Повiсть про останню любов Оксана Калина Юля змалечку звикла бути сильною й самостiйною. На ii долю випало чимало випробувань: смерть батька, якого вона любила понад усе, виховання молодшоi сестри, п’яниця-вiтчим. Та найгiрше – материна нелюбов, з якою змиритися було найтяжче. Врештi Юля iде навчатися до мiста й починае нове життя. Там вона зустрiчае перше кохання – Костю. Однак iхня пристрасна iсторiя завершуеться зливою слiз. Вагiтна дiвчина лишаеться на самотi в чужому мiстi. Несподiвано iй на допомогу приходить лiкар-гiнеколог Ігор – набагато старший, досвiдчений. Чи знайде вона з ним свою останню любов? Оксана Калина Повiсть про останню любов © Кугенко О. І., 2021 © Depositphotos.com / gdolgikh, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021 * * * Інколи менi здаеться, що я народилася вже старою i самотньою. Звiсно, це неправда. Самотнiми чи нi, щасливими чи навпаки ми не народжуемося, а стаемо. Так само, як i старими. Прикро, коли в молодому тiлi живе стареча душа. Краще, коли навпаки. Але й старечi, утомленi душi потребують любовi. Може, навiть бiльше, нiж iншi… Ця розповiдь про любов, яка бувае рiзною. Дуже рiзною. Та лише вона надае сенсу нашому життю. Ця розповiдь також про тих, хто багато важив у моему життi – мабуть, не кращому й не гiршому, нiж в iнших, але единому. Адже iншого життя нам на землi не дано… Мама Усе починаеться з матерi. Вона закладае основи не лише характеру дитини, а i ii долi. Адже недарма кажуть мудрi: посiеш характер – пожнеш долю. Інколи я думаю, що мене засiяно не зовсiм тим, чим потрiбно. Мама в мене була сувора. Чому так – спробуй угадай, адже вона росла наймолодшою дитиною в сiм’i й усi носилися з нею, як зi скарбом. Пам’ятаю, мама розповiдала, що коли тiльки почали з’являтися телевiзори (у 50-тi роки минулого столiття то було дивиною), ii батько (а мiй дiд) напозичався грошей у родичiв i купив його, аби Марiйка (моя мама) не ходила по людях у той «дурний ящик» витрiщатися. Мабуть, мама просто росла балуваною, це вже потiм життя ii добряче покрутило. Може, для того, щоб навчити ii бiльшоi людяностi й позбавити частки дитячого егоiзму? Хтозна… Перший усвiдомлений спогад дитинства: я сиджу в барикадi з подушок, аби не лiзла, куди не просять, i не плуталася пiд ногами в дорослих, та плачу. Менi дуже хочеться на ручки. – Не смiй брати ii, – каже мама до тата, – бо звикне, потiм узагалi ii з рук не спустимо. – Але чому нi? – У татовому голосi звучать подив i чомусь вина, навiть я, мала, це вiдчула. – Дiтей потрiбно жалiти й пестити, нiхто не вiдае, що чекае на них у життi. Хай будуть щасливими, хоч поки малi. Мама невдоволено насупилася: вона не любила, коли iй суперечили. Тато, не зважаючи на мамине невдоволення, усе ж не вiдпускае мене, але мама каже: – Траву на подвiр’i потрiбно скосити, уже давно прошу. Тато садовить мене назад у барикаду з подушок i бреде на вулицю. Робить вiн це не тому, що такий слухняний, а щоб уникнути сварки. Вiн нiколи не був скандалiстом i дуже любив читати книжки – читав, як кажуть, запоем. Саме там вiн знаходив спокiй i злагоду, яких не вистачало вдома. Мама заглядае в подушкову барикаду й знизуе плечима. Мовляв, що то за дрiбнота сидить, ще й уваги вимагае; розвертаеться та йде собi. Я тягну до мами руки, але так i лишаюся сама. Нi, мама в нас iз сестрою була дуже хороша: ми завжди були нагодованi, чистi. Як i всi, iздили до зоопарку та в цирк. Та менi весь час здавалося, що робить вона це бiльше з почуття обов’язку, а не з любовi. Трохи пiдрiсши, я все дивувалася, чому мiж батьками немае злагоди, хоча й жили вони вiдносно тихо й мирно. Завдяки татовi, який зазвичай просто уникав суперечок. Та мiж батьками не було й тепла. Здавалося, разом спiвiснували чужi бiльш-менш вихованi люди, та й тiльки. Вони не були близькими, як це мае бути мiж рiдними. Уже набагато пiзнiше я дiзналася, що тато зовсiм не хотiв одружуватися з мамою. Йому подобалася ii подруга, яка згодом стала моею хрещеною. Та й мама не була в захватi вiд батька. Побралися вони тому, що на свiт мала народитися я. Так би мовити, помилка молодостi. То жоден з батькiв не бажав моеi появи на свiт? Прикро усвiдомлювати, але вже як е… Так ми й жили – нiби сiм’я, але далекi одне вiд одного. Хоча нi, з татом я була близькою, однак… Вiн почав випивати. Пiдрiсши, я зрозумiла, що вiн був з тих людей, про яких кажуть «тонкоi душевноi органiзацii». Романтик i мрiйник, тато бiльше часу проводив у внутрiшньому свiтi, анiж, наприклад, з мамою. Їi це неймовiрно дратувало. Мама була зовсiм iншою: не визнавала ефемерiв, тонких почуттiв. Нiчого розмитого й неясного. У неi було чiтке завдання – нагодувати, одягти, прибрати, приготувати, щоб усе блищало й сяяло. Тато ж мiг днями сидiти на хлiбi й водi, аби на душi було ясно й спокiйно. Вони були абсолютно рiзними. А я? Якою виросла я? Нi се нi те, щось посерединi. Не романтик, але й не зовсiм скептик, не фiлософ, але й не практик. Не слабачка, але й не залiзна ледi. Одне знаю точно: я не навчилася достатньою мiрою любити себе. Щоразу, коли мама з невiдомою виховною метою вiдмовлялася взяти мене на руки чи просто поговорити, я почувалася… якоюсь не такою. Недостатньо гарною, розумною, вихованою, тобто не гiдною ii уваги. Виходить, я випрошувала мамину любов? Але хiба ж вона не мае бути безумовною? Отже, так ми собi жили. Тато дедалi бiльше поринав у себе, вiдгороджуючись вiд зовнiшнього свiту горiлкою, мама дивилася на нього (а заодно й на мене, я ж татова донька) з висоти своеi правильностi й принциповостi, i в ii очах читалося ледь уловиме презирство. Мовляв, що я роблю тут, iз цим… нi риба нi м’ясо. Можливо, мама покинула б батька, але вона завагiтнiла вдруге. Менi тодi було чотири роки. Одного разу я випадково пiдслухала iхню розмову. – Хочу позбутися дитини, – рiзко промовила мама, – ти весь час п’яний. Якою дитина народиться? Розумово вiдсталою калiкою? Ще одного причепня менi на шию повiсити хочеш? Батько мовчав, понуривши голову. – Чого мовчиш? – не вгавала мама. – Закриешся в собi, мов отой равлик у мушлi, i дiла тобi нi до чого немае. Хоч би поцiкавився, як менi живеться… – Дивись, який захiд сонця гарний. – Батько кивнув на вiкно, за яким простягалося поле, бо хата наша стояла край села. – Що?! – аж звилася мама. – Яке ще сонце? Ти взагалi чуеш, про що я? – Роби як знаеш, – зiтхнув батько. Останнiм часом вiн дедалi бiльше здавав перед нею позицii. Але тут до кiмнати забiгла я. Не знаю, де й взялася смiливiсть стати перед розгнiваною матiр’ю. Та менi було жаль тiеi дитини, якоi я нi разу не бачила, але якоi вже хотiли позбутися. – Не викидай дитинки! – учепившись мамi в ногу, благала я крiзь сльози. – Я буду за нею дивитися. Годуватиму й у шкоду не пускатиму. Ну, будь ласка! – Та вiдчепися ти, – шикнула мати, – i так тоскно… …Сестра все-таки з’явилася на свiт. Не знаю, завдяки менi чи iншим обставинам. Я, сама ще мала, стала iй нянькою i фактично мамою. Сестра Свiтлана – це людина, яку пiсля своiх дiтей я люблю найбiльше у свiтi, а може, i так само. Пiсля того як Свiтланцi виповнився рiк, ми стали жити в однiй кiмнатi й спати в одному лiжку. Інколи, забуваючись, вона називала мене мамою, i тодi мама Марiя дуже сердилася. – Дiти… – казала вона. – Хiба дiждешся вiд них вдячностi? Не встигло вилупитись, а вже матiр забувае. Правду кажучи, до того часу матерi стало зовсiм тяжко. Через пияцтво татка вигнали з роботи, нову вiн нiяк не мiг знайти, його на всiх кутках обзивали неробом i дармоiдом, i мама тягла все на своiх плечах. Та батьковi було байдуже. Вiн був нещасним. Це кидалося в очi з першого погляду, навiть запах вiд нього поширювався якийсь… нещасливий. Та ми iз сестрою все одно любили й жалiли татка, бо вiн був добрим. – За що ви його любите? – бувало, питала мене мама, i в ii голосi звучало неприховане здивування. – Хто на вас працюе, годуе, пере ваше шмаття, прибирае за вами, заплiтае отi патли? – Ми з сестрою справдi мали розкiшне довге волосся, з яким було багато мороки. – Не розумiю… Я й сама того не дуже розумiла, але при татковi розквiтала, а коли бачила маму, то перше, що менi хотiлося, – зiщулитися i стати меншою. Хоча, бачить Бог, вона нi разу нас iз сестрою не вдарила. …А потiм тата не стало. На той час менi виповнилося вiсiм рокiв, а сестрi – чотири. Якось уночi я прокинулася вiд того, що почула в хатi чужi голоси. Вони перемовлялися майже пошепки, але в оселi, мов та хмара, повисла тривога. Вона виглядала з кожного темного куточка, i менi було страшно. Раптом я почула, як скрикнула мама, потiм щось важке з гуркотом впало на пiдлогу. Якимсь шостим чуттям я зрозумiла, що то знепритомнiла мама. І що татка бiльше нема. Тiеi ж секунди я вiдчула поруч чиюсь присутнiсть, i тихий голос прошепотiв: – Юлю, донечко, прощавай i вибач… Я злякалася ще бiльше, хоча в тому голосi не було нiчого загрозливого й належав вiн татку. Хотiлося побiгти до мами, ткнутися iй у колiна, заховатися вiд усiх страхiв свiту… Але я подумала, що навряд чи вона буде задоволеною, коли дитя, усе в шмарклях i сльозах, вискочить серед чужi люди, навiть у такiй критичнiй ситуацii. Вона була дуже стримана. Та й сестру залишити я не могла. Раптом вона прокинеться серед ночi, а поряд нiкого нема. Свiтланка була нiжною, вразливою i дуже лагiдною дiвчинкою, а я вважалася грубiянкою. Тож я залишилася в спальнi й всю нiч, завмираючи вiд жаху, слухала тривожне перешiптування голосiв, стриманий плач, чиiсь зойки й короткi рiзкi накази, якi вiддавав дядько Сергiй, таткiв брат. Нiхто до нас зi Свiтланкою в спальню так i не зайшов: мабуть, гадали, що ми мiцно спимо. Сестра й справдi спала, а от я тiеi ночi очей не склепила й подорослiшала рокiв на десять. Менi дуже хотiлося в туалет, живiт аж розривало вiд болю. Та я не наважувалася i голови виткнути з-пiд ковдри. Там, у теплiй темрявi, було не так страшно, як зовнi. Уранцi мама, дуже красива й строга в темному вбраннi й хустцi на свiтлому, майже лляному волоссi, зайшла до нашоi кiмнати й повiдомила без вступiв та заспокiйливих слiв: – Батько помер. Сьогоднi вночi. