Мiсячне сяйво
Майкл Шебон


«Мiсячне сяйво» – шедевр вiд лауреата Пулiтцерiвськоi премii Майкла Шебона: роман про правду та брехню, сiмейнi перекази, неймовiрнi пригоди i сили, що прагнуть нас принизити i знищити. Оповiдач – юне «друге я» автора – вирушае в Окленд (Калiфорнiя), щоби вiдвiдати свого смертельно хворого дiда, чие iм’я в романi залишаеться неназваним. Роман розгортаеться як серiя зiзнань цiеi сильноi, мужньоi, але замкненоi людини, чия свiдомiсть збуджена близькiстю неминучоi смертi й потужними анальгетиками. Це розповiдь про божевiлля, вiйну та ii найтемнiшi сторони, секс, шлюб i жадання, екзистенцiйнi сумнiви i руйнiвну силу сiмейних таемниць. А ще про те, що бiля витокiв цiлоi низки космiчних досягнень Америки ХХ столiття стояла воiстину демонiчна особистiсть, чий шлях таемничим чином перетнувся зi шляхом дiдуся оповiдача.





Майкл Шебон

Мiсячне сяйво



Copyright © 2016 by Michael Chabon

А. Копiвська, пер. з англ., 2020

© «Фабула», макет, 2020

© Видавництво «Ранок», 2020


* * *


Присвячую iм, насправдi

Присвячую iм


Нiякого темного боку Мiсяця немае.

Рiч у тiм, що вiн геть темний.

    Вернер фон Браун






Зауваження автора


Пiд час роботи над цими мемуарами, я намагався дотримуватися фактiв – за винятком тих випадкiв, коли вони розходилися з моiми спогадами, метою розповiдi або правдою в тому розумiннi, у якому менi б хотiлося. Незважаючи на всi вiльнощi з iменами, датами, мiсцями, подiями та розмовами, або ж iз характерами, мотивами i стосунками членiв моеi родини з iсторичними особами, можу запевнити читача, що описав усе зi зразковою неуважнiстю.








Ось вона, ця iсторiя, як я ii почув.




I


Коли Елджер Хiсс[1 - Елджер Хiсс (1904–1996) – американський державний дiяч i дипломат. Соратник Ф. Д. Рузвельта, учасник створення ООН, перший Генеральний секретар ООН, президент Фонду Карнегi. 1948 року був звинувачений у передачi секретних документiв КДБ i 1950 року засуджений на п’ять рокiв.] вийшов iз в’язницi, йому було важко знайти роботу. Вiн закiнчив Гарвардську школу права, працював на Олiвера Венделла Холмса[2 - Олiвер Венделл Холмс-молодший (1841–1935) – американський юрист i правознавець, багаторiчний член Верховного суду США, автор роботи «Загальне право». Найчастiше цитований американський юрист.] i допомагав засновувати Органiзацiю Об’еднаних Нацiй, але водночас вiн був звинувачений у неправдивих свiдченнях i пiдтримцi мiжнародного комунiстичного руху. Вiн випустив мемуари, але вони були такi дурнi, що iх нiхто не забажав читати. Дружина вiд нього пiшла. Хiсс був геть розбитий i позбавлений надii. Зрештою хтось iз друзiв пожалiв нещасного й пiдсобив iз роботою. Його взяли в нью-йоркську фiрму, що виробляла й продавала заколки, зробленi з фортепiанних струн. Ця «Feathercombs» якийсь час процвiтала, але згодом у них почалися проблеми з впливовими конкурентами, якi скопiювали iхнiй дизайн, зазiхнули на торгову марку та збили цiни. Продажi впали, оборот був кепський. Аби винайняти Хiсса, потрiбно було когось звiльнити.

У зв’язку з арештом мого дiда в газетi «Daily News» вiд 25 травня 1957 року якийсь безiменний журналiст описував його як людину «тиху й непомiтну». Для його колег, торгових агентiв «Feathercombs», дiд був чимось на кшталт фетрового капелюха на вiшалцi в кутку. Дiд працював найбiльше, але користi для фiрми вiд нього було найменше. Обiдньою перервою вiн усамiтнювався зi своiм сендичем i гортав останнi примiрники журналiв «Небо й телескоп» або «Авiацiйний щотижневик». Було вiдомо, що вiн iздить на «Crosley», мае дружину-iноземку та доньку-пiдлiтка, а живе десь в окрузi Берген. До арешту дiд лише двiчi проявив себе перед колегами. Пiд час Свiтовоi серii з баскетболу в п’ятiй грi 1956 року в офiсi зламалося радiо, i мiй дiд полагодив його, замiнивши перегорiлу лампу iншою, яку витягнув iз телефонного комутатора. Також один з рекламщикiв «Feathercombs» розповiдав, що якось зустрiв мого дiда бiля театру «Paper Mill» у Мiллбурнi, де його дружина-iноземка грала – уявiть собi! – Серафiну в «Татуйованiй трояндi». Бiльше нiхто про мого дiда нiчого не знав, i це йому, здаеться, подобалося. Його вже давно не намагалися затягнути до загальних розмов. Усi знали, що вiн умiе усмiхатися, але нiколи не смiеться. Якщо в нього й були якiсь полiтичнi переконання – або взагалi переконання як такi,– то у фiрмi «Feathercombs» про них нiхто нiчого не знав. Отже, якби його звiльнили, нiчого й не змiнилося б.

Двадцять четвертого травня, трошки пiзнiше дев’ятоi ранку, президент «Feathercombs» почув, що в приймальнi перед кабiнетом, де сидiла його секретарша – кмiтлива дiвчина, яка захищала його вiд кредиторiв i податкових iнспекторiв,– щось вiдбуваеться. Нетерплячий, майже злiсний чоловiчий голос чогось вимагав. Інтерком у кабiнетi президента слабко дзенькнув. Здаеться, розбилося скло. Потiм почувся звук, наче хтось жбурнув слухавку на апарат. Президент уже майже пiдвiвся, щоби вийти й перевiрити, що там коiться, але наступноi митi в його кабiнет увiрвався мiй дiд, вимахуючи чорною телефонною слухавкою (тодi це було дiйсно замашне знаряддя) iз вирваним дротом завдовжки три фути.

У 1930-х роках у перервах мiж грою на бiльярдi мiй дiд чотири роки провчився в Дрексельському технологiчному, заробляючи на навчання вантаженням пiанiно на складi унiвермагу «Вонамейкер». У нього плечi не влазили в дверi, волосся, яке вiн щоденно вкладав iз брiолiном, стирчало на головi, як заманеться, а рум’янець так рясно покривав щоки, що здавалося, нiби в нього постiйний сонячний опiк.

Очевидцi потiм розповiдали в iнтерв’ю «News»: «Я нiколи не бачив, щоб вiн гнiвався».

Або: «Менi здалося, що його оточуе запах диму».

Тому президент «Feathercombs» зробив неприемне вiдкриття – виявилося, що вiн тiльки-но звiльнив манiяка.

– Що вiдбуваеться? – спитав вiн.

Питання не мало сенсу, тому мiй дiд не удостоiв його вiдповiдi. По ньому й так було все видно. Йому завжди здавалося, що бiльшiсть питань, якi ставлять люди, просто заповнюють пустий простiр, обмежують його в русi, вiдволiкають увагу та забирають енергiю. До того ж, мiй дiд не дуже дружив зi своiми емоцiями. Вiн просто взяв кiнець телефонного дроту й двiчi обгорнув його навколо лiвого зап’ястка.

Президент спробував встати, але його нога застрягла пiд столом. Стiлець вiдкотився назад i перекинувся, задеренчавши колiщатками. Вiн заволав: це був голосний лемент, схожий на йодль. Мiй дiд навалився на нього, президент викрутився спиною до дiда й наразi мав перед собою чудовий вид iз вiкна кабiнету на 57-му вулицю. Вiн встиг помiтити, що перехожi почали товпитися на тротуарi перед офiсом.

Дiд обмотав телефонний шнур навколо шиi президента. У нього було приблизно двi хвилини до того, як його гнiв випаруеться i голова знову почне мислити рацiонально. У принципi, достатньо. Протягом Другоi свiтовоi вiн навчився користуватися зашморгом, тому знав, що за хорошоi пiдготовки задушити людину не важко.

– О господи! – вигукнула секретарка мiс Мангел, запiзно з’являючись на порозi.

Вона швидко зреагувала, коли мiй дiд увiрвався в прийомну, пахнучи, як вона згадувала пiзнiше, наче дим вiд палаючоi деревини. Мiс Мангел миттю двiчi натиснула кнопку виклику на телефонi, а тодi мiй дiд вирвав у неi слухавку, схопив телефон i видер шнур з апарата.

– Вам доведеться за це заплатити,– мовила мiс Мангел.

Через тридцять два роки дiд, розповiдаючи менi цю iсторiю, казав, що така поведiнка його захопила, але оскiльки вiн тодi був у станi ракети, що набирае висоту та от-от вибухне гнiвом, вiн сприйняв це як провокацiю. Вiн жбурнув телефонний апарат у вiкно: звук розбитого скла й телефону, який падае на асфальт. Саме його i почув президент фiрми.

Мiс Мангел теж почула крик знадвору й пiдiйшла до вiкна подивитися, що сталося. На тротуарi сидiв чоловiк у сiрому плащi та дивився на неi. Лiве скло його круглих окулярiв було залите кров’ю. Вiн смiявся[3 - Мiй дiд знав, що чоловiк, якого вiн випадково поранив (на щастя, телефон тiльки трохи зачепив його голову), вiдмовився висувати обвинувачення. У «Daily News» винюхали, що жертву звали Іржi Носек, вiн був головою чехословацькоi делегацii у мiжнародному органi, до створення якого доклав руку Елджер Хiсс. Репортер новин iз перебiльшеною серйознiстю писав тодi: «Це вперше в iсторii високопоставленого комунiстичного дiяча зачепило летючим телефоном. Носек прокоментував цей випадок так: як справжнiй чех, вiн мае смiятися над будь-чим, що його не вбило».– Прим. авт.]. Навколо юрмилися перехожi, пропонуючи допомогу. Швейцар крикнув, що зателефонуе до полiцii. У цей момент мiс Мангел почула лемент свого шефа. Вона вiдiрвалася вiд вiкна й побiгла в його кабiнет.

Примiщення здавалося порожнiм. Тодi секретарка почула, як чийсь черевик б’еться об пiдлогу. Іще раз, iще. Потилиця мого дiда на мить вигулькнула з-пiд столу й зникла. Вiдважна мiс Мангел обiйшла стiл. Їi начальник лежав ниць на вiдполiрованiй пiдлозi. Мiй дiд сидiв на ньому, затягуючи на його шиi iмпровiзовану гароту. Президент пручався, перебирав ногами i силкувався перевернутися. Було чутно лише, як вiн намагаеться знайти опору, шкрябаючи по пiдлозi носками своiх дорогих черевикiв iз кордовськоi шкiри.

Мiс Мангел схопила нiж для паперiв зi столу й всадила його моему дiдовi в плече. За дiдовою оцiнкою, висловленою через багато рокiв, цей учинок змусив його вдруге зачаруватися цiею жiнкою.

Нiж увiйшов у м’яз десь на пiвдюйма, але гострий бiль нiби зупинив нестримний виток дiдового гнiву. Вiн скрикнув. «Я тодi наче прокинувся»,– сказав вiн, уперше розказуючи менi цю iсторiю на останньому тижнi свого життя. Вiн зняв зашморг iз шиi президента i змотав дрiт з руки, на якiй утворилися вiд сильного натиснення глибокi борозни. Слухавка з грюкотом упала на пiдлогу. Дiд на крок вiдступив вiд президента фiрми, а той повернувся на спину й поспiхом вiдсунувся назад, опинившись у промiжку мiж двома шафками. Вiн важко дихав. Поки дiд тримав його обличчям долу, президент прокусив собi нижню губу, i тепер його зуби були рожевими вiд кровi.

Дiд обернувся до мiс Мангел. Витяг нiж для паперiв iз плеча та поклав на стiл. Коли спалахи гнiву миналися, у його очах завжди з’являвся жаль i заповнював iх, наче морський приплив. Вiн зронив руки.

– Вибачайте,– звернувся дiд до мiс Мангел i президента фiрми.

Думаю, вiн казав це також i моiй мамi, якiй тодi було чотирнадцять, i моiй бабусi, хоча вона, кажуть, була так само винна, як i мiй дiд. Навряд чи його б вибачили, але мiй дiд i говорив це так, нiби нi на що не сподiвався.


* * *

Дiд помирав вiд раку кiсток, i лiкарi виписали йому вiд болiв дуже сильний препарат – гiдроморфон[4 - Гiдроморфон – опiоiдний знеболювальний препарат, що застосовують при сильних болях, зокрема, онкогенного походження.]. Коли я заiхав попрощатися з ним, нiмцi були дуже зайнятi руйнуванням Берлiнськоi стiни, але в той самий час м’який молот опiоiда також пробив дiру в одвiчнiй стiнi дiдовоi мовчанки: вiн вибалакав усi своi негоди, розказав усе про свою сумнiвну фортуну, перемоги та поразки – через нещасливi обставини та власний гонор. Тодi вiн уже два тижнi лежав у гостьовiй кiмнатi в домiвцi моеi мами. Коли я дiстався Окленда, йому кололи приблизно двадцять мiлiграмiв знеболювального на день. І тiльки-но я сiв на стiлець бiля його лiжка, дiд заговорив. Менi здалося, що вiн чекав на спiврозмовника, але тепер я впевнений, що вiн просто знав, що часу в нього обмаль.

Дiд викладав усе без визначеного порядку, за виключенням найпершого спогаду, що також був i найраннiшим.

– Я розказував тобi, як колись викинув кошеня з вiкна? – розслаблено спитав дiд, перебуваючи в туманi полегшення пiсля чергового уколу.

Я не став казати, що вiн узагалi дуже мало розказував менi про свое життя. Тодi я ще нiчого не знав про атаку на президента фiрми «Feathercombs», тому не мiг здогадатися, що мотив дефенестрацii[5 - Дефенестрацiя – акт викидання когось або чогось iз вiкна.] начебто добре вкладаеться в його бiографiю. Пiзнiше, коли вiн розказав про мiс Мангел, розбитий телефон i чеського дипломата, я вирiшив лишити цей дотеп при собi.

– Кошеня померло? – спитав я.

Я iв малинове желе, яке принесли дiдовi. Дiдiв шлунок нiчого не приймав, окрiм нього, хоча iнколи погоджувався й на курячий бульйон, що його готувала моя мама за рецептом покiйноi бабусi, яка народилася i виросла у Францii. У той бульон треба було вичавити лимон – аби покращити смак. Але зараз дiд не хотiв желе, тому воно виявилося зайвим.

– Це був третiй поверх,– сказав дiд так, наче його рiдне мiсто широко вiдоме своiми адамантовими тротуарами.– У Фiладельфii.

– А скiльки тобi було рокiв?

– Три чи чотири.

– Господи, навiщо ти це зробив?

Вiн висунув язик один раз, потiм другий. Вiн робив так щокiлька хвилин. Часто здавалося, що вiн просто висмiюе спiврозмовника, як клоун, але насправдi це був побiчний ефект знеболювального. Язик був блiдий i нагадував замшу. Ще з дитинства я знав, що вiн може дiстати язиком до кiнчика носа. За вiкном виднiлося небо району Іст-Бей, сiре, як нiмб волосся мого дiда, що обрамляло його засмагле обличчя.

– Менi було цiкаво,– вiдповiв вiн i знову висолопив язика.

На це я сказав, що чув, нiби допитливiсть iнодi бувае небезпечною, особливо для котiв[6 - Алюзiя на приказку «curiosity killed the cat» – «цiкавiсть вбила кiшку».].




II


У дитинствi мiй дiд жив iз батьками, дiдусем i молодшим братом Рейнардом – дядьком Реем моеi мами – у трьох кiмнатах на розi Десятоi вулицi й Шанк-стрит на пiвднi Фiладельфii.

Його тато, нiмецькомовний уродженець Пресбурга (нинi Братислава), у 1920–1930-х роках намагався заробляти торгiвлею текстилем та овочами. Прогорiвши вчергове, вiн зрозумiв, що краще спостерiгати за тим, як чужi каси втрачають грошi, i промiняв мрiю про власний бiзнес на мiсце продавця у винному магазинi. За словами дiда, його мама була сильною жiнкою iз золотим серцем, «святою», чия мета життя полягала в тому, щоби задовольняти потреби ii чоловiка та синiв. На фотографiях це присадкувата жiнка суворого вигляду у практичних вугiльно-чорних черевиках, затягнута в корсет i з таким бюстом, наче замiсть грудей у неi реактивнi турбiни. Вона була неписьменною, не знала нi iдишу, нi англiйськоi, але щодня просила тата, а пiзнiше дядька Рея читати iй еврейськi новини, щоби бути в курсi останнiх бiд еврейського народу. Щотижня вона цупила з родинного бюджету один-два долари для пушке[7 - Пушке – скарбничка, що, за еврейською традицiею, зберiгають в будинку та використовують для накопичення грошей на благодiйнiсть.]. Сироти були нагодованi, бiженцi отримували мiсце на пароплавах, що везли iх до краiни свободи, палестинськi горби приносили ряснi помаранчевi врожаi завдяки самовiдданим крадiжкам цiеi жалiсливоi жiнки. Дiд згадував: «Узимку бiлизна замерзала на мотузках, а вона заносила ii по всiх цих сходах на наш поверх».

Дядько Рей у 1960-х роках був плейбоем, носив небесно-блакитний гольф i сiрий твiдовий пiджак. Вiн iздив на «Alfa Romeo Spider», а також носив елегантну пов’зку на своему вибитому лiвому оцi. Інодi вiн нагадував менi Г’ю Гефнера[8 - Г’ю Гефнер – американський видавець, засновник i багаторiчний шеф-редактор журналу «Плейбой».], а iнодi – Моше Даяна. Хоча хлопчаком вiн був хирлявим ботаном. А от мiй дiд у дитинствi ушкварював фортелi. Викидання кошеняти з вiкна було тiльки початком.

Усе лiто дiд тинявся вулицями з ранку до ночi, його заносило на схiд аж до смердючоi рiчки Делавер i на пiвдень аж до вiйськово-морськоi верфi. Вiн бачив, як виселена з домiвки сiм’я сидiла на тротуарi й пила чай в оточеннi iхнiх лiжок, ламп, патефона i мiдноi клiтки з папугою. Вiн якось помiтив газетний пакунок на кришцi смiтника, розгорнув його i побачив там коров’яче око. У нього на очах методично лупцювали дiтей i тварин, одночасно виявляючи до них терплячiсть i турботу. Вiн бачив кабрiолет «Nash» бiля негритянськоi методистськоi церкви, оточений натовпом; iз нього вийшла Марiан Андерсон[9 - Марiан Андерсон – американська спiвачка.]. Шiстдесят рокiв по тому дiд згадував, як його зачарував пiвмiсяць ii усмiшки.

Пiвдень Фiладельфii був тодi густо засiяний Мунблатами i Нойманами – тiею рiднею, що з’являлася на весiллях i похоронах у дитинствi моеi мами, а згодом i в моему. Їхнi будинки слугували моему дiдусевi такими собi промiжними станцiями. Вiн подорожував вiд одного дому до iншого повз iталiйськi та iрландськi квартали, набуваючи навичок, що згодом стали йому в пригодi на вiйнi. Вiн завiв таемнi знайомства серед iталiйських пекарiв та зеленярiв, iнколи працював у них пiдмiтайлом за кiлька центiв, лимонне морозиво чи буханець теплого хлiба. Вiн вивчав особливостi iхньоi мови i поведiнки. Щоб уникнути бiйки на вулицi, де жили християни, потрiбно було певним чином змiнити ходу чи

поставу голови, щоб усi вважали тебе за свого. Якщо ж вас все ж таки вирахували – або якщо ви, як мiй дiд, не цуралися вуличних сутичок,– битися треба було нещадно. Навiть здоровезнi вуличнi хулiгани верещали як рiзанi, якщо тицьнути iм пальцем в око. Інодi за залiзничними насипами i силосними баштами у формi жiночих грудей йшли в хiд сталева арматура, уламки труб, рогатки i камiння. Дiдовi там вибили зуб, зламали руку й наставили купу синцiв. На лiвiй сiдницi в нього лишився чималий шрам вiд пивноi пляшки, на яку вiн упав пiд час бiйки на пустирi за цукровим заводом Мак-кахана. Шiстдесят рокiв по тому цей шрам – срiблясту зморшку, жорстокий поцiлунок долi,– було помiтно щоразу, коли дiд користувався пiдкладним судном.

Батьки, наляканi його тривалими зникненнями з дому й травмами, намагалися вiднадити його вiд походеньок. Установлювали жорсткi правила, забороняли виходити. Дiд порушував геть усе. Вiн нiколи не розповiдав, iз ким i де тинявся, непохитно витримував будь-якi тiлеснi покарання, iз готовнiстю приймав усi обмеження. Зрештою виснаженi батьки вiдступилися i прийняли все, як воно е.

– Хлопця, який викидае кошенят iз вiкна, нiчим не проймеш,– казав про мого дiда його дiд Авраам своею пресбургзькою нiмецькою.

Авраам тодi проводив бiльшiсть часу в кутку вiтальнi, що слугувала також iдальнею, разом зi своiм гемороем i в оточеннi купи книжок. Сутенiло, закiнчувався майже останнiй вiльний лiтнiй вечiр.

– А що як вiн колись загубиться? – питалася моя бабуся в тисячний або мiльйонний раз.

– Вiн не загубиться,– вiдповiв iй дядько Рей. Саме ця фраза переважала в iхньому сiмейному Талмудi.– Вiн знае, де вiн е.

Саме в той час дiд ховався пiд залiзничним вагоном, одним iз шести вагонiв, що стояли в дальнiй частинi залiзничного вiдстiйника бiля рiчки. Тi дощанi вагони востанне використовували, коли агентам «Болдвiн-Фелтс» знадобилося швидко дiстатися до Пейнт-Крiк пiд час «вугiльних воен»[10 - Йдеться про подii 1920–1921 рокiв у Захiднiй Вiрджинii – так званi «шахтарськi вiйни», пiд час яких кiлька тисяч шахтарiв, що боролися за своi права, тримали оборону вiд детективiв, полiцейських та штрейкбрехерiв. Приватне детективне агентство «Болдвiн-Фелтс» виступало на сторонi власникiв шахт i брало участь у збройному придушеннi повстання.]. Тепер вони стояли в тупику, пiдпираючи земляний насип, заплетенi кампсисом[11 - Кампсис – дерев’яниста лiана з крупними яскравими квiтами.].

Там дiд ховався вiд залiзничного сторожа, здоровезного громили на iм’я Крiзi з бiльмом на лiвому оцi та клоччям ясраво-рудого волосся на обличчi в тих мiсцях, де воно взагалi не мало рости. Того лiта Крiзi вже кiлька разiв добряче вiдлупцював мого дiда. Першого разу вiн закрутив йому руку так далеко за спину, що дiдовi кiстки хруснули. Другого разу вiн ухопив його за мочку вуха й протягнув двором аж до ворiт, а тодi приклався чоботом до його сiдала; дiд казав, що вiдбиток пальця Крiзi й досi можна побачити на його мочцi. Третього разу, коли Крiзi побачив, що дiд порушуе встановленi ним правила, вiн випоров його ременем вiд своеi унiформи. Отже тепер, перебуваючи пiд вагонами, дiд вирiшив, що не вийде звiдти, поки Крiзi не пiде чи не помре.

Крiзi, однак, стирчав у дворi, курив i вештався по всьому складському дворi. Дiд лежав на животi й дивився, як той громило ходить туди-сюди й топче запилюженими чобiтьми кульбабки i колоски китника. Йде, зупиняеться, крутиться на мiсцi, вертае назад. Щокiлька хвилин Крiзi кидав недопалок на землю i придушував його правим чоботом. Потiм вiдкручував фляжку, заливав у горло, вiдригував. Здавалося, Крiзi чогось чекае i просто гае час; або набираеться духу.

Мiй дiд ламав голову: до чого це все? Крiзi мав ходити туди-сюди i стежити, щоби на складi не з’являлися босяки, безхатьки та крадii на кшталт мого дiда, який навiдувався в Грiнвiч-Ярд того лiта через те, що хтось сказав, нiбито туди приiжджають машини з вугiллям i воно висипаеться, поки вони рухаються до причалу. Уперше Крiзi зловив мого дiда, коли той тягнув двадцять п’ять фунтiв вугiлля у мiшку з-пiд цукру. Насправдi це був не його обов’язок, i було би добре, якби вiн робив те, за що йому платила Пенсiльванська залiзниця. У вагонi над головою дiда товклися якiсь невеличкi тваринки – там були iхнi кубла. Вiн чув цю метушню. Згiдно з маминими розповiдями про природу, цi тваринки мали едину мету: кусати малих дiтей i заражати iх сказом.

Крiзi затушив п’яту цигарку, знову приклався до фляжки i пiшов геть. Дiд порахував до тридцяти, вилiз з-пiд вагона й струсив пiсок iз живота. Крiзi, прихопивши наплiчник, прямував до одного з вибiлених будиночкiв, якi подекуди траплялися на територii Грiнвiцькоi станцii. Пiд час перших вилазок сюди дiд уявляв, нiбито залiзничники живуть наче чабани бiля своеi пастви. Утiм, пiзнiше вiн дiзнався, що в тих будках нiхто не жив. Їхнi вiконця були зафарбованi чорним i загратованi, а приклавши вухо до дверей, можна було почути, як дротами бiжить електрика i щось iнодi клацае, наче замок у банкiвському сейфi. Доти дiд нiколи не бачив, щоб хтось заходив у тi хатинки або виходив iз них.

Крiзi витягнув в’язку ключiв iз кишенi i зайшов усередину. Дверi за ним м’яко зачинилися.

Мiй дiд знав, що йому давно пора додому – там на нього чекали гаряча вечеря i чергова вистава, що складалася з докорiв. Вiн зголоднiв, до того ж навчився пропускати повз вуха весь той галас i вдавати розкаяння. Але сьогоднi вiн прийшов сюди востанне й планував постояти на одному iз сигнальних мостикiв, який вважав своiм, щоби попрощатися з лiтом, що вже минало.

Дiд рушив через парк вiдстою вагонiв до «свого» мостика. Пiднявся службовими сходами i, обережно рухаючись, поповз по сталевих фермах, що височiли за п’ятнадцять футiв над залiзничними шляхами. Потiм випростався, тримаючись за стовпчик, на якому висiв сигнальний лiхтар, i мiцно став ногами в парусинових черевиках на сталеву балку, просунувши носки черевикiв пiд арматуру. Вiдпустив лiхтар i розкинув руки над землею, що пливла внизу. Мiж ним i багатоквартирним домом на Шанк-стрит лежали сортувальна станцiя i рельси з потягами, що мали вирушити до Нью-Йорка, Пiтсбургу, Сент-Луiса. Потяги й вагони гуркотiли, скреготали i розбiгалися колiями в присмерку.

Вiн подивився на схiд. Над Нью-Джерсi, як грозова хмара, нависала темрява. За рiчкою простягався Кемден, за ним – узбережжя Джерсi, а далi Атлантичний океан i десь там Париж i решта Францii. Брат його мами, ветеран Аргоннського наступу[12 - Мез-Аргоннська операцiя (26 вересня – 11 листопада 1918 р.) – наступальна операцiя союзних вiйськ пiд час Стоденного наступу Антанти на Захiдному фронтi. Найбiльша та одна з найкривавiших вiйськових операцiй в iсторii США в ходi Першоi свiтовоi вiйни.], розповiв дiдовi, що в тому мiстi е «веселi будинки», де чоловiк може перейти останню межу, де шовкова панчоха зустрiчаеться з бiлою шкiрою стегна. Дiд обiйняв сигнальний лiхтар, притулився черевом до його кожуха й подивився в нiчне небо. Там висiв повний мiсяць кольору персикового м’якушу, що утворився завдяки заломленню променiв свiтла в атмосферi. Майже весь той день – останню п’ятницю лiта – дiд провiв за читанням журналу «Приголомшливi iсторii супернауки», який вiдшукав серед непроданого краму в комiрцi батькового магазину. Останнiм було оповiдання про смiливого землянина, який дiстався атомною ракетою темного боку Мiсяця, знайшов там кисень i воду, бився з кровожерливими селенiтами i закохався у блiдолицу й безстрашну тамтешню принцесу. На Мiсяцi було повно небезпек, i землянин мав термiново рятувати кохану.

Мiй дiд поважав Мiсяць. Вiн думав про благородну дiвчину з «грацiйним тiлом, що плавно вихилялося», i вiдчував, як тепла хвиля всерединi пiдiймае його до неi, наче старозавiтний вихор патрiарха Еноха. Вiн пiдiймався вгору на хвилi власного бажання. Вiн полетить туди, буде з нею i врятуе ii!

Гупнули дверi. Крiзi з’явився з маленького будиночка й вирушив на вечiрню прогулянку – уже без наплiчника. Трохи дерев’яною ходою вiн перетнув рейки i зник мiж вагонами.

