Аптекарка Інгрiд Нолль Ця лiкарняна палата – ii сповiдальня. Вона так довго наважувалася на те, щоб розповiсти свою iсторiю. Їi iм’я – Гелла. Вона аптекарка. У дитинствi ii прозвали вбивцею. Мило, чи не так? Дiвчина мрiяла про серйознi стосунки та життя як у всiх. Але доля звела ii з гульвiсою Левiном. Чи кохав вiн ii? Хтозна. Зраджував? Так. Бо едине, що йому подобалося в нiй, – пляшечка з отрутою, яку Гелла тримала в шафi. Пляшечка, що могла дати iм усе: власний будинок, дорогi автiвки, розкiшне життя. За яке заплатить хтось iнший. Власним життям. Важко буде тiльки першого разу. А потiм – усе як за рецептом. Без каяття, сумнiвiв та докорiв сумлiння. Головне – не помилитися з дозуванням. Ти ж завжди була хорошою аптекаркою, Гелло? Ти нiколи не помилялася… Інгрiд Нолль Аптекарка Для Грегора 1 Окрiм родинного девiзу «Про грошi не говорять, ними володiють», а також невиправданоi гординi, моя мама не успадкувала вiд свого роду жодних благ. Моему батьковi вона загалом була покiрною ? та за його вiдсутностi могла виростати до розмiру тиранозавра. Ми, дiти, зрозумiли це тодi, коли тато без якихось очевидних причин вiдрiкся вiд м’яса, став вегетарiанцем i намагався схилити до цього всю сiм’ю. Щоправда, вiн iз милосердя таки дозволяв нам, бо ми ж iще ростемо, трiшки лiонськоi ковбаси, одне яйце щонедiлi чи кiлька крихiтних фрикадельок у томатному соусi. Коли всi iншi господинi о четвертiй годинi пiсля обiду варили каву, наша товста, низенька мати влаштовувала для себе, для мене i для мого брата справжню м’ясну оргiю. То був чи не единий випадок панiбратства, у якому ii можна було б звинуватити i вiд якого ми отримували страшенне задоволення. Неначе приховуючи слiди вбивства, ми повиннi були знищити всi м’яснi залишки до того часу, як додому повертався тато. Жодна кiсточка, жодна шкварочка, жоден хрящик, так само як i жоден запах чи брудна тарiлка не мали б залишитися свiдком нашого таемного злодiяння. Ми чистили зуби, виносили смiття й повертали кухнi стан невинностi за допомогою лимонного спрею. А втiм, якщо чесно, то я була бiльше татковою доцею i страждала вiд того, що зраджувала його з м’ясом. Якби його навернення не вiдбулося за рiк до найбiльшоi травми мого дитинства, то я б точно звинувачувала у цьому себе. Мiй тато теж полюбляв вислови, що стосувалися грошей. Ми рано дiзналися, що вони не пахнуть, не лежать посеред вулицi, що грошi керують свiтом, хоча за них i не купиш щастя. Та найчастiше вiн бурмотiв: «Грошi – не тема для дискусiй». Ця фраза в нього була на всi випадки життя: коли мiй одинадцятирiчний брат захотiв навчитися гри на пiанiно, то без жодних вагань тато купив концертний рояль, який ще й досi займае половину вiтальнi моiх батькiв, хоча по його клавiшах стукали всього вiсiм мiсяцiв. У той же час тато наполягав на тому, щоб транспортири, фломастери, шпильки для волосся чи кросiвки я купувала за своi кишеньковi грошi. Навiть мама не знала, скiльки заробляв ii чоловiк, але припускала, що вiн заробляв добре. Оскiльки грошi не були в нас темою для розмов, то iй доводилося час вiд часу повiдомляти про своi потреби зашифрованими натяками. І знову ж таки – на мiй шкiльний випускний тато подарував менi маленьке авто, яке насправдi хотiв мiй брат. Я дуже рано збагнула, що батькiвську любов можна купити шкiльними результатами. Батьки пишалися моiми добрими оцiнками, моею стараннiстю та першими успiхами як господинi. З того часу збереглися знiмки, де я працюю в саду: на головi солом’яний бриль, у руках – лiйка. Фотографував мене батько й на кухнi, коли я, одягнена у великий картатий фартушок кухарки, обережно прикрашала рiзнi тiстечка з пiсочного тiста зубною пастою, i нарештi last but not least[1 - Останне, але не менш важливе (англ.). (Тут i далi примiтки перекладача.)] – коли вдавала медсестру. Усi ляльки та ведмедики викладенi на моему дитячому лiжечку, на iхнiх зламаних кiнцiвках величезнi пов’язки з туалетного паперу. У декого з них – кiр, нанесений червоною крейдою на лялькове обличчя. Я пригадую навiть, як одного разу цей синдром медичноi сестри став причиною суперечки мiж батьками: йшлося про мое пристрасне дихання рот до рота з метою оживити давно померлого крота. Тодi я переконала себе, що е улюбленицею в сiм’i: старанна, мила дiвчинка, яка слухняно носила хустки на головi. Коли я пiшла до школи, то теж виправдала очiкування всiх: зацiкавлена школярка, яка пiзнiше досягала блискучих результатiв насамперед у природничих науках. Уже в десять рокiв я збирала рослини, вiдтискала пресом i долучала до свого гербарiю, який зберегла до сьогоднi. Усе на менi та довкола мене мусило завжди бути чистим та поскладаним. Моя кiмната слугувала зразком чистоти, подруг для iгор я добирала за власною подобою, моя ферма дощових хробакiв у пiдвалi була гiгiенiчно вiдмежована вiд яблук, якi там тодi зберiгали. У старших класах моя поведiнка, спрямована на досягнення найвищого балу, аж нiяк не сприяла прихильностi однокласникiв. Мою звичку ретельно пiдкреслювати важливi речення в пiдручниках пiд лiнiйку жовтим фломастером висмiювали: говорили, що то жовтизна вiд зубрiння. Я даремно намагалася завести подруг. Постiйна похвала учителiв лише погiршувала мое становище. Це сталося, коли менi виповнилося дванадцять. Пiд час короткоi перерви вчителька вийшла з класу, а я поспiшила до туалету, який вiдвiдувала надто часто через свою нервознiсть. Коли вже збиралася повернутися до класу, дверi не вiдчинялися. Добрий десяток дiтей пiдпирав iх з того боку. Можна було чути, як вони перешiптувалися й намагалися стримати хихотiння. Власне кажучи, я не так швидко панiкувала, але того похмурого сiчневого дня ще зранку мала сумний настрiй, тож коли це сталося, бiльше не могла стримати слiз. Я з розгону штовхнула пофарбованi в сiрий колiр, подряпанi дерев’янi дверi, якi вiддiляли мене вiд усiх iнших. Урок мав би розпочатися за кiлька хвилин, тож менi просто можна було дочекатися дзвiнка, а побачивши вчительку, дiти повернулися б на своi мiсця з невинними обличчями. Але я тодi сприйняла ту ситуацiю та свiй натиск надто серйозно. Дверi подалися, нiби iх нiхто й не пiдпирав, i я вилетiла через порiг, немов гарматне ядро. Я ще встигла вiдчути, як латунна ручка з силою вдарила мою руку, а тодi я гепнулася на пiдлогу, встелену зеленим лiнолеумом. Майже одночасно з цим зайшла вчителька. Моi вороги вихором метнулися на своi мiсця. Звiсно ж, мене розпитували. Я не розповiла нiчого, адже зради менi б нiхто не пробачив. Незабаром у класi знову запанував спокiй, але тут виявилося, що немае одного хлопця. «Акселю стало погано», – запевнила вчительку моя сусiдка по партi. Та послала iншого учня, щоб той з’ясував, що сталося, але вiн повернувся нi з чим. Зрештою вчителька сама вийшла в коридор, заглянула навiть до чоловiчого туалету, сумлiнно виконуючи свiй обов’язок нагляду за дiтьми. Нарештi хтось iз нас висунув припущення, що Аксель, мабуть, побiг додому, боячись, що я звинувачу його. Оскiльки вiн завжди знаходив причину, щоб прогуляти школу, така версiя видавалася правдоподiбною. Акселя знайшли через чотири години. Як показав розтин, я з усiеi сили увiгнала дверну ручку йому в череп. На власне нещастя, вiн саме зазирав у замкову шпарину, коли всi iншi вiдiйшли вiд дверей. Аксель утiк до пiдсобки, де зберiгали географiчнi карти, напевно через страх бути покараним та приголомшення вiд сильного болю в головi. Причина смертi – широкий крововилив у мозок. Полiцiя розпочала слiдство, про яке я вже нiчого не пам’ятаю. Коли на партi в мене з’явилися першi бiльшою чи меншою мiрою анонiмнi записки, моi батьки перевели мене до iншоi школи. На клаптиках паперу в голубу лiнiйку було написано «вбивця». Тато часом дивився на мене довгим поглядом, зi сльозами й безмежною втомою в очах. Мене забрали зi школи й перевели до гiмназii для дiвчат, якою завiдували монахинi ордену сестер-урсулинок. Тож я поводилася вiдповiдно – чемно й виховано. Просто не привертати до себе зайвоi уваги – такий був мiй девiз. Щодо всього iншого, то до мене нiхто не проявляв ворожостi: смерть Акселя тут не обговорювали, адже моя нова школа мiстилася у зовсiм iншому районi. Я мала iмiдж дещо нуднуватоi зразковоi ученицi, i мене це цiлком влаштовувало. Змiнилося все лише з настанням мого шiстнадцятирiччя i зростанням у менi незрозумiлого потягу до осiб протилежноi статi. Спогади про це мордують мене зараз, коли лежу тут i не можу рухатися. Це тривае i вдень, i вночi. У цiй лiкарнi мало тишi, адже тут навiть пакет першокласного обслуговування передбачае перебування в палатi на двi особи. Я не можу читати тут щось путне. Постiйне вiдволiкання медичним персоналом, безперервне вимiрювання температури тiла, ковтання пiгулок, вiдсутнiсть iнших чуттевих задоволень, очiкування поганоi iжi, бiльшою чи меншою мiрою мимовiльне пiдслуховування чужих вiдвiдувачiв – усе це затягуе днi в один вузький корсет. Ми рано гасимо свiтло. Я, немов та Шахерезада, постiйно розповiдаю пiкантнi подробицi свого життя; натомiсть у моеi сусiдки по палатi, панi Гiрте, за плечима немае жодних iнтимних моментiв, якими б вона могла подiлитися. Вiд староi дiви нема чого очiкувати анi якогось жвавого любовного життя, анi справжнього скандалу. Вона перебувае у Гейдельберзькiй лiкарнi, бо iй видалили матку. То просто мiома, стверджуе вона, безневинний згусточок, який, однак, спричиняе проблеми. Я ж думаю, що у жiнки рак. Добре, що Павел принiс менi фотоальбоми. Тепер часто iх переглядаю, адже це непогана альтернатива читанню. При нагодi демонструю окремi фотографii своiй сусiдцi. У своi п’ятдесят вiсiм рокiв