Бот. Атакамська криза Макс Кiдрук Якби киiвський програмiст Тимур встиг прочитати листа з попередженням вiд незнайомки, то не став би вбивцею мимоволi, тiкаючи вiд хлопчикiв-ботiв з кривавими очима. Не вiн випустив джина з пляшки в чилiйськiй пустелi, та й взагалi вiн не дуже розумiвся на нанотехнологiях i заборонених експериментах над людьми… Просто, коли ти вмiеш дуже добре робити свою роботу, чекай, що хтось неодмiнно тебе використае. І ти виявиш у собi те, про що досi не здогадувався… [b]Увага! Мiстить ненормативну лексику![/b] Макс Кiдрук Бот Атакамська криза «Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захоплюючу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна та Юрiй Логуш, засновники проекту Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.     koronatsiya.com (http://koronatsiya.com/) Передмова Григорiю Мiрошниченку чи, мабуть, краще сказати – Грегу Мiро, який знае, що грошi – смiття, i який подарував менi ангольську авантюру… У тi липневi гарячi днi в Киевi стояла така нестерпна спека, що здавалося, нiби сонце поставило на метi розплавити мармуровi сходи i колони Украiнського дому. На кожного мiтингувальника, що зiбралися на Європейськiй площi, аби висловити протест щодо «мовного закону», припадало по одному спецназiвцю. Протестанти шукали клаптики тiнi, ховалися там i дбайливо поступалися мiсцем одне одному. На площi зiбралися однодумцi, якi прекрасно розумiли одне: мову неможливо знищити жодним законом, якщо нею говоритиме, писатиме, складатиме книжки, мiтингуватиме, освiдчуватиметься в коханнi, проклинатиме, спiватиме цiлий народ. Саме там до мене пiдiйшов худенький хлопчина й представився украiнським письменником. Його iм’я я вже чула на кiлькох лiтературних конкурсах i вiд затятих кiровоградцiв, якi розповiдали про активну молодь свого краю. Максим Кiдрук – а це був автор цiеi книжки – попросив мене прочитати свiй останнiй твiр. «Прямо тут i зараз?» – пожартувала я. «Нi, книжка ще в друцi, я вишлю вам електронну версiю, почитайте, як буде нагода». Я пообiцяла прочитати роман, але все не складалося: весь час забирала робота й Інтернет, середовище реальних людей i ботiв. Нарештi пiсля черговоi електронки Максима я засiла за книжку. Зiзнаюся чесно, дорогий читачу, фентезi i пригодницький роман – не мiй жанр, бiльше того, в життi не грала в жодну комп’ютерну гру, хiба спостерiгала за «стрiлялками», в якi зосереджено бавилися дiти, i намагалася безрезультатно вiдiрвати iх вiд компа. Мене у книзi Кiдрука привабило iнше: хороша украiнська, ненудний сюжет. Ну, i ще один цiкавий момент: програмiсти впевнено завойовують го ловнi позицii серед героiв лiтературних творiв. Тепер i в книгах корифеiв украiнськоi лiтератури, i в молодих авторiв можна знайти героя, що значну частину свого життя живе в Інтернетi i добре розумiеться на найскладнiших програмах. Врештi-решт, Украiна вiдома свiтовi не лише прекрасними спортсменами, а й висококласними програмiстами, на яких дiйсно полюють найбiльшi компанii. Максим, анонсуючи менi свого «Бота», прочитав справжню лекцiю про те, що таке технотрилер. Захоплено розповiдав про цей гiбридний жанр, у якому переплетена наукова фантастика, трилер i ще купа всього. У таких книжках можна знайти детальнi описи наук ових дослiдiв, технiчнi новинки, отож подiбнi романи люблять тi, хто цiкавиться не лише художньою, а й дослiдницькою лiтературою. У схожiй стилiстицi писав Майкл Крайтон, тож знаменитий «Парк юрського перiоду» – теж технотрилер. У цьому жанрi прославились Том Кленсi i Ден Браун (два першi його романи е стовiдсотковими технотрилерами). Сьогоднi Максим Кiдрук прагне стати першим украiнським письменником, що спецiалiзуеться на модному жанрi, презентуючи «Бот» як перший вiтчизняний технотрилер. Думаю, варто допомогти нашому технофантасту: для початку купити i прочитати його новий роман! Отож, любий читачу, готуйся до читання «Бота». Максим обiцяе, що до твоiх снiв, може, прийде купка бiлявих хлопчикiв, схожих один на одного як двi краплi води. Гарних вражень! Ірина Геращенко, народний депутат Украiни БОТ, – а, чол.; мн. – и. (англ. bot, скор. вiд англ. robot – автомат, робот) – програма, що наслiдуе дii людини, нерiдко iз зачатками штучного iнтелекту. Використовуеться для керування супротивниками у комп’ютерних iграх або як клон «живого» користувача в iнтернет-чатах та на форумах. Дiе через тi ж iнтерфейси, що й звичайний користувач. Боти застосовуються в умовах, де необхiдна краща, нiж у людини, реакцiя, для ефективного виконання рутинних робiт, а також для повного наслiдування та копiювання поведiнки людини. Незважаючи на значний прогрес у дослiдженнi головного мозку людини, багато чого в його роботi дотепер лишаеться загадкою. Функцiонування окремих клiтин добре вивчено й пояснено, проте розумiння того, яким чином у результатi взаемодii десяткiв мiльярдiв нейронiв мозок функцiонуе як одне цiле, доступне лиш у сильно спрощеному виглядi, i вимагае подальших глибоких дослiджень.     Господь карае нас через те, чого ми не здатнi уявити…     Стiвен Кiнг, «Острiв Дума» Епiзоди: початок… I Джей-Дi став далеко не першим, кого ввела в оману iхня дитяча зовнiшнiсть… Довгi тiнi стелились по сухiй землi. Призахiдне сонце мрiло напроти лобового скла, заповнюючи салон «Range Rover’а» золотавим свiтлом. Розбита, вщент розкошлана дорога випорскувала з-пiд капота i, то зникаючи, то знов спливаючи з-пiд пiску, тягнулась на пiвнiчний захiд. Обабiч тракту простягались висушенi сланцi та напiвзасипанi пiском вапняковi бескиди Атаками, найсухiшоi пустелi на Землi. Далеко позаду «Range Rover’а» височiли голi Андiйськi хребти, серед яких, немов нарiст на тiлi ящера, випинався Лiканкабур, шестикiлометровий кратер згаслого вулкана. Небесна блакить заливала все довкола, навiть далеким горам надаючи фiолетового вiдтiнку. Срiблястий позашляховик упевнено пробивав дорогу до Калами[2 - Поселення в пустелi Атакама на пiвночi Чилi, столиця провiнцii Ель-Лоа, що входить до регiону Антофагаста.], единого поселення в радiусi двохсот кiлометрiв навколо Сан-Педро, що мало право (сумнiвне, будемо вiдвертi) називатися мiстом[3 - Сан-Педро-де-Атакама – село в Чилi посеред пустелi Атакама. Густота населення в регiонi – 0,1 людини на км .]. Якщо не рахувати Панамериканськоi магiстралi та мiдних копалень коло Антофагасти[4 - Велике промислове мiсто на пiвночi Чилi на узбережжi Тихого океану.], на пiвночi Чилi не так i багато мiсць, що несуть на собi вiдбиток цивiлiзацii. Джей-Дi Рiчардсон, сорокап’ятирiчний кардiохiрург з Окленда (Нова Зеландiя), вiдсунув крiсло в глиб салону, вiдкинув спинку i випростав натомленi ноги. Вiн пробув у Сан-Педро всi вихiднi – роз’iжджав околицями. Статечний чилiець Флавiо встиг показати багато цiкавого: Мiсячну долину, лагуну Чакса i лагуну Баррос-Негрос, а ще Мiскантi – мiсце вiдпочинку рожевих фламiнго[5 - Андiйський фламiнго (Phoenicopterus andinus) – найбiльш рiдкiсний вид фламiнго у свiтi. Мае блiдо-рожеве тiло та довгi жовтi лапи. Єдиний вид з трьома пальцями на лапах. Мешкае в горах Перу, на пiвнiчному заходi Аргентини та на солоних озерах пустельноi пiвночi Чилi.]. Заклавши руки за голову, Рiчардсон подумав, що не проти залишитися в Сан-Педро. Хоча б на день. Якби мiг, то й на тиждень. Якоiсь митi вiн навiть пожалкував, що в Каламi на нього чекае Френк. Френк Дi’Анно, товариш Джей-Дi по коледжу, приперся в цю глушину неспроста. На вiдмiну вiд Рiчардсона, який насолоджувався вiдпусткою, Дi’Анно вiдрядили в Каламу. Френк четвертий рiк працював у австралiйськiй компанii, що виробляе медичне обладнання. Вiн приiхав допомогти з налаштуванням МРТ, магнiто-резонансного томографа, закупленого для мiсцевоi лiкарнi. «Шизанутий проект, – вiдгукувався Френк про мету вiдрядження, – якомусь чинодралу з чилiйського Мiнiстерства охорони здоров’я наснилося, що Каламi необхiдний МРТ. Начебто iндiанцям з пустелi далеко iздити до Антофагасти чи Ікiке[6 - Iquique – мiсто на пiвночi Чилi, пiвнiчнiше за Антофагасту.]. Те, що 90 % з них узагалi не знають, що таке томографiя, а 95 % нi разу в життi не потребували послуг томографа, нiкого не зупинило». Грошi заплатили, i Френк мусив iхати – допомагати мiсцевим розбиратися з новою технiкою. Дiзнавшись про плани один одного, друзi вирiшили здибатись у Каламi, перехилити по келиху пива. Звiсно, якщо в тому задрипаному мiстечку посеред Атаками е пиво… – Що це? – несподiвано спитав Джей-Дi, прикриваючи долонею очi вiд сонця. – Де, сеньйоре? – Там, попереду, – чоловiк показав пальцем. – Лiворуч вiд дороги. Флавiо роздивився лiве узбiччя. Кiлька секунд не помiчав нiчого вартого уваги, коли раптом на вiдстанi кiлькох сотень метрiв нагледiв щось таке, вiд чого його серце пiдскочило, а потiм зробилось важким, мов гиря, i зсунулось на кiлька сантиметрiв униз. Старий вгатив ногою по гальмах i спинив джип. – Ти здурiв? – визвiрився лiкар. – Я ледь не проламав довбешкою лобове скло! Чилiець промовчав, не зводячи очей iз самотньоi постатi. – Це людина, – сказав Рiчардсон. – Я… я не певен, сеньйоре… – скрипучий голос старого iндiанця химерно деренчав. – Я тобi кажу – це хлопчик. У мене кращий зiр. І справдi, вдалинi стовбичив широкоплечий i жилавий малий. – Вiдколи це в Атакамi завелись бiлошкiрi хлопчаки, га? – спробував пожартувати Джей-Дi. Чилiець знову проiгнорував питання. Рiчардсон примружився: – Дивно. Пацан геть голий, – сонячнi променi стелились практично паралельно до землi, вгризаючись в очi, через що Джей-Дi не зауважив сiрi атласнi плавки, що обтягували стегна малого. – Е-м-м… Як вiн тут опинився? – Сеньйоре, то не людина, – раптово заявив Флавiо. – А хто ж тодi? – Демон. – Що? – скривився лiкар. – Флавiо, ти… – Два днi тому його бачили в пустелi на пiвнiч вiд Сан-Педро. – Який, в бiса, демон? – форкнув Джей-Дi. – Що за довбанi забобони?! Сивочолий чилiець увiмкнув першу передачу i втиснув до пiдлоги педаль газу. «Range Rover», виючи двигуном, помчав уперед. Джей-Дi замислився. З кожною секундою, що наближала автомобiль до самотньоi постатi, його огортало сум’яття. Бiлошкiрий хлопчак стовбичив сам-один посеред мертвого безмежжя Атаками, але при цьому не кричав i не бiг назустрiч машинi. Не робив узагалi нiчого. Стояв i дивився. Така сцена могла викликати подив навiть в околицях цивiлiзованого селища, де-небудь у Новiй Зеландii. Посеред Атаками вона викликала поколювання у животi. Позашляховик на повнiй швидкостi пронiсся повз силует, обдавши його курявою та дрiбними кам’яними скалками. Нiчого не сталося. Взагалi нiчого. Джип вiддалявся. Хлопчик, ледь нахиливши голову, дивився йому вслiд. Рiчардсон закинув руку на сидiння i озирнувся. – Це марево, – прогудiв лiкар, дивуючись, як вiдразу не здогадався. – Звичайний мiраж. Пацан стоiть посеред пляжу на тихоокеанському узбережжi, а ми спостерiгаемо його вiдображення. – Ви помиляетесь, сеньйоре… – прошепотiв Флавiо. Косi променi добре освiтлювали фiгурку дитини. Джей-Дi нарештi помiтив спортивнi плавки i очi… очi, що дивилися прямо на нього. Раптом щось клацнуло у головi кардiохiрурга. Секунду чи двi вiн нiяк не мiг ухопити, що саме. Якась деталь побаченого не вкладалася в загальну картинку, вперто не знаходячи мiсця в його логiчному мозку. Лiкар напружився, аж лоба наморщив, але не здужав уловити, що саме прогавив, у чому помилився. Та ось до нього дiйшло: мiраж обернувся, нахилив голову i дивився на них! Розглядав iхню машину! Розумiння наринуло настiльки швидко, що Рiчардсон похолов. Руки i спина вкрилися сиротами. Хлопець не марево. Не фантом. Адже примара не реагуе на те, що вiдбуваеться довкола. Джей-Дi ще не встиг сповна осягнути те, що вiн щойно змiркував, як Флавiо сказав: – Це не мiраж, – вчепившись руками в кермо, старий iндiанець налякано глипав на дзеркальце заднього виду. – В Атакамi не бувае мiражiв, сеньйоре… Жодних сумнiвiв: посеред пустелi стояла жива дитина. – Зупинись! – звелiв Джей-Дi. – Сеньйоре, я благаю вас, не треба… – Я наказую тобi: негайно зупини машину! Флавiо неохоче натиснув на гальма i спинив джип. – Сеньйоре, ви не розумiете, що коiте, – забелькотiв шофер. – Це демон, його бачили вiдразу в кiлькох мiсцях… – Старий дурню, ну що ти верзеш? – розсердився кардiохiрург. – Там дитина! Така ж реальна, як i ми з тобою. Ми не можемо просто так лишити його у пустелi. – Джей-Дi на мить затнувся, зрадiвши власнiй здогадцi: – Звiдки ти знаеш, може, десь неподалiк зазнав аварii пасажирський лiтак, i цей малий – единий, хто вцiлiв серед усiх пасажирiв?.. Так i е, вiн контужений, i саме тому так дивно поводиться. Новозеландець вiдстебнувся, вилiз iз джипа й обiйшов машину. Здiйнята курява розсмоктувалась, з ледь вловним шарудiнням опускаючись на землю. Малий, як i ранiше, стояв коло дороги i розглядав «Range Rover». Вiд Рiчардсона його вiддiляло кiлька сотень метрiв. За хлопцем простягалась довга, геометрично правильна тiнь. Джей-Дi пiдняв над головою праву руку i помахав. Хлопчик блискавично вiдреагував – помахав у вiдповiдь. Теж правою. Рiчардсон переможно посмiхнувся, подумки лаючи Флавiо, i помарширував уперед, за звичкою вимахуючи руками пiд час ходьби. Пiсля першого ж лiкаревого кроку хлопчик зрушив з мiсця i попростував назустрiч… практично так само вимахуючи руками. Наближаючись, Джей-Дi мусив визнати, що його альтруiзм кудись вивiтрився. По спинi забiгали мурашки. Щось, у дiдька, було не так. Щось негаразд з тою дитиною. Вiн не мiг зрозумiти, що саме – Атакама плутала думки. Лiкар не страждав агорафобiею, проте усвiдомлення того, що у випадку якоi-небудь загрози тiкати нема куди (не тому, що тiкати дiйсно нема куди, – вся пустеля твоя, бiжи куди хочеш, – а тому, що тiкати безглуздо: на десятки кiлометрiв навкруги нiде сховатися), пришвидшувало серцебиття. Попри це Джей-Дi не збавляв темпу – вiддалявся вiд машини. Хлопчик мав гарну фiгуру: широкi груди, мiцнi ноги, накачаний прес. Його статуру можна було б вважати досконалою, якби не голова. Вона здавалася непропорцiйною через надмiру опуклу верхню частину черепа. В тому нiби й не було нiчого надприродного. Та все ж легка диспропорцiя впадала в очi. Коли вiдстань скоротилася до сотнi крокiв, хвилювання зринуло в грудях Джей-Дi. На малому не було синцiв, ран чи мазкiв сажi, словом, нiчого, що свiдчило б про авiакатастрофу. Шкет був чистим, мов янгол, i анiтрохи не скидався на того, хто виборсався з палаючого лiтака. А тодi – ще кiлька крокiв – i Рiчардсон розгледiв обличчя малюка. Те, що постало перед Джей-Дi, вiдкарбувалось у його мозку навiки. Хлопчик мав застигле, подiбне на маску обличчя. Пiд мармуровим чолом палали зовсiм не дитячi очi, з яких рвалося щось чорне. Зiницi iскрилися вогкою синню, але бiлки… бiлки були не просто почервонiлими, нi, вони вщерть набрякли багряною кров’ю. Лiкар несподiвано усвiдомив, що до нього наближаеться не хлоп’я, а щось незнайоме i чуже в подобi невинноi дитини. За мить усе перевернулося. Жах – тепер уже не сумнiв чи сум’яття, – а справжнiй жах пронизав тiло Джей-Дi електричним розрядом. Чоловiк аж щелепою клацнув i спинився. Разом з ним спинилась та iстота… Клацнула щелепою… Мiж ними пролягло двадцять метрiв вiдкритого простору i нескiнченна ватяна тиша. – Do you need help? – насилу переборюючи наростаючу панiку i бажання дременути геть, проказав лiкар. Здоровий глузд несамовито чiплявся за останню вiдчайдушну думку, що це таки людська iстота. На випадок, якщо малий не розумiе англiйськоi, Джей-Дi повторив iспанською, ретельно вимовляючи слова: – Necesita ayuda?[7 - Тобi потрiбна допомога? (iсп.)] Істота мовчала. Правда, коли кардiохiрург говорив, хлопчик скривлював i розтягував губи. Джей-Дi вiдчув, як жах клiщами перечавлюе горлянку. У скронях натужно бухкала кров. Рiчардсон глибоко вдихнув i зробив другу спробу. Останню. Затинаючись, пролепетав: – У тебе все гаразд? Просто я думав… ми можемо допомогти… пiдкинути до… І ось – знову! Бiлошкiрий хлопчак беззвучно поворушив губами. Затягнутi кривавою плiвкою очi не вiдлипали вiд лiкаревого лиця. Малий нiби намагався говорити, проте з губiв не злiтало нi звуку. Це виглядало настiльки моторошно, що Джей-Дi вiдступив кiлька крокiв назад. Моментально iстота позадкувала, вiддалившись на таку саму вiдстань. Лiкар глитнув слину. Сухий сiрий вiтер лизав iхнi постатi. Зi сходу вiд Анд сповзали сутiнки, сiрим саваном накриваючи мертвi землi. У головi Рiчардсона кресонув здогад: «Вiн повторюе моi дii! Рухаеться точно, як я, i намагаеться говорити, коли я розмовляю». І в тому чомусь не було нiчого кумедного. – До сраки все! – лайнувся чоловiк, крутнувся круг себе i, закидаючи ноги, попер до авто. Вiн бiг, приклавши руку до грудей, борючись iз темними колами, що спливали перед очима, i бажанням зиркнути назад. Переконатися, що той, iз пустелi, не мчить слiдом. Коли до позашляховика лишилося кiлька крокiв, Джей-Дi потрапив ногою у глибку, втратив рiвновагу i, скрикнувши, витягся ницьма. Тремтячи всiм тiлом i проклинаючи себе за незграбнiсть, Рiчардсон пiдтягнув пiд себе колiна, скочив на ноги i… озирнувся. Хлопчик стояв на мiсцi. Дивився йому вслiд усе тим же нестерпно-кривавим поглядом. Бiльше не озираючись, мов риба, часто ковтаючи атрофоване пустельне повiтря, лiкар рвонув уперед. – Сеньйоре, це ви? Скажiть, що це ви! – загорлав Флавiо, коли Джей-Дi, червоний, мов варений рак, i з немислимо виряченими баньками, плюхнувся на сидiння. – Скажiть, що ви не помiнялися з ним тiлами! – Заводь швидше машину, старий телепню! – гаркнув лiкар, стираючи рукою кров з подряпини на щоцi. – Не патякай дурниць! Який, на хрiн, обмiн тiлами?! Ворушись, Фабiо! – Я ж вам казав… – Не тринди!!! Заводь джип! Забираймося звiдси! – Слухаюсь, сеньйоре… Слухаюсь… «Range Rover», тягнучи за собою шлейф iз пилу, сiпнувся i почесав на захiд. У цей момент краечок сонячного диска черкнув лiнiю обрiю. II Текiто Рейес пахкав косячком i спiвав, тримаючи кермо однiею рукою. Його вантажiвка – старезний банькатий «Mercedes» – мчала на пiвнiч. Ревiла музика. У магнiтолi крутилася затерта аудiокасета iз запальними пiснями бразильського гурту «Banda Calypso». Якимось неймовiрним чином виокремлюючи мелодiю з-помiж торохкотiння мотора, бряжчання кузова та рипiння динамiкiв, Текiто пiдспiвував солiстцi. Вiн не знав португальськоi, але все одно пiдспiвував, старанно повторюючи звуки, що вилiтали з чорних сiтчастих колонок. Текiто Рейес був цiкавим хлопчиною. Його мати походила з племенi Мапуче[8 - Мапуче (букв. «люди землi») – iндiанський народ у Чилi та Аргентинi. Інша назва – араукани. Чисельнiсть згiдно з рiзними оцiнками – вiд 1,5 до 2 млн осiб. Мапуче – единий народ Пiвденноi Америки, який не був завойований нi iнками, нi iспанцями.], а тато був меланезiйцем, що колись мiгрував до Антофагасти з далекоi Тонги[9 - Острiвна держава в Океанii.]. Вiд матерi Текiто успадкував худорлявiсть, а вiд татка – чорну i лискучу, немов покриту олiфою, шкiру. Коли малому виповнилося сiм рокiв, батько через нерозв’язнi проблеми з чилiйськими стражами правопорядку драпонув до Болiвii. Драпонув по-дорослому, оскiльки вiдтодi його нiхто не бачив. Мати з того часу сяк-так намагалася ростити синочка. За своi двадцять чотири роки Текiто встиг два рази втекти з дому, тричi посидiти в тюрмi (переважно за дрiбне хулiганство та вживання наркотикiв), заробити свiй перший мiльйон песо, успiшно протринькати грошi за гральними автоматами в Сантьяго-де-Чилi, двiчi одружитися та один раз розлучитись. Нинi хлоп займався тим, що скуповував крам та продукти в Антофагастi, столицi регiону, i перепродував iх у Каламi. Цього дня кузов його вантажiвки був завалений кухонним начинням, сiльськогосподарськими iнструментами, саджанцями, свiжими овочами та рiзним побутовим дрiб’язком. Потаемною слабкiстю Текiто була марихуана. Почуття ущипливоi ейфорii, змiшане з безмежним пофiгiзмом, що заливало тiло пiсля висмоктаноi сигаретки, щоразу виносило його в iнший свiт, у паралельну реальнiсть, де не iснувало болю, суму та вiдчаю, нахабних квартировласникiв i жорстоких туполобих копiв, а натомiсть було стiльки смiшних (аж до кольок у животi!) речей. У той же час хлопчина соромився своеi пристрастi. Чи не едине, що за два десятилiття виховноi дiяльностi стара сеньйора Рейес спромоглася втовкмачити своему синовi, так це розумiння того, що наркотики – зло. «Всi наркомани, – повторювала матрона, – кiнченi люди, недолугi мавпи з одностороннiм квитком до пекла, де вони вiчно мучитимуться i жертимуть лайно. Гiрше вiд них нiкого бути не може… Ну, звiсно, якщо не брати до уваги адвентистiв та свiдкiв Єгови». Текiто не знав, чи слiд вважати справжнiм, так би мовити, повноцiнним наркоманом людину, яка лиш покурюе травку. І через це терзався ще бiльше. Пустельний шлях мiж Кармен-Альто та Каламою був чи не единим мiсцем, де Текiто мiг спокiйно «вдути» косячок, а то й два поспiль. Полiцii тут не водилося вiд створення свiту. Зустрiчнi авто траплялися рiдко, та й тi можна помiтити здалеку. Знай собi – тримай кермо i тисни на педальку. Самокрутка догорiла. По кабiнi розстелився сизий дим. Текiто перестав спiвати, зосередившись на тому, як чудернацьки тремтить дзеркало заднього виду. Вiн ще нiколи не бачив, щоби дзеркальце так смiшно вибрязкувало. Через секунду чилiець реготав так, що з очей чвиркали сльози. – Господи! Трахайте мене, а я поплачу! Ви тiльки погляньте!.. Дзеркальце! Ха-ха-ха! – гоготав вiн, ляскаючи долонями по керму. – Ну я… я не можу! Дзер-каль-це! Ха-ха-ха! Не перестаючи пирскати, Текiто звiв очi на дорогу i помiтив хлопчика. Придивився – точно пацан. Нiби юний, але високий i м’язистий. Спортсмен чи щось таке. Пацан був голий, якщо не рахувати сiрувато-чорних спортивних плавок, що обтягували стегна. Текiто труснув головою. Примара не зникала. Певна рiч, Текiто тiльки-но по самi вуха обдовбався марихуаною. Та все ж хлоп був не настiльки вмазаний, щоб не розкумекати, що мчить на дитину. І вiн би загальмував чи хоча б спробував об’iхати, якби не кричуща незв’язнiсть та химернiсть побаченого. «Бiлошкiрий хлопчак у самих трусах посеред пустелi за сотню кiлометрiв вiд житла, – мiркував Текiто, – це маячня. Єресь якась. Такого, на хрiн, не бувае!» Ще бiльше збивала з пантелику поведiнка малого. Будь-яка реальна iстота, на яку пре багатотонна вантажiвка, намагатиметься щонайскорiше забратися зi шляху. Аж нiяк не стовбичитиме на мiсцi. Саме через це Текiто Рейес скороспiшно припустив, що перед ним галюцинацiя – хворобливий образ у його мозку, спричинений курiнням чортового зiлля. Оскiльки таке трапилося з Текiто вперше, вiн шугнувся, ледь не напудив у штани, пiсля чого рiзко, по-дiвчачому заверещав: – А-а-а-а-а! – i натиснув на педаль газу… Потужний удар витверезив його. Кермо вилетiло з рук; двигун харкнув, подавившись. Машина рвонула праворуч – у незайману пустелю. Зрештою вантажiвка спинилась, задерши носа на пагорбку. На узбiччя, шурхочучи, посипались камiнцi. Вiдтак стало тихо. Пiсля оглушливоi музики та ревiння мотора тиша паралiзувала Текiто. Якби йому не було так страшно, вiн би подумав, що вже дав дуба. Кiлька секунд Текiто очманiло роздивлявся павутину трiщин у лiвому нижньому кутi лобового скла. Потiм тремтячими руками запустив двигун i ввiмкнув фари. Нiчна пiтьма впевнено наступала зi сходу, i Текiто чомусь страшенно не хотiлося залишатися сам на сам iз тим, що вiн збив, у суцiльнiй темрявi. Дирчання мало заспокоювало, зате фара запрацювала. Щоправда, лише одна – права. Чилiець вивалився з кабiни i на ватяних ногах вибрався на шосе. Лiворуч, неподалiк вiд мiсця зiткнення, посеред уламкiв скла, шматкiв металу з решiтки радiатора та бурих плям кровi лежав бiлобрисий хлопчик. Текiто, схлипуючи, пiдiйшов до нього. – Бiлий! – опустився навколiшки водiй. – Срати менi й плакати, я грохнув бiлого чувака! Притримуючи голову хлопчика однiею рукою, чилiець сторопiло дивився на заляпану кров’ю шкiру, скуйовджене русяве волосся i нерухомо виряченi очi, що мертво впиналися в байдуже небо. З численних ран на накачаних грудях та животi малого сочилася кров. Текiто несподiвано усвiдомив, що його знову посадять. І цього разу надовго. – Вiн бiлий… – шепотiв горе-шофер, погладжуючи пальцями свiтлi пасма. – Чорт забирай, бiлий! Такий бiлий, що аж… – Несподiвана здогадка штрикнула його в самiсiньке серце: – …турист! Хлоп нетутешнiй! – i тодi Текiто реально запанiкував: – О боги, я вальнув туриста!!! Замочити бiлошкiрого мандрiвника в регiонi, де тiльки-тiльки почав зароджуватися туризм… Та за таке його не просто посадять. Його спалять живцем, лiнчують, четвертують, пiсля чого рештки згодують вухатим пустельним лисичкам. Витягнувши шию, Текiто озирнувся. Сонце сiло за пiщаними перекатами на заходi. Дорога в обидва боки стояла порожньою. Тiльки вiтер шарудiв пiском i зрiдка зiтхала, вiтаючи нiчну прохолоду, потрiскана земля. Навкруги – нi душi. Огидна й слизька, мов земляний хробак, думка заповзла перекупнику в мозок. «Вiдтягти метрiв на триста вiд дороги. Тiло, ясний перець, шукатимуть, але пустеля вмiе зберiгати таемницi». Чилiець ще раз злодiйкувато роззирнувся. Горизонт був порожнiй. Текiто рвучко нахилився, схопив мертвого хлопчика пiд пахви i потягнув у пустелю на захiд вiд дороги. Хлопчик виявився страшенно важким. Добре тренованi м’язи завжди важчi за драглистий жир. Через хвилину чилiець захекався так, що аж в очах померкло. – От кабан! – вилаявся Текiто, стираючи пiт з лоба. – Наче зi свинцю вiдлитий. Хвилину чи двi вiн вiддихувався, присiвши навпочiпки, пiсля чого поволiк тiло далi, час вiд часу сторожко зиркаючи навкруги. – Господи, тiльки б нiхто не проiжджав, – руки Текiто тремтiли, як у неврастенiка. – Господи, благаю, зроби так, щоб нiхто не з’явився на дорозi. Темрява густiшала. Разом з нею гострiшали звуки. Машина зникла за пагорбом, проте холостий туркiт двигуна та розмите свiтло фари виказували ii мiсцезнаходження. Вiдтягнувши хлопчину на достатню вiдстань, Текiто спинився i довго вiдсапувався. Руки та шорти чилiйця почорнiли вiд кровi. Нiчого, випере вдома. Вiн заспокоiвся (наскiльки це було можливо в такiй ситуацii) i зiбрався рушати назад. – Пробач, малий, – кинув Текiто наостанок. – Я не хотiв. Просто… так вийшло. Несподiвано хлопчик поворухнувся. Чилiець зойкнув i ледь не закаляв штани (вдруге за вечiр – хай йому!), але зразу розкумекав, що мертвi не ворушаться. Отже, кремезний голопуцьок живий! За мить русявий хлопчина скубнувся вдруге, а з його уст злетiв стогiн. Рани на животi закровили. – Гiвнюк! – заверещав Текiто. – Ти не здох! – а тодi задер руки i прокричав у темряву, звертаючись до Господа, якого щойно так палко просив прибрати всiх небажаних свiдкiв з дороги: – Ну ти тiльки подивись – вiн не сконав, сучий син! Мазефакер! Хлопчик вiдкрив рота i беззвучно поворушив губами. Його очi ожили. Якийсь час вони хаотично метушилися, аж поки не сфокусувались на обличчi Рейеса. Зiницi звузились, а по набряклих бiлках розплилась чорнота. Малюк глипав на чилiйця з несамовитiстю, геть не властивою дванадцятирiчному хлопчику, якого щойно ледь не закатали в асфальт. З очей вiяло чимось потойбiчним, точно не людським, через що вiд погляду мали б хапати дрижаки. Проте сонце вже закотилося за небокрай, прохолодна пiтьма заливала простiр, i в сутiнках Текiто Рейес не приглядався до обличчя збитоi дитини. – Бляха, i що тепер з тобою робити? – схопився Текiто за голову. – Краще б ти вiдкинувся, чесне слово! Скрадливий внутрiшнiй голос пiдступно зашептав: «Залиш його… Покинь вилупка… І вiн помре». Закусивши губу, перекупник задер голову i втупився у порожнечу над головою, де поступово, одна за одною вмикалися безпристраснi цятки зiр – единi свiдки його злочину. Текiто був ще тим гендлярем. Текiто був злодюжкою i дебоширом. Можливо, колись вiн перетвориться на кiнченого наркомана, оту «недолугу мавпу з одностороннiм квитком до пекла». Проте вбивцею Текiто Рейес не був i ставати ним не збирався. Попри те, що цього його не вчили, чилiець тямив: стати душогубом – це гiрше, нiж пiдсiсти на героiн. Це навiть гiрше, нiж податись в адвентисти чи до свiдкiв Єгови. – Краще б ти здох! – процiдив водiй, опустився навпочiпки i, обережно пiднявши, поволiк бiлошкiрого знайду назад. Хлопчик, стиснувши зуби, харчав. Текiто вiдчував, як пульсують гарячi м’язи малого. – Засранець… Бiсiв грiнго… Довбаний бiломордий козел… Ти наче вперше в життi вантажiвку побачив, – форкав перекупщик. – Ти, видко, боксер якийсь, так? Чи борець… І перестань менi кровоточити! Негайно! Перестань… Я кому сказав?! Зрештою вiн затягнув хлопчину в кабiну. Вклав на водiйське сидiння, потiм заштовхав далi у салон, сяк-так закрiпивши паском безпеки. Сам сiв за кермо. – Знаю, малий, мамця була б не в захватi, – тремтливими руками Текiто скручував косяк, – я й сам шурупаю, що якось воно по-гiвняцьки виходить: у десять рокiв всю дорогу нюхати драп… – чилiець схопив сигарету зубами, пiдпалив ii i, закотивши очi, глибоко затягнувся: – Але ти менi вибач, мальок. Я не можу на свiжу голову гнати пiд сто п’ятдесят по цiй, трясця ii матерi, «магiстралi». Потому опустив стоянкове гальмо i погнав уперед, повторюючи крiзь зуби, немов мантру: «Тiльки не помирай, прошу… Тiльки не вiдкидай копита, мальок…» Стало геть темно. Годинник показував 18:23. III Джей-Дi Рiчардсон та Френк Дi’Анно цмулили джин-тонiк на терасi готелю. Крiм них, у барi нiкого не було. Вечiр був на диво тихим i спокiйним. – Докторе Дi’Анно! – перехилившись через стiйку, гукнув бармен. Френк повiв головою. – Так, амiго? – посмiшка ще не зiйшла з його обличчя. – Вас до телефону. Дi’Анно спохмурнiв: – Це з клiнiки. – Чому ти такий впевнений? – спитав Джей-Дi. – А кому ще в цьому ведмежому кутi може знадобитися австралiйський iнженер о пiв на восьму вечора? Щось уже натворили, ескулапи. Австралiець неохоче пiдiйшов до телефону. Пiднiс трубку до вуха. Довго слухав, кiлька разiв коротко вiдповiдав. Невдоволена гримаса помалу поступалась здивуванню. Коли розмова скiнчилася, Френк спiшно повернувся до стола. – Ти знаеш, старий, менi доведеться зганяти в клiнiку. – Щось сталося з апаратом? – Із томографом усе в порядку, але… в лiкарню привезли хлопчика. Хтось iз мiсцевих збив його посеред пустелi. Нiхто не знае, звiдки той малий узявся. І лiкарi… вони хочуть, щоб я приiхав, подивився. – Бiлий хлопчак? – нiби мимохiдь уточнив Джей-Дi, вiдчуваючи, як пiд лопатками ворушиться холод. – Що ти сказав? – Я спитав, чи хлопчак бiлий. – Так, – вiдказав Дi’Анно, а тодi рiзко повернув голову: – А звiдки ти, чорт забирай, знаеш? Я ж тобi не говорив. – Знаеш, що? Я iду з тобою, – мовив новозеландець. IV – Це вiн, – заявив Джей-Дi. – Точно? – Так. Жодного сумнiву. Я бачив його в пустелi по дорозi вiд СанПедро. Вiн тодi неадекватно поводився. Не дивно, що пацан втрапив пiд колеса. – Вiн уже тодi був у самих трусах? – Ага, – кивнув Рiчардсон. – Чому ж ти не пiдiбрав його? – Дi’Анно спiдлоба зиркнув на товариша. – Я хотiв. Але, кажу ж, вiн був не при своему розумi. Розумiеш… хлопчак налякав мене… До чортикiв налякав. – Налякав? – вирячився Френк. – Як це, бляха, розумiти? – Як хочеш, – вiдмахнувся Джей-Дi. – Я думав, що побачив примару чи демона якогось. Вiн копiював мене. Френк Дi’Анно встромив руки в кишенi халата. На думку не спадало нiчого, що мiг би накоiти десятирiчний сопляк, щоб переполохати сорокап’ятирiчного лiкаря. Пацан лежав непритомний, i Дi’Анно (на щастя чи на лихо) не бачив його очей. Тим часом до австралiйця пiдiйшов черговий лiкар клiнiки. Пiдтягнутий, немолодий чилiець iз запалими щоками й орлиним носом. Вiн приймав потерпiлого. – Ми його трохи обстежили, – доповiв вiн. – Зробили рентген. – І як? – поцiкавився Френк. – Перелом шести ребер i ключицi, змiщенi шийнi хребцi, величезна трiщина в тазi, але хребет, на щастя, цiлий. Малюк втратив багато кровi, хоча внутрiшнiх кровотеч, здаеться, немае… Є пiдозра на сильний струс мозку: пацiент кiлька разiв приходив до тями, говорити не мiг, зовсiм не мiг, лише хрипiв i… – в цей момент очi лiкаря забiгали, – …шкiрився. – Певно, вiд болю. Худорлявий чилiець зам’явся. – Не думаю… Як на мене, то… вiд злостi… – Це все? – Наразi так. – Хлоп ще легко вiдбувся, – зауважив Дi’Анно. Джей-Дi Рiчардсон стояв, склавши руки на грудях, поруч з товаришем i не зводив очей з вiкна, крiзь яке можна бачити частину реанiмацii. – Так. Шкет хоч i молодий, зате доладно скроений. М’язи, як у дорослого атлета. Інший на його мiсцi вiд такого удару просто розвалився б на шматки. – Треба завершити обстеження. Побачимо, що з головою. Може, там кисiль, i нашi смикання нi до чого, – пробубнiв Френк i повернувся до чергового: – Кровотечу зупинили? – Досить легко. – Чудово. Сподiваюсь, томограф готовий? – Так, мiстере Дi’Анно. Якраз сьогоднi пiсля обiду завершили налаштування. – Заодно й перевiримо технiку. Амiго, скажи сестричкам, нехай готують пацiента i запускають обладнання. Чилiець кивнув i пошурував в ординаторську. За пiвхвилини операцiйне лiжко з непритомним хлопцем викотили з палати i повезли до кiмнати з МРТ. Австралiець та новозеландець ще раз оглянули рельефне тiло, поки лiжко котили повз них. Кiлька невеликих синцiв, неглибокi рани та подряпини – i бiльше нiчого. Пiсля того, як малого обмили, вiн анiтрохи не скидався на людину, яка потрапила пiд колеса вантажiвки. – Що ти про це думаеш? – тихо спитав Джей-Дi. – Як не дивно, пiсля зiткнення з «Mercedes’ом» хлоп’я виглядае краще за «Mercedes», – мляво посмiхнувся Дi’Анно. – Я не про те, – Рiчардсон не був налаштований на жарти. – Що цей малий робив у пустелi? У кiмнатi з МРТ загорiлося свiтло. Дверi палати стояли вiдчиненими: по стiнi коридору та пiдлозi ковзали розмитi тiнi – медперсонал вкладав хлопчика в апарат. Френк знизав плечима. – Не знаю… Може, вiдбився вiд групи туристiв. – Якi туристи, старий? Це Атакама! Ти вважаеш Сан-Педро пiдходящим мiсцем для сiмейного вiдпочинку? Сюди навiть досвiдченi мандрiвники не завжди добираються! – Не знаю… – повторив австралiець. З палати чулися спокiйнi голоси. Пролунало клацання, пiсля якого почалось розмiрене гудiння – томограф запрацював. Рiчардсон i Дi’Анно рушили в напрямку напiвпрочинених дверей. – Ти повiдомив полiцiю? – не вгавав Джей-Дi. – Його, напевно, хтось шукае. – Це не моя справа. Чилiйцi самi розберуться. – Просто хлопець видаеться менi дивним. Химерним якимсь. – Не розумiю, що ти знайшов у ньому хи… В цей момент, коли до дверей лишилося кiлька крокiв, з кiмнати випорснув здушений звук. Вельми незвичайний звук, який Джей-Дi Рiчардсон запам’ятае, либонь, на все життя. Скидалось на те, наче хтось iз чималоi висоти (щонайменше три-чотири метри) впустив додолу кавуна. Смугастий з характерним звуком шльопнувся на кахлi, луснув i розлетiвся на шматки. От тiльки i Рiчардсон, i Дi’Анно добре знали, що за дверима нiяких кавунiв немае. А проте по-справжньому iх перелякав не сам звук, а те, що його супроводжувало. Спершу на поверсi моргнуло свiтло. Потому томограф гостро запищав, кiлька разiв свиснув i почав стихати, аж поки не замовк. Встановилася тиша, наче в могильному склепi. Лiкарi бiгом рвонули до палати. – Що трапилося? – закричав Дi’Анно, з льоту ледь не виваливши дверi. – Quе pasо?![10 - Що трапилося? (iсп.)] – No lo sе… No lo sе, se?or…[11 - Я не знаю… я не знаю, пане… (iсп.)] – бубнiв чилiйський доктор. Бiльшу частину палати займав бочкоподiбний томограф. Рiчардсону апарат нагадав дiжку для збору дощовоi води, яку вiн бачив у монастирях Метеори[12 - Метеори (з грец. «тi, що витають у повiтрi») – один iз найбiльших монастирських комплексiв у Грецii, всi монастирi розташованi на височенних (до 600 метрiв) скелях, що стовпами здiймаються над Фессалiйською долиною. Неприступнi обителi монахiв у буквальному розумiннi нависають над землею.] пiд час минулорiчноi поiздки до Грецii. Зовнiшня поверхня перевернутоi набiк «бочки» була матовою, кольору какао з молоком. У верхнiй частинi витикався прямокутний вентиляцiйний канал, що тягнувся вгору i зникав у стелi. Посерединi торцевоi поверхнi зяяв круглий отвiр з гладкими краями, з вигляду наче замалий для тiла людини. Внутрiшня поверхня отвору була глянсуватою, по краях оранжевою, всерединi – стерильно-бiлою. Перед отвором стояло нешироке ложе, з якого пацiента «подавали» в апарат. Усередину машинерii вiд головного пульта управлiння тягнулось безлiч трубок та дротiв. Усе виглядало модерно та сучасно. Коли лiкарi-iноземцi заскочили до палати, хлопчик виiздив iз черева МРТ. Наразi виднiлись лише його ноги. Нiби нiчого незвичайного, хоча… Краем ока Рiчардсон помiтив блiдо-рожеву в’язку рiдину, що скапувала на пiдлогу з лiвого торця «бочки». За секунду хлопець повнiстю вийшов з отвору. Одна з медсестер, не видавши нi звуку, зомлiла: гепнулась на пiдлогу, неприродно задерши голову i розкинувши руки врiзнобiч. Інша завищала i, прошмигнувши повз лiкарiв, вилетiла з палати. Їi iстеричний вереск, мов сирена, ще довго линув з коридору. Френк Дi’Анно зробився сiрим, мов висушена на сонцi пустельна земля. Було з чого: у хлопчика зникла голова. Щезла без слiду. Із закривавленого обрубка на мiсцi шиi безперервно сочилася кров. – Де голова? – ревнув Дi’Анно, так наче якась iз медсестер сховала ii пiд полою халата. Попервах австралiець виглядав по-дитячому сконфуженим, мов герой диснеiвського мультфiльму, котрого пiдступнi лиходii обвели круг пальця завдяки чорнiй магii. – Де вона? Френк зiгнувся навпiл над тiлом i зазирнув усередину томографа. Голови не було. – Бля! – заверещав вiн. – Куди подiлась його голова?!! Черговий лiкар-чилiець, аж жовтий на лицi, зробив непевний крок уперед: – Я не знаю, сеньйоре. Ми просто поклали хлопця всередину i запустили апарат… Все згiдно з iнструкцiями. А далi цей хлопок i… – Що ви менi розказуете?! – вискнув австралiець. – Ідiоти! Це томограф, а не гiльйотина!!! Що ви зробили з пацiентом? – Ми нiчого не робили! – пожовтiлий чилiець теж перейшов на крик. – Я лиш увiмкнув машину… Френк схопився за голову i, важко стогнучи, обiперся на апарат. – Що ти про це думаеш, старий? Новозеландець хотiв пiдтримати колегу, але в головi крутилась одна-едина дурнувата фраза: «Старий, я ще в життi не бачив бiльш паскудних результатiв магнiто-резонансного обстеження». Джей-Дi зметикнув, що зараз, мабуть, краще промовчати. Рiчардсон зазирнув досередини апарата. Стiнки були чистими, лиш у глибинi бiлого пластикового тунелю, де ранiше лежала голова, панелi були забризканi мiзками. Вперемiш з волоссям та кров’ю. Внизу валялась схожа на пiдкову штуковина. – По-моему, там лежить його щелепа. Нижня, – кардiохiрург висунувся назад. – І… е-е-е… шийнi хребцi… якщо я не помиляюсь. Френк Дi’Анно пiдхопився. – Кретини! Клятi безмозкi латинос! – горлопанив вiн. – Таке бувае, старий… таке може статись, якщо в камерi знаходився метал… який-небудь металевий предмет у… Можливо, слуховий апарат чи… я не знаю, ще щось… Вiдштовхнувши Рiчардсона, Дi’Анно полiз в апарат. Вiн звивався, пихтiв, штовхав ногами обезголовлене тiло, зрештою зник у трубi томографа. Пiвтори хвилини звiдтiль не долинало нi звуку. Австралiець вибрався назад набагато спокiйнiший, але спантеличений. І, наче вампiр пiсля фуршету, з нiг до голови вимазаний кров’ю. – Ну що? – спитав новозеландець. – Нiчого, – прохрипiв Френк. – Там е все, що й мае бути: подрiбненi кiстки черепа, зуби, куснi обличчя, мiзки, волосся i кров. Але жодного шматка металу… Жодноi механiчноi подряпини на панелях… Це якась чортiвня, Джей-Дi, i я геть нiчого не шурупаю… Черговий лiкар перемiстився, ставши таким чином, щоб перекривати вихiд з палати. – Мiстере Дi’Анно, ви мусите лишатися в кiмнатi до прибуття полiцii, – холодно обiзвався вiн. – А вас, мiстере Рiчардсон, я попросив би не втручатися. Джей-Дi не сперечався. Вiн позадкував, переводячи погляд з обезголовленого хлопця на свого колегу i назад. – Тримайся, старий, – кинув вiн на прощання i вийшов у коридор. V Вибiгши з палати, Джей-Дi замислився. Рiчардсон сам був лiкарем, а тому розумiв: що б не трапилося в тi кiлька секунд пiсля запуску МРТ, воно вiдбулось не через несправнiсть апарата. Магнiтне поле напруженiстю 3 Тесла потужне, але цiлком безпечне. Металевi предмети, що потраплять у таке поле, поводитимуться, мов гарматнi снаряди. Але в тому й заковика: вiн сам оглядав апарат, i нiяких металевих предметiв там не було. Новозеландець сповнився рiшучостi докопатися до iстини. Принаймнi вiн мусив спробувати. Насамперед Рiчардсон, скориставшись переполохом, пiднявся на 3-й поверх. Хутко зорiентувався в коридорi, вiдчинив потрiбнi дверi й заскочив до кабiнету рентгеноскопii. Вiн сподiвався, що в апаратнiй нiкого не буде, та помилився: за столом сидiла молоденька медсестра з точеними нiжками вiд вух. «Наче з обкладинки журналу», – мелькнуло у нього в головi. Дiвчина звела на чоловiка темнi очi. – Чим можу вам допомогти? – запитала iспанською. Джей-Дi розгубився. – Кхе-кхе… сеньйорито… Ви… м-м-м… Ви розмовляете англiйською? – Так. Трiшки. Новозеландець нiтився, переминаючись з ноги на ногу. – Вам, певно, щось потрiбно? – сяйнула посмiшкою медсестра. – Вибачте, що я так… ну, увiрвався… – Рiчардсон зiтхнув. Слова не клеiлись докупи. – Я лiкар. Мене покликали сюди, щоб допомогти з… з… нещодавно доставленим хлопчиком. Бiлим. Мабуть, туристом, якого… Його машина збила… Джей-Дi знову затнувся. Чилiйка кивнула. – І? – Йому робили рентген. Я хочу подивитися на знiмки, – зiбравшись з силами, одним махом випалив Джей-Дi. Дiвчина замислилась, кумедно морщачи носика. В принципi, вона мусить вiдмовити. Цей чоловiк не належить до персоналу лiкарнi, крiм того, товстуха з рецепцii вже подзвонила i розказала iй, що свiтловолосому малому, якого привiз той наркаш iз пустелi, хтось iз бiлих «коновалiв» вiдiрвав голову. На щастя, медсестричка поки що не второпала, що «коновал» вiдiрвав голову в буквальному розумiннi, та ще й вподобала Джей-Дi, сприйнявши лiкареву нiяковiсть за результат запаморочливоi дii своеi зовнiшностi. Вона кокетливо посмiхнулась i пiдсунула на край стола кiлька великих рентгенiвських знiмкiв. – Але тiльки подивитися, – по-змовницьки прошепотiла. – Гаразд, – Джей-Дi накинувся на знiмки. Хлопця «просвiтили» всього – з голови до п’ят, – окремо вiдзнявши голову, грудну клiтку, таз, кiстки рук та нiг. Рiчардсон по черзi брав до рук сiро-чорнi листки, пiдiймав iх над головою i уважно роздивлявся у жовтуватому свiтлi стареньких ламп. Особливо уважно – знiмок голови. Великi аркушi тремтiли в його руках. Утрете обдивившись рентгенiвський вiдбиток черепа, Рiчардсон переконався: хлопчик «чистий». У нього не було металевих iмплантiв, нi в тiлi, нi – що найголовнiше – у головi. Вiн не демон, не iнопланетний прибулець, не кiборг i не робот, обтягнутий людською шкурою. Вiн справжнiй. Звичайний малий. Якщо не брати до уваги переломи, спричиненi дорожньо-транспортною пригодою, пацан виглядав цiлком нормальною дитиною. Не подякувавши, Джей-Дi вискочив з кiмнати. Збiг на перший поверх. Полiцii ще не було. Прямуючи до виходу, кардiохiрург краем ока запримiтив чорного, мов нубiець, водiя i здогадався, що саме вiн привiз хлопця з пустелi. Протверезiлий Текiто Рейес сидiв на розкладному стiльцi в кутку приймального вiддiлення пiд величезною картою пiвнiчноi частини Чилi. Зачувши кроки, шофер пiдвiв погляд. – Сеньйоре… – захрипiв Текiто, схопивши лiкаря за рукав халата. – Сеньйоре… як там мальок? З ним усе гаразд? Вiн не помре? Темними щоками розповзались бруднуватi патьоки вiд слiз. Джей-Дi Рiчардсон не знав, що вiдповiсти. Мав би сказати, що хлопцю з якогось сраного дива вiдiрвало голову, але розумiв: це нiсенiтниця. Таке може трапитися в дешевенькому фiльмi жахiв, фантастичному романi, в якiй-небудь iншiй реальностi, але тiльки не на планетi Земля, де все пiдкоряеться непорушним фiзичним законам. Джей-Дi безсовiсно збрехав: – Вiн… е-е-е… вiн окей… З ним усе буде добре… – Слава Богу! – схлипнув Текiто, виставивши напоказ брудно-жовтi зуби. Вiдсмикнувши руку, новозеландець попрямував до свiтлового вказiвника «Salida» (вихiд). На вулицi постояв хвилину, поки очi звикли до темряви. Затим, намацавши поглядом розпливчасту громаду «Mercedes’а», що проступала поблизу вiд входу в лiкарню, закрокував до вантажiвки. Присвiчуючи лiхтариком на мобiлцi, Джей-Дi оглянув обтягнутий брезентом фургон. Спочатку обстежив мiсце удару: нижню частину лобового скла, вщент розтрощену фару, погнутий бампер. Зазирнув пiд днище, в кабiну, обдивився колеса, наскiльки мiг роздивився передню вiсь… Нiчого. Рiчардсон сам не знав, що шукае. Просто вивчав машину, що збила дивну iстоту з пустелi. Лiкар почав обходити кузов, обсвiчуючи вивiтренi борти. Безрезультатно. Дiстався до задньоi частини автомобiля, вiдгорнув край цупкого брезенту i, втративши надiю знайти хоч що-небудь, зазирнув досередини. У кузовi рiвними рядами стояли великi картоннi коробки та трохи меншi дерев’янi ящики, а вгорi на них покоiлись бiлi непрозорi целофановi пакети з написами «D&S»[13 - «D&S» – мережа продуктових i господарських супермаркетiв у Чилi.]. Пакети були чистi i новi, щойно з супермаркету. На Джей-Дi накотило непевне вiдчуття. Як тодi у пустелi, коли вiн вперше помiтив хлопчика i на рiвнi пiдсвiдомостi осягнув, що то не мiраж, причому осягнув задовго до того, як усвiдомити це осмислено. Щось знову не вписувалось у загальну картину. Малопомiтна деталь – останнiй шматок пазла – геть не в’язалась з усiею iсторiею. З тiею iсторiею, що на даний момент вималювалась у його в головi. Заховавши телефон у задню кишеню джинсiв, Рiчардсон протиснувся пiд брезентом i залiз у фургон. Знову витяг мобiлку, спрямувавши яскравий промiнь на пакети. Всерединi кулькiв знаходилось дрiбне ремонтне знаряддя: молотки, автоматичнi викрутки, плоскогубцi, ножицi для металу. Усi iнструменти новi – в пластикових упаковках зi старанно вiддертими цiнниками. Обдивившись ще й коробки, новозеландець втямив, що кузов завалений крамом, купленим у великому супермаркетi… Думки вихором закрутилися в головi. «Який супермаркет? – мiркував Джей-Дi. – На схiд вiд Калами не знайдеться жодного великого магазину аж до кордону з Болiвiею… Звiдки тодi взялися пакети? Їх тут не мае бути, якщо тiльки… якщо тiльки…» Думка пручалась, звивалася, мов вуж, намагаючись пiрнути i сховатись у безоднi свiдомостi. «Звiдки приiхав фургон?» Питання зринуло саме по собi. Нiби хтось прошепотiв його на вухо. Лiкар заходився торсати один з кулькiв. Скоро вiн виявив те, що шукав. Внизу, пiд назвою супермаркету, дрiбнiшими лiтерами писалась адреса: номер будинку, назва вулицi i… мiсто. «Антофагаста», – прочитав Джей-Дi. Вiд чого у нього вiдвисла щелепа… Рiчардсон не був великим знавцем географii пiвнiчноi частини Чилi. У той же час вiн знав регiон достатньо, аби збагнути, що фургон приiхав не зi сходу. І це було погано. Дуже погано. Джей-Дi вискочив з кузова на землю i побiг назад до лiкарнi. Серце калатало, немов друкарська машинка пiд пальцями стенографiстки. Худорлявий шофер сидiв на мiсцi. – Послухай, друже… Як тебе там? – захекано мовив лiкар. – Текiто… Мене звуть Текiто Рейес, сеньйоре, – перекупник сяк-так справлявся з англiйською. – Я хочу тебе дещо запитати. Текiто з готовнiстю пiдвiвся. Губи у хлопця тремтiли. Тьмавi очицi набрякли слiзьми. – Мене не посадять, сеньйоре? – забелькотiв вiн. – Якщо малий не помре, менi ж нiчого не буде, правда? Я ж привiз його… Джей-Дi перебив чилiйця нетерплячим жестом. – Тебе нiхто нi в чому не звинувачуе. То був нещасний випадок, ти не винен, – новозеландець знову обманював, стримуючи нетерплячку. – Мене цiкавить iнше. Будь ласка, покажи мiсце, де ти знаходився, коли… хм… коли запримiтив хлопця. Новозеландець показав на карту. Чилiець зосереджено пошкрiб потилицю. – Ну… я не знаю. – Хоча б приблизно! – Джей-Дi пiдвищив голос. Удвох вони пiдсунулись майже впритул до мапи. – Це було ось тут, сеньйоре… – Текiто торкнувся траси на картi. Джей-Дi вiдчув, як волосся на потилицi стае сторчака, мов щетина на загривку вовка, а тiлом прокочуеться хвиля холоду. Вiн не перепитував, наскiльки Текiто переконаний у точностi вказаного мiсця. Це не мало нiякого значення. – Ти iхав iз Антофагасти? – ковтаючи слова вiд хвилювання, уточнив Рiчардсон. – Так, сеньйоре. Звiдкiля ж iще я мiг волочити свою таратайку? Кардiохiрург побiлiв, вiдчуваючи, як серце стискаеться вiд незбагненного страху. Це не пазл, що не пасуе картинi. Це картина, що розлiтаеться на шматки вiд одного единого неправильного пазла. – К-к-коли… коли це трапилося? – Що саме? – сконфужено перепитав шофер. – Коли ти нарвався на iстоту? – ревнув Джей-Дi. – Скажи менi час! – Ви маете на увазi хлопця? – Так! Текiто закотив очi, пригадуючи послiдовнiсть подiй цього вечора. – Вiдразу пiсля заходу сонця, за кiлька хвилин до шостоi. Через тридцять хвилин пiсля того, як проминув Кармен-Альто. Новозеландець роззявив рота. Вiн бачив хлопця за пiвгодини до того. – Цього не може бути… – Чого не може бути, сеньйоре? Рiчардсон не чув шофера. Джей-Дi мiг знайти тлумачення всьому: химернiй поведiнцi хлопчика, дивному факту його присутностi посеред пустелi, ба, навiть перетворенiй на фарш головi. Для будь-чого з перелiченого вище можна було пiдiбрати виважену, бiльш-менш правдоподiбну розгадку. Одначе те, що допiру випливло перед Рiчардсоном, неможливо було нi пояснити, нi усвiдомити. Текiто вказав пальцем на iншу дорогу: Флавiо та Рiчардсон iхали до Калами зi сходу вiд Сан-Педро, тодi як Текiто Рейес гнав свiй фургон з пiвденного заходу вiд Антофагасти через Кармен-Альто. Хоча не це було головним. Новозеландець опустив очi i подивився на шкалу масштабу в правому нижньому кутi карти. Пiдняв долоню, торкнувся великим пальцем точки посеред шосе «Кармен-Альто – Калама» на пiвдень вiд мiста, там, де Рейес збив хлопчака, а вказiвний палець вiдвiв на схiд i поставив на те мiсце, де вiн i старий iндiанець Флавiо натрапили на бiлошкiру iстоту. Потому прибрав руку i, не змiнюючи положення розведених пальцiв, оцiнив вiддаль, порiвнявши ii зi шкалою. Вiдстань мiж точками становила 100–120 кiлометрiв. По прямiй. Через непролазнi простори, всiянi скелями, покремсанi розколинами i напiвзасипанi барханами. Джей-Дi безпорадно витрiщався на мапу. Що ж виходить? Спочатку вiн натрапляе на iстоту, а через пiвгодини Текiто Рейес збивае ii в iншому закутку Атаками. Той пацан не мiг взяти й роздвоiтись, а значить – мусив прошмигнути крiзь незайману пустелю зi швидкiстю щонайменше 250 км/год… Жодне живе створiння на Землi не рухаеться з такою швидкiстю. Мов п’яний, Джей-Дi вивалився на вулицю i почовгав до готелю. Голова гудiла гiрше за розтривожений бджолиний вулик. Плечi здригалися, а серце зависало вiд кожного шереху, що висковзував iз заллятих пiтьмою провулкiв. Повсюди йому ввижалися загадковi й злi бiлошкiрi хлопчики. Рiчардсон не вiрив у духiв, телепортацiю, дуплистi дiрки у просторi, викривлення часу i всяку iншу подiбну чортiвню, а тому опирався страху, намагаючись розв’язати парадокс, силкуючись знайти прийнятну вiдповiдь. Бiля самого готелю лiкар спiткнувся об невисокий бордюр i ледь не загримiв додолу, черкнувши долонями порепаний асфальт. У цей момент щось немов блиснуло перед очима. Випроставшись, вiн завмер. Злякався, що думка вилетить, так i не скристалiзувавшись. Цього, на щастя, не сталося. – Хлопчики… – промимрив Джей-Дi. – Не хлопчик, а хлопчики… І тодi Джей-Дi Рiчардсон, сорокап’ятирiчний кардiохiрург, який насправдi мае до подальших подiй вельми опосередковане вiдношення, який за кiлька годин вирушить назад до Окленда, завдяки чому щасливо уникне того паскудства, котре розпочнеться в безлюдних надрах Атаками, став першим, хто зробив (поки що) единий правильний висновок у цiй iсторii. «Значить, iх було двое», – подумав Джей-Дi. VI Френк Дi’Анно, який планував пробути на пiвночi Чилi щонайбiльше п’ять днiв, залишився там на довгих три тижнi. Йому довелось помiняти зручностi готельноi кiмнати в Каламi на похмурi стiни слiдчого iзолятора в Сантьяго. Втiм, нi численнi виснажливi допити Дi’Анно та Рейеса, нi ретельна перевiрка магнiто-резонансного томографа не дали результатiв. Апарат виявився справним i працював, мов швейцарський годинник. Незалежний експерт пiдтвердив слова австралiйця стосовно того, що iнцидент, який трапився у клiнiцi Калами, е неможливим, якщо тiльки черепок того бiлошкiрого бiдолахи не був викладений зсередини якимись металевими пластинами, котрi пiд дiею магнiтного поля розiрвали його довбешку. Однак металевих пластин не було, а новi обстеження тiла нiчого суттевого не дали. У кровi малого виявили цiлий букет гормональних стероiдiв, зокрема, альдостерон[14 - Альдостерон – гормон кори наднирковоi залози. Забезпечуе регуляцiю водно-соляного обмiну мiж зовнiшнiм та внутрiшнiм середовищем людини. Пiд впливом альдостерону в органiзмi вiдбуваеться затримка хлоридiв та води, вiн сприяе збiльшенню об’ему кровi та пiдвищенню артерiального тиску.], i це було дивно, але аж нiяк не пояснювало, з якого дива голова хлопчика репнула, мов перестигла абрикоса. В усiх iнших аспектах то був цiлком звичайний дванадцятирiчний хлопчак. Ще бiльш дивно склалась ситуацiя з iдентифiкацiею пустельного знайди. Його нiхто не шукав. Нi до, нi пiсля iнциденту нiхто не звертався в полiцiю iз заявою про зникнення бiлявого хлопчика, жодна родина пiд час вiдпочинку в Чилi не губила дiтей, до МЗС не надходило жодноi ноти вiд посольств iноземних держав. Скрупульозний пошук у базi даних митноi служби серед iноземцiв, якi в’iжджали в краiну за останнi пiвроку, також нiчим не допомiг. Формально пацана просто не iснувало. Слiдство зайшло у глухий кут. А потiм… Нiхто не хотiв ще бiльших проблем. Одного дня тiло хлопця вiдвезли назад в Атакаму i закопали на пустирi за Каламою. Кримiнальну справу спалили (в буквальному сенсi), а Френку Дi’Анно наказали забиратися геть (для певностi влупивши у паспорт яскраво-червону печатку «ДЕПОРТОВАНИЙ»). Що вiн iз радiстю виконав. Нiхто не усвiдомлював, що дивний iнцидент е лиш початком справжнiх проблем… Виклик VII Тимур Коршак завершив переглядати пошту, коли на столi дзенькнув телефон. – Я слухаю, – хлопець пiдняв трубку. – Тимуре, – у слухавцi пролунав сухий голос боса, примусивши хлопця мимоволi напружитися, – ти не зайнятий? – Нi… Поки нi… – Тимур нахмурився. Ранковi дзвiнки вiд начальства, як правило, нiчого доброго не вiщували. Шеф витримав довгу незрозумiлу паузу, а тодi безбарвно проказав: – Тодi пiдривай свою гепу i пензлюй до мене в кабiнет. Є розмова. Хлопець скривився. Якщо директор по розробцi з самого рання запрошуе до себе в кабiнет, жди неприемностей. Такий дзвiнок означае одне з двох: або надтермiнове завдання з розряду «всрися-здохни-але-зроби», коли вiд тебе вимагають по десять тисяч рядкiв коду в день, або ж позапланову роздачу тирлiв (як правило, через те, що якийсь мегапросунутий «довбоюзер» протягом минулоi доби замордував до втрати пульсу всю службу пiдтримки). А найчастiше i перше, i друге вiдразу. – Зараз буду, – мугикнув Тимур i вiдклав трубку, розумiючи, що день, який почався так чарiвно, мае всi шанси навдивовижу швидко зiпсуватися. Поки вiн у задумi м’яв руками розкошлане неслухняне волосся, над перегородкою, що роздiляе робочi мiсця, вигулькнула опецькувата голова Ярика. – Тлустий Мазефака кличе на килимок? – спитала голова, дожовуючи ранковий пончик. Офiцiйно директора по стратегiчному розвитку та розробцi (скорочено – директор з СРР) величали Дмитром Вiталiйовичем. Проте колоритне прiзвище боса Пузатий, а також паскудний сварливий характер, як у ведмедя, котрого розбудили на два мiсяцi ранiше, не залишали йому шансiв: поза спиною пiдлеглi знущалися з шефа, вигадуючи йому щораз химернiшi прiзвиська. Тимур неохоче кивнув. – Буде бити? – з неприхованою надiею i сарказмом у голосi запитав спiвробiтник. – Не знаю. – А е за що? – не вiдставав Ярослав. Тимур замислився. Нiби останнiм часом нiчого не партачили. – Не знаю, чувак… – Значить, «за старе», – авторитетно заявив Ярик. Отримувати тирлiв «за старе» було особливо прикро. Зазвичай пiсля цього доводилось длубатися у старезних програмних кодах, якi ще бозна-хто пiсля тебе латав i перекроював, заново вникати в концепцiю модуля, а то й цiлоi програми, вишукувати купу додаткових файлiв з функцiями та класами, котрi, швидше за все, давним-давно не використовуються. – Хрiново… – промимрив Тимур. – Гаразд, пiду, поки вiн не почав верещати. – Удачi, – ехидно пiдморгнула голова i шаснула за перегородку. Тимур перевiв робочу станцiю у сплячий режим. У чорнотi дисплея вiдобразилося його обличчя: правильний овал лиця, дещо зiпсований вiдстовбурченими вухами, посеред якого спокiйно зблискували свiтло-сiрi, практично безбарвнi очi. Високий та широкогрудий, Тимур не виглядав як затятий програмiст iз перманентною тижневою щетиною, горбатою спиною та «рятувальним поясом» з жиру навколо живота. Вiдштовхнувшись разом iз крiслом вiд стола, Тимур встав i почвалав до начальства. VIII Пiдiймаючись сходами з другого на третiй поверх, де знаходилися кабiнети аналiтикiв та дирекцiя, Тимур розмiрковував, що могло спричинити ранковий виклик. «Time-To-Play Technologies» зробила собi iм’я на тому, що називаеться «gaming environment» – iгрове оточення. Спецiалiсти «TTP» роками розробляли математичнi моделi вiтру, трави, кущiв, дерев, окремих листочкiв, дорожнього камiння, навiть пилу, а також алгоритми iхньоi взаемодii. Завдяки тривалiй спiвпрацi математикiв, фiзикiв, 3D-моделерiв та програмiстiв компанii вдалося створити максимально наближену до дiйсностi подобу реального свiту. Причому мова не тiльки про вiзуалiзацiю. В iграх, що випустила «Time-To-Play Technologies», йдуть «справжнi» дощi, безперестанку дме вiтер, сонце ховаеться i виходить з-за хмар, при цьому данi явища не запрограмованi на конкретний час та мiсце, вони виникають самi по собi, за тих же умов, що й у природi. Тимур у «TTP Technologies» спецiалiзуеться на ботах. Його основне завдання полягае в тому, щоби «мешканець» такого досконалого вiртуального свiту поводився реалiстично. Через велике розмаiття процесiв, якi вiдбуваються одночасно в iгровому просторi (у програмуваннi вони називаються потоками), доволi непросто навчити ботiв правильно вибирати дорогу, оминаючи мокрi чи надто зарослi зеленню мiсця, ховатися з урахуванням поточноi видимостi, безпомилково iдентифiкувати «живi» об’екти (iнших ботiв або ж гравця) у середовищi, де рухаеться практично все, i при цьому не забувати про головне – атакувати чи захищати гравця, едину по-справжньому мислячу iстоту iгрового свiту. Нiколи не знаеш, у якому мiсцi i в який час потоки перетнуться мiж собою. Пiсля того, як низову концепцiю нового «iгрового iнтелекту» сформулювали i запрограмували ядро, почалися проблеми. Виявилось, вписати ботiв у нову модель – ще пiвсправи. Набагато важче вiдiвчити iх вiд неадекватних дiй у такiй складнiй реальностi. Доводилося «вiдучувати» бiйцiв розстрiлювати купки опалого листя, котре випадковий порив вiтру подеколи зривав з дерев i ганяв по тривимiрнiй сценi, петляти мiж калюжами, коли до цiлi лишаються лiченi кроки, i таке iнше. Вiдтак створенi Тимуром боти не просто носяться сценою, стрiляють чи ухиляються вiд куль, вони взаемодiють з середовищем. Аналiзують вiртуальний свiт. Завдяки цьому гра виходить неповторною. Скiльки б разiв гравець не проходив один i той самий рiвень, йому нiколи не вдасться провести гру однаково. Вихiд у свiт першоi частини FPS[16 - FPS (First Person Shooter, з англ. «стрiлялка вiд першоi особи») – рiзновид комп’ютерних iгор, в яких гравець бачить свiт очима свого персонажа.] «Stalker» добряче струсонув свiтову iндустрiю iгор. В одних тiльки Штатах продали понад два мiльйони примiрникiв, а чистий прибуток компанii становив 14 мiльйонiв доларiв. Причина такого успiху полягала не тiльки в майстерно вимальованому i зв’язному iгровому середовищi. Фанатiв комп’ютерних стрiлялок пiдкорили персонажi гри, що якiсно вiдрiзнялись вiд «прямолiнiйних» ботiв у «DOOM 3», «Half-life 2» чи навiть «Unreal ІІ: Awakening». Боти були настiльки реалiстичними, що часом видавалися… живими. За два роки нiкому не вiдома украiнська компанiя мiцно закрiпилася на ринку, заграбастала купу замовлень i навiть почала формувати тренди в iндустрii. І все це значною мiрою завдяки Тимуру. Крокуючи коридором, Тимур мiркував над тим, що могло викликати гнiв начальства. Четвертий add-on[17 - Продовження (доповнення) комп’ютерноi гри, переважно кiлька нових рiвнiв, що надходять у продажу через якийсь час пiсля виходу основного дистрибутива.] до «Сталкера» випустили на ринок пiвроку тому. «Баги»[18 - «Баг» (вiд англ. bug – жучок) – сленгова назва помилки у кодi програми.] там були, проте стосувалися виключно сюжету гри та текстур на окремих 3D-моделях. Його боти були нi до чого. Нове поколiння бiйцiв, над яким вiн працюе зараз, на даний момент перебувае на стадii ескiзного проектування. Дай Бог, щоб за два роки iх направили до тестерiв. «Значить, якщо влетить, то точно за старе», – зметикнув хлопець, спинившись перед кабiнетом директора з СРР. На мить затримався, прислухаючись. Із-за дверей долiтали притишенi голоси. Тлустий Мазефака був не сам, перемовляючись з кимось англiйською. Хлопець набрав повiтря у легенi i постукав. – Заходьте, – долинуло крiзь дверi. Тимур начепив на лице маску безтурботностi i переступив порiг. – О, Тимуре! Вiтаю, вiтаю! Заходь… Сiдай, – директор жестом запропонував йому одне з крiсел. Пузатий був дебелим чоловiком, геть лисим, з вiдповiдним прiзвищу пiвсферичним черевом i задиристою м’ясистою щелепою. Повернувшись до вiзитера, засмаглого iноземця в пiжонському дiловому костюмi, що сидiв, розкинувшись, на шкiряному диванi по iнший бiк переговорного стола, вiн проказав англiйською з жахливим акцентом: – Here is that guy[19 - Це той хлопець (англ.).], – i недвозначно кивнув на Тимура. Хлопець стиха привiтався i вмостився на стiлець, здогадуючись, що перемовини мiж цими двома велися про нього. – Okay… I see…[20 - Добре… Я бачу… (англ.)] – повiльно вiдповiв незнайомець. – He’s so young[21 - Вiн такий молодий (англ.).]