Джералдова гра
Стiвен Edwin Кiнг


Цей вiдпочинок у вiддаленому лiтньому будиночку мав стати iдеальним для подружжя Джералда та Джессi. Але пристрасна нiч раптом закiнчилася… смертю чоловiка. Джессi залишаеться прикутою наручниками до лiжка поруч iз мертвим Джералдом у порожньому, iзольованому вiд свiту будинку. Однак самотньою вона буде недовго. Найтемнiшi страхи та спогади прийдуть до ii понiвеченоi, розщепленоi свiдомостi. А ще прийде вiн – моторошний чоловiк, що дивитиметься на неi з темного кутка кiмнати. Хто вiн – привид чи схиблений убивця? Плiд кошмарних дитячих спогадiв Джессi, що повернувся познущатися з неi знову? І яку цiну мае заплатити вона, щоб позбутися фантомiв пам’ятi, загрозливих гостей та невблаганних металевих наручникiв?



Обережно! Ненормативна лексика!






Стiвен Кiнг

Джералдова гра


© Stephen King, 1992

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2022


* * *


Цю книжку, з любов’ю й захопленням, присвячено шести чудовим жiнкам:

Маргарет Спрус МоргаусКетрiн Спрус ГрейвзСтефанi Спрус ЛеонардЕнн Спрус ЛабрiТабiтi Спрус КiнгМарселлi Спрус


[Седi] зiбралася з силами. Неможливо описати ii презирливий вираз i люту зневагу, з якими вона вiдповiла.

– Ви, чоловiки! Ви розпутнi бруднi свинi! Всi ви однаковi, всi! Свинi! Свинi!

Вiльям Сомерсет Моем. Дощ[1 - Переклад Марii Жук. (Тут i далi – прим. пер.)]




1


Джессi чула, як вiд жовтневого павiтру, що розноситься навколо будинку, час вiд часу легенько погрюкують заднi дверi. Одвiрок на осiнь завжди розбухае, тож щоб зачинити дверi, ними треба добряче хряснути. Цього разу вони про це забули. Вона подумала, чи не сказати Джералдовi сходити й нормально зачинити дверi, перш нiж вони надто захопляться, бо iнакше той грюкiт винесе iй мiзки. А тодi зрозумiла, наскiльки це смiховинно, зважаючи на обставини. Це зiпсуе всю атмосферу.

«Яку атмосферу?»

Так, хороше запитання. І коли Джералд повернув порожнистий ключ у другому замку, коли Джессi почула цокiт хвилинноi стрiлки над лiвим вухом, то зрозумiла, що атмосферу тут берегти не обов’язково, принаймнi iй. Звiсно, саме тому вона взагалi помiтила тi незачиненi дверi. У неi сексуальне збудження вiд iгор iз бондажем довго не протривало.

Проте про Джералда такого не скажеш. Зараз на ньому була лише пара сiмейок «Джокi», i Джессi не було потреби пiднiмати очi вище, щоб побачити, що завзяття в нього на обличчi не послабло нi на йоту.

«Це все по-дурному», – подумала вона, але ця iсторiя не лише дурна. Також вона трохи страшна. Джессi не хотiлося цього визнавати, але так уже склалося.

– Джералде, може, ну його?

Вiн якусь мить завагався, трiшки скривившись, а тодi продовжив свiй рух через кiмнату до комода, що стояв лiворуч вiд дверей у ванну. Дорогою туди його обличчя прояснилося. Джессi спостерiгала за ним, лежачи на лiжку з пiднятими й розведеними руками, вiд чого трохи скидалася на закуту в кайдани Фей Рей, що очiкуе на величезну мавпу в «Кiнг-Конгу». Зап’ястки Джессi було закрiплено до махагонiевих стовпчикiв лiжка двома парами наручникiв. Ланцюги дозволяли рухати руками в радiусi приблизно шiсть дюймiв[2 - 1 дюйм ? 2,5 см.]. Небагато.

Джералд поклав ключi зверху на комод – нiби два цокання хвилинноi стрiлки; ii вуха в цiлком справному станi як на пообiддя середи, – а тодi обернувся до неi. На високiй бiлiй стелi спальнi над його головою витанцьовували й колисалися сонячнi брижi з поверхнi озера.

– Що скажеш? Мене це вже якось зовсiм не приваблюе.

«Та й нiколи особливо не приваблювало», – не додала вона.

Вiн заусмiхався. Пiд вузьким удовиним мисом чорного, як вороняче крило, волосся у нього було непривiтне рожеве обличчя, i та усмiшка завжди здавалася iй якоюсь дивною, проте вона не звертала на це уваги. Джессi не могла до кiнця збагнути, у чому ж рiч, але…

«Ой, та звiсно, можеш збагнути. Так вiн виглядае тупим. Можна буквально побачити, як iз кожним дюймом тiеi усмiшки його IQ падае на десять балiв. На максимальнiй ii ширинi твiй чоловiк, потужний юрист корпоративного права, схожий на завгоспа, який отримав цю роботу через програму звiльнення з мiсцевого медичного закладу для душевнохворих».

Жорстоко, хоча й досить правдиво. Але як сказати своему чоловiковi пiсля майже двадцяти рокiв шлюбу, що кожного разу як вiн усмiхаеться, то здаеться, нiби слабуе на легку форму розумовоi вiдсталостi. Вiдповiдь, звiсно, проста: нiяк. Та й зовсiм не в усмiшцi рiч. У нього чудова усмiшка. Джессi здавалося, що саме та усмiшка, тепла й доброзичлива, з самого початку переконала ii сходити з ним на побачення. Вона була схожа на усмiшку ii батька, коли той розповiдав сiмейству всiлякi цiкавi речi, що трапилися з ним за день, попиваючи перед вечерею свiй джин iз тонiком.

Але зараз тут була не та усмiшка. Зараз то була посмiшка – та ii версiя, яку вiн наче береже саме для цих випадкiв. Джессi здогадувалася, що Джералдовi, авторовi цiеi посмiшки, вона здаеться вовчою. Може, пiратською. З ii боку, проте, коли лежиш тут iз пiднятими над головою руками, одягнена в самi трусики бiкiнi, та посмiшка здаеться дурною. Нi… вiдсталою. Вiн же, врештi-решт, не якийсь там хвацький авантюрист, як тi, що в чоловiчих журналах, над якими вiн пронидiв роки лютих еякуляцiй пiд час самотньоi й ожирiлоi статевоi зрiлостi. Вiн – юрист iз завеликим рожевим обличчям, що розпливаеться пiд удовиним мисом, який невблаганно звужуеться до повноi лисини. Просто юрист зi стояком, що вiдстовбурчуеться, деформуючи труси. Досить посередньо деформуючи, як на те пiшло.

Розмiр його ерекцii, однак, не вiдiграе особливоi ролi. Особливу роль вiдiграе посмiшка. Вона й на дещицю не змiнилась, а це означае, що Джералд не сприйняв ii слова серйозно. Вона ж i мала б протестувати. Зрештою, в цьому й полягае гра.

– Джералде, я серйозно.

Посмiшка поширшала. На виду з’явилися ще кiлька його дрiбних зубiв безвинного юриста. Рiвень IQ звалився ще на двадцять-тридцять балiв. І вiн досi ii не почув.

«А ти впевнена?»

Так. Вона не вмiла читати його, наче книжку (Джессi припускала, що для цього потрiбно набагато бiльше, нiж сiмнадцять рокiв шлюбу), але вважала, що зазвичай непогано уявляе, що дiеться в його головi. Думала, що це був би серйозний збiй, якби вона помилялася.

«Якщо це правда, дiвулю, як же вiн не “читае” тебе? Як же не бачить, що це не просто нова сцена в старiй знайомiй секс-кумедii?»

Тепер настала ii черга трiшки спохмурнiти. Джессi завжди чула голоси в головi (мабуть, усi iх чують, хоча люди зазвичай про них не розповiдають, так само як не дiляться особливостями роботи свого кишкiвника), i бiльшiсть iз них – це голоси старих друзiв, приемнi, наче домашнi капцi. Але цей був новий… i в ньому не вчувалося нiчого приемного. Це був сильний голос, що звучав молодо й жваво. А також нетерпляче. Тепер вiн заговорив знову, вiдповiдаючи на власне запитання.

«Проблема не в тому, що вiн не може тебе “читати”. Просто iнодi, дiвулю, вiн цього не хоче».

– Джералде, правда, я не в настроi. Вiзьми ключi й вiдiмкни мене. Зробимо щось iнше. Якщо хочеш, я буду зверху. Або можеш просто лягти, завести руки за голову, а я тебе, ну, знаеш, навпаки.

«А ти впевнена, що хочеш цього? – запитав новий голос. – Дiйсно впевнена, що взагалi хочеш ще будь-коли займатися хоч якимось сексом iз цим чоловiком?»

Джессi заплющила очi, нiби цiею дiею могла якось змусити голос замовкнути. Коли вона знову iх розплющила, Джералд стояв у ногах лiжка, а спереду його труси стирчали, нiби нiс корабля. Ну… радше, мабуть, дитячого iграшкового човника. Посмiшка ще бiльше розпливлася, вiдкриваючи з обох бокiв останнi кiлька зубiв – тих, що з золотими коронками. Та дурна посмiшка iй не просто не подобаеться, усвiдомила Джессi. Вона варта зневаги.

– Я вiдпущу тебе… якщо ти гарно, дуже гарно поводитимешся. Будеш слухняною, Джессi?

«Банально, – прокоментував це той новий прямолiнiйний голос. – Tr?s[3 - Дуже, занадто (фр.).] банально».

Вiн заклав великi пальцi за пояс трусiв, наче якийсь дурнуватий стрiлець. «Жокейчики» спустилися швидко, тiльки-но встигли подолати чималий рятiвний круг iз жиру навколо талii. І ось той орган, голий. Не грiзний рушiй кохання, з яким вона вперше зiткнулася в пiдлiтковому вiцi на сторiнках «Феннi Гiлл»[4 - «Memoirs of a Woman of Pleasure», здебiльшого вiдомий як «Fanny Hill» (1748), – роман англiйського письменника Джона Клiленда, який називають «першою англiйською прозовою порнографiею», «першою порнографiею у формi роману». Книга не мiстила прямих вульгаризмiв, лише евфемiзми, проте була однiею з найбiльш переслiдуваних та заборонених.], а щось лагiдне, рожеве, обрiзане. П’ять дюймiв абсолютно нiчим не примiтноi ерекцii. Два чи три роки тому, пiд час однiеi з нечастих поiздок у Бостон, Джессi побачила фiльм, що називався «Живiт архiтектора». «Так. А тепер я дивлюся на “Пенiс адвоката”», – подумала вона. І закусила зсередини щоку, щоб придушити смiх. Смiятися в цю мить було б нерозумно.

Їй дещо спало на думку, i вмить будь-яке бажання смiятися зiв’яло. Думка така: вiн не розумiе, що вона серйозно, тому що ii, Джессi Мейгут Берлiнгейм, дружини Джералда, сестри Меддi й Вiлла, доньки Тома й Саллi, матерi нiкого, для нього насправдi й немае зовсiм. Вона щезла звiдси в ту ж мить, коли ключi тихенько сталево клацнули в замках наручникiв. У нижнiй шухлядi Джералдового стола на мiсцi журналiв iз пригодницькими iсторiями, якi тiшили його в пiдлiтковi роки, з’явився стос порнографiчних, де жiнки в самих лише перлах стоять навколiшки на килимах iз ведмежих шкур, а ззаду iх грають чоловiки з секс-агрегатами, на тлi яких Джералдiв мае вигляд моделi типорозмiру H0[5 - H0 – типорозмiр у залiзничному моделюваннi, що використовуе масштаб 1:87.]. На зворотах цих журналiв, помiж 900-ми номерами сексу по телефону, були оголошення про надувних жiнок начебто анатомiчно правильноi форми – чи не найхимернiше поняття з тих, про якi Джессi коли-небудь чула. Тепер вона собi уявила цих наповнених повiтрям ляль, iхню рожеву шкiру, мультяшнi тiла без жодних рис та пласкi обличчя i вiдчула подив вiд усвiдомлення правди. То був не страх, не зовсiм страх, але всерединi щось енергiйно заблимало, i краевид, який вiдкрився вiд цього стробоскопа, лякав безмiр бiльше, нiж ця дурна гра чи те, що цього разу вони бавляться в неi в лiтньому будинку бiля озера, хоч лiто вже давно скiнчилося й повернеться аж за рiк.

Та всi цi думки зовсiм не вплинули на ii слух. Тепер вона почула бензопилу, що гарчала в лiсi десь на великiй вiдстанi вiд них – мабуть, миль зо п’ять, не менше. Поруч же, посеред плеса озера Кашвакамак, запiзнiло починаючи щорiчну мiграцiю на пiвдень, у блакитне жовтневе небо здурiло заклекотала гагара. Ще ближче, десь на пiвнiчному березi, загавкав собака. Звук був огидний, трiскучий, проте Джессi вiн дивним чином заспокоiв. Вiн свiдчив, що тут е ще хтось, хоч зараз i буднiй жовтневий день. Окрiм цих звукiв, залишався тiльки грюкiт об роздутий одвiрок дверей, що хилиталися, нiби старий зуб у зогнилих яснах. Джессi вiдчувала: якщо ще довго доведеться це слухати, то вона здурiе.

Джералд, на якому тепер не було нiчого, крiм окулярiв, укляк на лiжку й почав пiдповзати до неi. Його очi не втратили блиску.

Джессi припускала, що саме через той блиск продовжувала грати в гру ще довго пiсля того, як вдовольнила первинну цiкавiсть. Вона багато рокiв уже не бачила, щоб Джералд дивився на неi з такою пристрастю. Виглядае вона незлецьки – Джессi вдалося не набрати ваги й бiльш-менш зберегти фiгуру, – проте Джералдiв iнтерес до неi все одно потроху спав. Вона припускала, що частково в цьому можна звинуватити алкоголь, – зараз вiн п’е значно бiльше, нiж коли вони одружилися, – проте знала, що причина не лише в цьому. Яке там старе прислiв’я: чим бiльше людину знаеш, тим бiльше недолiкiв у нiй бачиш? Це не мало б дiяти на чоловiкiв i жiнок, що кохають одне одного, принаймнi якщо вiрити поетам романтизму, яких вона читала на вступi до англiйськоi лiтератури, проте з роками по закiнченнi коледжу Джессi виявила, що е певнi реалii життя, про якi Джон Кiтс i Персi Шеллi не писали. Але, звiсно ж, вони померли набагато молодшими, нiж вони з Джералдом зараз.

Та просто тут i зараз усе те не мало особливого значення. Важило, мабуть, те, що вона бавилася в гру довше, нiж насправдi хотiла, тому що iй подобалися хтивi вогники в очах чоловiка. Так вона почувалася молодою, гарною й жаданою. Але…

«…але якщо ти справдi думаеш, нiби вiн бачить тебе, коли в очах у нього горять тi вогники, то тебе, дiвулю, обманули. Або, можливо, ти обманула себе. І, можливо, тепер тобi треба вирiшити – дiйсно, по-справжньому вирiшити, – чи збираешся ти й надалi миритися з цим приниженням. Бо ж хiба не саме так ти почуваешся? Приниженою?»

Вона зiтхнула. Так. Саме так вона й почуваеться.

– Джералде, я справдi не жартую, – промовила вона вже голоснiше, i вперше вогники в очах затремтiли.

Добре. Здаеться, вiн таки чуе ii. Тож, можливо, все досi нормально. Не чудово, бо минуло вже дуже багато часу вiдтодi, як можна було б сказати, що все чудово, але нормально. А тодi вогники спалахнули знову, а за мить повернулася й iдiотська посмiшка.

– Я навчу тебе, горда красуне моя, – сказав вiн.

Дiйсно це сказав, вимовляючи «красуне», нiби якийсь помiщик iз паршивенькоi вiкторiанськоi мелодрами.

«Ну то дай йому це зробити. Просто дай зробити свое, i все закiнчиться».

Це був набагато звичнiший голос, i Джессi збиралася дотриматися його поради. Вона не знала, чи схвалила б таке рiшення Глорiя Стайнем[6 - Gloria Steinem – американська журналiстка, фемiнiстка та полiтична активiстка. У 1960-х – 1970-х роках була визнаною лiдеркою американського фемiнiстичного руху.], проте не переймалася цим. Ця порада приваблювала абсолютною практичнiстю. Нехай вiн зробить свое, i все закiнчиться. QED[7 - Quod erat demonstrandum – що й варто було довести (лат.).].

А тодi його долоня – м’яка, з короткими пальчиками й шкiрою рожевою, як на кiнчику пенiса, – потяглася й ухопила ii за грудь, i зненацька щось усерединi неi ляснуло, нiби перенапружене сухожилля. Джессi рiзко смикнула стегнами й спиною вгору, вiдбиваючись вiд руки.

– Лиши мене, Джералде. Вiдiмкни цi iдiотськi наручники й вiдпусти мене. Це все перестало бути приемно ще минулого березня, коли й снiг не зiйшов. Я не почуваюся сексуально. Я почуваюся дурнувато.

Цього разу Джералд почув усi слова до останнього. Вона це зрозумiла, бо в нього з очей усi вогники вмить зникли, нiби iх задуло шквальним вiтром. Джессi здогадалася, що два слова, якими нарештi вдалося до нього достукатися, – це «iдiотськi» та «дурнувато». Колись вiн був товстуном у грубих окулярах, хлопцем, що не бував на побаченнях до вiсiмнадцяти рокiв, коли почав строгу дiету й заняття спортом, щоб придушити оперiзувальний жир до того, як жир придушить його. На другому курсi коледжу Джералд мiг би описати свое життя як «бiльш-менш пiд контролем» (так, наче життя – принаймнi його життя – це брикливий мустанг, якого слiд приручити), проте Джессi знала, що шкiльнi роки були для нього атракцiоном жахiть i залишили щедру спадщину презирства до себе й пiдозрiливостi до iнших.

Успiх у корпоративному правi (i шлюбi з нею, оскiльки Джессi вважала, що це також вiдiграло свою роль, можливо, навiть ключову) ще бiльше вiдновив упевненiсть у собi й самоповагу, проте Джессi пiдозрювала, що деякi кошмари цiлком не щезли. Десь у глибоких закапелках розуму хулiгани досi смикають його ззаду за труси в кабiнетi для самостiйних занять, досi смiються на фiзкультурi з Джералдовоi нездатностi до будь-яких фiзичних вправ, окрiм дiвчачих вiдтискань, i е слова – «iдiотський» i «дурнуватий», наприклад, – якi воскрешають усе те, наче школа скiнчилася щойно вчора… або принаймнi так iй здаеться. Психологи бувають надзвичайно дурними в деяких речах, мало не навмисно дурними, як iй часто спадало на думку, проте коли йдеться про живучiсть певних спогадiв, вони не помиляються, мiркувала Джессi. Є спогади, що годуються людським розумом, нiби злi п’явки, i певнi слова, як-от «iдiотський» i «дурнуватий», можуть миттю повернути iх до в’юнкого, збудженого життя.

Джессi очiкувала на укол сорому через те, що отак ударила нижче пояса, i втiшилася – чи, може, розслабилася, – бо уколу не було. «Мабуть, я вже змучилася прикидатися», – подумала вона, i ця думка привела до iншоi: вона може мати власнi уявлення про секс, i в такому разi всi цi штучки з наручниками точно до них не належать. Вiд них вона почуваеться приниженою. Сама ця iдея ii принижуе. Ну як сказати, пiд час кiлькох перших експериментiв – iз шарфами – було якесь нiякове збудження, ну й кiлька разiв у неi був мультиоргазм, що для Джессi рiдкiсть. Але все одно, були побiчнi ефекти, на якi вона не звертала уваги, i вiдчуття приниження – лише один з них. Пiсля кожноi з раннiх версiй Джералдовоi гри ii переслiдували своi жахiття. Джессi прокидалася вiд них спiтнiлою й захеканою, а обидвi долонi були глибоко зануренi в розвилку промежини й скрученi в мiцнi кулачки. Вона пам’ятала лише один iз кошмарiв, i цей спогад був далекий, розмитий: вона гола-голiсiнька грала в крокет, i раптом гасло сонце.

«Не зважай на це, Джессi. Про все те можеш подумати в iнший день. Наразi найважливiше, щоб вiн тебе вiдпустив».

Так. Тому що це не iхня гра. Це повнiстю його гра. Джессi продовжувала грати в неi лише через те, що так хотiв Джералд. Але тепер цього недостатньо.

На озерi знову самотньо закричала гагара. На змiну тупоумнiй очiкувальнiй посмiшцi у Джералда на обличчi з’явився похмурий вираз невдоволення. «Ти мою iграшку зламала, суко», – промовляв вiн.

Джессi почала згадувати, коли востанне добре роздивилася той вираз. У серпнi Джералд прийшов до неi з глянцевою брошурою, тицьнув на те, чого йому хотiлося, а вона вiдповiла, що так, звiсно, якщо йому хочеться «порше», вiн може купити собi «порше», вони, безумовно, можуть дозволити собi «порше», проте вона думае, що бiльше користi йому буде вiд купiвлi членськоi картки спортивно-оздоровчого клубу «Форест-Авеню», чим вiн погрожував останнi два роки.

– Твое тiло зараз не зовсiм для «порше», – сказала була вона.

Джессi чудово розумiла, що використовуе не найдипломатичнiшi слова, проте вiдчувала, що не час для дипломатii. Ну i ще Джералд роздратував ii до такого стану, що його почуття iй абсолютно нiяк не всралися. Таке вiдбувалося дедалi частiше останнiм часом, i це ii лякало, проте Джессi не знала, що з цим робити.

– І що б це мало означати? – холодно запитав вiн.

Вона не завдала собi труду вiдповiсти. Джессi з досвiду знала, що коли Джералд ставить такi запитання, вони майже завжди риторичнi. Головний посил – у простому пiдтекстi: «Ти засмучуеш мене, Джессi. Ти не граеш у мою гру».

Проте в тому випадку – який, мабуть, слугував незапланованим розiгрiвом для цього – вона таки вибрала проiгнорувати пiдтекст i вiдповiсти на запитання.

– Це означае, що тобi все одно цiеi зими буде сорок шiсть, i «порше» цього не змiнить, Джералде… i в тебе все одно буде тридцять зайвих фунтiв[8 - 1 фунт ? 0,45 кг.].

Жорстоко, так, але Джессi могла б i вчинити щось зовсiм невиправдане, могла б переповiсти Джералдовi образ, що спалахнув у неi перед очима, коли вона зиркнула на фотографiю спортивного автомобiля в глянцевiй брошурi, яку вiн iй вручив. У ту частку секунди вона побачила тлустого хлопчака з рожевим обличчям i вдовиним мисом, що застряг в автомобiльнiй камерi, яку принiс iз собою до староi ковбанi.

Джералд вихопив брошуру з ii рук i подався геть, не зронивши й слова. Вiдтодi питання «порше» бiльше не порушувалося… проте вона часто бачила його в Джералдовому поглядi пiд назвою «ми невдоволенi».

Зараз Джессi бачила ще промовистiшу версiю того погляду.

– Ти ще тодi сказала: «Звучить цiкаво». Саме такими словами. «Звучить цiкаво».

Чи дiйсно вона так сказала? Мабуть, так. Але то була помилка. Маленький ляпсус, просто трiшки пiдсковзнулася на банановiй шкiрцi. Звiсно. Але як сказати таке своему чоловiковi, коли вiн вiдкопилив нижню губу, нiби малятко Г’юi[9 - Baby Huey – мультиплiкацiйний персонаж у роботах студii Paramount Pictures: наiвне каченя-переросток.], що вже приготувалося до iстерики?

Джессi не знала, тож опустила очi… i побачила те, що iй зовсiм не сподобалося. Джералдiв маленький друг не поник навiть трiшки. Очевидно, не почув про змiну планiв.

– Джералде, я просто не…

– …не маеш настрою? Оце так пасаж. Я спецiально на цiлий день звiльнився. А якщо ми тут лишимося на нiч, то i завтрашнiй ранок доведеться розчистити. – Вiн якусь мить мiркував про це, пiсля чого повторив: – Ти казала: «Звучить цiкаво».

