Елла Рус Пренс Все розпочалось зi зникнення батька. Чаклунка сама продовжила справу батька. Саме не очiкуючи того, вона втрапляе в самий центр громадянськоi вiйни. Молода дiвчина ще не знала куди ii приведе шлях.Чарiвнi пригоди, смерть близьких людей i бiлоснiжний тхiр, на iм'я Сноррi – супроводжуватимуть ii протягом усiх подорожей. Елла Рус Пренс © Рус Пренс, 2021 ISBN 978-5-0053-2504-4 Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero Роздiл 1.Елла Рiшучий стукiт у дверi порушив вiдносний спокiй у невеличкому будиночку на околицi маленького мiстечка. Свiтло з вiкон виривалось назовнi, що, в такий пiзнiй час, робило його цiллю для непроханих гостей. Вiдповiдi на стукiт не надiйшло i вiн, не бажаючи очiкувати, знову розгримався, твердо показуючи намiр увiйти. На що жiночий голос злiсно i без ентузiазму вiдповiв сухим «одну мить». В казанi кипiло i бурлила дивна коричнева сумiш i жiнка не мала намiру кинути справу i продовжила помiшувати вариво. – Вибачте, я шукаю декого. Я гадаю, ви можете менi допомогти. Із-за дверей пролунав грубий чоловiчий голос i жiнцi все таки довелось пiдiйти i вiдiмкнути дверi, з прагненням прогнати надокучливих гостей. – Доброi ночi. На порозi стояв маленький ростом чоловiк рокiв сорока п’яти з посивiлою бородою на пiдборiддi i маленькими, поросячими очима. На поясi в незнайомця висiв меч, навершя якого вiдблискувала неменше нiж посмiшка самого чоловiка. – Чим можу допомогти? – жiнка мала намiр як найшвидше закiнчити ромову. – Я шукаю декого пiд iм’ям Джеффрi. Мене повiдомили, що саме тут його можу знайти. – Це я. Що потрiбно? – Ви? Тут якась помилка. Я думав, що Джеффрi… – Чоловiк? – рiзко перебила жiнка, дивлячись спiврозмовнику прямiсiнько у вiчi. – Мае бiльше рокiв. – завагавшись, вiдповiв незнайомець. – Я гадав, що Джеффрi старше на кiлька рокiв. Перед чоловiком стояла на пiвголови вища жiнка одягнена бiльше по чоловiчому: сiрi штани i пожовкла сорочка в свiжих плямах коричневих плямах. Незнайомець, перебуваючи в ступорi, якусь мить роздивлявся жiнку: коротка, як для дiвчини, зачiска – свiтло-русе волосся не досягало плечей дiвчини, блакитнi очi виблискували, вiдбиваючи свiтло багаття, а рум’янi щоки видавали, що дiвчинi не бiльше двадцяти п’яти рокiв. – То чим можу допомогти? – нетерпляче запитала Джеффрi, помiшуючи вариво. – Дозвольте увiйти. Не чемно тримати гостей на порозi. Господиня, повагавшись, дозволила вiйти i чоловiк, примiтивши схвальний кивок, пройшов у будинок, зморщившись вiд неприемного i рiзкого запаху, схожого на запах вареноi печiнки. Жiнка замкнула дверi, окинувши поглядом трьох озброених вершникiв у пiтьмi. – Так чим можу допомогти? – ще бiльш сухiше повторила запитання дiвчина. – Мене звати Рендел Бредфорд, я представляю iнтереси лорда Джона Мортона. По моiй iнформацii ви можете допомогти нам в наших деяких справах, назвемо це так. – І кого потрiбно вбити? – швидко, немов для неi це звична справа, запитала дiвчина, хоча насправдi вона трiшки нервувала. – Ну чому ви так рiзко? – Рендел, в мене кiлька iмен, i iм’я «Джеффрi» я використовую лише для одного виду замовлень. Рендел присiв за стiл, зловивши на собi несхвальний погляд дiвчини. В той же мить по кiмнатi пробiг бiлоснiжний тхiр, пронiсшись зi швидкiстю вiтру, тварина вискочила на стiл на проти чоловiка. – Гарний. – Це вона. – виправила дiвчина. – Сноррi, мiсце! Тхiр, окинувши зневажливим поглядом гостя, зник у дальнiх закутках маленькоi одноповерховоi будiвлi. Рендел дiстав iз сумки три шкiряних мiшечкiв, зi дзвоном кинувши iх на стiл. – Мiй володар мае бажання якомога швидше з вами зустрiтись i якщо все те що ми про вас чули виявиться правдою то маленьке замовлення зможе принести вам в десятеро бiльше золота чим зараз на столi, але потрiбно виiхати якомога швидше. Жiнка поглянула на золото, перевiвши по черзi погляд на Рендела i знову на золото. – Менi потрiбен час до ранку приготуватись. Ти i твоi солдати можете переночувати в сарайчику позаду. Рендел кивнув i пiд прискiпливий погляд дiвчини вийшов iз будинку, давши своiм солдатам наказ розмiститись на нiч. Джеффрi тим часом повернулась до казану, швидко помiшавши вируючу субстанцiю. Вона час вiд часу поглядала на вулицю, роблячи вигляд, що зайнята. Розливши рiдину по маленьким флакончикам, вона, уже пiзньою нiччю, теж лягла спати, щоб з самого ранку вирушити в дорогу. Шлях видався не так важким для дiвчини, як нудним. Обговоривши швидко деякi нюанси майбутньоi справи, вони швидко вичерпали слова для розмови i далi iхали майже у повнiй тишi. Воiни говорили щось про свое, а Рендел не пiдтримав розмови дiвчини, коли вона, запримiтивши поле з квiтами, видала хвалебну оду неймовiрнiй красi. Все чого добилась Джеффрi вiд чоловiка, так це кивок головою i легку, неприродну посмiшку – чого ще можна було очiкувати вiд вояки. Нарештi п’ять вершникiв проiхали повз дерев’яний частокiл, в’iхавши на територiю вiйськового табору. Сотнi наметiв вишикуваних немов пiд лiнiйку не справили враження на дiвчину, а от Рендел уже осипався комплiментами мiсцевим солдатам. Рендел з Джеффрi пройшли до найбiльшого намету де на них очiкував лорд Джон Мортон – шляхетно вдягнений чоловiк лiтнього вiку з густою охайною бородою. – Так це ви Джеффрi? Несподiвано, я гадав, що…. – Що я чоловiк? – уже зi звичною для себе непривiтнiстю перервала жiнка лорда. – Так! Я гадав, що ви чоловiк. – спокiйно вiдповiв Джон Мортон. – Як дiстались? Не втомились з дороги? – Нi. – Гаразд, ну то перейдемо до справи. – лорд присiв за стiл, вказавши дiвчинi на порожнiй стiлець неподалiк нього. – В десятьох кiлометрах вiд нас знаходиться поселення шахтарiв. Мешканцi якого не пiдкорюються закону, нападають на солдатiв Його Величностi, убивши не один десяток людей. Їхнiй ватажок, Стiвен Пейн, мусить померти, я думаю, це змусить iх пiти на поступки i вони зрозумiють, що йти проти мене немае сенсу. – У вас тут не одна сотня солдатiв, а можливо i не одна тисяча. Взяли б штурмом мiсто i все. – Такий варiант ми розглядали, але там невиннi дiти i жiнки. Я не хочу iхнiх жертв, вони стали заручниками ситуацii. Мiсто повнiстю вiдрiзане вiд свiту: з одного боку оточене гiрським масивом, а з i iншого нашими солдатами. Ми могли б узяти мiсто, як би захотiли, але варiант зi смертю Стiвена виглядае краще. У мiстi багато невдоволених i пiсля смертi ватажка Рендел, як один iз з них, очолив би iх, роз’яснивши, що вони вчиняють не правильно. От такий у нас план. – Я зрозумiла. Рендел трiшки обмалював ситуацiю, i я гадаю, найкращим було б скористатись тим, що вiн колишнiй мешканець мiста шахтарiв, його пропустять до мiста пiд виглядом вашого посланця для переговорiв. Рендел пояснив, що це можливо. А я супроводжу його, це найкращий спосiб потрапити до мiста. Думаю, непримiтна дiвчина не викличе в них пiдозр. Завтра вранцi можна буде приступати. Де б я могла розмiститись? – Я наказав приготувати шатро. – шанобливо вiдповiв лорд. – Надiюсь, що воно вам прийде до вподоби. Джеффрi усю нiч провела в наметi, попри слова, що дорога видалась не важкою, iй потрiбно було вiдпочити – вiд сiдла в неi жахливо болiли ноги. Тому уже пiсля легкоi вечерi з Ренделом, на котрiй дала деякi вказiвки чоловiку, вона одразу заснула. Наступного ранку дiвчина вийшла, повнiстю приготувавшись до iще однiеi поiздки. Рендел здивовано дивився на Джеффрi в розкiшнiй сукнi нiжно рожевого кольору з вiдкритими плечима. – Так от що ви везли в тих пакунках? Я гадав, там зброя. – Потрiбно бути готовим до всього. – усмiхнено вiдповiла дiвчина. – Я схожа на ледi? – Виглядаете неймовiрно. – трiшки нiяково вiдповiв чоловiк. – Вам личить. Правда зачiска трiшки… трiшки не пiдходить для… Дiвчинка дiстала з бiлоi сумочки, яка висiла через плече, флакон з якоюсь рiдиною i вилила на волосся. В туж мить зачiска стало бiльш охайнiшою i з букетом троянд у пасмах, а волосся набуло рожевого кольору блискуче пасуючи до сукнi. – І як тiльки вони в ньому ходять? – дiвчина незграбно сiла у карету, пропустивши повз себе спробу допомоги Рендела. – Ви зробили все як я просила? – Так. У карети подвiйно дно. Ми сховали там все що ви просили. Серед складок пишноi сукнi раптово з’явився тхiр, оббiгши все довкола, вiн влiгся на колiна господарки, розглядаючи крiзь вiкно поодинокi хмари на блакитному небi. Карета, в супроводi чотирьох вершникiв i трьох возiв завантажених провiантом, виiхала з табору. Минувши сотнi солдат, процесiя нарештi в’iхала у територiю блокади шахтарського поселення. Дорога вела прямiсiнько до гiрського масиву пiд яким уже виднiлось мiсто. Дiвчина трiшки виглянула iз вiкна, роздивляючись пiд’iзд до поселення: високi кам’янi мури, хоча i були не в кращому станi, але могли ще вистояти, а також масивнi ворота i двi вежi. Виглядало це бiльше як нашвидкуруч вiдбудованi руiни старого замку. При проiздi крiзь браму, в очi кидалась одинока катапульта бiля якоi метушились дiти, граючись у лицарiв. Рендел ступив на землю одночасно з повною зупинкою карети, подавши руку Джеффрi яка на цей раз скористалась пропозицiею чоловiка. Їх зустрiв чоловiк рокiв за тридцять зi скуйовдженим темним волоссям i запущеною бородою. Суровий погляд i рука на зброi не обiцяли нiчого доброго. – Рендел, я думав, ми уже все обговорили. Це бiльше не твiй дiм. – грубий похмурий голос прогримiв на усе мiсто. – У Лорда Джона Мортона е iще одна пропозицiя, в надii все залагодити мирно. – спокiйно вiдповiв Рендел. – Стiвене, вислухай нас. – А це ще хто? – недовiрливо поглянув на незнайомку лiдер повстанцiв. – Плата за здачу мiста? Гарна, але нiчого особливого. Джеффрi ледь стрималась, щоб не випалити в лютi все, що вона думае про нього. Чоловiк, на думку дiвчини, теж не справляв враження красеня. – Дозвольте представити, Ледi Мерi Мортон, племiнниця лорда Джона Мортона, прибула для гарантiй добрих намiрiв лорда. Стiвен Пейн ще раз оглянув дiвчину, на цей раз бiльш прискiпливiше. – Ну що ж, пройдемо до будинку. Стiвен вiв iх повз помешкання. Дiвчина роздивлялась все довкола i не розумiла як старi, зубожiлi хати ще стояли на землi. Довкола виринали поодинокi воiни, окрiм п’ятiрки тих якi супроводжували Стiвена i трьох з особистоi охорони Рендела. Джеффрi раз за разом ловила на собi суворi погляди жiнок i iхнiх малих дiтей. Головний будинок повстанцiв знаходився за метрiв п’ятдесят до входу в шахту. Роботи в копальнi, скорiше за все, припинили так як чоловiки зносили до неi ящики, натомiсть виходячи з порожнiми руками. – І що ж старий Джон пропонуе на цей раз? – одразу як тiльки гостi увiйшли до примiщення запитав Пейн. – Лорд Джон Мортон припинить облогу, якщо ви припините напади i погодитись виконувати законнi обов’язки перед вашим володарем. – Не буде облоги – не буде i нападiв. Нам немае що iсти. Вашi воiни перекрили доступ до води. А законнi обов’язки, як ти виразився, ми виконували сповна, але Джон захотiв бiльше. Ми бачили як вiн повiвся з iдентичними до нашого поселеннями. Вiн змусив працювали цiлодобово жiнок i дiтей, забравши чоловiкiв до вiйська, а тих хто мав наглiсть чинити опiр – повiсив. – Це тимчасово i необхiднi заходи. До поки… – До поки всi не вимруть. Вiн хоче лише метал який ми добуваемо, а ми лише спосiб його видобутку i доставки. – Лорд Мортон мiг би силою взяти мiсто, але вiн не бажае проливати кровi. Тому i не нападае. – Ми пригрозили, що завалимо шахти – саме тому вiн i не атакуе. А що скаже член його сiм’i. Що ви думаете, ледi Мерi? – Менi не прийнято думати. – тихо вiдповiла Джеффрi, заздалегiдь приготовленi слова. – Я привезла iжу для жителiв i з вашого дозволу хотiла б залишитись на нiч, поки будуть розвантажувати вози i, щоб краще дiзнатись чого потребують мешканцi. – Шкода, що ваший дядько не нагороджений такою ж добротою як i ви. Ви можете залишитись, але завтра вранцi одразу покинете мiсто i передайте вашому милому дядечку Джону, щоб поцiлував себе в… – Стiвене, – перебив Рендел. – ти знаеш якi наслiдки прослiдують за цим. – Краще чим ти думаеш. Чоловiки ще довго сперечались, але так нiчого не вирiшили. Джеффрi разом з Ренделом i чотирьома солдатами якi iх супроводжували влаштували на нiч в одному з будинкiв поселення пiд стривоженi погляди жителiв мiстечка. – І який план? Все оглянули? – поглянувши у вiкно i переконавшись, що за ними нiхто не слiдкуе, тихо запитав Рендел. Жiнка гладила тхора, розглядаючи речi якi непомiтно дiстали солдати з карети. – Пейн на нiч залишаеться в будинку з охороною. Всi мешканцi ночують у шахтах, напевно бояться нападу. На стiнах i по мiсту ходять дозорнi. Краще всього проникнути у будинок через другий поверх. – Але ж там одне маленьке вiкно i те замкнуте iз середини. – Це моi проблеми. Джеффрi дiстала кiлька пляшечок i новий одяг: чорнi, як сажа, штани i темно синiй корсет. Дiвчина передягнулась у iншiй кiмнатi i вийшла з накинутим капюшоном до Рендела. На корсетi по дiагоналi вiд плеча до поясу висiли флакони iз рiзними рiдинами, а на поясi сумка з якоi виднiлась голова Сноррi. Колiр ii волосся знову змiнився, цього разу набувши темного сiрого забарвлення. – Не забувайте, що нам потрiбно безпечно вибратись. Смерть Стiвена приведе до логiчних висновкiв i нас усiх четвертують. – на останок промовив Рендел перед ти як дiвчина вилiзла у вiкно. – Не хвилюйся. Вiн помре лише наступного дня. Джеффрi вибралась на зовнi через вiкно iз найменш примiтною частини будинку i пiд захистом ночi дiсталась потрiбного мiсця. Їi кроки були неймовiрно безшумнi i не залишали слiдiв, ще перед виходом жiнка провела на ними чарiвнi манiпуляцii. Сховавшись в густих зелених кущах поблизу цiлi, Джеффрi випустила Сноррi, перед тим провела по ньому рукою i вiн набув чорного вiдтiнку та меншого розмiру, ставши схожим на пацюка. Не довго зачекавши, дiвчина пробралася до глухоi стiни будинку Пейна i дiстала один з флаконiв. Виливши рiдину на себе, Джеффрi прошепотiла незрозумiлi слова i поволi, немов пiр’я пiднесене вiтром, пiднялася до круглого вiкна яке вiдчинилось в туж мить як руки дiвчини дiстались до нього, встигнувши вхопившись в останнiй момент як розвiялись дii чар. За вiкном знаходилось на-пiв пусте примiщення зi Сноррi на пiдвiконнi. Джеффрi проникнула у будинок, попутно погладивши тхора. Безшумно пройшовши по кiмнатi, жiнка наблизилась до лiжка. Повнiстю накритий чоловiк спав, не видаючи жодного звуку. Джеффрi дiстала магiчне зiлля i уже хотiла розлите на ковдру, але зупинилась. Цi люди не були схожi на простих бандитiв, iй не хотiлось вчиняти не правильно. Дiвчина вагалась. Та все ж вона мала виконати замовлення. Джеффрi гадала, що забрати чуже життя буде легше чим вона думала. Якби жертвою мав стати повний негiдник, а так. Пейн не був схожий на такого. Думки дiвчини бурлили i змiшувались утворюючи водоспад де кожна краплинка окрема думка. Час немов завмер i все довкола зупинилось. Усе крiм дверей якi розчинились i туж мить до кiмнати з першого поверху увiрвались солдати на чолi зi Стiвеном Пейном дiвчина вихопила iще один флаконом з поясу i замахнулася. – Стiй! Я хочу лише поговорити. – рiзко перервав дiвчину Стiвен. – Пастка. – пробурмотiла дiвчина. – Я лише хочу поговорити. – повторив максимально спокiйно Пейн. – Нам потрiбна твоя допомога. Ми це все влаштували разом iз Ренделом. – Ренделом?! Подвiйний зрадник… Оригiнально. – Ми хотiли знайти того хто нам допоможе, але обмеженi в дiях. Тому i скористалися планами лорда в свою користь. – Дайте вгадаю… Ви хочете, щоб я убила самого лорда? – закотивши очi, промовила Джеффрi. – Так. – А який у мене вибiр? – чаклунка насторожливо поглядала на чоловiкiв якi намагаються ii оточити i перекрити хiд до самотнього вiкна по той бiк кiмнати. – Ти можеш спробувати закiнчити почате, але ми будемо змушенi тебе убити, можеш взагалi зникнути з тим золотом яке вже отримала, а можеш убити старого лорда i отримати ще бiльше. – І що у вас е? Ви бiднiшi за Сноррi. – швидко випалила дiвчина, хоча золото це найменше, що наразi ii цiкавило. – За кого?