Зазирни у моi сни
Макс Кiдрук


На що здатний батько заради порятунку сина, якого поглинае примара, котра оселилася у снах? Мирону Белiнському доведеться шукати вiдповiдь на це запитання самому: його батько покинув родину дуже давно i без пояснень, його друзi не здогадуються про те, що вiдбуваеться з маленьким Тео. Мирон проковтне зраду найближчоi людини, знехтуе порадами лiкарiв, вiдмовиться вiд кар’ери i навiть дозволить ученим зазирнути в мозок свого сина. Та чи допоможе це здолати силу, яка заволодiла думками Тео? Силу, яка поза життям i смертю, поза добром i злом? І чи не занадто високою буде цiна?

Обережно! Ненормативна лексика!





Макс Кiдрук

Зазирни у моi сни



© Макс Кiдрук, 2016

© Микита Вепрiков, обкладинка

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016



Обережно! Ненормативна лексика!




Зазирни у моi сни



Бачите? Навiть смерть мае серце.

    Маркус Зузак. Крадiйка книжок

Емоцii так само реальнi, як гравiтацiя. Сновидiння мають не меншу силу, нiж iсторiя.

    Джо Гiлл. NOS4A2

Неврологи загалом переконанi, що всi психiчнi процеси мають пiд собою конкретне нейробiологiчне пiдгрунтя. Згiдно з цим припущенням – i за наявностi довершених засобiв вимiрювання мозковоi активностi та хороших математичних моделей мозку – в принципi, не повинно бути перешкод для того, щоб декодувати вiзуальний вмiст таких психiчних процесiв, як сон, пам’ять та образи… На сьогоднi нам невiдомо, чи процеси на кшталт сновидiнь реалiзованi в людському мозку в функцiонально подiбний до сприйняття {вiзуальних образiв} спосiб. Але якщо це так, то у нас е реальна можливiсть… розшифрувати мозкову активнiсть пiд час сну чи мрiяння.

    Професор Джек Л. Геллент,
    Неврологiчний iнститут iм. Хелен Уiллз
    Калiфорнiйський унiверситет у Берклi, Калiфорнiя

Колись давно батько наказував менi перейматися лише тим, що я здатен контролювати, i нiколи не турбуватись через те, що контролювати неспроможний.

Вiн багато чого говорив, мiй батько. Наприклад, що тяжка праця переважить талант, якщо талант вiдмовляеться тяжко працювати. І що за «спробую» медалей не дають. І що лише чемпiон боiться програти, а всi решта бояться виграти. Батько – тренер хлопчачоi волейбольноi команди Рiвненськоi районноi ДЮСШ – мав у запасi з десяток схожих висловiв. Гадаете, вони комусь допомагали? Навряд. Сумнiваюся, що вони надихали кого-небудь, окрiм нього самого.

У сорок один у батька дiагностували цукровий дiабет. Хвороба виявилася задавненою, тож поки ii перебiг узяли пiд контроль, устигла дати ускладнення на очi та серце. Особливо на очi. За рiк пiсля першого вiзиту до лiкаря вiн перестав упiзнавати людей на вiдстанi далi нiж за п’ять крокiв вiд нього. Матiр повезла його до Луцька, де у приватнiй клiнiцi йому зробили лазерну фотокоагуляцiю – точкове припiкання сiткiвки, що на якийсь час зупинило розростання кровоносних судин.

Пригадую, як невдовзi пiсля операцii батько прийшов додому напiдпитку. Мама – вчителька украiнськоi мови та лiтератури – ще не повернулася зi школи. Ми були самi. Вiн сiв бiля мене на табурет i почав говорити. Я думав, вiн нарiкатиме на життя, на хворобу, але нi, вiн говорив про сiм’ю та ще – дуже плутано й незв’язно – про любов i повагу. Говорив довго, завершивши розлогий монолог черговою псевдофiлософською фразою: «Не можна втримати в серцi те, для чого там немае мiсця». Тринадцятирiчний я насилу стримався, щоб не пирснути. Тодi його слова здавалися кумедними. Не так слова, як те, що вони злетiли з уст сорокадворiчного напiвпрофесiйного тренера напiвпрофесiйноi волейбольноi команди, який пiвжиття проходив у спортивних штанах i кедах. Із замацаним свистком на грудях. Не втримуй у серцi те, для чого там немае мiсця. Мене розсмiшило, що батько вiрив у дурницi, якi говорив.

Усе це було до того, як я його зненавидiв. Певна рiч, зненавидiв не через висловлювання. Не через те, що вiн був поганим батьком, бо загалом поганим вiн не був. І навiть не через те, що одного дня – я закiнчував десятий клас, а йому щойно виповнилося сорок чотири – вiн, не сказавши нi слова, пiшов iз дому. Тихо вдягнувся, тихо причинив за собою дверi та бiльше не повернувся. Ми з матiр’ю перелякалися, звернулися до мiлiцii, i за два днi його знайшли. Ну, тобто як знайшли. Батько зателефонував i повiдомив, що не житиме з нами, додавши щось iще – мати, захлинувшись слiзьми, впустила телефонну трубку, а я, пiдхопивши ii, не розчув до пуття, – чи то щоб ми не турбувалися, чи то щоб ми не турбували його. Все.

Але не в цьому причина.

Я не спав усю нiч. І не до кiнця розумiю, що тут роблю. Чорт…

Я зненавидiв його через те, що вiн так i не пояснив чому.

Невже атмосфера в сiм’i була аж такою нестерпною, що вiн у сорок чотири роки покинув усе й пiшов iз дому? Час вiд часу батько з матiр’ю сварилися, але жодна зi сварок не переросла в затяжний конфлiкт. Упродовж дев’яти мiсяцiв пiсля його зникнення ми з мамою уявлення не мали, куди вiн подався, поки один iз його колег iз Рiвненськоi обласноi федерацii волейболу, перестрiвши матiр на вулицi, не розказав, що Євген Белiнський живе тепер з iншою жiнкою. Тринадцять рокiв вiдтодi спливло, а я нiяк не можу зрозумiти: на хрiна вiн iй здався? Хворий на дiабет, пiдслiпуватий, зi слабким серцем. Чужий. Невже вона дбала про нього краще, нiж це робила б мама? Нiколи. Хоча, можливо, менi просто подобаеться так думати, оскiльки я так i не змирився з тим, що вiн не прийшов по речi. Йдучи, батько забрав iз собою лише паспорт i водiйськi права. Одяг, бiлизна, взуття, книги, команднi фотографii, а також потемнiлi вiд часу кубки й медалi з фальшивою позолотою – все залишилося. Цей мотлох досi лежить на антресолях.

Я добре пам’ятаю батьковi висловлювання, проте мушу напружуватися, щоб пригадати його самого. Намагаюся згадати його, коли ми жили разом, але розумiю, що це марно. Гадаю, це неможливо в принципi, як неможливо насолоджуватися вишуканiстю форми склееноi з уламкiв вази, вдаючи, наче не помiчаеш грубих швiв, якi огидними шрамами розсiкли малюнок на порцелянi. Звiсно, ваза була чудовою. Колись. Давно. До того як розбилася.

Отак i з батьком. Я просто не можу згадувати його окремо вiд його щезнення. Спогади крихкi. Я усвiдомлюю це, але однаково прагну воскресити в уявi батькiв образ. Вiн випливае з пiтьми й постае перед очима, проте виникае враження, що дивлюся на нього через кiлька товстих i страшенно подряпаних шматкiв рiзноколiрного скла. Менi не вдаеться протиснутися до нього справжнього крiзь нашарування останнiх найболючiших спогадiв. Вiн спотворений, але – по-особливому. Цi останнi шари нiби навмисно гiперболiзують лише найгiрше. Скажiмо, намагаюся пригадати, як ми з батьком iздили велосипедом до Рiвненського зоопарку або як вiн забирав мене пiсля урокiв до себе в ДЮСШ, де дозволяв спостерiгати за тренуванням, або як захоплено розповiдав про улюблених джазових виконавцiв. Я пам’ятаю це, от тiльки в цих спогадах передi мною не батько. Передi мною мовчазний незнайомець iз розмитою плямою замiсть обличчя. І коли я напружуюся, наближаюся, щоб розгледiти знайомi риси, хтось перемикае канал. Пам’ять перекидае на iнший спогад – недобрий i злий. Пригадую, що нiколи не любив спортивнi iгри з м’ячем, бо батько не вчив мене грати. Інодi ми вибиралися на природу, i я благав його навчити мене грати у волейбол так, як умiе вiн. Той вiдмахувався. Я продовжував канючити доти, доки вiн не пiдводився та брав до рук м’яч. Пiсля чого починав гатити по ньому так, начебто мав намiр убити мене. Я зосереджувався не на тому, як вiдбити подачу, а як ухилитися й вижити. Боявся, що мене переламае навпiл, якщо опинюся на лiнii польоту м’яча. У якусь мить я все ж не встигав вивернутися, i батько влучав у мене – у голову чи в груди. Мене вiдкидало на метр i розкарячувало на землi. Але я пiдводився – в головi гуло, – пiдхоплювався майже вiдразу й посмiхався, переборюючи сльози та злiсть, показуючи, що зi мною все гаразд, граемо далi. А вiн кричав: «Ну що, тепер досить?» Зазвичай на цьому все завершувалося, однак iнодi йому здавалося мало, вiн бiг по м’яч i продовжував гатити ним у мене, примовляючи: «Не розпускай нюнi, чемпiоне! Вставай! Ти ж сам хотiв! Вiдбивай! А ти як думав? Це волейбол!»

Але найчастiше спливае в пам’ятi, як пiсля повернення батька з Одеси, зачинившись у ваннiй, плакала мама. Це вiдбулося на початку дев’яностих, напевно, 1991-го, бо з обiгу ще не вийшли вiдрiзнi купони. Батько щойно влаштувався тренером у ДЮСШ i навеснi поiхав iз командою на змагання до Одеси. Їх поселили в iнтернатi. Через день вiн зателефонував iз пошти додому та попросив маму вислати грошей на iжу. В iнтернатськiй iдальнi годували препаскудно, добових не платили, тож його хлопцi в буквальному сенсi хирiли з голоду. Мама переказала п’ять рублiв. Повернувшись, батько ще з порога налетiв на неi: «Чим ти думала?! Ти зганьбила мене! П’ять рублiв! П’ЯТЬ СРАНИХ РУБЛІВ! Я б тобi вiддав! Невже ти не розумiеш, що iх навiть на сранi булочки не вистачило?» Мама вислухала його, пiсля чого зачинилась у ваннiй кiмнатi. Я – малий – перелякався. Довго сидiв пiд дверима, слухаючи, як вона схлипуе, потiм кликав ii, потiм сам плакав, але вона не вийшла з ванни до вечора. 1991-го менi було чотири, i я, зрозумiло, не мiг знати подробиць тiеi iсторii. І лише 2002-го, пiсля того як вiн пiшов, мама розповiла, що сталося. Вона чудово усвiдомлювала: для того щоб прогодувати команду, потрiбно рублiв сорок. Точно не менше нiж двадцять п’ять. Але мама – звичайна вчителька в краiнi, яка впродовж наступних чотирьох рокiв ставитиме свiтовi рекорди з iнфляцii, – не мала жодноi зайвоi копiйки. Тодi вона в Обласнiй станцii переливання кровi здала кров. Усе, що виручила, переказала батьковi в Одесу.

Чому я думаю про батька перед смертю? Не дивуйтесь. Я завше згадую його, коли щось трапляеться. Коли почуваюся розгубленим i неспроможним знайти вихiд. Ви не уявляете, як це – зростати iз намертво втрамбованим, немов цвяхами прибитим, хронiчним запитанням у головi: чому, знаючи, як перетворювати шмаркатих пiдлiткiв на чоловiкiв, вiн не додав стiльки важливих елементiв у матерiал, iз якого вилiплював власного сина?

Я наляканий i чiпляюся за спогади про батька, щоб вiдтягнути момент стрибка. Як слiпець намагаюся намацати просту вiдповiдь на просте запитання: як я тут опинився? От тiльки простоi вiдповiдi немае. Я можу вiдтворити всi подii, що привели мене сюди, проте вiд того нi на крок не наближуся до розумiння, чому все мае закiнчитися саме так. Власне, я вже намагався: багато разiв вiдмотував плiвку назад, по кiсточках перебираючи кожен епiзод лише для того, щоб переконатися: жоден iз них не був безнадiйним чи безвихiдним. Я так i не натрапив на момент, пригадавши який змiг би з певнiстю сказати: тут, саме тут, у цьому конкретному мiсцi повернув не туди.

Чорт забирай, що я тут роблю?.. Ранiше менi здавалося, наче люди покiнчують життя самогубством через помилки. Не через усвiдомлення помилок, а коли через помилки з тихим хрускотом ламаеться невидима пiдпiрка, на яку зазвичай спираються перед тим, як поглянути в очi найрiднiшим. Тодi, коли помилок накопичуеться так багато, що ти стаеш безнадiйно поламаним усерединi. Я не безгрiшний, однак упевнений: моi рiшення – всi, якi стосувалися Теодора, – не були хибними. І тепер менi лячно не тому, що намiрився обiрвати життя. Страшно йти з життя, не знайшовши вiдповiдей. Чому? Як? За що? Мене бентежить усвiдомлення, що я змушений розплачуватись за незалежне вiд мене – за вчинки та помилки людей, якi не мали жодного стосунку до мене чи до мого сина.

Повiрте, я довго тримався. Попри все що вiдбувалося з Теодором, не опускав рук. Інодi засинав – неначе iз пригрiтою на грудях змiею – iз думкою про те, як добре було б не прокинутися, але нiколи серйозно не замислювався про самогубство. Навiть коли довкола все ставало безжалiсно чорним, вiд чого здавалося, нiби тебе топлять у нафтi, коли свiт трiщав i на очах розколювався на уламки, я не впадав в отупiння, властиве людям у безвиходi. Якби позавчора хтось натякнув, що за два днi я стоятиму на вузькому карнизi дванадцятого поверху готелю Wyndham, вiдраховуючи останнi удари серця до стрибка, я б… Навiть не уявляю, як учинив би. Розсмiявся? Покрутив би пальцем бiля скронi? Два днi тому я все ще пам’ятав, як це – насолоджуватися життям…

Мабуть, треба просунутися ще трохи влiво. Неприемно припускати, що власник унiверсала, який застиг помiж моiх нiг, проклинатиме мене за лiченi хвилини пiсля смертi. А може, й не проклинатиме. Можливо, власник машини виявиться багатiем, якому начхати на автомобiль, i згодом вiн, пишаючись, показуватиме друзям фотографii на iPhone: «Пригадуете украiнця, який у вереснi 2015-го шугонув iз вiкна готелю в Балтиморi[1 - Балтимор (англ. Baltimore) – порт i мiсто в штатi Мериленд, США, розташоване на пiвнiчний схiд вiд Вашингтона. Населення – 623 тисячi жителiв.]? То вiн гепнувся на мою тачку! Ось дивiться: рознiс увесь дах на друзки, придурок».

Дванадцять поверхiв…

Нi, я не змiню свого рiшення. Стрибну. Якби вагався, то ще ввечерi поiхав би до будинку на березi Лiбертi замiсть лишатися на нiч у готелi в центрi Балтимора. Утiм, я зволiкаю, бо е запитання – напевно, найважливiше з усiх, – яке труiть iзсередини та не дае довести до кiнця те, для чого я сюди видерся. Коли все почалося?

Це важливо.

Я згадую батька, думаю, чи встигну вiдчути бiль, хоча навряд чи бiль вiд зiткнення дошкулить дужче за страх, що пропiкав вогнем протягом ночi, переймаюся, щоб ненароком не зачепити автомобiль на тротуарi перед готелем, i водночас усвiдомлюю, що все це не те – це не мае значення. Найбiльша проблема полягае в тому, що я так i не зрозумiв, коли все почалося. Пiвночi я пролежав у обставленому класичними меблями номерi, мiркуючи, як усе склалося б, якби три мiсяцi тому я вiдхилив пропозицiю Лiзи Джин Торнтон i вiдмовився вирушити до Америки. Або якби змирився з дiагнозом Паламара та почав давати сину «Фiнлепсин ретард». Чи це щось змiнило б? Не знаю. І це дратуе. Звiсно, тепер уже пiзно, час не повернути назад, але я без вагань продав би душу дияволовi, щоби дiзнатися, коли – i з чого – все почалося. Адже тодi я змiг би втямити, де вчинив не так. Чи уявив – просто помрiяв би, – що зробив би, щоб урятувати сiм’ю й уникнути багна, в яке мене затягнуло впродовж останнiх п’яти рокiв.

Розумiете?

Бо я не зробив нiчого поганого! Я не зробив нiчого неправильного!

І все ж я тут.

Хочете знати чому? Це довга iсторiя. Історiя, сповнена малопомiтних i, на перший погляд, неiстотних деталей (лише тепер, iз величезним запiзненням, я осягнув, якими вони були вагомими). Утiм, навiть збагнувши, у що сплiтаються цi нiбито несуттевi деталi, навряд чи ви повiрите, що людина може покiнчити життя самогубством через сновидiння. Майже напевно, що не повiрите. Що не дивно. Два днi тому я б сам не повiрив. Але iронiя якраз i полягае в тому, що я маю намiр вистрибнути з вiкна через сон, який побачив у лiтаку пiд час перельоту з Орландо[2 - Орландо – мiсто у центрi штату Флорида на Флоридському пiвостровi. Населення – 220 тисяч осiб (агломерацiя – 2,6 млн.).] до Балтимора.

Гаразд, визнаю, я вагаюсь. І менi страшно. От тiльки я боюся не того, що чекае внизу. Я не тремчу перед смертю. Мене до помутнiння в очах лякае думка про те, що мiй учинок – цей стрибок – нiчого не вирiшить. Що пролетiвши пiвсотнi метрiв i роздовбавши череп об асфальт, я не провалюсь у пiтьму та не втечу вiд того, що прийшло до мене ввi снi на борту того клятого «Боiнга». Бо, врештi-решт, мiй батько помилявся: у свiтi точно е речi, якi ти не здатен контролювати, але якi нiколи, нiзащо не захочуть лишити тебе осторонь.




Частина 1


Сон – то в дiтей якась зона бойових дiй. Надто коли вони зовсiм малi. Син моеi подруги собi пальцi в очi пхав, тiльки б не засинати. Серйозно.

    Майкл Маршалл. Непроханi

Інкубацiя – прихований перiод хвороби вiд моменту зараження до появи перших ознак захворювання.

    Словник украiнськоi мови в 11 томах




1


З чого почати?

Ця iсторiя не про мого батька. І не про мене теж.

Теодор з’явився на свiт пiзнього вечора у четвер 15 липня 2010-го у Рiвненському пологовому будинку № 2. Зрiст – 49 сантиметрiв, вага – 3 кiлограми 900 грамiв, нормальний, здоровий козарлюга з голосом, вiд якого, за словами акушерки, у вiддiленнi попрогиналися вiкна та розплавилося кiлька дверних ручок.

Єву, мою дружину, завезли до пологового вiддiлення напередоднi – в середу, а перейми почалися у четвер уранцi. Четвер видався погожим – сухий, безвiтряний i зовсiм не спекотний, – щоправда, на погоду я зважав найменше. Вiд хвилювання почувався наче людина, яка ступае на борт лiтака: нiби нема про що непокоiтися, але вiд усвiдомлення власноi безпорадностi тiло раз у раз пересмикувалося, немов у пропасницi. Я просидiв у пологовому будинку з 8:30 ранку до народження Теодора, проте на самi пологи не потрапив. Не тому, що не дозволив лiкар. Я мав у що перевдягнутися та мiг би зайти до операцiйноi, однак Єва не захотiла, щоб я бачив, як вона народжуе.

Припускаю, когось iз вас дивуе iм’я, яке ми дали синовi. Мовляв, що за дурня, козакiв не називають Теодорами! Якби це залежало лише вiд мене, я волiв би бачити сина Остапом. Справдi. Моя мама – Катерина Володимирiвна Белiнська, ще та украiнофiлка, – була б у захватi. Мама все життя пропрацювала вчителем украiнськоi мови та лiтератури i колись хотiла назвати Остапом мене. Зрештою передумала та нарекла мене на честь Мирона Катранника, одного з головних героiв роману «Жовтий князь» Василя Барки. Не скажу, що iм’я Мирон менi не подобаеться – хоча, погодьтесь, е якась часточка невинноi схибнутостi в тому, щоб назвати сина iменем лiтературного героя, який сконав вiд голоду, – але й захвату вiд нього я не вiдчував. З iншого боку – я був единим Мироном у школi, единим Мироном в унiверситетi й пiзнiше збагнув, що унiкальнiсть iменi певною мiрою зумовлювала й унiкальнiсть ставлення до мене. Попри те що Мирон чудово римуеться з «гандон», нiхто нiколи не обзивав мене останнiм. Загалом iм’я Остап здавалося менi чудовим, iдеальним просто. От тiльки Єва та ii матiр – Жанна Валерiiвна Лауда – навiть слухати не схотiли про Остапа.

На двадцятому тижнi вагiтностi лiкарка повiдомила, що в нас буде хлопчик. Пiсля того ми з Євою разiв iз двадцять розмовляли про можливе iм’я, але нi про що не домовилися. Напевно тому, що говорила переважно Єва, а я здебiльшого вiдмовчувався, а також тому, що запропонованi Євою iмена вiдгонили дешевою мелодрамою. Розмрiявшись, дружина уявляла нашого сина як не на червонiй дорiжцi у Каннах, то в кабрiолетi, що на повнiй швидкостi мчить помiж голлiвудськими пагорбами. Вiдповiдно я не сприймав цi розмови серйозно. На другий день пiсля пологiв Єва представила остаточний i, припускаю, затверджений тещею перелiк потенцiйних iмен для нашого сина: Фабiан, Данiель, Леонард, Герман, Альберт, Едгар, Теодор, Ернест, Оскар i – прости Господи – Тамерлан. Тамерлан, трясця вашiй матерi! Ви чули таке?! Тамерлан, бляха, Белiнський!

Жанна Валерiiвна – яка не мала нi статкiв, нi статусу, але поводилася так, наче все життя грала в гольф на найдорожчих курортах, чий чоловiк, Лаврентiй Романович, був звичайним далекобiйником, обожнював у перервах мiж рейсами напиватися до нестями та щедро оббльовувати лiфт, сходи та ганок свого пiд’iзду, – наполягала на iменi Фабiан. Я запитав, якою, на ii думку, е скорочена версiя iменi, на що Жанна Валерiiвна вiдказала: «Фаня. Звiсно, Фаня. Звучить прекрасно, хiба нi?» Я сказав, що Фанею називали мою прабабцю – Афанасiю Федорiвну Бердник, – яка впродовж останнiх чотирьох рокiв перед смертю не впiзнавала власне вiдображення у дзеркалi. Менi кортiло також додати, що Фабiан римуеться з «павiан», i поцiкавитись у тещi, чи вона коли-небудь бачила павiанячу задницю, проте вона й так образилась, i я промовчав. Згодом заявив, що не потерплю iмен Данiель, Герман i, безперечно, Тамерлан. З тих, що лишилися, я вибрав найменш крикливе – Едгар. Єва погодилася вiдразу. Жанна Валерiiвна побурчала, але згодом попустилася. А третього дня пiсля пологiв, перед тим як пiти додому, дiдько мене за язика смикнув бовкнути, що називатиму малого Еддi й що це з бiса круто, адже так називають маскот, тобто талiсман, улюбленого хевi-метал гурту мого дитинства – британського Iron Maiden. Кохана мала у палатi планшет iз доступом до Інтернету, тож ще до того, як я доiхав на своему пiдтоптаному Nissan Almera додому, зателефонувала менi на мобiльний i довго репетувала, доводячи, що я iдiот i що вона не називатиме синочка на честь придуркуватоi британськоi мумii.

Залишились Оскар, Леонард, Альберт, Теодор i Ернест.

Пологи пройшли без ускладнень. У понедiлок уранцi я забрав Єву з пологового будинку й дорогою додому сказав, що не проти Теодора. І то не був компромiс, ну, ви розумiете, я не ламав себе, щоб погодитися. За вихiднi прочитав про Теодорiв усе, що знайшов у Інтернетi, не менше нiж сотню разiв, змiнюючи iнтонацii, промовив «Теодор» i «Тео» вголос i зрештою погодився, що все гаразд, iм’я менi подобаеться. По-справжньому подобаеться. За ним крилися розум, могутнiсть, лiдерство. Теодор Рузвельт, Теодор Драйзер, Теодор Уiлсон[3 - Теодор Уiлсон (1912–1986) – культовий джазовий пiанiст, який акомпанував таким зiркам, як Луi Армстронг, Бiллi Холiдей та Елла Фiцджеральд.]. Враження трохи псували фотографii плюшевих ведмежат, якi то тут, то там миготiли серед результатiв Google-пошуку, проте я вирiшив, що ми з Євою називатимемо сина лише Теодором або – скорочено – Тео. І жодного Тедi.

Увечерi третього дня пiсля повернення iз сином додому до нас завiтали двi Євинi подруги. Дiвчата поцiкавилися iменем малюка, на що Єва з гордiстю вiдповiла: «Теодор». І тодi одна з тих тупих курок пирснула: «Це як бика?» А друга додала щось про кориду. Дружина не розгубилася: «Саме так, корида. Теодор буде сильним i невгамовним, як бик». Упродовж наступних кiлькох мiсяцiв у головi час вiд часу зринала думка, а чому, власне, бик? І яка, в бiса, корида? Я обнишпорив Інтернет у пошуках мультфiльму чи кiно про бичка на кличку Теодор, заходив на сайти з продажу племiнних бугаiв, але не вiдшукав жодного Теодора. І тiльки наприкiнцi травня 2011-го до мене дiйшло, яка глибока прiрва мiж сприйняттям цього свiту чоловiками та жiнками. Була майже пiвнiч, я вiз клiента вiд клубу «Лагуна» до мiкрорайону Пiвнiчний, коли перед очима неначе блискавка кресонула. Теодор – тореадор. Тореадор – корида. Корида – бик. ТОРЕАДОР! Євина подруга подумала про бика, бо iм’я Теодор близьке за звучанням до слова «тореадор». Як тупо! Тупо, хiба нi?

Я на мить пошкодував про вибiр iменi для сина лиш одного разу – в липнi того ж 2011-го року. Вкотре виiхавши у мiсто, щоб пiдзаробити грошей для жертвоприношень Блакитному Монстровi, я раптом змiркував, що мiй малий може виявитися менш фартовим, нiж його татко. А що як, припустив я, мого сина обзиватимуть Тедиком-педиком? Насправдi хвилювання виявилися марними. Восени 2015-го, коли мого сина могли б почати обзивати Тедиком-педиком у дитсадку, ми з Тео вже перебували в Америцi.

Отак-от.

Єва, Мирон i Тео. Теодор Миронович Белiнський. Ідiть до бiса – нормальне iм’я!

Крiм того, могло бути гiрше, правда?




2


Теодору виповнилося два роки й три мiсяцi, коли я вперше помiтив невелику тверду грудку, що набрякла за правим вухом.

