Солодка печаль Девiд Нiколлз Чарлi не був одним з тих, хто цитував Шекспiра й зачитувався «Королем Лiром». Проте якби вiн колись мав нагоду, то неодмiнно подякував би драматурговi. За що? За ту зустрiч iз Френ. Випадковий дiалог i запрошення взяти участь в аматорськiй виставi «Ромео i Джульетта». Чарлi був абсолютно байдужий до театру. Але не до Френ. Тож як вiн мiг вiдмовити iй? І закрутилося, неначе у Шекспiра: пристрастi на сценi й почуття поза грою, романтичнi зустрiчi пiд балконом у свiтлi всезнаючого мiсяця. Це саме воно – перше кохання, таке солодке i щемке. Здаеться, що все це назавжди. Та, може, лише здаеться?.. Девiд Нiколлз Солодка печаль © Maxromy Productions Ltd, 2019 © DepositPhotos.com / Garetsworkshop, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Ганнi, Максу i Ромi Те, що ми, чи принаймнi я, впевнено називаемо спогадом – а саме мить, епiзод, факт, що зазнав фiксацii i вiдтак був урятований вiд забуття, – насправдi е формою оповiдi, що постiйно вiдбуваеться в головi й часто змiнюеться у процесi. Тут залучено надто багато суперечливих емоцiйних iнтересiв, щоб життя коли-небудь стало цiлком прийнятним, i, можливо, у цьому й полягае робота оповiдача – упорядкувати подii так, щоб вони вiдповiдали цiй метi. У будь-якому разi, говорячи про минуле, ми брешемо з кожним вдихом.     Вiльям Максвелл. Бувай, до завтра Частина перша. Червень Це було лiто, коли вона давно не була учасницею. Вона не належала до жодного клубу й не входила нi до чого у свiтi. Френкi стала неприкаяною людиною, яка тинялась у дверях, i iй було страшно.     Карсон Маккаллерз. Учасниця весiлля Кiнець свiту Кiнець свiту мав настати у четвер, о п’ять хвилин до четвертоi, одразу пiсля дискотеки. Досi такi глобальнi катастрофи проявлялися в нас у Мертон-Грейнджi хiба в чутках про апокалiпсис, що виникали раз чи двiчi на семестр, переважно за тих самих обставин. Жодноi банальностi на кшталт сонячного спалаху або падiння астероiда. Натомiсть який-небудь таблоiд оприлюднював пророцтво мая, якесь поверхове зауваження Нострадамуса або моторошну симетрiю календаря, i ширилася чутка, буцiмто нашi обличчя розплавляться просто серед пари фiзики. Поступившись iстерii, вчитель зiтхав i зупиняв урок, доки ми сперечалися, в кого кращий годинник, i починався зворотний вiдлiк. Дiвчата тулилися одна до одноi, замружившись i потупивши плечi, наче iх от-от мали занурити в крижану воду, хлопцi трималися зухвало, i всi потай замислювалися про неотриманий поцiлунок, не зведенi рахунки, про нашу незайманiсть, обличчя друзiв, батькiв. Чотири, три, два… Ми затамовували подих. А тодi хтось викрикував: «Бах!» – i ми полегшено смiялися, лише трохи розчарованi тим, що живi, але живi на парi фiзики. – Тепер задоволенi? Повернiмося до роботи, коли ваша ласка? – І ми поверталися до того, що станеться, коли сила в один ньютон зрушить тiло на вiдстань одного метра. Але у четвер о третiй п’ятдесят п’ять, одразу пiсля дискотеки, все буде iнакше. Час повiльно тягнувся довгi п’ять рокiв, i тепер, у завершальнi тижнi, а потiм днi, почала ширитися атмосфера пiднесення i панiки, радостi й страху, а також безумного нiгiлiзму. Листи додому й затримання пiсля урокiв бiльше не дiяли на нас, а що в цьому свiтi могло зiйти нам iз рук без наслiдкiв? У коридорах i кiмнатах вiдпочинку жахливого потенцiалу набули вогнегасники. Невже Скотт Паркер справдi скаже тi слова мiсiс Еллiс? Чи Тонi Стiвенс знову пiдпалить кабiнет гуманiтарних наук? І ось незбагненним чином настав останнiй день, блискавичний та яскравий, i почався вiн iз сутичок бiля ворiт, зi шкiльних краваток, пов’язаних як бандани i джгути, маленьких, як горiх, чи з кулак завтовшки, i з такоi кiлькостi помади, бiжутерii та фарбованого в сине волосся, що це нагадувало сцену в якомусь футуристичному нiчному клубi. Що зроблять нам учителi – додому вiдiшлють? Тi зiтхали й махали нам, щоб проходили. Не маючи вагомих причин вивчати заплавнi озера, останнiй тиждень ми провели в безсистемних, знеохочувальних заняттях про щось пiд назвою «доросле життя», яке, здавалося, полягатиме переважно у заповненнi формулярiв i складаннi резюме («Хобi та iнтереси: спiлкування, перегляд телебачення»). Ми вчилися вести чекову книжку. Виглядали з вiкна в погожий день i думали: лишилося недовго. Чотири, три, два… На перервi у класнiй кiмнатi ми стали розмальовувати нашi бiлi шкiльнi сорочки фломастерами та диво-маркерами. Дiти згиналися над спинами одне одного, немов татуювальники в росiйськiй в’язницi, усе вiльне мiсце розписуючи сентиментальною лайкою. «Бережи себе, козел», – написав Пол Фокс. «Ця сорочка смердить», – написав Крiс Ллойд. У лiричному стилi мiй друг Мартiн Гарпер вивiв «друзiназавжди» пiд ретельно вималюваним членом iз яйцями. Гарпер, Фокс i Ллойд. На той час це були моi найкращi друзi, не просто хлопцi, а хлопцi, i хоча навколо оберталися якiсь дiвчата – Деббi Варвiк, Бекi Бойн i Шерон Фiндлей, – компанiя була самодостатня i непорушна. Нiхто з нас не грав на жодному iнструментi, проте ми уявляли себе музичною групою. Гарпер, як ми всi знали, був соло-гiтаристом i вокалiстом. Фокс був на басу – iз низьким i нехитрим «туц-туц-туц». Ллойд, оскiльки проголосив себе «божевiльним», був барабанщиком, тож менi залишилися… – Маракаси, – сказав Ллойд, i ми розсмiялися, а «маракас» доповнив довгий список прiзвиськ. Тепер Фокс намалював iх на моiй шкiльнiй сорочцi – схрещенi маракаси пiд черепом, наче вiйськова емблема. Деббi Варвiк, чия мама була стюардесою, тишком пронесла господарську сумку, повну мiнiатюрних лiкерiв зi смаком наших улюблених шоколадних цукерок: кавових i вершкових, м’ятних i кокосових, i ми стискали iх у кулаках, сьорбали, кривились i вiдпльовувалися, доки мiстер Емброуз, поклавши ноги на стiл, невiдривно переглядав «Врятуйте Вiллi – 2», що крутилося на задньому планi – особливий подарунок, iгнорований усiма. Мiнiлiкери слугували аперитивом перед найостаннiшою шкiльною вечерею. Пам’ять досi зберiгала легендарну бiйку iжею 1994-го: пакетики кетчупу лускали пiд ногами, риба в паляницi розтинала повiтря, наче сюрикен нiндзi, а картоплю в мундирi метали, мов гранати. – Нумо. Тiльки спробуй, – казав Гарпер Фоксу, коли той зважив у руцi шкiрясту ковбаску, тримаючи ii за кiнчик. Але вчителi патрулювали ряди, наче тюремнi наглядачi, i з обiцянкою рум’яного кексу iз шоколадним заварним кремом небезпечна мить минула. На зiбраннi випускникiв мiстер Паско виголосив промову, на яку ми всi чекали. Вiн закликав нас дивитися в майбутне, але пам’ятати минуле, цiлити високо, але витримувати падiння, вiрити в себе, але дбати про iнших. Важливо не лише те, чого ми навчилися, – а вiн сподiвався, що засвоiли ми багацько! – але й те, якими молодими людьми ми станемо. І ми слухали, молодi люди, застряглi мiж цинiзмом i сентиментальнiстю, зовнi галасливi, а в душi наляканi й сумнi. Ми шкiрились i закочували очi, але по всiй залi стискали руки одне одному, i чути було фиркання, коли нас закликали плекати дружбу, яку ми завели, дружбу, яка триватиме все життя. – Все життя? Та не дай боже, – Фокс затиснув мою голову пiд пахвою i лагiдно чухав ii кiсточками пальцiв. Час був роздавати призи, i ми вмостилися зручнiше на своiх сидiннях. Призи присудили тим дiтям, котрi завжди здобували нагороди. Оплески затихли задовго до того, як вони зiйшли зi сцени й стали перед фотографом iз мiсцевоi газети, тримаючи купони на книжки пiд пiдборiддям, мов на опiзнаннi. Поряд, пiд орудою мiстера Соломона, шкiльний свiнговий оркестр Мертон-Грейндж «Музика» намагався задовольнити нашу жагу американського бiг-бенду какофонiчним рiзнобiйним аранжуванням «In the Mood» Гленна Мiллера. – Чому? Ну чому? – обурювався Ллойд. – Щоб привести нас до настрою, – пояснив Фокс. – Якого настрою? – не зрозумiв я. – Лайняного настрою, – буркнув Ллойд. – «Посланi на…» у виконаннi Гленна Мiллера та його оркестру, – сказав Фокс. – Не дивно, що вiн лiтак розбив[1 - Гленн Мiллер (1904—1944) – американський тромбонiст, аранжувальник i диригент джазових оркестрiв. Загинув в авiакатастрофi над Ла-Маншем. (Тут i далi прим. перекл.)], – сказав Гарпер, i коли ця какофонiя добiгла кiнця, Фокс, Ллойд i Гарпер пiдстрибнули на ноги й закричали: «Браво, браво!» На сценi Гордон Гiлберт, iз виглядом явно очманiлим, двома руками пiдняв за розтруб свiй тромбон i жбурнув високо-високо у повiтря, де той завис на мить, перш нiж гепнутися на паркет i скулитися, мов бляшанка. І доки мiстер Соломон горлав у обличчя Гордону, ми почвалали на дискотеку. Проте я усвiдомлюю, наскiльки в усьому згаданому був вiдсутнiй сам я. Пам’ятаю цей день досить добре, та коли намагаюсь описати власну роль, то пригадую те, що бачив i чув, а не те, що казав i робив. У шкiльнi роки моею характерною рисою був брак характерних рис. «Чарлi старанно працюе, щоб вiдповiдати базовим стандартам, i здебiльшого досягае iх» – ось i все, на що я заслуговував, i навiть цю незначну репутацiю затьмарили подii iспитовоi сесii. Мною не захоплювались, але мене й не зневажали, не обожнювали, але й не боялися; я не був грубiяном, хоч i знав кiлькох, але не втручався i мiж юрбою та жертвою не ставав, адже й смiливцем не був. Наш шкiльний клас вiдзначався сильним кримiнальним елементом – крадiями велосипедiв, магазинними злодiями й палiями, i хоч я тримався оддалiк найстрашнiших дiтей, але не водив дружби i з обдарованими та слухняними, увiнчаними купонами на книжки. Я не був анi конформiстом, анi бунтiвником, нiкого не пiдтримував i нiкому не протистояв, тримався подалi вiд лиха, взагалi нi у що не втручаючись. Кумеднiсть дуже цiнувалася в нас, i, хоч я i не був клоуном класу, та все ж не був позбавлений дотепностi. Раз у раз я мiг викликати здивований смiх у юрби, але моi найкращi жарти або тонули в чиемусь гучнiшому голосi, або лунали надто пiзно, тож навiть тепер, понад двадцять рокiв по тому, я згадую, що саме треба було сказати в 1996-му або 1997-му. Я знаю, що не був потворним (iнакше хтось повiдомив би менi про це) i неясно ловив шепiт i смiшки зграйок дiвчат, але яка вiд цього користь тому, хто гадки не мае, що казати? Я успадкував високий зрiст – i лише зрiст вiд свого батька, а очi, нiс, зуби й рот вiд мами (добре, що не навпаки, казав вiн), але також успадкував батькову схильнiсть сутулитися i згортати плечi, щоб займати менше мiсця в цьому свiтi. З якоiсь щасливоi примхи залоз i гормонiв я уникнув пульсуючих цяток i прищiв, якi буквально лякали стiлькох пiдлiткiв, i не був також анi худим вiд тривоги, анi гладеньким вiд чипсiв та газованоi води, якими ми живилися, проте не був упевнений у своiй зовнiшностi. Я взагалi нi в чому не був упевнений. Скрiзь навколо дiти пiдганяли своi особистостi пiд стандарти так само цiлеспрямовано, як змiнювали гардероб i зачiски. Ми були пластичнi, мiнливi i ще мали час для експериментiв, змiни почерку, тактик, манери смiятися, ходити чи сидiти на стiльцi, перш нiж затвердiемо й усталимось. Останнi п’ять рокiв були наче величезна хаотична репетицiя з розкиданими, мов смiття на пiдлозi, костюмами, поглядами, дружбою i переконаннями; страшна й весела для ii учасникiв, дратiвна й абсурдна для батькiв i вчителiв, змушених терпiти цi численнi iмпровiзацii та зобов’язаних прибирати безлад. Незабаром настане час утвердитися в ролях, у яких ми будемо правдоподiбними, та коли я намагався побачити себе очима iнших (часом буквально, пiзно вночi, зазираючи в батькове дзеркало для голiння, пригладивши волосся назад), то бачив… нiчого особливого. Моi тогочаснi свiтлини нагадують менi про тi раннi уособлення мультиплiкацiйного персонажа, прототипи, схожi на пiзню версiю, але в чомусь непропорцiйнi, дещо неправильнi. Усе це не надто допомагае. Отже, уявiть собi iншу свiтлину: знiмок шкiльноi групи, яка е в кожного, iз такими маленькими обличчями, що й не розгледиш, не придивляючись. П’ять iй рокiв чи п’ятдесят, на нiй завжди присутня знайома фiгурка в середньому ряду, хтось, iз чиiм iм’ям не пов’язано жодних курйозних iсторiй чи асоцiацiй, скандалiв чи трiумфiв. Ви спитаете: хто це був? Це Чарлi Льюiс. Тирса Дискотека випускникiв славилася давньоримським рiвнем розбещеностi, яким поступалася лише польовим дослiдженням iз бiологii. Ареною нам був спортзал – мiсце таке просторе, що цiлком умiстило б пасажирський лiтак. Щоб створити iлюзiю iнтимностi, мiж шведськими стiнками натягли античнi полотна, i дзеркальна куля звисала на ланцюзi, мов середньовiчний цiп. Та все одно мiсце здавалося вiдкритим i порожнiм, i впродовж перших трьох пiсень ми сидiли рядками на лавах, пожираючи одне одного очима через обшмугляний i запилений паркет, наче воiни через поле бою, пускаючи по колу й сьорбаючи для хоробростi останнi мiнiлiкери Деббi Варвiк, доки лишився тiльки куантро – межа, якоi нiхто не наважувався перетнути. Мiстер Гепберн, викладач географii, на диджейських мiстках вiдчайдушно метався мiж «I Will Survive», «Baggy Trousers» та навiть «Relax», доки мiстер Паско не сказав йому вимкнути це. Лишилася година й п’ятнадцять хвилин. Ми гаяли час… Та ось зазвучали «Girls & Boys» групи «Blur», i, неначе за сигналом, люди хлинули на танцмайданчик. Усi шалено витанцьовували, а потiм залишались i горлали пiд подальшi хiти попгаузу. Мiстер Гепберн винайняв стробоскоп i зараз тиснув на кнопки великим пальцем, iз лютою зневагою до здоров’я та безпеки. Ми у захватi дивилися, як грають у свiтлi нашi пальцi, втягували щоки й прикушували нижню губу, наче рейвери, баченi нами по телевiзору, лупцювали повiтря i тупцяли ногами, доки сорочки на нас не почали змокати вiд поту. Я побачив, що чорнильний напис «друзiназавжди» поплив, i, раптом вiдчувши жаль за цiею релiквiею, проштовхався назад до лави, де заховав сумку, схопив свiй старий спортивний костюм, приклав до обличчя, щоб переконатися, що той вiдповiдае базовим стандартам, i попрямував до хлоп’ячоi роздягальнi. Якби, як навчали фiльми жахiв, стiни i фундамент примiщення всотували емоцii своiх вiдвiдувачiв, то в цiй роздягальнi варто було б провести обряд екзорцизму. Тут коiлися жахливi речi. Тут валялася купа смердючих загублених речей, заплiснявiлих рушникiв i шкарпеток, що не пiдлягають опису, щiльних i старих, як торф’яник, у все це ми заривали Колiна Смарта, а ось там – там було мiсце, де на Пола Банса натягнули труси, так грубо, що потiм його доправили до травматологii. Ця кiмната була замкнутою ареною, де жоден удар, фiзичний чи психiчний, не пiдлягав заборонi, i, сидячи на лавi востанне, обережно притуливши голову мiж одежними гаками, якi прийняли стiльки жертв, я раптом вiдчув дивовижний сум. Можливо, це була ностальгiя, але я сумнiвався – ностальгiя за шкiльними пеналами, наповненими рiдким милом, i лясканням мокрими рушниками? Радше це був жаль за тим, що не справдилося, за змiнами, якi не вiдбулися. Гусiнь утворюе лялечку, i всерединi цiеi твердоi мушлi розчиняються стiнки клiтин, перевертаються i перегруповуються молекули, i кокон розкриваеться, щоб випустити нову гусiнь – довшу, волохатiшу й менш упевнену в майбутньому. Нещодавно я впiймав себе на схильностi до нападiв такоi душевноi задуми, тож зараз прогнав вiд себе цей самоаналiз, буквально труснувши головою. Попереду чекало лiто, i в цьому промiжку мiж жалем за минулим i страхом за майбутне хiба не можна розважитися, пожити справжнiм життям i зробити хоч щось? Цiеi самоi митi моi друзi були поряд i танцювали як заведенi. Я хутко натягнув через голову свою стару футболку, озирнувся на написи, виведенi на шкiльнiй сорочцi, i побачив у самому кiнцi, синiм чорнилом, тонкi й ламкi, такi слова: «вiд тебе я плачу». Я обережно згорнув ii i поклав до сумки. У залi мiстер Гепберн крутив «Jump Around» i танцi стали шаленiшими, агресивнiшими – хлопцi кидалися один на одного, немов вибиваючи дверi. – Господи, Чарлi, – сказала мiс Бутчер, викладачка драматургii, – це все так емоцiйно! Упродовж дня знайомi пристрастi, зловтiха й сентиментальнiсть, любов i хiть були розбурханi до нестерпноi мiри. Повiтря гуло вiд них, i в пошуках якоiсь вiддушини я видирався на поперечини, втискувався мiж сходинками драбини й згадував тi чотири охайнi слова, написанi дбайливо й цiлеспрямовано. Я намагався пригадати обличчя, знайти його серед присутнiх у залi, але це було як у тих детективах про загадковi вбивства: кожен мае мотив. Почалося нове шаленство: хлопцi залiзали на спини один одному й на повнiй швидкостi врiзалися один в одного, влаштовуючи поединки. Навiть понад музику чути було гримання хребтiв об паркет. Розiгралася справжня бiйка. Я помiтив ключi, затиснутi в чиiйсь руцi, i заради громадського порядку мiстер Гепберн увiмкнув «Spice Girls» – такий собi холодний душ для хлопцiв, якi розбiглися по кутках, i iхне мiсце зайняли дiвчата, стрибаючи й махаючи пальцями одна однiй. Мiстера Гепберна також замiнила на мiстках мiс Бутчер. Я побачив, як вiн помахав менi рукою i чкурнув через танцмайданчик, озираючись лiворуч та праворуч, немов перетинаючи шосе з напруженим рухом. – Що скажеш, Чарлi? – Ви змарнували свое покликання, сер. – Втрата для клубного життя – придбання для географii, – вiн повиснув на поперечинах бiля мене. – Тепер можеш називати мене Адамом. Ми обидва звичайнi громадяни, або будемо за – скiльки там, пiв години? За пiв години можеш називати мене як хочеш! Менi подобався мiстер Гепберн, i я захоплювався його стiйкiстю перед лицем вiдвертоi байдужостi. «Без образ, сер, але який у цьому сенс?» З усiх учителiв, якi старалися, вiн найкраще виконував цей трюк – здаватися шляхетним, не прислуговуючись, кидати дражливi натяки на «великi вихiднi» та iнтриги вчительськоi, демонструючи лише мiнiмальнi ознаки непокори – ослаблена краватка, щетина, скуйовджене волосся, – аби натякнути, що ми з ним товаришi. Часом вiн навiть лаявся, жбурляючи поганi слова, немов цукерки в юрбу. І все-таки в жодному зi свiтiв я не назвав би його Адамом. – То як – хвилюешся перед коледжем? Я розпiзнав початок мотивацiйноi промови. – Не думаю, що вступлю, сер. – Як знати. Ти ж подавав документи, адже так? Я кивнув. – Мистецтво, комп’ютернi науки, графiчний дизайн. – Мило. – Але я не дiстав оцiнок. – Що ж, ти цього ще не знаеш. – Я цiлком упевнений, сер. Я не з’явився на половину iспитiв. Вiн разок легенько стукнув мене по колiнi кулаком, а потiм передумав. – Що ж, навiть якщо нi, е речi, якими ти можеш зайнятися. Почни заново, роби щось менш традицiйне. Такi хлопцi, як ти, з талантами… Я досi плекав ту похвалу, якою вiн щедро винагородив мiй вулканiчний проект: «останне слово, найновiше в сукупному дослiдженнi вулканiв», наче я вiдкрив якусь фундаментальну iстину, що роками оминала вулканологiв. Але це був замалий гачок, щоб вiшати на нього слово «талант». – Нi, я влаштуюся працювати на повний день, сер. Дав собi час до вересня, а тодi… – Я досi пам’ятаю тi вулкани. Подвiйне штрихування було пречудове. – Багато часу минуло з тих вулканiв, – я знизав плечима й несподiвано, iз соромом усвiдомив, що якийсь важiль зрушено, i я можу розплакатися. Спитав себе, чи не рвонути менi зараз драбиною вгору? – Але, можливо, ти мiг би цим якось скористатися. – Вулканами? – Малюванням, графiчним дизайном. Якщо хочеш поговорити зi мною про це, коли надiйдуть результати… Чи не дертися на ту драбину, просто вiдштовхнути його? Тут недалеко падати. – Справдi, у мене все буде добре. – Гаразд, Чезе, усе добре, але дозволь вiдкрити тобi таемницю… – вiн хитнувся до мене, i я вiдчув запах свiтлого пива з його рота. – Ось що. Не мае значення. Все це, що зараз вiдбуваеться, неважливо. Тобто, це важливо, але не так, як ти гадаеш, а ти молодий, дуже молодий. Можеш вступити до коледжу, або повернутися, коли будеш готовий, але в тебе так. Багато. Часу. О хлопче… – вiн iз чарiвною усмiшкою