Три метри над рiвнем неба
Федерiко Мочча


Бабi – юна красуня й вiдмiнниця. Вона стала б iдеальною дружиною iдеального чоловiка. Як така дiвчина могла покохати пройдисвiта Степа? Вiн – шибайголова й хулiган. Таких, як Степ, не знайомлять iз батьками. Та йому байдуже. Головне – ганяти на мотоциклi, жити тут i тепер, навiть якщо це веде до небезпечних наслiдкiв. Два рiзнi свiти зiткнулися в палких обiймах закоханих. Бабi починае жити захопленнями Степа, вiдчуваючи, як поступово змiнюеться. А вiн заради неi готовий стати лицарем з дiвочих мрiй. Але що, як вона не його принцеса?





Федерико Моччиа

Три метри над рiвнем неба























Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва



Публiкуеться з дозволу Pontas Literary & Film Agency



Переклад з iталiйськоi Ірини Кащей

Дизайнер обкладинки Алiна Белякова



© Federico Moccia, 1992

© Depositphotos.com / konradbak, обкладинка, 2020

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2020


* * *


Моему батьковi, великому друговi, який мене багато чого навчив.

І моiй матерi, прекраснiй, яка навчила мене смiятися







1


«У Катi найгарнiша дупа Європи». Червоне графiтi, крадькома вночi виведене фарбою-спреем, зухвало виблискувало на великiй колонi мосту на проспектi Франча.

Поруч – кам’яний орел, вирiзьблений дуже давно. Вiн безперечно бачив винуватця, але нiколи б не виказав його. Трохи нижче, мов маленьке орля пiд захистом хижих мармурових пазурiв, сидiв вiн.

Коротке волосся майже щiткою, iз високо пiдголеною потилицею, як у морпiхiв.

На темнiй куртцi «Левайс» бракувало одного гудзика – той, разом зi слiдами синьоi фарби з мотоцикла, залишився на асфальтi пiд час занадто крутого вiражу.

Пiднятий комiр, цигарка в зубах, сонцезахиснi окуляри «Балорама»[1 - «Balorama» – модель сонцезахисних окулярiв фiрми «Ray Ban», що стала популярною завдяки акторовi Клiнту Іствуду, який з’явився в них 1971 року в фiльмi «Брудний Гаррi». (Тут i далi прим. перекл.)] пiдкреслювали його брутальнiсть, але всього цього цiлком могло б не бути. Вiн мав чудову усмiшку, але небагатьом щастило оцiнити ii.

На свiтлофорi зупинилося кiлька автiвок. Вишикувались, мов на змаганнях, хоча всi такi рiзнi – «Фiат 126», «Маджолоне»[2 - «Maggiolone» – компактний автомобiль нiмецького концерну «Volkswagen», який через своi обтiчнi форми у рiзних краiнах отримав назви жукiв; примiром, «Beetle» (жук) у Великiй Британii, «Maggiolone» (хрущ) в Італii.], «Фiеста», якась невiдома американська машина й «Альфа-Ромео 155».

Вiн усмiхнувся.

Трохи позаду, у двохсотому «мерседесi», тоненький пальчик з вузьким обгризеним нiгтем легенько пiдштовхнув касету, що наполовину виглядала з «Альпiн» останньоi моделi. Магнiтола задзижчала й проковтнула касету. У колонках «Пайонiр» раптом ожив голос молодоi спiвачки.

Машина легко рушила, плинучи в потоцi iнших. Запах крему пiсля голiння витав у салонi. Вона подумала, що навiть якби хотiла, то однаково не мала кому сказати: «Іди звiдси, коханий»[3 - «Vattene, amore» – «Іди звiдси, коханий», пiсня Амедео Мiнгi та Паскуале Панелла, що посiла трете мiсце на фестивалi Сан-Ремо 1990 року.], – натомiсть залюбки прогнала б сестру, яка iз заднього сидiння скиглила: «Постав Ероса, ну ж бо, я хочу послухати Ероса».

«Мерседес» проiхав, i докурена сигарета, виштовхана точним рухом пальцiв i пiдхоплена вiтром, упала на землю.

Вiн зiйшов мармуровими сходинками, пiдтягнув на собi «Левайси 501», а вiдтак сiв на синiй мотоцикл «ХондаVF 750 Кастом» iз ледь подряпаними крилами. Прокрутив ключ запалення, легко торкнувся кнопки, натиснув на педаль.

Зник зелений напис «NEUTRAL», i вiн, нiби за помахом чарiвноi палички, опинився в потоцi машин. Нога, взута у модний «Тобакко», перемикала швидкостi, й мотор ревiв чи стишувався, несучи його, мов на хвилях. Вiн протискався у вузькi щiлини мiж машинами, немов лижник-слаломiст.

Сходило сонце, був чудовий ранок. Вона iхала до школи, вiн ще не лягав. Це був би звичайний день, як багато iнших, якби тодi, на свiтлофорi, вони не зупинилися поряд.

Червоний.

Вiн подивився на неi. З вiдчиненого вiконця визирало пасмо попелястого волосся, де-не-де оголюючи нiжну шию, вкриту золотавим пушком. Легкий, але рiшучий профiль, рожевi щоки i блакитнi очi, лагiднi та спокiйнi, напiвзаплющенi й мрiйливi. І пiсня «La vita mia». Його вразив цей глибокий спокiй – i, може, саме тому…

– Гей!

Вона здивовано розплющила очi – блакитнi, великi, довiрливi. Подивилась на нього. Дивний тип на мотоциклi, що зупинився бiля неi, – широкi плечi, руки аж надто засмаглi, як для середини квiтня. Очi, схованi за темними окулярами, лише пiдкреслювали його нахабний вигляд.

– Хочеш проiхатися зi мною?

– Нi, я iду до школи.

– То прогуляй, нi? Я заiду по тебе.

– Вибач, – вона силувано всмiхнулась. – Я неправильно вiдповiла. Я не хочу проiхатися з тобою.

– Повiр, зi мною буде весело…

– Сумнiваюся.

– Я б розв’язав усi твоi проблеми.

– Я не маю проблем.

– От тепер уже я сумнiваюся.

Зелений.

«Мерседес 200» рвонув, залишивши далеко позаду ту впевнену усмiшку. Батько обернувся до неi:

– А це ще хто був? Твiй друг?

– Нi, тату, якийсь придурок…

За кiлька секунд «Хонда» знову порiвнялася з привабливою дiвчиною. Вiн поклав лiву руку на вiкно, а правою додав газу, щоб не занадто напружуватись, – хоча з його бiцепсами це однак не було б великою проблемою.

Єдиним, хто цим перейнявся, був ii батько.

– Та що робить цей безголовий? Чому так наближаеться?

– Не хвилюйся, тату, залиш це менi…

Вона рiшуче повернулася до нього.

– Слухай, тобi нема чим зайнятися?

– Нi.

– То знайди щось.

– Я вже знайшов дещо, що менi до вподоби.

– І що ж це?

– Прогулятися з тобою. Я повезу тебе на Олiймпiйський шлях, ми поганяемо на мотоциклi, потiм я тебе запрошу на снiданок, а вiдтак вчасно вiдвезу до виходу зi школи. Присягаюся.

– Гадаю, твоi клятви небагато вартують.

– Правильно. – Вiн усмiхнувся. – Бачиш, ти вже чимало знаеш про мене. Скажи чесно, я тобi вже подобаюся, га?

Вона засмiялася й похитала головою.

– Ну, тепер досить. – І вона розгорнула книжку, яку дiстала з сумочки вiд Герардiнi. – Я маю подумати про свою справжню та едину проблему.

– І яку ж?

– Опитування з латини.

– А я гадав, це секс.

Вона вiдвернулася. І вже не усмiхалася, навiть фальшиво.

– Забери руку з мого вiконця.

– І куди покласти?

Вона натиснула кнопку.

– Я б тобi сказала, але не можу: мiй батько тут.

Скло почало пiднiматися. Вiн зачекав до останньоi митi, потiм прибрав руку i, кинувши на неi останнiй погляд, вiдiрвався вiд машини.

– Побачимося.

І вже не почув ii сухого «нi». Трохи нахилився праворуч. На поворотi перемкнув передачу й, додавши газу, зник мiж машинами. «Мерседес» i далi спокiйно собi iхав до школи.

– Ти знаеш, хто це був? – Голова сестри раптом вигулькнула мiж сидiннями. – Ми його називаемо «Десять-iз-плюсом».

– Як на мене, вiн просто iдiот.

Вона розгорнула пiдручник з латини й почала повторювати аблатив. Раптом перестала читати й виглянула у вiкно. Чи справдi це було ii единою проблемою? Ну, принаймнi не те, про що патякав той тип. Та й, зрештою, вона його бiльше нiколи не побачить. Дiвчина рiшуче заглибилась у текст. Машина повернула лiворуч, до Фальконьерi[4 - «Falconieri» – приватний лiцей, який 1941 року заснував чернечий орден у престижному римському кварталi Парiолi.].

«Так, у мене немае проблем, i я нiколи його бiльше не зустрiну».

Вона й уявити не могла, як помилялася. Щодо обох тверджень.




2


Повний мiсяць висiв над розлогим деревом. Шуми здавалися дивно далекими. З якогось вiкна долинала повiльна приемна музика. Там хлопець готувався до iспиту. Трохи нижче прямi лiнii тенiсного корту бiлiли пiд блiдим мiсячним свiтлом, а порожнiй басейн сумно чекав лiта. Лише кiлька осiннiх листочкiв затрималися там, доки iх не прожене якийсь педантичний портье. На другому поверсi житлового комплексу, мiж доглянутими рослинами та пiднятими рейками дерев’яних ролетiв, бiлява дiвчина, не дуже висока, з блакитними очима та гарною оксамитовою шкiрою, непевно роздивлялася себе в дзеркалi.

– Тобi потрiбна та кофтина, чорна, з еластаном, вiд «Онiкс?»

– Не знаю.

– А синi штани? – гучнiше крикнула Данiела зi своеi кiмнати.

– Не знаю.

– А лосини ти вдягнеш?

Данiела, що вже стояла у дверях, подивилася на Бабi, на розкритi шухляди та розкиданi повсюди речi – сцена була, як в американських фiльмах, коли хтось повертаеться додому i виявляе, що там побували грабiжники. Навiть гiрша.

– Тодi я вiзьму це…

Данiела пройшла мiж кiлькома рiзноколiрними «Суперга»[5 - «Superga» – туринське пiдприемство, засноване 1911 року, яке випускае взуття, здебiльшого спортивне.] тридцять сьомого розмiру, розкиданими по пiдлозi.

– Нi! Це ти не вдягнеш, бо я його бережу.

– А я однак вiзьму.

Бабi рiзко пiдвелася, стала руки в боки:

– Вибач, але я цього жодного разу не вдягала…

– Могла б i одягнути.

– До того ж ти менi все розтягнеш.

Данiела повiльно повернулася до сестри, поглянула на неi iронiчно.

– Що? Ти жартуеш? І це пiсля того, як ти вдягнула позавчора мою синю спiдницю з еластаном, i тепер, щоб помiтити моi принаднi округлостi, треба бути ясновидою?

– Та до чого тут це? Їi розтягнув Кiко Бранделлi.

– Що? До тебе пiдкочувався Кiко, i ти менi нiчого не сказала?

– Та нема чого розказувати.

– Не вiриться, судячи зi стану моеi спiдницi.

– Це тiльки здаеться. А що ти скажеш про цей синiй пiджак, а пiд нього – персикову блузку?

– Не мiняй тему. Розкажи менi, як це було.

– Ой, ну ти ж знаеш, як воно бувае.

– Нi.

Бабi подивилася на молодшу сестру. Авжеж, вона цього не знала. Ще не могла знати. Вона була занадто кругленька, i в нiй не було нiчого достатньо привабливого для того, щоб комусь спало на думку розтягнути на нiй спiдницю.

– Ну, пам’ятаеш, позавчора я сказала мамi, що йду вчити уроки до Паллiни?

– Так, i що?

– Тодi я пiшла в кiно разом iз Кiко Бранделлi.

– Ну?

– Фiльм був так собi, i якщо добре придивитися, то й вiн теж.

– Так, але кажи вже про найцiкавiше. Як вiн розтягнув тобi спiдницю?

– Ну, десь хвилин за десять пiсля початку фiльму вiн почав ялозити на стiльцi. Я подумала: стiльцi тут справдi геть незручнi, але не аж так. І ось пiсля цього вiн поклав руку на спинку мого сидiння. Слухай, а якщо менi вдягнути той костюм, зелений iз маленькими гудзиками спереду?

– Кажи далi.

– Коротше, зi спинки помалу перейшов до плеча.

– А ти?

– Я… нiчого. Робила вигляд, що не помiтила. Дивилася фiльм, нiби менi страшенно цiкаво. А потiм вiн притягнув мене до себе й поцiлував.

– Тебе поцiлував Кiко Бранделлi? Вау!

– Чому тебе це так бентежить?

– Ну, вiн гарний хлопець.

– Так, але занадто цим переймаеться… Увесь час видивляеться у дзеркало… Ну, коротше, у другiй частинi фiльму вiн майже вiдiграв утраченi бали. Купив менi рiжок «Альджиди»[6 - «Algida» – iталiйське пiдприемство з випуску упакованого морозива, створене 1945 року.]. Фiльм одразу ж рiзко покращав, можливо, через верхню частину рiжка, ту, що з горiшками. Вона була казково смачна. Отже, я вiдволiклась, а вiдтак виявила, що його руки опинилися занадто низько. Я спробувала його вiдсунути, а вiн – нiяк, учепився в твою синю спiдницю! Так i розтягнув.

– От хряк!

– Ага, подумай лишень, вiн i не збирався вiдпускати. А потiм знаеш, що вiн зробив?

– Нi, i що ж вiн зробив?

– Розстiбнув своi штани, узяв мою руку i почав ii тягнути донизу. Ну, коротше, до своеi штукенцii.

– Нi! Тодi вiн i справдi хряк! А потiм?

– Щоб заспокоiти його, я мусила пожертвувати морозивом. Сунула його туди, у вiдкритi штани. Ти б бачила, як вiн пiдстрибнув!

– Молодчина, сестричко! У тебе аж нiяк не «м’якенька серцевинка»[7 - Натяк на рекламу морозива «Algida», в якiй iдеться про «м’якеньку серцевинку».]…

Вибухнули смiхом. А тодi Данiела, користуючись моментом веселощiв, вийшла iз зеленим костюмом сестри.

Тим часом у своему кабiнетi на м’якому диванi з кашемiровим вiзерунком Клавдiо набивав собi люльку. Йому дуже подобався цей ритуал iз тютюном, але насправдi це був лише компромiс, оскiльки вдома йому бiльше не дозволяли курити «Мальборо». Дружина, затята любителька тенiсу, i двi дочки, прихильницi здорового способу життя, сварили його за кожну цигарку, так що вiн тепер вiддавав перевагу люльцi. «Вона надае тобi вишуканостi, ти маеш бiльш задумливий вигляд!» – сказала Рафаелла. І справдi, вiн мав задум, i той йому вдався. Набагато краще тримати цей шмат дерева в ротi та пачку «Мальборо» в кишенi, анiж сперечатися з дружиною.

Вiн затягнувся, потiм клацнув на телевiзiйне меню. На екранi дiвчата спускалися сходами, спiваючи дурнувату пiсеньку й вип’ячуючи пружнi груди.

– Клавдiо, ти готовий?

Блискавично перемкнув канал.

– Звiсно, люба.

Рафаелла подивилася на нього. Клавдiо й далi сидiв на диванi, але вже не з таким упевненим виглядом.

– Змiни краватку, зав’яжи ось оцю, бордову.

Рафаелла вийшла з кiмнати, не даючи йому змоги заперечити.

Клавдiо розв’язав вузол своеi улюбленоi краватки, натиснув кнопку на пультi. Вiн сподiвався, що повернуться гарнi дiвчата. Однак довелося задовольнитися якоюсь бiдолахою-домогосподаркою, що, танцюючи абсолютно не в такт, демонструвала бiлий пухкий живiт. Якийсь бляклий тип за столиком неподалiк дивився на неi, вiн був одягнутий у жахливий псевдокитайський голубий халат. Клавдiо вдягнув бордову краватку й зосередився на зав’язуваннi нового вузла.

– Бабi, можна дiзнатися, куди ти поклала тонкий олiвець?

– Вiн там, у шухлядцi з косметикою.

– Де?

Тиша, яка запала вiдтак, свiдчила, що Данiела знайшла те, що шукала. У маленькiй ваннiй, яка роздiляла кiмнати сестер, Данiела щедро квецяла очi тушшю. Буквально прилипла до дзеркала з надiею, що це покращить результат. Марно.

Бабi з’явилася поряд iз нею.

– Ну i як тобi?

На нiй була сукня у квiточки, рожева й легка. Вона нiжно охоплювала талiю, а вiдтак вiльно спадала на пишнi стегна.

– То як?

– Добре.

– Але не чудово?

– Дуже добре.

– Гаразд, але чому ти не кажеш: «чудово»?

Данiела силкувалася накреслити лiнiю, яка мала видовжити ii очi.

– Ну, менi не подобаеться колiр.

– Так, а крiм кольору…

– Менi не надто подобаються такi грубi бретельки.

– Так, а крiм бретельок?

– Ну, ти ж знаеш, менi не подобаються квiточки.

– Так, але ти не звертай на них уваги.

– Тодi вигляд у тебе чудовий.

Бабi, аж нiяк не задоволена судженням сестри, не знала й сама, що, власне, вона волiла б почути. Взяла флакончик «Каронн», який вони з батьками купили у «д’ютi-фрi», повертаючись з Мальдiвiв. Виходячи, штовхнула Данiелу.

– Гей, уважнiше!

– Сама будь уважнiшою! Я тобi краще пiдiб’ю око, щоб воно стало синiм, анiж ти його намалюеш. Ну поглянь, як ти фарбуешся!

– Це я для Андреа.

– Якого Андреа?

– Паломбi. Я познайомилася з ним бiля Фальконьерi. Вiн розмовляв iз Марою та Франческою з четвертого класу[8 - В iталiйськiй системi освiти початкова, середня та вища школа мають окрему нумерацiю. Отже, четвертий клас лiцею вiдповiдае одинадцятому класу украiнськоi школи.], а коли вони вiдiйшли, я йому сказала, що я iхня однокласниця. Ось так нафарбованiй, скiльки б ти дала менi рокiв?

– Ну, ти здаешся старшою. Принаймнi п’ятнадцять.

– Але ж менi i е п’ятнадцять!

– Розтушуй трiшки отут… – Бабi прислинила вказiвний палець, потiм поклала його на повiку сестри й почала масувати. Повторила те саме з iншого боку. – Ось так!

– А тепер?

Бабi подивилася на сестру, пiднявши праву брову.

– Тобi вже скоро виповниться шiстнадцять.

– Це однак замало.

– Дiвчата, ви готовi?

Рафаелла, стоячи бiля вхiдних дверей, увiмкнула сигналiзацiю. Клавдiо та Данiела швидко пройшли повз неi, останньою вийшла Бабi. Рафаелла обернула ключ у замку i витягла маленький штекер. Червона лампочка замиготiла, навiюючи вiдчуття безпеки й спокою. Клавдiо, Данiела й Бабi зайшли у лiфт i почули глухий звук небезпечноi порожнечi пiд ногами. Останньою в нього ступила Рафаелла й натиснула на кнопку «1». Вечiр розпочався. Клавдiо поправив вузол краватки. Рафаелла провела рукою по волоссю. Бабi осмикнула свiй темний пiджак iз широкими плечима. Данiела просто глянула у дзеркало, вже знаючи, що зустрiнеться там iз поглядом матерi.

– А ти не занадто нафарбувалася?

Данiела хотiла вiдповiсти.

– Та облиш, ми й так запiзнюемось, як завжди.

Цього разу Рафаелла у дзеркалi зустрiлася очима з Клавдiо.

– Та я ж тiльки вас чекав, сам я був готовий ще з восьмоi!

Мовчки приiхали на перший. У лiфт увiрвався запах м’яса, що його тушкувала дружина портье. Цей аромат Сицицii змiшався з дивною французькою компанiею, що складалася з «Каронн», «Драккар» та «Опiум». Клавдiо усмiхнувся.

– Це панi Терранова. Вона готуе неймовiрне м’ясне рагу.

– Вона туди кладе забагато цибулi, – таким був вердикт Рафаелли, яка давно обрала французьку кухню, що спричинило щире занепокоення всiеi родини та справжнiй вiдчай у iхньоi помiчницi по господарству, уродженки Сардинii.

На третьому поверсi хлопець, що вчився, зробив невеличку перерву. Вiн розмовляв по радiотелефону, нервово кружляючи квартирою й поглядаючи на каву, яка все не хотiла закипати, та на старий «вестерн» по четвертому каналу. Тип, застрелений на даху будинку, сконав не надто правдоподiбно.

– Нi, я ж казав, люба, ми не можемо побачитися. Залишаеться лише два тижнi до iспиту, а я ще маю проштудiювати третю книжку.

Вимкнув кавоварку, посилаючи iй прокльони. Вiн вiдволiкся, й капосна кавоварка заплювала все довкола дрiбними крапельками. Їi бурмотiння вторувало солодкавому голосу дiвчини:

– Але я хочу тебе побачити…

Жарти та погрози, марнi спроби викликати ревнощi – усе це лише пiдкреслювало ii молоде бажання, сповнене обiцянок, якому протиставили стару покреслену книжку з права. Як на ii думку – дурну, для нього ж, для його навчання – першорядну.

«Мерседес» зупинився перед пiд’iздом.

Рафаелла голосом, у якому срiбно вiдлунювали минулi щасливi та менш вдалi рiздвянi свята – майже завжди дуже дорогi, – покликала дочок i сама сiла на передне сидiння. Дiвчата вмостились позаду.

– Можна дiзнатися, чому ви не ставите «Веспу»[9 - «Vespa» – модель скутера пiдприемства «Piaggio», запатентована 1946 року за проектом iнженера з аерокосмiчних технологiй Коррадiно Д’Асканiо. Стала символом iталiйського автомобiльного дизайну.] ближче до стiни?

– Як, ще бiльше ii до стiни приклеiти? Тату, та ти просто нездара…

– Данiело, не смiй так розмовляти з батьком.

– Мамо, слухай, а можна ми завтра до школи на «Веспi» поiдемо?

– Нi, Бабi, ще занадто холодно.

– Але ж у нас е вiтрозахист.

– Данiело…

– Ну мамо, але ж усi нашi подруги…

– Я маю iх ще побачити, усiх цих ваших подруг на «Веспах».

– Якщо ми про це, то Данiелi купили новий «Пежо», i вiн, якщо тебе це так хвилюе, iздить ще швидше.

Фьоре, портье, пiдняв шлагбаум. «Мерседес» почекав, як завжди, завершення повiльного руху цiеi довгоi залiзяки з червоними смугами. Клавдiо зробив слабкий жест рукою на знак привiтання. Рафаеллi ж iшлося лише про те, щоб покласти край дискусii.

– Якщо наступного тижня буде теплiше, то побачимо.

«Мерседес» рушив, везучи несмiливу надiю, що витала помiж заднiми сидiннями, та подряпину на правому дзеркалi. Шлагбаум так само неквапно опустився. Портье повернувся до свого маленького телевiзора.

Високий ведучий, з небагатьма волосинами на головi, та й тi коштували дорожче, нiж в iнших людей, оголосив, на великий подив, спiвака, про якого давно не було чути. Поверхом вище ймовiрний майбутнiй адвокат, а нинi просто хлопець iз фiлiжанкою гарячоi кави в руках i книжкою перед очима, намагався знову зосередитися.

Портье поскаржився на оцi всi незрозумiлi американськi слова. Було краще, коли той спiвав «Адзурро», подумав вiн i проковтнув ложку м’ясного рагу, ще недостатньо духмяного, принаймнi як на його смак.

– Отже, ти так i не сказала, чи личить менi це вбрання.

Данiела подивилася на сестру. Бретельки були занадто широкими, а сама дiвчина – занадто серйозною.

– Чудово.

Вона прекрасно знала, який пiдхiд до сестри тут потрiбний.

– Неправда, цi бретельки занадто широкi, а я занадто прилизана, як ти кажеш. Ти брехуха, от що я тобi скажу. І за це будеш покарана. Паломбi на тебе й оком не кине. Нi, не так: вiн на тебе подивиться, але через усю оцю туш не впiзнае i пiде гуляти з Джулiею.

Данiела хотiла вiдповiсти, особливо щодо Джулii, ii найзатятiшоi подруги, але Рафаелла поклала край сварцi.

– Дiвчата, припинiть, iнакше я вас вiдправлю додому.

– Завертати?

Клавдiо усмiхнувся дружинi, зробивши вигляд, нiби зараз поверне кермо. Однак йому вистачило одного погляду, аби зрозумiти, що зараз краще не жартувати.




3


Вiн мчав – меткий та швидкий, темний, як нiч. Свiжий сухий вiтер пригинав назад коротке волосся. Вiдблиски з’являлись i зникали у дзеркалах заднього виду. Доiхав униз до площi, загальмував лише на хвильку – щоб пересвiдчитися, що справа нiхто не виiжджае, вiдтак натиснув на газ i в’iхав на повнiй швидкостi на вулицю Вiнья Стеллутi.

– Менi так хочеться його побачити, ми вже два днi не чулися.

Красива чорнява дiвчина iз зеленими очима та випуклими сiдницями, немилосердно затягнутими в джинси «Авiрекс», усмiхнулася подрузi – бiлявцi такого ж зросту, але трохи повнiшiй.

– Маддо, ну ти ж знаеш, iз якого вiн тiста. Навiть якщо ви кохалися, це ще не значить, що у вас роман.

Вони сидiли на своiх бiлих «Веспах», курили замiцнi цигарки, намагаючись видаватися старшими та солiднiшими.

– До чого тут це, його друзi сказали менi, що вiн зазвичай нiкому не дзвонить.

– А що, тобi вiн дзвонив?

– Так!

– Ну, може, номером помилився.

– Двiчi?

Вона щасливо всмiхнулася, радiючи, що вдалося заткати рота подрузi так легко, але та не здалася.

– Хай там як, нiколи не можна довiряти його друзям. Ти бачила, якi пики?

У цю мить Полло голосно зареготав, проковтнув останнi краплi вже занадто теплого «Гайнекена» i пожбурив порожню бляшанку в голову Луконе.

– Гей, ти здурiв? Глянь, що накоiв.

Вiн показав на щось помiж рiдкого темного й кучерявого волосся.

– Тобi для цього голова й потрiбна!

– …сказав Ейнштейн, – буркнув Луконе, потираючи не зовсiм те мiсце, куди влучила бляшанка.

Мотоцикли були потужними, iхнi м’язи також. Полло, Луконе, Гак, Сицилiець, Кролик, Малюк та ще купа iнших. Чудернацькi iмена, складнi iсторii. Можливо, вони не мали постiйноi роботи. Декотрi не надто заможнi, але всi веселилися та дружили. І цього було досить. До того ж вони обожнювали сваритися, цього нiколи не бракувало. Там, на площi Ячiнi, вони сидiли на своiх «Гарлi», на старих «350 Four» iз чотирма каталiзаторами або ж з класичним «чотири-в-одному», що ревiв потужнiше. Вимрiянi, вичеканi й нарештi отриманi пiсля виснажливого канючення у батькiв. Або ж здобутi жертвами iхнiх власних кишень, не без допомоги якого-небудь молодого бовдура, що залишив гаманець у «бардачку» свого «Веспоне» з ненадiйним замком, або й гiрше – у внутрiшнiй кишенi куртки «Henry Lloid», яку так легко обчистити пiд час шкiльноi перерви.

Джон Мiлiус[10 - Джон Фредерiк Мiлiус – американський кiнорежисер, сценарист та продюсер.] був би у захватi вiд них. Статурнi й усмiхненi, гострi на язик, з куцопалими руками, покарбованими позначками – спогадами про минулi бiйки. Ще бiльш промовистi позначки – на обличчях тих, кому пощастило менше i хто наразi не мае великого бажання усмiхатися, не тому, що йому бракуе чогось у життi, а просто в ротi бракуе зубiв.

Групка дiвчат, менш галасливих, iз волоссям, затиснутим маленькими заколками зi стразами або кольоровими гумочками, що флуоресцентно свiтилися вночi, теревенили неподалiк вiд них. Усмiхалися. Майже всi вони втекли з дому, вигадавши, що йдуть спати до подруги, яка також була тут, долучена до спiльноi брехнi.

– Учора було бомбезно з Дарiо. Вiдсвяткували шiсть мiсяцiв, як ми разом.

Глорiя, дiвчина у синiх лосинах та кофтинцi того ж кольору з маленькими блакитними сердечками, мило усмiхнулася.

«Шiсть мiсяцiв, – подумала Маддалена. – Еге ж, менi й одного вистачило б…» Опустила очi. На бiлому тлi «Веспи», поряд iз чорним квадратним символом «П’яджо», ii рукою було написано: «Степе, я тебе обожнюю». Пiсля iхнього першого поцiлунку, повертаючись додому, вона хотiла б прокричати це подрузi, але нiкого поряд не було, тiльки чорний незмивний маркер, залишений, нiби самою долею, на днi ii синьо-помаранчевого наплiчника «Інвiкта».

