Нiма смерть Volker Kutscher Бест «Нiма смерть» – другий детектив блискавичного циклу про комiсара Рата, який було розпочато романом «Мокра риба». Вiн продовжуе серiю кримiнальних романiв Фолькера Кучера, чудово екранiзованих пiд назвою «Вавилон – Берлiн». І знов Берлiн. Весна 1930 року. Європейське мiсто, слiпучi вогнi реклами, трiумфальна поява звукового кiно. Його вже називають новим мистецтвом. Але е й тi, для кого звуковi фiльми тiльки дешеве потурання невибагливим смакам глядачiв. Конкуренцiя мiж звуковим i нiмим кiно стае все жорстокiшою. І ось з’являеться вiн – той, хто в iм’я «великого нiмого» здатен пiти будь на що. Чи вiн просто прикриваеться цим? Гереон Рат намагаеться розплутати одночасно кiлька загадок. І, звiсно, знов ризикуе i своiм життям, i своiм добрим iм’ям, i своею кар’ерою. Ще крок – i вiдкриеться правда… Чи то буде тiльки новий поворот драми?.. Фолькер Кучер Нiма смерть © Volker Kutscher, 2008 © Видавництво Ферлаг Кiпенхаймер унд Вiтч ГмбХ та Ко. КГ, Кельн / Нiмеччина, 2007, 2008, 2018 © В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2020 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2020 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 П’ятниця. 28 лютого 1930 року 1 Промiнь свiтла танцюе в темрявi ще неспокiйнiше, нiж зазвичай – так йому здаеться. Аж ось мерехтiння вщухае й виникае образ. Свiтло окреслюе на бiлому полотнi тендiтнi обриси обличчя. Їi обличчя. Їi очi розплющуються. І дивляться на нього. Навiчно вирiзьблена зi свiтла, на всi часи збережена вiд забуття. Будь-якоi митi i так часто, як забажае, вiн може спроектувати ii в цю темну кiмнату, у це темне життя. У свое життя, у жалюгiднiй темрявi якого е тiльки один промiнчик свiтла: неспокiйний потiк вiд кiнопроектора на полотнi екрану. Вiн бачить, як вона широко розплющуе очi. Вiн бачить, i вiн знае. Вiн точно знае, що вона вiдчувае. Щось таке iй чуже i таке йому знайоме. Вiн почуваеться надзвичайно близьким до неi. Майже як в ту мить, яка увiчнилась на целулоiднiй плiвцi. Вона дивиться на нього i розумiе, чи вважае, що зрозумiла. Вона хапаеться руками за горло, наче боячись захлинутися. Вона не вiдчувае сильного болю, просто помiчае, що щось не так. Їй чогось бракуе. Голосу. Зараз вона збагне, що його бiльше немае. Того нестерпного iй неналежного фальшивого голосу. Вiн звiльнив ii вiд того голосу, що раптом був пойняв ii, як чужа зловiсна сила. Вона намагаеться щось сказати. В ii очах бiльше здивування, нiж жаху, вона нiчого не розумiе. Вона не розумiе, що вiн ii кохае, що вiн так вчинив тiльки з любовi до неi, до ii справжньоi янгольськоi природи. Зрештою, рiч не в ii розумiннi. Вона розтуляе вуста – все, як ранiше. Нарештi вiн знову чуе. Вiн знову чуе ii голос! Їi справжнiй голос, вiчний, який нiхто не може забрати, який стоiть поза часом i не мае нiчого спiльного з брудом i вульгарнiстю сьогодення. Їi голос, який зачарував, коли вiн почув його вперше. Їi голос, що промовляв до нього – тiльки до нього самого, попри масу тих усiх, що сидiли поруч i довкола. Нестерпно, як вона дивиться на нього. Вона зазирнула через край, вона побачила все, i ось зараз вона вже втратить рiвновагу. Мить, коли вона опускаеться додолу. Їi погляд, що вмить зробився таким незнайомим. Передчуття смертi в ii очах. Усвiдомлення смертi. Упевненiсть – вона зараз помре. Безповоротнiсть. Смерть. У ii очах. І це прийшло. 2 Чоловiк у смокiнгу спокiйно всмiхнувся жiнцi у зеленiй шовковiй сукнi. Одну руку вiн встромив у кишеню, у другiй тримав келишок з коньяком. Вiн ледве встиг клiпнути очима, як вона зупинилася у лiчених сантиметрах перед ним. Зелений шовк тремтiв вiд ii збудженого дихання. – Я правильно почула? – прошипiла жiнка. Вiн вiдсьорбнув з келишка. – Дивлячись на цi чарiвнi вушка, я ледве можу уявити, що вони недочувають! Його смiх так само, як широка посмiшка, показував, що чоловiк вiдверто кпинить iз неi. – Ви справдi вважаете, що можете так мене третирувати?! Їi гнiв явно тiшив його: що бiльше вона розпалювалася, то нахабнiшою робилась його посмiшка. Вiн зробив паузу, нiби серйозно обмiрковуючи вiдповiдь. – Насправдi, так, – поважно кивнув вiн. – Якщо не помиляюся, саме так ви дозволяете ставитися до вас пану фон Кесслеру? – Не думаю, що це мае обходити вас, мiй любий графе Торвальде! Вiн ехидно спостерiгав, як вона зупинилась, уперши руки в боки. За вiкном сяйнула блискавка. – Це не вiдповiдь, – зауважив вiн, дивлячись у келишок. – А це вам буде за вiдповiдь? Вона змахнула рукой, навiть перш нiж закiнчити. Вiн заплющив очi в очiкуваннi дзвiнкого ляпаса. Але ляпас не пролунав. Гучний вигук, долинувши, здавалося, з потойбiччя, враз змусив iх зацiпенiти. – Знято! На частку секунди обое закам’янiли на мiсцi, непорушнi, як постатi на свiтлинi. Потiм вона опустила руку, вiн розплющив очi, i обое одночасно повернули голови i подивилися в один бiк, у темряву – туди, де паркет, на якому вони стояли, переходив у брудну цементну долiвку. Долаючи межу свiтла i темряви, ii погляд розрiзняв постать чоловiка у складаному крiслi, який зупинив усе одним владним словом. Тепер, пiдвiвшись, вiн повiсив навушники на бильце крiсла i ступив у свiтло – жилавий чолов’яга: вузол краватки ослаблений, рукава сорочки закасанi. Попри те, яким громом щойно розляглася команда, його голос зараз лунав оксамитово м’яко. – Беттi, янголе мiй, ти вимовила останнi слова не в той бiк, – звернувся вiн до неi, – повз мiкрофон. – Мiкрофон, мiкрофон! Джо, менi набридло це слухати! Це не мае нiчого спiльного з кiно. Вона скинула оком у бiк звукорежисера, що морочився над апаратурою, i той збентежено почервонiв. – Кiно, – вела вона далi, – кiно це гра свiтла i тiней… Навряд чи я маю це пояснювати великому Йозефовi Дреслеру! Мое обличчя на целулоiдi, Джо! Мiй образ не промовляе через… мiкрофони! Вона вимовила останне слово так, нiби йшлося що про нещодавно виявлений i особливо огидний вид комах. Перш нiж вiдповiсти, Дреслер глибоко зiтхнув. – Я знаю, Беттi, що ранiше ти не потребувала голосу, – сказав вiн, – але це в минулому. Цим фiльмом починаеться твое майбутне! І майбутне мае голос! – Казна-що! Маса людей, якi ще не втратили здоровий глузд, i далi знiмають пристойне кiно без жодних мiкрофонiв. По-твоему, що, великий Чаплiн не тямить у своiй справi? Хто може заперечити, що звуковi фiльми – це данина модi, за якою всi намагаються встигнути, i про яку забудуть, щойно з’явиться щось новiше? Дреслер вирячився на неi так, нiби це казала не вона, а хтось iнший. – Я можу, – ствердив вiн. – Будь-хто з нас. Ти, зокрема. Звукове кiно створене для тебе так само, як ти створена для звукового кiно. Звуковi фiльми зроблять тебе славетною. Все, що тобi треба – це пам’ятати, що маеш промовляти в правильному напрямi. – «Пам’ятати»? Коли я граю роль, я маю жити нею! – Згода. То живи своею роллю. Але говори в напрямку Вiктора, i не змахуй рукою, доки не закiнчиш реплiку. Беттi кивнула. – І не бий iз такою силою, як на репетицiях. Тобi треба тiльки торкнути його. Передбачаеться, що буде чути не ляпас, а тiльки грiм. Усi розреготалися, включаючи Беттi. Напруження враз минуло, i атмосфера знову зробилася дружньою. Так умiв тiльки Джо Дреслер. І Беттi любила його за це. – Всi по мiсцях. Знiмаемо сцену вiд початку! Режисер повернувся до свого крiсла i знову надiв навушники. Беттi стала в дверях, а Вiктор залишився бiля камiна i вiдтворив потрiбний вираз обличчя i поставу. За лаштунками тривали гамiрнi приготування, але Беттi зосередилась на ролi. Вона працiвниця готелю, i зараз намагаеться дати раду наслiдкам того, що, була, зображала на дочку мiльйонера заради свого шефа. Вона обурюеться iнсинуацiями, якi висувае цей шахрай. Шахрай, якого вона таки мае поцiлувати в кiнцi сцени i який, зрештою, виявляеться геть не таким зарозумiлим хитруном, а втiленням скромностi. Звук i камера знову ожили, у студii запала тиша, як у церквi перед благословенням. Клацання хлопавки розiтнуло тишу. – «Буря кохання», сцена п’ятдесят три, дубль два! – І-i-i… Мотор! – скомандував Дреслер. Вiктор вимовив свою реплiку, i Беттi занурилася в кiноакторський екстаз. Вона, як завжди, точно знала, де камера, але дiяла так, нiби не усвiдомлювала, що скляне око фiксуе кожен ii рух. Вона рушила до камiна i знов напосiлася на Вiктора. У того над головою висiв масивний мiкрофон, який вона iгнорувала так само, як iгнорувала камеру. Вона просто мала промовляти до Вiктора, i це справдi було так просто, як запевняв Джо. Вона знала: грае блискуче. Якщо тiльки Вiктор не переплутае своi реплiки (ймовiрнiсть чого завжди лишалася високою), сцена в них у жменi. Беттi зауважила, що блискавка за вiкном спалахнула в потрiбну мить. Сцена досконало розгорталася за ii власним ритмом; вiдраховуючи подумки, Беттi вчасно вимовила останнi слова сцени: – А це вам буде за вiдповiдь? Зараз!.. Дати йому ляпаса. Вона вiдчула, як ii долоня обпекла його щоку. Таки замiцно приклалася! Що ж, Вiктор виживе. Це тiльки додасть iхнiй сценi бiльшого реалiзму. Аж тепер вона зрозумiла: щось не так. Не було грому. Натомiсть високий, металевий звук, легенький дзвiн. Напевне, якась невелика металева деталька впала позаду неi на пiдлогу. Вона заплющила очi. Нi, тiльки не це! Не якась дурна технiчна зачiпка! Не тодi, коли вона так добре зiграла! – Холера, – вилаявся Дреслер. – Знято! Хоча очi ii були заплющенi, вона помiтила змiну освiтлення. Потiм наче велетенський молоток вдарив ii по плечу, по руцi, по шиi з несамовитою силою, а коли Беттi знову розплющила очi, то зрозумiла, що лежить на пiдлозi. Що сталося? Вона почула трiск i зрозумiла, що вiн iде з ii тiла. Вона, мабуть, щось зламала. Бiль охопив так раптово, так жорстоко, що на мить в очах потьмарилося. Над собою вона побачила полотнища i сталевi ферми студiйного даху, i спотворене жахом обличчя Вiктора, що, подивившись, зникло з поля зору. Вона намагалася пiдвестись, але не могла – щось пекло iй обличчя, вогнем палило волосся, весь лiвий бiк, пекло нестерпно. Вона нездатна була навiть повернути голову, щось притискало ii до пiдлоги, наче окропом ошпарюючи тiло. Їй хотiлося тiкати вiд болю, але ноги не слухалися – вони бiльше не рухалися, жодна ii частина бiльше не слухалася, наче армiя заколотникiв, вiдмовляючись виконувати ii команди. Вона вiдчувала запах смаленого волосся i присмаленоi шкiри, чула, як хтось кричить. То мав бути ii власний голос, однак здавалося, то волае хтось iнший, не вона. Той, хто кричав, i корчився, i вiдмовлявся рухатись, уже був не ii частиною, а окремою сутнiстю, яка тепер нiчого не могла вдiяти – могла тiльки кричати, кричати, кричати… Знову над нею обличчя Вiктора – не обличчя, а суцiльна гримаса, з якоi вирячились на неi його широко розплющенi очi. Рот у нього дивно перекривлений – не як у його екранних героiв, але таки рiшуче. Тiльки коли вона побачила воду, яка наближалась до неi безформною медузою, яка, здавалося, навiчно повисла в повiтрi, перш нiж опуститися на неi – тiльки тодi, у цю нескiнченну мить, вона зрозумiла, що вiн робить. І усвiдомила, що це останне, що вона бачить. Далi було тiльки свiтло. Тiльки сяйво, що цiлковито огорнуло ii. Вона сама була свiтлом: на часточку секунди вона стала частиною яскравого свiтiння, вiдчувши його так виразно, як нiколи досi. А наступноi митi вона зрозумiла, що саме це свiтiння занурить ii у морок, назавжди i безповоротно. 3 Ш. пручалася вiдчайдушно. «Баумгарт», однак, повалив ii на спину i намагався стягнути з неi панталони. У вiдповiдь на погрозу Ш. закричати, якщо вiн ii не вiдпустить, «Баумгарт» саркастично зауважив, що вона може кричати, скiльки iй заманеться – нiхто не почуе. У подальшiй боротьбi Ш. заявила, що скорiше помре, нiж поступиться його волi, на що «Баумгарт» вiдказав: «Тодi ти помреш…». – Щось iще пан бажае? – Тодi ти помреш, – пробурмотiв вiн. – Перепрошую? Рат вiдiрвав погляд вiд журналу. Коло його столика стояв кельнер, тримаючи в руцi тацю з брудним посудом. – А… пусте, – сказав Рат. – Нiчого такого. – Подати пановi щось iще? – Наразi нi, дякую. Я на декого чекаю. – Як пан бажае. Кельнер забрав зi столу Рата порожню чашку з-пiд кави i рушив геть iз виглядом ображеного пiнгвiна. Рат подивився йому услiд – як той балансуе з тацею мiж рядами столикiв. У кав’ярнi потроху робилося дедалi люднiше. Невдовзi вiн змушений буде обороняти вiльний стiлець за своiм столиком. Вона запiзнювалася. Зазвичай вона не запiзнюеться. Може, вона не зрозумiла, про що йдеться? Хоча, може, зрозумiла, i саме тому вирiшила знехтувати побаченням? Їй не слiд було телефонувати йому в вiддiлок. Вона цього не зрозумiла. Вона намагалася зробити йому приемнiсть, у такий спосiб, як вона завжди намагаеться зробити йому приемнiсть, про яку вiн нiколи не просить. Це була едина причина, з якоi вона хотiла пiти з ним до «Резi»[1 - «Резi» – неформальна назва суперрозкiшноi танцювальноi зали i кабаре (Residenz-Casino) неподалiк вiд Александерплац, однiею з принад якого була можливiсть флiрту мiж столиками за через телефон i обмiн частуваннями i подарунками через пневматичнi трубки. Заклад було закрито на початку Другоi свiтовоi i вiдновлено у 1950-i за новою адресою. (Тут i далi прим. перекл.).]. Звiсно, як вихiдцю з порейня, йому мае бути приемно, заявила вона, показуючи два квитки на костюмований бал. «Фашiнг»! Саме тiльки слово чого варте! Саме так називають Карнавал у Берлiнi – «Фашiнг». Рат здогадувався, що там на нього чекае: обов’язковий костюм, обов’язкове вино, обов’язковий гарний настрiй, обов’язкове «я-тебе-кохаю», обов’язкове «ми-навiки-разом-нiщо-не-розлучить-нас». Цей недоречний телефонний дзвiнок став жорстоким нагадуванням про те, якими насправдi були iхнi з Катi стосунки: випадкове знайомство на Сильвестра, яке надмiру довго перетривало новорiчнi свята. Вiн познайомився з нею за кiлька хвилин до пiвночi – вони разом посмакували прийдешнiй рiк, i обое були вже добряче напiдпитку, коли враз, цiлком спонтанно, поцiлувалися. Далi вони разом подалися до чашi з пуншем, де якийсь розумник розбив усi iхнi сподiвання щодо нового десятилiття. Вiн стверджував, що насправдi воно почнеться з 1931 року, оскiльки, математично висловлюючись, 1930 рiк насправдi е лише завершенням двадцятих. Рат похитав головою i наповнив келихи, доки Катi слухала математика, зачарована його мiсiонерським завзяттям. Рат змушений був мало не силомiць тягнути ii назад, у сад на даху, в темний закуток, де знову ii поцiлував. Навколо них усi смiялися i щось вигукували, а в нiчному небi над Шарлоттенбургом свистiли i вибухали феерверки. Вiн цiлував ii так завзято, що вона, зрештою, аж зойкнула з болю: губа в неi закривавилася, i Катi подивилася на нього так ошелешено, що вiн почав вибачатися. Та згодом вона засмiялася i знову пригорнула його до себе. Вона сприйняла це як вияв пристрасти, а насправдi то була лють, невимовна агресiя, що виривалася назовнi власним шляхом, атакуючи невинну особу – так само згодом, коли вона привела його до своеi маленькоi кiмнатки на мансардi, i вiн накинувся на неi так жадiбно, нiби не був iз жiнкою впродовж ста рокiв. Вона назвала це «кохатися». А його лють вона назвала пристрастю. Так само вона помилялася щодо всього, що вiдбувалося згодом – щодо iхнього «кохання», як вона це називала, i на що вiн не знаходив належного визначення, що почалося феерверками i побажаннями на майбутне i вiд самiсiнького початку не мало жодного майбутнього. Вiн це вiдчув вже пiд час перших поцiлункiв, попри те, що алкоголь i гормони змивали геть будь-якi застереження. Вiн це знав напевне новорiчного ранку, коли вона принесла йому каву в лiжко i закохано всмiхалася до нього. Спершу його приемно схвилювали пахощi свiжоi кави. Але потiм вiн побачив ii закохане обличчя. Вiн випив каву i втомлено посмiхнувся iй. То була перша брехня. Перша з багатьох, яким судилося прийти слiдом за нею. Інодi вiн брехав, не маючи намiру, не вбачаючи сенсу в брехнi, а iнодi навiть не усвiдомлював, що бреше. Щодня брехня розросталася, щодня ставала нестерпнiшою. Вiн давно вже мав би серйозно з нею поговорити. І ось тепер, ii голос у слухавцi, ii позiрно весела балаканина про «Фашiнг», про побачення, про танцi й розваги, про карнавальнi костюми й iншi недоречностi розкрили йому очi. Настав час покласти цьому край – але не по телефону. І, звiсно, не по робочому телефону. Рат зиркнув на детектива Грефа, який пильно переглядав якесь досье, а тодi навпростець запропонував Катi зустрiтися в кафе «Уланд Ек». Задля розмови. – Чого тебе тягне на Кудамм[2 - Розмовна назва бульвару Курфюрстендамм у Берлiнi.]? Нам треба iхати до Шенеберга, – озвався Греф, не пiдносячи голови. – У Шенеберг поiдеш ти. Рат вiддав детективовi ключi вiд машини, а сам подався до «Уланд Ек». Катi працювала неподалiк. Попри те, вона досi не показалася. Рат знову розгорнув часопис «Мiсячник Кримiналiста», який читав до того, як пiдiйшов кельнер. Радник кримiнальноi полiцii Геннат, його начальник в Інспекцii А на Алексi[3 - Тобто на (площi) Александерплац.], доповiдав про вражаюче розслiдування серii нерозв’язаних справ про жахливi вбивства в Дюссельдорфi – вiн iз кiлькома обраними берлiнськими колегами надавали послiдовну допомогу мiсцевiй кримiнальнiй полiцii. Рат вiдмовився вiд нагоди поiхати з ними, попри те, що його вiдмова розчарувала Будду i, ймовiрно, загальмуе подальшу кар’еру: стати обранцем радника Генната було честю, якоi не можна так просто зректися. Проте батько радив Ратовi не повертатися до Рейнськоi области, хоч би навiть iшлося про Дюссельдорф, а не Кельн. Надто небезпечно, твердив начальник полiцii Енгельберт Рат: Леклерк i його газети можуть рознюхати, що Гереон Рат досi працюе в полiцii, i всi зусилля, докладенi рiк тому, пiдуть намарно. Прикро! Дюссельдорфська справа роками залишаеться найбiльш вражаючою в усiй Пруссii: дев’ять доконаних убивств, пов’язаних з цiлою низкою замахiв на вбивства, що коiлися впродовж кiлькох мiсяцiв. Дюссельдорфська полiцiя, припустивши, що iх вчиняе той самий злочинець, спричинила некеровану iстерику в цiлому мiстi. Геннат, не схильний приймати поспiшнi висновки колег, виокремив особливi риси в кожнiй справi з серii дюссельдорфських убивств i замахiв. Така ситуацiя досконало вдовольняла «Мiсячник Кримiналiста»: у кожному черговому випуску Геннат повiдомляв про стан розслiдування, яке, попри гучно розрекламовану допомогу його берлiнськоi команди, геть не посувалося. Не маючи конкретних результатiв, вiн ретельно змальовував iсторii потерпiлих – дев’ятьох загиблих, а також чотирьох осiб iз серйозними травмами i п’ятьох з легкими: усi жертви в Дюссельдорфi, впродовж останнiх кiлькох мiсяцiв. Двадцятишестилiтня покоiвка Ш., долю якоi Геннат так яскраво змалював, вижила – вона вiдбулася тяжкими травмами, завдяки тому, що злочинцевi перешкодили. Рат уважно вивчав кожен з описуваних епiзодiв, полишений на господарствi на Алексi i змушений вести дрiб’язковi справи, якi йому нишком пiдсовував старший комiсар Бьом. З усiх людей саме бульдогу Бьому, на час своеi вiдсутности, довiрив Геннат керiвництво Інспекцii А на Алексi. Для Гереона Рата це означало виконання виснажливих нудних доручень або, у кращому разi, розслiдування справ, до яких нiхто бiльше не бажав братися. Як справа Ізольди Геер, яка два днi тому ввiмкнула свою газову плиту в Шенеберзi, не запаливши вогонь: суiциди, розслiдування яких завжди вимагае купи клопоту, але нiколи не додае слави й шани слiдчому. Наразi таких випадкiв не бракувало – цiеi зими спостерiгався справжнiй бум самогубств. Здебiльшого давали собi раду мiсцевi вiддiлки, але, раз у раз, деякi з цих справ мандрували до Управлiння полiцii на Алексi, а потрапивши туди, гарантовано приземлялися на столi Гереона Рата. Вiн погортав часопис, шукаючи мiсця, на якому був перервав читання. Ось. Пiсля цього, Ш. раптово вiдчула, як лезо ножа ковзае по горлу i стала голосно гукати по допомогу. Їй здалося, що на ii крики хтось негайно вiдгукнувся. «Баумгарт» завдав iй кiлька ударiв ножем навмання, серйозно поранивши в спину. Як уже згадувалося, у цей момент кiнчик ножа зламався i застряг у хребтi… – Комiсара Рата до телефону! Хлопчик iшов мiж рядами столiв, високо пiдносячи картонну табличку, на якiй великими лiтерами виведено було «До телефону». – Комiсара Рата до телефону! Рату знадобилося кiлька секунд, щоб збагнути, кого мав на увазi хлопчик i пiднести руку. Достоту як школяр на уроцi. Кiлька клiентiв обернулися в бiк Рата, коли хлопчик пiдiйшов до його столу. – Якщо ваша ласка, прошу за мною… Рат поклав журнал на стiл, першою сторiнкою обкладинки додолу, щоб зберегти свое мiсце. Напевне, Катi вирiшила скасувати побачення по телефону, думав вiн, iдучи за картонним вказiвником до телефонноi будки. Що ж, коли вона обирае такий стиль… Вони змушенi будуть з’ясувати все по телефону. – Друга кабiна, – сказав хлопчик. Рат ураз опинився перед двома громадськими телефонами за заскленими дверима темного дерева. Над правою кабiною свiтила лампа. Хлопчик показав на блискучу латунну табличку з цифрою «2» поруч iз лампою. – Вам треба просто пiдняти слухавку, – сказав вiн. – Ваш абонент уже чекае. Рат зачинив за собою дверi. Гамiр iз зали кафе зараз було ледь чути. Вiн пiдняв слухавку, глибоко вдихнув i назвався. – Рате? Це ви? Ну, нарештi! – Пане старший комiсаре? – перепитав Рат. Суто риторично. Лише одна людина мала звичку так несамовито волати в телефон. Старший комiсар Вiльгельм Бьом. Бульдог мав неабиякий хист пiдловлювати пiдлеглих на порушеннi дисциплiни. – Що ви там робите, чоловiче? Вам слiд докладнiше iнформувати своiх колег щодо ваших планiв. Фройляйн Фосс навiть не змогла менi сказати, чого вас занесло в захiдний район! – Ізольда Геер, – промимрив Рат. – Їi самогубство пiдтверджено. Звiт практично готовий. Завтра лежатиме на вашому столi. – Ви зробилися богемним лiтератором? Чи е iнше пояснення, чому ви складаете своi звiти в кафе? – Свiдок працюе тут, неподалiк, тож запропонував нам зустрiтися у… – Гаразд, байдуже. Облиште все це лайно – хай лежить, де лежить. Натомiсть, берiть свого помiчника… – Ви маете на увазi детектива… – …i притьмом на Марiенфельде. Кiноателье «Терра». Нещасний випадок зi смертельним наслiдком. Нашi колеги з двiстi другого попросили допомоги. Здаеться, справа складнiша, нiж вони собi уявляли. «Або колеги з двiстi другого не такi простi – не хочуть, щоб робочий день затягнувся», – подумав Рат. – Нещасний випадок, – повторив вiн за Бульдогом вголос. – Це iнтригуе. Як, кажете, називаеться ателье? – «Терра». Кiноателье. Хтось там зiрвався з риштовань, чи на кшталт того. Я надiслав машину, колеги знають куди iхати. – Не знаю, навiть, чим я зможу вам вiддячити. Бьом удав, що не помiчае сарказму Рата. – Так, стривайте, пане комiсаре! – похопився Бульдог. – Іще одне. Холера! Нiколи не слiд дрочити начальство. – Так? – Завтра о п’ятiй ховатимуть того… Весселя. Я хотiв би, щоб ви простежили, як усе минатиме. Таемно, ясна рiч. Ясна рiч! Щоб Бульдог та не знайшов способу зiпсувати йому вихiднi! Безпрограшна комбiнацiя – невдячне завдання, iдеально приурочене до суботнього пополудня з гарантовано малоцiнним для подальшого розслiдування значенням. – Що саме я маю вистежувати, пане старший комiсаре? Рат не бачив жодного сенсу товктися на кладовищi заради полiтично мотивованоi справи, послiдовнiсть подiй у якiй давно встановлено. Можливо, там щось могла б накопати полiтична полiцiя, але аж нiяк не вiддiл iз розслiдування вбивств. – Не думаю, що маю пояснювати вам, як працюе кримiнальна полiцiя, – вiдрубав Бьом. – Це рутина! Не ловiть там гав, i край! – Так, е, пане старший комiсаре. Останне було зайвим – Бульдог уже поклав слухавку. Вiдвiдування похоронiв жертв убивства справдi бувало рутинним елементом у роботi Інспекцii А, однак цього разу здавалося очевидним, що суботнiй похорон бiльше нагадуватиме полiтичну акцiю, i в жоден спосiб не пролле нового свiтла на справу, в якiй i без того все було ясно як божий день. Кiлька тижнiв тому сутенер всадив кулю в пельку молодому командировi штурмовикiв, який визволив iз секс-ярма одну з його «конячок». Сутенер перебував пiд вартою шiсть тижнiв i вже зiзнався, посилаючись на самооборону, хоча, насправдi, саме вiн зi своiми комунiстичними дружками вломився до квартири жертви. У недiлю штурмовик помер, а газета Геббельса «Дер Ангрiфф» пiднесла молодика, який закохався у хвойду та сплатив за це своiм життям, в сонм святих. «Дер Ангрiфф» зробили з нього мученика за рух, або «блутцойге», як це називають нацисти. Громадський настрiй розпалився. Полiцiя, передбачаючи сутички мiж нацистами i комунiстами, тримала напоготовi кiлька сотень своiх людей. Саме в цей киплячий казан i посилав його Бьом. Імовiрно, оберкомiсар сподiвався, що якийсь «геноссе» чи «товариш» випадково випре з Рата дух. Рат залишився на лiнii i, зателефонувавши до Шенеберга, вiдшукав Грефа в квартирi Ізольди Геер. А п’ять хвилин по тому вже чекав на тротуарi перед «Уланд Ек». Катi так i не показалася. Втiм, зараз починати серйозну розмову було вже запiзно. Бьом не надiслав йому фургон вiддiлу вбивств: у другому ряду Кудамма припаркувався зелений «Опель» з загального автопарку. Детектив Червiнскi випхав свое опасисте тiло з пасажирського мiсця спереду i вiдчинив заднi дверi. За кермом сидiв помiчник детектива Геннiнг. Рат зiтхнув. Нероздiльний дует, вiдомий в Управлiннi як Плiш i Плюм[4 - Плiш i Плюм – два бешкетних i доволi незграбних собаки, персонажi серii комiксiв i казок блискучого автора ХІХ ст. Вiльгельма Буша.], навряд чи можна було назвати парою найбiльш амбiтних слiдчих – iмовiрно, саме тому Бьом так уперто нав’язував iх Рату. Геннiнг злегка пiднiс капелюха, доки Рат влаштовувався на задньому сидiннi. Довжелезна дерев’яна тринога i чималий ящик не залишали для нього аж надто багато простору. – Що це за чортiвня? – Фотоапарат, – пояснив Геннiнг. – У сраному «Опелi» багажник для нього замалий! – У фургонi вбивчого вмiстився б! Геннiнг винувато стенув плечима. – Бьом сказав, фургон потрiбен саме йому. – Нащо? До «Ашингера»[5 - «Ашингер» – мережа закладiв швидкого харчування, що славилася, перш за все, своiми пивничками.] iздити? Геннiнг реготнув голосно i щиро, як належить пiдлеглому, коли жартуе начальник. Червiнскi насилу спромiгся увiпхатися назад, на пасажирське сидiння, пiсля чого його партнер натиснув на газ. «Опель» розвернувся посеред бульвару i виiхав на зустрiчну смугу, струснувшись так, що Рат стукнувся головою об металеву завiсу. Коли авто повернуло на Йоахiмшталерштрасе, Ратовi здалося, що в дзеркалi заднього огляду вiн побачив червоне зимове пальто Катi. 4 Кiноателье розташовувалося бiля iподрому. Геннiнг припаркував машину в дворi, поруч iз «Б’юiком» пiщаного кольору. Греф квапився, пiдбадьорений перспективою працювати над чимось цiкавiшим за самогубство Ізольди Геер. Смерть у кiностудii. Може, iм пощастить натрапити на Генi Портен. Територiю вiдгороджувала довга цегляна стiна. Студiя як така височiла скляною горою трохи далi вiд шосе, подiбна до величезноi оранжереi, геть чужоi посеред прусськоi промисловоi забудови довкола. При входi вартував «шупо» – шуцполiцай з 202-i дiльницi, тримаючись так делiкатно, що вони не одразу помiтили з дороги його синю унiформу. – Прошу сюди, панове, – сказав вiн, показуючи на великi сталевi дверi, коли Рат продемонстрував свiй жетон. – Ваш колега вже всерединi. – Що там трапилося? – поцiкавився Рат. – Ми тiльки знаемо, що стався нещасний випадок. – Актрису грець ударив. Просто посеред зйомки. Це все, що я знаю. У Рата за спиною крекнув Геннiнг, якому випало перти вiд машини важезне фотоприладдя. Шупо вiдчинив йому сталевi дверi, i щуплий помiчник детектива, маневруючи довжелезним штативом i ящиком з камерою, вступив у примiщення. Рат i Червiнскi увiйшли за ним. Величезнi вiкна i скляна стеля, що знадвору надавали будiвлi вигляду оранжереi, всерединi виявилися цiлковито запнутими довгими полотнищами цупкоi тканини, тож Геннiнг, зi своiм вантажем, мусив пильнувати, щоб не перечепитись у темрявi – по всiй пiдлозi в рiзнi боки тягнулися якiсь дроти й кабелi. Обережно переступаючи через штучнi «лiани», Рат роззирався