Води слонам Сара Груен Джейкоб сумлiнно вiдвiдував лекцii в унiверситетi та готувався до скромноi кар’ери доктора ветеринарноi медицини. Та в долi були своi плани щодо нього. Втративши все, хлопець у буквальному сенсi вскочив у потяг – як виявилось згодом, цирковий. Саме цирк подаруе йому друзiв, кохану, професiю i навiть слониху! Саме цирк навчить його протистояти злу i нiчого не боятися. Через 70 рокiв Джейкоб до найменших дрiбниць згадае цю неймовiрну мандрiвку, нi про що не шкодуючи. Яскрава, драматична, щемлива iсторiя з геть несподiваним i життествердним фiналом. Сара Груен Води слонам © Edizioni e/o, 2014 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Присвячую Бобу, моiй незмiннiй прихованiй зброi Подяки Я вдячна цим людям за iхнiй вклад у цю книжку: Фантастичнiй командi видавництва «Algonquin», зокрема Чаку Адамсу, Майклу Таекенсу, Еймi Родрiгес, Кетрiн Вард, Елiзабет Шарлатт та Інi Стерн. Особлива подяка Святому Крейгу Попеларському, який розгледiв щось у цiй книжцi й примусив книгарiв повiрити в неi. Усiм вам, вiд щирого серця – спасибi. Усiм, хто прочитав книжку першими: Карен Абботт, Меггi Дана, Крiстi К’ернан, Морiн Огл, Катрiн Паффетт (якiй випало бути моею мамою) i Теренсу Бейлi (якому випало бути моiм татом) за iхнi любов i пiдтримку, а також за те, що регулярно переконували мене не кидати цю затiю. Гарi Пейну за те, що вiдповiдав на всi моi питання про цирк, розповiдав анекдоти й перевiряв рукопис на предмет точностi. Фреду Пфенiнгу ІІІ, Кену Харку й Тiмотi Тегге за те, що великодушно дозволили менi використати фотографii з iхнiх колекцiй. Особлива подяка Фредовi за те, що прочитав текст i допомiг надати йому потрiбного настрою. Гейдi Тейлор, помiчницi реестратора у Музеi мистецтв Рiнглiнгiв, за те, що допомогла менi знайти й забезпечити правовласництво купи фотографiй, а також Барбарi Фокс-Маккеллар за те, що дозволила використати свiтлину свого батька. Марку та Керрi Кабакам за iхню гостиннiсть й iнформацiю про Марковi колишнi обов’язки в мiському зоопарку Канзаса. Ендрю Валажеку за те, що надав i перевiрив польськi переклади. Кейт Кронiн за цiнну критику й назву книжки. Еммi Свiнi за те, що продовжуеш бути агенткою, якоi тiльки можна бажати. І врештi, моему чоловiковi, Бобу. Ти – мое кохання i найбiльший чемпiон. Я мав на увазi, що кажу, й сказав, що хотiв… Слони – вiрнi друзi, це сто вiдсоткiв!     «Хортон висиджуе яйце», Доктор Сьюз, 1940 Пролог Пiд тентом з iжею нас лишилося тiльки трое: Грейдi, я i кухар. Грейдi та я сидимо за древнiм дерев’яним столом й дивимося на нашi бургери на пощерблених тацях. Кухар стоiть за прилавком i шкребе сковорiдку лопаточкою. Вiн уже вимкнув плиту, та запах жиру все ще висить у повiтрi. На дорозi – де недавно товпилася купа народу – пусто, тiльки жменька робiтникiв i пара чоловiкiв, що чекають, поки iх вiдведуть у намет зi стриптизерками. Вони нервово роззираються, мiцно тримають капелюхи й глибоко засовують руки в кишенi. Чоловiки не будуть розчарованi: десь там усерединi на них чекае Барбара з ii всеохопними чарами. Іншi жителi мiстечка – дядько Ал називае iх селюками – вже пройшли через звiринець у велике шатро, яке здригаеться вiд скаженоi музики. Оркестр традицiйно грае свiй репертуар на гучностi, що розривае вуха. Я все це знаю напам’ять – прямо в цей момент частина спектаклю добiгае кiнця i Лоттi, повiтряна акробатка, злiтае вгору шатра на обручi. Я дивлюся на Грейдi, намагаюся розчути слова. Вiн роззираеться i нахиляеться ближче. – Тим паче, – говорить вiн i пильно дивиться на мене, – я думаю, тобi е що втрачати. – І для бiльшого ефекту зводить брову. У мене серце стискаеться. Шатро вибухае аплодисментами, оркестр плавно переходить на вальс Гуно. Я iнстинктивно обертаюся в бiк звiринця, тому що настав час для слонiв. Марлена в цей момент або вилазить, або вже сидить на головi Розi. – Менi пора, – кажу я. – Сиди. Якщо ти надумав тiкати зараз, то наступного разу iжу нескоро побачиш. У цей момент музика вищить на максимумi. Нестерпне поеднання мiдi, писку й ударних – тромбони i флейти змiшалися в какофонii, труби пердять, луною пiд купол шатра злiтае дзвiн цимбалiв, над нашими головами i в забуття. Грейдi застигае, тодi нахиляеться над бургером, тримаючи його руками з вiдставленими мiзинцями, й широко вiдкривае рота. Я роззираюся. Нiхто не ворушиться – усi дивляться вгору. Кiлька жмутiв соломи носить вiтром по землi. – Що таке? Що вiдбуваеться? – питаю я. – Тсс, – цикае Грейдi. Оркестр знову грае, цього разу «Зiрки й смуги назавжди»[1 - Нацiональний марш США. – Тут i далi – прим. пер.]. – О боже! От лайно! – Грейдi кидае iжу на стiл i пiдхоплюеться, перечiпаючись через лавку. – Що? Що таке? – кричу йому вслiд. – Марш катастрофи! – кидае вiн через плече. Я дивлюся на кухаря, що витирае руки об фартух. – Про що вiн, у бiса, говорить? – Марш катастрофи означае, що щось пiшло не так. Зовсiм не так, – вiдповiдае кухар, намагаючись зняти фартух. – Наприклад? – Та що завгодно: вiдкритий вогонь, натовп розбiгаеться, будь-що. Боже мiй, селюки, напевно, нiчого не пiдозрюють. – Вiн пролiзае пiд кришкою прилавку. Хаос – цукерники повибiгали з-за прилавкiв, робочi виринають з-пiд краiв шатра й бiжать через галявину. Усi, хто залучений до роботи «Найвидовищнiшого шоу братiв Бензiнi», ринулися до великого шатра. Дiамантовий Джо несеться повз мене в людському еквiвалентi кiнського галопу. – Джейкобе! Звiринець! – кричить вiн. – Тварини на волi! Давай, давай, давай! Повторювати двiчi не знадобилося. У звiринцi Марлена. Я бiжу прямо в гуркiт. Переляканий до чортикiв, тому що шум нижчий за звук. Земля вiбруе. Вриваюся всередину – на мене несеться як. Кучерява шерсть, тупiт копит, роздутi червонi нiздрi й виряченi очi. Я ледве встигаю вiдскочити, щоб не напоротися на закругленi роги, як пролiтае повз i бiжить iз шатра. На ньому сидить нажахана гiена. Кiоск посеред тенту розтоптали, на його мiсцi метушиться роздратований натовп iз плям i смуг – лапи, крижi, хвости, кiгтi, усе ричить, крекче, реве та iрже. Над хаосом – бiлий ведмiдь, що безладно вимахуе лапами розмiром зi сковорiдку. Одною лапою вiн задiвае ламу й збивае ii з нiг – БУМ! Лама падае на землю i розпластуеться у п’ятикiнечну зiрку. Шимпанзе вищать i квакають, катаючись на мотузках мiж котами. Зебра iз шаленими очима роздратовано й надто близько бiгае перед левом, що розтягнувся й припав до землi, напружившись i застигши. Я панiчно роззираюся, шукаючи Марлену. Натомiсть бачу, як кiшка пробiгла в бiк великого шатра – пантера, ii глянцева шерсть зблиснула й зникла в парусиновому проходi. Якщо селюки нiчого не пiдозрювали, то зараз точно зрозумiють. За кiлька секунд лунае чийсь довгий вереск, тодi ще один, а далi тупiт тiл, що намагаються пробратися через iншi тiла мiж лавами. Оркестр щось грае, але моментально стихае. Я заплющую очi: «Господи, нехай вони всi вибiжать через заднiй вихiд. Боже, не дай iм забiгти сюди». Розплющую очi й знову роззираюся, панiчно намагаюся видивитися ii. Трясця, наскiльки важко знайти дiвчину зi слоном? Коли я помiчаю ii рожеву сукню, то майже скрикую вiд полегшення. Хоча, може, i скрикую. Я не пам’ятаю. Вона стоiть на протилежнiй сторонi, бiля боковоi стiнки, спокiйна, як лiтнiй день. Їi сукня виблискуе, наче рiдкий дiамант, сяйливий маяк на тлi рiзнокольорових кулiс. Вона бачить мене й затримуе погляд на цiлу вiчнiсть. Спокiйна, майже байдужа. Я починаю пробиратися до неi, але щось у виразi ii обличчя мене зупиняе. Цей сучий син стоiть спиною до неi. Розчервонiлий, вiн кричить i махае тростиною зi срiбним набалдашником. Його шовковий цилiндр лежить на сiнi позаду. Вона за чимось тягнеться. Мiж нами пробiгае жираф – навiть у панiцi його шия благородно вигинаеться, – i коли я бачу ii знову, вона впевнено тримае залiзний кiлок гострим кiнцем до землi. Стурбовано дивиться на мене й переводить очi на його голову. – О боже. – Я раптом розумiю, кидаюся уперед i кричу, хоча вона мене не чуе: – Не роби цього! Не роби! Вона пiднiмае кiлок високо в повiтрi й б’е його по головi, розбивае ii, наче кавун. У нього трiскаеться потилиця, розширюються очi, а рот застигае в овалi. Вiн падае на колiна, а тодi лицем у сiно. Я застигаю в шоцi, навiть не помiчаю, як моi ноги обхопив молодий орангутанг. Так давно. Так давно. Та я нiяк не можу забути. Я НЕБАГАТО РОЗПОВІДАЮ ПРО ТІ ДНІ. Нiколи не розказував. Не знаю чому – я працював у цирку близько семи рокiв. Хiба це не привiд розповiдати про нього? Безперечно. Хоча я знаю чому: я нiколи не вiрив собi. Боявся вибовкати зайве. Я знав, як важливо iй було, щоб секрет лишався секретом, – тому я тримав усе в таемницi до кiнця ii життя й опiсля. За сiмдесят рокiв я не сказав жоднiй живiй душi. Один Менi дев’яносто. Чи дев’яносто три. Одне з двох. Коли вам п’ять, ви знаете свiй вiк мiсяць у мiсяць. Навiть коли вам трошки за двадцять, ви знаете свiй точний вiк. Кажете, що вам двадцять три чи там двадцять сiм. Але пiсля тридцяти вiдбуваються дивнi речi. Спочатку це легенька запинка, крихта сумнiву. А скiльки менi рокiв? О, менi ж – ви починаете впевнено, але запинаетеся. Ви ж хотiли сказати «тридцять три», але це не точно. Вам тридцять п’ять. А тодi переживаете, чи це не початок кiнця. Це якраз вiн. Але щоб це визнати, вам знадобляться десятилiття. Починаете забувати слова: вони крутяться на язицi, але замiсть того, щоб iз нього зiскочити, так там i лишаються. Ви йдете на другий поверх по щось, а коли врештi пiднiмаетеся, то забуваете, за чим iшли. Ви називаете свою дитину iменами iнших дiтей, тодi кличкою своеi собаки i аж тодi згадуете правильне iм’я. Інодi забуваете, який сьогоднi день. І врештi забуваете, який надворi рiк. Насправдi я не так багато й забув. Я просто перестав стежити за певними речами. Ми перейшли в нове тисячолiття, оце я знаю точно – була велика буча без вагомого приводу, молодь переживала й закупала консерви, тому що комусь було лiньки лишити мiсце для чотирьох чисел замiсть двох. І це було минулого мiсяця. Або три роки тому. Десь так. Яка, власне, рiзниця? Минуло три тижнi чи роки, а може, тридцять рокiв горохового пюре, саго та пiдгузкiв для старих людей, яка рiзниця? Менi дев’яносто. Чи дев’яносто три. Одне з двох. Напевно, сталася автокатастрофа або почалися дорожнi роботи, тому що всi старенькi ледi приклеiлися до вiкна в кiнцi коридору й теревенять, нiби ватага дiтлахiв або в’язнiв у спiльнiй iдальнi. Вони худенькi й хирлявi, а волосся вкривае голови, як туман. Бiльшiсть iз них молодшi за мене мiнiмум на десяток рокiв, i це вражае. Тiло пiдставляе мене, а голова все заперечуе. Я стою посеред коридору, опираючись на ходунки. Я довго лiкувався вiд перелому стегновоi кiстки, дякувати за це Боговi. Якийсь час здавалося, що бiльше нiколи не стану на ноги – так мене сюди й затягли, – але я встаю щокiлька годин i проходжу кiлька крокiв, i з кожним днем трошки далi й бiльше, поки не вiдчуваю, що хочу повернутися. Є ще порох у порохiвницях. Їх там уже п’ятеро, сивокосих бабусь, що скупчилися бiля вiкна й тицяють гачкуватими пальцями в скло. Я затримуюся подивитися, чи вони розiйдуться. Не розходяться. Я дивлюся вниз, перевiряю, чи прикрiпили гальма, й обережно рухаюся, опираючись на ходунки, ризиковано сунуся. Я зiбрався, стискаю гумовi ручки й пересуваюся, випрямляючи лiктi, якраз на один квадрат плитки. Тягну лiву ногу вперед, ставлю рiвно, пiдтягую праву. Штовхнути, пiдтягти, почекати, пiдтягти. Штовхнути, пiдтягти, почекати, пiдтягти. Коридор довгий, i ноги не слухаються мене так, як колись. Дякувати Богу, я не такий незграбний, як Камель, але все ж повiльний. Бiдний старий Камель. Це я вперше за кiлька рокiв згадав про нього. Йому доводилося високо пiднiмати колiна, щоб ступити крок стопами, що вiльно телiпалися. А я тягну ноги за собою, наче до них гирi прикрiпленi, ще й сутулюся, тому врештi зупиняюся i дивлюся вниз на рамку ходункiв. Через деякий час я все ж доходжу до кiнця коридору, i це добре – ще й на своiх двох. Тiшуся, як дитя мале, хоча розумiю, що доведеться пройти такий самий шлях назад. Старi ледi розходяться передi мною. Вони такi живi – можуть ходити самотужки чи мають подружок, якi катають iх усюди. У цих жiночок ще всi мiзки на мiсцi, й вони добре до мене ставляться. Тут це рiдкiсть – стариганi серед натовпу вдiв, що все ще оплакують своiх мертвих чоловiкiв. – О, привiт, – каже Гейзел. – Дайте Джейкобу глянути. Вона вiдкочуе вiзок Доллi на метр назад i дрiботить до мене, сплеснувши в долонi, з iскорками в молочних очах. – О, так цiкаво! Вони тут цiлий ранок! Я пiднiмаю голову, трошки нахиляюся в бiк вiкна, мружуся вiд сонця. Так яскраво, що секунду нiчого не бачу. За момент предмети набувають форми. У парку в кiнцi вулицi виднiеться велетенське брезентове шатро, вифарбуване в бiло-пурпуровi смуги, з безпомилково гострим верхом… У мене серце падае, я пiднiмаю руки до грудей. – Джейкобе! Джейкобе! – кричить Гейзел. – Божечки! Боже мiй! – Вона махае руками вiд хвилювання i повертаеться до коридору. – Медсестро! Сюди! Мiстеру Дженковскi погано! – Я в порядку, – кажу я, кашляю i плескаю себе по грудях. Зi старенькими завжди така проблема – вони думають, що ти зараз склеiш ласти. – Гейзел! Я в порядку! Пiзно. Я чую, як риплять гумовi пiдошви, й за секунду бiля мене рояться медсестри. Можна перестати перейматися про далекий шлях назад до мого вiзка. – ТО ЩО СЬОГОДНІ В МЕНЮ? – буркочу я, поки мене везуть у iдальню. – Вiвсянка? Горохове пюре? Манка? О дайте вгадаю – каша iз саго? Так? Чи цього вечора ми назвемо це рисовим пудингом? – Ох, мiстере Дженковскi, ви смiшний тип, – пiсно каже медсестра. Вона знае, що вiдповiдь не потрiбна. Сьогоднi п’ятниця, у нас буде стандартна поживна й нецiкава сумiш iз м’ясного рулета, кукурудзи з вершками й картопляного пюре з пiдливою, що, можливо, колись постояла бiля шматка яловичини. А вони ще й питають, чому я худну. Я знаю, що не в усiх нас е зуби, але в мене вони е, i я хочу тушкованого м’яса. За рецептом моеi дружини, з цупкими лавровими листками. Хочу моркви, вареноi картоплi в кожушках. І я хочу насиченого смачного каберне совiньйон, щоб усе це запити, а не яблучного соку з банки. Але найбiльше я хочу качан кукурудзи. Інодi я думаю, що якби менi запропонували вибiр мiж кукурудзою i сексом iз жiнкою, то я обрав би кукурудзу. Не те щоб я не хотiв зайнятися коханням – я все ще чоловiк, деякi речi незмiннi,– але коли я думаю, як зерна кукурудзи застрягають мiж зубами, то в мене аж слинки течуть. Це фантазiя, я знаю. Нi того нi того не станеться. Менi просто подобаеться зважувати варiанти: от я стою перед царем Соломоном i маю вибрати – останнiй секс чи качан кукурудзи. Оце так дилема. Інодi замiсть кукурудзи я уявляю яблуко. За всiма столами розмовляють про цирк, принаймнi тi, хто здатен говорити. Мовчазнi старi з кам’яними обличчями й занiмiлими кiнцiвками або тi, у кого так сильно трясуться руки, що вони нездатнi втримати ложку, сидять пiд стiнами, а медсестри кладуть маленькi порцii iжi в iхнi роти, а тодi вмовляють це пережувати. Вони нагадують менi пташенят, тiльки абсолютно безiнiцiативних. За винятком рухiв щелеп, iхнi обличчя так i лишаються непорушними й моторошно порожнiми. Моторошно, тому що я бачу, до чого доживу. Є тiльки один спосiб цього уникнути, та менi, правду кажучи, на нього начхати. Медсестра пiдвозить мене до моеi тарiлки. Пiдлива на м’ясному рулетi вже пiдсохла. Я тицяю в неi виделкою – трясеться, як холодець, знущаеться надi мною. Менi гидко, я пiднiмаю очi й зустрiчаюся поглядом iз Джозефом Мак-Гiнтi. Вiн сидить напроти мене: новачок, контрабандист – адвокат на пенсii з квадратною щелепою, поламаним носом i великими вухами. Вони нагадують менi Розi, хоча в усьому iншому вiн на неi не схожий. Розi була чудовою, а вiн… Просто адвокат на пенсii. Не можу уявити, чому медсестри подумали, що юрист i ветеринар можуть мати спiльнi теми для розмов, але його привезли