Вона почала розгортати своi виправдання, нiби старi й затертi карти в покерi («Так, але зараз у мене болить голова. Так, але зараз у мене тi гадськi передменструальнi болi. Так, але я жiнка, тому маю право передумати. Так, але тепер, коли ми тут, у цiй безлюднiй вiдсторонi, ти мене лякаеш, ти мене перелякав, о превеликий, прекрасний варваре мiй»), побрехеньки, що йому пiдгодовували або хибнi уявлення, або его (часто це взаемозамiннi речi), та не встигла Джессi вибрати карту, хоч якусь, озвався той новий голос. Це вперше вiн заговорив з ii вуст, i Джессi захоплено вiдзначила, що в повiтрi вiн звучить точнiсiнько так само, як i в неi в головi: сильно, сухо, рiшуче, впевнено.

А ще вiн був незвично знайомим.

– Ти маеш рацiю. Мабуть, я справдi так сказала, але я мала на увазi, що цiкаво тiкати за мiсто з тобою так, як колись, до того як ти став серйозним босом, як iншi типи А[10 - Згiдно з вiдповiдною теорiею особистостi, люди дiляться на типи А i Б. Першi – бiльш конкурентнi, органiзованi, амбiтнi, нетерплячi, агресивнi, другi – навпаки, бiльш розслабленi, не такi невротичнi.]. Я подумала, що було б непогано, якби ми трохи пововтузилися, тодi посидiли на терасi й насолоджувалися тишею. Може, пограли б трохи в скрабл, коли сонце зайде. То як, Джералде, це мое правопорушення дае пiдстави для судового переслiдування? Як думаеш? Скажи, бо я дуже хочу знати.

– Але ти сказала…

За останнi п’ять хвилин вона рiзними словами пояснила йому, що хоче звiльнитися вiд цих сраних наручникiв, а вiн досi ii не вiдпустив. Нетерплячка переросла в лють.

– Господи, Джералде, менi це перестало бути цiкаво майже одразу, як ми почали, i якби ти не був дурним як пень, то зрозумiв би це!

– Цей язик твiй. Мудрагельний саркастичний язик. Інодi мене так дратуе…

– Джералде, коли ти на чомусь зациклюешся, солодким i приемним голоском до тебе не достукаешся. Це я винна?

– Я не люблю, коли ти така, Джессi. Взагалi не люблю, коли ти така.

Справи мiнялися, з поганих ставали гiршими, а тепер просто жахливими, а найстрашнiше те, з якою швидкiстю це вiдбуваеться. Раптом Джессi вiдчула сильну втому, i iй згадався рядок зi староi пiснi Пола Саймона: «Не потрiбна ця скажена любов». У яблучко, Поле. Ти, може, i коротун, але хоч не дурний.

– Знаю, що не любиш. І це нормально, але зараз питання в цих наручниках, а не в тому, наскiльки тобi подобаеться чи не подобаеться, коли я тобi кажу, що передумала стосовно чогось. Я хочу зняти цi кайданки. Ти мене чуеш?

Нi, сяйнула iй страшна думка. Вiн не чуе. Джералд вiдстае вiд неi на крок.

– Ти ж просто така, бляха, непослiдовна, така, бляха, саркастична. Я люблю тебе, Джесс, але просто ненавиджу це твое кляте ехидство. Завжди ненавидiв.

Вiн протер лiвою долонею надутий пуп’янок рота й сумно подивився на неi – бiдний, обманутий Джералд, нав’ючений жiнкою, яка потягла його сюди, в лiсову первiснiсть, i зреклася своiх сексуальних зобов’язань. Бiдний обманутий Джералд, який досi навiть пальцем не ворухнув, щоб узяти ключi з комода бiля дверей у ванну.

На змiну нiяковостi прийшло iнше – це вiдчуття кралося в неi за спиною, якщо можна так сказати. Нiяковiсть перетворилася на сумiш лютi i страху, яку Джессi вiдчувала в життi лише раз. Коли iй було близько дванадцяти рокiв, ii брат Вiлл зробив iй нижнiй ляпанець на вечiрцi з нагоди дня народження. Це побачили всi подруги, i вони смiялися. «Ги-ги-ги, дюже шмiшно, синьйоре, думаю я». Їй, проте, не було смiшно зовсiм.

Вiлл смiявся найголоснiше, так енергiйно, що аж зiгнувся, поклавши долонi на колiна, а волосся звисало йому над обличчям. Тодi десь рiк минув вiдтодi, як «Бiтли», «Роллiнги», «Серчерз» та всi iншi стали популярними, тож у Вiлла було вдосталь волосся, яке б могло так висiти. Мабуть, воно прикрило йому вид на Джессi, бо вiн навiть не здогадувався, як вона розлютилась… а вiн же за звичних обставин чудово розумiв ii змiни настрою та вдачi. Вiн смiявся, доки та пiна емоцiй настiльки не переповнила ii, що Джессi зрозумiла: вона або щось зробить, або вибухне. Тож вона стиснула кулачок i, коли ii любий брат нарештi пiдняв голову й подивився на сестру, вмазала йому по зубах. Удар збив його з нiг, нiби кеглю для боулiнгу, i вiн голосно розплакався.

Пiзнiше Джессi переконувала себе, що вiн плакав радше вiд несподiванки, нiж вiд болю, проте знала, навiть у дванадцять рокiв, що це не так. Вона зробила йому боляче, дуже боляче. Нижня губа Вiлла трiснула в одному мiсцi, верхня – у двох, i Джессi зробила йому дуже боляче. А чому? Тому що вiн вчинив щось дурне? Але йому й самому було лише дев’ять того дня, а в такому вiцi всi дiти дурнi. Нi, це не через дурiсть. Це через ii страх: якщо вона нiчого не зробить iз тiею гидкою зеленою пiною лютi й сорому, те шумовиння

(загасить сонце)

призведе до вибуху. Правда, яку вона вперше розкрила того дня, полягала от у чому: у нiй е криниця, вода в нiй отруйна, i, ляснувши Джессi, Вiльям опустив туди вiдро, яке потiм пiднялося, наповнене нечистотами й в’юнистим гидом. Вона ненавидiла його за це й припускала, що саме та ненависть змусила ii вдарити. Та глибина налякала ii. Тепер, через стiльки рокiв, Джессi зрозумiла, що той страх не зник… але це досi ii злило.

«Ти не загасиш сонце, – подумала вона, анi найменшоi гадки не маючи, що це означае. – Здохнеш, але не загасиш».

– Я не хочу сперечатися через якiсь дрiбницi, Джералде. Просто вiзьми ключi вiд цих блядських штук i вiдiмкни мене!

А тодi вiн сказав дещо настiльки приголомшливе, що спершу Джессi навiть не змогла осягнути цi слова:

– А що, як я цього не зроблю?

Першою привернула увагу змiна тону. Зазвичай Джералд говорив грубуватим, непривiтним та енергiйним голосом: «Я тут керую, i з цим нам усiм вельми пощастило, правда?» – проголошував цей тон. Але йому на змiну прийшло низьке муркотання, якого Джессi ранiше не чула. В очi повернулися вогники – гарячi, маленькi, що колись давно збуджували ii, наче прожектори. Розгледiти тi вогники було важко – за оправленими золотом окулярами вiн звузив очi до набряклих щiлин, – але вони там були. Так, безумовно.

Ну i ще була дивна ситуацiя з його маленьким другом. Дружок не поникнув навiть трiшечки. Здавалося, вiн тримаеться прямiше, нiж вона будь-коли пам’ятала… хоча це, напевно, лише уява.

«Справдi так думаеш, дiвулю? А я нi».

Джессi опрацювала всю цю iнформацiю, перш нiж повернутися до останнiх слiв, якi вiн промовив, – того неймовiрного запитання. «А що, як я цього не зроблю?» Цього разу вона не звернула уваги на тон, зосередилася на сенсi сказаного i, повнiстю зрозумiвши цi слова, вiдчула, як лють i страх посилилися ще на одну подiлку. Десь у криницю знову спускаеться вiдро, щоб знову зачерпнути того слизу – мерзенну порцiю сповненоi мiкробами води, майже такоi ж отруйноi, як болотна мiдноголова.

Дверi кухнi знову грюкнули об одвiрок, а в лiсi знову загавкав пес, цього разу близько, як нiколи. Звук був трiскучий, вiдчайдушний. Якщо таке слухати довго, мiгрень не забариться, жодних сумнiвiв.

– Джералде, послухай, – почула вона, як промовляе ii новий сильний голос.

Джессi усвiдомлювала, що цей голос мiг би дiбрати й кращий час, щоб порушити тишу, – врештi-решт, вона ж на безлюдному пiвнiчному березi озера Кашвакамак, прикута кайданками до стовпцiв лiжка, одягнута лише в тонкi нейлоновi трусики, – але все одно насолоджувалася ним.

– Ти мене слухаеш? Я знаю, що останнiм часом ти рiдко слухаеш, коли я говорю, але цього разу дуже важливо, щоб ти мене почув. Отже… ти мене слухаеш нарештi?

Вiн стояв на колiнах на лiжку й дивився на Джессi так, наче вона – якийсь ранiше не вiдкритий вид жукiв. Його щоки, на яких звивалися складнi мережi дрiбних багряних ниточок (вона iх вважала Джералдовими алкогольними плямками), розчервонiлися до майже фiолетовоi барви. Схожий прокiс перетинав чоло. Колiр був настiльки темний, а форма настiльки чiтка, що вiн скидався на родимку.

– Так, – вiдповiв Джералд, i через цей новий муркiтливий голос слово перетворилося на «та-а-ак». – Я тебе слухаю, Джессi. Слухаю дуже уважно.

– Добре. Тодi пiдiйди до комода й вiзьми ключi. Спочатку вiдiмкнеш оцей, – вона побрязкала правим зап’ястком об узголiв’я, – а тодi оцей. – Так само побрязкала лiвим. – Якщо ти зараз це зробиш, ми зможемо трошки зайнятися нормальним безболiсним сексом iз взаемним оргазмом, а тодi повернутися до нашого нормального безболiсного життя в Портлендi.

«І нiкчемного, – подумала вона. – Ти забула додати. Нормального, безболiсного й нiкчемного життя в Портлендi». Мабуть, саме так i е, або, можливо, це трiшки надмiрна драматизацiя (коли ти прикута до лiжка, драматизацiя якось сама собою виходить, помалу усвiдомлювала Джессi), проте, мабуть, у будь-якому разi добре, що вона не вимовила те слово. Це означае, що той новий прямолiнiйний голос не такий уже й нестримний. А тодi, нiби заперечуючи цю думку, Джессi почула, як той голос – зрештою, власний ii голос – починае пiднiматися з недвозначними ритмами й пульсацiями лютi.

– Але якщо ти не припиниш клеiти дурня й дражнити мене, я звiдси поiду прямiсiнько до сестри, дiзнаюся, яка там адвокатка займалася ii розлученням, i подзвоню iй. Я не жартую. Я не хочу грати в цю гру!

А тодi вiдбулося щось фантастичне, чого вона б не очiкувала й за мiльйон рокiв: посмiшка повернулася йому на обличчя. Вона здiйнялася, наче субмарина, що нарештi досягла союзних вод пiсля довгих i небезпечних поневiрянь. Хоча навiть не це було по-справжньому фантастичним. Насправдi вражало те, що посмiшка бiльше не надавала Джералдовi безневинно-пригальмованого вигляду. Тепер вiн скидався на небезпечного безумця.

Долонею вiн знову потягнувся вперед, погладив ii лiву грудь, а тодi боляче стиснув. Закiнчив цю неприемну справу, щипнувши ii за пипку, чого ранiше нiколи не робив.

– Ай, Джералде! Менi боляче!

Вiн серйозно i вдячно кивнув, i цей жест чудово ужився з тiею страшною посмiшкою.

– Це чудово, Джессi. Оце все. Ти могла б акторкою бути. Або дiвчиною за викликом. З тих, дорожчих. – Вiн повагався, тодi додав: – Це типу комплiмент.

– Господи, що ти мелеш?

Але Джессi непогано усвiдомлювала, що знае вiдповiдь. Тепер вона по-справжньому злякалася. У спальнi щось лихе вирвалося з-пiд контролю. І розкручуеться, нiби чорна дзига.

Проте вона також була люта – така ж, як у день, коли Вiлл ii ляснув.

Джералд буквально засмiявся.

– Що я мелю? Я тобi мало не повiрив. Ось що я мелю.

Вiн опустив руку iй на праве стегно. А тодi знову заговорив, енергiйно й химерним чином по-дiловому:

– То як, ти iх сама розведеш, чи це менi зробити? Це також частина гри?

– Вiдпусти мене!

– Вiдпущу… потiм.

Вiн викинув уперед другу руку. Цього разу вщипнув праву грудь, та так сильно, що нервовi закiнчення спалахнули бiлими iскорками аж по всьому стегну.

– А зараз розведи своi чудовi нiжки, горда красуне моя!

Джессi уважнiше роздивилася його й побачила страшну рiч: вiн знае. Джералд знае, що вона не прикидаеться, нiби не хоче продовжувати.

Вiн знае, але вирiшив не знати, що знае. Людина так може?

«Ще й як, – вiдповiв прямолiнiйний голос. – Коли ти велике, доскочисте цабе в найбiльшiй на пiвнiч вiд Бостона й на пiвдень вiд Монреаля юридичнiй компанii корпоративного права, думаю, ти можеш знати все, що захочеш, i не знати теж усе, що не захочеш. Думаю, в тебе тут бiльша проблема, дорогенька. Така проблема, через яку закiнчуються шлюби. Краще зцiп зуби й примружся, бо менi здаеться, тебе очiкуе одне пиздецьке щеплення».

Та посмiшка. Гидка, зла посмiшка.

Вдае невiдання. І з такою силою, що потiм змiг би пройти перевiрку на детекторi брехнi з цього приводу. «Я думав, що все те – частина гри, – сказав би Джералд, весь такий ображений i круглоокий. – Я серйозно так думав». А якщо вона натисне, чавлячи його своiм гнiвом, вiн зрештою спуститься до найстарiшоi захисноi стратегii… i огорнеться нею, нiби ящiрка в трiщинi каменю: «Тобi ж сподобалося. Я знаю, що сподобалося. Просто визнай це».

Прикриваеться невiданням. Знае, але все одно плануе продовжувати. Вiн прикував ii до лiжка, зробив це з ii ж допомогою, а тепер, бля пиздець, навiщо товкти воду в ступi, тепер вiн збираеться ii згвалтувати, по-справжньому згвалтувати, поки грюкають дверi, гавкае собака, ричить бензопила, а на озерi йодлем клекоче гагара. Вiн дiйсно збираеться це зробити. Канешно, пацани, ги-ги-га-га, якщо вона не брикала пiд тобою, як та вужиця на пательнi, то ти, щитай, i не iбався нiколи. А якщо вона таки поiде до Меддi, коли його сеанс приниження закiнчиться, то Джералд наполягатиме, що про згвалтування навiть i не думав.

Вiн поклав своi рожевi долонi iй на стегна й почав розводити ноги. Джессi не пручалася. Принаймнi на якусь мить вона була надто нажахана й шокована всiм цим дiйством, щоб особливо пручатися.

«І це найправильнiша поведiнка, – озвався всерединi бiльш знайомий голос. – Просто полеж собi тихенько, й хай вiн спустить свое молочко. Зрештою, навiщо робити з цього проблему? Вiн це вже тисячу разiв робив, i ти нiколи вiд цього не вертала. Якщо раптом забула, вже минуло добряче рокiв, вiдколи ти була скромною незайманкою».

А що станеться, якщо вона не послухаеться й не дотримаеться поради того голосу? Яка альтернатива?

Нiби у вiдповiдь на це запитання у головi в неi виникла жахлива картинка. Джессi побачила себе, яка дае свiдчення в судi в шлюборозлучних справах. Вона не знала, чи в Мейнi ще е такi суди, проте це нiяк не затьмарювало образу. Вона побачила, що одягнута в костюм консервативно-рожевого кольору вiд Донни Каран, а пiд костюмом – персикова блузка. Колiна й щиколотки – строго близько зведенi. На колiнах – бiла сумочка-клатч. Джессi побачила, як вiдповiдае суддi, схожому на небiжчика Гаррi Рiзонера[11 - Harry Reasoner – американський журналiст, коментатор i ведучий програми «60 Minutes».], мовляв, так, вона справдi супроводила Джералда до iхнього лiтнього будиночка з власноi волi, так, також iз власноi волi дозволила йому прикувати себе до лiжка двома парами наручникiв «Крiг», i так, як на те пiшло, вони вже грали в такi iгри ранiше, хоча в будиночку на озерi – нiколи.

Так, ваша честь. Так.

Так, так, так.

Поки Джералд продовжував розводити iй ноги, Джессi почула, як сама вiдповiдае суддi, схожому на Гаррi Рiзонера, про те, як вони почали з шовкових шарфiв, i про те, як вона дозволила грi тривати, вiд шарфiв до мотузок, а згодом i кайданок, хоча це ii швидко втомило. Фактично остогидло. Остогидло настiльки, що Джессi дозволила Джералдовi вiдвезти ii за шiстдесят три милi з Портленда до озера Кашвакамак у буднiй день у жовтнi. Настiльки опротивiло, що вона знову дозволила йому прикувати себе, наче пса. Настiльки воно набридло, що на нiй були лише нейлоновi трусики, такi просвiтчастi, що крiзь них можна читати рекламну рубрику «Нью-Йорк Таймс». Суддя в усе це повiрить i глибоко iй спiвчуватиме. Звiсно ж. А хто б не спiвчував? Джессi бачила, як стоiть на мiсцi для свiдчень i говорить: «Отже, я лежала на лiжку, прикута до нього, на менi не було нiчого, крiм трусикiв вiд “Вiкторiя Сiкрет”, i я усмiхалась, але в останню хвилину передумала, i Джералд знав про це, тому це згвалтування».

Так, сер, саме так воно й буде. Мамою клянуся.

Розвiявши цю жахливу фантазiю, Джессi побачила, що Джералд смикае ii за труси. Вiн стояв на колiнах у неi мiж ногами, обличчя таке вчене, що виникала спокуса подумати, нiби вiн плануе складати квалiфiкацiйний iспит на звання адвоката, а не взяти свою неохочу дружину. По пiдборiддю з середини товстоi нижньоi губи збiгав ручай бiлоi слини.

«Дозволь йому, Джессi. Нехай спустить свое молочко. Це через те, що в яйцях, вiн сходить з розуму, сама знаеш, лише тому. Вони всi вiд цього дурiють. Коли вiн позбудеться цього, зможеш знову з ним поговорити. Зможеш розiбратися з ним. Тому не влаштовуй бучу… просто полеж собi й дочекайся, доки вiн вижене бiса».

Гарна порада, i, мабуть, вона дотрималася б ii, якби не присутнiсть чогось нового всерединi. Ця безiменна новоприбула, очевидно, вважала, що звичне джерело порад Джессi – голос, який вона з роками звикла називати Господинька Берлiнгейм, – насправдi сцикуха найвищоi проби. Джессi ще могла дати речам iти своею чергою, проте одночасно сталися двi подii. По-перше, вона усвiдомила, що, хоч руки й прикутi до лiжка, ноги вiльнi. Тiльки-но вона це зрозумiла, цiвка слини звисла Джералдовi з пiдборiддя. Вона якусь мить там повисiла, видовжуючись, а тодi впала Джессi на живiт, одразу над пупком. Щось у цьому вiдчуттi було знайоме, i ii охопило жахливоi сили дежавю. Кiмната навколо нiби потемнiла, наче всi вiкна, включно зi стельовим, замiнили на панелi тонованого скла.

«Це його кiнча, – подумала вона, хоча й чудово знала, що це не так. – Це його блядська кiнча».

Реакцiя Джессi була нацiлена не стiльки на Джералда, скiльки на те мерзенне вiдчуття, що переливалося з глибини розуму. Цiлком буквально вона дiяла не роздумуючи, а просто брикнула з iнстинктивною панiчною огидою жiнки, яка усвiдомлюе: те, що трiпоче, заплутавшись у неi в волоссi, – це кажан.

Вона смикнула ноги до себе, ледь не вцiливши правим колiном у його пiдборiддя, а тодi вистрелила босими ступнями, наче поршнями. Пiдошва й пiдйом правоi стопи глибоко врiзалися йому у випин живота. П’ята лiвоi вдубасила по твердому кореню пенiса та яечках, що звисали, наче блiдi стиглi фрукти.

Джералд хитнувся назад, дупа опустилася на грубi безволосi литки. Вiн закинув голову назад, обличчям до стельового вiкна й бiлоi стелi, що свiтилася сонячними зайчиками, i високо й хрипко закричав. Водночас на озерi знову скрикнула гагара, нiби диявольськи заперечуючи. Джессi все це прозвучало, мов одна людина в парi спiвчувае iншiй.

Джералдовi очi вже не були звуженi, та й не свiтилися також. Вони були широко розплющенi, блакитнi, як сьогоднiшне бездоганне небо (думка про те, щоб побачити те небо над по-осiнньому порожнiм озером, стала вирiшальним чинником, коли Джералд потелефонував з офiсу й сказав, що вiдклав справи i чи не хотiла б вона з’iздити в iхнiй лiтнiй будинок принаймнi на день, а можливо, лишитися на нiч), i свiтилася в них лише зболена лють, на яку Джессi було важко дивитися. Обабiч шиi випиналися шворки сухожиль. Джессi подумала: «Я iх не бачила ще з того дощового лiта, коли вiн покiнчив iз садiвництвом i вибрав собi натомiсть iнше хобi – “Джей Дабл’ю Дент”[12 - J. W. Dant – американська марка вiскi.]».

Його крик почав слабшати. Здавалося, нiби хтось iз дистанцiйним пультом вiд Джералда збавляе звук. Звiсно, це не так, бо вiн кричав якось немислимо довго, секунд тридцять, i вже став видихуватися. «Я, мабуть, добряче йому вмастила», – подумала Джессi. Червонi крапочки на щоках i прокiс на лобi набирали фiолетовоi барви.

«Так! – злякано заголосила Господинька. – Ти справдi дуже сильно його вдарила!»

«Ага, нормально так зацiдила, правда?» – вдоволено вiдзначив новий голос.

«Ти вдарила свого чоловiка по яйцях! – закричала Господинька. – Заради Бога, яке ти маеш право так робити? Яке ти маеш право навiть жартувати про це?»

Джессi знала вiдповiдь на це запитання або думала, що знае: вона так вчинила тому, що чоловiк збирався згвалтувати ii, а пiзнiше списати це на неправильно вiдчитаний сигнал мiж двома гармонiйними одруженими людьми, що бавилися в невинну секс-гру. «То все через гру, – стенаючи плечима, сказав би вiн. – Це все гра винна, а не я. Джесс, можемо бiльше не грати, якщо не хочеш». Знаючи, звiсно, що жодна його пропозицiя бiльше нiколи не змусить ii запхати руки в кайданки. Нi, останнiй раз виявився вирiшальним. Джералд це знав i вирiшив скористатися на повну.

Чорна рiч, присутнiсть якоi в кiмнатi вiдчувала Джессi, вирвалася з-пiд контролю, як вона й боялася. Джералд ще начебто кричав, хоча з його зморщеного зболеного рота не долинало жодних звукiв (принаймнi вона не чула). Його обличчя настiльки переповнилося кров’ю, що подекуди здавалося чорним. Джессi бачила його яремну вену (а можливо, сонну артерiю, якщо це важливо в такi моменти), яка шалено пульсувала пiд акуратно виголеною шкiрою на горлi. Яка б судина то не була, здавалося, вона от-от вибухне, i Джессi вколов страх.

– Джералде? – голос звучав слабко й непевно, нiби в дiвчинки, яка розбила щось цiнне на днi народження подруги. – Джералде, з тобою все добре?

Звiсно, дурне запитання, неймовiрно дурне, але його поставити було набагато простiше, нiж тi, що вже роiлися в головi: «Джералде, тобi погано? Джералде, ти не вмираеш?»

«Звiсно ж, не вмирае, – нервово пробурмотiла Господинька. – Так, ти його вдарила, справдi дуже сильно, i тобi мае бути соромно, але вiн не помре. Нiхто тут не помре».

Зморщений i випнутий рот продовжував безгучно тремтiти, але на запитання вiн не вiдповiв. Одна долоня була притиснута до живота, iнша прикривала ураженi тестикули. Потiм обидвi долонi повiльно пiднялися й зупинилися одразу над лiвим соском. Вони осiли там, наче парочка пухленьких рожевих пташок, що надто втомилися й не можуть летiти далi. Джессi помiтила, як на круглому животi ii чоловiка проступають обриси босоi ступнi – ii босоi ступнi. На тлi рожевоi шкiри цей знак яскраво вирiзнявся i обвинувачував.