по цих технiчних джунглях: лiс приладiв – прожектори на штативах, мiж яких засклена шафа, подiбна до сповiдальнi. За товстою, але бездоганно чистою скляною перегородкою Рат упiзнав силует кiнокамери. Інша камера стояла на вiзку зi штативом, умiщена в масивний металевий корпус, з якого визирав самий тiльки об’ектив. Поруч – футуристична на вигляд консоль iз вимикачами, рурками й дрiбними миготливими вогниками, на якiй лежала пара навушникiв. Грубезний кабель тягнувся вiд консолi вглиб примiщення, де набiр тонших кабелiв з’еднував його з чимось на кшталт шибеницi, з якоi звисали два срiблясто-чорнi мiкрофони. Дорогий паркет, меблi з темного вишневого дерева i, на додачу, камiн – все це мало вигляд елегантного готельного номеру, що заблукав у просторi i випадково приземлився в геть недоречному середовищi. На паркетi кабелiв не було. Скупчення людей здавалося так само невiдповiдним елегантного iнтер’еру: технiки й робiтники у сiрих i бiлих комбiнезонах поверх простих сорочок з закасаними рукавами. Єдиний респектабельно вбраний чоловiк, блондин у смокiнгу, сидiв у розкладному крiслi мiж прожекторами на штативах i джгутами кабелiв i голосно ридав, затуливши обличчя долонями. Молодиця в сiрому англiйському костюмi схилилася над чоловiком, пригортаючи до себе його голову. Юрма на паркетному майданчику тихесенько гомонiла – нiби вперто дотримуючись вимоги мерехтливого застереження «ТИША!» над дверима. Мовчання, мовляв, тривае зйомка. Позаду Геннiнга на знiмальний майданчик повз масивний прожектор на штативi протиснувся Рат. Помiчник детектива на пiдлогу скинув важку пiдставку для фотоапарата камери – гупнувши нею так, що всi озирнулися. Натовп розступився, коли Рат побачив Грефа в компанii двох «шупо». Вiн зрозумiв, чому нiхто не наважуваеться порушувати тишу чимось гучнiшим за шепiт. Темно-зелений шовк у ногах у Грефа блищав елегантними, майже художньо – нiби для портрету – укладеними згортками, але насправдi вишукана тканина огортала неприродно скорчене тiло жiнки. Половина ii обличчя була вкрита пухирями та спотворена глибоким опiком, що оголив пiдшкiрну плоть. Інша половина лишалась у тiнi, але дозволяла здогадатися, яким вродливим це обличчя мало бути до катастрофи. Рат не змiг уникнути мимовiльних асоцiацiй iз дволиким Янусом, а тодi – з iсторiею доктора Джекiла i мiстера Гайда. Свiтле волосся, iдеально укладене в зачiску з правого боку, майже повнiстю згорiло з лiвого. Голова i верхня частина тiла волого блищали, мокрий шовк темними плямами прилипнув до грудей i живота. Важкий прожектор притискав до пiдлоги лiве плече i частину руки. Греф обiйшов тiло i рушив назустрiч Рату. – Привiт, Гереоне, – сказав вiн i прочистив горло. – Кепська iсторiя. То там лежить Вiнтер. – Хто? Греф недовiрливо подивився на нього. – Беттi Вiнтер. Не кажи, буцiм ти не знаеш, хто вона. Рат знизав плечима. – Менi треба побачити ii обличчя. – Краще не треба, – Греф ковтнув. – Це сталося пiд час зйомки. Прожектор упав на неi зi стелi. Звiдтiля-оно, бачиш? – детектив змахнув рукою, показуючи вгору. – Добрячих десять метрiв, а вага чимала. До того ж, вiн був увiмкнений. Розжарений, як пекло. Рат закинув голову i подивився вгору. Пiд стелею над подiумом, на мережi сталевих риштовань були прикрiпленi рядами рiзного розмiру прилади направленого свiтла, роздiленi темними полотнищами, подiбними до похмурих, монотонних прапорiв. У деяких мiсцях важка тканина провисала, опускаючись навiть нижче прожекторiв, частково затiняючи iх. Безпосередньо над тiлом у щiльному ряду свiтильникiв була прогалина – тiльки обiрваний чорний кабель, iмовiрно, досi пiдiмкнений до електромережi, свiдчив, що на цьому мiсцi теж щось висiло. – Навiщо iм стiльки прожекторiв? – здивувався Рат. – Чому не скористатися з природного освiтлення? Хiба не заради зовнiшнього свiтла павiльйони зводять зi скла? – Звук, – мовив Греф таким тоном, наче це слово все пояснювало. – Скло мае поганi акустичнi властивостi. Тому вони все тут позавiшували. Найшвидший спосiб перетворити ателье нiмого кiно на студiю звукового фiльму. – Ти досконало поiнформований! – Я щойно говорив з оператором. Прожектор, який упав на актрису, був набагато бiльшим, нiж тi, що кримiналiсти застосовували вночi для освiтлення мiсць злочину. Сталевий цилiндр за розмiром був не менший, нiж басовий барабан в оркестрi. Електричний кабель ледве затримав би падiння приладу, не кажучи вже про те, щоб запобiгти йому. Тiльки iзоляцiйний кожух мiг його уповiльнити – це було видно з оголеного в кiлькох мiсцях дроту. – Отже, смерть нещасноi на совiстi цього сталевого монстра? – запитав Рат. Граф похитав головою: – І так, i нi. – Як це? – Вона померла не вiдразу. Прожектор практично спалив ii, дивно, що з’еднання не розiрвалося i свiтло горiло. А ii партнер стояв поруч… – Нещасне створiння в смокiнгу? – Так, Вiктор Майснер. – Думаю, я його знаю. Греф пiдняв брову: – То ти таки буваеш у кiно? – Я бачив його раз у кримiнальному фiльмi. Вiн цiлу годину грiзно вимахував пiстолетом, рятуючи якихось жiнок. – Вiн, iмовiрно, цього разу теж уявив себе рятувальником. Тiльки, замiсть пiстолета, скористався з вiдра води. Вiдра з водою тут скрiзь, через пiдвищену небезпеку пожежi. У будь-якому разi, скидаеться, що вiн завдав нещаснiй Вiнтер удару електричним струмом. Принаймнi, вона одразу перестала кричати, усi запобiжники спрацювали i свiтло згасло. – Вона могла вижити пiсля падiння на неi розпеченого прожектора? Греф стенув плечима: – Побачимо, що скаже медексперт. Так чи йнак, ii акторська кар’ера урвалася тiеi митi, як на неi впав прожектор. Навiть якби вижила, вона б навряд чи грала в романтичних комедiях. – Схоже, наш горе-Едiп усвiдомлюе, що вiн накоiв, – кивнув Рат на заплаканого Майснера. – Здаеться, що так. – З ним уже розмовляли? – Нашi колеги намагалися… Безнадiйна справа. – Не вiдповiдае? – Нiчого, що могло б якось придатися… Гучний трiск змусив Грефа завмерти на мiсцi. Вiн озирнувся на Червiнскi й Геннiнга, якi почали доволi незграбно встановлювати штатив для фотоапарата. – Гадаю, до фотографування варто взятися менi, – зауважив вiн, – доки цi двое не розтрощили обладнання. Рат кивнув. – Так i зроби. А тим двом накажи зiбрати i записати свiдчення. Напевне хто-небудь що-небудь встиг побачити. Греф знизав плечима: – Оператор усе бачив. Режисер, звiсно, теж. Це частина iхньоi роботи, – детектив показав рукою на жилавого чолов’ягу, який тихо, однак доволi емоцiйно розмовляв iз лисуватим, гарно вбраним паном рокiв п’ятдесяти з хвостиком. Рат кивнув. – Я побалакаю з ними за мить. Де технiк, вiдповiдальний за прожектори? – Жодного уявлення. Я не можу подбати про все одночасно. – Скажiть Геннiнгу, щоб його знайшов i привiв до мене. Греф вiдвернувся i пiшов до Плiша з Плюмом, а Рат рушив у бiк розчавленого горем Майснера. Коли Гереон став просто перед ним, актор перервав ридання i звiв очi на комiсара. Жiнка в мишачо-сiрому заспокiйливо погладила чоловiка по плечах. Коли Рат показав йому жетон, Майснер спершу благально подивився на нього, а тодi раптом вибухнув розпачем. – Я вбив ii! – iстерично волав вiн. – Я вбив Беттi! Господи, що я накоiв! Його руки судомно вчепилися в холошi Ратових штанiв. Схоже, розмовляти з Майснером зараз не було сенсу. – Ви нiкого не вбивали, – переконував його Рат, – стався нещасний випадок. Вiн марно намагався вирвати своi штани з чiпких пальцiв актора. Сiра мишка взялася допомогти йому, втихомирюючи Майснера. – Все гаразд, Вiкторе, – тихо примовляла вона, погладжуючи стрункi руки актора i змушуючи його вiдхилитися на спинку крiсла. Вiн слухняно вiдкинувся i сховав обличчя в ii сiрiй спiдницi. – Ви бачите, мабуть, що вiн не здатний зараз говорити, – звернулась вона до комiсара. – Вiн у шоцi! Сподiваюся, лiкар скоро приiде. Рат знав, що доктор Шварц уже в дорозi, але сумнiвався, чи патологоанатом е саме тiею особою, що зумiе погамувати нiжну душу Вiктора Майснера. Вiн дав жiнцi свою вiзитну картку. – Пановi Майснеру немае потреби давати свiдчення саме цiеi митi. Вiн зможе прийти у вiддiлок, коли почуватиметься лiпше. Але найпiзнiше – у понедiлок. У Рата було вiдчуття, що жiнка дивиться крiзь нього. Вiн записав на картцi дату, а також час. Одинадцята ранку. Попри все свое бажання, вiн не мiг дати бiдоласi поблажки, бiльшоi за цю. – Догляньте його наразi, – сказав вiн сiрiй мишi. – А найлiпше було б таки завезти його до лiкарнi. – Коро, зробiть, як пан комiсар каже, – пролунав у Рата за спиною глибокий чоловiчий голос. – Вiкторовi не варто лишатися тут бiльше часу, нiж необхiдно. Рат обернувся до лисуватого пана, що перед тим, був, спiлкувався з режисером. Кора повела Вiктора Майснера до виходу. – Белман, – представився елегантний пан, – «Ля Бель Фiльм Продюкцьйон». Я продюсер «Бурi кохання». – «Ля Бель?» – потиснув Рат простягнуту руку. – Я думав, це «Терра Фiльм»? – Примiщення, але не виробництво. Не так багато кiнокомпанiй можуть дозволити собi власну студiю. Ми не УФА[6 - Кiноконцерн УФА (UFA: Universum-Film Aktiengesellschaft), фiнансований найбiльшими промисловцями i «Дойче Банком», ставлячи собi за мету гегемонiю на европейському кiноринку, побудував у Берлiнi найсучаснiшi в Європi кiностудii, а по всiй краiнi – розкiшнi глядацькi зали.], як ви розумiете, – нiби виправдовуючись, пояснив Белман, i показав на режисера, що саме пiдiйшов до них. – Джо Дреслер, мiй режисер. – Джо? – Йозеф звучить якось старомодно, – сказав режисер i простягнув руку. – Добрий день, пане комiсаре. – Просто в голову не увiбгати все це! – бiдкався Белман. – Просто на зйомцi! Стрiлянина! Вiн видавався по-справжньому близьким до розпачу. – «Буря кохання» мала вийти в прокат за два тижнi. – Так скоро? – Час – це грошi, – вiдказав Белман. – У нас було заплановано ще два днi зйомок, – уточнив Дреслер. – Сьогоднi й завтра. – То фiльм уже майже закiнчений? Дреслер кивнув. – Така трагедiя… – проказав Белман, а тодi знервовано засмiявся. – Я маю на увазi нещасний випадок. Те, що сталося – справжня трагедiя. А фiльм, звiсно, комедiя. Божественна романтична комедiя, цiлковито оновлений жанр. Божественна в буквальному сенсi цього слова. Рат кивнув, попри те, що нiчого не зрозумiв. – Ви бачили, як усе сталося? Белман заперечно похитав головою. – На момент мого приiзду вона вже нерухомо лежала на пiдлозi. Але, Джо… ти можеш розповiсти пановi комiсару… Режисер прочистив горло. – Отож, як я вже казав вашим колегам… це сталося в кiнцi сцени. Ми ii знiмали вдруге, i все йшло добре. Вона мала дали йому ляпаса, одночасно гримiв грiм – i це кiнець сцени… – Грiм? – «Буря кохання» – це iсторiя про те, як норвезький бог бурi й грому, Тор, закохуеться в дiвчину з Берлiна i залицяеться до неi в образi графа Торвальда. Щоразу, коли вони контактують, розлягаеться грiм. Нiчого не скажеш, хвацько закручений сюжет, подумав Рат. І цей фiльм мав звеличити Беттi Вiнтер у звуковому кiно? – Отож, – вiв далi Дреслер, – зi стелi раптом зiрвався юпiтер. – Ще один, iнший бог? – Прожектор, що вразив Беттi. Вiн звалив ii на пiдлогу й придушив своею вагою. Господи! Вона лежала пiд цим залiзяччям, кричала, i нiхто не мiг iй допомогти! Це було просто жахливо… – То чому iй нiхто не допомiг? – Ви собi уявляете, який розпечений прожектор по кiлькох годинах роботи? До нього не торкнутися – не те, щоб вiдтягти… – Але одна людина намагалася щось зробити… – Ви маете на увазi Вiктора? – знизав плечима Дреслер. – Не знаю, що його пойняло. Вони вдвох грали цю сцену, i вiн стояв просто поруч iз нею. Зрештою, хто може знати, що в людини робиться в головi? Поруч iз тобою iнша людина, ти вiдчуваеш запах ii спаленоi шкiри, чуеш, як вона кричить – звiсно, ти хочеш якось допомогти… А те, як розпачливо вона кричала… – Вiн потрусив головою так, нiби хотiв цим рухом звiльнити пам’ять вiд болiсного спогаду. – Ми всi стояли, немов спаралiзованi. Нiхто не усвiдомив, що вiдбуваеться, аж доки Вiктор уже перехилив над нею вiдро з водою. Дреслер прочистив горло, тодi заговорив знову: – Вона враз перестала кричати, i почала… все ii тiло почало смикатися… нiби протестуючи… а тодi гахнуло. Спрацювали всi запобiжники, i свiтло згасло. – А потiм? – Перше нiж ми знову щось побачили, минуло кiлька секунд. Я кинувся до неi. Одразу пiсля Вiктора, я маю на увазi. Беттi була мертва. – Як ви це визначили? – Ну, я… помацав ii сонну артерiю. Пульсу не було. Вона була мертва. – Не хочеться в це вiрити, – озвався Белман. – Непоправна втрата для нiмецькоi кiноiндустрii. Рат перевiв погляд на продюсера. – Часто трапляються такi речi? – Якi саме? – Коли свiтильники падають зi стелi? Крiплення там наче не видаються хисткими. Рат, мабуть, зачепив за живе, бо Белману вирвало клепку: – Послухайте, пане комiсаре, всi цi конструкцii можуть мати вигляд тимчасових, але, повiрте, все ретельно перевiрено i схвалено. Запитайте своiх колег iз Департаменту будiвельних норм! – розпалюючись, продюсер дедалi пiдвищував тон. – Це скляне ателье iдеальне для зйомки нiмого фiльму, але не для запису звуку. Оце причина деяких реконструкцiй – так, ми iх ще не завершили остаточно. Звукоiзоляцiя… ну, ви розумiете: для звукового кiно це так само важливо, як денне свiтло для нiмого, i на жаль, ми змушенi перебутися без останнього. Але що стосуеться освiтлення, у нас завжди було найкраще обладнання. Нашi прожектори е одними з найсучаснiших у галузi кiно. На сьогоднi, лампами «Нiтрафот»… Белман урвав свою фразу на пiв словi, вiдчувши, як недоречно вона пролунала – звiсно, беручи до уваги загибель актриси пiд таким надiйним i сучасним прожектором. Вiн збентежено прикусив язика. Рат нiчого не робив, щоб допомогти продюсеровi викараскатися зi скрутного становища. Хтось на мiсцi Белмана геть би знiтився, але вiн одразу опанував себе – здатнiсть, напевне, дуже корисна в його професii. Режисер, натомiсть, тримався менш упевнено, переминався з ноги на ногу, нiби йому треба в туалет. Вiн був розтулив рота, проте, перш нiж Дреслер устиг якось продовжити розмову, з’явився Геннiнг у супроводi кучерявого чоловiчка легкоi статури, якого вiн представив як Ганса Люденбаха. Рат змiряв поглядом технiка – той у своему сiрому робочому комбiнезонi мав вигляд погано оплачуваного консьержа. – Ви освiтлювач? – запитав у нього Рат. – Старший iнженер з освiтлення. – У такому разi, за прожектор, який вирiшив дiяти на власний розсуд, несете вiдповiдальнiсть ви? Чоловiчок розтулив рота, щоб вiдповiсти, але Белман випередив його. – Пане комiсаре! Зрозумiло, що вiдповiдальнiсть за все, що вiдбуваеться на зйомках, лежить цiлковито на менi. Це пролунало, як заява чинного мiнiстра, який намагаеться запобiгти вимогам опозицii щодо його вiдставки. – Я мав на увазi вiдповiдальнiсть безпосередню, – заперечив Рат. – Якщо хтось напартачив з освiтлювальним обладнанням, i якщо це не виробник, то, мабуть, хтось iз ваших людей, пане старший iнженере з освiтлення? – Виключено, – вiдрiзав рiшуче Люденбах. – Ви ж, мабуть, проводите регулярнi перевiрки, щоб упевнитися, що там, нагорi, усе гаразд i все надiйно закрiплено? – Звiсно, що так! Доки не налаштовано свiтло, жодна зйомка не починаеться. – Отже, iз прожектором усе було гаразд? – Оптимальнi налаштування. Свiтло було iдеальним. Я не можу вам зараз сказати, чому свiтильник мiг упасти. Для цього менi треба оглянути все там, нагорi. – Хочете сказати, що ви цього досi не зробили? Люденбах заперечно похитав головою. – Яким чином? Вашi люди нам заборонили. Ми не повиннi були нiчого торкатися – це найперше, що вони нам сказали. – Авжеж, – кивнув Рат. – То огляньмо разом мiсце, де висiв прожектор. Люденбах принiс вузьку сталеву драбину, що, здавалося, вела просто в небо. Рат, глянувши на тоненькi щаблi, спитав себе, чи не слiд кожному, хто видиратиметься ними, мати таку ж делiкатну статуру, як у Ганса Люденбаха. Висоти в десять метрiв цiлком вистачило, аби Гереон вкрився холодним потом. Щоб не дивитися вниз, пiднiмаючись драбиною, вiн не спускав ока з сiрого комбiнезону в себе над головою, i так само намагався не дивитися долi, пересуваючись слiдом за технiком по сталевих риштованнях, якi гримiли i пищали, коливаючись у вiдповiдь на кожен крок. Витягаючи руки вперед, вiн чiпко хапався за сталевi рейки, але не мiг утриматися вiд того, щоб глянути на носок свого черевика, коли робив черговий крок. Пiдлога студii крiзь залiзну решiтку в нього пiд ногами здавалася нереально далекою. Згори чiтко вимальовувався план павiльйонiв студii: поруч iз камiнною залою, де лежало тiло загиблоi актриси, розташувались хол готелю зi стiйкою реестрацii i службове примiщення обслуги, далi – кафе просто неба. Правда, дверi камiнноi зали вели просто в вiддiлок полiцii з камерами для затриманих. Імовiрно, це й був комплекс майданчикiв для зйомок «Бурi кохання». Внизу спалахнув магнiй – Греф почав робити фотознiмки. Рат змусив себе пiднести голову. Старший iнженер з освiтлення зник. – Агов! – гукнув Рат. – Куди ви подiлися? Лабiринт сталевих риштовань виявився набагато плутанiшим, нiж видавався знизу – через довжелезнi полотнища тканини, якi затуляли бiльшу частину стельових конструкцiй. – Осьде воно! – приглушено, звiдкись однак зблизька долинув голос технiка. – Де там ви забарилися? Продибавши ще кiлька метрiв, Рат знову побачив Люденбаха – той присiв навпочiпки над решiткою, десь за три метри вiд нього. – Я вже йду! Нiчого без мене не займайте! – застерiг вiн старшого iнженера з освiтлення. Долонi щемiли вiд панiчного чiпляння за металевi рейки, чоло зрошував пiт, але Гереон намагався не показати страху, наближаючись до Люденбаха. – Ось, – вiн тицьнув пальцем, коли Рат присiв поряд, – погляньте сюди. Тут нiчого немае! – Тобто? – Тут мае бути рiзьбовий болт. Якимсь чином вiн мав розгвинтитися. Але, насправдi, це неможливо, бо гайки на всiх болтах додатково закрiплюються шплiнтами. Рат придивився до монтажноi конструкцii. – Болт мiг просто зламатися. Люденбах безпорадно стенув плечима. – З iншого боку мае бути такий самий. З iншого боку – та ж таки iсторiя – жодного рiзьбового болта… Люденбах похитав головою. – Повiрити не можу, – скрушно проказав вiн. – Я просто не можу в таке повiрити! Обое пiдвелися. Рат вiдчув, як коливаеться пiд ним платформа, i його спiтнiлi руки знову вчепитися в ребристi рейки. Йому починало паморочитися в головi, але сам Ганс Люденбах стояв коло перил упевнено, як шкiпер коло штурвала в бурхливому морi. – Такi речi не повиннi траплятися, – заявив Люденбах. – І тому прожектори закрiпленi подвiйно. – Можливо, хтось регулював прожектор i забув закрутити болт? – Але ж не посеред зйомки! – Однаково, крiплення мало бути ослаблене в той чи iнший спосiб. Подвiйна втома металу менi здаеться набагато менш iмовiрною, нiж iмовiрнiсть чиеiсь недбалости… – Моi люди не допускаються недбалости! – обурився Люденбах. – А Глазер понад усе! Вiн знае свою справу! – Хто? – Петер Глазер. Мiй помiчник з освiтлення. Вiн вiдповiдае за прожектори. Рата починала дратувати впертiсть iнженера. – То чому, – запитав вiн крижаним голосом, – я досi не бачив цього працiвника? – Тому, що ви забажали видертися сюди зi мною! Ви гадаете, я б iз ним давно вже не поговорив, як сам знав, де вiн е? – Тобто? – Вiн був тут сьогоднi зранку, i все налаштував. – А зараз вiн де? Люденбах знизав плечима. – Зараз вiн десь пiшов. – Коли саме вiн пiшов? – Не знаю. Я не бачив його сьогоднi вiд полудня, якщо не довше. Можливо, вiн захворiв. – Свою вiдсутнiсть вiн пояснив саме так? – Не менi, принаймнi. Ратовi урвався терпець. – Слухайте, чоловiче, – буркнув вiн. – Якщо хочете зробити сьогоднi бодай щось корисне, покажiть менi, як звiдси спуститися! Пошуки Петера Глазера вiдбувалися не надто успiшно: переконавшись, що зниклого безвiсти помiчника iнженера нiде в студii немае, Рат вирядив Геннiнга i Червiнскi за його домашньою адресою, яку охоче надав Белман. Однак той же Белман пiдкреслив, що Петер Глазер, на його переконання, винятково надiйний спiвробiтник. Кримiналiсти, що прибули разом iз медекспертом, уже повзали навкарачки по пiдлозi в пошуках двох зламаних рiзьбових болтiв, а доктор Шварц тим часом схилився над тiлом загиблоi, оглядаючи опiки на ii головi й плечах. Люди Кронберга вели пошук так системно, як умiють лише спецiально навченi кримiналiсти, проте один iз рiзьбових болтiв зрештою знайшов-таки Греф – непомiтний шматок чорного металу в мастилi закотився пiд штатив юпiтера. Люденбах пiдтвердив, що то болт iз кронштейна прожектора. Болт не був зламаним, не мав ушкоджень i перекочував у жерстяну коробку для подальшого дослiдження в лабораторii. Однак другого болта виявити не пощастило, так само як цiлого чи пошкодженого шплiнта. – Це ми що, марно своiми колiнами всю пiдлогу кiношникам витерли? – бурчали кримiналiсти. – Принаймнi, маемо хоч один болт, – зауважив Греф. Рат кивнув. – Імовiрно, у Глазера знайдеться iнший, – докинув вiн. – Якщо той хотiв знищити докази i просто не знайшов другого болта, перше нiж утекти з робочого мiсця. – Ти справдi думаеш, вiн навмисне влаштував аварiю з прожектором? – запитав Греф. – Можливо, вiн лише допустився недбальства, а тодi побоявся визнати свою провину i тому втiк? – Припущення нам не допоможуть, – скривився Рат. – Хтось тут напартачив, це очевидно, а… – Пане комiсаре? Рат обернувся i побачив молодика, який помахав жерстяною коробкою з кiноплiвкою. – Оператор, – представив його Греф, – Гаральд Вiнклер. – Пане комiсаре, – знову озвався Вiнклер, волосся якого, попри молодий вiк, уже робилося рiденьким, i показав коробку з плiвкою, – я подумав, вас це зацiкавить. – Що саме? – Нещасний випадок. Якщо забажаете, ви зможете самi побачити, як усе сталося, – знову помахав вiн коробкою. – Тут геть усе. – Ви зафiльмували нещасний випадок? – Я знiмав сцену. Камера не припиняла працювати. Я… Це щось на кшталт професiйного iнстинкту, я думаю. Я просто лишив камеру знiмати. Аж доки свiтло згасло. Можливо, це вам якось допоможе. У будь-якому разi, немае кращого очевидця, нiж моя камера. Непiдкупна! Рат кивнув. – Коли можна буде переглянути? – Не ранiше понедiлка. Спершу треба проявити плiвку. Я можу зарезервувати зал для перегляду, якщо хочете. Вiнклер подав Рату вiзитку. – Зателефонуйте менi… Раптом погляд оператор перемiстився з очей Рата кудись за його плече. Греф теж витрiщився в той бiк. Рат обернувся, i йому в очi блиснули пiвдюжини лiнз. Цiла зграя репортерiв якимсь чином зумiла обiйти вартового. Перш нiж будь-хто з полiцiйних офiцерiв спромiгся заперечити, спалахнули блищики. На щастя, тiло загиблоi вже було накрите. – Хто пустив сюди цю банду? – прошипiв Рат до помiчника. Греф зреагував негайно. – Панове, тут мiсце злочину, а не прес-клуб, – насварив вiн непроханих гостей, чiтким рухом голови показуючи одному з шупо, щоб ужив заходiв, але той уже й без наказу штовхав журналiстiв до дверей. Почулися першi протести. – Гей! Ви не маете права нас виганяти! Належний момент, щоб додати кiлька ввiчливих слiв. Рат пiдвiвся. – Панове, я просив би вас залишити примiщення, щоб не перешкоджати дiям слiдства, – почав вiн. – І, будь ласка, утримуйтесь вiд фотографування! Вiн нiжно посмiхнувся до змушеноi вiдступати юрми, яка проти синiх мундирiв не мала жодного шансу. Однак найвпертiшi, вiдступаючи, сипали запитаннями. – Стався нещасний випадок, чи це вбивство? – На чиему сумлiннi смерть Беттi Вiнтер? Вони зиркали навсiбiч дикими поглядами, тим часом як iх безжально вiдтiсняли до виходу. Синi мундири працювали злагоджено. – Панове, – напучував Рат пресу наздогiн, – дякую за розумiння. Ми своечасно повiдомлятимемо про перебiг розслiдування. – Це означае, на пресконференцii? – запитав репортер, якого вже виштовхували в дверi. Останнiй спалах магнiю заслiпив Рата на кiлька секунд, але вiн чув, як грюкнули сталевi дверi, i метушня припинилася. – Як цi люди потрапили сюди? – запитав Рат. – Я думав, дверi пiд охороною! – Вони теж так подумали, – запевнив його Греф. – І, мабуть, прокралися через аварiйний хiд. – А там чому нiкого немае? – Вибачте, пане комiсаре, – втрутився Белман, пiдiйшовши ближче. – Вашi колеги про це нiчого не знали. Я забув повiдомити iм про запасний вхiд. – А звiдки про нього знали репортери? Хто повiдомив iм? Белман розвiв руками. – Берлiнськi репортери винахiдливi. Такi iсторii вiд них утримати в таемницi нереально. Тому, власне, я запланував пресконференцiю. Просто тут, близесенько. Я був би радий, якби ви й ваш колега взяли в нiй участь… – Ви в здоровому глуздi? – Рат не йняв вiри власним вухам. – Тут загинула людина, а ви це використовуете як нагоду потрапити в газети? Белман видавався дещо ображеним. – Дозвольте, пане комiсаре! Ви маете уявлення, що сьогоднi сталося? Велика Беттi Вiнтер мертва! Їi поклонники мають право знати. Рат суворо глянув продюсеровi в очi. – Ще одна така вихватка, любий друже, i ви матимете серйознi прикрощi! – Як, коли, i чи повiдомляти пресу щодо справ студii – це, мабуть, вирiшувати менi, – зауважив Белман. – Безперечно, – посмiхнувся у вiдповiдь Рат. – А вже я вирiшуватиму, як i коли, i чи завдавати вам клопоту! 5 Вiн кличе кельнера i замовляе ще чергову порцiю крижаного вина[7 - Крижане вино (айсвайн) виготовляють iз примороженого винограду, i воно вiдзначаеться високим вмiстом цукру.]. Йому потрiбно бiльше вина. Власне, вiн мав би давно почати iсти – його тiло вимагае цукру. – Можу я запропонувати пановi меню? – Зачекаймо ще трохи, – хитае вiн головою, хоча починае пiдозрювати, що сьогоднi залишиться на самотi. Вона запiзнюеться вже бiльше, нiж на годину. Вiн не знае, з якоi причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це мае бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати – вiн знае, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змiнювати плани – вона прийде заради завтрашньоi зйомки. Де там забарився кельнер? Йому треба випити бiльше вина! Чи звикне вiн коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя? Ти звикнеш до цього. Усмiшка матерi. Мусиш звикнути. Вiн недовiрливо дивиться на келих. Чи я зможу? Ти мусиш. Я мушу. Вiн зосереджено надпивае, смакуе солодкiсть, вiдчувае, як вона бiжить горлом. Айсвайн. Солодке крижане вино. Сон, що снився йому роками. Тепер насправдi. Вони з матiр’ю сидять у ресторанi, вдвох. Щоб вiдзначити подiю. Перший самостiйний укол. Першу iн’екцiю, що вiн зробив собi сам, першу по кiлькох днях у клiнiцi. Пiсля всiх випробувань iнсулiном. Знову живий. По всiх роках очiкування. Очiкування смертi. Його друге народження. Кельнер iз закусками. Також вiн ставить кришталевi келихи на бiлу скатертину. Усмiшка матерi. Їж, мiй хлопчику. Вiн не може iсти, сльози течуть, вiн починае нестримно ридати, бачить ii розгублене обличчя крiзь пелену слiз. Вона пестить його долоню, i вiн забирае руку – вiн не приймае ii дотику, вiн не довiряе ii любовi, вiн не розумiе цiеi любовi, вiн любовi не вiрить. Уже ж по всьому, скiнчилося. Я все вiдшкодую. Ти мiй славний хлопчик. Вiн витирае сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакуе свiжого краба, крiп, солодкi помiдори. Солодкiсть переповнюе його, розбiгаеться його тiлом. Мати всмiхаеться, тицяе виделкою в свою страву й не iсть. Вона тiльки, знай, усмiхаеться i тицяе в тарiлку, i не зводить iз нього очей, дивитися, як вiн пiдносить виделку до рота – вдруге, утрете. Їй не слiд витрiщатися на нього, вiн не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво свiту. Ти зможеш жити, як усi. Жити з усiма iншими. Нарештi вона теж береться до iжi. Вони iдять мовчки, кельнер наповнюе iхнi келихи. Вона витирае рот серветкою i пiдносить свiй келих. За життя! За життя. Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино. Що ти тепер робитимеш? Я вчитимуся. Це добре. Вивчатиму медицину. Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух ii руки зупиняеться, вона забирае свою руку. Смуток у ii очах. Мiй хлопчику, мiй славний хлопчику! Кельнери приходять iз перемiною страв. Одночасно знiмають срiбнi накривки тарелей. Вiн досi не може повiрити. Перший справжнiй обiд. Його перший справжнiй обiд по стiлькох роках нескiнченного голоду. Тепер по всьому. Тепер усе буде добре. Вiн справдi вiрив у це. Тодi. Як вiн помилявся тодi, як глибоко помилявся… Вiн дивиться на годинник. Нi, вона вже, звiсно, не прийде. Вiн не може нiчого iй закинути, вiн не може iй дорiкати – така цiна таемности iхнiх зустрiчей. У разi, коли щось не складаеться, вона не мае можливости повiдомити йому. Насправдi, це пусте. Головне, щоб нiхто не дiзнавався про iхнi плани. Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку. Головне, щоб iхне призначення здiйснилося. Нарештi кельнер приносить вино. 6 На ту годину на Берлiнерштрасе машин було небагато, i Рат, безперешкодно розiгнавши «Б’юiк», на шаленiй швидкостi помчав по просоченому дощем асфальту, через Темпельгоф, на пiвнiч. Греф на пасажирському сидiннi непомiтно вчепився в бильце – вiн, либонь, уже пошкодував, що не поiхав iз Плiшем i Плюмом. За iнших обставин Рат, можливо, керував би уважнiше, але не зараз – швидкiсть його заспокоювала. Та й для чого, зрештою, будують спортивнi машини, як не для швидкости? – Гереоне, я не поспiшаю, – обережно озвався детектив. – Такому автомобiлю, як цей, треба часом дозволяти побiгати. – Слухай, мене цей засранець дiйняв не менше, нiж тебе! Але це не пiдстава спускати весь свiй гнiв на педаль акселератора так, щоб, боронь Боже, наскочити на якийсь лiхтарний стовп! Насправдi, Рат саме сповiльнився – свiтлофор на Флюггафенштрасе засвiтився червоним. – Вiн щойно втратив свою найкращу актрису, i вже бачить у цьому нагоду поживитися, – прогарчав вiн. – А на додачу, оцей його театральний розпач! Як би я хотiв запроторити бiсового Белмана! Гнiв його мав конкретну причину – iмпровiзовану пресконференцiю Белмана. Щоб тримати справу пiд контролем, вони змушенi були взяти в нiй участь, якомога ухильнiше вiдповiдали на запитання щодо обставин смертi актриси i тримали на оцi Белмана. Журналiсти не приховували свого обурення тим, як полiцiя витурила iх зi студii. Тим охочiше вони ловили кожне слово з вуст Белмана, який, до того ж, розщедрився на каву й печиво. Продюсер на всi спусти й заставки вихваляв акторську майстернiсть великоi i незрiвнянноi Беттi Вiнтер, передчасна смерть якоi позбавила нiмецьке кiномистецтво одного з найбiльших i найнадiйнiших його талантiв. – Ми зробимо все можливе, щоб передати в прокат «Бурю кохання», нехай навiть у фрагментарному виглядi, – завершив вiн, з очами повними слiз. – Це наш борг перед великою Беттi Вiнтер. Ви можете так i написати! Цей фiльм – ii неоцiненна спадщина! Вiн показуе, яким могло б стати майбутне нiмецьке звукове кiно, якби не… Коли Белман перервав свою мову посерединi речення i вiдвернувся, пiдносячи хусточку до своеi пики, Ратовi хотiлося гримнути на всю залу: «Х…ня!». Який паскудний фарс! А слiдчi кримiнальноi полiцii Рат i Греф виступили в ньому в ролi комiкiв-аматорiв на розiгрiвi публiки. Рат заприсягся тодi, що не дозволить кiношним паскудам удруге так iз нього позбиткуватися. Свiтлофор перемкнувся на зелене, i Рат знову натиснув на газ. Шини «Б’юiка» завищали по асфальту, i машина кулею вистрiлила вперед. – Який же виродок, – лаявся Рат. – Белман стерво, поза сумнiвом, – погодився Греф миролюбно й знову вчепився в бильце, – однак це не злочин. Так само, як його дiловий цинiзм. Ми не можемо нiкого арештовувати за намагання розжитися на чиiйсь смертi. – За винятком випадкiв, коли хтось цiй смертi посприяв. – Якщо хтось посприяв навмисне, так. Наскiльки я бачу, смерть нещасноi жiнки лишаеться на сумлiннi двох горе-персонажiв – Глазера i Майснера. Трагiчний збiг обставин. Останнiй розчавлений нещастям, а перший утiк вiд вiдповiдальностi. Навiть якщо Беттi Вiнтер загинула вiд удару електричним струмом, фактичним винуватцем ii смертi е технiк з освiтлення, i вiн, мабуть, про це теж здогадуеться. Чолов’язi не позаздриш. – Вiн утiк iз мiсця подii – це одразу робить особу пiдозрюваною. – Вiн раптом опинився в ситуацii, коли на його сумлiннi чиясь смерть, – розмiрковував Греф. – Не кожен здатен дати собi раду з такою вiдповiдальнiстю. От ти змiг би? Рат мовчки дивився на дорогу перед собою. Попереду вигулькнуло таксi, i вiн вiдпустив педаль газу. Що далi на пiвнiч вони просувалися, то щiльнiшим робився рух. Хочеш не хочеш, треба скидати швидкiсть. – Ще одне пиво в «Мокрому трикутнику?» – обережно запропонував Греф, коли вони вiд Галешен Тор повернули на Шкалiцерштрасе. Рат похитав головою: – Не сьогоднi. Але до Шорша я тебе можу завезти, якщо бажаеш. – Я не готовий пити сам, – вiдказав Греф. – Тодi краще вiдвези мене додому. Детектив мешкав у мебльованiй кiмнатi бiля Сiлезьких ворiт. Для Рата це був не надто великий гак. Вiн попрощався з Грефом, торкнувши край свого капелюха, i повернувся до Луiзенуфера. Перетинаючи заднiй двiр, вiн помiтив, що у вiкнах його квартирi на першому поверсi свiтиться. Упродовж кiлькох останнiх годин вiн не думав про Катi, а тепер згадав ii червоне пальто в дзеркалi заднього огляду, згадав свое очiкування в кафе. Вiн зробив хвилинну паузу перед дверима квартири i глибоко вдихнув, нiби готуючись до тривалого занурення. Поруч iз червоним пальто Катi на вiшаку прилаштувалося iнше, темне чоловiче пальто. З вiтальнi линула музика, приглушена зачиненими дверима. Одна з жахливих Катiних платiвок. Зазвичай вiн знав, як зробити так, щоб вона не ставила оту популярну музику, але не тодi, коли вона була вдома сама. Щоправда, зараз вона була явно не самотня. З вiтальнi долинав гучний регiт i хихикання – голосок Катi i глибокий чоловiчий бас. Кого ще вона, в бiса, притягла додому? Рат, не скидаючи капелюха i пальта, подумки пiднiсши кулака, розчахнув дверi й ступив у вiтальню. Зрештою, вона сама цього домоглася: тепер вiн був у належному гуморi, аби дати iй вiдставку, готовий до жорсткоi сцени. Проте вигляд гостя одразу спрямував його гнiв у геть iнший бiк. Катi, сидячи спиною до Гереона, досi реготала з якогось дотепу лiтнього пана з випещеними сивими вусами, що влаштувався навпроти неi з келишком коньяку. Старий, якого вiн не бачив уже замало рiк, i який зараз очiкувально звiв на нього здивованi очi. – Гереоне, – озвався першим сивий чоловiк. – Осьде й ти! Не вiдповiдаючи на привiтання, Рат пiдiйшов до програвача i вимкнув його. – Гереоне… – й собi озвалася Катi. Бiльше нi слова. Вона, здаеться, почувалася винною щодо програвача – зазвичай вiн iй не дозволяв до нього наближатися. Вiн так само нiчого не вiдповiв, а натомiсть поставив iншу платiвку. «Бiг Бой» iз партiею корнета у виконаннi Байдербеке – подарунок Северина. Пiсля перших кiлькох тактiв зробив голоснiше. Катi вiдразу вiдчула, що в повiтрi пахне бурею. Вона поспiхом пiдвелася. – Я вимию посуд, – сказала вона i прослизнула на кухню. Ідеальна домогосподарка. Рат зачекав, доки зачиняться дверi вiтальнi, потiм сiв у крiсло, яке ще тримало тепло Катi, i подивився на сивочолого чолов’ягу. – Добрий вечiр, тату, – мовив вiн нарештi. – Почувайся, як удома. Енгельберт Рат прочистив горло, перше, нiж заговорити. – Може, для початку, трохи музику притишимо? – запропонував вiн, пiдводячись. – Власних слiв не чути за цим гуготiнням! – Це я так вiдпочиваю пiсля роботи. Енгельберт Рат пiдiйшов до програвача. Йому знадобився час, перше нiж вiн спромiгся знайти потрiбний важiлець i обернути його, що зробилося тихше. Настiльки тихо, що стало чути плюскiт води з кухнi. Батькiв погляд натрапив на колекцiю платiвок на долiшнiй полицi, i вiн похитав головою: – Досi слухаеш оту негритянську музику? – Ти проiхав сюди, щоб це з’ясувати? – Платiвки з Америки? – А, то ти, насправдi, про Америку хочеш поговорити? Енгельберт Рат пропустив повз вуха синiв сарказм. – У тебе нова справа? Фройляйн Пройснер менi сказала. Напевне, кельнер з «Уланд Ек» iй повiдомив. – Смерть актриси, – сказав Гереон. – Пiд час зйомок у павiльйонi. – Шкода, що ти не можеш приiхати в Дюссельдорф. Твоя мама переказуе тобi вiтання. І ще вона просила передати тобi… Ось… – вiн видобув пакуночок у барвистому обгортковому паперi, перев’язаний кольоровими стрiчками. – На твiй день народження. – Дякую, – сказав Гереон, вiдклавши пакет убiк. – Це ще за кiлька днiв. – Мати сказала, щоб я вiддав тобi подарунок заздалегiдь. Так надiйнiше, нiж вiдправляти поштою. – Отже, ти не приiдеш до мене? Енгельберт Рат знизав плечима: – Мама хотiла б до тебе приiхати, але ти сам знаеш, вона сама поiздом не зможе. – Вiн прочистив горло. – А я… Ну, з усiх днiв року, саме на Попiльну Середу, менi з Кельна вибратися нереально. Пiсля вранiшньоi вiдправи, у мерii прийом, а ввечерi – рибний стiл у казино[8 - Ідеться, звiсно, не про гральний заклад, а про «казино» як мiський клуб.]… Я справдi не можу… – Все гаразд. Тобi немае потреби переповiдати менi свiй графiк. Енгельберт Рат показав на пакет: – Принаймнi, ти отримаеш тодi наш подарунок. Вiн знову сiв на диван. Обидва мовчали. З кухнi долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Катi, вона робила дуже голосно. – Приемна дiвчина твоя наречена, – сказав нарештi Енгельберт Рат. – Ми не зарученi. Енгельберт Рат на якусь мить видався здивованим. – Я, мабуть, нiколи не звикну до сучасних звичаiв, – визнав вiн. – Та хоч би там як, славна дiвчина. Ти мiг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозумiла, хто я! – Мабуть, тому, що знае тебе з фото, що стоiть в мене коло лiжка, на тумбочцi. Вiн таки дiйняв його: Енгельберт Рат нарештi скривився ображено. – Я не розумiю, що вiдбуваеться, – поскаржився вiн. – Я в гостi до сина, а вiн мене отак приймае! – А чого ти очiкував? Я майже рiк живу в цьому мiстi, i нiхто з вас навiть нi разу не вiдвiдав мене… Аж раптом ти, нi сiло нi впало, з’являешся без попередження, i вважаеш, я маю вистелити тобi червону дорiжку? – Тому, хто мешкае в скляному будинку, не варто жбурляти камiнцi, – вiдказав Енгельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч вiн нiтрохи не пiдвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, вiдколи живеш у Берлiнi? Ти навiть на Рiздво не навiдався до Кельна! Якби ти знав, скiльки радости подарував би матерi! Натомiсть ти зголошуешся на чергування на всi свята, хоча Карл залюбки вiдпустив би тебе. – Звiдки тобi все це вiдомо? Ти шпигував за мною? – Менi немае потреби шпигувати, щоб такi речi знати. Я таки в полiцii служу. – Чому я завжди про це забуваю? Енгельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина. – Ми так рiдко бачимося, Гереоне, – мовив вiн. – Нам не слiд щоразу сперечатися. Ти залишився моiм единим сином. «Так, тому що ти вiдмовляешся дати шанс Северину», – подумав Гереон. – Навiщо ти тут? – запитав вiн вголос. Енгельберт Рат учергове прочистив горло, перш, нiж говорити. – У нас зустрiч, – сказав вiн. – Другу потрiбна твоя допомога. – Я не пам’ятаю про жодну зустрiч. – Я вже розмовляв iз фройляйн Пройснер, – кивнув Енгельберт Рат у бiк кухнi, де Катi, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф». Саме це вiн так ненавидiв у батьковi – Енгельберт Рат мав геть усе тримати пiд контролем, смикати за всi нитки, знову i знову врегульовувати речi, про якi його не просили. А себе Рат ненавидiв iще бiльше за те, що проти батькiвського авторитаризму завжди виявлявся настiльки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-якi спроби опору. – Я знав, Гереоне, що ти не пiдведеш мене, – сказав Енгельберт Рат, пiдводячись. – Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно. Права рука батька пiдштовхнула його до дверей. Вiн не здатний був опиратися. Вiн, як завжди, пiдкорився. Коли вони вийшли в передпокiй, батько i син, Катi стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руцi – пам’ятник нiмецькiй домогосподарцi – i всмiхалася. Гереон, прощаючись, глянув iй в очi. Їi погляд сказав йому все, що слiд було знати. Вона знала, що на них чекае, але не бажала цього визнавати. На Морiцплац утворилася «тягучка» через постраждалу в аварii вантажiвку, що перекрила майже всю смугу руху, i регулювальник пропускав кожну машину окремо, одну по однiй, дуже повiльно. – Американська машина? – запитав Енгельберт Рат, щойно всiвся на пасажирське сидiння «Б’юiка». На його обличчi вiдбилося явне невдоволення, i Гереон проiгнорував батькову реплiку суто зi стримуваного роздратування. Тепер, коли вони застрягли на Морiцплац, батько знов порушив тишу: – Треба було взяти таксi. Гереон сприйняв цю заувагу, як докiр. – Їхали б так само повiльно, – сердито вiдказав вiн. Нарештi надiйшла iхня черга, регулювальник махнув рукою, даючи дозвiл, i «Б’юiк» проповз повз мiсце аварii на Оранiенштрасе. Щоб перетнути Ляйпцiгерштрасе, вони мусили знову зачекати на свiтлофорi, однак далi iхня подорож пожвавiшала. Принаймнi, Гереон робив усе вiд нього залежне. Втiм, цього, очевидно, було недостатньо. – Запiзно, – нарiкав Енгельберт Рат, виходячи з машини на Вiльгельмплац. – Ми запiзнилися майже на десять хвилин! Гереон, замикаючи машину, подумки послав батька пiд три чорти. А той уже прямував до входу в готель. Готель «Кайзергоф» i його ресторан зажили популярности серед полiтикiв i високих посадовцiв поближньоi Вiльгельмштрасе,[9 - На названiй на честь Фридриха Вiльгельма І берлiнськiй вулицi, що бiжить районами Мiтте i Кройцберг, розташовувалися урядовi установи Пруссii i Нiмецькоi iмперii до 1918 р.] а отже вiдповiдали смакам Енгельберта Рата, який впевнено повiв сина в ресторан на першому поверсi. У декорованiй дубовими панелями залi гомiн голосiв лунав цивiлiзованiше нiж деiнде, келихи дзвенiли делiкатнiше, вiдвiдувачi розмовляли, випивали i iли, наче на ручному гальмi. Гереон iшов за батьком. Енгельберт Рат, здавалося, добре знае шлях. Вони одразу попрямували просто до столу, за яким сидiли вдягненi в темне чоловiки, що виглядали так нiби прийшли сюди безпосередньо з засiдання в Райхстагу. І, звiсна рiч, одразу можна було визначити, хто тут керуе. Чоловiк, що сидiв спиною до стiни, мав обличчя iндiйського вождя: високi вилицi, непроникний вираз, гострий погляд, який негайно впiймав обох Ратiв. Вираз обличчя вождя залишився нерухомим, коли вiн щось проказав до решти товариства i пiдвiвся. Енгельберт Рат кинувся до вождя. – Просимо пробачення за затримку, Конраде, – почав вiн, – але полiцiйна служба… Також у Берлiнi… мiй син… – Все га-азд, Енгельба-ате, все га-азд! Мiй потяг, однаково ще аж за двi години, – демонструючи кельнський акцент, заспокоiв його чоловiк у фраку, непроникнi iндiанськi очi якого дивилися майже привiтно. – То що? Як, молодший Рате? Нормально влаштувався в столицi райху? Гереон потиснув руку вождевi iндiанцiв. – Дякую за турботу, пане бурмiстре! – Забудьмо про посади. Жодного бурмiстра чи президента Держради, будь ласка! Ми зустрiчаемося суто приватно. Трое землякiв-кельнцiв у Берлiнi. Гереон ввiчливо посмiхнувся. – Ходiмо до бару, – запросив вождь. – Я забронював. Кельнер пiдвiв iх до невеличкого столу, на якому на них уже чекала пляшка колекцiйного «Зельтiнгер Кiрхенпфада» у вiдерцi з льодом поруч iз табличкою «Зарезервовано». Бурмiстр Аденауер нiчого не полишав на волю випадку. Можливо, саме тому начальник кримiнальноi полiцii Енгельберт Рат так добре ладнав iз бурмiстром (окрiм того, що вони були членами однiеi партii). Зрештою, батько завжди добре ладнав iз будь-ким, хто мiг допомогти його кар’ерi. Успiшнiй, треба зазначити: свого часу наймолодший за вiком старший комiсар кельнськоi полiцii, а нинi начальник кримiнальноi полiцii мiста. – Що ж! Тут ми можемо безперешкодно розмовляти, – жестом припросив iх сiдати вождь iндiанцiв. Вiн зачекав, доки кельнер наповнить два келихи, а тодi заговорив знову. – Приемно, Енгельба-ате, що твiй син знайшов час на цю зустрiч. Ти вже розповiв йому, про що йдеться? – У такiй делiкатнiй справi? Нi! – похитав головою Енгельберт Рат. – Я подумав, найкраще було б, якби ти сам… – Ну, то спершу випиймо по келишку! – пiднiс iндiанець склянку з водою. Батько й син Рати пiднесли своi келихи й випили. Вино, як на смак Гереона, було аж надмiру солодким, а батько, задоволено витягнувши губи, кивнув на знак поцiнування: – Розкiшне вино, Конраде. – Я знаю, що тобi до смаку, Енгельберте! Аденауер поставив склянку на стiл i прочистив горло. – Отже, я хотiв би перейти до справи… – почав вiн. – Насправдi, йдеться про неприемнi… про досить неприемнi речi… – Пусте. Полiцiя займаеться майже винятково неприемними речами! – Прошу, мiй любий молодший Рате! Забудьмо наразi про полiцiйний апарат! Як я зазначив, у нас приватна зустрiч. – Гереоне, нехай пан бурмiстр спочатку все пояснить! Батьковi не знадобилося багато часу, щоб повернути його до давнiх часiв. Гереон, дурний, зухвалий хлопчисько, якому варто тримати язик за зубами, коли дорослi обговорюють важливi речi. – Ваш батько, любий пане Рат, допомагае менi в надзвичайно делiкатнiй ситуацii, i, маю зазначити, тi обставини, що сiм’я Рат представлена також у Берлiнi, виявилися дуже доречними… Тож кельнська клiка не забарилася вчепитися в нього посеред iмперськоi столицi! – Щоб не розводитися довго, – вiв далi Аденауер, – скажу: мене шантажують. – Наш пан бурмiстр отримуе анонiмнi листи, – пояснив Енгельберт Рат. Бурмiстр кивнув: – Хтось погрожуе менi… як би це сформулювати… зробити публiчною певну iнформацiю, яка не надто сподобаеться публiцi. А в результатi, добре iм’я Аденауера викачають у багнi. – Яка це iнформацiя? – Інформацiя, яка здатна покласти край моему полiтичному iснуванню, якщо потрапить у руки нацистам або комунiстам. – Я маю знати щось конкретнiше. Якщо ви хочете, щоб я вам допомiг, розкажiть, у чому суть погрози. Аденауер прочистив горло. – Акцii «Гланцштоф», – сказав вiн. – Акцii американського «Гланцштоф», виробника вiскози, – уточнив Енгельберт Рат. Аденауер кивнув: – У мене iх багато. На дуже великi суми. На мiльйони… Я маю на увазi, що, коли я купував iх два роки тому, вони саме коштували мiльйони. Усi моi маетностi вкладенi в цi акцii. І не тiльки. Кредит вiд «Дойче Банку»… – Розумiю, – кивнув Гереон Рат. – Акцii вiд жовтня впали нижче плiнтуса. – Акцii падали вже давно. Але я нiколи не уявляв собi, що вони настiльки знецiняться. Натомiсть, я сподiвався, що вони знову почнуть рости. Однак останнi кiлька мiсяцiв… Коротко кажучи, моi борги перед банком зараз вищi за ринкову вартiсть моiх акцiй. Значно вищi… – Іншими словами, ви розоренi, – пiдбив пiдсумок Рат, собi на втiху упiймавши гнiвний погляд батька. – То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося? – Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку е друзi, ладнi допомогти, – заперечив бурмiстр. – Я тiльки не хочу, щоб про це дзвонили в усi дзвони. – І саме цим погрожують вам в анонiмних листах… – І саме на щось подiбне чекають моi вороги, як лiворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто iдеальний! – Чому б вам офiцiйно не звернутися до полiцii? – Ви самi знаете, що, на жаль, не всiм офiцерам полiцii випадае довiряти. З такою справою може впоратися тiльки досвiдчений працiвник полiцii, але не полiцiя як така. Рат кивнув: – Я, однак, досi не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато бiльше досвiду полiцiйноi роботи. – Листи приходять iз Берлiна, я впевнений у цьому. Не тiльки тому, що iх досi надсилали тiльки до мого берлiнського офiсу. Шантажист сидить десь у цьому мiстi. Подивiться самi… Ось. Вiн витягнув невелику пачку паперiв iз внутрiшньоi кишенi фрака i подав iх Рату. Червоний олiвець. Великi друкованi лiтери. Лiтери кривулястi, але розбiрливi. Чимось скидаеться на маленький саморобний плакат: «Форд залишаеться в Берлiнi, або Аденауер iде до в’язницi!» – Що це мае означати? – запитав Рат. – Це цiна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, вiн не хоче нiчого iншого. Вiн хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен. – Автозавод? Аденауер кивнув: – На жаль, його днi вже злiченi. Нiчого не вдiеш. – Я нiчого про це не знаю, ви маете менi пояснити. – Форд перебираеться до Кельна, – сказав Аденауер. – Пiдписано всi папери. Ще цього року ми закладаемо пiдвалини в Рiлi. Найсучаснiший автомобiльний завод у Європi. Берлiнське виробництво виглядатиме застарiлим, у порiвняннi з ним. І тодi у Вестгафенi згаснуть вогнi. – А шантажист хоче цьому запобiгти. Аденауер кивнув: – Схоже на те. Однак вiн натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втiм, навiть якби захотiв, я б нiчого не змiг вдiяти! Так само, як не може бурмiстр Берлiна. – У пана Бьома наразi своi клопоти, – зауважив Гереон. – Хто б сумнiвався! Єдиний, хто мiг би щось зробити, мае iм’я Генрi Форд. Але, щойно в Рiлi буде завершено всi приготування, вiн не дозволить жодному автомобiлю скотитися з конвеера у Берлiнi, щодо цього можете не сумнiватися. – У Берлiнi стане ще бiльше безробiтних. Аденауер стенув плечима. – Що я маю на це сказати? Натомiсть будуть створенi сотнi робочих мiсць у Кельнi. Так повелося в цьому свiтi! Так вiн влаштований! І шантажем цього аж нiяк не змiниш! – А попри це – а може, саме через це – шантажист може завдати шкоди, i я маю запобiгти цьому. Аденауер кивнув: – Твiй хлопець швидко схоплюе, – кинув вiн Енгельберту Рату. Гереон вiдчував щось подiбне, коли мати хвалила шкiльнi успiхи сина перед гостями за кавою. – Звiдки вам вiдомо, – запитав вiн, – що шантажист справдi мае iнформацiю, яка становить реальну загрозу? – Читай, – Аденауер подав йому iнший аркуш. – То була перша сторiнка, з вимогою, а це – друга з того ж листа. Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато бiльше тексту – до того ж, друкованого на машинцi, але теж червоним, як олiвець на першому аркушi. «Чи не прикро було б комусь, якби свiт дiзнався, що обговорювали пiд час засiдання Наглядовоi ради «Дойче Банку» мiж собою члени цiеi наглядовоi ради Аденауер i Блютген, разом iз директором банку Брюнiнгом?». – Що це мае означати? – Перш за все, це означае, що хтось точно знае, що i де вiдбуваеться, – вiдповiв Аденауер. – Дiзнайтеся, хто це, i дайте йому зрозумiти, що не я, а саме вiн пiде до в’язницi, якщо бодай слово з будь-якоi конфiденцiйноi розмови просочиться в публiчний простiр! – Як ви собi це уявляете? Я служу у полiцii, я… – Точно. Саме тому ви знаете найкращi способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досi добрi стосунки з вашим начальником полiцii. Мое слово щось таки важить для Цьоргiбеля[10 - Карл Фрiдрiх Цоргiбель, вiдомий насамперед кривавим придушенням першотравневоi демонстрацii 1929 р. («Блутмай»), у часи Веймарськоi республiки був спочатку начальником полiцii Кельна, а потiм – Берлiна.], повiрте менi! Ваш батько у вашому вiцi був уже старшим комiсаром. Пора наслiдувати його. – Це складно. Мiнiстерство внутрiшнiх справ наклало мораторiй на промоцii… – Авжеж! Бо Пруссiя змушена заощаджувати! Але повiрте, завжди е винятки! Навiть у цi важкi часи за справжнi заслуги треба винагороджувати. І гiднi отримають своi винагороди. Енгельберт Рат кивнув на знак згоди. – Старший комiсар Гереон Рат – це звучить гiдно, – пiднiс вiн свiй келих. – За наступного старшого комiсара в родинi Ратiв! Гереон пiдняв келих i посмiхнувся, але тiльки пригубив солодке вино. Старший комiсар – це справдi непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що бiльше не муситиме слухати накази такоi мавпи, як Бьом. Нiхто вже не попихатиме Ратом. – Комiсар Рат? Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панiв, спрямованi на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Гереона: – Пане Рате, вас до телефону. Телефонував Червiнскi. Вони нарештi упiймали Глазера. Помiчник iнженера з освiтлення увечерi таки прийшов додому, i iм залишилося просто затримати його. – У будь-якому разi, чолов’яга сидить упакований на Алексi й чекае на тебе, – доповiв детектив. – Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним iще сьогоднi. Сподiваюсь, ми нiчого тобi не перервали. Твоя подруга була настiльки доброю, що сказала нам, де ти гаеш своi вечори. Рат мало не зiрвався на товстуновi за його фамiльярний тон, але стримався. Зрештою, Червiнскi зробив щось путне. Таке траплялося нечасто. – Я зараз буду, – сказав вiн коротко i поклав слухавку. – Служба, – вибачився вiн, повернувшись до столу в капелюсi й пальто. – На жаль, справа невiдкладна. Вiн потиснув руку вождевi iндiанцiв у фраку. – Дякую за частування, пане Аденауере, – сказав вiн, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина. – Зачекайте! Вiзьмiть листи! Аденауер простягнув над столом пачку паперiв, i Рат поклав iх у внутрiшню кишеню. – Що ж, мiй хлопчику, – пiдвiвся Енгельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримiнальноi полiцii зробив невдалу спробу обiйняти його, але, не спромiгшись зi свого мiсця, незграбно потиснув синовi руку. – Бережи себе. Ти сам даси собi раду, правда? Я маю щось iще обговорити з бурмiстром. – Все гаразд, батьку. – Гереон прокашлявся. – Ми завтра побачимося? У батька обличчя закам’янiло. – Мати… ми… – затнувся вiн. – То я… я пообiцяв твоiй матерi не залишати ii довго на самотi. Я поiду нiчним потягом. – У Берлiнi – нi на секунду довше, нiж необхiдно, правильно, панове, га? Іронiя мала приховати його розчарування, але посмiхнутися вiн не спромiгся. Хоч як його був роздратував несподiваний вiзит батька, ще бiльше допекло Гереоновi усвiдомлення того, що Енгельберт Рат – посеред Масляноi – приiхав до Берлiна тiльки для того, щоб зробити послугу своему старому друговi Конраду. Але вiн знав свого батька – чи й варто було очiкувати чогось iншого? – У такому разi, гарноi тобi дороги додому! – кинув вiн i, не озираючись, вийшов iз зали ресторану i збiг сходами просто пiд дощ. На вулицi, перш нiж сiсти в машину, вiн глибоко вдихнув i повiльно видихнув. Потiм, уже за кермом, деякий час дивився на нiчний Вiльгельмплац. За винятком кiлькох перехожих, якi щойно вийшли з метро, i двох чоловiкiв у мундирах перед iмператорським подвiр’ям, площа Вiльгельма була безлюдною – нiчне життя вiдбувалося в iнших мiсцях. Рат не мiг пригадати, що давав Аденауеру якусь обiцянку, але вiдчув вагу паку листiв проти грудей, у внутрiшнiй кишенi, i знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може пiднести його на посаду старшого комiсара. Тодi, повернувшись думками до Катi, яка чекала на Луiзенуфер, вiн зрадiв, що мае привiд поiхати на Александерплац. Можливо, коли вiн повернеться додому, вона вже спатиме… Це було б найкраще. Вiн запустив мотор i рушив. Йому тiльки на користь буде на якийсь час зосередитися на чиемусь чужому життi. Якою людиною може бути той Глазер? Людина, що мае на своiй совiстi чиюсь смерть i просто тiкае. Тепер, чекаючи на допит у Замку, чоловiк уже мав зрозумiти, що це не розв’язання. Неможливо здихатися такоi провини, хоч би як швидко i далеко ти вiд неi тiкав – нiхто не знае цього лiпше, нiж Гереон Рат. Цей тягар ти несеш на собi все життя. За парканами на Александерплац на тлi нiчного неба темним громаддям височiла будiвля Управлiння полiцii, вiдома серед берлiнцiв як Червоний Замок. Ця могутня споруда з червоноi цегли, бiльша навiть за ратушу, на вiдмiну вiд останньоi, досi мала чiтко окресленi функцii. Колеги називали свое робоче мiсце просто Замком, i ця назва цiлком задовольняла Рата, як цiлком доречна, попри те, що його попередне мiсце роботи на Кребсгассе в Кельнi – замок, башта якого пiдносилася над Ноймарктом, – мав набагато бiльш середньовiчний вигляд, нiж Червоний Замок Берлiна, фасад якого насправдi вiдображав безперечний уплив флорентiйськоi доби Вiдродження з ii палацами. Але прусакам якось таки вдалося з фiлiгранних ренесансних мотивiв скласти фортецю середньовiчно- го типу. Рат припаркував «Б’юiк» в освiтленому дворi, де в машинi сидiв тiльки рейдовий загiн. На сходах Рат не зустрiв жодноi живоi душi. У нескiнченних коридорах другого поверху теж було безлюдно, лише зрiдка звiдкись долинали кроки, окремi голоси, грюкання дверей. У вiддiлi вбивств чергувала тiльки нiчна змiна в складi комiсара i детектива – вiдповiдно, Бреннера, одного з пiдлабузникiв Бьома, i Ланге, що перевiвся з Ганновера лiченi тижнi тому. – Добрий вечiр, – привiтала Рат колег. – Де Червiнскi й Геннiнг? – Я вiдправив iх додому, – заявив Бреннер. Гарний початок! – Якого лисого ти наказуеш моiм людям, що iм робити? – Що означае «твоi люди»? Я керую нiчною змiною. І наскiльки менi вiдомо, тi двое не мають нiчного