Просто гра
Свiтлана Олегiвна Талан


Ілля – простий автослюсар. Що вiн мiг дати доньцi заможного пiдприемця? Кохання? Звучить романтично, але без фiнансового пiдгрунтя ця казка швидко скiнчиться. Щоб розпочати свiй бiзнес, Ілля наважуеться попросити грошей у кримiнального авторитета на прiзвисько Латиш. Але «дiлова угода» завершуеться кримiнальними розбiрками. До гри несподiвано долучаеться Марго, дружина Латиша. Вона рятуе хлопця, тiкаючи разом iз ним. Шляху назад немае. Там лишилося все, чим жив Ілля: його кохана та iхня ненароджена дитина. Тепер вiн – утiкач. Але Ілля не сам. Вiн вiдчувае, як без бою вiддае свое серце Марго, закохуючись у цю небезпечно привабливу жiнку. Ілля гадае, що Марго врятувала його. Але навiщо – знае лише вона…





Светлана Талан

Просто гра



© Талан С. О., 2021

© Depositphotos.com / ArturVerkhovetskiy; Marushy99; ezhenaphoto, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021


* * *


Усе наше життя – гра, а люди в нiй – актори.

    Вiльям Шекспiр

Алла Володимирiвна залишилася в кабiнетi сама. Вона повернула ключ у дверях, смикнула за дверну ручку i впевнилася, що дверi замкненi. Повiльно пiдiйшла до стола, вiдсунула нижню шухляду, дiстала пачку цигарок, просунула руку вглиб – намацала запальничку. Жiнка кинула палити вже два десятки рокiв тому i лише тодi, коли нервове напруження досягало крайньоi межi, дозволяла собi викурити одну цигарку. Сьогоднi був такий випадок. Алла Володимирiвна пiдiйшла до вiдчиненого вiкна, чиркнула запальничкою, затяглася.

Усе свое життя вони з чоловiком присвятили вихованню единоi доньки Наталочки, Нати, Наточки. Усе, чого вона сама досягла у своему життi, було заради щастя доньки, ii майбутнього, але час вiд часу на долю любоi дитини припадали новi випробування.

«Чому так?» – не раз питала вона себе.

Вiдповiдi не знала, але завжди в час випробувань подумки поверталася в той день, коли Наталя сповiстила, що вагiтна, а вона необдумано, спересердя, кинула iй:

– Та хай горять у пеклi отi моi онуки!

Скiльки себе лаяла пiзнiше за це – не злiчити! Але, напевно, Божi ворота були вiдчиненi, коли з ii язика зiрвалися цi страшнi слова.

«Слово – не горобець, вилетить – не спiймаеш», – промовила Алла Володимирiвна, ледь ворушачи губами.

Наталiя втрачала, i кожна ii втрата вiдривала в жiнки шматок душi. Донька жодного разу не обмовилася, не згадала про тi слова матерi, але Алла Володимирiвна була впевнена, що Наталiя iх не забула. Вiд ii мовчання жiнцi не було легше. Донька перенесла багато горя за свое життя, i, здавалося, усi випробування мали б закiнчитися, але ж нi! Минуле знову нагадало про себе.

Алла Володимирiвна згадала, як понад двадцять рокiв тому глухоi дощовоi ночi, пiд час чергування в клiнiцi, побачила на порозi свою доньку, розгублену, перелякану, блiду й брудну. Руки доньки були в кровi, вона тримала на руках новонароджену дитинку.

– Матусю, рiдненька, прошу тебе, допоможи! – прошепотiла вона й упала перед матiр’ю на колiна. – Я все розповiм, але дай менi слово, що нiкому нiчого не розкажеш! Я не хочу до в’язницi!

Алла Володимирiвна допомогла, не лишила доньку в бiдi. Тiеi ночi вони заприсяглися перед Богом, що таемницю заберуть iз собою в могилу, а сьогоднi вона сама сказала, що правда рано чи пiзно повинна була сплисти назовнi.

– Я маю розповiсти правду?! – Наталiя округлила вiд здивування очi.

У неi були надзвичайно гарнi блакитнi очi, великi й виразнi настiльки, що вiд них неможливо було вiдвести погляду. У дитинствi у них жив пустотливий вогник: дiвча було веселе й кумедне. Батьки називали ii Наше Совенятко за тi круглi очi, якi вмiли говорити. Але трапилася фатальна нiч, пiсля якоi в прекрасних очах Наталii оселився сум, який жив у них завжди, навiть тодi, коли дiвчина усмiхалася.

– Так, доню, виходу немае – потрiбно розкрити таемницю, – повторила iй мати.

Наталiя плакала. Мовчки. Синяву в очах заступали сльози, якi стiкали тоненькими цiвками по щоках.

– Що з нами буде? – промовила вона, кусаючи губи. – Ми ж поклялися зберiгати таемницю до скону.

– Людське життя – найбiльша таемниця, – промовила Алла Володимирiвна, – воно непередбачуване, i ми не знаемо, чого вiд нього чекати завтра. Головне, що ми живi, здоровi, а решту можна владнати, заробити, придбати.

– Я маю знову понести втрату, – приречено промовила Наталiя.

– У життi е закон рiвноваги, – зiтхнула жiнка, – коли в одному втрачаемо, в iншому щось додаеться.




Частина 1


Прекрасне життя починаеться з прекрасних думок.

    Омар Хайям



1996 рiк




Роздiл 1


Ірина прийшла до будинку подруги по обiдi, знаючи, що ii батькiв у цей час не буде вдома. Наталiя, побачивши Іру у вiкно, вибiгла iй назустрiч.

– Іринко! Яка ти молодець! – кинулась вона обiймати дiвчину. – Ходiмо до мене!

– Ти сама вдома? – про всяк випадок запитала Ірина.

– Сама! Та пiшли вже! У мене е батончики! Хочеш «Снiкерс»? Чаю зараз зроблю. Ти вже з роботи?

– Так, сьогоднi ранiше пiшла з ринку, – вiдповiла дiвчина, заходячи до будинку. – Торгiвля сьогоднi нiяка, нема виторгу нi в мене, нi в мами. Уяви тiльки: у сусiдiв покупцiв хоч греблю гати, а нам як пороблено. І товар новий завезли, а зиску нiякого. Я плюнула на все, зачинила контейнер й одразу до тебе.

– От i молодець! А мама також пiшла з ринку?

– Ти що?! У неi такий господар, що удавиться за копiйку!

Пiсля закiнчення школи Ірина вивчилася на продавця продовольчих товарiв, але на роботу в магазинi влаштуватися не змогла, тож пiшла реалiзатором на ринок, як i ii матiр. Жiнка виховувала доньку сама, тож доводилося вдень стояти за прилавком, а вечорами прибирати у пiд’iздах багатоповерхiвки, де вони проживали. Вона заробляла трохи бiльше, бо торгувала жiночим одягом, а Ірина – бiлизною, яка коштувала дешевше, i заробiток продавчинь залежав вiд виручених коштiв, з яких вони отримували свiй вiдсоток.

Наталiя – донька пiдприемцiв, яка зростала в заможнiй родинi. Родина медикiв Дубовикiв першими в мiстi придбала апарат УЗД, вiдкрила медичний центр, згодом його розширила, i до них потяглися пацiенти з навколишнiх мiстечок та сiл. Здавалося, що Наталiя мала б товаришувати iз такими ж забезпеченими друзями, але дiвчина не могла жити без своеi подруги дитинства Ірини.

Поки Наталiя готувала чай, Ірина торохтiла про справи на ринку, якi насправдi подрузi були не цiкавi, але та вдавала, що уважно слухае, щось питала Іру, вiдповiдала на ii питання, хоча усi ii думки були про Іллю.

– Як там твiй Ілько? – нарештi запитала Ірина.

Вiд почутого Наталiя аж засвiтилася радiстю. Вона сiла навпроти подруги, подала iй шоколадний батончик.

– Пригощайся! – сказала вона.

– А ти? Подiлимо навпiл?

– Та ти що?! У мене ще е. Їж на здоров’я! – сказала Наталiя. – Питаеш, як мiй Ілько? У нас все добре! Іро, я така щаслива! Справдi!

– Та бачу, – зiтхнула подруга, – свiтишся, як сонце в безхмарний день.

– А ти нiби й не рада за мене, – зауважила Наталiя.

– Та рада. Чого ж не радiти? – невпевнено промовила Іра.

– Чому тобi не подобаеться Ілько? Тiльки чесно!

– Не знаю, – стенула плечима дiвчина.

– А як подивлюся на нього, то аж млосно в грудях стае! Вiн такий красень! – захоплено та збуджено заговорила Наталiя. – Волосся темне, аж чорне! А очi! Як двi вуглинки! Один погляд ладен спопелити все всерединi! Нiс iз горбинкою, але як вiн личить до його випнутих вилиць! Губи… То взагалi окрема тема. Ось би менi такий насичений колiр! Вони соковитi, як перестигла вишня, м’якi i в той же час владнi. Знаеш, Іринко, вiн так цiлуеться! Я ладна розчинитися в його цiлунках, як цукор в окропi!

– О-о-о! Кому ж, як не менi знати, як ти в ньому розчиняешся! – засмiялася Ірина. – Нi, я не пiдслуховувала, але й вуха не затикала, коли ви на моему лiжку таке витворяли!

– Та чи я винна?! – посмiхнулася Наталiя. – То все вiн, мiй Ілько!

– Але ж пищиш ти!

– І не кажи! – Наталiя зашарiлася. – І пищу, i стогну, i ледь не умлiваю! Вiн такий класний, Іро!

– Тiтка Алла ще не в курсi?

– Нi, – зiтхнула Наталiя. – Я мамi про Ілька нiчого ще не казала.

– Вона не здогадуеться?

– Про що? Про нас? Нi, гадаю, що нi. Ми вже пiв року зустрiчаемося, а я все не наважуся розповiсти про нього батькам.

– Чому? Здаеться, що в тебе з мамою теплi, довiрливi стосунки, – сказала Ірина. – Думаеш, вона буде проти ваших зустрiчей?

– Моi батьки… Вони мене дуже люблять, але завжди наполягають на тому, щоб я робила так, як вони вважають за потрiбне. Розумiеш, Іро, батьки й справдi багато чого досягли в життi своiм розумом, працею, наполегливiстю, зв’язками, врештi-решт, а мене все ще вважають недосвiдченим дiвчиськом. Вони вирiшили, що я маю продовжити iхню справу. Я пiшла в медичний, закiнчила вже два курси – так, як вони хотiли. Кiлька рокiв тому вони почали натякати на те, що син Михайлiвського Володя дуже гарний юнак, стажуеться за кордоном, а пiсля його повернення батьки мають передати сину частину свого бiзнесу. Я зрозумiла, на що вони натякають i чому родина Михайлiвських зачастила до нас у гостi, але роблю вигляд, що не розумiю натякiв, – пояснила Наталiя.

– Ти хочеш сказати, що вони тебе сватають за того окулярника Володю?

– Не зовсiм так, – знiтилася Наталiя, – але… Та ну його! Хочеш я тобi подарую свою жовту футболку?

– Нi, не хочу! Тiтка Алла все одно мене у нiй побачить.

– І що з того? Я скажу, що поставила на футболцi пляму, яка не вiдiпралася, тому й вiддала тобi.

– Я не хочу, щоб ти менi щось дарувала.

– Чому?!

– Ти мене пригощаеш чимось смачненьким або даруеш щось перед тим, як будеш ночувати в мене з Іллею. Виходить, що я беру з тебе плату за нiчлiг? Я так не хочу, Нато!

– Я ж вiд душi!

– І взагалi, Наталочко, ти розумiеш, що мене пiдставляеш? Я навiть уявити боюся, що буде, якщо твоi батьки дiзнаються, що я дозволяла вам у нас ночувати, коли моеi матерi не було, ще й до цього брехала iм.

– Не переймайся! Якщо дiзнаються, я удар вiзьму на себе. Обiцяю!

– А я буду брехухою!

Наталiя сiла поруч, обняла подругу за плечi.

– Моя хороша! На кого ж менi покластися, як не на тебе? – промовила вона, погладжуючи ii худеньке плече. – Скажеш менi, коли твоя мама поiде на дачу з ночiвлею?

– Ти мене знову пiдставляеш! І що менi робити, коли я тебе люблю?!

Наталiя запросила Ірину до своеi кiмнати, вiдчинила шафу з одягом, дiстала джинси.

– Дивись, що менi батьки прикупили! – похвалилася вона. – Справжнi «мальвiни»! Я iх поношу з мiсяць, а потiм скажу, що пляму поставила, попрошу маму новi купити, а тобi цi подарую. Справжня «фiрма»!

Ірина сказала, що не потрiбно, але в душi порадiла обновцi, яка у неi з’явиться незабаром.




Роздiл 2


Наталiя зустрiчалась з Іллею кiлька разiв на тиждень. Інодi iм удавалося усамiтнитися на цiлу нiч, але це траплялося не дуже часто. Ілля жив з матiр’ю та молодшим братом, дачi в них не було, тож майже завжди хтось iз рiдних був вдома. Одного разу мати забрала молодшого сина i поiхала на два днi до своеi знайомоi в село, щоб допомогти садити картоплю. Ще двiчi, коли мати була на роботi, а брат лишався вдома, Ілля платив хлопцевi, щоб той iшов гуляти в дворi. Вдома у Наталii завжди хтось був – якщо не батьки, то домогосподарка, яка весь час то готувала iжу, то носилася по кiмнатах iз ганчiркою, приходив ще iнодi садiвник. Тож дiвчинi усамiтнитися зi своiм хлопцем у будинку не вдавалося. Залишалася лише Іра, у якоi мати часто iздила в село, де лишився будиночок вiд покiйних батькiв. Там мати подруги саджала город, i Наталiя користувалася цiею можливiстю, умовляючи Ірину сказати матерi, що вона в неi заночуе. Звичайно, Іра була нерiвня Наталii, але ii батьки давно вже змирилися, що дiвчата нерозлийвода. На день народження Іри Алла Володимирiвна особисто купувала подрузi доньки щось iз фiрмового одягу та недорогих прикрас. Для дiвчини iз бiдноi родини це було справжнiм святом. Дещо з одягу iй дарувала i Наталiя, пояснюючи, що то вже «вийшло з моди» або «вже набридло». Іра не гребувала i такими подарунками, бо молодiсть прагнула мати гарний вигляд i мати бодай трохи «фiрми».

Пiсля останньоi ночi кохання, яку Наталiя провела з Іллею в кiмнатi подруги, дiвчина геть втратила спокiй. Вона просила хлопця бути обережним, але вони обидвое так розпалилися, що в поривi пристрастi Ілля, якого Наталiя мiцно обхопила ногами, на мить втратив пильнiсть i не змiг вчасно перервати статевий акт.

– Що ми наробили? – стривожилася Наталiя.

– Бiгом до ванноi! – наказав iй Ілля.

Дiвчина довго лила на себе воду, намагаючись змити iз себе слiди таемного кохання, але вiдтодi в душу закралася тривога. Вона ходила розгублена настiльки, що це помiтила навiть мати.

– Доню, чи ти не захворiла? – запитала Алла Володимирiвна, приклавши губи до ii чола. – Здаеться, не температуриш.

