Вонгозеро. Епiдемiя
Яна Вагнер


Вонгозеро #1
По-справжньому ми злякалися того дня, коли оголосили про закриття метро. Подзвонила мама: «У магазинах порожнi полицi… Знаеш, дитинко, менi стае якось лячно, на вулицi всi в масках». Потiм Сергiй, мiй чоловiк, не змiг дотелефонуватися на роботу, мобiльний зв’язок завис, як у новорiчну нiч, – мережа перевантажена й короткi гудки, а до кiнця дня новини посипалися одна за одною: комендантська година, заборона на пересування мiстом, патрулi, роздавання лiкiв i продуктiв за талонами, комерцiйнi органiзацii закрито, у школах i дитячих садках органiзовано пункти екстреноi допомоги. Але насправдi то були не пункти, а лазарети, переповненi тяжкохворими, яких клали просто на пiдлогу. Інфiкованих щодень бiльшало, а надii меншало. Але цей жах був лише початком. І тодi розверзлося пекло…





Яна Вагнер

Вонгозеро. Епiдемiя



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








Електронна версiя зроблена за виданням:

The publication of the book was negotiated through Banke, Goumen & Smirnova Literary Agency (www.bgs-agency.com)



© Jana Vagner, 2011

© Joint-Stock Company TNT-Broadcasting Network, обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021



Мама померла у вiвторок, сiмнадцятого листопада. Я дiзналася про це вiд сусiдки – особлива iронiя полягала в тому, що анi я, анi мама нiколи не були з нею близькi. Це була сварлива, невдоволена життям жiнка з непривiтним обличчям, нiби витесаним iз каменю. П’ятнадцять рокiв ми з мамою мешкали з нею на одному сходовому майданчику, i якийсь час я навiть не вiталась iз сусiдкою та iз задоволенням натискала кнопку лiфта, перш нiж вона встигала дiйти до нього вiд своiх дверей, тяжко дихаючи й насилу переставляючи ноги. Автоматичнi дверi зачинялися саме тiеi митi, коли вона пiдходила, i в неi був дуже кумедний вираз обличчя – монументальне обурення. З таким виразом вона часто за цi кiлька рокiв (менi виповнилося тодi чотирнадцять чи п’ятнадцять) дзвонила в нашi дверi – мама нiколи не запрошувала ii зайти – i висловлювала своi претензii: тала вода натекла з черевикiв у холi, гiсть помилково подзвонив у ii дверi пiсля десятоi вечора. «Чого iй знову треба, мам?» – запитувала я голосно, коли маминi iнтонацii ставали геть уже безпорадними. За все життя вона так i не навчилася захищатися, i дрiб’язковий конфлiкт у черзi, вiд якого в решти учасникiв хiба з’являлися блиск в очах i здоровий рум’янець, спричиняв у неi головний бiль, пришвидшене серцебиття та сльози. Коли менi виповнилося вiсiмнадцять, щотижневим сусiдчиним iнтервенцiям зненацька настав край – мабуть, вона вiдчула, що я готова замiнити маму на посту бiля дверей, i припинила своi обуренi набiги; ще за якийсь час я знову почала вiтатися з нею, щоразу вiдчуваючи якесь непевне торжество, а потiм, незабаром, поiхала з дому (можливо, пiсля мого вiд’iзду вiйна тривала, але мама нiколи не розповiдала менi про це), i образ нервовоi недружелюбноi жiнки з iменем, яке iй геть не пасувало, – Любов, – змеркнув i перетворився лише на один iз незначущих дитячих спогадiв.



Напевно, за минулi десять рокiв я жодного разу не чула ii голосу, але чомусь упiзнала миттево, варто було iй сказати: «Анюто». Отак вимовити мое iм’я й замовкнути, i я одразу збагнула, що мами бiльше немае, – сусiдка лише дихала в слухавку, уривчасто й шумно, i терпляче чекала, поки я сiдала на пiдлогу, поки намагалася вдихнути, поки я плакала – ще не почувши анi слова, крiм свого iменi, я плакала та притискала слухавку до вуха, i чула ii подих, i ладна була плакати якомога довше, щоб далi не прозвучало жодного слова, а сердита жiнка з iменем Любов, яка в моiй пам’ятi залишилася розмитою картинкою з дитинства – зачиняються дверi лiфта, монументальне обурення, – дозволила менi плакати десять хвилин чи двадцять i заговорила аж вiдтак. Вiдтак – я сидiла на пiдлозi – вона сказала, що мама зовсiм не мучилася. «Ми тут надивилися жахiть по телевiзору, звiсно, але ти нiчого такого не думай, усе було зовсiм не так страшно, нiяких судом, нiякоi задухи, ми в останнi днi не замикаемо дверей, Аню, бо мало чого, сама розумiеш, стане гiрше – до дверей дiйти не встигнеш, i я заглянула до неi – принесла трохи бульйону, а вона лежала в лiжку, й обличчя в неi було дуже спокiйне, наче вона просто припинила дихати ввi снi».



Мама не казала менi, що захворiла, – але я чомусь вiдчувала, що це неодмiнно станеться. Нестерпно було проживати кожен день iз думкою, що вона за вiсiмдесят кiлометрiв вiд нашого спокiйного добробутного будинку, якихось сорок хвилин автiвкою, i я не можу забрати ii. Пiвтора мiсяцi тому я гостювала у неi востанне, Мишкову школу тодi вже закрили на карантин, iнститути теж були вже закритi, i, здаеться, iшлося про те, щоб закрити й кiнотеатри та цирк. Але все це ще не сприймали як катастрофу, радше як позаурочнi канiкули. Людей у масках нечасто можна було зустрiти на вулицi, тому вони нiяковiли, бо iншi перехожi на них витрiщалися. Сергiй iще iздив щодня в офiс, i мiсто, мiсто ще не закрили – це навiть не обговорювали, нiкому й на думку не спадало, що мегаполiс, гiгантський мурашник площею тисяча кiлометрiв, можна огородити колючим дротом i вiдрiзати вiд решти свiту; що одного дня раптом припинять працювати аеропорти й залiзничнi вокзали, пасажирiв висаджуватимуть iз примiських електричок, i вони стоятимуть на перонi змерзлим здивованим натовпом, наче дiти, яким у школi скасували уроки, зi змiшаними почуттями тривоги й полегшення проводжатимуть очима порожнi потяги, що йдуть у мiсто, – нiчого цього ще не сталося того дня. Я заiхала на хвилину – забрати Мишка, який у неi обiдав, i мама сказала: «Анюто, ти хоч поiж, суп iще гарячий», але я волiла повернутися додому ранiше за Сергiя, тож, здаеться, устигла лише випити кави й вiдразу вирушила – нi про що до пуття не поговоривши з нею, поквапом дзьобнула ii в щоку в коридорi бiля дверей, «Мишку, збирайся швидше, бо зараз затори почнуться», навiть не обiйняла. Ой, мамо, матусю.



Усе сталося так швидко – за кiлька днiв iнтернетом раптом почали ширитися чутки, знiчев’я я читала iх i ввечерi переказувала Сергiевi, а вiн смiявся: «Анько, ну як ти це уявляеш, закрити мiсто – тринадцять мiльйонiв людей, уряд, i взагалi – там пiв областi працюе, не божеволiй – через якусь респiраторну дурню наженуть зараз страху на вас, параноiкiв, ви накупите лiкiв, i все потихеньку стихне». Мiсто закрили зненацька, уночi. Сергiй нiколи не будив мене вранцi, але я знала, що йому подобаеться, коли я прокидаюся разом iз ним, варю йому каву, ходжу за ним по будинку босонiж, сиджу поруч, очi злипаються, а вiн прасуе собi сорочку, проводжаю його до дверей i плентаюся назад у спальню, щоб накритися з головою i поспати ще годину-другу. А того ранку вiн розбудив мене дзвiнком.

– Мала, заглянь в iнтернет, затор звiрячий на пiд’iздi до мiста, стою вже пiв години, жодного поруху.

Голос у нього був трохи роздратований, як у людини, якiй не подобаеться запiзнюватися, але тривоги я не вiдчувала – точно пам’ятаю, тривоги ще не було. Я спустила ноги з лiжка та якийсь час сидiла нерухомо, прокидаючись, вiдтак попленталася до кабiнету, увiмкнула ноутбук. Здаеться, дорогою завернула на кухню й налила собi чашку кави, вона ще не встигла вихолонути, – я сьорбала теплу каву з чашки й чекала, поки завантажиться браузер, щоб подивитися мапу заторiв, i просто пiд рядком пошуку, серед iнших новин на кшталт «Пiд час аварii лiтака в Малайзii нiхто не загинув» i «Мiхаель Шумахер повертаеться на траси “Формули-1”», першою була ця фраза: «Ухвалено рiшення про тимчасове обмеження в’iзду на територiю Москви». Фраза була нестрашна – нуднi пласкi слова «тимчасове обмеження» звучали якось звично й безпечно, я прочитала коротку новину до кiнця – чотири рядки, i поки набирала номер Сергiя, новини почали з’являтися одна за одною, просто поверх першого, нестрашного напису. Я дiйшла до слiв «МОСКВУ ЗАКРИТО НА КАРАНТИН», i цiеi митi Сергiй узяв слухавку та сказав:

– Я вже знаю, по радiо щойно передали, ще без подробиць. Я зараз зателефоную в контору, а тодi наберу тебе, ти почитай iще, гаразд? Дурня якась, – i вiд’еднався.

Я не стала читати далi, а зателефонувала мамi. У слухавцi лунали довгi гудки. Я скинула виклик i набрала номер маминого мобiльного. Коли вона врештi вiдповiла, то була трохи захекана:

– Анюто? Що, що сталося? Що в тебе з голосом?

– Мамо, ти де?

– Вийшла в магазин – хлiб закiнчився. Та що таке, Аню? Я завжди в цей час виходжу, що за панiка?

– Вас закрили, мамо, мiсто закрили. Я ще нiчого не знаю, у новинах передали. Ти слухала новини вранцi?

Вона помовчала трохи, а потiм сказала:

– Добре, що ви за мiстом. Сергiй удома?



Сергiй телефонував дорогою ще кiлька разiв. Я читала йому вголос подробицi, що спливали в Мережi. Усi новини були короткими, iнформацiя просочувалася по дещицi, чимало повiдомлень починалися зi слiв «за неперевiреними даними», «джерело в адмiнiстрацii мiста повiдомило», обiцяли, що в обiднiх новинах на федеральних каналах виступить головний санiтарний лiкар. Я оновлювала й оновлювала вебсторiнку, доки в очах не зарябiло вiд заголовкiв i лiтер. Кава охолола, i понад усе менi хотiлося, щоб Сергiй швидше повернувся додому. Пiсля мого третього дзвiнка вiн сказав раптом, що в заторi почався рух, водii заглушили двигуни й вешталися трасою, заглядаючи в сусiднi автiвки та слухаючи уривки новин iз радiоприймачiв. «Якась дурня, мала, новини лише раз на пiв години, вони тут музику крутять iз рекламою, дiдько б iх ухопив», – i повернулися до своiх автомобiлiв, якi колоною поповзли в бiк мiста. За сорок хвилин i п’ять кiлометрiв з’ясувалося, що потiк на найближчому з’iздi розвертаеться в область. Сергiй зателефонував iще раз i сказав:

– Схоже, вони не брешуть, мiсто справдi закрили.

Нiби ще були сумнiви i, рухаючись у бiк мiста цi останнi п’ять кiлометрiв до розвороту, вiн сподiвався, що це лише розiграш, невдалий жарт.



Прокинувся Мишко, спустився з другого поверху й грюкнув дверцятами холодильника. Я вийшла з кабiнету та сказала:

– Мiсто закрили.

– Як це? – Вiн обернувся, i чомусь його заспаний вигляд, скуйовджене пiсля сну волосся та слiд вiд подушки на щоцi вiдразу мене заспокоiли.

– У Москвi карантин. Сергiй повертаеться додому. Я телефонувала бабусi, у неi все гаразд. Якийсь час у мiсто не можна буде потрапити.

– Кльово, – сказав мiй безтурботний худий хлопчик, у життi якого не виникало бiльшоi проблеми, нiж зламана iгрова приставка; його ця новина анiтрохи не злякала – може, вiн подумав про те, що канiкули триватимуть ще якийсь час, а може, i геть нiчого не подумав, просто сонно всмiхнувся менi, схопив пакет апельсинового соку й печиво i, човгаючи, посунув назад до своеi кiмнати.



Усе це справдi було ще не страшно. Неможливо було уявити, що карантин не закiнчиться за кiлька тижнiв. По телевiзору тими днями говорили, що це «тимчасовий захiд», «ситуацiя пiд контролем», «у мiстi достатньо лiкiв, постачання продовольства органiзовано», новини не йшли ще нескiнченним потоком, iз рядком-бiгунком унизу екрана та трансляцiями наживо з вулиць, навдивовижу порожнiх, iз поодинокими перехожими в марлевих пов’язках, по всiх каналах ще було повно розважальних передач i реклами, i нiхто ще не злякався по-справжньому – анi тi, хто залишився всерединi, анi ми, ззовнi. Ранки починалися з новин, iз дзвiнкiв мамi та друзям. Сергiй працював дистанцiйно, це було навiть приемно – позаурочна вiдпустка, наш зв’язок iз мiстом не перервався, а просто був обмеженим. Ідея прокрастися в мiсто й забрати маму здавалася нетермiновою – уперше ми заговорили про це не всерйоз, за вечерею, здаеться на початку карантину, i в першi днi Сергiй (i не лише вiн – деякi нашi сусiди, як з’ясувалося пiзнiше, робили те саме) кiлька разiв виiжджав; за чутками, тодi ще було перекрито лише основнi траси, а чимало другорядних в’iздiв залишалися вiльними, – але в мiсто потрапити вiн так жодного разу й не змiг i повертався нi з чим.

По-справжньому ми злякалися того дня, коли оголосили про закриття метро. Усе сталося якось одночасно, немов зненацька пiднялися непрозорi фiранки – й iнформацiя ринула на нас бурхливим потоком. Раптом ми жахнулися з того, як нам удавалося бути такими безтурботними, чотириста тисяч хворих, зателефонувала мама – «У магазинах порожнi полицi, але ви не хвилюйтеся, я встигла зробити деякi запаси, менi не потрiбно багато, i Любов Михайлiвна каже, що в ЖЕДi друкують продовольчi талони та днями почнуть розподiляти продукти», а вiдтак вона сказала: «Знаеш, дитинко, менi стае якось лячно, на вулицi всi в масках». Потiм Сергiй не змiг дотелефонуватися на роботу, мобiльний зв’язок завис, як у новорiчну нiч, – мережа перевантажена й короткi гудки, а до кiнця дня новини посипалися одна за одною: комендантська година, заборона на пересування мiстом, патрулi, роздавання лiкiв i продуктiв за талонами, комерцiйнi органiзацii закрито, у школах i дитячих садках органiзовано пункти екстреноi допомоги. Уночi до нас дотелефонувалася Олена та плакала в слухавку: «Анечко, якi пункти, там просто лазарети, на пiдлозi лежать матраци, на них – люди, як на вiйнi».



Вiдтодi не було вечора, коли ми iз Сергiем не будували б планiв якось прокрастися через карантин, крiзь кордони похмурих озброених чоловiкiв у респiраторах; спочатку цi кордони були просто пластмасовими червоно-бiлими кубиками, яких багато бiля кожного посту ДАІ та якi легко можна було б розкидати автiвкою з розгону. Бетоннi балки з настовбурченою арматурою, що iржавiла на листопадовому вiтрi, з’явилися пiзнiше. «Ну не будуть же вони стрiляти, у нас велика важка автiвка, ми могли б об’iхати полем… Ну дамо iм грошей», – я сердилася, сперечалася, плакала. «Треба забрати маму й Оленку, ми повиннi бодай спробувати». І одного такого вечора хвиля цiеi суперечки винесла нас iз дому – Сергiй розпихав по кишенях грошi, мовчки, не дивлячись на мене, зашнурував черевики, вийшов, повернувся по ключi вiд автiвки; я так боялася, що вiн передумае, аж схопила з вiшака першу-лiпшу куртку, крикнула Мишковi:

– Ми по бабусю, нiкому не вiдчиняй, зрозумiв? – І, не дочекавшись вiдповiдi, вибiгла слiдом за Сергiем.



Дорогою ми мовчали. Траса була порожня й темна, до освiтленого шматка шосе залишалося ще кiлометрiв зо двадцять, траплялися поодинокi автiвки, що iхали назустрiч, – спочатку з-за вигину дороги з’являлася хмара розсiяного бiлого свiтла, щоб потiм, клiпнувши, перетворитися на тьмяно-жовте ближне, i вiд цих мовби вiтальних пiдморгувань зустрiчних автомобiлiв ставало спокiйнiше. Я дивилася на профiль Сергiя, уперто стиснутi губи й не наважувалася простягнути руку й торкнутися його, щоб не знищити iмпульс, який пiсля кiлькох днiв суперечок, слiз i сумнiвiв змусив його почути мене, поiхати зi мною. Я просто дивилася на нього й думала: «Нiколи нi про що бiльше не попрошу тебе, тiльки допоможи менi забрати маму, будь ласка, допоможи менi».



Ми проминули горбистi мурашники котеджних селищ, якi безтурботно мерехтiли вiкнами в темрявi, виiхали на освiтлену дiлянку дороги – лiхтарi, як дерева, що схилили своi жовтi голови обабiч широкого шосе, великi торговi центри з погаслими вогнями обабiч, порожнi паркiнги, опущенi шлагбауми, рекламнi щити «Елiтне селище Княже Озеро», «Земля вiд власника – вiд 1 га». Коли попереду замаячив кордон, що блокував в’iзд у мiсто, я навiть спочатку не вiдразу зрозумiла, що це саме вiн, – двi патрульнi автiвки навскоси, одна з увiмкненими фарами, невелика зелена вантажiвка на узбiччi, кiлька довгих бетонних балок на асфальтi, зоддаля схожих на бiлу довгасту пастилу, самотня людська фiгура. Усе це мало такий несправжнiй, iграшковий вигляд, що я вперше справдi повiрила в те, що ми зможемо, – i поки Сергiй скидав швидкiсть, я дiстала телефон i набрала мамин номер, а коли вона вiдповiла, я сказала:

– Не говори нiчого, ми зараз приiдемо по тебе, – i завершила виклик.

Перш нiж вийти з автiвки, Сергiй чомусь вiдкрив i знову закрив бардачок, але нiчого звiдти не вийняв; вiн залишив двигун увiмкненим, i я якусь мить сидiла на пасажирському сидiннi, дивлячись, як вiн iде в бiк кордону. Вiн iшов повiльно, наче обдумуючи те, що повинен сказати. Я дивилася йому в спину, а потiм вискочила з автiвки – зi звуку позаду мене зрозумiла, що дверцята не зачинилися, але не поверталася i майже побiгла слiдом за ним, а коли наздогнала, вiн уже стояв навпроти чоловiка в камуфляжi, незграбного, як ведмiдь; було холодно, пiд пiдборiддям у чоловiка була маска, яку вiн почав квапливо натягувати на обличчя, щойно ми вийшли з автiвки, кiлька разiв марно намагаючись схопити ii за краечок рукою в товстiй чорнiй рукавицi. У другiй руцi вiн мав цигарку, спалену до половини. В однiй iз патрульних автiвок за його спиною виднiлося кiлька силуетiв i тьмяно свiтився екранчик, – я подумала, що вони дивляться телевiзор, це звичайнi люди, такi ж, як ми. Ми зможемо домовитися.



Сергiй зупинився за п’ять крокiв – i я подумки похвалила його. Поспiшнiсть, iз якою чоловiк натягав маску на обличчя, давала змогу припустити: вiн не хоче, щоб ми наближалися. Я теж зупинилася, i Сергiй виголосив пiдкреслено бадьорим голосом – тим, який ми використовуемо пiд час розмов iз даiшниками та полiцiйниками:

– Командире, як би нам у мiсто потрапити, га?

За його тоном i за тим, як вiн склав губи, було помiтно, як складно йому даеться ця невимушена iнтонацiя, як неприемно йому вдавати дружелюбнiсть, що вiн геть не впевнений в успiху. Чоловiк поправив маску й поклав руку на автомат, що висiв у нього на плечi. У цьому жестi не було погрози. Здавалося, нiби йому просто нiде подiти руки. Вiн мовчав, i Сергiй продовжив – таким самим неприродно привiтним голосом:

– Друже, дуже треба, скiльки вас – п’ятеро? Може, домовимося? – i полiз у кишеню.

Дверцята автiвки, що стояла позаду патрульноi, ледь прочинилися, i цiеi митi чоловiк, який поклав руку на автомат, молодим, немов iще ламким голосом сказав:

– Не прийнято, розвертайтеся, – i махнув рукою, у якiй димував недопалок, у бiк роздiльника.

Ми обое машинально подивилися туди – з металевоi роздiльноi стрiчки було акуратно вирiзано шмат, i на снiгу, що лежав обабiч стрiчки, чiтко виднiлася колiя.

– Почекай, командире, – почав Сергiй, але з очей чоловiка з автоматом я вже зрозумiла, що все марно, що немае сенсу називати його командиром, пропонувати йому грошi, що вiн зараз покличе своiх i нам доведеться сiдати в автiвку, розвертатися в колii, прокладенiй такими ж, як ми, хто намагався пробратися в закрите мiсто та вивезти звiдти когось, кого вони люблять, за кого бояться.

Я змусила Сергiя посунутися та зробила ще чотири кроки вперед, стала майже впритул до чоловiка з автоматом i тодi нарештi побачила, що вiн геть молодий, може рокiв зо двадцять. Я постаралася поглянути йому просто в очi – вiн намагався вiдвести iх, i сказала:

– Послухай.

Я сказала «послухай», хоча нiкому нiколи не «тикаю», це важливо для мене – «ви» задае дистанцiю, ось я, доросла, освiчена, благополучна, а ось це – хлопчик iз темними вiспинками на щоках у тих мiсцях, якi не приховуе бiла маска, але тодi я знала точно, що мушу говорити саме так.

– Послухай, – кажу я, – розумiеш, там моя мама, мама у мене там, вона сама, вона здорова, у тебе е мама, ти ii любиш, ну пусти нас, будь ласка, нiхто не помiтить, ну, хочеш, я сама проiду, а вiн мене тут почекае, у мене дитина вдома, я точно повернуся, обiцяю тобi, я поiду сама й повернуся за годину, пусти мене.

У його очах з’явилася непевнiсть, я помiтила ii та приготувалася сказати щось iще, але тут за його спиною з’явився ще один, у такiй само масцi й iз таким само автоматом на плечi:

– Семьонов, що в тебе тут?

І я, намагаючись дивитися в очi то одному, то iншому, поки вони не глянули один на одного, заговорила швидко, щоб не дати iм змоги отямитися:

– Хлопцi, пропустiть мене, будь ласка, менi треба маму забрати, мама там залишилася, мiй чоловiк iз вами тут почекае, я за годину повернуся, можете навiть у свое авто його не садити. Сергiю, ти тепло вдягнений, еге ж? Ти погуляеш тут годину? Я швидко.

І той, який був старшим, раптом вийшов наперед, вiдтiснивши молоденького Семьонова з недопаленою цигаркою в руцi, i сказав голосно, майже крикнув:

– Не прийнято, сказано вам. Нiби це я придумав. Розвертайтеся швидко, у мене наказ, iдiть в автiвку.

Вiн махнув автоматом, i в його жестi знову не було жодноi погрози, але я не встигла сказати нiчого бiльше, тому що молоденький Семьонов, iз жалем викинувши собi пiд ноги недопалок, мовив майже жалiсно:

– Навколо Кiльцевоi натягнули колючку, там ще один кордон, навiть якби ми вас пустили, там не проiдете.