чергування. «Уникати зайвих понаднормових робiт». Така iнструкцiя. – Тi двое в моiй слiдчiй групi! І привезли сюди пiдозрюваного! Я сподiваюся, його ще не вiдправили додому! – Спокiй, колего Рат, – зухвало посмiхнувся Бреннер йому в обличчя, – твiй затриманий сидить, надiйно упакований. – То на що ти чекаеш, колего Бреннер? – тихо i ввiчливо запитав Рат. – А що? – Пiднiми свою сраку – i до телефону! – просичав вiн раптом iз такою люттю, що в Бреннера посмiшка вмить зiйшла з обличчя. – Щоб я мав свого пiдозрюваного за п’ять хвилин! Бреннер покiрно зняв слухавку. Уже в дверях Рат обернувся. – І ще одне, шановний колего, – сказав вiн, знову привiтно, – якщо ти ще раз, через мою голову, втрутишся в роботу моiх людей, я тобi таких прикрощiв завдам, що тобi навiть старший комiсар Бьом не допоможе. Затямив? – На твоему мiсцi я б не корчив iз себе велике цабе, – пробурмотiв Бреннер, але його вже з’еднали з арештантським крилом. Щоб дiстатися свого кабiнету, Рат мав пройти трохи далi коридором, оскiльки, коли вiн прийшов на службу в вiддiл А, то було едине вiльне примiщення, трохи вiддалене вiд решти кабiнетiв «убивчого» вiддiлу. Тут було доволi прохолодно через слабке опалення, тож вiн нiколи не скидав пальта. Рат сiв у приймальнi за стiл своеi секретарки й переглянув особове досье Глазера, що Червiнскi залишив там iз рештою паперiв технiка. Данi досье збiгалися з даними паспорта. Не минуло десяти хвилин, як у дверi постукали. На порозi з’явився конвойний, який завiв до кабiнету сором’язливого на вигляд блiдого чоловiка. – Ось вiн, пане комiсаре. Рат наказав конвойному чекати за дверима, i придивився до чоловiка, що до нього привели. Глазер стояв коло дверей i невпевнено роззирався. Для допиту вiн цiлком дозрiв. Тим краще, що йому випало якийсь час помаринуватися пiд вартою. – Сiдайте, – запропонував Рат, гортаючи папери. Чолов’яга ступив уперед i сiв. Рат змусив його чекати якусь хвилину, тодi мовив раптово, не пiднiмаючи очей вiд паперiв: – Вас звати Петер Глазер… – Так. – Дата народження 25 вересня 1902 року. – Так. – Мешкаете на Рентгенштрасе, 10, у Шарлоттенбурзi. – Так. – З 1 листопада 1929 року ви працюете освiтлювачем у «Ля Бель Фiльмпродукцьйон» у Марiен… – Що? Чоловiк, що досi сидiв камiнцем, раптом аж пiдскочив. – У вашiй справi немае нi слова про втрату слуху. – Бо в мене все гаразд зi слухом. – Я запитав вас, де ви працюете. – Дарма, – голос його пролунав так, нiби вiн щойно прокинувся. – Ви прочитали менi, де я нiбито працюю. Щось iз фiльмом. Але це неправда. – То звiдки ваше iм’я в особовiй справi вiддiлу кадрiв? Глазер знизав плечима i, сердито зиркнувши Ратовi в очi, огризнувся: – Про це треба спитати в того, хто оформив цю справу. Моя особова справа лежить у вiддiлi кадрiв компанii «Сiменс i Гальске». Я електрик в «Ельмоверк». – Що? – Повторити, щоб ви записали? – Глазер потроху бадьорiшав, вiн, попри холоднечу, навiть перестав тремтiти. – Я працюю в «Сiменс»! На заводi електромоторiв. Я саме повертався зi своеi змiни, коли вашi колеги вхопили мене. Просто перед дверима квартири: з наручниками, пiстолетом i рештою ваших прибамбасiв. Сподiваюсь, сусiди не встигли сповна навтiшатися виставою. Панi Кнауф, iз квартири навпроти, цiкава, як стерво. Рат зазирнув у паспорт Глазера. Чоловiк на фото в документi й людина перед ним були однiею особою поза будь-яким сумнiвом. – Що, не того злапали? – уiдливо поспiвчував Глазер. Рат згорнув папери. – Це ми за мить з’ясуемо. Мить затяглася на дещо тривалiший промiжок часу: Рат почастував гарячим чаем дедалi бiльш непосидючого Глазера. І аж по нескiнченних трьох чвертях години охоронець нарештi проштовхнув у дверi Гайнрiха Белмана, який мав дещо розкуйовджений вигляд. Навiть ранiше, по телефону, Белман не справляв враження тверезоi людини, а тепер наповнив кабiнет густим алкогольним духом. – Добрий вечiр, пане комiсаре, – процвенькав кiнопродюсер, марно намагаючись триматися рiвно. – Не знав, що ви теж… працюете н-ночами. – Сiдайте, будь ласка! – запросив його Рат, пiдсунувши стiлець до свого столу. Белман сiв. – Вибачте мiй стан. Я трохи перебрав… Взагалi, це не мiй стиль… Але смерть Беттi… Я ж таки жива людина! – Все гаразд, – зупинив його Рат. – Ви не хочете привiтати мого гостя? Здаеться, Белман тiльки зараз помiтив Глазера. – Дуже приемно, – сказав вiн, простягаючи через стiл свою правицю, – Белман. – Глазер, – вiдрекомендувався iнший, потиснувши йому руку. – Хiба ви не знайомi з ним? – запитав Рат Белмана. – Нi, – роздратовано вiдказав той. – А маю бути? – Це Петер Глазер. – Як? – Ваш освiтлювач. – Казна-що! Я знаю своiх людей! – Ви принесли фото, про яке я просив? – Авжеж, – Белман сягнув рукою в кишеню пiджака. – Хоч це було не так просто… – Ось… Це з рiздвяноi вечiрки, – сказав вiн, якось винувато потискаючи своiми масивними плечима. На свiтлинi показаний красень iз келихом пуншу в руцi щасливо всмiхався на камеру, iншою рукою обiймаючи жiнку. Рат нiколи ранiше не бачив цього чоловiка, але впiзнав жiнку – то була Беттi Вiнтер! Тривожний дзвiночок тихо, але наполегливо задзвонив у нього в головi. – Ось, – сказав Белман, розгладжуючи свiтлину, – оце Глазер. Вiн добре ладнав iз Беттi. Особливо того вечора, – додав вiн, похитавши головою. – Досi не можу повiрити… Я маю на увазi, повiрити, що ii бiльше немае… Петер Глазер, який весь цей час придивлявся до фотографii, зараз витягнув шию i вибалушив очi. – Що ви верзете? Це бiсiв Фелiкс! Як це вiн опинився коло Вiнтер? Тепер уже справа справдi швидко з’ясувалася: зниклий освiтлювач Белмана звався Фелiкс Кремпiн – вiн, очевидно, скористався з особових даних свого приятеля Петера Глазера, щоб найнятися в «Ля Бель Фiльм Продукцьйон». Насправдi ж, за словами Глазера, Кремпiн працював директором iз виробництва в компанii «Монтана Фiльм». Щойно Глазер згадав назву «Монтана», Гайнрiх Белман наче оскаженiв. Продюсера неможливо було вгамувати, попри – а може, саме через – те, що вiн був добряче напiдпитку. Вiн, не вгаваючи, торочив про шпигунство, саботаж, диверсii, а, може, й щось гiрше. – Цi кримiнальники! Я мав би передбачити! Не зупиняються навiть перед убивством! Рат покликав охоронця, щоби той випровадив Белмана. Та навiть коли за ними зачинилися дверi, ще довго було чути прокляття i лайку продюсера. Тим часом Рат якомога детальнiше розпитав електрика про його приятеля. Вiн занотував адресу Кремпiна, а потiм особисто вiдвiз Петера Глазера додому. – Дякую за допомогу, – сказав йому Рат на прощання. – І не ображайтеся. Здаеться, ваш приятель своiми пустощами пошив у дурнi i вас, i нас. Пустощi? Белман був дещо iншоi думки. На момент, коли Рат повернувся до свого кабiнету, продюсер уже трохи опанував себе, але не змiнив своiх тверджень. Зрештою, вiн мав, чим обгрунтувати своi пiдозри. Зокрема, вiн повiдомив, що в «Ля Бель» часто виникали з «Монтаною» суперечки. Цi суперечки неодноразово закiнчувалися судовими позовами, i звинувачення в плагiатi були найневиннiшими з приводiв до конфронтацii. Белман також звинувачував конкурента в переманюваннi виконавцiв, саботуваннi прем’ер та безлiчi iнших брудних трюкiв, а той, своею чергою, неодноразово позивав власника «Ля Бель» за подiбними звинуваченнями – надуманими, як запевняв сам Белман. Цього разу Гайнрiх Белман мав пiдстави включити до списку претензiй саботаж зйомок i вбивство своеi найцiннiшоi актриси. Умисне вбивство, як засiб саботажу, видавалося Ратовi деяким перебiльшенням, але вiн мiг зрозумiти гнiв кiнопродюсера. Зрозумiло, що не заради жарту Кремпiн найнявся в «Ля Бель» пiд фальшивим прiзвищем. Цього типа належало розшукати неодмiнно. Попри смертельну втому, у Рата прокинувся мисливський iнстинкт. Завтра з самiсiнького ранку вiн потрусить «Монтану», перш нiж Бьом знайде привiд усунути Рата вiд справи. А цього можна було очiкувати, оскiльки справа виявилася цiкавiшою, нiж уявлялося Бульдогу. Пошуки Фелiкса Кремпiна вже почалися, коли Рат повернувся до вiддiлу вбивств, але Бреннер iз Ланге десь завiялися. Замiсть них за столом сидiв товстун, заглибившись у вивчення досье. – Пане раднику! Товстун звiв на нього очi. – Рате! А ви що тут робите о такiй порi?… Навiть не сподiвайтеся! Мого лiжка ви не отримаете – воно менi самому знадобиться! Будда частенько залишався ночувати в Замку: поруч iз його кабiнетом, який бiльше нагадував вiтальню, була маленька кiмната, де стояло лiжко. – Приемно знову бачити вас тут, пане раднику, – сказав Рат. – Щойно приiхали з Дюссельдорфа? Геннат кивнув: – І якось шлях вiд вокзалу завжди приводить мене просто на Алекс. Скажiть, кумедно? Я мав би одружитися, i тодi зi мною цього би не вiдбувалось. – Не факт, – похитав головою Рат. – Як просуваеться ваше розслiдування? – Не питайте! Ви не повiрите, скiльки ми зiбрали матерiалiв, скiльки свiдчень дiйшло до нас вiд дюссельдорфськоi людности. Ми зараз точно знаемо, як були вчиненi окремi вбивства, але чи це просунуло нас хоч на крок далi? Геннат витягнув зi шкiряного кофра свiжу «Берлiнер Цайтунг» i незграбно розгорнув газету. – Ви тим часом теж не лiнувалися, як твердять газети, – сказав вiн, поклавши газету на стiл перед Ратом. – Цю я щойно купив на залiзничному вокзалi. Можете менi щось пояснити? Рат ошелешено дивився на першу шпальту. Спецiальний полуденний випуск. Жирний заголовок iз двома свiтлинами. «Смерть у студii! Беттi Вiнтер убита прожектором! Саботаж?» На однiй свiтлинi iдеальний портрет Беттi Вiнтер, на другiй, злегка розмитiй, Гереон Рат на тлi кiностудii. На задньому планi можна розгледiти навiть частину накритого тiла – за умови, що ви знаете, що то тiло. – Тут небагато випадае пояснювати, – знизав плечима Рат. – Актриса загинула, а продюсер дуже хотiв потрапити в заголовки. Тiло ще не охололо, коли вiн влаштував там пресконференцiю. – А ви допомагали йому складати заголовки? Чи чому вас тут цитують? – Зграя шакалiв примчала на запах кровi. Я наказав негайно усунути всiх репортерiв iз мiсця подii, але полiцiя не може заборонити проводити пресконференцiю. Ми з колегою Грефом взяли в нiй участь, щоб тримати справу пiд контролем, – пояснив Рат. – Щоб уникнути аж надто диких спекуляцiй з боку преси. – То ви чудово з цим упоралися. Рат пробiг очима текст i побачив, що в статтi викладалася в розгорнутому виглядi Белманова теорiя диверсiй. На пресконференцii продюсер нiчого такого не казав, але журналiст, напевне, знав про малу вiйну з «Монтаною», хоча прямо назва компанii в статтi не згадувалася. Рат знервовано ковтнув: його власнi заяви були включенi в текст настiльки хитро, що в читача мало скластися враження, нiби полiцiя офiцiйно пiдтримуе версiю саботажу. – Я жодним чином цього не санкцiонував, – буркнув Рат. Геннат спiвчутливо кивнув. – Гаразд, любий Рате, все гаразд, нiхто вам цього не закидае. Треба бути дуже обережними, маючи справу зi столичною пресою. Насправдi, репортери можуть бути дуже корисними для полiцii, просто не дозволяйте собi iлюзiй щодо того, буцiмто ви можете тримати iх пiд контролем. – Інодi менi б хотiлося потримати декого з них за горло. – Це не так складно, в разi чого, – посмiхнувся Геннат. – Розкажiть своiми словами, що сталося в тому кiноателье. Беттi Вiнтер – це не абихто. Бьом щось мав на думцi, довiривши вам цей фатальний випадок. Рат розповiв мiстко i лаконiчно. Аж до iсторii з фальшивим освiтлювачем. – Використання чужого прiзвища й утеча роблять його дуже пiдозрiлим, – пiдсумував вiн. – Зараз насправдi все свiдчить на користь версii саботажу. Не факт, що Вiнтер мала неодмiнно загинути, але схоже, що хтось хотiв навмисне завдати акторам серйозноi травми. І цей хтось вважав прийнятною чи бажаною ймовiрну смерть, iнакше не дозволив би, щоб такий величезний прожектор упав на людину. І наразi схоже, той хтось мае iм’я Фелiкс Кремпiн. Геннат кивнув: – Звучить цiкаво. І цiлком схоже на правду. Однак остерiгайтеся квапливих висновкiв! Чи, принаймнi, не дозволяйте iх оприлюднювати! Бо падати носом у землю бувае боляче, – показав вiн поглядом на газету. – Помилок допускаються, щоб на них учитися, пане суперiнтенданте. – Звiдки ви це взяли? Такого нинi навчають у школi полiцii? – Так мiй батько каже, пане раднику. – Розумний чоловiк ваш батько. Вiн, здаеться, служить у полiцii? – Начальник кримiнальноi полiцii, – кивнув Рат. – Тодi дотримуйтесь його порад i не повiдомляйте пресi надмiру багато. Краще дiлiться своiми висновками з нами. З Інспекцiею А. Геннат суворо дивився на нього. Рат знав, що Будда його цiнуе. І що не вiрить у самоправство. – Скiльки часу ви залишатиметесь у Берлiнi? – До середи. Однаково зараз у Дюссельдорфi нестерпно, – зiтхнув Геннат. – Карнавал. Цьоргiбель втiшаеться тими «Гелау!», а для мене це нiчого не означае.[11 - «Гелау!», «Алааф!» (див. далi), «Наррi-Нарро!» – т. зв. «крики дурнiв», що лунають по всiй Нiмеччинi у днi карнавалу; зокр. «Гелау!» – традицiйний вигук на карнавалах Дюссельдорфа i Майнца.] – Начальник полiцii родом iз Майнца, – пояснив Рат. – А ви? Хiба ви не рейнець? – Я з Кельна, – вiдповiв Рат. – У нас гукають «Алааф!», замiсть «Гелау!». Але цього року, завдяки поточним справам, я маю нагоду уникнути цього видовища. У Берлiнi все набагато спокiйнiше. – Що ж, якщо вiдчуете ностальгiю, у Берлiнi цими вихiдними теж бiльш нiж достатньо карнавальних балiв. Перш нiж Рат устиг вiдповiсти, задзвонив телефон. Геннат зняв слухавку. – Так, – кивнув Будда. – Комiсар Рат iще. Одну мить… – Вiн передав слухавку Рату. – Розшук. Схоже, ваш пiдозрюваний дiйсно переховуеться. Субота. 1 березня 1930 року 7 Рат почувався смертельно втомленим, коли вже нарештi на Луiзенуфер сходами пiднiмався до себе. З благословення Генната, вiн посилив пошук утiкача Кремпiна – вiд ранку, кожен полiцiйний вiддiл Берлiна отримае його фото: нiчну змiну фотолабораторii кримiналiстичного вiддiлу залучили до тиражування свiтлини з рiздвяноi вечiрки, що надав Белман. Фелiкс Кремпiн, схоже, справдi переховуеться. Хоч би якою була причина падiння важезного прожектора на тендiтну актрису, причетнiсть керiвника виробництва «Монтани» до цього випадку явно була не випадковою. У цьому контекстi пiдозри Белмана видавалися Ратовi досить переконливими, навiть якщо продюсер убачав у цiй iсторii, перш за все, намагання «Монтани» перешкодити зйомкам. Рат подивився на годинник. Пiв на дванадцяту. Виспатися як слiд вiн уже не зумiе – вiн хотiв навiдатися в «Монтана Фiльм» завтра зранку, якомога ранiше. Вiн уже тримав ключ напоготовi, щоб вiдчинити дверi, коли усвiдомив, що чекае на нього за цими дверима. Катi. Рука з ключем зупинилася i навiть брелок завмер, наче хто зупинив час. Вiн не мiг отак просто вкластися поруч i вдавати, що все йде як завжди! На якусь мить вiн подумав, чи не повернутися в машину – поiхати до Сiлезьких ворiт i влаштуватися в Грефа на диванi. Можна було б збрехати детективовi, що загубив ключi, i попросити про тимчасовий притулок. Потiм вiн облаяв себе боягузом i повернув ключ у замку, дивуючись, як голосно клацнуло. Вiн якомога тихше причинив дверi i, не вмикаючи свiтла, прокрався по коридору до дверей вiтальнi. Там теж тихенько зачинив дверi i навпомацки дiстався до свого крiсла. Торшер стояв поруч, i Гереон швидко налапав вимикач. Кiмнату наповнило тьмяне свiтло. Вiн кинув капелюха i пальто на сусiдне крiсло. Катi келихи прибрала, але пляшка коньяку залишилася на столi. Рат дiстав iз шафки чисту склянку, опустився в крiсло i налив собi. Який же ти дурень, подумав вiн, скрадатись отак у власнiй квартирi, наче хтось чужий, наче злодiй! Цi прикрi думки вiн запив коньяком. Стало легше. Ще одна склянка. Вiн не пiшов би спати з Катi, не вiдчувши, що хильнув достатньо. Його вiзавi – нечiтка, розмита постать у теплому, жовтавому дзеркалi вiконноi шибки – теж пiднiс свою склянку. – Будьмо! – пробурмотiв Гереон вiдображенню, единому, чие товариство вiн здатен був зараз витерпiти. …Вiн здригнувся, сонний, у своему крiслi, чимсь наче стривожений. Вiн спав чи тiльки на мить закуняв? У будь-якому випадку, вiн щось почув. Склянка, мабуть, випала з руки – вона лежала на килимi поруч iз крiслом, на щастя, вiн осушив ii до дна. Насправдi вiн, мабуть, спав деякий час: язик у ротi був наче ряднина. Рат пiдвiвся й наштовхнувся на дверi. Йому треба було вгамувати спрагу. Тiльки вже йдучи на кухню, вiн зрозумiв, що, мабуть, багато випив. На кухнi, намагаючись не здiймати зайвого шуму, дiстав склянку з буфету i пiдставив ii пiд кран. Вiн дозволив холоднiй водi деякий час бiгти по руках, перш нiж повернути кран. Це було приемно. Вiн випив воду за одним духом, i знову пiдставив склянку пiд кран. гереон побачив листа аж тодi, коли зi склянкою води йшов до дверей. Посерединi столу лежав невеличкий аркуш паперу з блокнота – з того, в якому вона, зокрема, робила списки покупок. Рат здивувався, взяв листа i прочитав. «Вибач, кохання мое, – прочитав вiн i вiдчув, як щось наче стиснулось у шлунку вiд цих слiв, – але я бiльше не витримувала. Я почуваюся такою самотньою в цiй квартирi, коли тебе немае. Любити полiцейського насправдi непросто, але я майже звикла до цього. Майже. Сьогоднi вже, мабуть, ми не побачимося. Я викликала таксi, щоб iхати до сестри, якiй потрiбен хтось, щоб ii потiшити. З тобою ми побачимося завтра на балi. Спробую повернутися до тебе о пiв на шосту, тодi ми могли б поiхати туди разом. З любов’ю,     Катi. PS: На плитi ще е м’ясне рагу. Ти в курсi: найкраще смакуе пiдiгрiтим.» Рат поклав листа на стiл. З одного боку, вiн вiдчув величезне полегшення, з iншого – тепер, коли вiн узнав, що ii в квартирi немае, його огорнула така самотнiсть, вiд якоi йому майже фiзично болiло. Його били дрижаки, попри те, що вона залишила увiмкненим обiгрiвач. Щойно вiн уникав ii, втiк вiд неi в свое крiсло з коньяком, ладен був вiдiслати ii до дiдька. А тепер йому аж до туги, до болю ii бракувало. Що ж, принаймнi, тепер можна вкладатися. Адже вiн цього хотiв? Раптом, вiд гострого вiдчуття страху, йому перехопило в горлi. Нiч iще не закiнчилася. Вона тiльки починалася. Вiн повернувся до вiтальнi, поставив платiвку Коулмена Гокiнса i вiдкоркував пляшку коньяку. 8 Вiн дивиться на заголовок i намагаеться переконати себе, що то тiльки лiтери. Жирнi чорнi лiтери на дешевому газетному паперi. «Смерть у студii! Беттi Вiнтер убита прожектором!» Це тiльки лiтери. Лiтери – це не реальнiсть. За якийсь день вiн дiзнаеться, що вони брешуть. Смерть не могла ii здобути, смерть безсила проти неi, бо вона вже давно стала безсмертною. Вiн кидае газету. Пахощi свiжозвареноi кави пливуть до нього i раптом вони здаються йому ще менш реальним, нiж лiтери на паперi, нiж те, про що говорять лiтери на паперi, i дедалi вiдчутнiшою стае знемога, вiдчуття, якого вiн не знав уже вiддавна, роками. Вiн був звiльнений вiд цiеi знемоги. – Мае ласкавий пан iншi побажання? Альберт стоiть собi там, як завжди стояв, усi роки – навiть у тi темнi холоднi роки. Тi роки, якi вiн хотiв би стерти з пам’ятi, стерти зi свого життя. Альберт завжди е, завжди присутнiй. Щодня, що-божого-дня. Того дня, коли свiт… Того дня, коли свiт прощаеться зi своiм життям. Альберт стоiть коло вiкна, запинае важкi штори зеленого оксамиту. У кiмнатi лише тьмяне газове свiтло. Западае напiвморок. У них стурбованi обличчя, суворi обличчя, i дивляться на нього так, нiби своiми поглядами хочуть навiчно припечатати його в цiй кiмнатi. Вони його упiймали. У коморi. Що вони собi думали? Чого вони очiкували вiд п’ятнадцятирiчного хлопчика? Вiд п’ятнадцятирiчного хлопчика, що геть знесилений i голодуе! Вiн голодуе в одному з найбагатших будинкiв мiста, де на кухнi працюють шестеро кухарiв! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанiв! Вiн робив це тижнями. Вiн знав, коли в кухнi нiкого немае i шлях до неi вiльний. Вiн стояв перед усiма тими ласощами, в животi йому бурчало, i вiн потроху куштував вiд кожного з усiх тих смаколикiв, якi йому не дозволяли iсти. Вiд солодощiв. Хоч би скiльки вiн того з’iдав, вiн не гладшав – так було вiд того часу, коли ця недуга вразила його. Однак вони таки помiтили. Батько влаштував йому цю пiдступну пастку. Власному синовi! Соромно стояти з вимазаним червоним ротом, у коморi, з пляшкою соку в руцi, пiд iхнiми очима. Якби ж вони хоч дорiкали йому. Але в iхнiх очах саме тiльки розчарування. Вони стоять i мовчки дивляться на нього. – Ричарде, вiн ще дитина, – каже мати. У неi сльози в очах. – Ми зобов’язанi захистити його вiд самого себе, – каже батько. – Інакше вiн нiколи не виросте. Слуги мовчать. Альберт зачиняе важкi дверi, ключ дзвiнко обертаеться в замку, вiдтак це починаеться. Полон почався, вiд зовнiшнього свiту вiн вiдрiзаний. Звiсно, його ще пускають за дверi – але тiльки пiд наглядом двох охоронцiв, якi постiйно бiля нього. Нi, вiд цього вiн радше вiдмовиться. Вiн кориться своiй долi. Мириться з тим, що бiльше не мае друзiв. Що не знайде бiльше любовi в цьому свiтi. П’ятнадцять рокiв, над якими тяжiе суцiльна темна завiса. Не допускай цього! Створи свою власну реальнiсть! Без болю. Без голоду. Без недуги. – Мае ласкавий пан iншi побажання? Альберт так само стоiть там – едина константа в його життi, едине, що залишаеться. Вiн заперечно хитае головою, i старий слуга мовчки виходить iз кiмнати. Вiн складае газету, як робить завжди. На мить, лише на коротку мить, вiн може стати геть iншим, опинитися в iншому свiтi, як довгими вечорами перед екраном, але реальнiсть не вiдпускае його, не цього разу, нi. Можливо, то просто сон? Хто вирiшуе, що е реальнiсть, а що е сон? Бiль крае йому серце, а сон це чи реальнiсть, давно вже не мае значення. «Беттi Вiнтер убита прожектором!» А тодi вiн бачить одне слово, одне дуже велике слово зi знаком питання. «Саботаж?» Його бiль перетворюеться на гнiв, безмежний гнiв, який не знаходить виходу. Вiн тягнеться до ретельно складеноi газети i дере ii на клаптi, на крихiтнi шматочки, i жбурляе iх у повiтря. Вони кружляють навколо нього, як неприродно великi снiжинки. Хто заподiяв це йому? Хто? Вiн так любив ii! 9 Бюро компанii «Монтана Фiльм» розташувалося в престижному дорогому вiдтинку Кантштрасе. Бiлявка, що впустила Рата – не припиняючи базiкати по телефону без ком i крапок, – помахом руки запросила його сiсти i гостинно пiдморгувала, не мiняючи виразу обличчя. Рат опустився в одне з модерних шкiряних крiсел, розставлених перед столом у невеликiй зонi вiдпочинку, i змушений був слухати ii розмову. – …безперечно, ви також можете демонструвати нашi звуковi фiльми на американському обладнаннi, однак маете сплатити невеличку лiцензiйну комiсiю, яку ви, звiсно… Їi спiврозмовник, очевидно, зумiв нарештi вставити кiлька слiв. Бiлявка, не стуляючи рота, вислухала, чекаючи на зручну нагоду, i знову перехопила iнiцiативу. – Безперечно! Тодi ми вам надiшлемо копii, разом з усiма необхiдними паперами, вам залишаеться тiльки пiдписати, це аж нiяк не проблема. Решта запуститься автоматично, я зроблю все необхiдне, i ми негайно знову з вами зв’яжемося! Вона поклала слухавку i всмiхнулася Рату. – Що я можу зробити для вас? – запитала вона. Рат зачекав, побоюючись чергового сплеску балаканини, але бiлявка цього разу обмежилася шiстьма словами ввiчливого запитання. – Я хочу поговорити з керiвником вашоi компанii, – почав вiн. – З якого питання? Рат витягнув свiй жетон. – Кримiнальна полiцiя. – Вiддiл розшуку зниклих осiб? – Нi, вiддiл розслiдування вбивств. Вона пiдняла брови. – Перепрошую, але пана Оппенберга на мiсцi ще немае. – Коли на нього можна очiкувати? – Це може забрати деякий час, – знизала вона плечима. – Цими днями вiн, зазвичай iде одразу на знiмальний майданчик. Нинi щодня виникае стiльки справ, якi потребують негайного врегулювання, i графiк зйомок доводиться змiнювати щодня, бо чудова фройляйн Франк… – Да вiдбуваються зйомки? – перервав бiлявку Рат. – У Нойбабельсберзi. Але ви туди зараз не можете поiхати. – У мене своя машина. – Нi, нi, там знiмають звукове кiно, iх не можна турбувати. – Всiм, крiм полiцii. – Можливо, я могла б вам допомогти? – Дуже люб’язно з вашого боку, але менi треба особисто поговорити з вашим керiвником, – вiдрубав Рат. – Де саме його можна знайти в Бабельсберзi? – У студii УФА. У великому павiльйонi. Норд Ателье. Просто бiля будiвлi Тонкройц. – «Монтана» е частиною концерну УФА? Вона засмiялася. – Боронь Боже! Але УФА, у своiй величi, настiльки люб’язна, що дозволяе нам орендувати ii студii. Тепер, коли Поммер зняв новий фiльм iз Яннiнгсом, деякi павiльйони стоять порожнi. Але, як я вже сказала, ви не можете перешкоджати зйомкам! – Ви, я думаю, будете настiльки добрi, що вчасно повiдомите керiвництву про мiй вiзит, – вiдповiв Рат, – i таким чином, я не перешкоджатиму. Було помiтно, що бiлявка невдоволена, проте вона знову всмiхнулася йому i пiдняла слухавку. – Побачимо, – сказала вона. – Можливо, пан Оппенберг зможе придiлити вам п’ять хвилин. Але я нiчого не обiцяю. Рат пiдвiвся з крiсла, надiв капелюха i коротко постукав по його крисах. – Не треба нiчого менi обiцяти, – всмiхнувся вiн iй, iдучи геть. – Скажiть пановi Оппенбергу, що я буду десь за пiв години. У машинi вiн опустив бiчне скло i дозволив вiтру обдмухувати обличчя. Рат жадiбно вдихав свiже повiтря, як наркотик, вiтер вдував життя в його втомленi кiстки. Вiн уночi майже не спав i багато випив. Коли в головi дзвiночок задзеленчав тривогу, вiн вiдчув певне полегшення. Бо в такий спосiб, вiн мiг залишити позаду жахливу нiч. Одна з тих ночей. Одна з тих ночей, коли увi снi вiн зазнавав панiчного страху. Бо знав, що тi сни повернуться. Сни, що не припиняли переслiдувати його. Тобто, бували тижнi, коли вiн майже забував iх, ночi, коли вiн спав мiцно й тихо, але потiм, неминуче й упевнено, як пори року, тi сни поверталися. Вiн завжди знав наперед, коли знову випаде така нiч. Коли вiн бував настiльки збуджений, що не мiг спати, не хотiв спати. Бо йому варто було заплющити очi, щоб побачити iх: демонiв, що переслiдували його, мертвих людей, людей, яких вiн знав, людей, яких пiзнав. Смертельно блiдi люди, з продiрявленими грудьми, з порожнiми очними ямами, з пошматованою шкiрою, що звисала з тiла, як поiдений мiллю плащ. Знову й знову вiн пiдхоплювався в холодному поту, намагався вiдволiктися, читав, випивав чергову порцiю спиртного… То якоiсь митi вiн нарештi заснув, вiддавшись на милiсть своiх демонiв. І вони переслiдували. Скiльки живими цi люди уникали його i, здавалося, рятувалися вiд нього знову й знову, стiльки мерцi бiгали за ним i не давали звести дух. Потiм, прокинувшись вiд жаху, з калатанням серця, у просоченiй потом пiжамi, вiн був вдячний за це пробудження, хоч почувався в тисячу разiв бiльш втомленим i виснаженим, нiж до сну. Тiльки холодний душ i мiцна кава повернули дух життевоi сили назад у його тiло. А тодi бiлява секретарка назвала йому це прiзвище. Оппенберг. Рат не показав, наскiльки це прiзвище налякало його. Манфред Оппенберг. Людина, що затягнула його в нелегальний ресторан на Схiдному Вокзалi. Кiнопродюсер у компанii нiмфоманки. Вiдтодi не минуло й року. Нiч, коли все вийшло з-пiд контролю. І в кiнцi якоi мав постати ще один мертвяк, що вiдтодi переслiдуе його в нiчних жахах. Оппенберг був тим знайомим, якого Гереон радий був би забути. І треба ж було в цiй справi знову з ним зiткнутися! Принаймнi, Рат сьогоднi в дорозi сам. Сьогоднi вiн не показувався в Замку на Алексi, щоб не потрапити на очi Бьому, який, переглядаючи за снiданком ранковi газети, либонь, виявив уже, що випадково доручив Ратовi видовищну справу. Тому Гереон скористався телефоном i, сидячи у власному крiслi у вiтальнi, передсвiтом пiдняв своiх людей iз лiжок i дав усiм доручення, вирядивши Геннiнга й Червiнскi до Марiенфельде – опитати решту працiвникiв Белмана, усiх, вiд продюсерiв до прибиральницi в туалетi, а Грефа – до доктора Шварца, на Гановершештрасе. Сам вiн, пiсля такоi ночi, не був готовий до присутностi на розтинi. Вигляд закривавленого тiла Беттi Вiнтер на прозекторському столi… Рат навряд чи змiг би витримати сьогоднi морг, запах кровi й дезiнфiкуючих засобiв i ще дещо гiрше. І точно не чорний гумор доктора Шварца. Попри втому, вiн почувався добре. Самостiйно йому працювалося найкраще! Вiн згадав