притулився щокою до дерев’яноi рами. – Якби я прокинувся, i менi знову було шiстнадцять, о хлопче… І, дякувати боговi, тiльки-но я зiбрався вiдстрибнути, як мiс Бутчер знайшла стробоскоп i увiмкнула його довгим-довгим спалахом. Здiйнявся вереск i раптове заворушення в юрбi, утворилося панiчне коло, i в блиманнi свiтла й пiд звук «М-м-м-боп!» Деббi Варвiк закашляла й вивергнула бiле, як магнезiя, блювотиння, заляпавши туфлi в кiлька швидких стоп-кадрiв, наче в якомусь пекельному кiно, а ii притиснута до рота рука лише розширила поле потрапляння, як бувае, якщо затиснути пальцем шланг. Нарештi вона лишилася згорблена й самотня посеред кола пiдлiткiв, якi реготали й верещали водночас. Лише тодi мiс Бутчер вимкнула стробоскоп i навшпиньки увiйшла в коло, щоб потерти спину Деббi самими кiнчиками пальцiв своеi витягнутоi руки. – Якась «Студiя 54»[2 - «Студiя 54» – нiчний клуб, що дiяв у Нью-Йорку у 1977—1986 рр.; усесвiтньо вiдомий завдяки зiрковим вiдвiдувачам та шаленим вечiркам iз дискотекою i наркотиками.], – промовив мiстер Гепберн, спiшно спускаючись iз поперечин. – Забагато свiтломузики, бачиш? Музику зупинили, доки дiти терли своi ноги наждачними рушниками, а Паркi, з обслуговування будiвлi, пiдiйшов розкидати тирсу й дезiнфектант, що тримав пiд рукою для вечiрок. – Лишилося двадцять хвилин, панi та панове, – сказав мiстер Гепберн, заново посiвши свое мiсце на мiстках. – Двадцять хвилин, а це означае, що час трохи сповiльнитися… Повiльнi пiснi надавали схвалену школою можливiсть прилягти одне на одного, стоячи при цьому на ногах. Першi ж акорди «2 Become 1» розiгнали всiх iз танцмайданчика, але на його краях мiж тим тривала серiя панiчних домовлянь. Милiстю лабораторних технiкiв на нас вивергнули невеличку порцiю сухого льоду – такий собi засiб прикриття, що завис на рiвнi пояса. Першими крiзь туман пробиралися Саллi Тейлор i Тiм Моррiс, потiм Шерон Фiндлей i Патрiк Роджерз – пiонери шкiльного сексу, чиi руки постiйно були запущенi глибоко пiд паски одне одного, наче обое тягли лотерейнi бiлети; слiдом iшли Лiза Боден («Бодi») i Марк Соломон, Стiвен Шенкс («Шинка») i «Королева» Елiсон Квiнн, блаженно перестрибуючи через тирсу. Але цi в наших очах були давно одруженими парами. Юрба вимагала новизни. Із далекого кута долинали ухкання та улюлюкання, коли Малюк Колiн Смарт узяв за руку Патрiцiю Гiбсон, i коридор розступився, доки ii виштовхували-тягли пiд прожектори. Вiльною рукою вона, як могла, прикривала обличчя, нiби обвинувачувана по прибуттi до суду. По всьому залi хлопцi й дiвчата, наче камiкадзе, розпочинали свiй останнiй захiд, i iнодi залицяльникiв приймали, а iнодi вiдкидали, й вони котилися геть, важко всмiхаючись пiд лiнивi оплески. – Ненавиджу цю частину, а ти? До мене на поперечинах приедналася Гелен Бiвiс, дiвчина з мистецького корпусу й чемпiонка iз хокею, висока й сильна, iнодi вiдома пiд прiзвиськом Цегла, хоча ii нiколи не називали так в обличчя. – Диви, – сказала вона. – Лiза намагаеться всю свою голову запхати в рот Марковi Соломону. – А в нього, закладаюся, там досi жуйка… – Просто перекочуе ii туди-сюди. Така собi партiйка в бадмiнтон. Пок-пок-пок. Ми вже робили кiлька сором’язливих спроб потоваришувати, Гелен i я, хоча нiчого не виходило. У мистецькому корпусi вона була однiею з тих прикольних дiтлахiв, якi малюють великi полотна iз заголовками на кшталт «Розмежування», в яких завжди щось сушиться в гончарнiй печi. Якщо в мистецтвi йшлося про емоцii i самовираження, то я був просто «добрим малювальником»: детальнi, важко заштрихованi ескiзи зомбi, космiчних пiратiв i черепiв, завжди з одним живим оком в очницi, вихопленi уявою з комп’ютерних iгор та комiксiв, науковоi фантастики й жахiв – усi тi хитромудро насильницькi образи, що привертають увагу психологiв навчальних закладiв. – Скажу тобi одне, Льюiсе, – розтягнуто промовила одного разу Гелен, тримаючи якогось мiжгалактичного найманця на вiдстанi витягнутоi руки, – ти таки вмiеш малювати чоловiчий торс. І плащi теж. Уяви, що б ти змiг, якби намалював щось справжне. Я тодi не вiдповiв. Гелен Бiвiс була надто розумною для мене, у той непоказний особистий спосiб, який не вимагае пiдтвердження купонами на книжки. Вона була також кумедною, з усiма найкращими жартами, якi буркотiла пiвголосом для власного задоволення. Їi речення мiстили бiльше слiв, нiж було треба, i кожне наступне слово було парадоксом, тож я нiколи не знав, мае вона на думцi одне чи щось протилежне. За певного значення ii слова бували доволi важкими, i якщо наша дружба на чомусь трималася, то це на моiй нездатностi угнатися за ii думкою. – Знаеш, що потрiбно цьому спортзаловi? Попiльнички. Вбудованi врiвень на кiнцях брусiв. Гей, то нам уже дозволено курити? – Нi, лише за… двадцять хвилин. Як i бiльшiсть наших спортсменiв, Гелен Бiвiс була затятим курцем, палила цигарки здебiльшого бiля ворiт. Їi «Мальборо» з ментолом дрижала, наче люлька Попая, коли вона смiялася, i я бачив, як одного разу вона затиснула пальцем одну нiздрю i висякалася на добрi три метри через живоплiт. Гадаю, вона носила найгiршу стрижку з усiх, що я бачив, iз iжачком на макiвцi, довгим i прилизаним волоссям на потилицi й двома пiдкресленими баками, наче примальованими на свiтлинi кульковою ручкою. За законами таемничоi алгебри старшокласникiв, погана зачiска плюс творчий нахил плюс хокей плюс неголенi ноги означали лесбiйку – мiцне слово для тогочасних хлопцiв, здатне породити жвавий iнтерес до дiвчини або вiдбити будь-який. Існувало два – лише два – типи лесбiйок, i Гелен не належала до тих, яких можна було знайти в журналах Мартiна Гарпера, тож хлопцi звертали на неi небагато уваги, що, я впевнений, цiлком ii влаштовувало. Але менi вона подобалась, i я хотiв вразити ii, навiть якщо вiд моiх спроб вона лише злегка хитала головою. Нарештi вивiсили дзеркальну кулю, що оберталася на ланцюзi. – О. Це чарiвно, – промовила Гелен, киваючи на танцюристiв, якi повiльно кружляли. – Завжди за годинниковою стрiлкою, помiтив? – В Австралii рухаються у зворотнiй бiк. – А на екваторi просто стоять на мiсцi. Дуже сором’язливi. «2 Become 1» розтануло в теплому сиропi «Great Love of All» Вiтнi Г’юстон. – Жах, – мовила Гелен i повела плечима. – Заради всього святого, сподiваюся, що дiти – не наше майбутне. – Не думаю, що Вiтнi Г’юстон мала на увазi конкретно цю школу. – Нi, мабуть, що нi. – І ще дещо, чого я нiколи не доганяв у цiй пiснi: чому «навчитися любити себе» – це «любити як нiкого»? – Бiльше сенсу, якщо чуеш це як «губити», – сказала вона. Ми прислухалися. – «Навчитися губити себе…» – «…це губити як нiкого». Ось чому цього легко досягти. А дивовижно те, що це спрацьовуе майже з усiма пiснями про любов. – «Вона тебе губить…» – Саме так. – Дякую, Гелен. Тепер це видаеться менi бiльш змiстовним. – Мiй тобi подарунок. Ми знов обернулися до танцмайданчика. – Трiш начебто щаслива, – ми дивилися на Патрiцiю Гiбсон, яка досi прикривала рукою очi, примудряючись водночас танцювати й задкувати. – Цiкаво на Колiнi Смартi штани сидять. Навряд чи вiн там тримае набiр для геометрii. Бздинь! – дзенькнула Гелен. – У мене одного разу таке було. На рiздвянiй дискотецi у методистiв, iз кимось, чие iм’я я не вiльна повторювати. Це неприемно. Наче тебе тицяють у стегно кутком коробки з-пiд взуття. – Гадаю, хлопцi отримують вiд цього бiльше, нiж дiвчата. – То пiди й потрися об дерево чи ще щось. Це дуже грубо, я маю на увазi – нечемно. Викинь це зi свого арсеналу, Чарльзе. Куди не глянь, скрiзь чиiсь руки намацували сiдницi й або лежали на них, безвольнi й наляканi, або м’яли плоть, мов тiсто на пiцу. – Це справдi найогиднiше видовище. І не лише через мое хвалене лесбiйство. Я засовався на поперечинi. Ми не звикли до чесноi та вiдкритоi дискусii. Краще не звертати уваги, а за мить… – То як, хочеш потанцювати? – спитала вона. Я насупився. – Нi. Менi й так добре. – Еге, менi теж, – мовила вона. Минуло трохи часу. – Якщо хочеш пiти запросити когось iншого… – Справдi. Все гаразд. – Жодноi пасii, Чарлi Льюiсе? Нiщо не рветься iз твоiх грудей у цi останнi митi? – Я насправдi не займаюся цими… речами. А ти? – Я? Нi, я практично мертва всерединi. Все одно кохання – це буржуазний конструкт. Усе це… – вона кивнула на танцмайданчик. – Це не сухий лiд, це туман феромонiв стелиться. Понюхай. Кохання – це… – ми принюхалися до повiтря, – куантро та дезiнфектант. Фiдбек – i загримiв голос мiстера Гепберна, надто близько до мiкрофона. – Остання пiсня, панi та панове, ваша найостаннiша пiсня! Нехай кожен танцюе з кимось – смiливiше, люди! Залунав «Careless Whisper», i Гелен кивнула на тiсну компанiю, iз якоi саме вибивалася самотня дiвчина. До нас iшла Емiлi Джойс, i вона заговорила, не встигнувши пiдiйти досить близько, щоб ми ii почули. – … – Що? – … – Я не… – Привiт! Я просто сказала «привiт», ось i все. – Привiт, Емiлi. – Гелен. – Привiт, Емiлi. – Що робите? – Ми спостерiгачi, – сказала Гелен. – Що? – Спостерiгаемо, – сказав я. – Бачили, як Марк сунув руку пiд спiдницю Лiзi? – Нi, боюся, що це ми прогавили, – сказала Гелен. – Але бачили, як вони цiлувалися. Це справдi дещо. Ти колись бачила, як сiтчастий пiтон ковтае маленьку чагарникову свиню, Емiлi? Вони явно вивихують щелепи, он там… Емiлi дратiвливо покосилася на Гелен. – Що? – Я кажу: ти колись бачила, як сiтчастий пiтон ковтае маленьку… – Слухай, ти хочеш потанцювати чи як? – нетерпляче гримнула Емiлi, тицяючи мене в колiно. – Про мене не турбуйся, – сказала Гелен. Мабуть, я тодi надув щоки й видихнув повiтря. – Ну гаразд, – погодився я i зiстрибнув на пiдлогу. – Не послизнiться на блювотиннi, голубки, – мовила Гелен, коли ми прямували до танцмайданчика. Повiльнi танцi Я витягнув руки, i якусь мить ми стояли, тримаючись одне за одного розведеними в боки руками, наче пенсiонери на танцях. Емiлi виправила мене, поклавши мою руку собi на поперек, i коли ми почали наше перше кружляння, я заплющив очi й спробував визначити емоцiю, яку вiдчував. Штучне зоряне сяйво натякало, що я мав би почуватися романтично, а хрип саксофона, вiдчуття бiля себе ii стегна та застiбки ii бюстгальтера вже мали б розпалити бажання, проте единою емоцiею, яку я впiзнав, було збентеження, i я прагнув лише одного – щоб ця пiсня скiнчилася. Любов i бажання надто переплелися з глумом, i, звiсно, на краю залу Ллойд уже хтиво водив язиком, доки Фокс повернувся спиною, схрестив руки й погладжував власнi лопатки. Я прилаштував свою праву руку так, що виднiвся лише один середнiй палець, що здавалося менi доволi дотепним, i ми кружляли, доки грав саксофон. «Скажи щось, скажи хоч щось…» Емiлi заговорила першою. – Вiд тебе пахне хлопцями. – О. Так, це старий iгровий костюм. Усе, що маю. Пробач. – Нi, менi подобаеться, – сказала вона й принюхалася до моеi шиi, i я вiдчув на собi вогкiсть, що могло бути цiлунком чи дотиком вологоi фланелi. Якщо не враховувати бабусь, до того я цiлувався або був поцiлований двiчi, хоча було б доречнiше описати цi подii як зiткнення обличчями. Перший випадок трапився на затемненiй аудiовiзуальнiй виставцi пiд час iсторичноi експедицii на давньоримськi руiни. Немае причин, iз яких ми iнстинктивно знали б, як цiлуватися, – це як катання на сноубордi чи вiдбивання чечiтки: цього не навчишся, просто спостерiгаючи, – однак Бекi Бойн узяла за iнструкцiю Диснеiвськi казки й стискала губи в тугий сухий пуп’янок, яким тицялася менi в обличчя, наче пташка, що дiстае горiшки вiд годувальника. Кiно також навчило нас, що поцiлунок – не поцiлунок, якщо вiн беззвучний, тож кожна точка контакту доповнювалася маленьким прицмокуванням, штучним, як клацання язиком, котрим зображають коня. Очi заплющити чи розплющити? Я тримав iх розплющеними на випадок викриття або нападу й читав настiнне табло за ii спиною. Римляни, зауважив я, першими запровадили пiчне опалювання. І це тривало далi, тицяння ставало жорсткiшим i наполегливiшим, наче хтось намагався розблокувати степлер. Натомiсть поцiлунок iз Шерон Фiндлей був наче напад сердитоi, оскаженiлоi акули з роззявленою пащекою, коли ми обое були втиснутi у спинку дивана. Гарпер володiв власним лiгвом – бетонним бункером на цокольному поверсi його будинку, що мав певну скандальну славу й вечорами п’ятниць нагадував бомбосховище маетку «Плейбоя». Тут Гарпер виголошував промови про ексклюзивнi, екстравагантнi «вечiрки DVD», скупо розливаючи свiтле пиво власного виробництва, приправлене розчинним аспiрином – оливкою в нашому мартiнi, – щоб пити крiзь соломинку, i досить мiцне, щоб вiдправити нас валятися за диваном, цiлуючись серед грудок пилу й дохлих мух. Нiколи ранiше я не усвiдомлював так добре, що язик – це м’яз, могутнiй м’яз без шкiри, наче нога морськоi зiрки, i коли мiй язик намагався чинити опiр язику Шерон, вони боролися, наче двое п’яниць, що намагаються протиснутись одне повз одного в коридор. Щоразу, як я намагався пiдняти голову, ii знову вчавлювало в запилюжену пiдлогу тiею силою та рухом, якими можна було б вичавити сiк iз грейпфрута. Я зберiгаю певний спогад про те, що коли Шерон Фiндлей ригнула, моi щоки роздулися, а коли ми нарештi вiдсторонились одне вiд одного, вона витерла рота всiею своею рукою. Цей досвiд залишив менi потрясiння, зведенi щелепи, два маленькi розриви в кутку рота й третiй – на коренi язика, а ще вiдчуття нудоти вiд (за найскромнiшою оцiнкою) пiв пiнти чужоi слини. Але я був також дивно збуджений, наче пiсля якогось нездорового атракцiону, тож не був упевнений, чи хочу повторити все це негайно, чи бiльше нiколи в життi. Дилема втратила актуальнiсть, коли згодом тiеi ж ночi вона зiйшлася з Патрiком Роджерзом. Зараз ми проминули iх на танцмайданчику, пожираючи одне одного очима пiд казенною блискучою кулею. Я вiдчув ще одну вологу цятку в себе на шиi, а тодi шепiт довжиною в речення, якого не розчув через музику. – Вибач? – Я сказала… – але вона знову бурмотiла менi в шию i я змiг розiбрати лише слово «ванна». – Я тебе не чую… І знов якесь «мур-мур-ванна». Я спитав себе, чи, бува, не каже вона, що менi треба помитися? Якби тiльки звук зробили тихiше. – Вибач, ще раз? Емiлi пробурмотiла. – Гаразд, – мовив я, – останнiй раз. Емiлi вiдiрвала обличчя вiд моеi шиi i зиркнула на мене зi справжньою злiстю. – Чорт забирай, я сказала, що думаю про тебе у ваннiй! – О. Справдi? Дуже тобi дякую! – сказав я, але цього здалося недостатньо, тому додав: – Я теж! – Що? – Я теж! – Нi, не думаеш! Просто… а, просто забудь це. О Господи Ісусе! – вона застогнала i знов опустила голову, але тепер у нашому повiльному танцi була злiсть, i ми обое вiдчули полегшення, коли пiсня скiнчилася. Збентеженi раптовою тишею, парочки вiдступили геть, iхнi обличчя блищали й усмiхалися. – Куди пiдеш далi? – спитала Емiлi. – Не знаю. Збирався заскочити до Гарпера. – До лiгва? О. Гаразд, – вона похнюпила плечi, скривила нижню губу i дмухнула вгору, на свою гривку. – Нiколи не бувала у лiгвi, – сказала вона, i я мiг би запросити ii, але пропускна полiтика Гарпера була безжальною та негнучкою. Минула мить, а тодi вона одним важким ударом штовхнула мене у груди: – Побачимось. Менi далi вiдставку. – Гаразд, панi та панове! – сказав мiстер Гепберн, знову повернувшись до мiкрофона. – Схоже, що, зрештою, ми маемо час для однiеi останньоi пiснi! Я хочу бачити кожного з вас на танцмайданчику, усiх до останнього! Ви готовi? Я вас не чую! Пам’ятайте: танцюйте навколо тирси, будь ласка. Почали! Пiсня була «Heart of Glass» Блондi, лише трохи ближча до нас у часi, нiж «In the Mood», але явно чудова, бо зараз на танцмайданчику були всi: дiти з драмгуртка, похмурi дiтлахи з гончарноi студii, навiть Деббi Варвiк, виснажена, блiда, невпевнено тримаючись на ногах. Лабораторнi технiки випустили останню порцiю сухого льоду, мiстер Гепберн додав гучностi, i, пiд ухкання i пiдбадьорливi крики, Патрiк Роджерз стягнув через голову сорочку й став розсiкати нею повiтря в надii розпочати шаленство – потiм, коли за ним нiхто не пiдхопив, натягнув ii знову. Зараз новою зiркою був Ллойд, який затискав долонею рот Фоксу, вдаючи, що цiлуе його. Малюк Колiн Смарт, единий чоловiк у драмгуртку, влаштував гру на довiрi, де треба було по черзi падати спиною в руки одне одному в такт музицi, а Гордон Гiлберт, винищувач тромбонiв, сидiв на плечах Тонi Стiвенса, обiймаючи блискучу кулю, неначе потопельник, що чiпляеться за буй, а потiм Тонi Стiвенс вiдступив убiк i залишив його бовтатися, доки Паркi з обслуговування будiвлi тицяв у нього ручкою швабри. – Гляньте! Гляньте! – крикнув хтось iще, коли Тiм Моррiс розпочав брейкданс, кидаючись на пiдлозi, шалено крутячись у тирсi й дезiнфектантах, а тодi пiдстрибнув на ноги й почав несамовито обтирати своi штани. Я вiдчув руки на своiх стегнах – це був Гарпер, вiн кричав щось, що могло бути «люблю тебе, друже», а тодi розцiлував мене, гучно, iз плямканням, в обидва вуха, i раптом хтось iще застрибнув менi на плечi, i ми всi повалилися единою купою – Фокс, Ллойд i Гарпер, i я, а потiм ще якiсь дiти, з якими я майже не розмовляв, i якi реготiли iз жарту, якого нiхто не чув. Твердження, що це були найкращi роки наших життiв, раптом здалося водночас правдоподiбним i трагiчним, i я шкодував, що ця школа не завжди була такою, що ми не обiймали одне одного, сповненi якоiсь хулiганськоi любовi, i що я не говорив iз цими людьми бiльше та iншим тоном. Чому ми вiдкладали це аж до цього моменту? Надто пiзно, пiсня вже майже скiнчилася: «у-у, вау-у, у-у, вау-у». Пiт приклеював одяг до шкiри, обпiкав нам очi й крапав iз носiв, i коли я пiдвiвся з тiеi купи, то побачив лише на мить, як Гелен Бiвiс танцюе сама, пiдiбравшись, мов боксерка, мiцно примруживши очi й наспiвуючи «у-у, вау-у», а потiм, позаду неi – рух i раптове вiдчинення аварiйного виходу. Атомна яскравiсть хлинула всередину, наче свiтло з космiчного корабля у фiналi «Близьких контактiв». Заслiплений, Гордон Гiлберт гепнувся з блискучоi кулi. Музика перервалась, i все було скiнчено. На годиннику була третя п’ятдесят п’ять. Ми забули про зворотний вiдлiк i тепер стовбичили силуетами на фонi свiтла, заслiплено моргали, доки персонал на витягнутих руках вiв нас до дверей. З охриплими голосами, у прохолодному поту ми зiбрали в оберемок нашi пожитки – хокейнi ключки, витi горщики, протухлi ланч-бокси, зiм’ятi дiорами й ганчiр’я, що колись було спортивним костюмом, – i пошкандибали у двiр, наче бiженцi. Дiвчата стояли у сльозах, пригортаючись до своiх друзiв, а з-пiд навiсу для велосипедiв докотилася новина, що всi шини були порiзанi в останнiй божевiльнiй, безглуздiй вендетi. Бiля шкiльних ворiт дiти збилися навколо фургона з морозивом. Свобода, яку ми щойно святкували, раптом здалася бiльш схожою на вигнання – паралiтичне й незбагненне, – i ми зволiкали й вагалися на порозi, немов тi тварини, що озираються на своi клiтки, надто скоро вiдпущенi у страшну дику природу. Через дорогу я побачив свою сестру Бiллi. Ми тепер майже не розмовляли мiж собою, але я пiднiс руку. Вона всмiхнулась у вiдповiдь i пiшла геть. Ми вчотирьох рушили в нашу останню прогулянку додому, перетворюючи цей день на байку ще до його закiнчення. Внизу бiля залiзничноi колii, серед срiблястих берез ми бачили туман диму, помаранчевий спалах церемонiального багаття, яке розклали Гордон Гiлберт i Тонi Стiвенс зi старих тек i форми, пластику й нейлону. Вони ухкали й кричали, мов дикi звiрi, але ми й далi йшли до перехрестя, на якому завжди розходилися. Ми вагалися. Мабуть, варто було вiдзначити цю подiю, сказати кiлька слiв. Обiйнятися? Але ми уникали сентиментальних жестiв. Це буле маленьке мiстечко, i втратити в ньому зв’язок коштувало б набагато бiльших зусиль, нiж постiйно бачити одне одного. – Ну, бувайте. – Я вам зателефоную. – У п’ятницю, еге? – Побачимось. – Бувайте. І