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо вiн… Я не дослухала ii, стрiмголов кинувшись до вбиральнi, бо терпiти вже було несила. Краем ока помiтила, що в хатi повно людей, своiх i чужих. Коли я повернулася з туалету, мати боляче ляснула мене долонею по щоцi. Це вперше вона пiдняла на мене руку. Свiтланка, яка вийшла з кiмнати з улюбленим м’якеньким покривальцем у руках, злякано ойкнула й випустила його додолу. Менi чомусь здалося, що легенька тканина гупнула об пiдлогу, мов важка бетонна плита. Щока раптом запалала вогнем. Усi, хто був у хатi, застигли, з подивом i докором дивлячись на матiр. Менi хотiлося заплакати, губи тремтiли, очi застилало слiзьми, i я нiчого не бачила на два кроки перед собою. Та стрималася, бо знала, що мамi сльози не сподобаються. – Я знаю, що тато помер, – ледве чутно прошепотiла я тремтячими губами. – Звiдки ти можеш знати? – ще бiльше розсердилася мама. – Усе ти завжди знаеш, вiдмiннице! Чого стоiш як пень i зуби зцiпила? Може, хоч заплачеш за батьком? – Може, – сказала я, ледве розтуливши рота. Але не проронила нi сльозинки. Я вiдплакала свое потiм. – Сестрi поясни все, – наказала мама. Вона не помiтила, що Свiтланка тут. – І вiдведи ii до дядька Сергiя, там тiтка Ірина за нею пригляне. А сама повертайся. Хтось iз дiтей мае ж бiля батька бути. Я повела Свiтланку до дядьковоi хати. Дорогою, як зумiла, пояснила iй, чому тата з нами бiльше не буде. Та Свiтланцi було байдуже. Вона була ще зовсiм маленькою, i я замiняла iй весь свiт. – А ти ж будеш, Юлiко? – Вона не вимовляла ще декiлькох звукiв, тому називала мене саме так. – Ти ж будеш? – Звичайно, буду, сонечко. Зараз я тебе залишу ненадовго з тiткою Іриною, а трiшки пiзнiше заберу. Я потрiбна мамi. Зрозумiла? – Зйозумiла, ага! – весело прощебетала Свiтланка. Вона любила бавитися зi своiми двоюрiдними братиками – синами дядька Сергiя i тiтки Ірини. – Якщо ти кажеш, що татку на небi добйе, то хай там живе, бо з мамою йому було погано. «Господи, – подумала я, – коли вже чотирирiчне дитя це розумiе, що казати про iнших». Я довго не могла наважитися зайти до кiмнати, де стояла труна з татом. Просто боялася. Невже так важко зрозумiти, чому восьмирiчна дитина боiться покiйника, навiть якщо це ii рiдний батько? Мiй розум зiткнувся iз чимось поки що неприйнятним i неосяжним у всiй своiй простотi й безмежностi. Адже смерть – це те едине, що трапляеться з людиною назавжди. Усе iнше певним чином можна виправити. – Чого ти тут стоiш? – спитала мама. – Іди до батька. Вiн любив тебе найбiльше, i йому б хотiлося, аби ти була поряд. Я знала, що мама мае рацiю, але не могла себе примусити зрушити з мiсця. Ноги зробилися мов ватянi, у грудях стисло. Я боялася побачити те… того чоловiка, що лежав в оббитiй червоною тканиною трунi, куточок якоi було менi видно. – Мамо, – я благально подивилася матерi в очi, – зайди зi мною, будь ласка. Я знаю, що маю бути з татом, але… боюся, – нарештi зiзналась я. – Боятися потрiбно не мертвих, а живих, – спокiйно сказала вона, – iди сама, менi нiколи, дуже багато справ. І не реви! Ти ж не нюня! Сльозами тут уже не поможеш! Нарештi я наважилася зайти до кiмнати, де лежав тато. Запах – перше, що огорнуло мене з усiх бокiв. Важкий, незвичний, задушливий. Це пахли сухi васильки, якими було обкладено татову труну. Вiдтодi я не люблю iхнiй запах, вiн асоцiюеться в мене зi смертю. Так i е: базилiк – квiтка мертвих. Але тато був зовсiм не страшний. Не такий страшний, як запах навколо. Вiн лежав тихий i спокiйний, з майже щасливою усмiшкою на вустах. Така усмiшка останнiм часом у нього з’являлася рiдко, тiльки коли вiн занурювався в книжковий свiт. Мабуть, ТАМ йому дiйсно було краще, нiж iз нами… Я дивилася на татове умиротворене обличчя i чекала, що вiн ось-ось розплющить очi – таким вiн виглядав живим i справжнiм. Але цього, звичайно, не сталося. Лише раз менi здалося, нiби татко поворухнув вiями, але то впала тiнь з вiкна. Я просидiла бiля батька всю нiч. Бабця Палажка, яка читала над покiйним Псалтир, уже почала гнати мене: – Іди, iди, нема чого дитинi тут робити! Але я вiдмовлялася, тому що раптом ясно усвiдомила, що завтра, пiсля того як татка покладуть у глибоку холодну яму, я його бiльше не побачу. Нiколи! Нiколи – це страшно, бо це назавжди. Ранок наступного дня видався дуже холодним: вiхолило й мороз був таким колючим, що, здавалося, заходив аж у кiстки. Татка, одягненого в легкий темно-синiй костюм, у якому вiн, мабуть, i одружувався, винесли на вулицю. Червона труна на тлi свiжого, бiлого-бiлiсiнького снiгу виглядала наче велетенська краплина кровi. Я дивилася на легко одягненого татка в червонiй, аж палаючiй трунi – i менi не давала спокою думка: як йому не холодно на такому морозi? А тодi я побачила, як снiжинки, падаючи на татковi руки, не тануть, i дуже здивувалася. Спiймала снiжинку у свою малу долоню – i вона тут же розтанула, стiкши мiж пальцями льодяним струмочком. А на татка снiг падав i падав, але не танув, мама ледве встигала вимiтати його щiткою з довгою ручкою. І тодi нарештi остаточно до мене дiйшло – усе, нема татка! Той, хто лежить у трунi, уже не татко, а лише остов, нiби вiд згорiлого корабля. А татка вже нема, вiн ДЕСЬ… І тут я нарештi заплакала, хоча до цього слiз не було. Мама здивовано зиркнула в мiй бiк, але в очах промайнуло схвалення. Мабуть, на ii думку, я так i мала зробити: заридати саме зараз, саме в цьому мiсцi. Але менi було все одно, хто що думае. Навiть мама. Я поступово усвiдомлювала бiль утрати… А мама трималася молодчиною. Строга, з блiдим обличчям, на якому сяяли, мов сапфiри, великi блакитнi очi, висока й струнка. Вона навiть у траурi була красунею. Я помiтила, що майже всi присутнi на похоронi чоловiки якось дивно на неi позирають. Тодi я ще не могла вловити сутi тих поглядiв, тепер, звiсно, розумiю: вони ii бажали. Мама була незвичайно привабливою, ii краса притягувала, але водночас i вiдштовхувала, нiби на лобi в неi висiла табличка з написом «Небезпечно». …Поховали тата. У нашому домi й так було не дуже весело, а стало зовсiм сумно. Але то сумувала я. Мама ж, навпаки, нiби розцвiла. Вона ще довго носила траурний одяг, але всмiхатися стала частiше, навiть жартувала. Невже iй не жаль татка, думала я, вiн помер таким молодим! Усього 33 роки! Пiзнiше я зрозумiла: мамi, звичайно, було жаль тата, але разом з тим вона нiби скинула iз себе тягар. Камiнь, який не давав дихати на повнi груди. Адже жити з нелюбом – це як лягти живцем у могилу й засипатися землею. Через багато-багато рокiв я сама це зрозумiла. Однак веселою мама ходила недовго через дивну подiю. Однiеi ночi менi наснився татко. Вiн був злим. Таким за життя я його нiколи не бачила. Татко сидiв на кухнi, на своему улюбленому стiльцi з високою спинкою, i з ненавистю дивився в бiк кiмнати, яка колись була iхньою з матiр’ю спальнею. – Де мама? – запитав вiн рiзким, скрипучим голосом. – Тату! Це ти? – прошепотiла я. – Справдi ти? – Я, – пiдтвердив вiн. – А як же ти… – Я хотiла запитати, як же вiн прийшов, адже вiн мертвий, та раптом подумала, що цим запитанням ображу татка. – Снюсь, – коротко вiдповiв вiн, нiби вгадавши, про що я думаю. – Так, звичайно, – вiдповiла я, хоча нiчого звичайного в цьому не бачила. Сон цей був дивним, реальнiшим за реальнiсть. – Де мама? – знову запитав татко, i в голосi прозвучав метал. Я мовчала. Татко хотiв пiдсунутися до мене ближче, i стiлець, нiби скорившись його волi, сам почав рухатися в мiй бiк. Я злякалася, виставила, захищаючись, руки вперед. – Тобi не потрiбно мене боятися, доню, – сказав татко, i голос у нього став звичайний, татiв, – я нiколи не вдiю тобi лихого, бо люблю тебе бiльше за життя, якого вже в мене немае, – гiрко посмiхнувся вiн. – А от мама… – Що мама? – перелякалася я. – Вона мене зовсiм забула, викинула з пам’ятi, нiби мене нiколи й не було. Наче я не жив. У церкву нiколи не сходить свiчку поставити. Тяжко менiiiii! – раптом завив вiн, мов поранений вовк. Мене охопив жах. Я намагалася прокинутися, але то був не такий сон, що його можна обiрвати самотужки. – Що ти хочеш вiд мами? – тремтячим голосом запитала я. – Їi, – сказав татко, – iз собою. – А ми? Я i Свiтланка? Тато глянув на мене так, нiби вперше побачив. – Чужi дiти нiкому не потрiбнi, – сказала я фразу, яку вiд когось почула на похоронi. – Мудра дитина, – сказав тато, гiрко посмiхнувся, i… я прокинулась. Вiдтодi я боялася ночi й снiв. Чому? Адже тато сказав, що любить мене понад усе й нiколи не заподiе лихого. Та все ж наближення ночi почало викликати в мене напади панiки. Спочатку я намагалася опанувати себе й не пiддаватися. Та чи багато ви знаете восьмирiчних дiтей, якi б умiли боротися з тим, чого не можна пояснити? Урештi-решт, пiсля третього тижня, який провела майже без сну, завмираючи вiд кожного шурхоту й боячись побачити батька, якщо ледь прикрию очi, я здалась. Стала просити маму, щоб вона забрала нас зi Свiтланкою до себе в лiжко. – Бiльше нiчого придумати не могла? – спитала вона, здивовано вигнувши темнi, досконалоi форми брови. – Уже здоровi кобилицi, можете самi спати. – Мамо, – заплакала я, – тато… вiн, бувае, приходить… i… i… менi страшно!!! – Нiкуди твiй батько приходити не може! – вiдрiзала мама. – Що за нiсенiтницi? Лежить собi, пiдборiддя задерши. – Але вiн сниться… – прошепотiла я, – приходить з тiнями… – Куди нiч – туди й сон. Скажи так – i все буде добре. – Мамо, будь ласка! – Я благально схрестила руки на грудях. – Будь ласка… – Бiльше не знала, що сказати. Менi завжди було важко говорити з мамою, я постiйно чекала невдоволення, окрику й просто тупiла на очах, не знаючи, як пiдтримати розмову. – Нi – кажу! У мене в лiжку й так мало мiсця, не висплюся нi я, нi ви. Менi, мiж iншим, на роботу потрiбно, i по господарству справ купа. Коли вiдпочивати, як не вночi? Звичайно, мама мала рацiю. Вона працювала, мов каторжна: робота, городи, ми. Я, чим могла, iй допомагала, але в мене ще не завжди виходило добре, тому iнодi за помiч влiтало. Тож ми зi Свiтланкою залишилися спати у своiй кiмнатцi. Сестра спокiйно засинала, притулившись збоку. А я не могла спати. Та все ж одного разу мене зморило. Знову до мене прийшов татко. Вiн нiжно подивився менi в очi довгим поглядом i сказав: – Не бiйся, дитино, бiльше не потривожу. Вiдтодi батько менi бiльше не снився. Нiколи. Та вiн почав приходити до мами. Я швидко це зрозумiла з того, яким зацькованим поглядом вона стала на мене дивитися. Мама на нiч почала лишати свiтло увiмкненим, а на тумбочцi з’явилися пiгулки «Еленiуму». Це було снодiйне, я розпитала в нашоi аптекарки, бо дуже переживала, що мама серйозно захворiла. Та хiба електрика чи якiсь там пiгулки могли стати перепоною для духа, що не змiг знайти собi спокою в потойбiчному свiтi? Татко не мiг заспокоiтися. Щось тримало його на цiй землi, хоча минуло вже пiв року з дня його смертi. Я знала, що його не вiдпускае: вiн не мiг вибачити мамi свою зiпсовану молоду долю. Вона якимось чином випила з нього всi соки, життя й енергiю. Висмоктала з нього чоловiче ество й розтоптала його. Не було в тому маминоi вини. Точнiше, була, але непряма. Просто на однiй життевiй прямiй зiткнулися двое людей, якi зовсiм не пiдходять одне одному. Для чого? Хтозна… Шляхи Господнi несповiдимi. Отже, тато почав приходити до мами. Не знаю, що вiн iй говорив, але вона марнiла з кожним днем, хоча й намагалася не подавати виду. Та все ж настав день, коли мама здалась. – Ходiть до мене спати сьогоднi, – якось, ховаючи очi, сказала вона, – холодно вночi, зiгрiтися нiяк не можу. – Звичайно, мамо, – з готовнiстю пiдтримала ii я. Мама не мерзла, бо на вулицi стояло лiто. А якщо й мерзла, то температура повiтря тут була нi до чого. Я це знала. І мама знала, що я знаю, тому злилася ще бiльше. Ми перебралися жити в мамину кiмнату. Як добре було лежати бiля неi! Торкатися гладенькоi шкiри, вдихати рiдний теплий запах. Інодi вона нас iз сестрою навiть обнiмала, i це була вершина щастя. Я дуже любила маму! Жаль, вона майже не давала можливостi виявити цю любов уповнi. Пiсля того як ми почали спати разом, мама трохи заспокоiлася, стала веселiшою. Татко тримав слово й не лякав мене. А якщо вже я була поруч iз мамою, то вiн не тривожив i ii. Проте одного разу менi знову наснився страшний сон, дуже схожий на реальнiсть. Я нiби десь згори спостерiгала за собою i всiм, що вiдбувалося. Бачила, як мама задумливо дивилась у вiкно, а iнша я читала Свiтланцi казку. – Ти не могла б читати тихiше? – роздратовано спитала мама, i голос ii звучав, мов через товщу води, та я зрозумiла. Останнiм часом вона, i так досить закрита, ще бiльше занурювалася в себе. Зовсiм як тато, але водночас по-iншому. Тата не дратували люди, вiн просто жив у своему свiтi, намагаючись якомога менше дотикатися iз зовнiшнiм. Маму ж дратували все i всi, хто намагався до неi наблизитися або мав необережнiсть порушити ii самотнiсть. – Добре, мамо, читатиму тихiше. Свiтланка здивовано подивилася на нас. Зазвичай у нашому домi не було сварок, хiба що вiчна напружена тиша, яка переривалася короткими дiалогами. Сестра нiколи не йшла нi з якими проханнями до матерi, а бiгла до мене. Чи пальчик забила, чи казочку почитати, чи образив хто – на все була Юлiка. Я, нахилившись майже до самого вуха сестри, продовжила читати iй про Попелюшку. – Юлiко, – раптом прошепотiла менi мала, – знаеш, ти тез наце Попелюска, така з гална й добла. І тебе тез колись знайде пинт i ти станеш пинтесою. – Ага! – раптом пирхнула мама, яка все-таки почула нашу розмову. – Город, дiти, хазяйство – ото i всi вашi принци. Я теж про