Повелителька лiхтарiв Олена Волинська Зора, дiвчина-ромка, приiздить до Федорiвки, щоб дiзнатися, чому загинула ii сестра Гiлi. Напередоднi Гiлi хотiла вiдшукати й застерегти людину, на чиiй долонi вона побачила лихий знак. Шукаючи правди, Зора знайомиться з Василем, мiсцевим майстром лозоплетiння. І розумiе, що iхня зустрiч – знак долi. Чи це було кохання? Хто знае. Заради Зори Василь скоiв злочин, тим самим перекресливши власне майбутне. Через сiм рокiв, повернувшись iз в’язницi, чоловiк намагаеться позбутися минулого й почати нове життя. Але випадкова свiтлина зi староi газети змушуе Василя змiнити своi намiри. Вiн не зможе знайти спокiй, доки не дiзнаеться, яку таемницю забрала iз собою Гiлi. Що ж насправдi сталося з тiею, яка жартома називала себе повелителькою лiхтарiв? Олена Волинська Повелителька лiхтарiв Роздiл перший Рiвненька, колись вiдмiрена дбайливим оком господаря стежка, тепер зсунулась у бiк лiсу до закуйовджених заростей глоду. Шлях до села розмило безкiнечними дощами. «Цiеi весни прорвало небо», – зiтхаючи, бiдкалися люди на зупинцi – скособоченiй, накритiй дiрявим шифером, крiзь який у темну пору доби можна було милуватися зорями. Угорi, серед чорних хмар, кружляли круки. Зiрвавшись, вiтер гасав полем у несамовитому захватi, немов пiдштовхуючи одинокого подорожнього: «Поспiшай! Не встигнеш до зливи». Чи кольори перед грозою здавались iншими, якимись бляклими, чи минуло забагато часу, але Василь майже не впiзнавав рiдноi мiсцевостi. Лiс неначе змужнiв, розрiсся, усе бiльше налазячи на стежку й накриваючи ii гiллям i тiнями; поля ж здавалися необробленими та покинутими. Випалена трава вималювала на зеленому тлi темнi плями. Нерiвнi круги – вiдбитки тлiну. Лише Вершниця застигла в нiмому захватi. Усе та ж в’юнка змiйка блакитi перерiзала пагорб на двi рiвнi частини й зникала за биками пiдiрваного у военнi роки мосту. Дощовi хмари пiдганяли чоловiка до села, спонукали пришвидшувати кроки, якi й без того давалися йому з великими зусиллями. Василь ледь змушував себе рухатися вперед i переставляти налитi свинцем ноги. Вiн нiс додому тягар, який уже давно зiгнув йому плечi, скривив спину й осiв на днi душi гiрким осадом. Земля поволi вигиналася й тягнулась до сонця, утворюючи пагорб Надii. З цiею назвою мiсцевi пов’язували багато легенд, кожна з яких здавалася ще мiстичнiшою вiд iншоi. Здавна дiвчата у день лiтнього сонцестояння виглядали там своiх наречених. А хлопцi, зупинившись бiля пiднiжжя Надii та помiтивши кохану, подавали iй умовний знак. Тодi дiвчина збiгала з пагорба в обiйми свого судженого. Василь стомлено всмiхнувся, пригадавши, як багато рокiв тому ловив на цьому мiсцi свою Інну. Вона приклада ла до очей скельце, щоб краще його роздивитися, пускала сонячнi зайчики i щось весело щебетала. Сучасна, зовсiм не забобонна дiвчина несподiвано для нього вирiшила повторити старовинний обряд. У нього тодi вiд хвилювання тремтiли долонi. А раптом не впiймае? Ще осоромиться… Лише коли кохана опинилася в його руках, а пальцi юнака потонули в ii густому каштановому волоссi, вiн нарештi змiг полегшено видихнути: «Вдалося». На Іннi був вiнок iз польових квiтiв: волошки, маки, дрiбнi ромашки. «Кольоровi зловмисники» спричинили у Василя напад алергii. І це в найвiдповiдальнiшу мить, коли в його кишенi горiла, здавалось, надважка обручка, а слова нiяк не хотiли збиратися купи, щоб скластись у вiдшлiфовану безсонними ночами промову. Хлопець намагався говорити про кохання, родину та спiльне щасливе майбутне – i водночас стримувати напади чхання. Інна вiд смiху вже ледь не плакала. – Усе! Досить, – зглянувшись, врештi прошепотiла вона. І кинула вiнок у воду. – Вiрю кожному твоему слову. Тiльки пообiцяй не дарувати менi квiтiв. Бо мати чоловiка, який постiйно чхае, – це надто екзотично навiть для мене. Одразу за пагорбом розкинулось село. Згори воно здавалось акварельним малюнком iз дитячоi книжки. Подiбнi в юностi збирала Василева мати Дарина. Клеiла iх до альбому, мрiючи в майбутньому вiдтворити цi малюнки за допомогою пензлiв i фарби. Пiсля школи вона планувала вступити до художньоi академii, щоб присвятити свое життя мистецтву. Та не склалося. Сергiй, ii майбутнiй чоловiк i батько Василя, був старшим за неi. Вiн щойно повернувся з армii. Дiвчина його вiддано чекала, надсилаючи нареченому сповненi нiжностi листи та малюнки на краечках аркушiв. На кожному з них – рiдна Житомирщина, Федорiвка… лани, рiчка, млин. Сергiй вiдповiдав на них стриманими записками, якi важко було назвати повноцiнними листами: «У мене все добре. Не хвилюйся. Дякую, що не забуваеш». – Чи не пiд копiювальний папiр вiн iх пише? – нашiптувала на вухо Даринi ii старша сестра. «Чи любить вiн мене?» – стукотiло стривожене дiвоче серце. Але невдовзi страхи Дарини розвiяло вiтром. Сергiй забажав, щоб одразу пiсля шкiльного випуску своеi нареченоi вони побралися. Мовчазний романтик, який завжди виконував усi забаганки коханоi, але не любив говорити про своi почуття вголос, уперше виявив твердiсть характеру: – Ти поiдеш на навчання до чужого мiста, у тебе з’являться новi iнтереси. Навколо тебе ходитимуть iншi хлопцi, i ти мене забудеш. «Хiба я б змогла дивитися на iнших?» – тамувала в собi образу Дарина. Але iз Сергiем не сперечалася, бо дуже вже його любила. Вiдгуляли гучне весiлля. Федорiвцi вирвали у власних садках усi троянди; понадривали горлянки мiсцевi спiваки; витолочили всю траву в садку щасливi гостi, перетворивши його на iмпровiзований танцмайданчик; зламали вiз, на якому катали селом майбутню тещу. Батьки наречених закололи величезного кабана, годованого найситнiшими кормами, i кiлька молочних поросят. Столи прогиналися вiд наiдкiв, якi наприкiнцi свята довелося щедро розпихати по торбах дорогих родичiв. Молода дружина швидко завагiтнiла, тож було вже не до навчання. Починалося нове, ще мало зрозумiле для обох родинне життя. «Сiм’я важливiша», – вирiшила Дарина, заховавши до шухляд своi малюнки… Але чи подарований Богом талант не зникне з роками? Чи не затопчуть його життевi клопоти? Щойно тонкi пальцi Дарини торкалися олiвця, як на полотнах оживали чарiвнi свiти. Маючи вiльний час, вона годинами просиджувала зi своiми альбомами в садку пiд грушею. Обличчям жiнки тодi блукала така щаслива та вмиротворена усмiшка, що Сергiй забороняв усiм домашнiм турбувати дружину. А згодом придбав для неi мольберт. Змалечку Василь любив спостерiгати за тим, як малюе його мама. У такi моменти вона змiнювалась: здавалася зовсiм iншою, незнайомою йому жiнкою. Мудрою та захопленою – справжнiсiнькою чарiвницею. «Хiба iй може бути щось не до снаги, якщо вона вмiе створювати таку красу?» Ось тiльки здiбностей материних вiн не успадкував. І про це завжди дуже шкодував. «Не звiдти виросли руки», – жартував батько. Та бачачи, як засмучуеться хлопець, Сергiй клав свою велику теплу долоню йому на голову й казав: – Якщо немае в тебе таланту до малювання, значить, е до чогось iншого. Не може такого бути, щоб у людини не було жодного таланту. – А як же ж його знайти? – допитувався син. – Вiн сам тебе знайде. І зробить… – Зробить яким? – нетерпляче перебивав батька Василь. – Яким-яким – щасливим. Дарина завжди допомагала синовi зi шкiльними малюнками. Однокласники дивувались: у класi Василь малюе абияк, а з дому приносить справжнi картини. Проте мовчали. Знали, що якщо плескатимуть язиками, то не матимуть у кого списати математику чи пiдглянути твiр з лiтератури. Тим часом Євген Семенович, учитель образотворчого мистецтва, сприймаючи свою вчительську працю за тяжкий хрест, зовсiм не цiкавився тим, звiдки що береться. Ставив хлопцевi п’ятiрки й забирав його роботи для звiтних виставок. Інодi вони навiть посiдали призовi мiсця. Коли з областi надходили грамоти, Василь завжди iх вiддавав матерi. На ii прохання батько виготовляв для них дерев’янi рамки. І тодi грамоти займа ли почесне мiсце на стiнах вiтальнi, сусiдячи з iншими маминими картинами. Говорячи про свое захоплення, яке так i не стало справою ii життя, Дарина нiколи не засмучувалась. На ii обличчi лише з’являлася стримана ностальгiйна усмiшка. «Любий, я нi про що не шкодую», – не раз повторювала вона синовi. Проте хлопець почувався винним. Бачив, як люди реагують на картини його матерi, впiзнавав у iхнiх очах зацiкавленiсть. За iнших обставин його мати могла б продавати своi витвори не лише на мiсцевих ярмарках, де про неi майже нiхто не знав. Вона могла стати видатною художницею. І тодi ii картини мали б шанс потрапити до найкращих галерей свiту. Прошепотiвши едину вiдому йому молитву, Василь почав повiльно спускатися з пагорба. Його наздоганяли спогади. І зараз вони вже крокували поряд, тримаючи чоловiка попiд руки. Попереду – кособокий вказiвник iз назвою села. Як його свого часу не вирiвнювали, якi пiдпори не робили – бiдака продовжував хилитися лiворуч, до соняшникових полiв. За ним росли старi колгоспнi сади, якi саме готувалися до цвiту. Не злiчити, скiльки разiв вiн босоногим юнаком вилазив на покрученi стовбури дерев трусити яблука та збирав наприкiнцi лiта грушки-гнилички. Василь колись хотiв привчити до цього й Оксану, натомiсть Інна протестувала: «Для чого ця дикiсть? Базарне чистiше та краще!» За деревами бовванiв димар колишнього пивзаводу. Будiвля пiдприемства, яке ранiше забезпечувало роботою чоловiкiв i жiнок з навколишнiх сiл, повiльно занепадала, нiби полишена рiдними лiтня людина. Мiсце, яке зростило не одну династiю родин iз Федорiвки, тепер крiзь