з таким голубуватим вiдтiнком волосся вона е разючою протилежнiстю менi. Їi вiдвiдуе лише якась iще старiша жiнка, що здебiльшого розповiдае тiльки про свого собаку та власний досвiд у лiкарнях. Коли бiля мого лiжка сидить Павел, то панi Гiрте розглядае його з неабиякою цiкавiстю; пiд час наших розмов пiвголосом вона вдае, нiби спить, хоч я впевнена, що вона так само пiдслуховуе моiх вiдвiдувачiв, як i я пiдслуховую ii. Моя сусiдка тим часом уже знае про тавро вбивцi, яке закрiпилося за мною ще в дванадцять рокiв. Вона вислухала всю цю iсторiю з неприхованим iнтересом. Можливо, я розповiдаю цiй незнайомцi про свое життя, бо це для мене своерiдна терапiя, яка, на вiдмiну вiд якогось вiдомого дивана у психотерапевта, абсолютно безкоштовна. Хай там як, але я справдi помiтила, що менi кращае, коли у пiвсутiнках нашоi палати я дiлюся, немов зi сповiдальницею, подiями свого життя. Я б залюбки перейшла з нею на «ти», але оскiльки молодша за неi, то iнiцiатива в ii руках. Щоб якось розпочати, я запропонувала iй називати мене просто Гелла. Вона одразу ж вiдкинула цю пропозицiю. А чого ще можна очiкувати вiд жiнки, яка навiть до своеi так званоi подруги звертаеться «панi Рьомер». «Якби вам було сiмнадцять, панi Морман, то я б могла собi дозволити таке звертання…» Я злiсно вiдрiзала: «Так чи iнакше, але ви могли б бути менi матiр’ю». І тут я влучила в болюче мiсце: за скельцями окулярiв аж зблиснуло. А втiм, ми добре ладнаемо. Я вважаю дивним, що ця жiнка оплакуе втрату матки, зносячи при цьому увесь бiль стiйко, мов солдат. Зрештою, вирiзаний орган у ii вiцi так само непотрiбний, як, скажiмо, вузли щитоподiбноi залози. Інодi, поки вона в туалетi, я вивчаю ii пожитки в шухлядi тумбочки та в шафi: зi страхового медичного полiса можна довiдатися дату ii народження, сiмейний стан (незамiжня) та iм’я (Роземарi), але якихось особистих листiв там немае, так само як i фотографiй. З ii слiв, прикраси та грошi вона передала до сейфа. Це дуже легковажно ? залишати в палатi без нагляду речi, якi мають велику цiннiсть. Бiдною ii точно не назвеш, iнакше вона б не дозволила собi сплатити додатковi кошти за лiкування першого класу. Так само i ii парфуми, нiчнi сорочки та халат були дорогими i дуже ретельно пiдiбраними. Недавно я розповiла, як вела подвiйне життя, будучи ще зовсiм юною. Я не могла бачити у темрявi ii обличчя, але була впевнена, що воно в неi у ту мить перекошене. Я любила чоловiкiв, справи яких були ще гiршi, нiж у мене. Хоча вчительки та однокласницi нiчого не знали про моi непристойнi пригоди, але мою сiм’ю вони шокували. Мабуть, саме в той час я розбила серце своему татовi. Його безневинне бiляве дитя волочилося з пройдисвiтами та покидьками, очi б його iх не бачили. І на превелике нещастя, усе це не минулося разом з пубертатним перiодом. Так, як колись я викручувала лялькам ноги, щоб потiм iх ремонтувати, так пiзнiше вишукувала хворi чоловiчi душi, щоб iх зцiлити. Вiдчуття того, що я достатньо сильна, аби розв’язувати проблеми iнших, допомогло менi впоратися з моiми власними. На дитячих фотографiях у мене тямуще, ба навiть хитре обличчя. Моi карi очi усе детально фiксують. Я намагаюся iх прочитати – чи промовляла вже тодi у них та потреба здобувати собi любов опiкою та лелiянням? Ця справдi жiноча потреба, яка зазвичай стосуеться маленьких дiтей, але проявляеться також у роботi в саду, приготуваннi iжi та доглядi, знаходила менi жертву насамперед серед чоловiкiв. Моiм батькам треба було в той час дозволяти менi приглядати за дiтьми чи купити менi коника, натомiсть вони ставили в рамку табелi з моiми оцiнками. Спочатку я не усвiдомлювала, що мене, наче магнiтом, притягували аутсайдери, хворi та невротики. Ще у школi в мене був залежний вiд героiну хлопець, який потребував мого порятунку. У тi часи я кiлограмами iла шоколад, цiлi ночi розмовляла зi своiм плаксивим коханнячком i крала в батькiв грошi, сигарети й алкоголь. Якби його не запроторили до в’язницi, я б i сьогоднi працювала над звiльненням його вiд залежностi. Адже тодi була вiрна, мов те золото. Наступним був безробiтнiй моряк. Звiсно ж, у моiй колекцii знайшлося мiсце й для чоловiка з депресiею, хронiчного хворого, врятованого самогубця та звiльненого ув’язненого з татуюванням шулiки на грудях. Робота аптекаркою теж збагатила мою колекцiю: всупереч усiм приписам, я вiдкрила чоловiковi, якого роздирав бiль i який потребував посеред ночi лiкiв, не вiконечко для рецептiв, а дверi. Щоб раз i назавжди з’ясувати свою роль у цих трагедiях, я знову i знову починала лiкування, але тодi вкотре припиняла. Зцiлення моiх пiдопiчних забирало весь мiй час. При цьому менi й без терапевтiв було цiлком зрозумiло, що мене, зовнi саму чемнiсть, притягувало насамперед усе, що в суспiльствi викликало осуд. Я боялася цього провалля всерединi себе; я навiть бачила сни, що хтось iз моiх коханих мене вбив i я лежу мертва, так нiколи й не народивши дитину. Тодi я прокидалася з вiдчуттям порожнечi, адже життя без материнства видавалося менi змарнованим. Попри увесь розум та дiловi якостi, якими я надiлена, я завжди знала, що моя життетворча частина така сама важлива. Принаймнi раз у життi я хотiла дiзнатися, як це – брати участь у творiннi й народженнi. Тим часом пiсок у пiсочному годиннику збiгав. Дитина означала для мене дуже багато: маленьке створiння, яке можна сформувати за власними уявленнями, з яким можна братися за те, чого хочеш, якого можна обдаровувати чи захищати за покликом серця. Я хотiла, щоб дитина стала частинкою всього, що було важливим у моему життi. Вона не мала б вiдчувати в чомусь нестачi ? анi в любовi, анi в шпильках до волосся. Я хотiла забезпечити ii зразковим батьком iз шанованою професiею та сталим прибутком, який би походив з порядноi родини та мав яскравий розум. Моi тогочаснi супутники геть не годилися для цiеi мети. Панi Гiрте хропiла. 2 Однiеi недiлi мене вiдвiдала Дорiт, подруга юностi. Вона мае змогу приходити тiльки тодi, коли Геро приглядае за дiтьми. У розпал наших теревенiв зайшов лiкар. Дорiт для годиться вийшла в коридор. Звичайнi стандартнi запитання: «Усе гаразд? Є проблеми з розширенням вен? Болять шви?» – Коли менi можна буде додому? – запитуе панi Гiрте. Черговий лiкар неохоче приймае такi рiшення, вона мала б це знати. Кинувши погляд на пляшку з сечею, вiн iронiчно вiдповiдае: – Невже ви хочете, щоб вас виписали з лiкарнi з постiйним катетером? Коли опiсля Дорiт знову сидiла бiля мене, я розповiла iй, що ми терпiти не можемо доктора Кайзера, на вiдмiну вiд доктора Йоганнсена, головного лiкаря – дивним чином, але i панi Гiрте кивнула на пiдтримку моiх слiв. – Але вiн дивиться в очi довше нiж двi секунди, – розповiдала я Дорiт, – а ти сама знаеш, як легко в такiй ситуацii закохатися. Подруга засмiялася, а тодi чи то нахабно, чи то навпаки по-дружньому втягла до розмови й панi Гiрте. – Гелла мае рацiю, чи не так? Моя зачахла сусiдка щось пробурмотiла, тодi дiстала газету «Вельт ам Зоннтаг» i взялася за читання роздiлу новин про економiку. Про свою сiм’ю можна розповiдати днями чи, як у нашому випадку, годинами, але бiльшiсть жiнок волiють краще слухати iсторii про чоловiкiв. Я виходжу з того, що панi Гiрте залишилося вже не так довго бути на цьому свiтi, тож вона не зможе десь про це проговоритися. Тому я вирiшила подарувати iй ще кiлька бентежних, безсонних годинок. Здебiльшого вона нiяк не коментуе моi розповiдi, але якось iз ii уст злетiло: – Та ви божевiльна. Це мене розважало; я б залюбки трiшки провокувала цю стару каргу. Отож з усiма деталями я розпочала розповiдь про Левiна. Коли ми почали зустрiчатися, я вiрила, що прийшов кiнець фазi, коли я була рятiвницею чоловiчих душ. То був цiлком нормальний хлопець, хоч i молодший за мене на кiлька рокiв i ще досi навчався, але за всiма ознаками вiдповiдав суспiльним нормам. Десь у глибинi душi я думала про весiлля, про дiтей, але нiколи не висловлювала своiх думок уголос. Молодому чоловiковi треба дати час. Справи Левiна не завжди йшли добре, але натомiсть вiн не брався одразу ж за злочинне ремесло чи починав колотися, пиячити або навiдуватися до повiй. Вiн дуже страждав вiд того, що його мати майже одразу пiсля раптовоi смертi батька переiхала з новим чоловiком до Вiдня. Недалеко вiд Гейдельберга, якихось пiвгодини вiд нас, мешкав живучий дiд, у якого завжди був поганий настрiй. Свого внука вiн використовував радше як слугу, коли треба було порiзати м’ясо чи кудись вiдвезти дiда машиною. Я познайомилася з Левiном, пiдшукуючи собi вживане авто. Для мене цiннiсть автомобiля десь така ж, як i пральноi машини. Окрiм цiни та пробiгу, мене цiкавить лише колiр – вiн мае бути стриманим. Коли я ходила подвiр’ям автодилера, довкола машин крутився довгий, мов жердина, молодик i читав iнформацiю, яка була видрукувана на картонних табличках i поставлена на панель за лобовим склом. Я не розглядала цього юнака, натомiсть шукала продавця, бо потребувала консультацii. – Оцей так собi нiчого, – промовив молодик i вказав на кабрiолет. Я похитала головою. – Ви вже колись iздили у вiдкритому авто? – запитав вiн. – Чи вiдчували, як вiтер вiе довкола вашого красивого носика? Я перелякано глянула на нього. – Скiльки вам запропонували за ваше старе авто? – запитав вiн. – Двi тисячi, – вiдповiла я й одразу ж розсердилася сама на себе. Коли ми разом зайшли до автомобiльного салону, я довiрила всю справу йому. На жаль, я соромлюся торгуватися. Левiн же навпаки – махлював, немов продавець коней. Я була зворушена результатом, хоча, якщо чесно, не хотiла такого несерйозного автомобiля. Проти