Джералд видихав, принаймнi намагався видихнути, обдаючи ii стiйким чадом, що вiдгонив гнилою цибулею. «Це додаткове дихання, – подумала вона. – Останнi десять вiдсоткiв легень вiдведено для додаткового дихання, здаеться, так у школi на бiологii говорили? Так, здаеться. Додаткове дихання, легендарний останнiй вдих потопельникiв i задушених. Як тiльки ти його видихаеш, то або непритомнiеш, або…»

– Джералде! – скрикнула вона рiзким, сварливим голосом. – Джералде, дихай!

Його очi вибалушилися, нiби двi склянi блакитнi кульки, що застрягли в грудцi пластилiну, i вiн спромiгся на малесенький ковток повiтря. Завдяки цьому Джералд промовив iй останне слово, цей чоловiк, який, iнодi здавалося, цiлком зiтканий зi слiв.

– …серце…

Оце й усе.

– Джералде! – Тепер до злостi в голосi додався шок, i Джессi кричала, наче стара дiва на посадi шкiльноi вчительки, яка вхопила флiртуна з другого класу, що задер iй спiдницю, демонструючи хлопцям зайчикiв на трусах. – Джералде, перестань корчити придурка й дихай, бляха-муха!

Джералд не дихав. Натомiсть його очi закотилися, вiдкриваючи жовтуватi бiлки. Язик зi звуком пердiння вибився з рота. Зi здутого пенiса дугою вилетiв струмiнь каламутноi оранжевуватоi сечi, i ii колiна й стегна обдало гарячково теплими краплями. Джессi довго й пронизливо закричала. Цього разу вона свiдомо не вiдзначила, як смикае за кайданки, як iз iх допомогою намагаеться вiдтягнутися назад, наскiльки це можливо, химерно скручуючи пiд собою ноги.

– Припини, Джералде! Припини, доки не впав з лi…

Пiзно. Навiть якщо вiн досi чув ii, у чому рацiональна частина розуму сумнiвалася, стало вже запiзно. Вiн вигнувся назад, дугою вихиляючи верхню частину тiла за край лiжка, а тодi справу на себе взяла сила тяжiння, i Джералд Берлiнгейм, з яким Джессi якось у лiжку iла ванiльно-апельсинове морозиво, повалився назад, колiнами вгору й головою вниз, нiби малий незграба, що намагаеться вразити друзiв пiд час вiльного плавання в басейнi Християнськоi органiзацii для молодi. Вiд звуку, з яким його череп зiткнувся з твердою деревиною пiдлоги, Джессi знову скрикнула. Пролунало так, наче об край кам’яноi миски розбили величезне яйце. Вона б усе вiддала, тiльки б не чути цього.

Тодi настала тиша, яку розривав лише далекий рев бензопили. Перед широко розплющеними очима Джессi в повiтрi розпускалася велика сiра троянда. Пелюстки росли й росли, i коли вони нарештi зiмкнулися навколо неi, наче курнi крила величезних безбарвних молей, на якийсь час закриваючи все навколо, единим чiтким почуттям у неi була вдячнiсть.




2


Джессi була нiби в довгому холодному коридорi, наповненому бiлим туманом. Коридорi, сильно скошеному набiк, як тi, у яких опиняються люди з фiльмiв i телесерiалiв, на кшталт «Жахiття на вулицi В’язiв» чи «Сутiнковоi зони». Вона стояла гола, iй дошкуляв холод, болiли м’язи, особливо на спинi, шиi та плечах.

«Менi треба забратися звiдси, бо я зараз виблюю, – подумала Джессi. – Живiт крутить вiд туману й вогкостi».

(Хоча вона знала, що рiч не в туманi й вогкостi.)

«А ще щось не так iз Джералдом. Не пам’ятаю точно, що саме, але, здаеться, йому погано».

(Хоча вона знала, що «погано» – не зовсiм те слово.)

Проте, що дивно, якась iнша частина ii насправдi зовсiм не хотiла покидати скошений мрячний коридор. Та частина натякала, що iй буде набагато краще залишитися тут. Якщо Джессi пiде, то пошкодуе. Тож вона ще якийсь час не поспiшала.

Зрештою рухатися ii змусив собачий гавкiт. Вiн був украй гидкий, низовий, але у верхнiх регiстрах розкришувався на пронизливi виски. Щоразу, як вiн зривався з пащi тварини, здавалося, наче вона блюе жменею гострих скалок. Джессi вже ранiше чула той гавкiт, хоча було б краще – набагато краще, правду кажучи, – якби вона могла не пригадувати, коли саме, де саме i що в ту мить вiдбувалося.

Та принаймнi це змусило ii рухатися – лiвою, правою, раз-два-три, – i раптом до Джессi дiйшло, що вона чiткiше бачитиме крiзь туман, якщо розплющить очi, тож так i зробила. І побачила не якийсь моторошний коридор iз «Сутiнковоi зони», а головну спальню iхнього лiтнього будиночка на пiвнiчному березi Кашвакамаку – територii, також вiдомоi як бухта Нотч. Джессi подумала, що холод вiдчула, мабуть, через те, що одягнута лише в трусики бiкiнi, шия й плечi болять, бо вона прикута до лiжка, а поперек сповз, коли знепритомнiла. Жодних перекошених коридорiв, жодноi мрячноi вогкостi. Реальний був лише пес. Який досi вигавкував на всю свою дурнувату голову. Тепер звук нiби наблизився до будинку. Якщо Джералд це почуе…

Вiд думки про Джералда Джессi пересмикнуло i по зсудомлених бiцепсах та трицепсах спiраллю пронеслися складнi чуттевi iскорки. Дiйшовши до лiктiв, цi пощипування зблякли, i зi сп’янiлою тривогою людини, яка щойно прокинулася, Джессi усвiдомила, що ii руки майже зовсiм занiмiли, а за долонi могли б спокiйно правити рукавички, набитi затвердлим картопляним пюре.

«Болiтиме», – подумала вона, i все повернулося… особливо образ Джералда, що сторчголов пiрнае з краю лiжка. Їi чоловiк на пiдлозi, мертвий або непритомний, а вона лежить тут на лiжку, роздумуе, яке ж це занудство, що аж руки в неi заклякли. Наскiльки ж можна бути егоiстичною, егоцентричною?

«Якщо вiн мертвий, то, бляха, сам винен», – промовив прямолiнiйний голос. Вiн спробував докинути ще кiлька гiрких зернин iстини, але Джессi його заткнула. У досi не до кiнця свiдомому станi роздивитися глибокi архiви сховищ пам’ятi iй було простiше, тож Джессi раптом усвiдомила, чий то голос – трiшки гугнявий, рiзкуватий, завжди на межi саркастичного смiшка. Цей голос належав Рут Нiрi, ii спiвжительцi з коледжу. Усвiдомивши це, Джессi зрозумiла, що не дивуеться. Рут завжди щедро дiлилася своiми порадами, i тi поради обурювали ii дев’ятнадцятирiчну сусiдку з Фалмут-Форсайду, якiй ще молоко на губах не обсохло… у чому, безумовно, i полягала головна чи принаймнi побiчна iдея. Намiри Рут завжди були добрi, i Джессi не сумнiвалася, що сама Рут дiйсно вiрить у шiстдесят вiдсоткiв того, що каже, а також справдi робить сорок вiдсоткiв речей, про якi заявляе. Щодо сексу частка була навiть вища. Рут Нiрi, перша жiнка на пам’ятi Джессi, яка зовсiм вiдмовилася голити ноги й пахви. Рут, що якось набила наволочку подушки ненависноi старости поверху пiною для вагiнального спринцювання з полуничним запахом. Рут, яка просто так вiдвiдувала всi студентськi мiтинги й експериментальнi студентськi вистави. «Дiвулю, якщо все iнше буде зле, то хоч якийсь гарненький хлопчик там роздягнеться, – говорила вона шокованiй, проте захопленiй Джессi пiсля того, як прийшла з якоiсь студентськоi акцii пiд назвою “Син Ноевого папуги”. – Ну, я не маю на увазi, що таке завжди трапляеться, але зазвичай так. Я думаю, для цього й iснують п’еси, якi пишуть i ставлять студенти – щоб пацики й дiвчулi могли на людях роздягатися й цiлуватися».

Джессi роками не згадувала про Рут, а тепер та опинилася в ii головi, роздавала своi крихти мудростi, як i колись. Ну а чому б i нi? Хто бiльш квалiфiкована людина в порадах для психiчно збентежених i емоцiйно стурбованих, нiж Рут Нiрi, яка пiсля Нью-Гемпширського унiверситету пережила три шлюби, двi спроби самогубства й чотири реабiлiтацii вiд алкогольноi та наркотичноi залежностей? Стара добра Рут, ще один блискучий приклад того, наскiльки успiшно колишне Поколiння Любовi переходить у середнiй вiк.

– Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббi з пекла[13 - «Dear Abby» – колонка з порадами для читачiв, яку в 1956 роцi заснувала Полiн Фiллiпс пiд псевдонiмом Ебiгейл Ван Бюрен, а зараз веде ii донька Джин.], – промовила Джессi, i густа й в’язка iнтонацiя голосу налякала ii ще бiльше, нiж вiдсутнiсть чуття в руках.

Вона спробувала смикнути себе в бiльш-менш сидяче положення, у якому перебувала щойно перед тим, як Джералд вирiшив трiшки напоказ попiрнати головою вниз (той страшний трiскучий звук, нiби яечноi шкаралупи, був же частиною ii сну, правда? Вона молилася, щоб це був сон), i думки про Рут заглушив раптовий напад панiки, коли Джессi не вдалося поворухнутися бодай трiшки. У м’язах знову закрутилися спiральнi пощипування, але бiльше нiчого не сталося. Руки так i висiли вгорi й позаду неi, незворушнi, дерев’янi, наче рубанцi клена. Туман у головi розвiявся (як вона помiтила, панiка дае добрячоi фори нашатирному спирту), а серце перемкнулося на наступну передачу, проте бiльше нiчого. Якусь мить у Джессi перед очима мерехтiв живий образ, вирваний з якогось давнього пiдручника iсторii: люди стоять навколо молодоi жiнки, смiються й показують на неi пальцями. Голова й руки жiнки закрiпленi в колодках, вона згорблена, наче вiдьма з казок, а волосся висить у неi над обличчям, нiби каптур покаяльницi.

«Їi звати Господинька Берлiнгейм, i ii карають за те, що вдарила свого чоловiка, – спало на думку Джессi. – Вони карають Господиньку, тому що не можуть дiстати ту, хто насправдi вiдповiдальна за удар… ту, у якоi голос як у моеi колишньоi сусiдки по кiмнатi в коледжi».

Та чи пiдхоже тут просто слово «вдарила»? Хiба правильнiше не те, що вона зараз дiлить спальню з мерцем? Хiба правильнiше не те, що, не враховуючи пса, мiсцевiсть бухти Нотч зараз зовсiм безлюдна? І вона почне кричати, iй вiдповiсть лише гагара? Лиш вона – i бiльш нiчого?

Саме ця думка, з дивним вiдлунням «Ворона» По, привела Джессi до раптового усвiдомлення, у яку ж ситуацiю вона самотужки вскочила, i тодi ii зненацька охопив уже повноцiнний бездумний жах. Приблизно двадцять секунд (якби ii запитали, скiльки протривав той напад панiки, вона б припустила хвилин зо три чи радше всi п’ять) Джессi повнiстю перебувала в його лабетах. Глибоко всерединi неi залишався тонкий шворiнь рацiональноi свiдомостi, та вiн був безпомiчним – просто переляканий спостерiгач, що дивиться, як жiнка звиваеться на лiжку, як розлiтаеться ii волосся вiд шарпання головою в заперечному жестi, слухае ii хрипкi переляканi крики.

Усе це припинив глибокий безживний бiль в основi шиi, одразу над мiсцем, де починаеться лiве плече. М’язовий спазм, iз тих гiрших, що iх качки називають «конякою Чарлi». Стогнучи, Джессi вiдкинула голову на роздiленi махагонiевi планки, що складали узголiв’я лiжка. Розтягнутi м’язи закам’янiли в напруженому фiксованому згинi й здавалися твердими, як камiнь. Голочки й шпильки, якi через ii зусилля уразили руки аж до долонь, ховалися на тлi цього страшного болю, i Джессi зрозумiла, що, впираючись в узголiв’я, лише посилюе тиск на перевтомленi м’язи.

Інстинктивно, не надто роздумуючи над тим, що робить, Джессi вперлася п’ятами в покривало, пiдняла сiдницi й вiдштовхнулася ногами. Лiктi зiгнулися, а тиск з плечей i верхньоi частини рук спав. За мить коняка Чарлi в дельтоподiбних м’язах почала вiдступати. Джессi довго й хрипко видихнула вiд полегшення.

За дверима пронiсся вiтер (Джессi помiтила, що вiн уже трохи перерiс стадiю леготу), зiтхаючи серед сосон на пагорбi мiж будинком i озером. Зовсiм неподалiк вiд кухнi (яка наразi Джессi здавалася взагалi iншим усесвiтом) дверi, якi iм iз Джералдом не дiйшли руки зачинити щiльно, лупились об розбухлий одвiрок. Один раз, другий раз, третiй раз, четвертий. Це були единi звуки. Лиш вони – i бiльш нiчого. Пес припинив гавкати, принаймнi поки що, а бензопила припинила ревiти. Навiть у гагари, здавалося, настала перерва на каву.

Образ озерноi гагари, що попивае каву, мабуть, паралельно плаваючи в кулерi з водою й базiкаючи з iншими панi гагарами, спричинив у Джессi в горлi порохнявий крекiт. У менш неприемних умовах цей звук можна було б назвати смiшком. Вiн розвiяв рештки панiки, i хоч вона все одно залишалася переляканою, проте зараз була в змозi керувати своiми думками й дiями. Також вiн залишив на язику гидуватий металевий присмак.

«Це адреналiн, дiвулю, чи якi там ще секрецii залоз випускае тiло, коли пускаеш пазурi й починаеш дертися по стiнах. Якщо тебе хто колись запитае, що таке панiка, тепер знаеш, що вiдповiсти: емоцiйна бiла пляма, вiд якоi почуваешся так, наче насмокталася пригоршнi монет».

Руки гули, а пощипування нарештi дiсталось i пальцiв. Джессi кiлька разiв розтулила й стулила долонi, щоразу здригаючись. Вона почула слабкий брязкiт кайданок об стовпчики лiжка й на секунду замислилася, чи вони з Джералдом не подурiли. Зараз однозначно здавалося саме так, хоча вона не сумнiвалася, що кожного дня по всьому свiту тисячi людей грають у схожi iгри. Вона якось читала, що е сексуально розкутi людиська, якi навiть пiдвiшуються в себе в шафах i дрочать, доки постачання кровi в мiзки повiльно скорочуеться до нуля. Така новина лише посилила ii вiру в те, що для чоловiкiв пенiс не стiльки дар, скiльки прокляття.

Але якщо це дiйсно була лише гра (лиш вона – i бiльш нiчого), чому Джералд раптом вiдчув потребу купити справжнi наручники? Вельми цiкаве запитання, чи не так?

«Можливо, але менi здаеться, воно не настiльки важливе саме зараз. Джессi, ти так не думаеш?» – озвалася зсередини голови Рут Нiрi. Дiйсно неймовiрно, у скiлькох напрямках одночасно може працювати людський мозок. На одному з них Джессi раптом почала загадуватися, що ж сталося з Рут, яку вона востанне бачила десять рокiв тому. Уже три роки, як вона не отримувала вiд неi жодноi вiстки. Останньою була листiвка з молодим чоловiком в ошатному оксамитовому костюмi червоного кольору з брижами на шиi. Рот у чоловiка був розтулений, i звiдти з певним натяком висолоплювався язик. «ОДНОГО ДНЯ МІЙ ПРИНЦ ЛИЗНЕ»[14 - Спотворена назва популярноi пiснi «Someday My Prince Will Come» («Одного дня мiй принц прийде») з мультфiльму «Бiлоснiжка» студii Disney.], – повiдомляла листiвка. «Нью-ейджiвський дотеп», – пригадала свою тодiшню думку Джессi. У вiкторiанцiв був Ентонi Троллоп, у втраченого поколiння Г. Л. Менкен, а нам залишилися непристойнi вiтальнi листiвки та хохми на налiпках на бампери: «ЯКЩО ЧЕСНО, Я РЕАЛЬНИЙ ХАЗЯЇН ДОРОГИ».

На листiвцi була затерта марка з Аризони, а також було написано, що Рут приедналася до лесбiйськоi комуни. Джессi ця новина не сильно здивувала. Вона навiть посмакувала думку, що ii давня подруга, яка могла i страшенно дратувати, i навiювати неочiкуванi й меланхолiйнi приемностi (iнодi одночасно), нарештi знайшла на величезнiй iгровiй дошцi життя комiрку, висвердлену так, щоб туди входив ii неоковирноi форми гачок.

Джессi поклала листiвку вiд Рут у верхню лiву шухляду свого столу, де тримала рiзну мiшанину кореспонденцii, на яку, найпевнiше, не вiдповiдатиме, i тодi вона востанне до сьогоднi думала про свою стару сусiдку – Рут Нiрi, яка жадала мати якусь «гарлiдевiдсонiвську» махину, але так i не спромоглась опанувати механiчну коробку передач, навiть на старому й покiрному «фордi-пiнто» Джессi. Рут, яка навiть на четвертому роцi навчання часто губилася в кампусi Нью-Гемпширського унiверситету. Рут, яка завжди плакала, коли забувала про щось на плитi i воно згорало начорно. Останне траплялося настiльки часто, що диво, як вона не спалила iхню кiмнату – чи й увесь гуртожиток. Наскiльки ж химерно, що той прямолiнiйний i впевнений голос у Джессi в головi виявився Рут.

Пес знову розгавкався. Вiн не наблизився, проте й не вiддалився. Його власник точно не полюе на птахiв. Жоден мисливець не витримав би з таким рявкiтливим цуцом. І якщо пес зi своiм господарем просто вийшли на денну прогулянку, як же так, що те валування долинае з одного й того ж мiсця протягом останнiх хвилин п’яти?

«Бо ти тодi не помилилася, – прошепотiв розум. – Нема господаря». Цей голос не належав нi Рут, нi Господиньцi Берлiнгейм i точно не був голосом, який Джессi вважала власним (яким би вiн не був). Цей дуже молодий i дуже наляканий. А ще, як i голос Рут, дивним чином знайомий. «Це просто бродячий пес, вiн тут один. Вiн тобi не допоможе, Джессi. Не допоможе нам».

Проте це, мабуть, надто похмура оцiнка ситуацii. Зрештою, Джессi ж не знае, чи собака бродячий, правда? Точно це невiдомо. А доки це не стане вiдомо точно, вона вiдмовляеться в це вiрити.

– Не подобаеться – подайте на мене в суд, – тихо прохрипiла вона.

Разом iз тим залишалося питання Джералда. Через панiку й подальший бiль це якось вилетiло iй з голови.

– Джералде? – голос звучав сухо, нiби не тут. Джессi прокашлялася й спробувала знову: – Джералде!

Нiчого. Нуль. Взагалi жодноi реакцii.

«Але це не означае, що вiн помер, тому вiзьми себе в руки, жiнко, i тримайся мiцно».

Джессi й тримала себе в руках, дякую, дуже дякую, i не мала анi найменшого намiру послаблювати цю хватку. І все одно вона почувала глибоку тривогу, що розросталася в грудях, схожа на якусь жахливу тугу за домом. Вiдсутнiсть реакцii Джералда не означае, що вiн помер, правда, проте це означае, що вiн непритомний, i це як мiнiмум.

«А скорiш за все, мертвий, – додала Рут Нiрi. – Не хочеться, Джесс, пересирати тобi малину, серйозно, але ж ти не чуеш його дихання, правда? Ну тобто зазвичай, якщо людина знепритомнiла, можна почути, як вона дихае. Вони ще так голосно сопуть i слиняться, правда ж?»

– А менi, блядь, звiдки знати? – промовила Джессi, але це було по-дурному. Їй е звiдки знати, бо бiльшу частину шкiльних рокiв вона з захопленням волонтерила в лiкарнi, i там швидко звикаеш до того, якi звуки видають мертвi: жодних. Рут знала все про час, який Джессi провела в Портлендськiй мiськiй лiкарнi, – роки, якi Джессi сама iнодi називала «судновими», – але цей голос вiдав би про це, навiть якби Рут i не знала, бо це не голос Рут, а голос Джессi. Їй доводилося постiйно нагадувати це собi, бо голос дивним чином постiйно здавався окремiшнiм.

«Як тi, якi ти вже ранiше чула, – пробурмотiв молодий голос. – Тi, якi ти чула пiсля темного дня».

Але Джессi не хотiлося про це думати. Узагалi нiколи не хотiлося. Хiба в неi й без того проблем не задосить?

Проте голос Рут мае рацiю: непритомнi люди – особливо тi, що втратили свiдомiсть через добрячий гепак у довбешку, – зазвичай дiйсно похропують. Що означае…

– Мабуть, вiн таки мертвий, – сухо промовила Джессi. – Ага, так.

Вона схилилася лiворуч, рухаючись обережно, зважаючи на м’язи, якi боляче спазмували в основi шиi з того боку. Не встигла Джессi витягнути на максимум ланцюг, що тримав правий зап’ясток, як побачила огрядну рожеву руку й половину долонi – останнi два пальцi, якщо точнiше. То була правиця. Джессi це одразу зрозумiла, бо на пальцi не було обручки. Вона розгледiла бiлi серпики нiгтiв. Джералд завжди дуже пишався своiми нiгтями. Вона нiколи не усвiдомлювала, наскiльки пишався, аж дотепер. Смiшно, як iнодi мало помiчаеш. Як мало помiчаеш, навiть коли вже думаеш, що бачила все.

«Мабуть, так, але я тобi от що скажу, золотко: наразi жалюзi можеш опустити, бо менi бiльш дивитися не хочеться». Зовсiм не хочеться. Проте вiдмовитися дивитися – розкiш, яку Джессi, принаймнi наразi, не може собi дозволити.

Продовжуючи рухатись iз надмiрною обережнiстю, лелiючи шию й плече, Джессi вiдсунулася лiворуч настiльки, наскiльки дозволяли наручники. Не надто багато – максимум ще два-три дюйми, – проте це розширило кут зору так, що вона змогла побачити Джералдове передплiччя, частину правого плеча й частинку голови. Не була певна щодо останнього, проте iй здалося, що краi його рiдкого волосся зрошенi краплинами кровi. Джессi припускала, що це може бути гра уяви. Сподiвалася.

– Джералде? – прошепотiла вона. – Джералде, ти мене чуеш? Прошу, скажи, що чуеш.

Жодноi вiдповiдi. Жодних рухiв. Джессi знову вiдчула ту глибоку тугу, як вона переповнюеться й переповнюеться, нiби кровоточива рана.

– Джералде? – знов прошепотiла вона.

«Ну от чого ти шепочеш? Вiн мертвий. Чоловiк, що якось здивував тебе поiздкою на вихiднi на Арубу – на Арубу, Господи Боже, – i якось усю новорiчну вечiрку носив твоi туфлi з алiгатора на вухах, помер. То якого чорта ти щось там шепчеш?»

– Джералде! – Цього разу вона прокричала його iм’я. – Джералде, вставай!

Звук власних крикiв ледь не спричинив ще один напад панiки й конвульсiй, i найстрашнiше не те, що Джералд зовсiм не рухався й не реагував, а усвiдомлення того, що панiка досi тут, досi просто тут, невгамовно кружляе навколо ii розуму, терпляче, нiби хижак, який ходить колами бiля слабкого багаття жiнки, що якось загубила своiх друзiв i заблукала в глибокiй темнiй гущавинi лiсу.

«Не заблукала, – промовила Господинька Берлiнгейм, але Джессi не довiряла тому голосу. Стiйкiсть, яка в ньому вчуваеться, фiктивна, а рацiональнiсть – лише фасад, що може облущитися, наче фарба. – Ти чудово знаеш, де ти».

