Чужi грiхи Таня П’янкова Перед самим Великоднем на полi трагiчно гине вагiтна Гапiя, залишаючи пiсля себе велику таемницю свого серця. Їi убита горем мати Юстина робить двi ляльки для залицяльникiв доньки, щоб покарати одного з них – того, котрий Гапiю занапастив. Нiхто, крiм недорiки-Якова, не знае, що через дивнi дарунки життя обох братiв починають летiти шкереберть. Одного дня в дiм Якова потрапляе дружина Петра, Оксана, i розповiдае пiдслухану правду про те, як завинили перед Гапiею ii чоловiк Петро та його брат Михайло. І тодi Якiв викрадае одну iз заклятих ляльок i наважуеться на непросту розмову з Юстиною. Усього сорок днiв прокляття мае силу, бо лише сорок днiв ходить душа свiтом, перед тим як вiдлетiти у вiчний вирiй. Чи вистачить цього часу живим, щоб розплутати клубок спогадiв, дивних збiгiв, таемниць i розiрвати прокляття заговорених ляльок? Чи спокутуе кожен iз них своi та чужi грiхи? [b]Мiстить нецензурну лайку![/b] Таня П’янкова Чужi грiхи Було ще доста рано, коли високо в небi, десь там, аж понад сизими крижами Горганiв, завiрилося на негоду, звiялося, збаламутилося, загуркотiло. Густi верболози коло рiки очуняли, здригнулися, ожили, заколисалися, сподiваючись швидкого пришестя грози, котроi давно вже чекали. Марунька помiняла колiр, посутенiла, насупилася, беззубо злизувала сон зi щербатих берегiв, стрiмголово-нарвано вибiгала хвилями на гострi кам’янi валуни i опадала бiлим шумовинням назад у свое збурене русло. Осiй розтривожився, надсадно захекав – видихав iз нутра парке повiтря. Запахло молодим травнем, густими дощами, рибою… Якiв скинув iз себе сорочку, пообтиранi черевики, кинув порожню торбу на стару грубу колоду, котра казна-скiльки тут лежала, зайшов босонiж на мiлину. Спершу студiнь пробрала його до кiсток, а далi ноги звиклися. Вiн нахилився, обережно зачерпнув пригорщами воду з рiки i вилив назад, потiм – наче наважився – змився до пояса i навiть намочив голову. Так i стояв – чекав, доки з нього постiкае вода. Далi вийшов з рiки, вбрався i, раз у раз нахиляючись, аби пiдхопити iз землi дрiбний камiнець, повiльно побрiв берегом туди, де вiдрiзана вiд селища кiлькома рядами дерев iхня вулиця на двадцять хат прудко бiгла вздовж Маруньки, пiдiймалася на горб, густо порослий по обидва боки розкiшною кропивою, лободою й дрiбонькими гiрчаками, вистрибувала на мiсток через глибоченький рiвчак i нагло обривалася, губилася десь там, за ним. Доки сягало око, усе кипiло, цвiло i зеленiлося, гуло бджолиними роями, зав’язувалося, спиралося на плоти фасолевими i гарбузяними нитками, родило вишнями, черешнями i яблуками, кричало на сто псячих, гусячих, курячих, дiточих, жiночих, хлопських голосiв; кипiло, шумiло, дихало, жило, вмирало, смiялося, плакало… Небо над головою згусло, якось iз полегкiстю зiтхнуло та й рiзко провалилося раптiвкою, котра грубим сукном заслала свiт, рясно вимочила Якову голову i широкi маслакуватi плечi, застрибала по торбi iз сiроi мiшковини. – Ади, не вспiв-iм дати драла! Ше раз помивсi! – Якiв повеселiв, як бахур, котрого мати незлостиво бухнула у плечi, втер воду з лиця, трохи прискорив крок i зайшов перечекати дощ пiд старою кривою липою. Слухав, як вона дихае, як тонко дрижить, простягаючись кожнiсiньким листком, аби зловити воду, а разом iз нею – життя; як кожною галузкою заповiдаеться на пишний цвiт… Над головою лупнуло – i небо розпанахала блискавиця. Пошепки молився, аби наступною не впалило i його. Завмер собi у молитвi… Хвилина, друга, п’ята… Усе вщухло так скоро, що i не спам’ятався. Втiшився i бадьоро подався на вулицю. Пiдходив до кожноi брами, по одному виймав з кишенi дрiбнi камiнцi, звично цiлився i кидав у шиби хат. Десь на нього гавкотiли пси, а десь навiть i не дивилися – знали вже, що Якiв приходить отак газдiв будити. Бiля Мiськовоi хати зупинився надовше. Здивовано стояв, зачувши звiдти якiсь вiддаленi крики. Там, здалося йому, давно не спали… * * * Мiсько Патик – аж йому широкi плечi зiпрiли – люто махав посеред хати величезною Фецевою сокирякою, та все – по лiжковi, по лiжковi, по лiж ковi. Уздовж лiжко рубав. Як дурний, рубав. Безтямно. Шалено. Нарвано. Рiвно чи не рiвно – а не дивився, нiби туман йому в очi зайшов. Бiсився. Кромсав разом iз периною, подушками, простирадлами, рубав вiд надголiв’я до нижнього краю, часто вiдпльовуючи добротним гусячим пiр’ям, котре летiло з подушок та перини просто йому до рота, залiплювало очi, лоскотало за вуса… Рубав та все питався в онiмiлоi жiнки: – А нашо нам таке лiжко, к?рва? – скакав, наче хтось йому розпеченоi гранi за халяви чобiт всипав. – На чорта воно нам треба? Таке велике? Таке широке? А, переполовиню! Кишки висру, а свое зроблю! Такой не дам си на головi кiлля тесати! Дарка безмовною крiличкою забилася у дальнiй кут свiтлицi, закусила бiлими зубами мiзинець лiвоi руки i нiчого не вiдповiдала, лише дивилася на той вертеп, який чоловiк нинi в хатi вчинив, i крадькома хрестилася правицею, так, аби розпалений iх ранковою сварою Мiсько не помiтив ii раптовоi набожности. Але Мiсько того не видiв. Не тим гризся. Якраз гарненько розрубав лiжко навпiл та й дужо розсував попiд рiзнi стiни кiмнати його половини, кожна з яких тепер западала на бiк. Однак i то його не дуже переймало. Розсував собi та втiшено приказував: – Ади, ег файно подiлив. Ади, ег файно, рiвненько… Самий не подумав би! До вечора пiдоб’ю кiлочками, буде рiвно стояти. Лиш троха вузьке тепер, – оглядав прискiпливим оком… – Та нiчо, нiчо… В жiнки моi не широка дупця. Стане iй лiжка. А менi шо? Лиш би моiй жiнцi добре спалосi! Їй i чоловiка не треба! А нашо? За пса го мае! – глипнув на зблiдлу вiд жаху Дарку. – Та, к?рча дошка! Сидит, ги засватана! – вар’ювато закричав, аж стiни в хатi дрiбно задрижали i хмаровиння бiлого пiр’я наново залiтало в гарячому вiд Мiськовоi лютi повiтрi… – Ше тото цур’я менi сi попiд ноги плентае! – І вiдкидав, вiдкидав подалi вiд себе важким кирзаком iхню пошматовану постiль, що ii Дарина отримала у спадок вiд прабаби Катерини. – А шоб тi тото пiр’я в писку поросло! Судна година з тобов! Ну, скажи, шо тобi сi ниньки у головi перевернуло? – Дарка все ж не витримала напруги, котра зацькувала ii, залякала, змусила сидiти пiд стiною, та й розплакалася на сльози. – Мiсю, ну, нашо? Нашо ти… нашо… – затиналася, нiби добирала потрiбних слiв, аби якось остудити ту ватру, котра яро палала в його очах. – Нашо бiду робиш? – Вона схопилася з мiсця, ревно кинулася на руку чоловiка, котрий якраз лишився сокиряки, коли розсував половини лiжка. – Не руш ня! – Той смикнувся вiд ii дотику, зiрвався, скипiв i вiдтрутив дружину, нiби воду з руки струсив. – Не буде у нас лiжка! Запиши си тото на чолi! Не буде i фертик! Будем нарiзно спати вiднинi! – грiзно рикнув, наче одурiлий звiр, i, вхопивши сокиру, рiзко вистрибнув за дверi… Вiд грiха далi… Всiвся змучений i розтривожений на ганку, тремтячими пальцями вийняв з кишенi цигарку i дратiвливо смалив – аж захлинався гарячим густим димом, навмисно давився ним, нiби хотiв, якщо не вдушитися, то хоча б наiстися вдосталь. Забув уже трохи смак тютюну, хоч цигарки бiля себе носити не перестав. Вiдколи дуже кашляти почав – а все через тирсу на пилорамi, – то боявся легенi ще й куривом надривати. Цигарка давно не смакувала, як ранiше, гiрчила в ротi. – Тьху, зараза! Вродисi та вдайсi! – Вiн раптом пiдскочив на мiсцi i голосно лайнувся, нiби обпiкся кропивою, викинув цигарку. – Лiпше би не женивсi нiколи, нiж таке, к?рва! – Спересердя посунув ногою сокиру з ганку у лободу, тяжко зiтхнув, а далi i зовсiм затих, замовк, принишк, задивився кудись у далечiнь добрими сливовими очима, поглядом, замiшаним на любовi, сльозi, теплi, раннiй веснi… Дивний сум зачаiвся на його неголеному обличчi, пролiг рiвною глибокою борозенкою крiзь усе чоло, проступив червоно на вилицях. Самотнiсть зайшла зi спини, тяжко висадилась йому на плечi, звiсила на груди ноги. Така рiдна якась, така своя, така знайома. Така зрима – хоч вий. Така темна – хоч лобом до одвiрка товчися. Паморочливо тхнула застояним на сонцi болотом, пуголовками банькатих жаб, пiдгнилим у водi корiнням i ще якоюсь нетутешньою травою; отруйно дихала, плямкала, раз у раз нахилялася, ловила його у сiтi своiх очей. І вiн майже наяву бачив ii бiлi порожнi зiницi, такi невимовно-страшнi, мовби iх повиiдали прудкi рiчковi риби. Вона спиралася йому на голову гострими кiстлявими лiктями, сухими та неприемними на дотик; лiктями не жiночими, не чоловiчими, не людськими, не звiриними, а якимись потойбiчними, крихкими, ламкими, примарними. Мiсько здригався, вiдчуваючи, як вона все щiльнiше i щiльнiше тулиться до нього, вростае в нього, губиться у ньому – i вiн нiчого не може вдiяти, нiяк не може позбутися ii, зiгнати зi своiх плечей. І йому страшно носити ii на собi, йому страшно зайти разом з нею до хати, показатися на очi своiй жiнцi, котра не хоче з ним спати, i жити, певно, iз ним не хоче. …Дарина аж заплющила вiд страху очi, коли за Мiськом зачинилися хатнi дверi – лупонуло так, наче десь у головi iй трiснула кiстка. – А бодай би ти скис, Мiську! Бодай би ше малим всравсi! – Вона несмiливо схлипнула, а далi знову i знову… Впала пухкими колiнами на розрубанi подушки та зайшлася голосним плачем, довгим, рясним i затяжним, як