. – Only twenty seven[22 - Тiльки двадцять сiм (англ.).]. – That’s… strange[23 - Це… дивно (англ.).]. Чоловiк сидiв, заклавши ногу на колiно, i недбало роздивлявся Тимура. З темних очей вiяло холодом i в той же час… незбагненною приреченiстю. Хлопець раптом зрозумiв, що тирлiв не даватимуть. Полегшення ця думка чомусь не принесла. – Це Оскар Штаерман, – представив незнайомця директор. Штаерман був чилiйцем з еврейським корiнням. – Тимур Коршак, – хлопець стримано кивнув. – Nice to meet you, Tymur[24 - Радий познайомитись, Тимуре (англ.).], – у мовi Оскара теж проривався ледь вловний iспанський акцент. І жодноi нотки, що свiдчила б про повагу. – Пам’ятаеш замовлення трирiчноi давностi вiд «General Genetics»? – Пузатий крутнувся на крiслi, заговоривши украiнською. – Тi чудила, що замовляли лише код. Тимуру не потрiбно було мордувати пам’ять, аби пригадати той чудернацький проект. Найбiльш незвичайне, але в той же час чи не найлегше завдання за весь час його роботи на «TTP Technologies». «General Genetics», що нiбито розробляла комп’ютерну гру в стилi «екшн», замовила ботiв, навчених дiяти у командi – одним великим роем, – але (!) при цьому не надала практично нiяких вихiдних даних i не представила середовища, в якому мала проходити гра. Замовник потребував лише «сирий» код. – Шефе, ви мусите розумiти, – нахилившись, зашепотiв Тимур, – я не компiлював той код. То було просто немислимо! Я ж не можу взяти й скомпiлювати окрему процедуру чи вирваний з контексту клас. У нас не було жодного шансу протестувати власнi розробки пiд час реальноi гри. Тож, якщо у них… – Заспокойся, – обiрвав його бос, – я добре пам’ятаю ту химерну заявку. До тебе немае жодних претензiй. Якраз навпаки: в данiй ситуацii я цiлком на твоему боцi. – Тодi я не розумiю, в чому проблема? І чому вони схаменулись аж зараз? Спливло цiлих три роки! Пузатий знизав плечима: – Поговори з цим пiжоном. Вiн менi нiчого не пояснюе. Хоче балакати лише з розробником, цебто з тобою. – Про що? – Про те, що його хвилюе… І не кiпiшуй, – очi Пузатого хитро зблиснули. – Сподiваюсь, нам вдасться витрусити з нього трохи грошенят. Тимур випростався в крiслi i спробував посмiхнутися. – Хай, Оскаре! – вдруге привiтався хлопець i далi дiловито заговорив англiйською: – Це я писав коди на ваше замовлення три роки тому. – Так. Я вже знаю. – То що у вас негаразд? – У мене все чудово, – говорячи, Штаерман майже не мiнявся на лицi, наче замiсть шкiри у нього була гумова маска, – але вашi боти… з ними почались проблеми. – Не сприймiть за банальну вiдмовку, але в тому немае моеi вини, – пиндючнiсть напомадженого гостя трохи дратувала Тимура. – Згадайте ваше технiчне завдання. Та його не було! Я був наче тесля, якого примусили стругати вiконнi рами, не показавши розмiрiв вiкон. – Так було потрiбно, – мовив Оскар. – Воля ваша! Але що робити менi? Минуло цiлих три роки. За цей час ви навiть не повiдомили, чи пiдiйшла вам концепцiя. Для моiх ботiв потрiбен специфiчний iгровий простiр. Цiлком iмовiрно, вони виявились надто складними для вашого математичного ядра. – Складними? – перепитав гiсть, якось дивно посмiхнувшись. – О, нi. Вони були чудовими. Ідеальними! Вони аналiзували все, що вiдбувалося, вони приймали рiшення, вони спiвпрацювали мiж собою, дiючи, наче справжнiй загiн… Для нас саме це було головне. Тимур нiяк не мiг второпати, чому Штаерман розповiдае про вiртуальних бiйцiв у минулому часi. Вiн наче розказував про живих людей. І це добряче рiзало вуха. – І що ж трапилося? Хтось наколобродив, оптимiзуючи код? Оскар стулив рота, аж на щоках проступили жовна, i витрiщився у вiкно. Коли вiн повернув обличчя назад, Тимур встиг (уже вдруге) розгледiти в його поглядi вiдблиски безрадiсноi фатальностi i ще чогось такого, чого вiн геть не очiкував узрiти в очах пихатого заморського стиляги… Неконтрольований страх?.. Панiка?.. За мить Штаерман взяв себе в руки, але так i не вiдповiв на запитання. – Давайте я скажу кiлька слiв, – встрянув директор. – Ми зараз мiняемо концепцiю побудови свiту, – певна рiч, вiн говорив про вiртуальний iгровий простiр, тривимiрну сцену, та все одно слова прозвучали кострубато й пафосно. Вiн виглядав неначе Зевс на Олiмпi. У найгiршому, якщо можна так висловитися, значеннi. – Замiсть опису поведiнки окремих об’ектiв, як то дерева, хмарки, струмки чи озера, ми переходимо до агентно-орiентованого пiдходу. Якщо ранiше хмарка являла собою 3D-модель, що змiнювала форму, розмiр, колiр та прозорiсть залежно вiд концентрацii вологи, рухалась у визначеному напрямку, зрiдка зливаючись з iншими моделями свого типу, то тепер це – величезне скупчення, така собi мережа або рiй крихiтних агентiв, що несуть у собi набiр функцiй для взаемодii з сумiжними агентами. Така краплина-агент може «випаровуватись», «конденсуватись», набувати «кристалiчноi форми» залежно вiд зовнiшнiх умов, а також вiд стану сусiднiх агентiв, – попри паскудний характер, директор з розробки «TTP Technologies» був чудовим спецiалiстом. Вiн продовжував: – Уявiть, як розiгрiта хмара-рiй потрапляе в зону холодного повiтря. Граничнi або поверхневi агенти швидко охолоджуються i перетворюються на вологу – в iгровому свiтi йде дощ. Пiд час конденсацii з агента-краплини видiляеться енергiя у виглядi тепла. Якщо повiтря досить швидко нагрiваеться, дощ стихае, а хмара, що втратила частину агентiв, суне далi. Якщо ж холодне повiтря продовжуе надходити, внутрiшнi агенти також почнуть конденсуватися i злива не припинятиметься, поки хмара не вичерпаеться. Агенти на землi збиратимуться в калюжi, струмки чи озера, поки не випаруються знов. Отакий безперервний колообiг! Директор зацiкавлено зиркнув на вiзитера. Оскар Штаерман лишався незворушним. Його спокiй межував з байдужiстю. Дмитро Пузатий правив далi: – Звiсно, на початковому етапi написання та налаштування агентiв займае купу часу та врештi-решт окупиться сторицею. Агентно-орiентований пiдхiд знiмае чимало обмежень з вiртуального свiту. Тепер достатньо лиш сформувати рельеф, «загнати» на сцену агенти, що вiдповiдають рiдинi, повiтрю та органiчнiй матерii, задати початковi умови i запустити сонце. У результатi ми отримаемо не просто iгрову сцену, то буде унiкальний i неповторний вiртуальний свiт! – наче для пiдсилення останнiх слiв, начальник змахнув руками у повiтрi. – До речi, Тимур зараз працюе над тим, щоб персонажi гри… кгм… комфортно почувалися у новому свiтi. Попередне поколiння ботiв тут не годиться… Вони розгублюються, тетерiють… словом, нi на що не здатнi. Тимур стримано кивнув на пiдтвердження. – Тому, можливо, буде краще, якщо замiсть переробки застарiлих проблемних кодiв, ми спробуемо вирiшити ваше питання новим… – Нi, – Оскар Штаерман обiрвав Дмитра. – Не потрiбно нiяких нових пiдходiв. Ми хочемо, щоб той, хто створив вихiднi коди для ботiв три роки тому, розiбрався у проблемах. Ви мене чуете? Для ботiв. Крапка. Нi Тимур, нi його начальник не здогадувалися, що iхнiй вiзитер (не будучи фаховим програмером) знае про агентний пiдхiд не менше i може чимало розказати. Особливо про зовнiшнiй прояв i результати. Хоча тодi це вже не мало значення. Слова чилiйця образили Пузатого. Директор роздув нiздрi i нахмурився. – Що саме за проблеми? – форкнув вiн. – Я не спецiалiст, через що, на жаль, не можу розказати всiх подробиць, – ухилився вiд вiдповiдi замовник. – Просто вашi боти поводяться не так, як нам би хотiлося. – Як це розумiти?! – спалахнув Пузатий. Забувши про терплячiсть та витримку, що була б доречною у розмовах з клiентами. – Вони бiгають по сценi голяка i кидаються один в одного власними випорожненнями замiсть того, щоб атакувати гравця? Тимур прикусив нижню губу. Не через те, що йому не сподобалась шефова метафора. Просто так не розмовляють iз замовником. Штаерман проiгнорував куцохвостий жарт. У кабiнетi повисла нiякова мовчанка. – Може, у вас е вiдео проходження якоi-небудь мiсii, де використаний мiй код? – спитав Тимур (пошук «багiв» починаеться з перегляду записаних тестерами вiдеороликiв). – Це реально допоможе, – його все бiльше й бiльше дивувала ця ситуацiя. Для чого пертися бозна-звiдки, якщо цi питання можна вирiшити через e-mail чи по «Skype»? Вперше вiд початку розмови, iноземець завагався: – Ви не розумiете, – кошлатi брови злетiли вгору, Оскар подався вперед. – Щоб розiбратись, потрiбно прибути на мiсце. Власне, саме для цього я й прилетiв до Украiни… Менi потрiбен ти, Тимуре. Хлопець i його бос перезирнулися. – Я вас правильно зрозумiв? Ви хочете повезти Тимура до себе? – Так. Хочемо «орендувати» вашого спецiалiста. Інакше нiчого не вийде. Такого повороту розмови нiхто не очiкував. Ще нiхто й нiколи не приiжджав до «TTP Technologies», щоб забрати спецiалiста у вiдрядження. Це вiдгонило чимось старомодним, прямо середньовiччям якимсь: прислати гiнця, щоби забрати майстра на роботи. Безглуздя! І знову: навiщо вiдряджати когось за тридев’ять земель на переговори, коли можна про все домовитися по «електронцi»? Директор насуплено затих. Задумався. – Ми готовi щедро заплатити, – додав чоловiк у костюмi. – Ми – це хто? – ляпнув Тимур. Три роки тому, коли йому довiрили проект, який «TTP Technologies» вважала несерйозним, замовником виступала «General Genetics», одначе договiр пiдписувався з фiзичною особою, цебто де-юре не мав жодного вiдношення до згаданоi компанii. За роботу справно розплачувались, завжди авансом, причому грошi надходили не з США, а з якоiсь латиноамериканськоi краiни (як не напружував пам’ять, Тимур не мiг пригадати, з якоi). – Експериментальний центр «NGF Lab», – пролунала вiдповiдь. – Це… хм-м-м… наукова iнституцiя, що проводить дослiдження на замовлення рiзних незалежних фондiв та… кгм… приватних осiб. Інвестицii переважно американськi та японськi. – «NGF Lab»? – перепитав Дмитро Вiталiйович. – Так. Пузатий скосив очi на край стола, де лежала Оскарова вiзитна картка. На нiй стояв логотип iншоi органiзацii – «General Genetics». – І куди треба летiти? – озвався Тимур. На обличчi Оскара не здригнулась жодна жилка. Тiльки очi напружились, помiнявши колiр: карi зiницi стали геть чорними. Мов дно глибоченного похмурого колодязя. Не мигаючи, чилiець проказав: – Лабораторiя знаходиться в пустелi Атакама. Це на пiвночi Чилi. – Де?! – Пузатий роззявив рота. – Чилi, Пiвденна Америка. Директор пригадав, що три роки тому грошi надходили з чилiйського банку, «ABN AMOR Bank Chile», але навiть подумати не мiг, що центр розробки знаходиться в пустелi. І саме в ту мить вiн остаточно осягнув, що компанiя «General Genetics», чи «NGF Lab», чи як там вона зветься, продукуе що завгодно, але тiльки не комп’ютернi стрiлялки… Шеф зирнув на Тимура. Хлопець похитав головою з боку в бiк i одними губами прошепотiв: «Fuck it!»[25 - До сраки це! (англ. груб.)] – Яка, в бiса, пустеля, амiго?! – Пузатий вiдкинув геть формальностi. – Це довго пояснювати. – Шановний, може, досить грати в пiжмурки? Ви ж не «шутери» розробляете! – Нi, не «шутери», – без вагань, вигризаючи очима зiницi спiврозмовця, вiдповiв чилiець. – Але нам конче потрiбна людина, яка три роки тому згенерувала код. Дмитро Вiталiйович подумки намагався пiдшукати прикладнi галузi, де можна було б застосувати алгоритми «gaming AI». Системи штучного iнтелекту? Маячня! Уподiбнювати синтетичний iгровий iнтелект до штучного розуму в повному розумiннi, це все одно що ставити на один щабель технологiчноi складностi електрочайник та балiстичну ракету. Попри бiльш нiж двадцятирiчний стаж роботи з рiзноманiтним програмним забезпеченням Пузатий не мiг придумати, де ще, окрiм комп’ютерних iгор, можна застосувати алгоритми керування ботами. – Пане Штаерман, – смикаючи краватку, Пузатий забубонiв безбарвним офiцiйним голосом, – у вашому контрактi не передбачено вiдладки. Ви замовляли окремi класи та процедури, а не готовий продукт, а тому ми не… – П’ятнадцять тисяч за тиждень роботи, Тимуре, – Штаерман бiльше не дивився на директора. – Плюс двадцять тисяч премiальних пiсля завершення, звiсно, якщо ти здужаеш вирiшити проблему, – вiдчеканив чилiець, а тодi додав: – Я маю на увазi доларiв. Голомозий директор закашлявся. Ледь язика не проковтнув. Тимур був шокований не менше. Озвучена сума сягала рiвня зарплат топ-менеджерiв у «Microsoft» чи «Google». – І скiльки тижнiв? – майже не дихаючи, вимовив хлопець. – Вiсiм. Можливо, трохи бiльше… Десять. – Оскар виклав на стiл якiсь папери: – Ось тут контракт. Там усе розписано. І вiза чекае на тебе. Потрiбен лише твiй паспорт. Тимур бiльше не вагався. – На жаль, мушу вам вiдмовити… У мене весiлля у вереснi, – вiн повернув голову до начальника. – Я якраз на днях збирався просити у вас вiдпустку. Дмитро Пузатий зiтхнув з полегшенням. Чи не вперше вiн радiв, коли його пiдлеглий вiдкараскувався вiд роботи. – Вважай, ти ii отримав. Оскаровi кутики губ вигнулися вгору, що, певно, мало означати посмiшку; не мiняючи тону, вiн вiдкарбував: – Двадцять тисяч на тиждень. П’ятдесят тисяч – премiальнi. Крiм того, «NGF Lab» заплатить будь-яку суму для «TTP Technologies», щоби ви вiдпустили Тимура у вiдрядження. Директор зi стратегiчного розвитку та розробки ледь не випав зi стiльця. «Щонайменше сто шiстдесят кускiв, – мигцем порахував Тимур, – це ж нiчогенька квартира у Киевi! І за якихось два мiсяцi…» То був запаморочливо ласий шматок. – Я… м-м-м… я мушу переговорити з нареченою… – пiсля тривалих роздумiв усе ще сконфужено пробубнiв хлопець. – Чекатиму вiдповiдь до завтрашнього ранку. Не пiзнiше. – Так швидко… – У мене немае вибору. – Окей. Але навiть якщо я погоджусь, – зважуючи кожне слово, сказав Тимур, – ви мусите розумiти, що привести код до ладу буде складно. – Чому? – спитав Штаерман, а Тимур подумав, що гiсть не мае анiякого стосунку до програмування. – Ви сказали, що нашi боти поводяться не зовсiм так, як вам хотiлося б. – Правильно. – Для того, щоб це визначити, ви мусили скомпiлювати мiй код i запустити його на виконання. Оскар кивнув. – Ви не могли скомпiлювати код, не вставивши його у тiло основноi програми, – розвивав думку хлопець. – Я писав лише розрiзненi шматки, причому не DLL-бiблiотеки[26 - DLL (англ. Dynamic-link Library – бiблiотека, що пiдключаеться динамiчно) – динамiчна бiблiотека WINDOWS, як правило, файл з розширенням *.dll, який зберiгае в собi скомпiльований код (функцii, процедури, класи), таблицi та ресурси. Перевага DLL в тому, що код iз такоi бiблiотеки може одночасно (i неодноразово) використовуватись рiзними додатками (програмами), що запущенi в системi.], а окремi класи та процедури. Це значить, створений код потрiбно було доопрацьовувати… ну, пiдганяти пiд основний iгровий модуль. – Авжеж. З цим упорались нашi програмiсти. І в чому справа? – Менi доведеться розбиратися в iхнiх виправленнях, потiм шпортатися у вашому кодi i дивитися, як вiн спiввiдноситься з моiм. Справа в тому, що рiшення вашоi проблеми може й не iснувати… не iснувати взагалi. Лице чилiйця i далi лишалося iнертним, проте пальцi правоi руки нервово теребили запонку на лiвому рукавi. – Рiшення iснуе, – заявив Штаерман. – Особисто я не маю сумнiвiв. Тому що на перших порах усе працювало дуже добре. – А потiм почало працювати погано? – саркастично хмикнув Тимур. Код програми – це не металева болванка, що може стертися чи спрацюватися. Вiн або функцiонуе, або нi. – Я не сказав «погано». Я сказав «не так, як треба». Останнiй вислiв мав би насторожити програмера. Проте цифра у 160 000 USD просто висадила йому мiзки. Витримавши паузу, хлопець проказав: – Добре… Я подумаю, – у скронях гуло, наче його огрiли сковорiдкою. – Вiдповiдь потрiбна до завтрашнього ранку, – ще раз засвiдчив ультиматум Оскар. «Їм таки справдi припекло», – подумки вiдзначив Тимур. – Ввечерi я зателефоную до Дмитра Вiталiйовича i повiдомлю свое рiшення. – Чудово. Я чекатиму, – холодно процiдив чилiець. Тимур пiдвiвся. – Ти точно цього хочеш? – Пузатий перейшов на украiнську. – Готовий скасувати весiлля? Я б тобi яйця вiдрiзав на мiсцi нареченоi. – Я не знаю, – знизав плечима програмiст. Тимур був збентежений. У головi клекотало, мов у казанi. – Така сума… Треба все обмiзкувати. Виходячи з кабiнету, хлопець востанне зиркнув на директора. Пузатий зрозумiв усе без слiв i ствердно кивнув. – Не переймайся, – чiтко вимовив вiн, – я негайно вiддам розпорядження. Дiвчата з юридичного вiддiлу передивляться контракт, i якщо там е хоч один пункт, через який вони можуть тебе дрюкнути або не заплатити бабки, я пошлю цього нахабу в дупу. – Дякую. – А тепер шуруй звiдцiля. І думай. Але нi, краще не думай, а порадься з майбутньою дружиною. Затямив, салабоне? – Так, шефе. І Тимур причинив за собою дверi. IX Розмова затяглася. Коли Тимур простував повз столи колег до свого робочого мiсця, спiвробiтники зацiкавлено озиралися. – Ну що там? – чухаючись вiд нетерпiння, випалив Ярик. – Тебе катували? Ти щось сказав? Тимур з розгону хляпнувся в крiсло i звичним рухом розкошлав волосся. – Мабуть, свiтить вiдрядження… – Куди? – Ще не певен. Можливо, до Чилi. Ярик присвиснув. – Ого… А фiглi аж туди? – Я й сам не знаю, – вiдмахнувся Тимур. – І на довго? – Мiсяцiв на два. Ярослав присвиснув удруге i цього разу значно голоснiше. – А що скаже твоя Алiна? Ви ж… – розкрив рота колега, проте Тимур блискавично заглушив чергове дурнувате питання. Не пiднiмаючи голови вiд монiтора, вiн вистромив вказiвний палець i тицьнув ним пiд самий писок Ярослава: – Чувак, зникни. – Все, все. Я ж нiчого. Я зрозумiв… – забурчав Ярик, скорчивши страждальницьку мiну. – Просто… менi направду цiкаво. Тимур тим часом вiдкрив веб-браузер. У пошуковому рядку ввiв слова «NGF Lab» i запустив пошук. Жодних путнiх результатiв. Затим стер слово «Lab» i повторив пошук удруге, з приглушеним роздратуванням бухнувши пальцем по клавiшi «Enter». Браузер видав сонмище посилань на якийсь Nerve Growth Factor (фактор росту нервiв – протеiн, що важливий для росту, пiдтримки та виживання конкретних цiльових нейронiв… бла-бла-бла), National Golf Foundation (Нацiональна фундацiя гольфу) та безлiч iншоi дурнi, що не мала стосунку до програмування чи комп’ютерних iгор. Абревiатура «NGF» розшифровувалась якось iнакше. І Тимур пошкодував, що не запитав вiдразу. Бо це мало значення. X По дорозi додому, штовхаючись у пробках на старенькому «Chevrolet Lacetti», Тимур хмурив брови i думав про те, як зустрiне звiстку про перенесення весiлля його наречена. Алiна була нормальною дiвчиною. Нормальною в тому розумiннi, що за десять рокiв знайомства Тимур не чув i не бачив, щоб вона влаштовувала скандали чи iстерики. От тiльки стосунки у них були не дуже нормальними. Тимур та Алiна були однолiтками. Обое закiнчували КПІ, тiльки рiзнi факультети: Тимур учився на ТЕФi (теплоенергетичному), Алiна на ФММ (факультетi менеджменту та маркетингу). Як сталося, що згодом Тимур переквалiфiкувався з iнженера на розробника iгор? Пiсля першоi сесii хлопець втямив, що з таким рiвнем викладання (бiльшiсть «професорiв» востанне зазирали в науковi журнал ще за Горбачова) та хабарництвом, яке, мов iржа, проiло наскрiзь усi кафедри (двадцять чоловiк з групи вiдкрито, не ховаючись, платили за залiки та курсовi), ловити на ТЕФi йому нiчого. На другому курсi Коршак почав самостiйно вивчати програмування. Спершу брав конспекти у товариша, який навчався на ФІОТ (факультетi iнформатики та обчислювальноi технiки), згодом пiдсiв на спецiалiзовану лiтературу. Delphi 7, C++, Visual C++, MFC i зрештою OpenGL. З такими знаннями вiн без проблем вiдбув випробувальний термiн у «TTP Technologies». Познайомились вони випадково: на першому курсi пiд час однiеi з мiжфакультетських вечiрок. Алiна мала чудову фiгурку: плаский живiт, рельефнi нiжки, пружнi сiдницi, вiд яких неможливо було вiдвести погляд. Синьоока брюнетка – рiдкiсний тип – користувалась незмiнним успiхом у хлопцiв. За нею, висолопивши язики, гасало пiвфакультету i ще цiлий табун старших чоловiкiв – чи не всi, хто ii знав, чи хоч раз бачив зблизька. Тимур тодi нiчим особливим не видiлявся. Виглядав… ну… як усi. Але любов, як вiдомо, зла. Дуже зла. Інодi нестерпна. Королева ФММ запала на нечупарного, але кумедного iнженера, звихнутого на 3D-моделюваннi, програмуваннi та комп’ютерних iграх, який нiколи не розчiсувався, носив спортивнi кофти, потертi джинси та пiдтоптанi китайськi кеди. Майже чотири роки Алiна всiма доступними способами подавала Тимуру сигнали, що хоче з ним зустрiчатися. Тимур реагував, як ведмiдь на комаринi укуси, тiльки розпалюючи дiвчину. На третьому курсi хлопець захопився проблемою штучного iнтелекту i практично вiдключився вiд всесвiту (програмiсти зрозумiють…). Серйознi стосунки мiж ними почались аж на останньому роцi навчання. Через рiк пiсля отримання дипломiв Алiна натякнула Тимуру, що не проти з’iхатись. Хлопець вагався. Не те щоб вiн мав щось проти. Але ж, ви знаете, це така вiдповiдальнiсть, i взагалi – для чого поспiшати… Якогось вечора, втомившись чекати, Алiна гарненько його вiдтрахала i поставила ультиматум: або вони починають жити разом, або вона йде вiд нього. Тимур здався. Вони винайняли однокiмнатну квартиру неподалiк вiд метро «Шулявська». Наступнi три роки все було чарiвно. Просто перфектно. Поки Алiна не вирiшила, що настав час переводити стосунки на наступний, найвищий рiвень. Ось тут почалися проблеми. Тимур усе чудово розумiв, але вперто вiдмовлявся освiдчуватись. Не допомагали нi натяки, нi погрози розриву, нi навiть умовляння друзiв. В унiверситетi Алiна отримувала пропозицii вийти замiж з частотою 2–3 освiдчення на семестр. Доля вiдверто познущалась, пiдсунувши iй недоумка, який застосовував слово «люблю» виключно до комп’ютерних iгор, важкоi музики та пива «Paulaner». Синьоока чорнявка не здавалася, методично розхитуючи холостяцький фундамент свого хлопця. Вона дiяла ненав’язливо, виважено й мудро, як дiють розумнi жiнки. Проблема була в тому, що Тимур не був розумним чоловiком. Вiн був програмiстом. Не варто описувати, скiльки всього натерпiлась Алiна, перш нiж Тимур капiтулював. Два мiсяцi тому, у червнi, через шiсть з половиною рокiв пiсля початку офiцiйних стосункiв, через десять рокiв пiсля першоi зустрiчi хлопець нарештi роздуплився, запропонувавши iй руку i серце. Бездарно, невигадливо i кострубато – та все ж освiдчився. Алiна не нарiкала. Вiдомо: гiвнюк залишаеться гiвнюком, навiть якщо гарно освiдчиться. Цю фундаментальну iстину дiвчина перефразувала на свiй лад: гарний хлопець залишаеться гарним хлопцем, навiть якщо вiн освiдчився так, наче наклав посеред ресторану купку лайна. Весiлля призначили на початок вересня. І ось тепер, повзучи черепашачими темпами додому, Тимур ламав голову над тим, як сказати, що все вiдмiняеться… У кишенi завiбрував мобiльник. Хлопець витягнув телефон. Телефонував Пузатий. – Я слухаю вас, Дмитре Вiталiйовичу. – Щойно спiлкувався з дiвчатками з юрвiддiлу. – І як? – Контракт «чистий». Це не кидалово. У цю мить Тимур зрозумiв, якою буде його вiдповiдь Штаерману. Навiть якщо Алiна виверне йому на голову каструлю з його улюбленим грибним крем-супом, вiн скаже «так». – Прекрасно. – По голосу чую, що ти схиляешся до ствердноi вiдповiдi. – Ну, я ще не… але… так, в принципi, так. – Дiло твое, та я маю кiлька зауважень, – розважливо проказав Дмитро Вiталiйович. – Умгу? – Перше: той нашмарований дженджик уже двiчi дзвонив i питав, чи ти не надумав iхати. Не здивуюсь, якщо вiн телефонуватиме посеред ночi… Це менi не подобаеться. Франт занадто кiпiшуе i шарпаеться. Немов миша у пастцi. Тимур змовчав. Вiн неуважно ковзав поглядом по машинах, що, наче великi блискучi жуки, ув’язненi в сiрниковiй коробцi, штовхалися у пробцi. – Друге: в угодi е пункт про нерозголошення. Ти мусиш мовчати до скону про те, над чим працюватимеш, а також про все побачене чи почуте у лабораторii. – Не думаю, що з цим будуть проблеми. – А я думаю, ти помиляешся, – вiдчеканив Пузатий. – Перечитай контракт. У випадку розголосу будь-якоi виробничоi, науковоi чи органiзацiйноi таемницi тобi свiтить штраф вiд 2 до 10 мiльйонiв доларiв. – Ого… – Круто, правда? Дозволь спитати, Тимуре: ти маеш два-тире-десять мiльйонiв баксiв? – Е… нi. – Я так i думав. Я трохи бiльше за тебе кручуся в бiзнесi, а тому мушу застерегти: неформально така нереальна сума штрафних санкцiй дещо означае. – Що? – З тобою нiхто не судитиметься, хлопче. Якщо бовкнеш лишнього, тебе лiквiдують. Тимур сильно лупонув по гальмах. «Lacetti», вискнувши, клюнув носом i застиг. Ззаду каскадом донеслось обурене скиглiння цiлоi низки клаксонiв. – І трете: я просто не хочу, щоб ти iхав. – Погане передчуття? Директор презирливо форкнув: – Я схожий на того, хто покладаеться на передчуття? – Та нi… – Хлопче, ти, звiсно, першокласний