Так, знае. Вона на кiнцi звивистого розбитого путiвця, що вiдколюеться вiд Бей-лейн за двi милi на схiд звiдси. Путiвець той – просiка, встелена опалим червоним i жовтим листям, яким вони з Джералдом проiхали, i те листя безмовно свiдчило, що цей вiдросток, який веде до бухти Нотч на Кашвакамаку, за останнi три тижнi, вiдколи почало жовтiти й опадати листя, або зовсiм не використовували, або вельми мало. Цей кiнець озера був майже виключно мiсциною для лiтнiх вiдвiдувачiв, i наскiльки Джессi могла судити, тим вiдростком узагалi могло не iздити жодне авто ще з Дня працi[15 - Перший понедiлок вересня.]. До шосе 117, де вже е доми, у яких люди живуть цiлий рiк, миль п’ять, спочатку по вiдростку, а тодi вздовж Бей-лейн.

«Я тут одна, мiй чоловiк лежить мертвий на пiдлозi, а я прикута до лiжка. Я можу кричати хоч до посинiння, i це нiчого не дасть, бо нiхто не почуе. Мабуть, найближче до мене той iз бензопилою, та й вiн мiнiмум миль за чотири. Вiн, цiлком можливо, навiть на iншому боцi озера. Собака може мене почути, але вiн майже точно бродячий. Джералд мертвий, i це прикро (якщо я винна, то я не хотiла його вбивати), але принаймнi для нього все минуло швидко. Для мене ж нiчого швидко не буде. Якщо в Портлендi нiхто не почне за нас турбуватися, а реальноi причини для цього, принаймнi якийсь час, нема…»

Їй не варто так думати, цi думки притягують панiку. Якщо вона не витягне розум з цього тупика, то скоро зазирне панiцi просто в дурнi, переляканi очi. Нi, iй зовсiм не можна так думати. Але найгiрша херь у тому, що коли вже починаеш, то зупинитися дуже важко.

«Але, можливо, саме на це ти й заслуговуеш, – зненацька озвався загрозливий шалений голос Господиньки Берлiнгейм. – Можливо. Бо це ти його вбила, Джессi. Можеш не обманювати себе, я не дозволю. Я знаю, що вiн був не в настiльки добрiй формi, i розумiю, що все одно рано чи пiзно це сталося б – серцевий напад на роботi або якогось вечора в дорозi додому, цигарка в руцi, вiн намагаеться запалити, а тут позаду сигналить величезна десятиколiсна фура, щоб забрався на праву смугу й дав дорогу. Але ж ти не могла чекати на рано чи пiзно, правда? Ти не могла, гарненька дiвчинка Джессi, донька Тома Мейгута. Не могла просто так полежати собi й дати йому спустити свое молочко, правда ж? Дiвчинка з обкладинки “Космо”, Джессi Берлiнгейм, каже: “Жоден чоловiк мене не сковуватиме”. Мусила ж ти вгатити його по яйцях i череву, правда? І саме тодi, коли його термостат давно перетнув червону лiнiю. Не будемо товкти воду в ступi, дорогенька: ти його вбила. Тож, мабуть, заслуговуеш лежати тут прикутою до лiжка. Мабуть…»

– Ой, яка ж це хуйня, – промовила Джессi. Неймовiрним полегшенням було почути, як той iнший голос – голос Рут – долинае з ii ж рота. Інодi вона (ну… мабуть, «часто» буде правдивiше) ненавидiла Господиньчин голос. Ненавидiла й боялася. Часто вiн бував дурнуватим i непостiйним, однозначно, але також бував i сильним, якому важко заперечити.

Господинька завжди була напоготовi, щоб запевнити, що Джессi купила неправильну сукню або вибрала неправильний кейтеринг для серпневоi вечiрки, яку Джералд щороку органiзовував для партнерiв фiрми та iхнiх дружин (от тiльки насправдi це Джессi все органiзовувала, а Джералд просто хитався собi мiж гостей, примовляв «ой, та шо ви» i приймав усi лаври). Господинька – та, хто завжди наполягае, що фунтiв зо п’ять було б добре скинути. Той голос не втихомирився б, навiть якби в неi ребра пiд шкiрою прозирали. «Не зважай на ребра! – кричав вiн з iнтонацiею лицемiрного жаху. – Ти на цицьки своi краще подивися, баберо! І якщо тобi iх мало, щоб проблюватися, то можеш ще ляхами помилуватися!»

– Яка ж хуйня, – повторила Джессi, намагаючись зробити так, щоб голос звучав ще мiцнiше, але тепер почула в ньому дрiбненький трепет, а це зле. Дуже зле. – Вiн знав, що я не жартую… вiн знав. То хто тут винен?

Та чи дiйсно це правда? Певним чином так: Джессi розгледiла, як Джералд вирiшуе вiдкинути те, що побачив у неi на обличчi й почув у голосi, бо це зiпсувало б гру. Але iншим чином – набагато фундаментальнiшим чином – вона знала, що це зовсiм не так, бо протягом останнiх десяти-дванадцяти рокiв iхнього спiльного життя Джералд майже нiколи не сприймав ii серйозно. Вiн, по сутi, побудував собi ще одну кар’еру з iгнорування ii слiв, якщо вони не стосувалися iжi чи мiсць, де вони вдвох мають бути о тiй i тiй годинi такого й такого вечора (тому не забудь, Джералде). Іншим винятком iз загального Правила Вуха були неприязнi коментарi про його вагу чи випивку. Джералд чув ii реплiки на цi теми, i йому це не подобалося, проте вiд них можна було вiдмахнутися як вiд частини мiтичного природного порядку: риби плавають, птахи лiтають, жiнки пиляють.

То чого ж саме Джессi очiкувала вiд цього чоловiка? Щоб вiн сказав: «Так, кохана, я зараз же тебе вiдпущу, i, мiж iншим, дякую, що пiдвищуеш мою самосвiдомiсть»?

Так. Вона пiдозрювала, що наiвна частина ii, якась недоторкана й простодушна дiвчинка всерединi, очiкувала саме цього.

Бензопила, яка вже знову якийсь час гарчала й ревла, раптом змовкла. Замовкли, принаймнi тимчасово, собака, гагара i навiть вiтер, i ця тиша стала такою вiдчутною, такою густою, наче десятирiчна пилюка в порожньому домi. Не чулося жодних автомобiлiв чи вантажiвок, навiть десь iздалеку. І голос, що заговорив, належав лише iй. «О Господи, – сказав вiн. – О Боже, я тут сама. Я тут сама».




3


Джессi мiцно склепила очi. Шiсть рокiв тому в неi був невдалий п’ятимiсячний перiод психiатричних сеансiв, але вона не розповiдала про це Джералдовi, бо знала, що вiн поставиться саркастично… а ще, ймовiрно, розхвилюеться через те, про що вона може пробовкатися. Джессi означила свою проблему як стрес, i Нора Каллiган, психологиня, навчила ii простоi технiки розслаблення.

«Бiльшiсть людей, коли чують, що треба рахувати до десяти, уявляють собi якогось Дональда Дака, котрий намагаеться тримати себе в руках, – казала Нора, – але насправдi ця лiчба дае можливiсть переналаштувати своi емоцiйнi механiзми… І будь-яка людина, яка не потребуе емоцiйного переналаштування принаймнi раз на день, найпевнiше, мае проблеми набагато серйознiшi, нiж у тебе чи в мене».

Цей голос також був чiткий – достатньо, щоб викликати в Джессi невелику тужливу усмiшку.

«Менi подобалася Нора. Дуже подобалася».

Чи сама Джессi знала про це тодi? Вона приголомшилася, коли зрозумiла, що не може точно пригадати. Так само як не може чiтко згадати, чому припинила вiдвiдувати Нору щовiвторка. Припускала, що просто багато всього: «Ком’юнiтi Чест»[16 - Community Chest – фонди фiнансових пожертв, що дiють у спiльнотах i виконують благодiйну роботу.], притулок для безхатькiв на Корт-стрiт, мабуть, нова кампанiя зi збору коштiв на бiблiотеку – навалилось одночасно. Лайно трапляеться, як зазначае ще одна нью-ейджiвська банальнiсть, яку чомусь вважають мудрiстю. Усе одно вiдмова вiд сеансiв, мабуть, була на краще. Якщо ти десь не проведеш межу, терапiя триватиме й триватиме, доки твоя психологиня сама не пошкандибае на великий груповий сеанс на небесах.

«Не зважай… рахуй до десяти, починаючи з пальцiв нiг. Роби так, як вона тебе вчила».

Так… чому б i нi?

«Один – моi ступнi, пальцiв десяток, гарненький рядок маленьких пацяток».

От тiльки великi пальцi нiг у неi скидалися на голiвки фiгурних молоткiв, а iншi вiсiм були смiшно скрюченi.

«Два – ноги моi, чудовi та довгi».

Ну, не такi вже й довгi – зрештою, ii зрiст лише п’ять i сiм[17 - ? 170 см.], ще й при низькiй талii, – але Джералд наполягав, що вони все одно найкраща ii частина, принаймнi в управлiннi з питань сексапiльностi. Джессi такi заяви завжди приемно тiшили, вони здавалися цiлком щирими з його боку. Якимсь чином вiн проминав ii гидкi, наче вузли яблунi, колiна та тлустi стегна.

«Три – моя вульва, що гарне, те не вбоге».

Гарненька, – трiшки занадто гарненька, багато хто вiдзначив би, – але не дуже зрозумiла. Джессi трiшки пiдняла голову, нiби щоб роздивитись об’ект, про який iдеться, але очей не розплющувала. Та й щоб його побачити, очi не обов’язково потрiбнi, бо з цим атрибутом вона спiвiснуе вже довгий час. Мiж стегон у неi трикутник рудавого кучерястого волосся, що оточуе нехитрий розрiз, естетична краса якого – на рiвнi погано загоеного шраму. Джессi вважала, що ця рiч, цей орган – насправдi просто глибока складка плотi, закутана в перехрещений пояс iз м’язiв, – не мае бути невичерпним джерелом мiтiв, проте все одно зберiгае свiй мiтичний статус у колективному мисленнi чоловiкiв. Це ж така магiчна долина, правда? Обора, куди врештi-решт заганяють навiть найдикiших единорогiв.

– Матiнко Макрi[18 - Mother Machree – американсько-iрландська пiсня про маму. Machree – англiзацiя iрландського mo chro?, вигуку «мое серденько».], ну й хуета, – промовила Джессi, злегка усмiхнувшись, але не розкриваючи очей.

Але ж це не хуета зовсiм. Той розрiз – об’ект хiтi кожного чоловiка, принаймнi гетеросексуального, але водночас часто об’ект iхнього незбагненного презирства, недовiри й ненавистi. Цей темний гнiв звучить не в усiх iхнiх жартах, але в багатьох, а в деяких вiн прямо попереду, наче набрякла рана: «Що таке жiнка? Непотрiбний шмат м’яса, що телiпаеться навколо пизди».

«Припини, Джессi, – наказала Господинька Берлiнгейм. Голос у неi був засмучений i згидований. – Негайно припини».

Джессi вирiшила, що це добра думка, тож повернулася до Нориноi лiчби. Чотири – стегна (заширокi), а п’ять – живiт (затовстий). Шiсть – груди, якi вона вважала своею найкращою рисою; Джералда ж, пiдозрювала вона, трiшки вiдлякували обриси блакитних вен пiд гладенькими схилами ii випинiв. Груди дiвчат iз розгорток його журналiв не мiстять таких натякiв на внутрiшню водопровiдну систему. У дiвчат iз розгорток також нема дрiбних волоскiв на ареолах.

Сiм – ii надто широкi плечi, вiсiм – шия (яка ранiше була гарна, але за останнi кiлька рокiв стала остаточно курячою), дев’ять – волосся, що випадае, i десять…

«Хвилинку! Ану, блядь, зачекай хвилинку! – люто розiрвав тишу прямолiнiйний голос. – Це що за тупа гра така?»

Джессi мiцнiше заплющила очi, шокована глибиною гнiву в голосi й налякана його окремiстю. Через гнiв здавалося, нiби голос долинае не зi стрижневого кореня ii розуму, а це радше непроханий гiсть – чужий дух, що вирiшив заволодiти нею, наче дух Пазузу заволодiв дiвчинкою в «Екзорцистi».

«На це не хочеш вiдповiсти? – запитала Рут Нiрi, або ж Пазузу. – Окей, може, це заскладно. Я тобi спрощу запитання, Джесс: хто перетворив паршивенько римовану лiтанiю Нори Каллiган для розслаблення на мантру самоненавистi?»

«Нiхто, – смиренно подумала у вiдповiдь Джессi й одразу зрозумiла, що прямолiнiйний голос не прийме таку вiдповiдь, тож додала: – Господинька. Це вона».

«Нi, не вона, – одразу ж заперечив голос Рут. У ньому вчувалась огида до цiеi лiнивоi спроби перекинути провину. – Господинька тупувата, а зараз ще й дуже перелякана, але в душi вона досить приемна, та й намiри в неi завжди були добрi. Намiри ж людини, яка перекрутила Норин список, вiдверто злi, Джессi. Хiба ти не бачиш? Хiба не…»

– Я нiчого не бачу, бо заплющила очi, – промовила вона тремким дитячим голосом. Джессi ледь не розплющила iх, але щось пiдказало, що це тiльки погiршить ситуацiю.

«Хто це, Джессi? Хто навчив тебе, нiби ти гидка й нiкчемна? Хто вибрав Джералда Берлiнгейма на роль спорiдненоi душi й Прекрасного Принца, ще, мабуть, за багато рокiв до того, як ви познайомилися на вечiрцi для самотнiх членiв Республiканськоi партii? Хто вирiшив, що вiн не лише те, що тобi треба, а й саме те, чого ти заслуговуеш?»

Докладаючи нелюдських зусиль, Джессi посунула цей голос – усi голоси, як вона палко сподiвалася, – геть з розуму. Вона знову завела свою мантру, цього разу вголос:

– Один – моi ступнi, пальцiв десяток; два – ноги моi, чудовi та довгi; три – моя вульва, що гарне, те не вбоге; чотири – це стегна, пишнi й налитi; п’ять – це живiт, де вся iжа лежить.

Вона не пам’ятала решту рим (мабуть, i на краще, бо Джессi мала пiдозри, що Нора сама iх скаверзила, одним оком позираючи на публiкацiю в якомусь iз м’яких i млосних журналiв самодопомоги на журнальному столику в приймальнi), тож продовжила без них:

– Шiсть – це груди, сiм – це плечi, вiсiм – це шия…

Джессi спинилася, щоб перевести дух, i з полегшенням вiдзначила, що серцебиття сповiльнилося з галопу до швидкого бiгу.

– …дев’ять – це пiдборiддя, а десять – очi. Очi, розплющтеся!

Вона доповнила слова дiями, i навколо спалахнула яскравим iснуванням спальня, якась наче оновлена i – принаймнi на мить – майже така ж гарна, як тодi, коли вони з Джералдом провели в цьому будинку свое перше лiто. У 1979 роцi, часi, що ранiше звучав нiби з науковоi фантастики, а зараз здавався до неможливостi давнiм.

Джессi глянула на сiрi стiни, обшитi деревом, високу бiлу стелю, на якiй вiдбивалося мерехтiння з озера, i два великих вiкна обабiч лiжка. Вiкно лiворуч виходило на захiд, з нього простягався вид на терасу, схил за нею та несамовито ясну блакить озера. Вiкно праворуч дарувало менш романтичний краевид – пiд’iзна дорiжка та ii сiра стара дама Мерседес, якiй вiсiм рокiв i яка почала демонструвати першi дрiбнi цятки iржi на нижньому молдингу.

Прямо перед собою Джессi бачила обрамленого батiкового метелика, що висiв на стiнi над комодом, i згадала забобонну вiдсутнiсть подиву вiд того, що це подарунок вiд Рут на тридцятий день народження. Зi свого мiсця Джессi не могла розгледiти маленькi червонi шви пiдпису, але знала, що вiн там е: «Нiрi, 1983», також рiк зi сторiнок науковоi фантастики.

Неподалiк вiд метелика (шалено випинаючись на загальному тлi, хоча iй так нiколи й не вдалося зiбрати достатньо сили, щоб указати на це своему чоловiковi) на хромованому гачку висiв Джералдiв пивний кухоль братства «Альфа-Гамма-Ро». Воно не було якоюсь дуже яскравою зiркою в усесвiтi братерств – iншi братчики називали його «Альфа-Гiмня-Ро», – але Джералд носив iхнiй значок iз певною гордiстю, тримав на стiнi той кухоль i щороку в червнi пив iз нього перше пиво лiта. Це була своерiдна церемонiя, спостерiгаючи яку Джессi ще задовго до сьогоднiшнього торжества iнодi загадувалася, чи була вона психiчно правоможною, коли одружилася з Джералдом.

«Хтось мусив це припинити, – тоскно подумала вона. – Хтось мусив, бо ж подивiться, на що воно вийшло».

На крiслi на iншому боцi дверей ванноi Джессi бачила викличнi кюлоти та блузку без рукавiв, яку вона вдягнула в цей недоречно теплий осiннiй день. Їi лiфчик висiв на ручцi дверей ванноi. А перетинаючи покривало та ii ноги, перетворюючи дрiбнi м’якi волосинки на стегнах на золотi дротини, лежала яскрава смуга денного сонячного сяйва. Не квадрат свiтла, що лежав майже по центру покривала о першiй дня, не прямокутник, що лежав там о другiй. Це була широка смуга, яка невдовзi звузиться до стрiчки, i хоча якесь аварiйне вiдключення електроенергii вже встигло спаскудити показники цифрового годинника-радiо на комодi (вiн постiйно блимав 00:00, наче невтомний неоновий знак над баром), смуга свiтла означае, що доходить четверта дня. Невдовзi смуга почне зiсковзувати з лiжка, i Джессi побачить тiнi в кутках i пiд столиком бiля стiни. А коли стрiчка стане струною, повзучи спочатку по пiдлозi, а тодi спинаючись дальньою стiною й помалу меркнучи, цi тiнi почнуть виповзати зi сховкiв i розходитися кiмнатою, нiби чорнильнi плями, пожираючи свiтло й розростаючись. Сонце рухаеться на захiд. За годину, максимум за пiвтори воно почне опускатися, а через сорок хвилин настане темрява.

Ця думка не спричинила панiки – принаймнi поки що, – проте розум накрило мембраною мороку, а серце заповнила волога атмосфера жаху. Джессi побачила себе прикутою до лiжка i Джералда внизу мертвого на пiдлозi. Побачила, як вони лежать тут у темрявi довгий час пiсля того, як чоловiк iз бензопилою пiшов до своеi дружини й дiтей у гарно освiтленому домi, собака пошкандибав кудись, i за компанiю iй править лише довбана гагара на озерi – i бiльш нiкого.

Мiстер i мiсiс Берлiнгейми проводять свою останню довгу нiч разом.

Споглядаючи пивний кухоль i батiкового метелика, двох неочiкуваних сусiдiв, яких можна терпiти лише в такому домi на одну пору року, Джессi подумала, що оскiльки так роздумувати про минуле легко, то так само легко (хоча набагато менш приемно) можна й зануритися в iмовiрнi версii майбутнього. Справдi важкою роботою здавалося залишатися в теперiшньому, але вона мiркувала, що краще зробити все можливе й дотримуватися саме такого плану дiй. Ця паршива ситуацiя, мабуть, стане ще паршивiшою, якщо Джессi вчинить iнакше. Їй не можна розраховувати, що якийсь deus ex machina[19 - Бог iз машини (лат.) – неочiкувана й штучна розв’язка подiй.] дiстане ii з цiеi трясовини, i це неприемно, але якщо вдасться вибратися самотужки, чекае бонус: вона вбереже себе вiд знiяковiння, коли лежатиме тут майже гольцем, а якийсь заступник шерифа вiдмикатиме ii, питатиме, якого дiдька тут вiдбулося, ще й удосталь намилуеться на гоже бiле тiло новоспеченоi вдови.

Також вiдбувалися ще двi речi. Джессi багато б вiддала, щоб вiдтермiнувати iх, принаймнi тимчасово, але не могла. Їй потрiбно в туалет, а ще вона вiдчувала спрагу. Наразi потреба випустити була сильнiшою за потребу отримати, але турбувало ii саме бажання пити. Наразi воно не дуже нестерпне, але це змiниться, якщо iй не вдасться скинути наручники й дiстатися до крана. Змiниться так, що вона навiть не хоче про це думати.

«Буде смiшно, якщо я помру вiд спраги за двiстi ярдiв вiд дев’ятого за розмiром озера в Мейнi», – подумала Джессi й похитала головою. Це не дев’яте за розмiром озеро в Мейнi, про що вона думае? То озеро Дарк-Скор, куди вона з батьками, братом i сестрою iздили стiльки рокiв тому. Ще задовго до появи голосiв. Ще задовго до…

Джессi обiрвала цю думку. Рiзко. Минуло вже багато часу, вiдколи Джессi востанне думала про озеро Дарк-Скор, i зараз не мае намiру повертатися до цього, i наручники тут нi до чого. Краще вже про спрагу думати.

«А що про неi думати, дiвулю? Це психосоматика, та й усе. Ти хочеш пити, тому що знаеш, що не можеш встати й узяти собi води. Тут усе просто як дверi».

Але це неправда. Вона посварилася з чоловiком, i два швидкi удари, яких йому завдала, запустили ланцюгову реакцiю, що призвела до його смертi. Джессi сама зараз вiдчувае наслiдки значного вибуху гормонiв. Термiн, яким це можна назвати, – шок, а одним з найпоширенiших симптомiв шоку е спрага. Їй, мабуть, варто тiшитися, що в ротi не сухiше, нiж зараз, принаймнi поки що, i…

«І, можливо, я зможу щось удiяти принаймнi з цим».

Джералд був квiнтесенцiею людини звички, i однiею з його традицiй було тримати зi свого боку полицi над узголiв’ям лiжка склянку води. Джессi викрутила голову вгору й праворуч – i так, ось вона, висока склянка води з невеличким скупченням напiврозталих кубикiв льоду, що плавали зверху. Без сумнiву, склянка стоiть на пiдставцi, щоб на полицi не лишилося кiльця – це ж Джералд, такий уважний до дрiбниць. На склянцi, нiби пiт, проступили краплинки конденсату.

Дивлячись на це, Джессi вiдчула перший укол справжньоi спраги. Облизала губи. Вона посунулася праворуч, наскiльки це дозволяв ланцюг лiвого наручника. Його довжина була лише шiсть дюймiв, але Джессi вдалося пересунутись на Джералдiв бiк лiжка. Змiнивши позицiю, вона побачила на лiвому боцi покривала кiлька темних плям. Джессi кiлька секунд розсiяно дивилася на них, доки не згадала, як пiд час агонii Джералд спорожнив сечовий мiхур. Тодi швиденько повернула погляд до склянки з водою, що стояла на картонному кружальцi, мабуть, iз рекламою якогось бренду япiвського пива, найпевнiше «Бекс» чи «Гайнекен».

Вона потяглася вгору, повiльно, прагнучи, щоб вдалося дотягнутися. Не вдалося. Кiнчики пальцiв зупинилися за три дюйми вiд склянки. Укол спраги – слабке стискання горла, слабке пощипування язика – знову вдарив i зник.

«Якщо нiхто не прийде або якщо я не придумаю, як вибратися до завтрашнього ранку, то не зможу на ту склянку навiть дивитися».

У цiй думцi вчувалася холоднокровна розважливiсть, що вже лякало. Але ж завтра зранку ii тут уже не буде, ось у чому рiч. Це ж просто дурницi. Божевiлля. Дурка. Про це навiть немае сенсу думати. Це…

«Припини, – урвав думки прямолiнiйний голос. – Просто припини».

І Джессi припинила. Їй довелося змиритися з тим, що ця думка не зовсiм дурнувата. Джессi вiдмовилася прийняти чи навiть роздумувати над тим, що вона може тут померти, – ось де справжня дурка, – але якщо вона не змете павутиння зi староi мисленневоi машинерii й не запустить ii, то ймовiрно, доведеться провести тут кiлька довгих i незручних годин.

«Довгих, незручних… i, можливо, болючих, – нервово пробурмотiла Господинька. – Але ж бiль стане спокутою, правда? Зрештою, ти ж сама винна. Сподiваюся, я не набридаю, але ти ж просто могла дати йому спустити свое молочко…»

– Таки набридаеш, Господинько, – перебила ii Джессi.

Вона не пригадувала, щоб коли-небудь вiдповiдала внутрiшнiм голосам уголос. Замислилася, чи не божеволiе. Вирiшила, що iй, правду кажучи, похер, принаймнi поки що.