У дитинствi й у мене, й у мого батька часто набухали лiмфовузли. Я добре знав, що це таке, а тому не переймався та не бив на сполох. У мене лiмфовузли напухали здебiльшого на потилицi, в мiсцi з’еднання шиi з головою. Інодi набрякання супроводжувалося пiдвищенням температури, але жодного разу до серйозних ускладнень це не призвело. За тиждень-пiвтора органiзм перемагав iнфекцiю, i набряки сходили самi по собi. Завжди.

Із Тео склалося iнакше. Набряк тримався впродовж мiсяця. На другому тижнi ми з Євою почали щоранку оглядати синове вушко: я говорив, що набряк не збiльшуеться, Єва панiкувала, що гуля росте й Тео слiд повести до лiкаря. Я всоте розказував iй про себе та про свого батька, про те, як у нас усе минало. Врештi-решт переконував. Певну роль вiдiграло також те, що до набряку Теодор мав краснуху. Хвороба почалася з пiдвищення температури та сухого кашлю. Другого дня на обличчi Тео з’явилася висипка, яка до вечора поширилася на решту тiла, i трохи набухли лiмфатичнi вузли – там, де зазвичай у мене, – на шиi пiд потилицею. Краснуха, як вiдомо, лiкування не потребуе, тож ми просто сидiли з Тео вдома. Через три днi висипка зiйшла, температура нормалiзувалася, гульки за шиею зникли. А невдовзi потому я вперше помiтив той набряк за вушком. Словом, я вiдмовлявся вести Тео до лiкаря, бо думав, що набряк е результатом краснухи, наслiдком того, що органiзм не до кiнця поборов iнфекцiю. Сподiвався, що все владнаеться без лiкарiв, адже, ви ж знаете, це краснуха, а краснуху лiкувати не треба.

Першi два роки Тео взагалi багато хворiв. Застуди, вiтрянка, проблеми з травленням, алергiчнi висипи. Про дитсадок не могло навiть iтися. Нам iз Євою доводилося корегувати робочi графiки – точнiше, корегував переважно я, – щоби хтось постiйно сидiв iз малим удома. Я працював оператором кол-центру в Zoom Support, рiвненськiй фiлii мiжнародноi компанii, що займаеться дистанцiйною пiдтримкою користувачiв Windows та Apple, i менi було простiше пiдлаштовуватися: я виходив на роботу раз на три днi та мiг обирати нiчнi або нiчно-ранковi змiни, щоб упродовж дня – поки Єва на роботi – глядiти Теодора. Єва працювала адмiнiстратором у готельному комплексi «Чорна перлина», що на об’iзнiй трасi на пiвднi вiд Рiвного. У вихiднi або коли в «Перлинi» не проходили корпоративи чи святкування вона поверталася додому ранiше, я залишав Теодора на неi i виiжджав у мiсто таксувати.

Але повернiмося до набряку.

У листопадi 2012-го я нарештi визнав, що припухлiсть розростаеться. Гуля затвердiла, потемнiла та збiльшилася до розмiру персиковоi кiсточки. Вушко малого стирчало вбiк, наче його хтось навмисно вiдстовбурчував. Ми вибрали найближчий день, коли i менi, i Євi не потрiбно було йти на роботу, – четвер, 22 листопада, – i повели Теодора до приватного педiатра. Той, тiльки поглянувши на Тео, скерував нас до обласноi лiкарнi.

У лiкарнi нас прийняв хiрург-отоларинголог Кирило Мазур, кругловидий чолов’яга середнiх рокiв. Лор обдивився Теодорове вушко, двiчi натиснув на гулю – Тео аж шикнув вiд болю, – а тодi пiдняв голову та сердито втупився в мене. Єва сидiла поруч, проте лiкар чомусь пожирав поглядом лише мене й говорив так, наче дружини в кiмнатi не було.

– Коли це з’явилось?

– Ну-у… – я добре пам’ятав, коли вперше намацав припухлiсть за вухом сина, але вагався, не хотiв зiзнаватися, – пiвтора чи-и-е… д-два мiсяцi тому.

– Ви два мiсяцi не помiчали, що у вашого сина за вухом гнiйник завбiльшки зi сливу?

– Я… ну… – я зиркнув на Єву, шукаючи пiдтримки, але вона сидiла нерухомо, нiби мумiя, i, стиснувши губи, не зводила очей з хiрурга. – У мене в дитинствi часто набрякали лiмфовузли, а потiм усе минало, i я думав…

– Це правобiчний гнiйний лiмфаденiт, – перервав мене лор. – Величезна гнiйна куля на головi. Куля, яка будь-якоi митi може прорвати куди завгодно, – вiн постукав пальцем собi по скронi й повторив: – На головi.

На кiлька секунд запанувала тиша, потiм я нiяково запитав:

– Що стало причиною?

– Почалося iз запалення лiмфовузла. Його спричиняють стафiлококи, стрептококи й iншi збудники, що поширюються лiмфатичними шляхами з розташованих поблизу вогнищ запалення. Але ось це, – вiн показав пальцем на блiдого й похнюпленого Тео, – те, що ви зараз спостерiгаете, – це результат того, що впродовж двох мiсяцiв комусь було лiньки зводити сина до педiатра.

Я зцiпив зуби так, що на вилицях збурилися жовна.

– І що тепер?

– Я зараз випишу направлення, хтось iз вас залишаеться в лiкарнi.

– Ви кладете його до лiкарнi? – пригнiчено уточнив я.

Отоларинголог скосив очi на Єву.

– Я залишуся з малим, – тихо зронила дружина.

– Добре, – вiн кивнув, узявся щось писати в iсторii хвороби й тiльки тодi вiдповiв на мое запитання: – Так, ми кладемо вашого сина до лiкарнi. На завтра призначу аналiзи i, якщо все добре, пiслязавтра проведемо операцiю.

Я вiдчув, як несамохiть засмикався кадик.

– Нiчого страшного, – продовжив лiкар. – Поставлю дренаж, гнiй вийде. Через три днi хлопець буде вдома, – Мазур вiдiрвався вiд написаного тексту. – Ще запитання?

– Нi, – похнюпився я.

– Операцiя пiд наркозом? – озвалася Єва.

Хiрург вигнув брову, наче його здивувало, чому це Єва так цим переймаеться, пiсля чого вiдповiв запитанням на запитання:

– А як ви це собi уявляете? Ви триматимете хлопця, поки я буду розрiзати йому вухо?

– Я просто запитала, – крижаним тоном промовила Єва.

– Так, пiд загальним наркозом.




3


«Чорна перлина» – не те мiсце, де лiкарняний лист вважають поважною причиною вiдсутностi на робочому мiсцi. На щастя, за два роки Єва встигла зарекомендувати себе, тож iй вдалося домовитись про замiну на три днi та лягти з Теодором до лiкарнi.

24 листопада 2012-го, невдовзi пiсля снiданку, Тео пiдготували до операцii та за кiлька хвилин по першiй повезли до операцiйноi.

Ми з Євою залишилися у пропахлому дезiнфектантами тьмавому коридорi, який упирався в широкi двостулковi дверi до операцiйного блоку, i пробули там набагато бiльше часу, нiж розраховували. Я стiльки разiв перетнув той коридор iз кiнця в кiнець, що, напевно, до смертi запам’ятав кожен закуток, кожен виступ на нерiвних стiнах. Вiкно було тiльки одне, у протилежному до дверей торцi, бiля лiфта й сходiв, i виходило на внутрiшнiй, похмурий i брудний, двiр лiкарнi. Стiни приблизно менi до пояса вкривала ядучо-зелена фарба.

Кирило Мазур пройшов до передоперацiйноi зали хвилин за десять пiсля того, як туди завезли Теодора. Дорогою кивнув нам i, посмiхнувшись, сказав, що операцiя навряд чи триватиме довго (залежить вiд того, як виходитиме гнiй), але загалом не довше нiж годину. Можливо, якби в позбавленiй емоцiй фразi отоларинголога не прозвучали слова «не довше нiж годину», ми б так не хвилювались, а так уже о третiй опiвднi нам iз Євою здавалося, що нас пiдсмажують живцем. Дружина, затиснувши долонi мiж колiнами, сидiла на лавi та розмiрено погойдувалась: уперед, назад, уперед, назад. Я мiряв скупими кроками коридор. Не маючи за що зачепитися поглядом, тупився пiд ноги та вiд неспокою покусував губи.

З операцiйного блоку нiхто не виходив.

Вiд хвилювання в головi все змiшалося, я пригадую той день немов у туманi й зараз не можу з певнiстю сказати, коли пролунали першi крики. Десь пiсля третьоi, але коли точно, не пам’ятаю. У якусь мить з-за дверей операцiйноi долинули тривожнi вигуки. Якась жiнка щось швидко говорила. Я не зрозумiв жодного слова, але тон менi страшенно не сподобався.

– Ти чула? – повернувся до дружини.

– Так, – Єва пiдвелася. Вона досi сердилась, що я стiльки часу вiдмовлявся вести Теодора до лiкаря, й уникала погляду у вiчi. Я стояв ближче до входу в операцiйний блок. Вона показала рукою на масивнi двостулковi дверi та спитала: – Щось зрозумiв?

Я заперечно похитав головою.

– Голос жiночий, – я хотiв додати, що вiн здався менi переляканим, але прикусив язика.

Приблизно через двi хвилини за нашими спинами зi стугоном розчахнулися дверi лiкарняного лiфта. У коридор зайшли двое чоловiкiв у блiдо-зелених халатах. Вищий на зрiст виглядав рокiв на тридцять. Другий був кремезнiший i старший: скронi вкривала сивина. Не знаю як, але це запам’яталося. Помiж себе вони котили високий манiпуляцiйний столик на колiщатках.

– Вiдступiть, – наказав старший. – Вiдiйдiть, будь ласка.

Коридор виявився завузький для чотирьох людей i столика з нержавiючоi сталi, тож нам iз Євою довелося притиснутися до стiни, звiльняючи лiкарям дорогу.

Поки лiкарi наближалися, я розглядав лише iх. І тiльки коли вони проминули нас, опустив очi на столик. Нижня полиця була заставлена пляшками з розчинами, затискачами, щипцями, якимись незрозумiлими й тому моторошними iнструментами зi сталi, а також ампулами та шприцами – вiд зовсiм маленьких, на 2 мiлiлiтри, до по-кiношному величезних. На верхнiй лежали балон з киснем i кисневою маскою, аспiратор, кiлька невеликих цифрових приладiв, один iз яких – iз довгою гнучкою трубкою, напевно, якийсь зонд. Серед приладiв вирiзнялась пластмасова валiзка блiдо-зеленого кольору з ручкою та цифровим табло. Точнiше, щось схоже на пластмасову валiзку. Довкола сiрого табло виднiлося кiлька кнопок, пiд ними – схематичне зображення синусоiдального серцевого ритму. Збоку до корпусу крiпилися невеликi, наче iграшковi, праски з червоними кнопками на ручках. З «валiзою» iх з’еднували закрученi спiраллю чорнi дроти. Коли я збагнув, на що дивлюся, тiло розм’якло, неначе вiск над вогнем.

Дефiбрилятор.

Я не мiг дихати. Повiтря здавалося мертвим, нiби… спершу подумав, нiби в лiкарнi, а потiм: чорт забирай, ми ж i е в лiкарнi!

Я прохрипiв не своiм, якимось немовби обпаленим голосом:

– Що там таке?!

Реанiматологи дiйшли до обкладеноi плиткою дiлянки коридору. Двостулковi дверi розчинилися.

– Скажiть, що вiдбуваеться?!

Молодший iз чоловiкiв озирнувся. Вiн хотiв щось вiдповiсти, але старший смикнув його за рукав халата й показав долонею в напрямку операцiйного блоку. Вони проштовхнули столик до передоперацiйного примiщення i зникли за дверима. Я рвонув до операцiйноi, проте Єва метнулася навперейми та зупинила мене.

– Стiй! – дружина тримала мене руками за талiю. – Не роби дурниць, не йди!

Я вхопився руками за голову й довго стояв, переборюючи бажання кинутись до дверей i почати гатити в них кулаками. Зрештою ми з Євою повернулися до лави, стали чекати.

Близько четвертоi до операцiйного блоку пройшов ще один лiкар. Високий, поставний, iз рельефним обличчям i пишною кучерявою кучмою. Із собою нiчого не нiс, тримав руки в кишенях. Минаючи, вiн окинув нас зацiкавленим поглядом, проте нiчого не промовив. Нi я, нi Єва не наважилися що-небудь запитати.

О 16:30 iз операцiйноi нарештi з’явився Кирило Мазур. Кругле обличчя отоларинголога практично зливалося iз бляклим тлом – iз заллятим спокiйним свiтлом стiнами коридору. Через тiнi пiд очима та напружено вигнутий рот лице нагадувало повний мiсяць, що вималювався на свiтлому небi за кiлька годин до заходу сонця.

– Що трапилося? – ми з Євою попiдскакували, щойно його побачивши. Дружина ступила крок уперед, а я стримiв бiля лави, дивуючись iз того, як тремтять колiна. – Що з Теодором?

Мазур зупинився посеред коридору, за кiлька крокiв од нас. Вiд позавчорашньоi зарозумiлостi не лишилося й слiду.

Хiрург заговорив, i менi здалося, наче передi мною iнша людина:

– З вашим сином усе добре.

– Де вiн? – вихопилося в Єви.

– У реанiмацii. І краще, якщо вiн якийсь час там побуде.

– До нього можна? – продовжила дружина. – Ми можемо його побачити?

Я нарештi розтулив рота, вiд хвилювання слова шумною лавиною посипалися з нього:

– Якщо з Теодором усе добре, навiщо тримати його в реанiмацii?

Мазур застиг, тримаючи спину неприродно рiвно, не виймаючи долонi з кишень i туплячись осклянiлими очима менi в сонячне сплетiння. Складалося враження, що вiн не почув жодного з наших запитань. Стояв, не рухався, i тiльки пальцi лiвоi руки пiд тонкою блiдо-зеленою тканиною кишенi халата судомно стискалися та розтискалися – я бачив, як при кожному стисканнi крiзь тканину проступають кiсточки. Вiд того жесту було млосно.

– Пiд час операцii дещо сталося, – нарештi озвався хiрург.

У мене пересохло в ротi, а щось схоже на брилу товченого льоду посунуло з грудей до живота.

– Серйозне?

Мазур вiдiрвав погляд вiд сонячного сплетiння та сфокусував його на моему обличчi:

– Зупинка серця, – пауза. – Пiд час операцii в Теодора на короткий час зупинилося серце.

Єва голосно кавкнула й затулила рота долонями.

– Що?..

– Будь ласка, не тривожтеся, – лiкар вихопив праву руку з кишенi та простягнув до Єви, неначе з намiром заспокiйливо погладити ii по плечi, але нiби схаменувся – долоня застигла у повiтрi на пiвдорозi мiж ним i моею дружиною. – Зараз усе в нормi, сердечний ритм вiдновлено, жодних вiдхилень немае, i я запевняю вас – на цей момент хвилюватися не потрiбно.

Мене пересмикнуло. «Хвилюватися не потрiбно?! Звiсно, це ж не твiй син щойно повернувся з того свiту!» Я до кровi прикусив щоку, щоб погамувати сплеск лютi.

– Чому це сталося? – я пiдiйшов до Єви та поклав руки iй на плечi. Їi тiло здригалося, грудна клiтка розширювалась i спадала аритмiчними поривами, й одночасно жодного звуку, навiть найменшого схлипу не злiтало з ii вуст.

Лiкар сховав руку назад до кишенi, але погляд не вiдвiв.

– Менi важко сказати. Серцебиття вiдновилося до того, як реанiматологи зайшли до операцiйноi. Фактично, нi я, нi мiй асистент, нi анестезiолог не встигли що-небудь зробити. Ми просто… – вiн знизав плечима, – …спостерiгали. Ем-м… у 90 % випадкiв причиною зупинки серця е фiбриляцiя, проте насправдi пiд час фiбриляцii серце не зупиняеться. Фiбриляцiя шлуночкiв – це аритмiя, за якоi мiокард скорочуеться так хаотично й так швидко, що серце замiсть перекачувати кров вiбруе. Фiбриляцiя завжди мае чiтку фiзiологiчну причину (зазвичай яке-небудь серйозне захворювання серця), яку вiдносно легко виявити. Дуже рiдко серце зупиняеться по-справжньому – в серцевому м’язi раптово припиняеться бiоелектрична активнiсть. Це називають асистолiею, i це саме те, що трапилося в Теодора. На наше щастя, активнiсть вiдновилася, жодних фiзiологiчних змiн, тим бiльше незворотних, не вiдбулося. Пiвгодини тому я викликав чергового з кардiологiчного вiддiлення, ми зробили контрольну кардiограму, й вiн пiдтвердив, що не бачить на нiй очевидних вiдхилень.

За три години, що ми просидiли в коридорi, нiхто не виходив iз двостулкових дверей. Туди лише заходили. Я подумав, що лiкарi не можуть сидiти там стiльки часу, а отже, операцiйна мае ще один вихiд.

– Тобто ви не знаете, що спричинило зупинку? – сказав я.

Перенiссям хiрурга пролягла невдоволена зморшка, що тут-таки розгладилася. Вiн продовжив говорити рiвним, хоч i напруженим голосом, дивлячись просто на мене та нi на мить не ховаючи очей:

– На мою думку, причиною мiг стати наркоз. Інодi непросто дiбрати оптимальну дозу анестетикiв навiть для дорослоi людини, що вже казати про дворiчного хлопчика. І в цьому немае вини анестезiолога. Так трапилося, можливо, органiзм так прореагував, хтозна…

– Що нам робити?

Кирило Мазур перевiв погляд на Єву, яка не припиняла дрiбно тремтiти.

– Вушко я вичистив, iз цим усе гаразд.

– Я не про вушко, – заперечила вона.

– До вечора ми потримаемо хлопця в реанiмацii. Вiн уже опритомнiв, але поки ще трохи п’яний. До всього ми капаемо заспокiйливе, щоб не нервував через вашу вiдсутнiсть. Якщо все буде добре, ввечерi переведемо вашого сина назад до палати. Можете почекати там.

– А потiм? Як далi? – я не мiг говорити зв’язно, проте Мазур зрозумiв мене.

– Днiв два пробудете в стацiонарi. Я стежитиму, як загоюеться вушко. А тодi… – вiн замислився, – раджу пройти обстеження в кардiолога. Зробiть УЗД серця. Можливо, хлопця поставлять на облiк, якийсь час вам доведеться за ним спостерiгати. Це вам пояснить кардiолог. Усе вiд мене залежне я виконав.

Мазур рушив у напрямку лiфта й сходiв.

– Стривайте! – цю мить я закарбував у свiдомостi дуже добре. Пам’ятаю, яким водянистим i слабким здавався мiй голос. – Скiльки… ну… скiльки часу воно не билося?

– Трохи бiльше нiж пiвхвилини, – вiдповiв хiрург. – Тридцять п’ять, може, тридцять шiсть секунд.

– Дякую, – я опустив голову.

Єва повернулась до мене й обiйняла.

Пiвхвилини. Тридцять шiсть секунд. Тридцять шiсть секунд Теодор тримався на межi мiж свiтом мертвих i живих. А тодi повернувся.

Минуло два роки пiсля операцii перш нiж я почав здогадуватися, що Тео повернувся не сам. Щось учепилося в нього, коли вiн перебував там – по той бiк лiнii, яку бiльшiсть iз нас перетинае лиш один раз. Упродовж тих тридцяти шести секунд щось схопило мого сина за руку та повернулося разом iз ним.




4


Кирило Мазур не помилився: на фiзiологiчному рiвнi змiн не вiдбулося. Протягом зими 2012–2013 рокiв ми що два тижнi водили Тео до кардiолога, той робив кардiограму, вишукував шуми в серцi та пiсля кожного вiзиту запевняв, що немае причин для хвилювання. Єва, втiм, не заспокоювалася й умовила мене показати сина столичним лiкарям. За тиждень до Нового року я повiз Тео на прийом до дитячого кардiолога у приватну киiвську клiнiку Viva. Догiдлива приязна лiкарка середнiх рокiв проглянула попереднi (зокрема й зробленi пiд час операцii) кардiограми, потiм зробила не лише кардiограму, але й ехокардiографiю, i насамкiнець прослухала серце за допомогою цифрового стетоскопа. Нiколи не бачив нiчого подiбного – до гумовоi трубки, що з’еднувала навушники з розтрубом i дiафрагмою стетоскопа, було прикрiплено матово-сiрий пристрiй завбiльшки з невеликий смартфон iз яскраво-синiм табло. Пiд час прикладання до грудей апарат аналiзував шуми та вiзуалiзував серцевий ритм. Якщо система фiксувала пiдозрiле вiдхилення, вiдповiдний iндикатор на екранi сповiщав про це.

Нi на кардiограмi, нi пiд час УЗД, нi з використанням супермодного стетоскопа жодних вiдхилень виявлено не було. Лiкарка констатувала, що малий повнiстю вiдновився пiсля того, що сталося пiд час операцii, тож мае цiлковито здорове серце.




5


Грудень – перший мiсяць пiсля операцii з видалення гнiйника за вушком – минув спокiйно. Теодор iв, спав i грався, наче нiчого не трапилося. Подеколи вередував, але загалом поводився як нормальна здорова дитина. Так було до новорiчноi ночi.

31 грудня, приблизно о пiв на дев’яту вечора, ми з Євою й Теодором приiхали до моеi мами проводжати рiк, що минув. О десятiй дружина вклала Тео спати, ми попрощалися з мамою i, залишивши пiд ялинкою подарунки для Тео, вирушили до «Чорноi перлини» на влаштовану Євиними колегами новорiчну вечiрку.

Гулянка вдалася на славу: яскрава, кипуча й по-украiнському безглузда. Молодий офiцiант – пiзнiше Єва сказала менi, що взяла його на роботу за пiвтора мiсяцi до Нового року, – примудрився нализатися до нестями ще до бою курантiв. О пiв на першу бiдолаху вивели на вулицю, потримали над безснiжним узбiччям траси Киiв – Чоп, даючи проблюватися, пiсля чого заштовхали до таксi й вiдправили додому. Решта шумно розважалась i вигадувала iдiотськi конкурси до третьоi ночi. За чверть до четвертоi ранку з подвiр’я «Чорноi перлини» в не по-зимовому тепле, затягнуте брудно-сiрими хмарами небо вистрелили останнi феерверки, i народ почав помалу роз’iжджатись. От тiльки роз’iжджатися хотiли не всi. З пiвдесятка працiвникiв «Чорноi перлини» – i серед них моя дружина – жадали продовження корпоративу. Комусь iз компанii зателефонував бармен iз «4 х 4» – ще одного, подiбного до «Перлини» комплексу, розташованого трохи далi вздовж траси, ближче до Рiвного, – i запросив до сауни.

Ми забрали залишки бухла, покинули машини перед готелем i попростували пiшки – «Чорну перлину» вiд «4 х 4» вiддiляло кiлькасот метрiв. Я, якщо вiдверто, нiкуди вже не хотiв. Страшенно втомився вiд компанii, де Єву знали всi, а я практичного нiкого, тож пертися трасою до «4 х 4» i ще кiлька годин зависати в банi з iншою, не бiльш знайомою компанiею, кортiло менше за все на свiтi. Але мусив iти, адже податися додому без Єви також не мiг.

Уже в роздягальнi перед басейном, у ту мить, коли Єва, пiдсмiюючись пiсля останнього розказаного кимось жарту, загорталася в довжелезний бiлий рушник, тенькнула моя мобiлка. З того як витяглося обличчя, коли я видобув Samsung iз кишенi джинсiв i зиркнув на екран, Єва здогадалася, що це не чергове привiтання з Новим роком.

– Хто там?

– Мама, – подивився на дружину й уточнив: – Моя мама.

Єва вся наче стяглася, скулилася.

– Алло, – я приклав телефон до вуха. – Мам?

– Мироне! – голос був безплотним, невикiнченим якимось i трiскучим, немов скрип розбитого скла пiд ногами.

– Що таке? Чому ти не спиш?

– Я не знаю… я не… – вона говорила ривками, задихаючись, так, нiби слова стали землею, липким багном i iх треба виштовхувати з горла. Я спробував уявити, що могло аж так налякати матiр, i раптом збагнув, що за двадцять п’ять чи двадцять шiсть свiдомих рокiв не пригадував випадку, коли вона здавалася б настiльки безпорадною й слабкою. Навiть 2002-го, коли в шкiльному туалетi на перервi мiж уроками один з ii учнiв перерiзав лезом вени на зап’ястку (я тодi ще навчався в школi), вона зберiгала спокiй i витримку. – Я не можу бiльше!

З телефона долинув плач – нi, радше крик – Теодора. Я подумав, що щось негаразд iз мамою, що вона розбудила Теодора, а вiн спросоння розгубився й так реагуе на те, що коiться з бабусею.

– Тобi недобре?

– Не менi! – зойкнула вона. Оглушливий лемент на задньому тлi не припинявся. – Це Теодор! Менi не вдаеться його заспокоiти, Мироне, вiн кричить, вiн безперервно верещить… iз ним щось не так, такого ще не було… вiн прокинувся i кричить, нiбито… я не знаю, що з ним.

Я на мигах показав Євi: одягайся. Останне виявилося зайвим, дружина й так зрозумiла.

– Мам, вiн уже не маленький, – я ввiмкнув гучний зв’язок i поклав телефон на лаву. Ми з Євою похапцем одягалися. – Спробуй заспокоiти. Спитай, може, в нього щось болить, помiряй температуру.

– Вiн не реагуе на мене, – мама опанувала себе, i зi змiни голосу я вiдчув, як зачепило ii мое зауваження. Це справдi виглядало трохи тупо: давати поради вчительцi з бiльше нiж тридцятирiчним стажем.

– Добре. Нам треба двадцять хвилин.

Розпачливий, надривний i приголомшливо гучний крик лунав, поки я не натиснув кнопку «Перервати зв’язок».

На менi були джинси, тонкий гольф кольору кави з молоком i сiрий жакет вiд Henry Cotton’s iз шоколадними латками, тож я впорався швидше за Єву, яка мусила спочатку дати раду панчохам, а потiм влiзти в тiсне, по фiгурi плаття.

– Чекай бiля виходу, – сказав я, – пiджену машину.

Я вихором пролетiв вiсiмсот метрiв вiд сауни «4 х 4» до «Чорноi перлини». Не помiчаючи, як важко гупае серце, ганяючи жилами загуслу вiд алкоголю кров, заскочив у Nissan i завiв двигун. На секунду – неначе риба, що скинулася над водою, – в головi спалахнула думка, що надто п’яний, аби сiдати за кермо, але я тут-таки втопив ii в глибинах мозку.

Дружина чекала на правому узбiччi. Я подумки похвалив ii, що перейшла на протилежний вiд «4 х 4» бiк, позбавляючи мене необхiдностi розвертатися або чекати, поки вона перебiжить. Єва пiрнула в салон; я краем ока побачив, що в неi в руках моя зимова куртка, i тiльки тодi усвiдомив, що бiгав до «Чорноi перлини» без верхнього одягу.

– Довго чекала?

– Нi. Поiхали.