– Ходiмо, мала, ходiмо, нас не пропустять, нiчого не вийде, – сказав Сергiй, узяв мене за руку й майже силомiць повiв до автiвки. – Спасибi, мужики, я зрозумiв, – казав вiн i тягнув мене за собою.

Я знала, що сперечатися марно, та все ще думала, що б такого iм сказати, щоб вони мене пропустили, i нiчого – нiчого не спало менi на думку, i коли ми сiли в автiвку, Сергiй знову чомусь вiдкрив i закрив бардачок i, перш нiж рушити, сказав менi:

– Це вже не мiлiцiя i не ДПС. Ти подивися на форму, Анько, це регулярнi вiйська.

І поки вiн розвертав автiвку, поки пiд колесами хрускотiла снiжна колiя, я взяла до рук телефон i набрала мамин номер – перший на лiтеру «М», «мама», вона взяла слухавку пiсля першого ж гудка й закричала:

– Алло, Аню, алло, що у вас там коiться?

А я сказала – майже спокiйно:

– Матусю, нiчого не вдалося, треба почекати, мамо, ми щось придумаемо.

Якийсь час вона не говорила нiчого, чутно було тiльки ii дихання – так чiтко, немов вона сидiла поруч зi мною, у автiвцi. Потiм вона сказала:

– Ну звiсно, маленька.

– Я зателефоную тобi пiзнiше, увечерi, гаразд?

Я скинула виклик i заходилася шукати в кишенях, менi довелося пiдвестись iз сидiння, ми вже iхали у зворотному напрямку, незабаром мала закiнчитися освiтлена частина дороги – я вже бачила попереду кордон жовтого свiтла й мерехтливi вогники котеджних селищ, удома на нас чекав Мишко.

– Уявляеш, я забула вдома сигарети, – сказала я Сергiевi й заплакала.



Рiвно за тиждень, у вiвторок, сiмнадцятого листопада, мама померла.


* * *

Цей сон снився менi все життя – iнодi раз на рiк, iнодi рiдше, але щоразу, коли я вже починала його забувати, вiн неодмiнно приходив знову: менi треба дiстатися кудись, зовсiм недалеко, там на мене чекае мама, i я рухаюся вперед, але дуже повiльно, – менi зустрiчаються якiсь непотрiбнi, зайвi люди, i я грузну в розмовах iз ними, як у павутиннi, i коли нарештi майже досягаю мети, то раптом розумiю, що запiзнилася, що мами там бiльше немае, що ii нiде немае – i я нiколи вже ii не побачу. Я прокидалася вiд власного крику, iз мокрим вiд слiз обличчям, лякаючи чоловiка, який лежав поруч, i навiть якщо той чоловiк обiймав мене й намагався втiшити, я вiдбивалася й вiдштовхувала його руки, приголомшена власною непохитною самотнiстю.



Дев’ятнадцятого листопада наш телефон замовк назавжди; разом iз ним вимкнувся й iнтернет. Виявив це Мишко – единий, хто намагався бодай удавати, що життя тривае як зазвичай; виринаючи з напiвсонноi коми, у якiй мене топили пiгулки – Сергiй змушував мене пити iх щоразу, коли я починала плакати й не могла зупинитися, – я йшла перевiрити, де вони – двi людини, якi в мене залишилися. Інодi вони сидiли поруч, схиливши голови над комп’ютером, i гортали стрiчку новин, а iнодi Сергiй пропадав у дворi – менi здаеться, вiн рубав там дрова, хоча годi було уявити бiльш безглузде заняття, а Мишко – Мишко все ще сидiв перед комп’ютером, крутив ролики на «Ютубi» або грав в онлайновi iгри, i я, дивлячись на це, знову кричала та плакала; тут-таки вiдчинялися вхiднi дверi, впускаючи в дiм струмiнь холодного повiтря, з’являвся Сергiй, вiв мене в спальню та змушував випити ще одну пiгулку. Коли зник зв’язок, я прокинулася вiд того, що Сергiй трусив мене за плече:

– Годi спати, мала, ти нам потрiбна. Телефон здох, iнтернет теж, у нас залишилися новини тiльки з тарiлки, i нашоi з Мишком англiйськоi замало.



Спустившись у вiтальню, я виявила на диванi бiля телевiзора Мишка – на колiнах у нього лежав оксфордський словник, а обличчя було зосереджене й нещасне, як на iспитi. Навколо нього сидiли дорослi: красуня Марина з триповерхового кам’яного палацу з моторошними вежами через вулицю вiд нас та ii товстий чоловiк Льоня, недiльний партнер Сергiя по пiрамiдi. На пiдлозi бiля дивана сидiла iхня маленька дочка – перед нею стояла ваза з черепашками, якi ми привезли з весiльноi подорожi; судячи з роздутоi щоки, одна з черепашок уже була в неi в ротi, i тонка блискуча нитка слини тягнулася вiд пiдборiддя до решти крихких скарбiв. Сергiй вiв мене попiдруч сходами донизу – напевно, два днi пiгулок i слiз не минули дарма, тому що Марина, пiднявши на мене очi (попри ранню годину, макiяж у неi був бездоганним – е жiнки, якi мають вигляд досконалих янголiв у будь-який час доби), швидко пiднесла руку до рота й навiть спробувала пiдхопитися з дивана:

– Аню, у тебе кепський вигляд, ти не хвора?

– Ми здоровi, – квапливо запевнив Сергiй, i я вiдразу ж розсердилася на нього за цей поспiх, нiби це ми сидiли в Марининiй вiтальнi, дозволивши нашiй дитинi обсмоктувати чужi сентиментальнi спогади. – Друзi, у нас тут сталося…

Перш нiж вiн змiг продовжити фразу – чомусь менi було дуже важливо завадити йому закiнчити, я пiдiйшла до дiвчинки i, розтиснувши мокрi вiд слини чiпкi пальчики, висмикнула вазу й поставила ii вище, на камiнну полицю:

– Марино, вийми в неi з рота черепашку, вона вдавиться, це все-таки не цукерка.

– Упiзнаю свою дiвчинку, – сказав Сергiй стиха, з полегшенням, нашi погляди перетнулися, i я не змогла не усмiхнутися йому.

Я не терпiла iх обох – i Марину, i ii недолугого галасливого Льоню, пiд зав’язку набитого грiшми й дурнуватими анекдотами; у пiдвалi у Льонi стояв бiльярдний стiл, i Сергiй час вiд часу у вихiднi вирушав туди пограти – першi пiв року нашого життя в селищi я намагалася скласти йому компанiю, але швидко зрозумiла, що не можу навiть удавати, що менi весело з ними. «Краще взагалi нiякого свiтського життя, нiж ця моторошна пародiя», – казала я Сергiевi, а вiн вiдповiдав: «Знаеш, мала, не можна бути такою вередливою, якщо живеш у селi, iз сусiдами треба спiлкуватися». І ось тепер цi двое сидiли в моiй вiтальнi на моему диванi, а мiй син iз вiдчаем на обличчi намагався перекласти iм новини CNN.

Поки Марина дiставала останню черепашку з-за щоки своеi дочки, Льоня по-хазяйськи поплескав по дивану поруч iз собою i сказав:

– Сiдай, Анько, i перекладай. Телефони здохли, нашi брешуть, схоже, безбожно. Я хочу знати, що коiться у свiтi.

Я опустилася на краечок журнального стола – менi страшенно не хотiлося сiдати поруч iз ними, – обернулася до телевiзора й тут-таки припинила чути Маринине безпорадне воркування: «Дашо, виплюнь, виплюнь негайно», i Льонинi гучнi смiхи: «Няню вiдрiзало карантином, довелося Маринцi згадувати про материнськi iнстинкти, та поки що не дуже вдаеться, Сергiю, як бачиш». Я пiдняла руку, i вони замовкли разом, я слухала й читала рядок-бiгунець унизу екрана. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять. Запала цiлковита тиша, а потiм я обернулася до них. Марина тепер сидiла на пiдлозi в застиглiй позi, затиснувши в руцi мокру черепашку, видобуту з Дашиного рота, а Льоня тримав на руках дiвчинку, затискаючи iй рота рукою, i очi в нього були дуже серйознi, такого дорослого виразу я жодного разу в нього не бачила; поруч iз Льонею завмер Мишко, худе обличчя з довгим носом, куточки губ опущенi, брови пiднятi, як у карнавального П’еро, словник скотився з колiн на пiдлогу – мабуть, знань англiйськоi все-таки вистачило йому, аби зрозумiти головне.



Я не переводила погляду на Сергiя, який стояв позаду дивана, лише мовила:

– Вони кажуть, що скрiзь те саме. У Японii сiмсот тисяч хворих, китайцi не дали статистики, австралiйцi й англiйцi закрили кордони, тiльки це iм не допомогло – схоже, вони теж спiзнилися; лiтаки не лiтають нiде. Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго, Г’юстон, – усi великi мiста в Штатах на карантинi, i вся Європа в такiй само дупi – це якщо коротко. Кажуть, що створили мiжнародний фонд i працюють над вакциною. Ще кажуть, що ранiше нiж за два мiсяцi вакцини не буде.

– А про нас що?

Льоня прибрав руку вiд рота дiвчинки, i та одразу почала смоктати палець; вони обое дивилися на мене, i я вперше помiтила, якi вони схожi, – бiдолашна дiвчинка, у нiй не було нiчого вiд тендiтноi породистоi Марини, лише Льонинi близько посадженi очi й товстi борошнистi щоки, з яких стирчала трикутна горошина пiдборiддя.

– Та що iм ми. Про нас поки що сказали мало. Теж усе погано, i те саме всюди – на Далекому Сходi особливо, китайського кордону не закриеш, вони кажуть, що там третина населення iнфiкована; Пiтер закрили, Нижнiй закрили.

– А Ростов? Про Ростов вони що кажуть?

– Льонь, не говорять вони про Ростов, вони про Париж кажуть, про Лондон. – Це було навiть приемно, чотири пари переляканих очей, прикутих до мого обличчя; вони чекали кожного мого слова, нiби вiд цього залежало щось дуже важливе.

– У мене мама в Ростовi, – сказав Льоня тихо. – Я тиждень туди дотелефонуватися не можу нiкому, а тепер телефон геть здох. Сергiю, що це з нею? Аню, ти чого?



Поки Сергiй пiдштовхував до виходу Льоню з дiвчинкою на руках i Марину, яка все озиралася («Сергiю, та що я такого сказав? Що у вас сталося? Може, вам допомога потрiбна?»), я намагалася вдихнути – горло стиснулося, не кажи iм, не кажи, – i спiймала Мишкiв погляд; вiн дивився на мене, закусивши губу, i обличчя в нього було вiдчайдушне, безпорадне, я простягнула до нього руку, а вiн стрибнув до мене з дивана (столик по-зрадницьки затрiщав пiд його вагою), учепився менi в плече та прошепотiв кудись у ключицю:

– Мамо, що ж тепер буде?

А я сказала:

– Ну, спершу ми, звiсно, зламаемо до бiса журнальний столик.

Вiн вiдразу ж засмiявся, як завжди робив, коли був iще маленьким, – його завжди було дуже просто розсмiшити, попри будь-якi прикрощi, це був найпростiший спосiб заспокоiти його, коли вiн плакав. До вiтальнi зайшов Сергiй:

– Що смiшного?

Я подивилася на нього поверх Мишковоi голови та сказала:

– Гадаю, що далi буде тiльки гiрше. Що робитимемо?

Решту дня ми всi – я, Сергiй i навiть Мишко, який облишив своi iгри, – провели у вiтальнi бiля ввiмкненого телевiзора, немов цiннiсть цього останнього каналу зв’язку iз зовнiшнiм свiтом, який у нас залишився, лише щойно стала для нас очевидною, i ми поспiшали ввiбрати якомога бiльше iнформацii, перш нiж ця ниточка урветься. Мишко, щоправда, сказав:

– Супутниковi точно нiчого не буде, мам, що б вони там не вимикали, вiн лiтае собi й лiтае, – але сидiв iз нами доти, доки нарештi не заснув, примостивши скуйовджену голову на пiдлокiтник дивана.

Ближче до вечора Сергiй вимкнув свiтло, розпалив вогонь у камiнi, принiс iз кухнi пляшку вiскi та двi склянки. Ми сидiли на пiдлозi перед диваном iз заснулим Мишком, якого я вкрила пледом, i сьорбали вiскi; тепле помаранчеве мерехкотiння вогню в камiнi змiшувалося з блакитним свiтiнням екрана, телевiзор тихенько бубонiв i показував переважно тi ж кадри, якi ми бачили вранцi, – диктори на тлi географiчних мап iз червоними позначками, спорожнiлi вулицi рiзних мiст, автiвки «швидкоi допомоги», вiйськовi, розподiл лiкiв i продовольства (обличчя людей, якi стояли в чергах, вiдрiзнялися лише кольором масок), закрита Нью-Йоркська фондова бiржа. Я вже нiчого не перекладала, ми сидiли мовчки та просто дивилися на екран, i на якусь мить менi раптом здалося, що це звичайний вечiр, яких уже було багато в нашому життi, i ми просто переглядаемо нуднуватий фiльм про кiнець свiту, у якому трохи затягнулася зав’язка сюжету. Я поклала голову Сергiя на плече, вiн обернувся до мене, погладив по щоцi та сказав менi на вухо, щоб не розбудити Мишка:

– Маеш рацiю, мала, усе це просто так не закiнчиться.

Звук, який розбудив мене, припинився тiеi митi, коли я розплющила очi; у кiмнатi було темно – вогонь у камiнi згас, а останнi червонуватi вуглинки вже не давали свiтла, позаду сопiв Мишко, поруч зi мною – сидячи, вiдкинувши голову назад, – спав Сергiй. Спина менi затекла вiд тривалого сидiння на пiдлозi, але я не ворушилася, намагаючись пригадати, що саме змусило мене прокинутися, – кiлька нескiнченно довгих секунд я сидiла в цiлковитiй тишi, напружено прислухаючись, i щойно майже повiрила в те, що цей дивний звук просто наснився менi, вiн пролунав знову, просто за моею спиною – вимогливий, гучний стукiт у шибку. Я обернулася до Сергiя та схопила його за плече – у напiвтемрявi побачила, що очi його розплющенi; вiн притулив палець до вуст, потiм, не зводячись на ноги, трохи нахилився праворуч i намацав вiльною рукою чавунну кочергу, що висiла бiля камiна, i вона стиха брязнула, коли вiн знiмав ii з гачка. Уперше за два роки, якi ми мешкаемо в цьому свiтлому, легкому та прекрасному будинку, я серйозно пошкодувала про те, що замiсть похмуроi цегляноi фортецi iз загратованими вiконцями-бiйницями, як у бiльшостi наших сусiдiв, ми вибрали повiтряну дерев’яну конструкцiю з прозорим фасадом iз величезних, аж до даху, вiкон; я зненацька вiдчула крихкiсть цього скляного захисту, немовби наша вiтальня й увесь будинок позаду неi, з усiма його затишними дрiбницями, улюбленими книжками, легкими дерев’яними сходами, iз Мишком, який безтурботно спав на диванi, – лише iграшковий ляльковий будиночок без передньоi стiни, куди будь-якоi митi ззовнi може проникнути гiгантська чужа рука й порушити звичний устрiй, переворушити, розсипати, висмикнути будь-кого з нас.



Ми подивилися в бiк вiкна – бiля балконних дверей, що вели на веранду, на тлi нiчного неба виразно темнiла людська постать.



Сергiй спробував пiдвестися; я вчепилася в руку, в якiй вiн стискав кочергу, i зашепотiла:

– Почекай, не вставай, не треба.

І тут за склом почувся голос:

– Ну чого ви там завмерли, захисники Брестськоi фортецi? Я чудово бачу вас крiзь скло. Сергiю, вiдчиняй!

Сергiй iз брязкотом упустив кочергу на пiдлогу й кинувся до балконних дверей; прокинувся Мишко, сiв на диванi й тер очi, дикувато роззираючись; дверi вiдчинилися, у вiтальнi запахло морозним повiтрям i тютюном, а чоловiк, який стояв за склом, зайшов досередини та промовив:

– Увiмкнiть свiтло, партизани, хай вам грець.

– Привiт, тату, – сказав Сергiй, намацуючи вимикача на стiнi, i аж тепер я видихнула, звелася на ноги й пiдiйшла ближче.

Пiд час нашого знайомства три роки тому – а Сергiй познайомив мене зi своiм батьком не вiдразу, а майже за пiв року пiсля того, як його колишня дружина нарештi послабила хватку, пристрастi пiсля розлучення трохи вщухли й наше життя помалу почало входити в нормальну колiю, – Батько Сергiя завоював мое серце просто з порога невеликоi квартирки в Чертаново, яку ми iз Сергiем винайняли, щоб жити разом. Вiн з апетитом оглянув мене з голови до нiг, мiцно та якось зовсiм не по-батькiвськи обiйняв i вiдразу велiв називати його «татом Борею», хоча я так жодного разу й не змусила себе вимовити це – спершу взагалi уникаючи безпосереднiх звертань, а потiм, ще за рiк або близько того, зупинившись на нейтральному «тато», – на «ти» я з ним так i не перейшла. Менi вiд початку було дуже легко з ним – легше, нiж у компанii друзiв Сергiя (якi звикли бачити його з геть iншою жiнкою) з iхнiми пiдкресленими, ввiчливими паузами, якi вони робили щоразу, коли я говорила щось, так, немов iм потрiбен був час, щоб згадати, хто я така. Я постiйно ловила себе на спробах сподобатися iм – майже за будь-яку цiну, це була якась дитяча, дурна конкуренцiя з жiнкою, перед якою я почувалася винуватою, за що себе й ненавидiла. Тато Боря гостював у нас нечасто – у них iз Сергiем сталася якась складна iсторiя в минулому, iмовiрно, ще в дитинствi Сергiя, про яку вони нiколи не розповiдали; менi завжди здавалося, що Сергiй одночасно пишаеться батьком i соромиться його, вони рiдко телефонували один одному, а бачилися ще рiдше – його навiть не було на нашому весiллi. Я пiдозрювала, що це через брак пристойного костюма – доволi давно вiн, несподiвано для всiх, облишив кар’еру унiверситетського викладача, здав свою невелику московську квартирку й виiхав у село десь пiд Рязанню, де вiдтодi й мешкав майже безвилазно в старому одноповерховому будинку з пiчкою та з туалетом на вулицi, потихеньку браконьерив i, за словами Сергiя, глибоко пиячив iз мiсцевими мужиками, помiж яких завоював собi незаперечний авторитет.

Вiн стояв посеред освiтленоi тепер вiтальнi, мружачись вiд раптового свiтла, – на ньому була стара мисливська куртка Сергiя, а на ногах чомусь зворушливi сiрi валянки без калош, навколо яких на теплiй пiдлозi вже починала утворюватися калюжка. Сергiй смикнувся було йому назустрiч, але вони якось нiяково застигли за крок один вiд одного й так i не обiйнялися, а замiсть цього обернулися до мене – i тодi я стала мiж ними й обiйняла iх обох; крiзь густi затишнi запахи диму й тютюну раптом виразно вiйнуло спиртом, i я подумки здивувалася тому, як вiн примудрився доiхати до нас, – але потiм менi спало на думку, що навряд чи на дорогах зараз цим хтось переймаеться. Я притулилася щокою до витертого комiра його мисливськоi куртки й мовила:

– Як добре, що ви тут. Їсти хочете?



За чверть години на плитi шкварчала яечня, i ми всi – включно з Мишком, який вiдчайдушно витрiщався, намагаючись не заснути, – сидiли навколо кухонного столу; годинник показував пiв на четверту ранку, i вся кухня вже пропахла жахливими батьковими цигарками – вiн визнавав лише «Яву» i зневажливо вiдмовився вiд «Кента», запропонованого Сергiем. Поки готувалася iжа, вони iз Сергiем устигли випити «по однiй», а коли я поставила перед ними тарiлки, вiд яких iшла пара, i Сергiй приготувався налити ще, тато Боря несподiвано накрив чарку своею великою долонею з пожовклими прокуреними пальцями та сказав:

– Та нi, годi свiтського життя, мабуть. Я приiхав вам сказати, дiти, що ви iдiоти. Якого бiса ви сидите в цьому своему скляному будинку з цiею своею яечнею та робите вигляд, що все гаразд? У вас навiть хвiртка не замикаеться. Звiсно, ваша кумедна хвiртка, декоративний парканчик i взагалi вся ця пародiя на безпеку навiть дитину не зупинить, та я все ж очiкував вiд вас бiльшоi кмiтливостi.



Тон у нього був жартiвливий, але очi не усмiхалися, – я раптом помiтила, що його велика рука, у якiй вiн тримав чергову запалену цигарку, тремтить вiд утоми й попiл падае просто в тарiлку з яечнею, обличчя в нього сiре, а пiд очима – темнi кола. У своему светрi з розтягнутим комiром, що його колiр уже неможливо було визначити (напевно, теж Серьожин), товстих штанях i валянках, якi й не подумав зняти, видавався вiн посеред нашоi свiтлоi елегантноi кухнi величезним чужорiдним птахом, а ми втрьох дiйсно сидiли навколо нього, як переляканi дiти, i ловили кожне його слово.

– Я дуже сподiвався, що вас тут уже не знайду, – гадав, вам вистачило глузду допетрати, що коiться, i ви давно вже забили дошками свiй ляльковий будиночок i втекли звiдси, – продовжив вiн, пiдхопивши виделкою майже половину яечнi й так i тримаючи ii пiдвiшеною. – Але, зважаючи на ваш усiм вiдомий бездумний iдiотизм, я вирiшив-таки в цьому переконатися i, на жаль, мав рацiю.

Ми мовчали – не мали що вiдповiсти. Тато з жалем подивився на яечню, що тремтiла на виделцi, поклав ii назад на тарiлку й вiдсунув убiк; видно було, що вiн думае, як почати, i якась частина мене вже знала, що саме вiн зараз нам скаже; тож, аби вiдтягнути цю мить, я зiбралася пiдвестися та прибрати зi столу, але тато Боря жестом зупинив мене й заговорив:

– Почекай, Аню, це недовго. Мiсто закрили два тижнi тому, – вiн сидiв тепер, склавши руки перед собою та опустивши голову, – а з часу, коли з’явилися першi хворi, минуло трохи бiльше двох мiсяцiв, якщо, звiсно, нам не брешуть. Я не знаю, скiльки людей мало померти, щоб вони закрили мiсто, але, судячи з того, що вони вже вимкнули нам телефони, усе вiдбуваеться швидше, нiж вони сподiвалися. – Вiн пiдняв голову й подивився на нас. – Ну ж бо, дiти, зробiть розумнiшi обличчя, невже ви нiколи не чули, що таке математична модель епiдемii?

– Я пам’ятаю, тату, – сказав раптом Сергiй.



– А що таке модель епiдемii? – запитав Мишко. Очi в нього були круглi.

– Це дуже давня штука, Мишку, – сказав тато Боря, але дивився на мене. – Ми це прораховували ще в сiмдесятi роки для Інституту Гамалii. Я, звiсно, давно вже вийшов у тираж, але гадаю, що загальнi принципи не змiнилися – точнi науки не проп’еш, дiти. Це як iздити на велосипедi. Якщо стисло, то все залежить вiд хвороби – як саме вона передаеться, наскiльки заразна, чи тривалий у неi iнкубацiйний перiод i який вiдсоток смертностi. А ще дуже важливо, як саме влада з цiею хворобою бореться. Ми прорахували тодi сiмнадцять iнфекцiй – вiд чуми до банального грипу, я не лiкар, я – математик i про цей новий вiрус знаю дуже мало. Не буду мучити вас диференцiальними рiвняннями, але, судячи зi швидкостi, з якою все розвиваеться, карантин iм не надто допомiг – замiсть того щоб одужувати, люди мруть, i мруть швидко. Може, вони не так цей вiрус лiкують, може, не мають чим його лiкувати, а може, просто ще не винайшли способу. Хай там як, сумнiваюся, що мiсто вже загинуло, проте загине, незабаром; i коли все це почнеться, на нашому мiсцi я намагався б опинитися вiд нього якомога далi.

