Тьма i пролiски Андрiй Ярославович Процайло Оля прагнула довести всiм, а найперше – батьковi, що вона сильна й незалежна. Бунтiвна юнiсть у коледжi, волосся, пофарбоване в ядучий зелений колiр, роман з викладачем фiзкультури… Та за помилки молодостi довелося заплатити чималу цiну. Нещасливi стосунки з одруженим чоловiком, безробiття, осудливi погляди знайомих та докори батькiв, а попереду – сiре одноманiтне життя у «клiтцi». Здавалося, все свiтло раптом поглинула тьма. Оля, жорстоко зраджена коханим, дiзнаеться, що вагiтна. Тепер, коли всерединi неi пульсуе маленьке життя, вона мусить почати все спочатку. І найголовнiше – зустрiтися з тим, хто чекав на неi все життя. Щоб знову вiдчути цей запаморочливий запах пролiскiв… Андрiй Процайло Тьма i пролiски 1 Повернення «Господи, хоч би вiн заглух, бо зомлiю!» Оля заплющила очi, вiд браку повiтря й сил прикусила губу. Висiла на поручнi, наче павутинка, нею гойдало по салону вiд сидiння до сидiння, i невблаганно насувалася тьма… Пiсля трьох днiв невпинних дощiв сонце влаштувало парню. Автобус харчав, наче скажений пес-сухотник. Набитий пiд зав’язку салон пiдбадьорював його своiм гелготом. Дядько лiворуч дудлив пиво i гикав перегаром. Вiд бабусi справа несло сироваткою. Жiночка спереду перестаралася з парфумами, iдкими, наче нашатир. Парубок позаду стiкав густими, мов сироп, потами. Пiд крiслом рохкало у мiшку поросятко. Оля затиснула нiс, розкрила, мов до причастя, рота, автобус гаркнув – i заглух. Водiй заволав до чоловiкiв, аби чимшвидше пiдперли колеса камiнням, бо в нього не працюе ручник. Олю винiс з автобуса iнстинкт самозбереження. Бо ноги вже були не ii, а взятi напрокат у вiдчаю. Вона зiперлась на автобус – i дихала! Їi легенi чманiли вiд насолоди, у головi паморочилось. Дерева запишалися, що нагодували киснем дiвчину-бадилинку. Гори смалили люльку. – Пiдуть гриби, – замiсть лагодити автобуса мовив водiй. Був спокiйний, шукав запальничку. – За годину Іван на тракторi приповзе i потягне. Я подзвонив, – припалив сигарету, змахнув пошарпаним, як його автобус, мобiльним. – Моiй коняцi капець. Без капiтального ремонту не заведеться. Загнав нещасну. То все через дурну звичку. – Яку? – запитала бабця з поросятком, що крутилося в мiшку, нiби на пательнi. – «Завтра». Люди зареготали – самi таким грiшили. І купками просто-таки на узбiччi почали лагодити «столи». Дядько, що пив пиво, вийняв пляшку «Пшеничноi». Був при пошанi, вибрав «стiл» iз ковбасою, хлiбом i часничком. До Олi пiдiйшла жiнка, вiд якоi пахло сироваткою. Простягнула пляшку з «кока-колою». – На, сьорбни, – сказала. Дiвчина зробила декiлька дрiбних ковткiв i подякувала. Бульбашки залоскотали горло i аж носом випурхнули. – Що, вiдвикла? – запитала жiнка. – Вiдвикла. – П’ять рокiв сидiла в мiстi, що, не могла ще дня витримати? Чого в базарний день до села iдеш? – Забула. – Таке треба пам’ятати, – бовкнула жiнка i погнала до гурту з дядьком, що наливав за «щасливу» дорогу. – Бо могло бути гiрше. Оля понишпорила в сумочцi, вийняла серветку, витерла чоло. На неi зиркнув свiжий, мов нова копiйка, пластиковий диплом i потягнув у минуле. Дiвчина вiд гамiрливого гурту вiдмовилася, перелiзла через рiв, постелила собi пакета пiд старою смерекою, сiла, вперлася пiдборiддям у долоньки й згадувала. Сонце, яке ледь пробивалося через крислате гiлля смереки, мружилось вiд подиву: воно ще нiколи не бачило, щоб хтось водночас мрiяв минулим i проклинав його. 2 Дитинство i клаптик юностi Скiльки Оля себе пам’ятала, стiльки була пташкою i хотiла вирватися з клiтки. Вона уявляла собi, як прилiтае пташок-принц i визволяе ii з неволi. А коли було геть нестерпно, то малювала у своiй уявi кiнець свiту: все стогне, плаче, кричить, гине, рушиться, ii клiтка теж не вiчна, на неi падае стеля, трiщить, трощить, i саме в мить розрухи вона вириваеться крiзь деформованi гратки на волю. І коли все живе страждае, бо амiнь настае, – вона блаженствуе. Адже вирвалася в небо, на свободу, наперекiр кiнцю свiту. Бог дивуеться. Задивляеться на пташку, яка насолоджуеться миттю, i забирае ii до ковчега. А там… немае батька, слава Богу. Тато для Олi змалечку був монстром. Спочатку з мультикiв, згодом – з фiльмiв жахiв, а наостанок – реальним. Вiн завжди був злий i прагнув порядку. Навiщо йому той порядок, коли через нього плаче мама i боiться його Оля, – дiвчина не збагнула й дотепер. Батько зранку до вечора працював на пилорамi, звечора до ночi – вдома у столярнi, потiм трiшки спав, а вiд третiх пiвнiв i до ранку – порався по господарцi. Доробляв те, чого не могла чи не встигла напорати мама, i постiйно щось бурчав. Мама зi складеними на грудях руками мовчки слухала i кивала, а коли тато зникав за ворiтьми – плакала i гладила Олечку по голiвцi. Приказуючи: «В тебе, донечко, один шанс вирватися з пекла – вчитися. Вступити кудись i там зачепитися за кусень хлiба. І нехай маленький, зате вiльний. Тодi вiн буде смачний. Розумiеш?» Дiвча кивало i тулилося до матерi, яка за хвилинку-другу зривалася, бо треба було, окрiм худоби i городiв, iсти наварити. Рiзного. Тато здоров’я мав, як бугай, iв багато i хотiв смачного. А ще батька всi в селi поважали, бо вiн, крiм того, що був господарем номер один, ще й не пив горiлки. Зовсiм. Бо, казав, горiлка коштуе, як рiдна мама, забирае розум i не любить сонце зустрiчати. А тверезий ранок – запорука сили. Тато ходив до церкви, а молився до сонця… Просив у нього гарного дня – не бiльше. Сусiдка баба Агнiя, що з грецькоi – чиста, непорочна, а з латинськоi – ягня, священиковi доповiла, що Степан Вередун до сонця молиться, а не до Ісуса Христа, то отець iй сказав, що хай вона собi хоч до хмар молиться, а ходить до церкви справно, як Степан, i стiльки ж, як вiн, жертвуе на храм. Агнiя образилася на священика i почала бунтувати проти нього людей, бо була сестрицею, входила в церковний комiтет. Бо як ми отця не врозумимо – Бог нам не простить, – намовляла. Слухи дiйшли i до Степана (село не мегаполiс iз телевiзора), i батько Агнiю так висповiдав, що вона аж злягла на кiлька днiв. А коли вичухалася – прийшла просити балачки. – З якого це дива? – запитав Степан. Бiг до стайнi, не мав часу вислуховувати сусiдчинi балачки. – Справдi? – Агнiе, ви прийшли, щоб мене своiми брехнями погодувати? – Я хочу ще трохи пожити. Кажуть люди, що ти маеш мiцне око. – Точнiше? – Зле око маеш… Батько обкидав сусiдку не «оком», а мiцними словами, та розплакалася, i щоб вiдчепилася, вiн сказав, що прощае ii. З великоi радостi баба Агнiя (Ага – скорочено, позаочi, бо скорочений варiант свого iменi вона не дуже полюбляла) пiшла до церкви i поставила одну свiчечку – за здоров’я сусiди Степана. Це вже священик доповiв татовi. А отцю принесла курочку – задля примирення. Сказала, що ii лихий був поплутав – бiльше не буде проти отця (таки отця, або священика, в нас «батюшка» нiколи не кажуть) бунтувати. За що пiсля сповiдi отримала таку покуту, що вiдбувши ii, збагнула: ноги, на якi вона постiйно жалiлася, досi iй iще не болiли, нiчого було Бога наперед гнiвити… Коли Оля трохи пiдросла – тато почав залучати ii до господарки. А воно дiвчатi не йшло. Була низенька i худенька, ще й русява на свою бiду. Батько не раз закидав матерi: чому воно таке бiле i худе? На що мама лiзла в шухляду з документами, дiставала звiдти журнал зi статтею, де писалося, що гени – вельми живучi створiння, через поколiння можуть передаватися. А татова бабця, до речi, була свiтлою. Хiба забув? Батько бабцю пам’ятав i любив дуже, бо вона його виховала, тому заспокоювався. Хоча бабця була бойова, наче вовчиця, а мала – зайченя. «Гени – не характер, – виправдовувалася мама. – У тебе в родинi всi пили, а ти – тверезник… І перший господар на селi». Батько вдавав, що не чуе, але любив, щоб його хвалили. Може, й гарував зранку до ночi не заради маеткiв, а заради хвальби. – Менi би сина… – жалiвся тато, коли розмова заходила про господарку. – Буде зять колись, – розраджували його тi, хто до нього пiдлизувався. – Он яка краса пiдростае! Тато скоса дивився на Олю. По ньому не можна було збагну ти: чи вiн не вiрив у доньчину красу, а чи в зятя роботящого. Пiсля таких балачок Оля довго ночами плакала i присягалася подушцi, що досягне таких висот у життi, що батько заздритиме. І аж посинiе з того, що вона його, господаря задрипаного, переплюнула. А вранцi знову були крики прокидатися, не вилежуватися, бо тiльки там, де руки прикладенi, щось та й е. Бо грошi на деревах не ростуть! І стайнею вони не пахнуть! Щоб щось мати – треба гарувати! І тато не Бог – не вмiе часу затримувати, аби вилежуватися! Скорiше б уже до школи! У школi Оля вчилася добре. Бо iй було цiкаво – раз. І прагнула вирватися на волю – два. З клiтки, якою для неi була рiдна оселя. Дев’ять класiв закiнчила з вiдзнакою i повезла документи в Самбiр, на вчительку початкових класiв. Сама. Тато маму з нею не пустив, бо була робота. Тиждень, поки iспити складала, жила на квартирi. Цей час був початком великого раю – так дiвчинi сподобалася воля. Їi нiхто нiкуди не гнав i нею не попихав. Вставала, коли треба, пiдчитувала щось, гуляла мiстом. А в перервах – молилася. Просила Бога, щоб забрав ii з клiтки, бо вiдчувала, що крила мала. І такi… ого-го! Розмашистi, як в орлицi! Склала iспити – i ще тиждень пожила в мiстi. Грошi мала. Тато дав достатньо, грiх нарiкати, аби дитина виглядала як годиться, а то ще люди подумають, що вiн лайдак. Сама трохи наскладала, та й мама свою копiйчину пiдкинула, щоб батько не знав, звiсно. Роздолля! Ще би на тиждень вистачило пожити в радiсть, навiть побрехеньку для батькiв уже зготувала, щоб зостатися, так мама почала видзвонювати. Мовляв, сiножать, тато скаженiе, ще й однокласниця Юлька Ковалева, яка на бiблiотекаря в Самборi документи подавала, жару пiдкинула, сказала, що нема чого там сидiти – про результати екзаменiв повiдомлять додому поштою. Оля iхала додому, трусячись по бездорiжжю у запилюженому автобусi, й мимоволi бештала Господа за те, що дозволив iй народитися там, де дiдько каже: «Ласкаво просимо у зарослий лiсом, пiдпертий горами казан». Де купа безглуздоi роботи i не видно просвiтку. Коли приiхала у село, то першi кроки по рiднiй земельцi iй взагалi не давалися. Стояла на зупинцi, як бадилина, i питала солоного вiд ii слiз неба: «Чому? Чому я?» Небо не дивувалося. Воно давно вже звикло до того, що люди вiдповiдальнiсть iз себе скидають на нього. Тому мовчало. І спiдлоба зиркало на юнака, який тремтiв за зупинкою, вагаючись, виходити на люди чи нi, i який нiяк не мiг збагнути – чого такiй красунi бракуе… Небо мовчало – Оля мусила йти додому. – Давай торбу, понесу! З-за зупинки примарою вигулькнув однокласник Васько Адамашок, злякавши Олю. – О Боже! – вирвалося в неi, хоча Василь був бiльше схожий на ведмедя, нiж на Бога. В своi шiстнадцять виглядав справжнiм чоловiком: широкоплечий, з лапищами, як у коваля, з дубовою чорною шевелюрою, волосся, як дрiт, мiцне. Якби ще був високий, то викапаний Шварценегер часiв «Термiнатора». Васько був парубок мовчазний, а бiля Олi взагалi нiмiв. У класi всi знали, що вiн на Олю «запав», пiддражнювали його, але Василь традицiйно вiдмовчувався, а Оля традицiйно iгнорувала й однокласникiв, i Васька. Бо вона мала мету! А Васька на мiшенi поблизу ii мети не було. Парубок узяв сумку, переступив з ноги на ногу, i оскiльки обiцяв собi нинi бути рiшучим, мовив: – Пiшли чи як? Оля його змiряла розпачем, осилила крок, другий i розiйшлася. Парубок дибав поруч i не спускав з неi очей. – Щось не так? – запитала. – Ти вступила? – Не знаю ще, – дiвчина зупинилася. – А що? – Я не хочу, щоб ти вступила, – зiзнався. Олi аж свiт зi страху померк. Що вiн меле? Колючок тернових йому на язик! – З якоi то радостi? – гарикнула. – Бо ти менi подобаешся. Я не хочу тебе втрачати! – Василь розродився на красномовство. У кiно позичив. Вiтер ущух. Був юний, цiкавий. Зупинився перепочити бiля парубка з дiвчиною. Заодно й розмову послухати. Оля чи не вперше глянула на Василя як на парубка, з усiма його м’язами i почуттями. Дивуючись собi, зiзналася: – Якщо я не вступлю – менi капець. – Чому? – Не знаю. Але вiдчуваю. – Тодi я на тебе буду чекати. Поки ти вивчишся i повернешся. Оля з доброi красунi вмить перетворилася на злу вiдьму. – А ти… ти! – захлиналася розпачем. – Ти мене… мене запитав, чи я хочу, щоб ти на мене чекав? Запитав? – Н-нi… – вiдповiв шокований Василь. – То йди в пень! Ясно? – Оля вирвала з лапища Василя сумку i погнала вперед. Вiн залишився стояти, закляклий, наче стовп, а коли його симпатiя зникла за поворотом, стенув плечима i почалапав додому. Як побитий градом коняка пiсля цiлоденного орання. 3 День вироку Було двадцяте липня, татiв день народження. Оля цей день ненавидiла. Три днi до святкування – печiння, варiння, смажiння, парiння. Три днi пiсля – миття, складання, прибирання. А посерединi – тьма безпробудна. Приходили всi родичi й татовi друзi, перед якими вiн мав продемонструвати, що вiн за господар i яка в нього в хатi дисциплiна. Полудень був пекучий, сонце скалилось на всi променi, тому столи поставили у садку. Прибув перший захiд гостей – з пилорами. На честь татового ювiлею там був скорочений день. Чоловiки пили, жували, жартували, батька хвалили. Вiд того вiн набирав азарту – i ганяв дружину й доньку, як iмператор прислугу. Хтось iз гостей згадав маринованi «по-вередунськи» гриби, батько дорiкнув матерi, чому не подала. Оля якраз грибочки несла. З цибулькою, хай Бог боронить забути. – Та ось… – кивнула мама на стежку. Нетерплячi сусiди пiдтягувались городами – так швидше. Бо нiхто так не гостить, як Степан Вередун. Не прогавити! Дiвча глипнуло на дорогу – i заклякло. Ледь грибiв не випустило з рук. На хвiртцi повисла поштарка. Махала листом. Оля поставила грибочки на стiл – i погнала до хвiртки. Не дихала. Груденята стиснули лещата вироку i не впускали кисню – нi туди, нi звiдти. Не привiтавшись iз листоношею, тремтячими руками розiрвала листа, розгорнула i побачила: «Вас зараховано…». Цього було достатньо, щоб вiд радостi зомлiти. Коли прийшла до тями, то сидiла на лавцi пiд хатою, а перед нею стояла сяюча, як Дiва Марiя, мама з горнятком холодноi води. Не хвилювалася, а радiла. І виглядала молодшою рокiв на двадцять. Гостi вже обговорювали сучасну освiту. Хвалили батька, що виростив таку мудру дитину, казали, що пора в школi старих учительок-ропух змiнювати на молодь, бо за молоддю майбутне. Адже тiльки тодi Украiна змiниться, коли чиста, мов сльоза, юнь прийде до влади. І почне сiяти в родючi дитячi голови вiльнi, не рабськi знання – це i е влада. Тато, може, вперше за свое життя запишався Олею. А ще вiн видавався загадковим. І на маму дивився якось по-особливому: не як на прислугу, а як на жiнку. Навiть одного разу, коли закiнчилися квашенi помiдори, пiшов у погрiб i набрав. Сам! «Чудасiя! – подумала Оля. – Невже тато такий радий, що я вступила у коледж?» – не вiрила. Пiд вечiр сад гудiв, як вулик у годину пiк. Людей насунуло купа – i прошених, i непрошених. Сусiд Микола грав на баянi. Вiн колись закiнчував культосвiтне училище, згодом туди ж доньку вiдправив – на бiблiотекаря