Отож, ii слова залишилися там назавжди. Мадда зiтхнула, потiм знову вiддалася мрiям, на якi надихнула розповiдь подруги.

– Ми з’iли пiцу в «Баффетто».

– Та ти що? Я теж там була.

– О котрiй годинi?

– Ну… була десь одинадцята.

На хвильку зненавидiла ту подругу, що переривала розповiдь. От завжди знаходиться хтось чи щось, що переривае твоi мрii.

– А, нi, ми на той час уже пiшли.

– То ви хочете слухати чи нi?

«Так!» – майже одноголосно злетiло з цих губ, маленьких чи пишних, iз дивним ароматом фруктових бальзамiв або ж помад, поцуплених у неуважних продавцiв або в материнських ванних кiмнатах, багатших за чимало дрiбних магазинчикiв косметики.

– Аж ось приходить офiцiант i приносить менi величезний букет червоних троянд. Дарiо усмiхаеться, а всi дiвчата дивляться на мене розчулено й трiшки заздрiсно.

Вона вже пошкодувала про цю фразу, помiтивши довкола себе майже такi ж самi погляди.

– Та нi, не через Дарiо, через троянди.

Вони вибухнули дурнуватим хихотiнням, що знову iх усiх об’еднало – ось так, запросто. А може, й нi. Утiм, це було несуттево.

– Потiм вiн поцiлував мене в губи, узяв мою руку й надiв менi ось це.

Вона зняла руку з ребристоi ручки «Веспи», заглушка якоi була дiрявою вiд частого тертя об мури та вiд кiлькох давнiх падiнь, i показала подругам тоненьку каблучку з маленьким голубим камiнцем, що весело вiдблискував, майже так само, як ii закоханi очi. Вона була придбана в «Маджi», ювелiрнiй крамничцi на Парiолi, яку всi чомусь вважали бюджетною, незважаючи на такi самiсiнькi цiни, як усюди. Вигуки подиву зустрiли появу цiеi простоi каблучки.

– А потiм ми пiшли до мене додому й кохалися. Моiх удома не було, i все вийшло казково гарно. Поставила касету «Prefab Sprout»[11 - «Prefab Sprout» – англiйська музична група, створена 1982 року, виконуе пiснi у стилi поп-рок.], я вiд них шаленiю. А потiм ми вляглися на терасi пiд пуховими ковдрами й дивилися на зiрки.

– І iх було багато? – Маддалена була безперечно найромантичнiшою з групи.

– Надзвичайно багато!

Неподалiк – iнша версiя.

– Ну i що ти робив учора?

Гак. Груднi м’язи великi й широкi, гладкi й рiвнi, як i решта шкiри. «Куртка авiатора» з нашивкою «USA», позичена в якогось американця, дещо вищого за молодого героя «Кращого стрiльця» i безперечно менш кмiтливого. Власне, вона так i не повернулася до господаря. Гак. Вiчна пов’язка на оцi. Довге волосся кучерями, свiтлiшими на кiнчиках, яке надало б йому ангельського вигляду, якби не його iнфернальна слава.

– Ну ж бо, кажи, що ти робив учора ввечерi?

– Нiчого. Ми з Глорiею пiшли поiсти до «Баффетто», а потiм, оскiльки ii родакiв удома не було, то пiшли до неi, позлучалися. Все як завжди, нiчого особливого.

Дарiо тут-таки запропонував план вечора, що вiдволiк би увагу вiд учорашнього. Але Гак не вiдступав.

Непорушний, вiн сидiв верхи на своему старому «900 Bol d’Or», нещодавно модифiкованому, ще швидшому, з бензобаком жовтого кольору, i через це унiкальному. Цей мотоцикл наганяв ляку на всiх не так через потужнiсть двигуна, як через мiць кулакiв того, хто зазвичай був за кермом.

– А чому ви нам не потелефонували?

– Та ми так вийшли, не плануючи, раптово.

– Як дивно, ти майже нiколи нiчого не робиш, не плануючи, раптово.

Його тон не вiщував нiчого доброго. Іншi це помiтили. Полло та Луконе припинили грати у футбол зiм’ятою бляшанкою. Тiею самою, яку нещодавно Луконе боднув головою. Вони пiдiйшли, усмiхаючись, Малюк глибше затягнувся цигаркою i вишкiрився, як вiн це зазвичай робив, а дим виходив у нього через широкi щiлини мiж зубами зi слабким хрипом, як у дракона. Як у занадто гладкого дракона, щоб якийсь лицар дав собi клопiт убивати його.

– А знаете, хлопцi, у Глорii та Дарiо вчора були шiсть мiсяцiв, i вiн вирiшив вiдсвяткувати це сам.

– Неправда.

– Як же нi? Тебе бачили, як ти гамав пiцу. А це правда, що ти хочеш вiдкрити власний бiзнес?

– Еге ж, кажуть, ти хочеш стати квiткарем.

«Вау!» Усi почали плескати та стукати його по спинi, у той час як Гак обхопив лiктем його шию i затиснутим кулаком сильно тер йому голову.

– Романтичненький вiн…

– Ой! Облиште мене…

І всi на нього насiли, регочучи, як навiженi, майже душачи його своiми анаболiзованими мускулами. Потiм Кролик, показуючи два великi переднi зуби, якi й подарували йому це мультяшне прiзвисько, заволав типове для себе:

– Хапаймо Глорiю!

– Маддо, допоможи!

Блакитнi «All Star», iз маленькою червоною зiрочкою, що вiнчала гумову заокруглину над кiсточкою, спустилися з «Веспи» й легко торкнулися землi. Глорiя пробiгла лише два кроки, як ii заграбастав Сицилiець. Їi бiляве волосся, тепер вiльнiше пiсля втрати гребiнчика, дивно контрастувало з пiдбитим оком Сицилiйця, з його кепсько зашитою бровою, з цим приплюснутим м’яким носом, що залишився без кiстки пiсля прямого удару кiлька мiсяцiв тому в боксерському клубi «Ф’ермонтi».

– Облиш мене, припини.

Умить Малюк, Полло та Кролик оточили його i, роблячи вигляд, що допомагають йому пiдкидати у повiтря цi гарно розподiленi п’ятдесят п’ять кiлограмiв, зосереджували всю увагу на тому, щоб класти своi лапи на потрiбнi мiсця.

– Припинiть зараз же.

Решта дiвчат наблизилися до групи.

– Вiдпустiть ii.

– Вони вирiшили бути падлюками замiсть того, щоб святкувати з нами? Ну що ж, ми iх привiтаемо зараз, у наш спосiб.

Ще раз високо пiдкинули Глорiю, регочучи та жартуючи.

Вона впала на пiдставленi мозолястi руки, звиклi до набагато важчих штанг та гантелей; цi руки розважалися, торкаючись ii зваб.

Дарiо, хоч вiн був дещо менший за iнших i дарував троянди, розштовхав iх. Схопив Глорiю за руку посадив собi за спину.

– Годi вже, дайте iй спокiй.

Спробував пiти з нею геть.

– А якщо нi?

Сицилiець посмiхнувся й застиг поперед нього, широко розставивши ноги. Його джинси, дещо збляклi на потужних м’язах стегон, напнулися. Глорiя пригорнулася до плеча Дарiо. Досi вона стримувала сльози, тепер затамувала й подих. Їi голубi очi змокрiли вiд страху. Маленькi ручки, на яких виблискувала нова каблучка, судомно вчепилися в куртку хлопця.

– То що ж ти зробиш?

Дарiо подивився Сицилiйцевi у вiчi.

– Посунься! Якого хуя?! Завжди ти бикуеш.

Губи Сицилiйця при цих словах повiльно опустилися, посмiшка зникла. Лiва брова наблизилась до своеi менш таланистоi сестри, i глибокий вдих, глибший за звичайнi, напнув йому груди.

– Що ти сказав?

Сицiлiець гнiвно заграв грудними м’язами. Дарiо стиснув кулаки.

Палець, схований за iншими, глухо хруснув. Глорiя прикрила очi, у Малюка цигарка повисла на губi. Нi подиху, нi диму, анi поруху повiтря. Тиша. Аж раптом рев розiрвав повiтря. Із шумом пiд’iхав мотоцикл Степа. Нахилився на початку повороту i швидко випрямився, загальмувавши посеред групи.

Степ натиснув червону кнопку, мотор вимкнувся, усмiшка розквiтла на його обличчi.

– Ну, що ви тут гарного поробляете?

Глорiя нарештi зiтхнула, розслабилася й повернулася до нормального ритму дихання. Сицилiець глянув на Дарiо.

Ця легка посмiшка вiдсунула проблему на iнший раз. Дарiо розвернувся i, обiйнявши Глорiю, вiдiйшов вiд групи. Сицилiець на мить провiв його поглядом, потiм хрипко мовив:

– Нiчого, Степе, тут занадто багато базiкають i занадто мало рухаються.

– Хочеш трохи розiм’ятися?

Пiднiжка мотоцикла спрацювала, щойно ii торкнулися. Як складаний ножик, вона встромилась у землю, тримаючи вагу мотоцикла. Степ зiстрибнув iз нього i скинув куртку.

– Викликаю суперникiв.

Пройшов повз Малюка i, обiймаючи його, забрав iз рук щойно вiдкритий «Гайнекен».

– Привiт, Мал.

– Привiт.

Малюк усмiхнувся, щасливий бути його другом, i дещо менше – що вiддав пиво. Вiн вiддалено нагадував Джона Белушi. Насправдi йому б хотiлося бiльше скидатися на нього, але Малюк не наважувався.

Степ закинув голову, п’ючи, й пiсля довгого ковтка зустрiвся очима з Маддаленою.

– Привiт.

Їi м’якi губи, рожевi й зблiдлi, ледь ворухнулися, промовляючи вiтання майже пошепки. Зблиснули маленькi рiвнi й дуже бiлi зуби, у той час як ii прегарнi зеленi очi намагалися передати все ii кохання. Марно. Вiн був молодий, але вже такий дорослий i все ще сповнений мрiй.

Степ пiдiйшов до неi, дивлячись iй просто у вiчi. Очi Маддалени були прикутi до нього. Вона не могла вiдвести погляду, поворухнутися, зробити будь-що iнше, зупинити це сердечко, яке, мов збожеволiле, спiвало сольну партiю Фiла Коллiнза[12 - Фiл Коллiнз – автор пiсень, музикант, солiст групи «Генезис» (Genesis).]. Степ приголубив ii якимсь дивним жестом, поклавши долоню на щоку й провiвши великим пальцем по вилицi.

– Потримай оце.

Вiн зняв «Дайтона» зi сталевим браслетом i вклав iй у руки. Маддалена затисла годинник у руцi й пiднесла його до вуха. Почула легеньке дзижчання – те саме, що вона слухала кiлька днiв тому пiд своею подушкою, поки вiн спав, а ii життям було дивитися на нього впродовж довгих хвилин у нiмiй тишi. Тодi здавалося, що час завмер.

Степ легко видряпався на дашок «Ладзарескi». Пройшов над воротами кiнотеатру «Вiнья Клара», нещодавно знову вiдкритого пiд назвою «Одеон».

– Ну, хто долучиться?

Стоячи на дашку, глянув униз на групу своiх друзiв.

– Ну, якого дiдька ви досi там робите?

Вони малий такий дивний вигляд згори, коротковолосi – хто бiльше, хто менше. Полло, як завжди, переборщив. Його волосся здавалося легенькою бiлявою борiдкою, яка, залишивши щоки, видряпалася нагору й закрила всю потилицю. Малюк мав волосся дещо довше за iнших, але не аж таке, щоб прийняти його за лiвака. Вiн був не такий осадкуватий, як iншi. Звiсно, теж ходив до спортзалу «Flex Appeal», але тiльки для того, щоб побуянити там, поки iншi тренувалися. Майже у всiх них були помiтнi фiгури. Реготали, всi схибленi на тому, щоб похизуватися бодай на сантиметр бiльшими бiцепсами, нiж у iнших. Їхнi батьки, адвокати чи банкiри, портье чи автозаправники, не могли збагнути цiеi навiженостi. Такi рiзнi мiж собою за професiею та статками – а iхнiх дивних синiв пов’язувала мiцна дружба i неймовiрна манiя знищувати за снiданком сирi яйця, жахливi протеiновi коктейлi з порошку, пивнi дрiжджi, пророщену пшеницю та печiнку трiски.

Звiсно, те, що вони брали до рук шприци тiльки для того, щоб закачати собi анаболiки, почасти втiшало.

– Ну ж бо, залiзайте, курва мать. Чи вам потрiбне запрошення на фiрмовому бланку?

Сицилiйця, Луконе та Полло не треба було вмовляти. Один за одним, нiби мавпи, в яких замiсть шерстi були куртки «Авiрекс», вони завиграшки видряпалися на ворота. Всi долiзли до дашка, останнiм – Малюк, уже складений навпiл, щоб вiддихатися.

– О, нi, я вже нiякий, буду арбiтром.

Ковтнув «Гайнекена», бляшанку з яким вiн дивом не перекинув пiд час складного видряпування; для iнших – дитячi забавки, для нього – подвиг рiвня Месснера[13 - Рейнгольд Месснер – iталiйський альпiнiст та письменник. Вiдомий завдяки тому, що став першим альпiнiстом у свiтi, який зiйшов на всi 14 вершин планети, вищих за 8000 метрiв над рiвнем моря, часто в умовах пiдвищеноi складностi.].

– Готовi?

Їхнi обриси тьмяно вирiзнялися у нiчнiй пiвтемрявi. Позаду них неоновi вивiски м’ясних та фруктових магазинчикiв – синi та червонi лiтери, що пломенiли посеред жовтого свiтла, – створювали фантастичну атмосферу.

Дiвчата, що вже бачили цю сцену, радiсно усмiхалися. Новi, ще не «обкатанi», просили пояснень.

– Нумо! – закричав Малюк i пiдняв руку.

Бризки пива долетiли до Валентини – красивоi брюнетки з високим «кiнським хвостом», яка вiднедавна була дiвчиною Джанлу, низенького типчика, сина заможного продавця краваток.

– Бля! – вигукнула вона, що створило кумедний контраст iз ii вишуканим обличчям. – Обережнiше не можна?

Всi iншi засмiялися, витираючи краплi пива, що долетiли до них.

Майже одночасно з десяток мускулистих тренованих тiл зайняли позицii на дашку – руки витягнутi, обличчя напруженi, груди напнутi, готовi до великого випробування.

– Один! – закричав Малюк, i всi лiктi легко зiгнулися.

Мовчазнi та сповненi сили, вони на руках опустилися впритул до холодного мармуру i ще навiть не встигли пiднятися…

– Два!

Вгору i вниз, швидко й рiшуче.

– Три!

Ще раз – так, як i ранiше.

– Чотири!

Їхнi обличчя, майже сюрреалiстичнi гримаси, одночасно пiрнули вниз. Опустилися швидко, легко, сягнувши кiлькох мiлiметрiв вiд землi – i потiм знову вгору.

– П’ять! – прокричав Малюк, востанне приклавшись до бляшанки i пожбуривши ii в повiтря.

– Шiсть.

Ударив по нiй «ножицями», як у футболi.

– Сiм!

Бляшанка злетiла високо вгору. Коли падала – «Вiсiм!» – Малюк пiдкинув ii головою.

Вiдтак запустив бляшанку «сухим листом», пiсля чого та впала прямiсiнько на «Веспу» Валентини, i дiвчина констатувала:

– Бля, ну ти таки гiвнюк, я пiду звiдси.

Подруги вибухнули смiхом.

Джанлука, ii хлопець, припинив робити вiдтискання й зiскочив iз дашка.

– Нi, Валю, не треба.

Вiн узяв ii за руки i спробував зупинити, нарештi йому це вдалося – м’який поцiлунок спинив потiк ii слiв.

– Добре, але скажи що-небудь отому.

Джанлука обернувся.

– Дев’ять!

Малюк весело витанцьовував на дашку, розмахуючи руками.

– Хлопцi, один уже здувся, зваливши все на дiвчину, що розлютилася. Але змагання тривае.

Усi засмiялися i, розпашiлi, спустились на руках. Джанлука подивився на Валентину.

– Ну що ти йому такому скажеш? – Хлопець узяв обличчя дiвчини у своi руки. – Дорогенька, пробач йому, бо вiн не знае, що коiть.

Джанлука продемонстрував непогане теоретичне знання релiгii, але на практицi погорiв – зiпершись на Валентинину «Веспу», почав тискатися з нею перед усiма дiвчатами, до того ж неповнолiтнiми.

Над площею пролунав грубий голос Сицилiйця з тим особливим акцентом, що його подарував йому, разом з оливковою шкiрою, його край:

– Гей, Мал, пiддай трохи газу, бо я так засну.

– Десять!

Степ легко опустився на руках. Коротка блакитно-бордова футболка вiдкривала його передплiччя. М’язи напиналися, а серце пульсувало. Однак вiн був упевненим та спокiйним, не таким, як тодi. Того дня його молоде серце почало битися так, нiби збожеволiло.




4


– Даю тобi десять секунд, аби зникнути звiдси.

Такий собi Поппi, старший за нього, вирiс попереду. У руках мав його капелюха. Це тодi був модний капелюх. У лiцеi Вiлла Фламiнiя такий був у кожного – кольоровий, сплетений на дротиках якою-небудь дiвчиною. Цей капелюх подарувала йому мати, а не дiвчина, якоi вiн ще не мав.

А тепер вiн не мав i капелюха, його мав Поппi, i було цiлком ясно, чому. Хотiв бiйки.

Того надвечiр’я, коли вiн заiжджав до «Андзуiнi» на своiй новiсiнькiй, ще не обкатанiй i не модифiкованiй «Веспi», вiн почув:

– Стефано, привiт!

Анналiза, гарненька бiлявка, з якою вiн познайомився в ресторанi «Гаттопардо», вийшла йому назустрiч.

– Що ти робиш у цих краях?

– Нiчого, я iздив вчити уроки до одного мого друга, а тепер вертаюся додому.

Вона усмiхнулася, а вiн подумав, що якщо все пiде як слiд, матерi бiльше не доведеться плести йому капелюхiв. Але все пiшло не так. Пiдiйшов Поппi, дужий, темноволосий, щонайменше на два роки старший за нього.

– Забирайся звiдси.

І на цих словах зiрвав йому капелюха з голови. Анналiза озирнулася i, зрозумiвши ситуацiю, вiдiйшла. Стефано злiз зi своеi «Веспи». Група друзiв оточила його, вони перекидали один одному капелюха, регочучи, поки той не повернувся до рук Поппi.

– Вiддай менi його!

– То вiзьми.

– Я сказав: вiддай менi капелюха.

– Ви чули? Це крутий тип. «Вiддай капелюха!» – вiн передражнив голос Стефано, викликавши смiшки довкола. А якщо нi, що ти менi зробиш? Врiжеш? Нумо, врiж, га? Ну ж бо!

Поппi наблизився до нього, тримаючи руки внизу й закинувши назад голову. Рукою, яка не тримала капелюха, показав на свое пiдборiддя.

– Нумо, вдар мене сюди.

Пiдiйшли iншi.

– Вдар.

Стефано глянув на нього. Гнiв заслiпив хлопця. Вiн замахнувся, але одночасно вiдчув, як його заблокували ззаду. Хтось обхопив його руки, затиснувши iх уздовж тiла. Поппi перекинув капелюх iншому, що стояв поблизу, i вдарив Стефано прямiсiнько в праве око, розбивши брову. Потiм та сволота, що тримала його ззаду, штовхнула хлопця на залiзну вiконницю бару, який, з огляду на ситуацiю, зачинився ранiше, нiж мав. Стефано налетiв грудьми на вiконницю, й град ударiв посипався на спину, а потiм хтось його обернув. Голова гула, хлопця притисли до вiконницi. Вiн намагався закритися, та безуспiшно. Поппi поклав йому руки на шию ззаду i, тримаючись за залiзнi труби вiконницi, блокував його. Потiм почав бити головою. Стефано намагався закриватися, як умiв, але тi руки тримали його мiцно, вiн не мiг iх скинути з себе. Вiдчував, як з носа ллеться кров, чув жiночий крик:

– Припинiть! Ви його так уб’ете!

Мабуть, це Анналiза, подумав вiн. Спробував вiдбитися ногами, але не змiг поворухнути ними. Чув тiльки звук стусанiв. Було вже майже не боляче. Потiм прийшли якiсь дорослi – перехожi та власниця бару. «Геть, геть звiдси». Вiдтягли вiд нього тих хлопакiв за футболки, за куртки. Стефано, спираючись спиною на вiконницю, повiльно сiв на сходинку. Його «Веспi» теж перепало. Боковий бак напевне зiм’ятий. А Стефано завжди був акуратним, коли виiздив з ворiт.

– Тобi зле, хлопче?

Якась панi нахилилася до нього. Стефано похитав головою. Капелюшок його матерi був перед ним, на землi. Анналiза пiшла геть. Мамо, твiй капелюшок я таки зберiг.

– Тримай, пий.

Хтось принiс склянку води.

– Ковтай повiльно. Якi халамидники, вулична шпана, але я знаю, хто це був, це завжди однi й тi самi. Отi нероби, якi щодня приходять сюди до бару.

Стефано випив, усмiшкою подякував чоловiковi, той забрав порожню склянку. Спробував пiдвестися, але ноги не слухалися. Хтось це помiтив i кинувся пiдтримати його.

– Хлопче, ти упевнений, що з тобою все гаразд?

– Так, дякую.

Руки доброзичливця вiдпустили його, у той час як очi дивилися з тривогою та сумнiвом. Стефано обтрусив штани. Пил злетiв у повiтря. Вiн витер носа порваним рукавом i глибоко вдихнув. Повернувся до тями. Нахилився, щоб пiдняти «Веспу». Хтось йому допомiг. Якась люб’язна жiноча рука пiдняла iз землi та подала йому капелюх.

– Менi шкода!

Це була Анналiза.

– Пусте, не хвилюйся. – Вiн зрадiв ii поверненню. – Ти тут нi до чого. Це не твоя провина. Тепер я маю йти.

Вiн вдягнув капелюшок i завiв «Веспу». Вигляд мав кепський: спухлi губи та пiдбите око, весь одяг брудний, i на додачу – цей барвистий капелюшок, весь у смiттi. Натиснув двiчi на педаль «Веспи». Мотор захлинувся. Стефано натиснув на важiль повiтря, з третього разу «Веспа» завелася. Потримав газ на максимумi кiлька секунд, вiдпускаючи важiль повiтря.

Густий бiлий дим повалив iз глушника, але боковий бак вiбрував бiльше, нiж зазвичай: вiн був зiм’ятий.

– Слухай, можна я зателефоную тобi сьогоднi ввечерi?

– Якщо хочеш…

Анналiза легко торкнулася його руки, але тут-таки вiдсмикнула свою руку, побачивши його обдертi пальцi.

– Ой… вибач.

Стефано спробував усмiхнутися.

– Нiчого…

Потiм увiмкнув першу передачу i повiльно вiдпустив зчеплення. Не обертаючись, поiхав узвозом.

Спогади.

Знову вниз.

Сiрник освiтив обличчя Малюка, що запалював цигарку.

– Тридцять!

Усi пiднялися на руках, уже не з такими свiжими силами.

Сiрник пролетiв, як комета, маленький вогник згас, не потривоживши жодну з дiвчат.

– Тридцять один!

Полло зiгнув лiктi й опустився на руках. Краплi поту скочувалися по обличчю. Одна з них сповзла по великому носу, а потiм, досягши краечка верхньоi губи, загойдалася. Полло вдихнув i вiдштовхнувся, напруживши всi м’язи. Груди, що майже торкалися землi, ривком здiйнялися вгору; крапля поту вiдiрвалася вiд носа i впала на мармур. Залишилась там, поруч з iншими.

– Тридцять два!

Малюк усмiхнувся, затягнувся щойно запаленою цигаркою i сiв на низеньку й приземкувату мармурову колону.

– Чудово, хлопцi, просто чудово. Продовжуйте – i станете всi, як Конан[14 - «Варвар-Конан» – американський фiльм (1982) режисера Джона Мiлiуса у жанрi фентезi; головний герой, кiмерiець Конан (Арнольд Шварценеггер), мае надзвичайну силу.].

Група знову опустилася на руках. Опускатися було легше, нiж пiднiматися, але опускання теж треба було контролювати; якраз цього i не зробив Полло. Вiн опускався занадто швидко, не змiг вчасно вповiльнитися i впав грудьми на мармур. Малюк глянув на нього.

– Мiнус два, я поспiшив похвалити.

Полло видав глухий звук i залишився лежати поряд iз краплею.

– Курва мать!

Зиркнув на Луконе, той смiявся.

– Дрочити треба менше, не ображайся, Полло.

– Тридцять три!

Іншi швидко пiднялися й одночасно опустилися. Хтось усмiхнувся – здавалося, тепер у них були свiжi сили, нiби iх надихнула поразка Полло.

– Тридцять чотири!

Полло пiдвiвся й почав походжати дашком.

– Хай усе йде в дупу, я був занадто стомлений.

Пiдiйшов до Малюка й забрав у нього цигарку. Малюк не сказав нiчого, окрiм:

– Тридцять п’ять!

Полло глибоко затягнувся.

– Це просто Карлона вчора мене заiздила.

– Тридцять шiсть!

Усi опустилися, окрiм Луконе, який уже понад рiк був хлопцем цiеi Карлони. Малюк одразу ж вирiшив пiдiграти Полло:

– Он воно що, ну i як усе було?

– Ну, ти ж знаеш, яка вона, там такi буфери! Учора вона заявилася до мене додому, то як я мiг утриматися?

– Тридцять вiсiм!

Усi опустилися, посмiхаючись. Луконе вiдтиснувся й пiднявся на руках швидше за iнших. У його передплiччях тепер грала ще й лють.

– Ну то що сталося? Розказуй.

Малюк запалив собi ще одну «Мальборо». Посмiхаючись, краечком ока кинув на Луконе.

– Тридцять дев’ять!

Полло пiдняв руку з цигаркою до неба i почав рухатися вихилясами, нiби оповiдаючи свою еротичну iсторiю мiсяцевi.

– Ну, вона постукала менi у дверi, а я – в шортах i з пивом у руцi. Іду вiдчиняти. Я такого й не чекав. Вона струшуе отим бiлявим волоссям. – Полло покрутив головою, iмiтуючи ii. – Їi запах шириться кiмнатою, вона на мене провокуюче дивиться.

Малюк, захопившись iсторiею, трохи збуджений, раптом згадав про свою роль арбiтра. «Сорок!» Вiн неуважно озирнувся до iнших, потiм одразу ж повернувся до Полло та закiнчення iсторii.

– Тодi вона вiдкривае свою кофтину, вивалюе звiдти отi величезнi цицяри й каже менi: «Вiзьми мене, я твоя». – Полло раптом посерйознiшав. – Але ти ж, Малюче, знаеш, який я хороший друг?

– Авжеж. Сорок один! І що далi?

– І тодi я iй кажу: «А про Луконе ти геть не думаеш?» А вона така: «Нi, не думаю, мене зовсiм не гребе той вилупок, я хочу тебе, твого тiла». – Полло помовчав. – Ну, щодо цього, Малюче, ти ii добре розумiеш, еге ж?

– Звичайно. Сорок два!

– Тодi я вiдкидаю бляшанку, притискаю ii до дверей i влiплюю поцiлунок у губи, а потiм кладу руку мiж…

– Це я тобi зараз влiплю!

Луконе зi спринтерською швидкiстю зiрвався зi свого мiсця. Полло запустив у нього запаленою цигаркою, але це не мало успiху, i вiн побiг до краю дашка.

Луконе летiв на нього з розлюченим обличчям, видихаючи носом, як бик.

– Я тебе розiрву!

Полло незграбно зiстрибнув униз. Торкнувшись землi, одразу пiдвiвся й кинувся навтьоки.

Луконе залишився на дашку, посилаючи прокльони. Полло почав дражнити його знизу:

– Та що ти можеш зробити… Отже, Малюче, я тобi розповiм кiнець. Я взяв Карлону за вуха… – Полло пiдняв руки, мов тримав уявну Карлону за вуха. – І бац! – Зiмiтував стегнами жахливий випад уперед. – Я ii трахнув!

При цих словах Луконе геть заслiпив гнiв, вiн зiскочив з дашка, волаючи, немов божевiльний:

– Йя-я-а-а-а-а-а-а-а!

Приземлився неподалiк вiд автiвок дiвчат. Пiдвiвся й погнався за Полло.

– Дiдька лисого ти мене спiймаеш! Це ж я «дрочив забагато», га?

– Я тебе вб’ю…

Вони зникли ось так, бiгаючи зигзагами мiж машин, у глибинi вулицi Ячiнi. Іншi засмiялися, потiм повернулися, стривоженi, спiтнiлi та зосередженi, до вiдтискань.

– Сорок три!

Степ опустився повiльно. Прикрив очi, зiбрався з силами i – угору, рiшуче i з легкiстю витискаючи обома руками. Подивився перед собою. Вдалинi, у кiнцi вулицi, Полло й Луконе кружляли довкола червоного «Гольфа». Луконе робив оманнi рухи. Побiг праворуч, а тодi швидко кинувся лiворуч, намагаючись ухопити свого кривдника.