Дiд спустився зi свого мостика. Щоби повернутися додому, йому не треба було проходити повз маленький будиночок. Але старий Авраам мав слушнiсть, кажучи зi свого кутка у вiтальнi: хлопця, який викидае кошенят iз вiкна на асфальт, аби подивитися, що з ними станеться, нiчим не проймеш.

Дiд пiдiйшов до будки з зафарбованими чорною фарбою вiконцями i постояв хвилину. Приклав вухо до дверей. Електрика гула, але було чути i якiсь людськi звуки: хтось кашляв, чи смiявся, чи схлипував.

Вiн постукав. Звук зник. У будцi клацнув той самий загадковий механiзм. Із боку сортувальноi станцii почувся гудок паротяга, що готувався вести важкий товарний состав далеко на захiд. Хлопець постукав знову.

– Хто там?

Мiй дiд назвав своi iм’я та прiзвище. Подумав – i додав адресу. З iншого боку дверей хтось зайшовся кашлем. Пiсля цього щось заворушилося, почувся скрип пружин лiжка.

З-поза дверей визирнула половина обличчя дiвчини, що мiцно чеплялася за них, готова зачинити будь-якоi митi. На видимiй частинi ii голови виднiли вiдбiленi пероксидом пасма. Навколо лiвого ока пiд тонкою бровою плямами розтеклася туш. Нiгтi на лiвiй руцi були довгi, пофарбованi в темний колiр ягiд черемхи, а на правiй – погризенi й без лаку. На дiвчинi був картатий чоловiчий халат. Якщо вона й здивувалася, побачивши його, то й бровою не повела. Напевно, вона перед цим плакала, але встигла витерти сльози. Однак мiй дiд знав Крiзi – так, як можна знати чоловiка, який регулярно дае тобi копняка пiд зад. Було неясно, що зробив Крiзi iз цiею дiвчиною, але через те мiй дiд тим бiльше розсердився. По нiй було видно – щось сталося: повiтря, що просочилося з-за напiввiдчинених дверей, пахло жавелевою водою, розмазаною тушшю i жiночою пахвою.

– Ну? Кажи, чого тобi, хлопче з Шанк-стрит?

– Я бачив, як вiн сюди заходив,– сказав мiй дiд.– Той гiвнюк Крiзi.

Такi слова не можна було говорити при дорослих, особливо при жiнках, але в той момент воно видалося йому найбiльш придатним. Дiвчина висунула обличчя з-за дверей повнiстю, нiби Мiсяць з-за фабричноi огорожi, й уважнiше подивилася на мого дiда.

– Вiн гiвнюк, тут ти правий.

Вiн побачив, що половина ii голови дуже коротко обстрижена, нiби на нiй виводили вошей. На правiй сторонi верхньоi губи чорнiли вусики. Праве око пiд густою невищипаною бровою було ненафарбоване. Якщо не брати до уваги щетину на обох щоках, було очевидно, що в цьому обличчi нарiвно поеднуються чоловiк i жiнка. Мiй дiд чув у себе на районi плiтки про гермафродитiв, дiвчат-кiшок, чотириногих жiнок, на яких залазять наче на столи, але не вiрив, що вони iснують. Тепер вiн засумнiвався, хоча пiд халатом вимальовувалися цiлком дiвочi округлостi.

– Цiна пiп-шоу – десять центiв, Шанк-стрит,– сказала вона.– У тебе, напевно, е лише п’ять.

Мiй дiд подивився на своi парусиновi черевики, хоча там не було на що дивитися.

– Пiшли,– сказав вiн i взяв ii за лiкоть.

Через тканину халата вiдчувалася гаряча шкiра. Дiвчина трусонула плечем i скинула його руку.

– Його не буде ще якийсь час. Але треба поспiшити,– сказав мiй дiд.

У неi були вуса – то й що? У його тiтоньок теж були вусики, велике дiло! Його привела сюди сила думки i загадане бажання.

– Ходiмо!

– Ти такий смiшний,– мовила дiвчина, визирнула за дверi, подивилася в обидва боки. Тодi притишила голос: – Мабуть, намагаешся мене врятувати?

Вона мовила це так, нiби мiй дiд бовкнув якусь несусвiтню дурницю. Лишила дверi вiдчиненими i рушила всередину будиночка, сiла на лiжко й загорнулася в жорстку ковдру. По стiнах стрибали тiнi, свiчка, що стояла на перевернутiй консервнiй банцi, блимала. Наплiчник Крiзi валявся на пiдлозi.

– Ти хочеш забрати мене додому, до своiх матусi й татуся? – спитала вона таким огидним голосом, що одразу ж розподобалася моему дiдовi.– Я ж наркоманка, повiя, ще й хвора на туберкульоз.

– Я вiдведу тебе до лiкарнi.

– Ти такий смiшний,– повторила вона вже м’якiше.– Ти ж бачиш, що я можу вiдчиняти дверi зсередини, дорогенький. Я не рабиня.

Мiй дiд вiдчував, що ii рабство полягае не в дверях, але не знав, як це висловити. Дiвчина потягнулася до наплiчника й витягла пачку сигарет «Old Gold», запалила одну i затягнулася iз такою манiрнiстю, що йому здалося, що вона ще молодша, нiж вiн думав.

– Твiй приятель Крiзi вже мене врятував. Вiн мiг лишити мене там, де знайшов,– напiвмертву, пикою в купi вугiлля, просто на тому мiсцi, де мене викинули Ілiнги.

Дiвчина розповiла, що з одинадцяти рокiв мандрувала iз цирком братiв Ентвiстл-Ілiнг iз мiстечка Перу в штатi Індiана. Узагалi-то вона народилася дiвчинкою в Окалi у Флоридi, але в пiдлiтковому вiцi природа дещо змiнила ii, додавши вусики i щетину на щоках.

– Спочатку я була дуже популярна, але останнiм часом у мене все росло тiльки по жiночiй лiнii,– вона стиснула долонями своi груди.– Мое тiло все життя викидае бозна якi фокуси.

Мiй дiд хотiв сказати, що його мозок робить iз ним те саме. Цей орган примушуе його бути дурнуватим iдеалiстом i водночас прагнути до безмежноi жорстокостi. Але подумав, що не варто прирiвнювати власнi тривоги до ii проблем.

– Думаю, нема нiчого дивного в тому, що я пiдсiла на дур,– вела далi дiвчина.– Гермафродит – це круто. У цьому е якась поезiя. А в бородатiй тьолцi – нiякоi поезii.

Вона була в повнiй вiдключцi, продовжувала дiвчина, коли власники цирку розпорядилися викинути ii з потяга, що рухався в напрямку Алтуни.

– Крiзi знайшов на рейках мiй чемодан – цi придурки також його викинули. І привiв у цей комфортабельний готель.

Вона змiнила положення нiг, помiтивши, що мiй дiд заглядае в тiнь мiж ними, i щiльнiше закуталася в ковдру.

– Крiзi мерзотник, це правда. Але вiн приносить менi iжу, сигарети i журнали. І свiчки, щоби читати. Дурi не приносить, це правда, хоча, гадаю, невдовзi менi стане все одно. Вiн не бере з мене за це житло бiльше, нiж я готова заплатити.

Мiй дiд споглядав руiни свого плану. Здаеться, вона мае на увазi, що згодом тут i помре, i збираеться зробити це в кiмнатцi, яка блимала й пливла навколо нього у тьмяному свiтлi свiчки. Кров iз ii легень була всюди: на зiм’ятому шматку якоiсь ганчiрки, на шерстянiй ковдрi, на комiрi ii халата.

– Крiзi по-своему правий. Думаю, мешканцi Шанк-стрит були б цiлком задоволенi, дiзнавшись, що вiн не забрав мою цноту. У технiчному сенсi,– вона демонстративно посовалася на лiжку.– Залiзничники – дуже практичнi чоловiки. Завжди знайдуть якийсь спосiб.

Дiвчина закашлялася у свою ганчiрку, кровi ще додалося. Вона так сильно здригалася вiд нападу, що ковдра спала й оголила ii ноги. Мiй дiд дуже спiвчував дiвчинi, але не мiг встояти, щоби не витрiщатися пiд ii халат. Напад минув. Вона загорнула закривавлену частину ганчiрки в чистiшу, залишивши до наступного разу.

– Можеш роздивитися як слiд, Шанк-стрит. Подарунок вiд фiрми,– мовила дiвчина й задрала подiл халата.

Вона широко розсунула ноги. Блiда смуга живота, темне курчаве хутро, рожевi статевi губи закарбувалися в пам’ятi мого дiда на все життя, вони маячили в його головi, наче прапор, аж до самоi його смертi.

Раптом вiн вiдчув неспокiй усюди: кров прилинула до щок, грудей, паху. Вiн помiтив, що це iй подобаеться. Дiвчина заплющила очi й трохи пiдняла стегна.

– Давай, солоденький. Якщо хочеш – можеш торкнутися.

Дiд зрозумiв, що його язик i губи не в змозi дати притомну вiдповiдь. Вiн наблизився i поклав руку на острiвець волосся мiж ii ногами й тримав так, промацуючи поверхню негнучкими пальцями, нiби мiряв температуру чи пульс. Нiч, лiто, плин часу й iсторii зупинилися.

Раптом дiвчина розплющила очi, нахилилася вперед i вiдштовхнула його, прикриваючи рота однiею рукою, а iншою шукаючи ганчiрку. Мiй дiд витягнув бiлу випрасувану хустинку iз задньоi кишенi вельветових шортiв, яку мати щоранку давала йому перед тим, як вiдпустити сина тинятися свiтом, i простягнув iй. Дiвчина зiм’яла хустинку, навiть не помiтивши, як вона там опинилася. Дiд дивився, як ii тiло розриваеться зсередини, досить довго. Вiн боявся, що вона зараз помре, просто перед ним. Нарештi вона спромоглася глибоко зiтхнути – i впала на лiжко.

Лоб у неi спiтнiв i блищав у тьмяному свiтлi недогарка. Вона обережно дихала й напiврозплющеними очима дивилася на дiда. Ще через деякий час вона знову помiтила його присутнiсть.

– Іди додому,– мовила дiвчина.

Вiн узяв свою хустинку, що днями лежала без дiла в кишенi, з ii долонi. Тодi розправив, як мапу, i поклав дiвчинi на лоба. Запахнув халат на ii грудях, пiдтягнув жахливу ковдру аж до пiдборiддя з дитячою ямкою. Зробив крок до дверей i обернувся. Його пальцi все ще горiли вiд дотику до ii гарячого тiла.

– Приходь iще, Шанк-стрит,– мовила вона.– Можливо, я все ж таки дозволю тобi мене врятувати.

Додому вiн потрапив глупою нiччю. У кухнi на нього чекав патрульний полiцейський. Мiй дiд нi в чому не зiзнався i нiчого не видав. Прадiд, якого пiд’юджував коп, влiпив дiдовi важезного ляпаса й спитав, як йому таке. Дiдовi було нормально. Йому здалося, що вiн заслужив цей бiль, тому що провалив операцiю з порятунку дiвчини. Також вiн подумав, чи не варто розказати про неi коповi, але дiвчина сама зiзналася, що е наркоманкою i повiею, i вiн вирiшив померти, але не здати ii. Хай би що вiн казав, це в будь-якому разi перетвориться на зраду. Кiнець кiнцем вiн учинив вiдповiдно власнiй натурi – промовчав.

Коп пiшов. Дiдовi довелося витерпiти виховну бесiду – йому погрожували i звинувачували. Вiн усе витримав стоiчно, лишився в той день без вечерi, але зберiг таемницю дiвчини з рiзними обличчями протягом майже шiстдесяти рокiв. Наступного дня батько змусив його працювати в магазинi до та пiсля школи, а також увесь день у недiлю. Знову навiдатися до Грiнвiч-Ярду вiн не мiг увесь тиждень – аж до суботи. Пiсля синагоги дiд нарештi вшився. Сутенiло, ще з п’ятницi йшов дощ. У калюжах мiж шпалами вiдбивалося небо, вони скидалися на плями ртутi. Вiн стукав у дверi будиночка, аж поки не заболiла рука.




III


Я почав розбиратися у власнiй долi успадкованих сiмейних таемниць ще в пiзнiх шiстдесятих у Флашингу, районi нью-йоркського Квiнса. На той час моi дiдусь i бабуся ще жили в Бронксi, i якщо батькам треба було позбутися мене на якiсь двi години, вони завжди вiдправляли мене туди. Бiзнес мого дiда тодi був на пiку, як i урядовi космiчнi розробки. Пiзнiше ми з ним багато спiлкувалися, але найчiткiший спогад того часу – його постiйно не було поруч.

Дiд i бабця разом зi своiм марсiанським зоопарком данських меблiв жили в хмарочосi «Скайв’ю» у семи кiмнатах, що дивилися вiкнами на Гудзонську затоку. Квартира розташовувалася на тринадцятому поверсi, позначеному як чотирнадцятий. Мiй дiд пояснив, що так сталося тому, що у свiтi безлiч йолопiв, що вiрять у поганi прикмети. Хоча справжня бiда, казав вiн, це коли ти сам дурень. Бабуся теж iз цього глузувала. Вона не боялася числа тринадцять, оскiлки знала, що нещастя таким убогим хитруванням не вiдвести.

Удвох iз бабусею ми ходили в кiно, наприклад, на фiльми в льодяникових кольорах, що крутилися безупинно: «Доктор Дулiттл», «Гномомобiль», «Пiф-паф ой-ой-ой». Бабуся любила зранку закупатися продуктами для вечерi, i зрештою ми бiльшiсть часу проводили в продуктових крамницях, де вона навчала мене вибирати помiдори, якi ще пахли лiтнiм сонцем. А тодi на кухнi викладала менi основи кулiнарii й довiряла рiзати гострими ножами. Можливо, я успадкував це вiд неi – умiння зосереджено забуватися в одноманiтних кухонних справах, переходячи вiд одного процесу до iншого. Вiд читання вголос вона швидко стомлювалася, але знала напам’ять купу французьких вiршiв, й iнодi читала iх менi своею примарною рiдною мовою. У мене склалося враження, що чи не вся французька поезiя – це про похмурi дощi та скрипки. Бабуся навчила мене також назвам кольорiв, цифр i тварин: оurs, сhat, сochon[13 - Ведмiдь, кiт, свиня (фр.).].

У деякi днi я, хоч i перебував iз бабусею, переважно розважався сам. Вона зашторювала вiкна, лягала на диванi чи лiжку, замотавши лоб вологим рушником. У цi днi я дiзнався iнших слiв: cafard, algie, crise de foie[14 - Сум, головний бiль, печiнкова недостатнiсть (фр.).]. Моi першi спогади про бабусю – це 1966 рiк, iй було лише сорок три роки, але вiйна зiпсувала iй носовi пазухи, живiт, суглоби (хоча вона жодного разу не згадувала про те, що вiйна зробила з ii розумом). Коли вона обiцяла в один iз поганих днiв посидiти зi мною, то трималася рiвно стiльки, щоби переконати моiх батькiв, що в неi все вийде. Коли ж воно – не знати що – находило на неi, тодi нам доводилося виходити з кiно на серединi фiльму, припиняти читання вiршiв пiсля перших рядкiв, виходити з супермаркета, кинувши вiзочок, набитий продуктами. Чесно кажучи, я не надто переймався такою раптовою змiною планiв. Бабуся вкладалася в лiжко – i тiльки тодi менi дозволяли дивитися телевiзор. Вона лежала нерухомо, а я мав один обов’язок – час вiд часу змочувати рушник у холоднiй водi й накривати ним ii лице, як труну героя бойовим прапором.

Окрiм кулiнарii, моя бабуся дуже любила грати в карти. Зi мною вона грала в iгри, що здаються американцям придатними для дiтей: «п’яницю», «пари», «ловись, рибка». «Джин раммi» вона вважала грою тупою i нескiнченною. В ii дитинствi, казала бабуся, грали в бiльш розумнi iгри, що вимагали вмiння блефувати. Коли я навчився додавати i вiднiмати в умi – приблизно тодi ж почав i читати – бабуся показала менi, як грати в «пiкет». Дуже скоро я почав вигравати по очках, хоча дiд пiзнiше сказав менi, що бабуся пiддавалася.

У «пiкет» грають колодою з тридцяти двох карт. До початку гри бабуся видаляла всi карти вiд двiйок до шiсток. Робила вона це доволi неуважно. Отже, коли хтось повертався додому пiсля важкого дня в офiсi, сподiваючись тихо-мирно розкласти пасьянс, то знаходив у шухлядi комоду шiсть варварськи перемiшаних колод i величезний розсип молодших карт. Це був единий привiд, коли мiй дiд вiдверто сердився на бабусю, хоча в усьому iншому ставився до неi турботливо й всiляко опiкав.

– Я просто казився,– якось згадував вiн.– Я казав: «Хоч би одна цiла колода! Я що, багато прошу? Тут же геть усе перемiшане! – Вiн складав губи трубкою, звужував очi й манiрно пiднiмав плечi.– Boh (я пам’ятаю цей «справжнiй» галлiцизм моеi бабусi)! – Щоб ти знав: насправдi вона не змiшувала колоди, вона iх покращувала!

І дiд передражнив ii французькою з тим самим акцентом техасця, що потрапив до Парижу: «Оу, а як ше iнакше зiставити ма-аленьку партi?»

Якось пiсля обiду бабуся попросила мене принести колоду, щоби зiграти кiлька «маленьких партi», i я побачив, що з минулого разу в шухлядi прибралися й поклали туди кiлька нових покерних колод, ще й запакованих. Я тодi подумав, що розорити хоча б одну таку новеньку колоду буде справжнiм знущанням над дiдом.

Я почав заглядати в iншi шухляди, шукаючи серед настiльних iгор старих бабусиних карт. У коробцi вiд мигдалевих цукерок «Barton’s» я знайшов колоду в непоказнiй упаковцi – свiтло-блакитна коробочка з якимись написами – напевно, французькою,– старовинним шрифтом, як у заголовку «The New York Times». Колода була тонша за американську, наче там мiстилося менше карт. Я вирiшив, що нарештi знайшов тi самi справжнi французькi карти для «пiкету», якi просила бабуся, i вiднiс iх у кухню, де ми зазвичай грали.

Я думав, що бабусi сподобаеться моя знахiдка, що вона аж засвiтиться вiд щастя. Але вона чомусь стривожилася. Бабуся курила тiльки пiд час наших iгор, i саме в цей момент намагалася прикурити сигарилу «Wintermans», але ii рука завмерла на пiв дорозi до рота. Моя мама завжди гiрко жалiлася, коли я повертався додому, що моi волосся та одяг просмердiли бабусиним куривом, але менi той запах здавався прекрасним.

Бабуся прибрала незапалену сигарилу з вуст i поклала в маленький портсигар. Простягнула до мене обидвi руки долонями догори, i я покiрно вiддав свiтло-блакитну коробочку. Вона вiдкрила кришечку, витягла карти й поклала коробочку на стiл бiля попiльнички. Далi розгорнула колоду вiялом, аби роздивитися зображення. Я бачив тiльки сорочки карт – бiлi пiвмiсяцi на темно-синьому тлi.

Бабуся спитала, де я знайшов цi карти. Я сказав, вона кивнула й пригадала, що колись дiйсно сховала iх у тiй шухлядi. А потiм пояснила, що поклала iх подалi, тому що це – магiчнi карти, а мiй дiдусь не вiрить у магiю. Менi не треба розповiдати йому про те, що я iх знайшов, бо вiн неодмiнно викине колоду. Я пообiцяв мовчати i спитав, чи сама вона вiрить в магiю. Бабуся вiдповiла, що не вiрить, але магiя, виявляеться, працюе навiть якщо в неi не вiриш. Їi побоювання, що мое вiдкриття може набути розголосу, нiбито минулося.

Бабуся знову взяла свiтло-блакитну коробочку й сказала, що напис на нiй – це нiмецька, а не французька, а цi слова означають «Гадальнi карти для вiдьом».

Я спитав, чи моя бабуся – вiдьма. При цьому в мене виникло дивне вiдчуття, що це питання давно крутилося в моiй головi.

Вона глянула на мене й потяглася за сигарилою, яку до того вiдклала. Запалила, загасила сiрник. Кiлька разiв перетасувала карти довгими блiдими пальцями i поклала колоду на стiл мiж нами.

Викладаючи своi першi спогади про бабусю, досi я уникав прямого цитування. Смертний грiх мемуариста – стверджувати, що вiн достеменно пам’ятае, як хтось щось казав, ще i в таку давнину. Однак я певен, що бабуся вимовила саме цi два слова, коли я спитав, чи означае наявнiсть у неi секретних магiчних вiдьомських карт, що вона сама вiдьма. Вiдповiдь була наступною:

– Бiльше – нi.

Тодi я спитав, що це означае – те, що вона просто забула, як ворожити, чи бiльше не вмiе? Серединка на половинку, вiдповiла бабуся. Але вона з радiстю покаже менi, як iз допомогою магiчноi колоди можна розповiсти iсторiю. Усе, що потрiбно зробити (вона пояснювала й водночас показувала),– це зняти карти раз, потiм ще раз i вiдкрити три карти зверху колоди.

Я нiколи не мiг згадати, як насправдi називалася колода моеi бабусi. Щось на кшталт «Провiщувальнi карти для вiдьом» або «Вiдьминi карти для пророкування», або якось схоже. Напевно, деякi моi тодiшнi спогади наклалися на iншi спогади про те, як моя бабуся виступала на телебаченнi як вiдьма, i, можливо, та колода називалася «Карти циганськоi вiщунки» або «Карти чарiвницi, що прорiкае майбутне». Точно пам’ятаю лише те, що тi карти були нiмецьким аналогом стандартноi колоди мадам Ленорман.

У серединi 1980-х я переiхав до Пiвденноi Калiфорнii i там уперше побачив карти для гри в мексиканське лото з класичними «Солдатом», «Деревом» та «Мiсяцем». Вона була дуже схожа на магiчнi карти моеi бабусi. У колодi бабусi була також карта «Корабель», на якiй було зображено старовинне судно, що неслося на всiх вiтрилах пiд небом, засiяним зорями. На картi «Дiм» був намальований бiлий будиночок пiд червоною дахiвкою i з красивим зеленим садом поруч. «Вершник» – у червоному фраку на поважному бiлому конi в жовто-зеленому лiсi. «Дитина» – у коротенькiй нiчнiй сорочцi з переляканим поглядом i лялькою в руцi. На бiльшостi карт мадам Ленорман у верхнiй частинi малювали прямокутник, а в ньому – над «Косою», «Птахами» чи «Букетом» – кiлькiсть очок або фiгуру, позначену так, як нiмцi позначають мастi: серця, листя, жолудi та бубонцi[15 - Насправдi цi карти з’явились не завдяки мадемуазель Марi-Анн Ленорман, найвеличнiшiй i, напевно, найоманливiшiй ворожцi на картах XIX столiття, вони походять вiд гри «Das Spiel der Hoffnung», у якiй використовували гральнi костi та 36 карток iз зображеннями, викладаючи iх по шiсть у ряд. Такий собi гiбрид карт Таро i гри «Змii та сходи».– Прим. авт.].

Я, звiсно, не пам’ятаю, яку iсторiю розповiла бабуся за допомогою своiх магiчних карт чи якi три карти вийняла першими. Але пiсля того випадку гра «розкажи казку за картами» стала нашою постiйною розвагою. Неможливо було передбачити, коли бабуся захоче в це пограти, але траплялося це лише тодi, коли ми лишалися вдвох. Нагода зазвичай припадала на погану погоду: надворi було сiро, зимно та мокро. Мабуть, погода створювала вiдповiдний настрiй. Якщо ви колись проводили час iз малими дiтьми, то знаете, що неймовiрна нудьга спричиняе сплеск винахiдливостi. Моя бабуся аж сiрiла i втрачала концентрацiю в жовтневi полуднi, коли ми сидiли в кухнi i я терзав ii нескiнченними теревенями. Тодi вона витягувала карти зi сховку – коробки з-пiд мигдалевих цукерок «Barton’s» – i питала: «Хочеш, розкажу тобi iсторiю?»

Тут я стикався з дилемою. Я дуже любив, як бабуся розказувала, але персонажi, що виринали з ii колоди, лякали мене, я почувався некомфортно, iз ними завжди траплялося щось погане. Із трьох карток, якi я перевертав вгору зображеннями, вона зi своеi задумки висновувала таемничу iсторiю. «Лiлiя», «Перстень» i «Пташка» не обов’язково утворювали розповiдь про лiлii, перснi та пташок, а якщо й утворювали, то неодмiнно виявляли якусь жахливу властивiсть – здатнiсть убивати або приховане прагнення творити зло.

В iсторiях моеi бабусi всi неслухнянi дiти були нещадно покаранi, успiх, здобутий важкими зусиллями, у мить слабкостi героя вилiтав у трубу, батьки кидали в лiсi малих дiтей, а сильнi пригнiчували слабких. Клоун, що любив лякати дiтей, одного ранку прокидався й бачив, що його шкiра стала бiлою, як крейда, а рот назавжди застиг у глузливiй посмiшцi. Овдовiлий рабин розпускав свiй талес[16 - Талес (у юдаiзмi) – по-особливому виткане покривало з китицями, яке надягають пiд час молитви.] на нитки, а тодi шив iз них та одягу покiйноi дружини «нову матусю» для своеi дитини – м’якого голема, тихого, як миша. Пiсля цих iсторiй менi снилися кошмари, але коли вона iх розповiдала, я вiдчував, що це та сама бабуся, яку я безмежно любив: грайлива, свавiльна, iнфантильна й трохи дивакувата. Пiзнiше, коли я розповiдав про неi близьким друзям або психотерапевту, я завжди додавав, що пiд час наших iгор у нiй прокидалася непересiчна актриса. Їi iсторii перетворювалися на справжнi вистави, i вона розiгрувала iх старанно i навiть iз блиском. Вона iмiтувала голоси тварин, дiтей, дорослих чоловiкiв. Якщо чоловiчий персонаж удавав iз себе жiнку, вона говорила смiшним спiвучим фальцетом, неначе травестi-дiва. Лисицi в неi виходили закрадливими, корови – недоумкуватими, а собаки – улесливими.

Якщо я вагався, чи хочу слухати ii iсторii, бабуся негайно вiдкликала пропозицiю i тижнями не поверталася до неi. Тому зазвичай я просто кивав, не встигаючи вирiшити дилему: слухати тi чудовi iсторii або потерпати вiд нiчних жахiв.

Минуло майже п’ятдесят рокiв, а я все ще пам’ятаю деякi з ii iсторiй. Шматочки з них свiдомо й несвiдомо проникли до моiх книжок. Найкраще запам’ятовувалися тi сюжети, якi згодом я зустрiчав у кiно або збiрках казок[17 - Пiзнiше я зрозумiв, що один конкретний фрагмент жахливоi iсторii був узятий iз фiльму Тода Бровнiнга «Невiдомий».– Прим. авт.]. Деякi затрималися в моiй головi через те, що переплелися iз якоюсь подiею або враженням з мого власного життя.

Так трапилося з iсторiею про царя Соломона та джина. Бабуся казала, що вона «iз еврейськоi Бiблii», але це – повна нiсенiтниця. Потiм я все ж таки вiдшукав еврейськi казки, у яких Соломон i джин змагалися в кмiтливостi, але вони були геть iншими. Бабуся розповiла, як одного дня джин захопив у полон Соломона, наймудрiшого iз царiв земних. Погрожуючи Соломоновi смертю, джин вимагав, щоби цар виконав три його бажання. Соломон погодився, але висунув зустрiчну умову: виконання бажань не повинно зашкодити жоднiй живiй людинi. Джин забажав, щоби припинилися вiйни – але Соломон нагадав йому, що як не буде вiйни, дiти воякiв i зброярiв помруть iз голоду. Далi Соломон пiдказав джину, до яких жахливих наслiдкiв призведуть ще два його нiбито благих бажання, i джин зрештою був змушений вiдпустити царя. Утiм, iсторii бабусi зазвичай не мали щасливого кiнця – тому й Соломоновi вiдтодi було заборонено висловлювати будь-якi бажання[18 - Уже навчаючись в унiверситетi, я був здивований, коли хтось сказав менi, що ця iсторiя е серед оповiдань в хрестоматii Джона Кольера. Донедавна я дiйсно вiрив у це, а тодi знайшов примiрник, надрукований 1972 року, перечитав його вiд дошки до дошки i вiд кiнця до початку й зрозумiв, що такоi iсторii в Кольера нема й слiду. Можливо, бабуся поцупила цей сюжет в iншому виданнi або в iншого автора, а може, усе це менi просто привидiлося, тому що я тодi читав «На днi пляшки» цього ж автора, i там насправдi дiяв пiдступний джин у якомусь одвiчному сюжетi.– Прим. авт.].

Я пам’ятаю цю iсторiю, тому що пiсля того, як бабуся розказала ii менi, вона попросила принести iй газету чи окуляри зi спальнi. А може, я просто нишпорив в ii речах. Увiйшовши в кiмнату, я побачив, як промiнь вечiрнього сонця пронизуе кiмнату й просвiчуе пляшечку «Шанель № 5», що завжди стояла на бабусиному туалетному столику. У пляшечцi крутився джин. Рiдина була такого ж кольору, як пахла моя бабуся,– кольору тепла ii долонь i посиденьок у неi на руках, кольору ii хриплуватого голосу, що вiддавався в ii груднiй клiтцi, коли вона притискала мене до себе. Я витрiщався на мерехтливий вогник полум’я, узятого в скляний полон. Інодi ii парфуми менi подобалися, менi ставало радiсно й затишно вiд них, але iнодi я сидiв у неi на колiнах, i вiд концентрованого аромату менi болiла й паморочилася голова. Інодi ii руки перетворювалися на залiзнi кайдани, а смiх здавався гiрким, iржавим i ненаситним, як у вовкiв у мультиках.