принца мрiяла – i що маю? Свiтланка злякано зiщулилась, i, дивлячись на ii тремтячi губенята, я зрозумiла, що вона збираеться заплакати. Це помiтила й мама. – Тiльки без слiз i шмарклiв! – невдоволено вигнула вона своi чудовi темнi брови. – Не люблю цього. – Тихо, Свiтланко, тихо, – шикнула я на малу, – звiсно, будуть у нас принци, i в тебе, i в мене. Мама лише презирливо пирхнула. Раптом у кiмнатi чомусь рiзко похолодало. Холод iшов з вiкна, у якому була вiдчинена кватирка. Мама встала, аби ii зачинити, але в кiмнатi теплiше не стало. – Дивно, – сказала вона, – такi перепади температур. То спека неймовiрна, то холод собачий. Якi ж судини це витримають? У мами останнiм часом дуже часто болiла голова. Я закутала Свiтланку ще в одну ковдру й продовжила читати. Аж раптом у дверi хтось подзвонив. – Хто це? – перелякалась я. – Нiч надворi. – Дядько Сергiй, – сказала мама. – Що йому потрiбно серед ночi? – здивувалась я i раптом подумала, що не треба дивуватися, це ж сон (чи не сон?), а увi снi все можливо. – Не знаю, – i собi здивувалася мама, – я бачила його вдень, казав, що зайде провiдати. – Проти глупоi ночi? – Треба вiдчинити. – Мама чомусь зблiдла. – Негоже людину на порозi тримати. Дзвiнок надривався. Мама знялася з мiсця, попрямувала до дверей. Менi раптом зробилося недобре. З’явилося почуття чогось страшного й невiдворотного. Дивним чином я зрозумiла, точнiше, вiдчула, що матерi не можна вiдкривати дверi. За ними не дядько Сергiй, за ними татко чи той, хто ним називаеться, i прийшов вiн по маму. – Мамо, не вiдчиняй дверi! – закричала та я, що дивилася на цей сон згори, але мама мене не почула. – Там не дядько Сергiй, – хотiла закричати iнша я, але вийшов шепiт, однак мама, як не дивно, почула. Дзвiнок на хвильку замовк, потiм пролунав знову – протяжно, зле, iстерично. – Хто ж там? По-твоему, до мене чужi дядьки ходять? – Мама примружила яскравi блакитнi очi. Дзвiнок заверещав iще гучнiше. – Тато… – прошепотiла я. – Хто? – Мама зблiдла, мов стiна. – Що ти верзеш? Який iще тато? Дзвiнок раптом замовк. З-за дверей почувся дивний шурхiт, нiби гiлки дерев терлись одна об одну, хоча вiтру не було. От тiльки холод… Такий, що проникав у самi кiстки. – Вiдчини, Марiе, – почулося з-за дверей – голос хрипкий, металевий. Мама зупинилася, нервово стисла долонi в кулаки. – То ти, Сергiю? За дверима тяжке довге мовчання. – То ти, Сергiю? – перепитала мама. – Я! – вiдповiв той. Мама переможно подивилася на мене, ii руки вже потяглися до дверного ключа. – Нi! – закричала iнша я, що дивилася на це дiйство згори, але мама не зважала. Тодi я кинулася до дверей, однак мама вiдштовхнула мене. Обидвi «я» знали точно: якщо мама вiдчинить iх, станеться щось страшне. І материного гнiву я… тобто ми боялися. Але… Нехай краще вона буде на мене зла, скiльки днiв стане, анiж я дозволю отому незвiданому страшному ii забрати. – Нi! – сказала та я, що була бiля дверей. – Як ти смiеш указувати менi, що робити? – прошипiла мама. – Та хто ти така? Це я тебе народила, значить, ти – моя власнiсть. Власнiсть не може командувати господарем, зрозумiла? Вiдiйди! – Я не власнiсть! – закричала я у вiдповiдь. – Я людина й маю право на свою думку! Я знаю, що не можна тобi вiдчиняти дверей, i не дозволю цього зробити! Навiть якщо ти мене зараз уб’еш! Мама дiйсно пiдняла руку з намiром мене вдарити. Я дивилася, не зморгнувши, просто в ii холоднi блакитнi очi й бачила, як у них, наче море, розливаеться неймовiрне здивування: нiхто в нашому домi не смiв перечити матерi. Однак, окрiм здивування, в ii очах я роздивилася… повагу. Мама зустрiла характер, не слабший за власний. Та моя сила була iншою – я РОЗУМІЛА й ВІДЧУВАЛА, незважаючи на малий вiк, те, що було таемницею для мами – суть людей, речей та явищ. Звiдки прийшло це вмiння – не знаю. Інодi менi здавалося, що насправдi я набагато старша за власну матiр, яка багато в чому так i залишилася дитиною – наймолодшою в сiм’i. Можливо, пiдсвiдомо вона це вiдчувала, тому й часто сердилася на мене. Мама опустила руку, вiдiйшла вiд дверей. – Якщо так, – утомлено сказала вона, – то вiдчиняй сама. – Добре, – згодилась я, – але спочатку переговорю з батьком. Тату, я знаю, що це ти, – зашепотiла я, заплющивши очi. Інша я схвально кивала головою з-пiд стелi. – Ти обiцяв нас бiльше не тривожити. Знаю: тобi тяжко, ти ображений. Але ми тут, на землi, а тобi потрiбно шукати дiм на небi. Серед людей тобi вже нема мiсця, тату, вибач. За дверима почулося тяжке зiтхання, аж мама здригнулася, а Свiтланка, аби не заплакати, прикусила кулачок. – Тату, iди, будь ласка. Обiцяю, що пам’ятатиму тебе завжди. Прощавай, тату! Знову зiтхання. Холод за дверима став iще сильнiший, та вже через хвильку потеплiшало. Я зрозумiла: батько пiшов i бiльше нiколи не повернеться. Утомлена, нiби мене викрутили, мов ганчiрку, я сiла на лiжко. – Ну, i що ти там шепотiла? – саркастично промовила мама. – Бабця-шептуха. – Просила татка, щоб не турбував нас бiльше. – І що, не буде? – Не буде, – упевнено вiдповiла я. Інша я на знак згоди закивала. – Маячня якась, – стенула плечима мама, – проти всiх законiв фiзики. Дурня! …І тут я прокинулася. Виснажена, нiби пiсля тяжкоi хвороби, так i не зрозумiвши до пуття, сон то був чи нi. – Мамо, – запитала в матерi, що саме поралася на кухнi, – до нас уночi нiхто не приходив? – Чого б це? – здивувалася вона. – Спали всi, як немовлята. Та коли ми вийшли на вулицю, на вхiдних дверях, просто на ручцi, побачили шматок червоноi тканини. Такого ж кольору, як тканина на татковiй трунi. Блiда й перелякана, мама довго дивилась на ту ганчiрочку, не наважуючись узяти ii до рук. Я сама зняла ii i спалила в бузку як останне нагадування про батька. Мама три днi зi мною не розмовляла, а коли врештi спромоглася на слово, то сказала лиш одне: – Не може бути! Цього всього не може бути! Ти вiдьма! «Нехай так, – подумала я, – головне, що ми всi разом». Та мама вiдтодi вiд мене ще бiльше вiддалилася i почала дивитися навiть з побоюванням. …Мама не дуже довго пробула вдовою, для цього вона була занадто гарною. Спочатку до неi почав походжати дядько Сергiй, таткiв брат. Тобто вiн весь час до нас ходив пiсля татковоi смертi. Здебiльшого на його плечi лягли всi органiзацiйнi й фiнансовi питання, пов’язанi з похороном. Вiн i пiсля того багато допомагав. Та останнiм часом дядько Сергiй почав затримуватися в нас допiзна. Вони з мамою подовгу сидiли на кухнi. Вона мовчки пiдливала йому чаю у велику керамiчну кружку, вiн так само мовчки пив. Та його красномовний погляд казав сам за себе. Вiн дивився на маму, як на витвiр мистецтва, i в його поглядi змiшувалися бажання, туга, пристрасть та обожнювання. Мама лише холодно позирала на дядька Сергiя з-пiд довгих густих вiй. Майже щоразу iхне мовчазне чаювання закiнчувалося тим, що мама казала: – Чай пив? Удовицю бачив? Тули додому, жiнка й дiти ждуть. І дядько, мов той побитий пес, втягнувши голову в плечi, мовчки йшов до виходу. Я любила дядька Сергiя. Вiн, на вiдмiну вiд мами – та й вiд тата, – умiв уважно слухати нас, дiтей, а Свiтланку iнодi жартома носив на плечах по хатi. Як i тато, вiн був добрим i людяним. Та уявити дядька Сергiя на татковому мiсцi я не могла. А як же тiтка Ірина та iхнi дiти? Одного разу тiтка Ірина прийшла до нас сама. Вона майже нiколи нас не вiдвiдувала: вони не мирилися з матiр’ю, тому я дуже здивувалася ii вiзиту. Не хотiла пiдслуховувати, але так вийшло, що почула всю iхню розмову, причаiвшись за шафою в коридорчику, який з’еднував кухню з вiтальнею. Вона, як i дядько Сергiй, мовчки сiла за кухонний стiл, поклавши на нього чималi, майже чоловiчi долонi. Тiтка Ірина була не така, як мама: висока, але дебела, iз широкими плечима й майже чоловiчою фiгурою. Пiсля народження дiтей, як це часто трапляеться iз жiнками, тiтка перестала про себе дбати. Господарство, городи – не до зовнiшностi. Але ж у мами теж дiти, городи, господарство? То мама! Вона, наче казкова Снiгова Королева, завжди прекрасна й витончена. Але така ж холодна й стримана. Коли я стала дорослою i зiткнулася зi свiтом чоловiкiв, то почала задумуватися над тим, що в моiй вiчно холоднiй i скутiй мамi було таким привабливим, адже чоловiки так i вилися навколо неi. Потiм зрозумiла: попри зовнiшню холоднiсть, у мамi вирував вогонь. Це iнодi виявлялося в гарячкових рухах, трiпотiннi тонко вирiзьблених нiздрiв, нетерплячому помаху вiй, хворобливому рум’янцi, який, бувало, нi з того нi з сього з’являвся на ii завше блiдих щоках. Що то був за вогонь, нескладно здогадатися: як i кожнiй жiнцi, мамi хотiлося любовi, ласки, коханого чоловiка. Але того не склалося. Вона вимiщала свое розчарування на людях навколо й на нас зi Свiтланкою зокрема. Отже, тiтка Ірина довго мовчки дивилася на маму. У поглядi читалися неприязнь, бiль i разом з тим мимовiльне захоплення. Мама з непроникним виразом обличчя перетирала посуд. – Кажуть люди… – нарештi почала тiтка. – Брешуть, – раптом рiзко перебила ii мама, – брешуть твоi люди! – Ти ж навiть не знаеш, про що я, – тихо сказала тiтка Ірина. – Знаю! Так, ходить твiй Сергiй. І навiщо, питаеться? Сидить отут на кухнi, як ти, хiба що чай лiтрами хлище, i все жде з моря погоди. – І що, може дiждатися? – пошепки спитала тiтка, i губи ii затремтiли. – Якщо ти, Ірино, i далi будеш мов та квочка, то й дiждеться. Та не вiд мене, не хвилюйся. Поглянь, на кого ти перетворилася? Ходиш тижнями в одному й тому ж халатi, розповнiла… Тiтка Ірина зiтхнула. Сказати правду, я була дещо здивована такою ii млявою поведiнкою. Тiтка зовсiм не була тихонею, навпаки, де б не з’являлась, ii голос лунав гучнiше за iншi, та й покомандувати вона любила. А тут сидить, мов побита. – Марiе, – раптом тихенько прошелестiла тiтка Ірина, – ти ще дуже молода… – Аж на два роки старша вiд тебе, – саркастично зауважила мама, – ти теж не дуже стара. – …i дуже гарна, – не звертаючи уваги на материну реплiку, продовжила тiтка, – захочеш, то ще не одного чоловiка собi знайдеш. Залиш менi мого, як людину прошу. Щось у тiтчинiй iнтонацii примусило маму здивовано пiдняти брови. – Сказала ж: на чорта вiн менi здався! – грубо вiдповiла вона. – Менi взагалi б з вашою сiмейкою розквитатися назавжди. Не встигла одного спровадити, як другий у дверi лiзе! Я спочатку не зрозумiла, про кого це мама. Кого вона спровадила й хто у дверi лiзе? Потiм дiйшло: це ж вона тата спровадила, а дядько у дверi лiзе! Раптом менi стало так боляче! Навiщо так про татка?! Спровадила… Вiн довго не мiг собi мiсця знайти нi на цьому свiтi, нi на тому. А вона каже «спровадила»… – Жорстока ти, Марiе, – нiби почувши моi думки, продовжила тiтка Ірина. – Іван усе-таки тобi чоловiком був. – Нiяким чоловiком! – вiдрiзала мати. – І Сергiй твiй не кращий. Забирай свое добро й накажи, щоб у мою хату бiльше нi ногою! І ти теж щоб не ходила, i дiти вашi немитi… Пiсля цих слiв тiтка Ірина зблiдла, ii аж затiпало вiд лютi. За своiх дiтей вона б пошматувала кого завгодно, я це точно знала, бо тiтка й нас зi Свiтланкою любила й нiкому не дозволяла ображати. Може, вона й не була красунею, як мама, але серце мала велике й добре. Принаймнi в ньому легко вмiщалася любов до дiтей, а це для мене було найголовнiшим. – Не смiй моiх дiтей ображати, бо патли твоi бiлявi висмикаю, – з погрозою сказала тiтка, i то була правда – висмикала б. – Твоi дiвчата ходять, як ляльки, нарядженi, з бантиками, заколочками – принцеси, та й годi! Та чи знають вони, що таке материнська любов, га, Марiе? Мама зло зиркнула на тiтку й зцiпила зуби. – Знаеш, у чому Юля менi недавно зiзналася? Я принишкла, бо знала, що зараз скаже тiтка: мама нiколи не брала нас на руки й нi разу на нiч не поцiлувала. Тiтчинi ж хлопцi постiйно товклися в неi на колiнах, i навiть коли мати щедро роздавала iм потиличники, не сердились, а лише весело смiялися. Вони