Салимове Лiгво Стiвен Edwin Кiнг Мiстечко, у якому вирiс Бен Мiерз, завжди було звичайним. Нiчого особливого, нiкого особливого, хiба що назва трохи дивна: Єрусалимове, або, як вимовляють мiсцевi люди, Салимове Лiгво. І ось Бен, тепер уже вiдомий письменник, повернувся сюди, бо хотiв закрити гештальт минулого – свiй дитячий страх. Те, що вiн малим побачив у старому зруйнованому будинку, який називали Домом Марстена, ледь не довело його до божевiлля. Та Салимове Лiгво не квапиться стирати старi спогади Бена. Навпаки: над Домом Марстена скупчуються моторошнi хмари. У мiстечку один за одним зникають люди. А найстрашнiше розпочнеться тодi, коли зниклi знову повертатимуться… Обережно! Ненормативна лексика! Стiвен Кiнг Салимове Лiгво © Stephen King, 1975, renewed 2003 © Depositphotos.com / grand-failure, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Присвячуеться Наомi Рейчел Кiнг «…дотримуймося обiцянок» Нiхто не пише довгих романiв самотужки, тож я хотiв би скористатися хвилькою вашого часу, щоби подякувати кiльком з тих людей, якi допомагали менi в написаннi цiеi книжки. Дж. Еверету Мак-Катчену з Гемпденськоi академii за його практичнi напоумлення й заохочування[1 - G. Everett McCutcheon – очiльник факультету англiйськоi мови i лiтератури в Hampden Academy, старшоi школи (9–12 класи) в мiстi Гемпден, штат Мейн, у якiй певний час навчався Стiвен Кiнг. – Тут i далi прим. перекл.]; доктору Джону Пiрсону зi Старого Мiста[2 - Old Town – мiсто в окрузi Пенобскот, штат Мейн, де народилася Табiта Кiнг, дружина Стiвена Кiнга.], Мейн, судово-медичному експерту округу Пенобскот i дiйсному члену спiльноти лiкарiв загальноi практики, цiеi найпрекраснiшоi з медичних професiй; отцю Реналду Голлi з католицькоi церкви Святого Іоанна у Бенгорi, Мейн. І, звичайно, моiй дружинi, чия критика залишаеться суворою i безкомпромiсною, як завжди. Хоча iншi мiста довкола Салимового Лiгва цiлком реальнi, саме Салимове Лiгво iснуе тiльки в уявi автора i будь-яка схожiсть мiж людьми, якi живуть там, i тими людьми, що живуть у реальному свiтi, е випадковою i ненавмисною. С. K. Пролог Друже старий, що ти шукаеш? Пiсля всiх отих довгих рокiв на чужинi Ти прибуваеш з уявами, Якi плекав пiд чужими небесами Вдалинi вiд рiдноi землi.     Джордж Сеферiс[3 - George Seferis (Йоргос Сеферiадiс: 1900–1971) – видатний грецький поет, лауреат Нобелiвськоi премii 1963 р.; цитата з його вiрша «Повернення вигнанця».] 1 Майже всi думали, що цей чоловiк з хлопчиком батько й син. Вони перетнули свою краiну плутаною лiнiею напрямком на пiвденний захiд у старенькому седанi «Сiтроен», тримаючись переважно другорядних дорiг, перескоком, з зупинками. Перш нiж досягти свого кiнцевого пункту призначення, вони затрималися у трьох мiсцях: перше було в штатi Род-Айленд, де цей чорноволосий високий чоловiк попрацював на текстильнiй фабрицi; потiм у Янгставнi, Огайо, де вiн три мiсяцi робив на трактороскладальному конвеерi; i нарештi в одному маленькому калiфорнiйському мiстечку бiля мексиканського кордону, де вiн заливав пальне на заправцi й займався ремонтом маленьких iноземних автомобiлiв, та ще й так успiшно, що це дивувало його самого i дарувало задоволення. Всюди, де вони зупинялись, вiн знаходив собi мейнську газету «Портлендська Прес-Гералд» i нашукував у нiй згадки про маленьке мiсто на пiвднi штату Мейн, яке зветься Єрусалимове Лiгво, та мiстечка довкола нього. Такi згадки час вiд часу траплялись. По дорозi до Сентрал-Фоллз у Род-Айлендi вiн у мотельному номерi написав синопсис нового роману i послав його поштою своему агенту[4 - Central Falls – засноване 1675 р. мiсто (менше 20 тис. мешканцiв) у найменшому з американських штатiв Род-Айлендi.]. За мiльйон рокiв до цього, ще тодi, коли темрява не накрила його життя, вiн був доволi популярним романiстом. Той агент показав синопсис його останньому видавцю, котрий виказав чемне зацiкавлення, але не намiр розлучитися з хоч якимись грiшми на аванс. – «Будь ласка» та «дякую», – сказав вiн хлопчиковi, розриваючи на шматки лист вiд агента, – досi залишаються безплатними. Промовив вiн це без надто великоi гiркоти й однаково розпочав писати книгу. Хлопчик не говорив багато. На його обличчi зберiгався постiйний страдницький вираз, а в очах похмурiсть – так, нiби вони завжди сканують якийсь гнiтючий внутрiшнiй краевид. У iдальнях i на заправних станцiях, де вони дорогою зупинялись, вiн був чемним, але не бiльше того. Схоже було, хлопчик не хоче випускати зi своеi уваги високого чоловiка, вiн явно непокоiвся навiть тодi, коли цей чоловiк полишав його, щоби вiдвiдати туалет. Вiн вiдмовлявся говорити про мiсто Єрусалимове Лiгво, хоча час вiд часу високий чоловiк намагався порушити цю тему, а також вiн не торкався портлендських газет, якi той чоловiк подеколи навмисно залишав бiля нього. Коли книжку було написано, вони вже жили в прибережнiй хатинi неподалiк автотраси, i обидва часто плавали у Тихому океанi. Той був теплiшим за Атлантичний i бiльш дружнiм. У ньому не ховалося спогадiв. Хлопчик почав набувати зовсiм коричневоi засмаги. Хоча жилося iм досить добре – гарне харчування три рази на день i мiцний дах над головою – чоловiк почав западати в депресiю й сумнiви щодо такого способу iхнього життя. Вiн провадив з хлопчиком уроки i начебто нiчого не пропускав у процесi освiти (хлопчик був кмiтливим i схильним до книжок, як i вiн сам колись), але чоловiк не вважав, що викреслювання з пам’ятi Салимового Лiгва йде хлопчиковi на користь. Інколи серед ночi той кричав увi снi i скидав на пiдлогу ковдри. Надiйшов лист iз Нью-Йорка. Агент високого чоловiка повiдомляв, що «Рендом Хауз» пропонуе аванс $ 12 000 i майже напевне продаж через книжковi клуби[5 - Random House – засноване 1925 р. американське видавництво, найбiльше в свiтi з випуску книжок у м’яких обкладинках.]. Так годиться? Так годилося. Чоловiк полишив свою роботу на автозаправнiй станцii, i вони з хлопчиком перетнули кордон. 2 Лос-Сапатос, що означае «черевики» (i цiею назвою той чоловiк потай безкiнечно втiшався), було маленьким селищем недалеко вiд океану. Його майже не навiдували туристи. Нi доброi дороги, нi океанських краевидiв (для цього треба було пройти п’ять миль пiшки далi на захiд), i жодних цiкавих iсторичних пам’яток. До того ж у мiсцевiй кантинi аж кишiло тарганами, а единою хвойдою тут була п’ятдесятирiчна бабуся. Коли Сполученi Штати залишились позаду, iхне життя оповило майже неземним спокоем. Тут рiдко над головами пролiтали лiтаки, не було швидкiсних автомагiстралей i на сотню миль довкола нiхто не мав газонокосарки (i не мрiяв завести собi таку рiч). У них був радiоприймач, але навiть той видавав звуки без сенсу; всi новини йшли iспанською, яку вже потроху почав осягати хлопчик, але яка залишалася – i завжди залишатиметься – абракадаброю для чоловiка. І вся музика там була немов оперна. Зводили з розуму вечори, коли iм вряди-годи вдавалося впiймати станцiю з попмузикою з Монтерея[6 - Monterey – засноване 1770 р. мiсто на березi океану, культурний центр у Центральнiй Калiфорнii.] з говiркою Вулфмена Джека, бо сигнал то затухав, то з’являвся[7 - Wolfman Jack (1938–1995) – знаменитий американський радiодiджей з рипучим голосом, програми якого на пiку його кар’ери ретранслювалися сотнями радiостанцiй на рiзних континентах.]. Єдиним двигуном у межах чутностi був iмпозантно старовинний культиватор одного мiсцевого фермера. Коли вiтер дув у iхнiй бiк, його уривчастий, булькiтливий звук слабенько, немов якимсь неспокiйним привидом, долiтав до iхнiх вух. Воду собi вони вручну тягали з колодязя. Раз або двiчi на мiсяць (не завжди разом) вони вiдвiдували месу в маленькiй церквi в мiстечку. Нi той, нi iнший не розумiли служби, проте все одно ходили. Інколи чоловiк починав засинати в задушливiй спекотi пiд розмiренi, знайомi ритми та голоси, якi надавали iм сенсу. Одноi недiлi хлопчик вийшов на хисткий заднiй ганок, де чоловiк вже почав працювати над новим романом, i несмiливо повiдомив, що вiн балакав зi священником про його воцерковлення. Чоловiк кивнув i спитав хлопчика, чи достатньо його iспанськоi, щоб розумiти настановлення. Хлопчик вiдповiв, що не думае, нiби з цим виникнуть якiсь проблеми. Високий чоловiк раз на тиждень долав сорок миль, щоб придбати ту саму портлендську, мейнську газету, яка завжди була щонайменше на тиждень задавненою, а iнколи й пожовклою вiд собачоi сечi. За два тижнi пiсля того як хлопчик повiдомив йому про своi намiри, чоловiку трапилася редакцiйна стаття про Салимове Лiгво i вермонтське мiсто з назвою Момсон. У текстi згадувалося iм’я цього чоловiка. Вiн поклав газету на виднотi, не особливо сподiваючись, що хлопчик вiзьме ii до рук. Та стаття збудила в ньому неспокiй з кiлькох причин. Схоже було, що в Салимовiм Лiгвi все досi тривае. Наступного дня хлопчик пiдiйшов до нього, тримаючи розгорнуту газету так, щоби видно було заголовок: «Мiсто-привид у Мейнi?». – Менi лячно, – сказав вiн. – Менi теж, – вiдповiв високий чоловiк. 3 МІСТО-ПРИВИД У МЕЙНІ? Автор – Джон Люiс, редактор вiддiлу репортажiв «Прес-Гералд» ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО Єрусалимове Лiгво – це маленьке мiсто схiднiше Камберленду, за двадцять миль вiд Портленда. Це не перше мiсто в американськiй iсторii, яке просто занепало й розвiялося, i, напевне, не останне, але саме воно е одним з найхимернiших. Мiста-привиди – звичайна рiч на американському пiвденному заходi, де бiля багатих покладiв золота й срiбла населення майже одним махом зростало, а потiм, коли руднi жили виснажувалися, майже так само стрiмко зникало, залишаючи по собi порожнi крамницi, готелi та салуни трухлявiти в пустельнiй тишi. У Новiй Англii единим двiйником Єрусалимового Лiгва, чи то Салимового Лiгва, як його часто кличуть мiсцевi, е, мабуть, маленьке мiстечко в штатi Вермонт, що зветься Момсон. Влiтку 1923 року Момсон просто буквальним чином занепав i розвiявся, i всi його 312 мешканцiв разом з ним. Обiйстя й кiлька будiвель дрiбних бiзнесiв у центрi мiста досi стоять, але вiд того лiта, що минуло п’ятдесят два роки тому, в них нема нiкого. З деяких будинкiв було вивезено обстановку, але бiльшiсть залишилися умебльованими так, нiби просто посеред повсякденного життя всiх людей звiдти здуло якимсь потужним вiтром. В одному будинку залишився накритий до вечерi стiл з давно зiв’ялими квiтами в центрi нього. В iншому у спальнi на другому поверсi, немов перед сном, вiдгорнутi покривала. На рундуцi в мiсцевiй крамничцi знайшли вiдрiз бавовняноi тканини i цiну $ 1.22, вiдбиту на касовому апаратi. У шухлядi для готiвки слiдчi знайшли майже 50 доларiв, неторкнутi. Тамтешнi люди полюбляють розважати цiею iсторiею туристiв, натякаючи, що в мiстi живуть привиди, тому, мовляв, воно й залишаеться вiдтодi порожнiм. Імовiрнiшою ж причиною е те, що Момсон мiститься в глухому кутi штату, далеко вiд будь-яких головних дорiг. Там нема нiчого такого, чого б не було в сотнi iнших мiстечок, звiсно, окрiм таемницi, так схожоi на раптове обезлюднення «Марii Целести»[8 - «Mary Celeste» – знаменитий корабель-привид: американська бригантина, яка 7 листопада 1872 р. з вантажем спирту вийшла з Нью-Йорка на Геную, а 4 грудня була знайдена в Атлантичному океанi за 400 миль вiд Гiбралтару; неушкоджене судно рухалося при яснiй погодi з запасом iжi й води та цiлим вантажем, але без рятувальноi шлюпки та без екiпажу й пасажирiв, котрi невiдомо куди подiлися.]. Майже те саме також можна сказати про Єрусалимове Лiгво. За переписом 1970 року в Салимовому Лiгвi нараховувалося 1319 мешканцiв – за десять рокiв пiсля попереднього перепису додалося рiвно 67 душ. Це розлоге, затишне самоврядне мiсто, фамiльярно пойменоване Лiгвом його попереднiми мешканцями, де вiдбувалося мало або й геть нiчого визначного. Єдиною подiею, яку стариганi, що регулярно гуртувалися в парку або бiля печi в «Агромаркетi Кроссена», мали для обговорення, був пiдпал п’ятдесят першого року, коли бездумно кинутий кимось сiрник спричинив одну з найбiльших лiсових пожеж в iсторii штату. Якщо людина бажала тягнути свою пенсiю в маленькому загумiнковому мiстечку, де нiхто не пхае носа до чужих справ, а великою подiею тижня здатен стати конкурс на кращий пирiг серед пань мiсцевоi Жiночоi асоцiацii, тодi Лiгво мало бути добрим вибором. У демографiчному сенсi перепис 1970 року показав схему, добре знайому як провiнцiйним соцiологам, так i довгочасному мешканцевi будь-якого маленького мiста в Мейнi: багато старих людей, чимало бiдних та багато молодих, котрi з дипломами пiд пахвами полишають цю мiсцевiсть, нiколи не повертаючись туди знову. Але трохи бiльше року тому в Єрусалимовому Лiгвi почало вiдбуватися дещо таке, що не було звичайним. Люди почали щезати з очей. Природно, бiльша частина таких зовсiм не зникли в справжньому сенсi слова. Колишнiй констебль Лiгва Паркiнс Гiллеспi живе зi своею сестрою в Кiттерi[9 - Kittery – засноване 1632 р. приморське мiсто (близько 10 тис. мешканцiв), привабливе для туристiв.]. Чарлз Джеймс, хазяiн автозаправноi станцii навпроти аптеки, тримае тепер ремонтну майстерню в сусiдньому Камберлендi[10 - Cumberland – засноване 1821 р. ярмаркове мiсто (близько 7 тис. мешканцiв), одне з найбагатших у штатi Мейн.]. Полiн Дiкенс перебралася до Лос-Анджелеса, а Рода Кьорлес працюе на Мiсiю Святого Матвiя в Портлендi. Цей список «нещезнень» можна продовжувати й продовжувати. Що iнтригуе в цих знайдених людях – це iхне спiльне небажання (або неспроможнiсть) говорити про Єрусалимове Лiгво i що, якщо взагалi щось, могло статися там. Паркiнс Гiллеспi просто подивився на вашого кореспондента, запалив сигарету i сказав: «Я просто вирiшив звiдти поiхати». Чарлз Джеймс запевнив, що вiн був змушений поiхати, оскiльки його бiзнес занепав разом з мiстом. Полiн Дiкенс, яка багато рокiв пропрацювала там офiцiанткою в кафе «Екселент», так i не вiдповiла на запитальний лист вашого кореспондента. А мiс Кьорлес взагалi вiдмовляеться балакати про Салимове Лiгво. Деякi зi щезнень можна пояснити невеличкими дослiдженнями й припущеннями. Лоренс Кроккет, мiсцевий агент з нерухомостi, який зник разом з дружиною i дочкою, залишив по собi кiлька сумнiвних бiзнесових проектiв й угод, включно з перепродажем однiеi дiлянки землi в Портлендi, де зараз будуеться Портлендський Торговельний центр. Родина Ройса Мак-Дугалла, що також серед зниклих, ранiш того року втратила свого маленького сина, тож мало що тримало iх у мiстi. Вони можуть бути будь-де. Решта також вiдповiдають цiй категорii. Як каже шеф полiцii штату Пiтер Мак-Фi: «Ми розiслали орiентування на багацько людей з Єрусалимового Лiгва – хоча це не едине мiсто в Мейнi, де люди випали з поля зору. Наприклад, Ройс Мак-Дугалл залишився боржником одного банку i двох фiнансових компанiй… на мiй погляд, вiн просто летяга, втiкач вiд боргiв, котрий вирiшив дати драла. Колись, цього року або наступного, вiн скористаеться якоюсь iз тих кредитних карток, що тримае в своему гаманцi, i тодi агенти з повернення активiв настрибнуть на нього обома ногами. В Америцi зниклi особи такi ж природнi, як вишневий пирiг. Ми живемо в автомобiлiзованому суспiльствi. Люди зриваються з прикiлкiв i переiжджають кожнi два чи три роки. Інколи вони забувають залишити свою наступну адресу. Особливо неплатники боргiв». Утiм, попри всю тверезу практичнiсть слiв капiтана Мак-Фi, чимало запитань залишаються без вiдповiдей у Єрусалимовому Лiгвi. Разом зi своiми дружиною й сином зник Генрi Петрi, а мiстера Петрi, топменеджера страховоi компанii «Пруденшел», важко було б назвати летягою. Власник мiсцевого поховального закладу, мiсцева бiблiотекарка i мiсцева перукарка-косметологиня також перебувають у списку безадресних людей. Цей список тривожноi довжини. У довколишнiх мiстах уже поширюються тi чутки, що дають початок легендам. Люди вважають, що в Салимовому Лiгвi живуть привиди. Інколи повiдомляють про рiзнокольоровi вогнi, що линуть над лiнiею електропередачi Енергокомпанii Центрального Мейну, яка перетинае навпiл мiсто, i, якщо ви там скажете, що мешканцiв забрали геть якiсь НЛО, нiхто не засмiеться. Ходила поголоска про якийсь «темний ковен» молодих людей, що практикували чорну месу, i, можливо, це стягнуло гнiв Самого Бога на тезку найсвятiшого мiста Святоi Землi. Іншi, менш схильнi до надприродного, згадують про тих юнакiв, якi близько трьох рокiв тому «зникли» в Техасi, в околицях Г’юстона, чиi тiла були знайденi в страхiтливих масових похованнях[11 - Ідеться про 28 пiдлiткiв, яких протягом 1970–1973 рокiв з допомогою двох поплiчникiв заманив до себе додому, згвалтував, убив i закопав серiйний вбивця на iм’я Дiн Корл.]. Особистий вiзит до Салимового Лiгва робить такi балачки менш дикими. Там не залишилося жодного дiючого бiзнесу. Останнiм, що зник, був заклад «Дрiбнички i фармацiя» Спенсера, який замкнув своi дверi у сiчнi. Фермерська крамничка Кроссена, реманентна крамниця, меблевий магазин Барлоу i Стрейкера, кафе «Екселент» i навiть мiська управа – всi забитi дошками. Порожня стоiть початкова школа, а також побудована у Лiгвi в 1967 роцi для дiтей трьох мiст консолiдована старша школа. Шкiльнi меблi й пiдручники було перевезено до тимчасового примiщення в Камберлендi в очiкуваннi референдуму в iнших мiстах цього шкiльного округу, але схоже на те, що жоднi дiти з Салимового Лiгва не стануть учнями з початком нового навчального року. Там немае дiтей; тiльки покинутi крамницi й майстернi, безлюднi обiйстя, занедбанi галявини, порожнi вулицi та путiвцi. До iнших людей, мiсцеперебування яких бажала б встановити полiцiя штату чи бодай отримати вiд них звiстку, належать пастор методистськоi церкви Єрусалимового Лiгва Джон Гроггiнс; парох церкви Святого Андрiя отець Доналд Каллаген; мiсцева вдова Мейбел Вертс, яскрава особистiсть у церковному й громадському життi Салимового Лiгва; мiсцеве подружжя Лестер i Геррiет Дарем, якi обое працювали на сукновальнi в Гейтсi[12 - Gates Falls – вигадане Стiвеном Кiнгом i присутне в кiлькох його творах мiсто, списане ним з реального мiстечка Лiзбон-Фоллз, у школi якого вiн також навчався.], хазяйка мiсцевого пансiону Єва Мiллер… 4 За два мiсяцi пiсля появи цiеi статтi в газетi хлопчика було воцерковлено. Вiн уперше сповiдався – i щиро розповiв усе. 5 Сiльський парох був старою людиною з сивим волоссям i помережаним зморшками обличчям. З цього обпаленого сонцем обличчя пильно вдивлялися на диво живi й прискiпливi очi. То були синi очi, дуже iрландськi. Коли високий чоловiк прибув до нього додому, священник сидiв на ганку i пив чай. Поряд з ним стояв якийсь чоловiк у мiському костюмi. З волоссям, причесаним на прямий продiл i напомадженим таким манiром, що нагадав високому чоловiку фотопортрети 1890-х рокiв. Вiн сухо промовив: – Я Хесус де ла рей Муньос. Отець Гракон попрохав мене перекладати, оскiльки вiн не володiе англiйською. Отець Гракон зробив моiй родинi велику послугу, яку саме, я не маю права сповiщати. Таким же чином моi губи на замку щодо справи, яку вiн наразi бажае обговорити. Вам це прийнятне? – Так. Вiн потис руку Муньосу, а потiм Гракону. Гракон вiдповiв iспанською i всмiхнувся. У його щелепi залишалося тiльки п’ять зубiв, але усмiшка була сонячною i радiсною. – Вiн питаеться: чи бажаете ви чашку чаю? Це зелений чай. Вельми освiжае. – Це було б чудово. Коли обмiн люб’язностями мiж ними завершився, священник мовив: – Цей хлопчик не ваш син. – Нi. – Химерною була його сповiдь. Фактично бiльш химерноi сповiдi я не чув за всi роки мого священства. – Це мене не дивуе. – Вiн ридав, – сказав отець Гракон, сьорбаючи свiй чай. – То були глибокi й жахливi ридання. Вони надходили з пiдвалин його душi. Чи мушу я поставити запитання, яке ця сповiдь збудила в моему серцi? – Нi, – сказав високий чоловiк спокiйно. – Не мусите. Вiн розповiдав правду. Гракон закивав ще до того, як йому це переклав Муньос, i обличчя його спохмурнiло. Вiн нахилився вперед зi зчепленими мiж колiн руками i довго щось говорив. Муньос уважно слухав з помiрковано безвиразним обличчям. Коли священник закiнчив, Муньос переказав: – Вiн каже, що в цьому свiтi трапляються дивнi речi. Сорок рокiв тому один селянин з Ель Гранiонеса принiс йому ящiрку, яка кричала так, наче то була жiнка. Вiн бачив одного чоловiка зi стигматами, слiдами тортур нашого Господа, руки i ноги того чоловiка кровоточили у Стражденну П’ятницю. Вiн каже, що це жахливi речi, темнi речi. Це серйозно для вас i для хлопчика. Особливо для хлопчика. Це з’iдае його живцем. Вiн каже… Гракон знову заговорив, коротко. – Вiн питае, чи розумiете ви, що ви вчинили в тому Новому Єрусалимi? – Єрусалимовому Лiгвi, – уточнив високий чоловiк. – Так. Я розумiю. Гракон знову заговорив. – Вiн питае, що ви думаете з цим робити. Високий чоловiк похитав головою. Дуже повiльно. – Я не знаю. Гракон заговорив знову. – Вiн каже, що буде молитися за вас. 6 За тиждень вiн прокинувся в поту вiд кошмару i покликав хлопчика на iм’я. – Я повертаюся назад, – сказав вiн. Хлопчик зблiд пiд своею засмагою. – Ти зможеш поiхати зi мною? – запитав чоловiк. – Ти любиш мене? – Так. Господи, так. Хлопчик почав ридати, i високий чоловiк його обiйняв. 7 Сон до нього так i не йшов. Лиця чаiлися серед тiней, вихрячись перед ним, мов лиця, притьмаренi снiгом, а коли вiтер навислою гiлкою вдарив об дах, вiн здригнувся. Єрусалимове Лiгво. Вiн заплющив очi i затулив iх долонями, i все почало повертатись. Вiн майже бачив те скляне прес-пап’е, отого типу, що в ньому здiймаеться крихiтна хуртовина, коли його струснеш. Салимове Лiгво… Частина перша. Дiм Марстена Жоден живий органiзм не може довго iснувати нормально в умовах абсолютноi реальностi; навiть жайворонки i зеленi коники, як дехто вважае, бачать сни. Дiм-на-Пагорбi, не нормальний, стояв самотньо на тлi своiх пагорбiв, хоронячи в собi темряву: вiн там простояв вiсiмдесят рокiв i мiг простояти ще вiсiмдесят. Всерединi стiни висилися струнко, цеглини трималися чiпко, пiдлоги залишалися мiцними, а дверi розсудливо були зачиненi; тиша безперемiнно залягала серед дерева й каменю Дому-на-Пагорбi, i хоч би що там тинялося, воно тинялося на самотi. Ширлi Джексон. Обмарний дiм мiж пагорбiв[13 - Цитата з першого роздiлу роману «The Haunting of Hill House» (1959) авторки психологiчних трилерiв Shirley Jackson (1916–1965), яка вплинула на стиль Стiвена Кiнга.] Роздiл перший. Бен (І) 1 На той час, коли, iдучи на пiвнiч платною автомагiстраллю, Бен Мiерз проминув Портленд, у животi в нього почав вiдчуватися аж нiяк не неприемний дрож хвилювання. Було 5 вересня 1975 року, i лiто насолоджувалося своiм великим фiнальним флiртом. Дерева буяли зеленню, нiжно-блакитне небо було високим, а вiдразу за межею мiста Фелмат на паралельнiй до магiстралi дорозi вiн побачив двох хлопчакiв, якi йшли з покладеними на манiр карабiнiв вудками на плечах. Помiнявши смугу на праву, вiн скинув швидкiсть до мiнiмальноi на цiй трасi i почав видивлятися бодай щось, що б дало поштовх його пам’ятi. Спершу не з’являлось нiчого i вiн намагався заспокоiти себе перед майже неминучим розчаруванням. Тобi тодi було лише сiм. Отже, вiдтодi спливло вже двадцять п’ять рокiв. Мiсцини змiнюються. Як i люди. У тi часи цiеi чотирисмужноi автомагiстралi № 295 iще не iснувало. Якщо з Лiгва комусь треба було до Портленда, той iхав до Фелмата[14 - Falmouth – засноване 1718 р. мiсто (близько 6,5 тис. мешканцiв) трохи пiвнiчнiше Портленда.] по 12-му шосе, а потiм по шосе № 1. Тi днi минули. Припини мiсити це лайно. Але припинити було важко. Важко таке припинити, коли… Раптом сусiдньою смугою повз нього проревiв великий мотик «Бi-Ес-Ей»[15 - BSA (1919–1972) – британська компанiя, свого часу найбiльша в свiтi з виробництва мотоциклiв, чиi потужнi байки були особливо популярними в США.] iз задраними рукоятками керма, кермував хлопець у майцi, а позаду нього сидiла дiвчина в легкiй червонiй куртцi й велетенських дзеркальних окулярах. Вони пiдрiзали його дещо занадто швидко, i Бен занадто рiзко зреагував, вдаривши по гальмах й натиснувши обома долонями клаксон. «Бi-Ес-Ей» рвонув уперед, ригнувши димом з вихлопноi труби, а дiвчина тицьнула йому через плече середнього пальця. Вiн знову набрав швидкiсть, прагнучи закурити сигарету. Руки в нього трохи тремтiли. Той «Бi-Ес-Ей», з його стрiмкiстю, вже майже зник з очей. Дiти. Клятi дiти. Спогади намагалися натовпом пропхнутись до нього, спогади з недавньоi минувшини. Вiн iх вiдштовхував. Вiн два роки не сiдав на мотоцикл. І волiв би нiколи бiльше ним не iздити. Око вловило спалах чогось червоного лiворуч, i, поглянувши в той бiк, Бен вiдчув сплеск задоволення вiд впiзнання. Велика червона стодола стояла за згористим полем тимофiiвки й конюшини, стодола з фарбованим на бiле дахом – навiть з такоi вiдстанi вiн побачив сонячнi зблиски на флюгерi на вершечку того даху. Вона стояла там тодi i досi залишаеться на своему мiсцi. І вигляд мае точнiсiнько той самий. Може, все зрештою буде добре. Потiм дерева затулили ту стодолу. Що ближчав шлях до Камберленду, то бiльше й бiльше речей починали здаватися знайомими. Вiн переiхав через Роялову рiчку, де хлопчаками вони ловили щучок i райдужну форель[16 - Royal River – невеличка рiчка (63 км завдовжки) на пiвднi штату Мейн, названа за прiзвищем одного з перших европейських поселенцiв у тiй мiсцинi, Вiльяма Рояла.]. Повз недовгоi, мерехтливоi крiзь дерева, появи Камберленд-селища. А вiддалiк Камберлендська водонапiрна башта з намальованим на ii стiнi величезними лiтерами гаслом «Зберiгаймо Мейн зеленим». Тiтка Сiндi завжди казала, що хтось мусив би пiд ним написати «Несiть грошi». Первiсне збудження в ньому зростало, i вiн поiхав швидше, видивляючись вказiвник. За п’ять миль той почав зблискувати вдалинi вiддзеркаленою зеленню: ШОСЕ 12 ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО КАМБЕРЛЕНД. КАМБЕРЛЕНД-ЦЕНТР Раптова чорнота накрила його, гасячи гарний настрiй, немов пiсок вогонь. Такi напади траплялися з тих (розум намагався вимовити iм’я Мiранди, але вiн не дозволив йому цього зробити) поганих часiв, i вiн призвичаiвся проти них опиратися, але цей затопив його з бентежно лютою силою. Що це вiн робить, повертаеться назад до мiста, де вiн дитиною прожив чотири роки, намагаючись вiднайти щось безповоротно втрачене? Яку магiю вiн сподiваеться вiдтворити, походжаючи тими путiвцями, якими ходив хлопчаком i якi, напевне, тепер заасфальтованi i спрямленi, i знелiсненi, i засмiченi пивними бляшанками туристiв? Та магiя померла – як бiла, так i чорна. Вона розсипалася на порох того вечора, коли мотоцикл втратив кермування, а потiм той жовтий меблевий фургон, вiн рiс i рiс, i крик його дружини Мiранди, обрiзаний з раптовою остаточнiстю, коли… Праворуч виринула з'iзна естакада, i якусь мить Бен зважував, чи не проминути ii, доiхати до Чемберлена або Люiстона[17 - Chamberlain – приморське селище в Мейнi; Lewiston – друге за кiлькiстю населення (близько 39 тис. мешканцiв) мiсто штату.], зупинитися там i пообiдати, а потiм розвернутися i вертатись назад. Але куди назад? Додому? Це було смiху варте. Якщо й iснував десь його дiм, вiн тут. Навiть якщо вiн був тут лише чотири роки, це був його дiм. Вiн посигналив, пригальмував «сiтроена» i виiхав на естакаду. Ближче до верхiвки, де естакада поеднувала цю платну автомагiстраль iз шосе № 12 (яке ближче до мiста ставало Джойнтер-авеню), вiн скинув очима на обрiй. Побачене там змусило його натиснути гальмо обома ступнями. Зупиняючись, «сiтроен» здригнувся i став. На схiд лагiдними схилами здiймались дерева, здебiльшого сосни та ялини, здавалося, на межi виднокраю вони ледь не товпляться на тлi неба. Мiста звiдси не було видно. Тiльки дерева та вдалинi, де тi дерева здiймалися проти неба, стрiмчастий, двосхилий дах Дому Марстена. Вiн задивився на нього, причарований. Супротивнi емоцii перебiгали його обличчям з калейдоскопiчною стрiмкiстю. – Досi на мiсцi, – промурмотiв вiн уголос. – Крий Боже. Вiн поглянув униз, на своi руки. Вони взялися гусячою шкiрою. 