– Що почнеться? – запитала я.

Тут заговорив Сергiй:

– Вони прорвуться, Анько. Тi, хто в мiстi. Тi, хто не встиг захворiти, разом iз тими, хто вже заразився, але ще не знае про це; а ще вони вiзьмуть iз собою тих, хто насправдi хворий, тому що не можна ж iх там залишити. Вони поiдуть повз нас хто куди, стукатимуть у твоi дверi та проситимуть води, або поiсти, або переночувати, i щойно ти погодишся бодай на щось iз цього, то захворiеш.

– А якщо ти iм вiдмовиш, Аню, – сказав тато Боря, – вони можуть дуже образитися на тебе, тож уся ця iсторiя не обiцяе нам нiчого, крiм халепи.



– Скiльки в нас часу, тату, як ти гадаеш? – запитав Сергiй.

– Не дуже багато. Щонайбiльше тиждень, i я дуже сподiваюся, що ми не запiзнимось. Я, звiсно, сварив вас, дiти, а сам… Ви ж лише дурнi маленькi буржуi, а менi, старому бевзевi, треба було не горiлку пити у своему селi, а iхати до вас вiдразу, щойно вони оголосили цей свiй карантин. Деякi потрiбнi речi я привiз iз собою – але не всi, звiсно, грошей у мене було небагато, i я поспiшав, тому попереду в нас кiлька метушливих днiв. Сергiю, пiди-но вiдчини ворота, треба загнати мою автiвку у двiр. Боюся, що моя старенька нiкуди вже не поiде – останнi кiлометри я неабияк побоювався, що доведеться добиратися до вас пiшки. – І поки вiн пiдводився й видобував iз кишень ключi, я дивилася на нього й думала про те, що цей недолугий «шумний» чоловiк, – про якого ми геть забули i якому жодного разу не зателефонували вiдтодi, як усе це сталося, щоб дiзнатися, як вiн, – залишив свое рязанське село, завантажив в автiвку весь свiй нехитрий скарб i ладний був облишити його посеред дороги, якщо здохне двадцятирiчна «Нива», i йти по морозу, просто щоб переконатися в тому, що ми все ще тут, i змусити нас зробити те, що здавалося йому розумним. Видно було, що Сергiй подумав про те саме, – менi навiть здалося, що вiн скаже щось iще, але вiн просто взяв ключi вiд автiвки й попрямував до виходу.



Коли дверi за ним зачинилися, ми залишилися на кухнi втрьох; тато Боря знову сiв, подивився на мене без усмiшки та сказав:

– У тебе кепський вигляд, Аню. Мама?..

Я швидко похитала головою й вiдчула, як морщиться мое обличчя. Вiн одразу ж узяв мене за руку й поставив ще одне запитання:

– Про Іру з Антоном чутно що-небудь?

І тодi я вiдчула, як сльози висихають у мене в очах, не встигнувши пролитися. Забула, геть забула i про Серьожину першу дружину, i про п’ятирiчного Антона. Я притиснула руку до рота i з жахом похитала головою ще раз. Борис насупився й запитав:

– Як ти гадаеш, вiн погодиться поiхати без них? – І тут-таки сам собi вiдповiв: – Утiм, нам для початку треба ще придумати, куди саме поiдемо.



Цiеi ночi ми вже бiльше нiчого не обговорювали. Коли Сергiй зайшов до хати, згинаючись пiд вагою величезного брезентового рюкзака, тато схопився йому назустрiч, кинувши на мене короткий попереджувальний погляд, i розмову було завершено. Наступнi пiв години вони, щоразу старанно тупаючи ногами на порозi, щоб струсити снiг iз взуття, носили з «Ниви», що стояла тепер на паркiнгу перед будинком, якiсь мiшки, сумки й канiстри. Сергiй запропонував було залишити бiльшiсть речей у автiвцi: «Вони ж не потрiбнi нам просто зараз, тату», але тато Боря був непохитний, i незабаром увесь його розмаiтий багаж було складено на зберiгання в кабiнетi, куди потiм подався й вiн сам, вiдмовившись вiд запропонованого гостьового комплекту бiлизни.

– Не треба менi стелити, Аню, я чудово влаштуюся на диванi, спати залишилося недовго. Замкнiть дверi й лягайте, уранцi поговоримо, – сказав вiн. Так i не знявши валянкiв, потупотiв у кабiнет, залишаючи мокрi слiди на пiдлозi, i щiльно зачинив за собою дверi.



Це прозвучало як команда. Спочатку, не сказавши нам анi слова, подався в лiжко Мишко – я чула, як нагорi грюкнули дверi до його кiмнати. Сергiй замкнув дiм i теж пiшов нагору, а я пройшла по першому поверху, вимикаючи свiтло. Вiдколи ми переiхали сюди, цей тихий нiчний обхiд став одним iз моiх улюблених ритуалiв – пiсля вiд’iзду гостей або пiсля звичайного спокiйного вечора втрьох дочекатися, коли Сергiй й Мишко розiйдуться по спальнях, а потiм витрусити попiльнички, прибрати посуд зi столу, поправити подушки на диванi, викурити в тишi останню цигарку й пiднятися освiтленими сходами на другий поверх, залишивши внизу затишну сонну темряву, трохи постояти бiля Мишкових дверей i, нарештi, зайти до нашоi прохолодноi темноi спальнi, скинути одяг, ковзнути пiд ковдру до сонного Сергiя та пригорнутися до його теплоi спини.


* * *

Я прокинулася, розплющила очi й поглянула у вiкно, намагаючись збагнути, котра година, – але за сiрою листопадовою напiвтемрявою за вiкном годi було здогадатися, ранок зараз чи друга половина дня. Мiсце в лiжку поруч зi мною було порожне, i якийсь час я лежала нерухомо, прислухаючись, – у будинку було тихо. Нiхто не розбудив мене, i я ще боролася зi спокусою заплющити очi й заснути знову, як часто робила останнiми днями, але потiм усе-таки змусила себе встати, накинути на плечi халат i спуститися донизу. Менi не здалося – будинок був порожнiм. На кухнi знову пахло батьковими цигарками, на столi серед залишкiв снiданку стояв ще теплий кавник; я налила собi кави й почала збирати зi столу тарiлки. Цiеi митi грюкнули вхiднi дверi й зайшов тато Боря.

– Здохла автiвка, – сказав вiн якось переможно, немов радiючи з того, що мав рацiю. – Доведеться залишити стареньку тут. Добре, що у вас обох позашляховики, була б у тебе якась дiвчача цяцьковина на колесах, не знаю, що б ми робили.

– Доброго ранку, тату, – сказала я. – А де Сергiй i Мишко?

– Ми не хотiли тебе будити, Аню. – Вiн пiдiйшов ближче й поклав руку менi на плече. – Занадто змучений вигляд ти мала вночi. Ну ж бо, пий каву, у нас багато справ iз тобою. Сергiя з Мишком я послав на закупи – не хвилюйся, далi Звенигорода вони не поiдуть, та це й не потрiбно. Список у нас великий, але не дуже рiзноманiтний, усе можна придбати на околицях. Якщо пощастить i сусiди вашi ще не збагнули, що запасатися треба не вермутом та оливками без кiсточок, то за кiлька днiв зберемо все, що потрiбно, i можна буде вирушати.

– А куди ж ми поiдемо?

– Для початку головне – виiхати звiдси. Занадто ви близько до мiста, Аню, а для нас тепер що далi, то краще. Ми iз Сергiем поговорили вранцi, вирiшили, що спершу повернемося до мене, в Льовiно, – усе-таки двiстi кiлометрiв вiд Москви, людей небагато, вiд траси далеко, у нас там рiчка, лiс, мисливське господарство поруч; поiдемо туди, а далi побачимо.



За денного свiтла, у звичнiй затишнiй атмосферi нашоi кухнi – запах кави, неприбраний посуд на столi, хлiбнi крихти, Мишкова домашня помаранчева кофта з каптуром, перекинута через спинку стiльця, – усе, про що йшлося вчора за цим столом, сьогоднi здавалося нереальною фантазiею. За вiкном проiхала автiвка. Я уявила темний маленький двокiмнатний будиночок, у який ми навiщось мусимо переiхати з нашого продуманого зручного свiту, але не мала сил сперечатися.

– Що я маю робити? – запитала. Певно, з виразу мого обличчя вiн здогадався, про що я думаю, i те, що я не заперечувала, утiшило його.

– Нiчого, Аню, покатаемося. Можна подумати, вам е чим зайнятися, – сказав вiн примирливо. – А якщо раптом виявиться, що я помиляюся, ви завжди зможете повернутися. Ходiмо, покажеш менi, де у вас теплi речi, я склав тобi список – подумай, може, ти захочеш узяти ще щось.



За якусь годину на пiдлозi нашоi спальнi з’явилися купки одягу: теплi куртки, вовнянi шкарпетки, светри, бiлизна; на особливе татове схвалення заслужили добротнi черевики на хутрi, якi Сергiй купив нам iз Мишком торiк, перед поiздкою на Байкал. «Дiти, ви не безнадiйнi!» – оголосив вiн урочисто. Я виносила речi з гардеробу, а вiн сортував iх; час вiд часу я пiдходила до вiкна й дивилася на дорогу – сутенiло, i менi дуже хотiлося, щоб Сергiй з Мишком повернулися швидше. У будинку навпроти спалахнуло свiтло. Укотре пiдiйшовши до вiкна, я помiтила чоловiчу постать на балконi другого поверху – це Льоня вийшов покурити, Марина не дозволяла йому димiти в будинку. Побачивши мене, вiн помахав рукою, i я знову звично подумала про те, що треба нарештi почепити непрозорi штори. Переiхавши за мiсто, ми й гадки не мали, що все, що вiдбуваеться на нашому дворi та в нашому будинку, чудово видно сусiдам, доки Льоня, у своiй звичнiй нахабнiй манерi, не сказав якось Сергiя: «Із вашим приiздом, друзi, курити на балконi стало значно цiкавiше; вiдразу видно – молодята». Я помахала йому у вiдповiдь, i цiеi митi тато Боря сказав за моею спиною:

– Мабуть, одягу достатньо, Аню. Тепер погляньмо, якi у вас е лiки.

Я вже вiдверталася вiд вiкна, як раптом помiтила, що бiля автоматичних Льонiних ворiт зупинилася зелена армiйська вантажiвка.



За кермом сидiв чоловiк у камуфляжнiй формi й чорнiй в’язанiй шапцi. Навiть крiзь скло було видно, що на обличчi в нього бiлiе маска. Грюкнули дверцята, i з вантажiвки вистрибнув iнший чоловiк, у такому само одязi, – через плече у нього висiв автомат. Вiн кинув собi пiд ноги цигарку й ретельно розтер ii по присипаному снiгом асфальту носаком черевика, а потiм пiдiйшов до Льонiноi хвiртки й посмикав ii – вона, мабуть, була замкнена. Я пiдняла очi на Льоню й жестом показала йому вниз, але вiн уже й сам побачив вантажiвку й саме зачиняв балконнi дверi, щоб спуститися; за пiв хвилини хвiртка вiдчинилася, i Льоня показався в ii отворi. На плечi накинув куртку, – було видно, що вiн протягуе чоловiковi в камуфляжi руку, але той вiдступив на крок i махнув автоматом у бiк Льонi, немов наказуючи йому вiдiйти подалi. Брезентовий тент вантажiвки трохи розкрився, невисокий борт вiдкинувся, i з нього вистрибнув ще один чоловiк, теж у масцi й з автоматом; на вiдмiну вiд першого, той не пiдходив до хвiртки, а залишився стояти бiля вантажiвки.



Якийсь час нiчого не вiдбувалося. Льоня й далi стояв у отворi хвiртки, руки вiн бiльше не простягав, але все ще усмiхався – мабуть, вони про щось розмовляли; чоловiка в камуфляжi я бачила тiльки зi спини.

– Що там, Аню? – гукнув до мене тато Боря. – Хлопцi приiхали?

І тут перший чоловiк у камуфляжi зненацька зробив кiлька швидких крокiв до Льонi та ткнув дулом автомата йому в груди, вiдтак вони обидва зникли в отворi хвiртки, а за мить другий чоловiк вистрибнув iз вантажiвки та квапливо пройшов слiдом за ними всередину. За триметровим Льонiним парканом уже нiчого не було видно, я почула гучний собачий гавкiт i раптом – дивний сухий звук, у якому я одразу впiзнала пострiл, хоча вiн був геть не схожий на соковитi рокiтливi черги з голлiвудських фiльмiв i Мишкових комп’ютерних iгор. Я кинулася вiдчиняти вiкно – не думаючи навiщо, чомусь тiеi митi менi було дуже важливо вiдчинити його й почути, що там; iз кузова вантажiвки вистрибнув ще один чоловiк у масцi й забiг у двiр, i тут я вiдчула на плечi важку руку, яка буквально перекинула мене на пiдлогу.

– Аню, вiдiйди вiд вiкна й не думай висуватися.

Тато, чортихаючись, уже бiг на перший поверх. Я чула, як вiн тупотить сходами, грюкае дверима кабiнету. Менi стало страшно залишатися на самотi нагорi, тому я кинулася слiдом за ним, пригнувшись. Та не встигла добiгти навiть до сходiв, бо побачила, що вiн уже повертаеться. У руках у нього був довгастий чорний пластиковий футляр, який вiн, стиха лаючись, намагався вiдкрити на бiгу. Припавши до стiни, я пропустила його назад у спальню i, мов прив’язана, рушила назирцi за ним до вiкна.



Не обертаючись, вiн люто кiлька разiв махнув на мене рукою. Я вiдступила на кiлька крокiв i застигла трохи позад нього, виглядаючи на вулицю з-за його плеча. Усе ще не було нiчого видно, але крiзь вiдчинене вiкно я почула, як десь за парканом тонко вищить Марина, а з отвору хвiртки виринули двое чоловiкiв – вони рухалися повiльно, без поспiху, i в руках несли величезний плаский Льонiн телевiзор – дроти хвостом волоклися за ними по снiгу. Через плече один iз них перекинув перлинно-сiру довгу шубу, щось iще – я не розгледiла – i, здаеться, жiночу сумочку. Поки цi двое поралися бiля вантажiвки, заносячи речi в кузов, вийшов третiй – вiн постояв ще мить, тримаючи напереваги автомат, спрямований углиб Льонiного двору, а потiм зненацька повернувся в бiк нашого будинку. У мене виникло вiдчуття, що вiн дивиться просто менi в очi, – на мить навiть здалося, що це юний Семьонов iз темними вiспинками на щоках у мiсцях, не прихованих маскою, – той самий, якого ми тиждень тому бачили iз Сергiем бiля карантинного кордону на пiд’iздi до мiста, – я машинально пiдiйшла ближче, щоб краще роздивитися його, спiткнулася об розкритий пластиковий футляр, що валявся на пiдлозi, i тут тато Боря, який стояв бiля вiкна, обернувся до мене й сердито крикнув:

– Аню, хай тобi грець, ти пiдеш звiдси чи нi?

І тодi я з розмаху сiла на пiдлогу просто бiля його нiг i нарештi подивилася на нього – у руках у тата Борi був довгий мисливський карабiн, який гостро пахнув збройовим мастилом; вiн щось iз брязкотом на тому карабiнi повернув i навпочiпки просунув ствол у розчинене вiкно, упираючись лiктем у пiдвiконня.



Пролунав глухий металевий звук – мабуть, чоловiк, схожий на юного Семьонова, ногою стукав у нашi ворота. Два роки мешкаючи iз Сергiем у цьому будинку, ми так i не провели дзвiнок вiд хвiртки, i чомусь тепер я цьому радiла – у людей, якi збираються вдертися до твого дому, не мае бути змоги подзвонити у дверi; мелодiйний звук дверного дзвiнка – менi особливо подобався той, що нагадував удари легким молоточком по мiднiй тарiлцi, «бо-бом-м-м», – був би особливо недоречним зараз, пiсля пострiлу, що пролунав нещодавно, пiсля Марининого крику, пiсля того, що я побачила у вiкно, на вiдмiну вiд ударiв чоботом по тонкому металу ворiт. Тато Боря ворухнувся – але не висунувся з вiкна, а, навпаки, притулився до бiчноi стiни й голосно крикнув:

– Гей, захиснику вiтчизни, поглянь угору! – i, швидко пiднявши руку, постукав по шибцi.

Мабуть, йому вдалося привернути увагу чоловiка, який стояв бiля наших ворiт, – я сидiла на пiдлозi й нiчого не бачила, – бо стукiт у ворота припинився. Переконавшись, що привернув увагу, тато Боря продовжив:

– Послухай, хлопче, тобi доведеться стрiляти зi свого автомата, який ти тримаеш, як лопату, крiзь товстi колоди, i я дуже боюся, що ти можеш не поцiлити з першого разу, а може, i з другого не поцiлиш. А ось цiею штукою, – тут вiн злегка похитав стволом карабiна, що стирчав iз вiкна, – я продiрявлю твою голову дуже швидко; i якщо менi пощастить – а менi завжди щастить, – то встигну ще продiрявити бензобак вашого смiттевоза, i нiхто вже не повезе всю оту хрiнь, яку ви награбували в сусiдньому будинку! А спершу, можливо, я встигну сфотографувати того хлопця, який сидить за кермом. Нам усiм це нi до чого, еге ж?

Надворi було тихо – дуже тихо; у вiдчинене вiкно залетiла снiжинка, за нею ще одна, вони трохи покружляли в повiтрi в мене перед очима, тодi впали на пiдлогу бiля моiх нiг, почали танути, а вiдтак я почула, як грюкнули дверцята й запрацював двигун. За пiв хвилини, коли звук автомобiля, що вiддалявся, розчинився в повiтрi, ми з татом, не кажучи одне одному анi слова, кинулися донизу сходами, звiдти – до вхiдних дверей, i через заснiжений двiр – я не встигла надiти зимове взуття й по щиколотку провалилася в снiг, промахнувшись ногою повз дорiжку, – вiдчинивши хвiртку, побiгли до будинку навпроти.



За кiлька метрiв вiд ворiт, лiворуч вiд чисто виметеноi дорiжки, нiяково пiдiгнувши пiд себе лапи – немов зупинившись у стрибку, лежала Льонiна улюблениця, бiла красуня-алабаiха. Судячи з ii пози, вона була вже мертва, снiг навколо неi був червоним i пористим, як розрiзаний серпневий кавун; бiля неi навпочiпки сидiв Льоня, на щоцi в нього була кров – може, його, а може – собача. Почувши нас, вiн обернувся. На обличчi в нього застиг вираз якоiсь дитячоi образи; я пiдiйшла ближче – уже повiльно, i сказала майже пошепки:

– Льоня…

Вiн навiщось притиснув палець до губ i сказав жалiбно:

– Погляньте, що вони накоiли, – а потiм нiяково опустився на снiг, заледве пiдняв велику безвуху голову, поклав собi на колiна й почав гладити ii обома руками. Бiла голова вiдкинулася, величезнi щелепи привiдкрилися, i мiж бiлоснiжних зубiв звiсився перламутровий рожевий язик.



Я присiла поряд iз ним, стиснула його плече, а вiн нахилив голову, зарився обличчям у густу свiтлу шерсть i почав розгойдуватися з боку в бiк, немов заколисуючи нерухоме собаче тiло. Тут позад нього вiдчинилися масивнi кованi дверi й на порозi з’явилася Марина – блiда, заплакана, вона глянула на нас iз татом – ми стояли бiля Льонi, – але з дому не вийшла, лише сказала:

– Анько, що ж це таке, вони забрали шубу й телевiзор – ти бачила?

– Скажи спасибi, дiвчинко, що вони не забрали iз собою тебе й не викинули потiм десь у лiсi, кiлометрiв за сорок, – мовив за моею спиною тато Боря. – Нещаснi iдiоти, можна подумати, що ця срана шуба стане iм у пригодi.

Льоня пiдняв голову, подивився на тата – у валянках, невизначеного кольору светрi з розтягнутим комiром, той усе ще стискав у руках важкий мисливський карабiн, – i сказав шанобливо:

– Ого, серйозна штука.

Тато Боря подивився вниз, на довгу страшну рiч у своiй руцi, та пiдтвердив:

– Серйозна, так. Ось тiльки не заряджена. Коли ми нарештi навчимося думати по-новому, ось що менi цiкаво.


* * *

Чомусь усiм нам водночас здалося, що наш iз Сергiем легковажний дерев’яний будинок безпечнiший, нiж Льонiна цегляна фортеця; може, тому, що вона вже була сплюндрована вторгненням – розчахнутi дверi, упав столик у передпокоi, розсипанi по пiдлозi дрiбнi речi, розкидане взуття, слiди брудних черевикiв на мозаiчнiй плитцi й мертвий пес на заснiженому подвiр’i, тодi як нашу примарну недоторканнiсть ми поки що зумiли вiдстояти; i тому Льоня, отямившись вiд зацiпенiння, схопив Марину, яка, на хвилину сховавшись у будинку, винесла з дитячоi загорнуту в ковдру сонну дiвчинку, – ми з татом чекали iх надворi, – i обое, не одягаючись, уже бiгли через присипану снiгом асфальтовану дорогу мiж нашими будинками, навiть не обернувшись на свою розчахнуту хвiртку й навстiж вiдчиненi вхiднi дверi, якби тато не крикнув:

– Гей, як тебе, Льоню, це не можна так залишати, сусiдiв налякаеш.

Льоня зупинився, поклiпав i повiльно пiшов зачиняти хвiртку.



За пiв години всi ми – я, тато, Льоня з багряно-синьою щокою, що роздувалася на очах, i з усе ще по-дитячому скривдженим виразом на обличчi, та Марина, уперше на моiй пам’ятi не схожа на холодну бездоганну дiву – волосся розпатлане, припухлi повiки, тремтливi руки, – сидiли в нашiй вiтальнi. Тато Боря, присiвши бiля камiна, розпалював вогонь, на диванi сонно клiпала гладкощока дiвчинка в рожевiй пiжамi з ведмежатами. Я сходила на кухню та принесла пляшку, яку ми вiдкоркували вчора iз Сергiем. Льоня вдячно зиркнув на мене, одним махом перекинув у себе вiскi, яке я налила йому, i пальцем посунув порожню склянку до мене, щоб я наповнила ii ще раз.

– Менi теж налий, Аню, – подала голос Марина, яка сидiла з Дашею на диванi, – однiею рукою вона мiцно стискала маленьку рожеву п’ятку дiвчинки; зуби ii чiтко дзвякнули об край склянки, але вона випила до дна, не скривившись.

Тут дрова, голосно трiскочучи, нарештi розгорiлися. Тато зачинив склянi дверцята, повернувся до столу й обвiв нас поглядом, обличчя у нього було майже задоволене. Я спiймала себе на думцi, що, можливо, уперше пiсля тривалоi перерви вiн вiдчувае нарештi, що потрiбен своему синовi, що йому подобаеться, як швидко всi ми – дорослi, успiшнi, якi не шукали його порад, – перетворилися на невпевнених дiтей, якi зiбралися пiд його захистом. І ще я подумала про те, що вiдтодi, як вiн з’явився на нашому порозi посеред ночi, нiхто з нас iще не сказав йому анi слова подяки.



Немов на продовження моiх думок, Льоня з грюкотом поставив склянку на стiл i мовив:

– Ви, я бачу, якось вiдповiдально до всього цього поставилися, а я, дурень, дверi iм вiдчинив – гадав, своi ж, може, iм води потрiбно або дорогу пiдказати. Якби не ти…

– Борис Андрiйович, – значуще сказав тато Боря та простягнув руку, яку Льоня потиснув, квапливо пiдвiвшись.

