дзвiн, як на Великдень, у ротi пересохло, страшенно хотiлося пити. Маруся покрутила головою – анi ii весiльноi сукнi, анi спiдньоi сорочки, анi будь-якого iншого одягу. Полежала ще хвилин зо п’ять – нiхто не йшов за нею, нiкуди не кликав. Здавалося, що в усьому великому домi Ясенських нiкому не було дiла до Марусi. Вона загорнулася в шовкове покривало, гаптоване рожевими лiлiями, та обережно прочинила дверi в сусiднiй покiй. Нiкого. На прибраний стiл, просто на його полiровану поверхню, хтось поставив стару скриню ii матерi, зужите дерево якоi красномовно свiдчило, що скриню цю передавали як посаг уже не раз i не два. Чимала селянська скриня, ледь не на половину людського зросту, вiрно служила своiм господиням i аж тепер дослужилася до злих панських насмiшок. Двое здорових хлопiв ледь заперли ii в дiм Ясенських, а щоб витягти ii на стiл, мабуть, треба було трьох гукати. Маруся закусила губу, на очах виступили сльози. Умовляла тата не перевозити ii речi в цiй скринi, адже графиня вiддавала iй i свою стару валiзу, i комод – на вибiр. Але батько образився, що Браницька не йде на весiлля його единоi доньки, i затявся щось у неi брати, крiм кобили Будi – весiльного подарунка. Маруся вирiшила, що завезе скриню назад до батька за першоi ж нагоди, бо й справдi тримати ii серед панських меблiв було дико й неможливо. Не було iншоi ради, як пiдiйти до столу й видертися на нього, бо до вiка скринi не можна було iнакше дотягтися. Плутаючись у покривалi, Маруся таки вилiзла на стiл, але тут ii чекало ще бiльше розчарування: скриня була зачинена на велетенський, ледь не амбарний замок. Маруся не уявляла, звiдкiля вiн мiг узятися. Дужки для замка на скринi були, але Флор завжди закривав iх на дерев’яну заслiнку. Жодного замка зроду-вiку нiхто в них удома не тримав. Маруся поторсала замок, усе ще сподiваючись, що вiн пiддасться, але злi жартуни таки зачинили його на ключ i забрали того ключа невiдомо куди. – Гей… Є хто? Дайте ключа! Я ж не можу гола бути! Маруся звiсила ноги зi столу та притулилася до скринi. Нiхто iй не вiдповiдав, у домi, здавалося, нiкого не було. Посидiвши ще якийсь час, Маруся зiстрибнула зi столу й побрела назад у спальню, де стала виглядати хоч кого-небудь у вiкно. Незабаром з’явився хлопчик. На вигляд йому було рокiв сiм, не бiльше. Малий осiдлав патика й удавав, що гарцюе на кониковi. – Гей, малий! – Маруся вiдкрила вiконечко й визирнула надвiр. – Чуеш! Де всi? Поклич когось! Менi потрiбен ключ вiд скринi. Там усе мое вбрання… Малий зупинився й зачудовано витрiщився на дивну тьотю в рожевому покривалi. Не кажучи нi слова, вiн розвернувся та зник за рогом будинку. Минула ще година, а то й двi, сонце вже пiднялося високо та грiло майже по-лiтньому, а до Марусi так нiхто й не йшов, нiби всi забули про неi чи вдавали, що ii тут, у маетку, нема. Нарештi на дорiжку мiж кущами чорноi смородини випливла весела й вдоволена Зосiя. Вона пiдiйшла дуже близько – майже пiд вiкна спальнi Ясенського – i лише тодi, здавалося, помiтила невiстку, хоча Маруся загукала до неi, щойно побачила ii на дорiжцi. – Панi! Панi Зосiе! Хтось зачинив мою скриню й забрав ключа! Я не маю що вдягти! – Маруся ледве стримувала сльози. Якимось тваринним чуттям вона збагнула: якщо заплаче – неабияк потiшить Зосiю. – Що за хлопськi манери! Нi тобi добридень, нi жодного привiтання. Не вiдаю я, що з твоею скринею… Може, Юлiан випадково прихопив ключа вiд твоеi скринi, коли збирався в чайну? Може, ти сама його вчора п’яною загубила? – Зосiя вiдверто зловтiшалася з Марусi й навiть не намагалася цього приховати. Їi голос, сиплий i ледь чутний, просто-таки шипiв, нагадуючи сичання розлюченоi змii. Маруся мовчала. Вона не мала що сказати Юлiановiй сестрi, хоч i бачила, що та вiдверто збиткуеться над нею. – А то хiба не твiй одяг висить? – недобре всмiхнулася Зосiя, тицьнувши пухкеньким пальчиком на перила ганку, на яких i справдi бiлiло щось схоже на Марусину весiльну сукню, коли придивитися як слiд. – Це моя сукня? Але хто ii туди повiсив? Для чого? – Маруся вiдчула, як ii обличчя заливае червона фарба й стае важко дихати. – Не вiдаю я, – уперто закопилила губи Зосiя. – Знаеш, у нас тут також працюють хлопи, а я чула, що за вашими хлопськими звичаями сорочку нареченоi мають усiм показати пiсля першоi шлюбноi ночi, щоб дiзнатися, чи зберегла наречена свiй вiнок. Мабуть, хтось iз наших дворових хлопiв узяв твою сорочку, а нараз i сукню, коли ти ще спала, щоб показати iншим… – Якщо ваша ласка, панi, накажiть комусь занести сюди мое вбрання, бо скоро буде дощ, а ваш брат заплатив грубi грошi за сукню. Прикро було б, якби сукня пропала. – Не верзи дурниць, не буде дощу. Чи ти не бачиш, яке небо чисте? А сукню й сама вiзьмеш. Невелика панi. Нiхто тобi тут не прислужуватиме… * * * Дощ дрiботiв по склу. Маруся чи не вдесяте перегортала сторiнки «Kurjera warszawskego» за минулий рiк, що знайшла пiд лiжком у Юлiановiй спальнi. Живiт зводило вiд голоду, а голову – вiд злих думок. Зняти б зi стiни двостволку й навести в жирну пику Зосii Казимирiвнi. Швидко тодi вiддала б ключа вiд скринi й не смiла б бiльше