першi березневi дощi. Важка чорна коса впала на ii вродливе лице i вимочувалася гiркими сльозами, котрих молода газдиня нинi не жалiла, давала iм вiльно текти з ясних прегарних очей, стiкати щоками на вилицi, на шию, а звiдти – у стиглу розкiшну пазуху… Було iй жаль за лiжком та й за перинами, за тонкими мережаними простирадлами, що iх Мiсько нинi покромсав на дрантя та повимащував чоботями, за спокоем погожого весняного ранку, щедрого на сонце, за спокоем свого вразливого жiночого серця, надiрваного криками й гупанням сокири по лiжку… За чоловiком, що пiгнався з хати на чотири вiтри, не банувала. Знала – за годину-двi вiн заспокоiться, охолоне та й присуне до неi, тихий i благий, покiрний, як мале теля. Вiзьме ii за плечi, обiйме, притисне, поцiлуе ii пазуху – i на тiм сварка промине. Так уже не раз iз ними бувало. – Прости, – скаже. – І сонце плями мае… Пазуха… Ясноока Дарина усiм, що мала у життi, завдячувала лише тiй розкошi, котру дав iй Бог i кот ру носила пiд сорочкою. Усi дари земнi вiдкрилися iй, коли вона збагнула, що мае такий скарб. Ото i чоловiк ii, Михайло Патик, не годен без ii пазухи на свiтi прожити, не годен обiйти жiнку в хатi, аби не затиснути ii цицю в долонi. Робота його не береться, люди його не цiкавлять, доки вона удень коло нього. А далi i всеньку нiч не дае йому спати Дарчин скарб. Вiдколи полягають вони до сну i аж до самого свiтанку крутиться Мiсько на лiжку та все береться жiнчинi груди пестити. Нема iй сну коло нього – лиш задрiмае трохи та й одразу ж будиться вiд того, що чоловiк ii цицьку з пазухи виймае i масуе, i зминае, i гладить, i кусае легонько, цiлуе, облизуе. А коли з однiею натiшиться, до другоi починае добиратися. І так може годинами. Аж дрижить увесь. Вона вдае, нiби спить, бо як чоловiк увидить, що ii збудив, то вже не заспокоiться, доки не вилюбить до останнього подиху. А iй вставати рано-ранiсiнько й коло хати поратися, а потiм ще й шити людям. Через оте шиття, через отi рябi спiдницi, довгополi сорочки, тонкi, майже прозорi кофтини, через чоловiчi портки та дiточi пеленки очi майже слiпi стали. Бо весь час за ниткою бiжать, не вiдпочивають зовсiм. Вона за цiлий день натомиться, а ночами iй якась бiда поперек ломить, та так страшно, нiби навсе ii зiгнути намiрилась. Дарина спати хоче – вмирае. А любовi Мiськовоi давно вже не хоче. І рук його у своiй пазусi не хоче. І за чоловiка його вже би не хотiла, так вiн душу iй розкеренив. Але з тим уже нiчого не зробиш. Треба жити якось, миритися, бавити, вдавати любов i нiжнiсть, iсти, спати, виходити на люди, родити йому дiти. От усе це вона годна, лиш би давав iй спати вночi та й не лiз любитися, бо то iй гiрше гiренноi бiди, гiрше жаби в писку, гiрше зради… Заплаканими очима вражено дивилася на порубане лiжко, на розкидане по хатi шмаття та й сердито шморгала носом: – А шляк би тя, Мiську, трафив! Таке лiжко поломити! Такi перини переспаскудити! Де твiй розум?! – запитувала у нiмоi стiни, на котрiй висiв пiд червоним рушником iхнiй з чоловiком весiльний портрет. – Не, – збирала пiр’я по хатi, – з iжака не буде бика! Такой не буде! Вража мати тi знае! Чо’ взевсi зрання парастас правити? Яка скотиняка тя пiд сраку хльоснула, шо ти менi такоi кари в хатi наробив? Тобi то попустит за iдну годину, а вечiр зара присуне – на чiм спати лiгнемо? Дивувалася щиро, як нiколи, бо i справдi не знала, чим аж так в’iла свого газду, що вiн зрання, нiби дурний став. І чого за сокиру взявся? Влетiв з нею так, нiби забити ii Даринi у плечi хотiв. Налякав до смертi. І чим образила? Чи того, шо сказала, аби дав iй спокiй з тим нiчним масуванням цицьок, бо вона через нього не годна виспатися; чи того, що з усiх сил цiеi ночi прикидалася сплячою, доки чоловiк аж трясся коло неi вiд пристрастi й так розпалився, i так хтiв ii любити, що аж стогнав наголосно. А вона нiби спала мертвим сном i того не чула, i литки своi так мiцно затиснула, що вiн не змiг iх розтулити… І не дихала навiть. І з боку на бiк не переверталася. І не зважала на Михайла, котрий скаженiв i будив ii, торсав за плечi, за груди, обмацував спiтнiлими зимними руками живiт i стегна… Не було ii. Вмерла для него. Не хтiла його та й усе. Не хтiла… Не могла… Ото вiн рано сам не свiй став i лiжка вчепився. Сокиру Фецеву з-пiд ганку дiстав, по лiжковi хрясь, хрясь – та й розквитався. Раз жiнка його любити не хоче, то й лiжка такого великого iм не треба. «Лиш от, ег тепер спати будем?» – вголос думала Дарка, змiтаючи вiником гусяче пiр’я на одну велику живу купу посеред свiтлицi… * * * Юстина повiльно приходила до тями. Спочатку наполовину розплющила старi слiпуватi очi i вони вловили трохи свiтла iз травневого надвечiр’я, у котрому хиталися, крутилися, рухалися, метушилися якiсь тiнi. Далi крiзь гул у головi вона вчула ще якiсь виразнi звуки, котрi нагадували iй чи то слова, чи то зойки, чи то жалобнi плачi. Не тямила, не розумiла, не могла усвiдомити, хто бiля неi так гiрко заводить, де то i на якiм свiтi iй мариться. Вiдчувала, що iй мокро у плечi i, певно, вiд того дуже зимно; що дрижить лiва ключиця, а ноги якiсь нерухомi, тяжкi, нiби налитi свинцем чи приваленi рiчковим камiнням. Спробувала ворухнутися – не могла й збагнути, чи зрушилась. Лиш заболiло передплiччя, десь близько коло шиi, наче рискалем його прорубали. – Приходит! Приходит! – вчула раптом, що коло неi загомонiли тривожно i якось перелякано чужi голоси. «Хто то е? Чи я iх знаю? – думала, ледве тримаючись божого свiта, Юстина. – Шо кажут?» – Юстинко, ти жива! – заплакала раптом жiнка над самiсiнькою головою, i Юстина вiдчула, що iй на лице крапнуло гарячим та мокрим. – Жива! Жива! – розбентежилося стоголосо з усiх бокiв – аж голова пiшла обертом. – Декувати Господу, жива… Хоч iдна… – Гапiе! – раптом не покликала – прошарудiла Юстина самими губами, наче тим одним словом хотiла вимолити у свiту надii. – Гасю… – прошарудiла i знову провалилася у чорну тягучу знетяму, таку темну i густу, мов рiлля, виорана гострим плугом пiсля зими… – Боже! – скрикнув хтось – розтяв землю навпiл. – Такой не пережие! – Гапiе! – знову виринула на свiт – покликала слабо, безсило, майже нечутно, i замовкла, видно, наслухаючи доньчиного голосу. А не учувши, заметушилася раптом, засовалася, хоч усе iй нестерпно болiло, i широко розплющила очi. Напружила iх, але так нiчого i не побачила, окрiм слабкого свiтла i крислатих тiней у ньому… – Цiхо, цiхо! – притримало ii вiдразу кiлька рук, притиснуло до землi. Легонько приклалися, а Юстинi здалося, що нагло камiнням привалили. – Пустiт! – просилася. – Гапii не чую, – шепотiла тривожно. – Бiда, Юстинко, – схлипнув хтось високий i замовк. – Бiда сi стала… – Бiда? – спиталася Юстина й дужо сiпнулася пiд тяжкими чужими руками, мовби тiло ii прохромило блискавицею. Не розумiла, не могла нiяк зрозумiти, що iй кажуть цi тiнi – тiнi-люди, тiнi-примари, тiнi-дерева… Чого вони не дають iй вставати? Чого велять, аби лежала? І де вона лежить? Вона не хоче. Їй вогко, iй темно, iй нестерпно, у неi дуже все болить i голова така, нiби щось там змiшалося, перекинулося, потовклося на дрiбосеньке череп’я. І чого вона не вiдчувае саму себе й не годна пiзнати цих примар, цi жалiбнi наляканi голоси? І де Гася, ii донька, ii дитина? Тяжко втягувала в себе гаряче повiтря, мовби не могла надихатися, повiльно ворушила губами, плямкала, мружилась, напружувала очi, аби нарештi роздивитися свiт над собою. Десь iз глибин ii скам’янiлоi голови сходило щось незрозумiле та жаске, виповнювало груди, прогризало ii вiд чола до лона. Тваринний страх огидно лоскотав мокрi плечi, а далi перелiз на шию, прилiг, придушив, прикрутив, притлумив. Забула дихати. Забула жити. Забилася пересохлою рибиною, кволою пташкою, загнаним звiрятком, притоптаною комашкою, затрiпотiла перед ликом смертi, котра стояла посеред поля i чекала, доки з неба проллеться кров на траву, аби вже косити… «Боже! Ти знаеш? – питалася подумки, бо на голос не мала сили. – Шо сi стало, Величний?» «Бiда… Бiда…» – ломило, судомило, вило на сто голосiв, бiснувалося, сичало, шипiло, гуло, тупотiло, пекло, палило, топило, сiкло, рубало, викручувало, душило, дерло у горлi, у головi, у серцi, у кожнiй клiтиночцi тiла. «Бiда…» – вбивало i чогось тримало ще серед живих, мордувало, четвертувало, товкло, роздирало, знущалося. «Бiда…» – застрягало, запiкалося на оцi сльозою, битим шклом, дрiбним колючим пiском, сiллю… «Бiда, Юстино! Іще iдна на твою стару голову!» – лякало, зживало зi свiту, заганяло у п’ятий кут, труiло, кололо, трощило на скiпки. Раптом iй у грудях щось захрипiло, i звiдти вирвався голосний зойк. Юстина ще раз рвонулася усiм тiлом i надривно закричала – аж птицi замовкли i небо жалобно застигло над Вiгодою. – Гапiе! – розлилася невтiшним горем, чорним солоним окропом, киплячою смолою, пекельною тугою. – Дiтино моя! – захлиналася смертельною пiною, котра виходила iй iз рота й запiкалася на синiх губах. – Єг то так? – надривалася, нiби раптом прозрiла та ясно увидiла навколо себе сусiдiв. В очi iм залазила – питалася у них: – Ну, ег же тото?! …Вийшли з Гапiею удвох на город пополуднi, коли спека трохи вгамувалася, аби нарештi довеснувати. Весна цього року пiзно прийшла, усе нiяк не давала посадити. Юстина зовсiм була зажурилася, аж тут раптом