й лишили напроти мене в перший вечiр, i вiдтодi вiн щоразу сидить тут. Мак-Гiнтi дивиться на мене, його щелепа рухаеться туди-сюди, нiби в корови. Неймовiрно. Вiн реально почав iсти. Старi жiночки щебечуть, як школярки, нiчого не пiдозрюючи. – Вони тут до недiлi,– каже Дорiс. – Бiллi пiдходив питав. – Так, два шоу в суботу та одне в недiлю. Рендел з дiвчатами поведуть мене завтра, – каже Норма й повертаеться до мене. – Джейкобе, пiдеш з нами? Я вiдкриваю рота, щоб вiдповiсти, але Дорiс перебивае: – І ви бачили коней? Божечки, вони просто прекраснi. Ми мали коней, коли я була маленькою. Я так любила iздити верхи. – Вона пригадуе свое дитинство, i на мить я бачу, якою гарною дiвчинкою вона колись була. – А пам’ятаете, коли цирки iздили потягами? – додае Гейзел. – Оголошення з’являлися за кiлька днiв до шоу – усi стiни мiста були в афiшах! Щiльно-щiльно, навiть цеглини мiж ними не розгледиш! – Чорт забирай! Я це пам’ятаю, так, – каже Норма. – Якось вони налiпили афiш на наш сарай. Сказали татовi, що використовують спецiальний клей, який щезне через два днi, але ми не могли вiддерти тi афiшi мiсяцями! – хихикае вона й хитае головою. – Ох, батько страшно казився! – А через кiлька днiв заiжджав потяг. Завжди на свiтанку. – Мiй батько водив нас до колiй подивитися, як вони розвантажуються. Ох, там було на що подивитися. А потiм шоу! Запах смаженого арахiсу… – І попкорн! – І карамельнi яблука, морозиво, лимонад! – І тирса! Вiчно в носа залiзала! – Я носив воду слонам, – каже мiстер Мак-Гiнтi. У мене падае виделка, я пiднiмаю очi. Зi стариганя аж виливаеться самовдоволення, вiн чекае захоплення вiд дiвчат. – Неправда, – кажу я. Усi змовкають. – Перепрошую? – питае вiн. – Ти не носив воду слонам. – Та нi, я точно кажу. – Нi, ти кажеш неправду. – Ти натякаеш, що я брехло? – повiльно питае Мак-Гiнтi. – Якщо ти кажеш, що носив воду слонам, то так. Жiночки витрiщаються на мене з роззявленими ротами. У мене серце вистрибуе. Не варто було менi це починати, але зупинитися теж не можу. – Та як ти смiеш! – Мак-Гiнтi трясе над столом старечими руками з вузлуватими пальцями й випуклими венами. – Послухай, – кажу я. – Я десятки рокiв чув, як старi пердуни на зразок тебе розказували, що носили воду слонам. І я тобi точно кажу, що такого не було. – Старий пердун? Старий пердун? – Мак-Гiнтi вскакуе, вiзок за ним вiдлiтае назад. Вiн тикае на мене гачкуватим пальцем. Раптом падае, наче пiд ним розiрвало динамiт, i зникае пiд столом. Я встигаю помiтити тiльки переляканi очi й вiдкритий рот. – Сестро! Сестро! – кричать старi ледi. Знайоме рипiння каучукових пiдошов, за мить помiчницi пiднiмають Мак-Гiнтi пiд руки. Вiн гиркае, намагаючись випростатися вiд них. Третя медсестра, тоненька темношкiра дiвчина в блiдо-рожевому, стоiть скраю столу з руками на стегнах. – Що тут вiдбуваеться? – питае вона. – Цей старий сучий син назвав мене брехлом, от що, – вiдказуе Мак-Гiнтi, якого вже надiйно всадовили в крiсло. Вiн поправляе футболку, пiднiмае пiдборiддя зi срiблястою щетиною й схрещуе руки перед собою. – А також старим пердуном. – О, я впевнена, що мiстер Дженковскi зовсiм не це мае на увазi,– каже дiвчина в рожевому. – Я маю на увазi якраз це, – кажу я. – І вiн такий самий. Пффф, воду для слонiв вiн носив, аякже. Ви хоч уявляете, скiльки п’е слон? – Що ж, я навiть не знаю, – каже Норма, мiцно стуляючи губи й хитаючи головою. – Знаю тiльки, мiстере Дженковскi, що з вами щось не так. Ага. Ну, ясно тепер. – Це неподобство! – вигукуе Мак-Гiнтi, нахиляючись у бiк Норми й розумiючи, що бiльшiсть на його сторонi.– Я не розумiю, чому я маю миритися з тим, що мене назвали брехлом! – А також старим пердуном, – додаю я. – Мiстере Дженковскi! – пiдвищеним тоном каже темношкiра медсестра, пiдходить до мене i прибирае гальма на моему вiзку. – Думаю, вам треба побути у себе в кiмнатi. Трошки заспокоiтися. – Зачекайте хвилину! – кричу я, поки вона розвертае мене вiд столу до дверей. – Менi не треба заспокоюватися. І я навiть не поiв! – Я принесу вашу вечерю в кiмнату, – каже вона ззаду. – Я не хочу в кiмнату! Повернiть мене! Ви не маете права! Але схоже на те, що мае. Дiвчина везе мене коридором зi швидкiстю свiтла й блискавично повертае в кiмнату. Натискае на гальма так рiзко, що я аж здригаюся. – Я просто зараз повернуся в iдальню, – кажу я, поки вона пiднiмае пiдставку для нiг. – Нi, не повернетеся, – вiдказуе медсестра i опускае моi ноги на пiдлогу. – Це несправедливо! – вигукую я i вiдчуваю, що переходжу на фальцет. – Я за тим столом сидiв завжди, а вiн тут усього два тижнi! Чому всi за нього? – Нiхто тут нi за кого. Вона нахиляеться, пiдставляючи свое плече пiд мое, пiднiмае мене, я кладу голову iй на плече. У неi пряме волосся, яке пахне квiтами. Дiвчина садовить мене на лiжко, у мене перед очима ii груди в блiдо-рожевiй формi. І бейдж з iменем. – Розмарi. – Так, мiстере Дженковскi? – Вiн бреше, ви ж розумiете. – Нiчого такого я не розумiю. І ви так само. – Та нi, я якраз розумiю. Я був на шоу. Вона роздратовано клiпае. – Ви про що? – Ох, та нi про що. – Ви працювали в цирку? – Та забудьте. Незручна пауза. – Мiстер Мак-Гiнтi мiг серйозно собi нашкодити, – говорить вона й вирiвнюе менi ноги. Швидко, вправно, але зупиняеться. – Не мiг. Цих юристiв жодна трясця не вiзьме. Вона довго на мене дивиться, начебто бачить у менi особистiсть. Менi навiть здаеться, що я чую дзвiн тишi. Дiвчина рiзко повертаеться в реальнiсть. – Ваша сiм’я поведе вас на вихiднi до цирку? – О так, – гордо кажу я. – До мене ж щонедiлi приходять. Завжди, як годинник. Розмарi струшуе ковдру й кладе менi на ноги. – Принести вам вечерю? – Нi. Зависае незручна пауза. Мабуть, я мав додати «дякую», але вже пiзно. – Ну добре, – каже вона. – Я пiзнiше зайду перевiрити, чи потрiбно вам щось. Ага. Прийде. Вони так завжди говорять. АЛЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ. Вриваеться в мою кiмнату й ставить тацю з обiдньою каламуттю менi на колiна. – Нiкому не кажiть. – Сiдае поруч i розкривае серветку з пластиковою виделкою i тарiлкою фруктiв: полуницею, динею, яблуком. – Я взяла це собi на обiд. Я на дiетi. Хочете фруктiв, мiстере Дженковскi? Я б вiдповiв, але прикрив рота долонею – вiдчуваю, як вона тремтить. Божечки, яблуко. Вона плескае мене по плечу й виходить iз кiмнати, ввiчливо iгноруючи моi сльози. Я кладу шматочок яблука в рота, вiдчуваю його сiк. Флуоресцентна лампа надi мною гуде й освiтлюе моi кривi пальцi, якими я беру фрукти з тарiлки. Пальцi здаються чужими. Це точно не моi. Вiк – страшний крадiй. Тiльки-но приводиш життя до ладу, вiн вибивае землю з-пiд нiг i затягуе назад. Робить боляче, затуманюе голову й нишком поширюе рак у тiлi дружини. Лiкар сказав, там метастази. Лишилося кiлька тижнiв чи мiсяцiв. Але вона була слабкою, як пташка. Померла через дев’ять днiв. Пiсля шiстдесят одного року зi мною вона просто стисла мою руку й видихнула востанне. Попри те що я хотiв би повернути ii, я все ж радий, що вона пiшла першою. Їi не стало, i в мене всерединi нiби щось трiснуло. У той момент усе скiнчилося i для мене. Я не хотiв би, щоб таке вiдчула вона. Бути тим, хто вижив, – лайняно. Я завжди думав, що найкраща альтернатива – це старiти, але тепер не певен. Інодi буденнiсть iз бiнго, спiвами й древнiми людьми на вiзочках, якi збираються у коридорi i з яких сиплеться пiсок, примушуе мене хотiти вмерти. Особливо коли я розумiю, що я один iз древнiх стариганiв, якi припадають пилом, наче нiкому не потрiбнi цяцьки. Але що я можу зробити? Усе, на що я зараз здатний, – це чекати невiдворотного й спостерiгати, як привиди минулого метушаться у моему пустому теперiшньому. Вони ламають усе, нахабно вриваються, тому що iм нiхто цього не забороняе. Я перестав iз ними боротися. Вони й зараз метушаться й руйнують усе навколо мене. Заходьте, почувайтеся як удома, не соромтеся. Побудьте тут трошки. О, перепрошую – ви вже й так комфортно влаштувалися. Довбанi привиди минулого. Два Менi двадцять три, i я сиджу поряд iз Кетрiн Гейл. Чи, скорiше, вона сидить поряд зi мною – вона увiйшла в лекцiйну залу пiсля мене й байдуже тинялася мiж лавками, поки ми не зiткнулися стегнами й вона не зашарiлася так, наче це трапилося випадково. Кетрiн – одна з чотирьох жiнок на курсi 1931 року, i ii жорстокiсть не мае меж. Уже й не знаю, скiльки разiв я думав: «Боже, вона нарештi дасть менi це зробити», але отримував, як ляпаса, тiльки: «Господи, вона хоче, щоб я зупинився ЗАРАЗ?» Наскiльки я знаю, я найстарший цнотливий хлопець на планетi. Безперечно, нiхто мого вiку в такому би нiколи не зiзнався. Навiть мiй сусiд Едвард мае пiдтверджену всiма перемогу, хоча я схильний вiрити, що його найближчий контакт iз голою жiнкою траплявся, коли вiн тримав у руках порнокомiкси. Недавно хлопцi з моеi футбольноi команди заплатили жiнцi четвертак, щоб вона дозволила iм це зробити по черзi в хлiву. Я б дуже хотiв лишити свою цноту в стiнах Корнелльського унiверситету, але я не змiг узяти в цьому участь. Просто не мiг так вчинити. А через десять днiв, пiсля шести довгих рокiв розтинiв, кастрацiй, прийомiв жереб’ят у кобил i засовування рук у коров’ячi зади стiльки разiв, що я збився з лiку, я i моя надiйна тiнь Цнота поiдемо з Ітаки й почнемо працювати у ветеринарнiй клiнiцi мого батька в Норвiчi. – Тут ви бачите пiдтвердження, що в маленькiй вiддаленiй кишцi е затвердiння, – говорить професор Вiллард Мак-Говерн байдужим голосом. Вiн лiниво тикае указкою в перекрученi кишки мертвоi попелястоi кози. – Оце, разом зi збiльшенням мезентерiальних лiмфатичних вузлiв, безпомилково вказуе на… Дверi скриплять, Мак-Говерн обертаеться, його указка все ще в животi кози. Декан Вiлкiнс швидко пiднiмаеться сходами на подiум. Нахиляеться до викладача, iхнi голови так близько, що майже торкаються. Мак-Говерн уважно слухае тривожний шепiт Вiлкiнса, тодi пiднiмае очi й стурбовано обводить студентiв очима. Усi навколо мене застигають. Кетрiн бачить мiй погляд, закидае ногу на ногу й гладить млявими руками спiдницю. Я важко ковтаю й вiдвертаюся. – Джейкоб Дженковскi? Я в шоцi, впускаю олiвець. Вiн закочуеться пiд ногу Кетрiн. Я прокашлююся i пiдскакую. П’ятдесят пар очей дивляться на мене. – Так, сер. – Можна вас на кiлька слiв, будь ласка? Я закриваю зошит i кладу його на лаву. Кетрiн пiднiмае олiвець i вiддае менi, на мить затримавши пальцi на моiх. Я пробираюся до проходу повз чужi колiна, наступаючи на ноги, чую за собою шепiт. Декан дивиться на мене. – Ходiмо. Я щось натворив, безперечно. Іду за ним у коридор. Мак-Говерн виходить за мною, причиняе дверi аудиторii. Вони стають, обидва схрещують руки, iз суворими обличчями. Я панiчно намагаюся пригадати, аналiзую останнi днi. Вони прочесали гуртожиток? Знайшли лiкер Едварда? Порнокомiкси? Боже мiй, якщо мене зараз вiдрахують, батько мене закопае. Це гарантовано. Боюся подумати, що буде з матiр’ю. Добре, може, я й випив краплю вiскi, але я не винен у тому фiаско хлопцiв у хлiвi… Декан глибоко вдихае, зводить очi й кладе руку менi на плече. – Синку, трапилася аварiя. – Коротка пауза. – Автомобiльна. – Трохи довша пауза. – Там були твоi батьки. Я дивлюся на нього, чекаю, що далi. – Вони… Житимуть? – Менi прикро, синку. Усе сталося за секунду. Нiчого не можна було зробити. Я витрiщаюся на нього, намагаючись зловити його погляд, але не можу – вiн дивиться у порожнечу за мною. У мене на периферii очей вибухають зiрки. – Ти в порядку, синку? – Що? – Ти в порядку? Я раптом знову бачу його перед собою. Клiпаю, намагаючись зрозумiти, що вiн хоче. Як я можу бути в порядку, чорт забирай? Нарештi я розумiю, що вiн питае, чи буду я плакати. Декан кашляе i продовжуе: – Тобi треба буде поiхати. Пiдтвердити iхнi особи. Я вiдвезу тебе на станцiю. НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ – ІЗ НАШОГО ПРИХОДУ – чекае нас на станцii у цивiльному одязi. Вiтае мене незграбним кивком голови й мiцним рукостисканням. Трохи запiзно, але гаряче обiймае. Гучно плескае по спинi, важко дихае. Тодi вiдвозить до лiкарнi у власнiй машинi, дворiчному фаетонi, за який, напевно, вiддав усi грошi свiту. Люди б зробили так багато речей по-iншому, якби знали, що станеться того пам’ятного жовтня. Коронер проводить нас у пiдвал i заходить у якiсь дверi. Ми стоiмо зовнi. Через кiлька хвилин дверi прочиняе медсестра й тримае вiдкритими, нiби запрошуючи нас усередину. Вiкон нема. На стiнi висить годинник, але кiмната загалом порожня. На пiдлозi оливково-бiлий лiнолеум, у центрi кiмнати двi каталки. На кожнiй – тiло, вкрите простирадлом. Я не розумiю, що там. Навiть не можу визначити, де голова, а де ноги. – Ви готовi? – питае коронер, стаючи мiж каталками. Я ковтаю i киваю. На мое плече лягае рука. Начальник полiцii. Коронер знiмае простирадло спочатку з батька, тодi з матерi. Вони не схожi на моiх батькiв, це може бути хто завгодно. На тiлах повсюдно смерть – на кривавих шматках розбитих тулубiв, у круглих плямах безкровноi шкiри, у пустих очних ямах. У мами на обличчi – дуже красивому й доглянутому за життя – застигла гримаса смертi. Волосся заплуталося, закривавлене, вдавлене в яму пробитого черепа. Рот вiдкритий, пiдборiддя висить, наче вона хропе. Я вiдвертаюся, i з мого рота ллеться блювотина. Хтось пiдбiгае з посудиною, але я промахуюся i чую, як рiдина хлюпае на пiдлозi, стiкае по стiнi. Лише чую це все, тому що очi мiцно заплющенi. Я блюю знову й знову, поки не лишаеться нiчого. Попри це, мене й далi викручуе й рiже шлунок, i, здаеться, зараз виверне навиворiт. МЕНЕ КУДИСЬ ВЕДУТЬ І САДЯТЬ У КРІСЛО. Добра медсестра в бiлiй крохмальнiй формi приносить каву, яка стоiть бiля мене на столику й холоне. Пiзнiше пiдходить священник i сiдае поряд. Питае, чи хочу я комусь зателефонувати. Я лепечу, що всi моi родичi в Польщi. Вiн питае про сусiдiв чи знайомих iз церкви, але, побий мене грiм, я не можу пригадати жодного iменi. Жодного. Не впевнений, що я б i свое згадав у той момент. Коли вiн вiдходить, я непомiтно вислизаю. До нашого дому три з гаком кiлометри, i я доходжу туди якраз коли останнiй срiбний промiнь сонця ховаеться за горизонтом. На виiзнiй дорiжцi порожньо. Звiсно. Зупиняюся на задньому дворi, тримаючи валiзу й витрiщаючись на довгу приземисту будiвлю за будинком. Бiля неi стоiть новий знак. Лiтери чорнi й блискучi: Е. Дженковскi та син Доктори ветеринарноi медицини Через якийсь час я обертаюся до будинку, заходжу на веранду i штовхаю заднi дверi. Батькова безцiнна власнiсть – радiо «Фiлко» – стоiть на кухоннiй стiйцi. Мамин блакитний светр висить на спинцi стiльця. На столi випрасуванi серветки, ваза iз зiв’ялими фiалками. Перевернута салатниця, двi тарiлки, купка приборiв, розкладених висихати на картатому рушнику бiля мийки. Цього ранку в мене були батьки. Цього ранку вони поснiдали. Я падаю на колiна прямо на верандi й ридаю, затуливши лице долонями. ПРИБЛИЗНО ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ДО МЕНЕ ПРИХОДЯТЬ помiчницi пастора з церкви, яких iнформувала дружина начальника полiцii. Я все ще сиджу на ганку, притиснувши лице до колiн. Чую, як трiщить гравiй пiд колесами, грюкають дверцята машин, i за секунду мене оточують пухкi тiла, одяг у квiточки, руки в рукавичках. Мене притискають м’якi груди, колють капелюшки з вуалями, окутуе аромат жасминовоi, лавандовоi, трояндовоi води. Смерть – це формальний захiд, i вони прийшли в найкращих недiльних нарядах. Вони поплескують, метушаться i, до всього цього, квокчуть. Як же прикро, як прикро. Такi гарнi люди, так-так. Ця трагедiя позбавлена сенсу, але несповiдимi шляхи Його. Вони про все подбають. Гостьова кiмната Джима й Мейбел Ньюратерiв уже готова. Я можу нi про що не перейматися. Вони беруть мою валiзу й дружно проводять до заведеноi машини. Похмурий Джим Ньюратер сидить за кермом, мiцно стискаючи його обома руками. ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ Я ХОВАЮ БАТЬКІВ, i мене викликають до офiсу Едмунда Гайда, есквайра, щоб поговорити про нерухомiсть. Я сiдаю в тверде шкiряне крiсло навпроти мiстера Гайда, поки вiн методично пiдводить бесiду до того, що тут нiчого обговорювати. Спочатку менi здаеться, що вiн кепкуе. Очевидно, останнi два роки мiй батько брав оплату у виглядi бобiв i яець. – Бобiв i яець? – У мене голос зриваеться вiд подиву. – Бобiв i яець?! – І курей. А також iнших продуктiв. – Я не розумiю. – Це те, що мають люди, синку. Громадi зараз нелегко, твiй батько допомагав як виходило. Не мiг iгнорувати страждання тварин. – Але… Я не розумiю все одно. Навiть якщо вiн брав плату чим завгодно, то чому iхне майно належить банку? – Вони не виплатили iпотеку. – У моiх батькiв не було iпотеки. Вiн знiчуеться. Тримае руки куполом перед собою. – Ну, взагалi-то, була. – Нi, не було! – заперечую я. – Вони там жили тридцять рокiв. Батько вiддав усе до копiйки. – Їхнiй банк збанкрутiв. Я звужую очi. – Менi здалося, ви щойно сказали, що все майно вiдходить банку. Вiн важко зiтхае. – Іншому банку. Тому, який дав iм iпотеку, коли попереднiй закрився. Я не можу зрозумiти, чи вiн намагаеться показати свою терплячiсть i в нього погано виходить, чи прямо показуе менi, що хоче, щоб я забрався геть. Я замовкаю, зважую варiанти. – Як щодо речей у будинку? У клiнiцi? – питаю зрештою. – Усе вiдходить банку. – А якщо я хочу оскаржити це? – Яким чином? – Повернуся додому, оформлю клiнiку на себе i постараюся виплатити все, що потрiбно. – Це так не працюе. Воно не ваше, щоб ви його оформлювали. Я витрiщаюся на Едмунда Гайда – дорогий костюм, дорогий стiл з книжками в шкiряних палiтурках. Через вiкно зi свинцевими гратками на нього ззаду свiтить сонце. Мене раптом наповнюе вiдраза – закладаюся, що йому в життi жодного разу не доводилося брати плату нi бобами, нi яйцями. Я нахиляюся до нього й дивлюся в очi. Вiн теж повинен вiдчути мою проблему. – Що я маю зробити? – повiльно питаю я. – Я не знаю, синку. Якби ж я знав. У краiнi важкi часи, це факт. – Вiн вiдхиляеться в крiслi, все ще тримаючи руки перед собою. Трясе головою, наче в нього щойно виникла iдея. – Думаю, ти можеш поiхати на Захiд, – видае вiн. Я розумiю, що як негайно не пiду з його кабiнету, то просто знищу його. Пiднiмаюся, хапаю капелюх i вилiтаю. Уже на тротуарi я розумiю ще одну рiч. Єдина причина, з якоi батьки могли потребувати iпотеку, – це щоб заплатити за мое навчання в унiверситетi Лiги плюща. Вiд цього усвiдомлення менi стае так боляче, що я згинаюся навпiл i хапаюся за груди. МЕНІ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО, крiм як повернутися на навчання – тимчасове рiшення найкраще. Кiмната й харчування оплаченi до кiнця року – тобто всього шiсть днiв. Я пропустив тиждень оглядових лекцiй. Усi рвуться допомогти. Кетрiн дае менi своi конспекти i обiймае так, що я розумiю: якщо я попрошу те, що зазвичай прошу, результат буде надзвичайним. Я вiдсторонююся. Вперше на моiй пам’ятi мене не цiкавить секс. Я не можу iсти. Не можу спати. Звiсно, не здатен навчатися. Дивлюся на один абзац чверть години й не можу засвоiти написане. І як це зробити, якщо за словами, на бiлому тлi сторiнки, я безкiнечним циклом бачу смерть моiх батькiв? Бачу, як iхнiй кремовий «б’юiк» вилiтае за перила мосту, щоб уникнути зiткнення з червоною вантажiвкою мiстера Макферсона. Старого Макферсона, який, коли його вели з мiсця подiй, казав, що не певен, якою стороною вулицi вiн мав iхати, i не знае, чи не натис раптом газ замiсть гальма. Старого Макферсона, який одного легендарного Великодня явився до церкви без штанiв. ПРОКТОР[2 - Проктор – iнспектор в англiйському унiверситетi.] ЗАЧИНЯЄ ДВЕРІ Й СІДАЄ. Стежить за годинником, поки хвилинна стрiлка просуваеться вперед. – Починайте. П’ятдесят два екзаменацiйнi зошити розгортаються. Дехто пролистуе iх одразу. Іншi одразу починають писати. Я просто сиджу. Минае сорок хвилин, а я ще не брав олiвця в руку. Витрiщаюся на зошит у розпачi. Там дiаграми, цифри, лiнii, графiки, рядки слiв iз роздiловими знаками: крапками, знаками питання – i все не складаеться в сенс. На хвилину задумуюся, чи це взагалi англiйська. Пробую читати польською, але теж нiчого не розумiю. Будь це iероглiфи, я б не побачив рiзницi. Дiвчина кашляе, я пiдстрибую. Крапля поту з чола падае на зошит. Я витираю лоб рукою, пiдсуваю зошит. Можливо, ближче менi стане зрозумiлiше. Чи якщо я вiдсуну далi – так, тепер видно, що це англiйська. Принаймнi ясно, що деякi слова англiйською, але я не можу зв’язати iх в осмислений потiк. На зошит падае друга крапля. Я сканую кiмнату. Кетрiн швидко пише, пасмо каштанового волосся впало на лоба. Вона шульга, i вiд олiвця в неi вiд зап’ястку до лiктя йде срiблястий слiд. Бiля неi Едвард – розпрямляеться, тривожно дивиться на годинник i знову згорблюеться над зошитом. Я вiдвертаюся до вiкна. Клаптики неба виднiються мiж листям, мозаiка зеленi й блакитi легенько змiнюеться вiд вiтру. Я дивлюся, намагаюся розслабитися й побачити, що там, за гiлками й листям. У моему полi зору з’являеться самовдоволена бiлка з пухнастим хвостом. Я люто вiдсуваю стiлець i вскакую. Брови напруженi, пальцi тремтять. П’ятдесят два обличчя обернутi до мене. Я ж маю знати цих людей. І до минулого тижня так i було. Я знав, де живуть iхнi сiм’i, де працюють iхнi батьки. Чи е в них рiднi брати й сестри й чи вони iх люблять. Чорт забирай, зараз я пам’ятаю тих, хто вибув пiсля Бiржового краху 1929-го. Генрi Вiнчестер. Його батько стрибонув iз будiвлi Чиказькоi торговоi палати. Алiстер Барнс, його тато застрелився. Реджинальд Монтi, який безуспiшно намагався жити в машинi, коли в його родини не стало коштiв платити за кiмнату й харчування. Бакi Гаес, чий безробiтний тато просто зник. Але цi люди передi мною, що залишаються? Жодного факту. Я витрiщаюся на цi обличчя без рис – порожнi овали з волоссям, переводжу очi вiд одного до iншого, мiй вiдчай наростае. Чую важкi вологi звуки. Розумiю, що вони вириваються з мене. Я задихаюся. – Джейкобе? Обличчя бiля мене мае рота, який рухаеться. Голос несмiливий, непевний. – Ти в порядку? Я клiпаю. Не можу зосередитися. За секунду проходжу аудиторiею i кидаю екзаменацiйний зошит на стiл проктора. – Уже завершили? – питае вiн i розгортае. Я доходжу до дверей i чую, як вiн гукае: – Чекайте! Ви ж навiть не почали! Ви не можете пiти. Інакше я не допущу вас… Останнi слова зникають за зачиненими дверима. Я марширую навчальним плацом, пiднiмаю очi на кабiнет декана Вiлкiнса. Вiн стоiть бiля вiкна й дивиться. ДОХОДЖУ ДО КРАЮ МІСТА Й ЗВЕРТАЮ, щоби пiти вздовж залiзничних колiй. Крокую, поки не настае темрява й не сходить мiсяць, а тодi ще кiлька хвилин. І лише тодi зупиняюся, тому що зголоднiв, стомився i не маю уявлення, де я. Так, наче я весь час iшов увi снi й тiльки зараз прокинувся. Єдина ознака цивiлiзацii навколо – колiя, що лежить на насипi з гравiю. По один бiк лiс, по iнший – маленька галявина. Десь поблизу дзюрчить вода, я йду за мiсячним сяйвом. Струмок максимум за метр вiд мене. Вiн тече вздовж лiнii дерев на краю галявини й далi губиться в лiсi. Я стягую черевики й шкарпетки i сiдаю бiля нього. Коли вперше занурюю ноги в холодну воду, вони так сильно болять, що я вiдсмикую iх назад. Та я наполегливий, потрошку занурюю ноги у воду на довше, поки вiд холоду не перестаю вiдчувати всi мозолi. Менi болить вiд холоду, я лягаю на спину, кладу голову на плаский камiнь i даю ногам висохнути. Десь удалинi вие койот – звучить самотньо, водночас знайомо, i я зiтхаю, заплющую очi. Йому вiдповiдае гавкiт за кiлька метрiв лiворуч вiд мене. Я схоплююсь. Далекий койот вие знову, цього разу йому вiдповiдае свист потяга. Я натягую шкарпетки, взуваю черевики й дивлюся на край галявини. Потяг наближаеться, реве i стукае в мiй бiк: ГРЮК-грюк-грюк-грюк-ГРЮК-грюк-грюк-грюк-ГРЮК-грюк-грюк-грюк… Я витираю долонi об штани й пiдходжу до колii менш нiж на метр. Рiзкий запах мазуту б’е менi в нiс. Свисток знову заходиться: СВІ-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І Величезний двигун гатить на поворотi й несеться повз – мене вдаряе хвиля вiтру вiд махини. Двигун реве, виштовхуе вусiбiч хмари диму, що тягнеться чорним ременем за вагонами. Вид i звук усього цього, запах – це занадто. Я цiпенiю, дивлюся, як шiсть платформ миготять перед очима, а на них стоять якiсь фургони, хоча я не дуже бачу – мiсяць зайшов за хмари. Я виходжу з трансу. У потязi люди. Не мае значення, куди вiн iде, – там точно не буде койотiв i е цивiлiзацiя, iжа, можлива робота або навiть квиток до Ітаки, хоча в мене нi цента за душею i жодноi причини, з якоi мене можуть узяти. А якщо й так? У мене все одно немае дому, куди б я мав повернутися, i клiнiки, де я би працював. Плоскi платформи iдуть повз – на них, здаеться, лежать телефоннi стовпи. Я стежу за ними, намагаюся роздивитися, що далi. Мiсяць на секунду визирае з-за хмари, i в блакитному свiтлi я бачу вантажнi вагони. Починаю бiгти в одному напрямку з потягом. Ноги послизаються на гравii – я наче бiжу в пiску, тому намагаюся надолужити, нахилившись тiлом уперед. Спотикаюся й намагаюся вiдновити баланс до того, як моi кiнцiвки втраплять мiж сталевих колiс i колiй. Стаю рiвно, знову набираю швидкiсть, обдивляюся кожен вагон на предмет якоiсь ручки. Три штуки проносяться повз, закритi. За ними iдуть вагони з худобою. У них вiдчинено, але з дверей виднiються лише конячi хвости. Це дуже дивно, думаю я попри те, що бiжу за потягом десь у срацi свiту. Переходжу на легкий бiг i врештi зупиняюся. Важко дихаю, надii майже не лишилося. Я повертаю голову. За три вагони вiд мене – вiдчиненi дверi. Знову кидаюся вперед. Раз, два, три… Тягнуся до залiзноi ручки й пiдскакую вперед. Спочатку вдаряюся лiвою рукою i лiктем, тодi пiдборiддям об металевий край дверей. Мiцно хапаюся трьома кiнцiвками. Вiд шуму глохну, щелепа ритмiчно б’еться об залiзний край. Вiдчуваю запах кровi чи iржi й мимохiть думаю, що, напевно, поламав собi зуби й сам цього не зрозумiв, а тодi бачу, що перебуваю в дуже небезпечному положеннi – телiпаюся на краю дверного прорiзу, а моя права нога висить прямо над колiею. Я мiцно хапаюся правою рукою за ручку. Лiвою так вiдчайдушно хапаюся за дошку стiнки, що вiдчуваю дерево пiд нiгтями. Ситуацiя складна – у мене майже повнiстю вiдiрвало шнурок, а лiва нога сковзаеться бiля дверей. Права – дуже далеко пiд вагоном, i я майже впевнений, що зараз ii вiдiрве. Я зосереджуюся востанне, заплющую очi й зцiплюю зуби. Минае кiлька секунд, i я розумiю, що все ще цiлий. Розплющую очi й зважую варiанти. Тут iх тiльки два – якщо я зiстрибну, то влечу прямо пiд потяг, тому рахую до трьох i рвуся всiм тiлом угору. Виходить закинути лiву ногу за прорiз дверей. Стопами, колiнами, пiдборiддям, лiктями й нiгтями я шкребуся всередину й падаю на пiдлогу. Вiддихуюся, сил узагалi не лишилося. Тодi розумiю, що навколо тьмяне свiтло. Я опираюся на лiкоть i роззираюся. Чотири чоловiки сидять на грубих продуктових мiшках i грають у карти бiля гасовоi лампи. Один iз них, зморщений старий iз порожнiм поглядом, тримае череп’яний кухлик бiля губ. Вiн здивовано помiчае, що забув вiдставити його. Нарештi приймае посудину й витирае рота рукавом. – Так, так, так, – протягуе вiн. – Що тут у нас? Двое iнших чоловiкiв сидять дуже прямо, дивлячись на мене й тримаючи карти вiялом. Четвертий пiдвiвся й ступив уперед. Грубий здоровань iз густою чорною бородою. У брудному одязi, капелюсi, вiд якого нiби хтось вiдгриз частину крисiв. Я спинаюся на ноги й задкую, але йти нiкуди. Роззираюся i бачу, що за мною купи складеного полотна. Знову дивлюся вперед – чоловiк прямо передi мною, вiд нього тхне випивкою. – Ми тут приблуд не приймаемо, друже. Краще вали назад. – Та пожди, Чорний, – каже старий iз глечиком. – Без рiзких рухiв, добре? – Та якi рiзкi рухи, – каже Чорний i хоче схопити мене за барки. Я вiдкидаю його руку. Вiн заносить iншу, я перекриваю ii своею. Нашi кiстки хрустять при зiткненнi. – Ого, – хихоче старий. – Придержи коней, малий. Із Чорним краще не гратися. – Менi здаеться, що це Чорний граеться зi мною, – вiдказую я, блокуючи ще один удар. Чорний кидаеться на мене. Я падаю на купу полотна й навiть не встигаю торкнутися головою, як вiн смикае мене назад. Через секунду заламуе менi праву руку, моi ноги звисають над вiдчиненими дверима i я дивлюся, як повз пролiтають дерева. – Чорний! – кричить старигань. – Чорний, вiдчепися вiд нього. Пусти, кажу, i хай заходить всередину! Чорний смикае мою руку ще вище й трусить мене. – Чорний, ти оглух? – кричить старий знову. – Нам не треба проблеми. Вiдпусти! Чорний випихае мене трохи далi в отвiр дверей, тодi повертае i штовхае на сувоi полотна. Вертаеться до решти, хапае глечик i проходить повз мене в дальнiй кут вагона. Я уважно дивлюся на нього й потираю вивихнуту руку. – Не сердься, малий, – каже старигань. – Одна з великих переваг роботи Чорного – викидати людей з потяга, i вiн давненько цього не робив. Ходи сюди. – Вiн ляскае долонею по мiсцю бiля себе. – Пiдходь, сiдай. Я кидаю оком на Чорного. – Пiдходь-пiдходь, не соромся. Чорний добре поводитиметься, еге ж, Чорний? Чорний гмикае i прикладаеться до глечика. Я пiднiмаюся i наближаюся до компанii. Старигань протягуе менi праву руку. Я вагаюся, але потискаю. – Я Камель, а це Грейдi та Бiлл. А з Чорним, думаю, ви вже роззнайомилися, – усмiхаеться вiн, демонструючи жменьку зубiв. – Вiтаю. – Грейдi, глечик повертатимеш, чи як? – каже Камель. Грейдi уважно мене розглядае, я дивлюся у вiдповiдь. Через кiлька секунд вiн встае i безмовно йде до Чорного. Камель намагаеться встати на ноги й так мучиться, що я врештi пiдхоплюю його лiкоть i допомагаю. Пiднявшись, вiн бере лампу, пiдносить до мого обличчя й розглядае прищурившись. Обдивляеться мiй одяг з нiг до голови. – А що я казав тобi, Чорний? – сердито кидае Камель. – Вiн нiякий не приблуда. Чорний, iди сюди й сам подивися. І переконайся. Чорний пирхае, вiдпивае з глечика й передае його Грейдi. Камель мружиться й дивиться на мене. – Як тебе звуть? – Джейкоб Дженковскi. – Ти рудий. – Ага, менi казали. – Звiдки сам? Я вагаюся, як вiдповiсти. Я з Норвiча чи з Ітаки? «Звiдки» – це там, де живу, чи там, де народився? – Нiзвiдки, – вiдповiдаю врештi. Камель напружуеться. Легенько качаеться на кривих ногах, через це лампа кидае тремтливi вiдблиски. – Щось натворив, малий? Ти на втiках? – Нi, нiчого такого. Вiн знову мружиться, довше, нiж до цього, тодi кивае. – Ну, то й добре. Тодi це не мое дiло, що та як. Куди iдеш? – Не знаю. – У тебе нема роботи? – Так точно. Думаю, немае. – Тут нiчого соромитися. Що вмiеш робити? – Та все, що завгодно. Грейдi пiдходить i передае глечик Камелю. Той витирае його вiнця рукавом i протягуе менi. – Тримай, випий. Я взагалi-то пив мiцний алкоголь, але самогон – це зовсiм iнший звiр. Це пiйло випалюе груди й голову. Я рiзко вдихаю i намагаюся стримати сльози, дивлюся Камелю просто в очi попри те, що в мене, напевно, зараз попелiють легенi. Камель спостерiгае i повiльно кивае. – Ми зупиняемося в Ютiцi зранку. Поведу тебе до дядька Ала. – До кого? Навiщо? – Ну знаеш, Алан Банкел, великий конферансье. Бог i повелитель вiдомих i невiдомих свiтiв. Напевно, я виглядаю враженим, бо Камель беззубо хихикае. – Малий, ти не мiг не помiтити. – Помiтити що? – Йой, хлопцi,– гукае вiн до iнших. – Вiн справдi не знае! Грейдi та Бiлл осмiхаються. Тiльки Чорному все одно – вiн сердито дивиться i натягуе капелюха нижче на лоба. Камель обертаеться до мене, прокашлюеться i говорить повiльно, смакуючи кожне слово: – Ти не просто заскочив на потяг, малий. Ти насправдi застрибнув у летючу ескадрилью[3 - Летюча ескадрилья (англ. Flying Squadron) – вагони з працiвниками й iнструментами, що приiжджають на галявину для цирку першими.] «Найвидовищнiшого шоу братiв Бензiнi». – Яку ескадрилью? – перепитую я. Камель регочеться так сильно, що аж згинаеться. – Боже, це так чудово. Прекрасно, справдi,– каже