вчитися, бо з музикою вона не дружила. А вона, замiсть гранiт науки гризти, замiж вискочила. До самого Львова, щасливиця! Пiсля танцiв була кава з маминим фiрмовим яблучним пирогом – тато сучасних тортiв не визнавав. На день народження батько дозволяв собi випити вина. Трiшки. Але вiд того говорив багато. Коли наповнили келихи, батько взяв слово. Традицiйно подякував гостям, що прийшли, не погордували. Залишили справи господарськi в таку важливу для хазяйства пору. А пiд кiнець видав: – А тепер я хочу вам, дорогi моi гостi, признатися… – затихли всi. Навiть тi, хто вже не слухав нiкого, бо не чув, перебравши хмiльних гостинцiв. – Нинi в моему життi важливий день. Три в одному, як каже телевiзор. Перше – мiй день народження. День, що старить, але й дае можливiсть побачити те, що надбав за прожитий час. – Гостi закивали. Таки-так, день народження – як жнива. Всi погоджувались. – Друге – моя донечка вступила на вчительку, слава Богу. Бо не секрет, що вона не до роботи. Принаймнi я, як мiг, до господарства ii заохочував. Я радий, що за якийсь кусник хлiба вона зачепилася. Хоча… це тiльки початок. Наука – теж робота. Ти в курсi? – звернувся до Олi. Дiвча закивало i запишалося татком. Не такий вiн уже й монстр, виявляеться. – І трете, найважливiше i найщасливiше: я стану татом. – Стало чутно, як бринять комарi. – Так-так, стану молодим татом… Очi гостей повернулися на матiр. – А що? Менi тiльки тридцять шiсть! Я Олю в дев’ятнадцять народила! І почалося щось неймовiрне! Народ веселився, аж гай шумiв! Отой, що за горою гай, «неначе справжнiй рай»! Оля такого щастя ще не переживала. І лiтала навколо столiв, наче крила мала. І татовi щохвилиннi «принеси-подай» були iй не в тягар, а в задоволення. І так пробiгала до ранку, втоми не чуючи. Бо вона тримала в своему тендiтному кулачку мрiю! Мрiю! А це не абищо. Це – все! Надутий, як скупий хом’як, мiсяць вiдправив зi стоптаного Степанового садка останнього гостя додому, а тодi всiвся на хмарi, по-фiлософськи долонями пiдпер щоки i зробив висновок: люди – егоiсти! Так-так, сто вiдсоткiв! І мiсяць мав на те живий приклад. Гостi веселилися, бо смачно iли-пили i балакали. Господар пишався, що себе показав i сина змайстрував. Господиня тiшилася, що на старiсть сама не зостанеться, бо донька, хоч-не-хоч, а вже одним крильцем iз сiмейного гнiзда вилiзла. А донька радiла, що вибралася з ями (комусь скажи, що затишна хата Степана Вередуна – яма, то обплюють!). Коротше, всiм ниньки було добре, бо так збiглося. А люди – егоiсти! І крапка. Мiсяць зареготав! Бо побачив, як сусiда Степанiв, музика Микола, натягувався за стодолою, аж гарчав, позбавляючи сiльських псiв вранiшньоi дрiмоти. – Доброго ранку, Миколо! – знущався мiсяць. – Як ти там спiвав? «Гей, горiлко, бiла-бiла!» Маеш… За все треба платити, шановний. За все… А за штучну радiсть – блюванням, сам бачиш. Микола задер голову i завив на мiсяць. – Таке життя, Миколо, таке життя… Сонце сходило з-за гори iз затуленим носом. Не село, а суцiльний перегар! 4 Юнiсть, краса i свобода. Алфавiт спогадiв. Епiзоди А Авторитетний епiзод, через який Оля пiвроку не вилазила з-за книжок Пiвроку Оля не вилазила з-за книжок, працювала на авторитет i стипендiю. І придивлялася до життя, вiльного, бурхливого i щасливого. Перший семестр закiнчила з двома четвiрками. З математики i фiзкультури. Математичка дiвчину не злюбила з першого дня, iй здавалося, що Оля з неi пiдсмiюеться. Викладачка була ще доволi молода, але мала вигляд деформованого мiшка картоплi. Себе ненавидiла, про себе не дбала, але винних шукала зовнi. Так легше… З фiзруком – окрема тема, цю четвiрку Оля пообiцяла йому ще згадати. Щоб знав, як знущатися з тендiтних дiвчат. Буде мати i розминки, i вiджимання! Настали зимовi канiкули. В Олi народився братик. Батько трохи змiнився, маму вже як ранiше не ганяв, але собi спочинку не давав. Тепер мав свiже гасло: «Вперед, бо син росте, а час тiкае». Мама посвiжiла – материнство омолоджуе. Схудла, стала жвавiшою. Оля в батькiв вiдiйшла на другий план – i слава Богу. Здавалося, вони змирилися з тим, що дочка вже не iхня. Такий стан речей Олю не засмучував, а тiшив. Бо дiвчина твердо вирiшила – додому не повернеться. Шукатиме роботу вчительки в Самборi. Мама нашiптувала, щоб придивлялася, може, нормальний чоловiк трапиться, то щоб замiж iшла. А Оля замiжжя боялася, як чорта, iй одразу тато уявлявся зi своiми порядками-обов’язками… Про сiм’ю й не думала. В неi вже були вiльнi крила, просто вона iх iще не розправляла. А розправить. Обов’язково! Бо е для цього всi передумови, як каже iсторик. Ось так. Б Рiшучий епiзод, який надихнув Олю дерзати, якщо вона хоче «кольорових» подружок мати Вiдмучивши в рiдному селi рiздвянi свята, Оля нарештi зажила на повну! Наука йшла легко, як нiж у масло. Занять вона принципово не прогулювала. Лiпше дрiмати на парах, анiж спати у лiжку. Подружки-випускницi казали, що ще не було такого, аби виключили з коледжу того, хто не мае пропускiв. Оля жила на квартирi. Через вулицю вiд коледжу. П’ять хвилин – i на мiсцi. Мешкала в однiй кiмнатцi з однокурсницею Галею. На щастя, Галя була з iншоi групи, а то задавила б Олю заздрощами. Галя постiйно скиглила: навчання iй не давалося, вона зубрила, нервувалася… Благо, що була тополиного зросту, добре грала у волейбол, фiзрук ii у збiрну коледжу залучив i гарнi оцiнки для неi у колег випрошував. Заради репутацii навчального закладу. Його, скрегочучи зубами, слухались, бо… «Рейтинг! – не втомлювалася повторювати директорка. – Колеги, рейтинг! Усе заради рейтингу!» У переддень Старого Нового року Оля вирiшила дiяти. Вже давно знала, з ким хоче дружити. Яна i Оксана з четвертого курсу були популярнi, вiдомi на цiле мiстечко. Про них багато поганого говорили, але до них горнулися. Особливо хлопцi. – Хочу до вашоi компанii! – пiдiйшла на перервi до дiвчат за туалети, де вони саме курили. – Ти? – скривилася Яна. – Так, i мене звати Оля. – Ми поганi дiвчата… – хихикнула Оксана i простягнула Олi сигарету. Яна клацнула запальничкою. Оля впевнено взяла сигарету, нiжно обняла ii губками. Затягнулася. Легенько, з остраху, що закашляеться. Та нi, нiчого… Дим смердiв, але не бiльше. В головi, правда, трiшки замакiтрилось, попливло, але тiльки спочатку. Покурили втрьох. Яна зиркнула на Оксану i сказала: – Ми подумаемо. – Добре, – Оля шукала смiтника. – Кидай у траву, – порадила Оксана. – В нас для людей нiчого не роблять, а потiм кажуть, що бардак. – Коли я можу дiзнатися про рiшення? – наполягала Оля. – На наступнiй перервi. Тут. – Гаразд, – Оля понюхала руку – смердiла димом. Дiвчина пiдiйшла до ялинки, зiрвала пучок колючок, розтерла долоньками. Приклала пальчики до носа: – Порядок, – сказала, обернулась i пiшла. Їi наздогнав регiт. «Не глузливий», – зробила висновок Оля. Усю наступну перерву Оля простояла бiля туалетiв. Дiвчата не з’явилися. Проте Оля не розчарувалася: чого-чого, а терпiння вона навчилася змалку. Якщо чесно, на мiсцi Яни й Оксани вона теж не прийшла б. Бо з якоi радостi отак просто приймати в свое товариство малолiтню задрипанку, яка не знати чим дихае, i то тiльки тому, що вона «хоче»? Хотiти – не вадить. Аксiома номер один для тих, хто мае надмiрний, нiчим не пiдкрiплений апетит. Проте шкурою Оля вiдчувала, що дiвчата за нею стежать. Це ще тi гадючки! Але у вiкнах iх не зауважила. За ялинками, за парканом теж. Дрiбка хлопцiв перед корпусом анекдоти строчили – фiолетовi, як баклажани, бо хоч снiгу не було, але сiчень – не сау на. І все. Вiтер був вогкий, знервований, рвав на клаптi хмари, вряди-годи являючи свiтовi убоге сонце. Протеленькав дзвiнок. Оля почекала, поки хлопцi розiйдуться, аж тодi помаленьку пiшла до корпусу. Червонопикий iсторик однак завжди запiзнюеться хвилин на десять. І вiд нього пахне лимоном з домiшкою коньячку. Схоже, для нього лекцii – нудота безпросвiтна. Вiн так позiхае… як котяра загодо ваний. І навiщо займатися тим, що не подобаеться? Йому барменом би працювати та життю радiти… Отакi вiнегрети в головi перемiшуються, коли думки не контролюеш. Оля ще постояла хвильку бiля дзеркала у вестибюлi й зайшла до аудиторii разом з викладачем. Точнiше, вiн гречно ii пропустив, обдарувавши лимонно-коньячним подихом i облизнувшись. Дiвчина всiлася, схопила рюкзака, вийняла пiдручник, розгорнула на «Визвольних вiйнах украiнського народу», а там – записка: «Збiр бiля ратушi о 21:00». Негусто. Та Оля повеселiшала i вирiшила йти. А щоб не нудьгувати, надумала трохи потiшити iсторика i розклала йому по поличках усi визвольнi змагання. Пiсля виступу студентки iсторик примружився, поплямкав губами, а тодi запитав: – Звiдки ви все це знаете? На що Оля, не замислюючись, вiдповiла: – Я все свое життя, Опанасе Альбертовичу, воюю за свободу. – І що? – Я ii майже виборола. Опанас Альбертович, схоже, хотiв розвинути тему. – А ви можете описати етапи своеi боротьби? – Можу, – вiдповiла зухвала студентка. – Але не хочу. Бо це тьма непроглядна, а я люблю пролiски. – Похвально, – мовив iсторик. – А тепер… – було помiтно, що вiн i гадки не мав Олю вiдпускати (як не про вiйни, то про квiти можна пофiлософствувати), але продзвенiв дзвiнок. – А тепер ви вiльнi… – чи не вперше не тiшився закiнченням лекцii Опанас Альбертович. Адже вгледiв у цiй волелюбнiй студентцi потенцiал. В Епiзод-нахаба, що з малолiтками не дружить Вечiр на Старий Новий рiк згадав, що е передсвятковим. Був вiн рiшучим, мав здоров’я, часу не гаяв, зараз-таки запросив у гостi мiсяця, зiрок найсимпатичнiших, морозцю замовив у супермаркетi, трохи снiгу для романтики надбав на базарi (бо так дешевше), а вiтер, злодюжка, сам прийшов. Сидiв пiд дахом ратушi, приглядався, нишпорив, а коли свято почало наближатися, то з’явився перед яснi очi господаря й мовив: – Я оце проходив неподалiк та й думаю собi… – Заходь, – сказав господар. Що-що, а вiтер ще зими не зiпсував нi разу. Оглянув вечiр своi старання-приготування, одягнув кожуха, рукавицi, подзвонив нiчцi, попередив, щоб на змiну виходила у святковому, виглянув у вiкно, що по краях уже вишивкою-снiжинками засiялось, i побачив… Пiд лiхтарем стояла дiвчина-смерiчка, у зеленому плащику, з розпущеним русявим волоссям, з очицями-рентгенами, губками-звабами, i вiтер-шалапут ii облизував. Вона його не проганяла, щоб не порозтирати на личку красу, i терпiла. Якийсь п’яний бевзь придивлявся до дiвчатка, хитаючись, рукавом носа втираючи, а потiм запитав, заiкаючись, ч-чи в-вона ч-часом н-не його ж-жде. Красуня вiдшила залицяльника стовiдсотковим iгноруванням, анi на крихточку не пiдживила його увагою, а де немае уваги, там немае енергii, а отже, сил, ось так… Саме пiдоспiли ще двi ялинки, у зелених кожушках. Змовилися чи як? Одна ялинка була з рожевеньким чубчиком, iнша – з блакитним… – Класнi пацани до тебе липнуть… – не забарилася влiпити «комплiментом» по самолюбству новоявленоi подружки Яна. – Не кажи… – Оля вдала, наче в «комплiмент» не в’iхала. – В нього такi шикарнi вii! Залицяльник краечком свiдомостi вловив похвалу, почав пальцями ловити себе за вii, йому не виходило, вiн гордо випинав груди i повторював: «Я… Я…». Дiвчата перезирнулися. Оксана мовила: – Менше з тим. Ідемо до магазину, купимо трохи «радостi». Ти грошi маеш? – глипнула на Олю. Та застигла, спантеличена. – Т-та е… – мовила. – Трохи… – Ясно. Зараз усе вирiшимо. Забрели в магазин, вервечкою, мов гусята. – Бери пляшку горiлки i шампанське, – скомандувала Яна. – І три пачки сигарет. – А?.. – На твiй вибiр. Дiвчата зникли, неначе розчинилися в парi, що ввiрвалася всередину через вiдчиненi дверi, аби защедрувати пану господарю, добра побажати i гостинця отримати. Оля стала в чергу. Перед нею якийсь дядько в костюмi взяв вино «Кагор» i цукерки «Львiвськi дефiляди». Бабуся купила оселедець i половинку бородинського хлiба. – Чого тобi, дитино? – запитала продавщиця. Жiночка рокiв п’ятдесяти з добрими очима. Втомлена, як нинiшнiй день. Оля зачекала, поки з крамнички вичалапае бабуся з оселедцем i напустить до примiщення туману, а тодi мовила: – Пляшку горiлки, – жiночка уважно слухала. – Доброi, але недорогоi. Так… Далi. Пляшку шампанського… оцього… – вибрала сама i тикнула на цiнник. – Ну i… три пачки сигарет. Щоб були худенькi, легенькi й не смердiли… – Все? – запитала крамарка. – Так, – вiдповiла Оля i вийняла гаманець. – Паспорт, – насупилася жiнка. Мала брови чорнi, густi, аж кучерявi. Оля здивувалася: – Не зрозумiла… – Скiльки тобi рокiв? – Сiмнадцять майже. А що? – Продаж алкогольних напоiв та тютюнових виробiв особам, якi не досягли вiсiмнадцяти рокiв, заборонено законом! Що, кралечко, новий дiльничний тебе пiдiслав? Пiд шумок Нового року? Йди, крихiтко, геть! За «крихiтку» можна було продавщицi парочку новорiчних, перцем присипаних, вiншувань залiпити. Оля вiдчула себе приниженою, як у першому класi, коли не стрималась i в колготки напiсяла. Вчителька вперто не помiчала ii пiднятоi ручки, а коли вже було пiзно, то ще й нагримала на малу, мовляв, чом не сказала, що в туалет хочеш, така доросла, i в колготки дзюрити, ая-яй! Дiтваки-однокласники наче подурiли, реготали з Олi й тицяли в неi пальцями. Забули оленята, як телятками були… Оля тиждень до школи не ходила – хотiла схитрувати, що iй зле, але захворiла насправдi. Певно, з розпачу. Не кашляла, не шмаркала, горло не болiло, а температура сорок висiла на нiй, як бурулька, i не сходила. Коли нарештi мама збагнула, що дитина гарячкуе з вiдчаю, i пояснила, що життя штука непередбачувана, що навiть директор школи, коли його в кабiнетi закрити, у штани напустить, Оля стала помалу оклигувати. А потiм, скiльки в школi вчилася, коли бачила директора, то iй здавалося, що вiн до туалету хоче. Що ось-ось не стримаеться i зi штанини калюжа виросте. На випускному, коли директор трохи «мiнералки» випив, запитав Олю, чому вона постiйно з нього пiдсмiюеться. На що дiвчина збрехала, що не пiдсмiюеться, Боже збав, а радiе, що в них такий гарний керiвник. Директор школи, за всiма правилами жанру, не забув наголосити Олиним батькам, що ладну дитину виростили. Спiльними зi школою зусиллями. Мама закивала, i тато погодився, зиркнувши спiдлоба, пiдозрюючи, що, мабуть, «сильнi» бульки в тiеi мiнералки, коли такий скиглiй-скупендра, як директор, добре слово сказав… Оля не хотiла чути насмiшки вiд новоявлених подружок Яни й Оксани, тому щосили намагалася вдати з себе ангелятка i попросила: – Ну будь ласка… – Я тобi зараз дам «будь ласка»! Купуй молоко з льодяником або пензлюй геть! Дурочка малолiтня! І так клепок у тiй делiкатнiй голiвцi жменька, вона iх iще труiть спиртами i димами! Дiвчина вийшла з магазину спантеличена. – А де «радiсть»? – здивувалася Яна. – Ой, ти забула в магазинi випивку! – iронiзувала Оксана. – Вернися, забери, чуеш? Оля стала навпроти подружок. Тицьнула по черзi вказiвним пальчиком дiвчатам мiж груденята, сказала: – Ти i ти. Обидвi! – додала з притиском. – Пiшли в п… пень! – i ракетою погнала вiд них. Чалапала, мов у туманi. Сучки, вирiшили з неi поглузувати. Нiчого. Вона живуча, татову клiтку витримала, то з власною свободою вже напевне якось собi раду дасть. Усе – досвiд. Як каже