за кiлька днiв потеплiло, i зацвiло-забуяло, i прогрiло землю аж до серцевини. Скоро взялися до роботи – садили, сiяли, шепотiли до зерна, до рiллi, до весни, молилися на щедрий урожай, на милiсть Божу. Гапiя принесла рискаль i десяток тоненьких вишневих саджанцiв у вiдрi та й Юстину потiшила: – Вишень роздобула. От посадим iх, мамо, на межi у рядок та й буде нам вишневий рай, – сказала. – Коло хати тiнь вiчна, не хочут морелi доспiвати. А в поли сонця кiлько хоч. Може, хоч тута зародят. – А не замного? – поспиталась Юстина, ледве розiгнувши слабий поперек. Стояла та й дихала тяжко. – У Дарини з Мiськом тiлько наросло. То корчували. А вишнi iхнi файнi, сама знаеш… – радiла дитинно. – Мiсько обiцяв на осiнь нам пару щеп добрих вкопати. Зара, каже, пiзно вже, побрунькувалосi. – То сади, сади, – Юстина, перев’язала наново хустку, котра сповзла iй на чоло. – Будемо ше i сад на поли мати. Няньо був би радий, певно… шо ти у нас газдиня… Отамо, на межi iх прикопай. Межи нами i Горiшними. Не треба буде й городити. Я думала, дошки на пилорамi достану, Михайловi голову морочила, а так… Без плота будем… вишнi пiдростут… Копай, а я пiду бур’яни у фосу понесу. – Узявшись за дужку старого вiдра, повного молодих бур’янiв, вона змучено побрела межею у дальнiй кiнець поля, де вузький невгамовний рiвчачок, вибитий колись водою, оминав людськi городи та й добирався собi до Маруньки. Коли повернулася з порожнiм вiдром, Гася якраз копала ямку для третього саджанця й цокала до чогось лопатою. – Ади, мамко, найшла-м залiзо, – повернулася до Юстини. – Іржа го поiла – старе таке. – Залiзо… – не здивувалась – зiтхнула Юстина. – Кiлько рокiв робимо на цiм поли, а все ег не камiння, то залiзо в земли. Коли то сi кiнчит? – запитала сама в себе, обтерши глину з рук до спiдницi. – Таке велике, мамо, – Гапiя тим часом обкопувала знахiдку навколо, аби вибрати iз рiллi. – І засiло моцно. Не вiдкопаю, – жалiлася матерi. – Певно, тута i лишити треба. Жаль, шо поямчила криво. Хiба лишень закликати когось, – мiркувала собi. – То шо, пiти? – Юстина зацiкавилася знахiдкою, позазирала в яму. – Людей на поля нинька много повилазило. Може, хто i е близько, то годен буде пiдважити. – А пiдiт, мамо! Пiдiт, бо сама не годна… А лишати тово на поли не хтiла-м би… Юстина ще микнула якоiсь трави, обтерла нею сапу й поклала в борозну. А далi швидко пiшла городами шукати когось iз хлопiв, аби помогли залiзяку вiдкопати. …Тiльки вiдвернулася вiд Гапii… Тiльки почала йти… Лише кiлькома десятками крокiв поле змiряла… А дiйти вже не дiйшла. Вчула, як небом гаратнуло, трусонуло, лупнуло. Долетiв до неi саджанець вишнi i слабенько хльоснув по плечах. Гарячою глиною облiпило-обпекло хустку. Остовпiла. Змалiла. Занiмiла. Вклякла. Впала. Звалилася замертво. Провалилася в густу темiнь. Щезла для свiту, для неба, для людей. Не виринала. Не iснувала. Не видiла. Не вiдчувала. Не дихала… * * * У дворi старших Патикiв безбожно-смачно пахло димом вiд ялiвцю i свiжою буджениною. Петро начиняв кишки на широкому дубовому столi i час вiд часу позирав на м’ясо пiд задимленою мiшковиною. Аж облизувався, уявляючи на тарелях тонко накраянi шинку, сальцисон, тонкi маснi ковбаси… «Таке добре м’ясиво лишень на Великдень, – думав собi, – пiсля довгоi зими, пiсля суворого говiння. Ади, хоч шо там, а навiть на Рiздво не так смакуе». По правдi, то Петро, коли жив коло тата, нiколи не постив. А вiдколи одружився з Оксаною, то почалося: i то не iж, i за тото забудься, i то грiх, i вiд того у пеклi згориш. Ше на початках пручався, а далi звик, набридло йому, що жiнка на нього цiлий пiст кривим вовком дивиться, – сумирно перейшов на пiсну бульбу з капустою, та й нiчого, на добро йому пiшло. Пару кiл зiгнав – нiби й не бувало. Мрiяв зараз про кусень будженоi солонини з перцем та про пахучу кишку, розiгрiту на пательнi, таку, щоби аж дух вiд неi на пiв вулицi… Оксана поралася коло хати – мила якраз величезну дiжку вiд квасноi капусти. Дiжку ту спорожнили давно, а руки господинi до неi лишень зараз дiйшли. Добре вимити нiяк не вдавалося. Оксана, хоч i висока була, а не могла дiстати дна. – І нашо тiлько було квасити? – гойкала до Петра на город. – Пiвбочки свинi поiли! І капусту, i яблика вашi! Я доки зара повимиваю, то менi жаба цицьки даст. Петро не зважав на жiнку. Мовчки начиняв свинячi кишки дрiбонько перемеленим м’ясом, блаженно вдихав дим… «Файна година, жiнко, а нема з ким полаятись», – подумки кепкував з дружини, а вголос лащився: – Лiпше сварлива жiнка, ег дурна. – Е, говори до него, а воно нiмец. Нiчо не чуе! – далi правила свое Оксана, вкотре зливаючи з дiжки воду пiд парканець. – Йой, – випросталась, – накрутила-м-сi нинька, ги муха в окропi, аж ми очi на чоло лiзут! – Вкотре Оксана понюхала дiжку, переконалася, що вимила чисто, вдоволено перевела дух i, здавалося, трохи заспокоiлась. Всiлася на схiдцi ганку, вiдпочивала. Згадувала, як восени Петро з Фецем капусту iй фiрою привезли. – На, Оксано, роботу маеш! – Петро зачав капустянi голови пiд сходи носити. – Бочка далеко? – спитався. – Нашо тiлько капусти накупили-с-те? – Вона дивилася на фiру, i шляк ii потихеньку трафляв. – Їсти, – коротко вiдказав Петро i продовжував носити. – Давай, помагай вiтцевi. Оксана невдоволено почала готувати миски, застелила стiл пiд хатою. Тим часом Фецьо вже тягнув з комори на двiр велику, аж чорну вже вiд старостi шаткiвницю й готувався капусту iм квасити. До капусти щорiк натирав багацько яблук, моркви, давав пахучого кмину i листя хрону. Мiж капустою складав цiленькi яблука у кiлька шарiв. Зимою вони з Петром закусювали ними горiвку. – Слухай, Оксано, – Фецьо, накладаючи дiжку, раптом захвилювався i лишив роботу, – а ти на дно камiнь поклала? – Котрий? – Та той, шо i все! – не вiдповiв – гаркнув чогось свекор i вовком завiрився на невiстку. – Не, – Оксана насупилася. – Забула я про камiнь. А без него раз сi не обiйдемо? – спиталася i зразу прикусила язика. – Випало ми з голови… – Ото кара з жiнков! Газдиня на цiлу сраку! – Фецьо розгнiвався остаточно. – Робит, ги на мальварок! – плювався, аж Оксана знiтилась. – А шо, тату, без кременя не то? – втрутився у iхню сварку Петро, аби заступитися за Оксану. – Ади, талапае язиком! – старий розвернувся зi злiстю до сина. – Обое ви з нев на iдно копито! Мiй тато кремiнь клав, i дiдо мiй тоже. І роблят тото всi вiд почетку свiта! Онде покисне вам цего року капуста, то будете знати, ег нiц не мати памнiти. Ше не iднi портки всрете, доки робити сi научите! – Та вже, шо е, то е… – Петро несмiливо зазирнув у бочку, заповнену капустою бiльше, нiж на половину. – Вiбирати назад не будем… Може, сi обiйде? Оксана дивилася на вимиту порожню дiжку i думала, шо такой перекисла капуста посеред зими. Засмердiлася так, шо в погребi дихнути було не мож, свинi iсти не хотiли. А все через то, шо кремiнь на дно покласти забули… – Петре! А яйцi вiд курей забрав? – вона втомлено пiдвелася зi схiдцiв та й гукнула через паркан, але, таки не дiждавшись живого слова вiд чоловiка, сердито пiшла до хати. Вже в хатi дала собi волю – гойкала невiдь до кого: – Паска, онде, на носi, а кури взялисi яйцi iсти. Шо знесут, то склюют, а де потом тiлько тотих яец настарати? Нiхто не продаст, бо кожному свято ег свято! – булькала-википала. – Ну, я вас навчу! – Аж пiдстрибувала нетерпляче, худа та висока, над великим баняком, у якому варилося картоплиння. – Зара вам буде! Наiстесi ви в мене яець! – Взяла рушником гарячий баняк та й скоренько понесла в загороду, туди, де паслися кури. Дурнi кури не знали, що надумала iхня господиня, та й вiдразу накинулися клювати картоплиння з окропу. Негарна посмiшка перекривила смугляве лице Оксанi, котра зловiсно стояла i дивилася, як вони сiпалися, кричали вiд болю, обпiкаючи дзьоби i ноги, як розбiгалися вiд гарячоi купи i ще потiм довго жалiлися одна однiй. Вони не розумiли, за що iм нинi випала така кара. – Ото теперка попробуйте клювати тверду шкаралупу ошпареними писками, – шипiла на курей Оксана. – Будут вам яйцi i до яець! – сердито кишнувши на курячу братiю, гримнула баняком до плота та й подалася до хати варити Петровi пiсну вечерю… Спочатку Петро вчув, як за Оксаною лупнули дверi, а за тим ще щось глухо гаратнуло – аж Осоем добряче трусонуло. Вiн стривожився, накрив гарячi ковбаси мiшковиною i полетiв туди, звiдки йому запахло бiдою. * * * …Люди збирали Гапiю по цiлому полю. Вибирали з-пiд землi руки i ноги. Зносили на одну купу посеред Юстининого городу. – Де голова? – кричала напiвпритомна Юстина, дрижала, перебираючи закривавленi бруднi шматки доньчиноi плотi й рештки одягу. – Голова де? – вибалушувала страшнi невидющi очi з червоними прожилками. – Ану, руштесi! Збирайте менi дiтину! Отупiлi, переляканi чоловiки, закусивши зуби, цибато та обережно ходили полем, як великi отруенi буськи, i все шукали, шукали. Нiяк не могли знайти голову. Хтось носив за собою вiдро, те саме, в котрому ще недавно були бур’яни. Жiнки тихо вили, роем зiбравшись навколо здичiлоi раптом матерi, роздертоi горем i страхом, чорноi, спопелiлоi, згiрклоi. Нарештi на сусiдньому полi знайшли голову з чорними, туго заплетеними косами. Поклали у вiдро. Якiв, ледве стримуючи пекельний крик, котрий розривав йому груди, зняв iз себе спiтнiлу картату