– Усе добре, мамо, – посмiхнулась дiвчина. – У мене все гаразд.

– Точно?

Жiнка тримала доньку долонями за обличчя i дивилася прямо в очi. Наталiя не вважала себе брехухою, хоча iнодi доводилося хитрувати. Їй вдалося витримати на собi погляд матерi, i жiнка заспокоiлася. За два тижнi Наталiя була в розпачi: у неi була затримка, а це означало, що вона завагiтнiла.

– Почекаю ще кiлька днiв, – втiшала вона себе, хоча ранiше такого з нею не траплялося. – Усе може бути, i затримка також.

Минуло ще кiлька днiв, аж раптом, коли Наталiя хотiла з’iсти тушкованоi капусти з м’ясом качки, ii знудило. Вона ледь встигла добiгти до туалету, щоб не виблювати в кiмнатi.

Дiвчина довго вмивалася холодною водою i радiла хоча б з того, що батькiв не було вдома.

«Може, то качка несвiжа була?» – втiшала вона себе.

Кiлька днiв поспiль Наталiя заспокоювала себе, що природа помилилася i вона не вагiтна. Своiми сумнiвами вона подiлилася з Іриною.

– Я так i знала! – сплеснула руками подруга. – Догралися? І що тепер робитимеш?

– Я ще не впевнена, що залетiла.

– Можна почекати трохи, але надii мало, – зiтхнула Іра. – Ти вже Іллi сказала?

– Нi, – похитала головою Наталiя.

– Вiн мае знати! Вам потрiбно побратися!

– Ти так думаеш? Але… Я ще не готова до сiмейного життя! Яка з мене дружина?! А навчання?! Господи! Мене мама вб’е!

– Любиш кататися – люби й саночки возити… Та що тепер казати?! Пiзно вже.

Наталiя ладна була розревiтися. Вона була розгублена, невпевнена в собi. Такою Іра ii нiколи не бачила. Іринi крутилося на язицi сказати, що ось тепер зрештою правда вiдкриеться i Алла Володимирiвна буде не в захватi вiд ii брехнi, але дiвчина поглянула на похнюплену подругу i стрималася. Вона сiла поруч, взяла ii за руку.

– Ілля не вiдмовиться вiд тебе, коли про все дiзнаеться? – спитала тихо.

– Нi! Ти що?!

– Ти впевнена?

– Стовiдсотково!

– Тодi все не так вже й погано, як здаеться на перший погляд. Ти поговориш з ним, потiм – з батьками, одружитеся, i народиш дитинку в законному шлюбi, – почала заспокоювати Ірина.

Вiд ii слiв на душi в Наталii трохи вiдлягло.

– І справдi, – промовила вона, вислухавши подругу, – нiчого страшного немае. Ну не планувала я народжувати, поки не закiнчу навчання, але так сталося! Моi плани змiнили деякi корективи, зсунувши намiчений графiк, але це не смертельно. Так?

– Звичайно! Головне, щоб твiй Ілько не злякався. Ти поговори з ним, не вiдкладай розмову, – порадила Іра.

– Якось поговорю, – зiтхнула Наталiя.

Зустрiвшись незабаром з Іллею, Наталiя так i не наважилася з ним поговорити.

«Наступного разу», – вирiшила вона.

За кiлька днiв закоханi знову зустрiлися, прогулялися вечором вулицями мiста, але Наталiя знову нiчого не сказала Іллi.

– Ти чимось стурбована? – запитав вiн, помiтивши, що дiвчина геть розгублена та невесела.

– Нi! Ти що?! Тобi здалося, – поспiшила вона його заспокоiти й одразу себе вилаяла за нерiшучiсть. – Ілле, приходь до мене завтра по обiдi.

– Куди до тебе? Додому?! – здивувався вiн.

– Так! Подивимось по вiдаку новенький бойовик, – запропонувала дiвчина.

Ілля жодного разу не переступав порiг будинку Дубовикiв, i пропозицiя Наталii його здивувала.

– До тебе? – вкотре перепитав вiн.

– Так! Тобi ж подобаються бойовики?

– Із Джекi Чаном?

– Ага!

– Подобаються… А як твоi…

– Їх не буде вдома.

– То, може, щось з еротики подивимося? – Ілля посмiхнувся i пiдмигнув.

– Обiйдешся!

Ілля переступив порiг великого двоповерхового будинку Дубовикiв i завмер. Порiвняно з тiсною двокiмнатною квартирою в хрущовцi, де вiн проживав з мамою, простора вiтальня з камiном, високою стелею й широкими вiкнами здалася йому занадто великою. Юнак стояв, тупцював на мiсцi, розгублений, немов потрапив у райське мiстечко, де все вишукане, дороге, чисте до блиску, так що навiть страшно ступити вперед.

– Ну чого ти завмер як укопаний? – посмiхнулась дiвчина i потягнула Іллю за руку до своеi кiмнати на другому поверсi.

Ілля сидiв на шкiряному диванi поруч з Наталiею, втупивши погляд у телевiзор. Вiн не розумiв того, що вiдбувалося на екранi, i думав лише про те, що живе в справжньому болотi в той час, коли iншi розкошують.

«Чи знайдеться менi тут мiсце, коли поберемося з Натою? – думав вiн. – Як чоловiк я мав би забрати дружину до себе. Куди? У квартиру, де ми будемо щоранку штовхатися сiдницями, намагаючись розминутися у вузьких проходах мiж меблями?»

Ілля з острахом подумав, що мае купити золотi обручки на весiлля, але де взяти кошти, не знав.

«А ще собi костюм на весiлля, сорочку, нареченiй весiльну сукню, – крутилося в головi. – Де на все брати кошти?»

З дiвчиною вони познайомилися в ремонтнiй автомайстернi, де Ілля працював автослюсарем. Батько Наталii Павло Ігнатович здав свою автiвку в ремонт i попросив доньку дiзнатися, чи можна вже забирати його «мерседес». То було кохання з першого погляду. Побачивши дiвча з великими виразними очима, струнку, гарно вбрану, ошатну, Ілля не мiг вiдвести вiд неi погляду. Наталii Ілля також запав у душу, i вона не спала цiлу нiч, згадуючи замурзаного красеня зi статурою атлета. Наступного дня вона пiшла до майстернi сама, щоб мати змогу хоча б трiшки поспiлкуватися з Іллею. Вiн якраз мив руки пiсля роботи i був уже переодягнений у чистий одяг. Наталiя першою заговорила до нього, почекала, поки хлопець витре руки, i з майстернi вони пiшли вже разом. Додому Ілля не пiшов, а запросив Наталiю до кафе, i та миттю погодилась. Того вечора вони довго гуляли вулицями мiста, домовилися, що зустрiнуться найближчими вихiдними i пiдуть до кiнотеатру дивитися «Красуню» з Джулiею Робертс. Цей фiльм Наталiя вже дивилася не один раз, але охоче погодилася на пропозицiю хлопця. Так почалися iхнi взаемини.

Зараз Наталiя обережно позирала на небагатого коханого. Чорнi шкарпетки, заштопанi на пальцях; сорочка, що, напевно, дiсталася в спадок вiд покiйного батька, – довгi рукави матiр пiдрiзала й пiдшила, трансформувавши сорочку в лiтню; джинси в Іллi були найдешевшi, купленi на мiсцевому ринку, – Наталiя в таких речах добре розумiлася; годинник механiчний «Салют», навiть ремiнець дешевенький. Наталiя могла б якось випросити в батькiв грошi, щоб купити коханому електронний наручний годинник «Montana», але не хотiла образити хлопця.

«Годинник ситуацiю не врятуе, – подумала Наталiя, – потрiбно мiняти весь гардероб, починаючи вiд джинсового одягу й закiнчуючи модними кросiвками фiрми «Adidas». Усе це буде, але не зараз».

Щойно фiльм завершився, Ілля полегшено зiтхнув i почав швидко прощатися. Наталiя бачила, що у великому будинку iз сучасними меблями хлопцевi було неручно.

– Я проведу тебе, – сказала Наталiя. – У суботу сходимо на дискотеку?

– Авжеж! – охоче погодився юнак.

Уже на порозi вони зустрiли матiр Наталii, яка повернулася додому.

– Доброго дня! – привiтався Ілля.

Наталiя помiтила, як зарожевiли кiнчики його вух.

– Мамо, познайомся, це – Ілля! – сказала Наталiя.

– Алла Володимирiвна, – вiдрекомендувалась жiнка, кинувши оцiнний погляд на юнака.

– Дуже приемно, – промимрив Ілля й поспiшив до виходу.

Наталiя провела Іллю на подвiр’я.

– У мене батьки хорошi, – сказала йому дiвчина. – Упевнена, що ти iм сподобаешся!

– Якби ж то, – зiтхнув вiн, згадавши охайну жiнку з високою зачiскою, вiд якоi пахло дорогими парфумами.




Роздiл 3


Пiсля того як Ілля побував у будинку, де жила Наталiя з батьками, хлопець занепав духом. Лише тодi вiн зрозумiв, яка мiж ними прiрва. Вiн щиро кохав дiвчину, був впевнений, що вони одружаться, але великий будинок повернув його на грiшну землю, де вiн ледь-ледь зводив кiнцi з кiнцями, а Наталiя розкошувала й мала все, що забажае.

«Що я iй можу дати?» – гризла його думка.

Батько Іллi загинув десять рокiв тому – його збила автiвка, коли повертався з нiчноi змiни. Вiдтодi хлопець став опорою матерi та молодшому брату. Пiсля школи пiшов навчатися у ПТУ на автослюсаря, закiнчив курси водiiв, хоча навчався добре. Йому пощастило – вдалося влаштуватися на роботу в автомайстерню, хоча й за мiзерну зарплату. Мати ходила на роботу, але зарплату то затримували на кiлька мiсяцiв, то видавали частинами. Грошей, якi Ілля заробляв, вистачало хiба що на скромне харчування та на те, щоб кiлька разiв на мiсяць зводити свою дiвчину в кiно. Квiти вiн Наталii не мiг купити, тому перед зустрiччю доводилося красти на клумбi. Важче було взимку, але тут виручала його хрещена: у неi знайома торгувала квiтами на ринку, тож iнодi могла з великою знижкою продати квiти, якi уже були на межi загибелi.

Ілля намагався знайти десь пiдробiток на нiч, але марно. Минулого лiта вiн з матiр’ю iздив у найближче село, i там iм пощастило купити в стареньких кiлька кошикiв полуницi. Вони продали ягоди на ринку й виручили трохи грошей, за якi того ж дня придбали одяг та взуття брату, який рiс, як на дрiжджах. Не раз Ілля задумувався про те, що було б добре стати пiдприемцем, розпочати свою справу, але потрiбний був початковий капiтал. Де його взяти, вiн не знав, натомiсть кiлька його друзiв вже встигли стати на ноги, торгуючи на ринку.

В Іллi все валилося з рук, коли вiн думав про те, що Наталii можна було б i зараз освiдчитися, але де взяти грошi хоча б на обручки та на весiлля? Голова ломилася вiд думок, i ввечерi пiсля роботи вiн повертався додому геть розбитий. До всього цього додалася нова проблема: господар майстернi не видав зарплату за тиждень, а завтра субота, i вiн пообiцяв Наталi пiти з нею на дискотеку.

– Мамо, ти можеш менi дати трохи грошей? – звернувся Ілля до матерi, коли сiв вечеряти.

На вечерю лише смажена на олii картопля та порiзаний на четвертинки огiрок. Хотiв iсти, як собака, а сiв – i в глотку нiчого не лiзе.

– А ти не отримав зарплату? – запитала жiнка.

– Нi. Менi на завтра потрiбно, я обiцяв Наталii пiти з нею на дискотеку.

– Можу дати, але тодi не дотягнемо до моеi зарплати.

– Я вiддам наступного тижня, випрошу в господаря, – пообiцяв Ілля.

– Синку, то, звичайно, не моя справа, – промовила обережно жiнка, сiдаючи навпроти сина, – Наталiя дуже гарна дiвчина, але ж ти розумiеш, що вона не нашого поля ягода? Хто ми i хто вона? Небо i земля!

– Мамо! І ти туди ж! – образився Ілля i кинув виделку на стiл. – Дякую! Наiвся по саме горло!




Роздiл 4


Наталii наснилися жахiття. Вона бачила Іллю, хотiла до нього пiдiйти, але ноги виявилися важкими, стопудовими. Вона кликала його, а хлопець дивився на неi з ненавистю i потроху вiддалявся. Наталii вдалося зрушити з мiсця – i вона побiгла. Ілля вiддалявся все далi, вона ж не помiтила трiщини в землi, ще крок – i зiрвалася, полетiла в темну прiрву.

– Іллечко, допоможи! – крикнула вона, розумiючи, що лише вiн ii може врятувати, натомiсть почула тiльки смiх, неприродний, з нотками знущання.

Наталiя прокинулася, обливаючись холодним потом. Вона важко дихала й не одразу зрозумiла, що то був лише сон. Проте почуття страху лишилося. За вiкном – глибока нiч, у вiкно зазирав щербатий мiсяць, що, пробиваючись крiзь тонку фiранку, лив свое срiбло на лiжко дiвчини. Наталiя повернулась у реальнiсть, але тривога ii не полишила. Уперше вона злякалася, що Ілля, дiзнавшись про вагiтнiсть, може ii покинути.

«Чому я така впевнена, що вiн зрадiе й захоче зi мною одружитися? – думала вона. – Скiльки дiвчат залишилися при надii самi, коли iхнi обранцi вiд них вiдмовилися!»

Вiд самоi лише думки Наталii стало зле. Їй хотiлося пити, але страх скував все тiло по руках i ногах настiльки, що не було сил ворухнутися.

«Що я тодi робитиму? Аборт? Але як позбутися дитини, коли вона вже е? Нехай маленька, але вже е! Беззахисна i зачата вiд коханого чоловiка, – мiркувала вона. – А мама й батько? Що вони менi скажуть?! Зрозумiють мене? Стануть на мiй бiк чи взагалi виженуть з дому? Що буде, якщо вiдмовляться вiд мене i батьки, i Ілько? А ще навчання в унiверситетi…»

До ранку дiвчина не стулила очей, тож перед снiданком була блiдою й розгубленою. Щоб не показати свого нервування, вона вийшла до столу, вимушено посмiхаючись.

– Усiм доброго ранку! – привiталася вона до батькiв.

Ранок був тiею частиною доби, коли всi члени родини Дубовикiв збиралися разом. Мати пильно поглянула на доньку i спитала, чи добре та почуваеться.

«Нiчого вiд мами не приховаеш», – подумала Наталiя, а вголос сказала, що все гаразд.

– Останнiм часом ти менi не подобаешся, – зауважила Алла Володимирiвна, – якась розгублена, блiда, пiд очима синцi.

– Та нi, мамо, то тобi здалося, – слабко посмiхнулась донька.

– Наша мама завжди щось собi надумае або перебiльшить, – озвався батько дiвчини Павло Ігнатович. – У Дубовикiв завжди все гаразд! Інакше не були б ми Дубовиками i не носили б таке мiцне прiзвище! Правда, доню?

– Так! – кивнула дiвчина i, зробивши вигляд, що зголоднiла, почала швидко ковтати омлет з копченими ковбасками. «Хоча б не знудило!» – спалахнуло в головi, коли вона поклала до рота перший шматок страви.