слова Генната: «Краще дiлiться своiми висновками з нами». Авжеж, неодмiнно. Згодом. Вулицi на заходi мiста зручнi, вiн мiг натиснути на газ, виiхавши на Кайзералее. На Шльосштрасе рух став щiльнiшим, але що далi вiн виiжджав за межi мiста, то бiльшу мiг дозволити собi швидкiсть. Рат був зачарований: там, де Берлiн «врiзався» в живi ландшафти, мiсто ставало майже iдилiчним – навiть у такий тоскний день, як сьогоднi, коли краплi дощу падали з голих гiлок i стукали по даху машини. Просто канiкули на селi. На Ванзее вiн повернув лiворуч вiд Райхштрасе i через Кольгасенбрюк виiхав до Нойбабельсберга. Рат припаркував «Б’юiк» на Штансдорферштрасе i роззирнувся. Вхiд на територiю студii був схожий на прохiдну великоi фабрики: ворота з шлагбаумом i будками охорони обабiч i будиночок воротаря. Набагато солiднiше, нiж «Терра» в Марiенфельде. Охоронець в одностроi уважно придивився до фото Гереона в службовому посвiдченнi. Рат запитав дорогу до павiльйону. Охоронець показав рукою кудись углиб територii. – Пройдете повз скляний будинок отам i далi, через майстернi, i вийдете просто до великого павiльйону. Там зараз знiмають для «Монтани». – Великий павiльйон? – Еге. Повз не проскочите. Будiвля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кiноателье в Марiенфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярноi пилки. Рат на якусь мить втратив уважнiсть i раптом опинився в лабiринтi схiдного базару, що, наче примарна картина з «Тисячi й однiеi ночi», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурга. Попетлявши алеями ринку, вiн вийшов назовнi через великий портал мечетi i побачив ii зворотний бiк – грубу дерев’яну конструкцiю, що утримувала схiдне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи вiдхилився вiд стежки, але, глянувши лiворуч, одразу зрозумiв, що мав на увазi охоронець, кажучи, що павiльйон «не проскочиш повз». У нiчим не декорованому цегляному ангарi, що височiв за бараками майстерень, можна було без проблем умiстити дирижабль. Споруда здавалася розташованою доволi близько, але Ратовi знадобився певний час, щоб дiстатися його. Поруч iз ним цегляними стiнами без вiкон стримiла в небо нова будiвля. – Тут великий павiльйон? – запитав Рат у прусського стрiльця часiв семирiчноi вiйни, який курив цигарку i читав газету, притулившись до муру. – А ти десь бачиш бiльший? – зиркнув на нього спiдлоба чолов’яга. – Що, теж статист? – На кшталт того. Менi треба «Монтану». – За рогом побачиш, великi дверi – такi, що повз не проскочиш. Норд Ателье. Зворот «не проскочиш повз» був тут, схоже, загальнопоширеним. І цього разу теж виявився цiлком виправданим. Проти величезних сталевих розсувних дверей комiрнi ворота видались би скромною хвiрткою. Іншi сталевi дверi, звичайного розмiру, вбудованi в основнi, у порiвняннi з ними нагадували котячу лазiвку. Вони з легким вищанням вiдчинилися, i Рат ступив усередину. За котячою лазiвкою на нього чекав охоронець. – Хальт! – собакою гаркнув вiн. – Сюди не можна! Тривае зйомка! – Саме тому я тут, – зауважив Рат. На охоронцевi був такий самий хвацький однострiй, як на його колезi коло ворiт студii. Вiн дивився згори вниз на непроханого гостя, нiби намагаючись оцiнити його поважнiсть i, здаеться, не змiг дiйти чiткого висновку. – Зйомки звукового кiно, – показав вiн на сталевi дверi, чорнi лiтери над якими складалися в напис «Середня Зала ІІ Норд», а поруч iз написом горiла червона лампочка. – Сюди не можна аби кому отак вламуватися! – Я не хочу вламуватися. Хочу поговорити з мiстером Оппенбергом. – Зараз? Просто посеред зйомки? Вискочка в унiформi. Вiн починав дратувати Гереона. – Що, якби ви прогулялися туди i запитали в Оппенберга? – нетерпляче запропонував вiн. – Хiба що ви менi назветеся, бо iнакше я не знаю, про кого повiдомити, – пробурчав охоронець. – Рат. Кримiнальна полiцiя. Чолов’яга негайно виструнчився. – Чому ж одразу не сказати? Ви не схожi на нишп… на спiвробiтника полiцii. Зачекайте, будь ласка. Охоронець зник у дверях, над якими враз згасло червоне свiтло. Рат розважував, чи не пiти просто за ним, але зрештою утримався i став чекати, коли дверi знову вiдчиняться. Охоронець, розчахнувши дверi, притримав iх для чоловiка, якого Рат побачив спершу зi спини i срiблясто-сивоi потилицi, бо той, обернувшись, гукав щось у павiльйон: – …тодi ви просто граете далi сцену тридцять дев’ять, ясно?! Ми маемо рацiонально використати час, навiть якщо це означае бiльше сцен. Отже, почнiть репетирувати тридцять дев’яту: майстерня Шредера, барон Суец i Шредер. Чернi може переодягатися. Даю вам пiвгодини. Коли я повернусь, я хочу, щоб ми одразу почали! Оппенберг здивувався, упiзнавши Рата. – Мiй любий друже, – вiн радiсно потиснув Гереоновi руку, – це ви! Що я можу зробити для вас? Рат реагував на дружнi вияви кiношника пiдкреслено стримано: – Йдеться про вбивство. Усмiшка на обличчi Оппенберга вмить поступилася крижаному зацiпенiнню. – Вiвiан? Вона… Вiвiан. Рат пригадав вродливу супутницю Оппенберга в «Пивничцi Венери». – Я шукаю вашого директора з виробництва, Фелiкса Кремпiна, – повiдомив вiн, залишаючись привiтним, як старший кельнер, що не отримав на чай. – Я не розумiю, а кого вбили? – Ви не читаете газет? Беттi Вiнтер. – Хiба то не був нещасний випадок? Я подумав, ви приiхали з приводу Вiвiан. – З якого б це дива? Продюсер невдоволено скосив очi на охоронця, що дивився нiбито просто себе, i вiдтягнув Рата вбiк. – Обговорiмо це десь конфiденцiйно. У мене тут немае свого кабiнету, але ми могли б зайти в гримерну – там ми будемо наодинцi. Вiдтак Оппенберг завiв комiсара в темну кiмнату без вiкон. Стiни завiшанi кiноафiшами; величезне видовжене горизонтально дзеркало, обрамлене лампочками. – На жаль, тут я не можу нiчого вам запропонувати, – вибачився Оппенберг. – Менi приемнiше було б вас приймати в своему офiсi, але наразi я навряд чи можу бодай на годину залишити студiю. Треба перебудувати весь знiмальний графiк, без мене вони не впораються. Якщо сам про все не подбаеш, на гарну роботу не сподiвайся… А втiм… так, – похопився вiн раптом, – оцього, я тобi, звiсно, можу трохи запропо- нувати. Продюсер витягнув iз кишенi пiджака плоский срiбний футляр. Рат на мить перелякався, що кiношник запропонуе йому кокаiн, та коли Оппенберг вiдкинув кришечку, у футлярi виявилися тiльки акуратно напакованi, незаймано бiлi цигарки. – Дякую, – похитав головою Рат, – але я вже два мiсяцi… – А, розумiю! Вiд Нового року – нове життя? Але ви дозволите? Рат кивнув. – Тодi скажiть менi, – повiв Оппенберг, запалюючи цигарку, – навiщо ви приiхали до мене, якщо не з приводу зникнення людини, про яке я позавчора заявив вашим колегам? – Вiддiл розшуку зниклих осiб? – Вiвiан пропала. Я не сказав? Ми почали зйомки в понедiлок, i вiдтодi ii нiде немае. Ось чому тут такий безлад. Рат подумав про молодицю, чиiх мацакiв вiн тодi, у «Пивничцi Венери», насилу змiг уникнути. Те, що вона втекла вiд такого типа, як Оппенберг, його нiтрохи не дивувало. – Змушений вас розчарувати, – мовив вiн уголос. – Як я вже казав, я тут iз приводу iншоi особи. Фелiкс Кремпiн. Адже такий працюе на вас? Оппенберг вiдреагував цiлком спокiйно – нi цiкавости, нi здивування, не кажучи вже про почуття тривоги, не вiдбилося в виразi його обличчя. – Боюся, я теж змушений вас розчарувати, – похитав вiн головою. – Кремпiн був моiм директором iз виробництва. Але вiн пiшов iз посади три чи чотири мiсяцi тому. Я не знаю, чим вiн займаеться вiдтодi. Вiд того часу я не зустрiчав у нашiй сферi. – Навiть у «Ля Бель Фiльм»? – У Белмана? З ним у мене не так багато спiльного. Рат зважився на лобову атаку. – Пане Оппенберг, облишмо гру в хованки, дозвольте висловити вiдверте припущення: ви заслали Фелiкса Кремпiна пiд фальшивим iменем своему конкурентовi Белману. І вiн там спричинив аварiю, яка коштувала життя Беттi Вiнтер. – Про що ви говорите? Це Белман такого наплiв? На вашому мiсцi, я б не повiрив людинi з надмiру буйною уявою. – Не вдавайте невинне ягня! Ваш Кремпiн диверсант! Вiн iз цiеi справи сам не викараскаеться; i, вiдповiдно, вас теж покривати не зможе, це я вам гарантую! – Вiн не мiй Кремпiн, шановний пане Рат. Фелiкс Кремпiн вiльний агент, який змiнив свого роботодавця. Тепер дозвольте висловитися вiдверто менi! І вислухай мене уважно! Рат таки витягнув Оппенберга з мушлi його незворушности, i чолов’яга «поплив». – Перш за все, – почав продюсер, знервовано гасячи навiть наполовину не викурену цигарку, – вам не варто аж так надуживати моiм дотеперiшнiм благородством. Не думаю, що ваше начальство буде в захватi щодо вашоi схильности до вживання кокаiну, навiть якщо ви того разу робили це у вiльний вiд служби час! – Кокаiном ви мене й частували! – Я можу жити зi своiми вадливими звичками, – знизав плечима Оппенберг. – Як, можливо, ви i з вашими. Але начальнику полiцii останне точно не сподобаеться. – Ви намагаетесь мене шантажувати в такий нiкчемний спосiб? – Я просто хочу, щоб ми повернулися до основ нашоi дружби. Я залюбки спiвпрацюватиму з вами, якщо ви пообiцяете не застосовувати проти мене iнформацiю, яку я сам проти себе вам даватиму. – Такоi обiцянки я дати вам не можу, – вiдрiзав Рат. – На справi про вбивство дружба закiнчуеться. – А я кажу, що мова не йде про вбивство. Оппенберг запалив iще одну цигарку. Вiн глибоко затягнувся, перш, нiж почати знову. – Ви маете слушнiсть щодо одного: Фелiкс Кремпiн справдi найнявся до Белмана за моiм дорученням. Але нiколи не йшлося про диверсiю чи, тим паче, вбивство! Дозвольте, я коротко поясню… – Я слухаю. – Ви, либонь, знаете, що наша галузь зараз зазнае кардинальних перетворень. Хто хочете залишитися в бiзнесi, мае знiмати звуковi фiльми; а це задоволення не з дешевих. І знайдете небагато компанiй настiльки фiнансово потужних, як гiгант УФА. Бiльшiсть – це невеличкi творчi пiдприемства, для яких перехiд з одного типу виробництва до iншого створюе величезнi проблеми. – Як вам. – Виробництво звукового фiльму набагато складнiше i дорожче, нiж виробництво звичайного, нiмого. І тут ми наближаемося до сутi справи. Нехай я не надто високоi думки про Белмана i його фiльми, в одному треба вiддати йому належне – вiн знiмае значно дешевше, нiж будь-хто. Ось чому Фелiкс мав покрутитися там, у них, розкрити кiлька виробничих секретiв i застосувати iх у «Монтанi». Оце й усе. – Оппенберг знову глибоко затягнувся. – Можливо, я не мав права провокувати його: я закидав йому недбалiсть, як керiвниковi виробництва. – Тож мова йде про шпигунство. – Називайте це, як вам до вподоби. Ситуацiя, звiсно, не кошерна, пане Рате, проте не така, щоб покласти край нашiй дружбi. – Чому ти менi допомагаеш? Твого працiвника пiдозрюють у вбивствi i переховуваннi… – Саме тому! Я сам його шукаю. Не знаю, що саме сталося в Белмана, однак можу сказати одне – Фелiкс Кремпiн не вбивця! І йому точно не ставилося за мету зривати зйомки в Белмана. А надто – комусь завдавати шкоди чи вбивати! – Чому я маю вам вiрити? – Поставте питання навпаки: навiщо менi брехати? – посмiхнувся Оппенберг. – Коли я знаю, що менi нема чого боятися з вашого боку, любий друже. – Я вам не друг. – Тодi дiловий партнер. – Я б не називав шантаж партнерством! – Облиште повторювати це слово! Але якщо справа дiйсно для вас важлива, ми можемо облаштувати партнерство належним чином. Я роблю вам пропозицiю: працюйте на мене! Я добре плачу. – Заради вас я точно не пiдроблятиму результати розслiдування! – Хто про таке говорить? Нi, нормальна робота, за яку кожен приватний детектив облизував би пальчики. – Тодi я не зовсiм розумiю… – Ми вже згадували про це, – Оппенберг загасив цигарку. – Вiвiан. Допоможiть менi знайти ii. – Це радше компетенцiя колег iз вiддiлу розшуку зниклих осiб. – На жаль, вони й пальцем не ворухнули. – Ймовiрно, вони мають на те своi причини. Ви впевненi, що Вiвiан просто не пiшла вiд вас? – То ви хочете працювати на мене? Чи хочете просто з мене збиткувати, як вашi колеги? – Якщо я працюватиму на вас, я повинен мати можливiсть ставити питання. То чому ви так впевненi, що вона просто не пiшла собi? – Тому що не така вона дурна. Новий фiльм знiмаеться спецiально для неi. «Вражений блискавкою» буде ii першим повнометражним звуковим фiльмом, це буде ii прорив. Хто вiд такого тiкатиме? Вашi колеги цього не второпали, та я думав, що ви б мали бiльше розумiтися… Рат мiг зрозумiти колег. Вiн бачив перед собою старого пердуна, який не хотiв визнати, що юна вродливиця банально втекла вiд нього. Однак чому не поставитися до Оппенберга прихильно i, принагiдно, рознюхати, що й до чого в цiй iсторii? Можливо, через продюсера вiн мiг би дотягтися й до Кремпiна. – То ви знiмаете з понедiлка? – уточнив вiн, i Оппенберг посмiхнувся. – Атож. Вiвторок мав бути ii першим днем зйомок, i вона не з’явилася. – Ви самi ii шукали? – Ясна рiч. Я не кинувся вiдразу в полiцiю заявляти! – І?… – Ми перевiрили все, всiх родичiв i знайомих, усi бари й ресторани, в яких вона виступае. Нiчогiсiнько. Нiхто ii не бачив, вiдколи вона поiхала в гори. – Поiхала в гори? – Вона влаштувала собi зимовi канiкули. Пiсля зйомок останньоi картини. Вiвiан любить кататися на лижах. – То, може, вона зламала ногу i зараз десь у лiкарнi? – Якби з нею щось таке сталося, ми б давно про це дiзналися. Вона не чужа людина! – Куди саме вона поiхала? – Я не знаю, – розвiв руками Оппенберг. – Вiвiан любить незалежнiсть, i не терпить, щоб ii контролювали. – То насправдi, як ви можете знiмати без провiдноi актриси? – Ми змiнили графiк зйомок. Поки що в роботi сцени, в яких вона не грае. – Тодi все буде добре. – Легко вам казати! А ми змушенi безнастанно мiняти iнтер’ери, декорацii… Ви здогадуетеся, скiльки це коштуе? Часу i грошей! А головне, ми поволi вичерпуемо резерв сцен без Вiвiан – у цьому фiльмi iх не так багато. Зо дня на день вони закiнчаться, i я не матиму, що знiмати, а оренда дорога як холера! – Іншими словами, ви хочете, щоб я чимшвидше сказав вам, чи треба вам шукати нову провiдну актрису… – Нi, – Оппенберг подивився йому просто у вiчi, вигляд вiн мав дуже серйозний. – Я хочу, щоб ви повернули менi мою провiдну актрису. 10 Коли цього разу Рат зайшов до офiсу на Кантштрасе, бiлявка так само базiкала по телефону. Особова справа Кремпiна лежала на столi – секретарка несамовито замахала вказiвним пальцем, показуючи на неi. Чи не видалила вона кiлька сторiнок iз теки, за вказiвкою свого шефа? Рат не знав, чи може вiн довiряти продюсеру. Втiм, чим вiн ризикуе? У будь-якому разi, Оппенберг чимало розповiв про свого колишнього спiвробiтника. За його словами, Кремпiн був одержимий кiнематографом, вiн, як нiхто, захоплено сприйняв появу звукового кiно. Оппенберг також стверджував, що то була його, Кремпiна, власна iдея – найнятися до Белмана, щоб розкрити виробничi секрети компанii-конкурента. Востанне, коли Кремпiн з Оппенбергом бачилися, з тиждень тому, шпигун не так багато змiг розповiсти про Белмана, а про жоднi диверсii навiть мови не було. А тепер Оппенберг не мав жодного уявлення, де може перебувати його людина. Рат подумав, що варто помiркувати над рiздвяною свiтлиною вiд Белмана: Кремпiн поруч iз Беттi Вiнтер. Може, у красеня це таке захоплення – затьмарювати голови юним кiнозiркам? Що, як вiн закрутив роман iз Вiвiан Франк, i вони разом десь завiялися? Рат цiлком мiг уявити, що вони в такiй ситуацii бiльше не хочуть стикатися зi своiм старим роботодавцем. Бiлява секретарка Оппенберга дещо здивувалася, коли Рат, узявши з письмового столу досье Кремпiна, замiсть iти геть, влаштувався в одному з шкiряних крiсел. Однак це не змусило ii припинити телефонну розмову. Рат cкористався з часу балачки, щоб переглянути папери. Нiчого особливого. Кремпiн здавався технiчно обдарованим молодиком. Перше, нiж стати директором iз виробництва, вiн працював у того ж Оппенберга технiком з освiтлення й кiнооператором. Офiцiйне працевлаштування закiнчилось у груднi 1929 року, коли його фактично звiльнили: теперь мiж Фелiксом Кремпiном i Манфредом Оппенбергом бiльше не було жодного зв’язку. Рат не мiг визначити, чи справдi це так, чи Оппенберг щойно подбав про появу такого запису. Чорнило на паперах було сухим, i бiлявка, що вже нарештi поклала слухавку, нiяк себе наче не виказувала. Однак документи про звiльнення Кремпiна однаково видавалися пiдозрiлими. – Я ще щось можу для вас зробити? – запитала секретарка. В ii голосi було набагато бiльше щироi цiкавости, нiж щироi привiтности. Рат кивнув: – Менi треба зробити телефонний дзвiнок. Одна чи двi хвилини. Сподiваюся, ви зумiете стiльки часу перебутися без апарату. Вона знизала плечима. – Чом би й нi? У мене й iнших справ не бракуе. Вона пересунула по столу до нього чорний телефонний апарат, повернулася до машинки i почала передруковувати рукопис – очевидно, якогось сценарiю. Рат зняв слухавку i найперше зв’язався з кабiнетом судово-медичноi експертизи на Гановершештрасе, але Греф уже звiдти виiхав. Рат додзвонився до детектива в Замку – той уже сидiв за своiм столом. – Швидко ти впорався! Що казав патолог? – Вульгарнi дотепи. Рат ясно уявив собi, якими жартами цинiчний експерт розважав молодого детектива. Початкiвцi у священних залах смертi завжди мали вiдбути в доктора Шварца iспит на стiйкiсть, незалежно вiд того, ким вони були – студентами чи молодими полiцiянтами. – Шварц мiг одразу вiддати менi протокол – вiн давно був написаний. Натомiсть, вiн… Менi досi робиться зле, як подумаю про це. – Але вiн, мабуть, сказав щось про причину смерти… – Вiн пiдтвердив те, що ми пiдозрювали: зупинка серця вiд ураження електричним струмом. Попри опiки й зламанi кiстки вона здатна була вижити, але сплатила б за це тяжку цiну. – Подiбнiсть до Макса Шрека?[12 - Актор Макс (Фрiдрiх Густав Максимiлiан) Шрек мав цiлком нормальну зовнiшнiсть, але його iм’я асоцiювали з роллю потворного графа Орлока у фiльмi «Носферату. Симфонiя жаху» Ф. В. Мурнау.] – Це теж. Втiм, нi, ще гiрше: Беттi Вiнтер приречена була б, iмовiрно, на все життя лишатись в iнвалiдному вiзку – прожектор перебив iй хребет. – Холера. – Прожектор також мiг ii вбити. Доктор Шварц каже, питання вирiшували лiченi сантиметри. Якби прожектор упав iй на голову, то вбив би на мiсцi. – Що ж, iй пощастило. Слова злетiли з язика, перш нiж Рат збагнув, що каже. – Ти вживаеш майже тi слова, що доктор Шварц, – зауважив Греф. – Але, з усiею повагою, я вважаю ваш цинiзм недоречним. Ми тут обговорюемо трагiчну смерть. – Таке з нами роблять роки служби. Цього не уникнути. Та, щойно тебе перестане нудити в моргу, ти будеш подiбним до нас. – Дякую. Тодi нехай краще завжди нудить, – вiдказав Греф. – Гереоне, ти коли повертаешся до Замку? Бьом тебе хоче бачити. – Звiсна рiч! Бо мае намiр зняти зi справи. – Вiн просто хоче взяти на себе керiвництво. – Ти чудово знаеш, що це означае: ми вдвох виконуватимемо поточну роботу, а вiн привласнить весь успiх… – Якщо вже згадали про поточну роботу: Геннiнг i Червiнскi досi балакають iз кiношниками. Як завжди, не квапляться. – Ти тримай там оборону. – А що я маю сказати Бьому? – Що я наступаю на п’яти Кремпiну. Що ж iще? – Скiльки часу ти намiряешся Бьому дурити голову? – Доки Бьом не може мене вiдкликати, справа залишаеться в нас. А нам трiшечки фортуни, i ми ii швиденько розв’яжемо. – То кому тодi вся слава? – Ти гадаеш, наскiльки я егоiстичний? Ти вже забув, кому завдячуеш своiм просуванням? Греф мовчав. – Ну ж бо! Протримайся тiльки один день! Хiба я так багато прошу? Я пiдiбрався до Кремпiна дуже близько, – переконував його Рат. – Можливо, я ще сьогоднi його впiймаю. А документацiею не переймайся: з чим не впораешся сьогоднi, ми зробимо разом у понедiлок. Якщо Бьом захоче нам тодi допомогти, я не опиратимусь! – У понедiлок увечерi за рахунком у «Трикутнику» сплачуватимеш ти. – Можливо, нам на той час уже буде що вiдзначити. Я перетелефоную тобi пiзнiше. Скажiмо, о першiй. Бьом тодi буде в iдальнi. І Фосс теж. Вiн поклав слухавку i пересунув телефон по столу назад, до Оппенберговоi бiлявки. Та не пiднiмала голови вiд рукопису. – Дякую, – озвався Рат до неi, машинка знай стукотiла. – Я можу проставити вам ще кiлька запитань? Стукотiння припинилося. – Я не знаю. Спробуйте – мо’ й зможете. Вона в такий спосiб флiртувала? Чи просто ввiчливо демонструвала свое роздратування? Майже рiк пропрацювавши в столицi, Рат досi плутався в тонкощах берлiнського мовного етикету. – Кiлька питань про Вiвiан Франк, – усмiхнувся вiн бiлявцi. Та знизала плечима: – Якщо я в курсi. – Давно ви знайомi з фройляйн Франк? – Вiдколи вони прийшла до нас за контрактом – близько двох iз половиною рокiв. – І що? Надiйна особа? – Професiйно, так. Приватно… таке… – Тобто вона, що, недостатньо вiддана Манфредовi Оппенбергу? Бiлявка знову потиснула плечима. – Найкраще запитати в Рудi, який ii знае майже так само добре, як бос. Можливо, навiть краще. Якщо ви розумiете, що я маю на увазi. – Рудi…? – Чернi. Наш iнший герой-коханець. Ви його не бачили? Вiн теж зараз знiмаеться там, у Бабельсберзi. – Можливо, ви дасте менi його адресу. І фото. – Ви не повiрите, як багато я можу зробити, – сказала вона, не дивлячись на нього i без слiду посмiшки на обличчi, i написала адресу на бланку «Монтани». Рудольф Чернi мешкав у Шарлоттенбурзi, так само як його зникла колега Вiвiан Франк. Та перш нiж братися до винюхування на користь Манфреда Оппенберга, Рат заiхав на Герiкештрасе, сподiваючись застукати там Фелiкса Кремпiна. Той мешкав на пiвночi Шарлоттенбурга – у кiлькох кварталах вiд свого приятеля Петера Глазера. Зелений «Опель» стояв припаркований через дорогу по дiагоналi вiд будинку Кремпiна. Рат припаркував свiй «Б’юiк» одразу за «Опелем» i вийшов. Вiн пiдiйшов до машини i постукав у вiкно, яке одразу опустилося. – Доброго полуденка, Мертенсе, – привiтався Рат. – Щось тут вiдбуваеться? – Щодо полуденка, пане комiсаре, то це ви правильно вгадали, – вiдгукнувся чоловiк iз водiйського сидiння. – Єдине, що вiдбуваеться, то це в Грабовськi в черевi бурчить дедалi гучнiше. – Нiчого пiдозрiлого? Мертенс похитав головою. – Нiчого, крiм занепокоених поглядiв. Я думаю, дехто з тутешнiх мешканцiв пiдозрюе, що ми двое гомикiв. Я не дивуватимуся, якщо найближчим часом нас вiдвiдають колеги з вiддiлу громадськоi моралi. – То припини дивитися на мене закоханими очима, – озвався чоловiк iз пасажирського сидiння. Рат усмiхнувся. Настрiй у машинi здавався цiлком бадьорим, хоча стеження належить до найнуднiших заходiв, якi щодня випадають працiвникам кримiнальноi полiцii. Мертенса i Грабовскi, двох новачкiв, щойно прибулих зi школи полiцii Айхе, порекомендував йому Геннат. Зрештою, Рата влаштовували будь-якi працiвники, що не входили до кола Вiльгельма Бьома, а з усiх таких цi двое здавалося чи не кращими. – На Берлiнерштрасе е «Ашингер», – порекомендував вiн. – Поiдьте на пiв години. Поiсте й зiгрiетеся, а я на цей час вас пiдмiню. Хлопцi вийшли з машини. Рат знав, що заробляе бали в очах пiдлеглих. У Замку не часто траплялося, щоб начальник пiклувався про своiх спiвробiтникiв, а надто, якщо заради цього треба було братись до чорновоi роботи. «Несолiдно» це. – Вам щось узяти, пане комiсаре? – Дякую, не треба. – Тодi ми пiшли, – сказав Мертенс. І вони неквапом рушили. Рат сiв за кермо «Б’юiка» i дочекався, коли молодi колеги завернули за рiг. Потiм перейшов вулицю i зник у пiд’iздi. Всерединi панував спокiй, на сходах нiкого. Рат не мав великого досвiду з вiдмичками, тож неабияк упрiв, доки спромiгся вiдiмкнути замок. Вiн тихо зачинив за собою дверi. Тiеi ночi колеги вже побували тут, аби переконатися, що Кремпiн не спить у своему лiжку чи не лежить мертвий на диванi; але Рат бажав перевiрити все на власнi очi. А чекати ордеру на обшук не хотiв. Квартира давала не так багато пiдказок. Типове холостяцьке житло, просте i чисте – можливо, трохи надмiру чисте. Лiжко застелене, стiл прибраний: не схоже на раптову втечу. Радше наводить на думку про регулярнi вiдвiдини економки. Оппенберг, здаеться, добре платив своему директоровi з виробництва, про що свiдчив, зокрема, програвач платiвок у вiтальнi. Рат мимоволi свиснув, упiзнавши модель. Деякi з платiвок вiн би залюбки позичив. На столi навiть стояв телефон. На книжкових полицях переважала технiчна лiтература, видання з електротехнiки й технiки фотографii, i тiльки лiченi художнi книжки. На столi припадала пилом друкарська машинка, поруч iз нею стояв у пiдставцi паяльник i кiлька ящикiв iз викрутками й iншими iнструментами й електричним приладдям – вимикачами, лампами, запобiжниками. Рат прочитав застереження на упаковцi з лампами: «Для звуковоi кiноапаратури застосовувати лампи (пiдсилювачi, випрямлячi й перетворювачi) винятково з маркуванням «ЗВУКОВА» на колбi й упаковцi. Використання iнших ламп може спричинити пошкодження i перешкоди. Використання iнших ламп заборонено також iз патентних причин». Рат зазирнув до шафи i почув грюкотiння деревини – бiльшiсть вiшакiв порожнiми гойдалися на перекладинi. Шухляди в комодi також були майже порожнi, тiльки якийсь дрiб’язок. Кремпiн тихо й акуратно все спакував i спокiйно залишив квартиру. Такий стан речей дозволяв зробити тiльки два ймовiрних висновки: або Кремпiн мав достатньо часу, вiдколи покинув студiю, або вiн завчасно все пiдготував. Невiдомим у цiй задачi виступав час. Коли саме Кремпiн зник зi студii? Хрипко задзеленчав дзвiнок, i Рат здригнувся. Не дзвiнок. Телефон! Вiн пiдiйшов до чорного апарату, але завагався i на мить невпевнено завмер. Перш нiж зняти слухавку, вiн витягнув хусточку з кишенi. Бракувало ще лишити вiдбитки своiх пальцiв на телефонi пiдозрюваного! – Так, – проказав вiн якомога нейтральнiшим тоном. На iншому кiнцi нiхто не вiдповiв, але Рат почув, як хтось дихае. – Прошу! Хто там? – Запитав вiн. Жодноi вiдповiдi. Ще двi чи три секунди вiн не чув нiчого, крiм тихого дихання. Клац. Слухавку поклали. Дивно. Рат далi оглядав квартиру, але нiчого iстотного так i не знайшов. За десять хвилин вiн знову був у машинi. Мертенс i Грабовскi були ще в дорозi i не помiтили конспiративну виправу свого шефа. То хто телефонував на квартиру Кремпiна? Спочатку Рат побоювався, що це мiг бути хтось iз його колег, залучених до пошукiв, однак розважив, що всi вони знали: квартира пiд спостереженням, тож телефонувати туди немае сенсу. Крiм того, спiвробiтник полiцii вiдповiв би щось – можливо не став би розкривати себе, називатись, але щось би сказав. Неодмiнно б намагався з’ясувати, з ким розмовляе. Як, зрештою, намагався сам Гереон. От тiльки його спроба не була успiшною. Рат почувався неспокiйно. Ранiше, впродовж нудних годин стеження, у квартирi чи машинi, вiн принаймнi мiг курити, але тепер мав призвичаюватися, як перебуватись без цигарок. Здаеться, вiн помiтив жерстяну коробку «Мураттi Форевер» у Грабовскi, коли той пiшов iз Мертенсом. Де вони взагалi валандаються! Рат глянув на годинник. Минуло майже пiвгодини. Їм би вже час повернутися, адже Гереону належить перевiрити ще двi адреси. Чого вони, звiсно, не могли знати. Нарештi вiн побачив сiре зимове пальто Грабовскi в дзеркалi заднього огляду, i вийшов iз машини. 