Зозулята зими
Тала Владмирова

Дара Корнiй


Нiч. Степ. Снiг. Зима. І в яку iсторiю ти знову вплуталася, Руслано? Що (чи хто?) вело тебе, коли опинилася новорiчноi ночi посеред заснiженого безмежжя й наштовхнулася там «випадково» на самотню маленьку дiвчинку, зовсiм замерзлу? Довкола нiкого. Анi живих, анi мертвих. Лишень стужа, мiсяць вповнi та замети. Що маля тут робить, одне-однiсiньке?

З цiеi зустрiчi починаеться химерна, загадкова та зовсiм не казкова зимова iсторiя. Провiнцiйним мiстечком прокочуеться серiя загадкових вбивств, у якi виявляються вплутаними малi дiти, давно мертвi дiти… Хтось безжальний та жорстокий, вважаючи себе Богом, склав сценарiй помсти, i вiн не зупиниться, поки не вб’е останнього зi «списку приречених».





Дара Корнiй, Тала Владмирова

Зозулята зими





Дiти на снiгу


Картина зимового мiста у романi Дари Корнiй i Тали Владмировоi нагадуе графiтi – яскравi грубуватi мазки фантазii на понурiм облупленiм фасадi будiвлi, що нiколи не стане пам’яткою архiтектури. Олiв’е та шампанське передноворiчноi пори, кривобокi ялинки, що осипають квартири хвоею, феерверки, телевiзор, есемески цiлу нiч – так годиться святкувати, щоб у перший день Нового року ходити з важкою головою й налитими кров’ю очима, – це i е та стiна, на якiй проступають химери потойбiчного свiту. Очiкуваного дива у цьому мiстi не буде. Це – очевидно.

Усе, що я вiдчувала при прочитаннi роману, можна окреслити кiлькома словами: вампiри, вiдьми та потерчата не такi страшнi як реальнiсть, яка тут напрочуд впiзнавана, й настiльки звична, що бiльшiсть iз нас покiрно сприймае ii як абсолютне зло. А що вдiеш проти абсолютного зла? Навiть не намагайся пручатись. Ще Монтень говорив, що правда завжди одна, а брехня мае безлiч форм. Не треба нас у цьому навiть переконувати, ми з цим живемо вже давно.

Я пригадую повiсть iзраiльського фантаста Песаха Амнуеля «День перший, день останнiй», у якому свiт потрохи очищуеться через те, що грiшники отримують «по дiлах своiх»: вони просто зникають на очах iнших. Спершу тi, що згрiшили бiльше, потiм решта. Бог мае список. Вiн, нарештi, починае виконувати свою роботу.

А в романi «Зозулята зими» подiбний список складае людина, яка прагне помсти, бо милосердя i прощення iй не властивi.

Що ж, бувае й таке диво: коли всiм байдуже, комусь одному раптом стае не все одно, i в нього в руках випадково опинились ресурси для здiйснення помсти. Але не поспiшайте аплодувати герою-меснику Очищуючи мiсто вiд убивць, ледарiв, повiй, ця людина (не будемо розкривати iнтригу) здiйснюе акт помсти руками скривджених дiтей-сирiт, якими манiпулюють духи-потерчата, вiдомi нам здебiльшого з драми «Лiсова пiсня» Лесi Украiнки. Не всi дiтки пiсля смертi стають ангелами. Не тому, що вони встигли нагрiшити, декому просто доведеться чекати, поки не буде покарано тих, хто iх скривдив.

Моторошна реальнiсть. Десь зачаiлась iстота, яка смикае марiонеток помсти за мотузочки, i, врештi, коли ii виявлять, припиняться убивства великих свiту сього, елiти, як вони самi себе називають, всесильноi касти людей, для яких не iснуе законiв. Таке може трапитися лише в краiнi, де справедливiсть не для всiх. Нi Стiвен Кiнг, нi Дiн Кунц не напишуть чогось подiбного про рiдну Америку. У них i не буде такого фiналу. Ну вбили, ну перестали вбивати, нам до цього нема справи. Ось що дiйсно страшно. Чи подивишся в дзеркало, чи визирнеш у вiкно – все саме так. Людина людинi i не друг, i не ворог, людина людинi – нiхто.

Творча iнтуiцiя авторок помножена на материнський iнстинкт мала б принести успiх цiй непростiй книзi, яка, попри мiстичнi барви, е цiкавим документом нашоi доби, бо називае речi iхнiми iменами, а не заколисуе читача романтичними iлюзiями. У такому багатоголоссi, бо структура роману складаеться з монологiв окремих дiйових осiб, пов’язаних дуже складними стосунками, можна надибати, вельми цiкавi судження аж нiяк не в чорно-бiлiй гамi. Саме цi люди (i не зовсiм люди) надають зимi барв, яскравих i теплих. І iм байдуже, чи хтось оцiнить цi зусилля. Головне, нам усiм разом дочекатись весни.

Галина Пагутяк




Частина перша

Мiсток мiж старим i новим роком





Олег


А нехай його! Оце халепа.

І звинуватити нема кого, ну, хiба що себе.

Скiльки разiв чув про рацiональний розподiл працi й не заперечував нiколи цiеi тези. Знав же, що не варто чекати вiд охоронця вмiння рахувати – з цим ласкаво просимо до бухгалтера. А якщо не до бухгалтера, то мусиш перевiрити усе сам.

А я чомусь вирiшив, що наш охоронець Василь пороху хоч i не винайде, зате до одинадцяти полiчити второпае. Помилився, завдання виявилося надто складним: пальцiв на руках лишень десять.

І що отримуемо в результатi?!

А ось що. Довкола пiд прицiлами телекамер гасае одинадцятеро малюкiв: i дошкiльнят, i молодших школярiв. А яскравих пакункiв iз подарунками у нас – десять.

Ех, Васю-Васю! Як то кажуть, «пiдвiв мене пiд монастир». Бо наш коханий шеф, коли зараз йому не пощастить побавитися з маленятами у справжнього Санта Клауса, спустить за це шкiру з довiреного помiчника, тобто з мене.

І якщо я матиму хоч трохи часу перед звiльненням, то вже дуже постараюся попсувати кров Василю. Хоч би за його сьогоднiшню бадьору скоромовку: «Журналюжки камери-мiкрофони приготували. Батьки усiх десятьох малявок причепурили, тобто прилизали-причесали, i типу наказали – бути гречними, бо… Ну, хай начуваються… А, ще! Машину, ту, що в подарунок, пригнали i перевiрили. Усе буде хокей!».

От тобi й хокей. Чорт! Є в мене дурна звичка прокручувати отак у головi найгiрший iз можливих сценарiiв, хай навiть проблемка ледь замайорить на обрii. Нiби на вiдкуп вертихвiстцi-долi. Але по тому, нiби на противагу народжуеться й сценарiй, як вирiшити саму проблему.

Це ж i зараз таке-от швидесенько зметикувалося. Дмитро, новий водiй шефа, вже гайнув до найближчого кiоску з iграшками. Хлопчисько, звiсно, куди йому до досвiдченого попередника Михайловича, але цяцьку якусь купити, думаю, зможе.

Якщо Дмитро не схибить, то нiхто з малюкiв не залишиться ображеним, принаймнi, не пiд час зйомки новинного сюжету, проплаченого до останньоi секунди.

Звично влаштовуюсь так, аби мати змогу реально оцiнювати «експозицiю» i не потрапляти зайве на очi операторiв.

Нiчогенька така собi iсторiя. Мелодраматична. Голова дуже-дуже поважноi в мiстi фiрми перед Новим роком даруе багатодiтнiй родинi мiкроавтобус. Щасливi посмiшки на фонi дорогого, у прямому сенсi слова, подарунку.

Добре, що снiг iз неба не сипле, – технiцi працювати буде легше.

Саме зараз матуся родини зi сльозами вдячностi розповiдае, як iм потрiбна та автiвка, як вона зверталася з проханням до мiськадмiнiстрацii та в iншi державнi iнстанцii, але все даремно. Їi не хотiли слухати, вiдкараскувалися наче вiд божевiльноi. Та, слава Богу, цей свiт не без добрих людей… І так далi, i тому подiбне.

Оператори з двох конкуруючих мiсцевих телеканалiв, на диво злагоджено, беруть крупний план.

А що, хiба не правда? Глядачiв таке пробирае до самого нутра: симпатична й сором’язлива жiночка середнiх рокiв щиро говорить про важкi виверти долi-недолi. Вона належить до тих, що викликають беззастережну довiру, тобто така, як бiльшiсть наших незаможних жiнок: занедбана зовнiшнiсть, сумнi згаслi очi, кутики вуст завжди опущенi, зморшки на чолi. От якби вона мала хоч трохи часу на себе, то вже, напевне, виглядала б хай i не красунею, але досить привабливою.

Поруч – мовчазний високий чолов’яга. Татко. Глава сiмейства себто. Кожне промовлене дружиною слово пiдтверджуе активним киванням. Мати тримае за руки наймолодших – худеньку бiлявку, що тiльки-но, либонь, навчилася ходити, та вертлявого дворiчного хлопчину (викапаний циганчук).

Добре, що ця дивна сiмейна парочка хоч чорношкiрого малюка не всиновила. Далеко не всiм партнерам шефа сподобалася б аж така вiдверта демонстрацiя полiткоректностi. Хоча, якщо помiркувати, бажання звичайних, на перший погляд, людей усиновити-вдочерити сiмох чужих дiтлахiв до своiх трьох власних, нормальним не назвеш. Сiмох! Саме так! І зараз думають ще про восьме. Ох, коли i хто наплутав iз документами?! Звiдки взялося оте одинадцяте? Бо ж не вчора вони собi ще одненького звiдкiлясь притягли?!

Ух ти! На «знiмальному майданчику» – безлад! Мале циганча вхитряеться-таки висмикнути руку з маминоi долонi й присмоктатися до операторiв, радше, до iхньоi технiки. Звiсно, хiба малому доводилося ранiше бачити такi цяцьки? Цiкаво ж!

Але дiвча (приблизно семи рокiв) перехоплюе бешкетника, мiцно бере за руку, щось шепоче на вушко, аби той не плутався пiд ногами. Молодець, дiвчинко, варто буде тобi пiдсунути, коли вручатимуть, найсимпатичнiший подарунок.

Дiтлахи широко посмiхаються i зовсiм не нiяковiють перед камерами. Певна рiч, не вперше спiлкуються iз журналiстами та благодiйниками. Цiкаво, що з них виросте при такому «вихованнi»? Хоча… Холера, якраз i не дуже цiкаво, бо хiба то мiй клопiт?

Значно бiльше непокоiть шеф. У нього час розписаний посекундно, навiть для Іринки, спадкоемицi, не завжди знайдеться хоч пiвгодинки. І, по правдi, рiч не тiльки не у заклопотаностi. Не вмiе й не збираеться вiн учитися любовi. «Любов, нехай i до найрiднiшого, робить людину слабкою». То його кредо! Та недарма оповiдають легенди про його майстернiсть тримати фасон. Он, стоiть, ласкаво посмiхаеться, одне чи то навiть двiйко малят гладить по голiвках…

Останнiй iз наявних подарункiв шеф вручае дiвчинцi. Таке собi типове дiвчисько iз проблемноi родини. Бiологiчнi батьки, очевидно, алкашi або наркомани. Блiде личко, рiдке волосся мишачого кольору, надто раннi прищi на лобi. Навряд чи iй живеться класно у сiмейному дитбудинку. Очi без натяку на щасливi вогники. Таким всюди погано. Бо вони навiть зовнiшньо приреченi на знущання. Кожним пiвкроком, поглядом, пiвусмiхом, наче вибачаються за те, що iснують.

Без подарунку залишилося одне-едине дитя. Заминочка. Шеф робить гарну гримасу при паскуднiй грi, вiдчуваючи, що щось iде не за сценарiем. Вiн картинно щиро посмiхаеться на всi своi вставнi, хай i дорогi, зуби i щось там торочить про диво рiздвяного свята та чудо народження Ісуса. О Боже! До чого тут Ісус? Але ж, кому, як не менi, знати, що шеф умiе переконливо молоти язиком. Заслухаешся!

Але не цього разу Бо дiвчатко, що залишилося без подарунка, злiплене з iншого тiста. Така собi симпатична семирiчна русявка. Кучерики ледь не картинно вибиваються з-пiд трохи поношеноi, але ще яскраво-червоноi новорiчноi шапочки; усмiшка трохи щербата, але така щира, що журналiсти роблять стiйку, оцiнивши фотогенiчнiсть та невимушенiсть малоi.

Звiсно, журналюги, купленi з тельбухами, однак професiонали. Інакше, чи витрачали б наш шановний шеф грошi на iх купiвлю?

А такi-от дiвчатка часто потрапляють у передноворiчнi сюжети, розповiдаючи про те, що вони попрохали у Дiда Мороза чи в Святого Миколая для себе i для рiдних, чи як святкують Рiздво у iхнiх родинах. Тож, певно, профi зараз прикидають, чи не можна трохи плiвки витратити на потрiбнi синхрони – коротенькi, в одне-два речення iнтерв’ю. У принципi, то iхнiй клопiт, аби лише не за рахунок замовленого сюжету.

Ху! Водiй Дмитро з’являеться вчасно. Мовчки пхае менi до рук барвистого м’яча у шовковiй сiтцi. Звiсно, ввiчливостi йому бракуе, але не кмiтливостi: такий презент можна дарувати й дiвчинцi, й хлопцевi.

Тицяю м’яч шефу, той – малiй. От тобi й найкращий подарунок! І схоже, тiй м’яч i справдi подобаеться. Значно бiльше, нiж плюшевi звiрi та ляльки братикiв та сестричок. Принаймнi, вона щасливо посмiхаеться, зиркае навколо сяючими оченятами: чи усi бачать, як iй поталанило?! І раптом стае дуже серйозною:

– Мстиславе Маврикiйовичу! – О-па! Дiвчатко навiть не затнулося, хоч дехто iз дорослих у перший робочий день, на втiху бiльш досвiдченим колегам, ламае собi язика на такому iменi. – Спасибi Вам велике-превелике! Хай i у Вас свята будуть дуже-дуже гарними! А оце-от, будь ласка, передайте Вашiй донечцi Іринцi як подарунок, добре? Це – вiд усiх нас.

На маленькiй долоньцi дiвчинки – пластилiнова бiлочка. Ой-йой, цiкаво, а де рукавичка? Нiкого не турбуе, що мала застудиться? Та всiм якось не до цього. Вся увага i камер, i майбутнiх глядачiв на подарунок. Не шедевр, щиро кажучи, але хiба це важливо? Репортери навiть пiдбадьорилися, прикидаючи, що платний чи не платний сюжет, а з нього можна вилiпити цiлком пристойну рiздвяну iсторiю.

Мстислав Маврикiйович удае розчулення, дякуе за подарунок. Дiвчинка теж задоволена собою. Аж розчервонiлася вiд втiхи. Скромно опускае очi й починае одягати рукавички, врештi витягнутi з кишенi. Теж правильно, нема чого гарну рiч пластилiном бруднити.

Репортерка «Нашого мiста» – довгонога жiночка, що вдало маскуеться пiд типову бiлявку iз чоловiчих анекдотiв – уже присiла перед малою навпочiпки. Дiвча охоче щебече:

– Я – Вiруся… Я живу в мами Танi й татка Толi недавно, але дуже люблю iх та всiх братикiв i сестричок. У мене була гарна мама, але вона пiшла до Дiви Марii на небо, тепер вона звiдти наглядае за мною i…

Щось неприемно дряпае мене усерединi.

Невже дiйсно варто напихати малих такими байками?! Чи iм i справдi так легше…

Мала провадить:

– …i матуся на небi тiшиться, що менi добре. Мама Таня теж завжди називае мене Вiрусею, а бiльше нiхто так не називае… – губи малоi здригаються, але лише на мить. Вона пiдносить руку у пухнастiй червонiй рукавичцi iз вишитою бiлою снiжинкою i невмiло робить вигляд, що просто поправляе неслухняне волосся.

Про що тiльки думае ота фарбована журналiстка-дурепа?! Ото вже…! Чи вона хоче зiпсувати усiм глядачам новорiчний настрiй? Але Вiруся ще не закiнчила:

– Я дуже люблю Рiздво, бо тодi янголи ходять землею i збуваються усi-усi бажання. Хай i вашi бажання збудуться!



Завiса.

Спектакль закiнчився. Чому не чути овацiй?

Доволi ж вдало завершено виставу, попри несподiвану iмпровiзацiю.

Ось тiльки для повноi гармонii варто послати кудись подалi неприемне передчуття.

Можливо, то останнi подii в мiстi так на мене вплинули. Купа наче випадкових та непередбачуваних смертей, нещасних випадкiв… І серед конкурентiв, i помiж друзiв шефа. Ех, стаю параноiком, хоча слиньком себе нiколи не вважав. Жену вiд себе подалi темнi думки. Але як не випускай з хати дим через вiконце i дверi, коли чадить камiн, поки не буде тяги в димарi – не попустить…


* * *

Пiсля акцii картина здаеться iдилiчною. Шеф у машинi задумливо розглядае пластилiнову криволапу бiлочку, яка тримае в лапах велику бiлу квiтку. І… О, диво! Шеф раптом усмiхаеться кутиком тонких вуст:

– Олежику, черкни, друже, там собi десь данi цiеi Вiрусi. Раптом знадобиться комашня для реклами чи для iмiджевого заходу. Ну, тобто можна використати. Далеко дiвка пiде! Хм, може, ще й артисткою стане. Бачив, якими переляканими очима на неi матуся-кв оку ся дивилася? Чиста iмпровiзацiя з боку дрiбноти. Хе, а iмiдж-вiддiл не дарма хлiб iсть, – «пан Мстислав» (для «своiх», звiсно, та й то не для всiх) задоволено хмикае.

Потiм усе ж стискуе долоню. Як завжди – жорстко, без натяку на сумнiви. Сентименти, то для хлюпикiв.

Водiй Дмитро кидае швидкий огудний погляд у дзеркало заднього виду. Ох-ох, якi нiжностi! Чи хлопець справдi думав, що шеф повезе отакий простяцький пластилiновий «гостинець» своiй спадкоемицi? Та в iгровiй кiмнатi доньки шефа вже скоро ступити нiде буде – стiльки там найвигадливiших iграшок. Куди там оцьому пластилiновому одороблу!?

Ху! Чого це я причепився до новенького? Може, тому, що й менi раптом здалося, нiби побачив в прогнозованiй реакцii шефа щось уже зовсiм гидке. Холера! Непрофесiйна реакцiя, одначе.

– Б… – Вiд поблажливого настрою шефа й слiду не залишилося.

Вiн аж пiдстрибнув вiд несподiванки. Хто знае, навiщо було вставляти в пластилiнову фiгурку шматок дроту? А мо’, то вчителька в школi проiнструктувала (типу – надiйнiше буде, як каркас, чи що), коли малi готували на уроцi трудового навчання подарунки рiдним.

Крапля кровi, немов у жорстокiй насмiшцi, розпливаеться зiм’ятою пластилiновою квiткою. Пальцi шефа також червонi.

Мовчки стискаю плече Дмитра: зупинись! Цiкаво, що думае хлоп’я, незворушно спостерiгаючи, як я копирсаюся в аптечцi? Якщо вирiшить, що шеф – слабак, то це буде найбiльшою помилкою в його життi, або й останньою.

Мстислав Маврикiйович далеко не тюхтiй. Не раз брав участь у… вельми специфiчних переговорах, на яких показувати слабкiсть варто тiльки тодi, коли заздалегiдь подбаеш про мiсце на кладовищi. А от зараз вiн боiться, по-справжньому наляканий. Звiсно, не через кiлька крапель власноi кровi.

У кожного – своя фобiя. На очах нашого шефа помер у страшних муках вiд зараження кровi його рiдний дядько. Тодi пан Мстислав був ще дошкiльням. Якщо згадати про рiвень медицини в глухих радянських селах у 50-х роках ХХ столiття – то хiба це диво? Та шеф чомусь переконав себе, що такi муки колись можуть спiткати i його. Типу – це спадково.

В аптечцi з антисептикiв тiльки йод. І той протермiнований. Щось Михайлич, колишнiй водiй шефа, зовсiм розслабився був. Та звiсно ж! Його пику всi даiвцi мiста знають, бо ж вiн – водiй такого цабе! Чи не тому i в аварiю втрапив, вже, мабуть, думав, що Бог дорiг також в ДАІ працюе та його боiться. От i довелося нашвидкуруч «передавати» машину жовтодзьобику. А аптечка? Ага, хто там у неi буде зазирати, чи кому вона тре’…

Аж, бачиш, знадобилася.