… Не важливо. Все таки ми дещо маемо. Стiвен Пейн дiстав великий алмаз, просто таки величезний алмаз. – Це те що я думаю? – зацiкавлено запитала жiнка, такого вона точно не очiкувала. – Але навiть якщо я погоджусь, як ви це бачите? Та й i смерть лорда не допоможе вам. Розлюченi солдати вiзьмуть штурмом мiсто i вб’ють кожного. – Можливо. Але нам потрiбно виграти час. Через три днi прибуде король. Ми сповiстили його про вчинки лорда. Нам лише потрiбно протриматись до його прибуття. Ми не тi за кого вiн нас видае. Ти i сама це знаеш. Джеффрi озирнулась: за спину уже встигли зайти два воiни, а за спиною Пейна стояли ще двое з нацiленим на неi арбалетами. Вона б могла скористатись чарами i втекти, але щось iй пiдказувало, що вiн говорить правду. Батько вчив, що контракт потрiбно виконувати до кiнця хто б не був цiллю, але iй i справдi хотiлось допомогти цим людям. Тим бiльше, що батько лукавив i вибирав справжнiх наволочей для своiх цiлей. – Гаразд я на вашiй сторонi. – промовила Джеффрi, не до кiнця вирiшивши чи правильно вона вчиняе. Ізi сходом сонця Джеффрi залишила поселення. Знову перевдягнувшись у сукню. Разом з Ренделом вони грали в мовчканку поки не покинули мiсто. Виiхавши за поселення шахтарiв, дiвчина голосно так, щоб чули воiни лорда якi iх супроводжують, розповiла про успiшне виконання замовлення. Рендел же не зводив очей з дiвчини, дивлячись так не мов хотiв протерти дiрку в нiй. Помiтно, що чоловiк нервуе. Лорд зустрiв iх iз широкою посмiшкою, обнявши Рендела Бредфорда i, подякувавши дiвчинi за бездоганне виконання замовлення. – І як все пройшло? Без ускладнень? – виставивши гнилi зуби на показ, запитав лорд Джон Мортон. – Так. Все прекрасно. – спокiйно вiдповiла Джеффрi, вiдвiвши погляд не так як вiд нервозностi, як вiд неприемноi посмiшки лорда. – Пропоную вiдсвяткувати у моему шатрi. Рендел, попроси принести найкращого вина i приеднуйся до нас. В наметi лорда уже накрили невеликий стiл з рiзними стравами. Слуги принесли два келихи вина i лорд пiдняв тост за Джеффрi. Зробивши маленький ковток, Джон Мортон постав напiй, вийшов з намету, пообiцявши за мить повернутись. Жiнка швидко озирнулась довкола i додала в напiй лорда кiлька крапель прозороi рiдини. – Ну що ж продовжимо. – радiсно промовив Джон, увiйшовши до намету. – А ось i головна страва. Слуги внесли накриту велику срiбну тарiль на такому ж пiдносi прикрашену гербом лорда – два схрещенi мечi. Лорд уже пiднiс келих, щоб зробити ковток, але раптово зупинився. – Вiдкрийте, спробуйте нову страву. Моi повари старалися саме для вас. Добре смакуе з кисло-солодким соусом. Джеффрi нiчого не залишалось як виконати пропозицiю лорда. Вона поволi пiдняла кришку i з жахом вiдсахнулась. На тарiлцi знаходилась голова Рендела iз закривавленими отворами замiсть очей. Вуха мерця прикрашали листя салату. Дiвчина вiдiйшла в сторону, впавши на колiна, намагаючись не проблюватись. Раптово вбiгли солдати, намет розкрився i Джеффрi потрапила в чергову пастку, на цей раз в оточенi бiльше тридцяти воiнiв. – Як же я не люблю коли мене зраджують. – Джон Мортон вилив вино на землю. – Рендел недовго нам послужив, дуже необачно з його боку було вiдправити вiстку королю. І саме прикре те, що людина твого роду заняття, перейшла на iхню сторону, я гадав, такi як ти виконують замовлення сумлiнно i якщо беруть оплату то закiнчують справу до кiнця. А тепер менi доведеться убити всiх у тому проклятому мiстi. – Іссе! – голосно промовила жiнка перед тим як кинути один з чергових флаконiв в землю. Яскраве свiтло заслiпило всiх оточуючих, пiднявся густий клубок диму з якого вибiгло два бiлоснiжних тхора, розчиняючись в просторi, i залишивши по собi на землi лишень одяг дiвчини. – Будь ти проклята. – лишень промовив Лорд. – Що вона сказала останнiм? – «Іссе», мiй лорд. – вiдповiв один iз солдатiв. – Це на старiй мовi. – І що це «iссе» означае? – Це означае, що ваша матiр не е благородною дамою, а ви самi плiд подружньоi зради… тiльки в бiльш грубiй формi. Роберт Мортон кинув зневажливий погляд на пiдопiчного. – Убити всiх! Джеффрi розчинилась серед воiнiв – такого вони ще не бачили. Перше, що iй спало на думку, це зникнути якомога якнайдалi, але щось вело ii все ближче i ближче до мiста шахтарiв. – Не очiкував тебе тут побачити! – не приховував здивування Стiвен, побачивши Джеффрi. Дiвчина стояла в одязi в якому була в ночi, пiдiбравши його з речей якi залишила в мiстi шахтарiв. В очах виднiвся страх i печаль – дiвчина просто мовчки дивилась на Стiвена. – Що сталось? – Вони убили Рендела i готуються до нападу. Вiн знае… знае, що ви сповiстили короля. Вираз обличчя Стiвена за одну мить змiнився кiлька разiв. Чоловiк повiльно перевiв погляд на мури, пiдiзвавши одного з мiсцевих, давши йому вказiвки готуватись до бою. До вечора мiсто перетворилось у табiр пригнiчених i нiмих людей. Джеффрi ходила поруч, допомагаючи пiдноси рiзнi речi на стiни: вiд камiння, до стрiл. Чоловiки готувались до бою. Для молодих хлопцiв якi вперше взяли до рук зброю – це мiг стати перший i водночас останнiй бiй в iхньому життi. Решта жителiв переховувались в шахтi, в очiкуваннi штурму. – Ти не мусиш нам допомагати. – промови Стiвен до Джеффрi, яка стояла бiля катапульти, уважно розглядаючи ii. – Я хочу. – вiдповiла жiнка i вказала на дерев’яну конструкцiю. – Працюе? – Так… майже. Ми не повнiстю вмiем нею користуватись. І всi ядра летять у небо, падаючи в метрах п’ятдесяти за стiною. – Добре. – усмiхнулась дiвчина. – знадобиться. Обрiй заполонили сотнi вогнiв i воiни стривожено переглянулись. Тривога наростала, але всi розумiли, що тепер в них вибору немае. За мить червонi вогнянi кулi уже неслись по небу в бiк оборонцiв – вiйсько лорда Джона Мортона вiдкрило вогонь iз катапульт. Першi палаючi снаряди не долетiли до кам’яних редутiв, але наступнi вистрiли влучили прямiсiнько в цiль. Все довкола запалало: здiйснявся чорний дим з дахiв будинкiв, панiка поволi захоплювала серця солдат Пейна. Чоловiки стривожено переглядались, але тiкати не думали. За спинами у них iхнi сiм’i. – Загасити полум’я! – закомандував ватажок. – Потрiбно вiдповiсти iм. – дiвчина пiдбiгла до катапульти, дiставши iз сумки Сноррi. – Снаряди не долетять! Вони задалеко. – Стiвен не мiг зрозумiти задумки Джеффрi, напевно гадаючи, що дiвчисько не може розумiтись в вiйськових знаряддях – Заряджайте! Вистрiлимо ним. – Джеффрi вказала на тваринку. – Тхором? Ти серйозно? – Пейна не мiг повiрити власним вухам. – Так! Швидше. Дiвчина закинула Сноррi в мiсце для снарядiв, перед цим виливши на нього рiдину iз колби. І ще один флакон вона вручила в зуби тхору, провiвши рукою по спинi проти шерстi, поступово перетворюючи звiра в живу вогняну кулю. – Стрiляйте! Клаптик вогню здiйнявся у повiтрi, зникнувши в густому димi. Джеффрi зi Стiвеном кинулись на стiну. Пiднявшись по вище, вони побачили як Сноррi, залишаючи по собi стежку вогню на землi, дiсталась ворожих положень. В туж мить пролунав гучний вибух. Небо забарвилось в яскравi кольори. Знаряддя облоги запалали. Яскраво-червоний струмiнь дiстався i решти катапульт, вiддавши iх у обiйми вогню. – Це iх затримае… – задоволено промовила Джеффрi. – Ненадовго, але затримае. – Можливо так було потрiбно робити з самого початку? – В голову прийшло тiльки зараз. Я на першому своему завданнi потрапила в ситуацiю з подвiйною зрадою. Трiшки забагато, ти так не гадаеш? Я не встигаю так швидко думати наперед. – Почекай… Це твое перше замовлення? Як так? Джеффрi, я гадав… – «Джеффрi» – так звали мого батька. – Но.. – Ми не маемо на це часу. – дiвчина схопила вiдро. – Допоможи гасати пожежу. У ночi лорд Мортон не вчиняв бiльш спроб атакувати. Всi готувались з першими променями вступити в бiй. Солдати Мортона вистроiлись в шеренги, поволi просуваючись до мурiв. – Є ще якiсь прихованi навички? – з надiею в голосi запитав Пейн. – Є одна iдея. Приготуй знову катапульту i зарядiть найбiльше ядро. Джеффрi пiдiйшла до снаряду i знову обробила його чарiвною рiдиною. – Накажи воiнам сховатись за мурами i стрiляй коли вороги пiдiйдуть максимально близько. Залп. Ядро злетiло увись. Дiставшись максимальною висоти, снаряд на мить зависнув i рiзко, набираючи швидкiсть, понiсся додолу. Не досягаючи землi, снаряд розколовся на сотнi малих загострених, схожих на наконечники стрiл, частин i ударив по воiнам. Здiйняли крики, кров залила землю. Два десятки лучникiв Стiвена «пригощали» ворога, стрiляючи мiж вистрiлами катапульти i ховаючись за мурами. Одна за одною атаки не приносили результату i врештi-решт ворог вiдступив, залишаючи по собi десятки, а можливо i сотнi мерцiв. – Один день вистояли! – промовив Стiвен, присiвши поруч iз дiвчиною. – Іди, вiдпочинь. Разом iз сутiнками прийшла вiра i у перемогу. Ворог бiльше не розпалював багать i тому все поле бою накрила повна пiтьма. Бiльшiсть чоловiкiв вiдпочивали прямо на мурах, обнявши зрою. Дехто намагався заснути, але не мiг, тривожно позираючи за стiни; дехто пiдкорений втомою упав бiля зруйнованого будинку, поринувши в сновидiння; i тiльки Стiвен ходив помiж захисникiв мiста, намагаючись iх пiдбадьорити. Дiвчина, опершись об стiну будiвлi, намагалась бодай вiдпочити. Вона зняли взуття, розтираючи онiмiлi ноги. – Чому ти залишилась? – Стiвен подав шкiряний бурдюк з водою Джеффрi. – Не знаю. – чаклунка зробила кiлька протяжних ковткiв. Вода принесла не абияке задоволення. Вона i подумати не могла, що звичайна вода може бути такою смачною. – Всi говорять, що мною керують бiльше емоцii нiж здоровий глузд. Так, що приймайте в гостi. Приготуйте менi м’яке лiжко i червоне вино, а то я пiду геть. – Можливо, ми переживимо цi подii. І ти дiзнаешся яка насправдi гостиннiсть шахтарiв. Ми часом грубi, але добрi i лагiднi… десь у серединi. – Стiвен широко посмiхнувся: вперше за увесь час Джеффрi побачила усмiшку на його вустах. Раптово пролунав крик i сильний поштовх. Ворог, у повнiй пiтьмi, вiдновив обстрiл, заставши зненацька захисникiв мiста. Кам’янi брили падали на голови захисникам. Снаряди прилiтали з небаченою регулярнiстю, ламаючи будинки i послаблюючи кладку мурiв. Одне з ядр влучило в катапульту, залишаючи воiнiв беззахисним перед атаками ворога. Обстрiл не припинявся усю нiч, а вранцi воiни лорда знову пiшли в атаку. Рвучко ринувшись до стiн, вони уже за мить пiдiймались драбинами на захиснi споруди. Стрiли летiли в обидвi сторони, тут i там замертво падали воiни. Бiй розгорнувся на стiнах. Стiвен вправно убивав супротивникiв, але вiн не мiг впоратись з такою кiлькостi i таким напором. Людей Пейна дедалi меншало. З кожною миттю ситуацiя ставала куди складнiшою. Джеффрi стояла вiддаль i кидала у ворога пляшечки iз чарiвним зiллям, спалюючи iх живцем. Через годину бою дiвчина зi страхом розкрила долоню – залишилось двi останнi колби iз чарiвним зiллям. Одна зi стрiл влучила в бiк Стiвена i вiн повалився в сторону, упавши зi стiни. Джеффрi нi на митi не завагалась, добiгши до чоловiка, вона допомогла тому пiдвестись i поволокла в сторону входу у шахту. Стiвен намагався чинити опiр та повернутись до солдат, але бiй уже було програно. Останнi захисники пали, лише п’ятiрка солдат кинулись назад, пiдхопивши лiдера, вони забiгли з ним у середину. Джеффрi залишилась при входi. Дiвчина пiднесла до вуст одне зiлля i, випивши до дна, виплюнула струмiнь полум’ям на ворога, спопеляючи всiх i все довкола. Останню пляшечку вона розбила об гору над входом в шахту, викрикнувши, що було сили «морта» i застрибнула до решти. На входi виникла перешкода, майже невловима для ока, але непрохiдна для нападникiв. Магiчна стiна на якусь мить стала останньою надiею на порятунок. Решту дня до темряви, Стiвен i Джеффрi з iншими уцiлiлими спостерiгали за потугами воiнiв подолали бар’ер, але в них це не виходило. І на нiч вони розбили табiр неподалiк, виставивши охорону. – І на довго цього вистачить? – зцiпивши зуби вiд болю запитав Стiвен Пейн. – Не знаю… ненадовго… Бережи сили. – тримаючи шматки одягу на ранi чоловiка i стримуючи кров, вiдповiла дiвчина. – Якщо Джеффрi не твое iм’я, то як тебе звати насправдi? – не послухавшись поради чаклунки, продовжив говорити Стiвен. – Елла… Елла Райс. – Елла… Гарне iм’я. – тихо промовив чоловiк, поглянувши у вiчi дiвчинi, перевiвши погляд на переляканих жiнок з дiтьми трохи вiддаль вiд них. – Попiклуйся про них. – Ти виживиш. Все буде добре. – вiдповiла Елла, поглянувши на рану. – Ти не вмiеш брехати. – усмiхнувся у вiдповiдь Стiвен. – Ти гарна