чагарники дивилося на свiт вибитими вiкнами. Тут працювали його дiд i батько. Ось тiльки для дiда завод справдi був життям, а для Василевого тата – усього лиш роботою, щоденним рутинним i не надто приемним обов’язком. Жив вiн iншим i для iншого… Василь, трохи зрiзавши шлях, наблизився до староi будiвлi ветаптеки. Оминув непiдвладну часовi кам’яну церкву, на подвiр’i якоi жваво працювала вiником бабуся в довгiй темнiй сукнi й картатiй хустинi. Чоловiк зупинився, приглядаючись. Невже це Мануiлiвна – перший голос хору? Ще одна легендарна особистiсть Федорiвки. У молодi роки вона працювала в сiльськiй радi та була запеклою атеiсткою. Завжди на ногах, постiйно в русi й при дiлi, жiнка збудувала дiм, вивела в люди дiтей i дочекалась онукiв. Аж раптом одного ранку Мануiлiвна просто не змогла звестися на ноги. Голова жiнки йшла обертом, свiт хитався, перед очима все пливло, наче на картинi, яка потрапила пiд зливу. Стурбованi рiднi повезли жiнку до лiкарiв, оплатили дороге обстеження. Та професори лише розвели руками. Смертельна хвороба зруйнувала органи Мануiлiвни. «Вона вже просто немае з чим жити», – винiс категоричний вирок один з лiкарiв. – То скiльки проживе наша матiр? Мiсяць, два? – допитувалися нажаханi дiти. – Та де там. Тижнi три… За лiченi днi Мануiлiвна спала з лиця, почорнiла. Де-не-де притрушене сивиною волосся зробилося молочно-бiлим i ламким. І стало випадати жмутами. Тiло жiнки постiйно нiмiло, втрачаючи чутливiсть. Вiд запаху iжi бiдолашну вивертало. До Федорiвки з’iхалися розкиданi по свiту родичi. На похорон. Уже складалися грошима, розподiляли обов’язки, подумки дiлили бабин спадок. На задньому дворi дому, пiд вишнею, темною тiнню лежала збита iз грубих дощок труна. Усi готувалися й чекали… Якось до Мануiлiвни завiтала Ганна – жiнка з церковного хору. Вони навчалися в одному класi та в юностi були добрими подругами. Але в дорослому вiцi iх якось роздiлили клопоти, розвело життя. Розпитавши недужу про самопочуття, Ганна дала iй скуштувати черству проскурку, запалила свiчку та помолилась бiля ii лiжка. Тодi подарувала маленьку кишенькову Бiблiю й порадила молитви, якi потрiбно завчити i повторювати щодня. – Навiщо менi все це? – бiдкалася хвора. – Я вже однаково однiею ногою на тому свiтi… – Ой, не кажiть, Орисю! Нарiкати на долю – великий грiх. Нiхто не знае наперед свiй життевий шлях. Це Божа мудрiсть. Хiба ж ви не маете для кого жити? Молiться та вiрте. Кожен отримуе по своiй вiрi. Щось у словах Ганни зачепило Мануiлiвну. Можливо, упевненiсть, з якою вони були сказанi. Жiнка застогнала, потяглася до журнального столика, взяла книжку й розгорнула на закладенiй сплетеною iз шовковоi стрiчки косою сторiнцi. Лiтери були дрiбнi, нiби мак. Та й перед очима старенькоi стояв суцiльний туман. Хiба ж крiзь нього щось розгледиш? Але вона надягла окуляри, що залишилися вiд покiйного чоловiка, i почала читати, вгадуючи половину слiв по нечiтких обрисах. Читаючи Святе Письмо, намагалася вiрити у свое видужання. Минали днi, а старенька все не помирала. Вiдлiтали у вирiй журавлi, один за одним роз’iжджалися родичi, яких кликали далекi краi та невiдкладнi справи. На щоках Мануiлiвни поволi розквiтав рум’янець, вона вже самотужки пiдводилась iз лiжка, але слабкi ноги все ще пiдкошувались i тремтiли. А коли до столицi вiд’iжджав останнiй племiнник, здiйнявши автiвкою сiру куряву на давно не зрошенiй дощами дорозi, баба вперше за останнiй мiсяць вийшла на ганок. Стискаючи в кишенi молитовник, вона впевнено прошепотiла слово, яке повторювала наче «Отче наш»: – Житиму. Їi одужання стало справжньою сенсацiею в селi. Думки мешканцiв Федорiвки вкотре роздiлилися. Однi вважали зцiлення Мануiлiвни дивом, а бабу – мало не святою. Бiгали до неi по поради й просили молитися за своiх рiдних. Іншi ж лише iронiчно посмiхалися: «Старе поколiння мiцнiше за наше, яке непритомнiе вже вiд одного чхання. А лiкарi просто поставили жiнцi помилковий дiагноз». Небо темнiло, хмурилося. Починало накрапати. Василь зупинився бiля стовбура молодоi сосни, що лежав бiля дороги. Легкий весняний дощ посилив запах свiжозрiзаноi деревини. Чоловiк пiдняв комiр i накинув на голову м’ятого кашкета – ненадiйний захист вiд води та стороннiх очей. Щоб не йти центральною вулицею, через ринок, де його могли помiтити та впiзнати, рушив повз покинуту будiвлю колишнього шпиталю, де вони з хлопцями в дитинствi гралися у вiйнушки та викликали дух цiеi халабуди. Незважаючи на суворi заборони батькiв, дiти бавилися спiритичною дош кою – старою й пошарпаною, знайденою Данилом на горищi у своеi баби. Побавитися з цiею магiчною дошкою збиралося багато охочих. Інодi Василь iз приятелем навмисне ii рухали, лякаючи молодших хлопчакiв. А час вiд часу стрiлка дошки рухалась i сама собою, без жодного втручання ззовнi. Василь грiшив на Данила, який нiяк не мiг награтися в духiв, а той робив круглi очi та божився, що вiн тут нi при чiм. Якось Василь запитав у дошки про свое майбутне. Й отримав дивну вiдповiдь: «Роздвоене серце». Чоловiк i досi не знав: то були витiвки товариша чи стрiлка на дошцi рухалася без допомоги хлопця. Та щось таки справдилося. Його все життя переслiдувала роздвоенiсть. Наче караючи за тi дитячi забави, доля вперто краяла душу Василя навпiл. Бiля пагорбка, де ранiше било джерело, а тепер вростала в землю невеличка криниця, Василь зупинився. До власного будинку звiдси – як рукою подати. От тiльки як йому змусити себе йти далi? Давно не фарбована хвiртка зустрiла господаря пронизливим скрипом. На подвiр’i було порожньо й незатишно. З-пiд прiлого листя пробивалися першоцвiти, на деревi виднiлися зморщенi посохлi грушки, а тин завзято оповив дикий в’юнок. Василь наблизився до дверей iз потрiсканою вiд морозiв фарбою. У кiлькох мiсцях iх затягнуло прозорим павутинням. Пил осiв на дошках нерiвними смугами. Замкова шпарина подекуди заiржавiла, по нiй розлилися темно-коричневi плями. Іржею було покрито ще й цвяхи на бокових стiнах, на яких влiтку Інна вiшала горщики з рiзнокольоровими «калачиками». Так у народi називали пеларгонiю. Навкруги тихо, порожньо. Чи зазирав сюди останнiм часом хоч хтось, окрiм примар минулого? Чоловiк смикнув зачиненi дверi й глухо засмiявся. Хiба можна було очiкувати чогось iншого? Сiв на потрiсканому оббитому порозi, дiстав iз кишенi цигарки. Довгi нерiвнi трiщини на асфальтi здавалися такими схожими на лiнii долi з його долонi. З роками iх ставало все бiльше. А може, це була лише зорова омана? Василь десь читав, що саме таке вертикальне пересiчення та рiвний вигин лiнiй символiзували довгу дорогу. Та чи можливе з тiеi дороги повернення? На верандi сусiдського будинку ввiмкнули свiтло. Чи Марiйка Литвиненко й досi там живе? Донька давно хотiла переманити iх iз Борисом за кордон, а тi все вагалися. «Приросли ми до цього мiсця, обжилися. Тут рiдний кожен куток, кожна билинка. Що ми робитимемо в тiй спекотнiй Італii?» Щоправда, в останнiй рiк свого життя Борис передумав i почав наполегливо агiтувати Марiйку за переiзд: «Що нас тут тримае, окрiм землi та звичок? Якщо я вирiшу продати фермерське господарство, на нього вiдразу знайдуться покупцi. Усiх грошей не заробиш. А старiсть уже не за горами. Станемо немiчнi – хто нас тодi догляне?» Дружина нiби й погоджувалася з його аргументами. Але все вiдкладала рiшення на потiм. А тепер, коли Бориса не стало, чи були в неi причини зволiкати? Рипнули дверi. На сходи вийшла жiнка в довгому халатi та громiздкiй червонiй хустцi, зав’язанiй на головi, наче тюрбан. Вихлюпнула на город воду з миски i зупинилася. Тодi випрямилась, розтерла рукою занiмiлу поясницю та повернулася до Василя. Жiнка пiдняла руку до очей, роздивляючись незнайомця. – Та я це! Я, – махнувши рукою, усмiхнувся чоловiк. – Василь Коваленко. Привiт, Марiйко! – Василь! – радо зойкнула вона й за звичкою вхопилася рукою за шию. Деякi речi нiколи не змiнюються. – Повернувся? – Повернувся, – вiн дивився на сусiдку та вiдчував, що у грудях теплiшае. Поволi зникав смуток. – А ти думала, я втiк? – Нi, – вiдповiла вона, тамуючи смiх. – Таке скажеш. Ти надто слухняний для подiбних вибрикiв. І давно ти тут? – Щойно з електрички. Але зачинено… – Зараз принесу ключi. Жiнка забiгла до будинку й за мить повернулася зi зв’язкою. Зняла потрiбний ключ i, перехилившись через паркан, подала його сусiду. Василь усмiхнувся. Вiд Марiйки пахло корицею та солоними огiрками. – Дякую! – За будинком я наглядала. Можеш не хвилюватися. – Дякую тобi! За все. Я отримував твоi передачi. – Пусте. За таке не дякують. Запанувала тиша. Кiлька хвилин вони разом слухали музику дощу. – Часто iздиш до Валi? – поквапився змiнити тему Василь. – Часто, – усмiхнулася Марiйка. – Пiдростають онуки. Такi непосиди! Їм потрiбна бабуся, а не нянька. Засмагаю з ними на пляжах Мессiни, бавлюся. А вони вчать мене iталiйськоi мови. Такi тямущi! Я ж зовсiм у тiй мовi не петраю. – Колись вивчиш. – Не хочу. Вони молодi, iм вона потрiбна. А менi що? Дбатиму лише про те, щоб дiти не забули рiдноi. Василь схвально кивнув. – Коли я iду до Італii, у мене оселяеться хтось iз Ольжиних дiтей, – пояснила Марiйка. – Боюся залишати дiм без нагляду. Полохливою я стала на схилi лiт. Щойно темнiе на вулицi, одразу замикаюся. Вiдтодi як… Жiнцi не було потреби продовжувати, адже Василь усе зрозумiв. – Не думала перебратися до дiтей в Італiю? Сусiдка заховала руки до кишень i заперечливо похитала головою. – Там, у Мессiнi, живуть найрiднiшi люди. Мене не лякае спека та