2 Вiн свiдомо обминув мiсто, проiхавши у Камберленд, а потiм повернувся назад до Салимового Лiгва з заходу, по Бернс-роуд. Його вразило, як мало тут усе змiнилося. З’явилися кiлька нових будинкiв, яких вiн не пам’ятав, таверна з назвою «У Делла» вiдразу за мiською межею та пара свiжих гравiйних копанок. Чимала частина лiсу пiшла в переробку на папiр. Але старий жерстяний знак, що показував напрямок до мiського звалища, був на мiсцi, i сама дорога досi лишалася незамощеною, повною вибоiн i роз’iжджених баюр, а крiзь просiку мiж дерев, де по опорах Енергокомпанii Центрального Мейну пролягала високовольтна лiнiя мiж пiвнiчним заходом i пiвденним сходом, вiн побачив Шкiльний пагорб. На мiсцi була й ферма Грiффена, хоча стодолу там збiльшили. Вiн загадався, чи й досi вони розливають у пляшки й продають свое молоко. На iхньому логотипi пiд назвою бренду «Сонячне молоко з ферм Грiффена» була зображена усмiхнена корова. І вiн усмiхнувся. Чимало вiн колись тим молоком пополивав своi кукурудзянi пластiвцi в домi тiтоньки Сiндi. Вiн повернув лiворуч на Брукс-роуд, проминув кованi залiзнi ворота й низьку огорожу з дикого каменю, що оточувала цвинтар Злагiдний Пагорб, а потiм з’iхав крутим спуском i рушив угору на дальнiй куток – куток, вiдомий як Пагорб Марстена. На верхiвцi дерева обабiч дороги розступились. Праворуч, внизу можна було роздивитися саме мiсто – перший Бенiв погляд на нього. Лiворуч – Дiм Марстена. Вiн зупинився й вийшов з машини. Дiм був той самий. Жодних змiн, зовсiм нiяких. Неначе вiн його перед цим бачив лише вчора. На передньому подвiр’i високо буяла вiдьмина трава[18 - Witch grass (Panicum capillare) – американський рiзновид дикого проса.], затуляючи старi, повипнутi морозами кам’янi плити, що вели до ганку. У травi спiвали скрекотливi цвiркуни, безладними параболами вистрибували коники. Сам будинок дивився в бiк мiста, вiн був величезним, розложистим, осадкуватим, недбало забитi дошками вiкна надавали йому того зловiсного вигляду всiх старих будинкiв, якi доволi довго простояли порожнiми. Фарбу змило негодами, i будинок тепер здавався суцiльно сiрим. Буревiями позривало чимало гонтин, а важкий снiг продiрявив захiдний кут головноi покрiвлi, надавши будинку сутулого, згорбленого вигляду. До правого крайнього стовпчика перил ганку було прибито облущену табличку з забороною ходити тут стороннiм. Вiн вiдчув дивне прагнення пройти зарослою дорiжкою, повз цвiркунiв i коникiв, якi вистрибуватимуть з-пiд його туфель, зiйти на ганок, зазирнути мiж неохайних дощок у передпокiй або в передню кiмнату. Можливо, посмикати вхiднi дверi. Якщо вони незамкненi, зайти в дiм. Вiн глитнув клуб у горлi й рушив до будинку, майже загiпнотизований. Той зирив на нього з iдiотичною байдужiстю. Пройдеш коридором крiзь запахи вiдсирiлого тиньку й трухлявих шпалер i шарудiння мишей у стiнах. Там так i мусить бути всюди повно всякого розкиданого мотлоху, i ти можеш щось пiдiбрати, можливо прес-пап’е, i покласти собi до кишенi. Потiм, наприкiнцi коридору, замiсть пройти через кухню, ти можеш завернути лiворуч i пiднятися сходами, топчучи пiдошвами тиньковий пил, що роками сiявся зi стелi. Там чотирнадцять сходинок, рiвно чотирнадцять. Але верхня менша, несумiрна з рештою, немов ii додали, щоб уникнути зловiсного числа. Стати на верхньому майданчику сходiв, поглянути вздовж коридору на зачиненi дверi. А якщо пiдеш коридором до них, дивлячись немовби зсередини себе, як тi дверi ближчають i бiльшають, зможеш простягнути руку i покласти ii на тьмяну срiбну ручку… Вiн вiдвернувся вiд будинку, i з рота йому вирвався сухий, як солома, вiддих. Не зараз. Можливо перегодом, але не зараз. Наразi достатньо знати, що все те досi тут. Воно чекало на нього. Вiн поклав долонi на капот машини й озирнув мiсто. Там вiн мiг би дiзнатися, хто опiкуеться Домом Марстена i, можливо, пропонуе його в оренду. З кухнi там можна зробити годящий кабiнет для писання, а спати вiн може в переднiй вiтальнi. Але пiднiматися нагору сходами вiн собi не дозволить. Якщо тiльки не буде змушений. Вiн сiв у машину, завiв двигун i рушив з цього пагорба в Єрусалимове Лiгво. Роздiл другий. Сюзен (І) 1 Вiн сидiв на лавочцi в парку, коли помiтив, що на нього дивиться ця дiвчина. Дуже гарна бiлявка в шовковому шалику, яким було пов’язане ii свiтле волосся. Наразi вона читала якусь книжку, але поряд з нею лежав альбом для малювання та щось схоже на вугiльний олiвець. Був вiвторок, 16 вересня, перший день шкiльних занять, i парк чарiвним чином спорожнiв без своiх бiльш галабурдних вiдвiдувачiв. Залишилась хiба що жменька матерiв з немовлятами, кiлька старих, що сидiли бiля Военного меморiалу, та ця дiвчина, яка сидiла в пiстрявiй тiнi покривленого старого в’яза. Вона пiдняла голову й побачила його. Якийсь сполошений вираз промайнув ii обличчям. Вона опустила очi на книгу, знов подивилась на нього i почала пiдводитись; майже передумала; таки пiдвелася; сiла знову. Вiн пiдвiвся i пiдiйшов, теж тримаючи в руцi книжку, вестерн у м’якiй обкладинцi. – Вiтаю, – промовив вiн люб’язно. – Ми з вами знайомi? – Нi, – сказала вона. – Тобто… ви ж Бенджамiн Мiерз, правда? – Так, – звiв вiн брови. Вона нервово засмiялась, не дивлячись йому в очi, окрiм короткого позирку, яким намагалася оцiнити барометр його намiрiв. Цiлком очевидно, вона не була тою дiвчиною, що звикла розмовляти з незнайомими чоловiками в парку. – Я подумала, що бачу привида. Вона поставила книжку стiйма в себе на колiнах. На торцi товстого зшитка сторiнок мiж палiтурками вiн краем ока помiтив штамп «Публiчна бiблiотека Єрусалимового Лiгва». Книжка називалася «Повiтрянi танцi», його другий роман. Дiвчина показала його власну фотографiю на заднiй обкладинцi, знiмок, якому тепер уже було чотири роки. Обличчя виглядало хлопчачим i лячно серйозним – очi неначе чорнi дiаманти. – З таких випадкових зародкiв розпочинаються династii, – промовив вiн, i хоча це було лише жартома кинуте зауваження, воно повисло в повiтрi, немов глузливе пророцтво. Поза ними купка малечi щасливо хлюпалася в дитячому басейнi, а якась матiнка наказувала Роддi не розгойдувати сестричку аж так високо. Попри це, сестричка злiтала вгору на гойдалцi, пурхало платтячко, прагнучи в небо. Це була та мить, яку вiн пам’ятав довгi роки по тому, немов якийсь невеличкий, вирiзаний з пирога часу, особливий шматочок. Якщо нiщо не спалахуе мiж двома людьми, така мить просто ховаеться серед загального галуззя пам’ятi. Тодi вона розсмiялася i подала йому книгу. – Ви ii пiдпишете? – Бiблiотечну книжку? – Я в них ii викуплю i замiню iншою. Вiн знайшов у себе в кишенi светра механiчний олiвець, розгорнув книгу на форзацi i запитав: – Як вас звуть? – Сюзен Нортон. Вiн написав швидко, не роздумуючи: «Сюзен Нортон, найгарнiшiй дiвчинi в парку. Зi щирими побажаннями, Бен Мiерз». Пiд своiм пiдписом вiн додав дату косими цифрами. – Тепер ви мусите ii вкрасти, – сказав вiн, вiддаючи книжку назад. – На жаль, «Повiтрянi танцi» вже розпродано. – Я знайду ii в якогось букiнiста в Нью-Йорку. – Вона завагалася, i цього разу ii погляд йому в очi був трiшки довшим. – Це страшенно гарна книжка. – Дякую. Коли я беру ii з полицi i переглядаю, сам дивуюся, як ii взагалi надрукували. – Ви ii часто берете? – Йой, але намагаюся вiдвикнути. Вона весело вищирилася до нього, i вони обое розсмiялися, вiд чого все стало природнiшим. Пiзнiш вiн матиме можливiсть подумати, як легко це вiдбулося, як гладенько. Ця думка нiколи не була затишною. Вона наворожувала образ долi, i зовсiм не слiпоi, а озброеноi на 100 % розумною прозорливiстю i намiром перемелювати безпорадних смертних мiж величезними жорнами всесвiту для виготовлення якогось незнаного хлiба. – Я також читала «Дочку Конвея». Менi вона теж дуже сподобалася. Гадаю, ви це чуете повсякчас. – Надзвичайно рiдко, – чесно сказав вiн. Мiрандi теж подобалася «Дочка Конвея», але бiльшiсть iз кола приятелiв, з якими вiн спiлкувався в кав’ярнях, залишались ухильними в судженнях, а критики цей роман роздовбали. Ну, такi вони, критики. Геть сюжет, нумо мастурбувати. – Ну, а я навпаки. – А новий роман ви читали? – «Бiллi сказав не здавайся»? Поки нi. Мiс Куган в аптецi казала, що це доволi безсоромна книжка. – Де там, у бiса, вона майже пуританська, – сказав Бен. – Мова там груба, але коли пишеш про неосвiчених селюкiв, просто неможливо… послухайте, можна, я пригощу вас морозивом з газованкою чи ще чимось? Менi самому оце страх як схотiлося. Вона втрете перевiрила його очi. Потiм усмiхнулася, тепло. – Звiсно. Я залюбки скуштую. У Спенсера все чудове. Це було лише початком. 2 – Це та мiс Куган? Бен запитував стиха. Вiн дивився на високу, сухорляву жiнку в червоному нейлоновому фартуху поверх бiлоi унiформи. Їi трохи пiдсинене сиве волосся було укладене схiдчастими кучериками[19 - Finger waves – жiноча зачiска, модна у 1920–1940-х роках.]. – Так, вона. У неi е вiзок, з яким вона щочетверга ввечерi ходить до бiблiотеки i заповнюе там цiлу тонну формулярiв-замовлень, зводячи з розуму мiс Старчер. Вони сидiли на обтягнутих червоною шкiрою дзигликах бiля апарата содовоi, вiн пив газованку з шоколадним морозивом, вона – з полуничним. Заклад Спенсера також слугував як мiсцева автостанцiя, i з того мiсця, де вони сидiли, крiзь старомодну кручену арку було видно почекальню, де з валiзкою мiж розставлених нiг самотньо сидiв смутний молодик у синiй формi вiйськово-повiтряних сил. – Не схоже, щоби вiн був радий iхати туди, куди йому треба iхати, правда? – промовила вона, простеживши за поглядом Бена. – Я так уявляю, вiдпустка закiнчилася, – сказав той. Тепер вона спитае, подумав вiн, чи я сам служив. Але натомiсть: – Колись i я сяду на цей автобус рейсом о десятiй тридцять. Прощавай, Салимове Лiгво. Напевне, матиму такий само смутний вигляд, як у того хлопця. – Куди? – До Нью-Йорка, сподiваюсь. Подивитися, чи зможу я зрештою жити власним коштом. – А тут чим кепсько? – У Лiгвi? Я його люблю. Але моi рiднi, розумiете. Вони завжди, типу, зазиратимуть менi через плече. А це такий облом. Ну й, насправдi Лiгво мало що може запропонувати молодiй дiвчинi, яка мрiе про кар’еру. Вона нахилила голову, щоб посмоктати крiзь свою соломинку. Шию мала засмаглу, красиво пружну. Одягнена була в барвисту вибiйчану сукню-тунiку, яка натякала на гарну фiгуру. – Якоi роботи ви прагнете? Вона знизала плечима. – У мене диплом бакалавра мистецтв Бостонського унiверситету… не вартий паперу, на якому його надруковано, якщо по правдi. Основна спецiалiзацiя мистецтво, додаткова – англiйська мова i лiтература. Істинний подвiйний глухий кут. Абсолютно поза конкуренцiею в категорii освiчених iдiоток. Мене навiть не навчали, як опорядкувати офiс. Дехто з дiвчат, з якими я ходила до старшоi школи, зараз займають ситнi секретарськi посади. Менi ж нелегко дався навiть курс «Друкування на машинцi для особистих потреб», менi, особисто. – То що залишаеться? – Ох… можливо, якесь видавництво, – невпевнено промовила вона. – Або якийсь часопис, реклама, можливо. У таких мiсцях завжди знайдуть, як використати того, хто вмiе малювати на замовлення. Я вмiю. Я маю портфолiо. – Ви маете пропозицii? – запитав вiн лагiдно. – Нi… нi. Але… – Не варто вам iхати до Нью-Йорка без пропозицiй, – сказав вiн. – Повiрте менi. Ви стопчете собi всi пiдбори на туфлях. Вона знiчено усмiхнулась. – Гадаю, вам краще знати. – У вас тут що-небудь продавалося? – О, так, – раптом засмiялась вона. – Найбiльший мiй продаж на сьогоднi був на замовлення корпорацii «Сiнекс». Вони вiдкривали в Портлендi новий кiнотеатр iз трьома залами i разом купили дванадцять картин, щоби повiсити у себе в фое. Заплатили сiмсот доларiв. Я сплатила перший внесок за мою маленьку машину. – Вам треба зняти номер у якомусь готелi в Нью-Йорку, десь на тиждень, – сказав вiн, – i обiйти з вашим портфолiо всi журнали i видавництва, якi тiльки зможете знайти. Домовляйтеся про вiзити мiсяцiв за шiсть заздалегiдь, щоби редактори й кадровики не мали нiчого на той час у своiх календарях. Тiльки заради Бога не зривайтеся з прикiлка навмання у велике мiсто. – А як щодо вас? – запитала вона, полишивши соломинку й зачерпуючи ложкою свое морозиво. – Що ви робите у штатi Мейн, у процвiтаючiй громадi Єрусалимового Лiгва з населенням тринадцять сотень душ? Вiн знизав плечима: – Намагаюся написати роман. Вона вмить спалахнула схвильованiстю. – У Лiгвi? Про що вiн? Чому тут? Чи ви… Вiн серйозно подивився на неi: – У вас капае. – У мене?.. Ой, точно. Вибачте. Вона витерла дно своеi склянки серветкою. – Послухайте, я не мала намiру випитувати. Насправдi, як правило, я не така збудлива. – Не треба нiяких вибачень, – сказав вiн. – Усi письменники люблять поговорити про своi книжки. Інколи, лежачи вночi в лiжку, я уявляю статтю з моiм iнтерв’ю в «Плейбоi». Марна трата часу. Вони вибирають тiльки тих авторiв, чиi книжки моднi в студентських кампусах. Вiйськово-повiтряний молодик пiдвiвся. Перед фасадом до бордюру з сичанням пневматичних гальм причалював «Грейгавнд»[20 - Greyhound (хорт, пес-гончак) – заснована у 1914 роцi найбiльша в свiтi (у час дii роману) компанiя мiжмiського автобусного сполучення.]. – Дитиною я чотири роки прожив у Салимовому Лiгвi. Там, на Бернс-роуд. – На Бернс-роуд? Зараз там уже нiчого нема, крiм Мочарiв та маленького цвинтаря. Його тут називають Злагiдний Пагорб. – Я жив у моеi тiтки Сiндi. Сiнтii Ставенс. Мiй тато помер, розумiете, а мама пережила… ну, щось на кшталт нервового розладу. Отже, вона здала мене в оренду тiточцi Сiндi, поки не впорядкуе власнi справи. Тiтонька Сiндi посадовила мене на автобус i вiдправила на Лонг-Айленд, назад до мами, приблизно через мiсяць пiсля тiеi великоi пожежi. Вiн подивився на свое обличчя у дзеркалi поза апаратом газованки. – Я плакав в автобусi, iдучи вiд мами, i плакав в автобусi, iдучи вiд тiтоньки Сiндi, з Єрусалимового Лiгва. – Я народилася в рiк тiеi пожежi, – сказала Сюзен. – Найбiльша бiсова подiя, яка бодай колись ставалася в цьому мiстечку, а я ii всю проспала. Бен розсмiявся. – Таким чином, ви рокiв на сiм старшi, анiж менi подумалось там, у парку. – Справдi? – вигляд у неi був задоволений. – Дякую вам… хто б мiг подумати. Дiм вашоi тiточки, певне, геть згорiв. – Так, – сказав вiн. – Та нiч серед моiх найяскравiших спогадiв. Кiлька людей з iндiанськими помпами[21 - Indian pump – заплiчний бак на 5 галонiв (?19 л.) води, поеднаний з ручним насосом, зазвичай використовуеться для гасiння окремих мiсць загоряння в природi.] на спинах прийшли до дверей i сказали, що нам треба вибиратися. Це було дуже хвилююче. Тiтонька Сiндi крутилася по хатi, хапаючи речi, вантажачи iх у свiй «Гадсон»[22 - «Hudson Motor Car Company» (1909–1954) – колись iнновацiйна автомобiлебудiвна компанiя, останнi легковики пiд цим брендом були випущенi правонаступниками фiрми у 1957 р.]. Господи Ісусе, яка то була нiч. – Вона була застрахована? – Нi, але будинок був орендованим i ми майже все цiнне вiднесли в машину, окрiм телевiзора. Ми намагались його пiдняти, та не змогли навiть з мiсця зсунути. То був «Вiдео Кiнг» iз семидюймовим екраном i збiльшувальною лiнзою перед кiнескопом. Тортури для очей. Утiм, у нас був лише один канал – багато кантрi-музики, фермерськi новини та «Клоун Кiттi»[23 - «Kitty the Klown» (1931) – анiмацiйний фiльм iз серii про щасливого кролика Освальда.]. – І повернулись тепер сюди, щоб написати книгу, – зачудувалася вона. Бен вiдповiв не вiдразу. Мiс Куган розпаковувала блоки сигарет i заповнювала вiтринну стiйку бiля каси. Немов якийсь крижаний привид, порпався за своiм високим аптечним прилавком провiзор, мiстер Лабрi. Хлопець iз ВПС стояв бiля дверей автобуса, чекаючи, коли повернеться з туалету водiй. – Так, – сказав Бен. Вiн розвернувся й подивився на неi, вперше просто в обличчя. У неi було дуже гарне обличчя, зi щирими синiми очима й високим, чистим засмаглим лобом. – Це мiсто вашого дитинства? – спитав вiн. – Так. Вiн кивнув: – Тодi ви зрозумiете. Я жив дитиною у Салимовому Лiгвi, i воно мене переслiдувало примарою. Коли я iхав сюди, я його майже обминув, тому що боявся, що воно тепер iнше. – Тут нiчого не змiнюеться, – сказала вона. – Чи то мало що. – Там, на Мочарах, я з дiтьми Гарденера зазвичай грався у вiйну. На Рояловому ставку – у пiратiв. У «захопи прапор» та в пiжмурки – в парку. Пiсля того, як я поiхав вiд тiтки Сiндi, ми з мамою поневiрялися в багатьох недобрих мiсцинах. Вона позбавила себе життя, коли менi було чотирнадцять, але майже весь чарiвний пилок обтрусився з мене задовго до того[24 - Алюзiя на пилок, яким у книжцi Джеймса Баррi «Пiтер Пен i Вендi» (1911) фея Дзвiнка посипае дiтей, щоб тi могли лiтати.]. Найбiльше його було тут. І вiн досi залишаеться тут. Мiсто не вельми змiнилося. Роздивлятися на Джойнтер-авеню, це мов крiзь тонку крижану пластинку – як отi, що в листопадi можна було назбирати з поверхнi мiськоi водноi цистерни, якщо перед тим постукати по ii боках – дивитися на власне дитинство. Воно хвилясте й туманне, а в деяких мiсцях сходить на нiщо, але бiльшiсть його все одно там е. Вiн замовк, сам зачудований. Оце так промову утнув. – Ви говорите точно як у ваших книжках, – промовила вона благоговiйно. Вiн розсмiявся: – І нiколи ранiше не проказував нiчого на це схожого. Принаймнi вголос. – А що ви робили пiсля того, як ваша мати… пiсля того, як вона померла? – Тинявся, – коротко вiдповiв вiн. – Їжте ваше морозиво. Вона так i зробила. – Дещо змiнилося, – сказала вона перегодом. – Мiстер Спенсер помер. Ви його пам’ятаете? – Звичайно. Тiтонька Сiндi щочетверга ввечерi приiздила до мiста скуплятися в крамницi Кроссена, а мене посилала сюди випити кореневого пива[25 - Root beer – газований напiй «рутбiр» на корiннi або корi дерева Sassafras albidum (родини лавроцвiтних), яке росте на пiвнiчному сходi Пiвнiчноi Америки вiд штату Мейн до канадськоi провiнцii Онтарiо; «кореневе пиво» бувае алкогольним i безалкогольним, iснуе безлiч його мiсцевих рiзновидiв.]. Тодi воно було бочкове, справжне кореневе пиво з Рочестера[26 - Rochester – мiсто у штатi Нью-Йорк, де базуеться з десяток рiзних пивних компанiй.]. Вона давала менi нiкель, загорнутий у носовичок. – Воно коштувало вже дайм, коли я почала сюди ходити. А ви пам’ятаете, що вiн зазвичай приказував? Бен зiгнувся, скорчив одну руку артритною клешнею i скривив кутик губ у паралiтичному вивертi: – Твiй сечовий мiхур, – прошамкотiв вiн. – Отi кореневi пива руйнують твiй сечовий мiхур, закантико. Дiвочий смiх гримонув угору до вентилятора, що повiльно обертався над iхнiми головами. Мiс Куган пiдозрiливо зиркнула. – Це було неперевершено. Тiльки мене вiн називав дiвулею. Вони перезирнулися, задоволенi. – Скажiть, а ви хотiли б сходити сьогоднi ввечерi в кiно? – запитав вiн. – Залюбки. – А де найближче? Вона захихотiла: – «Сiнекс» у Портлендi, насправдi. Де фое прикрашають безсмертнi полотна Сюзен Нортон. – Звiсно, де ж iще. А якi фiльми вам подобаються? – Що-небудь захопливе, з автомобiльними погонями. – Гаразд. А ви пам’ятаете «Нордик»? Вiн був просто тут, у мiстi. – Звiсно. Вiн закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшiй школi. А коли фiльм був поганий, кидалися коробками вiд попкорну в екран. – Вона захихотiла. – А такими вони переважно й бували. – Зазвичай там показували старi репаблiкiвськi серiали[27 - «Republic Pictures Corporation» (1935–1967) – американська кiностудiя, яка спецiалiзувалася на вестернах, серiалах та фiльмах категорii «Б».], – сказав вiн. – «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28 - Частини 12-серiйного кiносерiалу «King of the Rocket Men» (1949–1956).], «Креш Каллаген i бог смертi вуду». – То було до моiх часiв. – Що ж таке з ним сталося? – Тепер там офiс iз нерухомостi Ларрi Кроккета, – сказала вона. – Наш кiнотеатр убив отой драйв-iн у Камберлендi, я гадаю. Вiн, i ще телебачення. Якусь мить вони мовчали, поринувши у власнi думки. Годинник компанii «Грейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили: – Скажiть, а ви пам’ятаете… Вони подивилися одне на одного, i цього разу, коли задзвенiв регiт, мiс Куган зиркнула на них обох. Навiть мiстер Лабрi скинув очима. Вони теревенили ще п’ятнадцять хвилин, аж поки Сюзен з жалем не сказала йому, що мае виконати деякi справи, але так, до сьомоi тридцять вона впораеться i буде готовою. Розiйшовшись у рiзнi боки, обое чудувалися такому легкому, природному випадковому зiткненню iхнiх життiв. Бен прогулявся назад по Джойнтер-авеню, затримавшись на розi Брок-стрiт, щоб кинути побiжний погляд на Дiм Марстена. Йому пригадалося, що та велика пожежа 1951 року допалала майже до самого його подвiр’я, але потiм вiтер перемiнився. Вiн подумав: можливо, йому варто було згорiти. Можливо, так було б краще. 3 Ноллi Гарденер вийшов з будiвлi мiськоi управи i сiв на сходах поруч з Паркiнсом Гiллеспi якраз вчасно, щоби побачити, як Бен iз Сюзен разом заходять до Спенсера. Паркiнс курив «Пелл-Мелл» i чистив собi нiгтi складаним ножиком. – То отой парубок, шо письменник, це ж вiн? – Еге. – А з ним ото була Сюзi Нортон? – Еге. – Ну, то цiкаво, – сказав Ноллi й пiдсмикнув на собi формений ремiнь. У нього на грудях важно блищала полiцейська зiрка. Вiн отримав ii поштою, замовивши в одному детективному часописi; мiсто не забезпечувало своiх помконстеблiв значками. Паркiнс мав зiрку, але тримав ii в своему гаманi – дивина, якоi Ноллi нiколи не був здатен зрозумiти. Звичайно, усi в Лiгвi знали, що той констебль, але ж е така рiч, як традицiя. Є така рiч, як вiдповiдальнiсть. Коли ти служитель закону, мусиш думати i про те, i про iнше. Ноллi думав про обидвi цi речi, i то часто, хоча мiг собi дозволити бути тiльки позаштатним помiчником констебля. Нiж Паркiнса спорснув, зрiзавши йому шматочок шкiри з пучки великого пальця. – Дiдько, – лагiдно лайнувся вiн. – Як думаеш, Парку, вiн справжнiй письменник? – Звiсно, справжнiй. Його три книжки е тут, у нашiй бiблiотецi. – Правдiшнi чи вигадки? – Вигадки, – Паркiнс прибрав ножа i зiтхнув. – Флойду Тiббетсу не сподобаеться, шо ’кийсь парубок гуля з його кралею. – Вони не жонатi, – сказав Паркiнс. – І iй бiльше вiсiмнадцяти. – Флойду це не сподобаеться. – На мою гадку, Флойд може насрати собi в капелюха й одягти його собi задом наперед, – сказав Паркiнс. Вiн потоптав свое куриво об сходинку, дiстав з кишенi коробочку вiд «Сакретсiв»[29 - «Sucrets» – популярнi льодяники вiд кашлю, якi випускаються з 1931 р.], поклав туди недопалок i заховав коробочку назад до кишенi. – Де цей парубок, той письменник, живе? – Там, у Єви, – сказав Паркiнс. Вiн уважно роздивлявся свою поранену кутикулу. – Днями вiн iздив нагору, подивитися Дiм Марстена. Дивний з лиця. – Дивний? Тобто як це? – Дивний та й усе. – Паркiнс дiстав пачку сигарет. Сонце лагiдним теплом вчувалося на його обличчi. – Потiм вiн поiхав до Ларрi Кроккета. Хотiв собi винайняти те обiйстя. – Марстенове обiйстя? – Еге. – Вiн шо, прибацаний? – Може, й так. – Паркiнс змахнув муху в себе з колiна штанiв i задивився, як вона задзижчала геть вдалину цього яскравого ранку. – Друзяка Ларрi мав доста клопоту останнiм часом. Я чув, вiн поiхав продавати ту «Громадську Балiю»[30 - Village Washtub – типовi пральнi самообслуговування.]. Фактично, продав ii ще ’кийсь час тому. – Шо, оту стару самопральню? – Еге. – Кому б це туди схотiлося шось ввiпхнути? – Хтозна. – Ну, – Ноллi пiдвiвся i знову пiдсмикнув на собi ремiнь. – Гадаю, прокатаюсь я мiстом. – Прокатайсь, – сказав Паркiнс i закурив нову сигарету. – Хочеш, разом? – Нi, я, либонь, iще трохи посиджу тут. – Окей. Бувай. Ноллi спустився сходами, загадуючись (i то не вперше), коли ж Паркiнс вирiшить вийти на пенсiю, щоби йому, Ноллi, взятись за цю роботу на повну ставку. Ну як, заради Бога, хтось може винюшити злочин, сидячи на сходах мiськоi управи? Паркiнс дивився, як той iде геть, з лагiдним вiдчуттям полегшення. Ноллi був хорошим хлопцем, але жахливо затятим. Вiн дiстав кишенькового ножичка, розкрив i знову почав пiдрiзати собi нiгтi. 4 Єрусалимове Лiгво отримало статус мiста у 1765-му (через двi сотнi рокiв по тому воно святкувало свiй ювiлей феерверками й гульбищами у парку; вiд кинутого кимсь бенгальського вогню на малiй Деббi Форестер загорiвся костюм iндiанськоi принцеси, а Паркiнсу Гiллеспi довелося запроторити до мiсцевоi арештарнi шiстьох парубкiв – за появу п’яними в громадському мiсцi), за повних п’ятдесят п’ять рокiв до того, як у результатi Мiссурiйського компромiсу Мейн став штатом[31 - Missouri Compromise (1820) – досягнута Конгресом заради балансу влади угода про створення нових штатiв: рабовласницького Мiссурi та вiльного Мейну, до того перший був частиною Луiзiани, а другий – Массачусетсу.]. Мiстечко отримало таку дивну назву завдяки доволi прозаiчному випадку. Одним з найперших мешканцiв цiеi мiсцини був непривiтний, цибатий фермер на iм’я Чарлз Белкнеп Теннер. Вiн тримав свиней, i одна з його свиноматок звалася Єрусалимою. Одного дня, просто пiд час годiвлi, Єрусалима виломилася зi свого сажу i втекла в сусiднiй лiс, де здичавiла й набралася лютi. Пiсля того Теннер роками вiдлякував дiтлахiв вiд свого обiйстя, перехилившись через хвiртку й крякаючи зловiсним тоном чорного ворона: «Якшо хочте, тее, своi кишки зберегти в ваших пузах, гуляйте, тее, подалi вiд Єрусалимового лiгва в тутейшiм лiсi». Це застереження вкоренилося, вiдтак i назва. Заледве це щось доводить, хiба те, що в Америцi навiть свиня може претендувати на безсмертя. Головну вулицю, попервах вiдому як Портлендський поштовий тракт, було названо на честь Елаеса Джойнтера у 1886 роцi. Джойнтер, член Палати представникiв упродовж шести рокiв (до своеi, спричиненоi сифiлiсом, смертi у п’ятдесятивосьмирiчному вiцi), найближче вiдповiдав образу осiб, якими могло пишатися Лiгво, – за винятком свинi Єрусалими та Перл Енн Баттс, яка у 1907 роцi втекла до Нью-Йорка, щоб стати одною з «Дiвчат Зiгфельда»[32 - Ziegfeld girl (1907–1931) – бродвейське шоу на кшталт паризького вар’ете «Фолi Бержер».]. Брок-стрiт перетинала Джойнтер-авеню в самiсiнькому центрi, i то пiд прямим кутом, а територiя самого мiста мала майже круглу форму (хоча дещо сплюснену на сходi, де його межею були звиви Рояловоi рiчки). На мапi цi двi головнi вулицi надавали мiсту вигляду, вельми схожого на телескопiчний прицiл. У пiвнiчно-захiдному квадрантi цього прицiлу мiстився пiвнiчний кут Лiгва, найбiльш лiсиста частина мiськоi територii. Там була пiдвищена мiсцина, хоча нiкому, окрiм хiба що якогось мешканця Середнього Заходу, вона не здалася б надто високою. Помережанi старими трелювальними просiками, втомленi старi пагорби звiльна спускались до самого мiстечка, а на останньому з них стояв Дiм Марстена. Бiльша частина пiвнiчно-схiдного квадранта була вiдкритим полем – сiножатi, тимофiiвка та люцерна. Тут текла Роялова рiчка, стара рiчка, що сточила своi береги майже до базового рiвня ерозii. Вона пропливала пiд невеличким дерев’яним мостом Брок-стрiт i пласкими, блискучими вивертами вiддалялася на пiвнiч, поки не входила у мiсцевiсть бiля пiвнiчних кордонiв мiста, де пiд тонким шаром грунту близько залягав твердий гранiт. Тут вона протягом мiльйона рокiв прорiзала п’ятдесятифутовi кам’янi скелi[33 - 50 футiв = 15,24 м.]. Дiти прозвали те мiсце П’яним вибриком, бо кiлька рокiв тому Томмi Ретбан, брат-п’яниця Вiрджа Ретбана, шукаючи собi мiсця вiдлити, гайнув з кручi. Роялова напувала забруднену фабриками Андроскоггiн[34 - Androscoggin – однойменна з назвою тамтешнього iндiанського племенi рiчка (286 км завдовжки), що тече крiзь штати Нью-Гемпшир та Мейн i перед впаданням до Атлантичного океану зливаеться з рiчкою Кеннебек.], але сама нiколи не була брудною; единою промисловiстю, якою могло похвалитися Лiгво, була мiсцева лiсопильня, тепер давно закрита. Звичним видовищем у лiтнi мiсяцi були рибалки, якi закидали своi вудки з мосту Брок-стрiт. Рiдко траплявся день, коли комусь не щастило витягти з Рояловоi свiй мiнiмум. Найгарнiшим був пiвденно-схiдний квадрант. Там земля знову йшла вгору, але не було нiяких гидотних плiшин вiд пожежi чи будь-якоi руйнацii верхнього шару грунту, яку зазвичай залишае у спадок пожежа. Лани по обидва боки Грiффенського шляху належали Чарлзу Грiффену, найсолiднiшому фермеру-молочаревi на пiвдень вiд Меканiк-Фоллз[35 - Mechanic Falls – засноване у ХVІІІ столiттi мiсто, чия назва означае «машиннi/технiчнi водоспади», оскiльки мiсцевi фабрики використовували енергiю води рiчки Малий Андроскоггiн.], а зi Шкiльного пагорба було видно велетенську стодолу Грiффена з ii алюмiнiевим дахом, що сяяв на сонцi, неначе якийсь монструозний гелiограф. Були в цiй околицi й iншi ферми, а також чимало будинкiв, куплених бiлими комiрцями, якi iздили на роботу в Портленд або Люiстон. Інколи восени, стоячи на верхiвцi Шкiльного пагорба, можна було чути духмянi запахи випалюваних полiв, а ще побачити той, неначе iграшковий, трак Добровiльноi пожежноi команди Салимового Лiгва, готовоi до втручання, якщо щось пiде на зле. Урок 1951 року люди тут пам’ятали добре. Неначе примiський пояс астероiдiв, пiвденно-захiдний кут колись почали осаджувати трейлерники i все, що йде разом з ними, на кшталт старих поламаних машин на бетонних блоках, гойдалок iз шин на пошарпаних линвах, зблискiв пивних бляшанок бiля стежок, виношеноi праноi бiлизни на мотузках мiж принагiдних жердин, достиглого смороду нечистот з абияк змонтованих хiмцистерн. Будинки на цьому присiлку були кревною рiднею дров’яним сараям, але майже над кожним манячила телевiзiйна антена i бiльшiсть телевiзорiв у них були кольоровими, купленими в кредит вiд Гранта або Сiерза[36 - «W. T. Grant» (1906–1976) – мережа унiвермагiв з дешевими цiнами; «Sears, Roebuck & Co» – мережа унiвермагiв, заснована у 1892 р. як компанiя з продажу товарiв за каталогами з поштовою доставкою.]. Звичайно на подвiр’ях цих халуп i трейлерiв було доста дiтей, iграшок, пiкапiв, снiгоходiв та мотоциклiв. Деякi трейлери були добре доглянутими, але в бiльшостi випадкiв це здавалося зайвим клопотом. Кульбаби й вiдьмина трава росли вище щиколоток. Там, при самiй межi мiста, де Брок-стрiт перетворювалася на Брок-роуд, стояв заклад «У Делла», де грали приiжджi музиканти – по п’ятницях рок-н-роловi гурти, а по суботах ансамблi кантрi-енд-вестерн. Одного разу, у 1971 роцi, цей заклад згорiв, але був вiдбудований. Для бiльшостi мiстечкових «ковбоiв» з iхнiми подружками це було улюблене мiсце вiдвiдин, щоб випити пива або утнути бiйку. Телефонний зв’язок здебiльшого забезпечували лiнii з блокiраторами на два, чотири або й шестеро абонентiв, тому люди завше мали про кого побалакати. В усiх маленьких мiстах скандал постiйно млiе на малому вогнi, як печена квасоля у тоi ж тiтоньки Сiндi. Найбiльше скандалiв постачав Присiлок, проте вряди-годи хтось iз трохи вищим статусом чогось свого також доливав до громадського горщика. Керiвним органом мiста були мiськi збори, i хоча тут iще з 1965 року балакали про перехiд до виборноi мiськоi ради з публiчним обговоренням бюджету двiчi на рiк, ця iдея не мала ходу. Недосить швидко зростало мiсто, щоб старий спосiб став занадто болючим, але декого з новосельцiв така пряма демократiя змушувала у вiдчаi пiдкочувати очi пiд лоба. Тут було трое виборних, мiський констебль, пiклувальник про бiдних, мiський клерк (щоб зарееструвати машину, треба було проiхати в дальнiй кiнець дороги Теггартiв Ручай i хоробро вiдiгнати двох злих собак, що вiльно бiгали там по двору) та шкiльний повiрений. Добровiльна пожежна команда щороку отримувала гарантованих три сотнi доларiв, але головним чином то був громадський клуб для старих парубкiв на пенсii. Вони набирались достатньо хвилюючих вражень пiд час сезону випалювання трави i решту року сидiли кружком при «Надiйнiй»[37 - Бренд дров’яноi печi, якi випускала заснована 1902 р. компанiя «Reliable Mechanical».], оповiдаючи один одному довгi побрехеньки. Тут не було Департаменту комунальних служб, оскiльки не малося комунального водогону, газопроводу, каналiзацii чи електропостачання. Через мiсто по дiагоналi з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд проходили маршем опори лiнii електропередач ЕЦМ, прорiзаючи величезною, завширшки 150 футiв, просiкою тутешнiй лiс. Одна з таких опор стояла поблизу Дому Марстена, стовбичила над ним, немов якийсь позаземний вартовий. Все, що Салимове Лiгво знало про вiйни, пожежi чи урядовi кризи, воно дiзнавалося головним чином вiд Волтера Кронкайта у телевiзорi[38 - Walter Cronkite (1916–2009) – радiо i тележурналiст, вiд початку 1960-х за опитуваннями громадськоi думки був «людиною, якiй найбiльше довiряють американцi».]. Ох, хлопець Поттерiв загинув у В’етнамi, а син Клода Бовi повернувся звiдтам зi штучною стопою – наступив на протипiхотну мiну – але вiн отримав роботу на поштi, допомагае Кеннi Денiзу, а отже, з цим все гаразд. Хлопцi носять довше волосся i не зачiсують його акуратно, як iхнi батьки, але чогось гiршого в цьому нiхто насправдi не вбачав. Коли в Консолiдованiй старшiй школi вiдмовились вiд дрес-коду, Еггi Корлiс написала листа в газету «Камберлендський вiсник», але Еггi роками писала до «Вiсника» щотижня, здебiльшого про зло алкоголю i чудо прийняття в свое серце Ісуса Христа як вашого особистого спасителя. Дехто з пiдлiткiв цiкавився наркотиками. Син Гореса Кiлбi Френк постав у серпнi перед суддею Гукером i був оштрафований на п’ятдесят доларiв (суддя погодився дозволити йому сплачувати штраф iз заробiтку, який той отримував за розвезення по хатах газет), але пияцтво було бiльшою проблемою. Вiдтодi як вiк продажу алкоголю опустили до вiсiмнадцяти рокiв, чимало молодi зависало «У Делла», додому вони потiм мчали в сраку готовими, немов намагаючись наново вимостити шлях гумою, i вряди-годи хтось розбивався на смерть. Як от тодi, коли Бiллi Смiт на дев’яноста милях[39 - 90 миль/годину = 144,4 км/год.] увiгнався в дерево на дорозi Глибока Просiка, вбивши й себе, i свою дiвчину ЛаВерн Дюб. Але, крiм цих подiй, знання Лiгва про те, що шарпало всю краiну, було суто теоретичним. Час тут спливав за iнакшим розкладом. Нiчого занадто кепського не могло статися в такому милому маленькому мiстечку. Тiльки не там. 5 Енн Нортон якраз прасувала, коли з торбою харчiв до хати влетiла ii дочка, тицьнула iй перед очi якусь книжку з доволi тонколицим молодиком на заднiй обкладинцi i почала проказувати. – Не торохти так, – сказала iй мати. – Вимкни телевiзор i тодi вже розповiдай. Сюзен прибрала голос Пiтера Маршалла[40 - Peter Marshall (нар. 1926 р.) – телеактор, який у 1966–1981 рр. вiв iгрове телешоу типу «хрестики-нулики» «Hollywood Squares», де шестеро знаменитостей сидять кожен у своему «квадратi» i вiдповiдають на запитання аудиторii.], який у «Голлiвудських квадратах» саме роздавав тисячi доларiв, i розповiла матерi про свою зустрiч iз Беном Мiерзом. Поки виливалася ця iсторiя, мiсiс Нортон примушувала себе спокiйно, зi спiвчутливим розумiнням кивати, попри жовтi застережнi вогники, що завжди спалахували, коли Сюзен казала про якогось нового хлопця, – i от тепер чоловiки, гадала мати, хоча iй важко було думати, що дочка вже достатньо доросла для чоловiкiв. Але сьогоднi тi вогники були дещо яскравiшими. – Звучить хвилююче, – сказала вона i поклала на прасувальну дошку чергову сорочку свого чоловiка. – Вiн був дуже приемним, – сказала Сюзен. – Дуже невимушеним. – Оох, моi ноги, – промовила мiсiс Нортон. Вона поставила праску навдибки, змусивши ii злобно зашипiти, а сама опустилась дупою в бостонське крiсло-гойдалку бiля панорамного вiкна[41 - Boston rocker – крiсло-гойдалка, яке з 1938 р. в незмiнному виглядi виробляе меблева фабрика «Standard Chair of Gardner» («Стандартний стiлець садiвника»).]