людина. Не марнуй свое життя i навички даремно. З приходом сонячного свiтла, ворог поновив спроби увiрватись до середини. Бар’ер потрохи слабнув, а разом з ним i Пейн. Чоловiк ледве дихав, не зводячи погляд з дiвчини. І врештi-решт життя покинуло Стiвена, залишивши бездиханне тiло iз широко розплющеними очима. Елла нiжно рукою провела по вiкам Стiвена, прикривши iх, i, поцiлувавши в лоб, обросила обличчя Пейна слiзьми. – Мендо iлас кето. – на останок промовила дiвчина. – Боги чекають на тебе. – пiдхопила одна iз лiтнiх жiнок. Тим часом ворог намагався пробитись за допомогою, на швидкоруч зробленого, тарану. Їм майже вдалось подолати перешкоду як гучний протяжний звук рогу зупинив iх. Король прибув на день ранiше. Воiни довкола стали замертво, очiкуючи наказiв. В тунель доносились заклики припинити атаку. Сноррi вискочила на плече дiвчини. Елла посмiхнулась у вiдповiдь, але щастя в цiй посмiшцi не було. Все було закiнчено. Стiвен як i десятки чоловiкiв стримали обiцянку, захистивши мiсто. Роздiл 2 Елла. Долина тiней Перший снiг, розтанувши, перетворив дорогу у болотяну кашу. Нарештi подолали важкий пiдйом, два коня випустили клубки пару, продовживши неспiшну ходу. У пiтьмi сутiнок виднiлись вогнi замку якi в такт появи зiрок на небi з’являлись у маленьких вiконцях веж. – Майже приiхали. – промовила Елла, поглянувши на Сноррi, яка показала голову, висунувшись з теплою одежi дiвчини. Невисокi мури замку зустрiли непривiтнiстю i холодом. Десятки людей об’еднались в групи, грiючись бiля вогнищ. Тривожна тиша стояла довкола, навiюючи смуток. – Дякую, що так швидко прибули. – першим порушив тишу чоловiк середнiх лiт, з довгим каштановим волоссям i легкою борiдкою. – Ви лорд Френсiс Сатон? – запитала жiнка, зiскочивши з коня. – Так. Ви мабуть втомились з дороги. – чоловiк вказав на вхiд у замок: трьох поверхова будiвля з вдома цилiндричними вежами. – Пройдемо до тепла. Вашi речi слуги вiднесуть до вашоi кiмнати. Елла приемно здивувалась, але знаку не подала. Навiть, коли вони з батьком подорожували лорди не завжди були щедрi на стiльки, щоб видiлити окрему кiмнату. В палатi лорда потрiскувало вогнище i приемно доносився запах iжi. Елла нарештi змогла зiгрiтися i зняла капюшон, просушивши довгу руде волосся зiбране у довгу косу. – Ще раз хочу подякувати, що так швидко прибули. – розпочав лорд. – Ситуацiя вкрай важка i, що саме бiльше мене бентежить, незрозумiла. Менi порадили звернутися до вас. – Хотiлось би детальнiше дiзнатись, що ж все-таки сталось. – сухо промовила чаклунка. – П’ять днi тому надiйшла звiстка, що за одну нiч майже усi жителi мiстечка в двадцяти кiлометрах на пiвнiч просто зникнули. Я послав туди загiн iз моiх найкращих солдат, але i з них так нiхто i не повернувся. Три днi тому iще одне поселення пiддалось нападу i теж в ночi. В цьому випадку уцiлiлих бiльше, ми прихистили iх у замку. – І що вони розповiдають? – зацiкавлено запитала дiвчина. – Усi розповiдають рiзне: хтось бачив велетенських павукiв, iншi уже покiйних родичiв, але всi говорять, що вiдчували неймовiрний страх. – Я б хотiла з ними переговорити. – Це буде складно зробити. – Чому? – Трое з них у iншому мiстi, перебрались до родичiв. Та й вони, м’яко кажучи, не долюблюють таких як ви. – Таких як я? Це – чаклунiв? – Так, вони винять в тому, що сталось злi сили. Важко iх винити. Коли трапляеться щось подiбне – люди першим дiлом винять темних чаклунiв. – лорд змочив горло теплим вином. – Є ще дiвчинка, Соня. Вона у замку, допомагае нам, але не займайте ii поки що, хай усе це просто переживе. – Гаразд, як скажете. До кiмнати увiрвався озброений чоловiк, справжнiй вiк якого приховувала густа борода. В однiй руцi воiн тримав сокиру, при цьому на поясi висiв меч i такий же за спиною. Комiр з вовка iз головою звiра на плечi довершував суворий образ воiна. – Сер Томас, ви саме вчасно. – Френсiс Сатон зайняв позицiю мiж чоловiком i Еллою. – Томас Прiт ваший провiдник, вiн з мiсцевих i единий бажаючий хто погодився пiти з вами. – Приемно позн…. – Я готовий виступати. – рiзко перебив дiвчину лицар. – Добре, але я маю намiр виiхати на свiтанку i ще було б краще поспiлкуватись з мешканцями. – Я не маю намiру так довго чекати. Я негайно виiжджаю з тобою чи без тебе. Грiзний погляд не сподобався Еллi, але вона не хотiла в нiчнiй пiтьмi iхати бозна-куди, тим бiльше, невiдомо з чим маючи справу. – А я маю намiр добре вiдпочити! – рiшуче вiдповiла дiвчина. – Я подолала не малий шлях i… – Я теж, проте не маю намiру зупинятись! – стояв на своему чоловiк. – Зi слiв лорда Сатона напади вiдбувались уночi, тому безглуздо i нерозумно саме зараз вирушати… – Я не бажаю з тобою це вирiшувати. Лорде Сатон, я хочу якнайшвидше вирушити! – Розумiю. – кивнув лорд. Щоки дiвчини надулись, немов дiвчина набрала повний рот води. – Добре! – повiльно видихнувши, промовила Елла Райс. І знявши важкий верхнiй одяг, додала. – Нам дещо знадобиться. Дiвчина потягнулась до сумки, шукаючи потрiбну пляшечку. Сноррi зробивши кiлька кiл довкола шиi господарки, виплигнула на стiл, з недовiрою все обнюхуючи. – Гарнi вийдуть рукавицi. – тихо до себе промовив Томас Прiт. Елла лише кинула миттевий косий погляд на лицаря, продовжуючи нишпорити в сумцi. – Ось! – Дiвчина дiстала пузир з прозорою рiдиною. – Це допоможе нам краще бачити в пiтьмi. – Справдi? – зацiкавлено запитав лорд Сатон, пiдiйшовши ближче, щоб краще роздивитись. – Так! Достатньо кiлька крапель. Правда, можливi побiчнi ефекти. – Це ж якi? – з недовiрою запитав Томас. – Волосся може трiшки змiнити забарвлення….стане бiльш свiтлiшим, скажемо так. В когось очi ставали подiбнi до котячих. Елла схопила пустий кубок зi стола, понюхавши емкiсть. Ретельно вiдмiрявши п’ять краплин зiлля, жiнка простягнула келих Томасу. – До дна! – з максимально привiтною посмiшкою супроводивши жест, промовила Елла. Пiд пильним поглядом широко розплющених очей лорда, чоловiк випив рiдину. – Ну як? – нетерпляче запитав Френсiс Сатон. – Якось дивно…. – лише промовив сер Томас i в ту ж мить упав, немов повалене вiтром дерево, на спину. Сноррi скочила на груди воiна, вкусивши за пiдборiддя нерухоме тiло Томаса Прiта. – З вашого дозволу, лорде Сатон, я пiду вiдпочивати. До ранку вiн мае прокинутись. Можете вiднести його у бiльш зручне мiсце, але. Як не мене, можна його залишити i тут. – Гаразд. – нiяково промови господар замку. – Соня! Проведи гостю до кiмнати. У примiщення увiйшла свiтловолоса дiвчинка рокiв п’ятнадцяти, зi блакитною стрiчкою у косi яка личила пiд також кольору гарнi очi. – От ваша кiмната. Я усе приготувала. – промовила Соня зачиняючи за собою дверi – Гарний медальйон. – щиро усмiхнулась жiнка, запримiтивши дивну металiчну пiдвiску у формi метелика. – Дякую. – нiяковiючи вiдповiла дiвчинка. – Стривай! – Елла зупинила дiвчинку, пригадавши, що лорд обмовився про дiвчинку яка вижила. – Ти ж була там? Ти бачила, що сталось? Шо напало на ваше мiсто? – Вибачте, але нiчого не пам’ятаю. – опустивши голову, вiдповiла Соня. – Менi пора. – Розумiю. – Елла з усiею нiжнiстю поглянула на маленьку дiвчинку. – Я знайду винних i покараю iх. Наступного ранку Елла поквапилась до лорда, який саме снiдав. – Вiн так i пролежав тут цiлу нiч? – дiвчина вказала пальцем на Томаса. – Моi слуги не захотiли торкатись до нього, побоюючись пiдхопити прокляття. А сам я не змiг його пiдняти… І довго вiн ще пробуде в такому станi? – Вiн мав би уже прокинутись. Нiколи не вгадаю з кiлькiстю зiлля. – легко усмiхнулась Елла. – Якось моя мама приспала батька таким способом на тиждень. – Випадково? – стурбовано поцiкавився лорд Сатон. – Нi! Ви що. Мама знала толк в цьому. Саме вона навчила мене цього рецепту. – Елла Райс ще раз поглянула на Томаса. В такому виглядi вiн iй подобався лiпше. – Батько сильно роздратував маму. І вона пiдлила йому трiшки в iжу. Гарний був тиждень. Ми так гарно провели час i повеселились удвох. Елла iз задоволення вiдкусила шматок ще теплого хлiба, намагаючись проштовхнути його водою. – Чому я на пiдлозi? – розплющивши очi, одразу запитав лицар. – Ти ще не бачив свого волосся. – пробурмотiла з повним ротом чаклунка, пiдморгнувши воiну. – Як же болить голова. – Це не вiд зiлля. В замку тверда пiдлога, а ти мав необережнiсть занадто швидко зустрiтись з нею потилицею. Вставай! Годi валяти дурня. Швидше поснiдаемо – швидше вiдправимся у дорогу. – Поснiдаемо?! – здивовано запитав Томас. Перевiривши чи все потрiбно з нею, Елла осiдлала коня. – Ти досi злишся на мене? – гримаса лицаря не вказувала на гарний настрiй. – В поселенi, на яке напали другим, живе сiм’я моеi сестри, в них двi маленькi донечки. – вiдповiв Томас, не дивлячись на дiвчину. – Якщо виявиться, що я мiг iх урятувати, але вони тiеi ночi загинули – я тебе уб’ю. Прiт промовив останнi слова сухо i спокiйно, поглянувши у вiчi Еллi, вiд чого iй стало нiяково. – Справедливо. – пiсля нетривалоi паузи лишень змогла промовила у спину лицарю, кiнь якого з мiсця понiсся риссю. Елла не одразу наздогнала Томаса. Половину шляху вершники подолали попiд лiс, а ж поки дорога не зробила рiзкий поворот в сторону рiчки. Дiвчина увесь час трималась за спиною лицаря, вiдчуваючи провину, хоча i знала, що у ночi iхати було б великою помилкою. Проiхавши блокпост органiзований солдатами лорда, вони нарештi дiстались до першого поселення. Мiсто тривожило своею тишею: нi одноi людини чи навiть тварини не було видно на вулицях поселення. – Залишмо коней тут. – скомандував Томас. – Перевiримо кожний будинок. Твоi поправу сторону. Еллi лише залишалось мовчки кивнути. Покинутi будинки вселяли легке почуття страху. Всi цi речi якi залишили мешканцi: одяг, iжа на столах. Здавалось люди просто всi разом зникли в один момент. Обiйшовши бiльшу частину мiста, Елла зустрiлась з Прiтом на головнiй площi. – Знайшов сестру? – Нi. Їi будинок пустий, але речi всi на мiстi. Всi будинки такi: де-не-де легкий гармидер, але все на мiсцi, навiть, мародери не наважились прийти. – Можливо, твоя сестра iз сiм’ею вибрались. Переховуються у iншому мiсцi. – Можливо….тут е печера, бiля рiчки, ii використовували як складське примiщення. – Гаразд, йдемо туди. По шляху перевiримо решту будинкiв. Вони обходили хату за хатою, але картина не змiнювалась. Томас увесь час мовчав, а Елла не знала як i про що розпочати розмову, тай можливо не варто було. Тонкий лiд на рiчцi хрустiв пiд ногами, але вони не звертали на це увагу. – Ось тут. – лицар вказав на ледь помiтний вхiд у печеру, схожий на вхiд у нору. Пiдземелля зустрiло iх пiтьмою i сирiстю. – Стривай! – окликнула Томаса дiвчина. Вона швидко змiшала двi рiдини в однiй емкостi, збовтавши iх та промовивши голосно «велла». – Так краще. Воiн поглянув на флакон який з кожною миттю сяяв все яскравiше, вiддаючи синявою. – Не погано. Вони продовжували поволi пробиратись крiзь завали i залишки старих дерев’яних конструкцiй, заглиблюючись все далi i далi. Дiставшись до рiзкого повороту, Томас обережно заглянув. – А бодай тобi! – прокричав чоловiк. – Щось влучило менi в голову. – Хто ви? – пролунав голос iз темряви. – Сер Томас Прiт, лицар лорда Сатона. А ви хто? – Том? Це справдi ти? – уже жiночий голос озвався. В печерi знаходилось близько десяти селян, в тому числi i сiм’я сестри Прiта. Вибравшись назовнi, Томас зголосився супроводити iх до замку, а Елла тим часом вирiшила навiдатись до iншого мiста, щоб встигнути до темряви повернутись до замку. Наступне поселення зустрiло Еллу ще бiльш гнiтючою картиною. Солдати яких прислав лорд розкидало по всiх закутках: кiлька лежало пiд рiзними будинками, ще пару разом з кiньми закинуло на дахи будинкiв. Складалось враження, що хтось чи щось неймовiрно сильне розправилось iз солдатами. Дiвчина спiшилась, наказавши Сноррi залишатись бiля коня. Зжавши в долонi магiчне зiлля, Елла зайшла до першого будинку, але одразу вибiгла, виблювавши увесь снiданок вiд рiзкого запаху розкладання тiл. – О, боги. – лишень промовила дiвчина. В кожному iз будинкiв знаходились iхнi господарi, лиш мертвi. Цiлi сiм’i: жiнки, дiти, чоловiки, усi жителi мiста знаходились у своiх домiвках. Із людей зробили опудала, прикувавши iх до стiн, немов картини, причому чоловiк завжди на проти решти членiв сiм’i. Хтось хотiв, щоб вони бачили як помирають iхнi рiднi. Елла ледь стримувала сльози – такого вона нiколи не бачила. Хто мiг таке зробити? Центральна площа зустрiла спорудженими чотирьома шибеницями з обрубленими мотузками. Над усiм мiстом кружляли ворони, а iз лiсу доносились самотнi вовчi завивання. Елла не хотiла продовжувати обшуки, але потрiбно було щось знайти, знайти бодай якийсь слiд. Обмотавши шарфом обличчя, залишивши лиш очi, вона продовжила блукати по домiвках. Скрiзь було одне i те саме, окрiм одного будинку. Непримiтний будинок на iншому кiнцi мiстечка так само став склепом для своiх для власникiв, але тiла… тiла акуратно лежали на лiжку: чоловiк iз жiнкою, обнявши сина, спокiйно лежали разом. У всiх на шиi був слiд вiд мотузки, а на столику, неподалiк, стояла ваза iз гiлками ялинки. Сутiнки майже заполонили небо, коли чаклунка повернулась до замку – Щось знайшла? – як тiльки забачив Еллу, запитав Томас. Дiвчина пронеслась повз нього i подалась у свою кiмнату, кинувшись до речей. Стукiт у дверi не вiдiрвав ii вiд пошуку необхiдною речi. – Що сталось? – не дочекавшись вiдповiдi, Прiт сам увiйшов. – Що ти робиш? – Шукаю. – Що? – Не знаю… щось… щось неймовiрно сильне. Щось що могло б нам знадобитись. – Заспокойся! – Томас пiдiйшов до Елли, смикнувши за плече. – Не заважай. Елла не була схожа сама на себе, в очах виднiвся страх. Вона нарештi вiдiрвалась вiд речей, сiвши на крiсло. Їi усю тiпало, колiна нi на мить не завмирали, а погляд блукав по кiмнатi. – Заспокойся. – повторив Томас максимально спокiйно. – Можливо щось принести? Води? – Нi. – Так що ти все таки там побачила? Еллi знову довелось це все пережити, розповiдаючи Томасу все що там зустрiла. Вона намагалась не згадувати тi картини якi там бачила, але не могла викинути iх з голови. – І що ти думае? Хто мiг таке зробити? – Не знаю. – Елла видихнула, промовляючи кожне слово повiльно i важко. – І тому нам доведеться туди повернутись, але уже у ночi. – Взимку ночi довгi. І ти