iсторик, негативний досвiд, якщо його сприймати розумом, а не емоцiями, – це додатковий камiнь у фундамент успiху. Так. Точно. Проблем нема. Єдина заковика – викладач не зiзнався, що таке успiх. Певно, сам не знае. Бо люди зазвичай балакають про те, чого iм бракуе. Оля перемкнулася на iсторика – i враз свiт перемiнився. Став iншим. «Подружки», наче за помахом чарiвноi палички, зникли, i iх Котигорошко булавою своею загатив, мов два цвяхи, у потрiсканий, наче мозок, тротуар. Був би iсторик трохи молодший – можна було би з ним спiлкуватися. Йому, мабуть, жiнки бракуе. Любовi. Душевноi. Хоча вiн i схожий на хтивого слимака, але пахне гарно. Оля вже давно помiтила, що оцiнюе людей не за словами i вчинками, а за запахом. Історик пахнув надiйнiстю. Дружбою. Але був старий пень, як на Олю, тож мусив шукати собi друзiв серед тих, кому принаймнi вже продають алкоголь… Вiтер, наче мiтла, летiв перед дiвчиною i розчищав вiд снiгу тротуар. Хотiв прислужитися красi – рiдко коли вiн бачив таку симпатичну наполегливiсть. «От би фiзруку запах iсторика – був би мужик-ляля!» – подумала Оля i побачила, як бiля хвiрточки ii квартири, пiд самим носом Бокса, зупинилося таксi й заблимало аварiйками, доводячи собацюру до сказу. Вийшла на порiг хазяйка, панi Стефа – в неi чуйка на сенсацii лiпша за псячу. Але мае жiнка один гандж: вiчно iй терпцю бракуе. Витримати паузу – не для неi. Не дано. Тож вона навiть не намагаеться. А до цiкавого довгого носа додати брак терпцю – це вже хвороба. Чоловiк панi Стефи, покiйний Микола, царство йому небесне, на основi всебiчного дослiдження симптомiв, керуючись власним практичним досвiдом, навiть дiагноз жiнчиного захворювання визначив i дав доступну стислу назву – «Синя груша». Спокiйний, як новорiчна муха, вiн, заряджений дружиною, перiодично зривався, пив два днi, а на третiй товк ii, наче боксерську грушу. Вона всю цю процедуру знала, мiлiцiю викликала на третiй день зранку, щоб не прогавила Миколиного нападу, але, як правило, мiлiцiя одну-другу парочку ударiв по хазяйцi пропускала. І коли мiлiцiянти забiгали до хати, панi Стефа вже лежала в нокаутi, а чоловiк нагороджував себе переможним келихом. Спiшив, закусити зазвичай не встигав, адже його миттю, замiсть пояса переможця, пов’язували наручниками. Потiм хазяйка цiлу нiч рюмсала, обсадивши себе спiвчутливими квартирантками, нарiкала на долю, згадувала батькiв, особливо чоловiкових, свекруху, яка мала ii за нiщо iз самого початку i злiсть у нiй виростила ще з молодостi, бо таку вiдьму п’ять рокiв на однiй кухнi витримати – то пам’ятник iй, Стефi безталаннiй, треба ще за життя ставити, не чекати, коли синочок вiдьми тiеi, свекрухи злоi, затовче ii, нещасну Стефочку. На ранок у хазяйки зi страху прокидалася совiсть, i вона мчала ракетою у вiддiлок забирати свого судженого-рядженого, бо «який не який вiн такий-сякий е… (ну? хто придумае кращий варiант, як заплутати слiдство?), – рюмсала i приповiдала, – але свiй, рiдний… Тямите?» Мiлiцiонери, на диво, тямили, але чоловiка вiдпускати не хотiли, бо «ким би вiн там вам, панi, не був, а вiн – злочинець, жiнку, наче грушу, товкти негоже. Ви подивiться, дорогенька, в дзеркало, якi у вас лiхтарi пiд очима. Фiолетовий глянс! Отож звiльнити – не вийде, сам винен, бити треба так, щоб не було слiдiв…» Панi Стефа схлипувала, плакала, потiм ревла, плавно переходячи до голосiння. Розумiла, циркачка, що чоловiк рано чи пiзно з каземату вийде, i не знати, в якому настроi… Тому чекала у вiддiлку. На змiни. Адже мала досвiд, який пiдтверджував тезу, що життя мiнливе, все тече, протiкае i зникае, а добрi люди не мають права перевестися, бо iнакше Боговi буде бiда… І таки-так, свiт не без добрих людей, знаходився чуйний мiлiцiонер, шепотiв, що взагалi-то вiн може посприяти вирiшенню цiеi катастрофiчно жахливоi проблеми, але для цього треба хутко, поки начальство не звалилося з неба, як чорт в унiформi, зганяти на таксi додому i привезти стiльки, скiльки написано в пачцi сигарет, якщо ii вiдкрити. Панi Стефа з розумiнням кивала i, як курець зi стажем, конфiсковувала пачку з казенного столу i летiла додому – прокльонами дякуючи рiднiй мiлiцii. І присягалася собi тримати язик за зубами навiть на судi Господньому. Брала грошi iз сокровенних запасiв «на чорний день» (чоловiк не мав знати, що вона за його свободу платила, бо заробила би ще й за розбазарювання сiмейного бюджету), вирiшувала питання Миколиноi свободи, два днi бiгала бiля нього, як бiля збитого яйця, а на третiй iй обридало, i вона, знервована i в розпачi, вдаряла руками об поли i кричала: – Зроби щось iз тими дверима, бо вони мене в могилу зведуть! Микола брав викрутку i молоток – iнцидент було вичерпано. Мирний перiод починався з ремонту дверей. Ох, нема коханого Миколюсика, нудьга! На небi, дорогенький, Бога розважае! Спогади, спогади, якi ви солодкi, коли вас перебирати в доброму гуморi, i коли ви не на власнiй шкурi вирощенi, а на чужiй… Гiлки дерев у свiтлi автомобiльних фар здавалися павутинням, а снiжок кружляв, наче дух спускав. Кволо i без ентузiазму. – До кого? – гавкнула хазяйка. Таксист, видко, з гумором дружив. І не дуже жалував жiночу цiкавiсть, приперчену лiтами i нервознiстю. – До пса глухого, – зареготав. Хазяйчиному собацюрi Боксовi такi жарти не сподобалися, вiн загарчав, аж пiною обслинився. Оля сховалася за тополю, що, наче самотня баба-яга, пильнувала рiг каламутноi, мов болото, вулицi. Хотiла зачекати, поки таксi вступиться з-пiд хвiртки, а за ним i господиня в хату подасться. Чому цiкавiсть перемагае тепло i затишок, га? Вiтер навколо тополi аркана завiв, розбiгався гульвiса проти ночi, свистiв у дiвочих вушках, як соловей-розбiйник, обцiловував холодом… Та ну ii до бiса, ту конспiрацiю! Через стару з порохнявим мозком вона буде тутечки мерзнути, роль ступи для тополi-яги виконуючи?! Розправила крильця, струснула голiвкою, попливла до хвiртки гордо, як чайка козацька пiсля вдалого походу, хоча трофеiв Оля ниньки й не мала. Хiба один – досвiд називаеться. Якщо його розшифрувати, то звучатиме приблизно так: усiм на тебе начхати, тож якщо хочеш лiтати – стань спочатку сильною. Інакше посадять у клiтку i будуть з тебе знущатися. Господиня витрiщилася в темiнь вечiрню – знайому ходу вздрiла. В такi роки й зiр, як в орлицi… Хоча господиня бiльше на вiдьму з казок схожа. Розпатлана, зла i липка, мов мухоловка. «А може, душi теж на клей ловляться?» – подумала Оля. І щоб вiд грiха подалi, мовила: «Прости, Господи». Взялася за хвiртку, металеву, затерту до блиску, як нiс якогось вiдомого туристичного клоуна, якого треба обов’язково потерти, щоб щастя мати i грошi. – Що вже натворила? – запитала хазяйка. Оля стала, витрiщилася на стару, роздратування не приховуючи. – Ви до мене? – напружилася, конспiруючи сичання. – До тебе, до тебе! Не я ж «Прости, Господи!» казала. Та в ропухи староi ще й слух музичний! «Чорта мае точно», – зробила висновок дiвчина i обернулася на оклик. – Ви – Оля? – запитав водiй. Поки мовчав, то видавався нормальним, а як заговорив – клоун. Наче в цирку перед глядачами викаблучуеться. – Нi, вона! – кивнула на господиню дiвчина i зняла з обличчя таксиста дурну посмiшку. А цi двi сучки кольоровi свое отримають! Оля iхне хихикання у салонi авто нутром чула. Ну-ну… – Я – Оля! – тицьнула себе в груди господиня. – Кажи, що тре… Ото справжня подружка! Зразу збагнула принцип конспiрацii задля ворога лiквiдацii. – Панi Стефо, – попросила Оля якомога лагiднiше, – проженiть iх, будь ласка. По повнiй програмi, як ви вмiете. А ще краще iз взяттям у заручники та залученням правоохоронних органiв. Господиня бахнула громом, наче катапульта важелезним камiнням об мур фортецi. Таксист покрутив собi пальцем бiля скронi й заскочив у машину. Декiлька секунд постояв, вслухаючись у благословення лихослiвного вечора, а потiм загуркотiв, наче каменоломня, i помчав геть. Хазяйка зарядила йому вслiд прокльоном, глянула на дiвчину. Оля кивнула i показала панi Стефi великого пальця. І подумала, що хазяйка не така вже й зла вiдьма. Вiдьма – так. Але не зла. І не чорта лисого, а чортика акуратно пiдстриженого мае. Такого, з яким iще можна домовлятися. А панi Стефа, у свою чергу, подумала, що ця потенцiйна хвойда – доволi симпатичне гаденя, якщо з ним по один бiк хвiртки, тобто барикад, стояти… – З мене домашне вино! – пообiцяла Оля господинi, ввiчливо вiдпихаючи ii вiд вузькоi стежки з поручнями, що вела до прибудованоi конурки, бо панi Стефа любила поговорити. – Ловлю на словi! – Можете не мучитися, я й так знаю, що ви свого не попустите. Бiжу, змерзла. Панi Стефа, голосно регочучи, зайшла до хати, гепнула за собою дверi – об’ект давнiх скандалiв, коли кортiло чоловiковi дошкулити. Бо дверi взимку розбухали i насилу зачинялися, а влiтку зсихалися й викручувалися, як рахiти. Ниньки господиня тугого входження дверей у раму не зауважила, бо ii трудяга-мозок iнтенсивно працював над розгадкою поведiнки дiвчини-квартирантки: що в нiй змiнилося i чому? Досi ще не бачила зубрiiв iз задатками шльондр. Як правило, вони несумiснi. Ця мала нагадувала iй чортика, що хоче лiтати на ангельських крилах. Не вийде. Панi Стефа знала те по собi. Треба визначатися. Або ти служиш, що неприемно, або тобi служать, що егоiстично. Так, або ти робиш приемно, або тобi роблять приемно. Ну чому, чому не виходить зробити так, щоб воно поеднувалось? Щоб гармонiювало, як по телевiзору розказують? Якщо чесно, вони вже з тiею гармонiею задовбали! Сидять невротики, кричать, шкiряться, сiпаються, гармонiю вiдстоюючи! Та коли з такою злагодою, як у них, то вже краще бути… як воно там по-мудрому? Ага, дисгармонiйним. Панi Стефа замолоду трохи провiдницею попрацювала, мудрих людей наслухалася. Ну, й дурнiв теж, але зараз не про те… Аж поки якась вареха чоловiковi дурниць не начерпала i вiн ii звiдти не забрав. Став, груди випнув, як пiвень, гребеня розпустив i сказав: «Або я, або вагон». Отаке життя… І тепер не знати, що краще було би: чи чоловiк iз перiодичними заскоками, чи «рушив потяг в далеку дорогу…». Г Епiзод про вiльного пса, або Фiлософiя вiд Галi Оля зупинилася бiля пса, почухала йому шию, а потiм вiдчепила нашийник – хай побiгае в нiч перед Старим Новим роком, вiдчуе свободу. А за це, може, iй собачий бог щось файне навiншуе! А що? Треба шукати собi партнерiв усюди i якомога бiльше, може, згодяться коли… Життя тiльки починаеться… А свiт такий космiчний – не знати, куди доля занесе. Галя лежала в лiжку пiд пуховою ковдрою, вчила iсторiю й хрумала яблука. Вичитала в Інтернетi, що яблучна дiета – запорука успiху. Фiгура, м’язи, мозок – усьому допомагае. До того ж дешево i сердито. Кiлограм яблук з’iдаеш – i вже котлетка не так смачно пахне. Галя подивилася на Олю, оцiнила ii фiолетового носика i мовила: – Не розумiю, хоч убий мене: ну маеш ти десять бочок золота. Навiщо йти на вiйну вмирати, щоб мати iх одинадцять? Га? Оля про таке нiколи не думала. Воюють, значить, треба. Але й справдi: навiщо йти на смертельний ризик, коли все маеш? – Не знаю… – Ти ж вiдмiнниця! – Я, шановна, читаю всi цi байки, щоб у залiковiй книжцi мати симпатичну карлючку, ясно? І мене не цiкавлять, зовсiм – наголошую – мотиви, через якi однi дятли вбивають iнших! Усiкла? – Так, авжеж. Але я ось думаю про життя свое… Історик наш казав, що коли хочеш бути успiшним, то треба аналiзувати вчинки людей, якi приносять результати. – Ти вважаеш нашого iсторика успiшним? – Нi. – Ти вирiшила на когось напасти? – Тобто? – Ну, вiйну почати? Галя хихикнула. Покрутила пальцем бiля скронi. Мовляв, подруго, з тобою все гаразд? Часом не перевчилася? – Менi не смiшно, – продовжила Оля. Хоч би якийсь м’язик личка сiпнувся, натякнувши, що дiвчина жартуе. Нi, серйозна начебто. – Бо воюють зазвичай iз сусiдами, а я – твiй найближчий сусiд. Ось кордон. – Показала на роздiлений червоним фломастером стiл. Аж тепер дiвчата зареготали. Згадали, як пiвроку тому за стiл воювали. Аж поки кордони не узгодили. – Якщо тобi мало половини стола, то вiдразу попереджаю: я не поступлюся. Нi на мiлiметр. Зрозумiло? – У тебе синiй нiс, сусiдко! Там чайник недавно кипiв. Іди собi чаю з малинкою закалатай, – запропонувала Галя. Замилювала очi. Точно хоче напасти. Перед капостями всi добренькими робляться. – Але… – Що? – Менi здаеться, я докумекала, чому тi, хто мае мiльярд, iдуть на смертельний ризик заради мiльярда плюс гривня. – Чому? – Вони бояться. Їх жене страх. – Та невже? – iронiзувала Оля. – Скупiсть iх жене, а не страх! Скупiсть жене на дурiсть! О! – сподобався Олi власний висновок. – Нi, не скупiсть. Таки страх. Я все добре обдумала. Провiдчувала. Перед страхом збiднiти поступаеться навiть страх померти. Уявляеш? – Не уявляю. – Бо ти бiдна, як церковна миша, як ти можеш уявити! – А ти Рокфеллер! Оля зiжмакала в колобка кухонного рушника i запустила ним у Галю. Та його зловила i сховала пiд ковдру, наче улюблену ляльку. – Висновок: я не розумiю, в чому сенс життя, – сказала Галя. Виглядала розчарованою. Шукала-шукала, а прийшла до того, над чим уже людство товчеться вiками. Але що Галi до людства? Вона мала голу проблему вже, перед собою, свою! Їй треба було сенсу свого життя – ось так! – Я тобi поясню, – сказала Оля. – Вiдкрию секрет, але спершу… – Можна без «але»? – Не можна. Бо мене пече чайник. Вiддай рушник. Галя вiддала. Тiльки в Олю вiн летiв не колобком, а змiйкою. Палюшком, якщо кухонноi термiнологii дотримуватись. Подружка зайшла в кiмнату з двома чаями. Галя всiлася на лiжку за свою половинку столу, а Оля – за свою. Посерединi, на кордонi, рiвномiрно захоплюючи чужi територii, стояла тарiлка з печивом «До кави». Галя забула про яблучну дiету i накинулась на печиво – навiщо iй фiгура, коли вона не бачить, як ii з «сенсом» застосувати? – Я не зрозумiла, – почала Оля, натякаючи на закiнчення яблучноi дiети. – Що, з твоiм волейболiстом уже все? – По-перше, не з моiм, а по-друге, що означае «все»? – Каюк? Пройшла любов, засохли огiрки? – Пiшла в баню! – Ну, а якщо до слiв не чiплятись, я правильно мислю? Ви вже не «пара-пара, Гриць-Варвара»? Галя пирхнула. – Правильно мислиш. Я його покинула, бо вiн заграе до рудоi Юльки з культосвiтнього! Ну, ти ii бачила – така противна лисиця, вона в перервi мiж матчами цими кольоровими вiниками махае i вигинаеться! Уявляеш, я – граю, а вона махае! В мене ноги – як струни, в неi – половина моiх, i то вигнутi. А вiн на неi запав! Чому? – Бо сенсу життя нема! – випалила Оля. – Затям собi раз i назавжди – i матимеш спокiй. – А що е? – Сенсики. – Смiешся з мене, так? – Нi. От дивися, що я думаю. Мiй тато, наприклад. Йому десь сенс життя. Мiй, мамин, сусiдiв. І навiть сенс життя Бога його не цiкавить. Вiн мае свiй сенсик, який полягае в тому, щоб керувати. Йому дай у сто разiв бiльше грошей i скажи: «Сиди сам у кабiнетi, працюй», – вiн не буде. Вiн радше за копiйки гаруватиме, але щоб мати можливiсть когось повчати, нудити: «І те не так, i це не те», – ну, ти розумiеш… – Може, вiн енергетичний вампiр? – Та який там вампiр? Хлоп iз села. З тяжким дитинством! У нього всi в родинi пили, а вiн заприсягнувся стати зразковим господарем, щоб