Полло, верткий, як завжди, одразу ж забiг за iнший бiк автiвки. Потiм, обпершись обома руками на капот i нахилившись уперед, почав дражнитися. Степ не мiг чути, що вiн йому говорив, але уявляв. Усе було так, як i завжди, так само, як тодi, коли вiн уперше iх побачив у спортзалi.

Коли вони увiйшли, то побачили лiворуч декiлькох дiвчат, здебiльшого гладких, що танцювали у скаженому ритмi диско. Їхнi сiдницi важко колихалися, обтягнутi еластичними синiми, рожевими, бордовими або просто чорними бодi. На ногах вони мали теплi шкарпетки, iнодi дiрявi й зовсiм не елегантнi, та барвистi або просто бiлi кеди.

– Один, два, три, чотири! Тепер уперед, руки ось так!

Гарна молода дiвчина з бiлявим волоссям, заплетеним еластичною рожевою стрiчкою такого ж кольору, як i ii гетри, змiнила вправу. Іншi вторили iй. Деякi з них не вiдразу вiднайшли правильний ритм. В однiеi це взагалi не вийшло. Спробувала пiдлаштуватися, дивлячись на найближчу сусiдку. Вираховувала потрiбний ритм, а потiм починала вправу з правильноi лiвоi ноги, але з неправильноi правоi руки.

«Присягаюся, вiдзавтра я припиню iсти». Це було едине, що вона спромоглася сказати собi, дивлячись майже у вiдчаi на власне зображення в боковому дзеркалi, подiленому навпiл дерев’яним станком для балерин.

Стефано постав перед жiнкою з важким рудим волоссям, дещо задовгим носом та банькатими очима. Їi безперечно не можна було назвати красунею.

– Привiт, ти хочеш записатися?

– Так.

– Авжеж, тобi це може стати в нагодi.

Вона блимнула на його все ще набрякле око i взяла з-пiд столу бланк. Приязною вона також не була.

– Ім’я?

– Стефано Манчiнi.

– Вiк?

– Сiмнадцять, у липнi, 21-го.

– Вулиця?

– Франческо Бендзяччi, 39. – Потiм, випереджаючи наступне запитання, додав: – 3-2-9-27-14.

Жiнка пiдвела очi.

– Телефон, нi? Для запису…

– Ну ясно, не для того, щоб iти грати у марсiян[15 - «Марсiяни», або «Space Invaders» – одна з перших вiдеоiгор, популярних в Італii у 1980-х роках.].

Банькатi очi зупинились на ньому на якусь хвильку, потiм повернулися до заповнення бланка.

– З тебе сто вiсiмдесят тисяч – сто за запис i вiсiмдесят за мiсяць.

Стефано виклав грошi на столик.

Жiнка взяла iх i поклала у конверт iз «блискавкою», який замкнула в першiй шухлядцi, а потiм, приклавши штамп до просякнутоi чорнилом губки, бацнула по картцi. «Будокан».

– Сплачувати на початку кожного мiсяця. Роздягальнi – на нижньому поверсi. Зачиняемося ввечерi о дев’ятiй.

Стефано поклав гаманець до кишенi – тепер там була нова членська картка у боковому вiддiленнi та на сто вiсiмдесят тисяч лiр менше. Йому довелося попросити iх у матерi; адже власних кишенькових грошей не вистачило б, аби оплатити спортзал.

Його мати. Вiн згадав той вечiр, коли повернувся додому пiсля того, як Поппi з дружками побили його. Спробував дiйти до своеi кiмнати нечутно, але паркет у вiтальнi його зрадив. Дерево заскрипiло.

– Це ти, Стефано?

Обрис матерi з’явився на порозi кабiнету.

– Так, мамо, я йду спати.

– Ти впевнений, що добре почуваешся?

Матiр подалася до нього.

– Мамо, все чудово.

Стефано хотiв дiйти до коридору, але материна рука виявилася спритнiшою. Вимикач клацнув, освiтивши його. Стефано вкляк, нiби увiковiчнений на фотографii.

– Боже мiй! Джорджо, хутчiш сюди!

Прибiг батько, у той час як материна рука боязко наближалася до ока Стефано.

– Що з тобою сталося?

– Та нiчого, я просто впав iз «Веспи».

Стефано вiдсахнувся.

– Ай, мамо, ти менi робиш боляче.

Батько оглянув iншi рани на руках, розiрваний одяг, брудний капелюх.

– Кажи правду, тебе побили?

Батько завжди помiчав деталi. Стефано сяк-так розповiв про те, що сталося. І, звiсно, мати, не розумiючи, що в сiмнадцять рокiв уже можуть бути своi правила, сказала:

– Чому ж ти не вiддав йому капелюха? Я б сплела тобi iншого…

У той час як батько, не вдаючись у деталi, перейшов до серйознiшого:

– Стефано, скажи правду, полiтика тут нi до чого?

Подзвонили сiмейному лiкаревi, Стефано випив банальний аспiрин i пiшов спати. Перш нiж заснути, вирiшив: нiхто бiльше його не поб’е. Принаймнi залишившись неушкодженим. І ось тепер вiн тут, у спортзалi. Закинув сумку на плече i пiшов до сходiв. Двое дiвчат у смугастих купальниках поспiхом вийшли з роздягальнi. Спiзнювались на заняття з аеробiки. Вони вiддали перевагу солодощам i не приховували цього; можливо, зараз навiть пошкодували про це, але цi втраченi десять хвилин все одно небагато могли б змiнити. Стефано рушив сходами. Знизу чулися звуки залiзяк, кинутих на дерев’янi рейки, вищання блокiв, «млинцiв» для штанги, що грюкали один об одного, тренажерiв для кожного м’яза. Якiсь типи в тiсних майках мiрялися бiцепсами, розглядаючи себе в дзеркалi, й задоволено всмiхалися. Іншi працювали, щоб досягти таких само успiхiв. Ще iншi, нижчi зростом, худi або миршавi, проходили заздрiсно повз, не дивлячись на себе у занадто чеснi дзеркала.

Вiдкладали убiк заважкi для них штанги або ж залишалися в кутку й споглядали того велетенського типа, поголеного «пiд нуль», що завиграшки присiдав iз бiльш нiж сотнею кiло.

Стефано зайшов до роздягальнi. Однi хлопцi перевдягалися, iншi, щойно пiсля душу, розчiсували мокре волосся. Хтось поклав фен у сумку, закрив «блискавку» й вийшов. Один «голубий» стояв перед дзеркалом i вдавав, нiби вивчав якийсь гандж на своiй старiй мармизi. Насправдi вiн дивився на вiддзеркалене тiло молодого хлопця, що стояв пiд душем. Табличка попереджала, що хтось за нагоди може запустити лапи до кишень залишених курток або сумок i вкрасти будь-що. Звiсно, нiхто за це вiдповiдальностi на себе не брав. Хлопець iз душу помiтив старого. З поваги до його вiку вiн не кинувся битися, але повернувся до нього дупою й пiдняв середнiй палець, посилаючи його за вiдомою адресою.

Стефано переодягнувся.

– Ану помацай ось це. Залiзо! Та нi, що я кажу – криця!

Осадкуватий тип iз приязним обличчям показував своi великi, але не надто рельефнi бiцепси. Його волосся було порiдiлим, але блакитнi очi випромiнювали неймовiрне свiтло.

– Та що ти верзеш? Якщо я встромлю сюди голку, ти зникнеш.

Його друг гучно ляснув себе по плечу.

– Ось це – справжня рiч: пiт, праця, бiфштекси. А те, що в тебе, – то вода.

– Та ти ж хлоп’я, ти крихiтка.

Полло усмiхнувся йому.

– Хлоп’я чи нi, а вiдтискаю 120 з ослону.

– Знов про це?

– Дивися, га?

Полло зачекав, щоб хлопець закiнчив свою низку вправ з 40 кiлограмами, потiм узяв два млинцi по 25 кiлограмiв, насадив по одному з кожного боку.

– Не вiриш, га? Тодi дивися.

Поставив останнiй п’ятнадцятикiлограмовий «млинець» i залiз пiд штангу, поклав руки на залiзо. Воно було холодним та ребристим, трохи iржавим. Випростав долонi й знайшов правильну позицiю. Глибоко вдихнув раз, другий, потiм вигнув спину й вiдiрвав. З великою напругою у грудях узяв штангу. Випробував ii, похитав, а потiм опустив. До того, як вона торкнулася грудей, швидко вiдтиснув ii, з усiею силою, скрикнувши. Штанга впала на стiйку з гучним брязкотом, танцюючи та пiдстрибуючи там, вигнута пiд вагою «млинцiв».

– Ну? А ти коли, курво, таке зробиш?

– Та просто зараз. Ти що, жартуеш? Я двiчi так вiдтисну залюбки, дивися сюди, га?

Луконе залiз пiд штангу, усмiхаючись друговi. Скорчив мармизу, нiби говорячи: «Та це ж дурничка». Розставив руки, ухопив довгий гриф i рiшуче пiдняв штангу. Повiльно опустив i, дивлячись на штангу, що зависла за кiлька сантиметрiв над пiдборiддям, сильно вiдтиснув ii, напружуючи груднi м’язи.

– Один! – усмiхнувся. Потiм, так само контролюючи штангу, опустив ii, поклав собi на груди й знову вiдтиснув.

– Два! А якщо захочу, то й з бiльшою вагою можу.

Полло не змусив його повторювати.

– Справдi? Тодi спробуй-но ось iз цiею.

Ще до того, як Луконе змiг покласти штангу на стiйку, додав туди маленький боковий «млинець» на два з половиною кiлограми. Штанга, що раптом утратила рiвновагу, почала хилитися вправо, де була бiльша вага.

– Що ти, курво, зробив? Ти iдiот?..

Луконе спробував затримати штангу, але марно. Вiн збентежено дивився на друга. Штанга опустилася. М’язи здали. Штанга важко лягла на груди.

– Бля, забери ii звiдси, я задихаюся.

Полло смiявся, як навiжений.

– «Та що там, я можу так i з двома “млинцями” на додачу». А я ж тiльки один доклав, i тобi вже так зле? Що, вже геть знесилений? Вiдтискай, нумо, вiдтискай… – прокричав йому майже в обличчя. – Та вiдтискай же!

І ну реготати – а Малюк, що сидiв у кутку, пiдтримав його. Стефано, що бачив усю сцену, вирiшив не втручатися.

– Та ти забереш ii з мене, ну ж бо?

Луконе геть почервонiв – почасти вiд лютi, почасти тому, що справдi задихався.

Двое хлопцiв, що тренувалися на тренажерi поблизу, перезирнулися, не знаючи, що вчинити. Потiм, бачачи, що Луконе починае кашляти i, навiть роблячи нелюдськi зусилля, не може прибрати зi своiх грудей штангу, вирiшили таки допомогти.

Полло лежав на пiдлозi долiлиць. Реготав, як скажений, ляскаючи по настилу руками. Двое хлопцiв узяли штангу i не без зусилля поклали ii на стiйку. Луконе оклигав i, тримаючись за горло та кашляючи, пiдвiвся.

Малюк припинив смiятися. Полло все ще качався по пiдлозi, нiчого не помiчаючи. У якусь мить вiн повернувся знову до Луконе, зi сльозами смiху на очах, але побачив його на ногах перед собою, вiльного.

– Ох! Як ти в бiса це зробив?

Полло тут-таки схопився на ноги й накивав п’ятами, усе ще регочучи та перечiпаючись об штанги та гантелi, що лежали на пiдлозi; штовхаючи iнших, тих, хто розважався, звиклий до цiеi староi iсторii, та нових, хто ще не звик i дивувався. Луконе гнався за ним, кашляючи.

– Стiй, я тебе розiрву, я тебе вб’ю. Я тобi отого «млинця» у голову пожбурю, i станеш ще меншим гномом, анiж ти е!

Вони ганялися по всьому спортзалу, як навiженi. Кружляли навколо тренажерiв, зупинялися за колонами, раптово вискакували звiдти. Полло у спробi затримати суперника перекинув на нього кiлька гантелей. Гумовi «млинцi» важко застрибали по пiдлозi; Луконе перескочив через них, його нiчого не могло зупинити. Полло влетiв на сходи, що вели до жiночоi роздягальнi. Пробiгаючи, штовхнув дiвчину, що вiдлетiла до дверей, розчахнувши iх. Усi iншi дiвчата, що саме перевдягалися до заняття з аеробiки, завищали, як ненормальнi. Луконе припинив свою гонитву. Вiн укляк на останнiх сходинках, зачарований панорамою м’яких гiрок, живих та рожевих. Полло тут-таки повернув назад.

– Бляха, очам не вiрю, це ж рай…

– Провалiться до пекла!

Одна з дiвчат, одягнена дещо бiльше за iнших, пiдбiгла до дверей та грюкнула ними перед iхнiми пиками. Двое друзiв на хвилинку замовкли.

– Ти бачив, у тоi, вдалинi праворуч, якi цицьки?

– Чому… а та, що була перша лiворуч? Таку дупу ти б хiба викинув?

Полло взяв Луконе пiд лiкоть, хитаючи головою.

– Щось неймовiрне, га? Нi, таку б я не викинув. Я ж не педик, як ти!

Потiм, пiсля цiеi короткоi еротичноi паузи, знову почали ганятися.

Стефано розкрив теку, яку йому дала Франческа, тренерка спортзалу.

«Починай з чотирьох розмахiв на ослiнчику. Вiзьми двi гантелi по 5 кiлограмiв, ти маеш розтягнутися i вiдкритися, хлопче. Що грубший фундамент закладеш, то бiльше зможеш побудувати зверху».

Вiн лiг на вигнутий ослiнчик i почав. Плечi болiли, гантелi здавалися величезними, зробив боковi вправи, сповз до землi, потiм знову нагору. Потiм голову назад. І знову. Чотири блоки по десять, день за днем, тиждень за тижнем. Пiсля перших мiсяцiв було краще, плечi вже не болiли, передплiччя стали дещо бiльшими. Почала розширюватися грудна клiтина, ноги стали сильнiшими, вiн змiнив харчування. Зранку – коктейль iз порошковими протеiнами, яйце, молоко, печiнка трiски. На обiд – трохи пасти, бiфштекс з кров’ю й пивнi дрiжджi, багато пророщеноi пшеницi. Увечерi – до спортзалу. Завжди. Мiняючи вправи, працюючи один день над верхньою частиною, а iнший – над нижньою. М’язи, здавалося, знавiснiли. Вiдпочивали, як це годиться по-християнськи, тiльки у недiлю. З понедiлка все починалося знову. На кiлька кiлограмiв бiльше, тиждень за тижнем, крок за кроком, за це його й прозвали Степ[16 - «Step» з англiйськоi крок.]. Вiн став другом Полло та Луконе й усiх iнших у спортзалi.

Одного дня, десь мiсяцiв за два, увiйшов Сицилiець.

– Ну, хто хоче зробити вiдтискання зi мною?

Сицилiець був одним iз перших клiентiв «Будокану». Вiн був кремезним i дужим, нiхто не бажав змагатися з ним.

– Бляха, я вас хiба банк пограбувати запрошую? Просто зробимо кiлька вiдтискань.

Полло i Луконе продовжували тренуватися мовчки. З Сицилiйцем справа завжди закiнчувалася сваркою. Якщо ти йому програвав, вiн потiм увесь час брав на кпини, а якщо вигравав… ну, нiхто не знав, що тодi могло б статися. Нiкому ще не вдавалося виграти в Сицилiйця.

– Ну то що, у цьому гiвняному спортзалi немае нiкого, хто хотiв би зробити кiлька вiдтискань зi мною?

Сицилiець подивився навкруги.

– Я хочу.

Вiн обернувся. Степ був перед ним, Сицилiець оглянув його з голови до нiг, потiм ще раз.

– Окей, ходiмо туди.

Вони пройшли у невеличку кiмнатку, де було лише кiлька гантелей для рук, з якими саме працювали двiйко хлопцiв.

Щойно Сицилiець увiйшов, один iз них поклав гантелi й стрiмко вийшов. Другий продовжив свою вправу.

Сицилiець став навпроти нього, пильно поглянув, посмiхаючись. Хлопець продовжував навперемiнки пiднiмати гантелi, угору-униз, потiм побачив iнших, що входили. Вiн дiйшов уже до сьомого пiдходу. Зупинився. Подивився на Полло, Луконе, Малюка, Кролика та iнших, якi загородили вузький прохiд. Зрештою зрозумiв, що мае вийти звiдси. Поклав гантелi. Із кволим «вибачте» протиснувся мiж мiцними мускулами, якi, не посунувшись, змусили його витончитися ще дужче. Сицилiець зняв олiмпiйку, оголивши величезнi груднi м’язи й пропорцiйнi передплiччя.

– Ну, то ти готовий?

– Коли хочеш.

Сицилiець зайняв позицiю. Степ – навпроти нього. Почали робити вiдтискання. Степ витримав, скiльки змiг, а потiм, знесилений, повалився на пiдлогу. Сицилiець зробив ще п’ять швидких вiдтискань, потiм пiдвiвся i ляснув Степа по плечу.

– Молодець, хлопче, дуже непогано. Останнi ти зробив цiлковито завдяки ось цьому.

І вiн дружно штовхнув його долонею в чоло. Степ усмiхнувся, це було не образливо. Усi повернулися до своiх вправ. Степ помасував собi затерплi м’язи передплiч – нiчого не вдiеш, Сицилiець був набагато дужчим за нього, було ще зарано. Тодi.

– Вiсiмдесят!

Кальмар та Кролик гепнулися один за одним на холодний мармур дашка.

– Ще мiнус два.

Малюк посмiхнувся. Пiдняв руку з пивом, яке принесла одна з бiлявок. Їi прозвали Петсi[17 - Петсi Кенсiт – сценiчне iм’я Патрисii Френсiс Джуд Кенсiт, британськоi акторки, спiвачки та телеведучоi.] за вiддалену схожiсть з англiйською спiвачкою. Дуже вiддалену.

– Вiсiмдесят один.

Кальмар пiдiйшов до Малюка i взяв у нього пиво.

– Вiсiмдесят два!

Зробив довгий ковток, потiм передав Кроликовi. Коли бляшанка повернулася до рук Малюка, вона була майже порожня.

– Вiсiмдесят три!

Бляшанка, кинута долi, пiдстрибнула на дашку i полетiла вниз з металiчним звуком.

– Вiсiмдесят чотири!

Двiчi легко пiдскочила, покотилася до водостоку, зупинилася й закрутилася мiж широкими щiлинами.

– Вiсiмдесят п’ять!

Їх залишилося тiльки четверо: Степ, Сицилiець, Гак та Дарiо. Опустилися всi одночасно. Одяг просякнув потом, ланцюжки, що витяглися з-пiд футболок, небезпечно розгойдувались на шиях, руки намагалися знайти зручнiшу позицiю.

– Вiсiмдесят шiсть!

Вони були як потужна i шумна машина, що випускала час вiд часу пару, слiдуючи точному ритму.

– Вiсiмдесят сiм!

Знову опустилися.

– Нумо, Дарiо! – крикнула Глорiя знизу, розгойдуючись на своiй «Веспi». – Продовжуй, любий, ти дуже сильний!

– Вiсiмдесят вiсiм!

І Дарiо, якого щойно пiдбадьорила дiвчина, пiд час пiдйому вкляк на пiвдорозi. Глорiя це помiтила.

– Ну ж бо, Дарiо! – прокричала знову зi своеi «Веспи».

Дарiо вiдтискав обома руками, намагаючись зiбрати своi розпорошенi сили, але не змiг поворухнутися.

Вiн зупинився, застиг iз зiгнутими лiктями й передплiччями, що тремтiли. Краплi поту котилися одна за одною з його чола. Стражденно закусив губу. Малюк пiдiйшов до нього i, нахилившись, дивився впритул.

– Панове, ми втрачаемо ще одного…

Глорiя тихо прошепотiла:

– Нумо, Дарiо, вiдтискай! – але вона зверталася радше до себе самоi, анiж до нього. Дарiо тремтiв усе дужче, зрештою важко гепнувся на мармур. Малюк сiв i, посмiхаючись, запалив цигарку.

– Раджу всiм, у кого вiльнi руки, торкнутися яець[18 - Так забобоннi iталiйськi чоловiки «вiдводять» вiд себе бiду.] на честь Глорii.

Потiм обернувся до дiвчини, яка стояла пiд дашком, i, тручи «блискавку» джинсiв, заволав:

– Глорiе, хай би тобi пiр’я у горлi виросло, ти його «спалила»! Не встигла й iменi промовити, як вiн здох. Вiсiмдесят дев’ять!

Маддалена глянула на Степа. Вiн здався iй неймовiрно гарним, його шкiра була темнiшою, нiж зазвичай, а очi – червоними вiд тривалоi напруги. М’язи на шиi випнулись. Маддалена витягла з маленькоi кишеньки джинсiв гумку «Вiгорсол» без цукру i поклала до рота.

– Гей, даси менi одну?

Навiть не обертаючись, подала пакетик подрузi, що стояла поряд.

Смак свiжостi владно розлився в ротi. Маленькi бiлi зуби рухалися вгору-вниз, трощачи цей прямокутничок, що одразу ж утратив форму. Подумала про ту нiч, кiлька днiв тому, коли Степ запросив ii до своеi домiвки i вони там кохалися. Це було прекрасно.

Вона тодi майже висiла на цих плечах, таких гладких, таких широких. Цiлком вiддалася цiй силi, цiй хвилi втiхи, цiй свiжостi його тiла. Цi очi нiби зазирали iй у душу, i цей погляд, здавалося, торкався ii серця, так вона його любила. Шепотiла слова кохання, цiлувала його шию, за вухом, очi. Вiн же нiчого не казав, увесь час тiльки дивився на неi, гладив ii по волоссю, усмiхаючись, гойдаючись усерединi неi нiжно, як у колисцi, угору й униз, дбаючи, щоб не навалюватись на неi своею вагою, тримаючись на лiктях, ледь торкаючись ii шкiри. Маддалена ще раз глянула на нього.

– Дев’яносто!

Степ спустився, ледь торкнувся мармуру – i знову вгору, сильно та рiшучо. Вона уявила себе пiд ним. Спалахнуло бажання. Почервонiла й опустила очi. Поклала назад до кишеньки пакетик iз гумками, який повернула сусiдка.




5


Поппi та його друзi стояли перед баром «Андзуiнi», реготали й жартували, попиваючи пиво. Хтось iв червону пiцу, яка ще парувала, облизував кутики, щоб томатний соус не витiкав. Ще хтось курив. Кiлька дiвчат захоплено слухали якогось типа. Вiн забагато жестикулював, розповiдаючи про сварку зi своiм шефом: його звiльнили, але нарештi вiн вiдiгрався за все. Побив усi пляшки вина в магазинi, першу з яких – в особливий спосiб.

– Знаете, що я зробив? Вiн менi так остогид, що замiсть заяви про звiльнення я огрiв його пляшкою по кумполу.

Усi засмiялися. Деякi – грубо. Один iз них, затятий курець, закашлявся, як навiжений. Тип, бачачи прихильнiсть слухачiв, продовжив:

– А вiн замiсть того, щоб виплатити менi вихiдну допомогу, накатав на мене заяву в полiцiю.

І засмiявся першим, намагаючись таким чином пiдтримати цей свiй не надто дотепний жарт.

Анналiза також була там. Увечерi пiсля того iнциденту вона не подзвонила Стефано, нiколи його бiльше не шукала. Але це було несуттево. Степ був не з тих, хто страждае на самотi. Вже минуло понад вiсiм мiсяцiв, i вiн нiчого про тих людей не чув. Тож дещо занепокоiвся i пiшов iх шукати.

– Поппi, друже мiй, як справи?

Поппi подивився на типа, що йшов йому назустрiч. Усмiхнувся, але було зрозумiло, що вiн не мае зеленого поняття, хто це. Так, щось знайоме було – цi очi, цей колiр волосся, цi риси обличчя, – але вiн не пам’ятав. Статурний, з великими руками та широкими грудьми. Степ, помiтивши запитальний погляд Поппi, усмiхнувся, намагаючись його заспокоiти.

– Сто рокiв не бачились, еге ж? Як твоi справи?

Степ дружно поклав руку на плече Поппi.

Сицилiець, Полло та Луконе, що були щасливi супроводжувати Степа, влiзли у центр групи. Анналiза все ще усмiхалася, коли зустрiлася поглядом зi Степом. Вона едина його впiзнала. Усмiшка повiльно сповзла iй з обличчя. Степ вiдвiв очi й присвятив цiлковиту увагу своему друговi Поппi, який усе ще спантеличено дивився на нього.

– Вибач, я нiяк не можу пригадати…

– Як же так?! – Степ усмiхнувся йому, все ще обiймаючи за плечi, нiби вони були двое старих друзiв, що давно не бачилися. – Менi сумно таке чути. Зачекай. – Раптом йому сяйнула чудова думка. – Можливо, ти згадаеш ось це.

Витягнув iз кишенi джинсiв капелюшка. Поппi подивився на капелюшок, потiм – на усмiхнене обличчя осадкуватого типа, який тримав його в обiймах. Цi очi, це волосся. Ага, ну так. Це був той шмаркач, якого вiн колись вiддухопелив.

– Курва!

Поппi спробував вивiльнитися з-пiд рук Степа, але той блискавично схопив його за волосся, заблокувавши.

– Коротка пам’ять, га? Привiт, Поппi.

І, притягнувши його до себе, так жорстко вдарив головою, що розтрощив тому носа. Поппi нахилився, схопився за обличчя. Степ ударив ще раз, з усiеi сили. Поппi майже вiдскочив назад, з брязкотом налетiв на вiконницю.

І тут Степ насiв на нього; ще до того, як той упав, заблокував його, схопивши рукою за горло. Правим кулаком зарядив йому цiлу купу ударiв згори вниз, по лобi, розбивши брову та губу.

Вiдступив i, перш нiж Поппi упав, влупив йому кулаком прямiсiнько в живiт, перекривши дихання.

Хтось iз друзiв Поппi спробував утрутитися, але Сицилiець iх одразу ж зупинив.

– Спокiйно, видихай, стiй тихо, зрозумiв?

Поппi лежав на землi, Степ гамселив його по грудях, по животу. Поппi спробував згорнутися, закрити обличчя, але нога Степа була нещадною. Бив, де тiльки знаходилось мiсце, потiм почав мiсити його згори. Пiднiмав ногу i гатив пiдбором. Сухий сильний удар по вуху, яке тут-таки розiрвалося й закривавило, по м’язах нiг, по боках, майже стрибаючи по ньому всiею своею вагою. Поппi вигинався при кожному ударi й нарештi проскiмлив жалiбно:

– Досить, досить, прошу тебе!

Викашлював кров’ю, яка збiгала просто в горло, вiдпльовував слину, яка звисала з губи. Степ зупинився. Вiдновив дихання, пострибавши, подивився на свого ворога на землi, нерухомого, переможеного. Потiм рiзко розвернувся i кинувся на бiлявого хлопця позад себе. Це був той самий, що тодi тримав його ззаду. Ударив йому лiктем в обличчя, навалюючись усiею своею вагою. У типа випали три зуби. Два – на землю. Степ обперся колiнами об його плечi. Заблокувавши його так, почав гамселити кулаками по обличчю. Потiм схопив його за волосся, iз силою почав гатити головою по землi. Раптом хлопця зупинили чиiсь дужi руки. Це був Полло. Пiдняв його пiд пахви.

– Ну ж бо, Степе, годi, ходiмо звiдси, ти його добиваеш.

Сицилiець та Луконе також наблизились. Сицилiець уже мав на кiлька проблем бiльше за iнших.

– Ходiмо, так буде краще. Бо, мабуть, якась падлюка вже покликала копiв.

Степ вiдсапався, пройшовся пiвколом мiж дружками Поппi, якi мовчки дивилися на нього.

– Гiвнюки!

І плюнув в одного, що стояв з пляшкою кока-коли у руцi, влучив в самiсiньке обличчя. Пройшов перед Анналiзою й всмiхнувся iй. Вона несмiливо всмiхнулася у вiдповiдь, не знаючи до ладу, як поводитись. Ледь ворухнула нижньою губою, тож вийшла якась дивна гримаса. Степ та iншi заскочили на своi «Веспони» й поiхали геть. Луконе кермував, як божевiльний, позаду сидiв Сицилiець; горлали обидва – господарi дороги. Потiм наблизились до Полло, позаду якого сидiв Степ.

– Бляха, ти ту блондинку легко мiг шпокнути… Вона була згодна.

– Передаеш кутi меду, Луконе. От завжди тобi подавай все й одразу. Потихеньку, нi? Треба вмiти вичiкувати. На все свiй час.

Того вечора Степ пiшов у гостi до Анналiзи, прислухавшись до поради Луконе. Вона шкодувала, що не подзвонила йому ранiше, клялася, що iй дуже прикро, що вона насправдi хотiла це зробити, але була страшенно, надзвичайно зайнята. У наступнi днi Анналiза дзвонила йому багато разiв. Але Степ був такий зайнятий, що не знайшов навiть часу вiдповiсти на дзвiнок.




6


Музика.