говорила… – Я знаю, але, я гадаю, тут е зв'язок. Тiльки у ночi, щоб воно не було, розкрие себе. Ти поговорив зi сестрою? Що вона розповiла? – Те й що усi до того… Всi бачили рiзне: умерлих родичiв, просто якiсть не приемнi i жахливi моменти iз свого життя про якi вони хотiли б забути. Що правда.. – Що? – Вона сказала, що всi люди якi зникли, напередоднi побували в першому мiстечку, i в ночi стояв дивний густий туман. – Потрiбно поговорити з лордом. – Елла пiдвелась. – Де вiн? Лорд Френсiс Сатон нервово ходив по кiмнатi, коли увiйшли Елла з Томасом. – У нас поганi новини. – Стурбовано промовив Френсiс. – Зникли люди якi вижили пiсля першого нападу. – А Соня, дiвчинка яка жила у замку? – налякано запитала Елла. – Вона теж. – Хто б це не був, але вiн намiряний завершити справу. – промовив у голос Томас, те що присутнiх i так було на язику. – Я iду! – рiшуче мовила дiвчина. – Тiльки вiзьму все, що нам може нам знадобитись. – Я з тобою. – промовив Томас. – Гаразд. Майже у повнiй пiтьми вони верхом на конях дiстались до мiста. – Тобi страшно? Ти усю дорогу мовчала. – Не зовсiм. Не можу позбутись дивного тривожного передчуття. Увесь час який я тут, мене переслiдуе дивне вiдчуття… – чаклунка рiзко замовкла, запримiтивши на обрii мiстечко. – Не зважай. Ми приiхали. Елла iхала попереду, озираючись довкола, але нiчого не звичного не помiчала. Все було так само як i у день. – Ти впевнена, що нам потрiбно саме у це мiсце? – Так. Я вiдчуваю чиюсь присутнiстю. Такого не було тут перед цим. Давай оглянем той будинок, я розповiдала. Можливо ти помiтиш те, що я пропустила. Щось в ньому не так. Елла увiйшла одразу за чоловiком, освiтивши все довкола блакитним сяйвом. Тiнi вiд свiтла, бiгаючи по стiнам, придавали ще бiльш гнiтючого i моторошного вигляду примiщенню. – І цi всi пляшечки iз зiллям, якими ти обвiшана, нам допоможуть? Окрiм, хоча i корисного, аде дивного джерела свiтла. – Надiюсь. – І в сумцi е ще щось корисне, я надiюсь? Там же ш не тiльки твоя ручна миша? Елла не встигла вiдповiсти, тай i не хотiла, як раптово конi перелякано заiржали, а Сноррi стривожено винирнула, виплигнувши на плече господарки. – Залишайся тут. – наказав чоловiк Еллi. – Я перевiрю. Томас вийшов на вулицю, а дiвчина продовжила обшукувати примiщення, оглядаючи все до чого не боязко доторкнутись. Помiж усього Елла наткнулась на сукню, сховану в купi лахматi. Пошматований i залитий кров’ю одяг, явно не пiдходив господинi по розмiру: сукня шита на пiдлiтка. З двору пролунав крик, крик Томаса. Дiвчина кинулась назовнi i оторопiла: Томас качався по землi як сам не свiй, постiйно викрикуючи одне слово «змii». Елла пiдбiгла до лицаря, намагаючись привести його до тями, змiй, про якi кричав Томас, i близько не було видно. По ногам пройшов холод i все довкола почало наповнюватись темним густим туманом. Дiвчина побiгла назад до будинку, але ii ногу пiдчепило щось невидиме i вона впала, провалившись крiзь землю. Елла опинилась на днi глибокоi ущелини округлоi форми. Вогке, м’яке дно, стiни вимощенi цеглиною – схоже, що дiвчина впала на дно криницi. Чаклунка шукала потрiбну пляшечку, але не могла знайти. Все зникло: нi чарiвних зiллiв, нi звукiв, нi свiтла – лишень сирi стiни, якi тривожно поглядали на дiвчину, немов очiкуючи моменту, щоб зiмкнутися. Чаклунка пiдвелась, поглянувши, як iй здалось вгору, але нiчого не побачила. Обпершись руками i ногами об цеглу, вона загорiлась бажанням як найшвидше вибратись назовнi. Слизькi стiни не пiддавались, Елла постiйно зiсковзувала донизу, дихання стало дедалi важчим, а стiни загрозливо наближались. В розпачi Елла просто закрила очi руками, приготувавшись до найгiршого. Сонечко зiйшло, прийшов новий день… Квiти дарують нам щастя i бiлi голубки… Нiжний жiночий голос наспiвував до болю знайомий слова, що привело Еллу до тями, змусивши вiдкрити очi. Тьма розвiялась i вона опинилась на галявинi посеред зимнього лiсу. З неба повiльно падав лапатий снiг, танувши в теплi багаття, на якому в казанi розiгрiвалась iжа, приемно насичуючи запахом все довкола. В небо голубку вiдпусти, нехай несе радiсть iншим. Молода жiнка продовжувала спiвати, лiплячи зi снiгу фiгуру схожу на великого пацюка. Срiбне пишне волосся переливалося рiзними кольорами, немов граючись iз променями свiтла вогнища. Елла сидiла i просто дивилась як жiнка грайливо бавилась зi снiгом, наспiвуючи пiсню. Вона вiдчувала тепло багаття, вiдчувала зручну м’яку шкiру ведмедя на якiй сидiла, i вiдчула як мiцна рука охопила ii за плече i прижала до себе. Дiвчина оглянулась, зустрiвшись поглядом iз чоловiком та його нiжною посмiшкою. Вони сидiли i слухали чарiвний голос жiнки, просто насолоджуючись миттю. Все довкола здавалось таким рiдним, таким «своiм». За одну мить в Елли виступили сльози. Сама не розумiючи чому, вона раптово почала плакати. Теплi краплини потекли по щокам, перетворюючи все довкола в полотно художника в якого потекли фарби. Жiнка закiнчила роботу i, вихопивши iз кишенi пляшечку, швидко окропила скульптуру. – З днем народження, моя дiвчинко. Фiгурка ожила, стрiпнувшись, немов пiсля довгого сну i пiдбiгла до Елли. – Як назвеш? – запитала жiнка. – Тiльки зважай, це дiвчинка. Вона завжди тебе захищатиме. – Сноррi. Я назву ii Сноррi. Дякую, мамо. – промовила Елла, сама не розумiючи яка сила змусила ii говорити. – Я люблю тебе, доню. Ми любимо тебе. – промовила жiнка, поцiлувавши дiвчину в щоку. Пiсля цих слiв Елла пригадала чому це мiсце здаеться таким рiдним. Вона все пригадала: iй якраз виповнилось шiстнадцять рокiв, вони з татом i мамою подорожують разом, зупинившись на нiч на цiй галявинi. Це був останнiй раз коли вони от так разом вiдправились у похiд. Уже не веснi мама захворiе i через кiлька тижнiв помре. Вона нiколи i нiкому не розповiдала про цю мить, немов побоюючись, що хтось украде цi спогади. Вона хотiла зберегти цю мить для однiеi себе. Цей вечiр, це вiдчуття тепла, обiймiв батька i поцiлунку матерi. Все видавалось таким справжнiм, iй не хотiлось покидати це мiсто, але розумiла, що все це не насправдi. Але чому вона тут? Як опинилась? І як вибратись з полону минулого? Елла все ще перебувала на заснiженiй галявинi, але уже окремо вiд батькiв. Вона бачила себе зi сторони, но все так само вiдчуваючи обiйми батька. Зненацька вона вiдчула ще щось: легкий укус за руку. Не зрозумiло звiдки виникла Сноррi, немов прорiзавши дiру в цiй такiй милий, але не справжнiй реальностi. Сноррi кружляла на снiгу, описуючи невелике коло, в якому нiчого не було. Елла повiльно нахилилась i простягнула руку, завмерши в здивуваннi. Сумка, ii сумка, просто виникла не звiдки i дiвчина дiстала пляшечку iз зiллям, намить завмерши та ще раз поглянувши на батькiв. – Велла! – прокричала дiвчина що було сили, розбивши об землю флакон. Спалах яскравого свiтла повернув Еллу до реальностi, зруйнувавши завiсу пiтьми. Темнi густий туман розiйшовся в рiзнi сторони. Дiвчина опинилась перед будинком, кiлька миттевостей приходячи до тями. Томас непорушно лежав неподалiк. Над чоловiком схилилась постать в чорному плащi з накинутим капюшоном, тримаючи руку на чолi своеi жертви. Вiд Прiта вiдходили дивнi сяйва тьмяного бiлого кольору якi втягувала незрозумiла постать. – Вiдпусти його! – рiшуче промовила Елла. Незнайомець, рiст якого, як пiдмiтила для себе Елла, не дотягував для дорослоi людини, загрозливо поглянув на жiнку, блиснувши зеленуватими очима якi сяяли у пiтьми немов котячi. Постать поволi пiдвелась, вiдкривши обличчя: чорне довге волосся i дiвчаче блiде обличчя пiдлiтка. Елла стояла розгублена. Монстром виявилась дiвчинка, хоча i схожа, швидше, на тiнь нiж на людину. – Вiдпусти його! – видала iз себе Елла, стиснувши бутилочку iз зiллям. – Вони заслужили на смерть. – вiдповiла дiвчинка. – Всi вони. – Чому? Хто?.. – не зрозумiло запитала чаклунка. Вони нiчого погано iм не зробила, вони допомагали iм, а вони убили iх. – обличчя дiвчинки ще бiльш потемнiшало, наповнюючись люттю. – Про кого ти? – Чому ти iм допомагаеш? – вiдповiла питанням на питання темна постать. – Ти ж така як я. Рано чи пiзно i на тебе будуть полювати. Люди бояться не схожих на нас. Вони не розумiють нас. – Ти маеш зупинитись. Давай спокiйно поговоримо. – Вони не слухали нас коли ми хотiли поговорити, i ми не будемо слухати iх. – дiвчинка обернулась до Елли спиною, поглянувши на нерухоме тiло Томаса. – Йди геть! Мм не хочемо тебе кривдити. – Я не дозволю тобi убити його. – Ти не залишаеш нам вибору. Довкола дiвчинки зiбрався клубок туману, поволi перетворюючись у довгi лiнii темряви, схожих на щупальцi восьминога. Елла дiстала пляшечку, але не встигла i подумати, як сильний потiк вiтру вiдкинув ii на кiлька метрiв назад. Невидима сила схопила чаклунку за ноги, пiднявши у нiчне небо. Елла висiла в повiтрi головою донизу, вiдчуваючи як туман обвиваеться довкола неi, немов змiя стискаючи кожну кiсточку. Вона опиралась що було сили, але нестерпний бiль охоплював усе тiло. Раптово смертельнi обiйми розiмкнулись i Елла полетiла додолу, важко ударившись спиною об землю. Це Томас кинувся на тiнь, намагаючись ударити мечем у спину, але зазнав невдачi: пiтьма випередила чоловiка, жбурнувши того в будинок. Елла, долаючи бiль, пiдскочила до Томаса. – Морта. – промовила чаклунка, розливши довкола одне iз зiллiв. Довкола вирiс магiчний бар’ер, накривши iх куполом. Густа темрява, немов бджолиним роем, окутала невидиму стiну, намагаючись пробитись до середини. Елла тримала голову непритомного Томаса в себе на колiнах, намагаючись стримати потiк кровi, яка рiчкою текла з верхiвки голови чоловiка. Обробивши рану рiдиною iз пляшечки, вона прижала його де себе. Туман давив на стiни бар’еру, змушуючи його зменшуватись в розмiрах. Пролунав удар, за ним iще один: темрява, немов молотом, била по прозорiй перешкодi, маючи за мету добратись до своiх жертв. Врештi одна iз безлiчi тiней, схожоi на тонкiй спис, подолала захист, вп’явшись в Томаса i в туж мить розчинившись у повiтрi. Прiт на мить вiдкрив очi i знову поринув у сновидiння. Елла залiкувала iще одну рану чоловiка, але здавалось все це даремно, здавалось ось-ось прийде кiнець. Чаклунка заплющила очi, готуючись до найгiршого, вiдчувши як стiни бар’еру здавлюються з усiх сторiн. Раптово легкий вiтер пронiсся по руцi Елли – це Сноррi змусила ii прийти до тями, стоячи на заднiх лапах i тримаючи в переднiх iще один чарiвний флакон. Дiвчина швидко вхопила його i в туж мить Сноррi заплигнула iй за комiр, опромiнивши все тiло теплом. – Велла мендос! – з останнiх сил промовила Елла. Тьма розвiялась, все довкола засiяло. Тiло Елли Райс запалало яскравiше сонця. Нiч i день зiткнулись посеред маленького мiстечка. Елла опиралась, що було сили, все ближче пiдходячи до супротивницi. Врештi решт вони зiйшлись поглядами, i Елла простягнула руку, щоб доторкнутись до пiтьми яка оточувала дiвчину, але краем ока побачила медальйон на шиi дiвчинки, круглу металiчну пiдвiску у формi метелика. – Соня? – прошепотiла Елла, на мить завагавшись. Цього вистачило, щоб темрява взяла верх i обхопивши Еллу, повалила ii на землю. – Зупинися, Соня. – промовила Елла Райс, прикрившись рукою. – А вони зупинились? Зупинились коли убивали нашу сiм’ю? – очi дiвчинки наповнились гнiвом. – Я захищаю нас вiд таких як ти, як вiн. Темрява пiдхопила Еллу i в мить перенесла до будинку. – Поглянь, що вони накоiли. Як би не я – нас спiткала б така ж доля. – Як це сталось? – схилившись на колiна, запитала Елла. – Батьки допомагали iм, лiкували iх. Наша матiр врятувала доньку одного iз мiсцевих жителiв: дiвчинка була при смертi, а замiсть подяки вони звинуватили ii в чаклунствi. Вони схопили усю сiм’ю: матiр, батька, молодшого брата i повiсили iх по черзi. Ми бачили все, ми булу наступними, але нiчого не могли зробити. На наших очах убили найближчих людей. І я вирiшила дiяти, але я не встигла: нiч прийшла запiзно. На мить би ранiше… Ми, Соня бiльше не буде страждати i… Крiзь вiкно пробився перший промiнчик сонця, Елла в надii кинулась до дверей, але лише вiдчула сильний поштовх у спину i ii викинуло на зовнi. Схiд сонця останне, що побачила Елла перед тим як заплющити очi. – Елла! Елла! Ти жива? – на чаклункою схилився Томас. Вiн тряс ii за плече, але дiвчина нiяк не приходила до тями. – Що сталося? – врештi розплющила очi жiнка, озираючись довкола. – Ми живi. – Томас усмiхнувся. – І ти врятувала менi життя. І твiй ручний пацюк. Коли я отямився, вiн лежав на менi, на ранi. Не знаю що вiн зробив, але це допомогло. – Сноррi – дiвчинка. – Промовила Елла, пiдводячись. – Як же все болить. Чаклунка оглянулась, знайшовши поглядом Соню. Дiвчинка сидiла, прижавшись спиною до будинку i обнявши колiна. Вона виглядала як i при першiй зустрiчi з Еллою в замку. – Я не хотiла цього. – крiзь сльози промовила Соня. Гнiв в ii очах змiнився на страх. – Я ii бiльше не можу контролювати. – Хто вона? Як довго вона в тобi? – Скiльки себе пам’ятаю. Ранiше я могла ii зупинити, але я просто хотiла врятувати батькiв. – Я розумiю. – Елла обняла дiвчинку. – Ми тобi допоможемо. – Як? – Вона приходить тiльки у ночi? – Так. – Томас, принеси мою сумку iз будинку. – максимально спокiйно звернулась чаклунка до чоловiка, обiймаючи Соню. Прiт швидко повернувся i Елла знайшла потрiбну пляшечку. – Вiдкрий рот. Не бiйся це допоможе. Елла обережно напоiла дiвчинку, спорожнивши третину пляшечки. – Тобi стане краще. Соня витерла сльози i, злегка усмiхнувшись, заснула на руках Елли. – І що з нею робити? – лорд Сатон як нiколи нервово ходив по кiмнатi, поглядаючи на сонце крiзь вiкно. – До ночi залишилось мало часу. Вона точно не прокинеться? – Соня випила велику дозу. Я гадаю, днiв зо чотири вона буде спати. – вiдповiла Елла. – Але напевно я сказати не можу. – Що ви думаете, сер Томас? – запитав Лорд Сатон. – Я думаю, ii потрiбно убити поки е така можливiсть. – неквапливо вiдповiв лицар. – Томас! – Вибач, Елла, але другого такого шансу може не бути. – Люди теж забажають ii смертi, коли дiзнаються правду. – тривожно промовив Френсiс Сатон. – Ну то не розповiдайте iм. Дайте менi трохи часу. – Для чого? – Подумати, як мiнiмум. – голосно огризнулась Елла. – Я хочу iй допомогти. О, боги, як же болить голова. – На жаль часу у