вiн, фиркаючи i витираючи сльози з очей. – Господи, малий, ти закинув свою дупу на цирковий потяг. Я тупо клiпаю. – Ось тут – велике шатро, – продовжуе Камель i показуе рукою з лампою на купи полотна. – Один iз фургонiв з полотном добряче поламався, тому вони всi тут. Якраз е на чому поспати. Ми ще кiлька годин будемо iхати. Не лягай близько до дверей, от i все. Інодi потяг дуже рiзко повертае. Три Прокидаюся вiд протяжного скреготу гальм. Я добряче вiдсунувся по полотну вiд мiсця, на якому заснув, тому не можу зорiентуватися. Кiлька секунд намагаюся зрозумiти, де я. Потяг здригаеться, зупиняеться i зiтхае. Чорний, Бiлл i Грейдi стають на ноги й безмовно вислизають у дверi. Камель пiдкульгуе до мене. Нахиляеться, штурхае i каже: – Вставай, малий. Треба забратися звiдси, поки не прийшли майстри шатра. Я пiду й постараюся влаштувати тобi зустрiч iз Диким Джо цього ранку. – Диким Джо? – питаю я, сiдаючи. У мене сверблять гомiлки, шия болить, наче мене всю нiч лупили. – Це головний по конях. Тих, що багаж тягають, звiсно ж, – пояснюе Камель. – Август не пiдпускае нiкого й близько до тварин, що виступають. Хоча, найвiрогiднiше, це Марлена не пiдпускае його, рiзниця невелика. Вона й тебе до них не пустить. А з Диким Джо принаймнi маеш шанс. У нас були часи не дуже, поганi прибутки. У нього кiлька людей пiшло, стомилися вiд того, що мало платять, i звалили. Тому в нього нестача робочих рук. – А чому його звуть Дикий Джо? – Точно не знаю. – Камель пхае пальця в вухо й вивчае витягнуте. – Думаю, вiн був у великому шатрi якийсь час, але точно не знаю. Не раджу й тобi цiкавитися. – Вiн витирае палець об штани й повiльно йде до виходу. – Гей, пiшли! – гукае Камель менi, обертаючись. – У нас не так багато часу! – Тодi присiдае й обережно зiслизае вниз на гравiй. Я востанне енергiйно розтираю гомiлки, зав’язую шнурки й iду за Камелем. Ми зупинилися бiля великоi зеленоi галявини. За нею розкиданi цеглянi будиночки, освiтленi ззаду передсвiтанковими променями. Сотнi брудних неголених чоловiкiв висипали з потяга й оточили галявину, наче мурахи цукерку, лаються i курять. Пандуси й дошки для спускiв гупають об землю, запряжки з шести й восьми коней з’являються нiзвiдки й розходяться по грязюцi. Кiнь за конем, з обрiзаними хвостами, першерони[4 - Першерон – кiнь породи великих коней-ваговозiв, виведеноi у французькiй провiнцii Порш.] сходять пандусами, фиркають i зiтхають, уже в збруi. Чоловiки з бокiв тримають хиткi дверi, спостерiгаючи, щоб тварини не пiдiйшли надто близько до краю. Група чоловiкiв з опущеними головами маршируе в наш бiк. – Добрий ранок, Камелю, – каже головний, проходячи повз нас i застрибуючи у вагон. Іншi залазять за ним, стають навколо сувою полотна й важко кидають його до виходу, крекчучи вiд напруги. Вiн пролiтае десь пiвметра й приземляеться в хмарi пилюки. – Добрий ранок, Вiлле, – вiдповiдае Камель. – Не знайдеш цигарку для старого? – Звiсно. Чоловiк випрямляеться й лапае кишенi сорочки, засовуе руку в одну й витягуе зiгнуту сигарету. – Це «Булл Дарем». – Вiн нахиляеться i простягуе ii.– Вибач. – Самокрутка теж цигарка, – вiдказуе Камель. – Спасибi, Вiлле. Буду винен. Вiлл тикае на мене великим пальцем. – Це хто? – Свято на нашiй вулицi. Звуть Джейкоб Дженковскi. Вiлл дивиться на мене, тодi обертаеться i плюе вниз за дверi. – Новенький? – Зовсiм новенький. – Уже влаштував його? – Нiт. – Що ж, тодi щасти з цим. – Вiлл козиряе менi й додае: – Не спи надто мiцно, малий. Якщо ти розумiеш, про що я. – І зникае в глибинi вагона. – А що це значить? – питаю я, але Камель уже вiдiйшов. Я бiгцем наздоганяю його. Навколо брудних чоловiкiв тепер сотнi коней. На перший погляд, це повний хаос, але поки Камель запалюе сигарету, кiлька дюжин команд iз запряженими кiньми йдуть уздовж платформ i тягнуть фургони до пандусiв. Тiльки-но колеса фургонiв врiзаються у нахиленi дерев’янi спуски, чоловiк, що вiв запряжку, вiдскакуе зi шляху. Теж непогано. Завантаженi фургони виiжджають пiд власною вагою по спусках i проiжджають кiлька метрiв уперед. У ранковому свiтлi я бачу те, що не помiтив уночi,– фургони пофарбованi червоним iз золотими обводами чортовими колесами, на кожному розкiшний напис «НАЙВИДОВИЩНІШЕ ШОУ БРАТІВ БЕНЗІНІ». Фургони розподiленi по запряжках, i першерони напружуються в збруi й розвозять важкi багажi по галявинi. – Обережно, – каже Камель, хапае мене за руку й притягуе до себе. Іншою рукою вiн тримае свiй капелюх, погнуту сигарету стискае зубами. Три вершники галопом несуться повз нас. Вони повертають в рiзнi сторони, перетинають галявину, оглядають периметр, тодi ще раз пробiгають колом. Той, що попереду, крутить головою в рiзнi боки, уважно вивчаючи поверхню галявини. Вiн тримае поводи в однiй руцi, iншою витягуе дротики з прапорцями зi шкiряного мiшечка й кидае iх у землю. – Що вiн робить? – питаю я. – Позначае мiсця для шатер, – вiдповiдае Камель. Тодi пiдходить до вагона для худоби й гукае: – Джо! Агов, Джо! З отвору дверей визирае голова. – Я тут тобi привiв працiвника. Новiсiнького. Пригодиться? Чоловiк виступае на пандус, посувае вище на лоба пом’ятий капелюх, уважно вивчае мене, тодi спльовуе кульку темно-коричневого тютюну й заходить усередину вагона. Камель плескае мене по плечу, нiби вiтаючи. – Тебе прийнято, малий. – Серйозно? – Ага. Тепер iди й повигрiбай трохи кiзякiв. Пiзнiше поговоримо. У вагонi для худоби безбожний хаос. Я працюю з хлопчиком Чарлi, в якого дiвоче нiжне личко. Навiть голос ще не поламався. Ми викидаемо лопатами за дверi приблизно тонну гiмна, я зупиняюся i оглядаю весь бедлам. – А скiльки тут коней iхало? – Двадцять сiм. – Господи, iм же тут так тiсно, що вони, мабуть, не можуть поворухнутися. – У цьому i задумка, – вiдказуе Чарлi.– Коли iх стiльки тут закрити, вони не можуть сiсти. У дивних конячих хвостiв минулоi ночi раптово з’являеться пояснення. У дверях з’являеться Джо й гаркае: – Прапор пiдняли! Чарлi кидае лопату й крокуе до дверей. – Що вiдбуваеться? Ти куди йдеш? – питаю я. – Прапор на польовiй кухнi пiдняли. Я хитаю головою. – Вибач, але я все одно не розумiю. – Жерти. О, а це я зрозумiв i теж вiдкидаю лопату. Полотнянi шатра виросли, наче гриби пiсля дощу, хоча найбiльше – очевидно, центральне – все ще лежить на землi. Бiля його частин стоять чоловiки i зшивають iх докупи. Пiд тканиною у центральнiй частинi вже стримлять дерев’янi стовпи i майорить американський прапор. З мотузками на кiнцях стовпiв усе нагадуе палубу й щоглу корабля. По периметру шатра команда з восьмикiнною запряжкою забивае стовпи з надлюдською швидкiстю. Поки одна кувалда забивае стовп, п’ять iнших уже рухаються далi. Шум вiд цього стоiть, наче стрiляють iз кулемета, i прориваеться через решту звукiв. Чоловiки пiднiмають гiгантськi стовпи. Ми з Чарлi проходимо повз десяток чоловiкiв, що спiльною вагою перетягують мотузку, поки iнший чоловiк збоку кричить: – Потягли, трусонули, поставили! Знову – потягли, трусонули, поставили! Польову кухню важко не помiтити – не лише через помаранчево-блакитний прапор i казан iз паром на всi боки, а й через потiк людей до неi. Запах iжi вдаряе менi в носа, як гарматне ядро в живiт. Я не iв вiд позавчора, менi аж кишки вiд голоду викручуе. Боковi стiни кухнi звели, щоб означити територiю, а по центру роздiлили полотняною завiсою. На одному боцi столи прикрашенi червоно-бiлими картатими скатертинами, срiбними приборами та вазами з квiтами. Цей пейзаж дуже вибиваеться з картини, де бруднi чоловiки снують мiж казанами з паром. – Ого, – кажу я Чарлi, коли ми стаемо в чергу. – Оце так бенкет. Картоплянi оладки, сосиски, кошики з товсто порiзаним хлiбом. Шинка, яйця, приготованi всiма вiдомими способами, варення, тарiлки з апельсинами. – І це ще не все, – вiдказуе вiн. – Велика Берта отримуе все це, ще й з обслугою. Просто сидить за столом, i iй усе приносять. – Велика Берта? – У братiв Рiнглiнгiв. – Ти на них працював? – Еее… Нi,– вiдповiдае Чарлi соромливо. – Але я знаю тих, хто працював! Я беру тарiлку й накладаю собi гору картоплi, яець i сосисок, але намагаюся не здаватися зовсiм вiдчайдушним. Вiд ароматiв iде дах. Я вiдкриваю рота, втягую повiтря – неначе манна небесна. Це i е манна небесна. Камель з’являеться нiзвiдки. – Тримай. Передай це тому хлопцевi в кiнцi черги, – говорить вiн i кладе квиток менi в незайняту руку. Чоловiк у кiнцi черги сидить у розкладному крiслi й дивиться з-пiд крисiв капелюха. Я передаю квиток. Вiн пiднiмае на мене очi, руки мiцно схрещенi на грудях. – Вiддiл? – Перепрошую? – У якому ти вiддiлi? – О… Я не впевнений. Але я цiлий ранок вичищав вагон для худоби. – Це менi нiчого не говорить, – вiдповiдае вiн, iгноруючи мiй квиток. – Це можуть бути цирковi тварини, багажнi чи зi звiринця. То який вiддiл? Я мовчу. Напевно, Камель говорив про цi вiддiли, але я не пам’ятаю деталi. – Якщо ти не знаеш свiй вiддiл, то ти не в шоу, – говорить чоловiк. – То хто ти, в бiса, такий? – Езро, все нормально? – питае Камель, пiдходячи ззаду. – Нi, не нормально. Тут у нас якийсь хитродупий селюк намагаеться вкрасти снiданок iз шоу, – вiдповiдае Езра i спльовуе на землю. – Це не селюк. Це наш новачок, вiн зi мною. – Справдi? – Ага. Чоловiк пiдтикае капелюх угору i мiряе мене поглядом з голови до нiг. Мовчить кiлька секунд i говорить: – Добре, Камелю. Якщо ти за нього ручаешся, я приймаю це, все добре. – Езра простягуе руку, висмикуе мiй квиток. – Таке щось. Навчи його розмовляти з людьми, бо вiн так i по мордi отримати може, добре? – То в якому я вiддiлi? – питаю я врештi, коли ми йдемо до столу. – О нi, тобi не туди, – Камель перехоплюе мене за лiкоть. – Тi столи не для таких, як ми. Тримайся бiля мене й усе побачиш. Я йду за ним за завiсу. Столи в другiй частинi стоять рядами, голе дерево прикрашене лише сiльничками й перечницями. Квiтiв на них нема. – А хто сидить в iншiй частинi? Артисти? Камель рiзко дивиться на мене. – Господи, малий, просто тримай язика за зубами, поки призвичаiшся. Добре? Вiн сiдае й негайно запихае половину хлiбноi скибки до рота. Жуе хвилину, тодi дивиться на мене. – Ох, та не сердься. Я просто про тебе турбуюся. Ти бачив Езру? От вiн ще котик. Сiдай уже. Я вивчаю його якусь мить, тодi переступаю лавку, ставлю тарiлку, помiчаю, що в мене руки в кiзяках, витираю iх об штани – чистiшими вони не стають. Але все одно починаю запихатися iжею. – То якi тут звичаi, га? – питаю врештi. – Їх називають циркачi,– вiдповiдае Камель iз набитим ротом. – А твiй вiддiл – багажний. Поки що. – І де тi циркачi? – Скоро пiдтягнуться. Іще три вагони мають приiхати. Вони довго не лягають спати, прокидаються пiзно, приiжджають якраз до снiданку. І поки згадав – нiколи не називай iх «циркачами» при них. – А як називати? – Артистами. – Чому тодi я не можу просто називати iх артистами весь час? – трохи роздратовано перепитую я. – Є вони, а е ми. Ти – це «ми», – вiдказуе Камель. – Та не переймайся цим. Ще все зрозумiеш. – Десь близько свистить потяг. – Про вовка промовка. – Дядько Ал iз ними? – Так, але не надумуй собi там усякого. Ми до нього пiзнiше пiдiйдемо. Поки все в процесi приготувань, вiн дратуеться, як ведмiдь iз зубним болем. Як тобi робота з Джо? Багато гiмна конячого вже вигрiб? – Достатньо. – Окей. Ну, ми тобi щось краще знайдемо. Я говорив iз другом, – каже Камель, розламуючи скибку й вимочуючи жир зi своеi тарiлки. – Будь iз Джо до кiнця дня, а вiн замовить за тебе слiвце. – А що робити? – Усе, що вiн скаже. Так-так, усе, що йому потрiбно. – І вiн зводить брову, пiдкреслюючи сказане. ДРУГ КАМЕЛЯ – МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІК iз великим пузом i гучним голосом. Вiн озвучуе номери в шоу потвор, його звуть Сесiль. Вiн роздивляеться мене й виголошуе, що я буду непоганим пiдручним. Я – разом iз Джиммi та Вейдом, двома хлопцями, достатньо презентабельними на вигляд, щоб розсiятися серед людей, – маю перебувати з краю натовпу, а отримавши сигнал, йти вперед i тiснити всiх до входу. Шоу потвор мае бути на проходi, його активно встановлюють. З одного боку група чорношкiрих чоловiкiв намагаеться повiсити банер iз потворами. З iншого дзвiн i крик – бiлошкiрi хлопцi в бiлих сюртуках розставляють наповненi склянки в пiрамiду на прилавки стенду, пофарбованого в бiло-червонi смуги. У повiтрi витають запахи попкорну, смаженого арахiсу й тварин. У кiнцi проходу, за квитковою будкою, стоiть величезний намет, куди везуть купу рiзних тварин – тут лами, верблюди, зебри, мавпи, мiнiмум один бiлий ведмiдь i багато клiток iз великими котами. Сесiль i темношкiрий чоловiк товчуться з банером, на якому зображена неймовiрно товста жiнка. Через кiлька секунд Сесiль б’е iншого чоловiка по головi з криком: – Та вже прилаштуй це! Скоро тут кишiтиме молокососами. Як ми, по-твоему, iх заманимо, якщо не буде видно всю розкiш Люсiнди? Чути свист, усi завмирають. – Дверi! – кричить якийсь чоловiк. Увесь бедлам стае ще хаотичнiшим. Чоловiки бiля кiоску забiгають за прилавки, поправляють товари, обсмикують сюртуки й шапки. Усi чорношкiрi чоловiки, крiм нещасного з банером з Люсiндою, прослизають пiд полотно i щезають iз виду. – Причепи той бiсiв банер i зникни звiдси! – верещить Сесiль. Чоловiк щось долаштовуе i зникае. Я обертаюся. Стiна з людей рухаеться в наш бiк, малеча пищить i веде батькiв, тягнучи iх за руки. Вейд смикае мене за лiкоть. – Псст… Хочеш подивитися звiринець? – Що? Вiн кивае головою в бiк намету мiж нами й великим шатром. – Ти вiдтодi як прийшов шию туди вивертаеш. Хочеш позирити? – А що вiн скаже? – питаю я, поводячи очима на Сесiля. – Ми повернемося до того, як вiн нас потребуватиме. Крiм того, нам нiчого робити, поки Сесiль розiгрiвае натовп. Вейд проводить мене до квитковоi будки. Там за чотирма червоними подiумами сидять стариганi-охоронцi. Трьом до нас байдуже, четвертий пiднiмае очi на Вейда й кивае. – Іди роздивися там, – говорить менi Вейд. – Я простежу за Сесiлем. Я зазираю всередину. Намет велетенський – високий, як небо, тримаеться на стовпах, закрiплених пiд рiзними кутами. Полотно туго натягнуте й напiвпрозоре, сонце пронизуе тканину й шви, свiтить на найбiльший цукерковий кiоск. Вiн стоiть точно посерединi звiринця, пiд променями величного свiтла, весь у банерах з рекламою шипучки, карамельного попкорну й замороженого заварного крему. На двох iз чотирьох стiн чудово намальованi червоно-золотi тварини в лiсi. Цi двi завiси прочиненi й ведуть до левiв, тигрiв, пантер, ягуарiв, зебр, шимпанзе, коат i навiть орангутанга. Верблюди, лами, зебри, конi стоять за низькими огорожами з мотузок i залiзних стовпикiв i, нахиливши голови, iдять сiно. Двi жирафи стоять за ланцюговою перегородкою. Я безуспiшно воджу очима, шукаючи слона, й раптово натикаюся на жiнку. Вона так схожа на Кетрiн, що в мене перехоплюе подих – форма обличчя, волосся, стрункi стегна – менi завжди здавалося, що вони саме такi пiд ii стриманими спiдницями. Вона стоiть перед рядом чорно-бiлих коней – сукня в блискiтках, колготки й шовковi капцi – й говорить iз чоловiком у цилiндрi й фраку. Гладить морду бiлого коня, дивоглядного арабського скакуна зi срiбними хвостом i гривою. Однiею рукою вiдкидае назад пасмо каштанового волосся й поправляе головний убiр. Тодi навшпиньках тягнеться й поправляе чубчик коневi, теребить пальцями його вухо. Я чую жахливий гуркiт, обертаюся i бачу, що захлопнулася найближча клiтка. Обертаюся до жiнки – вона дивиться на мене. Поводить бровою, наче впiзнала мене. Минае кiлька секунд, я розумiю, що маю або усмiхнутися, або опустити очi й щось зробити, але в мене не виходить. Чоловiк у цилiндрi кладе руку iй на плече, вона вiдвертаеться вiд мене до нього, але повiльно й без бажання. За кiлька секунд кидае погляд через плече. Вейд повертаеться. – Пiшли. – Вiн штовхае мене мiж плечей. – Настав час шоу. – ПАНІ-І-І-І-І-І ТА ПАНОВЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е! До великого шоу всього двадцять п’ять хвилин! Двадцять п’ять хвилин! Якраз достатньо часу для того, щоб ви побачили прекраснi, неймовiрнi, дивови-и-ижнi чудеса, якi ми зiбрали з усiх чотирьох кiнцiв свiту, та ще й зайняли гарне мiсце у великому шатрi! Купа часу, щоб на власнi очi побачити дивовижi й потвор! У нас найбiльш запаморочлива колекцiя у свiтi, панi та панове! На всьому свiтi, клянуся! Сесiль стоiть на платформi бiля входу в прохiд. Вiн поважно ходить туди-сюди, щедро вимахуючи руками перед натовпом, що непевно застиг. Їм не дуже цiкаво, вони скорiше випадково зупинилися тут, нiж прийшли слухати. – Заходьте прямо сюди й побачите розкiшну, величезну Прекрасну Люсiнду – найгарнiшу товсту панi у свiтi! Цiлих чотириста два кiлограми пухкенькоi краси, панi та панове! Заходьте подивитися на людину-страуса – вiн може проковтнути та вернути все, що ви йому дасте. Спробуйте! Гаманцi, годинники, навiть лампочки! Самi вирiшуйте, а вiн вам усе вiдригне! І не пропустiть Френка Отто – найгустiше зататуйованого чоловiка на планетi! Його тримали в заручниках у найтемнiших джунглях Борнео й судили за злочини, яких вiн не коiв! І яка йому за це кара? Що ж, людоньки, його кара написана в нього по всьому тiлу вiчними чорнилами! Натовп тiснiшае, iнтерес людей зростае. Джиммi, Вейд i я тримаемося позаду. – А тепер… – веде Сесiль, крутнувшись на мiсцi. Вiн прикладае палець до губ i гротескно пiдморгуе так старанно, що кутик його рота пiдскакуе аж до ока. Тодi вiн пiднiмае руку, вимагаючи тишi.