насмiхатися. Маруся анiтрохи не сумнiвалася в тому, що витiвка зi скринею та сукнею – справа рук Зосii та ii челядi. Звiсно, сама Зосiя не подужала б затягти скриню на стiл, хiба що зачинити. Утiм, це були тiльки думки. Можна було лише сподiватися на повернення Юлiана Казимировича. Годинник у передпокоi вiдбивав годину за годиною, сонце повiльно сунуло до обрiю. Нарештi Маруся розчула, як надворi заiржав Юлiанiв кiнь. Ясенський ходив iз кiмнати в кiмнату в передчуттi радiсноi зустрiчi з дружиною, але ii нiде не було. Коли Юлiан зайшов до спальнi, то побачив, що його дружина сидить зачесана та вбрана на лiжку. На нiй була ii весiльна сукня. Ясенський силувано всмiхнувся. «Запевне, вона ще дуже молода й хоче продовження свята», – подумав вiн, але вголос сказав геть iнше. – Серденько, у iдальнi досi стоiть твоя скриня з речами… Треба було перенести твоi сукнi й iнший одяг сюди, до нашоi спальнi. Потiм приберемо скриню з-перед очей, бо вона, правду кажучи, надто… е-е-е-е… давня для нашого дому. А зараз ходи й переберися в щось, що бiльше пасуе до столу, хоча у весiльнiй сукнi ти дуже гарна. – Юлiан трохи помовчав, щоб дiбрати слова, якi пом’якшили б повчальний тон його промови. – У сукнi ти навiть схожа на казкову принцесу. Маруся встала та слухняно пiшла до сусiднього покою. Вона навмисне широко вiдкрила обидвi половинки дверей, щоб Юлiан побачив на власнi очi, як iз неi збиткувалися сьогоднi. Скриня стояла бiля дверей у коридор, там, де ii вчора лишили, заносячи в дiм Ясенських. Замка на нiй не було. Роздiл 7 Василь iз графом повернулися до маетку на Воздвиження. Може, ще й не вертали б, якби iм не наказали платити наперед за квартиру або виселятися. Пан Владiслав мовчки забгав свiй гонор куди подалi i, продавши останнього араба, того ж вечора купив квитки на потяг: собi – першого класу, Василевi – третього. З усiеi великоi оборудки з конями ледь стало грошей розплатитися з кредиторами й вiдчалити додому. Браницький задумливо покусував вус, передчуваючи сцену, що ii гарантовано мала влаштувати графиня. Адже виiздив iз великими надiями, замовивши спецiальний вагон для перевезення коней, а нинi вертав без грошей простим пасажиром, якого в Бiлiй Церквi зустрiв кучер iз дрожками. Василя ж удома зустрiли мати з помiтно випнутим животом i батько, який винувато ховав очi. Не Василеве це було дiло – сповiдати батькiв, але так i кортiло спитати, чим вони думали, коли на старостi рокiв захотiли собi ще дитинку. – Чуеш, синку, ти б сiв. Поговорити треба… Гивинi слова тягарем придавили Василя, який уже зривався бiгти до Марусi. Мати, яку по-вуличному кликали Лександрою, вiдвернулася до вiкна, закривши обличчя руками. Ззаду, коли не було видно напнутоi на животi запаски, вона здавалося такою ж стрункою, якою ii пам’ятав Василь iз дитинства. Гива з властивою йому прямотою не став ходити околяса, а вiдразу вивалив усе на Василя. – Так менi гiрко стало, сину, що Флор Ігнатович торгуе Марусею й пiд пана ii пiдкладае… Словом, не здержався. Сам не знаю, як усе сталося. Лютий був… Вибив я Флоровi око. Вiн тепер кривий… – А Маруся, тату? Як Маруся? – А що твоя Маруся? – махнув рукою Гива. – Вийшла за пана замiж. Уже скоро мiсяць буде, як у Ясенiвку переiхала, до маетку… Лександра тiльки гiрко зiтхнула на чоловiковi слова. Знала, що Гива каже неправду й вигороджуе себе. Утiм, пам’ятаючи про крутий норов чоловiка, боялася йому перечити та щось пояснювати синовi. Василь повiльно встав, стиснув кулаки, так що й кiсточки побiлiли, i рушив надвiр. – Василю, Василю! – тяжко посунула за ним Лександра. – Не ходи до Флора! Нема там Марусi! Василечку, уже назад нiчого не вернеш! – Нате ось… Василь, нiби щось згадавши, швидко обернувся й поставив на стiл торбу, що з нею приiхав iз Петербурга. Мати й батько принишкли й уважно стежили, як син викладае гостинцi, привезенi зi столицi. Матерi – двi шовковi хустки, ту, що купував для неi, i ту, що для Марусi, бо ж Марусi вже не подаруе. Батьковi – iконку святого Миколи Чудотворця, куплену в самому Ісаакiiвському соборi, що, як йому сказали, помагае вiд пиятики. – А це… – Василь полiз у пiджак i дiстав шкiряний гаман, де лежав чималенький гонорар за шiсть виступiв у цирку, вiдкладений на весiлля, якого вже не могло бути. – А це… Купити треба щось. Краще землю купити й самим хазяйнувати. – Синку, а може, шинок на трактi поставимо? Га? Купимо дерево, зведемо шинок вище чайноi Ясенського по тракту й будемо до себе його гостей переманювати. Що ти мовчиш, сину? Купимо лiцензiю, як Лейба. Хай Маруська тодi лiктi кусае, що вiд такого хлопа вiдмовилася! Батьковi слова дiткнули Василя до живого. Гива наче навмисне цiлив у больову точку, переконуючи не так сина, як себе, що Маруся справдi продалася. Гива нiби забув, що Маруся вмовила Флора Ігнатовича не подавати скаргу за вибите око. Василь спохмурнiв ще дужче, а тодi розв’язав гамана й дiстав iз нього червiнець. Нi слова бiльше не мовивши, засунув червiнець у кишеню та вийшов iз хати. – Гиво-Гиво… Нащо набрiхуеш на Марусю? Не пiшла б вона за пана – Флор Ігнатович позивався б за око… Тебе б у холодну забрали, а ii