* * *

П’ять моiх найраннiших спогадiв про бабусю:

1. Татуювання на лiвому передплiччi. П’ять цифр, якi позначали щось таке, про що я, за неписаним законом, не мав права питати. Весела сiмка з рискою на нiжцi – як пишуть цю цифру европейцi.

2. Пiсня про коника французькою мовою. Бабуся качае мене на колiнах, тримае моi долонi у своiх i плескае ними. Швидше й швидше, вiд повiльноi ходи до рисi й галопу. Майже щоразу по закiнченнi пiснi вона обiймае та цiлуе мене. Але iнодi на останньому словi вона розсувае колiна – i я провалююся на килим. Поки бабуся спiвае пiсню, я намагаюся вгадати, що вона зробить наостанок.

3. Малинова блискуча пляма. Це «Ягуар» – iграшкова машинка кольору ii помади – копiя моделi iз двигуном у 3,4 лiтра. Вона купила ii менi, аби втiшити пiсля вiзиту до офтальмолога: той розширив менi зiницi, закапавши атропiн. Я запанiкував, вирiшивши, що ослiп назавжди, але бабуся трималася добре. Однак, коли я заспокоiвся, вона чомусь стривожилася. Звелiла, щоби я не грався машинкою на вулицi, бо загублю ii. І в метро також – бо хлопчики, що iдуть у нашому вагонi, можуть позаздрити i вкрасти ii. У мене все розпливалося перед очима, зате бабуся все бачила чiтко. Будь-яка тiнь, що заходила у вагон, могла виявитися пiдступним злодюжкою, налаштованим захопити мою iграшку. Тому я сховав «Ягуар» у кишеню. Моя долоня й досi вiдчувае його холодок, елегантнi вигини корпусу. Слова «ягуар» i «атропiн» вiдтодi разом закарбовуються в моiй пам’ятi.

4. Шви на ii панчохах. Вертикальнi, наче за прямовисом, лiнii з-пiд подолу ii спiдницi до п’ят i стоп, узутих у «лодочки» вiд фiрми Мiллера[19 - Фiрма «І. Мiллер», створена Ізраелем Мiллером (1892–1929), виробляла елiтне дамське взуття, що i в нашi днi залишаеться культовим, хоча фiрма припинила iснування ще в серединi 1980-х рокiв. Оформлення рекламноi кампанii цiеi фiрми 1950 р. було першим творчим здобутком Ендi Воргола.], поки бабуся кладе кiстки в каструлю на плитi. Золотi браслети вона зняла й поклала бiля дошки для замiшування тiста на столiшницю з вiзерунком iз зiрочок та бумерангiв. Ручка пiд циферблатом ii кухонного таймера виглядае, наче стилiзована ракета.

5. Сяючий продiл в ii волоссi. Я бачу його, коли вона нахиляеться, щоби застебнути моi штанцi. Жiноча вбиральня в унiвермазi чи магазинi прикрас, уся у квiтах i позолотi. Вона звертаеться до мене двома мовами – англiйською i французькою, називаючи то «маленьким принцом», то «маленьким джентльменом» чи «маленьким професором». У неi на пальто хутряний комiр, що пахне «Шанеллю № 5». Я нiколи не бачив нiчого бiлiшого за ii шкiру. Моя мама сказала би менi сходити попiсяти в чоловiчу вбиральню i застебнути ширiнку самостiйно, але я не вiдчуваю приниження власноi гiдностi. Я розумiю, що поряд iз бабусею дiють iншi правила. На думку спадае фраза, що раптово все пояснюе: «Вона намагаеться не спускати з мене очей».




IV


Восьмого грудня 1941 року мiй дiд, безробiтний, неприкаяний, до того ж, вiдомий як «катала» у всiх бiльярдних у радiусi ста миль вiд рогу Четвертоi i Рiтнер-стрит завербувався в iнженернi вiйська США. Свiй особистий кий вiд фiрми «Brunswick», зроблений на спецзамовлення, дiд залишив дядьковi Рею – чим iз часом позбавив свiт iще одного цадика[20 - Цадик – духовний провiдник групи релiгiйних евреiв-хасидiв, взiрець побожностi та праведноi поведiнки.] – i вирушив вiйськовим ешелоном в округ Рапiдс (Луiзiана). Пiсля шести тижнiв початковоi вiйськовоi пiдготовки його вiдправили у вiйськовий табiр бiля Пеорii (Іллiнойс), де вiн навчався будувати летовища, мости i дороги.

Інстинкт бiльярдного гравця вимагав вiд нього прикидатися дурником i не хвалитися своiми знаннями та навичками, але серед жовторотих новачкiв, селюкiв i вайлуватих мужланiв вiн видiлявся мiцною поставою, до того ж мав iнженерну освiту. Дiд був сильним i витривалим, словами не розкидався, i це сприймалося як ознака мужностi, холоднокровностi та незворушностi. Згодом випливло, що дiд мае диплом Дрексельського унiверситету, вiльно говорить нiмецькою, дае будь-кому фору в бiльярдi[21 - За навчання в унiверситетi дiд сплачував тим, що вигравав на бiльярдi вiд Нью-Йорка до Балтiмора й аж до Пiттсбурга. «У мене не було вибору,– пояснював вiн.– Батьки всi своi заощадження витратили на мого брата».– Прим. авт.] й знаеться на моторах, акумуляторних батареях i радiоприймачах. Одного дня, коли дiд та iншi стажери з метою навчання паплюжили луку бiля берега Спун-рiвер, якийсь iдiот проiхав вантажiвкою по проводах, що з’еднували польовий телефон iз комутатором у штабi частини. Мiй дiд швидко зметикував, як вiдновити зв’язок iз допомогою колючого дроту з огорожi. А коли почався дощ i деякi змоклi стовпчики цiеi iмпровiзованоi комунiкацii позамикали телефоннi лiнii на землю, дiд розрiзав запасну автомобiльну камеру на смужки i вiдправив кiлькох стажерiв iзолювати ними дрiт вiд деревини на вiдстанi понад двi милi.

Наступного дня дiда викликали, аби вiн доповiв про цей випадок старшому офiцеру групи. Майор був сухоребрим випускником Принстона, чия шкiра задубiла й вкрилася плямами за роки осушення болiт i наведення мостiв у всiляких малярiйних мiсцевостях. Щоки майора лущилися, вилицi та нiс вкривала сiтка дрiбнiх судин. Натоптавши люльку, вiн трохи помовчав, час вiд часу кидаючи оком на мого дiда, який переминався з ноги на ногу й гадав, що ж вiн такого накоiв. Нарештi майор розкурив люльку i повiдомив, що мае намiр рекомендувати дiда для переведення в офiцерське училище у Форт-Белвуар у штатi Вiрджинiя.

Атмосфера солдатського життя була насичена мiазмами презирства до офiцерства, i дiд вiд самого початку дихав цими токсичними випарами, не потребуючи фiльтра або респiратора. Особистоi неприязнi до майора вiн не мав – просто зневажав усiх офiцерiв як клас. Тому, пiсля хвилинного вагання, дiд вiдповiв:

– Сер, я готовий махати кувалдою, поки ми не збудуемо трасу аж до Берлiну. Але, iз усiею повагою, краще я опинюся куркою, що танцюе в скляному ящику на «Сталевому пiрсi»[22 - «Сталевий пiрс» (англ. «Steel Piers») – парк розваг, побудований на пристанi в курортному мiстi Атлантiк-Сiтi (штат Нью-Джерсi). Атракцiон iз куркою-танцiвницею не втрачав популярностi в США до 1960-х рокiв. Навчена курка сидiла в скляному ящику, i якщо вiдвiдувач кидав у прорiз монетку, отримувала порцiю корму. За це вона виконувала короткий танок. Варiант цього атракцiону, коли курка грае з вiдвiдувачем у хрестики-нолики, досi можна побачити в деяких казино.], нiж стану кадровим офiцером. Без образ, сер.

– Я не ображаюся. Розумiю вас, i хай це лишиться мiж нами, але рiзниця мiж офiцером i куркою у скляному ящику не надто велика.

– Сер…

– До речi, чи вiдомо вам, що за звання молодшого лейтенанта ви отримаете додаткових п’ятдесят доларiв до мiсячноi платнi?

У тi часи мiй прадiд учергове прогорiв – вилетiла в трубу його перекусна в парку «Шiбе» поруч iз бейсбольним стадiоном. Зараз вiн працював на складi винного магазину i в корсетi вiд кили тягався зi сталевими барилами пива «Інглiнг». Моя прабабуся роками брала надомну роботу вiд шляпника: пришивала стрiчки i облямiвки, а тепер знайшла мiсце пакувальницi в кондитерськiй, якою володiли двое зведених братiв – тi зганяли взаемну ненависть, демонстративно зневажаючи всiх, хто стояв за прилавком. Мiй дiд знав, що його батьки запряжуться в будь-яку роботу й терпiтимуть будь-якi знущання, аби тiльки сплачувати за освiту Рея, на якого вони покладали купу надiй.

– Нi, сер, я не знав про це,– вiдповiв мiй дiд.

Через два тижнi – за день до того, як солдатiв iз його частини завантажили в потяг, що прямував до Довсон-Крiк у Британськiй Колумбii, щоби будувати Аляскiнську магiстраль,– дiда доправили в офiцерську школу у Форт-Белвуар. Це була невесела мандрiвка.

Удалинi вiд холодноi пiвночi чи перших боiв тiеi вiйни, за три години iзди вiд Шанк-стрит, вiн нудьгував як нiколи. Жодного разу дiд не вiдчував себе настiльки пригнiченим. Роки, проведенi в бiльярдних та унiверситетських авдиторiях, навчили його дiлити чоловiкiв на слабакiв, iдiотiв i шарлатанiв, i життя у Форт-Белвуар лише пiдтверджувало цю класифiкацiю. З усiх бокiв його оточували лiнь, некомпетентнiсть, порожнi розмови й вихваляння. В iнших курсантах такi умови формували вiдвертий цинiзм, але мiй дiд постiйно вiдчував глуху досаду й лють.

Форт-Белвуар розташовувався неподалiк вiд Вашингтона, тому дiдова зневага дуже швидко поширилася за огорожу вiйськовоi бази – на представникiв влади. Перл-Гарбор на той час уже нагнав на всiх страху перед ворожим вторгненням, але уряд й досi поводився безтурботно, покладаючись на те, що вiд супротивника його вiддiляють океани. Нечисленнi протиповiтрянi батареi постiйно демаскували свое мiсцезнаходження. Небо патрулювали допотопнi бiплани «Curtiss», кiлька катерiв береговоi охорони – рiчки й мости.

Одного разу дiд, отримавши день вiдпустки, блукав вулицями i плекав свiй патрiотичний гнiв, обмiрковуючи план захоплення Вашингтона. Заради достовiрностi вiн уявляв себе райхсмаршалом i розвивав свою стратегiю на прадiдiвськiй пресбурзькiй нiмецькiй – гортаннi приголоснi додавали особливого смаку його мовним конструкцiям. Ось вiн вiддае наказ, аби штурмовi пiдроздiли проходили спецiальнi тренування для тривалого перебування на пiдводних човнах. Далi вiн висаджуе триста озброених до зубiв людей у гирлi рiчки Патаксент – на тому самому мiсцi, iз якого британцi почали вторгнення на континент 1814 року. Хлопцi з пiдводних човнiв пiдривають мости й електростанцii на рiчцi Потомак, знешкоджують радiовежi, рiжуть телеграфнi та телефоннi дроти. Гранатами i колючим дротом вони перетворють прямокутну сiтку вулиць на непролазний лабiринт. Тридцяти «спецiв» вистачить, щоби захопити Капiтолiй, дюжини – Бiлий дiм. Увечерi другого дня пiсля початку операцii вiн би вже стов у сяючих чоботах i вермахтiвськiй фуражцi перед Франклiном Делано Рузвельтом, простягаючи йому ручку для пiдписання остаточноi капiтуляцii.

Того вечора дiд повернувся у Форт-Белвуар захоплений i водночас наляканий чiткiстю й елегантнiстю власного плану. Перед сном вiн надрукував на машинцi тристорiнкову доповiдну старшому офiцеровi. Доповiдна чи то не дiйшла, куди треба, чи то ii не прочитали, чи то не звернули на неi уваги. Пiсля вiдбою, у темрявi кiмнати, яку вiн дiлив iз цивiльним iнженером Орландо Баком, випускником Массачусетського технологiчного, вiн знову виклав своi мiркування.

Суто випадково цей Бак виявився одним iз тих курсантiв, якi не пiдпадали пiд жодну з категорiй дiдовоi класифiкацii. Вiн був iнтелектуалом зi штату Мен, його батько й дiд присвятили життя зведенню легендарних мостiв в Аргентинi та на Фiлiппiнах. Досвiд хулiганських витiвок в престижних навчальних закладах i родинна iсторiя виробили у Бака особливу цiкавiсть до пiдривноi справи, тому вiн одразу зосередився на цьому аспектi плану мого дiда.

– Однiеi акцii вистачить,– вирiшив Орландо.– Достатньо пiдiрвати хоча б мост Френсiса Скотта Кея. Це точно приверне iхню увагу, i вони трохи отямляться.

Минуло кiлька тижнiв, мiй дiд не отримав жодноi вiдповiдi на свою доповiдну. У вiльнi днi вони з Баком тинялися бiля обраного ними мосту, начебто просто так розглядаючи елегантну шеренгу ферм i прогонiв. Бак фотографував дiда, поки той безперешкодно робив замальовки бикiв i берегових опор. Попри всi iхнi зусилля, нiхто навiть не спитав, що тут роблять цi двое хлопцiв i чому iх так цiкавить цей мiст, зведений вiйськовими будiвельниками в двадцятих роках за проектом одного з колег батька Орландо.

На заняттях iз пiдривноi справи вони набиралися досвiду й необхiдних знань, а вечорами вивчали iнженернi креслення конструкцiй мосту в бiблiотецi вiйськовоi бази.

– Я iм покажу,– якось промовив Бак, лежачи в темрявi й слухаючи радiо. Випуск новин був присвячений захопленню форту Тобрук вояками генерала Роммеля.– Я провчу цих козлiв так, що надовго запам’ятають…

Мiй дiд якось пропустив той момент, коли його сусiд по кiмнатi почав говорити про iхнiй план не в умовному способi, а у визначеному майбутньому. Вiн жодноi хвилини не вiрив, що Бак дiйсно намагаеться дати комусь урок або домогтися справедливостi. Вiн не був перфекцiонiстом, шукачем правди або нитиком – просто приколювався, гадаючи, що це саме те, що хотiв би почути мiй дiд.

– Не дуже загравайся,– казав йому дiд.

– Хто, я?

Десять бомб власного виробництва дiд iз Баком заховали в кузовi iржавоi вантажiвки, що стояла посеред автопарку, накрита брезентом. Конструкцiя вийшла дуже простою та ефективною: дерев’янi патроннi коробки, напханi пiроксилiном, який дiд iз Баком потроху виносили з навчань iз пiдривноi справи. Так само вони отримали детонатори i детонувальний шнур – якраз стiльки, щоби мiй дiд зумiв утiлити свiй план. До кiнцiв кожного вiдтинку шнура дiд почепив папiрець iз фразою, яку сам надрукував нiмецькою: «Тiльки для демонстрацii!»

– Не люблю, коли люди надто захоплюються,– сказав вiн Баку.

– О, та я теж,– безсоромно вiдповiв Бак.

У нiч, обрану для здiйснення операцii, вони затягнули пояси, обвiшанi iнструментами, розподiлили своi запаси вибухiвки у чотири наплiчники i вирушили в самоволку. Залишити частину iм вдалося iз такою легкiстю, яка лише пiдтвердила дiдову зневагу до порядкiв у Форт-Белвуар. Вони проминули бур’яни i всiляке смiття, грунтовий шлях i заглибилися в лiс, що колись був частиною плантацii Белвуар. Сиплючи чортами i проклинаючи темряву, вони рухалися лiсом, аж поки не вийшли до залiзничноi лiнii «Рiчмонд—Фредерiксбург—Потомак». Там вони дочекалися товарняка до Александрii i застрибнули на порожню платформу.

Бак i мiй дiд встигли зiстрибнути перед самим залiзничним вузлом i опинилися в якомусь районi, забудованому присадкуватими цегляними будиночками. Зi станцii Потомак пахло соляркою i озоном вiд пантографiв електровозiв, що рясно iскрили. Цi запахи i вбогi будиночки збудили у свiдомостi мого дiда давнi спогади i злiсть. Йому здалося, що, можливо, колись, через кiлька рокiв, вiн згадуватиме цю нiч як таку, що знаменувала довгоочiкуваний початок його життя – справжнього життя.

Вони знайшли припаркований за домом на вузенькiй вуличцi старий фордiвський пiкап моделi А. Одне з вiкон машини замiсть скла було забите оргалiтом. Мiй дiд лiктем пробив його й залiз усередину. Доти дiд нiколи не пробував заводити двигун без ключа, але принцип був йому вiдомий, а «Форд» не пручався. На все про все пiшло менше хвилини. Тодi вiн вiдчинив дверi й пересунувся на пасажирське сидiння. Орландо сiв i намацав у темрявi кермо.

– Ах ти вилупок,– щасливо промовив вiн.– Чорт тебе забирай!

– Їдьмо.

Раптом зi сторони Бака в дверi машини вдарилося якесь важке тiло. У вiкнi виникли палаючi очi й червона паща – у вiкно рвався собака. Із будинку заволав якийсь чоловiк. Орландо захихотiв, покопирсався з важелями, натиснув педаль газу – i наступноi митi оскаженiлий пес залишився позаду в хмарi пилу. Утiм, пiкап не обiцяв комфортноi поiздки. Коли дiд iз Баком виiхали на шосе Джеффа Девiса, машина скрипiла, скреготала й дзеленчала, нiби в кузовi вони везли повнi мiшки будильникiв.

Орландо Бак заспокоiвся, узяв себе в руки й вiв машину в темрявi обережно, не перевищуючи швидкостi. Вони проминули новий аеропорт, пустир, на якому нещодавно почалося будiвництво нового корпусу военного мiнiстерства, кладовище, де пiд бiлими хрестами були похованi батько й дiд Бака, i повернули налiво. Трохи вище Джорджтауна, бiля староi пристанi на каналi Чесапiк – Огайо Бак заглушив двигун. Пiкап укотився на вкриту рiнню автостоянку бiля човновоi станцii Флетчера. Перед тим як вилiзти з кабiни, Бак i мiй дiд намазали обличчя сажею вiд палених коркiв i натягли чорнi в’язанi шапки. Орландо радiв, нiби на сьомому небi. Мiй дiд мимохiть мусив визнати, що йому й самому до вподоби ця пригода.

– Ти колись веслував на каное? – спитав Бак, бувалець багатьох лiтнiх таборiв на Схiдному узбережжi.

– Я бачив, як це робиться,– вiдповiв мiй дiд, пригадуючи нiму версiю «Останнього з могiкан», яку дивився в джермантаунському кiнотеатрi «Лiрика».– Якщо Бела Лугошi[23 - Бела Лугошi (Бела Ференц Деже Блашко, 1882–1956) – американський актор угорського походження, найбiльш вiдомий виконанням ролi Дракули. В «Останньому з могiкан» (1920) грав Чингачгука.] впорався, то i я зможу.

Дiд збив молотком i зубилом замок на дверях човнового сараю. Потiм трошки прочинив дверi й прослизнув усередину. У темрявi пахло старими брезентовими черевиками. Бак вiдшукав каное зi щасливим номером дев’ять – саме у дев’ятому департаментi военного мiнiстерства друкарка на iм’я Ірма Бадд зробила йому мiнет. Пригинаючись i спотикаючись, вони дотягли каное до слiпа. Мiй дiд завантажив наплiчники, а Бак збiгав за веслами.

– Ну що, Лугошi, готовий повеселитися?

Мiй дiд штовхнув каное до води. Коли човен загойдався, вiн застрибнув на корму й вiдштовхнувся. Дiд нiколи не вiдповiдав на подiбнi питання.

Каное пiд номером дев’ять, тихо розрiзаючи воду, перетнуло Потомак. На цьому етапi пригоди iх могли побачити з рiчки, тому вони обрали шлях уздовж берегiв Вiрджинii, у тi днi вкритих майже дикими заростями. Орландо Бак притих; наразi вiн був наче незворушний янкi – двi м’язистi руки рiвномiрно працюють веслом. Пiд час цього запливу мiй дiд майже нiчого не робив – приблизно як i той Бела Лугошi, але це його аж нiяк не засмучувало. Вони навмисне вибрали для операцii безмiсячну нiч, утiм погода була ясна, й над дiдовою головою блискучими краплинками припою сяяла електронна схема неба. Коли Бак розвернув каное, аби здолати коротку вiдстань до мосту Френсiса Скотта Кея, мiй дiд уже вправно працював веслом. Вiн почувався щасливим, як нiколи в життi.

Мiст, як здавалося, напружився всiма своiми арками i фермами, коли Орландо Бак i мiй дiд запливли пiд його склепiння. Вiн ледь помiтно здригнувся, коли по ньому швидко проiхала машина. Дiд пригнувся i кинув веслувати, а Бак повiльно спрямував човен до опори, що глибоко загрузла у вiрджинськiй землi. Вiн випростався, щоби каное вирiвнялося, а дiд вiдкрив наплiчник i витягнув iз нього першу бомбу й рулон пластиру, який вони поцупили в лазаретi. Якби вони насправдi намагалися пiдiрвати мiст, то зробили би кайлом або буром заглибини в опорах, заклали туди вибухiвку i заклеiли липкою стрiчкою. Але залiзобетон – мiцна рiч. За дiдовими пiдрахунками, аби обрушити цей мiст, iм би знадобилася тисяча фунтiв пiроксилiну. Але вiн усе одно прилiпив першу бомбу до мiцного копита опори. Звук пластира, що розкручувався з рулона, лунав пiд аркою, наче грiм.

– Наступна,– сказав вiн.

Орландо Бак вiдштовхнувся, i вони рушили далi. Рiчковi хвилi плюскотiли, розбиваючись об борти каное та опори.

У мосту Френсiса Скотта Кея п’ять могутнiх арок, три з них височiють над водою, а двi – з обох бокiв – з’еднують мiст iз сушею. Бак i мiй дiд послiдовно прилiпили по три бомби на чотири центральнi опори, загалом дванадцять. Коли вони iз цим покiнчили, була майже четверта ранку. Мiй дiд обвiв поглядом середнiй прогiн. Його захоплювало те, що простiр помiж великими опорами i проiжджою частиною зверху був заповнений арками другого порядку у формi перевернутоi лiтери «U», що плавно переходили в опори. Уся конструкцiя гудiла, коли здiймався вiтер. Поза сталевим склепiнням i бетоном тварини i героi весняних сузiр’iв вершили свою ходу ще величнiшим склепiнням неба. Арки на арках тримали на собi величезну масу, стиснутi силою, яка не дозволяла конструкцii зруйнуватися пiд власною вагою. Дiд опустив очi i поглянув на Орландо. Той тримав у руках пiдривник i моток детонувального шнура «Cordtex» футiв у сто п’ятдесят. Дiд i гадки не мав, що той взагалi був у Бака.

– Тобi, напевно, варто взяти весло й вiдплисти вiд цього мiсця якнайдалi,– сказав Орландо.

Дiд кивнув. Вiн iнтуiтивно вiдчував, що Бак надумав щось подiбне, тому всiвся, вправно розвернув каное i рушив за течiею. Бак однiею рукою попускав кiнець шнура, намагаючись не зачепити детонатор. Вони пройшли футiв сто сорок уздовж вашингтонського берега, коли мiй дiд витяг весло з води i добряче приклався ним до потилицi Орландо Бака. Той упав обличчям долi. Дiд вiд’еднав детонатор вiд шнура й викинув у воду. Потiм пiдняв Бака, переконався, чи приятель живий, i обережно поклав його на корму каное. А тодi рушив до човновоi станцii Флетчера. Коли дiд довеслував туди, Бак усе ще перебував у вiдключцi. Дiд повернув каное до сараю, лишив три долари на ремонт зламаного замка, викинув спорожнiлi наплiчники в контейнер для смiття i завантажив Бака в кабiну краденого пiкапа.

На мосту Френсiса Скотта Кея Орландо Бак нарештi видав якiсь звуки й розплющив очi. Подивився у вiкно. Помацав потилицю i застогнав. Струснув головою i з гiркою повагою вимовив:

– Господи…

– Ти захопився,– вiдповiв мiй дiд.

Наступного дня, коли дiд повернувся в частину iз занять з орiентування на мiсцевостi та картографii, з обох сторiн дверей його кiмнати стирчали вiйськовi полiцейськi. Вiн ледве стримався, щоби не чкурнути звiдти, але змирився i прийняв долю, яка йому випала. Вiд розумiння, що двiйко кондитерiв будуть тепер усе життя знущатися над його матiр’ю, у нього горiли щоки, вуха й усi нутрощi.

«Пiдснiжники»[24 - Прiзвисько, яке британцi дали вiйськовiй полiцii армii США пiд час Другоi свiтовоi вiйни, тому що тi носили бiлi шоломи, рукавички, гетри i пояс з унiформою оливкового кольору.] в бiлоснiжних шоломах стояли непорушно, коли дiд наблизився. Вони дивилися на нього очима, повними смертноi нудьги i ненавистi, i вiн вiдповiдав iм тим самим.

– Мене шукаете? – спитав вiн, ставши перед дверима на рiвнiй вiдстанi вiд обох полiсменiв.

– Нi, синку,– вiдповiв голос iз кiмнати, де вони з Орландо Баком розробляли план, який неодмiнно заведе iх у Лiвенворт[25 - Лiвенворт – федеральна в’язниця для чоловiкiв.]. Це був голос владноi людини, звучний i м’який, очевидно, звиклий, щоби до нього дослухалися.– Це я тебе шукаю.

Коли мiй дiд увiйшов, зi стiльця бадьоро пiднявся огрядний чоловiк, старший середнього вiку. Такий же плечистий, як i дiд, вiн виглядав бiйцем, що постарiв i погладшав. На ньому були сiро-червоний картатий костюм, шовкова сiро-червона краватка й чудовi черевики з оленячоi шкiри. Хоча вiн скидався на британського адвоката, дiд одразу вiдчув, що перед ним вiйськовий. Чоловiк змiряв його поглядом з нiг до голови. Побачене, вочевидь, збiглося з тим, що вiн чув або прочитав у рапортi. Очi в нього виявилися дивовижними. Коли дiд пригадував iх, вiн довго пiдбирав влучне слово: спочатку порiвняв iх з морським льодом, а тодi – iз розжареною конфоркою.

– Я впевнений, солдате, що ви не здивованi,– мовив чоловiк, розтягуючи слова на мангеттенський манiр,– i здогадуетеся, що у вас великi проблеми.

– Так, сер.

– Маете рацiю. А як iнакше? Ви шукали неприемностей – i от ви iх маете. Наполегливi дii призводять до передбачуваних наслiдкiв.

– Сер, я не шукав проблем, я…

– Не напружуйтеся з поясненнями. З одного погляду на ваше обличчя i так усе ясно. Ви шукали проблем усе свое життя.

– Сер…

– Я що, помиляюся?

– Нi, сер.

– Ви викрали знаряддя i припаси армii США. Пiшли в самоволку. Викрали машину, а потiм без дозволу поцупили чуже каное. І замiнували вкраденою вибухiвкою федеральну власнiсть.

– Це не входило в план,– сказав дiд.– Я маю на увазi бойову вибухiвку.

– Справдi? А як же тодi це сталося?

Було зрозумiло, що Бак уже в усьому зiзнався. Але мiй дiд свого часу не здав вусату дiвчинку, яка жила на сортувальному дворi залiзничного вузла, i не збирався здавати свого друга, навiть якщо вiн виявився пацюком.

– Це була помилка командування,– зiзнався дiд.

Лiд в очах чоловiка перетворився на вогонь. Водночас мiй дiд дивним чином вiдчув, що цей старший офiцер симпатизуе йому.

– Батько Орлi Бака служив у 69-му пiхотному полку на посадi мого ад’ютанта,– промовив старий.– Вiн теж завжди шукав клопоту на свою голову i знав: якщо звернеться до мене, я стану на його бiк i постараюся вiдмазати його вiд будь-чого. Думаю, саме через це, коли «пiдснiжники» прийшли до вас, Орлi насамперед зв’язався зi мною, старим дядьком Бiллом.

Уривки анекдотiв, родослiвних i чорних жартiв i натякiв, якими сипав Бак останнi кiлька мiсяцiв, раптом склалися в головi мого дiда i запалили надiю на диво.

– Полковнику Доноване, може, ви й мене витягнете iз цiеi халепи? – спитав вiн.