– А тепер… я прошу вибачення в панi, але це лише для панiв… лише для панiв! Тут присутнi жiнки, i з мiркувань делiкатностi я не можу сказати багато. Панове, якщо ви здоровий американський чоловiк i в ваших жилах тече гаряча кров, то в нас е дещо, що ви точно не хочете пропустити. Якщо ви пiдете он за тим чоловiком – он там, прямо там вiн стоiть, – ви побачите дещо таке красиве, таке шокуюче, що вам гарантовано… Вiн зупиняеться, заплющуе очi, пiднiмае руку знову. Трясе головою з жалем i каже: – Але нi. З мiркувань делiкатностi я не можу говорити таке при жiнках, не можу сказати бiльше. Панове, не можу, нi. Єдине – вам точно не варто таке пропускати! Просто дайте четвертак тому чоловiковi, i вiн вас вiдведе куди треба. Про свiй четвертак ви скоро забудете, але побачене там точно буде незабутнiм! Ви про це будете всiм розказувати до кiнця життя, друзi моi. До кiнця вашого життя. Сесiль виструнчуеться i поправляе картатий жилет, осмикуючи його знизу обома руками. На його обличчi з’являеться шанобливий вираз, i вiн широким жестом показуе в протилежний бiк. – Панi, а якщо ви пiдете цим шляхом, то побачите дива й цiкавинки, якi ми приготували для ваших делiкатних почуттiв. Чоловiк мае завжди думати про жiнок. Особливо про таких гарних панi, яких я бачу перед собою. – Пiсля цього вiн посмiхаеться i заплющуе очi. Жiнки в натовпi нервово проводжають поглядами чоловiкiв, що йдуть в iнший бiк. Починаеться перетягування канату. Жiнка мiцно тримае чоловiка пiд руку однiею рукою, а iншою б’е. Вiн кривиться i супиться, намагаючись уникнути ii ударiв. Коли нарештi викручуеться, то поправляе одяг i сердито дивиться на дружину, яка теж його поглядом не жалуе. Чоловiк вiдходить, щоб вiддати свiй четвертак, хтось квокче йому вслiд. Натовп вибухае реготом. Решта жiнок, напевно, не хочуть влаштовувати сцен, тому неохоче дивляться вслiд чоловiкам, що вiдходять i стають у чергу. Сесiль бачить це i сходить iз платформи. Вiн весь увага, галантнiсть, допомога, що м’яко веде iх до пiкантних штучок. Сесiль торкаеться своеi лiвоi мочки вуха. Я м’яко штовхаюся вперед. Жiнки пiдходять ближче до Сесiля. Я почуваюся вiвчаркою, що зганяе овець. – Якщо ви пiдете сюди, – продовжуе вiн, – я покажу вам, панi, те, чого ви нiколи не бачили. Щось незвичайне, настiльки неординарне, що ви про таке й не мрiяли. Але ви зможете розповiсти про це i в церквi цiеi недiлi, i своiм дiдовi та бабцi за вечерею. Вперед, i дiтей берiть iз собою, тут у нас суто сiмейнi розваги. Ви побачите коня з головою там, де мае бути хвiст! Нi слова не брешу, панi. Жива iстота з хвостом у тому мiсцi, де мае бути голова. Переконайтеся на власнi очi. А тодi розкажiть вашим чоловiкам, i, можливо, вони пошкодують, що не лишилися тут зi своiми чарiвними ледi. Так-так, дорогенькi. Точно пошкодують. Тепер я стою серед натовпу. Чоловiки зникли, а я ходжу мiж святошами, жiнками, дiтьми й iншими нездоровими американськими чоловiками. Кiнь iз головою там, де мае бути хвiст, – це кiнь, якого поставили заднiми копитами в його ж годiвницю. – Господи, та ви знущаетеся, – говорить одна жiнка. – Хто б мiг подумати! – вигукуе iнша начебто з полегшенням i смiеться: якщо це кiнь, у якого голова в тому мiсцi, де мае бути хвiст, то шоу для чоловiкiв, напевно, приблизно так само погане. Перед наметом якась метушня. – Ви сучi дiти! Я вимагаю своi грошi назад, i ви менi iх повернете! Ви думаете, я цiлий четвертак вiддав, щоби побачити пару пiдтяжок?! Я хочу своi грошi назад! – Перепрошую, панi,– кажу я й намагаюся протиснутися мiж двома жiнками передi мною. – Гей, хлопцю! Тобi швидше всiх потрiбно? – Я перепрошую. Пробачте, – кажу я, протискаючись уперед. Сесiль i розгнiваний чоловiк зчiпляються. Чоловiк пiдбiгае, бере Сесiля за барки й штовхае назад. Натовп розходиться, вiн падае на стiнку смугастоi платформи. Публiка наближаеться, стае навшпиньки й витрiщаеться. Я пробиваюся до них, добiгаю до Сесiля якраз у момент, коли iнший чоловiк вiдступае й замахуеться на нього – кулак за кiлька сантиметрiв вiд пiдборiддя, – перехоплюю його руку й заламую за спину. Тодi обхоплюю його шию рукою i вiдтягую назад. Той шипить i впиваеться нiгтями менi в плече. Я посилюю хватку, поки сухожилля не придушують його трахею. Тодi напiвходом, напiвмаршем тягну його до краю натовпу й кидаю на землю. Чоловiк лишаеться лежати в пилюцi, хрипить i судомно дихае. За мить повз мене пробiгають двое чоловiкiв у костюмах, пiднiмають його – вiн усе ще кашляе – за руки й ведуть у бiк мiста. Притуляються, плескають його по спинi й заохочують, поправляють його капелюх, що дивом не злетiв пiд час бiйки. – Непогано, – каже Вейд, плескаючи мене по плечу. – Добре зробив. Вертайся, вони про нього потурбуються. – Хто вони? – питаю я, розглядаючи довгi смужки кровi на своему плечi. – Хлопцi, що заспокоюють людей i пiднiмають iм настрiй. Щоб у нас не було нiяких проблем. – Вiн обертаеться до роззяв i гучно плескае в долонi, тодi руками iх розганяе.– Ну все, народ. Усе нормально, бiльш нема на що зирити. Люди неохоче розходяться. Коли чоловiк та його поводирi нарештi зникають за будинком iз червоноi цегли, вони починають розсiюватися, але все ж перiодично озираються через плече, щоб раптом не пропустити цiкаве. Через людей пробиваеться Джиммi. – Чуеш, Сесiль тебе кличе. Ми йдемо в кiнець проходу. Сесiль сидить на краю розкладного стiльця, розкинувши ноги в гамашах, що стирчать з-пiд штанин. Обличчя червоне й спiтнiле, вiн обмахуе себе програмкою. Вiльною рукою обмацуе кишенi, врештi доходить до жилета й витягуе пласку квадратну пляшку, зубами витягуе з неi корок, випльовуе його, перехиляе i бачить мене. Хвилину дивиться з пляшкою бiля губiв. Тодi опускае випивку на кругле пузо. Пальцями постукуе по животу, вивчаючи мене поглядом. – Ти непогано впорався, – нарештi говорить Сесiль. – Дякую, сер. – Де навчився? – Не знаю. Футбол, школа. Бiйки з тими, хто глузував над iншими й дуже хотiв позбутися яець. Вiн хвилину дивиться на мене, все ще постукуючи пальцями й мнучи губи. – Камель тебе вже кудись прилаштував? – Офiцiйно нi, сер. Ще одна довга пауза, вiн звужуе очi до щiлинок. – Ти вмiеш тримати язика за зубами? – Так, сер. Сесiль прикладаеться до пляшки, знову розплющуе очi й повiльно кивае. – Ну що ж, добре тодi. УЖЕ ВЕЧІР, І ПОКИ ЦИРКАЧІ РОЗВАЖАЮТЬ НАТОВП у великому шатрi, я стою позаду набагато меншого намета подалi вiд центрального, за рядом багажних вагонiв, куди можна потрапити тiльки завдяки сарафанному радiо i за п’ятдесят центiв вступного внеску. Інтер’ер тут тьмяний, освiтлений лише гiрляндою з червоних лiхтарикiв, що кидають тепле свiтло на жiнку, що поступово знiмае одяг. У моi обов’язки входить пiдтримання порядку, також я маю перiодично бити по стiнках намету металевою трубою, щоб вiдiгнати тих, хто пiдглядае на дурничку, або щоб заохотити пiдглядачiв пiти через основний вхiд i заплатити п’ятдесят центiв. Я також маю тримати в секретi все, що тут бачу, хоча менi дуже важко перестати думати, як так вийшло, що той чоловiк в обiд так сильно жалiвся. Тут дванадцять рядiв розкладних стiльцiв, i всi зайнятi. Чоловiки передають один одному самогон, усi беруть пляшку не дивлячись, бо всiм важко вiдвести очi вiд сцени. Там пишна рудокоса жiнка з майже нереально довгими вiями та родимкою над пухкими губами. Довгi ноги, круглi стегна, запаморочливi груди. Вона роздяглася вже до стрингiв, блискучоi напiвпрозороi шалi та чарiвно наповненого бюстгальтера. Трясе плечима, тримае час, узгоджуючи його з маленьким оркестром музикантiв праворуч вiд себе. Вона робить кiлька крокiв, йде по сценi в туфлях iз пiр’ям. Грае малий барабан, вона зупиняеться, рот здивовано вiдкритий. Тодi закидае голову, показуючи шию, i проводить руками по шиi i вниз по чашечках лiфчика. Нахиляеться вперед, стискаючи груди, поки вони не розбухають у неi мiж пальцями. Я оглядаю стiнки намета. Бачу пару носiв черевикiв пiд краем полотна. Пiдходжу, тримаючись близько бiля стiни. Прямо перед черевиками замахуюся трубою i б’ю по полотну. Чуеться вигук, i черевики зникають. Я прикладаю вухо до шва, тодi вертаюся на мiй пост. Руда на сценi рухаеться в такт музицi, граеться шаллю пальцями з манiкюром. Срiблястi й золотистi нитки виблискують у неi на плечах, коли вона водить туди-сюди плечима. Вона раптово нахиляеться вперед, закидае голову i трясе грудями. Чоловiки завивають. Двое чи трое встають i вимахують кулаками, щоб заохотити ii. Я дивлюся на Сесiля – вiн суворим поглядом показуе, щоб я стежив за ними. Жiнка випрямляеться, повертаеться задом i йде на середину сцени. Проводить шаллю мiж нiг, легко притискаючи ii. Аудиторiя починае кричати. Жiнка обертаеться, дивиться на нас i продовжуе водити шаллю туди-сюди, тепер притискаючи ii так сильно, що стае видно щiлинку вульви. – Знiмай, красуне! Знiмай усе! Чоловiки заводяться бiльше – тепер пiдхопилося бiльше половини. Я пiдступаю ближче до рядiв стiльцiв. Шаль падае на пiдлогу, жiнка знову повертаеться спиною. Хитае головою – волосся стрибае в неi на плечах, тодi пiднiмае руки до защiпки на бюстгальтерi. Натовп ii пiдбадьорюе. Вона зупиняеться, кидае погляд через плече й пiдморгуе, кокетливо знiмаючи бретельки. Тодi кидае бра на пiдлогу, обертаеться, прикриваючи груди долонями. Чоловiки незадоволено кричать: – Ох, та перестань! Покажи нам, що в тебе там! Жiнка хитае головою, роблячи соромливу гримаску. – Та годi тобi! Я витратив п’ятдесят центiв! Вона знову хитае головою, удавано несмiливо опустивши очi долу. Раптом пiднiмае очi, вiдкривае рота й прибирае руки. Чарiвнi кулi падають. На секунду завмирають перед тим, як вона м’яко ними струсоне, хоча сама стоiть iдеально рiвно. Аудиторiя колективно тамуе подих, тодi заворожено змовкае на секунду i радiсно гукае: – Оце правильно! – Боже, дай сил! – Гаряча штучка! Жiнка гладить себе, пiднiмае i стискае груди, проводить пальцями по сосках. Дивиться хтиво на чоловiкiв й проводить язиком по верхнiй губi. Барабан починае грати. Жiнка мiцно стискае соски мiж великими та вказiвними пальцями, пiдтягуе одну грудь так, щоби сосок вказував на стелю. Форма грудей вiд цього повнiстю змiнюеться. Тодi вона вiдпускае руку – грудь падае раптово, майже агресивно. Вона бере за сосок iншу i так само пiднiмае ii. Тодi повторюе те саме з обома, вже швидше. Пiднiмае, опускае, пiднiмае, опускае – доти, доки стихае барабан i вступае тромбон, ii руки ворушаться так швидко, що iх розмивае в повiтрi, а груди стають схожими на хвилясту рухливу масу. Чоловiки скандують i викрикують схвалення: – О так! – Дивовижно, красуне! Дивовижно! – Спасибi Богу за тебе! Барабан вступае знову. Жiнка нахиляеться вперед, i ii груди – наливнi, важкi, круглi по краях i широкi – опускаються, наче в них грейпфрути. Вона поводить плечима: одним, потiм iншим, i ii груди стрибають у рiзнi боки. Жiнка нарощуе швидкiсть, ii груди стрибають ширше колом, розгягуються у момент обертання. Зрештою, обидвi зустрiчаються посерединi й смачно плескають одна об одну. Господи, якби в наметi зараз почався бунт, я б i не помiтив. Уся кров начисто вiдлила вiд голови. Жiнка випрямляеться i робить реверанс. Пiдводиться, бере грудь, пiдтягуе ii до обличчя i обводить язиком сосок. Тодi бере його до рота. Стоiть i безсоромно смокче власний сосок, а чоловiки вимахують iй капелюхами, стукають кулаками i вищать, як тварини. Далi вiдпускае грудь, щипае наостанок i надсилае чоловiкам повiтряний поцiлунок. Нахиляеться, щоб пiдняти прозору шаль, i йде, а шаль майорить за нею вслiд, як блискучий банер. – Що ж, хлопцi,– каже Сесiль, плескаючи в долонi й виходячи на сцену. – Давайте щедро нагородимо оплесками нашу Барбару! Чоловiки свистять i гукають, аплодують iз пiднятими руками. – Так-так, хiба вона не чудо? Оце так жiнка. Вам сьогоднi пощастило, друзi, тому що тiльки цього вечора вона прийме в себе обмежену кiлькiсть вiдвiдувачiв пiсля шоу. Це справжня честь, джентльмени. Вона – коштовнiсть, наша Барбара. Справдешня знахiдка. Чоловiки йдуть до входу, плескаючи один одного по спинi й вже обговорюючи побачене: – Ти бачив ii цицьки? – Боже, оце так дупа. Я б усе вiддав, щоб з нею погратися трошки. Я радий, що все спокiйно, бо менi важкувато стояти рiвно. Я вперше в життi побачив голу жiнку i думаю, що вже нiколи не буду таким, як ранiш. Чотири Наступнi сорок п’ять хвилин я стою перед наметом-будуаром Барбари, поки вона розважае вiдвiдувачiв. Тiльки п’ятеро готовi викласти необхiднi два долари, i вони понуро стоять у черзi. Перший заходить, минае сiм хвилин ухкання й рохкання, вiн виходить, намагаючись застiбнути ширiньку. Чоловiк зникае, заходить наступний. Коли виходить останнiй, у дверях з’являеться Барбара. На голе тiло накинутий халатик, який вона не потурбувалася зав’язати. Волосся розхристане, помада розмазана по губах. Вона тримае в руцi запалену сигарету. – Ну все, любий, – каже вона, махаючи менi. В ii подиху й очах помiтне вiскi.