Два життя Лiдii Берд
Джозi Сiльвер


Лiдiя та Фреддi – iдеальна пара, яка от-от мала побратися. Закоханi, щасливi, сповненi надiй. Але незадовго до весiлля наречений гине в трагiчнiй аварii. Спустошена та самотня Лiдiя уникае людей, а надто Йону, друга Фреддi, з яким той був у автiвцi. Чому вiн вижив, а ii коханий – нi? Дiвчина вчиться жити з утратою та потроху повертае контроль над своiм життям, аж раптом трапляеться неймовiрне. Що це – дивнi жарти зболеноi пiдсвiдомостi чи ще один шанс на щастя з Фреддi? Що переможе – нудна реальнiсть чи барвистий сон?



Історiя, яка залишатиметься поряд i пiсля того, як ви перегорнете останню сторiнку. Publishers Weekly





Джозi Сiльвер

Два життя Лiдii Берд


Моiй сестрi, найкращiй подрузi на всi часи.

Яке ж то щастя, що в мене е ти, а в тебе – я. Цiлую.



© Josie Silver, 2020

© Depositphotos.com / belchonock, zoltangabor, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021









Вiд перекладачки


Прiзвище нашоi героiнi – Берд, англiйською це означае «пташка». Тому так часто вона та ii рiднi жартують про гнiздо, милуються зображенням пташок на столах чи музичних скриньках, тiшаться своiм родинним iм’ям. Вони дуже люблять його та одне одного.




Пролог


Бiльшiсть подiй, що назавжди перевертають твое життя, трапляються зненацька – бувае, вони промайнуть повз тебе непомiченими й ти лише згодом зрозумiеш, що саме сталося. Ти несеш на руках свое маля, а потiм усвiдомлюеш, що той раз був останнiм: його вже не так i легко пiдняти. Або одночасно з незнайомцем закочуеш очi iз чогось кумедного, i вiн стае твоiм найкращим другом до скону. Або берешся за випадковий лiтнiй пiдробiток – i залишаешся на цiй роботi ще на двадцять рокiв. Такi ось справи. Тож коли о 18:47 14 березня 2018 року дзеленчить мiй мобiльник, я й гадки не маю, що подiя, якiй судилося визначити мое майбутне, вiдбуваеться просто зараз, – навпаки, бурмочу прокльони, бо бiгудi заплутались у волоссi, а я вже й так запiзнююся.

– Алло?

Не можу стримати усмiшки, коли перемикаю телефон на гучний зв’язок i чую вiтання Фреддi, яким той намагаеться перекричати вуличний гармидер.

– Я тут, – цiджу крiзь зуби, якими стискаю шпильки.

– Слухай, Лiдз, у Йони проблеми з машиною, то я трохи крутнуся, заберу його, як буду повертатися. Рiзницi нiякоi, хвилин десять, не бiльше.

Добре, що його тут немае, не побачить, яку пику я скривила. Хто це казав, що в шлюбi завжди трое людей? Принцеса Дiана? Розумiю ii, бо в моему так само – трое. Ми ще не побралися, хоча от-от це зробимо. Ми з Фреддi Гантером зарученi, а я офiцiйно майже найщасливiша дiвчина у свiтi. Чому «майже»? А погляньте, що я перед цим казала, бо е я, е Фреддi, а е ще цей Йона – холера його забери – Джонс.

Я все розумiю. Дня не минае, щоб я не розмовляла зi своею сестрою. Проте Еллi не стовбичить весь час поруч, не сидить на нашiй канапi, не хлепче наш чай, не вимагае моеi уваги. Хоча, якщо чесно, найкращий друг Фреддi не те щоб аж дуже вимогливий. Йона завжди на такому релаксi, що майже весь час проводить у горизонтальному положеннi. Зрештою, я не кажу, що вiн менi не подобаеться. Але знаете що? Подобався би набагато бiльше, якби менi не доводилося так часто його бачити. От сьогоднi, наприклад, Фреддi запросив Йону на обiд, навiть не подумавши спершу запитати мене, хоча це ж мiй день народження.

Я випльовую шпильки та визнаю свою поразку в боротьбi з бiгудi. Роздратовано хапаю телефон.

– Боже, Фреддi, ти справдi мусиш? В «Альфредо» замовлено на восьму годину, вони не триматимуть столика, якщо ми запiзнимося.

У мене вже е гiркий досвiд: наш корпоративний обiд на Рiздво перетворився на справжню катастрофу, коли бусик прибув на десять хвилин пiзнiше. Тобто ми, у нашому вишуканому вбраннi, таки попхалися до «Мак-Дональдза». Сьогоднi – вечеря на честь мого дня народження. Щось менi пiдказуе, що мама не буде в захватi, якщо замiсть фетучинi з куркою iй доведеться жувати бiг-мак.

– Охолонь, Попелюшко, ти не спiзнишся на бал. Обiцяю.

У цьому весь Фреддi. Вiн нi до чого не ставиться серйозно, навiть до таких подiй, якi вiдбуваються раз на сто рокiв, але, якщо чесно, мав би. У його свiтi час еластичний, мов гума, мiй коханий може розтягувати його, пристосовуючи до своiх потреб або, як у цьому випадку, до потреб Йони.

– Добре, – здаюся та зiтхаю, – просто пильнуй час, заради бога.

– Зрозумiв, – вiдказуе вiн та одразу вмикае в машинi радiо. – Кiнець зв’язку.

Кiмнату мою заповнюе тиша, i я гадаю, чи помiтно буде, якщо вiдрiзати пасмо волосся разом iз бiгудi, на яке воно намоталося, бо ця клята штука так i висить збоку на головi.

Ось так воно й було. О 18:47 14 березня повз мене промайнула вирiшальна мить мого життя.




2018





Наяву



Четвер, 10 травня

Фреддi Гантер, знаний також як велике кохання мого життя, помер п’ятдесят шiсть днiв тому.

Ось я кляну його за те, що вiн запiзнюеться та псуе менi день народження, а мить по тому намагаюся збагнути, що в моiй вiтальнi роблять двi полiцiянтки: одна тримае мене за руку, друга щось говорить. А я переводжу очi з ii весiльноi обручки на свiй перстеник, який одержала на заручини.

– Фреддi не може померти, – торочу. – Ми наступного року одружуемося.

Мабуть, це якийсь самозахист: я не можу пригадати всього, що сталося опiсля. Пам’ятаю, як мене в полiцiйнiй машинi накрив синiм свiтлом маячок невiдкладноi допомоги, як сестра пiдтримала мене в лiкарнi, коли ноги пiдiгнулися. Пам’ятаю, як повернулася спиною до Йони Джонса, коли той з’явився в кiмнатi очiкування – цiлiсiнький, лише рука забинтована та пов’язка на оцi. Хiба це чесно? У машину сiдають двое, а виходить з неi лише один. Пам’ятаю, що на менi була нова зелена блузка, я придбала ii спецiально для того обiду. Блузку я вiддала на благодiйнiсть. Нiколи не змогла б одягти ii ще раз.

Вiд того жахливого дня я копирсалась у своiй пам’ятi знову та знову, намагаючись пригадати кожне слово з нашоi останньоi розмови iз Фреддi, та знаходила тiльки своi бурчання на нього – бо ж потрапляемо до ресторану в останнiй момент. А потiм на думку спадае iнше. Може, вiн поспiшав, щоб менi догодити? Можливо, аварiя сталася через мене? Боже, нехай би я сказала йому, що кохаю. Якби знала, що це наша остання розмова, то сказала би, звiсно, сказала б. Інодi я мрiяла про те, щоб вiн прожив ще трiшечки, бодай би ми могли поговорити востанне, та не певна, чи витримало б тодi мое серце. Може, воно й на краще, коли не знаеш, що востанне робиш щось значуще: ось мама востанне зустрiчае мене бiля ворiт школи, ii рука так заспокiйливо тримае мою маленьку долоньку; ось тато востанне згадуе про мiй день народження.

А знаете, що останне сказав менi Фреддi, коли мчав святкувати мое двадцятивосьмилiття? «Кiнець зв’язку». То була така звичка, вiн роками казав оцi дурнуватi слiвця, якi тепер стали мало не найважливiшими у моему життi. Мабуть, у цьому був весь Фреддi – пiти з такою фразочкою на вустах. Вiн мав таку невгамовну жагу до життя, легкiсть, поеднану зi вбивчим прагненням до змагання, яке захоплюе, але й убивае, якщо вже на те. Менi не траплялося бiльше людей iз таким даром – завжди знати, що й коли казати. У нього е – був – хист переконувати суперникiв, що вони перемогли, хоча насправдi вiн добувся того, чого прагнув. Фреддi обрав собi роботу в рекламi та злетiв до висот цiеi кар’ери, мов метеор: долав сходинку за сходинкою, очима завжди виглядаючи наступну вершину. Вiн е – був – яскравим спалахом помiж нами, людиною, яку не забудеш, вiн мав стати тим, чие iм’я пам’ятали б iще довго пiсля того, як його не стало.

А тепер вiн пiшов, трясця йому, назавжди, його машина на космiчнiй швидкостi врiзалася в дуба, i я почуваюся так, нiби хтось розрiзав мене зверху донизу, а горлянку зв’язав вузлом. Менi весь час не вистачае повiтря, воно не повнить легенi, я не можу дихати, бо постiйно на межi панiки.

Лiкар нарештi видав менi якесь снодiйне, пiсля того як мама наверещала на нього вчора у вiтальнi, – мiсячний запас якихось нових пiгулок. Вiн не дуже хотiв iх прописувати, бо, на його думку, скорботу потрiбно прожити, «пройти крiзь неi свiдомо, щоб мати змогу вийти». Я цю фiгню не вигадую – вiн саме такi слова сказав просто менi в обличчя кiлька тижнiв тому, перед тим як залишити мене з порожнiми руками та пiти додому, до своiх живiсiньких дружиноньки та дiточок.

Жити близенько до матусi – то водночас i благословення, i прокляття. Коли вона зготуе свою фiрмову курячу печеню та принесе ii в пательнi, гарячою, просто з духовки, або коли холодним осiннiм ранком чекае на мене в кiнцi вулицi, щоб пiдкинути до роботи, – ось у такi моменти розумiеш: це просто божа благодать, що мама живе так близько. Інша рiч – коли я валяюся в лiжку, в очах у мене двоiться через похмiлля i мати ввалюеться до моеi спальнi так, нiби менi досi сiмнадцять, або коли я кiлька днiв не прибирала, а матiнка скрiзь суне свого носа, наче я одна iз цих жалюгiдних потiпах у реалiтi-шоу. Ось тодi наша територiальна близькiсть – справжне прокляття. Те саме, коли я намагаюся горювати на самотi, коли вже третя дня, а я досi не розсунула штори у вiтальнi, коли я так i сиджу в тiй самiй пiжамi, у якiй вона застала мене три днi тому та напередоднi. Мама готуе для мене чай, який я забуду випити, та бутерброди, якi поховаю в надрах холодильника, щойно вона пiде нагору – драiти мою ванну – або надвiр – виносити смiття.

Звiсно, я розумiю. Вона шалено прагне захистити мене, а надто зараз. Лiкаря, який вагався, чи варто прописувати менi снодiйне, матiнка довела до такого переляку, що того тiпало. Я теж не впевнена, що слiд ковтати цi пiгулки, бо варто лиш почати – i тiльки Бог знае, яким привабливим виявиться те забуття. Хоча гадки не маю, чого втягую сюди Бога. Фреддi е, був та завжди мiг би бути затятим атеiстом, та i я ставлюся до всього цього дещо двояко, i то в найкращому разi. Тож не очiкую, що Бог якось доклався до призначення менi експериментальних пiгулок для тих, хто нещодавно втратив близьку людину. Гадаю, лiкар порекомендував приеднатися до курсу ще й тому, що мама вимагала максимально дiевого валiуму, а цi новi пiгулки рекламують як м’який препарат комплексноi дii. Якщо чесно, менi насправдi байдуже, що вони таке. Так i запишiть: я найсумнiша та найвтомленiша пiддослiдна морська свинка у свiтi.

Знаете, у нас iз Фреддi було розкiшне, просто казкове лiжко. Не повiрите, але готель «Савой» розпродавав своi лiжка – майже за безцiнь, – щоб звiльнити мiсце для нових, i боже милий, це лiжко – воно ж просто чарiвний острiв епiчних пропорцiй. Люди спочатку очi вирячали: «Ви купуете вживане лiжко?» «Що це ви таке втнули?» – запитала мама, ошелешена, нiби ми придбали розкладачку, викинуту з мiсцевого притулку для безхатькiв. Ясна рiч, нiхто iз цих скептикiв нiколи не бував у «Савоi». Я теж нi, але бачила по телевiзору дещо про iхнi лiжка ручноi роботи й достеменно знала, що отримую. Ось так i сталося, що ми вiдхопили найкомфортнiше лiжко з радiусом iз сотню миль, у якому ми з Фреддi знищили безлiч недiльних снiданкiв, у якому смiялися й плакали, кохалися – так солодко й щемко.

Коли мама через кiлька днiв пiсля аварii сказала, що помiняла менi постiль, то й гадки не мала, як мене зiрве через цю звiстку. Нiби вийшовши за межi власного тiла, я вiдсторонено спостерiгала, як дерла нiгтями дверцята пралки, як ридала, поки пiна вкривала простирадла – вона змивала останнi вiдбитки шкiри Фреддi, останнi слiди його запаху, змивала та зливала iх у каналiзацiю.

Мама стояла навколiшки поруч зi мною, намагаючись пiдняти мене, гукала на допомогу сестру. Зрештою ми просто притулилися одна до одноi на строкатих дошках кухонноi пiдлоги та дивилися на тi простирадла – усi трое в сльозах, бо це ж так збiса нечесно, що Фреддi бiльше немае.

Я пiсля того не поверталася до лiжка. Направду я не думаю, що вiдтак узагалi нормально спала. Так, дрiмала iнодi: головою на столi, поруч iз недоiденим снiданком, на канапi, скрутившись пiд зимовим пальтом Фреддi, стоячи, притулившись лобом до холодильника, – навiть так.

– Нумо, Лiдз, – сестра м’яко трусить мене за плече, – я пiду з тобою.

Розгублено кидаю погляд на годинник, бо, коли заплющила очi, був iще бiлий день, але зараз комусь може видатися й затемно – мабуть, тому Еллi ввiмкнула лампи. Як це типово для неi – бути такою розважливою. Я завжди визнавала ii за кращу версiю самоi себе. Фiзично ми схожi: зрiст, статура, але вона темна, а я свiтла – i волосся, й очi. А ще вона добрiша за мене, часто-густо занадто добра, нiж потрiбно для ii блага. Вона тут уже вiд обiду. Мама, здаеться, графiк чергувань склала, щоб упевнитись: я не лишаюся на самотi бiльш як годину-двi. Мабуть, той графiк висить у неi на холодильнику, мiж нотатками для закупiв, якi вона додае щотижня, та щоденником харчування для ii класу зi схуднення. Любить моя мама списки складати.

– Пiдеш куди? – Я трохи випростовуюся й помiчаю в руках Еллi склянку води та пляшечку iз пiгулками.

– До лiжка, – голос у неi мов криця.

– Менi тут добре, – бурмочу я, попри те що наша канапа не таке вже й зручне мiсце для сну. – Ще ж навiть не час спати. Можемо подивитися… – Змахую рукою в бiк телевiзора, що стоiть у кутку, намагаюся пригадати якийсь серiальчик. Зiтхаю, мене дратуе, що мiй виснажений мозок не здатний навiть на це. – Ну знаеш, отой iз пабом i лисими дядьками, там ще всi весь час кричать.

Вона всмiхаеться, закочуе очi.

– А, ти про «Мешканцiв Іст-Енду»[1 - «Мешканцi Іст-Енду» (англ. «EastEnders») – мильна опера, яку транслюе канал «Бi-Бi-Сi» аж iз 1985 року. (Тут i далi прим. пер.)].

– Оцей самий, – вiдповiдаю та розгублено оглядаю кiмнату – де ж цей пульт, щоб увiмкнути телевiзор?

– Вони вже, певно, закiнчилися. До того ж ти вже рокiв п’ять, як не бiльше, iх не дивишся. – Вона i слухати не хоче.

Я кривлю пику:

– Дивилася. Там… там така тiтка з довгими кульчиками та… ще одна, ii Барбара Вiндзор грае, – задираю пiдборiддя.

Еллi хитае головою:

– Обидвi померли вже, – вiдказуе.

«Бiднi вони, – думаю я, – бiднi iхнi родини».

Еллi вказуе рукою в напрямку сходiв:

– Час до лiжка, Лiдiе, – каже вона нiжно, але твердо, бiльше схожа на медсестру, нiж на рiдну сестру.

Гарячi сльози печуть менi очi.

– Не думаю, що зможу.

– Зможеш, – рiшуче каже вона, не опускаючи руки: – Що це ти надумала? Спати на канапi решту свого життя?

– І що, це так вже й погано?

Еллi нахиляеться до мене, бере за руку, пляшечка з пiгулками в неi на колiнах.

– Досить, справдi, Лiдз, – переконуе мене вона, – якби тут, на твоему мiсцi, був Фреддi, ти б хотiла, щоб вiн мiг нормально виспатися, правда?

Я киваю iз нещасним виразом. Звiсно, хотiла б.

– Та твiй привид переслiдував би його до скону, поки вiн спати б не пiшов, – каже сестра, погладжуючи моi пальцi. А я намагаюся продихатися крiзь клубок слiз, який постiйно душить мене, вiдколи помер Фреддi.

Дивлюся, як вона витрушуе на долоню маленьку неоново-рожеву пiгулку. Оце й усе, що мае допомогти менi пiднятися? Кiлька тижнiв мiцного сну, i я буду мов полагоджений пiсля шторму корабель, знову готовий до вiдплиття?

Еллi непохитно витримуе мiй погляд. Моiми щоками котяться сльози, i я усвiдомлюю, наскiльки розбита. Емоцiйно й фiзично я на нулi. Гiрше вже нiкуди. Принаймнi сподiваюся, що нiкуди, бо не думаю, що виживу, якщо падатиму далi. Беру пiгулку, пальцi тремтять, ковтаю та запиваю ii. Бiля дверей спальнi обертаюся до Еллi.

– Я маю зробити це сама, – кажу пошепки.

Вона вiдгортае пасмо довгого волосся в мене з очей.

– Ти певна? – Темнi очi сестри вп’ялися в мое обличчя. – Можу залишитися з тобою, поки заснеш. Якщо хочеш.

Я хлипаю, дивлячись у пiдлогу, i знову плачу.

– Знаю, що можеш, – я взяла ii за руку й мiцно стиснула, – але гадаю… краще… – не можу дiбрати потрiбних слiв – чи то через таблетку, яка вже подiяла, чи то просто таких не було.

Еллi кивае:

– Я буду тут, унизу, якщо захочеш мене бачити, гаразд? Не пiду нiкуди.

Пальцi моi стискають ручку дверей. Я не вiдчиняла iх, вiдколи мама помiняла бiлизну на лiжку, не хотiла навiть випадково глянути на чисту незайману постiль, коли йшла до ванноi. Я вбила собi в голову: це мiсце чуже, воно недоторканне, мов сцена злочину, обмежена жовтими полiцiйними стрiчками.

– Це ж лише лiжко, – шепочу, повiльно вiдчиняючи дверi. Нiякi жовтi стрiчки не блокують мiй вхiд, нiяких монстрiв немае пiд лiжком. Але й Фреддi Гантера немае. І вiд цього розриваеться серце.

– Лише лiжко, – каже Еллi, заспокiйливо погладжуючи мою спину. – Мiсце для вiдпочинку.

Але вона бреше. Ми обидвi знаемо: це значно бiльше, нiж просто мiсце для вiдпочинку. Ця кiмната – моя з Фреддi спальня, ми цей дiм саме через неi купували. Простора, сповнена свiтла, з великими розсувними вiкнами та медовими дошками пiдлоги, на яких ясними лiтнiми ночами мiсячне сяйво малювало яскравi смуги.

Хтось, певно, Еллi, уже заходив сюди та ввiмкнув лампу з мого боку лiжка – чашу спокiйного свiтла, яка так ласкаво зустрiчае мене, хоча сонце ще не сiло. Сестра й постiль розстелила. Бiльш схоже на готель, нiж на спальню. Я зачиняю дверi, й мене охоплюе запах свiжоi бiлизни. Уже немае слiдiв моiх парфумiв, якi змiшувалися з лосьйоном Фреддi. Немае зiм’ятих сорочок, недбало кинутих на крiсло, або черевикiв, копнутих десь пiд шафу. Все охайне та сяе чистотою, як нова копiйка. А я почуваюся у своему новому життi так, немов прийшла до себе в гостi.

– Це лише лiжко, – шепочу знову, сiдаю на краечок матраца. Заплющую очi, лягаю, згортаюся калачиком на своiй половинi, накриваюся клаптиковою ковдрою.

На бiлизну для нашого лiжка з готелю «Савой» ми витратили бiльш нiж належало. Бiлi тонкотканi бавовнянi простирадла, дорожчi за постiль iз бiльшостi готелiв, де я коли-небудь зупинялася. Щойно тiло мое торкаеться нiжноi тканини, я усвiдомлюю, що менi вже тепло. Еллi, дорога моя сестричка, пiдклала менi в лiжко пляшку з гарячою водою, щоб зiгрiти свiжу бiлизну. Мое лiжко, наше лiжко, огортае мене, немов старий друг, i я вiдчуваю себе винною за те, що нехтувала ним.

Лежу на своiй половинi матраца, тiло сповнене болем скорботи, руки витягуються, щоб, як завжди, обiйняти його. Потiм я виштовхую пляшку з теплою водою до його половини, а коли постiль нагрiто достатньо, пересуваюся та лягаю туди сама, притискаючи гарячу грiлку обома руками до грудей. Занурюю мокре обличчя в його подушку та вию, мов поранений звiр, – чужий, нестримний звук.

А потiм, потроху, цей звук вщухае. Серцевий ритм змiцнюеться, руки й ноги наливаються свинцевою важкiстю. Менi тепло, я немов у коконi, й уперше за п’ятдесят шiсть днiв без Фреддi я не почуваюся покинутою. Я не покинута, бо ковзнула в обiйми сну, я майже вiдчуваю, як прогинаеться матрац пiд вагою коханого, як його тiло обвиваеться навколо мого, його рiвне дихання лоскоче менi шию. Урятуй мене вiд цiеi темноi, незвiданоi безоднi, Фреддi Гантере. Я притягую його ближче та вдихаю його запах, занурюючись у глибокий мирний сон.