. Потягнулася за «Парламентом» з пачки на кавовому столику i закурила сигарету. – Ти впевнена, що вiн порядний, Сюзi? Сюзен дещо оборонно всмiхнулась: – Звiсно, я впевнена. Вiн схожий на… ох, ну я не знаю, на викладача в якомусь коледжi чи на когось такого. – Кажуть, Скажений Бомбист[42 - Джордж Пiтер Метеский (медiйне прiзвисько Mad Bomber: 1903–1994), електромеханiк, який пiсля отриманоi на роботi в компанii Едiсона травми мстився мiсту Нью-Йорку, заклавши протягом 1940–1957 рокiв загалом 47 бомб на вокзалах, у туалетах, бiблiотеках та iнших публiчних мiсцях i регулярно пишучи вiдчайдушнi листи в газети; пiсля арешту дiагностований божевiльним, у 1973 р. виписаний iз психiатричноi клiнiки, далi жив i помер вдома.] був схожий на садiвника, – задумливо промовила мiсiс Нортон. – Лайно собаче, – бадьоро вiдказала Сюзен. Це був той епiтет, що завжди успiшно дратував ii матiр. – Дай-но подивлюся ту книжку, – простягнула вона руку, i Сюзен вiддала ii матерi, раптом згадавши ту сцену гомосексуального згвалтування у роздiлi про в’язницю. – «Повiтрянi танцi», – замислено промовила Енн Нортон i почала навмання гортати сторiнки. Сюзен чекала, покiрно. Мати вгледить те мiсце. Вона це завжди вмiла. Вiкна були прочиненi, i легкий передполудневий вiтерець хвилював жовтi гардини в кухнi – яку мама наполегливо називала буфетною, так нiби вони жили за високопанським класом. Дiм у них був гарний, з добротноi цегли, яку було трохи важкувато прогрiти взимку, але прохолодний, немов якийсь грот, улiтку. Стояв вiн на дальньому положистому пiдйомi Брок-стрiт, i з великого вiкна, де сидiла мiсiс Нортон, було видно наскрiзь усе мiсто. Приемна панорама, а взимку вона бувала й захопливою: з довгими, мерехтливими привiллями неторкнутого снiгу i будинками, що чимдалi видаються меншими, вiдкидаючи жовтi прогони свiтла на заснiженi поля. – Здаеться, я читала на неi рецензiю у тiй портлендськiй газетi. Не вельми схвальну. – Менi вона подобаеться, – сказала Сюзен уперто. – І вiн менi сподобався. – Можливо, вiн i Флойду теж сподобаеться, – кинула мiсiс Нортон безтурботно. – Ти мусиш iх познайомити. Сюзен буквально врiзало непiдробним гнiвом, i це ii збентежило. Дiвчина думала, що вони з матiр’ю вже подолали останнi пiдлiтковi бурi i навiть запiзнiлi шквали, але ж ось тобi отаке. Вони заповзялися до древньоi дискусii – iндивiдуальнiсть Сюзен проти материнського досвiду i переконань – немов до якогось недоплетеного светра. – Ми говорили вже про Флойда, мамо. Ти знаеш, що нiчого тривкого мiж нами нема. – У газетi також писалося, що тут е якiсь доволi огиднi тюремнi сцени. Хлопцi вовтузяться з хлопцями. – Ох, мамо, заради Христа. Сюзен причастилася сигаретою з материноi пачки. – Не треба святотатствувати, – незворушно промовила мiсiс Нортон. Вона вiддала книжку дочцi назад i струсила довгий попiл зi своеi сигарети до керамiчноi попiльницi у формi риби. Цю попiльницю iй подарувала одна з ii подруг по Жiночiй асоцiацii, i ця рiч якимсь невиразним чином завжди дратувала Сюзен. Було щось непристойне у струшуваннi попелу до рота окуневi. – Я приберу продукти, – сказала Сюзен, пiдводячись. Мiсiс Нортон спокiйно промовила: – Я тiльки мала на увазi, якщо ви з Флойдом збираетесь одружитися… Роздратування скипiло, обернувшись на ту стару, пекучу злiсть. – Звiдки, заради Бога, в тебе ця iдея? Я тобi коли-небудь таке казала? – Я припускала… – Твоi припущення хибнi, – вiдказала Сюзен iз запалом i не цiлком щиро. Але до Флойда вона помаленьку холонула вже протягом кiлькох тижнiв. – Я припускала, якщо ти пiвтора року зустрiчаешся з тим самим хлопцем, – продовжувала ii мати м’яко i неухильно, – це мусить означати, що стосунки зайшли далi, нiж тримання за руки. – Ми з Флойдом бiльше, нiж друзi, – погодилася Сюзен стримано. Хай вже сама щось додумуе. Мiж ними знялася вiдкладувана безмовна бесiда. – Ти спала з Флойдом? – Не твое дiло. – Що в тебе з цим Беном Мiерзом? – Не твое дiло. – Отак утiпаешся в нього й накоiш якихось дурниць? – Не твое дiло. – Я ж люблю тебе, Сюзi. Ми з татом обое тебе любимо. А на це нема вiдповiдi. А немае вiдповiдi. А немае вiдповiдi. От тому-то Нью-Йорк – чи деiнде – е нагальною необхiднiстю. Зрештою, ти завжди наштовхуешся на барикади iхньоi любовi, мов на стiни «м’якоi палати» в психлiкарнi. Щирiсть iхньоi любовi робила подальшу розсудливу дискусiю неможливою, а ранiше говорене позбавляла сенсу. – Гаразд, – лагiдно промовила мiсiс Нортон. Вона придушила сигарету на губi окуня i вкинула недопалок йому в черево. – Я пiду нагору, – сказала Сюзен. – Звичайно. Я можу почитати цю книжку, коли ти закiнчиш? – Якщо хочеш. – Менi хотiлося б з ним познайомитись, – сказала мати. Сюзен знизала плечима й розвела руками. – Ти сьогоднi ввечерi пiзно повернешся? – Не знаю. – Що менi сказати Флойду Тiббiтсу, якщо вiн подзвонить? Їi знову накрило гнiвом. – Кажи йому, що сама схочеш, – вона спинилася. – Втiм, ти завжди так робиш. – Сюзен. Вона пiшла нагору, не озирнувшись. Мiсiс Нортон залишилася де була, дивлячись крiзь вiкно на мiстечко й не бачачи його. Вона почула над головою кроки Сюзен, а потiм стукiт розстановлюваного мольберта. Вона пiдвелася i знову почала прасувати. Коли вирiшила, що Сюзен уже мусить цiлком зануритися в роботу (хоча не дозволила цiй думцi бiльшого, нiж мелькома спурхнути в куточку своеi свiдомостi), вона пiшла до телефону в буфетнiй i подзвонила Мейбел Вертс. У ходi розмови вона мiж iншим зауважила, що Сюзен казала, нiбито в iхнiй громадi з’явився якийсь знаменитий письменник, i Мейбел фиркнула i сказала, та ну, ти, мабуть, маеш на увазi отого, котрий написав «Дочку Конвея», i мiсiс Нортон сказала так, i Мейбел сказала, що то нiяка не лiтература, а просто книжка про секс та й годi. Мiсiс Нортон запитала, чи зупинився вiн у мотелi, чи… Як виявилося, вiн живе у «Номерах Єви», единому в мiстi пансiонi. Мiсiс Нортон омило хвилею полегшення. Єва Мiллер порядна вдова, яка не дозволить у себе нiяких фiглiв-мiглiв. Їi правила щодо жiнок у номерах були короткими й чiткими. Якщо вона ваша мати або сестра, гаразд. Якщо нi, ви можете разом посидiти на кухнi. Жоднi апеляцii щодо цих правил не приймалися. Мiсiс Нортон повiсила слухавку через п’ятнадцять хвилин пiсля того, як майстерно замаскувала свою головну мету безтурботною балачкою. Сюзен, думала вона, повертаючись до прасувальноi дошки. Ох, Сюзен, я ж тiльки бажаю тобi добра. Хiба ти цього не бачиш? 6 Вони поверталися з Портленда по 295-й, i було ще зовсiм не пiзно – лише трохи по одинадцятiй. Пiсля того як ця автотраса виходила за передмiстя Портленда, гранична швидкiсть на нiй становила 55 миль на годину, а кермував Бен добре. Фари «сiтроена» справно прорiзали темряву. У кiнотеатрi обое тiшилися, але обережно, як ото люди, що намацують кордони одне одного. Аж тут iй зринуло те запитання матерi i вона промовила: – Де ви зупинилися? Орендуете якесь житло? – Я знайшов собi кубельце на третьому поверсi в «Номерах Єви», на Залiзничнiй вулицi. – Але це жахливо! Там, нагорi, мабуть, градусiв сто![43 - 100? за Фаренгейтом = 37,7? за Цельсiем.] – Я люблю спеку, – сказав вiн. – Менi в нiй добре працюеться. Оголяюсь до пояса, вмикаю радiо i випиваю з галон пива. Так видаю на день десять сторiнок першоi версii тексту. Іще там також е кiлька цiкавих старих дивакiв. А коли насамкiнець вийдеш на ганок i вдихнеш вiтерцю… божественно. – І все ж таки, – з сумнiвом мовила вона. – Я думав орендувати Дiм Марстена, – зауважив вiн мимохiдь. – Навiть зайшов так далеко, щоб попитатись про це. Але його вже продано. – Дiм Марстена? – усмiхнулась вона. – Ви, мабуть, переплутали назву. – Аж нiяк. Стоiть на першому пагорбi на пiвнiчний захiд вiд мiста. Брукс-роуд. – Продано? Хто це на Бога?.. – Мене це теж здивувало. З мене час вiд часу пiдсмiюються, мовляв, менi в головi клепки хитаються, але навiть я збирався його лиш орендувати. Той парубок, що з нерухомостi, менi так i не сказав хто. Схоже, там якась глибока, похмура таемниця. – Можливо, якiсь люди з-поза нашого штату хочуть зробити з нього собi лiтню садибу, – сказала вона. – Хто б вони не були, вони божевiльнi. Реставрацiя будiвлi, то одне – я б сама залюбки спробувала – але цей дiм не надаеться до реставрацii. Вiн був руiною вже навiть тодi, коли я була малою дитиною. Бене, а чому взагалi вам хотiлося там пожити? – Ви коли-небудь бували в ньому всерединi? – Нi, але раз на спiр зазирала туди крiзь вiкно. А ви? – Був. Раз. – Моторошне мiсце, авжеж? Вони замовкли, обое думаючи про той Дiм Марстена. Цi думки, зокрема, не мали пастельноi ностальгii iнших споминiв. Скандал i насильство, пов’язанi з цим будинком, сталися до iхнього народження, але маленькi мiстечка мають довгу пам’ять i церемонiально передають своi жахи вiд поколiння до поколiння. Історiя Х’юберта Марстена i його дружини Бьордi найближче вiдповiдала тому образу скелета, який мусить тримати у своiй шафi мiсто. У Новiй Англii 1920-х рокiв Х’юбi був президентом великоi автотранспортноi компанii – автотранспортноi компанii, що, як подейкували, провадила свiй найприбутковiший бiзнес пiсля опiвночi, переправляючи канадське вiскi до Массачусетсу. Вiн, вiдiйшовши багатiем вiд справ, переселився з дружиною до Салимового Лiгва у 1929-му i втратив бiльшу частину свого багатства (нiхто, навiть Мейбел Вертс, не знав, скiльки саме) пiд час краху фондовоi бiржi 1929 року. Протягом десяти рокiв мiж падiнням ринку i сходженням Гiтлера Марстен зi своею дружиною жили в тому будинку вiдлюдниками. Єдине, коли iх бачили, це пiсля полудня щосереди, коли вони приiздили до мiста скуплятися. Ларрi Мак-Лавд, який у тi роки працював поштарем, доповiдав, що Марстен отримуе чотири щоденнi газети, часописи «Сатердей Івнiнг Пост», «Нью-Йоркер» i ще пригодницький «Дивовижнi iсторii»[44 - «Saturday Evening Post» – заснований 1897 р. найпопулярнiший свого часу тижневик для сiмейного читання; «The New Yorker» – заснований 1925 р. iнтелектуальний тижневик; «Amazing Stories» – заснований 1926 р. перший у свiтi журнал фантастичноi лiтератури.]. Також раз на мiсяць вiн отримував чек вiд автотранспортноi компанii, що базувалася у Массачусетсi, у мiстi Фолл-Ривер[45 - Fall River – засноване 1670 р. промислове мiсто за 85 км вiд Бостона.]. Ларрi казав, що може взнати, що там справдi чек, зiгнувши конверта i зазирнувши у вiконце для адреси. Саме Ларрi й знайшов iх улiтку 1939-го. Газет i журналiв – протягом п’яти днiв – накопичилося в поштовiй скриньцi стiльки, що стало неможливо всовувати туди новi. Ларрi всi iх дiстав i вирушив дорiжкою з намiром покласти цю пошту мiж сiтчастими й основними дверима. Було то в серпнi, лiто в розпалi, початок найспекотнiших днiв, i на Марстеновому переднiм подвiр’i буяла зеленню трава по литки заввишки. Трельяжна решiтка з захiдного боку будинку рясно поросла жимолостю, i гладенькi бджоли неквапливо гули над восково-бiлими запашними квiтами. Попри ту високу траву, в тi часи будинок iще мав прекрасний вигляд i всi погоджувалися, що Х’юбi збудував найгарнiший дiм в Салимовому Лiгвi, перш нiж у нього поiхав дах. Згiдно з iсторiею, яку перегодом з виснажливим жахом переповiдали кожнiй новiй членкинi Жiночоi асоцiацii, вже на половинi дорiжки Ларрi унюшив щось погане, на кшталт зiпсованого м’яса. Вiн постукав у переднi дверi i вiдповiдi не отримав. Вiн зазирнув крiзь шпарину, але нiчого не змiг там роздивитися в щiльному мороку. Замiсть заходити тут, вiн обiйшов дiм до заднiх дверей, i то на власне щастя. Ззаду сморiд був ще гiршим. Ларрi спробував заднi дверi, виявив iх незамкненими i вступив до кухнi. Там у кутку розпростерлася Бьордi Марстен, ноги розчепiренi, ступнi босi. Пiвголови в неi було знесено пострiлом майже впритул з тридцять-нуль-шостого калiбру[46 - .30-06 Springfield – стандартний набiй армiйськоi зброi США у 1906–1970 роках, у метричнiй системi аналогiчний калiбру 7,62 ? 63мм.]. («Мухи, – завжди в цьому мiсцi проказувала Одрi Герсi, говорячи зi спокiйною авторитетнiстю. – Ларрi розказував, що кухня були повна iми. Гудять усюди, сiдають на… самi розумiете, i знову злiтають. Мухи»). Ларрi Мак-Лавд розвернувся i вирушив прямим ходом у мiсто. Вiн знайшов Норрiса Варнi, котрий був констеблем у тi часи, та трьох чи чотирьох байдичiв у крамницi Кроссена – тодi цим закладом керував ще батько Мiлта. Серед них був i старший брат Одрi, Джексон. Вони поiхали назад у «шевроле» Норрiса й поштовому пiкапi Ларрi. До того всерединi будинку нiхто з мiста нiколи ще не бував, i це стало великою новиною бiльш як на тиждень. Коли збудження вгамувалось, портлендська «Телегрем» зробила з цього великий репортаж. Дiм Х’юберта Марстена виявився жахливим пацючим кублом, безладно захаращеним смiттям i мотлохом, з вузькими, плутаними проходами, якi вели крiзь стоси пожовклих газет i журналiв та купи обростаючих плiснявою нечитаних дорогих книжок. Попередниця Лоретти Старчер накопала для бiблiотеки Єрусалимового Лiгва повнi зiбрання Дiкенса, Скотта i Мерiетта[47 - Тут, напевне, йдеться про англiйського романiста, приятеля Дiкенса Frederick Marryat (1792–1848).], й вони досi стоять там на полицях. Джексон Герсi взяв до рук журнал «Сатердей Івнiнг Пост», почав гортати i не повiрив власним очам. До кожноi сторiнки липкою стрiчкою було акуратно приклеено доларову банкноту. Норрiс Варнi з’ясував, як пощастило Ларрi, коли той пiшов кругом до заднiх дверей. До стiльця, дулом до переднiх дверей, було примотано смертельну зброю, нацiлену приблизно на груди. Рушниця була зведена, а прив’язана до спускового гачка мотузка тягнулася по коридору до дверноi ручки. («Рушниця була заряджена, авжеж, – казала в цьому мiсцi Одрi. – Смикни Ларрi Мак-Лавд тi дверi, i полетiв би просто до небесноi брами»). Були там й iншi, менш убивчi лихi пастки. Сорокафунтовоi ваги паку газет було прилаштовано над дверима обiдньоi зали. Один з пiдсходнiв, що ведуть на другий поверх, був шарнiрним, i це могло комусь коштувати зламаноi кiсточки. Швидко стало очевидним, що в Х’юбi Марстена не просто поiхав дах – вiн був повноцiнним психом. Його знайшли в спальнi наприкiнцi верхнього коридору, висячим пiд сволоком. (Сюзен з ii подружками з насолодою катували себе iсторiями, назбираними по крихтах вiд дорослих; в Емi Роклiфф на задньому подвiр’i стояв iгровий брусовий будиночок, i вони замикалися в ньому й сидiли у темрявi, лякаючи одна одну Домом Марстена, який спромiгся на статус прозивного iменi ще навiть до того, як Гiтлер вдерся у Польщу, i повторювали iсторii дорослих з такою кiлькiстю жаских подробиць, якi лишень iхнi мiзки здатнi були уявити. Навiть тепер, коли вже спливло вiсiмнадцять рокiв, вона втямила, що сама думка про Дiм Марстена подiяла на неi неначе якесь чародiйське закляття, насилаючи болiсно чiткi образи малих дiвчаток, що, тримаючись за руки, скоцюбленi, сидять в iгровому будиночку Емi, й Емi проказуе з разючою моторошнiстю: «Лице в нього було все роздуте, а язик став чорним i стирчав, i мухи повзали по ньому. Моя мама рсспитффала мiсiс Вертс»). – …оселя. – Що? Перепрошую. Їi висмикнуло назад, у сьогодення, майже фiзичним ривком. Бен уже завертав iз автомагiстралi на з’iзд, що вiв до Салимового Лiгва. – Я сказав, що то була доволi лячна оселя. – Розкажiть менi, як воно там було, коли ви туди зайшли. Вiн невесело розсмiявся i перемкнув фари на дальне свiтло. Прямо попереду, крiзь галерею сосон i ялин, бiгла дворядна асфальтiвка, пустельна. – Це почалося як дитяча забава. Можливо, тiльки нею це завжди й було. Пам’ятайте, це було у 1951 роцi, i дiтлахам доводилося щось вигадувати замiсть того, щоб нюхати з паперових пакетiв клей для складання моделей лiтакiв, яких тодi поки ще не винайшли. Зазвичай я часто грався з дiтьми з Присiлку, та бiльшiсть iх, либонь, уже роз’iхалися звiдси… а тут досi пiвденну частину Салимового Лiгва називають Присiлком? – Так. – Я штукарив з Дейвi Барклаем, Чарлзом Джеймсом, тiльки зазвичай всi його кликали Соннi, з Гаролдом Роберсоном, Флойдом Тiббiтсом… – З Флойдом? – перепитала вона здивовано. – Так. Ви його знаете? – Я зустрiчалася з ним, – сказала вона i, боячись, що промовила це дивно, поспiшливо додала: – Соннi Джеймс теж досi тут живе. У нього автозаправка на Джойнтер-авеню. Гаролд Роберсон помер. Лейкемiя. – Вони всi були старшi за мене, хто на рiк, хто на два. То було чимось на кшталт клубу. Закритого, щоб ви так розумiли. Приймалися тiльки Кривавi Пiрати зi щонайменше трьома рекомендацiями. Вiн сподiвався проказати це легко, але скалка задавненоi гiркоти ховалася в його словах. – Але я був наполегливим. Єдине, чого менi хотiлося в цьому свiтi, це стати Кривавим Пiратом… того лiта принаймнi. – Зрештою вони послабилися i сказали менi, що я зможу вступити, якщо пройду iнiцiацiю, яку Дейвi тут же й придумав. Ми разом пiдемо до Дому Марстена, а я мушу в нього зайти i винести щось звiдти. Як здобич. Вiн хихотнув, але в ротi йому пересохло. – І що сталося? – Я залiз досередини крiзь вiкно. Будинок усе ще був повний мотлоху, хоча минуло дванадцять рокiв. Газети люди, мабуть, забрали пiд час вiйни, але все iнше так i полишили. У передпокоi там стояв стiл, а на ньому ота снiгова куля – ви знаете, про що я кажу? У нiй всерединi маленький будиночок, а якщо ii струснути, там iде снiг. Я поклав ii собi до кишенi, але звiдти не пiшов. Хотiв довести свою вартiснiсть. Тож я пiшов нагору, туди, де вiн повiсився. – Ох, Боже мiй. – Пошукайте там, у скриньцi для дрiбничок, дiстаньте менi сигарету, добре? Я хочу кинути, але зараз менi потрiбно закурити. Вона подала йому сигарету, i вiн тицьнув запальничку на приладовiй панелi. – У будинку смердiло. Ви повiрити не можете, як там смердiло. Плiснявою i гнилими м’якими меблями, i ще якийсь тухлий запах, типу задавненого масла. І живими iстотами – пацюками чи бабаками, чи чим там iще, що гнiздилося в стiнах i зимувало в погребi. Такий жовтий, сирий запах. – Я скрадався вгору по сходах, маленький хлопчик, дев’ять рокiв, переляканий до всирачки. Дiм поскрипував i обсiдав мене, я чув, як тi iстоти поквапливо розбiгаються вiд мене по той бiк тиньку. Я не переставав думати, нiби чую за спиною кроки. Обернутися я боявся, бо можу побачити, як Х’юбi Марстен плентаеться позаду за мною з петлею вiшальника в руцi i геть чорним обличчям. Вiн дуже мiцно стискав кермо. У голосi не залишилося легковажностi. Така iнтенсивнiсть його спогадiв трiшки ii лякала. У жеврiннi приладовоi панелi його обличчя взялося довгими борознами людини, що подорожуе ненависною iй краiною, з якою несила цiлком розпрощатись. – Нагорi сходiв я зiбрав усю свою хоробрiсть i побiг коридором до тiеi кiмнати. Мiй план був: забiгти туди, щось там вхопити, авжеж, а тодi драпати звiдти к лихiй годинi. Дверi в кiнцi коридору стояли зачиненi. Я дивився на них i, наближаючись туди, побачив, що завiси там осунулися, а нижнiй край дверей упираеться в порiг. Я бачив дверну ручку, срiблясту i трохи потьмянiлу в тому мiсцi, де за неi бралися руками. Коли я за неi потягнув, нижнiй край дверей пронизливо верескнув проти дерева, наче жiнка вiд болю. Якби був розумнiшим, гадаю, я вiдразу розвернувся б i чкурнув звiдти, як той чорт. Але я був сповна накачаний адреналiном, тож вхопився за ручку обома руками i потягнув щосили. Дверi розчахнулися. І там був Х’юбi, висiв пiд балкою, силует його тiла окреслювався свiтлом з вiкна. – Ох, Бене, не варто, – сказала вона нервово. – Нi. Я розповiдаю вам правду, – наполегливо заперечив вiн. – Правду про те, що побачив дев’ятирiчний хлопчик, правду, яку через двадцять чотири роки, у всякому разi, пам’ятае оцей ось чоловiк. Х’юбi висiв там i обличчя в нього зовсiм не було чорним. Воно було зеленим. Набряклi очi були заплющенi. Руки синюшного кольору. А потiм вiн розплющив очi. Бен з силою затягнувся сигаретою i шпурнув ii крiзь вiкно у темряву. – Я видав крик, який, мабуть, i за двi милi звiдти було чутно. А потiм я побiг. На половинi сходiв я впав, пiдхопився, вибiг крiзь переднi дверi i прямо вниз по дорозi. Хлопцi чекали мене десь за пiвмилi звiдти. Тiльки тодi я помiтив, що досi тримаю в руцi ту снiгову кулю. І вона досi в мене е. – Ви ж насправдi не думаете, що бачили там Х’юберта Марстена, чи не так, Бене? Далеко попереду вона побачила жовте, мерехтливе свiтло, яке провiщало центр мiста, i зрадiла йому. Пiсля довгоi паузи вiн сказав: – Сам не знаю. Вiн промовив це через силу, неохоче, немов краще волiв би погодитися з нею i на тому закрити цю тему. – Ймовiрно, я так себе накрутив, що все те менi примарилося. А з iншого боку, може бути якась правда в iдеi, що будинки вбирають емоцii, якi в них хтось залишае, заряджаючись ними на кшталт… сухого акумулятора. Можливо, годяща людина, наприклад якийсь надiлений розвинутою уявою хлопчик, може подiяти як каталiзатор на той сухий заряд i змусити його видати активний прояв чогось… чогось такого. Я не кажу конкретно про привидiв. Я кажу про якесь своерiдне тривимiрне телебачення. Можливо, навiть дещо живе. Якогось монстра, як на вашу ласку. Вона витрусила з його пачки сигарету i теж закурила. – Хай там як, а впродовж кiлькох тижнiв по тому я спав у себе в кiмнатi з увiмкнутим свiтлом, а сон про те, як я вiдчиняю тi дверi, сниться менi всю решту життя. Щоразу, як у мене якийсь стрес, той сон повертаеться. – Це просто жахливо. – Нi, аж нiяк, – заперечив вiн. Не дуже, у всякому разi. У всiх нас трапляються поганi сни. Вiн кивнув великим пальцем на безмовнi, сплячi будинки, повз якi вони проiжджали по Джойнтер-авеню. – Інколи я дивуюся, що самi дошки в отих будинках не скрикують вiд тих жахiв, якi трапляються у сновидiннях. Вiн зробив паузу. – Проiдьмо до Єви, посидимо трохи на ганку, якщо ви не проти. До себе я вас запросити не можу – такi правила цього закладу – але в льодовнику у мене зберiгаеться пара бляшанок коли, а в кiмнатi е трохи «Бакардi», якщо бажаете чарочку на сон грядущий. – Я би радо випила одну. Вiн повернув на Залiзничну вулицю, вимкнув фари i завернув на маленьку немощену автостоянку, яка слугувала насельникам пансiону. Заднiй ганок був бiленим з червоною облямiвкою, а трiйко вишикуваних на ньому плетених крiсел дивилися на Роялову рiчку. Сама ця рiчка була мерехтливим сновидiнням. На дальнiм березi рiчки в гiлля дерев вловився пiзнiй лiтнiй мiсяць, на три чвертi повня, i намалював срiбну дорiжку поперек течii. У мовчазному о цiй порi мiстi Сюзен було чутно слабенький пiнявий звук, це вода стiкала крiзь дренажнi шлюзи греблi. – Сiдайте. Я зараз повернуся. Вiн увiйшов до будинку, делiкатно причинивши за собою сiтчастi дверi, а вона сiла в одне з тих крiсел-гойдалок. Вiн подобався iй, попри його дивацтво. Вона не належала до вiруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вiрила, що миттева хiть (яку приховують пiд бiльш невинною назвою «пристрасне захоплення») трапляеться часто. І все ж таки вiн не був тим чоловiком, який зазвичай спонукае до опiвнiчних записiв у «пiдзамочний щоденник» – надто сухорлявий для свого зросту, дещо блiдуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим i свiдчило про його начитанiсть, i очi рiдко виказували хiд його думок. Все це вiнчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчiсували радше пальцями, анiж гребiнцем. І ця iсторiя… Анi «Дочка Конвея», нi «Повiтрянi танцi» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тiкае з дому, прилучаеться до контркультури i, голосуючи на дорозi великим пальцем, вирушае у довгу подорож навмання краiною. Другий – iсторiя Френка Баззi, втiкача з в’язницi, який починае нове життя автомеханiком в iншому штатi i якого зрештою знову ловлять. Обидвi книжки свiтлi, енергiйнi, не схоже було, щоб вiддзеркалена в очах дев’ятирiчного хлопчика тiнь вiшальника Х’юбi Марстена якось позначилася на них. Немов лише через саме це припущення, вона мимовiль потягнулась очима вiд рiчки вгору й лiворуч вiд ганку, туди, де зiрки затуляв останнiй перед мiстом пагорб. – Ось, – сказав вiн. – Сподiваюся, так буде добре. – Подивiться на Дiм Марстена, – сказала вона. Вiн поглянув. Там, нагорi, свiтилося. 7 Напоi скiнчились i пiвнiч минула; мiсяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те i се, а потiм, у паузi, вона промовила: – Ви менi подобаетеся, Бене. І то дуже. – Ви менi теж подобаетеся. І я здивований… нi, я не те мав на увазi. Пам’ятаете той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здаеться якимсь аж занадто невипадковим. – Я б хотiла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити. – Хочу. –Тiльки не поспiшайте. Пам’ятайте, я всього лиш дiвчина з маленького мiстечка. Вiн усмiхнувся: – Це здаеться таким голлiвудським. Але Голлiвуд – це добре. Менi належить тепер вас поцiлувати? – Так, – сказала вона, – гадаю, так належить за сценарiем. Вiн сидiв у сусiдньому з нею крiслi i, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився i притиснувся губами до ii губ, не намагаючись дiстати ii язика або торкнутись ii. Губи у нього були твердими вiд тиску його прямих зубiв, i ще вiдчувався легенький смак-запах рому та тютюну. Вона теж почала гойдатися, i цей рух перетворив iхнiй поцiлунок на дещо нове. Вiн виповнювався й убував, легшав, а потiм мiцнiшав. Вона подумала: «Вiн смакуе мене». Ця думка пробудила в нiй якесь таемне, чисте збудження, i вона перервала поцiлунок, перш нiж той мiг завести ii далi. – Ух ти, – видихнув вiн. – Хочеш прийти завтра ввечерi до мене додому, повечеряти? – спитала вона. – Їй-бо, моi рiднi радi будуть познайомитися з тобою. У насолодi й безтурботностi цiеi митi вона могла пiднести матерi такого хабаря. – Домашнi страви? – Найдомашнiшi. – Залюбки. Вiдтодi, як сюди приiхав, я живу на напiвфабрикатах. – О шостiй? Ми рано вечеряемо тут, у нашiм закуттi. – Авжеж. Чудово. Й оскiльки зайшлося про домiвку, то краще я тебе туди доставлю. Поiхали. Дорогою в машинi вони не розмовляли, доки на верхiвцi пагорба вона не побачила мерехтливе свiтло нiчника – того, який ii мати завжди залишала ввiмкнутим, коли дочка запiзнювалася додому. – Цiкаво, хто це там зараз, вночi? – запитала вона, подивившись у бiк Дому Марстена. – Новий власник, напевне, – промовив вiн байдуже. – Воно не схоже на електричне, це свiтло, – гадала вона. – Занадто жовте, занадто слабеньке. Мабуть, гасова лампа. – Ймовiрно, там поки ще не мали можливостi пiдключити електрику. – Можливо. Але майже кожен, хто бодай трохи думае наперед, звернувся б до електричноi компанii, перш нiж вселятися. Вiн не вiдповiв. Вони вже прибули на ii заiзд. – Бене, – зненацька запитала вона, – а твоя нова книжка про Дiм Марстена? Вiн розсмiявся й поцiлував ii в кiнчик носа: – Вже пiзно. Вона йому усмiхнулась: – Я не збиралася винюшувати. – Все гаразд. Але, мабуть, iншим разом… за денного свiтла. – Окей. – Краще катай додому, дiвчисько. Завтра о шостiй? Вона поглянула собi на годинник: – Сьогоднi о шостiй. – Добранiч, Сюзен. – Добранiч. Вона вийшла з машини i легко побiгла дорiжкою до бiчних дверей, а потiм обернулася й помахала йому, коли вiн уже вiд’iжджав. Перш нiж зайти, вона дописала в замовлення молочаревi сметану. З печеною картоплею це зробить вечерю особливою.. Вона затрималася ще на якусь хвилину, перш нiж заходити, дивлячись на Дiм Марстена на пагорбi. 8 У своiй маленькiй, як коробка, кiмнатi вiн роздягся, не вмикаючи свiтла, i голим заповз у постiль. Така привабна дiвчина, перша така вiдтодi, як загинула Мiранда. Вiн сподiвався, що не намагатиметься перетворити ii на нову Мiранду; це було б болiсно для нього i жахливо несправедливо щодо неi. Вiн улiгся i дозволив собi вiдпливати. Незадовго до того, як зануритися в сон, вiн зiпнувся i, спершись на лiктi, подивився повз квадратну тiнь друкарськоi машинки й тоненький стос рукопису поряд iз нею крiзь вiкно. Пiсля того, як подивився кiлька iнших кiмнат, вiн спецiально попрохав у Єви Мiллер цю, тому що вона дивилася прямо на Дiм Марстена. Свiтло в ньому досi горiло. Тiеi ночi, вперше вiдтодi, як вiн приiхав у Єрусалимове Лiгво, йому наснився той старий сон, i нiколи ще вiн не приходив з такою реалiстичнiстю пiсля тих жахливих, криваво-червоних ночей вiдразу по загибелi Мiранди в мотоциклетнiй аварii. Пробiжка по коридору, моторошне верещання дверей, коли вiн iх потягнув i вiдчинив, звисаюча фiгура раптом розплющуе своi огиднi, набряклi очi, сам вiн розвертаеться до дверей у тiй уповiльненiй, мулистiй панiцi сновидiння… І знаходить iх замкненими. Роздiл третiй. Лiгво (І) 1 Мiстечко не бариться зi своiм пробудженням – справи не чекатимуть. Навiть коли краечок сонця ще лежить за обрiем, а на землi темрява, вже розпочалася дiяльнiсть. 2 4:00 ранку. Сини Грiффена – вiсiмнадцятирiчний Гел i Джек чотирнадцяти рокiв та двое найманих робiтникiв розпочинали доiння. Корiвник тут, вибiлений i сяючий, був дивом чистоти. Посереднi, мiж без единоi цятки прогонами, що йшли з обох бокiв перед стiйлами, пролягав напувальний бетонний жолоб. Гел, клацнувши вмикачем у дальнiм кiнцi, вiдкрив клапан i подав воду. Ввiмкнувшись у роботу, рiвно загудiв електричний насос, потягнувши воду з одного з двох артезiанських колодязiв, якими послуговувалося iхне обiйстя. Похмурий хлопець, вайлуватий, сьогоднi вiн був особливо не в гуморi. Минулого вечора вони з батьком з’ясовували стосунки. Гел хотiв кинути школу. Вiн ненавидiв школу. Вiн ненавидiв ii нудьгу, ii вимогу недвижно висиджувати по цiлих п’ятдесят хвилин його часу, i ще вiн ненавидiв усi предмети, за винятком деревообробки та рисування. Уроки англiйськоi бiсили, iсторiя була дурня дурнею, а дiлова математика незбагненною. І нiщо з того не мало значення, от де пекло. Коровам байдуже, говориш ти «мабудь» чи припускаешся помилок в iнших словах, iм байдуже, хто був головнокомандувачем клятоi Потомакськоi армii пiд час клятоi Громадянськоi вiйни[48 - Army of the Potomac – головна армiя пiвнiчного Союзу пiд час Громадянськоi вiйни в США (1961–1965), пойменована за назвою рiчки Потомак, якою проходила межа мiж пiвнiчними та пiвденними штатами.], а щодо рахiвництва, то його власний, крий боже, батечко не зможе скласти дроби двi п’ятих та одна друга навiть пiд загрозою розстрiлу. Тому вiн i тримае бухгалтера. І лишень поглянути на того парубка! Вивчився в коледжi, а досi робить на такого бовдура, як його старий. Батько сам йому казав багато разiв, що не в книжнiй науцi секрет успiшного бiзнесу (а молочне господарство такий самий бiзнес, як будь-який iнший); знатись на людях – ось у чiм секрет. Його батько – великий накидач отого лайна про чуда освiти, а сам зi своею шестикласною освiтою. Вiн нiчого нiколи не читав, окрiм «Рiдерз Дайджесту»[49 - «Reader’s Digest» («Читацький огляд») – заснований у Нью-Йорку 1922 р. журнал для сiмейного читання, який регулярно видае антологii актуальних бестселерiв i класики, у кожному томi вмiщуеться 4–5 стислих версiй романiв.], а ферма заробляе $ 16 000 на рiк. Знатися на людях. Мати змогу з ними ручкатися i передавати вiтання iхнiм жiнкам по iменах. Атож, Гел знався на людях. Їх е два види: тi, якими вiн може попихати, i тi, якими не може. Чисельна перевага перших над другими десять проти одного. На жаль, його батько був таким одним. Вiн озирнувся на Джека, котрий повiльно i мрiйливо пiдкидав сiно з початоi паки в першi чотири стiйла. Ось вам книжний черв, татусiв пестунчик. Жалюгiдний дрiбний гiвнюк. – Нумо, ворушися, – гукнув Гел. – Наддай ще сiна. Вiн вiдiмкнув комору i дiстав перший з iхнiх чотирьох доiльних апаратiв. Несамовито кривлячись вiд блискоту його сталевого верху, вiн покотив апарат по проходу. Школа. Та йобана, крий боже, школа. Наступнi дев’ять мiсяцiв зяяли перед ним, мов якась безкiнечна могила. 3 4:30 ранку. Плоди вчорашнього пiзнього доiння були переробленi i поiхали до Лiгва, але тепер уже не в бiдонах з оцинкованоi сталi, а в картонних пакетах пiд яскравим лейблом «Молочарня Теннета». Батько Чарлза Грiффена ще продавав свое молоко сам вiд себе, але зараз це вже не було практичним. Конгломерати зжерли останнiх незалежних виробникiв. Молочником у захiдному Салимi був Ірвiн П’юрiнтон, i свiй маршрут вiн розпочинав з Брок-стрiт (називаною поза мiстом Брок-роуд або Та Безбожна Пральна Дошка). Пiзнiше вiн об’iде центром мiста, а потiм обробить передмiстя вздовж Брукс-роуд. У серпнi Вiновi виповнилося шiстдесят один, i вихiд на пенсiю вперше почав здаватись йому справжнiм i можливим. Його дружина, осоружна стара курва на iм’я Елсi, померла восени 1973 року (випередження його було единою люб’язною справою, яку вона зробила за двадцять сiм рокiв iхнього шлюбу), тож коли пенсiя нарештi настане, вiн збирався забрати свого собаку, дворняжку-напiвкокера на iм’я Док, i переiхати пiвденнiше, до Пемаквiд Пойнту[50 - Pemaquid Point – мис зi збудованим у 1828 роцi знаменитим маяком бiля мiста Бристоль, популярна курортна мiсцина в штатi Мейн.]