Я натиснув на акселератор. Зi швидкiстю 80 км/год ми помчали Рiвненською, потiм вулицями Курчатова й Мiрющенка, стрiлою проминули Чорновола. Я пригальмовував лише перед свiтлофорами i ямами, а iх на тiй клятiй Рiвненськiй вистачало, проте навiть на перехрестях стрiлка спiдометра не сповзала нижче вiд позначки 30. За двадцять до п’ятоi мiй Nissan зупинився перед п’ятиповерховим будинком моеi матерi на проспектi Миру.

Наляканi, спiтнiлi й усе ще трохи п’янi ми вискочили на третiй поверх i ввалились у квартиру. Моя мама зi змарнiлим обличчям, сiрими пiвмiсяцями пiд очима та зчепленими на рiвнi грудей кiстлявими долонями, чекала в коридорi.

– Вiн заснув, – прохрипiла вона.

– Як це? – я так налаштував себе, що зараз доведеться викликати «швидку» або самому iхати до лiкарнi, що вiдчув легку шпильку розчарування.

– Просто затих. Припинив кричати й заснув.

Я повiльно видихнув. Єва притулилася до стiни коридора й глянула на мене.

– Ще одну таку нiч я не переживу, – мама дивилась кудись повз мене, в точку на стiнi понад моiм правим вухом. – Менi не двадцять п’ять, Мироне.

– Ми ж не знали, що таке станеться, – з приглушеними, але достатньо помiтними нотками роздратування проказала Єва.

Мама опустила голову. Я стягнув з нiг зимовi черевики та пройшов до кiмнати, де на старому диванi, закутаний неосяжною, ще радянською периною спав Теодор. У кутку над подушкою, кумедно згорнувши над бiлим черевом сiро-бурi лапки, лежав Юань Михайлович – плюшевий коала, подарований нами Тео пiсля операцii. Іграшку вибирали навмання, нiхто подумати не мiг, що за лiченi днi вона стане найулюбленiшою. Упродовж першого мiсяця пiсля купiвлi Теодор не розлучався з тим коалою, тягав усюди за собою, спав, гуляв i грався, навiть розмовляв iз ним, через що Єва вирiшила вигадати йому iм’я. Я жартома запропонував Михалич. Тодi ще не знав, що коала – це не ведмiдь, а травоiдне сумчасте, вiдтак менi здавалося, що Михалич – саме те, що треба. Дружина вважала iнакше: оскiльки iграшку виготовлено в Китаi, то ii iм’я мае бути китайське. Євина подруга тримала у себе вдома чихуахуа iз кличкою Долар. Дружина проiгнорувала моi спроби заперечити, що чихуахуа виготовляють не в Америцi, й нарекла коалу Юанем. Таким чином улюблена плюшева iграшка нашого сина стала Юанем Михайловичем.

Єва, не знiмаючи чобiткiв, потупала за мною, похукала на пальцi, потерла ними об пальто, щоб були не такими холодними, й легенько торкнулася синового лоба. Похитала головою – жару не було.

– Я не розумiю, що це, – промимрила з-за наших спин мама. – Вiн так кричав…

– Що робитимемо? – пошепки запитав я.

Дружина знизала плечима, а тодi неголосно запропонувала:

– Давай додому.

Я кивнув.

– Бери Михалича, – зиркнув через плече: – Ми поiдемо, мам, ти вiдпочивай, – а тодi обережно, щоб не розбудити, пiдгорнув ковдру й узяв сина на руки. Разом iз периною. Малий шумно вдихнув, поворушився, проте очей не розплющив i за мить, уткнувшись лобом менi в груди, спокiйно засопiв.

– Ковдру привезу завтра, – сказав я.

Мама мовчки провела нас до виходу.

Ми ступили до своеi квартири на Грушевського, коли годинник показував кiлька хвилин по п’ятiй ранку. Я забрав Теодора у Єви (вона тримала малого на руках, поки я керував машиною), видобув його з важкоi перини та вклав у лiжко. Хлопчак спав без заднiх нiг. Я посадив Михалича навпроти голови сина, щоби, прокинувшись, вiн мiг дотягнутися до iграшки. За хвилину скинув iз себе одяг, упав на лiжко та провалився в сон ще до того, як дотягнув ковдру до пiдборiддя. Єва, сердита через обiрване святкування, нашвидкуруч змила з себе косметику й уляглась з iншого боку.

Ми не проспали й трьох годин. О пiв на восьму ранку, тягнучи за собою Михалича, Тео причапав до спальнi.

– Мамо! Мамо! – малюк кликав маму, але тому що ближче до входу в кiмнату лежав я, торсав за плече мене та горлопанив у вухо менi. Я остаточно отямився, коли Теодор шкрябнув пальчиками по щетинi на моiй щоцi, а потiм смикнув за носа. – Тату, а Дiд Молоз? Де Дiд Молоз?

Я ледь продер лiве око й крiзь щiлину мiж повiками подивився на сина. Його очi були мокрими вiд слiз, вiн от-от мав розплакатись.

«Паскудство», – я гарячково намагався щось вигадати.

– Що сталося? – з-за спини долинув сонний Євин голос.

Секунд п’ять я мовчав, а тодi здався. Хоч-не-хоч доведеться вставати. Повернувся, лiг на спину, розплющив очi. З рота тхнуло так, наче там захоронили виводок здохлих щурiв.

– Ми забули подарунки в мами.

– О-о-о… – простогнала дружина.

Щокою Теодора скотилася перша велика сльозина.

– Вiн не плийшов? Цому вiн не плийшов, тату?

Єва перехилилася через мене, взяла Теодора пiд пахви, посадила мiж нами на лiжку й обняла:

– Сонечко, не плач. Послухай мене: ми з татом вночi приiхали й забрали тебе додому, а Дiд Мороз прилетiв до бабусi Катi, бо думав, що ти ночуеш у неi; вiн заплутався та залишив подарунки в бабусинiй квартирi, – хлопчик пiдняв зарюмсане личко й поглянув на Єву, потiм перевiв недовiрливий погляд на мене. Я кивнув, типу все так i було. Єва посмiхнулася – добре, що у два з половиною роки дитина ще не вiдрiзняе щиру посмiшку вiд фальшивоi, – i продовжила: – Пам’ятаеш? Ти вчора заснув у бабусi Катi вдома.

От тiльки вiн не пам’ятав. Тео не пам’ятав нiчого з того, що вiдбулося минулого вечора.




6


У нiч iз 9 на 10 сiчня я на власнi очi побачив те, що так налякало мою маму.

Напередоднi тiеi злощасноi ночi – в середу – Єва мала вихiдний. Я, у прагненнi заробити, виiхав таксувати рано та повернувся пiзно, за десять хвилин до другоi. Воно було того варте: шiстнадцять замовлень, чотириста шiстдесят гривень, хорошi чайовi. З тих чотириста шiстдесяти сорок доведеться вiддати диспетчерськiй службi, половина з того, що лишиться, пiде на бензин, але все ж я вважав виiзд успiшним.

Удома я не став вмикати свiтло. Навшпиньки прошмигнув до ванноi та, намагаючись не шумiти, почистив зуби. Умившись, зазирнув до кiмнати Тео. Малюк посопував, поклавши лiву руку на свого улюбленця коалу. Я причинив дверi дитячоi, пiшов до спальнi й заповз пiд ковдру.

Як завжди пiсля тривалого вечiрнього виiзду, спати не хотiлося. Сон утiкав вiд мене, грався в пiжмурки. Монотоннi розповiдi пасажирiв, обривки фраз, що скриплячими iскрами порскали з рацii, калейдоскоп вогнiв за вiкнами машини – все це розбурхувало уяву й не зразу вивiтрювалося з голови. Я лежав, заклавши руки пiд потилицю, мiркував, на що схожi вiзерунки зi свiтла й тiней на стелi, коли раптом у вуха розпеченими сталевими шпицями ввiгнався пронизливий вереск.

Мене, наче пружиною, пiдкинуло над лiжком. Вереск долинав з кiмнати Теодора. Крик випорснув iз дитячоi раптово, не наростаючи, вiдразу на повну силу, без тихого рюмсання й кректання, що зазвичай передували пробудженню малого. Впродовж секунди, необхiдноi для того, щоб перетнути коридор, я думав, що хтось iнший заходиться криком у кiмнатi мого сина. Просто не мiг усвiдомити, що малюк, якому не виповнилося трьох рокiв i який важить трохи бiльше нiж одинадцять кiлограмiв, здатен видавати такi страшнi й розкотистi звуки.

Захлинаючись серцебиттям, я розчахнув дверi дитячоi й застиг перед лiжком. Теодор сидiв – саме це ввело мене в оману, вiн сидiв, коли я вдерся до кiмнати, – нахилившись уперед, опустивши голову, й махав руками у повiтрi. Пальчики скрюченi, так, нiби малюк намагаеться подряпати когось невидимого. Несамовитий, нелюдський крик роздував iзсередини стiни кiмнати.

– Тео!

Я пiдхопив сина на руки й здригнувся. З передплiч на шию й далi на спину полiзли мурашки. Тео був холодним. Не мертвотно холодним, нi, але не таким, як зазвичай. Шкiра нагадувала затвердiлу вiд холоду гуму, м’язи грудноi клiтки зсудомило, через що тiльце в руках скидалося на негнучкий пластиковий манекен.

Я сiв на край лiжка, посадивши малого на колiна, спиною до себе. Вiн бiльше не сiпався, холоднi ручки безвольно, немов у непритомного, повисли вздовж тулуба. Проте крик не стишився. Повiтря з лячним свистом вихоплювалося крiзь горло.

– От лихо, Тео, що з тобою?! – я вiдчув, як панiка гарячими обручами стискае горлянку. Було щось жахливе в тому верещаннi. Подумалося, що так кричать героi фiльмiв про екзорцизм, iз яких виганяють злих духiв. І, певна рiч, ця думка не додавала оптимiзму.

Прибiгла Єва й увiмкнула свiтло. Сонна й скуйовджена, вона спочатку присiла бiля мене, а потiм нахилилася, зазирнувши в обличчя малому. Вiд побаченого дружина враз вiдсахнулась i затулила рота долонею. Менi здалося, наче в серце навантажили дрiбних камiнцiв, рiчковоi гальки чи чогось такого, i вони торохтiли там, товчучись об ребра.

Я запитав:

– Що з ним?

– Вiн спить, – Єва вiдiрвала руку вiд губ i простягнула до сина, вказiвним пальцем торкнувшись холодноi голiвки. У цю мить Теодор почав пiдвивати.

Я ледь не вигукнув: «Що ти, бляха, верзеш?!», коли втямив, що Тео справдi спить. Нiбито я вилаявся вголос, хоча напевне цього не пригадую. Я вiдхилив зсудомлене тiльце та стуленими докупи вказiвним i середнiм пальцями повернув Теодорову голiвку до себе. Повiки сина були напiвопущенi. Очнi яблука асинхронно сiпалися, так сильно, що вiд iхнiх рухiв трiпотiли вii, проте в щiлинах пiд повiками проступали лише бiлки. Я помахав вiльною долонею перед обличчям малого. Хлопчак не вiдреагував. Тео кричав увi снi. Щось терзало його, а вiн нiяк не мiг прокинутися.

– Прокинься! – з переляку взявся трусити Теодора. – Що це за хрiнь така?!

– Припини, – зашипiла Єва й вихопила сина з моiх рук. – Не тряси його! Не буди так рiзко! – а тодi цвiркнула просто в обличчя: – Ідiот.

Крик змiнився: став тоншим i водночас зривистим i хрипким. Тепер вiн нагадував стогони нажаханого до смертi вiслюка.

– Тш-ш-ш, тш-ш-ш, мiй маленький, мiй хороший. Тобi щось погане наснилося? – погойдуючи, Єва пригорнула Теодора до грудей i понесла до спальнi. Я посунув за нею. – Не плач, не треба плакати. Ну? Прокидайся, – вона не припиняла гладити напружену спинку малюка.

Я, мов контужений, витрiщався на задерев’янiлi синовi ручки та намагався переконати себе, що все це сон.

– Увiмкни телевiзор.

Я не вiдразу зрозумiв, що останнi слова було адресовано менi (хоча, чорт забирай, кому ж iще, крiм мене). Євi довелося повторити вдруге. Я зрештою збагнув, що вiд мене хочуть, i натиснув On-Off на пультi.

– Тихо, тихо, тихо, кошенятко мое, це просто сон, – Єва не припиняла говорити, i Тео нарештi зреагував на голос. – Не бiйся, тут мама i тато, i ми не дамо тебе скривдити. Чш-ш-ш…

Повiки рiзко сiпнулися, опустилися, потiм пiднялися знову. Я побачив райдужки. За мить зiницi сфокусувалися, крик обiрвався та змiнився плачем. Теодор ворухнувся, потер очi, потому обхопив рученятами Євину шию й притиснувся до ii щоки.

Ми з дружиною водночас видихнули – прокинувся.

– Постав «Машу та Ведмедя», – попросила Єва.

Я кинувся до пластиковоi коробки з DVD-дисками, знайшов потрiбний диск i вставив у програвач. Перебрав кiлька епiзодiв, зупинився на «Ловися, рибко!» i натиснув Play.

– Глянь, там Маша, – малюк тихенько пхинькав i не вiдпускав шиi, Єва розвернулась i сiла так, щоб йому було видно екран. – А он Ведмiдь збираеться на рибалку, буде рибку ловити. Давай разом дивитися.

Я опустився на лiжко поряд iз ними. До тiеi митi, коли Ведмiдь уперше закинув вудку, Тео заспокоiвся та тiльки час вiд часу голосно й уривчасто зiтхав. На початку наступного епiзоду дружина спробувала розпитати малого про кошмар:

– Тео, що з тобою сталося? – навiть у пiвтемрявi я розгледiв, як малюк напружився. – Розкажи мамi, що тебе налякало. Тобi щось наснилося?

Хлопчак закивав, але не озвався. Єва притулила голiвку до себе.

Невдовзi Тео заснув. Дружина дбайливо вклала його по центру нашого лiжка.

Вiдчуваючи, як напруження вiдпускае, осiдаючи ледь вловним поколюванням у ногах i на денцi живота, я пiдвiвся.

– Принести тобi води?

Я мусив щось сказати.

– Так.

За пiвхвилини повернувся з кухнi зi склянкою води.

– Що це було?

Єва вiдпила ковток i поставила склянку на невисоку шафку обабiч лiжка.

– Я не знаю.

– Бляха, ледь не нахезав у штани.

– Я помiтила, – дружина криво посмiхнулася. Потiм додала: – Нiчний кошмар. Лягай спати.

– Так, це нiчний кошмар, – погодився я.

Моi руки дрiбно тремтiли.




7


Нiчнi жахiття, пiд час яких Тео не мiг прокинутися, повторювалися впродовж року. Нечасто – приблизно раз на мiсяць. Частiше малюк просто пiдхоплювався посеред ночi й рюмсав. На початку 2013-го мiй син уже достатньо добре говорив, щоб описати, що терзае його ввi снi, але на ранок пiсля чергового кошмару або вдавав, що не пам’ятае, або справдi нiчого не пам’ятав – нi менi, нi Євi не вдалося витягти з Теодора що-небудь бiльше, нiж слабкi неохочi кивки на пiдтвердження того, що йому наснилося щось моторошне.

Утiм, я б не розповiдав цю iсторiю, якби все обмежилося лише плачем i перiодичними нiчними кошмарами. Взимку 2013-го до нiчних жахiть додалося ще дещо.




8


На День закоханих, 14 лютого, погода видалася паскудна – похмура, вогка та вiтряна, – тож ми з Тео весь день просидiли вдома. Ми залишалися удвох – Єва, як завжди в такi днi, мала по горло роботи в «Чорнiй перлинi». Ввечерi разом подивилися «Баранчика Шона», потiм Тео перебрався до дитячоi, де я дочитав йому казку про Рапунцель, i приблизно о пiв на десяту хлопчак заснув.

Я влаштувався у спальнi й пiвгодини безцiльно блукав мережею. Втомившись, вiдклав лептоп i взяв до рук книгу – «Капiтан Панталеон i Рота добрих послуг» Марiо Варгаса Льоси. Історiя мала би бути веселою, принаймнi точно не нудною – обкладинка обiцяла «феноменальний гостросатиричний роман, який висмiюе вiйськово-бюрократичну машину, духовенство й усю державну систему Перу», – але чомусь здалася бiльш пласкою, нiж iнтернетiвськi приколи iз «ВКонтакту», i я закуняв. За чверть до пiвночi мене розбудила книга, що з’iхала з грудей на лiжко. Я вiдклав ii, вимкнув свiтло, перекинувся на лiвий бiк i знову заснув.

Удруге прокинувся за п’ять хвилин до першоi. Я не розплющував очей, вирiшивши, що мене розбудила Єва, однак, прислухавшись, збагнув, що це не так. Із коридору не долинало жодного звуку: отже, дружина ще не повернулася. Водночас мене огорнуло дивне вiдчуття, наче я не сам у спальнi. Я безпомилково вiдчував чиюсь присутнiсть. І це не могла бути Єва: вона нiзащо б не прослизнула до кiмнати безшумно.

Я розплющив очi й вiд несподiванки здригнувся. Просто надi мною – за лiченi сантиметри вiд лiжка – стояв Теодор. Малюк фактично нависав над моею головою. Я глибоко вдихнув, вiдчуваючи, як вивiтрюеться переляк, i, вiдгорнувши ковдру, вперся лiктем у подушку та пiдпер долонею голову. Чекав, що вiн скаже. Таке вже траплялося: Тео, як не мiг заснути, часто приходив до спальнi й просився до нас iз Євою в лiжко. Я навiть простяг над ковдрою праву руку, щоби торкнутися його й запитати, чому вiн не взяв iз собою Юаня Михайловича, коли страх, що так швидко минув, раптово накрив мене знову. Спалахнувши вогником на денцi живота, вiн повiльно поповз до горла.

Щось було не так. Щось було дуже неправильно.

Коли я сперся на подушку, Теодор не вiдреагував. Вiн продовжував дивитися в точку, де знаходилася моя голова, поки я спав. Моя рука застигла в повiтрi, а тодi опустилася назад на ковдру. Я лежав, зацiпенiвши, чекав, що хлопчак що-небудь промовить, ворухнеться абощо, проте вiн нiмував. Повiльнi, розтягнутi секунди злипалися, спливла хвилина, друга, третя, але Тео продовжував мовчати.

Вiдтуливши голову вiд долонi, обережно зазирнув йому в обличчя. Очi були напiвзаплющеними й нерухомими, нижня губа ледь вiдвисала. Тео спав.

Чи нi?

Руками та спиною прокотилася хвиля кусючого холоду. Шкiру обсипало пухирцями. Я не бачив тi пухирцi в темрявi, але вiд них шкiру стягнуло так, що здавалося, наче тi завбiльшки з льодянi тороси в Антарктидi.

Як довго вiн так стоiть?

Я акуратно, не поспiшаючи, помахав рукою перед обличчям Теодора. Нiчого. Жодноi реакцii. Малюк скидався на воскову статую, покинуту скульптором бiля мого лiжка.

Зрештою я не витримав i пошепки погукав сина:

– Гей, Тео.

Вiн миттю зреагував, повiвши головою на звук мого голосу. От тiльки повiки так i лишалися напiвопущеними, з-пiд вiйок i далi визирали пiвмiсяцi моторошно бiлих очних яблук. Менi стало по-справжньому страшно. Я усвiдомлював, що Тео спить, але не знав, чи варто його будити. І якщо варто, то як?

Чорт забирай, скiльки часу вiн нависае надi мною?

Намагаючись не скрипiти лiжком, я пiдвiвся й обiйшов Теодора. Рахуючи удари серця, зупинився за його спиною – хвилину, двi, три, – а тодi позадкував до виходу зi спальнi. До коридору. Навiщо? Хрiн його знае. Я мало що усвiдомлював у ту мить, окрiм того, що мушу щось робити. Кiлька секунд Тео не рухався, а тодi – коли ледь рипнули дверi мiж спальнею та коридором – скинув голову й повернув ii до мене. Повернув по-особливому – так повертають голову незрячi. Почув. Повiки, проте, залишалися напiвопущеними. Вiн чув, але не бачив мене.

Я продовжив задкувати й повнiстю опинився в коридорi, коли Теодор розвернувся та посунув за мною. Голова ледь зiгнута, повiки напiвзаплющенi, руки звисають уздовж тiла.

Менi стало так холодно, що закортiло до туалету. Якщо у спальню ще проникали слабкi вiдблиски знадвору – вiд вуличних лiхтарiв i з вiкон сусiднiх будинкiв, – то в коридорi панувала цiлковита темрява. Я бачив лиш обрис, у якому було важко вгадати сина. І цей обрис наступав, заганяючи мене в пiтьму.

Я бiльше не мiг стримуватися.

– Агов, Тео! Тео! ТЕОДОРЕ! Прокинься! Що з тобою?

І тодi вiн вiдкрив очi. Хтось наче прокрутив очнi яблука, поставивши райдужки на мiсце. Тео побачив мене. Стрепенувся й заплакав.

– Тату, тату!

Присiвши навпочiпки, я обхопив його холодними тремтячими руками.

– Тобi знову щось погане наснилося?

Малюк горнувся до мене й нiчого не вiдповiдав, лише скiмлив:

– Тату, тату, тату…

Через п’ять хвилин у замку скреготнув ключ i вхiднi дверi розчинилися. На порозi у чiтко окресленому прямокутниковi свiтла застигла Єва, не розумiючи, чому ii син i чоловiк сидять, обнявшись, на пiдлозi у полоненому мороком коридорi.




9


Навеснi 2013-го почалися «провали».

Уперше про те, що Теодор немовби кудись «провалюеться», застигаючи й упродовж кiльканадцяти секунд не реагуючи на зовнiшнi подразники, я почув вiд Єви. Була остання субота березня – чи не единий за весь мiсяць ранок, коли нi я, нi Єва нiкуди не поспiшали. Ми валялись у лiжку та дивились «Ревiзор» по «Новому». Новий сезон реалiтi-шоу з невгамовною Фреймут стартував кiлька тижнiв тому.

– Учора дещо помiтила, – вiдкинувшись на подушку, озвалася дружина.

– Умгу?

Протягом минулих трьох дiб я вiдбув двi змiни в Zoom Support – одну нiчну й одну денну – та двiчi виiжджав таксувати. З учорашнього виiзду повернувся о третiй ранку, не заробивши й двохста гривень. Я був утомлений i неналаштований розмовляти. Не хотiлося навiть думати. Все, чого прагнув у ту мить, – лежати. Просто лежати й усе.

– Це стосуеться Тео. Вчора щось сталося. Ми гралися конструктором iз кульками, тим, що твоя мама на Рiздво принесла, – я кивнув, бо сам вибирав конструктор-лабiринт Cheatwell Marbureka з набором скляних кульок, який потiм купила мама, – i Тео раптом завис.

– Тобто – завис?

– Не реагував на мене. Вiн завмер, утупився в одну точку й… усе. Спочатку я намагалася привернути його увагу, потiм торкнулася, потiм поторсала, але вiн не реагував. Нi рухом, нi звуком. Менi здавалося, що вiн навiть не дихав. Тео… – Єва спохмурнiла, iй неприемно було згадувати те, що вiдчувала, та все ж договорила, – вiн наче помер на кiлька секунд. А тодi повернувся та продовжив запускати кульки лабiринтом. Нiби нiчого не сталося.

На екранi Ольга Фреймут влаштовувала скандал у, як на мене, цiлком пристойному закладi. Думки не лiпилися докупи, страшенно хотiлося спати.

– Гадаеш, щось серйозне?

Єва довго мовчала перед тим, як вiдповiсти:

– Це вже не вперше, Мироне.

– Чому ранiше не казала?

– Ну, так… не знаю.

Не вiдриваючи очей вiд екрана, я смикнув плечима:

– Я нiчого не помiчав. Може, просто неуважнiсть. Замислився. Або завтикав та й усе.

– Може, – неохоче погодилась Єва. – Може, просто завтикав.

На тому й зупинилися. Впродовж шести тижнiв пiсля iнциденту вночi iз 14 на 15 лютого кошмари не повторювалися, i я переконав себе, що жахiття не повернуться взагалi. Щось глибоко в менi опиралося тому, щоб послухати – почути – Єву.

Ситуацiю змiнило те, що на початку квiтня свiдком чергового «зависання» стала моя мама. Того дня нам iз Євою не вдалося розвести графiки: у мене була денна змiна в Zoom Support – iз 12:00 до 20:00, – а Єва знала, що допiзна працюватиме в «Чорнiй перлинi». Довелося на пiвдня вiдвести Тео у дитсадок (мабуть, чи не вперше за пiвроку). Мама забрала малого з дитсадка о 16:00 й глядiла його в нас удома кiлька годин.

Я повернувся о дев’ятiй вечора. Мама читала Теодору в дитячiй кiмнатi. Почувши мене, малюк вибiг привiтатися. За ним з’явилася мама.

– Я хочу тобi дещо сказати, тiльки ти не лякайся та постався, будь ласка, серйозно.

Я прошепотiв Тео на вухо, що небавом прийду та послухаю, як у нього минув день, пiсля чого ми з матiр’ю зайшли до кухнi.

– Говори.

– З Теодором щось негаразд.

Я сховав погляд, прогугнивши щось невиразне.

– Ми гуляли у дворi перед тим, як пiти додому, – розповiла мама. – Вiн ув’язався за дворовим котом (я ледве встигала за ним), а потiм раптом зупинився, випростався й закляк. Я вiдразу не зрозумiла, що сталося, а коли пiдiйшла… Мироне, Теодор був схожий на ляльку. Я торкалася його, проводила перед очима рукою, але вiн не бачив мене. Це тривало пiвхвилини, потiм вiн отямився й почав шукати очима кота, який давно шаснув геть. Вiн не тямив, що з ним трапилося, – вона помовчала, а тодi додала з притиском, типово так, по-вчительському: – Менi це не подобаеться.

Слухаючи, я уникав дивитися iй у вiчi.

– Ти ранiше нiчого подiбного не помiчав?

– Нi, – прошамкав я, а тодi трохи розсерджено змахнув руками. Однаково вона ранiше чи пiзнiше дiзнаеться. – Але Єва згадувала про щось таке, щось схоже. Тиждень чи два тому.

– Хочу, щоб ти пiшов з Теодором до лiкаря.

– Мам, ми водимо його до кардiолога щомiсяця.

– Це не та проблема, яку може вирiшити кардiолог.

– А хто ii може вирiшити?

– Невролог. Можливо, психолог. Не знаю, я не спецiалiст.

– Як ти уявляеш цей вiзит? Я приведу Теодора до невролога, й ми чекатимемо, поки вiн «зависне»? Що той невролог зможе сказати? – я дратувався. Не так вiд почутого вiд матерi, як вiд усвiдомлення того, що дозволив собi стiльки часу вдавати, нiби нiчого не вiдбуваеться. І тепер мама, яка бачила мене наскрiзь, неначе рентгеном просвiчувала, все чудово розумiла.

– Хочеш я поговорю з Вiрою Іванiвною?

П’ятдесятидворiчна Вiра Іванiвна Ликович – подруга мами зi шкiльних рокiв i за сумiсництвом моя хрещена мати – працювала терапевтом у консультативнiй полiклiнiцi Рiвненськоi обласноi клiнiчноi лiкарнi. Не варто, мабуть, уточняти, що мама зверталася до куми щоразу, коли хтось iз нашоi сiм’i опинявся в лiжку з чимось серйознiшим вiд застуди, навiть якщо хвороба – як це було з батьковим дiабетом i супутнiми проблемами iз серцем та очима – виходила за рамки спецiалiзацii терапевта.