Тiльки мить вагаюся, чи не звелiти Дмитру загальмувати бiля найближчоi аптеки. Та, якщо чесно, менi набридли такi шефовi вибрики.

Що там тiеi подряпини? До чергового весiлля шефа (четвертого, якщо рахувати стосунки iз матiр’ю його одиначки) загоiться. А менi не завадить зробити так, аби Дмитро вiдчував до мене глибоку вдячнiсть. Бо коли що, то на ньому все окошиться, а не на хворому попереднику, котрий не подбав про аптечку.

Зрештою, менi i без свiжого йоду вистачае клопоту! Он, Новий рiк на носi. Аби ще у новорiчну нiч не довелося кудись пхатися…

Ех… Ж-и-т-т-я…




Руслана


Заснiжений зимовий степ. Навiть жовтавий мiсяць, що зараз уповнi, здаеться, мерзне, бо щось дуже вже охоче кутаеться в шматки сiрих хмар. Самотня подорожня вперто переставляе ноги узбiччям порожнього шосе, iнколи ковзаючись на тонкiй льодянiй скоринцi. Це – я.

До найближчого мiста десь кiлометрiв п’ятнадцять.

Крок, ще крок.

Ох ти! Пощастило втриматися на ногах. Дивитися треба, куди ступаеш, роззяво!

Ще крок… І вже до мiста на той крок стае ближче. О, так-так. Бла-бла-бла. Розумниця, блiн…

Нiч. Степ. Зима. Снiг. Мiсяць уповнi.

Класика жанру. Ну, хiба що не вистачае жалiбно-злого вовчого виття, яке щомитi наближаеться до загубленоi в полi людини. А, мо’, й срiбного кинджалу в кишенi мого чорного зимового пальта.

Хоча нi, вовкулаки – то персонажi геть iншоi iсторii. На щастя, тiеi, де головна героiня – точно не я.

У мене зброя е, та не кинджал, звiсно, а газовий балончик. Дешевий, китайський. Хтозна, чи буде з нього якась користь, та ще й на морозi. Сподiваюся, що перевiряти не доведеться, бо нiч не звичайна, а новорiчна. Бiльшiсть потенцiйних нападникiв, гвалтiвникiв, серiйних убивць зараз святкують. Може, й у гучному товариствi. Ну в крайньому випадку сидять самотньо перед телевiзором, перемикають безглуздо канали в телику, наливаються не так горiлкою, як ненавистю до бiлого й небiлого свiту, якому посеред свят нема жодноi справи до чиеiсь самоти.

Стоп. Та блiн… Це – також зовсiм iнша й чужа iсторiя. І куди тебе вiчно в роздумах заносить, дiвко, га? Власного ж клопоту вистачае з головою. Бо занесло ж сюди тебе не коли-небудь, а саме 31 грудня.

О-о, невже все ще 31-е!? Бо менi чомусь здаеться, що я телiпаюся цiею зимовою дорогою не одну годину i Новий рiк мiг вже й розпочатися. Що ж я тут роблю, вкотре себе запитую? Ех, iсторiя тут трохи дивна. І зовсiм не в самотностi справа. Бо там, у квартирi брата Ромки – моему прихистку вiднедавна – зараз гуляе велика i добре розгарячiла компанiя. Голосна музика. Не менш гучнi розмови, коли нiхто нiкого не чуе. Стiл, переповнений iжею, котра вже втратила святковий глянець пiсля втамування першого голоду.

Навiть ялинка е, хай i трохи облiзла, бо ж купував ii сам Роман, а йому тiльки доручи щось! Пiд нею – кiлька яскравих пакункiв. Серед них один – пiдписаний моiм почерком. Пiсля кiлькох слiв привiтання та перерахування адресатiв, яким тi добрi слова та презенти мають дiстатися, ламкi лiтери складаються ще у два рядки: «Ромо, не хвилюйся. Менi треба трохи прогулятися. Скоро повернуся».

Останне речення – нахабна брехня.

І зовсiм неважко передбачити смiшки друзiв Ромки:

– А що? Мала пiдросла i, певно, зараз зустрiчае Новий рiк iз кавалером. Ну що, вип’емо, щоб ми зустрiли не гiрше?

Може, Ромка навiть пообiцяе тому кавалеру «якщо шо» у новому роцi ноги повисмикувати. Так, Роман – непоганий брат.

Інша справа, що я – не зовсiм гарна сестра.

Бо менi справдi «треба» вiдлучитися. Коли була зовсiм малою, думала, що таке бувае як не в усiх, то у бiльшостi: звiдкись з’являлося непоборне бажання просто встати i пiти. Майже не чутний голос, iнколи вкрадливий, iнколи надто рiзкий, майже грiзно нашiптував, силував – «йди, йди, йди». Думала тодi, що бiльшiсть людей навчилася не слухати цього поклику, вiдкараскуватися вiд нього плеерами, порожнiми балачками, набридлими звуками телевiзорiв, буденними справами, як миття посуду чи прасування.

Згодом зрозумiла: тут справа не в «умiннi вiдкараскуватися». Просто Я – напiвбожевiльна.

Однак, оте «треба i пiти» навiть у мене бувае рiзне.

Бо зараз я не боюся замерзнути чи впасти i зламати ногу. О нi, такi звичайнi людськi неприемностi не для мене. Не зараз, коли отой поклик всерединi звучить не як наказ, а тихо i майже винувато. Хоч забивай на прохання i повертайся за святковий стiл. Який, до речi, вже знаходиться майже за пiвсотнi кiлометрiв.

Так, отi кiлометри я долала не пiшки i не розважалася автостопом у новорiчну нiч. Потрiбний менi автобусний рейс не вiдмiнили. Виявилося, що водiй зважився на поiздку заради кiлькох пасажирiв, якi будь-що вирiшили вiдсвяткувати Новий рiк у iншому мiстi, i край.

Автобус банально здох посеред дороги. Водiй активно завовтузився бiля мотора, пасажири незадоволено загули в салонi. Хтось гарячково намагався додзвонитися з мобiльного до родичiв. Марна справа, хiба можна пробитися крiзь суцiльний шквал привiтань? Лишень випадково.

І нiхто не звернув уваги на невисоку людську фiгурку, яка, всупереч здоровому глузду, вирушила вперед. То була Я.


* * *

Я побачила ii посеред заснiженого поля. І не злякалася.

Бо «злякалася» – то неправильне слово для паркоi хвилi панiки, яка накрила мене з головою. Чесне слово, будь-який жахливчик iз голiвудських фiльмiв, та що там жахлик, навiть реальна з’ява найсправжнiсiнького вовка чи й вовкулаки, приголомшили б менше.

І це не був привид, хоча б i йому я менше здивувалася! Бо Привид – то щось напiвпрозоре, бiле, що лине над поверхнею землi. Наче е i наче його немае зовсiм. Може i привидiтися. А тут… Таке – реальне. Дiвчатко рокiв семи, у трохи затiсному коричневому кожушку та шапочцi, схожiй на ковпачок Санта Клауса. Останне неприемно вразило, нiби цинiчна насмiшка над чимось звичним i милим.

Мала сидiла на якомусь каменi – звiдки тут посеред степу великий камiнь?! Тьху, знайшла про що думати? Дiвча схилилося, сховавши руки в кишенi, певно, дуже замерзло. Оце фокус! Отака дрiбнота самотою посеред зимового поля?!

Навколо нiкого. Якщо хтось i зможе iй допомогти, то, очевидно, лише я.

От, дiдько! Ненавиджу вiдповiдальнiсть у всiх ii проявах. Настiльки ненавиджу, що ладна iнколи перемучитися, але не звертати увагу на отi прохання-накази голосу-невидимки. Я ж не наймалася в янголи-охоронцi, не? Та ще й незрозумiло наразi, до кого.

Є у мене приятель, що злiз з голки, все ж бувають у нашому свiтi дива. Так-от, ломка у його описi досить схожа на моi вiдчуття, коли бунтую проти прохань турботливого невидимки, сподiваючись, що колись зможу зiпсувати репутацiю гарноi дiвчинки, ладноi прийти на допомогу в тяжку хвилину.

Але я не така моральна потвора, щоб пройти повз дитинча, яке от-от засне на морозi.

Раптово вiдчуваю холод кожною клiтиною тiла. І чоботи, якi нiколи не пiдводили мене ранiше, миттю виявляються промоклими наскрiзь. Може, це я вже марю, замерзаючи посеред поля? Скорiше, то вiдчуття дитини менi передаються.

Дуже обережно беру дiвча за руки. Б-р-р, якi холоднi, невже навiть рукавиць немае?! Але начебто не вiдмороженi.

Дiвчинка отямилася, намагаеться вирватися:

– Я не хочу, не хочу так! Чуете?! Не хочу!

– Я теж, – зiзнаюся чесно.

Швидко розстiбаю пальто, скидаю верхнiй светр, миттю застiбаюся – погода не сприяе стриптизу, навiть такому помiрному. Закутую дiвча в теплу одяганку. При цьому не перестаю говорити якiсь дурницi, мовляв, усе зараз буде добре, хай вона тiльки трохи зачекае.

Тi чортовi дитячi рукавички – гарнi, пухнастi iз вигаптуваною бiлою снiжинкою – таки знайшлися в кишенi.

Чому ж ти iх не одягала, дурненька? Та тепер усе буде добре. Не бiйся.

Що добре?! Що?!

Гарячково клацаю клавiшами мобiльного. Тут, певно, треба вiдразу телефонувати у службу порятунку: допоможiть, я десь посеред степу, мiж двома мiстами наткнулася на напiвзамерзлу дiвчинку! Машини у мене нема, що я сама тут роблю – не знаю. Ау!

Дивно, але щодо першоi допомоги замерзлим чомусь вiдразу пригадуеться десь вичитане про собак-рятуваль-никiв, що не бояться холоду. От i альпiйський монастир Святого Августина славиться на весь свiт своiми сенбернарами. Цi рятувальники вiднайшли в горах бiльше двох тисяч потерпiлих. Я, звiсно, не сенбернар, однак на дещо таки здатна.

І кава у термосi, котра лежить у моему наплiчнику, стала у пригодi. На жаль, на денцi. Бачила колись дурний iнетiвський тест на альтруiзм. Там питання на зразок того, чи ладнi ви вiддати останнi краплi води в пустелi незнайомiй людинi, якщо iй iнакше гаплик, а у вас поки е шанс?

Так-ото, тест в Інтернетi я блискуче завалила i не надто засмутилася. Бо хто ж знав, що одного разу я й справдi посеред зими вiддам останнi гарячi краплини малолiтнiй знайдi.

Не вiрю, що дитина могла забрести сюди сама, тобто з власноi волi. За цiею пригодою обов’язково стоять дорослi покидьки. Хiба вони не справжнiсiнькi вбивцi: кинути дитя посеред зими, вночi й на морозi?! Хе! Але тодi до вбивць треба залiчити й отого чергового зi станцii порятунку, якому я разiв сто дзвонила i який собi кудись завiявся, увiмкнувши автовiдповiдач. А може, i тих, хто в цю мить кривлячись, бо не хочеться, але треба, роблять дзвiнок ввiчливостi напiвзнайомiй людинi, бурмочуть стандартнi привiтання, а мене вибивае iз мережi.

Я – дурепа! Яке щастя, що збагнула це вчасно!

Не могла я вiдiйти надто далеко вiд автобуса, до нього точно ближче, нiж до мiста. Треба якось дотягти мою «здобич» до нього: там аптечка, там тепло. Й головне, там кiлька дорослих, вiдповiдальнiсть розподiляеться мiж нами.

– Йдемо, сонечко, йдемо. Тут недалеко. Не можна сидiти i спати, йдемо. Не бiйся, я швидше здохну, нiж дам тебе образити, – м-да, сильна обiцянка, але щира. Бо можу зараз вчепитися у горлянку будь-кому, хто спробуе менi завадити. Не вiд смiливостi, вiд безсилоi злостi.

Дивно, дiвчинка наче й худесенька, але чомусь така важка. Менi доводиться ii майже волокти, а я й сама не велетень. Може, тому оте дурне прiзвисько Мала не вiдчепилося вiд мене навiть зараз, коли школа залишилася далеко позаду.

– Не хочу до них, не хочу до людей, – ледь чутно бурмоче дитина, але покiрно переставляе ноженята.

У мене хвора уява. Якби вирiшила описати оцю сцену – хто знае, може, раптом менi спаде коли на думку погратися в письменницю – обов’язково додала б, що героiня раптом подумала: а чи не веде туди, до людей, маленького вампiра чи ще якусь нечисть?

Але не настiльки ж я божевiльна, щоб насправдi запiдозрити, що тягну за собою, усе мiцнiше стискаючи рученя i з радiстю вiдчуваючи, що воно нiби трохи зiгрiваеться, нiчну хижачку, ладну хлебтати мою кров.

– У нас нема iншого виходу, сонечко. Нам iнакше не вижити. Холодно дуже! Ще трохи…

Зi слухом у мене все чудово, принаймнi набагато краще, анiж iз зором, що вже добре зiпсований комп’ютером. Тож почула звук мотору здалеку, кинулася назустрiч йому. От, певно, натерпiвся водiй отого чорного мерса, коли я вилетiла на дорогу. Майже пiд колеса.

Бiдолаха ще не знав, що його неприемностi лише починаються… Я, до речi, теж.




Олег


Ас за кермом – точно не про мене. Добре хоч, що тверезий. І це – у новорiчну нiч! Аж якось незручно зiзнаватися, бо ж нiби слов’янин за народженням. Але факти – рiч вперта.

Тож хай та iдiотка, яка ледь не пiд колеса менi кинулася, потiм на всi грошi свiчки в церквi ставить. Це якщо я iй зараз своiми руками голову не вiдкручу.

Хоч то так, для красного слiвця. От буду я виповзати на слизьку дорогу, на трiскучий мороз, аби провчити якусь недотепу. Так, проiхали, варто заспокоiтися. Найкраще було б «проiхати» у прямому значеннi, повз неi.

Але новорiчна нiч, як-не-як, тож i диво не забарилося: у мене ворухнулися залишки совiстi. Що ця дурепа робить тут у благенькому пальтечку серед зимовоi ночi? Заблукала чи, не дай Боже, десь поруч трапилася аварiя, i доведеться витрачати час на спiлкування iз лiкарями та ментами?

– Сiдай! – хай йому, навiть холоднiше, нiж думав. А я ж тiльки ледь прочинив дверцята автiвки.

– Я не сама… – хриплуватий голос у вiдповiдь.

Так i знав. П’яний кавалер десь в заметi причаiвся? Воно менi треба було?!

– Ну! Хто там ще з тобою?! Вас багато?

– Ось тут, – вона вертить головою кудись вбiк i вниз.

Нащось примружуюсь, хоч iз зором у мене поки порядок. І це ж до яких дiоптрiй треба довести своi очi, аби не помiтити ще одну людську постать?!

– Де? – виходжу iз машини, не вимкнувши мотор. Хоча сам собi обiцяв не виходити.

Пригадую мимохiдь попередження рiдноi мiлiцii: будьте обережнi, аби змусити вас вийти iз транспорту, зловмисники вдаються iнколи до досить складних комбiнацiй. Отак, певно, дурнi й ловляться.

Дiвчисько – хай тобi, зовсiм дiвчисько! Менi ще зараз валандатися iз малолiткою не вистачало!.. Дiвча розгублено дивиться на мене, потiм чомусь починае роззиратися на всi боки. При цьому вона блiда настiльки, що здаеться от-от втратить свiдомiсть.

– Але ж вона була тут, от тiльки-но, мала, рокiв семи. І я не знала, що менi з нею робити, бо вона змерзла. А хiба когось зараз покличеш на допомогу? Де ж вона? Невже втекла? Треба вiдшукати…

У голосi дiвчини навiть не розгубленiсть. Розпач.

Наркоманка, що зловила глюк? Не схоже. Тим бiльше не п’яниця. Бо без запаху. І що тодi? Хм, тодi божевiльна.

Мене завжди вважали пестунчиком долi. Так-от, останнiми днями у мене виникло стiйке вiдчуття, що мое везiння завершилося. Бувае? Авжеж! Лiмiт вичерпано. Але ж не настiльки!

Косую на машину: от цiкаво, вистачить у мене здорового егоiзму мовчки сiсти в мерс i газонути, вiд’iжджаючи подалi звiдси? Докори сумлiння можна i стерпiти, аби не вляпатися у справжнi неприемностi.

Перевiрити це на практицi менi не довелося. Мотор автiвки раптом затнувся, чхнув i зовсiм змовк. Звiсно, педаль газу та гальмiвну я не сплутаю i у страшному снi, але не певен, що зможу швидко замiнити колесо. Про бiльш складнi технiчнi манiпуляцii годi мовити. Цiкаво, скiльки здеруть iз мене у якiйсь ремонтнiй фiрмi за виклик у новорiчну нiч?

– Чого витрiщилася?! Хочеш, щоб я разом iз тобою шукав якусь там дитину?! Де вона тут могла загубитися чи втекти?! Дорогенька, а ти через холоднечу нiчого випадково не наплутала?

Останне питання – риторичне. Мiсяць у небi яскравий, хмари вiдiйшли, пiд ногами – сяючий снiг. Хай нiч, але видно навкруги добре. Не встигло б замерзле дитинча вiдiйти настiльки, що його зовсiм не розгледiти. Факт!

А та блаженна i не намагаеться сперечатися з очевидним!

Пильно дивиться на мене. Махае рукою майже приречено. І сунеться кудись углиб степу, озираючись на всi боки. Звiсно, безрезультатно.

Нема там нiкого, немае i, думаю, бути не може.

Мене вистачае ненадовго. Таки рушаю слiдом. А я ж зодягався не для пiшого зимового переходу.

Наздогнав дiвку. Схопив за плече, трiпнув добряче, зганяючи злiсть. Потiм дотумкав, що при такiй погодi краще влаштовувати виховнi розбiрки хоч пiд якимсь дахом.

Що менi вже й зовсiм не сподобалося, так це кинутий жужмом светр бiля автiвки. Ледве не наступив на нього.

Був би розманiженою панночкою, точно став би заiкатися: на чорному фонi светра, за фабульним задумом, повиннi обов’язково полум’янiти червонi цятки кровi. Ага, зараз, у мiсячному сяйвi, вимащений снiгом светр таки здавався вкритий чимось гидким. Кров – не кров? Та, щоб його! Де здоровий глузд? Трилерiв я принципово не дивлюся. Менi гострих вiдчуттiв i в життi вистачае.

Що? Тут? Вiдбувалося?!

Нахилився, пiдняв. Засунув чомусь руку всередину. Там вiн здався менi теплим та сухим, нiби його щойно скинули. Прихопив iз собою. Як доказ, чи що?

Завжди казав, що добрi справи без наслiдкiв не залишаються. Та навiжена дiвка навiть пробувала пручатися, коли я заштовхував ii до машини.

Кинув iдiотцi лiжник, що пилюжився на задньому сидiннi ледь не три мiсяцi, був навiть трохи вимащений травою. Певно, ще з того вихiдного, коли випадково Нiнель… Стоп. Я вже повнолiтнiй. Тож нiкого не повинно цiкавити що i навiщо я зберiгаю у своiй машинi та як його використовую.

Зараз таке мое недбальство, бо таки треба було витягти цю брудну ганчiрку iз салону та заштовхати до пральноi машинки, стало у пригодi. Моя «знахiдка» стукотiла зубами, хоч, певно, не так вiд холоднечi, як вiд стресу. Добре хоча б те, що коли вливав у неi чай iз термосу, не пручалася.

Тiльки трохи мляво все ще намагалася переконати мене, що оте дитинча серед степу не привидiлося iй, а таки iснувало i навiть розмовляло. Воно менi треба, сперечатися? Ну, бачила. Дехто он iнопланетян бачить.

Певно, це, врештi, зрозумiла й вона. Трохи заспокоiлася. Чи не вперше глянула менi просто в очi.

Отепер вона виглядала бiльш-менш нормальною. Навiть симпатичною здалася. Ну, звiсно, як на чий смак. Є чоловiки, яким подобаються отакi – ледь не прозорi, худорлявi дiвчата. Модель, чи що? Хоча навряд. Зростом не вийшла. І ще – там професiя такий вiдбиток накладае, що хоч у лахмiття зодягни, а вiдчуваеться звичка позувати на людях. А ця…

Стоп. Знайшов час думати про зовнiшнiсть дiвчиська. От зараз вона спитае щось геть безглузде. Типу: вважаеш мене божевiльною? Цiкаво, чи образиться, якщо почуе у вiдповiдь правду?