однаково присилували б… Така вже доля, видно, а дiвка нi в чому не винна… Лександра вже не стримувала слiз. Бачила синову муку, але нiчим зарадити не могла. Коли Василь малим збивав колiна – можна було прикласти подорожника, поцiлувати, пригорнути, i бiль минав. Але нинi не було в матерi лiку на синову рану. – Мовчи! Тебе хто питав? – Гива почав наливатися люттю. Бач, розпаскудилися, смiють ще дорiкати йому в його ж хатi. – Мовчи! Ну пiшла дiвка замiж. Що з того? Буде iнша. І грошi, що син заробив, дурно не пропадуть. Гива й собi взяв червiнця, надiв шапку й подався з хати. Незчувся, як ноги вже несли його до шинку в Іванiвцi. Шинок був малий, у ньому ледве вмiщалося до десяти душ, i Гива вже почав вимрiювати власну велику корчму на трактi, справжню, поставлену в зруб, а назовнi ще й обведену бiлою глиною. – Сину, ти що тут робиш? Гива сам собi не йняв вiри. Його Василь, який зроду-вiку не пив оковитоi, уже сидiв серед затятих сiльських гультiпак i п’яненько шкiрився до них. Вiд такого дива Гивi аж перехотiлося чаркуватися. Уперше вiн подумав, що синова журба дiткнула того глибше, нiж здавалося йому – безчуттевому чурбаковi. «Що то за сила в кохання, – подумав Гива, – якщо й такого здоровенного хлопа, як Василь, скрутила?..» Василь пив три днi, i три ночi поспiль його, п’янезного, Гива волочив волоком додому. Лександра плакала та трималася за поперек. Синовi грошi вона заховала першого ж дня, побоюючись, що Гива iх швидко проп’е й промотае. Утiм, той, вражений синовим запоем, i до рота не брав оковитоi, сторожуючи Василя, щоб його п’яним не обiкрали чи не покалiчили. Четвертого дня Василь вийшов надвiр, знову збираючись пiти вже знайомою стежечкою до шинку, коли мало не нiс до носа зiткнувся з Флором Ігнатовичем. Старший машталiр iз чорною пов’язкою на оцi йшов на обiд до панськоi економii. Попри калiцтво, мав свiжий i бадьорий вигляд. Обличчя йому було начисто виголене, волосся акуратно розчесане й навiть напомаджене, як здалося Василевi. Вiд Василевоi ж зарослоi мармизи несло, наче вiд пивноi дiжки. Сорочка пiсля трьох днiв непробудного пияцтва була геть засмальцьована, а кучерявий чуб збився ковтуном так, що простiше було його зiстригти, нiж розчесати. Василь прочитав насторожений i водночас презирливий погляд Флора Ігнатовича. «Правильно, думае, що його Маруся за мене не пiшла… Слабак-чоловiк…» – гiрко посмiхнувся сам до себе Василь. Йому раптом зробилося соромно вiд свого пияцтва. Василь постояв, подумав, а тодi розвернувся i, замiсть iти до шинку, пiшов на кiнний завод. Василь повернувся до роботи на кiнному заводi, утiм, ходив туди задля годиться. На коней вiн не сiдав, а шукав приводу зробити щось неiстотне, таке, за що машталiри нiколи самi не бралися, а доручали хлопчакам. Так минув перший тиждень пiсля Василевого повернення з Петербурга. * * * Суботнiй ранок не обiцяв нiчого надзвичайного. Василь перебирав коло стайнi старi попруги, нiби це була неабияка справа, що потребувала його точних рук i мудроi голови. Вiн швидко впорався й шукав, чого б iще такого зробити. Сперся на одвiрок i замислився, що тепер майже стало звичкою. Невiдомо, скiльки так минуло часу, але раптом Василевi здалося, що позад нього хтось е. Вiн обернувся й побачив Марусю. Спершу не повiрив собi й навiть хотiв перехреститися, бо та, яка не йшла з думок, уже стала ввижатися, але Маруся приязно всмiхнулася й привiталася, отже, була таки живою, а не примарою, породженою уявою. – Ти? Чого прийшла? Василевi здалося, що вiн сердито гарикнув до Марусi, насправдi ж лише стояв i дивився, пропiкаючи зрадливицю поглядом. Це тривало лише мить, бо Василь вiдразу одвернувся, удаючи, що надзвичайно заклопотаний i не мае часу на пустi балачки. Водночас краечком ока жадiбно ловив новий образ чужоi Марусi. Змiнилася. Щось невловне з’явилося в ii постатi. Навiть добре знайомi Василевi темно-синiй жакет i фетровий капелюшок мали цiлковито iнакший вигляд. «Чужа вона тепер. Не судилося», – Василь повторив собi материнi слова, якi чув вiд неi зранку, вдень i перед сном. Лександра намагалася чи то заспокоiти так Василя, чи то втовкмачити цi кiлька слiв, щоб затямив. Якими б добрими не були материнi намiри, ii мова, почута всоте в рiзних варiацiях, доводили сина до сказу. Лише пiзня вагiтнiсть Лександри стримувала Василя вiд гострого слова у вiдповiдь. Змушував себе, зцiпивши зуби, слухати про «чужу» дружину та про «не судилося»… Утiм, зараз цi слова спливли iз надр пiдсвiдомостi й прозвучали у Василевiй головi, нiби його власнi. Напевно, знала Лександра, що потрiбноi митi закладене нею подiе. Маруся все стояла й дивилася на Василя, вона й не думала ховатися, як було ранiше, коли ще дiвчиною бiгала до нього на завод. Василь легко, мов пiр’iнку, завдав на плече кiш, набитий попругами, i мовчки став перед колишньою нареченою, красномовно натякаючи, щоб уступилася з дороги й не заважала чоловiковi працювати. Вiн анi слова не сказав Марусi, лише крiзь зуби вiдповiв на ii вiтання, щиро вважаючи, що розмовляти iм нема про що, та й, власне кажучи, зайве. Щойно вiн зайшов у темну стайню, як Маруся ластiвкою кинулася