нас обмаль. Я не хочу ризикувати. – рiшуче промовив лорд. – Сер Томас, зробiть це. Чоловiк зробив кiлька крокiв до дверей, але йому перекрила дорогу чаклунка. – Не змушуй робити тобi боляче. – вираз обличчя Елли, не змушував сумнiватись в ii рiшучостi. Лицар поглянув на останнi променi заходу сонця i сховав меч. – Добре. Елла на мить заспокоiлась i цим скористався Томас, вiдштовхнувши дiвчинку у сторону. Лицар мчав по коридору, не озираючись на крики Елли. До бiгши нарештi до кiмнати, Томас рiзко зупинився. Елла влетiла в нього, приставивши нiж до горла який встигла схопити зi столу. – ЇЇ немае. І забери це вiд мене. На ньому залишки сиру. Ненавиджу сир. Елла озирнулась. Сонi i справдi нiде не було. А за розчиненим вiкном лишень виднiлась перша зоря на небi. Роздiл 3 Елла. Зiпсоване дзеркало Портове мiстечко зустрiло рудоволосу дiвчину багном i рiзким запахом риби. Здавалось цей запах просочився скрiзь: в одяг, в землю, в будiвлi. Не приховуючи вiдрази, Елла проштовхувалась крiзь натовп людей якi здавалось як мухи злетiлись на запах гнилого м’яса. Ранковий ринок мiг задовiльнити забаганки усiх присутнiх. Хтось прийшов просто похизуватись уловом, хтось розбагатiти на необачному покупцю. В такому натовпу завжди було чим поживитись, особливо малим хлопчиськам якi могли поцупити кiлька зайвих монет у зiвак. Один чоловiк видався доволi спритним i спiймав злодюжку за руку. Малий хлопчисько зчинив такий гамiр, що здавалось це його обiкрали. Сльози текли рiкою по обличчю хитрого хлопчиська i моряки якi уже зрання промочили горлянки не одним келихом вина викинули в море в нiчому невинного чоловiка. – Вибачте, я шукаю свого дядька, Едварда Фрiмена. Ви знаете де його можна знайти? Вiн один з рибалок. – запитала Елла в одного з продавцiв, на що той лише у вiдповiдь вказав пальцем на чоловiка навпроти, не маючи змоги вiдповiсти так як ось-ось мав луснути вiд смiху. – Доброго дня. Ви не знаете Едварда Фрiмена? – А ти ким йому приходишся? – промовив лiтнiй чоловiк, пильно окинувши оком. – Я його племiнниця. – Не знав, що в старого Еда е родичi. Вибач, дитино, але Ед уже з тиждень як зник. Останнiм часом люди часто зникають. – чоловiк схопив рибу за зябра i увiгнав в неi нiж. – Говорять море прибрало його до себе. – Море? – здивовано запитала чаклунка, скривившись вiд тельбухiв якi старий продавець жбурнув пiд ноги Еллi. – Я помiтила як море тут прямо з берегу вихоплюе людей. – Дитино, ти звiдки впала? В нашому мiстi i не таке вiдбуваеться. Не так давно зникло кiлька дiвчат. І хтось розпустив чутки, що в мiстi з’явився чаклун який поiде серця молодих дiвиць. – чоловiк одним махом ножа вiдрубав голову рибинi якi повiльно скотилась по прилавку. – Та все ж доля старого Еда мене бентежить. Тим бiльше коли його родичi з’являються от так зненацька. – Я довго подорожувала i тiльки зараз випала нагода навiстити… – Як зручно i саме вчасно. – промовив чоловiк, злiсно нахмуривши лоба. – Я б хотiла оглянути його дiм. – Можеш, але з тобою пiде мiй син. Люди рiзнi бувають. Я приглядаю за майном Еда i надiюсь, що вiн знайдеться, а якщо нi, – чоловiк пильно поглянув на дiвчину. – то мiй син нарештi перебереться з дружиною у власну домiвку. А ти схожа на злодюжку: вся в чорному, штанi чоловiчi. Я радий, що за Еда переживають родичi, але в твоi роки потрiбно уже дiтей глядiти, а не блукати в пошуках дядька, який за тридцять рокiв, якi я його знаю, нi разу про тебе не обмовився. Тим бiльше коли на кому стоiть його майно. – Не переживай. – чемно вiдповiла Елла, нiяк не вiдреагувавши на випад чоловiка. – Мене не цiкавить його майно, на вiдмiнно вiд тебе. – Джек! Джек, де тебе носить? – Так, батько. – Вiдведи цю дiвчину до будинку Фрiмена. Вона говорить, що вiн ii дядько, але якщо щось потягне – викинь ii в море. – наказав чоловiк, молодому русявому хлопцевi рокiв дев’ятнадцяти. – Приемний в тебе батько. – порушила тишу Елла, коли вони вiдiйшли подалi вiд ринку. – Вiн нiколи не видiлявся доброзичливiстю тай пан Фрiмен був …е його гарним другом. – Ти не знаеш як вiн зник? – Нi. Одного ранку вiн просто не вийшов у море. А коли ми прийшли його шукати – в будинку нiкого не знайшли. Нiхто нiчого не бачив… Але… – Але? – перепитала дiвчина. – Всi говорять, що за цими викраденнями нiби стоять чаклуни, що нiби вони для чогось iм потрiбнi. – Завжди у всьому виннi чаклуни. – iронiчно пiдмiтила Елла. Будинок Фрiмена знаходився майже пiд самим муром за яким знаходилась основна частина мiста. Нiчого особливого нi зовнi, анi всерединi Елла не помiтила. Елла продовжила шукати щось що могло допомогти в пошуках Едварда Фрiмена. Не помiтно для Джека, дiвчина висипала на руки трохи бiлого порошку з мiшечка i, розтерши по долонях, почала проводити все довкола руками. Хлопець не вiдходив нi на крок, пильно стежачи за кожним рухом Елли, що неабияк дратувало ii. Вiдчувши холод в долонях, дiвчина завмерла посерединi примiщення. Поглянувши пiд ноги, чаклунка швидко перевела погляд на Джека. – Тут нiчого не змiнилось? – запитала Елла, нишпорячи в сумцi. – Нi. Все як завжди. Що це в тебе? – здивовано поглянув Джек на мiшечок в руках дiвчини. – Це? Нiчого такого. – спокiйно вiдповiла чаклунка, висипавши на долоню синiй порошок i швидко дмухнувши його на хлопця. В одну мить юнак закляк на мiсцi, немов перетворився в камiнь. – Так краще. – промовила дiвчина сама до себе. Елла присiла, ретельно оглядаючи пiдлогу. Кiлька миттевостей i вона знайшла те що шукала: потайнi дверi приховували цiлу кiмнату пiд будинком. Стрибнувши донизу, дiвчина натрапила лишень на кiлька лопат в багнюцi, з десяток заготовлених факелiв, брудний стiл i бiльше нiчого в порожнiй темнiй ямi. Оглянувши все довкола, дiвчина посмiхнулась. Елла вибралась назовнi i поглянула на хлопця. Джек прийшов до тями, навiть нiчого не пiдозрюючи, продовжив спостерiгати за Еллою. – Нiчого не звичного. Куди ж дядечко мiг зникнути? – вдаючи стурбованiсть, запитала чаклунка. – Ми знайдемо тих хто за цим стоiть. – твердо промовив юнак. – Ми з iншими хлопцями патрулюемо вулицi по ночах. Рано чи пiзно ми iх знайдемо i тодi… – Ой, як страшно. – про себе тихо промовила дiвчина. Покинувши портовий район, Елла попрямувала у мiсто. Один iз будинкiв, повнiстю зруйнований пiсля недавньоi пожежi, так i залишався пустувати нiкому непотрiбний, а на уцiлiлiй стiнi красувався напис «смерть чаклунам». По правдi пошкоджений будинок, на думку Елли, нiяк не видiлявся на фонi iнших – такi ж чорнi i напiвзруйнованi халупи як i iншi. Чаклунка поволi рухалась далi, ловлячи на собi погляди незнайомцiв. Немов граючи на нервах, дiвчина широко посмiхалась незнайомцям, вiдповiдаючи на iхнi «привiтнi» косi спроби оцiнити дiвчину своiми очищами. Граючись рудою косою, Елла дiйшла до будинку в якому тимчасово мешкала. В примiщенi на неi очiкував благородно одягнений молодий чоловiк з кудрявим волоссям чорного масного кольору. – Я вдячна тобi за житло, яке ти люб’язно надав, Пiтер, але це не дае тобi права вриватись в нього без дозволу. – Хотiв тебе здивувати. – чоловiк дiстав iз-за спини букет тюльпанiв. – Тобi ж подобаються червонi? – Так, але… – дiвчина нiяково взяла квiти. – Дякую. Дуже красивi. Елла поцiлувала чоловiка в щоку, у вiдповiдь той лишень посмiхнувся. – Вважай це вiддякую, за те, що ти так швидко прибула нам допомогти. – хлопець глибоко вдихнув, немов збираючись з думками. – Справi в мiстi настали не самi… – До речi, я дещо знайшла в будинку рибака про якого ти розповiв. – Швидко урвавши потуги Пiтера щось розповiсти, Елла притиснулась до тiла юнака, не помiтно для нього дiставши iз за його спиною згорток паперу. – Можливо ти знаеш, що це. – Схоже на карту. – Пiтер уважно оглядав папiр, на мить знiяковiвши вiдчувши на подих чаклунки. – Але не можу зрозумiти чого саме. Не схоже на план мiста чи чогось менi знайомого. – На нiй е вiдмiтки. Можливо це якось пов’язано з тим як зникають люди. Іще в будинку е прихований погрiб в якому забагато зброi як для звичайного рибалки. Можливо все-таки той рибалка якось i з’явазаний iз пропажою людей. Чому ти взагалi вирiшив перевiрити саме його будинок? – Вiн единий зi зниклих людей жив за мурами мiста. Менi здалось це пiдозрiливим. Вважай це iнтуiцiею… яка з п’ятоi спроби принесла плоди. – вiдповiв юнак, розглядаючи шмат паперу. – Ти повинна зустрiтись з моiм батьком. Вiн питав за тебе. – Гаразд. Можливо твiй батько знае чого може бути ця мапа. – Надiюсь. Я зайду за тобою увечерi. Тiльки одягнись в щось бiльш… жiноче. Люди i так розносять рiзнi чутки про лорда, а якщо тебе побачать в замку в такому виглядi… – Я зрозумiла, вдягну щось елегантне. – А де твiй тхiр? – Пiтер уважно оглянув кiмнату. – Пам’ятаю, останнього разу коли ми бачились, вiн завжди був з тобою i нiколи не вiдходив далеко. – Я залишила його з батьком. – швидко вiдповiла Елла. – З батьком? До речi, як Джеффрi Райс поживае. – Добре. Все добре, дякую. – А ти майже не змiнилась. – хлопець почав невпевнено щось бурмотiти собi пiд носа. – Все така ж красуня. – Та годi тобi. – Елла злегка доторкнулась до плеча юнака i лагiдно додала. – Зустрiнемось увечерi. Дiвчина провела Пiтера до дверей i, зловивши погляд хлопця який вирiшив на останок озирнутись, щiльно замкнула дверi на засув. Оглянувши кiмнату, Елла прикрила вiкна i пройшла у крайню кiмнату. – Менi починае це подобатись. – розглядаючи себе в дзеркалi, зронила Елла. – Можу i звикнути. Смолоскип самотньо висiв на стiнi прикрiплений стальним кiльцем. Елла взялась за нього рукою, i ще раз озирнувшись, що було сили потягнула на себе. Роздався звук клацання за кам’яною кладкою i механiзм прийшов у дiю. Через якусь мить у стiнi утворився вузький прохiд у який, втягнувши живiт, проштовхнулась чаклунка. Опираючись об стiни вузького коридору, Елла в повнiй темрявi спускалась до поки нарештi не вийшла у простору залу залиту щiльним шаром грязюки. В повiтрi лiтав запах гнилi i цвiлi, а поодаль стояв, по щиколотки у мутнiй холоднi водi, чоловiк iз смолоскипом у руках. – Ну нарештi! – з полегшенням вимовив маленького росту чоловiк iз сивим волоссям. – Я думав, що мене тут пацюки з’iдять. Бачила якi вони тут? Розмiром з собаку. – Я тебе прошу. Ти себе бачив? Однi костi. Чоловiк лишень скривив обличчя на реплiку чаклунки. – Все готове, Чарлi? – У нас все пiдготовлено. А ти справишся? Нiмон на тебе розраховуе i ти знаеш, що буде якщо щось пiде не так. – Знаю. – останнi слова не сподобались Еллi i вона швидко змiнила тему розмови. – Як вона? – Тримаеться. Інколи приходить до тями i викрикуе незрозумiлi слова. Я гадаю, це лайка. – Я хочу ii побачити. – У вечерi ти повинна бути в замку разом з лордом. – твердо промови Чарлi. – І нам ще потрiбно вирiшити куди сховати тiло того рибалки. – Киньте його до решти. До тiеi купи з тими дiвицями. Хоч раз у життi чолов’яга проведе компанiю з гарними жiнками. – сумно, але водночас награно, звела губи дiвчина. – Бiдолашний все таки чоловiк. Порив земельки не в тому мiсцi i виявилось вирив собi могилу. – Ти ж розумiеш, що тiльки я наразi тебе чую. – поглянувши з пiд лоба на Еллу, промовив Чарлi. – Нi до чого так немов… – Цить! Не псуй настрiй. – Елла рiзко зупинилась, хлюпнувши багном на ноги чоловiку. – А ii е все одно побачу. – Як хочеш. Я мало, що тут вирiшую. Проте цiкаво про що ти хочеш з нею поговорити? – Ми знайдемо тему для бесiди. – чаклунка посмiхнулась i попрямувала далi по коридору, вiдiбравши у Чарлi смолоскип. Перед самим заходом сонця до будинку Елли, як i обiцяв, навiдався Пiтер. – Чудово виглядаеш. Нiколи тебе такою не бачив. – Пiтер прискiпливо оглядав сукню Елли. – Ти дуже гарно виглядаеш. – Справдi? Дякую. – дiвчина нiяково опустила очi додолу. – Не звикла я до такого одягу. А з цим глибоким вирiзом я нiби гола. Чаклунка поглянула у вiчi хлопцю, немов очiкуючи слiв якi ii заспокоять, але Пiтер лише зашарiвся. – Не думала, що блакитний колiр менi сподобаеться, – дiвчина покрутилась, здiйнявши легкий лiтнiй вiтерець. – але менi пасуе. – До речi, що стосуеться зображення на мапi. – Пiтер нiяково перевiв погляд з Елли на стiну. Батько гадае, що це система пiдземних тунелiв, побудованих ще при проектуваннi замку, бiльше ста рокiв тому. Лорд уже готуе людей. Ми спустимось в катакомби i знайдемо зниклих людей чи тих хто за цим стоiть. Найкращi воiни лорда займуться цим. – Найкращi? – задоволено перепитала дiвчина. – Так. – Це прекрасно. – широко посмiхаючись промовила Елла до свого вiдображення у дзеркалi. Помешкання дiвчини знаходилось недалеко вiд замку i вони швидко здолали шлях, зустрiвши на пiдступах до замку Рiчарда Хендерсона, батька Пiтера. – Привiт, Елла. Ти справдi виглядаеш гарною та уже дорослою жiнкою. – Доброго вечора. – вклонилась дiвчина. – Дякую, пане Хендерсон. – Пiтер, на два слова. – статний чоловiк мило посмiхнувся. – З вашого дозволу, Елла. Батько з сином вiдiйшли поодаль i щось бурхливо обговорювали, чаклунка стояла осторонь, ввiчливо очiкуючи i не втручаючись. В рештi решт, Пiтер замовк, слухняно вислуховуючи батька. Радiсть на обличчi хлопця змiнила сiра гримаса i молодший Хендерсон, рiзко розвернувшись, вклонився Еллi i, не зронивши нi одного слова, залишив iх з батьком у двох. Провiвши сина суровим поглядом, Рiчард пiдiйшов до дiвчини. Злегка взявши ii за руку вищи лiктя, чоловiк повiв ii далi. – Пiтер не пiде з нами? – запитала Елла, кинувши останнiй косий погляд в спину хлопцю. – Для чого увесь цей балаган? – рiзко вiдповiв Рiчард, збивши з пантелику Еллу. – Ти тут не для того, щоб задовольняти мого сина. – Я лишень…. – Елла вiдчула як рука Рiчарда все дужче i дужче стискала ii. – Менi боляче! – Не забувайся! І виконуй свою роботу. – Я зрозумiла. Вiдпусти. Чоловiк провiв Еллу довгим коридором, пiд пильним поглядом вартових, до великих подвiйних дверей. – Веди себе розумно i чемно. Лорд очiкуе на тебе. – Я буду сама «ледi Вишуканiсть». Мовби та ластiвочка буду щебетати i пурхати мiж знатних вельмож. – Елла Райс iронiчно вклонилась i увiйшла до зали. Столи прогинались пiд iжею i напоями при тому, що кiлькiсть гостей на прийомi не перевищувала i двадцяти. Музиканти в сторонi награвали спокiйну мелодiю, поки почесне панство, оточивши лорда Крiстофера Стемфорда, поглинали кожне