Увi снi



П’ятниця, 11 травня

Вам знайомi цi блаженнi свiтанковi митi, цi лiтнi ранки, коли сонце прокидаеться ранiше за тебе? Уже розплющила очi, а потiм знову поринаеш у сон, радiючи ще кiльком годинам насолоди. Я повертаюся й знаходжу Фреддi: вiн тут, зi мною. Вiдчуття полегшення таке глибоке, що я зараз здатна лише лежати непорушно й намагатися дихати в единому ритмi з ним. Зараз четверта, ще надто рано, щоб пiдiйматися, тож я знову заплющую очi. Мабуть, нiколи в життi я не переживала такого абсолютного спокою. Лiжко зiгрiте нашими тiлами, що притулилися одне до одного; золоте свiтло, що провiщае свiтанок; ледь чутна музика пташиного спiву. Будь ласка, не випускайте мене iз цього сну.




Наяву



П’ятниця, 11 травня

Ще до того, як розтуляю очi вдруге, я вже знаю: його немае. Шоста ранку, лiжко на дотик холоднiше, сонячне свiтло сяе гострiше, пташиний спiв шкребе, мов цвяхи по шкiльнiй дошцi. Фреддi був тут, я знаю, вiн був. Я занурююся головою в подушку, мiцно заплющую очi, намагаюся вiднайти темряву за повiками, заснути знову. Якби я тiльки змогла заснути, я б знову його знайшла.

Панiка повiльно закипае, здiймаеться десь унизу живота. Що дужче я намагаюся розслабитися, то дужче спалахуе мiй мозок, вiн готуеться до прийдешнього дня, сповненого темних думок i безнадii, з якими я не знаю, що робити. Раптом серце вiбруе, вистрибуе, мов заряджене якоюсь хитрою батарейкою, бо я пригадую: у мене е снодiйне. Рожевi пiгулки, умисно призначенi, щоб вимкнути мене. Дотягуюся до пляшечки, яку Еллi поставила на тумбочку бiля лiжка, хапаю ii обома руками, видихаю з полегшенням, вiдкручую корок та ковтаю одну пiгулку.




Увi снi



П’ятниця, 11 травня

– Доброго ранку, Лiдз, – Фреддi перекочуеться в лiжку й цiлуе мене в чоло. Я вiдчуваю важкiсть його руки на своiх плечах. Наш будильник повiдомляе: сьома ранку. – Не хочу сьогоднi нiчого робити. Залишiмося в лiжку? Я подзвоню й скажу, що ти захворiла, а ти скажеш, що я.

Бiльшiсть ранкiв вiн каже щось таке, i кiлька хвилин ми вдаемо, що це справдi гарна iдея.

– Ти приготуеш нам снiданок у лiжко? – бурмочу я. Моя рука ковзае, вiдчуваючи тепло коханого тiла; я занурююсь обличчям у м’яке волосся на його грудях. Я так люблю в ньому цю надiйнiсть. З його зростом i широкими плечима фiзична присутнiсть завжди панiвна. Дехто на роботi навiть недооцiнюе дiлове мислення Фреддi через стереотипну статуру регбiста, а вiн тiльки й радий скористатися такою перевагою. Суперництво й конкурентна боротьба в нього в кровi.

– Якщо тебе влаштуе снiданок десь пiд обiд, то авжеж. – Я чую смiшок у його грудях, вiн нiжно гладить мою потилицю.

– Щось таке, – кажу я, заплющуючи очi, глибоко вдихаючи його запах.

Ми залишаемось так, у пiвснi, ще кiлька рознiжених хвилин, стискаючи одне одного в обiймах, знаючи, що невдовзi потрiбно вставати. Але тягнемо час, бо цi митi для нас важливi, саме вони вiдокремлюють нас iз Фреддi вiд усього свiту. Цi митi – немов нарiжний камiнь, на якому збудоване наше кохання, плащ-невидимка, що огортае нашi плечi, коли ми виходимо у свiт у своiх справах. Фреддi не вiдповiдатиме на зацiкавлений погляд дивовижноi дiвчини з платформи № 4, що чекае потягу о 07:47, а я нiколи не дозволю Леоновi, баристi з кав’ярнi, куди часом заходжу на ланч, перейти межу вiд жартiвливого дуркування до залицяння, хай навiть вiн приголомшливий, мов кiнозiрка, i пише на моему стаканчику з кавою шаленi речi.

Я плачу. Кiлька секунд не можу зрозумiти чому, потiм пригадую, а потiм вдихаю повнi легенi повiтря, як людина, якiй вдалося випiрнути на поверхню пiсля падiння в глибоку воду.

Фреддi перелякано спираеться на лiкоть, щоб мене роздивитися, стурбовано стискае мое плече.

– Лiдз, що таке? – наполегливо розпитуе вiн, готовий допомогти, угамувати будь-який бiль, що мене спiткав.

Я не можу дихати, повiтря пече менi груди.

– Ти помер. – Жахливi слова вириваються з риданнями, я вдивляюся в його кохане обличчя, шукаючи слiди автотрощi. Нiчого. Жодного натяку на ту фатальну травму голови, яка забрала його життя. Очi коханого незвичайно синi, такi темнi, що навiть видаються карими, якщо ти не наблизишся достатньо, щоб побачити справжнiй колiр. Інодi, на важливi робочi зустрiчi, вiн начiплюе окуляри в чорнiй оправi, з простим склом, – iлюзiя слабкостi там, де ii направду немае. Зараз я вдивляюся в цi очi, проводжу рукою по свiтлiй, мов стерня, щетинi на його вилицях.

В зiницях коханого свiтиться полегшення, вiн стиха смiеться.

– Дурненька. – Вiн ховае мене в обiймах. – Тобi наснилося, та й усе.

О, як палко я бажаю, щоб це була правда. Я хитаю головою, а вiн бере мою руку та прикладае собi до серця.

– Я цiлий, – наполягае вiн. – Ось, послухай, серце б’еться, усе на мiсцi.

Б’еться. Я натискаю мiцнiше, щоб вiдчути, як воно стрибае пiд моею долонею, та все одно знаю, що воно не б’еться, що це не насправдi. Такого не може бути. Тепер вiн накривае мою руку своею, уже не смiеться, бо бачить, у якому я розпачi. Звiсно, вiн не розумiе. Та i як би вiн мiг? Вiн не справжнiй, але, боже, це й не схоже на жоден зi снiв, якi були в мене ранiше. Я прокинулась у своему сновидiннi. Можу вiдчути тепло його тiла. Можу вiдчути на шкiрi пахощi його лосьйону пiсля голiння. Можу вiдчути смак моiх слiз, коли вiн нахиляеться та цiлуе мене, так нiжно. Не можу припинити плачу. Обiймаючи його, намагаюся дихати неглибоко, нiби коханий мiй створений iз туману i, якщо я дихну надто сильно, вiн розвiеться.

– Це нiчне жахiття, от i все, – шепоче, поплескуючи мене по спинi й даючи виплакатися, бо що ж iще вiн може зробити?

Якби вiн тiльки знав, що це геть протилежне. Жахiття стаеться, коли в день народження ти нетерпляче чекаеш появи свого хлопця й уся родина вже зiбралася за столом в ресторанi на центральнiй вулицi.

– Я скучила. Я дуже-дуже скучила, – схлипую. Руки й ноги в мене тремтять, не можу нiчого iз цим вдiяти, а мiй хлопець пригортае мене, цього разу справдi мiцно, каже, що любить, що з ним усе гаразд, що з нами обома все гаразд.

– Ми на роботу запiзнимося, – м’яко каже вiн за кiлька хвилин.

Я лежу нерухомо iз заплющеними очима, намагаюся запам’ятати вiдчуття його рук навколо мене, щоб воно лишилося зi мною, коли прокинуся.

– Залишiмося тут, – шепочу я, – залишiмося тут назавжди, Фреддi.

Його рука куйовдить мое волосся, вiн вiдхиляе голову назад, щоб заглянути менi в очi.

– Я б залюбки, – усмiхаеться Фреддi, – але ж ти знаеш, не можу. Бо головую на тiй зустрiчi з «Под-Годз» цього ранку.

Вiн так говорить, нiби нагадуе про щось, але менi про це нiчого не вiдомо.

– З «Под-Годз»?

Вiн пiдiймае брови:

– Отi хлопцi з капсульованою кавою. Пригадуеш, я тобi розповiдав? Вони всi припленталися в яскраво-зелених футболках вирви-око та бейсбольних кашкетах зi своiм логотипом.

– Хiба таке забудеш? – вiдповiдаю я, хоча й гадки не маю, про що вiн.

Фреддi випускае мене з обiймiв, цiлуе в щоку.

– Залишайся вдома цього ранку, – його очi стурбованi. – Ти нiколи не брала вихiдний. Зроби це сьогоднi, гаразд? Я принесу тобi кави або чаю.

Я з ним не сперечаюсь. Я не була на роботi вже п’ятдесят шiсть днiв.

Мое життя переплелось iз життям Фреддi Гантера того самого лiтнього вечора, коли вiн уперше поцiлував мене, вдихнувши себе в мою ДНК. До цього йшло, це точилося мiж нами деякий час, збиралося, мов пара в котлi локомотива: його мiсце в шкiльнiй iдальнi завжди поруч зi мною, так, щоб можна було вкрасти в мене морозиво; кпини-залицяння, якими ми перекидалися, мов тенiсними м’ячиками, на очах усього класу. Вiн почав ходити додому тiею ж дорогою, що й ми з Йоною, хоча для нього це був добрячий гак, вигадуючи зазвичай щось непереконливе: або мама попросила щось забрати, або бабцю треба провiдати. Коли Йона засiв удома з вiтрянкою на тиждень чи два, шансiв у мене не залишилося. Мене й досi лоскочуть метелики ностальгii, коли я пригадую той день: Фреддi подарував менi жовтий пластмасовий квiтковий перстеник (такi часто дiстають iз рiздвяних хлопавок), а потiм поцiлував мене, сидячи на парканi моiх сусiдiв.

– А бабуся твоя не перейматиметься? – запитала я, переживши кiлька найп’янкiших хвилин свого життя.

– Та навряд. Вона живе в Борнмутi, – вiдповiв вiн, а потiм ми реготали разом, бо ж то не менш як за сотню миль звiдси.

Ось так i сталося. З тiеi митi й назавжди я вже була дiвчиною Фреддi Гантера. Наступного ранку вiн пiдкинув менi в портфель шоколадку iз запискою, що повiдомляла: вiн проводить мене додому.

Комусь таке могло здатися декларацiею про привласнення. Але мое нiжне пiдлiткове серце лише затрiпотiло вiд його прямоти.

Ось тепер я дивлюся, як цiлеспрямовано вiн рухаеться: спочатку до ванноi, вмикае душ, знiмае з вiшака свiжу бiлу сорочку.

– Не хочу зурочити, але, гадаю, це вже вирiшено, угода в нас у кишенi, – каже вiн, стисло вiдповiдаючи на робочий дзвiнок: мобiльний притиснув до плеча, бо виймае iз шухляди свiжу бiлизну.

Я дивлюся на його повсякденнi рухи, дивлюся, як вiн закотив очi – хто б там йому не телефонував, Фреддi хоче, щоб розмова якомога швидше скiнчилася, – i всмiхаюсь у вiдповiдь, хоча губи в мене тремтять.

Вiн зникае у ваннiй, а я сiдаю та вiдкидаю ковдру, прислухаючись до дзюрчання води, що обтiкае його тiло.

– Що зi мною робиться? – шепочу, спускаю ноги на пiдлогу, сiдаю на край лiжка, мов пацiент пiсля операцii на серцi. Тому що саме так воно й вiдчуваеться. Нiби хтось розрiзав менi груди та масажуе серце, повертаючи його до роботи.

– Я не вiрю в казки або в чарiвнi боби, – бурмочу я. Губи в мене тремтять, я прикушую iх так сильно, що вiдчуваю рiзкий залiзний смак кровi.

Фреддi виходить iз ванноi, за ним тягнеться духмяна пара. Вiн заправляе сорочку в штани, застiбае гудзики.

– Я вже буду йти, – каже вiн. – Якщо я поставлю чайник, ти приготуеш чай? Якщо покваплюся, встигну на потяг.

Ми обрали цей дiм саме через таке розташування: коли вранцi запiзнюешся, дуже зручно мати станцiю електрички просто за рогом. Фреддi працюе в центрi Бiрмiнгема, робота забирае в нього багато часу, тож що менше вiн витрачае на дорогу, то краще. Менi теж ближче дiставатися до нашоi ратушi. Десять хвилин – i я вже ставлю машину бiля роботи. До того ж я люблю наш iсторичний будинок, вiн схожий на картинки з книжок мого дитинства. Його навiть уважають найстарiшою будiвлею в мiстечку: химерний фахверковий дiм у кiнцi хаотичноi головноi вулицi. Бiльшiсть будинкiв, що стоять уздовж неi, дуже схожi. Наше маленьке мiстечко в Шропширi справдi стародавне й несамовито пишаеться тим, що про нього е згадка ще в «Книзi Страшного суду»[2 - «Книга Страшного суду» («Domesday Book») – збiрка матерiалiв першого в середньовiчнiй Європi загального поземельного перепису, який провели в Англii у 1085–1086 роках за наказом Вiльгельма Завойовника. Мiстечко, де живуть нашi героi, справдi старовинне, а будинок занесено до реестру iсторичних будiвель Англii.]. Можна багато чого сказати про те, як воно – зростати в такiй тiснiй спiльнотi. Бiльшiсть родин живуть тут iз поколiння в поколiння, вiд колиски до могили. Легко заперечувати цiннiсть цього способу життя, вiдчувати задуху вiд того, що всi все про всiх знають, утiм тут е своя втiха, а надто коли потрапляеш у бiду.

Ми закохалися в цей будинок не тiльки через розташування. Спочатку, одного весняного ранку, ми побачили його в сонячному промiннi, що висвiтлило медове камiння стiн i глибоке вiкно-еркер. Звiсно, не дуже зручно, що дiм затиснутий у щiльному ряду iнших старовинних будинкiв. Оздобити його теж було жах як непросто: у цьому мiсцi важко було знайти хоча б одну пряму стiну або дверi. «Усе це додае чарiвностi», – заявляла я щоразу, як Фреддi гахкався головою об низьку балку на кухнi. Менi подобалося думати, що декор навiюе асоцiацii з котеджем Кейт Вiнслет у «Вiдпочинку за обмiном» – нефарбованi дошки, затишний безлад. Я старанно пiдтримувала цю атмосферу, обстежуючи всi можливi блошинi ринки й лише час вiд часу стримуючись – треба було також задовольнити смаки Фреддi, адже той полюбляв сучаснiшi речi. Утiм цю баталiю вiн завжди програвав: мое сороче очко тягне до красивих речей i на «Пiнтерестi» я веду потужну гру.

Кiлька днiв тому, пiсля того як я змусила себе вдягнутися й добулася до крамницi – поповнити запаси вина, виявилося, що менi не хочеться повертатися додому. Я вiдчула це вперше, вiдколи ми отримали ключi, i ще одна частинка серця обiрвалася вiд усвiдомлення того, що цей дiм вже не був для мене домiвкою. Я навiть думки припустити не могла про те, щоб його продати, але тiеi митi мене розвернуло в протилежному напрямку: я пiшла геть i зробила два кола навколо дитячого парку, перш нiж дiстатися свого будинку. Цiкаво, що потiм, потрапивши всередину, я вже не схотiла виходити знову. Усе-таки я – цiла купа суперечностей. Нiчого дивного, що моя родина до смертi за мене боiться.

Це був наш будинок, а тепер вiн мiй, хоча мало втiхи в тому, що у своi двадцять вiсiм ти маеш будинок, та не маеш Фреддi. Ми обое погодилися з пропозицiею нашого фiнансового консультанта поеднати нас у пару набувачiв страхування життя одне одного. Сама думка про те, що щось може трапитися з одним iз нас до того, як ми розплатимося за будинок, видавалася смiховинною. Якi ж ми були дивовижно щасливi, якi впевненi у власнiй безпецi. Я витягую себе iз цих думок, вiдчуваючи, що знову готова розплакатися. Фреддi уважно дивиться на мене.

– Усе вже гаразд? – запитуе вiн, стискае мое обличчя долонями, гладить великим пальцем вилицю.

Я киваю, повертаю обличчя, щоб притиснутися губами до його долонi, коли вiн цiлуе мене в голову.

– Добре, моя дiвчинко, – шепоче вiн, – я люблю тебе.

Нехай це буде негiдно, але я так хочу вчепитися в нього, благати не залишати мене знову, проте утримуюсь. Якщо це мае бути остання моя згадка про нас, я хочу, щоб вона закарбувалася в моему серцi тiльки найкращими хвилинами. Тож я встаю, тримаючись за лацкани його пiджака, дивлюся в його прекраснi, такi знайомi синi очi.

– Ти – кохання всього мого життя, Фреддi Гантере, – кажу я, чiтко вимовляючи цi слова правди.

Вiн нахиляе голову та цiлуе мене.

– Я люблю тебе бiльше за Кiру Найтлi, – стиха смiеться вiн, пригадуючи нашу гру.

– Що, аж так сильно? – уточнюю, округлюючи очi, бо ми зазвичай починали з низького рiвня та пiдiймалися на вищi щаблi: у нього була Кiра, у мене – Раян Рейнолдз.

– Аж так сильно, – каже вiн, обертаеться на порозi спальнi та посилае менi повiтряний цiлунок.

Усерединi в мене здiймаеться гаряча й пекуча панiка, я чiпляюся пальцями нiг у дошки пiдлоги, щоб зупинитися, щоб не бiгти за ним. Я слухаю, як вiн спускаеться сходами, чую, як закриваються вхiднi дверi, пiдбiгаю до вiкна, щоб побачити, як вiн поквапом прямуе до рогу. Надто пiзно я вiдчиняю вiкна, б’юся над шпiнгалетами, викрикую його iм’я, знаючи, що вiн мене не почуе. Чому я дозволила йому пiти? Що, як я нiколи бiльше не знайду його? Я чiпляюся в пiдвiконня, очима вп’явшись у його спину, i майже чекаю, що зараз вiн розтане, та вiн не тане. Просто повертае за рiг, губиться в цьому свiтi, йде до якогось клiента з кавовоi корпорацii, до дiвчини на четвертiй платформi, до всiх цих мiсць, де я не можу бути.




Наяву



П’ятниця, 11 травня

Я прокидаюся. Обличчя в мене мокре, а на губах запеклося щось на смак як кров. Хапаю телефон, вдивляюся в його чорне дзеркало й бачу, що дуже сильно покусала верхню губу. Там вiдбитки зубiв, ii роздуло, нiби менi погано зробили ботокс. Не найкращий мiй вигляд. Фреддi посмiявся б, бо я схожа на рибку-скелезубку.

Фреддi. Заплющую очi, намагаючись вiддихатися вiд гiперреалiзму мого сну, чи що то було. Можу порiвняти це лише iз моментом, коли ви заходите в магазин електронiки та бачите найновiший телевiзор, що коштуе шалену купу грошей. Кольори яскравiшi, звук чистiшiй. Так от, це був вищий пiлотаж, немов дивишся фiльм у кiнотеатрi IMAX. Нi, навiть потужнiше за сеанс в IMAX. Надто реально, щоб не бути реальнiстю. Фреддi був живий, вiн приймав душ, бiг, запiзнюючись на роботу, знову жартував про Кiру Найтлi.

Я риюся у своему мозку, намагаючись вiдкопати хоч якусь згадку про клiентiв iз кавовоi корпорацii, яка б пролунала до його смертi. Я певна, що нiчого такого не було. Усе так, нiби Фреддi прожив цi п’ятдесят сiм днiв за якоюсь завiсою, займаючись своiми повсякденними справами, не турбуючись про свiт.

Мене охоплюе бажання спробувати заснути знову, пiти, знайти його, повернутися в життя, де серце Фреддi ще б’еться. Та в тому свiтi вiн пiшов iз дому – перемагати в рекламному бiзнесi своею блискучою усмiшкою та вiдблисками запонок. Як на людину, що минулого вечора навiть у лiжко лягати не хотiла, я зараз геть не хочу вставати та дивитися в обличчя новому дню. Менi доводиться витратити п’ятнадцять хвилин, щоб переконати себе: встати з лiжка – це не найгiрша у свiтi iдея. Зрештою, я укладаю iз собою угоду: якщо встану й переживу п’ятницю, якщо прийму душ, поiм i, можливо, навiть на якийсь час вийду з дому, тодi зможу ковтнути нову пiгулку. Я рано повечеряю, повернуся в лiжко i, можливо, тiльки можливо, проведу вечiр iз моiм коханням.




Наяву



Субота, 12 травня

– Менi наснився Фреддi, – кажу я, огортаючи долонями свое горнятко кави, бiльше для затишку, нiж для тепла. Еллi дивиться на мене через кухонний стiл, повiльно кивае.

– Менi вiн теж щоночi сниться, – каже вона, помiшуючи цукор у своiй чашцi, – коли чесно, я здивувалася б, якби вiн тобi не снився.

– Здивувалася б? – Пильно дивлюся на неi, хочу, щоб вона заглянула менi в очi, прагну заволодiти всiею ii увагою, бо це важливо. – У мене ранiше такого не було.

У менi здiймаеться розчарування. Те, що вiдбуваеться зi мною зараз, надто iнтимне, це не предмет звичних балачок.

Еллi кидае погляд на кухонний годинник.

– Готова вирушати?

Ми збираемося до мами на снiданок. Тепер ми так робимо кожного суботнього ранку – перед тим як я вiдвiдую могилу Фреддi. Напевно, мама намагаеться в такий спосiб якось структурувати моi вихiднi. Еллi нiчого не каже про мое скуйовджене волосся та вчорашню футболку. Це футболка Фреддi. І волосся мое теж було для нього. Йому дуже подобалося, що воно довге, тож я за всi цi роки хiба що кiнчики пiдрiзала. Нiде правди дiти, це помалу стае однiею з моiх визначальних рис: Лiдiя, дiвчина Фреддi, ота, що з довгим бiлявим волоссям.