за ним i, обiйнявши обома руками, припала до плеча. – Василечку, братику мiй! Де ж ти був? Де був? Василь немов скам’янiв. Вiн чув Марусинi ридання, вiдчував ii руки, якi обiймали його, бачив, що вона тягнеться до нього, хоче поцiлувати, але все це було наче не з ним. Василь запив свiй бiль у шинку. Хотiв вирвати його iз серця – не вийшло. Тодi забгав свое кохання так глибоко, що нi зустрiч iз Марусею, нi ii сльози, нi пояснення не могли вже його розворушити. Берiг вiн Марусю для себе, ii дiвоче вино мало бути найкращим посагом, а не грошi ii батька чи араби, обiцянi за неi. Не так сталося, як гадалося. Не справдилося. Іншому дiсталося Марусине дiвоцтво, з iншим вона лягла на бiлу постiль. Несподiвано для себе Василь став смiятися, голоснiше й голоснiше, нервово здригаючись вiд нападiв смiху, немов вiд ридань. Маруся вiдсторонилася вiд нього. Лише тепер Василь завважив, що вона тримае в руках невеличкий вузлик, а пiд капелюшком по-дорожньому зав’язана хустка. Маруся наче зiбралася в далеку мандрiвку й зайшла з ним попрощатися. – Василечку! Прошу тебе, поiдемо звiдси. Менi байдуже куди, аби з тобою. – Поiдемо? Куди ж ми поiдемо? – Василь пересмiявся й гостро дивився на Марусю. – Я прив’язала Будю в панському парку. Вiзьмемо й тобi коня. Умовимо панi Лiдiю, щоб дала хоч якого, – гаряче й переконливо зашепотiла Маруся, намагаючись зловити погляд Василя. – Василечку, мене ж присилували! Я ж тебе кохала й кохаю… – Поiдемо? Удвох? – знову для чогось перепитав Василь, нiби не розчув нi з першого, нi з другого разу. – Авжеж, удвох, – уже не так упевнено повторила Маруся. Вона дивилась i не впiзнавала Василя. Вiн був чужим i тримався вiдсторонено. – Так нас зловлять. Твiй муж заявить на нас. Тобi присудять жовтого бiлета…[4 - Особовий документ повiй i злодiiв.] А мене як хлопа висiчуть i вiдправлять на каторгу. – Василь спецiально дивився вбiк, намагаючись словами якомога болючiше дiткнути Марусю. – Василечку… Маруся хотiла знову пригорнутися до Василя, але вiн рiзко вiдсторонився вiд неi. Василева жорстокiсть подiяла на Марусю немов розпечене залiзо, яким припiкають каторжанина, щоб i не думав тiкати й завжди носив на собi слiд своеi провини. Перший мiсяць Марусиного подружнього життя був справжнiм пеклом. Удень гладка Зосiя виiдала очi, щодня дорiкаючи низьким походженням, уночi треба було дiлити лiжко з нелюбом. – Менi Настка, наша служка, переповiла, що граф повернулися в маеток… От я й подумала, що й ти… ти… ну… я подумала… Василь льодяним поглядом зупинив Марусю. Вiн не мiг i не хотiв слухати ii пояснень, а ii сльози його тiльки дратували. Згадав раптом, як супроводжував графа Браницького до публiчного дому в Петербурзi, як перед паном кружляли безсоромнi дiвки в мереживах, що майже нiчого не прикривали, хапали не лише пана, а i його, Василя, за руки й голосно вигукували французькi слова, описуючи пропонованi на продаж ласки. Пан Владiслав тодi, смiючись, пiд’юджував Василя не бути жмотом i купити собi хвойду на нiч. Але Василь нiчого, окрiм огиди, до продажних шльондр не вiдчував. То були курви, якi лягали з кожним, хто мав грошi. На диво, схоже почуття з’явилося зараз i до Марусi. Вона була з iншим, лягала з ним у лiжко… А тепер прийшла сюди й пропонувала йому себе так само, як кiлька годин тому пропонувала своему шляхтичевi. Продажна вона. Усi жiнки продаються за грошi. І Маруся така ж. Василь мовчки кивнув Марусi й пiшов до виходу зi стайнi. – Василю! Батечку мiй! Братику мiй рiдний! Куди ж ти йдеш? Не кидай хоч ти мене, бо менi вже не жити, як i ти мене залишиш… Маруся не могла повiрити, що Василь так просто йде. Вона все ще сподiвалася на порозумiння. – Пiду до контори й вiзьму розрахунок. Поiду звiдси, хочу свiт побачити… Василь нарештi зрозумiв, чого хоче вiд майбутнього. Уперше вiдтодi, коли вiн повернувся зi столицi та втратив життевi орiентири, перед ним знову замайорiла мета. Адже циркач Чинiзеллi не хотiв його вiдпускати й до останнього вмовляв не iхати, обiцяючи навiть пiдвищити гонорар. Дурний був, що не послухав пана Чинiзеллi, але ще не пiзно виправити помилку. – Прощавай… Василь швидко вийшов, навiть не глянувши бiльше на Марусю. У стайнi запанувала тиша. Здавалося, навiть ряба кобила, чие стiйло було першим i яка стала мимовiльною глядачкою сцени, перестала форкати й зi спiвчуттям дивилася на гарну панi, що невiдомо яким штибом тут опинилася. Маруся ще якусь мить постояла й собi пiшла до виходу. Зараз вона знайде Будю й поiде до знайомого з дитинства гаю за маетком. Там вiддавна була стара криниця зi студеною водою, до якоi рiдко хто й приходив, хiба пастушки в лiтню спеку. Там Марусю нiхто не шукатиме, а як хто й знайде – то не скоро… – Марисю, серце, а менi переказали, що ти на заводi… Батька шукаеш? Графиня Лiдiя перегородила Марусi дорогу. Графинi й справдi переповiли, що дружина Ясенського вештаеться кiнним заводом. Браницька вiдразу збагнула, кого хоче знайти Маруся, i вирiшила упередити скандал. Маруся тепер була замiжня за шляхтичем, а значить, увiйшла до iхнього кола. Коли вона була простою собi дiвчиною, ii стосунки з Василем були темою