сорочку, дбайливо прикрив Гапiю у вiдрi. І понесли… Несли, затлумивши сльози десь у собi, у таких глухих, у таких безмежно чорних глибинах, що звiдти не вибрався би на свiт божий навiть найсильнiший, найбiльш моцний, найбiльш твердий. Несли, як несуть в останню дорогу домовини, як несуть кам’янi хрести, як несуть невиплаканi грiхи… І кожному була ii голова – i свiй хрест, i свiй грiх, i своя домовина… Мовчки, урочисто, гiрко, скорботно несли дитину матерi. …Юстина побачила вiдро i звалилася замертво. Хтось вiдливав ii водою, хтось просив накрити Га-синi рештки простирадлом, аби не видко було м’яса i кровi, iнший кричав-питався, де ж то взяти на полi простирадло? Хтось ридма ридав, бо не мiг повiрити, що Гапiю розкидало, розшматувало, розiрвало старою мiною. – Дiтина там була, – раптом прохрипiла Юстина i затрусилася, наче життя покидало ii такой вже, у цю хвилину, на цiй, роздертiй вибухом землi, серед оцих рiзноголосих переляканих людей, котрi не знають, що iй треба казати, чим розраяти ii безмiрне, ii чорне-пречорне горе, ii безсилля, розпач, ii раптовий многоликий безум… – Дiтина? – загудiло, розверзлося, заворушилося зимне повiтря – повернуло ii до тями. – У черевi дiтина, – Юстина вклякла, поклала бруднi неслухнянi руки собi на запалий живiт, мов би показувала. – У Гасi? – знову перепитало людським голосом горе, перепуджено перепитало, а iй здавалося – насмiхалося з неi, з ii бiдноi, злизаноi смертю дитини. – В Гапii! – кричала iм – потойбiчна, навiсна, нiби вмерти прагнула тим криком. – Де тота дiтина? Де? – кидалася знов перебирати зимними пальцями доньчину плоть на купi. – Отута черево? – безтямно питала у суворих мовчазних чоловiкiв, котрим навiть стояти було боляче… – Поможiт розгребсти! Там же е дiтина! Є, я знаю! Менi Гася призналасi. Ранньою весною призналасi. Казала, шо любов велика! Їi хапали за руки, забирали, вiдтягували вiд мертвоi Гасi, трясли нею, аби напоумити. Видирали ii у смертi з писка. Повертали ii у день нинiшнiй. Нагадували. Про то, шо е, нагадували. Кидалася назад. Не слухалася. Не чула. Не зважала. Не розумiла. Не вiрила. – Дiтина! – марила… – Мале… наше… – повторювала раз у раз, випручуючись з чужих рук. – Виберiт менi з черева. Хочу видiти! На кого воно подiбне? Виберiт! – плакала, квилила, ячала, мордувалася, трiпалася об землю. Шукала поглядом iнших людських очей, таких, де вона би побачила розумiння. Не страх, не жаль – розумiння. Шукала, але знайти не могла. Чужi очi блудили навколо неi, обминаючi глибокi, залитi болем прiрви ii очей. І вона вила, захлинаючись своею самотнiстю, котра вселилася у неi навсе, аж до останнього ii дня, до останнього подиху… …Оксана люта була на Петра, що до Гапii ходив, але слова йому впоперек сказати не смiла. Хату його покинути не смiла, бо вже одного разу мала таку науку, що най Бог милуе. Розвоювалися вони якось-то з Петром, та так дуже – аж сусiди приходили iх мирити. Петро Патик уже жiнку бити брався, а вона не стерпiла, що за косу ii вiд стола до порогу хати приволочив, та й грюкнула дверима. Пiшла, плачучи, до матерi у Пацикiв, навiть сорочки чистоi iз собою не вхопила. Проминув день-другий – а не приходить Петро жiнку перепрошувати; i тиждень збiг, i на другий зайшло – усе не йде. Затявся, видно, добряче. А Оксанi свiт божий перекидаеться, скучила за чоловiком, образи усi забула, жаль iй на серце тисне – хоч вий. А Петра наче бiда перейшла – нема його пiд воротами. – Ну, – подумала Оксана, – я тi, поганцю, по-своему провчу. Дочекалася, доки сонце на полудень покотиться, побiгла додому городами. Хутенько метнулася, у хатi прибрала, наварила борщу та й назад – до мами з татом. Сидить, Петра чекае. Вже й вечiр на вiкнах пригрiвся – немае гостей Оксанi. Ото потерпiла вона ще до обiду, – а то недiля була – зiбрала весь свiй жаль у кишеню i додому пiшла. Заходить у хату, а там за столом ii Петро з чужою молодицею сидять та ii борщем горiлку заiдають. Петро, добряче захмелiлий, уздрiв жiнку на порозi та й каже: «А декуемо тобi, Сянцю, за борщик. Такого добрезного борщу нiколи в житю не iли-с-мо… Гик… Умiеш ти борщ варити». А молодиця та сидить коло Петра та й навiть оком не поведе. Усеньку нiч тодi проплакала Оксана, а Петро бозна-де гонився. Нiбито пiшов молодицю проводжати, аби пси не напали, а до свiтанку так i не наставився. Аж рано, коли сонце пiдбилося понад копицями, присунув в хату п’янючий, як цiп, та й прорiк: «Ще раз надумаеш з хати пiти – уб’ю, мавпо!» Бiльше нiколи не йшла. Боялася його слова, наче вогню пекельного. Боялася знов зустрiти чужу жiнку в себе в хатi. Не лiзла бiльше Петровi на очi, коли злосний був, не воювала з ним, коли напивався, не давала порад. Вдавала покору, хоч iнодi в душi такi бурi вирували, викорчовували душу, видирали ii з корiнням, виламували, метали нею, били об стiни i долiвку, крутили, хороводили, витискали з неi життя… Зац?пило Оксану. На вiки-вiчнi зац?пило. Мовчала, мов задушена, отруена, зарiзана, розтерта на порох, на попiл… * * * – Ади, на самий Великдень до Бога пiшла… – З усiх бокiв валилася бiда на голову нещасноi Юстини. – А не кождому дано, – перешiптувалось, яйкало, ойкало, голосило, хлипало, шмаркало, хрестилося, молилося, божилося, втирало пiт, обтрушувало глину з сорочок i чобiт, поправляло хустки, дзвонило у церковнi дзвони, ходило, сидiло, стояло, висло над нею, над ii дитиною велике, як цiлий свiт, горе. – Щаслива в Бога. У самий рай пiде… – говорило, бажало, дивувалося, плакало, вклякало на траву пiд плотом, хиталося, знову хрестилося… Сiялося дрiбним брудним пiском навколо, запорошувало невидющi очi, слiпило, забивалося в нiс, заважало дихати, душило, умертвляло, цiпило… Нiчого не тямила Юстина. Не розрiзняла в цiм вертепi, хто е хто. Прикипiла помутнiлими скляними очима туди, де посеред зеленого морiжка, порослого дрiбним зiллям, лежала ii дитина. Не цiла лежала, не вся, не така лежала, як лежать тi, що… «Прости Господи, – думала Юстина, а може, то думала i не ii голова, – чи бувае кара ше бiльша, ше страшнiша, чорнiша? Чи бувае яма глибша, темнiша, нiж тота, в котру ти нинi мене поклав? Чи бувае дно мокрiше, студенiше, гострiше, кам’я нiше, нiж то, на котрiм я зiмкну нинi очi?» * * * Нiч застала Юстину над Гасею, леда-як обмитою бабами, покладеною у соснову домовину i прикриту грубими вишиваними рушниками. Багацько тих рушникiв знадобилося, аби хрест-навхрест поверх Гапii викласти. Цiлою вулицею збирали рушники – останню для Гапii дань. – А де я тi, доню, тотих рушникiв настарчу? Нема бiльше… І люди подавали, кiлько могли, i усю нашу скриню ти спорожнила аж до денця… І хтiла-м би на свою смерть хоч iден-два лишити, а всi на тебе пiшли. Забереш iз собов мое вишиття, – гладила старою рукою червонi вiзерунки на бiлому тонкому полотнi, – шо я тобi його на життя старала, на молодiсть твою старала, на вiно твое, на дiти твоi – на моi внуки… А видиш, ег Милосердний нам дав? Взев тя в своi хороми небеснi. Видко, треба му там дiвок молодих та файних таких, ги ти у мамки… І дiтину нашу взев. Не дав менi уздрiти свiтла в старости, не дав менi бабов нагулятисi на свiтi. Пiшли-с те з моi хати, ги ангели Божi, лиш студiнь за вами… Нинi звечора Петро з Мiськом пiд хату приходили. Кости твоi дiлили межи собов. Йой, i кричели! Господи Всемогутний, ег билисi! Забули, шо брату на брата не вольно… Так Петро Мiська за барки тегав по двору, ги мiх з курудзами. А той не дававсi, i собi Петра за шию душив, та все по головi його, по головi кулаками. По травi сi кочели, замащенi були, ги би льоху ссали оба. Балакали менi шось таке, шо купи сi не тримае… Нiц не врозумiла-м з того… А ти кулаки Мiськовi видiла. Моцнi тотi кулаки, великi. Не знаю, ег то Петрова макiтра не луснула вiд них на двi половини. Менi аж волосся пiд хустков шторца стало. – А курва ваша мати засрана! – гвавтала я на них, аби сi спинили, та й лiтала за ними з мокров шматов. – Прийшлис-те на умрення, то цiхо будьте! Кости Гапii дiлити не дам! Жiнки своi дiлiт межи собов, а менi тута цiхо будьте, Патики! Моя дiтина, не ваша. Моя дiтина… Йой, мо-о-я!.. – Юстина поплакалася наново, залляла хату сльозами, цiлий свiт своiми чорними сльозами залляла, а далi стихла i приклалася зморшкуватою щокою до рушникiв на Гапiiнiм тiлi. Втомлено заплющила слабi очi. – Бiда, Боже! Бiда… Така бiда, шо грiм не заб’е… Смерклося iй… Посутенiв, помарнiв, зсутулився простiр; пожух, загус, задубiв; сховав i домовину, i стiни з образами, i шиби, завiшенi простирадлами, i несмiливi вогники скорботних свiчок, котрими баби обклали свiтлицю… Не видiв нiхто, як обережно вивiльнялася Гапi-iна душа з-пiд навали рушникiв, як тихо ставала, нага та боса, на домотканi хiдники, як боязко озиралася навколо себе, як здивовано торкалася рукою вогника свiчi й не могла зрозумiти, чого то не пече iй руку. – Шо е, мамко? – питалася у сплячоi Юстини. – Нашо вклали ня спати у трунву? Хiба я нечемна була нинька? Хiба я мамцi своiй якусь бiду учинила? Ади, мамо, цудо яке, – забулася раптом про домовину, – у люстро дивлюсi, а мене там нема. Де я е, мамко? – дивувалася голосно, щиросердо. – Де моi очи, моi брови, моi коси, моi груди? Де мое черево, мамо? – Мацала руками лоно, високо задирала подiл – аж до шиi пiднiмала, все шукала та й шукала руками… Не вiдчували