Якби це було минулого тижня, я б, мабуть, накинула джинсову курточку, затягнула б коси позаду резинкою, як е, сплутаними, та й уважала б, що готова до виходу. Але сьогоднi не минулий тиждень. Якщо останнi зустрiчi з Фреддi й навчили мене чогось, то це того, що я жива. А живi люди мають принаймнi бути чистими. Навiть Фреддi, який, технiчно, не живий, прийняв душ.

– Даси менi десять хвилин? – Мляво всмiхаюся до Еллi. – Гадаю, час трiшки пiдфарбуватися. Вiд самого похорону косметички не торкалася.

Еллi кидае на мене якийсь чудернацький погляд. Можу сказати, що я ii таки здивувала.

– Ну, я-то не хотiла казати, але в тебе останнiм часом вигляд був, що в тiеi посмiтюхи, – зiзнаеться сестра.

Вiд ii жарту в менi все перевертаеться. Ми завжди були такi близькi, мов – не знаю, що ще може бути таким близьким. Двi горошини в стручку? Не думаю, що це правильне порiвняння, бо ми зовнi не дуже схожi. Й не скажеш, що близькi, як i мають бути сестри, бо е отакi, як моя колега Джулiя та ii старша сестра Мерi. Джулiя про неi каже, що навiть гени в них рiзнi, бо Мерi просто корова. Або е сестри, подiбнi до близнючок Елiс та Елен, з якими я ходила до школи, – завжди вдягалися однаково, договорювали одна за одною речення, а от коли змагалися за звання капiтана волейбольноi команди, кожна з них могла суперницю пiд автобус штовхнути. Ми з Еллi, ми… ми як Монiка й Рейчел iз «Друзiв». Ми як Керрi з Мiрандою[3 - Керрi Андервуд i Мiранда Ламберт, королеви кантрi, якi завжди пiдтримують одна одну.]. Ми завжди найпалкiше вболiвали одна за одну, завжди першими пiдставляли одна однiй плече, на якому можна виплакатися. І лише зараз я побачила, як вiддалилася вiд неi. Я знаю, сестра жодноi митi не звинувачувала мене, не обурювалася, але як же це було для неi важко. Еллi в якомусь сенсi втратила не лише Фреддi, а й мене. Обiцяю собi: колись, як менi бодай трiшки покращае, я розповiм iй, що в цi чорнi днi вона була единим промiнчиком свiтла, яке я могла вловити.

– Миттю, – вiдсуваю стiльця, дерево шкребе по дереву.

– Я собi ще чашечку наллю, поки чекатиму, – вiдповiдае сестра.

Залишаю Еллi, заспокоена звуками кухнi: вона набирае воду пiд краном, дзенькае посудом бiля буфету. Сестра завжди була частою i дуже бажаною гостею в нашому домi. Не такою частою, як Йона Джонс, адже вiн тут проводив iз Фреддi майже стiльки часу, скiльки я. Валявся на нашiй канапi, дивлячись якийсь безвiсний фiльм, жував пiцу просто з коробки (на кухнi хлопцi аж нiяк не могли претендувати на роль Джеймi Олiвера[4 - Усiм вiдомий «Голий кухар», британська телезiрка та кулiнарний генiй.]). Нiколи я не дорiкала Фреддi, проте часом вiдчувала: Йону дратувало те, що я привласнила його найкращого друга. Як не крути, а три – таки непарне число.



– Девiда сьогоднi не буде?

Мама вiдчиняе вхiднi дверi та заглядае нам за спини. Інодi я думаю, що вона бiльше тiшиться Девiдом, нiж нами двома. Те саме було i з Фреддi. Їй до вподоби клопотатися навколо чоловiкiв – мов матiнка iз синочками.

– Вибач, цього ранку лише ми, – каже Еллi без нотки вибачення.

Мама театрально зiтхае.

– Що ж, доведеться обiйтися. Просто я думала попросити його замiнити запобiжник на штепселi фена – знову не працюе.

Еллi за маминою спиною переглядаеться зi мною – я ii розумiю. Руки в Девiда ростуть з одного вiдомого мiсця. Коли потрiбно поличку повiсити чи кiмнату вiдремонтувати, або, звiсно ж, запобiжника замiнити – усе це робота Еллi. Але мама вперто чiпляеться за старомодне уявлення про те, що Девiд мае бути «мужчиною в домi», тож переробить усi чоловiчi справи. Вона сама може легко замiнити запобiжника: виростила нас без батька i ми якось не повмирали. Мама знае про дроти та заземлення з власного досвiду. Здаеться, вона так прагне сповнити Девiда вiдчуттям самоцiнностi, що вишукуе для нього всiлякi химернi справи, а той своею чергою дивиться на нас благальними, повними панiки очима. Еллiн чоловiк навiть на драбину не вилiзе, щоб не спiтнiти, мов хлющ. Кiлька тижнiв тому було таке, що я вiдвертала мамину увагу на кухнi, вiн тримав драбину для Еллi, а та прочищала ринву. Ми всi граемо в цю гру. Фреддi був майстровитий, завжди все робив у родинi, й от тепер, коли його немае, Девiд хоч-не-хоч посiв роль домашнього майстра на всi руки.

– Я готую омлет iз сиром та цибулею, – каже мама, коли ми йдемо за нею через хол. – Пробую нову сковорiдку.

Вона крутить перед нами яскраво-рожевою пательнею.

– Знову надивилася того телемагазину? – запитуе Еллi, ставлячи сумку бiля кухонного столу.

Мама знизуе плечима.

– Просто показували. Ти ж знаеш, я не завжди купую з телевiзора, але Кетрiн Маг’яр була вiд неi в такому захватi, а в моеi староi пательнi саме ручка вiдвалилася, то це було просто мов знак долi.

Я придушую усмiшку, Еллi дивиться в iнший бiк. Ми обидвi знаемо, що маминi кухоннi шафки по саму зав’язку напханi непотребом, який вона понакупляла, бо супергламурна телеведуча Кетрiн Маг’яр переконала ii, що цей мотлох створить революцiю в життi справжньоi господинi.

– Хочеш, я порiжу цибулю? – питаю.

Мама хитае головою:

– Вже! Он вона, в мiнiчоперi.

Я киваю, бо вже помiтила прилад на робочому столi. Не питаю, чи вiн теж iз телемагазину, – i так зрозумiло. Разом iз ним прибули автоматична тертка для сиру, якою вона скористалася, щоб натерти чедер для омлету.

Тож я варю каву. На щастя, без допомоги всяких гаджетiв.

– Ти пробувала тi пiгулки? – питае мама, розбиваючи яйця в миску.

Киваю, бо перехопило подих вiд нагадування про Фреддi. Вона перебирае кухонне приладдя в глечику, знаходить вiнчик.

– І?

– І вони працюють, – знизую плечима, – виспалася.

– В лiжку?

Зiтхаю, а Еллi посилае менi коротку усмiшку.

– Так, у лiжку.

Мамине обличчя розгладжуеться вiд полегшення, вона тепер спокiйно збивае яйця.

– То добре. Отже, бiльш нiякого спання на канапi, гаразд? Це для тебе зле.

– Нi, обiцяю.

Еллi накривае на стiл, три тарiлки. Наша родина розрослася до п’ятьох, тепер число зменшилося до чотирьох, але вiд початку нас завжди було трое: мама та ми з Еллi. Нашого батька ми насправдi не знали. Вiн пiшов iз дому за п’ять днiв до мого першого дня народження, i мама нiколи йому цього не пробачила. Еллi була жвавою трирiчною дiвчинкою, я – взагалi ще крихiткою. А вiн вирiшив, що життя з трьома дiвчатами – то забава не для нього, та й перебрався до Корнуоллу, де зайнявся серфiнгом. Отакий вiн чоловiк. Що кiлька рокiв надсилае нам новини про свое чергове мiсцеперебування, iнодi навiть нi сiло нi впало з’являвся на порозi, ще коли ми в школу ходили. Вiн не погана людина, просто такий от, вiтром пiдперезаний. Знати, що вiн десь е, – добре, але я, направду, нiколи не потребувала його у своему життi.

– Я тут мiркую, що час купувати новий кухонний стiл, – каже мама, розставляючи тарiлки та сiдаючи разом iз нами.

Ми з Еллi витрiщаемося на неi.

– Ти не можеш, – кажу.

– У жодному разi, – вторуе Еллi.

Мама здiймае очi догори. Вона, звiсна рiч, передбачила спротив своiй iдеi.

– Дiвчата, цей же ось-ось розвалиться!

Ми сидiли навколо цього побитого, вишкрябаного дерев’яного столу все наше життя, i в кожноi було свое особливе мiсце. Вiн бачив, як ми снiдали перед школою, бачив наш улюблений бекон i буряковi сендвiчi на вихiдних, чув нашi сiмейнi суперечки. Наша мама, правду кажучи, людина звички. Їi домiвка не дуже змiнилася за всi цi роки. Ми з Еллi звикли покладатися на те, що тут усе бiльш-менш однакове. Якщо подумати, то й про маму можна сказати те саме. Скiльки я ii пам’ятаю, вона носить звичну попелясто-бiляву зачiску. Ми з Еллi успадкували вiд неi форму обличчя – мов сердечка. Коли всмiхаемося, у нас проглядають подiбнi до маминих глибокi ямочки, нiби хтось пальцем тицьнув у нашi щiчки. Вона – наш простiр безпеки, а цей дiм – святилище.

– Ми за цим столом домашне завдання робили. – Еллi намагаеться захистити його руками.

– Кожен рiздвяний обiд у моему життi минав за цим столом, – додаю я.

– Але ж вiн весь пописаний. – Мама намагаеться вставити слово.

– Так, – каже Еллi, – нашими iменами, коли менi було п’ять рочкiв.

Вона, щойно вивчила лiтери, понаписувала синьою кульковою ручкою всi нашi iмена, глибоко видряпавши iх у стiльницi, i, вочевидь, страшенно пишалася своiм подвигом, аж не могла дочекатися, коли зможе похвалитися мамi. Вони й досi тут, пiд нашими столовими серветками, – дитячi великi лiтери. Гвен, Еллi, Лiдiя. Та маленька миршавенька пташка поруч iз кожним.

– Може, забереш його собi? – Мама запитально дивиться на Еллi. Та мае жахливо охайний дiм, де все до всього пасуе та доповнюе, де нiчого не знайдеш побитого та пошкрябаного.

– Вiн належить цьому домовi, – твердо каже Еллi.

Мама дивиться на мене:

– Лiдiе?

– Ти ж знаеш, у мене мiсця немае, – кажу, – але, будь ласка, залиш його. Вiн – частина родини.

Мама зiтхае, вагаеться. Бачу, що вона знае: так i е. Не думаю, що вона хоче його втратити.

– Можливо.

– Омлет чудовий, – додае Еллi.

Менi на думку приходить дещо.

– А що, Кетрiн Маг’яр продае новий обiднiй стiл?

Мама тягнеться за своею кавою та плескае по стiльницi, мов по плечi старого друга.

– Я скасую замовлення.

Кетрiн Маг’яр, може, й потужна, але проти гнiзда Бердiв шансiв не мае.



Я дивлюся на могилу Фреддi, на букет ретельно загорнутих у целофан троянд бiля надгробка, таких пихатих поруч iз безладом маргариток i польових квiтiв, що я лишила тут минулого тижня. Певно, хтось iще тут був. Колеги або, можливо, Меггi, мама Фреддi, хоча вона не часто приходить – каже, ii це надто засмучуе. Фреддi був у матерi единою коханою дитиною, настiльки коханою, що iй психологiчно важко було додати мене до свого родинного кола любовi. Я не можу сказати, що Меггi недобре ставилася до мене, проте неодноразово давала знати, яке то для неi було велике щастя – мати всього Фреддi тiльки для себе. Пiсля його смертi ми кiлька разiв зустрiчалися, але я не певна, що цi зустрiчi багато важили для кожноi з нас. Їi втрата – iншого гатунку, я з нею про свою говорити не можу.

Сама дивуюся, що вiзити на цвинтар мене так не засмучують; для мене радше цiнно, що е мiсце, куди я можу прийти й поговорити з ним. Я знiмаю обгортку зi свiжих квiтiв, куплених дорогою сюди в крамницi, краем ока дивлюся на троянди. У мене фрезii «свiт вiльям» та кiлька тендiтних срiблястих гiлочок на додачу. Нiчого такого банального, як троянди. Троянди – це для Дня святого Валентина, для тих, хто обирае коханих за правилом щасливих чисел, або для коханцiв без уяви. Ще би плюшевого ведмедика докласти. Наше з Фреддi кохання було за тридев’ять земель вiд стандартних фраз на листiвках i сердечок, наповнених гелiем. Воно було великим i справжнiм. І тепер я почуваюся мов пiв людини, неначе художник перевернув олiвця та й витер половину мене зi свого аркуша.

– Хто приходив тебе провiдати, Фреддi? – питаю, примощуюся на траву, ставлю сумку бiля нiг. Щось е депресивне в тому, щоб возити напохватi в багажнику сумку з усiма цвинтарними прибамбасами, правда? Порожня пляшка для води, яку наповнюеш пiд краном, ножицi, щоб обрiзати квiти до правильного розмiру, серветки, щоби прибирати чи руки витерти, – усе таке.

Коли я тiльки почала приходити сюди, то зазвичай намагалася заздалегiдь придумати, що маю тут казати. Не спрацювало. Тож зараз я просто сиджу в мовчаннi, заплющивши очi, та уявляю, що я десь геть в iншому мiсцi. Я всi можливi мiсця для нас вигадую. Ось я вдома, на канапi, поклала ноги на колiна Фреддi. А ось поруч iз ним у шезлонгу, пiд час турецького туру «повний пансiон» – обрали його тодi на свою голову, хай йому грець, ми тодi витримали цей жахливий готель, мабуть, лише завдяки безкоштовнiй ракii. А ось ми сидимо одне напроти одного в «Шейлi», маленькiй паркiй кав’ярнi, що за рогом нашого будинку. Ми туди ходили, щоби по-англiйськи дати раду похмiллю пiсля веселоi вечiрки напередоднi. Для мене – буряк, що його Шейла, власниця, спецiально придбала заради моiх регулярних замовлень. За кiлька секунд я вже знаю, куди ми попрямуемо сьогоднi. Ми – в затишку й спокоi нашого великого лiжка iз «Савою», дивимося одне на одного, оперлися на подушки, клаптикова ковдра огортае на нашi плечi.

– Гей, хлопче, – бурмочу з усмiшкою, а очi моi заплющуються самi собою, – це знову я.

Дякувати тому, що сталося минулоi ночi, менi не доводиться, як зазвичай, напружуватися, щоб чiтко побачити обличчя Фреддi. Його теплi й сильнi пальцi переплетенi з моiми мiж нашими тiлами. У моiй уявi вiн усмiхаеться й каже: «Вже повернулася? Ото нетерпляча!»

Я легенько пихкаю.

– Не уявляеш, як добре було тебе знову побачити, – кажу майже пошепки, – я так за тобою скучила.

Вiн простягае руку й поплескуе пальцями мене по щоцi.

– Я теж за тобою скучив, – вiдповiдае вiн. Протягом кiлькох наступних хвилин ми не промовляемо нi слова. Я просто дивлюся на нього, вiн дивиться на мене, час пливе повiльно й медитативно. Ми нiколи не могли собi такого дозволити, коли вiн був живий.

– То що в тебе нового? – питае вiн згодом, накручуючи на палець пасмо мого волосся.

– Та насправдi нiчого такого, – вiдповiдаю, i воно так i е, бо я рiдко виходжу з дому останнiм часом. – Ходила снiдати до мами разом з Еллi. Був омлет iз сиром та овочами, бо мама хотiла спробувати нову пательню, яку придбала на телемаркетi, – замовкаю, потiм продовжую: – Тiтонька Джун iз дядьком Бобом узялися стрiляти з лука, – додаю. Фреддi завжди кепкував з реестру iхнiх вiчно нових хобi – тi ж бо були вiрнi прихильники рiзних курсiв для дорослих, незалежно вiд вроджених здiбностей. Попри все, дядько з тiткою завжди в доброму гуморi, цi люди – сiль землi. Вiдколи помер Фреддi, тiтонька Джун стала опорою для мами. Гадаю, саме завдяки ii пiдтримцi мама може пiдтримувати мене. Обожнюю тiтоньку Джун, вона така схожа на маму. Сестри однаково смiються – так, що всi навколо починають смiятися разом iз ними.

– Дон i Джулiя з роботи пару днiв тому приходили, принесли листiвку та винограду. Виноград! Можна подумати, що я хвора чи щось таке. – У моему голосi чути зневагу, менi це не подобаеться. – Проте це було дуже мило з iхнього боку. Зi мною зараз не так уже й приемно спiлкуватися. – Трiшки мовчу, потiм стиха смiюся. – Я навiть не люблю цей клятий виноград.

Із заплющеними очима мiркую, що б ще такого йому розповiсти.

– Еллi знайшла собi нову роботу, – кажу, пригадавши велику новину сестри, – вона буде iвент-менеджеркою в новому розкiшному готелi нашого мiста. Непогана робота, вона вважае.

Що ще я можу розказати? У моему повсякденному життi дуже мало змiн. Йому б, напевно, сподобалися якiсь спортивнi новини – футбол чи регбi, – але я в тому нiчого не тямлю.

– Лiкар днями прописав менi якiсь новi пiгулки, – кажу майже з острахом, бо Фреддi мав пунктика щодо пiгулок, нiколи нiяких лiкiв не вживав. – Просто щось таке, що допомагае заснути. Мама наполягла, знаеш, як вона вмiе, – я знаю, що ганьби немае в тому, що потребуеш допомоги, проте хочу, щоб вiн пишався моею силою й витримкою. Уявляю, як вiн запитуе, чи допомогли лiки, а я всмiхаюся, вагаючись. – Я не думала, що вони допоможуть. Я не спала в нашому лiжку аж до минулоi ночi.

– Та i як воно? – запитуе Фреддi.

– Я не усвiдомлювала, що ти ще тут, – видихаю я, серце б’еться прискорено. – Я так боялася йти спати, не розумiючи, що ти чекаеш на мене. – Я майже смiюся, у мене паморочиться в головi.

– Я сьогоднi зовсiм по-новому почуваюся, Фреддi, – кажу дуже тихо, хоча пiдслуховувати мене нiкому. – Щодня, вiд самоi аварii, я почувалася так, нiби рухаюся крiзь сiрий туман чи щось таке, але сьогоднi з’явився промiнчик свiтла. Це немов, я не знаю… – Стенаю плечима, оглядаюся навколо, шукаю слiв, щоб пояснити. – Це так, нiби ти посилаеш менi сигнали лiхтариком – короткий, довгий, короткий – звiдкись, дуже здалека, а я з усiх сил зосереджуюся та намагаюся йти за твоiм сигналом. Щоб тебе знайти. Що ти зараз робиш, де ти зараз? – Кидаю погляд на годинник. – Полудень, субота. Не сумнiваюся, що ти на футболi з Йоною.

Боже, виявляеться, я можу навiть померлого брати на кпини. Мабуть, це так, бо коли я часом думаю про Йону, про те, як швидко зникае шрам на його бровi, у менi кипить вiдчуття несправедливостi всього, що сталося. Фреддi мав iхати просто додому на мiй день народження, а не робити цього кола заради Йони.

Здебiльшого мое логiчне мислення втручаеться, намагаючись втовкмачити менi, що це iдiотизм – кидати на Йону бодай тiнь звинувачення, та iнодi, пiзно вночi, я не можу прогнати цих думок. Я старанно уникаю його вiд самих похорон. Не вiдповiдаю на есемески, пропускаю дзвiнки, не телефоную у вiдповiдь. Знаю, що вiн не заслуговуе на таке поводження, але нiчого не можу вдiяти.

– Не будь iз ним така жорстока, – каже менi Фреддi.

Я зiтхаю. Легко йому казати.

– Знаю, знаю. Просто… – Я розпаковую серветки, мовчу, бо вимовляти слова вголос для мене зараз занадто. – Просто я iнодi мiркую, що було б, якби ти дозволив йому кермувати самому, хоч раз… – Я пихкаю, занадто енергiйно протираючи надгробок, закiнчую речення у своiй уявi.

– Вiн був моiм найкращим другом, – нагадуе менi Фреддi, – i твоiм найдавнiшим другом, пам’ятаеш?

Пхаю зiв’ялi квiти до смiттевого пакета, ламаю крихкi стебла, хитаю головою.

– Звiсно, пам’ятаю, – погоджуюся. Я знаю Йону навiть довше, нiж Фреддi. – Але все змiнюеться. Люди змiнюються.

– Йона не змiнюеться, – каже Фреддi. А я не кажу, що вiн помиляеться, хоча таки помиляеться. У Йонi свiтло згасло в день аварii, його особливе свiтло, i я не впевнена, що вiн колись зможе його вiдродити. Я зiтхаю та дивлюся на небо. Усвiдомлюю, що своiми спробами вiдсторонитися вiд Йони додаю йому ще одного тягаря, i менi вiд цього геть паршиво.

– Я спробую, гаразд? – вiдповiдаю. – От як знову його побачу, так i спробую. – Я даю цю обiцянку, знаючи, що на Йону не так-то й просто натрапити.

– Мабуть, менi вже час йти, – кажу, збираючи речi до сумки. Пiдсвiдомо проводжу очима вздовж золотих лiтер, що складають iм’я Фреддi. Фреддi Гантер. Його мати хотiла написати «Фредерiк». Ми тодi були такi близькi до сварки, як нiколи ранiше. Я наполягала на своему. Вiн ненавидiв, коли його називали «Фредерiк». Я нiяк не могла допустити, щоб це було вигравiювано на його могильному каменi цiлу вiчнiсть.

Я затримуюся бiля каменя, готова йти – й не готова до цього. Це найгiрше з усього: коли сюди приходиш, то маеш звiдси йти. Я намагаюся не думати про це забагато, не думати про реальнiсть, про те, що залишилося вiд нього пiд землею. Були такi особливо темнi ночi, одразу пiсля похорону, коли я ладна була перестрибнути цвинтарну браму, готова рити землю, аж поки пальцi не зiмкнуться на невибагливiй чорнiй капсулi, яка вiдтепер мiстить мое життя – разом iз його життям. Просто до бiса добре, що Фреддi не поховали, а кремували. Я не певна, чи змогла б зупинитися, не прийти сюди iз заступом i смолоскипом, не поховати себе пiд землею разом iз ним.