я пiшов додому, де мешкав тепер сам iз батьком. Нескiнченнiсть Колись я бачив повторюваний сон, породжений, мабуть, впливом дочасного перегляду фiльму «2001. Космiчна одiссея», – про нескiнченний плин крiзь неосяжний космос. Сон лякав мене i тодi, i тепер, не через задихання i голод, а через оце вiдчуття безсилля: нема на що спертись або вiд чого вiдштовхнутися – лише порожнеча й панiка, i переконанiсть, що це нiколи не скiнчиться. Такi ж почуття виникали влiтку. Як можна сподiватися заповнити безлiч днiв, кожен iз яких нескiнченно довгий? Пiд час нашого завершального семестру ми складали плани: нальоти на Лондон, щоб облазити Оксфорд-стрiт (i лише Оксфорд-стрiт), якiсь експедицii в дусi Тома Соера до Нового лiсу на островi Вайта, з наплiчниками, повними пива. «Похiд на п’янку» – так ми це називали, але i Гарпер, i Фокс знайшли собi роботу на повний день – працювали за чорну готiвку в Гарперового батька, будiвельника, тож план накрився. Без Гарпера ми з Ллойдом лише чубилися. До того ж я i сам працював на пiв окладу, також за чорну платню, за касою на мiсцевiй автозаправцi. Але це займало лише дванадцять годин на тиждень. Решту мого часу я був вiльний робити – що? Розкошувати, нiжачись у лiжку серед тижня, швидко набридло, лишився тiльки тривожний сум, коли сонце пробивалося крiзь фiранки, а попереду простягався довгий, лiнивий, млявий день, а потiм ще один, i ще, i кожен день – немов роздуте чортове державне свято. Радше з науковоi фантастики, нiж з урокiв фiзики, я знав, що час поводиться по-рiзному залежно вiд твого мiсцеперебування. І, якщо дивитися з низенькоi койки шiстнадцятирiчного, наприкiнцi червня 1997 року вiн рухався повiльнiше, нiж будь-де в космосi. Будинок, у якому ми мешкали, був новий. Ми переiхали з «великого будинку», сiмейного дому, незабаром пiсля Рiздва, i я дуже за ним тужив: один iз двох особнякiв, поеднаних спiльною стiною, суцiльнi квадрати й трикутники, наче в дитячих малюнках, iз поруччям, що збiгае донизу, iз власною спальнею в кожного, iз придорожньою стоянкою i гойдалками в саду. Батько придбав великий будинок у недоречному напливi оптимiзму, i я пам’ятав, як вiн уперше показував нам там усе, обстукуючи стiни на пiдтвердження якостi цегляноi кладки, прикладаючи долонi до батарей, щоб вiдчути розкiш центрального опалення. Там було еркерне вiкно, у якому я мiг сидiти й спостерiгати за вуличним рухом, наче юний лорд, i, що вражало найбiльше – маленький квадратик вiтражу над парадними дверима: сонце сходило у жовтому, золотому й червоному кольорах. Але великого будинку бiльше не було. Тепер ми з батьком мешкали в районi 1980-х пiд назвою Бiблiотека, де заради змiцнення культури кожна вулиця мала iм’я великого письменника: вулиця Вулф-стрiт вела до площi Теннiсон-сквер, Мерi-Шеллi-авеню перетиналася з Кольрiдж-лейн. Ми мешкали на Текерей-Кресент, i, хоч я не читав Текерея, та знав, що його вплив тут важко буде помiтити. Будинки були сучаснi, iз блiдоi цегли, iз пласкими дахами, i визначною iхньою рисою були стiни, вигнутi зсередини й зовнi так, що з лiтакiв, якi кружляли над аеропортом, ряди будинкiв здавалася жирними жовтими гусенями. «Грьобаний Татуiн», – називав це мiсце Ллойд. Коли ми вперше переiхали сюди – тодi нас було четверо, – батько присягався, що любить цi вигини, мовляв, вони у вiльнiшiй формi, строкатiше виражають нашi сiмейнi цiнностi, нiж кiмнати-коробки у старому особняку. Це буде як жити на маяку! Навiть якщо Бiблiотека бiльше не здаеться районом майбутнього, якщо садочки у формi стола вже не такi охайнi, як були колись, а через широкi мовчазнi проспекти катаеться випадковий магазинний вiзок, усе одно це буде нова глава в нашiй сiмейнiй iсторii, доповнена душевним спокоем за те, що ми живемо у межах власних статкiв. Так, тепер нам iз сестрою доведеться дiлити кiмнату на двох, але спати на койках буде весело, до того ж це не назавжди. Минуло пiв року, а ящики досi стояли нерозпакованi, випиналися пiд гнутими стiнами або грудою лежали на порожнiй койцi сестри. Моi друзi рiдко навiдувалися в гостi, вiддаючи перевагу зiбранням у домi Гарпера, що нагадував палац римського диктатора – будинок iз двома музичними автоматами, iз гребними тренажерами, квадроциклами й величезними телевiзорами, iз самурайським мечем i такою кiлькiстю пневматичних рушниць, пiстолетiв та викидних ножiв, що можна було вiдбити нашестя зомбi. В мене ж удома був безумний татко й багато рiдкiсного джазу на платiвках. Менi й самому не хотiлося туди вертатись. Або залишатися вдома. Того лiта моiм великим проектом було уникати батька. Я навчився оцiнювати його психiчний стан, зважаючи на звуки, якi вiн видае, стежачи за ним, наче мисливець. Стiни були по-японськи тонкi, й доки вiн мовчав, можна було спокiйно зариватися глибше пiд душну ковдру – атмосфера в кiмнатi була мов вода в покинутому акварiумi. Якщо до десятоi не було нiякого руху, це означало, що в батька видався один iз його «постiльних» днiв i можна спускатися. В роки нашого процвiтання, повного банкiвських позик, батько придбав домашнiй комп’ютер за рекламою в газетi: ящик завбiльшки з картотеку, я впевнений – iз бакелiту. Якщо батько залишався в лiжку, то я мiг щасливо згаяти ранок у коридорах та шлюзах «Doom» чи «Quake», готовий натиснути кнопку монiтора, зачувши його на сходах. Комп’ютернi iгри вдень переповнювали мого батька гнiвом, який навряд чи можна було назвати рацiональним – так нiби я стрiляв у нього. Але зазвичай близько дев’ятоi я чув, як вiн ворушиться i плентаеться до туалету, розташованого по iнший бiк вiд моеi койки. Жоден будильник не дiяв так ефективно, як звук того, що мiй батько справляе малу потребу бiля моеi голови. Я пiдстрибував, хутко натягував учорашнiй одяг i прокрадався вниз, безшумно, як нiндзя, щоб подивитися, чи залишив вiн своi цигарки. Доки лишалося десять чи бiльше, можна було спокiйно взяти одну й швиденько сунути в гаманець свого наплiчника. Я снiдав тостом, стоячи за барним столом (ще одна риса будинку, що втратив свою новизну, – iсти на табуретках), i йшов, перш нiж вiн спускався. Але якщо не встигав, то вiн з’являвся iз заспаними очима та вм’ятинами вiд наволочки, досi помiтними на обличчi, i ми незграбно штовхалися мiж чайником та тостером, мимоволi втягуючись у нашу гру. – То це снiданок чи обiд? – Вважаю це другим снiданком. – Витончено. Вже майже десята… – Хто б казав! – Я не мiг заснути до… ти не мiг би користатися тарiлкою? – Я маю тарiлку. – То чому тут крихти на кожному… – Бо я не встиг… – Просто iж iз тарiлки! – Ось тарiлка, ось вона, у мене в руцi, тарiлка, моя тарiлка… – І вiдклади це. – Вiдкладу, коли закiнчу. – Не залишай це в раковинi. – Я не збирався лишати це в раковинi. – Добре. І не треба. І далi, далi, так само банально, недотепно саркастично й дражливо – не так розмова, як смикання за вухо. Я ненавидiв те, як ми говоримо мiж собою, i все ж змiни вимагали тону, яким не володiв жоден iз нас, тому ми замовкали i батько розвертався до телевiзора. Колись, можливо, це приносило якусь хулiганську насолоду, але прогул передбачае, що ти повинен бути десь в iншому мiсцi, а жоден iз нас такого мiсця не мав. Я лише знав, що батько не любить залишатися сам, тому йшов. Бiльшiсть днiв я ганяв на велосипедi, хоч i не в сучасному глянцевому стилi. Я носив джинси, а не лайкру, та iздив на старому перегоновому роверi iз загнутим донизу кермом, iз деренчливим iржавим ланцюгом i рамою, важкою та невблаганною, як зварене риштовання. Прихилившись до того керма, я патрулював Бiблiотеку й лiниво кружляв глухими закутками, вулицями Теннiсона й Мерi Шеллi, Форстера й Кiплiнга, угору по вулицi Вiрджинii Вульф i навколо вулицi Томаса Гардi. Оглядав гойдалки та гiрки на iгровому майданчику в пошуку когось знайомого. Катався пiшохiдними провулками, перетинав широкi порожнi вулицi дорогою до крамниць. Чого я шукав? Хоч я не мiг дати цьому визначення, та шукав великоi перемiни: може, загадки, може, пригоди, пiд час якоi доведеться пройти випробування й дiстати кiлька урокiв. Але незручно вирушати назустрiч пригодi самому, важко знайти таку загадку на центральнiй вулицi. Ми жили в маленькому пiвденно-схiдному мiстечку, задалекому вiд Лондона, щоб зватися передмiстям, завеликому, щоб бути селом, надто розвиненому, щоб вважатися сiльською мiсцевiстю. Нам бракувало залiзничного вокзалу, що мiг би утворити тут мiжмiський транспортний вузол, а ще легендарного процвiтання, яким славився регiон. Натомiсть економiка базувалася на аеропортi й бiзнес-парках: фотокопiювання, подвiйного ламiнування, комп’ютерних запчастин, агрегатiв – що б там не було. Центральна вулиця – пiд назвою Центральна – мала кiлька будинкiв, що могли зiйти за химери: чайна з дощатим одвiрком пiд назвою «Сiльський коровай», газетнi кiоски георгiанськоi епохи, аптеки епохи Тюдорiв, середньовiчний ринковий хрест для пиякiв сидру – проте все це занепадало через пилюку та вихлопи забитоi траси, що пролягала вздовж вузьких тротуарiв, змушуючи покупцiв тулитися до свинцевих вiконниць. «Ходити крамницями» було великою розвагою для мiстян, а в того, хто захотiв би пожертвувати верхнiй одяг на доброчиннiсть, голова пiшла б обертом. Але нинi кiнотеатр перетворився на склад килимiв, застряглий у часовiй петлi нескiнченного розпродажу перед закриттям. За двадцять хвилин iзди звiдси лежали мiсця дивовижноi природноi краси, ще за тридцять хвилин – Сассекське узбережжя, а все мiсто охоплювала кiльцева дорога, оточуючи нас, немов паркан за периметром. Роками пiзнiше, коли я чув, як друзi сентиментально й лiрично оповiдають про мiсце свого народження, про те, як iх сформував Нортумберленд або Глазго, Лейкс або Вiррал, я ловив себе на думцi, що заздрю навiть найбiльш заяложеним, стереотипним виразам «приналежностi». Ми не мали жодного почуття iдентичностi, жодноi автентичноi вимови – лише якийсь кокнi, завчений iз телевiзора й накладений поверх легкоi сiльськоi гаркавостi. Я не ненавидiв наше мiсто, але важко було вiдчувати щось лiричне або сентиментальне до цього резервуара, огородженоi територii, рiдколiсся, де пiд ожиною жовтiли порножурнали. Наш iгровий майданчик був загальновiдомий як Парк Собачого Лайна, соснова плантацiя – як Лiс Убивств; як я знав, то були iхнi назви на мапi Картографiчного управлiння, i нiхто нiколи не склав би про це сонета. Тож я блукав центральною вулицею, зазираючи у вiкна, сподiваючись побачити когось знайомого. Я купував жуйку в кiосках i читав комп’ютернi журнали, доки гнiвний погляд продавця не вiдганяв мене назад до велосипеда. Мабуть, вигляд у мене був самотнiй, хоч було б дуже прикро, якби хтось так подумав. Нудьга була нашим природним станом, але самотнiсть була табу, тож я щосили вдавав одинака, бунтаря, невiдомого й замкненого в собi, який iздить без рук. Але величезнi зусилля потрiбнi, щоб не здаватися самотнiм, коли ти таким е, i щасливим, коли ти таким не е. Це як тримати стiлець на вiдстанi витягненоi руки. І коли я бiльше не мiг пiдтримувати iлюзii безтурботностi, то виiжджав iз мiста. Щоб досягти якоiсь подоби сiльськоi мiсцевостi, треба було подолати естакаду, пiд якою тривожно гримiла автомагiстраль, немов потужний водоспад, а потiм iхати через великi прерii жовтого жита й рапсу, повз зморшкуватi рiвнини тунельних парникiв, якi прихищали врожай полуницi для супермаркетiв, а потiм – через гребiнь пагорбiв, що кiльцем оточували нас. Я не належав до палких любителiв природи, спостерiгачiв за птахами, риболовiв чи поетiв, не згадав би назви дерева, хоч би воно й упало на мене, та не мав улюбленого краевиду чи строкатоi галявини. Але тут самотнiсть була менш стидкою, майже приносила задоволення, i щодня я насмiлювався подорожувати все далi й далi вiд дому, розширюючи коло знайомих мiсць. Так минув перший тиждень, другий, а потiм третiй, доки одного ранку в четвер я опинився у довгiй травi в дикому лузi, звiдкiля вiдкривалося наше мiсто. Лука Ранiше я тут не бував. Утомлений пiдйомом, я спiшився i помiтив праворуч вiд себе стежку, тiнясту й благословенно пласку. До того я вiв свiй велосипед крiзь лiс, який швидко змiнився пологим пасовищем iз травою по пояс, коричнево-зеленим, пересипаним червоними цятками макiв i блакитними… чогось iншого. Іван-чаю? Волошок? Я гадки не мав, але лука була нездоланно приваблива, тож я перетягнув велосипед через дерев’яний перелаз i поiхав далi, розтинаючи високу траву. Моiм очам вiдкрилася розкiшна дерев’яна садиба, та, яку я помiтив iз кiльцевоi дороги, по нижньому краю обсаджена англiйським садом. Я раптом вiдчув, що вдираюся на чужу територiю, тож злiз iз велосипеда й далi йшов пiшки, доки не опинився у природнiй низовинi, де можна було засмагати, курити й читати щось жорстке. Величезна кiлькiсть вiльних годин призвела до того, що вперше в життi я вдався до читання. Почав iз трилерiв i романiв жаху з татовоi колекцii – iз загнутими кутками, зморщеними пiсля ванни або пляжу сторiнками, на яких секс пришвидшеними темпами чергувався з насильством. Спочатку книжки були другорядною розвагою (читати про секс i насильство було як слухати футбол по радiо), але скоро я щодня ковтав по роману, забуваючи iх майже одразу, окрiм «Мовчання ягнят» i Стiвена Кiнга. Незабаром я дорiс до меншого, трохи лячного вiддiлення батьковоi бiблiотеки пiд назвою «Наукова фантастика»: потертих примiрникiв Азiмова, Балларда i Фiлiпа К. Дiка. Не можу сказати, звiдки це прийшло, але я бачив, що цi книжки написанi в iншому регiстрi, нiж тi, що про велетенських щурiв. І роман, який я щодня носив у сумцi, почав здаватися менi захистом вiд нудьги, алiбi для самотностi. Було в цьому щось вiд утечi – читати у присутностi друзiв було б наче взяти флейту чи затанцювати сiльський танок, – але тут мене нiхто не побачить. Тож сьогоднi я дiстав примiрник «Бiйнi номер п’ять» Курта Воннегута, обраний через слово «бiйня» в заголовку. Якби я покачався тут трохи в травi, то мiг би зробити такий собi вiйськовий блiндаж, невидимий iз будинку нагорi чи з мiста внизу. Прагнучи душевностi, я вдивлявся у краевид, пейзаж, що нагадував модель залiзницi, де все було близько одне до одного: радше плантацii, нiж лiс, резервуари, нiж озера, стайнi, розплiдники й собачi конури, нiж молочнi ферми та вiвцi, що блукають. Пташиний спiв змагався з ревом автомагiстралi i дзижчанням електричних стовпiв над головою, але з вiдстанi це здавалося не таким уже поганим мiсцем. Із вiдстанi. Я зняв футболку й лiг, затягнувшись цигаркою, яку цього дня мав при собi, а потiм, затуливши книгою очi вiд сонця, почав читати, раз у раз роблячи паузи, щоб струснути попiл iз грудей. Високо вгорi за сталою схемою кружляли лiтаки з Іспанii та Італii, Туреччини та Грецii, з нетерпiнням чекаючи на посадку. Я прикрив очi й спостерiгав, як плавають волокна проти екрана моiх повiк, намагався простежити за ними до межi свого зору, де вони стрiмко тiкали, мов риба у струмку. Коли я прокинувся, сонце стояло в зенiтi, i я вiдчув важкiсть у головi й миттево запанiкував вiд ухкання i мисливських окрикiв iз пагорба: банда. Вони з’явилися, щоб уполювати мене? Нi, я почув шерех трави й панiчне задихання iхньоi жертви, що тiкала з пагорба в моему напрямку. Я вдивився крiзь високу траву. На дiвчинi були жовта футболка й коротка синя джинсова спiдниця, що заважала iй бiгти – я побачив, як вона пiдбирае ii обома руками, а тодi озираеться i нахиляеться, щоб перевести подих, притискаючись лобом до своiх обдертих колiн. Я не бачив виразу ii обличчя, але раптом iз хвилюванням усвiдомив, що цей будинок – якась зловiсна установа, притулок або таемна лабораторiя, i що я мiг би допомогти iй утекти. Знову крики й улюлюкання, i вона озирнулась, а тодi напружилася, ще вище задерла спiдницю на своiх блiдих ногах i побiгла просто на мене. Я знову присiв, але лише тодi, коли побачив, як вона знов озирнулась, аж раптом хитнулася вперед i впала обличчям у землю. Соромно казати, але я засмiявся, затиснувши рота долонею. Якусь мить було тихо, а тодi я почув, як вона застогнала й захихикала водночас. – Ай! Ай-ай-ай, iдiотка! Ай-й-й-й! Вона була, мабуть, метрiв за три-чотири вiд мене, ii подих переривався болiсним смiхом, i я раптом згадав про своi голi груди, рожевi, як консервований лосось, i про пiт та цигарковий попiл, що разом прилипли до шкiри. Я почав робити викрутаси, щоб якось одягтися, залишаючись при цьому розпластаним на землi. Із будинку на пагорбi почувся зловтiшний голос: – Гей! Ми здаемося! Ти виграла! Повертайся до нас! – i я подумав: «Це пастка, не вiр iм». Дiвчина застогнала сама до себе: – Тримайся! Ще один голос, жiночий: – Ти чудово впоралася! Обiд! Повертайся! – Не можу! – промовила вона, вже сидячи. – Ай! До дiдька! Я ще глибше втиснувся в землю, коли вона спробувала встати, сперлася на щиколотку й скрикнула вiд болю. Менi довелося б розкрити себе, та, здавалося, немае буденного способу вистрибнути на когось у лузi. Я облизав губи й незнайомим голосом гукнув: – Агов! Вона охнула, крутнулася на здоровiй нозi й одразу ж упала на спину, зникнувши у травi. – Слухай, не треба казитись, але… – Хто це сказав?! – Просто коли вже ти знаеш, що я тут… – Хто? Де? – Тут. У високiй травi. – Але хто ти в бiса такий? Де ти? Я швидко натягнув футболку, встав i навприсядки, наче пiд обстрiлом, пiдiбрався туди, де вона лежала. – Я намагався не налякати тебе. – Що ж, тобi не вдалося, психу! – Гей, я тут перший був! – Що ти взагалi тут робиш? – Нiчого! Читаю! Нащо вони за тобою женуться? Вона скоса глянула на мене. – Хто? – Тi люди, нащо вони за тобою женуться? – Ти ж не в компанii? – У якiй компанii? – У тiй Компанii, ти туди не входиш? «Компанiя» звучало зловiсно, i я питав себе, чи, зрештою, мiг би iй допомогти. «Ходiмо зi мною, якщо хочеш жити». – Нi, я… – Тодi що ти тут робиш? – Нiчого, я просто поiхав кататись на велику i… – Де твiй велик? – Он там. Я читав i заснув. Хотiв дати тобi знати, що я тут, не налякавши тебе. Вона повернулась до огляду своеi щиколотки. – Що ж, у тебе вийшло. – Взагалi-то це не приватна стежка. Я маю таке саме право бути тут… – Чудово, але я маю справжню причину. – То чому вони женуться за тобою? – Що? А-а. Дурна гра. Не питай. Великими пальцями вона обмацала кiстки щиколотки. – Ай! – Боляче? – Так, до бiса боляче! Бiгати в лузi – це клята смертельна пастка. Я втрапила ногою в кролячу нору i впала. – Так, я бачив. – Невже? Ну, дякую, що не смiявся. – Смiявся. Вона звузила очi. – То… я можу допомогти? – спитав я, намагаючись загладити провину. Вона оглянула мене з голови до нiг, буквально водячи очима вгору-вниз, iз таким оцiнюванням, що я машинально спробував запхати кiнчики пальцiв у кишенi. – Поясни менi ще раз, нащо ти тут? Пiдглядаеш? – Я просто… Слухай, я читаю! Диви! І я попростував назад до своеi нори, щоб дiстати книжку й показати iй. Вона роздивилась обкладинку, звiряючи ii з моiм обличчям, наче то був паспорт. Задоволена, спробувала звестися на ноги, скривилася й знову завалилася на спину, i я спитав себе, чи варто запропонувати iй руку, як для рукостискання. Але цей жест здавався абсурдним, натомiсть я опустився навколiшки бiля неi та – що було, мабуть, не менш абсурдно – взяв ii ногу, наче примiряючи на неi скляну туфельку: кросiвка «Адiдас» у блакитну смужку, на босу ногу, блiда шкiра. Я вiдчув поколювання свiжоi щетини, чорноi, мов залiзна стружка. – У тебе там усе добре? – спитала вона, не зводячи очей iз неба. – Так, лише хотiв перевiрити, чи… – з виглядом лiкаря я обмацував ногу спритними пальцями. – Ай! – Вибач! – Скажiть менi, лiкарю, що саме ви шукаете? – Шукаю, де саме болить, а потiм тицяю туди. Власне, я перевiряю, чи не стирчить iз м’яса кiстка. – То як? – Нi, все добре. Це розтягнення. – І я зможу колись знову танцювати? – Зможеш, – сказав