– Не знаю, – я вiдвернувся та полiз до холодильника, видивляючись, що е поiсти.

Однозначно я не погодився, але й не заборонив, вiдтак мама взялася за справу. Наступного дня менi зателефонувала Вiра Іванiвна:

– Знаеш, мабуть, чому турбую? Вчора телефонувала твоя мама й розповiла про Теодора. Пробач за нахабство. Я б нiзащо не втручалася, ти мене знаеш, якби не твоя мама. Катерина сказала, що буде краще, якщо я сама зателефоную й спробую з тобою поговорити.

– Ну, – буркнув я.

– Я не бачила нападiв Тео, тож не можу бути певна, але в неврологii е така рiч, як безсудомнi генералiзованi напади, або абсанси. Вiд французького слова absence – вiдсутнiсть. Симптоматика дуже схожа. Пiд час таких нападiв дитина раптово завмирае, припиняе реагувати на подразники, ii увагу неможливо привернути. Інодi можна помiтити легке тремтiння повiк, дитина заплющуе очi або неприродно закидае голову. Напад проходить безболiсно, тривае вiд п’яти до двадцяти секунд, пiсля чого дитина повертаеться до перерваного заняття. Дорослi часто не помiчають напади або помiчають, але здебiльшого спихають усе на звичайну неуважнiсть, – Вiра Іванiвна зробила паузу. – Те, що я щойно описала, нагадуе те, що вiдбувалося з Теодором?

Я ухилився вiд вiдповiдi:

– Цi абсанси… вони небезпечнi?

– Не так щоб аж надто, але цi малопомiтнi безсудомнi напади е характерними ознаками епiлепсii.

У мене вiдвисла щелепа.

– Епiлепсii? У Тео не було нападiв! Ви ж не хочете сказати…

– Я нiчого не намагаюся сказати, – обiрвала мене хрещена. – Я не ворожка, щоб ставити дiагноз за фотографiею чи по телефону. Як на мене, твоя мама даремно здiйняла тривогу. Та попри це, наполягаю, щоб ти або Єва зводили Теодора на обстеження. Якщо проблема е, краще бути про це поiнформованим.

Я механiчно кивнув:

– Добре.

– Не бiйся, у цьому немае нiчого страшного. Запиши Теодора на прийом до невролога в дитячiй лiкарнi. Опишеш напади, лiкар огляне малого й дасть направлення в Дiагностичний центр на електроенцефалографiю. Там Теодору зроблять ЕЕГ – це абсолютно безболiсна та необтяжлива процедура – i на ii основi невролог сформулюе остаточний висновок.

Ми ще трохи поспiлкувалися – я пообiцяв, що обов’язково вiдведу Теодора до лiкаря, – й попрощалися. А потiм… заштовхав голову в пiсок. Вас, мабуть, шокуе моя безтурботнiсть, але чоловiки – принаймнi якась частина чоловiкiв – мене зрозумiють. Упродовж трьох днiв пiсля розмови з хрещеною я нi на крок не вiдступав вiд Теодора. Спостерiгав. Стежив, як вiн граеться, iсть, малюе, дивиться мультики, спить – байдуже вдень чи вночi, – i не побачив нiчого пiдозрiлого. Мiй син не мiг похвалитися волячим здоров’ям, але був рухливим i допитливим, цiлком розвинутим як на свiй вiк хлопчаком. Вiн геть не скидався на епiлептика. То якого бiса я мав вести його до невролога?!

Я б узагалi забув про ту розмову, якби мiсяць потому сам не став свiдком «провалу». У п’ятницю, 17 травня 2013-го, ми з Тео вийшли зустрiчати Єву з роботи. В ту мить, коли блакитний Volkswagen дружини спинився перед пiд’iздом, Тео закам’янiв, утупившись у точку за метр вiд свого носа. Я вмить осягнув, що мала на увазi Єва, коли говорила, що малюк неначе помер на кiлька секунд. Я мусив кiлька разiв труснути хлопчика, перш нiж вiн отямився та сфокусував погляд. А вже за кiлька годин – у нiч на суботу – повторилася iсторiя з кошмаром. Теодор кричав увi снi й довго не прокидався.

Ще через день – недiльного ранку – Євi зателефонувала моя мама. Власне, вона телефонувала менi, але я приймав душ, i слухавку пiдняла Єва. Мама нiби ненароком, помiж iншим, поцiкавилася, чи я вже ходив iз Теодором до невролога. Єва сторопiла та спитала, до якого такого невролога? Пiсля чого мама розповiла про мою розмову з Вiрою Іванiвною, про те, що таке безсудомнi напади, а також про те, на що вони можуть вказувати.

Пiсля виходу з душу на мене чекало пекло. Єва налетiла на мене, немов розлючена тигриця. Репетувала й обзивала, не добираючи слiв. Зрештою я не витримав й забрався з квартири. Злiсть, а ще бiльше огида до самого себе тупими кiгтями дряпали зсередини. Всю ту недiлю я провiв у «нiссанi» – переважно таксував, хоча ближче до вечора вимкнув рацiю та просто кружляв мiстом, слухаючи музику.

У понедiлок, 20 травня 2013-го, Єва взяла вiдгул i повела Тео до дитячоi полiклiнiки № 3 на Грушевського. Як i передбачала Вiра Іванiвна, малого скерували в Дiагностичний центр на електроенцефалографiю. Я мало що знаю про той вiзит, оскiльки дружина нiчого не розказувала. Вона i малий повернулися додому пiсля четвертоi. На мое запитання про висновок лiкаря Єва не вiдреагувала. Впродовж двох днiв пiсля вiзиту до лiкарнi вона вдавала, наче я скляний, нi на мить не затримуючись на менi поглядом.

У вiвторок я вiдшукав у трельяжi протокол обстеження з Дiагностичного центру та висновок дитячого невролога з полiклiнiки й спробував сам у них розiбратися. Два аркушi А4 мiстили чотири абзаци малозрозумiлого тексту про альфа-, бета-, тета-ритми, купу значень частот та амплiтуд i ще щось про змiни в бiоелектричнiй активностi. Певна рiч, я нiчого там не втямив i зателефонував мамi, припустивши, що Єва мала вiдзвiтувати iй про вiзит. Мама спершу вилаяла мене – вiдомо за що, – а потiм запевнила, що, за результатами обстеження, невролог не виявив нiчого загрозливого. Електроенцефалограф зафiксував пiдозрiлi короткотривалi спалахи, нетиповi для фоновоi активностi мозку, – на електроенцефалограмi вони мали вияв поодиноких пiкiв i комплексiв гострих хвиль, – але, за словами лiкаря, наявнiсть такоi активностi не дае пiдстав говорити про епiлепсiю й необов’язково е ознакою зниження порогу судомноi готовностi. У певний вiковий перiод таку активнiсть можна розглядати як варiант норми. На мою згадку про нiчнi кошмари мама пiсля паузи озвучила менi вiдповiдь невролога: вiд нiчних кошмарiв ще нiхто не помирав.

Зрештою жодного лiкування призначено не було. Лiкар порадив спостерiгати за Теодором i за потреби повторити ЕЕГ.




10


Уже в Америцi я багато мiркував про першi пiвроку пiсля операцii. Про розлади сну в мого сина та його сомнамбулiзм. Нiяк не мiг вирiшити, чи були вони пов’язанi з iнцидентом пiд час операцii. Чи виступали пiдгрунтям для подальшого загострення? Чи були iншi причини, про якi я не здогадувався? Не знаю. Можливо, думав я, поведiнка Тео не аж така екстраординарна? Можливо, кожен другий малюк у вiцi трьох рокiв проходить через щось подiбне? Єдине, в чому впевнений: для всiх подiй мiж груднем 2012-го та травнем 2013-го я ще мiг дiбрати рацiональне пояснення, а тому прийняти iх, проковтнути та продовжувати жити далi.

Було б помилкою вважати вiзит до невролога у травнi 2013-го переломним моментом, адже насправдi вiн нiчого не змiнив – хiба що заспокоiв мою дружину та матiр, – водночас безглуздо заперечувати очевидне: за мiсяць пiсля вiдвiдин дитячоi полiклiнiки № 3 з Тео почали коiтися речi, для яких я бiльше не мiг пiдшукати прийнятного пояснення.

Уперше таке непояснюване трапилося в червнi 2013-го. Мiй малий несподiвано пригадав дещо, чого просто не мiг пам’ятати, – подii, що сталися задовго до того, як вiн промовив свое перше слово. Саме тодi – в другiй половинi червня 2013-го – я вперше свiдомо визнав, що з Теодором щось не гаразд, що з моiм сином щось вiдбуваеться – не обов’язково страшне, але точно надзвичайне.




11


Якщо говорити лише про погоду, то червень 2013-го видався хорошим. Температура рiдко пiдiймалася вище за 28 °C, дощi випадали нечасто, тож ми з Тео багато гуляли. Чи не через день я возив його велосипедом до зоопарку – ми брали з собою сандвiчi, щось солодке та великий термос iз чаем, улаштовувалися на ковдрi посеред однiеi з галявин, я подовгу читав малому казки або ж переказував вiдоме менi про птахiв i тварин, яких було видно з того мiсця, де ми лежали.

Надвечiр 20-го погода зiпсувалася. Температура впала до 17 °C, i на довгi три днi зарядив огидний, не по-лiтньому холодний дощ.

Якогось дня наприкiнцi мiсяця, невдовзi потому, як дощ ущух, а тепло ще не повернулося, ми з Теодором сидiли вдома. Єва дбала про шик i крутизну чийогось весiлля у «Чорнiй перлинi», тож була такою заклопотаною, що не вiдповiдала на дзвiнки. Похмурiсть i вогкiсть укупi з утомою пiсля ночi, проведеноi за термiналом у Zoom Support, зумовлювали вiдповiдний погодi настрiй. Я напiвлежав у крiслi перед комп’ютером i безцiльно никався Інтернетом. Тео вовтузився за моею спиною, складаючи щось iз конструктора «Chicco: Королiвський замок».

Аж ось, вирiшивши перекочувати на диван i почитати, я згорнув браузер i пiдвiвся з крiсла. Перш нiж узяти книгу, вiдкрив папку JAZZ i покрутив колiщатко скролiнгу, обираючи, що поставити як фон. Погляд уперся в теку Summer 2011, пiсля чого палець на мить застиг, а пiд серцем злегка – несильно – защемiло. Кiлька секунд я стояв, горблячись над клавiатурою та не знiмаючи руку з мишi. Теку переважно складали джазовi композицii, спецiально вiдiбранi мною для нашого першого сiмейного вiдпочинку наприкiнцi червня 2011-го. Теодору тодi ще не виповнилося й року, та нас iз Євою це не зупинило. Я взяв вiдпустку, дружина домовилася в «Чорнiй перлинi» про вiдгули на тиждень, через Інтернет ми забронювали будинок в Затоцi Одеськоi областi – просто на пляжi, за лiченi кроки вiд лiнii прибою, – завантажили все необхiдне плюс купу непотрiбного мотлоху, враховуючи велику коробку з iграшками Тео, на задне сидiння мого «нiссана» та рвонули на пiвдень. Через усю краiну. З одинадцятимiсячним немовлям на руках.

У Затоцi ми провели тиждень – сiм чудових сонячних днiв, – i цей тиждень я досi вважаю найкращим у своему життi. Кращим навiть за лiто 2005-го. Най-най-най. Останнiй яскравий спалах перед тим, як усе почало згасати.

Я вiдвiв погляд вiд екрана комп’ютера. Очi неначе поволокою якоюсь укрило.

Я вiдчув на губах солоний присмак теплого вiтру, пригадав небо, сонце, нескiнченний пляж. Побачив Єву в аквамариновому бiкiнi – скуйовджену, без макiяжу, з почервонiлими вiд сонця щiчками й облупленим носом. Щасливу. І Тео, що аж захлинаеться вiд смiху, повзаючи, неначе ящiрка, по пiску бiля ii нiг. Пiсля чого двiчi клацнув по тецi й пробiг очима назви композицiй.



Alan Jackson – Remember When

Diana Krall – Love Is Where You Are

Eva Cassidy – Autumn Leaves

Eva Cassidy – Time After Time

Lizz Wright – Speak Your Heart

Norah Jones – Don’t Know Why


І тут-таки збагнув, що не варто було. Спогади, немов великi брили сiрого камiння, покотилися на мене.

Щовечора, коли пляж безлюднiв, ми вкладали Тео в люльку-переноску Brevi, йшли до моря та розпалювали на пiску багаття. Витягнувши з будиночка подовжувач, я пiд’еднував до мережi привезенi з дому невеликi колонки, а до них – свiй Samsung. Ми сидiли на пiску, дивилися на зорi, iли приготоване Євою рагу та слухали приправленi ритмiчним шумом прибою повiльнi мелодii. Дайана Кролл[4 - Дайана Кролл (нар. 1964) – канадська джазова спiвачка, володарка п’яти премiй «Греммi».], Нора Джонс[5 - Нора Джонс (нар. 1979) – американська джазова спiвачка, композитор, володарка дев’яти премiй «Греммi». Продала понад 50 мiльйонiв копiй своiх альбомiв по всьому свiту.], Єва Кессидi, Лiзз Райт, Алан Джексон[6 - Алан Джексон (нар. 1958) – один iз найвiдомiших американських спiвакiв у стилi кантрi, володар двох премiй «Греммi».]. Тео не спав. Метеляючи ручками й щось тихенько гугукаючи, вiн разом iз нами розглядав срiблястi розсипи сузiр’iв на темному небi.

Вiдкривши теку, я вже не мiг зупинитись. Якби ще не гнiтюча погода й небо, неначе рiдким багном заляпане, я, може, й опирався б, а так указiвник мишi сам потягнувся до «Вiдтворити все». Палець клацнув по лiвiй кнопцi мишi, й Алан Джексон повiльно затягнув: «Remember when I was young and so were you…» Почувши музику, Тео звiв голову, глипнув на комп’ютер, потiм на мене, але швидко втратив цiкавiсть. Я вiдступив вiд ноутбука та завалився на диван. Пiсля Джексона заспiвала Кролл. Коли пiсля канадки почалася Autumn Leaves Єви Кессидi, я вже майже спав. Сопрано улюбленоi батьковоi спiвачки долинало, мов з iншоi кiмнати крiзь зачиненi дверi:

		The falling leaves drift by my window
		The autumn leaves of red and gold
		I see your lips, the summer kisses
		The sunburned hand I used to hold[7 - Опале листя летить повз мое вiкно / Осiнне листя – багряне та золоте / Я бачу твоi губи, а лiто цiлуе / Засмаглу руку, що я колись тримала (англ.).]

Парадоксально, але дрiмотний голос Єви Кессидi втримав мене вiд остаточного занурення в сон. Знайома змалечку мелодiя повернула до Затоки й воскресила в розслабленiй свiдомостi повiльний танець на пiску. Того вечора – до повернення додому лишалося менше доби – я купив у супермаркетi двi пляшки червоного грузинського вина «Саперавi», пiвкiлограма креветок i французького сиру, i ми з Євою нормально набралися. Беручись за другу пляшку, раптом згадав про музику. Витягнув колонки, пiд’еднав смартфон, увiмкнув першу композицiю. Заспiвав Джексон, потiм Кролл, а потому, коли залунали акорди Autumn Leaves, я пiдвiвся, обтрусив з шортiв пiсок i запропонував дружинi руку. Єва хрипко розсмiялася та прийняла запрошення. Я тримав ii за талiю, вона обiймала мене за шию та щось муркотiла. Єва Кессидi спiвала нам – пiсля Autumn Leaves почалася Time After Time, – i ми, злегка похитуючись, незграбно переступаючи з ноги на ногу, кружляли пляжем. Колиска з одинадцятимiсячним Теодором стояла неподалiк.

– Тату, ви тодi з мамою танцювали. Пам’ятаеш?

Я здригнувся, немов вiд удару струмом, i розплющив очi. Теодор примудрився скласти з Chicco конструкцiю, схожу на одну з башт оркського замку Мiнас Моргул, а тепер сидiв i поглипував на мене. Єва Кессидi завершувала останнiй куплет.

Звiсно, я пам’ятав. Ще б пак менi не пам’ятати! Чи не найкращий день мого життя. Питання було в iншому: як мiг пам’ятати вiн?

– Що?

– Ви танцювали, – повторив Тео.

– Ти пам’ятаеш, як ми танцювали?

Малюк замислився.

– Пам’ятаю пiсню.

– Ти десь чув ii? – ще не доказавши запитання, я вже розумiв, що рiч не в тiм. Навiть якби вiн почув цю пiсню по телевiзору, це не пояснюе, як йому вдалося пригадати, що саме пiд Autumn Leaves ми з його мамою танцювали два роки тому.

– На пляжi.

У мене нiби корок у горлi застряг. Це неможливо. Я спохмурнiв. Звiдки Тео знае мелодiю? Я не слухав Єву Кессидi вiдтодi, як повернувся iз Затоки. Вiд Єви? (Ну, тобто вiд моеi Єви, не вiд Кессидi.) Але дружинi не подобаеться джаз. Може, малий почув пiсню по радiо? Малоймовiрно, адже Єва Кессидi померла вiд меланоми 2 листопада 1996-го, а композицiя, записана за одинадцять мiсяцiв до ii смертi, не стала хiтом навiть тодi, 1996-го. І взагалi мало кому вiдомо про ii справжнiх авторiв. В Інтернетi авторство часом приписують Френку Синатрi, проте Мiстер Блакитнi Очi не те що не писав Autumn Leaves, вiн навiть не першим зробив ii популярною. 1956 року Синатра ввiв уже вiдому композицiю в альбом Where Are You? за рiк до нього пiанiст Роджер Вiльямс, продавши два мiльйони платiвок, пiдняв iнструментальну версiю Autumn Leaves на першу позицiю хiт-параду Billboard, а за п’ять рокiв до Вiльямса француженка Едiт Пiаф заспiвала Autumn Leaves на американському радiо. Та я, схоже, вiдволiкся. Чорт забирай, хто коли-небудь чув про Єву Кессидi в Украiнi? Навiть в Америцi ii востанне крутили по радiо, коли Землею ще ходили мамонти.

Це просто збiг!

Але вiн згадав не лише мелодiю, але й пляж.

Я подивився на Тео й вирiшив дещо спробувати. Встав iз дивана, пересiв за комп’ютер. Вiдшукав мелодiю, яка точно не звучала на пляжi два роки тому. When You Say Nothing At All Елiсон Краусс. Краусс, популярна у 90-х, спiвала в стилi блюграсс[8 - Блюграсс – музичний стиль, започаткований в американському штатi Кентуккi (назва стилю походить вiд назви однорiчноi рослини тонконога, англ. bluegrass, поширеноi в цьому штатi). Блюграсс е симбiозом музики iммiгрантiв iз Британських островiв, афроамериканського джазу та блюзу, а також iрландських i шотландських народних мотивiв. Блюграсс – винятково акустичний стиль; електричнi iнструменти для виконання творiв цього музичного стилю не використовують.], найбiльш консервативному пiджанрi музики кантрi. Я запустив клiп на Youtube й обернувся до сина:

– А цю пам’ятаеш?

Теодор скинув голову, прислухався.

– Нi.

Я перейшов на Джуел Кiлчер[9 - Jewel (нар. 1974) – американська спiвачка й композитор у стилi поп-рок i кантрi.] – Stay Here Forever.

– А цю?

– Нi, – не задумуючись.

Наступною за Stay Here Forever у списку вiдео йшла Intuition[10 - Пiсня Jewel з альбому «0304» 2003-го.]. Увiмкнув ii.

– А пiд цю ми танцювали?

Тео знову мотнув головою, цього разу навiть не поглянувши на мене.

Тодi я розгорнув Winamp i запустив наступну пiсля Autumn Leaves пiсню Кессидi – Time After Time. Ми танцювали пiд неi. Недовго. На серединi приспiву Єва випручалася, сказала, що iй холодно, i повернулась до багаття.

Кессидi почала перший куплет:

		Lying in my bed I hear the clock tick
		And think of you…[11 - Лежу в лiжку, чую цокання годинника / І думаю про тебе (англ.).]

Теодор посмiхнувся та промовив:

– Пiд цю танцювали.

Хтось наче шкрябнув граблями по шкiрi у верхнiй частинi мого живота.

– Звiдки ти знаеш?

Хлопчак винувато зиркнув на мене й не вiдповiв. Наступноi митi зруйнував башту Мiнас Моргула, розкидавши детальки по пiдлозi, й вибiг до iншоi кiмнати.

Ну, гаразд, скажете ви, мiй малий упiзнав джазову баладу, пiд яку я з дружиною танцював на пляжi в Затоцi два роки тому, – що тут фантастичного? Штука в тому, що то був лише початок. Те, що Тео витягнув iз бозна-яких закамаркiв свiдомостi мелодiю, яку почув, коли в його ротi вилiзло зубiв менше, нiж пальцiв у мене на руках, здивувало й, нiде правди подiти, розчулило. Але не насторожило. Зате те, що виявилося далi, почало мене лякати. Дивувати – то закономiрно. Але й лякати теж. До чортикiв.




12


Другий дивний випадок на пiдтвердження, що з моiм малим коiться щось рацiонально непояснюване, стався приблизно через пiвроку – 17 лютого 2014-го, за три днi до масових розстрiлiв на майданi Незалежностi в Киевi. Щоправда, для того, щоб ви зрозумiли, що й до чого, я мушу детальнiше розповiсти про себе: про те, як одружився з Євою, чим заробляв на життя, а також про Блакитного Монстра, або Жабу.

Іноземнi мови – особливо англiйська – змалечку давалися менi легко. Не те щоб я хотiв iх учити. Радше навпаки. У молодших класах я не горiв бажанням навчатись, але запам’ятовування здебiльшого коротких i милозвучних (так менi здавалося) англiйських слiв вважав безальтернативно кращим способом згаяти час до закiнчення урокiв, понад усе порiвняно з мозкодробильними задачками iз пiдручника математики. Тож я з бiльшою охотою та стараннiстю брався за вправи з iноземноi, нiж за будь-якi iншi шкiльнi завдання, враховуючи забiги на витривалiсть на уроках фiзкультури. Напевно, все тому, що мама з пелюшок прищепила менi любов до книг. Вiд украiнськоi класики я перекинувся на англiйськi книги й англомовних авторiв. У восьмому класi менi до рук потрапила книга Стiвена Кiнга – «Мiзерi» 1987 року. «Мiзерi» з ii смачними описами того, як психопатка-медсестра Еннi Уiлкс ламае ноги улюбленому письменниковi Полу Шелдону, вiдгримiла похоронним маршем над моiми, виплеканими не без маминоi допомоги, мрiями стати як не письменником, то хоча б шанованим критиком. Хоча справжня проблема з «Мiзерi» полягала в iншому – книга була росiйською мовою. 2000-го украiнськi переклади Кiнга залишалися для мене недосяжними. Якщо вони десь i були, то я не знав, як iх дiстати, а росiйськi книги та росiйськомовнi переклади в моему домi проголосили табу. Мама навiть канали росiйськi забороняла дивитися. Зараз про це дивно чути, але 2000-го з росiйськими перекладами були проблеми. Я – школяр – не мiг сам собi придбати книгу. У восьмому класi я ще не мав персонального комп’ютера, бiльшiсть моiх однокласникiв, яким пощастило ним володiти, не розумiли, що таке Інтернет. Перший комп’ютер з’явився в мене на початку дев’ятого класу, тож я вiдразу взявся качати пiратськi переклади Кiнга й читав iх з екрана, за чим одного дня мене застукала мама. Вона не мала нiчого проти Кiнга чи навiть проти читання з монiтора. Їй дошкуляла росiйська. І тодi Катерина Володимирiвна Белiнська, вчитель-методист найвищоi категорii iз зарплатою триста одинадцять гривень, ухвалила рiшення купувати Кiнга англiйською. Спочатку замовляла через знайомих, якi летiли на вiдпочинок до Європи чи в Америку. Потiм, коли я розповiв iй про сайт Amazon.com, раз на пiвтора-два мiсяцi купувала менi Кiнга, Кунца, Баркера чи Страуба через Інтернет – будь-що, на що я вказував, найстрашнiшi жахи, iнодi по 14,99 доларiв за книгу, аби не росiйською. Я навчався у спецiалiзованiй школi № 15 iз поглибленим вивченням англiйськоi – тобто рiвень i так був непоганим, – але за рiк пiсля початку читання Кiнга в оригiналi навiть найбiльш фанатичнi зубрилки з мого класу не могли зрiвнятися зi мною.

Я випустився зi школи 2003-го iз золотою медаллю. Того ж року вступив на факультет романо-германських мов Нацiонального унiверситету «Острозька академiя», який закiнчив 2008-го, отримавши диплом магiстра англiйськоi фiлологii та перекладача. Теж iз вiдзнакою. Пiсля випуску з академii пристойну роботу знайти не вдавалося. Тому, коли в серпнi 2008-го надiйшла пропозицiя вiд компанii Work-in-China, я не вагався: пiдписав контракт i у вереснi поiхав до Гуанчжоу викладати англiйську.

У травнi 2009-го повернувся до Рiвного. Роботи – тобто нормальноi роботи – не було. Направду, я й не дуже шукав, не плануючи працювати в Украiнi, – сподiвався знайти iншу мiжнародну програму та знову рвонути за кордон. Загалом так i склалося. За тиждень пiсля повернення натрапив у Інтернетi на компанiю, котра пропонувала роботу викладача англiйськоi в Бразилii, навiть заходився збирати необхiднi для отримання дозволу на працевлаштування документи, коли зателефонувала Єва, й усе змiнилося.

Уперше ми з Євою зустрiлися в Карпатах пiд час лiтнiх канiкул 2005-го… Хоча кого я обманюю? Я бачив ii десятки разiв до вступу в Острозьку академiю, просто тодi, 2005-го, вперше наблизився до неi на вiдстань простягнутоi руки. На початку двотисячних Єва зустрiчалася з Пашкою Новаком, iз яким я щонедiлi грав у футбол. Пашка був на рiк старшим за мене, навчався в iншiй школi, але ми знали один одного, оскiльки його сiм’я жила у двоповерховому котеджi на вулицi Клима Савура, якраз навпроти моеi багатоповерхiвки. Коли Єва почала з ним зустрiчатися, я закiнчував дев’ятий клас. Щонедiлi вона приходила на стадiон, зазвичай пiд кiнець матчу, й осторонь дивилася, як ми грали. Висока шатенка зi свiтло-карими очима й густим волоссям, що блискучими хвилями спадало на плечi. Чекала на Пашку. Не знаю як щодо решти, але мене вона вiдволiкала. І рiч не в тiм, що Єва вдягалася виклично чи щось таке, навпаки – вона намагалася лишатися непомiтною, от тiльки марно. У нiй самiй, у тому, як вона стояла, ледь згинаючи колiно, як пiднiмала пiдборiддя, пiдставляючи обличчя сонцю, було щось бунтiвне й одночасно невловимо зверхне. Вона вже тодi виглядала дорослiшою та розумнiшою вiд усiх нас. Новак махав iй рукою, а потiм гасав полем, наче бик, якому згодували вiдро кокаiну.