довести всiм! А хто такi «всi»? «Всi» – то нiхто. Терплять рiднi. Я, мама, тепер ще маемо малого. Гордiем названого. На старiсть безхмарну змайстрованого, щоб було кому горня води подати, коли мене чорти в невiстки занесуть… Я собi можу тiльки уявити, як батько братика, коли той пiдросте, дiстане своiми сенсиками! – Боже милий! – Менi теж малого шкода! – Та нi, я про себе! – вигукнула Галя i накинулася на печиво, наче не iла тиждень. – Про свiй сенсик! Я ж сиджу на яблучнiй дiетi й прес, як дурна, накачую лише задля того, щоб показати жирафовi Денису, що вiн помилявся, коли мене на руду промiняв! – І що? – Та в тому-то й справа, що нiчого! Вiн з рудою, а я тутки голодую! Олько, твоя теорiя сенсикiв працюе! Ти сама придумала чи десь вичитала? – Життя придумало. І вiдкрило менi очi. Бо коли в тата був сенсик – довбати всiх i всюди, то в мене – втекти! Вирватися з клiтки на волю i довести собi (зауваж – собi! – це ключове слово), що радiсть е. – Цiкаво. І що ти для цього робиш? – Ще не роблю. Нинi хотiла почати, але не вийшло. – А втiм, ти… – …пташка. І я на волi. Крила в мене розпрямленi, працюють. Я тiльки вирiшую, в який бiк летiти. Де бiльше радостi можна вхопити… – Зрозумiло… Г Кiнець Галинiй фiлософii, або мстивий епiзод, що звалив провину на собацюру i взяв у заручники грушу При Галиному «Зрозумiло» за вiкном почулися крики, хрумкiт парканчика, Боксове гарчання. Оля i Галя вигулькнули з хати i побачили притулених до стовбура староi грушi двох дiвчат, а перед ними грiзного, мов Змiй Горинич, Бокса. І хоч вiн, як нормальний собацюра, кольорiв не розрiзняв, але розумiв, що з волоссям у цих пискавок щось не гаразд. Мають якусь проблему, i доволi небезпечну. Бо такими дивними вiбрацiями вiд них пре, що так i кортить потягати iх за патли. Але зась. Не можна. Бокс досвiдчений боець, вiн знае, що коли не стримаеться, то буде бiда, приiдуть гицелi, поставлять йому дiагноз «сказ» – i прощавай, душко, зустрiнемось на небi! А там не знати, чи е тепла буда, борщ хазяйчин з реберцями, пiдгорiлi шкварки i постiйнi гостинцi вiд квартиранток, якi хоч-не-хоч, а щось смачненьке, готуючи, зiпсують-таки i йому пiдкинуть. А що для людини з душком, то для псюри самий смак! Вийшла панi Стефа з лiхтариком. З таким потужним свiтлом, як на чолi локомотива. Схоже, лiхтар був зi старих запасiв, з тих щасливих молодих рокiв, коли поiзд пирхав, як лошак, розвозячи по всенькiй краiнi молодiсть, силу i красу. – Бокс, фу! – скомандувала. Псюра, видко, був солiдарний з хазяйкою, що бiля грушi сказала «фу». Та не одне, а цiлих два. Тому й гарчав. Господиня посвiтила на полонянок. Одна була рожева, друга – блакитна. – Мати Божа! – вирвалось у староi. – Чого треба? – запитала. – М-ми щедрувати йшли… – сказала блакитна голова. Рожева закивала, що так, правда. – Точно! Клоуни! А колись так не наряджалися… Куди свiт котиться? – господиня схопила Бокса за гриву i потягнула до буди. Вiн зробив два кроки i застряг. – Дайте йому ковбаси! – порадила Оля. – Іще чого! – обурилась панi Стефа. – То тягнiть! Панi Стефа тикнула пальцем у кольорових полонянок, що посмiливiшали, але грушу-фортецю покидати не спiшили. – До кого ви йшли щедрувати? – До Олi. – Аякже… Оля зникла у своiй конурцi. Вийшла з добрим куснем Галиноi копченоi ковбаси. – Пiшли, Боксе, – сказала. – Защедрую тобi трохи. Заслужив ти, братику, жити по-новому. «Щедрик-ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски, ще того мало – дайте i сала, а як донесу, дайте й ковбасу». Ну як? – зазирнула шалапутна Оля в очi хитрому собацюрi. – Годиться? – Бокс завиляв хвостом. Книжки пишуть, що так пси радiють. Є версii, за якими вони навiть смiються хвостом, бо на писку усмiшка iм не вдаеться. Вишкiритись виходить, а усмiхнутися – нi. На те вони й собаки, щоб бути такими унiкальними смiхунами. Зате люди либляться вздовж, упоперек, дiагоналями, ромбами i кругами, словом, по-всякому, до ладу й не до ладу, зовсiм не переймаючись при цьому, чи iм справдi радiсно. Певно, з часом Бог удосконалить людину i вiдновить iй хвоста, бо як iнакше дiзнатися, лицемiрить вона чи нi? І дiвчатам-щедрувальницям було б легше. Не трусилися б зараз пiд грушею в подертих джинсах, брудних платтячках, з дурнуватими усмiшками, а висiли б собi он на тiй гiлляцi, що до вiкна зазирае, за хвостики своi причепленi, й щедрували б господарям на щастя i собi на радiсть. Господиня спочатку хотiла за паркан зламаний завестися, прочухана виписати, як тим, хто йшов щедрувати, так i тiй, що мала iх прийняти, та коли побачила пошматований одяг щедрувальниць, то всмiхнулася винувато, згадала, що щось там у неi в духовцi горить – i зникла. Бо хоч дiвчата й проникли у ii приватну власнiсть, але пообдирав iх ii приватний пес. Тож могли бути проблеми, а дiльничний iхнiй такий гад, що без хабара не вступиться. Якщо на собацi не вийде нагрiти, то вiзьме свое на незареестрованих квартирантках. Бо ж панi Стефа все-таки бiзнесмен! Отакi-то палахкотливi, як зiрки, вечори украiнськi в нiч на Старий Новий рiк! Якесь собi подвiр’ячко iз шiстьма душками, двое з яких тимчасовi, двое взагалi випадковi, одна постiйна i пес! А стiльки емоцiй! Цiлий свiт просто! А вражень? Хоч бери та пиши книжку про той вечiр, бо немае в Божому замислi нiчого випадкового! Немае! Принаймнi для панi Стефи, бо вона була глибоко вiруючою жiночкою. І через шпарину в шторi дивилася, що буде далi. Яна i Оксана, оглядаючись, чи Бокс не бiжить, упiрнули до хати. У коридорi перезирнулись. Галя не стрималась – хихонула, згадала про крутих дiвчат «кольорових», якi тепер були схожi на двох обскубаних курок. Оля була серйозна, супилась i мовчала. – Хотiли зробити тобi сюрприз… – розвела руками Яна. – Сюрприз удався. Ще в магазинi, – умить зреагувала Оля. А що? Їi територiя, мае право повикаблучуватися. Де ж, як не тут? – Коротше, колемось. Наш план провалився, як сантехнiк у каналiзацiю. Точнiше, пес, щоб вiн здох, усе поламав… Збирайся, в нас вечiрка, вже все готове… – Серйозно? – iронiзувала Оля. Пам’ятала, якою дурепою в магазинi почувалася. – З мене на сьогоднi досить. – І так планувалось одразу. Згiдно зi сценарiем. Решта все – просвiтницька зав’язка. – То що, конфлiкту ще не було? – запитала Галя. – Був. Пiд грушкою! А Галя злопам’ятна-таки. Вмiе смоли гарячоi в душу роз’ятрену пiдлити. Пам’ятае, як кольоровi дiвицi у першi днi навчання вчили ii «вiтатися». Боксу презент треба зробити. Привiтав iх по повнiй програмi. З Новим роком! Молодець! Штани iм зробив моднi, подертi. І плащики iз вкрапленнями плям кори грушки! – Можеш свою дотепну подружку взяти, якщо хочеш! – Яна кивнула на Галю. – Будемо ми двое i ви двое. Хоча передбачалося трое. – Дякую! – заплескала в долоньки Галя. По-чудернацькому. Як в цирку клоуни. Якби не почала одягатися, то й невтямки було б, що означае ii «дякую» – iде чи не йде. – Що, вперед? – не вiрила своiм очам Оля. Галя-пiчкур, яку з хати навiть романтичними зiрками не виженеш, хоче кудись на нiч холодну зирячи чалапати? – Певно, що так! Раз такi крутi, авторитетнi дiвчата запрошують! Я – за! Двома руками! – Галя взяла ще й Олину руку i пiднесла ii догори. – Три – за! – пiдбила пiдсумок голосування. Одностайно! Гайда в гостi! Що робить з покинутими дiвчатами-мовчунками стрес! Язик розв’язуе! Ото екземпляр! Щебетух сковуе, як льодовиком, заганяе в глуху депресiю, в нiмоту й глухоту, а Галю зцiлив. Чому? Бо вона мудра дiвчина, розумiе, що коханий може ii покинути будь-коли, i навiть другом запропонуе бути, але переживати за неi вiн не зможе. Хоче, може, та не зможе! (Класний каламбурик змайструвався.) Сил забракне! А Галя не в тiм’я бита – бути самотньою, та ще й нещасною, не хоче. Не дозволить собi. Дiета – так, це ще пiвбiди, можна i перетерпiти, для себе стараеться i для потенцiйного нового коханого, а страждання – нi. Хай Дениско страждае, коли збагне, який скарб утратив. Ох, буде проситися, на колiнах молитиме повернутися, а Галя суворо i гордо скаже: «Пiшов геть!» Обернеться i зникне з його очей, як iз подiуму. Потiм нiч не спатиме, гадатиме, чи не переборщила з iнтонацiею в одкровеннi «Пiшов геть!» i надiятиметься, що вiн прийде ще (бо ж любить-таки), i вона буде милостивiшою. Отож усе вже запрограмовано наперед. Майбутне давно визначене! Бог марно хлiба не iсть! Яна й Оксана настрiй мали трохи попсований. Бокс iм не тiльки сценарiй шоу запоров, а й лахи спаскудив. Але оптимiзм покинутоi Галi iм дещо духу пiддав, вони розправили груденята, стрiпнули кольоровими голiвками, заспiвали: «Час рiкою пливе, як зустрiв я тебе, як зустрiв я тебе, моя пташко, довго-довго дививсь, марно очi трудив, та впiзнати тебе було важко». – Коротше, молодь Украiни! Вище голову i до пригод кроком руш! Щоб, Боже борони, не сидiти з таким стражденним обличчям, як у моеi мами, коли вона «Час рiкою пливе…» чуе. Бо це кiнець свiту, повiрте, – попередила Оля. Коли дiвчата йшли повз вiкно панi Стефи, воно, ясна рiч, вiдчинилося. – Куди? – Щедрувати! – вiдповiла Галя. – Вiзит ввiчливостi. – Вважайте там! – попередила господиня. – Із псами всякими! І довго не будьте. Бо я за вас вiдповiдаю! Вас менi вашi батьки довiрили, мiж iншим! Я, так би мовити, ваша тимчасова мама… – Панi Стефо, – перервала господиню Оля, – а ви не образитеся, коли ми недослухаемо про те, як важко, вiдповiдально i водночас почесно бути господинею квартиранток – молодих дiвчат – у яких кров шумить ого-го! Панi Стефа застигла з вiдкритим ротом. Не думала вона нiколи, що ii феерична промова вже через пiвроку стае неактуальною. Аж соромно стало. Та ж були часи, коли вона ще й на четвертому курсi про «вiдповiдальнiсть i почеснiсть» квартиранткам торочила… Ось чому вони, як опудала, кивали i дурнувату серйознiсть зображали… Вiк живи – вiк учись… Треба щось нове придумати! «Дотримання квартирантами умов проживання як запорука вступу до Європейського Союзу!» О! Такого ще не було! Такого навiть фантазери-унiкуми з Верховноi Ради не придумають! Д Романтичний епiзод про пса, що на дiвчат задивляеться, i про силу торта «Бджiлка» Вечiр плавно лягав пiд нiч i розчинявся у нiй, наче кава в гарячiй смолi. Бокс лежав у будi, поклавши голову на лапи, i розмiрковував про життя. Згадував лiто, кролика сусiдського. Смачний був небiжчик, не з морозилки i не з пательнi, а справжнiй, з адреналiном! Мiг iще жити, правда, але зась, попався! Хоча не марно свое вiдкалатав кролик, йому, Боксовi, прислужився, енергii дав. Можна навiть припустити, що вiн продовжуе жити у псовi. Так, нiщо безслiдно не минае, все з чогось та й починаеться i у щось переходить… А вона? Грайлива така, мов козуля, крутилася бiля паркану два днi, вабила до себе! Бокс нашийника перетер-таки, бо втратити таку красу, яка тебе ще й закликае, то треба бути останнiм бовдуром. Псом без роду, племенi, розуму й гордостi. Три днi прожив, наче в раю, зi своею любкою Пальмою, а на четвертий вона попалася – господарю своему. Задрiмала на сонечку пiсля бурхливих любощiв, поки Бокс до водопою бiгав. Не встерiг. Господар Пальми Іван Іванович чоловiк був добрий, уважний, пильнував ii – в теплi, чистотi та iжi поживнiй не вiдмовляв. Але в усьому мае бути мiра, шановне людство! Вже хоч до любовi не лiзьте, в душу псячу, ланцюгами стиснену i вольерами скуту, не плюйте, будь ласка! Не будьте сутенерами, люди, бо воздасться вам! Повiв Іван Іванович Пальму до якогось Джека. Бокс не мiг заспокоiтися, не пив, не iв, не спав, скавулiв, як за небiжчиком, тижнями, i господаря Пальми, i Джека проклинав, хоча той Джек Богу душу винен – на кого йому сказали, на того й слинився. Ночами довжелезними, як поiзд, Бокс просив Бога, щоб Івана Івановича в наступному життi сучкою породив. І щоб такi бридкi пси ii обслуговували, як коти обскубанi. Аби знав, падлюка, як звiдництвом займатися. Одного разу влiтку Бокс здалеку бачив Пальму з цуценятами. Їй уже було не до нього – дiтей пильнувала. Цiкаво, а чи малi схожi на нього? Бокс занюхав копченi ребра. Ще слинка не встигла зiбратися в пащi, як Олю вздрiв. Вона нахилилася, погладила його по гривi, за вухом почухала, вийняла з сумки ребра i поклала пiд самим його носом. Поважно, в чистiй одноразовiй мисцi. І сказала по-змовницьки, пошепки: «Дякую, друже…» Бокс подумав, що якби вiн був чоловiком, йому би Оля дуже подобалася. Бо вона, крiм того, що була вродлива i добра, ще й пахла гарно. Майже як Пальма. А нюх нiколи Бокса не пiдводив. Як змалку був гострим, наче лезо, таким i зостався… Кольоровi дiвчата i Галя вийшли на вулицю. Оля затрималася, вдала, що взуття поправляе, а насправдi псовi дякувала. Наздогнала подружок аж за тополею-ягою, за якою ще недавно ховалася вiд панi Стефи, чекаючи, щоб таксi поiхало геть. До Старого Нового року була ще година. Морозець хукав десь так мiнус трьома, снiжок кружляв, як пух тополиний, блимали поодинокi зiрки, мiсяць то виставляв пузо, то ховав, наче на гостинцi натякаючи, дiвчата брели вуличкою, ледь освiтленою лiхтарями-павуками, i дихали романтикою. – Пiшки? – запитала Галя. – А скiльки тут до центру? – здивувалася рожева Яна. – Чи як? За будинком боролася сама iз собою тiнь. Якась ii частина прагнула засвiтитися, а iнша наполягала, що краще померти темною. Подружки зупинилися. – Галю, можна тебе? – додав вечору романтики тремтливий бас. Щiчки Галинi враз спалахнути, наче мороз iх буряком натер. – Що ти тут робиш? – На тебе чекаю. – Знаеш що, Денисочку? На руду свою чекай! Денис хоч i вигнався високий, як тополя, однак, схоже, дурним, як квасоля, не був. Не виправдовувався. Не пояснював. А як розумний чоловiк запропонував: – Зустрiнь зi мною Новий рiк! Галя застигла. Пропозицiя справжня, в лоб – i зваблива, наче торт. – Я твiй торт купив. «Бджiлку». Дiвчина зиркнула на подруг, шукаючи пiдтримки. Й отримала. Побачила, що вони заздрять iй, аж слова не можуть витиснути iз себе, тому сказала Денисовi: – Так, – i повисла в нього на шиi. Нi, це собi треба тiльки уявити, яким височезним мав бути той Денис, коли на ньому повисла вежа Галя! Фантастика! – Ряди рiдiшають, – сказала Оксана. – «Зрiдiла» – так i була ж незапланована… – розрадила кольорову подружку Яна. – Може, ще й менi вивiтритися? – примружилась Оля. Подружки зареготали. – Нi, ти й так нам нелегко дiсталася. Хочеш чи не хочеш, а ми таки посвятимо тебе у хвойди! – Йой, iх уже три! – перекривляла бiологiчку, нiжно Хромосомою прозваною, Яна. – Оте мале бiле шльондреня до тих фарбованих курв пристало! Де ти, Дарвiне? Прийди i вчини природний вiдбiр, бо Бог iз Його добротою не справляеться! Свiте, куди ти котишся? – по черзi приповiдали i кривлялися дiвчата. – Боже ти мiй – блакитнi патли! Святоньку – пуд смоли на вiях! Спаси i сохрани – спiдницi вище трусiв! А нiгтi чорнi – кiнець свiту!» Брели i нiч реготом частували. За автошколою зупинилися. Яна спохопилася – в сумочку полiзла. – Покуримо, – глянула на годинник. – Встигнемо. – Шукала сигарети й оглядалася. Е Повчальний епiзод про стоп-кран, якого, щоб працював, час вiд часу треба зривати З-за рогу випiрнуло таксi. Бiля дiвчат зупинилося. Таксист, як гусак, голову з вiкна випнув, запропонував: – Свято наближаеться. Можна не встигнути. Їдемо? – Та