я, – але тiльки якщо справдi захочеш цього. Вона розсмiялася, дивлячись у небо, а я почувався таким люб’язним i задоволеним собою, що розсмiявся теж. – Так менi й треба за те, що ношу це, – сказала вона, обсмикуючи джинсову спiдницю вниз до колiн. – Красуюся. Яка iдiотка. Краще менi повертатися. Можеш уже вiдпустити мою ногу. Надто раптово я випустив ii i стояв поряд iз дурнуватим виглядом, доки вона намагалася надати собi вертикального положення. – Є шанс, що ти мiг би?.. Я пiдняв ii на ноги й подав руку, доки вона обережно торкнулася землi своiм гострим пальцем, знову скривилася, знову спробувала, а я тим часом намагався роздивитись ii, нiби дивлячись при цьому в iнший бiк. Трохи нижча за мене, але не надто, шкiра блiда, волосся чорне й коротке, але з довгою гривкою, зараз закладеною за вухо, охайно виголена знизу потилиця, що надмiрно пiдкреслюе вигин ii черепа, суворо й гламурно водночас – така собi Жанна д’Арк щойно iз салону краси. Не думаю, що колись ранiше помiчав чиюсь потилицю. Крихiтнi чорнi гвiздки в кожному вусi з двома додатковими дiрочками для особливих випадкiв. Оскiльки менi було шiстнадцять, я зробив розсiяний погляд, аби приховати, що дивлюся на ii груди, впевнений, що досi жодна дiвчина не помiтила цiеi хитростi. Емблема, начебто «Адiдас», на яскраво-жовтiй футболцi з дуже короткими рукавами, так, що на м’якiй плотi зверху ii плеча я розгледiв шрам вiд БЦЖ, рифлений, як карбування на римськiй монетi. – Агов? Менi знадобиться твоя допомога. – Можеш iти? – Можу стрибати, але iз цього небагато користi. – Хочеш, на спинi пiдвезу? – мовив я, шкодуючи про це «пiдвезу». Мав бути якийсь крутiший термiн. – Чи, ну, знаеш, як пожежник – на руках вiднесу? Вона подивилась на мене, i я трохи випрямився. – Ти пожежник? – Я вищий за тебе! – Але я… – вона смикнула спiдницю донизу, – гладкiша. Зможеш пiдняти власну вагу? – Авжеж! – я розвернувся i пiдставив свою спiтнiлу спину, клацнувши пальцями, мов автостопник. – Нi. Нi, це буде геть дивно. Але якщо ти не проти, щоб я на тебе сперлася… Наступним жестом, якого нiколи не робив нi доти, нi пiсля, я виставив лiкоть убiк i якось кивнув на нього, взявшись у боки, мов сiльський танцюрист. – Ну, дякую тобi, – сказала вона, i ми пiшли. Шерех довгоi трави здавався невиправдано голосним, а пошук чiткоi стежки дав менi кiлька нагод обернутись i подивитися на неi, хоч зараз це було мов нездоланний потяг. Вона йшла, затуливши гривкою обличчя, опустивши очi в землю, але на короткi митi я бачив, що вони синi, химерно синi – чи колись я так гостро помiчав колiр чиiхось очей? – i шкiра навколо них теж мала синюватий вiдтiнок, наче залишки вчорашнього макiяжу, прокресленi зморшками вiд смiху або гримас, як вiд… – Ай! Ай, ай, ай. – Упевнена, що я не можу тебе понести? – Тобi справдi кортить когось поносити. У неi було кiлька розколупаних або зiдраних прищикiв на лобi й один на пiдборiддi, а ii рот здавався дуже широким i червоним на тлi блiдоi шкiри, з маленьким рельефним швом на нижнiй губi – складочкою, наче пiсля якоiсь операцii. Рот був напружений, наче вона от-от збиралася розсмiятися, або вилаятися, або i одне, й iнше заразом. Їi щиколотка пiдверталася набiк, наче дверна петля. – Я справдi мiг би понести тебе. – Я тобi вiрю. Скоро попереду замаячили ворота до англiйського саду, химерний будинок здавався тепер бiльш пишним i бiльш загрозливим, тож я поцiкавився: – Ти тут живеш? – Тут? – вона розсмiялася всiм своiм обличчям, без тiнi збентеження. Серед моiх дрiбних забобонiв було пiдозрiливо-обурливе ставлення до людей iз дуже добрими зубами – усе це квiтуче здоров’я здавалося якоюсь показухою. Зуби цiеi дiвчини, помiтив я, рятувала вiд досконалостi щербинка на лiвому рiзцi, немов заломлений кутик сторiнки. – Нi, я тут не живу. – Я подумав – може, вони твоя родина, тi люди, що гналися за тобою. – Еге, ми постiйно це робимо, я, мама й тато – тiльки-но побачимо поле… – Ну, я не знаю… – Це була дурна гра. Довга iсторiя. Змiна теми: – Ще раз: що ти там робив? – Читав. Просто гарне мiсце для читання. Вона кивнула зi скепсисом. – Природолюб. Я знизав плечима. – Змiна оточення. – А як же «Бiйня номер п’ять»? – Нормально. Не така вже й бiйня. Вона розсмiялася, хоч я лише частково жартував. – Я чула про неi, але не читала. Не люблю узагальнювати, але я завжди вважала, що це хлоп’яча книжка. Так? Я знову знизав плечима… – Тобто якщо порiвнювати з Етвуд або Ле Гуiн… …бо якщо вона зiбралася говорити про лiтературу, то я мiг iз тим самим успiхом штовхнути ii в кущ i втекти. – Отже. Про що вона? «Чарлi, ти можеш щось розповiсти класовi про намiр автора в цьому абзацi? Своiми словами, будь ласка». – Про одного чоловiка, ветерана вiйни, якого викрали iнопланетяни, i тепер вiн в iнопланетному зоопарку, але постiйно повертаеться у спогадах до сцен iз вiйни, де вiн у полонi… «Так, це сама дiя, але про що вона каже? Продовжуй, Чарлi, будь ласка». – Але це також про вiйну, i про бомбардування Дрездена, i така собi фатальнiсть – не фатальнiсть, гм, фаталiзм? – щодо того, чи важливе життя, або чи свобода волi – це омана, iлюзiя. Тобто твiр, звiсно, жахливий, про смерть i про вiйну, та водночас кумедний. – До-обре. Таки справдi трохи схоже на хлоп’ячу книжку. «Добери кращi слова». – Сюрреалiстична! Ось яка вона. І справдi добра. «Дякую, Чарлi, сiдай, будь ласка». – До-обре, – промовила вона. – Добре. Зазвичай, коли люди кажуть «iнопланетний зоопарк», я вимикаюся, але цю, мабуть, прочитаю. А ти читав… – Нi, але кiно дивився. Вона скоса глянула на мене. – Жартую, я лише хотiв сказати, що небагато читаю. Я не бозна-який читач. – Що ж, – мовила вона, – це добре, – а потiм, наче тут був якийсь зв’язок: – У якiй школi навчаешся? Це було нудне, але законне запитання, i я подумав, що найкраще буде бовкнути: – Щойно закiнчив Мертон-Грейндж. Сказав i дивився, очiкуючи типових емоцiй, виразу обличчя, немов призначеного для тих, хто каже, що тiльки-но вийшов iз в’язницi. Правду кажучи, я i тiнi цього не помiтив, та все ж вiдчув наплив роздратування. – А ти iз Четсборна, так? Вона заклала гривку за вухо й розсмiялася. – Як ти здогадався? Тому що дiти iз Четсборна – пафоснi богемнi наркомани, хiпi. Дiти iз Четсборна ходять до школи у власному одязi, тобто у вiнтажних сукнях iз квiтковим вiзерунком та iронiчних футболках, якi наштампували самi собi вдома. Дiти iз Четсборна розумнi та слиньки – слиньки, бо розумнi, вся школа складаеться iз самих старост, якi поiдають вегетарiанську печеню iз саморобних горняток на меблях, що iх змайстрували з переробленоi деревини. Агенти з нерухомостi розхвалюють включення житла до району цiеi школи ще до того, як згадують кiлькiсть спалень, i впливовiсть, упевненiсть, крутiсть можна колами позначати на його мапi, мов радiацiйнi зони. Пройдiться цими вулицями ввечерi влiтку – i ви почуете, як скрипка, вiолончель i класична гiтара перегукуються мiж собою на рiвнi восьмого класу. З усiх наших племiнних iнстинктiв, понад вiрнiсть командi або ярлику полiтичноi партii, найсильнiшою була вiрнiсть школi, i навiть якщо ми ненавидiли цей заклад, зв’язок iз ним лишався невитравний, як татуювання. Менше з тим, я вже сумував за короткими митями до того, як ми увiйшли в ролi хлопця з Мертон-Грейндж i дiвчини iз Четсборна. Ще трохи ми йшли мовчки. – Не турбуйся, не вкраду я твоiх грошей на обiд, – сказав я, i вона всмiхнулася, та при цьому й насупилася. – Я ж нiчого такого не казала? – Нi, – прозвучало це зле. Я спробував ще раз. – Я не бачив тебе в цих мiсцях, – мовив я так, нiби тинявся вулицями в пошуках дiвчат. – О, я живу… – i вона невизначено махнула рукою в бiк дерев. Ми пройшли ще трохи. – Твоя школа колись улаштовувала бiйки з нашою, – мовила вона. – На закритому дворi, бiля китайцiв. Знаю. Я колись ходив туди. – Битися? – Нi, просто спостерiгати. Особливоi бiйки там нiколи не було. Всi говорили: «леза, будуть леза», але то лише якщо вважати лезом транспортир. Переважно там просто дiти жбурлялися водою та чипсами. – Нiколи не брала транспортира на водну бiйку. – Мертон-Грейндж, до речi, завжди перемагала. – Так, – сказала вона, – але невже в цьому хтось справдi виграе? – Вiйна – це пекло. – Бiйки на закритому дворi – це трохи схоже на «Акул» проти «Ракет», так? Ненавиджу таке. Дякувати богу, все позаду, i я за цим не сумуватиму. До речi, поглянь на нас двох тепер – зовсiм невимушенi… – Просто розмовляемо… – Шукаемо спiльну мову, ламаемо кордони… – Це дуже зворушливо. – То як, на твою думку, ти склав своi iспити? На щастя, ми вже досягли територii великого будинку, за iржавими металевими воротами вiдкривалася строката галявина з величезною дерев’яною садибою позаду, достатньо приголомшливою, щоб дати привiд вiдволiктися. – Мене туди пустять? – На землю господинi? Так, авжеж, юначе. Я притримав ворота для неi, а тодi завагався. – Я не можу видертися на той пагорб без тебе, – сказала вона. – Ти у прямому сенсi моя опора. Ми пiшли далi, перелiзаючи через осiлi землянi насипи пiд назвою «ха-ха» – водночас джерело кволих жартiв i вiдповiдь на них, починаючи з 1700-х. Зблизька декоративнi сади виявилися рiденькими й вигорiлими на сонцi; висохлi трояндовi клумби, колючий, побурiлий зверху кущ вовчих ягiд. – Бачиш? Це славетний лабiринт. – Чому ж ти там не сховалася? – Я не аматорка! – Що це за будинок такий – iз лабiринтом? – Шикарний. Ходiмо, представлю тебе господарям. – Менi треба вертатися, мiй велик досi там, унизу… – Нiхто не поцупить твого велика. Ну ж бо, вони справдi милi. До речi, тут е люди з твоеi школи, можеш привiтатися. Ми йшли через галявину у двiр. Я вже чув голоси. – Менi справдi треба додому. – Просто привiтайся, хвилинна справа. Я вже помiтив, як вона обвила рукою мою руку – для пiдтримки чи, може, щоб не дати менi втекти, i за мить ми опинилися на центральному подвiр’i з двома столами на козлах, уставленими iдлом, i зграею з близько десяти незнайомцiв, що сидiли спинами до нас, – таемничi закритi ритуали Компанii. – Он вона! – проревiв червонощокий молодик у незаправленiй сорочцi без комiра, вiдкидаючи велике пасмо з очей. – Чемпiонка повертаеться! Вiн був менi звiдкiлясь знайомий. Аж тут усi учасники шабашу розвернулися з радiсними криками та оплесками, доки дiвчина шкутильгала до них. – Боже мiй, що сталося? – спитав молодик, беручи ii пiд руку, а лiтня жiнка з пiдстриженим сивим волоссям нахмурилася i щось процiдила, наче травма була моiх рук справою. – Я впала, – пояснила дiвчина. – Цей хлопець допомiг менi повернутися. Пробач, не знаю твого iменi. – Це Чарлi Льюiс, – сказала Люсi Трен, в’етнамська дiвчина з Мертон-Грейндж, стиснувши губи у щирiй неприязнi. – Чорт забирай, це ж Чарлi Льюiс! – викрикнув iнший голос. Гелен Бiвiс хихикнула й тильним боком долонi змела до рота салатне листя. – Геть звiдси, психу! – Я просто катався на велику в полi, i… – Привiт, Чарлi, ласкаво просимо на борт! – озвався Малюк Колiн Смарт, единий хлопець у шкiльному драмгуртку, а молодик iз гривкою вже маршував до мене, iз темними плямами пiд пахвами, простягаючи руки з такою рiшучiстю, що я вiдступив на крок до стiни. – Привiт, Чарлi, то ти новобранець? Сподiваюся, що так! Ти потрiбен нам, Чарлi! – i вiн мiцно стиснув мою руку своею i засмикав угору-вниз. – Вiзьми трохи салату, i подивимось, куди тебе розподiлити, – мовив вiн, i я збагнув, де бачив цього типа ранiше i що вiн уособлюе. Збагнув, що треба тiкати. Театральний кооператив «П’ять сажнiв» В останнi тижнi завершального семестру нас усiх проводили в зал на дуже важливi збори з дуже особливими гостями. Зазвичай це означало щось мертвотне, можливо – лекцiю з безпеки на дорогах, iз кривавими iлюстрацiями. У минулому семестрi полiцiянт розплющив молотом цвiтну капусту, щоб проiлюструвати вплив екстазi на мозок, а незабаром прийшла мила нервозна панi – поговорити про секс поза контекстом здорових люблячих стосункiв. Дверi були урочисто зачиненi, свiтло пригашене. – Можна тихо, будь ласка? – благала вона, перемикаючи яскраво-рожевi й пурпуровi слайди пiд смiх, вереск i обуренi крики. Я багато думав про роботу й гадав, яка дивна, кручена кар’ерна стежка привела сюди цю жiнку, котра неспокiйно мандрувала вiд школи до школи з коробкою слайдiв, що демонструють якiсь рiзновиди пенiса. – Найгiршi фото з вiдпочинку всiх часiв, – сказав Гарпер, i ми розреготалися, наче все це нiяк нас не обходило. Клац, клац – змiнювалися слайди. – Як i серед снiжинок, – казала мила панi, – серед пенiсiв ви не знайдете двох однакових, – i я питав себе: «Звiдки вони знають?» – Звiдки вони знають? – Мiкроскопом користуються, – сказав Ллойд i тицьнув мене кулаком мiж нiг. Тож iз явним вiдчуттям розчарування ми розсiлися перед рум’яним усмiхненим молодиком iз великим пасмом волосся на очах i худорлявою жiнкою того ж вiку iз чорним волоссям, мiцно стягнутим на потилицi. Перед ними загрозливо темнiв касетний плеер. Мiстер Паско двiчi плеснув у долонi. – Заспокойтеся всi. Ллойде, термiн «усi» тебе стосуеться. Чи ти володiеш унiкальними якостями, досi не розкритими? Нi? Тодi вгамуйся. Негайно. Сьогоднi я хотiв би представити вас нашим особливим гостям – особливим своiми досягненнями, особливим своiми амбiцiями… – Особливим своiми потребами, – вставив Гарпер, i я пирснув. – Льюiсе! Чарльзе Льюiсе, що з тобою? – Вибачте, сер! – я втупився в пiдлогу, а тодi знову пiдняв очi й помiтив, що молодик на сценi усмiхаеться безпосередньо менi. Вiн змовницьки пiдморгнув. Я ненавидiв цю манеру. – Нашi гостi – випускники Оксфордського унiверситету! Вони тут, щоб розповiсти вам про дуже захопливий проект, тож, будь ласка, привiтайте у Мертон-Грейндж… хвилинку… – вiн звiрився зi своiми записами. – Айвора та Алiну з… – ще одна перевiрка. – Театрального кооперативу «П’ять сажнiв»! Айвор з Алiною так рвучко стрибнули вперед, що iхнi стiльцi вiд’iхали назад по паркетi. – Як справи, дiти? Все добре? – крикнув Айвор, опецькуватий i лупатий, схожий на розбещеного королiвського спанiеля. «Добре», – пробурмотiли ми, але Айвор поводився в зухвалiй i лестивiй манерi, знайомiй нам iз дитячих телешоу. Вiн приклав руку до вуха. – Я вас не чую! – Ще й як у бiса чуе, – сказав Фокс. – Це трюк. – Хитрiсть, – уточнив Ллойд. – Пiдступна хитрiсть. – Спробуймо ще раз! Як справи? Ми мовчали. – О, як сумно! – сказала Алiна, опускаючи кутики рота й схиляючи голову набiк. – Господи Ісусе, iх двое, – мовив Ллойд. Однак Алiна мала европейський акцент, напевно, чеський або угорський, що надавало iй iнтриги в наших очах – така собi вамп. – Ми тут, щоб розповiсти вам про дивовижну можливiсть, – сказав Айвор, – яка вiдкриваеться перед вами цього лiта – величезний проект, вiд якого ми у захватi. Скажiть менi, хто з присутнiх чув про пана Вiльяма Шекспiра? Оце й усе? Треба ж, якi сором’язливi. Гаразд, спробуймо так: хто з присутнiх нiколи не чув про пана Вiльяма Шекспiра? Лебiдь iз берегiв Ейвона[3 - Лебiдь iз берегiв Ейвона – одне з прiзвиськ Шекспiра, вигадане поетом Беном Джонсоном.]! Бард! Ворона-вискочка[4 - «Ворона-вискочка» – ще одне прiзвисько Шекспiра, яке походить зi слiв його сучасника Роберта Грiна, котрий у своему трактатi назвав Шекспiра «вороною-вискочкою в окрасi нашого пiр’я».]! Бачите – ви всi про нього чули! – А хто з присутнiх може процитувати нам що-небудь iз Шекспiра? – спитала Алiна. Одна рука злетiла дороги. Сукi Джуелл, помiчниця старости. – Бути чи не бути, – прошепотiв Гарпер. – Бути чи не бути! – вигукнула Сукi. – Ось питання! Дуже добре! «Гамлет»! Хтось iще? Із переднiх рядiв залу дiти з купонами на книжки вигукували: – О бiдолашний Йорик! – Що бачу я! Кинджал! – Зима наших звад! – Краще мати кохання i втратити, – вигукнула Сукi Джуелл, – нiж нiколи не мати його. Айвор втiшно насупився. – Власне, це Теннiсон. – Так, це Теннiсон, курво, – буркнув Ллойд. Тепер утрутилась Алiна: – Ось у чому рiч: ви знали, що всi ми розмовляемо шекспiрiвською мовою, навiть коли не усвiдомлюемо цього! Темноока, з рiзкими рисами, iз жорстко зачесаним назад волоссям, Алiна явно почувалась не дуже зручно у своiх толстовцi й спортивному костюмi – така собi балерина, що здiйснюе втечу з вiдкритоi в’язницi. – Ви мене слухаете? Бо я просто не говоритиму, якщо не слухаете. Дуже добре, скажiть менi: хто-небудь iз присутнiх чув фразу «дивний новий свiт»? Кiлька з вас. Добре, а якщо розтопити лiд, як-от «гей, розтопiмо лiд на цьому святi»? – Як щодо «слабкодухий»? – спитав Айвор. – Або «передречений»? – Ви знали… – почала Алiна. – Нi, – бовкнув Фокс. – …що коли ви вживаете фразу «послiдовний у своему безумствi», ви цитуете Вiлла? – Хто в бiса каже «послiдовний у своему безумствi»? – спитав Ллойд. – А коли розповiдаете жарти про «тук-тук», ви цитуете… «Шотландську п’есу»! Айвор пiдморгнув i прошепотiв iз-пiд руки: – Вона мае на увазi «Макбета»! – i Малюк Колiн Смарт iз Товариства драми розсмiявся. – Ой! Смарте, – прошипiв Ллойд. – Не смiйся iз цього, козел! – Легковажна гра! – сказала Алiна. – Внутрiшнiм оком! – вигукнув Айвор. – Посмiховисько! – Любов слiпа! – Молоко людськоi доброти! – До бiса, – буркнув Гарпер, – ви донесли свою позицiю. Але вони ще не закiнчили, адже тепер Айвор схрестив руки й став у позу, а Алiна тим часом натиснула «пуск» на програвачi. Вони присiли, склавши руки на колiнах, зблизивши обличчя. Пауза, незручно довга – i далi залунав тонкий ритм хiп-хопу. Як ми й боялися, це була ще одна спроба переконати нас, що Шекспiр був найпершим репером. – Ти мертвiший за мертвого! – До судного дня! – Ти не лишив менi нi кола, нi двора! – Це була страва, гiдна богiв! – Нам навiть не подобаеться реп, – зiтхнув Ллойд. – Чому вони вирiшили, що ми любимо реп? – Ти граеш легковажно! – Це вже було, – сказав Гарпер. – Ти набиваеш менi оскому! – Нi, це вiд вас у мене оскома, – кинув Ллойд. – Ти бачив кращi днi! – Я вб’ю тебе своею добротою! – Убийте мене чимось, – заблагав Фокс. – Будь ласка! – Ти диявол у плотi! – Ха! Ревнiсть – зеленоокий монстр! – Це реально найгiршi люди у свiтi… І раптом мiстер Паско пiдхопився на ноги. – Гарпере! Фоксе! Ллойде! Що ви в бiса робите? – Цитуемо Шекспiра, сер, – вiдповiв Фокс. – Ми послiдовнi в нашому безумствi, сер, – додав Ллойд. – За дверi. Негайно! – Це передречено, – прошепотiв Гарпер. – Ми стали посмiховиськом, – сказав Ллойд. – Одним махом, – додав Фокс, коли вони втрьох протиснулися повз мене, шаркаючи стiльцями. Щойно двостулковi дверi зачинилися, Алiна натиснула «стоп» i Айвор знову виступив уперед. – Отже. Рiч у тiм, що… – Є одна п’еса… – Вона про банди, про насильство, про приналежнiсть, упередженiсть, любов i… – Айвор зупинився, перш нiж виголосити ключову фразу: – про секс! Вiн вичекав, схиливши голову, доки залом розходився шепiт. – Це п’еса Вiльяма Шекспiра. І вона називаеться… – «Ромео. І. Джульетта». Якщо ви гадаете, що знаете про неi все, повiрте менi, це не так. ТКПС ставитиме ii тут, цього лiта, на захопливому новому майданчику. – І ви… – Айвор простягнув руки, двома пальцями кожноi вказуючи вбiк, у гангстерському стилi, – будете зiрками! П’ять тижнiв репетицiй, чотири вистави. Ми навчимося танцювати, навчимося битися… – Навчимося бути, – сказала Алiна, обводячи ряди своiми темними очима, i вперше ми сидiли цiлковито мовчки та спокiйно. – Бути на сценi й поза нею. Усi ми трохи навчимося того, як рухатися крiзь цей свiт, водночас сучасний i живий. – Пам’ятайте, – сказав Айвор. – «П’ять сажнiв» – це не ми, це ви. Вiн стиснув долонi, сплiвши разом пальцi, i затрусив руками, мов шкiльним дзвоником. – Ви потрiбнi нам. Ми просто не впораемося iз цим без вас. – Будь ласка, – сказала Алiна. – Приходьте. Приеднуйтеся до нас. – Я прийшов не для того, щоб узяти участь, – сказав я. Може, навiть викрикнув. – Гаразд, – мовив Айвор. – Але ти не знаеш, що… – Що