Дiвчина, що мешкала неподалiк, увiмкнула «бумбокс»[19 - «Бумбокс» – магнiтофон, який у 1980-х носили на одному плечi вулицями, слухаючи музику.]. «Кролик теж остогид». Малюк, уже напiдпитку, заскочив на дашок i, танцюючи у своiх «кларксах»[20 - «Clarks» – англiйське пiдприемство, що виробляе взуття.] на босу ногу, просякнутих потом i без шнуркiв, спробував зобразити брейк. Не вийшло.

– Яху-у-у-у! – сильно ляснув долонями. – Сто десять. Увага, ми наближаемося до рейтингу найбiльш пiтних. Пiд номером один у нас iде Сицилiець. Помiтнi плями поту пiд пахвами та на спинi, вiн схожий на фонтан i тхне, мовби не використовуе дезодорант. Може звести з розуму Дебору.

Блондинка з невмiло окисленим волоссям – високо зав’язаною косою, поцяткованою вiдтiнками жовтого та чорного, вiдгукнулася:

– Гей, Мал, стули свого писка!

– Оксфорд, у прекраснiй вiдповiдностi до всього iншого.

Малюк, усе ще намагаючись танцювати, зробив ще один невдалий крок i показав iй сiдницi. Цей жест зустрiли схвальним свистом.

– Пiд номером два виступае Гак. Неймовiрно! У нашому «хiт-пiтнядi» вiн пiднiмаеться зi страшною швидкiстю. Не у сенсi вiдтискань, бо з цим, як ви можете помiтити, мае деякi проблемки. До речi… Сто одинадцять!

Степ, Гак та Сицилiець зробили неймовiрнi зусилля. Пiднялися всi трое, виснаженi, червонi та засапанi.

– Як ви можете побачити, чудова футболка вiд «Ральф Лорен» змiнила свiй колiр. Тепер його можна було б назвати полинялим зеленим або радше мокрим зеленим.

Малюк, вимахуючи кулаками бiля грудей, головою вторував ритму нового шлягера, який дi-джей по радiо оголосив успiхом року. Зробив пiрует i повiв далi:

– Ви тiльки подумайте, вiн так пiтнiе, що пiд пов’язкою вже утворилося щось типу басейну. І знаете, хто там плавае?

– Нi, скажи нам!

Деякi з учасникiв, що вибули, разом зi своiми дiвчатами закричали знизу:

– Хто?

Малюк зробив ще один пiрует у ритм музики.

– Лоновi вошi Дебори.

І вказав на неi пальцем. Усi зареготали, як навiженi, окрiм Дебори, яка пiдняла бляшанку i спробувала пожбурити в нього. Не влучила. Неоновi бризки розсипалися за плечима Малюка.

– В яблучко!

Лiтера «Ш» з голубого пластику поблимала кiлька разiв, усе слабше, i згасла майже вся, залишивши одну закарлючку.

Малюк зробив жест рукою на кшталт «так не можна чинити», вихиляючись пiд музику, вказав на зiрки на небi й знов почав танцювати – брутально, пiдстрибуючи та роблячи дивнi гримаси ротом. Дотанцював до вивiски, ненавмисно змiненоi непевною рукою Дебори. Усмiхнувся й показав на новий напис: «ГИК». Йому не треба було повторювати двiчi – вiдкрив рота й сунув туди пальцi.

Його вiдрижка рознеслася по всiй площi. Цей тваринний звук вiдлунював повсюди. Довгий, потужний, вiд якого вiдганяло пивом. Усiм тим, що накопичилося в тiлi Малюка. Потiм, усе ще гикаючи, Малюк знову привiтав подругу: «Привiт, Деборо».

Цього разу вона теж весело засмiялася разом з iншими, похитуючи головою.

– Сто дванадцять! У той час, як ми тут розважаемося, панi та панове, е люди, якi страждають. Але повернiмося до нашого рейтингу. Останнiм е, природно, Степ. Майже iдеальний, волосся дещо розкуйовджене, хоча воно таке коротке, що цього й не помiтно…

Малюк нахилився, щоб роздивитися його ближче, потiм рвучко пiдвiвся й закрив лице руками.

– Неймовiрно, я бачив одну краплю поту, але я вас запевняю, що вона була одна-едина!

Малюк викинув руки вгору, розставляючи ноги у рваному ритмi брейк-дансу. Зробив щось на кшталт шпагату, що пiддало важкому випробуванню його джинси, i без того обдертi. Ризикований хрускiт суглобiв змiшався з трiскотом занадто натягнутих запошивок, але тут-таки обидва цi звуки зникли, перекритi iншим, набагато гучнiшим i не позбавленим смороду.

– Неймовiрно! Хтось перднув.

Уся група лускала зо смiху, у той час як дiвчата гидливо перезирнулися. Зiтхаючи, вони похитали головами, не знайшовши у собi смiливостi бiльш яскраво висловити свiй осуд.

– Сто тринадцять! Увага, це приносить сто разiв нещастя, ви витримаете?

Степ опустився, вiдчуваючи, як рiже в очах. Кiлька краплин поту скотилися скронями i розлилися по вiях, нiби бридкi лiки для очей. Заплющив очi, вiдчув бiль у плечах, напухлi передплiччя, пульсуючi вени. Подався уперед, а потiм повiльно знову пiднявся. «Та-а-а-ак!» Степ подивився вбiк. Сицилiець не вiдставав. Випростав руки, догнавши його. Гак пiднявся останнiм, напружуючись, йдучи вгору дещо косо, випростав спочатку праве передплiччя, потiм лiве. Останнiм ривком пiднявся, обернувся до iнших двох. Степ усмiхнувся йому. Сицилiець глянув на нього iз сумiшшю ненавистi, лютi та втоми. Гак вiдповiв ледь помiтною i дещо затьмареною усмiшкою.

– Сто вiсiмнадцять! Так!

Малюк, що дивився на них зблизька, високо пiдстрибнув.

– Ми досягли рекорду. Неймовiрно: сто дев’ятнадцять! Знову вниз, нумо.

Знизу доносились голоси дiвчат та хлопцiв, якi програли – тiльки вони могли по-справжньому оцiнити цi повiльнi i вiдчайдушнi пiднiмання-опускання. Кожен з них пiдбадьорював свого фаворита. Виходив безладний хор, який заповнював криками всю площу.

– Нумо, Степе! Ну ж бо, Сицилiйцю! Уперед, Гаку!

Унизу всi плескали, радiсно пiдбадьорюючи. Нагорi серця-суперники стражденно калатали у рiзних ритмах.

Степ насилу пiднявся. Сицилiець уже чекав на нього, посмiхаючись, готовий знову опуститися.

Вiн таки мав неймовiрну силу. Вiд того дня у спортзалi Степовi так нiколи й не вдалося перемогти його. Але хто справдi здивував, це був Гак. Вiн нiколи не доходив до такого рiвня.

Гак був зайнятий своею особистою боротьбою – з самим собою, своiми м’язами, своею волею. Пiднiмався повiльно, сантиметр за сантиметром, то праворуч, то лiворуч, щоб допомогти то однiй, то другiй руцi.

Вiдколи це Гак носить пов’язку? Степ пригадав, як уперше його побачив. Вiн був на Теплицях, вони ганяли там разом задля задоволення. Степ зробив йому кiлька комплiментiв.

– Маеш пречудовий мотоцикл. Жовтий колiр бака – просто ураган. Хто тобi його фарбував?

– Пiстоль.

І поiхав собi на своему мотоциклi зi своею пов’язкою. Пiзнiше Степ спитав у Полло:

– А що там за iсторiя в Гака?

– Ну, хтось каже, що вiн чубився з якимось чуваком iз Талентi[21 - Талентi – один зi спальних районiв Рима, названий так за прiзвищем колишнiх землевласникiв.], i той так врiзав йому по лiвому оку, що там вилетiла рогiвка. Іншi розповiдають, що вiн мчав по окружнiй на мотоциклi, i йому влетiла бджола чи якась комаха в око, i що вона ще кiлька днiв жила й повзала поза оком. Потiм здохла, але вiн не наважувався зробити операцiю, щоб видалити ii. Як на мене, правда в тому, що вiдколи вiн носить цю пов’язку, всi його шанують, дiвчата тануть, котрась навiть iде з ним у лiжко, а головне – батько бiльше його не лупцюе. Коротше, це типу талiсман.

Степ усмiхнувся. Полло та його оповiдки. Вони завжди були якiсь каламутнi. Однак кiлька днiв по тому вони пiшли до Нечупари iсти пiцу. Вже видудлили чимало пива, коли влетiла бджола.

Гак почав ганятися за нею iз газетою, бахкаючи всюди, де б вона не сiла: по столиках iнших клiентiв, по стiнах, поряд з вiкном, поки нарештi не вбив ii просто на пiцi якогось небораки.

– Гiвнянi бджоли! – волав вiн. – Нев’iбенно вже менi осточортiли!

І сiв на свое мiсце. Всi пiдняли келихи за його здоров’я. Тип поскаржився й замовив собi iншу пiцу. Власник надав ii безкоштовно. Краще заплатити за одну пiцу, анiж ремонтувати пiцерiю, – виправдовувався вiн потiм перед дружиною.

Дiвчина з «бумбоксом» зробила голоснiше. Музика розлилася площею. Уболiвальники Гака горлали на всi легенi:

– Нумо, Але, нумо, вiдтискай, ти зможеш!

Степ та Сицилiець мовчали. Дивилися кожен на свого друга-ворога, що пiднiмався, тремтячи та вiдсапуючись, сантиметр за сантиметром, мить за миттю, у той час як крики посилювались: «Але, Але, Але!..» Хор, що спiвав осанну. Здавалося, вiн надае Гаковi сили, у той час як його обличчя через неймовiрнi зусилля ставало все червонiшим та пiтнiшим. Волосся прилипло до лоба, канали гарячого поту спускалися по шиi, намочуючи сорочку. Степ глянув на нього. Гак розплющив очi. Також глянув.

Степ зробив невеликий порух головою, дружнiй жест: нумо, майже прошепотiв. Гак зрозумiв, потiм, тремтячи, похитав головою. «Нi, я бiльше не можу». На хвильку застиг. Потiм передплiччя йому пiдломилися. Вiн рiзко впав, устигнувши лише повернути голову. Бахнувся грудьми на мармур. Здригнувся, потiм завмер.

Тиша.

Знизу почулися вигуки розчарування. Музика здавалася Гаковi далекою, перекрита його важким диханням. Обличчя приклеене до мармуру. Вiн розплющив одне око, клiпнув i побачив те, що завдало йому найбiльшого болю. Бiльше, нiж його забите пiдборiддя, нiж зболiлi передплiччя, нiж утомлене серце. Нiби крiзь туман, дещо матовий i молочний, вiн побачив, як суперники опустилися.

– Сто двадцять!

Опустилися швидко, уповiльнюючись тiльки наприкiнцi, до зiткнення з мармуром. Потiм пiднялися, вiдтискаючись iз силою на руках, заганяючи туди, у передплiччя, все, що в них залишилось: гнiв, гордiсть, волю. Всi тi речi, що його покинули.

Гак залишився нерухомим, випростаним на холодному мармурi, й насолоджувався цiею крижаною поверхнею, свiжiстю ночi, повiльним вiдпочинком м’язiв. Усвiдомлював це почуття нормальностi, власноi звичайностi, поразки. Тодi заплющив едине око, яке мiг заплющити.

– Сто двадцять один! Неймовiрно, але нашi двое суперникiв продовжують у прекрасному стилi. Нам дуже прикро за Гака, який показав чудовий спортивний результат, але ми мусимо продовжувати. Сто двадцять два!

Степ i Сицилiець пiднялися швидко, нiби знайшли в собi новi сили, нову енергiю. Знову опустилися.

– Сто двадцять три!

Ритм пришвидшився. Нiби розумiючи це, Малюк замовк.

– Сто двадцять чотири!

Вимовляв тiльки цифри. Швидко. Чекаючи, щоб пiднялися, перш нiж промовити наступну.

– Сто двадцять п’ять!

І знову вниз.

– Сто двадцять шiсть!

Степ ще дужче прискорився, важко видихаючи.

– Сто двадцять сiм, двадцять вiсiм!

Опускався й знову пiднiмався, одразу ж. Сицилiець слiдував за ним, напружуючись, червонiючи все дужче.

– Сто двадцять дев’ять, сто тридцять! Неймовiрно, хлопцi!

Нiхто бiльше не розмовляв. Унизу запала тиша.

– Сто тридцять один.

Тiльки музика фоном.

– Сто тридцять два…

Сицилiець зупинився на пiвдорозi, потiм почав кричати, нiби його щось розривало зсередини. Хрипкий лемент пораненого звiра.

Степ глянув на нього. Сицилiець нiби вкляк. Тремтiв i хрипко кричав, але передплiччя не хотiли його чути. Тодi видав останнiй рев, як поранений звiр, у якого вирвали шмат м’яса. І невмолимо почав опускатися. Вiн програв. Група внизу закричала. Хтось вiдкрив ще пиво.

– Та-а-а-а-ак, ось новий переможець, це Степ!

Малюк пiдiйшов до нього з привiтаннями, у той час як Сицилiець лiг на мармур i дивився на нього заздрiсно. Але Степ залишився угорi, поглянув на хлопцiв унизу, що вiтали його. Гак сидiв поряд, обхопивши руками колiна, й усмiхався. Сицилiець, лежачи переможено, повертався до тями.

Тодi Степ прийняв рiшення. Розподiлив добре вагу на руки, потiм потроху перемiстився праворуч, переносячи всього себе на цю руку. Потiм повiльно, дивлячись уперед, прикривши очi, пiдняв лiву.

Площа затихла, нiби цей жест був командою. Із радiо – майже знак долi – полилася пiсня «Springsteen» – «I’m going down»[22 - Англiйською – «я спускаюся».]. Степ усмiхнувся, заклав лiву руку за спину i спустився на однiй руцi, кричачи.

Торкнувся мармуру, подивився на нього виряченими очима i потiм знову пiднявся, тремтячи та вiдтискаючи тiльки правою – всiею своею силою, всiею своею люттю. Крик звiльнення вирвався з його горла. Крик страждання та величi. Пiднявся, волаючи: «Та-а-а-ак», тому що туди, куди не дiсталась його сила, дiсталася його воля. Залишився непорушним ось так, нахилений уперед, пiднявши високе чоло, нiби статуя, що волае до темряви неба, до краси зiрок.

– Яху-у-у-у-у-у! – закричав Малюк, як скажений.

На площi всi вибухнули цим криком, завели мотоцикли та «Веспи», загули клаксонами, репетуючи. Полло почав копати вiконницю газетного кiоску.

Луконе пожбурив пляшку пива у вiтрину. Вiкна будiвель довкола почали вiдчинятися. Заверещала далека сирена. Старенькi синьйори, вбранi в нiчнi сорочки, вийшли на балкони, стривожено вигукуючи: «Що коiться?» Хтось гримнув, щоб усi замовкли. Одна жiнка, що вiрила у законнiсть, пригрозила викликати полiцiю. І, нiби через якусь магiю, усi мотоцикли почали рухатись. Полло, Луконе та iншi застрибували на ходу, пiдскакуючи на сiдлах, а з глушникiв виривався бiлий дим. Із гуркотом покотилися якiсь бляшанки, дiвчата поспiшили додому. Маддалена почувалася ще дужче закоханою.

Сицилiець пiдiйшов до Степа.

– Гарнi змагання, еге ж?

– Непоганi.

Іншi мотоцикли також вишикувались, займаючи всю дорогу, анiтрохи не переймаючись через машини, що сигналили iм, швидко проiжджаючи повз. Малюк пiдвiвся на своему подертому «Веспоне».

– Я дiзнався, що нинi свято на Кассii.

– Де?

– Номер 1130. Це житловий комплекс. Гайда?

– А нас пустять?

Малюк заспокоiв:

– Я знаю одну дiвчину, яка буде там.

– Кого ж?

– Франческу.

– Тодi нас точно не пустять.

Регочучи, майже одночасно перемкнули передачi. Додаючи газу, повернули лiворуч. Кiлька мотоциклiв пiднялися на заднiх колесах, усi знехтували червоним. Потiм завернули на Кассiю на повнiй швидкостi.




7


Тепла квартира, величезнi вiкна, що виходили на Олiмпiйський шлях. Гарнi картини на стiнах, напевне, Фантуццi. Чотири колонки в кутках вiтальнi. Музика огортала хлопцiв, що, теревенячи, вiдбивали ритм. Пальцями по келиху, ключами в кишенi; ногою, пiдкидаючи вгору край штанiв.

– Данi, овва, я тебе майже не впiзнала.

– Що, i ти туди ж?

– Я кажу про вбрання, маеш чудовий вигляд, правда…

Данiела подивилась на свою спiдницю, Джулiя ii вже бачила, просто на хвильку забула.

– Джулiе!

– Ну, чого ти сердишся? Ти на вигляд як Бонопане – ота хабалка з третього «Б», що вже зранку приходить розмальована рум’янами…

– І як тобi вдаеться бути завжди такою милою, га?

– Саме тому ми подруги.

– Нiколи не називала себе твоею подругою. Ти це зараз сама вигадала!

Джулiя простягнула руки.

– Поцiлуночок на примирення?

Данiела усмiхнулася. Вже подалася до неi, аж тут побачила за ii спиною Паломбi.

– Андреа! – Облишила щоку Джулii, сподiваючись рано чи пiзно зустрiтися з його губами. – Як справи?

Андреа подивився на неi. На якусь мить завагався.

– Добре, а у тебе?

Вони швидко поцiлувались у щiчку.

– Дуже добре.

Потiм вiн пройшов уперед, щоб привiтатися з якимись друзями. Джулiя пiдiйшла до неi, стала поряд i усмiхнулася.

– Не переймайся, вiн лише веде свiтськi бесiди.

Постояли так якийсь час, дивлячись на нього. Андреа поговорив з хлопцями, потiм обернувся до Данiели, ще раз подивився на неi i вже тодi усмiхнувся. Нарештi вiн усвiдомив.

– Холера! Ти добряче переборщила. Вiн тебе взагалi не впiзнав.

Бабi пройшла через залу. Кiлька дiвчат танцювали в колi. У кутку дiджей-самоук, такий собi сурогат Джованоттi[23 - Джованоттi – сценiчне iм’я Лоренцо Керубiнi, iталiйського барда, репера та дискжокея.], безуспiшно намагався зобразити реп. Одна дiвчина танцювала, як божевiльна, пiдскакуючи то на однiй нозi, то на другiй, розмахуючи руками над головою.

Бабi похитала головою, усмiхаючись.

– Паллiно!

Дещо кругловида, з каштановим волоссям i дивним пасмом, що стирчало збоку, вона обернулася.

– Бабi, вау-у-у-у-у! – Пiдбiгла до неi, поцiлувала та обiйняла, майже пiднявши ii. – Як справи?

– Чудово. Але ж ти казала, що не прийдеш!

– Так, я знаю, ми були на однiй вечiрцi в Ольджатi, але ти й уявити не можеш, яка там нудьга! Я була там з Демою, i ми одразу ж утекли. І ось ми тут, хiба ти не рада?

– Жартуеш? Я просто щаслива. А ти пiдготувалася до уроку з латини? Зваж, що вона завтра тебе викликатиме, ти остання, щоб завершити коло опитувань.

– Так, знаю, я сьогоднi пiсля обiду трохи вчила, потiм мала iхати з матiр’ю до центру. Поглянь, я купила ось це, тобi подобаеться?

І, зробивши дивний пiрует, радше рух балерини, анiж моделi, вона закрутила в повiтрi кумедну яскраво-синю шовкову пачку.

– Дуже…

– Дема сказав, що вона менi личить…

– Ще б пак. Ти ж знаеш мою теорiю?

– Знов про це? Та ми ж iз ним просто давнi друзi!

– А ти таки залиш менi мою теорiю.

– Привiт, Бабi!

Хлопець iз приязним обличчям, зi свiтлою шкiрою та темними кучерями, пiдiйшов до них.

– Привiт, Демо, як справи?

– Дуже добре. Ти бачила, яка гарна пачка у Паллiни?

– Так. Не беручи до уваги моi теорii, вона iй справдi дуже личить. – Бабi всмiхнулася подрузi. – Пiду привiтаю Роберту, у неi ж день народження.

Вiдiйшла. Дема подивився iй услiд.

– Що вона хотiла сказати цiею iсторiею про теорii?

– А, нiчого, ти ж ii знаеш… Вона – жiнка купи теорiй i жодноi практики, або майже жодноi.

Паллiна засмiялася, потiм пильнiше глянула на Дему. Їхнi погляди на якусь хвильку зустрiлися. Будемо сподiватися, що цього разу вона не мае рацii.

– Ну ж бо, ходiмо танцювати…

Паллiна схопила його за руку й потягла до групи.

Кiлька хлопцiв стояли перед столиком з канапками i розмовляли про майбутнi футбольнi переходи. Кожен сподiвався на прихильнiсть долi до своеi команди. Усi вони намагалися видати за зiрок першоi величини рiзних гравцiв iз невимовними прiзвищами – тим паче для напханих ротiв. Кiко Бранделлi запустив руку пiд стос канапок. Пошукав у першому ряду, вже наполовину з’iденому, потiм в iншому. Нiчого не вдiеш! Хтось уже знищив усi канапки з лососем. Вибрав канапку з грибами. Вiдкусив i в цю мить побачив Бабi, що проходила повз. Поклав надкушену канапку на край тарiлки, накрив ii паперовою серветкою iз золотим iнiцiалом R, потiм, проковтнувши шматок, що був уже в ротi, попрямував до неi.

Бабi пiдiйшла до дiвчини, одягненоi дуже елегантно.

– Привiт, Робi, з днем народження!

– О, Бабi, привiт!

Вони щиро розцiлувалися.

– Тобi сподобався подарунок?

– Дуже гарний, справдi. Саме те, що менi було потрiбно.

– Ми це знали… Це була моя iдея. Зрештою, ти завжди запiзнювалась на першi уроки, а ти ж не так далеко й мешкаеш.

– Та власне через це. Я завжди думаю, що встигну в останню мить, та замiсть цього знову засинаю, а потiм вiдчайдушно мчу на скутерi. А завдяки вашому подарунку я завжди тепер прокидатимусь iз радiстю. Дякую.

– А що це було?

Бабi обернулася з усмiшкою, але, побачивши його, змiнилась на обличчi.

– Привiт, Кiко.

– Вони менi подарували чудовий радiобудильник.

– А, це дуже симпатично, справдi.

– Знаеш, вiн також зробив менi прегарний подарунок.

– Справдi? І який?

– Подушечку, всю в мереживах. Я вже поклала ii на свою постiль.

– Будь обережною, вiн точно попросить тебе ii випробувати.

І, силувано усмiхнувшись Бранделлi, вона вiдiйшла у бiк тераси. Роберта подивилась на неi.

– Менi подушка дуже сподобалась. – Вона справдi була б не проти випробувати ii разом iз ним. – Чесно!

Кiко усмiхнувся iй.

– Я тобi вiрю. Вибач…

– Але ж… скоро подадуть пасту… – прокричала вслiд Роберта, намагаючись зупинити його.

На терасi – м’якi крiсла зi свiтлими подушками, вигаптуваними квiтами, навiс з в’юнких рослин iз лампами з розсiяним свiтлом, якi були майстерно захованi мiж пагонами. Жасмин видирався нагору по штахетнику. Одна гiлочка, молодша за iншi, ще не досягла верхiвки. Вона хиталась на вiтрi, ворушачи свiжими листками, свiтлiшими за iншi, та крихiтними схованими бруньками. Бабi пройшла кiлька крокiв по червонiй теракотi. Свiжий вечiрнiй вiтер куйовдив iй волосся, гладив шкiру i залишав легенькi холоднi мурашки. Куртка злегка напнулася пiд тиском вiтру, притримувана правою кишенею, де лежали ключi вiд хати, важкi та численнi, як ii спроби отримати iх у батькiв.

Поклала руки на край балкона. Прикрила очi й вдихнула цей свiжий аромат вечора. На грудях з’явились двi маленькi позначки бажання.

– Що я можу зробити, щоб ти пробачила менi?

Бабi, внутрiшньо усмiхаючись, запнула на собi куртку.

– Радше так: чого ти не мав робити, якщо не хотiв мене розсердити?

Кiко пiдiйшов до неi, вiн також дивився перед собою.

– Нинi така гарна нiч… Було б нерозумно гаяти ii на сварки.

– Менi дуже подобаються сварки.

Бабi обернулася до нього.

– Я це помiтив. Тодi, гадаю, я для тебе просто створений. Будемо пречудово сваритися…

– Але потiм менi подобаеться також миритися. Нi, менi подобаеться насамперед це. Однак тебе, не знаю чому, у мене не виходить пробачити.

– Тому що ти розриваешся. Тобi i хочеться бути зi мною, i не хочеться. Класика ж! Типова поведiнка всiх жiнок.

– Ось, оце «всiх» тебе i псуе… – Бабi знову вiдвернулася. – Твiй тон, до того ж, нестерпний. Ти переконаний, що «всi» жiнки – бiля твоiх нiг.

– Не те щоб я був переконаний. Це, на жаль, так i е. Менi це не подобаеться, але я нiчого iз цим не можу вдiяти. Примiром, ти жартувала щодо Роберти, але ж вона справдi хотiла б випробувати ту подушку разом зi мною.

– Це безперечно. Але, як на те пiшло, вона така, що випробувала б ii з купою народу… Отже, вона не рахуеться.

– Я здаюся… Тобi сподобався той фiльм?

– Якби ти менi його дав подивитись!

– Я вже сказав, що здаюся. Що ж, пошлю тобi касету з ним додому. Так ти його подивишся сама, без когось, хто б тобi надокучав. До речi, знаеш, що менi сказали?

– Що?

– Що набагато смачнiше, коли вiн пахне вершками.

Бабi обернулася i, регочучи, спробувала вдарити його.

– Хряк!

Кiко зупинив ii руку.

– Стiй! Я пожартував. Мир?

Їхнi обличчя були близько. Бабi подивилась в його очi: вони були дуже гарнi, майже такi ж, як його усмiшка.

– Мир, – здалася вона.

Кiко легко поцiлував ii в губи. Поцiлунок став би глибшим, але Бабi вiдвернулася й знову поглянула на пейзаж.

– Яка розкiшна нiч, подивися, який мiсяць!

Хлопець зiтхнув i закотив очi.

Кiлька легких хмарок повiльно пливли в небеснiй блакитi. Пестили мiсяць, вбираючи сяйво, подекуди свiтлiшаючи, розфарбовуючи срiблом своi контури.

– Гарно, правда?

Кiко мовив просте «так», не намагаючись оцiнити красу тiеi ночi. Бабi подивилася вдалину. Будiвлi, дахи, луки на краю мiста, ряди високих пiнiй, довга дорога, вогники машин, далекi шуми. Якби вона могла бачити краще, то помiтила б хлопцiв, що наздоганяли одне одного, регочучи та гудячи в клаксони. Можливо, впiзнала б того типа на мотоциклi. Це був той самий, що зупинився поряд iз нею одного ранку, коли вона iхала до школи. Вони були ще занадто далеко, аби вона могла його впiзнати. Однак швидко наближалися.

Кiко обiйняв ii та торкнувся волосся.

– Ти дуже гарна сьогоднi.

– Сьогоднi?

– Завжди.

– Оце вже краще.

Бабi дозволила йому поцiлувати себе.

Унизу шiстнадцятиклапанний «Гольф» темно-синього кольору заiхав на брукiвку. Переднiй бампер скреготнув. З машини вискочив хлопець i навiть не глянув, чи не пошкодив чого.

– Ти упевнена, що це тут?

– Звiсно!

Дiвчина, яка вийшла разом з ним iз машини, витягнула запрошення з чорноi сумочки.

– Ось воно. «Роберта Мiккi рада запросити…»

Проскочила решту тексту, щоб дiстатися до адреси. Хлопець випередив ii й одразу ж знайшов прiзвище на домофонi.

– Ось. Мiккi.

Натиснув кнопку. Почувся дивний звук, у той час як iншi кнопки з прiзвищами поблякли. Дiвчина поклала свое запрошення назад у сумку.

– Так, це саме тут. Вулиця Кассiя, 1130.




8


У тому ж мiстi, але в iншому мiсцi.

Лисуватий гладкий офiцiант в iдеальнiй бiлiй унiформi сновигав мiж гостями. Нiс срiбну тацю. Хтось брав iз неi легкий iгристий коктейль зi шматочками фруктiв. Хтось ставив на тацю порожню склянку. У величезних прозорих вiкнах було видно рiку, що повiльно текла мiж великими деревами та старовинними мостами. Офiцiант поправив порожню склянку, яка щойно опинилась на тацi, на ii вiнцях були слiди помади. Виразнiшi, нiж на iнших склянках. Можна було чiтко побачити, де саме вiдпила жiнка i якi у неi губи. Офiцiант подумав, що було б цiкаво впiзнавати жiнок за склянками, з яких вони пили. Еротичнi цифровi вiдбитки. Так подумки розважаючись, дiйшов до кухнi, де швидко облишив своi фантазii «а-ля Шерлок Голмс». На нього тут-таки налетiла кухарка, звелiвши негайно нести тацi зi смажениною.

– Люба, ти маеш чудовий вигляд.

У вiтальнi жiнка з надто яскраво пофарбованим волоссям обернулася до подруги й усмiхнулася, пiдiгруючи.

– Ти щось зробила?

– Так, знайшла собi коханця.