давайте! – Оксана першою пiрнула у салон авто. Веселощi залишилися на вулицi. Таксi, яке перевезло на своiх сидiннях море доль, любило на старiсть тишу. І не просто любило – вмiло ii собi змайструвати. Обкурювало пасажирiв своiм життевим досвiдом, натякаючи на те, що вони вже нiколи не будуть там, звiдки вибралися, – i людям нiмiли язики. Їхали дiвчата мовчки. Оля стала серйозною. Думала. «От сучки, – прокручувала собi подумки надiйнiсть подружок, – i пiсля пригоди iз псом далi хитрують. Таксi те саме, водiй теж. Сто вiдсоткiв – домовились, що вiн мае випадково пiд’iхати. Є чудеса пiд Старий Новий рiк, але не стiльки ж! Треба бути пильною – хтозна, що в тих фарбованих головах плавае. Ще в рабство продадуть – а хто Олю дуже шукатиме? Наша геройська мiлiцiя? Ага, спiшить i падае!» А коли виходили з машини, Оля себе похвалила: «Як добре, що я iхнiй вiзит передбачила i пса спустила, – запишалася. – Значить, я теж штучка-закарлючка, а не якийсь там порожнiй нулик. Коротше: вiдриваюсь iз мозком, увiмкненим на всi сто!» – дала собi установку. – А хлопцi будуть? – запитала Оля кольорових подружок. Їi наче не почули. Проiгнорували. Та нехай. – Через центр! – скомандувала Яна. Сидiла спереду – замовляла музику. Таксист кивнув. Вечiр по-фiлософському пiдпер пiдборiддя i чекав, поки на змiну йому прийде нiч. Не нудьгував. Бiля ратушi було шумно. Погода розкiшна, народ масово вибрався на свiже повiтря. Телевiзор – добре, тепло – чудесно, а магiя передноворiчноi ночi вабить-таки! Особливо у Старий Новий рiк! Ну мусить же щось неймовiрне бути в Старому Новому роцi, iнакше чому люди його досi пам’ятають i шанують? Зараз такий зледачiлий час, що просто так тобi нiхто навiть не клiпне, не те щоб устати й пiти! Сходити кудись власними нiжками скоро буде вважатися за подвиг. Бо життя стало вiртуальним. Клацнув на клавiшу – i ти вже на концертi. Нiби вдома, а нiби й у залi. Оце «нiби» скоро зiтре всi прийнятi норми «нормальностi», i у свiтi запануе безлад. Кожен думатиме лиш про те, як дати собi раду з власною головою. А решта – дурницi. Дрiб’язок. – Пригальмуй! Таксi зупинилося бiля ресторану «Забаганка». Одразу ж до машини пiдiйшла дiвчина i зазирнула в салон. У заздалегiдь прочинене Яною вiкно. – А, це ти! – скривилася краля. – Привiт! Думала, клiент. Запiзнюеться, кнур. Допивае, певно. Боже, як мене цi п’янi морди дратують! В мене скоро на них алергiя буде… – Ти вважай, Насте, щоб на щось iнше не мала алергii! – невдало пожартувала iз заднього сидiння Оксана. – О, i ти тут! Аякже, солодка парочка! Вiтаю! – зазирнула назад. – Та увiмкни свiтло, хай подивлюся, хто там! – гавкнула до таксиста. Яна кивнула, що можна. Таксист увiмкнув. – Новенька? – Так. Пiд’iхала якась iномарка i божевiльно засигналила у спину таксi. – Мiй, певно, – сказала краля. – Нетерплячка кнура вхопила… А чим я так раптом заслужила на вашу увагу, якщо не секрет? – Посвячуемо новеньку у хвойди. Гулянка буде. – Як бачите, не можу. З усiх вiкон iномарки визирали п’янi колобки. Рум’янощокi й лисi. – Може, плюнеш i зав’яжеш? – запитала Яна. – Поки ще мiсце не зайняте. – Пiзно, дiвчата… – Кожноi митi можна почати нове життя, – це Оксана втрутилась. Краля закивала. З порожнiм виглядом самотньоi бабусi, яку гризуть грiхи молодостi. – Це ви iй скажiть! – зиркнула на Олю i, вишиваючи стегнами, пiд схвальнi вигуки колобкiв, попливла до машини. Дверцi – лясь! – i водiй, Яна й Оксана витрiщилися на Олю. В ii очах був жах i… свобода. Вечiр насупив брови, потер лоба. «Такого поеднання не може бути! Апрiорi! Жах i свобода несумiснi!» – подумав (вечiр закiнчив фiлософський факультет Небесного унiверситету, тож мiг собi дозволити такий емоцiйний подив). – Але е! – заперечила йому нiч, що саме вийшла на змiну. – Є! – повторила, не приховуючи спантеличення. Вечiр вiдкрив журнал iнцидентiв. Вiд руки написав: «Змiна минула успiшно. Інцидентiв не зафiксовано». Поставив пiдпис. Колеги журнал iнцидентiв жартома називали старосвiтським. Бо хто пише вiд руки в час передових комп’ютерних технологiй? Погортав журнал. День у день – одне й те саме: «Інцидентiв не зафiксовано». «І що з того, що вони були? – вигукнув вечiр. – Їх же не зафiксовано!» – Не бунтуй, – усмiхнулася нiч. Поплескала вечора по плечу. – Таке життя. Не записано – отже, не iснуе. Бо нiкому не треба клопоту на свою голову задля зцiлення чужого головного болю. Я не дуже туманно висловилась? – Чiткiше не бувае! – вечiр глянув на годинник, присiв за комп’ютер. Згiдно з робочими iнструкцiями, вiн мае написати звiт за пiвгодини до закiнчення змiни. Але пiти з роботи рiвно опiвночi. Якщо все спокiйно. Бо рiвно опiвночi нiч своiм пiдписом перебере вiдповiдальнiсть на себе. Порядки, порядки, хто вас придумав? На вiдвертий подив водiя, Яни й Оксани треба було щось вiдповiсти. – У мене таке враження, що хтось незримий менi щось шепоче. По черзi. І в рiзнi вуха, – прокоментувала свiй «жах i свободу» в очах Оля. У салонi запала тиша. Бо кожен прислухався до себе. Є Епiзод про те, як добре в теплi iсти, пити i про життя говорити Квартира у «кольорових» дiвчат була невеличка, але затишна. Кухонька «вiдiйди – пройду» i кiмнатка з великим вiкном на три лiжка з тумбами бiля кожного, що за персональнi письмовi столи слугували, три табуретки, худенька шафка, високе дзеркало на стiнi, заляпане косметикою… Електронний годинник на журнальному столику, захаращеному помадами, парфумами, тушами, серветками, перекисом водню, йодом, ватою, горнятком з кавою, в якому прорiс «пенiцилiн», показував «23:45». Оля звела брови. Чоло видало подив нiжними, наче морськi хвильки, борозенками. – Не дивуйся, що там бардак! – зареготала Оксана. – Це спiльна територiя. А де немае господаря – там завжди безлад. Бо людина егоiст – вона може дбати тiльки про те, що ii. Отак! Учися, мала, поки я ще коледж не закiнчила, не змила з волосся блакитну фарбу i не поiхала у свое рiдне задрипане село сiяти добре й вiчне в ангельськi душi дiтей! О! – З тебе вийшов би непоганий депутат! – похвалила свою кольорову подружку Яна. – Говориш, наче крем втираеш! – Вийде… Вийде, зайде i ще раз вийде… – реготнула Оксана. – Несемо стiл сюди чи на кухнi сядемо? Там телевiзор, нормально, га? – Перестань! Свято яке не яке! А коли якийсь святий Василь сiяти прийде? Негарно якось на кухнi чи як? Ще що на голову впаде… – Вже 23:50, – тицьнула в годинник Оля. Яна ii розрадила. – Не переживай, мала, в нас усе готове. Неси стiльцi – будемо в кiмнатi. Вона хоч як темниця, з вiкнами малими i пiд стелею, та все ж не кухня. Дiвчата притягнули з кухнi стiл, поставили навпроти лiжка. Накрили чистим обрусом. Принесли з холодильника вже нарiзанi й розкладенi по тарелях копчену скумбрiю, ковбасу, голландський сир, оселедець iз цибулькою, бородинський хлiб, печиво, яблука, апельсини дольками, лимончик, кiвi кружальцями i цiлi мандаринки. Начищену вже картоплю вирiшили потiм зварити – якщо треба буде. Ну i пiдливу грибну, Яниною мамою зготовану, розiгрiють потiм. До картоплi. А зараз… Яна розкоркувала пляшку «Перловоi», налила по пiвсклянки кожному. А потiм дiвчата поставили кожна навпроти себе двi кольоровi стограмовi пляшечки – Яна – з рожевою рiдиною, Оксана – з блакитною. Годинник показував «23:55». Вони одночасно, з двох бокiв, влили в склянку Олi кожна своеi рiдини. – Що це? – Настоянки на наших грiхах. Коли ти це вип’еш, станеш однiею з нас! – урочисто проговорила Оксана. – Коротше: ми посвячуемо тебе в ТВД. 23:59. – Що це означае? – Товариство вiльних дiвчат! 00:00. Випили! До дна! Не лишень за посвяту в ТВД, а й за Старий Новий рiк теж! Рипнули дверi. Дiвчата нашорошились. На порозi стали двое хлопчакiв. Десь так класи перший-третiй. – Можна сiяти? – запитав старший. – Треба! – Нас послав Святий Василь засiвати в заметiль. Й особливий дав наказ, щоб засiяли i в вас! Ще й навчив казати так: на кохання – сiем мак, Сiем жито на добро, а для смiху – ось пшоно. На здоров’я вам овес, щоб був крiпкий рiд увесь. А вiд заздрiсниx осiб сiем вам пшеницю-хлiб! Сiем, сiем, засiваем, з Новим роком вас вiтаем! Хлопчак не шкодував зерна. Обсiвав дивних кольорових дiвчат – бiлу, рожеву i блакитну – щедро, з запалом. Вони були цiкавi, «з родзинкою», а не чорно-бiлi й злi, як портрети вiдомих людей у школi. Ось кого треба на стiни чiпляти, тодi навчальний процес пiде! Полетить! Другий хлопчак продовжив: – Сiем, сiем, посiваем, щастя-долi вам бажаем! У щасливiй вашiй хатi щоб ви всi були багатi, Щоб лежали на столi паляницi немалi, Щоб були у вас ковбаси, молоко, i сало, й м’ясо, І млинцi, i пирiжки, i пухнастi пампушки. Щоб були ви в цiй оселi i щасливi, i веселi! З Новим роком! Ото радостi принесли дiти! Коли за хлопчаками зачинилися дверi, Олi здалося, що все, чого вони бажали дiвчатам, здiйснилося. Миттево, як у казцi з якимсь чарiвним предметом, що виховуе в людей схильнiсть до ледарства i безвiдповiдальнiсть. Зголоднiлi дiвчата накинулися на iжу. День видався щедрим на пригоди, забрав купу енергii. Чого тiльки вартi знайомство бiля туалетiв, стресовий похiд до крамницi, ув’язнення собацюрою бiля староi грушки, пiдозрiлi думки панi Стефи, що гатили по здоров’ю сильнiше за шкiдливi звички, ну i, звiсно, час: хоч-не-хоч, а вiн свою здоровенну порцiю енергii за день з’iдае. Бо все живе мусить живитися. Ось… Три подружки дозволили собi при святi допити пляшку «Перловоi», горiлочка притупила в iхнiх мозках тi стежки мiж звивинами, що вiдповiдають за «проблеми», натомiсть проклала шлях до «радостi», навпоперек, не гаючи часу. Дiвчатам було добре, ситi та веселi, вони говорили i курили. Як у тiй пiснi. Оля нарештi вiдчула себе пташкою – вiльною, наче думка. Куди ii скеруеш, туди вона полетить. А куди полетить – у такi пригоди i встряне. Все закономiрно i чесно. Подобався Олi такий стан безтурботноi легкостi. Нiхто над тобою не стоiть, не супиться, що не так щось, не скиглить, не керуе, не робить тобi свое добре… – Ти вже куриш, як Змiй Горинич! – засмiялася Оксана. – Ти ж нинi бiля туалетiв тiльки почала! – дивувалася. – А чому початок завжди мае бути невдалим? – запитала Оля. – Хiба грiх зразу робити правильно? Ну чому одразу мають бути подряпини, синцi, зневага i розчарування? Яна таки була авторитетом у кольоровiй парi! Ним вона зосталася i в кольоровiй трiадi. Вона скочила на ноги, розлила у склянки рештки горiлки, жестом покерувала, що треба випити, а тодi промовила: – Ось про те, як уникнути подряпин, синцiв, зневаги i розчарування, ми зараз i поговоримо серйозно. І навiть якщо пiсля цього ти схочеш дати драла, то не вийде! Чому? – запитала Яна в Олi. Дiвчина мовчала. – Тому що ти посвячена у ТВД! – проголосила Оксана. – А з товариства вiльних дiвчат дорога тiльки одна. Куди? – примружилась Яна. Оля вибралась на табуретку i зобразила статую Свободи. Замiсть факела тримала порожню пляшку, замiсть таблички – обняла «Педагогiку». – До звершень! – проголосила. – Пiдкорювати свiт! Кольоровi дiвчата перезирнулись. Не виправдали сподiвань Олi на вдалий жарт. Навпаки, посумнiшали. – Ага. Диплом у руки – i до школи! – вiдповiла Оксана. – Ось куди веде дорога iз товариства вiльних дiвчат. Найкраща дорога! Оля не могла збагнути мiнливого настрою нових подружок. І не дуже старалася. Списала iхнi дивацтва на «Перлову» – так легко, вигiдно i зручно. Коли знаходиш винного – то наче розв’язуеш проблему. Ж Епiзод про те, як треба жити – не тужити i честь берегти Здавалося мiсяцю, що ранок розучився ходити. Повз, немов кiнець свiту до свого початку: всi його провiщають, пiдганяють, а вiн знае свое – живе на повну у свiтанковому царствi, за кулiсами ночi, не метушиться, не звертае уваги на чужi химернi бажання побачити, як корчиться в конвульсiях ближнiй… У мiсяця з перепою ще нiколи не була така важка голова, як нинi вiд балачок трьох кольорових подружок, у думки яких вiн здуру вгруз, пiдслуховуючи дiвочi посиденьки в нiч на Старий Новий рiк, а видряпатися так i не змiг. «Це трясовиння! – сердився на себе мiсяць. – Воно тiльки зверху яскраве-зелене, периною-мохом устелене, а насправдi засмоктуе й не вiдпускае. Ранку, де ти? Приходь швидше, а то булькну – i згадуй лиш як звали. Ще не було у свiтi такого, щоб мiсяць утопився в болотi дiвочих фантазiй! Я не хочу бути першим – така слава мене поховае! Що завзятiше мiсяць дiвочi нiчнi одкровення проганяв – то краще вони почувалися в його головi. Додавали русявого, рожевого i блакитного кольорiв, переплiталися, вкорiнювалися, ставали рiдними… – Так що, мала, свобода – це тобi не казка про Колобка. «Я вiд дiда утiк, я вiд баби утiк…» Бо, бач, старi його утискають… Герой великий знайшовся! Ну i що сталося з Колобком? – говорила Оксана. – Ясно що. Його лисиця зжерла! – пирхнула Оля. Тарiлчастим поглядом, на денцi якого, наче пiд час ворожiнь, корчився в конвульсiях горбатий знак питання, поцiкавилася: – А до чого тут я? Яна i Оксана переглянулися. Навiть попри рiзнi кольори голiвок, вони були наче два чобiтки – пара. Кольори – це дурниця. Головне – розмiр сходився, i фасон, i пiдбори гострi, наче роги. – Ми тебе знаемо якихось пiвдня, а пластинка твоя заiжджена нам уже все розповiла. – Якщо коротко. Цитую: «Менi головне – вирватися з батькiвськоi хати, а там хоч Земля хай з орбiти злiтае». Правильно? Оля замислилася. – Ну, взагалi-то правильно. – Ось. – Що ось? – Таж коли Земля з орбiти злетить, то ти з нею помандруеш галактикою. В курсi? – Не думала про таке. – Отож. Мiсяць почухав лисину. «Що вони мелють? – звiв брови спантеличено. – Та якщо Земля з орбiти злетить, то вона згорить! Разом з iхнiми кольоровими головами!» – Так що свобода – це не лишень можливiсть iти куди хочеш i з ким хочеш, пити, курити i з хлопцями дружити! Свобода – це використовувати по максимуму i з розумом усi можливостi тепер i – найголовнiше! – наголосила Яна, – завжди мати шлях до вiдступу! Вiдступу в майбутне! – О! – пiдтримала подружку Оксана. – Розшифровую: не запаскудити майбутне! – Ви з мене глузуете? – реготала Оля. Дотепи дiвчат iй подобалися. – Аж нi, аж нi… – Не кажи… Яна налила в чайник води. Ввiмкнула. Вiн почав сичати, як знервоване гаддя. – Чаю до раю! – пiдморгнула. – Ось, мала, скажи нам: хто ми такi? – Ну, ви вiльнi… Ви безтурботнi… Вас бояться iншi дiвчата. До вас тягнуться хлопцi. Вас остерiгаються викладачi. Ви смiливi в словах – а нiхто дурнем виглядати не хоче. Ви оригiнальнi зовнi. Ваша поведiнка – виклична. Ви вабите чимось… – Все? – Ну, не знаю… – А чому ти не кажеш, що ми п’янi повii й курящi наркоманки… – …якi давно вже працюють на столичний кримiнал, надаючи секс-послуги? Оля перестала тiшитися. – Так, кажуть i таке… – І? – Я теж так думаю, якщо хочете знати… – І чому це тебе не зупинило? Навiщо тобi друзi, в яких гарна тiльки обгортка? – Цiкавiсть… – Мало… – А ще я думаю, що я в будь-який момент, якщо що, зiскочу… – Тобто? – Утечу вiд вас. – Дзуськи! – Яна показала Олi дулю. Оксана вдарилася у роздуми. Здалеку, наче мандрiвник, що прокручуе в головi маршрут, знаючи, звiдки стартуе i куди мае прибути. І не гребуе промiжними зупинками, бо саме вони, крапочки на картi, i е тими найважливiшими