розмов на панськiй кухнi. Утiм, панi Ясенська вже втрапила б на довгi язики шляхетських цокотух, якi заразом перемили б кiстки й графинi Браницькiй, мовляв, та сприяе розпустi й улаштовуе побачення для двох голубкiв просто у своему маетку. – Ах, Марисю, як сумно стало без тебе! Александер також мене покинув. Повернувся на свою службу до Киева. Я зовсiм сама… Графиня обiйняла Марусю, наче рiдну, i пiднесла хусточку до очей. Вона й справдi почувалася самотньою. Фiаско графа Владiслава в Петербурзi, на яке перетворився продаж коней, стало новим розломом у стосунках подружжя, i панi Лiдiя ще бiльше вiддалилася вiд чоловiка. Дорослий син, який недавно вiдбув у Киiв, мав свое життя. Вiн уже не потребував материноi опiки, а вона все одно бачила його дитиною, переживала за нього дужче, нiж за себе. Найбiльше ж журилася дивним словом «соцiялiзм», що раз у раз злiтало iз синових уст. – Ах, Александере, душа моя, про яку рiвнiсть ти постiйно розказуеш? Братерство? Не буде анi панiв, анi бiдних? То ходили в народ, любили його й учили, нинi ж уже придумують самим уподiбнитися до народу? І як розумiти цi новомоднi фантазii? – Графиня Лiдiя починала хвилюватися, коли син знову й знову пускався в розлогi опуси, розказуючи про свое нове захоплення. – А от побачите, маман! Ви ще доживете до того часу! – усмiхався у вiдповiдь син. Олександр Браницький поiхав назад до свого соцiялiзму, заявивши, що поки не готовий опiкуватися родинним маетком. У палацi Браницьких знову запанували пустка й нудьга. – Марисю, серце, чого ж ти прив’язала Будю в парку? Добре, що машталiри ii завважили, напоiли, дали трохи вiвса й перев’язали бiля Флора Ігнатовича. Графиня побачила прив’язану бiля контори Будю й зачепилася за неi, намагаючись хоч якось розговорити Марусю, яка нiби до рота води набрала. Щось сталося з дiвкою. Змарнiла, схудла, сама на себе не схожа… – Флоре Ігнатовичу, а дивiться, кого я вам привела. Флор сидiв за дерев’яним бюрком i пiд лiнiйку вписував цифри до великого гросбуха. Бiля нього стояла давно схолола склянка чаю, яку йому подали ще в обiд. Старший машталiр останнiм часом забував i пообiдати, не те що чаю напитися. Вiд Марусиного весiлля Флор засиджувався в конторi до глупоi ночi, а додому йшов лише ночувати. Усе вдома нагадувало йому про недавно набуте калiцтво. Здавалося, там i стiни просякли кров’ю та болем, як тi рушники, що ними Маруся змивала з батька кров i бруд i якi, так i не вiдiправши, просто спалила в грубi. – Усе працюете, Флоре Ігнатовичу? – Графиня Браницька дуже старалася поводитися невимушено, але взаемна напруга мiж донькою та батьком, що миттево заповнила простiр невеличкого покою, вiдчувалася майже фiзично. – Я розпоряджуся, щоб нам подали сюди чаю, – не здавалася графиня. Вона зашелестiла сукнею по коридору, шукаючи кого-небудь, щоб послати по самовар. Батько й донька лишилися самi. Маруся вперше побачила Флора пiсля весiлля. Вона пiдняла очi на батька й розплакалася, як маленька. – Тату… Що хочте менi робiть, я назад до Ясенських не вернуся. Зосiя зживе мене зi свiту… Флор хотiв щось сказати, але, боячись i собi заплакати, просто обiйняв доньку. Не таким вiн уявляв ii щастя. Думав, що буде панувати-раювати, а не потерпатиме вiд лихоi сестри Ясенського, яка напосiдала на Марусю гiрше за люту свекруху. * * * Швидко вечорiло. Сонце сiдало за нерiвнi краi хмар, якi вiтер розганяв увесь день, але так i не розiгнав. Юлiан Ясенський спiшився бiля невеличкого будиночка тестя й поторсав дверi. Зачинено. Нема нi самого Флора Ігнатовича, нi Марисi. Темнi вiкна Флоровоi садиби лише посилили Юлiанову тривогу. – Так вiн у конторi… Не грюкайте задарма… Звiдкись виповзла немолода вагiтна жiнка, вочевидь, Флорова сусiдка, i знехотя вiдповiла Ясенському про старшого машталiра. Вiд проникливого погляду ii темних очей Ясенському стало незатишно. Вiн швидко вискочив на свого пiвкровку та пришпорив його в бiк кiнного заводу. Кiнь, як на грiх, оступився i, напевно, збив пiдкову, бо зашкутильгав на праву передню ногу. «От вiдьма! Чорти б ii вхопили! Глянула так, що й кiнь спiткнувся!» – лаявся сам до себе Ясенський. Про Василя, колишнього Марусиного нареченого, вiн чув, але не знав, що бiля Флорового обiйстя зустрiв його матiр Лександру. Ясенському довелося спiшитись i брести в раннiх сутiнках поганенькою дорогою, якою було важко рухатися i за денного свiтла. Фiрмани недавно звозили зерно в панськi обори й ще дужче розбили шосейку великими возами. «Геть занехаяв маеток Браницький. Ех, вiдходить стара шляхта. Де нинi ii блиск? Де велич? Одна надiя, що молодий Александер наведе лад у садибi», – iз сумом думав Ясенський, ступаючи напомацки й ведучи за собою коня. До контори лишалося якихось сто сажнiв, i Юлiан вiдчув, як серце йому шалено закалатало. А раптом дружини й там немае? Тодi де вона? Невже… Невже таки втекла з Василем, тим самим, якого зве увi снi?.. Може, й правду казала ряба наймичка Настка, i Зосiя таки загнобила Марисю? Коли Юлiан сьогоднi повернувся з чайноi та кинувся шукати дружину, перша, хто попалася йому на очi, була саме ця Настка. – Настко! Де панi