Джессi знову заплющила очi.




4


Цього разу в темрявi за повiками Джессi уявила не власне тiло, а всю цю спальню. Звiсно, сама Джессi – головна окраса кiмнати, Боже, так, Джессi Мейгут Берлiнгейм, ще без хвостика сорок, досi порiвняно струнка зi зростом п’ять i сiм та вагою сто двадцять п’ять фунтiв, сiрi очi, каштаново-рудувате волосся (вона приховувала сивину, що почала пробиватися п’ять рокiв тому, глянцевою фарбою i була певна, що Джералд цього не помiтив). Джессi Мейгут Берлiнгейм, яка втрапила в цю халепу, так i не розумiючи до кiнця, як i чому. Джессi Мейгут Берлiнгейм, тепер, очевидно, вдова Джералда, досi мати нiкого, ще й прикута до цього довбаного лiжка двома парами полiцiйних кайданок.

Джессi змусила уяву наблизити останнiй образ. Мiж заплющеними очима збурилася зморшка зосередження.

Загалом чотири наручники, роздiленi попарно шiстьма дюймами сталевого ланцюга в гумовому рукавi, у кожного на стопорнiй планцi вибито Ч-17 – серiйний номер, припустила Джессi. Вона пригадала, як Джералд, ще коли гра була якоюсь новизною, розповiдав, що в кожного наручника е зубчастий натяжний механiзм, завдяки якому iхнiй розмiр можна регулювати. Також можна скоротити ланцюги, щоб зап’ястки в’язня були болюче зведенi докупи, але Джералд дав iй максимальну довжину ланцюга.

«А чому би, блядь, i нi, – подумала тепер Джессi. – Зрештою, це ж лише гра… правда, Джералде?» Проте тепер iй згадалося одне з попереднiх запитань, i вона знову замислилася, чи для Джералда то справдi була просто гра.

«Що таке жiнка? – з глибокоi темряви всерединi неi прошепотiв iнший голос – голос НЛО. – Непотрiбний шмат м’яса, що телiпаеться навколо пизди».

«Іди геть, – подумала Джессi. – Іди геть, з тебе нема толку».

Але голос НЛО наказу не пiдкорився. «Навiщо жiнцi i рот, i пизда? – запитав вiн натомiсть. – Щоб сцяти й стогнати одночасно. Ще якiсь запитання, маленька ледi?»

Нi. Зважаючи на тривожно сюрреалiстичну природу вiдповiдей, iнших запитань у неi не було. Джессi прокрутила руки всерединi кайданок. Тонка шкiра на зап’ястках потерлася об сталь, вiд чого Джессi скривилася, але бiль був незначний, i рука обернулася досить легко. Джералд, може, i думае, що едина суть життя жiнки – непотрiбним шматком м’яса телiпатися навколо пизди, але вiн не затягнув наручникiв настiльки, щоб було боляче. Звiсно, на таке Джессi й ранiше не погодилася б (чи принаймнi так вона себе переконуе, а жодному з внутрiшнiх голосiв бракуе зухвальства суперечити). І все одно браслети надто тiснi, щоб iз них вибратися.

Та чи справдi?

Задля експерименту Джессi смикнула рукою. Наручник поповз угору зап’ястком, а тодi сталь мiцно вперлася в мiсце стику кiстки i хряща, де зап’ястки заплутаним чудернацьким чином еднаються з долонями.

Вона смикнула сильнiше. Цього разу бiль був набагато вiдчутнiший. Джессi раптом пригадала, як тато захряснув водiйськi дверцята iхнього старого унiверсала «Кантрi Скваер» i прищемив Меддi лiву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирiшила вийти саме через тi дверцята. Як же ж вона верещала! Вiд удару зламалася якась кiстка – назву Джессi не пригадувала, зате пам’ятала, як Меддi гордо показувала свiжий гiпс i примовляла: «А ще в мене розiрване тильне сухожилля». Це здалося Джессi й Вiлловi смiшним, оскiльки всi знають, що тилом люди iнодi називають задницю. Вони смiялися, бiльше вiд несподiванки, нiж iз презирства, але Меддi все одно пiшла розлючена, потемнiвши обличчям, як та хмара, розповiдати все мамi.

«Тильне сухожилля, – подумала Джессi, свiдомо тягнучи сильнiше, попри дедалi сильнiший бiль. – Тильне сухожилля i променево-лiктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручникiв, краще так i зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зiбрать, нехай потiм якийсь лiкар переймаеться».

Джессi повiльно й рiвномiрно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трiшки – чвертi дюйма мало б вистачити, а половини й поготiв, – вона дiстала б наймасивнiшi виступи кiсток i залишилося б розiбратися з еластичнiшою тканиною. Принаймнi так Джессi сподiвалася. У великих пальцях, звiсно, також е кiстки, але про них вона турбуватиметься, лише коли i якщо прийде для цього час.

Джессi потягла вниз iще сильнiше, щирячи зуби в гримасi болю й зусиль. Невеликими бiлими дугами випнулися м’язи плечей. На бровах, щоках, навiть на пiдносовому жолобку виступили краплi поту. Вона висунула язик i облизала пiд носом, навiть не усвiдомлюючи цього.

Болiло сильно, але зупинитися змусив не бiль. До цього спричинилося просте усвiдомлення, що вона вже максимально витягнула м’язи i це не посунуло наручники анi на йоту. Слабка надiя просто вислизнути рукою затрiпотiла й згасла.

«Ти впевнена, що тягнула настiльки сильно, наскiльки могла? Або сама собi пiдбрiхуеш, бо дуже болить?»

– Нi, – промовила Джессi, так i не розплющуючи очей. – Я тягнула так сильно, як могла. Правда.

Але той iнший голос залишився, радше коротким проблиском, нiж звуком: щось наче бульбашка зi знаком питання в комiксi.

На шкiрi зап’ясткiв, де втиснулася сталь, – пiд пiдвищенням великого пальця, на тильному боцi долонi та понад тонким блакитним мереживом вен нижче – залишилися глибокi бiлi рiвчаки. Зап’ястки й далi болюче пульсували, хоча Джессi припинила тягти наручники долонею, а пiдняла ii, доки не вдалося стиснути один зi стовпцiв узголiв’я.

– Ох, бляха-муха, – промовила вона тремтячим нерiвним голосом. – Ну й ситуйовина.

Та чи дiйсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справдi?

«Це неважливо, – подумала Джессi, пiднiмаючи очi на мерехтливе вiдбиття сонячного свiтла на стелi. – Це не вiдiграе ролi, i я поясню чому: якщо менi вдасться потягти сильнiше, те, що сталося з лiвим зап’ястком Меддi, буде з моiми обома: кiстки зламаються, тильнi сухожилля трiснуть, нiби канцелярськi гумки, а променево-лiктьовi штуки-дрюки розiрвуться, наче глинянi голуби в тирi. Єдине, що змiниться, – це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних зап’ясткiв. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як змiг залiзти в сiдло, але в результатi я все одно добряче виiбана».

Добре. Якi ще е варiанти?

«Жодних», – хирявим тоном промовила Господинька Берлiнгейм, наче жiнка, що стоiть на вiдстанi однiеi сльози вiд повноi iстерики.

Джессi чекала, чи не висловить свою думку iнший голос – голос Рут. Не висловив. Цiлком можливо, Рут плавае десь в офiсному кулерi з рештою гагар. У будь-якому разi, через це мовчання Джессi мусить дати собi раду сама.

«Що ж, тодi давай, – подумала вона. – Що робитимеш iз наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»

«У кожнiй парi по два наручники, – несмiливо озвався той молодий голос, iменi якого Джессi поки не знала. – Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закутi руки, i це не подiяло… а iншi? Тi, що прикутi до лiжка? Про них не думала?»

Джессi втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголiв’я зi стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядае iх догори дригом. Лiжко було меншим, нiж «королiвське» чи «королевине», хоча iстотно бiльшим, нiж «близнюче»[20 - «Близнюче» лiжко (twin) – 191 ? 99 см, «королевине» (queen) – 203 ? 152 см, «королiвське» (king) – 203 ? 193 см.]. Воно мало якесь хвацьке iм’я – мабуть, «придворно-блазнiвське» чи «старшо-фрейлiнське», – проте з вiком Джессi ставало дедалi важче пам’ятати такi речi. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старостi. У будь-якому разi, лiжко, на якому вона зараз опинилася, було iдеального розмiру для траху, але трiшки замалим, щоб iм обом було зручно на ньому заночувати.

Для неi з Джералдом це не було недолiком, оскiльки протягом останнiх п’яти рокiв що тут, що в будинку в Портлендi вони спали в окремих кiмнатах. Це Джессi так вирiшила, не вiн. Їi втомив Джералдiв храп, який щороку потроху гiршав. У рiдкiсних випадках, коли в них тут ночували гостi, вони з Джералдом спали разом – незручно – у цiй кiмнатi, проте здебiльшого в цьому лiжку вони лише займалися сексом. І його храп був не першою причиною, чому Джессi вирiшила перейти на окреме ложе. Ця причина була найдипломатичнiшою. Справжня ж стосувалася нюху. Джессi спершу незлюбила, а згодом i зовсiм згидилася вiд аромату нiчного поту свого чоловiка. Навiть якщо вiн приймав душ одразу перед тим, як залiзти в лiжко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже о другiй ночi.

До цього року шаблон поведiнки був такий: дедалi формальнiший секс, за ним – перiод дрiмоти (що насправдi був ii улюбленою частиною всього цього), пiсля чого Джералд приймав душ i йшов в iншу кiмнату спати. Проте з березня вiдбулися змiни. Шарфи й наручники – особливо останне – виснажували Джералда так, як не виснажував простий мiсiонерський секс, i вiн часто глибоко засинав поруч iз нею, плече до плеча. Джессi це не турбувало. Бiльшiсть iз цих оказiй траплялися вдень, а тодi Джералд пахнув звичайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тодi вiн i не сильно хропiв, якщо подумати.

«Але всi тi акти – деннi перепихони з шарфами й наручниками – були в домi в Портлендi, – подумала Джессi. – Тут ми проводили бiльшу частину липня й трiшки серпня, а коли й траплявся в нас тут секс – нечасто, але бувало, – то це була стара добра коiтальна трапеза, проста, як картопляне пюре з тушкованим м’ясом: Тарзан зверху, Джейн знизу. До сьогоднi ми нiколи не грали в гру тут. Цiкаво, чому так?»

Мабуть, через вiкна, що були надто високi й надто дивноi форми для штор. Їм так i не дiйшли руки замiнити прозоре скло на дзеркальне, хоча Джералд постiйно торочив про це, аж доки не… ну…

«Аж до сьогоднi, – завершила Господинька, i Джессi була вдячна iй за тактовнiсть. – Маеш рацiю, мабуть, то саме через вiкна, принаймнi здебiльшого. Йому б не хотiлося, щоб Фред Лаглан чи Джеймi Брукс мимохiдь заiхали до нього запитати, чи не хоче Джералд закатати з дев’ять лунок, i побачили, як вiн шпекае мiсiс Берлiнгейм, чомусь прикуту до стовпчикiв лiжка парою “крiгiв”. Чутка про такi речi розiйшлася б, мабуть, швидко. Думаю, Фред i Джеймi – хлопцi хорошi…»

«А як на мене – парочка обриганiв середнього вiку», – невдоволено висловилася Рут.

«…але вони звичайнi люди, i для них така iсторiя була б надто цiкава, щоб про неi мовчати. І ще…»

Джессi не дала договорити. Це була не та думка, яку вона хотiла б почути приемним, але безнадiйно святенницьким голосом Господиньки.

Можливо, Джералд нiколи не пропонував iй зiграти в гру тут, тому що боявся, що з-за тераси раптом вигулькне божевiльний джокер. Який джокер? «Ну, – подумала вона, – скажiмо так, можливо, якась частина Джералда була справдi переконана, що жiнка – лише непотрiбний шмат м’яса, що телiпаеться навколо пизди… але якась iнша частина, що ii можна назвати “Джералдова краща сторона”, за браком кращого термiна, знала iнше. І та частина могла боятися, що все вийде з-пiд контролю. Зрештою, хiба не саме це й трапилося?»

З цiею думкою сперечатися було важко. Якщо ця ситуацiя не е визначенням виразу «вийшло з-пiд контролю», Джессi не знала, як iще його можна проiлюструвати.

Вона вiдчула мить задумливого суму i змусила себе вiдкинути бажання подивитися туди, де лежить Джералд. Вона не знала, чи вiдчувае скорботу за померлим чоловiком, але знала, що якщо таки вiдчувае ii, то зараз не час iз цим розбиратися. І все одно було приемно пригадати щось хороше про чоловiка, з яким вона провела стiльки рокiв, i спогад про те, як iнодi вiн пiсля сексу засинав бiля неi, був хороший. Їй не подобалися шарфи i зрештою остогидли наручники, але вона любила дивитися, як вiн засинае, як розгладжуються лiнii на його великому рожевому обличчi.

І, певним чином, зараз вiн спить бiля неi… чи не так?

Вiд цiеi думки в Джессi проступили сироти навiть на шкiрi стегон, де лежав дедалi вужчий клаптик сонячного свiтла. Вона вiдсунула цю думку – принаймнi спробувала – i продовжила вивчати узголiв’я лiжка.

Стовпцi були розташованi не на самому краю, а ближче до центру, вiд чого руки були розведенi, але не занадто, особливо зважаючи на приблизно шiсть дюймiв вiльного простору, що надавали ланцюги. Мiж стовпцями було чотири горизонтальнi дошки. Вони також були махагонiевi, з рiзьбленням простих, але приемних хвилястих форм. Джералд якось запропонував, щоб на центральнiй дошцi вирiзьбили iхнi iнiцiали (сказав, що знае якогось чоловiка в Ташмор-Гленi, який з радiстю приiде сюди й виконае цю роботу), але Джессi накрила цю iдею мокрим рядном. Це iй здавалось одночасно показною i химерно дитячою затiею, нiби вони парочка закоханих пiдлiткiв-максималiстiв, що вирiзають сердечка в себе на партах.

Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме на такiй висотi, щоб людина, якщо сидить, не билася головою. На полицi була Джералдова склянка води, кiлька книжок у м’яких палiтурках, залишених тут ще з лiта, а з ii боку – невелика купка косметики. Вона також залишилася тут iз минулого лiта, i Джессi припускала, що там уже давно все висохло. Також дуже прикро: нiщо не здатне розвеселити прикуту кайданками жiнку настiльки успiшно, як рум’яна «Кантрi Морнiнг Роуз». Так у всiх жiночих журналах пишуть.

Джессi повiльно пiднесла руки, тримаючи iх пiд невеликим кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижнiй бiк полицi. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що вiдбуваеться на iншому кiнцi ланцюгiв. Іншi браслети були пристебнутi навколо стовпцiв мiж другою i третьою дошками. Коли вона пiдняла кулаки, нiби лежачи виважувала невидиму штангу, наручники посунулися по стовпцi, доки не досягли наступноi дошки вгорi. Якщо Джессi вдасться вибити ту дошку, а тодi наступну, то вона зможе просто зняти наручники зi стовпцiв. Вуаля.

«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, i надто просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробувати. Якщо не вийде, хоч якось уб’еш час».

Джессi обхопила рiзьблену горизонтальну дошку, що наразi перешкоджала висхiдному пересуванню наручникiв, зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула i смикнула. Одного рiзкого руху вистачило, щоб зрозумiти, що цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати стяжний прогонич iз цементноi стiни. Вона не вiдчула навiть мiлiметрового руху.

«Я можу хоч десять рокiв смикати ту хрiновину i навiть трiшки не зрушу ii, не кажучи вже про те, щоб вiдiрвати вiд стовпцiв», – подумала Джессi й опустила руки до попередньоi звислоi на кайданках позицii над лiжком. З рота вирвався вiдчайдушний короткий крик. Їй вiн здався карканням спраглоi ворони.

– Що я робитиму? – запитала вона в мерехтiння на стелi й нарештi пустила розпачливi сльози переляку. – Просто якого дiдька я робитиму?

Нiби даючи вiдповiдь на ii запитання, знову загавкав собака, i цього разу вiн був так близько, що Джессi аж вереснула зi страху. Узагалi, судячи зi звуку, тварина стояла одразу пiд схiдним вiкном, на пiд’iзнiй дорiжцi.




5


Собака був не на пiд’iзнiй дорiжцi, а ближче. Тiнь, що простягалася на асфальтi ледь не до переднього бампера «мерседеса», означала, що тварина на задньому ганку. Довга повзуча тiнь виглядала так, наче належить якомусь покрученому монструозному псу, i Джессi вона одразу не сподобалася.

«Не будь, бляха, дурною, – вилаяла вона себе. – Тiнь лише здаеться такою, бо сiдае сонце. А тепер, дiвчино, розтули рота й трохи покричи – зрештою, пес не обов’язково бродячий».

І то правда. Десь там на горизонтi може бути й господар, але Джессi не покладала на це особливих надiй. Вона подумала, що собаку привабила до задньоi тераси вкрита дротом смiттева урна одразу бiля дверей. Джералд iнодi називав цю гарненьку маленьку конструкцiю з кедровою дранкою зверху та подвiйними застiбками кришки iхнiм магнiтом для енотiв. Цього разу замiсть енота вона привабила пса, i то бродячого, майже стовiдсотково. Недогодовану сiромашну шавку.

І все ж спробувати потрiбно.

– Ей! – закричала вона. – Ей! Там хтось е? Менi потрiбна допомога! Є там хтось?

Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тiнь смикнулася, обернулася, почала вiдступати… а тодi спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом з’iли по сендвiчу-субмаринi[21 - Submarine sandwich – популярний вид сендвiча, що складаеться з розрiзаного вздовж багета, мiж половинками якого складають начинку.], великих i жирних, з салямi й сиром, i перше, що Джессi зробила по прибуттi, – це зiбрала залишки та обгортки й викинула iх у смiттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й м’яса, i саме цей запах стримав його вiд того, щоб чкурнути назад у лiс вiд звуку ii голосу. Той запах був сильнiшим за iмпульси здичавiлого серця.

– Допоможiть! – закричала Джессi, i якась частина розуму спробувала попередити ii, що, можливо, кричати – це помилка, що вона лише надiрве собi горло й захоче пити ще сильнiше, але в цього обережного рацiонального голосу не було жодного шансу. Вона вловила сморiд власного страху, сильний i непереборний, наче запах залишкiв сендвiча для собаки, i цей дух швидко спричинив у нiй не просто панiку, а якесь тимчасове божевiлля. – ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ, ХТО-НЕБУДЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПОМОЖІІІІІТЬ!

Зрештою голос зламався, i Джессi повернула голову праворуч, наскiльки могла, волосся прилипло до щiк i чола пiтними пасами й гудзами, а очi випнулися. Страх, що ii знайдуть голою й прикутою до лiжка поруч iз мертвим чоловiком на пiдлозi, припинив бути навiть випадковим чинником ii мислення. Цей новий напад панiки був наче якесь дивне психiчне затемнення – вiн вiдфiльтрував яскраве свiтло розважливостi й надii та показав iй найгiршi варiанти: голод, божевiлля вiд спраги, конвульсii, смерть. Вона не Гезер Локлiр[22 - Heather Locklear – американська акторка, вiдома зокрема роллю в серiалi «Династiя». Також зiграла в екранiзацii роману «Та, що породжуе вогонь» Стiвена Кiнга.] i не Вiкторiя Прiнсiпал[23 - Victoria Principal – американська акторка, вiдома, зокрема, роллю в серiалi «Даллас».], i це не якийсь саспенс-фiльм, створений спецiально для телебачення в кабельнiй мережi США. Немае камер, немае прожекторiв, немае режисера, що скаже «Знято». Це вiдбуваеться, i якщо допомога не прийде, це може вiдбуватися й далi, доки Джессi не припинить iснувати як форма життя. Притьмом не переймаючись умовами свого обмеження волi, вона дiйшла такоi точки, що привiтала б навiть Морi Повiча[24 - Maury Povich – американський шоумен, ведучий згаданоi новинноi телепередачi.] й усю знiмальну команду «Поточноi подii» сльозами вдячностi.

Але на ошалiлi крики нiхто не вiдповiв – жодного доглядача, який би приiхав перевiрити, як там його будиночок на озерi, жодного мiсцевого роззяви, що забрiв би сюди зi своiм псом (i, ймовiрно, у пошуках сусiдiв, якi серед шепоту сосон вирощують трiшки марихуани), i, безсумнiвно, жодного Морi Повiча. Була лише довга, химерно осоружна тiнь, яка викликала в уявi Джессi образ якогось дивного собакопавука, що балансуе на чотирьох тонких пропасних нiжках. Джессi глибоко й трепетно вдихнула та спробувала знову взяти пiд контроль свiй норовливий розум. Горло палало сухiстю, нiс був закладений i мокрий вiд слiз.

«І що тепер?»

Вона не знала. У головi пульсувало розчарування, поки що завелике, щоб вона могла дозволити собi ще якiсь конструктивнi думки. Єдине, у чому Джессi була цiлком упевнена, – це те, що на пса можна взагалi не зважати. Вiн просто трохи постоiть там на ганку, а тодi пiде геть, коли зрозумiе, що рiч, яка привабила його, недосяжна. Джессi тихо й сумно простогнала, заплющила очi. З-пiд вiй просочилися сльози й повiльно скотилися по щоках. На пополудневому сонцi вони скидалися на краплини золота.

«І що тепер? – знову запитала вона. Надворi носився вiтер, вiд чого сосни шепотiли, а дверi гупали. – Що тепер, Господинько? Що тепер, Рут? Що тепер, ви, всi можливi НЛО й лакузи рiзномастi? Хоч хтось iз вас – iз нас – мае якiсь iдеi? Я хочу пити, я хочу пiсяти, мiй чоловiк мертвий, i едине товариство для мене – приблудний лiсовий пес, чиiм поняттям раю е залишки сендвiча з трьома сирами й генуезькою салямi з горгемського “Аматос”[25 - Amato’s – мережа ресторанiв iталiйськоi кухнi на пiвночi Новоi Англii.]. Невдовзi вiн вирiшить, що запах – единий доступний для нього вид раю, пiсля чого вiдступить. То… що тепер?»

Без вiдповiдi. Усi внутрiшнi голоси замовкли. Це погано – вони складали iй хоч якусь компанiю, – але панiка також зникла, залишивши по собi присмак важких металiв, i це добре.

«Я трохи посплю, – подумала Джессi, вражена тим, що дiйсно може зробити це, якщо захоче. – Я трiшки посплю, а коли прокинуся, можливо, матиму якiсь iдеi. Як мiнiмум, трохи вiдiйду вiд страху».

Тонкi лiнii напруження в кутиках заплющених очей i двi помiтнiшi риски пiд бровами почали розгладжуватися. Вона вiдчула, як поринае в дрiмоту. Джессi вiдпустила себе в бiк цього притулку вiд турботи про себе з вiдчуттями полегшення й вдячностi. Коли вiтер подув цього разу, шквал здавався далеким, а невтомне грюкання дверей – ще вiддаленiшим: грюк-грюк, грюк-грюк, грюк.

Дихання, що поглиблювалося й сповiльнювалося, поки Джессi засинала, раптом спинилося. Очi розчахнулися. Єдиною емоцiею, яку вона усвiдомлювала в ту першу мить дезорiентацii пiсля вiдриву вiд сну, була якась бентежна досада: iй майже вдалося, iтить, а тодi тi сранi дверi…

А що тi сранi дверi? Що з ними?

Тi сранi дверi не завершили свiй звичний подвiйний грюкiт, ось що з ними. Так, наче ця думка iх матерiалiзувала, Джессi тепер почула чiтке клацання собачих кiгтiв на пiдлозi в сiнях. Через незамкненi дверi собака зайшов досередини. Вiн у будинку.

Реакцiя була миттева й недвозначна.

– Геть! – закричала Джессi, не беручи до уваги, що перенапружений голос зазвучав хрипом туманного горна. – Геть з мого дому, уйобку! Чуеш? ГЕТЬ З МОГО ДОМУ!

Вона замовкла, швидко дихаючи, блимаючи очима. Шкiра була нiби прошита мiдним дротом з невеликим електричним зарядом, верхнi два-три шари гули й вкривалися сиротами. Джессi вiдчувала нiби збоку, що волосинки на загривку стоять, наче голки дикобраза. Думку про сон як корова язиком злизала.