моментами, що, з’еднуючи початок i кiнець, роблять подорож успiшною. – Вiд нас, може, i втечеш, вiд кримiналу теж можна, якщо постаратися i якщо пощастить. З наркотиками сяк-так люди зав’язують, якщо дiдько вiдпустить, зеленого змiя теж можна придушити, секс-послуги – штука тимчасова, бо молодiсть скороминуча, курiння взагалi забавка невинна – крiм як собi фактично нiкому не шкодиш, якщо в небо дмеш, а… Оксана вкинула по пакетику чаю в горнятка. Яна налила води. – А вiд себе не втечеш… – завершила мандрiвку заяложеним висновком. На, маеш… Та розгорни будь-яку газетку – там порад на тему «Як утекти вiд себе» тьма-тьмуща. Вiд них аж пролiски в’януть. – Тобто? – Смороду вiд гнилi, що отут накопичиться, – Яна поплескала себе по душi, – жодним викличним шматтям не затулиш… – Ти ж, мала, вiриш у силу запахiв? – прийшла на допомогу Янi Оксана. – Вiрю. – Тодi маеш зрозумiти. Кольоровi подружки сьорбали чай, чорний, наче затишний, бездумний сон, пахучий, як безтурботне дитинство, чай парував, мов аромат казки, а Яна й Оксана облизувалися i хитро переглядалися. На губах у них була пудра вiд тiстечок. Оля якусь хвилину придивлялася до подружок, переводячи погляд з однiеi на iншу, нiби маятник, а потiм до неi дiйшло: – Та ж ви з мене насмiхаетеся! Розiгруете, так? Знущаетеся з малолiтньоi дурочки. Думаете, село темне, можна з нього поржати! Начиталися модних журналiв – i мудруете? Вам мало крамницi, де з мене тiтонька поглузувала, наче з малявки дитсадковоi! Ви менi розказуете про душу? Продовжуючи догоджати своiм тiлам, горiлку п’ючи, курячи, тiстечка iз чаем смакуючи? Молiться, коли про душу думаете! До церкви йдiть, а не в бар! – Оля поглядом дегустувала Яну й Оксану i не могла вiдчути iхнього справжнього смаку. – Ви жартуете, так? – кольоровi подружки головами захитали, що нi, не жартують. – Це гра, ритуал, ви вивчаете мене, так? – знову мовчазне «нi». Оля принюхалася. Їi безпомильний нiс свiдчив, що кольоровi подружки не брешуть. А очi казали, що дiвчата – рiдкiснi аферистки! Оля зiрвалася з-за столу, заметушилася, забiгала по кiмнатцi, якомога переконливiше демонструючи, що вона йде геть. Бо насмiшки вже ii дiстали. – Задовбали! – пiдкрiпила Оля свою метушню словами. Рожева Яна i блакитненька Оксана сьорбали чай i мовчки спостерiгали за дiями своеi новенькоi подружки-бiлявки Олi. Коли та вже була на порозi, в плащику, застiбнутому на всi гудзики, оперезана, iз сумочкою, Яна мовила: – Сядь i не роби дурниць. – Я не можу так… – Ми хочемо тебе навчити могти. – Та хто ви такi, щоб мене вчити? Ви подивiться на себе! Ходячi клоуни! – Клоуни – це круто! А ходячi – взагалi фантастика! Як ти кажеш, Яно? – Оксана не стрималась. Оля почала передавати кутi меду. Як на неi, хай би йшла. – Може, не будемо малу затримувати, га? – звернулася до Яни. Яна потерла долоньки. – Зробимо так: якщо Оля через десять секунд, нiби нiчого й не сталося, сидiтиме з нами за святковим новорiчним столом i питиме чай – ми ii ознайомимо з Кодексом. – Я б не ризи… – Оксана не встигла договорити «кувала», як Оля вже за столом сьорбала чай. – Це не тому, що я не образилася, – сказала, – а тому, що ви – свинi! Хрю-хрю… Так-так, декоративнi, примiтивнi, фарбованi, нуднi й несмачнi! Цього разу смiх був щирий. Мiсяць-авантюрник уже думав, що нарештi дiвчата вгамуються й пiдуть спатки, бо вранцi ж на пари. Аж нi… Яна зняла зi стiни репродукцiю картини «Дiвчина з коромислом», вiдчинила ключиком дерев’янi дверцi, вийняла зi сховку саморобний блокнотик-книжечку, подала Олi й промовила: – Ось. Це «ось» мало якусь дуже величезну цiннiсть, – здогадався мiсяць, тому не мiг пiти у справах, а далi продовжував шпигувати за дiвчатами. З Епiзод про «Кодекс товариства вiльних дiвчат», або Яка воля, коли е правила? Оля крутила в руках зачитаний, мов стара Бiблiя, записничок, змайстрований з аркушiв шкiльного зошита, зшитий посерединi бiлими нитками. Палiтурка була iз зеленого картону, на нiй великими друкованими лiтерами вiд руки написано: «КОДЕКС ТОВАРИСТВА ВІЛЬНИХ ДІВЧАТ». Оля розкрила книжечку. На першiй сторiнцi, де зазвичай вказують видавництво й рiк, побачила: «Розпочато: нинi». Овва! Та цьому «нинi» вже декiлька посiчених зморшками десятирiч, судячи з вигляду. Перегорнула сторiнку. Мiсяць трохи посунувся в небi праворуч, бо погано йому було стежити за дiвчиськом. І шторка своiм рiжком затуляла текст. Мiсяць сiпнувся, бо серце його закалатало чужим ритмом. Вiн вiдчув чужi емоцii, як своi. Став зомбi. Зник, марнуючи час на чужi радощi та печалi… Як примара, в головi мiсяця постала його доля, в планах якоi було дивитися концерт зiрок. Сидiла на хмарi, нудьгувала i думала, як би ото помститися мiсяцю, воздати сповна, аби знав, як воно сильно болить, коли тобою нехтують. Долi взагалi-то егоiстки, вони не зважають на те, що, може, в тебе важливi справи, якi хоч умри треба залагодити, для них – оступився, отже, зрадник. А зi зрадниками що роблять? Правильно, карають. Мiсяць пiдморгнув долi й подумав, що життя полюбляе цiкавi реалii пiдкинути, що якби не iлюзii, то був би вже цими реалiями розтерзаний i по свiту розвiяний, мов порох. Зiтхнув, погладив свое слабке мiсце – лисину. Спiтнiв. «От же ж! – вигукнув спересердя. – На небi мороз, а я вогкий. Як застуджусь, то таку дискотеку з вiтром i градом цим дiвчиськам влаштую, що мало iм не здасться! Ненормальнi! Спати йдiть! – репетував мiсяць, але дiвчата на крик не реагували. Нiяк. Бо i слух мали слабенький, i мови небесноi не розумiли. Єдине, що вмiли добре – зводячи оченята догори, на Бога нарiкати i в Нього щось просити. Щоб небо почуло i манни своеi пiдкинуло, хочуть усi, а щоб викроiти хвильку i прислухатись, психотерапевтом трохи на громадських засадах попрацювати – дзуськи! Часу нема. «На “дай” е час, а на “на” – нема! – обурювався мiсяць. – Люди, люди, куди свiт котите?» Ураз припинив бурчати, бо крiзь шпаринку в шторках прочитав: ВСТУПНЕ СЛОВО Мене звати Марiя, i менi шiстнадцять. Учуся я в педучилищi на вчительку, живу в Радянському Союзi, надворi зима, я атеiстка, а в грудях у мене чорти шкребуть. І ще я егоiстка, бо багато чого хочу. Я хочу свободи – а ii немае, я хочу любовi, а мене лишень поважають, i то хiба що за щось, я хочу кохання – а воно три днi тому написало менi записку про дружбу, навiть не мало смiливостi пiсля того, що я йому вiддала, подивитися менi в очi й просто сказати «прощавай», я хочу радостi – оглядаюсь навкруги i не можу ii вздрiти, я шукаю хоч якоiсь опори – стовпiв купа, але жоден не дозволяе на себе зiпертися: гарчить i б’е струмом. І так далi, i таке iнше – безлiч прагнень, i кожне, як бублик, – з дiрочкою. Прiрва. Вiд самотностi й безвиходi я засновую Товариство Вiльних Дiвчат (скорочено ТВД). І я – перша «вiльна дiвчина», так би мовити. Час заснування – нинi. Без будь-якоi прив’язки до дати. Я хочу, аби саме «нинi» було таким, у якому можна бути щасливою. Звiдси випливае мета товариства – пошук вiдповiдей на запитання: У ЧОМУ СЕНС ЩАСТЯ? Так, я хитра! Я собi придумала гарну безпрограшну лазiвку з тим усесильним словом «НИНІ», i полягае вона в тому, що менi й моiм послiдовницям доведеться повiрити, що НАШЕ товариство – вiчне. Бо нинi е завжди: вчора було, зараз е i завтра буде. НИНІ – дороговказ до щастя. Отже, святий обов’язок кожноi вiльноi дiвчини, яка матиме честь тримати в руках цю таемну книжечку, – подiлитися своiм досвiдом, дати обгрунтовану вiдповiдь на запитання «У ЧОМУ СЕНС ЩАСТЯ?» i таким чином долучитися до створення «КОДЕКСУ ТОВАРИСТВА ВІЛЬНИХ ДІВЧАТ». Може, колись, як я вже буду старенька, або як мене вже не буде, цi нашi спiльнi одкровення принесуть комусь щастя! Що ж, уперед! І як засновник та перший читач книжечки нашого «ТВД» я дозволю собi написати в «Кодексi» перше правило: 1. Усе вирiшуе НИНІ. В ньому найбiльша цiннiсть i сила. Якщо НИНІ твердо стоiть на ногах, йому не зашкодить нi минуле, нi майбутне. Я поки що не знаю, у чому сенс щастя, однак твердо переконана, що шукати його потрiбно у «НИНІ».     З повагою, Марiчка, нiч, у хатi тепло, менi самотньо, надворi мороз, свище вiтер, моя подружка смачно i смiшно похропуе, НИНІ. P. S. Попереджаю: жодних дат, лише короткий опис настрою. Оля почала гортати Кодекс, уривками ковтаючи з нього правила своiх ровесниць, якi теж хотiли бути вiльними. – Та що ж це виходить? – вигукнула Оля. – Якщо самбiрська педагогiчна школа перейменована у педучилище у 1944 роцi, то ймовiрно… що Марiчцi вже дев’яносто рокiв? – Очi в Олi були величезнi, схожi на мiсяць у розквiтi сил. Мiсяць не мiг вiдiрвати погляду вiд дiвчиська. Яка краса! Дивовижа! А коли вловив подiбнiсть ii оченят до себе, то так запишався, що прогавив чорну й важку, мов гора дрiмуча, хмару, що, наче тьма, закрила своiм ненаситним черевом вiд нiчного свiтила землю. Шоу скiнчилося! Бо запобiгти насуванню чорноi завiси мiсяць iще мiг, маневруючи небом, вiдсуваючи ii вилами, а от скинути iз себе, коли вона налягла всiм своiм пересиченим черевом, сил бракувало. Вже пробував колись – не вийшло. Тепер навiть не рипався. Мiсяць був могутнiй, не лишень на кожну iстотку впливав примхами свого характеру, а й на цiлий Всесвiт. А поводився, наче слон на мотузку, якого в дитинствi прив’язали до кiлочка. Слоненя смикнулося, не змогло вирватися, i повiрило, що свобода – на вiдстанi шнурка. І найстрашнiше те, що вже будучи дорослим слоном, вiрило в дитячий досвiд, не робило бiльше спроб розiрвати кайдани, якi тепер для слона були волосинкою. «Вiра всесильна!» – подумав утiшений мiсяць. Усе-таки е позитив у тому, що хмара його накрила – вiдпочине без мук совiстi, що недогледiв дiвочих секретiв, якi, мов павутиння, плетуться вже десятилiттями. Цiкавих екземплярiв надибав. Коли надумае колись написати книжку спогадiв, то i iх згадае. Бо вони хоч i не святi, але принаймнi й не роботи. Шукають сенсiв – а це вже дуже багато. Бо не святiсть у пошанi на небi, а пошук! Мiсяцю б на землю, в дiвоче тiло симпатичне, ото би рейваху наробив! Вiдiрвався б на тисячу… Прости, Господи, це жарт. Так, стоп. Про що ж мiсяць думав пiсля того, як його хмара затулила? Ага, про вiру. Таки-так, вiра – сила. Одна вiрить у «нинi», iнша – у те, що «свобода – коли не чуеш бурчання тата». А насправдi… Коротше, все iлюзiя! Мiсяць розмахнувся i запустив Каiновими вилами у хмару. Ковтнув заспокiйливого, бо теж живий, не машина, а емоцii така штука, що коли вчасно iх не приборкати, то спалять тебе. І не мае значення, якi емоцii, добрi чи поганi. Понад мiру шкiдливi всi. Ох, вiчнiсть, вiчнiсть! У вiчностi е один недолiк – вiчнiсть! Завжди кортить щось та й вiдкласти на завтра… Але то нiчого. Он люди смертнi, а теж на завтра все вiдкладають. Усе-таки мае рацiю оця перша дiвчина з Кодексу вiльних дiвчат: «нинi» – серйозна штука. Мiсяць вiдкрив у комп’ютерi план роботи i в графi «Примiтка» написав: «1. Простежити “за вiльними дiвчатами”. 2. Не прогавити “одкровень” колишнiх “вiльних дiвчат”». А тим часом Оля не могла вiдiрватися вiд брошурки. Вона ii безладно гортала, гладила, мацала, нюхала. Руки в дiвчини трусилися. Бо з тiеi книжечки вигулькували емоцii авторок записiв, заворожували мрiями i юнацькими пошуками життевих сенсiв. Оля розгорнула Кодекс навмання. 33. Вночi молися до Мiсяця, вдень – до Сонця. Будь мiнливою – зекономиш нерви. Але знай, куди хочеш прийти. Інакше комунiстична партiя тебе скеруе до «свiтлого майбутнього», адже вона – «рульовий». Алiна, весна, вечiр, сонце пiдпалюе, мов зiм’яту газету, краечок мiста, тепло, романтика, я хочу помиритися з Романом. Заiнтригованi були всi трое з кольоровоi зграi. Оля дивувалася Кодексу, а Яна i Оксана – реакцii Олi на брошурку. – Ну як? – не витримала Оксана. – Сила! Яна не могла, щоб не повчити. – Сила не в правилах. Сила – в дотриманнi правил. Зрештою… – Я вiзьму собi цього блокнотика додому. Почитаю на самотi. Без коментарiв. І свою мудрiсть додам, – мовила Оля. Кольоровi дiвчата перезирнулися. – Не можна, – одночасно мовили. – Чому? – Бо нас свого часу попередили, що не можна виносити Кодекс iз цiеi кiмнатки, тепер ми тобi кажемо. І дасть Бог, так само через декiлька рокiв, коли знайдеш послiдовникiв Товариства вiльних дiвчат, скажеш iм це i ти. – Зрозумiло. – А «мудрiсть» дозволено записувати сюди лише пiсля року перебування у товариствi вiльних дiвчат. – Аж так! – вигукнула Оля. Іронii не приховувала. Пiдозрювала, що кольоровi аферистки все ж хитрують. Вiдчувала пiдступ. – Товариство вiльних дiвчат – це казка! – не вгавала Яна. – Авжеж! А в казку потрапляють тiльки перевiренi героi… – пiдтакувала Оксана. – Зрозумiло, – буркнула Оля. – На чудо сподiваемося. – Аякже! А твоi мрii хiба не казка? А поривання до волi – хiба не диво? – Яна потерла своi хитрi оченята. Хотiла спати. – А те, що ти зараз тут, це хiба не казкове чудо? Оксана заклiпала мудрими очима. Позiхнула, киваючи. Оля пiдступними очиськами баламутила не лишень кольорових подружок, а й Бога – Вiн нiяк не мiг розкусити цього мiнливого, наче свiт, дiвчати. Хитрiсть, мудрiсть i пiдступ. Ось кого об’еднало Товариство вiльних дiвчат станом на… НИНІ. Що з цього вийде, вельми хотiв дiзнатися затулений хмарою мiсяць. І чого грiха таiти – Боговi теж було цiкаво подивитися кiно, у якому Вiн гречно вiддав режисуру дiвчатам i дозволив iм бути акторами. Хочуть себе випробувати – будь ласка. Будь-якi дiяння у свiтi мають свою цiну. Що надбають люди, те й мають. За грiхи платять зi своеi кишенi, за добро кладуть до своеi кишенi. Все чесно, як на сповiдi… Оля тримала брошурку в долонях, наче грiла ii пiсля холодного сховку, облаштованого за «Дiвчиною з коромислом». – А хто з вас був перший? – запитала. – Ну, тобто, хто кого завербував у «вiльнi дiвчата»? – Почитай правило сiмнадцяте, – порадила Оксана. Оля погортала Кодекс, знайшла «17». Почерк був штивний, пiд прямим кутом, строгий, наче офiцер. Думай про себе. Іншi самi про себе подумають. Абсолютна дисгармонiя. Пiзня осiнь. День нiби. Хмарно, вiтряно, дощ. Надворi хаос. Певно, аби щось створити нове, потрiбно спочатку розвалити те, що е. Листопадовi дуже добре це вдаеться. Гартуюсь самотою. Маргарита. Нiч, як квочка курчат, затулила собою свiт, захищала його i грiла своiм теплом. Розслабилася i дрiмала. Була п’ята ранку – час, коли чортенята стрiмголов мчать додому, аби не наразитися на свiтанок. – Ви не бачили моеi сумочки? – Оля почала збиратися додому. Зиркнула на годинник, присвиснула, як задерикуватий хлопчисько, що прагне здаватися дорослим, услiд красунi, котра вишивае нiжками, нiби пружину бажання закручуе. – Йду. Треба привести себе до ладу, годинку подрiмати, повторити iсторiю – i на пари. Бо я принципово не прогулюю. До речi, а Кодекс нiчого про пари не пише? Яна не стерпiла. Їй не подобалися перепади настрою i штучних шпильчастих жартiв новоi подружки. Вона випалила: – Спати будеш тут! – кивнула на вiльне лiжко. – Нiхто тебе додому зараз нi поведе, нi повезе. Це раз. Друге. Затям собi, аби бiльше ми до цього не поверталися: в Кодексi свое слово може сказати лишень той, кому дозволено це зробити. Ясно? – Оля мовчала. Не клiпаючи. Наче манекен на вiтринi, що демонструе одяг блазня. Не сподiвалася, що