власноi волi за якусь мить я таки сидiла пiд час пробноi поiздки на мiсцi поруч iз водiем. Левiн був за кермом, а продавець iз заднього сидiння горланив менi у вухо переваги цього авто. – Чому ви коротко пiдстригаете своi бiлi локони? – запитав Левiн. – Це ж, мабуть, так прекрасно, коли вони розвiваються… – Самi собi купiть кабрiолет, якщо вiн вам аж так подобаеться. І розпускайте свое власне бiле волосся за вiтром… – Для нас, студентiв, це недосяжна мрiя. То он як пояснити ту вбогу куртку-бомбер, придбану на секонд-хендi. Бiдолаха. Через двi години занадто червоний кабрiолет стояв перед вiкнами моеi квартири, а я пiдписала договiр про купiвлю автомобiля на виплат. Протягом наступних днiв мене не покидала пiдозра, що Левiн – таемний спiвробiтник автосалону, адже при купiвлi коней теж у хiд iдуть усi методи. Але я помилилася. Недiльного ранку довготелесий зайшов по мене. – У таку чудову погоду… – розпочав було вiн. Я пояснила, що пишу дисертацiю i саме тому працюю в аптецi лише на пiв робочого дня, ну, i вихiднi менi, власне, потрiбнi для того, щоб сидiти за написанням роботи. Треба ж колись ii нарештi закiнчити. Левiн сидiв за кермом. Вiн подарував менi сонячнi окуляри, модель з барахолки. У них я була схожа на зiрку шiстдесятих. Про мене, звiсно ж, можна сказати, що я маю добре серце i що дуже товариська, але комплiменти про свою зовнiшнiсть сприймаю вкрай обережно. Як згодом виявилося, Левiн не був нiяким авантюристом. Вiн був надiлений позитивною рисою – дивуватися всьому, немов дитина. – Такого красивого саду я ще в життi не бачив! – зiзнався вiн, коли пiсля нашого повернення оглядав квартиру. При цьому мiй балкон не вiдрiзнявся вiд тисячi iнших, яких приклеiли до двокiмнатних квартир у новобудовi. Щоправда, я таки справдi люблю квiти: у ящичках вилися жовтi, червонi та помаранчевi красолi, у горщиках цвiли троянди, геранi й навiть лiлii, металеве поруччя грацiйно обвивав рожевий та бiлий горошок. Щоб затримати його бiля себе на довший час, я взялася пришивати йому напiввiдiрваний гудзик. Вiн мiг би це зробити й сам, мовляв, невмiлiсть – погана ознака зубного лiкаря. Я здивовано запитала, чому вiн вирiшив вивчати стоматологiю, адже вона взагалi йому не пiдходила. – З тiеi ж причини, з якоi ви стали фармацевтом, – вiдповiв Левiн. – Щоб заробляти багато грошей. Я уважно на нього глянула. Невже вiн справдi так про мене думав? Пiд час нашоi наступноi поiздки ми перейшли на «ти», але до нiжностi так i не дiйшло. Пiд час його третiх вiдвiдин вiн тримав на руках молоденьку кицьку й радiсно менi ii передав. Мушу визнати, що для мене немае нiчого привабливiшого за котикiв. Менi вже не раз пропонували кошенят, але я постiйно вiдмовлялася через боязнь вiдповiдальностi. Мене днями не було вдома, у мене часто були нiчнi змiни в аптецi – або ж я хотiла кудись поiхати – що робити зi звiрятком у такому разi? Левiн пропустив моi сумнiви повз вуха. – Це кiт. Як його назвати? – Котик Мурчик, – вiдповiла я й подумала про кицьку свого дiдуся, яку так любила, коли була маленька. – Менi не подобаеться, – зауважив Левiн. – Назвемо його Тамерлан. Тож тепер у мене був кабрiолет i кiт. Нi одного, нi другого я не шукала. А за якийсь час у мене ще й з’явився молодий чоловiк у лiжку. Знову i знову я себе запитую, чи Левiна цiкавила лише iзда в кабрiолетi. Авто вiдiгравало у наших стосунках певну еротичну роль, принаймнi для нього. Для мене ж вiн був першим хлопцем, бiля якого я знову смiялася i вiдчула себе молодою. Звiсно ж, я не запитувала, чи у Левiна було вже багато жiнок, але менi видавалося це малоймовiрним. Хоча ми й спали одне з одним з певною регулярнiстю, але значно бiльше часу вiн iнвестував у нашi розмови. Здебiльшого це я була iнiцiаторкою годинки нiжностi, хоча правильнiше було б таки говорити про сiм-вiсiм хвилин. Інодi ми iздили до Франкфурта, щоб там сходити в кiно. Я не вважала таку витiвку вигiдною, адже той самий фiльм iшов i в наших кiнотеатрах у Гейдельберзi. Але було приемно перемiщатися мiсцевiстю з чоловiком у такому ейфорiйному настроi. Сказати правду, то була гарна пора. Я поклялася собi, що не буду анi годувати Левiна, анi поiти, анi заколисувати, анi прасувати його сорочки чи навiть бiльше – друкувати для нього на комп’ютерi. А втiм, вiн таки порався бiля мого авто, вмонтував туди двi колонки й майже нову автомагнiтолу, коли йшов додому, то прихоплював iз собою смiття або ж приносив котовi залишки риби зi свого улюбленого кафе «Нордзее», де iдять навстоячки. Тож я не могла бути аж настiльки безсердечною i не смажити худющому хлопчинi стейк iз цибулею: в унiверситетськiй iдальнi рiдко коли бувало нормальне м’ясо. Проявляючи турботу, я мила ванну та купувала шкарпетки й спiдню бiлизну, щоб пiсля своiх трав’яних ванн вiн завжди мав пiд боком чистий одяг. Над власною дисертацiею я фактично не працювала. Левiн мене вiд цього вiдмовляв, адже вважав титул доктора для аптекарки непотрiбним. Я намагалася йому донести, що в аптецi я бiльшою чи меншою мiрою працювала продавчинею (зi знанням комп’ютера), натомiсть здобувши квалiфiкацiю, мала б можливiсть обiйняти посаду в фармакологiчнiй промисловостi або ж займатися дослiдженнями. – Де заробляють найбiльше? – запитував вiн. – Мабуть, в iндустрii. Ну i, звiсно ж, у власнiй аптецi. Та найбiльше задоволення я отримувала вiд науково-дослiдноi дiяльностi, особливо у токсикологiчному секторi. З тактичних мiркувань я замовчала те, чим би найбiльше хотiла займатися насправдi. Кожнi три тижнi менi випадало нiчне чергування; Левiн у такi ночi залюбки мене провiдував i просив, щоб я йому пояснювала, чим саме займаюся. – Насправдi це не так уже й цiкаво, – сказала я. – В аптецi мого дiдуся за вказiвкою лiкаря змiшували багато рiзних складникiв, натомiсть тут я можу виконувати такi доручення хiба що вiд кiлькох дерматологiв. Це дивно, але з дiдусевого фонду менi у спадок перейшли лише кiлька пляшечок та ступок, саму ж аптеку продали. Левiн хотiв побачити успадкованi мною предмети; я досi злюся на те, що менi не дiсталася по смертi дiда його колекцiя тростин для ходiння. У його часи чоловiки ще не носили портфелiв чи валiз, тож руки були вiльнi для тростини та парасольки. Сьогоднi колекцiонери полюють за цiнними старовинними тростинами, натомiсть колись мiй дiдусь, мабуть, вiддав iх своiм клiентам за безцiнь. У нього була лiкарська тростина з обвитою довкола змiею, витесаною зi слоновоi кiстки, тростина для походу в оперний театр iз трояндового дерева та емалi, тростини з ебенового дерева та з рогу з ручками зi срiбла, бронзи, черепахи та перламутру. Я досi пам’ятаю тримачi у подобi голови дракона чи лева, якi страшенно притягували мене малу, пам’ятаю i шпагу, яка ховалася в тростину, i навiть тростину-меч. Мiй тато все продав. Я зняла з полички для капелюхiв в одежнiй шафi красивi коричневi склянi пляшечки з пiдписаними вiд руки етикетками. – Подаруй менi одну, – благав вiн. – Я переллю туди свiй лосьйон для голiння. Ну, звiсно ж, вiн вибрав мою найулюбленiшу пляшечку, найменшу й найделiкатнiшу. На вицвiлiй етикетцi фiолетовим чорнилом було написано «POISON». У Левiна прокинувся iнтерес. Вiн рвучко витягнув гранований корок й висипав вмiст пляшечки на шовкову подушку дивана. Звiдти випали крихiтнi трубочки дiаметром з грубу голку та довжиною вiд двох до чотирьох сантиметрiв. Левiн зачитав уголос: «Apomorphine Hydrochlor… Special Formula No. 5557, Physostigmine Salicyl.gr. 1/600, Poisons List Great Britain, Schedule 1» i так далi. Вiн зацiкавлено глянув на мене. – Це що, отрута? – Ну звiсно ж, – вiдповiла я. – Нiчого незвичного для аптекаря. Левiн обережно вiдкрив одну з цих мiнiатюрних колбочок, витягнув вату та дiстав таблетку. Навiть я здивувалася крихiтним розмiрам тоi пiгулки, вона була менша за мою зiницю. Його завжди цiкавив той факт, розповiв Левiн, що в тоталiтарних державах полiтики високого рангу чи носii таемниць носили капсулу з отрутою в порожнинi зуба, щоб у разi потреби самогубство врятувало iх вiд тортур. – Але я нiколи й подумати не мiг, що отрута така красива на вигляд… Я забрала в нього колбочку, промила флакон киплячим мильним розчином та вiддала йому. Пiзнiше винуватила себе в тому, що роками зберiгала в шафi для одягу такi небезпечнi матерiали. У мене ж колись уже ночував кандидат у самогубцi. Добре, що тi часи давно позаду. Я спробувала вiдшукати новий сховок для отрути: висипала в смiтник листя лаванди з ароматного мiшечка, натомiсть засунула туди колбочку й закрiпила ту малесеньку тару англiйською шпилькою на внутрiшньому боцi довгоi шерстяноi спiдницi, яку одягала рiдко. Моя унiверситетська подруга Дорiт постiйно завантажена справами, адже у неi двое малих дiтей. На жаль, ми бачимося лише зрiдка, тодi, коли iй знову потрiбен валiум. У такi митi вона користуеться нагодою й рiже правду в очi. Ми сидiли в кафе «Шафгойтле», i я вислуховувала знову i знову: я не повинна закопуватися в роботу, бо iнакше нiколи не матиму чоловiка i сiм’ю. – Послухай, Дорiт, та я взагалi вже забула про свою роботу; у мене зараз новий хлопець… – Справдi? Сподiваюся, це не черговий невдаха! Я пообiцяла iх познайомити. Левiну було двадцять сiм, але здавався вiн, на жаль, значно молодшим. У нього все ще була незграбна фiгура абiтурiента, апетит чотирнадцятирiчного, а захоплення першокласника. Вiн мав добрий вигляд, але, гадала я, не такий, щоб на нього кидалася кожна жiнка, адже його рожевувате дитяче обличчя, для якого той нiс видавався завеликим, було дещо перекошеним. До його парубоцькоi вдачi не дуже пасувало усвiдомлене ставлення до навчання й амбiтнi намiри