– Наточко, хто той молодий чоловiк, що приходив до нас? – запитала Алла Володимирiвна, витримавши паузу.

– Який, мамо? – Наталя глянула мигцем на матiр i, вдаючи гарний апетит, взялася за страву. – А! Згадала! То мiй друг Ілля.

Алла Володимирiвна одразу помiтила, що донька щось приховуе.

«Вона може трохи лукавити, коли, наприклад, каже, що вийшла з моди та чи iнша рiч з ii гардеробу, щоб подарувати подрузi, – подумала жiнка, – але велика брехня – не ii фiшка».

– Той юнак – просто друг чи трiшки бiльше? – посмiхнувшись, спитала мати.

– Аллочко, не чiпляйся до доньки, – зауважив добродушно чоловiк, – вона вже доросла дiвчинка i мае право вибору.

– Та я не проти, – промовила жiнка i загадково посмiхнулася. «Треба поговорити з донькою, – вирiшила Алла Володимирiвна, – щоб все з’ясувати».

Пiсля снiданку батьки Наталii поспiшили у справах, а дiвчина пiшла до Ірини на ринок. Їй конче було потрiбно з нею поговорити й порадитися, що робити далi.

Іра сумувала за прилавком. У буднiй день покупцiв майже не було, поодинокi ж вiдвiдувачi проходили повз дiвчину, яка на кожного дивилася з надiею. Помiтивши подругу, Іра розпливлася в широкiй усмiшцi.

– Чому вдома не сидиться? – запитала Ірина. – Я б на твоему мiсцi спала до обiду.

– Не спиться, Іринко! – зiтхнула дiвчина. Вона зайшла за прилавок, сiла в кутку контейнера на низькому стiльчику. – Страшно менi.

– Чого?!

– Боюсь, що Ілько мене кине, коли дiзнаеться про вагiтнiсть.

– Тю! Та вiн радий буде!

– Ти так думаеш?

– Ще б пак! Із грязi та в князi!

– Он ти про що, – розчаровано протягла Наталiя. – Я думала, що скажеш, як вiн мене кохае.

– Може, i так, а може, статки Дубовикiв його цiкавлять. Я ж його думки читати не можу.

– Страшно, що батьки можуть з дому виперти, – зiзналася Наталiя. – Куди тодi? Бомжувати на ринку?

Ірина розсмiялася.

– Оце ти нафантазувала! Щоб твоi батьки вигнали тебе з дому?! Та вони швидше твого Ілька в асфальт закатають!

– Дякую. Втiшила.

– Ти не тягни, поговори з Іллею i зайвий раз не накручуй себе, – порадила Ірина. – Аборт робити, як я розумiю, не збираешся, тож не нервуйся.

– Доведеться поговорити з Ільком, а там…

– Тодi буде видно, – сказала Іра. – Не загадуй наперед.

– Дякую, Іринко!

Того ж вечора Наталiя мала зустрiтися з Іллею i була налаштована серйозно з ним поговорити, але так i не наважилася. Вони цiлувались у парку, сховавшись вiд стороннiх поглядiв пiд розлогим гiллям клена. Його цiлунки того вечора були надто солодкi, руки – нiжнi, погляд – лагiдний i люблячий настiльки, що iй хотiлося упиватися миттю кохання i не згадувати про важку розмову, яку вона знову вiдклала на потiм.

«Не можу уявити свое життя без нього, – думала вона, припадаючи до Ількових вуст. – Не хочу, щоб цей вечiр став нашим останнiм!»

Повернувшись додому, Наталiя пошкодувала, що не наважилась на розмову. Пiсля вечерi маленьке життя, яке зародилося в нiй, нагадало про себе – ii знову знудило.




Роздiл 5


Алла Володимирiвна повернулася додому ранiше за чоловiка. Вона збиралася наодинцi вiдверто поговорити з донькою. Наталiя читала у своiй кiмнатi книжку.

– Що читаеш, Наточко? – запитала жiнка, сiвши на краечок лiжка.

Дiвчина вiдклала вбiк книжку, пiдвелася.

– Роман про кохання, – вiдповiла Наталiя.

– Про кохання, – задумливо промовила жiнка. – Це тема твого вiку.

– Менi здаеться, що кохання – вiчна тема не лише дiвчат та жiнок, – сказала Наталiя.

– Доню, я хотiла почути правду про того симпатичного юнака.

– Про Іллю? Я вже сказала, що то мiй друг.

– Це я чула, але зараз хочу вiд тебе вiдвертоi вiдповiдi. Я ж мама, – посмiхнулась жiнка.

– Добре! – зiтхнула Ната. – Я й сама хотiла про нього тобi розповiсти. Ми зустрiчаемося i кохаемо одне одного.

Алла Володимирiвна помовчала, пiдбираючи потрiбнi слова.

– Ти впевнена, що у вас кохання? – спитала вона.

– Упевнена!

– Розумiеш, доню, такi, як Ілля, зроблять все, щоб вирватися зi злиднiв. Вiн красень, тому й скористався цим, щоб влiзти до тебе в довiру.

– Мамо! Ти ж його зовсiм не знаеш!

– Я прожила вдвiчi бiльше, нiж ти, i можу розпiзнати корисливих людей.

– Ти судиш людей несправедливо! Ми з Іллею по-справжньому любимо одне одного! І менi неважливо, з якоi вiн родини! – обурилась дiвчина.

– Ми з твоiм батьком самотужки вилiзли зi злиднiв, самi побудували бiзнес з нуля, а не шукали легких шляхiв. Обое були бiдними, але настав час, коли однi вилiзли нагору, а iншi чекають з неба манни небесноi. Ілля мае руки-ноги? То чому ж вiн ходить у запранiй вилинялiй сорочцi?

– Вiн все зможе! Ілля не ледар, якщо ти про це, – гаряче заперечила донька. – Вiн працюе багато, але, не маючи своi справи, важко заробити на життя.

– Чому вiн не мае свого хоча б невеликого бiзнесу? Ти не думала про це?

– Напевно, тому, що не мае початкового капiталу, – промовила непевно дiвчина.

– Або чекае можливостi прийти на все готове?

– Ти вважаеш, що Ілля зустрiчаеться зi мною лише тому, що я iз заможноi родини? – запитала донька, з надiею поглянувши на матiр.

– Саме так!

– Мамо! Ти помиляешся! Ілля мене кохае! – з вiдчаем промовила дiвчина.

– Доню, ти не психуй, спробуй подивитися на ситуацiю, знявши рожевi окуляри, – спокiйно промовила Алла Володимирiвна. – Бусел шукае собi пару серед собi подiбних, а не задивляеться на ластiвку, а горобець не житиме в парi з вороною. Так закладено в природi, що кожна жива iстота шукае собi подiбних. Люди стають у пари за рiвнем статусу, за iхнiми статками, щоб кожен не вiдчував залежностi або зверхностi.

– Рiвний шлюб? – Наталiя гiрко посмiхнулася. – Але ж у парi можна урiвняти i статус, i статки.

– У нашому життi все можливо, – зiтхнула жiнка, – але не у твоему випадку. Серце менi пiдказуе, що Ілля тебе використовуе у своiх цiлях.

– Ти зробила такий висновок, побачивши його раз?

– Інодi одного погляду достатньо, щоб зрозумiти людину, а часом i життя не вистачить, – промовила мати.

– Нi, мамо, ти помиляешся, – сказала iй донька, – я добре знаю свого хлопця i впевнена в його щирих почуттях.

Наталiя подумала, що зараз слушна нагода сказати, що чекае дитину, але не змогла. Першим цю новину мае дiзнатися Ілля, – вирiшила вона.

Алла Володимирiвна пiшла, а дiвчина уже не змогла зосередитися на читаннi книжки.

«Досить мовчанки!» – сказала вона собi.

Наталiя швидко перевдяглася i попрямувала до автосалону, де працював Ілля. Вiн помiтив дiвчину, радiсно усмiхнувся, витер руки ганчiркою i вийшов з ангару до неi.

– Привiт, сонечко! – сказав вiн i чмокнув ii в щiчку. – Щось трапилося?

– Поговорити треба, – сказала вона, сiдаючи на лавку, бiля якоi стояло вiдро з водою для недопалкiв.

– Я тебе слухаю.

Наталiя подумала, що все мало вiдбутися не так i не в такiй обстановцi, але була налаштована рiшуче.

– Іллечко… У мене е новина… Не знаю, чи добра… Не впевнена, що ти зрадiеш, але…

– Наточко, не тягни кота за хвiст! Кажи вже!

На неi пильно дивилися рiднi очi, темно-карi, виразнi, в обрамленнi чорних пухнастих вiй.

– Я вагiтна, любий! – на одному подиху вимовила дiвчина.

Здавалося, Ілля перестав дихати i кiлька секунд дивився на неi розширеними вiд здивування очима.

– Ти?… Ти вагiтна?! – трохи оговтавшись, промимрив вiн.

– Так! Так! У нас, Іллечко, буде дитина! Що тут не зрозумiло?!

Ілля обхопив Наталю за стан, пiдняв ii, вiдiрвавши вiд землi, закружляв по подвiр’ю, радiсно смiючись.

– Невже?! Люба, я не вiрю своiм вухам! Ти впевнена? Не може бути помилки?

– Нi, не може! – Наталiя усмiхнулася.

– Ми маемо одружитися! У дитини мусить бути законний батько!

Ілля поставив дiвчину на землю.

– Ти менi робиш пропозицiю?

– Так! Нi, це мае бути не так! – збуджено вигукнув хлопець. – Господар не видае вчасно зарплатню, я попрошу зi мною повнiстю розрахуватися. Мае ж вiн мене зрозумiти?! Треба купити обручку i все зробити красиво! Чи спочатку я маю поговорити з батьками? Сьогоднi ж скажу своiй матерi, що вона незабаром стане бабусею! Як ти гадаеш, вона зрадiе?

– Іллечко, вгамуйся! – засмiялася Наталiя. – Твоя мама не буде проти одруження?

– Нi, ти що?! А твоi?

Ілля перестав смiятися i посерйознiшав, а в мiжбрiв’i з’явилася зморшка.

– З моiми батьками ми маемо поговорити разом, – вiдповiла дiвчина.

– Я прийду до вас. Коли? Можна сьогоднi ввечерi? Вони будуть вдома? О котрiй? – засипав вiн дiвчину запитаннями.

– Краще завтра ввечерi, – сказала Наталiя. – Приходь о сьомiй.

– Домовились! Ми можемо сьогоднi ввечерi зустрiтися?

– Нi, завтра у мене вдома, – вiдповiла дiвчина.

Закоханi не помiтили, що бiля автосалону на мить пригальмував чорний «мерседес» Наталчиних батькiв. Вiконце пасажира прочинилося, з нього визирнула Алла Володимирiвна, а потiм автiвка рушила далi.




Роздiл 6


Наталiя нервувалася. Стрiлки настiнного годинника невпинно наближалися до сьомоi вечора, а батько ще не повернувся додому. Вона попередила матiр, що з батьками хоче поговорити Ілля, i Алла Володимирiвна неквапно накривала на стiл. Дiвчина була впевнена, що мати зробить усе, щоб похизуватися перед гостем статками родини, тому на столi будуть делiкатеси. Наталiя не поспiшала допомогти матерi й пiшла до своi кiмнати, щоб вдягнути улюблену синю сукню. Їй дуже подобався гiпюр на коротких рукавах – мереживо справляло враження вишуканостi, а колiр сукнi пасував до ii очей.

Наталiя почувалася недобре. У голову лiзли всiлякi думки, хоч як вона намагалася себе заспокоiти.

– Сьогоднi вирiшиться моя подальша доля, тому я так нервуюся, – сказала вона собi, оглядаючи в люстерку на стiнi тонкий стан, блискуче волосся й стрункi ноги. – Усе буде добре!

Вона почула, що хтось прийшов, дослухалася – то був Ілля. Наталiя вийшла до нього, запросила у вiтальню. Ілля принiс квiти, проте букету не вiддав, i Наталiя здогадалася, що то квiти для ii матерi.

– Сiдай! – запропонувала вона юнаку, вказавши на диванчик навпроти камiну.

Ілля подякував i присiв на краечок.

– Незабаром мае прийти Павло Ігнатович, тодi сядемо за стiл, – пояснила Алла Володимирiвна, кинувши косий погляд на хлопця своеi доньки.

– Алло Володимирiвно, це вам. – Ілля пiдвiвся й вiддав букет жiнцi.

– Дякую! – стримано посмiхнулася жiнка.

Алла Володимирiвна пiшла за вазою, i Наталiя чула, як вона розмовляе з кимось по телефону.

– Та не турбуйся ти так! – стиха промовила дiвчина до коханого. – Усе буде добре! Ось побачиш!

Жiнка повернулася i сказала, що чоловiк допiзна затримаеться.

– Форс-мажор! Павла Ігнатовича не буде – справи! Вiн перепрошуе, тож почнiмо без нього, – усмiхнулась мати й запросила гостя до столу.

Алла Володимирiвна припрошувала Іллю скуштувати ту чи ту страву, проте хлопець почувався нiяково. Погляд юнака час вiд часу зупинявся на бутербродi з червоною iкрою. Вiн ii ще нiколи не куштував, але соромився взяти. Запах м’ясного гуляшу, яким була щедро полита гiрка картопляного пюре на широкiй тарелi, збудливо лоскотав нiздрi. Вiд цього млосного аромату в Іллi забуркотiло в животi, i вiн ще бiльше знiтився, проте продовжував жувати овочевий салат, акуратно нанизуючи шматочки помiдора на виделку. На допомогу поспiшила Наталiя. Вона наклала Іллi в тарiлку картоплi з м’ясом.

– Дякую, – тихо промовив Ілля i вдячно глянув на дiвчину.

Вiн знав, що мае почати розмову, але йому вiд нервування нiби зацiпило. Отямився хлопець лише тодi, коли Наталiя пiд столом штовхнула його ногою. Ілля витер губи серветкою i знову розгубився, не знаючи, куди ii покласти.

– Алло Володимирiвно, – промовив вiн, зiжмакавши серветку в кулацi. – Я кохаю вашу доньку… Я ii люблю… Загалом, я хочу на нiй одружитися… Прошу руки вашоi доньки!

– Гм! – жiнка поклала виделку, виструнчилася й подивилася юнаковi в очi. – Хлопче…

– Мене звати Ілля, – нагадав вiн, витримавши ii погляд.

– Ілле, розкажiть про себе, – попросила Алла Володимирiвна. – Ви десь навчаетесь?

– Нi.

– А наша Наталiя ще вчиться у вишi. Ви це знали?

– Так, звичайно!

– Ви що закiнчили? Який вищий учбовий заклад?

– Я навчався в училищi. За професiею я автослюсар, маю права водiя категорiй «В» i «С».

– О! У вас е автiвка!

– На жаль, нi… Поки що нi.

– Ілле, де ви працюете?

– В автомайстернi.

– У власнiй?! – нiбито здивовано спитала жiнка.

– Нi, я працюю на господаря.

– Сумно. Зараз такий час, що кожен, хто бажае, може вибитися в люди, – зауважила мати Наталii, акцентувавши на словi «бажае».