. Вiн планував спати щодня до дев’ятоi i нiколи бiльше не бачити, як сходить сонце. Вiн зупинився перед будинком Нортонiв i склав до свого козуба iхне замовлення: помаранчевий сiк, двi кварти молока, дюжина яець. Коли вилазив з кабiни, в колiнi стрельнуло болем, але слабенько. Цей день обiцяв бути чудовим. До звичайного замовлення мiсiс Нортон округлим, за методом Палмера[51 - Palmer-method – розроблений Остiном Палмером (1960–1927) метод швидкiсного розбiрливого курсивного письма, колись найпопулярнiший у США.], почерком Сюзен було дописано: «Будь ласка, Вiне, покладiть одну маленьку сметану. Дякую». П’юрiнтон пiшов по сметану назад: мабуть, це буде один з тих днiв, коли всiм хочеться чогось особливого. Сметана! Одного разу вiн ii куштував i йому хотiлося виригати. Небо на сходi почало свiтлiшати, а на полях мiж тут i мiстом королiвським розсипом дiамантiв виблискувала роса. 4 5:15 ранку. Одягнена в заношений домашнiй халат i рожевi шльопанцi Єва Мiллер уже двадцять хвилин як встала. Вона готувала собi снiданок – яечня з чотирьох яець, вiсiм шматочкiв шинки, пательня смаженоi картоплi. Це скромне снiдання вона прикрасить двома скибочками тоста з варенням, десятиунцiевою склянкою помаранчевого соку[52 - 10 унцiй = 283,49 грамiв.] i чашкою кави з вершками на закiнчення. Дебела, але не достоту товстуха; надто завзято вона працювала, щоби тримати свiй заклад на належному рiвнi, де там iй було ще товстiти. Вигини ii тiла були героiчними, раблезiанськими. Бачити ii в русi, коли вона пораеться бiля своеi восьмиконфорочноi електроплити, то було як дивитися на неугавне хвилювання морського припливу або пересування пiщаних дюн. Вона любила поглинати свiй снiданок саме так, цiлковито на самотi, плануючи роботу на день. Роботи було чимало: середа – це той день, коли вона мiняла постiльну бiлизну. Наразi в неi було дев’ять пожильцiв, включно з отим новим, мiстером Мiерзом. Будинок мав три поверхи й сiмнадцять номерiв, а ще ж були пiдлоги, якi слiд помити, сходи поскромадити, натерти воском перила, i килим пора перевернути в центральнiй спiльнiй вiтальнi. З дечим собi допомогти вона покличе Пронозу Крейга, якщо той не заспиться пiсля важкоi пиятики. Якраз коли вона сiдала до столу, прочинилися заднi дверi. – Вiтаю, Вiне. Як ся маеш? – Нiчогенько. Колiно трохи вибрикуе. – Шкода таке чути. Ти можеш додати ще одну кварту молока i галон отого лимонаду? – Звичайно, – сказав вiн покiрливо. – Я знав, що сьоднi буде саме такий день. Вона колупалася в своiй яечнi, не реагуючи на це зауваження. Вiн П’юрiнтон завжди вмiе знайти, на що пожалiтися, хоча Бог знае, вiн мусив би почуватися найщасливiшою людиною серед живих пiсля того, як та скажена мегера, з якою вiн був жонатий, упала з драбини в погреб i скрутила собi в’язи. За чверть до шостоi, якраз коли вона закiнчувала другу чашку кави i курила «Честерфiлд», об стiну будинку гепнула «Прес-Гералд» i впала в трояндовi кущi. Це так уже втрете цього тижня; той хлопець Кiлбi прагне бейсбольного успiху. Можливо, доставка газет здвигнула йому розум. Ну, хай газета поки полежить там. Найвранiшнiше сонячне свiтло, тоненьке й дорогоцiнно золоте, вливалося крiзь схiднi вiкна. Це були найкращi хвилини ii дня, i вона нiзащо не потривожить iх незворушний спокiй. Їi пансiонери користувалися плитою i холодильником – це, як i щотижнева перемiна постiльноi бiлизни, входило в плату за житло – i невдовзi цей спокiй буде зруйновано, щойно Гровер Верiлл i Мiкi Сильвестер спустяться, щоб налопатися своеi кашi i iхати на фабрику аж ген там, у Гейтс-Фоллзi, де вони обидва працювали. Так, нiби ii думка послала iм сигнал з’явитися, зашумiла вода в унiтазi на другому поверсi i Єва почула на сходах важкi робочi черевики Сильвестера. Вона з зiтханням пiдвелася i рушила рятувати газету. 5 6:05 ранку. Тонкий дитячий плач пронизав тонкий ранковий сон Сендi Мак-Дугалл, i вона встала, все ще з затуманеними очима, подивитись на немовля. Вона обдерла гомiлку об нiчний столик i йойкнула: – Кака! Почувши ii голос, дитина заплакала дужче. – Замовч! – крикнула Сендi. – Я вже йду! Вузьким коридором трейлера вона пройшла в кухню, струнка дiвчина, що вже втрачала залишки тiеi незначноi привабливостi, яку могла колись мати. Вона дiстала з холодильника пляшечку Рендi, подумала, чи не пiдiгрiти ii, та потiм передумала: ну його к бiсу. Якщо тобi аж так цього хочеться, скиглiю, то зможеш попити й холодним. Вона пройшла до його спальнi i холодно подивилась на нього. Хлопчику вже десять мiсяцiв, але був вiн хворобливим i плаксивим. Тiльки минулого мiсяця почав повзати. Може, в нього той поганий полiомiелiт чи ще щось. Зараз там щось таке було в нього на руках, а ще й на стiнi. Вона ворухнулася вперед, дивуючись, у що це вiн, во iм’я Марii, закалявся. Їй було сiмнадцять, i в липнi вони з чоловiком вiдсвяткували першу рiчницю свого весiлля. На той момент, коли вона виходила за Ройса Мак-Дугалла, з шестимiсячною вагiтнiстю i схожа на дирижабль «Гуд’iар»[53 - Дирижаблi, якi з 1918 року випускае найбiльша в свiтi гумова компанiя «Goodyear», зараз переважно використовуються як носii реклами.], шлюб здавався таким достоту благословенним, яким його тодi оголосив отець Каллаген – просто благословенним рятувальним виходом. Тепер вiн здавався просто купкою какiв. Кака й була саме тим, побачила вона з огидою, чим Рендi вимазав собi всi руки, i стiнку, i волосся. Вона стояла з холодною пляшкою в руцi, тупо дивлячись на дитя. Оце й е те, заради чого вона кинула старшу школу, кинула друзiв, своi надii стати моделлю. Заради цього гидотного трейлера, що навiки застряг тут, на Присiлку, i пластик всерединi вже смугами вiдстае вiд поверхонь, заради чоловiка, який працюе на фабрицi цiлий день i йде пити або грати в покер зi своiми непутящими приятелями з автозаправки ввечерi. Заради цього дитяти – викапаний його непутящий батечко й вимазуе каками геть усе. Вiн кричав на всю силу своiх легень. – Заткайся, ти! – крикнула вона раптом у вiдповiдь i кинула на нього пластикову пляшку. Та вдарила його в лоба i вiн перекинувся в своiй колисцi на спину, репетуючи й молотячи ручками. Зразу пiд лiнiею волосся вiдбилося червоне коло, i вона вiдчула, як жахлива хвиля задоволення, жалостi i ненавистi сплеснулася iй у горлi. Вона, неначе якусь ганчiрку, вихопила його з колиски. – Заткнися! Заткнися! Заткнися! Вона вдарила його двiчi, перш нiж змогла себе зупинити, i Рендi так сильно зайшовся вiд болю, що його крики стали аж беззвучними. Вiн лежав, хапаючи ротом повiтря, у своiй колисцi, обличчя було фiолетовим. – Я вибачаюся, – пробурмотiла вона. – Ісусе, Марiе i Йосифе. Я вибачаюся. З тобою все гаразд, Рендi? Одну хвилиночку, зараз мама тебе вiдчистить. Коли вона повернулась назад з мокрою ганчiркою, напухлi повiки Рендi майже сховали його очi i вже синiшали. Але пляшечку вiн узяв, i коли вона вологою ганчiркою почала витирати йому обличчя, вiн iй беззубо заусмiхався. Скажу Рою, що я його переповивала i вiн упав зi стола, подумала вона. Вiн повiрить. Ох, Боже, зроби так, щоби вiн повiрив. 6 6:45 ранку. Бiльшiсть «синiх комiрцiв» Салимового Лiгва перебували в дорозi на роботу. Майк Раерсон був одним з тих небагатьох, якi працювали в самому мiстi. У щорiчному мiському звiтi вiн значився як доглядач паркiв i спортивних майданчикiв, але фактично Майк вiдповiдав за пiдтримання в порядку трьох мiських кладовищ. Влiтку це забирало майже весь робочий час, але ж i взимку вiн не байдикував, як дехто з тутешнiх, скажiмо, отой в’iдливий Джордж Мiддлер у реманентнiй крамницi, схоже, собi думае. Принагiдно вiн працював ще й на Карла Формена, мiського трунаря, а бiльшiсть старих людей зазвичай дають дуба взимку. Зараз вiн iхав на Бернс-роуд своiм пiкапом, до якого були завантаженi великi садовi ножицi, акумуляторний секатор для живоплотiв, коробка штативiв для меморiальних прапорцiв, лом, щоб пiдважувати надгробки, якi, можливо, провалилися, та двi газонокосарки «Брiггз & Стреттон»[54 - «Briggs & Stratton» – заснована 1908 р. велика компанiя з виробництва двигунiв внутрiшнього згоряння.]. Зранку вiн постриже траву на Злагiдному Пагорбi i пiдправить, де потрiбно, надгробки та кам’яну огорожу, а по обiдi поiде на протилежний кiнець мiста, до кладовища при Шкiльному пагорбi, куди iнколи вчителi приходять робити естамповi копii надгробних рельефiв у пам’ять зниклоi колись колонii «трясунiв», якi ховали там колись своiх померлих[55 - Shakers – англiйського походження секта християн-харизматiв, що особливо розквiтла у ХІХ ст. в США; «шейкери» дотримувалися комунального способу життя, асексуальностi, пацифiзму, вiдправляли екстатичнi богослужiння з танцями й пiснями, не цуралися мистецтва та нових технологiй.]. Але з усiх трьох мiських цвинтарiв Злагiдний Пагорб подобався йому найбiльше. Вiн сподiвався, що одного дня i його зможуть поховати там – десь так рокiв через сто. Мав вiн двадцять сiм рокiв i протягом своеi доволi строкатоi кар’ери три роки вiдбув у коледжi. Вiн не полишав надiю колись туди повернутися i завершити навчання. Гарний з виду, вiдкритий, приемний, вiн не мав проблем з пiдчепленням неодружених жiнок суботнiми вечорами «У Делла» або в Портлендi. Деяких з них вiдвертала його робота, i Майк щиро не мiг цього зрозумiти. Приемна ж робота, i нiякого начальства нема, яке зазирало б тобi через плече, i робиш на свiжому повiтрi, пiд Божими небесами; i що з того, якщо вiн iнколи рие могильнi ями або при нагодi кермуе катафалком Карла Формена. Хтось же це мусить робити. На його розсуд, единим явищем, природнiшим за смерть, був тiльки секс. Щось стиха собi мугикаючи, вiн повернув на Бернс-роуд i, рушаючи вгору пагорбом, перемкнув на другу передачу. Позаду нього згорда вiялася суха курява. Крiзь пониклу лiтню зелень обабiч дороги йому було видно стовбури безлистих дерев, що згорiли у тiй великiй пожежi 51-го року, наче кiстки трухлявiючих скелетiв. Вiн знав, що там легко потрапити в пастку вiтролому i зламати собi ногу, якщо не бути обережним. Навiть через двадцять п’ять рокiв залишаеться цей шрам тiеi великоi пожежi. Ну, так воно й ведеться. Посеред життя ми перебуваемо в смертi[56 - Фраза з григорiанського хоралу XIV ст. «Media vita in morte sumus», яка в нацiональних перекладах перейшла до погребальних молитов рiзних протестантських церков.]. Цвинтар лежав на верхiвцi пагорба, i Майк завернув на заiзд, готовий вилiзти й вiдiмкнути браму… та тут же вдарив по гальмах, i трак, здригаючись, став. На кованих залiзних воротах униз головою висiло тiло собаки, i земля внизу була закаляна його кров’ю. Майк вилiз iз кабiни i поспiшив туди. З заднiх кишень вiн витяг робочi рукавицi й одною рукою пiдважив голову собаки. Та пiддалася з жахливою, безкостою легкiстю, i Майк задивився в порожнi, осклянiлi очi Дока, напiвкокера Вiна П’юрiнтона. Собаку було повiшено на одному з високих шпичакiв ворiт, неначе шмат яловичини на рiзницькому гаку. Мухи, повiльнi серед прохолоди раннього ранку, вже лiниво повзали по трупу. Майк щосили пружився, пiдсмикував i зрештою зняв його, вiдчуваючи нудоту в черевi вiд тих болотних звукiв, що супроводжували його зусилля. Цвинтарний вандалiзм не був для нього чимсь новим, особливо пiд час Гелловiну, але до нього було ще пiвтора мiсяця i такого, як оце, вiн ще нiколи не бачив. Зазвичай вандали задовольнялися тим, що перекинуть кiлька надгробкiв, надряпають кiлька матюкiв або повiсять на воротах паперового скелета. Але якщо це вбивство – робота якихось пiдлiткiв, тодi вони справжнi паскудники. Вiновi це розiб’е серце. Вiн мiркував, чи не повезти собаку прямо до мiста i показати Паркiнсу Гiллеспi, та вирiшив, що нiчого цим не досягне, вiн зможе доставити бiдолаху Дока у мiсто, коли поiде туди обiдати – хоча навряд матиме сьогоднi великий апетит. Вiн вiдiмкнув ворота i поглянув на своi рукавицi, якi були вимазанi в кров. Треба буде вiдчистити залiзнi грати ворiт, i зрештою виглядало на те, що сьогоднi по обiдi на Шкiльний Пагорб вiн не поiде. Вiн заiхав на кладовище i поставив машину, бiльше не мугикаючи. Весь смак пiшов геть iз цього дня. 7 8:00 ранку. Незграбнi жовтi шкiльнi автобуси виконували усталенi рейси, пiдбираючи дiтей, якi чекали бiля своiх поштових скриньок, тримаючи обiднi пакунки й пустуючи. Одним iз цих автобусiв кермував Чарлi Родс, i його забiрний маршрут покривав дорогу Теггартiв Ручай у схiдному Лiгвi та верхню половину Джойнтер-авеню. Дiти, якi iздили автобусом Чарлi, поводилися найкраще в мiстi – та й у всьому шкiльному окрузi, правду сказати. В автобусi №6 не було крикiв, дурних вибрикiв чи смикання за коси. Всi сидiли збiса тихо i дбали про своi манери, бо iнакше йшли б двi милi пiшки до початковоi школи на Стенлi-стрiт i там уже в адмiнiстрацii пояснювали, чому так. Вiн знав, що вони про нього думають, i добре уявляв, як вони поза очi його обзивають. Та ну й гаразд. Вiн нiкому не дозволить дуркувати i коiти капостi в своему автобусi. Хай прибережуть це для своiх безхребетних учителiв. Директор на Стенлi-стрiт мав нахабство запитати його, чи не занадто «iмпульсивно» вiн дiяв, коли три днi поспiль висаджував того хлопця, Дарема, лише за те, що той дещо гучно балакав. Чарлi просто подивився на нього, i зрештою той жовтодзьобий дрiбний шмаркач директор, якихось чотири роки пiсля коледжу, вiдвiв очi. Чоловiком, що керував автопарком Адмiнiстративного шкiльного округу №21, був Дейв Фелсен, старий друзяка; вони разом пройшли всю Корею[57 - Ідеться про вiйну 1950–1953 рр. мiж комунiстичною Пiвнiчною Кореею i Пiвденною Республiкою Корея, хоча реальнi бойовi дii переважно вели: з одного боку армiя КНР i ВПС СРСР, а з другого – контингент ООН, що головним чином складався з американських вiйськ.]. Вони розумiли один одного. Вони розумiли, що вiдбуваеться в краiнi. Вони розумiли, як хлопець, який у 1958 роцi «дещо гучно балакав» у шкiльному автобусi, став хлопцем, який посцяв на прапор у 1968-му[58 - Згадано про тодiшнi протести студентськоi молодi i гiппi в США проти вiйни у В’етнамi, з випадками спалення й обсцикання американських прапорiв чи обпльовування солдатiв, якi повернулися з фронту.]. Вiн кинув погляд у верхне широке дзеркало i побачив, як Мерi Кейт Грiгсон передае записку своему малому лизунчику Бренту Теннi. Малий лизунчик, йо, точно. Вони шпокаються мiж собою в цi часи ще до шостого класу. Вiн з’iхав на узбiччя i зупинився, ввiмкнувши стоповi мигавки. Мерi Кейт i Брент скинули очi, зляканi. – Маете багацько за що потеревенити? – запитав вiн у дзеркало. – Добре. Тодi вперед. Вiн розкрив складанi дверi i зачекав, поки вони заберуться геть к бiсу з його автобуса. 8 9:00 ранку. Проноза Крейг скотився з лiжка – буквально. Сонячне свiтло, що било крiзь його вiкно на другому поверсi, було слiпучим. Голова нудотно гудiла. А той парубок, письменник, нагорi вже знай собi цюкае. Ісусе Христе, вiд отакого цюк-цю-цюк день у день людина може впiймати щось навiть гiрше за бiлочку. Вiн пiдвiвся i в трусах та майцi пiшов до календаря подивитися, чи сьогоднi не той день, що вiн його сам собi призначив для безробiття. Нi. Сьогоднi була середа. Похмiлля в нього було не таким важким, яким воно часом бувало. Вiн гуляв «У Делла», аж поки там не зачинилися о першiй, але мав тiльки два долари i не спромiгся нажебрати собi багато пива пiсля того, як iх витратив. Втрачаю хист, подумав вiн, i пошкрябав рукою щоку. Вiн натягнув на себе теплу пiдсорочку, яку носив i взимку, i влiтку, надiв зеленi робочi штани, а потiм вiдчинив шафку i дiстав свiй снiданок – пляшку теплого пива випити тут, нагорi, а даровану державою коробку вiвсяних пластiвцiв спожити внизу. Вiн ненавидiв вiвсянку, але пообiцяв удовi, що допоможе iй перевернути той килим, а вона, либонь, запланувала й ще якiсь клопоти. Вiн не ремствував – не дуже – але це було пониженням вiд тих часiв, коли Єва Мiллер дiлила з ним лiжко. Їi чоловiк загинув у трагiчнiй халепi на лiсопильнiй фабрицi у 1959-му, i це доволi кумедно, ну, якщо взагалi можна назвати таку жахливу пригоду кумедною. У тi часи на лiсопильнi працювало шiстдесят чи сiмдесят робiтникiв, i Ралф Мiллер був кандидатом на посаду голови правлiння. Те, що з ним сталося, було своерiдно кумедним тому, що на той час уже минуло сiм рокiв, з 1952-го, коли вiн з бригадира пiднявся до головноi контори, як Ралф не торкався там жодноi машинерii. Авжеж, так компанiя виявила людинi свою вдячнiсть, i Проноза вважав, що Ралф ii заслужив. Коли пiдхльостувана схiдним вiтром швидкiстю двадцять п’ять миль на годину Велика пожежа промелася Мочарами i перестрибнула на Джойнтер-авеню, здавалося, що лiсопильнi точно гаплик. Пожежнi департаменти шести сусiднiх поселень мали достатньо клопоту, намагаючись рятувати мiсто, куди вже там вiдривати людей на таку срану операцiю, як лiсопильня Єрусалимового Лiгва. Тодi Ралф Мiллер зорганiзував усю другу змiну в пожежну команду i пiд його керiвництвом вони змочували дах i зробили те, чого не здатнi були зробити захiднiше Джойнтер-авеню всi пожежнi департаменти разом – вiн збудував протипожежну стiну, яка зупинила вогонь i завернула його на пiвдень, де його й було цiлком придушено. За сiм рокiв по тому вiн упав у кришильну машину, коли розмовляв з якимись тузами, що приiхали сюди з одноi Массачусетськоi компанii. Вiн показував iм фабрику, сподiваючись заохотити iх до iнвестицiй. Його нога послизнулась у калюжцi води i сучий син гунув у дробарку просто в них на очах. Зайве казати, що будь-яка можливiсть угоди стерлась на порох разом iз Ралфом Мiллером. Лiсопильня, яку вiн врятував у 1951-му, закрилась назавжди у лютому 1960-го. Проноза подивився у забризкане водою дзеркало i причесав свое сиве волосся, кудлате, красиве i досi сексуальне в його шiстдесят сiм. Воно, схоже, було единим у ньому, що процвiтало на алкоголi. Потiм вiн надягнув робочу сорочку-хакi, взяв свою коробку з вiвсянкою i пiшов наниз. І оттакоi, майже через шiстнадцять рокiв пiсля того, як усе те трапилось, вiн найманий доморядник-рукоблуд у жiнки, яку колись вкладав у лiжко – жiнки, яку вiн досi вважае збiса привабливою. Вдова налетiла на нього, як той кондор, щойно вiн увiйшов до сонячноi кухнi. – Слухай, Пронозо, ти не мiг би навоскувати вхiднi перила пiсля того, як поснiдаеш? Маеш час? Вони обое зберiгали лагiдну видимiсть того, що вiн все це робить з власноi ласки, а не як плату за свою кiмнату нагорi, яка коштуе чотирнадцять доларiв за тиждень. – Звiсно, зроблю, Єво. – І той килим у переднiй кiмнатi… – …треба перевернути. Йо, я пам’ятаю. – Як твоя голова цього ранку? Вона поставила запитання дiловим тоном, не дозволяючи жодному спiвчуттю ввiйти в ii голос… але Проноза вiдчув його присутнiсть пiд сподом. – Голова в порядку, – вiдповiв вiн ображено, ставлячи скип’ятити воду для вiвсяних пластiвцiв. – Тебе допiзна не було, тому я й спитала. – Отримала якийсь рапорт на мене, чи не так? Вiн з гумором накивнув iй бровою i з задоволенням побачив, що вона досi може зашарiтися як школярочка, хоча всi колишнi забави вони облишили майже дев’ять рокiв тому. – Та ну тебе, Еде… Вона була единою, хто досi звав його так. Для всiх iнших у Лiгвi вiн був просто Пронозою. Та й нехай, з цим усе гаразд. Хай собi звуть його як тiльки iм забажаеться. Це прiзвисько прилипло до нього, i то цiлком заслужено. – Не переймайся, – буркнув вiн. – Я на лiву ногу з лiжка встав. – Випав з нього, судячи зi звуку. Вона промовила це жвавiше, нiж мала намiр, але Проноза лише гмикнув. Вiн заварив i з’iв свою ненависну вiвсянку, потiм узяв бляшанку меблевого воску та ганчiрки i не озирнувся. Нагорi не вгавало цюк-цюк друкарськоi машинки того парубка. Вiннi Апшо, котрий також жив там у кiмнатi навпроти, казав, що той кожного ранку починае о дев’ятiй, продовжуе до полудня, знов починае о третiй, продовжуе до шостоi, знов починае о дев’ятiй i так не вгавае аж до пiвночi. Проноза не мiг уявити, щоб хтось мав стiльки слiв у своiй головi. Та все ж таки вiн здавався доволi приемним типом i, може, якогось вечора «У Делла» роздобриться на не одне пиво. Вiн чув, що бiльшiсть отаких письменникiв п’ють, як конi. Вiн почав методично полiрувати перила i знову повернувся думками до вдови. Вона перетворила цей будинок на пансiон завдяки страховим грошам свого чоловiка, i iй непогано ведеться. А чом би й не велося? Вона працюе як та тяглова коняка. Але ж, напевне, колись звикла регулярно отримувати отого вiд свого чоловiка, тож коли журба з неi вимилася, та потреба залишилась. Боже, як же вона любила те робити! У тi роки, шiстдесят перший, шiстдесят другий, люди ще кликали його Едом, а не Пронозою, i вiн iще сам тримав пляшку, а не навпаки. Мав добру роботу на залiзницi «Бостон i Мейн», i одноi ночi 1962 року це й сталося. Вiн припинив своi розмiренi, вихровi рухи i задивився крiзь вузьке оглядове вiконце на сходовому майданчику другого поверху. Воно було заповнене золотом дурнiв, останнiм яскравим свiтлом лiта, свiтлом, що насмiхалося з холоду, з тремтливоi осенi i ще холоднiшоi зими, що прийде слiдом за нею. Спiвучасть iх була обопiльною тiеi ночi, i пiсля того, як тее сталося i вони лежали разом у темрявi ii спальнi, вона почала плакати i казати йому, що вони вчинили непорядно. Вiн сказав iй, що порядно, сам не знаючи, порядно було це робити чи нi, та й не переймаючись тим, а тим часом пiвнiчний вiтер скрикував, i кашляв, i завивав, шугаючи з карнизiв, а ii кiмната була теплою i затишною, i зрештою вони заснули разом, як ложки в шухлядi мисника. Ах, Боже i синку твiй Ісусе, час тече як та рiчка, i Ед загадався, чи той парубок, письменник, про це знае. Вiн знову почав полiрувати перила довгими, розмашними погладжуваннями. 9 10:00 ранку. Перерва у початковiй школi на Стенлi-стрiт, найновiшiй шкiльнiй будiвлi у Лiгвi, якою пишалося мiсто. Шкiльний округ досi сплачував за цю невисоку, немов щойно з целофану, будiвлю на чотири класних кiмнати, яка була такою ж мiрою новенькою, свiтлою i модерною, як початкова школа на Брок-стрiт старою i темною. Рiчi Боддiн, першорядний шкiльний кривдник, який цим статусом пишався, грандом вийшов на iгровий майданчик, очi шукають того мудросракого новачка, який знав усi вiдповiдi на математицi. Жоден новачок вiльготно не приживався в його школi без пiзнання того, хто тут бос. Особливо якийсь чотириокий пiдарко, вчительський пестунчик, як оцей. Рiчi було одинадцять рокiв, а важив вiн 140 фунтiв[59 - 140 фунтiв = 63,5 кг.]. Усе життя Рiчi його мати закликала людей помилуватися, який моцний молодик ii син. Таким чином Рiчi зрозумiв, що вiн великий. Інколи вiн уявляв собi, нiби вiдчувае, як здригаеться пiд його ногами земля, коли вiн iде. А коли виросте, вiн куритиме «Кемел», точно як його старий. Його боялися четверто- i п’ятикласники, а меншi дiти вважали за iдола шкiльного подвiр’я. Коли вiн перейде у сьомий клас до школи на Брок-стрiт, iхнiй пантеон зубожiе без свого диявола. Все це дарувало йому величезне задоволення. А онде й той пацан, Петрi, чекае, що його приймуть на цiй перервi пограти в тач-футбол[60 - Touch football – полегшений варiант гри в американський футбол, де гравця, який несе м’яч, достатньо лише торкнутися, а не заблокувати на землi.]. – Гей! – гукнув Рiчi. Всi озирнулися, окрiм Петрi. Очi у всiх при цiм були склянистими, i кожна пара очей виказувала полегшення, коли вони побачили, що Рiчi втупився в когось iншого. – Гей, ти! Чотириокий! Марк Петрi обернувся i подивився на Рiчi. Зблиснули на ранковому сонцi його окуляри в сталевiй оправi. Зрiст хлопець мав такий же, як Рiчi, що означало, що вiн вивищуеться над бiльшiстю своiх однокласникiв, але був худорлявим, з беззахисним обличчям книжника. – Ти це до мене говориш? – Ти це до мене говориш? – перекривив його Рiчi писклявим фальцетом.– У тебе голос, як у якогось пiдара. Ти це знаеш? – Нi, я цього не знав, – сказав Марк Петрi. Рiчi ступив на крок уперед. – Можу поспорити, що ти смокчеш, ти це знаеш, чотириокий? Я можу поспорити, що ти смокчеш великого волохатого кореня. – Справдi? Його ввiчливий тон просто бiсив. – Йо, я чув, що ти справдi смокчеш. Не тiльки по четвергах тобi годиться. Ти не можеш чекати. Тобi годиться щодня. Дiти почали пiдтягуватися ближче, щоб подивитися, як Рiчi розтопче цього новачка. Мiс Голком, яка цього тижня наглядала за iгровим майданчиком, була далеко, дивлячись за малими дiтьми на гойдалках i переважних орелях. – Що в тебе за проблема? – запитав Марк Петрi. Вiн дивився на Рiчi так, нiби щойно вiдкрив для себе якогось нового цiкавого жука. – Що в тебе за проблема? – перекривив його Рiчi фальцетом. – Нема в мене нiякоi проблеми. Просто я чув, що ти великий жирний пiдар, ото й усе. – Невже справдi? – перепитав Марк так само ввiчливо. – А я чув, що ти великий шмат незграбного, тупого лайна, отаке я чув. Цiлковита тиша. Решта хлопцiв стояли, роззявивши роти (але дивилися вони заiнтриговано; нiхто з них до цього не бачив парубка, який власноруч пiдписуе собi смертний вирок). Заскочений цим абсолютно зненацька, Рiчi також роззявився разом з усiма. Марк зняв своi окуляри i подав хлопцевi поруч: – Потримай, гаразд? Хлопець iх узяв i безмовно витрiщився на Марка. Рiчi атакував. То була повiльна, вайлувата атака, без анi крихти грацii чи майстерностi. Земля здригалась пiд його ногами. Вiн був сповнений упевненостi i ясного, радiсного прагнення топтати i крушити. Вiн вихнув своею вбивчою правою, яка мусила поцiлити цього ось чотириокого пiдарка просто в губи i вiдправити його зуби врозлiт, як клавiшi пiанiно. Готуйся до дантиста, пiдаре. Ось тобi маеш. Марк Петрi пригнувся й одночасно ступив крок убiк. Вбивча правиця майнула в нього над головою. Силою власного удару Рiчi наполовину розвернуло, i Марк мусив лише виставити ногу. Рiччi Боддiн гепнувся на землю. Вiн рохнув. Натовп дiтей вiдгукнувся: – Ааах! Марк чудово розумiв, що якщо цей великий, незграбний хлопець на землi знову стане на ноги, його буде жорстоко побито. Марк був спритним, але спритнiсть не може довго протистояти в баталii на шкiльному подвiр’i. Якби це була якась вулична ситуацiя, зараз було саме час тiкати, вiдiрватися вiд свого повiльнiшого переслiдувача, а потiм обернутися i показати йому довгого носа. Але тут не вулиця, не середмiстя, i вiн чудово розумiв: якщо вiн не завдасть зараз прочуханки цьому великому огидному шматку лайна, цькування нiколи не припиниться. Цi думки промайнули в його головi за чверть секунди. Вiн стрибнув Рiчi Боддiну на спину. Рiчi рохнув. Натовп знову видав: «Ааах!» Марк ухопив Рiчi за руку, не забувши зробити це над манжетом сорочки, щоб спiтнiла рука не вислизнула з його захвату, i вивернув ii Рiчi за спину. Рiчi скрикнув вiд болю. – Проси пощади, – наказав йому Марк. Вiдповiдь Рiчi потiшила б людину, яка двадцять рокiв вiдслужила у вiйськово-морському флотi. Марк пiдсмикнув руку Рiчi йому до лопаток, i той знову заверещав. Його затопило обуренням, переляком i здивуванням. Такого ранiше з ним нiколи не бувало. Такого не могло бути зараз. Авжеж, жоден чотириокий пiдарок не може сидiти в нього на спинi й викручувати йому руку i змушувати його верещати перед пiдданими. – Проси пощади, – повторив Марк. Рiчi важко зiп’явся на колiна; Марк утиснув своi колiна Рiчi в боки, як той вершник на конi без сiдла, i втримався на його спинi. Обое були в пилюцi, але Рiчi мав вигляд значно пошарпанiший. Обличчя в нього було червоним i напруженим, очi вибалушенi, на щоцi подряпина. Вiн спробував скинути Марка через плече, i Марк знову пiдсмикнув угору його руку. Цього разу Рiчi не скрикнув, вiн зарюмсав. – Проси пощади або, хай допоможе менi Бог, я ii зламаю. Сорочка Рiчi висмикнулася зi штанiв. Вiн вiдчував, як пече його подряпаний живiт. Вiн почав ридати i вихилятися з боку на бiк. І все одно цей ненависний чотириокий педик залишався на його спинi. Рука до лiктя в нього була крижаною, а плече горiло вогнем. – Злiзь iз мене, курвий ти сину! Ти нечесно б’ешся! Вибух болю. – Проси пощади. – Нi! Вiн втратив рiвновагу, соваючись на колiнах, i повалився лицем у пилюку. Бiль у його руцi був паралiзуючим. Вiн ковтав пилюку. Пилюка була в його очах. Вiн безпорадно дригав ногами. Вiн вже забув, як воно, бути величезним. Вiн забув, як здригаеться пiд його ногами земля, коли вiн iде. Вiн забув, що хоче курити «Кемел», коли виросте, точно як його старий. – Пощади! Пощади! Пощади! – заволав Рiчi. Вiн так почувався, що мiг би, ридаючи, просити пощади годинами, цiлими днями, якщо це поверне йому руку. – Скажи: я великий огидний шматок лайна. – Я великий огидний шматок лайна, – прокричав Рiчi в пилюку. – Гаразд, цього достатньо. Марк Петрi злiз iз нього i завбачливо вiдступив поза досяжнiстю Рiчi, поки той пiдводився. Кульшi в нього болiли вiд стискання противника. Вiн сподiвався, що вся бойовитiсть iз Рiчi вивiтрилася. Якщо нi, бути йому добряче побитому. Рiчi звiвся на рiвнi. Вiн роззирнувся довкола. Нiхто не зустрiвся з ним поглядом. Усi вiдвертались, повертаючись до того, що робили перед тим. А той смердюк Глiк стояв з цим пiдаром i дивився на нього так, наче той був якимсь божеством. Рiчi стояв самотнiй, ледве здатний повiрити, як швидко вiдбулася його руйнацiя. Обличчя в нього було вкрите пилом, окрiм чистих дорiжок, промитих сльозами лютi й сорому. Вiн зважав, чи не кинутися йому на Марка Петрi. Утiм, його сором i страх – новi, сяючi i величезнi – цього не дозволяли. Поки ще нi. Рука йому болiла, як гнилий зуб. Курвий син брудний перебiець. Якщо я коли-небудь пiдловлю тебе i повалю… Але не сьогоднi. Вiн вiдвернувся i пiшов геть, i земля анiтрохи не здригалася. Вiн дивився в землю, щоб не дивитись нiкому в обличчя. Хтось засмiявся в дiвчачому гуртi – високий, насмiшкуватий звук, що з жорстокою яснiстю далеко рознiсся в ранковому повiтрi. Вiн не пiдвiв очей, щоб побачити, хто з нього смiеться. 10 11:15 ранку. Мiське смiттезвалище Єрусалимового Лiгва колись було звичайним старим гравiйним кар’ером, допоки у 1945 роцi його не виснажили, докопавшись до глини. Мiстилося воно наприкiнцi вiдгалуження, яке вело туди вiд Бернс-роуд за двi милi пiсля цвинтаря Злагiдний Пагорб. Звiддалiк Даду Роджерсу було чутно буркотiння i кашель газонокосарки Майка Раерсона. Але невдовзi цi звуки буде притлумлено трiскотiнням полум’я. Дад служив доглядачем звалища з 1956-го i його щорiчне перепризначення на мiських зборах було одностайно схвалюваною буденною справою. Вiн i жив при звалищi в акуратнiй, критiй толем халабудi з табличкою «Доглядач Звалища» на косо навiшених дверях. Три роки тому вiн випросив собi у виборних просто космiчний обiгрiвач i полишив свою квартиру в мiстi назавжди. Був вiн горбанем з курйозно схиленою набакир головою, яка надавала йому такого вигляду, нiби Бог наостанок його роздратовано смикнув, перш нiж дозволити Даду з’явитися в цей свiт. Руки у нього, якi по-мавпячому звисали ледве не до колiн, були дивовижно сильними. Знадобилося четверо чоловiкiв, щоб завантажити до панельного фургона старий пiдлоговий сейф, коли його вивозили сюди з реманентноi крамницi, де завели собi новий, стiнний. Коли сейф там поклали до фургона, машина помiтно присiла на колесах. Але Дад Роджерс витяг його самотужки – жили на шиi здутi, вени на лобi випнутi, а передплiччя й бiцепси, як синi троси. Вiн самотужки перекинув той сейф через схiдний край. Дад любив свое звалище. Вiн любив ганяти дiтей, якi приходили сюди трощити пляшки, i любив спрямовувати машини зi смiттям до тих мiсць, де його належало скидати цього дня. Вiн любив перебирати тутешнiй непотрiб, що було його привiлеем як доглядача. Вiн гадав, що з нього глузують, коли вiн ходить по горах смiття в своiх бахилах i шкуратяних рукавицях, з пiстолетом у кобурi, з мiшком через плече i кишеньковим ножем у руцi. Нехай собi глузують. Тут траплявся в електричних шнурах мiдний дрiт, а iнколи цiлi мотори з неторкнутою в них мiдною обвиткою, а в Портлендi за мiдь давали добру цiну. Тут були старi письмовi столи, i стiльцi, i дивани, рiзнi речi, якi можна було лагодити i продавати торговцям антикварiатом на шосе №1. Дад обшахраював тих дилерiв, а дилери обшахраювали лiтнiх туристiв, ну хiба не чудово, що ось таким от чином крутиться i крутиться цей свiт. Якось два роки тому вiн знайшов лiжко з шишечками, трiснуте, з розваленою рамою, i продав його за двi сотнi баксiв одному гомосеку з Веллза[61 - Wells – засноване 1643 р. мiсто в Мейнi, популярний курорт.]