якомога швидше здобути диплом. Як i варто було очiкувати, Дорiт залишилася незадоволеною. – Певне покращення таки е, мушу визнати, – сказала вона, – але одружитися з тобою вiн не захоче. Зрештою, твiй життевий досвiд тобi мав би й сам про це говорити. – І чого б це вiн не хотiв? – Боже, та ж ми добре знаемо: вiн шукае матусю, яка приноситиме йому з аптеки льодяники вiд кашлю й позичатиме машину. Якогось дня, коли ти iхатимеш з роботи додому втомлена, побачиш його на лавочцi на березi Неккару за ручку з якоюсь двадцятирiчною. Дорiт хотiла якнайкраще, пiдстав iй не вiрити було не так уже й багато, адже й у моiй уявi час вiд часу виникали такi страшнi картини. Але хто виставить за дверi коханого чоловiка тiльки через якiсь мiркування? Окрiм того, наша рiзниця у вiцi не була вже аж такою разючою: станом на сьогоднi – це вiсiм рокiв, i це тодi, коли багато жiнок виходять замiж за молодших за себе на двадцять рокiв. У всякому разi, я здавалася молодшою, нiж менi було насправдi. Дорiт навiть стверджувала, що я належу до тих блондинок, якi в п’ятдесят п’ять мають вигляд, як у двадцять п’ять. Пророцтво, яке, однак, iще треба довести. (Як добре, що останнi два роки я носила контактнi лiнзи й Левiн не бачив мене у моiх товстезних окулярах.) Опрiч того, було й iнше, що нас роздiляло, але я не могла точно це назвати. Його пристрасть до автомобiлiв я не сприймала надто серйозно, але ота легковажнiсть мене неприемно вiдштовхувала. І оте його дитяче захоплення теж нiяк не минало, до того ж воно поширювалося, як правило, лише на якiсь зовнiшнi речi. І навпаки – коли я поiхала з Левiном однiеi сонячноi недiлi до Ельзасу на морозиво, то життя тодi менi видавалося справдi чудесним. Якось по обiдi, коли ми сидiли на диванi й смакували вишневим пирогом, який самi ж i спекли, до нас завiтала Дорiт зi своiми дiтьми – очевидно, щоб провести експертизу нашоi iдилii. Дiти одразу ж почали чубитися, хто з них перший гладитиме кота. – Я ще нiколи не бачив таких милих дiток, – промовив Левiн, хоча Франц якраз вирвав своiй сестрi жмут волосся, а Тамерлан, шукаючи порятунку, засичав i вистрибнув на шафу. Дорiт нiколи не вiдзначалася особливою скромнiстю. Не вiдчуваючи жодних незручностей, вона запитала мого хлопця майже спiвучим голоском: – Скiльки дiтей ти б хотiв мати? Я так почервонiла, що розвернулася до кота. Я просто не могла дивитися на Левiна. Той же цiлком спокiйно вiдповiв: – Мабуть, двох. Я б, звiсно ж, могла його зараз обiйняти й поцiлувати, але хто сказав, що саме мене вiн розглядав як матiр цих двох дiтей? Коли Левiн вiдносив на кухню чайничок iз кавою, Дорiт менi пiдморгнула, а я показала iй знак, що зараз ii вдушу. І все ж я розповiла iй – адже рано чи пiзно все одно довелося б про це говорити – що менi незабаром доведеться працювати в аптецi на повну ставку, бо моя колега йде у декрет, а також що я закинула написання власноi дисертацii. Єдине, про що я не обмовилася жодним словом, так це те, що почала набирати на комп’ютерi дисертацiю Левiна. Саме цього не мало бути, але вiн мене якось попросив, щоб я пояснила йому дещо у себе на комп’ютерi. І як виявилося, м’яко кажучи, вiн узагалi не розумiеться на комп’ютерах. Левiн, умiлець на всi руки, на комп’ютерi вмiв лише грати в дитячi iгри. Хай там що, але мушу визнати, що таки була щасливою. Хоча ця тематика була менi чужа, уся його робота видалася легшою за мою. Я гортала книжки й дiзнавалася про абсолютно новi аспекти людськоi щелепи. Навiть сьогоднi я б могла виступити з невеличкою доповiддю на тему «Матерiали для силiконових вiдбиткiв та iхне застосування у сферi стоматологii». Найiмовiрнiше, вегетарiанство батька зробило з мене затяту любительку м’яса, хоча я знаю, що забагато м’яса шкодить здоров’ю. Сто грамiв на одну особу – бiльше й не купую; щоправда, для молодого голодного чоловiка я таки iнодi вiдступала вiд правил. Коли ж ми разом з’iдали гiгантський стейк тi-боун, то одразу ж веселiшали. Одного дня Левiн принiс менi нiж для нарiзання м’яса та сервiрувальну виделку ? це було фамiльне срiбло з вигравiюваною монограмою. Зворушена, я розглядала майстернi орнаменти з грецьким сплетiнням, петлястi iнiцiали та дрiбнi слiди буднiв, якi залишилися на лезi пiсля трьох поколiнь. – Вони прекраснi, – промовила я. – Важко повiрити, що твiй дiдусь iз ними таки розлучився. – Усе не зовсiм так, – сказав Левiн i почав гострити ножа мусатом. Дiдусь, мовляв, бiльше не потребуе таких речей, адже у нього зубний протез, який зроблено так-сяк – через його власну скупiсть – а м’яснi страви йому доводиться розварювати, поки тi не стають м’якими, мов масло. – Я не можу на таке пристати, – вiдказала я голосом, сповненим рiшучостi. – Менi мало радостi з украдених речей. Вiднеси все назад. Левiн лише посмiявся з моiх слiв: мовляв, срiбло все одно дiстанеться йому в спадок, тож чи варто чекати, поки такi красивi речi псуватимуться на очах? Я здалася, сприйняла всю цю iсторiю за запiзнiлу хлопчачу витiвку i дуже швидко звикла до приборiв, яких iз часом ставало все бiльше. Дорiт висмiювала мене, коли я читала iй лекцii про нiкчемнiсть усiх матерiальних цiнностей: моя подруга неприкрито визнавала, що полюбляе купувати дорогi речi. Вона звинувачувала мене в нещиростi. Хоча краще назвати це применшенням: я ненавиджу хвастощi. Щоправда, спустити тисячку на якусь дрiбницю – японську фiгурку нецке, вишуканий перстень у стилi модерн iз перлин та емалi, сумочку класу люкс – завжди було менi до вподоби. Саме тому я й не влаштовувала Левiну справжнiх сцен, коли вiн приносив менi прикраси своеi бабусi. То були скромнi речi тонкоi роботи, усi – iз золота. Зрештою, я робила для нього так багато, витрачала на нього грошi й переймалася його зацiкавленнями. Срiбнi столовi прибори та золотi прикраси були проявом його кохання, так треба було на це дивитися. Залишалося тiльки питання з дитиною. Бiльшiсть моiх однокласниць або вже мали дитину, або ж зробили кар’еру. Вера, яка мала виходити замiж першою, одразу ж пiсля випускного, викликала в нас усiх незначний жаль. У неi, так невчасно, не було освiти, але натомiсть у двадцять уже була перша дитина. У нас у цьому вiцi були зовсiм iншi думки: хтось поiхав мандрувати Америкою, а хтось занурився у ще вiльне на перших семестрах студентське життя. Тодi ж мало-помалу утворилися сталi пари, я щороку отримувала повiдомлення про чиесь весiлля чи народження первiстка. Через десять рокiв пiсля випуску на зустрiчi однокласникiв усi радiли великiй кiлькостi фотографiй з малюками. Я не належала до тих, хто зробив кар’еру чи пережив якiсь пригоди, як i не входила до числа щасливих матерiв. Звiсно, були ще iншi люди мого штибу, але я не товаришувала з ними в шкiльнi роки, та й зараз вони видавалися менi нецiкавими. Наступного дня пiсля зустрiчi однокласникiв мене краще було не чiпати. Хвора i депресивна, я пролежала весь день у лiжку з вiдчуттям власноi меншовартостi. У мене, напевно, взагалi не буде дiтей. Ця думка не покидала моеi голови. Колись я таки спробую завести малят, але, мабуть, зазнаю невдачi. Може, треба було спробувати? І що далi? Дитина без батька й жодного поступу на професiйнiй нивi? Це надто легковажно, казала собi, почекай ще трохи. У тридцять п’ять сьогоднi не обов’язково впадати в панiку, що твiй поiзд рушив. Сучасна жiнка ще й у сорок молода i приваблива. Одного разу менi наснилося власне весiлля. Просто фантастика. Моему татовi, котрий нiколи мене не вiдвiдував, я замовила смаженого бика, якого внесли на знятих дверях. Моя мама, яка змушена була вести аскетичне життя, сидiла, немов Марлен Дiтрiх, з оголеними ногами на бочцi[2 - Вiдомий образ iз фiльму «Блакитний янгол». На плакатi до фiльму Марлен Дiтрiх сидiла на бочцi, зiгнувши одну ногу так, що видно стегна в панчохах iз пiдв’язками.]. Бiля мого брата, який узяв собi за дружину якусь нудну козу, я посадила монашку, щоб вiн думав, що сушена цибуля на його тарiлцi ? це ще не найгiрше. Сама ж я на пiзнiй стадii вагiтностi просувалася мiж натовпом, немов кульова блискавка. Але хто був казковим принцом? Я все частiше мрiяла, що це був Левiн. Панi Гiрте реагувала на мiй опис зустрiчi однокласникiв схвальними, хай трохи сонними звуками. Тим часом вона, можливо, трiшки дрiмала, хтозна. Серед ночi моя сусiдка iнодi нi з того нi з сього брала свiй флакончик «Мiс Дiор» i парфумилася. Одного разу я бачила, адже повнiстю темно не було, як вона встромила у вуха навушники плеера. Напевно, вона знову слухала свою улюблену музику Брамса, яку пропонувала менi за кожноi нагоди. Так само, як i парфуми чи цукерки. Ну, зрештою, це добре, що вона не завжди слухае те, що я розповiдаю, адже я таки говорю про речi, якi нiкого не стосуються. 