– Згоден з вами, але для того, щоб розпочати свою справу, потрiбен стартовий капiтал, якого я не маю.

– Шкода, – зiтхнула Алла Володимирiвна. – На ваш погляд, де його беруть iншi?

– Найчастiше в родичiв позичають або в близьких друзiв. На жаль, у мене таких грошовитих знайомих немае.

– Якщо е бажання, люди кооперуються, разом починають вести бiзнес, але ви, юначе, певно, не горiли таким бажанням, – промовила жiнка. – Вiдпрацювати робочий день – i додому на диванчик. Так, звiсно, легше, однак це ваш вибiр. Мене ж цiкавить, куди ви приведете молоду дружину. Де будете жити?

– У нас, – вiдповiв Ілля.

– У вас – це де?

– У нас двокiмнатна квартира. В однiй кiмнатi житиме брат iз мамою. В iншiй – ми з Наталiею.

– Так, мамо! Ми будемо жити в окремiй кiмнатi! – озвалася дiвчина, яка досi мовчала.

– Батька, як я розумiю, у вас немае? – поцiкавилася Алла Володимирiвна.

– Вiн загинув, – пояснив юнак, – нас мама сама пiднiмала.

– Тож я так розумiю, що ви живете в скрутi?

– Так бiльшiсть зараз живуть.

– Але ж Ната звикла жити не так, – сказала жiнка, поглянувши на доньку. – Упевнена, що вiд життя, яке ви iй пропонуете, вона за мiсяць втече i повернеться додому.

– Мамо, як ти не розумiеш?! – вигукнула дiвчина. – Ми кохаемо одне одного, а справжнi почуття спроможнi здолати будь-якi труднощi!

– Але не злиднi, – стиха промовила жiнка. – Як же навчання, Наточко?

– Я не покину навчання! – впевнено заявила дiвчина.

– Я маю дати вiдповiдь? – задумливо промовила Алла Володимирiвна. – Без чоловiка я не приймаю рiшень, хоча, як я розумiю, ви хочете почути мою думку?

– Так! – в один голос вигукнули Ілля та Наталiя.

– Я зроблю все, щоб цього шлюбу не було! – чiтко карбуючи кожне слово, промовила жiнка i пiдвелася.

– Усе з вами ясно! – Ілля почервонiв, пiдхопився з мiсця i поспiшив на вихiд.

– Іллечко! – Наталiя збиралася бiгти за коханим, щоб його зупинити, але мати схопила ii за руку й притримала.

– Нехай бiжить, – сказала вона, – а ти сядь, заспокойся.

– Як я можу бути спокiйною?! Мамо, ти руйнуеш мое життя! Я щаслива, а ти…!

– У чому твое щастя, доню?! З ким? З голодранцем?! Вiн не може i не хоче заробляти, i ти все життя будеш жити в злиднях! Мине мiсяць, i ти менi «спасибi» скажеш!

– Мамо, невже ти не хочеш радiти онукам?! – Наталiя висмикнула руку, а в ii очах забринiли сльози.

– Та хай вони горять у пеклi, тi онуки! – крикнула розлючена жiнка.

– Як?… Як ти можеш, мамо? – губи Наталii тремтiли, по щоках котилися горошини слiз. – Я ж вагiтна!

– Ти… Ти вагiтна? – жiнка здивовано дивилася на доньку. – Тобто…?

– Так! Так! Я чекаю дитину, i вона вiд Ілька! – зойкнула дiвчина.

Вона розплакалася й побiгла до своеi кiмнати. Алла Володимирiвна чула, як повернувся ключ у замку, але заспокоювати доньку не спiшила.

«Виплачеться – i тодi поговорю з нею», – вирiшила жiнка.




Роздiл 7


– Що нам робити, Пашо? – запитала стиха Алла Володимирiвна свого чоловiка, розповiвши про вiзит Іллi.

– Цього шлюбу не буде! – впевнено промовив Павло Ігнатович, сьорбнувши гарячого чаю.

– Але ж вона вагiтна! – промовила жiнка в розпачi. – Як? Як могла наша дiвчинка клюнути на того хлопця?! Ну обличчям вiн гарний, але з лиця води не пити!

– Вагiтна чи нi, ще невiдомо, потрiбно вiдвести ii до лiкаря.

– Вважаеш, потрiбний огляд гiнеколога?

– Я припускаю, що вона могла вигадати вагiтнiсть, щоб бути з тим… Як його?

– Ілля.

– Могла вигадати, а могла й помилитися, – задумливо промовила жiнка. – Чим вона думала? Про iнститут забула напевно, та й молоденька ще.

– А той Ілля не промах! Вирiшив iз грязi в князi? Не вийде!

– Але ж ми не хочемо, щоб вона зробила аборт?

– Нi! Нi i ще раз нi! – гримнув чоловiк, вiдсунувши вiд себе чашку.

Вони обое добре знали про наслiдки такоi операцii. Алла завагiтнiла за рiк пiсля одруження. Тодi в подружжя не було майже нiчого, окрiм амбiцiйних планiв, якi вони мали втiлити в життя. Позбутися вагiтностi було iхнiм спiльним рiшенням, а за п’ять рокiв, коли вони вже мали свое житло, роботу i хотiли мати дитину, з’ясувалося, що Алла не може завагiтнiти. Павло з розмови iз лiкарем дiзнався, що то наслiдки аборту, але не наважився сказати про це Аллi. Коли дружина запитала його, що сказав лiкар, чоловiк запевнив, що дiти у них будуть, це лише питання часу. За чотири роки по тому Алла нарештi, завагiтнiла, народила Нату, проте в подальшому дiтей у неi не було.

– Аллочко, не нервуйся, – чоловiк торкнувся губами руки жiнки. – Завтра ти сходиш з Наточкою до гiнеколога, а я поговорю з тим нареченим-невдахою.

– Гаразд. До речi, телефонували Михайловськi: за кiлька днiв приiжджае iхнiй син Володя, вони завiтають до нас.

– Ще щось казали?

– У них для нас е цiкава пропозицiя. Ось Володя мiг би стати гiдною парою для Нати! Ми з тобою були впевненi, що вони одружаться, а сталося не так, як гадалося.

– Я був упевнений, що мiж Натою та Володею теплi почуття. Пам’ятаеш, як минулого разу вiн приiздив, то вони гуляли до ранку, трималися за руки, мов закоханi? Дружити з дитинства, а потiм… Алло, невже ми помилилися?

– Менi здаеться, що той Ілля запудрив iй мiзки, а Ната i повелася на його карii очi, чорнii брови. Бiда в тому, що наша донька занадто довiрлива, навiть наiвна. Їi легко обдурити може будь-хто!

– Ще й добрячка, – додав чоловiк. – Можливо, той парубок поплакався, як йому тяжко живеться, а вона його пожалiла, як завжди в неi бувае.

– Я також не вiрю в його щирi почуття, от що хочеш, а не вiрю – i все!

– Нiчого, люба, все в нас буде добре! Хто ми? Ду-бо-ви-ки! Саме прiзвище говорить про мiць нашоi родини! – якомога веселiше промовив чоловiк.

– Так! – зголосилась жiнка. – Усе владнаеться. Іди вiдпочивати, а я тут приберуся.



…Павло Ігнатович чекав на Іллю бiля автомайстернi. Ілля швидкою ходою прямував на роботу. Вiн одразу помiтив знайомий «мерседес» Наталчиного батька.

«Ранок починаеться з неприемностей», – подумав Ілля.

Чоловiк вийшов з автiвки й пiшов назустрiч юнаковi. Ілля, порiвнявшись, привiтався з ним.

– Значить, це ти женихаешся до моеi доньки? – не вiдповiвши на вiтання, сказав Павло Ігнатович.

– Не женихаюсь, а кохаю Наталю i хочу з нею одружитися, – смiливо заявив Ілля.

– Одружитися? – криво посмiхнувся чоловiк. – Привести в дiм дружину – не велика проблема. А утримувати родину – дружину та дитину як?

– Я працюю, спробую знайти пiдробiток, – сказав Ілля. – Будемо жити, як iншi родини.

– Усi живуть по-рiзному. Однi, такi, як ти, радi мисцi кашi на снiданок, iншi ж мають на столi котлети, хлiб з маслом i навiть iкру. Наталя не звикне iсти пiсну кашу щодня – повiр менi!

– Я намагатимуся зробити ii щасливою!

– Щастя на хлiб не намажеш. І ти нiколи нiчого не заробиш, окрiм своеi зарплатнi.

– Чому ви так говорите? Ви ж мене зовсiм не знаете!

– Тобi скiльки рокiв?

– Двадцять один.

– Так ось, Ілле, якщо ти до своiх двадцяти одного нiчого не досягнув у життi, значить, твiй потяг пiшов, а ти на нього спiзнився! Хто не ледачий, той вже встиг пiднятися, а хто чекав манни небесноi…

– Я нiчого нi вiд кого не чекав! – спалахнув Ілля.

– Якби ти хотiв пiднятися, як iншi, то мав хоча б мiсце на ринку, де брав би на реалiзацiю труси та шкарпетки i мав би якусь копiйчину для початку. Скажеш, що у тебе е мiсце на ринку?

– Немае.

– Отож-бо! Якби хоча б на мiзинець ти поворушився, хоча б не свое мiсце мав, а взяв в оренду, я б допомiг тобi, – сказав Павло Ігнатович. – Допомагають тим, хто потребуе допомоги. Зрозумiло?

Ілля мовчав. Вiн вiдвiв погляд убiк i стиснув зуби.

– У мене буде свiй бiзнес, – сказав вiн, подивившись чоловiку в очi. – Ось побачите – ви пошкодуете про своi слова!

– У тебе?! – чоловiк голосно розреготався.

– А Наталiя все одно буде зi мною!

– Звiдки така впевненiсть?

– Бо у нас буде дитина!

Павло Ігнатович перестав смiятися, пiдiйшов впритул до Іллi й прошипiв йому в лице:

– Ти шмаркач i невдаха! Якщо хоча б одна людина дiзнаеться про вагiтнiсть моеi доньки, я тебе закатаю в асфальт! Ти мене зрозумiв?!

– І залишите дитину без батька? – Ілля посмiхнувся кутиками вуст. – За тиждень я стану бiзнесменом. Ось побачите!

– Ставай! Тiльки не плещи язиком! – наказним тоном промовив чоловiк i, кинувши нищiвний i скептичний погляд на юнака, поспiшив до автiвки.




Роздiл 8


Того вечора Ілля зустрiвся з Наталiею.

– Я ненадовго, – одразу повiдомила дiвчина.

– Батьки заборонили? – запитав вiн, обнявши кохану.

– Неважливо! Головне, що я бачу тебе, вiдчуваю тепло твого тiла, можу поцiлувати тебе, насолодитися обiймами! – гаряче промовила вона.

– Я страшенно радий тебе бачити! – сказав юнак i припав до ii вуст. – Моя Наталочка, моя люба, найкраща у свiтi! Ми все одно будемо разом!

– Звичайно! Інакше й бути не може!

Наталiя помiтила, що Ілля чимось заклопотаний, запитала, у чому справа, але вiн вiдповiв, що все добре.

– Незабаром все змiниться на краще, – промовив вiн, притискаючи до себе кохану. – Ти менi вiриш?

– Так, коханий, так! Я вiрю, вiрю!

– Тодi нiчого не питай, лише чекай на мене, – попросив вiн. – Добре?

– Так! – кивнула дiвчина.

Наступного дня зранку мати попросила Іллю сходити на ринок.

– Синку, купи картоплi пару кiлограмiв та зайди до Кольки, попроси пiв лiтра розсолу iз солоного оселедця, – сказала жiнка, виставивши на стiл банку з кришкою.

Однокласник Іллi Микола орендував мiсце на ринку, брав пiд реалiзацiю рибу i торгував нею. У шкiльнi роки хлопцi товаришували, пiзнiше вони не так часто зустрiчалися – друг рано одружився, мав уже сина, але товаришi двiчi на мiсяць знаходили час, щоб посидiти десь за кухлем пива або навiть хильнути грамiв по сто чогось мiцного. Інодi мати Іллi готувала «червону iкру» з розсолу оселедця, манки й томатноi пасти.

– Добре, сходжу на ринок, – сказав Ілля, – заразом i з Колькою побачимось.

– Вiтання йому передавай!

– Передам, – пообiцяв вiн.

Йдучи на ринок, Ілля згадував справжню червону iкру, яка була на столi Дубовикiв.

«Цiкаво, чи вони щодня можуть собi дозволити iсти iкру, чи виставили, щоб похизуватися перед гостем? – роздумував вiн. – А мама непогано готуе «iкру» з оселедця, навiть дуже смакуе!»

Микола вiдпустив покупця й привiтався з Іллею.

– Розсольчику? Ікру будете готувати вдома? – сказав Микола, набираючи в банку з бочки мутноi рiдини зi специфiчним запахом.

– А що робити? – сумно посмiхнувся Ілля. – Хтось iсть на вибiр червону та чорну iкру, а ми робимо бутерброди з червоноi – ще й як смакуе!

– А ти тiльки за розсолом чи ще за чимось на ринок?

– Куплю картоплю, а потiм почекаю на тебе, треба одну справу обмiркувати. Зможемо десь годинку посидiти, потеревенити?

– Без проблем! – вiдповiв Микола.

Друзi знайшли вiльне мiсце в лiтньому пабi, неподалiк ринку. Вони неспiшно пили прохолодне пiнисте пиво й смакували таранею, яку принiс iз собою Микола.

– Як бiзнес? Процвiтае? – поцiкавився Ілля.

– На життя вистачае, – вiдповiв хлопець.

– Коляне, зiзнайся, з чого ти починав?

– Узяв у борг сто баксiв, зняв мiсце на ринку, потiм почав брати рибу пiд реалiзацiю. А ти що? Зiбрався рибою торгувати? Так не вийде, у нас конкуренцiя.

Ілля коротко розповiв про те, як побував у Дубовикiв, та про розмову з майбутнiм тестем.

– Я маю розпочати свiй бiзнес, – зiзнався Ілля, – iнакше не зможу бути з Наталкою. Я вже все продумав i знаю, з чого почати, але е одна проблемка.

– Яка?

– Не знаю, де взяти початковий капiтал.

– Якщо не збираешся торгувати рибою…

– Та нi! – перебив його Ілля. – Хочу зробити невеличкий вiдеосалон, купити вiдак, крутити кiно. Я вже й примiщення знайшов, яке здають в оренду, дiзнався, у кого можна вiдак придбати, хто касети возить. Але де взяти грошi?

– Не знаеш де?

– І гадки не маю. Ти не даси в борг?

– У мене зайвих коштiв немае, i ти це добре знаеш, але е люди, якi можуть профiнансувати пiд певний вiдсоток, – стишеним голосом промовив Микола i озирнувся.

– Хто цi люди?

– Про Латиша чув?

– А хто про нього не чув? Бандюк, вiн кришуе весь бiзнес мiста, – посмiхнувся Ілля. – Якось бачив його на ринку зi його братвою.

– Латиш дасть у борг, якщо хтось замовить за тебе слiвце.