чужа мова. Я iздитиму до Валi, доки буду iм потрiбна. Поки матиму силу. Але та краiна менi чужа. Мене вважають недалекоглядною. Та тут мiй дiм, моi квiти. Поховати мене мають у Федорiвцi. Бiля батькiв. Серед соняшникiв. Я так i сказала Валi: «Якщо станеться так, що я помру в Італii – перевезiть мене додому». Можна навiть у багажнику Вiталiя – мого зятя, – Марiйка змiнила поставу, склавши руки на грудях. – А донька смiеться: «Мамо, з вашою енергiею ви ще переживете всiх нас». – Вона мае рацiю. Зарано ти думаеш про вiчне. Дощ, який до того лише кволо дрiботiв, скроплюючи пилюку, зненацька посилився. Вiн нервово забарабанив по даху й поспiшив наповнити дорожнi ями брудною водою. – Пiду я, – випроставшись, сказав Василь. – А то ще через мене змокнеш i, не доведи Господи, захворiеш. – Не бiда, – уперто махнула рукою Марiйка. – Ти один з тих небагатьох, заради яких не шкода i змокнути. Василь укотре проказав «дякую» i, забравши рукавом павутиння, устромив ключ до замковоi шпарини. – Твоi – у батькiвськiй хатi, – гукнула навздогiн Марiйка. – Ти ж знаеш. Василь поспiшно кивнув. Насправдi вiн i гадки не мав, де зараз Інна з донькою. Але оскiльки йому до в’язницi нiхто не писав, то й не сподiвався, що вони тут на нього чекатимуть. Дверi довго пручалися, не бажаючи впускати забутого господаря. Та неохоче таки пiддалися його силi, а тодi провели Василя до передпокою роздратованим скрипом. Виставлене в рядок бiля радiатора взуття рясно запорошило пилом. На вiшаку – лише дощовик i старе батькове пальто, яке свого часу не влiзло до жодноi iз шаф. Нахилившись, Василь роззувся. Поставив стоптанi черевики поряд з iншим взуттям. Розправив плечi. Лiве одразу вiдiзвалося тупим болем, невчасно нагадавши про стару травму. Чоловiк потягнувся рукою до вимикача. Лампа в коридорi блимнула – i тут же згасла. Електрики не було в усьому домi. Лише холод i запах плiсняви, яка мiцно в’iлася в стiни. Василь кинув у куток закурений дорожнiм пилом рюкзак i вiдчинив вiкно. Чорнi хмари набубнявiли, розпливлися небом i нависли над занедбаним городом. Десь далеко глухо загримiло. Здавалося, нiби тужливо зiтхав хтось невидимий, проте надмогутнiй. Наближалася перша весняна гроза. «Добре, що не на голi дерева, – повторив Василь материнi слова. Вона вiрила в народнi прикмети й безпомилково вгадувала за ними погоду. – Інакше бути голоду». Переконавшись, що не свiтиться лише в нього, чоловiк попрямував до спальнi. Лiжка не розстеляв. Умостився на застеленому старим простирадлом матрацi, поклавши пiд голову скручену куртку. Заплющив очi, але заснути не мiг. Нерухомо лежав i слухав мелодiю грози, прокручуючи в головi назви мiст, якi колись мрiяв вiдвiдати. Згадував молодiсть, не обтяжену нi сумнiвами, нi безсонням. Заснув вiн лише пiд ранок, коли припинила голосити негода. Випровадивши непрохану гостю, природа затаiлася й спочивала. Василь спав тяжким довгим сном. Бачив увi снi смагляве дiвоче личко. – А земля справдi кругла? – запитувала вона, усмiхаючись самими лише кутиками губ. Роздiл другий Василь прокинувся виснажений, iз болями в суглобах. Здавалося, нiби вiн цiлу нiч тяжко працював. Пiдвiвся, розiм’яв м’язи. Виконав гiмнастичнi вправи з якогось старого освiтянського журналу, якi повторював кожен день протягом останнiх рокiв. Це допомагало йому зайняти чимось тiло та вiдволiкати думки, щоб не збожеволiти… Василь вийшов на пошарпане нiчною негодою подвiр’я, вiдшукав бiля ганку старого деркача, позамiтав двiр, пiдлатав фанерою дiру в парканi, забив у нього кiлька нових дощок. Потiм залiз на горище та полагодив електрику. Спустив на землю круглий стiл, який ранiше завжди стояв перед хатою. Влiтку за цим столом збиралася родина та гостi. Інна мала багато друзiв, а Василя незнайомi люди нервували. І хоча вiн радо приймав гостей, проте ще дужче радiв, коли вони починали збиратися додому. «Вовкулака, – обурювалася теща. – Вродилося вже таке дике. Весь у батька. Що не кажiть, а яблуко вiд яблунi недалеко падае». Якби ж вона тiльки знала, що зять вважав ii слова за комплiмент. Завершивши наводити лад на подвiр’i, Василь взявся згрiбати сухе листя. Рослини пiд ним були слабкi, iз витягнутими жовтими пагiнцями. Попри всi перешкоди, вони вiдчайдушно пнулися вгору, до весняного лагiдного сонця. Чоловiк усмiхнувся, пригадуючи свою двоюрiдну прабабцю з Верховини. Старенька хоч i пiдслiпувата була, та й сили обробляти город не мала, але все одно щовесни кидала в землю насiння. Майже навпомацки. На пропозицii сусiдiв допомогти тiльки вiдмахувалась рукою: «Не треба! Попораю все сама. Що захоче, те й проросте. А рознiжених слабакiв я не вирощую». Добряче нагрiвши на сонцi голову, Василь повернувся додому за кашкетом. «От би з його допомогою стати ще й невидимим. Хоча б на деякий час». На нього з неприхованим iнтересом дивилися сусiди. Їм було цiкаво спостерiгати, як скинутий «лозяний король» лагодив розбитий трон i збирав докупи уламки свого королiвства. Трiшки «продерши городу очi», чоловiк пiшов iз вiдрами до криницi. Помiтивши, що вiн наближаеться, односельчани, якi до того розмовляли на перехрестi, пiд вербою, розiйшлися. Вдали, наче не побачили його чи не впiзнали. Василь мовчки пройшов повз них, але голови не опустив. Не цього разу. Поставив вiдра на землю бiля своеi хвiртки, перевiв подих. Уже вiдвик вiд тяжкоi фiзичноi працi. Тiло активно протестувало, вiдгукуючись болем у найслабших мiсцях. Чоловiк наповнив водою старий вуличний вмивальник та намочив обличчя. Опiсля зайшов до будинку. Навмисне створений протяг повiльно вимiтав iз кiмнат дух плiсняви й самоти. Погода знову псувалася. Вiтер позганяв i навiсив над Федорiвкою дощовi хмари, а з ними принiс i прохолоду. Василь перевдягнувся в нову сорочку. Знайшов у шафi чорну балонову куртку, яка тепер була для нього надто широка, нiби з чужого плеча. Байдуже поглянув у запилене люстерко. Звiдти на нього похмуро дивився чужий, стомлений життям чоловiк. Нагрiв воду та ретельно поголився. От тiльки це не вiдняло рокiв. «Усе починаеться з душi, – любив повторювати його батько. – Постарiе вона – i тебе вже нiщо не врятуе». Василь знову пiднiмався на пагорб. Кожен зроблений крок вiдгукувався дошкульним ниттям у попереку. Темно-коричневi, побитi дощем чагарники густiшали, загороджуючи шлях живою стiною. Вiдпочивальники «помiтили» дорiжку порожнiми пляшками, бляшанками з-пiд пива, обгортками вiд цукерок та iншим смiттям. Де-не-де чорнiли темнi плями вiд багать. Починали цвiсти кульбаби. Хижа була закрита на клямку. Вона самотньо стояла, вiдгороджена вiд лiсу посохлими кущами шипшини. Це його потаемний сховок вiд людей та свiту. Василь успадкував цю невеличку дерев’яну будiвлю в лiсi вiд батька. «Разом iз неспокiйною душею», – нарiкала Інна. Вiдчуваючи незрозумiлий страх, чоловiк повiльно вiдчинив дверi та зайшов усередину. Навкруги порожньо, темно. Єдине вiкно було заставлене широким картоном. Слабке свiтло ледь пробивалося крiзь дiрки в стiнах. У кiмнатi панував суцiльний безлад: перекинута лавка, на столi розкиданi бруднi миски та надщербленi виделки. Пiд стiною стояли перетягнутi мотуз ками жмутки лози, а поруч – недоплетений кошик, з якого стирчали довгi лозянi прути. Вони нагадували сонячнi променi на нехитрих дитячих малюнках. Почувши у кутку шелест, чоловiк перелякано озирнувся. Спрацював вiдточений останнiми роками iнстинкт самозбереження. Порушником спокою виявився щур. Вiн був старезний, рудувато-сiрий, неповороткий. Пiдслiпувата, втомлена життям iстота. Дивуючись своему страху, Василь усмiхнувся. А що саме вiн сподiвався тут знайти? Чи кого… Заходячи на подвiр’я Пилипчукiв, Василь майже не дихав. З невимовною швидкiстю множилися страхи, намагаючись його зупинити, вивести за хвiртку та завернути у протилежному напрямку. Зiбравши залишки своеi волi в кулак, вiн повiльно оминув низький дерев’яний паркан, зробленi зi старих шин квiтники i пофарбованi в яскраво-блакитне вулики. Зупинившись, прошепотiв уривок молитви, яка так вчасно спала йому на думку. Лише за кiлька хвилин умовив себе натиснути кнопку електричного дзвiнка. Його долонi помiтно тремтiли, а чоло вкрилося потом. Очiкування ще нiколи не здавалося йому таким нестерпним. На верандi вiдхилилася й загойдалася прозора фiранка. Дверi йому вiдчинила дружина. Свiжа, вродлива, молода. У цю мить час нiби зупинився, а може, i повернув у зворотному напрямку, до тiеi митi, коли вiн вперше побачив Інну на танцмайданчику. Тодi вона була гордою, навiть трохи зверхньою. Оточена кавалерами, якi покiрно прямували за своею королевою. Інна зовсiм його не помiчала. Вона весело перешiптувалась то з одним, то з iншим хлопцем, жартувала. Василь навiть гадки не мав, як до неi пiдступитися. Потонувши в спогадах, чоловiк не вiдразу зрозумiв, що це не Інна, а iхня донька, Оксанка. – Добрий день! – Добрий! – розгублено вiдповiла дiвчина. Напевне, не впiзнала. Звiсно… Минуло ж майже сiм рокiв. – Ви до нас? – До вас. Господиня е? Інна Леонiдiвна. – Є. Мам! До тебе прийшли, – гукнула Оксанка й зникла за дверима. Хвилини за двi на ганок вийшла Інна. Така ж струнка та доглянута. От тiльки волосся, яке колись було насиченого каштанового кольору, тепер вигравало на сонцi рубiновим вiдтiнком. Перефарбувалася… Випроставшись, Інна дивилася на чоловiка з подивом та остра хом. Наче на привида з минулого. Загубленим душам нiхто не радiе. Краще б вони зникали в невiдомостi. Через деякий час, трохи оговтавшись, вона запитала: – Повернувся? – Повернувся, – Василь