нiчого руки, хапалися за порожнечу, провалювалися кудись поза Гапiю, не могли вiдшукати те, що мали знайти пiд сорочкою. – Мамо! Мамо! – раз по раз скрикувала Гася. – Загубила-м дiтину, мамо! Шукайте! Таке мацьоньке, таке вертке, мамо! Було у менi та й нема десь… Юстина нiчого не чула. Якби вчула, що Гапiя по свiтлицi ходить, була би летiла до неi, хапала би за руки, за плечi, трясла б, пестила, цiлувала, умивала сльозами, топила в любовi; казала би iй, якi ii коси файнi, якi ii очi свiтлi, яка ii врода пишна. Просила би ii спiвати, танцювати, щебетати, реготати, тужити, дивуватися. Просила би ii повернутися з тамтого боку свiта, жити, любити, вигрiвати дитя пiд серцем, хоч би вiд кого воно було – вигрiвати… Не чула. Не вiдчувала. Не рухалася. Лежала головою на домовинi. Вдихала через раз. Чи хоч видихала? – Чого-с-те шиби полотном завiсили, мамо? Свiта божого не видко. А такий красний городчик у нас пiд за вiкнами… Хтiла-м би мальвами своiми натiшитисi. Йой, яке грубе полотно, нефайне. Нашо го навiшали? Люди увидят – чисто згабзуют нас з вами. – Гапiiна душа простягала руки, намагалася зiрвати з шиби простирадло, але не могла. Трусилася вся, мовби ii небо блискавками обсипало, а полотно все не давалося, моцно трималося на шибi, притулилося, приросло до неi, прикипiло. – Не годна, мамо, нiц не годна-м зробити. Руки ослабли, не служат менi ниньки. Чи чуете, мамо? – Завмерла раптом посеред хати. – Хтось тамка за вiкном дише. Чую, тежко дише, нiби груди му вилами прохромили. Йдiт подивiтсi, мамо, може, то нарештi вiн на всьо плюнув i прийшов… * * * У шибку хтось легонько постукав, i Юстина сполохано пiдняла тяжку голову з рушникiв. Пiдхопилася на ноги. В очах iй попливла-закружляла хата зi свiчками i довгополими тiнями. Нашорошила вуха – чи справдi був той тихий стукiт? – Хто то? – обережно спитала у густоi темряви за вiкном. Не почула анi слова у вiдповiдь. – Примарилосi, – зiтхнула, знову безсило вклякла перед Гапiею – вмерла. – Усiх звечора гет нагнала, дiвочко, – вперлася слабою головою у домовину. – Усiх… i своiх, i чужих нагнала. Най нам iз тобов дадут ше троха набутисi. Сказала сусiдам, шо сама свiчки припильную. Завтра рано поприходит iх много, суватисi попри хату будут, тiшити мене будут, шось про жите i смерть забалакают, i лиш я iдна на цiлий свiт за тобов сльози проллю найчорнiшi. Бо не мала ти ше вмирати, Гасю, йой, Боже любий, ше не мала… Шибка знову тонко забринiла, Юстина стрепенулася i здивовано подивилася на вiкно. – Хто там, Господи? – важко пiдвелася з колiн i, безтiлесно хитаючись, нiби тiнь, згорблена, пригнута своею бiдою, побрела дивитися, хто до них посеред ночi явився. …Якiв побачив, як вiдчинилися дверi хати i на порозi з’явилася скоцюблена Юстина, завита чорною хусткою. Пiдiйшов ближче, став однiею ногою на ганок. «Йой, бiдо люта, що ти з нев наробила?» – лише подумав, мовчки вклоняючись Юстинi. Та собi примружено вглядалася у темiнь, нiби не пiзнавала його, Якова, вiрного пса, вiльного звiра, вiчного хранителя Гапiiних жалiв. – Т-то я, Юст-тино, – тихо мовив. – Й-я, Й-я-кiв… – Чо’ прийшов, Якове? – Юстина сперлася на одвiрок. – Нема вже Гапii. Нема, сину. Нiгде нiколи вже не буде, – швидко гостро шепотiла, а Якову здавалося, що не шепоче – сухим твердим сiном рота йому набивае, аби не завив проти мiсяця, протяжно, як вовк одичiлий, що вовчицю нинi утратив. – Не вiйде до тебе Гася, не годна вiйти… Бубу мае. Велику такой бубу… Ійо-о-й, бубу… – Н-не плач, – Якiв простяг руку до Юстини, котра раптом дрiбно затремтiла i заплакала, ковтаючи слова, давлячись ними, iхньою чорнотою, iхнiм могильним холодом, iхньою порожнечею. – То нашо прийшов? – Випросталась раптом, нiби вiн тим дотиком руки тяму iй повернув. – П-пусти ня, – попросився тихо, жадiбно зазираючи на свiтло хати, як голодний на окраець чужого хлiба. – Д-до неi м-мушу… – пояснював Юстинi. – Вiд-дам тiлько… Н-найшов н-ниньки… – затинався i нiяк не мiг сказати. – Вiд-дам i п-пiду, – зразу обiцяв гаряче, запаленим оком зиркаючи у свiтлицю, чманiючи запахом розiгрiтого воску, котрий чув iз хати… – Йди… – Юстина вступилася з порогу i пiшла до хати, Якiв рушив за нею. – Лишень недовго сиди, – просила, не дивлячись на нього, – нам з Гапiев треба набутисi, заки сонце зiйде над Маруньков. Якiв слухняно кивав великою, майже зовсiм сивою головою, важко дихав, мовби легенi йому позлипалися у грудях. Довго йшли вони вiд порогу до домовини. Так довго, як вiн, Якiв, нiколи iще не ходив, а вiн Осой сходив уздовж i впоперек. Нарештi Юстина стала, нiби вкопана, над купою рушникiв та й повернула до нього мокре вiд слiз лице. – Тутка вона е, дiтина моя солодка… В рушниках грiесi, бо зимно iй, Якове… Весна цего року пiзна… Самий знаеш… – З-знаю, Юстино, – Якiв вкляк перед домовиною, впершись головою у пiдлогу: «В-вiрую в Їдиного Бога, Вiтце-Всед-держителе, Т-творце неба i земли…» – зашепотiв гарячими, мов перепаленими, губами… Молився. А далi став над Га-пiею та й вiдхилив краечок одного рушника. – Не руш! – суворо прорекла Юстина, кинулась до нього, поправила рушника. – Не руш ii, Якове! Най спит дiтина, – сказала, дивуючись, як раптом змерзла, як ослабла, як iй хата хитнулася в очах усiма своiми чотирма кутами. І п’ятого лише не було… Був би у ii хатi п’ятий кут, Юстина туди забилась би малою пташкою, втиснулась би межи стiни, прилипла би до них i там тихенько сидiла, квилила би нечутно, забувала би дихати, та й помалу-помалу пiшла б услiд за Гапiею. Нiхто би не знав, де ся дiла Юстина, куди полетiла, за якi горизонти, за котрi межi… – Я т-тута принiс… – Якiв вiдняв руку вiд рушникiв i пiдняв очi на Юстин у. – П-пальчик принiс… Їi то… – ледве видушував iз себе слова, а Юстинi здавалося, що вiн по ii бiднiй головi молотом б’е… – П – полем х-ходив… – Якiв полiз за пазуху i дiстав звiдти згорточок. – П-пальчик н-найшов… Їi то… – повторював, дивлячись Юстинi просто у вiчi. На його широкому лобi виступив пiт, з очей у чотири струмки аж на шию текли сльози, нiби гiрськi потоки пробили скелю i проливалися до низин. Розв’язував вузлика великими порепаними руками, вибирав з ситцю щось подовгувасте, чорне вiд кровi. – Я м-мив троха, Юст-тино, – плакав – захлинався. – Та в-воно не м-миесi… П – помиеш чи так п-покладiм? – нахилилася раптом, притулилася до грудей Юстини бiда i завила голосом чоловiка… – Я м-мив… мив… то ii… Юстина обiйняла за плечi Якова, котрому студена нiч заливала отруйною ропою очi, i перехрестила тричi, а далi легонько вiдхилила, вiдлучила, вiдштовхнула вiд себе: – Дай менi, Якове… Дай менi… вiд дiтини… я вiддам iй… чуеш? Якiв слухняно вiддав Юстинi пальчик i жадiбно дивився, як вона його наново у ситець загортае… – Т-то ii… – видушував iз себе, – т-треба вiддати… я у п-поли ходив… – Знаю, Якове, знаю… «Господи Милосердний, нашо Ти послав менi цего чоловiка в хату? Нашо вiн принiс тоту знахiдку? Де межа Твоеi милости, Боже? Де найчорнiше пекло Твоеi кари?» – пристрасно думала Юстина. Нiчого не знала, нiчого вже не могла зрозумiти. На ослаблених ногах хиталася бiля труни, дивилася на своi бiлi рушники, не помiчала Якова, котрий лiг на пiдлогу поруч iз домовиною i застиг, по-дитинному скрутивши високе худе тiло калачиком… – Мусиш iти, Якове, – попрохала тихонько, наче нагадалася, що iще жива. – Не треба тобi тутка… люди увидят… нефайно буде… Гапiя несватана була, – пояснювала йому, великому, сильному, мовби виправдовувалась. – Самий знаеш, шо нефайно… Не може вона вже iз тобов забалакати… – Г-гасю! – раптом тихо покликав Якiв. Протяжно покликав, гiрко. – Ади, ег т-темно, Г-гасю… Ади, ег т-темно… – Вставай, Якове! – Юстина схилилася над ним i помагала вставати з дощок. – Нема вже Гасi… Нiби i не було – нема… * * * Якiв слухняно вийшов у глупу нiч i втер кулаком сльозу, котра нестерпно лоскотала його змучене лице. Рiзко вдихнув прохолодноi теменi, густо настояноi на молодому зелi, на буйному листi, на перших квiтах, щедрих грозових дощах… – Т-така нiч, би жити, Гап-пiе… – схлипнув до когось у гущавинi саду. – Т-така нiч, би з т-тобов ум-мерти… Вiдчував, як груди його заливае пекучим намулом, а десь iз iх болючоi глибини увись стрiмко проростае безпорадний крик, надривний i пронизливий, i такий, що може розiрвати свiт навколо…Тихо, згорблено побрела його самотнiсть попiд Юстин ину хату, попiд низьке вiкно, з котрого невиразно жовто свiтилося через грубе полотно. Чомусь раптом захотiв вловити ще трохи того скупого свiтла й пiдвiв голову. Посутенiлим оком помiтив, що скраечку шиби полотно трохи вiдгорнулося. Видно, коли Юстина завiшувала, то не помiтила. Не змiг нiчого з собою зробити. Приклався лицем до зимноi шиби, безпритульним вовком зазирав у хату… Вишукував свою бiду бiденну, свiй розпач, свое безталання… Хатою з кута в кут металася примара Юстин и, так вiдчайдушно i страшно, наче ii слаба душа здурiла й шукала виходу з тiла. Юстина стягнула з голови чорну хустку – сиве волосся впало на ii зсутуленi плечi, розметалося, синювато-бiле, – i накинула ii на образ Богородицi. – Не хочу, би ти дивиласi, – пiдняла лице на Божу Матiр. – Не треба тобi тото видiти. Зара полотна принесу файного, а поки шо побудь пiд хустков, – вибачливо говорила з образом. – Я мити буду… Вона кудись пiшла, ненадовго щезла з очей, а