спец, але – при всiй повазi – ти не коштуеш двiстi тисяч баксiв. Якщо тобi пропонують такi грошi, i цi грошi не за роботу, яку ти можеш виконати, значить, ними покривають дещо iнше. Раджу дiзнатися, що саме, причому дiзнатися до того, як тебе висадять у якiйсь дiрi серед чилiйськоi пустелi. Подумай про це… XI – Кохана, я вдома! – гукнув Тимур з порога. Голос звучав, як у столiтнього папуги. Алiна, прикриваючись махровим рушником, визирнула з ванни. Засмагла спина та мокре волосся зблискували i парували. – Так рано! – вона посмiхнулась, пiдскочила i цьомкнула хлопця в губи. – Це менi причулось чи ти справдi назвав мене коханою? Тимур придуркувато скривив губи. – Я… е… тут… ну… тут така пiдстава нарисувалася… – Пiдстава? – Алiна хiхiкнула. – Ото вже цi твоi програмiстськi словечка… – Це не… – Роздягайся, – дiвчина, притримуючи лiктями рушник, розстiбала гудзики на його сорочцi. – Лiзь у душ, – рушник опустився, оголивши гладенькi груди. – Вечеря скоро буде готова. Зазвичай у такi моменти Тимур вiдчував збудження. З часом його потяг до Алiни тiльки змiцнiв. Проте цього разу не було нiчого, крiм тоскного щему пiд серцем. Хлопець роззувся, обiйняв дiвчину i, акуратно вiдсторонившись, прослизнув до кiмнати. – Я мушу тобi дещо розказати, – якщо чесно, то говорити вiн не хотiв, хоч i розумiв, що розмови не уникнути. Попри загостренiсть голосу, дiвчина не сприйняла слова всерйоз. – Менi запропонували роботу, – сказав Тимур. – Круто. Пiдвищення? Ти покидаеш «TTP»? – Не зовсiм. Озвався один з колишнiх замовникiв. Зараз вiн хоче, щоби я попрацював безпосередньо на них. Тимчасово. – Без вiдриву вiд основноi роботи? Тимур вiдчув, як жар пiднiмаеться з грудей на шию та щоки. – З вiдривом. – Тобто тобi доведеться брати вiдпустку за власний рахунок? – Ага. – І що ти вирiшив? – Погодився. – У-у, – похитала голiвкою дiвчина, – добре. Така гарна пропозицiя? «Бляха, як же iй розповiсти?» – хлопець спромiгся викласти все, крiм головного. – Так. Хоча е двi особливостi, якi ти мусиш знати, – Тимур потер пальцями очi, – якi ти мусиш зрозумiти. – Що саме? – дерев’яною лопаткою Алiна перемiшувала м’ясо на сковорiдцi. – По-перше, я досi не розумiю, над чим доведеться працювати. Замовник якийсь дивний. При цьому вони обiцяють заплатити… двiстi тисяч… доларiв. Це у випадку вдалого завершення проекту. – А якщо завершення оцiнять як невдале? – Тодi всього лиш сто шiстдесят тисяч. Алiна вiдiрвалась вiд сковорiдки i подивилась на Тимура. Вона була безтурботною, але аж нiяк не дурною. Бували моменти, коли Тимур поряд з нею сам почувався телепнем. Ось як зараз, наприклад. – Тодi яка друга особливiсть, яку я мушу знати i зрозумiти? – синi очi слiдкували за кожним м’язом Тимурового обличчя. Язик у хлопця задерев’янiв. – Контракт розрахований на два мiсяцi, але… компанiя розташовуеться у Чилi… i тому… на роботу… я повинен поiхати туди. Чорнявка стиснула губи. М’ясо потроху пересмажувалось, заповнюючи тiсну кухню характерним гiрким запахом. – Це те Чилi, про яке я подумала? – крижаним голосом уточнила дiвчина. – Мабуть, так. – Я правильно зрозумiла: ти вже прийняв пропозицiю i iдеш у Пiвденну Америку? – Так. Вона зробила паузу, а тодi перепитала наостанок: – На два мiсяцi? Тимур прикусив губу: – Угу. Вилiтаю завтра зранку. – Ти що, блядь, iбанувся? – Алiну наче пiдмiнили. З ii очей стрiляли блискавки. – Це лише два мiсяцi… – Якi, на хуй, два мiсяцi? У нас же весiлля у вереснi!! Червонi плями поповзли тонкою шиею на щiчки дiвчини. – Я розумiю… – спробував оборонятися Тимур. – Що ти розумiеш?! Як ти мiг не порадитися зi мною?! – несподiвано вона зблiдла. – Ти кидаеш мене? – О, почалося… Не кажи дурного! – махнув рукою Тимур. – Спочатку я не хотiв iхати. Та подумай сама: це ж двiстi тисяч баксiв! Ми зможемо купити квартиру. – Подумати? А чим думав ти?! Що я скажу батькам? Що я скажу всiм, кого ми запросили? Вибачте, весiлля вiдмiняеться, бо ти поiхав на заробiтки до Чилi?!! – дiвчина люто стиснула кулачки. – Я знала, що так буде! Я… я… – Перестань. Перенесемо весiлля на кiнець жовтня. – Я не вiрю тобi! Ти… ти… Як ти можеш?!! Тимур розвiв руками: – Ти знов за свое… – Я не вiрю! Не вiрю тобi! У жовтнi у тебе знов виявиться робота, контракт якийсь. Цього разу на пiвмiльйона. І ти знову завiешся з вiтром!!! Алiна бiльше не могла стримуватися. Пожбуривши лопатку в умивальник, вискочила з кухнi. Хлопець не пiшов за нею. Вирiшив дати трохи часу. Нехай заспокоiться, переварить усе. Через годину вiн знову спробуе поговорити з нею. Їсти не хотiлося, м’ясо лишилось неторканим. Тимур забрав з кiмнати свiй ноутбук i вмостився на кухнi. Хлопець мав звичку щовечора читати новини, передивлятись приколи та шукати демотиватори в iнтернетi. Вiдпочивав з комп’ютером вiд роботи на комп’ютерi. Та щойно вiн вiдкрив лептоп, в усьому будинку, мигнувши, зникло свiтло. Ноутбук мiг протриматись ще двi-три години, зате домашнiй роутер без живлення здох. Доступу до мережi не було. Подумки ремствуючи через таку пiдлiсть, Тимур прикрив кришку «Hewlett-Packard’а», вперся спиною об стiну i, склавши руки на грудях, мовчки сидiв у темрявi. XII Все могло бути iнакше… Тимур нiколи б не погодився на це вiдрядження, якби того вечора у будинку за номером 24/9 на вулицi Вадима Гетьмана не вiдiмкнули свiтло. Вiн би й думати забув про обiцянi 160 тисяч доларiв зарплатнi та премiальнi, якби Оскар Штаерман не поспiшав iз вильотом i залишив хоча б один додатковий день на збори. Вiн би послав пiд три чорти «NGF Lab» та ii кур’ера, якби не загаявся ранком другого дня, пакуючи сумку, i прийшов завчасно на роботу… хоча б за годину до того, як чилiець повiз його в аеропорт. Доля. Фатум. Ка. Називайте це як хочете. Існувало безлiч «якби», через якi ця подорож була б скасована. Жодне з цих «якби» так i не спрацювало. А зводилися вони лиш до одного: Тимуру слiд було перевiрити пошту. Рiч у тiм, що саме в той момент, коли в кiлькох стареньких багатоповерхiвках, що тулилися купи на вулицi Вадима Гетьмана коло Індустрiального моста, вибило свiтло, до Тимуровоi електронноi скриньки надiйшов лист вiд такоi собi Наталi Хорт. Тимур не знав цiеi жiнки. Наталя теж не знала його. Бiльше того, iм не судилося побачитися чи коли-небудь познайомитися. А втiм, лист був адресований саме Тимуру. Вiд: Natalie1976 До: Tym_the_Botfucker Тема: Застереження! Скiльки б не пропонували, не погоджуйтесь на роботу в Чилi. Ви пожалкуете… Я ВЖЕ пожалкувала… Чоловiк Наталi, тридцятип’ятирiчний Вадим Хорт, теж був програмiстом. Як i Тимур, напрочуд талановитим. Якийсь час вiн працював у Москвi в компанii «МАЙКОН», що спецiалiзувалась на розробцi iнженерних систем проектування (CAD-систем[27 - CAD (Computer-aided design) – САПР (Системи автоматизованого проектування).]), заробляючи по сорок тисяч баксiв на рiк. Два роки тому Хорт звiльнився i повернувся до Киева, де, нi з ким не порадившись, пiдписав непевний договiр з ще бiльш непевною «General Genetics». Пiсля чого на рiк поiхав працювати за контрактом – кудись у Пiвденну Америку. Розташування нового мiсця роботи чоловiк не розголошував i нiколи не патякав про те, над чим працюе. Наталя дiзналась про мiсце роботи чоловiка аж через кiлька мiсяцiв пiсля його вiд’iзду. Контракт Хорта був розрахований на дванадцять мiсяцiв. За цей час Вадим не бiльше десятка разiв розмовляв з Наталею по «Skype» i не частiше нiж раз на тиждень вiдсилав дружинi e-mail, де писав про що завгодно, але тiльки не про роботу. Пiсля закiнчення термiну дii договору Хорт прилетiв до Украiни, блiдий, худий i змучений, але з гарячковим блиском у очах. Вiн пробув у Киевi три днi, пiсля чого, пояснивши Наталi, що проект ще не закiнчено, почесав назад до Пiвденноi Америки. Договiр за обопiльноi згоди продовжили на вiсiм мiсяцiв… З часом Хорт перестав виходити на зв’язок через «Skype». Чоловiк регулярно висилав додому чималi суми грошей, якi з кожним мiсяцем ставали все бiльшими. Зрiдка додавав до них скупi напруженi листи, що з кожним мiсяцем ставали коротшими. Три мiсяцi тому зв’язок з лабораторiею урвався. Грошi також перестали надходити. За кiлька тижнiв Вадим Хорт передзвонив дружинi з незнайомого номера i, криючись та переходячи на зривистий шепiт, попросив не хвилюватися. Бiгцем повiдомив, що не може довго розмовляти i що справи у iхнiй лабораторii йдуть не вельми, мала мiсце надзвичайна ситуацiя, дещо вийшло з-пiд контролю, але хвилюватися нема про що, i як тiльки йому дозволять, вiн знову почне слати iй листи. Наталя, ковтаючи сльози, спитала, чому вiн не може писати зараз. На що Вадим вiдповiв, що офiс вiдрiзали вiд мережi, бояться якихось вiрусiв, мовляв, ситуацiя нестабiльна, небажаний вплив ззовнi може зробити ii ще гiршою… Про вiруси вiн брехав; Наталя завжди знала, коли ii чоловiк каже неправду. Протягом наступних двох тижнiв Наталя Хорт сотнi разiв намагалася зателефонувати за тим номером, з якого дзвонив Вадим, проте жiночий голос у трубцi раз по раз лепетiв iспанською, що такого номера не iснуе… Приблизно мiсяць тому, 21 липня, змучена ревнощами панi Хорт, котра за чотири тижнi не зумiла нi на хвилину склепити очей, оскiльки в кожному снi ii мужчина поставав перед нею в обiймах трьох юних, голих i шалено сексуальних чилiйок, отримала листа вiд чоловiка. Великого i дуже дивного листа, котрий спершу змiнив ii гнiв на страх, а згодом перетворив страх на вогнисту панiку. Наталя вiдтодi не спромоглася не те що поспати по-людськи, вона всидiти на мiсцi не могла. Жiнцi наче розпеченого камiння за пазуху накидали. Вiд: Vadym.Hort До: Natalie1976 Тема: Прохання Привiт, сонце! Пишу поспiхом, бо справи не чекають. Маю лише декiлька хвилин. Проблеми майже владнали. Уявляю, як усе це тобi набридло, але за мiсяць-пiвтора мене нарештi вiдпускають. Закiнчую свiй кусень роботи, отримую премiальнi i звалюю з цiеi грьобаноi пустелi. Не знаю, чи це тебе втiшить, грошi отримаю немалi. Зможемо купити будиночок десь у Італii i назавжди забути про роботу. Будь-яку роботу, кохана. Просто потерпи… А зараз у мене до тебе одне, можливо, трохи дивацьке прохання. Не думай про лихе i не задавай зайвих питань, настане час, я все розповiм. Просто зроби, як кажу. Якщо зi мною щось трапиться (ти не хвилюйся, насправдi нiчого серйозного, просто я мушу це написати… ну, знаеш, раптом що) …тож, якщо зi мною щось станеться, ти повинна дещо зробити. Є один хлопець, його звати Тимур Коршак, вiн працюе на «TTP Technologies». Фантастично обдарований пацан. Якщо не помиляюсь, саме вiн прописував мiзки ботам у «Сталкерi». (Маеш пам’ятати цю стрiлялку, я за нею ночами просиджував ще до вiд’iзду.) Фiшка в тому, що люди, на яких я працюю, хочуть його викликати – запросити на роботу як консультанта чи щось таке. Вони вiрять, що хлоп зможе вирiшити проблеми. Я в тому сильно сумнiваюсь, та не суть. Важливо ось що: я не маю доступу до iнтернету за винятком кiлькох хвилин для написання цього листа, а тому не можу вiдшукати його e-mail. Сонце, дуже тебе прошу, раптом зi мною щось трапиться, i я, скажiмо, не повернусь вчасно до Киева, знайди контакти Тимура Коршака i напиши чи подзвони йому. Обов’язково! Попередь, щоб вiн нiзащо не погоджувався на цю роботу. Хай що йому пропонуватимуть, хлопцю не слiд нiкуди iхати з Украiни! Так буде краще… Сумую за тобою! Вадим. Вадим, як i будь-який путящий програмер, не тямив, як правильно писати слiзнi листи до дружини. Пiсля його «можливо-трохи-дивацького» прохання Наталя Хорт тижнiв зо три напихалася валiумом i щодня вiдсилала по сiм-вiсiм iстеричних мейлiв чоловiковi, щоправда, так i не отримавши вiдповiдi на жоден з них. Поглинута хвилюванням за чоловiка, Наталя забула про прохання. Жiнка не збиралася шукати Тимура Коршака. Їй не було дiла до чужого шмаркача, що розробляв комп’ютернi iгри для довбограiв, коли ii рiдний чоловiк, озвавшись один раз за мiсяць, написав таку-от чортiвню. Ситуацiя кардинально помiнялася 7 серпня, за вiсiм днiв до того, як Тимур з Оскаром Штаерманом зiбрались вилiтати до Чилi. Того дня Вадим Хорт повернувся до Украiни. У цинковiй трунi. Повiдомили родичам. Спочатку батькам, опiсля дружинi. Повезли Наталю в Бориспiль – забирати страхiтливий вантаж. Уже в морзi Наталя Хорт, напiвмертва вiд шоку та вiдчаю, наполягла на тому, щоб похмуру, страшенно подерту й засмальцьовану домовину, доставлену аж iз Сантьяго-де-Чилi спочатку в Мiлан, а згодом до Киева, вiдкрили. Жiнка до останнього не вiрила. Вона мусила переконатися, що всерединi ii чоловiк. Мусила знати, кого ховатиме. Пiсля того, як труну розпечатали, Наталю двi доби тримали пiд наглядом медикiв. Щойно жiнка приходила до тями, нею починало iстерично трусити. В металевiй домовинi дiйсно знаходилось тiло Вадима Хорта. Точнiше – те, що вiд тiла лишилося. У небiжчика не вистачало лiвоi руки: ii вiдiрвало вище лiктя. Груди, шия та живiт вкривали глибокi шматованi рани. Лiва частина обличчя також була роздерта: замiсть вуха стримiв скривавлений обрубок, лiва очна западина зяяла пустотою, а добрячий шматок шкiри вiд верхньоi частини щоки аж до скронi був видертий живцем, оголивши кiстки черепа. Вадим Хорт виглядав так, наче його розпинав великий хижак. Рот досi кривився вiд переляку. Губи застигли, закарбувавши вираз глибокого жаху. Чоловiка так i поховали: жоднi манiпуляцii з м’язами обличчя не допомогли позбавитися переляку, що струменiв з неживого лиця. М’язи закам’янiли, ставши промовистим i водночас нiмим вiдбитком чогось страшного, що стало провiсником смертi. Одначе був один нюанс, котрий шокував дружину Вадима (як i всiх iнших, кому не поталанило бути присутнiми пiд час розпiзнавання мерця) бiльше нiж перекривлений рот та рванi рани, що перетворили тiло на криваве мiсиво, разом узятi. У тридцятип’ятирiчного Вадима Хорта було геть сиве волосся. XIII Штаерман переминався з ноги на ногу бiля ескалатора, голосно зiтхав i пiдкреслено часто зиркав на годинник. Тимур та Алiна стояли поодалiк. Тимур дивився пiд ноги. Дiвчина вiдвернулась, споглядаючи крiзь вiкно на стоянку перед старим термiналом. Час спливав. Парочка наче й не збиралася прощатись. Терпець Штаерману вривався. Вiн кашлянув i сухо, але делiкатно мовив: – I think we must go[28 - Думаю, ми мусимо йти (англ.).]. Тимур покосився на чилiйця так, наче бачив його вперше. – It’s time[29 - Вже час (англ.).], – чорнявий дженджик проявив настирливiсть. Вiн реально нервувався. Вiн не заспокоiться, поки програмiст не пройде паспортний контроль, опинившись у транзитнiй зонi аеропорту. – Зажди, Оскаре. Ще трохи, – вiдмахнувся хлопець. А тодi, набравшись смiливостi, повернув обличчя Алiни до себе: – Ну, менi пора… Ти тут… цее… не… Їi шкiра була гарячою, наче вона щойно повернулася з пляжу. – Я тебе ненавиджу, – дiвчина схрестила погляд зi своiм хлопцем. Тимур розумiв, що попросту не мае часу розгортати новий виток суперечки. Хлопець рiшуче обхопив Алiну за талiю, пiдтягнув до себе i притиснувся губами до ii губ. Дiвчина не пручалася. Вiдповiла на обiйми, потiм, перервавши поцiлунок, поклала голову на Тимурове плече. – Я тебе ненавиджу, – повторила вона, проте цього разу в голосi не було анi краплi злостi. – Я знаю. Я – гiвно. – Гiрше. Вiдчуваючи пiд тонкою кофтою м’якi груди, Тимур зловив себе на тому, що починае заводитись. Електричне збудження прокотилось його тiлом вiд живота i до шиi. За мить йому стало тiсно у джинсах. – І треба було тобi отак викаблучуватись? – куйовдячи пальцями запашне волосся, прошепотiв вiн на вушко Алiнi. – Ми не бачитимемось довбаних два мiсяцi, а у нас учора навiть сексу не було! – Сексу в тебе не буде ще два мiсяцi пiсля повернення, – вдала розлюченiсть чорнявка. Тимур поблажливо посмiхнувся. – Я тобi це обiцяю, юначе! – Це ми ще побачимо, – програмiст мiцнiше обiйняв ii. – Запам’ятай моi слова! – спалахнула Алiна i боляче вкусила його за шию. – Добре. Тiльки не сердься… Я напишу тобi. Вiдразу пiсля прильоту, – програмiст задумався. Навряд чи у нього буде можливiсть вийти в iнтернет в аеропорту Сантьяго. – Хоча не знаю. Я постараюсь написати iз Сантьяго. Як нi, то озвуся вже з мiсця роботи. – Тiльки спробуй не написати! Штаерман вдруге прокашлявся i поклав одну руку на перила ескалатора. – Все, я погнав. Люблю тебе. – Па, – Алiна послала йому повiтряний поцiлунок, вичавила з себе посмiшку. – Пиши менi, бо я тобi… – i потрусила кулачком. – Нарештi, – видихнув чилiець. Тимур пiднiмався на ескалаторi, стоячи на три сходинки нижче за Оскара Штаермана. Проiхавши половину шляху, вiн повернувся i помахав на прощання рукою. Жест вийшов незграбним. Можна сказати, навiть дурнуватим. Алiна пирснула i показала язика у вiдповiдь. Навряд чи вона була б такою веселою, якби знала, що так i не отримае вiд коханого жодного листа… XIV Рейс iспанськоi авiакомпанii «Iberia» на Сантьяго-де-Чилi вiдправлявся аж о 00:10. Тимур з Оскаром пообiдали, пiсля чого iм не лишилось нiчого, окрiм як байдикувати. Вiд нiчого робити хлопець увiмкнув ноутбук i спробував пошукати вiльну вай-фай точку. Пiсля кiлькох спроб, надибавши мережу без паролю, пiдключився. – Хей, амiго! – несподiвано окликнув його Штаерман. Пiсля того, як вони пройшли паспортний контроль у аеропорту Киева, чилiець змiнив тон: став поводитися не як строгий роботодавець, а як рабовласник. – Побудь тут, я мушу забрати ще одного пасажира. – Хтось iще летить з нами? – А ти думав, ти один такий розумник? Тимур вiдкрив головну сторiнку поштового сервера ukr.net. У папцi «Вхiднi» висiло 24 непрочитаних листи. Бiльша частина листiв стосувалися роботи. Тимур не читав iх. Наступними тижнями вiн матиме над чим сушити голову. Навiщо тратити час та сили, вiдволiкаючись на проекти «TTP Technologies»? Декiлька повiдомлень надiйшло з Facebook. Вiн швидко з ними розiбрався. Пiсля цього серед непрочитаних лишився один лист. Вiдправник – Natalie1976, пiдписаний – «Застереження!». Що за Наталi? 1976, певно, означае рiк народження, припустив Тимур. Виходить, що вiдправниця е старшою за бiльшiсть його знайомих, зате молодшою за всiх його начальникiв. Мабуть, це просто спам. Тимур повiв пальцем по точпаду, збираючись вiдкрити i прочитати лист. Не встиг: наступноi секунди перед ним виник Оскар Штаерман. – Ось познайомся, – апатично кинув чилiець англiйською, – це Ігор Ємельянов. Лiворуч вiд прилизаного Оскара стояв неохайний товстуватий чоловiк рокiв сорока. – Професор Ігор Ємельянов, – ядуче поправив новоприбулий. Нижня губа зверхньо випнута, щоки обвисають, як у бульдога, засаленi пасма спадають на лоб. – А це наш програмiст, – байдуже продовжив Штаерман, – Тимур Коршак. – О, – на якусь мить з лиця росiянина зiйшов зухвалий вираз. – О’о, – повторив вiн, двiчi смикнувши кущастими бровами. – Вы говорите по-русски? – спитав Тимур, дивуючись з такоi реакцii професора. – А как еще мне говорить? На сраном китайском? «Ще один псих», – нахмурився Тимур, а вголос промовив: – Звiдки ви мене знаете? – Я тебе не знаю. Ми щойно познайомились, забув? – Тодi чому така реакцiя? – Яка реакцiя? – Оце ваше «о’о». – Я бачив твою роботу. Тимур насторожився. – Перепрошую, – встряв у розмову чилiець, – маю повiдомити, що менi не вдалося дiстати мiсця у бiзнес-класi. Я пiзно звернувся до представникiв «Iberia» по квитки. – Ти хочеш сказати, ми полетимо в економ-класi? – гаркнув товстун, переходячи на англiйську. – Так. – Подивись на мене! Як ти це уявляеш, Штаермане? Я схожий на людину, котра весь сраний полiт тертиметься лiктями зi смердючими селюками? Я нiкуди не полечу! Знiмай готель, вирушимо тодi, коли ти спроможешся купити нормальнi квитки. На вилицях Штаермана запульсували м’язи. Проте заговорив вiн стримано: – Ми не можемо зволiкати, професоре. Полетимо в економ-класi. Я взяв кожному по три сумiжних мiсця в кiнцi салону. Звiсно, це не лiжка бiзнес-класу, однак можна поспати, i нiхто при цьому не штурхатиме тебе лiктями. Ємельянов поворушив брезклими щоками: – Все настiльки серйозно? Чилiець кивнув кiлька разiв пiдряд. Тим часом Тимур повернувся до останнього непрочитаного листа. Клацнув мишею на повiдомленнi. Вiкно браузера довго лишалося бiлим, а згодом вигулькнула стартова сторiнка ukr.net. Швидше за все, поки вiн перемовлявся з росiянином, зв’язок з мережею переривався. Вiдтак поштовий сервер просив заново ввести логiн та пароль. Хлопець узявся терпляче вводити данi. Це зайняло ще хвилину. Вiдкривши свiй акаунт, Тимур потягнувся до непрочитаного повiдомлення вiд Наталi. Щось наче дзенькнуло в нього у вусi. Щось пiдказувало, що вiн повинен прочитати той лист. Саме тодi Ігор Ємельянов завершив розмову з Оскаром. – Добре, – буркнув товстун, – летимо в економ-класi, – i плюхнувся на крiсло поряд з Тимуром. Сiдаючи, штурхнув хлопця лiктем, мало не скинувши лептоп на пiдлогу. Тимур обурився б, якби не остання фраза професора. Вона погнала думки iншим руслом. – Ви знаете, куди ми летимо? – спитав програмiст. Ігор хмикнув з виглядом людини, котра знае все: – Ми вирушаемо розгрiбати лайно, яке заварилось через тебе. – Послухайте, – Тимур образився, вiдвернувшись вiд екрана, – якщо користувач незадоволений роботою програмiста, далеко не завжди виною тому е програмiст. Як я можу нести вiдповiдальнiсть за код, який не компiлював? Ви не маете права судити про мою компетентнiсть по уривках. Невже не розумiете: неможливо вiдредагувати програму, якоi не iснуе? Замовник зажадав «сирий» код, i я був змушений… – Ти, схоже, геть не шурупаеш, що вiдбуваеться, – з легким вiдтiнком суму перебив його Ємельянов. – Нiхто не ставить пiд сумнiв твою компетенцiю, нiхто не докоряе тобi… Там, куди ми летимо, хлопче, почалися проблеми. Судячи з того, наскiльки спiшно нас викликали, збiса великi проблеми. І завелося все не через те, що ти дав маху в концепцii чи настрочив дiрявий код. Усе, що нинi коiться в Атакамi, розпочалося тому, що ти аж надто добре виконав свою срану роботу, – росiянин замовк, втупившись у простiр поперед себе. А тодi тихо повторив: – …аж надто добре, чорт забирай. Збитий з пантелику Тимур затих. Його привело до тями довге «бi-iп», що прозвучало з динамiкiв ноутбука. Сигнал про те, що заряд батареi сягнув критично низького рiвня. Через секунду екран погас. Якби Тимур подивився на екран свого «Hewlett-Packard» хвилиною ранiше i прочитав лист Наталi Хорт, вiн би стояв уже за найближчою транзитною стiйкою, купуючи квиток назад до Киева. На жаль, теревенi зi Штаерманом та Ємельяновим, слабкий сигнал вайфай мережi завадили цьому. Зарядний пристрiй вiд лептопа лежав у сумцi, котру Тимур здав у багаж у Киевi. У той момент вона кочувала мiж багажними вiддiленнями глибоко в надрах аеропорту «Барахас». Тож хлопець нiяк не мiг пiдзарядити комп’ютер… То було останне «якби». Тимур так нiколи й не дiзнаеться, хто така Natalie1976 i про що була ii засторога. Прибуття XV Професор виколупував штани iз задницi. Пiсля чотирнадцяти годин у лiтаку (лайнер прибув вчасно – о 09:35 за чилiйським часом) вiн виглядав так, наче перед виходом з дому забув попрасувати одяг. Волосся на головi нагадувало копицю сiна, добряче потрiпану буревiем. Почувався Ємельянов вiдповiдно. – Ти йому нiчого не розповiдаеш? – обiзвався вiн до Штаермана, вибравши момент, коли Тимур вiдлучився у туалет. – Як i тобi. Подробицi дiзнаетеся пiсля прибуття на мiсце. – Я принаймнi знаю, куди лечу i що мене там чекае. Пацан же навiть не здогадуеться, у що його втягнули. – Я не маю права. У нього на даний момент лише третiй рiвень доступу. Росiянин втягнув горлом повiтря, наче збираючись плюнути чилiйцю в обличчя. – Йолопе, цей хлопчак створив проблему, не побувавши на комплексi. За кiлька годин у нього буде п’ятий рiвень. Йому дали б шостий, якби такий був, тому що вiн зараз единий, хто може владнати ситуацiю… хто може врятувати мiльярди ваших сраних iнвестицiй, поки вони не перевалили за Анди чи не спустились на пiвдень до Сантьяго. – Що ти хочеш вiд мене, професоре? Я лише виконую iнструкцii Кейтаро. – Вiн мае право знати, Штаермане. Цi вашi сранi конспiративнi штучки призведуть до того, що пiсля прибуття до лабораторiй пацан запанiкуе i вiдмовиться спiвпрацювати, – судячи з манери розмовляти, було непросто повiрити, що Ємельянов мае докторський титул. Ігор був одним з тих безцеремонних дивакiв, котрi завше присутнi в середовищi справжнiх учених. – Не вiдмовиться. Тимур з’явився помiж рядiв сидiнь у залi очiкування, i розмова мiж Оскаром та Ігорем урвалась. О 12:15 вони сiли на лiтак чилiйськоi компанii «LAN», рейс LA 362, i через пiвтори години приземлились в Антофагастi. XVI – Де конвой? – ще здалеку визвiрився Оскар Штаерман. Повiтря було прохолодним – ледь присмачене океанським запахом – i дуже сухим. На стоянцi на них чекав потовчений i сiрий вiд пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кiлька мiсяцiв виснажливоi роботи у пустелi набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця. Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою вiзки з речами. Назустрiч iм з кабiни пiкапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтiй майцi, спортивних кедах та моднiй, хоч i полинялiй бейсболцi з написом «Bon Jovi». На вигляд – однолiток Тимура. Вiн по черзi потиснув руки новоприбулим, пiсля чого допомiг закинути речi в кузов i всадовив гостей на заднi сидiння. – Джеффрi, де, в бiса, конвой?! – проричав Штаерман прямiсiнько у вухо водiю. – Я i е ваш конвой, – тихо проказав вiн, звiвши зеленi очi на чилiйця. – Що це означае? – Прикриття не буде, старий, – Джеффрi Такер запхав руки в низькi кишенi шортiв. – Знаеш, що вчора було? – вiн стишив голос. – Вони на хрiн розпанахали загорожу. – Що?! – Те, що почув, чорнявий. Боти подерли ii на нiмецький хрест. У двох мiсцях… Зараз усi на роботах. Оскар закляк. Чергова порцiя агресивних словечок застрягла в горлянцi. Його обличчя сiрiло на очах, а очi заметалися, мов у божевiльного. – От чорт. Як таке може бути? Зовнiшню загорожу? А як же сенсори? – Отож бо й воно. Нiякi сенсори не спрацювали. Позавчора кiлька вишкребкiв залишилися пiд одним з пагорбiв. Вони копали цiлий день. Уявляеш? На вечiр вони вже були пiд огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Клятi вилупки! – Джеффрi заговорив спокiйнiше: – Якщо до вечора периметр не поновлять i не поставлять пiд напругу, цiлком iмовiрно, що нам уже не буде куди iхати. – Але як ми… – затинався чилiець, – …як ми доiдемо самi? – Так само, як я приiхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, – Джеффрi сплюнув пiд ноги. Вiн теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навiть бiльше, просто не показував цього. – Сподiваюсь, встигнемо до смерку. – А раптом проб’емо шину? А що, як полетить ходова? Що тодi?! Зеленоокий американець начепив на носа темнi окуляри. Йому не хотiлося думати про те, що буде, коли пiтьма застукае iх у пустелi. Вiн тупо проiгнорував запитання. – Хто з них програмiст? – Молодший, – не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. – Тимуром звуть. – Я так i думав. Імена у них такi дивнi: Tymur… Vadym… – Джефф знову сплюнув на асфальт i поплескав чилiйця: – Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися. XVII Вони залишили межi мiста i виiхали на Панамериканську магiстраль – модернове шосе, що довжелезною сiрою ниткою протинае континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звiр, i справно намотувала дорогу на колеса) на пiвнiчний схiд. Небавом океан зник з поля зору. За вiкном потяглись одноманiтнi ландшафти. До сланцевих бескидiв центральноi Атаками було ще далеко, а чорно-синi вiдроги Анд сюди не дiставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельефу i навiть без пiску – суха безлика пустка. Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне мiстечко Бакедано i Тимур заснув… О 14:35, не доiжджаючи кiлька кiлометрiв до Кармен-Альто, Джеффрi пригальмував, притиснувся до правоi бровки i почав щось виглядати праворуч вiд шосе. Надибавши слабо торований з’iзд, американець крутнув кермо i скотився з магiстралi. З-пiд капота потяглись удалечiнь ледь помiтнi вiдбитки вiд колiс. Слiди збiгали на схiд, у пустелю, i зникали у тремкому маревi, що товстою лiнiею розмежовувало плескату сiрiсть Атаками i неймовiрно далекi схили андiйських хребтiв. Не минуло й хвилини, як Оскар загамселив руками по переднiй панелi: – Стiй! Джеффрi, зупинись! Джип ще не вповiльнився, а чилiець вискочив з авто, оббiг «Тойоту» i затулив шлях, спершись на капот. Фiзiономiя – блiда й налякана, бiла сорочка на грудях та пiд пахвами посiрiла вiд поту. – Джеффе, я боюсь! – хрипко признався Оскар. – У мене е дiти! І я ще хочу пожити. Джеффрi вiдчинив дверцята й опустив ноги на пiсок. Перед тим як вийти з машини, американець окинув оком пустелю. Мiсцина видавалась безпечною. – Я тебе розумiю, старий. Але не варто про це нагадувати, тому що я теж на межi i вiдчуваю, що от-от надзюрю в штани! А в мокрих джинсах, як ти здогадуешся, не вельми зручно кермувати. – Я не поiду далi, – категорично заявив чилiець. – Давай подзвонимо Вiллу. Супутниковий телефон з тобою? Вiлл не пiдпорядковуеться Джепу[31 - «Джеп» (англ. сленг. Jap, вiд Japanese – японець) – американське сленгове прiзвисько для японцiв. Мае легкий вiдтiнок зневаги.], може, вiн зрозумiе i… – З телефоном усе в нормi, старий, просто… Вiльяма немае… Дверцята «Тойоти» захлопнулись i решта слiв не пробились у салон. Проте почутого виявилось достатньо, щоб Ігор спохмурнiв i неспокiйно завертiвся на сидiннi. – Америкос накивав п’ятами? Не може бути, – правив далi Штаерман: – Де вiн? Той сучий син не мiг просто так покинути все! – Кейтаро просив тобi не казати, – потупився американець. – Що не казати? – Вчора боти взяли Вiлла i одного з негритосiв Рiно… Оскар не зрозумiв: – Як це «взяли»? – Забрали з собою. – Бляха, що-о?!! – Ми зрозумiли, що вони пiдкопали стовпи, але подумати не могли, що зразу в двох мiсцях. Кинулись прикривати пролом напроти головних дверей жилого блоку, а тi гади увiрвались до гаражiв у першому iнженерному. Кейтаро наказав вiдходити… заблокував «DW» будiвлю… ми там засiли… а Вiлл i один з найманцiв, ну, вони не встигли, розумiеш… Тi гiвнюки упiймали iх i потягли у пустелю. Штаерман глитнув слину: – І ви нiчого не зробили? – А що ми мали робити, трясця твоiй матерi?! – рикнув Джеффрi. Уперше за час подорожi вiн втратив самовладання. – Усiм було страшно до всирачки, старий! Навiть Рiно сидiв тихо, як миша. Ми за три днi нi разу в них не поцiлили! В жодного! Сiчеш, про що я? Та я б лiпше сам собi пустив кулю в скроню, анiж вийшов тодi на вулицю. – Боти вбили iх? – Оскар здригнувся. – Нi. – Нi? – Принаймнi не вiдразу. Поки тягли, вони були живими. А там… не знаю. – Але для чого Вiлл здався тим вилупкам? Що вони з ним робитимуть?.. – Про це хай розкаже украiнець, – американець стрельнув очима в напрямку заднiх сидiнь «Toyota Tundra». – Я тобi i так багато вибовкав, хоча це ще не все. – Штаерман прикусив губу, наготувавшись слухати далi. – Оскiльки напруги на периметрi не було, а ми засiли в «DW» будiвлi, наче мавпи в зоопарковiй клiтцi, тi довбанi карлики пролiзли у склад i… – шофер махнув рукою з виглядом «усе пропало!». – …Розбомбили його. – Щоб я здох, – прошипiв Оскар. – Сьогоднi маеш усi шанси, – процiдив Джефф, – бо тепер у наших малюкiв сила-силенна набоiв i дюжина п’ятисотих «Моссбергiв»[32 - Mossberg 500 – один з найбiльш розповсюджених у свiтi багатозарядних дробовикiв з перезарядкою рухомою цiвкою.]. – Ти жартуеш. – Нi, ти все правильно почув. У втiкачiв тепер вогнепальна зброя. – А гормон?! – Розслабся. Не все так погано. Кейтаро пiсля твого вiдльоту наказав перетягти сулii з альдостероном у житловий корпус. Стероiди поки що у нас. Обое чоловiкiв замовкли. На Панамериканi, вдалинi за iхнiми спинами, час вiд часу пролiтали автомобiлi. Реву двигунiв не було чути. Звук моторiв затирало сичання вiтру над пустельним плато. – Знаеш, – звернувся до Оскара шофер, – ти тiльки не подумай, що я палаю бажанням нестися з голою дупою через Атакаму, не знаючи, де iхне кодло. Але у нас там вiсiм повалених опор… – Джефф зiтхнув: – Старий, я не хочу припертися на базу i усвiдомити, що ми лишаемося з ними сам на сам. У нас тодi буде до бiса неприемна нiчка. Ми мусимо прошмигнути. – Нi… нi… нi… – замотав головою чилiець, в очах зринала вiдчайдушна впертiсть. – Тепер я точно нiкуди не поiду. Американець саркастично форкнув i сплюнув: – Джеп мав рацiю. Не треба було тобi розказувати. – Іди до дiдька! Я дзвоню японцю. Принеси менi телефон. Джеффрi знизав плечима. – Як знаеш. Старий Кейтаро останнiми днями не в настроi. – А то я не здогадуюсь. Давай телефон. Шофер вiдкрив дверцята, витягнув з-пiд купи ганчiрок супутниковий телефон «Thuraya Hughes» i кинув чилiйцю. Штаерман спiймав апарат i без вагань набрав номер. – Кейтаро, це Оскар, – напружившись, почав чилiець. – Нi, у нас усе гаразд. Поки що. Просто хочу поговорити… Ми в пустелi, стоiмо неподалiк вiд Панамерикани… Я не хотiв вас турбувати… Кейтаро, не гарячкуйте! – Оскар починав гнiватися. – Я все знаю, Джеффрi розказав менi… Зрозумiйте, якщо по дорозi щось трапиться з украiнцем… Так, ми можемо проскочити, але я не поiду далi. Я вiдмовляюсь… Ось так просто: не рушу з мiсця… Ви ж обiцяли ескорт… Кейтаро, не кричiть на мене… Бiс iз нею, моею дупою, але невже ви готовi ризикувати програмером?.. Розмова в такiй манерi тривала хвилин п’ять. Чим ближче до завершення, тим менше Штаерман говорив. Переважно кивав. Зрештою Оскар вiдiрвав трубку вiд вуха. – Ну що? – пiдняв голову Джеффрi. – Вiн пришле двi машини, – кисло бовкнув чилiець. – Примчать за двi години. – А загорожа? Оскар знизав плечима. – Вони все одно не встигли б до смерку… Навскоси через плато, з гiр до океану, неслись потоки сухого, аж рипучого, повiтря – насичений стогiн нагадував вiддалений гул авiацiйних двигунiв. XVIII Спочатку з’явились два похилi стовпи куряви. Немов розпушенi хвости комети, вони тяглись до безхмарного небо. Легкий вiтерець шматував iх i волiк за собою на пiвнiч. Колони з пилу з кожною хвилиною ставали чiткiшими. Згодом iз розпливчастого марева, ревучи двигунами, розмелюючи на шматки дрiбне камiння, вирвались два величезних позашляховики. Вiддалiк чорнi машини нагадували нiмецькi «Volkswagen Touareg». – Їдуть! – оголосив Джефф. Тимур потягнувся i позiхнув. Швидкий сон не принiс полегшення. У Киевi було пiв на одинадцяту вечора, органiзм вимагав грунтовного вiдпочинку. Оскар Штаерман вийшов на вiдкритий простiр, дiловито вперши руки в боки. Вiд його пiжонського вигляду не лишилося згадки. Одна штанина була подертою, сорочка зашкарубла вiд поту i надималась на вiтрi, мов замащене вiтрило iспанського галеона. В якийсь момент вiн озирнувся i гукнув до Джеффрi: – Ти бачиш? – Що там? – Рiно Хедхантер власною персоною. – Не може бути! – зрадiв американець. Автомобiлi загальмували. Вони дiйсно були «Туарегами», тiльки не «паркетниками», призначеними для дефiле по мiсту, а справжнiми всюдиходами, зi встановленими пакетами для бездорiжжя «Terrain Tech». Крiм того, над решiтками радiаторiв виступали наваренi бампери, а над переднiми шибками простяглись захиснi сiтки. Ззаду кожного автомобiля, на бортах i на дверцятах, зблискували приваренi металевi листи. Листова сталь цiлком затуляла вiкна у заднiй парi дверцят. Вiкна на переднiх дверях на двi третини також закривав метал, решта була загратована сiткою. Завдяки цим змiнам елегантний джип вiд «Фольксваген» став схожим на щось середне мiж нiмецьким «A7V», неповоротким танком часiв Першоi свiтовоi вiйни, та военним всюдиходом «Humvee»[33 - HMMWV (скор. вiд англ. High Mobility Multipurpose Wheeled Vehicle – «високомобiльний багатоцiльовий колiсний транспортний засiб», бiльше знаний як «Humvee», «Хамвi») – американський армiйський всюдихiд пiдвищеноi прохiдностi, що стоiть на озброеннi багатьох краiн свiту. На його основi компанiя «General Motors» розробила цивiльний позашляховик «HUMMER».], прототипом ненаситного цивiльного паливожера «HUMMER». Щойно «танкомобiлi» спинились, на грунт вискочили восьмеро озброених до зубiв чоловiкiв. Шестеро були кремезними, хоча невисокими неграми – чорнi, мов антрацитове вугiлля. Ще один на вигляд був типовим японцем: невисокий, худорлявий, з пласким лицем, розкосими очима i рiвним рудувато-коричневим волоссям, зiбраним у хвiст. Попереду всiх виступав мiцний чолов’яга з кутастим обвiтреним обличчям, чорним волоссям, що стримiло врiзнобiч, та дрiбними, вепрячими очиськами. Злiва через усе лице, починаючи з середини щоки i аж до пiдборiддя, тягнувся глибокий шрам. Вiн мав два метри зросту i був увесь укритий опуклими кучугурами м’язiв. – Привiт, сцикуни! – не витягаючи цигарки з рота, амбал махнув рукою. – Чекаете, поки мамка забере вас iз дитсадка, ге? – вiн розреготався. – І на скiльки ж це ви вiд’iхали вiд Панамерикани? На вiсiмсот метрiв? На цiлу тисячу? Ой-ой-ой! Всратися можна, та ви просто мегакрутi перцi! Ха-ха-ха! – Здоров! – ворухнув рукою Джефф. Оскар пiдступив до засмаглого богатиря i потиснув руку. Потiм простягнув правицю молодому японцю. Тимур з Ігорем зацiкавлено роздивлялись збройний конвой. – Хто це такi? – неголосно поцiкавився Ємельянов у Джеффрi. Серед новоприбулих вiн знав лише японця. Того звали Кацуро Такеда, i вiн був правою рукою старого Джепа. – Отой гевал – це Рiно Хедхантер, – охоче пояснив американець. – Начальник департаменту безпеки. – Начальник чого? – здивувався росiянин. – Департаменту безпеки. – Я тебе правильно зрозумiв: вiн – Хедхантер[34 - Headhunter (англ.) – мисливець за головами.]? Мисливець за головами? – Ага. – Це його справжне прiзвище? – Вiн себе так називае. Що там у нього в паспортi – бiс його знае. В Африцi амбала називали Рiно «Мисливець-за-Головами», рiдше – Рiно Годзила. Прiзвища нiхто не знав. Годзила був просмаленим авантюристом i шукачем пригод. Постачав зброю для УНІТА[35 - UNITA (португ. Uni?o Nacional para a Independ?ncia Total de Angola – Нацiональний союз за повну незалежнiсть Анголи) – повстанське угруповання в роки громадянськоi вiйни в Анголi (1975–2002). Пiсля 2002 друга за величиною полiтична партiя Анголи.]пiд час громадянськоi вiйни в Анголi; торгував слонячими бивнями, наркотиками i людьми. У 2002, пiсля закiнчення вiйни в Анголi, Рiно фактично став безробiтним. Пробував податися у нафтовий бiзнес, але його звiдти швидко турнули. Вiдтак вiн сформував гоп-стоп команду, офiцiйно зарееструвавши ii як охоронну службу. Паспорт мав пiвденноафриканський[36 - Маеться на увазi краiна ПАР – Пiвденно-Африканська Республiка.], хоча гаркавий нiмецький акцент (про який Рiно страшенно не любив говорити i в душi глибоко ненавидiв) свiдчив про те, що його коренi тягнуться вiд нiмецьких колонiстiв у Намiбii[37 - Наприкiнцi XIX столiття узбережжя Намiбii було заселене нiмецькими колонiстами. Вони утворювали колонiю, що називалась Нiмецька Пiвденно-Захiдна Африка. До цього часу вцiлiли поселення, що зберiгають типово «нiмецький» вигляд. Їх жителi розмовляють нiмецькою, попри те, що офiцiйною мовою Намiбii е англiйська.]. Хедхантер справляв враження нервового бугая, що здатен миттево перейти вiд жартiв та хихотiння до звiрячого гнiву. – А звiдки стiльки чорношкiрих? – Це ватага Хантера – африканськi найманцi. Четверо з племенi гереро[38 - Гереро – народ, що проживае в Намiбii, а також в Анголi та Ботсванi, 240 тисяч осiб. Інша назва – мбанду.] – Френкi, Джеро, Тi-Джей i… ет, забув, як звуть четвертого, та двое овамбо[39 - Овамбо – народ у Пiвденнiй Африцi. Чисельнiсть – близько 900 тисяч, 750 тисяч з яких проживають у Намiбii (являючи собою найбiльшу етнiчну групу цiеi краiни). Решта живуть на пiвднi Анголи.] – Нахас i Ндонга. Ще двое гереро, Сем та Готто, лишились у лабораторii. Був ще Том, але вiн… його бiльше немае. – Хм… – Ігор здогадався, що овамбо та гереро – це назви племен чи народностей, i не став перепитувати. – І як давно Джеп узяв на роботу цю горилу i його зграю «блекiв»? – Десь два тижнi тому. Зразу пiсля того, як усе пiшло через жопу. Перед цим Кейтаро спровадив додому бiльшiсть персоналу, – Джефф завагався, чи казати далi. – …Усiх, хто не здогадуеться, що «малюки» втекли. – Тобто вони таки втекли? – Ви не знали? – Оскар менi не казав. Хоча я пiдозрював. А чому не найняли мiсцевих? – Вiлл Ноланд не дозволив. У мiсцевих родичi, iм е куди тiкати. Є з ким поплескати язиками. Ну, ви розумiете… Американець страшенно боiться… ем-м… боявся розголосу. – Я не здивований. Я б теж на його мiсцi боявся… Приглядаючись до машин та найманцiв, Тимур зауважив двi дивнi особливостi. По-перше, африканцi були озброенi виключно дробовиками. Тимур добре знав цю модель – п’ятизарядний американський «Remington 1100». В однiй з раннiх iгор, випущених «TTP Technologies», з такими бiгали його боти. Судячи з коротких стволiв, то був бойовий, а не мисливський варiант. Така рушниця славиться колосальною площею ураження i розривною силою, але дiе лише на коротких вiдстанях. Через пiвсотнi метрiв нищiвна сила «Ремiнгтона» вгасае. «1100-ий» ефективний у ближньому бою. Вiн не годиться для пустелi, де бiльш логiчною була б далекобiйна зброя з довершеною системою прицiлювання… По-друге, Тимуру не сподобалися позашляховики. На боках з-пiд листiв бронi визирав кольоровий логотип: захисний шолом, натягнутий на голову якогось кiборга. Права частина – людське обличчя, лiва – сформована з мiкросхем, посеред яких палае червонясте неонове око. Внизу йшов жирний пiдпис: «NGF LAB». Малюнок був нереальним, дитячим якимось, хоча програмiста збентежило iнше. Лого мiстилося пiд бронею. Напрошувався очевидний висновок, що обидва «Туареги» спершу iздили без металевого панциру, а потiм сталося щось таке, що примусило нашвидкуруч переробити машини на бронетранспортери. «Ремiнгтон 1100» Тимур уперше з часу вильоту з Украiни вiдчув, як холодок неспокою заповзае пiд шкiру. – Хтось менi пояснить, що тут дiеться? – з нотками стурбованостi спитав вiн. – Якiсь племена повстали в пустелi чи в Андах? Для кого цей маскарад? Поки Джеффрi роздумував, що вiдповiсти, Хедхантер вiдступив вiд Штаермана i загорланив: – По машинах, дами! По каретах, моi цуценята! – його голос, мов вибухова хвиля, линув над пустелею. – Украiнець зi мною. Росiянина садiть до Кацуро. Мiй екiпаж рушае першим, за мною Джефф, замикае колону японець. Дистанцiя – п’ятдесят метрiв: не бiльше i не менше! – Рiно зробив паузу, щоб хапнути повiтря, а тодi додав металу в голосi: – І не забувайте: пiсля настання темряви кожен сам за себе. Якщо хтось вiдстав, злетiв у кювет, зламав вiсь, спалив двигун, решта прямують на базу, не зупиняючись. Тимура посадили помiж двома чорношкiрими на задньому сидiннi. Коли всiлися, Рiно повернувся лицем до украiнця i по-товариськи пiдморгнув. Вийшло не дуже щиро. – Як почуваешся, фелла[40 - Fella (неформальна, сленгова форма вiд fellow, англ.) – друзяка, чувак, товариш.]? – Чудово, дякую… – збрехав украiнець. – Спати тiльки хочеться. Амбал вищирився i прохрипiв: – Я – Рiно Хедхантер. Ласкаво прошу до Атаками, малий! Ми вже зачекались. Мотор гаркнув i заревiв, панель з приладами ожила. Крiзь шиби луною вiдгукнулось гудiння iнших двигунiв. За мить машини мчали, витягнувшись у напрямку гiр, залишаючи океан, сонце та цивiлiзацiю далеко на заходi. До смерку лишалося трохи бiльше години. XIX Кiлька хлопчакiв, пригнувшись, скрадались улоговиною. Рухалися безгучно. Якщо й обмiнювались мiж собою iнформацiею, то тiльки за допомогою поглядiв. Вони були бруднi й обшарпанi, i водночас – неймовiрно схожi один на одного. Всi на одне лице. Вони нагадували героiв комiксiв, яких наклепали пiд копiрку. Посувалися дивно, постiйно уникаючи свiтла. Будь-якою цiною хлопчаки намагалися триматись у тiнi. Схоже, навiть кволе зимове сонце, що хилилося до сну, дратувало iх. Пiсля вимушених перебiжок вiдкритими освiтленими дiлянками, дiтлахи перепочивали у затiнку. Мовчали. Дiставшись вузькоi розколини, хлопчики ретельно обстежили дно. По-собачому все обнюхали i подерлись на схил. Вони не розумiли, що роблять. Точнiше, не розумiли, що роблять усе правильно. Двiчi за останню добу цiею ущелиною проiжджали машини. Тим самим шляхом авто поверталися на схiд. Теж двiчi. Годину тому на захiд промчали новi екiпажi. Малюки бачили: вщент заповненi людьми з лабораторiй. Озброеними людьми. Хлопчики не розумiли. Вони були не здатнi на розумiння як процес. Зате iх вчили аналiзувати. Тож цiлком закономiрно малюки припустили, що третiй конвой iхатиме назад тiею ж долиною. Свiтловолосi легко вибрались на вершину невисокого хребта, що пiдпирав улоговину з пiвдня. Розбiглись i зачаiлися, розпластавшись у найменших нерiвностях рельефу. Немов вода пiсля дощу жилавi тiла заповнили найменшi вм’ятини. Сонце пекло беззахиснi голови, проте хлопчаки терпiли, знаючи, що захiд сонця не за горами. Вони залягли i стали чекати. Пустеля занурювалась у темряву. XX Попереду, вибираючи шлях, мчав обтулений сталлю «Туарег» з Тимуром на борту. За ним торохкотiла «Toyota Tundra» з Оскаром Штаерманом та Джеффрi Такером. Замикав кавалькаду другий «Фольксваген», в якому пiд охороною трьох африканцiв i японця Кацуро Такеди везли росiйського професора Ігоря Ємельянова. Величезний, розмазаний по краях сонячний диск швидко осiдав за небокрай. Сонце свiтило у спини каравану, добре освiтлюючи перешкоди на шляху. Щоправда, це ненадовго. За якихось десять хвилин зi сходу накотить темрява i примусить iх стишити бiг. Несподiвано повiтря роздерло протяжне скиглiння автомобiльного клаксона. Тимур озирнувся, крiзь напiвзакрите листовим металом скло побачивши «Тойоту». Джеффрi Такер скорочував дистанцiю, збуджено сигналячи. – Починаеться… – безбарвно процiдив Рiно. – Пригальмувати? – ледь повернув голову Джеро, африканець-водiй. – Нi. Не варто, Джеро. Але… розвернись. Об’iдь пiвколом, не наближаючись. Джеро, який серед решти чорношкiрих мав найбiльш войовничий вигляд, кивнув. – Гаразд, босе, – i повернув «Туарега» лiворуч. Побачивши, що флагманський автомобiль робить плавний поворот, Джефф перестав сигналити, спинив пiкап i вийшов з кабiни. Американець махав руками, кличучи до себе. Ядуче-червонi шорти i жовта майка надимались та лопотiли на вiтрi. – Босе, – неголосно покликав Джеро. Вiн вiв машину до американця, але дивився вбiк. – Так, фелла. – Не бачу машини молодого японця. Миттю голови повернулися туди, де мав би зараз знаходитися третiй позашляховик. Автомобiля не було. Пiвхвилини тому колона пронеслась крiзь вузьку дугоподiбну ущелину, з пiвденного боку якоi висився ступiнчатий кряж, а з пiвнiчного наступали моторошнi, темно-сiрi дюни. Кiлька вапнякових формацiй, якi здаля нагадували церковнi дзвiницi, заледве стримували навалу пiскiв. З щiлини мiж скелею та гладеньким виступом п’ятиметрового бархана, вилися паралельнi слiди вiд шин. Тудою щойно виiхав екiпаж Хедхантера, за ним – «Тойота Тундра». Другий «Туарег» так i не з’явився. Рiно звiв руку, без слiв наказавши Джеро притримати авто. Вiн чекав кiлька секунд, сподiваючись, що Кацуро Такеда просто вiдстав. Марно. А тодi скоромовкою звелiв: – Пiд’iдь до пiкапа. Зупинись. Двигун не вимикай. Через кiлька секунд «Фольксваген» застиг на вiдстанi пiвтора метра вiд «Тойоти». Джеффрi пiдступив до загратованого вiкна. – У Кацуро колесо спустило, – схвильовано проказав чорнявий американець, – я сам бачив, – слова звучали благально й жалiбно; Тимур аж поморщився. Рiно, не вiдкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишнiй рельеф. Розмiрено й терпляче водив очима туди-сюди. – Вони ось там, за цим кряжем, – пояснював далi американець, тицяючи рукою собi за спину, – ми крапаль вiд’iхали вiд них, бо поки я почав сигналити, а потiм ще… ну, ти не хотiв спиня… – хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей. – Джип перекинувся? – Рiно вставив цигарку до рота, але не пiдпалив. – Нi. – Загруз? – Нi… Тобто я думаю, що нi. – Хто дозволив зупинятись? – Рiно, не дурiй, – втрутився Штаерман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосi чилiйця також не чулося великоi впевненостi. – Ви порушили наказ! – До заходу сонця ще кiлька хвилин, – заперечив Джеффрi. Ураз в салонi «Туарега», скрипнувши, ожила рацiя. – Рiно… Рiно… це Ндонга, – захурчав вперемiш iз завадами скриплячий голос водiя ар’ергардноi машини. – Прийом. Джеро подав рацiю Хедхантеру. – Донгi, я тебе слухаю, – вгризаючись очима у верхiвку кам’яноi гряди, вiдказав Рiно. – Що там у вас? – Зiрвало шину. Тут звiдкiлясь нападало камiняччя. Схоже на зсув, бiс його знае. Ми мiняемо колесо. Газуйте далi без нас. – Я та Джефф спинились неподалiк вiд виiзду з розколини, – переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Рiно. – Справдi? – овамбо на тому боцi не змiг приховати здивування. – Не варто, босе. Ситуацiя пiд контролем, джип на твердому грунтi. За кiлька хвилин вирушимо навздогiн. Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бiсова гряда могла б слугувати iдеальною позицiею для засiдки. Там, нагорi, можна сховати цiлу роту, про що знизу, з пустелi, нiхто не здогадаеться. Звiсно, вiн не думав, що боти аж настiльки розумнi, щоб влаштувати засiдку. Принаймнi вiн сподiвався на це. Рiно пiднiс рацiю до губ: – Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаемо, – потому торкнув долонею темношкiрого Джеро i вказав на розколину помiж дюнами та кряжем. Гереро кивнув. «Фольксваген» вирулив праворуч i попрямував до мiсця, де колiснi колii вiддiлялись вiд кряжа. «Тойота» Джеффрi клигала слiдом. Позашляховики спинилися бiля виiзду з ущелини. Пiски тут закiнчувались, а скелястий виступ тягнувся далi. Скелясте пасмо нависало над машинами, звиваючись, мов крокодилячий хвiст, на пiвдень, i поволi опадало, занурюючись пiд землю. – Он вони! Щойно «Туарег» порiвнявся з розколиною, Тимур побачив другий екiпаж. Автомобiль Кацуро Такеди застиг за сотню метрiв вiд виiзду з ущелини i всього лиш за три метри вiд кам’яноi стiни. Вiдразу за джипом знаходилось найвужче мiсце каньйону, де впритул до кручi пiдступало кiлька вапнякових стовпiв чудернацькоi форми. Внизу ледве ставало мiсця для того, щоб протиснутись одному автомобiлю. Машина Кацуро стояла на домкратi. Бiля правого переднього колеса метушилося двое африканцiв: Френкi та Нахас. Ндонга тупцяв лiворуч, тримаючи напоготовi матово-чорний «Ремiнгтон» i не зводячи очей iз кряжа. Кацуро (також iз дробовиком в руках) прикривав тили. Тимур роздивився спiтнiлого Ігоря, що залишився на задньому сидiннi автомобiля. Робота тривала у повнiй тишi. Низинне сонце робило атмосферу схожою на бурштин, забарвлюючи скелi кольором воску. Африканцi, що метушились бiля колеса, вiдкидали довжелезнi, схожi на скелети, тiнi. Сутiнки з диявольською насолодою наминали хирлявi рештки денного свiтла. Та ось встановлення запаски добiгло кiнця. Нове колесо закрутилось на мiсцi. Френкi, молодий енергiйний хлопчина, единий гереро у машинi японця, старанно загвинчував болти. Ось вiн уже опускае домкрат… Скоро, вже зовсiм скоро вони вирушать далi… І саме в цей момент… – Босе, – кахикнув чорношкiрий найманець, що сидiв по праву руку вiд Тимура. – Чого тобi? – буркнув Рiно, викинувши так i не запалену цигарку з рота. – Хочу вiдлити. Джеро гигикнув. Хедхантер нахмурився, зiбгавши зморшки на чолi у тугий снiп. – І знайшов же ти час, мавпо… – Ну, менi серйозно треба, Рiно. Бiльше не можу терпiти. Рiно дратувався. Через легкокрилi сутiнки, що мчали вiд гiр швидше за вiтер, через непередбачену затримку, а тепер ще й через свого доморощеного вояку. Йому страх як хотiлось розвернутись i кiлькома ударами вiдправити хлопця в нокаут. Чого Хедхантеру не хотiлося, так це нюхати аромати сечi решту дороги: – Не виходь з машини. Вiдчини дверi, вистав свiй пиптик назовнi i дзюр. – Дякую, босе. – Хутко, телепню. Вiдкривши дверцята, найманець зiскочив на пiсок. Став спиною до авто i, лiктем притримуючи дверi, почав справляти нужду. Струмина захрустiла об пiсок. У цей час шарпанина бiля «Туарега» вщухла. Френкi та Нахас закидали iнструменти в багажник, Ндонга залiз на мiсце водiя, а Кацуро вмощувався на передньому пасажирському сидiннi. Нiхто не стежив за кромкою скелястого пасма, що чiтким зигзагом видiлялась на тлi вечiрнього неба. Нiхто бiльше не пильнував тили… І тiльки Тимур знiчев’я слiдкував за другим екiпажем. Саме вiн побачив, як щось метнулось помiж скелями. Позаду «Туарега», в отому найвужчому перешийку, невиразний силует майнув вiд сiрих дюн пiд захисток густого мороку, що клубочився бiля пiднiжжя ступiнчатоi гряди. – Ви бачили?! – випалив Тимур. – Що?! – всi хором. – Там хтось е! Пролунало дружне клацання затворiв. – Ти певен? – перепитав Рiно. Гереро, затиснутий помiж дверима та бортом джипа, припинив дзюрити. Пiщаний хрускiт стих. – Присягаюся, щось промайнуло позаду машини з Ємельяновим, – прошепотiв украiнець. Нiхто не ворушився. Було чути, як протяжно скиглить вiтер над плоскогiр’ям. А тодi у флегматичне завивання вплiвся новий звук. Тихий, спершу далекий посвист, який блискавично наростав, – свист предмета, що на шаленiй швидкостi розтинае повiтря. Не встиг Тимур про це подумати, як чималий уламок скелi, глухо шваркнувши, поцiлив у гереро, що стояв коло дверей з розстебнутою ширiнкою. Вiд удару голову сiромахи кинуло назад. Повiтря розiрвав дикий вереск. На обличчi африканця утворилась страховидна рана. Лiву вилицю вчавило в обличчя, око розплющило вщент, крiзь шкiру проступали обламанi зуби. – Що за фiгня?! Що за фiгня?! – шокований, Тимур закричав украiнською. Затим, дiючи чисто iнстинктивно, схопив молодого африканця i скубонув у салон. Позаду в розколинi загуркотiло, хтось закричав, загавкали «Ремiнгтони». По вiкнах та бронi застукотiло камiння. А потiм усе поглинуло ревiння двигуна: Джеро завiв автомобiль i рвонув уперед. Тимур насилу втримував гереро. Спiймавши африканця, вiн притиснув його до крiсла, але затягти в машину не змiг. Украiнець вiдчайдушно чiплявся за одяг. Сорочка найманця зiм’ялась пiд пахвами i висковзувала з рук. Дверцята не могли зачинитись. – Викинь цей мiшок з лайном! – заревiв, озираючись, Рiно. – Випхай на хрiн негритоса! Ноги пораненого гереро, мов лантухи, волочились по грунту. – Нiзащо! – форкнув Тимур. Попри всi намагання негр вислизав iз рук. Джип мчав надто швидко. Сорочка трiщала i рвалась на очах. Ще кiлька секунд, i чорношкiрий вивалиться назовнi. Тимур майже здався, коли Джеро трохи пригальмував: дорогу перегородили вибоiни, котрi неможливо було об’iхати на швидкостi. Скориставшись цим, украiнець ривком закинув гереро в салон i захряснув дверцята. Обернувся. «Тойота Тундра» неслась вiддалiк. Другий «Туарег» так i лишився в ущелинi. – Хто на нас напав?! – накинувся на велетня Тимур. – Рiно, що, в бiса, коiться? – Це твоi дiтваки, фелла. Клятi бiлобрисi вишкребки… – Хто? – вирячився хлопець. Хедхантер повiв бровами i не вiдповiв. Притискаючись грудьми до колiн, як у лiтаку пiд час аварiйноi посадки, i клацаючи зубами, коли джип перелiтав через ями, Тимур думав, що хтось iз них двох – або вiн, або амбал – однозначно збожеволiв. Останнiй пучок жовтогарячих променiв ковзнув за небокрай. Зi сходу, вiд гiр, слалась масна обважнiла темрява… XXI «Тойота Тундра» пiдскакувала на горбках поруч, справа вiд «Фольксвагена». – Дебiл! – виткнувшись з тiеi частини вiкна, яку не затуляла броня, гаркнув Рiно. – Якого дiдька моргаеш менi в дупу? – пiвторахвилинне блимання подiяло йому на нерви. Джеффрi щось зарепетував у вiдповiдь. – Що ти пищиш? – Хедхантер перекрикував ревiння мотора. – Я нiчого не чую! Сильнiше висунувши голову, Джефф прокричав удруге. Результат – той самий: слова вислизнули з-помiж машин, розчинившись у вiтрi. Щоправда, на цей раз Джеффрi догадався виставити з вiкна лiву руку, i показати великим пальцем кудись собi за спину. Тимур озирнувся: вдалинi, на вiддалi кiлькох сотень метрiв аритмiчно пiдскакували двi яскравi цятки. Програмiст миттю все зрозумiв. Смикнув гевала за плече: – Там автомобiль. Рiно, за нами хтось iде. Рiно крутнув головою. – Fucking hell! – чортихнувся велетень. – Це наш «Туарег». – Вони вислизнули, – чи то спитав, чи то порадiв за третiй екiпаж Тимур. А потiм у голосi забринiв сумнiв: – Правда ж, вони вiдiрвалися? – Ще невiдомо, – Хедхантер i Джеро перезирнулись: – Думаеш, боти? – Я не знаю, Рiно, – Джеро знизав плечима. – Хто у тiй машинi? – не заспокоювався Тимур. – Якi ще боти? Що ви мелете? – Заткнись, фелла, – вiдрубав Рiно. Дорога ставала небезпечною. На шляху траплялися брили з темного сланцю: деякi з гуркотом розбивались об наваренi бампери, кам’яними бризками розриваючи пiтьму, iншi доводилось об’iжджати, ризикуючи влетiти в неконтрольований занос. Скелi стали вищими. З сiро-жовтоi землi витикались обгризенi вiтром конусоподiбнi шпичаки, що нагадували термiтники. Будь-якоi митi джип мiг втратити колесо, ввiгнатись у скелю, перекинутись або просто розлетiтися на друзки. Проте швидкостi Джеро не зменшив. Зненацька Тимур побачив вогнi. Попереду в пiтьмi зависли рiзнокольоровi плямки. Небавом помiж ними позначилися продовгуватi горизонтальнi риски, з яких у простiр над Атакамою розтiкалось холодне сине свiтiння. У мiру наближення Тимур здогадався, що тi риски – це невисокi, але широкi вiкна. Один за одним з мороку виповзали обриси похмурих будов, схожих на гiгантськi коробки. – Тi-Джею, ану подай менi рацiю! – скомандував Хедхантер. (Взагалi-то гереро лiворуч вiд Тимура на мовi його племенi звали Тжамуаха, але Хедхантер попередив хлопця, що пристрелить його, якщо вiн ще хоч раз попросить називати себе повним iменем. Вiдтодi Тжамуаху стали кликати скорочено, за першими двома лiтерами iменi – TJ.) Миршавий гереро лiворуч вiд Тимура сiпнувся, схилився униз i, попорпавшись, дiстав з-пiд сидiння рацiю. Поспiхом, неначе вона була прогрiта до червоного, передав ii босу. – Ндонго, говорить Рiно, – натиснувши кнопку зв’язку, вiдчеканив велетень. – Ти чуеш мене, фелла?.. – мовчанка. – Мудак, це