Латиш був мiсцевою знаменитiстю, його всi боялися. На ринку щомiсяця продавцi мали сплачувати йому данину, збирали ii i з яток та магазинчикiв по всьому мiсту. До Латиша також зверталися по допомогу, коли потрiбно було «вибити» борг чи розiбратися з кривдниками. Якось Ілля був на ринку, коли почув, як перешiптувалися продавцi, бо неподалiк йшла юрба бритоголових молодикiв i натовп перед нею завбачливо розступався. Тодi Ілля побачив кремезного молодика з голеною головою. Латиш йшов посерединi, i на його шиi виблискував на сонцi масивний золотий ланцюжок з великим хрестом. Краем вуха Ілля чув, що боса бандитiв звуть Ярославом, родом вiн звiдкись з Прибалтики, тому i прiзвисько таке мае.

– Коляне, ти зможеш поговорити з Латишем?

Ілля з надiею дивився на друга. Микола помовчав, жуючи шматочок риби.

– Я не можу поручитися за тебе, Ільку. Вибач, – винувато промовив Микола.

– І не треба! Ти зведи мене з ним, а там вже я сам якось розберуся!

– Ти гадаеш, що я з Латишем на однiй нозi?

– Я благаю тебе: допоможи!

– Хiба що на днях хлопцi Латиша збиратимуть данину, то я можу спитати, як зустрiтися тобi з iхнiм босом. Але нiчого не гарантую! Ти ж сам розумiеш, що вiд мене нiчого не залежить.

– Дякую, друже! – зрадiв Ілля та потиснув йому руку. – З мене для тебе та твоеi дружини – три сеанси кiно безкоштовнi!

– Обiцяеш?

– Так!

– Ловлю на словi! – сказав Микола, допивши пиво.

– А не платити Латишу не можна? – запитав вiн тихо.

– Ти що?! Усi платять! – у тон йому вiдповiв Микола. – Втiм, можеш не платити, але пропрацюеш кiлька днiв i все!

– Що значить все?

– Спалять усе з потрохами! Латиш – людина серйозна. То менi просити про зустрiч чи вже в штани наклав? – посмiхнувся хлопець.

– Не наклав, – впевнено вiдповiв Ілля. – Ти ж пообiцяв!

– Значить, зроблю! Не люблю трiпохвостiв! – вiдповiв друг.




Роздiл 9


Наталiя зустрiлася з Ірою, i подруги надвечiр пiшли погуляти в парк. Сонце неквапливо котилося за обрiй, поступаючись мiсцем теплому безвiтряному вечору. Денна спека вiдступала, даючи змогу людям бодай трохи вiд неi вiдпочити.

Наталiя купила двi пачки пломбiру, i подруги знайшли вiльне мiсце на лавцi, щоб спокiйно посмакувати морозивом.

– Ледь вiдпрацювала сьогоднi, – пожалiлася Ірина. – Спека, на ринку людей мало. Як хто йде, то за купальником чи продуктами, а я стою зi своiми трусами, хай би iм грець, як телепень! Заробiткiв нуль!

– То вiзьми вихiднi, якщо торгiвлi немае, – порадила Наталiя, лизнувши верхiвку морозива, схожу на снiжну макiвку гори.

– Ти що?! Так хоча б за вихiд заплатили. На хлiб та пiв кiло макаронiв вистачило, – пояснила дiвчина. – Дорогою купила пару помiдорiв, тож е що поiсти. А ти чого така кисла? Нiби ж е що на стiл поставити.

– Щастя не тiльки в iжi, i навiть не в грошах, – зiтхнула Наталiя i розповiла про останню розмову з Іллею. – Вiдчуваю, що вiн щось задумав, а на серцi тривога. Боюсь, щоб кудись мiй Ілько не вляпався.

– Вiн не мала дитина, дасть собi раду.

– Іринко, менi так тривожно! – зiзналася Наталiя. – Учора ввечерi випадково почула розмову батькiв. Менi було погано чути, але з уривкiв я зрозумiла, що вони хочуть завадити нашому з Ільком весiллю.

– Батько в курсi, що ти при надii?

– Так, мама йому розповiла, але вiн чомусь менi нiчого не каже. Його мовчання так дратуе! Краще б уже вилаяв чи що! А ще чекають на приiзд Вовчика Михайлiвського, готуються до прийому. Я, звичайно, скучила за Вовкою, але не до нього зараз.

– Ви з дитинства товаришуете, а дитяча дружба – то на все життя.

Наталiя нiчого не промовила на те. Вона згадала, як у дитинствi Вовчик ii опiкав, захищав вiд старших хлопчикiв. Одного разу, коли вони гуляли у дворi, у Наталii один iз хлопчакiв вiдiбрав вiдерце й розвалив усi ii «пасочки» в пiсочницi. Вона розплакалася, а нахаба сiв на велосипеда, розсмiявся i поiхав. Тодi Вовчик побiг за ним i наздогнав десь у сусiдньому дворi. Наталiя не знала, що там мiж хлопцями вiдбулося. Проте увечерi до них додому прийшла незнайома жiнка iз сином, у якого була перебинтована голова, i почала голосно звинувачувати Наталiю, що та обзивала ii хлопчика поганими словами й нажалiлася старшому другу, який вiдерцем розбив дитинi голову.

– Дiвчинко, ти маеш вибачитися! – волала тiтка, тримаючи свое чадо за руку. – Інакше я напишу заяву до мiлiцii i тебе, i твоiх батькiв посадять до тюрми!

Наталя й досi пам’ятае ту злу тiтку з рудим волоссям i величезними грудьми. Дiвчинцi вона здавалася страшною i грiзною настiльки, що Наталiя розревiлася вiд страху.

– Я його не била! – розплакалася вона. – Це вiн моi «пасочки» розвалив!

– Звiсно, не била, але намовила iншого хлопчика. Я ще й до нього доберуся, але ти маеш вибачитися, бо пiдеш до в’язницi! – Зла тiтка сварилася товстим пальцем перед носом дiвчинки.

– Я не хочу до в’язницi! – ридала налякана Наталiя, розмазуючи сльози по обличчю.

Мама намагалася заспокоiти розлючену жiнку, але марно. На щастя, повернувся додому тато. Вiн вiдiслав маму та Наталiю до кiмнати, а сам швидко утихомирив скандалiстку, сунувши iй трохи грошей.

З роками дружба з Володею у Наталii мiцнiла. З ним було завжди цiкаво, i вони завжди знаходили спiльну мову. Зараз Наталя вперше задумалася, намагаючись згадати хоча б один випадок, коли вони сварилися, i не змогла. Вiн завжди був поступливим i врiвноваженим, а ще розумним i цiкавим. Останнi роки вони бачилися рiдко, зустрiчалися, тiльки коли Володя приiжджав влiтку iз-за кордону, де навчався. Пiсля навчання вiн лишився там на рiк на стажування, а тепер мав повернутися до мiста i, як зрозумiла Наталiя з пiдслуханоi розмови батькiв, хоче розпочати власну справу.

– Альо, гараж! – Ірина жартома штовхнула лiктем подругу. – Ти де? Я тут! У тебе морозиво попливло!

Наталiя здригнулася, повернувшись у реальнiсть, доiла морозиво й витерла руки хустинкою.

– Ходiмо прогуляймося, – запропонувала вона подрузi.

Вони ходили алеями парку, де було багато вiдпочивальникiв, але Наталiя нiкого не помiчала – ii думки були далеко, поряд з коханим.




Роздiл 10


Коли Микола сказав, що ввечерi Латиш готовий вислухати Іллю, хлопець зрадiв так, нiби тримав у руках виграшний лотерейний квиток.

– Дякую тобi! – потиснув вiн другу руку. – Безмежно вдячний!

У призначену годину Ілля прийшов за вказаною адресою. Латиш призначив йому зустрiч на другому поверсi ресторану, де розташовувався офiс. Туди Іллю провели охоронцi. Вони ж доповiли про його прихiд господаревi, i хлопця запросили до робочого кабiнету. За столом у шкiряному крiслi сидiв Латиш. Чоловiк був трохи старшим за Іллю, широкоплечий, спортивноi статури, з пронизливим поглядом. Вiн був у чорнiй майцi, а на передплiччi в Латиша Ілля помiтив татуювання у виглядi черепа. На шиi – важкий золотий ланцюжок з масивним хрестом, голова – голена, а може, чоловiка спiткало ранне облисiння. Ілля, поки роздивлявся, розгублено тупцяв на порозi, чекаючи запрошення. Латиш перебiг поглядом юнака i втупився в масивний акварiум. Здавалося, що чоловiк взагалi забув про присутнiсть стороннього, аж раптом, нiби прокинувшись, рiзко повернувся до Іллi й кивком запросив хлопця сiсти навпроти.

– Як тебе звати? Хто ти? – запитав Латиш.

– Я? Ілля, – невпевнено промовив юнак. – Працюю автослюсарем. Ось…

– І що ти хотiв вiд мене, Ілле, що працюе автослюсарем?

– Перепрошую, як менi до вас звертатися?

– Я з тобою дiтей не хрестив, тож, як усi, – Латиш.

– Я хотiв би вiдкрити власний вiдеосалон, – сказав Ілля, так i не наважившись назвати чоловiка Латишем. – Тобто куплю вiдак, орендую примiщення, буду купувати касети з бойовиками, де Джекi Чан у головнiй ролi, а ще – еротику.

– Гарна задумка. А я до чого?

– Справа в тому, що я не маю стартового капiталу, – тихо промовив Ілля.

– Зовсiм на нулi?

– Так, – зiтхнув юнак.

– Багато хто хоче стати бiзнесменом, а на дiлi виходить далеко не в усiх, – зауважив Латиш.

– Я все до дрiбниць продумав i прорахував! – запевнив його Ілля. – Тож я хочу просити вас дати менi грошi в борг. Будь ласка!

– Я даю пiд десять вiдсоткiв щомiсяця. Впораешся? – Латиш пробурив його поглядом.

– Впораюсь!

– Скiльки ти хочеш i на який термiн? – поцiкавився чоловiк.

Ілля вiдповiв, що йому вистачить сiм тисяч зелених.

– За рiк ти маеш повернути менi повну суму, – сказав йому Латиш.

– Я зрозумiв! – закивав Ілля.

– Напишеш розписку.

– Звичайно!

– Паспорт iз собою?

– Так!

– Давай сюди, я знiму з нього копiю.

– Прошу!

– Знаеш, що я можу зробити з тобою, якщо не повернеш борг?

Ілля витримав важкий погляд Латиша.

– Можу здогадатися.

– Моi хлопцi просто закатають тебе в асфальт, але спочатку ти повернеш борг. Маеш квартиру?

– Так, живу там з матiр’ю та братом, – вiдповiв Ілля, згадавши, що нещодавно батько Наталii також погрожував закатати його в асфальт. «Двiчi не закатають», – майнула мимоволi думка.

– Дивись, щоб не залишив рiдних на вулицi, – попередив Латиш i дiстав iз шухляди стола аркуш паперу та ручку.

Обговоривши деталi, Ілля отримав бажанi сiм тисяч доларiв, написав розписку i, не тямлячи себе вiд щастя, покинув примiщення.

Уже сутенiло, тож Ілля, час вiд часу торкаючись прикрiпленоi на поясi барсетки з грошима, поспiшив додому. Щоб скоротити шлях, вiн попрямував мiж гаражами, не одразу помiтивши, що за ним йде трiйка молодикiв. Ілля почув позаду себе кроки, напiвобернувся i побачив пiдозрiлих осiб. Вiн пришвидшив крок – чоловiки також. Іти до проходу мiж гаражами, який закiнчувався виходом на багатолюдну вулицю, було ще далеко.

«Невже мене пасуть? – з острахом подумав Ілля, i спиною пробiг холодок. – Нi, менi здалося. Я сам себе накрутив, – заспокоював вiн себе. – Потрiбно не подавати виду, що злякався, i спробувати вiд тих типiв вiдiрватися».

Ілля, не обертаючись, пришвидшив рух, але кроки позаду не стихали, i вiн iнтуiтивно вiдчув, що чоловiки його наздоганяють. Рiшення бiгти виникло миттево, i вiн чкурнув щодуху, притримуючи рукою на поясi сумочку з грошима. Страх бути пограбованим надавав Іллi сил. Уже було видно освiтлену вулицю, але кроки загупали майже за спиною.

– Стiй, падлюко! – це було останне, що чув Ілля. Удар по потилицi, бiль i суцiльна темрява…

Коли Ілля розплющив очi, надворi вже була нiч. Вiн ворухнув головою i вiдчув страшенний бiль, вiд якого темнiло в очах. Ще мить – i вiн згадав, що з ним трапилось. Рука миттево потягнулася до сумочки – там нiчого не було.

– Дiдько! – вилаявся хлопець.

Досi сподiваючись на диво, вiн почав нишпорити по землi навколо себе, сантиметр за сантиметром, але грошей не було – вiн знайшов лише свiй паспорт. У розпачi хлопець обхопиив голову руками й ледь не завив вiд горя.

«Менi кiнець! Тварюки! Щоб ви повиздихали!» – стогнав Ілля, розхитуючись з боку в бiк.

Додому вiн повернувся пiсля опiвночi. Брат iз матiр’ю спали, i Ілля тихенько рушив до ванноi кiмнати. На обличчi бруд, змiшаний iз кров’ю. Вiн торкнувся запеченоi рани на потилицi, але майже не вiдчув болю – то була дрiбниця порiвняно з тим, що з ним трапилося.




Роздiл 11


Ілля не з’являвся кiлька днiв, i Наталiя почала турбуватися. Їi закохане серце вiщувало, що з ii половинкою трапилася бiда. У неi з Іллею ранiше була домовленiсть: якщо раптом вони не зустрiчаються, то щосуботи об одинадцятiй годинi мають прийти в парк до столiтнього дуба i там на лавцi чекати. У квартирi, де мешкав Ілля, телефону не було, тож Наталii не залишалося нiчого, як дочекатися суботи й пiти на зустрiч. Вона так поспiшала, що заледве стримувала себе, щоб не бiгти. Серце у грудях страшенно калатало, i не тiльки через турбування за Іллю. Уже не вперше дiвчина починала себе переконувати, що зможе знову побачити коханого, притиснутися до його тiла, вiдчути його теплi вуста.

Наталiя прийшла за чверть до одинадцятоi й примостилася на лавцi, щоб вгамувати дихання.

«Усе добре, вiн зараз прийде», – втiшала вона себе, хоча в душi наростала тривога.

Здавалося, час завмер i тривалiсть хвилин збiльшилася в кiлька разiв. Наталiя щохвилини позирала на наручний годинник, проте, щойно настала одинадцята, Ілля так i не прийшов. Наталiя була готова розревiтися просто тут, у багатолюдному парку, на очах у перехожих. Їй було байдуже до всiх вiдпочивальникiв, очi ж продовжували вдивлятися в алею, якою мав прийти коханий. Минуло ще пiвгодини, i Наталiя була вже повнiстю впевнена, що з Іллею трапилася бiда. Серце пiдказувало, що ii коханий потрапив у халепу. Дiвчина пiдвелася й повiльно рушила алеею. Ноги були важкi, у головi шумiло, i хотiлося пити. Вона зупинилася бiля кiоску, купила склянку мiнеральноi води – та була тепла, iз солонуватим присмаком. Не допивши ii, Наталiя пiшла на ринок до подруги.