повернулася у свiтлицю з мискою в руках. З миски парувало. Якову подумалось, що то гаряча вода. Юстина поклала миску на стiл i кинула туди рябеньку стирку. Далi взяла зi столу згорточок, котрий Якiв принiс, розгорнула i звалилася на край столу, мовби пiдбита. «Отче наш, Ти, шо еси на небеси…» – зашепотiла скоромовкою i знесилено перехрестила запалi груди. Опустила Гасин пальчик у миску i взялася омивати, одержимо дивлячись, що робить… Потiм взяла до рук ножа – гостра сталь зловiсно заблищала, вiдбиваючи мерехтливе свiтло лампадок – i надрiзала… Якова затрусило, зателепало, закрутило; йому запекло пiд серцем, забамкало в головi. Безбожний невидимий метал розтяв його вздовж хребта – вiд голови до пояса. Вiдчував, як вростае розширеним оком у шибку, у ii потойбiчне страшне свiтло, як дотягуеться аж туди, до столу, до тiеi поливаноi миски, пiрнае в ту гарячу воду, у ту брудну купiль, лягае на саме ii дно, на рябу стирку, поруч з малим чорним залишком Гапiiного тiла i вiдходить за межi цього свiту, цiеi ночi, цього двору, цiеi хати… Задихався, вигавкував iз себе прокляття, вертав своiм горем, стiкав своiм болем, своею кров’ю, вигорав зiсподу, наче пiдпалений хмиз… Душився iдким смородом заупокiйних свiчок, яким наповнилася раптом прiрва навколо нього, котра ще була життям… Юстина вибрала з пальчика кiсточку i довго-довго мила ii, тричi мiняла воду в мисцi. Нарештi розстелила на столi малий шматок полотна i поклала ii обсихати. Далi принесла клевець, ножа, сiрих лляних ниток, грубу свiчку i всiлася на табурет. «Вiдки у тобi тiлько сили, жiнко? – думав Якiв, дивлячись на Юстин у, на ii страшне зчорнiле лице, на ii уважнi очi, на ii спритнi вмiлi руки. – Миеш i навiть не скричиш, i не збоiшсi. А я не мiг так, – жалiвся безмовно. – Я мив-мив, а не дививсi навiть, ег мию… Боявсi, шо уздрiю, та й свiт менi сi смеркне. А ти, онде, зцiпила зуби, губу закусила, сльози своi пiд серцем загатила i омиваеш…» Тим часом Юстина взяла у тремтячi сухi руки Гасину кiсточку, бiлу-бiлiсiньку, i завмерла. Страшна така стала, мовби життя ii покинуло зовсiм. Мовби янголи Божi вилетiли за межi свiтлицi й забрали за собою свiтло. Мовби свiт ii спам’ятався i почав задихатися невиплаканим горем… Безкровними сучкуватими пальцями мiцно вчепилася Юстина у те, що так довго мила й сушила. Приклала ножа до кiсточки, примiряла щось там таке, що лише вона сама знала. Пiднесла догори руку з каменем, заплющила очi, видихнула i… розрубала кiстку надвое. Тихо було, навiть повiтря не колихалося, а Якову здалося, що вiн аж серцем учув, як камiнь вдарився об метал. І хруснув йому свiт, розколовся на двi половини. Не встояв – хитнувся, нiби п’яний, вiдсахнувся вiд шиби. Дрiбнi дрижаки обсипали все його тiло, i вiн замертво повалився на студену землю. Нiч обережною чорною кiшкою перестрибнула його довге нерухоме тiло й пiшла у хату до Юстини пильнувати ii горе… Коли прийшов до тями i, ледве зiп’явшись на ноги, знову зазирнув у хату, Юстина якраз дiстала зi скринi бiлу Гапiiну сорочку. Спритно розкраяла ii на кiлька шматкiв полотна, принесла з комори моток сукна, пообтрясала з нього пил i павутиння. Повитягувала з торбинок трохи сухого зiлля, якоiсь крупи. Знайшла у кошику пiд столом червону заполоч. Взяла один малий клапоть полотна до рук та й всипала на нього трохи пшона, обвила пшоно ниткою так, що вийшла туга бiла рiвненька кулька, нiби чиясь голова. Кiлька разiв Юстина обмотала ii хрест-навхрест червоними нитками. Потiм спритними руками скрутила ще й невеличкий сувiй та й позав’язувала на кiнцях нитками. Обережно примотала сувiй до пшоняноi голови i зрадiла. – Ади, Гасю, – заговорила вдоволено, – голова е, i руки е… Коси потом вчеплю… Довго менi до кiс твоiх добиратисi… Далi Юстина розстелила на столi шмат староi хустки та покрила ii новим клаптем полотна вiд сорочки. Всипала зерна, на зерно поклала жмутик сухого зiлля, ще один жмутик – сiна, а на сiно зверху поклала половину Гапiiноi кiсточки вiд пальчика та й зробила з полотна i хустки згорток. Рясно обмотала його нитками й причепила голову та руки. «Файнi кукли будут, – тiшилася, наче мала дитина, усмiхаючись проваллям запалого рота. – Патикам сi полюблят. Ади, i друга вже майже готова, – приказувала, спритними руками змотуючи другу ляльку, точнiсiнько таку ж, як i перша. – Зараз iм сорочки вшию, потом бiлими нитками помережу, коси позаплiтаю та й у ленти приберу. Будут такi, ги живi… Не, дiвочко, сама дивисi – такой, ги живi…» * * * Над рiкою Марунькою обережно пiдiймався молочний туман i ховався пiд зарослi вербами береги. Затихав там, гуснув i пробував ще трохи дрiмати на бережку, вистеленому дрiбним камiнням, доки не прокинулося травневе сонце. Якiв повiльно повертався до життя, виринав з бiлоi невагомостi, з болючоi, дикоi порожнечi, котрою блудила його перелякана душа. Вiн спробував поворушити пальцями рук, дотягнувся ними до свого зимного лиця i переконався, що може вiдчувати дотики. Далi повiльно сiв. Переборюючи напад несподiваноi нудоти, хапнув холодного повiтря скривленим ротом i почав пригадувати, як опинився на землi пiд Гапiiним вiкном… Ранок застав Юстину в ii хатi дивною, претихою, перетлiлою. Нiч щось зробила з ii лицем, з розумом. Знекровлена була Юстина. Очi ii зчорнiли ще дужче, груди ii запали ще глибше, тiло ii згорбилося i змалiло. І тiльки губи неспокiйно ворушилися, безупинно розмовляючи iз задубiлою пiд рушниками Гапiею. – Ото, дiтинко, i кукли вже е. Давно я за кукли не браласi. Ше коли ти дiвувала, то я остатну змотала. Памнiтаеш, на вiсiле ти нерозлучники моi понесла. А потом я забуласi, руки не тотi стали, старi стали, ц?равi, дерев’янi нiби. Навiть не годна-м i спiмнути, де усе тото мое начиння для кукол дiлосi. А ниньки, видиш, тебе, Гапiе, зробила-м… І волосся твое у них, i сорочки бiлi, i пахнут вони тобов. Тобi твоi одежi вже сi не згодет, а iм згодилисi. Файнi вони вдалисi, такi, шо аж ну, – Юстина по-старечому зашкiрилася, i вдоволено роздивлялася ляльок, котрих цiлiсiньку нiч мотала. – Ото нинька тебе у яму покладут, а ти менi такой будеш. На цiм свiтi будеш. З тим, хто тя любив, будеш… Ади, ег файно я додумаласi зробити, – безтямно шепотiла Юстина домовинi. Втомлено звелася на ноги, почала прибирати зi столу миску, залишки ниток i полотна. Повiльно вiднесла усе до комори. Перевiрила свiчки, загасила деякi, помiняла на свiжi. Далi, тяжко дихаючи, знову всiлася i взяла на колiна ляльок. – Ото, дiтино, вiддамо сi кукли Патикам – Мiськовi та Петрови – аби сi не били бiльше за тебе. – Лице Юстини стало суворим – аж нерухомим. – Котрий вiрно тi любив, той най i щiстi мае прем ного. А той, котрий тi голову морочив, хто тя, сарако моя, дурив, нажитисi тобов хтiв, тiла твойого молодого хтiв, най сi горя набере, ги сука блiх. Най му кiстка твоя впоперек горла стане, до серце приросте, до землi пригне… – кляла сухим рiвним голосом, в котрому не було вже анi Юстини, анi людини, анi жiнки, анi матерi. Їi голос блудив хатою, виповнював свiтлицю, розростався, розтiкався, впирався у стiни, добирався до образу Богородицi пiд чорною жалобною хусткою i забивав iй вуха, аби Мати Божа не чула, як одурiла за одну нiч Юстина… Якiв пiд вiкном знову затерп. Перелякано вдивлявся у ляльок, котрими Юстин а тiшила мертву Га-пiю, вслухався у кожнiсiнький звук, що вимовляли ii старi, покусанi губи, аби зрозумiти, кого й нащо вона так страшно кляне. Вiдчував, як до його грудей пiдходить якийсь давкий згусток, як втискаеться десь межи груди, як тисне, запирае подих, як перекочуеться, нiби шукае мiсця… шукае… шукае… знаходить… не знаходить… блудить далi… Притинувся запаленим гарячим лобом до шиби, вперся руками у пiдвiконня й тяжко дихав, визираючи якоiсь надii з хати, якось Божого милосердя, ласки, свiтла. Чекав, але не видiв i вiд того ще гiрше дрижав. – Зара люди почнут сi сходити, – казала Юстина рушникам, – я кукли припретаю, а потом Патикам вiддамо, коли чес пiдходящий буде. Сувалисi до нас, ги по свiчену воду. Бог би iм вiку урвав! Чим ти тiлько iх принаджувала? Не знаю, дiтино… І вiд кого ти тяж мала, i хто твому серцю був любiший, але, певно, нi iден iз них пiд вiнець тi не взев би. Обидвое жонатi… Та хiба би котрий жiнку свою лишив… І-йо-о-о-й, – заголосила раптом протяжно, – бiдна моя, Гапiйко! Любиласi з кимсь, а мамцi нiц не сказала-а-а… Але нiчо, нiчо, – Юстина перейшла на зловiсний шепiт, – я взнаю. Скоро всi взнают, хто любов попiд серце мав, а хто позбиткуватисi хтiв… над тобов, дiтинко… Шо з тотими куклами буде, то най iз ними буде! Шо куклi – то i iм… Аго, аго, аго! Гасю моя золотенька… «Боже Величний, – Якiв не спам’ятався, як почав подумки молитися, – подивисi на безум в очах Юстини i не слухай, шо вона Тi просит! Не дай сi збути врокам, котрими вна зара цiлий свiт годна обкласти. Не мислит Юстина, шо робит, шо каже, шо хоче. Уздри, Боже, ег тежко перекидаесi бiда межи кутами ii свiтлицi, ег часто та чорно дихае, ег кегне Юстину туда, пiд вишиванi рушники, до зимноi Гапii. Не пусти ii, Господи. Не чес iй ше, бiднiй…» Над його головою потроху розвиднювалося небо i, проплакавшись щедрою росою, пiдiймалося над травою, над садом, над комином хати… Десь далеко заспiвав пiвень… рипнула чиясь брама… закалатав старий мiдний дзвiн у церквi… Якiв впав на