твоя машина у мене на хвостi? Вiдповiдi не було. Атмосфера твердла, мов свинець, невблаганно перетворюючись на морок. Велетень труснув рацiею, натиснув кнопку i пробасив удруге: – Повторюю, це Рiно, – пауза. У вiдповiдь – незмiнна тиша в ефiрi. – Донгi, сучий ти сину, у вас там усе гаразд? Вiдповiдай негайно! Глухе скрекотання, i жодного звуку, схожого на людський голос. Хедхантер шумно видихнув повiтря i заговорив з помiтним роздратуванням: – Ндонго… Френкi… Ви мене чуете? Прийом… Якщо ви мене розiгруете, чорнопикi вилупки, то пiсля повернення на базу я вашими ж яйцями позатикаю вам вуха. Як зрозумiли? Але нi Ндонга, нi Френкi нiкого не розiгрували. – Можливо, вони загубили рацiю, – невпевнено пробубнiв Джеро. – А можливо, то вже не вони, – закiнчив фразу Рiно. Переслiдувачi насiдали на п’яти. Джеро витискав з машини все, на що вона здатна, але вiдiрватися не мiг. Хедхантер не випускав з рук засмальцьовану вiйськову рацiю. Тепер вiн викликав «NGF Lab». Крiзь завади спершу донеслось рiвномiрне шипiння, а згодом динамiк озвався переривчастим голосом: – Рiно, ми ’ебе чуе’о… ’Овори. – Хто це? – Ц’ Ральф Доернберг. – Ральфе, нас атакували. Ймовiрно, ми втратили «Туарег» Такеди з усiма, хто був у ньому… Ти чуеш, Ральфе? – Що з’чи’ «iмовiрно»? – Те, що я не певен у цьому. Автомобiль мчить за нами, i ми… – Рiно зам’явся. – Ми не знаемо, хто в ньому. В моему екiпажi один поранений. – Зрозумiло, – прохрипiла рацiя, а тодi Ральф немов прокинувся: – Вони женуться за вами? От лайно! Тимур Коршак живий? – Пiдтверджую. Украiнець з нами. У вас усе гаразд? – Якщо ти питаеш про «малюкiв», то вони не з’являлися. Але периметр ще й досi не пiд напругою. – Менi потрiбно, щоб ви нас зустрiли. – Зрозумiв. – Стягни всiх, хто може тримати зброю i не обiсреться вiд звукiв власних пострiлiв, до захiдноi стiни корпусу «EN-1». Джеро пiджене джип до ворiт № 4. Витягуйте хлопця, а я спробую затримати тих, що сунуть за нами назирцi… Хто б там не був… – Все зробимо, Рiно, – виплюнув динамiк i заглух. – Пояснiть менi, що врештi-решт вiдбуваеться? – дратувався Тимур. – Що це за будiвлi попереду? Чому всi так переймаються моею особою? Хедхантер повернувся до програмiста. – Слухай мене уважно, фелла. Вiд цього залежить твое життя. Вiдтепер уже не тiльки твое. Ми пiдскочимо до стiни, станемо правим боком. Навпроти будуть залiзнi ворота. Як тiльки побачиш iх, викочуйся на хрiн iз джипа i рви до них. Не озирайся i не спиняйся, що б не робилося за твоею спиною. Затямив? Велетень говорив важким, сиплим голосом, вiдбиваючи у Тимура будь-яке бажання розпитувати. Хлопець ствердно кивнув. – За дверима тебе чекатимуть. Вони все пояснять. Перша з низки бетонних будiвель була вже поряд. Лiворуч вiд неi вимальовувалась ще одна, трохи нижча. На деякiй вiдстанi вiд стiн, повторюючи контури фундаментiв, проходила дротяна загорожа. – Чуеш, босе, – покликав Джеро. – Ну, – вiдiзвався Рiно. – Огорожа знеструмлена, так? – Ага. – То я рвону крiзь неi? Так ми пiд’iдемо ближче. – Давай. Загорожа на якийсь час зникла з поля зору, а тодi нараз виринула, наче з-пiд землi. – Hold o-o-on![41 - Тримайтеся! (англ.)] – витягнувши губи, закричав Джеро. «Туарег» без зусиль продiрявив плетиво дротiв, потягнувши iх за собою, неначе звiр, що вирвався з ловецькоi сiтi. За секунду вiн загальмував за кiлька крокiв вiд стiни. – Бiжи! – звелiв Рiно. Десь нагорi ввiмкнулись прожектори. Дiлянку довкола пролому в загорожi затопило яскравим свiтлом. Тимур розгубився. Стало видно, як удень; пiсля виснаженого мерехтiння неонових ламп потужнi прожектори заслiплювали i збивали з пантелику. Хедхантер вишмигнув iз джипа i розчахнув заднi дверцята. Поранений гереро з’iхав йому до нiг. Ігноруючи свого бiйця, Рiно схопив украiнця за комiр i виволiк з машини. – Бiжи-и-и, дурню!!! Хлопець нарештi оговтався i чкурнув до дверей. Зробив лиш кiлька крокiв, коли його пiдхопили чиiсь руки i затягли всередину будiвлi. Металевi дверi, обсипанi рiвними рядами пiвсферичних заклепок, клацнули, зачинившись. …Тимур опинився у квадратному порожньому тамбурi. Його оточували голi стiни, на двi третини своеi висоти пофарбованi синьою фарбою. Злiва i справа вiд ворiт зяяло по парi витягнутих вiкон. На протилежнiй до входу стiнi знаходилися меншi дверi з електронним замком (таким, як у номерах готелiв чи каютах круiзних лайнерiв). Над ними синьою фарбою було виведено «EN-1 BUILDING», а трохи нижче – «GATE 04». Пiдхопившись, хлопець пiдтягнувся до вiкна. «Тойота Тундра» залетiла в пролом у периметрi i спинилась, заледве не протаранивши «Фольксваген». Джеффрi та Оскар скочили на пiсок. Чилiець, зiгнувшись i спотикаючись на кожному кроцi, кинувся до ворiт. Почав стукати, проситися всередину. Американець зайняв мiсце поряд з Рiно. Четверо чоловiкiв – Рiно, Джеффрi, Джеро та Тi-Джей – сховались за машинами, чекаючи на ар’ергардний джип. І вiн не забарився. «Туарег» виплив у пробоiнi, протиснувся крiзь неi i майже вiдразу затих. Фари погасли. Все занiмiло навкруг. Так нiби хтось натиснув «PAUSE» на програвачi. Тiльки Оскар впiвголоса скиглив бiля брами, просячись усередину. На нього, втiм, нiхто не зважав. – Може, вальнiть це бiсове корито з гранатомета, поки не пiзно, га? – гукнув Джефф через плече, знаючи, що хтось напевно засiв на даху. – Нi! Вiдкривати вогонь тiльки пiсля моеi команди! – втрутився Рiно. Клацнувши, вiдкрились дверцята. Хтось повiльно вийшов iз машини. Попри яскраве свiтло, розiбрати, хто там, було важко – силует затуляли броньованi дверi. Розмита фiгура хитнулась, а тодi важко осiла на колiна. – Не стрiляйте! – аж пiдскочив Тимур, впiзнавши знайомий череватий обрис. – Це Ємельянов! За росiянином з «Туарега» безсило висковзнув Кацуро Такеда. З мiсця водiя. Слiдом вийшли Ндонга та Френкi, заляпанi кров’ю, мов м’ясники. Нахаса не було. Хедхантер, тримаючи дробовик напоготовi, обходити позашляховик з правого флангу. Пасажири «Туарега» так i стояли: мовчазливо, нерухомо, не мружачись вiд яскравого свiтла. Мов зомбi. Росiянин навколiшки. Зрештою Кацуро втомлено проказав: – Кiнчай цю комедiю, Рiно, за нами нiкого немае. Пiвденноафриканець, переконавшись, що джип порожнiй, неохоче опустив рушницю. Це стало сигналом, пiсля якого кiлька чоловiк висипало з дверей, оточивши новоприбулих. Насамперед пiдiбрали пораненого гереро з машини Хедхантера. Потому допомогли звестись Ігорю. Пiсля того екiпаж Кацуро, обережно пiдтримуючи попiд руки, повели до корпусу. Штаерман, схлипуючи, заповз у тамбур i сiв коло стiни з iншого боку ворiт. – Це ще не кiнець… – пхикав вiн, не переймаючись, що його нiхто не чуе. – Не кiнець… Вони ж повернуться. Сьогоднi вони обов’язково прийдуть сюди… Тимур спостерiгав, як повз нього, спираючись на товаришiв, шкандибають чорношкiрi найманцi та японець. Ємельянова вели останнiм. Його фактично несли на руках. У росiянина раз за разом пiдкошувались ноги. Узрiвши Ігоря, програмiст пiшов назустрiч, коли раптом усвiдомив: щось не так. Щось у виглядi новоприбулих насторожувало. Щось на iхнiх обличчях… Наблизившись, Тимур легко торкнув Ігоря за передплiччя. – Як ти? – промовив росiйською. На язицi крутилися iншi питання, але Тимур не поспiшав. Ємельянов не вимовив нi слова. Тимур нахилився, всерйоз налаштований розговорити росiянина. Та раптом, побачивши Ігоревi очi, вiдсахнувся. Такоi порожнечi вiн не зустрiчав нiде й нiколи. Очей нiби не було. Тобто вони були, але наче… застиглi. Склянi кульки, обрамленi крововиливами. Здавалося, тi очi дивляться всередину, а не назовнi. – Чорт… – видушив iз себе хлопець. Наступноi митi росiянин зiгнувся, повиснувши на руках поводирiв, i його вирвало. XXII Тимур крокував разом з усiма тiсним коридором, освiтленим двома рядами кварцових ламп. У грудях закипала уiдлива злiсть. Тимур сердився через те, що дозволив втягнути себе у цю авантюру. Злився на Штаермана та Ємельянова, бо тi мовчали всю дорогу, мов глухонiмi, нiчого не пояснюючи. Злився на Рiно. Через його жарти, зухвалу поведiнку, а особливо – через той туманний вислiв посеред пустелi. «Це твоi дiтваки, фелла». У той же час поза образою поступово розросталося нове почуття: тверде усвiдомлення, що його звичний – такий зрозумiлий i впорядкований – свiт безповоротно канув у лету. Вислизнув з-пiд нiг. Хлопець почувався безпорадним, немов домашня рибка, що викотилась на пiдлогу з розбитого акварiума. Тимур ще багато чого не розумiв. Разом з тим вiн усвiдомив одну просту рiч: десь у пустелi розгорався вогонь. І схоже, вiн буде одним з тих, кому доведеться руками вигрiбати весь жар. Нове поколiння XXIII З точки зору обивателя можна видiлити три основнi рiвнi наукових проблем. Перший рiвень – найнижчий, найменший за значимiстю. Вiн характеризуеться двома визначальними рисами: перша – науковцi в чомусь конкретно обрахувалися i навiть не пiдозрюють про це, i друга – дана помилка жодним чином не впливае на щоденне життя простих людей. Чудовим прикладом такоi малозначимоi проблеми е Томсонiвська модель атома. Знаменитий англiйський фiзик Джозеф Томсон[42 - Джозеф Джон Томсон (18 грудня 1856—30 серпня 1940) – фiзик, що вiдкрив електрон, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики 1906 року.] припускав, що атом речовини являе собою цiлiсну (однорiдну) позитивно заряджену масу, в яку, наче родзинки в пудингу, вкрапленi електрони. Тривалий час «пудингова» теорiя була панiвною, поки iнший фiзик, Ернест Резерфорд (учень Томсона), не виявив ii цiлковиту хибнiсть. За iронiею долi Резерфорд проводив експеримент, який мав би пiдтвердити Томсонове уявлення про структуру атома. Вчений узяв тоненький лист золотоi фольги (товщина становила приблизно 1 мiкрометр, цебто 10 м, – не бiльше кiлькох атомiв), закрiпив на спецiальному тримачi i почав бомбардувати його ?-частинками (повнiстю iонiзованими атомами гелiю). Пiсля фольги шлях ?-частинок фiксувався спецiальним пристроем, на якому крiзь мiкроскоп можна було бачити, чи змiнилась траекторiя «снарядiв» чи нi. Уявляючи атом як однорiдну масу, Резерфорд очiкував, що ?-частинки вiльно протинатимуть пластинку, не змiнюючи (або майже не змiнюючи) направленiсть свого руху. У цiлому, так i було – ?-випромiнювання безперешкодно «пробивало» золоту фольгу. Втiм, що бiльше дослiдiв проводив Резерфорд, то частiше з’являлися дивнi ?-частинки. Деякi з них пiсля проходження пластинки вiдхилялися на 30…60° вiд осi пучка (попередньоi траекторii руху), а окремi взагалi розвертались на 120…180° i, вiдбившись вiд фольги, пiкiрували у протилежний бiк. Якщо перше явище ще можна було якось пояснити, то факт вiдбиття ?-частинок видавався безглуздям. Це все одно що поставити перед гарматою аркуш картону i чекати, що снаряд, який вилетить iз жерла, зрикошетить вiд нього. Резерфорд був шокований. Проаналiзувавши результати дослiду, вiн дiйшов непростого висновку: Томсон помилявся. Атом – це не однорiдний протонний «пудинг» з родзинками електронiв. Атом насправдi порожнiй, зате в його осердi знаходиться малий (настiльки мiзерний, що пiсля двохсот поспiль обстрiлiв пучками ?-частинок у нього влучило лишень один-два «снаряди»), але напрочуд важкий позитивно-заряджений згусток. Резерфорд математично довiв, що його розмiр в 100 тисяч разiв менший вiд радiуса атома. Цей крихiтний масивний згусток дiстав назву ядра, а запропонована Резерфордом планетарна модель порожнистого атома з ядром у центрi i хмарками електронiв довкола нього до появи квантовоi теорii становила основу наукового бачення свiтобудови. На щастя, на той час така фундаментальна помилка не мала великого впливу на побут, тогочасну технiку тощо. Для того щоб виявити наукову проблему першого рiвня, знадобиться вчений з дiйсно унiкальними здiбностями та розвиненою iнтуiцiею (понад усе тодi, коли експерименти, як це було з «атомами Томсона», не вiдразу виявляють глибинну суть явища). Або ж фантастичне везiння. Другий рiвень наукових проблем – середнiй. Вiн виникае тодi, коли неточностi, хибнi теорii й неправильнi допущення нагромаджуються одна на iншу (iншими словами, коли вивчення нових процесiв та явищ ведеться, спираючись на неправильну базову теорiю). Інодi дослiдникам просто не вистачае основоположних знань, щоб зрозумiти суть того, що вийшло з iхнього експерименту. Прикладом може бути Великий адронний колайдер. Там усе гарно крутиться, протони розганяються, зiштовхуються i розлiтаються. Все чiтко контролюеться i фiксуеться, але… за формулами нiчого не сходиться. То якiсь шматки матерii казна-куди заподiлися, то кiлька кiлоджоулiв енергii канули в лету, довiвши до сказу всiх теоретикiв i побiжно перекресливши всi набутки фiзики, починаючи з XVI столiття. Даний рiвень проблем характеризуеться тим, що науковцi зазвичай чiтко бачать розбiжностi мiж теорiею та практикою (хоч i не розумiють, у чому причина), але прямоi небезпеки для цивiльного населення, як i ранiше, немае. Щоб побороти проблеми другого рiвня, потрiбнi не так здiбнi, як упертi та наполегливi науковцi, що володiють конкретними знаннями в галузi i готовi днями й ночами довбтись над однiею й тою самою проблемою. Ну i нарештi третiй рiвень – найвищий. До нього належать ситуацii, при яких вченi капiтально дали маху, викликавши незворотний i дуже небезпечний ефект, не помiтити який просто неможливо. Для цього не потрiбно бути професором, доктором наук, аспiрантом чи вiдмiнником у школi: результат цих помилок без особливих зусиль вiдчують та усвiдомлять усi. Навiть розумово вiдсталi. Вчення, гiпотези й формули бiльше не мають значення. Нiкому не важливо, що там насправдi коiться на атомарному, молекулярному чи бозна-якому рiвнi, i в чому полягала помилка, що вивела ситуацiю з-пiд контролю. Актуальним стае зовнiшнiй прояв, а не внутрiшня суть процесу. Сюди можна вiднести вибух на Чорнобильськiй АЕС або ж (давайте постукаемо по дереву) яку-небудь iмовiрну аварiю на вже згаданому Колайдерi, що потягне за собою ще бiльш страхiтливi наслiдки. Нормальною людською мовою такi проблеми називаються просто – катастрофа. Як iз цим боротись? Першочерговим завданням стае не вирiшення науковоi проблеми, а усунення наслiдкiв, до яких вона призвела. Так ось, станом на середину серпня ситуацiя в пустелi Атакама семимильними кроками наближалась до найвищого, третього рiвня наукових проблем. І – як завжди бувае – цього нiхто не розумiв… XXIV Субота, 15 серпня, 19:40 (UTC –4) Корпус «DW» дослiдницького комплексу «NGF Lab» Пустеля Атакама Пiднявшись сходами востанне, вони потрапили у вузький тамбур, подiбний до того, через який увiйшли до першоi будiвлi, тiльки стiни були зеленавого кольору. Праворуч височiли сталевi ворота, що вели назовнi, а перед собою Тимур побачив дверi з прозорого пластику, поруч з якими знаходився переговорний пристрiй. Вгорi проступали темно-зеленi написи «DWELLING BUILDING»[43 - Житлова будiвля (англ.).] i «GATE 01». Хiдник вiдчинявся зсередини. Один з чоловiкiв нахилився i, натиснувши кнопку виклику, проказав: – Кейтаро, це Ральф. Ми повернулися. Прозорi панелi роз’iхались, впустивши iх усередину. Тимур вiдразу вiдчув, що потрапив у житлове примiщення. Це вiдчувалось не так по температурi (взимку в Атакамi не надто спекотно), як по вологостi. Астенiчне пустельне повiтря, вiд якого пекло в носi й нестерпно сушило горлянку, лишилось позаду. Атмосфера у блоцi була приемною, нагадуючи квiткову оранжерею. Перша кiмната слугувала гардеробною. За нею, судячи по запаху, знаходились кухня та iдальня; лiворуч вiдгалужувався невеликий коридор, що впирався у П-подiбнi сходи, якi вели на другий поверх. Праворуч вiд гардеробноi виявилась ще одна кiмната, без вiкон, з масивними сталевими дверима, куди чоловiки поскладали дробовики, гранати та один гранатомет АТ4. І тiльки Рiно лишився у всеозброеннi. – Проведеш Тимура та Ігоря, – звелiв Оскару Ральф Доернберг, – а ви займiться пораненим, – Джеффрi та Джеро обережно понесли непритомного гереро на другий поверх. Ральф повернувся до украiнця та росiянина: – Перед тим, як пiдете поселятись, будь ласка, вiддайте вашi мобiльнi телефони. Тимур дiстав з кишенi мобiлку i зиркнув на екран. Внизу замiсть назви мережi свiтилося «Пошук…», а в лiвому верхньому кутi коло схематичного зображення антени не було жодноi рисочки – покриття не було. – Тут i так нiчого не ловить, – сказав хлопець. – Вибачте, але такi правила. – Окей, – програмiст не мав сил сперечатися i вклав телефон у простягнуту руку. Не пiдводячи очей, взагалi не рухаючи головою, Ємельянов дiстав з кишенi старезну «Nokia» i сунув ii Ральфу. – Це все? – не вгавав чоловiк. – КПК, комунiкатори, смартфони? Нiчого такого? – вiн уважно придивлявся до новоприбулих. Професор не вiдреагував. Украiнець похитав головою (якусь мить Тимуру здавалося, що Доернберг примусить iх вивернути кишенi чи й узагалi обшукае, як перед посадкою на лiтак, але цього не сталося). Ральф стримано всмiхнувся, буркнув: – Чудово, – i зник на сходах. Ноутбуки не перевiряли. Значить, wi-fi не було. Оскар Штаерман, уникаючи прямих поглядiв, жестами покликав украiнця i росiянина за собою. Утрьох вони почовгали нагору. На другому поверсi Тимур та Ігор потрапили у кiмнату для вiдпочинку. У просторому примiщеннi, встеленому зеленими килимами, знаходився бiльярдний стiл; за ним стояв стенд iз настiльним футболом i тулилися докупи три шкiрянi дивани. Пiд стелею висiв проектор, напроти якого стримiла стiйка зi здоровенним полотном. Дивани, проектор та полотнище утворювали кiнозал. Дальню стiну пiдпирала широка книжкова шафа, забита книгами. Поруч з нею розташувався кавовий апарат. На столиках горiло кiлька не дуже яскравих ламп. Усi вiкна були затягнутi цупкими малахiтовими шторами. – Вмощуйтесь поки що тут, – Штаерман показав на дивани, – я пiду перевiрю, чи готовi кiмнати. Скоро повернусь. Можливо, якби не втома i до дзенькоту натягнутi нерви, Тимур переймався б тим, що ступае на килим побурiлими вiд пороху кросiвками. Та зараз йому було все по цимбалах. Хлопець не роззуваючись, завалився на найближчу канапу. Спина щемiла, в потилицi гуготiв бiль, гарячим свинцем сповзаючи в шию. Ігор Ємельянов боязко присiв на краечок iншого дивана i застиг, нахиливши голову. У безмовностi збiгло кiлька хвилин. – Я геть не вiдчуваю нiг, – украiнець спробував зав’язати розмову з росiянином. Ігор навiть не поглянув у його бiк. Чоловiк виглядав прибитим, геть розтоптаним. – Та що з тобою таке? – Тимур звiвся на лiктi, намагаючись намацати поглядом Ігоревi очi. У цей момент повернувся Штаерман. За ним до кiмнати ввiйшла невисока, але дуже фiгуриста чорнявка. Перше, що кидалося в очi: коротенька стрижка «пiд каре» та грайливi бiсики в пiдкреслено чорних чилiйських очах. На нiй був темно-синiй комбiнезон-безрукавка та бiлi гостроносi чешки. Дiвчина сяйнула посмiшкою, продемонструвавши запаморочливi ямки внизу округлих щiк. – Це Ребекка, – представив чорнявку Оскар, який встиг умитися i змiнити сорочку. Чилiйка знову посмiхнулась, пiдняла руку, змахнула в повiтрi пальчиками. – Вона проведе вас до ваших кают, джентльмени. Тимур пiдвiвся. Та де там – пiдскочив. Попри смертельну втому, вiн вiдчув, як внизу живота почало зсiдатися млосне тепло. На мить перед очима постала Алiна, але хлопець, не дуже усвiдомлюючи, що робить, заштовхав ii образ на задвiрки свiдомостi. Вiн не хотiв пiсля стiлькох потрясiнь витягати на поверхню спогади про батькiв, киiвських друзiв чи наречену. Нинi вони були немислимо далеко. Настiльки далеко, що iх практично не iснувало. – Мене звати Тимур, – вiдрекомендувався хлопець. – Soy de Ucrania[44 - Я з Украiни (iсп.).]. – А я – Бекка, – повторно представилась дiвчина. Тимурiв ентузiазм не сподобався Оскару. – У вас е трохи часу, щоб прийняти душ та переодягтися. О 20:30 Кейтаро скликае збори. Украiнець стомлено глипнув на Штаермана. – Чувак, ти ж знаеш, як нас телiпало в лiтаку над Атлантикою. Я не спав майже добу. – Випий кави. – Та навiть якби я випив вiдро… – Своi претензii висловиш пановi Кейтаро. Ребекка забере вас о 20:25 i вiдведе до конференц-зали. Програмiст, стиснувши губи, промовчав. – Ідiть за мною, – виступила наперед Бекка. Нараз Тимур згадав про Ігоря. Хлопець обернувся, збираючись гукнути росiянина, та в ту ж мить вiдсахнувся i не змiг стримати зойку. Ємельянов стояв упритул i дихав йому в плече. – Ох ти й налякав мене, старий, – Тимур ледь стримався, щоб не вилаятись. – Вибач… – ледве ворушачи губами, видушив Ігор. Вiн, як i ранiше, не пiдводив голови, дивився собi на ноги. Тимур трохи вiдсторонився. – Це Ігор, мiй товариш, вiн iз Росii, – промимрив хлопець, – ну, не зовсiм товариш, ми познайомились учора. – З ним усе окей? – запитала дiвчина. М’який запах парфумiв на хвильку вiдтiснив сонливiсть. Украiнець знизав плечима. Вiн не мiг знати, чи все гаразд з Ємельяновим, бо не уявляв, через що той пройшов. Крокуючи назирцем за Беккою, вони проминули кiлька галерей зi скляними дверима, котрi чимось нагадували офiснi переходи якоi-небудь торговоi компанii, i опинилися в iншiй частинi блоку «DW», що призначалась для ночiвлi. Хлопець не знав точноi форми будiвлi, але здогадувався, що всi житловi кiмнати зiбранi в окремому крилi. Тут було тихо i затишно. Стiни замiсть фарби вкривала зелена оббивка з тисненим вiзерунком, а пiд ногами порипував ламiнат. Де-не-де над переходами зблискували зеленi стрiлки з пiдписами «Emergency exit». Та загалом лампи горiли блякло, наче от-от готувались погаснути, i ледь освiтлювали шлях. Ребекка безупинно щебетала, час вiд часу вказуючи пальчиком на темнi вiкна, наче не усвiдомлювала, що за ними чорнота. Щось розровiдала, але Тимур не слухав ii, засинаючи на ходу. Зрештою вони пiднялись на третiй поверх i вступили до нового, яскраво освiтленого коридору. Лiворуч та праворуч були дверi. Над кожним входом висiв яскравий пiвсферичний свiтильник. Коридор чимось нагадував недорогий i безпретензiйний мотель. Схожiсть пiдсилювалась цифрами на дверях. Чилiйка провела чоловiкiв у кiнець коридору i дiстала з кишенi два карткових ключi. – Кiмнати однаковi, але можете спочатку глянути, а потiм вибрати. – Байдуже, – Тимур навздогад витягнув картку, на мить торкнувшись пальчикiв чилiйки. Йому дiстався № 306. Бекка усмiхнулась, знову показавши ямки на щоках. – Я подбаю, щоб речi найближчим часом перенесли до кiмнат. Росiянину лишилась кiмната пiд номером 303, якраз навпроти Тимуровоi. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям: – Де? Ребекка трохи вiдступила, показавши долонею на дверi. – Ось тут. Ємельянов кiлька разiв спробував втрапити карткою в замкову щiлину, але в нього не виходило. Зрештою, вiн таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, вiн без будь-яких слiв чи емоцiй витяг картку i заходився втикати ii iншою стороною. Це тривало цiлу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росiянина i м’яко промовила: – Давайте я допоможу. Ігор випростався. Тимур знову вiдсахнувся, спостерiгши бездонну порожнечу в очах. – Нi, – рiзко вiдрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. – Я сам. – Я не про дверi, – сказала дiвчина, пiдступивши до Ігоря. – Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру. – Не треба, – глухо обiзвався Ігор, i повторив: – Я сам. Сам! – голос був кволий, утробний, але сповнений злостивоi рiшучостi. – Як знаете, – знизала плечима чилiйка i вiдступила крок назад. Ігор нарештi спромiгся вiдкрити дверi i, не сказавши нi слова, зник. Немов провалився у кiмнату. – Пане, – гукнула Ребекка вслiд, – не забувайте, що о пiв на дев’яту починаються збори! Вашi сумки скоро принесуть, i ви зможете переод… – Лиши його у спокоi, – урвав ii Тимур. – Вiн був у тiй машинi, на яку напали в пустелi. – Я розумiю, – надула губки Бекка; а хлопець подумав, що нi чорта вона не розумiе. Вiн сам нiчого не розумiв. – Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляе. Та це нiчого не мiняе. Твiй друг мусить розумiти, що зустрiч важлива… Хлопець переминався, не заходячи до кiмнати. Чорнявка, потупившись, не йшла. – Тобi ще щось треба? В кiмнатi е чайник, можу заварити тобi каву. – Як ти тут опинилась? – спитав украiнець. – Знайшла роботу у щотижневiй газетi оголошень, пройшла спiвбесiду, пiдписала купу дивних паперiв, i от я тут. Платять гарно. – Ти не боiшся? – Спочатку не боялася. А потiм, ну, коли сталося оте… – Що оте? – Коли вони… Я саме була на вулицi, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу. – Не темни. Хто вони? Ребекка ще бiльше опустила голову: – Я не можу сказати. За годину ти все дiзнаешся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив менi поiхати. – Це Джеп? Той, кого всi називають старим Джепом? – Так… – Ти справдi медсестра? – змiнив тему розмови Тимур. – Ага, – Бекка несвiдомо випросталась. – Як той хлопчина? На жаль, я не знаю iменi… Один з чорношкiрих конвоiрiв, якого поранило. Ребекка спохмурнiла. Над перенiссям зiбрались неглибокi зморшки. – Я не встигла його оглянути… З ним зараз Алондра, – вона глянула Тимуру в очi. Подумавши, пояснила: – Алондра – це дiвчина Джеффа. Джеффрi Такера. Вона згодилась допомагати по лазарету. Нiхто не передбачав, що менi випаде стiльки роботи… Ти ж знаеш Джеффрi? Американець iз зеленими очима. Вiн тут за електрика. Ви вже познайомились? – Тимур кивнув. Ребекка ще бiльше насупилась, що робило ii по-своему гарною: – Алондра з самого початку не хотiла сюди iхати. Але вона едина, хто залишився добровiльно. Нiзащо не хотiла покидати свого Джеффi, а вiн… вiн теж бачив те, чого не треба було бачити… Украiнець зiтхнув. Щупальцi знемоги сповивали його. Адреналiн помалу виходив з кровi, i органiзм не мiг опиратися навальному сну. Сприйняття реальностi переривалося, свiдомiсть наче проломлювалась, i слова пробивались до хлопця уривками. – Але з ним усе буде гаразд. Вiн вичухаеться, – додала чилiйка. – Я бачив, як камiнь поцiлив у нього, – тихо промовив вiн. – Я був поряд. Вiн… вiн би випав iз джипа, якби я не втримав його. – Ти молодець, – медсестра торкнулася його плеча, а тодi скоромовкою промовила: – Ми чекали. Кейтаро на тебе дуже розраховуе. Тимур стулив брови дашком, намагаючись зрозумiти суть ii слiв. Голос привабливоi брюнетки звучав немов крiзь товщу води. – Ти ж зможеш усе владнати, правда? Програмiст не розумiв, про що вона говорить. – Я не знаю, – зiзнався вiн, сконфужено клiпаючи очима. Ребекка зiтхнула i зазирнула Тимуру у вiчi. – Тiльки не вбивай iх, прошу. Вони все ж таки дiти. А тодi розвернулась i пiшла… Дверi пiд № 303 стояли напiввiдчиненими. Через невелику шпарку виднiвся вхiд до ванноi кiмнати. Звiдти долинало негучне поривчасте кумкання. Схилившись над унiтазом, Ємельянов знову блював. XXV Рiно Хедхантер наблизився до «Туарега», що наполовину затуляв пробоiну в огорожi. Вiн збирався загнати автомобiль в один з ремонтних боксiв у першому iнженерному корпусi. Пiдiйшовши до джипа, велетень затримався. Мимоволi пригадав момент нападу. Його власну машину обкидали камiнням. Проте з ущелини, в якiй застряг другий позашляховик, долинали пострiли. Їх обстрiляли, вiн у тому не сумнiвався. Рiно подивився на «Туарег». Тодi де, в бiса, слiди вiд шроту? Рiно обiйшов довкола автомобiля, уважно роздивляючись листи бронi. Затим присiв бiля переднього бампера. У кiлькох мiсцях провiв пальцем по холодному металу. Вiн бачив лише подряпини вiд каменiв i… бiльше нiчого. Здивований, Хедхантер пiдвiвся. Розкрив заднi правi дверцята i зазирнув у салон. У нiздрi вдарив кислуватий запах. «Мабуть, так смердить страх», – подумав амбал, але тут-таки помiтив рештки блювотиння на сидiннi та на килимках. Брова здивовано вигнулась i поповзла вгору. Когось знудило по дорозi?.. Рiно ще раз обiйшов «Туарег», розчахнув лiвi переднi дверцята i забрався на мiсце водiя. Рука механiчно потягнулась до запалення, але… завмерла на пiвшляху. Вирячивши очi, здоровань дивився на верхню панель, що впиралася у лобове скло. Справа на панелi, вiдразу пiд склом, лежав чорний продовгуватий предмет. Рiно потягнувся через салон i дiстав його пальцями. Пiдтягнув до себе. Взяв у долоню. То була рацiя. Рiно не мiг повiрити власним очам. Чверть хвилини амбал сидiв нерухомо, дивлячись поперед себе i прокручуючи чорну пластикову рацiю в руках. Усе, на що вiн сподiвався, – це те, що вона несправна. Подумки вiн майже благав, щоб вона не ввiмкнулась. Не опускаючи очей, Рiно натиснув кнопку запуску. Вгорi, бiля мiсця, з якого виходила антена, спалахнув червоний iндикатор, а з динамiка випорснуло електричне харчання. Рацiя працювала. І лежала на видному мiсцi весь час… XXVI Крижаний душ та фiлiжанка кави привели Тимура до тями. Разом з тим вiн розумiв, що довго не протримаеться. Мозок вiдмовлявся усотувати нову iнформацiю, тiло, що тихо скиглило вiд перевтоми, вимагало сну. Як тiльки дiя кофеiну послабне, вiн вимкнеться. В Украiнi було пiв на третю ночi. Ребекка провела Тимура i блiдого, мов мрець, Ігоря Ємельянова на четвертий поверх адмiнiстративного крила. Завела у дверi з написом «MAIN