– Сьогоднi без бонусiв. Я повертаюся в намет з рядами стiльцiв i допомагаю розбирати сцену, поки Сесiль рахуе грошi. У кiнцi вечора я багатiю на долар i почуваю дику втому. ВЕЛИКЕ ШАТРО ВСЕ ЩЕ СТОЇТЬ Й ВИБЛИСКУЄ, наче привид Колiзею, пульсуе вiд музики всерединi. Я витрiщаюся на нього, заворожений звуками реакцii аудиторii. Люди смiються, аплодують, свистять. Час вiд часу чуеться спiльне завмирання подиху чи нервовi смiшки. Я дивлюся на кишеньковий годинник: за п’ятнадцять десята. Я думаю, що встигаю подивитися ще трошки шоу, але боюся, щойно зайду, то мене зразу затягнуть у якесь завдання. Цирковi робочi цiлий день спали де прийдеться, а тепер розбирають величезне полотняне мiсто настiльки швидко, наскiльки виходить. Намети падають на землю, стовпи хитаються. Конi, фургони, чоловiки снують по галявинi й тягнуть усе в бiк колii. Я спускаюся на землю i схиляю голову мiж пiднятих колiн. – Джейкобе? Це ти? Пiднiмаю очi. До мене пiдкульгуе i щуриться Камель. – Чорт забирай, бiда, та й годi. Моi старi очi вже не такi хвацькi, як були. Вiн спускаеться поруч зi мною й витягуе маленьку зелену пляшку. Висмикуе корок i п’е. – Я стаю надто старий для цього, Джейкобе. У мене все болить у кiнцi кожного дня. Боже, у мене вже й зараз усе болить, а день ще не закiнчився. Летюча ескадрилья ще точно години двi стоятиме, а розбирати все знову ми почнемо через п’ять годин пiсля кiнця зборiв. Це умови не для стариганя. Камель дае менi пляшку. – Це що за хрiнь? – питаю я, роздивляючись чорнувату рiдину. – Джин, та не джин, – вiдказуе вiн i вiдсмикуе пляшку. – Ти п’еш екстракт? – Так, i що? Ми хвилину сидимо мовчки. – Бiсiв сухий закон, – урештi каже Камель. – Ми так добре випивали, поки влада не вирiшила нам це заборонити. Це все ще п’янить, але смакуе, як срака. І це дуже погано, тому що випивка змащуе моi старi костi. Я виснажений. Нi на що не годжуся. Може, тiльки квитки продавати, але для цього я надто страшний. Я кидаю на нього оком i подумки погоджуюся. – Може, е якась ще робота? За кулiсами? – Та нi. Продавати квитки – це остання зупинка. – Що ти робитимеш, коли бiльше не потягнеш? – Думаю, тодi в мене буде розмова з Чорним. – Вiн з надiею повертаеться до мене. – Маеш сигаретку? – Нi, вибач. – Я так i думав, – зiтхае Камель. Ми сидимо мовчки й дивимося, як команда за командою тягнуть обладнання, тварин i полотно назад у потяг. Артисти виходять iззаду великого шатра в намети-гримерки й виходять звiдти у звичайному одязi. Стоять групками, смiються, говорять, деякi витирають обличчя вiд макiяжу. Навiть без костюмiв вони мають гламурний вигляд. Одноманiтнi робочi ходять навколо них – вони займають той самий простiр, але складаеться враження, що перебувають у iншому вимiрi. Мiж двома свiтами взагалi нема точок дотику. Камель вриваеться в моi думки. – Ти вчився в унiверситетi? – Так точно. – Я так i думав. Вiн знову пропонуе менi пляшку, але я вiдмовляюся. – Закiнчив? – Нi. – Чому? Я мовчу. – Скiльки тобi рокiв, Джейкобе? – Двадцять три. – У мене син твого вiку. Музика припиняеться, мiстяни починають розходитися з великого шатра. Вони зупиняються спантеличенi – бо коли заходили всередину, там був звiринець. Коли люди йдуть, армiя чоловiкiв заходить iз заднього входу й з шумом вiдносить трибуни, сидiння й ланцюги з арени у вагони з дерев’яним начинням. Велике шатро випотрошують ще до того, як уся публiка з нього виходить. Камель натужно кашляе, аж усе тiло трясеться. Я повертаю голову, щоб поплескати його по спинi в разi чого, але вiн пiднiмае руку, стримуючи мене. Тодi шморгае, вiдхаркуе i спльовуе. Допивае вмiст пляшки, витирае рота рукою й мiряе мене поглядом з нiг до голови. – Слухай, я не лiзу в твоi справи, але щось менi пiдказуе, що ти недовго мандруеш отаким чином. Ти надто чистенький, одяг у тебе хороший, i в тебе взагалi нiчого з собою немае. У дорозi люди мають речi – можливо, дрантя якесь, та все ж речi. Я знаю, що не маю тобi читати моралi, але такий хлопець на зразок тебе не повинен жити як волоцюга. Я живу так, i це хрiнове iснування. – Вiн сидить, поклавши руки на колiна, повернувши обличчя до мене. – Якщо в тебе е життя, до якого ти можеш повернутися, то краще повертайся. Я вiдповiдаю не зразу. А коли говорю, то в мене тремтить голос: – Немае до чого повертатися. Камель дивиться на мене довше й кивае. – Менi справдi прикро це чути. Натовп рiдшае – iз великого шатра люди йдуть до паркувального майданчика й за нього, до околиць мiста. З-за шатра пiднiмаеться силует повiтряноi кульки, чутно радiсний дитячий вигук. Смiх, гул двигунiв машин, збудженi голоси. – Ти бачив, як вона вигнулася? Неймовiрно! – Я думав, що помру, коли той клоун впустив своi шухлядки. – А де Джиммi? Генку, ти забрав Джиммi? Камель раптом зриваеться на ноги. – А ось i вiн! Ось вiн, старий сучий син! – Хто? – Дядько Ал! Ходiмо! Пора вже влаштувати тебе на роботу. Вiн кульгае вiд мене так швидко, що аж не вiриться. Я встаю i йду за ним. Дядька Ала важко з кимось сплутати. У нього наче на лобi написано – «конферансье». А також на червоному кiтелi, бiлих жокейських брюках, цилiндрi й закручених навощених вусах. Вiн крокуе галявиною, наче диригент оркестру, випнувши живiт i роздаючи накази громовим голосом. Зупиняеться, пропускаючи клiтку з левом перед собою, йде далi повз групу чоловiкiв, що намагаються скрутити полотно наметiв. На ходу б’е одного з них тростиною по головi. Чоловiк скрикуе i повертаеться, потираючи вухо, але дядько Ал уже далеко вiдiйшов у супроводi почту. – О, щойно згадав, – кидае менi Камель через плече. – Постарайся не згадувати цирк Рiнглiнгiв при ньому. – Чому? – Просто не кажи про нього. Камель наздоганяе дядька Ала й заступае йому дорогу. – От я вас i знайшов, – починае вiн напускним улесливим голосом. – Чи можу я з вами поговорити, сер? – Не зараз, хлопче. Не зараз, – вигукуе Ал i маршируе повз нього, наче нацистський вояка в новинах чи фiльмах. Камель слабко кульгае за ним, схиливши голову набiк, тодi додае кроку й заступае iншим дорогу, як щеня в немилостi. – Сер, це на кiлька секунд. Я просто хотiв спитати, чи не потрiбна нам робоча сила в якомусь вiддiлi. – А ти що, хочеш змiнити роботу? Камель пiдвищуе голос майже до виску. – Ох, та що ви, сер. Не я, менi прекрасно в моему вiддiлi. Так, сер. Я там щасливий як нiколи. – Вiн скажено гигоче. Вiдстань мiж ними збiльшуеться. Камель кульгае вперед, тодi зупиняеться. – Сер? Дядько Ал уже далеко, його заступили люди, конi, фургони. – Трясця! Трясця! – кричить вiн, зривае капелюха й жбурляе його на землю. – Усе гаразд, Камелю. Дякую, що спробували, – кажу я. – Нi, не все гаразд! – кричить вiн. – Камелю, та я… – Заткнися. Я чути цього не хочу. Ти – гарна дитина, i я не збираюся дивитися, як ти тут киснеш тiльки тому, що якийсь жирний старий бурмило не мае на тебе часу. Не збираюся – i все! Тому май повагу до старших i не роби менi нерви. У нього аж очi горять. Я нахиляюся пiдняти капелюха й струшую з нього пилюку. Подаю Камелю. Минае кiлька секунд, урештi вiн бере свiй головний убiр i хрипить: – От i добре. Усе буде нормально. КАМЕЛЬ ВЕДЕ МЕНЕ ДО ФУРГОНА й каже почекати надворi. Я обпираюся на велике колесо зi спицями, обдираю задирки на пальцях, жую стеблинки й гаю час. У якийсь момент голова падае менi на груди, я починаю куняти. Камель виходить через годину, клiпае напiвзаплющеними очима, хитаеться й тримае в однiй руцi пляшку, а в iншiй – самокрутку. – Це Ерл, – каже вiн, киваючи рукою позад себе. – Вiн про тебе потурбуеться. Голомозий чоловiк виходить iз фургона. Величезний, iз шиею, товстiшою за голову. На руках у нього розмитi зеленi татуювання – вiд кулакiв угору по волохатих руках. Вiн протягуе долоню: – Як справи? – Нормально, – вiдповiдаю я стурбовано. Обертаюся до Камеля, а вiн уже зигзагами чимчикуе по галявинi в сторону летючоi ескадрильi. І спiвае. Погано спiвае. Ерл прикладае дашком долоню до рота. – Закрий рота, Камелю! Іди на потяг, поки вiн без тебе не поiхав! Камель падае на колiна. – От чорт, – говорить Ерл. – Почекай тут, я зараз повернуся. Вiн iде й пiдхоплюе старого так легко, наче той мала дитина. Руки, ноги й голова Камеля вiльно звисають на плечах Ерла. Старий хихикае й зiтхае. Ерл садить Камеля на приступку дверей вагона, кричить комусь всередину i повертаеться. – Шмурдяк доведе стариганя, – бурмотить вiн, маршируючи повз мене. – Якщо вiн не виплюне своi кишки, то врештi звалиться з бiсового потяга. Я сам взагалi не п’ю, – кидае вiн через плече. Я стою там, де вiн сказав чекати. Вiн здивовано обертаеться. – То ти йдеш чи як? ОСТАННІ ЧАСТИНИ ПОТЯГА ВІД’ЇХАЛИ, а мене поселили пiд лавкою у спальному вагонi напроти одного чоловiка. Вiн – законний власник цього примiщення, але його переконали дозволити менi перекантуватися тут кiлька годин за один долар, який я мав. Вiн усе одно незадоволений, тому я пiдтягую колiна якомога ближче, щоб займати якнайменше мiсця. Аромати вiд брудних тiл i непраного одягу стоять нестерпнi. На лавках у три яруси лежать по одному, iнодi по два чоловiки, у промiжках теж люди. Хлопець навпроти мене на пiдлозi пiдбивае тонку сiру ковдру, намагаючись сформувати подушку. Через гамiр голосiв пробиваеться звук: – Ojcze nasz ktоrys jest w niebie, swiec? sie imie Twoje, przyjdz krоlestwo Twoje[5 - Отче наш, що еси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твое, нехай прийде Царство Твое… (Пол.)]… – Боже мiй. – Мiй сусiд виглядае у прохiд. – Говори англiйською, ти, пшек довбаний! – Тодi сiдае назад на лаву й хитае головою. – Набридли вже. Прямо з емiгрантських кораблiв. – …i nie wоdz nasz na pokuszenie ale nas zbaw ode zlego. Amen[6 - І не введи нас у випробовування, але визволи нас вiд лукавого. Амiнь. (Пол.)]. Я вiдхиляюся до стiни й заплющую очi, шепочу: – Амiнь. Потяг смикаеться. На секунду загоряються вогнi й зразу гаснуть. Десь попереду вие свисток. Ми рушаемо, свiтло загоряеться знову. Я смертельно втомлений, б’юся головою об стiну й не помiчаю. Через якийсь час прокидаюся i бачу перед собою пару робочих черевикiв. – Готовий? Я киваю, намагаюся зiбратися докупи. Чую, як хрустять кiстки. Бачу колiна i врештi обличчя Ерла. – Ти все ще тут? – питае вiн, зазираючи пiд лаву. – Ага. Вибачте. Я випрямляю плечi й намагаюся встати. – Ну слава богу, – каже мiй сусiд. – Pierdol sie[7 - Іди в сраку (пол.).],– вiдказую йому. За кiлька метрiв вiд мене хтось пирскае. – Ходiмо, – каже Ерл. – Ал хильнув достатньо, щоб розслабитися, але поки недостатньо, щоб озвiрiти. Думаю, це твiй шанс. Вiн проводить мене через кiлька спальних вагонiв. Коли ми доходимо до останнього, перед нами наступний – зовсiм iншi стiни. Через вiконце я бачу чистi меблi та красивi свiтильники. Ерл обертаеться до мене: – Готовий? – Так. Нi, я не готовий. Ерл бере мене за карк i гатить обличчям у дверну раму. Іншою рукою розчахуе розсувнi дверi й жбурляе мене всередину. Я падаю вперед з розпростертими руками, приземляюся бiля мiдних перил. Встаю, озираюся в шоцi на Ерла. А тодi бачу решту людей. – Це що таке? – питае дядько Ал iз глибини шкiряного крiсла. Вiн сидить за столом iз трьома чоловiками, в однiй руцi тримае товсту сигару мiж вказiвним i великим пальцями, а в iншiй – карти вiялом. Перед ним стоiть чарка брендi, а трохи далi лежить купа покерних фiшок. – Застрибнув на потяг, сер. Знайшов його в спальному вагонi пiд лавою. – Справдi? – питае дядько Ал. Вiн лiниво тягне цигарку, тодi кладе ii на край попiльнички. Вiдхиляеться в крiслi, дивиться на власнi карти й повiльно випускае дим через кутики рота. – Беру твоi три, пiднiмаю на п’ять, – говорить вiн, нахиляючись уперед i посуваючи стопку фiшок у банк. – Хочете, вижену його? – питае Ерл, пiдходить до мене й ставить на ноги, пiднявши за комiр. Я намагаюся вхопити його за зап’ястки, щоб повиснути, якщо вiн знову захоче мене жбурнути. Переводжу погляд вiд дядька Ала на Ерлове пiдборiддя – едина частина його обличчя, яку я бачу, – i назад. Дядько Ал складае карти й обережно кладе iх на стiл. – Не зараз, Ерле, – каже вiн, бере сигару й затягуеться. – Посади його назад. Ерл опускае мене туди само на пiдлогу, спиною до дядька Ала. Намагаеться поправити на менi пiджак. – Пiдiйди, – говорить дядько Ал. Я виконую наказ, радо вiдсуваючись подалi вiд Ерлових рук. – Не думаю, що ми мали задоволення познайомитися, – продовжуе Ал, випускаючи кiльце диму. – Як тебе звуть? – Джейкоб Дженковскi, сер. – І скажiть, як ваша ласка, Джейкобе Дженковскi, що ви робите на моему потязi? – Шукаю роботу. Дядько Ал пильно на мене дивиться, продовжуючи випускати кiльця диму. Інша його рука лежить на животi, вiн слабко вiдбивае ритм пальцями по жилету. – Колись працював у цирку, Джейкобе? – Нi, сер. – А бував у цирку, Джейкобе? – Так, сер. Звiсно. – У якому? – У Рiнглiнгiв, – кажу я й одразу тамую подих, обертаючи голову до Ерла – той погрозливо розширив очi.– Було жахливо. Нестерпно, – додаю я спiшно, обертаючись назад до дядька Ала. – Ну, це факт, – вiдказуе вiн. – Так, сер. – А ти бачив наше шоу, Джейкобе? – Так, сер, – вiдповiдаю я i вiдчуваю, що шарiюся. – І як тобi? – Воно… видовищне. – А що сподобалося найбiльше? Я нервово вдихаю, намагаючись щось вигадати. – Номер iз чорними й бiлими кiньми. І дiвчиною в рожевому. З блискiтками, – кажу нарештi. – Чуеш, Августе? Хлопцевi подобаеться твоя Марлена. Чоловiк навпроти дядька Ала пiднiмаеться й обертаеться – це той, що був у звiринцi, тiльки тепер без цилiндра. Його красиве обличчя непорушне, волосся напомаджене. Вiн також мае вуса, але, на вiдмiну вiд дядька Ала, у нього вони тiльки вздовж губiв. – То ким ви себе бачите в цирку? – питае дядько Ал. Вiн нахиляеться вперед i бере чарку зi столу, трохи збовтуе вiскi по колу i випивае одним ковтком. Нiзвiдки з’являеться офiцiант i наповнюе склянку. – Я все що завгодно можу робити. Але, якщо це можливо, я б хотiв працювати з тваринами. – Тваринами. Ти чув це, Августе? Хлопчина хоче працювати з тваринами. Ти, мабуть, хочеш носити воду слонам, я правильно розумiю? Ерл пiднiмае брови. – Але, сер, у нас же немае… – Заткнися! – гаркае дядько Ал i схоплюеться на ноги. Вiн зачепив рукавом чарку на столi, вона впала на килим. Вiн дивиться на чарку, стиснувши кулаки, його обличчя швидко темнiшае. Тодi починае кричати не по-людськи й топтати скло знову й знову. На секунду все стихае, тiльки шпали пiд нами ритмiчно гупають. Тодi офiцiант присiдае на пiдлогу й починае змiтати друзки. Дядько Ал глибоко вдихае i вiдвертаеться до вiкна, зчепивши руки позаду себе. Коли вiн обертаеться до нас, обличчя в нього знову рожевого кольору, а на вустах – легка усмiшка. – Я тобi от що скажу, Джейкобе Дженковскi.– Вiн випльовуе мое iм’я, наче це щось гидке. – Я бачив тисячi таких, як ти. Думаеш, я не можу прочитати тебе як книжку? Що там у тебе сталося? Посварився з матусею? Або просто шукаеш, де повеселитися мiж семестрами? – Нi, сер, нiчого з цього. – Менi насрати, що саме – навiть якщо я дам тобi роботу в шоу, ти довго не протягнеш. І тижня не виживеш. Навiть одного дня. Цирк – це добре змащений механiзм, у якому виживають тiльки найсильнiшi. Але ти про силу нiчого не знаеш, чи не так, унiверситетський жевжику? – Вiн дивиться на мене, нiби закликаючи говорити. – А тепер котися до бiса, – каже Ал, махаючи на мене рукою. – Ерле, проведи його. І почекай, поки не побачиш червоне свiтло перед тим, як викинути його – менi не потрiбнi проблеми за те, що я нашкодив маминому синочку. – Зачекай хвилину, – говорить Август, усмiхаючись майже радiсно. – Це правда? Ви вчитеся в унiверситетi? Менi здаеться, що я мишеня, яким граються два коти. – Вчився. – І що вивчали? Мабуть, якiсь мистецтва? – У його очах свiтиться насмiшка. – Румунськi народнi танцi? Чи Арiстотелеву лiтературну критику? Чи, можливо, ви, мiстере Дженковскi, отримали вчений ступiнь iз гри на акордеонi? – Я вчився на ветеринара. Його обличчя одразу кардинально змiнюеться. – Ветеринара? То ви лiкар для тварин? – Не зовсiм. – Що ви маете на увазi? – Я не здав випускнi екзамени. – Чому? – Просто не написав. – Випускнi екзамени на останньому роцi навчання? – Так. – У якому унiверситетi? – Корнелльському. Август i дядько Ал перезирнулися. – Марлена казала, що в Срiбноi Зiрки щось трохи болить, – говорить Август. – Хотiла, щоб я попросив помiчника привести ветеринара. Але помiчника здуло вiтром ще до прохання. – Що ти пропонуеш? – питае дядько Ал. – Хай хлопець гляне на нього зранку. – А де його везти всю нiч, Августе? І так мiсць для всiх немае.