Пашка не знайомив ii з нами. Нi з ким, навiть iз найближчими друзями. Пiсля матчу смачно цiлував Єву в губи, галасливо прощався з усiма, хапав ii за руку й тягнув геть. Я досi не розумiю чому. Боявся, що хтось вiдiб’е ii в нього? Але Новак був найкрутiшим серед нас. Вищий за мене на пiвголови, ширший у плечах, з волоссям кольору воронячого крила та рiвними, ледь пiднятими з краiв бровами. Довбаний Тейлор Лотнер iз «Сутiнкiв».

Пiсля одинадцятого класу Пашка вступив до Нацiональноi академii внутрiшнiх справ. Єва – як i Новак, на рiк старша за мене – пiсля школи пiшла на економiчний факультет Острозькоi академii. Ще рiк чи два вони з Пашкою не розривали стосунки – принаймнi якийсь час на це вказував «сiмейний статус» на сторiнцi Новака у Facebook, – але довго так тривати не могло, й зрештою у березнi 2005-го «зустрiчаеться з Євою Лаудою» змiнилося на «все складно». Того лiта, коли ми поiхали в Карпати, Єва закiнчила третiй курс i, наскiльки я знав, нi з ким не зустрiчалася.

Усе почалося з пiдкинутоi перед початком лiтньоi сесii старостою моеi групи iдеi пiсля екзаменiв гуртом вирушити в Карпати. З групи зголосилося дев’ятеро. Пiзнiше до нас приедналися ще четверо дiвчат i трое хлопцiв з економiчного, але Єви серед них не було. Вона пристала в останню мить, коли за два днi до вiд’iзду одна з дiвчат-економiсток iз Е-21 застудилася. Нам довелося термiново шукати когось, хто погодився б у суму для оплати орендованоi вiлли закинути вiдповiдну частку замiсть вибулоi. Охочих не знаходилося, i тодi староста Е-21 запропонувала взяти iз собою третьокурсницю, з якою познайомилася на засiданнях наукового товариства «Економiст».

Попервах моi однокурсники почувалися через Єву нiяково. Я ж узагалi не дивився в ii бiк. Вона була старшою, майже нiкому не знайомою й з бiса гарною. Струнка, засмагла, з фантастично красивим волоссям – Джессiка Альба i Дженiфер Лопес в одному флаконi. (Щоправда, так вважали не всi. Моему однокласниковi та найкращому зi школи друговi Ромi Цезарко на прiзвисько Цезар, який через п’ять рокiв стане хрещеним батьком Теодора, Єва не сподобалася. Переглядаючи фотографii з Карпат, вiн заявив, що вона надто худа й пихата – з тих, що думають лише про себе. А ще – що в неi замалi груди й завелика задниця. Я запитав, як, у дiдька, дiвчина може бути водночас занадто худою та мати завелику задницю, на що Цезар вiдмахнувся, сказавши, що я нiчого не тямлю в жiнках. Йому подобалися рудi.)

Ми дiсталися до вiлли на березi Прута в обiдню пору й одразу побiгли на пляж. Вода здавалася крижаною, проте купання не вдалося через iнше. Ви ж знаете, який той Прут. Два метри в найглибшому мiсцi, а течiя така, що, загаявшись, можеш залишитися без плавок. Ми з Євою зайшли в рiчку останнiми, тож сидiли у водi, коли решта вже вибралася на берег сушитися. Єва шукала глибину, де можна було б проплисти, не обдираючи колiна, а я хлюпався у водi трохи нижче за течiею. Несподiвано Єва скрикнула: ii закрутило й понесло на мене. Я навiть не мусив пiдгрiбати: течiею дiвчину вгатило просто менi в обiйми. З боку це виглядало так, наче Єва заледве не тонула, а я ii врятував, хоча насправдi я цiлком випадково опинився в тому мiсцi, куди ii кинула течiя. Дiвчина налетiла на мене, втрималась за мою шию руками, пiсля чого ми разом вигребли на мiлину.

Важко дихаючи, Єва вмостилася на мокрих каменях i обхопила руками вкритi пухирцями ноги. Я присiв навпроти у водi. Соромився виходити: вона могла б побачити, як я збудився.

– Пробач. Не хотiла на тебе так… – Єва засмiялася, – накинутися.

Я скорчив усмiшку у вiдповiдь:

– Нiчого. Я не встиг злякатися. – Серце несамовито бухкало. Здавалося, ще мить – i горлом пiде кров. Мимохiть пригадав батька, вкотре звинувативши його в тому, що вiн – з усiма своiми приповiдками – не вселив у мене впевненостi у власних силах.

– І зазвичай я не обiймаюся з незнайомцями. – Вона придивилася до мене уважнiше. Мимовiльна зацiкавленiсть поступилася мiсцем збентеженiй сторожкостi. – Ми знайомi? Таке враження, наче ми з тобою бачилися.

Я ледь не бовкнув, що грав iз ii колишнiм у футбол, але втримав язика за зубами. Було б тупо, якби Єва збагнула, що я стежив за нею й Пашкою у соцмережах. Узагалi того дня, попри хвилювання, я не зморозив жодноi дурницi. І це здавалося дивом. Довбаним дивом, слово честi.

– Ми вже обнялися, – вiджартувався я, – тож формально нас можна вважати знайомими. Мирон.

– А я Єва.

І вона простягнула менi руку. Я потиснув мокру долоню, пiсля чого, ховаючи член мiж стегнами, вибрався з води.

Потiм ми розмовляли. Переважно про музику та книги, про те, що плануемо робити пiсля навчання, i навiть трохи про розчарування Ющенком. Час спливав, ми не зауважили, як лишилися на пляжi самi. Схоже, пiд час тiеi розмови я зачепив якусь невидиму, але напрочуд важливу струну, бо Єва довiрилась менi. Розказала, як утомилась вiд стосункiв, як ii хлопець, Пашка тобто, психував, приiхавши до Острога потому, як вона написала йому про бажання розiйтися, i ще багато чого, що до цього часу стерлося з пам’ятi. Того вечора я остаточно закохався в неi.

Додому з Острога ми поверталися разом. За мiсяць перед тим – у квiтнi 2005-го – я отримав водiйськi права й нарештi сiв за кермо п’ятидверного Nissan Almera, що лишився менi вiд батька. Машину купили 2001-го, пiсля продажу батьками земельноi дiлянки на пустирi за вулицею Макарова, де через сiм рокiв збудували торговельно-розважальний центр «Екватор». Той «нiссан» став моiм завдяки матерi. Вона наполягла, щоб машину оформили на мене, хоча на час купiвлi менi ще не виповнилося п’ятнадцяти, тобто я не те що керувати, а навiть вiдвiдувати курси водiння не мав права. Тож перед виiздом iз Карпат я натякнув Євi, що за день чи два забиратиму речi з гуртожитку, пiсля чого ми могли б разом вирушити до Рiвного. Я знав, що iй нiчого робити в Острозi, вона могла вiдразу з Яремчого прямувати до Рiвного, але дiвчина погодилася почекати. Я зателефонував Ромi Цезарку та попросив забрати нас iз Острога. Вже в Острозi Єва поцiкавилася, чи ми не проти взяти iз собою ii одногрупницю Машу, яка теж поверталася до Рiвного. Я не заперечував. Єва познайомила нас iз подругою, я – дiвчат iз Цезарем, ми закинули сумки до багажника й узяли курс на Рiвне.

Та поiздка задала тон на все лiто. Погода видалася фантастична – тепло, тихо, сонячно. Дорогою ми безперестану пiдколювали один одного й реготали як дурнi. Перед мiстом я не збочив з об’iзноi, а натомiсть звернув до заправки SOCAR на киiвськiй трасi, де ми застрягли на годину. Пили каву, iли французькi хот-доги. Щось розказували, знову смiялися до слiз. Нiкому не хотiлося прощатися. Ми домовились, що наступного дня зберемося покататися.

Отак ми й каталися до вересня – я, Ромич, Єва та Маша. Те лiто нагадувало незмiнно сонячнi фiнальнi кадри з американських романтичних комедiй, хiба лише без поцiлункiв. А у вереснi все враз обiрвалося. Цезар навчався в Нацiональнiй академii прокуратури й наприкiнцi серпня вiдбув до Киева. Пiсля його вiд’iзду Маша непомiтно вiддалилася, i я злякався, що Єва щезне слiдом за нею, але цього не сталося. Увечерi 30 серпня 2005-го ми з Євою поiхали до Острога. Пригадую, як на заходi, трохи правiше за нашими спинами, заливаючи горизонт нереально яскравим червоним кольором, сiдало сонце. Ми говорили нi про що, з легким сумом згадували лiто, i я якось не вiдразу усвiдомив, що ми вперше опинилися в машинi без Машки та Цезаря. Розмовляючи, Єва нiби ненароком поклала руку менi на стегно. Я ледь не випустив кермо, але спромiгся вирулити на узбiччя й зупинити машину. Слова були зайвими. Ми поспiхом перебралися на задне сидiння, тремтячими руками я стягнув з Єви плаття, зiрвав бiлизну, а потiм мене наче накрило лавиною. Немов ураганом оглушило та збило з нiг. Опiсля я ще довго вiддихувався, не маючи сил повернути ключ у запаленнi, й почувався так, нiби надi мною промчала палаюча комета.

На наступнi три мiсяцi я просто випав iз життя.

Інодi ми з Євою кохалися в моiй машинi, а у вихiднi, коли студенти роз’iжджалися по домiвках, вона ночувала у мене в гуртожитку. Пам’ятаю, з яким шаленством накидався на неi в лiжку, як пiсля того годинами не спав, ловлячи ii тремтливе сонне дихання, вивчаючи у мiсячному свiтлi припухлi жилки на ii шиi, як нiжно вiдгортав волосся та роздивлявся м’якi та дещо завеликi вуха. Зранку Єва нiколи не залишалася в лiжку. Пiсля того як вона йшла, я заривався в подушку й усотував легкий аромат ii парфумiв, вiд чого весь укривався гусячою шкiрою. Але це спочатку. Згодом мене почало дратувати ii щезання. Я не розумiв, чому вона вiдмовляеться повалятися в лiжку пiсля сходу сонця. Спершу запитував, потiм вимагав, надалi почав благати, щоб вона сказала, що я не е iй неприемним i що вона не уявляе когось iншого, кохаючись зi мною. Вона лише вiджартовувалась.

Єва нiколи не дозволяла тримати себе за руку. Нi, вона не уникала доторкiв i прилюдно поводилася так, щоб нi в кого не виникало сумнiву, що вона моя дiвчина. Водночас контакт мiж долонями, трохи довший за звичайний потиск, вважала заледве не образою. Якось я вказав на це, i Єва вiдмахнулася: «Я змалку засвоiла те, що мае знати кожна жiнка: що б не трапилось, уникай залежностi вiд чоловiкiв». Мене аж викручувало. Хотiлося волати на весь голос про те, що вiдчуваю, розповiсти всьому свiтовi, що ночами у мене судомить живiт вiд однiеi згадки про вигини ii тiла, а вона не могла пройтися зi мною пiд руку дорогою вiд гуртожитку до унiверситету.

Але не це найбiльш неприемне. Найгiрше те, що я нiколи не знав, про що вона думае. Єва часто поринала в себе, закриваючись, неначе мушля, i нiкого не пускаючи досередини. А ще вона була хронiчно незадоволена своiм життям. Єва мало говорила про це, проте я вiдчував, як гнiтила ii провiнцiйнiсть Острога. Якось пiсля сексу вона зривисто, iз нотками вiдчаю в голосi виплескувала з себе те, що хоче вирватися, що варта бiльшого, потiм розплакалася, вискочила з лiжка й, поки я встиг промимрити щось на ii пiдтримку, пiшла геть. Упродовж наступного тижня вона не вiдповiдала на дзвiнки та не з’являлася на парах.

На початку другого триместру випадки щезнення почастiшали. Єва прогулювала заняття, не ночувала в гуртожитку, все частiше, коли я телефонував i пропонував кудись пiти, дiзнавався, що вона в Рiвному. Я прагнув пояснень, на що чув незмiнне: «Мене вбивае острозька сiрiсть». І на додачу – скарги, що там сiре геть усе: дороги, будинки, небо, люди.

Востанне ми побачилися за три днi до Нового року – в кав’ярнi «Сальвадор Далi», що неподалiк Центрального ринку. Цезар приiхав iз Киева та збирав компанiю на вiдсвяткування Нового року. Я хотiв запропонувати Євi приеднатися, але вона обiрвала мене, щойно зрозумiла, про що йдеться. Повiдомила, що вирушае з батьками до Ужгорода, а звiдти – на кiлька днiв до Будапешта.

Пiсля Рiздва 2006-го, не сказавши нi слова, Єва видалила профiлi у соцмережах i змiнила номер мобiльного телефону. Я писав ii друзям, але нiхто не знав або не хотiв зiзнаватися, де вона. Лише на початку лютого дiзнався вiд Машi, що Єва перевелась на заочне вiддiлення, а сама подалася до Киева. Я спитав, якого бiса вона там робить? Маша вiдповiла, що Єва нiбито влаштувалась на роботу офiцiанткою. Попросив номер – я не сумнiвався, що Машi мусить бути вiдомий Євин новий номер, – i Маша завагалась, якоiсь митi навiть потягнулася рукою по мобiлку, але зрештою роздумала, похитала головою й пiшла.

Почалися чорнi днi, розповiдати про якi менi не дуже хочеться. Я мiг годинами сидiти в «нiссанi», впершись лобом у кермо та переконуючи себе, що серед запахiв пластику, пилу та староi шкiри досi вiдчуваю аромат ii парфумiв; згадуючи, як Єва, вiдкинувшись, сидить на пасажирському сидiннi, як розметалося ii волосся, коли ми кохалися на задньому сидiннi; i думаючи… нi, не про те, чому вона пiшла, а про те, чому нiчого не сказала. Я не закидав навчання – це не було усвiдомленим учинком, навчання виявилося единим, що втримувало вiд повного занурення в ту липку чорноту, – але впродовж третього триместру майже нi з ким не спiлкувався. Бурхлива одержимiсть Євою не просто перетворила мое життя на згарище, вона отруiла все, що було до Єви. Все, що колись дарувало радiсть, зблякло. На мiсцi спогадiв чорнiли обвугленi кiстяки, мрii спливали кров’ю посеред уламкiв повiтряних замкiв, я у вiдчаi озирався, хотiв повернути все назад – ну, а раптом? – проте за спиною стелився безнадiйно мертвий свiт: присипана попелом рiвнина, безповоротно посiрiле небо та закам’янiле сонце, яке – як менi тодi здавалося – бiльше нiколи не засяе.

Чи це була любов? Менi важко судити. Важко називати любов’ю те, що спустошуе й калiчить.

На початку четвертого курсу я поiхав на стажування до Канади, й це на якийсь час допомогло. Я й далi згадував Єву – попелище не стало квiтучим садом, – але за пiвроку в Athabasca University принаймнi почав говорити з людьми. На жаль, так тривало недовго. На початку лютого 2007-го, за три тижнi до повернення до Украiни, Павло Новак завантажив у Facebook фотографiю Єви, яка, прикриваючись напiвпрозорою ширмочкою, бризкала на нього водою з душу. Знiмок мав пiдпис: «Не дае почистити зуби». Нi, я не був аж таким телепнем i здогадувався, що Єва та Пашка спiлкуються, ще до того, як подався до Канади, просто вперто вiдмовлявся вiрити, що вони поновили стосунки.

У вереснi 2008-го, коли вирушив на роботу до Китаю, спогади все ще не вiдпускали мене. За дев’ять мiсяцiв у спекотному Гуанчжоу я привчився засинати, не думаючи про Єву, i з часом вирiшив, що ii привид бiльше не стоiть за плечем, але, як виявилось, помилився. У травнi 2009-го, пiсля прибуття до Рiвного, все нестерпно нагадувало про неi: дороги, якими ми гуляли, кав’ярнi, де обнiмалися, глухi кути, де паркував Nissan, коли ми кохалися, й особливо – крихiтна дiрочка, проколота пiдбором ii черевичка у м’якiй оббивцi над заднiм сидiнням моеi машини. І саме тодi, 3 червня 2009-го, Єва зателефонувала менi.

– Привiт, Мироне.

Номер, певна рiч, був незнайомий, але я одразу впiзнав ii, заразом збагнувши, що весь рiк обманював себе: той попiл, що нiбито припорошував давно закам’янiлi рештки, насправдi прикривав ледь пригасле вугiлля, яке спалахнуло вiд одного подуву, зайнялося вiд самого лише звуку Євиного голосу.

– Єво?

Хвилювання гумовою стрiчкою стягнуло груди.

– Привiт, – повторила вона.

– Як ти? Де ти? Як у тебе справи? – я ненавидiв ii й одночасно боявся, що вона покладе слухавку та зникне на наступнi три роки. Або назавжди.

– Я в Киевi, все так само в Киевi, – вона стихла аж на хвилину (я по-риб’ячому хапав ротом повiтря), а потiм озвалася, запитала, хоча в голосi не вчувалося щироi зацiкавленостi: – А ти?

– Нещодавно повернувся з Китаю i… ну, якось так, – я не згадував про Бразилiю. – Був там майже рiк.

– Круто, – я не впiзнавав ii. Єва говорила так, наче наштовхала до рота мокрого паперу. – Завжди знала, що тобi все вдасться.

Я хотiв заперечити, що викладав англiйську китайцям, що за рiк нiчого, крiм Гуанчжоу, не бачив, що за будь-якими мiрками це важко назвати великим життевим успiхом, але не змiг. Думки нагадували клубок iз безнадiйно заплутаних пунктирних лiнiй. Ми довго мовчали. Потiм спробував дiзнатися, чим Єва займаеться зараз. Вона не захотiла розвивати цю тему. Розмова не клеiлася.

– Ти любив мене? – зрештою промовила вона. – Скажи, що ти любив мене тодi.

Я уявлення не мав, що вiдповiсти. Все було так несподiвано. Кров молотами бухкала у скронях, однак чомусь бiльше за саме запитання мене непокоiв ii голос.

– У тебе все гаразд?

З динамiка долинуло глибоке зiтхання:

– Жаль, що немае магазинiв, де можна було б купити друзiв.

– Чим тебе не влаштовують зоомагазини?

Єва невесело гмикнула.

– Хочеш я приiду? – слова випорснули з рота швидше, нiж устиг усвiдомити, що роблю. – Ну, тобто, якщо ти не… – Єва нiмувала. Серце пропустило удар, поки я чекав на вiдповiдь.

– Ти справдi приiдеш?

– Так.

– Коли?

– Заправлю Nissan i за три години буду в тебе.

– Приiжджай. Я чекатиму…

І я рвонув до Киева.

Єва винаймала простору однокiмнатну квартиру в новобудовi на вулицi Бiлоруськiй бiля метро «Лук’янiвська». Вона працювала адмiнiстратором у клубi «Sorry, бабушка», тож могла собi дозволити. Три днi ми провели разом. Я намагався розговорити ii, випитував, що сталося, але Єва закривалася, пiрнала кудись дуже глибоко, куди мое спiвчуття не досягало. Два з тих трьох днiв я ночував на диванi. На третю нiч, певно, втомившись чекати на якi-небудь дii з мого боку, Єва стягла з мене одяг i повалила на лiжко. Секс був дивним. Ми кохалися з химерною вiдчайдушнiстю, немовби засудженi до страти спiвкамерники, яких наступного ранку поведуть на ешафот. Пiсля сексу Єва поклала голову менi на груди й сказала: «Забери мене звiдси». Зранку я повернувся до Рiвного та ще до вечора винайняв однокiмнатну квартиру на вулицi Соломii Крушельницькоi. Через тиждень Єва перебралася до Рiвного.

Нiколи не думали про те, що мозок – у сенсi розуму – не е необхiдною умовою еволюцiйноi успiшностi? Ми, люди, називаемо себе найбiльш пристосованими та найбiльш успiшними iстотами на планетi, довбаним вiнцем творiння, вважаемо, що нашi непропорцiйно великi, наповненi переважно дурними та беззмiстовними думками мiзки – це перевага, привiлей, що став закономiрним результатом еволюцii, що будь-який iнший вид, який прагне домiнувати над природою, мусить пройти тi ж етапи, якi подолали ми. Та це не так. Подивiться, наприклад, на акул. Вони живуть на цiй планетi впродовж 450 мiльйонiв рокiв, панують у своему середовищi протягом 450 мiльйонiв рокiв – це у 2250 разiв довше, нiж ми, homo sapiens, топчемо землю, – при цьому головний мозок акули е жалюгiдним горiхоподiбним потовщенням, схованим глибоко помiж очей. Бiль нiчому не вчить, i я гадаю, це через мiзки. Я переконаний, що абстрактне мислення та, вiдповiдно, все, що ним зумовлено, – вiра, уява, здатнiсть сподiватися, мрiяти й обманювати самого себе, – це радше випадкова похибка, а не закономiрний результат еволюцii. Метелик, який обсмалив краечки крил, нiзащо не наблизиться до вогнища вдруге. Собака, який зiрвався у прiрву та, прокотившись три десятки метрiв, дивом уцiлiв, обходитиме провалля стороною. І тiльки людина, обпiкшись, уперто мчить на вогонь, стрибае у безодню, вiрячи, що колись обов’язково дотягнеться до омрiяного тепла чи злетить у вiльне вiд хмар небо.

Пiсля появи – чи то пак повернення – Єви все перекинулося догори дригом. Я збагнув, що принаймнi на якийсь час ми осядемо в Рiвному, а отже, треба братися за пошук роботи. Хтось iз однокласникiв пiд час випадковоi зустрiчi в мiстi обмовився, що в Рiвному вiдкривають регiональне вiддiлення компанii Zoom Support Ukraine i що на роботу туди потрiбнi працiвники, якi добре знають англiйську. Пiсля Китаю я був, м’яко кажучи, не в захватi вiд iдеi працювати оператором кол-центру, однак кращих варiантiв на горизонтi не проглядалося, тож на початку липня я записався на спiвбесiду.

Мене взяли вiдразу. Вже через три тижнi, вiдбувши пiдготовчi курси у Львовi, я сiв за термiнал у поспiхом вiдремонтованому офiсi на вулицi Княгинi Ольги. У примiщеннi було незатишно: панував пiвморок, пахло вогкою штукатуркою та старим наканiфоленим паркетом, хоча самого його не було. Одинадцятиповерховий «Манхеттен Сiтi Хол», куди Zoom Support Ukraine перебралась улiтку 2012-го, на той час ще навiть не почали будувати. Зате робота не вiдзначалася особливою складнiстю. Приймаеш дзвiнок – телефонують переважно з Америки, Британii чи Австралii – та пояснюеш людинi, як активувати щойно куплену програму. Пiд час активацii слiд постаратися, щоби клiент захотiв прослухати iнформацiю про програмне забезпечення вiд компанiй-партнерiв i придбав щось iще. За це доплачували. Попри моi побоювання, компанiя Zoom Support виявилася далеко не найгiршим мiсцем для роботи – значною мiрою завдяки Чедвiковi Босману, американському супервайзеровi, якого вiдрядили до Рiвного налагоджувати дiяльнiсть офiсу. Непоганою видавалася й зарплатня – 3000 гривень з урахуванням рiзних бонусiв. До цiеi суми додавали 2 % вiд вартостi проданого софту за умови, що за мiсяць оператор продавав програм не менш нiж на три тисячi доларiв.

На початку серпня 2009-го – щойно все втряслося з роботою – я освiдчився. За вiдкладенi з Китаю грошi купив обручку з дiамантом i запропонував Євi вийти за мене. Вона погодилась. Знайомство мiж сiм’ями стало формальнiстю. Я добре знав i Жанну Валерiiвну, i Лаврентiя Романовича, моя мама була знайома з Євою. Через кiлька днiв ми подали заяву в РАЦС. Церемонiю реестрацii призначили на кiнець вересня, хоча навiть пiсля цього я не вгамувався. Не вiрив, що до нестями розкiшну, запаморочливу Єву Лауду, вiд одного погляду якоi три роки тому мене торохкало блискавкою, назву своею дружиною. Щоранку прокидався, очiкуючи, що Єва зникне, безмовно ретируеться, лишивши нашвидкуруч нашкрябану записку: «Мироне, пробач, ти милий, але я помилилася, в нас не складеться». Або – sms-повiдомлення такого ж змiсту. Або – i це найгiрше – взагалi нiчого не покинувши. Мене лихоманило до останнього, аж поки сонячноi суботи 19 вересня 2009-го ми з Євою не поставили пiдписи в журналi реестрацii актiв цивiльного стану. Хоча навiть пiсля того я не мiг позбутися холодного вiдчуття, наче все це – i церемонiя, i святкування – придуркуватий фарс. Нiби ми репетируемо одруження, всi присутнi про це знають i поводяться розслаблено, легковажно, розумiючи, що все не по-справжньому.

У нас не було вiнчання. Так захотiла Єва, я не заперечував.

Помпезного святкування також не влаштовували, обмежившись невеликою, хоч i вишуканою вечiркою на тридцять осiб.

Мiй батько не був присутнiй нi на церемонii, нi на вечiрцi. Щоправда, дивуватися нема чому, бо нi я, нi мама його не запросили – нiхто з нас не наважився заговорити про це.

Єва, як i ii мама двадцять рокiв тому, вiдмовилася змiнювати паспорт i залишила собi прiзвище Лауда (прiзвище Лаврентiя Романовича, Євиного батька, було Коник).

У весiльну подорож ми також не поiхали. Я планував, але за тиждень до одруження Єва влаштувалась адмiнiстратором у «Чорну перлину» та вiдмовилася просити вiдпустку за тиждень пiсля виходу на роботу. Взимку ми на кiлька днiв вибралися до Буковеля покататися на лижах, але то вже було не те.

2009-го зарплата Єви в «Чорнiй перлинi» складала чотири тисячi гривень плюс премiальнi, якi часом могли перевищувати зарплатню. На початку 2010-го наш сукупний мiсячний дохiд сягав десяти тисяч гривень, що, без перебiльшення, становило фантастичну суму як для Рiвного. За комунальнi послуги й оренду квартири сплачував я, Єва своi грошi витрачала на себе, та в будь-якому разi ми аж нiяк не бiдували.

З якого дива тодi, спитаете ви, я почав таксувати?

От ми й дiйшли до основного. Я виiхав у мiсто з прикрiпленою до торпеди рацiею, налаштованою на частоту «Оптимального таксi», через тиждень пiсля появи в нашому з Євою життi Блакитного Монстра – того довбаного Volkswagen Beetle.

Усе починалося з бiса романтично. У жовтнi 2009-го Єва завагiтнiла. Я дiзнався про це 3 сiчня 2010-го в Буковелi, сидячи на чотирикрiсельному пiдйомниковi на висотi десяти метрiв над трасою № 5, i на радощах ледь не випав iз крiсла. 15 липня 2010-го з’явився на свiт Тео, i я почувався так, наче в моiх грудях стартувала найпотужнiша у свiтi електростанцiя. Єва перетворила мене на найщасливiшу iстоту у Всесвiтi, тож я захотiв iй вiддячити – зробити хоча б уполовину такою ж щасливою.