слово свого повелителя. Лорд помiтив дiвчину з Рiчардом, i ледь помiтним жестом руки, запросив iх приеднатись, не припиняючи розмовляти. – …саме тому нам потрiбно дiяти рiшуче i швидко. – саме промовляв Крiстофер, коли пiдiйшла Елла. – Дорогi гостi, хочу вам приставити, можливо комусь просто нагадати, особу яку я запросив i яка нам уже неабияк допомогла. Ледi Елла, пiдходьте ближче, не соромтесь. Елла Райс у нас гостювала в бiльш юному вiцi разом зi своiми батьком Джеффрi Райсом, ви маете його пам’ятати – Джеффрi допомiг нам свого часу. Разом з моiм вiрним другом, Рiчардом, Елла знайшла iнформацiю де можливо i переховуються викрадачi людей, якi от уже кiлька мiсяцiв не дають нам спокою. Запевняю вас. Невдовзi ми покiнчимо з ними. Присутнi слухняно вислухали лорда i розбрiлись по закуткам, розпиваючи напоi, iнколи пiдходячи до столу. Елла i сама випила келих вина, щоб зняти напругу, час вiд часу ловлячи на собi зневажливi погляди гостей. Дiвчинi подобалась така увага. Вона лишень посмiхалась у вiдповiдь, змушуючи гостей нiяково вiдводити погляд. – Ти готова? – запитав Рiчард, вiдвiвши осторонь Еллу. – Я так. – дiвчина поглянула у вiчi Хендерсону, намагаючись не зважати на старе поморщене обличчя, вкрите рубцями. – А ти? Ти впевнений, що люди тебе пiдтримають? Нiмон допоможе тобi стати новим лордом, але i ти взяв на себе певнi обов’язки. – Пам’ятаю. Вiн отримае те чого бажае, але пiсля того як я стану тут правити. Як i домовлялись. – вiдповiв чоловiк i додав. – Так все ж… Хто Нiмон насправдi? Хто насправдi ховаеться пiд маскою темряви? – О, як поетично ти говориш. Менi подобаеться. Та все ж,.. – промовила Елла, залишаючи Рiчарда на самотi. – Та все ж, тобi краще цього не знати. Чаклунка продовжила грати роль звичайноi ледi, шукаючи моменту поговорити з лордом на одинцi, але Крiстофера Стемфорда завжди оточували люди, якi час вiд часу змiнювались. – Лорде Стемфорд, дозвольте вас запросити на танець. – Еллi надокучило спостерiгати за тим як гостi змагаються в тобi хто краще поцiлуе лорда гузно. – З великим задоволенням. – радiсно погодився лорд, напевно i сам втомившись вiд безглуздих балачок. Елла виглядала маленькою дiвчинкою на фонi статного лорда з широкими плечами. Крiстофер обхопив ii за талiю кремезними руками, повiльно закрутивши в ритмi танцю. Чаклунка нiби потрапила у пастку – мiцнi обiйми володаря самi направляли дiвчину, ii лише залишилось пiдкоритись вправним дiям партнера. – Лорде Стемфорд. – промовила Елла, високо пiднявши голову, щоб поглянути чоловiку у вiчi. – В мене е iнформацiя яка потребуе вашого особистого розгляду. – Я гадав, що володiю повною iнформацiю. – вiдповiв лорд, рiзко i вправно закрутивши Еллу. – Я не все могла розповiдати при стiлькох стороннiх поглядах. – Є пiдстави комусь не довiряти з присутнiх? – Я б хотiла поговорити про це з вами на одинцi. І як найшвидше. – Я зрозумiв. Я ще деякий час побуду серед гостей. – Лорд нiжно наклонив дiвчинку, пiдтримуючи лiвою рукою за спину, а iншу руку викинув вгору, дивлячись при цьому Еллi у вiчi. – І вiдлучусь коли проходитиме змiна страв. Музика зупинилась i чаклунка з лордом розiйшлись в рiзнi сторони, вклонившись один одному. Час тягнувся довго. Елла пiдiйшла до столу i, кiлькома протяжними ковтками, осушила келих з вином, продовжуючи проходити помiж гостей, не втручаючись в розмови. Нарештi слуги винесли новi страви, i Елла, намагаючись не привертати увагу, залишила головну залу i попрямувала до кiмнати лорда. – Так що ж такого ти довiдалась, що не можеш розповiсти при всiх? – одразу як зачинивши за дiвчиною дверi, запитав Крiстофер. Елла повiльно пройшла повз чоловiка, порiвнявшись з ним. – В мене для вас страшна звiстка. Серед ваших близьких зрадник. – Хто вiн? – Рiчард Хендерсон. – повiльно i чiтко промовила Елла. – Це не можливо! – голосно, майже прокричавши, промовив лорд, не повiривши словам Елли. – Я йому довiряю як собi. – Хмм… – дiвчина припiдняла спiдницю i дiстала кинджал. – Довiряти йому було помилкою. Чаклунка швидким рухом нанесла удар лезом в горло лорду. Очi Хендерсона розширились i завмерли, рот наповнився кров’ю, i за мить чоловiк упав, не промовивши нi слова. Елла поглянула на тiло, ii лице не виказувало нi однiеi емоцii. Дiвчина пiдiйшла до стiни, провiвши рукою по цеглi. Вiдкрутивши кiнець рукоятки кинджала, вона висипала порошок iз прихованоi порожнини в зброi на руку, i дмухнула на стiну. Чаклунка заплющила очi i знову провела долонею по муру i, вiдчувши легке вiдчуття холоду, натиснула на одну iз цеглин. Уже знайомий звук за стiною, супроводив вiдкриття потайних дверей. Елла вiдiйшла в сторону. Прислонившись спиною до стiни, дiвчина стала очiкувати. І уже за мить iз проходу в стiнi з’явилась постать: рудоволоса дiвчина, в такiй ж блакитнiй сукнi i з закривавленим кинджалом в руках. Елла повiльно зайшла iй за спину, зупинившись в проходi. – Бувай. – лишень промовила Елла. – Шкода мене не буде поруч коли ти все зрозумiеш. Незнайомка повернулась саме перед тим як перед нею зачинився прохiд. ЇЇ обличчя, повна вiддзеркалена копiя Елли, зникло за стiною. Сон. Дивний сон. Темна прямокутна кiмната. Голоси заглушенi холодними стiнами. Рудоволоса дiвчина лежала на сирiй пiдлозi обличчям додолу, тiло лише iнколи здригувалось, подаючи ознаки життя. Ланцюги якими вона прикута до стiни ще бiльше обмежували вiльний простiр i в без того малiй камерi. Дверi вiдiмкнулись i в кiмнату увiрвалось свiтло смолоскипа. Майже безшумнi кроки повiльно наблизились до дiвчини, одразу за якими прослiдував поштовх, а за ним iще один. – Прокидайся, соня. Дiвчина в’яло розплющила очi i поглянула на особу яка присiла поруч з нею. Вона бачила себе: таке ж обличчя, волосся, голос схожий на ii. Вона нiби дивилась в замулене озеро. Дiвчина бачила себе, але не чiтко. – Привiт, Елла. – промовив приемний дiвочий голос. – Ти, я гадаю, тут сумуеш на самотi, тому я вирiшила тебе провiдати. – Евере де хенн, кеенбе! – О, завжди хотiла вивчити цю мову, але нiяк не знаходила часу. Можливо ти станеш моiм вчителем. Ти ж нiкуди не поспiшаеш? Знайдеш для мене вiльну мить? – дiвчина навпроти мило усмiхнулась. – Іссе. Тимере iв хенн. Бен саерн. Саерн! – Я надiялась, що ми гарно порозмовляем. У нас багато спiльного. Я б сказала, що ми чимось схожi. – Кеенбе. – Повторюешся, Елла. Ну якщо ти не маеш бажання говорити, то я прийду пiзнiше. Ти ж завтра вiльна? Прикута дiвчина дивилась на особу з факелом немов у поганому снi – спостерiгаючи за собою зi сторони, без змоги вплинула на свое дii. – Хто ти? – Зупинила Елла, дiвчину яка уже одною ногою вийшла за дверi. – О, нарештi! – радiсно вигукнула незнайомка. – Що ти? – суворо повторила Елла. – Називай мене… – дiвчина немов якусь мить пригадувала власне iм’я. – Лiлiт. Дiвчина присiла на пiдлогу майже бiля Елли, повiсивши смолоскип на стiнi i провела рукою по своему обличчi: рум’яна шкiра враз змiнила забарвлення на блiде з тонкими темно-синiми полосами через усе лице; зiницi розширились, перетворившись у помаранчевi кулi; а волосся набуло темно-коричневого кольору. – В тебе напевно багато ще запитань. Чому ти тут? Для чого це все? Де ти? Але я не буду на них вiдповiдати. Навiщо псувати iнтригу. Я гадаю, не цiкаво ж коли знаеш, що буде далi. – Що з Сноррi? – прохрипiла Елла. – О, твiй бiлий пацюк? Ти його згодом побачиш. Якщо будеш чемною. Ти ж пам’ятаеш лорда Стемфорда? – Я мала з ним зустрiтись, – трiшки повагавшись, вiдповiла Елла. – але не пам’ятаю чи встигла. До чого це? – Та просто хотiла спитати… Ем… Ти ж знайома з його сином, Пiтером? – Я його дуже давно не бачила. Важко пригадати подробицi, якщо ти про це. І заради цього я тут? Стiльки днiв i… Що вам потрiбно? – Милий хлопчина. – не зважаючи на запитання Елли, продовжила дiвчина навпроти. – Не знаю чому, але ти припала йому до душi. Чи, можливо, я в твоему виглядi. Хто його знае. Квiти даруе. Хочу його потiшити. Вдягну щось красиве, не те лахмiття, що ти носиш. Щось вiдкрите i жiночне. Як ти взагалi ходиш в такiй одежi? Мати таке тiло i ховати його. Хмм… Надiюсь Пiтер оцiнить. Батько в нього ще та наволоч. Задумав зрадити власного лорда. Елла нiяк не вiдреагувала, лишень огида до Лiлiт з кожною миттю ставала ще бiльш сильнiшою. – Мiй володар високо тебе оцiнюе, не знаю чому. Спiймати тебе було не важко. Потрiбно лишень не дати тобi скористуватись чарiвними пляшечками. Без них ти звичайна людина. Елла знову нiяк не вiдреагувала, мовчки повернувшись до стiни. Думки ще знаходились, немов в туманi. – Все ж таки в мене для тебе подарунок. – Лiлiт обурила така поведiнка Елли i вона копнула ii ногою в спину. – Ти ж хотiла побачити свого друга? Елла повернулась до дiвчини, поглянувши в ii помаранчевi очi. Лiлiт вийшла за дверi, швидко повернувшись зi невеликим клаптем хутра бiлоснiжного кольору. Елла завмерла вiд жаху. – Гарний комiр, не знаходиш? – Бен саерн, кеенбе. – Елла зробила ривок в сторону дiвчини, але кайдани не дозволили дотягнутись до шиi. – Взаемно, Елла. Лiлiт провела рукою по обличчю бранки, вiд чого Еллу вразив дивний холод який витягував сили i занурив дiвчину в сон. Лiлiт залишила ув’язнену чаклунку на самотi, повiльно змiнюючи свiй вигляд, перетворюючись на Еллу. По вiдчуттям дiвчини минула майже доба, але реального часу дiвчина не мала можливостi дiзнатись, навiть маленького вiкна, щоб дiзнатись день чи нiч, в неi не було. Єдиним джерелом свiтлом залишався ледве тлiючий смолоскип який залишила Лiлiт. Раптово дверi камери розчинились i на порозi з’явився невисокий чоловiк iз сивим волоссям. – Елла! – Ти ще хто? – Я прийшов визволити тебе. Чоловiк пiдiйшов до дiвчини, знявши з неi кайдани. Елла деякий час з недовiрою дивилась на незнайомця, як рiзко пiдвелась, попрямувавши на вихiд. – Стривай! Ти ж не думаеш, що так легко пройдеш повз вартових. – І що ти пропонуеш? – Вдягни це. – чоловiк принiс iз-за дверей блакитну сукню. – Зiграеш роль Лiлiт. Еллi залишалось лишень покластись на план незнайомця. – Тiльки нi з ким не говори. – промовив чоловiк в темному коридорi, ведучи за собою Еллу. – І лице не показуй. Ви однаковi, але вона не така… не така пом’ята як ти. Елла в слiд за чоловiком увiйшла у велику залу освiтлену смолоскипами. Попри те, що звiдусiль тягнуло вологiстю i все до того виглядало закинутим пiдземеллям, зала мала охайний вигляд. Неподалiк стояло кiлька солдатiв зi зброею. Елла пройшла, намагаючись не дивитись iм у вiчi. Чоловiк вiв далi розгалуженими лiнiями тунелiв i iй нiчого не залишалось як слiдувати за незнайомцем. – Майже дiйшли. – промовив чоловiк, зупинившись перед поворотом. Вiн обережно виглянув за край. – Очiкуй тут. Вiн зник за стiною, залишивши Еллi лише свою тiнь, яка зникла з останнiми проблисками свiтла. – Елла! – прогримiло вiдлуння. – Елла, йди сюди. Чоловiк стояв поруч iз тiлом воiна, тримаючи в руцi кинджал. – Це ще хто? – Не зважай, неочiкувана перешкода. – чоловiк дiстав одну пляшечку з мутною рiдиною. – Це напевно тобi знадобиться. – А ранiше ти не мiг вiддати? – Не хотiв, щоб ти наробила дурниць. Далi ти пiдеш сама. Бачиш цей прохiд? Там сходи на верх. Дiйдеш до кiнця i зачекаеш. Моя людина з того боку iх вiдiмкне. – І скiльки менi там очiкувати? – Скiльки буде потрiбно, якщо хочеш вибратись. Тримай ще це. Все може бути. – чоловiк вiддав закривавлений кинджал. – Смолоскип не позичиш? – Там лише одна дорога. Йди по стiнi. Тiльки обережно, там сходи. А як зайдеш в глухий кут.. – Зрозумiла. Сiсти i очiкувати. – Саме так. – А ти як? – занепокоено запитала дiвчина. – За мене не переживай. Елла подякувала за допомогу незнайомцю, так i не спитавши його iм’я. Опираючись на стiни, вона в повнiй пiтьмi попрямувала далi одна. Вологi стiни вели дiвчину, поки вона не запнулась об сходинку. Вилаявшись, дiвчина попрямувала далi, обережно наступаючи на кожну наступну сходинку. Врештi-решт вона дiйшла до кiнця маршруту. Еллi довелось довго очiкувати, але нарештi пролунав дивний скрип i стiна вiдiмкнулась. Свiтло прошмигнуло до темного коридору i вона увiйшла, тримаючи напоготовi зброю. Раптом Елла вiдчула тихий шурхiт за спиною. – Бувай. – промовив уже знайомий голос. Елла лишень встигла оглянутись, перед тим як прохiд знову перетворився в не прохiдну стiну. Вона стояла сама посеред кiмнати, тримаючи в руках кинджал, а неподалiк лежало тiло лорда Крiстофера Стемфорда. Елла розгублено ходила по кiмнатi. Єдине, що спало на думку це те, що потрiбно як найшвидше покинути це мiсце. Обережно вiдчинивши дверi, Елла виглянула в коридор. В туж мить чиясь мiцна рука потягнула дверi на себе i Елла опинилась перед озброеними чоловiком. Запанiкувавши, вона рвонула з мiсця. – Лорд Стемфорд мертвий! Вона убила лорда! – прокричав грубий голос позаду. На клич вартового в коридорi з’явились ще солдати. Вони оточили ii, перекривши ходи для вiдступу. – Стiй, Елла. За спиною дiвчини стояв Рiчард Хендерсон, в оточенi солдатiв, один з яких тримав арбалет нацiлений на Еллу. Дiвчина швидко окинула поглядом чоловiкiв, зжавши пляшечку в долонi. – Морта! – викрикнула Елла, розбивши флакон об пiдлогу. Але нiчого не сталось. Елла не розумiла чому магiчний бар’ер не виник в ту ж мить як була розбита пляшечка. Воiн з арбалетом, запанiкувавши, випустив стрiлу, яка влучила в плече дiвчинi. Рiзкий бiль, немов дотик розпеченого залiза, скував рухи Елли. Солдати от-от мали схопити дiвчину. Чаклунка опустилась на одне колiно, прикрившись рукою, не в змозi протистояти вороговi. Страх переповнив ii, заполонивши душу. Дiвчина заплющила очi, очiкуючи мертвоi хватки чужих рук. Натомiсть, все довкола затихло. Дiвчина обережно поглянула довкола: кров юшила з рани, покриваючи блакитне сукно багряними рiками; солдати завмерли у на пiв кроцi; все немов опинилось на днi озера прижатi вагою води; вiд Елли вiдходили зеленуватi, як ii очi в цю мить, струменi свiтла, розпливаючись в повiтрi як десятки ниток кинутих напризволяще течiю рiки. Скористувавшись нагодою, Елла зiбралась i з силами та кинулась тiкати. Вона бiгла повз завмерлих солдатiв для яких немов зупинився час. Все мiсто нiби в одну мить спинилось, очiкуючи сигналу продовжити рух. Арбалетний болт, пробивший плече, наконечником вийшов зi спини, заважаючи рухатись та причиняючи