– Що ж, хлопчику мiй,– вiдповiв Дикий Бiлл Донован[26 - Вiльям Дж. Донован на прiзвисько Дикий Бiлл (1883–1959) – американський вiйськовий, юрист i шеф спецслужб. Із лiта 1941 р.– особистий координатор президента Рузвельта з розвiдувальноi дiяльностi, iз червня 1942 р.– директор Управлiння стратегiчних служб. Керував збором розвiдданих та органiзацiею диверсiй у Пiвнiчнiй Африцi й Європi.],– напевно, можу. Але ж ми вже з’ясували, що ти цього не дуже хочеш, чи не так?




V


За звинуваченням у нападi на президента компанii «Feathercombs» дiд спочатку вiдсидiв тиждень у в’язницi. Застава виявилася надто високою, а в дiда не було коштовноi власностi, крiм дзеркального телескопа i седана 1949 року випуску.

За той тиждень вiн телефонував моiй бабусi двiчi. Першого разу набрехав, де перебувае, i нiчого не сказав про арешт. Адвокат Шульман послав когось забрати дiдiв «Crosley» з гаража на 57-й вулицi i заiхати в Нью-Джерсi. Водiя попросили сказати бабусi, що ii чоловiк виiхав потягом у термiнове вiдрядження на пiвнiч штату.

На четвертий день перебування у слiдчiй тюрмi дiд зателефонував ще раз i подiлився з бабусею деталями свого минулого вiдрядження в серпнi, якi до того не згадував: зокрема, про вид з вiкна його готельного номера на брудну рiчку Сасквеганна. А ще – про iталiйський ресторан, де подають спагеттi в зеленому соусi, називаючи цю страву «песто». Про довгi пошуки потенцiйних клiентiв i жахливу спеку. Мiй дiд ненавидiв свою колишню роботу вiд першого дня, але тепер, коли вiн ii втратив – точнiше, пустив пiд укiс,– нудьга тих днiв i постiйнi навiдування в провiнцiйнi галантерейнi заклади в ретроспективi здавалися майже привабливими. На його очi аж сльози наверталися, коли вiн сидiв у сiрому тюремному комбiнезонi бiля телефона i фальшиво вихваляв дружину фармацевта з Ельмiри, яка купила тiльки одну коробку заколок «Feathercombs», але зрештою замовила аж три – пiсля того, як мiй дiд пiдняв демонстрацiйне дзеркальце трохи вище.

Дiд не збирався розповiдати бабусi правду. Вiн узагалi вiдкинув цей варiант. Вона тодi й так ледве трималася, i правда могла ii остаточно доконати. Саме так вiн пояснював своi побрехеньки й через тридцять два роки – цього разу менi. Хоча, на мою думку, це якесь неповне пояснення. Дiд нiколи б не став брехати, щоби виправдатися або виглядати краще, або уникнути вiдповiдальностi. На вiдмiну вiд бабусi, дiд не тiшився, розповiдаючи або вигадуючи неправдивi iсторii. Та попри те, що вiн був чоловiком сiмейним i любив нас усiх власним мовчазним способом, вiн був одинаком у самiй своiй сутi. Якщо треба було страждати, вiн волiв страждати наодинцi. Якщо десь партачив, то сам все й прибирав. Бабуся любила розповiдати небилицi, але дiд – нi; вiн покладався лише на себе й тому навчився берегти секрети. Так-так, психiатри, якi за це отримують грошi, роками радили, щоби вiн не розповiдав бабусi поганих або тривожних новин, i цi рекомендацii добре сходилися з його характером. Бабуся була нiби постiйно повною дощовою хмарою, а дiдусь, здавалося, народився з парасолькою у руцi.

Правда в тому, що хоча вiн i переживав через душевний стан дружини, кiлька днiв у в’язницi йому навiть сподобалися. Покаяння потребуе самотностi, i немае для цього кращого мiсця, нiж залiзна тюремна койка. Але водночас вiн переймався через те, що вдома станеться якась катастрофа. Дiд ненавидiв звертатися по допомогу бiльше за все на свiтi – тим паче до людей, що його любили й зробили б це залюбки,– але все ж не бачив iншого способу. Тому й довелося прохати Шульмана, щоби той якось вистежив його молодшого брата.

Дядько Рей – диво-дитина, нечувано здiбна до навчання, став рабином у двадцять три роки. Але десь у п’ятдесятих мiй двоюрiдний дiд почав сумнiватися в божественному провидiннi та його намiрах. Вiн залишив балтиморську синагогу i почав непогано заробляти, граючи в бiльярд i покер у рiзних закладах на пiвостровi Делмарва. Аби зiбрати грошi на заставу, Рею знадобився тиждень часу, кiлька добровiльних жертв i випадковий виграш Безнадiйноi Надii в п’ятому забiгу в Хаялii.

Грошей, iз якими мiй дiд вийшов iз Гробниць[27 - Так називали Мангеттенську слiдчу в’язницю, тому що ii першi корпуси, збудованi 1838 р., були стилiзованi пiд египетськi гробницi.], ледве вистачило, щоби зайти до перукарнi, доiхати додому автобусом, купити моiй мамi шоколадку «Zagnut», а собi – каву й пончик на автостанцii в Патерсонi. Ранiше вiн передав через Шульмана, «юриста, що працюе разом з ii чоловiком», щоби вона зустрiла його автобус о пiв на одинадцяту.

В одинадцять п’ятнадцять ii все ще не було. На останнi мiдяки дiд зателефонував додому.

– Я вже тут,– сказав вiн у слухавку.

– Тут? Це де?

– У Патерсонi. На автостанцii.

– У Патерсонi,– повторила бабуся. З ii тону здавалося, що так, вона чула, нiбито таке мiсце iснуе на землi. Їi нова батькiвщина була сповнена абсурдних i беззмiстовних назв.

– Шульман не передав тобi мое повiдомлення?

– А Шульман – це хто?

– Наш юрист. Його звати Шульман.

– Шульман – твiй юрист. Ага, я зрозумiла,– вона нiби швидко занотовувала новi слова для подальшого вивчення: «Патерсон», «Шульман», «юрист».– А уточнiть, будь ласка, хто телефонуе?

Пiзнiше мiй дiд дiзнався про статтю в «Daily News». Але тодi йому стало зрозумiло, що i без цього чутки про його арешт дiйшли до бабусi.

– Слухай… Я не знаю, що сказати. Менi дуже соромно. Я прошу вибачення.

– Невже? Це ж за що?

– Люба, я знаю, що зробив жахливу рiч, але я все виправлю, клянуся. Менi дуже, дуже прикро. Я знаю, як сильно ти хвилювалася.

– Ох, та анiтрохи! – через французький акцент сарказм моеi бабусi завжди звучав дуже ефектно.– Щоразу, починаючи хвилюватися, я уявляла, як ти вистрибуеш з парашутом iз лiтака, щоби екстрено доставити заколки для волосся розпатланим ледi з Бiнгемптауна, штат Нью-Йорк.

Дiд смикнувся, упiзнавши в цiй перекрученiй iсторii ту байку, що вони вигадали разом iз Шульманом, i розумiючи, яка вона недолуга. Бабуся одразу розкусила, що розрахована вона на те, що дружина-iммiгрантка не дуже тямить, де яке мiсто розташоване. Зазвичай вона бачила дiда наскрiзь i з легкiстю викривала його стратегiчнi мiркування. Як i багато iнших чоловiкiв «щасливих» дружин, мiй дiд раптово виявив, що це «щастя» – не що iнше, як жiноча впертiсть, блискуча спостережливiсть, тонке вiдчуття правди, гострий слух на брехню i постiйна глибока пiдозрiлiсть. У Пiвденнiй Фiладельфii такi «щасливицi» також траплялися, але тут воно значило бiльше, нiж проста можливiсть ужитися разом.

– Люба,– простогнав дiд.– Я провiв тиждень у в’язницi. Вiд мене смердить, я напiвмертвий, стирчу на автостанцii в Патерсонi. Будь ласка, приiдь, забери мене звiдси.

– Ти щось iв?

– Пончик. Як вона?

– Вона в школi.

Дiд не питав, де моя мама – про це можна було здогадатися, виходячи з часу доби i дня тижня. Але вiн не став наполягати. Усi питання в той момент не мали сенсу.

– Якого розмiру був той пончик?

– Тобто? Це був пончик такого ж розмiру, як усi пончики. Кохана…

– Ну ти трошки перекусив?

– Звiсно.

– Добре,– сказала вона перед тим, як кинути слухавку.– Тодi в тебе достатньо сил, щоб дiстатися дому пiшки.

Мiй дiд стрельнув десять центiв у солдата, що iхав у Трентон, i знову зателефонував додому. Бабуся скинула виклик. Щоби не розчаровувати солдата, дiд, слухаючи короткi гудки в слухавцi, усе ж таки зiмiтував розмову з дружиною, що завершилася прощенням i примиренням. Повертаючи слухавку на мiсце, вiн кашлянув, аби приховати звук монети, яку повернув автомат, а тодi сiв на автобус до Хо-Хо-Куса, заплативши цi десять центiв, i вийшов на Шерiдан-авеню.

Досить довго вiн рухався нещодавно забудованими вулицями. Незасiянi газони, тiльки-но висадженi молодi деревця, шереги будиночкiв, схожих на залiзничнi вагони. Коли вiн щодня на швидкостi сiмдесят кiлометрiв за годину проiжджав на роботу повз цi типовi будiвлi, вони здавалися такими безпечними й сумирними. Але зараз здавалося, що з них довiку не вибратися. Цi коробки розповзалися в усiх напрямах, iм не було нi кiнця, нi краю. Кукурудзянi поля, сади, дуби й горiховi дерева, на якi не вплинули анi час, анi чиiсь сокири – усе тонуло в цьому мiсивi. І що ближче до дому, то дужче терзали дiда невиразнi побоювання: чи не захопила брудна будiвельна жижа також iхнiй бiлий будиночок на зеленому схилi пагорба?

Вiн навiть струсонув головою, щоби позбавитися цих думок, але картина поверталася знов i знов: його дiм, дружина й донька потопають у цьому болотi. Нарештi дiд звернув iз шосе на брукований путiвець i незабаром опинився серед яблунь i кукурудзяних полiв. Панiка минула. Однак вiн так i не змiг переконати себе, що його дружина й дочка залишаються живими.


* * *

Ось як я почув цю iсторiю: пiсля падiння Францii моiй бабусi ще не було вiсiмнадцяти, вона була незамiжня i вагiтна моею мамою. Їi взяли пiд свою опiку кармелiтськi черницi в околицях Лiлля, де жила ii багата еврейська сiм’я – торговцi кiньми i шкiрою. Коли родичi дiзналися, що вона вагiтна, ще й вiд католика – те, що вiн молодий симпатичний лiкар, ii не виправдовувало,– то зреклися неi. До черниць мою бабусю влаштувала сiм’я того самого молодого симпатичного лiкаря. Невдовзi пiсля народження моеi мами бабусиних родичiв депортували до Аушвiцу, де вони й загинули. А симпатичного молодого лiкаря застрелили есесiвцi, дiзнавшись, що вiн лiкував членiв французького Руху Опору.

Бабусина сiм’я завжди засуджувала ii захоплення театром, поезiею i творчими ручними виробами. Натомiсть черницi всiляко заохочували ii. Вони утримували себе, виробляючи й продаючи ароматичнi вiночки з лавра i сушених квiтiв, доглядали сади, мали вулики й кiлька овечок на лужку. Коли менi було вiсiм рокiв, мама пояснила менi, що таке «синдром того, хто вижив», i розповiла, що саме цим синдромом страждае бабуся: навряд чи вона була колись щасливiша, нiж у кармелiтському монастирi пiд Лiллем.

Ферма бабусi й дiда займала одинадцять акрiв в передмiстi Хо-Хо-Куса. Там не було анi черниць, анi овечок, але були яблуневий сад i луг. Першоi ж зими, як вони там оселилися, дiд змайстрував вулики i стiльники за кресленнями з бiблiотечноi книжки. Вiн орендував цю ферму, поки чекав бабусю пiсля першоi госпiталiзацii (тодi вона пробула в клiнiцi з кiнця 1952 до кiнця 1954 року). Дiд сподiвався, що це мiсце поверне iй частинку колишнього монастирського щастя.

Яблука виявилися твердими як камiнь. Спецiально виписанi французькi бджоли любили мандрувати, куди заманеться, i поводилися апатично. Але коли бабуся вперше побачила будиночок, схожий на iмбирний пряник, свiжопобiлений i заплетений трояндами, то погодилася з логiкою мого дiда. Вона вийшла з Грейстоуна[28 - Психiатрична лiкарня Грейстоун-Парк у мiстi Моррiс Плейнс (Нью-Джерсi).] тендiтна й тиха, тримаючи себе, як яйце на ложцi. Проте наступнi два з половиною роки iхнього з дiдом життя на фермi минули у вiдноснiй догодi. Жоден ангел бiльше не спонукав ii оголяти свое тiло й виголошувати пророцтва перед попутниками в автобусах або тролейбусах. Вона вiдмовилася вiд тривалих голодувань, що робили ii шкiру напiвпрозорою, щоби внутрiшне свiтло бабусi безперешкодно сягало Христа. Вона знайшла роботу: грала головнi ролi в трьох постановках у престижному театрi «Paper Mill» i маленьку роль у вiдродженому спектаклi за п’есою «Ах, пустеля!»[29 - «Ах, пустеля!» (Ah, Wilderness!) – комедiя американського драматурга Юджина О’Нiла (1888–1953).], яка так i не дiсталася Бродвею. До весни 1957 року бабусин Кiнь Без Шкiри тримався вiд неi подалi зi своiми жартиками i вибриками.

Однак приблизно за тиждень до спалаху дiдовоi лютi у «Feathercombs» цей старий бабусин знайомець повернувся, обравши собi за житло велетенське горiхове дерево, що росло просто перед входом у будинок. Мiй дiд так i не змiг визначити точний час i причину його появи. Заднiм числом вiн згадав, як бабуся кiлька разiв завмирала, прикривши очi, наче пересилювала напад нудоти; як вона намагалася не видати тремтiння; згадав також усмiшку, що надто довго вигравала на ii обличчi. Дiд припускав, що Кiнь Без Шкiри мiг ошиватися десь поруч протягом кiлькох мiсяцiв, перш нiж заселитися в будиночок на деревi, який вiн побудував у подарунок моiй мамi до ii тринадцятого дня народження.

Наближаючись до дому в день повернення iз в’язницi, першим дiд побачив горiхове дерево. Воно сягало вiсiмнадцяти метрiв заввишки i було посаджене задовго до початку столiття тодiшнiми мешканцями цього будинку – християнською спiльнотою, що сповiдувала вiльну любов. У розпал лiта дерево на вигляд було точнiсiнько як дитячий малюнок: правильний яскраво-зелений овал на тлi неба. Будиночок у розвилцi ховався помiж гiлок, це був мамин вiйськовий вiтрильник та ii фортеця. Але зараз бiля пiднiжжя стовбура чорнiла обгорiла пляма, вiд якоi здiймалися вгору, звиваючись, чотири темнi смуги. Загалом це скидалося на вiдбиток велетенськоi долонi.

Вiкна-бiйницi маминого будиночка дивилися на дiда, поки той обходив кухню, прямуючи до заднiх дверей. Переднiм входом нiхто в родинi не користувався. Дiд здолав три сходинки – це були останнi три кроки на його довгому шляху додому. Дошки ганку були замiненi минулого лiта. Колишнi згнили, пiд ними завелися комахи, i дiд зламав iх iз такою люттю, що вона навiть нагадувала надiю. Працюючи то поодинцi, то з моею мамою, яка подавала цвяхи з коробки або сiдала на дошку, щоб ii притримати, вiн вирiзав, збивав i фарбував новий ганок, а тодi прикрасив його готичним вiзерунком – iнструкцiю, як це зробити, вiн знайшов в iншiй бiблiотечнiй книжцi. Зараз дiд вiдчував ногами, що його робота мiцна й надiйна. Ганок i будинок йому не належали, але в тi роки вiн i не прагнув володiти шматком свiту. Просто хотiв уберегти цю його частину вiд вогню i руйнування.

У другiй половинi того весняного дня похолоднiшало, але дверi були вiдчиненi. Із будинку пахло цибулею, лавровим листом, на вогнi булькотiло вино. Із програвача у вiтальнi лунав шубертiвський квiнтет «Форель». Вiкна кухнi запiтнiли зсередини. За ними стрiмко рухався силует бабусi. Вона пречудово готувала й нiколи не почувалася так упевнено й спокiйно, як стискаючи палiсандрове рукiв’я гострого як бритва кухонного ножа «Sabatier». На початку п’ятдесятих, ще до першоi госпiталiзацii, бабуся часто з’являлася на тринадцятому каналi в програмi «Домашня кухня», де навчала балтiморських домогосподарок (принаймнi тих з них, якi мали телевiзор) французькiй кулiнарii, а також недовго вела власну програму «La Cuisine», що виходила вранцi двiчi на тиждень[30 - Я й досi готую за бабусиними рецептами, надрукованими на блакитних каталожних картках. Пiвень у винi, картопляний суп-крем, омлет. Я десь забув або загубив ii чудову омлетну сковороду пiд час переiздiв i сум’яття, що утворилося внаслiдок мого розлучення.– Прим. авт.].

– Дивись, хто прийшов,– сказав мiй дiд, заходячи в жарку кухню.

Бабуся кинула на нього оком з-над миски i копистки. Розв’язала фартух на спинi. Вона вклала волосся i надягла перли. Перли лежали на ii розчервонiлiй шкiрi мiж шиею i глибоким жолобком у вирiзi чорного джемпера. Перлини здавалися напоеними свiтлом ii тiла. Дiд i бабуся прощали одне одного з прагматичнiстю коханцiв у лiтаку, що падае: час для дорiкань з’явиться, якщо виживуть.

– У нас година до шкiльного автобуса,– сказала бабуся.

Дiд зняв черевики, костюм, краватку, м’яту бiлу сорочку, шкарпетки i пiдв’язки. Бабуся допомогла йому стягнути труси i вiдвела його, голого, у ванну, щоби вiн вiдмився вiд в’язницi. Приемно було стояти пiд гарячим душем, але дiд не став розтягувати задоволення. Вiн увiйшов у спальню, бабуся лежала на лiжку гола, спершись на лiкоть. Знаючи, що дiдовi подобаються перли, вона лишила тiльки iх.

На бабусинiй свiтлинi в бiкiнi, зробленiй у Флоридi, коли iй було приблизно сорок п’ять рокiв, можна побачити пишну даму з великим бюстом i ямочками на колiнах. Але на той час вона вже пройшла курс замiсноi гормональноi терапii (ЗГТ) першого поколiння, вiд якоi ii тiло округлилося, а розум заспокоiвся[31 - Саме це ii i вбило. Бабуся померла вiд раку ендометрiю, коли iй було 52 – 1975 року.– Прим. авт.]. Коли вона прийняла дiда в своi обiйми пiсля його виходу зi в’язницi, ii живiт пiд шовковими розтяжками був пружним i круглим. Талiя залишалася стрункою, зап’ястя i щиколотки – тонкими. Дiд узяв бабусю за щиколотку, пiдтяг до краю лiжка, притиснув до себе ii задертi ноги i увiйшов у неi, мiцно впираючись ступнями в пiдлогу. Перли на ii шкiрi свiтилися в раннiх сутiнках.


* * *

У березнi дев’яностого дiд вставав з унiтазу в пансiонатi для лiтнiх людей «Фонтана-Вiлледж» (Коконат-Крiк, Флорида) аж раптом почув, як щось хруснуло. Отямився вiн на пiдлозi в кровi, iз розквашеною губою i переломом ноги. Пiзнiше з’ясувалося, що перелом е результатом метастазiв у кiстках. Ми дiзналися, що останнi пiв року дiд, нiкому не кажучи, вiдмовлявся лiкувати карциноiдну пухлину в кишкiвнику. Але тодi ми знали тiльки те, що вiн упав, i хтось мае його доглянути, поки не заживе перелом.

Моя мама, адвокатка iз захисту громадських iнтересiв, саме в той час готувала колективний позов проти фармацевтичноi компанii, чиi лiки для ЗГТ другого поколiння спричинили рак яечникiв i загибель тисяч жiнок молодше шiстдесяти рокiв. Мiй менший брат, який обрав акторську кар’еру в Лос-Анджелесi, збирався знiматися в першiй серii перезапуску науково-фантастичного серiалу сiмдесятих рокiв «Космос: 1999». Я планував iхати в письменницький промотур зi своiм першим романом i намагався (згодом виявилося, що марно) врятувати з пробитого трюму мого першого шлюбу хоч щось, окрiм матерiалу для двох-трьох оповiдань.

Існувала ще примарна «подружка». Як з’ясувалося, дiд усiм розказував про неi однаково скупо. Звалася вона Саллi, була художницею, нещодавно овдовiла. Нiхто з нас не знав навiть ii прiзвища, не кажучи вже про телефонний номер.

Саллi сама зателефонувала моiй мамi наступного дня пiсля нещасного випадку i негайно перейшла до сутi справи. Хоча вони з дiдом зустрiчалися тiльки з минулого вересня i все ще мало знали одне одного, вона готова допомогти. Але вона протягом трьох кошмарних рокiв доглядала свого покiйного чоловiка i, чесно кажучи, не дуже впевнена, що в неi стане сил. Мама подякувала Саллi i сказала, що все розумiе. У неi склалося враження, що Саллi все ж таки встигла непогано вивчити дiда i збагнути, що пацiент iз нього не надто покладливий.

Отже, мама вилетiла до Флориди забирати людину, яка була iй батьком iз чотирьох рокiв. Вона сподiвалася, що зумiе забезпечити дiдовi догляд i лiкування в Оклендi, не припиняючи працювати. Заради довгоi подорожi на захiд мама купила дiдовi квиток у першому класi – попри всi його заперечення,– щоби вiн почувався комфортно. Вона також домовилася, щоби його пошту пересилали на ii адресу, i зiбрала у валiзу його речi та папери. Мама прихопила велику валiзу, там була купа мiсця, але мiй дiд узяв лише п’ять речей:

1. Книжку Вiллi Лея «Ракети i польоти в космос» (1957). Це iсторiя реактивних польотiв до 1956 року з докладним, хоча й абсолютно помилковим проектом керованого польоту на Мiсяць. Я знав, що дiд любить i книжку, i автора, але цього екземпляра ранiше не бачив. Вiн був без суперобкладинки, до того ж iз явними ознаками свого походження: залишками вiддертого паперу на форзацi, де колись мiстилася кишенька для бiблiотечного формуляра, i синьою печаткою «Департамент виправних установ штату Нью-Йорк» у верхньому кутку. Гортаючи книжку, я помiтив, що хтось – мабуть, мiй дiд,– чорним маркером закреслив деякi слова. Я пiднiс книжку до ночника й переглянув цi сторiнки на просвiт. Усюди були закресленi згадки про одну людину: Вернера фон Брауна[32 - Дiд завжди демонстративно зневажав Вернера фон Брауна i казав, що той був одним iз прототипiв таемного фашиста, доктора Стрейнджлава у Саузерна i Кубрика (маеться на увазi стрiчка «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав боятися i полюбив атомну бомбу» (1964) – чорна комедiя режисера Стенлi Кубрика за сценарiем Террi Саузерна – прим. ред.). Згадуючи фон Брауна або зачитуючи його висловлювання в газетi, дiд зображував карикатурний нiмецький акцент. Компанiя мого дiда «MRX» розробляла ракети для «Estes», «Centuri», «Chabon Scientific» i багатьох провiдних фiрм в епоху розквiту реактивних моделей. Розробки «MRX» грунтувалися на знаменитих американських носiях «Авангард», «Тор» i «Титан», але за дванадцять iз гаком рокiв iснування його фiрми дiд жодного разу не копiював ракети «Редстоун», «Юпiтер» або «Сатурн», створенi фон Брауном. Цей мовчазний бойкот тривав навiть в епоху «Аполлонiв», коли всiм кортiло запустити модель «Сатурна V». Дiд вразив i спантеличив моiх батькiв i мене, коли 20 липня 1969 року, пiсля того, як iз величезним пiднесенням i радiстю чекав висадки людини на Мiсяцi, раптово вiдмовився дивитися разом iз нами i майже з усiм людством, як Нiл Армстронг утiлюе спiльну мрiю дiда i фон Брауна. Тiльки бабуся не здивувалася, коли дiд мовчки вийшов iз кiмнати. Я пам’ятаю, як вона сказала, кивнувши в бiк телевiзора: «Мабуть, вони все зробили не так».– Прим. авт.].

2. Запальничку «Zippo», яку дiд носив у правiй кишенi штанiв, скiльки я себе пам’ятаю. Вона називалася «запальничкою Авенбаха». Дiд кинув палити ще до мого народження, але я багато разiв бачив, як вiн розпалював нею камiн, розводив багаття або жаровню для барбекю. На гладкому овалi в нiкельованому корпусi, зачищеному наждачним папером, аби приховати подряпини, збереглося напiвстерте зображення органiчноi молекули: два з’еднанi шестикутники, у вершинах яких розташувалися лiтери «С», «Н» та «О». У дитинствi я кiлька разiв питав дiда, що то за молекула, а вiн вiдповiдав: «Мальтоза» або: «Через неi пончики смачнi», i це здавалося менi нiсенiтницею i нiчого не пояснювало – дiд навiть не любив пончикiв. Тому зрештою я вирiшив, що вiн з мене глузуе. Що ж до назви запальнички, то, за словами дiда, Авенбахом звався його фронтовий товариш.

3. Чорно-бiлу свiтлину моеi мами, зняту в серпнi 1958 року. На фото вона сидить без сiдла на охлялому сiрому конi. На стегнах у мами пляжний рушник поверх закритого купальника, пiд яким виднiють форми, надто випнутi для дiвчиська, яка ще не досягла шiстнадцяти рокiв. І вона, i кiнь дивляться влiво вiд об’ектива фотографа. Мама тримае натягнутий лук зi стрiлою на тятивi та готуеться вразити якусь мiшень за кадром. Я жодного разу не бачив цього знiмка, поки не виявив його серед дiдових речей. Нi вiн, нi мама не могли нiчого до пуття пригадати про те фото, крiм того, що воно зроблене у Вiрджинiя-Бiч, коли мама жила в дядька Рея. Волосся в неi скуйовджене, а очi, нацiленi за межi кадру, здалися менi кровожерливими.

4. Макет «мiсячного саду» на кришцi вiд пластикового кавового стаканчика, зроблений iз детальок вiд моделей лiтакiв i танкiв, десятка маленьких конденсаторiв i чотирьох ланок вiд металевого браслета для наручного годинника, пофарбованих свiтло-срiблястою аерозольною фарбою. Цей макет був частиною «LAV-1» – мiнiатюрноi моделi мiсячного поселення, яку дiд будував i переробляв усi роки пiсля смертi бабусi. Тунелi, вiдсiки, антени i куполи на понiвеченiй кратерами поверхнi Мiсяця дiдовоi «LAV-1» займали майже весь обiднiй стiл у його флоридському будиночку. «Вiн забажав взяти тiльки “мiсячний сад”,– сказала менi мама.– Довелося виколупати його з цiлого макета».

5. Офiцiйне фото останньоi команди шатла «Челленджер» у рамцi пiд склом. На знiмку астронавти Майкл Дж. Смiт, Дiк Скобi i Рональд Макнейр сидять за столом; шоломи лежать перед ними, немов круглi лототрони, iз яких вони збираються витягнути щасливi номери. За спиною у них iз шоломами в руках стоять Еллiсон Онiдзука, Крiста Маколiфф, Грегорi Джарвiс i Джудiт Резнiк. Льотнi костюми команди, як i скатертина на столi,– вiдтiнкiв флоридського неба, у якому iм незабаром належить загинути. Сiм усмiшок здавалися менi якимсь знущанням над iхньою пам’яттю. На одному кiнцi столу, немов череп на старовинному натюрмортi, стоiть модель «Челленджера» без паливного бака та прискорювачiв. На фото вона здаеться просто добре зробленою iграшкою. Важко

роздивитися дрiбнi деталi, якими оздобив ii мiй дiд,– наприклад, те, що вантажний люк вiдкриваеться i видно дистанцiйний манiпулятор, або що сопла двигунiв повертаються. Можна було вiдкрити носову частину фюзеляжу й зазирнути в кабiну, вiдтворену з точнiстю до кнопок на панелi приладiв i «фiранки Саллi Райд»[33 - Саллi Райд – перша американська жiнка-астронавтка. Спецiально для ii польоту в складi екiпажу мiсii «Челленджер» 1983 року перед туалетом на борту шатла повiсили фiранку, якоi до того не було.] перед туалетом.

Я думаю, дiд неодмiнно зiбрався би на запуск, що вiдбувся 28 сiчня 1986 року, навiть якби NASA не обрало його макет для офiцiйного фото. Вiн постiйно навiдував мис Канаверал, приiжджав майже на всi запуски шатлiв, немов намагався надолужити болiсний для нього бойкот «Аполлонiв». Однак той вiвторок збiгся з одинадцятим ярцайтом[34 - Ярцайт – рiчниця смертi (iд.).] бабусиноi смертi. Об 11:39, коли було пошкоджене кiльце ущiльнювача i «Челленджер» почав розвалюватися на шматки, дiд стояв бiля бабусиноi могили в Дженкiнтаунi, штат Пенсильванiя. Про катастрофу вiн дiзнався тiльки тодi, коли повернувся до мотелю i ввiмкнув телевiзор.