– Ах, справдi? І хто вiн?

– Пластичний хiрург.

Обидвi засмiялися. Потiм, беручи смажений артишок, що, на свою бiду, втрапив iй пiд руку, вiдкрила свiй секрет.

– Я записалася до спортзалу Барбари Буше.

– Ой, правда? І як вiн?

– Казково! Ти мусиш пiти туди.

– Обов’язково!

І, хоча iй кортiло спитати, у скiльки ж воно обходиться за мiсяць, вирiшила, що дiзнаеться про це сама. Потiм, сподiваючись на цифру, безперечно меншу за реальну, взяла смажену моцареллу й з’iла ii з чистою совiстю: адже скоро зможе зiгнати зайвi калорii.

По прекрасних килимах з геометричним вiзерунком рухались елегантнi вечiрнi черевики. Дещо вище розрiзи суконь демонстрували принади сiрим костюмам, темнiшим чи свiтлiшим, але завжди поеднаним iз бездоганною сорочкою. Ексклюзивнi рiзноколiрнi краватки повiдомляли бiльше, анiж тi простi розмови, якi вели iхнi господарi.

– Я купив «студiо» для Алессандри на проспектi Парiолi.

– А ти знаеш, що дочка Бандiнi виходить замiж?

– Де ти знайшла цю сукню?

– Тобi дуже личить цей колiр волосся.

– Здаеться, у неi е iнший.

– Так, цей останнiй фiльм iз Шоном Коннерi менi дуже сподобався.

– Поб’емось об заклад? Я поставлю на перемогу, а тобi залишу нiчию та поразку.

Обличчя з макiяжем – iдеальним або ж занадто сильним, щоб приховати прихiд мудростi й спогадiв; та цiлковито гладенькi обличчя, результат роботи сучасних електробритв та дорогих кремiв пiсля голiння, вiдповiдали однi одним усмiхнено.

– Знаеш, Алессандра вирiшила вiдкрити нову студiю графiки. Ну що ж, якщо вона цим хоче займатися… Звичайно, я б волiв, щоб вона працювала разом зi мною.

– Так, я знаю нареченого, це син Симони Бертiллi. Ну, тiеi, що одружилася з братом Паоли…

– Не скажу, бо iнакше ти купиш собi таку саму…

– Менi все набридло, тож я пiшла до Раффаеле iз журналом, де бачила колiр, що менi подобаеться, i сказала: «Ось, хочу цей».

– Я ii розумiю, вiн такий занудний. Достатньо подивитися, як вiн грае у джин.

– Я теж хотiв на нього сходити, але ми тодi пiшли до Джорджо та Данiели, якi його вже бачили.

– Добре. Знаеш, що я тобi скажу? Поб’емося на сто тисяч лiр за кожний бал вiдриву наприкiнцi чемпiонату.

Трохи далi хтось на межi полiтичноi фантастики розмiрковував про ситуацiю на Близькому Сходi. Інший цитував невеликi уривки з останньоi премii Стрега[24 - Тобто книжки, яка отримала премiю Стрега – найпрестижнiшу лiтературну премiю Італii.], яку гортав час вiд часу у лiжку, потiм забував на довгий час на шафцi, а потiм позичав друговi, що був меншим iнтелектуалом, зате бiльшим скнарою.

Клавдiо засмiявся.

– Безперечно, Ферруччо – вiн такий. Я його знаю з дитинства, i вiн так i не змiнився.

– А машина, з нею що сталося?

– Розбита. Непошкодженим залишився тiльки телефон. Вiн з нього i подзвонив, щоб приiхали забрати.

Потiм, слухаючи про мiльйоннi збитки, якi зростали щоразу, коли хтось розповiдав про цю фантасмагоричну дорожню пригоду, Клавдiо витягнув пачку «Мальборо» й закурив. Глибоко вдихнув дим, насолоджуючись. Це вiдчуття заполонило його, змусивши на мить забути про сердегу, який зiткнувся iз Ферруччо. Тому типовi пощастило набагато менше. Вiн не мав телефона в машинi, а якби й мав, усе одно не змiг би ним скористатися. Можливо, потiм, отримавши страхову премiю, вiн мiг би собi купити телефон, але з ким би вiн розмовляв? Дружина, на жаль, сидiла поряд iз ним, а син…

– Якби вона була принаймнi на сьомому мiсяцi…

Дарiо вiдзначався чорним гумором, але вiн усiм дуже подобався, то ж i Клавдiо усмiхнувся. Ще раз затягнувся i струсив попiл у попiльничку, що стояла поряд.

– Гей, у тебе пречудова краватка.

– Дякую.

– Вона тобi дуже личить, правда.

Клавдiо з гордiстю показав свою бордову краватку, а потiм iнстинктивно опустив цигарку i пошукав очима Рафаеллу. Роздивився навкруги, зустрiвся поглядом з гостями, якi щойно прибули, усмiхнувся iм, вiтаючись, потiм, не знайшовши ii, затягнувся ще раз, уже спокiйнiше.

– Дуже гарна, правда? Це подарунок Рафаелли.

Низенький столик зi слоновоi кiстки, на ньому – оливки та фiсташки у маленьких срiбних полумисках. Витончена рука з добре доглянутими нiгтями вiдкинула двi симетричнi шкаралупки.

– Я хвилююся за дочку.

– Чому?

Рафаелла зумiла зобразити достатнiй iнтерес, аби Марина продовжувала свое одкровення.

– Вона гуляе з одним нiкчемою, неробою, який завжди вештаеться по вулицях.

– І як давно вони зустрiчаються?

– Учора вiдсвяткували шiсть мiсяцiв. Я це дiзналася вiд сина. Знаеш, що той зробив?

Рафаелла покинула фiсташку, що нiяк не вiдкривалася. Тепер iй справдi було цiкаво.

– Нi, кажи.

– Вiн повiв ii у пiцерiю. Уявляеш? У пiцерiю на проспектi Вiтторiо.

– Ну, цi хлопцi ж ще не працюють, може, батьки…

– Так, але хтозна, що там за сiм’я… Вiн притяг iй дванадцять м’ятих, бридких, крихiтних троянд, iз тих, що в них одразу ж опадають пелюстки, щойно ти iх принесеш додому. Напевне, вiн iх купив на свiтлофорi. Тож я сьогоднi вранцi ii спитала: «Глорiе, це що за жах?» – «Мамо, навiть не думай iх викидати!» – «Та нi, що ти». Але коли вона повернулася зi школи, iх уже не було. Я сказала, що це зробила Зiуйя, наша фiлiппiнка, то вона розкричалася, а потiм вискочила з хати й дверима грюкнула.

– Щодо таких iсторiй ти абсолютно не повинна iй протидiяти, бо iнакше буде гiрше, Глорiя заноровиться. Дай iй спокiй, воно саме все скiнчиться. Якщо мiж ними така рiзниця… А потiм вона повернулася?

– Нi, потелефонувала, що пiде ночувати до Пiрiстi, тiеi симпатичноi дещо пишноi бiлявки, дочки Джованни. Вiн – адмiнiстратор у «Серфiм», а вона зробила собi всюди пластику. Ну, зрозумiло, може собi дозволити.

– Правда? А так i не скажеш.

– Вони використовують оцю нову технiку, коли все натягуеться за вуха. І нiчого не видно. Отже, вони можуть погуляти з Бабi? Я була б дуже рада.

– Та звичайно, жартуеш? Я скажу iй подзвонити.

Нарештi Рафаелла змогла добути фiсташку, що була розкрита бiльше за iншi. Фiсташцi довелося промiняти свою шкаралупу на ii рот, хоча це й не був вигiдний обмiн.

– Фiлiппо? Рафаелла сказала, що вмовить Бабi залучити Глорiю до свого кола друзiв.

– А, дуже добре, дякую тобi.

Фiлiппо, моложавий чоловiк зi свiжим обличчям, здавалося, також цiкавився бiльше фiсташками, анiж справами своеi дочки. Вiн нахилився уперед i взяв ту фiсташку, яку Рафаелла вже була вибрала своею наступною жертвою. Вона з пiдозрою подивилася за його вухами, шукаючи i в ньому знаки цiеi несподiваноi молодостi.

– Привiт, Клавдiо.

– Яка ти гарна!

Ідеальна усмiшка, «дякую», легкий дотик – i вона зникла мiж гостями, несучи свою копицю волосся, пофарбовану хною за принаймнi сто п’ятдесят тисяч лiр. Вона це навмисно? Подумки вiн повiльно зняв цю довгу сукню i спробував уявити собi бiлизну, яка була пiд нею, але раптом засумнiвався, чи було там що уявляти? У цю мить вiн побачив, що до нього йде Рафаелла.

Клавдiо востанне затягнувся цигаркою i швидко загасив ii у попiльничцi.

– Скоро почнемо грати. Будь ласка, не роби так, як завжди. Я стараюся, виграю, а потiм ми виходимо на нуль, тому що ти програв. Якщо тобi не йде карта, коли ти вже давно не робив джин, то стукай.

– А якщо буде андер?

– Стукай, коли ти внизу.

Клавдiо стримано усмiхнувся.

– Так, люба, як скажеш.

Цигарки вона не помiтила.

– До речi, я ж тебе просила не курити.

Помилився.

– Одна-одненька нiчого ж не зробить…

– Одна чи десять… Менi неприемний сам запах.

Рафаелла вiдiйшла у бiк зеленого столу. Іншi гостi вже були на своiх мiсцях. Вона геть усе помiчае. Сiдаючи, Рафаелла зверхньо глянула на жiнку з хною за сто п’ятдесят тисяч лiр. На якусь хвильку Клавдiо злякався, що вона вмiе читати думки.




9


– Ми тебе привiтаемо завтра в обiд.

– Але, мамо, залиштеся бодай на торт!

– На нас чекають Пентестi, ми не можемо не пiти. Ну ж бо, Роберто, завтра ми будемо всi разом i вiдкриемо подарунки. Побачиш, що ми з татом для тебе приготували.

Дзвiнок домофона перервав розмову.

– Гаразд, мамо, як хочеш.

Роберта, радiсно збуджена у своi вiсiмнадцять рокiв – свято проходило iдеально, – побiгла до домофона.

– Я вiдповiм! – кинула вона, випереджаючи типа, який проходив повз iз тарiлкою з гiркою маленьких пiц i чомусь вирiшив вiдповiсти.

Батьки Роберти пройшли через залу.

– До побачення, хлопцi й дiвчата.

У вiдповiдь прозвучало кiлька вихованих «доброго вечора, синьйоро» та кiлька бiльш фамiльярних «па-па, Клавдiо». Якийсь хлопець, аж занадто вихований, порiвняно з iншими, схопився з дивана, виструнчившись майже по-солдатськи. Матiр подивилася на всiх разом, усмiхаючись, i вийшла, кинувши загальне «розважайтеся» всiм, вихованим i не дуже. Коли дверi зачинилися, усi повернулися на своi мiсця i спробували, хто як мiг, дослухатися до цiеi поради.

– Яка Франческа?

– Джакомiнi, блондинка така.

– Ага, то що iй передати?

– Нiчого, вiдчинiть менi. Я ii брат, маю залишити iй ключi.

Роберта натиснула на кнопку домофона, i потiм, аби бути впевненою, що вiдчинила, натиснула ще раз. Пiшла в кухню, взяла двi великi «кола-коли» з морозильника внизу. Вони були достатньо холодними. Вона пiдвелася, захряснула дверцята ногою й попрямувала до вiтальнi. Перетнулася з бiлявою дiвчиною, яка розмовляла з хлопцем iз нагеленим та зачесаним назад волоссям.

– Франческо, пiднiмаеться твiй брат, ключi тобi несе.

– Ах… – це було все, що Франческа спромоглася вiдповiсти. – Дякую.

І застигла з вiдкритим ротом. Нагелений хлопець дозволив собi злегка здивуватися.

– Франче, щось не так?

– Нi, все так, окрiм того, що я едина дитина.

Батьки Роберти, виходячи з пiд’iзду, наштовхнулись на групу збуджених хлопцiв, якi, щасливо горлаючи, забiгали на сходи з розмаху, перестрибуючи по три сходинки за раз i регочучи. Останнiй зупинився перед ними i зобразив щось на кшталт поклону. «Дбрвечiр». І теж утiк.

Малюк завжди так розважався, глузуючи з усiх пiдряд.

– Що це за шибайголови?

– Хтозна… Може, друзi того, з другого поверху, Марiно. Вiн тiльки з непотребом i знаеться.

Заспокоенi цим припущенням, вони попрямували до своеi «Теми» з телефоном.

– Ось, це тут.

Сицилiець та Гак першими прочитали табличку пiд кнопкою на четвертому поверсi.

– Мiккi, нi?

Прибiг захеканий Малюк.

– Так, а чого ми не поiхали лiфтом?

– Вiн був зайнятий.

Цiеi митi дверi лiфта вiдчинилися i вийшли два типи, схожi мiж собою: окуляри, синi пiджаки й темно-сiрi шейковi штани. Один iз них дозволив собi видiлитися: його сорочка була голубою й картатою, а не однотонною, як в iншого. Маленька демонстрацiя ексцентричностi, яку, однак, одразу ж знищувала його краватка: така само жахлива, як i двое дiвчат, що iх супроводжували. Ця четвiрка одразу ж перервала свою дурнувату розмову.

– Очманiть, якi монстри!

Малюк вiддихався. Бiльш екстравагантний тип зi слабким «вибачте» дотягнувся до кнопки i подзвонив. Дверi вiдчинилися майже миттево.

– Привiт, Роберто.

– Альвiзе, ти запiзнюешся!

Вiн був покараний цим iменем вже вiд хрещення[25 - Для сучасних iталiйцiв це iм’я звучить старомодно.].

– Марто, Джованно, заходьте.

Іншi трое пройшли вiд сходового майданчика цим коридором мускулiв.

– А це Джорджо.

Вiдрекомендував хлопця, який промовив дуже оригiнальне «вiтаю» i зайшов.

Роберта залишилась у дверях, дивлячись на групу цих дивних молодикiв, м’язистих та розкуйовджених. «Вони вдягненi дещо кежуал», – подумала наiвно.

– Чим я можу вам допомогти?

Малюк висунувся наперед:

– Я шукаю Франческу, я ii брат.

Нiби за помахом чарiвноi палички Франческа з’явилась у дверях в супроводi нагеленого типа.

– І хто з вас е моiм братом?

– Я! – пiднiс руку Луконе.

Франческа нiколи не думала, що у неi е брат, принаймнi такий. Або ii мати мала роман з якимсь чудовиськом, або ii тато брехав, коли заявляв про своi метр сiмдесят зросту.

Полло також пiдняв руку.

– Я теж, ми близнюки, як у тому фiльмi зi Шварценеггером. Вiн – той, що дурнуватий.

Усi зареготали.

– Ми теж брати, – загорлали iншi, пiднiмаючи руки один за одним.

– Так, любiмо одне одного.

Нагелений тип нiчого не розумiв. Про всяк випадок вiн нап’ялив на обличчя вираз, що пасував до його волосся.

Франческа вiдвела Малюка убiк.

– Як тобi тiльки на гадку спало прийти з усiма цими, га?

Полло, усмiхаючись, поправив на собi куртку, але результат був такий самий прикрий.

– Це свято скидаеться на поминки, ми бодай звеселимо його трiшки, ну ж бо, Франче, не злися.

– Та хто злиться? Тiльки заберiться звiдси.

– Гей, Мал, менi остогидло, можна?

Сицилiець увiйшов, не чекаючи, поки Франческа вiдсунеться вiд дверей.

До нагеленого нарештi дiйшло. Непрошенi гостi. І з цим проблиском розуму вiн вiдiйшов i змiшався зi справжнiми гостями у вiтальнi. Франческа спробувала iх затримати.

– Нi, Малюче, нi, ви не можете зайти.

– Вибачте, можна, вибачте…

Невiдворотно, один за одним, вони увiйшли всi: Гак, Луконе, Полло, Кролик, Степ та iншi.

– Ну ж бо, Франче, не будь такою, побачиш, нiчого не станеться.

Малюк узяв ii за лiкоть.

– Принаймнi можеш сказати, що ти тут нi до чого, це все провина твого брата, який притяг iз собою оцю всю галайстру…

Потiм, нiби злякавшись, що зайде хтось чужий, зачинив за собою дверi.

Якийсь час непроханi гостi тинялися хатою маленькими групками.

Луконе та iншi майже одразу змiшалися зi справжнiми гостями, або принаймнi спробували. Вони розсiялися вiтальнею. Спочатку нi в кого не виникало питання, що ж це за типи у шкiряних куртках та джинсах.

Із дивними людьми вони знаються. Такою була найбiльш поширена думка, i водночас найбiльш секретна. У багатьох вона промайнула в головi, але не злетiла з жодних вуст.

Сицилiець та Гак у буквальному сенсi напали на буфет, напихаючись канапками iз ковбасою, м’якими, iз маслом, намащеним на верхню круглу частину булочки, – але не насолоджувались ними, а ковтали, не жуючи. Це було майже як змагання. А ще маленькi пiци, iншi канапки вперемiш iз тiстечками та шоколадними цукерками. Зрештою Сицилiець заглитнувся. Гак ляскав його все сильнiше по спинi, останнiй стусан був таким сильним, що Сицилiець закашлявся, вихаркуючи шматки iжi на рештки буфету. Бiльшiсть гостей, що стояли поряд, одразу ж згадали про дiету. Малюк зареготав, як навiжений. Франческа по-справжньому захвилювалася.

Кролик кружляв вiтальнею. Вiн здавався уважним антикваром, брав дрiбнi речi, пiдносив iх до очей, роздивлявся вiдтиски проби, i, якщо вони були срiбнi, клав до своеi кишенi. Дуже скоро курцi були змушенi струшувати попiл просто у вазони.

Полло, як справжнiй професiонал, одразу ж кинувся на пошуки батькiвськоi спальнi. Знайшов. Вона була передбачливо зачинена на ключ. На два оберти, але ж ключi вони залишили у замковiй щiлинi. Яка наiвнiсть. Полло вiдчинив дверi. Сумки дiвчат були рiвненько покладенi на лiжко. Почав вiдкривати iх, одну за одною, навiть не дуже поспiшаючи.

Гаманцi були майже всi повнi, це було гарне свято, всi гостi – високого польоту, щодо цього вiн не мав жодних зауважень. У коридорi Гак почав чiплятися до однiеi з подруг Паллiни, роблячи маснi комплiменти. Їi хлопець, менш нагелений, нiж iншi, спробував пояснити йому, що таке вихованiсть. Почав iз ним сперечатися. Тут-таки отримав ляща, ще маснiшого, анiж комплiменти, якi дiсталися його дiвчинi. Гак не терпiв нотацiй. Його батько був адвокатом i любив промови принаймнi так само, як його син ненавидiв саму думку про вступ на юридичний.

Паллiна, можливо, через схвильованiсть, зрозумiла, що в неi також проблеми, i збрехала, вибачившись перед iншими так:

– У мене потекла туш, пiду до ванноi пiдретушую.

Насправдi пiдретушуватися радше годилося б тому хлопцевi, який пiшов мовчки зi своею дiвчиною пiд лiкоть та п’ятернею Гака, вiдпечатаною у нього на щоцi.

По кутках кухнi стояли дорогi побутовi прилади. Пухова ковдра, занадто маленька, щоб ii красти, смажилася у духовцi. Вона зiщулилась i випустила з себе кiлька гусячих пiр’iн. Вони могли бути задоволенi: безперечно, iхня доля була такою ж, як i в створiння, якому вони колись належали.

Бруднi кеди лежали на бiлому столi у центрi примiщення. Засохлi грудочки землi вiдпали вiд пiдошви, i любитель пазлiв мiг би реконструювати ту дивну французьку квiтку, символ виробника. Дверцята холодильника були вiдкритi.

«Завжди зачиняйте холодильник, коли взяли те, що треба…» Так синьйора Мiккi докоряла своiм дiтям, коли вони занадто довго залишалися перед вiдчиненими дверцятами. Але, ймовiрно, побачивши власника цих «адiдасiв» та його друга, синьйора Мiккi не зважилася б вимовити взагалi нi звуку, просто мовчки вийшла б зi своеi обожнюваноi кухнi, залишивши iх так, з ногами на столi та тортом на вiсiмнадцятирiччя своеi дочки перед ними.

– Нi, я сам хочу iх задути.

– Курва, до чого тут ти? Торт знайшов я.

– Так, але свiчки запалив я.

Гак iз гордiстю показав свою запальничку «Zippo». Сицилiець глянув на неi, потiм усмiхнувся.

– Але ти не врахував одну рiч.

– Чого?

– Що скоро мiй день народження.

Потужно дмухнув на торт, погасивши разом усi свiчки. Зрозумiло, був не той день, i ще менше збiгалася кiлькiсть свiчок… Сицилiець був занадто дорослим як на вiсiмнадцять рокiв, але вiн щасливо усмiхнувся, як дитина, котра втратила переднiй зуб тому, що той був молочним, i його вирвала ниткою нiжна матуся, а не через добрячу зуботичку.

Гак вiдкрив «Zippo» i майже одночасно сухо клацнув великим пальцем, потiм пройшовся вогником по всiх свiчках, залишивши на кожнiй по маленькому вогнику.

– Бля, що ти робиш?

– А тепер я iх задму.

– Нi, так не годиться. На торт можна дмухати лише раз.

– Хто це вирiшив?

– Я!

Сицилiець запустив свою куцопалу руку у вершки, руйнуючи iдеальну окружнiсть вiсiмки з кiлькостi рокiв Роберти.

– Тодi ти гiвнюк.

– Чому?

Сицилiець злизав вершки зi своiх брудних нiгтiв.

– Я нiколи в своему життi не задмухував свiчок.

– От же, бля, то загаси отi, що з твого боку.

– Нi, ти вже весь торт зруйнував, воно мене бiльше не гребе.

– Курва, замахав мене вже… Ось, хапай свiй гiвняний торт!

Вигукнувши це, Сицилiець пожертвував тими вершками, що ще залишалися йому в руцi, й пожбурив iх у куртку Гака.

– Срака-мотика!

Гак також заграбастав жменю вершкiв з торта, намагаючись поцiлити в друга. Але, хоча одне його око було вже заплющене, не змiг добре прицiлитися, до того ж Сицилiець швидко ухилився. Тож Гак влучив в обличчя чорношкiрiй помiчницi по господарству, яка саме входила. Можливо, у такому виглядi вона б менше страждала вiд расовоi дискримiнацii, але безперечно не могла бiльше вiднести до вiтальнi торт, по який прийшла. Зрештою, торта вже практично й не було. Тi двое припинили цю напiвхолодну вiйну й вибухнули смiхом. Помiчниця потягнулася по рушник, щоб витертися.

Полло кинув останню сумку на лiжко.

«Чорт забирай, яка скнарюга, – подумав вiн, – ну що це за сумка? Ти йдеш на свято такого рiвня i маеш при собi лише десять штук. Та ти просто бiдачка!»

Вiн пiдiйшов до шафки пiд грубим старовинним дзеркалом навпроти лiжка. На нiй стояла срiбна скринька. Вiдкрив ii. Щасливо усмiхнувся, здибавши приемний сюрприз. Узяв золотi ланцюжки та сережки. Присвиснув, уздрiвши одне намисто, важче за iншi та оздоблене камiнням, – але краса його не врятувала, радше навпаки. Саме через це Полло запхав його до кишенi куртки ще швидше, нiж iншi. Вiдкрив першу-лiпшу шухлядку, поцупив звiдти ножички, срiбну скриньку з пiгулками i маленький червоний пакетик, ще не розпечатаний. Вирiшив вiдкрити його пiзнiше. В iнших шухлядках знайшов спiдню бiлизну. Уявив собi матiр iменинницi, вдягнену в оце все. Яка вона? Худорлява жiнка, висока, з гарними грудьми, ще молода? Або ж така, що з роками розпливлася i тепер намагаеться замiнити втрачену фiгуру красою та елегантнiстю цих комплектiв? Усмiхнувся. Одне було ясно: ця синьйора перед його очима, напiвгола, в едвабному бюстгальтерi та трусах, не мала жодного золотого ланцюжка, бодай тому, що вiн украв iх геть усi. Залишив вiдкритою останню шухлядку, не переймаючись цим. Вiн уже збирався виходити, коли помiтив сумку, що висiла на бильцi стiльця, завiшена курткою. Узяв ii. Це була гарна сумка, елегантна та важкенька, з оздобленим наплiчним ремiнцем та двома шкiряними торочками. Вона мала бути добре споряджена, якщо господиня подбала про те, щоб ii сховати. Полло почав розв’язувати вузол з торочок, проклинаючи свою дурну звичку гризти нiгтi. Можна потерпати вiд браку любовi, або вiд браку грошей. Але ж не вiд одного й iншого одночасно. Нарештi розв’язав вузол. У цю мить дверi вiдчинилися. Полло сховав сумку за спину. Усмiхнена дiвчина з темним волоссям спокiйно увiйшла до кiмнати. Побачивши його, зупинилась.

– Зачини дверi.

Паллiна пiдкорилася. Полло витягнув сумку з-поза спини й почав ритися в нiй. Паллiна була заскочена. Полло помiтив, що вона пильно дивилась на нього.

– Ну, можна дiзнатись, чого тобi треба?

– Мою сумку.

– То чого чекаеш? Бери ii, нi?

Полло вказав на лiжко, де юрмилися вже спустошенi сумки.

– Не можу.

– Чому?

– Один лихий тип тримае ii в руках.

– Ах.

Полло усмiхнувся. Пильнiше подивився на дiвчину. Вона була дуже симпатична, з чорним волоссям, одне пасмо якого стирчало, та гарними, трiшки закопиленими губами. Звичайно, на нiй була спiдниця в колонiальному стилi. Полло знайшов гаманець, узяв його.

– Тримай… – Кинув iй сумку. – Достатньо попросити…

Паллiна схопила сумку на льоту i також почала шукати щось усерединi.

– Ти знаеш, що не можна ритися у сумках дiвчат, тобi мама такого не казала?

– Нiколи не розмовляв зi своею матiр’ю. А от ти мала б поговорити про дещо зi своею.

– Чому це?

– Ну, не повинно так бути, що вона дае тобi лише п’ятдесят штук.

– Це моi кишеньковi грошi на тиждень.

Полло поклав банкноти до кишенi.

– Були.

– То я сяду на дiету.

– Тодi я зробив тобi послугу.

– Кретин!

Паллiна знайшла те, що шукала, поклала сумку.

– Потiм, коли закiнчиш, поклади менi гаманець назад. Дякую.

– Слухай, якщо ти сiдаеш на дiету, то, може, завтра я тебе запрошу на пiцу?

– Нi, дякую, коли плачу я, то хочу принаймнi вiльно вибирати, з ким менi йти.

Вона зробила крок до дверей.

– Гей, зачекай-но хвильку. – Полло пiдiйшов до неi. – Що ти взяла?

Паллiна сховала руку за спину.

– Нiчого з того, що тебе цiкавить.

Полло затиснув iй передплiччя.

– Агов, це я вирiшую. Покажи.

– Нi, вiдпусти мене. Грошi ти ж узяв, нi? Чого тобi ще?

– Те, що у тебе в руцi.

Полло спробував забрати в неi затиснуте. Паллiна притислася грудьми до нього, вiдставивши якомога далi маленький кулачок.

– Вiдпусти мене, бо кричатиму.

– А я тебе по дупцi наб’ю.

Полло нарештi дiстав до ii зап’ястка i потягнув до себе. Рiшучо витягнув з-за дiвочоi спини маленький мiцно стиснутий кулачок.

– Якщо ти менi його вiдкриеш, присягаюсь, я нiколи до тебе й слова не промовлю…

– Ой-йой, ми з тобою досi нiколи не розмовляли, то не помру й надалi…

Полло взяв маленьку м’яку руку дiвчини i почав долонею вiдтискати ii пальцi. Паллiна спробувала опиратися. Марно. Зi сльозами на очах вся вiдхилилась назад, щоб дати бiльше сили цим маленьким пальчикам.

– Прошу тебе, вiдпусти.

Полло продовжував розтискати, не слухаючи ii. Зрештою, один за одним, пальцi розтислися, вiдкриваючи свiй секрет.

У руцi Паллiнi була причина прищикiв на ii обличчi та набряклих грудей. Причина того нервового стану, який раз на мiсяць рано чи пiзно вражае всiх молодих жiнок, а якщо не приходить, то робить iх ще бiльш нервовими або ж мамами. Паллiна стояла перед ним, мовчазна й пригнiчена. Вона почувалася приниженою. Полло, сiвши на лiжко, вибухнув гучним реготом.

– Тодi завтра нi, завтра я тебе не запрошу на вечерю. Бо що ми потiм робитимемо? Анекдоти одне одному розповiдатимемо?

– А, нi, це точно нi. Бо я не знаю таких масних, що змусили б тебе смiятися. А iнших, упевнена, ти не зрозумiеш.

– Егей, дiвчинка показуе зубки!

Полло був вражений.

– У будь-якому разi, гадаю, що я тебе вже достатньо розважила.

– Чому?

Паллiна помасувала своi пальцi. Полло це помiтив.

– Ти зробив менi боляче, ти ж цього хотiв?

– Та ну, вони ледь почервонiли, не перебiльшуй, це скоро минеться.