– Що з тобою?! – стривожилася Ірина, побачивши Наталiю. – Наточко, ти блiда, як крейда!

– Ілько не приходить, – ледь чутно промовила вона впалим голосом. – З ним трапилося лихо.

– Яке? Що з ним?

– Я не знаю, але вiдчуваю серцем.

– Не вигадуй i не накручуй себе! Сiдай, вiдпочинь i розкажи, що все-таки трапилося, – попросила подруга.

Вислухавши Наталiю, Ірина обережно висловила припущення, що Ілля мiг ii покинути, дiзнавшись, що та чекае дитину.

– Це неможливо! – заперечила Наталiя. – Про це не може бути й мови! Я впевнена, що Ілько не здатен на зраду чи пiдлiсть. Вiн сказав, що незабаром все змiниться на краще. Напевно, вiн кудись вляпався. Але як менi дiзнатися, що з ним?

– Зачекай кiлька днiв, – порадила Ірина.

Погомонiвши з подругою, Наталiя трохи заспокоiлася i пiшла додому. День минув безцiльно – Наталiя не знаходила собi мiсця i, хоч за що бралася, усе валилося в неi з рук. Вона рано лягла спати, але сон не йшов. Коли всi в домi поснули, вона вийшла надвiр, сiла на лавку. З неба дивився мiсяць у повнi, щедро заливаючи своiм срiблом дерева, кущi, завмерлi в тишi квiти та дiвчину, застиглу у своiй журбi.

– Що з тобою, коханий? – прошепотiла вона. – Де ти? Чому не прийшов на зустрiч? Я кохаю тебе, як нiхто не кохав!




Роздiл 12


Уранцi Ілля зайшов у ванну кiмнату, поглянув на свое вiдображення в дзеркалi й невдоволено поморщився. Напевно, вiн падав вниз обличчям, коли його вдарили ззаду по головi, – на щоцi зiдрана шкiра, пiд оком гематома. Вiн торкнувся рукою потилицi – з рани й досi потроху сочилася кров. Ілля вмився, пiшов на кухню, де мати вже готувала снiданок.

– Що з тобою?! – стривожено спитала вона, побачивши сина. – Де це ти так?

– На роботi впав, – вiдповiв той.

– Треба ж обережнiше, – зауважила жiнка.

Вона побачила рану на головi Іллi й сказала, що треба негайно йти до травмпункту, щоб обробили та зашили.

– Нiкуди я не пiду, – буркнув Ілля. – Заживе, як на собацi.

– Може, хоча б зеленкою помажу, – запропонувала жiнка.

Ілля сидiв мовчки, поки мати принесла зеленку i обробила рану.

– Треба все ж таки зробити укол вiд правця, – сказала жiнка. – Сходи, сину, до лiкарнi!

– Мамо, дай щось поiсти, – хлопець умiло натякнув, що розмову закiнчено.

Ілля взяв кiлька ложок пiсного супу, але страва не лiзла до рота. Попивши чаю, сказав матерi, що йому потрiбно сходити в одне мiсце.

– У тебе ж вихiдний, вiдпочив би, – зауважила мати, але Ілля ii не чув.

Вiн не знав, що робити далi. Вiдчай охопив Іллю, думки в головi плуталися, а в скронях гупало: «Я пропав! Менi кiнець!». Кохана Наталiя вiддалялася вiд нього, i вiд такоi думки на душi ставало ще болючiше. Ілля мав з кимось поговорити, йому потрiбно було, щоб вислухали i щось порадили. Його становище нагадувало глухий кут, з якого немае виходу: скiльки не бийся – не викрутишся, волай до втрати голосу – нiхто не почуе i не допоможе.

Ноги самi принесли Іллю на ринок до Миколи.

– Нiчого собi! – присвиснув друг, побачивши Іллю. – Ти що? Мордякою асфальт поцiлував?

– Угадав, – буркнув Ілля.

– Це тебе так Латиш розмалював? – стишеним голосом запитав Микола.

– Майже вгадав.

– Іди ближче i розказуй, що трапилося, – попросив його друг.

Ілля розповiв про те, як зустрiвся з Латишем, взяв грошi в борг i як за кiлька хвилин по тому iх втратив.

– Потримав у руках сiм кускiв зеленi i все! – Ілля гiрко усмiхнувся. – Отаке мое циганське щастя!

– Ну ти й телепень! – Микола постукав кулаком по вилицi. – Не мiг викликати таксi, щоб дiстатися додому?! Це ж треба було додуматися йти ввечерi з такими грошима!

– Не додумався, – зiтхнув Ілля.

– Хоча б менi сказав, щоб удвох пiшли! Або попросив того ж Латиша, щоб дав тобi пару-трiйку хлопцiв для супровiду!

– Ти знаеш, Колю, я впевнений, що мене бомбонули хлопцi Латиша, – сказав Ілля, схилившись до вуха друга. – Вiн дав бабло й одразу послав своiх шiсток, щоб вiдiбрали.

– Та ти що?! Нiкому такого не кажи! Усi тут знають Латиша як чесну й справедливу людину!

– Еге ж! – хмикнув Ілля. – Такий справедливий, що за грошi ладен людину живцем закатати в асфальт?

– Не знаю, чи когось закатав, чи нi, – тихо промовив Микола. – Якщо i зробив так, то заслужили, але дорiкнути Латишевi в нечесностi… Нi, ти загнув, друже! До нього йдуть усi тi, кого незаслужено образили, шукають у нього пiдтримки, допомоги, просять поради. Латиш нiкому не вiдмовляе, i всi знають, що вiн за справедливiсть.

– Ти хочеш сказати, що вiн нiколи нiкого не вбивав?

– Розбiрки – то iхнi справи, але припустити, що Латиш послав за тобою своiх хлопцiв? Повна маячня!

– Тодi мiркуватимемо логiчно, – сказав Ілля, дочекавшись поки друг вiдпустить чергового покупця. – Латишу вигiдно дати менi бабки й одразу ж вiдiбрати?

– Навiщо?

– Щоб i кошти своi повернути i забрати в мене квартиру за борги.

– У тебе хвора уява. Латиш на таке не здатний! Якби вiн був такий пiдлий, як тобi здаеться, йому б не довiряли. Логiчно? – Микола прямо дивився в очi Іллi. – Тож не накручуй себе, а думай, що робитимеш далi, – порадив вiн. – Латиш таку суму боргу не пробачить – це факт!

Ілля й сам добре усвiдомлював, що борг доведеться повертати з вiдсотками. Вiн чекав поради вiд друга, але розмова з ним ще бiльше рознервувала.

– Що менi робити, Колянчику? – спитав вiн стиха. – Жити хочеться!

– А кому не хочеться? – посмiхнувся хлопець. – Навiть не знаю, що тобi порадити.

– Залишаеться один вихiд, – зiтхнув Ілля.

– Який?

– Мотузку на шию – i в зашморг.

– Повiситися не важко, але iншого життя не дано. А знаеш що? Звернися до батька Наталки!

– До Дубовика?! Та нiзащо!

– Телiпатися в зашморгу набагато приемнiше? Ти дурень, Ілле! Швиденько одружуйся! Дубовик виручить свого зятя, не дасть образити. Куди вiн подiнеться? Зробить усе не заради тебе – заради своеi единоi доньки! – гаряче говорив Микола.

– Нi, нi i ще раз нi! Я не хочу, щоб все життя менi дорiкали, що я невдаха! – спалахнув Ілля. – Я впевнений, що то Латиш послав за мною своiх шiсток i його «зеленi» вже повернулися до свого власника!

– Ну ти i дурень, Ільку! – Микола витер спiтнiле чоло.

– Нехай i так, але менi втрачати нiчого, – вже спокiйнiше промовив Ілля. – Зараз пiду до Латиша i все вискажу йому прямо в очi!

– Давай, давай! – скептично сказав йому друг i посмiхнувся. – Прощатися зараз будемо?

– Та пiшов ти знаеш куди?!

Ілля махнув рукою i швидко, не попрощавшись, пiшов.




Роздiл 13


Латиш насолоджувався запашною кавою i тишею. Усi братки розiйшлися пiсля короткоi розмови. Хтось пiшов виконувати своi прямi обов’язки, iншi – готуватися до вiд’iзду. Чоловiк зупинив погляд на свiтлинi в рамцi, яка завжди була перед його очима на столi. На нiй мати i батько, ще молодi, усмiхненi, щасливi. Латиш згадав, як вiн, десятирiчний хлопчина, з батьками iхав у кабiнi вантажiвки з Литви до Украiни. Батько був радiсно збуджений i весь час говорив до сина. Його призначили директором великого, щойно збудованого заводу й пообiцяли надати одразу житло в приватному будинку. Перед ним були великi перспективи, що неабияк тiшили, i лише мати, яка народилася в Литвi, не тiшилася, що переiжджае. Вона хотiла жити на землi своiх батькiв, але, як вiрна дружина, погодилася iхати за чоловiком на нове мiсце, i це ii тривожило.

Латиш поставив чашку на стiл, не зводячи очей зi свiтлини. Вiн був пiзньою i единою дитиною. Народився недоношеним, кволим i хворобливим. Чим тiльки не перехворiв у дитинствi! За однiею недугою наставала iнша. Батьки не шкодували нi часу, нi коштiв заради одужання единого сина. Батько особисто розробляв методики загартування, дiставав путiвки в найкращi санаторii, займався iз сином спортом вдома, а пiзнiше водив у спортивнi гуртки. З вiком органiзм дитини змiцнiв i хвороби вiдступили. Мати працювала на керiвних посадах у торгiвлi, тож Латиш, а тодi – хлопчина Ярослав, рiс, нi в чому не знаючи потреби. Здавалося, що йому судилося свiтле й безхмарне майбутне, проте доля приготувала Ярославовi випробування.

Усе сталося, коли вiн закiнчив дев’ятий клас. Лишився останнiй вирiшальний рiк у школi. Батько був упевнений, що син стане золотим медалiстом, але влiтку вiн мусив гарно вiдпочити. Ярослав не хотiв iхати разом з матiр’ю на море, де мав провести цiлий мiсяць, але батько наполiг, а мати пообiцяла не втручатися в особисте життя сина. Мiсяць, проведений у Криму, був чудовим, i Ярослав повертався додому засмаглим i щасливим. Тодi вiн навiть уявити не мiг, що живим батька вже не побачить.

Будинок нарозхрист, усерединi – розгардiяш: речi розкиданi, посуд побитий, меблi потрощенi. Батька нiде не було, i мати негайно почала телефонувати йому на роботу. Ярослав у цей час вийшов на подвiр’я, пiшов до вуличного туалету. Не дiйшовши кiлька метрiв до нього, вiдчув неприемний запах, i спиною пробiг холодок. Погане вiдчуття справдилось, щойно вiн розчахнув дверi туалету. Його любий батько висiв там, пiдвiшений за ноги. У розпухлому, напiврозкладеному трупi важко було впiзнати рiдну людину. Слiдство встановило, що його довго i жорстоко катували, вiдрiзали по черзi пальцi на руках, прикладали розпечену праску до тiла, викололи око. І все заради грошей! Коштовностi та грошi грабiжники з будинку забрали, а пiсля того пiдвiсили напiвживого батька в туалетi.

Слiдство спрацювало геть погано – нападникiв так i не знайшли. Саме тодi, на похоронах батька, Ярослав дав слово знайти й покарати його вбивць. Навколо себе згуртував хлопцiв, яких знав ще вiд часiв спортивних змагань. За кiлька рокiв вiн з товаришами таки знайшов убивць батька. Хлопцi органiзували операцiю з iх викрадення, вивезли у лiс i, як i присягнув собi Ярослав, жорстоко покарали. Тепер iх усiх об’еднувала спiльна таемниця…

Латиш поглянув на годинник, що висiв на стiнi. Був полудень, i вiн подумав, що зараз мае прийти його дружина Маргарита. Їi фото в рамцi стояло на столi поруч зi свiтлиною батькiв.

«Моi рiднi люди завжди зi мною», – подумав вiн, поправивши рамку.

З Маргаритою Ярослав познайомився випадково. Вiн заiхав до сауни, щоб там зустрiтися з «мамкою» та отримати свою частку вiд повiй. Тодi ж вiн побачив зовсiм юне дiвча, яке повзало на колiнах, благаючи «мамку» не посилати ii працювати в саунi.

– Я усе поверну! Усе до копiечки! Обiцяю вам! – ридала дiвчина.

– Вона винна тобi грошi? – запитав Ярослав.

– Так! Взяла у борг двiстi баксiв, – сказала жiнка. – Присягалася, що з’iздить до матерi, за тиждень повернеться й вiддасть борг, а приперлась через мiсяць. З’ясувалося, що нiякоi багатоi матусi в неi немае! Хiба заможнi залишають свое немовля в пологовому?

– То вона сирота?

– Виходить, що так.

Ярославу стало шкода дiвчину, яка ладна була цiлувати ноги жiнцi, аби лише ii вiдпустили. Вiн дiстав триста доларiв, ткнув iх у кишеню жiнки.

– З вiдсотками, – вiдрiзав Ярослав.

– Вона коштуе дорого, – промовила жiнка, беручи купюри, – ще незаймана. А красива яка!

– Я не пiднiмаю тобi вiдсоток? – Чоловiк невдоволено блиснув очима.

– Зрозумiла! – зiтхнула «мамка» i наказала дiвчинi пiти вмитися.

Дiвчина, все ще не вiрячи у свое звiльнення, повiльно пiдвелася й спiдлоба глянула почервонiлими очима на свого рятiвника.

– Дякую, – стиха промовила вона.

– Чекаю на тебе, – сказав iй Ярослав.

Маргарита мовчки, немов iдучи на ешафот, сiла до нього в машину.

– Що ви зi мною зробите? – запитала вона, коли автiвка рушила з мiсця.

– Вiдвезу до своеi матерi, iй потрiбна помiчниця по дому, – пояснив вiн.

– Я маю вiдпрацювати борг?

– Саме так!

– Скiльки менi доведеться працювати?

– Подивимось, – вiдрiзав чоловiк.

Дорогою Ярослав дiзнався, що у дiвчини не мае свого житла, речi ж у неi вкрали на вокзалi, коли там заснула.

– Лишився лише паспорт, – зiтхнула Маргарита.

– І то добре, – сказав на те Ярослав. – Зiзнавайся одразу: чиста на руку чи любиш чуже поцупити?

– Що ви?! Я не крадiйка! Не бiйтеся!

– Це ти маеш боятися, – посмiхнувся той кутиком губ. – Якщо материне щось вiзьмеш, знайду, вiдрубаю руку i скажу, що так i було.

– Зрозумiла.

– Ти справдi хотiла знайти батькiв? – поцiкавився Ярослав.

– Матiр.

– І не знайшла?

– Нi, та вже й не буду шукати, – промовила з гiркотою дiвчина. – Вона все пропила i зараз десь, напевно, бомжуе.

– То ти «мамку» надурила, що твоя мати – заможна жiнка? – посмiхнувся Ярослав.

– І так, i нi. Коли жила в iнтернатi, то менi весь час снилася красива жiнка у великому будинку, тож я вирiшила, що то моя мати. Я вiрила в це! Розумiете?!

– А виявилося, що то були лише твоi сни та фантазii, – пiдбив Ярослав пiдсумок iхньоi розмови.