Вiн сидiв нерухомо, не моргав i не дихав, тiльки дивився, як на стеблинi пари розпускаеться вогняна квiтка. У незлiченних повторах вiн бачив, як уламки корабля метушаться в небi, наче наослiп шукаючи однi одних в захмаренiй блакитi.

Я в той час навчався в аспiрантурi Калiфорнiйського унiверситету в Ірвiнi. Почувши новину, я одразу зателефонував мамi й дiзнався, де дiд. Я очiкував почути засмучений, майже вбитий голос у слухавцi, але виявилося, що я не дуже добре знав свого дiда.

– Занадто холодно! – вигукнув вiн.– Запускати в мiнус два градуси! Тупi бюрократи!

– А чому не вiдклали старт?

– Тому що канцелярськi щури так вирiшили. Джудi точно знала, що в цю погоду краще не стартувати.

Астронавтка Джудiт Резнiк була дiдовою улюбленицею. Вона була чудовою iнженеркою, i в попереднiй мiсii стала першою еврейкою в космосi. Їi розкiшнi чорнi кучерi за нульовоi гравiтацii нагадували зображення горгони Медузи.

– Бiдна Джудi,– зiтхнув мiй дiд.

Я чув у слухавцi, як працюе телевiзор i коментатор намагаеться перекричати вiтер на флоридському узбережжi.

– Вибач, що мене не було поруч. Як там?

– На кладовищi?

– Так, дурне питання.

– Там дуже весело, знаеш.

– Вибач, будь ласка.

– Якщо серйозно – могила занедбана. Я був у шоцi.

Вiтер у його телевiзорi остаточно сказився.

– Дiду? Ти тут?

– Так.

– Ти в нормi?

– Нi.

– Я знаю, як ти за нею сумуеш. Ох, як би я хотiв, щоб вона й досi була з нами.

– Я радий, що вона не з нами. Якби бабуся побачила, до чого ви довели ii могилу, то неодмiнно розлютилася. Дiсталося б i менi. Тому що це ж я обрав кладовище.

– Ох.

– Тому що всi iншi вже лежать там, i за це давно заплачено.

Я розумiв, що насправдi дiд зовсiм не радiе з того, що бабуся померла. Йому дуже ii не вистачало. І тодi вiн ще не розповiв менi, що в кабiнi його мiнiатюрноi моделi «Челленджера» одна з ребристих панелей спальних нiш вiдчиняеться на петлях, i там можна побачити двi мiнiатюрнi фiгурки. Саме вони були першими мешканцями мiсячного саду «LAV-1», поки дiд його не перебудував. Пiвторасантиметровi чоловiк i жiнка лежали голi в спальнiй нiшi, мiцно обiймаючи одне одного[35 - Дiд використав фiгурки з британськоi iграшковоi залiзницi у масштабi 1 : 76,2, якi зображували учасникiв пiкнiка на лужку (тiльки без ковдри i транзисторного приймача).– Прим. авт.]. Чоловiк розпластався на жiнцi, як щит; ii довге волосся було пофарбоване в яскраво-золотавий колiр.

Дiд так нiколи й не розповiв, у чому сенс цiеi «пасхалки», принаймнi менi. Може, це був жарт, а може, дiд, який нiчого нiколи не витрачав намарне – хай то була порожня могила чи набiр модельок за три долари дев’яносто дев’ять центiв,– просто зекономив. І коли я тепер дивлюся на знiмок мiсii «Челленджера», то бачу не сiмох усмiхнених астронавтiв, не красуню Джудiт Резнiк, навiть не саму модель на столi. Тiльки тих двох прихованих закоханих, чиi долi переплетенi, як iхнi тiла, що чекають визволення вiд земного тяжiння, що стримувало iх усе життя.


* * *

Вона торкнулася його ноги, вiн прокинувся. Навколо була його спальня, не тюремна камера. Бабуся знiмала спiдницю i светр iз гачкiв, на яких акуратно iх розвiсила:

– Десять хвилин,– сказала вона.

Дiд натяг бавовнянi штани, блакитну домашню сорочку i пiшов униз – шукати заляпанi брудом робочi черевики. Бабуся повернулася в кухню доготовувати пiвня у винi. Вона стояла бiля плити, нахилившись над дерев’яною кописткою, вiд якоi пiдiймалася пара, i дiд, пiдiйшовши ззаду, торкнувся губами ii шиi. Бабусиним тiлом пробiгла дрож. Дiд вiдчував, що вона чекае якихось слiв. Вони ще не встигли нормально поговорити, i вiн не знав, що мав би сказати i що хотiла би почути бабуся. Зараз дiд боровся з бажанням просто промовчати. Виправити зроблене вiн не мiг, запобiгти його наслiдкам – теж. Тому дiд вимовив звичнi безглуздi слова:

– Усе буде добре. Усе налагодиться.

Бабуся не заперечила й не погодилася, сьорбнула соус iз ложки – ця дiя ii нi до чого не зобов’язувала.

– Іди,– сказала вона.– Вона чекала на тебе.

Дiд прихопив горiховий батончик i вийшов до шосе. Небо прояснiло, обiцяючи хорошу погоду. Щоб убити час, дiд склав астрономiчний альманах ночей, що iх провiв у в’язницi. Мiсяць у третiй чвертi на спадi. Сьогоднi вони повечеряють пiвнем у винi, помиють i повитирають посуд, а тодi разом iз мамою знову заглибляться в нескiнченнi страждання Олiвера Твiста. Вiн полежить спершу поруч iз дочкою, потiм iз дружиною, поки iхне дихання не стане глибоким i повiльним, а потiм, iз телескопом i термосом чаю, пiдiйметься на пагорб за будинком, i години на двi порине у споглядання Моря Спокою, Алголя, Денеба i зоряноi рiки.

– Усе буде добре,– вимовив вiн уголос.

Пiд’iхав автобус. Худорлява й чотирнадцятирiчна, моя мама зiстрибнула зi сходинки i, ледь торкнувшись ногами землi, кинулася до дiда. Вiн зарився носом в ii волосся i вдихнув запах школи – так само пахнуть поштовi марки. Мама знала, що не варто цього робити, але вiн таки вмовив ii з’iсти весь батончик ще до того, як вони дiсталися величезного горiха, що вiдчайдушно здiймав гiлки до неба, очiкуючи чергового замаху бабусi на свое життя.

Шоколадка перебила мамi апетит, але заради збереження миру та щоби не видати дiда, вона примусила себе з’iсти все до останньоi крихти зi своеi тарiлки.




VI


Уперше мiй дiд побачив бабусю в лютому 1947 року в синагозi «Агавас-Шолом»[36 - На ii новому мiсцi на Рейстерзтаун-роуд у Пайксвiллi. «Агавас-Шолом» була однiею з перших великих синагог, що перемiстилися з довоенного серця еврейського Балтiмора на околицю за Севн-Майл-лейн.— Прим. авт.]. Вона, у лисячому горжетi й темних окулярах, стояла поруч iз декоративною пальмою пiд полотнищем iз написом: «Випробуй долю!» Лисячий горжет iй позичила голова клубу «Сестринська спiлка». Окуляри безкоштовно надав чоловiк голови, окулiст за фахом, для лiкування свiтлобоязнi, спричиненоi хронiчним недоiданням. Наскiльки я зрозумiв, текст, написаний на простирадлi, був частиною декорацii благодiйного заходу «Вечiр у Монте-Карло» на честь вiдкриття синагоги i суто випадковим збiгом. Проте стратегiчна позицiя бабусi була безпомилково продумана.

«Сестринська спiлка» помiркувала й без обговорення з бабусею визнала: попри те, що вона е вдовою з чотирирiчною донькою, яку вивезли з австрiйського концтабору до табору бiженцiв у Балтiморi, вона була б iдеальною дружиною для нового рабина. Благодiйнi буфети Товариства допомоги еврейським iммiгрантам i кухнi на Парк-Сьоркл i у Форест-Парк доклали зусиль, аби бабуся вiдновила фiгуру, колiр шкiри i те, що голова клубу називала «дивовижною шевелюрою». Бабуся мала манери, розбиралася в лiтературi та живопису. Казали також, що вона сподiваеться стати актрисою i мае потрiбний для цього талант. Через котяче личко i французький акцент, який iнодi важко було зрозумiти, ii порiвнювали iз Сiмоною Сiмон. Попри минулi страждання i втрати, вона легко й гучно смiялася. У неi була акторська постава й удавана смиреннiсть дiвчини, що зростала серед черниць.

Так, бувало, що вона промовляла щось безглузде як англiйською, так i французькою. А коли не усмiхалася, то напружено замовкала й нiби прислухалася до крокiв за дверима чи придивлялася до тiней в кутку кiмнати. Уперше потрапивши в Балтiморську публiчну бiблiотеку, вона рушила просто до записiв шотландськоi народноi музики. Першi два дивацтва списували на те, що вона ще не дуже добре опанувала англiйську i пережила жахливi речi. (Утiм, ii любов до волинки так нiхто й не змiг пояснити.) Бiля неi iнодi вiдчувалося дивне потрiскування, як бiля працюючого електроприладу, i на думку членкинь клубу (а також iхнiх чоловiкiв), це лише додавало бабусi флеру загадковостi.

Новий рабин нещодавно вiдмiнно закiнчив Єврейську богословську семiнарiю i зачаровував усiх своiм блиском, енергiйнiстю, чудовими костюмами i несподiваним для рабина легким ароматом гарденii, що його постiйно оточував. Одне в ньому засмучувало – певна схильнiсть до свавiлля. Усе життя вiн був гордiстю батькiв i вчителiв. Зрештою, рабин звик ставити власнi думки вище за чужi навiть у питаннях, у яких нiчого не тямив, зокрема, в одруженнi. Усi спроби посватати йому пiдхожу дiвчину закiнчувалися нiчим. «Сестринська спiлка» провела нараду й вирiшила застосувати хитрiсть.

Молодий рабин мав неодмiнно побачити бабусю одразу, як з’явиться в призначений час, тому ii приставили до орендованоi пальми просто бiля входу в банкетний зал синагоги. Двi членкинi клубу мали стежити, щоби вона не вiдлучалася. Мiсiс Ваксман, дружина суддi, допомогла iй отримати статус бiженки. Мiсiс Зельнер, одна з перших еврейок, що закiнчили коледж Брiн-Мор[37 - Брiн-Мор – приватний жiночий гуманiтарний унiверситет в Пенсильванii. Заснований 1885 року квакерами, належить до семи найстарiших i найбiльш престижних жiночих коледжiв на Схiдному узбережжi США.], вiльно говорила французькою. Дами вирiшили зiграти на бабусинiй вдячностi й бажаннi спiлкуватися рiдною мовою, i збиралися стояти поруч iз нею бiля пальми, поки не ввiйде рабин, щоби – це був головний пункт iхньоi стратегii – той подумав, нiби сам знайшов майбутню наречену.

Рабин запiзнювався. Зал заповнювали гостi, якi й гадки не мали про плани «Сестринськоi спiлки». Усi хотiли швидше розпочати святкування. Голова благодiйного фонду пiднявся на помiст. Тiльки-но вiн почав вступну промову, пересипаючи ii дурнуватими каламбурами, що переважно стосувалися карт i гральних костей, як мiкрофон ударив його струмом. Через легкий електрошок благодiйник замовк й сiв на пiдлогу. Голова жiночого клубу виштовхнула свого чоловiка на помiст, де нудьгували винайнятi музиканти – евреi в кубинському одязi. Окулiст опустився навпочiпки поруч iз головою благодiйного фонду, помацав його пульс i допомiг розстебнути комiр. Іншi чоловiки допомагали iмпровiзованими каламбурами на тему iскристого виступу й шокуючих контактiв.

П’ятнадцятирiчний звукооператор намагався знайти iнший мiкрофон, але йому заважала матуся, яка безперервно пiдганяла хлопця. Бiля столу з молочними закусками виникла тиснява, що пiдiгрiла старi образи i породила новi. Тим часом цiвочка свiтськоi розмови шкiльною французькою, за допомогою якоi мисливицi на тигра з жiночого клубу тримали на прив’язi свою кiзоньку, стала надто тонкою. Другий мiкрофон нарештi знайшли i перевiрили. Голову благодiйного фонду оглянули i визнали придатним для продовження промови.

– Запрошую вас,– бадьоро закликав вiн усiх, хто прийшов того вечора випробувати долю,– програвати багато й настiльки часто, скiльки стане сили!

Свiтло притлумили. Оркестр заграв, створюючи атмосферу дорогого клубу. За ча-ча-ча, гулом розмов, стуком гральних кiсток i кульок на рулетцi наглядачки вже не могли утримувати мою бабусю. Вона дiстала пачку сигарет «Herbert Tareyton’s» iз позиченоi сумочки, обшитоi бiсером.

– Тут дуже жарко,– сказала вона, усе ще не вiдаючи про свiй статус жертви, але вiдчуваючи якусь напруженiсть у розмовi.– Перепрошую. Пiду помилуюся чудовим мiсяцем.

І тут панi Зельнер, чие обличчя також скидалося на повний мiсяць, засяяла. Ця радiсть, напевно, почасти ii видала.

– Mais voilа le rabbin![38 - А от i рабин! (Фр.)] – iмпульсивно вигукнула вона.


* * *

Мiй дiд цiлий день вигадував причину не йти з дядьком Реем на «Вечiр у Монте-Карло». Вiн не готовий спiлкуватися зi «звичайними людьми». Йому важко говорити з незнайомими. У нього немае грошей i пристойного одягу. Вiн не ходить у синагогу. Вiн тiльки заважатиме братовi. Усi цi вiдмазки дядько Рей вiдкидав, розбивав, знищував i спростовував, як природжений полемiст. Вiн розумiе, як важко повертатися до цивiльного життя, але зрештою ти просто набираеш у груди повiтря i стрибаеш у воду. Усiм важко говорити з незнайомими, крiм комiвояжерiв i тих, хто пристае до людей на автобусних зупинках. Вiн охоче позичить брату грошей, якi той вiддасть з виграшу або коли зможе. У нього е чудовий блейзер iз гаррiсiвського твiду[39 - Гаррiсiвський твiд (англ. Harris Tweed) – легендарна твiдова тканина, що виготовляють вручну за традицiйними технологiями жителями островiв бiля узбережжя Шотландii.], трохи заширокий йому в плечах. І якщо вже мова про синагогу, то це, зрештою, просто будiвля. Великi евреi – нi Авраам, нi Гiллель – нiколи в нiй не бували.

На той момент, коли вже треба було iхати, у дiда лишався один козир: затiяти сварку, щоби брат сам вiдмовився брати його iз собою.

Проблема полягала в тому, що дядько Рей мав надто вже високу думку про власну особу. До чого б мiй дiд не чiплявся, дядько тiльки вiдмахувався. Безпiдставнi нападки тiльки смiшили його. Дiд корчив кислу мiну, навмисне рухався як равлик – Рей не реагував. Але на парковцi бiля «Агавас-Шолом», коли вже треба було вилазити з новенького дводверного «Mercury» дядька Рея, i той уже вiдчинив дверцята, дiд у вiдчаi раптово натрапив на дiевий пiдхiд.

Узимку 1947 року нiхто – i перш за все дядько Рей – не пiдозрював про паростки зневiри, що згодом змiцнiли i почали тривожити мого двоюрiдного дiда, аж поки не змусили його промiняти синагогу на iподроми та бiльярднi Балтiмора, Вiлмiнгтона та Гавр-де-Граса. Мабуть, мiй дiд уловив вiдгомiн кризи, що насувалася. Ще в дитинствi вiн пiдозрював, що дядько Рей розiгруе «маленького цадика», аби догодити спочатку батькам, а згодом i всьому еврейському свiтовi. Братська телепатiя змiцнила руку мого дiда, коли той потягнувся до сагайдака за разючою стрiлою.

– Ти що, не вiдчуваеш iронii? – запитав вiн.– «Вечiр у Монте-Карло»! Тобi не здаеться, що це лицемiрство? Цей заклад – уже давно справжне бiсове казино, Рею. Ярмарковий балаган. Пам’ятаеш букмекерську контору над забiгайлiвкою Пета? Отих аферистiв iз Буффало, якi обчистили Френка Остенберга? Це ви. У вас та сама букмекерська контора. Приймаете ставки на перегони, нiчим не ризикуючи, тому що знаете результат наперед. Лохи приходять, ви берете iхнi грошики. Обiцяете iм прощення, вiчне життя, рядок у божiй книзi облiку. А потiм просто сидите й чекаете, поки вони врiжуть дуба. Бубоните над ними свою абракадабру й закопуете цих дурнiв у землю.

Це була довга промова, як на мого дiда, але його несло далi, бо вiн вiдчував переконливiсть своiх аргументiв. Дядько Рей з лютою акуратнiстю зачинив водiйськi дверцята й розвернувся до дiда, зачепивши лiктем клаксон. Його обличчя почервонiло так сильно, що навiть веснянки зникли.

– Як ти смiеш? – багатообiцяюче почав вiн.

В очах Рея з’явився проблиск провини, вiн набундючився. Згадав благочестя багатостраждальних батькiв i прадiдiв, добрi справи i намiри своеi пастви, вiру та мучеництво евреiв по всьому свiтi, еднiсть рабинату, досягнення евреiв за останнi п’ять тисяч рокiв. Тодi перейшов до Маймонiда, Генка Грiнберга[40 - Генрi Б. Грiнберг на прiзвисько Єврейський Молот (1911–1986) – американський бейсболiст, перший еврей серед бейсбольних суперзiрок у США.], Мойсея та Адонаi. Вiн розiйшовся, знову пишався собою, навiть ще кiлька разiв натиснув на клаксон для бiльшоi переконливостi. У якийсь момент Рей увiйшов у такий кураж, що забризкав слиною лацкан блейзера, позиченого моему дiдовi. Однак, дiйшовши до господнього воiнства, дядько Рей раптом замовк i примружився. Мiй дiд не заперечував i не сперечався. Просто сидiв, терпляче вичiкуючи, як павук у павутиннi, i дивився, як його брат метае блискавки.

– У тебе майже вийшло,– дядько Рей умить заспокоiвся i притишив голос.– Ти пiдеш зi мною всередину, i тобi це сподобаеться. І знаеш, звiдки я знаю, що ти зайдеш туди?

– Звiдки?

– У Бога на тебе е план.

– Справдi? Бог мае на мене плани? Давно пора.

Дiд мiсяць як повернувся додому, тинявся без роботи, сумував i почувався нiкчемою. Його диплом припадав пилом уже шiсть рокiв. Досвiд, набутий ним у Європi, не пiдходив для жодноi легальноi справи в мирний час. Повернувшись у Фiладельфiю, дiд, здавалося, розчарував усiх поспiль, зокрема й батькiв. Особливо батькiв: найбiльше iх гнiтило те, що, попри його капiтанськi погони i нагороди за подвиги, про якi вiн узагалi нiчого не розповiдав, старший син iх i досi розчаровуе.

– Усе, що трапилося з тобою в життi до цього – це частина божого плану,– сказав Рей.– І цього вечора всi пазли складуться, i ти все зрозумiеш.

– А ти точно знаеш?

– Знаю.

– Тобi, напевно, бог постачае секретну iнформацiю.

Дядько Рей провiв рукою по своему сидiнню й самовдоволено усмiхнувся як людина, що знае вирiшення проблеми.

– Господи, Рей, у тебе язик як помело!

– Думаеш? Хочеш парi?

Тим самим тоном, у якому мiй дiд звинувачував його й увесь рабинат в його особi, мiй двоюрiдний дiд випадково вказав на дверi, через якi вiн згодом вийде з кием «Brunswick» пiд пахвою.

– Ставлю п’ятсот доларiв, що ти ввiйдеш у шуль[41 - Синагогу (iд.).], i в першi пiвгодини – нi, нi, у першi ж десять хвилин – тобi вiдкриеться план усевишнього щодо твого життя. Ти зрозумiеш, чому мав сьогоднi сюди приiхати.

– Яке лайно,– вiдповiв мiй дiд.– Давай, маеш парi.

Армiйську вихiдну допомогу йому досi не заплатили через бюрократичну тяганину. П’ятисот доларiв у нього й близько не було, але дiд вирiшив ризикнути.


* * *

Бабуся обернулася до дверей, щоби роздивитися новоспеченого князька еврейського Балтiмора. Мигцем вона помiтила стрункого молодого хлопця в темно-синьому блейзерi iз золотими гудзиками. Руде волосся пiд його оксамитовою ярмулкою (також темно-синьою) було на пiв дюйма довше, нiж потрiбно. Як тiльки рабин увiйшов, його оточили кiлька чоловiкiв (зокрема й суддя Ваксман). Усi вони почали хихотiти i метушитися навколо нього, нiби виряджаючи юного племiнника в бордель. Рабин швидко зник iз виду. Мiсiс Ваксман щось прошипiла на iдишi: чи про те, що чекае на ii чоловiка вдома, чи, може, просто вилаялася.

– Не знаю…– почула бабуся голос рабина.

Вiн удавано ламався, дозволяючи тягнути себе за руки в зал.

– Панове, я щось сумнiваюся…

Коли вiн, у хмарi пахощiв гарденii, майнув повз бабусю, вона почула, як вiн вибачаеться за запiзнення:

– Я не винен. Усе через мого гостя.

– Це його брат,– пояснила мiсiс Зельнер трохи невпевнено, нiби побачене не цiлком збiгалося з описами.– Герой вiйни, весь у нагородах.

Бабуся побачила дiда, який стояв у коридорi й наче вагався, але набагато серйознiше, нiж його брат. Вiн так глибоко запхав руки в кишенi, що блискавка його ширiнки трохи розiйшлася. Краватка була погано пов’язана, твiдовий пiджак поверх непрасованоi сорочки тиснув у плечах. Усе навколо: музика, свiтло, стукiт рулетки i гральних костей, вибухи радостi або крики розчарування за столами, одяг, власна шкiра – здавалося, тиснуть йому. Лише його очi знайшли, куди втекти. Вони вистрибнули до бабусi з очниць, наче з вiкна палаючого будинку.

– Якийсь вiн непоказний, цей герой,– зауважила мiсiс Ваксман.


* * *

Мiй дiд витратив забагато сил на опiр дорогою до синагоги, тому зараз гадки не мав, що йому тут робити. Усе виявилося навiть гiрше, нiж вiн уявляв. «Вечiр у Монте-Карло»! Усипаний блискiтками мiсяць, десятиватнi гiрлянди зiрок, паперовi гвоздики i пальми в дiжках: маскування механiзму, що рано чи пiзно обдере всiх присутнiх до нитки. Із точки зору мого дiда, яку вiн винiс iз вiйни,– брутальна, але доволi точна модель свiту, як вiн його розумiв.

Вiн трохи просунувся в залу, усе ще тримаючи руки в кишенях робочих штанiв i почуваючись нi в сiх нi в тих. Опустив голову, щоби не бачити несмак, гамiр i непристойнiсть своеi батькiвщини i своiх спiввiтчизникiв, якi не знали вiйни i розважалися у Балтiморi разом iз iншими тридцятьма тисячами ситих евреiв.

Прямо до нього йшла дiвчина в чорнiй сукнi. Із 1944 року дiд не мав випадку поговорити iз привабливою жiнкою, яка не була би певною мiрою ворогом обо повiею.

– Я був не готовий до неi,– розповiдав вiн менi.– Вона заскочила мене зненацька.

Бабуся була в темних окулярах – у примiщеннi й увечерi. На плечах – облiзла лисиця, що запустила зуби у власний хвiст. Жiнка йшла впевнено, але трохи виставивши одне плече вперед i тримаючи голову набiк, нiби була тiльки на вiсiмдесят п’ять вiдсоткiв впевнена, що вони ранiше зустрiчалися, i готова негайно визнати помилку. Мiж лисячим горжетом i краем вирiзу у виглядi човника (коктейльну сукню на вечiр iй позичила дочка голови) сяяла бiла ключиця.

Дiд чув, як мiсiс Ваксман i мiсiс Зельнер невтiшно кличуть бабусю, поки та долае останнi три метри, що iх роздiляли, ступаючи по лiнолеуму з малюнком пiд паркет. Вiн зазначив мiрне колихання ii стегон та амплiтуду вигинiв, якi була не в змозi приховати сукня. Пiд час вiйни вiн звик покладатися на свiй хист бiльярдного катали – швидко читати по чужих очах, але цi темнi окуляри вибивали його з колii. Навiщо вони взагалi потрiбнi? Вiн припустив, що це якийсь реквiзит для сценки на тему «Вечори в Монте-Карло». Несподiвано для себе дiд усмiхнувся, i вiд цього занервував iще дужче. Помада на губах дiвчини була червона, як черви та бубни в картах, усмiшка – як в Інгрiд Бергман. У дiда в головi пролунав звук, який через багато рокiв вiн порiвнював iз гуркотом товарняка або землетрусом, що наближаеться. Вiн вiдчув, що стоiть на порозi чогось величезного i стрiмкого, здатного змести його з лиця землi. «Наповал,– подумав дiд про себе.– Такi справи». В останню мить вiн встиг перевести погляд на своi черевики i струснути головою.

– Неймовiрно,– промовив вiн, усвiдомлюючи, що й досi усмiхаеться i що тепер вiн винен братовi п’ятсот баксiв.


* * *

У внутрiшньому дворику свого будинку моя мама приладнала годiвницю пiд дашком: вiдрiзок прозороi пластиковоi труби на ланцюгу. У трубу мама насипала корм, птахи сiдали на алюмiнiеву жердинку пiд отвором i клювали насiння. Дiд любив споглядати пташинi справи за вiкном. Особливо його цiкавила бiлка, яку вiн називав «мамзер»[42 - Мамзер – буквально «позашлюбна дитина», «пройда» (iд.).],– вона щодня влаштовувала набiг на годiвницю. У мамзера не було нi грацii, нi вмiння лiтати, нi гiдностi. Вiн розлякував горобцiв i брався за корм так люто й незграбно, що мiй дiд тiльки реготався. Мамзер був рабом гравiтацii i принципу маятника, i цього птахи не могли зрозумiти. Вiн стрибав на дашок iз садовоi решiтки, тодi спускався по ланцюгу, але вже за хвилину борсався, чiпляючись переднiми лапами за пластикову трубу або за денце, шалено вимахуючи хвостом, а годiвниця смикалася i крутилася, намагаючись його скинути. Напевне, мiй дiд так i не вигнав iз себе того бiса, який колись спонукав його викинути кошеня з вiкна третього поверху: вiн вибухав смiхом щоразу, коли бiлка шльопалася на кам’янi плити. Інодi вiн смiявся так, що менi доводилося витирати його сльози паперовою хустинкою.

– Усi тi панi з жiночого клубу насипали насiння в годiвницю, щоби зловити синичку,– казав мiй дiд,– а натомiсть iм попався мамзер.


* * *

За дiдовою версiею, перше, що бабуся сказала своему майбутньому чоловiковi, було таке: «Твоя голова мала би добрий вигляд на парканi».

Вона наблизилася до нього, тримаючи двома пальцями незапалену сигарету i вигнувши ледь помiтну пiд темними окулярами брову. Мiй дiд одразу вiдчув за ii мiмiкою i ще чимось непояснюваним – можливо, в ii манерах не було тутешньоi незграбностi,– що вона iноземка. Дiд клацнув запальничкою Ауенбаха.

– Перепрошую? – вiн затримав полум’я запальнички перед самим кiнчиком сигарети. Подумки повторив фразу й вирiшив, що все почув правильно, i дiвчина таки дiйсно сказала, що його голова мала би добрий вигляд на парканi.– Це як?

Дiд бачив людськi голови, вiдокремленi вiд тiла, у рiзних невiдповiдних мiсцях, хоча й не на парканi. Тим бiльше не думав, що подiбна рiч могла би бути вступом для знайомства. Вiн не бачив бабусиних очей i не мiг зрозумiти настрiй, iз яким вона кинула свое зауваження. Тiльки пiзнiше до нього дiйшло, що в такий дивний спосiб вона одразу вирiшила проблему початку розмови з незнайомцем.

– Ох, я, мабуть, помилилася. Бачу, ти образився,– мовила бабуся.

– У мене просто таке обличчя. Ти б виглядала так само, якби хтось насадив твою голову на паркан.

– На стiну,– моментально виправила вона i раптом реготнула, а тодi швидко прикрила рот рукою.– Вибач. Я хотiла сказати – стiну, не паркан.

– Це все змiнюе.

Мистецтво флiрту з жiнками дiд розумiв так: зберiгати максимально непроникний вигляд.

– Стривай,– сказала вона, ледве стримуючись вiд реготу.– Ти колись бачив цей… як там у вас… собор?