Марися? – накинувся на неi Ясенський, передчуваючи щось недобре. – Осiдлала свою кобилу й поiхала, пане, – спокiйно й розважливо, нiби йшлося про щось цiлком буденне, вiдповiла йому безтолкова дiваха. – На Бога! Куди вона могла поiхати проти ночi, Настко? Ти щось знаеш? – Я нiчого не знаю, пане… Думаю, утекла свiт за очi вiд панi Зосii… – простосердо ляпнула Настка i, лише коли вимовила, злякалася своiх слiв. Ясенський забiгав кiмнатами. Зосiя, яка з неабиякою втiхою спостерiгала за невiстчиними зборами, потай сподiваючись, що нiколи бiльше ii не побачить, лежала в себе. Вона вирiшила вдати хвору, поки iсторiя зi зникненням Марусi не дiйде завершення. – Зосiе, уставай негайно! Я хочу знати, що ти чинила Марисi! Куди вона поiхала? – Якого дiдька, Юлiане? Чого тобi треба? Чи я ще й мала сторожувати твою вертихвiстку? Може, ти чекав вiд хлопки шляхетського поводження? Зосiя спалахнула, мов сiрник. Із неi досить. Саме так вона й сказала братовi: – Досить iз мене, любий мiй Юлiане! Щойно поправлюся настiльки, що зможу витримати довгу дорогу, виiду! Давно вже мене сестри кликали до себе в кляштор. Буду ближче до Бога. А ти божеволiй далi… Стара дiвка тiшилася, але всiляко намагалася приховати радiсть. Вона повiрила, що таки домоглася свого й вижила пiдступну холопку. «Знову говоритимуть про Ясенських. Перемиватимуть кiсточки. Але вже нехай… Поступово все забудеться, перемелеться. Усе ввiйде у своi береги», – трiумфувала наперед Зосiя Казимирiвна. Ясенський побачив, що вiд сестри нiчого не можна добитися, i кинувся далi будинком. Спершу забiг на кухню – до гладкоi Одарки. Та немов до рота води набрала. Із неi нiчого, окрiм «не вiдаю, що трапилося», не можна було витягти. Усi челядинцi лише стинали плечима й вiдводили погляд. Це була якась змова на чолi з його рiдною сестрою. Ясенський ураз гепнувся iз небес на землю. Де були його очi? Чому вiн не бачив, що Марися в’яне? Вiн думав, треба дати iй час, щоб вона прилаштувалася до нового життя, направду ж iз нею треба було поговорити, розпитати, що ii гнiтить. Як мало вiн пiзнав дружину за цей мiсяць життя, власне, нiчого й не знав про неi та й не особливо цiкавився. Приходив iз чайноi, обiдав, вислуховував Зосiiнi скарги на челядь, далi йшов у кабiнет, читав газету, курив, пив чай. Увечерi закривався з Марисею в спальнi, переповiдав iй газетнi новини, щось розказував зi свого гарнiзонного життя, смiявся з власних жартiв. Говорив завжди вiн, а вона мовчала. Чому вона мовчала? Тепер Ясенський пiдозрював заднiм числом, що дружина щось собi надумувала, коли мовчала, щось планувала, i ось нинi здiйснилося те, що вона вимовчувала. У спальнi Ясенський побачив на туалетному столику масивну золоту обручку з рубiном – Марисину обручку. Юлiан забiгав покоем. Для чогось зняв рушницю зi стiни. Тодi почепив ii назад. Тодi знову зняв i закричав: – Я його вб’ю… І ii вб’ю… І себе вб’ю! Усi поховалися – дiм неначе вимер. Чоботи Ясенського загупали сходами, заiржав його кiнь. І знову все затихло. Тепер, коли Ясенський пiдходив до контори, ноги йому немов налилися свинцем. Юлiан як мiг вiдтягував мить iстини. Вiн боявся почути вiд Флора Ігнатовича, що той не знае, де Маруся, боявся дiзнатися, що Маруся втекла вiд нього, хоч i був майже певний цього. Раптом Юлiанiв кiнь заiржав, бо зачув Марусину кобилу-орловку, прив’язану бiля контори. Ясенський пiдвiв очi й побачив ув освiтленому вiкнi дружину, яка розмовляла з батьком i графинею. Юлiан голосно засмiявся. І що вiн понавигадував? Маруся приiхала до батька, а перстень зняла, щоб не загубити дорогою. Власне, мав би сам запропонувати дружинi навiдати Флора Ігнатовича. Маруся, звiсно, сумувала за батьком, за графинею, за домом. Хай там що верещала Зосiя, а вiн таки мае добру й мудру жону. Ясенський уже й забув, що хотiв сваритися з тестем за те, що той погано виховав доньку, забув, що хотiв убити Василя й навiть узяв для цього двостволку, яку не знав де тепер подiти. Забув про все на свiтi, коли побачив Марусю живою-здоровою. – Як добре, пане Ясенський, що ви заiхали по дружину, бо вечорiе, довелося б iй у батька заночувати… Графиня Браницька швидко встала, розправила турнюр, вiд якого не могла вiдмовитися навiть удома, вважаючи його вкрай елегантним, i стала прощатися. Вона всiм своiм видом показувала, що не бажае втручатися в чужi сiмейнi справи. На Ясенського вiйнуло солодкою вербеною – улюбленими парфумами панi Лiдii. «Треба б i Марисi такого парфуму замовити», – геть недоречно подумав Юлiан. – Не будьте такi суворi до Марисi, пане Ясенський, вiдпускайте ii хоч iнодi до нас! Графиня Лiдiя дозволила собi всмiхнутися. Вона добре роздивилася вузькi, за останньою модою, штиблети, добротнi шкiрянi краги й куртку для верховоi iзди, у якi був одягнутий Ясенський. «Бач який дженджик! Не такий вiн i страшний, як про нього люди кажуть. Ну завiв чайну, але ж грошi заробляе, не те що мiй бiдний Владiслав, який лише спускае все, що мае…» – подумала панi Лiдiя, розкланюючись. Юлiан Ясенський чемно приклався до ручки графинi. «От стара карга… А мене в гостi не зве, лише дружину…» – Юлiан по-своему витлумачив слова