сильну бiль. Проте не дивлячись на це, кров зупинилась, зiбравшись в густий струмiнь чогось червоного на сукнi. Зелене сяйво, розрiзавши простiр позад дiвчини, поволi слабнуло. Елла бiгла не оглядаючись, але сили покидали ii. Дiставшись непримiтного мiсця, у вузькому провулку мiж двома будинками, дiвчина вирiшила перевести подих, опершись об стiну будiвлi. Елла спробувала витягнути арбалетний болт, але натомiсть ледве стрималась, щоб не закричати. По вулицi пробiг загiн солдат, не помiтивши дiвчину. Пiдвiвшись Елла продовжила рухатись далi, вона уявлення не мала куди рухатись, але залишатись тут було б помилкою. Почувши дивний шум за спиною, чаклунка завмерла на мiсцi. Вона рiзко озирнулась i зустрiлась поглядом з Пiтером. Хлопець один рухом прижав ii до стiни, тримаючи за горло. – Чому ти це зробила, Елла? Я гадав, ти… ти. – молодий Хендерсон не мiг пiдiбрати слова. – Я гадав, тобi можна довiряти. – Я… Пiтер ледве встиг пiдхопити дiвчину, пом’якшивши падiння перед тим як вона, втративши свiдомiсть, впала на землю. Елла прокинулась в м’якому, зручному лiжку в невеликiй кiмнатi. Хтось переодягнув ii в бiлу нiчну сорочку, а рану перебинтував. В чотирьох стiнах окрiм лiжка i дверей бiльше нiчого не було. Дiвчина спробувала пiдвестись, але бiль в плечi прижав ii додолу. Зжавши зуби, дiвчина все таки встала i повiльно пiдiйшла до виходу, але дверi не пiддались. – Вам допомогти? – пролунав iз-за дверей чоловiчий голос. – Будьте ласкавi, вiдiмкнiть цi бiсовi дверi. – Я пообiцяв Пiтеру Хендерсону, що ви не покинете примiщення до його повернення. Елла оглянулась по кiмнатi, скривившись вiд побаченого. – А якщо я пообiцяю, що не втечу. – промовила чаклунка якомога лагiднiше. – Ви мене випустите? – Пообiцяеш? – трiшки повагавшись, запитав голос. – Так! Дверi вiдiмкнулись, не видавши жодного звуку. За ними виявився милий лiтнiй чоловiк з сивою бородою i лисиною на макiвцi. – Швидко ж ти здався. Пiтеру потрiбно знайти розумнiшого слугу. – позловтiшалась Елла. – Де тут вихiд? Чоловiк не вiдповiв, лише уважно роздивлявся дiвчину. – Гаразд, сама знайду. Елла швидко покрокувала до iнших дверей, гучно грюкнувши за собою дерев’яною конструкцiею. За ними слiдував довгий коридор, повний рiзними чучелами тварин. Авантiйський карликовий ведмiдь, з характерним для нього розмiром в два рази меншим нiж у звичайного ведмедя, привернув увагу дiвчини. Деяких тварин вона нiколи не бачила, серед яких була iстота схожа на невеликого коня з бiло-чорними полосами. Елла завмерла, згадавши Сноррi. Вона обов’язково за неi помститься. Вiдiмкнувши iще однi дверi, Елла знову опинилась перед тим самим чоловiком. – Я пообiцяв Пiтеру Хендерсону, що ви дочекаетесь на нього. – спокiйно промовив старий. – Як це можливо? – запитала дiвчина, розгублено озираючись. – Я ж iшла в iншу сторону. – Я гадав, ваший батько вас добре навчав, Елла Райс. Цей свiт приховуе бiльше чим ви думаете. Все довкола нас змiнюеться i вiдчувае нас. Я гадав, батько вас добре навчив. – Та хто ти такий? І чому так розмовляеш? – Як? – зацiкавлено запитав чоловiк. – Загадками. Так немов ти з iншого свiту. Так хто ти такий? – Волтер Купер, можна просто Куп. – доброзичливо вiдповiв чоловiк. – Не бажаете перекусити i спокiйно поговорити? Стiл уже накритий. Елла з недовiрою поглянула на Волтера, так само з недовiрою перевела погляд на стiл з iжею якого не було ще мить тому, при першiй зустрiчi зi старим. Кинувшись знову до виходу, дiвчина швидко подолала уже знайомий коридор iз мертвим звiринцем i знову опинилась навпроти Волтера Купера, який спокiйно пив чай за столом – Ви довго будете продовжувати? Це неабияк дратуе. – не зраджуючи собi, все так же лагiдно промовив чоловiк, сьорбаючи гарячий чай. Еллi нiчого не залишалось як присiсти поруч. – Так ви знали мого батька? – Не тiльки, матiр теж. Прекрасна була жiнка. Спiвчуваю твоiй втратi. – Дякую. Та все… – Саме вона мене навчила робити зiлля яким я тебе усипив на тиждень. Це допомогло тебе вилiкувати. – На тиждень? – Тiльки так я мiг спокiйно тебе лiкувати. – Мене турбуе думка, що я нiчого не розумiю, i мною всi манiпулюють. – Елла роззирнулась, випалюючи все своiм злiсним поглядом. – Сильно турбуе. – Сильно? – Так. Дуже сильно. Хочеться щось розламати. – Доведеться зачекати на Пiтера. Я й сам мало що знаю i нiчим не можу допомогти. – Саерн хенн! – не стрималась Елла. – Слiдкуй за язиком. – вперше за увесь час суворо промовив чоловiк. – Я думав, що ти схожа на матiр, а не на батька – Як добре ви знали батькiв? – на запитання дiвчини Волтер Купер лише голосно вiдпив чаю, нiчого не вiдповiвши. Еллi залишалось тiльки голосно зiтхнути. – Вибачте. Був важкий день,… тиждень… Який сьогоднi день? – Перший день осенi. – Мiсяць… – проговорила Елла, не моргаючи тривалий час. – Мiсяць, як прибула до цього проклятого мiста. Де я знаходжусь? – Тут, в цьому мiсцi, я колись лiкував жителiв мiста i, хоч це було уже давно, в мене ще збереглись навички i потрiбнi ресурси. Тут я врятував твого батька. Вилiкував пiсля важкоi рани, так як i тебе. Джеффрi тодi був ще юним хлопцем… Їхню розмову перервав Пiтер. Вiн увiйшов через дверi через якi Елла невдало спробувала утекти. – Як вiн? Як вiн увiйшов? Хлопець суворо поглянув на дiвчину, поклавши на стiл дивний згорток тканини. – Чому вона тут? Я тобi сказав, щоб вона не виходила, якщо отямиться. – з докором промовив Пiтер до чоловiка. – Ми не можемо iй довiряти. – То була не я. – випалила Елла. – Не зрозумiв. – Мене пiдставили. – В кiмнатi з лордом ти була одна. Ви увiйшли разом, а покидала ти кiмнату ще з теплим тiлом лорда та з його кров’ю на ножi. – Звiдки ти знаеш? Тебе там не було. Елла з Пiтером говорили все голоснiше i голоснiше, майже кричачи один на одного. – Ти вийшла з кiмната iз закривавленим кинджалом, а в лорда перерiзане горло. Як ти це поясниш? – Там була iще одна дiвчина. Як же ii звуть? – Іще одна? І хто вона? І куди зникла? – хлопець, опершись обома руками об стiл, пильно поглянув iй у вiчi. – Сiла на гiгантського орла i полетiла до вулкана на островi Мендос. – Елла пiдвелась i теж поглянула Пiтеру в очi. – Можливо не будеш перебивати i одночасно задавати сотню питань. Я намагаюсь все пригадати. – Ну, я очiкую. – Лiлiт, Їi звуть Лiлiт. – пiсля тривалоi паузи промовила дiвчина. – Вона мене пiдставила. – І хто вона? – Проблема всiх ваших бiд. Це вона мною прикидалась. Вона була точною моею копiею. Я сам в це не могла повiрити, але вона якось вмiе копiювати чужу зовнiшнiсть. І це iй ти дарував квiти. – Я… – Пiтер на мить запнувся, продовживши кричати на дiвчину. – Ти хочеш, щоб я в це повiрив? І якщо так, то звiдки менi знати, що ти – це ти? – Я це я! – спокiйно вiдповiла Елла. – І це все? – А що ти хочеш? – викрикнула дiвчина. – Хочеш, щоб я показала родиму пляму на сiдницi з написом « Я Елла Райс. То була не я». – Дiти! – урвався терпець Волтеру. – Заспокойтесь! Елла, розповiдай все з самого початку, але спокiйно i зi всiма подробицями. Дiвчина трiшки повагалась, але нарештi заспокоiлась i все детально розповiла. Хоча Пiтер увесь час з недовiрою спостерiгав за чаклункою, Елла закiнчила свою розповiдь. – Я б хотiв у це повiрити, але… – юнак завагався. – Куп ти як вважаеш? – Я iй вiрю. – вiдповiв чоловiк. – Я хочу в це повiрити, але не можу. – Тодi чому ти мене не видав одразу? Чому вiднiс мене Волтеру, щоб вiн мене вилiкував? Чому одразу не убив? Чи взагалi просто вiддав би батьку. – дорiкнула Елла хлопцю. – А як я можу тобi довiряти? Та падлюка, Лiлiт, обмовилась, що твiй батько хоче зрадити лорда. Ти ж не пiдеш проти батька? Молодий Хендерсон лише промовчав у вiдповiдь. Вiн не знав, шо вiдповiсти i в кiмнатi нависла тиша. – Ти принiс? Це допоможе нам дiзнатись чи Елла говорить правду.? – запитав Волтер в Пiтера. – Так. – хлопець розгорнув згорток, в якому виявилась нерухома Сноррi. – Що з нею? Вона увесь час була там? Ти ранiше не мiг сказати? – викрикнула Елла, потягнувшись до тхора. Пiтер вiдштовхнув дiвчину, змусивши ii схопитись за стiл, щоб не впасти. – Ще раз так зробиш… – зцiпила зуби Елла. – Я знайшов ii в свого батька. Ти… Інша ти говорила, що не взяла тварину з собою i, що вона наразi з батьком. – Я нiколи не розлучаюсь зi Сноррi, ти ж знаеш. Минулий раз коли я тут була, я говорила тобi про це. А батька я не бачила уже кiлька рокiв. – похмуро додала дiвчина останнi слова, присiвши за стiл. – Саме тому я захотiв поговорити з тобою i почути, що скажеш ти. – Поговорив? Вiддай менi мою Сноррi i бiльше мене не побачиш. – Не можу. – Не можеш? Елла скипiла i накинулась на хлопця, але Пiтер вчасно ii перехопив i кинув на стiл, не давши змоги пiдвестись, тримаючи нiж бiля горла дiвчини. – Зробимо так! – спокiйно розпочав Пiтер. – Сноррi побуде у мене – в знак твоеi згоди. А ти менi тим часом допоможеш. Елла вiдчувала холодне лезо на своiй шкiрi, легка неприязнь до хлопця швидко змiнилась на сильний страх. – І як саме я тобi зможу допомогти? – нарештi видала дiвчина. – Батько, щось задумав. А хочу дiзнатись що саме i переконати його цього не робити. Чи не дати йому це зробити. Останнiм часом вiн сам не свiй. – Гаразд. Тiльки забери вiд мене нiж. Менi багато чого знадобиться. – чаклунка пiдвелась, провiвши долонею по шиi i озирнувшись. – Ти ж лiкар, Волтер? В тебе мають бути потрiбнi менi iнгредiенти. І ще менi потрiбна трiшки хутра того Авантiйського ведмедя. Може знадобитись. Елла йшла опустивши голову додолу в супроводi Пiтера. Мотузка натирала руки зв’язанi за спиною. Вони поволi рухались вулицею в напрямку замку. Вартовi мовчки пропускали iх, кидаючи осудливi погляди на дiвчину. – І це твiй план? Ти думае, хтось повiрить що я цiлий тиждень ходила в одному i тому ж платтi залите кров’ю? – прошепотiла Елла. – В мене бiльше нiчого немае. Головне пройти до мого батька. Та й вже запiзно щось вигадувати. – хлопець сiпнув за мотузку. – Йди мовчки. – А просто сказати: «Привiт, тато. Я хочу поговорити»? – продовжувала надокучати Елла. – Вiн зi мною перестав розмовляти. В останне коли ми бачились я забрав у нього твою Сноррi. – А як… – Тихiше! Майже прийшли. – перервав юнак Еллу. У супроводi солдатiв, вони дiйшли до зали. Де на них вже очiкував батько Пiтера. Рiчард Хендерсон сидiв в кiнцi примiщення на мiсцi де завжди приймав гостей лорд Стемфорд. Дверi замкнулись i Пiтер з Еллою виявились в оточенi п’яти воiнiв. Пiтер тримаючись однiею рукою за зброю, вiльною пiдштовхнув дiвчину. Хендерсон старший мовчки сидiв на тронi, не подаючи жодних ознак зацiкавленiстю подiй. – Батько! – викрикнув Пiтер. – Я спiймав ii. Я… Із-за спини чоловiка з’явилась дiвчина на обличчi якоi здавалось пульсували вени на сiрому тлi шкiри. Усiвшись на колiнах Рiчарда, вона широко посмiхнулась. – Це вона. – промовила Елла. – Ви не приставляете як незручно i нудно було сидiти за спинкою крiсла. – Лiлiт грайливо потрясла рукою Рiчарда. – Мертвий вiн менi подобаеться куди бiльше. Пiтер вихопив меч, i в туж мить схопились за зброi i воiни, якi зробили кiлька крокiв на зустрiч юнаку. – Ой, а я гадала, ми поговоримо. – продовжила Лiлiт, зiстрибнувши на землю. – Як в тих старих спектаклях. Ігри розуму i все таке. – Я тебе уб’ю. – прогримiли слова Пiтера луною по залi. – Уже краще, але якось сухо. Занадто просто. – Лiлiт пiдвела голову в стелю. – Як тобi таке? Мiй меч, пiднятий рукою сповненою помстою, проткне твое нiжне тiло i… В туж мить Елла вивiльнила руки i, вихопивши кiлька пляшечок з сумки на плечi хлопця, розбила одну об землю. – Морта! Чарiвна напiвпрозора стiна куполом накрила чаклунку з Пiтером. – Шкода. Дуже шкода. – обурено промовила Лiлiт. – Я хотiла вам розповiсти, що Рiчард зробив з тими зникли людьми. Як придумав все це. І як поплатився за це. Чоловiк був з амбiцiями, але вони його i знищили. Чорна, гнила душа ховалась в цьому мерзенному тiлi. Елла приготувала iще одну пляшечку, але не встигла ii використати. Лiлiт розсипала який порошок перед собою i в туж мить здiйнявся шквальний вiтер, який вирвав юнакiв з пiд захисту чарiв, ударивши об стiну. – Убити iх! – прокричала Лiлiт. Солдати кинулись в атаку, але наткнулись на потiк вогню в обличчя. Двое з ворогiв спалахнули i пали на пiдлогу, волаючи вiд болю. Решта вiдсахнулись, окрiм одного який зробив випад мечем в Пiтера, але юнак виявився спритнiшим i один ударом повалив нападника, проткнувши тiло мечем. Тимчасом Елла вiдбiгла в сторону, приготувавши чергове зiлля, але не встигла дiвчина замахнутись як ii з нiг збив стiл, який буквально влетiв в неi. Лiлiт пильно спостерiгала за супротивницею, зчарувавши черговий сильний порив вiтру, який з трiском жбурнув усi меблi в Еллу. Лiлiт не зупинялась, посмiшка не сходила з ii вуст. вона стиснула долоню в кулак, не зводячи погляд з Елли яку прижало до стiни. Пiтер вiдбившись вiд двох чоловiкiв, кинувся на помiч Еллi, але юнак не встиг дiстатись як його збили з нiг воiни i повалили на землю. Елла пручалась. Плече ще досi нило вiд болю, болю який розпалював вогонь по усьому тiлу, водночас обпiкаючи i змушуючи Еллу не зупинятись. На рештi чаклунцi вдалось вивiльнивши руку та що е сили кинути пляшечку перед собою. – Елрене канес. – викрикнула дiвчина. Рiзкий спалах свiтла i чорний дим заполонив залу. Меблi розлетiлись на сотнi друзкiв, ранивши Еллу. Один iз дерев’яних уламкiв глибоко врiзався в ногу. – Я ж говорила ти нiнащо не здатна. – радiсно промовила Лiлiт, блиснувши помаранчевим вогнем очей. Пiтера схопили, приставивши меч до горла. Лiлiт пiдняла руку догори, готуючись дати дозвiл на вбивство хлопця. Елла важко дихала, опершись на руки вона збиралась з силами. Втiм супротивник i не думав давити часу на вiдпочинок. Лiлiт знову розсипала дивний пiсок перед собою, i в туж мить порив вiтру прижав Еллу до пiдлоги. – Я допоможу тобi нiчого не пропустити. Лiлiт пiдiйшла до чаклунки i максимально делiкатно повернула голову Еллi так, щоб вона бачила Пiтера. Лiлiт повiльно перетворилась на Еллу i поглянула ii прямiсiнько в очi, торкаючись носом об нiс. – Я збережу твое личко. Воно менi сподобалось. – Лiлiт як i в пiдземеллi провела рукою по власному обличчi i обернулась на Еллу. – Бен саерн. – огризнулась дiвчина. – Я буду сумувати за тобою. І менi шкода Пiтера, справдi шкода. Я до нього звикла. Лiлiт дала знак убити хлопця i в туж мить все довкола завмерло. Очi Елли засвiтились зеленим сяйвом як i все довкола. Променi чарiвного свiтла простягнулись у всi можливi сторони, пронизуючи наскрiзь стiни. Один iз зелених струменiв дотягнувся до Пiтера i, вихопивши у хлопця пляшечку, вилила з неi бiлу рiдину на юнака. – Дагейр. – викрикнула Елла. Пiтер перетворився у карликового ведмедя, також як у Волтера Купера. Чари, як i сили Елли, тривали недовго. Молодий Хендерсон у виглядi звiра легко звiльнився вiд ворожих обiймiв, розкинувши воiнiв у рiзнi сторони. Хлопець накинувся на Лiлiт i вп’явся зубами в горло дiвчини, розриваючи плоть. Чаклунка закричала вiд болю, але звiр не зупинявся, рвучи i шматуючи ii допоки його не зупинила Елла. В примiщення вбiгли ще воiни. Пiтер зубами вхопився за сукню Елли i допомiг ii встати. Дiвчина поглянула на нерухоме закривавлене тiло дiвчини. Вона знала, що це Лiлiт, але моторошно бачити свою копiю з розiрваним горлом в калюжi кровi. Накульгуючи Елла, стрибнула на ведмедя i схопилась за шию. Вони пробiгли крiзь воiнiв, зникнувши за стiнами замку. – І що з ним тепер буде? – запитав Волтер Купер, дивлячись на Пiтера в образi звiра по якому грайливо стрибала Сноррi. – Не знаю. – похмуро вiдповiла Елла. – Вiн уже другий день такий. Дiя чар мала закiнчитись в той же день, але… Я не знаю чому так. Пiтер сидiв на лiжку як повноцiнна людина, сумно розглядаючи своi пазуристi лапи. – Я хочу якнайшвидше забратись з цього мiста. Заберу Пiта з собою. Знайдемо безпечне мiсце, а потiм буду шукати того хто пiдкаже, що робити. – Це правильно. Правильно, що береш хлопця з собою. Рiчард мертвий, йому немае тут мiсця. Ходять чутки, що король особисто прибуде до мiста. – Справ тут вистачае. Шкода, що ми так i не дiзнались хто насправдi за цим стояв, не думаю, що Лiлiт всiм заправляла. – Не думай про це наразi. – Волтер сумно глянув на Пiтера. – Дай знати коли знайдете спокiйнiше мiсце. – Не обiцяю, але спробую. Бувай Куп. – Елла обняла чоловiка. – Шкода, що все так сталось. – Попiклуйся про Пiтера. Роздiл 4.