колiна i голосно заридав, затуливши лице руками… Гапiя налiталася за цiлу нiч по хатi та й, утомлена, спала пiд рушниками – нiчого не чула… * * * Пiзно ввечерi, коли Оксана, так i не дочекавшись Петра, вже й сама обiйшла худобу, той присунув до хати. Ледве на ганок залiз, ледве у дверi потрапив. П’янючий був, безпросвiтний, чорний, як темна нiч. Не тямив нiчого, нi який був час доби, чи ранок, чи день, чи вечiр, не розумiв, чи то його хата, чи то його пiч, чи то його жiнка ходить коло печi. – Гасю! – погукав так голосно – аж горнята на печi перепуджено забринiли. – То ти тамка е, Гасю? – спитав ще раз, а потiм голосно гикнув i повалився пiдтятим ясеном на новi домотканi хiдники, таки не втримавшись ослаблою рукою за одвiрок… З його застиглоi п’ятiрнi на долiвку випала лялька з червоним хрестом замiсть лиця i невагомо вляглася поруч iз п’яним Петром. Оксана спочатку злякалася, а потiм люто гримнула об пiдлогу поливаним вiдром, з котрого якраз переливала пряжене молоко в глеки, та й вивiркою метнулася до чоловiка, дивитися, чи хоч живий. Переконавшись, що ii Петро дихае, полегшено зiтхнула, присiла i взялася вiдтягувати його вiд порогу, аби не заважав ходити. «Добре, хоч впав сего разу так вигiдно, – думала, – не треба далеко волочити». Гострим оком рiзко ковзнула по зграбнiй ляльцi, що мала довгi чорнi коси i пишну бiлу сорочку з червоними кутасами. Зиркнула – як розрубала навпiл забавку вiд голови до подолу. «Ади, бiда бiду породила, а бiду – чорт! Вже знов якесь д’хатi приволiк, – сказала, пiдiймаючи ляльку з хiдника. – І Гапiю кликав, – згадала, що Петро ii Гапiею назвав, та й чогось злякалася, вiдчула мороз по плечах i про всяк випадок набожно перехрестилася. – Нема вже Гапii, нема, чоловiче! Знаеш? – пояснювала нерухомому тiлу Петра, котре колодою лежало на пiдлозi i не ворушилося. – Бог усьо з неба видiв, i тебе видiв, ег ти до тоi курви ходив… Була вна на земли. Довго була. Свiтила тобi литков та ше хто зна чим свiтила, але ii вже нема. На iдну курву менше стало… Не будеш дути на чужу кашу, то, може, на свою тебе стане, – стиха зашепотiла нiби сама для себе, так тихо, аби чоловiк спросоння ii не учув. – Куклу файну принiс. А вiдки принiс? І нашо? – питалася у густих сутiнкiв, що нагло увiйшли в ii хату разом з осоловiлим Петром. – Менi принiс куклу? Аби-м сi бавила? – шипiла злiсно, мов потривожена мiдянка пiд каменем. – Лiпше би менi дiтвака заладив. Ото була би забавка. Жием iз тобов, Петре, ги брат iз сестров. Кiлько рокiв уже пройшло, ег я сi за тебе вiддала, а ти не вальорний, чоловiче. Уже i люди у Вiгодi язиками мелют за нас, а тобi тото чисто в срацi…» – Га…п-п-пi… – Петро захрипiв, наче мав пiдрiзану шию, i надривно сухо закашлявся, потiм тяжко рикнув, повернувся на лiвий бiк i знову заснув. – От холера! Годжу му, ги болячцi, а воно крае ми серце, ег на тарели! – голосно лайнулася Оксана i рiзко, мов би ii шпилькою вкололи, пiдвелася з колiн, тримаючи ляльку в руках. Вона копнула довгi ноги чоловiка, простягнутi вздовж хiдника, норовисто трусонула кучерявою головою, рiшуче метнулася до п’еца, вiдчинила гарячу засувку та й замахнулася, щоб кинути ляльку у пiч. А далi ще раз на неi з глянула, змилувалась, злякалася, замислилась, що буде, як Петро очуняе та й зачне ляльку шукати, i вмить передумала. – А, сховаю тi десь, – шепнула ляльцi. – Єг згадае за тебе, то твое щiстi, а ег не, то до п’еца пiдеш. Ги дрова, до п’еца пiдеш. Не знаю, вiдки ти сi взела така красна, але менi сi бавити е чим. Маю, онде, – вона кивнула на Петра, – забавку на цiле жите. Так сi бавит моiм терпцем, ги би в сорочцi родивсi. – Рiшуче запхала ляльку собi пiд паху, а в руки вхопила два важких глеки з молоком i, ненависно переступивши тiло непритомного чоловiка, понесла студити молоко на ганок. – Ади, мерзенне, вснуло си, ги страху Божого не мае! І так воно тоту горiвегу любит, шо, певно, i мерлому з вуха би пило! * * * Провалля травневоi ночi у вiкнах темнiшало, глибшало, гусло, тiснiше, щiльнiше тулилося до шиби, а Нiмотка все нiяк не мiг заснути. Крутився на лiжку, метався, перекочувався з боку на бiк. Було душно i якось надто тривожно. Неспокiй зимною каламуттю вливася знадвору у його хату, у його ослаблене тiло, в онiмiлу душу, у помисли. Безсоння прийшло i всiлося на краечок постелi, пильнувало невсипущо, аби не смiв до ранку зiмкнути очей. Усе здавалося йому гучним, навiть те, чого людина, не прислухаючись, нiколи навiть i не учула б. Скажено цокотiв годинник, доводила до божевiлля стара грушка, бо рипiла собi на вiтрi. – Н-не г-годен заснути, Гап-пiе, – сказав кудись у темряву, у порожнечу, у глуху невiдомiсть, котра не мала дна, не мала просвiтку. – Друга нiч менi без тебе пiшла… А чи до третьоi дожию? Не знати… не знати… Вiн всiвся на лiжку, потягнувся рукою до стiни, клацнув чимось i засвiтив собi свiтло. Павук, котрий жив у кутку кiмнати, злякано заповз глибше у тiнь, увидiвши страшне блiде лице чоловiка, його запалi очi, його зцiпленi вилицi, сплутанi пасма волосся. Той чоловiк ранiше був схожий йому на Христа, а зараз лякав потойбiччям. Горе стояло йому за спиною, розкинувши чорнi крила, такi широкi, такi моцнi, що здавалося, увесь бiлий свiт мiг би пiд ними помiститися. Нiмотка став на колiна, зiгнувся i вперся головою в подушку, впав на неi лiктями… – Д-де ти е? Д-де ти е, Гап-пiе?! Боже! Ц-цiла вулиця н-нинi п-поминала т-тебе, усi до iдного прийшли. К-квiтiв н-нанесли, м-мов царицi. Гет м-могилу у к-квiтах пот-топили. Д-де л-лишень набрали т-тiлько? У б-бiлiй сукенцi тi з-зарили. Хрест заб-били в г-головах та й по всему. Б-була Гап-пiя i н-не стало. А д-дали – хто к-куда… Б-бо жити треба… А м-менi шо? – питався невiдь у кого, ридав. Плач його топився в подушцi, малiв там, глухнув, щезав, а потiм накочувався знову i знову, терзав чоловiка, роздирав йому нiч навпiл, роздирав свiт, роздирав небо… Докiрливо стояла над Нiмоткою Гапiiна душа, очима Божоi Матерi мовчазно визирала його лице з глибини бiлоi подушки. – Та ж онде я, тутка стою! – казала на повен голос так, аби вiн крiзь ридання, що надривало йому груди, ii вчув. – Була та й е. Чеплю над тобов, а ти в подушку заривсi i бануеш цiлу нiчку. Якове! – покликала його знову. – Чи чуеш? – Торсала його за плечi, впиралася в них руками, лише тепла вiд його тiла не чула, нiчого не чула, костi не вiдчувала. Проходили наскрiзь через нього ii пальцi – не намацували чоловiка. – Та шо ж то е? – дивувалася, нiби дитина. – Не годна-м тi з мiсце рушити! Якове! – кричала надривно. – Ану пiдоймисi з подушки! Нiмотка виплакався до отупiння, до повного забуття, до сухостi на душi, котра ось уже третю добу невпинно родила сльози, i затих на мокрiй подушцi, тяжко перекинувся на спину i втупився у стелю набряклими очима. – Г-господи! Д-дай сi заб-бути, – просився тихенько, – х-хоч на троха, х-хоч на iдну г-годину, бо не г-годен бiльше… Д-думати про т-тото усьо не г-годен, памнiтати не г-годен, д-дихати не г-годен… Б-болит ня, Б-боже! Т-тiло ii роздерте, розм-ме-тане п-по цiлiм полю б-болит… П-поминали ii люди, г-горiвку п-пили… i л-лишень iден я не п-поминав. Н-не п-поминав, б-бо не в-вiру, бо вна менi жива п-поперед очи снуе, бо вна г-го-родами м-моiми ше д-дотипир х-ходит, кропу м-молодого м-межи бульбами ш-шукае… Йой, Б-боже! – ридма ридав наново. – Т-та нема ше н-нiц на г-городах. Н-не посходило! В-весна цего року п-пiзна. Д-дурно вна шукае… Якiв сiв, хитаючись. Поминки Гапiiнi згадував. Усiх сусiдiв перед собою ясно бачив, нiби на лавцi вони перед ним сидiли. Темно скрiзь, i лишень iхнi лики мiсяць висвiчуе… Мiсько Патик на поминках Гапii заснув, як убитий. Заснув просто за столом, над мисками з кашею, над своею чаркою, повною по вiнця. – Вставай, Мiську, – слiзно просила його блiда Дарина, шарпаючи за одежу. – Вставай! Шо то за цудо таке, вспатисi за столом? – рухала чоловiка та й мало не плакала, бо так iй соромно було перед сусiдами, що не знала навiть, де подiти лице. А вiн спав i не чув, як його торсае дружина, як кличе його, як будить, як слiзно просить. – Юй, – раптом не витримала i озвалася до неi Юстина, – та не ки?вай його, Дарко. Най спит. Тобi шо, жель? – питалася якимось таким тихим, рiвним, дивним, наче з того свiту, голосом… – Та ег то, най спит? – Дарина пiдняла на Юстину червоне вiд сорому лице. – Домiв нам треба… поминули вже Гасю… Пора нам… – пояснювала швидко. – А вiн вночи, бiдний, не спав. Пiсля того, ег тiло збирав, заснути не мiг… Млоiло його. Вертав за хатов. Лишень ляже – такой зразу встае… Ото, видко, i зморило… – То най си подрiмае, дiтино, – Юстина тяжко пiдвелася з-за столу, провела поглядом людей, а потому почала збирати миски та чарки. Дарка також пiдхопилася i помагала Юстинi, а далi все ж знову покликала: – Мiсю… Михайло не озивався до жiнки, рiвно дихав, впершись плечима до стiни. На його головi була велика червона гуля, котру вiн зранку прикривав, навiть ходив по хатi впiвоберта, аби жiнка не помiтила. А вона все одно помiтила та й допитувалася, шо то е i вiдки сi взело. Зараз Дарина уважно роздивлялася ту гулю, Мiськовi кулаки, обдертi троха там, де випирали кiсточки, криву глибоку подряпину на його моценнiй шиi i думала, про те, що дивний повернувся Мiсько додому зночi. Дихав тяжко, нiби через усе село пробiгся, нiби пси його гнали. В хату влетiв, кулаком до одвiрка лупнув, жадiбно випив цiлий кiвш води i аж тодi на Дарину очi пiдняв: – Чо’ сi впулила? Роботи нема? Ди?