– Якби не ти, Андрiйовичу, вони б i мене там поклали, напевно, поруч з Айкою. Я навiть iз ланцюга спустити ii не встиг – пiшов i вiдчинив дверi, довбойоб, руку хотiв йому потиснути. – Тут вiн ухопив пляшку, налив собi ще й поставив було ii назад на стiл – але пiдняв знову й наповнив ще одну склянку, яку посунув до тата Борi. Я помiтила жадiбний Маринин погляд i пiдштовхнула до Льонi нашi з нею склянки – це був кокетливий, вечiрковий жест, за який одразу стало соромно; менi спало на думку: усе, що коiться зараз, бiльше не крутиться навколо нас, жiнок; на мить менi здалося, що цi двi склянки так i залишаться порожнiми бiля пляшки, але Льоня машинально наповнив i iх, хоч i не глянув на нас – вiн дивився на карабiн, який стояв тут-таки, бiля стiни, дулом догори, – повернувшись, тато Боря насамперед порався з ним, заряджаючи, i поставив так, щоб можна було схопити його швидко, просто простягнувши руку.



– Маеш на нього дозвiл? Ти як Натанiель Бампо[1 - Натанiель «Наттi» Бампо – головний герой серii романiв Фенiмора Купера про Шкiряну Панчоху; вправний мисливець i мужнiй воiн, найкращий стрiлець. (Тут i надалi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)], Андрiiчу, з вiкна його висунув, вони б просто так не поiхали нiзащо…

Вiн говорив щось iще, а я думала: це ж треба, Льоня, з його м’ясистою потилицею i тупими жартами, виявляеться, читав у дитинствi Фенiмора Купера, грав у iндiанцiв i, напевно, уявляв себе Слiдопитом або Чингачгуком Великим Змiем. Я пiдняла на нього очi й почула, як вiн каже:

– Така дiвчинка була, я ii з розплiдника взяв, для охорони, няню повз неi проводжати доводилося, гостi узайве боялися сп’яну курити у двiр вийти, Маринка постiйно бурчала: «Завiв крокодила», але собака розумна – знала, кого чiпати не можна, Даша iй навiть пальцi до рота засовувала – i нiчого. А вони ii – на бiгу, не дивлячись, як смiття.

Губи в нього раптом затремтiли. Я дивилася на нього й вiдчувала, як сльози, яких не було весь день, з учорашнього ранку, коли я побачила всiх iх на цьому ж диванi у вiтальнi (нашi весiльнi черепашки в ротi у пухкоi Дашi, Марина, ще гладко зачесана, iз ранковим макiяжем, Льоня плеще рукою по дивану), раптом потекли в мене з очей – гаряче, сильно, струмками, але я не встигла навiть схлипнути, i нiхто не глянув у мiй бiк, бо ми всi почули, як бiля наших ворiт зупинилася автiвка.



Наступна секунда була сповненою подiями так густо, що мала б, напевно, тривати вдесятеро довше. Я побачила Марину, яка обхопила маленьку Дашу руками i, пригнувшись, сiла з нею на пiдлогу; карабiн, який щойно стояв бiля стiни, мов декорацiя для постановноi фотографii на мисливську тему, опинився в тата Борi в руках, а сам вiн немов злетiв сходами на другий поверх, до вiкна; Льоня на мить зник у кухнi, а тодi з’явився на порозi, стискаючи в руцi великий нiж – на свiтлi стало помiтно, що його широке страшне лезо недоречно забруднене чимось жирним, нiби ним рiзали ковбасу до снiданку; я едина не зрушила з мiсця та встигла навiть знiтитися, бо геть не знала, що саме мала робити, – i в цей час iз другого поверху пролунав уже заспокiйливий татiв голос:

– Хлопцi повернулися.



Якийсь час усi були зайнятi тим, що заганяли автiвку у двiр i вивантажували речi – великi пластиковi пакети, бiлi й хрусткi, немов напередоднi гучного домашнього свята. Сергiй занiс останню велику картонну коробку й поставив ii на пiдлогу в передпокоi («Не носи iх далi, – сказав тато Боря, – залиш тут, однаково назад вантажити»), у коробцi щось металево дзенькнуло, i вiн мовив:

– Купили майже все, крiм бензину, на заправцi черга кiлометрова, ми хотiли завидна встигнути додому, завтра поiдемо.

– Погано, – вiдповiв тато, – але зараз iхати вже напевне не варто, доведеться почекати до ранку.

– Та годi, тату. Ми ж уважали, що тиждень будемо збиратися, а сьогоднi дiстали майже все – i продукти, i лiки, залишилася дрiбниця – бензин. Завтра вiзьмемо канiстри та рвонемо по заправках, доведеться кiлька об’iхати – мужики в черзi сказали, що багато в однi руки не вiдпускають. А, i найближчий до нас «Мисливець» у Красногорську, ще один нiбито був у Волоколамську, але це вже зовсiм не по дорозi, може, у Рязанi в тебе патронiв докупимо?

Вони зайшли до вiтальнi, у Сергiя в руках був аркуш iз зошита, з обох бокiв списаний густим батьковим почерком, вiдтак з’явився Мишко з ключами вiд автiвки Сергiя – ми ще не випускали його на трасу, але нашими польовими дорогами вiн уже залюбки катався й охоче щоразу заганяв автiвку у двiр.

– Там ми точно нiчого не докупимо, – вiдповiв тато Боря, помовчавши. – Боюся, що в Рязанi нам уже нема чого робити.



Аж тут Сергiй пiдняв очi вiд свого списку, оглянув нас одне за одним i, нарештi, помiтив Льонiну роздуту синю щоку й нiж, який той усе ще чомусь стискав у руцi.

– Що у вас тут коiться? – запитав вiн пiсля паузи, i Льоня, знiяковiвши пiд його поглядом, швидко поклав нiж бiля своеi порожньоi склянки – лезо дзенькнуло об полiровану поверхню стола; вiн вiдкрив було рота, але тато випередив його, сказавши те, про що я думала, вiдколи ми повернулися в будинок, але боялася вимовити вголос:

– Кепськi справи, Сергiю. У нас тут були гостi. Судячи з автiвки, на якiй вони iхали, i з форми, у яку були одягненi, патруль, що охороняв в’iзди в мiсто, розбiгся. Нiхто ними бiльше не командуе, тому вони вирiшили трохи помародерствувати. Та з нами все гаразд, усе добре, сяк-так обiйшлося, – продовжив вiн, мигцем глянувши на Льоню, – дай боже, щоб я помилявся, але, по-моему, усе це може означати тiльки одне: мiсто загинуло.



Сергiй опустився на диван, вигляд мав радше замислений, нiж стривожений.

– Дiдько, – сказав вiн. – Добре, що ми не попхалися в Красногорськ, це ж вiдразу за МКАДом, а там, напевно, весело зараз.

– То я не зрозумiв, – подав раптом голос Льоня, – який план? Будемо тут тримати оборону? Я бачу, ви провiзiею запасаетеся, патрони, те-се, це, звiсно, чудово, але що ми робитимемо, якщо вони наступного разу на танку приiдуть?

Сергiй з батьком перезирнулися, i поки вони мовчали, я подивилася на товстого галасливого Льоню, який завжди надзвичайно дратував мене своiми нетактовними заувагами, звичкою голоснiше за всiх смiятися над власними жартами, здатнiстю негайно й цiлковито заповнювати собою будь-який простiр i заглушати будь-яку компанiю, не звертаючи уваги на пiднятi брови й незадоволенi обличчя, i несподiвано для себе сказала:

– Тут не можна залишатися, Льонь, незабаром тут почнеться справжне жахiття, тож ми iдемо, майже все вже зiбрали, i я гадаю, що вам варто поiхати з нами.

– Гаразд, – швидко вiдповiв Льоня. – Куди?

– Льовiно вiдпадае, – сказав тато Боря з досадою. – Ви тут теж за двадцять кiлометрiв вiд траси, i бачите, як швидко вони сюди дiсталися, – я сподiвався, усi цi жирнi котеджнi селища на Новiй Ризi затримають iх довше. Мое село вiд Рязанi далеко – але до шосе там лише шiсть кiлометрiв, ми там виграемо якийсь тиждень, не бiльше, а потiм нас накрие. Тут потрiбна хiба тайга якась, щоб геть нiкого довкола, шкода, що ми не в Сибiру, бо в нашiй Середнiй смузi, хай iй грець, таких мiсць, певно, немае.

– Тайга! – закричав раптом Сергiй i пiдхопився з мiсця. – Тайга, ну звiсно, який же я йолоп. Аню, я знаю, куди ми поiдемо.

Вiн вибiг iз вiтальнi й, перечепившись об один iз хрустких пакетiв, що стояли в холi, зник за дверима кабiнету – чутно було, як вiн, стиха лаючись, порпаеться в шафi, щось iз глухим стукотом упало на пiдлогу, i за мить вiн знову з’явився на порозi – у руках стискав книжку, яку, квапливо розкидавши навсiбiч склянки, що стояли купкою, дзвiнко бухнув на стiл. Обличчя в нього було врочисте, i ми всi – навiть Марина з дiвчинкою, якi не видали жодного звуку вiдтодi, як перетнули порiг нашого будинку, подалися вперед i подивилися на те, що лежало перед нами, – зелена обкладинка, великi бiлi лiтери: «Атлас автомобiльних дорiг. Пiвнiчний Захiд Росii».

– Не розумiю, – сказала Марина жалiбно.

– Вонгозеро, Анько, згадай, я тебе три роки вмовляв туди зi мною поiхати, – заговорив Сергiй швидко. – Тату, ми там перебували з тобою перед тим, як Антончик народився. – Вiн схопив атлас i почав квапливо гортати сторiнки, але тато Боря простягнув руку й зупинив його.

– Чудово, сину, – сказав вiн упiвголос. – Кращого мiсця, мабуть, не придумаеш. Отже, ми iдемо в Карелiю.

– Там е будинок, Анько, я тобi розповiдав, пам’ятаеш? Будинок на озерi, там острiв, лише на човнi можна дiстатися туди. – Сергiй знову зашурхотiв сторiнками, але я вже згадала: сiра та блискуча, як розлита ртуть, поверхня озера, вицвiла прозора трава, що росте просто з води, порослi чорним лiсом самотнi горбки островiв – свинцево-сiрий, безрадiсний карельський вересень, якого я, глянувши на привезенi Сергiем з полювання свiтлини, злякалася раз i назавжди – таким вiн видався менi холодним, навiть ворожим порiвняно з нашою теплою та сонячною помаранчево-синьою осiнню; а взимку, яке ж воно там усе взимку, я i тут узайве не виглядаю з вiкна, щоб не натрапити поглядом на чорнi слизькi гiлки, сiре небо, я постiйно мерзну в будь-якому одязi. «Ти, борсуче, – каже Сергiй, – ну вийди на вулицю, ти вже три днi носа туди не потикала», а я не люблю холоду, не люблю зими й вiдгороджуюся вiд неi вогнем, що палае в камiнi, i коньяком – та чи багато вiзьмеш iз собою коньяку? Чи надовго я зможу втримати в собi тепло, без якого геть не вмiю жити, у маленькому будинку, складеному з посiрiлих вiд часу дошок, просочених вогкiстю холодного озера?

– Там же немае електрики, Сергiю. – Я вже знала, що нерозумно заперечувати, що бiльше нам i справдi нема куди тiкати, але не могла бодай не вимовити цих слiв, менi треба було, щоб вони прозвучали. – І лише двi кiмнати. Вiн же малесенький, цей ваш мисливський будиночок.

– Там е пiч, Аню. І лiс навколо. І цiле озеро чистоi води. І ще там риби, птицi, грибiв i брусницi повен лiс. І знаеш, що найважливiше?

– Знаю, так, – сказала я мляво. – Там геть – нiхто – не живе.

І питання було вичерпано.



Чого я нiяк не могла очiкувати, то це Льонiного захвату вiд утечi, яку нам належало здiйснити. Вiн був схожий на дитину, якiй останньоi хвилини дозволили долучитися до чужого свята, – не минуло й п’яти хвилин, як вiн уже говорив голоснiше за всiх, тицяв пальцем у мапу – «Через Пiтер не пiдемо, там таке само свавiлля, напевно», висмикнув з-пiд склянки Сергiя забутий було список, за яким здiйснювали покупки, – «Картопля, та в нас три мiшки картоплi в коморi, Маринко, подивись, крупи у нас теж усякоi повно, а тушонки я докуплю, завтра-таки з’iжджу й докуплю», а потiм раптом принишкнув, гiрко насупивши брови, – гладка дитина, якiй забракло подарунка пiд ялинкою, – «Я не маю рушницi, лише пiстолет, травматичний», i Сергiй заспокiйливо – «Дам я тобi рушницю, у мене iх три». Вони сидiли, зсунувши голови, – тато Боря, Сергiй i Льоня, жваво розмовляючи, поруч iз ними Мишко, з палкими очима, перейнявши спiльне хвилювання, а я розлила рештки вiскi у двi склянки та простягнула одну Маринi, яка миттю схопила ii вiльною вiд дiвчинки рукою, нiби весь цей час невiдривно стежила за мною; нашi погляди зустрiлися, i в очах цiеi вiдстороненоi, ледве знайомоi менi жiнки, з якою за два роки життя тут я обмiнялася хiба кiлькома фразами, я побачила те саме почуття, яке переповнювало мене, – безпорадний, безсилий страх перед тим, що вже сталося з нами, i перед тим, що неодмiнно ще станеться.



Спати почали збиратися за годину – iсти нiкому не хотiлося, тож навiть у цьому анi я, анi Марина не могли бути корисними; пiдвищивши голос, я, принаймнi, змогла вiдiслати нагору Мишка, який, недовго посперечавшись, iз жалем пiшов, а вiдтак повставали й усi iншi, i далi розмовляючи; Льоня нахилився, щоб узяти дiвчинку з Марининих рук, але та раптом притиснула дитину до себе та сказала – голос ii прозвучав несподiвано рiзко, так, що всi замовкли:

– Аню, можна, ми у вас переночуемо? Я не хочу туди повертатися.

Усi ми, не змовляючись, подивились у вiкно вiтальнi – чорне небо, мерехтливий у свiтлi вуличних лiхтарiв снiг, порожня дорога, що веде до лiсу. Я подумала про гармидер у передпокоi сусiдського будинку, про мертву красуню Айку, що лежить на червоному снiгу, – напевно, у темрявi плями кровi стали чорними й бiла собача шкура вкрилася iнеем на морозi; i в тишi Сергiй сказав, не звертаючись нi до кого конкретно:

– Слушна думка, Марин. Залишайтеся. Батька покладемо у вiтальнi, а ви влаштовуйтеся в кабiнетi. А ще я гадаю, що всiм одночасно спати не можна, друзi, – хтось мае стежити за дорогою. Якщо вже вони вдень не побоялися, то було б нерозумно сподiватися, що вночi нам дадуть спокiй.



Вартувати першим зголосився Сергiй. Поки тато переносив свiй спальник iз кабiнету на диван у вiтальнi, вiн пiшов нагору дiставати своi рушницi iз залiзноi шафи, що стояла в гардеробнiй, а Марина вирушила купати дiвчинку – я не пiшла з нею, бо i там була б непотрiбною, сказала лише: «Рушники в шафцi у ваннiй кiмнатi, подивися там», i потiм уже просто стояла посеред вiтальнi, дивлячись iм услiд. Дитина, як курортна мавпочка, визирала з-за тонкоi Марининоi спини, повернувши до мене голову, – розфокусований погляд маленьких оченят, безформна пухка щока, що лежить на маминому плечi; укотре я подумки подивувалася з того, яка пасивна ця крихiтна негарна дiвчинка. Маленький Мишко вже дослiджував би всю вiтальню, пересидiв би на колiнах у всiх дорослих. Я спробувала пригадати, чи чула колись, щоб ця мала розмовляла, i тут за моею спиною Льоня сказав:

– Не говорить iще, анi слова, навiть «мама» не каже, ми по лiкарях ii затягали – чекайте, кажуть, ми й чекаемо, а вона мовчить, засранка, тiльки дивиться. – Я обернулася до нього, вiн стояв бiля вiкна й дивився кудись убiк, немов намагаючись побачити власний темний будинок, що навiть не прозирав iз вiкон нашоi вiтальнi; потiм вiн повернув до мене голову та сказав: – Я б сходив, поховав собаку, та Маринка психуватиме. Анюто, ти нам видiли постiльноi бiлизни, – i пiшов у бiк кабiнету, а я рушила за ним, майже радiючи з того, що нарештi комусь знадобилася моя допомога.


* * *

Серед ночi я прокинулася. За вiкном було темно, десь далеко гавкав пес – це був заспокiйливий звук, голос мирного життя. Менi навiть не треба було обертатися, щоб вiдчути: у лiжку поруч зi мною знову нiкого немае, але я однаково обернулась i навiть простягнула руку – подушка була не зiм’ята, Сергiй узагалi не лягав. Спати геть не хотiлося – я лежала на спинi у своiй тихiй темнiй спальнi й вiдчувала, як сердитi сльози холодними дорiжками струмують вилицями донизу, затiкаючи у вуха. Як же менi набридло прокидатися в порожньому лiжку, нiчого не знати, чекати, допоки все вирiшать за мене, почуватися зайвою, непотрiбним баластом. Я схопилася на ноги, витерла очi й зiйшла сходами на перший поверх. Змушу Сергiя пiти спати, вiзьму рушницю й дивитимуся у вiкно – я добре стрiляю, Сергiй завжди хвалить мене за влучнiсть, я правильно тримаю рушницю та спокiйно цiлюся. Не вмикаючи свiтла на сходах, я дiйшла до iхнього кiнця – перший поверх був таким само темним, як i другий, балконнi дверi прочиненi – на ноги вiйнуло холодом, i я пошкодувала, що не вдяглася, навшпиньки пробiгла крiзь порожню вiтальню, виглянула на вулицю й покликала стиха:

– Сергiю!..

Менi хотiлося, щоб вiн обернувся, почувши мене, повернувся у вiтальню, насварив за те, що я не вдягнена, – «Ну куди ти вискочила? Замерзнеш, дурненька», i скинув би куртку, яку я вiдмовилася б надiти. Я зрозумiла, що страшенно скучила за ним, що ми вже бозна скiльки часу не залишались удвох. Ми постелили б куртку на пiдлогу, бiля вiкна, викурили б одну цигарку на двох, а потiм, можливо, покохалися б тут-таки, на пiдлозi. Ми цiлу вiчнiсть не кохалися. Я вiдчинила балконнi дверi ширше та ступила ще на крок уперед.

Чоловiк, який стояв на балконi, клацнувши пальцями, вiдкинув цигарку кудись у бiк паркану, вона розсипалася маленькими червоними iскрами, вiдтак обернувся до мене та сказав:

– Аню, хай тобi грець, чому ти не спиш? Іди в дiм, ти змерзнеш.

Це був не голос Сергiя.

– Де Сергiй? – Я поглянула на диван у вiтальнi, вiн був порожнiм.

– Зайдiмо в будинок, – повторив тато Боря та простягнув до мене руки, а я вiдштовхнула його, пiдбiгла до поручнiв балкона й заглянула за рiг, на паркiнг перед домом.



Автiвки Сергiя не було.



– Сядь, Аню, i не репетуй, розбудиш увесь дiм, – сказав тато вже у вiтальнi, коли запалив свiтло й заштовхав мене всередину. – Найпiзнiше завтра ми iдемо звiдси. Вiн мусить бодай спробувати забрати iх, якщо вони… якщо з ними все гаразд. Ти ж сама розумiеш.

Я розумiла. Опустилася на диван i машинально потягнула до себе плед, який лежав на пiдлокiтнику, – учора вночi пiд ним спав Мишко, а ми iз Сергiем сидiли ось тут, на пiдлозi, i дивилися на вогнянi iскри, що осiдали на заднiй стiнцi камiна. Колюча вовна неприемно обпекла шкiру крiзь тонку нiчну сорочку, але я накинула плед на плечi й подумки насварила себе за те, що спустилася, не одягнувшись, – навiть цiеi хвилини менi було нiяково перед татом, який стояв тут-таки й дивився на мене, за недоречнi тепер, коли в домi стiльки чужих чоловiкiв, мережива й голi колiна. Я думала про те, як ми iз Сергiем iздили до кордону, щоб забрати маму, – вiн, напевно, знав уже, що ми не прорвемося, бо кiлька разiв, вiдразу пiсля оголошення карантину, намагався потрапити в мiсто сам, без мене. Пам’ятаю, як вiн iхав i повертався, люто жбурляв ключi на столик i казав: «Дiдька лисого, усе перекрито, мала», але так жодного разу й не сказав менi, навiщо вiн iздив. А того дня, коли я сперечалася, просила та плакала, вiн поiхав зi мною – поiхав однаково, щоб я переконалася, що в мiсто потрапити неможливо, бо знав: це треба спробувати зробити самому. І навiть тодi, в автiвцi, поки порожне темне шосе розмотувалось у нас пiд колесами, вiн не сказав менi. І на зворотному шляху не сказав, хоча, напевно, ранiше вiн теж пропонував iм грошi й умовляв: «Мужики, у мене син там, у мiстi, маленький ще, – i показував рукою вiд землi, – менi треба проiхати лише п’ятсот метрiв вiд Кiльцевоi, тут рукою подати, ми навiть речей не братимемо – я просто заберу його, просто посаджу в автiвку й повернуся, дайте менi п’ятнадцять хвилин», а вiдтак розвертав автiвку та iхав, iхав до iншого кордону, i намагався знову, i повертався додому нi з чим.



Я жодного разу не запитала його, менi навiть не спало на думку – хоча на столi в кабiнетi стоiть фотографiя, свiтлий чубчик, широко посадженi очi. Раз на тиждень, iнодi частiше, Сергiй обов’язково iздить його провiдати, «Сьогоднi в тебе вихiдний, Аню». Ми якось звикли не говорити про це. Коли вiн повертався, я цiкавилася iз увiчливостi: «Як малюк?» – i вiн вiдповiдав коротко: «Нормально», або «Росте», i нiчого бiльше не розповiдав. Я не знала, яким було його перше слово, й коли вiн його промовив, якi йому подобаються казки, чи боiться вiн темряви. Одного разу Сергiй запитав: «Ти хворiла на вiтрянку?» – i я зрозумiла, що хлопчик хворий, але не поцiкавилася, чи висока температура, чи е свербiж, чи добре вiн спить. Просто вiдповiла: «Так, ми обое хворiли, i я, i Мишко. Не хвилюйся, ми не заразимося». Можливо, рiч була в тому величезному, задушливому почуттi провини, яке з головою накрило, коли Сергiй iшов до мене вiд матерi свого дворiчного тодi сина. Ішов поступово, не вiдразу, але однаково дуже швидко, занадто швидко i для неi, i для мене, не давши змоги звикнути до нового для нас обох стану справ, як це часто роблять чоловiки, ухвалюючи рiшення, наслiдки яких стирчать гострими риб’ячими кiстками доти, доки жiнки не знаходять способу обернути й заховати iх незначними, але щоденними маленькими зусиллями, завдяки яким життя знову стае зрозумiлим, а все, що сталося, можна не лише пояснити, а й виправдати. А може, причина полягала геть не в цьому – просто анi жiнка, яку вiн залишив через мене, анi я сама з якоiсь незрозумiлоi причини не здiйснили жодного кроку для того, щоб нашi свiти, у центрi яких – чомусь я знала, що це так, – перебував Сергiй, перетнулися бодай у чомусь, бодай у нашому спiльному ставленнi до маленького хлопчика, якого було б так просто полюбити – просто тому, що вiн не встиг iще зробити нiчого, щоб цьому завадити.