– Виходить, що так, – погодилася Маргарита.

Мати Ярослава, Ядвiга Армандiвна, з недовiрою поставилася до новоi людини в будинку, тим паче, що дiвчина була незнайомкою для сина.

– Мамо, ти можеш ладнати з людьми, тож i з дiвчам впораешся! – завiрив ii син.

Уже за два тижнi жiнка зателефонувала Ярославу i сказала, що Марго задоволена.

– Ти ii звеш Марго? – запитав син.

– Так! Менi подобаеться таке iм’я, та й Марго не проти.

Коли Ярослав навiдався до матерi, яка жила в передмiстi, то не одразу впiзнав у Марго заплакану та перелякану дiвчинку. Вона була напрочуд гарна: пряме чорне волосся, що вiдливало платиною, великi карi очi в обрамленнi пухнастих вiй, тонкий прямий нiс i пишнi губи кольору стиглоi вишнi.

Марго почувалася впевнено, а коли посмiхнулася, побачивши свого рятiвника, Ярослав побачив, що вона гарна, як саме життя.

Ярослав уже й не пам’ятав, коли трапилося так, що вiн закохався в неi.

Дiвчина виявилася напрочуд розумною, ввiчливою, до того ж, коли треба, вона могла бути непомiтною або ж веселою i безтурботною. За рiк вiн запропонував дiвчинi одружитися, i та погодилася. Братва посмiювалася з нього, жартувала, що Латиш потрапив пiд каблучок красунi, але вiн не зважав на те. Марго увiйшла в його життя раз i назавжди й стала другою жiнкою пiсля матерi, якiй вiн мiг повнiстю довiряти.

«Ми майже вiсiм рокiв разом, – подумав Латиш, – i жодного разу не посварилися. Кому сказати – не повiрять».

Кiлька разiв вiн грубо iй вiдповiдав, але мудрiсть Марго рятувала i тут. Вона ображалася, як дитина, i мовчала, а Латиш почувався в такiй ситуацii, як останнiй йолоп. Зазвичай пiсля сварки вiн купував для неi щось коштовне – Ярославовi так було легше загладити свою провину. Водночас вiн знав, що «цяцьки», як iх називала Марго, для неi були менш важливi, нiж його щире «Вибач, кохана!».

Латиш мiг купити для Марго диплом будь-якого вишу, але вона заявила, що хоче навчатися сама, i вступила до унiверситету на заочне вiддiлення. Марго пишалася своiм дипломом, який здобула самотужки, а вiн пишався дружиною.

Хтось постукав у дверi, i за мить на порозi Латиш побачив свою дружину – найкращу у свiтi жiнку.

– Привiт, любий! – проворкотiла Марго до чоловiка. – Не зайнятий?

– Як бачиш, – посмiхнувся Латиш, ковзнувши поглядом по стрункiй фiгурi дружини.

– Я принесла тобi бутерброди.

Жiнка нахилилася над столом, торкнулася губами його щоки. Марго була так близько, що вiн вiдчував аромат не лише ii парфумiв, а й запах тiла.

«Ми майже вiсiм рокiв разом, а вона бентежить мою кров, як i ранiше», – промайнуло в головi Латиша.




Роздiл 14


Наталiя не могла зрозумiти поведiнку своiх батькiв. Анi мати, нi батько за останнi днi й словом не обмовилися про ii одруження. Вони не згадували Іллю, не поверталися до розмови про нього, не згадували про вагiтнiсть доньки i поводилися, як ранiше. Інодi Наталiя припускала, що вони вже бачилися з Іллею, мали з ним розмову i через це ii коханий зник.

Зранку батьки поспiшили в справах, знову не згадавши про те, що Наталiя мае незабаром вийти замiж. Потинявшись iз кутка в куток, дiвчина вирiшила дiяти.

Наталiя розумiла, що спершу потрiбно з’iздити на роботу до Іллi й поговорити з ним. Проте сумнiви не полишали ii, i, трясучись у переповненому тролейбусi, дiвчина знов взялася прокручувати ситуацiю, що буде з нею, якщо Ілля вiд неi вiдмовиться.

«Я не переживу цього! – стугонiло в скронях вiд самоi лише думки. – Менi не буде життя без нього!»

На ii подив, Іллi на роботi не було.

– У нього вихiдний? – запитала вона в напарника Іллi.

– Який там вихiдний?! – невдоволено промовив чоловiк. – Роботи по горло, а його вже третiй день нема!

– Може, вiн захворiв?

– То чи важко попередити? Господар сказав, якщо завтра не з’явиться, то вже може не виходити на роботу.

– Може, щось трапилося, – рознервувалася Наталiя. – Може, мати захворiла?

– Малого мiг би прислати, а не зникати безслiдно!

Чоловiк взяв iнструмент i полiз до ями пiд автiвку – часу на порожнi балачки в нього не було. Наталi пiшла з автомайстернi, так нiчого нового про Іллю не дiзнавшись. Вона могла б сходити додому до Іллi i поговорити з його матiр’ю, але дiвчина вагалася, побоюючись, що хлопець ii покинув. Вона зовсiм не хотiла осоромитися перед жiнкою, а ще бiльше боялася почути вiд коханого неприемну звiстку.

«Пiду до Іринки», – вирiшила вона.

Наталiя розумiла, що своiм ниттям та стражданнями вже набридла подрузi, але iй потрiбно було з кимось поспiлкуватися.

– Знову киснеш? – побачивши сумну подругу, спитала Ірина. – Бачу по тобi, що Ілля не з’являвся.

– Нi, – похитала головою Наталiя. – Я й досi не знаю, де вiн подiвся.

– Уже давно б сходила до нього додому й не морочила собi голову.

– Сходжу, але не зараз, – зiтхнула Наталiя.

Вона повернула голову й завмерла, остовпiвши вiд здивування.

– Вовчику?! Невже це ти?! – радiсно вигукнула вона, побачивши давнього знайомого.

– Наточко! – юнак, що зрадiв не менше, побачивши Наталiю, кинувся обнiмати подругу. – Як ти змiнилася! Така доросла дiвчинка стала!

– Вовчику, ти взагалi красень! Справжнiй чоловiк, а не той хлопчик, якого я бачила кiлька рокiв тому!

Володимир справдi змужнiв, але щира усмiшка була така сама. І так само, як колись, вiн звично поправляв окуляри на носi.

– Іро, вiтаю! – звернувся вiн до дiвчини, помiтивши ii лише зараз. – Ти стала справжньою красунею!

– Доброго дня, Володю! – привiталася Ірина. – Думала, що закордон тебе так змiнив, що не помiчаеш стару знайому. Чи я, продавчиня, тобi не рiвня?

– Ти що, Іринко! Просто побачив Наталю i так зрадiв, що не одразу тебе помiтив. Вибач! З мене шоколадка!

– Двi! – посмiхнулася дiвчина.

– Дiвчатка, ходiмо десь посидимо, поговоримо, – запропонував Володимир. – Я пригощаю!

– Я не можу покинути робоче мiсце, – зiтхнула Іра. – А ви iдiть, вiдпочиньте!

– Я зараз! – сказав Володимир i кудись поспiшив.

Вiн швидко повернувся, принiсши Іринi морозиво та двi шоколадки. А потiм забрав Наталiю, i вони рушили на прогулянку, яку завершили на лiтнiй терасi невеличкого ресторану.

– Ти надовго повернувся? – поцiкавилася Наталiя.

– Гадаю, що назавжди. За кордоном добре, а вдома краще! Хочу вiдкрити свiй власний спа-салон, – розмрiявся Володимир. – Зараз у краiнi починае користуватися популярнiстю косметична хiрургiя, тож хочу спробувати. Досвiду в колег за кордоном, гадаю, дiстав достатньо. Батьки вiдкриють клiнiку, а я буду в нiй працювати хiрургом. Ну i паралельно вестиму салон краси, де буде спа-салон, масаж, маски рiзнi.

– Тобто менi можна буде, наприклад, збiльшити груди, пiдкачати губи i тiло вкрити морським загаром? – посмiхнулася Наталiя.

– Тобi нiчого не потрiбно робити зi своею зовнiшнiстю, – нiжно промовив Володимир. – Ти гарна, як весна!

– Це значить, що ти вiдмовляешся надати менi безкоштовнi послуги? – засмiялася Наталiя. – Ось i май таких знайомих!

Вони просидiли майже до вечора. Наталii було з Володимиром просто i приемно. Вони говорили про все на свiтi, лише Наталiя не згадала про Іллю та не обмовилася, звiсно, про свою вагiтнiсть. Надвечiр вона в гарному гуморi повернулася додому.

– Я сьогоднi зустрiчалася з Володею, – повiдомила вона батькам за вечерею. – Ми добре провели час разом.

– Я рада за вас, – сказала мати. – Ти не забула, що на вихiдних ми приймаемо родину Михайлiвських?

– І Володя буде?

– Звичайно!

– Як добре! А то я б заснула, слухаючи вашi нуднi розмови про полiтику та економiку краiни, – посмiхнулась Наталiя.

– З Володею не може бути скучно, – зауважила мати дiвчини. – Вiн людина розумна, цiкава. Справжнiй iнтелiгент!




Роздiл 15


Марго любила спостерiгати, як ii чоловiк iсть. Ранiше Ярослав нiяковiв, але з часом звик iсти й спостерiгати за дружиною, яка сiдала навпроти i з легкою, свiтлою посмiшкою дивилася на нього так, нiби цiеi митi iй повiдомили, що вона виграла суперприз.

– Дякую! Було дуже смачно! – сказав вiн, витерши руки серветкою. – Ти, як завжди, на висотi.

– Приемно чути, Ярику! – промовила вона i прибрала зi столу. – Ти сьогоднi коли повернешся додому?

– Буду рано, – вiдповiв вiн. – Іди до мене, е розмова. – Рукою вiн запросив Марго сiсти йому на колiно.

Марго не ставила зайвих питань – слухняно пiдiйшла легкою ходою i, присiвши, нiжно обвила шию чоловiка тонкими руками. Їi волосся приемно лоскотало щоку, а запах тiла збуджував так, що Латиш не стримався й торкнувся губами шиi Марго.

– Завтра о третiй ранку я з хлопцями поiду до Нiмеччини, – сказав вiн.

– Знову за автiвками?

– Так. Усе, як завжди, але не зовсiм, – посмiхнувся вiн. – Гнатимемо машини, але не одну i не двi. Потiм спробуемо одразу продати iх на Захiднiй.

– На це потрiбний час, – зауважила Маро.

– Спробуемо скинути автiвки дешевше, нiж завжди. Тодi з вирученими коштами ще раз поiдемо за кордон. Скiльки таких «рейсiв» зробимо, ще не вiдомо, але пiд час останнього пригонимо сюди пару машин, завантажених запчастинами до iномарок. Така масштабна справа в нас уперше, тож сподiваюсь, що все вийде i зiрвемо гарний куш, – пояснив Латиш.

– Я турбуватимусь за тебе.

– Усе буде добре! Цього разу зi мною буде не три-чотири хлопцi, а цiла бригада надiйних людей, – заспокоiв дружину Латиш. – Мене не буде вдома, напевно, з мiсяць.

– Так довго?!

Марго звикла до вiд’iздiв чоловiка. Латиш час вiд часу вiд’iжджав, проте дружина не мала звички допитуватися, де вiн був i з ким. Марго знала, що е речi, про якi iй краще не знати, i була вдячна за це чоловiковi. В одному вона була впевнена: Ярик ii нiколи не зраджував, бо кохав.

– Мiсяць не такий вже й тривалий термiн. До того ж телефонувала мама, вона дуже хоче тебе бачити, тож можеш поiхати до неi й пожити там кiлька днiв, – сказав Ярослав.

– Я й сама збиралася до Ядвiги Армандiвнi, тож iз задоволенням поiду!

– Твiй улюблений синiй «форд» у твоему повному розпорядженнi! До речi, якщо все у нас вийде, я зроблю тобi подарунок!

– У мене вже кiлограм золотих прикрас, з них я ношу лише кiлька, – зауважила Марго.

– Я не сказав, що подарую тобi блискучу нову цяцьку, – посмiхнувся Ярослав. – Дружина Латиша мае iздити принаймнi на «БМВ».

– Не вiдмовлюсь вiд такого подарунка, – сказала Марго, задоволено усмiхнувшись. – Головне – бережи себе!

– Обiцяю! – промовив вiн i поцiлував тонкi прохолоднi пальцi жiнки.

У дверi постукали, i Марго пiдвелася, пiдiйшовши до вiкна.

– Вiдчинено! – гукнув Латиш.

– Там вчорашнiй вiдвiдувач до тебе рветься, – зазирнувши всередину, доповiв охоронець.

– Який вiдвiдувач?

– Той, що вчора взяв у тебе бакси в борг.

– Чого вiн хоче? – уже роздратовано спитав Латиш.

– Не знаю, але верещить, що конче потрiбно з тобою зустрiтися.

Латиш наказав привести того, хто ще вчора ввечерi благав позичити йому грошей. Вигляд у вiдвiдувача був якийсь нездоровий: обличчя подряпане, на головi запеклася кров, а сам аж червоний вiд обурення настiльки, що ладен поглядом спопелити все навколо.

– Доброго дня! – стримано промовив Латиш.

– Кому як! Як на мене, день зовсiм поганий! – випалив вiдвiдувач, з шумом випускаючи повiтря.

– Що трапилось? Ти хотiв стати бiзнесменом – я надав тобi таку можливiсть. Чи, може, менi за тебе закупити технiку, вiдеокасети, знайти примiщення? Чи ще й вiдвiдувачiв на сеанс знайти?

Охоронець хмикнув.

– Учора ти менi дав кошти в борг, але я iх додому не донiс! – видихнув Ілля.

– Я мав за тебе нести кошти? – Латиш невдоволено скривив рота в скептичнiй посмiшцi.

– Ти дав – ти i забрав!

– Не розумiю!

Латиш припинив усмiхатися.

– Я йшов вiд тебе, коли за мною одразу рушили твоi братки! Вони мене оглушили за гаражами й вiдiбрали всi грошi! Латише, усi говорять, що ти справедливий, а виявляеться, ти пiдлий! Навiщо ти так зi мною? Спочатку дав потримати бакси, а за мить послав своiх головорiзiв, щоб вони iх вiдiбрали й повернули тобi? Це називаеться поряднiстю?! – Ілля на мить забув навiть, iз ким розмовляе.

Латиш стиснув кулаки, так що на них кiсточки побiлiли.

– Ти… базар фiльтруй! – скрикнув вiн гнiвно i пiдвiвся. – Нiхто, запам’ятай, гнидо, жодного разу не смiв звинуватити мене в непорядностi!

– А як це називаеться?! – не вгамовувався Ілля. – Дав – забрав!

– Це не моi хлопцi!

– А як тi громили дiзналися, що я йду з великою сумою?!

– Якщо клепки в головi немае, то я не винен! Сам iшов?

– Сам! А з ким ще?

– Дурнiших за тебе я не зустрiчав! Хто в наш час ходить сам вулицями з грошима?!

– Звiдки я знав, – вже спокiйнiше промовив Ілля, – але впевнений, що то справа твоiх головорiзiв.