були щасливi, вiдкритi дiти, а ми зi Свiтланкою – як отi мишенята, що боялися вилiзти зi своеi нiрки у свiт, аби не бути забитими. Ми були занадто серйознi як на своi лiта, майже не всмiхалися i вкрай рiдко смiялися. Слухнянi, стриманi, самостiйнi й тихi дiти, якi нiкому не дошкуляли й нiчого не вимагали – просто iдеальнi. Саме про це хотiла повiдати мамi тiтка Ірина. Я навiть боялася уявити реакцiю матерi. Нi, вона б нас не била, може, навiть не лаяла б, але ii холодне презирливе мовчання було найгiршим з покарань. Мовчати мама вмiла довго, днями, нiби показуючи, що ми зi Свiтланкою не гiднi навiть кривого слова. «Тьотю, – молилась я подумки, – не кажiть нiчого мамi, будь ласка! Не треба цього!» – Ну, що тобi сказала мала вiдьма? – Чому вiдьма? – здивувалася тiтка. – Навiщо ти так про власну дитину? – Моя дитина – як хочу, так i називаю, – спокiйно вiдказала мама. – То що вона тобi наплела? Я принишкла за шафою, затисла долонькою рота, щоб навiть дихання не чути було. – То що вона тобi наплела? – перепитала мама. Я вiдчула, що ноги в мене стали ватяними й почали пiдгинатися. Якщо зараз упаду, мама зрозумiе, що я пiдслуховувала, i я не виправдаюся до кiнця днiв. Неймовiрним зусиллям волi примусила себе стояти й тiльки подумки просила, аби тiтка схаменулася i нiчого не розповiдала матерi. Тiтка довго мовчала, а я вiд страху стояла нi жива нi мертва. Нарештi вона тяжко пiднялася з-за столу й промовила: – Це ти вiдьма, Марiе, а не Юлька. Холодне й бездушне стерво. Я вiрю, що мiж тобою i Сергiем нiчого не було. Тiльки не розумiю, чим ти його приворожила, що вiн тобою марить? Була б я мужиком, на версту б до тебе не пiдiйшла. – Але ти не мужик, – презирливо скривила губи мама, – i не зрозумiеш. Тiтка пiшла, так i не переказавши матерi моiх слiв. – Якби не зв’язалася з Іваном, то, може, i не стала б таким стервом! – кинула iй навздогiн мама. – Та до чого тут Іван? – махнула та рукою. – До всього! – прошепотiла мама. Менi стало жаль мами. Тодi я ще не зовсiм розумiла, до чого тут тато, адже вiн був таким хорошим. Зрозумiла, коли пiдросла. У своiх батькiв мама росла, мов принцеса. Сама розповiдала, що батько не дозволяв iй i кошика порожнього до рук узяти. Вона мала все, що хотiла, була оточена любов’ю батькiв, старших сестер i братiв. Жила, не маючи турбот. У школi була вiдмiнницею, переможницею всiх можливих олiмпiад i конкурсiв. Єдина з усiеi сiм’i здобула вищу освiту – закiнчила педагогiчний iнститут. Щоправда, у школi працювати навiдрiз вiдмовилася, тож дiд мусив вiдвезти добрячого могоричу кумовi свого кума, який працював у районному вiддiлi освiти, аби маму зарахували вчителькою в якесь вiддалене село: вона офiцiйно мала вiдпрацювати рiк пiсля вишу. Та за неi працювала якась пенсiонерка, мамi ж iшов стаж. Вона хотiла жити в мiстi, носити туфлi на високих пiдборах i сукнi з легкоi тканини в дрiбну квiточку, якi так iй пасували. Пiдшукувала собi роботу в райцентрi, а натомiсть знайшла тата. Завагiтнiла мною. Їi надхмарнi замки й мрii зруйнувалися, навiть не встигнувши вибудуватися. Замiсть квартири в мiстi – звичайна сiльська хата, замiсть туфель на високих пiдборах – улiтку калошi, узимку валянцi, замiсть кiнотеатрiв – городи та худоба. Правда, працювала мама на «iнтелiгентськiй», як казала ii покiйна свекруха, моя баба, роботi – у нашiй сiльськiй бiблiотецi. Та прожити на ту зарплатню було неможливо, тому довелося обвiшатися господарством. Тато не змiг забезпечити iй того життя, яким вона марила. Тому й був у всьому винен, а разом з ним i ми – його дiти. …Пiсля вiдвiдин тiтки Ірини мама перестала нас вiдпускати до дядьковоi господи, i нам iз сестрою дуже бракувало тих крихт тепла й любовi, якi ми отримували в дядьковiй родинi. Але тiтка Ірина виявилася благороднiшою за маму: вона нас не проганяла, i ми приходили до дядька з тiткою потайки, коли були впевненi, що мама не дiзнаеться. Дядько Сергiй дiйсно перестав нас навiдувати, але коли зустрiчав маму десь на вулицi чи в магазинi, то дивився на неi повними туги очима. Вона так i залишилася для нього невтiленим жагучим бажанням. Інодi я заплющувала очi й уявляла, що було б, якби мама й дядько Сергiй стали жити разом. Вiн був такий схожий на батька! Але ж тiтка так добре ставилася до нас! А двоюрiднi брати, як вони? Слава Богу, що нiчого не склалося! Через три роки в нашому життi з’явився Пабло. Точнiше, його звали Павлом, Пабло було його прiзвисько. Пабло був безхатченком. Декiлька мiсяцiв тому його вигнала чергова дружина, i вiн iз Хмельниччини перекочував у нашi краi, поселившись у сестри. Цю жiнку, Паблову сестру, у селi недолюблювали. То була нахабна й скандальна «мадама», здатна в будь-кого мало не з рота вирвати те, що iй потрiбно. Братець, мабуть, був таким же. Зовнi Пабло був красунчиком, чимось схожим на артиста Михайла Боярського. Умiв пiдтримати розмову на рiзнi теми. Багато де був, багато що чув та бачив. Видно, швиргало його по свiту. Коротко кажучи, умiв справити враження на людей, особливо жiнок. Було в ньому те, що чiпляло наших сiльських красунь за живе. У моему класi вчилася Паблова племiнниця Тетяна. Вона iз захватом розповiдала про свого дядечка: i там вiн був, i те бачив, i мало не з усiма вiдомими артистами кiно за руку вiтався. – Його навiть якось запросили замiнити Михайла Боярського на зйомках, – хвалилася Танька. Брехала, звiсно: вона це вмiла. – З якоi радостi? – буркнула я. Менi не подобалися нi Танька, яка чомусь почала активно набиватися до мене в подружки, нi ii дядько, якого я ще на очi не бачила. – У них що, з артистами напряжонка? – Дядько тодi водiем працював у кiностудii, десь аж на Алтаi, – iз захватом продовжила вона, – вiн на того артиста схожий, ти ж бачила. Дiйсно, колись до класу заглянуло щось патлате й довгоносе, зиркнуло ласим оком на Ганну Петрiвну, нашу молоду класну керiвничку, пiдкликало Таньку, передало iй пакунок i звалило. То це був ii дядечко? Чухно якесь… Одного разу пiсля урокiв Таньцi вдалося вмовити мене прийти до неi додому. – Зайди, – просила вона, – ти якась дивна. Невже тобi нi з ким не хочеться дружити? Усе одна й одна. Поговоримо, чаю поп’емо. З математикою менi допоможеш. З математикою Танька дiйсно не дружила. До того ж мене зачепили ii слова. Невже менi й справдi нi з ким не хотiлося дружити? Плiткувати з дiвчатами? Перекидатися на уроцi записками з хлопцями, по-дурному хихочучи й затуляючись зошитом? Реготати на перервах? Доки йшли до Таньчиноi хати, я ретельно займалася тим, що Ганна Петрiвна, класна керiвниця, називала самокопанням. І дiйшла висновку: нi, не хочеться. Я почувалася цiлком комфортно без подружок, записок, реготу. До того ж у мене була Свiтланка, з якою треба повчити уроки, напрасувати блузки й спiднички, просто поговорити. І зготувати обiд – це вiднедавна стало моiм обов’язком. У Таньки нас зустрiв дядечко власною персоною. – О, дядь Паш, привiт! – якось не дуже природно зрадiла вона. У мене склалося враження, нiби ця зустрiч була пiдлаштована. – Це Юля, моя однокласниця. Носатий i патлатий дядько, i справдi чимось схожий на кiношного д’Артаньяна, нахилився i поцiлував менi руку. Менi раптом стало так гидко, що захотiлося висмикнути долоню i втекти. Цей зовнi привабливий чоловiк за секунду став менi таким неприемним, що аж занудило. – Юлечко, приемно познайомитися, – промуркотiв вiн, – ви така гарна дiвчинка. Дуже схожа на свою маму. – Я ще не доросла, аби менi «викати», – досить грубо вiдповiла я, хоча це було неввiчливо. Мама зробила б зауваження за таку поведiнку. Однак цей красунчик викликав таку вiдразу, що я не могла стриматися. Патлатому дядьку зацiпило. Вiн так само солодко всмiхався, але в його очах, сiрих, iз жовтими краплинами, на мить промайнула злiсть. Я зрозумiла, що патлатий тiльки вдае iз себе доброго, насправдi ж вiн лихий. І брехливий. – Ну, iдiть, дiвчатка, у вас своi справи, – солодко проспiвав вiн, намагаючись пригасити злiсть в очах. Та я бачила, що не сподобалася йому. Утiм, як i вiн менi. Танька ж була просто в захватi вiд свого дядечка й трiщала про нього без упину. Може, тому, що вона не мала батька, принаймнi я про нього нiколи не чула. Вони з матiр’ю були не мiсцевими, оселилися в нашому селi недавно. Злi язики казали, що Танька нагуляна. – Дядько Павло навiть за кордоном бував, у Польщi чи в Нiмеччинi, – прошепотiла вона менi на вухо. – А чому ти шепочеш? – здивувалася я. – Зараз iздити за кордон не заборонено. – А я в його валiзах таке-е-е знайшла! – протягнула Танька, закотивши очi. – Хочеш покажу? – Ти по чужих валiзах лазиш? – А вiн не чужий, а дядько рiдний! – анiтрохи не знiяковiвши, вiдповiла Танька. – То хочеш глянути? Я вагалася. З одного боку, то сором – нишпорити по чужих речах, а з другого… Одне слово, цiкавiсть перемогла. – Ну, гаразд, показуй, – удавши байдужiсть, погодилась я, думаючи, може, сувенiр якийсь незвичайний там, а ще краще – шоколад закордонний. Тiтка Ірина нас зi Свiтланкою колись таким пригощала. Смачнючий! – Зачекай. – Танька менi пiдморгнула, до чогось дослухаючись. За мить зарипiли вхiднi дверi, почувся глухий звук крокiв, що вiддалялися. – Можна! – сказала Танька й полiзла пiд диван, на якому ми примостилися. За хвилину вона витягла звiдти жмуток блискучих глянцевих журналiв. – Дивись! – сказала вона й переможно кинула iх менi на колiна. З обкладинки одного на мене дивилася напiвоголена дiвиця з велетенськими, наче в корови, вiями. Дiвиця була гарною, але якоюсь… незрозумiлою. Усе в нiй було неприродним: губи, груди, волосся. – Чого це вона гола? – пробурмотiла я. – Цицьки виставила… наче вiдра. – Ну ти даеш, – зареготала Танька, – це ж порнуха! Порнографiчнi журнали. Нiколи не чула й не бачила? Я заперечливо похитала головою. – Деревня, – фиркнула Танька й додала пошепки: – Це ще що. Ось далi погортай. Я, наче мене хто приворожив, послухалась i почала гортати далi. Кого й чого тiльки на сторiнках журналу не було! Усiх розмiрiв, форм, кольорiв. – Фу, гидота яка! – Я швиргонула вiд себе журнал, хоча в глибинi душi собi зiзнавалася, що зображене там мене зацiкавило, дуже зацiкавило. З одного боку, гидота, а з другого… Щось млосно розтiкалося по всьому тiлу пiд час перегляду тих картинок. Я, звiсно, здогадувалася, чим були зайнятi дядьки й тiтки на свiтлинах. Цi картинки викликали вiдразу, але разом з тим, я мусила визнати, мiстили щось привабливе. Танька засмiялась. Їi темнi циганськi очi дивно заблищали. – Дядько твiй – придурок, раз таку гидоту з мандрiв привозить. І ти не краща, – вiдрiзала я. – Ну-ну, – захихотiла Танька. – А самiй цiкаво було, еге ж? Корчиш iз себе тiльки правильну девочку. – Слухай. – Я з усiх сил намагалася стриматися, але погано виходило. – Ти чого мене запросила? З математикою допомогти? А тикаеш межи очi якусь… капость. Котися звiдси! – Сама котись, – вишкiрилася Танька, – це моя хата! Я з тобою подружитися хотiла, пожалiла дурепу, бо з тобою, занудою такою, нiхто водитися не хоче. Ботанiчка нещасна! Думае, як вiдмiнниця кругла, то носа дерти можна. Ну й ходи сама! – Та це я з такими, як ти, водитися не хочу! – закричала я у вiдповiдь. – У класi однi дебiли зiбралися! Із журналами! – Я скинула журнал з дивана на пiдлогу й стала топтатися по ньому ногами. Це була неправда. У класi були дiвчата й хлопцi, з якими б я залюбки товаришувала. Та не вмiла того робити. Завжди серйозна, скута, небагатослiвна – хiба з такою подружишся? І хоча я почувалася досить комфортно на самотi, мусила зiзнатися, що спiлкування з однолiтками не вистачало. Я продовжувала люто топтати журнали. Хотiлося порвати iх, щоб i не смердiло, та мiцний папiр не здавався. Тодi я схопила журнал i рвонула цупкi сторiнки. – Нi! – раптом заволала Танька. – Дядько приб’е мене за нього! І мати теж, як дiзнаеться, що таке дивлюся! Я на мить зупинилася. Танька була такою нещасною, що