Я ладна була полюбити його – тодi, на самому початку, i не лише тому, що була згодна любити все, що цiнував Сергiй, а просто тому, що Мишко вирiс i почав скидати моi руки, коли я намагалася обiйняти його, – не образливо, але наполегливо, як роблять конi, вiдганяючи муху. Припинив сидiти в мене на колiнах i просити, щоб я трохи полежала поруч iз ним перед сном. Або тому, що за кiлька рокiв по народженнi Мишка черговий вiзит до лiкаря завершився фразою «Добре, що ви вже маете дитину». А може, ще й тому, що гладенький, зручний, бездоганний свiт, який за одну мить – так, що й сама не встигла цього помiтити, – збудувала навколо Сергiя, його звичок i всього, чому вiн вiддавав перевагу, немов би вiдштовхував будь-яке вторгнення ззовнi, навiть iз боку близьких i неворожих йому людей, i маленький хлопчик зi своею потребою в турботi, увазi й у тому, щоб його розважали, який з’являвся б зрiдка, у вихiднi або пiд час канiкул, не похитнув би цього свiту так, як це, напевно, зробила б iнша дитина – та, якоi у нас iз Сергiем не було. Сумнiваюся, що я саме так пояснювала це собi, але була готова полюбити його. Точно пам’ятаю, як казала: «Не треба тобi iхати. Заберiмо його на вихiднi, пiдемо в цирк, погуляемо в парку». Я вмiю варити кашi й розповiдати казки, чуйно сплю та легко прокидаюся вночi. Коли ми оселилися в цьому новому гарному будинку, я навiть придумала кiмнату – вона називалася «гостьовою спальнею», але я поставила там невелике лiжко зi спинкою, замале для дорослого, i приховала Мишковi дитячi скарби, якi стали для нього неважливими, – пластмасових динозаврiв, складнi назви яких я все ще пам’ятала, нiмецький набiр iндiанцiв на конях – iх можна було зняти, але ноги у них так i залишалися зiгнутими. Усе це не знадобилося менi – тому що жiнка, вiд якоi Сергiй пiшов до мене, однаково рiшуче вiдкинула й мое почуття провини, i мою великодушнiсть переможницi – двi речi, яких я не могла не вiдчувати, а вона – залишити непомiченими. Невидимий кордон, який ця жiнка встановила мiж нашими життями, iснував задовго до карантину. Спочатку вона стверджувала: «Я не готова вiдпустити його до вас, поки вiн не почне говорити й не зможе сам розповiсти менi, чи все гаразд». Та пiзнiше, коли хлопчик заговорив, з’явилися новi причини: вiн застуджений, у нього складний перiод i вiн боiться незнайомцiв, вiн почав ходити в дитячий садок i йому не потрiбнi додатковi стреси. Якось я знайшла подарунок, що придбала для хлопчика, за кiлька тижнiв нерозпакованим у багажнику автiвки Сергiя – немов i вiн був спiвучасником цiеi змови. І тодi почала помiчати, що мое бажання зробити цю дитину частиною нашого спiльного свiту зникае та змiнюеться полегкiстю, i незабаром я, мабуть, була навiть вдячна його матерi за те, що вона не нагадуе менi про iснування довгого, рiзного i, напевно, часом щасливого життя Сергiя без мене.



Це було ii рiшення – i хоча я не знала його причин, погодилася з нею – занадто легко. Я припинила ставити запитання, а чоловiк, який три роки мешкае зi мною пiд одним дахом i спить зi мною в одному лiжку, облишив говорити зi мною про це – зовсiм. І це дало менi змогу аж так вiдволiктися, що, коли почався весь цей жах, я навiть не пам’ятала про жiнку та ii дитину. Тому вiн сьогоднi поiхав уночi, не попрощавшись, не сказавши менi анi слова.



– Аню? – мовив раптом тато Боря десь за моею спиною, i цигарка обпекла менi пальцi. Я навiть не помiтила, як закурила. Зiм’яла ii в попiльничцi, пiдвелася, щiльнiше загорнулася в плед i сказала йому:

– Зробiмо так: я зараз одягнуся й почекаю його… iх, а ви лягайте спати, гаразд?

– Наступним чергуе Михайло, – сказав тато та глянув поверх мого плеча.

Тодi я обернулася й побачила Мишка, який iшов сходами донизу. Обличчя в нього було сонне й пом’яте, але рiшуче. Судячи з усього, вiн, попри те, що його щодня доводилося будити до школи, прокинувся за будильником – сам. Мишко глянув на мене й насупився.

– Мамо, – почав вiн, – ти чому тут?.. Іди лягай, моя черга. За двi години мене змiнить Льоня. Ми ще ввечерi домовилися: дiвчатка сплять, чоловiки чергують.

– Та до чого тут це? Дiвчатка, хлопчики… Яка дурня. Я однаково вже прокинулася, а тобi треба виспатися, завтра важкий день, – заперечила я, але в Мишка на обличчi вiдразу з’явився прикрий вираз, а тато простягнув до мене руку, немов збираючись пiдштовхнути до сходiв, i сказав майже сердито:

– Іди, Аню, у нас усе пiд контролем. Тобi немае потреби тут сидiти.

Я подивилася йому в очi й запитала:

– Стривайте, невже ви гадаете, що я ii пристрелю? Ви справдi такоi про мене думки?

– Кого ii? – запитав Мишко, але я дивилася на тата Борю, який узяв мене за плечi, тепер уже по-справжньому, i повiв нагору:

– Яку ж маячню ти верзеш, Аню, сама послухай. Щойно вони повернуться, Мишко тебе одразу розбудить. А тепер iди, ну ж бо, чого ти як маленька?

І я чомусь послухалася його, облишила чинити опiр i почала пiдiйматися сходами. Аж на верхнiй сходинцi, перед самим прольотом, обернулася та ще раз поглянула на них. Обидва, здавалося, уже забули про мене. Тато щось пояснював Мишковi – iмовiрно, з якого мiсця у вiтальнi краще видно дорогу. Помiтно було, що Мишко аж пританцьовуе вiд нетерпiння – так йому хотiлося залишитися самому, бiля вiкна, з рушницею.



Я пiднялася в спальню, накинула на плечi светр Сергiя, який лежав на пiдлозi помiж iнших теплих речей, приготованих напередоднi, i присунула до вiкна плетене крiсло. Воно виявилося занадто низьким, менi довелося покласти на пiдвiконня лiктi та спертися на них пiдборiддям, щоб бачити вулицю. За кiлька хвилин квадрат свiтла на снiгу вiд освiтленого вiкна вiтальнi зник – це означало, що тато лiг спати на диванi внизу, а Мишко став на свою двогодинну вахту. Усе стихло, собаки вже не гавкали, i чутно було навiть, як цокае на тумбочцi годинник Сергiя – мiй подарунок до рiчницi. Я сидiла в незручнiй позi, удивляючись у темряву за вiкном, – жорстке крiсло, холод вiд вiконного скла, – i думала про те, що вiн навiть не взяв iз собою годинника.



Коли нарештi внизу грюкнули дверi кабiнету – прокинувся Льоня, щоб змiнити Мишка, – я натягнула джинси та спустилася до вiтальнi. До свiтанку залишалося ще кiлька годин, перший поверх i далi був поглинутий темрявою, балконнi дверi вiдчиненi, а всi вони – Мишко, Льоня й тато – стояли надворi, стиха перемовляючись. Я визирнула на балкон i сказала:

– Мишку, iди негайно лягай, твое чергування завершилося. Я розбуджу тебе години за три.

Розмова урвалася, i всi вони повернулися до мене разом, зi збентеженими обличчями. Мишко спiймав мiй погляд i, не протестуючи, протиснувся повз мене в будинок. Іншi чоловiки на балконi мовчки дивилися на мене.

– Не спиться? – запитала я в тата Борi.

– Бачу, ти теж не лягала, – вiдповiв вiн.

Очi в нього були червонi. Менi спало на думку, що за минулi двi доби вiн спав щонайбiльше кiлька годин, i серце стиснулося.

– Зварю кави, – сказала я, причинила за собою балконнi дверi, пройшла крiзь темну вiтальню на кухню й увiмкнула лампу над столом. Слiдом за мною з балкона повернувся тато та став у дверях, наче не наважуючись пройти далi.

– Завари краще чайку, Аню. З моiм мотором багато кави вже не можна.



Не дивлячись на нього, я налила води в чайник i натиснула кнопку. Загорiлася лампочка, i чайник вiдразу ж зашумiв. Я дiстала чашки, коробку з чаем. Було важливо не обертатися до нього, чимось зайняти руки. І тодi вiн сказав:

– Аню, ну не мiг же я його не вiдпустити. – Але я не вiдповiла. Менi треба було знайти цукор, а я все не могла згадати, де ця дiдькова цукорниця. Усi ми пили несолодкий чай i дiставали ii тiльки для гостей. – Вiн повернеться, Аню. Шiстдесят кiлометрiв у один кiнець, до того ж iм же речi якiсь зiбрати треба, усiляку дитячу хрiнь – де ii зараз дiстанеш? Лише чотири години минуло, почекаймо, усе буде гаразд, ось побачиш.

Тут я нарештi знайшла цукорницю, схопила ii обома руками й постояла так недовго, а потiм повернулася до тата й сказала:

– Звiсно, усе буде гаразд. Ми зараз усi разом вип’емо чаю, а потiм вiдпустимо Льоню збирати речi – нехай, поки дiвчата сплять, вiзьме ваш список i подивиться в себе. А ми почергуемо, так?

– Почергуемо, – вiдразу погодився вiн i з полегкiстю затупотiв назад, повiдомляти Льонi новини. Я дивилася йому вслiд i думала: цiкаво, невже вiн навiть спить у валянках?



Вiдмовившись вiд чаю, Льоня, радий нашому рiшенню, побiг до себе. Щоб не проводжати його, я дала йому запасний комплект ключiв вiд нашоi хвiртки й лише дивилася у вiкно, як вiн пораеться iз незвичним замком. Щойно вiн пiшов, ми з татом зайняли своi мiсця бiля вiкна у вiтальнi – заряджений карабiн стояв поруч, бiля стiни, – i наступну годину просидiли мовчки, спостерiгаючи за темною порожньою дорогою. Небо помалу свiтлiло, розмовляти не хотiлося. Інодi хтось iз нас змiнював позу, розпрямляючи затерплу спину, а iнший вiдразу ж здригався, удивляючись у те мiсце, де дорога виринала з-помiж дерев, якi стискали ii з двох бокiв густим чорним частоколом. Боже, думала я, колись менi здавалося, що з нашоi вiтальнi чудовий краевид. Нiколи бiльше я не зможу дивитися в це вiкно й не згадувати про речi, якi тепер лiзли менi в голову. У мене змерзли ноги й затерпла спина, хотiлося в туалет, а я боялася вiдвести погляд вiд вiкна: здавалося, якщо припиню дивитися, то знайома чорна автiвка вже точно нiколи бiльше не з’явиться.



Коли перша година нашого чергування добiгла кiнця (минуло вже п’ять годин, щось сталося), я встала – тато здригнувся й пiдняв до мене голову, – i сказала:

– Менi, певно, варто зайнятися якоюсь справою. Увечерi маемо виiжджати, а речi до ладу не зiбрано. Льоню ми вiдпустили, а самi сидимо тут, марнуемо час. Тож ви повартуйте дорогу, а я подивлюся, що ми забули, – i, перш нiж вiн устиг щось сказати, обернулась i вийшла з вiтальнi.

Щойно я припинила бачити цю чортову дорогу у вiкнi, менi стало трохи легше. Я пройшла у ванну, вiдкрила бiлизняну шафу й почала виймати звiдти чистi баннi рушники – спочатку три великi, шоколадного кольору (щось сталося, вiн не повернеться), потiм ще три такi само великi, але синi. Дiстала з шухляди пiд раковиною новi «гостьовi» зубнi щiтки, кiлька тюбикiв зубноi пасти, мило, паковання тампонiв – треба буде запитати в Сергiя (вiн не повернеться), чи здогадалися вони вчора вранцi купити менi ще. Удома в мене завжди не бiльше одного паковання. Або можна запитати Марину, замiськi жителi iнодi напрочуд запасливi. Напевно, нам знадобиться пральний порошок – або мило, господарське мило, здаеться, воно було в списку. Тiльки де ж я вiзьму iм господарське мило? Хоча, напевно, його вони купили. Я висунула шухляду з лiками – йод, нурофен, краплi вiд нежитю – Мишко не може спати, коли у нього закладений нiс. Яка смiшна у нас аптечка – «вiдпускна», з такою iздять на тиждень на море, а не на пiв року в лiс. У нас навiть немае бинтiв, лише лейкопластир, яким заклеюють натертий новими туфлями мiзинець. Напевно, потрiбнi антибiотики, раптом запалення легень або щось гiрше. Треба глянути, що вони купили вчора в аптецi.



Я збиратиму речi й жодного разу не пiдiйду до вiкна – i тодi вiн повернеться. Вовнянi шкарпетки, теплi шапки, лижнi рукавички, бiлизна. Так, бiлизна. У гардеробнiй на другому поверсi взагалi немае вiкон. Або краще спуститися в комору, нам потрiбнi крупи й консерви. Вони, напевно, купили все це, але не залишати ж тут. Цукор. Якi дрiбницi – два кiлограмовi пакетики. Потрiбен мiшок цукру, мiшок рису, усього по мiшку. Нас семеро, скiльки потрiбно картоплi для сiмох людей на зиму, скiльки банок тушонки? Там просто лiс навколо, холодний, порожнiй дерев’яний будинок, жодних грибiв та ягiд – усе пiд снiгом. Що ми будемо iсти, як будемо спати – семеро у двох кiмнатках? Треба взяти спальнi мiшки, у нас лише два, а треба сiм, нi, дев’ять, вiн же зараз привезе ще двох. Я буду до неi всмiхатися, я, трясця менi, стану iй найлiпшою подругою. Хай тiльки вiн доiде, хай залишиться неушкодженим. Здаеться, грюкнули дверi нагорi – я не слухаю, це просто прокинувся Мишко або повернувся Льоня. Я не намагаюся розчути голос Сергiя… Якщо не буду прислухатися, якщо вдам, що не чекаю його, тодi вiн повернеться. Як прикро, що в коморi немае радiо, я б увiмкнула музику, щоб жоден звук не проник сюди. Я не слухаю. Не слухаю.



У коморi раптом стало свiтлiше. Я обернулася. Дверi були вiдчиненi, на порозi стояв Мишко. Вiн щось казав менi – обличчя в нього було здивоване. Я забрала руки вiд вух i почула:

– Мам, ми кличемо тебе, кличемо… Ти що, не чуеш? Нащо ти заткнула вуха? Вони приiхали, мам, усе гаразд.

І тодi я нарештi видихнула – немов увесь цей час дихала лише половиною легень. Ну звiсно, вiн приiхав. Я вiдштовхнула Мишка й побiгла в передпокiй. Сергiй саме знiмав куртку, а поруч iз ним, боком до мене, стояла висока жiнка в темному стьобаному пальтi з каптуром, накинутим на голову. За руку вона тримала хлопчика в темно-синьому комбiнезонi, застебнутому аж до пiдборiддя. Обое вони стояли непорушно, не намагаючись роздягнутися. Сергiй пiдняв на мене очi й усмiхнувся. Видно було, що вiн страшенно втомився.

– Ми затрималися, тiею самою дорогою повернутися не вдалося. Мусили зробити гак бетонкою. Ти хвилювалася, мала?

Менi хотiлося пiдбiгти, торкнутися його, але тодi довелося б вiдштовхнути високу жiнку в пальтi та хлопчика, який стояв поруч. Тому я зупинилася за кiлька крокiв вiд них i сказала лише:

– Ти не взяв iз собою годинника.

На звук мого голосу жiнка обернулася, скинула з голови каптур i кiлька разiв струснула головою, щоб звiльнити затиснуте комiром довге свiтле волосся.

– Це Іра, мала, – сказав Сергiй. – А це – Антончик.

– Приемно познайомитися, «мала», – повiльно мовила жiнка та спокiйно подивилася менi в очi. Нашi погляди зустрiлися, i хоча бiльше вона нiчого не сказала, уже цього було достатньо, щоб зрозумiти: я навряд чи зможу дотримати обiцянки стати iй найлiпшою подругою.



– Іро, – пролунав за моею спиною голос тата Борi, – ну, дякувати богу, з вами все гаразд.

Усмiхаючись, вiн пiдiйшов ближче, але не обiйняв анi ii, анi хлопчика. Я вiдступила, пропускаючи його вперед, i подумала: здаеться, у цiй сiм’i до моеi появи взагалi не заведено було обiйматися. Іра трохи пiдняла куточки губ, означивши вiдповiдну усмiшку, i сказала:

– Ми з Антоном два тижнi не виходили з квартири. Не знаю точно, але, здаеться, крiм нас, у нашому пiд’iздi бiльше нiкого не залишилося.

Ми стояли там само, у передпокоi. Пiдiйшов Мишко, iз кабiнету на звук голосiв виглянула Марина. Іра стягнула нарештi з плечей свое пальто й вiддала його Сергiевi, а тодi, нахилившись до хлопчика й розстiбаючи на ньому комбiнезон, почала розповiдати. Не пiдводячи голови, рiвним буденним голосом вона говорила про те, як помирало мiсто, що лежить за кiлька десяткiв кiлометрiв звiдси; як вiдразу ж пiсля оголошення карантину почалася панiка й люди билися в магазинах та аптеках; як увели вiйська й на кожнiй вулицi – на початку й у кiнцi – стояли армiйськi вантажiвки, з яких вiйськовi в масках i з автоматами роздавали за картками продукти й лiки; як сусiдцi, яка iнодi погоджувалася посидiти з Антончиком, на зворотному шляху вiд пункту роздачi продовольства зламали пальцi на обох руках, вириваючи сумку, i пiсля цього всi ходили лише групами по восьмеро-десятеро осiб; як припинили ходити автобуси та трамваi й на вулицях залишилися самi автiвки «швидкоi допомоги», i як iх замiнили потiм тi ж таки вiйськовi вантажiвки, тiльки з криво налiпленими, а вiдтак уже з просто намальованими фарбою хрестами на брезентових тентах. По хворих бiльше нiхто не приiздив додому, родичi попiдруч виводили iх iз домiвок i самi вели до санiтарних автiвок, що прибували спочатку двiчi на день – уранцi й увечерi, а потiм уже лише раз на добу. Коли санiтарнi автiвки зрештою припинили приiжджати й на пiд’iздах з’явилися оголошення «Найближчий пункт екстреноi допомоги розташовано за адресою ________________», люди самi на санчатах везли туди своiх хворих, а iнодi й мертвих. Вона розповiла, що коли захворiв Ваня, син ii сестри, – «Пам’ятаеш Лiзу, Сергiю?» – Лiза сама вiдвела його до санiтарноi автiвки, а вiдтак шукала по всiх найближчих лiкарнях, i iй скрiзь казали: його немае в списках, тодi ще працювали телефони. А потiм Лiза прийшла, пiзно ввечерi, i дзвонила у дверi, i у вiчко було видно, що вона хвора – обличчя в неi було мокре, i ще вона кашляла – страшно, захлинаючись, «Я iй не вiдчинила, ми вiдразу ж заразилися б, i тодi Лiза сiла пiд дверима й довго сидiла, не рухаючись, i потiм ii, здаеться, знудило просто на сходах, а коли я пiдiйшла до дверей наступного разу, ii вже не було». Розповiла, як пiсля цього вона зрозумiла, що з будинку бiльше виходити не можна – по телевiзору й далi переконували, що ситуацiя пiд контролем, що пiк епiдемii поступово минае, у домi були сякi-такi продукти, i вона сподiвалася, що можна буде перечекати, протриматися; як першого тижня iжi вистачало, а наступного стало зрозумiло, що треба економити, i вона почала iсти зовсiм мало, але iжа однаково скiнчилася й останнi два днi вони з Антоном iли старе варення з банки, яка знайшли на балконi, – по чотири ложки вранцi, удень i ввечерi, i пили кип’ячену воду. Вона розповiла, що весь час дивилася у вiкно – i зрештою на вулицях майже нiкого вже не було видно – анi вдень, анi вночi, i вона дуже боялася, що прогавить якесь важливе повiдомлення – про евакуацiю або про вакцину, i майже не вимикала телевiзор, навiть спала поруч iз ним. А потiм вона почала боятися, що вимкнуть електрику й воду, але все працювало, лише вiкна сусiднiх будинкiв поводилися дивно: у деяких свiтло не загоралося взагалi, а в iнших – горiло постiйно, навiть удень, i вона вибирала якесь вiкно та спостерiгала за ним, намагаючись визначити, чи залишилися за ним живi люди. Іра сказала, що коли вночi приiхав Сергiй i подзвонив у дверi, вона довго дивилася на нього у вiчко й навiть змусила його зняти куртку й пiдiйти зовсiм близько, щоб переконатися, що вiн не хворий. Коли пiзнiше вони бiгли до автiвки, то праворуч вiд пiд’iзду, у палiсаднику, вона побачила присипане снiгом жiноче тiло, яке лежало обличчям донизу, немов його просто вiдтягнули з дорiжки, i iй навiть на мить здалося, що то Лiза, хоча це, звiсно, не могла бути Лiза, бо ж вона приходила тиждень тому.



Голос у неi був рiвний, очi – сухi, у руках вона й далi тримала синiй дитячий комбiнезон i шапку, яку, припинивши говорити, засунула в рукав. Зрештою пiдвела на нас очi й запитала:

– Де це можна повiсити?

Сергiй забрав у неi з рук речi, а я сказала:

– Іро, ходiмо, я погодую вас.

– Нам немае сенсу бути на «ви», – вiдповiла вона. – Погодуй поки що Антончика. Це, мабуть, дивно, але я зовсiм не хочу iсти.

– Ходiмо зi мною, – сказала я хлопчиковi та простягнула йому руку. Вiн глянув на мене, але не зрушив з мiсця, i тодi Іра легенько пiдштовхнула його до мене та сказала:

– Ну ж бо, iди, вона дасть тобi поiсти, – i тодi вiн ворухнувся та зробив крок до мене, але моеi руки не взяв, а просто пiшов слiдом на кухню.

Я вiдчинила дверцята холодильника i зазирнула всередину:

– Хочеш, я приготую тобi омлет? Або зварю кашi? У мене е молоко й печиво. – Хлопчик не вiдповiдав. – То зроблю тобi великий бутерброд iз ковбасою, а поки ти його iстимеш, зварю кашi.

Я вiдрiзала товстий шмат хлiба, поклала на нього чимале кружальце вареноi ковбаси й обернулася – вiн i далi стояв на порозi. Тодi я пiдiйшла, сiла перед ним навпочiпки й подала йому бутерброд. Хлопчик подивився на мене без усмiшки широко розставленими очима своеi матерi й запитав:

– Це будинок мого тата, так?

Я кивнула, i вiн теж кивнув – не менi, а радше сам собi, та сказав стиха:

– Отже, це i мiй будинок. А ти хто?

– Мене звати Аня, – сказала я й усмiхнулася йому. – А ти Антон, еге ж?

– Мама не дозволяе менi розмовляти з незнайомими, – вiдповiв хлопчик, узяв iз моеi руки бутерброд, акуратно оминув мене й вийшов iз кухнi.

Я ще трохи посидiла навпочiпки, почуваючись дурепою, як це часто трапляеться з дорослими, якi вважають, що з дiтьми – просто, а потiм пiдвелася, обтрусила руки й пiшла за ним.



Дорослi згуртувалися бiля вiкна вiтальнi, хлопчик пiдiйшов до матерi, узяв ii за руку й аж тодi нарештi вiдкусив шматок бутерброда. У мiй бiк вiн не дивився; насправдi до мене не обернувся нiхто – усi вони щось напружено роздивлялися у вiкно. Я запитала:

– Що там? – але менi нiхто не вiдповiв, i тодi я пiдiйшла ближче й теж побачила те, на що вони дивилися, – зовсiм поруч, за вузькою смужкою лiсу, що темнiла на тлi неба, пiдiймався чорний густий стовп диму.