– А я впевнений, що ти не знаеш, з ким маеш справу! Я не дозволю паплюжити мое iм’я та звинувачувати моiх хлопцiв!

Латиш так гепнув кулаком по столу, що всi присутнi мимоволi здригнулися.

– А хто ж це тодi був?! – у розпачi вигукнув Ілля.

– Максе, – звернувся Латиш до охоронця, – вiдведи цього нахабу, i нехай хлопцi вправлять йому мiзки!

Охоронець заламав Іллi руки за спину i виштовхав за дверi.

– Ти бачила його?! – Латиш нервово заходив по кiмнатi. – Якась гнида смiе мене звинувачувати! І в чому?! У тому, чого я б нiколи не допустив!

– Що ти з ним збираешся робити? – запитала Марго, яка стояла тихо й не втручалася в розмову.

– Нехай посидить i добре подумае. Хай зрозумiе, що телiпати дурним язиком я нiкому не дозволю. Як вiн мiг навiть подумати, що Латиш пiде на пiдлiсть за якiсь сiм штук зелених?!

– Для тебе це невелика сума, для нього – цiлий скарб.

– Згоден, але вiн мiг прийти, попросити розiбратися, i я б знайшов, хто його перестрiв! Я б за три днi знайшов тих бомбил! Але так знахабнiти! Це вже занадто! Вiн перейшов межу! – гнiвно обурювався Латиш. – Марго, я поiду, а ти сама роби з ним, що хочеш, але коли повернуся, щоб його тут не було! Нехай смердить деiнде, а не тут!

– Добре, любий!

Марго пiдiйшла до чоловiка, обняла його з-за спини й пригорнулася.

– Досить про нього, – промовила вона тихо. – Головне, щоб з тобою все було гаразд.

– Я фартовий! Зi мною не станеться нiчого лихого.

– Точно?

– На всi сто вiдсоткiв! А ти, люба, вiдпочинь, побудь у мами, помандруй, порозважайся. Хлопцi лишаються у твоему розпорядженнi.

– Дякую, – промовила Марго стиха. – Я пiшла. Що приготувати на вечерю?

– Замов щось у ресторанi.

– Нi, сьогоднi наш вечiр, i я не хочу, щоб у нашiй спальнi були страви з чужих рук.

– Моя дурненька! – лагiдно промовив чоловiк.

Латиш поцiлував дружину в губи й легенько пiдштовхнув до виходу. Марго тихо вийшла й причинила за собою дверi.

«Вона найкраща», – уже вкотре за сьогоднi майнуло в головi Латиша. Для нього Марго була цiлим Всесвiтом, i без неi вiн не уявляв свого життя. Коли ж бував у вiд’iздах, то був повнiстю впевнений, що вона нiколи, за жодних обставин йому не зрадить. Цього разу було так само.




Роздiл 16


Марго приiхала до матерi Ярослава пiсля його вiд’iзду. Вона добре ладнала зi свекрухою, що вдавалося далеко не всiм. Прибалтiйська жiнка мала владний характер, i досягти з нею компромiсу було нелегко. Ядвiга Армандiвна не раз розповiдала про те, що не захотiла змiнювати свое прiзвище, коли одружувалася з чоловiком.

– Сергiй наполягав, щоб я взяла його прiзвище Добрянський, але я вперлася, як вiслюк, – розповiдала вона якось Марго, – i таки лишила собi прiзвище Добашинскас!

– Як вам вдалося його вмовити? – поцiкавилася Марго.

– Я сказала так: якщо кохаеш мене, то маеш чути мене й моi бажання. І чоловiк здався! – пояснила жiнка. – Найважче було тодi, коли в нас народився Ярик. Сергiй хотiв, щоб син носив його прiзвище, але я, як корiнна латвiйка, сказала, що вiн мае носити прiзвище прибалтiйське, а коли досягне повнолiття, то мае сам вирiшити, яке прiзвище буде в нього.

– Ярик i досi мае ваше прiзвище, – зауважила Марго.

– Так. Тодi ми з Сергiем не розмовляли майже два днi! Це було один й останнiй раз, але дитина нас помирила, – посмiхнулась жiнка. – Коли Ярик досягнув повнолiття, то я запропонувала йому зробити свiдомий вибiр. Вiн пообiцяв батьковi, що змiнить прiзвище, але Сергiй порадив не нервувати мене. «Врештi-решт, не прiзвище робить людину», – сказав вiн сину. Ярик залишив прiзвище, до якого звик. Тепер i ти носиш його.

Марго подобалась Ядвiга Армандiвна. Вона завжди, за будь-яких обставин лишалася справжньою панi. Жiнка нiколи собi не дозволяла ходити в будинку в засмальцьованому домашньому халатi чи кiмнатних капцях. Вона була вже на пенсii, не працювала, але завжди мала гарну зачiску, носила прикраси на шиi та пальцях i обов’язково туфлi на невисоких пiдборах. Ходила жiнка, мов справжня королева, – тихо, грацiйно, рiвно тримаючи спину. Марго любила слухати розповiдi свекрухи про колишне ii життя. Зазвичай Марго сiдала в широке шкiряне крiсло, брала тарелю з печивом, яке власноруч пекла для такого випадку Ядвiга Армандiвна, i, неспiшно смакуючи випiчкою, слухала розповiдi жiнки…

Марго застала свекруху у дворi. Жiнка поливала квiти у вазонах, що висiли на вiдкритiй лiтнiй терасi.

– Моi вiтання, Ядвiго Армандiвно! – привiталася Марго.

Вона обняла свекруху, поцiлувала в щоку.

– Вiтаю, сонечко! А я вже гадала, що ти забула стару, яка набридае своiми спогадами, – простягла руки до гостi жiнка.

– Про що ви?! Менi завжди цiкаво слухати про ваше життя. Печиво е? – посмiхнулась Марго.

– Не боiшся зiпсувати фiгуру?

– Хочу послухати ще одну розповiдь.

– Тодi запрошую! Я просила Ярика передати, щоб ти заiхала до мене. Вiн передав?

– Так. Ярик зараз за кордоном, а я одразу до вас!

У кiмнатi Марго всiлася на улюблене мiсце, готова вислухати ще одну iсторiю, але Ядвiга Армандiвна сказала, що мае до неi серйозну розмову.

– Я вас слухаю, – сказала Марго, дивлячись iй прямо в очi.

– Марго, скiльки часу ти вже з Яриком?

– Майже вiсiм рокiв, – вiдповiла та.

– Вибач, але я маю знати, чи користуетесь ви контрацептивами? Це не проста цiкавiсть, повiр менi!

Марго розгубилася, але сказала, що нi.

– І ти жодного разу не вагiтнiла?

– Поки що нi.

– Я так i знала, – зiтхнула жiнка. – Будь-який рiд мусить мати нащадкiв…

Вислухавши пропозицiю свекрухи, Марго одразу категорично заявила:

– Нi! Це неможливо!

Але Ядвiга Армандiвна була переконливою. На те, щоб невiстка погодилася на ii пропозицiю, жiнцi знадобилося понад двi години.

– Мине час, i ти згадуватимеш мене iз вдячнiстю, – сказала на прощання жiнка й обняла невiстку. – Рада, що ми порозумiлися!




Роздiл 17


Коли Ілля отримав добру порцiю стусанiв вiд хлопцiв Латиша, його заштовхали в невеличку кiмнатку без вiкна.

– Питимеш, коли захочеш! – сказав один iз хлопцiв i кинув на долiвку пластикову пляшку з водою.

Ілля роззирнувся. У напiвпiтьмi вiн знайшов вимикач й клацнув – у кiмнатi стало свiтло. У кутку – лiжко з металевими бильцями, на ньому – брудний смугастий ватяний матрац. Ілля зробив кiлька ковткiв, лiг на лiжко. Болiло все тiло, у головi гуло, але то все було дрiбницею порiвняно з тими важкими думками, що гнiтили його. Ілля вже почав сумнiватися в тому, що мав рацiю, звинувативши Латиша в ганебному вчинку. Поки зрозумiло одне: вiн потрапив у халепу, з якоi не знав, як виплутатися. Ілля не бачив виходу i почувався твариною, що потрапила у капкан. Тепер вiн мусить або сприйняти неминуче, або вiдгризти собi кiнцiвку i звiльнитися. Згадалася мати, яка гарувала все життя, проте нiчого гарного не бачила.

«А тепер доведеться продати житло, щоб розрахуватися з Латишем, – розпачливо подумав Ілля. – Іншого виходу немае».

Щойно хлопець згадав про те, як позбавив своiх рiдних власного житла, йому одразу стало зле.

«Доведеться винаймати житло. А де брати кошти, щоб його оплачувати? І так ледь кiнцi з кiнцями зводимо, – розмiрковував вiн. – Треба було дослухатися поради Миколи i звернутися до батька Наталii. Звичайно, що все життя жив би, вислуховуючи докори тестя, але б мати з братом жили спокiйно».

Ілля заплющив очi, i перед ним постав образ Наталii – гарненькоi, з великими синiми очима. І тут же, щойно вiн згадав про кохану, у грудях похололо вiд усвiдомлення, що вiн ii втрачае.

«Доведеться йти до батька Наталii. Треба все пояснити, покаятися, впасти в ноги i благати, щоб той допомiг», – вирiшив хлопець.

Вiн не знав, як пiсля того зможе жити з Наталiею, дивитися iй у вiчi й боятися, що за кожного проступку вона згадуватиме його сором i дорiкатиме: «Ти – невдаха!»

«Який сором! – картав вiн себе, обхопивши голову руками. – Один раз хотiв довести, що я чоловiк, що зможу подбати про свою дружину, сiм’ю, а виявилося, що нi на що нездатний. То, може, взагалi не псувати Наталii життя? Вона народить дитину, скорiш за все, вийде замiж, я сплачуватиму алiменти, буду iнодi бачитися з дитиною».

Така думка здалася йому рятiвною, але, пригадавши, що, окрiм алiментiв, доведеться сплачувати ще винаймане житло, а також за щось жити, вмить вiдкинув ii. Вiд напливу думок страшенно розболiлася голова. Здавалося, що вона трiщить, як стиглий кавун, i ось-ось репне. Похитуючись, Ілля дiйшов до пляшки з водою, нахилився, поточився i ледь не впав. Вiн попив води, хлюпнув з пляшки на руку, вмився – i все навколо стало на мiсце. Вiн допив воду, лiг на лiжко i незчувся, як забувся в тривожному снi. Йому наснилася Наталiя. Вона стояла поодаль, тримаючи немовля на руках.

– Ну що, невдахо? – насмiхалася вона. – Захотiв бiзнесменом стати, а лишився без штанiв?

Наталiя засмiялася, а вiн хотiв пояснити, що все робив заради того, щоб бути з нею, але дiвчина вiддалялася, щойно вiн до неi наближався.

– Тримай дистанцiю, невдахо! Ти не нашого поля ягода! – крикнула вона.

Ілля прокинувся, повiв очима навколо i повернувся в жорстоку реальнiсть. Йому хотiлося до туалету, тож Ілля почав гепати кулаками у дверi.

– Агов! Вiдчинiть! Є хтось там?!

Вiн дослухався – за дверима тиша. Покрутившись на лiжку з пiв години, вiн помочився у порожню пляшку. Думки стали ще важчими. Ілля вже сумнiвався, чи доведеться йому залишитися живим, чи вивезуть кудись у лiс та живцем закопають. Вiн спробував поштовхати дверi – вони були надiйно замкненi.

«Менi кiнець! Я пропав!» – стугонiло в скронях.

Ілля не мiг нi про що думати. Вiдчай охопив його, скував по руках i ногах настiльки, що не мiг нi про що думати. «Якщо я залишуся в живих, то це буде диво», – майнуло в нього в головi.

Ілля лiг на лiжко, вiдвернувся до стiни й скрутився калачиком, обхопивши плечi руками.




Роздiл 18


Марго пiдiйшла i сiла поруч з охоронцем бранця. Хлопець запалив цигарку й затягнувся.

– Як вiн? – спитала Марго.

– Сидить, – вiдповiв вiн.

– Ти водив його до туалету?

– Нi.

– Чому?

– Зводжу перед тим, як здаватиму змiну. Не накладе ж вiн у штани до вечора, – хмикнув Малий.

Малим хлопця звали не за невисокий зрiст, навпаки, вiн був доволi високий, широкоплечий, займався плаванням, ходив у тренажерний зал. Як вiн опинився ву бригадi Латиша, Марго достеменно не знала. Їй було вiдомо лише те, що юнак отримав таке прiзвисько за свiй юний вiк: йому було не бiльше двадцяти рокiв.

– І не годував? – чи то запитала, чи ствердно промовила жiнка.

– Не було такого наказу.

– Вiдведи його до туалету i дай менi змогу з ним поговорити, – наказала Марго.

– Як скажеш, – промовив той i неохоче побрiв вiдчиняти дверi.

Ілля вийшов, ковзнувши поглядом по жiнцi. Малий вiдвiв хлопця до туалету, а потiм наказав рушати за ним.

– Браслети на нього надiти? – спитав Малий у Марго, коли привiв Іллю.

– Не треба, – вiдповiла жiнка i поглядом наказала вiдiйти вбiк.

– Сядь! – Марго вказала Іллi, щоб той присiв.

Ілля мовчки виконав наказ.

– Кава. Бери, не соромся.

Вона налила з термоса напiй i простягла чашку чоловiковi.

– Дякую, – промовив Ілля i сьорбнув ковток кави.

– Як тебе звати?

– Чи це зараз мае якесь значення? Ілля.

– Розкажи менi про себе.

– Нема чого розповiдати.

– Я тобi каву, а ти такий нечемний? – м’яко дорiкнула Марго.

– Нiчого цiкавого i хорошого в моему життi не було i вже не буде.

– Якщо так мислити, то не буде насправдi. То розкажеш про себе?

– Сповiдь смертника? – усмiхнувся той. – Що вас цiкавить?

– Усе. Де працюеш, з ким живеш, навiщо взяв грошi в борг?

Ілля допив каву, повернув чашку Марго i лише тодi вiдкрито подивився на неi. Жiнка була напрочуд привабливою. Іллi навiть здалося, що вiн бачив ii десь на обкладинцi глянцевого журналу: iдеальнi риси обличчя, рiвно пiдстрижений чубчик, волосся довге, пряме, блискуче. Вона викликала в Іллi довiру, i вiн несподiвано почав розповiдати про свое навчання, про батькiв, брата, розказав про Наталiю i бажання розпочати свiй власний бiзнес. Не оминув i те, як йшов додому з грошима, а його обiкрали.

– Як можна бути таким необачним у наш час?! – здивувалася Марго. – Ти справдi вважаеш, що Латиш пiдiслав своiх хлопцiв?

– Уже й не знаю, що думати, – зiтхнув Ілля.

– Запам’ятай: мiй чоловiк не здатний на таку пiдлiсть.

– Якщо навiть так, це не врятуе мене.

– Ти вiриш, що Латиш не мiг таке зробити? – допитувалась жiнка.

Вона дивилася йому просто в очi. Їхнi погляди зустрiлися, i хлопцевi здалося, що темнi очi Марго зазирають у саму душу. Вiн вiрив iй i вже шкодував, що прийшов до Латиша iз звинуваченням у непорядностi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66019353&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.