смикнув блискавку на куртцi, закашлявся. З роками все важче пiдбирати потрiбнi слова. – Вiдпустили… – А ми тут, – вiдказала вона, не вiдводячи погляду. Василь дивився дружинi прямiсiнько в очi, намагаючись вiдгадати ii настрiй, ii думки. От тiльки йому досi була не пiд силу ця головоломка. Вiн нiколи не знав, що у неi на думцi. Не мiг передбачити, чого очiкувати вiд Інни вже наступноi митi. – Знаю. Як твоi батьки? – Їх уже немае. – Вибач. Не знав. – Так. Запала мовчанка. Та мить, коли обов’язково потрiбно щось говорити, а слова з тебе хоч витягай клiщами. Василь окинув поглядом доглянуте подвiр’я. – Бачу, гарно господарюеш. Інна рiзко випрямилася. – Звикла тримати все в руках. І розраховувати лише на себе. Так значно простiше. Василь кивнув, вiдступаючи. Що тут скажеш? Зараз вiн уже не мав сили нi виправдовуватися, нi перепрошувати. – Ти завжди був схожий на тiнь, – продовжила Інна. Було помiтно, що вона хотiла виговоритися, вихлюпнути на нього свiй гнiв та образи. А вiн i не прагнув ii зупиняти. Нехай, якщо вiд цього iй стане легше. – Тебе нiколи не було поруч. Навiть коли ти жив з нами. Ти нiчого навколо не помiчав. Ховався в тому своему лiсi. З тiею… – Ти сама? – вихопилось у Василя. Та вiн одразу ж пошкодував, що запитав зайве. Не мав права контролювати те, що вже йому не належало. – Сама, – з викликом вiдповiла жiнка, розвертаючись до дверей. – Зрозумiла, що для щастя менi не потрiбнi чоловiки. Добре, що ти повернувся. Владнаемо бюрократичнi справи. Треба нарештi розiйтись i на паперi. Інна потягла на себе дверну ручку та переступила порiг хати. – Оксанка виросла, – навздогiн iй швидко заговорив Василь, намагаючись затримати дружину. – Стала такою красунею. Справжня твоя копiя. – Сподiваюсь, у життi iй пощастить бiльше, – важко зiтхнула Інна. – Зараз ii не вiдволiкай. Донька готуеться до випускних iспитiв. Може, якось пiзнiше, – вона зайшла до погано освiтленого коридору, де ii швидко заховали тiнi. – Як скажеш. Ще побачимось, – прошепотiв Василь, сумнiваючись у тому, що його почули. Йдучи геть, вiн пригадував свое сватання. Батько Інни, Леонiд Володимирович, довго й уважно роздивлявся майбутнього зятя. Вiн дивився на хлопця прискiпливо, ледь не зi зневагою, як на випадковий бур’ян на його бездоганно доглянутому городi. Хотiв для доньки iншого кавалера. Красуня, едина донька в родинi, Інна нiколи не вiдчувала браку чоловiчоi уваги. А скiлькох юнакiв вона пiдкорила своею усмiшкою та вмiнням поводитися в iхньому товариствi. Але то були хлопцi, якi тiльки загравали та веселилися, проте дуже остерiгалися серйозних стосункiв. Тривалий час до Інни ходив син бiб лiотекарки, пiдстаркуватий академiк Денис. Ходив, проте чомусь зволiкав iз зiзнанням i не кликав ii замiж. Вiн наче купець, який, вибираючи товар, боявся прогадати з цiною. А тут в око дiвчинi, яка насправдi нiколи не любила Дениса, впала така невигiдна партiя. Мати Інни, Олена Степанiвна, метушилася, виставляючи на бiлоснiжну скатертину апетитнi страви. Боязко поглянувши на чоловiка, який при зустрiчi так i не подав Василевi руки, запросила юнака до столу. Хлопець удав, що не зауважив такого вiдвертого iгнорування. Вiдкоркував куплене в райцентрi вино та виголосив перший тост, попри звичай – за кохання. Інна пiдбадьорювала Василя усмiшкою. Мовляв, усе йде добре. Та й вiн усмiхався, пригадуючи почуту колись вiд матерi iсторiю. Дiдусь Інни теж свого часу не прийняв майбутнього нареченого доньки Олени. Вважав Леонiда птахом надто низького польоту. При першiй же зустрiчi вiдверто заявив юнаковi, що нiзащо не дасть згоди на iхнiй шлюб. Тому нехай той не спо дiваеться на поблажки, бо й ноги його не буде в iхньо му домi. Так i сталося. Попри всi «але», молодята побралися, а Леонiд, пiшовши на принцип, жодного разу так i не переступив порiг тестевого дому. Навiть ставши в райцентрi головним iнженером i заробивши в селi авторитет, який часто цiннiший за грошi. Вiн проводив дружину, яка йшла навiдати батькiв, до iхнього цегляного муру, цiлував у щоку, передавав ii вустами привiт родичам, розвертався i йшов геть. За столом Олена Степанiвна з усiх сил пiдтримувала розмову, а ii чоловiк сидiв надутий, наче сич. Вiн голосно шкрябав виделкою по напiвпорожнiй тарiлцi та «цiдив» домашне винце. Але якоiсь митi, коли жiнка розговорилась i назвала молодих дуже гарною парою, не витримав i за явив, що не варто поспiшати, бо зараз дуже мiнливi й непев нi часи. А сучасна молодь надто легковажна та просто може сплутати з коханням те, що насправдi коханням не е. Василь же, взявши Інну за руку й дивлячись Леонiду Володимировичу у вiчi, спокiйно сказав: – Дякуемо, що ви за нас турбуетеся. Проте ми вже визначилися з нашими почуттями й обрали дату весiлля. Дорогою додому Василь зазирнув до продуктовоi крам ни цi. Ще вiдучора, крiм куплених на залiзничнiй станцii смажених пирiжкiв, чоловiк нiчого не iв. Але голоду не вiдчував. Вiн давно втратив апетит. Разом iз мрiями та надiею. Звик обходитися малим, дiлячись своiм пайком зi Степом. Василь недбало стискав у кишенi тi кiлька гривень, якi приберiг на «чорний день». Вибираючи найпростiшi продукти, чоловiк бачив нацiленi на нього погляди наче б i знайомих, але змiнених часом людей. Ось Дмитро Данилович, зведений брат сiльського голови, за ним у черзi стояв Вiктор – його колишнiй однокласник. А той дивак у картатiй сорочцi – Михась, затятий рибалка. Усi гуртом, нiби змовившись, вдали, що його не бачать. Дмитро Данилович, зосереджено дивлячись на дверi, щось розповiдав Вiктору, а Михась уважно вивчав цiнники. З Василем нiхто не привiтався. Його сторонилися й волiли не помiчати. Доки Василь iшов додому, у нього закололо в боку, тож довелося кiлька разiв зупинятися. Тим часом посилився вiтер. Вiн вiдчинив i ганяв узад-вперед дверi вiд сараю, якi нестерпно рипiли, та нахабно пробирався пiд одяг. Темнi хмари швидко набубнявiли. З неба посипалась льодяна крупа. За кiлька хвилин, замiсть граду, на землю почали падати густi лапатi снiжинки. Бiлi пелюстки на деревах, деякi з яких уже рясно цвiли, i снiг – дивне поеднання. Таке ж непередбачуване, як життя. Змусивши себе поiсти й нарештi знявши зi стiни старий перекидний календар, який «застряг» на датi «11 серпня» – днi, коли все змiнилося, – Василь лiг у лiжко й одразу заснув. Негода, набираючи обертiв, ввiйшла в азарт: грюкала в шибки, барабанила по даху. Коли гуркiт посилився, крiзь сон чоловiк не вiдразу зрозумiв, що це стукае людина. Василь зiсковзнув з лiжка, на ходу застiбаючи на сорочцi гудзики. На порозi стояла Марiйка. Вона була в довгому брезентовому плащi. – Ти вже лiг спати? А я вечерю принесла. Протираючи долонею очi, Василь знiяковiло щось пробурмотiв. Марiйка пройшла на кухню, де вийняла з пакета кiлька пластикових тарiлок. Дивлячись, як вона господарюе за столом, чоловiк усмiхнувся. Марiйка завжди була йому справжнiм другом. Заспокоювала, приносила в його життя рiвновагу. А Інна ii чомусь недолюблювала. Можливо, просто ревнувала. Коли Василь казав «наша кума», вона завжди роздратовано бубонiла: – Не наша, а твоя. Вона ж постiйно стае на твiй бiк. Для Василя Марiйка назавжди лишилася кумою, хоча iхнiй iз Борисом молодший син Тарас, його хрещеник, помер iще немовлям. Дитинi не виповнилось i рочку. Одного з вечорiв малюк просто заснув i не прокинувся. Лiкарi назвали причину – синдром раптовоi смертi немовлят. Страшне горе тодi ледь не зламало Марiйку, мало не загасило в нiй жаги до життя. – Поiж, доки тепле, – озирнувшись, наказала вона. – Зробити тобi чай? – Дякую. Я потiм сам зроблю. – Бачу, ти вже почав господарювати. Вибач, не встигла навести лад у твоему дворi. Займалася вiзою. Я в цих справах досi така безпорадна. – Не переймайся. Я все зроблю сам. Дуже скучив за роботою на землi. – Якщо скучив, то вперед, – махнула рукою Марiйка. – Роботи вистачае. За кiлька секунд вона заговорила про iнше: – Чому ти вiдмовлявся вiд зустрiчей? Я б тебе навiдувала. – Не хотiв, щоб ти мене бачила там. – У цьому ти схожий на мого Бориса. Дурнi гордощi! Кожен може потрапити в бiду. Та й не я була тобi потрiбна. Правда? Був у Інни? Найбiльший «недолiк» сiл: тут мешкае мала купка людей, тож таемницi надто швидко перестають бути таемницями. – Був. Ми поговорили. – Поговорили, то й добре. Марiйка пiдсунула стiлець. Сiла поруч. Мiж ними примостилися спогади. Наче третiй зайвий. – Вона ж жодного разу тебе не провiдала? Так? – сприйнявши його мовчанку за згоду, жiнка продовжила: – Покинула тебе в бiдi. Хоча, коли я до тебе iздила, вона iнодi передавала продукти через доньку. Сама ж нiколи не з’являлася. Вирiшила вiдсторонитися. Що не кажи, а я не зрозумiю цього ii вчинку. Це зрада. – Вона мала право гнiватися, – втомлено вiдповiв Василь. – Ти ж знаеш. – Знаю. А як же обiтниця? У горi та радостi… – Ми всi так чи iнакше порушуемо обiтницi. Таке життя. – Так. Нам тiльки здаеться, що ми знаемо тих, з ким живемо. Але це лиш iлюзiя. – Мабуть. – Як хочеш, – махнула рукою Марiйка. – Я нi в що не втручаюся. Оксанку бачив? – Бачив. Красуня. – Дай iм час звикнути до твого повернення. А там буде видно. Нехай допоможе тобi Господь. Марiйка почала збиратися. Василь несмiливо махнув рукою, просячи ii затриматись. – Я хотiв тебе дещо запитати. Про Зору. Вона кивнула. Знав – чекала цих слiв. – Тобi щось вiдомо? – То ти нiчого не чув? – стишила голос кума, вiдвертаючись. – Якби щось чув, то чи питав би? – Я мала тобi сказати ранiше, – жiнка потерла долонею скронi. – Думала, ти знаеш… Вона