Хоч божевiльним слiд вважати й мене, за компанiю. Бо хто, маючи хоч трохи оливи в головi, буде намагатися додзвонитися до ремонтникiв посеред новорiчноi ночi?! Он, здаеться, кiлометрах в трьох чи в чотирьох звiдси ночуе якийсь автобус. Пiти скооперуватися iз водiем, чи що?!

До речi, певно, мiстики у появi дiвчини серед степу нема: приiхала на автобусi, а коли той поламався, вирiшила добиратися далi пiшки. Навiщо, то вже iнше питання, яке, врештi, мене не обходить.

– Ти до мiста iхав?

Питання не блискуче, але усе ж належить до «нормальних», тож мовчки киваю.

– Менi не вiриш! – І це не схоже на запитання. Швидше ствердження. – Тож, певно, мав би поспiшати, але…

– Хм! Але у мене машина поламана! Зламалася при екстренiй зупинцi, коли думав, як на тебе не наiхати! От, бачиш? – для наочностi, чи що, ще раз провертаю ключ запалення.

І що б ви думали? Мотор – всупереч усьому, що я знаю про свiй мерс, а характер у нього капосний! – заводиться вiдразу. В його чмиханнi менi вчуваеться неприкрита насмiшка: що, розумако, якби не супутниця, то просидiв би тут до ранку, повiльно замерзав би, так i не спробувавши ще раз увiмкнути двигун.

– Що ж! Востанне питаю, – не надто переймаючись тим, що оте «востанне» звучить вперше, повертаю голову до дiвчини: – Таки зi мною поiдеш чи будеш примарну дитину розшукувати?

Вiд запитання вона здригаеться, та я не чекаю вiдповiдi й газую з мiсця так, що колеса вищать.

– Ремiнь пристебни! – Не те, що я такий прихильник усяких правил, але схоже, що супутниця не надто звикла до швидкоi iзди, бо ледь не впала на мене при поворотi.

Вона не реагуе. Перiод просвiтлення закiнчився, чи як? Нi, бачте, дехто надто заклопотаний тим, що розглядае пухнасту дитячу рукавичку, прикрашену вишитою снiжинкою. Із кишенi витягла, звiдки ж ще тут такий непотрiб вiзьметься?

Щось пов’язане iз тiею дитячою вдяганкою крутиться в головi. Нiби нещодавно бачив схожу. Але де, де? Здаеться, знаю…

Роздуми уривае дзвiнок мобiльного. Цiкаво, хто ж це прорвався посеред шквалу дзвiнкiв в новорiчну нiч?

«Хто» я побачив вiдразу, лише зиркнув на телефон. Не стримався, чортихнувся вголос. Нiчого, перед цiею незнайомкою можна.

Нащось кинув погляд на годинник перед тим, як натиснути на кнопку «вiдповiсти». Тринадцять хвилин на першу.

Нiчогенько так починаеться Новий рiк, бо як його зустрiнеш, то так уже поведеться аж до наступного.




Руслана


Не люблю пiжонiв. Не дуже оригiнальна заява. Нiхто iз моiх знайомих поки що не стверджував протилежного.

А хлопець – чи все ж молодий чоловiк, йому якось бiльше пасуе саме таке назвисько, – за кермом мерсу належить саме до цiеi когорти. Неозброеним оком видно.

Та зараз комизитися нема чого. Не думаю, що так просто знайти того, хто, переконаний у божевiллi першого-лiпшого стрiчного, буде таку «знахiдку» вiдпоювати гарячим чаем ще й прихопить iз собою, явно спiзнюючись кудись на важливу зустрiч.

Кохання з першого погляду пролiтае. Варто лише глянути на себе у дзеркало заднього виду. Мною зараз навiть збоченець навряд чи зацiкавився б.

Певно, мiй янгол-охоронець, що навряд чи у захватi вiд своеi пiдопiчноi, таки розстарався на Новий рiк, пiдкинув доброго самаритянина.

Не надто оригiнальнi роздуми, правда? Але добре забивають голову. Створюють iлюзiю: я можу не думати про те, що лякае найбiльше. А це навiть не дитяча рукавичка, затиснута в долонi, а мiй власний светр, закинутий супутником на задне сидiння. Смiшно боятися улюбленоi одежини, еге ж?

Але як побачила ii кинуту на снiг, то зрозумiла: моеi допомоги нiхто не потребуе i я можу йти пiд три чорти. А як же те дiвчатко, буде замерзати далi, ховаючись вiд стороннiх очей?

Хоча… Хто сказав, що привиди мають бути прозорими? Невже тi голiвудськi розумники iх особисто бачили?! Але ж… чи можуть привиди мерзнути? Хiба у них е кров чи бодай тiло? Це ж фантоми!

Господи, яка дурня в голову лiзе!

Я навiть зрадiла, коли у супутника (цiкаво, ми навiть не познайомилися, тiльки зараз зрозумiла) задзвякав мобiльний. Мабуть, слова про пiжона доведеться забирати назад: мелодiя без наворотiв. Ледь не стандарт. Так само, як i трубка. Зручний прилад, багатофункцiональний, але не iз найдорожчих i без зайвих викрутасiв. Це я, колишня продавчиня з мобiльного салону, вже напевне знаю.

– Олеже, де тебе чорти носять?!

Спiврозмовник верещить у свою слухавку так, що добре чути й менi. Хлопця ж вiн, певно, ледь не оглушив, але точно не злякав. Отже, мого рятiвника звати Олег!

– Катаюся. Люблю, знаете, Новий рiк посеред холодного та порожнього степу в машинi зустрiчати. Шеф у курсi, де я i чого.

– А ти у курсi, що Мстислава у лiкарню забрали просто вiд святкового столу, га?!

– Стиште децибели, шановний! – настiльки спокiйно, що я вiдчуваю мимовiльну повагу, радить Олег. – Я в курсi, що Мстислав Маврикiйович захворiв. Усi люди час вiд часу хворiють. І це нормально. Тiльки не в усiх у розпорядженнi найкрутiшi лiкарi мiста. У тiй особливiй лiкарнi гарантовано нiхто сьогоднi i краплини не випив. Це iншi страх заливають дешевим алкоголем.

Спiврозмовник Олега змовкае. Певно, чекав на геть iншу реакцiю, ледь не на панiку.

А я бачу, що хлопець переконаний: усе не так погано. Бо… Усе набагато гiрше. Навiть пальцi лiвицi, що стискають кермо, побiлiли вiд напруги. Чи то, може, вiн не надто вправний водiй i йому важко вести отакi розмови на слизькiй трасi?

Найлiпше для мене зараз вдавати iз себе глухонiму клiнiчну дебiлку якiй плювати на чужу розмову Але, всупереч розумнiй думцi, обережно забираю у супутника телефон. Тепер сама тримаю мобiлку бiля його вуха. Здаеться, Олег вiдчувае полегкiсть, навiть вдячно хитнув головою.

– Ну, звiсно, коли шефа забирае «швидка» просто iз новорiчного прийому – то дрiбницi. Особливо, коли лiкарi не певнi, чи не везуть його простiсiнько в реанiмацiю. А ти не подумав, скiльки людей iз присутнiх схочуть скористатися своiм везiнням i наказати пiдлеглим пошукати документи в офiсi хворого?!

Голос у слухавцi не перестае горланити.

– Тих, хто додумаеться до цього, буде небагато. Менше, нiж тих, хто випадково почуе вiд Вас таку пораду i скористаеться нею. Зараз бiля Вас багато стороннiх?

Трубка секунду нiмуе. Що ж, здорове нахабство – друге щастя. Олег перехоплюе iнiцiативу:

– От що, на мiсцi я буду десь за годину, – i, не чекаючи заперечень, провадить далi. – Ранiше не вийде, я не збираюся кiнчати життя самогубством в автокатастрофi. Варто, звiсно, постежити за офiсом i когось iз охорони гукнути на пiдстраховку. Але не надто переймайтеся: наш шеф точно не дурень i нiчого справдi важливого в офiсi не тримае.

І щось в його голосi змушуе спiвбесiдника спершу пiдтвердити, що зрозумiло, мовляв, а потiм уже додати пару слiв про щенят, що полюбляють демонструвати крутiсть. Олег мовчки забирае у мене мобiльний i натискае на вiдбiй.

Потiм зупиняе машину. Мить мовчки дивиться перед собою, на заснiжену дорогу. Врештi видае:

– Схоже, геть паскудно рiк починаеться? А ще кажуть, як його зустрiнеш, так цiлий рiк i житимеш.

Розвертаеться до мене, чомусь розглядае аж надто похмуро.

– Що ж, ледi, наразi у мене до вас два питання, – правильно витлумачивши вираз мого обличчя, раптом усмiхаеться. Вперше. Сумно, але все ж: – Чого тебе носить у мороз степом i чи ти й справдi там кого бачила – твоя справа. А те, що ти щойно почула i встигла забути (правда ж, встигла?) – то тiльки мiй клопiт. Менi цiкаво iнше, як до тебе звертатися i де висадити в мiстi?

Вiд несподiванки кажу чисту правду:

– Руслана. А де висадити? Ну, хоч при в’iздi, якщо там до вокзалу не надто далеко! – А й справдi, що менi робити у незнайомому мiстi вночi?

Тим бiльше, що раптом розумiю: моя «голосова» параноя вiдступила. Чого, куди мене несло – вже не важливо… Мiсiя виконана? Наче… Бо голос вiдступив. Тiльки ще не второпала – провалена вона чи нi. Тепер можу йти куди завгодно. І як завжди пiсля моiх вибрикiв, дуже хочеться спати.

– Тебе що, навiть друзi не чекають десь за святковим столом?! Вирiшила помилуватися у новорiчну нiч зовсiм чужим мiстом? – Таким тоном, нiби йдеться про бозна-яке збочення, уточнюе вiн. Чи, може, це значить: «Де ти взялася на мою голову, екстремалко шмарката»?

Звично, напрошуеться вiдповiдь, що його, здаеться, теж не дуже визирають вiрнi друзi бiля святковоi ялинки. Видаю це iз себе та впевнено посмiхаюся, переконливо додаючи при цьому:

– А ти, Олеже, не дуже переймайся моiми проблемами, гаразд? Я сама можу з ними впоратися.




Олег


Аякже! Сама вона може впоратися, диво дивнее! Проходили вже таке. Чули тобто. І навiть повiрили тодi. Он iз Євкою. А результат?

Вiд спогадiв стае моторошно. І вже, напевно, я б добряче накричав на цю «самостiйну». Але дiвка випереджае мене у найнахабнiший i найнадiйнiший спосiб. Просто засинае на своему сидiннi, трохи скорцюбившись пiд лiжником.

Сiра шапка збилася. По спинцi сидiння розсипалося темне пряме волосся. І нiчого вона не схожа на мою Єву-Евелiну. То здалося вiд нервiв. А ще наiвно думав, що вже спогади не болять? Будити ii не стану. Виховний момент залишаемо на потiм. Хай вiдсипаеться.

Дивно життя iнколи повертае. Ось i зараз. М-да, наскiльки пам’ятаю, в подарунок Сплячу красуню в круту тачку я собi на Новий рiк не замовляв, навiть шмаркатим пiдлiтком.

Та, зрештою, не з неi почалися моi неприемностi.

Схоже, ще з того часу, коли менi ледь не водночас зателефонували керiвники обох мiських телекомпанiй.

Першим був пан Козаченко. Вiн щось там довго мимрив, типу спершу цiкавився здоров’ям та справами вельмишановного Мстислава Маврикiйовича i його дорогого сiмейства. Уже думав, що вiн от-от перейде на домашнiх цуцикiв. Та раптом чоловiк захвилювався i спитав простiсiнько в лоба, а як почуваюся я сам?

Я щиро запевнив шановного, що не лише я почуваюся добре, але й бiльшiсть пiдлеглих Мстислава Маврикiйовича теж. Тож якщо хтось там iз доброзичливцiв повiдомив про початок епiдемii на нашiй фiрмi чи в ii фiлiях, то це, м’яко кажучи, дуже велике перебiльшення.

Натяк отямив тюхтiя настiльки, що вiн без подальших зволiкань виклав суть проблеми. З’ясовуеться, що вiн не наважуеться турбувати шефа через таку дрiбницю, бо стiльниковий апарат Мстислава Маврикiйовича вимкнутий (де ж логiка? – але то таке), тож, може, я буду ласкавий…

Вiдразу пiсля цього зателефонував пан Лiсовий. Мiстом ходять впертi чутки, що головний медiа-конкурент пана Козаченка, той самий пан Лiсовий свого часу мав вельми успiшну вiйськову кар’еру. (Дурницi, якщо вiрити нашому аналiтичному вiддiлу). Але, щоб тi чутки тримати на плаву, сам пан Лiсовий полюбляе вдавати iз себе простодушного вояку, що тiльки волею випадку опинився в медiабiзнесi, однак впевнено втримуеться на самiсiнькому вершечку в масштабах нашого мiста. Той мекати-бекати не став. Рубонув iз плеча:

– Олеже Дмитровичу! Моi iдiоти ледь не запороли проплачений Мстиславом Маврикiйовичем сюжет. Кадровики беруть на роботу чортзна-кого! Добре, монтажники бiльш-менш при своему розумi, пiдрiзали, пiдчистили. Тепер усе в нормi. Щаслива родина на фонi подарованоi машини. Дiти iз подарунками, всi посмiхаються-дякують. От тiльки дiвка, якiй останньою цяцьку дарували, чомусь увесь час не у фокусi. Ще й запис, коли мала щось балакае про щасливе Рiздво, шипить так, наче мiкрофон ще за царя Гороха купили.

Запитую нахабно:

– Хочете, щоб я особисто повiдомив Мстислава Маврикiйовича, що сюжет доведеться перезнiмати?

– А таки хочу, – не став таiтися пан Лiсовий. – Чи, може, навiть не так. Переконай його, що сюжет i так у нормi, кажу ж, монтажники у нас аси, не те, що… Там у масових сценах як не приглядатися, неспецiалiсти браку не побачать. Ну, не буде показано, як дiвчинi пакунок тицяють i все. Так iнших же обдарованих повно, пiдкладку iншу зробимо та й по всьому…

Я мовчу. Правда, до шефа менi з моiм мовчанням таки далеко! Отой може нi пари з вуст не зронити, а спiврозмовник виразно почуе: «Це Ви, пане, сподiваюся, жартуете?». Але, певно, i ми дещо можемо, бо Лiсовий змiнюе тон:

– Не хочу потрапляти пiд гарячу руку, що й казати. Але ж i тебе пiдставляю не задурно. Звiсно, вiльних грошей, таких, аби тебе зацiкавили, у мене немае, але певною iнформацiею володiю. Крiм того, у пiр’я вберешся, вирiшиш сам зайнятися полiтикою чи там бiзнесом, перший пiар-сюжет за пiвцiни.

Отут я остовпiв: це що, мою кар’еру за моею спиною вибудовують?! Так одного разу й про власне вигiдне одруження iз мiсцевих ЗМІ дiзнаюся!

Однак я таки взявся «розрулити» ситуацiю. Бо чи не единий у мiстi знав напевне: зараз шеф не надто перейматиметься тим, що два канали-конкуренти повiдомили про схожi проблеми. Здаеться, що у них обидва оператори завчасно вирiшили вiдсвяткувати Новий рiк, та ще й вкупi!

М-да, не пощастило тiй… як там ii? Вiрунцi, здаеться? Не для дiвчати, певно, лаври кiнозiрки.


* * *

Якби по-путньому, то шеф мав би потрапити до лiкарнi у той же день, коли йому зле стало. Полежав би трохи, попсував нерви персоналу приватноi клiнiки, збив температуру – та й був би зараз здоровiсiнький. А я б не переймався тим, що робити у новорiчну нiч iз його паперами.

Та яке там пуття! Кровi ми, бачте, боiмося, а на температуру високу увагу не звертаемо. Жменя антибiотикiв удень – i нам не страшна жодна застуда.

Кухарка запевняе, що шеф ледь не розлученням погрожував, коли законна дружина запропонувала лiкаря викликати. Ненавиджу отi кухоннi теревенi, бо й думати не хочеться, що там насправдi говорять поза очi про мене?!

Шеф, звiсно, наполiг на своему. Нiяких лiкарiв та лiкарень! Тим бiльше, що йому наче стало легше. Хiба що слабкiсть клята! «Авжеж, – думаю, – пiгулки жменями жерти, то не лишень слабкiсть розвинеться. Тут i виразку можна заробити». От через слабкiсть шеф в нагальних справах у сусiдне мiсто й не попхався, вiдправив мене. Звiсно, без жодного супроводу, аби не привертати зайвоi уваги.

– Це – бомба, Олежику, справжнiсiнька бомба! Компромат залiзний! – очi пана Мстислава виблискували так, що було неприемно дивитися. Чи й справдi розхворiвся, чи радiе майбутнiй перемозi над заклятим конкурентом?

Крiм того, з яких це я пiр для нього «Олежик»? Олег чи Олег Дмитрович, ну останне при вiдвiдувачах: «бiльш детально про це Вам розповiсть Олег Дмитрович, залиште йому своi координати». Раз чи двiчi йолопом називали, однак не Олежиком!

Шеф веде далi:

– Отой Тихон Іванович, коли правдою виявиться хоч половина з того, що менi казали, таки справжнiсiнький покидьок!

«Ну, це нiби й не новина у нашому мiстi», – мiркую собi, а пан Мстислав тим часом продовжуе:

– На що вже я, Олежику, не янгол, але у порiвняннi з ним ледь не святий! – І вiн робить ефектну паузу, задоволено пропiкаючи мене своiм «фiрмовим» поглядом.



Здаеться, шеф трохи розчарований, що я просто зараз не похлинувся чаем. Чи не заради такого можливого ефекту секретарцi звелiли пiднести менi чашку iз гарячим напоем, мотивуючи це тим, що менi аж нiяк не час хворiти. А гаряче – то така собi профiлактика вiд зимових нездужань.

– Значить так, голубе! – О, знову новий епiтет. – Новорiчна нiч новорiчною, але навряд чи ти вiриш у Дiда Мороза чи святого Миколая, як i я, до речi. А от премiю отримаеш справдi святкову. Буду тобi за Святого. Ага, це, звiсно, коли обiйдеться без проколiв. Пiстолет можеш отримати у Василя, якщо хочеш. Бо за тими ж доказами можуть полювати досить серйознi люди.

Вiд пiстолета я категорично вiдмовився. Єдине, на що той гарантовано знадобиться, то у «випадку чого» пустити собi кулю в скроню. На це, якщо логiчно подумати, моiх стрiлецьких здiбностей мало б вистачити. А зрештою, i це не факт.

Так що доведеться експлуатувати образ iнтелiгентного хлопчика, що звик мати справу з комп’ютерами та течками з паперами. Перевiрено. А ще цей iнтелiгентний хлопчик звик пiд час роботи не демонструвати своi емоцii. Жоднi.

Тож я чемно зберiг цiлком нейтральний вираз обличчя навiть тодi, коли дiзнався, що компроматну «бомбу» отримуватиму вiд мерця.


* * *

Тобто, звiсно, на момент останнiх перемовин iз шефом «власник» компромату ще був живим.

А вже менi довелося вести бесiду з простоволосою, трiшки напiдпитку, жiночкою. Й наче у святковому, але дуже запраному вбраннi. Вона старанно палила в грубцi якiсь фотокартки. Схоже, то були свiтлини ii спiвмешканця. Ще з тих часiв, коли вiн був молодим, здоровим i мав змогу обирати собi набагато лiпших супутниць.

Та жiночi ревнощi доволi легко змiнюють хiд iсторii. І якби вона спершу виконала волю покiйного i вiдразу, щойно його тiло забрали до моргу (уявляю, як «зрадiли» напередоднi свята медики зi «швидкоi»!) кинула у грубу туго напханий чорний конверт, у котрому зазвичай, зберiгають плiвку для рентгену, то…

Пiсля такоi заяви у мене виникла пiдозра: а чи справдi ii спiвмешканець добровiльно «вiдмучився саме пiд свято» чи, може, йому пiдсобили за допомогою, наприклад, пiгулок? Хоч якби довелося лежати ледь не паралiзованим у неприбранiй бруднiй кiмнатi майже сiльського (дарма, що мiська околиця) будинку, а з близьких-рiдних – лишень оця мiсцева п’яничка, то, хто й знае, чи смерть для нього найгiрший вихiд.

Цiкаво, що саме покiйник збирався купити за грошi шефа? Здоров’я? Кiлька зайвих рокiв життя?