Я важко зiтхаю, рвучко встаю, вiдлiплюю вiд джинсiв вологий пластиковий пакет, на якому сидiла, потiм цiлую кiнчики пальцiв та прикладаю iх мовчки до каменя.

– Побачимося пiзнiше, сподiваюся, – шепочу, схрестивши пальцi на обох руках, повертаюся та йду до припаркованоi машини.

Кладу сумки до багажника, грюкаю кришкою, i тут у заднiй кишенi джинсiв зненацька вiбруе телефон. Торкаюся екрана, i висвiчуеться iм’я Еллi.



Посидимо в «Принцi» з годинку? Я вже тут – мандраж перед новою роботою! Певно, ти теж зможеш перехилити чарочку?


Розгублено дивлюся на ii повiдомлення, гадки не маю, що вiдповiсти. Моеi ноги не було в нашому мiсцевому пабi з дня похорону Фреддi. Звiсно, сестра про це знае. Протягом останнiх тижнiв, коли вона пропонувала, я щоразу вiдхиляла цю iдею. Ішлося не тiльки про паб: я вiдмовлялася взагалi кудись виходити. Але я повертаюся думкою до сьогоднiшнього ранку. Еллi, мабуть, сприйняла те, що я розчесала волосся та трiшки пiдфарбувалася, як ознаку прогресу, мiй перехiд вiд пекучо-червоноi скорботи до якоiсь там наступноi стадii. Не знаю, як вона зветься, може, сталево-сiра? Я знаю, що психологи назвали цi стадii якось iнакше, але менi про них простiше думати, добираючи кольори. Лютий червоний. Нескiнченний чорний. А тепер, тут, – сiрий, похмурий, мов спальнi райони, скiльки сягае око. Я обмiрковую пропозицiю Еллi. Чи зможу витримати похiд до пабу? Інших планiв у мене немае. Моя субота – чистий аркуш, i я знаю, як вона нервуе через свою нову роботу. Пiсля аварii вона придiляла менi так багато часу – мабуть, потрiбно повернути його iй.



Окей.


Я вiдправляю це дуже швидко, бо можу ще сказати «нi».



Побачимося за 10 хвилин.


Коли я заходжу до пабу, почуваюся так, нiби всi на мене дивляться, – як у фiльмах про Дикий Захiд, коли розчахуються дверi салуна й усi замовкають, витрiщаючись на незнайомця, що насмiлився ввiйти до iхнього середовища. Мабуть, я роблю з мухи слона. Направду, саме це й роблю, бо в пабi всього десь два десятки вiдвiдувачiв, i половина з них – пенсiонери зi своiми пiнтами м’якого пива, що сидять собi та стежать за бiльярдною грою на маленькому телевiзорi у вiддаленому кутку.

«Принц Вельський» – справжнiй паб, повсюди – недолугi брунатно-зеленi килимки та пiдставки для пива родом зi сiмдесятих. На гастроменю можна не розраховувати: Рон за стiйкою подасть вам хрусткi сирнi роли та мариновану цибулю, якщо пощастило й сьогоднi день матчу. Але «Принц» наш, мiсцевий, буквально за рогом вiд дому, не дуже привабливий для хiпстерських компанiй, i саме за це його люблять постiйнi клiенти. Завжди я заходила сюди цiлковито спокiйною, але не сьогоднi. Страшенно знервована та дуже самотня, я оглядаю кiмнату, шукаючи сестру.

Я помiчаю ii ще до того, як вона мене побачила. Еллi стоiть iз Девiдом та ще кимось бiля грального автомата з фруктами на барабанах, задом до мене; у руцi – келих iз вином, сама нахилилася, щоб краще чути хлопця поруч. Я важко ковтаю та впiзнаю приятелiв Фреддi, з якими вiн полюбляв вихилити чарку, – колишнiх однокашникiв i хлопцiв, що завжди вештаються на околицi мого життя. Девiд помiчае мене, пiдiймае руку, штурхае Еллi, дае знати, що я прийшла. Сестра миттю опиняеться бiля мене, бере мене за руку.

– Хороша дiвчинка, – каже вона. Може, в iнших вустах це пролунало б зверхньо, але ж це Еллi: вона розумiе, яке складне для мене було це рiшення, а я знаю, як бракуе iй усього того, що ми завжди робили разом.

– Ходiмо вiзьмемо тобi випити, – ми йдемо до бару, i вона стискае моi пальцi, легкий рух, дуже менi дорогий.

Я з усiх сил намагаюся дивитися просто перед собою, не кинути погляду на групу бiля грального автомата, хоча знаю, що вони стежать за мною. Чесно кажучи, я уникала ходити кудись, де зможу побачити людей, що знали Фреддi, бо менi несила було постати перед необхiднiстю вiдповiдати на питання про те, як я тримаюся, або чути про iхнiй шок та скорботу. Чи було це егоiстично з мого боку? Я просто не в змозi викликати в собi емоцiйнi сили, щоб перейматися ними.

Рон, власник пабу, усмiхаеться до Еллi та тягнеться по чистий келих.

– Повторити?

Його погляд ковзнув на мене; знадобилося кiлька секунд, щоб розпiзнати в менi дiвчину Фреддi. Вiн одразу ж опановуе себе, та деякий час на його обличчi мерехтить щось схоже на панiку.

Еллi кивае й повертаеться до мене:

– Лiдiе?

Якусь мить я почуваюся, нiби вперше в пабi, – знiяковiла, спiтнiла пiд комiром, наче менi знову сiмнадцять, а я вдаю повнолiтню, щоб налляли випивки. Пробiгаю очима пляшки надто швидко, серце починае калатати.

– Келих вина? – пропонуе Рон, який уже дiстав другий келих iз пiдвiски. Я киваю так вдячно, як тiльки можу. Вiн не розпитуе, що я хочу, просто ставить передi мною великий келих чогось охолодженого та бiлого, коротко поплескуе мене по руцi й обурено дивиться на Еллi, яка збираеться заплатити за напоi.

– Коштом закладу, – гарчить чи бурчить вiн i починае полiрувати шматою поверхню стiйки, усiм своiм видом демонструючи, як йому все байдуже. Дивлюся на Еллi та бачу, що в неi дихання перехопило вiд його жесту. У мене набiгають сльози, а Рон ось-ось протре дiрку у своему барi. Тож я беру келих, злегка вдячно всмiхаюся та прямую до столика в кутку. Еллi на хвильку повертаеться до Девiда й купки хлопцiв бiля автомата, а я оглядаюся, щоб роздивитися, хто е в барi. Звичайнi обличчя. Декерз iз компанiею прийшли вихилити по кiлька кухлiв пива до футболу, старi друзi Фреддi. Даффi, суворий бухгалтер, уже тут, його блiдо-блакитна сорочка аж надто офiцiйна для суботи, i Рей, хлопець, з яким ми ходили до школи, – у нього зараз, здаеться, власний будiвельний бiзнес. Є ще пара чоловiкiв: Стирчак – не питайте мене, чого його так кличуть, бо я гадки не маю, – молотить по кнопках грального автомата, а ось i Стю – здаеться, так його звуть, – бiльшiсть життя якого проминае в спортзалi. Я не зустрiчаюся очима нi з ким iз них, i вони, упевнена, менi за це цiлковито вдячнi. Смерть – такий безвiдмовний засiб, щоб стати соцiальною парiею.

– Безкоштовнi напоi? – каже Еллi, плавно сiдаючи на табуретку поряд зi мною за наш маленький круглий столик. – Усе колись бувае вперше.

І вона не помиляеться. Усе зараз сприймаеться як уперше. Уперше я смажу бекон, а Фреддi не хапае його просто з пательнi ще до того, як устигнеш покласти смаженину на хлiб. Уперше я сплю в нашому лiжку сама. Уперше я йду до пабу як дiвчина померлого бiдолахи. Жодного iз цих «уперше» я не чекала отримати на цьому етапi свого життя.

– Рон такий милий, – бурмочу, пiдтягуючи до себе свiй уже напiвпорожнiй келих. Щось розiгналася, треба пригальмувати.

І тут прочиняються дверi й заходить Йона Джонс, з нiг до голови в чорному, як зазвичай, його чорняве волосся таке саме скуйовджене, як завжди. Нiчого не можу iз собою вдiяти, усерединi в менi все скручуеться, коли бачу його самого – це як Вудi без Базза[5 - «Історiя iграшок», ковбой Вудi та космiчний рейнджер Базз Рятiвник, друзяки нерозлийвода (не одразу, але назавжди).]. Вiн зупиняеться погомонiти з хлопцями бiля автомата – рука на плечi Декерза, – потiм прямуе до стiйки. Обертаеться в наш бiк, постукуючи пiдставкою для пива по краю бару, поки Рон протягуе йому пiнту, тьмяно всмiхаеться, та ця усмiшка зникае з його обличчя, коли Йона помiчае мене. Напевно, вiн вiдчувае той самий удар у порожнечу в серцi, який вiдчуваю я, i одразу нiяковiе вiд того, що зараз стоiть мiж нами. Востанне я бачила його на похоронi, ми обое ледве трималися. Сьогоднi вигляд у нього кращий. Коли нашi погляди зустрiчаються, пальцi Йони iнстинктивно торкаються шраму над бровою. Не знаю, може, менi варто встати й привiтатися, але я так i сиджу, мов приклеена до табуретки, заклякла в нерiшучостi. Я думаю, що i йому невтямки, що робити, i це дурня, бо ми знаемося з дванадцяти рокiв. Пiв життя дружби, i от ми вирячуемося одне на одного через весь паб, мов нашорошенi леви, непевнi, чи й надалi належимо до одного прайду.

Йона бере пiнту, яку Рон поставив перед ним, осушуе одразу майже третину, бурмотить подяку, бо Рон без коментарiв наповнюе ii знову. Менi стае легше, коли Девiд втручаеться i мимоволi руйнуе цей напружений момент, приеднуеться до Йони бiля стiйки, а потiм забирае його до нас. Девiд падае на стiлець бiля своеi дружини, а Йона нахиляеться, щоб поцiлувати спочатку Еллi, потiм мене. Його рука тепло лежить у мене на плечi, коли вiн нахиляеться до моеi щоки.

– Гей, дiвчино. – Вiн сiдае на табуретку поруч зi мною. Йона, як порiвняти з Фреддi, мав перевагу в зростi: вiн довгастий i худорлявий, не такий широкоплечий регбiст. Якщо Фреддi можна порiвняти з левом, то Йона радше пантера. – Сто рокiв не бачилися.

Можна сказати йому, скiльки точно днiв минуло з дня похорону, але натомiсть я розколупую трiщинку в ламiнованiй покрiвлi столика.

– Еге ж.

Вiн перехиляе кухоль, вiдпиваючи ще пива, i ставить його на стiл.

– Як ти там?

– Нормально, – кажу. Слова мене покинули. У моiй уявi Йона так сильно пов’язаний iз Фреддi, що я не знаю, як менi зараз бути поруч iз ним. Девiд щось показуе Еллi у своему телефонi – найiмовiрнiше, дае нам iз Йоною трiшки погомонiти на самотi.

– Я тобi дзвонив.

Киваю, менi незручно:

– Знаю. Менi щось не дуже… Я не могла…

– Все нормально, – каже вiн поспiхом, – я розумiю.

Я не кажу, що вiн навряд чи здатен зрозумiти, бо знаю: вiн iз тих, хто тужить за Фреддi найбiльше. У Йони навiть своеi родини до пуття немае. Його мати всю нiжнiсть дарувала пляшцi, а батько був одружений iз кимось iще. Анi братiв, анi сестер, тягар роздiлити нi з ким, домашнього затишку теж негусто, тому чекати з радiстю закiнчення шкiльного дня так, як ми, вiн не мiг. Я знаю все це уривками – здебiльшого в переказi Фреддi, нiж вiд самого Йони. Дитиною вiн усе вигадував туманнi виправдання для вiдсутностi його матерi на батькiвських зборах, а дорослим просто не згадував про своiх батькiв. Гадаю, ми з Фреддi були для нього найближчими людьми, единою родиною, яку вiн справдi знав.

– Але ж ти нормально? – питае. Невимовленi слова зависають мiж нами, а його пальцi перевiряють, чи шрам сховано пiд довгим волоссям.

Знизую плечима:

– Та нiчого. Принаймнi не розкисаю на людях, а це вже, повiр менi, покращення. – У моему голосi вчуваеться легка нотка «мое горе гiрше за твое». Це несправедливо, i я про це знаю. Вiн опускае погляд та невпинно тре руками стегна, а коли здiймае на мене темнi тужнi очi, коли знову зустрiчаеться поглядом зi мною, я вiдчуваю, що вiн намагаеться щось сказати, тож вистрибую перша.

– Вибач, – кажу, похитуючи нiжкою свого келиха, – боюсь, я розучилася вести свiтськi розмови. Не зважай на мене.

Вiн зiтхае та хитае головою:

– Без проблем.

О, як це жахливо, як страшенно незручно. Йона постукуе по столику пiдставкою з-пiд пива – нервовий рух. Вiн музикант аж до самих кiсток, пiанiст-самоучка, аматор, грае на бог знае скiлькох iнструментах. Ще коли ми були малими, вiн завжди цим вирiзнявся. У Фреддi зовсiм не було музичного хисту, хiба що одного лiта хлопець вирiшив, що стане рок-зiркою. Згас вiн так само, як i загорiвся, але, щоразу натрапляючи на горищi на свого старенького «Фендера»[6 - Марка гiтари, справдi дуже хороша.], вiн на кiлька хвилин вiдчував себе Браяном Меем[7 - Кучерявий астрофiзик iз «Квiн».].

– Не заважатиму, – раптом рiшуче каже Йона, його рука коротко стискае мое плече, вiн пiдводиться. Я майже тягнуся, щоб зупинити його, бо, гадаю, мала б спробувати принести якусь оливкову гiлку примирення. Я ж обiцяла Фреддi, що спробую, – ще й години не минуло. Розтуляю рота, щоб сказати щось, хоч що-небудь, потiм дивлюся вгору: до нас наближаеться Декерз. У школi з ним завжди було повно клопоту, дрiбний задирака, мабуть, прокляття всiеi вчительськоi. Останнiми роками я з ним i не говорила особливо. Вiн знiяковiло ставить передi мною склянку. Дивлюся на нього, помiчаю двi однаковi плями збентеження на щоках, що так не схоже на його звичайну самовпевненiсть. Потiм дивлюся на те, що вiн принiс: щось спиртне, я б сказала, горiлка або джин. Нерозбавлене. Не знаю, чи то вiн вважае, що менi потрiбне щось мiцне, чи просто не здатний уявити, як це людина може з власноi волi розбавляти алкоголь. Вiн нiчого не каже. Якусь жахливу мить скидаеться на те, що вiн ось-ось розплачеться.

– Дякую, – я тiльки й можу прошепотiти, а вiн кивае, один раз, гостро й коротко, потiм, згорбивши плечi, вертаеться до грального автомата.

– Ще раз безкоштовна випивка, – каже Еллi, розряджаючи напругу. – Ходи з нами знову.

Я тремтячими губами всмiхаюся, а Йона, скориставшись можливiстю, залишае нас i прямуе до бару.

Пiдiймаю чарку, нюхаю.

– Схоже, горiлка.

Декерз дивиться в наш бiк, обернувшись вiд автомата, тож я iз ввiчливостi перехиляю половину вмiсту собi в горло. Ісусе! Воно ж таке мiцне, що в мене очi печуть. Ставлю склянку на стiл, дивлюся на Еллi.

– В мене аж зуби заломило, – скаржуся.

Вона чи то смiеться, чи то пхикае.

– Вiн не хотiв тобi зашкодити.

– Ще тiльки полудень, а я вже наливаюся нерозбавленою горiлкою, – бурмочу.

Цiеi митi бiля нашого столу з’являеться довгастий i кiстлявий Стирчак. Розiгруеться дуже схожа сценка: менi – невизначений напiй та кивок.

– Дякую, кхм, Стирчаку, – кажу, немов така собi манiрна тiтонька.

Девiд пiдiймае свое пиво, щоб сховати вишкiр. Стирчак видихае з полегшенням та поспiхом вiдступае.

– Що так смiшно? – бурмочу.

– Просто так кумедно звучить, що ти звеш його Стирчаком.

– А як ще я мала його називати?

– Пiт? Зараз бiльшiсть людей його так i зве.

Халепа.

– Фреддi завжди його звав Стирчаком, я точно пам’ятаю. – Обличчя мое горить.

– Це його прiзвисько. Це ж просто… Я не знаю. Мiж хлопцями. Вiн, як був пацаном, не мiг стримуватися серед дiвчат, та й у нього завжди… – Девiд замовкае, намагаеться вирiшити, як би так делiкатнiше висловитися.

– Уявляю, – перериваю я, i ми обое втуплюемося у своi напоi. Еллi риеться у своiй сумочцi, нiби щось шукае, а Девiд надто милий, щоб смiятися з мого знiяковiння.

– Я це пити не зможу, – змiнюю тему, а потiм подумки стогну, бо ще один iз приятелiв Фреддi несе менi чарку. Даффi, суворий бухгалтер. Те, що вiн такий суворий, робить його жест навiть значущiшим.

– Прийми мое щире спiвчуття, – каже вiн, офiцiйно, мов директор цвинтаря.

Оця фраза – я б уже петицiю подала, щоб забрати ii з англiйськоi мови, але розумiю, що намiри в нього якнайкращi.

– Дякую, ти дуже добрий, – вiдповiдаю, i вiн тiкае, бо обов’язок виконано.

Я це розумiю. Вони вiддають менi шану. Цi хлопцi вболiвали разом iз Фреддi на футболi, були неофiцiйним почесним караулом бiля церкви пiд час похорону. Цi напоi – бiльше для Фреддi Гантера, нiж для мене.

Я виставляю чарки рядком, мiркуючи з вiдчаю, чи план «зiлляти все це в одну склянку та й перехилити на одному вдиху» справдi аж такий жахливий. Коли здiймаю очi, ловлю погляд Йони, який дивиться на мене через паб. Вiн утримуе цей погляд кiлька секунд, не можу сказати – зi спiвчуттям чи задумливо.

Дякувати боговi, парад дармовоi випивки, здаеться, завершено. Команда бiля грального автомата, мабуть, зрозумiла, що у дiвчат е певнi межi, або злякалася, що мене розвезе на емоцii i я влаштую сцену.

– Зробити тобi коктейль? – Еллi вдае турботу.

– Два лiтри коли пiдiйшли б.

Я тихенько благаю:

– Ти маеш одну порцiю випити замiсть мене.

– Ти ж знаеш, я не можу змiшувати, – смiеться вона. – У мене вiд цього дах iде.

Девiд кивае, пiдтримуючи ii, у його сiрих очах страх, вiчна #Еллi_що_змiшала. На нього теж не можна розраховувати: вiн п’е не бiльш як три кухлi пива. Не думаю, що колись бачила його дуже п’яним. Але Девiд не зануда: його дотепний гумор часом змушуе мене смiятися до слiз, а ще вiн кохае мою сестру до нестями, тому для мене вiн суперзiрка.

Беру чарку iз джином та пригадую, що цей напiй широко вiдомий як «материнський порятунок». Чи то «материнська руiна»? Я за «порятунок». Бо саме цього потребую: порятунку вiд безпорадноi туги. Переводжу погляд за вiкно, спостерiгаю за машиною, що замiтае вулицю, – вона повiльно повзе вздовж бордюру. Хотiлося б отак вимести всi темнi кутки свiдомостi, запилюженi кiмнати, запханi в далекi закапелки спогади про свята, лiнивi ранки в лiжку, нiчнi келихи кальвадосу на березi французького озера. Чи стерла б я Фреддi зi своеi пам’ятi, коли б могла? Боже, звiсно, що нi. Тiльки так важко зрозумiти, як дати раду всьому тому, що коiться в моiй головi тепер, коли його немае. Можливо, iз часом усе це перетвориться на дорогоцiннi спогади, якi можна брати один за одним та розкладати навколо себе, мов вiзерунки на килимi. Але не зараз.

Вино, горiлка й джин. Не дуже вдала комбiнацiя для легенькоi випивки.

– Здаеться, менi треба прилягти, – бурмочу я.

– Ти наклюкалася, мала. Час додому, я так мiркую, – каже Девiд, пiдводячись. – Ми тебе проведемо.

Еллi озираеться, чи нiхто не бачить, та, здригаючись, випивае брендi.

– Заради тебе роблю, – каже вона дуже тихо.

Я iй страшенно вдячна, бо залишати напоi на столi було б нечемно.

Рон махае менi рукою, поки ми пробираемося до виходу, а хлопцi навколо грального автомата разом замовкають та схиляють голови, коли проходжу повз них, нiби я королева Вiкторiя, вбрана у вiчну жалобу за принцом Альбертом.

Клiпаемо очима, виходячи на яскраве сонячне свiтло раннього лiта, а Девiд хапае мене за лiкоть, бо я ледь не навернулася з краю тротуару.

– Маемо клопiт, – каже вiн, – ти добре набралася, Лiдз.

– Дякую, – кажу, трохи приголомшена та дуже сльозлива.

Ми з Еллi тримаемося за руки, прямуючи додому, погойдуемося в нiжному тандемi, Девiд – на крок позаду, поза сумнiвом, умисно, щоб наглянути за нами.

– До холери важка ця робота – скорбота, – кажу я.

– Виснажуе тебе, – погоджуеться Еллi.

– Це назавжди? Як ти гадаеш? – питаю.

Вона притискае до себе мою руку.

– Твое життя – це все ще твое життя, Лiдiе. Ти досi тут, досi дихаеш, дивишся, як сонце сiдае, як мiсяць сходить, незалежно вiд того, що тобi здаеться, нiби воно дiстало вже до ручки своею осяйною пикою, яку щодня демонструе.

Вона допомагае менi пройти останнi кiлька крокiв до моiх блiдо-бiрюзових парадних дверей. У нашому ряду в усiх будинкiв свiй колiр дверей, немов хтось спецiально дiстав коробку з пастелями, щоб додати котеджам душi. Коли ми купували дiм, дверi вже були бiрюзовими. Якийсь талановитий органiзатор ще ранiше розповсюдив помiж сусiдiв табличку зi зразками фарб, i кожен обрав свiй вiдтiнок.

– Треба поспати, – бурмочу.

Девiд наближаеться, бере ключi з моiх рук, вiдмикае для мене дверi.