лишилася в селi. – А де вона зараз? – нетерпляче запитав Василь. Марiйка витримала паузу. Йому здалося, що вона пошепки дорахувала до десяти. – На кладовищi. Запала тиша. Тягуча й важка. Навiть старий годинник, до якого чоловiк нещодавно поставив нову батарейку, перестав рахувати час. Останнiй раз Василь бачив Зору в той день, коли йому винесли вирок. Бачив ii через вiкно. Вона стояла на сходах бiля примiщення суду. І «танула» пiд дощем. Бiла сукня та незвично блiде обличчя, обрамлене мокрим волоссям, яке прилипало до одягу. Блискучi чорнi коси, що завжди пахли квiтами й димом (дивне, але напрочуд приемне поеднання), важкими чорними гадюками обплiтали плечi, згинали ii, ледь не душачи. А руки були складенi в молитвi. Наче Мадонна. Вгадавши його думки, Марiйка порушила тишу. – Я знайшла ii в тiй твоiй хижi. Три днi дiвчина лежала у мене в лiжку. Із запаленням легень. Їхати до лiкарнi вiдмовилась, хоч як ми з Борисом не наполягали. Аркадiйович приходив до нас, колов iй антибiотики. А вона все плакала й просила у тебе пробачення. Приходили роми, хотiли ii забрати. З ними був i той дивний, зi шрамом на скронi. Вiн мав такi страшнi очi, наче з них плескалася отрута. – Ян. – Вiн. Кричав, що дiвчина пiде з ними, бо вона належить iм. Наче якась рiч. Хотiв взяти ii на руки. Але мiй Борис принiс iз сараю гвинтiвку й захищав ii наче рiдну. Василь мовчки кивнув. – Коли Зора померла, ромiв у селi вже не було. Виiхали за нiч, нiхто й не бачив iхньоi втечi. Ми поховали дiвчину бiля огорожi кладовища. Не знали, чи вона хрещена. Мiсце там добре, тихе. Весною цвiте бузок i барвiнок. – Дякую. – Забудь, – Марiйка легенько торкнулася рукою його плеча. – За таке не дякують. Роздiл третiй Василь довго лежав у лiжку з розплющеними очима. Йому було приемно прокидатись i без метушнi спостерiгати за сходом сонця. Вiн знову мiг розпоряджатися власним часом i життям, не озираючись у минуле й не намагаючись заглядати в прийдешне. Усього цього вiн був позбавлений довгих сiм рокiв. О пiв на шосту Василь уже був на ногах. Наносив води, вмився, закинув на плечi старий мисливський рюкзак i замкнув будинок. Марiйка, яка в цей час поралася на квiтнику, побачивши сусiда, помахала йому рукою. Василь радо вiдповiв на ii привiтання. Яка ж це втiха – знати, що ти важливий. Хоча б для когось. Першi мiсяцi у в’язницi, коли вiн уже не прокидався серед ночi вiд жахiть i поволi звикав до думки, що цi похмурi стiни – його дiм на найближчi роки, Василь чекав на дружину. Хоча й боявся цiеi зустрiчi. Що вiн iй скаже? Уже звик до того, що чергове «пробач» не бувае зайвим, навiть якщо при цьому не вiдчуваеш за собою жодноi провини. Це слово мало б згладжувати гострi кути та лiпити докупи розбите. Ось тiльки трiщини iнколи надто вже помiтнi… Інна все не з’являлася, а його сусiд по камерi Степ навiть почав жартувати: – Щось ти у нас не надто популярний. Де твоi гостi? – У мене нiкого немае, – вiдвертаючись, вiдказував Василь. – Звiсно, – iронiчного посмiхався Степ. – Усi ми тут нiкого не маемо. На цвинтарi о такiй порi був лише сторож. Той самий високий худий дiдуган, який, як здавалося Василю, з роками зовсiм не мiнявся. У селi подейкували, що вiн походив з якогось давнього козацького роду. Михайлович обожнював свою роботу, навiть називав ii «вигiдною». Дiдусь не раз своiм знаменитим басистим «кхе» лякав уночi хулiганiв i п’яниць, яким хотiлося полоскотати собi нерви в пошуках привидiв або розпити чарчину-другу в мiсцi вiчного спочинку. Сторож привiтався, потиснув Василевi руку й провiв раннього гостя уважним поглядом. Спершу Василь наблизився до могили батькiв. Їх поховали поруч, з рiзницею у пiвроку. Згодом зробили для обох спiльний пам’ятник. Для нього обрали весiльну фотографiю, на якiй молодята були по-справжньому щасливi. «Спарував же ж Господь!» – побожно хрестячись, говорили люди. Обое були «творчими натурами» i зовсiм непрактичними. У вiльний вiд основноi роботи час батько Василя плiв iз лози кошики, якi по-гуцульськи називав кошарками. Мати ж, поки дозволяв зiр, малювала. А в останнi роки свого життя вона дуже захопилася вишивкою. У вишитiй мамою червоними маками сукнi iхня з Інною семилiтня донька Оксанка виграла мiсцевий конкурс зi спiву й отримала в подарунок ляльку Барбi. То був один з найрадiснiших днiв у життi дiвчинки. Дорогою додому Оксанка весело щебетала, пригортаючи до грудей такий дорогий презент. І лише вдома, роздивившись iграшку, вони помiтили у неi ваду: обидвi ноги ляльки, що були прикритi довгою спiдницею, виявилися лiвими. Мати Василя, Дарина, покинула цей свiт першою. Вiдiйшла ввi снi пiсля виснажливоi серцевоi хвороби. Батько деякий час ще намагався триматися, бадьорився. Бавив онучку, сушив лозу, займався господарством i садом, який ранiше був парафiею виключно його дружини. Проте в його очах уже не iскрилося життя. Вiн нагадував рослину, якiй пiдрiзали корiння. Коли Сергiй помер, односельчани казали: «Його забрала дружина». Василь ненавидiв цi розмови. Нiхто нiкого не забирав. Вони все життя були разом i тому просто не витримали одне без одного. У часи свого парубоцтва батько Василя, який жив у селi сусiднього району, щотижня долав пiшки чималi вiдстанi, щоб тiльки побачити свою Даринку. Вона увiйшла в його життя тодi, коли була потрiбна найбiльше. Сергiй нещодавно повернувся з Ізи й привiз додому нове вмiння i розбите серце… Пiдправивши могилку й невеличкий квiтник, на якому Інна висадила дрiбнi первоцвiти, якi щовесни вкривали землю суцiльним рожевим килимом, Василь тричi перехрестився та повернув до схiдноi огорожi. Вiн довго блукав серед сiрих кам’яних могил, шукаючи потрiбну. Справжнього пам’ятника не було – лише високий чорний хрест i табличка зi стертим iменем… На могилцi Зори зацвiв барвiнок. Саме по ньому Василь ii i впiзнав. Здалеку здавалося, наче це земляний насип, укритий блакитним простирадлом. Лежати пiд ним, напевно, затишно та спокiйно. Чоловiк сперся на огорожу, закурив. Почав накрапати слiпий дощик. Такий самий, як i того далекого ранку, коли Федорiвкою розлетiлася страшна новина. Люди ще не встигли оговтатися вiд нещодавньоi аварii екскурсiйного автобуса на трасi за селом, яка забрала життя одинадцяти людей, дев’ятеро з яких були дiти, як тут до iхнього берега прибилося нове горе… Звiстка, яку пошепки повторювали мiж собою федорiвцi, швидко розiйшлася селом. Залишивши свою роботу, люди обступили берег рiчки. Попри намагання дiльничного розiгнати цiкавих зайд, iх тiльки бiльшало. Натовп розростався, гудiв. Час вiд часу в ньому чулися схвильованi зойки. Кiльком жiнкам стало погано. Але навiть це не змусило людей розiйтися. Уранцi ii помiтили дiти, серед яких була й Василева Оксанка. Дiвчина лежала у водi поблизу берега та скляними очима дивилася на молочнi хмари, якi пропливали над нею… Утоплениця була нетутешньою. Вбрана в довгу квiтчасту сукню, темноволоса. Смаглява шкiра й дерев’янi браслети на зап’ястях виказувала ii ймовiрну приналежнiсть до ромiв. Дiльничний Данило, побачивши в натовпi Василя, вибрав його одним зi свiдкiв. Чоловiковi довелося пiдiйти до води та подивитися в обличчя незнайомоi мертвоi дiвчини. Молодесенька, вродлива. У ii волоссi заплуталися водоростi, а хрестик на срiбному ланцюжку, перекрутившись, лежав на лiвому плечi покiйницi. Василь помiтив, що попри не надто свiтлу шкiру, дiвчина мала веснянки. Доки велися слiдчi дii, селом ширилося багато чуток i припущень, кожне з яких було неймовiрнiше вiд iншого. Хтось щось бачив, десь щось чув. Кожен наполягав на правдивостi саме своеi версii. Приiздили слiдчi з району, мiсце подii вiдвiдала й знiмальна група одного з телеканалiв. Обличчя небiжчицi кiлька разiв з’являлося на блакитному екранi. Та навiть незважаючи на це, тривалий час правоохоронним органам не вдавалося встановити ii особу. Оскiльки на тiлi дiвчини не було знайдено слiдiв насильницькоi смертi, у прокуратурi припускали, що стався просто нещасний випадок. А тiло, яке, за попереднiми висновками судмедекспертiв, бiльше доби пролежало у водi, занесло до Федорiвки течiею. І тiльки-но справу передали в область, як знайшлися родичi дiвчини. Вони приiхали до села на великому чорному автомобiлi. Забравши тiло, роми звинуватили слiдчих у бездiяльностi. Грюкнувши дверима кабiнету голови сiльради, який не надто поспiшав приймати iхню скаргу, пояснюючи, що подiбнi справи – не зовсiм його компетенцiя, вони пообiцяли самотужки з’ясувати, у кого пiднялася рука на Гiлi (так вони назвали покiйницю). Стривожене село довго не могло заспокоiтися. Хтось вбачав у тому, що сталося, лихий знак, iншi – фатальний збiг. У iхньому селi зроду не було ромiв. То звiдки ж тут узялася та дiвчина? Батьки заборонили дiтям наближатися до рiчки, обiцяючи влiтку звозити iх на море чи вiдправити в дитячi табори. Оксана почала боятися води. Вона довго засинала, благаючи маму не вимикати в кiмнатi свiтла. Інна, попри небажання Василя, повезла доньку до знахарки iз сусiднього села. Чи так подiяли духмянi польовi трави, чи м’який голос старенькоi бабцi, а може, заспокiйливi рухи, якими вона гладила малу по голiвцi, але саме пiсля тiеi поiздки страх Оксанки безслiдно зник. – Ти тiльки уяви, – захоплено розповiдала Василю дружина. – Оксанка ж завжди соромилась чужих. А тут так упевнено зайшла в хату баби Ганки, завела з нею розмову, наче iз давньою знайомою. Ще й утнула те, чого я зовсiм вiд неi не очiкувала: попросила чогось поiсти. Чоловiк лише ствердно кивав, хоча зовсiм не подiляв цiеi