– Я говорила не про руку.

І вийшла, перш нiж заплакати.

Полло залишився у кiмнатi, не знаючи, що робити. Усе, що йому спало на думку, – це покласти гаманець на мiсце й погортати ii записник. Звичайно, не вiддати iй п’ятдесят штук.

Дiджей, тип iз дещо довшим, нiж в iнших, волоссям – щоб пiдкреслити свою належнiсть до артистичного свiту, – пританцьовував вихилясами у ритм музики. Його руки рухалися туди-сюди по двох дисках, а поролоновi навушники давали можливiсть попередньо прослуховувати музику, щоб не осоромитися, поставивши гостям щось не те. Малюк пiдiйшов до нього.

– Гей, шефе, поставиш менi цю касету?

Дi-джей, прочитавши прохання по губах, узяв касету i поставив ii у ближнiй приймач. Натиснув кiлька кнопок, скеровуючи музику собi в навушники. Малюк стояв i дивився на нього, посмiхаючись.

Дi-джей раптом аж на лицi змiнився. Музика з касети полилась у навушники. Витримав заледве кiлька секунд.

– Ти що, дурний? – зняв навушники й одразу ж вийняв касету. – Це ж «Антракс» – бiльшiсть тих, що тут, утечуть, а у решти волосся на головi заворушиться. Цiею штукою iнфаркт спричинити можна. Тримай. – Вiддав йому касету. – Став це собi вдома, коли захочеш, щоб тобi стало зле.

– Насправдi я це слухаю, щоб заснути.

Степ тинявся вечiркою, роззирався навкруги, неуважно слухав дурнi розмови вiсiмнадцятирiчних дiвчат: дорогий одяг, побачений у вiтринi; скутери, якi не хочуть купувати батьки; неймовiрнi кавалери, стовiдсоткова невiрнiсть, марнi надii.

Трохи вдалинi, на тлi чудових картин та молодих представникiв здорового та багатого суспiльства, рухалось щось, що контрастувало з цим усiм. Це був Кролик. Їхнi погляди перетнулися. Кролик усмiхнувся у вiдповiдь, на ходу цуплячи попiльничку – саме в той момент, коли до неi тягнулася сигарета, яку занадто довго курили. Попiл, що до цього тримався в iдеальнiй вертикальнiй рiвновазi, упав туди, де мить тому була попiльничка. Курець утратив трохи свого гламуру в очах дiвчини, з якою розмовляв. Кролик збагатiв на ще одну срiбну рiч. Бiльше за всiх вiд цього постраждала скатертина.

Степ перетнув залу. Якась дiвчина розмовляла з подругою, сидячи на диванi. Вона мала чудовi стрункi ноги, темнi панчохи, що iдеально на нiй сидiли, коротку спiдницю, яка пiдкреслювала ii принади; довге волосся прикривало iй обличчя. Їi подруга, комплексуючи вiд порiвняння, вибрала сiрi штани.

Подруга помiтила Степа; кинутий нею погляд не пройшов повз увагу дiвчини з гарними ногами. Вона також обернулася. Волосся вiдкинулося за плечi, вiдкриваючи обличчя: нiчого не вдiеш, воно до краси нiг геть не дотягувало. Якби iхню красу змiшати, то, мабуть, загальний результат був би кращим. Несправедливiсть природи. Степ усмiхнувся цiй абсурднiй думцi. Дiвчата, думаючи, що це вiн так флiртуе з ними, радiсно перезирнулися.

З вiкна в глибинi зали, яке виходило на терасу, подув вiтерець. Фiранки трохи напнулися, а потiм, коли вже опадали, пiд ними окреслились двi фiгури. Було видно руки, якi витягувались, намагаючись вiдкрити iх. Гарний та елегантно вбраний хлопець першим змiг знайти правильний отвiр. Трохи пiзнiше поряд iз ним з’явилась дiвчина. Смiялася з цього маленького ускладнення. Мiсячне сяйво трохи пiдсвiтило ii сукню, на якусь мить зробивши прозорою.

Степ стояв i дивився на неi. Дiвчина вiдкинула волосся, усмiхаючись тому типовi. Показала прегарнi бiлi зуби. Навiть здалеку можна було вiдчути насиченiсть цього погляду. Цi очi, блакитнi, глибокi та чистi. Степ згадав ii, iхню зустрiч. Або ж правильнiше буде сказати – iхню суперечку. Тi двое сказали щось одне одному. Дiвчина кивнула й рушила за хлопцем до столика з напоями. Степ раптом теж вiдчув спрагу.

Малюк повернувся до дiджея разом з Луконе.

– Це – мiй старший брат. Вiн теж любить «Антракс» i хотiв би iх послухати. Просто зараз!

Луконе кинув важкий погляд на дiджея. Той, хоча й не побачив найменшоi схожостi мiж цими двома, вирiшив не дискутувати про мiру iхньоi спорiдненостi, i тим паче – про iхнi музичнi вподобання. Поставив касету Малюка в приймач, ставши умить затятим фаном «Антракс».

Кiко Бранделлi вiв Бабi через натовп гостей. Вiн ледь поклав долоню iй на спину, насолоджуючись легким ароматом. Бабi вiталася з деякими гостями, якi прийшли, поки вона була на терасi. Дiйшли до столика з напоями. Раптом якийсь тип вирiс просто перед нею. Це був Степ.

– Що ж, бачу, ти мене не послухалась, намагаешся вирiшити своi проблеми. – Вiн кивнув на Бранделлi. – Розумiю, це лише перша спроба. Але хай буде. Зрештою, якщо ти не знайшла нiчого лiпшого…

Бабi непевно глянула на нього. Вона його знала, але вiн iй не подобався. Чи так? Що було з цим типом?

Степ освiжив iй пам’ять.

– Я супроводжував тебе до школи кiлька днiв тому.

– Цього не може бути, до школи я завжди iжджу зi своiм батьком.

– Маеш рацiю. Скажiмо так, я iхав поряд з тобою. Почепився на твою машину.

Бабi згадала й глянула на нього заскочено.

– Бачу, що ти нарештi пригадала.

– Звичайно, ти – той тип, що наговорив купу маячнi. Ти не змiнився, еге ж?

– А чого б менi мiнятися, я iдеальний.

Степ розвiв руки, демонструючи фiгуру.

Бабi подумала, що принаймнi в цьому сенсi вiн мае рацiю. А от усе iнше нiкуди не годилося. Починаючи вiд одягу i завершуючи поведiнкою.

– Бачиш, ти не заперечила.

– Та я навiть вiдповiдати тобi не буду.

– Бабi, вiн тобi набрид?

У Бранделлi проскочила невдала думка, що треба втрутитися. Степ навiть не глянув на нього.

– Нi, Кiко, дякую.

– Ну, якщо я тобi не набрид, то я тобi подобаюсь…

– Ти менi цiлковито байдужий. Нi, я б сказала, що менi з тобою трiшки нудно, якщо бути точною.

Кiко спробував урвати цю бесiду, звернувшись до Бабi.

– Хочеш щось випити?

Замiсть неi вiдповiв Степ.

– Так, дякую, налий менi кока-коли.

Кiко й вухом не повiв.

– Бабi, ти чогось хочеш?

Степ уперше подивився на нього.

– Так, кока-коли, я вже тобi це казав, i швидше.

Кiко вкляк, дивлячись на нього i тримаючи склянку в руках.

– Швидше. Чи ти оглух, черв’яку?

– Облиш, – утрутилась Бабi, забираючи склянку з рук Кiко. – Я сама.

Музика «Антракс» заповнювала залу, багато хто припинив розмови.

– Бачиш, коли ти ввiчлива, то набагато гарнiша.

Бабi поставила на мiсце пляшку.

– Тримай, не розлий.

Дiвчина вихлюпнула повну склянку кока-коли в обличчя Степовi, замочивши його всього.

– Я ж тобi казала бути обережним, ти зовсiм дитина, га? Навiть пити не вмiеш.

Кiко зареготав. Степ так його штурхонув, що той налетiв на низенький столик, перекинувши все, що стояло на ньому. Потiм узявся за краечки скартертини, на якiй стояли напоi. Потягнув, намагаючись наслiдувати фокусникiв, але номер не вдався. З десяток пляшок полетiли, перекидаючись, на ближнi дивани та гостей. Кiлька склянок розбилися. Степ обтер обличчя.

Бабi подивилась на нього з вiдразою.

– Ти просто тварина.

– Твоя правда, менi потрiбен душ, я весь липкий. Це твоя провина, тож ти купатимешся зi мною.

Степ рвучко нахилився й, ухопивши Бабi за ноги попiд колiнами, закинув ii собi на плече. Бабi пручалася, як скажена.

– Облиш мене! Допоможiть!

Нiхто з гостей не втручався. Бранделлi пiднявся й спробував зупинити його. Степ вгатив йому стусана в живiт, i той влетiв у групку гостей. Малюк реготав, як навiжений, танцював з Луконе й лупив по головi всiх, хто проходив повз. Хтось дав здачi. Поряд iз дiджеем спалахнула бiйка. Роберта зупинилася в дверях, з тривогою та жахом дивлячись на свою понiвечену залу.

– Вибач, де тут ванна?

Роберта, навiть не здивувавшись цьому типовi з дiвчиною за плечима, показала йому напрямок.

– Там.

Степ подякував i подався туди. Пiдiйшли Сицилiець та Гак, несучи яйця та помiдори. Почали кидати iх, не розбираючи, в картини, стiни та гостей. Жбурляли з силою, так, щоб накоiти бiди. Бранделлi пiдiйшов до Роберти.

– Де тут телефон?

– Там.

Роберта вказала напрямок, протилежний ваннiй.

Вона почувалася регулювальницею, що намагаеться дати раду дорожньому руху, цьому жахливому хаосу, який дiявся в ii власнiй залi. На жаль, вона не мала повноважень, щоб усiх оштрафувати та вигнати.

Хтось, бiльш завбачливий чи бiльш боязкий за iнших, пiдiйшов розцiлуватися з нею.

– Па-па, Роберто, з днем народження. Вибач, але ми вже пiдемо, добре?

– Там.

Вже у повному ступорi показала на вхiднi дверi, у якi, якби вони не були ii власними, вона дуже бажала б утекти.

– Припини, кажу тобi, облиш мене. Ти за це заплатиш…

– І хто ж мене покарае? Ота елегантна вiшалка, яка мрiе стати офiцiантом?

Степ увiйшов у ванну i прочинив розсувнi матовi дверi душовоi кабiни. Бабi вчепилася руками в раму, намагаючись зупинити його.

– Нi! Допоможiть! На допомогу…

Степ вiдступив на крок, легко вiдчепив ii руки.

Бабi вирiшила змiнити тактику. Спробувала бути люб’язною.

– Ну гаразд, пробач менi. Тепер постав мене на мiсце, будь ласка.

– Що значить «будь ласка»? Ти менi вихлюпнула кока-колу в обличчя, а тепер кажеш «будь ласка»?

– Гаразд, я не повинна була ii вихлюпувати.

– Я знаю, що не повинна була.

Степ увiйшов у душ i, пригнувшись, став пiд лiйку.

– Шкоди вже завдано. Тепер я мушу прийняти душ, бо iнакше ти потiм скажеш, що я липкий.

– Та нi, до чого тут це.

Потужний струмiнь ударив iй в обличчя.

– Кретин!

Бабi вигиналася, намагаючись сховатися вiд струменя, але Степ мiцно тримав ii.

– Вiдпусти мене, придурку, дай менi вийти!

– Що, надто гаряча?

Степ, не чекаючи вiдповiдi, покрутив змiшувач, який був просто у неi перед обличчям. Викрутив до кiнця у бiк синього кольору. Вода одразу ж стала холодною. Бабi закричала.

– Ось що потрiбно: гарний крижаний душ, щоб трiшки тебе заспокоiти. Ти ж знаеш, що це дуже корисно – крижанi душi, якi потiм стають знову гарячими?

І викрутив змiшувач на червоне. Вiд води пiшла пара. Бабi закричала ще голоснiше.

– Ой, пече! Закрий ii, закрий!

– А бач, воно справдi дуже корисне для здоров’я – розширюе пори, покращуе кровообiг, до мозку приливае бiльше кровi, вiдтак людина краще мислить i розумiе, що слiд добре поводитися з iншими… Бути чемною й наливати кока-колу, а не хлюпати ii в обличчя.

У цей момент зайшов Малюк.

– Швидше, Степе, ходiмо. Хтось викликав полiцiю.

– Ти звiдки знаеш?

– Чув. Я пiшов туди почиститися, Луконе поцiлив менi яйцем у лоба. І заскочив того типа бiля телефона. Я чув це на власнi вуха.

Степ вимкнув душ, потiм поставив Бабi на пiдлогу. Малюк у цей час повiдкривав шухлядки трюмо. Знайшов кiлька каблучок та ланцюжкiв, вони були недорогими, але вiн усе ж запхав iх до кишенi. Бабi з налиплим на обличчя волоссям, геть мокра, притулилася до стiнки душовоi кабiни й намагалась оговтатися. Степ зняв футболку. Взяв рушник i почав витиратися. Ідеальнi блоки мускулiв визирали з-пiд пелехатоi тканини. Його шкiра, гладка та пружна, туго перекочувалась уздовж виступiв м’язiв.

Степ глянув на неi, усмiхаючись.

– Тобi варто б витертися, бо застудишся.

Бабi вiдгорнула довге мокре волосся, що закривало обличчя. В ii очах читалися гнiв i рiшучiсть. Степ удав, що злякався.

– Ой, нiчого-нiчого, я мовчу.

Продовжував витирати собi волосся. Бабi сидiла на пiдлозi. Мокра сукня стала прозорою, прилипла до ii шкiри. Пiд тканиною у бузковi квiточки можна було розгледiти мереживо свiтлого бюстгальтера, мабуть, того ж кольору, що й вузькi трусики. Степ це помiтив.

– Тобi потрiбен рушник чи нi?

– Йди в дупу.

– Якi слова! Як це вихована дiвчина каже такi речi? Запам’ятай, що наступного разу, коли ми пiдемо в душ разом, я мушу помити тобi рота з милом. Ясно? Нагадай менi про це, гаразд?

Викрутив футболку i, зав’язавши ii собi на стегнах, вийшов з ванноi. Бабi провела його очима. На спинi маленькi краплинки сповзали мiж жилами та блоками сильних i добре окреслених м’язiв. Бабi схопила пляшку шампуню, що валялася на пiдлозi бiля ii нiг, i пожбурила ii йому в спину. Почувши шум, Степ iнстинктивно пригнувся. Бабi у нього не влучила, хоча цi широкi плечi були легкою мiшенню. Степ нахилився, пiдняв пластикову пляшку iз намальованою на нiй бiлявою дiвчиною з довгим лискучим волоссям.

– Гей, я зрозумiв, чого ти так розлютилась. Я забув помити тобi волосся. Добре, зараз повернуся, еге ж?

– Йди ти…! Навiть не думай…

Бабi швидко захряснула прозорi дверцята, зачинившись у душовiй кабiнi. Степ подивився на ii маленькi долоньки, притиснутi до скла.

– Тримай-но!

Вiн закинув iй шампунь згори, через вiдкритий верх душовоi кабiни.

– Здаеться, ти хочеш помити волосся власноруч… Як i все iнше… То нехай!

Потiм iз хулiганським смiхом вийшов з ванноi.

При словi «полiцiя» в залi почалася панiка. Бiйка одразу ж припинилася. Луконе, Сицилiець та Гак, якi мали за плечима бурхливе минуле, першими добiгли до дверей. Хтось iз гостей залишився на пiдлозi в кровi. Роберта забилася в куточок i плакала. Хлопцi дивились, як тi галабурдники виходили з дверей, вдягнутi в iхнi пуховики, «Henry Lloyd» та iншi дорогi куртки. Кролик пробiг, дивним чином срiблясто видзвонюючи, важчий, нiж зазвичай. За ним бiг Полло, тихiший на бiгу через те, що вмiст його кишень робив менше шуму, зате приносив бiльше грошви. Кальмар вибiг у дверi, за ним мчали Степ та Малюк. Скотилися вниз сходами, швидко, змушуючи тремтiти поруччя, за якi вони хапалися на поворотах. Перестрибуючи по кiлька сходинок за раз, викидали ключi, знайденi в кишенях чужих курток. Перевертали дорогi вазони, живi прикраси елегантних сходових майданчикiв. Дiсталися до першого поверху. Сицилiець та Гак, горлаючи, гатили по поштових скриньках прямими точними ударами. Дверцята скриньок покривилися, скло розбилося. Покрали звiдти купони на знижки на миючi засоби, якi вони нiколи не куплять, та журнали, якi навряд чи зрозумiли б, навiть якби й узялися iх читати. Луконе заволав вiд радостi, думаючи, що справдi виграв сто мiльйонiв лiр. Полло вихопив у нього фальшиву листiвку з рук.

– Ти маеш ключi фортуни?

– Нi.

– А магiчний номер?

– Нi.

– Тодi ти нi бiса не виграв. Максимум – срiбний хрестик цiною в десять штук. Замало для такого еврея, як ти.

Усi засмiялися не так через стереотипи, як тому, що Луконе справдi нiколи нi за кого не платив. Потiм, поцупивши кiлька сiдел i розбивши бардачки «Весп» у пошуках чогось кращого, та задовольнившись простою викруткою, вони зникли в темрявi ночi.




10


«Бiг». Рафаелла рiшучим жестом виклала карти на зелене рядно, вдоволено дивлячись на свою суперницю. Напрочуд повiльну жiнку в потужних окулярах. Рафаелла терпiти ii не могла. Жiнка подивилась на своi карти, щоб зрозумiти, де можна приставити.

– Поклади iх, моя дорогенька…

Карти майже випали iй iз рук. Рафаелла швидко ними заволодiла.

– Оцю ти приставляеш сюди, оцю сюди, а цю останню – сюди. А за всi цi ти платиш.

Швидко порахувала в головi, потiм записала результат на паперi. Пiдвелася i стала за спиною Клавдiо.

Практично вона заволодiла i його грою, i пiсля кiлькох точних скидiв переконала його стукати. Їхнiй компаньйон також зробив «джин». Рафаелла радiсно записала рахунок. Якби не той «андер», що отримав Клавдiо, вони б зробили блiц i в другiй партii. Узяла карти й почала iх швидко тасувати. Жiнка в товстих окулярах вiдкрила першу карту. Жахливо повiльно. Рафаеллi була неприемна сама думка про програш, не так через кiлькiсть пунктiв – вони були помiтно попереду, – як через те, що тодi iй довелося б здавати карти. Гравцi за сусiднiми столиками, що програвали вже доволi довго, вирiшили помiнятися мiсцями, звинувачуючи у своiй невдачi неотриманi бонуси. Хтось iнший забобонно поставив попiльничку, щойно почищену господинею хати, на попередне мiсце, праворуч вiд себе. Адвокат налив собi вiскi точно до краечкiв вiзерунка на склi. Слушний хiд для того, щоб виграти, залишаючись бiльш-менш тверезим. Деякi пари, що видавалися бiльш закоханими за iнших, обмiнялися нiжним поцiлунком перед тим, як знову взяти карти до рук. Насправдi у цьому було бiльше магiчного ритуалу, анiж щирих почуттiв. Кiлька пар вирiшили пiти, пославшись на те, що завтра рано вставати, або ж на дiтей, якi досi не повернулися з прогулянки. Насправдi ж або вiн почувався не дуже добре, або iй вечiрка здавалася нудною. Серед них були також Марина та Фiлiппо. Попрощалися зi всiма, подякували господинi дому, брешучи про чудово проведений час. Фiлiппо мав занадто здоровий вигляд, аби подумати, що йому недавно було зле. Марина розцiлувалася з Рафаеллою, потiм з усмiшкою, що тривала довше за звичну, нагадала про iхню секретну обiцянку щодо дочок.

Вулицi вночi здавалися спокiйними. Непереконливо одягненi хлопцi вичiкували, вишукавшись у черги перед дискотеками. На дверях нещодавно вiдмитi типчики, якi точно не успадкували вроджену елегантнiсть, вибирали людей, вирiшували, хто може зайти, а хто нi – роздавачi розваг або страждання, залежно вiд того, хто дужче любить штовханину, оцей людський потяг, що рухаеться помiж вогникiв та галасу.

Хвиля тих, хто щойно зайшов, вiталася зi стрiчними, виглядала, хто е i кого нема. Чоловiки зазирали на гарних жiнок, якi завжди належали комусь iншому, мрiючи колись i собi засягнути таку високу, таку елегантну. Та задовольнялися котроюсь iз зайвими кiлограмами, яка зупиниться перекинутися слiвцем, якщо пощастить. Якщо вдасться зiйти з цього людського потягу, вирiзнитися власним стилем. Здавалося, у всiх уже е пари. Де вони всi познайомилися колись ранiше? Питання хлопцiв, що самотньо повертаються додому пiсля бiльш чи менш добре проведеноi ночi. Їм залишаеться тiльки втiшатися спортивним журналом, який щойно вийшов. Свiжi новини. Заяви. Ймовiрнi придбання. Знаменитий iноземний футболiст робить, що йому заманеться, i, як завжди, це йому сходить з рук. Продовжуе сiяти дiтей. Хтось iнший, менш плiдний, набираеться хоробростi та купуе порножурнальчик. Дiти не робляться на самотi.

Жiнка за кермом машини. На свiтлофорi дивиться просто перед собою. Чоловiки у сусiднiх машинах сподiваються на цей останнiй погляд, усмiшку, яка могла б урятувати невдалий вечiр. Нiчого не вдiеш. Вона не налаштована на контакт.

Можливо, вона iх мала вже забагато i повертаеться задоволена додому пiсля ночi кохання. Хоча нi, навряд: якщо ii не супроводжують додому, то не така вже вона й кохана.

Зелене свiтло.

Усi рушають. Хтось розлучився цiеi ночi, кохання минуло. Одне з двох плаче, але справжня проблема – що робить iнше?

Хлопець та дiвчина щойно зустрiлися i вже пристрасно кохаються. Вони одне одного вибрали, познайомились, вивчили. Потiм, подолавши страх та поклавшись на зовнiшнiй вигляд, вiддались бажанню. Взаемна довiра щодо минулого, якого iнший не знае. Вони кинулись у вир, дозволивши собi нiч пригод, гойдаючись серед свiжих простирадл, забувшись у пристрастi. Все це замкнене у бульбашцi спокою.

«Швидка» проiхала десь далеко. Хтось переборщив з розвагами або припинив розважатися.

З пiд’iзду 1130 по Кассii вийшла групка гостей. Обговорювали подii. Один iз хлопцiв, здавалося, волiв говорити бiльше за iнших. Безперечно, вiн мав рацiю, якщо судити з його роздутоi губи, – але вiн трохи захопився, тому подii у його викладi дещо змiнилися, роздулись, як та губа.

Поставивши чимало дурнуватих запитань, полiцiя поiхала з дому Роберти. Єдина, хто щось знав, така собi Франческа, побачивши, що свято перетворюеться на хаос, швидко втекла, забравши свою спустошену сумочку та iмена винуватцiв.

У загальному безладi Паломбi та Данiела втекли разом з iншими гостями. Бабi, мокра як хлющ, випустила з поля зору свою сестру. Натомiсть Роберта знайшла пару шортiв, якi iй були до мiри, та олiмпiйку старшого брата, в яку могла та загорнутися двiчi.

– Тобi варто було б частiше так вдягатися на свята, ти чарiвна.

– Кiко, ти ще маеш натхнення жартувати?

Двое вийшли з пiд’iзду.

– Я загубила свою сестру й занапастила сукню вiд Валентино. – Вона показала на елегантний целофановий пакет, iм’я на якому вiдрiзнялося вiд того, що на сукнi, але було так само знамените. – І мало цього: якщо я, повернувшись додому, потраплю на очi матерi з мокрим волоссям, менi добряче перепаде.

Рукави олiмпiйки закривали ii маленькi долонi. Бабi iх закотила, натягнувши аж до лiктiв. Але вже за крок вони вперто повернулися на свое мiсце.

– Ось, це вiн.

З-поза контейнерiв зi смiттям Малюк рiшуче вказав на Кiко Бранделлi.

– Ти впевнений? – уточнив Степ.

– Абсолютно. Я чув це на власнi вуха.

Степ упiзнав дiвчину, що йшла поряд iз тим поганцем, хоча ii маскарад був бездоганним. Не так просто забути жiнку, яка так наполягала на тому, щоб пiти разом з тобою в душ. Усмiхнувся друговi.

– Ходiмо попередимо iнших.

Бабi та Кiко звернули на дорiжку.

– Скажи краще, чому ти не втрутився, коли той iдiот затяг мене до душу?

– Я не знав, я тодi пiшов викликати полiцiю.

– А, то це був ти?

– Так, адже ситуацiя загострювалась, усi товкли пики всiм… Бачила, що вони зробили з губою Андреа Марiнеллi?

– Так, бiдолаха.

– Бiдолаха? Та йому це за щастя. Хтозна, чого вiн зараз наплете. Сам-один проти всiх, герой вечора. Я його знаю як облупленого. Ось вона, тут.

Вони зупинились перед машиною. Поворотнi фари заблимали, у той час як запобiжники пiднялись синхронно. Це була звичайна сигналiзацiя, хоча сама «BMW» була найновiшоi моделi. Кiко вiдчинив дверцята. Бабi подивилась на iдеальний салон, на темне дерево, на шкiрянi сидiння.

– Тобi подобаеться?

– Дуже.

– Я взяв ii для тебе. Знав, що проводжатиму тебе додому ввечерi.

– Серйозно?

– Аякже! Насправдi все було заплановано. Це я покликав ту зграю придуркiв. Уяви, увесь той безлад був створений тiльки для того, щоб я мiг залишитися наодинцi з тобою.

– Ну, то тiеi iсторii з душем можна було й уникнути, тодi принаймнi одяг вiдповiдав би ситуацii.

Кiко засмiявся, захряснув дверцята, обiйшов довкола й сiв у машину. Встромив ключi. Потужний мотор одразу ж завiвся. У центрi панелi автоматично пiднялось вiчко, вiдкриваючи дорогу стереосистему, до цього сховану. Музика розлилась салоном – було чути кожен ii тон, кожен високий та низький звук. Машина нечутно рушила.

– Зрештою, менi було навiть весело сьогоднi. Якби не цi типи, то була б нудьга нуднезна.

– Не думаю, що Роберта подiляе цю думку. – Бабi чемно поставила целофановий пакет бiля своiх нiг. – Вони iй хату зруйнували!

– Та ну, що там таке, якiсь дрiбнi збитки. Їй доведеться почистити дивани та здати до хiмчистки фiранки.

Раптовий гуркiт розiрвав елегантну та гармонiйну атмосферу в автiвцi.

– Що таке?

Бранделлi глянув у бокове дзеркало. Воно вiдобразило пику Луконе. Той реготав, як навiжений. Позаду нього Гак звiвся в сiдлi мотоцикла i ще раз сильно копнув машину.

– Це тi несамовитi! Швидше, газуй!

Кiко перемикнув передачi й прискорився. Легкi мотоцикли також розiгналися i не вiдставали вiд нього. Бабi стривожено озирнулася. Вони всi були там, на своiх потужних мотоциклах – Кролик, Полло, Сицилiець, Гак, а посерединi – Степ. Куртка на голому тiлi напнулася, вiдкрилась, демонструючи торс. Степ iй усмiхнувся. Бабi вiдвернулася.

– Кiко, мчiмо звiдси якнайшвидше, я боюся!

Кiко, не вiдповiдаючи, продовжив кермувати, тиснучи на газ. Машина летiла вниз, по узвозу Кассii, у холодi ночi. Але мотоцикли не вiдставали. Кролик прискорився, Полло витягнув ногу й прямим ударом розбив задню фару. Сицилiець копнув лiвi боковi дверцята позаду Кiко i геть iх пом’яв.

– Бля, вони менi ii нiвечать!

– Кiко, навiть не думай зупинятися, бо тодi знищать тебе.

– Нi, але я можу дещо iм сказати.

Натиснув електричну кнопку вiконечка, вiдчинив його до половини.

– Слухайте, хлопцi, – прокричав вiн, намагаючись зберiгати спокiй та не з’iхати з дороги, – це машина мого батька, i якщо…

Йому чвиркнули у самiсiньке обличчя.

– Яху-у-у-у-у, влучив, сто пунктiв!

Полло схопився на ноги позаду Кролика, пiднявши руки вгору на знак перемоги.

Кiко у вiдчаi витерся замшевою хусточкою, дорожчою за рукавички Полло. Бабi з вiдразою подивилась на цей плювок, який нiяк не хотiв стиратися з обличчя Кiко, потiм натиснула електричну кнопку, закривши вiконечко, перш нiж Полло примудриться поцiлити у щось iще.

– Намагайся доiхати до центру, може, там полiцiя буде.

Кiко вiдкинув на задне сидiння хусточку i продовжив кермувати. Почулися ще звуки розбитих фар та зiм’ятого залiза. «Кожен удар, – подумав вiн, – це сотнi тисяч лiр збиткiв та довжелезнi скандали з батьком». Тодi, заслiплений раптовою злiстю, рвучко вивернув кермо. Машину занесло спочатку праворуч, вiдтак лiворуч, вона штовхнула мотоцикли. Сицилiець метнувся вбiк, опинився на iншiй смузi, на щастя, порожнiй. Кролик ударив по гальмах, щоб не вилетiти з дороги. Кiко зареготав майже в iстерицi.