. І гомик був в екстазi вiд новоанглiйськоi автентичностi того лiжка, не знаючи, як ретельно Дад стирав наждачним папером клеймо «Зроблено у Гранд-Репiдсi» на задньому боцi узголiв’я[62 - Grand Rapids – засноване 1826 р., друге за кiлькiстю мешканцiв мiсто у штатi Мiчиган, який належить до Середнього Заходу США, а не до регiону Нова Англiя.]. У дальнiм кiнцi звалища були старi машини – «бюiки», «форди», «шевi» i всякi-рiзнi, i Боже мiй, яких тiльки деталей не залишали люди в своiх автiвках, коли iх позбавлялися. Найкраще – це радiатори, але добротний чотирикамерний карбюратор тягнув на сiм доларiв, пiсля того як його вимочити в бензинi. Не кажучи вже про вентиляторнi паски, кришки трамблерiв, лобове скло, керма та пiдлоговi килимки. Так, звалище було чудовим мiсцем. Звалище було Дiснейлендом i Шангрi-Ла, два в одному заразом. Але навiть не грошi, захованi в чорнiй коробцi, закопанiй у землю пiд його м’яким крiслом, були тут найкращою принадою. Найкращим тут були вогнища – i пацюки. Дад випалював частини свого звалища по недiлях i середах зранку, i ввечерi – по понедiлках i п’ятницях. Вечiрнi вогнища були найгарнiшими. Вiн любив те сутiнкове, трояндове жеврiння, що розквiтало з зелених пластикових пакетiв та усiх тих газет i коробок. Але ранковi вогнища були кращими через пацюкiв. Зараз, сидячи в своему м’якому крiслi i дивлячись, як вогонь займаеться i починае гнати в повiтря масний чорний дим, вiдганяючи вище до неба чайок, Дад розслаблено тримав у руцi свiй влучний пiстолет .22 калiбру i чекав, коли полiзуть пацюки. Коли вони вилазили, то вилазили батальйонами. Великi, брудно-сiрi, рожевоокi. Дрiбнi блохи та клiщi вистрибували на iхнiх шкурах. Їхнi хвости тягнулись за ними, наче товстi рожевi дроти. Дад любив стрiляти пацюкiв. – Даде, ти купуеш таку тьму-тьмущу набоiв, – казав у реманентнiй крамницi своiм соковитим голосом Джордж Мiддлер, пiдсовуючи йому по прилавку коробки «ремiнгтонiв». – Це мiсто платить за iх? То був старий жарт. Кiлька рокiв тому Дад подав замовлення на придбання двох тисяч набоiв .22 калiбру з експансивними кулями, але Бiлл Нортон сердито вигнав його геть. – Еге ж, – зазвичай вiдказував Дад. – Ти сам знаеш, Джордже, що це чисто служiння громадi. Осьо. Цей великий, жирний, з калiчною задньою лапою, це Джордж Мiддлер. Несе щось у зубах, схоже на розiдраний шматок курячоi печiнки. – Здоров будь, Джордже. Ось ти й приплив, – мовив Дад i натис гачок. Пострiл .22 пролунав глухо, без драматизму, але пацюка двiчi перекинуло i вiн лежав посмикуючись. Експансивнi кулi – це саме те, що треба. Коли-небудь вiн збирався завести собi великокалiберного «Магнума» .45 або .357 i подивитися, що той робитиме цим малим пiдарам. Тепер наступна тваринка, це буде та хвойдувата мала Рутi Кроккет, та, що не одяга лiфчика в школу i завжди, коли Дад iде повз них вулицею, штурхае лiктями своiх подружок i гигоче. Бабах. Прощавай, Рутi. Пацюки ошалiло поспiшали до сховкiв на дальнiм кiнцi звалища, але перш нiж iм утекти, Дад уграв шiстьох iз них – добра ранкова здобич, якщо вiн пiде туди на них подивитися, там клiщi тiкають з остигаючих трупiв, як… як, ну, як пацюки з потопаючого корабля. Ця думка пройняла його своею смаковитою кумеднiстю, i вiн, закинувши химерно скособочену голову, гойднувся назад на горбi i розреготався потужними, довгими шквалами, тим часом як вогонь прокрадався крiзь смiття своiми загребущими помаранчевими пальцями. Певна рiч, життя було розкiшним. 11 12:00, полудень. Мiський гудок зайшовся на дванадцять секунд потужним ревiнням, оголошуючи обiдню годину в усiх трьох школах i вiтаючи полудень[63 - Давня традицiя подавати гудком опiвднi та о п’ятiй вечора звуковий сигнал мешканцям, особливо дiтям, якi могли не мати годинникiв, i досi зберiгаеться як iсторична пам’ятка у деяких маленьких американських мiстах.]. Лоренс Кроккет, другий виборний Лiгва i власник компанii «Кроккет. Нерухомiсть i страхування в Пiвденному Мейнi» вiдклав книжку, яку якраз читав («Секс-рабинi Сатани»), i звiрив свого наручного годинника з гудком. Вiн пiшов до дверей i повiсив на засувку жалюзi табличку «Повернуся о першiй годинi». Встановлений ним режим залишався незмiнним. Вiн прогуляеться до кафе «Екселент», з’iсть там два чизбургери з салатами, вип’е чашку кави i, поки викурить одну «Вiльям Пенн»[64 - «William Penn» – американськi сигари машинноi скрутки, названi на честь письменника, проповiдника демократii i вiротерпимостi, засновника мiста Фiладельфiя i штату Пенсильванiя Вiльяма Пенна (1644–1718).], милуватиметься ногами Полiн. Перевiряючи, чи замок замкнувся, вiн один раз струсонув дверну ручку i вирушив по Джойнтер-авеню. Вiн затримався на розi, кинувши погляд угору, на Дiм Марстена. Там на заiздi стояла автiвка. Вiн розпiзнав ii лише з мерехтiння i вiдблискiв. Це пробудило жилку неспокою десь у його грудях. Дiм Марстена i давно закриту «Громадську Балiю» вiн продав одним пакетом бiльше року тому. Це була найбiльш дивна оборудка в його життi – а свого часу вiн знався на дивних оборудках. Власником машини там, нагорi, найiмовiрнiше, був чоловiк на прiзвище Стрейкер. Р. Т. Стрейкер. І якраз сьогоднi з ранковою поштою вiн отримав дещо вiд цього Стрейкера. Означений тип пiд’iхав до офiсу Кроккета одного мерехтливого липневого дня лишень трохи бiльше року тому. Вiн вилiз iз машини i, перш нiж зайти до контори, якусь мить постояв на хiднику, високий чоловiк, одягнений, попри спекотний день, у помiркований костюм-трiйку. Вiн був лисий, як бiльярдна куля, i так само, як вона, не пiтнiв. Брови мав як суцiльна чорна засiка, а очницi пiд ними ховались у глибоких темних дiрах, немов дрилем висвердлених у кутастiй поверхнi його обличчя. У руцi вiн тримав тонкий чорний портфель-дипломат. Коли увiйшов Стрейкер, Ларрi сидiв сам у своему офiсi; його секретарка на пiвставки, дiвчина з Фелмата з найпрекраснiшою парою цицеронiв, якi лишень можна було охопити оком, пiсля полудня працювала на одного адвоката у Гейтс-Фоллзi. Цей лисий чоловiк сiв у клiентське крiсло, поклав на колiна свiй дипломат i вп’явся очима в Ларрi Кроккета. Неможливо було прочитати вираз в його очах, i це бентежило Ларрi. Йому подобалося власне вмiння прочитувати бажання у немовляче блакитних або карих очах людини ще до того, як та людина розкрие свого рота. Цей чоловiк не затримався, щоб подивитися фотографii мiсцевих об’ектiв нерухомостi, що висiли пришпиленi на iнформацiйнiй дошцi, не простягнув для потиску руку, не вiдрекомендувався, навiть не привiтався. – Чим я можу вам допомогти? – запитав Ларрi. – Мене прислали придбати житло i бiзнесовий заклад у вашому чарiвливому мiстi, – промовив лисий. Вiн говорив з такою пласкою, невразливою беземоцiйнiстю, що Ларрi подумав про записанi на магнiтофон повiдомлення, якi чуеш, коли набираеш телефонний номер служби погоди. – Авжеж, еге, чудово, – сказав Ларрi. – Ми маемо кiлька гарних об’ектiв нерухомостi, якi можуть… – У цьому немае потреби, – сказав лисий i пiдняв долоню, щоб зупинити слова Ларрi. Ларрi зачудовано зауважив, якi дивовижно довгi пальцi в цього чоловiка – середнiй палець на вигляд мав чотири чи й п’ять дюймiв вiд основи до пучки. – Бiзнесовий заклад – це будiвля поза мiською управою. Вона виходить фасадом на парк. – Йо, я це можу для вас владнати. Колишня автоматична пральня самообслуговування. Збанкрутувала з рiк тому. Це буде дiйсно добре мiсцерозташування, якщо ви… – Житло, – перебив його лисий чоловiк, – це обiйстя, яке в мiстi називають Домом Марстена. Ларрi занадто довго працював у цьому бiзнесi, щоби його обличчя виказало почуття громового приголомшення. – Невже насправдi? – Так. Мене звуть Стрейкер. Рiчард Троккет Стрейкер. Усi папери будуть на мое iм’я. – Дуже добре, – сказав Ларрi. Цей чоловiк мав серйознi намiри, хоча б це здавалося достатньо ясним. – Обумовлена цiна на Дiм Марстена чотирнадцять тисяч, хоча, я думаю, моiх клiентiв можна переконати погодитися на трохи меншу. А щодо тiеi староi самопральнi… – Це не обговорюеться. Менi доручено заплатити один долар. – Один?.. Ларрi подався головою вперед, як то робить людина, коли щось неясно дочула. – Так. Прошу вашоi уваги. Його довгi пальцi розстiбнули замки на дипломатi, розкрили його i дiстали звiдти блакитну прозору течку з кiлькома вкладеними до неi паперами. Ларрi Кроккет дивився на нього, безрадiсний. – Прочитайте, будь ласка. Це зекономить час. Ларрi великим пальцем вiдкинув пластикову обкладинку теки i поглянув на перший аркуш iз виразом людини, яка цяцькаеться з дурнем. Якусь мить його очi навмання перебiгали злiва направо, а потiм iх щось там вчепило. Стрейкер тонко усмiхнувся. Вiн полiз рукою собi пiд пiджак, дiстав плаский золотий портсигар i вибрав сигарету. Розiм’яв ii, а потiм пiдкурив вiд дерев’яного сiрника. Мiцний аромат сумiшi турецьких тютюнiв заповнив офiс, i вентилятор розганяв його по всьому примiщенню. Наступнi десять хвилин в офiсi панувала тиша, порушувана лише гудiнням вентилятора та приглушеними звуками машин, що проiжджали вулицею. Стрейкер докурив свою сигарету до огризка, задавив жеврiючий попiл пальцями i закурив наступну. Ларрi пiдвiв очi вгору, обличчя мав блiде, шоковане. – Це якийсь жарт. Хто вас на це напоумив? Джон Келлi? – Я не знаю жодного Джона Келлi. Я не жартую. – Цi папери… акт про вiдмову вiд претензiй… аудит земельноi дiлянки… Боже мiй, чоловiче, хiба ви не розумiете, що цей шматок землi коштуе пiвтора мiльйона доларiв? – Ви недооцiнюете, – холодно промовив Стрейкер. – Вiн коштуе чотири мiльйони. Скоро коштуватиме бiльше, коли там буде збудовано торговельний центр. – Чого ви хочете? – спитав Ларрi. Голос у нього був хрипким. – Я вже казав вам, чого я хочу. Ми з партнером плануемо вiдкрити бiзнес у цьому мiстi. Ми плануемо жити у Домi Марстена. – Якого роду бiзнес? Корпорацiя «Вбивство»? Стрейкер холодно усмiхнувся: – Боюся, абсолютно звичайний меблевий бiзнес. З певною лiнiею доволi специфiчного антикварiату для колекцiонерiв. Мiй партнер е чимось на кшталт експерта в цiй галузi. – Лайно, – грубо вiдказав Ларрi. – Ви могли б забрати Дiм Марстена за вiсiм з половиною тисяч, пральню за шiстнадцять. Ваш партнер мусить це знати. І ви обое мусите знати, що це мiсто не зможе прогодувати заклад з вишуканими меблями й антикварiатом. – Мiй партнер надзвичайно обiзнаний у будь-якiй темi, яка починае його цiкавити, – сказав Стрейкер. – Вiн знае, що ваше мiсто розташоване на автострадi, якою користуються туристи i лiтнi вiдпочивальники. Це тi люди, з якими ми сподiваемося робити бiльшу частину нашого бiзнесу. У всякому разi, з вами це не обговорюеться. Ви погоджуетеся, що папери в порядку? Ларрi поплескав по столу блакитною текою. – Здаеться, що так. Але я не збираюся виявитися обшахраеним, не важить, що ви тут розказуете про те, чого вам хочеться. – Нi, звичайно нi. Тон Стрейкера межував з вiдточено гречною зневагою. – На мою думку, у вас е один юрист у Бостонi. Такий собi Френсiс Волш. – Звiдки ви це знаете? – гаркнув Ларрi. – Це не мае значення. Покажiть цi папери йому. Вiн пiдтвердить iхню правочиннiсть. Земля, де мае бути збудований цей торговельний центр, стане вашою пiсля виконання трьох умов. – Ага, – мовив Ларрi, i то з явним полегшенням. – Умови. Вiн вiдкинувся в крiслi i з керамiчноi сигарноi скриньки на своему столi вибрав «Вiльям Пенн». Потiм чиркнув сiрником об шкiру черевика i пустив дим. – Нарештi ми дiстаемося до нутра. Шкварте. – Номер один. Ви продаете менi Дiм Марстена i той бiзнесовий заклад за один долар. Щодо дому, вашим клiентом е одна земельна корпорацiя в Бенгорi. Той бiзнесовий заклад зараз належить одному Портлендському банку. Я упевнений, що обидвi сторони виявлять свою згоду, якщо ви доплатите рiзницю до найнижчих прийнятних цiн. Звiсно, мiнус вашi комiсiйнi. – Де ви дiстаете таку iнформацiю? – Не ваша справа це знати, мiстере Кроккете. Умова друга. Ви нiчого не розказуватимете про цю нашу сьогоднiшню угоду. Нiчого. Якщо коли-небудь виникне якесь запитання, все, що ви знаете, – це те, що я вам розповiв: ми два партнери, розпочинаемо бiзнес, спрямований на туристiв i лiтнiх вiдпочивальникiв. Це дуже важливо. – Я не базiкало. – Та проте я хочу донести до вас усю серйознiсть цiеi умови. Може настати такий момент, мiстере Кроккете, коли вам захочеться комусь розповiсти про чудову угоду, яку ви уклали цього дня. Якщо ви так зробите, я дiзнаюсь про це. Я вас знищу. Ви це розумiете? – Ви говорите зараз таким тоном, як у тих дешевих шпигунських фiльмах, – сказав Ларрi. Промовив вiн це безтурботно, але пiд сподом вiдчував дрож якогось нудотного страху. Тi слова «я вас знищу» прозвучали ординарно, як «вiтаю вас». Що надавало цiй заявi неприемного вiдлуння iстинностi. І як цей штукар дiзнався про Френка Волша? Навiть його дружина не знала про Френка Волша. – Ви мене розумiете, мiстере Кроккете? – Так, – сказав Ларрi. – Я звик грати, не показуючи своi карти. Стрейкер знову подiлився тiею своею тонкою усмiшкою. – Звичайно. Саме тому я й веду з вами цю справу. – Яка третя умова? – Той будинок потребуе певноi реновацii. – Треба визнати правду, – сухо погодився Ларрi. – Мiй партнер плануе виконати це завдання самостiйно. Але ви будете його агентом. Час вiд часу надходитимуть замовлення. Час вiд часу я потребуватиму послуг якихось робiтникiв, яких ви найматимете, щоб доставити певнi речi або в будинок, або в крамницю. Ви не розказуватимете про тi послуги. Ви це розумiете? – Йо, я-то розумiю. Але ж самi ви не з наших мiсць, авжеж? – Це мае значення? – звiв угору брови Стрейкер. – Звiсно, що мае. Тут вам не Бостон чи Нью-Йорк. Тут не буде справа лише в тому, що я тримаю язика на припонi. Люди почнуть базiкати. Скажiмо, е там одна така тiтонька, на Залiзничнiй вулицi, звати ii Мейбел Вертс, яка цiлий день не розлучаеться з бiноклем… – Менi байдужi мiстяни. Моему партнеровi байдужi мiстяни. Мiстяни завжди базiкають. Вони нiчим не вiдрiзняються вiд сорок на телефонних дротах. Вони скоро звикнуться з нами. Ларрi знизав плечима: – Робiть, як знаете. – Саме так, – погодився Стрейкер. – Ви платитимете за всi послуги i зберiгатимете всi iнвойси i рахунки. Вам усе буде вiдшкодовано. Ви погоджуетеся? Ларрi звик, як вiн це вже казав Стрейкеру, тримати своi карти впритул до жилетки, i репутацiю вiн мав одного з найкращих гравцiв у покер в окрузi Камберленд. Тож хоча впродовж усього цього зовнi вiн залишався спокiйним, всерединi у нього все палало. Угода, яку йому зараз пропонуе цей божевiльний, була такою, яку життя пiдкидае лише раз, якщо взагалi коли-небудь. Можливо, бос цього парубка один з тих схибнутих мiльярдерiв-вiдлюдкiв, котрi… – Мiстере Кроккете? Я чекаю. – Я маю двi власнi умови, – сказав Ларрi. – Еге? – Стрейкер прийняв вигляд чемноi зацiкавленостi. Ларрi потряс блакитною текою: – По-перше, цi папери мусять бути перевiренi. – Звичайно. – По-друге, якщо ви збираетеся робити тут щось нелегальне, я не хочу про це знати. Пiд цим я маю на увазi… Але вiн не доказав. Стрейкер закинув назад голову i дав волю надзвичайно холодному, беземоцiйному реготу. – Я сказав щось кумедне? – запитав Ларрi без слiду усмiшки. – Ох… ах… звичайно, нi, мiстере Кроккете. Ви мусите вибачити менi цей напад. Ваше зауваження здалося менi забавним суто з моiх власних причин. Так що ви збиралися додати? – Цi реновацii. Я не збираюся постачати вам нiчого такого, що може пiдвести мою сраку пiд злочин. Якщо ви маете намiри виробляти самогон, чи ЛСД, чи вибухiвку для якогось радикального угруповання гiпi, то вашi власнi проблеми. – Згоден, – сказав Стрейкер. Усмiшка вже полишила його обличчя. – То ми домовилися? І з якимсь дивним вiдчуттям нехотi Ларрi сказав: – Якщо цi папери виявляться надiйними, гадаю, ми дiйшли угоди. Хоча тут скидаеться на те, що ви провели всi оборудки, а я тiльки заробляю грошi. – Сьогоднi понедiлок, – сказав Стрейкер. – Менi заiхати до вас у четвер пiсля полудня? – Краще нехай це буде п’ятниця. – Гаразд. Це дуже добре, —вiн пiдвiвся. – Гарного вам дня, мiстере Кроккете. Папери пройшли перевiрку. Бостонський юрист Ларрi сказав, що ту дiлянку, де мусив будуватися Портлендський торговельний центр, було придбано одною органiзацiею пiд назвою «Континентальне землевпорядження i нерухомiсть», яка виявилася пiдставною компанiею з офiсним примiщенням у «Кемiкел-банку» в Нью-Йорку. В офiсi цiеi «Континентал» не малось нiчого, окрiм кiлькох порожнiх картотечних шаф та великоi кiлькостi пилюки. Стрейкер з’явився знову тiеi п’ятницi, i Ларрi пiдписав необхiднi правовстановлюючi документи. Вiн робив це з потужним присмаком сумнiву на пiднебiннi. Вiн уперше порушив свое персональне кредо: не сери там, де годуешся. І хоча мотивацiя була високою, коли Стрейкер поклав до свого дипломата папери на володiння Домом Марстена та колишньою «Громадською Балiею», вiн усвiдомив, що сам себе вiддав цiлком у розпорядження цього чоловiка. І те ж саме стосуеться його партнера, вiдсутнього тут мiстера Барлоу. Зрештою проминув серпень, а коли лiто зiсковзнуло в осiнь, а потiм запало i в зиму, його почало вiдвiдувати якесь туманне почуття полегшення. До цiеi весни вiн майже спромiгся забути про угоду, яку уклав, щоб отримати тi папери, якi тепер зберiгалися в його банкiвському сейфi у Портлендi. Потiм почали траплятися певнi речi. З пiвтора тижня тому заходив той письменник, Мiерз, i питався, чи е можливiсть орендувати Дiм Марстена, i подарував Ларрi дивний погляд, коли той сказав йому, що обiйстя продано. Учора в поштовiй скриньцi його офiсу знайшовся довгий тубус i лист вiд Стрейкера. Просто записка, насправдi. І то коротка: «Будь ласка, помiстiть оголошення, яке ви отримаете, у вiтринi крамницi – Р. Т. Стрейкер». Саме оголошення було доволi звичайним плакатиком i помiркованiшим за чимало iнших. На ньому був просто напис: «Вiдкриття через один тиждень. Барлоу i Стрейкер. Гарнi меблi й аксесуари. Добiрний антикварiат. Вiзитери вiтаються». Ларрi залучив Рояла Сноу, щоб той рiвно повiсив це оголошення. І ось тепер там, нагорi, перед Домом Марстена, стоiть якась машина. Вiн все ще дивився на неi, коли хтось промовив бiля його плеча: – Чи ти бува не заснув, Ларрi? Вiн здригнувся й озирнувся на Паркiнса Гiллеспi, який стояв тут же на розi поруч з ним, пiдкурюючи «Пелл-Мелл». – Нi, – вiдповiв вiн i нервово розсмiявся. – Просто думаю. Паркiнс позирнув угору на заiзд Дому Марстена, де сонце зблискувало на хромованому металi, а потiм перевiв погляд вниз, на стару пральню з ii новою вивiскою у вiтринi. – І не один ти, я гадаю. Завжди добре, коли новi люди з’являються в мiстi. Ти з ними вже знайомий, чи не так? – З одним з них. Бачилися торiк. – З мiстером Барлоу чи з мiстером Стрейкером? – Зi Стрейкером. – Досить приемного типу чоловiком видався, чи як? – Важко сказати, – вiдповiв Ларрi, раптом вiдчувши, що йому хочеться облизнути собi губи. Вiн цього не зробив. – Ми обговорювали тiльки бiзнес. Вiн здався цiлком порядним. – Добре. Це добре. Ходiмо. Я з тобою пройдуся до «Екселенту». Коли вони переходили вулицю, Лоренс Кроккет подумав про угоди з дияволом. 12 1:00 дня. Сюзен Нортон увiйшла до «Салону краси Бейбз» i, усмiхнувшись Бейбз Грiффен (старшiй сестрi Гела i Джека), сказала: – Дякувати Богу, що ти змогла мене так термiново прийняти. – Посеред тижня з цим без проблем, – сказала Бейбз, умикаючи вентилятор. – Ну й задуха сьогоднi, iй-бо? Пiд вечiр буде гроза. Сюзен подивилася на небо, синяву якого не порушувала жодна хмарка. – Ти так думаеш? – Йо. Як тобi бажано, любусю? – Немудряще, – сказала Сюзен, думаючи про Бена Мiерза. – Так, неначе я навiть не наближалася до твого салону. – Любусю, – мовила Бейбз, пiдступаючи до неi з зiтханням. – Так кажуть усi. Разом з тим зiтханням вiйнуло запахом гумки «Джусi фрут»[65 - «Juicy Fruit» – жувальна гумка, що випускаеться компанiею «Wrigley’s» з 1893 р.; за статистикою, цей бренд стабiльно залишаеться найпопулярнiшим у США, особливо серед дiтей передпiдлiткового вiку.], i Бейбз запитала в Сюзен, чи бачила вона, що якiсь люди вiдкривають нову меблеву крамницю в тiй старiй «Громадськiй Балii»? Судячи з усього, там дорогi речi, але хiба не чудово було б, якби в них знайшлася гасова лампа до пари тiй, яка е в ii квартирi, i взагалi, поiхати з дому, щоб жити самiй у мiстi, то був найрозумнiший крок у ii життi, i хiба не гарне це лiто. Такий жаль, що воно мусить колись скiнчитися. 13 3:00 пiсля полудня. Боннi Соер лежала на великому двоспальному лiжку в своему домi на дорозi Глибока Просiка. Це був справжнiй будинок, не якийсь зачуханий трейлер, у ньому мався i фундамент, i пiдвал. Їi чоловiк, Редж, заробляв добрi грошi автомеханiком у «Понтiаку» Джима Смiта у Бакстонi[66 - Buxton – засноване 1750 р. мiсто в окрузi Йорк, яке згадуеться i в iнших творах Кiнга.]. Якщо не враховувати прозорi блакитнi трусики, вона лежала гола i нетерпляче позирала на годинник на нiчному столику: 3:02 – ну де ж це вiн? Майже немов за покликом ii думки переднi дверi прочинились на крихiтну шпарину й крiзь неi зазирнув Корi Браянт. – Тут все гаразд? – прошепотiв вiн. Корi було лише двадцять два, вiн уже два роки працював у телефоннiй компанii, а цей роман iз замiжньою жiнкою – та ще й такою бомбезною як Боннi Соер, яка була Мiс Камберлендський округ 1973 року – проймав його вiдчуттям млостi, робив нервовим i сласним. Боннi йому усмiхнулась, показавши зуби з прекрасними коронками. – Якби це було не так, – сказала вона, – в тобi вже була б дiрка така велика, що крiзь неi можна було б дивитися телевiзор. Вiн увiйшов навшпиньках, робочий ремiнь на його талii кумедно подзенькував iнструментами лiнiйного монтера. Боннi захихотiла й розкрила обiйми: – Ти менi страшенно подобаешся. Ти такий забавний. Корi мимовiль перестрибнув очима на темну тiнь пiд тугою блакиттю нейлону, i його нервовiсть поступилася хiтi. Вiн забув про ходiння навшпиньках i рушив до неi, i коли вони злилися водно, десь у лiсi почала бринiти цикада. 14 4:00 пiсля полудня. Бен Мiерз вiдштовхнувся вiд свого робочого столу, пiсляполудневу творчiсть було завершено. Вiн поступився прогулянкою в парку, щоб мати змогу з чистим сумлiнням пiти на вечерю до Нортонiв, i майже цiлий день сьогоднi писав без перерв. Вiн пiдвiвся i потягнувся, дослухаючись, як хрустять кiсточки в хребтi. Тулуб у нього був мокрим вiд поту. Вiн пiдiйшов до комода бiля узголiв’я лiжка, витяг свiжий рушник i рушив до ванноi прийняти душ, ранiше нiж хтось iнший повернеться з роботи додому i застрягне там. Вiн перекинув рушник через плече i обернувся до дверей, але потiм пiдiйшов до вiкна, де щось привернуло його увагу. Нiчого в мiстi; мiсто куняло в ранньому надвечiр’i пiд небом того особливого вiдтiнку глибокоi синi, що вiнчае Нову Англiю в гарнi днi пiзнього лiта. Вiн побачив двоповерховi будинки на Джойнтер-авеню з iхнiми пласкими асфальтованими дахами, йому було видно парк, де вiльнi зараз вiд школи дiти байдикували, каталися на велосипедах або сперечалися, й аж до пiвнiчно-захiдного кутка мiста, де Брок-стрiт зникала за схилом того, першого, лiсистого пагорба. Природним чином його погляд помандрував угору далi, до прогалини в лiсi, де Т-перехрестям перетиналися Брукс-роуд i Бернс-роуд, аж туди, звiдки дивився на мiсто Дiм Марстена. Звiдси, зменшений до розмiру дитячого лялькового будиночка, вiн був iдеальною мiнiатюрою. І таким вiн подобався йому. Звiдси Дiм Марстена був такоi величини, з якою можна було впоратися. Можна було просто пiдняти руку i затулити його долонею. Там на заiздi виднiвся якийсь автомобiль. Бен стояв з рушником через плече, дивлячись туди, не рухаючись, вiдчуваючи в животi ворушiння якогось жаху, що його вiн не намагався аналiзувати. А ще там замiнили двi вiдпалих вiконницi, що надало будинку таемничого, слiпого вигляду, якого той не мав до цього. Губи його беззвучно ворушились, немовби формуючи слова, яких нiхто – навiть вiн сам – не мiг зрозумiти. 15 5:00 надвечiр’я. Тримаючи в лiвiй руцi портфель, Метью Бьорк вийшов зi старшоi школи i вирушив порожньою парковкою туди, де стояв його старий «Шевi Бiскейн», досi з минулорiчними зимовими шинами[67 - «Chevrolet Biscayne» (1958–1972) – найдешевший повнорозмiрний, з просторим салоном легковик компанii «Шевроле».]. Бьорку було шiстдесят три, лише два роки залишалося до встановленого законом вiку виходу на пенсiю, а вiн усе ще з повним навантаженням тягнув уроки англiйськоi мови й лiтератури та позакласну роботу. Осiнньою позакласною роботою була шкiльна вистава, i вiн оце щойно закiнчив текстове читання трьохактного фарсу пiд назвою «Проблема Чарлi»[68 - «Charley’s Problem» або «Charley’s Aunt» (1892) – знаменита комедiя англiйського драматурга Волтера Брендона (1848–1914) з перевдяганнями, за якою було, зокрема, поставлено радянський фiльм «Здрастуйте, я ваша тiтка!» (1975).]. Вiн мав звичайний надмiр цiлковитих нездар, можливо, з десяток бiльш-менш придатних живих тiл у резервi, якi принаймнi здатнi запам’ятати своi фрази (i потiм видати iх мертвотно-монотонним, тремтячим голосом) та трiйко учнiв, якi показали талант. У п’ятницю вiн випробуе iх на ролi, а наступного тижня почне постановку п’еси. Вони притиратимуться одне до одного вiдтодi й до 30 жовтня – призначеноi дати вистави. За власною теорiею Метта, вистава у старшiй школi мусить бути схожою на миску абеткового супу «Кемпбелл»: не смаковитою, але й не огидно вiдразливою. Поприходять родичi i iм вона дуже сподобаеться. Приiде театральний критик з «Камберлендського Вiсника» i розродиться багатослiвним захватом, за те вiн i отримуе зарплатню, щоб так рецензував будь-яку мiсцеву виставу. Виконавиця ролi головноi героiнi (мабуть, Рутi Кроккет цього року) закохаеться в когось з iнших акторiв i на пiсляпрем’ернiй вечiрцi, ймовiрно, втратить цноту. А потiм вiн знову повернеться до роботи з Дискусiйним клубом. У своi шiстдесят три Метт Бьорк досi отримував задоволення вiд учителювання. Насаджувачем дисциплiни вiн був доволi кепським, таким чином втрачаючи будь-який шанс коли-небудь пiти на пiдвищення до посту в адмiнiстрацii (вiн був дещо занадто мрiйливим, щоб ефективно виконувати функцii бодай заступника директора), але власна недисциплiнованiсть нiколи йому не заважала. Вiн читав сонети Шекспiра в холодних, з деренчливими трубами, класних кiмнатах, де було повно паперових лiтачкiв i перестрiлок кульками з жованого паперу, сiдав на кнопки i неуважно вiдкидав iх геть, у той же час наказуючи учням вiдкрити в своiх пiдручниках сторiнку 467, висовував шухляди, щоб дiстати аркушi для написання есеiв, а знаходив там цвiркунiв чи жаб, а одного разу й семифутову чорну змiю[69 - У Пiвнiчнiй Америцi кiлька рiзних видiв змiй мають народну назву «чорних», але тiльки неотруйнi полози/вужi досягають довжини понад два метри, як згадано тут.]. Вiн курсував вздовж i вшир англiйськоi мови i лiтератури, як той самотнiй i на диво м’якосердий Старий Мореплавець[70 - Герой поеми «The Rime of the Ancient Mariner» (1798) засновника романтичного напрямку в англiйськiй лiтературi Семюела Колрiджа (1772–1834); жорсткий Старий Мореплавець силомiць зупиняе одного з трьох дружб, що прямують на весiлля, i змушуе парубка вислухати довгу розповiдь про своi грiхи i потойбiчнi пригоди в далеких морях.]: перший урок Стейнбек, другий урок Чосер, третiй урок зачинальне речення, а якраз перед обiдом функцiя герундiя. Пальцi в нього були постiйно жовтими, хоча й не вiд нiкотину, а радше вiд крейдяного пороху, але однаково це були слiди звичного для нього наркотику. Дiти не виявляли до нього пошани i не любили його; вiн не був мiстером Чiпсом, який нидiе в сiльському закутi Америки, чекаючи, щоб його вiдкрив Росс Гантер[71 - Шкiльний учитель, герой знаменитоi гумористично-сентиментальноi повiстi «Goodbye, Mr. Chips» (1934) англiйського письменника Джеймса Гiлтона (1900–1954), за якою 1969 р. було знято фiльм-мюзикл режисером Гербертом Россом, котрого Стiвен Кiнг тут плутае з iншим американським режисером легких кiнокомедiй Россом Гантером.], але чимало учнiв Бьорка проймалися до нього повагою, а кiлька навчились вiд нього того, що самовiдданiсть, хай би яка ексцентрична чи скромна, може бути гiдною рiччю. Вiн любив цю роботу. Отже, вiн сiв до своеi машини, занадто пiдкачав карбюратор i залив його, почекав i запустив двигун знову. Потiм налаштував радiо на портлендську рок-н-ролову станцiю, пiднявши гучнiсть майже до межi захлинання динамiка. Рок-н-рол вiн вважав чудовою музикою. Вiн задом виiхав зi свого парковочного мiсця, заглухнув i завiв машину знову. Учитель мав невеличкий будинок там, на дорозi Теггартiв Ручай, i дуже мало вiдвiдувачiв. Вiн нiколи не був одружений i не мав родичiв, окрiм одного брата в Техасi, котрий працював у якiйсь нафтовiй компанii i нiколи йому не писав. Вiн не вельми сумував без приятелювання. Вiн був самотньою людиною, але самотнiсть жодним чином не спотворила його. Вiн загальмував перед блимаючим свiтлофором на перехрестi Джойнтер-авеню i Брок-стрiт, а потiм повернув у бiк свого дому. Тiнi вже подовшали, а денне свiтло набуло химерно гарноi теплоти – стримано золотавоi, неначе з картини якогось французького iмпресiонiста. Вiн позирнув лiворуч, побачив Дiм Марстена, i позирнув знову. – Вiконницi, – промовив вiн уголос, долаючи драйвовий бiт з радiо. – Тi вiконницi висять знову. Бьорк позирнув у люстерко заднього огляду i побачив припарковану там на заiздi машину. Вiн учителював у Салимовому Лiгвi з 1952 року й нiколи не бачив, щоби на тому заiздi стояла якась машина. – Невже там нагорi хтось тепер живе? – запитав вiн, нi до кого конкретно не звертаючись, i поiхав собi далi. 16 6:00 вечора. Батько Сюзен, Бiлл Нортон, перший виборний Лiгва, був здивований, усвiдомивши, що Бен Мiерз йому сподобався – i сподобався порядно. Бiлл був великим, дужим чоловiком з чорним волоссям, збудований як ваговоз, i навiть пiсля п’ятдесяти не набрався жиру. Вiн кинув школу, з дозволу свого батька, в одинадцятому класi й записався до вiйськово-морського флоту, а атестат здобув, немов припiзнiло схаменувшись, у вiцi двадцяти чотирьох рокiв на iспитах, еквiвалентних старшiй школi. Вiн не був слiпим, зарозумiлим антиiнтелектуалом, якими стають дехто з простих роботяг, коли iм чи то з примхи долi, чи через iхнi власнi дii було вiдмовлено в тому рiвнi освiти, на який вони, можливо, були спроможнi, але вiн не терпiв «арт-бздюхiв», як вiн iменував тих овечооких, довговолосих хлопцiв, яких Сюзен привозила додому з навчання. Йому байдуже було до iхнього волосся чи одягу. Що його турбувало, так це те, що нiхто з них не здавався розсудливим. Вiн не подiляв прихильностi своеi дружини до Флойда Тiббiтса, хлопця, з яким Сюзен пiсля закiнчення коледжу зустрiчалась найбiльше, але й активноi неприязнi до нього не плекав. Флойд мав цiлком добру роботу на керiвному рiвнi в Гранта у Фелматi, i Бiлл Нортон вважав його помiрно серйозно налаштованим. Ну, i ще вiн був мiсцевим парубком. Але таким само, у певному сенсi, був i цей Мiерз. – Тiльки облиш з ним оте свое про арт-бздюхiв, – сказала Сюзен, пiдводячись на звук дверного дзвоника. На нiй була свiтло-зелена лiтня сукня, ii нова безжурна зачiска була стягнута на потилицю й нещiльно перев’язана завеликим мотком зеленоi пряжi. Бiлл розсмiявся: – Кого в них бачу, так i зву, Сюзi, голубонько. Я тебе не осоромлю… хiба таке коли було, еге? Вона подарувала йому непевну, нервову усмiшку i пiшла вiдчиняти дверi. Чоловiк, якого вона завела в дiм, був цибатим i видавався жвавим, з делiкатно прорисованим обличчям i густою копицею майже масного волосся, яке, попри його природну олiiстiсть, виглядало свiжовимитим. Те, як вiн був одягнений, справило на Бiлла вигiдне враження: звичайнi синi джинси, зовсiм новi, i бiла сорочка з засуканими до лiктiв рукавами. – Бене, це моi тато i мама, Бiлл i Енн Нортони. Мамо, тату – це Бен Мiерз. – Вiтаю. Приемно познайомитись. Вiн дещо з осторогою усмiхнувся мiсiс Нортон, i вона вiдповiла: – Вiтаю, мiстере Мiерзе. Це вперше ми бачимо зблизька справжнього живого письменника. Сюзен жахливо хвилювалася. – Не турбуйтесь. Я не говорю цитатами зi своiх книжок, – усмiхнувся вiн знову. – Пр’вiт, – промовив Бiлл, пiдважуючись зi свого крiсла. Вiн власною працею пiднявся до певного посту, який зараз займав у профспiлцi Портлендських докерiв, тож його рукостискання було мiцним i потужним. Але рука Бена не збрижилася слизькою медузою, як у тих ii колишнiх, банальних арт-бздюхiв, i Бiлл був задоволений. Вiн закинув свiй другий перевiрочний критерiй: – Як щодо пива? Маю запас тамо, на льоду, – показав вiн рукою в бiк патiо на задньому подвiр’i, яке збудував сам. Арт-бздюхи незмiнно казали «нi»; бiльшiсть iз них були планокурами i не могли морити свою дорогоцiнну свiдомiсть, наливаючись. – Їй-бо, щодо пива я залюбки, – вiдповiв Бен, i його усмiшка поширшала. – Два або три, та й квит. Бiлл вибухнув гучним смiхом. – Окей, ти моя людина. Ходiмо. При звуку цього смiху наче якийсь дивний контакт вiдбувся мiж двома жiнками, якi мали мiж собою сильну схожiсть. Лоб Енн нахмурився, тодi як у Сюзен вiн розгладився – немов через кiмнату телепатичним способом пронiсся заряд неспокою. Бен вийшов слiдом за Бiллом на веранду. Там у кутку на ослонi стояла скриня-льодовня, набита бляшанками «Пабсту» з кiльцевими вiдкривачками[72 - «Pabst» – одна з найстарших, заснована 1844 р., пивна компанiя в США.]