Останне питання мало на диво просту вiдповiдь: шефа випередили. Ото зрадiе, як дiзнаеться! Вчора, виявляеться, до будинку пiд’iхала машина «на колiр така самiсiнька, як Ваша, але бiльш крута». З неi вийшло двое, «гарно вбранi, краще, нiж Ви, тiльки в усе чорне: з голови до нiг».

«І крутiшi за мене», – пiдказав я.

Конверт виклично темнiв передi мною на брудному пластику столу. Простягни руку – i бери. Чи ж я iз жiночкою не впораюся? І грошi зекономлю. От тiльки така економiя може боком вилiзти. Раптом вона зберегла контакти отих «двох учорашнiх»?

– Та нi, не крутiшi, – вона спробувала заклично посмiхнутися. Вийшло не дуже. – Тобто там вiдразу видно, що бандити. Бо Ви чоловiк iнший: ввiчливий, культурний, i ще сильний. Далеко пiдете. Ви не думайте, я не просто так патякаю! Я вмiю бачити й приховане! У мене в роду справжнi вiдьми були.

«Ну, це й не дивно», – звiсно, цю реплiку я втримаю при собi, як i думку про те, що навряд чи пращурки були б у захватi вiд такого нащадка.

Жiночка ж торочить своеi далi:

– Так-от, у тих в чорному така погана ця… нергит-ти-ка, – ледь спiткнувшись на важкому словi, повагом провадила «вiдьма», – чорна-чорнiсiнька! Недарма Митько не хотiв iз ними зв’язуватися. Хоч i грошi вони давали непоганi.

А це вже цiкаво: що ж то за такi прибульцi були, коли навiть непоганi грошi iхню енергетику не покращили? Що ж до Митька, вiн, якщо я правильно розiбрався в ситуацii, зв’язався з ними чи з iхнiми попередниками кiлька рокiв тому, коли ще мiг вiльно пересуватися. А потiм чомусь передумав. Та ще й прихопив таемничi документи.

Останне, як на мене, вiдгонить вiдвертою фантастикою. Та в цю iсторiю глибше я добровiльно не полiзу.

– А ото напередоднi вночi йому зовсiм зле стало. Все кидався, щось про дiтлахiв лепетав. А може, у нього вiд якоi хвойди малi були? Бо все повторював, що нема йому прощення перед тими спиногризами, бо через це його й до пекла не вiзьмуть, тобто на землю проженуть примарою тинятися. Хе! Коби усi отак переймалися напризволяще покинутими дiтлахами… Потiм враз стих, я думала, йому краще… До магазину побiгла хлiба-крупiв купити, повернулася, наварила iсти. Та й хотiла розбудити, аж тут…

Я – весь увага i спiвчуття. Вона ладна говорити довго, а часу в мене не багацько. Та все ж витрачаю своi хвилини на п’янi теревенi. Щось менi не подобаеться у цiй iсторii.

Здавалося б, усе просто: захотiв полiкуватися калiка, дiстав iз схованки те, що приберiг на справдi чорний день. Знайшов покупця. Інформацiя дiйшла до конкурентiв. Цiкаво, як? Хтось iз втаемничених здурiв i вiрить, що йому так легко зрада з рук зiйде?! Конкуренти приiхали, але чомусь не порiшили свiдка на мiсцi? Чи таки порiшили?

Чого тодi не приперли, як слiд, жiнку-п’яницю? Невже упевненi були, що вона нiчого не знае? Ой, щось не вiриться?!

Стоп! Досить роздумiв. Час дiяти.

Рiшуче викладаю на стiл пачку грошей. Усi вiдведенi на купiвлю «бомби». Певен, що це – медвежа послуга для цiеi, типу, «вiдьмачки». Або з горя чи вiд щастя нап’еться до смертi, або ж хтось iз мiсцевих маргiналiв придушить, коли дiзнаеться про такi грошовi набутки. Хоча… Може, цi грошi для неi й шанс розпочати нове життя.

Кажу неголосно, але дуже розбiрливо:

– Ось. Берiть. Тут на дорогу i на те, аби влаштуватися на новому мiсцi. Зрозумiйте, якщо залишитеся тут, то тi чорнi прийдуть знову. А конверт я забираю. Навiть не так: конверт Ви зараз спалите, так i казати будете, як хто спитае. «Спалила i все!» А я вмiст конверту запакую в щось iнше.

До речi, нiколи не варто недооцiнювати п’яничок. Ледь напружившись, вона змогла пригадати номер, отоi, крутiшоi за мою автiвки. Досить вiдомий номер у нашому мiстi. Не дуже й здивувався! Ох, панi Марино, ведете подвiйну гру, шановна.

Перекладаю файли, окремi аркушi, диски, якiсь плiвки у кольоровий пакет iз Санта Клаусом. Лiпшого в хатi не знайшлося. Так i телiпався до машини iз кольоровим пакунком, на якому казковий бородань тицяе малiй дiвчинцi ведмежа. Персонажi посмiхаються i виглядають цiлком щасливими.

Чого не скажеш про мене. Звiсно, у мене е певний досвiд вирiшування проблем у сучасному мiстi. Так-от, здебiльшого вони аж нiяк не вiдгонять детективними серiалами. Ох, занадто багато у всiй цiй ситуацii театральностi.

А ще, мене чогось дратуе спогад про те, яким поглядом дивилася менi в спину ота жiночка. Нащо менi ii вдячнiсть? Я ж не Святий чи то пак не Дiд Мороз. У мене iнше амплуа.


* * *

От, скажiмо, на мене чекае о третiй ночi вiзит до офiса, де гарантовано нема нiчого крамольного. Ну, може, з точки зору податковоi i знайдеться щось цiкавеньке. Але ж податкiвцi теж люди, тож хай вiдпочивають у святкову нiч – усiм спокiйнiше.

Але зараз героi-охоронцi мусять на мене зачекати. Перед вiзитом туди треба прибрати з машини усе зайве. Скажiмо, пакет iз компроматом або сонне дiвча, яке здатне бачити чортiвню в порожньому зимовому полi.

Не знаю, на якi умови експлуатацii розрахованi дешевi китайськi мобiлки. Але, певно, не на морозну новорiчну нiч та ще й iз забутою вдома чи десь-iнде пiдзарядкою. Телефон дiвки-знайди вперто мовчав попри всi спроби його реанiмувати. Сiмка вiдмовилася оживати i у моему телефонi.

Тож втiлити у життя генiальну за простотою iдею, подзвонивши родичам цiеi Руслани, виявилося не так легко. Свiтити зайвий раз свiй мобiльний номер, призначений виключно для «своiх», не хотiлося. Звичайну трубку я залишив вдома – не до привiтань зараз випадкових знайомих, ладних бажати щастя усiм на свiтi, кого згадають пiд час застiлля.

Тому вiдкоригований план дiй виглядав так: зателефонувати родичам дiвчини iз квартири. А там домовитися, що я вже вдень привезу ii на автовокзал i посаджу в потрiбний автобус. Чи хай самi приiздять за нею, якщо втратили пильнiсть i дозволили божевiльнiй заразi тинятися, де заманеться.

Доведеться прилаштувати ii на своему диванi у вiтальнi, хай досипае. Пакет – у сховок, такий, що не всякий професiонал знайде. Ключi, звiсно, з собою. Нiчого, дiвчисько посидить трохи i замкнене – то на користь. Бо знову кудись помандруе! А сам – гайда до офiса.

Звичайно, можна було б i висадити ii на в’iздi в мiсто. Але добрi справи, хай i не бувають безкарнi, не повиннi пропадати дурно. Здаеться, у дiвки дар вплутуватися в неприемностi. П’яних бовдурiв у мiстi, особливо тепер, вистачае. А менi зараз, схоже, i так головний бiль гарантований.

Трохи стиснув плече супутницi: прокидайся, чи що? Довгi вii здригнулися, хоч ледь чутне сопiння стало голоснiшим. За роль Сплячоi красунi я б iй точно «Оскара» не присудив. Ну, хай ще трохи поприкидаеться – сам не у настроi балакати.

Завернув у свiй провулок i загальмував так, що ледь не вписався головою у лобове скло. Добре, хоч дiвча було пристебнуте, а то б точно довелося звертатися за лiкарською допомогою. Тим бiльше, що й телефонувати чи iхати нiкуди б не довелося: вiдразу кiлька машин «швидкоi» з’юрмилися на вузенькiй вуличцi. Стояла тут для чогось i мiлiцiя. Певно, наляканi люди викликали усiх гамузом.

Із голосним завиванням пiд’iхала ще й пожежна машина. Останне – це добре. Бо горiв мiй будинок.

Із вiкон на другому поверсi валили густi клуби диму. Машинально порахував вiкна вiд кута будинку. Так, зрозумiло: пожежа у моiй квартирi.




Руслана


«Нетипова реакцiя на пожежу у власнiй квартирi». Ця фраза, наче взята iз якогось фiльму про дурнуватого американського психоаналiтика, миттево знайшлася в головi. А що, хiба нi? Реакцiя Олега була таки нетиповою.

– Ох ти…! Як же невчасно!

А хiба таке лихо може трапитися вчасно?! Хоч змушена погодитися: новорiчна нiч – найневдалiша для таких «гостинцiв» пора. Чи, може, у нього якраз учора завершився термiн дii страхового полiсу на квартиру, а новий не встиг оформити? Чи у квартирi, яку зараз пожежники старанно заливають iдкою пiною, на днях з’явилося щось надзвичайно цiнне?

А може, то шок? Чому ж тодi Олег спокiйнiсiнько продовжуе стирчати у машинi, не кидаеться до збудженого натовпу людей, певно, сусiдiв та мiлiцiонерiв, розпитуючи, що тут вiдбуваеться.

Доста гратися у доморощеного Шерлока Холмса. Варто подумати, чи можу хоч чимось допомогти бiдоласi?

Мабуть, вiн краем ока вiдстежував моi рухи, бо раптом стрепенувся, вiдвiв очi вiд пожежноi машини. І щосили вгатив кулаком по керму. Так, що аж засичав. Ой! Так збити пальцi з одного удару – треба примудритися.

Олег намагаеться розбитою рукою вихопити iз кишенi мобiльного. З другоi спроби це йому вдалося. Але слухавку вiн тримае в лiвiй руцi. Правиця нервово стискае колiно.

Дуже обережно, аби не зробити гiрше, торкаюся його правого зап’ястя. От чим краще лiто: менше накручено одежi на людях, у випадку чого не доводиться долати усi тi шари сорочок, светрiв, курток… Хоч грiх скаржитися, бачила я вбраних i теплiше, нiж Олег.

В очах супутника невимовлене: «вiдчепись!», – майже миттево змiнюеться подивом.

Невже цього разу подiяло так швидко i йому вже не боляче? А цiкавий ти хлопець, Олеже. Сам хоч здогадуешся про це?

Звiсно мовчу. Йому теж не до розмов: на тому кiнцi, ну, не дроту… чорт, менi якось намагалися пояснити, як дiе мобiльний зв’язок – дарма витратили час, лiтр пива на трьох (це включаючи й мене) i кiлька аркушiв паперу. Так от, на другому боцi чогось там абонент нарештi пiдiймае слухавку, тобто натискае на кнопку прийому.

Олег усе ж мовчки кивае менi. Певне, це значить «спасибi».

Потай стираю краплини холодного поту, що всiяли верхню губу, i трохи демонстративно вiдвертаюся до вiкна. «Швидка допомога» з мого боку майже iмпульсивна, але й така потребуе деяких фiзичних зусиль, тож Олеговi лiпше на бачити моеi реакцii.

За вiкном голосить жiнка середнього вiку, в дорогiй шубi, накинутiй на рожевий, мов у ляльки Барбi, халат. У ii руцi – закiптюжене фарфорове янголя.

На мить стискаеться горло: раптом згадуеться дитинство: «Мамо, а янголiв-охоронцiв хто охороняе?» – «Господи! Якi дурницi тобi лiзуть у голову?! Ти б краще дитячу кiмнату прибрала!»…

У головi ледь макiтриться. Добре, що Олег, коли перена-лаштовував мобiльний, подбав, щоб його розмови не були доступнi для стороннiх. Тож вiдповiдей його спiврозмовника менi не чути i в нього немае пiдстав думати, що дiзнаюся щось зайве.

– Василю? Ти бiля офiса? Серий, тобто Сергiй Федорович, iз тобою? О’кей, це ж добре, що нiчого не трапилося. Премiю тобi все одно випишуть. Передай йому, будь ласка, слухавку, бо вiн, економний, вибрав такого оператора, що й у нормальних умовах не додзвонишся. Що? – Через неприродний спокiй вперше пробиваеться емоцiя, тобто щире здивування. – А-а-а! О, так, тебе теж iз Новим роком.

– Сергiю Федоровичу? Та е у мене годинник i про обiцянку я не забув. Та, думаю, якби хто дуже схотiв, то офiс вже б давно пограбував. У мене поважна причина затримки. Пожежа у моiй квартирi… – Пауза. Олег дозволяе собi трохи пiдвищити голос. – Нi, не жарти, звiсно. Що? Тобто «а раптом я сам випадково…»?! Ага, ще скажiть: «праску забув вимкнути». А я про що ж? Своi сорочки я власноруч не прасую. Та й, якби сам пiдпалив, уже б догорiло. А так – все тiльки в розвоi. Нi, зараз запитаю у мiлiцii. Не знаю, хто викликав, теж запитаю. А що менi накажете робити?! Пiд ногами у спецiв плутатися i з порожнiм вiдром нiчною вулицею бiгати й несамовито верещати, що це саме я той бiдний-нещасний, який без даху над головою залишився?! Тут пожежникiв повен двiр, хай гасять.

Вдих-видих, розмовляе далi:

– Та нi. Дiм Мстислава Маврикiйовича нiхто не пiдпалюватиме, вони ж не божевiльнi, отак пiдставлятися. Ну, тодi нехай хтось з охорони там покрутиться про всяк випадок… А Василь хай краще перевiрить ще раз, хто iз обслуги влаштувався до нас вiдносно недавно iз, типу, супернадiйними рекомендацiями. І особливо прискiпливо слiд перевiрити тих, у кого зараз новорiчнi канiкули.

– Дiдько, та не знаю, чого мене без квартири залишили?! Мо’, думали, що там сховано щось важливе! Насправдi? Звiдки? Яка документацiя у мене вдома?! Розклад Мстислава Маврикiйовича на найближчий тиждень i вiзитiвниця з контактами? О’кей, побалакаемо при зустрiчi. Менi зараз треба пiти розпитати, що там з пiдпалом, аби сусiди не дивувалися – чому це потерпiлому все одно? А Ви як думаете?! Нi, не все одно! – Олег рiзко уривае чужi припущення.

Натиснувши на вiдбiй, вiн на мить заплющуе очi.

– Добре, що шефова донька з нянькою в Англii. Дурний тур, звiсно, «Рiздво в замку для справжнiх малих ледi», сю-сi-пусi, тьфу! А от, скажи ж ти, згодилося. Хоч за дрiбноту цю не треба зараз хвилюватися. А дружина шановного шефа, мабуть, саме зараз у лiкарнi, заламуе театрально руки та благально зазирае в очi лiкарю: «Скажiть правду, що з ним? Я без нього не житиму!». Хе! Актриса… Зiрка мiсцевого театру, – останне звучить як брудна лайка. Але пiдсумок цього монологу мене остаточно вражае: – Так що, як i запалять його будинок, не страшно, все одно застрахований.

Поки я приходжу до тями: це що, мiсцева традицiя, пiдпалювати будинки конкурентiв пiд Новий рiк, якiй уже й не дивуеться нiхто?! – Олег звичним жестом пригладжуе модно пiдстрижене волосся, перевiряе, чи застебнута куртка.

Тiльки шрам-ниточка бiля правого кутика вуст ледь помiтно посмикуеться. Ех, Олеже, i ти не залiзний! Тодi невдоволено кривиться, зиркнувши на пошкоджену руку. Хоч тепер може здатися, що травму вiн отримав як мiнiмум зо два-три днi тому, найприскiпливiша мiлiцiя не причепиться. Типу – чи не з’ясовував з ким стосунки сьогоднi. Якусь мить пильно дивиться на мене.

– Руслано, – у його голосi з’являються скрадливi нотки. Щулюсь, немов вiд холодного вiтру: зараз буде прохання, яке менi не дуже сподобаеться. Звiдкись у його руках з’являеться новорiчний пакет. – Руслано, допоможи, будь ласка. Бачиш оцей пакет iз Сантою? Там папери, тобто документацiя на один бiзнес-проект, – моiми губами ковзае тiнь усмiшки: нiчого собi обкладинка для бiзнес-проекту! – Раптом менти забажають зробити обшук у цiй машинi, хто iх знае. Щось незрозумiле довкола коiться. То може, вирiшать, що я наркокур’ер i оце за допомогою пожежi конкуренти знищили пiдпiльну лабораторiю?

– А ти випадково не того? – Це звучить зовсiм по-дурному. Бо я знаю, просто знаю i все: наркотики – це не його хлiб, i до торговцiв живим товаром вiн не мае жодного стосунку. У свiтi i без того вистачае грiхiв, а Олег – точно не янгол. Бiсить геть iнше: вiн вплутуе у свою гру мене. І, схоже, знае: я не зможу сказати «нi» тому, хто пiдiбрав мене напiвзамерзлу посеред степу та ще й продовжуе далi панькатися.

– Я – «випадково НЕ того», – його блакитнi очi на мить стають сiрими, мов зимовий обрiй у холоднечу. Здаеться, навiть морозом сипонуло.

Карбуе кожне слово:

– Я наркотикiв не вживаю й iншим не раджу. Якщо боiшся чи просто не хочеш допомагати, то так i скажи. Хоча, звiсно, заховати тоненький пакет пiд твоiм широким пальтом – то дрiбниця. Та й хто таке дiвча обшукуватиме? Моя справа зробити так, аби до тебе нiхто й пальцем не торкнувся. Силувати не буду.

– Давай сюди! – вiдчуваю себе дурнуватою малолiтньою школяркою, яка вперше затягаеться смердючою цигаркою, бо ii взяли «на слабо» однокласники. Рiзко додаю: – Вiдвернися!

Замiсть того, аби покрутити пальцем бiля скронi: переховування цього «подарунку» вимагае лише розстебнутого пальта, вiн вiдвертаеться. Так, тут порушення норм моралi вiдбуваеться хiба що за стандартами дев’ятнадцятого столiття. Тим часом Олег дiстае iз заднього сидiння мiй светр. Не дивлячись, тицяе менi:

– Зодягнися теплiше, а то ще застудишся!

Вiдповiсти, що думаю про його турботливiсть, я не встигаю. Дверцята автiвки клацають. Вiн прямуе до найближчого мiлiцiонера. Пришвидшуе ходу, на обличчi – щира тривога.

Цiкаво, як вiн пояснить, що так довго сидiв у машинi, перш нiж кинувся за допомогою? Хоча, цей пояснить, не маю сумнiву.

Щось на зразок: «Розумiете, сержанте, серце у мене. Як глипнув на задимленi вiкна та побачив, що то моя квартира, замлоiло. Думав – серцевий напад… Добре, що супутниця здогадалася менi пiгулку до рота сунути… Е, сержанте, не варто про супутницю у протоколi чи де там ще. Нi-нi, що ви? Звiсно, вона повнолiтня, однак батечко у неi чоловiк старого гарту. Та нi-нi, вiн не з тих, хто пiдпалюватиме чуже житло, швидше з роботи виживе, бо iз моiм начальником товаришуе! Та й нема старого нинi у мiстi. То що там трапилося?! Невже?!! Ох-ах! Нi-нi. Не треба лiкаря…». І бла-бла далi. Такий викрутиться.

Його мобiлка, залишена на водiйському сидiннi, знову озиваеться. Що, отой Сергiй Федорович зайву хвилину не почекае?! Нiби ж пожежа – то поважна причина…

На екранi висвiтлюеться: «Панi Марина».

Трохи ошелешуе таке звертання. Чомусь не схоже, щоб Олег любив отак «панькатися» з жiнками. А ще – раптом чомусь починае дратувати мелодiя виклику. Звiсно, не чiпаю чужу рiч, терпляче перечiкую.

Коли господар залазить знову до машини, то теж не вельми радiе пропущеному виклику: «Ну ось Вдова озвалася. Невже iз шефом все аж так серйозно?» – цiдить стиха i не хапаеться передзвонювати. Натомiсть пiдбадьорливо кивае менi:

– Потерпи трохи, скоро звiльнимося, – тодi невесело додае: – Правда, ще треба до офiса пiдскочити.

Пiд’iжджаемо до високоi потворноi будiвлi. Тут би трилери голiвудськi знiмати! Не будинок, а монстр зi скла та залiза. Невже архiтектор оцього творiння насправдi вважав, що люди залишатимуться при здоровому глуздi, працюючи в ньому?!