Трьома помахами бiлих рук бабуся намалювала в повiтрi стiни, башти i шпилi собору. У ii жестах, простих i точних, було те, що поети i спортивнi коментатори називають витонченiстю. Бабуся пiднiмала й опускала руки, попiл iз сигарети осипався iскристим каскадом. Помаранчевi вогники вiдбивалися в темних лiнзах ii окулярiв. Вона зобразила вiтражне вiкно над головним порталом, намалювавши пальцем коло на грудях, якi й без того вже цiлком захопили дiдову увагу. Бюстгальтери тiеi епохи були справжнiм архiтектурним витвором: в ii бюстi iз його розмiрами i презирством до гравiтацii дiйсно було щось вiд величi готичних соборiв. Аж тут дiд побачив чорне татуювання на внутрiшнiй сторонi ii лiвоi руки – п’ять цифр, що недвозначно розповiдали iсторiю ii життя, сiм’i, свiту. Прочитавши це найкоротше резюме, вiн знiяковiв.

– Так, я бачив собори.

– На стiнах,– сказала бабуся.– На давнiх стiнах! – Вона вимовляла «тавнiх».– Там е обличчя з каменю. Оце таке i в тебе обличчя.

– А, зрозумiв. Я виглядаю, як гаргулья[43 - Гаргуйль, або гаргулья – витесаний iз каменя скульптурно оздоблений водостiк, що зазвичай мав вигляд голови фантастичноi тварини, чудовиська, деформованоi людськоi фiгури тощо.].

– Так! Нi! Не…– Вона вимовила французьке слово, що позначало гаргулью, яке мiй дiд i через сорок два роки не змiг вiдтворити.– То штуки, що ловлять дощ, вони тварини, монстри, страшнi такi. У тебе не таке обличчя!

Деякою мiрою це була брехня. Одному зi своiх психiатрiв бабуся пiзнiше повiдала, що iй дiйсно здалося, що дiд негарний, але це ii привабило й навiть збудило. Побачивши його на порозi банкетноi зали, де вiн вирiшував, чи не краще б забратися звiдси, бабуся подумала, що в дiда американське обличчя й американське тiло. Плечi – «б’юiк», щелепа – бульдозер. Тiльки якщо подивитися в очi, можна було б сказати – i бабуся так i сказала, що вiн красивий.

– Це я схожа на гаргулью.

– Навряд чи.

– Точно. Зсередини.

Дiд пропустив це повз вуха, сприйнявши за порожню балаканину й напрошування на комплiмент. Саме тодi вiн уперше неправильно зрозумiв бабусю, почувши голос Коня Без Шкiри, що говорив замiсть неi.

– Можна тебе попросити зробити одну рiч? – спитав дiд.– Будь ласка, ти не могла би зняти своi окуляри?

Бабуся стояла дуже прямо, стиснувши губи. Дiд злякався, що порушив якесь правило, якийсь галльський етикет, за яким категорично забороняеться просити француженок зняти сонцезахиснi окуляри.

– Лiкар-окулiст сказав, що менi не можна…– Вона запнулася.– Але я знiму,– майже прошепотiла бабуся.

– Та нiчого, не переймайся. Просто скажи менi, якого кольору в тебе очi. Це все, що я насправдi хотiв знати.

– Нi,– вiдповiла бабуся.– Я знiму iх для тебе. Але ти теж маеш дещо зробити. Тобто дозволити менi дещо зробити.

– Що саме?

Я не знаю, скiльки людей у той момент дивилися на дiда й бабусю – вони все ще стояли бiля входу до банкетноi зали,– i чи взагалi комусь це було цiкаво. Та навiть якби вони стояли серед порожньоi кiмнати, нi мiй дiд, нi звичаi 1947 року навiть припустити не могли, що бабуся зробить те, що вона зробила. Згадуючи той вечiр iз м’якого сiрого серпанку, створеного дiею гiдроморфона, мiй дiдусь просто заплющив очi – так само, як заплющив iх тодi, коли бабуся торкнулася його ширiнки i зубчик за зубчиком застебнула ii.

– C’est fait[44 - Зроблено (фр.).].

Коли вiн розплющив очi, то зрозумiв, що потопае в очах бабусi. Вони були кольору сутiнкiв у Монте-Карло, коли зорi палають, як десятиватнi лампочки, а четвертинка мiсця розливае сяйво небом.

– Синi,– мовив мiй дiд, вiдкидаючись на подушки в лiкарняному лiжку, що ми орендували й поставили в гостьовiй кiмнатi моеi мами.

Пiсля цього вiн кiлька годин поспiль не розплющував очей.




VII


Двадцять дев’ятого вересня 1989 року ще до пiвночi мiй дiд закiнчив модель «LAV-1». У нiй були представленi новi уявлення про поселення на Мiсяцi (звiдси й безлiч переробок), чотирнадцять рокiв роботи i приблизно двадцять двi тисячi полiстиролових елементiв дитячих конструкторiв, якi дiд безжально розкурочив[45 - Переважно – вiйськовi або автомобiльнi конструктори, якi вiн купував за каталогами або оптом.– Прим. авт.]. У центрi макета серед тунелiв, вiдсiкiв, куполiв, посадкових смуг i радарних установок мiстився отвiр приблизно десяти сантиметрiв у дiаметрi. Зазирнувши в нього, можна було побачити фанерну основу «мiсячноi» поверхнi. На питання, навiщо вiн потрiбний, дiд вiдповiдав варiантами фрази «Почекай – i побачиш». У мене ж, чесно кажучи, варiантiв було небагато. Через деякий час я перестав питати. Думаю, саме цього дiд i домагався.

Вiн пiдiйшов до верстата, узяв коробку з-пiд сигар i дiстав iз неi загорнутий у серветку круглий предмет, виготовлений iз кришки вiд пластянки. Дiд закiнчив «мiсячний сад» ще в травнi 1975 року, розоривши купу наборiв для iграшкових залiзниць у масштабi 1 : 160 та 1 : 76,2. Звiдти вiн видобув квiти й овочi, що тепер росли в саду на гiдропонiцi. Дiд акуратно пiдчепив нiгтем кришечку за отвiр для пиття – тепер це був вхiдний люк – i заглянув усередину. Там розташувалася крихiтна сiм’я, що замiнила коханцiв у «мiсячному саду». На пiдвiсному лiжку й двох стiльцях, якi дiд виготовив сам, сидiли вiн, бабуся, мама, мiй брат i я, дихаючи вологим, збагаченим киснем повiтрям. Пози фiгурок видавалися дещо напруженими – як на офiцiйному фото (незважаючи на те що вони були створенi з полiстиролу). Але всi були живi-здоровi.

Дiд закрив люк, вiднiс «мiсячний сад» до моделi «LAV-1» i помiстив у заздалегiдь пiдготований отвiр. У нього не було вiдчуття великого звершення. Це була робота, iз якою дiд надто довго вовтузився, обiцянка, яку довго не виконував, тому головним iз того, що вiн вiдчував, було полегшення. Наче тягар iз плечей.

Це було за пiвроку до його смертi.

Наступного ранку, удосвiта, дiд вийшов у непроглядний флоридський морок, щоби завантажити багажник свого «Buick LeSabre» для поiздки на мис Канаверал. Запускiв не було майже чотири роки – вiд самоi трагедii «Челленджера». Того дня о десятiй ранку планувався старт «Дискаверi». Дiд поклав у сумку-холодильник блок сухого льоду, пляшку пива «Michelob», пластмасовий контейнер iз нарiзаним ананасом i два сендвiчi з м’ясним салатом. М’ясний салат був фiрмовою дiдовою стравою. Пропустити залишки вчорашнього смаженого м’яса через м’ясорубку разом iз маринованими огiрками, додати двi столовi ложки майонезу, сiль i перець. Як багато фiрмових страв мого дiда, м’ясний салат смакував краще, нiж мав вигляд, особливо намазаний на свiжу халу[46 - Хала – еврейський традицiйний святковий хлiб.– Прим. пер.]. Дiд поклав сумку-холодильник у багажник разом iз бiноклем, фотоапаратом, придбаним у секонд-хендi, але з новенькими потужними об’ективами, свiжим номером «Commentary», транзистором, галоном питноi води, складаним крiслом з пiдставкою для нiг i парасолькою вiд сонця, яку за потреби можна було прикрiпити до спинки крiсла. Парасольку дiд переробив власноруч, замiнивши звичайну ручку на затискач.

Як у будь-якому пансiонатi для лiтнiх людей, у «Фонтана-Вiлледж» були своi «сови» й «жайворонки», але той ранок повнiстю належав дiдовi. Перш нiж зачинити багажник, вiн обперся на заднiй бампер i прислухався до тишi. Вона виявилася неiдеальною. Тиша нiколи не бувае iдеальною. Але дiд навчився цiнувати вiддаленi слабкi звуки, що начебто ii пiдсилювали – так крапля синьоi фарби вiдчутно пiдсилюе бiлий колiр. Стрекотiння комах або, можливо, кумкання жаб. Трейлери на магiстралi I-95. Шипiння пари в променях прожекторiв. Зрештою, фоновий шум самого «Фонтана-Вiлледж» – бурмотiння кондицiонерiв, торгових автоматiв, лiчильникiв, фiльтрiв у басейнах, потрiскування погано iзольованих дротiв. Десь далеко жiночий голос кликав: «Рамоне!»

Дiд випростався. Нахилив голову, виставивши вухо-антену, налаштовану на фонове випромiнювання. Перетасував подумки невеличку колоду Рамонiв, яких знав. Нiхто з них не мешкав у «Фонтана-Вiлледж». У пансiонатi жили кубинцi, якi звалися Адольфо чи Ракель, але вони були такими ж евреями, як усi iншi – Голдманнами та Левi, яких прибило до флоридськоi землi обiтованоi хвилями емiграцii. Дiд не був близько знайомий iз кубинськими евреями. Цiлком можливо, що когось iз них звати Рамон. Наприклад, Рамон Лiфшиц. Або Рамон Вейнблатт. Інодi цi бiднi старигани з деменцiею тинялися територiею пансiонату, а за ними бiгали дружини або доглядальницi, вигукуючи iхнi iмена.

– Рамон! Киць-киць-киць!

Голос, здавалося, лунав iз боку Джунглiв – так мешканцi називали пустир, що оточував «Фонтана-Вiлледж» зi сходу й пiвночi. У Джунглях пагони бермудськоi трави i мiсцевi лiани-душителi ще з сiмдесятих рокiв боролися за п’ятсот акрiв землi, де недовгий час процвiтав замiський клуб iз полем для гольфу. Десь там, у гущавинi, зачаiвся пожирач хатнiх тварин, якщо вiрити чуткам – алiгатор.

– Рамо-о-оне!

На другому складi голос жiнки перейшов на фальцет, як у хлопчика пiд час бар-мiцви. Досi вона гукала лагiдно, але тепер – вiдчайдушно.

Дiдусь глянув на годинник, який носив циферблатом до зап’ястя. Бiльше половини на шосту. На дорогу знадобиться три з половиною години. Навiть чотири, якщо заiхати на заправку i заскочити в туалет. Про вiдновлення польотiв багато писали в медiа, могли виникнути затори на шосе. Їхати треба просто зараз.

– Чорт би тебе побрав, жiночко,– буркнув дiд.

Майже на автоматi вiн витягнув iз машини ящик iз набором для ремонту шин i дiстав важкий гайковий ключ. Зачинив кришку багажника. Вона стукнула глухо, як литаври, що вiдсирiли через погану погоду.

Дiд проминув стоянку, нервово стискаючи гайковий ключ, i дiстався бетонованоi дорiжки, частково освiтленоi. Направо вона вела до одного з басейнiв, налiво – повз житловi будиночки, зокрема, i повз його двокiмнатнi апартаменти, до службовоi зони: зарядноi станцii для гольф-карiв, на яких бабусi й дiдусi пересувалися територiею пансiонату. За службовою зоною простягався газон, навколо якого тягнувся дерев’яний парканчик заввишки у фут. Далi слiди цивiлiзацii зникали.

Дiдовi шкiрянi сандалi, пiдробнi «бiркенштоки» iзраiльського виробництва, роздратовано шльопали по асфальту. Вiн уявляв худого косоокого кота, який поперся в Джунглi через власну дурiсть за щуром або нутрiею. Гнiвався на господиню того Рамона, яка вийшла шукати кота в темрявi, коли все одно нiчого не можна вдiяти. Та все одно дiд пiшов допомагати, i через це найбiльше гнiвався на себе. Його сандалi тим гучнiше гупали об землю, чим бiльше вiн сердився. Нарештi дiд зловив себе на тому, що сподiваеться таки зустрiти на краю Джунглiв алiгатора й забити його до смертi гайковим ключем. Тепер вiн зрозумiв, що вийняв iнструмент iз багажника саме для цього.

Дорiжка вивела його на пiвнiчну галявину, яку доглядали садiвники «Фонтана-Вiлледж». За кожного кроку краплини холодноi роси обпалювали йому щиколотки. Дiд був у шортах кольору хакi. Таких самих вiн мав сiм пар – придбав у «Kmart» разом iз сiмома сорочками поло i сiмома парами бiлих шкарпеток. Вiн завжди носив сандалi зi шкарпетками – це була його щоденна унiформа вiдтодi, як померла бабуся. Якщо дiдовi треба було вiдвiдати чийсь день народження або взяти участь у спiльних розвагах, яких не вдалося уникнути, вiн приходив у гавайськiй сорочцi з дiвчатами топлес – саме я жартома подарував ii йому. Малюнок на сорочцi обурював деяких його сусiдiв по пансiонату, але дiду було начхати на людей, яких ображала якась там сорочка.

За службовою зоною було ще зовсiм темно. Дiд вийняв запальничку Ауенбаха й посвiтив собi. Повiтря було настiльки насичене вологою, що вогник не зразу освiтив довкiлля. Навколо дiдовоi руки свiтло розсiювалося, наче вогонь святого Ельма.

– Хто тут? – запитала з темряви жiнка.– Це хто?

– Ваш сусiд.

Запальничка в його руцi нагрiлася, i дiд ii захлопнув. У темрявi попливли багрянi плями вiд згаслого полум’я. Нарештi очi пристосувалися, i дiд почав щось бачити. Свiтанок у Флоридi настае стрiмко: ще десять хвилин, i буде ранок.

– Мiсiс Винокур каже, що бачила його. Вона назвала його Алiстером,– промовила жiнка.

Ранiше дiд чув, що вона представлялася як Саллi Сiшел; пiзнiше виявилося, що насправдi ii прiзвище Зiхель.

– Як ви думаете, вiн насправдi iснуе?

– Щось там е,– вiдповiв дiд, який нiколи не втiшав людей марними словами.

Вiн вважав, що Фiллiс Винокур – брехливе лайно, але мав сумнiви щодо того, нiби коти i болонки iз «Фонтана-Вiлледж» за власним бажанням зникають у хащах й оселяються там на кшталт чотириногих семiнолiв[47 - Семiноли – iндiанське плем’я, яке виникло завдяки об’еднанню флоридських iндiанцiв, якi не пiдкорилися владi США, i чорношкiрих рабiв – утiкачiв iз плантацiй.].

– Як вiн утiк?

– Це моя вина, я, дурна, пожалiла його й вiдпустила. Удома вiн завжди гуляв вiльно. Ми недавно сюди перебралися.

– А звiдки ви?

– Із Фiладельфii.

Дiдовi хотiлося зауважити, що у Фiладельфii з котами теж трапляються нещастя, але тодi довелося би вдатися до пояснень. Вiн дуже давно не намагавсь щось пояснити жiнцi, тому це завдання здалося йому занадто складним.

– У якiй частинi мiста ви жили?

– Брiн-Мор.

– Брiн-Мор – це не Фiладельфiя.

– Ага,– сказал вона.– Так-так, я чую це по вашiй вимовi.

Свiтало, i дiд нарештi роздивився, що Саллi Зiхель була гарною жiнкою. Висока, струнка, великi груди. Смаглява, iз довгим носом iз горбинкою, вилицi – як у Кетрiн Хепберн. Може, на кiлька рокiв молодша за дiда, а може, й нi. Вона була в чоловiчiй пiжамi, що застiбалася спереду, i в гумових ботиках кольору нью-йоркських таксi зi шнурками, якi вона не потурбувалася зав’язати.

– Вiн завжди приходить, коли ви кличете?

– Завжди.

– А скiльки вже його не бачили?

– Усю нiч.

– Хм.

– Мабуть, менi не варто цього казати,– мовила Саллi Зiхель.– Оскiльки ми майже незнайомi. Але цей гiмняний кiт – практично едине, заради чого я живу.

Мiй дiд ледве переборов гостре бажання сказати щось на кшталт: «У такому разi, можливо, не варто було вiдпускати його з дому, щоби його не зжерла якась пiвтонна рептилiя» або «Заради бога, жiночко, це ж просто довбаний кiт!» Вiн скоригував на гiрше перше приемне враження вiд неi, до якого вiдчутно домiшувалася хiть, що дуже здивувало дiда – такого вiн дуже давно не вiдчував. У будь-якому разi треба обережнiше поводитися з жiнками, якi ходять надворi в незашнурованих ботиках.

– Я знаю, що ви думаете,– сказала Саллi.– Це ж усього-на-всього кiт.

– Та нi, зовсiм нi.

– Просто… У мене нещодавно помер чоловiк. І Рамон був його котом.

– Зрозумiло.

– Вiн дуже любив цього кота.

– Ясно,– вiдповiв дiд.– А в мене померла дружина.

– Коли?

– Чотирнадцять рокiв тому.

– О! Спiвчуваю…

Саллi Зiхель розплакалася. Вона стояла в пiжамi, схрестивши руки пiд своiми промовистими грудьми, i дивилася у Джунглi, що забрали в неi кота померлого чоловiка. По ii щоках текли сльози. Вона шморгнула носом, i мiй дiд вийняв iз задньоi кишенi шортiв велюрову ганчiрочку для протирання об’ективiв фотоапарата й простягнув iй.

– Ох,– сказала вона, сякаючись у ганчiрочку.

Дiд пригадав – однаково добре чреслами, мозком i серцем – ту дiвчинку iз цирку, яка розсунула перед ним ноги в будцi на Грiнвiч-Ярд. І його закривавлений носовик у неi в руцi.

– Справжнiй джентльмен. Спасибi.

Дiд знав, що так само по-джентльменськи було би покласти втiшну руку на плече Саллi Зiхель. Ба бiльше: це було би людяно. Але вiн побоявся того, що може статися далi. Удова й удiвець, що допомагають одне одному пережити горе й згадати про пристрасть на схилi лiт: сама банальнiсть ситуацii начебто натякала на високу ймовiрнiсть такого розвитку подiй.

Дiд перебрався у Флориду в серединi 1970-х, i вiдтодi самотнi жiнки «Фонтана-Вiлледж» намагалися його стриножити. Поки вiн створював гарнi й дорогi макети на замовлення NASA та приватних колекцiонерiв, а також працював над «LAV-1» – ускладнював i збiльшував цей проект, самотнi жiнки «Фонтана-Вiлледж» намагалися привернути до себе його увагу. Вони надсилали розвiдникiв i послiв, домашне печиво, тортики, суп у каструльках, деруни на Хануку, листiвки, в’язанi речi, вiршi, картини олiею, м’ясо, пляшки вина й миски спагетi iз сиром. Одного разу, коли я навiдував дiда, хтось iз них принiс спагетi, i я зауважив про себе, що ця страва гарно репрезентуе свою авторку, яка приготувала iх за рецептом iз програми «Horn & Hardart».

Дiд тодi облизував виделку, ностальгiйно згадуючи про кафетерiй-автомат на Брод-стрит, i менi подумалося, що давно я не бачив його таким задоволеним. Однак вiн доiв, помив i витер миску, написав записку iз вдячнiстю на аркушику з блокнота i залишив усе це на задньому ганку дарувальницi, коли ii точно не було вдома. Кiлька разiв самотнi й особливо наполегливi жiнки iз «Фонтана-Вiлледж» заскочували його зненацька й запрошували на обiд. У таких випадках вiн здавався пiд iхнiм натиском – просто щоби вiд нього не вимагали бiльшого. Інтимнi пропозицii, iнодi звабливi, iнодi висловленi напряму, чим дiд щиро захоплювався, вiн незмiнно вiдхиляв.

Не те щоб дiд наклав на себе целiбат. Вiн думав про це, скучав за дотиками теплоi жiночоi шкiри. Менеджер «Фонтана-Вiлледж» на iм’я Карен Редвiн пiд час розмови вмiла так торкнулися лiктя або плеча, що його давнi почуття прокидалися. І все ж мiй дiд пiсля смертi бабусi не торкався жiнок, якщо не брати до уваги одну нiч у Коко-Бiч у квiтнi 1975 року.

Можна вигадувати рiзнi причини, але зрештою ситуацiя впиралася в один факт: дiд не любив розмовляти. Не любив пояснювати. Бабуся iнодi скаржилася на його небалакучiсть, але тiльки в компанii, де всi базiкали, сипали жартами, обговорювали полiтику Спiро Агню[48 - Спiро Агню (1918–1996) – американський полiтик грецького походження, губернатор штату Мерiленд, 39-й вiцепрезидент США. Вiдзначався радикально консервативними поглядами.] або музику Сондхайма[49 - Стiвен Сондхайм (1930) – американський композитор, поет i драматург, автор багатьох бродвейських мюзиклiв.]. Тодi бабуся боялася, що через дiдове мовчання всi вирiшать, що вiн нi з чим не згоден або просто тупий. «Не переживайте,– говорила вона,– вiн такий завжди. Нашi суперечки починаються в дiалозi, а закiнчуеться все моiм монологом» або «Деякi чоловiки заводять коханок, а мiй завiв звичку користуватися П’ятою поправкою[50 - П’ята поправка до Конституцii США забезпечуе особi, що звинувачуеться у скоеннi злочину, справедливе судове розслiдування. Також, вiдповiдно до цiеi поправки, жодна особа не може двiчi звинувачуватися за той самий злочин i мае право не свiдчити проти себе.]». Потiм бабуся клала руку йому на колiно i додавала, заспокоюючи спiврозмовникiв, але переважно себе: «Зате вiн умiе слухати». На п’ятнадцятому роцi iхнього шлюбу – приблизно у тi часи, коли в цьому розкладi з’явився я,– дiд уже не мiг сказати нiчого такого, чого би вона не знала. І це його влаштовувало.

Отже, вiн не обiйняв Саллi Зiхель за плечi. Вiн тримав руку там, де iй було мiсце,– при собi. А щоби не вiдчувати спокуси, переклав у неi гайковий ключ – як баласт.

Саллi Зiхель пiдiйшла до низькоi огорожi, склала долонi рупором i заволала:

– РАМО-О-О-О-ОН!!!

Із найближчого куща злякано випурхнув жовтий птах. Саллi продовжувала тягнути свое непевне «О». У будиночках, що розташовувалися найближче до Джунглiв, спалахнуло свiтло; на пост охорони надiйшло кiлька дзвiнкiв. Дiд дуже давно не чув такого жiночого крику, а точнiше, лементу. Саллi Зiхель лементувала так само, як його роздратована старша сестра на Шанк-стрит, коли ii прохали покликати до вечерi брата, що грався надворi. Коли вiдлуння замовкло, Саллi Зiхель опустила руки, вiдiйшла вiд парканчика й обернулася до дiда. Виглядала вона дещо розгубленою. Тепер, у ранквому свiтлi, дiд побачив зморшки на ii обличчi, темнi кола пiд очима, напружену лiнiю рота. І все одно – гарна жiнка.

Саллi Зiхель склала велюрову ганчiрочку вдвое, розгладила ii на опуклостi стегна, ще раз склала i знову розгладила. Простягнула дiдовi, вiн поклав ii назад у кишеню шортiв.

– Довбаний алiгатор,– сказала Саллi.– Щоб вiн удавився Рамоном.

Дiдовi це сподобалося.

– Ану я гляну,– запропонував вiн.

Саллi Зiхель вiдступила на крок i ще раз швидко оглянула дiда. Здавалося, вона намагаеться пiдкоригувати у позитивний бiк перше враження про нього. Без сумнiву, вона помiтила мiшкуватi шорти, сандалi та шкарпетки, рожеву сорочку, прикрашену – нiби через спiвчуття до Рамоновоi долi – логотипом лисицi (чи собаки) у стрибку замiсть традицiйного крокодила. Дiд був схожий на старого директора лiтнього сiонiстського табору. Тепер вона помiтила його волосся – сиве з бiлим, не таке гарне, як у молодостi, але все ж доволi ефектне. Також роздивилася засмаглi м’язистi руки, широкi груди i плечi, на яких за багато рокiв побувало багато тягарiв (пiанiно й не тiльки). Досi вона не бачила, але зараз помiтила також, що дiд мае великий гайковий ключ i рефлекторно стискае його в руцi, нiби йому не терпиться ним скористатися.

– Глянете? – Саллi розсмiялася. Можливо, вiдчуваючи гiркоту або навiть насмiхаючись над дiдом. Бо вiн насправдi ii розсмiшив. Протягом усього життя дiд геть серйозно казав речi, якi iншим людям, насамперед жiнкам, здавалися жартами.– Що ви маете на увазi?

Дiдовi це питання здалося дивним. Точна вiдповiдь мала би виглядати так: вiн хоче пiти, роздивитися й, за можливостi, надрати дупу клятому алiгаторовi. Але це теж звучало би дивно. Вона могла подумати, що дiд випендрюеться чи навiть те, що вiн психопат. А якби з того нiчого не вийшло, то це були би звичайнi хвастощi. У цьому й полягае проблема з правдою. Напередоднi лiкар показав йому якiсь цифри в аналiзi кровi, що «трохи не в нормi». Можливо – нiчого серйозного, а може й щось дуже погане. Лiкар зажадав, щоби дiда оглянув спецiалiст, i написав на картцi його прiзвище та телефон. Картка лежала мiж сторiнок «Commentary», поруч iз карикатурою на Хоснi Мубарака.

Дiдовi було сiмдесят три. Протягом його життя уявлення про роль i обов’язки чоловiкiв у свiтi добряче змiнилися. Приблизно як виборчi закони штату, у якому вiн тепер мешкав: наразi це був тотальний безлад. Тимчасовi заходи, взаемовиключнi принципи, iнновацii, якi нiхто не розумiв, пережитки епохи, яким давно треба опинитися на смiтнику. І все ж посеред сучасного хаосу лишалися непорушнi основи: представницька демократiя – найкращий спосiб керувати значною групою людей. І коли кота жiнки, який належав ii покiйному чоловiковi, з’iдае алiгатор, чоловiк мае цим зайнятися. Навiть якщо цей чоловiк носить шкарпетки iз сандалями i мае проблеми з якимись цифрами в аналiзi кровi.

– Я можу дiзнатися, як належить чинити з алiгаторами,– сказав дiд.

Зрештою, з алiгаторами розбираються кожного дня i в рiзнi способи: ловлять у капкани, присипляють транквiлiзаторами. Їх можна застрелити, оббiлувати, перетворити на бiфштекс чи на чоботи.

– Якщо ви цього хочете, звiсно,– додав вiн.– Я розумiю, що Рамоновi це все одно не допоможе.

Саллi Зiхель почала смiятися, аж раптом зрозумiла, що дiд не жартуе, i замовкла. Щоки в неi спалахнули, але не вiд незручностi. Вона дивилася йому прямо в очi:

– Чому б i нi?

Почувся шум електрокара. Дiд глянув у бiк службовоi зони. Девон, нiчний сторож, iхав дiзнатися, хто тут здiйняв галас. Вiн був майже того самого вiку, що й тi, кого вiн охороняв. Девон народився i вирiс у тiй частинi Флориди, яка насправдi е Джорджiею i Алабамою. Нiхто не знав напевне, бiлий вiн чи темношкiрий – могло бути i так, i так. Мешканцi «Фонтана-Вiлледж» iнодi збиралися спитати його напряму, але зазвичай у них не вистачало духу або в його присутностi запитання просто втрачало доцiльнiсть. У дитинствi його привчили сприймати еврейських торговцiв, якi зрiдка проiжджали повз його рiдне селище, як могутнiх демонiв нижчого розряду: iз рогами й здатнiстю час вiд часу створити чудо. До мешканцiв «Фонтана-Вiлледж» вiн ставився поважно i дещо боязко.

Слухаючи iсторiю про Рамона та алiгатора, Девон хитав головою. Спочатку дiдовi здалося, що сторож так виявляе спiвчуття або вiдразу. Однак виявилося, що насправдi вiн вiдчувае потребу в тому, щоб iх просвiтити.

– Нема там нiякого алiгатора,– нарештi мовив вiн.– Я кажу це панi Редвiн уже два роки поспiль. Я бачив його екскременти. Я знаю, як виглядають екскременти алiгаторiв. І знаю, як виглядають екскременти змiй.

– Це змiя? – здивувалася Саллi Зiхель.– Змiя, що здатна з’iсти кота чи собаку? У Флоридi такi трапляються?

– Напевно, у когось удав утiк,– сказав дiд.

Якось, коли я укотре приiжджав до нього, ми дивилися на дванадцятому каналi (дiд визнавав лише його) передачу про iнвазивнi види тварин у Калiфорнii. Удави, iндiйськi майни, африканськi дикi свинi, рiдкiснi акварiумнi риби тiкали вiд людей або хтось навмисно повертав iм волю. Вони, у принципi, непогано жили самi, але створювали проблеми для екологii штату. Передача тривала годину, а мiй дiд марно чекав обговорення, що ж нам робити iз цими iнвазивними видами.