. Бiлл витяг з льодовнi бляшанку i кинув Бену, котрий впiймав ii одною рукою, але легесенько, щоб та не спiнилася. – Гарна отам рiч, – сказав Бен, дивлячись у бiк барбекю на задньому подвiр’i. То була акуратна низька конструкцiя з цегли, i мерехтiння тепла висiло над нею. – Сам вибудував, – сказав Бiлл. – Кращого годi бажати. Бен добряче глитнув i по тому вiдригнув, ще один плюс на його користь. – Сюзi вважае, що ти путнiй хлоп, – сказав Нортон. – Вона хороша дiвчина. – Порядна, практична дiвчина, – додав Нортон, немов на пiдтвердження вiдригнувши. – Каже, ти вже три книжки написав. І всi вийшли друком. – Еге, так i е. – Добре розходяться? – Перша так, – вiдповiв Бен i бiльше не сказав нiчого. Бiлл Нортон злегка кивнув, схвалюючи чоловiка, у котрого достатньо клепки, щоби тримати при собi власнi справи з доларами й центами. – Ти не проти трохи допомогти з бургерами i хот-догами? – Звiсно. – Ти мусиш надрiзати хот-доги, щоб пустити iм дух. Ти про це знаеш? – Йо, – Бен, злегка усмiхаючись, черкнув у повiтрi вказiвним пальцем правоi руки, нiби роблячи дiагональнi розрiзи. Маленькi надрiзи на сосисках у натуральнiй оболонцi вберiгали iх вiд пухирiв. – Авжеж, ти сам iз наших нетрищ лiсових, – сказав Нортон. – Добре сказано, чорт забирай. Вiзьми отам-от отой мiшок брикетiв. І пиво свое забирай. – Ви мене з ним не розлучите. Бiлл на хвильку затримався i скинув бровою на Бена Мiерза: – Ти, парубче, не вiтрогон? – запитав вiн. Бен вiдповiв з дещо похмурою усмiшкою: – Аякже. Бiлл кивнув. – Це добре, – сказав вiн i пiшов у хату. Бейбз Грiффен схибила зi своiм прогнозом дощу на мiльйон миль, i вечеря на задньому подвiр’i пройшла добре. Повiв легкого вiтерцю вкупi з хмарками пеканового диму з мангалу вiдганяв найзлiших пiзньосезонних комарiв. Жiнки прибрали паперовi тарiлки i приправи, потiм повернулися i собi кожна випити пива та посмiювалися з того, як Бiлл, стрiляний горобець, граючи примхливими потоками вiтру, виставив Бена у бадмiнтон 21–6. Бен зi щирим жалем вiдмовився вiд реваншу, показавши на свiй годинник. – У мене книжка печеться, – сказав вiн. – Я заборгував шiсть сторiнок. Якщо нап’юся, я завтра вранцi не зможу навiть прочитати того, що написав. Сюзен пiшла провести його до передньоi хвiртки – з мiста вiн сюди прийшов пiшки. Бiлл, гасячи вогонь, кивав власним думкам. Парубок сказав, що вiн серйозна людина, i Бiлл був готовий повiрити йому на слово. Вiн навiв поважну причину не для того, щоб справити на когось враження, але будь-хто, хто працюе пiсля вечерi, вiдставляе свою роботу i кудись iде, робить це, щоб залишити мiтку на чийомусь деревi, i ймовiрно, великими лiтерами. Утiм, Енн Нортон так до кiнця й не вiдтанула. 17 7:00 вечора. Флойд Тiббiтс заiхав на щебеневу парковку «У Делла» хвилин за десять пiсля того, як Делберт Маркi, хазяiн i бармен, увiмкнув на фасадi свого закладу нову рожеву вивiску. Це був напис DELL’S лiтерами три фути заввишки, де апострофом слугувала висока коктейльна склянка. Надворi сонячне свiтло визолювали з неба гуснучi фiолетовi сутiнки, i невдовзi по довколишнiх виярках почне формуватися низовий туман. Приблизно десь за годину почнуть з’являтися вечiрнi завсiдники. – Вiтаю, Флойде, – кивнув Делл, дiстаючи з кулера «Мiкелоб»[73 - «Michelob» – бренд кiлькох видiв пива «для поцiновувачiв», яке з 1896 року випускае компанiя «Anheuser-Busch».]. – Добрий минув день? – Нормально, – вiдповiв Флойд. – Добрим глядиться це пиво. Високий чоловiк з акуратно пiдстриженою пiсочного кольору борiдкою, зараз вiн був у слаксах з рифленого полiестеру i легкому пiджаку спортивного крою – своему робочому костюмi у Гранта. Вiн там був другою фiгурою по кредитах i любив цю роботу отим неуважним манером, що може ледь не одним махом перетнути межу з нудьгою. Вiн почувався так, нiби просто лине за вiтром, але це вiдчуття не було активно неприемним. А ще ж була Сюзi – чудова дiвчина. Невдовзi вона зрештою погодиться i тодi, вiн гадав, йому доведеться щось iз собою робити. Вiн кинув на шинквас доларову банкноту, налив собi по стiнцi склянки пиво, спрагло випив його i наповнив склянку знову. Єдиним iншим клiентом наразi в барi був молодий парубок у комбiнезонi телефонноi компанii – Браянтiв син, подумав Флойд. Той пив пиво за столом i слухав якусь сумну пiсню про кохання з джукбокса. – То що нового у мiстi? – запитав Флойд, знаючи вiдповiдь наперед. Нiчого нового, особливого нiчого. Якийсь старшокласник мiг заявитися у школу п’яним, але нiчого iншого намислити Флойд не мiг. – Ну, хтось убив собаку твого дядька. Отака новина. Флойд застиг, затримавши склянку на пiвдорозi до свого рота. – Дока, собаку дядька Вiна? – Саме так. – Збило машиною? – Аж нiяк не схоже на те. Майк Раерсон його знайшов. Майк приiхав на Злагiдний Пагорб, щоб покосити траву, i Док висiв там на отих шпичаках, що на вершечку цвинтарних ворiт. Весь розпанаханий. – Що за сучий син, – промовив Флойд вражено. Делл поважно кивнув, задоволений справленим враженням. Вiн знав iще дещо таке, що стало гарячою темою сьогоднiшнього вечора в мiстi, – дiвчину Флойда бачили з тим письменником, котрий оселився у Єви. Але про це нехай Флойд дiзнаеться сам. – Раерсон доправив собачого трупа Паркiнсовi Гiллеспi, – сказав вiн Флойду. – У того така думка, що пес мiг сам померти, а зграя якихось дiтлахiв повiсили йо’ заради смiху. – Гiллеспi власного гузна вiд лунки в землi не вiдрiзнить. – А може, й нi. Скажу тобi, що я думаю, – Делл подався вперед на своiх дебелих руках. – Я думаю, це таки пацанва, авжеж… чорт забирай, я цього певен. Але тее може буть троха серйознiше, нiж просто жарт. Ось, глянь-но, яка штука. Вiн сягнув рукою пiд шинквас i ляснув по ньому газетою, розгорнутою на однiй iз внутрiшнiх шпальт. Флойд узяв ii до рук. Заголовок повiдомляв: «ПРИХИЛЬНИКИ САТАНИ ОСКВЕРНИЛИ ФЛОРИДСЬКУ ЦЕРКВУ». Вiн пробiг очима текст. Отже, якоiсь години пiсля опiвночi зграя пiдлiткiв вломилася в католицьку церкву в Клуiстонi, Флорида, i провела там якогось кшталту нечестивi обряди. Було осквернено олтар, на лавах, сповiдальнях та хрестильнiй купелi набазграно нецензурнi слова, а на сходах, що ведуть до притвору, було знайдено ляпки кровi. Лабораторний аналiз пiдтвердив, що, хоча частина тiеi кровi належить тваринi (ймовiрно козяча), бiльшiсть ii людська. Шеф полiцii Клуiстона визнав, що жодних прямих доказiв у них нема. Флойд поклав газету. – Шанувальники Диявола в Лiгвi? Та бодай тебе, Делле. Ти шукаеш вовкiв межи вiвцi. – Виростки скаженiють, – вперто вiдказав Делл. – А то ти сам цьо’ це бачиш. Потiм тобi новина буде, шо вони на пасовиську Грiффена людей приносять у жертву. Хочеш iще пiдзаправитися? – Нi, дякую, – сказав Флойд, зiсковзнувши зi стiльця. – Гадаю, я краще пiду подивлюся, як там почуваеться дядько Вiннi. Вiн любив того собаку. – Передай вiд мене йому вiтання, – сказав Делл, ховаючи назад пiд шинквас газету – наочний аргумент на пiзнiше ввечерi. – Страх, як жаль за таке почути. На пiвдорозi до дверей Флойд затримався i промовив кудись у простiр: – Повiсили його на шпичаках, еге? Заради Христа, хотiлося б менi злапати тих пацанiв, якi це зробили. – Поклонники Диявола, – сказав Делл. – Це б мене анi на цент не здивувало. Не знаю, що воно таке находить на людей у нашi часи. Флойд пiшов. Браянтiв син вкинув у джукбокс черговий дайм, i Дiк Кьорлес почав спiвати «Поховай цю пляшку разом зi мною»[74 - Dick Curless (1932–1995) – уродженець штату Мейн, особливо уславлений «шоферськими» баладами кантрi-спiвак iз соковитим баритоном, що е рiдкiстю для цього жанру; «Bury the Bottle with Me» – його хiт 1968 року.]. 18 19:30 вечора. – І щоб додому раненько, – сказала Мерджорi Глiк своему старшому синовi, Деннi. – Завтра в школу. Я хочу, щоб о чверть по дев’ятiй твiй брат лежав уже в лiжку. Деннi зам’явся, переступивши з ноги на ногу: – Я не розумiю, навiщо я взагалi мушу брати його з собою. – Ти й не мусиш, – вiдповiла Мерджорi з небезпечною приязнiстю. – Ти завжди можеш залишитися вдома. Вона вiдвернулась до робочого столу, де вимочувала солону рибу, i Ралфi показав братовi язика. Деннi погрозив йому кулаком, але його гнилий менший брат тiльки усмiхнувся. – Ми повернемося, – пробурмотiв вiн i розвернувся, щоби йти з кухнi, з Ралфi на хвостi. – Близько дев’ятоi. – Гаразд, гаразд. У вiтальнi сидiв перед телевiзором, задравши ноги, Тонi Глiк i дивився «Ред Сокс» проти «Янкi». – Куди це ви, хлопцi? – У гостi до того новачка, – сказав Деннi, – до Марка Петрi. – Йо, – додав Ралфi. – Ми хочемо побачити його електричну залiзницю. Деннi скинув на брата злим оком, але iхнiй батько не помiтив нi паузи, нi натяку в iнтонацii. Щойно якраз вiдбив Даг Грiффiн[75 - «Boston Red Sox» та «New York Yankees» – команди Вищоi бейсбольноi лiги; Douglas Griffin (1947–2016) – гравець «Бостонських Червоних шкарпеток».]. – Щоб не пiзно додому, – промовив вiн неуважно. Надворi, хоча сонце вже зайшло, в небi ще трималася вечiрня зоря. Коли вони йшли через задне подвiр’я, Деннi промовив: – Менi б слiд вибити з тебе нахабство, салаго. –А я розповiм, – самовдоволено вiдказав Ралфi. – Я розповiм, навiщо ти насправдi захотiв пiти. – Ти дрiбний гад, – безпомiчно мовив Деннi. Поза пiдстриженим подвiр’ям униз по схилу до лiсу вела бита стежка. Будинок Глiкiв стояв на Брок-стрiт, а Марка Петрi – на Пiвденнiй Джойнтер-авеню. Ця стежка була коротким шляхом, який заощаджуе багато часу, коли вам по дванадцять i дев’ять рокiв i е охота переходити Кроккетiв струмок по каменях. Пiд iхнiми пiдошвами похрускували сосновi шпички i гiлочки. Десь у лiсi спiвала дрiмлюга, а навколо них стрекотали цвiркуни. Деннi припустився помилки, розповiвши своему брату, що в Марка Петрi е повний набiр пластикових монстрiв «Аврори» – вовкулака, мумiя, Дракула, Франкенштейн, божевiльний професор i навiть Камера жахiв[76 - «Aurora Plastics Corporation» – заснована 1950 р. корпорацiя з випуску колекцiйних моделей автомобiлiв, лiтакiв тощо, хоча найпопулярнiшими ii виробами е набори героiв кiнофiльмiв студii «Universal».]. Їхня мати вважала всi цi речi поганню, яка паскудить мозок, або чимось таким, i братик Деннi моментально перетворився на шантажиста. Гнилий, авжеж. – Ти гниляк, ти це розумiеш? – промовив Деннi. – Розумiю, – гордо вiдповiв Ралфi. – А як це? – Це, як коли ти зелений i липкий, як шмарклi. – Пригнися, – сказав Ралфi. Вони вже спустилися до Кроккетового струмка, який неквапливо дзюрчав у гравiйному ложi, утримуючи на своiй поверхнi легенький перламутровий вiдсвiт. За двi милi на схiд звiдси вiн зливався з Теггартовим ручаем, який своею чергою вливався до Рояловоi рiчки. Деннi рушив через струмок по каменях, мружачись у гуснучому мороцi, щоби бачити, куди ступае. – Я тебе турну! – радiсно крикнув Ралфi в нього за спиною. – Стережись, Деннi, я тебе турну! – Турнеш мене, а я тебе тодi турну на пливуни, сраченя, – вiдказав йому Деннi. Вони дiсталися другого берега. – Нема тут нiяких пiскiв-пливунiв, – поглузував Ралфi, однак пiдсуваючись ближче до брата. – Йой? – зловiсно запитав Деннi. – Лише кiлька рокiв тому один хлопець загинув тут у пливунi. Я чув, як за це балакали тi старшi чуваки, що зависають бiля крамницi. – Справдi? – перепитав Ралфi. З виряченими очима. – Йо, – сказав Деннi. – Його затягувало на дно, а вiн верещав i репетував, а потiм рот йому забило пiском з пливуна та й по всьому. Рааааггггггхххх. – Нумо, – неспокiйно промовив Ралфi. Було вже близько до повноi темряви, i лiс повнився ворушкими тiнями. – Давай заберемося звiдси. Вони почали лiзти вгору на берег, трохи ослизаючись на соснових гiлках. Той хлопець, розмову про якого Деннi чув у крамницi, був десятирiчним Джеррi Кiнгсфiлдом. Можливо, вiн i потонув у пливунi з верещанням i репетом, але якщо це дiйсно було так, нiхто його не чув. Вiн просто зник шiсть рокiв тому в Мочарах, коли там рибалив. Деякi люди думали на пливуни, iншi трималися думки, що його вбив якийсь сексуальний збоченець. Тi збоченцi були повсюди. – Люди кажуть, його привид досi блукае в цьому лiсi, – з усiею серйознiстю повiдомив Деннi, оминувши той факт, що Мочарi за три милi пiвденнiше звiдси. – Не треба, Деннi, – неспокiйно попрохав Ралфi. – Не… не в цiй темрявi. Навкруг них таемничо потрiскував лiс. Припинила свiй плач дрiмлюга. Десь позаду хруснула гiлка, ледь не скрадливо. Денне свiтло вже майже пiшло з неба. – Час вiд часу, – продовжував Деннi лячно, – коли який-небудь малий засеря виходить надвiр пiсля темряви, той привид вихоплюеться з-помiж дерев, лице в нього все зогниле i заляпане пiском з пливуна… – Деннi, ходiмо. У голосi його малого брата чулося справжне благання, i Деннi перестав. Вiн уже ледве самого себе не налякав. Дерева стояли темнi, згромаджуючи якiсь сутностi довкiл себе, ворушачись звiльна пiд нiчним вiтерцем, тручись мiж собою, порипуючи своiми суглобами. Ще одна гiлка хруснула лiворуч вiд них. Деннi раптом пошкодував, що вони не пiшли дорогою. Хруснула ще одна гiлка. – Деннi, менi страшно, – прошепотiв Ралфi. – Не будь дурником, – сказав Деннi. – Ходiмо. Вони рушили знов. Пiд пiдошвами порипували сосновi шпички. Деннi запевняв себе, що нiякого хруску гiлок вiн не чув. Нiчого вiн не чув, окрiм них. У його скронях гупала кров. Руки в нього похололи. Рахуй кроки, наказав вiн собi. Ми будемо на Джойнтер-авеню через двiстi крокiв. А вертатимемося додому дорогою, щоби цьому засерi не було страшно. Вже за якусь хвильку ми побачимо вуличнi лiхтарi й почуватимемося дурниками, але це так добре – почуватися дурниками, тож рахуй кроки. Один… два… три… Ралфi заверещав. – Я його бачу! Я бачу привида! Я ЙОГО БАЧУ! Жах розпеченим залiзом стрибнув у груди Деннi. Немов мурашки побiгли вгору по його ногах. Вiн би розвернувся i побiг, та в нього вчепився Ралфi. – Де? – шепнув вiн, забувши, що сам щойно був вигадав того привида. – Де? – вдивлявся вiн у лiс, змертвiло боячись того, що може побачити, а бачив лише чорноту. – Вiн уже щез – але я його бачив… його. Очi, я бачив очi. Ох, Деннi… – белькотiв Ралфi. – Нема тут нiяких привидiв, дурню ти. Ходiмо. Деннi взяв брата за руку i вони рушили далi. Власнi ноги йому вiдчувалися нiби зробленими з десяти тисяч гумок для стирання олiвцевих написiв. Колiна в нього тремтiли. Ралфi тулився до Деннi, ледь не зганяючи його зi стежки. – Вiн слiдкуе за нами, – прошепотiв Ралфi. – Слухай, я не збираюся… – Нi, Деннi. Справдi. Хiба ти його не вiдчуваеш? Деннi зупинився. І, як властиво дiтям, дiйсно щось вiдчув i зрозумiв, що вони тут бiльше не самi. Якась велика тиша запала в лiсi, але це була зловредна тиша. Тiнi, спонуканi вiтром, мляво вихилялися довкола них. І Деннi донюшив щось люте, але не носом. Привидiв не iснуе, натомiсть iснують збоченцi. Вони зупиняються в чорних машинах i пропонують тобi цукерку або стирчать на розi вулицi… або вони йдуть слiдом за тобою в лiс… А тодi… Ох, а тодi вони… – Тiкаймо, – хрипко скомандував Деннi. Але Ралфi тремтiв бiля нього, паралiзований жахом. Вiн обхопив пальцi Деннi так мiцно, неначе дротом для пакування сiна. Його очi вдивлялися в лiс, а потiм почали вибалушуватися. – Деннi? Десь хруснула гiлка. Деннi обернувся i глянув туди, куди дивився його брат. Темрява оповила обох. 19 9:00 вечора. Мейбел Вертс була надзвичайно тiлистою жiнкою, якiй у ii минулий день народження виповнилося сiмдесят чотири, i ноги в неi ставали дедалi менш i менш надiйними. Вона була скарбiвничою мiськоi iсторii i мiських плiток, ii пам’ять сягала понад п’ять десятилiть у минуле, охоплюючи некрологiю, перелюби, злодiйства i божевiлля. Вона була плiткаркою, але не умисно жорстокою (хоча тi, чию брудну бiлизну вона перетрушувала, могли з цим зовсiм не погоджуватися), просто вона жила в цьому мiстi i заради нього. У якомусь сенсi вона сама була цим мiстом, ця товста вдова, яка тепер виходила з дому дуже рiдко i яка бiльшу частину свого часу проводила бiля вiкна, одягнена в широку, як намет, камiсоль i з заплетеним товстими кабелями й укладеним короною жовтуватим, неначе слонова кiстка, волоссям, з телефоном по праву руку та з надпотужним японським бiноклем по лiву. Комбiнацiя цих двох знарядь – плюс час на повне iх використання – робила ii доброзичливою павучихою, яка сидить у центрi комунiкацiйноi павутини, що простяглася вiд Присiлка до схiдного Лiгва. За браком чогось цiкавiшого для видивляння вона спостерiгала за Домом Марстена, коли там вiдчинилися вiконницi лiворуч ганку, явивши золотий квадрат свiтла, яке безумовно не було рiвномiрним електричним освiтленням. Вона вловила проти свiтла лише дражливий промельк того, що могло бути силуетом чоловiчоi голови i плечей. Вiд цього ii пройняв якийсь химерний дрож. Нiяких рухiв з Дому Марстена бiльше не надходило. Вона подумала: агов, та що воно за люди, якi вiдчиняються тiльки тодi, коли сусiди не можуть iх пристойно роздивитися. Вона поклала бiнокля i обережно пiдняла телефонну слухавку. Два голоси – вона миттю iдентифiкувала iх як Геррiет Дарем i Глiнiс Мейберрi – балакали про те, як той парубок, Раерсон, знайшов собаку Ірвiна П’юрiнтона. Вона сидiла тихесенько, дихаючи ротом, щоб жодним чином не виказати своеi присутностi на лiнii. 20 11:59 вечора. Цей день тремтiв на межi зникнення. У темрявi спали будинки. У середмiстi нiчнi вогнi реманентноi крамницi, «Поховального салону Формена» i кафе «Екселент» вiдкидали на хiдники м’яке електричне свiтло. Дехто лишався без сну – Джордж Боер, який щойно дiстався додому пiсля змiни з третьоi до одинадцятоi на фабрицi в Гейтсi, Вiн П’юрiнтон, який сидiв i розкладав пасьянс «солiтер», не спроможний заснути через думки про свого Дока, чий вiдхiд вразив його значно глибше, нiж колись смерть його дружини, – але бiльшiсть спали сном трудiвникiв i праведникiв. У воротах цвинтаря Злагiдний Пагорб мрiйливо стояла якась темна постать, чекаючи межичасся. Коли заговорила, зазвучав делiкатний, культурний голос. – О, Отче мiй, яви менi милiсть твою. Володарю Мух, яви менi милiсть твою. Я пiдношу тобi зiпсуте м’ясо i смердючу плоть. Я справив жертву на твою пошану. Лiвою рукою своею i пiдношу ii. Подай менi якийсь знак на цiй землi, освяченiй в iм’я твое. Я чекаю лиш знаку, щоб розпочати твою роботу. Голос вiдгаснув. Повiяв вiтерець, лагiдний, принiс iз собою зiтхання i шепiт гiлок повнолистих i трав, i подмух здохлятини зi звалища далi по дорозi. Не було бiльше жодних звукiв, окрiм принесених цим вiтерцем. Якийсь час ця фiгура стояла мовчазна i задумлива. Потiм вона нахилилася i випросталася з тiлом дитини на руках. – Я пiдношу тобi оце. Так настала мерзота. Роздiл четвертий. Деннi Глiк та iншi 1 Деннi й Ралфi Глiки пiшли в гостi до Марка Петрi з наказом повернутися до дев’ятоi, тож, коли вони не з’явилися вдома о десятiй хвилинi пiсля дев’ятоi, Марджорi Глiк зателефонувала додому Петрi. «Нi, – сказала мiсiс Петрi, – хлопчикiв тут не було. Можливо, краще вашому чоловiку побалакати з Генрi». Мiсiс Глiк передала слухавку своему чоловiку, вiдчуваючи у себе в животi легковiй страху. Чоловiки обговорювали справу. Так, хлопчики пiшли лiсовою стежкою. Нi, той струмок дуже мiлкий о цiй порi року, особливо пiсля такоi ясноi погоди. Не глибше, нiж по щиколотки. Генрi запропонував, що вiн з потужним лiхтарем пiде зi свого кiнця стежки, а мiстер Глiк вирушить зi свого. Може, хлопчики знайшли байбачу нору, чи накурилися сигарет, чи ще щось таке. Тонi погодився i подякував мiстеровi Петрi за його клопiт. Мiстер Петрi вiдповiв, що це зовсiм нiякий не клопiт. Тонi поклав слухавку i трiшки заспокоiв свою дружину; iй було лячно. Собi подумки вiн вирiшив, що пiсля того, як вiн iх знайде, обидва хлопцi тиждень не будуть здатнi сидiти. Але ще ранiше, як вiн устиг вийти з заднього подвiр’я, з-помiж дерев, зашпортуючись, з’явився Деннi i повалився бiля надвiрного мангала. Вiн був ошелешений, говорив мляво, на запитання вiдповiдав ледь-не-ледь i не завжди щось путне. В манжетах у нього застрягла трава, а у волоссi – дрiбка осiннього листя. Вiн розповiв батьковi, що вони спустилися з Ралфi стежкою крiзь лiс, перейшли по переступних каменях Кроккетiв струмок i вибрались на другий берег без нiяких перешкод. Потiм Ралфi почав говорити про якогось привида в цьому лiсi (Деннi «забув» згадати, що сам вклав цю iдею до голови своему брату). Ралфi сказав, що бачить якесь обличчя. Деннi почав брати страх. Вiн не вiрив у привидiв чи ще якiсь дитячi ляки на кшталт хокала, але йому здалося, що вiн таки дiйсно щось почув там, у темрявi. І що вони зробили потiм? Деннi гадав, що вони знову рушили далi, тримаючись за руки. Певностi щодо цього вiн не мав. Ралфi скиглив про того привида. Деннi сказав йому, щоб не рюмсав, бо вже ось-ось вони побачать вуличнi лiхтарi на Джойнтер-авеню. Потiм сталося щось погане. Що? Яке саме погане? Деннi не знав. Вони його переконували, дратувалися, вмовляли. Деннi тiльки хитав головою – повiльно i заперечливо. Так, вiн розумiе, що мусив би пам’ятати, але згадати не може. Чесно, нiяк не може. Нi, вiн не пам’ятае, щоб вiн за щось перечепився i впав, чи чогось такого. Просто… все стало темним. Дуже темним. А наступне, що вiн пам’ятае, – як вiн лежить на стежцi сам-один. Ралфi зник. Паркiнс Гiллеспi сказав, що посилати людей у лiс серед ночi немае сенсу. Забагато там повалених дерев. Хлопчик, напевне, просто збився з дороги. Вiн з Ноллi Гарденером, Тонi Глiком та Генрi Петрi походили туди й назад по цiй стежцi i вздовж узбiч Джойнтер-авеню та Брок-стрiт, гукаючи у портативнi мегафони. Зрання наступного дня Камберлендська полiцiя i полiцiя штату разом почали координованi пошуки у тiй дiлянцi лiсу. Коли нiчого не було знайдено, пошук розширили. Чотири днi вони обшукували хащi, а мiстер i мiсiс Глiк бродили по лiсах i полях, пробираючись мiж завалiв дерев, залишених ще тiею стародавньою пожежею, викликаючи iм’я свого сина з безкiнечною i розпачливою надiею. Коли й це не дало результатiв, прочесали Теггартiв ручай i Роялову рiчку. Безрезультатно. На п’ятий день Марджорi Глiк розбудила свого чоловiка о четвертiй ранку, нажахана до iстерики. Деннi зомлiв i упав у коридорi верхнього поверху, радше за все, коли йшов до туалету. Швидка допомога вiдвезла його до Клiнiчного шпиталю Центрального Мейну. Попереднiй дiагноз був: гострий i запiзнiлий емоцiйний шок. Чинний лiкар, чоловiк на прiзвище Горбi, вiдвiв мiстера Глiка вбiк. – Чи траплялися коли-небудь у вашого сина напади астми? Мiстер Глiк, напружено моргаючи, похитав головою. Менш нiж за тиждень вiн постарiшав на десять рокiв. – Були якiсь прояви ревматичноi лихоманки? – У Деннi? Нi… тiльки не в Деннi. – А чи робили йому протягом останнього року туберкулiнову пробу? – Туберкульоз? У мого хлопчика туберкульоз? – Мiстере Глiк, ми просто намагаемося з’ясувати… – Мардж! Марджi, пiдiйди-но сюди! Марджорi Глiк пiдвелася i повiльно рушила коридором. Обличчя в неi було блiде, зачiска безладна. Вона мала болiсний вигляд жiнки в лещатах жорстокоi мiгренi. – Деннi робили у цьому роцi в школi яку-небудь туберкулiнову пробу? – Так, – апатично промовила вона. – На початку навчального року. Реакцii не дало. Горбi запитав: – Вiн кашляе вночi? – Нi. – Скарги на бiль у грудях або в суглобах? – Нi. – Болiсне сечовипускання? – Нi. – Якiсь аномальнi кровотечi? Кров з носа чи кривавий кал, чи навiть аномальна кiлькiсть подряпин або синцiв? – Нi. Горбi всмiхнувся i кивнув: – Ми хотiли б потримати його у нас для обстеження, якщо можна. – Звичайно, – сказав Тонi. – Звичайно. У мене «Синiй Хрест»[77 - «Blue Cross» – заснована 1929 р. федерацiя з кiлькох десяткiв страхових компанiй, клiентами якоi е понад 100 мiльйонiв американцiв.]. – У нього дуже уповiльненi реакцii, – сказав лiкар. – Ми зробимо кiлька рентгенiвських знiмкiв, спинномозкову пункцiю. Очi Марджорi Глiк повiльно витрiщалися: – У Деннi лейкемiя? – прошепотiла вона. – Мiсiс Глiк, поки важко… Але вона вже зомлiла. 2 Бен Мiерз був одним з тих добровольцiв Салимового Лiгва, якi шукали Ралфi Глiка, прочiсуючи хащi, i не отримав за свiй клопiт нiчого, крiм застряглих за манжетами штанiв реп’яхiв нетреби та гострого нападу сiнноi лихоманки, спричиненоi пiзньоквiтним золотушником. Пiсля третього дня пошукiв вiн зайшов до Євиноi кухнi з’iсти порцiю равiолi з бляшанки, щоби потiм упасти в лiжко, поспати перед писанням. Там вiн побачив Сюзен Нортон, яка поралася бiля кухонноi печi, готуючи щось на кшталт смаженини з фаршу з овочами. Чоловiки, якi щойно повернулись додому з роботи, сидiли навколо столу i, прикидаючись, нiби балакають, хтиво глипали на неi – на Сюзен була пiдв’язана вище пупа вилиняла картата сорочка та обрiзанi зi штанiв вельветовi шорти, Єва Мiллер прасувала у вiдокремленому вiд кухнi закутi. – Агов, а ти тут що робиш? – запитав вiн. – Готую тобi пристойну iжу, щоб ти не перетворився зовсiм на тiнь, – вiдповiла вона, а Єва пирхнула смiхом з-за рогу стiни. Бен вiдчув, що в нього палають вуха. – Куховарить направду добре, вона вмiе, – сказав Проноза. – Я розумiюся. Я додивляюся. – Екби ти iше дужче додивлявсь, у тебе б й очi повипадали з очниць, – докинув Гровер Верiлл i захихотiв. Сюзен накрила смаженину кришкою, поставила в духовку, а потiм пiшла на заднiй ганок почекати до ii готовностi. Сонце сiдало червоне, хворобливо спаленiле. – Є хоч щось? – Нi, нiчого. Вiн дiстав з нагрудноi кишенi пом’яту пачку сигарет i закурив. – Вiд тебе пахне так, немов ти цiлком скупався у «Старому лiсовику»[78 - «Old Woodsman» – репелент проти комах, який випускаеться з 1882 р.]. – З нього користi, як з бика молока, – простягнув вiн iй руку, показавши пухирцi вiд укусiв комах i ледь загоенi подряпини. – Сучi москiти та колючi кущi. – Як ти гадаеш, що з ним сталося, Бене? – Бозна, – видихнув вiн дим. – Можливо, хтось пiдкрався зi спини до старшого брата, гахнув його наповненою пiском шкарпеткою або чимсь таким i вхопив малого. – Ти вважаеш, що вiн уже мертвий? Бен подивився на неi, щоб побачити, якоi iй хочеться вiдповiдi – чесноi чи лише обнадiйливоi. Вiн узяв ii за руку, сплiвши ii пальцi зi своiми. – Так, – коротко мовив вiн. – Я думаю, що хлопчик уже неживий. Поки що жодних переконливих доказiв, але я так думаю. Вона спроквола похитала головою: – Я сподiваюся, ти помиляешся. Моя мама i деякi iншi панi цим часом ходили посидiти з мiсiс Глiк. Вона геть у знетямi i ii чоловiк також. А той iнший хлопчик блукае там, неначе привид. – Угу, – вiдгукнувся Бен. Вiн дивився вгору, на Дiм Марстена, не вельми уважно слухаючи. Вiконницi там були зачиненi; вони вiдчиняться пiзнiше. Коли западе темрява. Вiконницi вiдчиняться, коли западе темрява. На цiй думцi, на ii ледь не заклинальнiй характерностi вiн вiдчув, як ним перебiг якийсь хворобливий холод. – …ввечерi? – Га? Вибач? – озирнувся вiн на неi. – Я казала, що мiй тато хотiв би, щоб ти прийшов до нас завтра ввечерi. Ти зможеш? – А ти будеш вдома? – Звичайно, буду, – вiдповiла вона i подивилась на нього. – Гаразд. Добре. Йому хотiлося дивитися на неi – вона була такою гарною в цьому призахiдному свiтлi – але його очi, немов магнiтом, притягував Дiм Марстена. – Вiн притягуе тебе, правда? – промовила вона; i це прочитання його думки, аж до самоi метафори, було ледь не моторошним. – Так. Вiн притягуе. – Бене, про що ця, нова, книжка? – Не зараз, – сказав вiн. – Дай iще час. Я розкажу тобi, тiльки-но зможу. Вона… мусить сама себе витворити. Саме в цю мить iй захотiлося сказати йому «я тебе кохаю», сказати цi слова з тiею легкiстю i беззастережнiстю, з якою ця думка виринула на поверхню ii розуму, але вона прикусила язика. Вона не хотiла такого казати, коли вiн дивиться… дивиться на той пагорб. Вона пiдвелася: – Пiду погляну на смаженину. Коли вона його полишила, вiн далi курив i дивився туди, на Дiм Марстена. 3 Коли вранцi двадцять другого числа Лоренс Кроккет сидiв у своему офiсi i, прикидаючись, нiби читае понедiлкову кореспонденцiю, зиркав на цицерони своеi секретарки, задзвонив телефон. Вiн багато думав про власну дiлову кар’еру в Салимовому Лiгвi, про ту маленьку iскристу машину на заiздi Дому Марстена, про угоди з дияволом. Іще до того, як угоду зi Стрейкером було консумовано (ловкенький термiн, гаразд[79 - Консумацiя (consummation) – юридичний термiн, що означае остаточне оформлення, повну легiтимацiю певного процесу з занесенням його результатiв у всi реестри; але наразi Кроккет подумки прирiвнюе його до схожого слова «consume» – споживати, пожирати, спопеляти.], подумав вiн, обмацуючи очима перед секретарчиноi блузки), Лоренс Кроккет, поза всякими сумнiвами, був найзаможнiшою людиною в Салимовому Лiгвi й одним з найзаможнiших в окрузi Камберленд, хоча нiчого нi в його офiсi, нi в його особi на це не вказувало. Офiс був старим, запилюженим й освiтлювався двома засидженими мухами, жовтими плафонами-кулями. Письмовим столом слугував захаращений паперами, ручками та кореспонденцiею старозавiтний секретер. На одному його крилi мiстилося горня з клеем, а на другому – квадратне скляне прес-пап’е, рiзнi гранi якого являли фотознiмки родини Кроккета. На стосi реестрацiйних книг стояв, небезпечно балансуючи, повний сiрникiв акварiум, табличка на переднiй стiнцi якого повiдомляла: «Для наших безсiрникових друзiв»[80 - Слово «matchless» дозволяе гру слiв, оскiльки може означати як «безсiрниковi» так i «незрiвняннi».]. Окрiм трьох вогнетривких сталевих шаф та стола секретарки у невеличкiй загородцi, офiс був порожнiм. Хоча там були картинки. Моментальнi знiмки i фотографii були скрiзь – пришпиленi, причепленi або приклеенi стрiчкою на всi доступнi поверхнi. Деякi були новими полароiдними принтами, iншi зробленими кiлька рокiв тому на плiвку «Кодак» кольоровими знiмками, але ще бiльше було покручених i пожовклих чорно-бiлих фотографiй, деякi з яких сягали п’ятнадцятирiчноi давнини. Пiд кожною мiстився друкований опис: «Гарне замiське житло! Шiсть кмн.» або «Мiсцина на пагорбi! Дорога Теггартiв Ручай! $ 32000 – Дешево», або «Годиться для есквайра! 10 кмн. Фермерське обiйстя. Бернс-роуд». Контора виглядала гнiтюче безперспективною невдахою, якою вона й була до 1957 року, коли Ларрi Кроккет, якого успiшнiша спiльнота Єрусалимового Лiгва вважала лише на щабель вищим за безнадiйного, вирiшив, що майбутне належить трейлерам. У тi вiдiйшлi, туманнi часи бiльшiсть людей вважали трейлери такими собi похватними срiблястими повозками, яку чiпляеш ззаду до своеi автiвки, коли хочеш з’iздити до Єловстонського нацiонального парку i сфотографувати свою дружину з дiтьми на фонi Старого Вiрного[81 - Old Faithful – унiкальний гейзер, який з постiйною регулярнiстю викидае вгору на 30–56 метрiв до 32 000 лiтрiв окропу.]