Дiзнаюся, що шефу Олега належить лишень третина будiвлi.

– Іншi двi фiрми теж його, ну, принаймнi, фактично, – безжально пояснюе Олег. Мовляв, зацiни розмiри можливоi халепи, у яку вскочила. Тож будь розумницею i дозволь менi самостiйно залагоджувати справу. Не втручайся тобто!

А далi Олег продовжуе розмову вже в iншому руслi. І робить це аж надто стримано, щосили намагаючись, щоби сказане здавалося чистiсiнькою правдою. Наче сам себе переконуе:

– Так-от, щодо моеi квартири. Сусiди кажуть, що у дворi якась гоп-компанiя феерверки пускала. Певно, п’янi усi були, тож чергову ракету загилили не в небо, а у мое вiкно. Добре, що моя сусiдка – дуже богомiльна жiнка. Вона взагалi не п’е, тож вiдразу звернула увагу на вибух i, звiсно, дим побачила. Зателефонувала, куди треба. Ага, ще менi специ сказали, що аби газ не перекрив перед вiд’iздом, то так легко б не вiдбулися усi в будинку.

Зрозумiло, що розмови iз мiлiцiею та пожежниками настрiй рiдко кому покращуе. Тим паче, що салон машини Олега таки оглянули, хай i нашвидкуруч. Добре, що пiсля свiдчень сусiдiв не змусили його сплатити штраф за виклик пожежноi команди, визнавши не злочинним недбальцем, а потерпiлим.

От ми i в офiсi. Всерединi. Менi пiдсовують чай.

– Хочеш цукерочку до чаю? – озиваеться Василь. Сам вiдрекомендувався. Я так розумiю – це той самий охоронець, що йому Олег iз мiсця пожежi телефонував.

Ти диви, на обличчi навiть склав щось типу посмiшки. Господи, вiн мене, очевидно немовлям вважае! Опановую себе, щоб не нахамити, i ввiчливо вiдмовляюся, присьорбуючи чай без нiчого.

Врештi, якщо добре помiркувати пiсля деяких роззирань довкола, то з товариства, присутнього тут, Василь менi подобаеться найбiльше. Високий, пiдтягнутий, може, трохи перекачаний, але, завдяки майже дитячому погляду чистих блакитних очей, видаеться наiвним, але надiйним. Звiсно, теж маска, але приемна.

– Йо-пе-ре-се-те… Якi в срацi цукерки, Васю?! – це вже доволi нервово Сергiй Федорович. Навряд чи отака iстеричнiсть – то його звичний стан. Слабкодухiв, схоже, тут не тримають. Справа зараз в iншому. Очевидно, дiсталося бiдоласi цiеi ночi…

– Чортзна-що! Цукерки, чаi! – Провадить далi Сергiй Федорович. – А ти що за цирк влаштовуеш, Олеже!? Га? Шеф у реанiмацii, хер зна шо там, а ти iз дiвкою валандаешся!

Олег спокiйно вiдповiдае. Майже не напружуючись:

– Я знаю, що шеф у реанiмацii. Однак, до шефа поки що не пускають. Я домовився, що як тiльки-но пану Мстиславу стане хоч трохи лiпше, лiкар менi вiдразу зателефонуе. Сидiти ж пiд дверима палати – то завдання для охоронцiв. А нашi орли, сподiваюся, з цим впораються. Бо вони – профi, iншi у нас не працюють. Чи не так, Сергiю Федоровичу? Це – по-перше…

– Цiкаво, чому тобi ще нiхто за нахабство не скрутив карк? – це сказано в’iдливо, але вже на пiвтону нижче. Схоже, отакi-от логiчнi викладки – звичне явище для Олега. І нiчого, ще живий. Сергiй Федорович продовжуе: – Краще скажи: ти завдання виконав чи з кралею Новий рiк зустрiчав?

– Виконав, – Олеговi очi враз стають блакитнi-блакитнi та чистi-чистi. Мов у першачка, котрий запевняе вчительку, що не змiг вивчити вiршик, бо ключ вiд квартири вдома забув. І мусив чемно маму з роботи дожидатися, сидячи на сходах пiд’iзду А матуся повернулася дуже пiзно.

Потiм Олег виразно косуе в мiй бiк. Мовляв, хай вийде – нам вiльнiше розмовляти буде. Але Сергiй Федорович заперечуе: хай сидить. Ух ти, здаеться, мене збираються «у випадку чого» використати, як важiль впливу на Олега. Вплинеш на нього, аякже!

– Виконав, усе, як Мстислав Маврикiйович наказав. Тобто це йому в руки вiддати, або спалити, – нiби аж надто байдуже продовжуе говорити Олег. – Ха! Навiть самому старатися не довелося. Все саме собою вирiшилося. Такi справи: наш iнформатор, тобто Митько, загнувся, поки я до нього добрався. Схоже, вже дуже розхвилювався пiсля вiзиту крутих хлопцiв. Тi приiжджали в автiвцi з певними номерами… – кидае швидкий погляд у мiй бiк i вiдчеканюе кiлька цифр. Краем ока вiдзначаю, що розумiюче кивае не лише Сергiй Федорович, але й Василь та ще два безiменних хлопцi, що завмерли бiля входу. Всi добре розумiють чи хоча б здогадуеться, про кого мова.

Утуплююся в чашку зi зображенням снiгура. Мене цiкавить тiльки гарячий мiцний, звiсно ж не iз пакетика, чай. В офiсi прохолодно: декiлька святкових днiв, працiвники вiдпочивають. Тож економнi господарi заощаджують на опаленнi. Мое бажання залишитися в пальтi особливого здивування не викликало.

– Навряд чи смерть визнають кримiнальною, тут наче все гаразд. Однак чоловiка налякали добряче. От хворе серце й не витримало. І Митько перед смертю звелiв своiй спiвмешканцi спалити конверт iз паперами, чи ще там чим, у нього на очах. Жiнка також дуже налякана, якраз збиралася вiд’iздити до сестри, коли я над’iхав. Тобто, – мимохiдь поглядала на годинник, – думаю, уже в дорозi. Конкурентам матерiали не дiсталися.

– Є чим пишатися… – мить Сергiй Федорович роздумуе. – Кажуть, твою машину менти обшманали?

– Ага. Не знайшли нiчого кримiнальнiшого вiд запальнички. Коли кинув курити, то пiд задне сидiння ii загилив i забув. – Олег не дивуеться такiй обiзнаностi спiврозмовника. М-да, гарна у них фiрма. Довiра зi всiх шпар так i пре. Цiкаво, чим насправдi торгують? Очевидно, не брошурками для недiльноi школи.

– Хлопче, а ти точно не вирiшив скористатися моментом? Може, який папiрець не догорiв i зараз у тебе в кишенi валяеться?! А може, хочеш вислужитися? Типу, от шеф видужае i тодi… Невже не розумiеш, у що вплутуешся?

– Ага! Це наче надiйшла пропозицiя не доводити справу до наглого обшуку, а роздягнутися самому? – Олег надто спокiйний. Настiльки, що Василь дуже повiльно пiдiймаеться зi стiльця. Так, наче очiкуе атаки у бiк Сергiя Федоровича.

От цiкаво: охоронець у курсi, що начальство зводить рахунки iз Олегом? Бо той «шмаркач» нещодавно, виводячи по мобiльному Федоровича з iстерики, наважився не зважати на субординацiю.

– Маячня якась. Мала, пiди-но до сусiднього кабiнету. Зарано тобi на чоловiчий стриптиз дивитися, – куртка Олега уже на спинцi стiльця. Вiн пiдкреслено ретельно розправляе ii. Тодi кивае Василю: типу обшукуй кишенi, чого чекаеш? Береться руками за низ светра, аж тут звертае увагу на мене: – Ти ще тут?

– А що, твоя Мала ще не бачила нiчого та-ко-го? – скалить зуби один iз охоронцiв бiля входу. Гляди-но, воно ще й розмовляти вмiе, не тiльки скалитися? Щиро дивуюся.

Ох, пощастило тобi, голубе, що тут немае Тетяни, моеi майже невiстки. Не те, щоб вона вважала мене своею найкращою подругою, але на хамство реагуе хворобливо. Кiлька словесних пасiв, пiвхвилини скоромовки, i… Потiм не один стоматолог розводив би руками, намагаючись зрозумiти, звiдки взявся сильний фантомний зубний бiль при здорових зубах у такого-от гострослова. Однак, такi забавки не для мене. Здоровiша буду.

– Стули пельку, – рiзко осмикуе дотепника Олег. І диво, охоронець, хай i вдвiчi важчий за нього, миттю вмовкае. Навiть очi опускае додолу. – Ця дiвчина – молодша сестра мого друга Романа. Вiн iз сусiднього мiста. Вона добиралася сюди автобусом, до якоiсь родички. Автобус в дорозi зламався. Ну, я й пiдiбрав ii, щоб не замерзла посеред степу в холодному салонi. А родичка ще й до лiкарнi потрапила, як на лихо. Тому й узяв iз собою дiвчину. Ще питання е?

Питань немае. І навiть якщо вирiшить хтось перевiрити версiю Олега, то доволi швидко з’ясуе: автобус застряг посеред степу, а мого брата справдi звуть Роман. Навряд чи стануть копати глибше.




Василь


За причиненими дверима – нi шелесне. Заледве вловлюю майже не чутне сопiння. Схоже, що Мала нашого Олега встановила рекорд iз швидкiсного засинання за несприятливих умов! Комiсiю з «Книги рекордiв Гiннеса» час викликати.

Навiть на розчарованiй фiзii охоронця печать здивування. Он, скоро вуха почнуть рухатися, коли так старанно буде вслуховуватися. Рiзко повертаю голову в його бiк, аби вшивався. Миттево все розумiе. І надто голосно чалапае коридором – доведеться додатково ганяти в тренажерному залi чи й замiнити на когось бiльш зграбного. Набрали пришелепкiв ще до мене – тепер мучся з ними…

Та оте гупання зараз на користь: у кiмнатi добре чутно, що охорона подалася геть. Вичiкую десь хвилину. Без попередження – шкiряна пiдошва фiрмових черевикiв дозволяе рухатись без зайвого рипу – рву дверi на себе.

Дивно! Не спить! І не злякалася! Не те, щоб сподiвався застукати дiвчисько за чимось недозволеним, але певна розгубленiсть хоч когось iз цiеi солодкоi парочки не завадить.

Ледь-ледь повертае голову в мiй бiк. В очах – спокiйна допитливiсть. До цього так само критично роздивлялася якусь абстрактну мазню, що «прикрашае» стiну кiмнати – подарунок вiд якогось партнера на ювiлей фiрми. Залишаеться сподiватися, що мене зараз оцiнили хоч трохи вище вiд цього «шедевра» сучасного генiя.

Тонкi, ледь зчервонiлi вiд морозу, пальцi дiвки на мить надто сильно стискають темну беретку, в тон дурнуватого, явно завеликого на неi пальта. Заводить за вухо пасмо волосся – на тонкому зап’ястку помiчаю шкiряну браслетку І мовчить. Я маю почати розмову першим.

Не подобаються менi такi ситуацii. Теоретично, Олег мiг раптово здурiти i зв’язатися на свято iз малолiтньою курвочкою. Потiм отямитися, згадати чи то про репутацiю, чи й про Кримiнальний кодекс, i вигадати, що то сестра приятеля, котра типу потребуе допомоги.

У принципi, теоретично ж, вiн мiг вв’язатися й у «серйозну гру», швиденько переметнувшись на iнший бiк. Хоча, нiби й сам товкмачить час вiд часу, що у таких оборудках пiшаки гинуть першими.

Так-так. Але вчудити два iдiотства водночас – уже навряд. Тим бiльше, що це курча не дуже схоже на шмару. Скорiше на дiвчинку iз гарноi родини, котра заплуталася. І аби позбутися настiйливого квакання предкiв – «Так чемнi дiвчатка не роблять. Дев’ята година – справжнi ледi (або панi чи ще щось таке?) вже давно вдома i теде» – подалася у мандри автостопом. А може, i злигалася iз кепською компанiею, але швиденько збагнула, що воля – не таке вже й щастя, як здаеться спочатку.

– Заспокойся, мала, нiчого страшного не вiдбуваеться, – менi майже вдаеться привiтний i ледь поблажливий тон. – Просто мiсцевi неприемностi: шеф захворiв i його заступник дуже знервований, тобто переймаеться сильно долею фiрми. Ну, а в твого Олега нелегкий характер. Сама, певно, знаеш?! Нi, щоб змовчати: бо мовчання, мала, – то золото. Так права почав качати. Ну i вирiшили трохи попустити.

Ледь помiтний кивок у вiдповiдь.

– Зараз зможете йти куди схочете, вони тiльки кiлькома словами перекинуться, i я вас до машини проведу. Додому вернешся – думати забудеш про неприемностi. Брат, певно, хвилюеться? Можеш зателефонувати йому звiдси.

В свiтло-карих очах спалахують насмiшкуватi, надто дорослi вогники: «Ага, зараз, аби розумна технiка запам’ятала номер братчика. Ще його не вистачало вплутати у цю дурнувату iсторiю»!

– Не вийде, – зiтхае iз «щирим» жалем. – Вiн святкуе у своеi дiвчини. А там телефон ще позавчора розбили, коли ялинку прикрашали.

Ги, цiкаво було б дiзнатися бiльше про таке своерiдне прикрашання ялинки. Але подробицi менi так i не повiдомили.

На порозi з’являеться Олег. Куртка застебнута, волосся причесане. Вираз обличчя… Наче нормальний, якщо згадати, яку «розмову» довелося витримати.

– Перепрошую, Василю. Я ii можу забрати? Дiвчина i так засинала в машинi. Коли доведеться на руках тягнути до автiвки, то сусiди, очевидно, отримають масу задоволення.

– Не парся, сусiдам не до нас: або сплять давно, або досi святкують. Ти зараз куди, до староi… квартири? – на мить затинаюсь, тож ще бiльше серджусь через своi сентименти.

– А куди ще? – Олег морщиться. Зараз вiн не грае. – Добре, що вона зараз порожня, квартиранти подались за кордон на заробiтки, а нових нашукати не встиг. Типу таланить, i в усьому, схоже, вiдразу! Значить так, Василю! Щойно зрозумiв таке! Коли шеф видужае: то або Федорович, або я. Обом нам затiсно.

– Ну-ну, не гарячкуй! Там подивимося, коли вiдпочинеш, – говорю майже нормально, не стараюся загострити його увагу анi на Федоровичу, анi на тiй клятiй квартирi.

– Що? – Олег трохи сердито вiдмахуеться. – Вiдпочинеш? Там?

Мала здивовано зводить брови: «Що то за квартира така?», – i покрадьки тре очi. Ще й справдi засне. Вожкайся тодi… Схоже, про стару квартиру вона нiчого не знае.

– Проведу вас про всяк випадок до машини. А то талан у тебе, Олеже, i справдi винятковий, – намагаюся не зустрiчатися з ним очима. Морозить.

«А ще кажуть, що свiтлоокi не зурочливi?» – собi пiд нiс бурмоче малолiтне диво, тугiше накручуючи на шиi шалик.

Дивно, лише зараз зметикував, що у мене такий же сiруватий вiдтiнок очей, що й у цього Олега.




Руслана


Не схоже зовсiм, що Василевi подобаеться Олег. Але, очевидно, альтернатива у виглядi Сергiя Федоровича влаштовуе його ще менше.

Коли ж хлопцi побачили номери джипу, що демонстративно загородив проiзд мерсу Олега, то, не змовляючись, вирiшили вiдкласти мiжсобойчики на потiм.

– Ну, i що тут скажеш? – Василь кидае швидкий погляд на дверi, з яких ми щойно вийшли. Мабуть, мiркуе, чи не гукнути допомогу.

– Із цензурного? – Ввiчливо уточнюе Олег. – Руслано, йди погрiйся у холi, ми тут зараз з одним дурнем кiлькома фразами перекинемося. Потiм поiдемо, е-е-е… додому.

Ота крихiтна заминка перед останнiм словом не вiдповiдае образу крутого мена. Однак, знаю, коли зачну сперечатися, то тiльки погiршу справу. Покiрно киваю. Роблю крок назад…

Здаеться, трохи перестаралася: нога ковзнула по-справжньому i я ледве не врiзалася в стiну. Та Олег встиг-таки пiдхопити пiд руку.

В очах Василя неважко прочитати насмiшку: а твiй брат знае, мала, що його друг ставиться до тебе вже як до дорослоi?

Це добре. Гiрше було б, якби вiн зацiкавився iншим. Скажiмо, досить дивними складками на моему пальтi, хай воно i широке, та все ж… Чи тим, що Олег виявляе надто непогану реакцiю як на хлопця, що наче бiльше часу придiляе документам та компу нiж фiзичним вправам.

А далi всiм стае не до роздумiв: дверцята джипу рiзко вiдчиняються.

Я згадувала, що Олег iнколи видаеться справжнiсiньким пiжоном? Так-от, саме «видаеться». Бiля машини зараз красуеться його ровесник, ну, може, на кiлька рокiв старший, який стовiдсотково е найчистокровнiшим пiжоном. Далi нiкуди.

І справа не в одязi екстра-класу. Олег он теж не у стоцi вбираеться. Справа в манерах.

Он, стоiть, позуе на фонi позашляховика. Милуеться сам собою. Посмiхаеться так зухвало, що у мене кулаки починають свербiти. Однiею рукою чiпко тримаеться за дверцята автiвки, бо iз рiвновагою у нього зараз не дуже. Ну-ну, що там п’ють справжнi чоловiки? А пiжони? Абсент? Текiлу? Ще якусь iншу модну гидоту?

– Чу-чув, що шеф ваш са-саме зара-раз ласти склеюе. Г-ик! А ви тут iз дiв-ко-кою?

– Звiдки чув? – не розмiнюючись на «Ви», нашорошуеться вiдразу Василь. Та його спiврозмовник не настiльки п’яний, щоб видавати iнформатора.

– Пташка наче-че-бебетала…

– Умгу, певно, та сама, що вже мiсяць щебече по всьому мiсту: твiй батько от-от перетвориться на банкрута, – спокiйно висловлюе припущення Олег.

– Не твоя справа, ти, прихвосню! – пiжон аж тверезiе трохи вiд злостi.

Ой, вмiе Олег бити в болючi мiсця. І щось не видно, аби переймався наслiдками таких своiх вправ.

– От здохне твiй Мсти-тислав, то-то хто-то тебе на роботу вi-вiзьме?

– За «здохне» я зараз твоему батьковi зателефоную, – дуже тихо обiцяе Олег. Чомусь на мить видаеться, що вiн ледь не вдвiчi старший за базiкала. – Вiдiрву вiд застiлля в клубi. Мовляв, вибачте, Авраме Йосиповичу, але Ваш син Ілько тут на всю вулицю про деталi Ваших майбутнiх бiзнес-операцiй верещить. З ним, звiсно, охоронець в машинi та чомусь з вашим сином не може впоратися. Приiздiть, будь ласка, та заберiть свого бовдура. Як по-твоему, кому вiн бiльше повiрить – рiдному сину чи чужому прихвосню?

Питання риторичне. Але син Аврама Йосиповича кiлька секунд роздумуе. Василю, схоже, подобаеться таке вирiшення конфлiкту. Але телефонувати, щоб повiрили, мусить не Олег, а принаймнi Сергiй Федорович, котрий вiдхекуеться в офiсi пiсля недавньоi розмови. Але щоб повiдомити йому про конфлiкт, слiд кинути Олега на вулицi одного просто з вродженим чи набутим «таланом» вляпуватися у всi пiдряд халепи. Василь непевно переминаеться з ноги на ногу.

Тим часом п’яний таки дiйшов остаточноi думки, кому швидше повiрить його татко, i, звiсно, образився.

– Та ти справдi-дi пови-винен тому Ммсти-тисла-во-вовi ноги лиза-зати! Бо хто тебе вiзьме на службу, коли дiзнаеться про сестру-наркоманку?

Ой! А я ж тодi так по-дурному ляпнула про наркокур’ера. Як вiн тiльки пробачив дурцi? Що ж зараз буде?

Нiчого не буде. Нi-чо-гi-сiнь-ко! Хiба на прокушенiй нижнiй губi Олега виступае крапля кровi. Та якби погляд убивав… Хай тобi, яка банальнiсть. Хоч усi мудрi думки то, здебiльшого, банальностi.

Менi стае страшно. От тiльки зараз. М-да, реакцiя у мене… Жирафи заздрять.