11 Квартира Вiвiан Франк була сучаснiшою, нiж навiть офiс Оппенберга. Три кiмнати з садом на даху високо над Кайзердамом. Величезне лiжко, накрите золотистою атласною ковдрою, до нескiнченности вiдтворювалося двома дзеркалами. Простора спальня, безсумнiвно, була найважливiшою кiмнатою в цiй квартирi, хоча Рат почувався набагато комфортнiше в порiвняно невеликiй вiтальнi, крiзь панорамне вiкно якоi можна було бачити Берлiнську радiовежу. Меблi видавали смак Манфреда Оппенберга – простi, сучаснi, елегантнi i, звiсно, дорогi. Дерево цiнних порiд, багато шкiри, багато хрому, без надмiрностi. Очевидно було, що Вiвiан Франк не сама обладнала цю квартиру. І не сама, напевне, за неi сплачуе. Жiнка, яку Манфред Оппенберг називав Янголом, не могла так багато заробляти, граючи в фiльмах. Якщо тiльки вона не походила з багатоi родини – у той час, коли Рат познайомився з нею, вона поводилася, як розбещена дочка шляхетних батькiв. Пропаща принцеса, якiй Манфред Оппенберг запропонував розкiшне життя, щоб утримати коло себе? Рат не мiг уявити, що б iще пов’язувало таку життелюбну молоду жiнку, як Вiвiан Франк, iз таким стариганом, як Оппенберг, крiм, можливо, обiцянки зробити ii безсмертною на екранi. Квартира справляла таке враження, наче тут нiколи не мешкали, вона мала вигляд так само бездоганний i неживий, як декорацii на знiмальному майданчику; тiльки велика скляна попiльничка на низькому столику у вiтальнi i вбудований у шафу – тобто, стримано прихований – бар iз чималим вибором спиртного натякали на можливi грiховнi слабкостi. Рат ретельно обшукав усi шухляди й шафи, однак нiде не надибав кокаiну. Вiн зауважив, що думка про бiлий порошок викликае в нього пожадливе бажання, хоча пiсля того прикрого досвiду Гереон давав собi обiцянку триматися вiд нього якнайдалi. Йому пригадалася Вiвiан Франк, ii знуджений вираз обличчя, мертвi очi, якi почали свiтитися тiльки тодi, коли вона взяла дозу «снiгу». Нi, крiм спальнi, ця квартира виказувала не так багато звичок мешканки. Єдине, що Рат зауважив, це кiлька несподiвано порожнiх вiшакiв у, в цiлому, щiльно наповненiй шафi. Оппенберг уже повiдомив, що бракуе з десяток суконь, двi валiзи i дорожнiй кофр. Куди поiхала Вiвiан Франк? І чому не повернулася? Рат ретельно замкнув дверi i спустився лiфтом. Портье в мармуровому холi – чолов’яга, на вигляд такий старий, наче вiн тут стоiть на вартi ще з часiв Старого Фрiца[13 - Прiзвисько Старий Фрiц застосовували до короля Пруссii Фрiдрiха II (XVIII ст.) i до Фрiдрiха III, що пробув нiмецьким iмператором i королем Пруссii дев’яносто дев’ять днiв у 1888 роцi, «Роцi трьох iмператорiв».], – заговорив лише тодi, коли побачив жетон прусськоi кримiнальноi полiцii. – То пан Оппенберг таки звернувся до полiцii, – прорипiв вiн, знiмаючи окуляри. – Так воно лiпше. Бо, бувало, по двадцять разiв на день телефонував, щоб запитати про Франк. – Коли ви востанне бачили фройляйн Франк? Вiн потиснув вузькими плечима. – Ну, коли вона поiхала. – А трiшечки конкретнiше? – Це мало бути три чи чотири тижнi тому, коли вона викликала таксi. Водiй допомагав iй iз валiзами, тож минув якийсь час, доки вони нарештi поiхали. – А далi що? – Я ж кажу, далi вони собi поiхали. Дотепник! Рат злегка посмiхнувся. – Куди саме? – Хiба я знаю? На будь-який iз вокзалiв, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поiхали з двома великими валiзами? – Хiба вона нiчого не сказала? – Кому сказала, менi? Франк на мене навiть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайнi смертнi, для них не iснуемо. Рат кивнув. – Ви бiльше нiчого не помiтили? Чолов’яга похитав головою: – Не. – А по тому вже ii не бачили? – Нi. – Портье замислився. – Хiба що… Так, раз iще тiльки… – Де? – …у «Лютi», ii останньому фiльмi. Портье, здаеться, вважав це дотепом. Вiн розреготався. Рат, навiть не посмiхнувшись, повернувся й пiшов до виходу. Регiт позаду нього раптом урвався. – Зачекайте! – гукнув швейцар. Рат зупинився бiля дверей i обернувся: – Моя потреба в жартах на сьогоднi цiлковито задоволена! – Нi, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поiхала. – Що? – Рат так i стояв бiля дверей. – Близько полудня хтось зателефонував i питав ii. Насправдi нiчого особливого, але… – Хто? – запитав Рат. – Вiн не назвався, – сказав швейцар. – Але я однаково його впiзнав! – посмiхнувся вiн, пишаючись такою своею проникливiстю. – То хто ж? – Вiн нiколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навiть у дуже особистих справах… Швейцар пiдморгнув. Вiн починав дiяти Ратовi на нерви. Комiсар пiдвищив голос. – Хто? – Я не знаю, як його на iм’я, проте голос його я впiзнав. Хоча вiн, мабуть, телефонував iз залiзничного вокзалу чи на кшталт того – там було дуже галасно. Тепер Рат вiдступив вiд дверей. Вiн пiдiйшов до портье, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберга, i поклав його на конторку. – Просто скажiть, то був цей чоловiк? Швейцар придивився до глянсовоi свiтлини усмiхненого Рудi Чернi i аж рота роззявив. – Честь-хвала! – проголосив вiн, на мить забувши свою верхньонiмецьку вимову. – Прусська полiцiя знае свою справу! Нiколи б не подумав! Рудольфа Чернi не було вдома. Ясна рiч. Актор мешкав неподалiк, на Рейхсканцлерплац, i тому Рат поiхав туди, хоча знав, що Чернi ще на зйомках у Бабельсберзi. Попри те, комiсар тричi подзвонив i голосно постукав у дверi квартири, аж доки цiлковито впевнився, що вдома справдi нiкого немае. Лише тодi вiн витягнув iз кишенi вiдмичку. Вiн поступово набував практики. Довелося пригадувати, як Бруно Волтер, його перший начальник у Берлiнi, показав, як поводитися з таким iнструментом. Рат попервах опирався – нечувано! Полiцiянт iз грабiжницьким знаряддям! Життя довело, що крадiйський iнструмент для нишпорок бувае дуже помiчним. Рудольф Чернi жив набагато скромнiше за свою кохану. Його не утримував Манфред Оппенберг, тож акторовi належало за все сплачувати з власноi зарплатнi. Рат, обережно, щоб не наробити безладу, обшукував квартиру. Вiн не знав точно, що шукати, не сподiвався знайти Вiвiан Франк у шафi чи в лiжку – але, можливо, якийсь доказ любовного зв’язку мiж нею i Чернi, можливо, якусь ознаку ii перебування. Цiлком iмовiрно, що вона втекла. А Чернi? Мае намiр згодом iз нею зустрiтися в умовленому мiсцi? Чи вона грала з ним так само, як своiм покровителем Оппенбергом? Якщо iсторiя у викладi швейцара е правдивою, вона поiхала без нього три тижнi тому. Або вiн без неi. Тому що Чернi й сам начебто був у горах. На столi у вiтальнi Рат надибав кiлька туристичних проспектiв, що рекламували вiдпочинок у швейцарських Альпах, у шафi висiло нещодавно вимите лижне спорядження, i нарештi Рат знайшов у ваннiй кiмнатi рушник iз вишитим логотипом «Готель Шац-Альп, Давос». Рудольф Чернi, здаеться, за сучасною манерою, сувенiри з вiдпустки вибирав передусiм серед готельного майна. Рат дивився у вiкно на широке коло Райхсканцлерплац i на Радiовежу. Потроху сутенiло, спалахнули першi неоновi вивiски. І тодi вiн вирiшив просто зачекати на Рудi Чернi. Рат пiдiйшов до телефону i зателефонував у Замок. Йому одразу вiдповiв Греф. – Ти наче хотiв ще о першiй зателефонувати? – Не було як – за клопотами нема коли дихнути. Бьом пiсля того не озивався? – «Пiсля того»? Вiн що п’ять хвилин озиваеться. Зараз знову навiдаеться, бо лiнiя зайнята. Рат прочистив горло. – Слухай! Я знаю, що зараз кiнець дня i тижня… але ти однаково ще маеш зробити щось важливе. – Гм… – О п’ятiй годинi похорон отого Весселя. Бьомового мертвого нациста. На Нiколаi Фрiдгоф. – Так? – Сходи, подивися, що там i як. – До чого це? – Бьом призначив нас спостерiгачами. – Вiдколи ти так ревно виконуеш його накази? – Хтось iз нас мае пiти. А я поки що не можу залишити справу. Я тобi детальнiше розповiм у понедiлок вранцi. – Як накажеш, шефе. Рат, уже не маючи нагоди побажати Грефу приемних вихiдних, поклав слухавку. Безперечно, Рат зiпсував суботнiй вечiр своему детективовi, але й сам не надто втiшався, сидячи в чужiй холоднiй квартирi на Рейхсканцлерплац. Ключове слово «втiшатися» повернуло його до думок про бал у «Резi», до якого вiн ще не мав костюма. Вiн бiльше не мiг ухилитися вiд запрошення – бо прогавив цей шанс, i тепер змушений буде пiти; Катi перевернула гори, щоб роздобути квитки. Рат усвiдомлював, що вона це зробила винятково для того, щоб йому було приемно, але це нiчого не мiняло в iхнiх стосунках. Якщо Чернi не з’явився найближчим часом, iти на бал разом iз Катi уже не складаеться. Але йому й потiм iти не хотiлося. Вiн на службi, у нього справи, вона це зрозумiе. Як, зрештою, вона завжди все розумiла. Тодi йому доведеться таки навiдатись у «Резi» – у пристойнiй машкарi й не надто пiзно. Вiн iще не знав, як поводитися з Катi. Чернi звiльнив його вiд очiкування незабаром, о пiв на п’яту. Зручно сидячи в одному з крiсел, Рат почув, як обертаеться ключ у замку. Вiн залишився сидiти, щоб достатньо драматично розiграти сцену. Адже Рудольф Чернi актор… Дверi вiдчинилися, свiтло в передпокоi засвiтилося. З безпечно зануреноi в сутiнки вiтальнi Рат крiзь щiлину трохи прочинених дверей бачив, як невисокий стрункий чоловiк скидае i вiшае в гардеробну пальто карамельного кольору i коричневий капелюх. Дверi вiтальнi широко вiдчинилися, i господар увiмкнув свiтло. Тепер Рат не був захищений напiвмороком. Вiн дивився на Рудольфа Чернi, але той його ще не помiтив – переглядаючи якийсь сценарiй, вiн навпомацки наблизився до бару. Рат прочитав на титульнiй сторiнцi назву «Вражений блискавкою». – Добрий вечiр, пане Чернi. Актор поморщився. – Як ви потрапили в мою квартиру? У голосi, яким вiн це запитав, не було переляку – скорiше, обурення i агресiя. Цей чоловiк знав, як вiдбити напад. Ратовi требу було дiяти обачно. – Через дверi, – сказав вiн, показуючи посвiдчення. – Не хвилюйтеся. Я тiльки хочу вам поставити кiлька запитань. – І для цього треба мене спершу на смерть налякати? Це частина полiцiйноi роботи, вламуватися в чужу квартиру? Я називаю це порушенням закону! – Насправдi, я прийшов цього разу не як полiцiянт, – запевнив його Рат. – Цього разу ми маемо спiльного роботодавця… – Я актор… – …i працюете на Манфреда Оппенберга. Чернi кивнув. – От бачите: я теж, – вiв своеi Рат. – Принаймнi тимчасово. – Що це мае означати? – Ваш шеф хоче, щоб я повернув йому його провiдну актрису, В… Чернi нiяк не вiдреагував, коли Рат нiби вагався, чи говорити далi, але було зрозумiло, що вiн намiряеться вимовити iм’я Вiвiан. – …вашу коханку. Актор пополотнiв, нiби Рат щойно оголосив йому смертний вирок. – Тому Оппенберг пiдсилае вас до мене? – спитав вiн, трохи оговтавшись. – Тому що я лягаю з Вiвiан? Я бачився з ним пiвгодини тому. Чому вiн сам менi нiчого не каже? – Тому що суть справи не в тому, – похитав головою Рат. – Пан Оппенберг розумiе, що Вiвiан вряди-годи тулиться до молодших коханцiв… – «Вряди-годи»? – скривився Чернi. – Це вiн так висловився? Авжеж, продюсеру подобаеться роль лiберального джентльмена, який дозволяе улюбленiй iграшцi бiгати на довгiй шворцi. Але повiрте, його лiберальнiсть мае межi! Звiсно, його не надто зачiпають ii iнтрижки, доки вона залишаеться його iграшкою. Але вiн би виставив мене на вулицю просто зараз, якби я бодай торкнув ii поза тим, що передбачае сценарiй. – Але сталося так, що саме це ви зробили? – Я не думаю, що це треба обговорювати! – Не хвилюйтесь, пановi Оппенбергу немае потреби щось вiд мене дiзнаватися. Принаймнi, я не бачу причин для цього, доки ви готовi спiвпрацювати… – Як благородно з вашого боку, – криво посмiхнувся Чернi, – але я не дозволю себе шантажувати. І крiм того, я не единий, з ким Вiвiан… – Я знаю, – перервав йому Рат, – я теж з нею знався. Чернi спантеличено витрiщився на нього: Рат бачив, як ревнощi заповзають бiдоласi в серце i шукають виходу. Вiн не став розповiдати акторовi, що сам того разу дав вiдкоша Вiвiан. Чернi побуряковiв, ладний вибухнути. – Насправдi нiхто не знае Вiвiан! – вигукнув вiн. – Усi вважають, буцiмто знають ii, але це iлюзiя – всi бачать тiльки позiрне в нiй, але не те, яка… – Нiхто не знае, крiм вас, – знову перервав йому Рат. Чернi пильно подивився на нього. – Я так вважав якийсь час, – повiв вiн далi, вже тихiше. – Я бачив такi ii риси, що нiкому бiльше не були вiдомi, якi iй нiхто навiть у сценарii не здогадувався приписати. Зрештою, в цьому взагалi проблема: бiльшiсть людей плутае ii з ролями в фiльмах! – А ви? – Я кохав ii. Мабуть, вiн вiдчув, що фраза прозвучала, як реплiка однiеi з його ролей. – Я знаю, це звучить патетично i наiвно. Зрештою, на те воно й вийшло. – Як це? – Вона зацурала мене. Я чекав ii зi спакованими валiзами на вокзалi Ангальтер, а вона так i не прийшла. Ми хотiли разом поiхати в Давос, на два безтурботних тижнi серед снiгiв. Ласкаво просимо! Нiколи ще я не почувався в горах так паскудно. – Тепер вiзьмiть собi чогось випити i сiдайте, – запропонував йому Рат. – А тодi спокiйно розповiсте менi, що сталося. Чернi, здаеться, змирився з думкою про те, що в його крiслi сидить непроханий гiсть. Вiн кивнув, дiстав iз шафи двi склянки i пляшку вiскi i поставих усе це на стiл. – Менi зараз треба випити, – сказав вiн, наливаючи. – А менi, дякую, краще звичайноi води, – попросив Рат. Чернi пiшов на кухню i повернувся з глечиком. – Прошу, наливайте собi, – припросив вiн, сiдаючи. – Дякую. Вiдтак, до справи. То ви однаково поiхали до Швейцарii? Без неi? – А що я мав робити? Все було наперед заброньовано. Коли вона не з’явилася, i я не змiг нiде ii розшукати, то просто сiв у наступний потяг. Я знав вiд швейцара в ii будинку, що вона сiла в таксi зi своiми валiзами; я подумав, може, вона сiла на iнший поiзд i вже десь на мiсцi. Або приiде пiзнiше. – Але вона не приiхала? Чернi похитав головою. – Я не бачив Вiвiан ось уже майже чотири тижнi. І вiд неi жодноi звiстки. – Ви не були занепокоенi? Чернi знизав плечима. – Що ви називаете занепокоенням? Треба приймати правду такою, яка вона е. Почекавши три чи чотири днi серед снiгiв, я змирився з тим, що Вiвiан банально кинула мене. Рат задумливо кивнув. – Якщо це так, ви не единий. Манфред Оппенберг, у такому разi, теж знехтуваний. Однак вiн у це не вiрить. – Те, що вона не з’явилася на зйомки – це справдi не е в ii стилi. Вiвiан надiйнiша, нiж ви собi уявляете. – У професiйному сенсi, я так розумiю? – Я знаю небагатьох наших колег, якi б так важко працювали, як вона. – Крiм того, вона пропускае зйомки фiльму, який Оппенберг робить спецiально для того, щоб побудувати iй золотий мiст у майбутне? Чому? Тiльки щоб не стикатися з вами i ii покровителем Оппенбергом? Нi, це не тримаеться купи! Вона таким чином ставить пiд загрозу свою кар’еру! – Вона б так не вчинила. «Вражений блискавкою» – це ii другий звуковий фiльм! Вона до цього вже показала в «Лютi», що не належить до когорти примадонн нiмого кiно, якi бояться звуку, бо вiн розкривае iхнi мовнi ганджi й акторськi вади. – Як ви гадаете, де Вiвiан? – Звiдки менi знати? – стенув плечима Чернi. – А ви просто розкажiть менi все, що знаете. – Рат вiдчув, що актор щось замовчуе. – І все, що ви думаете, що, можливо, знаете. Чернi вагався лише коротку мить. – Було таке, що… Гаразд, вона менi сама сказала якийсь час тому, що когось зустрiла. – Коханець? – Нi, тодi вона б менi не сказала. Продюсер. – Ви маете на увазi, Вiвiан могла зрадити Оппенберга в тому, що йому насправдi дошкульне? Чернi знизав плечима. – Думаю, це вразить його бiльше, нiж якби вона втекла з молодим коханцем. Вiн зробив ставку на неi. Чимало вклав у неi, i сподiваеться, що невдовзi його iнвестицii вiдплатяться. – Тодi навiщо б iй тiкати? – Завжди е щось краще за те, що маеш зараз. – Оппенберг, схоже, геть не передбачае такоi ймовiрности. – У Вiвiан контракт з Оппенбергом, вiн знае, що вона не може так легко вiдiйти вiд нього. – Однак, ви вважаете, що це можливо? – Якщо вона десь, де жоден нiмецький юрист не зможе до неi дотягтися… – У Голлiвудi, наприклад… – Я не знаю. Однак ii англiйська достатньо хороша. Рат задумливо кивнув головою i вiдпив води. – Гаразд, – мовив вiн по невеличкiй паузi. – Що ви маете на увазi? – Чернi пiдлив собi трохи вiскi. – Ви знайдете Вiвiан? Рат знизав плечима. – Якщо ви вiдповiсте на вирiшальне для мене питання: куди вона поiхала пiсля того, як сiла в те таксi? – В усякому разi, не на вокзал Ангальтер, – ствердив Чернi. – Тодi ми повиннi запитати в таксиста. Маете номер телефону Вiвiан? – Так, але… – Зателефонуймо туди, менi треба поговорити з портье в ii будинку. Невдовзi Рат мав на лiнii старого з мармурового фойе на Штрiппе. Той виявив непогану пам’ять. – Таксi, яким поiхала панi Франк? – перепитав вiн. – То був великий таксомотор, з подвiйною бубновою стрiчкою. – Це мало бути восьмого лютого, – пiдказав йому Рат. – Ви впевненi? Зачекайте, я швиденько гляну… Рат почув у слухавцi глухий гуркiт – то портье висував шухляду своеi конторки, – потiм зашурхотiли аркушi. – Гм… тут справдi щось е. Атож: трест Панске, гаразд? Рат намагався зберiгати спокiй. – То ви все записували? – лагiдно запитав вiн. – А що я кажу! Ясна рiч. Я замовив машину о дев’ятiй, i вона стояла пiд дверима вже за пiв години. – Водiя зможете пригадати? – Не так щоб дуже виразно. Бо вiн сам був не дуже показний. Тi важкi валiзи ледве пхав, бiдолашний! Дама в диспетчерськiй таксi видавала iнформацiю не так охоче. – Звiсно, ми можемо перевiрити, – заявила вона, – якщо ви назвете точний час i адресу. Але як менi знати, що ви справдi з полiцii? Я можу, наприклад перетелефонувати до вас у комiсарiат? – На жаль, це неможливо. Я зараз на оперативному виiздi. – Тодi я нiчого не можу вам повiдомляти. Ви маете звернутись особисто. Бель-Альянс штрасе, шiстнадцять. – Будь ласка, розшукайте для мене iнформацiю. Я за хвилину приiду особисто. – Так хто завгодно може заявитися. – Ви мене впiзнаете. Я покажу полiцiйне посвiдчення. – Приходьте, покажiть свое посвiдчення, i я побачу, що я можу зробити для вас. Але не ранiше. Ви вважаете, нам бракуе iншоi роботи? Рат поклав слухавку. – Є надiя, – сказав вiн Чернi. – Я думаю, ми знайдемо водiя. – Ви мене триматимете в курсi? Я маю на увазi, якщо ви почуете щось нове про Вiвiан? Рат ствердно кивнув. – Все це ще не розв’язуе моеi найбiльшоi проблеми цього вечора, – пожалiвся вiн. – Мене запросили на Карнавал. Костюмований бал. Ви маете якесь уявлення, де я зараз можу знайти машкару? Чернi спершу зиркнув на нього здивовано, тодi посмiхнувся. – Чого б я не знав? Я ж таки актор. Але нам доведеться знову повернутися в Бабельсберг. 12 – Гляньте лишень на гауптмана Кепенiка![14 - Фрiдрiх Вiльгельм Фогт, швець родом зi Схiдноi Пруссii, зажив слави як «Гауптман (капiтан) iз Кепенiка», пiсля того як у 1906 роцi, надiвши вiйськову форму, обманом узяв пiд свою команду загiн гвардiйцiв, захопив ратушу Кепенiка (нинi один з районiв Берлiна), арештував бурмiстра i, пiд розписку, «конфiскував» мiську казну. Був помилуваний кайзером Вiльгельмом ІІ «за генiальнiсть».] Ви хочете конфiскувати касу? Чоловiк бiля входу явно був великим дотепником – iнакше вiн би не здогадався доповнити баварський костюм зi шкiряними шортами матроською шапочкою. – Мое прiзвище Рат. Для мене мае бути запрошення. – Яволь, гер гауптман! – клацнув пiдборами i виструнчився жартiвник. – Подивись там, Лiссi, – гукнув вiн до Раушгольененгель[15 - Янгол у постатi дiвчинки з крилами у сукнi з сухозлiтки – образ iз легенди, що побутуе у Нюрнберзi.], що сидiла за касою. Та швидко знайшла i передала баварцевi вхiдний квиток, який той надiрвав i простягнув Ратовi, зауваживши: – Ви запiзнилися. – Це я сам знаю. – Але вiльних дам лишилось достатньо, – пiдморгнув баварський моряк. – У мене побачення. – Ну, тодi скажу просто: поринь у розваги! Повiтря в залi було насичене нiкотином. У сiро-блакитному серпанку блукали тонкi променi свiтла вiд десяткiв обертових дзеркальних куль, i iхнi вiдблиски ковзали по стiнах i головах. Простiр був щiльно напакований людською масою. Гомiн голосiв майже заглушав музику. Якийсь спiвак пародiював найостаннiшi шлягери. Кiлька гостей за своiми столами пiдспiвували йому, погойдуючись у такт, але решта, як здалося Ратовi, геть його не слухала. Бiльшiсть присутнiх розмовляла, танцювала або цiлувалася. Вiн насилу виокремив гостей у справдi тематичнiй машкарi: було, щоправда, чимало пiратiв або пристрасних iспанцiв, кiлька морякiв, кiлька ковбоiв i лiченi iндiанцi, однак бiльшiсть обмежилися барвистим капелюхом або тоненькою пiв маскою. Вбрання всiх жiнок мало спiльну особливiсть – його було якомога менше. Рат бiльше знав «Резi» як мiщанський осередок легкого флiрту з перспективою шлюбу, але сьогоднi буржуазiя, здаеться, вирiшила побавитися в дикi пристрастi. Вiн почувався безнадiйно старим, простуючи мiж рядами столiв у пошуках свого мiсця. Однострiй прусського гауптмана, позичений за допомоги Рудольфа Чернi з колекцii костюмiв Бабельсберга, стискав його тiло наче корсет, роблячи вiдчуття кожного руху таким жорстким, нiби вiн проковтнув тротуар. Крiм того, вiн постiйно чiпляв шаблею нiжки столiв, стiльцiв чи ноги гостей. Вечiр обiцяв тi ще веселощi! Добре, що половина його вже минула. Було майже пiв на десяту. Йому довелося ще раз зазирнути у свiй квиток. Стiл 28. Осьде вiн, просто бiля бару. Проте Катi за столом не було. Насправдi за столом 28 сидiла тiльки пара, що самозабутньо цiлувалася, нiчого й нiчого навколо себе не помiчаючи. Рат оглянув постатi на танцполi – там панувала неймовiрна тиснява, тож не випадало надто багато розгледiти. Вiн помiтив двох циганок, але з лиця жодна з них не була схожа на Катi. Вiн влаштувався за столом iз парою, яка, здаеться, й досi нiчого не помiчала. Врештi-решт тут мае з’явитися Катi. Тепер вiн, принаймнi, змушений трохи на неi зачекати, й це певною мiрою заспокоiть його провинне сумлiння. Спочатку, натомiсть, з’явився кельнер. Рат замовив пляшку «Мозель-Рислiнгу» – единий алкогольний напiй, щодо якого вони з Катi могли дiйти згоди, як уже показав досвiд Нового року. Кельнер принiс вино i два келихи, а вона й досi не показалася. Вона сидить за iншим столом i спостерiгае за ним? Тут, у «Резi», е можливiсть зателефонувати зi свого столика на iнший або скористатися пневматичною поштою. Мекка для сором’язливих i «для тих, хто мае потребу», як колись визначив це Греф, згадуючи Червiнскi, що регулярно ходить до «Резi». За допомогою пневматичноi пошти особливо обережнi вiдвiдувачi навiть обмiнювалися своiми свiтлинами, перш нiж узяти участь у першому танцi. Кельнер поставив келихи i заходився наливати. Рат прикрив долонею келих Катi, кельнер поклав пляшку у вiдерце з льодом i щезнув. Цiлувальники нарештi перервалися. Дiвчина встала, розгладила на собi зiм’ятий костюм наложницi з гарему i пiшла геть. Чолов’яга вдоволено вiдповiв на ii усмiшку i поправив на головi лискучого барвистого капелюха. Теж один iз тих, «хто мае потребу», подумав Рат, глянувши в закаляне губною помадою розпашiле обличчя сусiда. Той потягнувся по свое витхле пиво i випростав спину. – Доброго здоров’я, гер гауптман! Коли ви окупували наш стiл? А я й не помiтив, що мене переможено! Вiн розреготався власному жарту, Рат у вiдповiдь криво посмiхнувся: – Я щойно сюди дiстався. – Ви, бачу, оптимiст? – показав сусiд на порожнiй келих. – Одразу приготували приманку… – У мене побачення, – вiдказав Рат: сусiд був йому неприемним iз першоi митi. – Втiм, наразi, за столом мало що вiдбуваеться. – Вам треба було прийти з годину тому – оце атмосфера у нас тут панувала! Тут сидiв один пiрат – ото жартiвник, скажу я вам! Дотепами сипав без упину. А циганка, що тут сидiла, вiд келишка до келишка робилася дедалi веселiшою. Класна така кi… – Циганка? Чолов’яга замовк на пiв словi й подивився на Рата. Тодi нiби щось збагнув. – Бачу, циганка була твоя, – сказав вiн, голосно смiючись. – То не ображайся, але ти трохи запiзнився. – Я знаю, – сухо мовив Рат. – В усiх сенсах запiзнився, якщо можна так сказати. Боюсь, ти сьогоднi циганку бiльше не побачиш. Вона пiшла з пiратом десь пiв години тому. Разом з iншою парою. Думаю, вони хотiли продовжити в якомусь iншому мiсцi. Рат змушений був це проковтнути. Вiн чекав чого завгодно, але не цього. Катi прип’яла йому роги. Чи як це назвати? Це було так вульгарно! Новина його приголомшила, незважаючи нi на що. У своiй безглуздiй унiформi вiн почувався особливо паскудно. – Не журись, приятелю! – весело поплескав його по плечу сусiд. – Не роби з цього трагедii. Тут достатньо дiвчат. І настiльнi телефони, – смiявся вiн. – Я саме так зi своею познайомився. Приемно, що тут парочка мiсць звiльнилася. Принаймнi, е, куди нам своiх кiзочок припнути. – Я, насправдi, не козопас, – скривив рота Гереон. – Гаразд, гаразд! Ми не такi, ми норд-дойчi, нiмецькi лорди! На щастя, повернулася дама з гарему i потягла свою красунчика до танцполу. Рат хотiв був розпитати власника лискучого капелюха, куди саме пiшла Катi зi своiм супутником, але, мабуть, запiзно схаменувся, бо парочка вже зникла з його поля зору. Зрештою, бiгати за Катi не дуже й хотiлося. Якщо судилося саме в такий спосiб ii здихатися, що ж… Якщо Катi сама так вирiшила – тим краще! Якби вона хотiла! Принаймнi, коли ii немае поруч, йому похватнiше буде набратися. Навiть набагато краще. Рат спорожнив свiй келих i пiдвiвся. Витяг пляшку вина з вiдерця i пiшов до бару. Вiн знайшов вiльний барний стiлець i побачив, що навiть у барi е настiльний телефон i пневматична пошта. Наливши собi черговий келих вина, вiн покликав до себе дiвчину, що продавала цигарки. – Одну «Оферштольц»[16 - Надрейнець Рат замовляе кельнську марку цигарок (тютюновий бренд «Оферштольц» названий так за прiзвищем кельнських патрицiiв).] шiстку, будь ласка. – Ми продаемо тiльки десятки. – Теж добре. І сiрники, будь ласка. Пальцi дiвчини швидко виловили з лотка потрiбний крам. – П’ятдесят пфенiгiв, – сказала вона. Рат поклав марку в ii долоню й кинув: – Решти не треба. На подяку отримав приголомшену посмiшку, яка дещо його розвеселила. Власник лискучого капелюха мiг бути огидним, але щодо одного вiн мав слушнiсть: жiноцтва на балу не бракувало! Навiть якби цiеi-таки митi iх усiх у нього викрали. Рат одразу розпакував коробочку i взяв цигарку в рот. Вiн намагався зробити це якомога бiльш невимушено, але помiтив, що навiть руки йому трохи трусяться з хвилювання. Навiть коли вiдiрвав сiрник. Вiн контролював себе цiлий день, i тим бiльше втiхи вiдчував зараз вiд своеi поразки. Так, вiн хотiв знову курити! К лихiй годинi всiх некурящих! К лихiй годинi Катi! Перша затяжка вдарила нiкотином по мiзках, наче обухом по головi, й приемна, хоч злегка й болiсна, хвиля розiйшлася з легень по всьому тiлу. Вiн почувався зараз майже, як тодi – у своi дванадцять чи тринадцять, – коли поцупив кiлька цигарок i викурив iх разом iз приятелями в iхньому сховищi в Клеттенберзi. Вiн тодi теж гарно почувався. Щоправда, тiльки на початку. Потiм усi четверо пiшли до котловану i вишикувалися навпочiпки на краю, як чемпiони з бiгу на стартi. Рат усмiхнувся, згадуючи про те, як Пауль, який тримався найкраще з усiх, допомiг йому повернутися додому. – Фрау комiсарше, я думаю, у Гереона зi шлунком негаразд. Що у вас було сьогоднi на обiд? Занепокоене обличчя матерi. Батька, на щастя, не було вдома – той би вмить розкрив брехню. За рекомендацiею Пауля, Гереон боровся з тютюновим запахом, жуючи щавель, що, зрештою, викликало новий напад блювоти. Хто мiг би передбачити, що за кiлька рокiв, попри ту науку, вiн таки почне курити завдяки службi в прусському вiйську. Рат обережно витягнув цигарку з рота – йому, насправдi, треба було тепер знову потроху звикати до тютюну. Втiм, час у нього е – щоб набратися як слiд, помiркувати собi на втiху; а додому вiн може поiхати на таксi. Правильна доза алкоголю вiдiганяе демонiв i забезпечуе спокiйний сон. Вiн витяг наступну цигарку i помахав барменовi. Замовив коньяк, а тим часом притьма спорожнив усю пляшку вина. Якщо розважити, день минув гарно, розмiрковував Рат. Вiн успiшно уникнув Бьома i зробив чималий поступ у справi Вiнтер. Щойно вони злапають Кремпiна – що було суто питанням часу, – все з’ясуеться. А Оппенберг давав йому вихiд на Фелiкса Кремпiна надiйнiший за всi полiцiйнi розшуки. Тож справа дiйсно посуваеться досить добре. І схоже, вiн сьогоднi навiть здихався Катi. Принаймнi, на один вечiр. Рат вихилив коньяк одним ковтком i замовив iще один. Бармен поставив келишок на шинквас, i тiеi таки митi щось задзеленчало i замиготiв вогник: прибуло вiдправлення на пневматичну пошту 51. Усi зацiкавлено дивилися на пакет, що бармен витягнув iз комiрки; тiльки Рату було байдуже, хто там кому надiслав квiти чи солодощi – вiн потягнувся по свiй келишок i випив. Бармен прочитав супровiдну нотатку, i простягнув невеличкий пакет Ратовi. – Гер гауптман? Ось, це для вас. Гер гауптман мало не впустив келишок. Знизавши плечима, вiн узяв пакуночок i прочитав супровiдну нотатку. «Для гауптмана з Кепенiка». Невже Катi ще тут? Рат озирнувся. За столом 28 знову цiлувалася ота парочка, бiльше нiкого. Вiн розiрвав пакет, пiд цiкавими поглядами iнших костюмованих вiдвiдувачiв бару. Всерединi виявилося свiтло-зелене перо i аркушик паперу. Рат прикрив текст вiд стороннiх очей обабiч i прочитав: «Сьогоднi вже танцювали? Якби гер гауптман хотiв поплакатися на грудях у нiжноi курочки…». – Звiдки це надiйшло? – запитав вiн у бармена. Той показав на дальнiй кiнець бару: – Столик п’ятдесят два. Рат озирнувся, але навряд чи можливо було щось до ладу розгледiти в тьмяному свiтлi, серед такоi кiлькости людей. Вiн поклав у кишеню лист i зелене перо, взяв свiй келишок коньяку i пiшов на танцмайданчик, де стовпище було, як удень на Потсдамплац. Вiн одразу ii побачив. Свiтло-зелена курка в короткiй спiдницi й пiр’яному боа справдi пострибувала на паркетi. Вона мала доволi привабливi сiдницi й нiжки, але обличчя – незалежно вiд костюму – аж надто нагадувало куряче. Рат швидко сховався за однiею з колон. Курка за своiм танцем не встигла його помiтити. «Що ти тут загубив? – сказав вiн собi. – Ще один коньяк, i додому». За колоною вiн почувався безпечно i стежив звiдти за прихильною до прусського королiвського офiцерства стрибучою куркою, яка, ймовiрно, чекала, коли з’явиться i аплодуватиме iй бравий гер гауптман. Раптом йому здалося, що вiн побачив певне обличчя, якому тут не належало бути. Дарма, подумав вiн, ти знову бачиш привидiв. Однак те обличчя промайнуло знову. Обличчя в облямуваннi iндiанського пiр’яного убору. Що, в бiса, iй тут треба? У крамничцi, що торгуе компанiею для тих, хто не хоче лишитися на самотi? Вiн перехилив коньяк. Тепер у нього було двi причини, щоб чимшвидше пiти звiдси. Однак вiн не мiг вiдвести очей. І коли побачив, як вона всмiхаеться своему партнеровi, Рата пойняв такий бiль, що вiн одразу забув свiй гнiв щодо Катi. Що то за гiбон у ковбойському костюмi з торочками, що наважився милуватися усмiшкою Шарлi? Шарлотти Рiттер. Вiн не бачив ii кiлька мiсяцiв. Фройляйн Рiттер мала подбати про свiй iспит, сказали колеги з Алекса, i Рат побачив у цьому знак долi, нагоду нарештi забути Шарлi. Але навiть маючи Катi поруч iз собою в лiжку, досi не спромiгся. То за яким лихом вона зараз прийшла сюди? Лише почувши знайомий голос, вiн зрозумiв, що вiн увесь час п’яв на неi очi, як дурний. – Шефе? Оце дiло! Тебе пiдвищили до гауптмана? Вiн обернувся i побачив гладуна Червiнскi, що стояв позаду й шкiрив зуби. Машкара в’язня, у яку вбрався детектив, не робила його привабливiшим. – Очам не вiрю: ти, i без Геннiнга? – Вiн не мае нiчого спiльного з Фашiнгом. – Як i я. – Гарний жарт! – Червiнскi штурхнув його пiд бiк. Рат лаштувався вже пояснювати рiзницю мiж кельнським Фастеловендом i берлiнським Фашiнгом, коли з мороку вигулькнув другий каторжанин з двома кухлями пива в руцi. Комiсар Франк Бреннер, упiзнавши колегу в унiформi гауптмана, глянув на нього менш привiтно. Не мовивши анi слова, вiн подав Червiнскi його пиво, вони цокнулися кухолями i почали цмулити. – Гляньте лишень, що робиться, – озвався натомiсть Рат. – Тепер ти ще й пiсля роботи вiдволiкаеш моiх людей. – З якого дива вони твоi люди? – пирхнув Бреннер. – Якщо ми комусь належимо, то хiба що Вiльгельмовi Бьому – всi, включаючи тебе. З нетерпiнням чекаемо понедiлка. Шеф на тебе розлючений! – Недодiлка я нiколи не любив. – Гей! – Червiнскi показав своiм кухолем на танцпол. – Чи то не Рiттер там утинае? Рат не вiдповiв. – Справдi, вона, – пiдтвердив Бреннер. – Одначе, з неi вийшов пiкантний Ільчi! Правильно кажу? – Ільчi звати коня,[17 - Книжки Карла Мая про вигаданого ним iндiанця Вiннету були надзвичайно популярними у Нiмеччинi. Неодмiнними атрибутами Вiннету були його «срiбна рушниця» i кiнь на iм’я Ільчi.] жлоб ти рогатий, – буркнув Рат. Бреннер не зважав. – Гостра штучка, ця мала, – гнув вiн своеi. – Пружна дупка, маленькi цицьки – саме на мiй смак. Як вона в лiжку? Рат промовчав. Вiн вiдчув, як у ньому наростае гнiв, який вiн уже ледве стримував. – Подейкують, що вона тобi давала, – явно намагався його спровокувати Бреннер. – То як вона була? У рот теж брала? Рат блискавично вхопив товстуна за барки, згрiбши його каторжанську робу. Пивний кухоль упав на пiдлогу, з мокрим дзвяком розлетiвшись на скалки i змусивши Червiнскi вiдскочити вбiк. – Стули свiй паскудний писок, доки не сталося гiрше, – просипiв Рат Бреннеру просто в пику. Його обличчя було в кiлькох мiлiметрах вiд обличчя Бреннера. – Агов! Це що мае означати? – прохрипiв товстун, задихаючись. – Пожартувати вже не можна? Думаеш, ти единий, хто пер цю сучку? Рат вклав весь свiй гнiв у точний несамовитий удар Бреннеру пiд дих. Комiсар у костюмi в’язня склався навпiл, i Рат пiдкинув його вгору лiвим гуком, i аж тодi ззаду хтось вхопив його зап’ястя. То був Червiнскi. Вiн мiцно тримав його, тим часом як Бреннер стогнав i цiдив прокляття. Опасистому комiсаровi кров бiгла i з носа, i з рота. – У своiх дружкiв гангстерiв навчився? – проскавучав вiн люто. Тiльки зараз Рат усвiдомив, скiльки людей дивиться на нього: на танцполi деякi пари зупинилися – серед решти, iндiанець iз ковбоем. Шарлi з жахом дивилася на нього, i вiн вiдвернувся. Сподiваймось, вона не впiзнала його! – Усе гаразд, – сказав Рат Червiнськi, пручаючись у його напрочуд чiпких лапах. – Усе гаразд, вiдпусти мене, Поле, я бiльше його не займатиму. Той попустив хватку i гереон вивiльнився. Не озираючись, вiн вийшов iз зали. 13 Вiн усе пiдготував, встановив свiтло, заправив плiвку в камеру, розклав по мiсцях iнструменти, наповнив шприц, усе напохватi. Коли вiн бачить в подробицях оцi своi точнi приготування, його знову вражае млосне вiдчуття цiлковитоi знемоги, це вiдчуття, вiд якого пiдламуються колiна, а в шлунку неприемним холодком озиваеться порожнеча – як у мить вiльного падiння: вiн знае це тривожне вiдчуття порожнечi лише зi снiв; це почуття, яке дозволяе вiдчути власне нутро, i – що найгiрше – вiдчути, що твое нутро порожне. Це мало вiдбутися тут. Це мало вiдбути зараз. Була б вона зараз жива. Вiдчуття знемоги не вiдпускае. Воно тривае i витягуе з глибин пам’ятi картину, яку, здавалося, вiн давно забув, яку затопив у морi забуття багато рокiв тому, щоб вона нiколи бiльше не виринала на поверхню. А тепер, щойно вiн заплющуе очi, вона випливае i повiльно обертаеться навколо власноi осi, щоб вiн мiг оглянути ii з усiх бокiв. І ось, навiть iз заплющеними очима, вiн бачить… Навiть iз заплющеними очима вiн бачить Анну. Обличчя Анни, тендiтнi контури, чарiвний профiль, що чiтко вимальовуеться проти яскравого свiтла вiкна. Їi вуста ворушаться м’яко i тихо. Це непогано, – чуе вiн, вимовляють ii вуста. Їi рука тягнеться, щоб пестити його, i вiн сахаеться. Сiдае в лiжку. Вiдвертаеться. Я люблю тебе, чуе вiн ii слова. – Ми подолаемо недугу. Нiчого ми не подолаемо. Його перша фраза пiсля неспромоги. Нiчого ми не подолаемо. Йому слiд було знати наперед. Вiн сподiвався на диво, на кохання, на Анну, яку вiн так нестямно жадае. Вiн недооцiнив хворобу. Вона сильнiша за все iнше. Вiн не перемiг ii, як вiн мiг собi таке уявити? Вiн нiколи ii не переможе, вiн може тiльки на деякий час ii забути. Хвороба знищила його, зробила його середнiм родом, нiчим, неспокiйним духом, що блукае свiтом, безстатевим духом, що якого нiхто не здатний звiльнити. Ми все подолаемо, каже Анна, ми маемо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу дiлити з тобою життя. Неможливо, каже вiн, я не нормальний. Я нiколи не зможу бути нормальним. А хто е нормальним? Нiхто. Ми, медики, знаемо це лiпше за будь-кого. Немае жодного сенсу. Я нiколи не буду тобi справжнiм чоловiком. Нiколи. Ти найбiльш жаданий мiй чоловiк. Ти навiть не знаеш, як менi заздрять однокурсницi! Не згадуючи вже про медсестер, що сохнуть за тобою? Вона смiеться. Чому вона смiеться? Я облуда, я порожня оболонка, а не чоловiк. Вона хоче взяти його в обiйми, i вiн ii вiдштовхуе. Їi зойк, коли вона стукаеться головою об край нiчного столика. Їi рука, кров на ii руцi i ii здивований погляд. Сльози, що збiгають iй з очей. Цього вiн не хотiв, вiн не хотiв ранити ii, вiн нiколи цього не хотiв; однак вiн не в змозi кинутись до неi, розрадити ii, вибачитися – вiн сидить у лiжку зацiпенiлий i просто дивиться на неi, i нарештi вiн зводить з неi погляд. Вiн уже не бачить, як вона одягаеться – тiльки чуе, як грюкнули дверi, коли вона вийшла з кiмнати. Їi нажахане обличчя, погляд, спрямований на закривавлену руку, якою вона витерла чоло… Це було останне, що вiн побачив вiд неi. Вiн бiльше не повернеться в унiверситет. Вiн бiльше нiколи не матиме побачення з жiнкою. За кiлька днiв вiн купуе свiй перший кiнотеатр. Тепер вiн знае, де його мiсце – хвороба ясно показала йому. Рай: зала кiно, у якiй демонструеться нескiнченний фiльм з ?бразами його мрiй, з голосами, якi вiн чуе в картинах, i спiвами. Озвученi картини, що заспокоюють його домову прикрiсть, що насправдi е пристрастю до мандрiв, тугою, що не знае напрямку i не мае мети. Недiля. 2 березня 1930 року 14 Демони повернулися. Вони повернулися, хоча попервах вiн iх не впiзнав. Серце йому несамовито калатало. Лежачи в своему лiжку, вiн не вiдразу зрозумiв, де вiн – знайомi обриси спальнi поволi вимальовувалися в пiвтемрявi. Важкi штори пропускають замало свiтла. Демони повернулися, проте не такi, як зазвичай. Усе було iнакше, але не менш жахно. Тепер, сидячи в лiжку i важко дихаючи, з чолом, зрошеним холодним потом, i звiвши очi на стелю, вiн бачив там картини сну виразно, як на полотнi. Лiс: дерева стоять незвично рiвно, як свiчки, iхнiх верхiв не видно, чорнi, вкритi мохом стовбури що вище, що щiльнiше оповивае густий бiлий серпанок, лiсовий грунт теж вистелений килимом туману – таке враження, нiби дерева виростають з туману i вгорi знову в нього вростають. Вiн блукав цим лiсом i щось шукав, але не мiг пригадати, що саме. Потiм, у монотонному чергуваннi чорних стовбурiв у бiлому туманi, вiн раптом виявив яскраву пляму. Червону. Там був хтось. Жiнка в червоному пальтi. Вiн рушив до неi, нiби керований якоюсь магнетичною силою. Жiнка повернулася до нього спиною, але вiн знав, що це мае бути Катi – це ii пальто. – Катi, – озвався вiн до неi, – добре, що я нарештi знайшов тебе, менi треба поговорити з тобою. Жiнка обернулася – повiльно, нiби рухаючись у якiйсь липкiй прозорiй масi. Вiн побачив ii обличчя, але не мiг упiзнати – риси були нечiткими, нiби на них конденсувалася ота глевка маса, що замiнила повiтря. Вiн бачив ii обличчя нiби крiзь товстий шар клейстеру, бачив, що в ньому вiдкрилося щось темне – певне рот. Вона заговорила, i вiн почув голос Катi. – Баумгарте, – мовила жiнка, – що ти тут робиш? Це мала бути Катi, бо то був ii голос, ii постать вимальовувалася пiд пальто, ii груди, ii дещо заширокi стегна. Рат хотiв заперечити, хотiв назвати власне iм’я, але не змiг, з горла не линув жоден звук, навiть хрипiння чи харчання, геть нiчого. Натомiсть права рука його, нiби мимоволi, рушила вперед. Жiнка (Катi?) широко розплющила очi, з жахом дивлячись на його руку. Вiн подивився вбiк i побачив довгий нiж у правiй руцi, вiн намагався зупинити рух або принаймнi скерувати його iнакше, але не спромiгся, хоча рука рухалася так повiльно, як у вiдтвореннi з кiноплiвки, на яку знiмали з бiльшою швидкiстю. – Не займайте мене! – кричала Катi, бо то справдi була Катi, i вiн дедалi чiткiше бачив ii риси пiд клейстером, що поступово розчинявся i ставав прозорiшим. – Пробi! Порятунку! Нiж рухався своею траекторiею безжально, повiльно, але нестримно. Так само повiльно й потужно, з огидним чвяканням, вiн увiйшов у груди Катi. Негайно, нiби все повiтря враз вийшло з легень, крики Катi припинилися, але на цьому все не скiнчилося – нiж колов знову i знову, нестерпно повiльно i невблаганно. Нарештi вiн зупинився. Рат побачив зламане лезо в своiй руцi, потiм закривавлене тiло Катi, яке повiльно сповзало по стовбуру дерева, темно-волого забарвлюючи його кору. Рат блукав, заглиблюючись в лiс, i раптом, десь над хмарою туману, один по одному, з електричним гудiнням, стали спалахувати прожектори, яскраво освiтлюючи весь лiс. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що вбраний в унiформу гауптмана – королiвського прусського капiтана. Його шинель була заляпана кров’ю, але принаймнi ножа не було, i вiн вiдчув величезне полегшення. – Ти мене шукаеш? – почув вiн жiночий голос, який нiби кружляв навколо нього. Перед ним стояла Вiвiан Франк, якою Рат запам’ятав ii з «Пивнички Венери». Вона посмiхнулася, посмiхнулася саме так, як тодi, коли намагалася його спокусити. – У нас iще е курка, яку ми обскубемо вдвох. Тож почнiмо, бо в нас не так багато часу! З цими словами Вiвiан оголила торс i показала йому красивi груди. Вона поманила Рата вказiвним пальцем, показуючи, щоб iшов за нею, i повернулася спиною. Коли вона повернулася, Рат побачив нiж у неi спинi, вся ii розкiшна танцювальна сукня ззаду була просочена кров’ю. Рат упiзнав ножа за колодкою – той самий, що вiн мав у руцi. Вiн хотiв пiти за актрисою i витягнути ножа з ii спини, але не спромiгся зрушитися з мiсця. гереон безпорадно спостерiгав, як Вiвiан Франк спершу хитнулася – раз, двiчi, – утрималась на ногах, а тодi, зробивши ще кiлька крокiв, нарештi впала на землю i залишилася лежати. Чорнi фiгури сновигали лiсом, заледве впiзнаванi крiзь густий туман, вони схилялися над тiлом i роздирали його, тягнучи в рiзнi боки. Рат намагався втрутитися, але ноги йому неначе приросли до землi. – Не бiйтеся! Ви лише подбайте про неi! Все буде гаразд. Ще до того, як вiн обернувся, Рат уже знав, хто до нього говорить, бо вiдчув ii запах. Вона повернулася. Шарлi стояла, притулившись до дерева, i всмiхалася йому, бiла як снiг, червона як кров, чорна як чорне дерево. Шарлi. Вона схилила голову набiк, нiби трохи соромилася сама себе. Всi негаразди раптово забулися: всi турботи про мертвих Вiвiан i Катi, про його провину, а також страх. – Все буде гаразд, – сказала вона, i це було правдою. Шарлi була з ним, а отже все було добре. – Ти повернулася, – сказав вiн, повiльно наближаючи свое обличчя до ii обличчя. Вона просто кивнула. Як приемно вона пахне! – Ти досi кохаеш мене? – запитала вона, глянувши йому просто у вiчi. Рат хотiв вiдповiсти, але побачивши, яка спотворена пика дивиться на нього, сахнувся вiд неi. Їi до цього прихована половина обличчя становила одну жахливу, обпалену рану, волосся вилiзло, риси обличчя були не до впiзнання. Саме цiеi митi вiн прокинувся: серце гупало молотом, iз грудей виривалося хрипiння, а нiс iще вiдчував той запах. Проте Гереон швидко отямився, упiзнавши обриси своеi спальнi. А картини сну вже танули, наче дим на вiтру. Задзвонив телефон. Рат подивився на нiчний столик. Будильник перекинувся, тож визначити час не було як. Телефон знай дзвонив. Нi, йому зараз не треба нi до чого термiново братися. Телефон задзеленчав iще двiчi, а тодi замовк. Гереон сiв. У головi трохи загуло, нили кiсточки на правiй кистi. На стiльцi лежала унiформа гауптмана, складена не така акуратно, як було заведено в прусських казармах. Вiн сперся на праву руку й вiдчув у нiй рiзкий бiль. Нехай тобi! Поволi пригадались останнi подii вчорашнього вечора. Кулак в обличчя Бреннеру. Вiн вiддухопелив гiвнюка. Нажахане обличчя Шарлi на танцполi. Як вона дивилася на нього. І ковбой поруч iз нею. Ратовi в серце знову вп’ялося те жало, яке вiн ледве витримав того вечора. Прокляття! Уперше вiн побачив ii з iншим чоловiком. Вiн не думав, що таке станеться з ним. Їхнiй короткий роман почався i скiнчився кiлька мiсяцiв тому. Чому вiн усе перепаскудив? Вiн зрадив iй, брехав iй i експлуатував ii – насправдi вiн не хотiв нiчого з цього робити, але вийшло саме так. І вона не змогла йому це пробачити. Так само, як вiн нiколи не мiг цього пробачити собi. Що, звiсно, нiтрохи не тiшило. Навпаки. Влiтку вiн зробив спробу повернути ii i зазнав жахливоi невдачi. Вона розмовляла з ним, поводилась дружньо, можливо, навiть була доброзичлива, але це не змiнило того, що вона з ним порвала. Без жодних «якщо» чи «але». Уникати на роботi ii було не так просто, оскiльки Шарлi, поза своiми юридичними студiями, працювала стенографiсткою в Замку. І саме у вiддiлi розслiдування вбивств. Попри те, Рат доволi успiшно впорався з неминучими зустрiчами. Холоднi дiловi стосунки. А якщо в них траплялися суперечки, то винятково через Вiльгельма Бьома, якого Шарлi обожнювала i який хотiв би запроторити Рата в пекло. Вiн бачив ii в Замку з рiзними чоловiками, завжди в професiйних вiдносинах, i це його не турбувало; проте вчора ввечерi було iнакше. Вперше вiн побачив, щоб вона дивилася на чоловiка так, як колись дивилася на нього. Так, як, хотiв би, щоб вона знову дивилася на нього. Вiн мусив викинути ii з голови! Вiн пiшов до ванноi, босими ногами вiдчуваючи холод дощаноi пiдлоги. Вiн подзюрив i увiмкнув водонагрiвач, потiм зайшов у вiтальню i поставив платiвку з джазом. На столi досi стояв коньячний келих. Рат вiднiс його на кухню i поставив у мийку. Кухонний годинник показав пiв на дев’яту. Доки Рат варив каву, йому до рук трапила нотатка на бланку спiлки берлiнських перевiзникiв – адреса таксиста, яку вiн учора лишив на кухонному столi, перш нiж перевдягтися в однострiй. Так, унiформа! Вiн мае сьогоднi ii повернути. Ось уже щонайменше двi причини вийти сьогоднi з дому! Пiсля кави Рат повернувся до ванноi, почистив зуби i увiмкнув душ. Вода насправдi не дуже нагрiлася, залишилася ще достатньо прохолодною, щоб привести його до тями. Таксист мав на iм’я Фрiдгельм Зiльке, i мешкав десь пiд Шенеберзьким газометром[18 - Шенеберзький газометр – телескопiчне газосховище 78 метрiв заввишки, уведене в експлуатацiю в 1913 роцi й виведене з експлуатацii у 1995, на колишньому майданчику GASAG у районi Берлiн-Шенеберзi (т. зв. «Червоний острiв»). Нинi пам’ятка архiтектури й мiсце розташування «Бундестаг Арени».]. Коли Рат дiстався туди, був уже полудень – поiздка в Бабельсберг забрала бiльше часу, нiж очiкувалося, бо маса охочих виiхати в недiлю за мiсто заповнили вулицi, утворюючи затори. А вiн же хотiв лише повернути на студiю дурну унiформу. На щастя, на зворотному шляху рух був не таким щiльним. Вулиця перед будинком Зiльке взагалi виглядала безлюдною. На сходах вiдгонило капустою. Рат пiднявся на четвертий поверх i подзвонив у дверi. За якусь мить йому вiдчинила, жуючи дорогою, жiнка в брудному фартуху. З квартири тягло капустою, а на додачу – смаженою цибулею i печiнкою. Рат терпiти не мiг печiнку. – Що вам треба? – невдоволено глипнула на нього жiнка. – Ми саме обiдаемо! Рат показав свое посвiдчення. Жiнцi мало очi з орбiт не вискочили, коли вона побачила значок кримiнальноi полiцii. – От падлючий шмаркач, – прошипiла вона. – А казав же, в кiно з подружкою! Вона повернула голову в квартиру. – Ерiху! – гукнула роздратовано. – Тут полiцiя. Що ти знову наколобродив? Рат заспокiйливо пiдняв руки: – Облиште, не треба. Менi треба лише якусь хвилину поговорити з вашим чоловiком. Вiн удома? – Хто, мiй чоловiк? Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш нiж жiнка збагнула, що вiдповiсти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, рокiв, може, сiмнадцяти чи вiсiмнадцяти. Встромивши руки в кишенi, вiн зухвало зиркнув на Рата i озвався до матерi. – Я в кiно й був! Якого бiса?! – Еге, гаразд, – сказала жiнка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. – У пана полiцiянта розмова до батька. У неi був такий вигляд, нiби здiйснився наяву ii найгiрший нiчний жах. Ерiх зник у глибинi квартири. – Нiчого поганого, – квапливо запевнив Рат його матiр. – Лише кiлька запитань. Адже ваш чоловiк водiй таксi? Вираз ii обличчя погiднiшав. – Авжеж, – пiдтвердила вона. – Заходьте! Рат скинув капелюха i увiйшов. Вiн почув дзенькiт столового накриття, запах печiнки став нестерпним. Сiм’я Зiльке сидiла за обiднiм столом у просторiй кухнi – поруч iз батьком i старшим, Ерiхом, iще трое синiв. Фрiдгельм Зiльке був единим, хто мав коло своеi тарiлки пляшку пива. – Фрiдгельме, – сказала його дружина, – пан iз полiцii, тож… Зiльке поправив шлейки на плечах i пiдвiвся. – Це новi методи в полiцii, щоб дiймати людей у недiлю пiсля полудня? – запитав вiн. – Менi шкода, якщо я прийшов у недоречний час, – сказав Рат, – але справа невiдкладна. Лише кiлька запитань, i я пi- ду геть. – Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться? – Ми можемо десь поговорити наодинцi… Зiльке знизав плечима, вiдчинив дверi i провiв Рата до спальнi. Три лiжка – одне велике й два малих – та величезна шафа залишили небагато вiльного мiсця. Попри те, у кiмнатi було також два крiсла, одне з яких – перед столом бiля вiкна. У цiй кiмнатi пахло не набагато краще, нiж на кухнi. – Прошу, – запросив Зiльке сiдати, показуючи Ратовi на крiсло. – Нiчого лiпшого запропонувати вам не можу. – Дякую, – зупинився Рат посеред кiмнати i витяг iз кишенi нотатник. – Ви керуете таксомотором номер два-чотири-вiсiм-два? – запитав вiн. – Все так. А з цим щось негаразд? – Нi, нi. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого… видатну особу, актрису… – Та iх таких у цьому мiстi достобiса. – Вiвiан Франк. – Франк! Авжеж! Їi я добре пам’ятаю. То це було восьмого? – Менi треба знати, куди ви iх завезли. Зiльке замислився, пригадуючи. – Десь до Вiльмерсдорфа, я думаю… А втiм, зачекайте! Я ж усе тут маю… – Вiн витягнув iз шафи темну шоферську куртку i встромив руку у внутрiшню кишеню. – Осьде! – показав вiн Рату невеличкий коричневий блокнот. – Що ж, – повiв вiн далi, погортавши записник, – субота, восьме лютого, дев’ять тридцять, iз Шарлоттенбурга, Кайзердамм. Поiздка до Вiльмерсдорфа. Гогенцоллерндамм. На розi з Рурштрасе. – А далi? – Далi, що? – Ви чекали на неi? Куди далi поiхали? Може, до якогось залiзничного вокзалу? Чи в аеропорт? Зiльке заперечно похитав головою. – Нi, там знайшовся якийсь, що ii зустрiв, а потiм… – Хтось на неi чекав? Таксист кивнув. – Стояв там на розi i чекав. Навiть iз квiтами, з розкiшним букетом. На вигляд був теж, як актор. – Ви упiзнали його? – Не. Нiколи до того не бачив. – Але думаете, вiн актор? Зiльке знизав плечима. – Ну, з вигляду, мiг би бути. Дуже елегантний. З вигляду хiба скажеш? Тому що це виглядало так… От Вiвiан Франк – то актриса, якщо я не помиляюся. Рат витягнув з кишенi свiтлину Рудольфа Чернi. – Може, оцей був? – Чернi? Та нi, цього я знаю. А того я в жодному кiнофiльмi не бачив. Рат сховав фото. – Ви пам’ятаете, куди вони пiшли? – Цього я не бачив. Я поiхав одразу на стоянку таксi i чекав на чергових пасажирiв. – Вiн знову погортав свiй блокнот. – Райнiкендорф. Три чвертi одинадцята. Правильно, я довго там простовбичив. – І бiльше нiколи не бачили Вiвiан Франк? Щоб вона знову показалася десь на вулицi? Вона, чи ii супутник? – Франк можна скрiзь побачити – на кiноафiшах. А у реальному життi, нi, я бiльше за тiею адресою замовлень не мав. А що сталося, чому ви про те все розпитуете? Це якось пов’язано з наркотою? То знайте, що я у своiй машинi нiчого такого не допускаю, вже ж можете менi повiрити! Рат у вiдповiдь багатозначно посмiхнувся i розпрощався з таксистом. На вулицi вiн закурив i, сiвши в машину, одразу опустив скло. Йому треба було чимшвидше позбутися запаху, що зачепився в носi. Вiн iз дитинства ненавидiв смажену печiнку, якою регулярно напихала його мати. Їi улюблена страва. Навiть пiсля героiчноi смертi старшого, вона й далi подавала ii на стiл… Вiн завiв машину i рушив. У недiлю вдень вулицi в мiстi були майже безлюдними. Рат припаркував «Б’юiк» перед винною крамничкою. Перехрестя на розi з Рурштрасе мало цiлком звичайний вигляд – вулиця як вулиця. В одному будинку тут на першому поверсi розташувався ресторан, в iншому – салон чоловiчого одягу, а поза тим, будинки нiчим не вирiзнялися серед решти. Рат вийшов iз машини i роззирнувся довкола. Що, у бiса, могло привабити сюди Вiвiан Франк? Приватнi вивiски на будинках заявляли про юристiв, лiкарiв i податкових консультантiв – жодного кiнопродюсера. Імена на поштових скриньках теж нiчого Ратовi не пiдказали. Хоча, з iншого боку, кiнозiрки, мабуть, не вказують на поштових скриньках своiх справжнiх iмен. Тут навiть не було туристичноi агенцii, з якоi вона могла б забрати свiй квиток на поiзд чи лiтак. Ресторан, однак, мав певну особливiсть – то був китайський ресторан. «Янгтао» повiдомляла неонова вивiска, хоч би що це означало. У будь-якому разi Рат не знайшов тут вiдповiдi на своi запитання. Чому восьмого лютого Вiвiан Франк взяла таксi до Гогенцоллердама, а не до вокзалу Ангальтер, де чекав на неi Рудольф Чернi? І що вона робила пiсля того, як вийшла з таксi? Йому належало з’ясувати, що iй треба було на цьому розi. Показувати фото акторки можливим свiдкам було б справою не надто перспективною – у недiлю в цьому кварталi майже не було людей. Можливо, йому варто розпитати Оппенберга, чи пiдказуе йому щось ця адреса. Якби десь тут мешкав iнший кiнопродюсер, це був би великий крок до розкриття загадки. Рат повернувся до машини i сiв за кермо. Подивився на годинник. Пiв на першу. Порожнiй шлунок нагадував про голод. Однак апетиту не було – i не тiльки через вiдвiдини квартири таксиста. Вiн сердито вдарив долонею по керму. Холера! Вiн уже був майже забув про неi. Принаймнi, траплялося, що по кiлька днiв поспiль навiть не згадував про неi. Хто, на бога, той персонаж? Той засранець! Чоловiк, якому спало на думку перевбратися на карнавал ковбоем, просто нiкчема! Либонь, який адвокат. Вiн не хоче повертатися думками до Шарлi, але що вiн може вдiяти? Не зупинятися нi на мить, перебувати в постiйному русi! Мчати, мчати, мчати. Рат запустив мотор i помчав. Вiн не мав конкретного пункту призначення, вiн просто колував мiстом, повертаючи там, де трапиться, як йому здавалося. Кiнець кiнцем, вiн потрапив у район Моабiт. І майже автоматично виiхав на Шпенерштрасе. Вiн повiльно прокотив повз ii будинок. Що вiн собi надумав, на що сподiвався, що боявся побачити? Вiн зробив коло навкруги усiеi кам’яницi, потiм повернув праворуч i зупинив машину через дорогу, акурат навпроти дверей до ii будинку. Вимкнув мотор i закурив. Останню вже цигарку з коробки. Те, за що вiн iще вчора лаяв би себе як некурящий, сьогоднi було йому знову на розраду. Доки, сидячи в машинi, курив, вiн спостерiгав за вхiдними дверима, з яких нiхто не виходив, i раз у раз зиркав на вiкна, у яких нiхто не показувався. Проте йому здалося, що вiн бачить слабке свiтло за шибками. Вiн замислився, чи не варто йому просто перейти вулицю i подзвонити в дверi. А далi? Влаштувати ще одну бiйку, якщо вiдчинить ковбой? Рат викинув недопалок у вiкно i запустив мотор. Через пiвгодини, з новою коробкою «Оферштольц» у кишенi, вiн пiднiмався кам’яними сходами полiцiйного управлiння. Вiн припаркував машину на Клоштерштрасе, а далi попрямував пiшки: в освiтленому дворi Замку його «Б’юiк» могли помiтити, якщо не сам Бьом, то один iз людей Бьома. Однаково машиною складно було тут проiхати через велетенський будiвельний майданчик на Алексi, що знай розростався. «Ашингер» i кiлька iнших будiвель, у сподiваннi уникнути знесення, з’юрмилися перед Управлiнням, як засудженi до страти на ешафотi. «Ашингер» наче обiцяно помилувати – для нього знайшлося мiсце в новому планi площi, так було сказано в офiцiйному повiдомленнi. Що чекае на «Льойзер i Вольф» iще невiдомо, але Рат наразi змiг розжитися в них цигарками. Зрештою, доки шеф полiцii курить сигари, на Алексi, мабуть, тютюнова торгiвля не припиниться. У Замку в недiлю здебiльшого тиша, у вiддiлах i кабiнетах тiльки черговi спiвробiтники. Рат сподiвався, що нi з ким не випаде вiтатися, та коли вiн повертав зi сходiв на свiй поверх, великi склянi дверi до вiддiлу розслiдування вбивств прочинилися… – Добрий день, Ланге, – торкнувся Рат, крисiв свого капелюха. Новачок iз Ганновера мав здивований вигляд. – Комiсаре! У вас на вихiднi немае чергування. – У вас, натомiсть, е. Ланге кивнув. – Разом iз моiм колегою Бреннером. Але вiн повiдомив про хворобу. – Он як. Запала напружена пауза. Тодi Ланге таки зважився: – Вiн натякнув… буцiм, ну… це правда, що ви його набили? Рат стенув плечима. – Скажiмо, я дав йому гарну науку. Не варто робити з цього велику справу. – Боюся, що справа вже е, – притишив голос Ланге. – Я не знаю, що у вас сталося вчора, але схоже, колега Бреннер заводить неабияку iсторiю. З дисциплiнарними процедурами i детальними розправами. Готуйтеся до неприемностей, комiсаре. Вчора шеф був лютий на вас, бо нiде не мiг вас знайти. – Дякую, що застерегли, – сказав Рат. Ланге коротко кивнув i пiшов у своiх справах. Бреннер ще той свинi товариш! Звiсно, побiг Бьомовi плакатися. Не слiд було втрачати контроль над собою. З iншого боку, Бреннер заслужив на прочухан. Попри збитi кiсточки, бiль у плечi й передбачуванi неприемностi в Замку, Рат мав рiдкiсне вiдчуття впевненостi в тому, що вчора в «Резi» вiн вчинив правильно. У кабiнетi знову було холодно. Можливо, йому слiд частiше залишатися тут у звичайнi робочi години, подумав Гереон, тодi принаймнi буде опалення. Нинi вiн працював не злагоджено з ритмом Замку, щоб максимально уникати Бьома. Працював над своiми особистими завданнями в робочий час i приходив до управлiння лише по завершеннi робочого дня. Все, що вiн хотiв переглянути, лежало на столi Грефа. Протокол розтину вiд доктора Шварца i першi оцiнки слiдiв, якi зiбрали люди Кронберга. Греф пiдтвердив свою ефективнiсть. Детектив навiть переконав Плiша i Плюма скласти письмовий рапорт про iхне опитування свiдкiв. Як був, у капелюсi й пальтi, Рат сiв за стiл Грефа i розгорнув судово-медичний протокол. З досвiду вiн уже знав, як Шварц пише своi звiти, тож якiсь частини лише пробiгав очима, а якiсь читав уважнiше. Щодо причини смертi в експерта сумнiвiв не було: зупинка серця внаслiдок дii електричного струму. Жодних внутрiшнiх травм, але сильнi опiки в областi голови, надплiчь i плечей, п’ять переломiв – ключицi, надплiччя i лiктьового суглоба – i серйозна травма хребта. Поза сумнiвом, якби Беттi Вiнтер вижила, вона залишалась би приреченою до iнвалiдного вiзка до кiнця життя. Шварц дослiдив тiло також на наркотики, але Беттi Вiнтер, схоже, була зiркою iншого калiбру, нiж Вiвiан Франк – жодних слiдiв опiатiв, кокаiну чи гашишу. Натомiсть, стан печiнки свiдчив про часте вживання алкоголю. Роздiл про вмiст шлунку загиблоi Рат намiрявся пропустити, але око зачепилося за несподiване слово в текстi, яке змусило прочитати абзац уважнiше. «Янгтао». Стороннiй елемент у цьому текстi, зрозумiлий ще менше, нiж медичнi термiни, це екзотичне слово, як на те, викликало в Рата свiжi асоцiацii: чи не так називався китайський ресторан у Вiльмерсдорфi? Чи, може, вiн сплутав два подiбних мiж собою азiатських слова? Однак слово, в будь-якому разi, китайське. Доктор Шварц, схильний похизуватися ерудицiею та космополiтизмом, скористався з нагоди i зробив супровiдну нотатку до свого вiдкриття. Янгтао, зазначав вiн – це китайський плiд, розмiром iз куряче яйце, з коричневою, тонкою, волосистою i шорсткою шкiркою, зеленою м’якоттю i темно-коричневим, дрiбним i твердим насiнням.