Браницькоi, поглядом проводжаючи ii до дверей. Вiн хотiв чимшвидше забрати дружину й рушити додому, але тесть раптом сказав, що мае розмову. Довелося сiсти бiля тестевого бюрка, нiби якомусь прохачевi, що прийшов домовлятися за злучку чи торгувати коней. Флор скосив очi на доньку, а тодi наказав iй винести самовар, махнувши рукою в невизначеному напрямку. – Юлiане Казимировичу, розберiмося по честi, – глухо заговорив Флор, щойно за Марусею зачинилися дверi. – Я доньку вiддавав не в попихачi панi Зосii… Флор хотiв був сказати ще рiзкiше. Йому на язицi крутилося i «Як це так, що ви у себе вдома не годнi ладу навести?», i «Чому дозволяете збиткуватися над вашою ж дружиною у вашому ж домi?» Утiм, коли старший машталiр пiдняв очi на Ясенського, який побуряковiв на виду та смикав себе за вус, зрозумiв, що достатньо й того, що вже сказано. – Так що ж менi, жону за пояс заткнути й весь час при собi мати? Ви ж добре знаете, що я цiлий день у чайнiй… – То й Марусю берiть iз собою. Вона знае грамоту, працьовита, навчена рiзному вiд графинi. Хай вам помагае, – уже не так упевнено сказав Флор, нищечком спостерiгаючи за реакцiею зятя. – Менi брати дружину до чайноi? Щоб вона менi там допомагала? – Ну! Берiть iз собою, хай там знайде якусь справу, хоч би й вишивала хрестиком, аби тiльки вдома не сидiла й не дратувала вашу сестрицю… – Слово честi, дорогий мiй тестю, якщо ви вважаете, що так буде краще… – То ви даете слово шляхтича, що бiльше не лишите Марусю на поталу? Сама ж Маруся, яка вже впоралася iз самоваром, тепер стояла за дверима та слухала, як батько з чоловiком учергове вирiшують ii долю. Роздiл 8 Історiя зi скринею була лише початком дрiбних i не дуже прикрощiв, якi сипалися на Марусю звiдусiль i робили ii життя нестерпним. Усi в домi Ясенських дерли писок перед молодою панi, наслiдуючи Зосiю. Одарка, гладка куховарка, вороже вкняпилася в Марусю, коли та порадила додати в борщ лаврового листа. «Ідiть ви, панi… до своiх панських справ!» – Дарка грюкнула дверима кухнi просто перед носом у новоспеченоi Ясенськоi. Коли ж Маруся прогулювалася садком чи заглядалася на клумби, кухарка тривожилася й позирала у вiкно. У садку працював ii чоловiк Федiр, якого молода панi могла причарувати, як причарувала немудрого Юлiана Казимировича. «Чарiвниця-чортiвниця…» – шипiла вслiд Марусi стара, зсохла, наче трiска, Прiся, яка була колись за няньку Зосii та Юлiановi, а тепер доживала вiку коло них. – Пiдлила… – шепотiла посинiлими вiд старостi вустами Прiся. – Яке там! Пiдсипала свяченого маку йому в слiд! – гнула свое розчервонiла вiд пiчного жару Дарка. Зосiя ж лише буряковiла та клала на себе широкий хрест: – Пiдлила… Пiдсипала… Чи не всеедно? Любовний пристрiт! Чорти б ii вхопили! Хай боронять нас Ісус i Матка Боска вiд вiдьом i iхнiх чарiв… Загалом челядинцям, перейнятим своiми справами, було байдуже до Марусi. А от Зосiя Казимирiвна оголосила невiстцi справжню вiйну. Спецiально замикала вiтальню й ховала ключа, бо завважила, що Маруся могла по кiлька годин грати на пiанiно, яке там стояло. Пiзнiше стала замикати й братiв кабiнет, бо там була велика книжкова шафа, з якоi невiстка витягала старi фолiанти й читала. Зосii Казимирiвнi здавалося, що такi тонкi матерii, як читання та гра на пiанiно, властивi лише шляхтянкам, а холопки можуть хiба вишивати. Зосiя кликала невiстку до столу, лише коли Юлiан був удома. Маруся могла цiлий день просидiти сама зi своiми думками й вишивками, якi скуповував для неi Ясенський на ставищанському базарi. Одна тiльки ряба Настка мала серце до молодоi панi, але це нiяк не могло зарадити. Дiвка-переросток не смiла перечити Зосii Казимирiвнi, хiба крадькома могла занести Марусi кухоль молока й булку. Із цього кола безвиходi, здавалося, не було порятунку, але Маруся наче й не помiчала того, що чинилося навколо. Вона чекала на Василя, потай сподiваючись на втечу. Але тепер, коли Василь вiдштовхнув ii, у Марусi прокинулася незрозумiла iй самiй злiсть. Вона вдруге заходила до будинку Ясенських i пройшла повз покiй зовицi з викликом, не ховаючись. Зосiя Казимирiвна нiби вiдчула невiстчин мовчазний опiр, прочинила дверi й стала на порозi. У нiчному очiпку й бахматiй сорочцi, пiдсвiчуючи свое брезкле обличчя свiчкою, Зосiя ледь не скреготiла зубами вiд лютi. Усi старання виявилися марними. Брат погнався за холопкою, наздогнав i таки повернув. Юлiан, на якого злостилася сестра, також ледве стримував лють. Мав чимало запитань до Зосii й не мав жодного бажання вiдкладати iх до ранку. Маруся якийсь час дослухалася до iдких i болючих образ, якими шпиняли одне одного брат iз сестрою, дослухалася до вiтру, що завивав за вiкном, а тодi впала на свою половину лiжка й заридала. Василь вiдштовхнув ii, навiть не захотiв вислухати. Маруся вирiшила, що ii життя скiнчилося. * * * Юлiан сидiв на неприбраному лiжку та сторожко водив очима за хаотичними рухами дружини. Вона, немов метелик, зловлений у скляну банку, металася покоем – вiд шафи до люстра, вiд люстра до комода, а потiм знову до шафи. Навiть якби Юлiан чи Зосiя прив’язали Марусю мотузкою до стiльця, вона, певно, i