б це не було, я в цьому участi не беру, я лише допомагав iй, – i подивився на дiвчину, яка стояла бiля стола, накладаючи iжу ложкою на паперову тарiлку. – Менi вже треба йти. – Гаразд. Ти впевнений? Бо нам конче потрiбнi молодi чоловiки. – Еге, та тiльки не я. Я маю йти. Вибачте. Бувайте, Люсi, Колiне. Бувай, Гелен. – І, перш нiж вони встигли вiдповiсти, я вже хутко йшов iз двора, через галявину i повз лабiринт… – Стривай! …зiстрибнувши за ха-ха, щоб сховатися, став пробиватись далi… – Перепрошую! Можеш зачекати хвилинку? Ой, заради всього святого… …i я обернувся вчасно, щоб побачити, як вона шкутильгае до мене, iз погнутою паперовою тарiлкою, з якоi сипалася iжа, лишаючи слiд. Я зачекав бiля ворiт. – Послухай, – сказала вона, смiючись, – через тебе я розсипала свiй кус-кус. Вона струснула залишки чогось розсипчастого на траву. – Кус-кус на ха-ха. Чорт забирай, це, мабуть, найбуржуазнiша рiч – хай там як, я лише хотiла подякувати тобi. За те, що виручив мене. – Все добре. – Упевнений, що не хочеш лишитися? – Я не актор. – Повiр менi, я тут тиждень, i тут нiхто не актор, включно зi мною. Це лише… розвага, розумiеш? Почнiмо з того, що це лише театр «Спорт» та iмпровiзацiя. Розумiю, назва не надто виграшна … – Я справдi не можу… – Тобто «театр» i «спорт» – це не тi слова, якi хочеш бачити разом. – Вибач, менi треба… – Але наступного тижня ми починаемо ставити п’есу. «Ромео i Джульетта». – Це не для мене. – Бо це Шекспiр? – Усе це – не мiй… «Тiльки не кажи знову “стиль”». … … – Стиль. – Гаразд. Добре. Шкода. Приемно було познайомитися. – З тобою теж. Може, якось побачимось? – Так, якщо прийдеш завтра! Нi? Гаразд, – вона почала обтрушувати свою босу ногу. – Чортiв кус-кус. Я навiть не люблю кус-кус. Дев’ята тридцять, якщо передумаеш. Ти не пошкодуеш. Хоча хтозна. Я маю на увазi, що ти, напевно, пошкодуеш про це, та принаймнi… – Що ж, я краще буду… – Не спитала, як тебе звати. – Чарлi. Льюiс. Чарлi Льюiс. – Приемно познайомитися, Чарлi Льюiсе. – З тобою теж. Отже. … … – Не спитаеш, як звати мене? – Вибач, ти?.. – Френ. Як Френсiс. Тобто Френ Фiшер. Що я можу вдiяти – моi батьки iдiоти; тобто нi, але все ж таки. Ну, як я вже казала. Дякую тобi. Бувай. Вона розвернулася i пiшла геть, а я дивився, як вона згортае паперову тарiлку в клинець, а тодi засовуе ii до кишенi своеi джинсовоi спiдницi. Потiм дiвчина озирнулася, пересвiдчуючись у тому, що, мабуть, знала наперед – що я стежитиму за нею. – Бувай, Чарлi Льюiсе! Я пiднiс руку, i вона зробила те саме. Але я так нiколи й не повернувся, i це було востанне в життi, коли я бачив Френ Фiшер. Цiкаво, де вона зараз? Перший погляд Я знаю, де вона зараз. Я таки повернувся, бо нiяк не уявляв собi, що бiльше не побачу ii обличчя, i якщо заради цього треба було пiв дня провести в театрi «Спорт», то я готовий був сплатити цю цiну. Але, можливо, все не зовсiм так. Можливо, я забув би ii вже скоро. Коли розповiдають такi iсторii – любовнi iсторii, – важко не приписати значущостi i невiдворотностi цiлком невинним випадковим подiям. Ми буквально романтизуемо: один погляд – i щось змiнилося, спалахнуло полум’я, зчепилися колiщатка у великому небесному механiзмi. Однак пiдозрюю, що поняття «кохання» i «кохання з першого погляду» застосовуються лише в ретроспективi, розкладенiй, подiбно до оркестровоi партитури, коли результат iсторii вiдомий i погляди, усмiшки, дотики рук одне одного можна надiлити значенням, навряд чи властивим iм у ту мить. Це правда, я вважав ii гарненькою, але такими я вважав кого-небудь разiв п’ять-десять за будь-який окремий день, i навiть на самотi, коли дивився телевiзор. Це правда, що протягом нашоi першоi зустрiчi чiткий наполегливий голос у моiй головi твердив: «Зосередься, це буде важливо, зосередься», – i правда також, що частково це був, iмовiрно, лише секс, чий поклик супроводжував мало не кожну з моiх тодiшнiх розмов iз дiвчатами – немов автомобiльна сигналiзацiя, яку неможливо вимкнути. Частково це було не таке палке, бiльш шаблонно романтичне бачення, миттевий калейдоскоп уявних сцен iз майбутнього (тримання за руки, спiльнi прогулянки торговим центром або смiх разом на гойдалцi в Парку Собачого Лайна), i було цiкаво, яка на вигляд i на смак уся ця компанiя. Нiколи в життi, до або пiсля того, я не був аж таким готовим закохатися. Я був упевнений, що, впiймавши цю гарячку, отримаю щеплення вiд усiх iнших турбот та страхiв. Тужив за перемiнами, за тим, щоби щось сталося, якась пригода, i закоханiсть видавалося бiльш прийнятною, нiж, скажiмо, розслiдування вбивства. Та навiть при тому, що я вважав ii гарненькою, мене не торкнулася нiяка чарiвна паличка, не було переливiв арфи, i свiтло навколо не заграло iншими барвами. Якби я був бiльш зайнятий того лiта або щасливiший удома, то мiг би й не думати про неi так сильно, але я не був анi зайнятий, анi щасливий, i тому пiддався. Пам’ятаю, як хвилювався, що не зможу запам’ятати ii обличчя. Їдучи на великiй швидкостi крiзь стробоскоп тiеi лiсовоi стежки, випрямляючись у сiдлi, доки вiтер бив менi у груди, я намагався прив’язати те, що згадував, до знайомого образу, до когось iз телевiзора, чие обличчя мiг узяти за шаблон. Але жодне з них по-справжньому не пiдходило, i, перш нiж я доiхав до перехрестя i звернув до мiста, ii обличчя почало танути, немов незакрiплена фотографiя, – форма носа, вiдтiнок синього, сколотий зуб, великий вигин черепа, точне розташування цяток i ластовиння; як я мiг запам’ятати? Я мав тривiальну iдею намалювати ii, щойно доiду додому, – кiлька штрихiв, один жест, те, як вона осмикуе ззаду свою джинсову спiдницю або закладае гривку за вухо. Доти я зосереджувався переважно на зомбi та iнопланетних комахах. Напевно, Френ Фiшер стала для мене першим серйозним сюжетом, «чимось справжнiм», що радила намалювати Гелен, i я i далi потроху збирав докупи ii риси, подiбно до того, як намагаються запам’ятати телефонний номер – «форма носа, вiдтiнок синього, сколотий зуб, вигин, розташування»… Номер телефону. Чому я не попросив у неi номер телефону? Це все, що було менi потрiбно. Вiзьму його наступного разу, коли побачу ii. Наступного разу. Пам’ятаю, як вiдчув величезний наплив ревностi до ii хлопця, не знаючи, хто вiн та чи iснуе взагалi. Звiсно, у неi мав бути хлопець, адже кожна дiвчина iз Четсборна ходила з хлопцем рiвнозначноi краси та статусу, постiйно займаючись цим у басейнах iхнiх батькiв або на вгашених безсонних ночiвлях. У Мертон-Грейндж теж були дiти, якi мали «стосунки», але тi швидко перетiкали в якусь пародiю на сiмейне життя, iз чаем на колiнах перед телевiзором та ходiнням крамницями, мов у пастцi занадто старанноi гри в маму й тата. Дiти iз Четсборна, навпаки, були розбещенi, шаленi й вiльнi, як золота молодь iз «Втечi Логана» або учнi-iноземцi за обмiном. З усiх маркерiв на шляху до дорослостi – голосування, водiння машини, законного вживання алкоголю – найбiльш невловимим для хлопця з Мертон-Грейндж було побачити бретельку бюстгальтера й не смикнути ii. Не бути козлом: великий ритуал переходу, який нам ще належало подолати. Навiть якщо вона була сама, чого б це Френ Фiшер зацiкавилась таким хлопцем, як я? Нарештi прийшло усвiдомлення, що всi тi емоцii, на якi я мiг навмання вiшати ярлик «кохання», були такi ж малозначущi й неактуальнi, як коробка дитячих iграшок. Бекi Бойн, Шерон Фiндлей, Емiлi Джойс – про що я ранiше думав? Це була цiлковито нове почуття, i якщо зарано було ще називати це коханням, то я готовий був назвати це надiею. Нiщо iз цього не можна було казати вголос – та й кому? – i, до того ж, я мав небагато часу, щоб розмiрковувати над цим, адже, повернувшись на Текерей-Кресент, я побачив новенький червоний «Мiнi» i в його задньому вiкнi – обличчя моеi сестри Бiллi, яка пiдiймала очi вiд своеi книжки. Мама приiхала в гостi. Мама Коли я був маленький – i ця iсторiя ще здавалася правдоподiбною, – батьки не раз розповiдали менi про те, як закохалися. Вони були студентами: мати навчалася на медсестру, а батько проходив курс бухгалтерського облiку, який практично покинув, щоб грати на саксофонi в ансамблях коледжу рiзноi якостi, цього разу – «Воло», панк-фанк чи фанк-панк, у складi п’яти учасникiв, якi заграли свiй перший та останнiй концерт у спiлцi студентiв Портсмутського полiтехнiчного. Здавалося, панк i фанк доводили свою несумiснiсть, але в тi митi, коли не дивилася в пiдлогу, моя мати помiтила в ансамблi одного музику, котрому вистачало розуму нiяковiти: саксофонiста. Вона смiялася iз сатиричних гримас, якi вiн корчив за спиною солiста, i зауважила також, що вiн добре володiе своiм iнструментом. Тож вирiшила пiдiйти до нього в барi, де вiн стояв, зсутулившись, i несамовито тер свое пiдведене око краем пивного рушника, як людина, що намагаеться швиденько позбутися маскування. Вона взяла його пiд руку. – Це було просто… – сказала вона, – жахливо. І на мить вiн пильно придивився до неi, а тодi розсмiявся. – І це було воно, – не раз казав менi батько, – кохання з першого погляду. – А моя мама стогнала, закочувала очi й жбурляла в нього подушкою, та все ж менi подобалася ця iсторiя: мама стала поряд iз татом у барi, i завдяки цьому на свiт з’явився я. Ми маемо iхню свiтлину, зроблену незабаром пiсля першоi зустрiчi – з однаковими цигарками й у шкiряних куртках, на пожежнiй драбинi, в единiй частинi Госпорта, що нагадуе Іст-Вiллiдж. Невисока, iз чорними очима, що дивляться крiзь чорну гривку, моя мати несамовита й нестримна на вигляд, а тато стоiть позаду неi, високо тримаючи цигарку, наче пише ii iм’я у повiтрi над ii головою, i смiеться своiми нерiвними зубами: «Господи, погляньте на цю дивовижну жiнку». Усiм парочкам варто було б мати таке фото як обкладинку iхнього уявного альбому. Вони здаються непереможними, сповненими вогню та надii на спiльне майбутне. Мама покинула батька навеснi 1997-го, хоча, пiдозрюю, вже якийсь час планувала свiй вiд’iзд. Батькiв бiзнес – маленька мережа музичних крамниць – нарештi луснув, i тiею нещасною зимою, що слiдувала за остаточним закриттям, ми все бiльше покладалися на мамину рiшучiсть, стiйкiсть i силу переконання. Як нам без неi впоратися? Думати про вiд’iзд було для неi, мабуть, як обирати мить, щоб зiстрибнути з некерованого потяга: немае сенсу лишатись та неможливо зiстрибнути без болю. Тож вона трималася. Пам’ятаю, iз яким бадьорим, несентиментальним запалом вона виносила тi рештки останньоi батьковоi крамницi, якi можна було врятувати, розкладала по коробках припаси, що лишилися, згортала килим, як у репортажах про родини, що оглядають збиток пiсля катастрофiчноi повенi. Пам’ятаю також усмiшку, на яку вона спромоглася пiд час обережно сформульованого оголошення, яким повiдомила нам, що ми виiжджаемо з родинного будинку. Продаж вивiльнить трохи капiталу (що б це не було) на покриття боргiв. Новий будинок, менший, iнакший, але цiлком приемний, дасть нам усiм шанс почати заново. Перевести подих, заново стати на ноги: це був лексикон боксерського рингу, а мама була на ньому тренером, вiдданим i непохитним, тодi як тато, побитий i в синцях, зсутулився на табуретi в кутку. Згодом тiеi ночi, не в змозi заснути, я спустився й знайшов ii на кухнi за перебиранням паперiв. Прагнучи заспокоення, я змусив себе промовити це слово. – То ми… банкрути? Я побачив, як зацiпенiли ii плечi. – Де ти це почув? – Ви з татом говорили. – Краще б ти не пiдслуховував. – Ви кричали, тож… Вона простягнула руку через спинку стiльця i поманила мене до себе. – Ну, технiчно – так. Не ми, i вже точно не ти, а батько, позаяк бiзнес значився на ньому, та насправдi – це не катастрофа! Я дозволив ii запевнянням узяти гору надi мною. – Банкрутство – це лише юридичний термiн, спосiб розрахуватися з боргами, коли хтось не може – тобто не не може, а припиняе торгувати. Це чистий аркуш; це означае, що до нас не постукають у дверi. Ми просто… лiквiдуемо все й вiддаемо кожному iхню частку. – Частку чого? – Майна, всього, що в нас лишилося для продажу. Я згадав порепаний килим, полицi, коробку CD-дискiв iз ярликом «Свiтова музика». Я не мав особливих iлюзiй щодо боржникiв, i все ж знав, що мiй батько патологiчно порядний у питаннях грошей. Вiн влiз у великi борги, щоб урятувати бiзнес, i коли кожна з крамниць по черзi закривалася, необхiднiсть сплати боргу вимагала подальшого боргу на таемних кредитних картках, переказу особистих заощаджень на дiловi рахунки, доки вже не залишилося що приховувати. Дитиною я крадькома виймав iз тарiлки овочi, якi не бажав iсти, i просто впускав на пiдлогу. Стратегiя мого батька навряд чи була бiльш витонченою. Вiн був архiтектором пiрамiди, у якiй виявився водночас шахраем i потерпiлим, а коли все це невiдворотно розвалилося, так i залишився стояти, ошелешений несплаченими боргами, несплаченою орендою, несплаченими податками. Неспроможнiсть купити собi порцiю випивки в пабi була для нього справжньою мукою, а отже, не платити своiм спiвробiтникам… незважаючи на статус «чистого аркуша», пропонованого банкрутством, ця неспроможнiсть перетворила його на злочинця, на крадiя. І все ж мама не здавалася: – Насправдi це прихована можливiсть. Якщо все зважити, це дiйсно добра рiч. І це змусило мене замислитись: як ми можемо впоратися, якщо станеться щось лихе? Отже, Текерей-Кресент був таким собi покаранням, i саме так це й вiдчувалося. З першим рясним дощем на стiнах спалень розповзалися великi сiрi розетки вологи. Бюджетнi обiгрiвачi змушували нас корчитись i пiтнiти о третiй ранку й дрижати з посинiлими носами о четвертiй дня. Коли нам уперше показали дiм, тато пояснив, як пiдводники разом у тiснотi впродовж довгих службових вiдряджень долали клаустрофобiю тим, що брали iз собою лише кiлька особистих речей та одразу прибирали iх пiсля користування, i завжди на свое мiсце. Але замiсть того, щоб жити в дусi ефективного мiнiмалiзму, ми постiйно силкувалися знайти, куди покласти нашi речi. Ми оглядали цей дiм неумебльованим, i зараз гнутi стiни призвели до того, що меблi, пральна машинка й телевiзор – усi вони окупували примiщення, немов наступаючи на нас. Усе було не врiвень, усе здавалося неправильним. Сотня дрiбних роздратувань: дверцята шафки, що не зачиняються, мийка, надто мiлка, щоб наповнити чайник, ванна, надто мала, щоб мама могла витягнути в нiй своi, хай i короткi, ноги. – Я просто хочу пласкоi стiни, щоб повiсити картину! І кут, кут, куди можна поставити крiсло! Мама завжди володiла вмiнням смiятися зi скрути, згорнувшись у продуваному вiтром наметi в Ексмурi або чекаючи на автомеханiка на узбiччi автостради, проте зараз цей дар вiдмовляв iй, i вона грюкала дверима, копала стiни, жбурляла взуття: – Чому воно тут? Ми не ставимо сюди взуття! Das Boot[5 - «Пiдводний човен» (нiмецький фiльм 1981 року).], називала це мама. Не дивно, що пiдводники божеволiли. Виною був не дiм, та все одно я питав себе, скiльки колись стабiльних родин дали трiщину через нiкудишнi склопакети, травматичне змiцнення фундаменту, дрiбнi спалахи гнiву, iз яких починаеться кожен день. Батьки стали нам чужинцями, наче iх викрали й перепрограмували у ворогiв. Я завжди вважав, що з вiку, скажiмо, двадцяти одного до шiстдесяти п’яти, коли офiцiйно старiшають, дорослi лишаються переважно однаковими, i батьки зокрема. Хiба це не визначення дорослостi – кiнець змiн? Хiба не iхня робота – бути постiйними? А тепер мiй батько, вiдомий своею здивованою, розгубленою м’якiстю, ставав усе злiшим – емоцiя, якоi дотепер ми майже не спостерiгали. Маючи в розпорядженнi забагато часу, вiн не на жарт перейнявся «облаштуванням житла», намагаючись замiнити закiптюжене дзеркало у ваннiй, слуховi вiкна, що протiкали, душову штангу, що постiйно падала. Кiнцем ложечки вiн угвинчував полицi в гiпсокартоннi стiни, а утворенi через це шпарини латав шпаклiвкою, замiшаною в мисцi з-пiд кашi, – наносив ножем для масла, а вiдтак забивав мийку залишками шпаклiвки, i тодi дверi грюкали з новою силою, новi крики лунали крiзь тонкi стiни. Реакцiею мами на весь цей тиск було зiбратися iз силами й розiрвати пута. Без жодних, здавалося, зусиль вона отримала роботу в мiсцевому гольф-клубi, де допомагала координувати заходи – весiлля, рiчницi, вечiрки з нагоди сiмдесятирiччя. Це був один iз тих закладiв, якi мама колись вiдкидала як провiнцiйнi та мiщанськi. Але вона завжди була дiяльною, вмiла переконувати й виявляти надзвичайну чарiвнiсть, i грошi тут платили набагато кращi за тi, яких вона могла сподiватися в лiкарняних палатах. Якщо ви працювали нiчну змiну в переповненому герiатричному вiддiленнi, казала вона iм, то щорiчними зборами клубу Ротарi вас не налякаеш. Власне, це практично те саме! Таким був ii задум, i вiн спрацював, а ми звикли до того, що суботнього ранку мама взувае пару туфель на високому пiдборi, i звикли чути, як повертаеться ii машина в недiлю на свiтанку. Вона почала фарбувати нiгтi й прасувати блузку перед телевiзором. Блузку! Сама думка про те, що мама володiе такими речами, як блузка, комбiнацiя, спiдниця-олiвець, органайзер, власна електронна адреса (вперше, коли я почув про таку рiч), була химерною, але iз цим можна було жити, якщо завдяки iм ми менше переймалися рахунками за електрику. Напевно, можна було навiть звикнути до теперiшньоi занепокiйливоi присутностi вдома батька, несамовитоi та манiакальноi веселостi, з якою вiн подавав нам снiданок, перевiряв домашне завдання, ходив по великi закупи. Ми переводили подих, знову ставали на ноги. Та все ж глибокий неспокiй висiв у повiтрi, i ми з Бiллi лежали на наших койках, крутячись вiд тривоги, доки слухали голоси, якими вiн по черзi гаркав, скрикував, утiшав. – Гадаю, тато божеволiе, – сказала якось уночi Бiллi. – Божевiльний тато. І це стало нашим таемним паролем для тих моментiв, коли ми помiчали, як вiн просто стоiть i нерухомо дивиться, дивиться. Мама не здавалася. Заводила нових друзiв, працювала бiльше годин. Вона здобувала похвалу й перепрацьовувала, змiнювала одяг та зачiску, а тато це бачив i ставав нетипово злим i саркастичним. Вона завжди твердо й без сентиментiв вiдстоювала лiвi погляди. Нинi ж ii цiкавило, чи можливо посадити лiтак нареченоi на 18-те поле… Батьки тепер уникали дивитися одне одному у вiчi, окрiм тих випадкiв, коли мама вiдповiдала на дзвiнки на свiй мобiльний – мобiльний! – телефон у неробочi години, i тодi вони зиркали одне на одного з ледь стримуваною люттю, доки вона говорила голосом, якого батько бiльше не впiзнавав. Це не просто кохання згасало. Так само зникали повага й розумiння, а ми нiяк не могли цього зупинити, i страх за те, чим це може скiнчитися, почав огортати мене й отруювати кожну мою думку. Перед самим Великоднем мого останнього навчального року, одного нiчим не примiтного дня я повернувся до мовчазного будинку. Гадав, що будинок порожнiй, тож був ошелешений i голосно скрикнув, пiдiйшовши до дивана й побачивши, що на ньому лежить батько. Його обличчя було червоне, руки схованi до рукавiв джемпера. – Мама пiшла, Чарлi, – сказав вiн. – Куди, на роботу? – Вона зустрiла когось iншого. Менi шкода. – Про що ти кажеш, тату? – Будь ласка, любий мiй, не змушуй мене це казати. Вона пiшла. Пiшла з кимось iншим. – Але ж вона повернеться, так? Вона повернеться? Я бачив кiлька разiв, як плаче батько, але лише на вечiрцi чи весiллi, i то було сентиментальне почервонiння очей, а нiяк не жахлива гримаса. Таке теж траплялося, я впевнений, але за зачиненими дверима. Аж ось вiн згорнувся клубком, немов захищаючись вiд ударiв, i хотiв би я сказати, що iнстинктивно обiйняв його або спробував якось утiшити. Натомiсть я стояв на певнiй вiдстанi вiд нього – стороннiй спостерiгач, непiдготований до дii та неохочий втручатися, надто переляканий, щоб зробити хоч щось, окрiм як вибiгти надвiр, заскочити