[19 - Ідеться, ясна рiч, про плоди актинiдii, одним з рiзновидiв якоi е добре вiдома кiвi – на час описуваних подiй для Нiмеччини iще дуже екзотична рослина.] Смачний i добре засвоюеться, додавав доктор Шварц, напевне, щоб показати, що вiн описуе те, що вже перетравлено. І що сам вiн уже куштував таке янгтао. У шлунку Беттi Вiнтер вiн виявив слiди екзотичного фрукту в поеднаннi з такими повсякденними харчами, як гриби, рис i курка i запропонував цiкавий висновок, згiдно з яким загибла в день своеi смертi вживала китайську страву. Доктор Шварц, як завжди, у своему амплуа: замiсть обмежитись фактами судово-медичного дослiдження, вiн робить висновки. В принципi, Рат вiтав схильнiсть допомiжних пiдроздiлiв кримiнальноi полiцii обмiрковувати справу, але Шварц iнодi бував нестерпним у цьому розумiннi. Втiм, доки випадало тiльки читати його звiти, а не слухати розлогi докторовi просторiкування, Рата все влаштовувало. Кримiналiсти вже дослiдили крiплення злощасного прожектора. Технiчна експертиза засвiдчила вiдсутнiсть iстотних дефектiв. Нарiзь нiде не пошкоджена, знайдений Грефом болт – як новий. Отже, хтось навмисне мав його вiдкрутити. І цього когось вони мали знайти. Рат зняв слухавку i зв’язався з пошуковцями. Жодного поступу. Жодних ознак Кремпiна. На заклик газети зголошувалися деякi громадяни, що нiбито бачили чоловiка з надрукованоi свiтлини, але наразi всi заяви виявлялися помилковими. Рат повернувся до теки з матерiалами кримiналiстичноi експертизи. У пошуках слiдiв колеги оглянули одяг загиблоi, спалену шовкову сукню, навiть взуття, панчохи й бiлизну. Прусський педантизм людей Кронберга навiть трохи лякав. Вони працювали суворо за протоколом, не пропускаючи жодного кроку, вони знайшли кров на сукнi Беттi Вiнтер (звiсно ж, ii власну) й кiлька волосинок, що не iй належали (ймовiрно, з ii гардеробноi чи вiд партнера). Якоi додатковоi iнформацii мiг вимагати цей випадок? Смерть, яку навiть зняли на кiноплiвку! Потiм Рат розгорнув теку з рапортами Плiша i Плюма. Тi ретельно опитали свiдкiв. Рат порiвняв свiдчення рiзних осiб i не виявив суперечностей. Усi, хто бачив смерть Беттi Вiнтер, описували ii саме так, як найпершим змалював ii Джо Дреслер. Цiкавiшими були особистi висловлювання про небiжчицю. Адже, якщо це справдi вбивство, мав бути якийсь мотив. Проблема, як з’ясував Рат, прочитавши першi свiдчення, полягала не в тому, щоб знайти мотив, а, скорiше, в тому, щоб обрати найiмовiрнiший з усiх наявних мотивiв. Беттi Вiнтер, очевидно, була справжнiм драконом. І хоча опитуванi, наступного дня пiсля жахливоi смертi актриси, висловлювалися дуже обережно, мiж рядками можна було чiтко прочитати, що Беттi Вiнтер не мала шансiв зажити багатьох друзiв серед своiх колег. Їi поважали, але за нею не побивалися. Деякi делiкатно обмежилися твердженням, що всi – за винятком них самих, звiсно – ненавидiли Вiнтер. Іншi переповiдали певнi плiтки, якi не випадало брати за щире золото, тож завжди доводилося питати, хто мiг бажати небiжчицi зла. Вiдкрилася цiла мережа iнтриг i наклепiв. Невеличка родина, як визначав свою компанiю Белман… Геннiнг навiть надиктував Фосс коротку характеристику небiжчицi. Виходило на те, що Беттi Вiнтер народилася як Беттiна Зима 17 липня 1904 року в Фрайенвальде. Вона нiколи не здобувала класичноi акторськоi пiдготовки, але численнi колеги свiдчили, що вона мала природний хист. У роки iнфляцii доля привела ii в Берлiн, де вона шукала щастя на естрадi, успiшно проходячи рiзнi вiдбори й кастинги, а незабаром стала отримувати невеличкi ролi в розважальних виставах. У 1925 роцi вона зiграла свою першу роль у кiно, на той час маючи за партнера на чотири роки за неi старшого Вiктора Майснера. Саме вiн привiв ii в кiно, а не Белман, як пiдозрював Рат. Майснеровi тодi вже добре велося, як героевi пригодницьких i кримiнальних фiльмiв, а поряд iз Беттiною Зимою, яка вiд самого початку своеi кiнокар’ери стала називатися Беттi Вiнтер, вiн успiшно ввiйшов також у царину романтичноi комедii. За останнi п’ять рокiв вони знялися разом у дюжинi фiльмiв i зробилися однiею з найпопулярнiших пар на екранi, а також у приватному життi – вiд часу свого другого фiльму (тут Гереон не втримався вiд посмiшки) «Пастка жадань». Ця iнформацiя не надходила винятково з колективу «Ля Бель»: Геннiнг доповнив досье численними посиланнями на журнали про кiно й жовту пресу – очевидно, що помiчник детектива не на жарт залюбився у свiт кiно. За його даними, Беттi Вiнтер i Вiктор Майснер, якi одружилися в 1927 роцi, але зберегли своi сценiчнi iмена, були найщасливiшою парою в нiмецькiй кiноiндустрii. В усякому разi, вони не розлучилися через три мiсяцi по весiллi. Так чи iнакше, схоже, Вiктор Майснер був единим, для кого смерть Беттi Вiнтер справдi означала особисту трагедiю. Що до Белмана, Рат вiд самого початку мав враження, що той, якщо взагалi переймаеться смертю своеi примадонни, то суто з фiнансових причин. Вiктора Майснера, актора i вдiвця, у списку опитаних не було, вiн, схоже, вчора на студiю не повертався, i було б дивом, якби Плiш i Плюм виявили iнiцiативу i вiдвiдали його вдома. Проте вони опитали всiх решту в студii, де Дреслер уже знову знiмав, попри смерть своеi головноi актриси. Час – це грошi, пригадалися Ратовi слова Белмана. Чи то Оппенберг це сказав? Продюсер навiть не дав своiм людям день на жалобу, i вони, либонь, сьогоднi теж знiмають, використовуючи кожен день, за який ателье «Терри» сплачено оренду. Час – це грошi… Думки Рата мимоволi перекинулися до батька з його девiзом. Знання – це сила. Гiдна заздрощiв здатнiсть усе на свiтi зводити до таких простих формул, якi забезпечують лад у життi. Вiн так не вмiв. Та й не хотiв умiти, зрештою. Рат боявся, що це могло б якоiсь митi перешкодити йому ясно бачити реальнiсть. А його робота полягала саме в цьому: висвiтлення того, що сталося насправдi – складного, хаотичного й нелогiчного, яким, насправдi, здебiльшого й бувало життя, складне, хаотичне й нелогiчне. Рат подивився на годинник, позгортав усi течки i акуратно склав iх у стос, на свое мiсце. Час iти геть. 15 Вона не здатна приховати свiй захват. Вiн чудово бачить, яке враження справляе на неi це помешкання. Не стiльки помпезний стиль, з картинами на стiнах i рештою антикварiату, скiльки розмiри простороi кiмнати й розкiшний краевид, що вiдкриваеться з вiкон на парк i озеро. Вона нiколи такого не бачила, вiн це вiдчувае. Та й не дивно: бiльшiсть кiнопродюсерiв занадто скупi. Якщо взагалi запросять актрису до себе додому, то щонайбiльше – у якусь неприбрану квартирку, в печеру кохання, але нiколи у свое справжне житло, у свое реальне життя. Альберт тримаеться непомiтно, на задньому планi, лише в доречний момент пiдливае вино i поступово подае на стiл новi страви з витонченого меню. Сьогоднi прислужуе тiльки Альберт, сьогоднi не вiн не хоче навколо себе iншоi прислуги. Як завжди, коли в нього такi гостi, як вона. Величезний стiл – тiльки для них двох. Вiн пiдносить келих: – За твое майбутне, Жанет. Вона всмiхаеться i вiдповiдае на тост: – За наше майбутне. – Отже, ми дiйшли згоди? – Ви пропонуете менi великi грошi. Але також це мистецький виклик; нинi, у часи, коли всi просто знiмають звуковi фiльми. Як би я могла вiдмовитися? Їй iдеться тiльки про грошi, вiн це бачить в ii очах – до мистецтва iй байдужiсiнько. Вона мовчить, коли Альберт подае фруктовий салат. Вона пiдчеплюе десертною виделкою невеликий шматочок зеленого плоду, обережно кладе його в рот, робить захоплений вираз обличчя. – М-м! Що це? – Янгтао. З тих фруктiв, що можна придбати в китайцiв на Кантштрасе. – Дуже смачно. – І корисно. Вiн теж бере виделку. – Ви не пошкодуете, якщо пiдпишете зi мною контракт, – запевняе вiн. – Я фiнансово незалежний i можу цiлковито присвятити себе мистецтву кiно. – А звукове кiно для вас не мистецтво? – Яким боком воно може пасувати до мистецтва? – вигукуе вiн так голосно, що вона трохи аж зiщулюеться, i вiн опановуе себе. – Звуковий фiльм убивае мистецтво. Технiчна мода перетворюе кiно з того мистецького явища, у яке воно розквiтло, на ярмаркове видовисько, подiбне до того, яким воно було на початку, коли фiльми показували як цiкавинку, суто для розваги. Але ви належите мистецтву, а не ярмарку, вам слiд зректися пустого видовиська! – Ну… зректися… Я не знаю. Я хочу знiматися також у iнших. Я кабальний контракт пiдписувати не стану. – Про таке нiхто вас не просить, – посмiхаеться вiн. – Не зрозумiйте мене хибно, – гне вона свое. – Я надзвичайно вам вдячна за те, що ви запропонували менi таку можливiсть, що сприймаете мене серйозно, як мисткиню. Але я не можу iгнорувати поступ, новi тенденцii, ви маете це зрозумiти. А щодо ярмаркового видовиська… я не знаю, чи ви не перебiльшуете трiшечки? Вiн анiтрохи не здивований, вiн очiкував такоi вiдповiдi ще до того, як побачив жадобу до грошей у ii очах. – Я вас дуже добре розумiю, – запевняе вiн. – Звичайно, ви хочете виступати також в iнших стрiчках. Якщо дозволите менi бути цiлковито щирим, особисто я цiную вашi давнiшi картини бiльше, нiж вашi ролi в звукових фiльмах. Тож я хочу знову робити з вами картини, подiбнi до тих. Вiн пiдносить келих i знову всмiхаеться iй, нiби вибачаючись. Вiн може цiлковито покладатись на дiю своеi усмiшки й свого голосу. – Вибачте, будь ласка, за те, що я був настiльки самовпевненим з цього приводу. Але кiно… кiно – це мое життя. І це тiльки половина правди. Без кiно вiн був би небiжчиком, вiн би давно помер. День, коли вiн розбив дзеркало… Бите скло зарипiло пiд ногою матерi. Вона зупиняеться посеред осяйного острiвця дзеркальних скалок i дивиться на слiпу раму, в якiй лише по краях стирчать блискучi гострi зубцi – вiнок застиглого полум’я. Їi голос долинае наче здалеку, а однак – дуже зблизька. – Що сталося? – питае вона. Вiн не вiдповiдае, вiн дивиться на неi мертвими очими, тими мертвими очима, яких вiн бiльше не може витерпiти i якi вiн прогнав масивною склянкою води, скалки якоi змiшалися з уламками дзеркала, разом iз краплями води, що спалахнула блискiтками помiж скляними дрiзками, перш нiж просочитися в килим. Вiн назавжди вигнав примару, якою вiн став у цiй кiмнатi. Мати, здаеться, зрозумiла, вона бiльше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупае скло пiд ii ногами, вона наближаеться до його лiжка. Вiн, мабуть, спав, вiн не помiтив, як вона увiйшла до кiмнати. Вiн лежить i читае вiд п’ятоi ранку. Частини доби, на якi вони подiляють свiй вихiдний, для нього бiльше нiчого не означають. Днi тижня нiчого бiльше для нього не означають. Чого вона хоче вiд нього так рано? Либонь, не запросити на снiданок? Це навряд. Вона нiколи не змушуе його iсти – вона це полишае на Альберта, а ii самоi нiколи немае, коли вiн заковтуе кiлька куснiв, що падають у його голодний шлунок. Або дозволяе кожному куснику полежати кiлька хвилин у ротi, чекае, доки слина не розчинить його цiлковито, а потiм ковтае теплу кашку, насолоджуючись солодкуватим присмаком. Вiн випробував обидва методи – пожадливе заковтування i повiльне жування, – але жоден iз двох не спроможний притлумити його голод, його вiчний голод, вiчне тло його життя, що пригноблюе все iнше. Життя, що не заслуговуе так називатися. Його життя полягае в тому, щоб якось перетривати вiд книжки до книжки, вiд сну до сну, якось витримати промiжок часу мiж ними – часу, в якому тiльки дихання, очiкування i голод. Час – його ворог, вiн уже затямив це. Вiн зможе бути щасливим, тiльки якщо вiн вирветься поза час. Саме за це вiн сердиться на матiр – за те, що вона повернула його в час. Вiн чуе ii голос i дивиться горi, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожуе вирвати в нього з рук. – Доброго ранку, мiй милий хлопчику. А ти знаеш, який сьогоднi день? – простягае вона до нього руку. – Твiй батько приготував для тебе сюрприз! Ходiмо! Вiн встае. Нерiшуче – надто часто вони його заманювали облудними обiцянками i, зрештою, вiн завжди потрапляв у iхню пастку. Але вiн не наважуеться суперечити. – Обережно! Вона допомагае йому взутися, щоб не поранив собi ступнi, i накидае на нього халат. Вiн iде слiдом за нею крiзь довгу анфiладу кiмнат – свою величезну розкiшну в’язницю, де панують вiчнi сутiнки. Вони спускаються по сходах i заходять у велику залу, в якiй навiть його мати видаеться маленькою i заблуканою. Їi пiдбори голосно стукають по кам’янiй пiдлозi, а його кроки такi нечутнi, нiби вiн уже мертвий, нiби вiн уже настiльки мертвий, наскiльки почуваеться. Вiн здивований, коли вона вiдчиняе дверi пiдвалу, якi, зазвичай нiколи не вiдмикають. То його дiдусь, розбагатiвши на торгiвлi акцiями, звiв у районi Ванзее вигадливий середньовiчний замок у темному готичному стилi, популярному в передвоенну добу. Дверi пiдвалу нагадують дверi пiдземелля. Що вони там для нього наготували? – Не бiйся! Помiтивши його вагання, мати усмiхаеться i бере його за руку; вона повiльно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немае затхлого спертого духу, але пiдземелля йому не подобаеться – вiн боiться, як завжди, боiться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному пiдземеллi стежити за ним, либонь, iще зручнiше? Так, що вже й мати бiльше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання. – Не бiйся, – каже вона зараз, i його страх посилиться. Опинившись перед ним на самiсiнькому долi, вона вiдчиняе дверi – дверi в темну кiмнату, де мерехтить якийсь промiнь. Мати бере його за плечi i пiдштовхуе крiзь дверi; у напiвмороцi вiн упiзнае батькове обличчя. Те обличчя, на якому вже нiколи не буде усмiшки. – З днем народження, мiй милий! – каже мати, обнiмаючи його. – Подивись лишень, що в нас для тебе е. Вiн заплющуе очi. Вiн не хоче нагадувань, про час, що минае. Про його час, що минае. Треба забути про день народження, забути про час! – Поглянь, осьде, – каже батько, – це тобi подарунок на день народження. І вiн розплющуе очi. Вiн чуе м’яке гудiння в темрявi, а потiм бачить оце i раптом вiн уже знае, заради чого йому лишатися живим. У темному просторi кiмнати виростае яскравий острiв, що магнiтом притягуе погляд, що вабить його i, здаеться, цiлковито засмоктуе в себе. Сяйнi картини, пронизаний сонцем сад, гiлки дерев танцюють на вiтрi. А потiм приходять люди. Щасливi люди в тому саду. Вiн ще не знае, що станеться, але знае, що не зможе вiдвести очей. І вiн чуе, як вони гомонять, як листя шелестить на вiтрi, хоча вiн знае, що немае iншого звуку, крiм гудiння проектора. Тепер вiн знае, чого воно варте. Чому агонiя, яку вiн переживае просто заради продовження життя в агонii, кiнець кiнцем, може бути чогось варта. Вiн знайшов його. Свое нове життя. 16 Ще на сходах вiн почув, як дзвонить телефон. Дзвiнок мiг долинати тiльки з його квартири, бо в Рата единого в цьому блоцi був телефон. Коли вiн вiдчиняв дверi квартири, чорний апарат продзеленчав востанне i замовк. Скинувши в передпокоi капелюха i пальто, Гереон зайшов просто у вiтальню, поставив платiвку i опустився в крiсло. Саксофон Коулмана Гокiнса вимальовував пiруети красивi й непередбачуванi, як листочок на вiтрi. Рат заплющив очi, музика вiдразу заспокоiла його. Що б вiн робив, якби не платiвки, що iх регулярно надсилав йому Северин? Імовiрно, не би витримав у цьому мiстi бiльше трьох тижнiв. Попри всi зусилля, якi докладав для того, щоб знову взяти пiд контроль свое життя, вiн цього не домiгся. Професiйно вiн зайшов у глухий кут – крутиться, як муха в окропi. Чи зможе вiн коли-небудь доп’ястися до такоi посади, як його батько? Гереон вiрив у це зараз менше, нiж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзiв у Берлiнi обмежувалося Рейнгольдом Грефом, з яким вiн час вiд часу випивав у «Мокрому трикутнику», i Бертольдом Вайнертом, разом iз яким вiн час вiд часу виходив поiсти й обмiнятися iнформацiею. З кельнських друзiв, Пауль був единим, хто залишився з ним, единим, хто не повернувся до нього спиною навiть пiсля фатального пострiлу в Агнесфiртелi[20 - Агнесфiртель – частина (-viertel – «чверть») району Нойштадт-Норд у Кельнi, названа на честь парафiяльноi церкви святоi Агнеси.]. На вiдмiну вiд його вiрноi нареченоi Дорiс, жiнки, з якою вiн хотiв створити сiм’ю. Та вiд нього вiдринула, як вiд чумного. Переiзд у Берлiн вiн бачив, як можливiсть почати тут наново – зокрема також iз жiнками. А що мае в пiдсумку? Вiдповiдно до свого нинiшнього статусу, вiн, мабуть, залишиться вiчним холостяком. Як Будда. Ну, доки вiн не став схожим на Бреннера чи Червiнскi. На одного з тих, хто кристуеться пневматичною поштою в «Резi». Вiн закурив «Оверштольц». Принаймнi, тепер вiн мiг знову курити в своiй квартирi, не наражаючись на нарiкання. Вiн не дуже тужив за Катi. Якщо вона схотiла залишитися з циганом[21 - Так у автора.], з яким запiзналась у «Резi», то нехай! Чом би й нi? Нi, вiн нiтрохи не тужив за Катi. Вiн тужив за Шарлi. Знову йому не йде з гадки той ii погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впiзнала вона його? А що б це змiнило? Вiн однаково все зiпсував iще тодi, давно, багато мiсяцiв тому. Інодi йому уявлялося, що його життя з Шарлi могло пiти в iншому напрямку, що, ймовiрно, то була одна з рiдкiсних можливостей, якi ми отримуемо в життi, i вiд нас залежить, чи скористаемося ми з неi. А що вiн? Своею клятою брехливiстю вiн пустив цей шанс за вiтром, i ось знову крутиться, як муха в окропi, наполегливо працюе, анi на мiлiметр не посуваючись вперед. Чи, може, тепер, коли вiн вiддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямi. Знову задзвонив телефон. Вiн вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то мiг бути? Катi, яка бажае повiдомити йому, що мiж ними все скiнчилося? Бреннер, з намiром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат пiднiс чорну слухавку i вiдповiв невинним «Так?». – Осьде ти нарештi! Бо я вже думав, ти взагалi не повернешся додому. – Батьку? – Слухай, хлопче, – одразу перейшов до справи Енгельберт Рат, – у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поiдемо до Клефiшiв. Завтра я побачу бурмiстра на трибунi на Цугвег[22 - Ідеться про Кельнську «Ходу з трояндами», найбiльший карнавальний парад у Нiмеччинi, що вiдбуваеться щорiчно у Карнавальний понедiлок з 1823 року.], ти в курсi. Чи можу я йому щось переказати? Якби ж то! У справi Аденауера вiн за холодну воду не брався. – Сьогоднi недiля. Заводи Форда сьогоднi не працюють. А вчора я не встиг нiчого зробити. – Ти геть нiчого не зробив? – з жахом перепитав Енгельберт Рат. – Хлопче, ти усвiдомлюеш, наскiльки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту свое добре iм’я, щоб не зганьбили честь нашого мiста i нашого мера! «Що аж такого станеться, коли трiшечки зганьбиться твоя честь i твое iм’я?..» – подумав Гереон. – Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, – сказав вiн вголос, – шантажист, найiмовiрнiше, крутиться десь там. – Ти в цьому впевнений? – А хто ще зацiкавлений у тому, щоб за будь-яку цiну затримати виробництва Форда в Берлiнi? – Можливо, вимога як така – це тiльки хитрiсть, щоб збити нас на манiвцi. Полiтичнi опоненти Конрада мають неабиякий iнтерес у тому, щоб назавжди виперти одного з найбiльш здiбних лiдерiв нашоi партii з полiтичноi арени – можливо, навiть у завданнi чимбiльшоi шкоди всiй католицькiй справi. – З чого ти робиш такi припущення? – Я серйозно! Як працiвник заводу – нехай це навiть менеджер чи керiвний директор – може отримати таку таемну iнформацiю з «Дойче Банку»? Цi обставини вказують на геть iншу групу людей. – Можливо. Перш за все, нам треба встановити джерело витоку. Аденауер мiг би, наприклад, перерахувати всiх тих, хто знав про таемнi угоди мiж ним i банком. – Вiн це вже зробив. Всi вони поряднi люди. Ще б пак! – То в тебе вже е список iмен? – У такiй справi, це найперша рiч, яку робиш. – То, может, треба надiслати цей список менi? – Гаразд, мiй хлопче. Я негайно вiдправлю його тобi. Але ж ти теж подбай, щоб якнайшвидше завершити цю справу. Якнайшвидше! – Якщо це справдi його полiтичнi супротивники, то як я можу завадити iм поширити цю iнформацiю саме тодi, коли iм це буде найзручнiше? – Коли маеш iмена, решту завжди можна якось влаштувати. Кожен мае своi бруднi таемницi. Чому вiн постiйно забувае, що його батько полiтик, а не полiцiянт? Утiм, в одному батько мае слушнiсть: у будь-якому разi шантажист повинен мати добрi контакти з «Дойче Банком». Хтось, либонь, розбовкав професiйну таемницю, або випадково чи навмисне переказав пiдслухану розмову. Телефон знову задзвонив. Рат узяв слухавку. – Що там iще? Але на iншому кiнцi був не батько. У слухавцi Гереон чув тiльки чиесь м’яке дихання. Тодi нарештi голос. Чоловiчий голос: – Комiсар Рат? Голос був йому не знайомий. – Так, слухаю, – вiдгукнувся вiн. – Ви той комiсар, що розслiдуе справу Вiнтер, я правильно кажу? – Звiдки вам вiдомо? – Про це в газетах е. – Як це все вас обходить? Вiн терпiти не мiг, коли стороннi виявляли цiкавiсть до справи. Чи вдома турбували його робочими справами. – У справi Вiнтер, якщо так… – мовець прочистив горло. – Пане комiсаре, ви шукаете не ту людину. – Кремпiне, це ви? Вiн помовчав якусь мить. Тодi почулася вiдповiдь: – Ви маете менi повiрити, iнакше немае сенсу продовжувати цю розмову. – Добре, що ви зателефонували. Ви важливий свiдок. – Не мелiть казна що! Я не свiдок, я ваш головний пiдозрюваний. Чоловiк виявляеться, був не такий дурним. Тримаючи слухавку коло вуха, Рат гарячково мiркував, як йому перемудрувати Кремпiна. Перш за все, пiдтримувати розмову. – Отже, – вiв своеi Кремпiн тим часом, – ви менi повiрите? – Як я можу сказати, перш нiж дiзнаюся, що ви менi скажете? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=60983603&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Резi» – неформальна назва суперрозкiшноi танцювальноi зали i кабаре (Residenz-Casino) неподалiк вiд Александерплац, однiею з принад якого була можливiсть флiрту мiж столиками за через телефон i обмiн частуваннями i подарунками через пневматичнi трубки. Заклад було закрито на початку Другоi свiтовоi i вiдновлено у 1950-i за новою адресою. (Тут i далi прим. перекл.). 2 Розмовна назва бульвару Курфюрстендамм у Берлiнi. 3 Тобто на (площi) Александерплац. 4 Плiш i Плюм – два бешкетних i доволi незграбних собаки, персонажi серii комiксiв i казок блискучого автора ХІХ ст. Вiльгельма Буша. 5 «Ашингер» – мережа закладiв швидкого харчування, що славилася, перш за все, своiми пивничками. 6 Кiноконцерн УФА (UFA: Universum-Film Aktiengesellschaft), фiнансований найбiльшими промисловцями i «Дойче Банком», ставлячи собi за мету гегемонiю на европейському кiноринку, побудував у Берлiнi найсучаснiшi в Європi кiностудii, а по всiй краiнi – розкiшнi глядацькi зали. 7 Крижане вино (айсвайн) виготовляють iз примороженого винограду, i воно вiдзначаеться високим вмiстом цукру. 8 Ідеться, звiсно, не про гральний заклад, а про «казино» як мiський клуб. 9 На названiй на честь Фридриха Вiльгельма І берлiнськiй вулицi, що бiжить районами Мiтте i Кройцберг, розташовувалися урядовi установи Пруссii i Нiмецькоi iмперii до 1918 р. 10 Карл Фрiдрiх Цоргiбель, вiдомий насамперед кривавим придушенням першотравневоi демонстрацii 1929 р. («Блутмай»), у часи Веймарськоi республiки був спочатку начальником полiцii Кельна, а потiм – Берлiна. 11 «Гелау!», «Алааф!» (див. далi), «Наррi-Нарро!» – т. зв. «крики дурнiв», що лунають по всiй Нiмеччинi у днi карнавалу; зокр. «Гелау!» – традицiйний вигук на карнавалах Дюссельдорфа i Майнца. 12 Актор Макс (Фрiдрiх Густав Максимiлiан) Шрек мав цiлком нормальну зовнiшнiсть, але його iм’я асоцiювали з роллю потворного графа Орлока у фiльмi «Носферату. Симфонiя жаху» Ф. В. Мурнау. 13 Прiзвисько Старий Фрiц застосовували до короля Пруссii Фрiдрiха II (XVIII ст.) i до Фрiдрiха III, що пробув нiмецьким iмператором i королем Пруссii дев’яносто дев’ять днiв у 1888 роцi, «Роцi трьох iмператорiв». 14 Фрiдрiх Вiльгельм Фогт, швець родом зi Схiдноi Пруссii, зажив слави як «Гауптман (капiтан) iз Кепенiка», пiсля того як у 1906 роцi, надiвши вiйськову форму, обманом узяв пiд свою команду загiн гвардiйцiв, захопив ратушу Кепенiка (нинi один з районiв Берлiна), арештував бурмiстра i, пiд розписку, «конфiскував» мiську казну. Був помилуваний кайзером Вiльгельмом ІІ «за генiальнiсть». 15 Янгол у постатi дiвчинки з крилами у сукнi з сухозлiтки – образ iз легенди, що побутуе у Нюрнберзi. 16 Надрейнець Рат замовляе кельнську марку цигарок (тютюновий бренд «Оферштольц» названий так за прiзвищем кельнських патрицiiв). 17 Книжки Карла Мая про вигаданого ним iндiанця Вiннету були надзвичайно популярними у Нiмеччинi. Неодмiнними атрибутами Вiннету були його «срiбна рушниця» i кiнь на iм’я Ільчi. 18 Шенеберзький газометр – телескопiчне газосховище 78 метрiв заввишки, уведене в експлуатацiю в 1913 роцi й виведене з експлуатацii у 1995, на колишньому майданчику GASAG у районi Берлiн-Шенеберзi (т. зв. «Червоний острiв»). Нинi пам’ятка архiтектури й мiсце розташування «Бундестаг Арени». 19 Ідеться, ясна рiч, про плоди актинiдii, одним з рiзновидiв якоi е добре вiдома кiвi – на час описуваних подiй для Нiмеччини iще дуже екзотична рослина. 20 Агнесфiртель – частина (-viertel – «чверть») району Нойштадт-Норд у Кельнi, названа на честь парафiяльноi церкви святоi Агнеси. 21 Так у автора. 22 Ідеться про Кельнську «Ходу з трояндами», найбiльший карнавальний парад у Нiмеччинi, що вiдбуваеться щорiчно у Карнавальний понедiлок з 1823 року.