– Хочеш, щоб ми зайшли на хвильку? – питае Еллi.

Переводжу погляд з одноi на другого, добре знаючи, що варто менi сказати тiльки слово – i вони зайдуть. Зайдуть, перевiрять, чи я лягла спати, перевiрять, чи я прокинулася, перевiрять, чи я поiла. Переборюю спокусу дозволити iм дбати про мене та хитаю головою. Коли сьогоднi я ввiйшла до пабу сама, у менi клацнув якийсь перемикач. Можливо, мене так пiдтримало побачення з Фреддi в моему сновидiннi або, може, я знайшла приховане джерело сили десь глибоко в собi – не знаю. Що я точно знаю, це те, що люди, якi мене люблять, так мiцно тримали мене попiд руки весь цей час, що я не мусила йти самостiйно. Але рано чи пiзно таки маю. Сьогоднi, зараз, – ця мить годиться для того, щоб почати, так само як i будь-який iнший момент.

– Ідiть, я вам потiм зателефоную, – кажу я, коротко обiймаючи iх обох. – Менi зараз потрiбно тiльки випити водички та й влягтися.

Я бачу, як Еллi розтуляе рота, щоб посперечатися, але Девiд прикривае ii руку своею та говорить:

– Гаразд. Може, ще якусь таблетку вiд голови?

Я киваю, вiддаю честь, видушую заготовлену усмiшку.

– Гарна думка.

Ще кiлька секунд дивлюся, як вони прямують додому, рука Девiда обiймае плечi Еллi. Я затикаю рота тiй частинi мене, яка хоче погукати, щоб вони повернулися, та роблю крок усередину, зачиняючи вхiднi дверi.




Увi снi



Субота, 12 травня

– Лiдiе?

Вам знайомий цей сон, пiсля добрячоi денноi випивки, коли спиш, немов на днi моря? Я занурилася десь на декiлька сажнiв пiд воду, коли чую голос Фреддi; вiн проказуе мое iм’я, й менi доводиться максимально зосередитися та виштовхнути себе на поверхню, несамовито борсаючись у товщi води, щоб зустрiтися з ним до того, як вiн зникне.

– Боже, Лiдз, ти була просто втрачена для свiту. – Рука Фреддi на моему плечi, вiн злегка мене струшуе. – Ви з Еллi на закупи ходили?

Я видираюся та випростовуюся, щоби рiвно сiсти на краечку канапи, розтираю шию – потягнула, поки спала. Не можу второпати, котра година. Мене вимкнуло на п’ять хвилин чи на п’ять годин? Голова пульсуе вiд болю, а коли бачу Фреддi, то й серце так само.

– Ти якось дивно на мене дивишся.

«Ти б теж так дивився на моему мiсцi», – думаю, але не вголос, i прочищаю горло.

– Дай менi, будь ласка, склянку води, – удаеться проквакати.

Вiн супить брови, придивляеться до мене, потiм смiеться.

– Ви що, вже десь випили? Дiдько, Лiдз, це хардкор навiть для тебе.

– Ось, – каже вiн, повертаючись з двома таблетками й водою, – випий. Мармиза в тебе, мов iз масовки «Зомбi на iм’я Шон», – вiн усмiхаеться, заправляе пасмо мого волосся за вухо. – Ти ж не плакала, нi?

Фокусую очi на годиннику. Ще ж щойно по другiй. Я не могла проспати довго. Прокручую те, що пам’ятаю, вiдколи Еллi з Девiдом доставили мене до ганку. Провальна спроба заснути на канапi, навiть попри те що мозок розколювався; остання надiя була на рожеву пiгулку, що поедналася з алкоголем, який ще циркулював у моiй системi.

А тепер це. Я знову прокинулася ввi снi, i ось вiн, Фреддi, кепкуе з мене через те, що ми з Еллi забагато хильнули. Немае сенсу казати йому, що пила я ще й у компанii Йони Джонса i ми не могли знайти, що сказати одне одному, бо вiн жодному слову не повiрить, та й чого б це йому вiрити? Я, чесно кажучи, не дуже розумiю, що робила тут, у цьому свiтi. Може, зранку ми з Еллi й справдi розслаблено вешталися крамницями, а потiм пропустили зо два келихи десь в обiд.

– Не хочу тобi таке казати, Лiдз, але тобi, мабуть, буде незле пiти стерти туш зi своiх щiк. Йона мае прийти на перегляд гри, – вiн дивиться на годинник, – уже десять хвилин тому. Як завжди, запiзнюеться.

– Може, ти тодi щось зi мною поробиш? – питаю. – Запросиш мене кудись? Куди завгодно. Тiльки ти i я.

– Ти з кожним днем дедалi частiше говориш, мов Ед Ширан[8 - Кажуть, що цей спiвак останнiм часом закликае до вiчних цiнностей, заохочуе пiдтримувати одне одного й узагалi захоплюеться лейбористами.], – бурчить вiн та витягае з задньоi кишенi джинсiв телефон, – звiсно ж, написати есемес Йонi. Проте одразу повертае його на мiсце, бо ми чуемо, як вiдчиняються заднi дверi.

– Встиг в останнiй момент, – усмiхаеться Фреддi, коли Йона неквапом заходить до вiтальнi з коробкою пива «Бад» пiд пахвою. – Принаймнi хоч скажи, що спiзнився через жiнку.

Йона дивиться на мене, а я переконана, що вiн зараз скаже: «Так, я був iз Лiдiею».

– Пробувалася до «Живих мерцiв», Лiдз?

Я пильно дивлюся на нього, намагаючись второпати, прикидаеться вiн чи нi.

Якщо грае, не можу уявити, що вiн мiг би сказати щось жорстокiше. Серйозно, саме «Живi мерцi»?

– Придурок, – бурмочу я.

Йона придивляеться трiшки пильнiше.

– Злючка, – вiдбиваеться вiн, смiючись.

– Вона щойно прокинулася, – каже Фреддi та бере пиво. – Їй потрiбно п’ять хвилин, щоб знову стати звичайним сонечком, – коханий пiдморгуе менi та, пiдсмiюючись, прямуе на кухню.

Йона падае на iнший кiнець канапи, розкидае широко руки на ii спинцi. Вiн не мав бути тут! Це мiй сон. І я точно знаю, що це означае: менi даровано право мати Фреддi тiльки для себе. Я експериментую з iдеею усвiдомленого сновидiння та силою думки намагаюся вигнати Йону з вiтальнi, майже сподiваючись, що вiн устане та позадкуе до дверей, нiби хтось натиснув кнопку зворотного перемотування на DVD. Проте вiн не пiддаеться. Цей хлопець просто розвалився на канапi, нiби з нього кiстки повиймали, немов десь на лавочцi в парку чи на пляжi, з пивом у руцi та ногами в теплому пiску.

– Що там у тебе новенького, Лiдз?

Гаразд, отже, ми тепер так. Певна, вiн цiлком мiг би вийти з ролi зараз, коли Фреддi вийшов з кiмнати?

– Знаеш, – шепочу я, нахиляючись, перевiряючи його, – в пабi, ранiше? Вино, i джин, i горiлка, й брендi?

Вiн розгублено вдивляеться в мене.

– Цього ранку? Холера, Лiдз, це трохи цейво.

Я мовчки дивлюся на нього й усвiдомлюю, що в його чистих карих очах – анi слiду розумiння. Тiльки спантеличення та вiдчуття незручностi, бо тиша затягуеться. Навiть збентеження. Я зiщулююся та трохи вiдсуваюся далi у свiй куток канапи, знаючи, що мiй подих зараз смердить, наче килим у пабi, а загальний вигляд благае про осиковий кiлок у серце.

– Не зважай на мене, – кажу, натягуючи на голову подушку. – Вдавай, що я не тут.

Не можу не зацiнити iронii. Я справдi не можу бути тут.

– Може, я чайник увiмкну? Кава – штука помiчна.

Я намагаюся подолати iррацiональне бажання попросити Йону вiдчепитися, хоча вiн просто прагне допомогти. Стягую подушку з обличчя, випростовуюся та тру щоки, аж тут Фреддi повертаеться й гепаеться на стiльця.

Фреддi. Я хочу залiзти до нього на колiна. Я хочу наповнити голову його пахощами, щоб його руки обiймали мене, а його губи мене цiлували. Я хочу, щоб Йона Джонс пiшов геть, попри те що вiн уже бере пиво, яке Фреддi подае йому через столик, i вони розпочинають розмову. Я знову на кiлька хвилин розвалююся на канапi, очi заплющенi, вдаю байдужiсть, а сама дивлюся на Фреддi крiзь вii. А потiм вирячую очi, бо Йона каже: «Я купую мотоцикла».

Я здивована, стривожена. Фреддi завжди хотiв мотоцикла, завжди поспiшав, летiв уперед, швидше, швидше. Але Йона нiколи не видавався менi людиною такого штибу. Пiсля аварii, що сталась iз Фреддi, мене тiпае вiд самоi iдеi, що людина добровiльно наражае себе на будь-яку небезпеку на дорозi. Те, що я змогла знову сiсти за кермо, – уже досягнення.

– Просто потроху думаю помiняти свiй «сааб» на ще щось, – тривае чоловiча розмова. Йона iздить на старому чорному «саабi» з вiдкидним верхом, бойовий корабель зi шкiряною обшивкою, який вiн любить без будь-якоi очевидноi причини. – То вже стара коняка, час трохи розтрусити кiстки.

– Не роби цього, – вириваеться в мене. Бовкнула раптом, занадто голосно, занадто панiчно.

Вони дивляться на мене, стривоженi моiм несподiваним вибухом.

– Нi сiло нi впало вирiшив. На дошцi оголошень в учительськiй висiло фото, – каже вiн, повiльно переводячи погляд з мене на Фреддi та вирiшуючи, що коментувати моi слова не потрiбно. Вiн, мабуть, думае, що в мене клепка злетiла. – Пропозицiя вiд Хапуна Граймза, хто б мiг подумати.

Фреддi регоче:

– Ти купуеш мотоцикл у Хапуна Граймза?

Хапун Граймз викладав у нас усю математику. Прiзвисько свое вiн отримав через те, що хапав учнiв за шкаберки та волiк iх iз класу – Фреддi потерпав найчастiше. Так дивно чути, коли Йона говорить про вчителiв, що тероризували нас у дитинствi, як про своiх теперiшнiх колег.

– Ти не повiриш, що то за штука, коли побачиш, – очi в Йони сяють. – Класичний «нортон менкс». Вiн його з гаража майже не виводив, вiдколи купив новесенького.

Я уявляю собi Хапуна Граймза… Картинка нiяк не в’яжеться з образом такого собi романтика великих дорiг, хлопця з вiтром у бакенбардах.

– Вiн завжди iздив на порепаному старому «вольво», – пригадуе Фреддi.

Йона кивае:

– Так i iздить, друже.

– Та ну!

Йона знову кивае.

– Двiчi на рiк здае його на сервiс, доглядае. Зроблено навiки, каже, мов його дружина.

Я дивуюся вже тому, що Хапун досi живий, а вiн ще й вiдпускае жарти в стилi сiмдесятих про свою багатостраждальну мiсiс Граймз.

Старий, мабуть, перетнув межу пенсiйного вiку, ще коли нас учив. Але ж ще викладае, ба бiльше, дiдусь ще й за кермом, нiчого собi.

Фреддi вмикае телевiзор – уже тривае розiгрiв перед матчем. Експерти на бокових лiнiях мiряються своiми мiкрофонами та беруть iнтерв’ю в кожного, до кого тiльки можуть дотягнутися. Мене раптом кидае в жар, нiби захворiла. З дiвчиною може таке статися, коли в неi похмiлля й доводиться говорити з власним мертвим нареченим. Хиткою ходою роблю кiлька крокiв до схiдцiв, бурмочучи щось про ванну кiмнату.

Десять хвилин по тому я хапаюся за раковину й пiдтягуюся, встаючи з колiн, вiдчуваючи полегшення вiд того, що вичистила шлунок в унiтаз. Прочищаю носа, витрiщаюся на свое зображення в дзеркальнiй шафцi над раковиною. Боже, в мене жалюгiдний вигляд. Свiжа сльоза повзе щокою, пробираючись крiзь плями розмазаноi тушi. І тут я помiчаю, що на шиi в мене маленький емалевий кулон – синя пташка, яку мама подарувала менi на вiсiмнадцятирiччя. Я не вдягала його цього ранку. Я не могла. Бо загубила цю пташку п’ять рокiв тому.



– Краще? – Фреддi дивиться вгору, коли я спускаюся сходами до вiтальнi.

Киваю та мляво всмiхаюся.

– Треба щось з’iсти, напевно.

– Напхатися, – каже Фреддi, який вже знову занурився в гру.

– Пiца? – Йона кивае на коробку, розкриту на столику.

Вiд картини розплавленого сиру менi знову крутить шлунок.

– Мабуть, я краще тост зроблю. – Пальцями обмацую синю пташку, що звила гнiздечко в ямцi мiж ключицями. Я така рада знову ii бачити. Загубила в клубi й навiть не вiдчувала, що менi ii бракуе, – до сьогоднi. Вона не мала якоiсь великоi цiнностi нi для кого, окрiм мене, але, звiсно, нiхто кулончика не повернув. Мозок мiй намагаеться розгадати значення того факту, що тут я цю пiдвiску маю.

Сидячи за кухонним столом, я кладу голову на витягнутi руки та просто слухаю. Фреддi жваво коментуе матч, Йона смiеться, заспокоюе друга, щоб того часом хапун не схопив. Вони цокаються пивними пляшками, тi ковзають скляною поверхнею кавового столика, який так любив Фреддi, – менi ж вiн нiколи особливо не подобався. Життя, яке я сприймала як належне, тривае, попри те що Фреддi помер п’ятдесят вiсiм днiв тому.

Для мого похмiльного мозку це забагато. Тостiв я не хочу, води теж, не хочу прокинутися й побачити, що його немае. Тож я просто повертаюся до вiтальнi й сiдаю на пiдлогу поруч iз Фреддi, притулившись головою до його колiна. Вiн легенько гладить мое волосся й кепкуе з того, що я не вмiю пити. Вiн надто захоплений грою, щоб помiтити вологу пляму на своiх джинсах, бiля колiна, яка залишилася вiд моiх слiз. Я закриваю обличчя волоссям, надто втомлена, щоб щось робити, здатна лише притискатися до нього – теплого й надiйного. Не думаю, що матч триватиме ще довго. Намагаюся зосередитися на грi, але очi каламутнi. Йди додому, Йоно, думаю я. Йди додому, щоб я могла витягнутися на канапi поруч iз Фреддi, розпитати про те, як минув його день. Менi потрiбно вiдчувати, як тихенько гуркочуть слова в його грудях. Я борюся, натурально борюся зi сном, та марно. Повiки важкi, мов свинцевi. Не можу пiдняти iх, попри те що вiдчайдушно прагну не засинати. Бо вже скучаю за ним.




Наяву



Субота, 12 травня

Це огидно. Я щойно прокинулася на самотi у вiтальнi. На столi вода, а не пиво, немае холодноi пiци, немае Фреддi. Ось. Ось чому я не йду спати. Бо пiти нагору та знову й знову згадувати, що вiн мертвий, – це занадто жорстоко, надто нестерпно. Цiна снiв про Фреддi вища, нiж я коли-небудь зможу заплатити. Нiхто й нiколи не мае платити такоi цiни. І цiлком логiчно, що в пам’ятi спливають фрагменти найвiдомiшоi поеми Теннiсона, якi засiли в моiй головi ще зi шкiльноi лави. Я ще лежу на канапi, намагаючись зiбрати волю й устати, а Теннiсон нашiптуе: «Краще, коли ти кохав i втратив кохання свое, нiж кохання не мати нiколи, не знати, яке воно е»[9 - Цитата з «In Memoriam A. H. H» (1850), елегiйноi поеми Альфреда Теннiсона, написаноi на спомин про його унiверситетського друга, який у двадцять два роки помер вiд раптовоi хвороби. Хрестоматiйнi цитати про скорботу, якi вчать у школi. Лiдiя теж учила.]. Усi цю цитату знають, насправдi тiльки ii i знають, еге ж? Що ж, Теннiсоне, друже мiй, готова закластися, ваша дружина не розбилася на смерть, на величезнiй швидкостi вписавшись у дерево при дорозi, не лишила вас геть самого, бiдним i безталанним у великому порожньому свiтi, правда? Бо якби вона таке вчинила, ви б, мабуть, змiнили думку: може, обачнiше було би не кохати взагалi. Зiтхаю, бо почуваюся немилосердною: Теннiсон написав цю поему, сумуючи за своiм найкращим другом, тож, можливо, його серце теж стiкало кров’ю. Цiкаво, чи пролляв вiн стiльки ж слiз, як зараз я. Плач iнодi очищуе, а iнодi це найстрашнiша самотнiсть, коли ти знаеш, що нiкому прийти до тебе, обiйняти й утiшити. Я не пручаюся, коли знову починають текти сльози, – зараз я плачу й за бiдолашного Теннiсона, i за бiдолашну себе.




Увi снi



Субота, 12 травня

– Тобi вже краще?

Я не збиралася пити ще одну пiгулку. Я докульгала до восьмоi години, а потiм звалилася та проковтнула ii, забравшись до лiжка раннього вечора.

І тепер прокидаюся на канапi, головою – на колiнах у Фреддi. Вiн замрiяно погладжуе мое волосся та дивиться якийсь детективний серiал. І я, вочевидь, передрiмала весь свiй головний бiль.

Перевертаюся на спину.

– Дякую, – кажу, притримуючи його руку на собi.

– Ти половину пропустила, – вiдповiдае вiн, – перемотати на початок?

Кидаю погляд на екран, але гадки не маю, що там вiдбуваеться, тож хитаю головою.

– Ти хропла, мов чудовисько, Лiдз, – каже вiн, тихенько пiдсмiюючись. Це наш постiйний жарт: вiн завжди каже менi, що я голосно хроплю, а я завжди це заперечую. Не думаю, що взагалi хроплю, просто вiн так каже, щоб мене завести.

– Закладаюся, Кiра Найтлi хропе, – кажу я.

Вiн пiдiймае брови:

– Нi. Вона, мабуть, легенько зiтхае, немов…

– Далекобiйник? – пiдказую.

– Котенятко, – дражниться вiн.

– Котенята не зiтхають, – кажу, – вони гризуть тебе за пальцi нiг, коли ти спиш.

Фреддi пару секунд мiркуе.

– А менi подобаеться така iдея: Кiра Найтлi гризе мене за пальцi нiг.

– У неi дуже гострi зуби, – зауважую я, – це боляче.

– Гм, – вiн супить брови. – Ти знаеш, я погано переношу бiль.

Це правда. Такий мiцний кремезний чолов’яга, Фреддi, коли йому щось болить, перетворюеться на мале дiвча.

– Краще я, мабуть, буду з тобою, – мiркуе вiн, – з Кiрою, схоже, забагато клопоту.

Я беру його руку, притискаю до своеi – долоня до долонi. Розглядаю, наскiльки вона бiльша за мою.

– Навiть якщо я хроплю, мов кабан?

Вiн сплiтае своi пальцi з моiми.

– Навiть якщо ти хропеш, мов цiле поле з кабанами.

Пiдношу його руку до свого обличчя, цiлую пальцi.

– Знаеш, це якось не дуже романтично.

Вiн ставить серiал на паузу, опускае голову й дивиться на мене синiми усмiхненими очима.

– А якщо я скажу, що ти дуже милий кабанчик?

Копилю губу, думаю, потiм хитаю головою.

– Усе одно не романтично.

Вiн повiльно кивае.

– Гаразд, – каже вiн, – узагалi не кабанчик?

– Трохи краще, – вiдповiдаю, чекаючи на продовження, намагаючись не смiятися. Пiдтягуюся, сiдаю йому на колiна, витягую ноги на канапу.

Фреддi бере мене за пiдборiддя, глибоко заглядае у вiчi.

– Якщо ти кабанчик, то i я кабанчик.

Регочу. Я надто багато разiв змушувала його дивитися «Щоденник пам’ятi», щоб вiн не продовжив цитату[10 - Цитата з фiльму ще краща, бо там героiня повiдомляе герою, що вона пташка, а той каже: «Якщо ти пташка, то i я пташка». Ми ж пам’ятаемо, що саме так перекладаеться прiзвище нашоi Лiдii?].

– Ти гадки не маеш, як сильно я люблю тебе, Фреддi Гантере, – кажу я, а тодi цiлую його, показуючи, як сильно, i даю собi обiцянку. Це мiсце, де би й чим би воно не було, – прекрасне. І допоки воно iснуватиме, я братиму звiдси найбiльше, кожноi блаженноi митi.




Наяву



Недiля, 20 травня

Хтось дзвонить у дверi. Роздратовано шукаю поглядом годинник: ото люди, я тут з останнiх сил байдикую, а вони менi заважають. Так, уже пополуднi, так, я досi в пiжамi, проте слухайте, це ж недiля. До того ж я навiть прийняла душ. Проте, якщо чесно, волiла б лежати й лежати на цiй канапi, допоки та мене не поглине й не перетравить. Цiлком реальна перспектива, я по телевiзору бачила: хiмiчнi речовини канапи поiдають людину живцем, якщо та надто довго на нiй валяеться. Смакую привабливе видiння: моя канапа розкриваеться, мов величезна венерина мухоловка, тiльки з тканини, i поглинае мене всю, з голови до нiг. Але не так сталося, як гадалося. То е завелика розкiш. Он Еллi дивиться на мене через вiкно еркера, риеться в сумочцi – вочевидь, шукае ключi, щоб зайти всередину. Правду кажучи, я нi мамi, нi Еллi ключiв вiд свого дому не давала. Хтось iз них, мабуть, поцупив вiльний комплект, тодi, пiсля аварii, та й поробили копii. Виходить, хто завгодно може вломитися до будинку та перервати мое байдикування, будь-якоi митi, коли заманеться.

Я сiдаю й намагаюся склеiти якусь не надто похмуру пику, бо Еллi вже в холi, ставить своi сумки та гукае «привiт».

– Тут я. – Намагаюся доточити до свого голосу радiсть, якоi не вiдчуваю.

– Ти дзвiнка не чуеш? – Еллi скидае черевики й заглядае до вiтальнi. До речi, немае такого протоколу: роззуватися, коли приходиш до мене додому. Але звичка е звичка, матуся ii в нас вбила, постеливши в домiвцi нашого дитинства кремовий килим. – Я двiчi дзвонила.