Уперше ми побачили той сонцесяйний Beetle в автосалонi «Автоград» у листопадi 2009-го через пiвтора мiсяцi пiсля весiлля. Улiтку 2009-го, коли забирав Єву з Киева, мiй Nissan був у чудовому станi. Ним тривалий час нiхто не користувався – Nissan простоював, поки я стажувався в Канадi та працював у Китаi, – втiм, я вiдчував, що автомобiль не подобаеться чи то пак не вiдповiдае Євi. Ранiше все було гаразд, однак пiсля повернення з Киева Єва змiнилася: iнакше одягалася, iнакше говорила, iнакше зачiсувалася. І в якусь мить я переконав себе, що настав час придбати iншу машину. На початку листопада ми з Євою вирушили в «Автоград» шукати замiну батькiвськiй «альмерi».

В «Автоградi» торгували автомобiлями вiдразу кiлькох брендiв: Honda, Nissan, ?koda, Renault, Fiat, Seat. Серед наявних на той час «нiссанiв» жодна модель менi не сподобалась, i я поклав око на Renault Duster, коли зауважив, що Єви немае поруч. Роззирнувшись, побачив дружину в iншому кiнцi павiльйону бiля химерного компактного автомобiля небесного кольору. Через плавнi обводи машина скидалася чи то на гiгантського ясно-синього бедрика, чи то на тлусту й блискучу вiд тягучого слизу жабу. Я пiдiйшов – перед Євою в наскiсних променях осiннього сонця сяяв нереальною блакиттю Volkswagen New Beetle, модель 2008 року.

– Гарний, правда? – прошепотiла дружина.

Їi очi виблискували, нiздрi роздулися, а губи трохи розтулилися. Я збудився так, що за секунду пересохло горло, – Єва пiд час сексу не виглядала такою збудженою.

– Тобi подобаеться?

– Так! – вона торкнулася долонею блискучого крила. – Дуже. Особливо цей колiр. Нереально гарно…

Я глянув на цiну, вирiшив, що лише iдiот здатен викласти такi грошi за машину, яка зовнi нагадуе найбридкiше земноводне у свiтi, та повернувся до споглядання Renault Duster.

На виходi з салону я прогавив мить, коли Єва пiдклала до захопленого стосика буклетiв рекламний проспект компанii Volkswagen. Через два днi побачив New Beetle на заставцi ii ноутбука. Ще за тиждень Єва заявила, що хоче цю машину. І рiч не в тiм, що вона не мала на чому iздити. Пiсля повернення з Киева вона користувалася хетчбеком Nissan Tiida своеi матерi. Проблема полягала в тому, що Єва закохалась у New Beetle, автомобiль став ii пристрастю, одна згадка про нього примушувала ii обличчя сяяти, неначе його пiдсвiчували зсередини потужною лампою.

Упродовж наступних мiсяцiв ми кiлька разiв повертались до цiеi теми. Єва просила взяти кредит, а я супився й хитав головою. Обрана дружиною комплектацiя – 1,4-лiтровий двигун з турбонаддуванням i безпосереднiм уприскуванням палива, подушки безпеки, крута мультимедiйна система тощо – коштувала двадцять вiсiм тисяч евро. Єва не припиняла беззлобно колупати мене протягом першоi половини 2010-го, але врештi-решт змирилася, що iз жабоподiбним «фольксвагеном» доведеться зачекати.

А тодi народився Тео. І якщо до народження сина я вагався, то пiсля того, як уперше взяв Теодора на руки, вирiшив, що – гори воно вогнем! – ми вiзьмемо ту Жабу, хай чого це вартуватиме.

Ближче до зими – трохи вiдновившись пiсля пологiв, – Єва продала Nissan своеi матерi, частину суми iз власних заощаджень доклав я. У результатi в нас на руках опинилося сiм тисяч шiстсот евро. Щоб покрити решту, ми взяли кредит – звернулись до УкрСиббанку, де нам не вiдмовили: то був час, коли долар коштував 7,99 гривнi, сотню евро купували трохи бiльше нiж за одну тисячу гривень, а кредити не роздавали хiба що небiжчикам. Не мучитиму вас розрахунками: ми розтягнули платiж на п’ять рокiв i щомiсяця мали виплачувати банку триста вiсiмдесят евро.

Пiсля народження Тео батьки Єви придбали нам однокiмнатну квартиру на проспектi Миру, однак туди перебралася моя мама, залишивши нам iз Євою трикiмнатну на Грушевського. Єва вийшла на роботу на четвертий мiсяць пiсля пологiв – бiльше просто не могла всидiти – й узяла на себе витрати на квартиру, на харчування й на Теодора. Кредит залишався за мною. New Beetle пригнали iз заводу у Вольфсбурзi в сiчнi 2011-го, проте ще до того, як менi зателефонували з «Автограду» та повiдомили, що можна забирати машину, я збагнув, що самоi зарплатнi менi не вистачатиме. Ось так i сталося, що 17 сiчня 2011-го я вперше ввiмкнув рацiю, налаштовану на частоту «Оптимального», в салонi Nissan Almera. Як наслiдок – мiй мiсячний дохiд вирiс до стабiльних п’яти-шести тисяч гривень, чого якраз вистачало на кредит, пальне та дрiбнi особистi витрати.

Тобто вистачало до початку 2014-го.

У груднi 2013-го я провiв мiсячний платiж за курсом 10,67. Наступного мiсяця евро коштував одинадцять гривень, тож вiддав банку чотири тисячi двiстi гривень. Я не панiкував, однак бiльше не мiг удавати, наче нiчого не вiдбуваеться: того мiсяця Блакитний Монстр – так прозвав той «фольксваген», хоча Єва називала його просто Бiтлi, або Жучком, – зжер усi моi грошi. Довелося шукати ще один пiдробiток. Моя колишня однокурсниця працювала викладачем англiйськоi в компанii BTS Group i на мое прохання внесла мене в iхню базу даних вiльних перекладачiв. У BTS Group, окрiм курсiв англiйськоi, займалися ще й перекладами, i якщо замовлень надходило бiльше, нiж могли опрацювати штатнi працiвники, частину роботи перекидали фрилансерам. Платили по двадцять-тридцять гривень за одну тисячу знакiв.

Так ось, другий непояснюваний випадок iз Теодором стався ввечерi 17 лютого 2014-го, коли я закiнчував роботу над першим замовленням вiд BTS Group. Стаття, яку перекладав, мала заголовок «Основнi функцii навчання в контекстi сучасноi парадигми природничоi освiти». Я трудився на диванi в залi, Тео грався неподалiк, а Єва розiгрiвала вечерю на кухнi. Коли мiкрохвильова пiчка, дзенькнувши, просигналила про готовнiсть вечерi, я завершив переклад двох третин тексту, зупинившись на фразi «Якщо ми розглянемо цей механiзм у контекстi навчання в загальноосвiтнiх школах…». Далi не вчитувався. У файлi з перекладом швидко надрукував: «If we consider this mechanism within education in secondary schools…», натиснув «Зберегти» й сповз iз дивана.

– Вечеряти будеш? – скуйовдив волосся Теодоровi.

– Не хочу, – малий сидiв на пiдлозi, оточений iграшковими автомобiлями.

– Там товчена картопля – як ти любиш.

– Не х-о-о-о-очу.

Ми з Євою нiколи його не примушували, тож я буркнув «добре» та почовгав на кухню. За кiлька хвилин, повечерявши, повернувся до роботи. Зручнiше вмостився, поклав ноут на ноги, втупився в екран, згадуючи, на чому зупинився, а тодi враз насупився: курсор блимав не там, де я його залишив, – внизу пiд останньою введеною фразою. Та не це було основним – сама фраза змiнилася. Я ошелешено втупився в екран:



If we regard this mechanism within education in secondary schools


Замiсть слова consider стояло слово regard. У принципi, обидва варiанти правильнi: «якщо ми розглянемо» можна перекладати i як if we consider, i як if we regard. Можливо, другий варiант дещо кращий, але не в тому суть. Я точно пам’ятав, що перед тим, як пiти вечеряти, написав consider.

Я вирiшив, що машинально надрукував regard, думаючи при цьому, що набираю consider, коли помiтив ще одну деталь. Устаючи з-за ноутбука, я зберiгаю документ. Усi так роблять – це вже як рефлекс. У мене на ноутi було встановлено Microsoft Word 2007 року, й у цiй версii текстового редактора пiсля збереження вiдбуваеться деактивацiя кнопки «Повторити введення» – блакитноi, загнутоi в кiльце стрiлки на панелi швидкого доступу. Тобто пiсля збереження документа користувач усе ще може вiдмiняти введення набраних символiв, але бiльше не може повторно вивести на екран символи, якi було видалено або введення яких було скасовано перед збереженням файла. Пiсля вечерi я не торкався до клавiатури, та попри це кнопка «Повторити введення» була активною, тобто хтось працював iз документом пiсля збереження.

Хтось?

Спохмурнiвши, я кiлька разiв поспiль натиснув Ctrl+Z. Пiсля кожного натиску в словi regard, починаючи з кiнця, зникало по буквi, пiсля останнього – на мiсцi самотньоi лiтери r виринуло слово consider.

Хорошi новини: я не божевiльний, не страждаю вiд передчасних виявiв Альцгеймера та пам’ятаю, що робив, а чого не робив кiлька хвилин тому. Поганi новини: доки вечеряв, хтось у файлi з перекладом лiтера за лiтерою ввiв слово regard замiсть consider.

– Єво, ти не чiпала мiй ноут? – гукнув на кухню.

– Нi, – вiдказала дружина. – А що?

– Нiчого.

Я й так знав, що не чiпала. Ми сидiли разом, i, поки я iв, Єва не виходила з кухнi. Крiм того, Єва нiзащо не здогадалася б, що у фразi if we consider this mechanism слово consider не завадить замiнити на regard. Вона знала англiйську, але не настiльки добре.

Хто тодi?

Я покосився на Тео. Малий сидiв бiля книжковоi шафи та наздоганяв подарованим на Новий рiк полiцейським автомобiлем улюблений зелений пiкап Ford вiд Motormax. Увесь цей час хлопчак перебував бiля ноутбука. Але, чорт забирай, Тео навiть читати не вмiе украiнською, що вже говорити про те, щоб осмислено надрукувати що-небудь англiйською. Можливо, вiн просто поклацав по клавiатурi? Я тихо гмикнув. Яка ймовiрнiсть того, що мiй син, пiдiйшовши до ноутбука та навмання потицявши пальчиками в клавiшi, надрукував не просто англiйське слово з шести букв, а англiйське слово з шести букв у единому мiсцi перекладеного речення, де воно, це слово, покращувало переклад?!

У ту мить, коли я все ж вирiшив, що механiчно, не думаючи, виправив consider на regard, а потiм геть забув про це, Тео зiмiтував лобове зiткнення полiцейського автомобiля з «Ford’ом» i видав:

– Це я.

– Що? – я втупився в машинки.

– Це я надрукував.

Останне слово Тео карбував по складах: на-дру-ку-вав.

«Розтуди його, – я ще раз подивився на розкритий word’iвський файл: – Тобi три з половиною рочки. Що ти, в бiса, мiг на-дру-ку-ва-ти?» Проте якась частинка мене повiрила йому. Не знаю чому, я не став уточняти, що вiн мае на увазi. Натомiсть запитав:

– Навiщо?

– Просто, – не пiднiмаючи голови, Тео вiдвiв затиснуту в руцi полiцейську машинку й iще раз iз розмаху «дзьобнув» кузов пiкапа. Вiн нещодавно навчився вимовляти твердий «р», i тепер його «просто» звучало дуже правильно, по-дорослому. Пр-р-росто.

Я з’iхав з дивана на килим, нахилився, щоб зазирнути синовi в обличчя.

– Навiщо, Тео?

– Ну просто так.

Йому б не вдалося це зробити самостiйно.

– Ти мене обманюеш?

– Нi.

– Тобi хтось пiдказав?

– Так.

Ось тут мене наче лавиною мурах накрило, а шкiру на яйцях стягнуло так, нiби я вискочив з банi та стрибнув у холодний басейн.

– Хто? – повiльно обвiв залу поглядом: книжкова шафа з, напевно, найбiльшою у Всесвiтi колекцiею украiнськоi класики, LCD-телевiзор на склянiй пiдставцi, дерев’яний стiл зi стiльцями, старий диван, два новi крiсла, двi настiннi лампи й дверi на балкон. Зрозумiло, в залi, крiм нас, нiкого не було. Як не було жодного сховку. Погляд ковзнув до виходу в коридор, у лiвiй частинi якого панувала темрява, – я не бачив пiтьму iз зали, ii вiдсувала вглиб латка свiтла з дверного прольоту, але знав, що вона е. Темрява в коридорi була.

– Друг, – зронив Теодор.

– Друг? – у мене похололо навiть волосся; складалося враження, мовби температура в кiмнатi щосекунди знижуеться на один градус, а крижаний морок iз коридора, немов важкi азотнi випари, клубочиться пiдлогою. Не розумiючи, що так налякало мене, я загальмовано повторив: – Який друг?

Тео нiмував. Я пошукав очима Юаня Михайловича. Плюшевий коала лежав за одним iз крiсел.

– Не знав, що Михалич умiе друкувати англiйською.

Дру-ку-ва-ти.

– Це не Юань, – заперечив малюк.

– А хто?

– Інший друг. Вiн показав, якi натискати.

Теодор не жартував.

– Де вiн? – мiй голос звучав так, нiби його чимось сплюснули. Спресували пiд скаженим тиском. – Тут же нiкого немае.

Тео помовчав перед тим, як знизати худенькими плечима й повiдомити:

– Вiн уже пiшов.

Я бiльше не мiг стримуватися. Зiрвався на ноги, вискочив у коридор i ввiмкнув там свiтло. Обдивився тепер уже яскраво освiтлений протилежний кiнець. Нiкого. Тодi по черзi зазирнув до спальнi, туалету, ванноi та дитячоi кiмнат, вмикаючи всi лампи там. Порожньо. Насамкiнець повернувся до зали й, вiдчинивши дверi, зазирнув на балкон, щоб переконатися, що за шибою, що, вiдбиваючи свiтло з кiмнати, лишалася темною, немов гранiт, нiхто не стовбичить.

Зачинивши дверi балкона, побачив Єву, яка стояла на входi до зали:

– З тобою все нормально?

Я облизав губи.

– Все о’кей.

– Тодi для чого ця iлюмiнацiя? – мабуть, я справдi виглядав переляканим, бо в голосi Єви вчувалася стурбованiсть.

– Ну… це… – страх вiдпускав мене, хоча вiдчуття невидимих холодних пальцiв, якi ковзають, покидаючи слiди з пухирцiв, то по спинi, то по шиi, то по передплiччях, не зникало. – Тео сказав, що до нього приходив друг, поки ми вечеряли…

– І що, знайшов когось? – тепер уже насмiшкувато поцiкавилася дружина. Їi розвеселило, що я наполохався бiльше за Тео.

– Нi.

– Тодi повимикай, будь ласка, свiтло.

Пройшовшись кiмнатами й вирубивши свiтильники, я повернувся до зали, де грався Тео, присiв на диван, але поновити роботу над перекладом не вдалося. Думки розлiталися. Через хвилину з’явилася дружина, сiла бiля мене iз пластиковим стаканчиком йогурту в руках i ввiмкнула телевiзор. По «5-му» транслювали новини. Тiеi зими ми всi не вiдлипали вiд новин. Ведуча говорила про переговори мiж опозицiею та Януковичем, про можливе призначення нового прем’ера, потiм щось про те, що мiлiцiя використовуе сiм’i захоплених наприкiнцi сiчня заручникiв для тиску на опозицiю, а я втупився в екран i нiчого не чув. Того вечора думки витали далеко вiд подiй на Банковiй i Грушевського. Час вiд часу переводив погляд на сина. Тео, покинувши машинки, заходився коло iграшкового трамвая, з пiдйомною струмоприймальною штангою, – ще одного подарунка на Новий рiк, цього разу вiд моеi матерi, – i зрiдка глипав на екран телевiзора.

У мого сина з’явився уявний друг? О’кей, хай так, що тут страшного?

Проблема полягала в тому, що Теодор не розумiв, що таке дружба. Вiн часто хворiв i мало часу проводив у дитсадку, через що я припускав, що Тео просто не усвiдомлюе змiсту поняття «друг». Упродовж минулоi осенi Тео iнодi бавився з хлопчаками й однiею дiвчинкою в нашому дворi, не боявся пiдходити до дiтей свого вiку в центрi мiста, коли ми там гуляли, але нiколи й нiкого не називав своiм другом. Вiн жодного разу не назвав другом однолiтка. Натомiсть другом для нього був хрещений батько, мiй однокласник Рома Цезарко (Тео звертався до Цезаря «друг Рома», а не «хрещений»). Другом був дiд Лаврентiй, Євин тато, який, коли не напивався, любив грубувато поторсати внука, не скупився на дорогi подарунки та привозив з Європи малому те, що той просив, а не те, чого хотiли Єва чи Жанна Валерiiвна. Другом був неголений i пропахлий дешевим тютюном сорокарiчний сусiд iз квартири навпроти. Словом, друг для Теодора – це я, мiй кум, мiй тесть. Дорослi.

Дорослi, хай йому!

Журналiст розповiдав, що пiсля прибирання барикад на Грушевського на мiсцi дислокацii силовикiв виявили гiльзи вiд патронiв до рушниць 12 калiбра. Я нiчого не чув, безперестану прокручуючи в головi iсторiю з ноутбуком i вiдредагованим файлом. Не розумiв, звiдки взялося слово regard, не розумiв, чому Тео сказав, нiбито це вiн увiв його з клавiатури. Мене непокоiли слова сина, що якийсь уявний друг розмовляв iз ним, поки ми з Євою вечеряли. Але чомусь – добре пам’ятаю те вiдчуття – найбiльше лякало, що цей друг дорослий.




13


У лютому 2014-го я вiддав УкрСиббанку 4665 гривень. Пiсля того як Янукович утiк iз краiни, а Нацiональний банк вiдмовився вiд пiдтримання курсу на користь вiльного котирування гривнi на мiжбанкiвськiй валютнiй бiржi, евро пiдскочив до чотирнадцяти. Ще через мiсяць за евро доводилося платити 15,5 гривень, й у травнi 2014-го мiсячний платiж для УкрСиббанку вперше перевищив шiсть тисяч гривень.

Упродовж весни 2014-го нам iз Євою сяк-так удавалося зводити кiнцi з кiнцями, але найгiрше тiльки чекало попереду. Улiтку 2014-го Блакитний Монстр став для нас чимось на кшталт божка, безмилосердного iдола, який iз кожним днем вимагав усе бiльших i бiльших пожертв. Ми працювали лише на жертвоприношення, гарували, як раби на галерах, винятково для того, щоб прогодувати кредит на той бiсiв небесно-блакитний «фольксваген».




14


Третiй дивний випадок, який добре пам’ятаю, стався наприкiнцi серпня 2014-го, наступного дня пiсля сплати банковi 6852 гривнi. Я забрав Теодора з лiтньоi групи в дитсадку й вiз додому, дозволивши за вiдсутностi Єви вмоститися на передньому сидiннi. Ми виiхали з Петлюри на проспект Миру, коли малюк повернув до мене трохи замурзане личко й нiби ненароком поцiкавився, хто такий Рей Купер. Доки я, розгубившись, екав i бекав, Тео повторив запитання. А потiм додав, що мама переписувалася з Реем Купером по комп’ютеру.

На кiлька хвилин я занiмiв.

Що не так?

Я вже згадував, що ми з Новаком пiдтримували дружбу i «ВКонтактi», й у Facebook. У Facebook Пашка був зареестрований пiд справжнiм iменем – Pavlo Novak, зате у «ВКонтактi» прикривався псевдонiмом. І псевдонiм той – Ray Cooper.

Дорогою додому я безугаву косо зиркав на Тео й обмiрковував, що допiру трапилося. Менi приверзлося? Певно, що нi. Отже, Теодор звiдкись дiзнався про Павла Новака (чи то пак не про Новака, а про те, як Новак пiдписаний у «ВКонтактi»). Вiд Єви? Але на бiса дружинi розповiдати нашому синовi про чоловiка, з яким розiйшлася п’ять рокiв тому, використовуючи при цьому не iм’я, а дурнуватий псевдонiм iз мережi? Я завiв хлопчака додому, повечеряв i, нiчого не сказавши Євi, вибрався таксувати. Втiм, думки про Рея Купера не йшли з голови. Я був жахливо неуважним, двiчi недодав клiентам решту, а одного разу, не усвiдомлюючи, що роблю, проскочив перехрестя на червоне свiтло.

Додому повернувся за кiлька хвилин до десятоi, не протаксувавши i трьох годин. Єва ще не спала. Я роздягнувся, почистив зуби й улiгся в лiжко. Через задуху не дiставали простирадел, тож Єва в самих лише трусиках лежала праворуч мене.

– Поганий день? – запитала вона.

– Так.

Наче, бляха, впродовж останнiх пiвроку ми мали хорошi днi.

– Щось заробив?

– На бензин.

Що вищим ставав курс евро, тим гiршим було наше з Євою спiлкування. Пiсля Євромайдану ми могли не розмовляти днями, соваючись квартирою, неначе привиди, а якщо й озивалися, то роздратовано, на пiдвищених тонах. Навеснi ми намагалися продати Жука, але нiхто не хотiв купувати малофункцiональне й далеко не нове авто, та ще й iз невиплаченим кредитом. Що найгiрше – нi я, нi Єва не робили нiчого, щоб уникнути конфлiктiв. Навпаки – зчiплялися iз найменшого приводу, будь-де й будь-коли, i не лише тодi, коли це стосувалося грошей. Той день наприкiнцi серпня видався особливо паскудним: увесь вечiр по радiо говорили про Іловайський котел i про те, що МВФ заблокував виплату чергового траншу.

– Не розумiю, для чого тодi було виiжджати.

Єва розвернулася до мене спиною й пiдклала руку пiд подушку.

– Зачекай, Єво, – неголосно озвався я.

– Я хочу спати.

– А я поговорити, – дружина повернулась i, сердито вигнувши брови, втупилася в мене. В очах виблискувала налаштованiсть не на розмову, а на чергову сварку. – Як малий?

– Усе нормально, а що?

– Навiщо ти розповiдала йому про свого колишнього?

– Що-о?

Брови вигнулися ще дужче, а повiки напружилися (я це радше вiдчув, нiж побачив). Добре знайомим шорстким поглядом вона промацувала мое обличчя, кидаючи безмовний виклик: «Давай, мiй хлопчику, давай, ще крок, ще пiвкроку вперед, i, ти ж мене знаеш, я перетворю цю нiч на пекло». Цього разу я не вiдступив.

– Малий спитав у мене сьогоднi, хто такий Рей Купер. Вiн же так пiдписаний у «ВеКа»? – останне запитання вийшло напiвбезглуздо-риторичним. Я чудово знав псевдо Павла Новака у «ВКонтактi». І Єва знала, що я знаю.

Їi реакцiя здивувала. Дружина розгубилася – по-справжньому розгубилася – й увiмкнула заднiй хiд.

– Хто? Тео? Я… я не розумiю…

– Малий сказав, ти сидiла за комп’ютером i спiлкувалася з ним.

– Так i сказав?

– Не зовсiм. Спитав, хто такий Рей Купер, а потiм додав, що ти сидiла за компом.

Їi рука стискалася й розтискалася. Потiм вона скулилася та прикрила груди руками:

– Ну, я… Пашка написав менi, а я вiдповiла. Що такого? Мабуть, Тео стояв поряд, коли переписувалася… ну i…

– Теодору щойно виповнилося чотири. Вiн не вмiе читати. Тим бiльше слова з латинських лiтер.

– Припини, будь ласка, – Єва пригорнулася, ковзнула носиком угору по шиi, вткнулася у вухо й промуркала: – Ти мене ревнуеш? Ти ревнуеш, правда?

Я не ворухнувся, немало здивувавшись тому, що короткi волосини на передплiччях не здибилися, а вимовленi звабливою прихриплiстю слова не викликали звичного поколювання вздовж спини й у нижнiй частинi живота. Причина крилася не в нiй. Мене анiтрохи не зачепила ii переписка з Пашкою.

– Я не ревную, Єво. Просто не розумiю, навiщо ти сказала Тео про свого довбаного Рея Купера.

– Я не казала! – Єва вiдсахнулася, губи злиплися в блiду риску. Я повернув обличчя до неi, очiкуючи на нищiвний погляд, який означав би, що я навiть презирства не вартий, проте вона кiлька секунд мовчки споглядала мене, а тодi опустила пiдборiддя. – Я нiчого не говорила йому й нiчого не говорила при ньому. Господи, подумай сам: навiщо розповiдати чотирирiчнiй дитинi про чоловiка, якого вiн нiколи не бачив? Тео грався в кiмнатi, коли я переписувалася, i… i все.

– Теодору щойно виповнилося чотири, – повторив я. – Вiн у кирилицi плутаеться та не знае, що робити зi словами, в яких бiльше трьох букв. Ти гадаеш я повiрю, наче Тео примудрився самотужки прочитати й повторити фразу, написану англiйською?

– Чого ти хочеш? Посваритися? О’кей, давай, терзай мене за те, що я вiдписала кiлька слiв своему колишньому! – вона не зустрiчалася зi мною поглядом. – Чому ти не вгомонишся? Якщо ти так цим паришся, я дам тобi пароль вiд мого акаунта, i ти переглянеш мою переписку. Тодi ти заспокоiшся? Ти вiдчепишся вiд мене?

Вона блефувала. Якби Єва не була настiльки розгубленою – чи, може, заскоченою зненацька, – пропозицiя подiлитися паролем i вiдкрити доступ до переписки нiзащо не злетiла б з ii вуст. Чомусь я вже тодi здогадався, що iй е що приховувати. У мене засвербiв язик вiд бажання бовкнути «валяй», а потiм подивитися на реакцiю, але стримався. Проблема не в нiй. І точно не в ii переписцi з колишнiм. Якби конче потребував, я б дiбрав пароль. Уже тодi менi було вiдомо як.

– Ти мене дiстав, – дружина зiскочила з лiжка й, суплячись, одягла нiчну сорочку. Я дивився на неi. На порозi спальнi вона повернулася – очi широко розплющенi, пальцi правоi руки вчепилися в край темно-синьоi сорочки, лiва долоня стиснута в кулак, – i я нарештi впiймав ii фiрмовий зневажливий погляд. – Якби ти знав, як мене дiстав! І якби я хотiла, чуеш, навiть якби хотiла, я б розповiдала йому про Пашу, а не про…

Єва не договорила. У легенях забракло повiтря, а коли вона вдихнула, бажання продовжувати суперечку зникло. Тож вiдступила на крок, потягнулася до дверноi ручки i, не переймаючись тим, що може розбудити Теодора, з гуркотом захряснула дверi спальнi. Через хвилину я почув, як у залi запрацював телевiзор.




15


Наступного дня, в суботу, я проспав до одинадцятоi, а потiм ми з Тео вибралися на прогулянку. Я не мав де себе подiти: наступна змiна в Zoom Support припадала на нiч iз недiлi на понедiлок, а вiд BTS Group пiвтора мiсяця не надходило замовлень.