– От що, шакале, сiдай у свiй джип i газуй звiдси, ясно? Надто вже дешева провокацiя, щоб на неi купитися. Колись батьковi набридне тебе вiдмазувати. Тодi, можливо, й зрозумiеш, що не все й тобi сходить з рук. Тiльки дурно час гаеш, коли думаеш, що тут хоч щось нариеш, – Олег демонстративно дiстае мобiльний. Мабуть, збираеться-таки телефонувати батьковi оцього…

– Та пi-пiшов ти! – П’янi очi намагаються сфокусуватися на менi. – З-зна-наеш, ти не на того по-поставила, дево-вочка. Вiн от-от стане же-жебраком…

– Ей, чуеш, хлопче! Як тебе там? Ілько, здаеться? Не сiдай за кермо зараз. Не варто, справдi, не варто, ти ж – п’яний, – хоча менi хочеться сказати геть iнше. Принаймнi повiдомити, де я бачила його поради. І, звiсно, для всiх буде краще, якщо вiн забереться просто зараз. Але… Але я не завжди кажу в голос те, що насправдi думаю.

На порозi офiса з’являються ще двi постатi – тi ж самi дебелi охоронцi. Мовчки спостерiгають. Але вигляд у них вельми красномовний. Навiть п’яний розумiе, що краще вшиватися.

Тож син Аврама Йосиповича, погрожуючи звiльненням своему охоронцю, який неоковирно тупцюе у нього за спиною, вмощуеться на сидiннi водiя. Наче на зло менi. Заводить машину i мало не вписуе джип у стiну.

Василь ледь чутно зiтхае. Вiн вже переконаний, що на одну нiч надзвичайних подiй – iз головою. В очах Олега холодна допитливiсть експериментатора: а ну ж бо, що з цього вийде? Вiн не зводить очей з джипа. Цiкаво, чи вмiе Олег пробачати? Мабуть, правильна вiдповiдь – «нi».

Та потiм стаеться таке… Навiть Олег не чекав i не хотiв цього, упевнена. Вiд стiни вiддiляеться крихiтна тiнь, налякана, заслiплена свiтлом фар авто, вона пробуе заховатися вiд страшного монстра, що пре на неi.

Господи! Тiнь людська!

– Стiй, iдiотко! – Це Олег. Схоже, лише я здатна вивести його iз справжнього чи удаваного спокою. Хапаюся за цю думку, бо тодi не так страшно робити те, що не можу не зробити…

Пiдбадьорюю себе: поруч iз Ільком сидить не слiпий i, може, навiть абсолютно тверезий охоронець, вiн повинен зреагувати. А я тим часом…


* * *

Хоча нi, не так все було. Отi думки я придумала потiм, коли стояла, опершись об скляну стiну багатостраждального офiса та притискала до себе хлопчину трьох-чотирьох рокiв, переляканого та заплаканого, у благенькiй темно-синiй курточцi. Пригортаю оте комаша до себе так мiцно, що вже потiм не можу й сама розчепити руки. Їх згодом розведуть силою. Все менi здаеться, що тiльки-но випущу малого, як вiн обов’язково побачить на що перетворився джип, урiзавшись у стiну протилежного будинку. А на таке не можна дивитися дiтям. Та й, зрештою, дорослим не варто.

– Схоже, не вибухне, – якось пiдкреслено буденно констатуе Василь. – Викликай, Олеже, еменесникiв. Чи, може, самi спробуемо витягти нашого Шумахера?

Свою куртку Василь пiдклав пiд пораненого водiя, але потерпiлого на спину не перевертали, аби не зробити гiрше. Цiлком правильно, до речi.

– Уже викликав. І батьковi цього… Ілька встиг зателефонувати, поки ти у рятiвника грався. Та його визволяти я б не брався, бо ще остаточно скалiчимо. Може, у нього травма хребта? А охоронець як? – в голосi Олега з’являеться тiнь спiвчуття.

– Та, сам бачиш: кровi втратив багато. Хоча, може, й на краще, що iз джипа викинуло. Бо у зiм’ятому залiзi застрягти, то…

Бiля нас якiсь люди. Бiльшiсть незнайомих. Говорять, галасують, телефонують… Нiчого дивного, не один же тут офiс. Охоронцi там, друзi охоронцiв. А хто захоче пропустити таке видовище?

– Ну мала, в тебе сьогоднi другий день народження. Пощастило, – це Василь вже до мене. – Ну той, ти як? От зараз «швидка» приiде й тебе також оглянуть, тож той, типу, тримайся…

Олег похмуро додае:

– Так, пощастило. Тобi щойно тупо пощастило. Бо вони спершу втелющилися у стiну, а потiм ти малого на руки схопила. Коли б на пiвсекунди пiзнiше, то… Вони малого обминали, а не тебе.

– Так? – Василь мить вагаеться, нiби сумнiваеться в почутому, а тодi, погоджуючись, кивае: – Так, обминали не ii, а хлопця. Йди до офiса… е-е, Руслано. І бiсеня прихопи. Де тiльки його матуся швендяе о шостiй ранку? Йди, бо змерзнете.

Справдi, де мати малого? Що то за нiч така? Чи в цьому мiстi дiти взагалi нiкому не потрiбнi? І чому це менi пощастило?

– Ага, iди. Бо зовсiм не хочу, аби ти завтра помирала вiд застуди. А вже потiм… Потiм я тобi власноруч, заразо малолiтня, голову вiдiрву! Мати Тереза знайшлася, – Олег майже силою тягне мене до будинку. І ноги, котрi ще мить тому здавалися нерухомими, раптом починають рухатися. Попустило. Схоже, я от-от зможу йти сама.

Це розумiе й Олег, потай зiтхае iз полегшенням. Потiм говорить щось дивне, наче не в тему:

– А ще кажуть, що блискавка двiчi в одне дерево не влучае.

– Влучае, – сяк-так розлiплюю губи, чомусь здаеться дуже важливим виправити його. – Я знаю про дуб, в який блискавка сiм разiв била…

– Так? – Вiн не надто вражений моiми ботанiчними знаннями. Просто радiе, що я при тямi, чую його та розмовляю. – Хоча, схоже, що тут сiм разiв не буде. Та воно й на краще.

– Про що ти? – Здаеться, що слова у ротi замерзли на льодовi кульки, але поступово починають вiдтавати. І вже стае легше розкочувати iх помiж розтрiсканими губами, але все одно боляче. І хлопченя не плаче, тiльки тулиться до мене i мовчить. Це ж як треба було дитину налякати…

– Та я про те, що одного разу той самий Ілько також п’яний в драбадан сiв за кермо крутоi машини. Може, i цього джипа, а може, iншого… Мчав просто навiжено вуличками нашого мiста. Ти, думаеш, чого Василь його Шумахером обзивае? І раптом перед ним на дорогу вискочило маля. Чи то кошеня вiд того малого втекло, чи м’ячик на тротуарi не втримався… Ну i…

– Вiн ледь встиг звернути вбiк й опинився у лiкарнi? – обриваю рiзко Олега тупим припущенням. Здатнiсть розмовляти повернулася до мене. Та чомусь з’являеться дуже погане передчуття.

– Нi, Руслано, в лiкарнi вiн не опинився. Але й звернути убiк не встиг…




Частина друга

Секунди у снiжному годиннику





Олег


Руку вiдтягуе пакунок iз логотипом супермаркету Чомусь це нервуе, нiби йдеться про щось непристойне.

Хоч не менш по-дурному я почувався i у крамницi, коли, деякий час вагаючись, стояв перед вiддiлом зi спиртними напоями. Купити – не купити? Зрештою, без вина обiйдеться. Нащо те вино, коли дехто може чортiвню i тверезим бачити?! Рiзко завернув до кондитерського вiддiлу. Нехай тiльки скаже, що на дiетi сидить! І так скоро крiзь неi дивитися можна буде – чим не матерiал для легенди про привиденя, що вiдшукав на свою голову?!

А все Василь! Таки втнув здивувати мене! Пiд кiнець останньоi розмови пiдкреслено серйозно глянув менi у вiчi:

– Ти б уже додому iхав: не забувай, як завiв дiвчину, то треба ii вчасно годувати…

«Ага, а також не забувати вигулювати», – ледь не кинув йому в тон. Та стримався, бо раптом зрозумiв, що таки зовсiм не збирався купувати провiзiю. Звик до iншого: зайти у кафе iз вай-фаем, замовити сяку-таку вечерю, посидiти за фiлiжанкою кави, розтягуючи такi посиденьки якнайдовше… От чорт, зараз навiть напитися не можна: голова потрiбна у робочому станi!

Так от, сидiв би десь у затишному кафе i тягнув час, аби лише вiдсунути ту мить, коли доведеться переступати порiг квартири вже iз моiми персональними привидами. Те, що крiм них на мене зараз чекае цiлком матерiальна iстота, якось не спадало на думку. Хоча, клопотiв, як не крути, iз Русланою не менше нiж iз середньостатистичним привидом.

Щоправда, дiвчина, якщо бути об’ективним, зовсiм не вин на в тому, що мене осяяла генiальна iдея використати ii як прикриття. Результат: наполеглива… хм… рекомендацiя не покидати мiста не лише менi, але й Малiй. Як важливому свiдку, бачите.

Їй вранцi пiсля тоi ДТП вкололи якусь медичну гидоту. Сам я ледь не силою вiдбивався вiд такого «щастя» пiд акустичний супровiд дурниць про можливi жахливi наслiдки стресу, якщо iх вчасно не знешкодити за допомогою диво-iн’екцii.

Добре, що лiкарi на мене врештi забили, не до того було. Ще й порадили ментам поки не сприймати моiх свiдчень цiлком серйозно: будь-який адвокат зможе зiграти на шоковому станi.

Ага, шок у мене таки настав, пiзнiше та вже з iнших причин.

Так от. Привiв Руслану додому. Вклав у лiжко. Добре хоч, дякуючи тiй iн’екцii чи вродженiй вдачi, дiвчина вiдключилася миттево. Тiльки-но голова торкнулася подушки – вже спить. Так, з подушкою окрема iсторiя. На нiй вишите хрестиком кошеня з круглими очима та величезним бантом. То – «придане», котре залишилося вiд старих мешканцiв квартири. І Лiдiя, i ii чоловiк влаштовували мене цiлком як квартиронаймачi. Однак смак у Лiдки… Тож коли гайнули у пошуках заморського щастя, мотлоху в квартирi достатньо залишилося, «на пам’ять». А в мене все не доходять руки зайве викинути.

Кинув на соньку ще одну ковдру. Що за дурна звичка скулюватися увi снi! Не збагнеш: мерзне чи це ii нормальна поза? Тодi пiшов нишпорити в комiрчинi. Там у мене зберiгаеться валiза зi шматтям iз попереднього життя. Вихопив стару, але чисту сорочку. На диво, вона мала цiлком пристойний вигляд. Нашвидкуруч поголився i заквапився у справах.

А про iжу турбуватися якось i на думку не спало. Навiть до клятого пакету iз Сантою зазирати не став. Хоча скiльки клопотiв – непомiтно прихопити його iз собою з офiса, тiльки менi вiдомо! Добре, що мiлiцiя ним не зацiкавилася. Хоча лежав вiн просто на виду, на офiсному столi, коли Руслану роздягли та заходилися оглядати лiкарi. Добре, що бiльшiсть подумали, нiби курка-секретарка забула якiсь особистi речi, так поспiшала додому готуватися до свята. І, звiсно, аж нiякого вiдношення той пакет не мае до переляканоi дiвчини, що судомно притискае до себе мовчазного малюка. До речi, «матусю» хлоп’яти так i не вiдшукали. Певно, мiсцева хвойда якась, привела собi пiд ранок клiента, а малюка на вулицю виперла, щоб пiд ногами не плутався. От як у мого однокласника…

Тьху ти. Знайшов час для спогадiв. А може, це й на краще: он, уже й думки плутаються. Ще трохи, i мене вирубить так, що перестану перейматися – де ночувати. Аби дах якийсь над головою. А може, я даремно так? Наче нормальна квартира… Ага, для сторонньоi людини.

Просто забиваю собi голову хтозна-чим, аби не довелося повертатися спогадами до подiй цього дня. А день видався славний, поки Мала в квартирi вiдсипалася.


* * *

Чорнi очi теж можуть виглядати блiдо, нiби зчорнiлi вуглинки, притрушенi сiрим попелом. Тобто чорне лише одне – лiве, праве значно свiтлiше. Тьху ти, якесь зурочення: щоразу забуваю про це – i щоразу згадую, коли бачу Вдову.

Добре, що звичка не здригатися при несподiванках у мене доведена до автоматизму. Не всiм щастить не нажити собi ворога через власну нестриманiсть. У рiзнокольорових очах крiзь звичне байдуже презирство на мить майнули вогники зацiкавлення, однак, схоже, зараз Вдовi не до такоi дрiбноти, як я.

– Мое спiвчуття, дорогесенька, – Вдова ледь помiтно хитае головою у бiк Іренеi, що саме театрально пiдносить хустинку до своiх сухих очей. Жiнка помiчае награнiсть цього жесту i жорстко додае: – Однак, не забувайте, любонько: це – лiкарня, а не сцена.

Дружину шефа цiпить. Чергового лiкаря теж. Звiсно, йому першого сiчня не вистачало лише скандалу мiж двома впливовими клiентками, та ще й простiсiнько у передпокоi, де, зазвичай, не бувае порожньо.

Використовую коротку мить перед бурею, бачачи лиху перемiну в обличчi Іренеi. Пiдхоплююся iз фотелю й обережно пiдсовую «шановнiй Маринi Іпатiiвнi» стiлець.

Із виглядом королеви вона повiльно всiдаеться. Як дурень стою поруч кiлька безкiнечних секунд i намагаюся поглядом дати зрозумiти Іренеi: «Не зчiпляйтеся, панi! Було б з ким».

Несподiвано для мене Іренея вирiшуе дослухатися до розумноi думки i змовчати на таке «спiвчуття». Тiльки тут до мене доходить: вона боiться дивноi i, врештi, скалiченоi долею жiнки. Боiться настiльки, що ладна дослухатися й до мене, аби був привiд приховати свiй страх.

Дуже обережно починаю задкувати до дверей: лiкар не образиться, коли я щезну по-англiйськи. А думка решти присутнiх мене мало обходить.

Та, певно, у Марини Іпатiвни очi на потилицi. Чи я единий, хто бодай трохи цiкавить ii в цiй кiмнатi?

– Олеже, – вимогливо звертаеться вона. Отже ж! Втеча вiдкладаеться до лiпших часiв. – Ви ще тут, голубе сизокрилий?

Ото вже, синонiмiчний ряд звертань в панi Марини просто безконечний…

Зупиняюся, мов вкопаний.


* * *

– Олеже, ви, зрештою, – непоганий хлопець, хоч колись надто сильно тринькали свiй талан i зараз маете його лише на денцi… – жiнка карбуе кожне слово, наче воно у неi на вагу продаеться.

Озираеться, дае подивитись у своi очi. Бляха, що за очi? Одне – чорнiше вiд ночi, iнше – металево-сiре. О, звiсно, Вдову насправдi цiкавить моя реакцiя на сказане. А не реакцiя лiкаря у бездоганно бiлому халатi й iз накрохмаленим виразом обличчя, i вже точно, не реакцiя Іренеi. Найгiрше, що це – не iронiя.

Що я можу вчинити в цiй ситуацii? Натягую на обличчя незворушну маску i спокiйно та без коментарiв на мить ввiчливо схиляю голову.

Вдова, очевидячки, задоволена з того, як я повiвся. Краем ока помiчаю, як у Іренеi ледь помiтно сiпаеться лiва брова. Добре, хоч iнстинкт самозбереження, на вiдмiну вiд здорового глузду, дiе у неi бездоганно. От вона й мовчить, спостерiгаючи за мною та Вдовою, що по-королiвськи впевнено продовжуе:

– Що там, Олеже, за дурню плещуть злi язики? – Це звучить трохи зарiзко, наче вона собi щойно дозволила якусь слабкiсть. – А кажуть таке: нiби мажорчик Ілько, тобто синочок Аврама Йосиповича, намагався цiеi ночi збити на авто вас i вашу коханку та через це втрапив до реанiмацii? То правда, що був вiн п’яний? Ох, невчасно я заслабувала: моi дiти iз няньками мусили без мене Новий рiк зустрiчати. Авжеж, й новини через десятi руки дiзнаюся…

В очах лiкаря хлюпаеться липка цiкавiсть та якийсь дикий азарт. Здаеться, що вiн зараз же запопадливо запропонуе менi швиденький експрес-огляд, аби переконати усiх зацiкавлених i не зацiкавлених, що iз шановним помiчником найвигiднiшого пацiента, самого Мстислава Маврикiйовича, пiсля ДТП усе гаразд. Може, навiть запропонуе новорiчну знижку.

Очi Вдови на мить ховаються пiд приспущеними повiками. Насмiшка? Зневага? Злiсть?

Іренея виглядае так, нiби улюблений мильний серiал раптом перетворився на реальнiсть. Позирае на мене без звичноi злостi: ну ж бо, хлопче, пiдтвердь, що це так, пожалiйся, що дивом врятувався, але боiшся подати в суд на того самого, на небожителя!.. Ну?!

Не дочекаетеся, шановнi. Ледь помiтно знизую плечима. І не перепитую, кому маю дякувати за цi плiтки? Хтось вже встиг так iнформативно добре розважити з самого ранку пацiентiв цiеi елiтноi лiкарнi, куди стороннiм втрапити ще важче, нiж на вiйськовий секретний об’ект. Пояснюю надмiру ввiчливо, з точно дозованими спiвчуттям i байдужiстю:

– Ілля Аврамович, на жаль, не впорався сьогоднi iз керуванням машини: ранiшнi сутiнки, слизота, втома пiсля новорiчного святкування… Жодних кримiнальних iсторiй чи замахiв, шановна панi Марино. Я й кiлька працiвникiв нашоi фiрми – не постраждалi, а випадковi свiдки. Ми доволi своечасно викликали «швидку». Хто постраждав невинно – то це охоронець Іллi Аврамовича, який зараз також у лiкарнi.

На обличчях Іренеi та лiкаря – щире розчарування. М-да, така банальщина замiсть детективноi чи бодай мелодраматичноi iсторii. Моя вiдповiдь, схоже, розчаровуе навiть Вдову. Вона обпiкае мене холодом припорошених очей та промовляе глумливо:

– Це несерйозно, – ледь помiтно пiдводить вгору лiву брову. – Хiба iснують невиннi люди? Овва, Олеже! Ви мене дивуете!

Дивиться просто у вiчi. Навiть не дивиться, а висвердлюе. Лiвий кутик моiх губ сiпаеться, але то не нерви, а раптова холодна злiсть. Дивно, Вдову це наче тiшить, бо не перестае на мене дивитися, додаючи до холоду в своiх очах трохи здивування. Що надто розумний та самовпевнений для вас?

Вдова пiднiмае голову трiшки вище. Загостренiсть ii обличчя стае ще хижiшою. Повторюе монотонно, додаючи до голосу шуги:

– Не iснуе безневинних, Олеже, особливо серед людей. Я думала, хоча б цей урок ти добре затямив!

Ти? Я прогавив брудершафт?! Та вiдповiдаю-питаю про iнше. Бо перед очима хлоп’я, яке Руслана кинулася рятувати, влiзаючи пiд колеса Ількового джипа. Тож не до дрiбних шпичакiв зараз – i хай гордощi поки заткнуться.

– А дiти? – кажу тихо, так тихо, що, аби бажання, то вона могла вдати, що недочула. – Дiти, чуете? Вони теж не безневиннi?

– Дiти? Ото спитав! До чого тут вони? Ми ж, нiби, про людей говоримо?

Вона палко дивуеться. Авжеж! Мить дурнуватоi вiдвертостi – давно не дарував нiкому такоi коштовностi. Менi врештi все це набридае. В суперечки вступати не хочеться. Дiти для неi не люди? Цiкаво! А як же тi, нею ж всиновленi, котрих пiсля смертi чоловiка назбирала по дитбудинках? Лiки вiд самотностi? М-да, можна позаздрити…

Перепрошую шановну Марину Іпатiвну, питаю мимохiдь у лiкаря дозволу згодом, можливо пiд вечiр, зателефонувати i поцiкавитися станом шефа. Потiм ввiчливо, додаючи до модуляцii голосу якнайбiльше поваги, прохаю свою господиню, тобто дружину шефа (ха, та вона, певно, й не здогадуеться, що ii так i зачуханi покоiвки не кличуть) «на два слова у важливiй справi».

Іренея з виглядом театральноi герцогинi пiднiмаеться зi свого мiсця. Довгi ноги, що здаеться виросли навiть не з шиi, а з самих вух у такт похитуванню стегон пливуть передi мною. Та це не викликае у мене захвату, скорiше огиду.