– Ал бере сигару з попiльнички й гасить об край. – Можливо, хай поспить на лавах. – Або у вагонi з цирковими тваринами, – говорить Август. Дядько Ал супиться. – Що? З кiньми Марлени? – Так. – Ти про мiсце, де ранiше були кози? А хiба там не живе той малий випердок… Як його звуть? – Вiн клацае пальцями, намагаючись пригадати. – Стiнко? Кiнко? Той клоун iз собакою? – Точно, – усмiхаеться Август. АВГУСТ ПРОВОДИТЬ МЕНЕ ЧЕРЕЗ ЧОЛОВІЧІ ВАГОНИ у самий кiнець, аж на маленьку платформу вагона для худоби. – Джейкобе, ви вмiете лазити? – питае вiн поважно. – Думаю, так, – вiдповiдаю я. – Добре. Вiн без попередження нахиляеться вперед, хапаеться за щось зовнi вагона i спритно пiдтягуеться на дах. – Господи! – вигукую я i дивлюся спочатку на мiсце, з якого щойно зник Август, а тодi на оголенi рейки й шпали прямо пiд ногами. Потяг якраз на розворотi, я намагаюся балансувати руками, важко дихаю. – Давайте! – чую я заклик iз даху потяга. – Як ви, в бiса, це зробили? За що хапатися? – Там драбина. Якраз збоку. Нахиляйтеся вперед i дiстанете. – А як не дiстану? – Ну, тодi це буде наша остання зустрiч, напевно. Я обережно тягнуся до краю. Менi видно лише тонку бокову перегородку драбини. Уважно приглядаюся до цiлi, витираю руки об стегна й перехиляюся вперед. Правою рукою вiдчуваю драбину. Мiцно чiпляюся лiвою, щоб закрiпитися на iншому боцi. Закидаю ногу на перекладину, мiцно притискаюся, намагаючись втамувати подих. – Нумо, пiднiмайтеся! Я закидаю голову. Август дивиться на мене й посмiхаеться, його волосся роздувае вiтер. Вилiзаю на дах. Август пiдсуваеться до мене i, коли я сiдаю поруч, плескае по плечу рукою. – Озирнiться. Хочу вам дещо показати. Вiн указуе на тiло потяга – воно розтягуеться пiд нами, наче гiгантська змiя, з’еднанi вагони грюкають i вигинаються на поворотах. – Красиво, чи не так, Джейкобе? – говорить Август. Я переводжу погляд на нього – вiн дивиться менi прямо в очi, в його очах стрибають бiсики. – Але не так красиво, як моя Марлена, еге ж? – Вiн клацае язиком i пiдморгуе. Я навiть не встигаю заперечити, коли вiн пiдводиться на ноги й починае пританцьовувати на даху. Я витягую шию й рахую вагони. Мiнiмум шiсть. – Августе? – Що? – Вiн зупиняеться посеред оберту. – А в якому вагонi Кiнко? Вiн раптово присiдае. – У цьому. Тобi пощастило. – Август смикае вгору люк вагона й знову зникае. Я пiдповзаю до отвору рачки. – Августе? – Що? – чую я голос iз темряви. – А тут е драбина? – Нi, просто застрибуй. Я опускаюся всередину, повисаю на пальцях, зрештою гупаю на пiдлогу. Мене зустрiчае здивоване iржання. Тонкi смуги мiсячного свiтла пронизують щiлини в стiнах вагона. З одного боку вiд мене стоять конi, з iншого я бачу стiну, очевидно саморобну. Август ступае вперед i штовхае дверi всередину. Вони грюкають об стiну, вiдкриваючи iмпровiзовану кiмнатку у свiтлi гасовоi лампи. Вона стоiть на перевернутому ящику бiля розкладачки. Там на животi лежить карлик i читае товсту книжку. Мiй ровесник, рудий, як i я. На вiдмiну вiд мого, його волосся стирчить на всi боки непокiрними пасмами. Обличчя, шия, руки й плечi в нього щедро всипанi веснянками. – Привiт, Кiнко, – каже Август iз вiдразою. – Привiт, Августе, – каже карлик з такою самою вiдразою. – Це Джейкоб, – обертаючись у крихiтнiй кiмнатцi, каже Август i йде повз речi, клацаючи iх пальцем. – Вiн поспить у тебе трошки. Я ступаю вперед i протягую руку: – Привiт. Кiнко неохоче потискае ii i звертаеться до Августа: – А що вiн? – Вiн Джейкоб. – Я спитав, що вiн, а не хто вiн. – Вiн допоможе нам у звiринцi. Кiнко схоплюеться на ноги. – Людина зi звiринця? Я не згоден. Я – артист. У жодному разi не дiлитиму простiр з робочим. За ним чуеться ричання, i я помiчаю джека-рассела-тер’ера. Собака стоiть скраю розкладачки, у неi настовбурчився загривок. – Я голова циркових коней i головний наглядач тварин, – повiльно говорить Август, – i ти спиш тут тiльки через мою безмежну великодушнiсть. Також лише через мою великодушнiсть у тебе тут не спить юрба робочих. Звiсно ж, це можна змiнити в будь-який момент. Крiм того, цей джентльмен – новий ветеринар у нашому цирку, вiн з Корнелльського унiверситету, i це в моiй системi координат ставить його набагато вище за тебе. Тому, можливо, ти подумаеш про те, щоб запропонувати йому розкладачку. – В очах Августа вiдбиваеться вогник лампи, а по губах стрибають тiнi й вiдблиски. Через секунду вiн обертаеться до мене й низько кланяеться, клацнувши пiдборами. – Добранiч, Джейкобе. Я впевнений, що Кiнко прийме вас гостинно. Чи не так, Кiнко? Кiнко похмуро на нього дивиться. Август пригладжуе волосся з обох сторiн i виходить, грюкнувши дверима. Я дивлюся на грубо обтесанi дверi доти, доки його кроки над нами не стихають. Тодi обертаюся. Кiнко з собакою дивляться на мене. Собака скалить зуби й гарчить. Я СПЛЮ НА М’ЯТІЙ КІНСЬКІЙ ПОПОНІ пiд стiною якомога далi вiд розкладачки. Попона волога. Людина, що клала тут дошки, коли вони переробляли мiсце в кiмнату, дуже погано попрацювала, тому що на мою ковдру крапае дощ i вона смердить плiснявою. Я прокидаюся вiд поштовху. За нiч я розчухав руки й шию до кровi. Не знаю, чи це вiд того, що спав на кiнськiй шерстi, чи в мене завелися якiсь паразити, i знати не хочу. Небо в прогалинах мiж дерев’яними стiнами чорне, потяг усе ще iде. Я прокинувся через якийсь сон, але не можу його пригадати. Заплющую очi, натужно стараюся вiдновити його в пам’ятi. Сниться мама. Вона стоiть у дворi в сукнi волошкового кольору й розвiшуе бiлизну на мотузку. У ротi тримае прищiпки, ще жменя лежить у неi в фартусi, зав’язаному навколо талii. Пальцями тримае простирадло. Тихо наспiвуе щось польською. Спалах. Я лежу на пiдлозi, надi мною висять груди стриптизерки. Їi соски коричневi, як млинцi за срiбний долар, крутяться по колу – туди-сюди, шльоп. Туди-сюди, шльоп. Я вiдчуваю збудження, тодi горе, а тодi нудоту. А тодi я… Я… П’ять Я белькочу щось, наче старий дурень. Я i е старий дурень. Думаю, я спав. Можу поклястися, що кiлька секунд тому менi було двадцять три, а зараз я у цьому нещасному, висушеному тiлi. Схлипую, витираю дурнi сльози, намагаюся опанувати себе, тому що та повненька дiвчина в рожевiй формi повернулася. Вона, певно, мала нiчне чергування, або це я втратив лiк часу. Я ненавиджу не знати, що саме вiдбулося. Також я хочу пригадати ii iм’я, але не можу. Так воно, коли тобi дев’яносто. Чи дев’яносто три. – Добрий ранок, мiстере Дженковскi,– каже медсестра i вмикае свiтло, тодi пiдходить до вiкна й пiднiмае жалюзi, щоб впустити свiтло. – Пора вставати й радiти життю. – Який сенс? – буркочу я. – Сенс у тому, що Бог благословив нас iще одним днем, – вiдповiдае вона й пiдходить. Натискае кнопку на моему лiжку, воно починае гудiти. За кiлька секунд я сиджу вертикально. – А ще ви завтра йдете в цирк. Цирк! Значить, день мине недарма. Медсестра надягае одноразовий ковпачок на термометр i вставляе менi у вухо. Мене так тицяють предметами й пiднiмають щодня. Я наче шматок м’яса, який знайшли в глибинi морозильника. Пiдозрюваний, чию невиннiсть ще треба довести. Термометр пищить, дiвчина викидае ковпачок у смiттеве вiдро й пише щось у моiй медкартi. Тодi знiмае зi стiни тонометр. – Ви сьогоднi хочете поснiдати в iдальнi чи принести iжу сюди? – питае вона, обгортаючи мое плече манжетою i надуваючи ii. – Я не хочу снiдати. – Припинiть, мiстере Дженковскi,– каже дiвчина, притискаючи стетоскоп до моеi вени бiля лiктя й дивлячись на манометр. – Вам потрiбнi сили. Я намагаюся прочитати ii бейдж. – Для чого? Марафон бiгти, чи що? – Щоб ви не захворiли й не пропустили цирк, – вiдказуе медсестра. Манжета здуваеться, вона знiмае ii з мого плеча й вiшае на стiну. Нарештi! Я розгледiв ii бейдж з iменем. – Я поiм тут. Спасибi, Розмарi,– кажу я, мимохiть показуючи, що запам’ятав ii iм’я. Важко робити вигляд, що моi мiзки ще в макiтрi, але це важливий момент. У будь-якому разi, я ще всi клепки маю. Ще пам’ятаю факти про iнших людей. – Я заявляю, що ви сильний, як кiнь, – каже медсестра, дописуючи щось i захлопуючи мою медкарту. – Якщо триматимете масу на тому самому рiвнi, то, закладаюся, проживете ще десять рокiв. – Чудово, – вiдказую я. КОЛИ РОЗМАРІ ПРИХОДИТЬ, щоб повезти мене в загальну залу, я прошу ii пiдвезти мене до вiкна, бо хочу роздивитися, що вiдбуваеться в парку. Ясний день, сонце розсiяно свiтить серед пухнастих хмар. Я одразу ж згадую, як було працювати в цирку за жахливоi погоди. Не те щоб робота чимось вiдрiзнялася. Менi цiкаво, чи там досi називають людей робочими. Напевно ж, i спальнi вагони покращилися, тiльки гляньте на житловi фургони. До деяких навiть супутниковi тарiлки прикрiпленi. Пiсля iжi я помiчаю, як одного з жителiв будинку для лiтнiх людей родичi везуть вулицею. Через десять хвилин надворi формуеться справжнiй потяг iз вагонами: Рутi, а ще Неллi Комптон, але який сенс: вона ж овоч i все забуде. І Дорiс – ii, мабуть, везе Рендалл, про якого вона постiйно торочить. І той старий випердок Мак-Гiнтi. О так, головний лев у прайдi, навколо нього вся сiм’я i картатий плед на колiнах. Мабуть, бреше там щось про слонiв. За великим шатром цирку рядком стоять величнi першерони, усi – слiпучо-бiлi. Можливо, вони для вольтижування? Конi для цього завжди бiлi, щоб на них не було видно живицi, якою iх мажуть артисти, щоб iхнi ноги не сковзалися по спинах тварин. Навiть якщо вони стараються, немае причин думати, що вони можуть дорiвнятися до коней Марлени. Нiхто й нiчого не йде в порiвняння з Марленою. Я чекаю на слона однаковою мiрою з острахом i розчаруванням. ПОТЯГ ЗІ СТАРЕНЬКИХ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ПІД ВЕЧІР з кульками, прив’язаними до билець вiзочкiв, i в дурних капелюхах на потилицях. У декого на колiнах навiть лежать пакети iз солодкою ватою. Пакети! Мабуть, не знають, що цукор може бути недiльноi давностi. У моi днi все було свiже й прямо з барабана потрапляло на паперовий конус. О п’ятiй до мене пiдходить худенька медсестра з конячим обличчям, знiмае гальма вiзочка й повертае мене, питаючи: – Готовi до вечерi, мiстере Дженковскi? – Гмгм, – бурчу я, тому що вона навiть не почекала вiдповiдi. Ми доiжджаемо до iдальнi, вона паркуе мене перед моiм звичним столом. – Нi. Чекайте! – протестую я. – Я не хочу тут сидiти сьогоднi. – Не переживайте, мiстере Дженковскi,– вiдказуе медсестра. – Я впевнена, що мiстер Мак-Гiнтi пробачив вас за вчорашне. – Чудово, та я не пробачив його. Я хочу сидiти там. – Я показую на iнший стiл. – Але там нiхто не iсть. – Отож. – Ох, мiстере Дженковскi, чому б просто не лишитися… – Просто повезiть мене туди, куди я прошу, чорт забирай. Мiй вiзок спиняеться, за ним мертва тиша. За кiлька секунд ми рухаемося до столу, який я попросив, i медсестра йде. Коли вона повертаеться i ставить тацю на стiл, то в неi суворо стуленi губи. Коли сидиш сам за столом, то найважче – це не чути розмови людей навколо. Я не пiдслуховую, я просто не можу iх не чути. Бiльшiсть обговорюють цирк, i менi все одно. Але менi не байдуже, що старий пердун Мак-Гiнтi сидить за моiм столом i говорить до моiх старих подруг, наче якийсь король Артур перед почтом. Але це ще не все – я майже впевнений, що вiн там комусь у цирку розказав, що носив воду слонам, i вони дали йому квиток у першому ряду! Неймовiрно! І вiн сидить там i цвенькае про те, як добре його обслужили, а Гейзел, Дорiс i Норма захоплено заглядають йому в рота. Я не можу це терпiти. Дивлюся на свою тарiлку. Щось тушковане пiд блiдою пiдливою, а збоку – рябе желе. – Сестро! – кричу я. – Сестро! Одна з дiвчат пiднiмае голову й перехоплюе мiй погляд. Я очевидно не вмираю, тому вона дозволяе собi поволi пiдiйти. – Чим я можу вам допомогти, мiстере Дженковскi? – Як щодо справжньоi iжi? – Перепрошую? – Реальноi iжi. Ну, знаете, продуктiв, якi iдять люди за стiнами цього будинку. – Ох, мiстере Дженковскi… – Не починайте знову з цими «мiстерами Дженковскi», юна ледi. Це iжа з дитсадка, а коли я востанне перевiряв, менi було не п’ять рокiв. Менi дев’яносто. Чи дев’яносто три. – Це не iжа з дитсадка. – Це якраз вона. Тут нема твердого. Дивiться. – Я проводжу виделкою по сумiшi пiд блiдою пiдливою. Вона падае рiдотою, зубчики виделки лишаються порожнiми й обмазаними цим. – Оце ви називаете iжею? Я хочу iжу, яку можна вкусити зубами. Щось хрустке. А оце, з вашого дозволу, що таке? – питаю я i занурюю виделку в бульку желе. Воно перелякано трясеться. Наче груди, якi я колись бачив. – Це салат. – Серйозно? А де тут овочi? Я щось не бачу нiяких овочiв. – Це фруктовий салат, – говорить вона спокiйним, але холодним тоном. – А ви бачите тут фрукти? – Так. Я бачу тут фрукти, – говорить вона, показуючи на цятки в рябiй сумiшi.– Ось. І тут. Шматочок банана, виноград. Чому б вам це не скуштувати? – А чому б вам це не скуштувати? Вона схрещуе руки на грудях. У моеi виховательки вриваеться терпець. – Це iжа для наших резидентiв. Вона розроблена харчовими фахiвцями, що спецiалiзуються на герiатричних… – Я не iстиму це. Я хочу справжньоi iжi. У кiмнатi повисае мертва тиша. Я роззираюся. Усi витрiщилися на мене. – Що? – кажу я гучно. – Невже я так багато прошу? Хiба тут бiльше нiхто не хоче справжньоi iжi? Не кажiть менi, що вам усiм подобаеться ця… кашка! – Я прикладаю руку до тарiлки й легенько ii штовхаю. Легесенько. Справдi. Моя тарiлка летить через стiл i розбиваеться об пiдлогу. ПОКЛИКАЛИ ЛІКАРКУ РАШИД. Вона сидить у ногах мого лiжка й ставить питання. Я намагаюся вiдповiдати ввiчливо, але я так стомився вiд того, що мене вважають неслухняним, що, боюся, можу здатися капризним. Через пiв години вона просить медсестру вийти за нею в коридор. Я намагаюся розчути. Але мене пiдводять моi старi вуха. Попри iхню непристойну величину, вони вихоплюють тiльки обривки фраз: «серйозна, серйозна депресiя» i «проявляеться у виглядi агресii, що не дуже поширено серед герiатричних пацiентiв». – Я не глухий, до вашого вiдома! – кричу я зi свого лiжка. – Просто старий! Лiкарка Рашид заглядае в мою кiмнату й бере медсестру пiд руку. Вони вiдходять по коридору, i я вже точно нiчого не чую. ТОГО Ж ВЕЧОРА В МОЄМУ ПАПЕРОВОМУ СТАКАНЧИКУ з’являеться нова пiгулка. Дуже швидко ii кладуть менi в долоню. – Це що? – питаю я, зневажливо показуючи на неi. Тодi перевертаю i роздивляюся. – Що? – Оце, – кажу я, тицяючи на образливу таблетку. – Ця пiгулка. Вона нова. – Вона називаеться «елавiл». – Для чого? – Допоможе вам почуватися краще. – Для чого? – повторюю я. Вона мовчить. Я пiднiмаю очi. Ми зустрiчаемося поглядами. – Вiд депресii,– врештi каже вона. – Я не питиму ii. – Мiстере Дженковскi… – У мене немае депресii. – Це прописала лiкарка Рашид. Воно вам… – Ви хочете накачати мене таблетками. Хочете перетворити мене на вiвцю, що запихаеться желе. Не питиму це, нi. – Мiстере Дженковскi, у мене ще дванадцять пацiентiв. Випийте, будь ласка, вашi пiгулки. – Я думав, ми резиденти. Їi худе обличчя суворiшае. – Я вип’ю усi, крiм цiеi,– кажу я, змахуючи таблетку з долонi. Вона пролiтае в повiтрi й приземляеться. Іншi пiгулки я кидаю в рота. – А де вода? – шепелявлю, намагаючись втримати iх усi на язику. Вона вручае менi пластянку, пiднiмае таблетку з пiдлоги i йде в туалет. Я чую шум води в унiтазi. Медсестра вертаеться. – Мiстере Дженковскi, я принесу вам ще одну пiгулку елавiлу, i якщо ви не вип’ете ii, менi доведеться зателефонувати лiкарцi Рашид i вона пропише вам цей медикамент уколом. Так чи iнакше, та ви його приймете. Яким способом, вирiшувати вам. Коли вона приносить iншу пiгулку, я ковтаю ii. Через п’ятнадцять хвилин менi ще й укол колять. Не елавiлу, ще чогось, але все одно менi здаеться, що це несправедливо, тому що я таки випив ту бiсову таблетку. Через кiлька хвилин я стаю вiвцею, що запихаеться желе. Вiвцею так точно. Я все нагадую собi про iнцидент, через який зi мною таке сталося, i розумiю, що якби менi зараз принесли те рябе желе й сказали його iсти, я би iв. Що вони зi мною зробили? Я намагаюся накопичити гнiв останками людяностi, якi лишилися в моему хирлявому тiлi, але не виходить. Гнiв тiкае, як хвильки з берега. Обдумую цей факт i розумiю, що голову застилае морок сну. Вiн ширяе там якийсь час, крутиться i з кожним обертом стае все бiльшим. Я здаюся й перестаю гнiватися, це вже якась формальнiсть цiеi секунди. Вирiшую зранку добряче розсердитися. А тодi дозволяю собi поринути в сон, бо не можу бiльше бунтувати. Шiсть Потяг реве й бореться iз супротивом гальм. Через кiлька хвилин, пiсля завершального довгого скреготу, великий залiзний звiр спиняеться i затихае. Кiнко скидае ковдру i встае. Вiн не вищий за метр двадцять. Потягуеться, позiхае i цмакае губами, тодi чеше голову, пiд пахвами й тестикулами. Собака стрибае навколо нього, скажено трясучи обрубком хвостика. – Нумо, Квiнi,– говорить вiн, пiднiмаючи ii на руки. – Хочеш надвiр? Хочеш? Квiнi хоче погуляти? – Вiн цiлуе ii в бiло-руду морду i йде через маленьку кiмнату. Я дивлюся на свою зiм’яту кiнську попону в кутку. – Кiнко? – звертаюся до нього. Вiн так гарячково гримае дверима, що в мене не лишаеться сумнiвiв, що вiн мене почув. МИ СТАЄМО НА КОЛІЯХ збоку вiд летючоi ескадрильi, що прибула кiлька годин тому. Наметове мiстечко вже натягнули, тому мiстяни радiють i снують навколо, ловлячи витрiшки. Зграйки дiтей повилазили на летючу ескадрилью й роздивляються усе блискучими очима. Їхнi батьки пасуться знизу, тримаючи за руки наймолодших i показуючи на рiзнi дива, що поступово з’являються. Робочi вилазять зi спальних вагонiв головного потяга, запалюють цигарки i йдуть через галявину до польовоi кухнi. На нiй уже майорить блакитно-помаранчевий прапор, а казанок паруе, булькае i закликае всiх до себе. Артисти виходять зi спальних вагонiв у кiнцi потяга, помiтно кращих за iншi. Там чiтка iерархiя: що ближчi до кiнця потягу, то кращi апартаменти. Дядько Ал виходить iз вагона прямо перед кабузом[8 - Кабуз – спецiальний вагон наприкiнцi вантажного залiзничного состава в Пiвнiчнiй Америцi.]