HALL[45 - Головна зала (англ.).]». За ними виявилась довжелезна кiмната з чотирма панорамними вiкнами i довгим елiптичним столом. Довкола стола стояли офiснi крiсла з високими спинками, на столi – пляшки з мiнеральною водою та бутерброди. З правого краю стола височiв чималий LCD-монiтор. Коли украiнець та росiянин зайшли, бiльшiсть мiсць були зайнятi. Серед присутнiх хлопець запримiтив Рiно, а також Кацуро Такеду. Вмощуючись на одне з вiльних крiсел, Тимур нiяк не мiг зрозумiти, чи то вiд утоми в мозку закублилися параноiдальнi думки, чи то дiйсно всi крадькома за ним спостерiгають. Останнiм до зали ввiйшов лiтнiй японець середнього зросту. Швидко, нi на кого не дивлячись, пройшов крiзь кiмнату i зайняв мiсце у головi стола. Тимур здогадався, що сухорлявий азiат з миготливими очима кольору гречаного меду i е таемничим Джепом. Чорнi штани, дорога темно-синя сорочка; рукави ледь закоченi, вiдкриваючи худi вузлуватi руки. На лiвому мiзинцi виступав вiдрощений нiготь – завдовжки сантиметрiв зо два. Волосся Джепа майже цiлком посивiло, лиш де-не-де на кiнчиках трималися мазки чорного кольору. Правда, чуприна була пiдстрижена коротко: вона стовбурчилася, роблячи японця молодшим. – Добрий вечiр, панове, – тихо промовив японець. І тут усi присутнi, наче пiдкоряючись якомусь безмовному заклику, пiднялись зi своiх мiсць. Старий японець володiв природною величчю, якiй позаздрили б чимало королiв, що iх за останню тисячу рокiв наплодила людська цивiлiзацiя. Тимур пiдвiвся з усiма. Кейтаро ледь помiтно кивнув: – Прошу сiдати, – почекав, поки всi влаштувалися, i тодi опустився за стiл. – Знаю, моi слова в данiй обстановцi прозвучать нещиро, але я радий вас бачити, панове. Радий, що ми нарештi зiбралися… – японець говорив виважено, практично iдеальною, академiчною англiйською, склавши долонi на столi. – Мене звати Кейтаро Рока. Я засновник та ось уже чверть столiття беззмiнний керiвник проекту «NGF». На жаль, маю всi пiдстави вважати, що сьогоднiшне зiбрання буде недовгим. Попри це зроблю все можливе, щоб розтлумачити суть проблеми… настiльки, наскiльки це можливо. Перед тим, як почати, я пропоную кожному по черзi представитись, як це зазвичай роблять на наукових конференцiях, акцентуючи увагу на сферi дiяльностi. Почну з себе. Мое iм’я ви вже знаете. Можу додати, що колись я очолював одну iз кафедр Токiйського унiверситету, – Кейтаро зробив паузу, не сказавши, яку саме. – На сьогоднi я займаюсь нанотехнологiями, молекулярною бiологiею та програмуванням. Старий Джеп кивнув, передавши естафету найстаршому учасниковi проекту з кислим, недовiрливим обличчям, котрий займав мiсце лiворуч вiд японця. – Ральф Доернберг, – вiдрекомендувався чоловiк. Єдиними його виразними рисами були височенне чоло та великi вуха. А ще – шкiра. Його шкiра на лицi мала нездоровий сiруватий вiдтiнок, як у людини, котра слабуе на серцеву недостатнiсть. – Нейрохiмiк… гм-м… нейрохiрург. Менi 64 роки, я з Вiннiпегу, Канада. Це я у далекому 1984-му винайшов техно-синапс, з чого, власне, й почалась ця iсторiя, – канадець замовк, наче перелякався, що бовкнув зайве. По лiву руку вiд Ральфа, спираючись лiктями на стiл, сидiв високий сорокарiчний чоловiк у простiй картатiй сорочцi з високо закоченими рукавами. Лисий мов яйце. – Алан Грiнлон. Сполученi Штати. Я – iнженер. Навчався у Техаському унiверситетi в Остiнi, в молодостi брав участь у розробцi та налаштуваннi мiкросхем у керуючих блоках мiжконтинентальних ракет… Взагалi-то я не маю права розголошувати цю iнформацiю, але, оскiльки мое перебування тут санкцiоноване Пентагоном, гадаю, ви маете право знати. Останнi десять рокiв я проектував системи наведення та груповоi взаемодii для винищувачiв п’ятого поколiння «F-22 Raptor». Про ваш проект майже нiчого не знаю, – Алан дiйсно нiчого не знав. Джефф привiз його вранцi, перед тим, як виiжджати за Тиму ром та Ігорем. – Виконував рiзнi завдання, якi були… хм… дивнi. Скажiмо, отой ваш шолом з охолодженням, вiн менi… – Зрозумiло, – обiрвав його Кейтаро. Знайомство продовжилось за годинниковою стрiлкою: – Лаура Дюпре. Психiатр, – з жахливим акцентом представилася наступна учасниця наради. На вигляд – стопроцентна француженка: коротке, фарбоване в чорне волосся, темнi очi, витягнуте лице i чуттевi, дещо непропорцiйнi губи. На носi – окуляри. Їй нещодавно виповнилося тридцять – наймолодша серед решти команди, якщо не враховувати Тимура. – Я з мiстечка По (Pau), це в Пiренеях на пiвднi Францii. Навчалась у Парижi, працювала у приватнiй клiнiцi в Тулузi. Спецiалiзуюсь на психiчних розладах у дiтей, поза тим цiкавлюсь усiм, що стосуеться людськоi свiдомостi та… несвiдомого. Пiсля дiвчини сидiла ще одна жiнка у командi. Значно старша. Правда, вона б досi вважалася гарною, якби не надмiрна худорба та гранiтна рiзкiсть у рисах обличчя. – Тiана Емерсон, PhD. Я – бразилiйка, народилась у Ресифе, великому курортi на схiдному узбережжi Бразилii, у сiм’i багатого фабриканта. Навчалась у Стенфордському унiверситетi, що в Пало-Альто, Калiфорнiя; там же закiнчила аспiрантуру. Тема дисертацii стосувалась мiкробiологii. Академiчну дiяльнiсть закинула вiдразу i тривалий час працювала у приватнiй лабораторii, поки… ну… поки не заборонили дослiдження, пов’язанi з генетичною модифiкацiею людини. Потому повернулась до Бразилii. У 1996 познайомилась з Ральфом, вiдтодi сiм чи… – жiнка замислилась, – вiсiм рокiв працюю на «NGF». Тiана Емерсон вiдповiдала за все, що стосувалося генетичноi корекцii «малюкiв». Ще до того, як вони з’явилися на свiт. Протягом 1997 року, коли «NGF Lab» перетворилась на пологовий будинок, вона практично безроздiльно владарювала в лабораторiях. За минулi п’ять рокiв жiнка майже не долучалась до проекту. Скраю, вчепившись у паперовий келишок з водою, розташувався росiянин: – Ігор Ємельянов. Професор Московського державного унiверситету. Математик за освiтою. Спецiалiст з мережевих систем, бездротового зв’язку та пакетноi передачi даних, – якби мертвi могли говорити, мабуть, вони розмовляли б саме таким голосом. З iншого боку стола, напроти московського професора, сидiв повнотiлий чоловiчок з гарно розчесаним свiтлим волоссям. Вiн не був по-справжньому товстим, однак брезкла пичка промовисто свiдчила, що при незмiннiй дiетi за кiлька рокiв вiн нагадуватиме Вiннi-Пуха. Пухкi пальцi безперестану прокручували туди-сюди дорогу ручку. – Стефан Ермглен, – правильною англiйською представився гладун. – Стокгольм, Швецiя. Лiкар-фiзiолог. Маю власну клiнiку в Умеа[46 - Мiсто в Центральнiй Швецii.]. Також викладаю в Karolinska Institutet[47 - Каролiнський iнститут – медичний унiверситет у Стокгольмi, один з найбiльших вищих медичних закладiв Європи.]. Тимур здивувався, почувши, що лiкар е представником Швецii. Зовнi Ермглен був повною протилежнiстю тому типажу, з яким асоцiюються скандинави. Чоловiк бiльше скидався на хобiта, нiж на войовничого й свiтловолосого нормана. Насправдi Стефан лиш наполовину був шведом. По материнiй лiнii до нього перейшло чимало iталiйськоi та французькоi кровi. Звiдти ж прийшли скромнi габарити i схильнiсть до повноти. Лiворуч вiд шведа розлiгся велетень. Амбал з Африки демонстративно вiдсунувся вiд краю стола майже до вiкна. Вiн нiби показував, що не належить до кола науковцiв. – Рiно, – зверхньо видихнув найманець. – Рiно Хедхантер, так мене називають. Йоганнесбург, Пiвденно-Африканська Республiка, – подумавши, вишкiрився: – Я вирiшую проблеми у всяких розумникiв. Настала черга Тимура. – Тимур Коршак. Киiв, Украiна. Програмiст. Закiнчив теплоенергетичний факультет Киiвського полiтехнiчного iнституту. Програмування вивчав самотужки. Останнi шiсть рокiв розробляю системи штучного iгрового iнтелекту. Закiнчивши, Тимур не стримався i позiхнув. Його рот так i лишився розкритим, позаяк хлопець усвiдомив, що всi продовжують дивитись на нього, мов зачарованi. Вiн мав тонни запитань, однак усi чомусь дивилися на нього, наче вiн единий, хто знае вiдповiдi. – Оскар Штаерман, – продовжив чилiець, перебравши увагу на себе. – Головний адмiнiстратор проекту. Останнiм вiдрекомендувався молодий японець, який займав мiсце по праву руку вiд Кейтаро: – Кацуро Такеда. Осака, Японiя. Тимур нахилився, чекаючи продовження, але з вуст Такеди не злетiло бiльше нi слова – Дякую, – закiнчив знайомство Кейтаро Рока, – отже, нас одинадцятеро. – Джеп опустив голову, збираючись з думками. – Менi важко починати цю розмову, оскiльки до цього моменту кожен з вас володiв рiзним рiвнем доступу до iнформацii. Дехто, як Алан, Стефан чи Тимур, взагалi не знае до пуття, про що йдеться. У той же час всi ви незалежно вiд рiвня поiнформованостi зробили свiй внесок у проект «NGF», – Кейтаро насупив брови, з кутикiв очей на скронi поповзли блискавки зморщок. – Мiсяць тому подii почали виходити з-пiд контролю. Два тижнi тому взагалi все пiшло шкереберть… Саме тому ви тут… Кожен з вас, – старий японець по черзi показав пальцем на Алана, Стефана та Тимура, – завтра прослухае вступну лекцiю, познайомиться з комплексом. Працiвники нашоi лабораторii дадуть вiдповiдi на всi питання. Нинi, за вiдсутностi часу, мiй колега Ральф Доернберг обмежиться тим, що коротко викладе суть проблеми. Джеп зробив жест рукою у напрямку канадця, запрошуючи вченого до розмови. – Ми розробляемо ботiв, – без довгих прелюдiй вступив нейрохiмiк. Тимур сiпнувся i продер очi. Вiд цього моменту вiн забув про сон. Вибудувати велетенський дослiдницький комплекс бозна-де посеред пустелi для того, щоб програмувати ботiв? Вони з глузду з’iхали! Програмiст пробiгся очима по обличчях з протилежного боку стола. Чекав, що хтось встане, розрегочеться i, поплескавши Ральфа по плечу, скаже: «Ну, все, пожартували – i досить». Нiхто не поворухнувся. Ральф, глибоко зiтхнувши (вiн точно мае проблеми з серцем, подумав Тимур) правив далi: – Не знаю, чи слово «розробляемо» доречне у нашому випадку, – нейрохiмiк якось вiдсторонено втупився у стелю, – мабуть, правильнiше сказати «вирощуемо». Та що казати, навiть означення «бот» не вельми пасуе до того, що ми… гм… виростили, – старий опустив погляд. – Абревiатура «NGF» розшифровуеться як «New Generation Fighter[48 - Боець нового поколiння (англ.).]». Спочатку ми називали хлопчикiв «перспективними бойовими одиницями», але згодом Вiлл Ноланд вигадав дражнити iх ботами. Певною мiрою, це вiдповiдало дiйсностi, хоча вони не е ботами в повному розумiннi, – Ральф, лукаво примружившись, зиркнув на Тимура: – Б’юсь об заклад, пан Коршак здивуеться. – Я перепрошую, Ральфе, ви розробляете роботiв? – не втримався украiнець. Канадець затнувся, трохи сердитий через те, що його перервали. Втрутився Кейтаро: – Тимуре, ви ж програмiст. – Так. – Припускаю, ви добре розумiете, що таке штучний iнтелект. – В загальних рисах. – Принаймнi ви усвiдомлюете всi його обмеження. – Безперечно. – То невже ви вважаете, що роботи можуть на рiвних протистояти людинi? – Нi… Звiсно, нi. – Оце i е вiдповiдь на ваше запитання, – холодно пiдсумував Кейтаро. – Ми не займаемось проектуванням людиноподiбних роботiв. – Спрямованiсть наших сучасних розробок виникла не вiдразу, – знову заговорив Ральф Доернберг. – Продукт, що ми проектуемо, вирiс iз нанотехнологiй, увiбравши у себе досягнення мiкробiологii, нейрохiмii та програмування. Довгий час ми не могли знайти йому застосування. Бiльшiсть корпорацiй на кшталт «Боiнга», «Тойоти» чи «Дженерал Моторз» вiдвертались, лякаючись складностi та високоi вартостi дослiджень. Ми майже втратили надiю, коли з паном Кейтаро зв’язався Пентагон. Один з iнженерiв «Локхiд Мартiн» дiзнався про презентацiю, що ми представили у вiддiлi перспективних розробок корпорацii «Боiнг»[49 - «Boeing» – американська корпорацiя, один з найбiльших свiтових виробникiв авiацiйноi технiки. До складу входять два пiдроздiли: Boeing Commercial Airplanes (цивiльна авiацiя) та Integrated Defense Systems (продукцiя вiйськового призначення). «Lockheed Martin» – американська компанiя, що спецiалiзуеться в галузi авiабудування, 95 % прибуткiв отримуе вiд замовлень Мiноборони США. Саме «Lockheed Martin» разом з «Boeing Integrated Defense Systems» розробляли винищувач «F-22 Raptor».]. Вiн не був присутнiй особисто, оскiльки я виступав перед технологами. В тi часи ми хотiли застосовувати ботiв на збiрних лiнiях крупних виробництв, якими е авiазаводи. Хай там як, iнженер зацiкавився. Розказав босовi, той доповiв у Пентагон. Через тиждень на нас вийшов Вiльям Ноланд. Саме вiн поглянув на нашу iдею з… дещо iншого боку. Вiлл першим озвучив можливiсть вiйськового застосування. Пiсля тривалих перемовин Мiноборони дало добро i видiлило кошти. Саме через це – ви мусите розумiти – все, про що я нинi говорю, а також будь-що почуте чи побачене вами мусить залишатися в межах лабораторii. Кiлька чоловiк з розумiнням замахали головами. Тимур мовчав, уважно слухаючи. – Трохи передiсторii допоможе вам краще зрозумiти суть. – Ральф узяв до рук пульт i ввiмкнув мультимедiйний проектор. На стiнi поряд з дошкою проступило зображення вiйськового лiтака. – Перед вами винищувач 5-го поколiння «F-22 Raptor». Той самий, поки що единий у свiтi. Це новий лiтак, який мае значно вищий бойовий потенцiал, нiж його попередники, завдяки малопомiтностi, надманевреностi, багатофункцiональностi, можливостi вести всеракурсний обстрiл цiлей. У нього багато якостей, що дозволяють гарантовано перемагати лiтаки 4-го поколiння, такi як «Су-27» чи «МiГ-29». «Раптори» навченi дiяти роем: вони можуть спiльно вражати цiль, прикривати один одного майже без втручання з боку пiлотiв тощо. У свiтi новiтнiх озброень таких прикладiв безлiч: iснують новiтнi танки, котрi аналiзують цiлi i вибирають найкращий шлях на мiсцевостi, високоточна стрiлецька зброя, «розумнi» бомби. Все змiнюеться i прогресуе. За виключенням одного – людини. У вiйнi майбутнього солдат стане найслабшою ланкою. Homo Sapiens з усiма своiми обмеженнями просто не вписуватиметься у вiнегрет високотехнологiчноi зброi та технiки. Іншими словами, подальший розвиток озброень впираеться не в технологiчнi складнощi, а в недолiки солдата – звичайноi людини. Можна розробити ще швидшi лiтаки, досконалiшу бронетехнiку, проте всi вдосконалення зводяться нанiвець, оскiльки людинi буде не пiд силу ними керувати. Ми не встигаемо за технологiями, якi самi ж продукуемо. Ось так, за аналогiею з винищувачем «F-22», i зародилась iдея, що призвела до появи ботiв, – «new generation fighters»[50 - В англiйськiй мовi слово fighter означае також i «винищувач» (скорочена форма вiд fighter jet – реактивний винищувач, букв. реактивний боець).]. Винищувач 5-го поколiння «F-22 Raptor» Тимур ущипнув себе, щоб упевнитися, що не заснув. Якби не серйознiсть, з якою говорив канадець, вiн би нiзащо не повiрив у те, що чуе. – Зробленi мною i паном Кейтаро Рокою вiдкриття дозволили на практицi розширити фiзiологiчнi можливостi людини. Гадаю, вам вiдомо, що наш мозок використовуеться на жалюгiднi 10–25 %. У найкращому випадку його можливостi реалiзованi на 30 %. Нам же вдалося отримати контроль над процесами в мозку i… пiдсилювати iх. Щоб зрозумiти краще, уявiть собi панель з регуляторами, на якiй можна налаштовувати почуття, здiбностi, емоцii. Покращувати майстернiсть в усьому, що забажаете. Регулятор «Швидкiсть реакцii» – на максимум! Перемикач «Точна оцiнка ситуацii» – завжди ввiмкнений! «Кiлькiсть операцiй на секунду» – до упору! – нейрохiмiк почервонiв вiд запалу. – Додайте «рапторiвську» можливiсть атакувати роем, блискавично обмiнюючись тактичною iнформацiею в режимi реального часу, i ви отримаете приблизне уявлення про ботiв. Вони не роботи, Тимуре. Боти – тi ж люди. Поки що – просто пацани. Але з вельми неординарними здiбностями. Як нам це вдалося, ви дiзнаетесь… Ральф захопився. Говорив замрiяно, вiдсутньо. Так актор розказуе про свою найкращу роль, чи художник описуе свою найлiпшу картину. А час спливав. Тимур не мiг не помiтити напруження, що повiльно проступало на лицях Рiно, Оскара та Кейтаро, тих, хто знав, що готуе для них нiч, хто розумiв, чому сьогоднiшне зiбрання буде коротким. Ральф пробував донести суть, але з кожним словом вiд цiеi сутi вiддалявся. Потрiбно було щось робити. Першим, як не дивно, осмiлiв Стефан Ермглен, шведський фiзiолог: – Кейтаро, для чого нас тут зiбрали? Ральф затнувся. На мiкроскопiчну долю секунди Кейтаро розгубився, не очiкуючи, що питання буде адресоване до нього. Якби Тимур не дивився в ту мить на японця, вiн би цього не зауважив. – Кiлька ботiв… хм… втекли вiд нас… То був перший i останнiй раз, коли украiнець бачив старого Джепа сторопiлим. – То спiймайте iх. У чому проблема? – У тому й проблема. Ми не можемо. У кiмнатi запала мовчанка. – Уже п’ятнадцятий день не можемо, – зiзнався Ральф Доернберг щиро. У цей момент Кацуро Такеду вирвало прямо на стiл, а в коридорах оглушливо занила сирена. XXVII – Наближаються, – коротко доповiв Рiно. – Звiдки? – на бiгу хекнув Кейтаро. – Спрацювало три датчики на пiвнiчному сходi, дистанцiя – 160 метрiв. Не знаючи, куди подiтись, Тимур бездумно чесав сходами униз слiдом за Джепом та Хедхантером. Японець зиркнув на годинник: – Чорт забирай, вони сьогоднi рано. Рiно кивнув: – Знають, що загорожi бiльше немае. – Що тепер буде? – схвильовано спитав Тимур. Джеп не повернувся до украiнця. Хедхантер, випнувши нижню губу, прохрипiв: – Судячи з усього, нам зараз конкретно надеруть дупу, фелла. Звiдусiль долинав тупiт нiг i перегукування. Повз Тимура сiрими тiнями пронеслись двое африканцiв, притискаючи «Ремiнгтони» до грудей. Рiно крикнув услiд, щоб пильнували чорнi ходи, хлопцi щось вiдповiли i зникли. Пiсля того, як спрацювала сирена, свiтло в коридорах пригасло. Хлопець насилу розрiзняв контури стiн. Японець i пiвденноафриканець спустилися на коридор другого поверху, який огинав будiвлю з пiвнiчного боку i тягнувся до спального крила. За бетонними перетинками, що роздiляли ряд коридорних вiкон, причаiлися чорношкiрi найманцi. Лаура, Оскар та Кацуро сховалися у боковiй галереi, що вела до пожежних сходiв. Несподiвано амбал зацiпенiв, прикипiвши до екрана, на який надходили данi з датчикiв швидкостi, розставлених довкола дослiдницького комплексу. – Щось не так, Рiно? – прошепотiв старий японець. – Не розумiю, – промимрив Хедхантер. – Вони зупинились. – Цього не може бути. Мабуть, не спрацював якийсь сенсор. Велетень похитав головою. – Там iх десятки, цих датчикiв. Не може бути, щоб вiдмовили зразу всi. Боти стоять на мiсцi: нi назад, нi вперед… Кейтаро безшумно прослизнув у глиб галереi. Окрай розсувних дверей, що вiдкривали шлях на сходову клiтку, намацав переговорний пристрiй. Натиснув кнопку виклику i звернувся до Джеффрi. – Я вас слухаю, – зеленоокий американець чергував у апаратнiй. – Джеффрi, будь ласкавий, ввiмкни зовнiшне освiтлення з пiвнiчного боку «DW». Нагорi щось загуло, i в коридорi посвiтлiшало: крiзь вiкна пробивались вiдблиски прожекторних променiв. Рiно (а за ним i Тимур) визирнув крiзь шибку. – Не бачу, – рипнув Хедхантер, – хай пiднiме вище. – Посвiти далi, – скомандував Джеп, схилившись над переговорною решiткою. Галерея поволi занурювалась у сутiнки – променi поповзли у пустелю, висвiтлюючи пiдвищення, що пiдпирало дротяну загорожу. – Нiкого… нiкого… Стоп! – гримнув Рiно. – Є! – Джеффрi, досить, – Кейтаро вiдпустив кнопку. Забувши про обережнiсть, Тимур перескочив до другого вiкна i присунувся до шибки. Кейтаро пiдiйшов i став поруч з Хедхантером. На вiдстанi кiлькох десяткiв метрiв вiд знеструмленоi огорожi, виструнчившись, стояв жилавий хлопчак. У свiтлi прожекторiв його очi палали, як у звiра. Круглi латки яскраво-бiлого свiтла робили його схожим на циркового атлета посеред арени, котрий застиг перед початком номера. Навiть з такоi вiдстанi було помiтно бруд на животi i на ногах. – Вiн сам? – здивовано скривився гевал. – Де решта?! Кейтаро, це якась пiдстава! Джеп нiмував. Тимур вилупив баньки, аж шкiра на лобi наморщилася. – Це вiн? – не ховав подиву украiнець. – Це ваш бот? – програмiст посмiхнувся. Чого всi тремтять, мов мишi? У хлопця в головi не вкладалося, що безвусий пiдлiток може серйозно загрожувати двом десяткам чудово озброених та захищених бетонними стiнами чоловiкiв. Зиркнувши на Кейтаро, Тимур вiдволiкся. Коли вiн перевiв погляд назад, малюк уже не стримiв у зацiпенiннi. Вiн вiдхилився назад, здiйнявши праву руку над головою, i ритмiчно розмахував нею у повiтрi. Вiн розкручував… пращу. Не встиг Тимур подумати про древне знаряддя для метання, як пiдлiток рiзко подався вперед, пославши руку в напрямку будiвлi. Ще через мить програмiст збагнув: щось масивне – велике й чорне – з шаленою швидкiстю летить у вiкно. За секунду Кейтаро i Рiно немов вiтром здуло. Африканцi, пригинаючись, також рвонули геть iз коридору. Інстинктивно програмiст позадкував. Хлопець устиг вiдступити на пiвкроку, коли чорний предмет поцiлив у вiкно. Скло зi скреготом трiснуло, верхня лiва чверть розсипалася на друзки i невiдома штуковина впала на долiвку. Наляканий брязкотом битого скла, Тимур перечепився i заточився, боляче гепнувшись головою об протилежну стiну. – Всi на пiдлогу! НА ПІДЛОГУ! – на все горло заволав Рiно, сахаючись у бiчну галерею. – Це може бути бомба! З дальнього кiнця коридору, куди шаснули гереро, долинуло безладне тупання, груба лайка, потiм донiсся звук падiння чийогось тiла, знову матюки, i зрештою все затихло. Тимур, випроставши ноги, напiвлежав на кахлях, спираючись лiктями об пiдлогу, а головою об стiну. Вiн опинився найближче до пiдозрiлого предмета, що влетiв крiзь вiкно, так легко пробивши тримiлiметрову шибку, i чудово розумiв: тiкати немае сенсу. Якщо сюди залетiла бомба, вiн встигне вiдбiгти якраз настiльки, щоб роздивитися, як його тельбухи пролiтають повз нього вздовж коридору. Хлопець важко дихав, вiдчуваючи, як долонi i пахви вкриваються потом. Вiд страху яйця зробилися твердими, мов горiшки. Нарахувавши тридцять переляканих ударiв серця i втямивши, що ще не помер, Тимур опанував себе. Осмiлiвши, звiвся навпочiпки i подивився на чорний предмет. – Це камiнь! – крикнув програмiст. – Це звичайний камiнь! Лаура, Кейтаро та Ральф боязко виткнули голови зi сходовоi клiтини. Тимур зiрвався на рiвнi ноги i пiдступив до вiкна. До цього моменту вiн не був по-справжньому наляканий. Пригода у пустелi насторожила, але не настрахала. Розповiдi Ральфа Доернберга нагадували монологи з фантастичних романiв i не справляли належного враження. Закинутий пращею предмет врештi-решт був лише каменем. Але в той момент, спрямувавши погляд у пустелю, Тимур уперше збагнув, що вляпався у щось кошмарне. Свiтловолосий пiдлiток вiддалявся пустелею. От тiльки бiг вiн не так, як зазвичай бiгають пiдлiтки. Хлопчик ретирувався по зигзагоподiбнiй траекторii. Через рiвнi промiжки часу змiнював напрямок руху на визначений кут; ноги при цьому рухались ритмiчно, пiднiмаючись на одну й ту саму висоту. Тимур iз жахом подумав, що пацан рухаеться точно так, як мали б рухатись розробленi ним iгровi боти. Не замислюючись над тим, що робить, Тимур нахилився i пiдняв з пiдлоги каменюку. Це ж з якою силою треба було ii запустити, щоб, пролетiвши сотню метрiв, вона розбила вiкно? Несподiвано програмiст намацав пальцями поворозку. Придивився. Шнурiвкою до каменюки був прив’язаний шматок темного паперу. – Тут щось е! До каменя прив’язана записка. Тимур стягнув шворку, вiдчувши мiж пальцiв клапоть цупкого обгорткового паперу. Розгорнув його. Всерединi чорною фарбою, перекошеними, немов дитячими, лiтерами було виведене одне едине слово: Хлопець знизав плечима. HORT. Для нього цi чотири лiтери нiчого не означали. Поки що нiчого не означали. Довкола украiнця щiльною юрбою скупчилися науковцi: – Що там? Покажи! Дай глянути… Тимур простягнув записку. Першим за папiрець ухопився Ральф Доернберг. – Як тобi таке? – канадець тут-таки вiдсахнувся, передаючи обривок Кейтаро. Риси обличчя вченого загострились. Ковзнувши поглядом по пальцях, якi стискали листок, Тимур вiдмiтив, що в нейрохiмiка страшенно блiдi нiгтi. – Хорт? Це неможливо, – процiдив Джеп. – Боти не можуть цього знати. Кожен наступний, хто отримував папiрець (за виключенням новоприбулих Стефана, Алана i самого Тимура), роззявляв рота i блiднув. Там наче було послання вiд архангела Гавриiла, щось на кшталт: «Готуйся, чувак! Завтра я прийду по твою грiшну дупу». Окинувши оком всiх присутнiх, Тимур подумав, що iх вразив не стiльки факт того, що боти щось написали, а саме те, що вони написали. – Може, цi вашi суперсолдати помилились? – навмання припустив Тимур. – Мали на увазi hurt, мовляв, «завдавати болю» чи щось таке? Ральф Доернберг серйозно подивився на нього: – Вони не розмовляють. Нi англiйською, нi будь-якою iншою. Тим бiльше боти не вмiють писати. – А як же ця цидулка? Ви ж говорили… – Цього iх не навчали. Не було необхiдностi. Поки нейрохiмiк вагався, чи говорити далi, наперед виступила Лаура Дюпре: – Вони не помилились, друже, – напружено промовила француженка. – Я не знаю, як вони навчились писати, але слово, як на мене, вибрали правильне. Хороше таке слово… – Про що ти говориш? – Так звали твого попередника. – Що? – звiв брови Тимур. – Боти думають, що ми привезли Вадима Хорта… XXVIII Боти так i не з’явились. Нiч минула без пригод. Кейтаро Рока, заклавши руки за спину, стояв бiля вiкна у своему кабiнетi. Невелика робоча кiмнатка знаходилась на четвертому поверсi i межувала з великою залою для нарад. Старий японець, мiцно стуливши худi губи, дивився, як понад горами висмикуються першi вранiшнi променi, вприскуючи в Атакаму соковитi барви. Ще мить тому i земля, i небо, й гори були сiрими, неначе вкритi шаром попелу. Аж тут – легкий спалах – перший промiнь пробиваеться крiзь зубатi Анди, i пiсок стае золотим, небо наливаеться блакиттю, а гори набувають притаманного лише Атакамi фiолетового вiдтiнку. За цiлу нiч Джеп не склепив очей. «Чому боти не кинулись на штурм? – терзав себе неспокiйними питаннями. – Вони могли силою вибити у нас гормони. Вони ж задля цього приходили». Та щось глибоко в душi пiдказувало Кейтаро, що цього разу боти приходили не за стероiдами. Вони з’явилися, бо iм потрiбен Хорт. – Вони не розумiють… – учений дивився на притемнене вiдображення у шибцi, насилу переборюючи бажання розкричатись i почати скубати волосся. – Вони не зрозумiли, що вже вбили його… Техно-синапс XXIX Ребекка розбудила Тимура о пiв на сьому ранку. Нагадала, що у нього сьогоднi вступна лекцiя. Через пiвгодини по нього зайшов Ральф Доернберг. Разом вони пiшли снiдати, пiсля чого канадець повiв хлопця на екскурсiю. При денному свiтлi Тимур побачив, що лабораторний комплекс складаеться з п’яти будiвель. Довкола них простягалась незаймана пустеля. З пiвнiчно-захiдного боку пiдступало погризене трiщинами узгiр’я. На пiвднi простяглась бiла солончакова пустеля (те, що чилiйцi називають salar). Незважаючи на раннiй час, чорношкiрi найманцi та кiлька бiлих працiвникiв «NGF Lab» працювали надворi, латаючи огорожу. Пiсля ознайомлення з екстер’ером, Ральф завiв Тимура в невисоку будiвлю у захiднiй частинi комплексу. Над входом були синi написи «EN-3 BUILDING» та «GATE 02». – Кава? – запропонував нейрохiмiк. Попри короткий сон, хлопець почувався бадьорим, але не вiдмовився: – Так, будь ласка. З молоком. Вони знаходились на другому поверсi у кiмнатi з великими вiкнами. Кiлька круглих столiв, простi стiльчики. В кутку невелика кухонька. Примiщення нагадувало кафетерiй у торговому центрi. Приготувавши двi кави, Ральф сiв за столик навпроти Тимура. – Спершу трохи про наш комплекс, – учений увiмкнув принесений з собою лептоп i вiдкрив якийсь файл. На екранi з’явилась тривимiрна модель. Тимур впiзнав лабораторний комплекс. – Як бачиш, у нас п’ять будiвель. Найменша з маркуванням «DE» – це просто склад. Їжа, матерiали, пальне для генератора. DEpot (англ. depot – склад) – складське примiщення; DWelling building – житлова та адмiнiстративна будiвля; EN-1 – перший iнженерний корпус; EN-2 – другий iнженерний корпус; EN-3 – третiй iнженерний корпус Та, в якiй ти ночував, вiдмiчена «DW» – житлова. У ii пiвденному крилi розташованi кiмнати для працiвникiв. У центральнiй частинi знаходиться iдальня, кiмната для вiдпочинку з кiнозалом, бiблiотека. На четвертому поверсi вже знайома тобi головна зала та кiлька робочих кабiнетiв. У пiдвалi «DW» також знаходиться генератор, який живить електроенергiею весь комплекс за винятком третього iнженерного корпусу. Третiй iнженерний мае свою систему живлення. Решта будiвель – це лабораторii. Сьогоднi ти в них побуваеш. – Як вам вдалося побудувати таке посеред пустелi? Ральф розсмiявся рипучим старечим смiхом. – Офiцiйно ми займаемось проектуванням систем життезабезпечення для скафандрiв. Тимур раптом пригадав, що обiцяв написати Алiнi пiсля прибуття. Вона, мабуть, зараз хвилюеться. І страшенно злиться. – Ральфе, я можу скористатись вашим лептопом? – Для чого? – насторожився