– Вони хочуть вiйни? Добре, вони ii отримають! Я iх усiх уколошкаю, розчавлю, як мишей!

Ще раз крутонув кермо, вiдкинувши машину праворуч. Бабi перелякано вчепилася в ручку дверцят. Степ, побачивши машину, що iде йому назустрiч, звернув, одночасно перемкнувши передачi й загальмувавши. Мотоцикл плавно виiхав на центр дороги, позаду машини.

Кiко глянув у дзеркальце заднього виду. Група була позаду нього, близько, як i ранiше.

– Ага, злякалися? Добре! А ось скуштуйте це!

Рiзко витиснув гальмо. Увiмкнулася автоблокувальна система. Машина майже зупинилась. Тi мотоцикли, що були обабiч машини, обiгнули ii, з’iхавши убiк. Малюк, який iхав якраз по центру, спробував загальмувати, але його «Веспоне» з гладкими колесами поiхав поковзом i врiзався в бампер. Малюк упав. Кiко рвонув з мiсця, витискаючи газ на повну. Мотоцикли, що опинились були перед машиною, вiд’iхали, злякавшись. Іншi зупинилися допомогти пораненому друговi.

– Бля, який сучий син!

Малюк пiдвiвся, його штани звисали лахмiттям на правому колiнi.

– Погляньте лише сюди.

– Еге, з огляду на те, як ти летiв, то ти неймовiрний везунчик. Нiчого тобi не сталося, тiльки колiно подряпав.

– Та яке, курва, колiно, воно мене не гребе, той гiвнюк порвав менi джинси «левайс», що я купив позавчора.

Усi засмiялися, радiсно та полегшено, завдяки друговi, який не втратив життя i навiть бажання жартувати. Степ подивився на «BMW», що вiддалялася по шосе. Мiж деревами, що тулилися одне до одного, вдалинi швидко пропливали хмарки. Великий яскравий мiсяць висiв на небi. Справдi недосяжним був тiльки вiн. Потiм «BMW» звернула праворуч, на проспект Франча.

– Яху-у-у-у-у, я iх зробив, я iх нажухав, тих виплодкiв!

Кiко у захватi лупасив руками по керму. Знову зиркнув у дзеркальце. Тiльки одна машина вдалинi. Вiн заспокоiвся.

– Гiвнюки, гiвнюки! – Пiдскочив на сидiннi. – У мене все вийшло!

Потiм згадав про Бабi, що сидiла поруч.

– Як ти? – знову набув серйозного вигляду, стривожено подивившись на неi.

– Вже краще, дякую. – Бабi вiдчепилася вiд ручки дверцят i сiла нормально. – Тепер я хочу дiстатися додому.

Кiко перемкнув передачу й повернув праворуч, униз узвозом.

– Я негайно вiдвезу тебе.

Зупинився на хвильку перед знаком «стоп», потiм рушив у напрямку мосту Мiльвiо. Кiко ще раз глянув на Бабi: мокре волосся розкидане по плечах, блакитнi очi все ще трiшки наляканi.

– Менi прикро через те, що сталося. Ти дуже злякалася?

– Добряче.

– Хочеш чогось випити?

– Нi, дякую.

– Я, однак, мушу зупинитися на хвильку.

– Як хочеш.

Кiко розвернув машину. Зупинив ii перед фонтанчиком якраз навпроти церкви, плюснув собi водою в обличчя, змиваючи останнi краплi слини Полло. Потiм пiдставив ще мокре обличчя свiжому вiтру ночi, розслабився. Коли розплющив очi, довелося подивитися у вiчi реальностi. Його машина, чи б то пак машина його батька…

– Срака-байрака! – прошепотiв сам до себе i з удаваною байдужiстю обiйшов довкола неi, оцiнюючи збитки та витягаючи друзки розбитих фар, що хиталися. Дверцята були всi зiм’ятi, боки подряпанi. Подекуди злущилась металiзована фарба. Спробував подумки прикинути збитки. Десь два мiльйони. Якби вiн пiшов на ту телепрограму, де учасники мають вгадати правильну цiну, то його не взяли б навiть глядачем у залу. Це було дуже далеко вiд рахунку, який би йому виставив будь-який реальний ремонтник, бiльш-менш чесний чи крадiйкуватий.

Спробував удати, що не впав у вiдчай. Насправдi впав, ще й як. Його батько був схиблений на машинах, особливо на цiй, зважаючи на те, скiльки вiн змушений був чекати, перш нiж ii отримати. Майже стiльки ж, скiльки й сам Кiко чекав у той вечiр у своiй кiмнатi, перш нiж наважився попросити ii в нього. Дуже силувано усмiхнувся до Бабi.

– Ну, треба трiшки ii привести до ладу, тут дещо подряпалось.

Не встиг договорити. Темно-синiй мотоцикл iз вимкненими фарами, який досi iхав назирцi за ним, iз гуркотом зупинився за крок вiд нього. Кiко не встиг обернутися, як його вiдкинуло потужним ударом на капот. До кошторису додалося ще з пiв мiльйона лiр. Степ насiв на нього всiею вагою, почав гамселити по обличчю.

Губи одразу ж скривавились.

– Допоможiть! Допоможiть!

– Так ти наступного разу навчишся тримати язика за зубами, черв’яку, падлюко, гiвнюку!

І знову злива стусанiв, знову удар об капот i ще бiльше збиткiв. Тепер батьковi доведеться платити не тiльки ремонтниковi, а й стоматологовi для сина.

Бабi вискочила з машини i розлючено почала частувати Степа кулаками та стусанами.

– Вiдпусти його, сволото! Припини!

Степ розвернувся й вiдштовхнув ii. Бабi поточилася, перечепилася об бордюр i, втративши рiвновагу, впала. Степ якусь мить дивився на неi. Кiко скористався цiею паузою. Вiн пiдвiвся з капота i, струшуючи головою, щоб оговтатись, спробував влiзти у машину. Але Степ був спритнiший за нього.

Сильно штурхонув дверцята, заблокувавши його. Кiко заволав вiд болю. Степ продовжив лупасити його. Кiко спробував захистити голову, як тiльки мiг, прикриваючи скронi та вуха, але Степ бив ззаду, невмолимо, гатив по потилицi, по вилицях, по щелепах. Щоразу, коли долонi Кiко вiдкривали якесь мiсце, щоб закрити iнше, щойно забите, удари Степа, точнi та сильнi, сипалися саме туди. Кiко кричав вiд болю, безсилий, затиснений мiж дверцятами та машиною. Бабi болiсно пiдвелася. Теж почала кричати, кличучи на допомогу. У цю мить пiд’iхала машина. Це були синьйори Аккадо.

– Фiлiппо, дивися! Що тут таке? Та це ж Бабi, дочка Рафаелли!

Фiлiппо загальмував i вийшов з машини, залишивши дверцята вiдчиненими. Бабi побiгла йому назустрiч, кричучи:

– Розборонiть iх, швидше, бо вони повбивають один одного!

Щоправда, ситуацiя не зовсiм вiдповiдала цьому описовi.

– Стiй, вiдпусти його!

Фiлiппо кинувся на Степа, заблокувавши його ззаду. Обхопив його, вiдтягуючи вiд дверцят. Кiко, нарештi звiльнений вiд цих лещат, помасував собi груди, а потiм, наляканий, скочив у машину й помчав геть на повнiй швидкостi. Утiк.

Степ пручався, намагаючись звiльнитися вiд «обiймiв» синьйора Аккадо, потiм нахилився й потужно вiдкинув голову назад. Ударив того в самiсiньке обличчя. Окуляри синьйора Аккадо полетiли геть, розбившись, а з носа заюшила кров. Фiлiппо захитався, тримаючи руки бiля носа. Раптово знову короткозорий, вiн майже плакав, затьмарений болем. Марина кинулася на допомогу чоловiковi.

– Злочинець, халамидник! Не наближайся, не смiй до нього торкатися!

Та хто б його торкався! Хто взагалi чекав, що той навiжений, що напав на нього ззаду, виявиться дiдуганом. Степ мовчки дивився на жiнку, що продовжувала репетувати.

– Зрозумiв, наволоч? Я це так не залишу!

Марина допомогла чоловiковi залiзти до машини, потiм завела ii i вiд’iхала не без труднощiв. Синьйора Аккадо майже нiколи не сiдала за кермо, окрiм виняткових випадкiв. Цей був саме такий. Нечасто ставалося, щоб ii чоловiка били головою на вулицi.

Фiлiппо поглянув на свою закривавлену долоню, потiм ледь торкнувся кiнчика носа. Його пронизав гострий бiль, зi сльозами на очах вiн закинув голову. Дивився на стелю, дихаючи ротом. Його нiс – едине, що було iдеальним. Тепер бразильському хiрурговi доведеться зайнятися i ним. Чоловiк застогнав, можливо, також i через цю думку. Марина занепокоено глянула на нього, а потiм, налягаючи обома плечима на кермо, повернула праворуч. Машина непевно в’iхала на набережну Тибру.

Бабi стала перед Степом.

– Ти тварина, ти чудовисько, ти менi огидний! Ти не поважаеш нiщо i нiкого.

Вiн подивився на неi з усмiшкою. Бабi струсонула головою.

– Не прикидайся дурником, подивись, яка в тебе iдiотська пика.

– Можна дiзнатися, чого тобi вiд мене треба?

– Нiчого, я не можу нiчого бажати, бо що можна хотiти вiд тварини? Ти вдарив людину, чоловiка, старшого за тебе.

– По-перше, це вiн на мене накинувся, по-друге, звiдки, бля, я знав, що вiн старший? По-трете, тим гiрше для нього, займався б своiми справами.

– Ось як? Тобто тому, хто займаеться не тiльки своiми справами, ти розбиваеш обличчя, б’еш його головою! Вiн навiть в окулярах був, дивись…

Вона зiбрала уламки.

– Ти iх йому розбив! Задоволений тепер? Ти знаеш, що це кримiнальний злочин – бити того, хто носить окуляри?

– Знову ця бридня? Я цю дурню все життя чую. Хто тобi сказав таке про окуляри?

Степ пiшов до свого мотоцикла, сiв на нього.

– Це точно запустила якась наволоч в окулярах, яка боiться, що ii поскубуть, i власне через це вона носить окуляри й розповiдае маячню.

Степ завiв мотоцикл. На якусь мить передня фара освiтила Бабi. Вона прикрила очi. Степ увiмкнув першу передачу.

– Ну, бувай.

Бабi роззирнулась довкола. Нiхто повз не проiжджав. Площа була безлюдна.

– Як це «бувай»?

– Ну, якщо хочеш, тодi не бувай.

Бабi приречено видихнула.

– А я, як я повернуся додому?

– Та звiдки я це, бля, знаю? Ти могла попросити твого друга супроводити тебе, нi?

– Не можу, ти його побив i примусив утекти.

– Ах, ну тобто це моя провина.

– А чия ж? Так, дай менi сiсти позаду.

Бабi пiдiйшла до мотоцикла i вже пiдняла ногу, щоб сiсти позаду. Степ злегка вiдпустив зчеплення. Мотоцикл трохи посунувся. Бабi зиркнула на хлопця. Степ обернувся до неi, вiдповiв на ii погляд. Бабi знову спробувала залiзти, але Степ був швидшим за неi i знову подався вперед.

– Ну ж бо, зупинись. Ти що, iдiот?

– Е, нi, дорогенька. Я ж тварина, чудовисько, я викликаю у тебе вiдразу – i ти хочеш сiсти позад мене? Позад того, хто не поважае нiкого i нiчого? Е, нi, це занадто легко. Треба бути послiдовними у цьому свiтi, послiдовними. – Степ дивився на неi серйозно, обличчя у нього було нахабне. – Хiба можна, щоб такий тип тебе пiдвозив?

Бабi прикрила очi, цього разу вiд ненавистi, що нуртувала всерединi. Потiм рiшуче пiшла вулицею Фарнезiни.

– Я маю рацiю чи нi?

Бабi не вiдповiла. Степ засмiявся, потiм наздогнав ii. Їхав поряд на мотоциклi.

– Зрозумiй, я ж це роблю для тебе. Потiм тобi буде прикро, що ти пiшла на компромiс. Краще залишатися при своiй думцi. Я чудовисько, i ти йдеш пiшки аж додому. Згодна?

Бабi не вiдповiла, перейшла на iнший бiк дороги, дивлячись просто перед собою. Зайшла на тротуар. Степ зробив те саме. Вiн пiднявся на педалях, щоб пом’якшити удар.

– Звичайно…

Вiн продовжував iхати поряд iз нею з ii швидкiстю.

– …якщо ти попросиш у мене вибачення, забереш назад усi своi слова i скажеш, що помилилася… Тодi нема проблем… Я можу тебе пiдвезти, бо тодi все послiдовно.

Бабi знову перейшла на iнший бiк дороги. Степ – за нею. Пiднявся на сiдлi мотоцикла, спускаючись з тротуару. Додав швидкостi, наздоганяючи ii, однiею рукою потягнув ii за олiмпiйку:

– Ну? Це просто, повторюй за мною: прошу вибачити…

Бабi вiдштовхнула його лiктем, вивiльнилася й побiгла.

– Гей, ну що це за манери?

Степ додав швидкостi й скоро знову ii наздогнав.

– Ти що, хочеш до самого дому пiшки йти? До речi, а де ти живеш? Далеко? Ага, я зрозумiв, ти хочеш схуднути. Так, справдi, маеш рацiю, це було зовсiм нелегко – нести тебе на руках у душ.

Вiн об’iхав ii, усмiхаючись.

– І зрештою, якщо ми з тобою будемо робити iншi речi, тобi краще скинути пару кiлограмчикiв, я ж не можу щодня так трудитися, га? Атож, я вже тебе розкусив. Ти з тих, кому подобаеться бути зверху, правильно? Тодi точно маеш схуднути, бо iнакше ти мене розчавиш.

Бабi не витримала. Схопила пляшку, що стирчала зi смiтника, прикрiпленого до стовпа, i пожбурила в нього, намагаючись поцiлити. Степ рвучко загальмував i вiдхилився. Пляшка пролетiла близько над його головою, а мотоцикл заглух i почав завалюватись набiк. Степ iз силою смикнув за кермо, зупинивши його ще до того, як вiн торкнувся б землi. Бабi побiгла швидше. Степ згаяв трохи часу, щоб знову завести мотоцикл, йому зсунулася кнопка RUN/OFF.

З боковоi вулички саме в цей момент виiхав якийсь жлоб на «Гольфi» староi моделi. Фальшивi написи на боках кричали про «турбо», якого насправдi не було. Позаду, як завжди, два пластиковi кролики марно намагалися розмножитися. Жлоб побачив Бабi, що бiгла сама. Пiд’iхав до неi.

– Гей, красуне, хочеш, пiдвезу?

– Гей, бридкий гiвнюче, хочеш, розiб’ю тобi пику?

Тип зиркнув на Степа, який раптово вигулькнув мiж ними. Зрозумiв, що тут швидше дiстанеш прочухана, анiж дiвку. Поiхав геть, хитаючи головою нiби на знак обурення. Пiдняв праву руку, напускаючи на себе бозна-який поважний вид. Хотiв здаватися вищим за цю ситуацiю. Що завгодно – тiльки б не визнати, що дав маху. Степ глянув йому вслiд, потiм обiгнав Бабi й перетнув iй дорогу.

– Годi, залiзай.

Вона спробувала його обiйти. Степ притиснув ii до стiни. Бабi спробувала пройти позаду. Степ ухопив ii за олiмпiйку.

– Я сказав: сiдай!

Сердито потягнув ii до себе. Бабi перелякано вiдсахнулася. Вiн поглянув у цi блакитнi очi, яснi й глибокi, що злякано дивились на нього. Повiльно вiдпустив ii, потiм усмiхнувся.

– Ну ж бо, я проведу тебе додому, бо iнакше вийде, що я сьогоднi пересварюся з половиною свiту.

Мовчки, не кажучи нiчого, крiм своеi адреси, сiла позад нього. Мотоцикл рвонув з мiсця. Бабi вiдкинуло назад. Інстинктивно обiйняла його. Їi руки проти волi опинилися пiд його курткою, напнутою вiтром. Його шкiра була свiжою, тiло – гарячим посеред холоду ночi. Бабi вiдчула, як пiд ii пальцями перекочуються скульптурнi м’язи. Вони iдеально вигравали при кожному найменшому русi. Вiтер пробiгав по ii щоках, мокре волосся закручувалося вихорами в повiтрi. Мотоцикл нахилився, вона обiйняла його ще мiцнiше i заплющила очi. Серце ii почало битися дужче. Вона спитала себе, чи причиною був тiльки страх. Почула шум машин. Вони виiхали на бiльшу дорогу, тут було не так холодно; вона вмостилася щокою на його спинi, заколисуючись цими пiдйомами та спусками, цим потужним ревiнням, яке чула пiд собою. Нахилилася разом iз ним, не опираючись, а потiм – знову вгору, вiдчуваючи бiльше вiтру. Вони мчали все швидше, проскакуючи мiж машинами, перемикаючи передачi – угору, далi вгору, узвозом. І бiльше нiчого. Тиша.

– Авжеж, я провiв би так цiлу нiч, нi, навiть пiшов би далi, вглиб, не знаю, може, знайшов би iншi пози!

Бабi розплющила очi й упiзнала замкненi магазини довкола, тi самi, що вона бачила щодня ось уже шiсть рокiв, вiдколи переiхала сюди. Злiзла з мотоцикла. Степ глибоко видихнув.

– Слава Богу, ти мене мало не роздушила.

– Вибач, я налякалась, я ще нiколи не iздила ззаду на мотоциклi!

– Завжди бувае перший раз, у всьому.

Степ усмiхнувся.

– До речi, я сподiваюся, що…

У цю мить бiля них загальмував «мерседес». Рафаелла вискочила з машини. Вона не йняла вiри своiм очам.

– Бабi, я тобi тисячу разiв казала, що не хочу, аби ти iздила ззаду на мотоциклах. І чого це у тебе мокре волосся?

– Але… насправдi…

– Синьйоро, зачекайте, я поясню. Я не хотiв ii пiдвозити, правда? Скажи своiй матерi, що я не хотiв. Однак вона дуже наполягала… А все тому, що ii кавалер на прегарнiй, але дуже побитiй «BMW» просто втiк.

– Як це втiк?

– Так, i залишив ii на дорозi! Подумайте тiльки, який тип!

– Абсурд якийсь.

– Власне! Але я йому вичитав за це, еге ж, синьйоро, я йому дорiкнув за це, не хвилюйтеся.

Степ глянув на Бабi.

– Правда ж, Бабi?

Потiм так, щоб почула тiльки вона:

– Менi подобаеться твое iм’я.

– Мамо, слухай, облиш, га? Ми потiм про це поговоримо.

Клавдiо вiдкрив автоматичне вiконечко.

– Привiт, Бабi.

– Привiт, тату.

Степ також привiтався.

– Добрий вечiр!

Його смiшили цi дивнi сiмейнi збори.

Рафаелла ж була зовсiм не налаштована на жарти.

– Чому ти як опудало? Де моя сукня вiд Валентино?

Бабi пiдняла руку, показуючи целофановий пакет.

– Ось тут.

– А твоя сестра? Я можу дiзнатися, де ти ii залишила?

У цей момент пiд’iхала i Данiела. Вийшла з машини разом iз Паломбi, який ii супроводжував.

– Привiт, ма…

Не встигла закiнчити фразу. Рафаелла влiпила iй ляща.

– Так ти знатимеш, як повертатися без сестри.

– Мамо, ти не знаеш, що трапилося. Прийшли непроханi i…

– Замовкни!

Данiела мовчки потерла щоку. Паломбi, виконуючи наказ Рафаелли, сiв у машину й поiхав.

Степ завiв мотоцикл. Пiдiйшов до Бабi.

– Тепер я розумiю, чому в тебе такий характерець. Це не твоя провина, це спадкове.

Потiм перемкнув на першу i з зухвалим «до побачення» розчинився в темрявi.

Бабi та Данiела сiли в машину. «Мерседес» заiхав до житлового комплексу. Фьоре розважився набагато бiльше, спостерiгаючи подii останнiх п’яти хвилин, анiж продивившись усi програми «Фантастико»[26 - «Fanstastico» – розважальна програма на iталiйському телебаченнi, яка йшла по суботах у вечiрнiй прайм-тайм з 1979 по 1992 рiк.]. Пiзнiше, коли вони роздягалися, Данiела вибачилася перед сестрою за розiрвану спiдницю, яку та iй позичила.

– Це все Паломбi, вiн мене цiлував!

Але ii гордiсть тут-таки була притамована в зародку через ще один дзвiнкий ляпас. Коли розкриваеш душу сестрi, треба спочатку переконатися, що батьки вже лягли. Рафаелла через нерви нiяк не могла заснути. Того вечора багато хто погано спав. Хтось провiв нiч у лiкарнi, комусь снилися жахи. Серед останнiх був Кiко Бранделлi. Вiн обмiркував усi можливi рiшення: кинути машину на дорозi й завтра зранку потайки вiдвезти ii до ремонтника, або ж скинути в провалля й заявити про угон. Зрештою дiйшов едино можливого рiшення. Виходу не було. Йому треба постати перед батьком так само, як це зробила Роберта перед своiми батьками у той вечiр. Синьйора Мiккi, повернувшись додому, зрозумiла, що ii порада розважатися була перевиконана. А ii чоловiк, перевiривши все, виявив, що з дому було вкрадено чимало всього.

Бабi була у лiжку, змучена тiею вечiркою. Подумала, що виною всьому був той iдiот, той поганець, той мугиряка, те чудовисько, той хулiган, той нахаба, той невихований кретин. Потiм, помiркувавши ще, зрозумiла, що навiть не знае його iменi.




11


Два промiнчики сонця перетинали кiмнату. Пiднялися уздовж крайчикiв лiжка, ковдри, ii золотавого волосся, оголених передплiч. Саме туди, де нiчна прохолода залишила трiшки «гусячоi шкiри» та поодинокi дрижi. Нiби за помахом чарiвноi палички, все це зникло. Шкiра знову стала рiвною й розгладженою пiд теплим дотиком нового дня. Бабi розплющила очi. Будильник ще не дзвонив. Вона натягнула на себе пухову ковдру, вкрившись аж до пiдборiддя. Залишилась так, з напiвзаплющеними очима, з руками на животi, нерухома. Не хотiла торкатися одного з тих зовнiшнiх кутiв лiжка, все ще занадто холодних. Раптом задзвонив будильник. Цьому настирному звуку передувало лише легке поцокування. Природний плин часу досяг тiеi хвилини, яку Бабi визначила для себе як останню, щоб не запiзнитися до школи. Вона неохоче заворушилась у лiжку, витягла руку, навпомацки шукаючи будильник. Перекинула «Сiддгартгу» Гессе, книгу Юрсенар, облишену на половинi, та «Сiмейний бал». Знайшла будильник, вимкнула його. Потiм увiмкнула радiо. Воно було вже налаштоване на 103.10, i, як кожного ранку, Бранко розповiдав про гороскопи.

«Близнюки. Сьогоднi ситуацiя незмiнна. Мiсяць проходить через ваш знак. Його вплив зробить вас особливо нервовими».

Боже ж мiй, я тата i так погано витримую, уявiмо собi ще й iз впливом Мiсяця!

«Лев. Народженим пiд цим знаком…» Пропустила повз вуха, не вдумуючись у слова. А хто у нас Лев? Паллiна? Нi, вона народилася в травнi. Травень – це Телець чи Риби? А, нi, Риби – то березень.

Повiльно заплющила очi й знову задрiмала. Вона вiддалася цьому вiдчуттю, цьому легкому та приемному напiвсну. Але потiм, сама добре не розумiючи чому, раптом прокинулася. Якийсь далекий звук, якийсь iнший запах, почуття вiдповiдальностi. Швидко розплющила очi й блискавично обернулася до будильника. 7:20. Дякувати Богу. Минуло лише кiлька секунд, якi невiдомо чому здалися iй дуже тривалими. Вона впала на подушку.

«Дiва. Для народжених у цей перiод…»

Бабi повернулася до радiо, надзвичайно зацiкавлена. Це був ii знак. Шосте вересня. «Сонце та Меркурiй зустрiчаються саме в цiй декадi, а прохiд Венери принесе в життя закоханих особливо щасливi моменти». Закоханих! Еге ж, тiльки спочатку я маю знайти правильного хлопця. Не такого, що втiкае, залишивши мене на дорозi. Пiдвелася з лiжка. Поспiхом пробiгла по килимовому покриттю, обхоплюючи руками плечi й розтираючи iх, щоб трохи зiгрiтися. Вiдкрила вiконницю. Цiлий снiп свiтла огорнув ii. Сонце було ще ледь теплим. По радiо поставили пiсню Боя Джорджа. Хтось варив каву на кухнi. Запах приплив навiть сюди. Бабi усмiхнулася, потiм почула звуки з сусiдньоi кiмнати i швидко побiгла до ванноi. Але Данiела була швидшою за неi i зачинила дверi майже перед ii носом.

– Ну ж бо, Данi, впусти мене, вже сьома тридцять. Ми ж до школи запiзнимось.

– Ага, i ти забереш умивальник у свое особисте користування, як завжди. Не буде такого.

– Ну ж бо, не будь дурною, я посунуся.

Данiела вiдчинила дверi. Бабi зайшла.

– Здаеться, тобi не вистачило прочуханiв учора ввечерi.

Данiела вiдповiла iй гримасою, потiм вони змiнювали одна одну перед умивальником, миючись частинами, кожна потроху, не соромлячись одна одноi, мовчки. Вранцi, поки Бабi не вип’е кави, з нею неможливо було говорити, так само, як i з ii матiр’ю. Данiела кiлька разiв пробувала зав’язати розмову, але нiчого не виходило.

– Як тобi той, що пiдвозив тебе учора? Вiн тобi подобаеться?

Бабi видала якийсь дивний звук. Вона не могла вiдповiсти, тому що саме чистила зуби. Подивилася у дзеркало на сестру виряченими очима, потiм швидко сполоснула рота:

– Менi подобаеться? Ти що, жартуеш? Ти з глузду з’iхала? Як менi може подобатися такий тип? Мугиряка. Ти знаеш, що вiн учора зробив? Вiн iз дружками розтрощив машину Бранделлi, потiм почав бити Кiко, тодi зупинився синьйор Аккадо, що проiжджав повз, i спробував розняти iх, а цей тип, ця тварюка, побив i його теж! Як менi може подобатися тип, який використовуе голову для того, щоб розбивати комусь обличчя, а не щоб думати нею? Тварина просто, от хто вiн такий!

– Можливо, але нам усiм вiн подобаеться.

– Вам? Кому це – вам?

– Менi, Джулi, Джованнi, Стефанii…

– Ага, чотири тупi квочки, якi моляться на таких-от типiв… Просто iкона для харцизяк та кретинiв, скажеш теж. Хотiла б я зрозумiти, яка радiсть у тому, щоб оце швендяти, трощити все навкруги, ставити все догори дригом, бити людей…

Бабi зi злiстю натиснула на дозатор пляшечки, що стояла на краечку умивальника. Їi рука наповнилась рiдким милом. Вона нахилилася вперед i намилила обличчя. Данiела розчiсувалась.

– Вони мають купу гарних дiвчат i мiняють iх, як i коли хочуть, – вiн та його друзi.

– Можу собi уявити, що то за дiвчата!

– Нi, е дуже вишуканi. Подумай тiльки, Глорiя, дочка Аккадо, е дiвчиною Дарiо, одного з друзiв Степа.

– Степа?

– Так, Стефано Манчiнi, той, що тебе проводжав. Ми з Джулiею звемо його «десять-з-плюсом», але всi iншi – Степом.

– Степ? Тобто «крок»? Як на мене, то хай вiн зробить iх багато-багато, дiйде до стiни i вб’еться об неi.

Потiм вона взяла рушник й акуратно склала його поряд iз зiжмаканим рушником сестри, схожим на цей у всьому, окрiм того, що на одному була «Д», а на iншому – «Б».

– Швидше, Данiело, я не хочу слухати вiчнi татовi крики, що ми запiзнюемось.

Бабi повернулася до кiмнати й почала швидко вдягатися. Форма висiла тут, на стiльцi. Вона ii приготувала звечора, хоча вони й повернулися дуже пiзно. Це вже стало звичкою. Надягла блакитну сорочку, потiм спiдницю. Закрила бокову «блискавку» i запнула гачечок, хоч i не з першого разу. Взула черевики, зiгнувши iх збоку, щоб трiшки розширити. Потiм пройшла до кухнi.

Степ. Яке iдiотське iм’я. Зрештою, йому личить.

– Привiт, мамо.

Бабi поцiлувала Рафаеллу у щоку. Як i щоранку, ii вразив молочний запах крему «Ревлон».

– Привiт, Бабi.

Рафаелла пила свою чорну каву без цукру. Їi ненафарбованi й заспанi очi ще не звикли до свiтла. Власне, кухня була в напiвтемрявi. Бабi сiла навпроти неi. Прийшла Данiела й сiла поруч. Бабi налила собi кави, потiм молока, i вкинула двi грудочки пiдсолоджувача «Hermesetas», вiн був найкращий.