я вирiшила ii пожалiти. Мовчки пожбурила журнали пiд стiл i пiшла. У дворi натрапила на дядька Павла. – Уже йдеш? – здивувався вiн i незадоволено подивився на дверi, звiдки я вийшла. – Так скоро? Думав, чаю поп’емо… – Я люблю вiскi! – раптом, сама не знаю чому, ляпнула я, хоча навiть не знала, як те вiскi виглядае, просто почула назву в одному фiльмi. У нього аж щелепа впала, i в очах знову з’явився злий блиск. Я раптом зрозумiла, що просто ненавиджу цього приемного на вигляд чоловiка. Ненавиджу люто й сама не знаю чому. – Ну… до побачення, – промимрив вiн i швидко вiдвернувся. Мабуть, щоб я не помiтила, як злiсть, мов та брудна калюжа, розпливаеться в його очах. Через декiлька днiв нас – маму, Свiтланку й мене – запросили на день народження до Таньчиноi матерi. Мало сказати, що я здивувалася. Мою вiдлюдькувату маму неможливо було витягти хоч кудись, оскiльки, як вона казала, iз «сiльськими тьотками» iй було нецiкаво. Вона порвала стосунки з усiею батьковою рiднею, та й зi своею не дуже спiлкувалася. Тож i ми iз сестрою росли вiдлюдьками. І раптом запрошення на день народження! До кого? До Маруськи Горбенчихи, яку всi в селi прозивали Циганкою. Подейкували, що ii мати, Таньчина баба, була справжньою циганкою-ворожкою. Не вiдаю, чи то правда, але i в Марусьцi, i в Тетянi справдi було щось циганське, особливо очi: великi, чорнi, iз дивним мерехтливим сяйвом, схожим на полум’я свiчi. Такi очi бувають тiльки в ромiв. Може, Маруська – вiдьма й поробила матерi, що та надумала йти на свято до майже незнайомих людей? Менi не хотiлося тих вiдвiдин. – Мамо, можна ми зi Свiтланкою залишимося вдома? – несмiливо попрохала я. Мама здивовано вигнула брови. – Це чому? Ми давно вже не були в людях. – Я зрозумiла, що чимось ii цигани зацiкавили. – До дядька з тiткою нас не пускаеш, зате до цих зайд незнайомих ми йдемо! – усе-таки не витримала я. – Що-о-о-о? – Маминi блакитнi очi потемнiли. Вона не любила, коли згадували про батькову рiдню. – Я сказала, що йдемо! І не смiй суперечити! Мама швиргонула менi картату спiдницю i бiлу кофтинку – мою едину парадну одiж. Проти спiдницi я нiчого не мала, а от кофтину просто ненавидiла: вона тiсно облягала мене, а я вважала себе товстою. Останнi мiсяцi й правда дещо набрала у вазi. Почувалася в тiй кофтинi незграбним бiлим ведмедем. Та мамi вона подобалася. – Не вдягатиму цiеi кофти! – сказала я. Хотiла було й собi пожбурити ii в маму, та не насмiлилась. – Що?! – аж звилася вона. – Ще й вередуватимеш?! От погань! Я тебе вдягаю, годую, а ти… Менi було дуже образливо чути, як мама називае мене поганню. Вона дiйсно тяжко працювала, аби ми зi Свiтланкою мали що вдягти й поiсти. Та що вдiеш, коли ця кофтина менi не подобалася? – Мамо, – тремтячим голосом пробурмотiла я, – а ти б могла, перед тим як купувати одяг, радитися зi мною? Мама замовкла: видно, не чекала такого нахабства. – От як дiзнаешся, що значить копiйку заробляти, – промовила вона, намагаючись угамувати злiсть, – тодi розкажеш матерi, з ким маю радитися. А поки що носи, що дають! – Але вона менi не пасуе! – мало не плакала я. – Я почуваюся в нiй товстою i неповороткою, як ведмiдь! – Бо ти така i е! – вiдрiзала мама. – Менше жерти потрiбно! Хто вночi хлiб буханками наминае? Я, може? Крихт у лiжку море, як тiльки спиш! То була правда. Останнiм часом я прокидалася вночi зi страшенним вiдчуттям голоду. Щоб не тарабанити каструлями поночi, наминала хлiб. Може, тому й розповнiла. Та одягати кляту кофтину було понад моi сили. Щоб дурепа Танька потай надi мною насмiхалася разом зi своiми такими ж недалекими подружками? Хоча в очi вони б не насмiлилися менi нiчого сказати, адже я вмiла дати вiдсiч. – Не одягну ii! – затялась я. – Нiзащо! Я мала намiр стояти на своему до кiнця. Тремтiли руки, я пополотнiла, бо протистояти мамi було дуже складно. Я знала, що буде далi: вона мене не лаятиме, просто задавить презирливим мовчанням через те, що виявила непокору. Мамине мовчання було в десятки разiв страшнiшим, анiж образливi слова, i в сотнi разiв болючiшим, анiж ляпас. Та почуватися доробалом у цiй триклятiй кофтинi я не хотiла. Тiльки не перед Танькою, ii мамашею i цим солодкоголосим злим «Боярським». Так i сталося. Я вдягла кофтину, яка менi подобалася, а мама замовкла. Вона не проронила нi слова, доки ми йшли в гостi, i там не звертала на мене жодноi уваги, демонстративно озиваючись лише до Свiтланки. Та, хоч i була ще малою, дещо вже починала розумiти й вiд такоi уваги лише нiяковiла. Одного разу впустила на пiдлогу ложку, через деякий час перекинула тарiлку олiв’е на свою випрасувану до ниточки парадну сукню i розридалася. Мама спохмурнiла, але на людях не стала сварити дитину, лише вiдправила нас до ванноi кiмнати замити пляму. За святковим столом я помiтила, що солодкоголосий дядечко Павло не зводить очей з нашоi матерi. А та червонiе, мов макiв цвiт. Їй явно подобалася його увага. «Мамо, мамо, – думала мiж тим я, – хiба ти не бачиш, що це за тип? Копни глибше – i наткнешся на гнилу, смердючу субстанцiю. Хiба цього не видно?» Та, мабуть, мама того не помiчала. Вона уважно слухала, як Пабло щось весело трiщав за столом про те, як правильно висаджувати огiрки. – І обов’язково щоб у затiнку й без зайвоi вологи, бо гниль нападе. Нашi сiльськi господарки, що змалку тi огiрки сотнями саджали, сидiли, роззявивши рота, i слухали пустоголового красунчика, наче святого. – Огiрки люблять сонце, – раптом сказала я, сама не знаю чому, – i вологу, без води вони робляться гiркими й товстошкiрими! Пабло, примруживши очi, повернувся до мене: мовляв, хто це тут пищить? Побачивши мене, криво посмiхнувся i знову витрiщився на маму. Вона теж поглядала на нього з-пiд густих напiвопущених вiй. Пабло зовсiм не був схожим на нашого тихого, мовчазного татка. Вiн весь був феерверк i спалахи енергii. Пустопорожньоi, щоправда, вiд якоi було не тепло, а лишень чомусь гидко. Та це вiдчувала тiльки я. Усi iншi йому мало не в рота заглядали. Погостювали ми недовго: усе-таки чужi люди навколо. З тiеi вечiрки я чомусь вийшла з упевненiстю, що вiдсьогоднi наше життя змiнилося. І не в кращий бiк. Так i вийшло. Пабло Через кiлька днiв Пабло явився до нас додому. Знайшов якусь зачiпку й напросився в гостi. Вiн був хитрий, як змiй, i такий же улесливий. Одразу запримiтив, що в нашому будинку i на подвiр’i розруха: вiдчувалася вiдсутнiсть чоловiчоi руки в господарствi. Покосився паркан, провалився дах у лiтньому душi, вищербилися порiг та бетоннi дорiжки. Як мама не намагалась, – а була вона гарною, акуратною господаркою, – та все ж дiм з подвiр’ям не виглядали так, як при татовi. – Порiг у вас, я бачу, зовсiм зiпсувався, – копирсаючись носаком туфлi в досить великiй виiмцi, сказав вiн. – Непорядок. – Та де вже ж нам до порядку, – глузливо промовила мама, – сиротам без батька. – Порядок, – як нi в чому не бувало вiв далi Пабло, – дiло наживне. Можна вiдновити. – Хто б вiдновив? Нема охочих. Я з подивом спостерiгала за нею. Мама всмiхалася. Усмiшка була ледь помiтною, дещо саркастичною, але явно зацiкавленою. Ну чим ii мiг привабити цей тип? Усiм еством я вiдчувала, що цей чоловiк – погань. Цi очi, що постiйно бiгають, неприемна зверхня посмiшка. Вiн був нiщо. Зiрви мальований «фасад», а за ним – порожнеча. – Чому ж нема охочих? – мiж тим вiв Пабло, поглядаючи на маму вiдверто зацiкавленим оком. – Ось менi охота! – Правда? – усмiхнулася мама, i в ii голосi прозвучала нотка кокетства, якоi я нiколи ранiше не помiчала. – А руки у вас iз того мiсця поросли? Перероблювати нам з дiвчатами не доведеться? – А ви, Марiе, я бачу, жiнка прямолiнiйна й за словом у кишеню не полiзете? – Та вже яка е, – вiдповiла мама, яка й справдi нiколи особливо ласкавою не була. – Ви дуже гарна, Марiе, – сказав якимсь особливим тоном Пабло, i мама аж зашарiлася. Раптом Пабло глянув на мене, i очi його здивовано округлилися: мовляв, хто це тут тиняеться, заважае дорослiй розмовi. – Я весь час була тут! – з викликом сказала я. – Дивитися краще потрiбно! – Ваша донька – дуже вихована дiвчинка, – у його голосi почулася iронiя. – Ану марш звiдси! – шикнула на мене мама. – Вiчно свого носа пхаеш куди не просять. Я, звiсно, розвернулась i пiшла. І хоча звикла до такоi манери спiлкування з матiр’ю, усе ж сльози образи душили. Навiщо так зi мною перед цим бридким чужаком? Я ж не ховалася i не пiдслуховувала! Просто вони були такi зайнятi собою, що не помiчали нiчого навколо. Я весь день думала про заброду Пабло й маму. Думка про те, що мiж мамою i цим пустопорожнiм пройдисвiтом зав’яжуться стосунки, не давала менi спокою. Будучи досить дорослою дiвчинкою, я прекрасно розумiла: може настати момент, коли в мами хтось з’явиться. Чоловiк. Чому нi? Вона молода й гарна. Але ж не цей нiкчема! Невже мама не бачить, що вiн шукае черговий притулок, де можна перебути деякий час? Адже по сутi своiй перекотиполе й шукач пригод. – Який неприемний цей чоловiк, – наважившись, увечерi сказала я мамi. – Який? – Вона на мить вiдволiклася вiд плити, на якiй шкварчала вечеря. – Той, що сьогоднi до нас заходив. Пабло той. – Чому Пабло? – здивувалася мама. – Це його iм’я? – Прiзвисько. – А-а-а, – хитнула головою мама, – смiшно. – Кажу, неприемний вiн, – не вiдставала я. Мама раптом розсердилась. – Як ти можеш судити, приемний хтось чи нi? Сопля в скафандрi! Мала ще висновки робити. Мама не дуже любила, коли я висловлювала свою думку. Мабуть, через те, що я часто мала слушнiсть. Вона пам’ятала, як у гостi до нас приходив покiйний татко. – Хоча… – замислилася мама, – може, i твоя правда. Та вже на завтра цей неприемний чоловiк ремонтував у нас порiг i латав паркан. Це, варто визнати, у нього гарно виходило. Видно, за свое кочове життя багато чого навчився, та й мав хист до майстрування. А через мiсяць вiн переiхав до нас жити. Просто одного вечора мама повiдомила, що «дядько Павло вiдсьогоднi житиме в нас». Мене всю аж затрясло вiд огиди, коли я побачила, як зачиняються за ними дверi маминоi спальнi. Я зненавидiла Пабло ще бiльше. До його честi: у першi мiсяцi свого проживання в нашому домi вiн так-сяк намагався налагодити зi мною стосунки. Свiтланка сприйняла його добре, але не через те, що вiн змiг замiнити iй батька, зовсiм нi. Для неi головною людиною на землi залишалася я, а що коiлося за межами ii маленького внутрiшнього свiту, який я ретельно оберiгала, сестру мало зачiпало. Отже, Пабло намагався налагодити зi мною стосунки. Грав роль такого собi доброго дядечка, навiть магнiтофон подарував. Маленький, касетний, здаеться, «Легенда» називався. Та я не те що полюбити його не могла, а навiть пройнятися симпатiею. Вiн викликав у мене вiдразу, як отi жаби, якими я гидувала. Я не сварилася з Пабло, намагалася йому не грубити, просто за можливостi уникала. Мамi це дуже не подобалося. – Ти псуеш менi життя! – казала вона й додавала: – Утiм, як завжди. Я знала, що мама мае на увазi. Якби вона не завагiтнiла мною, то не змушена була б виходити замiж за татка, i, можливо, ii життя склалося б iнакше. Але хiба я винна в тому, що вони зустрiлися з батьком? Я намагалася поводитися тихо, як мишка, щоб не дошкуляти матерi. Хотiлося, щоб вона була щасливою. Може, тодi крихти щастя дiсталися б i нам зi Свiтланкою. Але примусити себе навiть на догоду матерi полюбити Пабло не могла. Тимчасом вiн дедалi бiльше пiдкорював маму своiй волi. Нiчого не можна було вирiшувати без його участi, навiть купувати гардини чи тарiлки. Якщо ранiше мама рiдко виходила у «свiт» через замкнутiсть i те, що була гарною вдовою-одиначкою, на яку всi чортом дивилися, то тепер вони з Пабло часто ходили в гостi. Йому тiльки цього й треба було. Напустить туману, почне плести про своi мандрiвки та пригоди, побренькае на гiтарi – i все, душа компанii. Мама явно пишалася своiм обранцем, дивилася на нього, мов