Малий потягнув мене до парку Шевченка. Я купив морозива, пiсля чого Тео, вимахуючи рiжком i заливаючись смiхом, узявся виганяти горобцiв iз довколишнiх кущiв. Я сидiв на лавi неподалiк лiтньоi сцени та спостерiгав за ним. За минулий рiк малюк витягся – коли тонка футболка напиналася на грудях, можна було рахувати ребра, – i тепер виглядав незграбним, нагадуючи погано змащеного, потiшного робота: худi руки безладно телiпалися, голова, наче чавунна гиря на мотузцi, то кренилася набiк, то небезпечно вихоплювалася вперед, випереджаючи решту тiла. Я нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що голова от-от переважить i потягне за собою ноги. Врештi-решт так i сталося: Тео спiткнувся й сторчма полетiв на траву. Гепнувся на живiт, за iнерцiею проiхав ще пiвтора метри – недоiдений рiжок iз морозивом вiдлетiв аж до асфальтованоi дорiжки, – утiм, уже за мить скочив на ноги. Обтрусився, вiдшукав мене очима та пролепетав:

– Ой, ледь не впав.

Я розреготався. Тео тримався рукою за лiкоть i силувано посмiхався. Було видно, що йому боляче, проте вiн удавав, нiби нiчого не трапилося. Мужик. Я встав i попрямував до сина. У ту мить у моiй головi щось мовби клацнуло: я вигадав, як попри все заробити цього вечора.

Опустився навпочiпки перед сином:

– Не забився, каскадере?

– Нi.

Вiн кусав губи й протискав крiзь бiль кривеньку посмiшку.

– Хочеш мое морозиво?

– Нi.

– Та бери вже, – згадавши «ледь не впав», мусив стриматися, щоб знову не зареготати. – Заслужив. Такi кульбiти показувати.

– Я не каскадер, – пробубнiв Тео, подумавши, що я його обiзвав. Але морозиво взяв.

Я струсив траву з його спини.

– Слухай, чемпiоне, – малюк завмер i нашорошено втупився у мое обличчя, – поiдеш сьогоднi зi мною?

– Куди?

– У мiсто – таксувати. Мама працюе, менi нема на кого тебе залишити. Будемо разом розвозити всяких дядьок i тiток по домiвках.

Його очi спалахнули.

– Та-а-ак, тату.

– Але якщо ти слухатимешся.

– Буду слухатись!

– І щоб не жалiвся, якщо втомишся.

– Не буду, тату!

– Обiцяеш?

– Обiцяю!

Для проформи треба повiдомити Єву, але я не сумнiвався, що вона погодиться.

– От i добре, – Теодор налаштувався вшитися, але я легенько притримав його та спитав: – Почекай. Розкажи менi, звiдки ти дiзнався про Рея Купера?

Чомусь очiкував, що вiн забув учорашню розмову або почне ухилятися, вдаючи, наче не розумiе, про що йдеться. Я помилився.

Малий одразу ж вiдповiв:

– Менi Аймонт сказав.

Я не розчув. Останне слово прозвучало як А’мнт.

– Хто?

– Аймонт.

– Хто це такий?

Тео знизав худенькими плечима.

– Друг.

Мурашки шугнули вгору вздовж хребта й розсипалися по моiй шиi. У мене ледь не вихопилося: «Той самий, який пiдказав, де написати regard?» Натомiсть пластмасовим голосом вимовив:

– А де ви з ним познайомились?

Малий iще раз знизав плечима:

– Не знаю. Вiн просто приходить, – несподiвано Теодор випростав руку й тицьнув пальцем убiк: – Бiлка! Тату, дивись! Бiлка! Бiлка!

Праворуч нас росла височенна туя. На ii стовбурi, на висотi людського зросту, нижче вiд мiсця, де починалося крислате гiлля, сидiла руда вгодована бiлка. Пiсля Теодорових вигукiв звiрятко помчало вгору та заховалося помiж гiлок. Я вирiшив, що тему вичерпано, коли Тео опустив руку, поглянув на мене й додав:

– Аймонт – це не… – вiн наморщив лоба, – його не так звуть. Я знаю. Але вiн сказав, що я можу його так називати.




16


У вереснi i менi, i Євi пiдвищили зарплатню, проте це нас не врятувало. У жовтнi 2014-го курс якийсь час тримався на рiвнi 16,3 гривнi за евро, зате в листопадi обвалився до 18,7. Останнього осiннього мiсяця я заплатив банку 7110 гривень. У груднi 2014-го евро пiдскочив до 19,2, i ми вперше пропустили платiж. За лiто й осiнь назбиралося чимало дрiбних боргiв – вiд квитанцiй за комунальнi послуги й до незначних позик, якими ми з Євою поквапливо латали дiрки в тi мiсяцi, коли менi не вдавалося заробити додатково. Крiм того, на носi стримiли новорiчнi свята. Треба було вибрати подарунок Теодоровi, купити щось до столу… Коротше, в груднi ми мали вiддати банку 7300 гривень, i таких грошей у нас просто не знайшлося. У сiчнi 2015-го гривня змiцнилася, i ми провели ще один платiж. Як згодом виявилося – останнiй. У лютому курс становив до 30 гривень за евро, i про розрахунки з банком можна було забути.




17


Улiтку 2014-го «провали», якi почалися навеснi 2013-го та мучили Теодора протягом першоi половини 2014-го, припинилися. За лiто малюк засмаг i змiцнiв, заговорив довгими, логiчно завершеними реченнями. Нашi спiльнi виiзди в мiсто стали регулярними: я брав його iз собою один, iнодi два рази на тиждень. Це було весело. Пiсля двох-трьох годин ми робили перерву. Їхали до супермаркета, де я купував йому «Kinder Сюрприз», або в McDonalds – по «Хеппi Мiл» та iграшку. Часом каталися до першоi ночi. Теодор тримався, як мiг, а ближче до пiвночi засинав, згорнувшись калачиком на передньому сидiннi. Загалом усе складалося чудово, i я вирiшив, що наповненi криком божевiльнi ночi та ходiння ввi снi залишились у минулому.

Довбане затишшя перед бурею.

Наприкiнцi листопада 2014-го все почалося знову. Першими повернулися кошмари. Протягом грудня Теодор тричi пiдхоплювався серед ночi, задихаючись вiд нелюдського верещання. Пiдхоплювався, не просинаючись. Одного разу, до того як Єва його розбудила, вiн кричав: «Воно в головi! Мамо, воно в мене в головi!» І якщо до цього часу на ранок вiн не пам’ятав – або ж почувався достатньо добре, щоби вдавати, начебто не пам’ятае, – що вiдбувалося вночi, то тепер упродовж трьох днiв пiсля чергового жахiття ходив мовчазний i пригнiчений. Я помiтив (хоча, можливо, просто фантазую), що вечорами Тео став боятися заходити до своеi кiмнати. Кошмари зi сновидiнь помалу переповзали в реальне життя, неначе арктичний холод сковуючи, паралiзуючи малого.




18


Упродовж перших трьох мiсяцiв 2015-го ситуацiя не змiнювалась анi в кращий, анi в гiрший бiк. Із по-справжньому великими проблемами ми стикнулися в нiч iз 21-го на 22 березня, коли Тео знову почав ходити ввi снi.

Єва повернулася з роботи за п’ять до першоi та, влягаючись, розбудила мене. Утiм, я майже вiдразу заснув. Десь помiж другою й о пiв на третю ночi встав, щоб вiдлити. Сонний, iз напiвзаплющеними очима, навпомацки дiстався туалету, ввiмкнув свiтло, зачинив за собою дверi й зупинився перед унiтазом. Через хвилину вийшов i вiд несподiванки ледь не заволав. У прямокутнику свiтла, що впало в коридор, поки я зачиняв дверi, промайнув невисокий худорлявий силует. Серце бухнуло так, наче в нього замiсть кровi хлюпнули мазуту, а пiд пахвами змокрiло. Затамувавши подих, я знову вiдчинив дверi вбиральнi. У протилежному кiнцi коридора, бiля вхiдних дверей, спиною до мене стояв Теодор. Малюк не рухався i, ледь задерши голову, дивився перед собою. Спершу менi здалося, нiби хлопчак витрiщаеться на вхiднi дверi, але потiм збагнув, що це не зовсiм так. Подумав, що якби хтось дорослий стримiв перед ним, Теодор зазирав би просто в його обличчя.

– Тео… – прошепотiв я.

Хлопчик не вiдреагував.

Я не ризикнув пiдступити ближче й озватися до нього. Можете смiятися, але менi було так лячно, що гусячою шкiрою вкрилася навiть задниця. Я прослизнув до спальнi та розштовхав дружину. Єва з’явилася в коридорi – Тео нерухомо стовбенiв бiля дверей, – безшумно наблизилася та, присiвши навпочiпки, обережно обiйняла малого. За мить Тео прокинувся в ii обiймах i ошелешено заклiпав оченятами. Вiн не розумiв, що робить у коридорi, але цього разу не кричав i не плакав.




19


Буквально через два днi, в нiч iз понедiлка на вiвторок, стався ще один моторошний iнцидент. Пiсля повернення нiчних кошмарiв я взяв за звичку зазирати перед сном до кiмнати Тео. Кiлька секунд прислухався до синового сопiння ввi снi, перевiряв, чи все гаразд, i лише потому йшов спати. Того дня, 24 березня, я дiстався додому пiзно i, як завше, стомлений. Скинув куртку та джинси, стягнув через голову футболку й, скрадаючись навшпиньки, побрiв до малого. Ще в коридорi вловив ледь чутне шкряботiння з дитячоi. Здавалося, наче хтось водить мокрим пальцем по склу. Несамохiть напружившись, я прочинив дверi й устромив голову до кiмнати. Шкряботiння стало виразнiшим, а Теодора на лiжку не виявилося. Тривога сухим хмизом спалахнула в грудях, я потягнувся до вимикача, коли раптом помiтив сина в кутку праворуч вiд себе. Малюк стояв бiля шафи для одягу, одна зi стулок якоi була цiлком дзеркальною. Ледь не притискаючись до стулки, вiн чимось водив по дзеркальнiй поверхнi.

– Тео? – приглушено вигукнув я.

Хлопчак здригнувся, озирнувся та – присягаюся – вищирився на мене. Незважаючи на темряву, я бачив, як недобрий сталевий вогник зблискуе в його очах, а крiзь стоншенi, злiсно викривленi губи проглядають вершечки зубiв.

– Тео, ти чого?

Шкряботiння урвалося, i щось випало з його рук. Наступноi митi Теодор кинувся до вiкна, зiщулився бiля батареi та заверещав. Я отетерiло стовбичив на порозi дитячоi, доки не прибiгла Єва. Дружина ввiмкнула настiльну лампу, присiла бiля малого й почала заспокоювати.

Через хвилину Тео отямився, а вереск змiнився тихеньким схлипуванням.

– Що з ним сталося?

Я все ще м’явся на порозi дитячоi, не знаючи, куди себе приткнути:

– Я просто хотiв подивитися, чи все гаразд. А вiн не спав.

Заколисуючи малого, Єва раптом запитала:

– Це ти?

– Що я?

Вона мотнула головою в бiк шафи. Я зиркнув праворуч. На дзеркальнiй стулцi, на висотi трохи менше нiж метр вiд пiдлоги, проступав напис червоним маркером:








На килимi, пiд стiльцем, валявся незакритим товстий маркер.

– Це ти написав? – повторила.

Я придивився до дзеркала. Там були лiтери. Спершу менi здалося, що кириличнi: на початку стояла химерна карлючка, подiбна до великоi Ї.

– Нi. Чого б це я став писати по дзеркалу? – глипнув на дружину: – Чорт забирай, нi! Це малий!

Єва лише знизала плечима, не надавши закарлюкам значення. Хвилин за десять Тео заснув. Вона поклала його в лiжко й укрила ковдрою. На виходi з дитячоi торкнулася долонею мого передплiччя й, легенько потягнувши за собою, прошепотiла: «Пiшли. Завтра зiтреш». Я кивнув. Однак перед тим, як вимкнути настiльну лампу та посунути за дружиною, кiлька секунд прискiпливо, намагаючись запам’ятати, розглядав нашкрябанi сином знаки. Це лiтери, беззаперечно. Можливо, як i Єва, я не звернув би на них уваги – ми ще не навчили Тео писати, проте малюк уже читав по складах, тобто, в принципi, не було нiчого дивного в тому, що вiн самотужки надряпав якiсь лiтери, – проте щось пiдказувало менi, якийсь невиразний, але наполегливий голос нашiптував, що лiтери насправдi не кириличнi. Першi двi вдалося розпiзнати без проблем: Ї (або І) та М. Стосовно третьоi я не мав певностi: то могла бути i М, i Н. Наступнi вiсiм не викликали сумнiвiв – А, Т, Е, О, С, А, М i Р. І наприкiнцi – щось незрозумiле. Маленька о? Велика С чи кирилична Є без рисочки? Єдине, що варто визнати очевидним: останнiй символ незавершений, адже, коли зазирнув до дитячоi, Тео все ще водив маркером по дзеркалу.

Отже, ЇМН(М?)АТЕОСАМР(?).

Востанне кинувши погляд на Теодора, який, з’iхавши з подушки, вткнувся носом у живiт Юаня Михайловича, я вимкнув свiтло й потюпав до спальнi. Залiзши пiд ковдру, витягся на спинi й утупився в лампу пiд стелею. Голова гула вiд думок. Мiй син намагався написати щось конкретне? Навiщо? І чому нiбито безпiдставне припущення, що символи е буквами латинського алфавiту, намертво застрягло в мозку? Повторюсь, я не вважав би чимось надзвичайним, якби Тео начеркав що-небудь кирилицею. Але латинкою? Англiйського алфавiту його нiхто не вчив. Я ще раз пригадав напис i вирiшив, що моi вагання зумовленi чотирма символами – з третього до шостого: М чи Н, А, Т та Е. На позiр вони складалися в англiйське слово HATE – ГНІВ, або НЕНАВИДІТИ. А ще, безумовно, чотирма iншими – з восьмого до одинадцятого, – котрi формували англiйське САМР, тобто ТАБІР. Що це – просто збiг? Але навiть якщо й не збiг – що з того? Можливо, Теодор усього лише старався вiдтворити написи, якi бачив на YouTube чи в якому-небудь мультиковi. Крiм того, я не мiг не зауважити три символи посерединi, якi утворювали ТЕО. Що цього разу – iм’я мого сина чи черговий банальний збiг? ЇМНА ТЕО САМР(?) – нiсенiтниця якась.

Заплющивши очi, я сконцентрувався й iз максимальною точнiстю вiдтворив перед внутрiшнiм зором карлючки на дзеркальнiй стулцi. Потому спробував на мiсце недоладно промальованих символiв дiбрати лiтери, з якими всi цi карлючки вкупi набували хоча б якогось сенсу.



ЇМНАТЕОСАМРО

ЇММАТЕОСАМРЄ

ЇМНАТЕОСАМРС

ЇММАТЕОСАМРФ


«Чорт, там може бути що завгодно… А якщо латинкою?» Перший символ буде І. Я прикинув, на частину якоi лiтери англiйського алфавiту скидаеться крайнiй, недописаний значок. Q? G? C? O?



IMHATEOCAMPQ

IMMATEOCAMPC

IMHATEOCAMPG

IMMATEOCAMPO


Нiчого путнього. Я пiдсумував, що рядок усе ж е беззмiстовною мiшаниною з латинських i (або) кириличних лiтер, а HATE чи ТЕО – випадковiстю. І загалом – заспокоював себе – в написi немае нiчого виняткового. Якщо Тео ходить увi снi, то що йому заважае нашкрябати кiлька лiтер на дверях шафи у своiй кiмнатi? Також увi снi.

Я повернувся на бiк i пiдклав долоню пiд щоку. Останнiй iз прокручених у головi рядкiв – IMMATEOCAMPO – чомусь застиг перед очима, i я, вiдчуваючи, як свiдомiсть тьмянiе та поволi зiсковзуе в сон, наполовину подумки, наполовину вголос, лише зовсiм трохи ворушачи губами, проговорював його: iмматео-кампо… iмма-тео-кампо… iм-матео-кампо… айм-матео… Раптово очi розплющилися, а перед носом наче ввiмкнули яскравий прожектор, промiнь якого виявився таким потужним, що загрожував спалити мозок. Напис, що, неначе намертво приклеений, завис у головi, в одну мить розпався на три чiткi англiйськi слова:



I’M MATEO CAMPO[12 - Я – МАТЕО КАМПО (англ.).].


Я здригнувся та вiдiрвав голову вiд подушки. Я Матео Кампо? Це те, що хотiв написати Тео? Що за дурня? Але… крайнiй символ майже напевно був великою О, бо приголоснi C, G, Q жодноi читабельноi комбiнацii не утворювали. Невже це справдi так? Чи я себе накручую? Знову перекинувся на спину. Сон як вiтром здуло. I’M MATEO CAMPO. Я точно запам’ятав риску – щось схоже на апостроф – мiж І та М. Звiдки ця фраза могла взятися у свiдомостi Теодора? Чому вона врiзалася в його пам’ять? Моi пальцi пiдсвiдомо стискалися в кулаки, залишаючи на внутрiшньому боцi долонi рожевi серпики – слiди вiд нiгтiв. А що як фраза насправдi не врiзалась у пам’ять? Що як вона абсолютно не стосуеться спогадiв мого сина?

Я прикусив губу й тихо засопiв.

Тодi звiдки вона? З якого мiсця?

Я – МАТЕО КАМПО.

Серце неспокiйно калатало.

«Хто ти? – запитав сам у себе. – Хто ти, чорт забирай?..»

Заснути вдалося лише перед п’ятою. А зранку я прогнав iм’я Матео Кампо через Google. Тiльки на Facebook знайшлося бiльше шести сотень акаунтiв iз таким самим або подiбним прiзвищем – Матео Кампо, Матео Кампос, Матео Кампоамор, Матео Камповерде – зi США, Аргентини, Венесуели, Мексики, Нiкарагуа та Колумбii. Подальший пошук не мав сенсу. Пiсля такого на LinkedIn чи Twitter не варто й заходити.




20


Приблизно через мiсяць пiсля того, як я заскочив Теодора перед дзеркалом, стався перший справжнiй напад. Чи то пак щось дуже схоже на епiлептичний напад – до цього часу не можу з певнiстю сказати, що то було.

Малому подобалося таксувати зi мною. У понедiлок, 13 квiтня 2015-го, попри те, що Єва не працювала й могла посидiти з ним удома, Тео напросився до мене в компаньйони. За чверть до шостоi ми вийшли з будинку й попрямували до стоянки, де я залишав Nissan. Тео дрiботiв попереду. Зненацька хлопчак зупинився – рiзко, неначе вiвця, що напоролася на колючий дрiт, – а потiм почав корчитися. За секунду вiн поточився й розпластався на асфальтi.

– Тео!

Я пiдскочив до сина. Якби Теодор упав одразу пiсля зупинки я ще мiг би припустити, що вiн забився та корчиться вiд болю. Проте я чiтко бачив, як вiн зупинився й перед падiнням секунду тримався на ногах. Малюк радше опустився, нiж упав, i я розумiв, що бiль був причиною, а не наслiдком падiння.

– Тео! Ти чуеш мене?

Його очi залишалися широко розплющеними, але райдужки закотилися так, що здавалося, мовби Теодор витрiщаеться на мене моторошно опуклими бiлками. Вiн дрiбно тремтiв та смикався, впродовж кiлькох секунд м’язи асинхронно пульсували. Складалося враження, нiби пiд шкiрою звиваються в пошуку виходу назовнi змii. За мить сiпання урвалося, перелякано розширенi райдужки стали на мiсце. Тео закричав:

– Вiдпусти! Вiдпусти! Не чiпай мене!

Я пiдхопив його на руки й метнувся назад до пiд’iзду. Мене телiпало з переляку, але ще до того, як розiйшлися дверi лiфта, хлопчак угамувався. Обiйняв мене за шию та сховав голiвку на плечi.

У квартирi ми поклали малого в лiжко. Я розповiв Євi, що сталося. Присiвши на край лiжка, вона гладила Теодорову голiвку, розпитувала, чи нiчого не болить. Малий заперечно мотав головою. Вiн винувато зиркав на мене з-пiд ковдри, але не виглядав хворим чи наляканим. Єва тричi повторила, чи пам’ятае вiн, що трапилося. Тео ствердно кивав i говорив, що вiн упав i боляче вдарився.

Зрештою ми залишили його самого й перебралися на кухню. Тут дружина поцiкавилася, те, що вiдбулося, схоже на епiлептичний напад. Я сказав, що жодного разу в життi не бачив хворих на епiлепсiю пiд час нападу. Так, Тео мав судоми, але, схоже, вiн не втрачав свiдомостi. Принаймнi вiн добре пам’ятав момент, коли впав на асфальт.

У вiвторок Єва повела малого до мiськоi дитячоi лiкарнi, що на Чорновола. Невролог скерував iх до Дiагностичного центру на електроенцефалографiю. Зробивши ЕЕГ, Єва не схотiла повертатися до лiкарнi, чомусь засумнiвавшись у професiйностi тамтешнiх лiкарiв. Дружина переконала мене в доцiльностi консультацii у приватного спецiалiста. Того ж вечора вона записалася на прийом – на одинадцяту ранку четверга – у приватнiй клiнiцi Василя Паламара, що на вулицi Гагарiна на пiвночi Рiвного. Оскiльки у четвер Єва не мала змоги вiдлучитися з роботи, вранцi 16 квiтня 2015-го малого на огляд до Паламара повiз я.




21


Я знав, що без проблем знайду мiсце для машини пiд клiнiкою Паламара, проте навмисно залишив «алмеру» на стоянцi перед торговельно-розважальним комплексом «Чайка», бiльше нiж за сотню метрiв вiд клiнiки. Я тягнув час, щоб зiбратися з думками.

Ми з Тео вибралися з машини на майже порожню стоянку. Асфальт пiсля вранiшнього дощу мокро поблискував, лише де-не-де вiдкриваючи сiрi пiдсохлi латки. Теодор повернувся до входу в торговельний комплекс i задер голову. Пригадав. На третьому поверсi «Чайки» розташовувалось Fashion Cafe з iгровою кiмнатою, працiвники якоi наглядають за дiтьми, даючи можливiсть батькам розслабитися й нормально вiдпочити. У липнi минулого року ми з Євою святкували у Fashion Cafe його день народження. Малюк пiдняв руку й сказав:

– Там батут.

– Так, – кивнув я.

– І гiрка. Тату, пам’ятаеш, там ще була гiрка така?

– Ага. А ще лабiринт, i машинки, i… – у дитячiй кiмнатi також були iгровi автомати, прикольнi пластмасовi будиночки, аерохокей i багато iншого, проте я припнув язика, щоб даремно не розбурхувати уяву Тео. – Хочеш пiдемо туди? Пограешся, а потiм спробуемо якусь нову пiцу.

Тео пiдстрибнув:

– Хочу!

– Але тiльки пiсля лiкаря.

Малий не став комизитися. Слухняно подав руку, й ми рушили до виходу зi стоянки. У вiльнiй руцi я стискав висновок за результатами вчорашнього обстеження в Дiагностичному центрi. Проминувши перехрестя Грушевського та Гагарiна, я витягнув його з файла та перечитав.




РІВНЕНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КЛІНІЧНИЙ ЛІКУВАЛЬНО-ДІАГНОСТИЧНИЙ ЦЕНТР


iм. Вiктора Полiщука


ЕЛЕКТРОННА КАРТКА № 572376


Функцiональноi дiагностики


Електроенцефалографiя (ЕЕГ)

ПАСПОРТНІ ДАНІ:

Номер картки: 572376

Прiзвище, iм’я, п/б: Белiнський Теодор Миронович

Дата народження: 15/07/2010

Вiк: 04 р. 08 мiс. 30 дн.

Дата вiдвiдування: 14/04/2015



ПРОТОКОЛ ОБСТЕЖЕННЯ:

Фоновий запис: домiнуюча активнiсть: альфа-ритм з частотою 8,0 Гц, середньою амплiтудою 36 мкВ, iндекс ритму 91 %, полiморфна активнiсть, тета-ритм частотою 4,0 Гц, амплiтудою 29 мкВ у тiм’янiй дiлянцi, у скроневiй дiлянцi, у потиличнiй дiлянцi, бета-ритм частотою 17,0 Гц.

Регiонарнi рiзницi задовiльнi. Мiжпiвкульна асиметрiя: поодинокi гострi хвилi, спайки та множиннi спайки у скроневiй дiлянцi справа з проведенням у праву лобну дiлянку та перiодично в праву гемiсферу.

Функцiональнi проби: проба iз закриванням i вiдкриванням очей: реакцiя активацiй неповна, фотостимуляцiя ритмiчна, реакцiя засвоення ритму свiтлових миготiнь за част. стимуляцii 4–8 Гц збережена з обох бокiв, посилення спайковоi активностi, гiпервентиляцiя 3 хв: фон не змiнюе.



ВИСНОВОК: регiонарнi змiни бiоелектричноi активностi епiлептиформного характеру в скроневiй дiлянцi справа (частi) з проведенням у лобну дiлянку справа та, рiдше, по правiй гемiсферi. Фотосенситивна реакцiя.

Порiвняно з попередньою ЕЕГ вiд 20/05/2013 динамiка негативна.

* Висновок не е дiагнозом i потребуе подальшоi консультацii з лiкарем, який направив на обстеження.

    ЛІКАР: Датчук Юлiя Романiвна

Дев’яносто вiдсоткiв iз того, що прочитав, я не зрозумiв, а те, що зрозумiв, менi не сподобалося. Порiвняно з попередньою ЕЕГ динамiка негативна. І ще вiд отого слова – епiлептиформний – геть опустились руки.

Приватна клiнiка Паламара виявилася переробленою трикiмнатною квартирою на першому поверсi п’ятиповерхового житлового будинка з прорубаним окремим виходом на вулицю. Стiна квартири по периметру була утеплена мiнеральною ватою та пофарбована у свiтло-зелений колiр, що контрастував iз бурим кольором iнших стiн п’ятиповерхiвки. Лiворуч вiд входу висiла вивiска:




СІМЕЙНА КОНСУЛЬТАЦІЯ


ВАСИЛЯ ПАЛАМАРА


Працюемо пн-пт: 9-00—20–00, сб: 9-00—15-00

Невролог

Педiатр

Дитячий невролог

Психолог

Логопед


Паламар не сподобався менi вiдразу. Можливо, я так налаштував себе – й узагалi, де вказано, що дитячий невролог мае викликати захоплення з першого погляду? – проте вiд згорбленого над заваленим паперами столом праворуч вiд входу до кабiнету чоловiка линуло щось таке, що пробудило рефлекторну настороженiсть ще до того, як вiн пiдняв голову й привiтався. Найбiльше вiдштовхували очi – почервонiлi й пiдпухлi, неначе вiд постiйного недосипання, – та тонкий i безвольний, зовсiм не чоловiчий голос.

Я розказав про гнiйний лiмфаденiт, про операцiю та зупинку серця, про «провали» та проблеми зi сном на початку 2013-го, про те, як усе начебто минуло, але згодом повернулося. Насамкiнець поклав на стiл енцефалограми учорашнього обстеження в Дiагностичному центрi. Кiлька хвилин Паламар роздивлявся графiки електричноi активностi головного мозку мого сина. Тео, не вертячись, лише злегка метеляючи ногами, сидiв поруч мене. Нарештi, гмикнувши щось невиразне, Паламар дiстав iз-пiд паперових стосiв чистий аркуш, поставив у кутку печатку й узявся щось писати. Потому передав аркуш менi. Злiва вгорi стояло «Дитячий психоневролог». Нижче розтягнутими сплющеними лiтерами було написано:



Дит. Белiнський Теодор Миронович

д. н. 15.07.2010 р.