. Я помiчаю, що ми з Кiнко займаемо мiсце, найближче до двигуна. – Джейкобе! Я обертаюся. До мене наближаеться Август у крохмальнiй сорочцi, з гладко виголеним пiдборiддям i щойно причесаним гладким волоссям. – Як почуваешся, малий? – питае вiн. – Нормально. Трохи стомився. – Той малий троль додав тобi клопоту? – Нi,– кажу я. – З ним усе нормально. – Добре, добре. – Август складае руки з плеском. – То, може, глянемо на нашого коня? Не думаю, що там щось серйозне. Марлена з ним нянчиться, як iз дитям малим. О, а ось i наша панна. Іди сюди, дорогенька, – радiсно гукае вiн. – Хочу познайомити тебе з Джейкобом. Вiн твiй шанувальник. Я вiдчуваю, як рум’янець заливае менi щоки. Вона пiдходить до мене, посмiхаючись, поки Август дивиться у вагон для худоби. – Рада знайомству, – говорить Марлена, простягаючи руку. Зблизька вона виявляеться неймовiрно схожою на Кетрiн – тендiтнi риси, порцелянова шкiра, жменька веснянок на носi. Сяйливi блакитнi очi й волосся, достатньо темне, щоб ii не можна було зарахувати до блондинок. – Навзаем, – вiдповiдаю я, болiсно розумiючи, що не голився три днi. Мiй одяг смердить кiзяками, i це не единий жахливий запах, що лине вiд мене. Вона легко нахиляе голову: – Це ж вас я бачила вчора в звiринцi, так? – Не думаю, – на автоматi брешу я. – Та нi, то були ви. Прямо перед шоу. Коли клiтка з шимпанзе зачинилася з гуркотом. Я кидаю оком на Августа – вiн усе ще дивиться в iнший бiк. Марлена перехоплюе мiй погляд i, здаеться, розумiе. – Ви не з Бостона, так? – каже вона, притишивши голос. – Нi. Нiколи не був там. – Гм. Просто я вас нiби знаю. Що ж, – каже вона радiсно, – Август сказав, що ви ветеринар. – У цей момент ii чоловiк обертаеться на звук свого iменi. – Нi. Тобто не зовсiм так. – Вiн просто скромник, – говорить Август. – Пiте! Агов, Пiте! Бiля вагону для тварин група чоловiкiв прилаштовуе спускову платформу з низькими перилами по боках. Високий брюнет обертаеться i гукае: – Так, шефе? – Виведи всiх коней i приведи Срiбну Зiрку, добре? – Так. Через одинадцять коней – п’ять бiлих i шiсть чорних – Пiт ще раз заходить у вагон для тварин й вертаеться через хвилину. – Срiбна Зiрка не хоче рухатися, шефе. – Примусь його. – Нi-нi, не треба! – вигукуе Марлена, кидаючи суворий погляд на Августа. Вона йде до платформи й зникае у вагонi. Ми з Августом чекаемо зовнi, слухаючи припрошування i цокання. Через кiлька хвилин Марлена виходить iз вагона зi срiбногривим арабським скакуном. Вона стае перед ним, ласкаво проказуе i шепоче. Кiнь пiднiмае голову й вiдступае назад. Врештi вiн спускаеться за нею по платформi, з кожним кроком опускаючи голову нижче. Дiйшовши вниз, вiн так низько опускаеться, що майже спираеться на колiна переднiх копит. – Господи, Марлено, я думав, ти сказала, що вiн трохи занедужав, – говорить Август. Марлена здаеться ще блiдiшою. – Так i було. Вчора вiн почувався зовсiм не так погано. Кiлька днiв ходив сумний, але точно не такий, як зараз. Вона клацае язиком i легко тягне коня, поки той не виходить на землю. Спина в нього напружена, заднi ноги тримають на собi всю вагу тiла. У мене серце завмирае. Так тварини ходять навшпиньки. – Як думаете, що з ним? – питае Август. – Менi треба подивитися, – вiдповiдаю я, хоча вже на дев’яносто дев’ять вiдсоткiв впевнений. – У вас е якийсь iнструмент? – Немае. Але в теслярiв е. Послати за ними Пiта? – Поки не треба. Можливо, не знадобляться. Я сiдаю перед конем i обмацую його лiву ногу вiд плеча до копита. Вiн стоiть непорушно. Тодi я кладу долоню на його копито спереду – воно пашить жаром. Пробую вказiвним i великим пальцями задню частину копита. Артерiя заходиться пульсом. – Чорт, – бурмочу я. – Що там? – питае Марлена. Я випростуюся i намагаюся пiдняти ногу Срiбноi Зiрки. Вiн мiцно тримае ii на землi. – Давай, малий, – прошу його й тягну за копито. Урештi вiн пiднiмае ногу. Пiдошва надута й почорнiла, а по краю тягнеться червона лiнiя. Я швидко вiдпускаю ногу. – Кiнь розбив ногу. – О боже! – вигукуе Марлена й пiдносить руки до губ. – Що? – питае Август. – Що з ним? – Вiн розбив собi ногу, – продовжую я. – У нього пошкоджена з’еднувальна тканина мiж копитом i кiсткою, через це кiстка постiйно тисне на пiдошву копита. – А можна нормальною мовою? Це погано? Я кидаю оком на Марлену – вона все ще прикривае рот руками. – Так. Погано. – Ви можете це вилiкувати? – Ми можемо вкласти його й не давати йому вставати на ноги. Годувати тiльки трав’яним сiном, жодних злакiв. І нiякоi роботи. – Але чи можете ви його вилiкувати? Я вагаюся, дивлюся на Марлену й кажу: – Напевно, нi. Август переводить очi на Срiбну Зiрку й шумно зiтхае через надутi щоки. – Так, так, так! – розноситься за нами впiзнаваний голос. – Це ж наш особистий лiкар для тварин! Дядько Ал пiдходить у чорно-бiлих картатих штанах i багряному жилетi. У руках вiн тримае тростину зi срiбним набалдашником i розмахуе нею у такт крокам. – То що скаже ескулап? Полiкували коня? – питае Ал патетично, пiдходячи до мене майже впритул. – Не зовсiм, – кажу я. – Чому? – Ймовiрно, кiнь розбив ногу, – вiдповiдае Август. – Що? – Хвора нога. Дядько Ал нахиляеться i дивиться на копито Срiбноi Зiрки. – Як на мене, з його ногами все нормально. – Це не так. Вiн обертаеться до мене: – То що ви пропонуете з цим робити? – Поставити в стiйло вiдпочивати й не давати йому зерно. Крiм цього бiльше нiяких варiантiв. – У стiйлi вiн вiдпочивати не буде. Це головний герой у номерi з кiньми. – Якщо цей кiнь продовжить працювати, його кiстка тиснутиме на пiдошву i зрештою проб’е ii. І тодi йому кiнець, – кажу я твердо. Дядько Ал клiпае очима й переводить погляд на Марлену. – Як довго вiн не буде брати участi в шоу? Я збираюся з думками, обережно вибираючи слова, тодi кажу: – Напевно, не братиме взагалi. – Чорт забирай! – кричить Ал i б’е тростиною об землю. – Де я, в бiса, знайду iншого коня для номера в серединi сезону? – Вiн обертаеться до свого причту. Вони знизують плечима, щось бурмотять, вiдводять очi. – Ви нiкчемнi сучi дiти. Навiщо я вас узагалi тримаю? Добре, тепер так. – Вiн указуе тростиною на мене. – Ти в шоу. Полiкуй цього коня. Плачу дев’ять доларiв на тиждень. Звiтуешся Августу. Якщо кiнь не видужае, ти вилiтаеш. Точнiше кажучи, один промах – i ти вилiтаеш. – Вiн пiдходить до Марлени, кладе руку iй на плече й лагiдно продовжуе: – Ну-ну, дорогенька. Не переймайся. Джейкоб про нього потурбуеться. Августе, нагодуй цю прекрасну ледi снiданком, добре? Нам скоро рушати. Август рiзко повертае голову до нього. – У сенсi рушати? – Ми згортаемося, – каже дядько Ал, розводячи руками. – Рухаемося далi. – Про що ти, в бiса, говориш? Ми щойно приiхали. Всi тiльки почали розкладатися! – Змiна плану, Августе. Змiна плану. Дядько Ал i його люди iдуть геть. Август дивиться iм услiд з роззявленим ротом. У ПОЛЬОВІЙ КУХНІ ВСІ ДІЛЯТЬСЯ ПЛІТКАМИ. Над дерунами чуеться: – Братiв Карсонiв кiлька тижнiв тому зловили на обраховуваннi людей. Спалили за собою все. – Ого, – пирхае хтось. – Це зазвичай наша робота. Перед яешнею: – Вони чули, що ми возимо випивку. Може бути рейд. – Та точно буде, – вiдповiдають на це. – Тiльки не через випивку, а через бордель. Бiля вiвсянки: – Дядько Ал пiдмазав шерифу за галявину минулого року. Полiцаi сказали, що в нас е двi години, а потiм вони нас самi виженуть. Езра сидить у тiй самiй позi, що й учора, схрестивши руки й поклавши пiдборiддя на груди. Уваги на мене не звертае нiякоi. – Ого, хлопче! – гукае менi Август, коли я направляюся до полотняноi стiни мiж столами. – А ти куди зiбрався? – На iншу сторону. – Маячня! Ти ветеринар нашого шоу. Ходи зi мною. А то менi доведеться послати тебе справдi туди, щоб дiзнатися, про що вони всi говорять. Я йду за Марленою i Августом до одного з гарно вбраних столiв. Кiнко сидить за кiлька столiв вiд мене з iще трьома карликами й Квiнi бiля його нiг. Собака з надiею дивиться на хазяiна, язик у неi звисае набiк. Кiнко не звертае уваги нi на собаку, нi на своiх сусiдiв за столом. Вiн витрiщаеться на мене й грiзно рухае щелепою туди-сюди. – Їж, дорогенька, – говорить Август i пiдштовхуе баночку з цукром до вiвсянки перед Марленою. – Не варто сумувати. У нас е справжнiй ветеринар. Я вiдкриваю рота, щоб заперечити, але передумую. До нашого столу пiдбiгае крихiтна бiлявка. – Марлено, дорогенька! Ти не повiриш, що я чула! – Привiт, Лоттi,– вiтаеться Марлена. – Не розумiю. Що там? Лоттi всiдаеться бiля Марлени й тараторить без упину, навiть не вдихаючи повiтря. Це повiтряна акробатка, у неi е свiжi факти вiд перевiреного джерела – ii нишпорка пiдслухав сварку дядька Ала та робочого за великим шатром. Дуже швидко наш стiл оточуе натовп, i в промiжках iсторii, яку Лоттi розказуе слухачам, я чую короткий курс iсторii Алана Дж. Банкела та «Найвидовищнiшого шоу братiв Бензiнi». Дядько Ал – скупердяй, стерв’ятник, пожирач падалi. П’ятнадцять рокiв тому вiн був начальником шоу в грязюцi: групи сiромах, побитих пелагрою артистiв, яких вiн тягав iз мiста в мiсто на конях iз прогнилими копитами. У серпнi 1928-го через кризу на Волл-стрит «Найвидовищнiше шоу братiв Бензiнi» провалилося. У них просто закiнчилися грошi, й вони не могли дiстатися до наступного мiста, що вже казати про нормальнi умови для працiвникiв. Генеральний директор шоу стрибнув на потяг за мiстом й полишив усiх: людей, тварин, обладнання. Дядько Ал нагодився i викупив за безцiнь спальний вагон i двi вагонетки того шоу в працiвникiв залiзницi, яким треба було термiново звiльнити запасну колiю. У цi двi вагонетки легко помiстилися його пара хирлявих фургонiв. На вагонi вже було гарно написано «Найвидовищнiше шоу братiв Бензiнi», тому Алан Банкел приватизував iм’я i приеднався до рядiв мандрiвних циркiв. Коли стався бiржовий крах i бiльшi цирки почали закриватися, вiн не мiг повiрити своiй удачi. Почалося все з братiв Джентрi та Бака Джонса в 1929-му. Наступного року заглохли цирк братiв Кол, Крiстi та могутнiй Джон Робiнсон. Щоразу коли закривалося якесь шоу, там з’являвся дядько Ал й пiдбирав рештки: трошки вагонiв, групку осиротiлих артистiв, верблюда. У нього були розвiдники повсюди – щойно в якомусь цирку назрiвала криза, вiн отримував телеграму й мчав на мiсце подiй. Так, на чужих останках, вiн добряче розрiсся. У Мiннеаполiсi пiдiбрав шiсть парадних фургонiв i беззубого лева. В Огайо – ковтача мечiв i вагонну платформу. У Де-Мойнi вiдхопив намет-гримерню, бегемота i причiп, а також Прекрасну Люсiнду. У Портлендi йому перепало вiсiмнадцять ваговозiв, двi зебри й коваль. У Сiетлi – два плацкартнi вагони й першокласна потвора – бородата жiнка. Це його неймовiрно ощасливило, тому що найбiльше у свiтi дядько Ал любить потвор i мрiе про них. Не штучних потвор – чоловiкiв, покритих тату з голови до нiг, чи жiнок, що вмiють вiдригувати гаманцi чи лампочки, чи жiнок з афроволоссям, чи чоловiкiв, що можуть пропхати палицю далеко в носа. Дядько Ал любить справжнiх потвор. Потвор вiд народження. Саме тому ми звертаемо з маршруту i iдемо в Джолiет. Цирк братiв Фоксiв щойно розвалився, i дядько Ал в екстазi, тому що вони були найняли всесвiтньо вiдомого Чарлза Менсфiлда-Лiвiнгстона – гарного жевжикуватого чоловiка з близнюком-паразитом, що живе в нього на грудях. Вiн називае його Чезом. Той нагадуе дитину, чия голова потонула в груднiй клiтцi. Чез носить маленькi смокiнги й лакованi туфельки. Пiд час ходьби Чарлз тримае ручки Чеза у своiх. Ходять чутки, що в Чезового крихiтного пенiса навiть бувае ерекцiя. Дядько Ал вiдчайдушно хоче приiхати туди, поки Чарлза нiхто не вiдхопив. Так, попри те, що нашi плакати висять по всьому Саратога-Спрiнгсу й це мала бути дводенна зупинка; попри те, що ми мали всього 2200 скибок хлiба, 52 кiлограми масла, 360 десяткiв яець, 712 кiлограмiв м’яса, 11 ящикiв квашеноi капусти, 48 кiлограмiв цукру, 24 ящики апельсинiв, 23 кiлограми смальця, 544 кiлограми овочiв i 212 банок кави, привезених на галявину; попри тонни сiна, рiпки, бурякiв та iншого корму для тварин, уже приготованого у звiринцi; попри сотнi мiстян, що спочатку радiли, потiм нiчого не зрозумiли, а потiм швидко розсердилися – попри все це ми зiбралися й поiхали. Кухар лютуе. Антрепренер свариться i хоче звiльнитися. Головний конюх бiситься i лае багатостраждальних працiвникiв летючоi ескадрильi нечуваними матюками. Вони всi вже знають, як воно буде. Бiльшiсть бояться, що вони недоiдатимуть наступнi три днi протягом поiздки до Джолiету. Команда кухарiв намагаеться зiбрати всю iжу, яку можливо, в основний потяг, i обiцяе за першоi нагоди роздати всiм «дюки» – напевно, щось на зразок порцiйних обiдiв. ПІСЛЯ ТОГО ЯК АВГУСТ ДІЗНАЄТЬСЯ, що перед нами лежить незапланована триденна поiздка, вiн лаеться, бiгае туди-сюди, проклинае дядька Ала на чiм свiт стоiть i гаркае нам накази. Поки ми тягнемо iжу тварин назад у поiзд, Август намагаеться переконати – i, якщо треба буде, то пiдкупити – кухарiв попрощатися з частиною iжi для людей. Ми з Дiамантовим Джо тягаемо вiдра з тельбухами ззаду звiринця в головний поiзд. Їх принесли з мiсцевих боень i вони вiдразливi – смердючi, кривавi й обгорiлi. Ми ставимо iх прямо перед виходами вагонiв для худоби. Їхнi жителi – верблюди, зебри та iншi травоiднi – брикаються, метушаться i всiляко впираються, але iм усе ж доведеться iхати з м’ясом, тому що iншого мiсця для нього нема. Великi кiшки поiдуть на платформах у ярмаркових клiтках. Ми закiнчуемо, i я йду шукати Августа. Вiн за польовою кухнею, вантажить на тачку всiлякi рештки iжi, якi випросив у кухарiв. – Ми майже все завантажили, – кажу я. – Що робити з водою? – Викиньте все з вiдер i наберiть iх. Фургон з водою уже забитий, але це триватиме не три днi. Треба буде робити зупинки. Дядько Ал, може, й старий ханига, але точно не дурень. Вiн не ризикуватиме тваринами. Нi тваринами, нi цирком. М’ясо повантажили? – Стiльки, скiльки влiзло. – М’ясо в прiоритетi. Якщо треба викинути сiно, щоб звiльнити мiсце для м’яса, так i робiть. Коти важливiшi за травоiдних. – Ми забитi вщент. Хiба тiльки якщо ми з Кiнко поспимо деiнде, а так уже мiсця нi для чого нема. Август думае, стукаючи пальцями по губах. Урештi каже: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sara-gruen-2/vodi-slonam/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Нацiональний марш США. – Тут i далi – прим. пер. 2 Проктор – iнспектор в англiйському унiверситетi. 3 Летюча ескадрилья (англ. Flying Squadron) – вагони з працiвниками й iнструментами, що приiжджають на галявину для цирку першими. 4 Першерон – кiнь породи великих коней-ваговозiв, виведеноi у французькiй провiнцii Порш. 5 Отче наш, що еси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твое, нехай прийде Царство Твое… (Пол.) 6 І не введи нас у випробовування, але визволи нас вiд лукавого. Амiнь. (Пол.) 7 Іди в сраку (пол.). 8 Кабуз – спецiальний вагон наприкiнцi вантажного залiзничного состава в Пiвнiчнiй Америцi.