– Дрiмала. – Я струшуюся та встаю. – Упiймала ти мене.

Еллi з лиця спадае.

– Ти недобре спала цiеi ночi?

– Уривками, – кажу. Правдива вiдповiдь була б «майже нi». Я не хочу пити пiгулки, якi допомогли б менi просто виспатися. Який сенс мандрувати до свого iншого життя, коли там усi сплять? Марнотратство. Зробила я так минулоi ночi. І що? Ясна рiч, то було пречудово: дивитися, як спить Фреддi. Але хочеться його часу, його слiв, його кохання – усе це, коли вiн не спить. Я перетворилася на нiчну тваринку: не сплю разом iз Фреддi, коли мала б спати, намагаюся заснути, коли мала б прокидатися. Але Еллi цього не поясниш. Якщо я розповiм iй, що знайшла потаемнi дверi у всесвiт, де Фреддi не мертвий, вона подумае, що я блекоти нахлебталася. Або горiлки. Знову.

Вона йде за мною на кухню, пiдiбравши в передпокоi торби з покупками.

– Прихопила всього потроху, може, тобi смакуватиме, – сестра викладае на стiл готовi млинцi та свiжi лимони. У дитинствi Масляна завжди була для нас особливим перiодом. Еллi, наша сiмейна шеф-кухарка, пишалася своiм умiнням пекти млинцi, пiдкидаючи iх, мов справжня профi. Моi зазвичай летiли на пiдлогу, а от ii були iдеально круглими, i подавала вона iх iз цукром i лимоном.

– Лимони менi до джину?

Жалюгiдний жарт не влучае в цiль, Еллi бере маленьку торбинку з лимонами та демонстративно ставить ii на гору млинцiв. Не те щоб я справдi встигла пiдсiсти, але перейматися – то ii визначальна функцiя, тож, упевнена, у ii уявi постають жахливi картини: бiдна сестричка серед ночi пиячить на самотi за кухонним столом. За лимонами з’являються курячi фiле, два в одному пакунку. Я не питаю, кому призначена друга половинка. Не ii провина, що весь свiт пакуе фiлейки по двi штучки, а тут я, Лiдiя-одиначка.

– Торт, – каже Еллi, – кава з волоськими горiхами, твiй улюблений.

Це на той випадок, якщо я забула. Дивлюся на розмальований провощений папiр пакунка й чемно киваю:

– Так i е.

Сестра витягуе iз сумки молоко, сiк, хлiб, яйця та шинку.

– Ти не маеш цього всього робити, ти ж знаеш, – намагаюся переконати ii, вiдчиняючи холодильник, щоб розкласти принесене. Убогий вмiст усерединi доводить, що мене зловили на брехнi. Бiльшiсть продуктiв на полицях своею появою завдячуе кому завгодно, тiльки не менi. Суп – у маминому контейнерi, виноград – вiд колег, сир i йогурт Еллi сама поклала на полицю цього тижня. Єдине, що я придбала для себе, – вино та тюбик «фiладельфii».

– Знаю, що не потрiбно, але менi це подобаеться, – каже Еллi, передаючи менi пачку масла. – Кави?

Я вдячно киваю.

– Ми сьогоднi щось збиралися робити? – питаю, побачивши купу Еллiних сумок у передпокоi. Сподiваюся, я нiчого такого не забула, але раптом ми щось iз нею запланували?

Вона якось незрозумiло дивиться на мене, мовчить, потiм хитае головою.

– Я ходила в мiсто, потiм прийшла до тебе. Не думала, що ти теж захочеш.

– Наступного разу, – вiдмахуюся.

Вона всмiхаеться, але видно, що не дуже вiрить такiй обiцянцi. Вихiд до «Принца» минулоi суботи – перший випадок за багато тижнiв, який мiг би свiдчити про те, що я готова щось змiнювати замiсть сновигати будинком, немов Нiколь Кiдман в «Інших».

– Що в тебе доброго, – питаю, – окрiм кавово-горiхового торта? – Нюхаю торт, щоб показати, як менi подобаеться.

– Та всiлякi штуки до роботи, – Еллi вдае, нiби то нецiкаво, хоча мама каже, що сестра аж свiтиться радiстю через нову роботу в готелi.

– Можна глянути?

Вона дивиться на мене такими очима, що я вiдчуваю: я найгiрша сестра у свiтi. У ii поглядi – i надiя, i недовiра, Еллi зараз – немов нашорошене кошеня, немов я можу передумати й забрати мисочку з молоком, якщо вона надмiру зрадiе.

Менi справдi соромно. Тож я щедро нахвалюю ii покупки, захоплено вигукую щось про кожну обновку, яку вона дiстае iз сумки. Та й справдi, щиро заздрю, роздивляючись ii новi туфлi. Не через самi туфлi, а через те, що вони означають. Новi туфлi, нова робота, новий початок. Я сподiваюся, вона там собi новоi найкращоi подруги не знайде.

– Ти що, нервуеш? – запитую, бо бачу, як вона рiвнесенько складае серветку, накриваючи туфлi, потiм акуратно накривае коробку кришкою. Вона точно була б Монiкою.

– Страшенно, – зiзнаеться сестра, – усе боюся, що буду немов новачок у школi, який нiкому не подобаеться.

Я м’яко смiюся.

– От не думаю, що е на свiтi бодай одна людина, яка тебе знае i якiй би ти не подобалася.

Еллi дивиться iз сумнiвом:

– Я що, така зануда?

– Не зануда, – виправляю ii, – точно не зануда. Просто добра й весела, – морщу носа, – а ще iнодi трохи любиш керувати, – показую великим та вказiвним пальцями дюйм, – десь тако, не бiльше.

Еллi коситься на мене:

– Тiльки тому, що ти iнодi потребуеш людини, яка б тобою керувала.

– Я рада, що це ти.

– Могло б бути гiрше. Наприклад, матуся, – додае вона, i ми обидвi киваемо, бо знаемо, що могло б.

– Тобi ж доведеться керувати на новiй роботi?

– У мене буде приблизно десятеро пiдлеглих.

– А, – пророкую, – тодi ти будеш не новачком у класi, а новою вчителькою. Вони намагатимуться справити на тебе враження, пригощатимуть яблучками й усе таке.

– Ти так гадаеш? Привезу всi яблука сюди й тебе нагодую, коли так. Тобi вiтамiни потрiбнiшi.

– Ну от, знову керуеш.

– Тренуюся перед роботою.

– У тебе виходить.

Сидимо, п’емо каву.

– Тортика? – питаю.

– Як ти, так i я, – фраза з нашого дитинства все життя з нами. Як були малi, вирiшували зимового ранку, чи з’iхати з пагорба за домом на маминiй чайнiй тацi – як ти, так i я. Школярками наважувалися проколоти вуха в сумнiвному салонi «на районi» – як ти, так i я. Ще одна чарка «на коня», хоча обидвi знаемо, що нам уже досить, – як ти, так i я.

Тягнуся за тортиком, розпаковую яскраву обгортку:

– Згода.



До тортика додаеться iмпровiзований кiнофестиваль, бо Еллi вмикае телевiзор i знаходить «Бруднi танцi». Ми двi години милуемося тим, як Патрiк Свейзi iз чесними очима крутить стегнами перед Бейбi Гаузман[11 - Один – актор, друга – персонажка. Таке от у Лiдii сприйняття героiв фiльму.]. Намагаюся згадати, коли востанне танцювала, проте не можу. Неначе автотроща розколола мое життя на «до» i «пiсля». Часом я намагаюся пригадати деталi цього «до», вiдчути швидке полегшення, i тодi панiка стискае груди вiд самоi думки, що я можу забути нас, забути Фреддi Гантера. Я знаю, я завжди пам’ятатиму найвищi ноти: його обличчя, наш перший цiлунок, його освiдчення. Але ж е й iншi деталi: запах його шиi пiзно вночi; сувора рiшучiсть погляду хлопця, який рятуе маленьку жабку на шосе та крутить на велосипедi до мiсцевого парку iз жабеням, загорнутим у футболку; або те, як вiн загинае мiзинець на лiвiй руцi – уперед i назад, не кожному таке вдаеться. Саме цi спогади я боюся втратити – випадковостi, подii, якi й створили нас. Вечiр, коли ми танцювали востанне. А потiм усе повертаеться до мене, i вузол на серцi поступово слабшае. Ми танцювали на Новий рiк, у «Принцi», потiм на морозних вулицях, дорогою додому. Фреддi мене пiдтримував, хоча сам був п’яний як чiп. Ту саму дорогу я прокульгала минулого тижня, коли Еллi вела мене до дверей, дбаючи, щоб я не загримiла в канаву.

Що ж, недiльний вечiр, ми тебе зробили. Моя сестра пiшла додому, до свого чоловiка, а я теж маю декого, з ким бути разом.




Увi снi



Понедiлок, 21 травня

Менi потрiбно кiлька секунд, щоб налаштуватися та зрозумiти, що ми в «Шейлi», маленькому кафе на бiчнiй вуличцi, за рогом вiд дому. Хоча зараз уже по дванадцятiй, офiцiантка щойно поставила перед нами два англiйськi снiданки. Наше постiйне замовлення. Фреддi любить такий снiданок бiльше, нiж я, тож завжди з’iдае ще й половину мого. Я заспокоена знайомою атмосферою, поверненням у нашу стару повсякденнiсть.

– Найкраще, що е в банкiвських канiкулах, – вiн перетягуе виделкою сосиску з моеi тарiлки на свою, – додатковий снiданок.

Це звичайне кафе з пощербленими пластиковими меблями. Простий мiцний чай i розчинна кава з розпарованих чашок. Фарба на вивiсцi за дверима поблякла й вигорiла, але, попри всi зовнiшнi недолiки, страви зроблено з душею. До того ж завжди тiшить тепла гостиннiсть Шейли, чий чоловiк намалював цю вивiску сорок рокiв тому. Вiн помер позаторiк, просто впав долу, коли смажив бекон на кухнi свого кафе, – не сумнiваюся, що саме так вiн i хотiв пiти. На його похорон до церкви зiйшлося стiльки народу, що можна було лише стояти. Я пригадую, як мене затисло мiж Фреддi та сусiдом iз нашоi вулицi: той важко оперся на мене й ридав, примовляючи, що нiколи не знав iншого кухаря, який би так талановито готував чорний пудинг. Чесно, не вигадую. Я ловлю погляд Шейли, коли та виходить iз-за бiсерноi фiранки, що вiддiляе кухню, а вона всмiхаеться менi у вiдповiдь. Фреддi Шейла пiдморгуе, а вiн у вiдповiдь пiдiймае великого пальця.

– Кращий бекон, нiж у моеi мами, – коханий з усмiшкою робить комплiмент господарцi, – тiльки iй не кажiть, що я таке бовкнув.

Є в нього хист до цього – вiн змушуе людей вiдчути, що вони улюбленцi. За цi роки я безлiч разiв бачила, як вiн миттево захоплюе спiврозмовника променем свого свiтла.

– Пiду вiзьму кетчуп, – кажу я Шейлi, бо мушу з нею поговорити. Встаю, роблю п’ять крокiв до бару – така собi дистанцiя, замало, щоб устигнути переформулювати думки в слова.

– Усе гаразд, дорогенька? – питае вона, кидаючи оком на мiй майже неторканий снiданок. Шейла з тих жiнок, якi страшенно пишаються своiми кулiнарними здiбностями, попри непретензiйний вигляд ii кафе.

– Ще чаю? – розгублено здогадуеться господиня.

Хитаю головою, почуваюся дурепою.

– Я просто хотiла кетчупу, – бурмочу, та одразу затинаюся, продовжую: – І ще сказати, як менi шкода Стена.

Я захопила ii зненацька. Бачу в ii очах знайомий порух. Упiзнаю, як вони на мить зблискують вологою, як вона переводить подих перед тим, як заговорити, так само як i я, коли хтось несподiвано вимовляе iм’я Фреддi. Вона ще не може нiчого сказати, тож я заповнюю порожнечу.

– Я просто… я не забула про нього. От i все.

Це говорять уголос моi страхи: що свiт забуде Фреддi Гантера. Звiсно, що я не забуду, але зараз в офiсi хтось сидить за його столом, i хтось iнший грае пiд його номером у футбольнiй командi. Усе так достеменно i е: свiт рухаеться далi, – але iнодi я просто хочу, щоб люди пам’ятали, тож я кажу це зараз Шейлi, та раптом вiдчуваю, що перейшла межу.

– Коли молода, думаеш, що в тебе е весь час свiту, – каже вона. – А потiм раптово обертаешся – i ти вже стара, i твого вже немае з тобою, i ти тiльки дивуешся, як так швидко минули роки. – Вона кивае в бiк Фреддi та знизуе плечима: – Горни сiно, поки сонце високо. Ось усе, що я можу сказати.

Це така широковживана фраза, але менi вона вже не допоможе, бо, холера, мiй свiт наяву тепер можна описати тiльки так: хтось вимкнув мое сонце. Беру кетчуп, що подае менi Шейла, киваю iй i повертаюся до Фреддi.

– Як ти ставишся сьогоднi до покосу? – тихенько питаю, провiвши рукою по його плечi перед тим, як сiсти.

– Покосу? – Вiн спантеличений. – Це що, якесь дiвоче таемне слово для сексу? Бо якщо воно так, то так!

Усмiхаюся, ставлю не потрiбний менi кетчуп на видне мiсце на столi. Фреддi мае щастя, бо нiколи не дiзнаеться, про що я.

– Я тобi щось хочу сказати, – каже вiн, – обiцяй, що не казитимешся.

– Не можу обiцяти, – вiдповiдаю, – поки не дiзнаюся, що саме.

Вiн намащуе собi тост i хитае головою.

– Нi, ти спершу пообiцяй.

У цьому весь Фреддi.

– Добре, – я здаюся, – обiцяю не казитися.

Вiн одразу розпливаеться в усмiшцi.

– Я замовив медовий мiсяць.

Мое серце спалахуе радiстю, потiм щемить, бо ж цiлком можливо, що я не зможу повернутися сюди саме тiеi пори. Усе може припинитися просто завтра. Я направду вiдчуваю, як серце, нiби в уповiльненому фiльмуваннi, перевертаеться в сальто-мортале у груднiй клiтцi.

– Правда?

Фреддi страшенно задоволений собою. Вiн зi шкiри пнеться, щоб розповiсти менi.

– Хочеш сюрприз?

Хитаю головою, не довiряючи своiй здiбностi говорити. Я сподiваюся, вiн подумае, що сльози в мене на очах – вiд радостi.

– Куди ми iдемо?

Вiн робить паузу, нiби насправдi розмiрковуе, чи варто зберегти секрет, але зрештою не може стриматися:

– Нью-Йорк!

О, не сумнiваюся. Я завжди хотiла до Нью-Йорка. Я бачила кожен епiзод «Друзiв». Я хочу заприятелювати з Керрi Бредшоу та гуляти босонiж Центральним парком. Я навiть не питаю його про цiну, бо в моiй уявi ми вже пливемо поромом до острова Стейтен. Смiшно, але це справдешнi ми.

– Ти не мiг зробити кращого вибору, – я тягнуся через стiл до його руки. – Бiльш нiчого менi не кажи. Дай трiшки помрiяти.

Вiн гладить великим пальцем кiсточки моiх пальцiв.

– Тобi дуже сподобаеться, Лiдз.

А я й жодного сумнiву не маю. Здаеться, я зараз заплачу. Тому змiнюю тему.

– Отже, чим займемося цього вечора?

– Хочеш сказати, це не було секретне дiвоче слово для сексу? – Вiн вдае трiшки винуватий вираз обличчя, потiм смiеться: – Ми йдемо в кiно, пам’ятаеш? – Фреддi нагадуе план, про який я гадки не мала. – Я збираюся лизатися з тобою на останньому ряду.

– Лизатися? – смiюся. – Бiльше нiколи такого не кажи.

Вiн тягнеться через стiл та пiдчiплюе виделкою жовток на моiй тарiлцi.

– Буду. Поспiшай, фiльм розпочинаеться о пiв на другу.

– Отже, кiно, – констатую. Зараз ранок банкiвських канiкул, я разом iз Фреддi й у нас усе добре. Краще, нiж добре: у нас так, як було, вiн i я – проти цiлого свiту. Я навiть не розiзлилася на нього за вiдiбраний жовток, хоча вiн робить це навмисне, щоб мене пiддражнити. Ми йдемо в кiно, щоб лизатися на останньому ряду, мов школярi. Горнiмо сiно, поки сонце високо.




Наяву



Недiля, 27 травня

Я сиджу в кухнi на пiдлозi, притискаючись мокрою вiд поту спиною до шафки, руки тремтять, стискаючи пляшечку з пiгулками. Кiлька хвилин тому я випадково розсипала iх стiльницею, потiм лазила пiдлогою, мов наркоман, хапаючи рожевi кружечки, доки не закотилися в щiлини мiж мостинами. Загнала собi у вказiвний палець болючу скалку, але все, що справдi мало значення в цi панiчнi секунди, – це потреба переконатися, що кожну таблеточку буде знайдено та надiйно закрито в належному мiсцi.

Я вiдвiдувала Фреддi шiсть днiв поспiль. Тепер до межi виснажена, нiби ввi снi марафон бiгла. Доведеться з прикрiстю визнати, що так тривати не може. За своi побачення я плачу не лише знесиленням – я за це сплачую найвищу психiчну цiну. Години, коли я не сплю, перетворилися на очiкування, сповнене нетерпiння, передчуття, майже хворобливого страху, що не вийде зустрiтися з коханим наступного разу, що я можу нiколи бiльше не вiдчути цiеi гостроi насолоди. Неможливо пояснити, як воно – перебувати там. Якось ми з Еллi були в Нацiональнiй галереi. Нам тодi трапилася картина – зараз не можу пригадати художника. Австралiйський пейзаж. Вона не належала нi до найвiдомiших шедеврiв, нi до найяскравiших. Та щось таке було в чистотi ii кольорiв, у насиченому свiтлi, що притягнуло до себе мою увагу, наполегливiше, нiж до iнших картин. Свiт моiх снiв – там, мiж мазками пензля й фарбами живопису, живий, опуклий, вiн притягуе мою увагу, нiби силою магii. Вiн затягуе.

Я тримаюся за голову, спустошена. Цей випадок iз пiгулками змусив мене визнати правду, що останнi кiлька днiв проглядала пiд поверхнею: я наражаю себе на небезпеку. Кожен день зi смертi Фреддi був для мене нiби нова гора, на яку потрiбно видертися, i, попри те що я нiколи не була спортивною дiвчиною, якимось робом щоранку знаходила сили взутися в похiднi черевики та розпочати це самотне сходження, знову й знову. А цими днями я навiть не переймалася шнуруванням черевикiв – менi було байдуже, чи порiжу я собi стопи на шмаття. Я не звертала уваги на своi кроки, на своi думки перед кожним новим поворотом дороги, бо всi шляхи вели до безпеки, до Фреддi, який чекав на мене на вершинi.

Але, як завжди, отримуючи щось, мусиш щось вiддати. Торг мае бути завершено. І тут, немов ванна холодноi води, мене пробрало до кiсток усвiдомлення: цiною може виявитися мiй здоровий розум.

Години, коли я не спала, почали мене дратувати, до того ж мене дратували всi, кого я зустрiчала в цю пору. Зо два днi тому в телефоннiй розмовi я винесла мозок мамi. Еллi каже, що, коли вона вчора вранцi заскочила до мене, вигляд я мала кепський. Я вiдмовилася йти разом з нею до мами на снiданок. Я весь час готова була зiрватися на грубощi, бо щомитi всi моi думки були лише про рожеву пiгулку, що чекала мене на кухонному столi. Минуло кiлька незручних хвилин, сестра пiшла – зiщулена, зiгнувши плечi. Я дивилась iй услiд i почувалася цiлковитою свинею, але погукати та повернути ii не хотiла, бо поклик пiгулки був гучнiшим i переконливiшим, iгнорувати його я вже не могла. У цьому i е справжня проблема: я бачу перед собою шлях, устелений розтоптаними почуттями моiх рiдних, i дедалi бiльше вiддаляюся вiд них заради iншого мiсця, заради Фреддi.

Я ставлю пляшечку з пiгулками на пiдлогу бiля себе, кiлька хвилин нервово й нерiшуче дивлюся на неi, по тому витягуюся та вiдсуваю ii так, щоб не дiстати рукою.

Чи зможу я витримати й уживати по однiй щодня? Може, раз на три днi? Раз на тиждень? Хмурюся, пригадуючи, що в суботу випила двi, спрагла до Фреддi, мов жадiбна дитина. Саме це й хвилюе мене найбiльше. Те, що я не матиму сили чинити спротив такому глибокому зануренню до iншого життя, що я опинюся бiльшою мiрою там, нiж тут, надто занурена, щоби знову безпечно повернутися додому.




Наяву



Вiвторок, 29 травня

– Я тут подумую про те, щоб невдовзi повернутися на роботу.

Мама намагаеться приховати здивування – не дуже успiшно. Ми всi зараз сидимо в ii маленькiй бездоганнiй вiтальнi, босi, як завжди, бо бережемо кремовий килим. Вiн не лише в холi: мама захопилася низькою цiною та постелила його скрiзь, на всьому першому поверсi. Звiсно ж, це кiмната для вiдпочинку, i вiдпочивають тут за дуже й дуже суворими правилами. Червоне вино – нi-нi, у жодному разi, так само й будь-яка iжа не бiлого кольору. Тож дозволено бiле вино, пюре або рисовий пудинг. Я не жартую. Ми з Еллi, як були пiдлiтками, постiйно виносили бляшанки з оцим усiм, i, попри те що килиму вже п’ятнадцять рокiв, вiн i зараз майже мов новий. Єдину пляму, яку вивести неможливо, приховуе канапа: одного рiздвяного ранку, коли Еллi ще була пiдлiтком, вона геть не при собi повернулася вiд свого тодiшнього хлопця-сусiда, у якого й була не бiльше нiж годину: пили вони джин iз чорною смородиною. Оце була картина, коли ii вивернуло на мамин килим, де вона зрештою i вiдключилася, пропустивши рiздвяну вечерю.