3 Деяких жiнок доводиться немилосердно будити заради профiлактики тромбозу. З панi Гiрте все зовсiм iнакше. Ще вдосвiта вона завзято маршуе коридором, тримаючи в руках дещо з неапетитного медичного начиння, як-от катетери та пляшечки. За цей час я вже зрозумiла, що вона сором’язлива, тож цiлком поважаю ось такi ii потреби. У кожному разi краще так, нiж навпаки. До ексгiбiцiонiсток у мене душа не лежить. До речi, вона навiть уночi чемно носить тi огиднi бiлi компресiйнi панчохи, якi я б одразу ж iз себе здерла. Моя сусiдка мало розповiдае про себе. Щоправда, коли мене вiдвiдувала моя колишня директорка, то вона трiшки засумувала. Панi Гiрте робила для свого шефа значно бiльше норми, i яка iй за це подяка? Як тiльки вона стала непрацездатною, про неi одразу ж забули. До цього часу я не дуже любила такi жiночi одкровення; хоч я i заздрю своiй подрузi Дорiт, а та, здаеться, отримуе якесь задоволення, коли змушуе мене до цього, але зараз я вперше в життi вiдчула спiвчуття до чужоi менi жiнки. Вiдчуття, яке завжди притримувала лише для чоловiкiв. Я хотiла прогнати турботи панi Гiрте своiми опiвнiчними розповiдями. Тож далi на неi чекала iсторiя про те, як ми з Левiном з’iхалися. Вiн зайшов до аптеки в незвичний час, хоч i знав, що я не дуже радо зникала до пiдсобки на очах у директорки. – Що сталося? – запитала я, коли побачила, як сяяли його очi. – Ти б не хотiла разом орендувати квартиру? – запитав вiн. Тiльки не це, така була моя перша думка. Менi нарештi вдалося пiдтримувати свое помешкання прибраним та вiльним вiд дармоiдiв, тож таку розкiш планувала зберiгати лише для власноi сiм’i. Я енергiйно захитала головою. – Ти мене спершу вислухай, – переконував Левiн. – Я знайшов справдi королiвське житло, яке пiд рукою в нас обох. Воно просто казкове! Своiми красивими долонями Левiн намалював план квартири настiльки точно, наче вчився на архiтектора. – Балкона нема? – не приховувала я свого розчарування. – Не зовсiм, – вiдповiв Левiн. – Помешкання мiститься у Шветцингенi, за три хвилини вiд палацового парку. Тож ти могла б, неначе принцеса, засiдати на бiлих лавочках, споглядати за грою фонтанiв, годувати качок та вiдвiдувати всi прем’ери барокового театру! Ми винайняли велику квартиру в старiй будiвлi. Крiзь високi вiкна з балясинами на дерев’яну пiдлогу падало свiтло; Тамерлан мiг дряпатися по стовбурах клематiсу в саду й жити вiльним котячим життям. А втiм, окрiм балкона, невдовзi я помiтила, що менi бракувало ще дечого ? мого спокою. До цього часу вiдвiдини Левiна тривали кiлька годин, здебiльшого вiн не залишався ночувати. Тепер же, коли я поверталася додому, вiн уже був там, але це аж нiяк не означало, що закипав чайничок. Навпаки – горланило радiо, лунав телевiзор, а Левiн розмовляв по телефону. – Що буде на вечерю? – запитував вiн замiсть вiтання. Але я й сама не хотiла, щоб було iнакше. Звiсно ж, я для нього прала, варила, ходила закуповуватися й сплачувала орендну плату. Само собою, що вiн брав мое авто, коли хотiв. Пiсля особливо виснажливого дня я вилаяла його, немов сина, який не хоче прибирати. При цьому всьому неохайним Левiна не можна було назвати. Вiн просто займав увесь простiр. В обох моiх кiмнатах постiйно лежали якiсь речi, що не мали до мене жодного стосунку. І це тодi, коли його кiмната мала такий вигляд, наче там нiхто не живе. – Ти iнодi як дитина, – сказала я i поцiлувала його. – Ти не любиш дiтей? – запитав вiн. Менi до горла пiдступив клубок. – Звiсно ж, люблю – кожна нормальна жiнка хоче дiтей. Здавалося, Левiн на якусь мить задумався. – А ти б теж хотiла завести дитину? – запитав вiн. Його голос звучав так, нiби вiн обговорював купiвлю собаки на додаток до нашого кота. – Пiзнiше, – вiдповiла я. Я не хотiла позашлюбноi дитини, натомiсть прагнула створення справжньоi сiм’i. Мiнiмум раз на тиждень ми iздили до Левiнового дiда у Фiрнгайм. Коли це було вперше, я очiкувала побачити будинок для старих людей, тож була здивована, коли увiйшла в дiм, який заслуговував назви «вiлла». Лiтнiй чоловiк проживав сам, щоправда, йому допомагали покоiвки, яких вiн часто змiнював. Левiн пояснював це стародавнiми уявленнями дiда про зарплату. Можливо, старий i справдi не розумiвся на сьогоднiшнiх цiнах i жив маренням, нiбито весь свiт хоче обвести його довкола пальця. Левiн розмовляв iз ним не надто гречно, але, усвiдомлюючи обов’язок, дбав про будинок i сад, вiдвозив дiда до лiкаря чи в банк й обрiзав йому нiгтi на ногах. З часом i я взялася за справи, якi не в змозi була виконати покоiвка, – друкувала листи, заповнювала формуляри, сортувала бiлизну й поповнювала резерви морозильноi камери. Подяка iншого дiдуся не обмежилася б простими сухими словами, вiн би точно придiлив дещо бiльше уваги тим, хто йому допомагае. Через це я чимраз бiльше цiнувала у Левiновi те, що вiн хай неохоче, але все ж дбав про старого. Опинившись iз ним якось наодинцi – Левiн якраз повiз газонокосарку в ремонт, – я спробувала пояснити йому скрутне фiнансове становище його онука. Герман Грабер, так його звали, кинув на мене сердитий погляд. – Ви вважаете мене старим скупердяем, – мовив вiн, непомiтно (вiн так вважав) полощучи свою вставну щелепу кавою. – Ви знаете, що я багатий. Але, мабуть, не знаете, що цей злиденний онук вiдправив мiй новесенький «мерседес» на брухт. Тож якщо вiн, виконуючи тут безоплатно якусь дрiбну роботу, нарiкатиме на це, то я краще складу заповiт на користь якоiсь сироти. «Це шантаж», – обурено подумала я й поклала йому ще одне тiстечко на тарiлку, розмальовану альпiйськими квiтами. – До того ж вiдкритим залишаеться питання, – продовжував вiн, – чи це двi останнi покоiвки, чи мiй онук повиносили з дому срiбло й золото… Я зашарiлася й замовкла. Здаеться, Герман Грабер цього не помiтив, адже в цей момент побачив на шнурiвцi для бiлизни, що висiла в саду, чорний бюстгальтер. На зворотному шляху я вирiшила дiзнатися вiд Левiна про той нещасний випадок. Розсердившись, вiн таки розповiв. – Найпевнiше, я був перевтомлений i на секунду вiдключився. Я тодi якраз повертався з Іспанii, цiлу нiч за кермом… Менi це здалося безвiдповiдальним. – Хтось постраждав? – Не зовсiм. «Мерседес» зiштовхнувся з вантажiвкою, ii причiп перекинувся. І знаеш, чим вiн був завантажений? Повидлом! Можеш собi уявити, який вигляд мала траса? – Я тебе питала про постраждалих, а не про повидло. – Якщо бути точним, то це був сливовий мус. На якусь мить ми замовкли. Опiсля Левiн мав право возити «мерседесом» лише дiда, та й то – зi швидкiстю черепахи. Користуватися новим «мерседесом» для власних потреб вiн бiльше не мiг. – На чому твiй дiд заробив такi статки? – Вiн працював електриком на маленькiй фiрмi й винайшов якийсь сумнiвний промiжний продукт, який пiзнiше виробляв уже на власному пiдприемствi. Вiн розбагатiв iще змолоду, а потiм сам же й занедбав власну фiрму. Коли мiй тато помер, дiд продав пiдприемство. Я знала, що тато Левiна був органiстом i, очевидно, мало цiкавився процесом фабричного виробництва. – Твiй дiд, мабуть, мае виховну мету, – сказала я не без зловтiхи. Левiн заперечив. – Вiн – садист. Вiн змушуе мене iздити на велосипедi! Усякий iнший уже давно б запхав до онуковоi кишенi тисячку[3 - Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обiгу до 2002 року ? нiмецькi марки та пфенiги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ? це приблизно 518 евро.]. Ми виiхали на автобан, хоча я б краще обрала романтичну гiрську дорогу через Вайнгайм. Як i ранiше, менi впало в око, що Левiн iхав надто швидко, але цього разу я запанiкувала. – Трiшки повiльнiше, – попросила я. – Ми ж не поспiшаемо. До речi, я вважаю дуже благородним з твого боку, що ти вiдвiдуеш дiда й без тисячки. Левiн узагалi не зменшив швидкостi. – Через благороднiсть я його точно не вiдвiдую, – сказав вiн. – Як на мене, то краще б вiн дав дуба сьогоднi, нiж завтра. Але вiн постiйно погрожуе змiнами в заповiтi. Я не змогла втриматися вiд зауваження. – Але останнiм часом ти не так уже й часто користувався велосипедом. Тож можеш терпляче дочекатися спадку. – Аж поки я сам не постарiю i посивiю. Старий чiпляеться за життя. Вiн так i до ста може дотягти! Я засмiялася. – Облиш його. Можливо, у тебе тi самi гени й ти теж доживеш до такого вiку. До речi, що ти плануеш робити зi спадщиною? Левiн рознервувався ще бiльше: – Куплю спортивну машину, подорожуватиму, вiзьму участь у ралi Париж – Дакар. Хай там як, але менi бiльше не доведеться виривати гнилi зуби. Я онiмiла. У його планах не було мiсця анi для професii лiкаря, анi для мене. Наступного вечора я демонстративно залишила його дисертацiю на кухонному столi й пiсля тижнiв перерви взялася за свою. Я була дурною куркою: якщо так i далi триватиме, то я й не захищу дисертацii та не здобуду можливостi займатися науковою дiяльнiстю, i не вийду замiж та не народжу дiтей. Коли опiсля зателефонувала Дорiт, то я мiсця собi не знаходила вiд сорому, бо таки розповiла iй про свiй внесок у кар’еру Левiна. – Щось я зовсiм не здивована, – зiзналася вона. – Тобi не треба було з ним з’iжджатися. Ти справдi його кохаеш? – Думаю, так, – вiдповiла я. І так було насправдi. Всупереч усiм сумнiвам, якi продукував мiй мозок, всупереч усiм тривожним сигналам, якi вiдчувала майже на дотик, – я його кохала. Коли вiн, скрутившись, немов зародок, спав бiля мене, то я могла плакати вiд такоi нiжностi. Коли вiн жадiбно iв i радiв iжi, яку я приготувала, коли захоплювався в аптецi рiзними флакончиками, коли в моiй присутностi ставав радiсним – тодi все було добре, дуже добре. Це справдi були години щастя, коли ми разом з Тамерланом сидiли на диванi, разом його гладили й слiдкували за погонями Джеймса Бонда. Втiм, бували й самотнi вечори, коли я не знала, де вiн. Звiсно ж, кожен з нас був вiльним iти й приходити, коли захоче. Я була надто горда, щоб його розпитувати, а можливо, надто боялася його втратити. Коли в легкiй депресii я знову заснула перед телевiзором, мене розбудив телефонний дзвiнок. «Левiн! – подумала я. – Поступово ти вчишся манер». – Гелла Морман, – здiйняла я слухавку. – Вибаште, я сi помилила номером, – промовила якась жiнка роздратованим голосом. Переповнена розчаруванням, я поклала слухавку. Але вже через хвилину телефон знову задзвонив. То був той самий молодий голос. – Вибаште, а Левiн тамка? Ви його дiвка? – З ким я, власне, говорю? – запитала я прохолодно, хоча голос на iншому боцi слухавки видавався менi знайомим. – То Марго, – дiзналася я. Це була нова недосвiдчена