ейфорii. «Невже той страх зник так безслiдно? – запитував себе Василь, спостерiгаючи за Інною, яку останнiм часом наче пiдмiнили. Жiнка зробилася замкнутою, нервовою, ii хронiчне невдоволення Василем подвоiлося, а може, i потроiлося. – Чи не перекинула баба Оксанчин страх на ii матiр?» Роздiл четвертий У справi, яка кiлька тижнiв тому наробила стiльки галасу, не було жодних новин. Про неi почали забувати. А за деякий час у селi з’явилися роми… Того дня Василь iще вдосвiта прив’язав до велосипеда торбу зi своiми кошиками. Виходячи з дому, гримнув дверима. Чергова криза iхнiх з дружиною стосункiв збiглася з кризою на роботi. Тож чоловiк вiв тепер у руках велосипед i не озирався. Прокручував у головi те, що вони з Інною одне одному сказали. І чого краще б не говорили… Перейшов кладку, оминув продуктову крамницю. Попереду – рiвна, вимощена щебенем дорога. Одна з тих небагатьох, на якiй не було розбитих ям. Їi ремонт спонсорував Марiйчин Борис, коли став федорiвським депутатом. Василь навмисно поiхав на базар довшою дорогою, повз залiзничну станцiю. Хотiв побути наодинцi зi своiми думками та вiдчуттями. І хоч Інна називала це «втечею вiд проблем», самотнiсть завжди його рятувала. Але того ранку йому не пощастило насолодитися тишею. На вулицях Федорiвки несподiвано з’явилася зграя ромiв. Із великими картатими сумками й валiзками на колiщатах вони прямували до базару. Чоловiки, жiнки й дiти голосно перемовлялися про щось своею мовою та активно жестикулювали. Василь зупинився та вiдiйшов убiк, щоб пропустити iх вперед. Прислухався. Але дивний говiр чужинцiв був схожий на каркання крукiв. У натовпi вирiзнялося кiлька колоритних осiб. Попереду процесii йшов височенний – заввишки з два метри – худий ром у темному костюмi без краватки. При ходьбi чоловiк змушений був нахилятися, щоб його голова з округлою залисиною не торкалася нижнiх гiлок дерев. Згорблена сивочола бабуся, маленька й суха, на вигляд ледь не сторiчна, йшла позаду iнших, тримаючись за спину, на якiй вирiс чималий горб. Рухатися iй допомагало молоде дiвча, яке однiею рукою пiдтримувало стареньку, а iншою – довгу спiдничину темно-вишневого кольору. Симпатичне личко, чорне, як смола, волосся, шкiра – нiжного смаглявого вiдтiнку, значно свiтлiша, нiж в iнших ромiв. Це було незвичне для Федорiвки видовище. На цю дивну компанiю з острахом поглядали селяни, якi iнстинк тивно хапалися за сумки, переходили на iнший бiк вулицi та схвильовано озиралися. У поглядах декого з них виразно читалося: «І принiс же нечистий цих зайд!» Зустрiвши кума, Борис розповiв Василевi, що роми вештаються околицями села вже другий день. Вiн навiть встиг зателефонувати до районноi санепiдемстанцii зi скаргою на «непроханих гостей», якi можуть рознести Федорiвкою якусь заразу. Там йому ввiчливо пояснили, що згодом обов’язково вiзьмуть його заяву до розгляду, оскiльки зараз усi надто зайнятi. Борис натомiсть ввiчливо нагадав про свiй депутатський статус, пiсля чого голос оператора вiдразу став енергiйнiшим, а обiцянки – бiльш обнадiйливими. Влiтку ринок оживав о пiв на сьому ранку. Критi ряди – передвиборчий подарунок одного бiзнесмена, який мiтив, але так i не потрапив у депутати Федорiвки, – повiльно заповнювали торговцi та ще повiльнiше покупцi. Василь, не поспiшаючи, розкладав своi кошики на одному з центральних столiв. Деякий час вiн сперечався за це мiсце зi своiм конкурентом, аж поки в справу не втрутилася Інна. Дружинi вдалося домовитись iз директором ринку, пообiцявши в iхнiй газетi безкоштовну платформу для реклами, тож небажаного сусiда трiшки «посунули». Василь довго сердився на Інну за цей «широкий жест». Вона вкотре вирiшила за нього його ж проблему, про що через деякий час неодмiнно нагадае. І як йому пiсля цього почуватися повноцiнним господарем? Лiворуч вiд нього iз полатаних торб викладала шкарпетки й бiлизну далека родичка Інни Одарка Паiсiiвна. Це була жiнка поважного вiку та твердих принципiв – нiколи не спускала за товар жодноi копiйки. Якщо вже вона сказала, що вiдро чорниць коштуе двiстi, то краще зовсiм не продасть ягiд, але свого рiшення не змiнить. Поряд кректав, виставляючи на стiл свiй товар, дiд Данило. Чоловiк торгував виробами iз дерева та фарфоровими сервiзами. Щоправда, основний заробiток мав з iншого: знався на лiкарському зiллi та вправно спалював рожу. Клiентами дiда були не лише мешканцi Федорiвки: до нього приiздили ще й iз навколишнiх сiл. Чутки, як кажуть, не мають кордонiв. У вихiднi до дiда неможливо було пiдступитися – хоч наперед записуйся на прийом. Василь покинув своi кошики та заходився допомагати односельчанину. Вони з дружиною – довiчнi боржники Данила. В Інни була тяжка вагiтнiсть i не менш складнi пологи. Жiнка народжувала в районнiй лiкарнi, у якiй вiд першого триместру перебувала на облiку. Оксанка з’явилася на свiт iз вивихнутими нiжками. Дитинi пророкували довге й тяжке лiкування: пiвроку на спецiальнiй розтяжцi та вiдсутнiсть стовiдсотковоi гарантii одужання. Через знайомих Дарина вийшла на дiда-знахаря. Інна деякий час сумнiвалася. – І що дасть таке шаманство? Краще вже до лiкарiв. Вони хоч знають, що роблять. – Ми маемо спробувати все, – наполягала на своему свекруха. – Гiрше точно не буде. Дiд Данило довго купав немовля в гарячiй ванночцi. Дитя ж поводило себе напрочуд спокiйно, жодного разу не пискнувши та не злякавшись. А коли шкiра Оксанки набула рожевого вiдтiнку, знахар обережно вправив iй нiжки. Наступнi два тижнi молодi батьки виконували всi рекомендацii дiда. І нiмiли вiд хвилювання. Чи допоможе? Коли ж повезли дитя до районноi полiклiнiки на черговий рентген, лiкарi не повiрили власним очам: малеча не мала жодних вiдхилень. Вiд грошей дiд Данило вiдмовився. Ще й добряче насварив молоде подружжя, коли Коваленки спробували лишити на захаращеному травами столi пухкий конверт. – Дiтей лiкую безкоштовно. Дарина все ж вiддячила йому двома вiдрами добiрних вишень, а вiн взяв iз неi обiцянку, що його запросять на весiлля дiвчинки. У ранкового дощу швидко скiнчився запал. Спека не спадала, водила по обличчю Василя гарячими долонями, робила повiтря важким i затхлим. Кошики нiколи не були «ходовим» товаром, проте цього дня взагалi зробилися наче невидимими. Їх обходили ледь не десятою дорогою. «Ото Інна б радiла, – витираючи рукавом спiтнiле чоло, думав Василь. – Вона завжди насмiхалася з такого хобi». Успадковане вiд батька захоплення було в iхнiй родинi своерiдним яблуком розбрату. Василевi зовсiм не хотiлося вдаватись до комерцii, продавати за грошi те, що робив вiд душi, що дозволяло випускати на волю принишклi почуття. Вiн роздаровував своi вироби знайомим, iнодi вiддавав iх за безцiнь. І це зовсiм не подобалося Іннi. – Як уже граешся в майстра, то з цього мае бути хоч якийсь зиск. Саме дружина була iнiцiатором його пiдробiткiв. – Не знаю, чи це гарна iдея, – довго вагався Василь. – Ми ж маемо за що жити. – Ти ж не жебрати йдеш, а продавати своi роботи, – м’яко, але наполегливо пояснювала дружина. Уперше вийшовши з кошиками на базар, Василь почувався мало не злочинцем. Соромився дивитись односельчанам в очi, боявся, що його дii витлумачать неправильно, скажуть: «І ти туди ж». Того дня чоловiк продав три кошики, «безбожно» спустивши на них цiну. Повернувшись додому, поставив четвертого на стiл i поклав у нього зароблене, попередньо додавши трохи зi своiх кишенькових, щоб не лякати Інну мiзерною сумою. – Бачиш, не все так погано, – усмiхнулася вона, цiлуючи Василя в неголену щоку. По обiдi начебто з’явилася клiентка. Сестра ветлiкаря iз Соснiвки. Довго й прискiпливо розглядала найбiльшу гордiсть Василя – великий кошик заокругленоi форми з вiзерунками у виглядi лебедiв. Над цим виробом вiн працював ледь не два тижнi, застосовуючи складну технiку ажурного плетiння. Коли Василь, окрилений успiхом, назвав цiну, дама скривилася, як середа на п’ятницю. – За що такi грошi? – промовила та зневажливо. – Я он бачила в столицi на ярмарку в одного чоловiка не гiрший, а може, i лiпший. І цiна значно нижча. – Неправда, – з-за спини панянки визирнуло оте миле смагляве дiвча, яке Василь бачив уранцi по дорозi на ринок. – Цi кращi. Ви подивiться, яка якiсть. А вiзерунок! Легким рухом дiвчина пiдняла кошик i покрутила ним ледь не перед носом у здивованоi жiнки. – Один чоловiк сьогоднi купив аж три таких. І ще нахвалював. Вiн, мабуть, розумiеться на цьому. У костюмi, з валiзкою, на гарнiй машинi, – накресливши пальцем у повiтрi значок «Мерседеса», дiвчина натхненно перераховувала вiдомi iй атрибути успiшного життя. – Я ще подумаю, – буркнула собi пiд нiс панi й швидко пiшла геть. Дiвчина скривила iй услiд кумедну гримасу. Тодi поставила кошик на стiл: рiвно по центру, трiшки посунувши iншi. – Дякую, – Василь щиро всмiхнувся до незнайомки. – Ти повернула менi повагу. – А де вона була? – не зрозумiвши, довiрливо перепитала та. – Не знаю. Мабуть, валялася десь пiд ногами, а я лiнувався ii пiдняти. – Це все ви самi зробили? – з побожним шепотом запитала вона. – Чи ви тiльки продаете? – Сам зробив. – Гарно, – дiвчина торкнулася рукою вiзерункiв на кошику. Погладила лебедя: обережно, боязко. Нiби вiн щомитi мiг злетiти вгору. – Як ви таке вигадали? – Я не вигадував – не вмiю цього робити. Знайшов малюнки в журналi. Подобаеться? Вона кивнула. – Хочеш – бери, – пiддавшись миттевому пориву, Василь подав iй кошик. – Просто так? – поцiкавилась недовiрливо. – Просто так. – Справдi? – дiвчина простягнула руку до вподобаноi речi, але