– Справдi? – перепитуе мама. Я бачу, що вона намагаеться придумати продовження. Мабуть, матуся завбачливо обходить «Трясця, та нарештi!» й мiркуе про «Дякувати боговi!», перед тим як зупинитися на словах, якi зрештою лунають з ii вуст: – Люба, ти справдi впевнена, що готова?

Знизую плечима та злегка хитаю головою, хоча намагалася кивнути.

– Не можу бiльше сидiти вдома на самотi, дах уже iде, мамо. А зараз, з таблетками, я i сплю вже краще.

Те, чого я не кажу: менi потрiбне якесь заняття. Щось матерiальне, за що я могла б зачепитися в реальному свiтi. На моiй роботi iвент-менеджерки в мiськiй ратушi зiрок iз неба не нахапаеш, здебiльшого доводиться сидiти за письмовим столом, але працюю я в хорошiй компанii, платня гiдна. До мене поставилися з розумiнням та дозволили посидiти дома на оплачуваному лiкарняному, але це не може тривати вiчно.

Мама сiдае на канапу бiля мене, кладе руку менi на колiно.

– Ти завжди зможеш повернутися сюди, пожити якийсь час. Якщо допоможе.

Вiдчуваю, що в мене починае тремтiти нижня губа. Ми обидвi знаемо, що iй це буде незручно, але вона так сильно любить мене, що пропонуе свiй дах. Це не вперше: вiдколи помер Фреддi, вона каже це принаймнi раз на тиждень. Менi б теж тут було непереливки. Я люблю ласувати карi у вiтальнi, тримаючи тарiлку на колiнах, тож можу скрiзь наляпати; люблю байдикувати, коли нiхто не дивиться.

– Я знаю. – Прикриваю ii руку долонею, потискаю злегка. – Але це неправильно, ти знаеш. Я маю «свiдомо пройти крiзь мою скорботу», i не думаю, що це означае повернутися до мами.

Вона трохи пхикае. Ця фраза в нашiй родинi вже встигла стати внутрiшнiм жартом.

– Тодi я тобi пакуватиму ланч. Просто кiлька перших днiв.

Напевно, у неi досi е той рожевий ланч-бокс, з яким вона мене вiдправляла до школи.

– Добре, – вiдповiдаю, – це допоможе, мам.

Проте пiдозрюю, що iй воно допоможе бiльше, нiж менi.

Вона коротко кивае:

– Я вiзьму те м’ятне печиво, яке ти любила, те, що в блискучiй зеленiй обгортцi.

Ковтаю клубок у горлi, вiдчуваю, нiби менi знову п’ятнадцять, нiби я знову сплю нагорi, в односпальному лiжку, в нашiй з Еллi кiмнатi.

– Перший понедiлок червня, так? – пiдказуе вона, а я гадаю, чи зможу. Зараз останнiй тиждень травня, вона дае менi лише кiлька днiв фори, щоб зiбратися iз силами. Мабуть, хоче зловити хвилю, а то раптом наступна накрие мене з головою, потягне на дно i я передумаю. Так, я не можу обiцяти, що цього не станеться, тому повiльно киваю.

– Перший понедiлок червня, так.

– Молодчинка. – Вона плескае мене по колiнi та встае. – Я тiльки заскочу в кухню й додам те печиво в нотатки на закупи.

Дивлюся iй услiд. Цiкаво, чи знае мама, що вона – одна з тих, хто допомагае менi зберегти здоровий глузд? Фреддi завжди кепкував iз маминих нотаток на закупи. Часом, коли вона не бачила, вiн додавав до тих перелiкiв якiсь випадковi речi – шланги, ляльковi будинки, тримери для волосся з носа. Я пригадую це, усмiхаюся й долаю раптовий бiль, бо, попри бажання свого серця, вирiшила обмежити вiзити до Фреддi – до одного разу на вiкенд. Нашi зустрiчi – це занадто добре, але так само неприйнятно, як iсти цукор столовою ложкою. Проблема залежностi полягае в тому, що в якийсь момент ви маете вiдмовитися вiд предмета захоплення, що б то не було, бо iнакше будете змушенi повнiстю йому пiдкоритися. Я не хочу нi того, нi того. Я хочу мати обидва моi життя, i, щоб це спрацювало, менi потрiбно надiйно закрiпитися тут, у реальному свiтi. Час зашнурувати похiднi черевики.




Наяву



Субота, 2 червня

Гадаю, нiчого дивного в тiм, що цвинтар для мене зараз – найспокiйнiше мiсце. Майже чую, як Фреддi вiдпускае страшенно недолугий жарт про те, що мiсцевi мешканцi не дуже схильнi спiлкуватися. Я сиджу тут уже довгенько, навiть дупа затерпла, дивлюся на могильний камiнь Фреддi, помiчаю бiлу пляму на сiрому гранiтi – голуби, що тут швендяють, нiякоi поваги до мертвих не вiдчувають. Риюся в сумочцi, шукаю серветок, а коли виявляеться, що я iх забула, роздратовано зiтхаю. Не можна ж так залишити.

– Зараз буду. – Пiдбираю вийнятi з вази старi квiти й решту смiття, щоб викинути iх у смiтник на стоянцi. – Серветки мають бути в багажнику.

За кiлька хвилин, бiля машини, з’ясовую, що там вони i е. Замикаю машину, повiльно бреду назад, насолоджуючись сонячним свiтлом, навмисно йду довшим шляхом, бо на цвинтарi все цвiте й у мене е кiлька хвилин, щоб перевести подих. Зараз це просто едине мiсце, де менi справдi спокiйно. Сьогоднi я цiную це бiльше, нiж будь-коли: шанс ненадовго втекти вiд мого подвiйного iлюзорного iснування.

Наближаюся знову до могили Фреддi та раптом усвiдомлюю: на мiсцi перед каменем, яке я недавно покинула, сидить хтось iще. Йона Джонс, вiн щось говорить, спершись на пiднятi колiна. Пiдходжу ближче, намагаюся вирiшити, що сказати. А вiн прочищае горло, покашлюе, нiби готуеться виголосити промову, як на своему уроцi англiйськоi в нашiй середнiй школi.

– Спробую, але не обiцяю, – стиха каже вiн. Я мовчу, гадаючи, що ж таке вiн пообiцяв Фреддi, що вiн спробуе зробити. Не певна, чи можна його перебивати, бо очi в хлопця заплющенi. Напевно, вiн робить те саме, що i я, – уявляе, що вони зараз деiнде. Може, в пабi або збираються дивитися гру, ноги закинутi на кавовий столик у нашiй вiтальнi.

– Уже знову субота, – каже Йона. – На роботi – тиждень стресiв. Перевiрки вiд освiтнього комiтету, кадровий дефiцит, звичайна колотнеча. Минулого тижня мусив вести фiзкультуру, а ми ж усi знаемо, який iз мене паскудний спортсмен. Ти б це бачив, то обiсцявся б зi смiху.

Фреддi з Йоною – два протилежнi полюси спортивного спектра. Де тiльки був найменший шанс перемогти, там з’являвся Фреддi, готовий прийняти трофей у своi обiйми. Йона i собi не проти копнути м’яча, але для змагань йому бракуе вогника. Йону цiлковито задовольняе роль диванного спортсмена, його пристрасть – музика й книжки. Вони багато в чому були несхожими. Фреддi був людиною дii, Йона – бiльше мрiйник, дивиться на зiрки. Коли ми святкували його п’ятнадцятирiччя, наша компанiя отаборилася в садку Фреддi, сподiваючись побачити комету, чи то, можливо, метеоритний дощ. Зрештою, Фреддi прохропiв усю пригоду, а ми з Йоною сидiли, притулившись одне до одного пiд ковдрами, очима вп’ялися в небо, сподiваючись побачити це зоряне шоу.

– Учора було б добре пiти на пиво зi старим друзякою, – продовжуе Йона. – Нiчого такого, просто дiтлахи накрутили й шкiльнi правила доконують. Не кажучи вже про те, що Гарольд накрив мене мокрим рядном, бо я вчора припхався на збори без краватки. – Вiн смiеться, очi ще заплющенi. – Можеш у таке повiрити? Десять рокiв, як ми закiнчили ту школу, а старий Гарольд ще до мене дiло мае, – вiн замовкае, нiби слухае вiдповiдь Фреддi. – О, а ще я в середу виграв у дартс. Даффi ледь не сказився. Програв заклад. Мусив купувати всiм питво, а ти ж знаеш, який вiн скнара. Усi замовили ще по чарцi вiскi, просто щоб його накрутити.

Не можу стримати усмiшки. Слухати Йонинi байки про його витiвки в «Принцi» трохи дивно, але грiе серце; i я знаю, що могла б почути цi самi перекази з перших вуст, вiд самого Фреддi, якби вiн був тут iз нами.

Йона замовкае, втуплюеться в потерте колiно вицвiлих сiрих джинсiв, немов не бачить його, хмуриться, мабуть, шукае нових слiв. Потiм розплющуе очi та зiтхае, нахиляеться вперед, на кiлька секунд прикладае руку до iменi Фреддi на холодному гранiтi.

– До наступного тижня, друже.

Найближчий аналог – це якби вiн поклав руку Фреддi на плече. Я це знаю, бо й сама вже обвивала руками гострi краi цього клятого каменя, прикладалася щокою до карбованих золотих лiтер. Хоча не так уже й багато разiв. Ми ж британцi, зрештою. Маемо деякий етикет поводження на цвинтарi й мусимо його дотримуватися, а вiн не передбачае повномасштабного зриву щораз, як сюди завiтаеш.

Так само як Йона кiлька хвилин перед тим, я прочищаю горло. Вiн дивиться у мiй бiк, двiчi клiпае, здивований.

– Лiдiе, – хмуриться вiн, – ти тут давно?

Навiть уявити собi не можу, що хтось би пiдслухав, як я розмовляю з Фреддi. Тому й брешу.

– Та пару секунд, – пауза, – я можу прийти пiзнiше, якщо тобi потрiбно бiльше часу.

Вiн пiдводиться, витирае траву з колiн джинсiв.

– Нi, все гаразд. Я вже все.

Я не бачила Йону й не говорила з ним вiд того самого дня в пабi три тижнi тому, та знаю, що мушу вчинити як належить. Йона був правою рукою Фреддi, але ж вiн був моiм другом задовго до того, як Фреддi з’явився на обрii. Його спокiйний сарказм перегукнувся з моiм, коли нас посадили за один проект на хiмii – нам тодi було по дванадцять. Мабуть, у вчителя жеврiла слабенька надiя, що дещиця Йониноi логiки перестрибне на мене. Не сталося. Ми невдовзi вiдмовилися вiд будь-яких сподiвань, що я колись зможу вивчити перiодичну таблицю, але звикли проводити разом обiдню перерву, притулившись спинами до стовбура старого дуба, спостерiгаючи за шкiльною метушнею, одноденними романами та випадковими викидами пiдлiткового темпераменту в старшокласникiв. Наша дружба розпочалася саме тодi, коли я ii найбiльш потребувала: дiвчата в класi тодi вирiшили, що я недостатньо крута, щоб тусуватися з ними. Мама з вдячностi навiть iнодi додавала ще одне м’ятне печивко до мого ланч-боксу, саме для Йони. Вiн завжди намагався вiдмовитися з ввiчливостi, але я знала, що вони йому подобалися, адже були добрячим додатком до звичного сендвiча на бутербродному маслi iз сиром, що вже пiдсох та загорнувся на краях, з яким щодня вiдправляла сина до школи Йонина мама. Проте це не була солоденька казочка про те, як хлопчик зустрiв дiвчинку: в нас почалася справжня дружба, така, у якiй говориш: «О, так ти такий самий, як я», а не «Ах, коли я бачу тебе, у менi все перевертаеться, мов бiлизна в пралцi». Менi подобалося знати, що вiн чекае, доки я вийду на обiдню перерву, що я можу на нього покластися, що вiн розсмiшить мене, навiть коли я маю паршивий ранок. А потiм, коли Фреддi перейшов до нашоi школи, у Йони з’явився новий сусiд за партою, бо iхнi iмена в журналi йшли одне за одним; а тиждень чи два по тому ми сидiли пiд дубом на перервi не вдвох, а вже втрьох. Фреддi Гантер увiрвався в мое життя та закрутив мене у своему карнавалi кольорiв, смiху та галасу. Поруч iз ним мiй рейтинг крутостi зрiс, i я вже не потребувала так багато розмов iз Йоною пiд час обiдньоi перерви. Що, звiсно ж, добре, бо три – так чи так непарне число, а надто, коли двое з трьох утворюють пару. Фреддi, мабуть, iнодi почувався мiж нами, мов мiж двох вогнiв. Ми обое змагалися за його увагу й обурювалися на переможця на кожному етапi цiеi боротьби. З роками нам вдалось якось це розрулити, бо дружба надто багато важила для нас, ми не могли ii втратити. А тепер ми знову тiльки вдвох, i я, чесно кажучи, не знаю, що ми зараз таке. Йона завжди буде важливим для мене, не може не бути, адже вiн – частина мого свiту протягом стiлькох рокiв. Але ця аварiя мiж нами – немов той слон, якого ми обое намагаемося не помiчати.

– Усе, мiсце твое, – вiн викопуе з кишенi джинсiв ключi вiд машини. – Побачимося.

Мовчки дивлюся, як вiн кивае могильному каменю Фреддi та прямуе геть, алеею мiж надгробкiв. Але, коли я вже збираюся сiсти, вiн обертаеться та йде назад.

– Тут у нас завтра вранцi в школi буде одна штука, – каже вiн, – ти могла б, знаеш, прийти, якщо схочеш.

Спантеличено дивлюся на нього:

– Штука?

Знизуе плечима:

– Ну, знаеш, типу семiнару.

– Нi, слухай, так ти слона не продаси, – усмiхаюся, бо не знаю, що ще сказати.

– Це семiнар iз проживання скорботи, окей? – Вiн вимовляе цi слова поспiхом, з огидою, так нiби його ковбасить вiд того, що вони вириваються з його рота. – Усвiдомлення, все таке.

– Семiнар iз проживання скорботи? – я кажу це так само, якби вiн запросив мене стрибати з тарзанки чи з парашутом. Йона не з тих, хто зосереджуеться на всiляких чакрах, або чим там ще займаються на семiнарах з усвiдомлення. Я могла б чогось такого чекати вiд Еллi. А от вiд Йони – дивно.

– В головнiй залi буде, – бiльш знiяковiлого, нiж у нього зараз, вигляду набути неможливо, навiть намагаючись. – Дi, новенька наша на пiдмiнi, вона тренер з йоги та усвiдомлення. Запропонувала провести семiнар, якщо люди зацiкавляться.

У головi моiй постае Дi – з блискучим волоссям та майже святенницькою усмiшкою напоготовi. Ловлю себе на безпричиннiй недобротi, дивуюся, на кого це я перетворилася – гiрка, мов переварена кава.

– Не певна, що це мое, – пом’якшую вiдмову усмiшкою, нiби вибачення прошу.

– Та я теж не певний, – вiн одягае темнi окуляри. – Просто на думку спало.

Я киваю, вiн кивае, i пiсля незручноi митi мовчанки вiн повертаеться та знову йде геть, але потiм зупиняеться й повертаеться вдруге.

– Рiч у тiм, я думав, воно може допомогти.

– Допомогти iз чим саме? – повiльно питаю я, хоча знаю, про що вiн. Хотiлося б менi, щоб вiн таки й не повертався, бо вiдчуваю, що ця розмова переходить у дуже небезпечну площину.

Вiн дивиться в небо, обмiрковуе слова перед тим, як заговорити.

– З оцим. – Вiн вказуе на надгробок Фреддi й навколо. – Допоможе впоратися з оцим усiм.

– Я сама добре пораюся, дякую. – Останне, що менi хотiлося б робити, це сидiти в кiмнатi з купою незнайомцiв та говорити про Фреддi.

Йона кивае, ковтае клубок.

– Казав тобi, – бурмоче вiн, але дивиться на камiнь Фреддi, а не на мене, – казав тобi, що вона вiдмовиться.

Зачекай-но хвильку.

– Ти сказав Фреддi, що я вiдмовлюся?

На вилицях Йони палають рожевi плями.

– А я помилився? – Вiн не з тих, хто зазвичай пiдвищуе голос, але мае природний хист погасити будь-яку суперечку. – Я казав йому, що йду туди, бо думав, що це для мене буде добре, i що запрошу тебе приеднатися. Але також сказав йому, що вiд тебе почую «нi».

– Ну то маеш! – Здiймаю руки в повiтря. – Ти виконав свiй обов’язок, тепер можеш iти без почуття провини. – Щойно цi слова зiрвалися з моiх вуст, я вже шкодую про них.

– Без почуття провини, – повторюе вiн. – Дякую тобi за це, Лiдiе. Збiса дякую.

– А на що ти розраховував, коли змовлявся проти мене з моiм мертвим хлопцем? – кажу.

– Я не змовлявся проти тебе, – вiн вiдповiдае врiвноваженiше, нiж я почуваюся. – Я просто думав, що це може допомогти, але розумiю. Ти зайнята, або тобi не цiкаво, або злякалася абощо.

Я пхекаю, хитаю головою, дивлюся вбiк на ряд сiрих надгробкiв.

– Злякалася? – бурмочу, а вiн дивиться на мене, стенае плечима, непримиренний.

– Скажи менi, що я помиляюся.

Я знову пхекаю, а на додаток ще й пирхаю. Знаю, вiн спецiально злить мене, та вже не можу не йти цiею стежиною.

– Злякалася? Гадаеш, я злякалася якогось жалюгiдного семiнару в шкiльнiй залi? Я тобi скажу, на що схоже «злякатися», Йоно Джонсе. Це схоже на машину полiцii, яка пiд’iхала до вiкна твоеi вiтальнi, i це схоже на те, коли ти ховаеш свого коханого замiсть того, щоб вийти за нього. Злякатися – це схоже на те, коли стоiш у «Сейнзберi»[12 - Супермаркет, що належить до однiеi з найвiдомiших в Англii мереж.] й думаеш про те, як проковтнути кожну кляту пiгулку на медичнiй полицi, бо щойно згадала, що в сусiдньому ряду ви з ним якось по-дурному сперечалися про печиво й усiлякi такi дурницi, печиво, чуеш? І це виносить тебе. Фiзично виносить, просто отут, у цьому мiсцi. – Я стукаю двома пальцями в серце, дуже сильно, синець буде. – «Злякатися» – це зрозумiти, яким нескiнченно довгим видаеться життя без людини, з якою планувала провести його разом, i водночас знати, яким несподiвано коротким воно може бути. Це як отой фокус зi скатертиною й чашками, от тiльки ми – людськi, чорт забирай, створiння, розбиваемося, ми, не чашки, i… – я зупиняюся та ковтаю повiтря, бо втратила нитку про те, що таке «злякатися», i я вже, дiдько, плачу вiд лютi й тому, що Йона стоiть помертвiлий, блiдий та нажаханий.

– Лiдз, – каже вiн, наближуеться та кладе руку менi на плече.

Я скидаю ii.

– Нi.

– Я прошу пробачення, гаразд?

– Нi. Нi, не гаразд. Нiчого з цього, – показую рiзко на цвинтар, – нiчого з цього нiколи не буде гаразд.

– Знаю. Я не хотiв тебе засмутити.

Я не певна, звiдки з’явився цей вибух гнiву. Неначе Йона зсунув камiнь i спричинив обвал, а тепер мене накривае потiк, неконтрольований, мов лава.

– О, звiсно, ти не хотiв мене засмутити, – випльовую я, i це звучить жахливо, навiть на моi вуха. – Докопуватися до мене iз допомогою мерця. Що це, Йоно? Тобi потрiбно, щоб хтось пiшов з тобою сказати помiчницi вчителя, що ти на неi запав? – У нього вже геть розгублений вигляд, далi нiкуди. – Просто напиши на сранiй дошцi в класi. Або запроси ii кудись. Або те, або те, щось-то спрацюе, я не збираюся водити тебе за ручку. Я не твiй другий пiлот. Я не Фреддi.

Якусь мить ми дивимося одне на одного, потiм я розвертаюся на пiдборах i, розлючена, йду геть.

Я не можу сказати Йонi, що сталося насправдi: що мое тiло виснажене, а голова розколюеться вiд цiеi скаженоi гойдалки – життя то з Фреддi, то без нього. Минулоi ночi я лежала без сну, намагалася вигадати рацiональний спосiб пояснити комусь те, що вiдбуваеться, але це нереально. Як я можу чекати, що хтось зрозумiе, що iнодi я буваю з Фреддi ввi снi? Я не збожеволiла i не вдаю, що Фреддi досi живий у моему повсякденному життi. Але е це… це iнше мiсце, де вiн i я досi разом, i вiдчуваеться, нiби мене замкнено в колi безперервноi борнi, нiби я опираюся поклику сирени. Що буде, коли закiнчаться пiгулки? Я вiдсуваю цю думку якнайдалi. Я не можу навiть розглядати таку можливiсть.




Наяву



Недiля, 3 червня

Не знаю, що я тут роблю. Нiколи особливо школу не любила. Сьогоднi вперше, вiдколи отримала атестат, переступаю ii порiг. Нi, насправдi знаю. Я тут, бо почувалася стервом через те, що зiрвалася вчора на Йону. От i надiслала йому есемес iз дурнуватими вибаченнями, додавши, що, зрештою, трiшки усвiдомленостi менi, може, й не зашкодить. Вiн вiдповiв, що, мабуть, не зашкодить, тiльки не певний, чи саме усвiдомленостi: контроль над гнiвом теж би не завадив, бо я вже була готова перетворитися на Галка, аж джинси лопали. Тодi я вiдповiла, що краще спробувати оцю штуку, бо зелений не пасуе до мого волосся. Отож я тут, волочу ноги цементною дорiжкою до дверей школи, неначе менi знову чотирнадцять i я домашку не зробила. Запiзнююся. Навмисно. Вiн сказав, з десятоi до дванадцятоi, а зараз уже одинадцята. Я слабодухо планувала прослизнути десь наприкiнцi заходу й заховатися в заднiх рядах, а потiм прибрехати Йонi, що я там була майже весь час, i в такий спосiб загоiти тi синцi, що я йому вчора набила. Може, ми й не щодня бачимося, але я не хочу вiдчувати, що мiж нами все скiнчено, це зрада щодо Фреддi – ставати проти його найкращого друга.