на свiй велосипед i помчати звiдси. У двiр саме в’iжджала Бiллi, повертаючись зi школи. – Що сталося, Чарлi? – Пiди й подивися на тата. Їi очi широко розчахнулися. – Чому, що сталося? Що сталося?! – Йди! – гаркнув я i, озирнувшись, побачив, що вона кинулася навздогiн. Моя дванадцятирiчна сестра знала, що робити. Я налiг на педалi, забираючись геть iз цього району, кiльцевою дорогою, коли побачив, що вона нарештi вiдстала. Зразкова поведiнка Гольф-клуб був смiховинною будiвлею, так само бундючний i пафосний, як i його члени. Вибiлений i зубчастий, вiн був би чудовою локацiею для знiмання якого-небудь детектива Агати Крiстi, якби не теплиця 1980-х, притулена збоку. Пiд час вiзитiв сюди з матiр’ю я потроху зненавидiв це мiсце, запах лосьйону пiсля голiння, джина й тонiка, регiт iз бару, класичну музику, рефрен «Блакитного Дунаю», який переслiдував тебе навiть у туалетi, де на рiвнi очей висiли незбагненнi карикатури про гольф. Я ненавидiв те, як поводилася мама на територii клубу, той тон, який вона брала, ii смiховинний жилет. «Поводься зразково», – казала вона. Я не схильний був до поганоi поведiнки, але вiд тих слiв хотiлося вихопити важку ключку в одного з покидькiв у вестибюлi й заходитися трощити вази з ароматичними сумiшами, пакетики шотландського печива, боковi дзеркала «БМВ» та «Рейндж Роверiв» на автостоянцi, якi зараз я обсипав гравiем, зiстрибнувши з велосипеда й кинувши його, не встигли колеса зупинитися, а сам метнувся у вестибюль. – Перепрошую, я можу вам допомогти? Ви когось шукаете? Перепрошую, юначе! Юначе, стiйте! – Секретарка хряснула по дзвiнку – дiнь-дiнь-дiнь! – а я тим часом озирнувся лiворуч-праворуч i побачив, як вiд бару наближаеться мама – цок-цок-цок – тiею бадьорою дрiбною ходою у спiдницi-олiвцi, усмiхаючись – усмiхаючись! – наче я приiхав обговорити цiни на корпоративну рiздвяну вечiрку з танцями. – Дякую, Дженет, я iз цим розберуся. Привiт, Чарлi… – Тато каже, що ти пiшла з дому. – Ми маемо це тут обговорювати? – Вона взяла мене за лiкоть i повела крiзь вестибюль… – Це правда? …мов охоронець – так, нiби мене впiймали на магазиннiй крадiжцi й тепер вiдчиняють дверi до конференц-залiв i кабiнетiв, шукаючи, де б мене сховати… – Я залишила тобi листа, Чарлi. Ти читав того листа, Чарлi? – Нi, я приiхав одразу сюди. – Що ж, я просила його вiддати тобi листа. …i, побачивши, що всi кiмнати зайнятi, вона всмiхалася своею професiйною усмiшкою i рiшуче зачиняла кожнi дверi. – Мамо, це правда? – я викрутив лiкоть iз ii захвату. – Скажи менi! Їi усмiшка ослабла. Вона взяла мене за руку i, мiцно тримаючи ii, на мить торкнулася своiм чолом мого, а тодi рiзко глянула лiворуч, праворуч, вiдтак на дверi позаду нас, важко привалившись до них плечем, i завела мене до глухоi задушливоi клiтки-комори, звукоiзольованоi рулонами туалетного паперу й рушниками. Ми стояли серед швабр i вiдер. – Чарлi, тобi не можна сюди приходити… – Але це правда, що ти переiздиш вiд нас? – Наразi так. – Куди? Я не розумiю. – Це все було в листi, – цитьнула вона. – Я казала йому вiддати його… – Просто скажи! Будь ласка! Вона зiтхнула i, наче здуваючись, дозволила собi сповзти на пiдлогу, склавши ноги пiд собою. – Із твоiм татом нелегко було жити цi останнi роки… – Справдi? Бо я не помiтив, що… – …нелегко для кожного з нас. Гадаю, я робила все можливе, щоб тримати все вкупi, i я справдi досi його люблю, я всiх вас люблю. Але… – вона зробила паузу, насупилася, облизала губи, а тодi стала по одному добирати слова. – Я знайшла iншого друга. Тут. На роботi. – Кого? – Я виклала це в листi, не знаю, чому вiн не вiддав тобi листа… – Добре. Пiду й дiстану цього славетного листа… – i я почав перелiзати через неi, копаючи вiдра, збиваючи на пiдлогу швабри. – Не треба, Чарлi. Сядь. Сядь! Я розповiм тобi! Тут! – Вона схопила мене за руку й притягла на пiдлогу, так, що нашi ноги сплуталися, впершись у гори туалетного паперу. – Його звати Джонатан. – Вiн працюе тут? – Так, керуе корпоративними заходами. – Я його зустрiчав? – Нi. Бiллi зустрiчала, коли приходила на роботу зi мною. І – нi, вiн сьогоднi не тут, тож нiчого собi не вигадуй. – І як давно?.. – Пару мiсяцiв. – Ти тут лише iз сiчня! – Так, i вiдтодi ми стали дуже добрими друзями. Я розсмiявся по-злому, як тiльки мiг. – Ти не дуже зрiло це сприймаеш, Чарлi. – «Дуже добрими друзями». Так кажеш, наче тобi дев’ять рокiв… – Гаразд, коханцями. Так краще? – Заради всього святого, мамо… – Бо я можу поводитися з тобою, як iз дитиною, якщо хочеш, чи тобi краще так? – Нi, я лише хочу… – …щоб я пояснила тобi, що вiдбуваеться, i саме це я i намагаюся зробити. Я не проти, що ти сердишся, я очiкую, що ти злитимешся, але я також очiкую, що ти виявиш повагу й вислухаеш. Гаразд? – Вона пхнула вiдро пальцем ноги. – Господи, менi б зараз цигарку! Я погладив своi кишенi. – І це теж не смiшно. Ти куриш? – Нi! – Бо якщо куриш, я тебе вб’ю… – Не курю. Просто розкажи менi. – Я познайомилася iз Джонатаном тут. Вiн удiвець, двi доньки, близнючки. Гарний чоловiк, дуже гарний, i ми трохи розмовляли. Я розповiдала йому про тата, i вiн ставився з великим розумiнням, адже й сам трохи пригнiчений, i тому знав, як воно, i ми стали друзями, а потiм… бiльше нiж друзями. Не дивися так. Таке трапляеться, Чарлi, колись сам дiзнаешся. Бути у шлюбi – не так просто, як кохати одну людину за все життя… – Але ж це i е шлюб! Вiн i мае бути таким. Слухай… – я схопив ii за руку й вiдвiв палець, щоб показати, що обручка й досi на мiсцi, а вона схопила мене за руки й мiцно стиснула iх. – Так, так, мае бути, так, але це складно, Чарлi, це заплутано й боляче, i можна мати сильнi почуття до рiзних людей, абсолютно щирi та сильнi. Ти зрозумiеш, коли подорослiшаеш… Не встигла ця фраза зiрватися з ii губ – i я буквально побачив, як вона намагаеться забрати ii назад, проковтнути, але було вже пiзно. Вона розiзлила мене дужче, нiж «зразкова поведiнка», i я копняком вiдчинив дверi, але мама притиснула руку до мого колiна, заспокоюючи мене. – Припини це! Припини! Чарлi! Послухай, я не маю сумнiву, що твiй батько – кохання мого життя, i ти теж не повинен у цьому сумнiватися. Але зараз я – його доглядальниця, а не дружина або партнерка, лише доглядальниця, i часом – часом можна по-справжньому зненавидiти людей, про яких маеш пiклуватися, зненавидiти iх за те, що маеш про них пiклуватися… – Ти його ненавидиш? – Нi! Я його не ненавиджу, я кохаю його – хiба ти мене не чув? Я набагато краще виклала все це в листi… – Просто скажи менi! – О господи! Я… Але ii голос перечепився за щось. Якийсь масний блиск промайнув у ii очах, вона заплющила iх i мiцно притиснула кiнчики пальцiв до очниць. – Я втомилася, Чарлi. Я просто дуже, дуже втомилася. Нiякоi користi для нього вiд мого перебування там немае, а я не можу провести все життя, доглядаючи за ним. Знаю, для тебе я стара, але я почуваюся надто молодою, щоб на все життя просто… зав’язнути. – Отже, ти йдеш. – На якийсь час – так, я переiжджаю. – Ти тiкаеш. – Вiн i сам не хоче, щоб я там була! Вiн знае про Джонатана, ми багато всього наговорили, це неможливо… – Вона застогнала, розсерджена. – Я робила все, що могла! Все, ти це знаеш, хiба що хочеш вiд нас iз твоiм татом бiльшого: щоб ми роками й роками волали, кричали, сичали одне на одного серед ночi… – Коли я повернувся додому, вiн лежав скулившись… – О господи… я не з легким серцем на це пiшла, Чарлi, тут не до жартiв. Я роблю це, бо вважаю, що так буде найкраще! – Найкраще для тебе, напевно. – Нi, для всiх! – Бути жорстоким, щоб бути добрим? – Є певний елемент… – Бо це точно достобiса жорстоко… – А цього вже досить! – рiзко сказала вона, а тодi застогнала й запустила пальцi у волосся й смикнула за нього, наче хотiла витягти себе нагору. – Господи, Чарлi, ти не полегшуеш справи. – Хочеш, щоб я тобi справу полегшив? – Ну так, правду кажучи, так, я була б не проти, – гримнула вона, а тодi видихнула, взявши миттеву паузу, щоб виправитися. – Нi. Кажи те, що хочеш сказати. Вона приклала руки до очей козирком. – Що ти хочеш знати? – Ти переiздиш до… – Джонатана. Наразi так. – Як надовго? – Не знаю. Побачимо. – А ми з Бiллi залишаемося з татом. – Ну… – вона прикусила губу, глянула у стiну i з якимись точнiстю i обачнiстю заговорила: – Наразi ми думаемо, що Бiллi пiде жити зi мною, а ти залишишся з батьком. Минула мить, на яку я затамував подих, перш нiж змiг заговорити знову: – Можна менi теж? – Що? – Можна менi з тобою? – Я не… – …з тобою та Бiллi. – О Чарлi… – Я серйозно! Забери мене. – Не можу! – Бо я схибнуся, якщо залишуся там. – Джонатан мае родину, у нього доньки-близнючки. – Менi байдуже. – Немае спальнi. – Менi буде добре й на диванi. – Чарлi, менi потрiбно, щоб ти лишився з батьком! – Чому я? – Тому що… ти найстарший… – Нi, ти найстарша! – Ти завжди був близький iз батьком… – Нi, ми не близькi, тобi подобаеться думати, що ми близькi, бо тобi так легше. – Коли ти був маленький, ви були близькi… – Я не маленький! – Нi, але ви можете повернути це, зблизитися знову. – Я ближчий до тебе i хочу поiхати з тобою та Бiллi! Я старанно намагався не панiкувати, прибрати з голосу страх, але, на свiй сором, зрозумiв, що плачу… – Чарлi, я ж не емiгрую, лише переiжджаю трохи далi по дорозi, я буду поряд! Ти щодня бачитимеш Бiллi у школi! …плачу так, нiби менi чотири чи п’ять рокiв, смикано й захлинаючись. – Тебе не буде, коли ми прокидаемося, тебе не буде вночi… – Усе у вас буде добре, у вас обох. Твiй тато обожнюе бути з тобою… – Це буде жахливо! Я хочу до тебе! Тепер вона теж плакала, намагаючись обiйняти мене, коли я намагався ii вiдштовхнути. – Але що я можу зробити, Чарлi? Я люблю тебе, але я така нещасна, ти й гадки не маеш. Гадаеш, якщо ми дорослi… Я знаю, що поводжуся егоiстично, i знаю, що зараз ти зненавидиш мене за це, але маю спробувати хоч щось. Маю зробити це й подивитися, що станеться… Раптом ii жбурнуло до мене вiд чийогось поштовху у дверi комiрчини. – Хто там? – крикнув чоловiчий голос. – Грегу, йди геть! – сказала мама, силкуючись утримати дверi зачиненими. – Емi? Менi потрiбен рулон паперових рушникiв для скриньки! – Іди звiдси. Геть! – Там iз тобою хтось е? Слизька баба… Вона важко ляснула долонею по дверях. – Грегу, благаю тебе, будь ласка, просто… йди нахрiн! – а тодi самими губами промовила менi: – Пробач! Ми вичекали мить, переплiвшись на пiдлозi, наче маленька кiмнатка була лiфтом, що занурився на нижнiй поверх. Я не мiг точно сказати, котра рука або нога моя, а котра – моеi матерi, але десь у цiй плутанинi вона знайшла мою руку, стиснула кiнчики пальцiв i спробувала всмiхнутися. Ми зiп’ялися на ноги. Грудки пуху, наче жирнi гусенi, липнули до ii спiдницi-олiвця, i вона почала струшувати iх тильним боком долонi. – Господи, глянь-но на мене. Як моя?.. – вона показала на своi очi. – Як у панди, – сказав я, i вона схопила цiлий рулон туалетного паперу з пачки й промокнула одне око, а потiм друге. – Я даватиму тобi грошi, i можеш телефонувати в будь-який час, а я зазиратиму раз на тиждень або десь так, переконатися, що ви живi. І не просто живi – переконатися, що ви щасливi, що ви iсте, – вона закинула рулон, наче м’яч у сiтку, на верхiвку металевоi полицi. – Я справдi не думаю, що все аж настiльки змiниться. Можливо, для тебе буде навiть краще. Хлопцi разом! Можеш робити всю свою шкiльну роботу, перевiряти ii у спокоi. Або я допомагатиму тобi! Час обраний жахливо, знаю, та принаймнi ти не житимеш на полi бою. – Я житиму у психлiкар… – Припини це! – гримнула вона. – Припини негайно! І, швидко вiдвернувшись вiд мене, мама потяглася нагору по цилiндр iз паперовими рушниками й, уже швидко, наче я провалив спiвбесiду, сунула цилiндр пiд пахву. – Ти достатньо дорослий для всього цього, Чарлi, – вона притримала дверi вiдчиненими. – А якщо нi – що ж. Час дорослiшати. Кути Одразу пiсля iхнього вiд’iзду кiлька днiв менi ввижалося, чiтко й невiдворотно, наше домашне майбутне: будинок-печера, кiстки тварин розкиданi по пiдлозi, як на початку «Одiссеi», а ми з батьком спiлкуемося риком i виттям. Потрiбнi були зусилля з мого боку, щоб нам уникнути цього скочування в деградацiю, i в менi несподiвано прокинулося бажання порядку. Швиденько я розiбрався, для чого потрiбна вентиляцiйна шафа, як працюе термостат, як перезапустити iндикаторну лампочку на бойлерi. Перша груда блiдо-рожевих шкiльних сорочок навчила мене, як важливо вiддiляти кольорову бiлизну вiд бiлоi, а груда нерозпечатаних конвертiв, переважно на мамине iм’я, що зростала, навчила мене пiдробляти ii пiдпис. Хотiв би я сказати, що навчився готувати. Радше навчився замовляти iжу. «Рiзноманiтний i збалансований рацiон» у нашому випадку означав строгу черговiсть iндiйськоi, китайськоi та iталiйськоi iжi (а саме пiци), яку ми замовляли циклiчно протягом трьох днiв, а четвертий був присвячений «доiданню залишкiв» – такий собi глобальний буфет заново розiгрiтих харчiв. Телефоннi номери я знав напам’ять, але навiть таке задоволення, як дешева поганенька iжа, скоро опинилося за межами наших можливостей, тож великi свiтовi кухнi доповнило щось пiд назвою «Татова паста “Бол”» – велика каструля недовареного спагетi, що злипалося жмутами, немов могутнi кабелi пiдвiсного моста, iз розмiшаним у каструлi кубиком «Оксо» й половиною тюбика томатноi пасти, або iнодi, дуже пiзно вночi – iз чайною ложечкою пасти карi, що перетворювало це на «Татову пасту “Мадрас”». Упевнений, у елизаветинську добу моряки харчувалися здоровiше й збалансованiше. І хоча ми нiколи не голодували – пхали iжу до рота, не встигали нашi тарiлки опинитися в нас на колiнах, наче це було змагання, – та незабаром ми мали налiт на язицi й сальнi, жовтуватi обличчя людей, що вживають песто замiсть овочiв. Ми скочувалися до життя, нездорового з будь-якого погляду, та не заперечую, що було в цьому i якесь нице задоволення. – Тарiлку вiзьми, – казав тато, якщо бачив, що я iм холодне карi з контейнера iз фольги, – ми ж не печернi люди. Ще нi, але було вже недалеко. Час вiд часу ми повставали проти цього життя – долали зайву милю до гiпермаркета й укидали до кошика сочевицю, яблука, цибулю, селеру мiж бiлого нарiзаного хлiба та економ-м’яса. Крокували додому, сповненi планiв на наваристi супи, печенi з ячменем, страви, якi бачили по телевiзору: таджини, паельi, ризото. Батько вмикав якийсь божевiльний, апокалiптичний музичний супровiд вiд Джина Крупи або Баддi Рiча. – Наведiмо лад у цiй хатi, – казав вiн, зовсiм як тодi, коли я був маленьким i мама от-от мала прийти додому, i з тим самим духом взаемодii та виклику ми протирали фруктову вазу й наповнювали ii грушами, персиками, кiвi та ананасами. Останнi кiлька цигарок вiдправлялися у смiтник – я виловлював iх пiзнiше, – i попiльницi було вимито й заховано на верхнiй полицi. – Ми добре справляемося, так? – казав батько. – Хлопцi разом. Ми справляемося, – i вмикав черговий запис. Музика була чiтким i надiйним показником батькового настрою, як термометр – показником температури. Я був зобов’язаний слухати – нi, справдi слухати, сидячи прямо, без газет, нi на що не вiдволiкаючись, – «A Love Supreme» або «The Amazing Bud Powell», що линуло з обох бокiв, адже «велике кiно не дивляться наполовину». Вiн стояв бiля програвача, хитаючи головою, пiдiймаючи палець – «слухай оце, зараз буде!» – i дивлячись менi в обличчя, щоб бачити, чи я теж це почув. І часом, дуже випадково, нiби вiдчуваючи тягу припливу, я майже, майже забувався. Здебiльшого, однак, це було тренування поблажливостi, докладання зусиль, щоб уподобати щось, що любить вiн. – Це справдi добре! – казав я, але не мiг вiдрiзнити доброго вiд поганого, а чув лише характерний ритм тарiлок, який називав про себе музикою з «Рожевоi пантери». Але батькiв оптимiзм був ненадiйним станом, i скоро я затямив, що такi пiднесення тимчасовi й за них доводиться платити рiвнозначноi сили пригнiченням. Похмурiсть напливала, мов туман, музика змiнювалася затяжним сидiнням перед телевiзором, який вiн дивився без цiкавостi й задоволення. Грушi залишалися твердими, мов камiнь, тодi як персики перетворювалися на кашу. Кiвi бродили й лускали, ананаси висихали, i безiменна липка чорна рiдина заливала дно вази. Батько викидав усе в смiтник, укотре присоромлений черговою невдалою iнiцiативою повернути нашому життю, тому нашому руховi крiзь цей свiт хоч якусь пристойнiсть. А тодi виходив по цигарки. Що ж до мами, я досi ненавидiв ii за те, що покинула нас, але тепер у цiй ненавистi було щось умоглядне – наче ii, як i шлюб, треба було плекати й пiдтримувати. Бiльш iнстинктивно нагадував про себе зрадницький удар у спину, який я вiдчував гострiше щоразу, коли бачив матiр, i приниження, що не був обраний до ii команди. Але, гадаю, я також вiдчував певну гордiсть за те, що е ii представником у домi. Я нiколи не був бездоганним, та, мабуть, свою роль по дому я виконував. Ось чому менi подобалося знати, що вона приiздить, – щоб я мiг створити враження здоровоi впорядкованостi, збити подушки, викинути з холодильника всi контейнери iз фольги, подбати про те, щоб батько або мав пристойний вигляд i був повнiстю одягненим, або, якщо в цей день вiн був поза досяжнiстю, – зовсiм вiдсутнiм. За попереднього сповiщення ii вiдвiдини мали характер iнспекцii. Я спостерiгав, як ii очi оглядають усе. Немае тарiлок у мийцi – добре; чистi чайнi рушники, чиста бiлизна плескае на мотузцi – приемно бачити. Їi почуття провини було вкрай необхiдним менi: я волiв пiдтримувати його, як вогонь у печi, адже прагнув, щоб вона повернулася. Але не хотiв, щоб вона повернулася через те, що ми безпораднi. Як би я не силкувався ненавидiти ii, важливо було, щоб вона мною пишалася. Того дня, коли я зустрiв Френ Фiшер, мама вже була на кухнi й заповнювала полицi продуктами. Я спостерiгав за нею, стоячи у вiдчинених дверях, коли вона нiгтями дiстала цвiлу скоринку iз хлiбницi й викинула у смiттевий пакет. Десь у цьому домi жирна м’ясна муха терлася головою об вiкно в пiсляполудневому свiтлi, i мати, розпаковуючи речi, бурмотiла сама до себе зауваження з дрiбною критикою та скаргами. – Привiт, – сказав я. Вона глянула через плече. – Де ти був? «Не твое дiло». Наша розмова мiстила пiдтекст, прочитати який було так само легко, як субтитри до iноземного фiльму. – Просто на вулицi. Катався на велосипедi. – Тато теж кудись пiшов? – Схоже на те. «Дякувати богу, його тут немае». – Є гадки, куди? – Не знаю. «Якась божевiльна прогулянка». – Вiн багато спить? – Гадаю, так. «Але не вночi. На диванi, вечорами. Твоя провина». – Бачиться з людьми? – Лише зi мною. «Теж твоя провина». – Доглядае за собою? – Так само як i завжди. «Не голиться i забагато п’е; носить той самий одяг по кiлька днiв. Твоя провина». – Вiн не згадував про можливiсть пiдшукати роботу? – Згадував, так. Це правда лише частково. У тi днi, коли наша спiльна присутнiсть у домi ставала нестерпною, батько хапав ручки й папiр та перемикав телевiзор на «Каталог вакансiй» на Ceefax. Чи мiг хтось iз нас бути слюсарем-газовиком? Продавцем страхових полiсiв? Пiрначем на нафтовiй вежi? Ми розглядали новi професii так само, як це роблять дiти: машинiст потяга, ковбой, астронавт – чи бачимо ми власнi обличчя в цих ролях? Вiдповiдь незмiнно була «нi», i ця вправа водночас знеохочувала й завдавала глибокого дискомфорту. Пошук роботи – це не те, чим батько й син мають займатися разом, вiд цього нiяковiеш бiльше, нiж вiд спiльного перегляду постiльних сцен, i невдовзi ми знову перемикали програму, змiнювали тему й бiльше про це не згадували. Зараз тему змiнив я. – Як Джонатан? Джонатан – цiлком приемне iм’я, i важко промовляти його з насмiшкою. – Усе добре, дякую, що спитав, – зважено сказала мама, захряснувши дверцята шафки долонею, а тодi зробила це знов i