Спершу вона почула заскочене дряпання собачих кiгтiв на першому поверсi… i нiчого. «Я, певно, вiдлякала його. Мабуть, вiн чкурнув геть за дверi. Ну, вiн же мае боятися людей i будинкiв, це ж дворняга».

«Ой дiвулю, не знаю, – промовив голос Рут. Вiн звучав нехарактерно непевно. – Його тiнi на дорiжцi я не бачу».

«Звiсно, не бачиш. Вiн же, напевно, обiйшов будинок i побiг у лiс. Або до озера пiшов. Злякався до смертi й погнав як навiжений. Це ж логiчно?»

Голос Рут не вiдповiв. Як i голос Господиньки, хоча в такий момент Джессi була б рада будь-якому з них.

– Я вiдлякала його, – сказала вона. – Я впевнена.

Але все одно Джессi лежала й дослухалася якомога уважнiше, не чула нiчого, окрiм шурхання й стукання кровi у вухах. Принаймнi поки що.




6


Вона його не вiдлякала.

Собака боявся людей i будинкiв, тут Джессi не помилилася, проте вона недооцiнила безнадiйний стан тварини. Його попередня кличка – Принц – тепер здавалася мерзенною iронiею. За свiй довгий голодний обхiд озера Кашвакамак цiеi осенi вiн уже стрiчав незлiченну кiлькiсть смiттевих бакiв, таких самих, як берлiнгеймiвський, тому швидко вiдмахнувся вiд запаху салямi, сиру й оливковоi олii, що долинав конкретно з цього. Аромат дарував танталовi муки, але гiркий досвiд навчив колишнього Принца, що його джерело – за межами досяжностi.

Проте тут були й iншi запахи. Собака зачував iх щоразу, як вiтер пиняво прочиняв заднi дверi. Цi запахи були слабшi, нiж тi, з коробки, i iхне джерело ховалося всерединi будинку, але вони були надто приемнi, щоб iгнорувати. Собака знав, що його, найпевнiше, проженуть крикливi господарi, якi кидаються рiзним i б’ються дивними твердими ногами, але запах був сильнiший за страх. Перебороти жахливий голод могла едина рiч, але собака поки не вiдав про вогнепальну зброю. Це змiнилося б, якби вiн дожив до сезону полювання на оленiв, але до нього ще два тижнi, i крикливi господарi з твердими болючими ногами – найгiрше, що вiн мiг собi поки уявити.

Пес прослизнув через дверi, коли iх прочинив вiтер, i подибав у сiни… але недалеко. Вiн був готовий похапцем ударити вiдбiй, тiльки-но з’явиться якась загроза.

Вуха говорили йому, що тут мешкае сука-господар i вона чудово знае про присутнiсть пса, бо накричала на нього, але в пiдвищеному голосi суки-господаря дворняга почув не гнiв, а страх. Пiсля першого лякливого смикання назад собака лишився на мiсцi. Вiн чекав, що господар приеднаеться до крикiв суки-господаря або навiть прибiжить, але коли цього не сталося, пес витягнув шию, обнюхуючи сперте повiтря будинку.

Спочатку вiн повернув праворуч, у бiк кухнi. Клубки запаху, рознесенi грюкливими дверима, долинали саме з цього боку. Запахи були сухi, але приемнi: арахiсове масло, крекери «Рай-Крiсп», родзинки, пластiвцi (дух останнiх долинав iз пачки зi «Спешл Кей» в однiй iз шафок – внизу коробки голодна миша прогризла дiрку).

Собака ступив у той бiк, тодi обернув голову, щоб пересвiдчитися, що на нього не чигае господар. Найчастiше господарi кричать, але бувають також i хитрими. У коридорi, що вiв лiворуч, не було нiкого, проте собака вiдчув набагато сильнiший дух, вiд якого шлунок скрутило жахливим пожаданням.

Собака вирячився в коридор, блискаючи очима вiд скаженоi сумiшi страху i бажання, морда зморщилася назад, нiби зiм’ятий килимок, довга верхня губа пiдiймалася й опускалася в нервовому судомному вищирi, що викривав короткi бiлi мелькання зубiв. Потiк збудженоi сечi чвиркнув з нього й розiйшовся пiдлогою, помiчаючи переднiй коридор – i весь будинок – як територiю пса. Звук був настiльки тихий i короткий, що навiть напруженi вуха Джессi його не вловили.

Зачув вiн кров. Дух був одночасно сильний i неправильний. Зрештою надзвичайний голод собаки переважив шальки терезiв. Вiн мусить поiсти найближчим часом, iнакше помре. Колишнiй Принц повiльно побрiв коридором у бiк спальнi. Запах дужчав. То була кров, саме так, але кров неправильна. Кров господаря. І все одно запах, надто багатий i привабливий, щоб вiдкинути, проник у його маленький розпачливий мозок. Собака рушив далi й, наблизившись до дверей спальнi, загарчав.




7


Джессi почула клацання собачих кiгтiв i зрозумiла, що пес справдi досi в будинку й наближаеться до неi. Вона закричала. Знала, що це, мабуть, найгiрше, що можна зробити, – всупереч усiм порадам, якi вона чула: нiколи не показувати потенцiйно небезпечнiй тваринi свiй страх, – але не стрималася. Джессi надто добре розумiла, що саме притягуе собаку до спальнi.

Вона пiдтягла ноги до себе й одночасно за допомогою наручникiв смикнулася до узголiв’я. Очей не вiдривала вiд дверей у коридор. Тодi почула гарчання пса. Вiд цього звуку нутрощi почали здаватися розбовтаною гарячою рiдотою.

Тварина спинилася бiля дверей. Там уже почали збиратися тiнi, i Джессi собака здавався невиразним обрисом, що здiймаеться низько над пiдлогою, – невеликий, але й не пудель i не чихуахуа. Очi блискали двома помаранчево-жовтими серпиками сонячного вiдображення.

– Геть! – закричала на нього Джессi. – Геть! Геть! Ти… тобi тут не мiсце!

Дурнувата реплiка… але за таких обставин яка була б не дурнуватою? «Незчуетеся, а я вже проситиму його принести менi ключi з комода», – подумала вона.

У заднiй частинi тiнистоi постатi в дверях вiдбувся якийсь рух: тварина замахала хвостом. У якомусь сентиментальному дiвчачому романi це, мабуть, означало б, що собака сплутав голос жiнки на лiжку з голосом свого любого, але давно загубленого хазяiна. Проте Джессi не тiшила себе iлюзiями. Собаки махають хвостами не лише тодi, коли щасливi. Вони – як i коти – також махають ними тодi, коли не можуть вирiшити, як дiяти, й оцiнюють ситуацiю. Собака не зважив на звук ii голосу, але також вiн не до кiнця довiряв цiй тьмянiй кiмнатi. Принаймнi поки що.

Колишнiй Принц iще не знав про вогнепальну зброю, але пережив багато iнших жорстоких урокiв за останнi тижнiв шiсть, починаючи з останнього дня серпня. Саме тодi мiстер Чарлз Сатлiн, юрист iз Брейнтрi, штат Массачусетс, покинув його здихати в лiсах, щоб не повертатися з твариною додому й не платити як штатiвський, так i мiський податок на пса – сiмдесят доларiв. Сiмдесят доларiв за такого бровка, безпородного «гайнца-57»[26 - «Heinz 57» – метафора, що походить з iсторичноi рекламноi кампанii продукцii Heinz. Число 57 використовувалося, щоб показати широкий вибiр продуктiв, хоча його взяли суто за бажанням власника компанii. З часом ця фраза стала означати, зокрема, собаку, в якому змiшано багато порiд.], було, на думку Чарлза Сатлiна, пухкенькою пачкою банкнот. Трiшки занадто пухкенькою. Щойно в червнi Сатлiн купив собi вiтрильно-моторове судно, яке, звiсно, вийшло далеко за межi п’ятизначного дiапазону, i ви б сказали, що це якесь iбануте мислення, якщо порiвняти цiну судна i податок на пса, – звiсно, сказали б, хто завгодно так сказав би, але насправдi рiч не в цьому. Рiч у тiм, що судно було запланованою покупкою. Це придбання Сатлiн намалював на своiй дошцi бажань ще два роки тому, якщо не бiльше. Собака ж був просто спонтанним придбанням бiля овочевоi ятки при дорозi в Гарлоу. Сатлiн би нiзащо не купив пса, якби поруч не було доньки, яка просто закохалася в те щеня.

– Оцього, татусю! – писнула вона, показуючи пальцем. – З бiлою плямкою на носi – стоiть отам такий один, наче якийсь маленький принц.

І Сатлiн купив iй собаку – нiхто йому не закинув би невмiння ощасливити свою дiвчинку, – але сiмдесят баксiв (а то й уся сотня, якщо Принца вiднесуть до класу Б, «крупний собака») – бабло серйозне як на дворнягу, в якого навiть документа нема. Завелике бабло, вирiшив Чарлз Сатлiн, коли наближався час замкнути котедж на озерi до наступного року. Привезти пса на задньому сидiннi «сааба» в Брейнтрi також було б добрячим гемороем: усюди буде шерсть, пес може навiть наригати чи насрати на килимки. Сатлiн мiг би купити переноску «Варi Кеннел», але тi маленькi красунi коштують вiд 29 доларiв 95 центiв. Та й усе одно такому собацi, як Принц, у переносцi весело не буде. Йому краще бiгати в дичавинi, а всi пiвнiчнi лiси правитимуть йому за королiвство. Так, сказав собi Сатлiн у той останнiй день серпня, паркуючись на безлюдному вiдтинку Бей-лейн, а тодi улестив пса вилiзти з заднього сидiння. У старого Принца серце щасливого мандрiвника – досить одного уважного погляду, щоб це побачити. Сатлiн був не дурним i частково розумiв, що це своекорислива дурня, але частково був у захватi вiд самоi iдеi, тож коли залiз у машину й рушив геть, залишивши Принца, що проводжав автомобiль поглядом, на узбiччi, чоловiк насвистував мелодiю з «Народженоi вiльною»[27 - «Born Free» – британсько-американська драма на основi реальних подiй про подружжя, що виростило левицю Ельзу й у дорослому вiцi вiдпустило ii на волю в Кенii. У фiльмi звучить однойменна пiсня.], час вiд часу прориваючись словами: «Народжена вiльноюююю… за серцем iдеееее!» Тiеi ночi вiн добре поспав, зовсiм не згадуючи про Принца (що невдовзi стане вже колишнiм Принцом), який ту ж нiч провiв скулившись пiд поваленим деревом, без сну, трусячись вiд голоду й холоду, скiмлячи вiд страху щоразу, як пугукала сова чи рухалася якась тварина.

Тепер собака, якого Чарлз Сатлiн витурив пiд мелодiю з «Народженоi вiльною», стояв перед дверима головноi спальнi лiтнього дому Берлiнгеймiв (котедж Сатлiнiв був на дальньому боцi озера, i цi сiм’i не були знайомi, хоча протягом останнiх трьох-чотирьох лiт обмiнювалися легкими кивками в мiському судновому доку). Голова тварини була опущена, очi широко розкритi, а шерсть настовбурчена. Собака не був свiдомий власного гарчання, уся його зосередженiсть була на кiмнатi. Певним глибоким iнстинктом вiн розумiв, що невдовзi запах кровi переборе почуття обачностi. Доки цього не сталося, вiн мае якомога повнiше пересвiдчитися, що це не пастка. Колишньому Принцовi не хотiлося, щоб його запопали господарi з твердими болючими ногами або тi, що пiднiмають iз землi важкi речi й кидаються ними.

– Геть! – спробувала крикнути Джессi, проте голос був слабкий i тремкий. Їй не вдасться прогнати собаку криками. Скотиняка якось розумiе, що вона не може встати з лiжка й ударити.

«Це просто неймовiрно, – подумала вона. – Як це може бути реальним, якщо лише три години тому я була в пасажирському сидiннi “мерседеса”, оперезана паском безпеки, слухала “Рейнмейкерз” на касетному плеерi й нагадувала собi про всяк випадок подивитись афiшу кiнотеатрiв “Маунтiн Веллi”, якщо ми таки залишимося на нiч? Як мiй чоловiк може лежати мертвим, якщо ми пiдспiвували Бобовi Волкенгорсту? “Ще одне лiто, – спiвали ми, – ще один шанс, ще один невдалий романс”. Ми обое знаемо всi слова тiеi пiснi, бо вона чудова, i взагалi, як Джералд може бути мертвим? Як могло дiйти до цього? Вибачайте, але це просто мусить бути сон. Надто абсурдно, щоб бути реальнiстю».

Собака почав повiльно пробиратися в кiмнату: ноги напруженi вiд обережностi, хвiст звислий, очi чорнi й широко розплющенi, вiдкопиленi губи вiдкривають повний комплект зубiв. Про такi поняття, як абсурд, вiн не вiдав.

Колишнiй Принц, iз яким восьмирiчна Кетрiн Сатлiн колись весело гедзилася (принаймнi доти, доки на день народження не отримала ляльку «Кеббiдж Петч» на iм’я Марнi та частково не втратила iнтерес до тварини), був наполовину лабрадором, наполовину колi – змiшаноi породи, проте далеко не дворнягою. Коли Сатлiн наприкiнцi серпня залишив його на Бей-лейн, тварина важила вiсiмдесят фунтiв, а його шкура була гладенька та блищала здоров’ям, прегарною сумiшшю каштанового i чорного (з характерною бiлою плямкою на грудях i пiд мордою, як у колi). Тепер же собака важив заледве фунтiв сорок, а провiвши рукою по боцi, можна було б перелiчити всi випнутi ребра, не кажучи вже про швидке й шалене стукотiння серця. Хутро потьмянiло, забруднилося й набрало реп’яхiв. На спинi зигзагом свiтився напiвзагоений рожевий шрам, спомин пiсля панiчного прориву пiд огорожею з колючого дроту, а з морди, наче вигнутi вуса, стирчало кiлька голок дикобраза. Жирний труп останнього вiн був знайшов днiв десять тому, але вiдмовився вiд iдеi поласувати ним пiсля першоi пригорщi голок у носi. Собака був голодний, та не настiльки вiдчайдушний.

Тепер же вiн був i голодний, i вiдчайдушний. Останньою трапезою собацi правили якiсь червивi залишки, якi вiн вигрiб iз викинутого смiттевого бака в канавi бiля шосе 117, i це було ще два днi тому. Собака, що швидко навчився приносити Кетрiн Сатлiн червоний гумовий м’ячик, який вона котила по пiдлозi вiтальнi чи коридору, тепер буквально помирав з голоду.

А тут – просто тут, на пiдлозi, у полi зору! – лежать цiлi гори свiжого м’яса, жиру й кiсток, наповнених солодким мозком. Наче дарунок вiд Бога Бродячих Псiв.

Колишнiй улюбленець Кетрiн Сатлiн продовжив наближатися до трупа Джералда Берлiнгейма.




8


«Цього не станеться, – переконувала себе Джессi. – У жодному разi, просто розслабся».

Вона твердила це собi, аж доки передню половину тiла собаки не прикрила лiва частина лiжка. Хвiст захитався швидко як нiколи, а тодi з’явився звук, який вона впiзнала, – звук, iз яким собака п’е воду з калюжi в спекотну лiтню пору. От тiльки це було не зовсiм так. Звук був якийсь жорсткiший, пес не стiльки хлебтав, скiльки облизував. Джессi вирячилася на невтомний хвiст, i раптом розум пiдiгнав iй картинку з тим, що через кут лiжка було приховано вiд очей. Цей бездомний приблуда з поцяткованою реп’яхами, збитою в ковтяки шерстю й настороженими очима облизуе кров з рiденького волосся ii чоловiка.

– НІ! – Джессi пiдняла сiдницi над лiжком i хвицнула ногами лiворуч. – ЗАБЕРИСЯ ВІД НЬОГО! ГЕТЬ!

Вона смикнулася й п’ятою провела по випуклостях собачого хребта. Пес одразу ж вiдскочив i пiдвiв морду. Очi були розплющенi так широко, аж виднiлися тоненькi кружальця бiльм. Зуби розiмкнулись, i в дедалi слабшому пополудневому свiтлi тонкi, наче павутина, ниточки слини, що розтягнулися мiж верхнiми i нижнiми рiзцями, здавалися сухозлотницею. Собака кинувся на ii босу ногу. Джессi вiдсмикнула ii й скрикнула, вiдчувши, як гарячий собачий вiддих обдае шкiру, але врятувала пальцi. Вона пiдiбгала ноги пiд себе, не усвiдомлюючи, що робить, не чуючи розлюченого крику м’язiв у перенапружених плечах, не вiдчуваючи, як у своiх кiстяних сумках неохоче обертаються суглоби.

Собака ще трохи подивився на неi, не припиняючи гарчати, погрожуючи iй очима. «Давайте, панi, порозумiемося, – говорили тi очi. – Ви робiть свое, а я – свое. Отаке порозумiння. Вам нормально? Краще, щоб нормально, бо якщо ви спробуете менi завадити, я вам влаштую. Окрiм того, вiн мертвий – ви це знаете так само, як i я, то чому ж вiн мае псуватися намарно, коли я голодую? Ви б так само зробили. Сумнiваюся, що ви так мислите зараз, але менi здаеться, невдовзi в цьому питаннi також пристанете на мою позицiю, ще й ранiше, нiж думаете».

– ГЕТЬ! – закричала Джессi.

Тепер вона сидiла на п’ятах з розведеними руками i як нiколи скидалася на Фей Рей на жертовному вiвтарi в джунглях. Їi постава – голова пiднята, груди випнутi, плечi вiдтягнутi назад настiльки, що побiлiли вiд напруження, глибокi трикутнi заглибини з тiнями в основi шиi – була як у неймовiрно привабливоi моделi пiн-ап з чоловiчого журналу. Бракувало, проте, незмiнних надутих у виразi хтивого запрошення губок. Наразi ii обличчя нагадувало радше обличчя людини, яка стоiть на кордонi мiж краiною нормальних i краiною божевiльних.

– ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Ще якийсь час собака дивився на Джессi й гарчав. Тодi, коли, очевидно, впевнився, що удар не повториться, облишив ii й знову опустив голову. Цього разу вiн не хлебтав i не лизав. Натомiсть Джессi почула гучне прицмокування. Це нагадало iй про поцiлунки, якi брат Вiлл з ентузiазмом залiплював на щоку бабусi Джоан, коли вони приiжджали гостювати.

Гарчання ще кiлька секунд тривало, але зараз воно було якось дивно приглушеним, нiби собацi на голову накинули наволочку. З новоi, сидячоi пози, коли волосся ледь не зачiпало низ полицi над головою, Джессi бачила Джералдовi товстi ступнi, а також праву руку. Ступня смикалася туди-сюди, нiби Джералд трiшки пританцьовуе пiд якусь енергiйну музику – «Ще одне лiто» вiд «Рейнмейкерз», наприклад.

З новоi точки огляду Джессi змогла роздивитися собаку краще. Тепер його тiло було видно аж до того мiсця, де починалася шия. Джессi змогла б також побачити й голову, якби та була пiднята. Але нi. Собака опустив морду й мiцно вперся заднiми лапами. Раптом пролунав глухий рваний звук – сопливий звук, нiби намагаеться прокашлятися людина з серйозною застудою. Джессi простогнала:

– Припини… ну будь ласка, можеш припинити?

Собака не звертав уваги. Колись вiн сидiв i просив недоiдки зi столу, i тодi його очi наче смiялись, весь писок нiби всмiхався, але тi днi, як i його колишне iм’я, давно минули й забулися. Тепер е тепер, i все е так, як е. У виживаннi немае мiсця для ввiчливостi й виправдовування. Вiн не iв уже два днi, тут е харч, i хоча тут е й господиня, яка не хоче, щоб вiн цей харч брав собi (днi, коли господарi смiялися, гладили його по головi, називали «ГАРНИМ ПСОМ» i частували за невеличкий репертуар трюкiв, давно минули), ступнi в неi маленькi й м’якi, а не твердi й болючi, а в голосi чуеться безсилля.

Гарчання колишнього Принца перетворилися на приглушенi хекання вiд зусиль, i Джессi дивилася, як разом iз Джералдовою стопою почала витанцьовувати й решта тiла, спершу просто смикаючись iз боку в бiк, а тодi по-справжньому ковзаючи, так, наче вiн цiлком пройнявся грувом, хоч i мертвий.

«Давай, Диско-Джералде! – стукнула Джессi в голову шалена думка. – Забий на “курча” й “шег” – ушквар “песика”[28 - Shag – американський танець, рiзновид свiнгу. The Chicken i The Dog – танцi, що виникли пiд час так званого «танцювального божевiлля» у США 1950-х – 1960-х рокiв.]!»

Якби на долiвцi досi лежав килим, собака б Джералда не посунув, але Джессi була домовилася, щоб пiдлогу навоскували за тиждень пiсля Дня працi. Бiлл Данн, iхнiй доглядач, впустив людей iз «Чистоти дому вiд Скiпа», i тi добряче попрацювали. Вони хотiли, щоб паньматка схвально оцiнила iхню роботу, коли наступного разу буде тут, тож залишили килим скрученим у комiрчинi в коридорi. Тому, коли приблуда потяг Диско-Джералда по глянсуватiй пiдлозi, той рухався майже так само легко, як Джон Траволта в «Лихоманцi суботнього вечора». Єдиною справжньою проблемою для собаки було зберiгати власну опору. Довгi бруднi кiгтi допомагали в цьому, заглиблюючись у глянцевий вiск i карбуючи в ньому короткi зазубленi значки, поки тварина задкувала, до самих ясен зануривши зуби в Джералдову пухку руку.

«Знаете, я цього насправдi не бачу. Це не насправдi. Зовсiм нещодавно ми слухали “Рейнмейкерз”, i Джералд iще знизив гучнiсть i сказав, що плануе цiеi суботи з’iздити в Ороно на футбол. Мейнський унiверситет проти Бенгорського. Я пам’ятаю, як вiн почухав мочку правого вуха, поки говорив. То як же вiн може тепер лежати мертвим, а пес – за руку тягти його по пiдлозi спальнi?»

Джералдiв удовиний мис був весь розпелеханий, – iмовiрно, через те що собака злизував з нього кров, – але окуляри залишалися на мiсцi. Джессi бачила його напiврозплющенi склянi очi, що з розпухлих очниць зорили на сонячнi зайчики на стелi, якi ставали дедалi тьмянiшими. Обличчя залишалося маскою з огидних червоних i фiолетових плямок, наче навiть сама смерть не змогла втихомирити гнiв вiд несподiваноi й капризноi (чи вважав вiн свою дружину капризною? Звичайно!) змiни настрою Джессi.

– Вiдпусти його, – сказала вона собацi, проте ii голос тепер був сумирний, печальний i безсилий.

Собака не звернув майже жодноi уваги i не думав зупинятися. Вiн просто продовжив тягти рiч iз розбурханим вдовиним мисом i плямистою шкiрою. Та рiч бiльше не виглядала як Диско-Джералд – узагалi. Тепер це був просто Мертвий Джералд, що ковзае по пiдлозi спальнi, i в його млявий бiцепс зануренi собачi зуби.

У пса над мордою звисав обтрiпаний шматок шкiри. Джессi спробувала переконати себе, що це схоже на шпалери, але шпалери – принаймнi наскiльки вона знала – зазвичай не мають родимок i шрамiв вiд вакцинацii. Тепер на виду з’явився Джералдiв рожевий м’ясистий живiт, позначений лише дiрочкою вiд дрiбнокалiберноi кулi – пупком. Пенiс обвис i погойдувався у своему кубельцi чорного лобкового волосся. Сiдницi шурхотiли по пiдлозi з твердого дерева з огидною, позбавленою тертя легкiстю.

Зненацька задушливу атмосферу жаху розiрвав спис злостi, що сяйнув у неi в головi яскравим спалахом, наче удар блискавицi. Джессi не просто прийняла цю нову емоцiю, а навiть привiтала ii. Лють, мабуть, не допоможе iй вибратися з цiеi кошмарноi ситуацii, але вона вiдчула, що ця емоцiя може слугувати антидотом для дедалi сильнiшого вiдчуття шоковоi нереальностi.

– От мразь, – промовила вона тихим тремтячим голосом. – Боягузлива паршива мразь.