кольорова подружка, з нею, «вiльною», говоритиме так… Так, як тато! – А… – нарештi спромоглася на звуки, – хто дае дозвiл? – Життя! – вiдповiла Яна. Оля мала вигляд так само спантеличений. Схоже, була розгублена щиро. А якщо нi, то акторка з неi генiальна. Пора кидати педагогiчний коледж i вступати в театральний iнститут, там себе реалiзуе на повну. – Іще щось? – А… хто господиня цього лiжка? І де вона? – Оля пом’яла в руках подушку. Пухкенька. – На панелi. Ти ii бачила нинi бiля «Забаганки». Це Настя. – Ви навмисне менi ii показали? – Так. – А вона не прийде? – Нi. – А чому вона такою стала? – Тому що свобода i дурiсть – це рiзнi речi. – Тобто? – Стели. Хто як собi постелить, так i виспиться. Народ уже давно в цьому переконався. Вона собi постелила в готелi… Не дивися на нас як на зрадниць, ми з нею довго воювали! Не вiдвоювали. Вона зробила вибiр… – Нiчого не розумiю… – мовила Оля, розкладаючи лiжко. Постiль була свiжа, пахуча. Нинi помiняна, точно. – Не лукав, – усмiхнулася Яна. – Як на перший раз, ти дуже багато що розумiеш, подружко… Лiжко було рипуче, вiдвисле, як гамак. Радо прийняло Олю, обiйняло, приголубило. Але заснути не давало. У думках Олиних крутилися останнi подii, приперченi чорно-бiлим минулим i припудренi кольоровим майбутнiм. – Питай уже, – раптом обiзвалася Яна. Оля гадала, що дiвчата смачно сплять. Аж злякалася. – А… яка може бути воля, коли треба виконувати якiсь правила? Кольоровi дiвчата не вiдповiли. Не знали. Або не хотiли. Або не можна було. Ранок чотирнадцятого сiчня саме стояв на порозi й змiтав березовою мiтлою з чобiт свiжий снiг. Почув Олине запитання i замислився. «Так, – мiркував собi, – якщо я виходжу на роботу щоранку, хочу я цього чи не хочу, маю настрiй чи нi, то я що, невiльник? Я ж можу плюнути на правила i не вийти? Або з’явитися вночi? Можу?» «Можу, – вiдповiв собi. – І що тодi буде?» – почухрав лису, наче в немовлятка, потилицю. Вiдклав вiдповiдь на потiм. «Доб ре, – мiркував далi ранок, застигнувши на порозi дня з мiтлою, – припустiмо, я «забив» на правила i регулярно почав ставати «вiльним». І що?» – постояв, поуявляв, задерши голову до схованого за хмарами молодого сонця. І тут його пересмикнуло. Прийшло одкровення. Страшне, як Бабай з дитинства. – «Що, що? Та мене тодi не буде! Бо я ж ранок! І якщо я ранком не народжуся, то все, гаплик! Ото дiвки голову заморочили…» Взявся ранок за клямку, вiдчинив дверi в день i зайшов до хати. «Вставайте, вiльнi дiвчата! – вигукнув. – І не надумайте земну кулю з осi висмикнути, бо тодi свобода не свiтить нiкому! Ото Бог молодець, так iнтригу iз сенсом життя закрутив, що фiлософи нiколи не будуть безробiтними. Го лодними – можливо, а без роботи – нiяк. Ха-ха… Ось тобi й маеш «Спочатку було Слово»… Пiдйом!» У хатi затарабанив мобiльний телефон. Старим, чубатим, з прищиком на макiвцi годинником. И Епiзод про тихе переселення дiвчини Олi в кубло фурiй Наступного дня Оля переселилася до Яни й Оксани. Панi Стефа влаштувала скандал, поривалася навiть до коледжу навiдатися. – Так, я пiду! Я пустого не мелю, не дивись на мене, як Ленiн на буржуазiю! Я постараюся, щоб керiвництво такого поважного освiтнього закладу перешкодило звалитися цвiту нацii у прiрву розпусти! – панi Стефа була любителькою слухати наживо i в запису засiдання Верховноi Ради будь-яких демократичних скликань, тож легко могла укласти словник украiнських патрiотичних гасел, якби хто iй таку iдею пiдкинув. Оля розклала на столi перед яснi очi панi Стефи грошi. – Нинi чотирнадцяте. А тут за цiлий сiчень. Жiнкою смикнуло, але в бiк заспокоення. Грошики вона полюбляла завжди, i коли iх можна було мати бiльше, вона iх, як правило, мала. Панi Стефа пiдiйшла до телефону, потикала на протертi кнопки. Слухавку на тому кiнцi хвилi взяли одразу. – Любцю, ти казала маеш дiвочку для мене на квартиру. Вона ще не передумала? Нi? Добре. А коли? Ясно. – Панi Стефа поклала слухавку. – Аж iз першого числа буде зайняте твое лiжко, – мовила розчаровано до дiвчини. Оля погладила грошi, що лежали на столi. – Це за те, щоб ви не надумали в коледж iти… – залiзла в сумочку i почала шарудiти там новенькими, наче бальзам на душу, купюрами. – А це за те, – розкладала купюри, мовби на долю ворожила, – аби ви забули номер телефону моеi мами. Панi Стефа миттю, нiби крихти, змела грошi зi столу на свою загребущу долоню, а звiдтам вони перекочували в засмальцьовану кишеню «щасливого» халата, якого вона одягала з давнiх-давен у тих радiсних випадках, коли ходила збирати з квартиранток платню. «Щасливий» халат, щиро кажучи, не лишень виглядав, наче шматка з автосервiсу, вiн iще й тхнув iдкими помиями, нiби оцтом скропленими. Але халат був «щасливим» – i в цьому вся його сила, вiн був амулетом, приносив у дiм спокiй i достаток. Силою амулету панi Стефа не нехтувала. Раз колись узяла грошi не в ньому, бо до сина дiвчина прийшла i вiн не дозволив (соромився, бач, а грошей брати не соромився), то наступного дня дiльничний прийшов права качати, мовляв, уникаемо оподаткування, пенсiонерiв обкрадаемо, отак… – Звiдки в тебе грошi? – присiкалась панi Стефа, нiби зловила Олю на якомусь геть негiдному вчинку. – А хто такий Ленiн? – парирувала дiвчина. Жiнка сплеснула долонями по полах свого халата, вигукнула: «Темнота чорна!» – i почала гнiвну розповiдь про вождя свiтового пролетарiату, яку закiнчила висновком, що «якби не Ленiн, то Украiна вже давно була би Канадою, а той упир усе зiпсував». Оля гречно подякувала панi Стефi за урок iсторii, хоча про Володимира Іллiча Ленiна знала багатенько, iхнiй iсторик теж до його полiтичних i моральних дiянь був небайдужий, i студенти цим користалися, якщо треба було вiдвернути його увагу вiд самостiйноi роботи, яку вiн давав завжди невчасно i завдання якоi були завжди неймовiрно заплутаними: то пiдкидали нiби ненароком iсторику тему жовтневого перевороту i комунiстичноi партii, пiсля чого часу на самостiйну не вистачало, бо буряковий вiд збудження iсторик, наче той Ленiн на броньовику, емоцiйно виступав до кiнця заняття. А ще Оля переконалася, що сила цiкавостi пасуе перед силою гнiву, бо де Оля взяла грошi, панi Стефу враз перестало цiкавити. Це було вже пополуднi, коли захмелiлий Старий Новий рiк, донесхочу наласувавшись щедруваннями, блаженно погладжував черевце i планував прилягти на годинку, аби на вечiр виглядати бiльш-менш свiжим, бо Святий Василь пообiцяв забiгти на чарчину i потеревенити про життя. А вранцi цього ж дня, перед парами, збурюючи першокурсникiв групи 1-Г, до аудиторii запливли двi фарбованi фурii i, наче по подiуму, повишивали до вiдмiнницi Олi. Нахилились над нею, мовби плакучi верби, i шепотiли щось, хихикаючи. Оля кивала i казала «добре». Трое богатирiв-хлопцiв (для педагогiчних коледжiв – священна норма), наче завороженi, втупились у книжки. Вони ще тодi не знали, що на впевнених у собi до нахабства дiв чат завжди дивитися важко. Зi слабкими, невпевненими затишно й легко, а iз сильними – некомфортно. Чому? Решта жiночоi аудиторii роздiлилася на двi групи: одна Олi заздрила, iнша засуджувала. У вiдсотковому еквiвалентi десь так 80 на 20. На користь заздростi. З цього можна було зробити висновок, що аби носити горде ймення хвойди, теж треба було постаратися, докласти, так би мовити, зусиль. Бо нiчого так просто не бувае, життя не Святий Миколай, що в дитинствi може подарувати мрiю, i то коли в дитини нормальнi батьки. Все й усi у свiтi вiд чогось i вiд когось залежнi. То як же цю нереальну свободу здобути? – Нинi? – запитала здивовано Оля у фарбованих фурiй, коли тi вже збиралися йти геть. – Нинi, – вiдповiла блакитна дiвиця. – Все в життi вiдбуваеться «нинi». Ти це знаеш, – пiдкреслила вказiвним пальцем iз синiм, нiби з похмiлля, нiгтем. Декiлька однокурсниць, що мали музичний слух, з шушукання фарбованоi трiйцi зрозумiли таке: вiдмiнниця Оля, лицемiрка i зрадниця, сьогоднi ввечерi перебираеться на квартиру до кольорових фурiй, тому негайно повинна провести виховну роботу зi своею сумновiдомою походами в коледж хазяйкою панi Стефою, аби та не зчиняла галасу, сидiла в хатi, як миша в рукавичцi, не надзвонювала батькам, бо репутацiя у хвойд не дуже i iм не треба ускладнень. А щоб усе пройшло гладко, рожева дiвуля передала Олi складенi в трубочку хрусткi папiрцi, грошi, сто вiдсоткiв. Схоже, перший заробiток тихонi-вiдмiнницi. Зв’язалася на свою голову чи що там. То й не дивно – у нiй завжди було щось таке… вiд повii. Вона у першому семестрi заради карлючки в залiковiй книжцi маму рiдну продала б. А отже, в тому, що вона почала продавати себе, немае нiчого дивного. Треба подiлитися спостереженням зi Всесвiтом – вiн розумний, вчинками i помислами людей усе владнае… Пан Остап, господар квартири, де мешкали Яна й Оксана, жив у Трускавцi, мав там курортний бiзнес, хатина в Самборi дiсталася йому вiд тiтки, тож спадком своiм вiн не дуже й переймався, навiдувався раз на квартал, переглядав список, який складали квартиранти: що треба полатати, а коли майже дочитував його, подумки витаючи десь на трускавецьких пагорбах, попиваючи цiлющу водичку, у дверях з’являвся самбiрський майстер Дмитро Шiсть Секунд i казав, що за шiсть секунд усе зробить. А ще пан Остап для зручностi призначав «управителя» свого «маетку». Зараз ним була Яна, тож вона й зателефонувала господаревi з повiдомленням, що до них пiдселяеться нова дiвчина Оля, потенцiйний управитель, бо через пiвроку Яна закiнчуе коледж i на крилах натхнення летить у рiднi Броди плекати цвiт нацii. – Так скоро? – здивувався пан Остап. – Не зрозумiла… – Дивуюся, що так скоро минули чотири роки, – пояснив господар. Яна хихикнула. – А, так… – Давай, одержуй свiй диплом, я тебе у Трускавець заберу. Готель новий якраз вiдкрию. Шiсть секунд – i буде готовий, – зареготав, видно, майстра самбiрського згадавши. – Таж я не маю досвiду в тих дiлах. – Дорогенька, я якраз, щоб ти знала, всiх працiвникiв набираю без досвiду i вчу iх того, що менi треба. Сам. Так що коли надумаеш до мене на роботу, то Боже борони десь досвiд пiдчепити. – Чому? – Бо досвiд – це вiрус. Зрозумiла? – Так, пане Остапе. – Добре. – То що, брати менi цю Олю i готувати на «управителя»? – запитала Яна. І навiть через слухавку побачила, як пан Остап усмiхнувся, i вiдчула, що вiн задоволений ii метикуватiстю. – Бери, – рубонув господар, аби не зрадити задоволення перед своею потенцiйною працiвницею. Щоб вона не розслаблялася i не посiяла у своiй уявi найбiльш небезпечний пирiй усього прогресу – незамiннiсть. Бо пан Остап з досвiду добре знав, що незамiннi – е. І зовсiм не професiоналiзм робить людину незамiнною, а щось iнше, внутрiшне, про що Остап починае здогадуватися, але вголос говорити не хоче, аби не наврочити. Бо хоче, аби його вiдкриття працювало на нього, а не на конкурентiв. Коли Остап здобуде свiт, ось тодi можна досвiдом i знаннями дiлитися. А доти – зась. Заздрiсть людська сильнiша за атомну зброю. Дiе ефективнiше, хоч i повiльнiше. І Премудрий епiзод про насолоду, яку може отримувати людина, коли клеiть дурня, а iй вiрять Жилося Олi з кольоровими подругами весело. Їхне трiо в педколеджi називали «Кольоровi змii», а квартирку – «Куб лом». Бути однiею зi «змiй» Олi подобалося. Блакитненька, рожевенька i бiленька «змii» поводились виклично, навiть грубо, не панькались нi з ким, не приховували, що самi не iдеальнi, але й на хиби iнших вказували прямо i зухвало, i iх не хвилювало, що вiд такоi вiдвертостi комусь, може, незручно i боляче… Однолiтки iх обминали й водночас тягнулися до них, старшi iх iгнорували, бо «коли не чiпати, то не смердить». Здавалося, дiвчата вiльнi, наче барвистi казковi птахи: все у них е, i того, що е – вистачае. Крiм того, що поводились розкуто в коледжi, час вiд часу влаштовували собi розкутi вихiднi – з випивкою i хлопцями. І з розумом. Який, утiм, iнколи втрачали, але хто з людей без грiха? Так минали днi за днями, мiсяцi за мiсяцями. З часу входження до Товариства вiльних дiвчат Оля лише одного разу була вдома, в лютому, i то в авральному порядку – аби засвiдчити вiдданiсть родинним цiнностям, татовi шану вiддати, бо йому грамоту виписали в районi за активну громадянську позицiю, i в хатi було масове гуляння, таемна битва лицемiрства, пихи i заздростi, яку обслуговували виснажена, наче африканська бадилина, мама i байдужа, мов час, Оля, що пiдганяла стрiлку годинника на стiнi вперед, до третiх пiвнiв, бо саме в той час останнiй iз могiкан, сусiд дядько Микола почалапае навпростець, городами, за свою клуню i там з годину буде гикати, харчати i натягатися, аж поки не виблюе iз себе всю «радiсть». Пiсля повернення до Самбора Олi три ночi не спалося, жахи ввижалися: в чорно-бiлому кiно вона тинялася навколо батькiвськоi хати, i там, де завжди росли пролiски, була тьма… І не просто тьма – а тьма-тьмуща, i тодi в муках до Олi прийшло одкровення i сказало: стань зеленою, мов iнопланетяни, i все буде добре. І вранцi, нiкому нiчого не сказавши, Оля пiшла в перукарню i пофарбувала волосся у зелений колiр. Не без проблем, бо фарби потрiбноi на мiсцi не було, однак у наш космiчний час, який умiе читати навiть думки людини, головне дуже чогось хотiти – i воно здiйснюеться! Сила думки – це зброя зброй, чарiвна паличка масового знищення! Словом, фарбу знайшли. Не «за шiсть секунд», як каже згаданий вище самбiрський майстер, але швидко. На диво, щойно повернувшись додому з новим кольором волосся, Оля вiдчула, що змiнилася й вона вся. Одного погляду в дзеркало вистачило, щоб зафiксувати в собi зелень i вiдпустити бiлину. Зелень через волосянi корiнцi перелiзла в голову, наслiдила своiм бравим кольором у мозку, а звiдтам разом iз крiвцею через живильнi потоки судинок розiйшлася по тiлу i повiдомила йому про нову Олю. Тiло спочатку пробувало пручатися: як, мовляв, може бути, щоб якась фарба мала таку силу? Як не крути, а з материноi утроби на свiт Божий дiвчинка народилася бiленькою, мов ангелятко, а не зеленою, наче мавка. На що тiлу заперечив згусток енергii, який, наче лава, заповнив його, сказавши: «Ти, шановне, вiдстало. Часи змiнилися, зараз у свiтi панують закони квантовоi фiзики, а отже, тепер головне – енергiя. Своiми вiбрацiями вона й творить те, що можна i вiдчути, й помацати. Ти, тiло, теж, до речi, енергiя, тож мовчи, бо як поселиш у головi своеi господинi Олi зневiру, то й саме страждатимеш, адже твiй Бог аж нiяк не iжа, а те, що думае Оля». Ось так приблизно вiдбувалося перетворення Олi колишньоi на нову, зелену, фактично без боiв, що було дивно, адже зазвичай старе не хоче поступатися новому. Четвер, полудень. Дiвчина вирiшила ще сходити на пари, бо кортiло iй вiдчути реакцiю «ближнiх» на себе зелену. На вулицi дiвчину наче не помiчали. У вестибюлi старий вахтер Шикуйсь, що колись фiзкультуру викладав тутечки ж, у коледжi, присвиснув, протяжно, мовби дух спускав, декiлька дiвчат завмерли, наче манекени, деякi, мов дурненькi, гигикнули, а единий хлопчина в окулярах Вiтя Бiб, що, сидячи на пiдвiконнi, готувався в унiверситет на бiологiчний, усмiхнувся. По-справжньому, як митець. – Гарно? – Оля вздрiла його усмiшку i вiдчула захоплення. – Дуже, – вiдповiв