– Це котеджне селище, – сказала я, нi до кого конкретно не звертаючись – адже нiхто нi про що мене не питав. – Нове, невеличке, будинкiв десять-дванадцять, його нещодавно добудували. Я навiть не впевнена, що там хтось мешкае.

– Стiльки диму, – сказав Сергiй, не обертаючись до мене. – Схоже, це будинок горить.

– Може, поiдемо подивимося? – запропонував Мишко. – Тут кiлометра пiвтора лише.

Перш нiж я встигла заперечити, Сергiй сказав:

– Нема там на що дивитися, Мишку. Ми таких пожеж кiлька бачили дорогою сьогоднi вночi й iще побачимо доволi, можеш бути певен. – Вiн поглянув на батька. – Усе вiдбуваеться занадто швидко, тату, а ми, схоже, вiдстаемо.

– Ми майже все зiбрали, – сказала я. – Чекати вже нiчого не треба, вантажмося та iдьмо.

– У мене бак порожнiй, Аню, – вiдповiв Сергiй. – Ми вчора не встигли заправитися, i вночi теж було не до цього. Я проiдуся по заправках – може, щось iще працюе. Ви тим часом вантажитеся.

– Я поiду з тобою, – сказав тато Боря. – Зараз краще не iздити самому. З дiвчатами нехай Льоня посидить – пiду по нього.



І всi раптом розiйшлися хто куди. Тато порався в передпокоi, вишукуючи свою мисливську куртку серед iншого одягу, що висiв на вiшаку. Хлопчик зненацька сказав голосно: «Мамо, я пiсяти хочу», i Мишко повiв iх. Ми iз Сергiем залишилися у вiтальнi самi, i я нарештi змогла пiдiйти до нього, обхопити за шию та пригорнутися щокою до його вовняного светра.

– Я не хочу, щоб ти iхав, – сказала я светровi, не пiдiймаючи очей.

– Мала, – почав Сергiй, але я перебила його:

– Знаю. Я просто не хочу, щоб ти iхав.

Ми постояли так трохи, не кажучи бiльше жодного слова. Десь у будинку текла вода, грюкали дверi, чутно було голоси, а я обiймала його обома руками й думала про те, що зараз повернеться тато й приведе Льоню – охороняти нас, а ще ранiше – певно, за секунду або двi, – повернуться Іра з хлопчиком, i менi доведеться розтиснути руки й вiдпустити його. Вхiднi дверi грюкнули – мабуть, повернулися тато й Льоня. Сергiй ледь ворухнувся, нiби намагаючись вивiльнитися, i я на мить стиснула його ще мiцнiше, та одразу ж знiяковiла – опустила руки, i ми вийшли в передпокiй. На порозi стояв тато Боря – сам, без Льонi. Вiн глянув на мене й усмiхнувся:

– Анько, вище носа, нiкуди ми його в тебе не забираемо. Ваш Льоня – запасливий мужик, у нього в пiдвалi генератор, ми щойно перевiрили – там лiтрiв зо сто солярки, не менше. Ну ж бо, Сергiю, треба вiдчинити ворота. Аню, та вiдпусти ти його нарештi, далi ворiт вiн не вийде. Треба вантажитися, нам краще виiхати до темряви.



Сергiй схопив ключi вiд ворiт, що лежали в передпокоi, й вони з батьком вийшли у двiр, а я, накинувши куртку, пройшла на веранду й дивилася на них так, нiби хотiла переконатися, що вони не обдурили мене й Сергiй справдi нiкуди бiльше не поiде. Ворота вiдчинили, i на паркiнг перед будинком заiхав Льонiн здоровенний «Ленд Крузер» – щоб вiн помiстився, татову стареньку «Ниву» iз забрьоханими вiконцями, яка на тлi цього чорного блискучого монстра мала геть жалюгiдний вигляд, довелося пересунути подалi, за межi брукованого майданчика. Я дивилася, як пiд переднiми колесами «Ниви» трiскочучи ламаються маленькi туi, якi я посадила торiк. Вийшовши з автiвки, тато глянув на мене – Льоня щось кричав йому вiд ворiт, але вiн вiдмахнувся й пiшов у мiй бiк. Поклавши руку на перила веранди, вiн пiдняв до мене обличчя та сказав стиха:

– Аню, зберися. – Голос його звучав суворо. – Я розумiю, що дуже багато всього сталося, але тепер не час, ти зрозумiла мене? Ми зараз зберемо речi, сядемо в автiвки й поiдемо звiдси, i все буде добре. Але в сусiдньому селищi – ти бачиш дим? – коiться казна-що, i нам не можна гаяти часу на те, щоб розраджувати тебе через таку дрiбницю, як це нещасне зламане деревце. Треба ще злити з «Ниви» бензин – i я не хочу робити це на дорозi, привертаючи увагу сусiдiв i ще бозна кого. Ти чуеш, Аню? Подивися на мене. – Я пiдняла на нього очi. – Не думай рюмсати, у нас попереду кiлька дуже непростих днiв, дорога довга, i може статися все що завгодно. Зараз ти менi потрiбна спокiйна й зiбрана. Іди краще простеж, щоб ми взяли все, що потрiбно, – а коли приiдемо на мiсце, тодi сядемо з тобою й добряче поплачемо про все, домовилися?

– Домовилися, – сказала я й сама здивувалася тому, як тонко, по-дитячому пролунав мiй голос.

Вiн засунув руку в кишеню, витяг пачку своеi жахливоi «Яви» та простягнув менi:

– Вiзьми, викури цигарку, заспокойся й повертайся в будинок. Там двi жiнки з дiтьми, яких треба органiзувати, – нехай нагодують малих, тепло iх одягнуть, i взагалi подивися – мужики казна-як збирають речi, напевно ми щось забули.

Вiн обернувся й пiшов до ворiт, гукаючи Льоню: «Ну ж бо, Леонiде, вiдкривай багажник, подивимося, що ти там набрав», а я, скривившись, чадiла його рiзкою, смердючою цигаркою й дивилася, як плавно вiдкриваеться багажник «Ленд Крузера» i трое чоловiкiв, вiд яких залежить доля всiх, хто опинився в цьому будинку, заглядають усередину, вивчаючи його вмiст. Докуривши, я викинула недопалок у снiг пiд ногами й зайшла в дiм.



У вiтальнi нiкого не було. Я пройшла на кухню й побачила Іру, яка стояла бiля плити, Марину за кухонним столом, яка тримала на колiнах мовчазну дiвчинку, а поруч iз ними на стiльцi тихо сидiв хлопчик. Перед ними стояли тарiлки й банка варення. Пiдходячи до кухнi, я чула голоси, але варто було менi ввiйти, як усi одночасно замовкли. Марина пiдняла на мене очi, а Іра, не обертаючись, сказала:

– Ти не проти, я варю дiтям кашу? Їм треба поiсти як слiд перед дорогою.

– Звiсно, – вiдповiла я, – там ще е сир i ковбаса. Може, приготуеш бутербродiв? А ще можна пiдсмажити яечню, нам усiм потрiбно поiсти, сковорiдка на плитi. – Вона не вiдповiла й не зрушила з мiсця, й далi помiшуючи кашу, i тодi я пройшла до холодильника, вiдчинила дверцята й почала дiставати яйця, ковбасу й сир. – Я скажу iм, щоб за пiв години прийшли поiсти, менi треба зiбрати ще деякi речi.

Вона трохи вiдiйшла, не дивлячись у мiй бiк. Я обернулася до Марини та сказала:

– Льоня вже тут. Ти впевнена, що вiн зiбрав усе, що потрiбно? Може, тобi варто перевiрити?

Марина встала, посадила дiвчинку на стiлець, на якому сидiла, сказала Іринi:

– Наглянеш за нею? – i вийшла з кухнi.

Дiвчинка залишилася сидiти на стiльцi – нерухомо. Над столом було видно лише частину ii маленького личка. Вона не повернулася вслiд матерi й узагалi нiяк не показала, що помiтила ii вiдсутнiсть. Простягнувши руку, вона обережно помацала коротким товстим пальчиком порожню тарiлку, що стояла перед нею на столi, й знову завмерла. Я ще раз глянула на Іру, яка все ще помiшувала кашу бiля плити, повторила iй у спину:

– За пiв години, – i вийшла з кухнi.



Я пiднялася на другий поверх, у спальню, винесла з гардеробу рюкзак, iз яким Сергiй iздив на полювання, i двi м’якi спортивнi сумки, вiдтак склала в них теплi речi, якi ми з татом приготували напередоднi. Напевно, варто було запитати в Іри, чи не потрiбен iй якийсь одяг, але менi не хотiлося повертатися вниз i знову говорити з нею. Натомiсть, порившись у шафi, я кинула в сумку ще кiлька светрiв i, подумавши, додала футболок i спiдньоi бiлизни. Я не знала ii розмiрiв, я взагалi не мала про це думати. Якщо iй знадобиться, вiддам Сергiевi. Якого бiса вона стоiть там, на моiй кухнi, куди менi не хочеться тепер спускатися, i навiть не обертаеться до мене? Ми зiбрали багато одягу, якось розберемося.



Це скидалося на збори у вiдпустку. Я завжди збирала валiзи вночi, напередоднi вiдльоту. Перед вiд’iздом однаково неможливо заснути, i я вмикала якийсь фiльм i носила речi – по однiй, роблячи паузи, щоб вийти на балкон i випалити цигарку, або спуститися вниз i випити чашечку кави, або додивитися улюблену сцену – а вiдтак устати й продовжити, згадавши про щось, що не поклала. Щоправда, я завжди розкладала речi на лiжку, а в чемодан iх пакував Сергiй – але зараз вiн був зайнятий iншим, крiзь прочинене вiкно спальнi я чула його голос; це була така гра – я не вмiю збирати валiзу, i менi потрiбна його допомога, хоча до того, як ми зустрiлися, я робила це сама, i тому тепер не чекала на нього. Коли впоралася, у сумках залишалося вiльне мiсце. Поправивши покривало, я сiла на лiжко й оглянула спальню. Кiмната була порожньою та спокiйною, складенi сумки стояли бiля стiни. Я уявила, що за кiлька годин ми поiдемо звiдси назовсiм i все, що я не спакувала, залишиться тут – укриеться пилом, зморщиться та пропаде назавжди. Що я мушу взяти iз собою – крiм мiцних черевикiв, продуктiв, лiкiв, теплих речей i запасноi бiлизни для жiнки, яка, найiмовiрнiше, вiдмовиться ii носити? У дитинствi я любила порозважатися перед сном, подумки оглядаючи своi дитячi скарби, а вiдтак, уранцi, чiплялася з цим запитанням до всiх iнших: вибери, що ти винесеш iз дому, якщо буде пожежа? Можна було вибрати одну рiч, лише одну, такi були правила, – i всi жартували й верзли якiсь дурницi, а мама одного разу сказала: «Звiсно, я винесу тебе, дурненька», i я розсердилась i замахала на неi руками. «Мамо, я ж кажу – рiч, треба вибрати рiч!» Коли народився Мишко, я зрозумiла, що вона мала на увазi, але того дня я сидiла в спальнi будинку, який ми збудували два роки тому й у якому я була дуже щаслива. І цей будинок був переповнений речами, кожна з яких щось означала для нас, а в сумках, що стояли на пiдлозi, залишалося ще трохи мiсця – трохи, i тому менi треба було вибрати. Знизу почулися голоси – чоловiки повернулися в будинок. Я встала, пройшла в гардеробну й дiстала з верхньоi полицi картонну коробку. У мене так i не дiйшли руки розсортувати iх, рiзнокалiбернi, уперемiш, свiтлини – чорно-бiлi, кольоровi, весiлля батькiв, бабуся з дiдусем, маленький Мишко, я в шкiльнiй формi. Тут не було жодноi Сергiевоi – останнiми роками ми припинили iх друкувати та просто зберiгали в комп’ютерi. Я витрусила фотографii з коробки, загорнула в пакет i поклала в одну iз сумок, а потiм зачинила за собою дверi спальнi та пiшла донизу.



Бiля сходiв я зiткнулася з Льонею та Мариною, вони про щось стиха сперечалися. Коли я пiдiйшла, Марина пiдняла на мене очi та сказала розгублено:

– Уявляеш, я не змогла туди зайти. Льонька забув, звiсно, купу всього, i Дашчин одяг узяв не весь, i бiлизни не знайшов, i багато рiзних дрiбниць. Я хотiла сходити сама – i не можу, боюся, дим ще цей жахливий. – Вона знов обернулася до Льонi. – Я не пiду туди, не гаймо часу. Дивись, я тобi все тут написала, Дашчин червоний комбiнезон на хутрi висить у шафi праворуч, i треба взяти мiй лижний костюм, той, бiлий, вiн дуже теплий, у цiй страшнiй куртцi я не поiду, i термобiлизну, Льоню, ти ж пам’ятаеш, де вона, ти сам ii туди складав. – Льоня, закотивши очi, узяв список у неi з рук i пiшов до виходу, а вона крикнула йому вслiд: – І не забудь у спальнi мою скриньку, вона на столику бiля дзеркала.

– Марино, – Льоня обернувся вже з порога, – ми iдемо не в Куршевель, ну нафiга тобi там отi цяцьки? – І, не чекаючи вiдповiдi, вийшов за дверi.

– Моя бабуся, – сказала Марина впiвголоса – самовладання вже повернулося до неi, вона знову була спокiйна й навiть ледь помiтно усмiхнулася, – завжди казала менi: дiаманти гарнi вже тим, що iх завжди, якщо знадобиться, можна обмiняти на шматок хлiба. Мiсця багато вони не займають, i ось побачиш, Аню, вони нам ще знадобляться, тож я на твоему мiсцi теж узяла б iз собою все, що е.



Ми носили речi ще двi години, зробивши коротку перерву на iжу – нагодувавши дiтей (навiть Мишко покiрно з’iв тарiлку кашi), Іра все-таки приготувала яечню, яку всi iли на бiгу, навiть не сiдаючи за стiл. Менi навiть не було шкода, що не вдалося востанне посидiти за нашим великим столом, який я так любила, – занадто дивна це була б компанiя. Із хлiба й залишкiв сиру вона наготувала бутербродiв, якi загорнула й поклала по згортку в кожну автiвку. Щоразу, коли здавалося, що все вже зiбрано, хтось згадував про щось дуже важливе. «Інструменти», – казав Сергiй, i вони з татом iшли в пiдвал, дорогою крикнувши менi: «Аню, ти б узяла якийсь медичний довiдник, немае у вас?» «У нас е», – озивалася Марина, i Льоня знову кидався через дорогу, у свiй порожнiй будинок iз темними вiкнами. І для будь-якоi новоi речi доводилося шукати вiльне мiсце, знову переставляючи сумки, мiшки й коробки. Три автiвки стояли на майданчику перед будинком iз задертими догори багажними дверцятами – у сутiнках вони скидалися на дивовижну скульптурну групу. Розорена «Нива» стояла поруч, тато Боря зняв з ii даху довжелезну антену й вийняв iз салону короткохвильову рацiю – Сергiй вiддав йому свою, коли купував собi нову, – i полiз у мою автiвку пiд’еднувати ii. Менi нiколи не подобалася ця рацiя. «У тебе антена, як у таксиста», – казала я. Насправдi ж мене дратувала звичка Сергiя слухати розмови далекобiйникiв: «Куплю пальне, на сорок п’ятому кiлометрi автiвка працюе, хлопцi, обережнiше». Останнiм часом це була улюблена iграшка Сергiя, i в нашi нечастi спiльнi поiздки вiн неодмiнно вмикав ii, розшифровуючи чужi розмови крiзь шурхiт перешкод, поки я сердилася й димiла у вiконце. Пiшов легкий снiг. Коли мiсця в автiвках забракло, останнi коробки прив’язали до багажника на даху автiвки Сергiя, обмотавши полiетиленовою плiвкою. Останнiми Сергiй винiс iз дому зарядженi рушницi й вiддав одну з них Льонi. «Ти хоч стрiляти вмiеш?» – запитав вiн, але Льоня тiльки ображено пробурмотiв щось i забрав рушницю до себе в автiвку. Нарештi збори завершилися – тато став на порозi будинку та крикнув усередину:

– Усi на вихiд! Збиратися можна вiчно, уже пiв на п’яту, чекати бiльше не можна.

І тодi Марина з Ірою вивели дiтей. Коли всi вже були надворi, Сергiй сказав менi:

– Ходiмо, Анько, зачинимо все.



Вимкнувши всюди свiтло, ми трохи постояли в передпокоi перед вхiдними дверима. Крiзь великi вiкна всередину будинку по-мiсячному м’яко заглядав тьмяний вуличний лiхтар, вiдкидаючи на свiтлу, поцятковану павутиною мокрих слiдiв пiдлогу довгi блiдi тiнi. У дальньому кутку коридору бiлiв якийсь зiбганий, забутий аркуш паперу. У нас пiд ногами, у невеликiй калюжi пiдталого снiгу, мокли непотрiбнi тепер капцi. Чомусь iх було п’ять штук, саме п’ять, i я нахилилася, щоб зiбрати iх. Треба знайти шостий, конче потрiбно знайти його, вiн, напевно, десь тут, i скласти iх акуратно, парами.

– Аню, – сказав Сергiй у мене за спиною.

– Зараз, – вiдповiла я, сiдаючи навпочiпки й заглядаючи пiд галошницi, – я тiльки знайду…

– Не треба, – сказав Сергiй. – Облиш. Ходiмо.

– Ну почекай пiв секунди, – почала я, не обертаючись, – я тiльки…

І тодi вiн поклав руку менi на плече.

– Уставай, Анько, годi.

Коли я пiдвелася й подивилася йому в обличчя, вiн усмiхнувся:

– Ти як капiтан, який залишае судно останнiм.

– Не смiшно, – вiдповiла я, i тодi вiн обiйняв мене та сказав у вухо:

– Я знаю, мала. Не затягуймо цiеi митi, ходiмо швидше, – i ступив за порiг, i стояв надворi з ключами в руцi доти, доки я не вийшла слiдом за ним.



Льоня з Мариною були вже бiля своеi автiвки та вмощували дiвчинку на задньому сидiннi, закрiплюючи паски дитячого крiсла, а тато, Мишко й Іра з хлопчиком стояли вiддалiк i дивилися, як ми замикаемо дверi.

– Іро, ви з Антончиком поiдете з батьком на Анинiй «Вiтарi», – сказав Сергiй. – Тату, вiзьми в Анi ключi. Мишку, сiдай в автiвку.

– Ходiмо, Антоне.

Іра взяла хлопчика за руку, i вiн мовчки пiшов за нею, але перед самою автiвкою несподiвано висмикнув руку з ii долонi й голосно сказав:

– Я хочу з татом.

– Ми поiдемо з дiдусем, Антоне, а тато поiде поруч, i ми говоритимемо з ним по рацii.

Іра нахилилася до нього й узяла за плечi, але хлопчик вiдштовхнув ii.

– Нi! – крикнув вiн. – Я поiду з татом!



Мишко, який уже встиг залiзти в автiвку, висунувся знову, щоб подивитися, що вiдбуваеться, – а хлопчик закинув голову, щоб бачити нашi обличчя. Усi ми – четверо дорослих – стояли навколо нього, йому заважав глухо застебнутий пiд пiдборiддям каптур, i вiн вигнув спину, щоб зручнiше було дивитися на нас. Це була майже загрозлива поза, вiн стояв зi стиснутими кулаками, але не плакав, очi в нього були широко розплющенi, губи стиснутi. Вiн оглянув нас повiльно, одного за одним, i ще раз крикнув – дуже голосно:

– Я поiду з татом! І з мамою!

– У нього було кiлька складних тижнiв, – сказала Іра тихо.

Сергiй присiв бiля сина й почав щось говорити йому. Видно було, що вiн розгублений i сердитий, хлопчик не слухав його й люто мотав головою, туго запакованою в каптур. Тодi я сказала:

– Борисе Андрiйовичу, повернiть менi ключi. Мишку, вилазь, ми поiдемо на «Вiтарi», а Іра з Антоном сядуть до Сергiя.

Хлопчик миттю схопив Іру за руку й потягнув ii до автiвки. Сергiй безпорадно подивився на мене та сказав:

– Тiльки до Тверi, Аню, а потiм пересядемо.

Я кивнула йому, не пiдiймаючи очей, i простягнула руку по ключi вiд автiвки. Тато Боря пiдiйшов до мене ближче.

– Анюто, може, я поведу? Темно вже, – запитав вiн, i я вiдповiла – вiдразу, не давши йому завершити фразу:

– Це моя автiвка, я воджу ii п’ять рокiв, i зараз поведу ii теж я, бодай про це ми сперечатися не будемо, гаразд?

– Вона чудово iздить, тату, – почав Сергiй, але я урвала його:

– Не гаймо часу, вiдчиняй, будь ласка, ворота, i iдьмо нарештi, – i сiла за кермо. Як я не намагалася тихо зачинити дверцята з боку водiя, вони однаково дзвiнко захряснулися.

– Жорстоко, – сказав Мишко iз заднього сидiння. Я пiймала його погляд у дзеркалi заднього огляду й намагалася усмiхнутися:

– Схоже, це буде та ще поiздочка, Мишку.



Поки Сергiй вiдчиняв ворота, тато Боря пiдiйшов до «Ленд Крузера» й голосно крикнув Льонi у вiдчинене вiконце:

– Отже, так, Льоню, iдемо паротягом, рацii в тебе немае, тому пильнуй, щоб не загубився. Виiжджаемо на Нову Ригу, а потiм великою бетонкою на Твер, i якщо все буде добре, за пiвтори-двi години дiстанемося мiсця. Селами iдемо без зупинок, нiяких «попiсяти дитинi» – у разi чого, нехай у штани пiсяе. Якщо все-таки заблукаете – зустрiчаемося перед в’iздом до Тверi. І пильнуймо заправки: якщо котрась раптом працюватиме, нам стане в пригодi все пальне, яке зможемо купити дорогою, – в Анiну автiвку вашу солярку не заллеш.

Якщо Льоня щось i вiдповiв йому, я вже цього не почула крiзь шум двигунiв. Тато кiлька разiв ударив рукою по даху Льонiноi автiвки й заскочив на сидiння поряд зi мною.

– Ну, вперед, – сказав вiн.



І ми рушили.


* * *

Щоб не озиратися на залишений позаду темний будинок, я вiдкрила бардачок, кришка якого впала татовi на колiна, намацала паковання цигарок i закурила, а коли вiн теж клацнув запальничкою й салон наповнився iдким димом, iз силою смикнула кнопку регулювання скла, щоб пасажирське вiкно цiлковито опустилося. Це було майже неввiчливо, i я вiдчувала, що вiн дивиться на мене, – але прибрала палець iз кнопки й залишила все як е, а вiн, не кажучи й слова, порався з рацiею. Не змовляючись, до кiнця селища ми iхали повiльно – попереду Льонiн «Ленд Крузер», за ним – Сергiй. Не знаю, чи роззирався хтось довкола, – я бачила перед собою лише червонi вогники автiвки Сергiя, доки за спиною не залишилася перекреслена металева табличка. П’ятсот метрiв до повороту, автобусна зупинка – якщо зараз повернути голову праворуч, iще буде видно все наше маленьке село, пляму свiтла посеред темного поля, з двох бокiв затиснуту смужкою лiсу, розмаiтi будиночки, серед яких очi звично вихоплюють знайомий дах. Ще сто метрiв, двiстi, ще не можна обертатися – i тут обабiч насунувся лiс, i вiдразу стало темно, нерухомi дерева, ледь присипаний снiгом асфальт i двi великi чорнi автiвки попереду. Тепер можна було повернути голову, але дивитися вже не було на що – усi неосвiтленi лiсовi дороги схожi одна на одну, i несуттево, чи вони за кiлометр вiд твого будинку, чи за тисячу кiлометрiв. Твiй свiт одразу звужуеться до меж тонкоi оболонки автiвки, що зберiгае тепло й вихоплюе свiтлом фар лише маленький шматочок дороги перед колесами.