Я штовхаю дверi шкiльноi зали, i ностальгiйний запах застiйного повiтря та мастики для пiдлоги переносить мене назад, у часи ранкових лiнiйок. Майже вiдчуваю, як болять колiна вiд того, що ми сидимо, схрестивши ноги, на пiдлозi, а директорка вичитуе нам про негiдну поведiнку – Фреддi по один бiк вiд мене, краватку вiн загубив, Йона – по другий, нервово клацае кнопками свого годинника. У залi сьогоднi не так багато народу, сховатися менi немае за ким. Усього зо два десятки гостей сидять навколо столiв iз чаем та тiстечками, а не вздовж встановлених лiнiй. Коли я заходжу, бiльшiсть учасникiв обертаеться до мене, я невпевнено завмираю, i тут Йона встае та йде менi назустрiч.

– Думав, ти таки вирiшила просачкувати, – шепоче вiн, – якщо не захочеш залишатися, все окей. Не варто менi було вчора тебе пiдштовхувати.

– Все гаразд, – я нашорошено оглядаю зiбрання. Жiнок бiльше, нiж чоловiкiв, е декiлька людей мого вiку, але аудиторiя переважно значно старша. Мене вражае жахлива думка: а що, коли тiтонька Джун iз дядьком Бобом теж тут? Вони полюбляють семiнари. Я вдивляюся в присутнiх та видихаю з полегшенням: нi, немае. – Як воно?

Вiн кивае:

– Та все гаразд. Нормальнi люди. Чесно, Лiдз, тобi немае потреби залишатися, зрештою, може, воно тобi й зовсiм не цiкаво, – вiн потягуе шию, я кiлька рокiв не бачила, як вiн це робить. У нього таке було при сильнiй тривозi, наприклад, коли складав iспити в цiй же самiй залi. – Правда, давай я заберу свiй телефон i пiду з тобою.

Розгублено дивлюся на нього.

– Ти ж мене сюди запросив.

Йона вiдкривае рота, щоб вiдповiсти, але до нас уже наближаеться якась жiнка, вiтально простягаючи руку.

– Привiт, – каже вона, – я Дi. А ви, напевно, Лiдiя.

А! Я не надто промахнулася, уявляючи собi Дi. Брюнетка, трiшки нижча за мене, а коли енергiйно тисне менi руку, хвостик у неi на потилицi жваво гойдаеться. Дi мае форми людини, що займаеться йогою, але не скажеш, що якась жахливо худа. Видно, чим вона Йону привабила. Сповненi спiвчуття карi очi зустрiчаються з моiми, i я розумiю, що Дi вже знае мою сумну iсторiю. Вона затисла мою долоню обома руками, дещо занадто гаряче.

– Ласкаво просимо.

– Привiт, – кажу, дещо занадто холодно, вивiльняючи руку, але тримаюся молодчиною. Не знаю, що на мене напало. Бiсить сама думка про те, що геть невiдома менi людина гадае, що все про мене знае.

– Боюся, що ви пропустили практику з усвiдомленостi, – каже вона, – але встигли на торт, а це, на мою думку, найприемнiший момент семiнару.

Я притримую уiдливу думку про те, що торт менi мало чим допоможе. Натомiсть кажу:

– Може, Йона зможе сповнити мене усвiдомленiстю. Або я колись попрошу про iндивiдуальну сесiю, якщо ви вважаете, що це допоможе.

Дi пропонуе, i хоча я бачу, що ii слова – лише вияв доброти, це знову менi дошкуляе. Може, я мовчки випромiнюю сигнали SOS? Ось я нiбито тримаюся, аж тут вигулькуе щира помiчниця й вивантажуе на мене свою пiдтримку, поки ця гора мене не розчавить. Починаю розумiти, що я геть не публiчна особа. Менi краще заховатися за зовнiшнiм блиском, а потiм тихенько розклеiтися, коли нiхто не бачить.

– Матиму на увазi, – кажу, але нiчого не обiцяю, – проте дякую.

Дi мовчки обмiнюеться поглядом з Йоною. Цього достатньо, щоб вихопити невимовлене: «Твоя приятелька – то до бiса важкий випадок, еге ж?» Хоча, може, я помиляюся, i якщо Дi – фiлософськи налаштована послiдовниця нью-ейджу, вона думае: «У твоеi приятельки, вочевидь, попереду довгий шлях до зцiлення». Схоже на те. Або, може, це було просто: «Ходiмо потiм вип’емо?» – а я тут стовбичу. Краще було менi не приходити, але пiзно щось змiнювати, бо Дi тримае мене за лiкоть i вже тягне до групи, з якою сидiв Йона.

Вони посуваються, щоб звiльнити мiсце бiля Йони, намагаються не дивитися просто на мене, але старанно демонструють свою гостиннiсть. Чай менi наливае жiнка, що сидить навпроти: «Камiлла», – повiдомляе вона, – ставлячи чашку передi мною. Дякувати боговi, не робить нiяких зайвих рухiв: лише стримана усмiшка та приязний кивок.

– Це Лiдiя, – каже Йона, вигляд у нього похмурий.

Усi кивають.

– Я Мод, – лiтня жiнка, що сидить поруч iз Йоною, нахиляеться вперед, вона майже кричить i постiйно шарпае свiй слуховий апарат. Якби я спробувала вгадати ii вiк, то сказала б, що iй пiд дев’яносто. – Мiй чоловiк Пiтер упав iз даху, коли намагався налаштувати телеантену двадцять два роки тому.

– О, – мене захопили зненацька, – менi прикро це чути.

З натягнутих облич сусiдiв за столиком можна зробити висновок, що про нещастя з Пiтером вони чують не вперше.

– Та не треба, я не журилася. Вiн добрих десять рокiв крутив шашнi з хвойдою iз м’ясноi крамницi.

Отакоi. Я цього не очiкувала.

– Пирога?

Обертаюся до моеi сусiдки з iншого боку, вдячна, що вона перебила цю розмову.

– Вiн з яблуками та фiнiками. Цього ранку спекла, – вона передае менi тарiлочку. – Я Нелл.

– Дякую, – беру тарiлку. Не впевнена, за що саме я вдячна: за частування чи за те, що вона врятувала мене вiд необхiдностi шукати адекватну вiдповiдь. Їi спокiйна присутнiсть втiшае. Нелл трiшки схожа на мою маму – i вiком, i статурою, а обручка на пальцi пiдказуе, що вона замiжня. Або принаймнi була.

– Пробачте Мод, – тихенько каже вона, викладаючи пирiг на мою тарiлку. – Не уявляете, як вона допомагала нам пiд час практики з усвiдомленостi.

Нелл перехоплюе мiй погляд, i менi стае легше вiд ii почуття гумору.

– Є такi книжки, – каже Камiлла. Щоки в неi густо червонiють, так нiби вона говорить через силу. – Ось ця, як на мене, особливо помiчна. – Вона торкаеться однiеi з кiлькох книжок про скорботу, розкиданих на столi. – Принаймнi в першi днi.

– Менi останнiм часом щось не дуже читаеться, – вiдказую. – Я завжди любила книжки, а надто художнi, але зараз таке враження, що мозок не може зачепитися за розповiдь, – не знаю, чого мене потягнуло цим подiлитися, саме вирвалося.

– Повернеться, – каже Камiлла, – якийсь час я могла читати тiльки щось подiбне, але згодом стае легше. – Їi пальцi пробiгають низкою перлiв, що оточують ii шию. – Стае.

З вдячнiстю беру порекомендовану книгу.

– А ти як, Йоно, – запитуе Нелл, – читаеш?

– Читаю, – каже вiн, – я вчитель англiйськоi, тож воно якось саме приходить, – вiн ковтае, – у мене бiльше з музикою зараз проблеми.

Це для мене новина. Музика – це ж весь Йона: вiн грае, слухае, пише.

– Не можу дивитися телевiзор пiсля того, як Пiтер помер, – кричить Мод. – Старий дурень скрутив антену.

Розриваюся мiж бажаннями розреготатися i придушити стару.

– Це можна зрозумiти, – каже Камiлла, дивлячись на Йону.

– Напевно, ти досi пов’язуеш музику з аварiею.

Не можу вловити цей зв’язок, не розумiю, в чому рiч. Не знаю, що саме встиг Йона розповiсти про Фреддi сусiдам за столом до мого приходу, тому займаюся пирогом, не долучаючись до розмови.

– Так, – Йона тре обличчя руками, – не можу бiльше слухати радiо.

– Дай цьому час. – Нелл, напевно, помiтила, що руки його трусяться, i пiдсувае йому шматочок пирога.

– Чому ти пов’язуеш музику з аварiею? – Я пильно дивлюся на Йону.

– Його друг саме перемикав станцii в приймачевi, – Мод надто гучно втручаеться в розмову, – не дивився за дорогою.

Я намагаюся виштовхнути слова з горла, запитати Йону, чи це правда.

– Але слiдство… – І затикаюся, бо менi раптом сягае думка, що тут вiдбуваеться дещо бiльше, нiж я усвiдомлюю.

Над столом зависае незручна мовчанка, Йона пiдiймае обличчя, вивчаючи обдерту фарбу на стелi.

– Я не думав, що ти прийдеш, – каже вiн, – ти запiзнилася, я не думав, що ти прийдеш. – А потiм вiн повертаеться та дивиться менi у вiчi, голос його тихий, тiльки для мене. – Вiн просто крутив приймач, шукаючи щось таке, щоб пiдспiвувати, Лiдз. Ти ж знаеш, який вiн був.

Я хмурюся, хоча добре знаю, що вiн мае на увазi. Фреддi ставився до водiння так само, як до всього у своему життi: на повну. В нього була спортивна машина, з гучним вихлопом, i вiн любив, щоб музика гримiла, а вiн завзято спiвав, наскiльки вистачало голосу.

– Але ж на слiдствi ти сказав, що вiн нiчого неправильного не робив. Я там сидiла, i я чула, що ти сказав, що вiн нiчого неправильного не робив. – Мiй голос здiймаеться все вище, ось-ось зiрветься.

– Я не хотiв… – каже вiн так тихо, що його насилу можна розчути. – Я не хотiв, щоб про нього казали, що вiн загинув через необачне водiння.

– Не таке необачне, як впасти з даху, – пихтить Мод, попиваючи чай.

Кидаю на неi погляд, ладна ii зрiзати, але стримуюся. Серце мое зараз калатае не через цю стару. Ми з Йоною дивимося одне на одного. Я гадаю, що ще вiн менi не сказав.

– Ти запросив мене сюди сьогоднi, – я тру рукою лоба, – ти покликав мене сюди i потiм кинув оцю… цю бомбу, добре знаючи, чим вона буде для мене.

Вiн хитае головою, поки я говорю.

– Ти не прийшла, Лiдiе. Я чекав на тебе, i ти не прийшла, i всi говорили про людей, яких вони втратили, i я, навiть не знаю чому, я почав теж говорити. Гадаю, вiдчув себе в безпецi.

Дивлюся на нього, на його рот, на те, як iз нього падають слова.

– Ти на слiдствi навiть не згадав про радiо…

Я хитаю головою. Саме коротка розповiдь Йони про те, що сталося, була для мене джерелом шматочкiв iнформацii, з них я намагалася злiпити цiлiсну картину, побачити останнi хвилини Фреддi. Офiцiйно встановлена загибель вiд нещасного випадку, один iз тих паскудних моментiв, якi нiколи не передбачиш. Там було згадано про слизьку дорогу, погоднi умови – тодi справдi стався приморозок i на дорозi мiг бути лiд. Я слухала, уявляючи собi причину нещастя чимось звичайним – як-от погода, – але тепер сцена, збудована в моiй уявi, просто передi мною розбивалася на друзки.

– Ти збрехав, – кажу, – ти брехав перед кiмнатою, повною людей, Йоно. – Я дивлюся на Нелл поруч зi мною. – Вiн не сказав iм про радiо. Не сказав.

– Інодi люди чинять дивно, але з добрим намiром, – вiдповiдае вона, – можливо, Йона мiг би розповiсти тобi все трохи згодом…

Вона дивиться на Йону, нiби виправдовуючись, вiн важко ковтае.

– Я не збрехав, – каже вiн. – Не збрехав. Там справдi мiг бути лiд на дорозi й точно йшов дощ. – Вiн дивиться на мене. – Ти знаеш, що це правда, Лiдiе.

– Але ти жодного разу не згадав про радiо…

За столом зараз усi мовчать, навiть Мод. Поруч зi мною Нелл зiтхае та накривае долонею мою руку, на секунду стискае пальцi. Я не впевнена, чи то вона висловлюе спiвчуття, чи то просить мене заспокоiтися.

Йона знесилено стогне, звук iде iз самого його нутра, рука на столi стискаеться в кулак.

– А чого б я мав? Що вiд цього змiнилося б? Того вечора в машинi були тiльки ми з Фреддi, бiльш нiхто не постраждав. Не було жодноi довбаноi причини, чого б я мав патякати. Я не мiг дозволити, щоб хтось казав би про його останнi хвилини: це вiн сам винний, що на якусь мить вiдвернувся вiд дороги. – Йона оглядае всiх iнших за столом, хитае головою. – Пробачте, – видихае вiн, – за нестриманiсть. – Очi його палають, коли вiн повертаеться до мене. Я бачу, що вiн буквально на межi. – Я не хотiв читати цього в газетi, бо вони б надрукували щось про безглузду смерть, iншi б теревенили про його смерть у повчальних байках на кшталт «будь уважний на дорозi».

Щось у менi робиться. Нiби кров закипае.

– Але ти мiг сказати менi, – кажу я повiльно. – Ти мав сказати менi.

– Я мав? – вiн трiшки здiймае голос, Камiллу пересмикуе вiд його болю. – Чому? Щоб ти страждала ще сильнiше, нiж уже страждаеш? Щоб ти проклинала його за те, що вiн такий йолоп? Щоб могла прокручувати його образ, коли вiн на пару миль уже перевищив дозволену швидкiсть i при цьому порпаеться з приймачем?

І тодi я бачу, мов на своi очi.

Нога Фреддi на акселераторi, очi на мить вiдриваються вiд дороги.

– Їхав надто швидко, щоб потрапити на обiд на мiй день народження, ти маеш на увазi? Ти не згадував, що вiн ще й швидкiсть перевищив.

Йона дивиться крiзь вiкно на шкiльну браму. Стiльки рокiв ми втрьох бiгли через неi, до школи й вiд школи, безтурботнi, упевненi, що життя триватиме вiчно. Я майже бачу нас, чую луну наших крокiв, нашого смiху.

– Нiщо iз цього насправдi не мае значення, – каже вiн, – це не змiнюе того факту, що його немае.

– Мае! – Мене запалюе те, що Йона не зважае на моi почуття. – Це мае значення для мене. Ти дозволив менi думати, що вiн помер через погоду, i, як би це не було паршиво, ця буденна причина мала хоч якийсь, хоч мiнiмальний сенс. – Я оглядаюся, намагаючись зрозумiти та виговорити своi почуття. – А тепер ти кажеш менi, що вiн був би живий, якби був уважнiший та не гнав би так? – перериваюся. – Не смiй казати менi, що це не мае значення, Йоно Джонсе. Вiн мав iхати просто додому. Нiчого з цього не сталося б, якби вiн iхав одразу додому.

– Ти думаеш, я цього не знаю? – шепоче вiн. – Ти думаеш, це не перша думка, якою я починаю кожен довбаний день?

Ми дивимося одне на одного. Йона кусае губу, намагаючись припинити ii тремтiння.

– Я не хотiв, щоб ти про це дiзналася, – знесилено каже вiн i тре рукою лоба, а я дивлюся на його шрам. – Ти запiзнилася… я не думав, що ти прийдеш.

– Краще б я не приходила.

– Краще б я не приходив, – його руки на столi перед ним стиснутi вузлом.

Над столом зависае тиша. Певно, менi час йти.

– Мiй син помер рiк тому. – Мод дивиться в стелю. – Не говорив до мене тридцять шiсть рокiв. Усе через щось iз нiчого.

Я не вiдповiдаю, але ii слова застрягають у моiй головi. Тридцять шiсть рокiв. Вони обое були живi, i вони дозволили якiйсь тривiальнiй дурницi вiдштовхнути iх одне вiд одного так далеко, щоб не розмовляти решту життя.

– Це дуже сумно, Мод. – Камiлла протягуе руку та поплескуе Мод по плечi.

Мод стискае губи в тонку лiнiю, ось i вся ii вiдповiдь. Не думаю, що вона прийшла сьогоднi сюди поговорити про свого гулящого чоловiка. Я не певна, що вона розповiла про свого сина, щоб менi допомогти, але допомогла, здаеться, так. Тому що я знаю: якщо зараз устану та вийду звiдси, то не побачу Йони Джонса ще тридцять шiсть рокiв або взагалi нiколи.

Ми завмерли один бiля одного, мовчимо.

– Я мав тобi ранiше сказати, – нарештi вимовляе вiн, дивлячись пiд ноги.

– Так, – вiдповiдаю, – але я розумiю, чому ти не сказав.

Через стiл я бачу повнi слiз очi Камiлли, вона кивае. Я дуже вдячна за ii мовчазну пiдтримку. Менi вартуе великого зусилля покласти долоню на його руку, а йому вартуе великого зусилля не зiрватися.

– Цей пирiг добре пiде з маслом, – каже Мод, – там ще залишилося?

Нелл посувае деко через стiл.

– Забирайте, удома в мене його не з’iдять.

Я рiзко проводжу рукою по очах, встаю.

– Менi вже треба йти, – кажу, оглядаючи стiл, – було приемно познайомитися з усiма вами.

Йона дивиться на мене:

– Я тебе невдовзi побачу? – питае.

– Так, – кажу, хоча майже певна, що нi. Я не можу сказати, буцiмто рада, що прийшла, бо це неправда, але ми обое щойно дiстали катарсис за свою болючу чеснiсть. Я тримаюся, поки йду до машини, а потiм, упавши на мiсце водiя, схиляю голову на руки. Мабуть, не варто менi зараз братися за кермо, але я хочу додому. Я хочу бути з Фреддi.




Увi снi



Недiля, 3 червня

Ми на стоянцi бiля лiкарнi. Фреддi несе Еллi. На нiй один черевик, я поспiшаю з ними, тримаючи в руках другий.

– Мабуть, зламала. – Еллi з перекошеним вiд болю обличчям намагаеться поворушити щиколоткою. Вона скотилася нашими сходами пiв години тому, до нестями перелякавши нас iз Фреддi. Так дивно бачити ii в цьому абстрактному свiтi. Я вже звикла, що тут тiльки ми з Фреддi, але схоже на те, що життя всiх iнших теж тече поруч iз нами. У цьому свiтi Фреддi саме такий, яким я хочу його пам’ятати. Вiн керуе ситуацiею, сповнений життя.

– Можливо, – каже вiн. – Добре, що в тебе е я, який може тебе нести.

– Схоже на сцену з «Офiцера й джентльмена», – я стримую смiх.

Фреддi така iдея подобаеться.

– Тiльки я кращий за Рiчарда Гiра.

– Тобi пасувала б унiформа, – пiдказую.

– Вони продаються в мiстi, у цьому магазинi для збоченцiв, – уточнюе коханий, – можу купити, якщо тобi до смаку.

– Агов! – гукае Еллi. – Тут у вас жiночка з переламаними кiстками. Може, ви цю розмову на пiзнiше вiдкладете?

– Може, вона й не заламана, – я намагаюся думати позитивно.

– Боже, сподiваюся, що нi, – стогне сестра. – Не можу ж я прийти на роботу на милицях. – Хоча навiть на милицях Еллi буде найефектнiшою жiнкою в офiсi.

Щось е в цiй картинi, коли людину на руках вносять до вiддiлення невiдкладноi допомоги, усi вiдступають, дають нам дорогу, i ось ми в кабiнетi лiкаря значно швидше, нiж сподiвалися.

– Добре, що ти був удома, – кажу я Фреддi, присiдаючи на край лiжка. Лiкарка не думае, що в Еллi перелом, але про всяк випадок ii всадили у вiзок та покотили на рентген. – Нас, певно, не пропустили б так швидко, якби вона сама пришкутильгала.

– Шарм Фреддi Гантера працюе безвiдмовно, – вiн смiеться, а я закочую очi.

– Хочеш, я потiм тебе на гору занесу? – запитуе коханий.

– Тiльки якщо купиш унiформу, – вiдповiдаю.

Вiн дивиться на халат, що висить на дверях.

– Можу поцупити лiкарський халат. Пiде?

Тихенько смiюся.

– А знаеш? Гадаю, що пiде, – шепочу, коли лiкарка повертае Еллi до кiмнати.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746033&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Мешканцi Іст-Енду» (англ. «EastEnders») – мильна опера, яку транслюе канал «Бi-Бi-Сi» аж iз 1985 року. (Тут i далi прим. пер.)




2


«Книга Страшного суду» («Domesday Book») – збiрка матерiалiв першого в середньовiчнiй Європi загального поземельного перепису, який провели в Англii у 1085–1086 роках за наказом Вiльгельма Завойовника. Мiстечко, де живуть нашi героi, справдi старовинне, а будинок занесено до реестру iсторичних будiвель Англii.




3


Керрi Андервуд i Мiранда Ламберт, королеви кантрi, якi завжди пiдтримують одна одну.




4


Усiм вiдомий «Голий кухар», британська телезiрка та кулiнарний генiй.




5


«Історiя iграшок», ковбой Вудi та космiчний рейнджер Базз Рятiвник, друзяки нерозлийвода (не одразу, але назавжди).




6


Марка гiтари, справдi дуже хороша.




7


Кучерявий астрофiзик iз «Квiн».




8


Кажуть, що цей спiвак останнiм часом закликае до вiчних цiнностей, заохочуе пiдтримувати одне одного й узагалi захоплюеться лейбористами.




9


Цитата з «In Memoriam A. H. H» (1850), елегiйноi поеми Альфреда Теннiсона, написаноi на спомин про його унiверситетського друга, який у двадцять два роки помер вiд раптовоi хвороби. Хрестоматiйнi цитати про скорботу, якi вчать у школi. Лiдiя теж учила.




10


Цитата з фiльму ще краща, бо там героiня повiдомляе герою, що вона пташка, а той каже: «Якщо ти пташка, то i я пташка». Ми ж пам’ятаемо, що саме так перекладаеться прiзвище нашоi Лiдii?




11


Один – актор, друга – персонажка. Таке от у Лiдii сприйняття героiв фiльму.




12


Супермаркет, що належить до однiеi з найвiдомiших в Англii мереж.