той. Вiдверто, не соромлячись, нiби зустрiв рiдну душу. – Асоцiацiя? – запитала Оля Вiтю суворо, як на олiмпiадi. – Лiана. Завзята лiана у диких джунглях, – випалив Вiтя, примружившись, наче яку каверзу приховуючи. – Дякую. Оля вибiгла на другий поверх, у коридорi проминула застиглу, лишень з пульсуючими вилицями i сiпанням липких вусикiв пiд довгим носом бiблiотекарку, яка все знала i на всьому розумiлася, яка своею хирлявою особою будь-який простiр, що погано тхне, заповнювала i була набридливою, наче муха. Їi так i називали – Муха. Так от, реакцiя Мухи надала Олi впевненостi, пiдтвердила, що дiвчина на правильному шляху, бо коли Мусi зле, то тому, хто зробив iй погано, мусить бути добре. Закон коледжу. Перевiрений десятками випускiв учителiв початкових класiв. Оля впiрнула в аудиторiю. За столом сидiв iсторик i ставив «нб». – Вередун Ольга. – Я тут! Тридцять пар очей сфокусувались на дiвчинi. Аудиторiя видала такий оркестр емоцiй, що якби хтось здогадався записати партитуру, то володiв би шедевром. Це була би композицiя, що зцiлюе все: i психози, i неврози, i дурiсть, i нормальнiсть. Таке по нотах не зiграеш. Хiба по нервах, якими керують почуття. Історик зобразив класичне здивування, опустивши, наче цап, що прицiлюеться, аби когось буцнути, голову, i дивлячись на Олю знизу вгору, поверх окулярiв, перепитав: – Вередун Оля? – Так, я тепер така… – мовила зелена дiвчина. – Ходи сюди, будеш вiдповiдати. Оля пiдiйшла до дошки, стала поряд з iсториком. Старий чортяка не зводив з дiвчини свого погляду понад окулярами. – Перелiчи менi, будь ласка, шановна студентко, вiдомих iсторичних персонажiв з нашого цьогорiчного курсу, якi своею поведiнкою кинули виклик суспiльству. Дiвчина секунд тридцять прокручувала в головi вивчене, а тодi сказала: – Та всi… – Вiдмiнно! – зрадiв iсторик. – Сiдай, будь ласка. – Оля зробила крок. – Зажди, – зупинив ii викладач. – А кому ти кинула виклик своею зеленою шевелюрою? Аудиторiя зареготала. – Собi! Історик опустив окуляри, пiднявся зi стiльця. Розбурхав у собi запах кави. – Шановнi майбутнi колеги, – почав поважно, – мiж реготом i зеленою шевелюрою я вибираю зелену шевелюру. – Ауди торiя затихла. – Бо виклик собi кидають не слабаки. Слабаки ржуть, наче конi, iз сильних. Нехай неправих, але сильних. А зараз самостiйна робота. – Студенти зашепотiли. – І можете не пiдкидати менi тем про комунiзм i радянську владу – нинi цей номер не спрацюе. Я злий, бо не люблю масового психозу. Я побачив телят, якими можна робити будь-яку революцiю… Уточнюю: не силу, яка творить революцiю, а телят, якими роблять революцiю… Отже, записуемо питання. Як завжди, перший варiант, другий варiант, – iсторик правою рукою навiв уздовж аудиторii двi паралельнi лiнii. – Вперед, телята! Завжди чемний Опанас Альбертович цього разу був монстром. Чудовиськом, що залiзло в непрохiднi нетрi iсторii, виколупало звiдтам якiсь незрозумiлi подii й змусило студентiв вигадувати про них казки. За п’ять хвилин до кiнця заняття iсторик зiбрав роботи. Й одразу взявся перевiряти. Розгорнув, зиркнув, перекреслив, поставив одиницю. І так на всiх роботах, крiм однiеi, де було написано кiлька слiв. Їi вiн вiдклав убiк. Потiм почав студентськi самостiйнi роботи рвати. На клаптики. По декiлька аркушiв, не поспiшаючи. Коли на столi перед Опанасом Альбертовичем уже лежала кучугура пошматованих студентських знань, вiн вийшов з аудиторii. Вiд тишi аж забринiли шибки на вiкнах – такого шоку вони ще не переживали за свое багате на досвiд життя. До гамору були звиклi, а тиша збила iх iз пантелику. Через декiлька секунд iсторик повернувся зi смiтни ком i зсунув клаптi паперу в кошик. Продзвенiв дзвiнок. Червоний, наче радянський прапор, iсторик, сопучи, зiбрався геть, не задавши навiть домашнього завдання. У дверях смикнувся, зупинився. Не втерпiв, щоб не висловити свое обурення. – Не через написанi вами глупства я злий. Нi! А через те, що нiхто з вас не обурився, що не теля! Я тричi назвав вас телятами! Тричi! – iсторик вибiг iз кабiнету. Таким його ще нiхто нiколи не бачив. Згорбленим, зсутуленим, нiяким. Зневiра влiзла йому в голову i затулила просвiток. Вiн ходив на роботу, щоб виростити з кров з молоком хлопцiв i дiвчат – господарiв свого життя, а побачив телят з опущеними головами, що на образи мовчать, перебираючи ратицями, бо бояться за своi шкурки. Тiльки за iсториком зачинилися дверi, студенти ожили. Комусь було соромно, хтось лаявся вслiд, комусь було байдуже. До викладацького столу пiдскочила староста Уляна i вхопила вiдкладену самостiйну роботу. – Слухайте! – пiднесла руку, наче давала команду «На старт». – «Я про такi iсторичнi моменти не знаю. Пiдозрюю, що iх не було». – Що? Що? – Як? – Хто? – заволали приниженi дiвчата. – А хто може бути? Вискочка наша! Ольга Вередун! – виголосила староста Уляна. – Ах ти сучка зелена! Ти не могла сказати, га? – Хвойда! – Задрипанка! – Свиня! Оля, щоб не розплакатись перед одногрупниками, вибiгла з аудиторii. Мерехтливими коридорами, сходами, що тремтять, вибрела на вулицю. Стала обличчям до декоративноi ялинки, перевела подих. Розумiла, що образила дiвчат, могла ж сказати, що iсторик з них познущався – довiв, що вони телята в квадратi. Але, з iншого боку, чого вони з неi смiялися? Всi реготали, коли побачили, що вона зелена, всi без винятку! Хай знають! На фiзкультуру не пiшла. Їi в роздягальнi заклюють. Не впевнена була, що не зiрветься й Уляну не потягае за патли. А винною зроблять, звичайно, Олю, бо вона не така, як усi. Не зi стада. А вiдтепер ще й зелена! Витурять ii з коледжу, точно витурять. А в село до тата Оля не хоче. Нi, тiльки не це! Зникнути, переждати. Десь вона читала, що коли хочеться комусь натовкти пику, то треба добу перечекати. Пауза заспокоюе нерви i вмикае здоровий глузд. В головi було легко, а на душi шкреблися кiшки. Та невже голова i душа не з одного тiста? Часто-густо вони не просто не можуть спокiйно спiвiснувати в однiй особi, а й ворогують, капосницi! А може, вони найкращi подружки? І змушенi приховано заздрити одна однiй i гадати, як би то кавалера у подруги вiдбити i замiж за нього вийти? Вона собi знайде iншого, може, навiть лiпшого, зате не буде себе нести як королеву. Так-так, королевам теж корона вряди-годи з голови падае, нiчого немае вiчного на землi, земля так майстерно, наче старий народний умiлець, усе тверде перетворюе на невидимi людському оку атоми, що жах. Порошинкою себе вiдчуваеш, коли починаеш думати про те, на що не можеш уплинути. Коротше, все дурниця, треба покурити. Дiвчина зупинилася бiля кiоску з газетами, де вже давно продавали пиво i сигарети. Газетки, пiдсиленi вицвiлими на сонцi книжками, дешевими зошитами, кульковими ручками i конвертами, були ширмою, що затуляли стару, як газета «Правда», кiоскерку. Бабуся на iноземних назвах сигарет не дуже розумiлася, тицяла пальцем по пачках. – Ага! – закивала Оля. Вибрала «LM». Цiни на сигарети – як за рiдну маму. Труiшся – ще й грошi плати! Ото дiдько придумав бiзнес, торгаш клятий! – Нащо, дитино, куриш? І так таке марне, зелене, тобi то треба? Шоколадку би собi купила! – чи то дорiкала, чи то просила кiоскерка. З вигляду бабуся знала Олю, вона в неi зошити i конверти купувала. – То братовi! – бовкнула Оля. Бабуся висунула голову з вiконечка. – Нащо брешеш? – запитала осудливо. – Ти би братовi отак вибирала? Сказала би що-небудь – i все. Оля всмiхнулася. Кисло, як середа на п’ятницю. Колись люди у середу i п’ятницю постили, м’ясця не iли, навiть молочка не пили. Розвантажували себе вiд безладу. Але п’ятниця була суворiшою. Тому середа iй заздрила. Є чому заздрити, чесне слово! Людям з голоду в головi паморочиться, у шлунку крутить i булькае, а вона заздрить. – Дайте ще запальничку. Оцю, найдешевшу. Кiоскерка клацнула запальничкою, перевiряючи, чи працюе. Та так умiло, що ого-го! Може, теж собi пiдкурюе самотнiми вечорами? На зорi. До вiчностi зазираючи. Пiшов вогонь. Раптово. Без утомливого тертя сухих трiсочок. Клац – i ти вже Прометей! Цивiлiзацiя, комфорт. Нудьга. Зручностi й переваги, якi мали би приносити людям насолоду, породили депресiю. Нема до чого прагнути, бо все е. А насолоди платнi! Усi без винятку! Платиш залежнiстю, пригнiченням, безвiллям. А небавом болем. Коли починае псуватися тiло. Зараз дiти не вiрять, що колись не було мобiльних телефонiв. Краще би не було. Мамi треба подзвонити… Оля обiйшла стадiон, аби не напоротися на одногрупникiв – погода гарна, фiзрук поведе на природу побiгати i ручками помахати. Хлопцям пiсля розминки кине м’яча, ганятимуть за ним, наче за спiдницями, а вiн з дiвчатами буде займатися. Випендрюватися. Фiзрук естет, не любить залiв i майданчикiв, травичку йому подавай. Романтик. А взагалi-то вiн цiкавий екземпляр, з тiла нiчого такий, пiдтягнутий, i всерединi не гнилий. Тому Олина обiцянка помститися йому за «знущання» в силi. Ну, Оля розумiе, що вiн «знущаеться», залицяючись. Мае до неi симпатiю якусь садистську. За що i вiдповiсть. Бо все мусить мати мiру. Пiшла за поштамт. Там за кучерявими нестриженими кущами лавка причаiлася. Сiла, затягнулася. Дим був огидний, але голову трохи запаморочив. І пальцi смердiли. Фу! Зацiнькав телефон. Мама. – Доню, то я! – Чую. Привiт, мамо. – Привiт! У тебе зараз перерва, правильно я вирахувала? – Так. – «Цiкаво, хто iнформатор?» – подумала Оля. – А що то за шум? – У нас фiзкультура, ми на стадiонi. – Ти не прогулюеш часом? – Нi, мамо. – Здорова? – Так. – Їла? – Їла. – Не буду питати, що iла, бо ти вiд того злишся. – Правильно. – Добре. – Як удома? – Як завжди. Тато гонор пильнуе, сам гаруе i всiх довкола мучить. Я з малим бiльше. – Як Гордiйко? – Не вгамуеться. Певно, в тата пiшов. – Хай Бог боронить! – вихопилося в Олi. – Так. Вчися, дитино, i зразу собi гнiздечко десь вий, бо як повернешся в село, то пропадеш! Або замiж iди! – Добре, мамо. – Ти вже маеш бiгти? – Маю. – Тато суне! Щось забув! Гупае, як чорт! – До побачення! – Я тобi грошi на картку перекинула. Телефон запiкав кiнцем розмови. Отакi огiрочки… Бiдна мама. Нi, Оля до такого не докотиться. Як казав письменник Андрiй Чайковський, який, до речi, в Самборi народився: «Краще смерть, нiж неволя»! Отож-бо! А що це значить? А те, що вище голову! Бо вихiд завжди е! У крайньому випадку – крайнiй вихiд! Оля тричi сплюнула i перехрестилася. «Дурнi думки з голови треба гнати, наче злодiя з хати!» – це вже коронна мудрiсть сусiда Миколи, що пiсля забав, якi влаштовуе тато, до ранку пiд плотом блюе, бекае i на мiсяць гарчить… Але Оля його дуже поважае i намагаеться брати з дядька Миколи приклад. Бо вiн завжди залишаеться оптимiстом. У яку халепу не зодягнуло б його життя, вiн з неi завжди викроiть кусень радостi. І причепить собi на чоло, щоб не забути, що все мине… І щоб усi бачили, що життя – це те, що зараз, на чолi. А не у хворобливих мареннях, що iх дiдько мрiями назвав. Адже «Бог мрiй не визнае, Вiн каже: не турбуйся про завтрашнiй день… Правильно?» – запитуе дядько Микола мудрих людей, що зуби стерли на нарiканнях, мовляв, «все не те, все не так, усi виннi, через них нема нi життя, нi спасу». А що на це можуть вiдповiсти «мудрi» люди, якi намалювали собi омрiяне майбутне, що не сходиться iз сьогоденням, i тому iм усе не так i всi щось виннi? Правильно! Що Микола напився i здуру плеще дурницi. Ще й Бога згадуе. Що на п’яну голову хай Господь милуе… «Он у Киевi, – розпинаються “мудрi” люди, – проблема! Прокурора обiкрали! Уявляете? Якщо вже не бояться прокурорiв обкрадати, то що говорити про бiдних людей? Знахабнiли злодii!» Словом, що би там хто не белькотiв, Оля вiдчувала, що дядько Микола – замаскований мудрець, i що вiн, навiть коли вип’е, тверезiше сприймае життя, нiж усi сiльськi мудрагелi разом узятi. Крапка! Весна додому не пустила. Оля подалася до Днiстра. Пiшки. Далеченько, але мандрiвка до рiчки того варта. Плинна вода зцiлюе. Змивае проблеми i несе iх геть, де по дорозi вони липнуть до дурнiв. Хвалити Бога, дурнiв вистачае, i проблеми нiколи не ходять самi. Вони завжди ситi й у теплi. А головне – в пошанi. Ось такий фiлософський день видався, з перукарнi почавшись. Оля так i не збагнула: чому ii пре до бунту? І чому iй зле, коли навколо все добре? І чому вона нi сiло нi впало пофарбувалась назелено? Адже мусить бути якась причина, бо немае нiчого такого, щоб iз чогось не виникло. Ну так же? «Геть хандру, ти вiльна, тато далеко!» – з такою установкою почалапала назад. Днiстер хлюпався у водi, як дiтвак, з головою занурюючись у радiсть. Прошумiв дiвчинi: «Бувай». Завжди будь тобто. Тут i тепер, незважаючи нi на що. «Бути» – Бог усього живого. А мислячого тим паче. Днiстер не балачками був напакований, вiн мав досвiд. Якби вiн просто не «був», а гнався за майбутнiм чи грiвся спогадами лiта, то давно би всох. На яр перетворився би. Бо не можна наздогнати те, чого нема. Чи насититися тим, що зотлiло в лапах часу. Днiстер давно збагнув, що створений iз крапель, за якими йому не угнатися. Тому шанував мить. Кольоровi дiвчата вже були в курсi «iсторичних» пригод. – Ну ти, мала, переполох зчинила в коледжi! Збирайся! – з порогу вигукнула Яна. – Не зрозумiла… Куди? – Оля бочком прослизнула в кiмнату. Бавляться. Вирiшили покепкувати з неi. Оксана перед дзеркалом наводила фiнальний марафет. Якраз примружилась i облизала губи. Ще раз огледiла себе – добре. – Показуйся! – перевела своi свiжi «стрiлки» на зелену бунтiвну подружку. – Ши-кар-но! – каркнула, як ворона, що дорвалася до мiкрофона. – Вау! Пiдтримую! Але роздивимось дорогою. Пiшли! – пiдганяла Яна. Оля, граючись, вхопилася за поручнi старого лiжка. Прикувалась до нього кулачками. – Нi! Я втомилася. І менi трiшки не по собi. Я колись думала, що не маю сил вiд роботи. А виявляеться, нерви вимотують бiльше за мотику. – Тому ми йдемо в полiклiнiку. Бо ти почуваешся зле. – Стоп! Стоп! Стоп! – запротестувала Оля. – Менi, як нiколи, добре. Нiби очистилась вiд грiхiв i… друзiв. О! – пiднятий вгору вказiвний палець мав свiдчити про глибокодумнiсть i «скромнiсть» Олi. Так що… – Погнали. І не вдавай дурочку. День пахнув звершеннями. Вiн хотiв гордо пiдняти голову, вдихнути якомога бiльше кисню, прагнув вiдчути себе Кимось з великоi букви, бути не просто маленьким днем. Йому по цимбалах було, якi звершення його ждуть – добрi чи поганi, вiн мав бути на конi – а дiвчатка, кольоровi, наче райдуга, пiдставили дню своi голiвки – бери, катайся, допоки дiвчата чогось прагнуть. Допоки не загрузли в суетi, буднях, чорно-бiлому свiтi. – Ти не повiриш, але ти розбурхала гниль. Зчинила переполох у царствi трясовиння. Хтось директрисi донiс, що ти зiрвала пару. І образила iсторика. Директриса мае проблеми вдома, чоловiк ii п’е безпробудно, тому потребувала розрядки. І зiбрала нараду. Тебе би виключили з коледжу за аморальну поведiнку, якби iсторик випадково на шабаш не забрiв. Почув, у чому рiч, – i обурився. Гнув, кажуть, такими матюками, що всi педагогiчнi технологii червонiли. Захищав тебе. Директрису довбнею назвав. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-procaylo/tma-i-proliski/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.