Рацiя, яку тато Боря прилаштував на шкiряному пiдлокiтнику мiж нашими сидiннями, замигала й затрiщала – i в нiй одразу пролунав голос Сергiя, немовби вiн говорив уже якийсь час:

– …не iде майже на цьому лайнi. Не знаю, що там у Льоньки за солярка була, сподiваюся, що не лiтня. Добре б дорогою заправку знайти. Як гадаеш, тату, це реально?

Вiн говорив, i крiзь шипiння й перешкоди я почула музику – Сергiй завжди стишуе звук, коли користуеться рацiею, але виявляеться, ii однаково чутно, – i тонкий голос хлопчика, чиiх слiв неможливо було розiбрати. Я побачила його обличчя в задньому склi автомобiля – напевно, вiн стояв навколiшки на сидiннi й тягнув руку, щоб витерти пiт зi скла, але не дотягнувся i просто дивився в наш бiк, – а поруч свiтловолосу голову його матерi. Я бачила лише ii потилицю, вона не оберталася, але, iмовiрно, щось сказала хлопчиковi, тому що було чутно Сергiя:

– Облиш його, Іро, нехай сидить, як хоче. Їхати далеко, йому буде нудно.



Я притамувала бажання помахати хлопчиковi рукою – вiн однаково не побачив би мене, i намацала правою рукою мiкрофон – перш нiж його встиг узяти тато Боря, щоб поговорити про заправки.

– Милий, – сказала я, – нам, певно, варто було б Льоню взяти в кiльце – вiн без рацii, нехай краще мiж нами iде. Ти його обженеш чи я?

Сергiй мовчав лише кiлька секунд, потiм сказав коротко «краще я» i почав маневр, не сперечаючись i не кажучи бiльше анi слова, оскiльки я нiколи просто так не називала його «милим». Це слово було паролем, яким я не користувалася часто, приберiгала на крайнi випадки, придуманi для тих, хто завжди замовкав, коли ми заходили в кiмнату, повну людей, i переводив погляд iз нього на мене й назад, а вiдтак пiдходив до мене на балконi, коли я закурювала сигарету, i питав: «Ну як, усе добре у вас?»; для тих, хто чекав вiд нас одкровень i скарг, тому що повиннi ж вони бути – одкровення й скарги; а ще це слово потрiбне було нам самим, тому що жiнка, яка сидiла на задньому сидiннi його автiвки, завжди виголошувала значно бiльше слiв, коли була незадоволена. Я знаю, вiн розповiдав менi, i я ладна була б вiддати праву руку, тiльки щоб не стати на неi схожою, i тому щоразу, коли менi бракувало повiтря серед людей, якi мене не любили, я казала: «Милий, може, поiдемо додому?» – лише один раз, i всмiхалася, i голос мiй звучав нiжно. І тодi вiн дивився менi в обличчя – уважно – i вiдразу ж пiдводився, i ми iхали; дякую, милий, ти так добре мене знаеш.



Льонiна автiвка ззаду мала геть нецiкавий вигляд: дiвчинка, зафiксована в дитячому сидiннi, була нерухома й не могла обернутися. Насправдi крiзь тоноване скло нiчого не було видно, i я змогла нарештi роззирнутися довкола. Ми проминули першу смугу лiсу, що вiдокремлював наше село вiд iнших, якi свiтлими електричними плямами розсипалися в зимовiй темрявi так густо, що нещодавно чорне, непрозоре повiтря, яке оточувало нас, поступилося розсiяному жовтому свiтлу з вiкон i вiд вуличних лiхтарiв. Менi здалося, що якби я зазирнула у вiкна будинкiв бiля дороги, то побачила б сiмейну вечерю пiд помаранчевою лампою або блакитний екран телевiзора у вiтальнi, припарковану у дворi автiвку, вогник цигарки на ганку. Усi цi люди, сотнi людей, залишилися тут – не чекаючи лихого, не iздячи околицями в пошуках бензину, не збираючи речей. Вони вирiшили перечекати все, що коiться навколо, довiрившись надiйностi своiх будинкiв, своiх дверей i парканiв. Стiльки освiтлених вiкон, гарячих димарiв на дахах, стiльки людей, – не можуть же всi вони помилятися. Куди ж iдемо ми, навiщо ми iдемо? Чи правильним е рiшення, ухвалене за мене, без моеi участi? Чи добре я вчинила, коли пiдкорилася, не кажучи й слова, покiрно залишила едине мiсце, де могла б зараз почуватися в безпецi? Поки всi цi люди навколо готують вечерю, переглядають новини, рубають дрова й чекають, коли все це закiнчиться, упевненi, що це станеться незабаром, моя реальнiсть – квапливi збори, пострiли, мертвий собака, розповiдь про загибле мiсто, – уже вiдокремлена вiд iхньоi реальностi непроникним екраном. Я ще можу iх побачити, але вже не можу до них доеднатися. Я просто iду повз них, позаду сидить мiй син, i я не вiдчуваю нiчого, крiм нестерпноi самотностi.



Ми всi побачили це одночасно – ще до того, як спалахнули Льонинi стоп-сигнали, я вже натискала на гальмо. Водiйськi дверцята грюкнули, Льоня важко вистрибнув на дорогу, обiгнув автiвку та зробив кiлька крокiв до узбiччя. Тато Боря висунувся з вiдчиненого вiкна майже по пояс i крикнув:

– Льоню, стiй, не йди туди!

Льоня вмить зупинився, але в автiвку повертатися не поспiшав.

Вогню вже не було – навiть великий будинок не може горiти весь день, а цей був не такий уже й великий, якщо порiвнювати iз сусiднiми, недоторканими, схожими один на один мов двi краплини води. Маленьке охайне котеджне селище, його почали будувати, коли ми вже переiхали за мiсто, i, iдучи повз нього, я щоразу дивувалася швидкостi, з якою на обгородженому парканом майданчику з’являлися спочатку акуратнi коробочки з порожнiми, незаскленими вiкнами, потiм однаковi коричневi дахи, невисокi свiтлi огорожi, а ще за рiк високий паркан навколо будiвництва прибрали i з дороги видно було казкове пряникове село. Воно й досi здавалося казковим. Розчищенi вiд снiгу дорiжки, пiдперезанi шоколадно-коричневими дерев’яними брусами свiтлi стiни, цеглянi димарi. Та замiсть найближчого до дороги будинку була тепер олiйно-чорна нерiвна пляма з настовбурченими фрагментами обвуглених конструкцiй. Крiзь густу хмару бiлоi пари, яка бувае над вiдкритими зимовими басейнами, можна було розгледiти, що передня стiна будинку обвалилася, оголивши його закопченi нутрощi, а з перекриттiв неохайними жирними гронами звисали чи то рештки штор i килимiв, чи то якiсь дроти; там, де ранiше був дах, стирчали шматки дерев’яних крокв. Смачно пахло багаттям.

– Дивись, Мишку, ти цiкавився вранцi, – сказав тато, обертаючись до нас.

– Що тут сталося? – тихо запитав Мишко.

– Скажу тобi так: навряд чи тут усе згорiло тому, що хтось бавився з бенгальськими вогнями, хоча, звiсно, i таке може бути, – вiдповiв тато, знову висунувся з вiкна та крикнув Льонi: – Подивилися – i годi, Льоню, iдьмо, iдьмо!



Пiсля незапланованоi зупинки бiля згорiлого пряникового будиночка ми вже не звертали уваги на дорожнi знаки – iхати повiльно, роззираючись довкола, бiльше не хотiлося. Першим швидкостi додав Сергiй, за ним iз тракторним гуркотом прискорився «Ленд Крузер» – задимiв вихлоп, i я поквапом зачинила вiкно. Клята рацiя заважала менi вести автiвку – раз-у-раз, забувши про все, я чiпала ii правим лiктем, залiзний прямокутник iз гострими кутами по-зрадницьки смикався, дряпаючи шкiряну кришку пiдлокiтника, але дорога була знайома – за два роки життя тут я вивчила кожен поворот, i ми легко наздогнали Льоню. Уже за десять хвилин ми виiхали на шосе i, вишикувавшись одне за одним, рухалися в бiк Великого бетонного кiльця. Чомусь тепер, коли залишилося позаду розорене казкове село, я майже готова була побачити колону бiженцiв, якi на автiвках або й пiшки залишають небезпечнi околицi мертвого мiста, але, крiм нас, на шосе автiвок не було – анi на зустрiчнiй смузi, анi позаду. Схоже, порожня дорога здивувала й тата, вiн навiть нахилився й перевiрив частоту, на яку налаштував рацiю, – але в ефiрi не чулося жодного звуку, лише тиша та звичне потрiскування. Лiворуч густою стiною стояли дерева, праворуч ось-ось мали початися з’iзди до розташованих уздовж шосе невеликих селищ. До бетонки залишалося ще кiлометрiв сорок. Цi мiсця теж були менi знайомi: коли ми iз Сергiем шукали будинок i нас пiдганяли незручностi винайманоi квартири з чужими меблями й незнайомим видом iз вiкна, до якого я за десять мiсяцiв так i не змогла звикнути, ми об’iхали всю околицю. «Це мурашник, мала, ти ж не хочеш жити в мурашнику? Пошукаймо ще – нехай далi вiд мiста, не страшно, зате там буде тихо, спокiйно, тiльки ти i я – i нiкого навколо». Друзi, яких ми залишили в мiстi, дiзнавшись про нашi плани, крутили пальцем бiля скронi – але ми не слухали нiкого й, звiсно, i гадки не мали, що вiдстань, яка здавалася нам тодi цiлком достатньою, щоб вiдгородитися вiд усього свiту, тепер була смiховинно маленькою.



Розвилка, на якiй шосе зустрiчалося з бетонним кiльцем, з’явилася попереду несподiвано. Спочатку вона просто засвiтилася здалеку, а вже потiм зринули великi бiлi дорожнi покажчики з написами й вiдстанями. Рацiя захрумтiла голосом Сергiя:

– Аню, тут праворуч.

– Знаю, – вiдповiла я роздратовано й вiдразу ж зрозумiла, що вiн мене не чув, тому що мiкрофон i далi лежав у пiдстаканнику, у який я зазвичай складала цигарки, – але нiхто в автiвцi не звернув моеi уваги на цю помилку. Тiеi самоi митi рацiя заговорила знову – цього разу чужим голосом:

– Братику, – сказав голос схвильовано, – тобi робочi заправки траплялися на кiльцi? Менi б до Одинцово дотягнути, а все позачиняли, вражi дiти…

Перш нiж Сергiй устиг вiдповiсти, я взяла мiкрофон, натиснула на кнопку та сказала:

– Не треба тобi в Одинцово. Розвертайся.

Голос запитав зi страхом:

– А що там, в Одинцово? Ви знаете щось? – i вiдразу ж, без паузи, поставив ще одне запитання: – А де ви iдете?

– Не кажи, Аню, – швидко зреагував тато Боря i, простягнувши руку, забрав у мене мiкрофон, стиснув його у своему великому кулаку, немов намагаючись перекрити звук на той випадок, якщо я спробую все-таки вiдповiсти невiдомому голосовi, що й далi викрикував у ефiр:

– Алло, алло, де ви iдете? Що там, в Одинцово? Алло?

– Може, там ще все спокiйно, в Одинцово, – сказала я татовi, не повертаючи голови, – ми саме з’iжджали з шосе, – i вiн вiдповiв:

– Одинцово за десять кiлометрiв вiд Москви, Аню, як там може бути спокiйно? Сама подумай. І ось iще що: ми на загальнiй хвилi, тому жодних подробиць – хто ми, де ми, на чому ми, зрозумiла? Якщо цей мужик сказав правду, зараз навiть за той невеликий запас пального, який у нас е, нам знесе голову будь-який доброчесний громадянин, не кажучи вже про решту, яких на цiй трасi було повно навiть у кращi часи.

– Знаю, – повторила я так само роздратовано, i бiльше ми вже нiчого не говорили. Мовчав i Сергiй. У цiлковитiй тишi три нашi автiвки звернули на розвилцi праворуч i вiдразу заiхали пiд табличку з написом «Новопетровське», за якою по обидва боки дороги почалися житловi квартали. На протилежному боцi дороги я побачила заправку. Бiля з’iзду просто на трасi стояли двi довгi тентованi вантажiвки з вимкненими фарами, сама ж заправка була освiтлена, але, вочевидь, зачинена – анi бiля колонок, анi бiля каси нiкого не було. Не скидаючи швидкостi, ми проiхали повз неi. Менi здалося, що скло навколо касового вiконця розбите, а на сухому чистому асфальтi блищать друзки, але перш нiж я встигла розгледiти все, дорога трохи крутнула, i заправка зникла з поля зору.

– Ти бачив, тату? – запитав Сергiй.

Вiн бiльше не звертався до мене, i я одразу пошкодувала, що рiзко вiдповiла йому, а вiдтак – зрозумiвши, що вiн не почув навiть цiеi моеi вiдповiдi, – про те, що замiсть того, щоб поговорити з ним, я озвалася до невiдомого голосу, а той, мов навмисне, саме цiеi митi припинив засмiчувати ефiр своiми повторюваними запитаннями й нарештi замовк.

Тато Боря пiднiс мiкрофон до рота й прошепотiв:

– Тихо, Сергiю, мовчки проiдьмо, поговоримо потiм.

Пiсля пряникового села спокiй довколишнiх селищ уже не здавався менi безпечним. На перший погляд усе нiбито було нормально: свiтилися вiкна, у дворах стояли автомобiлi, – але тепер менi якось вiдразу впадала в око вiдсутнiсть людей на вулицях. Година була не пiзня, але нiде, куди сягало око, не було видно жодного перехожого – не гралися дiти, не бiгали собаки, i не було на узбiччi звичних бабусь iз барвистими махровими рушниками, картоплею та сумнiвними грибами в рiзнокалiберних скляних банках. Навколо панувала якась насторожена, пiдозрiла тиша, немов за кожним рогом, за кожним поворотом нас чекало щось недобре. І я була рада, що ми не йдемо пiшки повз цi завмерлi будинки, а, навпаки, мчимо зi швидкiстю сто кiлометрiв на годину – занадто швидко, щоб нас можна було зупинити.



Лiворуч вiд дороги промайнула крихiтна, завбiльшки з автобусну зупинку, споруда iз зеленим дахом i гратами на вiкнах; пiд ii дахом тьмяно блищали червонi лiтери «Мiнi-Маркет». Незважаючи на горду назву, вона радше скидалася на пивний кiоск. Імовiрно, нещасний «Мiнi-Маркет» був ближче до дороги, нiж заправка одразу за ним, тому я встигла розгледiти, що металевi дверi зiрванi з петель, а вiкна розбитi; але й тут уже нiкого не було – вочевидь, бiда з маленьким сiльським магазином сталася ще вранцi, а може, i вчора.



Певно, гнiтюча тиша навколо, яка дзвенiла в мене у вухах, уплинула на решту, бо Мишко раптом запропонував:

– Мамо, увiмкни, може, музику якусь, так тихо…

Я простягнула руку, звично натиснула кнопку тюнера, i мертве шипiння на частотi, яку я звикла слухати, нагадало менi, що мiста, яке залишилося за нашою спиною, бiльше немае. Я уявила безлюдну студiю радiостанцii, розкиданi папери, телефонну слухавку, що лежить поруч з апаратом – хай iй грець, моiй живiй уявi, – i квапливо перемкнулася з радiоприймача на програвач. Вiдразу ж низько, хрипко заспiвала Нiна – «Ne me quitte pas, il faut oublier, tout peut s’oublier, qui s’enfuit dejа», i тиша, що тиснула на моi вуха, умить вiдступила й наповнилася ii голосом – так, що на якусь мить я навiть забула, що ми тут робимо – три автомобiлi на довгiй, порожнiй дорозi, немовби просто iдемо кудись великою компанiею, а не тiкаемо – так швидко, як тiльки можливо, не маючи права озирнутися.

– Тьху, Аню, – сказав тато Боря з прикрiстю, – ну що в тебе за музика, похоронний марш якийсь, веселiшого нiчого немае?

– Вона на всiх дiе по-рiзному, тату, – вiдповiла я, вимикаючи пiсню. – Не впевнена, що в мене е щось веселiше, але в будь-якому разi всi iншi диски похованi пiд вашою прекрасною рацiею, тож або Нiна – або нам доведеться спiвати самим.

– Ми iдем-iдем-iдем у синю далечiнь, – раптово проспiвав Мишко iз заднього сидiння – добряче, утiм, фальшивлячи. Я спiймала його погляд у дзеркалi заднього огляду, вiн усмiхнувся, i менi одразу полегшало.



Зi спалаху червоного свiтла попереду стало зрозумiло, що Льоня знову скидае швидкiсть – ми одразу замовкли та спробували розгледiти причину зупинки. Лаючись, тато намагався намацати кнопку, що опускала скло, i, як менi здалося, почав висовувати голову з вiкна ранiше, нiж воно-таки встигло опуститися. З мого боку не було видно нiчого, але, щоб не вдарити бампером Льонiну автiвку, я теж скинула швидкiсть. Хоча на узбiччi нiкого не було, iхати повiльно було страшно й незатишно.

– Це лише переiзд, – сказав тато з полегкiстю, i я побачила замкнену будку чергового з темними вiкнами, червоно-бiлий шлагбаум – задертий догори, як колодязний журавель, а поруч – попереджувальний знак i свiтлофор. Чорнi головки свiтлофора, схожi на очi iграшкового робота, по черзi блимали червоним, i з вiдчиненого вiкна долинав тихий мелодiйний дзвiн. «Ленд Крузер» зупинився; я теж опустила скло й побачила автiвку Сергiя, що застигла перед самим в’iздом на рейки.

– Вiдкрито ж шлагбаум, – сказала я.

Тато вхопив мiкрофона й вигукнув у нього:

– Сергiю, чого стоiмо?

– Стривай, тату, – озвався Сергiй, – свiтло ж червоне, тут видно кепсько, ще пiд потяг поiдемо…

Завершити фразу вiн не встиг, бо дверi, як спершу здалося, порожньоi залiзничноi будки зненацька вiдчинились i двое чоловiкiв, якi вийшли звiдти, швидким кроком попрямували до нас.

– Газуй, Сергiю! Аню, iдьмо швидко! – закричав тато, але всi ми – навiть Льоня, який не брав участi в перемовинах, уже встигли побачити людей, якi бiгли до нас, дали газу та рвонули з мiсця майже одночасно – так швидко, що я й справдi мало не в’iхала в блискучий «Ленд Крузерiв» зад.



Не скидаючи швидкостi, ми проскочили ще якiсь села, i панiка почала вiдпускати мене, аж коли неприемний переiзд залишився далеко позаду й обабiч дороги знову виросла чорна непрозора стiна дерев, яка здавалася тепер значно бiльш дружелюбною, нiж залишенi позаду зачаенi селища: насторожено свiтяться вiкна, порожнi вулицi, розбитi продуктовi кiоски. Я дiстала цигарку й закурила, зрадiвши, що руки не тремтять.



– Гарне мiсце для засiдки, – сказав тато Боря в мiкрофон, – треба буде мати на увазi на майбутне.

– Так, придумали чудово, – вiдгукнувся Сергiй, – добре, що не зумiли шлагбаум опустити й пiдняти блоки – шлагбаум я б знiс, звiсно, а ось через отi залiзяки нiхто з нас не перестрибнув би, навiть Льоня на своему понтовозi.

– Може, це й не засiдка була, – припустила я невпевнено, згадуючи, що в руках у людей, якi вибiгли з будки, нiчого не було – анi зброi, анi палиць, – ми ж не знаемо напевне.

– Авжеж, – легко погодився тато, – може, вони просто цигарок хотiли попросити. Тiльки я не перевiряв би, Аню, iй-богу, не перевiряв би.

Вiдчуття безпеки, яке з’явилося в нас, доки ми рухалися крiзь нiчний безлюдний лiс, на жаль, протривало недовго. Не встигли ми проiхати й десяти кiлометрiв, як удалинi знову з’явилося електричне свiтло. Люди, люди, думала я, з тугою оглядаючи дорогу, як же вас усюди багато, як щiльно, як тiсно ви живете, i нiкуди не втекти вiд вас, як би далеко ти не поiхав. Цiкаво, чи е в нашiй «середнiй смузi» хоч одне мiсце, де вас немае – немае взагалi, щоб можна було просто покинути автiвку на узбiччi, пiти в лiс i залишитися там, не боячись, що хтось побачить твоi слiди або дим твого багаття – i пiде за тобою? Хто вигадав це правило – мешкати вiкно до вiкна, дверi до дверей, хто вирiшив, що так безпечнiше – наче люди, такi ж, як ти, якi мешкають поруч, не перетворюються на запеклих ворогiв, якщо в тебе е щось, що iм справдi дуже потрiбно? Ми в дорозi лише кiлька годин, а мене вже нудить вiд думки, що доведеться проiжджати ще одне село, ще один переiзд, коли не хочеться навiть роззиратися на всi боки – i не можеш не роззиратися.



Напевно, я зiтхнула чи трохи дужче натиснула на газ, бо тато, який теж дивився в бiк вогнiв, якi неухильно наближалися, мовив:

– Ну-ну, Аню, там немае нiчого страшного, звичайне село, невелике. Здаеться, це Нудоль. Нам навiть не треба його проiжджати наскрiзь, воно збоку, тепер аж до Клина iхатимемо спокiйно.

– Ми поiдемо через Клин? – запитала я, i мене сiпнуло. Думка про те, що доведеться iхати через мiсто – яке завгодно мiсто, наводила на мене жах. – Ми ж хотiли оминати мiста?..

– Ну яке це мiсто? – вiдповiв тато. – Не бiльше московського мiкрорайону. Гадаю, там усе ще нормально – ми мусимо встигнути. Розумiеш, Аню, це як хвиля – вона рухаеться за нами, i що швидше ми проiдемо, то бiльше шансiв, що вона нас не накрие. Ми не маемо анi часу, анi пального, щоб блукати путiвцями. До того ж геть не факт, що вони безпечнiшi. Наразi головне – швидкiсть, i що швидше ми зникнемо з Московськоi областi, то лiпше для нас. А попереду в нас – Твер, – додав вiн, помовчавши, – ii взагалi нiяк не об’iдеш, там же Волга.



Доки вiн говорив, я згадала кадр iз фiльму: затиснутi мiж будинками, заповненi переляканими людьми автомобiлi, а на них стрiмко насуваеться сiро-сталева, висока – вища нiж довколишнi хмарочоси – i важка, як бетонна плита, стiна води, увiнчана шапкою сивоi пiни. Хвиля. Якщо ми не поквапимося, вона накрие нас, незважаючи на нашi швидкi автiвки, рушницi, припаси, незважаючи на те, що ми точно знаемо, куди саме iдемо, – на вiдмiну вiд тих, хто залишився на мiсцi й чекае дивовижного порятунку й не дiстане його, загине пiд хвилею, – i вiд багатьох iнших, кого ця хвиля, з’явившись на горизонтi, змусить зiрватися з мiсця й тiкати навмання, без пiдготовки, i тому теж приречених на невдачу. Уявiть, ранiше я любила такi фiльми.



Рацiя пiд моiм правим лiктем засичала й видала:

– Заправка, Аню, глянь лiворуч, i вона працюе!

– Пригальмуй-но, Сергiю, – миттю вiдгукнувся тато, але Сергiй i так уже зупинявся. За ним, спалахнувши червоним, сповiльнився Льоня, а я трохи проiхала вперед, щоб порiвнятися з «Ленд Крузером», та опустила пасажирське скло.