Хоча Джессi й не мала змоги дотягтися до чого-небудь на полицi з Джералдового боку, вона виявила, що, викручуючи лiвий зап’ясток усерединi наручника так, щоб долоня вказувала тильним боком над плечем, може пройтися пальцями по короткому вiдтинку полицi зi свого боку. Джессi не могла настiльки сильно повернути голову, щоб побачити, чого торкаеться, – тi речi лежали одразу за розмитою точкою, яку називають периферичним зором, – але це й не важило. Вона добре розумiла, що там. Джессi стукала пальцями в рiзнi боки, легенько обмацуючи пучками тюбики з косметикою, деякi вiдштовхуючи назад, а деякi скидаючи з полицi. Кiлька останнiх приземлилися на покривало, iншi вiдбилися вiд лiжка та ii лiвого стегна й упали на пiдлогу. Нiщо з того не було навiть близько тим, що вона шукала. Пальцi зiмкнулися на баночцi крему для обличчя «Нiвеа», i на мить Джессi подумала, що цього вистачить, але то була лише невеличка баночка з пробником, замала, щоб завдати шкоди собацi, навiть якби була скляна, а не пластмасова. Джессi опустила ii на полицю й продовжила слiпий пошук.

Максимально витягнувши пальцi, Джессi наштовхнулася на круглий край якогось скляного предмета, поки що найбiльшого з тих, яких вона встигла торкнутися. Якусь мить Джессi не могла згадати, що це, а тодi дiйшло. Кухоль на стiнi був одним iз сувенiрiв Джералдового перiоду «Альфа-Гiмня-Ро», а зараз вона торкаеться iншого. Це попiльничка, i едина причина, чому Джессi не одразу зрозумiла, що це, полягала в тому, що ця рiч належала Джералдовому боку полицi, бiля склянки з водою з льодом. Хтось – мабуть, мiсiс Дал, прибиральниця, а може, й сам Джералд – пересунув ii на бiк Джессi, мабуть, протираючи полицю або щоб звiльнити мiсце для чогось iншого. Причина не важила. Попiльничка тут, i наразi цього достатньо.

Джессi стиснула пальцi на круглому краю, намацавши двi заглибинки – для паркування цигарок. Вона обхопила попiльницю, потягла руку якомога далi назад, а тодi смикнула нею вперед. Їй пощастило, тож вона опустила зап’ясток одразу, як ланцюг наручникiв рiзко застопорив iнерцiю ходу, наче висококласний пiтчер, що подае кручений м’яч. Усе це було на чистому iмпульсi, снаряд, який вона шукала й знайшла, полетiв ще до того, як Джессi встигла запевнити себе в невдачi кидка, обдумавши ймовiрнiсть того, що жiнка, яка пiсля дворiчного курсу з фiзкультури в коледжi отримала D за стрiльбу з лука вiльним стилем, реально може поцiлити в собаку попiльницею, особливо якщо собака на вiдстанi п’ятнадцяти футiв, а рука, що кидае, прикута до стовпчика лiжка.

Та вона таки поцiлила. Попiльничка в польотi один раз перевернулася, на мент продемонструвавши гасло «Альфа-Гамма-Ро». Джессi зi свого мiсця прочитати його не змогла, проте й не потребувала цього. Там навколо факела викарбувано латинськi слова, що означають служiння, рiст i смiливiсть. Попiльничка вже переверталася вдруге, але не встигла, оскiльки врiзалася в напруженi й кiстлявi собачi плечi.

Пес дзявкнув вiд подиву й болю, i Джессi вiдчула мить жорстокого примiтивного трiумфу. Рот роззявився у виразi, що здавався усмiшкою, але виглядав як вереск. Вона несамовито завила, вигинаючи дугою спину й випрямляючи ноги. Бiль у плечах знову забувся, хоча хрящi витягувались, а суглоби, якi вже давно забули про гнучкiсть двадцятиоднорiчного вiку, були доведенi ледь не до вивиху. Усе це вона вiдчуе пiзнiше – кожний рух, кожний посмик i вигин, – а наразi Джессi нетямилася вiд задоволення з успiху свого кидка й вiдчувала, що, бодай якимсь чином не виразивши свою трiумфальну несамовитiсть, вона просто вибухне. Вона забарабанила ногами по покривалу й затрусила тiлом у рiзнi боки, розкидаючи пiтними пасмами волосся по щоках i скронях, а сухожилля в горлi випнулися, наче товстi кабелi.

– ХА! – скрикнула вона. – Я… ТЕБЕ… ДІСТАЛАААА! ХА!

Собака дригнувся назад, коли попiльничка врiзалася в нього, а тодi ще раз, коли вiдлетiла й розбилася на пiдлозi. Його вуха принишкли вiд змiни в голосi суки-господаря. Тепер там вчувався не страх, а трiумф. Скоро вона злiзе з лiжка й почне роздавати удари дивними ногами, якi стануть з м’яких твердими. Собака знав: якщо вiн залишиться, знову буде боляче, як бувало ранiше. Треба тiкати.

Пес повернув голову, щоб пересвiдчитися, що шлях для вiдступу досi вiдкритий, i коли вiн це зробив, у голову знову вдарив чарiвний дух свiжоi кровi й м’яса. Собацi скрутило наповнений кислотою шлунок, що вiд голоду не приймав вiдмовок, i тварина нiяково заскавулiла. Вiн застряг точно посерединi мiж двох протилежних напрямкiв, i знизу знову чвиркнуло свiжою цiвкою тривожноi сечi. Дух власноi рiдини – запах, що говорив про хворобу й слабкiсть, а не силу й упевненiсть, – лише доклався до злостi й збентеження, тому тварина знову загавкала.

Вiд цього трiскучого неприемного звуку Джессi зiщулилася, – якби могла, то i вуха прикрила б, – i собака вiдчув у кiмнатi ще одну змiну. Щось змiнилося в запаху суки-господаря. Їi альфа-запах вигасав, хоч був новий i свiжий, i собака почав вiдчувати, що удар, який упав йому на плечi, не означае, що за ним будуть наступнi. Та й узагалi, той перший удар був радше несподiваний, нiж болючий. Пес нерiшуче ступив до руки, яку був вiдпустив… до пречудових соковитих пахощiв сумiшi кровi i м’яса. Рухаючись, вiн уважно спостерiгав за сукою-господарем. Його первинна оцiнка суки-господаря як чи то безпечноi, чи то безпорадноi, чи одне й iнше виявилася помилковою. Потрiбно бути дуже обережним.

Джессi лежала на лiжку, слабко помiчаючи пульсацiю в плечах, чiткiше – що горло тепер болить по-справжньому, а найбiльше з усього помiчаючи, що навiть пiсля того, як у дiю пiшла попiльничка, собака досi тут. У передчасному гарячому поривi трiумфу те, що вiн утече, здавалося неминучим, але якимсь чином собака стоiть на своему. І навiть гiрше, вiн знову наближаеться. Обережно й насторожено, так, але наближаеться. Джессi вiдчула, як десь усерединi сiпаеться зелений мiшечок з отрутою – гiркою й мерзенною, наче болиголов. Боялася, якщо мiшечок розiрветься, то вона захлинеться власною озлобленою люттю.

– Геть звiдси, шавко, – сказала вона псовi хрипким голосом, що вже почав кришитися по краях. – Геть звiдси, бо я тебе вб’ю. Не знаю як, але, Богом клянуся, вб’ю.

Собака знов зупинився, спостерiгаючи за нею страшенно нервовими очима.

– Правильно, ти краще мене слухай, – сказала Джессi. – Краще слухай, бо я серйозно. Я все кажу серйозно. – Тодi голос знову пiднявся до крику, хоча подекуди знекровлювався до шепоту, замикаючись через перенапруження. – Я тебе вб’ю, серйозно, клянуся, що вб’ю, ТОМУ ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Собака, що колись був Принцом маленькоi Кетрiн Сатлiн, переводив погляд iз суки-господаря на м’ясо, з м’яса на суку-господаря, тодi на м’ясо. Вiн дiйшов до рiшення, яке батько Кетрiн назвав би компромiсом. Собака схилився вперед, закотивши очi вгору, щоб водночас уважно спостерiгати за Джессi, i вкусив вiдiрваний шмат сухожилля, жиру й хрящiв, що колись був правим бiцепсом Джералда Берлiнгейма. З гарчанням смикнув назад. Джералдова права рука пiднялася, в’ялi пальцi нiби вказували крiзь схiдне вiкно на «мерседес» на дорiжцi.

– Досить! – вереснула Джессi. Зранений голос тепер частiше зривався на вищi регiстри, на яких крики перетворювалися на придихний фальцетний шепiт. – Тобi мало? Лиши його!

Дворняга не зважав. Вiн гарячково заметляв головою, як уже часто робив, бавлячись iз Кетi Сатлiн у перетягування якоюсь зi своiх гумових iграшок. Проте це була не гра. З натруджених щелеп собаки злiтали грудки пiни, поки вiн здирав м’ясо просто з кiстки. Джералдова доглянута долоня шалено хилиталася в повiтрi. Тепер вiн скидався на диригента, що закликае музикантiв пiдхопити його темп.

Джессi знову почула той глухий звук прокашлювання й раптом зрозумiла, що зараз виблюе.

«Нi, Джессi! – То був голос Рут, дуже стривожений. – Нi, у жодному разi! Той запах може привести його до тебе… привабити до тебе!»

Обличчя Джессi скривилося в напруженiй гримасi, вона силкувалася взяти пiд контроль клубок у горлi. Знову пролунав рваний звук, i вона побачила собаку лише мигцем – переднi лапи мiцно впиралися в пiдлогу, i здавалося, вiн тримае в зубах край широкоi темноi смуги з гуми кольору прокладки вiд слоiка «Болл», – перш нiж знову заплющила очi. Джессi спробувала затулити обличчя долонями, через панiку тимчасово забуваючи, що прикута. Брязнувши ланцюгами, долонi спинилися як мiнiмум фути за два одна вiд одноi. Джессi застогнала. То був звук, що виходив за межi вiдчаю прямо в безнадiю. Звук поразки.

Вона знову почула той мокрий сопливий розрив. Вiн завершився ще одним цмоканням, наче вiд гучного й радiсного поцiлунку. Очей Джессi не розплющувала.

Собака почав задкувати до вхiдних дверей, не вiдриваючи погляду вiд суки-господаря на лiжку. У щелепах висiв великий лискучий шмат Джералда Берлiнгейма. Якщо господиня на лiжку збираеться вiдiбрати цей смаколик, iй доведеться дiяти негайно. Собака не мiг мислити – принаймнi так, як люди розумiють це слово, – але складна мережа iнстинктiв слугувала дiевою альтернативою мисленню, i пес розумiв: те, що вiн учинив – i вчинить далi, – запускае певне прокляття. Але вiн уже довгий час голодний. Його залишив у лiсах чоловiк, що поiхав геть, насвистуючи мелодiю з «Народженоi вiльною», i тепер вiн вмирае з голоду. Якщо сука-господар спробуе зараз вiдiбрати в нього iжу, вiн боротиметься.

Пес iще раз востанне зиркнув на неi, побачив, що сука-господар не збираеться злазити з лiжка, i обернувся. Вiн понiс м’ясо до входу й опустив, мiцно втримуючи його лапами. Подув вiтер, спочатку прочинив дверi, тодi грюкнув ними. Собака швидко глипнув у тому напрямку й своiм собачим не зовсiм мисленням упевнився, що може прочинити дверi мордою i швидко втекти, якщо виникне потреба. Подбавши про цей останнiй пункт, вiн узявся iсти.




9


Потяг виблювати минав повiльно, проте таки минув. Джессi лежала на спинi, мiцно зiмкнувши очi, i починала вже по-справжньому вiдчувати болючу пульсацiю в плечах. Вона пiдходила повiльними перистальтичними хвилями, i Джессi з вiдчаем припускала, що це лише початок.

«Я хочу заснути», – подумала вона.

То знову був дитячий голос. Тепер шокований i переляканий. Його зовсiм не цiкавить логiка, вiн не терпить жодних «можу» чи «не можу».

«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, i все, чого я тепер хочу, – заснути».

Джессi всiм серцем спiвчувала цьому голосу. Єдина проблема, що вона бiльше не вiдчувала сонливостi. Вона щойно спостерiгала, як собака вiдривае шматок тiла ii чоловiка, тому жодноi сонливостi не залишилося.

Зате була спрага.

Джессi розплющила очi й перш за все побачила Джералда, що лежав у власному вiдображеннi на до блиску вiдполiрованiй пiдлозi спальнi, наче якась гротескна людина-атол. Очi його були розкритi, ошалiло втупленi в стелю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стирчала у вусi, а не йшла понад ним. Голова похилилася пiд таким рiзким кутом, що пухка лiва щока лежала ледь не на плечi. Мiж правими плечем i лiктем не було нiчого, окрiм темно-червоноi усмiшки з рваними краями.

– Господи Боже, – бурмотнула Джессi.

Вона швидко вiдвернулася в бiк захiдного вiкна. Їi заслiпило золоте свiтло, уже майже призахiдне, i Джессi знову заплющила очi, спостерiгаючи за припливами й вiдпливами червоного i чорного, поки серце штовхало мембрани кровi по закритих повiках. Пiсля кiлькох таких секунд вона помiтила, що раз за разом повторюються однi й тi ж рвучкi триби. Наче спостерiгаеш за найпростiшими пiд мiкроскопом, найпростiшими на скельцi з червоним барвником. Цi повторення трибiв здалися iй водночас цiкавими i заспокiйливими. Джессi припускала, що не обов’язково бути генiем, щоб зрозумiти, чому за цих обставин простi повторення форм так приваблюють. Коли всi нормальнi триби й повсякдення людського життя розлiтаються на шматки з такою приголомшливою неочiкуванiстю, доводиться шукати щось, за що можна триматися, нормальне i передбачуване. Якщо органiзований вихор кровi в тонких накривках зi шкiри мiж очними яблуками й останнiм сонячним свiтлом жовтневого дня – це едине, що вдаеться знайти, то береш його й кажеш «дуже дякую». Бо якщо тобi не вдаеться знайти хоч щось, за що можна вхопитися, що мае бодай якийсь сенс, чужi елементи нового свiтового порядку, найпевнiше, доведуть тебе до божевiлля.

Серед таких елементiв, зокрема, звуки, що долинають iз сiней. Звуки, з якими брудний зголоднiлий приблуда поiдае частину чоловiка, який повiв тебе на твiй перший фiльм Бергмана, потягнув тебе в парк розваг в Олд-Орчард-Бiч, умовив пiднятися на борт велетенського корабля вiкiнгiв, що хилитався туди й назад, наче маятник, а тодi смiявся до слiз, коли ти сказала, що хочеш iще раз. Чоловiк, що якось кохався з тобою у ваннiй, доки ви обое буквально запищали вiд задоволення. Чоловiк, що тепер куснями й ковтками просувався собачим стравоходом.

Отакi чужi елементи.

– Химернi днi, мамуню-гарнюню, – промовила вона. – Химернi днi, насправжки.

Фiзичний голос перетворився на болючий порохнявий клекiт. Джессi припускала, що найкраще просто стулити пельку й лишитися того, проте коли в спальнi западала тиша, то починала вчуватися панiка, що була досi тут, кралася на широких м’яких стопах у пошуках прорiхи, в очiкуваннi, коли Джессi втратить пильнiсть. Крiм того, справжньоi тишi й не було. Хлоп iз бензопилою скiнчив роботу, але гагара час вiд часу ознаменовувала криком свою присутнiсть, а з наближенням ночi посилювався вiтер, грюкаючи дверима сильнiше – i частiше, – нiж до того.

Окрiм того, звiсно, ще звук собаки, який вечеряв ii чоловiком. Поки Джералд чекав, щоб забрати iхнi сендвiчi й заплатити за них в «Аматос», Джессi зайшла в сусiднiй «Мiшод Маркет». Риба в «Мiшод» завжди була добра – така свiжа, що мало не хвицае, як казала бабуся. Вона купила гарне фiле морського язика з думкою про те, щоб пiдсмажити його на сковородi, якщо вони залишаться тут на нiч. Язик добре пiдходив, бо Джералд, котрий, якби його залишити на ласку долi, харчувався б строго ростбiфом i смаженою куркою (i ще час вiд часу фритюрними грибами, задля поживних речовин), стверджував, що любить цю рибу. Джессi купила ii без жодних передчуттiв, що Джералда з’iдять до того, як вiн попоiсть сам.

– Отак воно i е у реальному свiтi, – хрипким скрипучим голосом промовила Джессi й усвiдомила, що тепер не просто мислить голосом Рут Нiрi, а вже й говорить як Рут, котра, якби ii залишити на ласку долi пiд час навчання в коледжi, жила б строго на вiскi «Дувар» i на «Марльборо».

Той рiзкий прямолiнiйний голос заговорив знову, нiби Джессi потерла якусь магiчну лампу. «Пам’ятаеш пiсню Нiка Лоу, яку ти почула на WBLM, коли ви минулоi зими поверталися додому iз заняття з гончарства? Ти ще смiялася з неi».

Джессi пам’ятала. Не хотiла, але пам’ятала. То була композицiя Нiка Лоу пiд назвою, здаеться, «Колись успiх мала (Та зрештою лиш пса нагодувала)», цинiчно смiшна поп-медитацiя на тему самотностi, заспiвана пiд недоречно радiсну мелодiю[29 - Ідеться про пiсню Нiка Лоу «Marie Provost», у якiй описано вигаданi обставини реальноi смертi канадськоi актриси Марi Прево, що померла вiд гострого алкоголiзму, а ii тiло знайшли лише через кiлька днiв, коли сусiди поскаржилися на постiйний собачий гавкiт.]. Така класна пiсня минулоi зими, тут Рут не помиляеться, але зараз уже не така класна.

– Рут, припини, – прокаркала вона. – Якщо збираешся й далi на халяву веселитися в мене в головi, то май совiсть хоч не дражнити мене.

«Дражнити? Господи, дiвулю, я тебе не дражню. Я тебе розбудити намагаюся!»

– Та я не сплю! – роздратовано вiдказала Джессi. Нiби на пiдтримку цих слiв, на озерi знову скрикнула гагара. – Частково завдяки тобi!

«Нi, спиш. Ти вже довгий час не при тямi – принаймнi по-справжньому. Джесс, коли трапляеться щось паршиве, знаеш що ти робиш? Кажеш собi: “Ой, та тут нема чим перейматися, це просто поганий сон, у мене такi час вiд часу трапляються, але ж нiчого страшного, я просто знову перевертаюся на спину, i все добре”. І саме цим ти й займаешся, бiдна дурепо. Ось чим ти займаешся».

Джессi вже розкрила була рота, щоб вiдповiсти, – такi неправдивi чутки не можна залишати без вiдповiдi, навiть коли болить горло, – але не встигла Джессi впорядкувати своi думки, як Господинька Берлiнгейм уже встановила своi бастiони.

«Як ти можеш говорити такi жахливi речi? Де таке чувано! Йди геть!»

Прямолiнiйний голос Рут знову цинiчно гавкнув смiхом, i Джессi подумала, наскiльки ж тривожно – наскiльки жахливо тривожно – чути, як частина власного розуму смiеться вигаданим голосом староi знайомоi, яка вже давно бозна-де.

«Пiти геть? Ну, тобi б таке сподобалося, правда? Дiвуля-привiтуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стае ближче, коли ти починаеш пiдозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тiкаеш».

Дурницi.

«Хiба? А що тодi сталося з Норою Каллiган?»

На мить це шокувало голос Господиньки – i ii власний, той, що вголос i подумки говорив вiд iменi «Я», – настiльки, що та замовкла, але в мовчаннi виник дивний знайомий образ: коло людей, здебiльшого жiнок, якi смiються й показують пальцями, оточивши дiвчину, руки й голова якоi замкненi в колодцi. Дiвчину було важко роздивитися, оскiльки дуже темно – мало б iще свiтити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навiть якби свiтилося як удень, обличчя дiвчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльницi, хоча було важко повiрити, нiби вона вчинила щось настiльки жахливе. Дiвчинi, очевидно, було не бiльше дванадцяти. За що б ii не карали, але точно не за кривду ii чоловiковi. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навiть для мiсячних, а для чоловiка – й поготiв.

«Нi, це неправда, – зненацька заговорив голос iз глибших шарiв розуму. Вiн був одночасно музикальний, але й лячно потужний, нiби рев кита. – У неi вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, вiн зачув кров, як той собака в сiнях. Може, вiд цього здурiв».

«Заткнися! – скрикнула Джессi. Раптом вона сама вiдчула себе здурiлою. – Заткнися, ми про це не розмовляемо!»

«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?» – запитала Рут. Тепер цей психiчний голос був рiзкий i жвавий – голос золотошукача, що нарештi натрапив на жилку руди, про яку довго пiдозрював, але нiяк не мiг вiдшукати. «Цей мiнеральний запах, нiби сiль i старi монетки…»

«Я сказала, ми про це не розмовляемо!»

Джессi лягла на покривало, м’язи пiд холодною шкiрою напнулися, вона забула i про свое безсилля, i про смерть чоловiка – принаймнi на якийсь час – перед обличчям цiеi новоi загрози. Вiдчула, як Рут або якась вiдiрвана частина ii самоi, голосом якоi Рут виступала, сперечаеться про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирiшила не продовжувати (принаймнi прямо), Джессi й Господинька з полегшенням видихнули.

«Добре, тодi поговорiмо про Нору, – сказала Рут. – Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якоi ти почала ходити приблизно тодi, як припинила малювати, бо деякi малюнки тебе лякали. Що, випадково чи нi, збiглося в часi з тим, як Джералдiв сексуальний iнтерес до тебе почав випаровуватись i ти почала обнюхувати комiрцi його сорочок на парфуми. Пам’ятаеш же Нору, правда?»

«Нора Каллiган була настирливою сукою!» – гаркнула Господинька.

– Нi, – пробурмотiла Джессi. – У неi були добрi намiри, у цьому я не сумнiваюся. Просто вона завжди хотiла пiти на крок далi, поставити на одне зайве запитання бiльше.

«Ти казала, що вона тобi дуже подобаеться. Хiба нi?»

– Я хочу припинити думати, – вiдказала Джессi. Їi голос тремтiв i шукав опору. – Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевiлля.

«Тобi все одно краще слухати, – похмуро сказала Рут, – бо вiд цього не втечеш так, як утекла вiд Нори… та й вiд мене втекла, як на те пiшло».

«Я вiд тебе не тiкала, Рут!»

Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звiсно, саме це вона й вчинила. Зiбрала валiзи й виiхала з iхньоi з Рут плюгавенькоi, але радiсноi кiмнати в гуртожитку. Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато неправильних запитань – про дитинство Джессi, про озеро Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влiтку одразу пiсля того, як у Джессi почалися менструацii. Нi, лише погана подруга поiхала б через такi причини. Джессi виiхала не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що Рут не припинила iх ставити, коли Джессi про це попросила. Це, з точки зору Джессi, робило поганою подругою саме Рут. Вона бачила лiнii, якi Джессi накреслила в пилюцi… i все одно навмисно iх переступала. Як i Нора Каллiган багато рокiв по тому.

Крiм того, думка про втечу в таких умовах смiховинна, чи не так? Врештi-решт, вона ж прикута кайданками до лiжка.

«Ти, пупсичку, мiй iнтелект не ображай, – сказала Рут. – Розум твiй до лiжка не прикутий, ми це обидвi знаемо. Можеш i далi тiкати, якщо хочеш, але дам тобi пораду – дуже серйозну пораду: не роби цього, бо я – твiй единий шанс. Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кошмар, що сниться, бо ти спиш на лiвому боцi, то так i вмреш у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собi вибрала приз за те, що все свое життя провела в наручниках, вiдколи…»

– Я не думатиму про це! – закричала Джессi порожнiй кiмнатi.

На мить Рут замовкла, та не встигла Джессi навiть почати сподiватися, нiби та щезла, як Рут повернулася… i вчепилася в неi, терзаючи, наче тер’ер шмату.

«Та ну тебе, Джесс. Тобi ж, напевно, бiльше подобаеться вважати, нiби ти божевiльна, нiж копатися в старiй могилi, але ж насправдi так не е, сама знаеш. Я – це ти, Господинька – це ти… ми всi – це ти, раптом що. Я непогано усвiдомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-Скор, коли решта сiм’i поiхали, i те, що мене справдi цiкавить, не особливо стосуеться тих подiй, per se[30 - По сутi (лат.).]. Насправдi менi цiкаво ось що: чи е якась частина тебе, про яку я не знаю i яка хоче завтра в цей же час дiлити з Джералдом простiр у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене, це зовсiм не вiрнiсть. Радше божевiлля».