Перед тим, як вийти за Іренеею, озираюся. Марина Іпатiiвна, здаеться, трохи розчарована. Тонкi вуста щiльно замкненi, навiть очi здаються змалiлими. Голова вже не так високо пiднята, плечi зсутуленi… Так виглядають розчарованi дiти, у яких щойно забрали улюблену iграшку. Як не дивно, та я навiть трохи ii розумiю. І хоча сварка iз такою дурепою, як Іренея, – то пусте марнування часу, та все ж хоч якась розвага для людини, яка звикла розписувати кожну хвилину до секунди i раптом через дурну хворобу отримала аж стiльки вiльних годин, що хоч пригорщами розсипай.

Панi Марина мовчки спостерiгае, як я ввiчливо пропускаю дружину шефа поперед себе, притримую дверi. Чую на спинi ii погляд. Цього разу не озираюся. Менi зараз навiть шкода ii. Хоча знаю, що вона ненавидить спiвчуття. Таким, як вона, це пече гiрше, нiж сiль на вiдкритiй ранi. Кожен iз нас зберiгае своi скелети у власнiй шафi. Кожен. Тiльки, здаеться, Марина Іпатiiвна iх не просто тримае захованими, вона носить iх перед собою, мов прапор. Аж раптом…

– Олеже, чому на дзвiнки не вiдповiдаете? Хотiла Вас привiтати з Новим роком, – я й забув, що вона менi телефонувала цiеi ночi. Так, я забув, але панi Марина добре пам’ятае.

– Даруйте? Та я просто дзвiнка не чув, – кажу перше, що влiтае в голову. Не виправдовуючись, iз щирою байдужiстю. Їi це бiсить.

– Чому не чув? – пропiкае одним зi своiх фiрмових поглядiв. – Може, ще якiсь неприемностi мали, шановний?

Стенаю плечима. Вона i не чекае вiдповiдi, просто криво посмiхаеться i додае:

– Не варто так, Олеже, з давнiми знайомими. Слiд поважати старших жiнок…

Я що, один iз ii приймаченят?! Погоджуючись киваю, бурмочу якесь стандартне вибачення i ледь втримуюся, аби не хряснути спересердя дверима – причиняю iх неспiшно й акуратно.

Галаслива попсова мелодiя заливае весь простiр лiкарняного передпокою. Іренея хапаеться за слухавку, мов за рятувальне коло. Вона ще не вирiшила, як зараз зi мною говоритиме, от i мае виправдану заминку.


* * *

Поки я чекаю Іренею, з’являеться лiкар. Залишив Вдову наодинцi, також довго не втримався пiд рентгеном ii очей. Розумiю. Та щоб якось виправдати свою втечу, вiдразу чiпляеться до мене:

– О, ви ще не пiшли? Це добренько! Не станемо вiдкладати розмовочку на потiм. Ну, що я можу сказати? – вiн робить мистецьку паузу.

І втуплюеться своiми беньками в мене. Дивиться з притиском. Так, наче вiн маститий актор, якого змусили подавати реплiки не надто тямущому початкiвцю. Вiн явно чекае вiд мене вiдповiдi й за законами жанру я, певне, мушу виголосити таке: «Звiсно, лiкарю, скажiть правду! Як там Мстислав Маврикiйович?» чи й сакраментальне: «Наскiльки усе погано, лiкарю, шанси е?!». Та я просто мовчу.

Через кiлька секунд, зрозумiвши, що вiдвiдувач якийсь i зовсiм нетямущий, лiкар переходить до дiлового тону:

– У Мстислава Маврикiйовича е пiдозрочка на зараження кровi. Це добренько, що органiзм пацiента досить мiцний, але оте самолiкування та ще й спиртне…

Вiн чомусь дивиться на мене з докором. А що я? Мав вiдраяти шефа займатися самолiкуванням чи пiдсунути статтю про шкiдливiсть алкоголю?!

Раптово макiтриться в головi, перед очима зачинають розгойдуватися якiсь кольоровi плями. Чорт! Ще не вистачало втратити свiдомiсть вперше у життi?! А якби таке трапилося у степу, за кермом? То тривае тiльки мить та, на жаль, це помiчають.

– З вами все добренько, шановний? – у голосi ескулапа з’являються нотки тривоги. Навряд чи мою блiдiсть вiн схильний пояснювати переживанням за шефа.

– Все гаразд. Але, розумiете – нiч не спав, – кажу цiлковиту правду, i навряд чи першого сiчня це викликае подив! От вiдсутнiсть алкогольного запаху – це може насторожувати.

Я ж продовжую далi:

– Звiдки оте зараження кровi взятися могло?! Мстислав Маврикiйович завжди ж так берiгся…

Лiкар, за завченим сценарiем, спiвчутливо хмикае, однак iз певною полегкiстю: я втрапив у звичайний, добре йому вiдомий сценарiй. Певно, цей звук мае означати: якщо чогось боiшся, те i трапиться…

– Усяке бувае, шановний Олеже… е…

Махаю рукою: все одно забуде, а щоразу нагадувати свое по батьковi – i зовсiм по-дурному.

– Ось був у мене випадок, – не вгамовуеться ескулап. – Одна жiночка зовсiм невинно подряпалася якоюсь рослиною й не помастила дрiбну ранку йодом, i е-е-е… – вiн спотикаеться, зрозумiвши, що асоцiацiя вимальовуеться надто похмурою.

Я користуюся моментом. Кажу, що хотiв би бачити шефа, поговорити з ним. Однак, всi слова намарно. Оборону пан доктор тримае справно: от стане пану Мстиславу хоч трохи краще, тодi й дозволять побачення…

Заперечую. Кажу аргументовано – он деяких вiдвiдувачiв ви все ж таки в реанiмацiю пропускаете. Вiн тiльки мить вагаеться – казати-не казати, а потiм майже пошепки додае:

– А ви iм не заздрiть, пане. Бо то все одно, що призначити останне побачення перед смертю.

На чорта мене сюди принесло тодi? На Іренею помилуватися чи Вдову трохи розважити?

Та випробування у лiкарнi ще не закiнчилися.


* * *

Десь посеред коридору, майже бiля дверей головлiкаря чуеться надривисте:

– Це вiн у всьому винен! Вiн! – тоненький пальчик iз бездоганним манiкюром направлений у мiй бiк. Чорт, я про Іренею зовсiм забув!

Реплiка горе-акторки, розпочата як трагiчний крик, впала до ледь чутного шепотiння. Та от сльозу вона пускати не ризикуе. Макiяж i все таке…

До речi, даремно: о сьомiй ранку жоден найдовершенiший вечiрнiй макiяж не виглядае iдеально. У будь-якому разi отой мiнi-спектакль викликае у мене стiйке вiдчуття: «Не вiрю!». Приблизно те саме читаеться в очах стомленого лiкаря. Але жоден iз нас не ризикуе гратися у Станiславського щодо колишньоi, майже провiдноi акторки нашого мiсцевого театру. Я мовчки опускаюся на трохи занизький фотель, що стоiть пiд стiною, усiм виглядом показуючи: приголомшений таким звинуваченням настiльки, що i вiдповiсти не можу.

Лiкар, щасливий з того, що хоч тут уникнули сварки, починае втiшати шановну Іренею Гнатiвну.

Бiдняточко! Вона так перехвилювалася…

Та лiкар цiеi панянки добре не знае. Ще нiколи й нiкому не пощастило заспокоiти шановну Іренею Гнатiвну, якщо та вирiшила влаштувати iстерику. Тож я не без цiкавостi очiкую, коли, врештi, вона перейде до своiх справжнiх звинувачень.

Наразi за Мстислава, якщо чесно, не дуже переживаю. Хоч лiкар i вважаеться першокласним пiдлабузником, та добре знаю, що й спецiалiст першокласний. Якби шеф потребував допомоги саме у цю мить, облизувати його дружину доручили б комусь iз допомiжного персоналу.

– І коли б цей… цей… краще виконував своi обов’язки, мiй коханий чоловiк не опинився б у лiкарнi, – тоном маленькоi дiвчинки поскаржилася вона. Схоже, iй сподобалося заспокiйлива промова лiкаря. – Чому вiн не порадив звернутися Мстиславу до лiкаря ранiше?! Що ж тепер буде?

Мовчу, тож вона змушена продовжити:

– І взагалi, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! – «Круто!» – не змiг не оцiнити я, нахапалася вiд Вдови реплiк.

Тирада тривае апокалiптично. Лiкар нервово сiпаеться. От-от запропонуе «легенький укольчик» i вгатить iстеричцi дозу, котра здатна звалити з нiг слона. А потiм ми зможемо поговорити по сутi.

– Якби вiн хоч натякнув менi, що Мстислав зв’язався iз тим… розплiдником, я б знайшла потрiбнi слова… Я б… А тепер, тепер… Це не зараження! Правда? Мого чоловiка отруiли!

Завжди вважав: якщо ставитися до усiх жiнок, схожих на порцелянових ляльок, як до дуреп, обов’язково наскочиш на розумну стерву, що вдало камуфлюеться. До цього дня до останнього пiдвиду вiдносив i дружину шефа. Зараз взяли сумнiви: а раптом не прикидаеться?

Так, час «вплутатися» i собi в розмову. Здивовано витрiщаюся на обох:

– Пане лiкарю, хiба Мстислав Маврикiйович отруений?! Ви ж щойно самi сказали, що е пiдозра на…

– Е-е-е! Ну, не всi аналiзи готовi, – якнайдипломатичнiше розпочинае лiкар. – Чiтка клiнiчна картина ще не вимальована… І отруення не можна виключати, однак… Це не дуже схоже на отруення, – раптом цiлком по-людськи додае вiн, зустрiвшись зi мною поглядом.

– Ви що, обидва глухi? Та кажу ж Вам: мiй чоловiк зв’язався iз небезпечними людьми! А може, може, то секретар за грошi вивiв вбивцю на мого чоловiка? – не вгавае Іренея.

«Жiночко, вiн був зв’язаний iз небезпечними людьми, коли ти ще виходила на сцену у ролi служницi з однiсiнькою реплiкою за весь спектакль i слова такi, як «ботокс» чи «спа-салон», чула хiба по телевiзору… А вже якi чутки про нього ходили серед конкурентiв – хоч дiтей лякай», – звiсно нi лiкар, нi тим бiльше я нiколи не ляпнемо таке вголос.

Цiкаво iнше: схоже, ii iстерика, нарештi, стае справжньою. Он навiть чорна цiвка тече щокою. От паразити у тому елiтному торговому центрi! Деруть за «ексклюзивну» косметику стiльки грошей, що iнколи навiть шеф дивуеться, переглядаючи жiнчинi рахунки, а пiдсовують пiдробку, що пасуе перед звичайними жiночими сльозами.

У передпокоi з’являеться, завчено посмiхаючись, гарненька медсестра у коротенькому блакитному халатику. Лiкарня ж бо приватна i головлiкар робить усе, аби його заклад – борони Боже! – хоч у дрiбницях не нагадував державну клiнiку.

Іренея на мить перестае рюмсати, кидае швидкий погляд на ноги дiвчиська. Потiм похоплюеться, що зараз ii чоловiк не в тому станi, аби спокуситися на найсуперовiшi жiночi принади. І – це просто неймовiрно – червонiе вiд сорому: Мстиславу погано, а вона тут про дурницi думае.


* * *

Можу передбачити, що буде далi: «Вибачте, лiкарю. Термiновий виклик. Щойно привезли пацiента. Й прохали Вас на хвилинку…» – «Шановна Іренее Гнатiвно, перепрошую, але… буквально чверть години. Добренько? Маринка запропонуе Вам чаю i дуже Вас прошу, ковтнiть пiгулочку, маленьку таку. Навiть для такоi сильноi жiнки, як Ви, такi випробування надмiрнi. Тодi Ви краще зможете оцiнити ситуацiю…».

Іренея Гнатiвна лишень мить вагаеться, але потiм вирiшуе, що зможе вiдiгратися на Маринцi, поки та готуватиме чайок, та й що зробить ота едина пiгулочка… Одним словом, дозволяе себе вмовити.

Оп-па, схоже менi час переквалiфiковуватися. Як втрачу роботу, зможу заробити на кусень хлiба пророцтвами. Усе вiдбуваеться точно за передбаченим сценарiем.

От тiльки в останню мить втручаюсь я:

– Іренее Гнатiвно, перепрошую, щодо квиткiв для Ірини Мстиславiвни та ii нянi. Може, спробувати замiнити iх на бiльш раннi? То я сконтактуюся iз туроператором? – «поки мене ще не звiльнили», – додаю подумки. Хоч не цiй ляльцi вирiшувати такi питання.

– І кому тут потрiбна ця мала негiдниця?! – випалюе жiнка, невдоволено скривившись, наче щойно iла лимон.

М-да, рiзко, типу люблячи, але зате чесно… От чому де якi люди вважають вiдвертiсть чеснотою, га?

– Ну-у, розумiете, Мстислав Маврикiйович буде радий бачити свою едину спадкоемицю поруч, коли йому стане легше.

Дрiбнувата помста, згоден. І справа навiть не в цiй стервi. Теж менi, секрет полiшинеля! Всi знають, як вона насправдi ставиться до пасербицi! Просто пiсля такоi безсонноi ночi мене поперло на емоцii. Звiсно, на найдурнiшi. Скажiмо, на мить стало шкода дев’ятирiчну дiвчинку, зодягнену в фiрмове шмаття вiд вiдомих дизайнерiв, яка нiколи не чула вiдмови на сакраментальне: «Хочу!».

Може, тому, що згадав, як улiтку приiхав повiдомити iй, що батько оплатив ще одну змiну у престижному дитячому таборi. На мить губи Іринки здригнулися, але вiдразу те комаша гордо задерло голову.

– От бачите, – незалежно звернулася вона до своiх подруг: – Мiй татко багатший за ваших, бо змiг дозволити собi заплатити ще за одну змiну в цьому таборi! А вашим батькам слабо.

Здаеться, тодi якась дурепа малолiтня навiть вмовила батькiв, аби ii не забирали з табору ще мiсяць, щоб не виявитися гiршою за закляту колежанку…

Та справа не в цьому. Я ж добре бачив, що на очах малоi блищать сльози.

Як останнiй дурень я тодi купив коробку дорогих цукерок у найближчiй крамницi. Повернувся до табору, тицьнув Іринi, мовляв, батько-от передав, а я забув вiдразу вiддати. Та скривилася:

– Тато знову все наплутав. Казала ж йому, що цукерок не iм, бо вiд них товстiшають. А я не хочу стати такою товстулею, як Машка iз нашого класу. Ну добре, дякую, вiддам дошкiльнятам iз першого будиночку, – сама ж майбутня модель мешкала аж у третьому, iз п’ятикласниками, i немало цим пишалася.

Може, тi цукерки i з’iли дошкiльнята, а от коробка вiд них досi стоiть у кiмнатi Іринки, там вона зберiгае своi «скарби». І поруч – лежить подарований мною альбом для малювання та кольоровi олiвцi, того добра залишилося чимало пiсля Євки.

Ірина Мстиславiвна любить у нас малювати. Хоч щось вона любить. Та менше з тим. Кажу ж, спати хочеться, тому думки розбiгаються…

Іренею пересмикнуло вiд мого хамства. Але варто iй було уявити, що капосне й непосидюче дiвча, що слухаеться лише батька, опиниться з нею в одному будинку… Чи, як альтернативу, що iй самiй доведеться клопотатися з квитками та вигадувати пристойну причину, аби затримати дiвчинку подалi вiд дому, тому вона змовчала.

Медсестра поглядае на мене з вiдвертим спiвчуттям, навiть даруе посмiшку: от стерво начальниця в тебе! Навiть гiрше нiж у нас!

Машинально посмiхаюся: дiвчина не дуже вродлива, але таким знайомством нехтувати не варто. Потiм принагiдно якось тицьну iй подаруночок, виголошу пару комплiментiв i дiзнаватимуся усi лiкарнянi новини з перших уст…

Але зараз перед очима – блiде, попри всю косметику, обличчя Іренеi. І слiд вiд тушi на щоцi. Така собi закiптюжена фарфорова лялька, знайдена на смiтнику.

Ну й асоцiацii у мене!

І хай йому грець, якщо я знаю про який розплiдник вона верзла?! Чому це раптом я не в курсi?!


* * *

Вийшов з лiкарнi. Задер голову, ковтнув свiжого повiтря. В кишенi настирливо загудiв мобiльний. «Робоча» мелодiя. Машинально приклав до вуха, не глянувши на номер:

– Алло!

– Ти зараз за кермом?

Прикушую язик, бо хотiв визвiритися: «Персонального водiя у мене нема!». Ну чого знову Василю вiд мене треба?! Недавно бачилися. І домовилися ж, що я зараз вiдпочиваю, а для предметноi розмови зустрiнемось завтра.

– Гайда сюди, в офiс! Тут таке…

– Буду за чверть години.

Не подобаеться менi його тон. Навiть не розпитую, в чому справа, все одно доведеться iхати. Голос його якийсь перенапружений. Таким голосом повiдомляти про крах улюбленого банку чи про злий вiрус, що вивiв iз ладу усi комп’ютери фiрми. Не певен, що Василь добре петрае в комп’ютерах, однак скумекав би, що з таким – не до мене, а до айтiшникiв. Дуже сподiваюсь, там не новий пiдпал?!

Бiля офiса я був хвилин за десять. На якомусь перехрестi даiвець недобрим поглядом провiв мою машину, але чомусь не став зупиняти.

Вiдзначив це як першу удачу в новому роцi. Давно пора! А то рiк починався з суцiльних халеп.

Удачi вистачило до першого погляду на спохмурнiлого Василя.

– Як там твоя Мала? – не в тему цiкавиться вiн. Не витрачаючи часу на заперечення щодо «моеi», запевняю, що усе гаразд.

– Слухай, вона ж тримала на руках того хлопчика, ну, через якого аварiя… Не помiтила чогось такого, не казала?

Невпевнено смикаю плечем: мале як мале, перелякане, худеньке, у благенькiй курточцi. Дитина з небагатоi родини. От що тiльки воно, нещасне, робило у пристойному районi на свiтанку?

– Знаеш, отi iдiоти з ментовки загубили його.

– Як це?! – питання дурнувате. У мiлiцейських вiддiлках може загубитися багато чого, хоч би якийсь папiрець чи й невеликий речовий доказ. Але «посiяти» у будiвлi трирiчного хлопця!

– Чорт його знае, – Василь безнадiйно махае рукою. – Насвяткувалися як слiд, чи що. І на загал вся ця справа гнила. Батечко активно вiдмазуе свого Ілька, бо хоча той таки справжнiй iдiот, та все ж син… Добре, хоч не у середньовiччi живемо, бо точно на нас би повiсили, типу ми того йолопа зурочили…

– То що, це ми йому пiд колеса пацана сунули?! Чи дiвчина винна, що порадила не сiдати за кермо, коли на ногах не тримаеться?! Кажеш, той Богдан сам загубився чи?

– Звiдки ти взяв, що хлопець – Богдан? – робить стiйку Василь, а я клену свiй язик.

– Почув, та й усе. Руслана ж сидiла тодi поруч iз пацаном, говорила з ним, сунула йому в руки фантик iз машиною вiд жуйки…

– Звiдки вiн у дiвчини? – уточнюе спiврозмовник. Лише зараз збагнув, що зазвичай дiвчата не носяться з таким мотлохом. Хоч вiд Руслани ще й не такого чекати можна.

– Не все одно? Головне, що хлоп’я заговорило врештi. Сказало, що його звати Богданком i що рука болить. Ну, подряпав десь. Руслану хотiли взяти у вiддiлок, аби допомогла розпитати малого докладнiше, але лiкар не дозволив.

– Ага! Пiсля того, як ти пояснив, що це – друга ваша аварiя за нiч плюс пожежа, свiдками якоi ви стали? Тож дiвчина – точно у шоковому станi, зi нею треба обережнiшим бути. Як тiльки лiкар не прихопив обох iз собою, для експертизи у дурцi?

– Купюра в руку i все гаразд, – а я ж навiть не перебiльшував тодi! – Що далi iз пацаном було?

– Та що, притягли до ментовки. Перевiрили по базi – нiхто трирiчного шкета не шукае. Сам вiн не мiг втекти iз дому, вiк ще не той. У лiкарню вирiшили завезти пiзнiше: там увесь час ремонт, мiсця не вистачае, а тут травм, нiби, нема… Тицьнули цукерок, включили телик. Черговий вийшов на хвилинку, повернувся – малий зник.