тодi вирвалася б iз будинку. Хай в осiнню негоду, до Юлiана в чайну, у ставищанський костел – куди завгодно, аби тiльки бути серед людей i вiдволiктися вiд думок про Василя. Марусi здавалося, якщо вона лишиться сама в Юлiановiй спальнi, то просто збожеволiе. – Марисю, серце, поглянь, що робиться надворi… Зважай! Маруся лише кивнула на знак згоди й подумала, що варто вдягтися теплiше. Власне, увесь Марусин гардероб складався з речей, перешитих ще весною з одягу графинi Браницькоi, який та вже не носила. Речi, хай i не новi, були з дорогого краму, мали цiлком пристойний вигляд. Маруся прочинила дверцята чималого старовинного шифоньера, на мить замислилась i витягнула звiдти довге пальто зеленого сукна, обшите по комiру й рукавах лисячим хутром. У пальтi точно не замерзне. Юлiан ще не допив кави, яку щойно подала Настка, а Маруся вже випiрнула з-за дверцят шафи, що слугувала iй за ширму, цiлком одягнута й готова до виходу. У великому дзеркалi вiдобразилася ii зграбна фiгурка в темнiй спiдницi й маренговому жакетi, з-пiд якого ледь видно було комiрець англiйськоi блузки. – Я вже готова, лише накинути пальто. – Маруся скосила очi на Юлiана: той сьорбав каву, зосереджено вивчаючи вчорашню газету. – Марисю, серденько, така негода… Може, поiдеш iншим разом? Надворi було холодно, зарядила осiння мжичка. Ясенський мав крихiтну надiю, що дружина таки передумае. Йому страх як не хотiлося закладати коляску. Вiн би доскакав до чайноi i верхи, надягнувши довгого плаща й капелюх iз широкими крисами. Але Маруся не проявила такту й розумiння. Із невластивою iй твердiстю вона мовила: – Нi, вiдкладати не можна в жодному разi! * * * У чайнiй, на диво, зовсiм не було чашок, а звичайнi склянки в металевих пiдсклянниках. Розставленi рiвними рядами, вони поблискували, немов справжня скляна армiя. «Як багато склянок, невже бувае стiльки вiдвiдувачiв заразом?» – Маруся роззирнулася. Геть не такою вона уявляла Юлiанову чайну. Думала, побачить щось на кшталт шинку в Іванiвцi, у якому, щоправда, жодного разу не була, а лише якось проходила повз розчиненi дверi. Зазирнула з цiкавостi й нiчого особливого не побачила: дерев’янi лави та столи, глиняна долiвка, притрушена сiном. Убога сiльська хата. – Так от ви яка, Марiе Флорiвно! Ну ж здрастуйте вам! І будьмо знайомi. Маруся обернулася на жiночий голос. Перед нею нiби iз землi зродилася далеко не молода, але ще й не стара панi. Їi неприродно бiлим лицем у всi боки розбiглися тоненькi павутинки зморщок; темне волосся, щедро помережане срiбними ниточками, було зiбране у високу зачiску. Панi була вбрана в просту чорну сукню, яку прикрашав лише невисокий корсет, що до нього крiпився бiлоснiжний фартух зi смiшними накрохмаленими крильцями. І такi зачiски, i такi сукнi Маруся бачила в Киевi, де була цiеi весни з графинею Лiдiею. Незнайомка всмiхалася Марусi, але самими губами, бо ii очi зберiгали якийсь дивний вираз: сумiш смутку, болю, тривоги, недовiри, розчарування та ще чогось такого, чому, напевно, не було й назви. – Знайомтеся, моя дружина – Марiя Флорiвна, а це – панi Єлена Мiлевська, господиня в чайнiй. Маруся була цiлковито заскочена, коли щойно представлена панi простягнула до неi обидвi руки, нiби до давньоi приятельки, i щиро обiйняла ii. Виявилося, що Ясенський порядкуе в чайнiй не сам, що йому допомагае якась панi Єлена. Хто вона така? Чи давно тут служить? Штука була в тому, що Маруся нiколи не чула вiд Юлiана, що вiн мае помiчницю в чайнiй, хоча запевне хтось мав би бути. Утiм, усе ж не панi. Із якого це доброго дива панi погодилася прислуговувати? Панi Єлена нiби вiдчула, що Маруся думае про неi, i приязно всмiхнулася: – Проходьте, панi Марiе, там ззаду е невеличка кiмната бiля кухнi, власне, моя спальня, але ви можете почуватися там зовсiм вiльно. Можете навiть прилягти на мое лiжко, якщо схочете. Або огляньте чайну, поки ще нiкого немае. Скоро буде повно вiдвiдувачiв, бо недiля – базарний день… Чайна Ясенського являла собою чималий покiй на чотири великих вiкна, частина якого була вiддiлена високою дерев’яною лядою, що на нiй було викладено гiркою яблука в карамелi. Поруч лежали льодяники на паличках, якi часто продають цигани на ярмарках, далi – бублики, посипанi маком, а за ними – медовi пряники з мигдалем у формi рiзних звiрят. За всiею цiею красою, з iншого боку ляди, парував самовар, якого геть не було видно, лише легкий димок i характерне дзижчання видавали його. У бiльшiй частинi чайноi стояли дерев’янi столики з венецiанськими стiльцями. Усi меблi було зроблено з недорогого дерева. Столики, як почула Маруся вiд панi Єлени, накривали скатерками лише тодi, коли мали чаювати важнi персони. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66253942&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Негоцiант – особа, яка займаеться гуртовою торгiвлею, переважно з чужими краiнами. (Тут i надалi – прим. ред., якщо не зазначено iнше.) 2 Не згоден чекати так довго! Помилуйте, пане Флоре (пол.). (Прим. авт.) 3 Отче наш, що е не небесах! Нехай святиться Ім’я Твое, хай прийде Царство Твое… (лат.) 4 Особовий документ повiй i злодiiв.