Щоками знову струмували сльози, проте Джессi не знала, чи плаче через iмовiрнiсть – нарештi проартикульовану – дiйсно померти тут, чи через те, що вперше як мiнiмум за останнi чотири роки наблизилася до спогаду про те iнше лiтне мiсце, на озерi Дарк-Скор, i про те, що там сталося в день, коли згасло сонце.

Одного разу вона мало не подiлилася цiею таемницею в однiй жiночiй групi пiдвищення самосвiдомостi… це було ще на початку сiмдесятих, i, звiсно, вiдвiдати ту зустрiч було iдеею ii спiвжительки, але Джессi пiшла охоче, принаймнi спочатку. Це здавалося невинною подiею, просто черговим атракцiоном на розфарбованому вузликами[31 - Tie-dye – технiка фарбування одягу, коли його скручують у вузлик(и) й наносять зверху барвник. Була на пiку популярностi в 1960-х – 1970-х роках у США.] ярмарку, яким тодi був коледж. Для Джессi тi першi два роки в коледжi, особливо коли за гiда правив хтось штибу Рут Нiрi, показуючи рiзнi iгри, атракцiони й виставки, були здебiльшого чудовими, i безстрашнiсть тодi здавалася звичною, а успiх – безумовним. То були днi, коли жодна гуртожитська кiмната не вважалася повноцiнною без плаката з роботою Пiтера Макса, а якщо вам обридли «Бiтлз» (хоча нiкому вони тодi ще не обридли), можна було врубати «Гот Тьюну» чи «МС5». Той час був трiшки заяскравим, щоб вважати його реальним. Наче рiч, яку споглядаеш крiзь лихоманку, проте не настiльки сильну, щоб загрожувала життю. Та й узагалi, тi першi два роки були рванню.

Рвань завершилася разом iз тiею першою зустрiччю жiночоi групи пiдвищення самосвiдомостi. На нiй Джессi вiдкрила для себе потворно-сiрий свiт, немов одночасно вiчко в доросле майбутне, яке попереду у вiсiмдесятих, i шепiт похмурих дитячих таемниць, живцем похованих у шiстдесятих, – таемниць, якi, однак, не залишилися там лежати. У вiтальнi котеджу, присобаченого до мiжконфесiйноi каплицi «Ньюворт», було двадцятеро жiнок: однi вмостилися на старому диванi, iншi визирали з тiней вiд пiдголiвникiв широких i зморщених приходських крiсел, а бiльшiсть сидiли грубим колом, схрестивши ноги, на пiдлозi – двадцятеро жiнок вiком вiд вiсiмнадцяти й до сорока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки й роздiлили хвилину мовчання. Коли вона закiнчилася, на Джессi ринули страшнi iсторii згвалтувань, iнцесту, фiзичних тортур. Навiть доживши до ста рокiв, вона не забуде спокiйну гарненьку блондинку, яка пiдкотила светр, щоб показати старi шрами вiд сигаретних опiкiв на нижньому боцi грудей.

Отодi для Джессi Мейгут ярмарок i закiнчився. Закiнчився? Нi, не зовсiм так. Було вiдчуття, нiби iй дозволили на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порожнi осiннi поля сiростi, що являли собою iстину: самi лише порожнi пачки вiд цигарок i використанi презервативи, а ще кiлька дешевих поламаних призiв, розкиданих у високiй травi в очiкуваннi, щоб iх чи то здуло, чи то вкрило зимовими снiгами. Вона побачила, як тихий дурний свiт стерильностi очiкуе за тонким шаром картатого полотна, яке едине вiддiляло вiд блискотливого гамору алеi ярмарку, торохтiння торгашiв i глянцевого гламуру атракцiонiв, i це лякало ii. Сама думка, що попереду чекае лише це, единий варiант – i бiльш нiчого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду неi, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном iз власних пiдроблених спогадiв, була просто нестерпна.

Продемонструвавши iм низ грудей, гарненька бiлявка опустила светр i пояснила, що не могла нiчого сказати батькам про те, що братовi друзi вчинили з нею на вихiдних, коли мама з татом поiхали в Монреаль, бо випливло б на поверхню те, що протягом останнього року час вiд часу з нею робив брат, а в таке батьки нiзащо не повiрять.

Голос бiлявки був спокiйний, як i обличчя, iнтонацii – абсолютно рацiональнi. Коли вона завершила, запала громова павза, протягом якоi Джессi вiдчула, як усерединi щось рветься на волю, i почула сотнi примарних внутрiшнiх голосiв, якi волали водночас iз жахом i надiею. А тодi заговорила Рут.

– Чому б це вони тобi не повiрили? – вимогливо запитала вона. – Господи, Лiв, вони тебе припiкали запаленими сигаретами! Ти ж розумiеш, у тебе були опiки як доказ! Чому б це вони тобi не повiрили? Вони тебе не любили?

«Любили, – подумала Джессi. – Вони любили ii. Але…»

– Любили, – вiдповiла бiлявка. – Вони любили мене. І зараз люблять. Але мого брата Баррi вони просто iдолiзували.

Сидячи поруч iз Рут, не зовсiм певною долонею пiдтримуючи чоло, Джессi згадала, що прошепотiла тодi:

– І, крiм того, це вбило б ii.

Рут обернулася до неi, почала:

– Що?..

Але бiлявка, яка досi не розплакалася, промовила тим моторошно спокiйним голосом:

– Як на те пiшло, якби про щось таке довiдалася моя мама, це б ii вбило.

Тодi Джессi зрозумiла, що як не забереться звiдти, то просто вибухне. Тож вона пiдвелася так швидко, що ледь не перекинула громiздке огидне крiсло. Вилетiла з кiмнати, знаючи, що всi на неi дивляться, i не зважаючи на це. Що вони думають, не мало значення. Мало значення лише те, що згасло сонце, саме сонце, i якщо вона розповiсть, у ii iсторiю не повiрять, якщо Бог добрий. А от якщо Бог у поганому настроi, Джессi повiрять… i навiть якщо це не вб’е матiр, то рознесе сiм’ю, наче паличка динамiту гнилий гарбуз.

Тож вона вискочила з кiмнати, промайнула через кухню i стрiмголов виметнулася б через заднi дверi, але тi були замкненi. Рут кинулася за нею, просячи «зупинись, Джессi, зупинись». Джессi зупинилась, але тiльки тому, що ii змусив це зробити той гадський замок. Вона притислася обличчям до темного холодного скла, по-справжньому роздумуючи – так, лише на мить, – чи не пробити його головою й перерiзати собi горлянку, зробити бодай щось, щоб затьмарити те жахливе сiре видиво майбутнього попереду i минулого позаду, але зрештою просто обернулась i сповзла на пiдлогу, складаючи голi ноги пiд крайкою короткоi спiдницi, втискаючись лобом у пiднятi колiна й заплющуючи очi. Рут присiла поруч i обiйняла ii, похитуючи, жалiючи, гладячи волосся, заохочуючи забути, позбутися, виблювати, вiдпустити.

Тепер, лежачи тут у будинку на березi озера Кашвакамак, Джессi замислилася, що ж далi сталося з тiею моторошно спокiйною бiлявкою, яка без слiз розповiла iм про свого брата Баррi та його друзiв – молодикiв, якi, очевидно, вважали, що жiнка – це лише непотрiбний шмат м’яса, який телiпаеться навколо пизди, i що таврувати ii цигарками – абсолютно справедливе покарання для дiвчини, якiй бiльш-менш нормально iбатися з братом, а от з його дружками – зась. І важливiше, Джессi загадувалася, що вона казала Рут, коли вони сидiли, спершись спинами об замкненi дверi кухнi, обiймаючись. Єдине – пригадувала щось на кшталт: «Вiн мене не обпiкав, вiн мене не обпiкав i взагалi боляче не робив, взагалi». Але, мабуть, це були не единi реплiки, бо запитання, якi Рут не втихомирювалася ставити, усi вказували в одному напрямку: в напрямку озера Дарк-Скор i дня, коли згасло сонце.

Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповiдати… так само як покинула Нору, щоб не розповiдати iй. Вона побiгла так швидко, як несли ноги, – Джессi Мейгут Берлiнгейм, також вiдома як Дивовижна Дiвчина-Колобок, останне чудо сумнiвноi ери, та, що пережила день згаслого сонця, тепер прикута до лiжка й бiльше не здатна тiкати.

– Допоможи, – промовила вона порожнiй спальнi.

Згадавши бiлявку з моторошно спокiйним обличчям i голосом, а також пунктирне коло зi старих шрамiв на чудових грудях, Джессi не могла викинути ii з голови, як i знання про те, що то був зовсiм не спокiй, а якась фундаментальна вiдiрванiсть вiд страхiття, що з нею трапилося. Якимось чином обличчя бiлявки стало ii обличчям, i коли Джессi заговорила, це був тремтячий притишений голос атеiстки, у якоi не залишилося нiчого, крiм останньоi пан-або-пропав молитви:

– Прошу, допоможи менi.

Вiдповiв не Бог, а та ii частина, яка, видно, могла говорити лише пiд маскою Рут Нiрi. Голос ii тепер звучав м’яко… але не надто обнадiйливо: «Спробую, але й ти менi допоможи. Я знаю, що ти готова робити болiснi речi, але, можливо, доведеться також думати болiснi думки. Ти готова до цього?»

– Проблема не в думках, – непевно промовила Джессi й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлiнгейм звучить наживо». – Проблема в тому, як… ну… втекти.

«І, можливо, тобi доведеться ii заткнути, – сказала Рут. – Вона вагома частина тебе, Джессi, частина нас, i зовсiм не погана людина, але ii надто надовго залишили керувати всiм цим шоу, а в такiй ситуацii ii спосiб осмислення свiту багато користi не приносить. Чи ти хочеш iз цим посперечатися?»

Джессi не хотiла сперечатися нi з цим, нi з будь-чим. Вона була надто стомлена. Свiтло, що лилося крiзь захiдне вiкно, з наближенням заходу ставало дедалi палючiшим i червонiшим. Дув вiтер, шурхотiло листя по терасi з боку озера, де зараз не було анiчогiсiнько – усi тамтешнi меблi були склали у вiтальнi. Сосни шелестiли, заднi дверi грюкали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати, роздирати й жувати.

– Я так хочу пити, – зажурено сказала Джессi.

«Тодi окей – саме з цього й почнемо».

Вона повернула голову, доки не вiдчула, як останне тепло сонця покидае лiвий бiк шиi й змокрiле волосся, прилипле до щоки, тодi знову розплющила очi. Джессi зрозумiла, що дивиться прямiсiнько на Джералдову склянку води, i горло негайно видало вимогливий спраглий крик.

«Почнiмо цей етап операцiй з того, що забудемо про собаку, – сказала Рут. – Собака просто робить те, що мусить, щоб вижити, i ти чини так само».

– Я не знаю, чи здатна забути про нього, – сказала Джессi.

«Дiвулю, я думаю, здатна. Справдi так думаю. Якщо ти можеш так хвацько пiдмести пiд килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозi замести пiд килим».

На мить iй це ледь не вдалося, i Джессi зрозумiла, що вона може це зробити, якщо справдi захоче. Таемниця того дня не потонула в ii пiдсвiдомостi цiлком, як трапляеться з такими таемницями в мильних операх чи мелодрамах по телебаченню. У кращому випадку ii поховано в мiлкiй могилi. То якась вибiркова амнезiя, проте цiлком добровiльна. Якби Джессi захотiлося пригадати, що сталося в день, коли згасло сонце, то, мабуть, iй би це вдалося.

Так, нiби ця думка послугувала запрошенням, око розуму зненацька побачило до болю чiтке видиво: вiконне скло, стиснуте в парi щипцiв для барбекю. Рука в горнешнику обертае його туди й сюди над димом вiд маленького вогню з дерну.

Джессi напружилася, лежачи в лiжку, i прогнала образ iз думок.

«Дещо прояснiмо, – подумала вона. Джессi припускала, що звертаеться до голосу Рут, та не була цiлком певна. Вона вже нi в чому не була певна. – Я не хочу згадувати. Зрозумiло? Подii того дня нiяк не стосуються сьогоднiшнiх. Це як порiвнювати тепле з м’яким. Легко зрозумiти зв’язки: два озера, два лiтнi будинки, два випадки

(таемниць тишi болю кривди)

сексуальних шурiв-мурiв, – але згадувати те, що сталося в 1963 роцi, нiчим менi не допоможе, хiба додасть до загальних негараздiв. Тому просто вiдiйдiмо вiд цiеi теми, окей? Забудьмо про озеро Дарк-Скор».

– То що скажеш, Рут? – тихим голосом запитала Джессi, а погляд стрибнув до батiкового метелика навпроти. На якусь мить там з’явився iнший образ – дiвчинка, чийсь солодкий маленький Перiжечок, що вiдчувае солодкий дух бальзаму пiсля голiння й дивиться в небо крiзь шматок закопченого скла, – а тодi вiн, на милiсть, щез.

Джессi ще якийсь час споглядала метелика, бажаючи впевнитися, що старi спогади залишаться далеко, а тодi знову перевела погляд до Джералдовоi склянки з водою. Неймовiрно, але в нiй досi плавало кiлька кусникiв льоду, хоча дедалi темнiша кiмната зберiгала тепло денного сонця, i воно триматиметься ще якийсь час.

Джессi вiдпустила погляд плисти вниз по склянцi, всотуючи вигляд тих прохолодних бульбашок конденсату, що проступали на поверхнi. Вона не бачила пiдставки, на якiй стояла склянка, – ii прикривала полиця, – проте цього й не було потрiбно, щоб уявити темне коло вологи, яке розходиться на нiй, коли холоднi перлинки конденсату стiкають по склянцi й збираються калюжкою в ii пiднiжжi.

Язик Джессi виступив i пройшовся верхньою губою, не даруючи значноi вологи.

«Я хочу пити! – заверещав переляканий, вимогливий голос дитини – чийогось солоденького Перiжечка. – Я хочу пити, я хочу пити вже!.. ВЖЕ!»

Але вона не може дотягтися до склянки. Це хрестоматiйний випадок того, як щось може бути так близько i водночас так далеко.

Рут: «Не здавайся так легко, дiвулю: якщо тобi вдалося, бляха, поцiлити собаку попiльницею, то, може, й склянку ту дiстанеш. А раптом».

Джессi знову пiдняла правицю, напружуючись настiльки, наскiльки дозволяла пульсацiя в плечi, i все одно бракувало приблизно два з половиною дюйми. Вона ковтнула слину, скривившись вiд наждачного поштовху й стискання в горлi.

– Бачиш? – сказала вона. – Задоволена?

Рут не вiдповiла, зате озвалася Господинька. Вона заговорила в головi Джессi м’яко, майже винувато. «Вона сказала дiстанеш, а не дотягнешся. Це… мабуть, не одне й те ж». Вона засмiялася присоромленим «хто я така, щоб пхати тут свого носа», i в Джессi з’явилася мить, щоб знову подумати, наскiльки дивно вiдчувати, як частина тебе отак смiеться, наче цiлком окремий об’ект. «Якби голосiв було ще трохи бiльше, – подумала Джессi, – ми б тут, бляха, могли цiлий чемпiонат iз бриджу провести».

Вона ще якийсь час дивилася на склянку, тодi завалилася назад на подушки, щоб мати змогу вивчити нижнiй бiк полицi. Джессi побачила, що ii не прикрiплено до стiни. Полиця лежала на чотирьох сталевих кронштейнах, схожих на великi лiтери «Г». І до них також полиця не була прикрiплена – у цьому Джессi була впевнена. Вона пригадала, як Джералд якось розмовляв по телефону й через неуважнiсть захотiв спертися на полицю. Інший ii кiнець почав здiйматися, левiтуючи, наче край гойдалки, i якби Джералд одразу не прибрав руку, то перекинув би полицю, наче в «блiшках».

На мить думка про телефон вiдволiкла ii, але тiльки на мить. Вiн стояв на невисокому столi перед схiдним вiкном, з якого розкидався мальовничий краевид на пiд’iзну дорiжку й «мерседес», i в поточнiй ситуацii з нього стiльки ж користi, скiльки з телефона десь на iншiй планетi. Погляд Джессi повернувся до низу полицi, спершу вивчав саму планку, а тодi знову зiсканував Г-подiбнi кронштейни.

Коли Джералд сперся на свою половину, ii половина нахилилася. Якщо вона докладе достатньо тиску до своеi половини, щоб нахилити Джералдову, склянка з водою…

– Може посунутися, – промовила Джессi хрипким вдумливим голосом. – Може посунутися на мою половину.

Звiсно, склянка також може радiсно ковзнути повз неi й розлетiтися на друзки на пiдлозi або врiзатися в якусь невидиму перешкоду на полицi й перекинутися, але спробувати варто, чи не так?

«Звiсно, варто, – подумала вона. – Ну тобто я планувала злiтати своiм “Лiрджетом”[32 - Learjet – канадська компанiя – виробник бiзнес-лiтакiв.] у Нью-Йорк, – поiсти у “Фор Сiзонс”[33 - The Four Seasons – один iз найвiдомiших у свiтi ресторанiв, розташований у Нью-Йорку.], цiлу нiч протанцювати в “Бердлендi”[34 - Birdland – вiдомий джаз-клуб у Нью-Йорку.]… але оскiльки Джералд помер, думаю, це буде трохи безсоромно. І якщо вже всi хорошi книжки зараз за межами досяжностi – та й усi поганi також, як на те пiшло, – думаю, варто спробувати дiстати принаймнi втiшний приз».

Гаразд. Як вона це робитиме?

– Дуже обережно, – промовила Джессi. – От як.

Вона пiдтяглася на наручниках угору й ще трiшки пороздивлялася склянку. Нездатнiсть нормально бачити поверхню полицi тепер стала недолiком. Джессi приблизно уявляла собi, що лежить на ii половинi, але не була така певна щодо Джералдовоi, а щодо нiчийноi територii посерединi – й поготiв. Нiчого дивного в цьому, звiсно, не було. Хто, за винятком якоiсь людини з ейдетичною пам’яттю, може прокрутити в головi повний список предметiв на полицi спальнi? Хто собi мiг подумати, що це колись знадобиться?

«Ну отепер знадобилося. Я живу у свiтi, де всi перспективи змiнилися».

Так, звичайно. У цьому свiтi бродячий собака може жахати бiльше, нiж Фреддi Крюгер, телефон перебувае в «Сутiнковiй зонi», а жаданою пустельною оазою, метою тисяч сивих iноземних легiонерiв у сотнях романтичних книг про пустелi, слугуе склянка води з кiлькома останнiми уламками льоду на поверхнi. У цьому новому свiтовому порядку полиця перетворилася на морський шлях, не менш важливий, нiж Панамський канал, а старий вестерн чи детектив у м’якiй обкладинцi, розмiщений у неправильному мiсцi, може стати смертельною перешкодою.

«Тобi не здаеться, що ти трохи перебiльшуеш?» – нервово перепитала Джессi себе, але по правдi кажучи, вона не перебiльшувала. У найкращому випадку ця ситуацiя мае не надто високi шанси на успiх, але якщо на злiтнiй смузi трапиться ще якесь смiття, забудь. Жодного худорлявого «Еркюля Пуаро» або одного з тих романiв «Зоряний шлях», якi Джералд читав, а потiм кидав, наче використанi серветки, не видно через кут полицi, але його вистачить, щоб зупинити чи перевернути склянку. Нi, вона не перебiльшуе. Перспективи в цьому свiтi дiйсно змiнилися, i то настiльки, що Джессi почала думати про те фантастичне кiно, де персонаж зменшувався, доки не почав жити в доньчиному ляльковому будиночку, лякаючись сiмейного кота. Їй доведеться поспiхом вивчати новi правила… вивчати i жити за ними.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67196587&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Переклад Марii Жук. (Тут i далi – прим. пер.)




2


1 дюйм ? 2,5 см.




3


Дуже, занадто (фр.).




4


«Memoirs of a Woman of Pleasure», здебiльшого вiдомий як «Fanny Hill» (1748), – роман англiйського письменника Джона Клiленда, який називають «першою англiйською прозовою порнографiею», «першою порнографiею у формi роману». Книга не мiстила прямих вульгаризмiв, лише евфемiзми, проте була однiею з найбiльш переслiдуваних та заборонених.




5


H0 – типорозмiр у залiзничному моделюваннi, що використовуе масштаб 1:87.




6


Gloria Steinem – американська журналiстка, фемiнiстка та полiтична активiстка. У 1960-х – 1970-х роках була визнаною лiдеркою американського фемiнiстичного руху.




7


Quod erat demonstrandum – що й варто було довести (лат.).




8


1 фунт ? 0,45 кг.




9


Baby Huey – мультиплiкацiйний персонаж у роботах студii Paramount Pictures: наiвне каченя-переросток.




10


Згiдно з вiдповiдною теорiею особистостi, люди дiляться на типи А i Б. Першi – бiльш конкурентнi, органiзованi, амбiтнi, нетерплячi, агресивнi, другi – навпаки, бiльш розслабленi, не такi невротичнi.




11


Harry Reasoner – американський журналiст, коментатор i ведучий програми «60 Minutes».




12


J. W. Dant – американська марка вiскi.




13


«Dear Abby» – колонка з порадами для читачiв, яку в 1956 роцi заснувала Полiн Фiллiпс пiд псевдонiмом Ебiгейл Ван Бюрен, а зараз веде ii донька Джин.




14


Спотворена назва популярноi пiснi «Someday My Prince Will Come» («Одного дня мiй принц прийде») з мультфiльму «Бiлоснiжка» студii Disney.




15


Перший понедiлок вересня.




16


Community Chest – фонди фiнансових пожертв, що дiють у спiльнотах i виконують благодiйну роботу.




17


? 170 см.




18


Mother Machree – американсько-iрландська пiсня про маму. Machree – англiзацiя iрландського mo chro?, вигуку «мое серденько».




19


Бог iз машини (лат.) – неочiкувана й штучна розв’язка подiй.




20


«Близнюче» лiжко (twin) – 191 ? 99 см, «королевине» (queen) – 203 ? 152 см, «королiвське» (king) – 203 ? 193 см.




21


Submarine sandwich – популярний вид сендвiча, що складаеться з розрiзаного вздовж багета, мiж половинками якого складають начинку.




22


Heather Locklear – американська акторка, вiдома зокрема роллю в серiалi «Династiя». Також зiграла в екранiзацii роману «Та, що породжуе вогонь» Стiвена Кiнга.




23


Victoria Principal – американська акторка, вiдома, зокрема, роллю в серiалi «Даллас».




24


Maury Povich – американський шоумен, ведучий згаданоi новинноi телепередачi.




25


Amato’s – мережа ресторанiв iталiйськоi кухнi на пiвночi Новоi Англii.




26


«Heinz 57» – метафора, що походить з iсторичноi рекламноi кампанii продукцii Heinz. Число 57 використовувалося, щоб показати широкий вибiр продуктiв, хоча його взяли суто за бажанням власника компанii. З часом ця фраза стала означати, зокрема, собаку, в якому змiшано багато порiд.




27


«Born Free» – британсько-американська драма на основi реальних подiй про подружжя, що виростило левицю Ельзу й у дорослому вiцi вiдпустило ii на волю в Кенii. У фiльмi звучить однойменна пiсня.




28


Shag – американський танець, рiзновид свiнгу. The Chicken i The Dog – танцi, що виникли пiд час так званого «танцювального божевiлля» у США 1950-х – 1960-х рокiв.




29


Ідеться про пiсню Нiка Лоу «Marie Provost», у якiй описано вигаданi обставини реальноi смертi канадськоi актриси Марi Прево, що померла вiд гострого алкоголiзму, а ii тiло знайшли лише через кiлька днiв, коли сусiди поскаржилися на постiйний собачий гавкiт.




30


По сутi (лат.).




31


Tie-dye – технiка фарбування одягу, коли його скручують у вузлик(и) й наносять зверху барвник. Була на пiку популярностi в 1960-х – 1970-х роках у США.




32


Learjet – канадська компанiя – виробник бiзнес-лiтакiв.




33


The Four Seasons – один iз найвiдомiших у свiтi ресторанiв, розташований у Нью-Йорку.




34


Birdland – вiдомий джаз-клуб у Нью-Йорку.