на подарунок долi. Саме тодi я стала помiчати, що Пабло випивае. Спочатку вiн божився, що не вживае зовсiм. Перший мiсяць чи два нашого спiльного життя так i було. Та я бачила, яким жадiбним поглядом Пабло проводжае того, хто йшов повз iз пляшкою пива в руках, або як дивився по телевiзору фiльми, де показували застiлля. Я попереджала маму, що вiн питущий, та дарма: вона лише вiдмахувалася вiд мене, як вiд набридливоi мухи. Згодом Пабло став дозволяти собi чарчину-другу, у домi почали з’являтися порожнi пляшки з-пiд алкоголю. Але мама була як заслiплена й того всього нiби не бачила. Точнiше, не хотiла бачити. Пабло буквально заворожив ii. Менi було гидко, навiть коли вiн просто проходив повз мене, я не уявляла, як мама щоночi лягае з ним у лiжко. Їй, очевидячки, подобалося. Я бачила, якi сяйливi вогники з’являлися в маминих очах щоразу, як вiн ii торкався, не соромлячись, гладив по спинi чи сiдницях. Чула, як уночi зi спальнi, бувало, доносилися приглушенi стогони й зойки. Я знала, чим мама займалася з Пабло, i вiд того робилося ще гидкiше. Не вiд того, чим вони займалися, а що саме з ним… Мама так i не змогла менi вибачити нелюбов до Пабло. А я так i не змогла його прийняти. Мама продовжувала любити Пабло навiть тодi, коли той почав вiдкрито пити. На легкому пiдпитку перетворювався на добряка, хоч до рани прикладай. У нього можна було випросити що завгодно. Та це тривало недовго. Пабло не знав мiри. Завжди шукав iще. І тодi перетворювався на звiра. Знаходив будь-яку зачiпку для того, аби зчинити скандал i розпустити руки. Найкращою зачiпкою була я. Уперше вiн мене вдарив десь через рiк пiсля того, як ми стали жити «сiм’ею». Вiдтодi все завжди розгорталося за однаковим сценарiем. – Ти свиням (кролям, курям, iндикам – байдуже) iсти дала? – питав Пабло, дивлячись на мене скляними очима. Я завжди боялася того погляду: вiн означав, що гряде буря. – Так, – тихо вiдповiдала я. – Не чую! – валував Пабло. – Голоснiше! Я мовчала. Знала, що вiн просто знущаеться, шукае причину для скандалу. Що б я не сказала, усе було не так. – Так, – промовляла я вже голоснiше. – От курва твою матiр! – гарчав Пабло. – Що ти репетуеш, наче тебе рiжуть, га? Я мовчала. Звати на допомогу чи тiкати не було до кого: Пабло завжди вибирав такий час, коли матерi не було вдома. Та й залишити Свiтланку наодинцi з ним я не могла. Вiльного часу Пабло мав удосталь, бо знову нiде не працював. Але на випивку грошi знаходив. – Чого заткнулася, бляндiнка? Коли напивався, вiн завжди мене бляндiнкою називав. – Кажи що-небудь! Гарна з тебе буде дiвка, бляндiнка, навiть краща за маманю. А мамка твоя – ще та бляндiнка, тiльки корчила iз себе цяцю-недоторку. А тут явився я, i гоп – де наша недоступна Королева Снежная? У моему лiжку з розсунутими нiжками! Коли вiн уперше так сказав про маму, я пiшла на нього з кулаками. Нiкому не дозволено говорити пакостi про мою маму, та ще й з такою гидкою посмiшкою на отих кривих губах! Та що були моi кулачки проти його ручиськ? Вiн вправно вивернув менi лiктi й швиргонув об стiну з такою силою, що мало не луснула голова. Якоiсь митi навiть здалося, що зараз вона вiдiрветься вiд шиi. В очах потемнiло, а в ротi я вiдчула солонуватий смак i зрозумiла, що, мабуть, прокусила язика. Провела холодною долонею по лобу, аби трохи прийти до тями. На пальцях залишився червоний слiд. Лоб теж був розсiчений. Пабло, побачивши мое скривавлене обличчя, перелякався i навiть трохи протверезiв. Вiн узагалi був з породи тхорiв: нападав лише на тих, хто слабший, i тiкав за перших ознак небезпеки. – Тiльки спробуй пожалiтися матерi, – прошипiв вiн крiзь зуби, а в самого очi забiгали туди-сюди: видно, вигадував на ходу версiю для вiдбрiхування. Я мовчки вийшла з кiмнати. В очах мерехтiли метелики, у ротi було солоно, мов ропи набрала, з лоба на очi стiкала кров. Чесно кажучи, я перелякалася. До того нiхто мене й пальцем не торкнув. Та слiз не було, лише страх i злiсть. І бажання помститися. Наволоч! Звичайно, я розповiм усе мамi й вона тебе витурить у шию! Вечiр тягнувся неймовiрно довго, бо я з нетерпiнням чекала на мамин прихiд. Бiля мене весь час крутилася Свiтланка i, заглядаючи в очi, питала: – Ти впала, Юлiко? – Вона за дитячою звичкою продовжувала називати мене Юлiкою. – Тобi дуже боляче? – Упала, Свiтланко, – вiдповiдала я, – бачиш, через порiг перечепилася i гепнулася, наче лантух з картоплею. Нiчого, мине. Свiтланка гладила своею нiжною рукою мого розгаряченого лоба, i менi легшало. Нарештi з роботи прийшла мама. Утомлена, вона сiла на лавцi у вiтальнi, витягнула ноги. – Юлю, – покликала вона, – знiми з мене чобiтки, будь ласка, i дай капцi. – Іду, мамо. Я зняла матерi чоботи, одягла на ноги капцi. Вона сидiла iз заплющеними очима й не бачила мого розцяцькованого лоба. Нарештi мама розплющила очi, i в поглядi ii промайнуло здивування. – Що з тобою? – спитала вона, помацавши мого лоба. Я зморщилася: було боляче. Я хотiла вiдразу сказати, що це зробив Пабло, але чомусь не наважилася. Опустила очi додолу й тiльки зiтхала. – Що ти там бурмочеш?! – роздратовано промовила мама. – Кажи вже до пуття. Упала? – Нi, – пискнула я, а сама думала: «Кажи, за тобою ж правда, чого боiшся?» – Тодi що? – Пабло… – почала було я, але мама мене перебила: – Його звати Павло! – Павло… – Дядько Павло, якщо вже ти не хочеш називати його батьком, – знову перебила мама. І тут мене понесло: – Батько, кажеш?! Татко нiколи на мене руки не пiдняв! Я була для нього найкращою! А цей… Я не впала, мамо! Це все твiй Пабло! Так, Пабло, навiть Падло, це iм’я бiльше йому пасуе! Вiн швиргнув мене об стiнку, як щеня! – Брешеш! – зблiдла мама й загукала: – Пашо! Пашо, iди сюди! З маминоi спальнi почувся скрип пружин: то Падло злазив з лiжка. – Це правда? – спитала мама, показуючи довгим iнтелiгентним, якимось дивом не загрубiлим вiд щоденноi важкоi працi пальцем на мого лоба. Очi в Пабло забiгали, як маятник у старовинному годиннику: туди-сюди, туди-сюди. – Не розумiю, про що це ви? – сонним голосом промовив вiн, а очi продовжували бiгати. – Юля каже, що ти ii вдарив. – Заламав руки й швиргонув об стiнку! – з викликом пiдтвердила я. – Я? – дуже природно здивувався Пабло. – Марiчко, та вона що завгодно нагородить, аби оббрехати мене перед тобою. Юлечка мене ненавидить, i ти це знаеш, – скорботно додав вiн. Мама задумалась. У моiй головi промайнуло: невже вона повiрить цьому забродi, а не менi – рiднiй дочцi? Я ж нiколи iй не брехала! Мовчала – так, але не брехала! – Покажи руки! – раптом скомандувала мама. Я мовчки витягла перед собою руки, ще не розумiючи, для чого це iй. Мама уважно розглядала моi блiдi руки. – Заламав, кажеш? – спитала вона. – А де ж синцi? – Якi синцi? – спочатку не зрозумiла я. – Мамо, на менi нiколи не бувае синцiв, i ти це знаеш! Примха природи чи патологiя – хтозна, та синцi на моему блiдому тiлi не залишалися нiколи. Хiба що, як жартувала Свiтланка, трактором переiхати. Мама лише стенула плечима. Вона менi не повiрила! Я запримiтила переможний блиск в очах Пабло, i менi захотiлося його задушити. Та я лише зцiпила зуби й пообiцяла собi: колись останне слово буде за мною. З того дня менi стало зрозумiло: що б Пабло не робив, мама завжди буде на його боцi. І тодi я дала собi ще одну обiцянку: моi дiти будуть для мене завжди на першому мiсцi. Пабло став одноосiбним господарем у нашому домi. Вiн перестав зважати на маму, бо знав, що вона повнiстю в його владi. Почав приходити додому дуже пiзно й дуже п’яним. Потiм став пропадати надовго: тиждень, два, мiсяць. Час, коли його не було вдома, я благословляла, бо вiд п’яного Пабло не було спокою. Вiн улаштовував такi страшнi дебошi, що сусiди збiгалися перевiрити, чи ми живi. Мама вiдправляла iх зi словами: – Чого припхалися, очi вирячили? Муж та жона – одна сатана, чули? Тулiть звiдси, самi розберемося. – Дiтей хоч вiддай, хай спокiйно нiч посплять! – казала тiтка Галя, наша сусiдка лiворуч. – У дiтей своя хата е! Нема чого по сусiдах тинятися! Бувало, ми зi Свiтланкою всю нiч не могли зiмкнути очей: боялися, що Пабло вб’е маму, а потiм прийде по нас. З кухнi долинали його п’янi незв’язнi крики, дзенькiт битого посуду, гепалися об стiну стiльчики й табуретки, цiлих серед них i так майже не залишилося. Свiтланка, тремтячи, тулилася до мене. – Юлiко, Юлiко! – шепотiла вона. – Що нам робити? Якщо вiн маму вбиватиме? – Ми не дозволимо йому! – упевнено вiдповiдала я, хоча нiякоi впевненостi не мала. – Що ми можемо? – шепотiла сестра. – Ми ж малi… – Малi, але смiливi. Смiливiсть, кажуть, перемагае все. Насправдi я страшенно боялася. Пiт бридкими струмочками стiкав з-пiд пахв, ноги тремтiли, але я вартувала ночi пiд дверима своеi спальнi, аби в разi чого бiгти на допомогу матерi. Щоправда, пiсля одного випадку мама заборонила менi це робити. Пабло накрутив ii довге бiляве волосся собi на руку й хотiв ударити ii обличчям об стiл. Я побачила це в шпарину, яку лишила у дверях. Уявила, як мамине обличчя, таке рiдне, таке гарне, наче намальоване, через хвильку перетвориться на криваве мiсиво, i мене охопила лють. Не тямлячи, що роблю, я стрiмголов вискочила з кiмнати, наче кiшка, стрибнула Пабло на спину i впилась зубами у вухо. Вiн дико зойкнув i спробував мене скинути. Я ще мiцнiше стиснула щелепи. Мене нудило вiд бридкого запаху й смаку його поганоi кровi. Та головне – вiн вiдпустив маму. Пабло, наче дзига, почав крутитися навколо себе, намагаючись скинути мене додолу. Але я мiцно трималася. – Юлю, вiдпусти його! – раптом наказала мама, та я, заслiплена люттю, не збиралася цього робити. – Вiдпусти його, кажу! – закричала мама й почала вiдривати мене вiд Пабловоi спини. Вiдiрвала. Разом з добрим шматком мочки його вуха. Я виплюнула скривавлений шматок на пiдлогу, i мене знудило. Пабло ж дико заревiв, схопившись за вухо, що фонтанувало кров’ю, i кинувся з хати. Ми, дякувати богу, не бачили його з мiсяць. Мама почала заходжати до його сестри, сподiваючись, що Пабло там з’явиться, але цього не сталося. Одного разу Танька, явно повторюючи слова матерi, процiдила крiзь зуби: – Ходить, як мара… Слова не дочекаешся вiд неi. Сидить, утупившись в одну точку… Навiжена, несповна розуму. Я спочатку не зрозумiла, про кого це. Потiм дiйшло: про мою маму. Захотiлося натовкти Таньцi пику! Але ж хiба за правду б’ють? – Стули пельку, – тiльки й сказала. Я не розумiла матерi. Чому вона так побиваеться за цим покидьком? Що iй з нього? Нi допомоги по господарству, нi грошовоi пiдтримки, нi моральноi. Однi пиятики, скандали, бiйки. Йому потрiбна не сiм’я, а мiсце, де можна пересидiти до черговоi пригоди в життi, доки не з’явиться нова дурепа, яка його прихистить. Я це точно знала. Колись пiсля школи зайшла до Циганки й сказала: – Заберiть його назад! Вона спочатку здивувалась: – Кого? – потiм засмiялась: – Павлушу, чи шо? Та на чорта вiн менi здався? З дитинства сала за шкуру всiм заливав. Щастя, що спекалася. Тепер це ваша з матiнкою турбота, – засмiялася вона. – Ти… ти… – Я просто не знала, що сказати. – Не тикай менi, – прошипiла Циганка, – мала ще! Матiнка твоя сама його в дiм притягла, нехай тепер мае. Павло просив познайомити його з якоюсь удовицею – я познайомила. Далi не моя турбота. Передай матерi, аби перебiрливiшою була. І Циганка виштовхала мене за дверi. Отже, таки моя правда: Пабло мамi пiдсунули. Як блохасте щеня пiд дверi. Тiльки вiн був не щеням, а смердючим тхором. Господи, чому вона тримаеться за нього? Чому саме вiн, а не хтось iнший? Нiчого не розумiю в дорослому життi… Пабло явився через мiсяць. Худий, брудний, з мутними пiсля багатотижневого пияцтва очима. Мовчки зайшов до хати, не звернувши уваги нi на маму, що сяяла вiд радостi, нi на застиглих вiд страху мене та Свiтланку. Вiн мовчки швиргонув на пiдлогу спортивну сумку з написом «Адiдас» i пiшов до