Соня Сильний зустрiчний вiтер заважав бiгти молодiй русявiй дiвчинi, а трава сiкла не прикриттi спiдницею ноги. Краплини дощу неприемно били по обличчi. Холод i страх пiдганяв дiвчину все дужче i дужче. Соня не озиралась, але вiдчувала як пара вершникiв ii наздоганяють. Здавалось, от-от тупiт коней ii наздожене i промчиться крiзь неi, затоптавши в землю. На обрii виднiвся лiс, рятiвний лiс. Соня гадала, що серед густоi зеленi навiть при ранiшньому сонцi ii не знайдуть. Нападники теж це розумiли i кинулись в галоп, весело пiдсвистуючи i вигукуючи щось до дiвчини. Соня нiчого не чула крiм грому стукоту копит. Їй здавалось, шо вона швидше вiтра, але цього було недостатньо. Мiцна рука схопила дiвчину за волосся, пiдкинувши догори. Дiвчина запанiкувала i розмахувала руками, але це ii не врятувало вiд болючого приземлення на землю. Соня швидко пiдвелась, вона не втрачала надii утекти, проте iнший вершник остаточно зламав ii плани, сильно ударивши твердим тупим предметом по головi. Дiвчина знову упала. В головi шумiло, на землю юшила кров. На цей раз вставати бажання не було. Один з вершникiв спiшився, закинувши обезсилену дiвчину на коня. Соня не пручалась, лишень подивлялась на сонце. Протриматись до заходу i все це закiнчиться. Кiнь повернув iх до дороги. Чоловiк стягнув дiвчину i закинув у першу з двох клiток на колесах, де уже знаходились iншi люди яким не поталанило сьогоднi. – Ця остання. – промовив один з чоловiкiв. – Нарештi. Поiхали поки нас не перестрiв патруль. Вози зрушили з мiсця i, покачаюсь зi сторони в сторону, попрямували полем подалi вiд дороги. Одна iз жiнок прижала до себе дiвчинку рокiв семи яка ридала, намагаючись заспокоiти. – Заткни iй рота. Поки цього не зробив я. – буркнув один з нападникiв, ударивши мечем по металевiй клiтцi. Жiнка дужче прижала доньку до себе, нашiптуючи тiй щось на вухо. – Що з нами буде? – запитала iнша жiнка. – Чоловiкiв продамо в копальнi. А жiнкам пощастить менше. Цiею я займюся сам. – чоловiк поглянув на Соню, на що дiвчина нiяк не вiдреагувала, перевiвши погляд на сонце. Вони продовжували рухатись, а Сонi залишалось лише очiкувати. Нiколи вона ще так не хотiла, щоб нiч прийшла як найшвидше. Усе свое життя вона боялась темряви i те що за нею ховаеться. Проте наразi хотiла як найшвидше покинути тiло i прокинутись вранцi. Вона не хотiла знати, що саме станеться цiеi ночi. Дiвчина кортiла повнiстю вiддатись пiтьмi. Прижмуривши очi, Соня намагалась не нi на мить не зводити погляд з сонця яке немов навмисно нестерпно довго перекочувалось по небеснiй гладi. Цiлий день вони рухались, роблячи короткi перерви. Надвечiр процесiя дiсталась то табору нападникiв в зеленому масивному лiсi. Нападники розвели багаття, розпиваючи вино i жартуючи про те на що витратять грошi за здобич. Люди iз клiток голодним очима дивились як бандити готують вечерю, надiючись, що iм теж перепаде. Одному з нападникiв набридло сидiти i вiн пiдiйшов до клiтки, розглядаючи жiнок. Примiтивши Соню вiн вiдiмкнув клiтку i випхав дiвчину назовнi. Не зважаючи на галас незадоволених полонених, чоловiк схопив Соню за шию i потягнув подалi вiн табору. Сонце тим часом випускало останнi променi свiтла, занурюючи все довкола у темряву. Чоловiк кинув дiвчину на землю i та вiдразу спробувала утекти, але нападник прижав ii ногою до землi. – Куди зiбралась? – п’яним голосом запитав чоловiк. Соня пiдвела голову i привiтно посмiхнулась. – Так краще. – задоволено промовив чоловiк, запримiтивши як гримаса бiдолашноi дiвчинки стала привiтнiшою. – Нiч прийшла. – тихо вiдповiла дiвчина. – Що? – завагавшись, запитав чоловiк. Обличчя Сонi поблiднуло, а волосся, немов ввiбравши в себе землю, почорнiло на очах у переляканого чоловiка. Дiвчина вiдкинула вiд себе нападника, ударивши ним об стовбур дерева, Чоловiк помер не встигнувши викрикнути анi слова. Темна постать, яка уже вiддалено нагадувала Соню, повiльно повернулась назад до табору. Вона не хотiла поспiшати, насолоджуючись кожним поривом прохолодного нiчного вiтерцю. Чорний туман тонким струменем поволi пiдбирався до воiнiв якi, нiчого не пiдозрюючи, вечеряли бiля вогню. Очi дiвчини спалахнули зеленим вогнем i темний дим поглинув чоловiкiв, не даючи iм можливостi дихнути. Побачивши як нападники попадали мертвими додолу, жiнки в клiтках закричали вiд жаху. Соня не зважала на крик i одним рухом руки вибила замкнутi дверi, звiльняючи людей. Наляканий натовп в панiцi кинувся розбiгатись у рiзнi сторони, перелякано озираючись на дiвчину. Молода чаклунка не зважала на них, задоволено розглядаючи убитих. – Дякую. – промовив приемний голос. Соня рiзко оглянулась. Перед нею стояла жiнка рокiв сорока з короткою зачiскою в пошарпанiй бруднiй одежi. – Як тебе звати? – запитала жiнка. – Нас звати Соня. – Я Хелен. – спокiйно i привiтно промовила жiнка. – Тобi е куди пiти? – Є. В iншу сторони вiд них. – повагавшись, вiдповiла Соня, вказавши на людей якi уже майже всi встигли зникнути серед зеленоi листви. – Пiшли зi мною. Тут бiльше немае чого робити. Дай менi можливiсть вiддячити за порятунок. Хелен Картер жила в маленькому мiстечку, схоже на те в якому колись жила Соня з батьками. Жiнка виявилась ткачем. Бандити схопили ii по дорозi вiд родичiв. Нiчого цiнного в неi не виявилось, то розбiйники побили жiнку i замкнули разом з рештою людей. Хелен прихистила дiвчину, видавши за племiнницю, i за кiлька мiсяцiв Соня звикла до жiнки. Щоночi дiвчина тiкала до лiсу, подалi вiд людей. Картер намагалась переконати ii залишатись в темряву у дома, проте Сонi, iншiй Сонi так було спокiйнiше. Дiвчинка допомагала по дому Хелен як могла. Тонкостi роботи ткачем iй давались не легко, але вона справлялась. В роботi вона знайшла вiдносний спокiй, на мить вiдволiкаючись думками вiд реального свiту. – Привiт. Соня саме несла додому важкi вiдра з водою, коли до неi пiдiйшов молодий юнак на iм’я Марк, син мiсцевого коваля. Вiн був на голову вищий за дiвчину, з рудим волоссям i рiдкою борiдкою такого ж кольору як i волосся. Юнаки бачились у мiстi. Марк завжди мовчки позирав на дiвчину мiж ударами молота, коли Соня разом з Хелен приносили замовлення для його батька. – Допомогти? – Нi, я сама. – гордо вiдповiла Соня. – Я ж бачу, що тобi важко. Давай я. – хлопець, не дочекавшись дозволу, вихопив ношу з рук дiвчини. Вони тривали час йшли мовчки, не знаходячи тем для розмов. – Гарно виглядаеш. – нарештi видав iз себе хлопець. – Дякую. – нiяково вiдповiла Соня, прикриваючи пропалену дiру на сукнi. Сонi подобався юнак, але вона продовжувала мовчки йти, зжавши губи. Вiдводячи погляд щоразу коли зустрiчався очима з дiвчиною, хлопець панiчно пiдбирав слова. Напевно як i Соня, вiн не так уявляла собi iх першу розмову. На горизонтi показався будинок Картерiв. – Що ти робиш завтра ввечерi? – швидко майже нечутно запитав Марк. – Що? – не почувши, що сказав хлопець, перепитала Соня. – Ти завтра вiльна? В мiстi фестиваль. Приiдуть музиканти. Можна буде потанцювати. – Я… Я не знаю. – Давай. Буде весело. В сутiнках на площi засвiтять сотнi лiхтарiв. Ти ж нiколи не бачила як у нас проводять День врожаю. – Ввечерi? – тривожно запитала дiвчина. – Так. – радiсно промовив Марк. – Сотнi лiхтарiв i нiч. Виглядае дуже гарно. – Я не можу. – похмуро вiдповiла Соня, опустивши очi додолу. – Чому? – Погоджуйся. – промовив голос в головi. – Просто не можу. – Але чому? – стояв на своему юнак. – Погоджуйся! – уже прокричав той самий голос в головi дiвчини. – Нi! – крикнула Соня на спантеличеного хлопця. Дiвчина побiгла до будинку, залишивши Марка на самотi з вiдрами. Соня прошмигнула повз Хелен яка поралась бiля будинку. Вона промчала повз неi у свою маленьку кiмнату, грюкнувши дверима. – Можна увiйти. – пролунав голос Хелен Картер за дверима. – Так. Жiнка увiйшла, оглянувши кiмнату. Соня сидiла в кутку мiж лiжком i стiною, обхопивши колiна руками. – Що сталось? – запитала Хелен, присiвши поруч. – Я не можу так. Не можу бути як всi. Не можу жити нормальним життям. – схлипуючи, промовляла дiвчина. – Марк запросив на завтрашнiй фестиваль. – І що тут поганого? Хлопцi вони такi. Ти ж говорила, що вiн тобi подобаеться. – жiнка обережно доторкнулась до плеча дiвчини. – Не знаю. Інколи менi здаеться, що Марк подобаеться iншiй менi. Та й фестиваль вiдбудеться у ночi. Я не можу… Вона сильнiшае… Вона хоче змусити мене пiти. – Соня… – Хелен нiжно провела рукою по спинi дiвчини, вiдчуваючи як тою сiпае немов вiд холоду. – А я вже сама не знаю чого хочу… Можу щось сказати, а потiм думати чиi цi слова. Моi, чи?.. Хочу просто бути сама собою i вдень, i вночi. – І ти боiшся, шо вiн побачить тебе iншою? – Я боюсь, що всi побачать монстра. Монстра який я е насправдi. Пiсля заходу сонця то буду не я. Всi дiзнаються хто я насправдi. Не можливо жити коли пiв життя проводиш в пiтьмi. Я постiйно чую ii голос i нiчого не можу подiяти. Ранiше вона рiдко зi мною говорила, але зараз… А коли приходить нiч для мене все в туманi, я не бачу що вона робить, уже не бачу. Намагаючись не знати на якi жахiття вона, я, здатна я втратила контроль. – Це складно. Але поглянь на це з iншого боку. Як би не вона ти була б уже мертвi. Ми були б мертвi. Вона захищае тебе. – Я розумiю, – витерши сльози, тихо вiдповiла Соня. – але iнколи менi здаеться, що для чого так жити. Який сенс так жити? – У всьому е сенс. Наступить день коли ти зрозумiеш. – жiнка по материнському погладила по головi дiвчину. – Ти могла б спробувати поговорити з Марком. Вiн хороший хлопчина. Я ж полюбила тебе. Це буде для нього шоком, але з часом вiн, як i я, звикне. – Думаеш? – з надiею поглянула Соня на жiнку. – Ой, я ж його кинула там. Утекла, нiчого не пояснивши. – Пiди, поговори з ним. Поясни, що ти зайнята, але ти знайдеш час, щоб прогулятись у день. І з часом ти знайдеш момент, щоб вiдкритись йому. У Сонi пiднявся настрiй, iй все ще було страшно, але дiвчина уже загорiлась i хотiла якнайшвидше поговорити Марку поки не передумала, хоча б спробувати жити як всi. Хлопця не було бiля будинку, лише залишенi ним вiдра з водою бiля дверей. Соня подумала, що вiн пiшов до батька в кузню, де проводив бiльшiсть часу i попрямувала до мiста. Дорогою дiвчина проговорювала в думках слова, пiдбираючи i продумуючи як i що буде говорити. – З дороги! Три вершники промчали повз Соню, ледь не збивши ii. Воiни в чорних обладунках помчали до центру мiстечка. Коли дiвчина дiсталась центральноi площi, на нiй уже зiбрались майже всi жителi мiста. На великiй сценi, збудованоi з нагоди завтрашнього свята, виступав один iз дивних чоловiкiв. – З цього моменту магiя в Тертонi i всiх хто з нею пов’язанi – поза законом! – прокричав воiн, поважно ступаючи по дерев’яному постаментi. – І всi хто будуть приховувати iнформацiю будуть визнанi винними в тiй самi мiрi. – Це ж з якого переляку? – запитав один iз лiтнiх чоловiкiв. – Указ короля. Одне iз мiст пiддалось зрадницькому i пiдлому нападу чаклунки на iм’я Елла Райс. Тому хто ii спiймае або за будь-яку iншу iнформацiю про неi чи про iнших чаклунiв в королiвствi видаеться винагорода. Соня пробивалась крiзь натовп ближче до сцени, щоб краще роздивитись людей в чорному. Озброенi чоловiки в плащах справляли моторошне враження у дiвчини. Тепер iй потрiбно бути ще бiльш обережнiшою. Хтозна, хто захоче заробити на нiй, видавши цим головорiзам. Краем ока дiвчина помiтила в натовпi Марка, хлопець уважно слухав чоловiкiв в чорних обладунках, переговорюючись про щось з батьком. Соня вагалась чи варто тепер говорити з Марком. Можливо тепер про розмову з хлопцем варто забути, принаймнi сьогоднi. Поникла дiвчина побрела назад додому. – Соня! – пролунав голос в головi. – Щоб не трапилось ми будемо разом завжди. – Замовкни! – прокричала дiвчина. – Залиш мене. Залиш мене назавжди! Вона закрила вуха руками, немов це могло допомогти i побiгла в лiс, як завжди це робила перед заходом сонця, хоча до ночi ще було багато часу. Дiвчина хотiла побути на самотi, на такiй бажанiй самотi, але не могла цього зробити. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64037141&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.