. У тi вiдiйшлi, туманнi часи навряд чи хтось – навiть самi виробники трейлерiв – передбачали той день, коли на замiну похватним срiблястим повозкам прийдуть кемпери, якi встановлюються прямо на кузовi вашого пiкапа «Шевi» або можуть постачатися самi цiлком моторизованими. Однак Ларрi не мав потреби знати такi речi. Цей не бiльше нiж прозорливець-дилетант просто пiшов до мiськоi управи (в тi часи вiн не був виборним; у тi часи його не вибрали б навiть на гицеля) i переглянув закони зонування у Єрусалимовому Лiгвi. Вони були надзвичайно спокусливими. Читаючи мiж рядкiв, вiн побачив тисячi доларiв. Закон встановлював, що не можна влаштовувати громадського смiттезвалища чи тримати бiльше трьох непридатних автомобiлiв на своему подвiр’i, якщо ви не маете лiцензii на смiттезвалище, або мати хiмiчний туалет – доволi примхливий i не дуже точний термiн для вiдхiдку – якщо це не ухвалено мiським санiтарним iнспектором. Ось воно. Ларрi позакладав усе свое дощенту, ще бiльше набрав у борг i придбав три трейлери. Але не похватнi маленькi срiблястi повозки, а довгi, шикарнi, товстошиi монстри зi штучними панелями «пiд дерево» i обшитими кухонним пластиком туалетами. Для кожного вiн купив по одноакровiй дiлянцi на Приселку, де земля була дешевою, встановив iх на дешевих основах i поринув у роботу з iх продажу. Вiн ii виконав за три мiсяцi, подолавши певний початковий опiр людей, котрi мали сумнiви щодо життя в будинку, який нагадуе пульманiвський залiзничний вагон, i його прибуток становив близько десяти тисяч доларiв. Хвиля майбутнього прибула у Салимове Лiгво, i Ларрi Кроккет iхав на вершечку ii хребта. Того дня, коли в його офiс увiйшов Р. Т. Стрейкер, Кроккет коштував близько двох мiльйонiв доларiв. Вiн досяг цього внаслiдок земельних спекуляцiй у безлiчi сусiднiх мiст i мiстечок (але не в Лiгвi; не сери там, де годуешся – таким було гасло Лоренса Кроккета), засновуючись на переконаннi, що iндустрiя мобiльних будинкiв зростатиме скаженими темпами. Так i сталося i, Боже мiй, як попливли до нього грошi. У 1965 роцi Ларрi став негласним партнером пiдрядника на iм’я Ромео Пулен, який забудовував супермаркет-плазу в Обернi[82 - Auburn – засноване 1786 р. мiсто (23 тис. мешканцiв), адмiнiстративний центр округу Андроскоггiн у штатi Мейн.]. Пулен був пройдисвiтом-ветераном, тож з його спритнiстю в робочих процесах i обiзнанiстю Ларрi з цифрами вони заробили по $ 750 000 кожний, а Дядьку Сему мусили вiдрапортувати тiльки про третину того. Все це було вкрай захопливим, а якщо дах супермаркету в погану погоду протiкав, ну, таке життя. У 1966–1968 роках Ларрi купив контрольнi пакети в трьох мейнських компанiях, що торгували мобiльними домами, провiвши певну кiлькiсть хитромудрих перетасовок власникiв, щоби скинути з хвоста податкiвцiв. Ромео Пулену вiн описав цей процес так: в’iжджаеш у Тунель Кохання з дiвчиною-А, дрючиш у машинi на задньому сидiннi дiвчину-Б i зрештою виiжджаеш на iншому боцi, тримаючись за руки з дiвчиною-А. Тож зрештою вiн купував мобiльнi доми сам у себе, i цi iнцестуальнi бiзнеси вiдзначались таким здоров’ям, що було майже лячно. Угоди з дияволом, аякже, думав Ларрi, перекладаючи своi папери. Коли маеш з ним справи, банкноти мусять вiдгонити сiркою. Люди, якi купували трейлери, були трударями нижчого середнього класу – синi або бiлi комiрцi – люди, що не могли згромадити авансовий платiж за бiльш порядний будинок, або старшi люди, якi шукали способи розтягнути своi соцiальнi страховки. Сама iдея абсолютно новенького шестикiмнатного будинку була якоюсь заворожливою для цих людей. Для лiтнiх там малася ще одна перевага, дещо таке, на що не звертали уваги iншi, але Ларрi, завжди проникливий, це собi зазначив: усi трейлери одноповерховi, там нема сходiв, якими треба лiзти вгору. Фiнансування також було легким. Зазвичай першого внеску $ 500 було достатньо, щоб зробити справу. А за важких часiв акулячого кредитування у давнi шiстдесятi той факт, що решта $ 9500 надаються пiд 24 %, рiдко усвiдомлювався тими прагнучими власного дому людьми як пастка. І, Боже мiй! Як же напливали грошi. Сам Кроккет дуже мало змiнився, навiть пiсля того, як зiграв у «Давайте укладемо угоду» з цим каламутним мiстером Стрейкером. Нiякий дизайнер-педик не приiхав переобладнувати iнтер’ер його офiсу. Вiн досi, замiсть кондицiонера, обходився дешевим електричним вентилятором. Носив тi самi, з лискучими сiдницями, костюми або комбiнував штани з викличними спортивними пiджаками. Курив тi самi дешевi сигари i досi суботнiми вечорами зависав «У Делла», щоб випити кiлька кухлiв пива i поганяти з хлопцями кулi на бiльярдi. Вiн не припиняв працювати з нерухомiстю рiдного мiста, що виплоджувало йому двi вигоди: перша – це допомагало його обранню на виборного; друга – це гарненько скидало з рахункiв його податкову декларацiю, бо видима дiяльнiсть перебувала щороку на один щабель нижче рiвня беззбитковостi. Окрiм Дому Марстена, вiн був i лишався агентом з продажу, мабуть, iще з трьох дюжин занехаяних обiйсть у цiй мiсцевостi. Звичайно, траплялися й вигiднi угоди. Але Ларрi iх не реалiзовував. Зрештою, грошi не переставали напливати. Можливо, занадто багато грошей. Існуе можливiсть, побоювався вiн, перемудрити самого себе. В’iхати до Тунелю Кохання з дiвчиною-А, видрючити дiвчину-Б, виiхати звiдти, тримаючись за руку з дiвчиною-А, щоб у пiдсумку вони разом збили тебе на лайно. Стрейкер тодi сказав, що вiн сконтактуеться, i було це чотирнадцять мiсяцiв тому. А що, як… І тут задзвонив телефон. 4 – Мiстере Кроккете, – пролунав знайомий, беземоцiйний голос. – Стрейкер, чи не так? – Саме так. – Я тiльки-но про вас думав. Мабуть, я екстрасенс. – Це вельми забавно, мiстере Кроккете. Менi потрiбна певна послуга, якщо ваша ласка. – Гадаю, можете на це розраховувати. – Будь ласка, знайдiть вантажiвку. Велику. Можете винайняти. Подайте ii в Портлендський порт сьогоднi ввечерi, рiвно о сьомiй. До Митного причалу[83 - Custom House Wharf – дiюча пам’ятка архiтектури, рибний причал (пiрс) з базаром, крамницями i ресторанами, який мае таку назву тiльки тому, що мiститься навпроти iсторичноi будiвлi митницi Портлендського порту.]. Двох вантажникiв буде достатньо, я гадаю. – Гаразд. Ларрi пiдтягнув собi пiд праву руку записник i начеркав: Г. Пiтерз, Р. Сноу. «Перевози Генрi». Найпiзнiше о шостiй. Вiн не зробив паузи, щоб розважити, чи обов’язково йому погоджуватися на буквальне виконання вказiвок Стрейкера. – Там треба забрати з десяток ящикiв. Усi, крiм одного, поiдуть до крамницi. Той один – то надзвичайно цiнний креденс, Геппiлвайт[84 - George Hepplewhite (1727–1786) – англiйський мебляр, який створив досi популярний стиль легких, елегантних меблiв.]. Вашi вантажники впiзнають його за розмiрами. Його слiд доставити в дiм. Вам зрозумiло? – Йо. – Нехай поставлять його в пiдвалi. Вашi люди зможуть потрапити туди через лядовi дверi пiд кухонними вiкнами. Вам зрозумiло? – Йо. Отже, цей креденс… – Ще одна послуга, якщо ваша ласка. Ви придбаете п’ять мiцних навiсних замкiв «Єйл». Вам вiдомий бренд «Єйл»?[85 - Створений 1877 р. фiрмою «Yale & Towne» стандартний навiсний замок, при вiдмиканнi якого дужка автоматично вiдкидаеться набiк.] – Всiм вiдомий. Що… – Вашi вантажники, коли йтимуть з крамницi, замкнуть ii заднi дверi. Ключi до всiх п’яти замкiв вони залишать у будинку, на столi в пiдвалi. Коли йтимуть з будинку, вони замкнуть на замки пiдвальнi дверi, переднi й заднi дверi та надвiрний гараж. Вам зрозумiло? – Йо. – Дякую вам, мiстере Кроккете. Точно дотримуйтесь усiх вказiвок. До побачення. – Агов, постривайте одну хвилинку… Лiнiя мовчала. 5 Було за двi хвилини сьома, коли великий, помаранчево-бiлий фургон з написом «Перевози Генрi» на бокових i задньому бортах зупинився в Портлендському порту наприкiнцi Митного причалу перед складом з гофрованоi сталi. Знов повертався приплив, i стривоженi цим мартини кружляли й ридали вгорi на тлi призахiдного багряного неба. – Господи Христе, тут нiкого нема, – сказав Роял Сноу, допиваючи рештки своеi пепсi й кидаючи порожню бляшанку на пiдлогу кабiни. – Нас арештують як грабiжникiв. – Он там е хтось, – сказав Генк Пiтерз. – Коп. Це був не зовсiм коп; це був нiчний сторож. Вiн посвiтив на них своiм лiхтариком: – Хто з вас, хлопцi, Лоренс Крукат?[86 - Сторож промовляе прiзвище Ларрi як Crewcut – вiйськова коротка стрижка.] – Кроккет, – сказав Роял. – Ми вiд нього. Приiхали забрати кiлька ящикiв. – Добре, – сказав нiчний сторож. – Ходiмо до контори, у мене там накладна, треба, щоб ви пiдписали. Вiн показав рукою Пiтерзу, котрий сидiв за кермом: – Давай назад онде туди. До тих двостулкових дверей, де лiхтар горить. Бачиш? – Йо, – ввiмкнув задню передачу Пiтерз. Роял Сноу слiдом за нiчним сторожем увiйшов до контори, де булькотiла кавоварка. Годинник над пiн-ап календарем з дiвчатами показував 7:04. Нiчний сторож порився в якихось паперах на столi та знайшов потрiбну теку: – Розпишися отут. Роял написав свое прiзвище. – Вам варто буть обережними, коли зайдете туди. Ввiмкнiть свiтло. Там пацюки. – Нiколи не бачив пацюка, який би не втiкав вiд отакого, – сказав Роял, широко майнувши ногою, взутою в робочий чобiт. – Тут у нас портовi пацюки, синку, – сухо промовив нiчний сторож. – Вони мали справу з чоловiками й дебелiшими за тебе. Роял вийшов i рушив до дверей складу. Нiчний сторож стояв у дверях своеi будки i дивився йому вслiд. – Обережно, – сказав Роял Пiтерзу. – Той старий каже, тут пацюки. – Окей, – пирхнув Пiтерз. – Старий добряга Ларрi Крукат. Роял намацав за дверима вмикач i дав свiтло. Було щось таке в тутешнiй атмосферi, важкiй вiд сумiшi ароматiв солi, деревноi гнилi та сиростi, що вдушило веселiсть. Це, i думка про пацюкiв. Ящики стояли вкупi посеред широкоi складськоi долiвки. Решта примiщення була порожньою, i тому цей гурт мав дещо зловiсний вигляд. Креденс стояв у центрi, вищий за iншi i единий, не позначений написом «Барлоу i Стрейкер, Джойнтер-авеню-27, Єрус. Лiгво. Мейн». – Ну, все не так i погано, – сказав Роял. Вiн зазирнув до своеi копii накладноi, а потiм порахував ящики. – Йо, все на мiсцi. – Тут-таки пацюки, – сказав Генк. – Чуеш iх? – Йо, мерзеннi створiння. Я iх ненавиджу. На якусь мить мiж ними запала мовчанка, обидва прислухалися до попискування й тупотiння, що долинало з тiней. – Ну, берiмося до роботи, – сказав Роял. – Давай наладуемо оце велике малятко першим, щоб воно нам не заважало, коли приiдемо до крамницi. – Окей. Вони пiдiйшли до того ящика, i Роял дiстав свого кишенькового ножа. Одним швидким порухом вiн розпоров конверт з iнвойсом, приклеений липкою стрiчкою до його стiнки. – Агов, – мовив Генк. – Гадаеш, нам варто отак… – Ми мусимо переконатися, що забираемо ту, що треба, рiч, хiба нi? Якщо ми зблудимо, Ларрi пришпилить нашi сраки до стiнки в своему офiсi. Вiн витяг з конверта iнвойс i подивився на нього. – Що там написано? – запитав Генк. – Героiн, – розважливо проказав Роял. – Двi сотнi фунтiв цього лайна. Також двi тисячi журналiв з дiвчатками зi Швецii, триста гросiв французьких гандонiв з вусиками…[87 - Gross = 122 = 144.] – Дай-но сюди, – вихопив Генк у нього папiр. – Креденс, – прочитав вiн. – Так, як нам Ларрi й казав. Із Лондона, Англiя. Пункт доставки Портленд, Мейн. Французькi з вусиками, щоб ти всравсь. Поклади це назад. Роял послухався. – Є щось тут кумедне, – сказав вiн. – Атож, ти. Кумедний, як та iталiйська армiя. – Нi, без херових жартiв. Нема митних печаток на цiй хуйнi. Нi на ящику, нi на iнвойс-конвертi, нi на самому iнвойсi. Жодноi печатки. – Мо’, вони iх ставлять отим чорнилом, яке показуеться тiльки пiд отим спецiальним невидимим свiтлом. – Нiколи вони так не робили, коли я робив тут, у порту. Господи Христе, вони живого мiсця на вантажi не лишали, штемпелювали його в дев’яноста рiзних мiсцях. До жодного ящика не можна було взятись без того, щоб не вимазатися по лiктi в сине чорнило. – Добре. Я дуже радий. Але моя дружина, бува, лягае спати дуже рано, а я надiявся на трохи сексу цього вечора. – Може, якби ми зазирнули досередини… – У жодному разi. Нумо. Берися. Роял знизав плечима. Вони нахилили ящик, i щось всерединi нього важко посунулося. Цей ящик був непiдйомним, як той сучий чорт. Авжеж, там справдi, мабуть, якийсь iз отих чудернацьких буфетiв. Ящик виявився достатньо важким. Крекчучи, вони дотюпали до машини й пiдважили його на гiдравлiчний пiдйомник з суголосними схлипами полегшення. Поки Генк керував пiдйомником, Роял стояв поодаль. Коли платформа вирiвнялася з дном кузова, вони теж туди вилiзли i зайшли в будку. Щось було у цiм ящику таке, що йому не подобалося. І це щось було бiльшим за вiдсутнiсть печаток митникiв. Непiддатне визначенню щось. Вiн дивився, аж поки Генк не зiстрибнув iз заднього борту. – Ходiмо, – гукнув той. – Давай заберемо вже решту iх. На рештi ящикiв були стандартнi митнi печатки, окрiм тих трьох, що надiйшли сюди з самих Сполучених Штатiв. Із завантаженням кожного ящика до кузова Роял позначав його в накладнiй i черкав пiдпис. Усi призначенi до тiеi новоi крамницi ящики вони згромадили бiля заднього борту, подалi вiд креденса. – Тепер, хто, в iм’я Господне, купуватиме всi цi речi? – поставив запитання Роял, коли вони врештi закiнчили. – Якесь там польське крiсло-гойдалка, нiмецький годинник, самопрядка з Ірландii… Господи Христе Всемогутнiй. Я певен, вони гилять залупеннi цiни. – Туристи, – розсудливо проказав Генк. – Туристи купляють будь-що. Дехто з тих бостонських або з Нью-Йорка, вони куплять мiшок коров’ячого гною, якщо то буде якийсь старий мiшок. – А ще менi геть не подобаеться отой великий ящик, – сказав Роял. – Жодних митних печаток, це до бiса ще та комедiя. – Ну, давай уже вiдвеземо його куди слiд, та й годi. До Єрусалимового Лiгва вони вертались без балачок. Генк постiйно тиснув на газ. Це була та робота, яку йому хотiлося швидше закiнчити. Йому не подобалося це завдання. Як Роял каже, щось збiса е тут дивне. Вiн пiдвiв машину до тильного боку новоi крамницi i, як i попереджав Ларрi, заднi дверi там були незамкненi. Увiйшовши, Роял поклацав вмикачем свiтла – безрезультатно. – Просто чудово, – пробурчав вiн. – Нам доведеться виладовувати цi скарби в такiй клятiй темрявi… скажи-но, тобi не тхне тут чимсь нiби трохи дивним? Генк принюхався. Так, був тут якийсь запах, i то неприемний, але Генк не мiг точно сказати, що вiн йому нагадуе. Вiн вчувався у носi сухим i ядучим, наче повiв вiд чогось давно зотлiлого. – Просто задовго це мiсце простояло зачиненим, – сказав вiн, просвiчуючи своiм лiхтариком довге порожне примiщення. – Тре’ його дощенту провiтрити. – Або дощенту спалити, – сказав Роял. Не подобалося йому тут. Чимсь це мiсце його дратувало. – Ходiмо. І постараймося не зламати собi ноги. Вони вивантажували ящики якомога швидше, кожен обережно опускаючи на його мiсце. За пiв години Роял з полегшеним зiтханням зачинив заднi дверi й заклацнув на них один з тих нових замкiв. – Половина справи, – сказав вiн. – Легка половина, – вiдгукнувся Генк. Вiн подивився вгору на Дiм Марстена, темний, з причиненими вiконницями цього вечора. – Не подобаеться менi iхати туди, i я не боюся цього сказати. Якщо iснуе десь якийсь дiм з привидами, то це вiн. Тi парубки мусять бути божевiльними, якщо iм схотiлося жити там. Певне, якось гомосячать один з одним. – Як отi педики – дизайнери iнтер’ерiв, – погодився Роял. – Можливо, хочуть перетворити його на приманку для туристiв. Добре для бiзнесу. – Ну, якщо ми мусимо це зробити, то давай уже впораемося. Вони разом обiшлися без останнього погляду на ящик з креденсом, притулений до борту меблевоза, i Генк з грюком засмикнув заднiй борт фургона. Вiн сiв за кермо, i вони рушили по Джойнтер-авеню i далi на Брок-стрiт. Вже за якусь хвилину Дiм Марстена забовванiв попереду них темним зловiсним круком, i Роял вiдчув перше ворушiння справжнього страху, що хробаком заповзав до його черева. – Боженьку, яке жаске мiсце, – промурмотiв Генк. – Кому ж це схотiлось тут жити? – Не знаю. Ти бачиш бодай-якесь свiтло поза тими вiконницями? – Нi. Здавалося, дiм нахиляеться до них, немов в очiкуваннi iхнього прибуття. Генк завернув фургон на заiзд i повiв його кругом дому до задньоi частини. Нi той, нi другий не вдивлялися уважно в те, що стрибучi фари машини могли виявити в буйнiй травi заднього подвiр’я. Генк вiдчув, як у його серце прослизае цiвка боязкостi, чого вiн не вiдчував навiть у Намi[88 - Nam – поширена в неформальнiй говiрцi американцiв назва В’етнаму.], хоча майже весь свiй час там перебував у страху. Там тодi був рацiональний страх. Страх, що можеш наступити на замасковану бамбукову пiку i потiм дивитися, як, неначе якийсь погибельний зелений пузир, розпухатиме твоя нога; страх, що якийсь пацан у чорнiй пiжамi, iм’я якого в тебе навiть у ротi не вмiщаеться, може з росiйського автомата вiдстрелити тобi голову; страх, що ти можеш витягти «щасливий квиток» у рейд, де вiд тебе вимагатиметься зачистити поголовно всiх у якомусь селi, де В’ет-Конг був ще тиждень тому[89 - Viet Cong (Нацiональний фронт визволення Пiвденного В’етнаму: 1954–1976) – органiзована i спонсорована Пiвнiчним В’етнамом партизанська армiя на територii Пiвденного В’етнаму, яка воювала за об’еднання двох республiк в едину комунiстичну державу.]. Але теперiшнiй страх був дитячим, обмарним. Для нього не iснувало жодних пiдстав. Ось стоiть дiм як дiм – дошки та завiси, цвяхи та пiдвiконня. Нема причини, ну, справдi ж нема жодноi причини почуватися так, нiби кожна тут трiщина й шпарина паруе своiм власним крейдяним духом зла. Так думати – це очевидна тупоголовiсть. Привиди? Вiн не вiрив у привидiв. Пiсля Наму аж нiяк. Йому двiчi довелось намацувати задню передачу, та зрештою машина посмиками подалася задом до дверей, що вели у пiдвал. Іржавi дверi стояли розкритi навстiж, i в червоному жеврiннi заднiх лiхтарiв фургона здавалося, що положистi кам’янi сходи там ведуть униз до пекла. – Чоловiче, я тут геть нiчо’ не второпаю, – промовив Генк. Вiн намагався усмiхнутись, але то була якась гримаса. – Я теж. Вони перезирнулися в свiтлi приладовоi панелi, страх важко облягав обох. Але дитинство в них залишилося давно позаду i вони не мали змоги вiдступитися вiд недоробленоi роботи через iррацiональний страх – як вони це пояснюватимуть при яскравому денному свiтлi? Робота мусить бути виконана. Генк зглушив двигун, вони вилiзли з кабiни i вирушили повз фургон до заднього борту. Роял вилiз туди, звiльнив клямку i штовхнув дверi по iхнiх роликах угору. Ящик стояв там, так само облiплений тирсою, осадистий i нiмий. – Боже, я не хочу зносити його туди вниз, – видушив iз себе Генк Пiтерз голосом, який був ледь не риданням. – Берiмося, – сказав Роял. – Давай вже його здихаемося. Вони витягли ящик на пiдйомник i з шипiнням сточуваного повiтря почали його опускати. Коли той опинився на рiвнi пояса, Генк вiдпустив важiль i вони вхопилися за ящик. – Помалу, – кректав Роял, задкуючи до сходiв. – Робiмо помалу… помаленьку. У червоному жеврiннi заднiх вогнiв обличчя в нього було згнiченим i зацiпленим, як обличчя людини, з якою стався iнфаркт. Вiн ступив на сходи i позадкував донизу крок по кроку, i коли ящик привалився йому до грудей, цю жахливу вагу вiн вiдчув так, наче на нього насунулась кам’яна плита. Ящик був важкий, думав вiн пiзнiше, але не аж такий важкий. Вони з Генком для Ларрi Кроккета пиряли i вгору i вниз по сходах вантажi значно бiльшi за цей, але щось було в самiй атмосферi цього дому таке, що висотувало з тебе душу i робило тебе негодящим. Схiдцi були пiдступно-склизькими, i вiн двiчi був захитався на ризиковiй межi рiвноваги, злощасно скрикуючи: – Гей! Зради Христа! Обережнiш! А потiм вони дiсталися дна. Стеля тут була низькою, тож вони понесли той креденс скарлюченi, як якiсь огвари. – Ставмо його тут, – захекано крекнув Генк. – Далi я нести не можу! Вони опустили його з глухим «гуп» i вiдступили. Поглянувши один одному в очi, вони зрозумiли, що страх якоюсь таемною алхiмiею перетворився майже на жах. Цей пiдвал раптом здався наповненим таемничими похрускуваннями. Пацюки, можливо, або, можливо також, щось таке, про що нестерпно навiть подумати. Вони чкурнули звiдти, Генк першим, i Роял Сноу зразу за ним. Вони злетiли вгору сходами, i Генк зворотнiм махом руки захряснув пiдвальнi дверi. Вони залiзли до кабiни фургона, Генк завiв двигун i зрушив важiль трансмiсii, Роял вхопив його за руку, у цiй темрявi здалося, що його обличчя – це самi лиш очi, величезнi, вибалушенi. – Генку, ми так i не навiсили тi замки. Обое витрiщилися на гроно навiсних замкiв на приладовiй панелi, якi трималися разом, зчепленi уривком снопов’язального дроту. Генк пiрнув рукою собi в кишеню куртки й видобув кiльце з навiшеними на ньому п’ятьма ключами до новеньких «Єйлiв», один з них для того замка, що залишився на заднiх дверях крамницi в мiстi, чотири для тутешнiх. Кожний позначено акуратною биркою. – Ох, Господи Христе, – промовив вiн. – Слухай, якщо ми повернемося завтра вранцi раненько… Роял вiдстебнув лiхтарик пiд приладовою панеллю: – Не вийде, – сказав вiн. – І ти це розумiеш. Вони вилiзли з кабiни, вiдчуваючи, як прохолодний вечiрнiй вiтерець здувае пiт iм з лобiв. – Іди до заднiх дверей, – сказав Роял. – Я замкну переднi дверi та гараж. Вони роздiлилися. Генк рушив до заднiх дверей, у грудях у нього важко гупало серце. Йому довелося двiчi шпортатися, щоб просунути дужку у вушко для замка. Так близько бiля дому явно вчувався запах старостi й дерев’яноi гнилизни. На пам’ять почали навертатися всi тi iсторii про Х’юбi Марстена, з яких вони смiялися дiтьми, i та спiванка, з якою вони ганялися за дiвчатами: Стережися-утiкай, Стережися-утiкай, Стережися-утiкай! Бо хто зараз не втече, того Х’юбi… ЗАБЕРЕ… – Генку? Вiн рiзко хапнув ротом повiтря, i другий замок випав йому з рук. Генк його пiдiбрав. – Не варт отак нишком пiдкрадатися до людини. Ти вже?.. – Йо. Генку, хто полiзе знову туди, в пiдвал, щоб покласти цю низку ключiв там на столi? – Хто його зна, – сказав Генк Пiтерз. – Хто його зна. – Гадаеш, нам варто пiдкинути монету? – Йо, гадаю, так вирiшити найкраще. Роял дiстав четвертак. – Назви в повiтрi. – Голова. Роял впiймав монету, ляснув ii собi на передплiччя, а тодi вiдкрив. На них тьмяно зблиснув орел[90 - На аверсi («орел») 25-центовоi монети профiль президента Вашингтона, а на реверсi («решка») зображення орла з простертими крилами.]. – Господи Ісусе, – прикро промовив Генк. Але взяв низку ключiв i лiхтарик та знову вiдчинив пiдвальнi дверi. Вiн присилував власнi ноги нести його донизу сходами, а коли вже ледь не пiдпирав головою стелю, Генк посвiтив лiхтариком по видимiй частинi пiдвалу, який за тридцять футiв далi робив лiвий поворот i вiв бозна-куди. Промiнь вихопив покритий запиленою картатою скатертиною стiл. На столi сидiв пацюк, велетенський, i коли у нього вдарив промiнь свiтла, вiн не поворухнувся. На своiх огрядних кульшах сидiв вiн прямо i, здавалося, ледь не усмiхався. Генк вирушив повз той ящик до стола. – Ану киш! Пацюче! Пацюк зiскочив долi й подрiботiв геть, у бiк того пiдвального завертня. Рука в Генка тепер тремтiла, i промiнь лiхтарика судомно стрибав з мiсця на мiсце, вихоплюючи то якусь запилюжену бочку, то знесене сюди старезне бюро, то стос старих газет, то… Вiн смикнув промiнь назад до газет, i йому перехопило дух, коли свiтло впало на щось лiворуч вiд них. Нiби футболка… це ж футболка? Скручена, мов якась стара шмата. Щось поза нею, що може бути синiми джинсами. І ще щось схоже на… Щось луснуло в нього за спиною. Його взяла панiка, вiн нестямно кинув ключi на стiл i, розвернувшись, кинувся незграбно тiкати. Минаючи ящик, вiн побачив, що спричинило той звук. Не витримала одна з алюмiнiевих смуг i тепер шарпко стирчала, наче палець, що вказуе на низьку стелю. Спотикача вiн подолав сходи, захряснув за собою лядовi дверi (у нього все тiло взялося гусячою шкiрою; вiн це зауважить тiльки пiзнiше), заклацнув замок на вушку i побiг до кабiни фургона. Вiн хапав повiтря дрiбними ковтками, з пiдсвистом, неначе поранений собака. Вiн немов крiзь туман дочув Рояла, який спитав, що трапилося, що сталося там, унизу, а потiм з виском, з ревом, на двох колесах, зариваючись у м’яку землю, кинув машину за рiг дому. Вiн не стишував швидкостi, аж поки фургон знову не опинився на Брукс-роуд, i помчав у мiсто, до офiсу Ларрi Кроккета. Лиш тодi його почало так зле трусити, аж вiн злякався, що доведеться зупинитись. – Що там було внизу? – перепитав Роял. – Що ти побачив? – Нiчого, – вiдповiв Генк Пiтерз, i це слово вийшло у нього шматками, вiддiленими клацанням його зубiв. – Я не бачив нiчого i не хочу нiколи бачити того знов. 6 Ларрi Кроккет уже готувався зачиняти контору i рушати додому, коли пролунав побiжний стук у дверi й увiйшов Генк Пiтерз. Вiн досi мав наляканий вигляд. –Забув щось, Генку? – спитав Ларрi. Коли вони повернулися сюди з Дому Марстена, обидва мали такий вигляд, неначе хтось добряче був прищемив iм яйця, тож вiн видав кожному по десять доларiв згори i двi шестизарядних паки «Чорноi мiтки»[91 - «Carling Black Label» – створений 1927 р. в Канадi сорт пива, популярний тепер у багатьох краiнах.], а також закинув, що, либонь, найкраще буде, якщо нiхто з них не балакатиме зайвого про цю сьогоднiшню екскурсiю. – Я мушу тобi розповiсти, – сказав тепер Генк. – Я не можу iнакше, Ларрi. Я мушу. – Звичайно, гаразд, – сказав Ларрi. Вiн висунув нижню шухляду письмового стола, дiстав звiди пляшку «Джоннi Вокера» i щедро налив обом у пару картонних чарок. – Що в тебе на думцi? Генк набрав повний рот вiскi, скривився i проковтнув. – Коли я вiдносив тi ключi у пiдвал, щоб покласти iх там на стiл, я дещо побачив. Одяг, так воно виглядало. Футболка i, мабуть, якiсь синi штани. І одна кросiвка. Я думаю так, що то була кросiвка, Ларрi. Ларрi знизав плечима й усмiхнувся: – То й що? Йому здалося, нiби в грудях у нього залягла велетенська крижана брила. – Той малий син Глiкiв, на ньому тодi були джинси. Так писали у «Вiснику». Джинси, червона футболка з довгими рукавами i кроси. Ларрi, а що як… Усмiшка Ларрi трималася. Ця усмiшка вчувалась йому примерзлою. Генк судомно глитнув клубок у горлi. – А що, як тi люди, якi купили Дiм Марстена i ту крамницю, кiнчили сина Глiкiв? Отак. Все викладено. Вiн лигнув рештки рiдкого вогню в своiй чарцi. Усмiхаючись, Ларрi проказав: – Може, ти i тiло також бачив? – Нi… нi. Але… – Це мала би бути справа полiцii, – сказав Ларрi Кроккет. Вiн знову налив у чарку Генка, i рука в нього зовсiм не тремтiла. Вона була холодною i певною, як камiнь у замерзлому ручаi. – І я би просто зараз пiдвiз тебе до Перкiнса. Але такi речi… – вiн похитав головою. – Але чимало паскудства може виринути. На кшталт того, як ти й та офiцiантка «У Делла»… ii звуть Джекi, чи не так? – Про що це таке ти, до бiса, говориш? – обличчя Генка стало мертвотно-блiдим. – А ще вони точно, як тобi всратися, дiзнаються про твое ганебне, за вироком вiйськового суду, звiльнення зi служби з позбавленням усiх нагород i пiльг. Але ти виконуй свiй громадський обов’язок, Генку. Роби, як сам вважаеш. – Я не бачив нiякого тiла, – прошепотiв Генк. – Це добре, – сказав Ларрi усмiхаючись. – А може, ти й нiякого одягу також не бачив. Може, то було просто… ганчiр’я. – Ганчiр’я, – силувано повторив Генк. – Атож, сам знаеш, якi вони, цi старi садиби. Там ’кий завгодно мотлох. Може, ти й бачив якусь стару футболку чи щось iнше, розiдране на годящi для чогось ганчiрки. – Звичайно, – сказав Генк. Вiн удруге вицiдив свою чарку. – У тебе зручний спосiб розглядати речi, Ларрi. Кроккет дiстав у себе з задньоi кишенi гаманець, розкрив його i вiдрахував на стiл п’ять десятидоларових банкнот. – Це за що? – Зовсiм був забув заплатити тобi за ту роботу в Бреннана минулого мiсяця. Ти мусив би нагадувати менi про такi речi, Генку. Сам знаеш, який я забудько. – Але ж ти вже тодi… – Та ну, – перебив його Ларрi. – Ти можеш отак сидiти тут, розповiдати менi щось, а завтра вранцi я вже нiчогiсiнько з цього не згадаю. Хiба не гiдне жалю таке життя? – Йо, – прошепотiв Генк. Рука Генка з тремтiнням потягнулася по грошi; вхопила i запхала iх до нагрудноi кишенi його джинсовоi куртки, немов прагнучи швидше позбутися дотику до них. Вiн пiдхопився з такою незграбною квапливiстю, що ледве не перекинув стiлець. – Слухай, Ларрi, менi треба йти. Я… я не… Менi треба йти. – Забери пляшку, – запропонував Ларрi, але Генк уже виходив за дверi. Вiн не затримався. Ларрi сiв знову. Налив собi випити. Рука в нього так i не тремтiла. Йому не повернувся намiр зачинити контору. Вiн налив собi ще чарку, а потiм ще одну. Вiн думав про угоди з дияволом. І зрештою задзвонив телефон. Вiн узяв слухавку. Послухав. – Справу залагоджено,– сказав Ларрi Кроккет. Вiн послухав. Поклав слухавку. Знову налив собi чарку. 7 На свiтанку наступного ранку Генк Пiтерз прокинувся зi сну, де велетенськi пацюки виповзали з розкритоi могили; могили, яка в собi вмiщала зелене, гниюче тiло Х’юбi Марстена з обстрiпаним уривком манiльського канату, пов’язаним у нього на шиi. Пiтерз лежав, спершись на лiктi, i важко дихав, голий тулуб блищав вiд поту, а коли його торкнулась дружина, вiн уголос скрикнув. 8 Агропродуктова крамниця Мiлта Кроссена розташувалася на кутi, який утворювало перехрестя Джойнтер-авеню та Залiзничноi вулицi, тож, коли дощило i безлюднiв парк, туди сходилися бiльшiсть мiських старих балабонiв. Протягом довгих зим вони були щоденною приналежнiстю крамницi. Коли «паккардом» 39-го – чи то була модель 40-го року?[92 - «Packard» (1899–1958) – компанiя, яка у 1920-30-х роках випускала легковi автомобiлi класу люкс рiзноманiтних моделей.] – пiд’iхав Стрейкер, надворi просто висiла делiкатна мжичка, а Мiлт iз Петом Мiддлером вели мляву дискусiю про те, коли втекла з дому Джудi, дочка Фреддi Оверлока, у 1957 чи 1958-му? Обидва погоджувалися, що втекла вона з тим продавцем «Салатмастерiв»[93 - «Saladmaster» – заснована 1946 р. в Техасi компанiя, яка уславилася своiм кухонним комбайном «Saladmaster Machine», а в 1950-х першою вивела на американський ринок посуд з нержавiючоi сталi.] з Ярмута, також обидва погоджувалися, що нi той, нi вона не вартi були й дiрки, просцяноi в снiгу, але поза цим дiйти згоди не могли. Балачка враз припинилася, коли ввiйшов Стрейкер. Вiн озирнув iх – Мiлта i Пета Мiддлера, Джо Крейна, Вiннi Апшо i Клайда Корлiса – i без жодного гумору посмiхнувся. – Доброго дня, джентльмени, – промовив вiн. Мiлт пiдвiвся, ледь не церемонно розправляючи на собi фартух: – Вам допомогти? – Дуже добре,– сказав Стрейкер. – Придiлiть, будь ласка, вашу увагу цiй м’яснiй вiтринi. Вiн купив шинки, дюжину шматкiв добiрноi яловичини, доволi фаршу i фунт телячоi печiнки. До цього вiн додав дещо з бакалii – борошно, цукор, квасолю – i кiлька буханок свiжого хлiба. Скуплявся вiн у цiлковитiй тишi. Тутешнi завсiдники сидiли довкола великоi печi «Перлина Кiнео»[94 - «Pearl Kineo» – одна з багатьох моделей чавунних печей, якi колись виробляла в Бенгорi компанiя «Noyes & Nutter»; Кiнео – гористий мис у штатi Мейн.], яку ще батько Мiлта переробив з дров’яноi на нафтову, курили, задумливо поглядали в небо i краечком ока спостерiгали за цим незнайомцем. Коли Мiлт закiнчив пакувати покупки до великоi картонноi коробки, Стрейкер сплатив готiвкою – двадцяткою й десяткою. Вiн забрав коробку собi пiд пахву i знову зблиснув до них тiею цупкою, позбавленою гумору усмiшкою. – Всього вам доброго, джентльмени, – промовив вiн i пiшов. Джо Крейн набивав «Плантаторським» свою кукурудзяну люльку[95 - «Planter’s Punch» – ароматичний тютюн сигарного типу.]. Клайд Корлiс прокашлявся i сплюнув сумiш харкотиння з жувальним тютюном у пом’яте вiдро бiля печi. Вiннi Апшо видобув з жилетки свою стару сигаретоскручувальну машинку «Топ», насипав туди дорiжку тютюну i вставив набряклими вiд артриту пальцями цигарковий папiр[96 - «Top» – iмпортований вiд 1927 р. з Францii i досi популярний у США бренд цигаркового паперу, машинка для скручування якого називаеться «Top-O-Matic».]