канадець. – Хочу вiдправити лист, – безтурботно сказав програмiст. – Вибач, мережi немае, – очi Ральфа неспокiйно забiгали. – У нинiшнiх обставинах користуватися iнтернетом в «NGF Lab» заборонено. – Як це? – Я не збираюсь це обговорювати. Всi питання до Оскара Штаермана. Хлопець вирiшив не сперечатись. XXX – Що ти знаеш про принцип роботи головного мозку? – Я програмiст, Ральфе. – Тимур ледь стенув плечима i розвiв руками. – Бiологiю, чесно кажучи, ще у школi не полюбив. – Нiчого iншого я не очiкував… Останнi три сотнi рокiв найкращi вченi длубаються у мозку. В результатi ми знаемо все про будову, мiкроскопiчну структуру та хiмiчнi реакцii, що проходять усерединi. З кожним роком iнструменти стають точнiшими, а методологiя бiльш досконалою. Проте досi нiхто – я запевняю тебе – абсолютно нiхто не здатен пояснити, як функцiонуе наш мозок. Яким чином безладне скупчення примiтивних клiтин створюе систему, яка регулюе роботу одного з найскладнiших органiзмiв у природi? Я мовчу про те, що нiхто не мае уявлення, як i де зароджуеться свiдомiсть. Соромно зiзнатись, але науковцi ХХІ столiття, розколупавши атом речовини настiльки, що зайшла мова про самозникнення матерii, не можуть з певнiстю сказати, де зароджуються людськi думки. – Хiба це не очевидно? – Досi ми не маемо жодного прямого доказу, що людина думае мозком. Ученi повiльно дiзнавались, за що вiдповiдае кожна частина головного мозку. Нам точно вiдомо, що мозочок координуе рухи, таламус розподiляе iнформацiю вiд органiв чуття, гiпоталамус вiдповiдае за фiзiологiчнi функцii, гiпокамп формуе емоцii та органiзовуе пам’ять тощо. Але нiхто не знае напевно, де виникають думки. Тимур недовiрливо похитав головою. Ральф посмiхнувся: – Я не стверджую, що ми мислимо п’ятою чи, скажiмо, вухом, але цiлком можливо, що думки зароджуються десь у спинному мозку, а не в корi головного, що, як прийнято вважати, реалiзуе вищi нервовi функцii… Ну, досить, це не стосуеться нашоi розмови. Я мушу дати тобi базовi знання про мозок. Без них ти не зможеш рухатись далi, – канадець прокашлявся, готуючись до затяжноi лекцii: – Нервова система складаеться з нейронiв. Усього в органiзмi людини 100 мiльярдiв нервових клiтин. Приблизно 20 мiльярдiв припадае на головний мозок. Нейрон являе собою клiтину, що складаеться з ядра, тiла клiтини та вiдросткiв, – Ральф вiдкрив графiчний файл iз зображенням нервовоi клiтини. Кожен структурний фрагмент мав пiдпис. – Ось тут ти можеш бачити все на власнi очi. Короткi й розгалуженi вiдростки (iх багато) називаються дендритами. Довгий вiдросток – вiн зазвичай у нейрона один – це аксон. Дендрити служать для проведення iмпульсу до нервовоi клiтини. Вони можуть з’еднуватися з дендритами iнших нейронiв, аксонами, рецепторними клiтинами або ж приймати iмпульс вiд зовнiшнiх подразникiв. Аксон – довгий вiдросток нервовоi клiтини, по якому нервовi iмпульси передаються вiд нейрона до цiльовоi клiтини (у м’язи чи в яку-небудь залозу). Імпульси зароджуються мiж дендритами. Коли iх стае багато, аксони вистрiлюють i несуть iмпульс до цiльових клiтин, викликаючи скорочення м’язiв, видiлення гормону абощо. Ось так мозок керуе всiма процесами: диханням, серцебиттям, травленням, мовою, емоцiями, рухами. Вченим вiдомо все про механiзм передачi iмпульсiв i iхнiй вплив на тканини органiв, окрiм одного… – чоловiк витримав паузу, щоб надати бiльшоi ваги наступним словам. – Нам не пiд силу пояснити, звiдки беруться iмпульси мiж дендритами. Жоден нейрофiзiолог свiту не скаже, як збудження дендритiв перетворюеться на безумовно осмислений сигнал. Яким чином взаемодiя елементарних клiтин дозволяе вимовляти слова, розумiти абстрактнi поняття, координувати рухи, планувати, приймати рiшення? Тимуру було нецiкаво. Йому хотiлось якнайшвидше дiзнатися, яким чином Кейтаро Рока i його команда виростили своiх ботiв, що таке цi боти i до чого тут написаний три роки тому код. Програмiст не мав бажання вислуховувати лекцiю з нейробiологii. Ральф вiдчув це. – А тепер зосередься, хлопче, – з легкими нотками невдоволення буркнув учений. – Ця iнформацiя важлива. Зв’язок мiж нейронами здiйснюеться через синаптичну передачу. Синапсом називають мiсце контакту мiж двома нейронами або мiж нейроном i клiтиною, що приймае сигнал, – Ральф вiдхилився на крiслi. – За останнi двадцять рокiв основнi пiдходи в дослiдженнi мозку вичерпали себе. Абляцiя[51 - Абляцiя – одна з найстарiших методик дослiдження мозку, суть якоi полягае в тому, що одна з частин мозку видаляеться i вченi спостерiгають за змiнами, що виникають у результатi такоi операцii. Мае значнi обмеження, оскiльки далеко не будь-яку дiлянку можна видалити, не вбивши при цьому органiзм.], транскранiальна магнiтна стимуляцiя[52 - Транскранiальна магнiтна стимуляцiя – метод, що дозволяе стимулювати кору головного мозку за допомогою коротких магнiтних iмпульсiв. Не завжди можна вибiрково стимулювати ту чи iншу дiлянку. Дiевий на глибинi до 2 см.], електростимуляцiя[53 - Електрична стимуляцiя – один з методiв вивчення функцiй мозку. Стимулюючи певнi точки моторноi кори, можна викликати рухи рук, нiг тощо.], магнiто-резонансна томографiя давно не дають нових знань. Вивчати мозок, користуючись цими методами, – все одно що ремонтувати наручний годинник за допомогою молотка i зубила. Вченi сходяться на тому, що подальше розширення знань про функцii мозку можливе лише у тому випадку, коли вдасться поеднати дендрити з масивом мiкроелектродiв. Інструменти мусять бути такого ж масштабу, що й нейрони, i при цьому контактувати з якнайбiльшою кiлькiстю дендритiв. Іншими словами, мова йде про створення штучного синапсу, поеднання живоi та неживоi матерii на основi нанотехнологiй. – У нас в Украiнi все, що менше вiд ключа на 24 мм, вважаеться нанотехнологiями, – недоладно пожартував Тимур. Ральф не вiдреагував. – На початку 80-х я вступив до аспiрантури в Арiзонський державний унiверситет у Темпе. Потрапив до професора Стiвена П. Массiа. Наша група п’ять рокiв розробляла iдею техно-синапсу. – Ральф вiдпив кави з чашки. – Головна проблема не в тому, щоби з’еднати органiку з неорганiчною речовиною. Хiмiки давно це вмiють. Нам потрiбно було сполучити дендрит з матерiалом, здатним сприймати iмпульси i перетворювати iх на сигнал, який ми могли б зафiксувати. – І ви придумали, як це зробити? – Нi, – признався Ральф. – Прилiпити дендрит до металу встигли до мене. – Цебто ви поцупили iдею? – Тимур прикусив язика, розмiрковуючи, чи не ляпнув зайвого. Ральф зблиснув вицвiлими очима. – Тут не все так просто, юначе. Експерименти зi створення нейронних iмплантатiв тривають i досi. Нинi нейрохiмiки можуть намертво «приклеiти» дендрит до чого завгодно, вiд звичайноi вуглецевоi сталi до чистого золота, але… всi дослiди проходять в лабораторних умовах, на окремо взятiй клiтинi чи групi клiтин. І поки що – а я за цим добре слiдкую – нiхто не зумiв утворити подiбну сполуку прямо у мозку живоi людини. Ти розумiеш, про що я, Тимуре? Живоi людини. – Чому? – Тому що мозок людини – специфiчна система. Для того, щоб утворити штучний синапс у головi, спершу туди слiд доставити матерiал та необхiднi каталiзатори. Це можна зробити двома шляхами: через судини, що живлять мозок, або ж – продовбавши в черепку дiрочку. Розраховувати на те, що пацiент добровiльно погодиться, щоб його череп кололи зубилом, щонайменше нерозумно. Здавалося б, вихiд один: розробити агенти, котрi з кров’ю потраплятимуть у мозок, а там сполучатимуться з дендритами. Нiби нiчого складного. На дiлi це виявилось важче, нiж вiдправити Армстронга на мiсяць. Украiнець поволi починав розумiти, до чого хилить Ральф Доернберг. – В органiзмi людини е унiкальна рiч, що мае назву гемато-енцефалiчний бар’ер, – правив далi нейрохiмiк. – Його вiдкрив ще у ХІХ столiттi Пауль Ерлiх. Вiн виявив, що введений у кровоносне русло щура барвник, розповсюджуеться по всiх органах та тканинах, крiм мозку. У 1913 учень Ерлiха, пiвденноафриканський хiрург Едвiн Гольдман, показав, що барвник, введений у спинномозкову рiдину собаки, потрапляе лише у тканини головного та спинного мозку, тодi як периферичнi органи не зафарбовуються. На основi цих дослiдiв ученi дiзнались про бар’ер мiж мозком та кров’ю. Цей бар’ер захищае нервову тканину вiд мiкроорганiзмiв, токсинiв, антитiл, словом, вiд усього, що може нашкодити. Вiн виконуе функцiю фiльтра, через який у мозок надходять живильнi речовини, а назовнi виводяться продукти життедiяльностi. У той же час гемато-енцефалiчний бар’ер часто шкодить, бо не пропускае лiкарських препаратiв. Саме цей бар’ер став на перешкодi техно-синапсу. Канадець перевiв подих i продовжив: – Массiа робив усе правильно. Йому вдалося зблизити мiкробiологiю та електронiку. На превеликий жаль, професора цiкавила тiльки академiчна кар’ера – статтi, конференцii, монографii. – Ральф презирливо скривився: – Псування паперу. Массiа навiть не намагався повторити дослiди в головах живих людей. Вiн не вистромляв зад далi лабораторii. Кiлька разiв я натякав, що дослiдження безглуздi, якщо не розвивати iх, намагаючись заштовхати чiпи в мозок живого органiзму. Для початку хоча б мавпи. З мене тiльки посмiялись… На початку 1984 я захистив дисертацiю i залишив групу. – Ви знайшли спосiб обiйти гемато-енцефалiчний бар’ер? – здогадався Тимур. – Так. Саме тому вважаю себе першовiдкривачем техно-синапсу. Ідея прийшла сама по собi. Як усе генiальне, вона була простою. Тодi я не усвiдомлював, що з нею робити, не розумiв, куди рухатись далi, але точно знав, що зможу проштовхнути мiкрочип у мозок. Я не поспiшав опублiковувати результати, намагаючись знайти галузi iхнього застосування. Як не старався, не мiг вигадати жодноi актуальноi сфери, до якоi можна було б застосувати моi знання. Я боявся, що, як тiльки опублiкую свое вiдкриття, цi сфери пiдмiтить хтось iнший. Тодi я навiки ввiйду в iсторiю, але помру в злиднях, у той час як хтось, скориставшись моiми iдеями, наклепае десяток промислових патентiв i за п’ять рокiв стане мiльярдером. – Грошi… – Усе в цьому свiтi впираеться в грошi, хлопче. Тож я просто тягнув час. – А як ви пробили той бар’ер у мозку? Ральф вiдвiв очi. Вiн мовчав майже хвилину, пiсля чого вельми неохоче заговорив: – Я не пробивав, – вiдчувалось, що чоловiк зважуе кожне слово, наче на допитi. – Бар’ер iснуе в бiльшостi, але не в усiх частинах мозку. Нейрони дна IV шлуночка реагують на токсичнi речовини у кровi i тому позбавленi бар’ера. Цей шлуночок – ахiллесова п’ята мозку. Я знайшов спосiб, як потрапити саме туди, а потiм… – нейрохiмiк раптом затнувся. – Знаеш, Тимуре, ми вiдхилились вiд теми, тобi не обов’язково настiльки глибоко… Тимур вiдразу розкумекав, що й до чого: Ральф сподiвався, що ця чортiвня в Атакамi колись дiйде до кiнця, i вiн заслужено отримае Нобелiвську премiю. – Добре, Ральфе. Я не наполягаю. Що було далi? – У 1985-му я зустрiв Кейтаро. – І? – Покинувши групу Массiа, я опинився без засобiв для iснування. Кейтаро запросив мене в Токiйський унiверситет на посаду асистента. Ми швидко зблизились. Вiдчуваючи, що менi не вистачае досвiду для практичноi реалiзацii техно-синапсу, я розповiв усе японцю, – Ральф Доернберг насупився. Погляд став гострим, мов скалки вулканiчного скла. – Вiн тодi займався нанотехнологiями. Молекулярним будiвництвом та нанороботами. Пригадую, як загорались очi Кейтаро, коли я викладав йому теорiю нейронних iмплантiв. Пiсля розмови чортiв Джеп примусив мене пообiцяти, що не друкуватиму результатiв. Тодi усе й почалося. – Канадець вiдсунувся вiд стола i доказав: – Допивай каву, я маю дещо показати, перш нiж ми продовжимо. XXXI Вони спустились на перший поверх. У глибинi третього iнженерного корпусу було глухе примiщення без вiкон, лише з одними дверима. Чоловiки зайшли всередину. Нутрощi того бункера скидались на демонстрацiйну ятку з виставкового центру. Пiд стiнами розташувалися плоскi екрани. Помiж них виднiлись акварiуми, заповненi свiтло-синьою рiдиною. Де-не-де стояли стенди зi схемами та формулами. Посерединi кiмнати витикалася квадратна прибудова, приблизно 2x2 м в планi, з розсувними дверима з металу. Кинувши погляд на табло з круглими кнопками лiворуч вiд дверей, Тимур здогадався, що то лiфт. Правда, так i не зрозумiвши, для чого проектувати лiфт у двоповерховому примiщеннi. Канадець натиснув вимикач бiля входу. Екрани ожили. – Це у нас щось на зразок демонстрацiйно-музейного залу. Перш нiж спускатися в лабораторiю мiкробiологii, ти повинен дещо побачити. Ральф пiдвiв Тимура до одного з акварiумiв. Попервах хлопець не розрiзняв нiчого. Перед ним був паралелепiпед зi скла, заповнений прозорим синюватим розчином. Усерединi – нiчого. Внизу, на спецiальному виступi, блимав рiдкокристалiчний дисплей з крихiтною клавiатурою. На дисплеi безсистемно змiнювались три колонки цифр. Аж раптом програмiсту здалося, що рiдина в акварiумi нуртуе. Наче хтось перемiшуе ii невидимою ложкою. Вiн схилився i запримiтив ще дещо. Вiдблиски. Тимур напружив очi, присунувся ближче, ледь не торкаючись носом скла, i несподiвано усвiдомив, що дивиться на рухливу хмару iскристих блискiток, настiльки крихiтних, що на вiддалi 30 сантиметрiв iх неможливо роздивитися. Вони нагадували багатотисячну зграю чорних гракiв, що гасають у призахiдних променях над мiстом, якщо дивитися на них з вiдстанi кiлькох кiлометрiв. Або величезний косяк риб, що кидаються в рiзнi боки, тiкаючи вiд акули. Тiльки в мiнiатюрi. Хмара мiкроскопiчних iскор то росла, то меншала, випускала «щупальцi», закручувалась химерними вузлами i пульсувала. Вона шарахкалася по акварiуму, час вiд часу прилипаючи до однiеi зi стiнок. Інодi щезала взагалi, лишаючи пiсля себе завихрення на водi. Перед очима Тимура танцювали тисячi маленьких срiбних рисочок. З кожним новим па хлопець переконувався: хай що шугае по акварiуму, воно живе. – А це ще що таке? – Рiй нанороботiв. – Це робот? – Тимур з недовiрою покосився на Ральфа. – Не робот, а роботи, – поправив канадець. – Мiкроскопiчнi агенти з вбудованим елементом живлення та наномозком або, як говорить Кейтаро, нанопроцесором. В акварiумi iх майже два мiльйони штук, – Тимур недовiрливо звiв брови. – Розмiр тiла одного агента приблизно сiм мiкрометрiв[54 - 1 мiкрометр = 10 метра. Якщо бути точним, то данi агенти мали б називатися мiкророботами (1 нанометр = 10 метра), проте назва «мiкророботи» майже не зустрiчаеться в науковiй лiтературi. Натомiсть всi молекулярнi структури, що можуть виконувати певнi дii i пiддаються керуванню, вченi називають «нанороботами». Певною мiрою ця назва виправдовуе себе, якщо врахувати той факт, що всi нанороботи створюються виключно завдяки досягненням нанотехнологiй i в бiльшостi випадкiв формуються ще меншими молекулами, якi своiми габаритами не перевищують розмiр молекули ДНК (2,2–2,4 нанометра).]. Хоча у дечому ти маеш рацiю: вони функцiонують як одне цiле, як робот, один органiзм. Поодинцi агенти не здатнi нi на що. – Неймовiрно, – прошепотiв Тимур. – Вони як живi. – Так кажуть усi, хто бачить iх уперше. Монiтор лiворуч вiд тумби блимнув. На екранi проступило 3D-зображення iстоти, подiбноi на кальмара: продовгувате тiло, опукла елiптична голова, кiльканадцять вiдросткiв у хвостовiй частинi. Деякi вiдростки були тоншими за iншi i стовбурчилися прямо, як антени штучного супутника. Тимур нiзащо не здогадався б, яким чином зображення пов’язане з демонстрацiйним стендом, усерединi якого звивалась чорна хмара, якби не шкала масштабу внизу екрана (одна подiлка дорiвнювала 1 мкм) i пiдпис: «Nanorobot NB-1G|V6.0.0.14». 3D-модель наноробота Модель повiльно крутилась навколо центральноi осi. – Одиночний агент? – не вiрячи власним очам, вимовив хлопець. Ральф кивнув. У головi Тимура зринули мiрiади питань, та одне було найважливiшим: – Вiн… живий? – Як тобi сказати… – пошкрiб пiдборiддя канадець. – Якщо ти наведеш адекватне визначення живого, я дам тобi вiдповiдь. Люди, тварини та птахи – живi. Це просто. Та чи можна називати живими бактерii, вiруси? А рослини? – Ральф натиснув кiлька кнопок на клавiатурi, колонки цифр стали менш хаотичними, уважним програмiстським очам Тимура вiдразу вiдкрилась чiтка послiдовнiсть, а хмара… в одну мить набрала iдеальноi сферичноi форми. Доернберг продовжував: – Нанороботи зiбранi штучно з ниток ДНК. Вони не здатнi до самовiдтворення. В той же час вони харчуються, пересуваються, можуть виконувати елементарнi завдання, на якi iх запрограмували. Мабуть, вони живi. Принаймнi бiльш живi, нiж дерева чи одноклiтиннi органiзми. Украiнець витрiщався на акварiум. Посеред скляного паралелепiпеда висiла досконала темна куля. Вона мигтiла у монохромному свiтлi. Блискiтки невпорядковано металися, але жодна не вибивалась за межi геометрично правильноi сфери. – Наноробот запрограмований рухатися у складi великоi зграi у будь-якому в’язкому середовищi, наприклад у кровi, – правив далi Ральф. – За вiдсутностi сильного вiтру таким середовищем може бути повiтря. – Як ви змусили iх сформувати сферу? – Тимур поборов бажання занурити руку в рiдину i доторкнутись до кулi. – Ти бачиш старе поколiння. Агенти несуть у собi коротенький фрагмент коду, який визначае iх розташування та поведiнку стосовно сумiжних агентiв. Це принцип, за яким, для прикладу, перемiщуеться косяк риб. Немае зовнiшньоi сили, що керуе рибами. Кожна рибина з групи дивиться на своiх сусiдiв i рухаеться залежно вiд iхнiх рухiв. Якщо косяк атакуе хижак, спершу сахаються найближчi рибини, за ними реагують iншi, i за секунду зграя мчить геть. Щось подiбне з агентами. Я задаю функцiю виду F = f (x, y, z), i рiй будуе тривимiрну поверхню. Пiсля команди перебудуватися кожен агент аналiзуе розташування своiх сусiдiв i займае положення згiдно з формулою. Ральф схилився над клавiатурою. – Поверхня може бути як завгодно складною, – рiй «поплив», а потiм ураз застиг, сформувавши фiгуру, схожу на зафiксований фотокамерою вибух. – Можна також вводити функцiю з чотирма параметрами, де четверта змiнна – час. Задавши на панелi керування формулу, канадець вiдступив назад. Посеред акварiума знову застигла сфера. Та ось на очах у Тимура вона почала сплющуватися, перетворилась на елiпсоiд, елiпсоiд витягнувся у цилiндр iз заокругленими краями, а тодi згорнувся в тор («бублик»). Насамкiнець тор розбухнув до сфери, i все почалося спочатку. – Для чого цi роi? Ну, тобто, що вони можуть робити? – Галузей для iх застосування безлiч. Починаючи з военних розвiдникiв i закiнчуючи медициною. Японцi розробляли агенти для боротьби з раком. Планувалось, що нанороботи запускатимуться в кровоносну систему, мандруватимуть усерединi, шукатимуть клiтини раковоi пухлини i знищуватимуть iх. Така була iдея. Кейтаро керував дослiдженнями. На жаль, проект не довели до кiнця. Джеп наче сказився – цiлком i повнiстю перекинувся на ботiв. – А як ви iх програмуете? Куди компiлюеться код кожного агента? – Агент мае власний мозок. Вiн сформований з молекул DRQ (2,3,5,6-тетраметил-1-4-бензокiнону). Ця система може працювати, як мiкропроцесор. Одна молекула DRQ схожа на кiльце з чотирма прутиками, що можуть займати рiзнi положення. 16 молекул утворюють кiльце з 17-ою «сестрою» в центрi. Разом вони дають молекулярну машину, здатну кодувати в розмiщеннi своiх частин понад 4 мiльярди комбiнацiй. Цього достатньо. – Ральфе, але це… цей рiй в натурi реалiзуе агентно-орiентований пiдхiд. Ви втiлили в реальнiсть абстракцiю, яка тiльки починае закрiплятись на теоретичному рiвнi. Канадець просяяв. – Кейтаро мав рацiю, коли казав, що тобi сподобаеться. Чверть столiття тому про це нiхто не думав. Тодi ще не було понять «розумний пил», «сiрий слиз» тощо. Ми навiть не пiдозрювали, скiльки всього можна витиснути з цiеi хмарки. Тимур не подiляв його ентузiазму. Програмiст сам працював з подiбними системами. От тiльки його агенти були вiртуальними – крихiтнi пiдпрограми на комп’ютерi. – Ви пробували навчати рiй? – спитав Тимур. Агенти програмуються просто: «iдентифiкуй найближчого сусiда – визнач його стан – i змiни свiй стан вiдповiдно». Нi на що бiльше вони не здатнi. Зате коли iх назбируеться мiльйони, виникае ефект, який у програмуваннi носить назву обумовленоi поведiнки. Велике скупчення примiтивних програм-агентiв починае проявляти складну поведiнку, на яку жоден з iндивiдуальних агентiв не запрограмований. – Ми зробили все, щоб вони не могли навчатися, – серйозно проказав Доернберг. – Їхня пам’ять короткотермiнова. Якби ми надiлили iх постiйною пам’яттю, вони б уже давно порвали тут усе на шматки. Тимур перевiв погляд на рухливу хмару. Ральф пiдiйшов до лiфта i натиснув кнопку виклику. Масивнi дверi повiльно розчинилися. – Прошу за мною, – покликав вiн. – На часi серйознiшi речi, Тимуре. Поки дверi лiфта зачинялись, Тимур не зводив очей з акварiуму. Одна думка не давала йому спокою. «Це ж хаос! Класична хаотична система, тiльки не на паперi i не в компi, а у реальному життi!» Почавши моделювати агентнi системи, Тимур швидко дiзнався, що вони володiють унiкальними властивостями. Їх можна навчати. Вони здатнi планувати, робити вибiр, вирiшувати рiзноплановi завдання. Разом з тим у таких систем е один великий недолiк: щойно проявившись, обумовлена поведiнка стае абсолютно неконтрольованою. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/maks-k-druk/bot-atakamska-kriza/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Coordinated Universal Time (UTC) – Синхронiзований свiтовий час. Загальноприйнята точка вiдлiку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято мiсцевий час на довготi Гринвiча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC –4 («мiнус чотири») означае, що поясний час у Чилi на 4 години вiдстае вiд поясного часу в Британii. Не так давно синхронiзований час називався Greenwich Mean Time (Середнiй час за Гринвiчем) i позначався GMT. 2 Поселення в пустелi Атакама на пiвночi Чилi, столиця провiнцii Ель-Лоа, що входить до регiону Антофагаста. 3 Сан-Педро-де-Атакама – село в Чилi посеред пустелi Атакама. Густота населення в регiонi – 0,1 людини на км . 4 Велике промислове мiсто на пiвночi Чилi на узбережжi Тихого океану. 5 Андiйський фламiнго (Phoenicopterus andinus) – найбiльш рiдкiсний вид фламiнго у свiтi. Мае блiдо-рожеве тiло та довгi жовтi лапи. Єдиний вид з трьома пальцями на лапах. Мешкае в горах Перу, на пiвнiчному заходi Аргентини та на солоних озерах пустельноi пiвночi Чилi. 6 Iquique – мiсто на пiвночi Чилi, пiвнiчнiше за Антофагасту. 7 Тобi потрiбна допомога? (iсп.) 8 Мапуче (букв. «люди землi») – iндiанський народ у Чилi та Аргентинi. Інша назва – араукани. Чисельнiсть згiдно з рiзними оцiнками – вiд 1,5 до 2 млн осiб. Мапуче – единий народ Пiвденноi Америки, який не був завойований нi iнками, нi iспанцями. 9 Острiвна держава в Океанii. 10 Що трапилося? (iсп.) 11 Я не знаю… я не знаю, пане… (iсп.) 12 Метеори (з грец. «тi, що витають у повiтрi») – один iз найбiльших монастирських комплексiв у Грецii, всi монастирi розташованi на височенних (до 600 метрiв) скелях, що стовпами здiймаються над Фессалiйською долиною. Неприступнi обителi монахiв у буквальному розумiннi нависають над землею. 13 «D&S» – мережа продуктових i господарських супермаркетiв у Чилi. 14 Альдостерон – гормон кори наднирковоi залози. Забезпечуе регуляцiю водно-соляного обмiну мiж зовнiшнiм та внутрiшнiм середовищем людини. Пiд впливом альдостерону в органiзмi вiдбуваеться затримка хлоридiв та води, вiн сприяе збiльшенню об’ему кровi та пiдвищенню артерiального тиску. 15 Gaming Artificial Intelligence – iгровий штучний iнтелект (англ.). 16 FPS (First Person Shooter, з англ. «стрiлялка вiд першоi особи») – рiзновид комп’ютерних iгор, в яких гравець бачить свiт очима свого персонажа. 17 Продовження (доповнення) комп’ютерноi гри, переважно кiлька нових рiвнiв, що надходять у продажу через якийсь час пiсля виходу основного дистрибутива. 18 «Баг» (вiд англ. bug – жучок) – сленгова назва помилки у кодi програми. 19 Це той хлопець (англ.). 20 Добре… Я бачу… (англ.) 21 Вiн такий молодий (англ.). 22 Тiльки двадцять сiм (англ.). 23 Це… дивно (англ.). 24 Радий познайомитись, Тимуре (англ.). 25 До сраки це! (англ. груб.) 26 DLL (англ. Dynamic-link Library – бiблiотека, що пiдключаеться динамiчно) – динамiчна бiблiотека WINDOWS, як правило, файл з розширенням *.dll, який зберiгае в собi скомпiльований код (функцii, процедури, класи), таблицi та ресурси. Перевага DLL в тому, що код iз такоi бiблiотеки може одночасно (i неодноразово) використовуватись рiзними додатками (програмами), що запущенi в системi. 27 CAD (Computer-aided design) – САПР (Системи автоматизованого проектування). 28 Думаю, ми мусимо йти (англ.). 29 Вже час (англ.). 30 Мiжнародний аеропорт «Комодоро Артуро Мерiно Бенiтес» (вiдомий також як Мiжнародний аеропорт Сантьяго або ж Аеропорт Пудауель) – основний аеропорт чилiйськоi столицi, розташований неподалiк мiстечка Пудауель. 31 «Джеп» (англ. сленг. Jap, вiд Japanese – японець) – американське сленгове прiзвисько для японцiв. Мае легкий вiдтiнок зневаги. 32 Mossberg 500 – один з найбiльш розповсюджених у свiтi багатозарядних дробовикiв з перезарядкою рухомою цiвкою. 33 HMMWV (скор. вiд англ. High Mobility Multipurpose Wheeled Vehicle – «високомобiльний багатоцiльовий колiсний транспортний засiб», бiльше знаний як «Humvee», «Хамвi») – американський армiйський всюдихiд пiдвищеноi прохiдностi, що стоiть на озброеннi багатьох краiн свiту. На його основi компанiя «General Motors» розробила цивiльний позашляховик «HUMMER». 34 Headhunter (англ.) – мисливець за головами. 35 UNITA (португ. Uni?o Nacional para a Independ?ncia Total de Angola – Нацiональний союз за повну незалежнiсть Анголи) – повстанське угруповання в роки громадянськоi вiйни в Анголi (1975–2002). Пiсля 2002 друга за величиною полiтична партiя Анголи. 36 Маеться на увазi краiна ПАР – Пiвденно-Африканська Республiка. 37 Наприкiнцi XIX столiття узбережжя Намiбii було заселене нiмецькими колонiстами. Вони утворювали колонiю, що називалась Нiмецька Пiвденно-Захiдна Африка. До цього часу вцiлiли поселення, що зберiгають типово «нiмецький» вигляд. Їх жителi розмовляють нiмецькою, попри те, що офiцiйною мовою Намiбii е англiйська. 38 Гереро – народ, що проживае в Намiбii, а також в Анголi та Ботсванi, 240 тисяч осiб. Інша назва – мбанду. 39 Овамбо – народ у Пiвденнiй Африцi. Чисельнiсть – близько 900 тисяч, 750 тисяч з яких проживають у Намiбii (являючи собою найбiльшу етнiчну групу цiеi краiни). Решта живуть на пiвднi Анголи. 40 Fella (неформальна, сленгова форма вiд fellow, англ.) – друзяка, чувак, товариш. 41 Тримайтеся! (англ.) 42 Джозеф Джон Томсон (18 грудня 1856—30 серпня 1940) – фiзик, що вiдкрив електрон, лауреат Нобелiвськоi премii з фiзики 1906 року. 43 Житлова будiвля (англ.). 44 Я з Украiни (iсп.). 45 Головна зала (англ.). 46 Мiсто в Центральнiй Швецii. 47 Каролiнський iнститут – медичний унiверситет у Стокгольмi, один з найбiльших вищих медичних закладiв Європи. 48 Боець нового поколiння (англ.). 49 «Boeing» – американська корпорацiя, один з найбiльших свiтових виробникiв авiацiйноi технiки. До складу входять два пiдроздiли: Boeing Commercial Airplanes (цивiльна авiацiя) та Integrated Defense Systems (продукцiя вiйськового призначення). «Lockheed Martin» – американська компанiя, що спецiалiзуеться в галузi авiабудування, 95 % прибуткiв отримуе вiд замовлень Мiноборони США. Саме «Lockheed Martin» разом з «Boeing Integrated Defense Systems» розробляли винищувач «F-22 Raptor». 50 В англiйськiй мовi слово fighter означае також i «винищувач» (скорочена форма вiд fighter jet – реактивний винищувач, букв. реактивний боець). 51 Абляцiя – одна з найстарiших методик дослiдження мозку, суть якоi полягае в тому, що одна з частин мозку видаляеться i вченi спостерiгають за змiнами, що виникають у результатi такоi операцii. Мае значнi обмеження, оскiльки далеко не будь-яку дiлянку можна видалити, не вбивши при цьому органiзм. 52 Транскранiальна магнiтна стимуляцiя – метод, що дозволяе стимулювати кору головного мозку за допомогою коротких магнiтних iмпульсiв. Не завжди можна вибiрково стимулювати ту чи iншу дiлянку. Дiевий на глибинi до 2 см. 53 Електрична стимуляцiя – один з методiв вивчення функцiй мозку. Стимулюючи певнi точки моторноi кори, можна викликати рухи рук, нiг тощо. 54 1 мiкрометр = 10 метра. Якщо бути точним, то данi агенти мали б називатися мiкророботами (1 нанометр = 10 метра), проте назва «мiкророботи» майже не зустрiчаеться в науковiй лiтературi. Натомiсть всi молекулярнi структури, що можуть виконувати певнi дii i пiддаються керуванню, вченi називають «нанороботами». Певною мiрою ця назва виправдовуе себе, якщо врахувати той факт, що всi нанороботи створюються виключно завдяки досягненням нанотехнологiй i в бiльшостi випадкiв формуються ще меншими молекулами, якi своiми габаритами не перевищують розмiр молекули ДНК (2,2–2,4 нанометра).