знов, доки тi нарештi припинили вiдчинятися. Бах-бах-бах. Вона перепочила мить, спершись обома руками на стiльницю. – Знаеш, що найкраще в тому, щоб жити там? Нiякого джазу, i скрiзь гарнi кути! – Ну, якщо ти щаслива, мамо, – вiдповiв я, але знав, що варто iй слово сказати – i я в одну мить побiжу нагору збирати речi. Напевно, мама знала це теж, адже зараз тему змiнила вона. – Що робиш улiтку? Я маю на увазi – взагалi. – Катаюся на велику. Читаю. – Читаеш? Ти нiколи особливо не читав. – Що ж. А тепер читаю. – Усi тi роки ми насiдали на тебе, щоб читав… – Що ж, може, у тому й проблема – ви насiдали на мене. – Гм. Так, тепер я бачу, що то була моя провина. Принаймнi ти буваеш на вулицi. Проводиш час з iншими людьми? «Я щойно зустрiв дивовижну дiвчину», – чи мiг я коли-небудь сказати це? Менi доводилося чути, що iснують люди, здатнi говорити вiдкрито й чесно зi своiми батьками, чиi розмови – не лише довгi порцii сарказму й самовдоволення. Але, направду, хто вони, цi ненормальнi? Навiть якби я вiдшукав потрiбнi слова, зараз це було б неможливо. Ми чули голос батька знадвору, штучно бадьорий та гучний. – Гей, Бiллi! Що ти там робиш? Опанувавши себе, мати розвернулася спиною до шафок. – Не сварiться, – прошепотiв я, але тато вже стояв, притулившись до дверей, iз виразом гордого виклику на обличчi, якого не мiг позбутися до кiнця. – Досi тут, еге ж? – мовив батько. – Нi, Браяне, я пiшла п’ятнадцять хвилин тому. – Я повернувся лише тому, що думав: тебе вже нема. – Ти хiба не бачив моеi машини перед будинком? Машина невелика, i все ж я гадала, що ти ii помiтиш. – Що ти забереш цього разу? – Власне, я принесла всiляке – iжу, iз тих, що не подають на тацi з фольги. Завжди можу забрати ii назад. – Будь ласка. – Це для Чарлi, здебiльшого… – Чарлi добре й так. Нам обом, дякую. Не вiдриваючи очей вiд шафки, вона тримала над головою вiдкриту банку малинового варення, iз якоi, наче цукрова вата, стирчали пасма бiлоi цвiлi. Із грюканням вона жбурнула банку в мийку. Я вже знав, як усе це скiнчиться: гучнiсть зростатиме, а тодi обiрветься грюканням дверей. Тож я пiшов до маминоi автiвки, де сидiла Бiллi, опустивши голову, i читала, затиснувши рота долонею, наче кляпом. День досi був спекотним, але вiкно пiдняте, тож я мусив двiчi постукати кiсточками пальцiв, i вже це одне засмутило мене бiльше, нiж усе iнше, що сталося того дня. Чи були ми близькi? Коли ми жили разом, то, очiкувано, щипали й дражнили одне одного, але в темнi часи перетворення батькiв наша гризня поступилася втомленiй солiдарностi, i ми шепотiлися мiж койками, наче рядовi пiхотинцi пiд командою п’яних i некомпетентних офiцерiв. Тепер же альянс розпався i навiть найбезглуздiша домашня розмова здавалася переобтяженою. Щастя в ii новому домi здалося б зрадою, нещастя – просто черговою причиною для злостi. Бiллi чекала, доки вiкно опуститься до кiнця. – Усе добре? – Так. – Вони сваряться? – Зараз лише починають, – сказав я i глянув на годинник, наче ця подiя мала статися за графiком. – Як тобi тут? – Так само як i ранiше. А там як? – Своерiдно. – Як «близнючки»? Те, що Бiллi обрали на роль Попелюшки, було единою маленькою розвагою, яку нам вдалося знайти в ii новому становищi. – Близнючки? Вони дуже спортивнi. Вiдчиняеш шафу – а звiдти цiла злива футбольних м’ячiв, хокейних ключок i бадмiнтонних сiток. Вони постiйно намагаються залучити мене, наче я якась бiдолашна сирiтка, i вони хочуть, щоб я почувалась як удома, щоб ми були подружками чи кимось iще, пов’язаними лакросом. Вони такi: «Бiллi, виходь i пограй iз нами в лакрос!» А я iм: «Це що, школа? Я не граю нi в якi iгри, якщо iх немае в розкладi». Як не гляну, завжди вони у своiх спортивних лiфчиках, iз пiдiгрiвом, чи охолодженням, чи ще щось. Їхнiй батько такий самий – нiяк не припинить жбурлятися речами. «Бiллi! Лови!» «Нi, – кажу, – просто передайте це менi». Коли вiн не жбурляеться в людей, вони сидять i дивляться крикет, цiлими днями. – Що, i мама теж? – Еге, хоча видно, що в неi очi склянiють за три хвилини. Вона називае це «зробити спробу», а я – «спiльництвом». Вона навiть грае в гольф. До речi, про перехiд на темний бiк. «Доки ми тут гостi, важливо зробити спробу». Тобто цей грьобаний гольф! Лайка Бiллi, сором’язлива та униклива, була ще однiею новиною. Це здалося менi неправильним – немов малюк, що намагаеться курити. Знiяковiвши, ми обое глянули на дiм. – Хочеш увiйти? – Нi. Облишмо iх. Тато – досi Божевiльний тато? Вiдчинивши дверцята машини, я прослизнув на задне сидiння, крадькома, неначе iнформатор. – Здебiльшого вiн у порядку, а тодi стае трохи одержимим, допiзна не лягае спати та п’е, чого не мав би робити зi своiми пiгулками. Інколи я його цiлими днями не бачу. Зсередини будинку ми почули пiдвищений голос мами, гримання шафок. – Ненавиджу бути тут. Тобто я i ранiше ненавидiв, але зараз справдi ненавиджу. Бiллi потяглася назад i погладила мою руку. – Будь сильним, брате мiй, – промовила вона бундючним тоном iз «Зоряних воен». Ми обое розсмiялися, i я вперше спробував дещо iнше. – Я сумую за тобою. – О, будь ласка, – промовила вона, а тодi: – Я теж. Але тут мати вийшла з будинку, грюкнувши дверима, а батько негайно розчахнув iх, щоб мати змогу грюкнути ними опiсля. Вiн стояв у дверях, схрестивши руки – власник ранчо, що захищае свое обiйстя. Я вистрибнув iз машини, хряснув дверцятами теж – чи ми колись iще зачинятимемо дверцята м’яко? – i одразу ж мама врубила режим каскадера. Колеса закрутилися, двигун надмiрно завив, вона пустила машину заднiм ходом, а тодi поiхала геть. На мить я помiтив, як Бiллi, випнувши пiдборiддя, крутить указiвним пальцем бiля скронi, а тодi пiдняв руку й пiшов у дiм, назад до своеi команди. Гра в iмена Уперше за кiлька тижнiв я завiв будильник. Але з якоiсь причини сон уникав мене (форма носа, вiдтiнок синього, великий вигин, точне розташування), i в цi неспокiйнi години я склав собi план: прийду туди о дев’ятiй тридцять, долучуся до всього, що вони в бiса там роблять, у перервi на чай, щонайпiзнiше – в обiднiй перервi буденно пiдiйду до Френ, попрошу в неi телефон, а потiм, щойно вiн буде у мене, утечу, як Індiана Джонс iз кургану. Я репетирував те, що мiг сказати: «класно ми вчора з тобою поговорили», «як твоя нога», «слухай, гей, я хотiв спитати»… Можливо, я навiть бурмотiв цi слова вголос, експериментуючи з: «Може, нам випити кави?» – намагався розтягувати слова на американський манiр. «Випити кави»? «Пiти на каву»? «Як щодо кави»? «По кавi»? Якщо «кава» спричиняла стiльки тривоги, може, менi запросити ii на чай, але «випити чаю» – це щось iз лексикону людей у дамських капелюшках. Чай позбавлений смаку й сексуальностi, а кава – темнiший, п’янкiший напiй. У чайнiй «Сiльський коровай» були кавовi апарати, i я уявив Френ iз фiлiжанкою в руцi – як вона граеться з кубиком цукру, доки я розповiдаю ту саму iсторiю, а тодi вiдкидае голову з раптовим смiхом, коли я натискаю кавовий прес, немов детонатор. «Гей, може, нам пiти в iнше мiсце, випити чогось справжнього?» Але куди ми пiдемо? Точно не сюди, до дитячих лiжок i пожильця з нервовим зривом на диванi. Але ж Френ Фiшер не з тих дiвчат, кого можна водити на гойдалки в Парку Собачого Лайна, iз сидром чи без. Чи буде не по-джентльменськи запропонувати iй сидру? Може, якогось закордонного свiтлого пива, шикарного, не в бляшанцi? Чи варто додати трохи горiлки в пляшку з вiдкручуваною кришкою? Чай чи кава, свiтле чи горiлка, пляшка чи бляшанка? Я заснув о шостiй i прокинувся за будильником о восьмiй, устав i пiшов у душ, щосили намагаючись не розбудити батька, благаючи воду литися тихiше, а потiм поголився з уважнiстю хiрурга. Взяв дезодорант Lynx, модель пiд назвою «Ацтек» («то ось що iх викосило», казав батько, нюхаючи повiтря), i розбризкав на себе мало не всю пляшку, чого вистачило б, щоб укрити кожну пахву шаром завтовшки iз глазур на весiльному тортi. Вiн навiть хрускотiв, коли я опустив руку. Заклинивши ноги пiд краем койки на тюремний манiр, я вирiшив зробити п’ятдесят пiдйомiв на прес у надii на миттевi результати, а зумiв зробити лише двадцять, щоразу ялозячи головою об плiнтус. Закинув до рота два тости й написав квапливу записку про те, що мене не буде цiлий день, але без подальшого пояснення – як я мiг пояснити? – а тодi осiдлав велосипед i повторив свою подорож iз Текерей-Кресент, через вулицю Форстера, а потiм – Кiплiнг-роуд, уздовж вулицi Вульф, потiм Гаскелл, Бронте, а далi – Томас-Гардi-авеню, кiльцевою дорогою та крiзь рев естакади в годину-пiк. У передмiстi мунiципальний бiлий знак позначав межi мiста поряд iз його щирим гаслом «Добре мiсто» (латиною, «Bonum Oppidum») – певно, единим, чим вони могли вiдбутися. Я iхав тихими дорогами, повз тунельнi парники й крiзь житнi поля, уже не такий упевнений щодо напрямку. Занадто рано звернув, вiдтак повернувся тим самим шляхом, зупинився навпроти бетонноi автобусноi зупинки на вуличцi, затiненiй низькими гiлками. Перетнув дорогу й почав дертися вгору. День був уже спекотний, сонце прорiзало крони дерев. Пiдiймаючись стежкою, задихаючись i хекаючи, я завважив слiди, але захотiв з’явитися бiльш урочисто, тому дерся далi, аж доки не побачив маленькоi сторожки, стилiзованоi пiд епоху Тюдорiв. За дерев’яними воротами у п’ять поперечин пiд’iзна дорiжка звертала крiзь лiсовий масив, що вiдокремлював будинок вiд вулички. «Маеток Фолi», стверджувала табличка. Я налiг на педалi, але рiнь пiд колесами ковзала, тож я здався i пiшов пiшки. Пiд’iзна дорога вела до краю лiсу, а тодi розширювалася, виводячи на галявину мiж старовинними тисами. Це був типовий для графства маеток, мiшанина великих хiтiв архiтектури за останнi тисячу рокiв – колони й портики, усiянi дiамантами подвiйнi склопакети, кам’яний тиньк 1930-х мiж приклееними балками, супутникова тарiлка, що стирчала з плюща. Був би я бiльш обiзнаним, можливо, мене б це так не вразило, але я бачив лише розмiри маетку, його iзольованiсть та очевидний вiк. Ще нiколи я не почувався таким порушником, як зараз, i очiкував, що хрускiт гравiю пiднiме на ноги собак. Шукаючи, де б залишити велосипед, я помiтив оздоблений ставок iз золотими рибками, покинутi молотки для крокету, голубник, i всю цю розкiш псував лише старезний фургон «Транзит» iз двома масками над барвистою стрiчкою, зображеними на його боцi – обидвi маски смiялися зi слiв «Театральний кооператив “П’ять сажнiв”». Із заднiх дверей вивалилася фiгура, що тягла два великi пакети. Я завмер, але Айвор помiтив мене й одразу кинувся назустрiч. – Привi-i-iт! Це ж наш загадковий учорашнiй гiсть! Я знав, я знав, що ти не зможеш не повернутися. Просто кинь свiй велик отам, тут цiлком безпечно, i вiзьми один iз цих пакетiв, добре? Пакет був повен м’ячiв iз пiнопластовою набивкою, крiсел-мiшкiв, булав для жонглювання i, що насторожувало, рiзноманiтних капелюхiв. – Ненавиджу бути гiвнюком, але я забув, як тебе звати. – Чарлi. – Знав, що щось таке. Чарлi чи Чарльз? Але не Чак, нi? Ти явно не Чакового типу. – Чарлi. – Гаразд, Чарлi, ходiмо! – вiн показав дорогу, труснувши волоссям. – Багато займався драмою? – Нi, це… Я лише… це нове для мене. Я просто пробую своi сили. – Свiже м’ясце! Що ж, ти полюбиш театр, я це знаю. Ну ж бо, приеднуйся до нас! Ми попрямували на звук – повiльне ритмiчне плескання та ляскання, перетнули двiр i вийшли в широкий зелений простiр, обрамлений, я так гадаю, схiдним i захiдним крилами. – Велика галявина, на якiй ми створюемо нашу прекрасну Верону. Важко повiрити, знаю, але зачекай i побачиш. А ось i вони! Компанiя сидiла великим колом, схрестивши ноги, i плескала себе по стегнах у стiйкому ритмi 4/4. Ритм збився, коли я наблизився. Мигцем побачив Люсi Трен, яка насупилась i щось прошепотiла Колiну Смарту – ключовiй фiгурi таемничого Товариства драми Мертон-Грейндж, який сидiв, роззявивши рота вiд подиву. Побачив, як Гелен Бiвiс усмiхаеться i хитае головою, а у профiль, смiючись iз якимось хлопцем, сидить Френсiс Фiшер. Вона яскраво всмiхнулася, промовила самими губами: «Прийшов!» – чи, може: «Ура!», – але я вiдвiв очi. Такою буде моя тактика: вiдсторонений, безпристрасний – просто собi хлопець, якому до душi театр «Спорт», ось i все. – Гаразд, тиша всiм, заспокойтеся. Очi на мене! Очi! Я хочу бачити всi цi очi, люди! Розчепiривши пальцi лiтерою V, Айвор указав на своi очi. – Гаразд, менi приемно повiдомити, що ми маемо запiзнiле доповнення до нашоi компанii. Усi привiтайтеся iз Чарлi, Чарлi… – Льюiсом. – Привiт, Чарлi Льюiсе! – хором промовили вони i, опустивши голову, я пiдняв руку й протиснувся мiж незнайомцiв у колi. – Ми поки що не знаемо, кого гратиме Чарлi; поговоримо про це пiзнiше. Наразi поробимо деякi вправи, так? Так? – Так! – Тодi цього ранку Алiна поговорить iз нами про рух! Алiна поклала руки на колiна й зiгнула лiктi пiд кутом 90 градусiв. – Поговоримо про те, як ми несемо себе, про те, як ми тримаемося, незалежно та у зв’язцi одне з одним, як дихаемо, як рухаемося крiзь цей свiт, теперiшнiй i живий, реагуемо природно i спонтанно на iнших. Адже ми говоримо одне з одним не лише словами, так? Ми можемо сказати щось, не розтуляючи рота. Спiлкуемося тiлами, обличчями, i навiть коли не рухаемося… – вона завмерла й прошепотiла: – Ми. Все одно. В русi. За звичайних обставин я б знайшов iз ким поглузувати, але, оглядаючи коло, бачив серйознi, зачарованi обличчя. Лише Люсi Трен глянула менi в очi з телекiнетичною силою, яка промовляла без слiв. Тобi тут не мiсце, нiбито казала вона, ти за ворожою лiнiею у краденiй унiформi, i тебе буде викрито. Якби я побiг назад, до свого велика, то мiг би зникнути за тридцять, може, двадцять секунд, але, озирнувшись, упiймав погляд Френ. Вона всмiхнулась, i на мить менi здалося, що я бачу, як вона схрещуе очi. Я розсмiявся, а коли отямився, ми всi були на ногах, струшуючи напругу з рук – трусь-трусь-трусь, геть ii, – а потiм крiсла-мiшки почали по-справжньому лiтати. Ми грали в «Кидай-лови» i в «Папугу». Грали в «Слiдкуй за моiм носом», у «Каракатицю» та «Вазу фруктiв». Грали в «Кожен, хто?» i «Оранжевого орангутанга», i в «Зiп-Зап-Зоп», i в «Ключника», а потiм у «За ланцюгом» i «Панiчну атаку», у «Це не мiй капелюх» i «Привiт, малий песику», – i доки iншi смiялися, жартували й стрибали довкола, я прагнув атмосфери пересиченого усамiтнення, як старший брат на дитячому днi народження. Все, чого я хотiв, – це номер телефону. Я навiть мав у кишенi ручку, i раз у раз вона тикалася менi в черево, нагадуючи про себе. Номер телефону – i бiльше я цих людей не потурбую. Але важко лишатися холоднокровним пiд час гри в «Так, нi, банан», i надто скоро ми знову щось iз себе струшували – трусь-трусь-трусь, а потiм розбилися на пари й стали вдавати дзеркала. Я кинув оком на Френ, яка була в парi з Колiном Смартом, i iхнi долонi були складенi разом, тодi як моiм дзеркалом виявився чоловiк середнiх рокiв, великий, червононосий та рожевощокий – справжнiсiнький веселун-м’ясник бiля мiсцевоi крамницi. – Привiт, я Кiт. Ти дзеркало. Вiн пiдтягнув i струснув штани свого спортивного костюма, щоб упорядкувати iхнiй вмiст, коли розпочалася вправа. – Я граю отця Лоренцо, – краем губ прошепотiв вiн, прикладаючи один, а потiм iнший палець собi до носа. Я зробив те саме. – Через це, напевно… Вiн поклав руку собi на голову, яка була лиса, але з вiхтем волосся – така собi тонзура в кiношного монаха. Я повторив. – Мене перетягнули сюди з «Лейксайдських гравцiв». Бачив якi-небудь вистави в Лейксайдi? «Скрипаль на даху»? «Свiдок обвинувачення»? – вiн розслабив щелепу так, що та вiдвисла, i став вистукувати ритм по щоках. Я зробив те саме. – Сам не знаю, що думаю про цю зворушливо-чуттеву дурню. В Лейксайдi ми б уже поставили першi три акти. Але що е, те е. Зараз нашi носи торкалися, i я вiдчував, як пахне кавою в нього з рота. – Треба дивитися на свiт ширше, адже так? – Не розмовляти, будь ласка! Якщо говорите, ваше дзеркало мае говорити теж! Кiт поплескав по щоках, посмикав себе за вуха, приклав пальцi до носа, i я подумав: «Чому мое вiдображення не може просто стояти спокiйно? Що як вона мене побачить?» – Гаразд, мiняемося парами, будь ласка! Але вона мене не бачила й навiть не поглядала в мiй бiк, натомiсть мене було вкинуто в черговий акт вимушеноi близькостi, цього разу iз хлопцем на iм’я Алекс: чорним, дуже високим, кощавим, iз витонченим, утомленим вiд життя i зрiлим обличчям старшокласника. Ця вправа називалася «скульптор i модель». Алекс оглянув мене з голови до нiг. – Гадаю, Чарлi, – сказав вiн, – найкращi результати тут ми отримаемо, якщо я надаватиму позу тобi. – Гаразд. – Не опирайся менi. – Вибач. – Ти опираешся, ти маеш гнутись i лишатися так. – Я намагаюся! – Ти чиниш спротив. – Ненавмисно. Я намагаюся не… – Боже мiй, ця напруга у твоiй шиi… – Вибач. – …наче вузлом зав’язано, – вiн потицяв менi шию пальцями. – Ой! – Я тебе напружую? – Нi. – Тодi розслабся! – Я просто нiколи не робив цього в такiй кiлькостi. – Нi, це я зрозумiв, – сказав вiн, щипаючи мене за литки. – Може, я мiг би бути одним iз тих манекенiв, якi просто… лежать на пiдлозi. – І де в цьому розвага? До того ж я тут скульптор. Ну ж бо! Роби як я кажу! – Гаразд, – мовив Айвор, плескаючи в долонi. – Скульптори, подивимось на вашу роботу! Алекс i Чарлi першi. Вони зiбралися навколо. Я був Ерос, який балансуе на однiй нозi, з луком i стрiлою в руцi, i краем ока бачив, як Френ i Гелен Бiвiс пiдiймають пiдборiддя i оцiнювально кивають. – Десять хвилин, народ! Десять хвилин, будь ласка! На подвiр’i компанiя зi смiхом i жартами зiбралася навколо бака кип’яченоi води. У тiй версii, в якiй я уявляв собi цей день, я мiг спокiйно поблукати довкола, привiтатись i влитися в групу, однак упевненiсть у собi – не важiль, за який можна смикнути, i в реальностi ця подорож здавалася надто вiроломною i обтяжливою, а вiдстань – величезною. Може, мене приймуть, а може, я вiдскочу вiд краю i гвинтом полечу у прiрву. Найкраще стояти тут, не зводячи очей iз пластиковоi чашечки води в руцi. Стояти нерухомо теж було небезпечно, тож я почав прогулюватися краем подвiр’я зi своею чашечкою, роздивляючись архiтектуру, немов турист, який обходить собор. Периферичним зором я бачив, як хтось вiддiлився вiд групи й швидко наближаеться – старша жiнка, що цитькала на мене вчора. Зараз ii рука була в мене на плечi, i вона широко й загрозливо всмiхалася рiвними бiлими зубами, на вигляд молодшими за рот, у якому вони були, своiми яскравими широкими очима зi зморшками, що нагадували трiщини в картинi олiйними фарбами – слiдами глибокоi засмаги та екскурсiй на яхтi. – Привiт, загадковий незнайомцю, – прошепотiла вона низьким та прокуреним голосом. Вона мала, напевно, рокiв сiмдесят, дуже мiнiатюрна, iз сивим волоссям, пiдколотим i зачесаним уперед, у бiлому трико з довгим рукавом, що виднiлося з-пiд якогось просторого бiлого муслiнового халата, – такий собi привид iнструктора з йоги. – Коли йдеться про ранкове печиво, боюся, тут у нас безжальна конкуренцiя. Вам краще поквапитись. – Обiйдуся, дякую. – Що ж, вигляд у вас достобiса похмурий та харизматичний, стоiте тут сам-один, нiби чеховський герой. Упевнена, що то i е ваш намiр, та чи не краще вам приеднатися? – Нi, я лише дивився на… – i вказав на вiкно, на водостiк. – Будинок. Так, вiн трохи схожий на монстра Франкенштейна. Головна частина в яковiанському стилi, але все решта просто… приклеене. – Я бачив його з мiста. Завжди вважав, що це психлiкарня чи щось таке. Вона розсмiялася. – Що ж, гадаю, у певному сенсi так i е. Бачте, ми тут живемо. – О. Вибачте. – Усе гаразд, ви й не могли знати. Я Поллi, он там мiй чоловiк Бернард… – високий чоловiк, вiйськовий, судячи зi вбрання, iз пластикового вiдра наливав воду в бак для кип’ятiння. – Не хочете екскурсiю? Нiхто нiколи не вiдмовлявся вiд екскурсii, тож вона обвила мою руку своею. – Ми мешкали тут усе життя, хоча тепер лишилися тiльки вдвох. Без дiтей цей дiм почав здаватися справдi великим, ось чому так приемно бачити тут усiх вас, молодих людей. Айвор – наш племiнник. Це наш другий рiк. Торiк ми ставили «Сон», ви бачили? Коли ми почули, що вiн органiзовуе цю свою маленьку компанiю, то подумали – чом би й нi? Лише одна умова, сказала я: вимагаю для себе ролi! Бачите, я колись грала, коли була молодшою. Айвор сполотнiв – гадаю, вiн уявив собi, що я можу попросити роль Титанii, але нi – я була Іпполiтою – дуже жахливою, – та цього року я Мамка. Це роль, яку я народжена зiграти. Я граю ii зi схiдно-лондонським акцентом. «Так ци iнак, а само уночi пiд Пе?