висi на мене, – бубонiв собi пiд носа, – ги срака з корчiв. Дарка обзирала сплячого Михайла i думала, шо то таке могло статисi з ii чоловiком, шо вiн до неi, ги той пес, гарчати почав. Нема права Даринi слова впоперек його слову сказати – Мiсько, нiби з ланца сi зривае. Он, лiжко таке файне на дрова порубав, горням за нев у дверi шпурнув, бо ii волосину у нiм найшов, а ранiше нiколи з ним такого не було, аби Дарину свою образити, навiть, коли вона мала повно шиття i не встигала зупу за цiлий день зварити. – Ану скажiт ми, Юстино, то правда, шо мiй Мiсьо вчера до вас з Петром приходив? – спитала тихо, аби не вчули баби за столом… – Правда, – Юстина сухо кивнула головою i знову замовчала, руки ii вправно скидали рештки кашi з миски в миску. – І билисi? – Дарка перейшла на шепiт, намагаючись зазирнути бабi в посутенiлi очi. – Вiдки ти то взела? – Юстина завмерла з мискою в руках на порозi хати. – Ади, баби кажут… І зрання чула-м, i теперка, ади, прольоткали менi поза плечi. – Кажут? – перепитала знову, сивi брови звела – нiби здивувалася. – Кажут… – Дарцi чогось забракло повiтря в легенях, але вона вiдступатися вiд свого не хотiла, прагнула правди. – А чо’ приходили? І билисi тутка… – У тотих бабiв i попитайсi… – коротко прорекла Юстина та й вiдвернула лице. Пiшла, накульгуючи до кухнi. Дарина повiльно опустилася на лавку коло печi та й притулила зимнi пальцi до рота… Нiмотцi знов стало душно. Пiт рясно виступав йому на чолi, стiкав скронями донизу й неприемно лоскотав вилицi. Тiлом колотила дивна лихоманка. Вiн скинув iз себе всю одежу, знову влiгся, вперто заплющував очi, намагаючись заснути, але у нього нiчого не виходило. Годинник на стiнi показував четверту ранку, за шибами несмiливо сiрiло, ховаючи останню тьмяну зорю, зимне небо. «Скоро на день зайдесi, – подумав втомлено. – Солов’i сi обiзвут. А я ше i не спав. Н-нашо ти т-так зо мнов, Гап-пiйко? – спитався у стелi над головою. – Т-то жити к-колись менi н-не д-давала, а зара – спа-ти…» * * * Пiвень вдруге на повен голос прокричав новий день. Зрiдла темрява, розiрвалася, згустками попливла небом. Тi згустки один за одним танули, розчинялися у молоденьких хмарах, у молоках вранiшнього туману. Ген верхами гiр забiлiло. Юстина розплющила очi, наткнулася на стелю своеi хати i перелякано здригнулася, наче не сподiвалася, що i досi жива. – Ото видиш, бiда – не дуда. Я жию, а тебе нема, – тихо сказала комусь такому, кого не бачила, а лишень вiдчувала поряд iз собою. Повiльно пiдвелася, сiла на своему пустому лiжку. Довго сидiла нерухомо в якомусь дивному, страшному отупiннi. Кам’яна сидiла, мовчазна, дерев’яна, льодяна, глуха, слiпа, чорна така, безлика. Сиве волосся пасмами повибивалося iз тонкоi рiдкоi коси, котру вона лиш на нiч заплiтала. Юстина раптом вiдчула свою волосину на щоцi, ii лоскiтну невагомiсть, ii дотик, легший за дотик тiнi, за дотик свiтла i нагадалася, що сидить нечесана. Вона розпустила волосся, стрiпнула головою, аби розiйшлося рiвнiше, розчесалася дерев’яним гребенем, переплелась наново. Далi тричi перехрестилася. Читала молитву до Богородицi, дякувала за те, що настав новий день. Накинула на плечi вовняну хустку, бо давно мерзла навiть серед лiта. Загорнулася у неi тiсно – аж заболiло. – Завтра дев’ять днiв за тобов, Гапiе. До церкви зо мнов пiдеш? Аби трохи забутися, перебирала бiлизну в лавцi й намагалася думати про живих. Згадувала… Спогади зимними лiсовими змiями виповзали з глибоких нiр сутiнкiв i вилися попри ii ноги, попри ii руки, попри голову. Сичали немилосердно, лякали ii, кусалися, снували собi кубла на ii колiнах, вiдкладали яйця в ii долонях. Вона не знала, що з ними робити. Вiдгортала сорочку в себе на пазусi i кликала iх туди, аби грiлися, вигрiвали ii болюче серце. Вони не спiшилися. Повiльно рухалися вздовж ii тiла, шукали хоч десь живого мiсця, аби всмоктатися в Юстину i спробувати на смак ii старостi, вчути ii голосу, перепудженого, здичiлого, нетутешнього. Шукали i не знаходили. Не було життя в Юстинi навiть на один гадючий укус… Згадала чогось день, коли народила Гапiю. То вже давно втонуло у пам’ятi, а зараз випливло i заслiпило iй очi бiлими маревами тих непрохiдних снiгiв, тiеi лютоi, морозноi зими, котра пiсля Рiздва заснiжила так, що не було видно i свiту… Юстина з Семеном жили тодi у хатi Семенових батькiв на високiй горi, над Вишковом. Ще коли вони лиш побралися, казала Юстина чоловiковi, що тяжко iй так далеко вiд людей бути, без сестри тяжко, а все нiяк не могла Семена переломити, аби з тоi гори, з-попiд густих сивих хмар вибратися назад, у Вiгоду. Вже з самого рання Юстинi було слабо. Млоiло. Живiт пiднявся, скам’янiв i дуже болiв, паморочилася голова, весь час кидало то в жар, то в холод. – Коби не вродила-м нинi, – кволо пожалiлася Семеновi. – Так ми черево розпирае, шо ледве сi суваю. Очи такой ми завертаютсi. – То i не ходи, ег не годна, – стривожився Семен. – Лiгни си та й полеж троха. – Обiйняв раптом Юстину за плечi. Давно не обiймав, а тут чогось прискочив, пiдбiг, розчулений, згрiб ii у своi обiйми i нiжно поцiлував у потилицю. – Видиш, iка зима настала? Вишкiв цiлий переметений. Дороги пiд снiгом. Нiчо, нi докторка, нi сани до нас на гору не заiдут. Не мож тобi родити нинi. – То не я рiшаю, – сказала Юстина i зойкнула вiд раптового болю, що вкотре пронизав шпичкою усе ii тiло. – Воно, видко, вже дозрiло, – поклала на живiт руку, – та й на свiт проситсi. Чес му… – То шо робити, Юстинко? – задрижав Семен, наче маленький хлопчик, аж спiтнiв до кiнчикiв вух. – Бiгти когось кликати? – А бiжи, певно, – попросила слабо. – Бiжи… Семен побрiв глибоченними снiгами до единоi сусiдськоi хати. Мокрий лапатий снiг залiплював йому очi, влягався за комiр, тулився до червоного вiд морозу лиця. Вуха глушила хуртовина, збивала його з нiг, гнула до землi, аби не смiв так грiзно дивитися iй у вiчi. А вiн не спинявся. Вперто йшов. Не мiг втрачати навiть хвилини часу. – Юстина моя надумаласi родити! – прокричав низькорослому Івановi, коли той ледве вiдсунув через високi снiги дверi своеi хати, невисокоi, приземкуватоi, як i ii господарi. – Ади, на маеш! – Іван впустив Семена до хати, хутко зачинив дверi та й закликав Галину, аби порадитись. – Акушерка сюда на гору не залiзе, – бiдкалися всi разом. – Не вспiе. Треба Юстину якось донизу, у Вишкiв спускати… А вiдти у Вiгоду добиратисi. Тутка вона сама не вродит. Перший дiтвак. Бiда може бути. …Галина помагала Юстинi швидко збиратися. Металася по чужiй хатi, шукаючи i се, i те, та й раз у раз допитувалась: – Єг сi чуеш, Юстинко? Де тi болит? Нiгде? То файно, файно, – приказувала втiшено. – Чес нам пригодитсi. Триматисi треба. Мусиш триматисi. Зара ми тi з гори спустимо легонько, а там у Вишковi – на сани, а сани тi до людей тя вiдвезут у Вiгоду. А потом вродиш нам дiтвачка з Божов помiччю. Лишень би конi по снiгах сани покiгнули. – Спускати? – сполошилася перелякана Юстина. – Там снiгiв по груди, там нi стежки, нi лiса не видко, а ви – спускати? – говорила жалiбно, плакала тихенько ображеною дiвчинкою. – Зара, Юстинко, зара. Не тривожсi. Бережи себе. Нашi хлопи тамка гiлля рубают. Потом го файненько моцно зв’ежут, тебе положимо та й кiгнути поволи будем, – розказувала Галина, швиденько загортаючи Юстину у велику сiру пухову хустку. – Ти черево руков потримаеш, аби сi не телепало, а там, дивисi, вже i село покажесi… У селi баби тебе в хату теплу возьмут, там i вродиш собi дiтинку. А коли снiги троха зiйдут, домiв заберем тi… Над замерзлою Марунькою несмiливо стояло блiде, майже невидиме сонце, сiчень безбожно курив снiгами, коли з Осоя на долину Семен з Іваном стягували на ялиновiм гiллi вагiтну Юстину. Юстина тяжко дихала, плакала вiд страху за себе та за дитину, що носила ii в лонi, сльози замерзали на ii рум’яних щоках, на ii обкусаних – аж синiх – губах… Поруч, забрьохана у снiги аж по самi плечi, з гори сунулася Галина, не вiдпускаючи вагiтну нi на мить. Чорнi круки, хитаючись на чубках перемерзлих дерев, здивовано ззиралися на ту велику метушню, пiсля котроi вже через двi години на свiт прийшла i Гапiя… * * * Пахло травою i рiчковим намулом, вимоченими у водах буковими ковбанцями, що iх рiка забрала просто з-пiд хати котрогось газди. Дощове небо поволi вiдривалося вiд гори i бiле-бiлiсiньке поверталося туди, звiдки випало вночi на Вiгоду. Над Осоем несмiливо прокльовувалося молоденьке заспане сонце, де-не-де прориваючи хмару слабеньким свiтлом, i крадькома пiдглядало собi за людьми. Нiмотка звично брiв вулицею вiд хати до хати, дiставав з кишень дрiбний щебiнь, набраний з берега Маруньки, i кидав газдам камiнцi у шиби, аби вставали. – Ади, Нiмотка вже будити прийшов… так ра-а-но… – вчувши, як у шибу грюкнуло, сонним голосом сказала Оксана Петровi i лiниво повернулася на iнший бiк додивлятися своi тривожнi сни… – І нашо вiн тото щоднини робит? – i собi пробурмотiв Петро, але навiть не поворухнувся. – Не мае хлоп роботи – попiд хати людям сi совае. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tanya-pyankova/chuzhi-grihi/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.