– Бачу, бачу, – крикнув нам Льоня. – Чого ми стали?

– Роздивiмося спершу уважнiше, – сказав тато, – а ти, Льоню, i не думай вискакувати знову з автiвки, як на день народження, зрозумiв? Треба роззирнутися.

Черги не було – та й де б iй тут узятися, зважаючи на порожне шосе. Мовчить радiоефiр, i зловiсний переiзд залишився позаду, – чужих, крiм нас, на трасi не було, а мiсцевi жителi, напевно, просто не ризикували в такий час, у темрявi, сунутися по бензин. Пересiчна придорожня заправка пiзньоi години – мирно свiтиться синя з бiлим вивiска, кiлька вантажiвок зупинилися на нiчлiг, три легковики з увiмкненими фарами бiля колонок, освiтлене вiконце каси, кiлька людських фiгур. Усе було як завжди – якщо не брати до уваги закрiпленоi пiд металевим навiсом яскравоi рекламноi розтяжки з написом «МИ ПРАЦЮЄМО НАВІТЬ У КРИЗУ» та темно-синього мiкроавтобуса з жовтим написом «ОХОРОНА» на борту, який стояв трохи збоку, i чотирьох автоматникiв у чорнiй однаковiй унiформi. На спинi й на грудях вони мали написи, якi здалеку годi було розiбрати, а на головах – кепки з короткими козирками, i чомусь саме кепки пiдкреслили вiдмiннiсть цих озброених людей вiд тих, iнших, якi стукали вчора вранцi чобiтьми в нашi ворота. Один iз них курив, стоячи бiля самоi дороги, i тримав цигарку по-вiйськовому, в жменi.

– По-моему, усе гаразд, тату, – сказав Сергiй. – Мужики цi з автоматами схожi на вiдомчу охорону. Нам не завадило б поповнити запаси. Гадаю, треба заiхати. Заодно з’ясуемо ситуацiю.

– Працюють вони навiть у кризу, – люто мовив тато та сплюнув на асфальт крiзь вiдчинене вiкно, – криза у них. Козли. Ви послухайте тiльки – криза. – Вiн смачно, соковито вилаявся й одразу ж, озирнувшись, вибачився: – Даруйте, дiти, забув про вас на мить.

– Нiчого, – вiдповiв Мишко iз захопленням.

Рацiя знову засичала, i пролунав голос Іри – вона чомусь звернулася саме до мене:

– Аню, у пакетi з бутербродами, який у вас на задньому сидiннi, лежать маски. Їх треба надiти, без них iз автiвки виходити не можна. Льонi скажiть теж.

– Та годi, Іро, – вiдповiв iй тато, – там людей небагато, на вигляд нормальнi. Ми iх лише злякаемо своiми масками.

Чути було, як Сергiй роздратовано сказав: «Іро, ну маски навiщо зараз?», i вона одразу, без жодного переходу, закричала:

– Тому що треба надiти маски! Ти чуеш? Треба! Ви не розумiете, ви нiчого не бачили!..

Я перехопила у тата мiкрофон i сказала:

– Я зрозумiла, Іро, ми надiнемо зараз, я скажу Льонi, – й обернулася до Мишка: – Дай менi пакет iз бутербродами.



Коли всi вже були в масках – тато, стиха лаючись, останнiм натягнув на обличчя блiдо-зелений щiльний прямокутник, – ми повiльно рушили до заправки. Охоронець, який курив на узбiччi й уже певний час спостерiгав за нами, викинув цигарку та зробив кiлька крокiв до нас, поклавши руки на автомат, що висiв на грудях. Порiвнявшись iз ним, Сергiй зупинився й опустив вiконце. У тихому морозному повiтрi було виразно чутно, як вiн каже:

– Вечiр добрий, нам би заправитися.

– Будь ласка, проiжджайте, – вiдповiв охоронець. Сергiева маска його, вочевидь, не здивувала, але до автiвки вiн не наблизився, навiть вiдступив на крок. – Із автiвки виходить тiльки водiй. До каси пiдходимо по одному. Пальне ще е, усе гаразд.

– А е лiмiт якийсь? – запитав Сергiй, не поспiшаючи заiжджати.

– Немае черги – немае лiмiту, – сказав охоронець офiцiйно, а потiм усмiхнувся й додав уже нормальним голосом: – Москвичi? Хлопцi, канiстри не потрiбнi порожнi? Раджу заправитися про запас. Бензовози два днi вже не приходили – ми тут до завтрашнього вечора, розпродуемо залишки, а потiм згортаемося, мабуть.

– Потрiбнi канiстри, – подав голос Льоня. Вiн теж опустив вiконце i, як i всi ми, прислухався до розмов.

– Коли заплатите за пальне, пiдходьте до автобуса, – вiдповiв охоронець, – пiвтори тисячi за канiстру.

– За порожню? – охнув тато, подавшись до мого вiкна та придавивши мене плечем. – Та це грабунок!

Охоронець обернувся до нас i примружився:

– Грабунок, дядьку, – тут вiн припинив усмiхатися, – це якби ми тебе зараз вивели в поле й застрелили, а автiвку твою блискучу забрали. Ти пошукай на околицi заправку, яка працюе, – хоч одну знайдеш? То потрiбнi вам канiстри чи нi?

– Нормально, Андрiiчу, не сперечайся, – сказав Льоня поквапом. – Потрiбнi, потрiбнi канiстри, я пiдiйду зараз.

Господи, подумала я, головне, щоб вiн не дiстав «котлету» i не взявся лiчити купюри в усiх на очах, тодi ми точно живими звiдси не виiдемо. Остання фраза, мовлена чоловiком у кепцi, який спершу видавався таким доброзичливим, нагадала менi, що навколо – нiкого, нiч, на майданчику перед заправкою – щонайменше четверо людей з автоматами, i невiдомо ще, скiльки iх у мiкроавтобусi. Льоня, однак, не трусив грошима у всiх на виду, натомiсть урвав розмову, яка вже ставала неприемною, висунувся з вiконця ще глибше й бадьорим, життерадiсним голосом, наче всi ми iхали на шашлики i йому кортiло вже продовжити шлях, крикнув:

– Проiжджай до колонки, Сергiю! Не будемо затримувати людину, – нiби за нами стояла черга.



На додачу до порожнiх канiстр, якi були у нас iз собою, ми наповнили ще шiсть – чотири дизелем i двi бензином, бiльше в мiкроавтобусi не було. Пiсля вдалоi бiзнес-операцii охоронцi були налаштованi благодушно, тому дозволили нам затриматися на освiтленому порожньому майданчику, щоб знайти для канiстр мiсце в наших i так перевантажених автiвках. Для цього всiм нам довелося вийти. Марина звiльнила дiвчинку з полону дитячого сидiння, вiднесла ii до краю майданчика i, присiвши поруч iз нею, почала розстiбати на нiй комбiнезон. Один з автоматникiв пiдiйшов до Льонi, який разом iз Сергiем вивантажував iз «Ленд Крузера» якiсь тюки й коробки, i простягнув йому щось на вiдкритiй долонi в чорнiй в’язанiй рукавичцi:

– Мужик, ось ключ, вiзьми – у нас там праворуч кабiнка туалетна, взагалi не можна, звiсно, та гаразд – хай сходять дiвчата вашi з дiточками, не в полi ж, холодно.

Марина вмить пiдхопила дiвчинку на руки та швидко зникла в синiй пластиковiй кабiнцi. Іра йти вiдмовилася – вона застигла на самому краю майданчика, однiею рукою щiльно притискаючи до обличчя маску, а другою – мiцно вчепившись у плече хлопчика. Чоловiк, який принiс ключ, попрямував було до неi та щось заговорив, але вона вiдсахнулась i швидко замотала головою, не промовляючи жодного слова. Вiн вiдiйшов, стенувши плечима.



Менi знову дуже захотiлося курити – чомусь це бажання завжди стае особливо гострим саме на заправках. Із незапаленою цигаркою в руцi я пiшла до узбiччя, де все ще стояв перший автоматник. Коли я пiдiйшла, вiн чиркнув сiрником i дав менi прикурити, прикриваючи вогник вiд вiтру в долонях. Маску довелося зсунути пiд пiдборiддя, i я дуже сподiвалася, що Іра цього не побачить. Якийсь час ми мовчки димiли, дивлячись на безлюдне шосе, а потiм вiн запитав:

– Ну як там Москва? Карантин не зняли ще?

Я вiдразу зрозумiла, що зараз збрешу цiй людинi, яка ще нiчого не знае про загибель мiста, про кордони, якi розбiглися, i не уявляе, на що неминуче перетвориться ця тиха дорога найближчими днями. Збрешу, тому що за спиною в мене – три нашi розкритi, беззахиснi автiвки, тому що Марина у своему бiлому швейцарському лижному костюмi понесла дiвчинку в кабiнку за рогом, а цi озброенi люди щойно, можливо, обмiняли свiй останнiй шанс на порятунок на купку непотрiбних папiрцiв, якi iм, iмовiрно, уже не знадобляться. Хвиля, подумала я, стенувши плечима, – якомога бiльш байдуже:

– Та нi, начебто не зняли. Ми зi Звенигорода iдемо.

Голови вiн не повернув i, далi дивлячись на дорогу, поставив ще одне запитання:

– А куди iдете, якщо не таемниця? Таким караваном…

– Аню! – голосно крикнув Сергiй. – Ну де ти там? Їдьмо, усе готово!

Я з полегкiстю кинула недопалок собi пiд ноги i, не кажучи бiльше жодного слова й не оглядаючись на чоловiка, який залишився на узбiччi, квапливо попрямувала до автiвки, тому що вiдповiдi на це його запитання в мене не було.



У салонi «Вiтари» стало значно тiснiше: частина речей iз багажника перекочувала на задне сидiння, затиснувши Мишка в кутку, але настрiй був бадьорим. З полегкiстю звiльнившись вiд зеленоi маски, тато Боря радiсно заявив менi:

– Тепер щонайменше на пiв дороги пального вистачить, якщо не бiльше. Ох, як вдало ми заiхали. Хоча Льоню добряче розкуркулили. Знала б ти, за скiльки вони нам бензин продали. Кризовi цiни, хай iм грець! Ну ж бо, Аню, хлопцi вже рушили, прилаштовуйся у хвiст, доiдемо до Тверi, а там я тебе змiню – комусь iз нас треба поспати.

Решта автiвок справдi вже виiжджали на шосе. У люстерко заднього огляду я побачила, як один з охоронцiв, якi залишилися бiля мiкроавтобуса, пiдняв руку й помахав нам услiд. Чоловiк, який стояв бiля узбiччя, вiдступив, пропускаючи нас, спiймав мiй погляд i ледь помiтно усмiхнувся. Порiвнявшись iз ним, я на мить пригальмувала, опустила скло, глянула просто в його усмiшку та сказала швидко:

– Немае бiльше Москви. Не чекайте завтрашнього дня – забирайте все, що залишилося, i iдьте звiдси подалi, чуеш?

Усмiшка на його обличчi ще не зникла, але в очах з’явився якийсь новий вираз, i тодi я натиснула на газ i, вже вирулювавши на дорогу, обернулася й повторила, сподiваючись, що моi слова не вiднесе вiтром:

– Подалi! Чуеш?



Тридцять кiлометрiв до Клина ми iхали мовчки – iмовiрно, мiй спосiб попрощатися з охоронцем на заправцi зiпсував усiм настрiй. Тишу порушувало лише потрiскування рацii – в ефiрi й далi не було жодного звуку. Якби не освiтленi села, розсипанi обабiч шосе, можна було б подумати, що ми – останнi, хто iде цiею дорогою, що нiкого бiльше не залишилося. Вiдчуття це зникло, коли попереду з’явився Клин. Це було перше мiсто, яке ми мали перетнути, з перехрестями та свiтлофорами, якi могли вповiльнити наш рух, роздiлити нас або змусити зупинитися. Я мимоволi випросталася й мiцнiше обхопила кермо.



Як це зазвичай бувае в маленьких мiстах, будинки на околицях ще скидалися на сiльськi – одноповерховi, iз двосхилими дахами й дерев’яними парканами. Мiськi квартали почалися трохи пiзнiше – але й тут будинки були затишно невисокi, зусiбiч обсадженi деревами. Помаранчевi автобуснi зупинки, зворушливi провiнцiйнi вивiски, рекламнi плакати на узбiччi. Не встигли ми проiхати й кiлометра, як Мишко стрепенувся:

– Мамо, он люди, поглянь!

І справдi, людей на вулицях було небагато, але вони були. Я мимоволi почала лiчити iх: двое, нi – трое з одного боку вулицi, ще двое – з iншого. Вони спокiйно йшли в якихось мирних, спокiйних справах, i на iхнiх обличчях не було масок. Доки я лiчила пiшоходiв, iз бiчноi вулицi на дорогу виiхала вантажiвка з написом «ХЛІБ» уздовж брудно-блакитного металевого борту та якийсь час iхала слiдом за нами, а вiдтак знову звернула кудись у двори. Ми проiхали повз маленьку червону церкву. Неподалiк привiтно свiтилася жовта емблема «Макдональдса». Побачивши ii, Мишко сказав мрiйливо:

– Ох, зараз би булку… Може, заiдемо?

Попри те, що «Макдональдс», звiсно, був зачинений – паркiнг перед ним порожнiй, а всерединi, за скляними стiнами, було незвично темно, – так само, як були зачиненi заправки, щедро розсадженi то тут, то там, – це мiсто вочевидь було живим. Хвиля, вiд якоi ми тiкали, ще не дiсталася до нього, ще не змусила сховатися перехожих, не перекрила вулицi – а це означало, що ми встигаемо, що ми, схоже, ще не запiзнилися.



Ми дiсталися перехрестя з миготливими жовтими свiтлофорами, повернули, i вiдразу сухий асфальт укрився яскравою святковою розмiткою, а над нашими головами проплив синiй покажчик iз написами «ТВЕР», «НОВГОРОД», «САНКТ-ПЕТЕРБУРГ».

– Ну ось, – сказав тато задоволено, – ленiнградка.

Мiсто не закiнчилася вiдразу. Певний час обабiч шосе ще траплялися будинки, з’iзди були позначенi назвами вулиць, але дерев дедалi бiльшало, i зрештою мiсто залишилося позаду. Щойно траса звично потемнiшала, цей сповнений подiями день i вчорашня безсонна нiч одночасно навалилися на мене. Зненацька я зрозумiла, що червонi Льонинi габарити розпливаються в мене перед очима, бо я втомилася – смертельно, i не можу бiльше проiхати й кiлометра.

– Тату, – сказала я тихо, – змiнiть мене ненадовго. Боюся, що до Тверi я вже не дотягну.

Не чекаючи його вiдповiдi, я натиснула на гальма, почала вiдстiбати пасок безпеки, не звертаючи уваги на рацiю, яка вiдразу ж заговорила стривоженим голосом Сергiя, i провалилася в сон, щойно ми помiнялися мiсцями, не встигла «Вiтара» й рушити. Здаеться, я навiть не чула, як тато грюкнув водiйськими дверцятами.



Так часто бувае дорогою додому: як би мiцно ти не спав на задньому сидiннi таксi, очi розплющуються саме за хвилину до того, як водiй скаже: «Приiхали» й зупинить автiвку. Я прокинулася – без переходу, вiдразу, просто пiдняла голову й розплющила очi. Одразу побачила, що ми бiльше не самотнi: освiтленим шосе в обидва боки iхали автiвки. Та й рацiя теж бiльше не мовчала – крiзь знайоме булькання та свист було чутно, як перемовляються мiж собою водii вантажiвок.

– Еммаус проiхали, – повiдомив тато Боря, не повертаючи до мене голови, – пiд’iжджаемо до Тверi.

– А народу скiльки, – сказала я, роззираючись. – Звiдкiля вони всi взялися?

Придивившись, я зрозумiла, що бiльшiсть автiвок стоять уздовж узбiччя – з увiмкненими фарами, спущеними вiконцями й навiть розчиненими дверцятами, що деякi з них порожнi й водii ходять неподалiк.

– Чому вони стоять? – запитала я й одразу ж побачила сама, що ця нескiнченна, рiзномаста вервечка автомобiлiв – не що iнше, як довга, на кiлька сотень метрiв, черга до автозаправних станцiй обабiч дороги.

– Не хотiв би я опинитися зараз у цiй черзi, – сказав тато. – Поглянь, скiльки московських номерiв. Тут i маски, певно, не допоможуть.



Варто було останнiй заправцi залишитися позаду, як дорога спорожнiла. Небагато автiвок, якi рухалися з нами в одному напрямку, могли дозволити собi розкiш проiхати повз заправку. Однак Сергiй, який iхав попереду, раптом рiзко скинув швидкiсть, а слiдом за ним пригальмували й ми. Просто перед нами широка траса роздвоювалася, i нещiльний потiк автомобiлiв iшов лiворуч, а правий ii рукав, що вiв до центру мiста, було перекрито знайомими бетонними балками. З ними стояла яскраво освiтлена придорожнiми лiхтарями приземкувата броньована автiвка на широких колесах, схожа на товстий зелений шматок мила з гострими краями, а над дорожнiм покажчиком височiв величезний жовтий плакат: УВАГА, ВОДІЇ! В’ЇЗД У М. ТВЕР ЗАКРИТО. РУХАЙТЕСЯ В ОБ’ЇЗД – 27 КМ.

– Он воно як, – замислено мовив тато, коли тi, хто iхав перед нами, нарештi надивилися на кордон, i ми знову набрали швидкiсть. – Добре придумали, молодцi. Цiкаво, чи пропустять нас далi. Об’iзд об’iздом, але ж мiст через Волгу однаково в межах мiста.

– Не можуть же вони перекрити федеральну трасу, – сказала я. – Уявiть лише, якщо в цьому мiсцi закоркувати дорогу, тут таке почнеться.

– А ось ми зараз i побачимо, – обiзвався вiн, насупившись.



Жовтi плакати – такi ж, як той, перший, – зустрiлися нам ще кiлька разiв. Вони висiли праворуч дороги на всiх з’iздах до мiста, i пiд кожним iз них бiлiли викладенi впоперек шматки бетону, за якими стояли мовчазнi, непорушнi вiйськовi автiвки. Ми проминули два або три таких з’iзди, i попереду нарештi зринули мiськi квартали. Дорога була вiльною, жодного кордону, лише просто над табличкою «Твер» був ще один плакат, тепер уже бiлий, iз написом: «УВАГА! ЗУПИНКУ ЗАБОРОНЕНО! ШВИДКІСТЬ НЕ МЕНШЕ 60 КМ НА ГОДИНУ». Попереду я побачила цiлий ланцюжок таких плакатiв – обабiч дороги через кожну сотню метрiв. Було зрозумiло, що нас пропустять, бо мiсто, яке, на лихо, перерiзала надвое величезна магiстраль, що поеднувала двi столицi, якi гинули, не мало змоги перекрити цю артерiю та розбиратися потiм iз натовпами розгублених, переляканих i, можливо, уже заражених людей, змушених залишити автiвки й розбрестися околицями. Вони в будь-якому разi ринуть у мiсто – пiшки, полями, в обхiд освiтлених перекритих в’iздiв iз кордонами – у пошуках iжi, пального й даху над головою. І оскiльки це чотирьохсоттисячне мiсто годi було обнести по периметру стiною, урятувати його можна було в один-единий спосiб: вiдкрити заправки та продати пальне всiм, хто iде повз них, перекрити дорогу, що веде через центр, i простежити, щоб тi, кому треба потрапити на протилежний берег Волги, якомога швидше, без затримок i зупинок, залишили його.



Ми рухалися тепер через мiсто – у найвужчому його мiсцi. Я поглянула на спiдометр – до шiстдесятикiлометрового бар’ера ми, звiсно, не дотягували, адже всi, хто iхав попереду, не могли втриматися, щоб не роззиратися довкола. Свiтлофори на перехрестях блимали жовтим, i на всiх бiчних вулицях, що вели вглиб мiста, а подекуди навiть уздовж узбiччя стояли такi само кремезнi восьмиколiснi бронеавтiвки. Тепер, на свiтлi, було видно, що замiсть лобового скла у них невеликi, схожi на iлюмiнатори вiконця з пiднятими металевими вiконницями, а на дахах мiж круглими прожекторами стирчать товстi чорнi стволи кулеметiв.

– Та в них тут цiла армiя, – охнув Мишко.

Вiн мав рацiю. На вулицi не було жодноi людини в цивiльному, не було полiцii й автiвок ДПС – лише люди у вiйськових одностроях та однакових круглих пластикових респiраторах, що закривали обличчя. Вони сидiли в броньованих автiвках або стояли вздовж дороги, проводжаючи очима повiльний плин автомобiлiв.



За два кiлометри попереду зринув мiст, за яким мiсто негайно ж закiнчилося. Разом iз ним зникли i вiйськовi в респiраторах, i броньованi автiвки, i бiлi плакати з чорними лiтерами та знаками оклику. Лише вiдразу за мостом самотньо стирчав останнiй, найлаконiчнiший з-помiж усiх плакат з одним-единим словом.

«ХАЙ ЩАСТИТЬ!» – було написано на ньому.


* * *

Уже залишилися позаду Твер i два невеликi села, що промайнули одне лiворуч, а друге праворуч вiд шосе. Закiнчилися вкритi снiгом поля, знову почався лiс. Ми всi мовчали. Притулившись лобом до холодного скла, я дивилася на темнi дерева, повз якi ми пролiтали, i намагалася уявити, чи надовго вдалося вiдкласти катастрофу тим, хто залишився, i що спричинить ii початок. Що станеться ранiше – закiнчиться пальне, потрiбне тим, хто проiжджае повз мiсто, чи продовольство для тих, хто сховався в ньому? Скiльки часу протримаються щiльнi, неприступнi наразi кордони? Як скоро вiйськовики, якi захищають цi кордони, почнуть замислюватися, чи варто охороняти те, що в будь-якому разi приречене, залишать пости й повернуть свою зброю проти тих, кого щойно захищали? А може, нiчого цього не станеться, бо потiк людей i автiвок, якi втiкають цiею дорогою, захлинеться й вичерпаеться, i хвиля, яку ми так виразно вiдчуваемо зараз за своiми спинами, зменшиться й не зможе зруйнувати зведену перед нею стiну? Тодi це невелике мiсто залишиться – островом, центром, i люди, якi сховалися в ньому, зможуть перечекати найстрашнiше й потiм, поступово, повернутися до нормального життя.



– Ти не спиш, Аню? Треба спати, – сказав раптом тато, уриваючи моi думки. – Ми не спали двi доби – анi я, анi ти. Якщо ми обое витрiщатимемося в темряву, то рано чи пiзно доведеться зупинитися й заночувати, а це дуже нерозумно, коли двое водiiв в автiвцi.

Вiн мав рацiю, але спати геть не хотiлося. Може, тому, що я й так забагато спала за цi кiлька безглуздих тижнiв, якi ми провели, чекаючи невiдомо чого, i менi остогидло спати, нi в чому не брати участi, бути марною статисткою, – а може, завдяки короткому вiдпочинку, який я дозволила собi перед Твер’ю. Я глянула на нього – вигляд вiн мав кепський. Йому шiстдесят п’ять рокiв, подумала я, вiн не спав двi доби, а до цього пiв ночi провiв в автiвцi, добираючись до нас iз-пiд Рязанi. Як довго вiн iще витримае цей темп – перш нiж у нього не витримае серце або вiн просто засне за кермом?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65924898&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Натанiель «Наттi» Бампо – головний герой серii романiв Фенiмора Купера про Шкiряну Панчоху; вправний мисливець i мужнiй воiн, найкращий стрiлець. (Тут i надалi прим. ред., якщо не зазначено iнше.)