спальнi. Пiсля нього у вiтальнi ще довго висiв запах перегару, такий мiцний, що хоч вiшайся. Я подивилася на маму. У ii очах мерехтiла сумiш здивування, радостi, образи та болю. «Що, мамо, – хотiлося сказати менi, – дочекалася щастя в дiм? Такого ти хотiла? Вiн показав тобi свiт, звiльнив вiд тяжкоi працi? Ти ще й на горiлку йому заробляеш…» Та я промовчала. Мама глянула на нас спiдлоба, мовчки розвернулась i пiшла до великоi кiмнати, яку ми називали залою. Останнiм часом вона часто замикалася там i годинами нерухомо сидiла на диванi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Через напiвпрозоре скло мамина постать здавалася розмитою, i вiд того робилося лячно. Я нещодавно перечитала мiфи Давньоi Грецii, особливо мене вразила iсторiя про Нiобею, яка вихвалялася тим, що в неi дiтей бiльше, анiж у богинi Лето. Мстива богиня, точнiше, ii дiти з лука перестрiляли всiх дiтей Нiобеi, i та з горя перетворилася на камiнь. Менi здавалося, що мама теж перетворюеться на камiнь. Уперше, коли я години зо двi спостерiгала скорботно застиглу маму, не на жарт перелякалася – боялася, що вона помре вiд смутку. Було лячно заходити до неi в кiмнату, але страх ii втратити перемiг. Я рвучко вiдчинила дверi й увiрвалася до зали. – Мамо! – залементувала з порога. Вона здригнулася вiд несподiванки, довго вдивлялася в мене, наче не впiзнаючи. – Чого тобi? – нарештi спитала. – Я думала… думала… – непевно почала я, – що ти померла… Мама здивовано вигнула брови. – Коли надумаю померти, – сказала вона, – повiдомлю тебе заздалегiдь. У письмовому виглядi. А зараз тули звiдси, менi потрiбно побути однiй, подумати. У цьому була вся мама. Вона замикала свою душу на стонадцять замкiв i нiкого туди не пускала. Їi мовчання – засмучене, стражденне чи презирливе – було страшнiшим за звуки найсильнiшого вибуху. Менi так хотiлося, щоб вона зi мою поговорила: пожалiлася, поплакала, просто пояснила, що е рушiйною силою ii вчинкiв i цiеi незбагненноi для мене прив’язаностi до Пабло. Може, я б зрозумiла. Та вона вiдгороджувалася мовчанням, i це менi болiло. Інодi я заздрила Свiтланцi. Якби вона народилася старшою, я б ховалася за ii спину й дивилася звiдти на свiт сповненими довiри блакитними очима. Та потiм менi ставало соромно. Мабуть, у Свiтланки вистачило б сили це винести. Мама не розумiла або не хотiла розумiти: те, що переживае вона, позначаеться на ii дiтях. Але Свiтланка була трохи вiдгороджена моею любов’ю вiд непотребства, яке коiлося в нашiй сiм’i. Того дня, коли Пабло повернувся пiсля мiсячноi вiдсутностi й завалився спати, мов i не було нiчого, мама знову замкнулася в кiмнатi. Вона сидiла там аж до самого вечора. Потрiбно було годувати птицю, свиней. Я б упоралася сама, та не вмiла доiти козу Бiлку. Нiкого, крiм мами, вона до себе не пiдпускала. Бiлка тiльки окотилася, i ii потрiбно було ретельно здоювати, аби не виник мастит. Я довго товклася бiля кiмнати, де зачинилася мама, не наважуючись зайти. З хлiва долинало несамовите мекання Бiлки. Вона була твариною дисциплiнованою i чекала, що свою порцiю уваги дiстане вчасно. Нарештi, коли я наважилася вiдчинити дверi маминоi кiмнати, зi спальнi навпроти вивалився Пабло. Вiн, проспавши добрих годин шiсть, досi лишався п’яним, судячи з мутного погляду. «Господи, – подумала я, – це ж скiльки потрiбно було пити, щоб дiйти до такого стану?!» Пабло скляними, якимись аж мертвими вiд горiлки очима обвiв нас iз мамою. Менi здалося, що вiн нiчого не бачить. Раптом Пабло розстiбнув штани, витяг з них свое хазяйство й почав сцяти. Просто у вiтальнi, на мiй улюблений плетений яскравий килимок, який тiтка Ірина подарувала менi минулого року на день народження. Мамi я сказала, нiби сама сплела його в школi на трудовому навчаннi. Я дивилась, як жовтий смердючий струмiнь ллеться на килим, по якому я любила товктися босими ногами, нiби вiдчуваючи тiтчине тепло, i мене переповнювала лють. До горла пiдступала нудота. Я намагалася стримати напад блювоти й не змогла. Мама, яка до цього зачаровано дивилася на Пабло, розвернулася до мене. Я, мабуть, тодi була дуже гидка: iз червоним обличчям, виряченими вiд натуги очима, з патьоками блювоти на сукнi та ногах. На маминому обличчi ясно читалася вiдраза. – Прибереш усе, – тiльки й сказала вона, узяла Пабло пiд руку й повела назад до спальнi. Це був край. Крапка. На мить я зненавидiла матiр. Я, ii дитина, плоть вiд плотi, кров вiд кровi, iй гидка, а цей… з виваленим пiсюном, рiдний? Чому? Чому так? Де справедливiсть? Чому рiдна мати мене не любить? Хiба так повинно бути? Чи, може, любить, але по-своему, як умiе? Цiкава любов. Ненавиджу!!! Я прибрала все. Гидуючи взяти улюблений килимок руками, схопила обценьками i, винiсши на город, спалила. Менi ще довго смердiло в хатi сечею i маминим презирством. Я остаточно впевнилася: що б Пабло не робив, вiн завжди буде виправданий. Мама його любить. Не зрозумiло за що, але факт лишаеться фактом. «Колись настане день, – iнколи думала й тiшилася цим, – i я тобi помщуся, триклятий Пабло. За все». А поки вирiшила мовчати. І вичiкувати. Роман Романа в нашому селi боялися, казали, що вiн «уголовник». Останнi 12 рокiв вiн не з’являвся вдома, хоча тут жила його стара мати Надiя, доглядати за якою не було кому. Дочка баби Надi вийшла замiж за вiйськового й опинилася десь аж на краю географii. У рiдне село навiдувалася рiдко. Роман був здоровенним, як ведмiдь, з довгою, мов лопата, бородою. – Бороду вiдростив, теж менi, батюшка, – шепотiлися бабцi на лавках, боязко дивлячись услiд Роману. Вiн же чемно вiтався, проходячи повз них, навiть капелюх знiмав. – Ти ба, ввiчливий який, – не йнялося старим, – останнiй строк, кажуть, за вбивство вiдсидiв. Бiдна Надя! Хiба такого сина хотiла зростити? – промовила Прокопiвна, наша дальня сусiдка. Мене дуже зацiкавила iнформацiя про те, що Роман вiдсидiв за вбивство, тому я зупинилася бiля бабць (саме зi школи верталася) i вдала, нiби в мене розв’язалася шнурiвка на черевику. – Та й таке ж! – зiтхнула стара Самайдиха, вони з Прокопiвною були подругами ще з вiйни. – Вродився, наче бубликова туча, – нi сну, нi спокою. У кого тiльки такий? Прокопiвно, вiн уперше за що вiдсидiв? – За бiйку, – вiдповiла та, – головихиного сина покалiчив, той до кiнця життя тепер з паличкою ходитиме. – Було дiло, – пiдтвердила Самайдиха, – головеня те, канешно, було гiмно добряче… – Чого було? – здивувалася Прокопiвна. – І зараз воно таке е. То вже натура, ii нiчим не виб’еш. – Та й таке ж… – А далi пiшло-поiхало: розбiй, крадiжки. Кажуть, цими… ну, як iх? Що люди вiд них дурiють? – Наркотиками? – Еге ж, – пiдтвердила Прокопiвна, – не гребував. Прокопiвна нарештi запримiтила мене. – Ану киш звiдси! – замахнулася костуром. – Вуха розвiсила й слуха! Мала ще! Я вiдскочила. Прокопiвна була бабцею суворою, могла й загилити. Роман мене дуже зацiкавив. Я його майже не пам’ятала, хоча жив вiн з матiр’ю через вулицю вiд нашоi хати. Роман загримiв до в’язницi востанне, коли менi було рокiв п’ять, а то й менше. Лишень мама iнколи, коли бувала зовсiм не в гуморi, погрожувала: – Дивись, добалакаешся – Романовi вiддам! Як iз в’язницi вернеться, то тебе виховае! Для мене малоi вiн був кимось на кшталт бабая. Я боялася того невiдомого Романа не менше, анiж маминого мовчання. Доки не з’явився Пабло. Тепер я найбiльше страшилася його. Вiн останнiм часом геть з’iхав з рейок. Пив щодня. Напивався до нелюдськоi подоби. Увечерi додому з роботи (Пабло влаштувався екскаваторником у районному «Благоустроi») приiздив звiр. Я пiдозрювала, що Пабло напиваеться, бо… боiться мене. Вiн був тхором, з тих людей, якi смiливi лише зi слабшими. Я була слабшою за Пабло, але тiльки фiзично. Пiсля того випадку з вiдкушеним вухом вiн почав дивитися на мене, мов на породження пекла. Будучи тверезим, нiколи не чiпав, лише недобре зирив спiдлоба. Та тверезим бував рiдко. Напиваючись, перетворювався на чудовисько й тодi не боявся нiкого й нiчого. Щовечора ми зi Свiтланкою бралися гадати, де цього разу ночуватимемо: удома чи в сусiдiв. Я боялася залишати маму один на один з очманiлим i озвiрiлим Пабло. Тому часто, коли вона вiдправляла нас ночувати до самотньоi сусiдки тiтки Настi, чатувала пiд вiкнами. – Ой, дитино, – хитала головою тiтка Настя, коли я поночi вибиралася з ii хати, – куди ти проти глупоi ночi? Хiба то дiло – дитинi таке бачити? Господи, Господи, що коiться… – Нiчого, тiтко Насте, – вiдповiдала я, – як зовсiм непереливки буде, я по дядька Сергiя збiгаю. Чатуючи пiд вiкнами рiдноi домiвки, я наслухалася багато цiкавого. Зазвичай розмова зводилася до одного. – Прибери з хати свою сучку малолiтню, – казав Пабло. Про мене, звiсно. – Вона моя донька, – вiдповiдала мама, – це ii дiм. – А де мiй дiм?! – репетував Пабло. – Нема. Нема-а-а-а-а… – переходив вiн на п’яне виття. – Нiкому не потрiбен. Просив тебе: ходiмо розпишемося, – чутно, як Пабло грюкае кулачиськом по столу, аж чашки пiдстрибують, – не хочеш… Знову почувся дзенькiт посуду. То летiли об стiну тарiлки. – Ой, – починав сюсюкати Пабло, наче пришелепкувате дитя, – летючi тарiлочки. Знову дзенькiт. Уламки порцеляни летiли аж у вiкно. Дуже скоро в нашому домi не залишилося жодноi цiлоi тарiлки чи чашки, окрiм металевих. Та й тi були погнутi. Далi в хiд пiшли меблi. Пабло трощив усе, що траплялося пiд руку. – Звiрюка твоя малолiтня менi спокiйно жити не дае! – валував Пабло. – Витрiщиться отими очиськами й дивиться, як… – Вiн не мiг дiбрати слова. – Забери ii геть, бо приб’ю! І тебе приб’ю, i тихоню вашу Светку! Усiх порiшу! Життя менi спаскудили!!! Суки!!! А надумаеш мене позбутися, – Пабло хапав маму, наче кошеня, i я завмирала з остраху, – живцем у землю закопаю. Усiх! Об стiну вже летiла мама, зачiпаючи меблi. Я хотiла бiгти на допомогу, але боялася ii гнiву. Одного разу, коли я вскочила до хати, вона закричала: – Іди звiдсiль! Ще й за тебе боятися! Пабло тодi якимось дивом не помiтив мене й не зрозумiв, до кого мама зверталася, бо таким був п’яним. Наша кухня, а згодом i вiтальня, були розтрощеними, наче пiсля вiйни. І мама, яка була такою акуратисткою, так пильнувала, аби в домi було чисто, зi смаком i до ладу, це терпiла. Нi, я не могла того збагнути! Десь пiд ранок мамi – не знаю вже, якими правдами й неправдами, – вдавалося втихомирити Пабло й вкласти спати. Мабуть, вiн просто вибивався iз сил. І от дивина: якщо Пабло потрiбно було на роботу, через кiлька годин вiн прокидався свiжим, як огiрочок. Невинними очима дивився на розтрощену кухню, клявся-божився мамi, що то було востанне, i iхав собi. Коли ж вiн мав лишитися вдома, бо працював позмiнно, спав до вечора. Увечерi починалося знову. Здоров’я Пабло мав воляче, мiг пити дiжками. А мама марнiла щодень. Куди подiлася ii краса? Вона постарiла рокiв на десять, пiд очима й бiля вуст залягли зморшки. Бiляве волосся посрiблила сивина. «Мамо, – хотiлося сказати менi, – дав вiн тобi краще життя?» Але це вже було б як добивати лежачого. …Одного разу, коли мама, як зазвичай, зачинилась у залi, доки Пабло спав, я не витримала. Зайшла до неi i, дивлячись в очi, навколо яких, мов ями, залягли тiнi пiсля черговоi безсонноi ночi, попросила: – Мамо! Виженiмо його! – Вiн нас живцем у землю закопае, – утомлено сказала вона. – Кого ти боiшся, – спалахнула я, – тхора отого? Вiн смiливий, тiльки коли слабшi перед ним. Чому ти його терпиш? За що? Вiн нiчого, крiм горя, не принiс нi тобi, нi нам. Мамо, я тебе не розумiю. – Мала ще, щоб зрозумiти, – шикнула вона. – Я попрошу дядька Сергiя, – гнула свое, – вiн допоможе нам витурити його раз i назавжди! Це була помилка. Не потрiбно було згадувати дядька. Мама так i не змогла пробачити й прийняти таткову рiдню, хоча я особисто нiякоi вини з iхнього боку не бачила. – Геть звiдси! – вказала мама на дверi. – Не втручайся в дорослi справи. Ще раз згадаеш про