– Удави виростають такими величезними, що можуть з’iсти оленя або свиню,– додав вiн.

Саллi Зiхель, мiй дiд i Девон подивилися на Джунглi. Думка про величезну змiю, що здатна задушити i проковтнути цiлком оленя або свиню, не дуже надихала. Девон сiв у електрокар i поiхав на пост охорони. Нехай денний сторож переймаеться велетенськими змiями i божевiльними лiтнiми еврейками, якi мотаються хащами на свiтанку i зчиняють лемент, коли порядним людям належить спати.

– До речi, стосовно того, щоби з’iсти оленя або свиню,– зауважила Саллi.– Я можу приготувати вам французькi грiнки.

Дiд кинув погляд на годинник, i його серце захололо. Вiн геть забув про старт. Якщо вiн виiде негайно, гнатиме всю дорогу без зупинок, то, можливо, буде на мiсцi хвилина в хвилину. Багато мiсяцiв, вiдтодi, як медiа оприлюднили звiстку про вiдновлення польотiв шатлiв, дiд готувався до поiздки в Космiчний центр iменi Кеннедi. Вiн знав iмена та звання всiх п’яти членiв екiпажу «Дiскаверi». Мiг згадати теми iхнiх дипломних робiт i дисертацiй, хронологiю польотiв, хобi, недолiки, знав iхнi стосунки з екiпажем, що загинув у «Челленджерi». Вiн стежив за роботою комiсii з розслiдування катастрофи, цiкавився всiма подробицями. У той мiй приiзд, коли ми iли смачне спагетi, дiд тiльки й говорив про ущiльнювальнi кiльця, плитки керамiчного термозахисту й доктора Рiчарда Фейнмана[51 - Рiчард Фейнман (1918–1988) – американський фiзик, один iз творцiв квантовоi електродинамiки. Лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики. Зiграв ключову роль у розслiдуваннi причин катастрофи космiчного корабля «Челленджер» 1986 року.], чиi iм’я й науковий ступiнь завжди називав повнiстю. У непохитному здоровому глуздi Фейнмана дiд бачив рiдкiсне пiдтвердження того, що надiя е.

Багато мiсяцiв вiн жив iз вiдчуттям, що вирiшуеться не тiльки доля програми запускiв космiчних шатлiв. На кону стояло бачення майбутнього, спiльне для всiх ентузiастiв, якi iз завмиранням серця чекають нових космiчних польотiв i для яких старт «Дiскаверi» стане колективним духовним вiдродженням. Зараз дiд зрозумiв, що його iнтерес до загибелi «Челленджера» i майбутньому польоту «Дiскаверi», його одержимiсть змiнами у твердопаливних ракетних прискорювачах або цiкавiсть до вiнтажного «Chevrolet Corvette» командора Рiка Хаука дуже схожi на почуття Саллi Зiхель, сенс життя якоi полягав у турботi про кота ii покiйного чоловiка. У цьому свiтлi вся ця затiя виглядала набагато менше захопливою.

– Я вже поiв. Менi дiйсно час iхати.

– Саме тому ви так рано встали? А я ж гадаю… І куди iдете?

Дiд ще раз подивився на годинник. Майже за десять сьома. Темрява в досвiтанковiй кухнi, блимання електричного годинника на стiнi, краплi, що протiкали з крана, поки вiн накладав м’ясний салат… Здавалося, все це було дуже давно.

– Нiкуди. Не мае значення.

– То може, грiнки? Нi? Ну, добре. А як щодо чашки кави?

– Я б не хотiв завдавати вам незручностей.

– Обiцяю не перетруджуватися,– вiдповiла Саллi Зiхель.– Хоча менi здаеться, що труднощi – це переважно про вас.




VIII


Якийсь час пiсля того, як дiда випустили iз в’язницi, Кiнь Без Шкiри не зачiпав мою бабусю. Коли ii чоловiк або донька були поруч – а дiд, який сидiв без роботи i чекав судового розгляду, був удома постiйно,– бабуся заглушала iржання звiра потоком балаканини. Коли ж вона залишалася сама, то дуже голосно вмикала шотландську народну музику або маршi: це заганяло Коня в глухий кут. Увесь час, у компанii або на самотi, бабуся намагалася не дивитися на горiх за вiкном. Якщо вона давала слабину й таки дивилася, Кiнь Без Шкiри щоразу був там – сидiв на нижнiй гiлцi, шкiрив зуби i гладив величезний криваво-червоний пенiс.


* * *

– А це був кiнь, так? – спитав я дiда на третiй чи четвертий день пiсля повернення додому.– Чи просто чоловiк iз кiнською головою?

– Я нiколи не бачив його,– сухо вiдповiв дiд.– Мабуть, руки в нього були.

– І пенiс.

Вiн кiлька разiв висолопив язик. Потiм подивився у вiкно, де туман окутав евкалiпти i туi.

– Той пенiс виглядав, як обiдрана шия сироi iндички. Так вона казала.

Психiатру, який лiкував бабусю в кiнцi 1950-х, вона описала свого мучителя за допомогою картини, де зображенi Титанiя i Нiк Навiй[52 - Персонажi комедii В. Шекспiра «Сон лiтньоi ночi» (1600), вiдомоi чудернацьким переплетенням мотивiв античноi мiфологii та англiйського фольклору.], що переслiдувала ii все дитинство. Іншого разу бабуся пригадала, що бачила, як ветеринар кастрував важковоза, утрете описала змiшання людей i закривавлених шкiр на дубильному дворi шкiряного виробництва. У найважчих станах вона стверджувала, що ii згвалтував жеребець або чоловiк iз кiнською головою. У цьому мареннi не було часу, i iй здавалося, що насильство тривае досi, вiдбуваеться зараз.

– Вона складала найрiзноманiтнiшi теорii,– сказав дiд.– Бабуся читала Фрейда i Юнга,– вiн вимовляв «Янга».—

Й Адлера, усiх цих дядькiв. Тому й говорила лiкарям те, що, як вона вважала, тi хочуть почути.

Мiй дiд часто почувався безсилим i розгубленим через бабусину хворобу, але вiн, здавалося, розумiв, звiдки з’явився Кiнь Без Шкiри. Вiн був створiнням, едина мета якого полягала в тому, щоби переслiдувати бабусю, хай би де вона була, i найбридкiшими словами нашiптувати iй про ii злочини та чорну душу. Дiд вважав, що такий голос iснуе в головi у кожного, питання тiльки в масштабi явища. Коня Без Шкiри можна навiть вважати своерiдною адаптацiею, стратегiею виживання, успiх якоi бабуся засвiдчила на власному прикладi. Якщо тримати в головi цей голос, як робить бiльшiсть, то залишаеться тiльки один спосiб змусити його заткнутися. Дiд захоплювався ii непокiрливiстю, стiйкiстю перед демоном, а ще тим, як вона мимохiть, але досить ефективно витiснила того нашiптувача в кут кiмнати, пiдвальну топку, на гiлки великого старого дерева.


* * *

Напередоднi попереднiх слухань у справi про напад на директора «Feathercombs» дiд узяв телескоп, термос iз чаем i пiднявся на пагорб, аби подивитися на повний Мiсяць. Вiн казав, що вже тодi вiдчував – Кiнь десь близько. Дiд бачив ознаки. Бабуся щось зауважувала, питалася, починала щось говорили й одразу ж замовкала. Якось, пiд’iжджаючи до будинку з опущеними вiкнами в машинi, вiн почув вiддалене пронизливе вищання волинки. Іншого разу помiтив, що бабуся вiдвертаеться вiд вiкна вiтальнi, а ii щоки й шия палають багрянцем.

Дiд перебував на пагорбi вже понад двi години, у хутрянiй шапцi й пендлтонiвськiй куртцi, коли вiдчув запах диму в повiтрi. Спочатку вiн просто зафiксував запах, не визначаючи, звiдки вiн. Уся його увага зосередилася в правому оцi, вiн тiшився. Дiд розглядав структуру Рейнер Гамма в пiвденнiй частинi Океану Бур.

З усiх небесних тiл, доступних для спостереження астроному-аматору, тiльки Мiсяць перебувае настiльки близько, щоби можна було уявити нiби живеш на ньому, як сходиш на срiблястi гори в мiсячних чоботах-скороходах. Авжеж, дiд добре знав, що на Мiсяцi неможливо жити. В астрономii вiн, може, був аматором, але в кiнцi сорокових – на початку п’ятдесятих працював аерокосмiчним iнженером i розробляв системи iнерцiальноi навiгацii та телеметричнi датчики спершу в компанii Гленна Л. Мартiна, а потiм у власнiй фiрмi «Patapsco Engineering». Коли 1952 року в бабусi стався перший нервовий зрив, вiн вирiшив, що треба шукати стабiльний заробiток, i продав свою долю в «Patapsco»[53 - 1962 року компанiя «Мартiн» (тепер – «Мартiн-Марiетта», що успiшно працюе над ракетою «Титан») придбала «Patapsco» у його колишнього партнера Мiлтона Вейнблатта, заплативши, iз дiдових слiв, «приблизно в двiстi разiв бiльше, нiж Вейнблатт, коли купував моi акцii».– Прим. авт.]. Пiсля кризи 1953 року, невезiння i – на переконання мого дiда – через прихований снобiстський антисемiтизм в аерокосмiчнiй промисловостi вiн усе нижче спускався сходинками економiчноi драбини, а у вiльнi хвилини все бiльше цiкавився свiтом, що можна побачити лише в телескоп. Вiн побудував в уявi мiсто для бабусi на Мiсяцi i втiк туди ракетою разом iз нею i моею мамою.

Спершу це було мiсто пiд куполом iз чудовим видом на кожен схiд Землi, де залишилися всi iхнi негаразди. Із плином часу, у мiру дослiджень i читання, конфiгурацiя мiста змiнювалася. Для захисту вiд космiчних променiв дiд заховав житловi будiвлi в кратери i тунелi пiд поверхнею. Щоби забезпечити вдосталь сонця, вiн помiстив бабусин «мiсячний сад» на майже постiйно освiтлене мiсце неподалiк Пiвнiчного полюса Мiсяця. Але два принципи, два головнi правила, що вiн iх твердо дотримувався, iснували завжди: на Мiсяцi не було столицi, де люди змучуються вiд щоденноi працi до смертноi втоми. А ще там, за 230 тисяч миль вiд смороду земноi iсторii, не iснувало божевiлля i пам’ятi про втрати. Головнi труднощi мiжпланетних польотiв зачаровували дiда найбiльше: щоби досягти космiчноi швидкостi, бабуся, як усi iншi космонавти, мала залишити майже все минуле життя позаду.

Через мить пiсля того, як запахло димом, дiд краем ока вловив мерехтливе свiтло, але й тодi протягом кiлькох хвилин не звертав на нього уваги. Аж раптом пов’язав тремтливi вiдблиски iз запахом диму. Вiн вiдiрвався вiд телескопа й поморгав, щоби позбавитися обрисiв структури Рейнер Гамма – бiлоi променистоi рибки.

Над горiхом у дворi виблискували вiтрила полум’я. Вiкна дитячого будиночка на деревi зловiсно мерехтiли.

У першу секунду дiд не повiрив побаченому, а наступноi митi розсердився на себе. Повернувшись iз тюрми, вiн, пам’ятаючи про недавнiй пiдпал, прочесав будинок вiд пiдвалу до горища, зiбрав усi горючi матерiали i замкнув у сараi з iнструментами. Однак згодом вiн послабив пильнiсть, i в його дружини був час, аби поповнити запаси лаку для волосся, гасу або розчинника для фарби. (Пiзнiше з’ясувалося, що насправдi вона iмпровiзувала, продемонструвавши винахiдливiсть, вiд якоi дiд мимоволi зачарувався: бабуся використала ополоник, щоби закидати палаючi ватянi кульки, змащенi вазелiном, прямо в будиночок на деревi, немов грудки «грецького вогню».)

Пiсля злостi на себе його охопила лють. Наполегливе божевiлля дружини ображало його особисто. Це був виклик, що знецiнював останнi два роки вiдносного спокою в його сiмейному життi. Наче бог, що викликае пророка на гору вiдплати, дiд щосили вигукнув бабусине iм’я з вершини пагорба. Однак вiн перебував за п’ятьсот футiв вiд полум’я, що ревло, тому його голос пролунав слабко й беззахисно. Вiд цiеi безпомiчностi дiд розгнiвався ще бiльше.

Вiн кинувся схилом униз, сповнений бажання помсти. Якщо зараз вiн не виявить ii обгорiлою i мертвою, то уб’е власноруч. Немае значення, як саме. Треба тiльки дiстатися до неi, а там уже вiн вирiшить, який спосiб принесе йому найбiльше задоволення.

Поки вiн спускався до будинку, дерево перетворилося на помаранчевий реактивний струмiнь, оповитий пеленою розпеченого газу. Горiх зараз нагадував комету на старовиннiй картi зоряного неба. Мiж ним i деревом висiла непроникна завiса жару; вона обпалила йому кiнчики волосся й обпекла щоки так, що наступнi кiлька днiв вони лишалися червоними. Поки дiд дивився на тремтливе вогненне повiтря, його гнiв розсiявся. Не залишалося нiчого, крiм як стояти i милуватися.


* * *

Моя мама нiчого з цього не пам’ятала.

– Просто наступного ранку вiд дерева лишився чорний обгорiлий пеньок,– сказала вона.– Як гнiт вiд свiчки.

Вона переодяглася, змiнивши брючний костюм на джинси i гольф. Їй треба було ще попрацювати з документами для позову, але мама вирiшила зробити перерву, щоби зв’язати дiдовi шапку. Тепер вiн часто скаржився, що в нього мерзне голова. Шапка мала бути в жовто-червону смужку iз зеленим помпоном. У такiй шапцi жодна людина не захотiла би помирати. Можливо, у цьому й полягала мамина мета.

Щовечора пiсля роботи мама сидiла з дiдом, поки я готував вечерю i збирав його тацю: миску iз желе й чашку лимонного чаю. Дiд сердився, що бiля нього постiйно хтось крутиться: я, мама або нiчна доглядальниця. Вiн розумiв: ми боiмося, що вiн помре, коли поруч нiкого не буде. Тому й пообiцяв нам, що буде чiплятися за життя, долаючи бiль, перемагаючи первинний рак i метастази, поки одного дня не подзвонять у дверi або хтось iз нас вийде в туалет, i це змусить нас лишити його на самотi попри всi застороги. От лише тодi вiн дозволить собi померти.

– Твоя мати накачала тебе бенадрилом[54 - Поширена в США назва димедролу.],– повiдав дiд моiй мамi.– Тому ти спала весь цей час. Гадаю, вона поклала таблетку в пудинг. Мама завжди тебе так вирубала, коли ти не могла заснути.

В ii очах повiльно з’явилося розумiння.

– Ух ти! – Мама непевно пам’ятала тi роки – як квадрант темного неба, на якому деiнде спалахували нечисленнi зiрочки.– Я тодi iла багато пудингу з тапiоки.

Із виразу маминого обличчя було зрозумiло, що для неi загадка прогалин у спогадах про той час вирiшена, але менi кортiло сказати, що амнезiя, спричинена препаратом або психологiчною травмою, пояснюе далеко не все. Зокрема, незрозумiло, чому в маминих розповiдях про те, що вона пам’ятае, постiйно не вистачае деталей. І я, i мiй брат iз дитинства знали, що доля нашоi сiм’i була якимсь чином пов’язана з Елджером Хiссом. Також нам розповiли, що дiд сидiв у в’язницi, а бабуся лежала в психiатричнiй лiкарнi. Ми знали, що пiсля того, як мама пожила в дядька Рея, у неi з’явилися глибокi пiзнання в грi на тоталiзаторi, кiлька вишуканих бiльярдних прийомiв i ненависть до iподромiв, бiльярдних кiмнат, а також iх завсiдникiв. Здаеться, це були кориснi знання, хоч користi з них жодноi. Маминi дiти вивчали ii мовчання так, як вона вивчала мовчання свого батька, i з цього можна було виснувати лише одне – старий народний засiб «нi про що не розповiдати» не лiкуе бiль, хiба що трохи притлумлюе.

– А де була бабуся, поки горiло дерево? – спитав я.

Мiй дiд глянув на маму, висунув язик, неначе показуючи, що я щойно поставив дуже iдiотське питання, i вимовив:

– Вона дивилася, як воно горить.


* * *

Як i бiльшiсть чудес, пожежа тривала недовго; полум’я зжерло дерево i згасло, немов задута свiчка. Швидкiсть згасання, казав менi дiд, свiдчила, наскiльки люто вогонь ужив усе доступне паливо. Тiльки-но вона була там – комета, що пронизувала сiчневу темряву, а жар зупиняв мого дiда. А наступноi митi полум’я згасло, забравши iз собою i будиночок у розвилцi, i горiх, i переконання релiгiйних фанатикiв, якi колись його посадили. Іскри ще потрiскували на обвуглених гiлках. Потiм i вiд них лишилися тiльки цiвки диму, шипiння пару, дощ iз легкого попелу.

Дiд знайшов бабусю на парадному ганку, через який вони нiколи не ходили. Вона сидiла боса, у тонкiй нiчнiй сорочцi. Щоки в неi посiрiли вiд попелу, вii та брови були обпаленi, обличчя без будь-якого виразу.

– Нiчого страшного,– сказав вiн iй i собi.

Дiд присiв поруч. Плечi в бабусi змерзли, надворi було морозно, але вона не звернула уваги на те, що дiд обiйняв ii холодною рукою. Вони посидiли так, а тодi вiн викликав пожежникiв.

Повернувшись, дiд присiв знову, i вони разом дочекалися пожежноi машини, що прибула з мигалками, сиренами i сiмома чоловiками в захисних костюмах i блискучих шоломах. Роботи для них майже не залишилося.

– Хм, здаеться, у когось поiхав дах,– зронив один iз пожежникiв.

Коли через роки мiй дiд пригадав цi слова, у нього на очах виступили сльози, у яких вiн наче намагався втопити гiркi спогади. Дiд прикрив очi.

– Тату?

Вiн надто довго лежав iз заплющеними очима, мама занервувала. Напевно, заснув пiд дiею гiдроморфону. Ми вже знали ознаки задухи, тому про всяк випадок спостерiгали за його грудьми.

– Тату, ти стомився? Може, поiси?

– Дiдусю! – Я намагався говорити бадьоро.– Нагодуймо тебе чимось.

Вiн розплющив очi. Я побачив, що вiн знову все пригадав, i цю пожежу вже нiчим не загасити.

– Пудинг iз тапiоки для всiх,– вiдповiв вiн.– Багато пудингу.




IX


Коли мама розбиралася з дiдусевими справами пiсля його смертi, то зауважила, що за статистикою половина всiх витрат на лiки за життя людини припадае на останнi пiв року. Якщо прикласти це до дiдових розповiдей, то ця диспропорцiя виглядала б ще вiдчутнiшою. За останнi десять днiв вiн розповiв менi про свое життя дев’яносто вiдсоткiв того, що я про нього знаю. Із крихт спогадiв, якими вiн дiлився зi мною, поки я рiс, лише одна повторювалася досить часто: йшлося про те, як вiн уперше побачив мою матiр. Звучало це завжди майже однаково: «Коли я вперше побачив твою маму, вона ридма ридала».

Не сказати, щоби це були повноцiннi мемуари,– дiд нiколи не доповнював цю фразу. Це був скорiше iронiчний коментар до тих випадкiв, коли мама знову й знову виявляла незламну стiйкiсть, холоднокровнiсть i практичнiсть, демонструючи, що вона – мiцний горiшок i запекла крутiйка.

– Вони сподiваються, що вона зламаеться,– якось сказав вiн, коли мама (iз його допомогою) намагалася розплутати жахливий клубок фiнансових i юридичних проблем, що лишив по собi мiй батько.– Але вона не здасться.

Пiсля таких фраз вiн зазвичай хитав головою i не без iронii додавав:

– Важко повiрити, але коли я вперше побачив ii, вона буквально вмивалася сльозами, бiдна дитина!

Мiй дiд уперше побачив маму в недiлю на початку березня 1947 року, через кiлька тижнiв пiсля «Вечора в Монте-Карло». Вiн iхав на трамваi номер п’ять iз дому брата на Парк-Сьоркл у синагогу «Агавас-Шолом», де готувалися до Пурима. Технiчно Пурим припадав того року на п’ятницю, але через якiсь тонкощi шабату i той факт, що за часiв Ісуса Балтiмор ще не був обнесений стiнами, святкували його в недiлю.

Мого дiда не цiкавили нi юдейський календар, нi пояснення дядька Рея iз цього приводу, вiд Пурима йому було нi холодно, нi жарко. Але в його дитинствi на Пурим було весело, а для еврейських свят це рiдкiсть, тому вiн не дуже опирався. Однак десь мiж Арденнами i Гарцом дiд утратив здатнiсть радiти поразцi ворога. Йому здавалася дешевою та абсолютно хибною паралель, яку Рей намагався провести мiж старозавiтним Аманом, що хотiв знищити евреiв[55 - Свято Пурим встановлене на згадку про порятунок перських евреiв вiд винищення Аманом, улюбленцем перського царя Ксеркса, у V ст. до н. е.], та не змiг, i цiлком послiдовним винищувачем евреiв Гiтлером. Невдача (також вiдома, як «бог») i еврейська хитрiсть допомогли зруйнувати плани Амана; у Гiтлера ж просто не вистачило часу.

Щорiчнi величання божоi милостi, правосуддя i мощi, пости i свята, що славили iм’я Всевишнього, чудеса, якими вiн нiбито обсипав юдеiв протягом столiть,– для дiда все це втратило значення через рiч, яку тодi вiн ще не звик називати Голокостом. У Єгиптi, у Сузах, за часiв Іуди Маккавея господь втручався i могутньою десницею рятував нас вiд загибелi. Велике дiло! Коли нас вiдправляли в печi, вiн нерухомо сидiв на своiй могутнiй дупi й не втручався. 1947 року, на думку дiда, едина причина називати себе, як i ранiше, евреем i демонструвати свiтовi свое еврейство полягала в тому, щоби знов i знов сказати Гiтлеру: «Пiшов ти в сраку».

Вiн iхав у «Агавас-Шолом» не на Пурим, не заради того, щоби слухати словоблуддя брата й тупати ногами щоразу, коли звучатиме iм’я Амана пiд час читання сувою книги Естер. І навiть не заради гоменташiв[56 - Гоменташi (буквально – «вуха Амана») – особливе печиво з маком, що готують i споживають пiд час святкування Пуриму.], хоча вiдмовлятися вiд них не збирався. Вiн iхав, тому що Рей запевнив його, що прийде бабуся, а мiй дiд сподiвався залiзти iй у трусики. Ця дiвчина пройшла через вогонь, i вiн ii не спалив, але дiд розумiв, що iй добряче дiсталося. Вiн збирався ii врятувати. Необхiдним першим кроком для цього було – залiзти iй у трусики.

Спочатку його в нiй саме це й приваблювало. Не ii розбитiсть, а можливiсть ii полагодити i навiть те, що для цього знадобиться робити. Вiн вiдчував: якщо вiзьметься любити цю поламану жiнку, то в його життi з’являться якийсь сенс i мета. Можливо, якщо вiн спасе ii, то й сам спасеться. Із кiнця зими й весни 1945 року дiд страждав на своерiдну духовну фрустрацiю. Вiн постiйно думав про те, що бачив i що робив на вiйнi, але не мiг побачити в цьому найменшого сенсу. Люди досвiдченi й представники влади багато разiв казали йому, що всi його дii на вiйнi мали вищий сенс, i пiсля вiйни йому також знайдеться мiсце в цьому життi. До зустрiчi з бабусею все це видавалося дурницями. А тепер вiн повертався до синагоги за покликом хiтi i до того ж починав почасти вiрити в те, що йому казали про вищi сенси. Сама хiть вiдчувалася як форма вiри.

Вiн знав, що одне з визначень слова «дурень» – той, хто береться за роботу i не розумiе ii справжнiх масштабiв i складностi, але зрештою iнженерний корпус саме так завжди i робив. Якщо у свiтi й було щось на зразок мудростi, то, можливо, вона полягала в оптимiстично-безнадiйному девiзi iнженерного корпусу: «Essayons»[57 - Essayons (фр.) – «спробуймо».]. Дiд гадки не мав, наскiльки важко йому буде iз цiею жiнкою. Але вже надумав, iз чого почати: з ii стегон, притиснутих до нього, ii нiг, що обвиватимуть його, з ii тiла в його обiймах.


* * *

Пiсля «Вечора в Монте-Карло» мiй дiд бачив бабусю тричi.

Перший раз трапився через викрутаси дядька Рея. Мiсiс Ваксман швидко оговталася пiсля невдалоi спроби заарканити нового рабина й покликала його на «сiмейну вечерю» до своеi квартири, що займала цiлий поверх у будинку на Юто-Плейс. Також вона без вiдома Рея запросила мою бабусю. Дядько Рей на той час уже знав про iхнiй план i знав також, що в капкан жiночого клубу потрапив мiй дiд. У гостi вiн з’явився разом iз братом, сподiваючись, що йому це вибачать – мовляв, вiн турбуеться про брата-ветерана з душевною травмою.

Утворилася незручнiсть. Аперитиви подали в затишнiй малiй вiтальнi, де два крiсла роботи Джозефа Урбана розташувалися навпроти хагенбундiвського диванчика для закоханих[58 - Цi меблi характернi для американськоi версii стилю ар-деко.]. Увесь задум, як естетичний, так i тактичний, провалився через необхiднiсть термiново принести з великоi вiтальнi стiлець iз iншого гарнiтура. Також довелося втиснути тарiлку на кухонний стiл, iдеально накритий на чотирьох. Кухаркам довелося спiшно перерозподiляти п’ятдесят грамiв чорноi iкри на канапки iз сирним кремом, що iх приготували hors d’oeuvre[59 - Hors d’oeuvre (фр.) – «на закуску».]. Але, безумовно, найбiльшим джерелом незручностi в той вечiр став мiй дiд. Вiн сидiв навпроти брата, майже не розмовляв, iз механiчною регулярнiстю вiдправляв iжу до рота i безцеремонно витрiщався на бабусю. Коли вона його на цьому ловила, вiн моментально переводив погляд на свою тарiлку i робив спантеличене обличчя, нiби постiйно забував, що таке вечеря i навiщо вона потрiбна.

Насправдi спантеличувала його бабуся. Коли iнженера наздоганяе доля або фатум, вона завжди з’являеться у виглядi надскладного завдання.

Елегантна красуня з «Вечора в Монте-Карло» була цiкавою, жвавою, але дивакуватою i, певно, трохи божевiльною. Та й хто б сумнiвався: вона застебнула його ширiнку в синагозi! Молода жiнка за столом у Ваксманiв була так само красива, але поводилася зовсiм по-iншому й випромiнювала iншу енергiю. Рабином вона цiкавилася не бiльше, нiж вiн нею. Дiвчина прийшла в строгому сiрому жакетi старомодного напiввiйськового фасону. Вiн личив ii фiгурi, але все ж виглядав надто суворо. Вона говорила стримано, непевно, обережно, навiть дуже серйозно. До того ж, на бiльш правильнiй англiйськiй, нiж два тижнi тому. Божевiлля нi в чому не виявлялося.

Тепер, коли ii грайливiсть i кокетство зникли, у рисах ii обличчя й очах проступила якась томна велич. Гладко причесане волосся сьогоднi здавалося скорiше рудувато-каштановим i лискучим, як кiнський бiк. Смiх, який пiд час першоi зустрiчi здався дiдовi хриплуватим i грубим, звучав стримано. На «Вечорi в Монте-Карло» дiд подумав (трошки зверхньо), що вона чарiвна, але легковажна пустунка, якiй не терпиться вибалакати все про свое болiсне минуле стоматологам, перукарям, кравчиням. Перелiтна пташка, неглибока особистiсть. Жiнка, яку вiн зустрiв у Ваксманiв, була грунтовнiшою i мала важкiсть на серцi. Вона була посудиною, що утримувала всерединi бiль власного життя, але важкiсть умiсту надломила крихкi стiнки, i промениста пiтьма сочиться назовнi. Коли розмова зайшла про кармелiтський монастир, де ii переховували пiд час вiйни, голос у бабусi затремтiв, вона посумнiла. Дядько Рей подав iй носовичок, i всi почали дивитися, як вона промокае очi в тишi кухнi, повнiй аромату гарденiй.

Дiда стурбувала й зачарувала разюча змiна в дiвчинi, iз якою вiн познайомився десять днiв тому. Чи була та грайлива смiливиця в окулярах, як в Інгрiд Бергман, просто роллю на вечiр, а крихка посудина, iз якоi сочився сум,– справжньою дiвчиною? Або навпаки? Мабуть, нi те, нi iнше. Можливо, ii «я» – це змiнна без визначеноi величини. Можливо, пiд час кожноi зустрiчi вона буде iншою. Дiд раптом вiдчув бiль у литцi – брат штурхав його ногою пiд столом. Вiн збагнув, що мiсiс Ваксман або ii чоловiк звертаються до нього, i розгублено подивився на обох. Допомагати йому нiхто не збирався. Дядько Рей вiдчув, що час втрутитися.