– А цукерки е? – запитую втомлено.

Василь якусь мить збаранiло дивиться на мене, потiм тягнеться за слухавкою.

Повiдомляе, що зниклого звали Богданом, стишено до мене: «Руслана у нього прiзвище не питала?», – хоч i сам розумiе: на бiса iй це?

Диви-но, цукерки зникли разом iз хлопцем. Чомусь це трохи заспокоюе нас обох.

– Ну, що за чорт? Зурочив хтось мiсто! У мiлiцii вже закладаються, що дiе якась таемна органiзацiя, котра виводить з ладу мiсцевих бiзнесменiв!

Менi зараз не до таких «сенсацiй». Без теорii змови голова пухне. Хоча щось в його словах таки е… ухопити б, що…

– Слухай, я позичу на пару днiв ноут з роботи? Я без компа не можу, та й треба дещо пробити…

– Тiльки в детектива гратися не думай, – похмуро радить Василь. Раптом питае майже спiвчутливо: – У тебе зараз хоч грошi е?

От не вистачало менi тiльки в охоронця позичати!

Притримую амбiцii. Менi потрiбен союзник, чи не вперше у життi потрiбен так, що аж…

– Є, спасибi. Хочу пробити по нету один… розплiдник.

– Розплiдник? Щенят? Риб? Дерев? Роботу нову шукаеш?

Чорт, вiн зараз щирий. Мо’ то я собi понавигадував зайвого?

– Умгу, схоже, саме час. Хоч шеф у тiй лiкарнi – не найгiрший пацiент, хрест на ньому ще не ставили. Це так, тобi для роздумiв.

Вибираю ноутбук, пишу розписку, вкладаю його у пакет. Перехоплюю прискiпливий погляд Василя. Просто пiдозрюе чи таки що знае?

Та тут лунае реплiка про вчасну годiвлю домашнiх улюблениць.

– Ти б уже додому iхав: не забувай, як завiв дiвчину, то треба ii вчасно годувати…

Детективний настрiй доводиться вiдкласти.


* * *

От цiкаво, а Руслана хоч трохи вмiе поратися на кухнi? А може, за нею вже й слiд захолов? Зiрвалася з мiсця – шукай ii потiм… добре, коли отi документи в пакетi iз Сантою не прихопить як сувенiр.

Зупиняюся у дворi, вдивляюся у вiкна будинку. Подекуди вже свiтяться прямокутники. Взимку день куций, як заячий хвiст. То колись таке менi Євка казала… Євка… Тьху ти. Знову спогади!

Зосереджуюся на вiкнах. Потрiбне менi вiкно також свiтиться. Схоже, дiвчина на мiсцi, чекае.

Дивно, але вiдчуваю полегкiсть. Та це, очевидно, – не надовго. Щось пiдказуе: неприемностi поруч. Серед них – i пов’язанi з нею.




Руслана


Як вiдчувала: не варто було виходити на вулицю!

Хоч вiдсиджуватися перше сiчня в чотирьох стiнах – то не для мене! Іншi, правда, ледь не добу вiдсипаються пiсля святкувань… І менi не завадило б.

От тiльки мiй органiзм своерiдно реагуе на каву. Усiх навколо той напiй начебто бадьорить, а мене просто вимикае.

При цьому вiн (органiзм тобто) виявив неабияку принциповiсть i в протилежному випадку. Хоча й лiкар «швидкоi» запевняв, що «заспокiйливий укольчик», вколений пiсля аварii заклопотаною медсестрою, мав би звалити мене з нiг ледь не до наступного ранку. Натомiсть кiлька годин сну – i я майже бадьора.

Хе, прокидатися у чужiй порожнiй квартирi – те ще задоволення.

І звiдки це дурне вiдчуття, що iз цим помешканням щось не так?

Як слiд вивчивши стелю, якiй би не завадила принаймнi косметична побiлка, я не витримую боротьби з цiкавiстю. І привiд знайшовся цiлком пристойний: менi вкрай потрiбна ванна кiмната. Тож слiд ii розшукати.

Звiсно, то так лишень говориться. У двокiмнатнiй квартирi типового планування не втрапити до ванни – це треба дуже постаратися.

Жодного натяку, що тут колись мешкав Олег. Певно, я не очiкую, що вiн житиме водночас у двох помешканнях у протилежних кiнцях мiста. Це стовiдсотково помешкання стороннiх людей. Або квартиронаймачiв, можливо, якихось його родичiв. Але ж нiби тут пройшло його дитинство? Чи то я недобре розтовкмачила спросоння, а тепер фантазую?

Не так просто прибрати з помешкання ознаки перебування людини. Навiть коли хтось покидае тимчасовий притулок, то все одно залишаеться щось «на згадку». А тут слiди Олега старанно приховано. Навiть не приховано, а знищено. Я аж зрадiла, коли наштовхнулася у комiрчинi на валiзку зi старими чоловiчими речами. Вiдзначила, що ii тiльки-но вiдкривали, залишивши вiдбитки пальцiв на тонкому шарi пилу.

Свою совiсть заспокоювала тим, що я – не злодiйка, жоден предмет не перемiститься з моею допомогою за межi цiеi квартири. Просто дуже допитлива особа.

Однак совiсть наполягае, що й за таку-от цiкавiсть варто було б ввести статтю до Кримiнального кодексу. Я й не сперечаюся й активно беруся за прибирання. Совiсть розцiнюе це як вiдвертий пiдкуп, але трохи стишуеться. Навiть iз задоволенням викручую ганчiрку – у минулому чиесь рожевеньке вбрання. Нiчого, не так важко вигнати першi ознаки пустки разом iз особливим запахом осиротiлого без людей примiщення. Впораюсь.

Любить Олег цю квартиру чи нi, а варiантiв у нього небагато. Он, у ваннiй кiмнатi в кошику для брудного одягу його сорочка лежить, на поличцi – волога бритва. Будинок непомiтно починае прив’язувати його першими ледь помiтними нитками. Вони, будiвлi, це вмiють…

Не скажу, що прибирання – то мое покликання. Якщо вiрити Тетянi, офiцiйнiй дiвчинi мого брата Романа, якраз навпаки. Та все ж, квартира гiршою пiсля моiх зусиль точно не стае.

Прикидаю, чи не варто винагородити себе чашкою чогось гарячого, бо саме нарила на кухнi якiсь пакетики чаю. Їсти не хочеться, мабуть, таки завдяки лiкам. Але чом не привiд перепочити?

Вилiзаю на стiлець. Зазираю на верхню полицю кухонноi шафки, не надто сподiваючись побачити щось путне для чаювання. Але хтозна? Може, сухарики чи бублики вiднайдуться? Автоматично стрiпую рукою порох i наштовхуюсь…

Тоненька папка майже злилася з полицею в одне. Якби не кiлька збляклих плям вiд гуашi, я б не звернула на неi увагу.

Знаю, що чиню пiдлоту. Знаю.

Але хто триматиме важливi папери в такому мiсцi? Я ж i не думаю навiть зазирати до отого клятого пакету iз «бiзнес-планом». Це вже точно не моi клопоти. А ось сюди глипну лишень вкрай ока… Старанно клопочуся iз чайником.

«Ой, не варто таки влiзати в чужi справи!» – стукае в скронi мудра думка. Та вiдмахуюся вiд неi, наче вiд набридливоi мухи…

Зручнiше вмощуюся за столом i вiдкриваю теку.


* * *

Не вмiю я описувати картини. Про здiбностi до малювання годi й говорити. Та це зовсiм не заважае чiтко розумiти, що подобаеться, а що – нi.

Отут вiдразу на думку спадають картини Джозефiни Волл. Знаю, дехто порiвнюе iх iз надто барвистими листiвками, iншi ж списують форуми захопленими вiдгуками про вмiння художницi передавати дрiбнi деталi на малюнках.

Цiкаво, отi самi коментувальники колись бачили малюнки юноi художницi, пiдписанi «Єва» з коротким розчерком на кiнцi, схожим на стилiзованого птаха? Зараз не перевiриш. Кiлька рокiв тому хтось дбайливо прибрав iх з усiх сайтiв, де публiкувалися художники-початкiвцi, що обирають фантастичнi сюжети.

Чесно? Я вiд Євиних малюнкiв нiколи не була в захопленнi. Хоч i першою ладна посперечатися з тими, хто стверджував: Єва Торi – то така собi «анти-Волл».

Може, i Волл починала з такого. І тому назавжди залишила на своiх картинах надто старанно прописанi деталi фону та особливу манеру зображати волосся, коли кожне пасмо нiби живе своiм життям.

Ми з Євою, схоже, були ровесницi. Я захоплювалася фен-тезi-малярством ще школяркою i не знала тодi нiкого iншого, хто б так легко перетворював добру казку на жахiття, але на жахiття переконливi та яскравi.

І ось зараз, сидячи на кухнi Олега, я перебираю аркушi з тими малюнками.


* * *

…Он, двi гарненькi дiвчинки схилилися над квiткою. Над ними – феi iз крилами метеликiв. Ідилiя? Ага, якщо враховувати, що одна iз подружок – напiвпрозора. Чи то привид, чи якесь фейрi. «Справжню» малу то не бентежить. А от на обличчi жiнки, що завмерла на задньому планi – неприхований жах.


* * *

На iншому аркушi спляча юнка. Над нею – сни, реальнi, як i вона сама. Ви вже бачили таке i не раз. Придивiться пильнiше й побачите ще одну деталь головоломки. Бiля тендiтноi руки лежить золотиста пляшечка, надто мала, аби в нiй зберiгати алкоголь. Незвична тара бiльше пасуе для лiкiв. Чорна кiшка наполовину вилiзла iз туману сновидiння назовнi. На ii мордi нема хижого виразу. Швидше, неприховане задоволення вiд вдалоi оборудки.


* * *

Це – не копii, роздрукованi на лазерному принтерi, а оригiнали, виконанi фарбами та олiвцями.

От ще цiкавий сюжет…

Нi, досить.

На таке надивишся, а потiм iз пiдозрою приглядатимешся до знайомих пейзажiв, вишуковуючи й там подвiйне дно. Так описував своi вiдчуття вiд споглядання цих малюнкiв один мiй знайомий. Хоч це i не завадило йому свого часу створити невеличкий архiв робiт цiеi Єви.

І саме вчасно. Бо незабаром в Інтернетi, на одному з мистецьких сайтiв, з’явилося коротке повiдомлення, що Єва Торi загинула. Причина – нещасний випадок. Висловлюемо спiвчуття рiдним та близьким. Хтось iз тих рiдних вiдповiв лаконiчно: «вдавися тим спiвчуттям». Того ж дня ii картини почали зникати з сайтiв.

Я дивлюся на ледь збляклi аркушi, i менi вiдразу починають вiдкриватися вiдразу кiлька речей. По-перше, Торi – то не полiтична партiя у Британii. Тi, хто захоплюеться схiдною культурою, знають: це, по-японськи, птах. І не такi псевдонiми собi люди беруть.

І ще, оте зневажливо кинуте Ільком в обличчя Олегу: «сестра-наркоманка». Ну, добре, Ілько вже свое за це отримав. Сказала б упевнено «з вiдсотками», бо вiн у реанiмацii, якби не згадала оте: «минулого разу, коли перед машиною на дорогу вискочило дитинча, вiн не встиг загальмувати, бо був надто п’яний».

А хiба я лiпша вiд нього?! Таемницi порозгадувати захотiлося? А тут – просто Олегове життя!

Буденна iсторiя: жила собi дiвчинка, яка дуже любила малювати, i якiй, очевидно, затiсними видалися звичнi рамки свiдомостi. Пiсля невдалого експерименту вона тепер на кладовищi, старший брат звинувачуе себе в цьому й обходить квартиру, де вони разом зростали, десятою дорогою.

От чорт, як же гидко вiд самоi себе.

Поспiхом запаковую малюнки в теку. Один аркуш вислизае. Пiдхоплюю на льоту. Цього малюнку менi бачити не доводилося. Той же акуратний пiдпис i дата у нижньому кутку. За два днi до повiдомлення про Євину смерть.

І назва малюнка, ледь не калiграфiчно виведена на зворотi: «Зозулята зими». Здогад ледь помiтним серпанком влiтае в голову.


* * *

Двое дiтлахiв зручно влаштувалися на першому планi. Просто на бiлому-бiлому снiгу. Отой снiг продовжуе сипатися згори, нiби на новорiчнiй листiвцi. В руках малих ялинкова прикраса – яскраво-червона. Вона така сяюча, що, здаеться, може навiть зiгрiвати. Вдалинi, десь аж зовсiм на задньому тлi, привiтно блимае вiконце хатинки. Там тепло i свiтло, там затишно, там – свято.

От тiльки навряд чи це – новорiчна листiвка.

Дiти у лахмiттi. Не настiльки бридкому, як бувае у дiйсностi, але все ж не здатному захистити вiд морозу. У тому будиночку, може, й тепло, але вiн – надто далеко. Та й не зважають на нього отi «малята-зозулята». Зосередилися на цяцьцi. Немов ота яскрава плямка – найважливiше.

Дiти на снiгу. Одне справжне, реальне, iнше, наче огорнуте якимсь божевiльним серпанком. І крiзь нього, хай i не дуже чiтко, можна дивитися наче крiзь закiптюжене вiкно.

Навколо них зi снiгу сплiтаються прозорi дитячi фiгурки. Снiжинки? Ой, щось маю сумнiви… Й обличчя отих малих жебракiв теж надто блiдi, ледь не прозорi. Раптом помiчаю, що вгорi малюнка снiжна круговерть теж сплiтаеться в обличчя. Жiноче, вродливе. То Снiгова королева? Та нi, та була байдужою до усього, вираз на обличчi у цiеi вродливицi iнший – зневажливий та злий.



Отака-от зимова казка. Аж морозом сипонуло вiд споглядання, хоч на кухнi досить тепло. Я впiзнала оте напiвпрозоре дитинча. Впiзнала.

З Єви, певно, виросла б непогана художниця… Але…

– Вибач мене, дiвчинко, добре?

Нащо iй тепер моi вибачення?

І де я вже чула отой дурнуватий вислiв «зозулята зими»? Чи вiн менi просто намарився? І враз серце зайшлося у передчуттi неприемностей. Покрутила в руках малюнок та… Замiсть покласти на мiсце, залишила собi. Ох, недаремно я це зробила. Таки недаремно!




Інна


– Нехай пiд Новий рiк доля усмiхнеться вам!

Порух руки i дi-джей на радiо захлинаеться бадьорим вереском на пiвсловi. Зловтiшно вишкiрююся, уявивши, нiби вiн змовкае назавжди.

Доля ж менi не всмiхаеться, вона вишкiрюеться, не гiрше, нiж я зараз.

Ше-ет! А хоч до другого сiчня зачекати, ну нiяк, не?!

Та знаю: лише гарним дiвчаткам Святий Миколай кладе подарунки як не пiд подушку, то пiд ялинку. А я цього разу навiть труп деревини, що розсипае на всю квартиру своi голки, мов частинки вiдмерлоi шкiри, не притягла у свое житло.

Але ж ай’м верi гуд гьол!

Жодному кретину свято не зiпсувала. Хоча ой як хотiлося!!

Он, супермаркети переповненi народом, а вiд нього так несамовито тхне… І не лише потом. Роздратуванням i жадiбнiстю: знижки рiздвянi для них, йолопiв, бачиш-но, божки влаштували!

Лохiв i виловлювати не треба. Самi до рук сунуть. Он, один намалювався напередоднi:

– Дiвчино, а давайте я вам сумки додому допоможу тягнути! Невже ваш хлопець дозволяе вам однiсiнькiй товктися у такому натовпi?! О! Невже? У вас немае хлопця? У такоi красунi?! Неподобство!

І фоном: а раптом на каву вдасться до красунi напроситися? Ага, зi мною у якостi десерту. Чи хоч цьомчик-бомчик i номер мобiльного вициганити.

Може, за вас, голуби, ще й замiж сходити?!

Хоча… На десерт солоденький такий контингент не тягне. Однак, iнколи й гiркого хочеться.

Ше-ет, аби не солоного. Бо для мене солоне – то чийсь бiль, сильний, просто скажений.

Ф-фа… кгм… Скiльки разiв вирiшувала, що подумки не лаятимусь: жодного задоволення, тiльки рiзкий зубний бiль опiсля.

Та спробуй тут стриматися! Особливо пiсля дозволеноi собi наче розкошi: нiч повноi самотностi з вимкнутим телефоном. Наглухо зсунутi темно-коричневi штори, аби не бачити безкiнечних фейерверкiв за вiкном, що цяткують небо масними плямами. Келих свiжого помаранчевого соку замiсть дурнуватого iгристого iз нахабним написом: «Шампанське». Навушники у вухах, аби не чути привiтального галасу…

І то не заради гламуру чи снобiзму. Просто ка-айф! Справжнiй…

Так i для сусiдiв безпечнiше. Бо Іннуся, тобто Я, розумниця, ще й безкорислива, блiн.

Ага, розiгналася! Прокинулася вранцi першого сiчня вiд справдешнього голоду. Такого, який не вгамуеш, коли запхаеш до рота корисну вiвсянку без солi чи навiть калорiйну булку.

Таке вже зi мною траплялося. Правда, давненько. В пiдлiтковому вiцi проходила. О, то була лиха пора. Напихалася усiм пiдряд. Тодi iз дзеркала на мене презирливо дивилася хоч i симпатична, однак доволi перегодована корiвка. Як згадаю – здригаюся. Хоч дзеркала всi, що пiд руку пiдвернуться, криши! І таке-от траплялося, поки не прибилася до тих, хто навчив, що й як треба робити, аби не загнутися, а навпаки – жити довго й щасливо…

Та, здаеться, зараз у мене справи не кращi. Наче й фiгура в нормi, але пiдступне люстро переконливо стверджуе: я – тьмянiю!!!

Навiть бездоганно пофарбоване волосся тьмянiе, на щоках – нi цятки рожевого, очi вилиняли. Немов два тижнi не виходила на лови. Блiн!

Блiн, блiн, блiн! За-ра-за! Ще й правий чобiт не застiбаеться! Нарештi таки взулася. Виходжу!

На сходах тхне залишками святкових столiв. І це вони жертимуть на вечерю, отямившись пiсля «веселощiв»! Навкруги – дух таких самих прогiрклих почуттiв. Аж вивертае. Фу! Швидше-швидше на вулицю!

А на вулицi не лiпшi новини. Моя вiрна червоняста тойота, вкрита товстим шаром чи то снiгу, чи то криги.

Ше-ет-шет-шет! Усерединi все скручуеться у гидкий вузол. Обiцяла ж собi не лаятися, та хiба тут стримаешся…

Може, викликати таксi й нашвидку пiдгодуватися емоцiями водiя?! А може пiдстерегти якогось господаря песика? Поки чотириноге, забувши про своi природнi потреби, рватиметься з повiдка до рятiвного пiд’iзду, причепитися: «Ах, який вiн у вас гарненький! А погладити можна? Я обережно, аби не налякати!»

Бо й справдi, нащо менi песика лякати? Ага, зараз! Так низько, аби iз псiв цмулити настрiй чи життеву силу – навiть бомжi (тi, що з наших) не скочуються.

А от iз захмелiлим власником нiц не станеться. Ну, трохи, може, похворiе. Зате не стане отак обжиратися-обпиватися наступного свята. Таким придуркам навiть на користь.

Ет! Хай йому, я – на чужiй територii! Блiн, i якого мене сюди занесло?

Досi не встигла стати не те що своею для мiсцевих, а й навiть звичною частиною пейзажу. От i доводиться розводити тепер ледь не китайськi церемонii…

Вiдчула я цих двох водночас. Невже доля забула свою усмiшку-оскал?! О, в меню ще й вибiр передбачено! Ку-ул, так?!

Лише потiм збагнула: втрачаю пильнiсть – темноволосе дiвчисько вийшло з-за рогу на мить ранiше, нiж iнша страва. Стишило ходу, глянуло мимохiдь на мене зi спiвчуттям. Із щирим спiвчуттям? Оо! Ну, не йо-ма-йо? Докотилася! Менi вже спiвчувають!

Що ж, сама винна, самаритянко юна. І ковтати тобi за кiлька днiв пiгулки вiд застуди! Нема чого без шалика теплого, енджел пуссi, тинятися вулицями зимового мiста в таку стужу. І взагалi, якого швендяти майже безлюдними вулицями першого сiчня ще й спiвчувати тим, хто зодягнений значно краще i мае нагальну потребу для таких подорожей? Але ти у нас, голубонько, десертик, тож трохи зачекай.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/dara-korn-y/tala-vladmirova/zozulyata-zimi/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.