покоiвка Левiнового дiда. У Германа Грабера стався серцевий напад. Зараз вiн у лiкарнi. Їй сказали, щоб вона негайно зв’язалася з найближчими родичами, бо справи серйознi. От тепер я справдi не могла спати. Коли Левiн трохи попiвночi – навiть не намагаючись не шумiти – зайшов до квартири, вiн одразу ж помiтив, що щось сталося. – Дзвонив лiкар? – Нi, його покоiвка, панi… Я навiть не знаю, яке в дiвчини прiзвище. Вона представилася як Марго. – Інакше ми ii й не називаемо, – сказав Левiн. Я, звiсно ж, не чекала, що вiн заливатиметься буйними слiзьми, але на таку вiдверту радiсть теж не розраховувала. Було надто пiзно ще раз телефонувати. Левiн вирiшив поiхати туди наступного ранку. – Це важливiше за унiвер, – вирiшив вiн. Тiеi ночi ми обое спали недовго. Левiн лежав у своему лiжку, але я постiйно чула, як вiн вставав, iшов на кухню чи у ванну, вмикав, а тодi знову вимикав радiо чи телевiзор. Я теж малювала собi картину, як ми вже невдовзi живемо в тiй красивiй вiллi. І для дiтей там було б достатньо мiсця. – Усе просто супер, – повiдомив Левiн наступного дня, повернувшись додому. – Дiд був зворушений тим, що я одразу ж прибув, але справи у нього кепськi. Головний лiкар сказав, що кiнець уже не за горами, його серце бiльше не працюе. Треба було б зробити коронарне шунтування, але дiдовi вiсiмдесят, тож нiхто не пiде на такий ризик. Тодi Левiн попросив мене вийти з ним на вулицю. Перед входом стояло «порше». – Менi вона знадобиться. Машина ще досить нова, – сказав вiн, аж сяючи. – Вона тобi справдi потрiбна? – запитала я. Вiн глянув на мене так, немов у мене не всi вдома. Я сiла в авто для пробноi поiздки, вiд якоi в мене аж в очах темнiло. Ба бiльше – пiд час iзди вiн наполягав на тому, щоб я взяла ще один кредит у банку. Кожен бо знае, що студентовi банк не позичить i пфенiга. Я не пiддавалася. Та вiн уже скоро купатиметься в грошах, аргументував Левiн, а до того часу ця красуня може вислизнути йому з рук. На мою думку, спекулювати в такий спосiб на смертi родича було вкрай неприйнятним. Велика дитина, яка прагнула здобути собi гiгантську iграшку, тепер спробувала вдатися до лестощiв. Вiн розхвалював мою добродушнiсть, а тодi заговорив про якийсь сюрприз для мене. Я мало не запитала, чи це, бува, не «весiлля», але вчасно прикусила язика. Було б дуже боляче, якби вiн подивився на мене з нерозумiнням й острахом. Тож я вдала, що нiчого не розумiю. – Подорож? – запитала його. Левiн заперечно похитав головою. – Ти не здогадаешся. Ти станеш архiтекторкою та дизайнеркою пiд час реконструкцii вiлли у Фiрнгаймi. З прохолодою в голосi й без помiтноi радостi я сказала: – Гадаеш, у мене до цього великий талант? Левiн засмiявся. – Кожна жiнка залюбки облаштовуе власний дiм. Сама того не хотячи, я його обiйняла. Тодi пiшла в банк i взяла кредит, який ще й отримала на вкрай невигiдних умовах. Левiн був щасливий i, здавалося, з ранку до вечора iздив на «порше»; на щастя, якраз розпочалися семестровi канiкули. Не встигала ще закiнчуватися моя змiна, як вiн уже мене забирав. Ми мчали у Франкфурт або Штутгарт, а на вихiдних iздили до Середземного або Пiвнiчного моря. Мене почали брати сумнiви, чи, бува, я не зробила йому тiльки гiрше. Що, як вiн загине в автокатастрофi, як американський актор Джеймс Дiн? Тодi на згадку про мого единого потенцiйного кандидата на одруження менi залишиться лише гора боргiв. Коли через два тижнi я сидiла бiля лiжка Германа Грабера, то в мене зовсiм не виникало враження, що я перебуваю бiля ложа невилiковно хворого. Старий був бадьорий i роздумував над планами. – Якщо нам пощастить, – казав вiн, – то мене випишуть уже наступного тижня. Лiкарi хочуть умовити мене найняти доглядальницю, але я не маю анi найменшого бажання викидати грошi на вiтер. Марго хай i не наймудрiша, але точно впораеться сама. Пiсля вiдвiдин лiкарнi ми поiхали на вiллу. Левiн косив газон, а я говорила з Марго. – Пан Грабер, найпевнiше, невдовзi повернеться, – розповiдала iй. – Чи могли б ви за потреби ще й доглядати за ним – я маю на увазi додатково, окрiм iншоi роботи по дому. – Та, – вiдповiла Марго i попросила, до речi, вищу зарплату. Дорогою додому Левiн був як чорна хмара. – Нiчого не кажи, – звернувся вiн до мене. – Ти отримаеш своi грошi. Хто ж думав, що той старий кiстяк очуняе! – Не хвилюйся, грошi зачекають. Але нам доведеться навiдуватися до нього частiше, коли вiн знову повернеться додому. Я не знаю, чи можна довiрити Марго таку вiдповiдальнiсть, – менi вона видаеться не вельми компетентною. – З чого ти взяла? – запитав Левiн. – Вона саме те, що треба. Чого ще хотiти за такоi зарплати; я навiть якось пiймав дiда на тому, як вiн розглядав сад крiзь бiнокль – Марго засмагае топлес. Це я пiдшукав ii для нього. Усi iншi були нiкудишнi. Я дiзналася, що вiн знав Марго ще з початковоi школи. Щоправда, вона потiм перейшла до звичайноi школи, а вiн – у гiмназiю. Покинувши навчання на кравчиню, дiвчина працювала на якiйсь фабрицi, а тодi сидiла без роботи. Марго була затятим курцем i худою, як дошка. Через незрозумiле передчуття я запитала: – Вона колись мала справу з наркотиками? – А це тут до чого? Я нiчого не розповiдала Левiну про свiй попереднiй досвiд; Марго пiдходила пiд образ бiдолашних душ, з якими менi доводилося мати справу. Щоправда, це завжди були знедоленi чоловiки. А щодо Марго я якось раптово усвiдомила: вона менi не подобалася. Моя – спершу поверхова – вiдраза до Марго поглибилася, коли кiлькома днями пiзнiше Дорiт (не приховуючи власного задоволення) розповiла менi, що бачила, як в авто Левiна сiдала якась жiнка. Звiсно ж, я одразу запитала про ii вигляд. – Я гадала, що у твого коханого кращий смак. Вона – абсолютна твоя протилежнiсть. Хоч я й пiдозрювала, що йшлося про Марго, але все ж хотiла, щоб Дорiт описала ту жiнку детальнiше. – Погано пофарбована, пiд бiлими пасмами проступають сивi клубочки, висушена, вiком десь така ж, як i Левiн; убогий, банальний екземпляр. То була вона. Опис потрапив у яблучко. Я вишкiрилася. Єдине, про що забула сказати Дорiт, то це про обгризенi нiгтi. 4 Я потрапила до хiрургiчного вiддiлення з власного бажання, адже у жодному разi не хотiла роздiляти палату з сусiдкою, якiй доводилося б вигодовувати малюка кожнi кiлька годин. Я нiколи не була оптимiсткою i за життя переконалася уже не раз, що нормальне щастя iнших жiнок менi не судилося. Але панi Гiрте це заперечила. – Дурницi, – сказала вона. – Усе ще попереду. – Дорiт своiм прикладом завжди показувала, як усе могло би бути. На вiдмiну вiд мене, ii справдi любили батьки, а не використовували для власного марнославства. – Господи, – мовила панi Гiрте, – я от не знаю, чи захотiла би помiнятися мiсцями з вашою подругою; коли я побачила вчора ii вимученого чоловiка… вiн iй у тати годиться. Звiсно ж, я стала на захист Геро. – Звiсно, вiн не молодий та веселий. Але загалом вона щасливо одружилася. На обличчi панi Гiрте я прочитала запитання: «А ви?» Проте вона промовчала, адже точно знала, що я сама iй усе розповiм, i – принаймнi в мене – на це ще залишилося достатньо часу. Панi Гiрте кривить душею. Менi здаеться, що вона ранiше боготворила свого директора так, як зараз головного лiкаря. Напередоднi нiчна медична сестра пiдловила мене на розповiдi й вичитала. Мовляв, панi Гiрте потребуе спокою. Але тут вона схибила. Моя сусiдка запевнила ii, що спить значно краще, коли бiля неi ллеться монотонний потiк розповiдi. І вiн не пересохнув. Цього разу йшлося про Марго. У нашiй квартирi побувала жiнка. Я носом це чула, нутром вiдчувала. Гачки вiшакiв у шафi для одягу в мене завжди дивилися в одному напрямку, щоб у разi пожежi я могла зiрвати увесь одяг одним ривком. Цього мене навчила мати, i я педантично дотримуюся такого порядку. Сукня в синю смужку, а також лiтня бiрюзова висiли неправильно. Я перевiрила ванну. Вiдвiдувачi Левiна, звiсно ж, мали право тут мити руки. (Але в моiй шафi iм точно не мiсце.) В унiтазi плавав недопалок. Дурна традицiя, яку не можу стерпiти, ? адже знаю, що сигаретний фiльтр довго не розчиняеться; до речi, Левiна, який щоденно висипав недопалки з попiльнички в смiтник, у цьому звинувачувати не можна було. Натомiсть менi вже не раз упадало в око це недбальство на вiллi. У кiмнатi Левiна, яку я теж обстежила, всюди валялися комiкси, а на пiдвiконнi стояли двi порожнi пляшки з-пiд пива. Я завжди себе втiшала тим, що це такi дитячi пустощi. Щоправда, таке виховне несхвальне хитання головою могло стосуватися лише Левiна. Натомiсть Марго я б цього не пробачила. Нещодавно вона перейняла на себе вiдповiдальнiсть за опiку над хворим; вона була всього лише найманою працiвницею. То чому ж Левiн приводив ii сюди? Я не могла стерпiти ii дешевi парфуми – синтетичний аромат яблук. – Тут була Марго? – запитала я, коли вiн повернувся. Вiн кинув на мене короткий погляд, яким намагався мене перевiрити, а тодi вирiшив, що краще все викласти вiдверто. Оскiльки, на вiдмiну вiд мене, вона любить швидкi машини, то вiн покатав ii на «порше». Зрештою, iй теж iнодi потрiбна розрада. Я тiльки не могла зрозумiти, вiд чого. Та не сказала нiчого про вiшаки для одягу, адже не хотiла здаватися старою тiтонькою, яка, на вiдмiну вiд молодi, терпiти не може швидкоi iзди i до того ж ревнива. Коли менi снилися жахiття, я бачила, як Левiн не вписуеться у поворот. Прокинувшись, намагалася прогнати такi думки. Постiйна материнська опiка над моiми хлопцями завжди залишала мене нi з чим. А все ж Марго нiколи не мала стилю. Я навiть уявити собi не могла, що еднало ii з Левiном. Так чи iнакше, вiн був родом iз цих краiв, тiсно пов’язаний