дядька – вiдлупцюю власноруч. Мое життя, сама в ньому розберуся. – Але ж ми зi Свiтланкою – теж частина твого життя! – закричала я. – Так, мамо?! Вона нiчого не вiдказала. – Мовчиш, мамо… Мовчи. Слово честi, я знайду можливiсть його спекатися! Я вискочила iз зали й розридалася. Не плакала так нi до того, нi пiсля. Не вмiла. Але сльози принесли полегшення. Так ми й жили – у щоденному страху. Я помiтила, що в мене, як у староi, почали тремтiти руки. Пабло допивався до «бiлочки». З маминого тiла не сходили синцi, а ми зi Свiтланкою фактично поселилися в тiтки Настi. Вона була рада нашiй присутностi, бо не мала нi дiтей, нi чоловiка. Час вiд часу я чула, як тiтка, готуючи обiд, бубонiла собi пiд нiс: – Хiба ж не знайдеться на нього управи? Навiть не законний чоловiк вiн iй. Дiти бiднi… Надивилися-натерпiлися. Я б такого вже отруiла давно. Заради дiтей. Хiба то мислимо – по чужих людях кочувати при рiднiй матерi? Не знаю… Менi пiсля тих слiв хотiлося плакати, та я трималася. Кого було жаль, то це Свiтланки. Вона нiби й не дуже страждала вiд того, що вiдбувалося в нашому життi, бо я намагалася, як умiла, ii оберiгати. Та часом думала: невже вона виросте з усвiдомленням того, що жити в сусiдiв – норма, не бачити матерi тижнями – норма? А я? Якою виросту я? Може, я вже виросла й для мене таке життя – теж норма? Невже в усьому свiтi нема до кого звернутися по допомогу? Ми й далi житимемо, тремтячи вiд кожного голосного звуку? І моi думки знову поверталися до Романа. Того самого «уголовника», яким у дитинствi лякала мене мама. Я давно помiтила, з якою цiкавiстю вiн на мене поглядае. Менi було лише 16, та виглядала я значно старшою. І зовнi ставала дуже схожою на маму. – Як з ока випала! – плескала в долонi тiтка Настя. – Гарна, аж заслiплюеш! Я зазвичай нiяковiла, бо не звикла чути на свою адресу добрих слiв. І було чого: росла вiдлюдькуватою, грубуватою, небагатослiвною, на моему обличчi рiдко з’являлась усмiшка, будь-яке зауваження, навiть найдрiбнiше, сприймала в штики. Та хлопцi, особливо старшокласники, залицялися, i навiть дорослi чоловiки проводжали поглядами. Мабуть, було в менi те, що в мамi: за холодною зовнiшнiстю нуртували пристрастi. Знав би хто, якi думки кружляли в моiй головi! Менi хотiлося вбити Пабло, встромити нiж йому просто в горлянку й дивитися, як звiдти фонтаном струменить гаряча червона кров. Мила дiвчина, чи не так? Та не була впевнена, що на це в мене вистачить моральних сил. Тут би став у пригодi Роман. Хiба про нього не казали: такому вбити людину – що комара пристукнути? Я почала думати над тим, як вмовити Романа на злочин. Хiба захоче? Вiн тiльки вiдсидiв, кажуть. Куди дiвати труп Пабло, якщо все ж Роман згодиться? Що я буду йому за це винна? Крiм самоi себе, у мене бiльше нiчого немае… Вiд думки про те, що, можливо, свое тiло доведеться вiддати «уголовниковi», робилося зле. Але ж i далi так жити було просто неможливо! Інколи я мрiяла про те, що Пабло вп’еться i захлинеться власним блювотинням. У селi таке сталося з одним алкоголiком. Але Пабло мав воляче здоров’я i неймовiрне везiння. Бувало, приiжджав додому на своему екскаваторi й просто випадав з кабiни, не в силах iти далi. Узимку вiн мiг би запросто замерзнути й звiльнити нас вiд своеi присутностi, та мама тягла його в хату. Я почала придивлятися до Романа. Поверталася зi школи через його вулицю, роблячи невелике коло. Саме була осiнь, i Роман часто працював на городi: прибирав, палив смiття. Зовнi вiн був не таким уже страшним. Чоловiк як чоловiк, тiльки здоровенний, як ведмiдь, та ще борода ця… Довго я проходила повз Романа, не наважуючись вiдкрито на нього глянути. Вiн же завжди вiтався, проводжаючи мене поглядом. Чи довго б я ходила так, не знаю… Одного вечора мама, яка саме лiпила вареники й була веселою, бо Пабло якимось дивом повернувся з роботи тверезим, сказала: – Юлю, ми з Павлом вирiшили, що ти вступатимеш цього року. – Куди вступатиму? – не зрозумiла я. – Я ж тiльки 10-й клас закiнчу. 11-й ще попереду. – Вiзьмеш документи за дев’ятий клас i вступиш, куди тобi подобаеться, – роздратовано кинула мама. – А куди менi подобаеться? – тупо перепитала я. – Не знаю! – гаркнула вона. Я помiтила, як у Пабло переможно сяйнули очi. Його iдея, погань така. Здихатися мене вирiшив. І буде кум королю i сват мiнiстру. Правду кажучи, я була не проти поiхати деiнде iз цiеi хати, хоч свiт за очi. Та в мене була Свiтланка. Хiба я могла кинути дитину на цього… покидька. – Нi! – твердо сказала я. – Так! – сказала мама. – Не обговорюеться. Матимеш спецiальнiсть через рiк. Не сидiтимеш менi на шиi. Я зрозумiла, що сперечатися немае сенсу. Уночi довго не могла заснути й думала над тим, що робитиму далi. Свiтланку однозначно не можна лишати на Пабло. І навiть на маму. Сестра нiжна й тендiтна. Наше «чудове» життя витримувала лише тому, що я була поруч. Як мене не буде, вони ii зламають. Пабло – навмисно. Мама – тому що така ii натура. Що ж робити? До ранку я твердо вирiшила йти до Романа. Хай прибере покидька Пабло з нашого життя. Назавжди. Цiна не мае значення. Повертаючись пiсля школи, я знову навмисно попленталася через Романову вулицю. Ішла повiльно, ледве пересуваючи ноги. Мала твердий намiр сьогоднi заговорити з чоловiком, але страшилася, вiдтягувала момент. «Що я йому скажу? – проносилися в головi думки. – Драсте, я ваша сусiдка через вулицю. Убийте, будь ласка, мого вiтчима, труп десь зарийте, а я вам за це вiддамся. Подумае, що я несповна розуму. І правильно! Як же вчинити?» Того дня я так нiчого й не придумала, та й Романа на городi не застала. Зiтхнула з полегшенням, хоч i соромно було за свое боягузтво. Уночi знову не могла заснути. Верзлися якiсь волохатi руки, що нагадували ручиська Пабло. Вони тяглися до Свiтланчиного горла. Бiдна дiвчинка з острахом задкувала, доки не вперлася в стiнку, i руки почали ii душити. Я ж стояла, нiби хто ноги прибив до пiдлоги, i не могла зрушити, як не намагалась. Прокинулася мокра – сорочку хоч викручуй. На годиннику пiв на дванадцяту. Простягла руку, аби впевнитися, що сестра спить поруч. Намацала Свiтланку (ми спали в одному лiжку), та щось сонно пробурмотiла у вiдповiдь. Я пiднялась i пiдiйшла до вiкна. У кiмнатi, яку заливало примарне мiсячне свiтло, було прохолодно. Дуже скоро я замерзла в мокрiй сорочцi. Думки були про те саме – як далi бути? Я заздрила однокласницям, якi теревенили про хлопцiв, ходили на дискотеки, весело хихотiли по закутках, малювали материними помадами губи. Мене ж хвилювали зовсiм iншi питання. Наприклад, як «пiдписати» людину на вбивство. І поговорити нi з ким. Та хiба таким з кимось подiлишся? Хiба зi Свiтланкою? Нi, навiщо таким обтяжувати дитину. Раптом, нiби вiдчувши, що я про неi думаю, Свiтланка схопилася з лiжка. – Юлiко, Юлiко!!! – несамовито закричала вона. Я кинулася до сестри: – Ну чого ти, Свiтланко? Я тут, тут! Сестра, нiби снiп, знову впала на лiжко. Очi в неi були заплющенi, i я зрозумiла, що вона говорить крiзь сон. Страх не покидав ii навiть увi снi. Ще один доказ того, що потрiбно дiяти, i дiяти рiшуче. Вирiшила: iду до Романа. Просто зараз. Одягла своi звичнi штани й товстий светр. Передумала. Натягла на себе Свiтланчину спiдницю, яка була закоротка й вузькувата, ледве влiзла в ii кофтинку з тонкоi трикотажноi тканини, яка облягала мене, як друга шкiра. Свiтланка, хоч i була молодшою на чотири роки, скоро обiцяла наздогнати мене в зростi. Ми взагалi були дiвчатами досить високими, а ще схожими одна на одну, мов близнючки. І на маму також. В одному домi жили три копii. Пабло було чого бiситися. Так-сяк натягнувши Свiтланчину одежу, я заглянула в люстро. Хоч i було темно, та розгледiла, що вигляд маю, як отi дiвки з порножурналiв, якi колись менi показувала Циганчина Танька. Тим краще. Власне, тим я й збиралася платити Роману. Навряд чи вiн знае, що менi лише 16. Хоча як не дурний, то здогадаеться, звiсно, що я неповнолiтня. А може, вiн дурний? Або йому начхати? Тим бiльше, я не збираюся подавати на нього позов за згвалтування. Якомога тихiше я вибралася з хати. П’яний Пабло спав. Мама чатувала його сон. Якщо раптом Свiтланка знову прокинеться i почне кликати мене на весь голос, буде непереливки, але вже як буде. Дорога до Романовоi хати пролягала через кладовище. Удень воно виглядало дуже мирним i навiть гарним у розмаiттi осiннiх барв. Зараз же, у непевному мiсячному свiтлi, було моторошним i загадковим. Дiйшовши до рогу, за яким починався цвинтар, я нерiшуче спинилася. А що, як на могилах справдi повно нечистi, про яку в казках розповiдають i страшнi iсторii пишуть? Чорна кiстлява рука вхопить мене зараз за ногу… Легко говорити «Не бiйтеся мертвих, бiйтеся живих» тому, хто вночi на цвинтарi не опинявся. Я вже хотiла вертатися назад, але тут згадала несамовитий зойк Свiтланки й, замруживши очi, кулею кинулася через кладовище. Пробiгла повз нього за мить, хоча менi вона здавалася вiчнiстю. Клята спiдниця вповiльнювала рухи, а тiсна кофтинка не давала дихати. Я ледве вiдхекалася. Пiдiйшовши до Романовоi хати, я раптом подумала: а якщо хату зараз вiдкрие баба Надя? Як я iй поясню, що роблю тут серед ночi, та ще й так одягнена? У старих людей сон чутливий. От дурна голова! Я ж навiть не знаю, на який бiк виходять вiкна його кiмнати! Я, переминаючись iз ноги на ногу, товклася бiля хвiртки. Аж раптом з-пiд горiха, який рiс трохи далi, почулося: – Чого мнешся? Іди сюди. Давно чекаю. Голос належав Роману. І я злякалася ще дужче. «Що я роблю?» – промайнуло в головi. Приперлася до майже незнайомого чоловiка з абсолютно божевiльною пропозицiею, одягнена, як повiя. На що ти сподiваешся? Що вiн просто зараз одним махом тупого чи гострого предмета вирiшить усi твоi проблеми? З якого переляку? Ідiотка! Я вже розвернулася, щоб тiкати свiт за очi, але Роман повторив: – Не бiйся. Іди сюди, кажу. Було в його голосi щось таке, що примусило мене пiдкоритися. Я несмiливо наблизилась. – Сiдай. – Роман указав на мiсце бiля себе. Я стояла, не зрушивши з мiсця. – Якщо не побоялася прийти до мене серед ночi, чому боiшся присiсти? – У його голосi прозвучала насмiшка, але добра, не зла. Я, гордо задерши голову, аби не було помiтно страху, присiла на краечок лавки. Роман засмiявся. – Пiдсовуйся ближче, бо змерзнеш. Холодно вже. Дiйсно, було холодно. Я тiльки зараз це вiдчула. Поспiхом збираючись, забула одягти колготки, тож тепер свiтила голими ногами, як ота потороча. Роман раптом зняв iз себе куртку й постелив на лавцi. – Сiдай, кажу. Вирядилася, прости господи. Я всiлася на куртку, присунувшись ближче до чоловiка. Мовчала. І Роман мовчав. Раптом вiдчула, що вiд нього йде неймовiрне тепло. Стало гаряче i… спокiйно. Вiд його тепла й пережитого хвилювання мене почало хилити в сон. – Не спи, – усмiхнувся Роман, – замерзнеш. Голос у нього був дуже приемний: низький, густий, теплий, як вiн сам. Це було справжне людське тепло, якого я у своему життi не зустрiчала. Не таку, ой, не таку енергiю мае випромiнювати майже казковий злодiй, яким лякали в селi малих дiтей. Менi захотiлося, мов кошенятi, скрутитися клубочком i притулитися до його грудей. Колись я так тулилася до татка. Бажання було таким сильним, що я ледве стримувалась. – Та пригортайся вже, дитя, – раптом, наче вгадавши моi думки, сказав Роман i розвiв руки, аби прийняти мене в обiйми. Та я не наважилася зробити й кроку. Була не навчена приймати нi добро, нi ласку. Я вмiла лише шкiритися i захищатися. Тодi Роман сам обiйняв мене своiми великими, сильними, теплими руками. І тут я зробила те, чого нiколи не робила при чужих людях, – заплакала. Просто розридалась. Аж доки не почало перехоплювати подих i клята тiсна кофтина на грудях не зробилася мокрою, як хлющ. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66773693&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.