тра спувнить си iй четирнадцять»[6 - Тут i далi використано переклад Василя Мисика, якщо не зазначено iнше.]. Я гралася iз цим, зображала глазгiвську вимову, а це страшенно важкий акцент – навiть деякi глазгiвцi не можуть промовляти його як слiд, – тож наразi я хоча б роблю це отако?. Звiсно, Айвор i Алiна мають дуже езотеричнi плани на цю постановку. «Концепцii» – так це називаеться? Упевнена, дiя вiдбуватиметься у вiдкритому космосi, або на венесуельському автовокзалi, або ще де-небудь, i я справдi турбуюся, що в нiй буде забагато руху. Не лише звичайноi ходи – iншого типу. Я маю особливу недовiру до пантомiми, бо нащо зображати пантомiмою глек, коли в тебе повна шафа речей? Мое головне сподiвання – що ми не порiжемо тексту, бо що таке Шекспiр, якщо не мова? Ми погодилися, що Шекспiр – це i е мова. Вона, iз ii слiв, була «схибнута на Шекспiрi». Окрiм припущення, що вiн був першим репером, я мало що мiг додати, та й не було потреби, адже Поллi майже не зупинялася перевести подих, доки ми обходили оранжерею, розарiй, альпiйську гiрку i щось пiд назвою «грот» – порожнiй бетонний замок iз пiску завбiльшки з родинне авто, нерiвномiрно утиканий мушлями. Своiм низьким надтрiснутим голосом вона спитала: «Чи мрiете ви зiграти якусь роль iз Шекспiра? До якоi школи ви ходили?» Жодна вiдповiдь не була менi на користь, та я помiтив, що в мене самого голос зробився, як у приемного молодого чоловiка – чемний i добре витриманий, без жодного натяку на роздратування, при тому що моi шанси взяти телефон танули. На той час коли екскурсiю було завершено, Френ розмовляла з гарним, недбало причесаним хлопцем, iхнi голови були зовсiм близько, а його рука лежала на ii плечi… – Ромео i Джульетта, – зiтхнула Поллi. – Хiба вони не картинка? Гадаете, вони глибоко закохаються у справжньому життi? Я вважаю, що це традицiя, принаймнi на час постановки. Творчий метод i все таке. – Так, народ! – крикнув Айвор, жонглюючи. – До роботи! Ігри з м’ячами, iгри з бамбуковими тростинами, iгри з пов’язками на очi, носовичками й капелюхами. Ми дерлися на скелю обличчям у пiдлогу й кулилися, як висохле листя у багаттi, вилазили на спiтнiлi спини одне одного й мiсили обличчя партнерiв, мов глину, своiми брудними пальцями, i весь цей час я боровся з парадоксом: як робити все це й не робити водночас. Потiм iгри з мовою, iсторii, побудованi на одному словi за раз: Колись… Давно… За… Океаном… Танцювали… Танго… Дванадцять… Кумкватiв! І це доводило до сказу – щоразу, коли ми наближалися до чогось осмисленого та зв’язного, хтось вкидав якесь безумство й нiсенiтницю i перетворював усе це на iдiотизм… Я… Лоскочу… Кожного… Вiд… Кого… Дрiмотно… Пахне… Вомбатами! І знову всi впадали в iстерику. Артишок – Телефон – Шампунь! Дромадер – Драбина – Кошик! Боже, вони обожнювали такi розваги, i це пiдтверджувало мою давню пiдозру: в театральному оточеннi люди справдi смiятимуться з будь-якого застарiлого лайна. – Гаразд, народ, струсимо це! Трусь-трусь-трусь! Обiд! Цього разу не схиблю. Я ретельно зважував свою ходу, тримаючи руку на ручцi в кишенi. На подвiр’i Френ стояла сама бiля стола, але… – Чарльзе Льюiсе, а ти тут iз якого дива? – Гелен Бiвiс тримала мене за лiкоть. – Наче я не знала. Господи, ти такий передбачуваний. – Не знаю, про що ти кажеш. – Принюхуешся до тiеi прегарноi дiвчини. – Власне, вона тут нi до чого, Гелен. – Ха! Так, ти тут через свiй iнтерес до театру «Спорт»! – А що ти тут робиш? – Я роблю декорацii! Оформлення постановки. Робила це торiк, було весело; я не соромлюся, менi цiкаво, змiцнюю своi навички. Чого я не роблю, Льюiсе, то це не марную чужий час. – Що ж, мабуть, ти мене не так зрозумiла. – Я не помиляюся в людях. – Чому я не можу зацiкавитись? – Шекспiром? Ха! – Чом би й нi? Це краще, нiж сидiти вдома цiлий день. Ходiмо… ходiмо, подивимося, що вiдбуваеться. – Добре, – сказала вона й поклала обидвi руки менi на плечi. – Але якщо збираешся робити це, Льюiсе, то маеш робити на совiсть. Недобре сидiти тут i шкiритись, ти тепер не серед хлопцiв. Тут треба викладатися! Ромео Десь мiж подвiр’ям i Великою галявиною Френ зникла. Не маючи змоги сховатися в лiсi, я не мав iнших варiантiв, окрiм як приеднатися до трупи й нiжитися на сонцi, доки Ромео ораторствував про вимоги заголовноi ролi, пiдперши свою гарну голову м’ясистим плечем. Заголовна роль, зауважував вiн, це не завжди найкраща роль, та все ж йому завжди трапляеться грати саме протагонiста, i це його прокляття – бути протагонiстом. Це слово вiн уживав так часто i з таким наголосом, що я почав гадати, чи немае в цiй п’есi когось на iм’я Протагонiст. «Дивiться, ось вiн — лорд Протагонiст…» – Тобто вiзьмiть хоча б Отелло! – сказав вiн. Алекс, кощавий чорний пiдлiток, який «лiпив» мене, розсмiявся. – Майлзе, хотiв би я побачити твого Отелло. – Гей, це велика роль. Як бiлий актор, я б вiдмовився грати ii… – Дуже шляхетно з твого боку… – …але роль Яго краща. І в цiй п’есi так само – у ii назвi iм’я мого героя, проте я гадаю: чи не ближчий я за своею натурою до Меркуцiо? Алекс розсмiявся знову. – Ага, ти маеш на увазi мою роль? Роль, на яку затвердили мене? – І, друже Алексе, ти будеш пречудовим. Але заголовна роль несе iз собою такий тягар очiкувань, нiби це все про мене. Я дивився на нього з обуренням. Гадаю, вiн був красивий, iз такою собi квiтучою, по-старомодному гарною зовнiшнiстю, як у старих фiльмах категорii Б з битвами проти динозаврiв у покадровому фiльмуваннi. «Красень, i знае це», – так сказала б моя мати, i, немовби почувши це, хлопець обернувся до мене й тицьнув пальцем, не потурбувавшись назвати мое iм’я. – Яка роль краща: Ромео чи Меркуцiо? Я хотiв знизати плечима, натомiсть здригнувся. – Ти кого граеш? – Я? Ще не знаю. – До якоi школи ходиш? – Мертон-Грейндж, – сказав я, i Ромео кивнув, наче це давало якусь вiдповiдь. – Та сама школа, що й у нас, – озвався Колiн Смарт, який увесь цей час обiймав своi колiна й дивився на хлопця. – Чарлi в цьому трохи новачок, – гидким тоном промовила Люсi Трен. – Насправдi вiн не своiм акторством вiдомий у Мертон-Грейнджi. – Я Майлз, – назвався Ромео. – Я з Гедлi-Гiт, як i наш Джордж, онде вiн. Майлз указав на зсутуленого хлопця, що сидiв трохи оддалiк, поiдаючи банан i читаючи «пiнгвiнiвське» видання «Мадам Боварi» в милосерднiй тiнi стiни. – Гм? – хлопець глянув на нас крiзь авiацiйнi окуляри з лiнзами завтовшки як акварiумне скло. На ньому було щось схоже на бiлу шкiльну сорочку пiд непотрiбним джемпером. Волосся в нього було лискуче-чорне, немов перука у стилi «Бiтлз», шкiра була запалена i навколо рота й носа мала колiр малинового соку. – Джордж – частина моеi команди, так, Джордже? – гаркнув Майлз. Прищавий хлопець похитав головою. – Нi, Майлзе, я не частина твоеi команди, – а потiм, повернувшись до свого роману, додав: – Ти повний бевзь. Майлз розсмiявся дужим смiхом сера Ланселота, а тодi кинувся на хлопця, однiею рукою придавив груди Джорджа, другою розчавив банан у Джорджевому кулаку. Розташована у п’яти милях вiд мiста, iз власним мiстечком, обнесеним високою стiною, школа Гедлi-Гiт належала до тих приватних закладiв, чиiм назвам передуе слово «мала». Із поважноi причини ii учнi схильнi були уникати мiського центру та поводилися як снiжнi барси – майже не чути було, щоб хтось спостерiгав iхню поведiнку зблизька. Ми сидiли й дивилися в нiяковому мовчаннi, коли… – Гей, Майлзе, – подав голос Алекс. – Майлзе, може, годi? Майлз вiдкотився, витираючи руки об траву. – Ми мали дуже сильне вiддiлення драми в Гедлi-Гiт. – Чому ти такий гiвнюк, Перiше? – буркнув Джордж. – Класне студiйне примiщення, справдi розмаiте, i загалом робимо там багато всього – практично на колiнах у публiки. Я грав там Приятеля Джоi у «Приятелi Джоi», Артуро Уi в «Артуро Уi», Сiрано в «Сiрано»… – Заголовок у шкiльнiй газетi: «Нездара Сiрано». – Не провокуй мене, Джордже! Ми щойно поставили «Вбивство в соборi»… – Майлз грав собор, – вставив Джордж. – Власне, я був Томасом Бекетом, а це справжнiсiнький марафон. Гаразд, це не Дейн, роль якого я хочу зiграти, але вона доволi серйозна. – Який Дейн, Перiше? – спитав Джордж, досi вибираючи банан зi свого волосся. – Протагонiст Дейн? – Не змушуй мене повертатися, Джордже, ти, дрiбний прище. – Ти ж знаеш, що не обов’язково казати «протагонiст», можна казати «титульна роль». «Я був у титульнiй ролi»… – Це просто така в бiса вiдповiдальнiсть, знаеш? Тягти на собi виставу. – Ось тiльки тут е ще один персонаж, на iм’я Джульетта, – сказав Алекс. – Вона теж доволi важлива. – Гм, – скептично промовив Майлз. – Який твiй улюблений шекспiрiвський монолог, Майлзе? – урочисто спитала Люсi, i я побачив, як Гелен i Алекс закотили очi. – Знаеш, що смiшно? – сказав Майлз, потираючи пiдборiддя – насправдi потираючи. – Ти не знайдеш мого улюбленого Шекспiрiвського монологу в жоднiй п’есi. Тому що… – i коронна фраза: – насправдi це сонет! – Бодай мене, – пробурмотiла Гелен. – Люсi, – прошепотiв Джордж, – ти хоч уявляеш собi, якого монстра ти вивiльнила? – «Їi очей, – промовив Майлз, повертаючи свое обличчя до неба, – до сонця не рiвняли!»[7 - Переклад Дмитра Паламарчука.] І тодi я лiг на спину на галявинi й заплющив очi, вже склеiвши губи у мовчаннi й невiгластвi. Якщо ця творча справа мала зробити нас повiльнiшими та бiльш упевненими, чому тодi я нiколи не почувався таким сором’язливим i скутим, як зараз? Алiна казала щось про те, що ми навчимося рухатися крiзь цей свiт, природно реагуючи на iнших, i це миттево прикувало мою увагу: для хлопця, який не здатен перетнути залюдненого мiсця, або роздiлити диван iз батьком, або стояти поряд iз дiвчиною, яка йому подобаеться, не втрачаючи дару мови, це був дар, вартий надбання. Але я не придбаю його, мнучи чиесь незнайоме обличчя, або вдаючи, що моi кiстки зникають одна за одною, або слухаючи Шекспiра у трiскучому виконаннi якогось самовпевненого богемного покидька, який завчив поезiю напам’ять. Я лише хотiв знати, що робити зi своiми руками, ось i все. Куди менi подiти руки? Якщо мое завдання було приречене, то тепер до того ж здавалося, що в ньому е щось нечесне та безславне. Я брав участь в обрядi iнiцiацii до спiльноти, до якоi не бажав приеднуватись i яка не потребувала мене у своiх лавах. Гелен мала рацiю: нечесно марнувати iхнiй час. Я iз чемностi дочекаюся кiнця дня, а тодi пiду, не отримавши номера телефону. Образ Френ поблякне, почуття теж, як при одужаннi вiд легкоi застуди. Чи, може, збожеволiю – вже скоро я про це дiзнаюся. Сидячи на землi зi схрещеними ногами, Майлз розповiдав сумнi iсторii про смерть королiв, а я слухав, пiдставивши обличчя сонцю. Якщо не вмiю цитувати Шекспiра, то принаймнi можу засмагати. Я вiдчув прохолоду тiнi на обличчi. – Чарлi, можна тебе на одне слово? Я заснув. Іншi давно пiшли, i зараз Алiна з Айвором сидiли навпочiпки бiля мене, мов детективи над тiлом на пляжi. – Звiсно, – сказав я, пiдвiвся i став мiж ними, хоч менi паморочилося в головi. Холодний пiт котився по спинi, коли вони вели мене до будинку. Вони бачили моi папери й знають, що вони фальшивi, i тепер мене вiдведуть на альпiйську гiрку й розстрiляють. – Гей, чудово попрацювали сьогоднi, – сказав Айвор, i я спитав себе, у якiй частинi було чудово. Бути листком, що сохне на сонцi? Робитися таким маленьким, яким тiльки зможу? – Ми хотiли, щоб ти поглянув на це, – сказала Алiна, простягаючи менi переплетений документ. – Це текст, яким ми користуемось. Ти, звiсно, знаеш цю п’есу. Я похитав головою i кивнув водночас. – Що ж, у понедiлок у нас читання п’еси. Нема про що хвилюватися, ми не вимагаемо вiдшлiфованого виступу… – Але ми хотiли б, щоб ти поглянув на хлопця на iм’я Самсон, – сказав Айвор. – Вiн один iз клану Капулеттi. – Трохи самовпевнений хлопець, – додала Алiна. – Однак i веселун. – Купа брудних жартiв. – І вiн практично вiдкривае п’есу. – Просто дай собi спробувати. – Без тиску. Це був мiй шанс: «Дякую, та я не повернуся, це не для мене». Але Айвор був такий обнадiяний i Алiна дивилася на мене з такою напругою, що я прогавив свiй шанс (i не востанне). Кивнув – звiсно, гаразд, – i решту дня провiв, удаючи iз себе парову машину. На кiнець дня я був виснажений, вiдчував ломоту в несподiваних мiсцях, весь у пилюцi вiд бiганини й повзання, але так i не наблизився до магii телефонного номера чи хоча б коротенькоi розмови. Мабуть, Френ уникала мене, i доки решта трупи стояла навколо та обiймалися, я збирав своi речi й залишки гордостi. – Чудових вам вихiдних, люди! – крикнув Айвор. – Але пам’ятайте: понедiлок – день Шекспiра. Ми зануримося в текст i будемо рити глибоко. Рiвно о дев’ятiй в оранжереi. Але не забувайте – нiякоi гри не дозволено! Ми читаемо, лише читаемо… Мiй велосипед був там, де я його й залишив, покинутий пiд одним зi старих тисiв, що росли обабiч дороги. Я сховав п’есу по iнший бiк дерева, як свiй лист про звiльнення, i сiв на велосипед, щоб забратися геть, але гравiй пiдi мною поiхав, i я гепнувся на землю, що стало остаточним актом мого падiння. Із-за спини почулися смiх та оплески. – Богемнi кретини, – буркнув я пiд нiс, а тодi обернувся й побачив, як до мене хутко наближаеться Френ. – Привiт. – А, привiт. – Ти забув оце. Покинута п’еса. – А, так. Дякую. – Сподiваюся, це було випадково. Вона простягла ii, наче контракт на пiдпис. – Так, я, мабуть… – я глянув лiворуч i праворуч, неохоче приймаючи п’есу. – Мiй батько щовечора забирае мене внизу стежки. Тобто, якщо це тебе влаштуе. Якщо не поспiшаеш… Я не поспiшав. Повернення додому Усю дорогу ми йшли мовчки, i це була довга прогулянка. Потiм вийшли на стежку пiд куполом дерев, яка вела вниз до автомагiстралi, i досi единий голос лунав у мене в головi – голос, що наказував менi: «Зосередься, це важливо, зосередься». – Менi шкода, що нам не вдалося поговорити сьогоднi, – сказала вона. – Так, дуже щiльна програма була. Ми пройшлися далi. – Я подумав, може, ти уникаеш мене, – сказав я. – Зовсiм нi! Я робила спроби, але щоразу, коли не гляну, ти вдаеш iз себе кота, тож… – тут вона розсмiялася, надто гучно, як на мене, i заклала волосся за вухо. – Так, пробач за це. – Якщо вже на те пiшло, я гадала, що це ти уникаеш мене. – Боже, нi! – Менi навiть на думку не спало, що моя вiдсторонена поведiнка може бути сприйнята як вiдчуженiсть. – Я просто не звик до таких речей. – Не думаю, що хтось до них звикае. Ми йшли далi. Денна спека досi трималася пiд куполом дерев, нерухоме повiтря раз у раз розмивалося хмарками мошок, схожих на вiдбитки пальцiв на свiтлинi. Трохи далi чути було низький гул автотраси, i я чув також балаканину iнших учасникiв компанii позаду нас, якi кралися, тримаючи вiдстань. – Отже, скажи чесно, – мовила вона, – ти ненавидiв усе це кожну секунду? – Такий це мало вигляд? – Інодi. Коли ти був статуею, я гадала, що ти раптом, ну, зiрвешся з ланцюга. – Я погано знаюся на цих справах. – У тебе добре виходило! Я подумала, що твоя людина – паровий двигун чудова, а менi непросто таке казати. Навiть тодi ти здавався… розлюченим! – i вона знову розсмiялася, приклавши руку до рота. – Ну, як я вже казав, це не мое… – То чому ти прийшов? Я невiдривно дивився перед собою. – Спробувати щось нове. Це мене вiдвертае. – Вiд вештання вулицями. – Вiд проблем. – У тебе проблеми? – Не зовсiм. Просто нудьгую вдома. – А сьогоднi нудьгував? – Не нудьгував… – Ну а як же тодi? – Соромився. – Ну так, iз цього кожен починае. Це як коли вступаеш до Іноземного легiону чи САС i мусиш тягати холодильник на спинi й пити власну сечу чи ще щось. Тут ти мусиш грати в гру з капелюхом. Це робить нас усiх пов’язаними й розкутими. Почуваешся пов’язаним? – Не з усiм загалом. – Розкутим? – Скутим. – Ну, може, коли ми почнемо працювати над п’есою… Яка в тебе роль? – Не знаю, Сам… щось таке. – Самсон. Що ж, уперед. Купа образ, купа брудних жартiв. Вiн ду-у-уже зухвалий хлопець. – О господи. – Тiльки не роби тiеi штуки, коли виставляеш стегна. Залиш це Джульеттi. – Тобто тобi? – Так, – вона зробила гримасу. – Так. – Заголовна роль. Вона розсмiялася. – Хоча заголовна роль – не завжди найкраща роль. – В iдеалi, ти б краще грала Самсона. – Це моя мрiя. Ми всмiхнулися одне одному й рушили далi крiзь м’яке, кольору морськоi хвилi, сяйво, що пiстрявiло й мерехтiло, мов вода у природному басейнi. Такi спостереження перiодично спадали на думку – речi, що могли зiйти за поезiю, i я подумав озвучити цю метафору iз природним басейном, не впевнений, чи здамся вiд цього поетичним, чи трохи йолопом. Цi два стани якось перетиналися мiж собою, тож я вирiшив притримати своi спостереження при собi. Натомiсть заговорила Френ. – Це лiто – це щось, правда? Сонце сходить, небо блакитне, якщо пощастить, i раптом – усi цi упередженi думки про те, що ти маеш робити – лежати на пляжi чи стрибати з тарзанки в рiку, чи влаштовувати пiкнiк з усiма твоiми класними друзями, сидiти в лузi на ковдрi, iсти полуницю i божевiльно реготати, як у рекламi. Так нiколи не бувае, е лише шiсть тижнiв вiдчуття, наче ти не в тому мiсцi не з тими людьми i щось утрачаеш. Ось чому лiто таке сумне – бо ти нiбито маеш бути дуже щасливим. Особисто я не можу дочекатися, коли знову вдягну колготки й увiмкну центральне опалення. Принаймнi взимку тобi дозволено бути нещасним, ти не маеш носитися в полi соняхiв. І це просто тривае, тривае i тривае, адже так? Нескiнченно й завжди не так, як ти того хочеш. – Гадаю, це точнiсiнько так, – сказав я, i раптом вона схопила мене пiд руку. – Ось чому ти маеш грати в цiй п’есi! Новi враження, новi люди… – вона озирнулася, стишивши голос. – Знаю, вони здаються трохи… – вона скривила гримасу, – але насправдi вони в порядку, коли заспокояться. – Не можу. – Чому нi? – Я маю роботу. – Це круто. Де? – Оператором на автозаправцi. – А, i що насамперед привело тебе до того свiту? – Запах форкорту. Менi подобаеться, як вiн проникае у твiй одяг i волосся. – І ще кондитерська. – Саме так: хрустики, солодощi, порнографiя… – Трапляеться пригоститись? Не порно, солодощами. – Ну, порно вони тримають у целофанових обгортках… – Мов якийсь прекрасний дарунок. – Але солодощi – нi. Інодi «Твiкс», а так нi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65897597&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Гленн Мiллер (1904—1944) – американський тромбонiст, аранжувальник i диригент джазових оркестрiв. Загинув в авiакатастрофi над Ла-Маншем. (Тут i далi прим. перекл.) 2 «Студiя 54» – нiчний клуб, що дiяв у Нью-Йорку у 1977—1986 рр.; усесвiтньо вiдомий завдяки зiрковим вiдвiдувачам та шаленим вечiркам iз дискотекою i наркотиками. 3 Лебiдь iз берегiв Ейвона – одне з прiзвиськ Шекспiра, вигадане поетом Беном Джонсоном. 4 «Ворона-вискочка» – ще одне прiзвисько Шекспiра, яке походить зi слiв його сучасника Роберта Грiна, котрий у своему трактатi назвав Шекспiра «вороною-вискочкою в окрасi нашого пiр’я». 5 «Пiдводний човен» (нiмецький фiльм 1981 року). 6 Тут i далi використано переклад Василя Мисика, якщо не зазначено iнше. 7 Переклад Дмитра Паламарчука.