з мiсцевiстю та людьми, у той час коли я, уродженка Вестфалii, так i не вiдчувала себе тут до кiнця вдома. З Марго вiн говорив дiалектом, можливо, це дарувало йому вiдчуття захищеностi. Левiн ранiше вчився половину семестру в рурському регiонi, але оскiльки там не було цибулевого пирога та булочок, якi за традицiею перед випiканням замочували в содовому розчинi, вiн швидко повернувся назад. Коли ми забрали Германа Грабера з лiкарнi, Марго з абсолютним несмаком поставила на кавовий стiл (перед дiдом стояла бузкова ваза з трьома альпiйськими фiалками) куплений вершковий торт i мiцну каву. Тобто тi смаколики, якi старому протипоказанi. Ми з Левiном iли й пили, щоб не засмучувати Марго, дiдусь натомiсть попросив горiлки. Без жодних докорiв сумлiння Левiн принiс йому шнапс. Марго i я пообiцяли Левiновi мовчати про «порше», але вона мало не проговорилася. Герман Грабер помiтно радiв поверненню додому. – Бiльше нiяких лiкарень, – сказав вiн. – Там у голову приходять тiльки дурнi думки. Я ввiчливо запитала: – Якi саме? Вiн засмiявся. – Наприклад, що можна було б змiнити заповiт. Левiн зблiд. Тодi пiдвiвся й промовив: – Ходiмо, Гелло, нам час iти. – А що з моею получкою? – недипломатично поцiкавилася Марго. Дiд помацав свою найбiльшу бородавку – на носi. – Щоб у тебе не виникало дурних думок, то ти отримаеш спадок лише пiсля того, як закiнчиш навчання. Бо ж може так статися, що я завтра помру, а ти бiльше й пальцем ворухнути не захочеш. На мою думку, то була цiлком слушна iдея. – То що з моею получкою? – знову запитала Марго. Хоча момент був пiдiбраний не наймудрiше, Левiн таки пояснив своему дiдовi: – Марго треба пiдвищити зарплату, зрештою, все подорожчало… – Усi хочуть моiх грошей, – сказав пан Грабер. Заради Левiна в розмову втрутилася я. – А що б ви запропонували? – напряму запитав мене старий. Почуття справедливостi перемогло мою вiдразу; вiн пристав на мою пропозицiю, як не дивно, й оком не клiпнувши. Марго не сказала «дякую», обмежившись простим: «Годиться!» На прощання вiн галантно поцiлував мою руку, при цьому вiд хвилювання заляпав себе кавою. Мене це навiть трiшки зворушило. На Левiна ж вiн глянув з неприхованою люттю. Вiдтодi як я помiтила, що тут була Марго, у мене виникла дивна вiдраза до чужих слiдiв у моiй кiмнатi. Я розставляла пастки – клала на косметичку волосину, висипала пудру на скляну поверхню своеi полички у ваннiй кiмнатi, позначала рiвень парфумiв у флаконi, а в шафу для одягу ставила нестiйку вазу, яка мала би впасти при необережному вiдчиняннi дверцят. На початку не було анi запаху чужоi жiнки, анi спрацьовування пасток. Можливо, усе це ? лише витвiр моеi уяви i я сама не так повiсила вiшаки для одягу. Я надто часто мала справу з брехливими чоловiками, тож, може, i в мене щось цокало не зовсiм правильно. Тiльки мiй кiт залишав по собi волосини та слiди лап. Та все ж одного вечора, коли я обережно вiдчинила шафу, на ii днi побачила розбиту вазу. До того ж у незвичному порядку стояли коричневi пляшечки. У мене й тут був таемний порядок – початковi лiтери на етикетках утворювали слово АНЕМОНА – а тут двi лiтери були переплутанi: АНОМЕНА прочитала я зi здивуванням. Левiн шукае отруту. Така думка мене навiдала першою, i менi стало млосно. Я перевiрила внутрiшню пiдкладку шерстяноi спiдницi – вiн нiчого не знайшов. Схованка була добра. Марго навряд чи зацiкавилася б цiею старою спiдницею. Звiсно ж, я подумала, чи варто влаштувати допит Левiну. Внутрiшне чуття пiдказувало, що краще не треба. Я б могла йому висунути якiсь обвинувачення, якiсь пiдозри; вiн би почав брехати, i я б постала в образi злiсноi вчительки. Краще буду за ним стежити. Моя пiдозра посилилася, коли одного вечора Левiн безневинним голосом попросив снодiйне. – У твоему вiцi, – я аж знiтилася вiд цих слiв, – снодiйне не вживають. Якщо ти два рази недобре спав, то на третiй спатимеш, мов убитий. Левiн навiть бровою не поворухнув. – Сувора Гелла, – сказав вiн, – постiйно пiклуеться про мiй добробут i здоров’я. Хоч я й мало знаюся на фармакологii, але гадаю, що для мене можна було б зробити виняток. На це я розгнiвано вiдповiла: – Якщо ти вважаеш, що потребуеш снодiйного, то нехай лiкар випише тобi рецепт. Цього вечора вiн був пiдкреслено нiжним i чуйним, заснув у моему лiжку й не прокидався, коли я зранку пiшла на роботу. Оскiльки Левiн любив довгенько балакати по телефону, то цей прилад часто стояв у його кiмнатi. Одного вечора, щоб зателефонувати Дорiт, менi довелося принести телефон з його кiмнати. Я була перед його дверима, коли почула, що вiн говорить. Ключове слово «Марго» змусило мене завмерти на мiсцi мов укопану i пiдслуховувати. – Юрист? Коли? – збуджено запитував Левiн. Пiд час нашого наступного вiзиту до Фiрнгайма я була здивована, наскiльки здоровим та активним видавався дiдусь. Вiн вживав новi лiки для серця i стверджував, що почуваеться, мов новонароджений. Левiн крутився по всьому дому й удавав, нiби мусить навести лад у кожному кутку. Тим часом Герман Грабер вiдвiв мене вбiк. – Вiн плануе з вами одружуватися? – запитав вiн. Я зашарiлася. – Запитайте його самi. – Для мене буде заспокоенням, коли хлопець перебуватиме пiд крилом розсудливоi жiнки. Вiн дещо легковажний. Я кивнула й набула вигляду щиро закоханоi. Герман Грабер пояснив: – Ви трiшки нагадуете менi мою покiйну дружину. Комплiмент. Можливо, я змiню свiй заповiт таким чином, що Левiн отримае спадок, тiльки якщо одружиться з вами. – Краще не треба, пане Грабер. Ви ж не подумали, що я хочу одружуватися пiд примусом. Тепер засмiявся вiн. – Трiшки посприяти щастю ще нiколи не шкодило. Я не обiцяю вам нiчого, але я старий чоловiк, якому подобаеться розпоряджатися долями. Мiй юрист вважае мене божевiльним, бо я постiйно змiнюю заповiт, але менi в голову постiйно приходять такi класнi iдеi. Коли Левiн вiдправив мiй «мерседес» на шрiт, я обмежив його спадок лише часткою, яка йому гарантована законом. Його долоня красивоi форми з багатьма старечими плямами взяла мою й тримала ii мiцно на знак таемноi угоди. – Сподiваюся, ви ще довго житимете й отримуватимете задоволення вiд змiн у заповiтi, – сказала я з часткою iронii в голосi. Але це його не зачепило. – Я бачу, ми розумiемо одне одного. Що скажете на те, якщо увесь спадок перейде до мого правнука? Тодi Левiн кров з носа одружиться. Менi така витiвка видавалася вкрай лукавою, але, як на мене, то я вiдмовлялася досить-таки скромно. Про цю розмову Левiну не розповiла нiчого, вiд думок про правнука ставало нiяково. З другого боку, я не могла вважати неправильним те, що мудрий дiдусь пiдiгрував на користь моеi долi. Якщо виникали сумнiви, то у Дорiт на це була своя порада: геть! Мене ж постiйно переповнював сумнiв: бiля своiх хлопцiв я розвивала почуття опiки та милосердя, але водночас i щось на кшталт покiрностi. Я була залежна вiд iхньоi вдячностi, вiд малих проявiв нiжностi й вiд потреби вiдчуття, що ти комусь потрiбна. Дорiт не мала думати, що я постiйно натрапляю не на тих чоловiкiв, що треба. Я сидiла в неi на кухнi, розповiдала про Левiна, як старанно вiн вчився, як покiрно дбав про дiдуся i насамперед, яка я щаслива. Дорiт слухала, миючи при цьому листя салату, зчищала iжу з дощечок та сита й дiставала помитий посуд iз посудомийноi машини. Опiсля на кухню увiрвалася з плачем ii дочка, i Дорiт нарештi присiла. Вигляд цiеi картини – втiшене, любляче, миле дитя, яке обiймае шию матерi своiми ручками, – знову дав менi усвiдомити, що я втрачаю. – Чоловiки – егоiсти, – сказала Дорiт, – а ми лише пiдтримуемо цю iхню рису тим, що постiйно прикриваемо iм спину. Ти вже починаеш думати про весiлля, але це зовсiм не мудро. Вiн дбае про свого дiда лише тому, що спекулюе на спадщинi, – я вiд тебе цього не чула, але в мене е i власнi джерела, – вiн милий з тобою доти, доки не отримае всього, що ти можеш йому запропонувати. – Звiдки ти знаеш про спадщину? – поцiкавилася я. – Це не е якоюсь великою таемницею. Геро родом iз Фiрнгайма, тож знае всю ту iсторiю про старого скнару Германа Грабера, занепад його фабрики та трагедiю единого сина, який будь-що волiв стати органiстом. Чоловiк Дорiт усюди порозвiшував своi вуха, i насамперед там, де точилися iнтриги та плiтки довкола питання грошей. – Дуже цiкаво, – сказала я. – А що ще розповiдав Геро? – Старий був пройдисвiтом, який раз на тиждень iздив на таксi в бордель у Вiсбаденi. Його дружина дуже вiд цього страждала. Зараз вiн за нею побиваеться, хоча точно вiдправив ii на той свiт передчасно. – А що вiдомо про матiр Левiна? – Обдiлена увагою жiнка, можливо, вона наздожене все у другому шлюбi. Герман Грабер хотiв бачити сина справжнiм чоловiком, а не якимсь хворобливим митцем; невiстка ж повинна була забезпечити йому багато внукiв. Але тодi на свiт з’явився твiй Левiн, на якого, очевидно, дiд i проектував усi своi сподiвання. Проте вiн нiколи не розглядав його як спадкоемця фабрики, адже всiм вiдомо, що пiдприемство давно продане. – Дорiт, ти б вийшла за Левiна? – Нi, у мене ж е Геро. Ми засмiялися. Але тодi вона таки висловила свою думку: – Якщо вiдчуваеш сумнiв, то тут точно щось не так. – Ах, Дорiт. Ти рано вийшла замiж i досi живеш у свiтi фантазiй. У життi нiчого не бувае однозначним, усе мае двi сторони. Щоправда, коли я бачу, як ти пестишся зi своiми дiтьми, то знаю напевно, що хочу так само. – Прошу, – сказала Дорiт й вiдiрвала липку й замазану сльозами дiвчинку вiд своеi шиi i всадила ii менi на колiна. Сара хоч i не втекла, але не тулилася до мене, неначе хвора мавпочка. – Бувай, Дорiт, – попрощалася я за якийсь час i дала iй коробку валiуму, який