– Електротехнiка,– сухо зауважив вiн. Голос звучав роздратовано, але досить добродушно.– Закiнчив Дрексельський технологiчний. І так, пане судде, вiн щосили шукае роботу, бо переймаеться тим, що його багатостраждальний молодший брат уже скучив за своiм диваном у вiтальнi.

Ще зранку на подiбний закид мiй дiд вiдповiв би щось на кшталт: «Слухай, я можу виселитися хоч завтра!» Уже кiлька тижнiв поспiль вiн прокидався на диванi у вiтальнi дядька Рея, не розумiючи, що вiн досi робить у Балтiморi, а засинаючи, казав собi, що пора iз цим щось робити.

– Я цiкавлюсь ракетними технологiями,– вiдповiв дiд, сам собi дивуючись.– Інерцiальнi системи управлiння, телеметрiя. Я би хотiв працювати у Гленна Мартiна[60 - Гленн Мартiн (1886–1955) – пiонер американськоi авiацii, засновник авiабудiвноi компанii «Glenn L. Martin Company» (1912), що сьогоднi вiдома як «Lockheed Martin».], якби пощастило. Я чув, вони збираються робити щось незвичне у цiй сферi.

Мiсiс Ваксман мала вражений вигляд. Це була найдовша дiдова промова за весь вечiр. Аж тут виявилося, що колишнiй колега суддi Ваксмана мае брата – вiцепрезидента компанii «Мартiн». Можливо, вiн мiг би якось допомогти.

– А вони там справдi будують космiчнi ракети? – спитав дядько Рей.

Пiд час вiйни компанiя «Glenn Martin» побудувала на порожнiх землях на пiвнiчному сходi Балтiмора великий завод, що випустив тисячi гiдропланiв «B-26 Marauder» i «Mariner».

– Просто, знаете, мiй брате, iз цими його iнерцiями i телепатiями, може, й виглядае, як бетонна брила. Та вiн хоче полетiти на Мiсяць,– додав Рей.

Сорок два роки по тому дiд не мiг пригадати, про що ще говорилося за столом у Ваксманiв, крiм епiзоду про полiт на Мiсяць i обговорення кармелiтських черниць, пiд час якого бабуся зронила сльозу. Ще одна розмова, яку вiн усе ж таки запам’ятав, сталася пiсля кави й десерту. На той момент його почуття до бабусi геть змiшалися: цiкавiсть, жаль, бажання. Вiн мав термiново навести порядок у головi – залишити поле бабусиного тяжiння на кiлька хвилин, на одну сигарету. У пошуках заднiх дверей чи якоiсь тераси дiд натрапив на засклену веранду. Опалення там не було, зате стояли плетенi крiсла та етажерка з хатнiми рослинами. Напевно, приемно сидiти тут весняними вечорами i вiдчувати себе багатим суддею. Повiтря там було застояне. Дiд вiдчинив вiкно, щоби впустити свiжу вечiрню прохолоду.

Вiн щойно запалив «Pall Mall», коли клацнули дверi. Це була моя бабуся в накинутiй на плечi шубi, що, як i сама мiсiс Ваксман, пахла строгим парфумом «Табу». Напевне, суддя вiддав за цю шубу вартiсть «Cadillac-60» 1947 року випуску, який посилав за гостями.

– Привiт!

– О, так… привiт-привiт.

Вона затримала погляд на його губах, що тримали цигарку. Дiд вийняв ii, вiддав iй, а собi запалив iншу. Пiднявши очi вiд бензинового вогника, вiн побачив, що бабуся ледь помiтно затремтiла – хвиля дрожу прокотилася вiд стегон до плечей i завмерла гримасою переляку на обличчi.

– Тобi погано?

Бабуся видала дивний звук – щось мiж розгубленим смiшком i переляканим зойком, i виринула iз шуби мiсiс Ваксман, наче та раптом спалахнула. Одночасно вона вiдкинула шубу в напрямку мого дiда, нiби i сама перетворилася на палаючий будинок, а дiд, як пожежник iз рятiвною сiткою, мав цю шубу рятувати. Вiн зловив шубу за комiр. Бабуся приклала руку до грудей, ковтнула, затягнулася сигаретою. Виглядала вона збентеженою.

– Вибач, я просто не люблю хутро.

– Справдi?

– Коли здирають шкiру… Я бачила, як це робиться.

– М-м?

– І менi це нiколи не подобалося.

Саме тодi бабуся вперше розказала дiдовi про сiмейне шкiряне виробництво у Лiллi, бiля самого бельгiйського кордону. Шкiльною англiйською, майже без змiни тону та емоцiй, вона описала свое дитинство, у якому завжди були присутнi кров, сморiд гнилi та сечi вiд дубильних чанiв, крики коней на шкуродернi, що скидалися на дитячi. Вона описала процес здирання шкур, скориставшись кольорами. Срiблястий нiж. Червона кров. Синя плiва. Золотавий жир. Бiлi кiстки.

Дiд тримав шубу. У мiсячному сяйвi на заскленiй верандi здавалося, що навколо неi ворушаться привиди тварин.

– Це вiдра.

– Що?

Дiд не мав уявлення, про що вона, але миттево вiдчув, нiби вони на знайомiй територii. Здаеться, повернулася дiвчина з «Вечора в Монте-Карло», яка повiдомила йому, що його голова гарно виглядатиме на парканi.

– Багато вiдер. Мiсiс Ваксман сказала, що на неi пiшло десь п’ятнадцять чи навiть бiльше.

Дiд не стримався та засмiявся:

– Видра.

– Ти знаеш, хто це – вiдра?

– Я майже впевнений, що сьогоднi вона була в супi.

Бабуся насупилася, звiвши густi, як у Дженнiфер Джонс[61 - Дженнiфер Джонс (1919–2009) – американська кiноакторка, п’ятикратна володарка «Оскара», а також перша акторка, нагороджена премiею «Золотий глобус».], брови. Дiдовi подобалося, коли вона супилася.

– А, це ти мене пiдколюеш,– здогадалася бабуся.

– Вибач.

– Та нi, я не проти.

– Невже?

– Так, менi навiть подобаеться. Коли ти мене пiдколюеш, ось це й подобаеться.

Дiд вiдчув, що шарiеться. Веранду освiтлювали тiльки мiсяць i лампа у далекiй вiтальнi. Вiн намагався зрозумiти, чи можна побачити при такому свiтлi його щоки.

– Ти менi подобаешся,– сказав вiн.

– Ти теж менi подобаешся,– через пiв митi вiдповiла бабуся, а за секунду спитала: – У мене е маленька дiвчинка, ти знаеш про це?

– Звiсно,– бовкнув дiд, застуканий зненацька. Тобто рятувати знадобиться iх обох. Essayons.– Скiльки рокiв?

– Чотири. Буде п’ять у вереснi.

– А твiй… ну, цей… батько дитини?

– Я його вбила.

Вона побачила обличчя дiда й вибухнула смiхом, а тодi прикрила рота долонею, вдавившись сигаретним димом.

– Нi! Вибач, я…

Вона закашлялася i, здаеться, навiть заплакала. Дiдовi було не роздивитися. Вона вдихнула, видихнула. Заспокоiлася.

– Це був жарт, але не смiшний. Тодi чому я смiялася?

Важко було зрозумiти. Дiд вирiшив не вiдповiдати. Бабуся затушила сигарету у вазонi з хирлявою стеблиною.

– Їi батько вмер. На вiйнi.

Вона пiдiйшла до вiдчиненого вiкна, ковтнула холодного повiтря. Глянула на молодий мiсяць. Їi тiлом знову пройшла дрож, тодi ще раз. Тепер вона точно плакала i, напевно, дуже змерзла. Дiд кинув шубу на плетене крiсло. Зняв пiджак, який позичав у брата для «Вечора в Монте-Карло», i накинув бабусi на плечi. Вона трохи пригнулася пiд ним, немов пiд струменем теплоi води з душу, i подалася назад, аж поки не припала до дiда. Його начебто струмом ударило. Вiн вiдчув, що вага на його грудях – це ноша, яку вона йому довiряе. Дiд дуже хотiв, вiдчайдушно жадав виправдати цю довiру, хоча, судячи з ворушiння в його штанях, якась частина його тiла мала власнi плани.

– Я теж хочу полетiти на Мiсяць,– сказала бабуся.– Вiзьми мене з собою.

– Звiсно,– вiдповiв мiй дiд.– Щось придумаемо.

Наступного разу вiн побачив бабусю, коли та виходила з булочноi Зiльбера, тримаючи коробку, перев’язану рожевою стрiчкою. Вона його не помiтила. Дiд пiшов за нею по Парк-Хайтс до Бельведера i далi до кiнця Нарцисус-авеню, де починалися бiднiшi будiвлi. Дiд тримав поважну вiдстань i спостерiгав, як бабуся увiйшла в будинок на двi родини, бiльш доглянутий за сусiднi (згодом з’ясувалося, що ця нерухомiсть належить суддi Ваксману i вiн здае ii в оренду). У ту нiч дiд крутився на братовому диванi до другоi ночi не в змозi заснути i думаючи про бабусю. Нарештi вiн пiдвiвся, одягнувся, узяв ключi вiд машини дядька Рея i поiхав до будиночка в кiнцi Нарцисус-авеню. У вiкнi другого поверху горiло свiтло. У дiда завмерло серце. Вiн зупинив машину бiля бордюру й вимкнув фари. Нiч знову видалася холодна, але вiкно було вiдчинене. Бабуся курила, спершись на пiдвiконня, i дивилася на Мiсяць. Дiдовi здалося, що вона згадуе слова, сказанi в його обiймах.

У кiмнатi позаду неi почувся дитячий голос – надто слабкий, щоби визначити, чи дитина перелякана, чи скаржиться, чи потребуе допомоги. Бабуся рвучко обернулася i загасила сигарету об пiдвiконня. На кущi пiд вiкнами посипався дощ iскор.


* * *

Наближаючись у той день до «Агавас-Шолом» якщо не з планом операцii, то з чiтким усвiдомленням власноi мiсii, дiд побачив на кам’янiй лавi перед скляними дверима маленьку дiвчинку: вона сидiла, спершись пiдборiддям на колiна i обхопивши руками ноги. Дiвчинка ледь помiтно, десь так на три градуси, погойдувалася назад-вперед. Спершу дiдовi здалося, що вона щось наспiвуе. На нiй була зелена сукенка, зеленi колготки i чорнi лакованi черевички iз ремiнцем. У сукнi були рукава-метелики, що залишали руки вiдкритими, i навiть у колготках дiвчинка однозначно мерзла. Сам дiд був у капелюсi, шарфi й вовняному пальто поверх светра. Мабуть, у три-чотири роки, iз голими руками в п’ять градусiв тепла, ще й на кам’янiй лавi, дiд би теж рюмсав, але йому подобалося думати, що вiн би все ж таки здогадався повернутися в теплий будинок.

Дверi синагоги розчинилися. Дiвчинка перестала розгойдуватися i випросталася. Із синагоги вийшов еврей, тримаючи в руках дитяче пальтечко. На ньому був величезний штраймл[62 - Штраймл – головний убiр хасидiв, що надягають тiльки в особливо урочистих випадках.], довгий кафтан, яким вiн пiдмiтав бетон, i борода, як в Едмунда Гвена у фiльмi «Диво на 34-й вулицi». Дiд здивувався, що цей суворий ортодокс не гребуе «Агавас-Шолом», де жiнки сидять поруч iз чоловiками, а рабин – жвавий дендi, не здатний навiть вiдростити пристойну щетину. Хасид у величезнiй хутрянiй шапцi наче не помiчав дiда, а дiвчинка нiби не помiчала хасида. Але вже не ридала ридма. Узагалi перестала плакати.

Єврей накинув на дiвчинку пальтечко, упевненим рухом поправив комiр у неi на шиi i рушив назад. Коли вiн входив у дверi, хвиля повiтря з теплого примiщення пiдняла край поли кафтана, i дiд побачив яскраво-червонi пантофлi iз загнутими носами. Чомусь вони здивували його бiльше, нiж присутнiсть хасида в «Агавас-Шолом». Хоча з речей, на якi дiдовi було начхати, або яких вiн узагалi не знав про ортодоксальних юдеiв та iхне вбрання, можна було би книжку скласти.

– Я й не знав, що iснують юдеi-ескiмоси,– сказав дiд до дiвчинки, пiдiйшовши до дверей шуля.

Вона пiдняла на нього очi. Обличчя в формi серденька, потрiсканi пухлi губи, кирпатий нееврейський носик. Очi пляшково-зеленого кольору, цiлком сухi. Напевно, плакала таки через холод.

– Що?

– Тобi холодно?

Дiвчинка глибше засунула руки в кишенi пальта. Кивнула.

– Чого ж ти тут сидиш?

– Менi не можна всередину двi години.

– Ого! Це ж чому?

– Я погано поводилася.

– І що, тепер маеш вмирати вiд холоду двi години?

– Так.

– Ти, мабуть, зробила щось особливо погане.

– Так.

Вигнати дитину на холод за погану поведiнку здавалося надто жорстким покаранням, але про виховання дiтей в ортодоксальних евреiв дiд знав ще менше, нiж про iхне взуття. Вiн глянув через склянi вхiднi дверi, вiдшукуючи поглядом хасида у великiй шапцi, i подумав – може, варто з ним поговорити? Стiни вестибюля – великого, по-спартанськи пустельного примiщення пiд похилою модерною стелею,– були прикрашенi паперовими куполами-цибулинами та гостроверхими арками в перському стилi. Одразу за входом на двох жердинах був почеплений плакат iз написом: «Дорога на Сузи». Лiтери були стилiзованi пiд арабську в’язь. Бiля входу в молитовний зал топталися кiлька людей, i серед них – той ортодокс у шапцi. Поруч стояла струнка дiвчина, убрана у вуалi й браслети, як Саломея в ярмарковому балаганi.

– Хочеш, я домовлюся про тебе? – звернувся мiй дiд до дiвчинки.– Я приятелюю з тутешнiм начальством.

– Що?

– Хто сказав, що ти маеш сидiти на холодi двi години поспiль?

– Я.

– Ти?!

– Так.

– Тому що ти погано поводилася?

– Ага.

– І ти сама себе покарала.

Дiвчинка кивнула.

– Що ж ти такого наробила, що вирiшила сама себе покарати?

– Мама сказала, що я була неввiчливою.

– Із ким?

– Із рабином.

– Серйозно? Що ж ти зробила?

– Спитала, чому в нього такi самi парфуми, як у нашоi сусiдки мiсiс Полякофф.

– Отакоi!

– Що?

– А якi парфуми в мiсiс Полякофф?

– «Гарденiя джунглiв».

Дiд зареготав, а за кiлька секунд обережно засмiялася й дiвчинка.

– Це ж смiшно.

– Як на мене, так точно. Дуже!

– Отож. Дуже смiшно!

Дверi знову розчинилися. Вийшов iнший еврей, теж у великiй шапцi, але з дешевою накладною бородою Санта Клауса i у барвистому китайському халатi.

– О, всi неслухнянi дiти вже тут!

Моя мама перестала смiятися i вiдвернулася.

– Знаеш, я майже впевнений, що Рей дiйсно користуеться «Гарденiею джунглiв»,– сказав мiй дiд бородатому еврею.– Я думаю, дитина вже спокутувала свою вину перед суспiльством. Може, уже час повернути ii з цього Сибiру в тепло?

– Та я вже тричi виходила ii кликати! – вигукнула моя бабуся.– Вона ж нiкого не чуе. Я сказала так: ти повелася негарно, будь ласка, iди й посидь двi хвилини на стiльчику он там – у залi! – не надворi. Двi хвилини! А вона каже: «Нi! Я така погана, краще пiду надвiр i сидiтиму там двi години!» Я молила ii повернутися: дитино, кажу, будь ласка, ти ж заробиш пневмонiю! – Бабуся обернулася до моеi мами, ii борода трусилася.– Ти що, хочеш захворiти i потрапити до лiкарнi? Умерти хочеш?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66026377&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Елджер Хiсс (1904–1996) – американський державний дiяч i дипломат. Соратник Ф. Д. Рузвельта, учасник створення ООН, перший Генеральний секретар ООН, президент Фонду Карнегi. 1948 року був звинувачений у передачi секретних документiв КДБ i 1950 року засуджений на п’ять рокiв.




2


Олiвер Венделл Холмс-молодший (1841–1935) – американський юрист i правознавець, багаторiчний член Верховного суду США, автор роботи «Загальне право». Найчастiше цитований американський юрист.




3


Мiй дiд знав, що чоловiк, якого вiн випадково поранив (на щастя, телефон тiльки трохи зачепив його голову), вiдмовився висувати обвинувачення. У «Daily News» винюхали, що жертву звали Іржi Носек, вiн був головою чехословацькоi делегацii у мiжнародному органi, до створення якого доклав руку Елджер Хiсс. Репортер новин iз перебiльшеною серйознiстю писав тодi: «Це вперше в iсторii високопоставленого комунiстичного дiяча зачепило летючим телефоном. Носек прокоментував цей випадок так: як справжнiй чех, вiн мае смiятися над будь-чим, що його не вбило».– Прим. авт.




4


Гiдроморфон – опiоiдний знеболювальний препарат, що застосовують при сильних болях, зокрема, онкогенного походження.




5


Дефенестрацiя – акт викидання когось або чогось iз вiкна.




6


Алюзiя на приказку «curiosity killed the cat» – «цiкавiсть вбила кiшку».




7


Пушке – скарбничка, що, за еврейською традицiею, зберiгають в будинку та використовують для накопичення грошей на благодiйнiсть.




8


Г’ю Гефнер – американський видавець, засновник i багаторiчний шеф-редактор журналу «Плейбой».




9


Марiан Андерсон – американська спiвачка.




10


Йдеться про подii 1920–1921 рокiв у Захiднiй Вiрджинii – так званi «шахтарськi вiйни», пiд час яких кiлька тисяч шахтарiв, що боролися за своi права, тримали оборону вiд детективiв, полiцейських та штрейкбрехерiв. Приватне детективне агентство «Болдвiн-Фелтс» виступало на сторонi власникiв шахт i брало участь у збройному придушеннi повстання.




11


Кампсис – дерев’яниста лiана з крупними яскравими квiтами.




12


Мез-Аргоннська операцiя (26 вересня – 11 листопада 1918 р.) – наступальна операцiя союзних вiйськ пiд час Стоденного наступу Антанти на Захiдному фронтi. Найбiльша та одна з найкривавiших вiйськових операцiй в iсторii США в ходi Першоi свiтовоi вiйни.




13


Ведмiдь, кiт, свиня (фр.).




14


Сум, головний бiль, печiнкова недостатнiсть (фр.).




15


Насправдi цi карти з’явились не завдяки мадемуазель Марi-Анн Ленорман, найвеличнiшiй i, напевно, найоманливiшiй ворожцi на картах XIX столiття, вони походять вiд гри «Das Spiel der Hoffnung», у якiй використовували гральнi костi та 36 карток iз зображеннями, викладаючи iх по шiсть у ряд. Такий собi гiбрид карт Таро i гри «Змii та сходи».– Прим. авт.




16


Талес (у юдаiзмi) – по-особливому виткане покривало з китицями, яке надягають пiд час молитви.




17


Пiзнiше я зрозумiв, що один конкретний фрагмент жахливоi iсторii був узятий iз фiльму Тода Бровнiнга «Невiдомий».– Прим. авт.




18


Уже навчаючись в унiверситетi, я був здивований, коли хтось сказав менi, що ця iсторiя е серед оповiдань в хрестоматii Джона Кольера. Донедавна я дiйсно вiрив у це, а тодi знайшов примiрник, надрукований 1972 року, перечитав його вiд дошки до дошки i вiд кiнця до початку й зрозумiв, що такоi iсторii в Кольера нема й слiду. Можливо, бабуся поцупила цей сюжет в iншому виданнi або в iншого автора, а може, усе це менi просто привидiлося, тому що я тодi читав «На днi пляшки» цього ж автора, i там насправдi дiяв пiдступний джин у якомусь одвiчному сюжетi.– Прим. авт.




19


Фiрма «І. Мiллер», створена Ізраелем Мiллером (1892–1929), виробляла елiтне дамське взуття, що i в нашi днi залишаеться культовим, хоча фiрма припинила iснування ще в серединi 1980-х рокiв. Оформлення рекламноi кампанii цiеi фiрми 1950 р. було першим творчим здобутком Ендi Воргола.




20


Цадик – духовний провiдник групи релiгiйних евреiв-хасидiв, взiрець побожностi та праведноi поведiнки.




21


За навчання в унiверситетi дiд сплачував тим, що вигравав на бiльярдi вiд Нью-Йорка до Балтiмора й аж до Пiттсбурга. «У мене не було вибору,– пояснював вiн.– Батьки всi своi заощадження витратили на мого брата».– Прим. авт.




22


«Сталевий пiрс» (англ. «Steel Piers») – парк розваг, побудований на пристанi в курортному мiстi Атлантiк-Сiтi (штат Нью-Джерсi). Атракцiон iз куркою-танцiвницею не втрачав популярностi в США до 1960-х рокiв. Навчена курка сидiла в скляному ящику, i якщо вiдвiдувач кидав у прорiз монетку, отримувала порцiю корму. За це вона виконувала короткий танок. Варiант цього атракцiону, коли курка грае з вiдвiдувачем у хрестики-нолики, досi можна побачити в деяких казино.




23


Бела Лугошi (Бела Ференц Деже Блашко, 1882–1956) – американський актор угорського походження, найбiльш вiдомий виконанням ролi Дракули. В «Останньому з могiкан» (1920) грав Чингачгука.




24


Прiзвисько, яке британцi дали вiйськовiй полiцii армii США пiд час Другоi свiтовоi вiйни, тому що тi носили бiлi шоломи, рукавички, гетри i пояс з унiформою оливкового кольору.




25


Лiвенворт – федеральна в’язниця для чоловiкiв.




26


Вiльям Дж. Донован на прiзвисько Дикий Бiлл (1883–1959) – американський вiйськовий, юрист i шеф спецслужб. Із лiта 1941 р.– особистий координатор президента Рузвельта з розвiдувальноi дiяльностi, iз червня 1942 р.– директор Управлiння стратегiчних служб. Керував збором розвiдданих та органiзацiею диверсiй у Пiвнiчнiй Африцi й Європi.




27


Так називали Мангеттенську слiдчу в’язницю, тому що ii першi корпуси, збудованi 1838 р., були стилiзованi пiд египетськi гробницi.




28


Психiатрична лiкарня Грейстоун-Парк у мiстi Моррiс Плейнс (Нью-Джерсi).




29


«Ах, пустеля!» (Ah, Wilderness!) – комедiя американського драматурга Юджина О’Нiла (1888–1953).




30


Я й досi готую за бабусиними рецептами, надрукованими на блакитних каталожних картках. Пiвень у винi, картопляний суп-крем, омлет. Я десь забув або загубив ii чудову омлетну сковороду пiд час переiздiв i сум’яття, що утворилося внаслiдок мого розлучення.– Прим. авт.




31


Саме це ii i вбило. Бабуся померла вiд раку ендометрiю, коли iй було 52 – 1975 року.– Прим. авт.




32


Дiд завжди демонстративно зневажав Вернера фон Брауна i казав, що той був одним iз прототипiв таемного фашиста, доктора Стрейнджлава у Саузерна i Кубрика (маеться на увазi стрiчка «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав боятися i полюбив атомну бомбу» (1964) – чорна комедiя режисера Стенлi Кубрика за сценарiем Террi Саузерна – прим. ред.). Згадуючи фон Брауна або зачитуючи його висловлювання в газетi, дiд зображував карикатурний нiмецький акцент. Компанiя мого дiда «MRX» розробляла ракети для «Estes», «Centuri», «Chabon Scientific» i багатьох провiдних фiрм в епоху розквiту реактивних моделей. Розробки «MRX» грунтувалися на знаменитих американських носiях «Авангард», «Тор» i «Титан», але за дванадцять iз гаком рокiв iснування його фiрми дiд жодного разу не копiював ракети «Редстоун», «Юпiтер» або «Сатурн», створенi фон Брауном. Цей мовчазний бойкот тривав навiть в епоху «Аполлонiв», коли всiм кортiло запустити модель «Сатурна V». Дiд вразив i спантеличив моiх батькiв i мене, коли 20 липня 1969 року, пiсля того, як iз величезним пiднесенням i радiстю чекав висадки людини на Мiсяцi, раптово вiдмовився дивитися разом iз нами i майже з усiм людством, як Нiл Армстронг утiлюе спiльну мрiю дiда i фон Брауна. Тiльки бабуся не здивувалася, коли дiд мовчки вийшов iз кiмнати. Я пам’ятаю, як вона сказала, кивнувши в бiк телевiзора: «Мабуть, вони все зробили не так».– Прим. авт.




33


Саллi Райд – перша американська жiнка-астронавтка. Спецiально для ii польоту в складi екiпажу мiсii «Челленджер» 1983 року перед туалетом на борту шатла повiсили фiранку, якоi до того не було.




34


Ярцайт – рiчниця смертi (iд.).




35


Дiд використав фiгурки з британськоi iграшковоi залiзницi у масштабi 1 : 76,2, якi зображували учасникiв пiкнiка на лужку (тiльки без ковдри i транзисторного приймача).– Прим. авт.




36


На ii новому мiсцi на Рейстерзтаун-роуд у Пайксвiллi. «Агавас-Шолом» була однiею з перших великих синагог, що перемiстилися з довоенного серця еврейського Балтiмора на околицю за Севн-Майл-лейн.— Прим. авт.




37


Брiн-Мор – приватний жiночий гуманiтарний унiверситет в Пенсильванii. Заснований 1885 року квакерами, належить до семи найстарiших i найбiльш престижних жiночих коледжiв на Схiдному узбережжi США.




38


А от i рабин! (Фр.)




39


Гаррiсiвський твiд (англ. Harris Tweed) – легендарна твiдова тканина, що виготовляють вручну за традицiйними технологiями жителями островiв бiля узбережжя Шотландii.




40


Генрi Б. Грiнберг на прiзвисько Єврейський Молот (1911–1986) – американський бейсболiст, перший еврей серед бейсбольних суперзiрок у США.




41


Синагогу (iд.).




42


Мамзер – буквально «позашлюбна дитина», «пройда» (iд.).




43


Гаргуйль, або гаргулья – витесаний iз каменя скульптурно оздоблений водостiк, що зазвичай мав вигляд голови фантастичноi тварини, чудовиська, деформованоi людськоi фiгури тощо.




44


Зроблено (фр.).




45


Переважно – вiйськовi або автомобiльнi конструктори, якi вiн купував за каталогами або оптом.– Прим. авт.




46


Хала – еврейський традицiйний святковий хлiб.– Прим. пер.




47


Семiноли – iндiанське плем’я, яке виникло завдяки об’еднанню флоридських iндiанцiв, якi не пiдкорилися владi США, i чорношкiрих рабiв – утiкачiв iз плантацiй.




48


Спiро Агню (1918–1996) – американський полiтик грецького походження, губернатор штату Мерiленд, 39-й вiцепрезидент США. Вiдзначався радикально консервативними поглядами.




49


Стiвен Сондхайм (1930) – американський композитор, поет i драматург, автор багатьох бродвейських мюзиклiв.




50


П’ята поправка до Конституцii США забезпечуе особi, що звинувачуеться у скоеннi злочину, справедливе судове розслiдування. Також, вiдповiдно до цiеi поправки, жодна особа не може двiчi звинувачуватися за той самий злочин i мае право не свiдчити проти себе.




51


Рiчард Фейнман (1918–1988) – американський фiзик, один iз творцiв квантовоi електродинамiки. Лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики. Зiграв ключову роль у розслiдуваннi причин катастрофи космiчного корабля «Челленджер» 1986 року.




52


Персонажi комедii В. Шекспiра «Сон лiтньоi ночi» (1600), вiдомоi чудернацьким переплетенням мотивiв античноi мiфологii та англiйського фольклору.




53


1962 року компанiя «Мартiн» (тепер – «Мартiн-Марiетта», що успiшно працюе над ракетою «Титан») придбала «Patapsco» у його колишнього партнера Мiлтона Вейнблатта, заплативши, iз дiдових слiв, «приблизно в двiстi разiв бiльше, нiж Вейнблатт, коли купував моi акцii».– Прим. авт.




54


Поширена в США назва димедролу.




55


Свято Пурим встановлене на згадку про порятунок перських евреiв вiд винищення Аманом, улюбленцем перського царя Ксеркса, у V ст. до н. е.




56


Гоменташi (буквально – «вуха Амана») – особливе печиво з маком, що готують i споживають пiд час святкування Пуриму.




57


Essayons (фр.) – «спробуймо».




58


Цi меблi характернi для американськоi версii стилю ар-деко.




59


Hors d’oeuvre (фр.) – «на закуску».




60


Гленн Мартiн (1886–1955) – пiонер американськоi авiацii, засновник авiабудiвноi компанii «Glenn L. Martin Company» (1912), що сьогоднi вiдома як «Lockheed Martin».




61


Дженнiфер Джонс (1919–2009) – американська кiноакторка, п’ятикратна володарка «Оскара», а також перша акторка, нагороджена премiею «Золотий глобус».




62


Штраймл – головний убiр хасидiв, що надягають тiльки в особливо урочистих випадках.