Данiела також налила собi кави, потiм молока, але додала тростинного цукру. Кожна зi своiми звичками, на своему мiсцi, з власним горнятком.

Данiела довго рилася в кошику з рiзними типами печива – вiд випiчки «Мулiно б’янко» до рiзноманiтних перекусiв.

– Мамо, а ти менi бiльше не купуеш «Фiесту» з мигдалем?

– Їх не було в сусiдньому магазинчику. Я шукала i в iнших, але iх ще не завезли. А тобi не подобаеться «Пан дi стелле»? Ранiше вони тобi дуже смакували.

Данiела трохи пiдвищила голос.

– Я iх бiльше не хочу, вони менi набридли. А, знаеш, що ти могла б менi купити?

– Данiело, ти не могла б розмовляти тихiше? Ще так рано.

– Так, вибач, мамо. Ти могла б купити отi пудинги з молочним рисом та шоколадом вiд «Данон». Смачнючi!

Данiела подивилась на Бабi, шукаючи схвалення, але не отримала його.

– Мамо, а для мене ти купиш ще печива з цiльнозернового борошна, бо це вже закiнчуеться.

– Якщо ви все це не запишете, я нiчого не куплю. Не хочу нiчого запам’ятовувати, отже, занотуйте.

Данiела пiдвелася i дописала до списку покупок у супермаркетi своi пудинги та печиво для сестри.

– Данiело, попереджаю тебе: якщо i цього разу ти залишиш iх скнiти у холодильнику до термiну придатностi, то платитимеш за них сама.

– Мамо, чому ти менi таке говориш?

– Тому що останнi фруктовi йогурти, якi тобi так подобались, я була змушена викинути.

– Добрий день усiм! Як поживають моi пречудовi жiнки?

Клавдiо поцiлував обох дочок. Вiн також сiв на свое звичне мiсце, чiльне, поряд iз Рафаеллою. Вона акуратно поставила горнятко на тарiлочку.

– Дуже погано. Я не розумiю, чому вранцi завжди треба так багато i безглуздо теревенити. Вiзьмiмо собi за правило: вранцi – жодних розмов.

Рафаелла долила собi кави, потiм пiдвелася.

– Ну, я повертаюся в лiжко. З вами двома ми побачимось перед виходом зi школи. До речi, передайте Джованнi, що я сьогоднi не маю намiру чекати. Мовляв, мама сказала, що якщо ти одразу ж не прийдеш, вона поiде без тебе. – Потiм поцiлувала у щоку Клавдiо, мовила: – Па-па, любий, – i вийшла.

Клавдiо взяв кавоварку. Вiдкрив ii i заглянув усередину.

– Як так, що ви нiколи менi не залишаете навiть трiшки кави? – І грюкнув кавоваркою по дерев’янiй тарiлочцi. – Щоранку одне й те саме. Ну що це таке, це ж неможливо!

Бабi взяла кавоварку.

– Тату, хочеш, я тобi зварю кави?

– На це вже немае часу, вип’ю по дорозi, як завжди. Але чому ми просто не вiзьмемо бiльшу кавоварку? Незрозумiло.

Данiела поставила горнятка до мийки.

– Тому що у нас ii немае.

– Ну то купiмо!

Данiела пiдсунула йому список покупок.

– Що це?

– Ось, пиши. Мама не бажае нiчого запам’ятовувати. Якщо ми чогось хочемо, все треба записувати.

Клавдiо взяв папiрець iз рук Данiели. Прочитав його, потiм пiд «дiетичне печиво (Бабi)» дописав – «кавоварка на двадцять осiб (Клавдiо, який нiяк не може випити кави)».

– Ось! – вiн закрив ручку i хряснув нею об стiл.

Потiм пiдвiвся, перекинувши стiлець, i, як завжди, зачепився за нього ногою.

– Дiдько б ухопив цi стiльцi!

Вийшов, не зачинивши за собою дверей. Бабi та Данiела перезирнулися.

– Сподiваюся, вiн нормально виiде з гаража. Менi здаеться, нинi вiн особливо нервовий.

– Це вплив Мiсяця. Вiн зайшов у його знак. Краще поспiши спускатися.

– Еге ж, поспiши, поспiши. А прибирати повинна завжди я.

– Чому це, а вчора ввечерi хто накривав на стiл?

Бабi взяла сумку з книжками i вийшла. Але Бранко таки вгадав. Потiм, спускаючись, спробувала пригадати, про що там iшлося в ii гороскопi. Щось таке було про кохання та закоханих. Що радив Мiсяць? Ах, так. Звернiть увагу на можливi зустрiчi.




12


У шкiльному дворi, пiд гiлками розкидистоi верби, на довгому бордюрi з бiлого мармуру кiлька дiвчат гарячково списували домашне завдання. Деякi, бiльш працьовитi та гордi, балакали поряд, зверхньо позираючи на нероб, що мiнялися iхнiми зошитами.

– Що тут написано? Дорiвнюе?..

– x-1! Та що ж це таке, ти й списати по-людськи не здатна?

– Та подивися на свiй почерк!

– Аж так! Ти нiколи нiчого вдома не робиш, а потiм ще й скаржишся на мiй почерк? Ну ти й розумна!

– Дуже розумна.

Паллiна пiдвелася з пiдмурка, намагаючись видатись авторитетнiшою.

– Я – сучасна дiвчина, запускаю европейську моду в цьому мiстi, тренди, новi тенденцii. Хiба я можу витрачати час на оцю всю дурню з x та y? Подивись…

Показала заучцi свiй наручний годинник.

– Це – суперхронограф вiд «Swatch», доправлений просто з Монте-Карло. Тут такого ще нi в кого немае. Абсолютна прем’ера, а для мене вiн уже застарiв.

Заучка глянула на свiй «Swatch». Паллiна це помiтила.

– «Попдiва». Давно пройшли. Колекцiонери продають його задорого тiльки тому, що кажуть, нiби вiн рiдкiсний. Власне, це просто релiквiя. Старовизна для пенсiонерiв! Хто його ще носить?

Заучка засмутилася.

– Ну ж бо, я жартую.

Паллiна ляснула ii по спинi.

– Щойно зможу, я замовлю такий самий для тебе й вiддам тобi його без нацiнки, добре? Тiльки тому, що це ти! Ой, Катiнеллi йде.

Паллiна закрила зошит з математики i побiгла назустрiч Катiнеллi разом з кiлькома iншими дiвчатами – також можливими кандидатками на опитування з латини.

– Ну ж бо, Алечко, швидше, скоро дзвоник, дай нам свою версiю[27 - Вправи з перекладу з латинськоi або грецькоi мов в iталiйських лiцеях називають версiями.] з латини.

Дiвчата чекали Катiнеллi.

– Нi, навiть не думайте.

– Як це – «навiть не думайте»?

– Ви оглухли? Я не хочу, щоб ви списували мою версiю. Гаразд? Не розумiю, чому ви не можете перекласти ii собi вдома, як усi роблять.

Паллiна пiдiйшла до неi.

– Ну ж бо, Алечко, не будь такою. Вибач, але ж сьогоднi Джаччi мене точно викликатиме, i Фесту також.

Дiвчина з групи, форма якоi була у меншому порядку, нiж в iнших, так само, як i ii домашнi завдання, кивнула.

– Ну дай же нам версiю, дай! Бо вона ж до нас чiплятиметься!

– Паллiно, не наполягай.

– Що таке, Паллiно? На чому ти тут наполягаеш?

– Ах, привiт, Бабi. Аля не хоче давати нам версiю. Ти ii зробила?

На якусь мить Катiнеллi бiльше не була в центрi уваги.

– Нi, тiльки половину. І, здаеться, навiть це неправильно. Але мене вже викликали. Я перевiряла, сьогоднi вона мае викликати тебе i Сильвiю Фесту, а потiм почне нове коло. Але зазвичай вона викликае тих, у кого незадовiльнi оцiнки.

Катiнеллi спробувала вiдiйти. Паллiна смикнула ii за куртку.

– Ти чула? Ти не можеш нас залишити так, ти нас усiх знищиш!

– Я не розумiю, чому ви не можете чинити так, як Джанеттi. Вона менi дзвонить пiсля того, як усе зробила, i ми перевiряемо разом… Так вона пiдготована, i наступного дня все йде як слiд. А так, як чините ви, – нащо це потрiбно?

– Тебе це гребе? Власне, латина взагалi нiкому не потрiбна. Ну то ти нам даси чи нi ту версiю?

– Я тобi вже сказала: нi. Хай вам Джанеттi дасть.

Паллiна пхикнула.

– Ага, та вона завжди приходить в останню мить… За п’ять хвилин – дзвоник. Ну ж бо, ну тiльки сьогоднi… Востанне, обiцяю.

– Ви це завжди кажете. Нi, цього разу нi. Я вам ii не дам!

Катiнеллi пiшла.

– Ну ти диви, яка гiвнючка. Ще й потвора. Ось чому вона така зла. Бо на неi нiхто нiколи не звертае уваги. Це ж ясно. Ми принаймнi розважаемось i дуже всiм подобаемось.

Сильвiя Феста пiдiйшла до Паллiни.

– Так, але я не думаю, що моiй матерi дуже сподобаеться трiйка, яку менi влiпить Джаччi, якщо ми не зробимо-таки версiю.

– Ось, вiзьмiть мою.

Бабi витягла з сумки свого зошита з латини й вiдкрила його на останнiй сторiнцi.

– Так ви принаймнi зможете сказати, що спробували щось перекласти. Зробили ii наполовину. Це краще, нiж нiчого. Скажiть, що ви зупинились на «esperavisse». Це дiеслово, яке я в бiса не розумiю, звiдки походить. Власне, я його з чверть години шукала в «Іль»[28 - «Il», або ж «Vocabolario della lingua latina di Luigi Castiglioni e Scevola Mariotti» – один iз найвiдомiших iталiйсько-латинських словникiв, що мае близько 2270 сторiнок. Уперше виданий 1966 року.], але не знайшла. Потiм менi все набридло i я пiшла обiдати. Знежирений йогурт без цукру, жахливий. Ще кислiший за Катiнеллi.

Усi засмiялися.

Паллiна взяла зошит i поклала його на бордюр мiж iншими дiвчатами.

– Хай там як, це правда: вiд навчання грубшаеш. Я це завжди казала: якби я вибрала лiнгвiстичний напрямок, то точно важила б на чотири кiлограми менше.

Паллiна почала списувати, так само, як й iншi дiвчата, усi можливi жертви моторошноi Джаччi.

З великих вiкон класу було видно близькi луки. Кiлька однаково одягнутих дiтлахiв бiгали та грались у травi. Вихователька допомогла пiдвестися бiлявому хлопчиковi, що забруднив свiй бiлий халат. Сонце розливалось по партах. Бабi неуважно обвела очима клас. Одна дiвчина, сховавшись за сусiдкою спереду, дрiмала, поклавши голову на переплетенi руки. Інша, схиблена на своему волоссi, потягла «хвоста», подiливши його i пiднявши таким чином гумку, яка повiльно сповзала ii лискучим каштановим волоссям. Бенуччi цього разу витримала ще менше, нiж зазвичай. Сидiла, тримаючи руки пiд партою, i намагалася впоратися зi своею пiцою з томатним соусом. Вiдiрвала вiд неi шматок i замурзаними в соусi пальцями швидко поклала його до рота. Потiм почала жувати, удаючи байдужiсть, слухаючи урок, нiби нiчого й не було. Бабi на якусь хвильку затримала увагу на поясненнях Джаччi. Якась молода жiнка, що жила у минулому столiттi, яка зовсiм не вмiла iздити верхи, тим не менш вирiшила покататися на конi. Звичайно, вона впала. Бабi слухала не так уважно, щоб зрозумiти, забилася вона чи нi. Єдиним певним фактом було те, що якийсь тип, кому точно забракло лiпших iдей, написав про це щось типу роману. «Добре. Оцю оду, “До Луiджи Палавiчiнi, що впала з коня”, я задаю на понедiлок». Другим певним фактом було те, що iм таки доведеться ii вивчити. Бабi глянула праворуч. Паллiна заклопотано списувала.

Двi однокласницi за партою перед нею зсунулися одна до одноi, щоб допомогти iй. Бабi покликала ii пошепки: «Пс-с-с». Паллiна, не пiдводячи очей, жестом показала iй зачекати. Швидко переписала останнi рядки версii. Випросталась i помахала в повiтрi ручкою i рукою, втомленою цим намаганням обiгнати час. Паллiна усмiхнулася подрузi. «Я закiнчила. Тримайте». І передала зошит з латини дiвчатам, що сидiли попереду. «Вiддайте це Джанеттi». Двое дiвчат, якi iдеально виконали роль прикриття, знову зручно сiли на своiх мiсцях. Джанеттi у цей час отримала назад свiй зошит, сподiваючись, що ця добра справа дозволить iй отримати бодай задовiльну оцiнку пiд час опитування з латини. Задзвенiв дзвоник. Джаччi закрила журнал.

– Пiду до вчительськоi вiзьму журнал з латини. Залишаю вас самих. Не колобродьте менi тут.

Усi дiвчата повиходили з-за парт. Трое з них перед тим, як учителька вийшла, вициганили у неi дозвiл пiти в туалет. Насправдi тiльки одна з них пiшла туди задля фiзiологiчноi потреби. Двi iншi увiйшли до однiеi кабiнки i щасливо роздiлили одну й ту ж згубну звичку. Приемну «Мерiт» – у пику тим, хто казав, що це найшкiдливiшi цигарки.

Джаччi повернулася до класу. Всi дiвчата зайняли своi мiсця. Уважно слухали пояснення щодо латинськоi метрики. Декiлька з них позначили наголоси та переписали фразу з дошки.

Іншi, знаючи, що викликатимуть, вирiшили, що краще повторити версiю.

Бенуччi не витримала. Знову розгорнула пiцу. Зробила це тихо-тихо, вiдкриваючи шматок за шматком, намагаючись наробити якомога менше шуму. Беручи обома руками, тримаючи передплiччя майже нерухомо, спираючись на крайчик парти. Але папiр iз пекарнi хрумкий. Деякi сусiдки нервово обернулися до неi. Бенуччi похитала головою, вона нiчого не могла вдiяти, i з’iла останнiй шмат пiци. Це було сильнiше за неi. Двое дiвчат позаду жували «Вiгорсол». Намагалися позбутися запаху нiкотину. Інша в глибинi класу спокiйно слухала урок. Їй уже не болiв живiт.

– Отже, на наступну середу – вiд сторiнки 242 до сторiнки 247, переклад та вивчення метрики, iдеально знати правила наголосiв.

Бабi вiдкрила щоденник i записала, що треба зробити на середу. Потiм майже мимохiть погортала щоденник. Перед ii очима пробiгли кольоровi сторiнки, заповненi написами. Свята, днi народження, кумеднi фрази Паллiни, оцiнки за домашнi завдання. Судження про побаченi фiльми, кохання – можливе, неможливе, минуле.

Марко, я т. к. Зупинилась. Подивилась на цей напис. Червоний фломастер внизу сторiнки. Пiд ним – маленьке сердечко. Листопад. Так, це було в листопадi. І вона була шалено в нього закохана.

– Мамо, для мене щось прийшло?

– Так, лист там, у кухнi. Я поклала тобi його на стiл.

Бабi одразу ж побiгла до кухнi, знайшла листа. Впiзнала почерк i, щаслива, вiдкрила конверт. Тодi було вже чотири мiсяцi, як вони зустрiчались. Їi найдовший роман. Насправдi це був единий ii роман. Прочитала листа.

Дорога Бабi!

У цей важливий день (вiдкриття Америки? Нi, важливiше! Перша людина на Мiсяцi? Набагато важливiше! Вiдкриття дискотеки «Джильда»? Це вже теплiше!)… Гей, маленька моя. Я жартую! Сьогоднi виповнюеться чотири мiсяцi, як ми разом, i я вирiшив, що цей день мае бути для тебе особливим – щасливим, прекрасним, романтичним. Готова? Добре. Тодi вiзьми в гаражi свою «Веспу» i вирушай. Тому що починаеться твое «полювання за скарбами». «Скарб» у сенсi «кохання». Бо це те, що я вiдчуваю до тебе.

Марко

П.С. Перша записка така:

		У той парк, що зветься Вiлла,
		завжди ходиш, моя мила.
		On the left е трете tree,
		Що вiд входу нагорi.
		Пiд ним викопай щось швидко,
		Це для тебе, моя рибко.

Бабi закрила листа i подумала. «“Вiлла” – це напевне Вiлла Глорi, куди я завжди ходжу бiгати. Англiйська? За кого вiн мене мае? Ясно, що це легко: трете дерево лiворуч вiд входу».

– Мамо, я на вулицю.

– Куди саме?

– Маю занести одну рiч Паллiнi.

Бабi накинула замшеву куртку.

– О котрiй повернешся?

– До вечерi. Уроки зроблю у неi.

Рафаелла з’явилась у дверях:

– Будь ласка, не запiзнюйся!

– Якщо щось змiниться, я зателефоную.

Бабi швидко вийшла, потiм зупинилась на порозi й повернулася назад. Швидко поцiлувала матiр у щоку й вiдтак вибiгла. Опинившись у дворi, повiльно, щоб не наробити шуму, вiдкрила вiконницю гаража. Витягла «Веспу» i, не заводячи ii, повела вниз узвозом. Але перед поворотом глянула вгору. Рафаелла виглядала з балкона, iхнi погляди зустрiлися.

– Мамо, на автобусi буде задовго.

– Хоч шалик зав’яжи.

– Я пiднiму комiр куртки, менi не холодно, правда. Па-па.

Бабi перемкнула на другу. «Веспа» злегка загальмувала, потiм раптово завелася i подалася вперед iз увiмкненим мотором. Бабi пригнулася, проiжджаючи на волосину пiд шлагбаумом, що його запопадливо пiдняв Фьоре. Проiхала весь проспект Франча i дiсталася Вiлли Глорi. Поставила «Веспу» на пiднiжку й забiгла до парку. Кiлька жiнок гуляли з дiтьми. Якiсь атлети займались джогiнгом. Бабi пiдiйшла до третього дерева лiворуч. Унизу, поряд iз корiнням, рiс маленький кущик. Вiдхилила його. Пiд ним був схований целофановий пакет.

Узяла. Із щасливою й змовницькою усмiшкою повернулася до своеi «Веспи». Вiдкрила. Всерединi був прегарний кашемiровий шалик блакитного кольору й записка:

		У тебе точно цього нема,
		Бо як приходить холодна зима,
		Нiколи його не вдягаеш,
		Вiдтак вiд ангiни страждаеш.
		Тепло вкутана, рушай
		До чiльного центру РАЙ[29 - «RAI» – «Radiotelevisione italiana», державна телерадiокомпанiя Італii, заснована 1924 року. Головний офiс розташований у Римi на пл. Мадзiнi.].
		У дворi там – кiнь кам’яний.
		До нього – швиденько, мерщiй!

Бабi сiла на «Веспу» i радiсно усмiхнулася цiй романтичнiй грi. Зав’язала собi на шию шалика. Вiн був теплий i м’який. Справдi гарний подарунок. До того ж корисний, зважаючи на холоднечу цих днiв. «Мама мала рацiю. Але Марко – просто сонечко». Звичайно, вiн трiшки легковажив. А якби пакет знайшов хтось iнший? Але все пройшло добре. Бабi завела «Веспу» i на повнiй швидкостi помчала до площi Мадзiнi. Зупинилась перед маленьким двором iз високою автоматичною хвiрткою. Залишила «Веспу» та увiйшла у двiр. Охоронець подивився на неi з цiкавiстю. Потiм перемкнув увагу на чоловiка з валiзкою, який потребував iнформацii. Бабi цим скористалася. Пiдiйшла до коня. На його черевi була намальована крейдою стрiлочка, що вказувала вниз. Подумала, що Марко з’iхав з глузду. Потiм придивилась. Там був ще один пакетик. Узяла його. Охоронець нiчого не помiтив. Цього разу вона знайшла окуляри. Прегарнi «Рей-бан» останньоi моделi – маленькi, прямокутнi. Звичайно, там була ще одна записка. Наступною зупинкою мала стати вулиця Кола дi Рiенцо, 47. «Веспа» на всiй швидкостi помчала у цьому напрямку. Цiею швидкiстю «Веспа» частково завдячувала патрубку, який нещодавно помiняла Данiела, а частково – усе бiльшiй цiкавостi Бабi.

Бабi дiсталася будiвлi за новою адресою. Це був магазин. Вона була заскочена. Магазин спiдньоi бiлизни. Простенькi комплекти з бiлоi бавовни, якi вона зазвичай носила, iй завжди купувала матiр. Бабi нерiшучо ввiйшла. Роздивилась навкруги. Молода продавчиня за прилавком складала сiрi едвабнi комплекти, якi щойно доставили. Бабi прочитала останнiй рядок записки: «Тобi достатньо назватися, щоб у новеньке щось вбратися».

Продавчиня помiтила ii i пiдiйшла.

– Можу вам допомогти?

– Гадаю, що так. Я Бабi Джервазi.

– Ах, звичайно.

Продавчиня мило всмiхнулася.

– Ми на вас чекали.

Зайшла за прилавок.

– Ось цi – для вас. Виберiть той, що вам найбiльше подобаеться.

Виклала на стiл три комплекти бiлизни. Всi три були едвабнi. Перший – чорного кольору, iз прозорим вiзерунком на грудях та тоненькими бретельками. Другий – роздiльний, блiдо-рожевий iз напiвпрозорим вiзерунком. Останнiй був кольору сливи, з тоненькими бретельками та доволi високо вирiзаними на стегнах трусиками. Бабi оглядала комплекти. Ось вони, лежать на прилавку. Придивлялась до кожного, не насмiлюючись пiдняти голову. Зашарiлась. Продавчиня, мабуть, помiтивши це, спробувала iй допомогти.

– Гадаю, вам найкраще пiдiйде ось цей.

Узяла верх вiд блiдо-рожевого комплекту й пiдняла, демонструючи його.

– У вас така свiтла шкiра, вам буде дуже до лиця.

Бабi несмiливо пiдняла очi.

– Так, я теж так думаю. Тодi я вiзьму цей. Дякую.

Бабi вiдiйшла вiд прилавка, чекаючи, коли люб’язна продавчиня запакуе комплект; роззирнулася довкола. На холодному манекенi було одягнуто комплект дуже сексi. Бабi уявила себе в ньому. Їй це здавалося природним пiсля того драматичного вибору.

– Синьйорино?

Бабi обернулася до продавчинi.

– Так?

– Ось, той хлопець, що приiжджав… гадаю, це ваш хлопець…

– Так, у певному сенсi.

– Вiн сказав менi, що пiсля того, як ви виберете комплект, неодмiнно мусите його вдягнути.

– Але… насправдi…

– Інакше вiн категорично заборонив менi вiддавати вам наступну записку. Вiн так сказав…

– Я зрозумiла. Дякую.

Бабi взяла рожевий комплект i пiшла до примiряльнi. Продавчиня через завiсу подала iй фiрмовий пакет. «Вiзьмiть, сюди ви можете покласти свiй старий комплект». Бабi переодяглася. Потiм глянула на себе в дзеркало. Молода продавчиня була трiшки занадто завзята, але вона мала рацiю. Цi двi речi iй дуже личили. Промайнула думка: «Що скаже моя матiр, коли побачить оце серед бiлизни, яку треба випрати? Мушу сказати iй, що це Паллiна зробила менi подарунок, так просто, щоб посмiятися. Може, разом iз Крiстiною та кимось iще».

Бабi одяглася та вийшла з примiряльнi. Продавчиня повiрила на слово. Не заглядаючи у пакет, вiддала iй нову записку. Бабi пiшла, а продавчиня замрiяно подивилась iй услiд. Вона була доволi симпатична i теж не проти пограти в цю захопливу гру. Можливо, сьогоднi ввечерi вона дорiкне своему хлопцевi, що у нього не така багата фантазiя. Але iй точно варто б поспiшити. Деякi шаленства здаються цiкавими тiльки до певного вiку.

Бабi не одразу зрозумiла, якою е нова адреса. Зрештою поiхала до Двох Пiнiй. У садочку неподалiк вiд ii школи була лава, на якiй вона часто цiлувалася з Марко. Пiд нею вона знайшла бiлет лотереi «Аньяно» i нову записку. Полювання тривало. Поiхала до маленькоi ювелiрноi крамнички у центрi й була змушена заспiвати там перед кiлькома клiентами. Продавчиня дала iй пречудовi сережки з бiрюзою i нову записку. У магазинi «Бенеттон» на неi чекали пiджак та спiдниця бордового кольору. Наступна записка привела ii в магазин на вулицi Венето, де вона розгадала ребус i отримала гарнющi черевички зi шкiри у тон вбранню. Вiдтак полювання змусило ii повернутися на вулицю Вiнья Стеллутi. Старенька квiткарка з магазинчика перед площею праворуч дала iй молоду орхiдею та ще одну записку. Неподалiк – у барi-кондитерськiй «Евклiд» для неi було оплачене ii улюблене тiстечко. Поки Бабi iла пiсочний кошик з кремом та шматочками фруктiв, касирка подала iй останню записку:




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65319881&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Balorama» – модель сонцезахисних окулярiв фiрми «Ray Ban», що стала популярною завдяки акторовi Клiнту Іствуду, який з’явився в них 1971 року в фiльмi «Брудний Гаррi». (Тут i далi прим. перекл.)




2


«Maggiolone» – компактний автомобiль нiмецького концерну «Volkswagen», який через своi обтiчнi форми у рiзних краiнах отримав назви жукiв; примiром, «Beetle» (жук) у Великiй Британii, «Maggiolone» (хрущ) в Італii.




3


«Vattene, amore» – «Іди звiдси, коханий», пiсня Амедео Мiнгi та Паскуале Панелла, що посiла трете мiсце на фестивалi Сан-Ремо 1990 року.




4


«Falconieri» – приватний лiцей, який 1941 року заснував чернечий орден у престижному римському кварталi Парiолi.




5


«Superga» – туринське пiдприемство, засноване 1911 року, яке випускае взуття, здебiльшого спортивне.




6


«Algida» – iталiйське пiдприемство з випуску упакованого морозива, створене 1945 року.




7


Натяк на рекламу морозива «Algida», в якiй iдеться про «м’якеньку серцевинку».




8


В iталiйськiй системi освiти початкова, середня та вища школа мають окрему нумерацiю. Отже, четвертий клас лiцею вiдповiдае одинадцятому класу украiнськоi школи.




9


«Vespa» – модель скутера пiдприемства «Piaggio», запатентована 1946 року за проектом iнженера з аерокосмiчних технологiй Коррадiно Д’Асканiо. Стала символом iталiйського автомобiльного дизайну.




10


Джон Фредерiк Мiлiус – американський кiнорежисер, сценарист та продюсер.




11


«Prefab Sprout» – англiйська музична група, створена 1982 року, виконуе пiснi у стилi поп-рок.




12


Фiл Коллiнз – автор пiсень, музикант, солiст групи «Генезис» (Genesis).




13


Рейнгольд Месснер – iталiйський альпiнiст та письменник. Вiдомий завдяки тому, що став першим альпiнiстом у свiтi, який зiйшов на всi 14 вершин планети, вищих за 8000 метрiв над рiвнем моря, часто в умовах пiдвищеноi складностi.




14


«Варвар-Конан» – американський фiльм (1982) режисера Джона Мiлiуса у жанрi фентезi; головний герой, кiмерiець Конан (Арнольд Шварценеггер), мае надзвичайну силу.




15


«Марсiяни», або «Space Invaders» – одна з перших вiдеоiгор, популярних в Італii у 1980-х роках.




16


«Step» з англiйськоi крок.




17


Петсi Кенсiт – сценiчне iм’я Патрисii Френсiс Джуд Кенсiт, британськоi акторки, спiвачки та телеведучоi.




18


Так забобоннi iталiйськi чоловiки «вiдводять» вiд себе бiду.




19


«Бумбокс» – магнiтофон, який у 1980-х носили на одному плечi вулицями, слухаючи музику.




20


«Clarks» – англiйське пiдприемство, що виробляе взуття.




21


Талентi – один зi спальних районiв Рима, названий так за прiзвищем колишнiх землевласникiв.




22


Англiйською – «я спускаюся».




23


Джованоттi – сценiчне iм’я Лоренцо Керубiнi, iталiйського барда, репера та дискжокея.




24


Тобто книжки, яка отримала премiю Стрега – найпрестижнiшу лiтературну премiю Італii.




25


Для сучасних iталiйцiв це iм’я звучить старомодно.




26


«Fanstastico» – розважальна програма на iталiйському телебаченнi, яка йшла по суботах у вечiрнiй прайм-тайм з 1979 по 1992 рiк.




27


Вправи з перекладу з латинськоi або грецькоi мов в iталiйських лiцеях називають версiями.




28


«Il», або ж «Vocabolario della lingua latina di Luigi Castiglioni e Scevola Mariotti» – один iз найвiдомiших iталiйсько-латинських словникiв, що мае близько 2270 сторiнок. Уперше виданий 1966 року.




29


«RAI» – «Radiotelevisione italiana», державна телерадiокомпанiя Італii, заснована 1924 року. Головний офiс розташований у Римi на пл. Мадзiнi.