принесла для неi. – Передай вiтання Геро. Нехай пильнуе на випадок, якщо знову будуть цiкавi новини. Ще на сходах я почула, як дзвонив телефон. Схвильованим голосом Марго спитала Левiна. Я не знала, коли вiн повернеться; з Германом Грабером усе гаразд? – Моя панночко, – казала вона, а я вся напружилася, – повiдайте йому, же мiй старий верта домiв. Коли прийшов Левiн, я передала йому повiдомлення, злегка радiючи: – Їi батько повертаеться. Левiн заперечно похитав головою. – Вона щось наплутала, мабуть, через те, що дивиться забагато фiльмiв жахiв. Їi тато бiльше не в змозi вийти зi своеi халупи. Раптом вiн завмер i перепитав: – А вона точно сказала «батько»? – Вона говорила про свого старого. Вiн зблiднув i вдарив себе по чолi. – Ти зовсiм не так ii зрозумiла. Йдеться не про батька, а про чоловiка! – Що? Вона замiжня? – Як бачиш – так. – А де був ii чоловiк увесь цей час? Я пiдозрювала, що вiн, мабуть, сидiв у в’язницi. Звiсно ж, я хотiла знати, за що. – Я не знаю. Мене це не обходить, – збрехав Левiн. Тодi попрямував до своеi кiмнати, щоб зателефонувати. Через двi хвилинки я пiдкралася до дверей, але почула лише «он як» i «саме так». У той час Марго мешкала в прибудовi будинку Германа Грабера. Невже вона прихистить там свого чоловiка з кримiнальним минулим? Це неможливо в кожному разi, адже лише Богу вiдомо, що за потолоч може швендяти вiллою. У мене побiгли мурашки по шкiрi. Роздiл iз кримiнальними, залежними чи невротичними чоловiками треба було закрити раз i назавжди. Але Марго теж не можна було нi з того нi з сього звiльнити, адже вона досi нiчим не завинила i, попри пiдвищення зарплати, й надалi залишалася дешевою робочою силою. Левiн повернувся досить збудженим. – Вона боiться. Але я не знаю, як iй допомогти. Може, у тебе е якiсь iдеi? – А вона не може розлучитися? – Можливо, саме тодi вона й вiдчуе на собi всю його лють. Краще буде, якщо вона пiдтримуватиме його фiнансово, але триматиме вiд себе якомога далi. – А твiй дiдо взагалi знае, що вона замiжня? – Нi, вiн нiколи про це не запитував. Левiн ходив туди-сюди моею маленькою вiтальнею. Було помiтно, що в нього на серцi ще й iнший тягар. – А ти, бува, не викидала отруту? – запитав вiн. Я кинула на нього гострий погляд: – А вона тобi треба? Вiн виклав усе начистоту: – Думаеш, менi приемно постiйно залежати вiд твоiх грошей? У старого все одно бiльше немае живих друзiв, рано чи пiзно i вiн помре. – Висловлюйся, будь ласка, конкретнiше: для чого тобi отрута? – Гелло, ти добре розумiеш, про що йдеться. Менi на думку спав чудовий спосiб. Ми б одразу ж забули про всi нашi турботи. Ми могли б жити в гарному будиночку, я б вiдкрив у Фiрнгаймi маленький кабiнет, не мусив би там тяжко гарувати, у нас був би час i грошi на цiкавi подорожi та хобi. Невже для тебе це нiчого не означае? Я вжахнулася. Через силу промовила: – Гарна мрiя, яка може стати реальнiстю i без убивства. – Вiдносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатнiсть. Сiмейний лiкар точно знае, що дiд може померти будь-якоi митi. – Ну, то дочекайся. – Я не можу бiльше чекати. У мене борги. Йшлося не про «порше», сказав вiн, чоловiк Марго його шантажуватиме. – Вiн мене прикiнчить, якщо не отримае те, що йому треба. У мене голова пiшла обертом. Левiн, претензiйний студент iз порядноi родини, мiй перший хлопець, iз яким видавались доречними думки про одруження та сiмейне життя, загруз у дурних махiнацiях, про якi я знати не хотiла. З моiх очей ринули сльози. Левiн мене обiйняв, гладив волосся й цiлував. Коли ж я нарештi вiдiрвалася вiд його вологоi вiд слiз сорочки, то побачила, що й вiн мав нещасний вигляд. – Левiн, – промовила я, схлипуючи, – почнiмо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дiдовi столовi прибори та прикраси. – Щоб вiн дiзнався, що це вчинив я, ? адже вiн думае, що попередниця Марго. – Зiзнайся й попроси пробачення! – Вiн позбавить мене спадщини. – Нi, вiн пробачить грiшниковi, який покаявся. – Нiколи! Але якщо ти так наполягаеш… Де воно? Я пiдвелася й дiстала зi своеi скриньки для прикрас золотий ланцюжок iз модерною пiдвiскою, браслет iз зеленою емаллю та брошку у формi змii. Тодi принесла з кухнi виделку й нiж для нарiзання м’яса, набiр для риби та красивi чайнi ложечки. Ще кiлька речей забула, усе iнше поклала на стiл перед Левiном. – Придане моеi бабусi, – повiдомив вiн так, начебто бачив цi речi вперше. – Це все належало iй, а не моему дiдовi. Я бавилася ланцюжком, який пасував менi так добре, немов якийсь закоханий ювелiр виготовив його спецiально для мене. Для чого вiн старому чоловiковi? Яку цiннiсть становив для нього благородний сервiз, якщо вiн день у день обходився погризеною ложкою та погнутою виделкою? Я знову спакувала коштовностi. 5 Мiй тато завжди привозив з вiдряджень маленьке мило, гель для душу, аркушi паперу з назвою готелю, а також крихiтнi паковання масла. Такi звичаi вкорiнюються, тож i я зробила великi запаси рiзних аптечних пробникiв. Тут, у лiкарнi, щодня збираю запакованi залишки снiданку чи вечерi: плавленi сирки, мармелад, нарiзану ковбасу i навiть яблука та банани. А панi Гiрте без жодних слiв кладе на мою тумбочку свою здобич. Нещодавно Павел прийшов разом iз усiма трьома дiтьми – досить пiзно ввечерi, але якщо лежиш у першому класi, то години для вiзитiв не такi обмеженi – i я змогла запропонувати iм повний пакет рiзних харчiв. Ми саме пили наш червоний чай. Лене теж захотiла спробувати, тож широко роззявила рота, щоб туди помiстилася груба бiла порцеляна. Фрау Гiрте зовсiм не цiкавилася дiтьми, тож одразу ж розгорнула свою книжку. Обидва старших, на жаль, дуже нагадують свою матiр, при цьому це «на жаль» зумовлене моею заздрiстю, адже дiти красивi, немов з картинки. Щодо найменшого, на щастя, важко сказати, в кого вiн удався. Коли моi вiдвiдувачi попрощалися, ще не настала нiч. Але панi Гiрте майже нетерпляче сказала: – Розпочнiмо сьогоднi ранiше. Можливо, я вчора заснула, адже не збагнула, чому чоловiк Марго мав би шантажувати Левiна… Кiлька рокiв тому Левiна та Дiтера – чоловiка Марго – затримали на грецько-турецькому кордонi. У системi опалення iхньоi машини виявили кокаiн; машину конфiскували. Вони домовилися, що в такому випадку Дiтер вiзьме всю провину на себе, адже iнакше Левiн точно знав, що дiд позбавить його спадщини остаточно, як тiльки довiдаеться про проблеми внука з законом. Зi свого боку, Левiн мав роздобути грошi, найняти видатного юриста з адвокатом, якщо вдасться – внести заставу, щоб Дiтер вийшов на свободу. Не вдалося. Герман Грабер не дав жодноi марки й нi на мить не повiрив iсторii, яку виклав йому Левiн: якийсь невiдомий врятував його життя, заступившись за нього перед вуличними грабiжниками, але потрапив до в’язницi через нанесення тiлесних ушкоджень, якi зрештою були самозахистом. – Ти, мабуть, сам у це не вiриш, – усе, що сказав тодi дiд Грабер. Дiтер повiдомив Левiну, що (пiсля двох рокiв у турецькiй в’язницi) вимагае величезного вiдшкодування. Адже вiн не мав би розраховувати на те, що роками чекатиме на смерть Германа Грабера. – Ти вживав наркотики? – запитала я. Левiв заперечував; правда, вiн приторговував ними ще в школi, але пiсля цiеi iсторii повнiстю зав’язав iз цим дiлом. Дiтер був старший за нього i майже профi, але й вiн не вживав кокс бiльше норми (та й то лише на свята). – А Марго? – Ранiше – так, зараз – нi. Я дав iй роботу в дiда, щоб Дiтер бачив моi добрi намiри. Але я точно знаю, що вiн неабияк розсердиться через ii мiзерну зарплату. Мiзерною ту зарплату точно не назвеш, адже Марго не була якоюсь старанною квалiфiкованою працiвницею, а лише досить невмiлою потiпахою. Так чи iнакше, я вiдчула полегшення, що ii стосунки з Левiном були не амурнi. – Твiй дiд запланував так, що ти зможеш отримати спадщину лише пiсля складання державних iспитiв, – сказала я. – Тож його смерть зараз не матиме сенсу. – Вiн iще не ходив до нотарiуса, – вiдповiв Левiн. – Тому треба дiяти швидко. У розпачi я намагалася вiдшукати новi аргументи. – Ти нiколи не стримаеш злочинця вiд подальших шантажувань, навiть якщо заплатиш йому названу суму. – Дiтер не такий, – заперечив Левiн. – Навiть серед наркоторговцiв iснуе кодекс честi. Вiн нiколи мене не зрадить, а калiкою зробити якраз може. – Продай «порше», – запропонувала я йому. – Якщо тобi пощастить, то його задовольнить сума вiд продажу. – Гаразд, – сказав вiн, – бачу, що ти хочеш чоловiка, якого тобi доведеться зiшкрябувати зi стiни кулiнарним шкребком. Я втратила самовладання i прогарчала: – Ну, тодi дай отруту цьому лиховiсному Дiтеру! Левiн присвиснув крiзь зуби. Потiм навiв багато рiзних аргументiв, найважливiший з яких полягав у тому, що його iдеальний метод не спрацьовуе з молодими людьми. До того ж, здавалося, що в ньому немае вiдвертоi ненавистi до Дiтера, натомiсть своему дiдовi вiн власноруч ладен був скрутити шию. У менi ж вирували повнiстю протилежнi почуття. Коли пiд час розповiдi я дiйшла до цього пiкантного мiсця, то стурбовано повернулася до панi Гiрте. Вона вже спала, тож я могла продовжувати без жодних застережень. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931510&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Останне, але не менш важливе (англ.). (Тут i далi примiтки перекладача.) 2 Вiдомий образ iз фiльму «Блакитний янгол». На плакатi до фiльму Марлен Дiтрiх сидiла на бочцi, зiгнувши одну ногу так, що видно стегна в панчохах iз пiдв’язками. 3 Ідеться про грошову одиницю, яка у ФРН була в обiгу до 2002 року ? нiмецькi марки та пфенiги. За даними сайту freecurrencyrates.com 1000 марок ? це приблизно 518 евро.