. Вони дивилися, як незнайомець пiдважуе i кладе коробку в багажник. Кожен з них розумiв, що коробка разом з бакалiею мусить важити фунтiв з тридцять, i всi тут бачили, як вiн, виходячи, пiдхопив ii собi пiд пахву, немов якусь пiр’яну подушку. Вiн обiйшов машину до водiйських дверцят, сiв за кермо i рушив на Джойнтер-авеню. Машина поiхала вгору на пагорб, повернула лiворуч на Брукс-роуд, зникла, а за пару хвилин показалася знову крiзь мереживо дерев, зменшена тепер вiдстанню до iграшкового розмiру. Вона завернула на Марстенiв заiзд i зникла з очей. – Чудернацький парубок, – промовив Вiннi. Вiн встромив свою сигарету до рота, вiдщипнув з ii кiнчика кiлька зайвих крихт тютюну i дiстав у себе з жилетноi кишенi кухонного сiрника. – Певне, один з отих, що вiдкупили ту крамницю, – сказав Джо Крейн. – І Дiм Марстена також, – погодився Вiннi. Клайд Корлiс перднув. Пет Мiддлер з величезною цiкавiстю колупав мозоль у себе на лiвiй долонi. Минуло п’ять хвилин. – Гадаете, в них iз цим вийде щось путне? – запитав Клайд, нi до кого конкретно не звертаючись. – Можуть, – сказав Вiннi. – Влiтку вони можуть ще й як розкрутитися. Важко щось загадувати наперед у теперiшнi часи. Загальне мурмотiння, майже зiтхання на згоду. – Дужий парубок, – каже Джо. – Ейа, – гукае Вiннi. – А то ж був «паккард» тридцять дев’ятого, а на нiм анi цятки iржi. – Цей сорокового, – сказав Клайд. – У сорокового пiднiжок не було, – сказав Вiннi. – Цей тридцять дев’ятого. – Тут ти помиляешся, – сказав Клайд. Минуло п’ять хвилин. Вони побачили, що Мiлт роздивляеться ту двадцятку, якою йому заплатив Стрейкер. – Що, Мiлте, фантики? – спитав Пет. – Цей парубок дав тобi фальшивi грошi? – Нi, але погляньте-но… – подав Мiлт банкноту через прилавок, i всi прикипiли до неi очима. Вона була значно бiльша за звичайну двадцятку. Пет потримав ii проти свiтла, уважно оглянув, потiм перевернув iншим боком. – Це двадцятка серii E, авжеж, Мiлте? – Еге ж, – сказав Мiлт. – Такi перестали робити рокiв сорок п’ять чи й п’ятдесят тому[97 - Перехiд на банкноти меншого розмiру вiдбувся у 1928 р.]. На мiй здогад, вона коштуватиме певних грошей там, у Монетнiм Пасажi, в Портлендi. Пет пустив банкноту по руках, i кожен ii роздивився, тримаючи близенько або вiддалiк, залежно вiд вад власного зору. Пет передав ii назад, i Мiлт засунув ii пiд касовий апарат, до особистих чекiв i купонiв. – А таки чудернацький парубисько, – задумливо мовив Клайд. – Ейа, – подав голос Вiннi й на мить замовк. – Хоча той був тридцять дев’ятого. Мiй брат-зведенюк Вiк такого колись мав. То було його перше власне авто. Купив уживаним, аякже, у 1944-му. Одного ранку не залив до нього мастило i спалив до дiдька у нiм поршнi. – Я вважаю, що цей був сорокового, – сказав Клайд, – бо пам’ятаю одного парубка, котрий плiв стiльцi з лози, там, пiвденнiше, побiля Альфреда[98 - Alfred – засноване 1764 р. мiсто, адмiнiстративний центр округу Йорк у штатi Мейн.], зазвичай вiн пiд’iжджав просто тобi пiд дiм i… І так розпочалася дискусiя, просуваючись далi здебiльшого в мовчанцi, анiж у промовах, неначе якась шахова партiя, яку грають через поштове листування. І день, здавалося, завмер i тягнеться для них у вiчнiсть, i Вiннi Апшо почав скручувати собi чергову сигарету з солодкою, артритною неспiшнiстю. 9 Бен працював, коли почувся стук у дверi, тож вiн зробив позначку там, де зупинився, i тiльки тодi пiдвiвся, щоб iх вiдчинити. Було лише трохи по третiй годинi, середа, 24 вересня. Дощ зруйнував усi плани щодо подальших пошукiв Ралфi Глiка, i загальна думка була така, що пошукам кiнець. Син Глiкiв пропав… пропав безслiдно. Бен вiдчинив дверi, за ними стояв Паркiнс Гiллеспi, курив сигарету. У руцi вiн тримав якусь книжку в м’якiй обкладинцi, i Бен з певним подивуванням побачив, що це бентамiвське видання «Дочки Конвея»[99 - «Bantam Books» – засноване 1945 р. видавництво, найбiльше з тих, що спецiалiзуються на випуску книжок масовими накладами.]. – Заходьте, констеблю, – запросив вiн. – Надворi сиро. – Еге, е трiшки, – сказав Паркiнс, ступаючи через порiг. – Вереснева погода грипозна. Я завше взуваю галошi. Дехто з них смiеться, але в мене не було грипу вiд 1944 року в Сен-Ло, у Францii[100 - Saint-L? – мiсто на стратегiчному роздорiжжi в Нормандii, яке влiтку 1944 р. з важкими боями американцi звiльнили вiд нiмцiв («Битва при Сен-Ло»).]. – Покладiть свiй плащ на лiжко. Вибачте, кави я вам запропонувати не можу. – Навiть не подумаю його мокрити, – сказав Паркiнс i струсив попiл у Бенiв смiттевий кошик. – Та й я щойно був випив чашку у Полiн в «Екселентi». – Що я можу для вас зробити? – Ну, моя дружина читала оце… – подав вiн книжку. – Вона почула, що ви у мiстi, але сама соромиться. Вона подумала, може, ви ii для неi пiдпишете, чи щось таке. Бен узяв книжку. – За оповiдками Пронози Крейга, ваша дружина вже рокiв чотирнадцять чи п’ятнадцять як померла. – Отакоi! – не виказав жодного здивування Паркiнс. – Цей Проноза, любить вiн теревенити. Якось вiн розкрие свого рота занадто широко та й сам до нього завалиться. Бен на це не сказав нiчого. – А якшо б ви, примiром, пiдписали тодi ii менi? – З задоволенням. Бен узяв зi стола ручку, розгорнув книжку на форзацi («Гарячий зрiз життя» – Клiвлендська «Щира газета»[101 - «Plain Dealer» – заснована 1842 р. i досi найпопулярнiша щоденна газета в штатi Огайо; належить до 25 найвпливовiших у США.]) i написав: З побажанням усього найкращого Констеблю Гiллеспi Вiд Бена Мiерза 24/9/75 Вiн вiддав книжку назад. – Вельми вам вдячний, – сказав Паркiнс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Вiн нахилився i загасив цигарку об край кошика на смiття. – Це едина в мене пiдписана книжка з тих, що маю. – Ви прийшли сюди, щоби вчинити менi допит? – спитав Бен, посмiхаючись. – А ви таки кмiтливий, – сказав Паркiнс. – Раз уже за це зайшлося, то я мiркував, що мушу зайти, поставити кiлька запитань. Чекав, поки Ноллi десь завiеться. Вiн хороший хлопець, але ж i балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд. – Що б вам хотiлося дiзнатись? – Найбiльше, де ви були ввечерi минулоi середи? – Того вечора, коли зник Ралфi Глiк? – Йо. – Констеблю, я пiдозрюваний? – Нi, сер. Я не маю пiдозрюваних. Таке не мого рiвня пiлотаж, як ви могли б сказати. Ловити бiля «Делла» гонщикiв, що перевищують швидкiсть, або проганяти дiтлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, – оце моя парафiя. Я зара’ просто нюшу там i сям. – Припустимо, я не захочу вам розповiсти. Паркiнс знизав плечима й дiстав сигарети: – То ваша справа, синку. – Я вечеряв у Сюзен з ii рiдними. Пограв трохи в бадмiнтон з ii батьком. – Певен, вiн вас теж обiграв. Вiн завжди побива Ноллi. Ноллi уголос марить, ледь не волае, як би йому хтiлося бодай разок перемогти Бiлла Нортона. О котрiй ви звiдти пiшли? Бен розсмiявся, але цей смiх не був сповнений великоi кiлькостi гумору. – Ви доколупуетеся аж до костi, хiба не так? – Знаете, – сказав Паркiнс, – якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективiв, отих, що по телевiзору, я мiг би подумати, що у вас е що приховувати, так ви витанцьовуете польку круг моiх запитань. – Нiчого менi приховувати, – сказав Бен. – Я просто втомився бути в мiстi чужаком, на якого показують пальцями на вулицi, на якого, пiдштовхуючи одне одного лiктями, кивають у бiблiотецi. А тепер, пiд типовим для маклера-янкi претекстом, сюди з’являетесь ви, намагаючись вивiдати, чи не ховаю я у своiй шафi скальп Ралфi Глiка. – Годi, я такого не думав, зовсiм нi, – вдивлявся вiн у Бена понад своею сигаретою, i очi його скрем’янiли. – Я просто намагаюся вас вiдособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось iз цим пов’язанi, нидiли б ви вже в арештарнi. – Гаразд, – мовив Бен. – Я пiшов вiд Нортонiв близько чвертi по сьомiй. Прогулявся в бiк Шкiльного пагорба. Коли стемнiло вже так, що майже нiчого не видно, я повернувся сюди, двi години писав, а потiм лiг спати. – О котрiй ви повернулися сюди? – Чверть по восьмiй, гадаю. Близько того. – Ну, це не вiдмивае вас так чисто, як менi б хотiлося. Ви кого-небудь бачили? – Нi, – сказав Бен. – Нi душi. Паркiнс нерозбери-що буркнув i пiдiйшов до друкарськоi машинки. – Про що ви зараз пишете? – Не ваша, чорт забирай, справа, – вiдповiв Бен, i голос у нього став нiяковим. – Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете своi руки й очi подалi вiд цього. Якщо тiльки ви не маете ордеру на обшук, звичайно. – А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподiваеться, що ii книжки читатимуть. – Коли воно переживе три чернетки, редакторськi правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набiр i друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примiрники. З автографами. Зараз же це пiдпадае пiд визначення «приватнi документи». Паркiнс усмiхнувся i вiдiйшов: – Непогано. Утiм, я сумнiваюся, що це пiдписане зiзнання бодай у чомусь. Бен у вiдповiдь йому також усмiхнувся: – Марк Твен сказав, що роман – це зiзнання у всьому людини, яка нiколи нiчого не робила. Паркiнс видмухнув дим i рушив до дверей: – Не скрапуватиму бiльше на ваш килим, мiстере Мiерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час i, просто запобiгаючи непорозумiнням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Глiкiв. Але це моя робота – в’iдливо розпитувати тут i там про такi речi. Бен кивнув: – Зрозумiло. – І ви мусили б знати, як воно дiеться у мiстечках на кшталт Усалимового Лiгва, чи Мiлбриджа, чи Гiлфорда, чи в будь-якiй загумiнковiй громадi[102 - Мальовничi мiстечка у штатi Мейн: Milbridge —1300 мешканцiв, засноване на березi океану 1765 р. в окрузi Вашингтон; Guilford —1500 мешканцiв, засноване 1806 р. в озерно-лiсовому окрузi Пiскатаквiс.]. Ти чужак, допоки не проживеш тут рокiв з двадцять. – Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але пiсля того, як майже тиждень його шукаеш й анi дiдька лисого не знаходиш… – похитав Бен головою. – Йо, – сказав Паркiнс. – Таке горе для його матерi. Жахливе горе. І ви тримайтесь. – Звичайно, – вiдповiв Бен. – Зла не тр’маете? – Нi. – Бен завагався. – Скажете менi одну рiч? – Скажу, якщо зможу. – Де ви взяли цю книжку? Насправдi? Паркiнс Гiллеспi усмiхнувся: – Ну, е один парубок там, у Камберлендi, який тримае склад-магазин вживаних меблiв. Типу, жiночий такий пестун. На прiзвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продае по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять. Бен зареготав, закинувши назад голову, i Паркiнс Гiллеспi вийшов, усмiхаючись i смалячи сигарету. Бен пiдiйшов до вiкна i дивився, поки не побачив, що констебль вийшов i переходить вулицю, обережно обходячи калюжi у своiх чорних галошах. 10 Паркiнс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вiкна новоi крамницi, а вже потiм постукав у ii дверi. Коли тут була «Громадська Балiя», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нiчого, крiм купи товстих жiнок у бiгудi, якi засипають вiдбiлювач або мiняють паперовi грошi на монети в автоматi на стiнi: бiльшiсть iз них жують гумку, неначе тi корови з повними пащами соломи. Але вчора вiд полудня i бiльшу частину сьогоднiшнього дня тут стояв фургон дизайнерiв iнтер’ерiв з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь iнакший вигляд. До вiтрини було пiдсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим свiтло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче свiтло на три виставлених там речi: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпiтр, а на кожному пюпiтрi висiла скромна бирка з цiною, але Боже мiй, невже хтось при здоровому глуздi насправдi заплатить $ 600 за прядку, коли можна поiхати в «Економ-Дiм»[103 - «Value House» (1934–2002) – мережа демонстрацiйних залiв, де можна було знайти потрiбний товар у представлених каталогах i замовити собi доставку його додому, що обходилося дешевше за купiвлю у звичайнiй крамницi.] i придбати собi «Зiнгер» за $ 48.95. Зiтхнувши, Паркiнс пiдiйшов до дверей i постукав. Буквально за якусь секунду йому вiдчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркiнс до них пiдiйде. – Інспекторе! – промовив Стрейкер з тонкою усмiшкою. – Як добре, що ви завiтали! – Простий, звичайний констебль, я б сказав, – вiдповiв Паркiнс. Вiн пiдкурив «Пелл-Мелл» i помандрував досередини, – Паркiнс Гiллеспi. Приемно познайомитись, – виставив вiн руку. Їi було пiдхоплено, делiкатно стиснуто пальцями, якi вчувалися неймовiрно сильними i дуже сухими, а потiм вiдпущено. – Рiчард Троккет Стрейкер, – вiдрекомендувався цей лисий чоловiк. – Я так i подумав, – сказав Паркiнс, роззираючись навкруги. Вся крамниця була застелена килимовим покриттям i перебувала в процесi фарбування. Запах свiжоi фарби був приемним, але пiд ним нiби вчувався iнший, якийсь недобрий. Визначити його Паркiнс не змiг; вiн знову обернув свою увагу до Стрейкера. – Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? – запитав Стрейкер. Паркiнс обернув свiй лагiдний погляд за вiтрину, де не переставав лити дощ. – Ох, зовсiм нiчим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привiтатися. Чи радше, привiтати вас iз приiздом у наше мiсто i побажати успiхiв, я гадаю. – Як це уважливо. Бажаете кави? Чи хересу? Маю i те, й iнше там, ув офiсi. – Нi, дякую, я не можу затримуватись. А мiстер Барлоу е? – Мiстер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупнiй поiздцi. Я не очiкую його повернення до, щонайранiше, десятого жовтня. – Отже, ви вiдкриватиметеся без нього, – сказав Паркiнс, думаючи, що, коли цiни, побаченi ним у вiтринi, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнiвно, не буде навали клiентiв. – До речi, як iм’я мiстера Барлоу? Знов повернулася та бритвено-тонка усмiшка Стрейкера. – Ви запитуете як уповноважена особа, як… констебль? – Аж нiяк. Просто з цiкавостi. – Ім’я мого партнера Курт. Цiлком – Курт Барлоу, – сказав Стрейкер. – Ми з ним разом працювали i в Лондонi, i в Гамбурзi. А оце… – майнув вiн довкола рукою, – наша самовiдставка. Скромно. Проте зi смаком. Ми сподiваемося заробляти не бiльше, нiж на прожиття. Проте обое ми любимо старi речi, елегантнi речi i маемо надiю вибудувати собi вiдповiдну репутацiю в цiй мiсцевостi… можливо, навiть у всьому вашому такому прекрасному регiонi Нова Англiя. Як ви вважаете, констеблю Гiллеспi, чи е це можливим? – Будь-що е можливим, я гадаю, – сказав Паркiнс, роззираючись навкруги в пошуку попiльницi. Нiчого не побачив i струсив сигаретний попiл собi в кишеню плаща. – У будь-якому разi, я надiюсь, на вас очiкують найкращi успiхи, i перекажiть мiстеру Барлоу, коли ви з ним побачитеся, що я постараюся навiдуватись. – Так я й зроблю, – сказав Стрейкер. – Вiн надзвичайно компанiйський. – От i чудово, – сказав Гiллеспi. Вiн рушив до дверей, зупинився, озирнувся. Стрейкер пильно дивився на нього. – До речi, як вам здався той старий будинок? – Вiн потребуе ще величезного обсягу роботи, – сказав Стрейкер. – Але ми маемо час. – Гадаю, що так, – погодився Паркiнс. – Припускаю, ви тут не стикалися ще з пам’лоддю? Лоб Стрейкера наморщився: – Паммлодью? – З юнню, – терпляче пояснив Паркiнс. – Знаете, як вони iнколи полюбляють бiсити нових людей. Кидають камiння або дзвонять у дверi й тiкають… такого кшталту речi. – Нi, – сказав Стрейкер. – Жодних дiтей. – Здаеться, що одного ми нiбито втеряли. – Справдi? – Так, – виважено сказав Паркiнс. – Справдi так. Зараз пануе така думка, що ми можемо його й не знайти. Живого, тобто. – Який жаль, – промовив Стрейкер безпристрасно. – Атож-то й воно. Якщо ви раптом щось побачите… – Я, звичайно, повiдомлю ваш офiс, термiново, – знов посмiхнувся вiн своею крижаною усмiшкою. – От i добре, – сказав Паркiнс. Вiн вiдчинив дверi i, не ремствуючи, подивився на зливний дощ. – Ви таки пер’кажiть мiстеру Барлоу, що я буду радий знайомству. – Безумовно, я так i зроблю, констеблю Гiллеспi. Чао. Паркiнс остовпiло озирнувся: – Чвалом? Усмiшка Стрейкера поширшала: – Прощавайте, констеблю Гiллеспi. Це звичайний iталiйський вираз, що означае «прощавайте». – О? Ну, кожного дня дiзнаешся чогось такого нового, авжеж? Бувайте. Вiн ступив пiд дощ i причинив за собою дверi. – Для мене вiн не звичайний, аж нiяк. Його сигарета намокла. Вiн вiдкинув ii геть. У крамницi Стрейкер спостерiгав за ним крiзь вiтринне скло. Вiн вже не усмiхався. 11 Повернувшись до свого офiсу в мiськiй управi, вiн погукав: – Ноллi? Ти тут, Ноллi? Жодноi вiдповiдi. Паркiнс кивнув. Ноллi був хорошим хлопцем, але розуму йому трохи бракувало. Паркiнс зняв плащ, розстебнув своi галошi, сiв до столу, пошукав телефонний номер у Портлендському довiднику i подзвонив. На iншому кiнцi взяли слухавку на першому ж гудку. – ФБР, Портленд, агент Генраген. – Це Паркiнс Гiллеспi, констебль самоврядного мiста Єрусалимове Лiгво. У нас тут один хлопчик пропав… – Так, я пам’ятаю, – чiтко проказав Генраген. – Ралф Глiк. Дев’ять рокiв, чотири фути три дюйми, чорне волосся, синi очi. Що це буде, заява про викрадення особи? – Нiчо’ такого. Ви можете для мене перевiрити деяких чоловiкiв? Генраген вiдповiв ствердно. – Перший, це Бенджамiн Мiерз. М-І-Е-Р-З. Письменник. Написав книжку, яка називаеться «Дочка Конвея». Двое iнших, вони, так би мовити, зшитi водно. Курт Барлоу. Б-А-Р-Л-О-У. Інший парубок… – Цей пишеться «Курт» чи «Курдт»? – перепитав Генраген. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65896809&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 G. Everett McCutcheon – очiльник факультету англiйськоi мови i лiтератури в Hampden Academy, старшоi школи (9–12 класи) в мiстi Гемпден, штат Мейн, у якiй певний час навчався Стiвен Кiнг. – Тут i далi прим. перекл. 2 Old Town – мiсто в окрузi Пенобскот, штат Мейн, де народилася Табiта Кiнг, дружина Стiвена Кiнга. 3 George Seferis (Йоргос Сеферiадiс: 1900–1971) – видатний грецький поет, лауреат Нобелiвськоi премii 1963 р.; цитата з його вiрша «Повернення вигнанця». 4 Central Falls – засноване 1675 р. мiсто (менше 20 тис. мешканцiв) у найменшому з американських штатiв Род-Айлендi. 5 Random House – засноване 1925 р. американське видавництво, найбiльше в свiтi з випуску книжок у м’яких обкладинках. 6 Monterey – засноване 1770 р. мiсто на березi океану, культурний центр у Центральнiй Калiфорнii. 7 Wolfman Jack (1938–1995) – знаменитий американський радiодiджей з рипучим голосом, програми якого на пiку його кар’ери ретранслювалися сотнями радiостанцiй на рiзних континентах. 8 «Mary Celeste» – знаменитий корабель-привид: американська бригантина, яка 7 листопада 1872 р. з вантажем спирту вийшла з Нью-Йорка на Геную, а 4 грудня була знайдена в Атлантичному океанi за 400 миль вiд Гiбралтару; неушкоджене судно рухалося при яснiй погодi з запасом iжi й води та цiлим вантажем, але без рятувальноi шлюпки та без екiпажу й пасажирiв, котрi невiдомо куди подiлися. 9 Kittery – засноване 1632 р. приморське мiсто (близько 10 тис. мешканцiв), привабливе для туристiв. 10 Cumberland – засноване 1821 р. ярмаркове мiсто (близько 7 тис. мешканцiв), одне з найбагатших у штатi Мейн. 11 Ідеться про 28 пiдлiткiв, яких протягом 1970–1973 рокiв з допомогою двох поплiчникiв заманив до себе додому, згвалтував, убив i закопав серiйний вбивця на iм’я Дiн Корл. 12 Gates Falls – вигадане Стiвеном Кiнгом i присутне в кiлькох його творах мiсто, списане ним з реального мiстечка Лiзбон-Фоллз, у школi якого вiн також навчався. 13 Цитата з першого роздiлу роману «The Haunting of Hill House» (1959) авторки психологiчних трилерiв Shirley Jackson (1916–1965), яка вплинула на стиль Стiвена Кiнга. 14 Falmouth – засноване 1718 р. мiсто (близько 6,5 тис. мешканцiв) трохи пiвнiчнiше Портленда. 15 BSA (1919–1972) – британська компанiя, свого часу найбiльша в свiтi з виробництва мотоциклiв, чиi потужнi байки були особливо популярними в США. 16 Royal River – невеличка рiчка (63 км завдовжки) на пiвднi штату Мейн, названа за прiзвищем одного з перших европейських поселенцiв у тiй мiсцинi, Вiльяма Рояла. 17 Chamberlain – приморське селище в Мейнi; Lewiston – друге за кiлькiстю населення (близько 39 тис. мешканцiв) мiсто штату. 18 Witch grass (Panicum capillare) – американський рiзновид дикого проса. 19 Finger waves – жiноча зачiска, модна у 1920–1940-х роках. 20 Greyhound (хорт, пес-гончак) – заснована у 1914 роцi найбiльша в свiтi (у час дii роману) компанiя мiжмiського автобусного сполучення. 21 Indian pump – заплiчний бак на 5 галонiв (?19 л.) води, поеднаний з ручним насосом, зазвичай використовуеться для гасiння окремих мiсць загоряння в природi. 22 «Hudson Motor Car Company» (1909–1954) – колись iнновацiйна автомобiлебудiвна компанiя, останнi легковики пiд цим брендом були випущенi правонаступниками фiрми у 1957 р. 23 «Kitty the Klown» (1931) – анiмацiйний фiльм iз серii про щасливого кролика Освальда. 24 Алюзiя на пилок, яким у книжцi Джеймса Баррi «Пiтер Пен i Вендi» (1911) фея Дзвiнка посипае дiтей, щоб тi могли лiтати. 25 Root beer – газований напiй «рутбiр» на корiннi або корi дерева Sassafras albidum (родини лавроцвiтних), яке росте на пiвнiчному сходi Пiвнiчноi Америки вiд штату Мейн до канадськоi провiнцii Онтарiо; «кореневе пиво» бувае алкогольним i безалкогольним, iснуе безлiч його мiсцевих рiзновидiв. 26 Rochester – мiсто у штатi Нью-Йорк, де базуеться з десяток рiзних пивних компанiй. 27 «Republic Pictures Corporation» (1935–1967) – американська кiностудiя, яка спецiалiзувалася на вестернах, серiалах та фiльмах категорii «Б». 28 Частини 12-серiйного кiносерiалу «King of the Rocket Men» (1949–1956). 29 «Sucrets» – популярнi льодяники вiд кашлю, якi випускаються з 1931 р. 30 Village Washtub – типовi пральнi самообслуговування. 31 Missouri Compromise (1820) – досягнута Конгресом заради балансу влади угода про створення нових штатiв: рабовласницького Мiссурi та вiльного Мейну, до того перший був частиною Луiзiани, а другий – Массачусетсу. 32 Ziegfeld girl (1907–1931) – бродвейське шоу на кшталт паризького вар’ете «Фолi Бержер». 33 50 футiв = 15,24 м. 34 Androscoggin – однойменна з назвою тамтешнього iндiанського племенi рiчка (286 км завдовжки), що тече крiзь штати Нью-Гемпшир та Мейн i перед впаданням до Атлантичного океану зливаеться з рiчкою Кеннебек. 35 Mechanic Falls – засноване у ХVІІІ столiттi мiсто, чия назва означае «машиннi/технiчнi водоспади», оскiльки мiсцевi фабрики використовували енергiю води рiчки Малий Андроскоггiн. 36 «W. T. Grant» (1906–1976) – мережа унiвермагiв з дешевими цiнами; «Sears, Roebuck & Co» – мережа унiвермагiв, заснована у 1892 р. як компанiя з продажу товарiв за каталогами з поштовою доставкою. 37 Бренд дров’яноi печi, якi випускала заснована 1902 р. компанiя «Reliable Mechanical». 38 Walter Cronkite (1916–2009) – радiо i тележурналiст, вiд початку 1960-х за опитуваннями громадськоi думки був «людиною, якiй найбiльше довiряють американцi». 39 90 миль/годину = 144,4 км/год. 40 Peter Marshall (нар. 1926 р.) – телеактор, який у 1966–1981 рр. вiв iгрове телешоу типу «хрестики-нулики» «Hollywood Squares», де шестеро знаменитостей сидять кожен у своему «квадратi» i вiдповiдають на запитання аудиторii. 41 Boston rocker – крiсло-гойдалка, яке з 1938 р. в незмiнному виглядi виробляе меблева фабрика «Standard Chair of Gardner» («Стандартний стiлець садiвника»). 42 Джордж Пiтер Метеский (медiйне прiзвисько Mad Bomber: 1903–1994), електромеханiк, який пiсля отриманоi на роботi в компанii Едiсона травми мстився мiсту Нью-Йорку, заклавши протягом 1940–1957 рокiв загалом 47 бомб на вокзалах, у туалетах, бiблiотеках та iнших публiчних мiсцях i регулярно пишучи вiдчайдушнi листи в газети; пiсля арешту дiагностований божевiльним, у 1973 р. виписаний iз психiатричноi клiнiки, далi жив i помер вдома. 43 100? за Фаренгейтом = 37,7? за Цельсiем. 44 «Saturday Evening Post» – заснований 1897 р. найпопулярнiший свого часу тижневик для сiмейного читання; «The New Yorker» – заснований 1925 р. iнтелектуальний тижневик; «Amazing Stories» – заснований 1926 р. перший у свiтi журнал фантастичноi лiтератури. 45 Fall River – засноване 1670 р. промислове мiсто за 85 км вiд Бостона. 46 .30-06 Springfield – стандартний набiй армiйськоi зброi США у 1906–1970 роках, у метричнiй системi аналогiчний калiбру 7,62 ? 63мм. 47 Тут, напевне, йдеться про англiйського романiста, приятеля Дiкенса Frederick Marryat (1792–1848). 48 Army of the Potomac – головна армiя пiвнiчного Союзу пiд час Громадянськоi вiйни в США (1961–1965), пойменована за назвою рiчки Потомак, якою проходила межа мiж пiвнiчними та пiвденними штатами. 49 «Reader’s Digest» («Читацький огляд») – заснований у Нью-Йорку 1922 р. журнал для сiмейного читання, який регулярно видае антологii актуальних бестселерiв i класики, у кожному томi вмiщуеться 4–5 стислих версiй романiв. 50 Pemaquid Point – мис зi збудованим у 1828 роцi знаменитим маяком бiля мiста Бристоль, популярна курортна мiсцина в штатi Мейн. 51 Palmer-method – розроблений Остiном Палмером (1960–1927) метод швидкiсного розбiрливого курсивного письма, колись найпопулярнiший у США. 52 10 унцiй = 283,49 грамiв. 53 Дирижаблi, якi з 1918 року випускае найбiльша в свiтi гумова компанiя «Goodyear», зараз переважно використовуються як носii реклами. 54 «Briggs & Stratton» – заснована 1908 р. велика компанiя з виробництва двигунiв внутрiшнього згоряння. 55 Shakers – англiйського походження секта християн-харизматiв, що особливо розквiтла у ХІХ ст. в США; «шейкери» дотримувалися комунального способу життя, асексуальностi, пацифiзму, вiдправляли екстатичнi богослужiння з танцями й пiснями, не цуралися мистецтва та нових технологiй. 56 Фраза з григорiанського хоралу XIV ст. «Media vita in morte sumus», яка в нацiональних перекладах перейшла до погребальних молитов рiзних протестантських церков. 57 Ідеться про вiйну 1950–1953 рр. мiж комунiстичною Пiвнiчною Кореею i Пiвденною Республiкою Корея, хоча реальнi бойовi дii переважно вели: з одного боку армiя КНР i ВПС СРСР, а з другого – контингент ООН, що головним чином складався з американських вiйськ. 58 Згадано про тодiшнi протести студентськоi молодi i гiппi в США проти вiйни у В’етнамi, з випадками спалення й обсцикання американських прапорiв чи обпльовування солдатiв, якi повернулися з фронту. 59 140 фунтiв = 63,5 кг. 60 Touch football – полегшений варiант гри в американський футбол, де гравця, який несе м’яч, достатньо лише торкнутися, а не заблокувати на землi. 61 Wells – засноване 1643 р. мiсто в Мейнi, популярний курорт. 62 Grand Rapids – засноване 1826 р., друге за кiлькiстю мешканцiв мiсто у штатi Мiчиган, який належить до Середнього Заходу США, а не до регiону Нова Англiя. 63 Давня традицiя подавати гудком опiвднi та о п’ятiй вечора звуковий сигнал мешканцям, особливо дiтям, якi могли не мати годинникiв, i досi зберiгаеться як iсторична пам’ятка у деяких маленьких американських мiстах. 64 «William Penn» – американськi сигари машинноi скрутки, названi на честь письменника, проповiдника демократii i вiротерпимостi, засновника мiста Фiладельфiя i штату Пенсильванiя Вiльяма Пенна (1644–1718). 65 «Juicy Fruit» – жувальна гумка, що випускаеться компанiею «Wrigley’s» з 1893 р.; за статистикою, цей бренд стабiльно залишаеться найпопулярнiшим у США, особливо серед дiтей передпiдлiткового вiку. 66 Buxton – засноване 1750 р. мiсто в окрузi Йорк, яке згадуеться i в iнших творах Кiнга. 67 «Chevrolet Biscayne» (1958–1972) – найдешевший повнорозмiрний, з просторим салоном легковик компанii «Шевроле». 68 «Charley’s Problem» або «Charley’s Aunt» (1892) – знаменита комедiя англiйського драматурга Волтера Брендона (1848–1914) з перевдяганнями, за якою було, зокрема, поставлено радянський фiльм «Здрастуйте, я ваша тiтка!» (1975). 69 У Пiвнiчнiй Америцi кiлька рiзних видiв змiй мають народну назву «чорних», але тiльки неотруйнi полози/вужi досягають довжини понад два метри, як згадано тут. 70 Герой поеми «The Rime of the Ancient Mariner» (1798) засновника романтичного напрямку в англiйськiй лiтературi Семюела Колрiджа (1772–1834); жорсткий Старий Мореплавець силомiць зупиняе одного з трьох дружб, що прямують на весiлля, i змушуе парубка вислухати довгу розповiдь про своi грiхи i потойбiчнi пригоди в далеких морях. 71 Шкiльний учитель, герой знаменитоi гумористично-сентиментальноi повiстi «Goodbye, Mr. Chips» (1934) англiйського письменника Джеймса Гiлтона (1900–1954), за якою 1969 р. було знято фiльм-мюзикл режисером Гербертом Россом, котрого Стiвен Кiнг тут плутае з iншим американським режисером легких кiнокомедiй Россом Гантером. 72 «Pabst» – одна з найстарших, заснована 1844 р., пивна компанiя в США. 73 «Michelob» – бренд кiлькох видiв пива «для поцiновувачiв», яке з 1896 року випускае компанiя «Anheuser-Busch». 74 Dick Curless (1932–1995) – уродженець штату Мейн, особливо уславлений «шоферськими» баладами кантрi-спiвак iз соковитим баритоном, що е рiдкiстю для цього жанру; «Bury the Bottle with Me» – його хiт 1968 року. 75 «Boston Red Sox» та «New York Yankees» – команди Вищоi бейсбольноi лiги; Douglas Griffin (1947–2016) – гравець «Бостонських Червоних шкарпеток». 76 «Aurora Plastics Corporation» – заснована 1950 р. корпорацiя з випуску колекцiйних моделей автомобiлiв, лiтакiв тощо, хоча найпопулярнiшими ii виробами е набори героiв кiнофiльмiв студii «Universal». 77 «Blue Cross» – заснована 1929 р. федерацiя з кiлькох десяткiв страхових компанiй, клiентами якоi е понад 100 мiльйонiв американцiв. 78 «Old Woodsman» – репелент проти комах, який випускаеться з 1882 р. 79 Консумацiя (consummation) – юридичний термiн, що означае остаточне оформлення, повну легiтимацiю певного процесу з занесенням його результатiв у всi реестри; але наразi Кроккет подумки прирiвнюе його до схожого слова «consume» – споживати, пожирати, спопеляти. 80 Слово «matchless» дозволяе гру слiв, оскiльки може означати як «безсiрниковi» так i «незрiвняннi». 81 Old Faithful – унiкальний гейзер, який з постiйною регулярнiстю викидае вгору на 30–56 метрiв до 32 000 лiтрiв окропу. 82 Auburn – засноване 1786 р. мiсто (23 тис. мешканцiв), адмiнiстративний центр округу Андроскоггiн у штатi Мейн. 83 Custom House Wharf – дiюча пам’ятка архiтектури, рибний причал (пiрс) з базаром, крамницями i ресторанами, який мае таку назву тiльки тому, що мiститься навпроти iсторичноi будiвлi митницi Портлендського порту. 84 George Hepplewhite (1727–1786) – англiйський мебляр, який створив досi популярний стиль легких, елегантних меблiв. 85 Створений 1877 р. фiрмою «Yale & Towne» стандартний навiсний замок, при вiдмиканнi якого дужка автоматично вiдкидаеться набiк. 86 Сторож промовляе прiзвище Ларрi як Crewcut – вiйськова коротка стрижка. 87 Gross = 122 = 144. 88 Nam – поширена в неформальнiй говiрцi американцiв назва В’етнаму. 89 Viet Cong (Нацiональний фронт визволення Пiвденного В’етнаму: 1954–1976) – органiзована i спонсорована Пiвнiчним В’етнамом партизанська армiя на територii Пiвденного В’етнаму, яка воювала за об’еднання двох республiк в едину комунiстичну державу. 90 На аверсi («орел») 25-центовоi монети профiль президента Вашингтона, а на реверсi («решка») зображення орла з простертими крилами. 91 «Carling Black Label» – створений 1927 р. в Канадi сорт пива, популярний тепер у багатьох краiнах. 92 «Packard» (1899–1958) – компанiя, яка у 1920-30-х роках випускала легковi автомобiлi класу люкс рiзноманiтних моделей. 93 «Saladmaster» – заснована 1946 р. в Техасi компанiя, яка уславилася своiм кухонним комбайном «Saladmaster Machine», а в 1950-х першою вивела на американський ринок посуд з нержавiючоi сталi. 94 «Pearl Kineo» – одна з багатьох моделей чавунних печей, якi колись виробляла в Бенгорi компанiя «Noyes & Nutter»; Кiнео – гористий мис у штатi Мейн. 95 «Planter’s Punch» – ароматичний тютюн сигарного типу. 96 «Top» – iмпортований вiд 1927 р. з Францii i досi популярний у США бренд цигаркового паперу, машинка для скручування якого називаеться «Top-O-Matic». 97 Перехiд на банкноти меншого розмiру вiдбувся у 1928 р. 98 Alfred – засноване 1764 р. мiсто, адмiнiстративний центр округу Йорк у штатi Мейн. 99 «Bantam Books» – засноване 1945 р. видавництво, найбiльше з тих, що спецiалiзуються на випуску книжок масовими накладами. 100 Saint-L? – мiсто на стратегiчному роздорiжжi в Нормандii, яке влiтку 1944 р. з важкими боями американцi звiльнили вiд нiмцiв («Битва при Сен-Ло»). 101 «Plain Dealer» – заснована 1842 р. i досi найпопулярнiша щоденна газета в штатi Огайо; належить до 25 найвпливовiших у США. 102 Мальовничi мiстечка у штатi Мейн: Milbridge —1300 мешканцiв, засноване на березi океану 1765 р. в окрузi Вашингтон; Guilford —1500 мешканцiв, засноване 1806 р. в озерно-лiсовому окрузi Пiскатаквiс. 103 «Value House» (1934–2002) – мережа демонстрацiйних залiв, де можна було знайти потрiбний товар у представлених каталогах i замовити собi доставку його додому, що обходилося дешевше за купiвлю у звичайнiй крамницi.