вiдразу ж передумала. – Не треба. Вiн дорогий. Я не вiзьму. Це ваша робота. – Але ж я тобi його дарую. – Нi, – сказала вона твердо. Наче доросла жiнка. – Я куплю. Потримайте його для мене кiлька днiв. Добре? Помiтивши в ii очах таке зворушливе благання, Василь не мiг стримати усмiшку. – Потримаю. Як тебе звуть? – Зора, – вiдповiла вона, йдучи геть. Сонце смажило, вибiлюючи довкола кольори. Силует юноi циганки, наче мiраж, швидко розчинився в золотавому маревi. Роздiл п’ятий У суботу, переробивши безкiнечнi хатнi справи, Василь навантажив велосипед робочим матерiалом i поiхав до рiчки. Плiв кошики на березi, бiля своеi хижки, щоб зайвий раз не муляти Іннi очi. Вiн любив це ремесло, якого його свого часу навчив батько. Дбайливо складаючи лозину до лозини, Сергiй виплiтав справжнi шедеври. Але життя в нього якось не складалося. Вiн часто змiнював роботу, перебиваючись випадковими заробiтками, доки не пiдкорився долi й не осiв у рiднiй Федорiвцi. Батьковi Василя довелось забути про своi мрii та за дiдусевою протекцiею стати слюсарем на заводi. Сумно всмiхаючись, вiн називав це «вибором без вибору». Згодом вивчився на майстра цеху, але кар’ери так i не збудував. Сергiй задовольнявся малим, бо душа прагнула волi, творчого польоту. Тому, маючи вiльну хвилину, втiкав вiд нав’язливого свiту до лiсовоi хижки, до улюбленого заняття. На щастя, Василiв батько знайшов пiдтримку та безкiнечну довiру в особi дружини, яких Василь нiколи не мав. Постiйнi скарги Інни, звернення до його розуму, заклики нарештi стати дорослим доводили чоловiка до сказу. Інодi йому здавалося, що Інна боiться, наче з цим «непрактичним» захопленням йому передасться доля невдахи. Нi, жiнка, звiсно, його кохала. Їi очi не могли брехати, але вона вважала Василя безнадiйним мрiйником. А вiн ii – мрiею, що здiйснилася тiльки наполовину. Насправдi у Василя нiколи не виникало вiдчуття, нiби вiн у чомусь програв, що його доля гiрша вiд долi iнших. Життя всього-на-всього розставило своi прiоритети. Нерiшучi завжди лишаються за бортом. Це один iз безкомпромiсних законiв буття. Кар’ера дружини стрiмко йшла вгору. Їi статтi почали друкувати одразу в кiлькох газетах. Інна любила писати iх за широким кухонним столом, «порозганявши» всiх домашнiх. Пiд час роботи вона скидала взуття й жувала кiнчик ручки, фанатично шлiфуючи черговий текст. Поряд iз нею обов’язково стояв гарячий чай, який вiдганяв надокучливу сонливiсть. А Василь, за ii словами, усе «грався». Ось цим вони з Інною i рiзнилися. Уже в старших класах вона знала, що буде журналiстом. І щодня наближала свою мрiю. Нехай дрiбними, але наполегливими кроками. А вiн не уявляв, ким хоче бути. Лякався цього запитання. Наче майбутне – безжальний демон, який ось-ось його проковтне, вiдрiже шляхи до вiдступу. Навколишнi ж цього не розумiли, постiйно катуючи його тим одвiчним: «То ким?» Коли на пагорб, де чоловiк розклав свою роботу, опустилася полуднева тiнь, з’явилася Зора. Пiдiйшла й зупинилася бiля зв’язаноi в очiпки лози. Вийняла з маленькоi вишитоi торбинки грошi та простягнула Василевi. – Тут досить? Я чула цiну, яку ви називали тiй вiдьмi. – Як ти мене знайшла? – здивувався чоловiк. – По зорях. – Слiдкувала? Вона опустила довгi чорнi вii. Зора мала природну красу, яка не потребувала жодноi косметичноi корекцii. – Можливо. – Ти гарно розмовляеш украiнською. – Це вiд бабусi. Вона була украiнкою. Викладачем. – А що вона робила серед ромiв? Зора задерла вгору гостре пiдборiддя. Гордо випрямила плечi. – Пiшла за своею долею, – дiвчина сiла поруч iз Василем i розправила широку спiдницю. – Вийшла замiж за рома. – Романтично. – Кохання вказуе нам шляхи, щоб ми не заблукали. – Розкажи про свою бабусю, – попросив вiн, щоб пiдтримати розмову. – У мене двi бабусi. – Можна про обох, – усмiхнувся Василь. – Або спочатку про ту, яка була викладачкою. – Доки бабуся Лада жила, вона мене навчала вашiй мовi, читанню, письму. – Це добре. Любиш читати? – Нi, – довiрливо зiзналася Зора. – Менi всi книжки нуднi. А от бабуся iх любила. Вона знала багато ваших пiсень i легенд. І ромських також. От тiльки ворожити не вмiла. Кажуть, це потрiбно мати в кровi. – А ти маеш? – Сестра мала. А я нi. Інакше б уже когось приворожила. – Кого? – примружившись, весело поцiкавився вiн. – Принца, – зашарiлася дiвчина. – А ще бабуся вибрала менi iм’я. Кажуть, вона довго сперечалася за нього з iншою моею бабусею Дiкою. Насправдi Дiка – моя прабабуся, мама мого дiдуся. Так от, вона вважала це iм’я не надто щасливим. Ладi вдалося його вiдстояти, але з прабабусею Дiкою вони пiсля того тривалий час не розмовляли. – Зо-ра, – повторив по складах Василь, наче пробуючи слово на смак. Воно було легке, невагоме. Як хмарина погожого дня. – Гарне. А що воно означае? – Зоря. Вона всмiхнулася, i ii очi засяяли, мов зiрки на тихому вечiрньому небi. Василь не мав iз собою потрiбного кошика. Тому повiв Зору до себе додому. Вона довго вiдмовлялася. – Краще я зачекаю тут, а ви принесете. Або пiдiйду, коли ви будете на ринку. – У мене багато кошикiв. Невже не хочеш поглянути? А раптом тобi сподобаеться iнший. – А у вас не буде через мене проблем? – запитала дiвчина. – Чому в мене мають бути проблеми? – здивувався вiн. – Нiби ви не розумiете… – насупилася Зора. – Люди не люблять нас, ромiв. – Облиш. Це пусте. – Не пусте. Ми йдемо з вами вулицею, а всi оглядаються. Припущення Зори його насмiшило. – Вони дивляться на тебе, бо ти гарненька. Вона пробурмотiла собi пiд нiс щось нерозбiрливе своею мовою. – Не звертай уваги. Ми не робимо нiчого поганого. Василь намагався ii пiдбадьорити, але Зора йшла мовчки, постiйно озираючись. Наiжачена, наче вуличне кошеня, яке змушене постiйно вести боротьбу за iснування. Бiля потрiбноi хвiртки вона зупинилася. Наче вагалася, чи варто йти далi. Тодi поглянула на свого супутника, чекаючи його вiдповiдi. На городi, на гойдалцi, яку Василь разом iз Борисом змайстрував кiлька рокiв тому, «лiтала» Оксанка. Забачивши незнайому дiвчину, вона перестала гойдатися та завмерла в очiкуваннi. Василь збiгав до будинку й винiс Зорi кошик. Вона вiдмовилась дивитися на решту, розрахувалася, подякувала й швидко пiшла. На вузькiй стежцi, що вела до перехрестя, дiвчина перестрiла Інну. Зора стишила ходу, пропускаючи дружину Василя вперед. Жiнка поспiшно ii оминула, з пiдозрою поглянувши на рiч у руках молодоi ромки. – Ти вже водиш покупцiв додому? – на подвiр’i Василя чекав неприемний допит. – Та ще й цих чорнопиких! Перевiр, чи на мiсцi гаманець. – На мiсцi. Не хвилюйся. – Навiщо ромам кошики? Чи вона просто видивлялася, що в тебе поцупити? – Вона хороша дiвчина. Не злодiйка. – Ого, як ти ii захищаеш. Ну-ну… То в мене з’явилася конкурентка? – примружившись, з iронiею поцiкавилася Інна. Роздiл шостий Нагостривши сапку та лопату, Василь закинув на плече дорожнiй рюкзак. Тодi вивiв на подвiр’я старого ровера, якому свого часу довелося вислухати стiльки його жалiв. Пiд ганком сидiло цуценя. Чорненьке, кошлате. Воно мало на лобi бiлу пляму, яка скидалася на молодий мiсяць. Чоловiк покликав песика вигуком, звичним у iхнiй мiсцевостi: «Най-най!». Сiв бiля нього навпочiпки. Собача недовiрливо поглянуло на простягнуту до нього руку. – Ти чий, гарнюнiй? Воно було такоi ж мастi, як i його Джек. Колись Василь принiс iз заводу додому цуцика. Гарний був пес, слухняний i вiрний. Прожив у них дев’ять рокiв, в останнiй з яких сильно хворiв. Василь намагався вилiкувати Джека. Інна мовчала, але всiм своiм виглядом давала зрозумiти, що не схвалюе настiльки нерацiонального використання сiмейного бюджету. Василь хапався за будь-яку надiю: привозив вiд ветлiкаря уколи, новi пiгулки, краплi, якi ось-ось мали поставити пса на ноги. Тiльки це не надто допомагало. Одного дня Джек зник. Певно, пiшов з дому помирати. А Василь от повернувся… Чоловiк зайшов до будинку, винiс мисник iз хлiбом i вареною картоплею. Песик уже встиг сховатися за кущем лапатого ревеню. Уважно стежив за тарiлкою та рухами господаря, але так i не наважився пiдiйти. «Нана», – кликав той. І жодноi реакцii у вiдповiдь. Розiгнувши затерплий поперек, Василь залишив iжу на ганку й вийшов iз двору. Доiхав до млина. Далi вiв ровера в руках. Пробирався густими заростями глоду та лiщини, лишаючи на в’язкiй землi нерiвнi слiди. Дорогою кiлька разiв зупинявся, щоб перевести подих i витерти з чола пiт. «Сивина забирае сили. Життя вже не б’е в тобi могутнiм джерелом, лише кволо трiпоче опущеними крилами, – усмiхався вiн, пригадуючи слова поета-земляка, в якого Інна колись брала iнтерв’ю. – Ти вже не той i нiколи не будеш колишнiм. Істина, з якою так важко змиритися…» Дверi хижi були вiдчиненi. Василь не мiг зрозумiти: то так постарався невгамовний вiтер чи вiн забув iх зачинити минулого разу? Чоловiк зупинився, роззираючись. Кинув наплiчник на пiдлогу, розганяючи по кутках зловiснi тiнi. Усе таке рiдне й водночас чуже. Мiсце, яке колись збудував його батько. Насправдi вони з татом зводили цю хижку разом. Василь ще був хлопчам, але вже тримав дошки, пiдносив батьковi цвяшки, на внутрiшнiх стiнах малював крейдою щасливi символи – так званi iероглiфи, знайденi в «Казках стародавнього свiту». І дуже сердився, коли батько не дозволяв йому братися за ту чи iншу роботу. – Я вже великий. Я можу! – Звiсно, великий, – куйовдив його волосся Сергiй. – Тiльки куди тобi поспiшати? Не рости так швидко, бо скоро вже мене переженеш. Забуваючи про час i все на свiтi, вони вудили на ставку рибу, збирали для матерi гостинцi – квiти й гриби. А вона, приносячи iм обiд, буркотiла: «Швидше повертайтеся! Залишили мене одну, без господаря в домi. А раптом хтось вкраде?» Днi, коли хлопчику щастило вмовити матiр iм iз батьком заночувати в хижi, були чи не найщасливiшими для малого Василька. Лежати на грубому батьковому плащi, серед пахучого чебрецю та медуницi, вдивлятися в темряву та вбирати в себе звуки ночi. А якщо пощастить, ще й насолоджуватися грозою. У лiсi блискавки яскравiшi, грiм – загрозливiший. Негода поряд, лише простягни руку. Чи можна бажати кращого? Батько жартував, називаючи хижу «своею лiтньою резиденцiею». Інодi вiн зникав там на кiлька дiб. І завжди повертався з новими виробами. Виплетеною з лози була й бiльшiсть iграшок Василя: кумеднi чоловiчки з сопiлками та барабанами, мiнiатюрнi велосипеди й трактори, коники-гойдунцi, сани, через якi йому заздрили всi без винятку хлопчаки iхнього кутка, сови, пiвники, журавлики, лiтачки, човники. Мав свого кошика i чорний кiт Яшка. Лозоплетiння – дивовижне вмiння, якому Сергiй навчився в Закарпатському селищi Іза у свого дядька-гуцула. Василь знав, що батьковi необхiдно було ось таке «мiсце тишi». Побути наодинцi з собою, дати лад суперечливим думкам. – Ти по-справжньому станеш дорослим, коли припиниш боятися самотностi, – не раз повторював йому Сергiй. – Пам’ятай про це. І прислухайся до серця. Воно не вмiе обманювати, як його не вчи… Іза – невеличке селище на Хустщинi, куди молодий Сергiй поiхав одразу пiсля закiнчення школи – дала йому дуже багато. Але й вiдняла частину серця… Надзвичайне мiсце в дивовижному краi, яке здавна вважалося столицею украiнського лозоплетiння. Уже при в’iздi до Карпатського села, у горах, красувався постамент iз кошиком – натяк на хобi його мешканцiв. У селищi не було людини, яка б не чула легенди про Івана Кашко – першого в Ізi майстра лозоплетiння. Не знати, як плести кошики, там вважалося великою ганьбою. На городах, поряд iз картоплею, мешканцi Ізи садили лозу. Спецiальний ii вид – найбiльш придатний для плетiння – гнучкий i не ламкий. До невибагливоi верби тут ставилися з великою пошаною. Унiкальне дерево мало здатнiсть не лише змiцнювати береги рiчок i пiдтримувати в них рiвень води, але й лiкувати вiд багатьох хвороб. Майже на кожному подвiр’i був свiй мiнi-базар, де виставляли на продаж дизайнерськi вироби з дерева та лози. То був промисел, яким там займалися цiлi родини: чоловiки, жiнки й дiти. Туристам село нагадувало музей плетеноi продукцii, а iзяни – павукiв-трударiв iз дитячих казок. На Покрову люди збирали гiлки, ошкурювали iх, виварювали, сушили. Плести починали з настанням холодiв. За зиму одна сiм’я могла зробити до тисячi кошикiв. Адже не дарма вважалося, що до Великодня iзяни плетуть кошарки на всю Украiну. Їхнi вироби користувалися попитом i за кордоном. У самiй же Ізi Великоднi кошики вже давно стали предметами хизування серед мiсцевих мешканцiв. Щороку iх робили все вигадливiшими й красивiшими, оздоблювали мереживом i стрiчками. Вони миттево розходились серед покупцiв. Не кожна господиня пiде з однiею i тiею ж кошаркою до церкви на Великдень другий рiк поспiль. Сергiй планував залишитися в дядька Петра Гнатенка, татового брата, на цiле лiто. Цьогорiч юнак вiдмовився iхати до районного центру, щоб вступати до технiкуму. Натомiсть вперто готувався йти до армii. – Їдь уже, провiтрись, – сказав йому батько, купуючи квиток на потяг. – А передумаеш, то мiсце на економiчному факультетi, як i обiцяв Геннадiй Олександрович, залишиться за тобою. У вiдповiдь той лише всмiхнувся. Нiзащо не передумае. Нiзащо… Сергiевi в Ізi було добре. Хоча вiн трохи побоювався суворого неговiркого дядька, недолюблював його гостру на язик дружину Ольгу та не мiг знайти спiльноi мови з iхнiми зарозумiлими синами Назаром i Миколою, проте не надто тим переймався. Його зачаровувала первiсна краса Закарпаття, п’янила вiдносна свобода, а ще манило дядькове вмiння виплiтати з лози справжнi шедеври. У дитинствi Сергiй вважав батькового брата, вiдомого в селi майстра лозоплетiння, чарiвником. І заздрив двоюрiдним братам, якi вже вмiли плести собi простенькi iграшки. А дядько тiльки всмiхався в густi вуса: «Подорослiшаеш – i подiлюся з тобою своiми чарами». Хлопчик радо кивав, жодноi митi не сумнiваючись, що це справжнi чари. Першi днi пiсля приiзду дядько Петро довiряв Сергiю лише знiмати з лози кору та пiдтримувати полiно, яке вiн використовував замiсть шаблона. Юнак сердився: – Я ж не маленький. Покажiть менi щось складнiше. – Не час, – не вiдриваючись вiд роботи, поважно вiдказував той. – Стеж за мною i запам’ятовуй. Яким би не був вирiб, кожну окрему гiлку потрiбно двадцять разiв взяти в руки й лише тодi починати виплiтати. Не маючи особливоi фантазii й бажання, двоюрiднi брати Сергiя плели здебiльшого звичайнi продуктовi кошики. «Ледарi», – сердито бурчав на синiв дядько. Сам вiн брався за набагато складнiшi речi. Окрiм рам для картин, пiдставок i горщикiв для квiтiв, посуду, лаптiв, дитячих iграшок i меблiв, вiн умiв робити альтанки, колодязi, вербовi гаражi. Мав багато замовлень з Угорщини та Польщi, що дозволяло йому, як говорив батько, «не рахувати кожну копiйку». За кiлька днiв сонну Ізу сполохав протяжний церковний дзвiн. На iхнiй вулицi трапилось нещастя. Вiд iнсульту померла тiтка Тамара – добра знайома Петра. Їх навiть пов’язували мiж собою якiсь далекi родиннi зв’язки. Але якi саме – уже давно нiхто не мiг пригадати. Вiкно Сергiевоi кiмнати виходило на Тамарин будинок – невеличкий дiм на пагорбi, обкладений бiлою цеглою. Із високим димарем «у коронi», як любили називати зробленi з жерстi вiзерунчастi накриття. Щось у ньому здавалося юнаковi нереальним, майже казковим. Тiльки химерна то була казка, сумна… Інодi хлопцю ввижалося, нiби на той дах сiдають спочивати хмари, а сонце щовечора ховаеться за порослий травою льох на Тамариному подвiр’i. Господиню дому вiн бачив лише кiлька разiв. Це була пригнiчена, зморена життям жiнка, пiд очима якоi залягли глибокi тiнi. Вона не всмiхалася навiть тодi, коли з нею вiталися. А тiтка Ольга часто шепотiла: «Борони Боже вiд подiбноi долi». Виявилося, небiжчиця мала всього-на-всього п’ятдесят п’ять рокiв. І тепер, стоячи разом з iншими людьми у задушливiй тiснiй кiмнатi, заставленiй плетеними з лози меблями, юнак мрiяв якомога швидше опинитися на свiжому повiтрi, подалi вiд цього незатишного мiсця. Коли до кiмнати увiйшла молоденька дiвчина в чорнiй сукнi та хустинi, що сповзла на бiк, демонструючи присутнiм розкiшне бiляве волосся, люди якось вiдразу стихли. Перезираючись, розступилися, звiльняючи iй дорогу. – Краще дочекатися племiнникiв, – гомонiли тiтки за спиною Сергiя. – Вона така непутяща. – Не можна давати грошi Оксанi. Проп’е зiбране на Тамарин пам’ятник. – Безсоромниця. Звела матiр у могилу. Не помiчаючи нiкого в кiмнатi, Оксана взяла стiлець i сiла бiля труни Тамари. Якась iз жiнок, тiтка з чорною хустиною на шиi, кинулась поправляти вiнки, плутаючись у неi пiд ногами. Сергiй побачив у напiвзаплющених очах дiвчини горе, яке не потребувало свiдкiв. Якби в нього було бiльше смiливостi, вiн неодмiнно би крикнув до натовпу: «Геть звiдси! Повиходьте. Не треба iй зараз заважати». Увечерi, коли дядько Петро, випивши за упокiй подруги червоного вина, був налаштований на розмову, племiнник обережно випитав у нього про дiвчину. Як виявилось, Оксана була единою донькою i единою втiхою Тамари, яка у двадцять п’ять рокiв залишилася вдовою. Їi чоловiка на полi вбила блискавка. – Ранiше Оксана була золотою дитиною. Та злi духи нашепотiли iй на вухо поганих думок. Дiвцi закортiло стати акторкою. Виставляти себе напоказ перед людьми, – зневажливо кривився Петро. – Попри благання матерi, вона покинула все й подалася до столицi вступати до театрального училища. Звiдти повернулася за мiсяць. Із великим розчаруванням i палкою пристрастю до чарки… Дядько ще щось бурмотiв про поганi гени, адже батько Оксани був пияком. Говорив, що Тамара свого часу натерпiлася з чоловiком, якого, зглянувшись над ii муками, забрало небо. За щось розгнiвившись, воно нагородило тiею ж хворобою i ii донечку. Що тiльки не робила Тамара, щоб урятувати доньку. По яких лише лiкарях i знахарках не возила дитини. Яким тiльки iконам не била поклони. Нiчого не допомагало. Оксана крала з дому все цiнне та й узагалi бозна-як заробляла собi на випивку. Через неi мати виплакала не один океан слiз, передчасно постарiла та померла. Сергiй похитав головою. Чи дiйсно Тамара зробила все можливе? Адже мати постiйно повторювала йому, що людинi можна допомогти, лише зрозумiвши, що в неi на серцi. Наступного разу Сергiй зустрiв Оксану бiля криницi. Дiвчина аж хилилася, тримаючи в обох руках заважкi для неi вiдра. Вiн допомiг iй занести воду, попросив попити. Вона подала йому брудний залiзний кухоль. Посiдали на ганку, мовчки дивлячись на зарослий бур’я нами город. – А не страшно вам тепер самiй у цьому будинку? – запитав Сергiй, не уявляючи, про що з нею говорити. – Нi. Я тут буду недовго. Не маю грошей на його утримання. Як тiльки закiнчиться лiто, приiдуть родичi й запроторять мене до лiкарнi. А потiм роздiлять мiж собою спадок. – Не дозволяйте iм цього зробити. Хiба за вас немае кому заступитися? Оксана на знак протесту похитала головою. – Я це заслужила. Мама ж через мене… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/elena-volynskaya/povelitelka-lihtariv/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.