Д-з: Епiлептичний с-м у виглядi парцiальних нападiв.

Р-но: 1) Фiнлепсин ретард 200 ? т. х 2 рази на добу (постiйно);

2) контроль 2/3 1 мiс.


Серце важко буцнуло, я звiв голову й упер погляд у лiкаря. Щелепи аж звело вiд лютi. «Ти сидиш за пiвтора метри вiд мене й тобi важко вголос проказати дiагноз?!»

– Тобто у Тео… у Теодора… у мого сина – епiлепсiя?

– Так.

– А… е… – в горлi пересохло, слова перетворилися на цеглини. Хай там як, а я виявився неготовим до такого. – І що робити?

– Я ж написав, – Паламар тицьнув пальцем на аркуш у моiх руках, – «Фiнлепсин ретард», двiчi на день, уранцi й увечерi, бажано пiсля iжi, – вiдвiвши погляд до вiкна, вiн помовчав, потер коротким пальцем перенiсся, а тодi додав трохи м’якше (чи, якщо точно, писклявiше): – Хоча, думаю, по пiвтаблетки зразу буде забагато. Перший тиждень давайте по пiвтаблетки зранку й четвертину ввечерi. Далi можете переходити на повну дозу: половина – пiсля снiданку, половина – пiсля вечерi. Ага, ще, – Паламар змахнув рукою, так, нiби я лаштувався йти, а вiн хотiв мене затримати, – не переплутайте «Фiнлепсин ретард 200» з «Фiнлепсин ретард 400». Вам потрiбен «Фiнлепсин 200». 400 мг – занадто сильний для п’ятирiчного хлопчика.

– Йому ще немае п’яти рокiв, – витиснув я. – Там зазначено. У висновку.

– Тим бiльше, – буркнув невролог.

Я почав розпитувати про «Фiнлепсин», про те, як вiн дiе, якi в нього протипоказання та побiчнi ефекти. Паламар стисло, але дохiдливо вiдповiдав.

– Я розумiю, вам зараз важко, – додав вiн на завершення, – але, повiрте, це не найгiрше, що могло статися. Стежте, щоб ваш син регулярно пив «Фiнлепсин», за мiсяць повторiть ЕЕГ, i залежно вiд того, що вона покаже, я буду думати, чи можна вiдмовитись вiд медикаментозного контролю. Поки що отак-от. Єдине: пiсля початку курсу в жодному разi не припиняйте давати таблетки без консультацii з неврологом.




22


За чверть години я гортав меню на Г-подiбному диванi в Fashion Cafe, а малий роззувався перед входом до дитячоi кiмнати. Пiдiйшла офiцiантка, я зробив замовлення, пiсля чого дiстав смартфон i, пiвхвилини покрутивши його в руках, вирiшив набрати маму. Динамiк видав дев’ять довгих гудкiв, i тiльки потiм вона вiдповiла:

– Мироне? Що сталося?

Я рiдко телефонував матерi просто так, узагалi не пригадую, чи впродовж останнiх кiлькох рокiв хоч раз поцiкавився ii справами, а тому не здивувався, коли замiсть привiтання вона розпочала розмову таким запитанням.

– Я щойно вiд лiкаря.

– Що з тобою? – стурбовано, але без панiки.

– Зi мною все добре. Я Теодора водив. У нього пiдтвердили епiлепсiю.

– Це точно? – голос напружений, але рiвний. Мама понад тридцять рокiв пропрацювала в школi, де давала раду ордам школярiв, чия сумарна кiнетична енергiя, видiлена у перервах мiж уроками, перевищувала потужнiсть невеликоi атомноi бомби, тож мало що у свiтi могло вивести ii з рiвноваги. – Вiн же ще такий малий, – з легким сумом додала вона.

– Мам, це точно. Я б не телефонував, якби мав сумнiви.

– Були напади?

– Нiби нi. Ну, крiм одного разу, якраз цього понедiлка. Щось сталося на вулицi. Хоча, якщо направду, я не певен, що то було – чи напад, чи Тео просто… не знаю… впав. Це неважливо. У висновку з Дiагностичного центру написали, що порiвняно з попередньою ЕЕГ динамiка негативна, i от сьогоднi лiкар пiдтвердив дiагноз.

– Ти ходив до дитячоi полiклiнiки? Це там поставили дiагноз?

– Нi. Єва повела малого до невролога в мiськiй дитячiй лiкарнi, звiдти iх скерували в Дiагностичний центр, але пiсля ЕЕГ Єва не захотiла повертатися до лiкарнi. Лiкарi не сподобались. Їй на роботi порадили приватного дитячого невролога, i сьогоднi я був з Теодором у нього.

– Ти впевнений, що це саме епiлепсiя?

Запитання – попри те, що прозвучало ненав’язливо, – роздратувало мене:

– Мам, я ж сказав уже: так, упевнений! Передi мною папiрець, на якому чорним по бiлому написано – дiагноз: епiлептичний синдром, i стоiть печатка невролога Василя Паламара. По-моему, лiкар не писав би таке, якби не мав на те пiдстав!

– Що порадив той Паламар?

Я наблизив до очей листок iз дiагнозом, щоб не помилитися, зачитуючи назву лiкiв:

– «Фiнлепсин ретард 200», по пiвтаблетки двiчi на день.

– «Фiнлепсин» – як довго? Тиждень? Два? Мiсяць?

Схоже, я тiльки в ту мить збагнув, як усе серйозно.

– Постiйно, – говорив ледь чутно. – Поки лiкар на основi черговоi ЕЕГ не накаже припинити.

– Ти хочеш посадити свого сина на препарат вiд епiлепсii, хоча не впевнений, чи був у нього напад?

– М-а-ам… – простогнав я.

– Мироне…

Злiсть почала виплескуватись:

– А що я можу вдiяти?!

– Для початку – не гарячкувати, – вiдпрацьовано-незворушним тоном вiдрiзала вона. – Теодор ще малий. Бiльшiсть дiтей переростае своi дитячi хвороби без усякого втручання. Коли тобi було стiльки, скiльки зараз йому, нiхто не знав про ЕЕГ, можливо, в кожного другого учня з твого класу була…

– Це епiлепсiя, мамо! – огризнувся я. – Їi не переростають, вона або е, або ii немае. – Я ще хотiв додати щось на кшталт: «Пригадай себе у новорiчну нiч пiвтора роки тому», але передумав.

– Ти не лiкар, Мироне, щоб таке стверджувати. Не поспiшай. Проконсультуйся з кимось iще.

Я мовчав, сопучи в смартфон i шкодуючи, що зателефонував. Хотiлося якнайшвидше закiнчити розмову.

– Де ти зараз? – озвалася мама.

– У «Чайцi», на третьому поверсi. Повiв малого на пiцу. Вiн зараз у дитячiй кiмнатi.

– От i чудово. Будь на зв’язку, незабаром зателефоную.

Я раптом зрозумiв, що вона намiрюеться зробити:

– М-а-ам, припини, не треба… – але вона вже натиснула «Вiдбiй».

Офiцiантка принесла замовлення: маленьку пiцу й дитячий коктейль для Тео, салат з куркою та чай для мене. Повiвши головою, я ковзнув поглядом по дитячiй кiмнатi й вiдшукав Теодора. Малий, щось захоплено гундосячи, з’iжджав iз гiрки в пiддон, ущерть наповнений чи то м’ячиками, чи то пластмасовими кулями завбiльшки з кулак. У таку рань на дитячому майданчиковi нiкого не було. Якийсь час я спостерiгав, а тодi, збагнувши, що пiца холоне, помахав рукою, привертаючи увагу Тео. Хлопчак видряпувався на третiй, найвищий рiвень лабiринту й не бачив мене. Я розтулив рота, щоб гукнути його, коли в руках завiбрував телефон. Притиснув Samsung до вуха:

– Так, мамо.

– Вислухай i не гарячкуй.

Я пiдпер рукою пiдборiддя та продовжував стежити за сином.

– Я говорила з Вiрою Іванiвною…

Я притлумив бажання сердито прицмокнути язиком:

– Мам, вона терапевт, а не невролог.

– Мироне, я ж просила: вислухай, – розмiрено й терпляче, без вiдтiнкiв докору в голосi карбувала мама. Я терпiти не мiг оцей ii поблажливо-зверхнiй учительський тон, який навiть тепер, коли менi виповнилося двадцять вiсiм, примушував почуватися загнаним у кут безправним учнем. – Насправдi це добре, що твоя хрещена – терапевт. Вона сказала, що «Фiнлепсин» – це специфiчний препарат, iз якого не так просто зiскочити. Навiть якщо все гаразд, його потрiбно поступово виводити з органiзму. Крiм того, епiлепсiя – переважно пiдлiткова хвороба. Їi переростають. У багатьох дiтей напади з часом минають самi по собi. Іванiвна, як i я, вважае, що не варто чотирирiчного хлопчика напихати гидотою без вагомоi на те причини.

– Та що вона зна…

– Мироне! – пiдвищила голос мама. – Не перебивай! Якщо в Теодора справдi епiлепсiя, це не можна так лишати. Хрещена погодилась зi мною та наполягае на додатковiй консультацii – в iншого спецiалiста. Їi знайома – Вiкторiя Наумова – працюе дитячим неврологом у Дiагностичному центрi. Вона хороший спецiалiст, хоч i молода, десь твого вiку. Якщо ти погодишся вiдвести до неi Теодора, я домовлюся про вiзит.

Я скептично гмикнув:

– Що нового цей твiй хороший спецiалiст додасть?

Мене дивувало, що ми з матiр’ю помiнялися ролями. Рiк тому вона заледве не силомiць заганяла до невролога мене.

– Іванiвна порадила пiти до неi на процедуру… е-е… «денний сон» чи щось таке. Це теж ЕЕГ, але монiторинг проводять пiд час сну. Мусиш налаштувати Теодора на те, щоб вiн заснув. Твоя хрещена сказала, що часто епiлептична активнiсть виникае пiд час сну й у моменти пробудження. Лiкарка порiвняе графiки, записанi пiд час неспання, денного сну та пробудження, пiсля чого зробить висновок про те, чи е в Теодора епiлепсiя й чи варто погоджуватися на медикаментозний контроль.

Замислившись, я вмовк. Якщо вiдверто, менi самому не подобалась iдея давати синовi лiки з назвою, що мiстить слово «ретард[13 - Retard (англ. гальмувати) – лайливе слово, що використовують для називання людей iз психiчними розладами (гальмо).]». Що за дурня, хто так називае пiгулки?

– До речi, – долинуло з телефона, – Вiра знае Паламара й не надто схвально про нього вiдгукуеться.

– Вiн поганий спецiалiст?

– Нi. Спецiалiст якраз хороший, але, на ii думку, ласий до грошей. Тому й вiдкрив приватну практику. Твоя хрещена стверджуе, що значну частину його доходiв складають виплати фармацевтичних компанiй за приписування пацiентам лiкiв конкретного виробника.

Теодор нарештi повернув до мене голову. Я поманив його рукою, показав пальцем на пiцу на столi. Малий кивнув, зiсковзнув гiркою та помчав до виходу з дитячоi кiмнати.

– На коли домовлятися? – тоном, який не припускав заперечень, запитала мама.

– У понедiлок працюю. Єва теж.

– Вiвторок влаштуе?

Зiтхнувши, я змирився:

– Так.

– Отже, вiвторок, обiд. Я перетелефоную, – вона помовчала, я теж нiмував. Потiм трохи ображено додала: – Можеш не дякувати.

– На зв’язку, мамо, – i я завершив розмову.

Розпашiлий вiд задоволення Теодор оббiг столик i вмостився на диванi бiля мене.

– Класно! Там нiкого немае! – малий накинувся на пiцу.

– Не поспiшай так, – я кивнув на склянку з молочним коктейлем. – Запивай.

Хлопчак присмоктався до соломинки й iз шумом утягнув у себе напiй.

– Смачний?

– Ага.

– Добре.

Телефон знову завiбрував. Цього разу телефонувала Єва. Я не встиг притулити смартфон до вуха, як iз нього посипалися запитання:

– Як ви там? Усе гаразд? Що сказав лiкар?

Теодор сидiв iз роздутими, немов у хом’яка, щоками, ритмiчно працював щелепою та соломинкою перемiшував пiну й вершки у верхнiй частинi склянки. Побачивши, що я на нього дивлюся, малий усмiхнувся. Кiлька зерен кукурудзи вислизнули з напханого пiцою рота й покотилися столом, через що посмiшка поширшала. Менi довелося затуляти того рота рукою, щоб увесь шматок пiци слiдом за кукурудзою не вивалився на тарiлку. Я жартома посварився на сина пальцем, пiсля чого прикрив долонею телефон i промовив:

– Твiй лiкар сказав, що в Тео епiлепсiя.




23


Одне з двох: або моя матiр помилилася, або дитячий психоневролог Вiкторiя Наумова виглядала значно старшою як на своi роки. Лiкарка була худорлявою, мала вузьке, стиснуте з бокiв обличчя, на якому переливалися мутною зеленню по-совиному витрiшкуватi очi, й непропорцiйно довгий нiс. Чомусь вона скидалася бiльше на юриста, нiж на медика.

Я крадькома розглядав лiкарку, доки вона аналiзувала електроенцефалограму, записану в момент пробудження Теодора. Тео, раз у раз позiхаючи, сидiв у окремому крiслi лiворуч вiд мене. Крiсло було завеликим, так що малий, фактично, напiвлежав у ньому. Я ним пишався. Малюк напрочуд вiдповiдально поставився до наказаного мною перед вiзитом до Дiагностичного центру: налаштувався так серйозно, що заснув за десять хвилини пiсля того, як йому на голову надягли гумову сiтку з крiпленнями для електродiв.

Спливло п’ять хвилин до того, як Наумова вiдволiклась вiд енцефалограм i втупилася в мене круглими очиськами:

– Терпiти не можу дiтей.

Я здригнувся, немов вiд уколу голкою, й зцiпив зуби так, що впродовж кiлькох секунд не мiг розтулити рота. Мабуть, на краще, бо психоневролог смикнула кутиками сухих губ, що, певно, мало означати посмiшку, та пояснила:

– Зазвичай я вiдмовляюся проводити денний сон для дiтей, якi не досягнули п’ятирiчного вiку. Вони не розумiють, що вiдбуваеться, не слухаються, кричать, ревуть, i ми марнуемо час. Але ваш – просто золотце. З ним можна працювати.

– Що скажете? – я кивнув на роздрукiвки, що лежали перед нею на столi.

– Ви знаете, чому ви тут? – запитанням на запитання вiдповiла Наумова. – Тобто вам вiдомi переваги денного сну?

Я заперечно похитав головою.

– В окремих пацiентiв епiлептичнi напади виникають увi снi. Сон змiнюе збудливiсть нейронiв, iхню синхронiзацiю, а те, як розгортаеться перехiд вiд сну до неспання, суттево впливае на напади. Шляхом фiксацii активностi мозку пiд час такого переходу лiкар отримуе можливiсть iз бiльшою вiрогiднiстю визначити, чи загрожують пацiентовi напади, i, якщо загрожують, оцiнити ступiнь iхньоi тяжкостi.

– Тепер розумiю.

Лiкарка пересунула електроенцефалограми ближче до мого краю стола, повернула до мене. Я в них однаково нiчого не тямив, тому звернув увагу на невиразнi коричневi плями на вказiвному та середньому пальцях правоi руки й збагнув, що, попри молодий вiк, Наумова – курець зi значним стажем.

– Епiлепсii я тут не спостерiгаю.

Я заклiпав:

– Е…

Наумова знову смикнула кутиками губ. Їi зеленi очi нагадували менi напiвзогнилi виноградини. Водночас захриплий голос, що рiзав вуха, й вiдверта, заледве не хамська манера розмовляти, через яку зводило м’язи вiд бажання скривитися, в ту мить здалися менi медом. По-моему, я навiть усмiхнувся.

– А як же те, що написав Паламар?

– Інодi навiть дуже хороший лiкар волiе за краще черкнути в дiагнозi «епiлепсiя», нiж заперечити ii наявнiсть. Нiхто не хоче брати на себе вiдповiдальностi, якщо раптом… ну… – Наумова зробила невиразний жест рукою, – станеться напад. Ви ж знаете, люди тiльки й чекають, щоб спустити на лiкаря всiх собак. – Я рухом голови показав, що в курсi. Вона продовжила: – У вашого сина немае й не було епiлепсii, i я не бачу причин для ii появи. Хоча… – жiнка тицьнула пальцем в одну з електроенцефалограм; я пiдсунувся до краю стола, так наче мiг щось розiбрати в покручених лiнiях i цифрах на тонкому глянсуватому аркушi, – я бачу пiдозрiлу активнiсть.

– Пiдозрiлу активнiсть?

– Так.

– Що це означае?

– Не знаю, – без заминки вiдповiла вона.

– Як це ви не знаете?

– Це не епiлепсiя, щось iнше.

– Тобто ви не можете сказати, що саме? – моi слова прозвучали якось не так. Не те щоб грубо, нi, але якось на кшталт «саме на це я вiд вас i очiкував, ви занадто кiстлява, щоб хоч щось напевне знати в цьому життi».

– Людська голова – це чорний ящик, – розвела руками психоневролог. – Припускаю, що у вас на думцi: нiбито я недостатньо компетентна, але достатньо безцеремонна, щоб у цьому зiзнатися. Воля ваша. Я вiддам роздрукiвки. Можете показати iх будь-якому iншому дитячому неврологовi. Просто ви мусите зрозумiти: електроенцефалограф не е iдеальним вимiрювальним приладом. Вiн не вiдкривае доступ до кожного окремого нейрона, а тому нам, неврологам, нерiдко доводиться ворожити на кавовiй гущi. Вiдхилення на ЕЕГ ще не слiд визнавати ознакою епiлепсii. Функцiональний стан головного мозку може бути цiлком нормальним навiть у разi частих нападiв. І навпаки – наявнiсть епiлептиформних змiн далеко не завжди вказуе на серйознi розлади мозковоi дiяльностi. Те, що зафiксовано тут, – вона знову торкнулася схожими на сухi галузки пальцями розкладених на столi аркушiв, – може бути i доброякiсною епiлепсiею, i просто якимись незначними вiдхиленнями, якi з вiком минуть. Але я гарантую: стiйкоi схильностi до виникнення хоч скiльки-небудь серйозних нападiв у вашого хлопця немае.

– Добре, – я видихнув. – То що нам робити?

– Нiчого. Звiсно, ви маете право проiгнорувати моi слова й послухати лiкаря… – вона зазирнула в iсторiю хвороби, – Паламара. Але я не бачу жодних пiдстав присаджувати Теодора на «Фiнлепсин». Не раджу давати йому будь-якi пiгулки взагалi. Спостерiгайте. Просто спостерiгайте за ним.

– На що повинен звертати увагу?

– Вважають, що епiлепсiя завжди супроводжуеться судомними нападами, проте це не зовсiм так. Ознаками епiлепсii можуть бути стiйке порушення сну, головнi болi, дратiвливiсть, вiдсутнiсть апетиту. Стежте за сином, – Наумова кивнула на мовчазного Тео, – коли вiн граеться на самотi. Епiлептик схильний до нелогiчних дiй або повторюе однi й тi ж рухи.

– А напад?

Лiкарка помовчала, обмiрковучи вiдповiдь.

– Епiлептичний напад – це лише надмiрна реакцiя головного мозку людини, яка теоретично, за певних обставин, може виникнути в будь-кого. Частина людей унаслiдок генетичних або iнших факторiв бiльш схильна до нападiв. У немовлят iнодi трапляються разовi напади, iх причиною зазвичай е висока температура або яке-небудь емоцiйне перевантаження, але ймовiрнiсть подальшого розвитку епiлепсii вкрай незначна. Я не кажу, що у вашого сина не було нападу. Водночас не бачу фiзiологiчних причин для його повторення. Якщо вiн усе ж повториться, то усувати треба причину. Ця причина – не епiлепсiя, а отже, не належить до моеi компетенцii. – Жiнка склала докупи аркушi з ЕЕГ i передала менi разом з iсторiею хвороби. – Щасти вам.

Затиснувши папери пiд пахвою, я пiдвiвся.

– Дякую.

– Не хворiйте!

– Ходiмо, чемпiоне.

Теодор зiсковзнув з крiсла й чемно попрощався з лiкаркою. Я взяв малого за руку, i ми вийшли з кабiнету.

На ганку Дiагностичного центру дiстав iз кишенi мобiльний телефон i набрав спочатку Єву, а вiдразу пiсля неi – матiр. Поспiшав подiлитися радiсною новиною: Тео не сидiтиме на пiгулках…

Я до сьогоднi не знаю, чи правильно вчинив. Сотнi разiв намагався уявити, як усе склалося б, якби я проiгнорував прохання матерi, вiдмовився вiд проведеного пiд наглядом лiкаря Наумовоi денного сну, а натомiсть, послухавшись Паламара, почав давати синовi «Фiнлепсин ретард». По пiвтаблетки вдень i ввечерi. Нi, звiсно, я розумiю, що мама мала рацiю: в Теодора не було епiлепсii, що завгодно, але не епiлепсiя, тож мiй син потребував «Фiнлепсин» так само, як я – ще однiеi дiрки в задницi. Проблема в iншому. І полягае вона в тому, що, хай як старався впродовж лiта 2015-го, менi так i не вдалося позбутися нав’язливоi думки, а чи не мiг «Фiнлепсин» пригнiтити – або взагалi знешкодити – те, що вгнiздилося в голову Тео? Те, що на повну силу виявилося рiвно через шiсть тижнiв пiсля вiзиту до Вiкторii Наумовоi? Не знаю. І саме це незнання лишае вузьку шпарину для пекучих сумнiвiв. А раптом?.. А може?.. А що як «Фiнлепсин ретард» заглушив би Теодоровi сни, тож на тому все скiнчилося б?

Ще одне запитання, на яке нiколи не отримаю вiдповiдi. Ще один хробак, який до смертi – а може, й пiсля неi – точитиме мою душу.




24


Наступноi ночi я бачив сон. Увi снi

я прокинувся вiд оглушливого завивання вiтру. Стугонiло так, наче за вiкнами спальнi бушувала пiщана буря. Атмосфера тиснула на барабаннi перетинки, мое вiдображення у трельяжi навпроти лiжка розмазувалося й тремтiло, i я майже вiдчував, як щось сухе батогами хльоскае по стiнах будинку. Я глянув праворуч. Єви не було – ii частина лiжка лишалася розстеленою, але не зiм’ятою. Вiкно затоплювала чорнота, перетворюючи його на декоративну нiшу. І тодi з коридору – з-за дверей спальнi – долинув дитячий плач. Приглушений, але достатньо гучний, щоб пробитися крiзь завивання бурi.

Я встав з лiжка, потягнув дверi на себе й, не чекаючи, поки очi адаптуються до пiтьми, ступив у коридор. От тiльки опинився не в коридорi. Я потрапив до велетенського, погано освiтленого примiщення без вiкон. Свiтло падало звiдкись згори за моею спиною, нерiвними плямами лягаючи на темно-бурi стiни. Стiни виглядали горбкуватими й такими високими, що стеля ховалась у зеленкуватiй тiнявi. Кам’яна пiдлога неприемно холодила ступнi. Якби не клекiт вiтру, я б подумав, що провалився в якусь печеру.

За двадцять крокiв вiд себе побачив Теодора. Хлопчак стояв спиною до мене. Вiн не рухався й, задерши голову, тупився перед собою. Мене кинуло в жар, бо… це вже було. Я це вже бачив. Через мить пополотнiв: за метр вiд сина хтось височiв. Свiтло не досягало туди, i я розрiзнив лише силует. Чоловiк. Високий. Схоже, вiн щось говорив Теодоровi.

Я гукнув:

– Тео!

Малюк не почув мене. Щемке бажання схопити сина пiд пахви й вiдтягти вiд того, хто стовбичив у темрявi, перебороло страх, але я не зрушив з мiсця. Ступнi неначе примерзли до кам’янистоi долiвки. Примiщення поширшало й тепер здавалося безмежним.

Я набрав у легенi побiльше повiтря:

– Тео, не слухай його!

Безрезультатно.

– ТЕО-О-О!

Нарештi Теодор повiльно повернув голову та подивився на мене через плече. І тут я похолов вiд страху. Зрозумiв, що це не мiй син, це не хлопчик узагалi, це щось… слизьке й драглисте, схоже на внутрiшнiй орган, геть не призначене для огляду в сонячному свiтлi.

Бiльше я нiчого не встиг роздивитися i

з хрипом прокинувся.




Частина 2


I’m not really bad, I’m just made up of bad things[14 - Я насправдi не поганий, / я просто зiтканий з поганих речей (англ.).].

    Hollywood Undead. Day of the Dead

Libenter hominess id, quod volunt, credunt[15 - Охоче люди вiрять у те, чого бажають (лат.).].

    Цезар




25


Напевно, я нiколи не дiзнаюся, чому Аймонт вирiшив дiяти. Зате добре пам’ятаю той день, коли все полетiло шкереберть i звичний свiт почав розколюватись i розпадатись, немов будiвля пiд час дев’ятибального землетрусу. То був перший день лiта – мого останнього лiта в Украiнi – понедiлок, 1 червня 2015-го.




26


Я вiдчув, що день видасться паршивим ще до того, як розсувнi дверi «Манхеттен Сiтi Холу» безшумно зачинилися за моею спиною. Небом повзли дiрявi хмаринки. Сонце ще не встигло зринути над будинками, тiнi залишалися довгими й темними, а кольори – густими, проте чомусь саме це дратувало. Пiсля десяти годин у напiвтемному офiсi небо здавалося неправдоподiбно яскравим, сонячнi променi рикошетили вiд вiкон одинадцятиповерхового, майже повнiстю скляного офiсного центру, вiд вiкон маршруток на Соборнiй, вiд скляних стiн пiцерii «Амiго», що через дорогу вiд «Манхеттена», й угризалися в очi.

На зупинцi перед входом до «Манхеттена» товпилися люди. Тобто вони завжди там товпляться о дев’ятiй ранку, але того дня iх зiйшлося особливо багато. Неширокий тротуар виявився вщент запрудженим, людськi голоси зливалися, загрузаючи в загальному галасi вулицi. А ще – холод. Нереальний холод як на початок червня. Поривчастий вiтер вибив з-пiд тонкоi сорочки залишки винесеного з офiсу тепла, i я скоцюрбився, вiдчуваючи, як шкiра на спинi вкриваеться пухирцями. Я замружився, потер пальцями втомленi очi й, уникаючи перехожих, посунув угору Соборною.

На перехрестi, де з пiвночi в Соборну впираеться вулиця Мiцкевича, а з пiвдня – Чорновола, передi мною промайнули старезнi «жигулi» кольору вицвiлого бетону з жовтою шашкою таксi на даху. Заштовхавши долонi до кишень, я стовбичив перед пiшохiдним переходом, тупився у свiтлофор, чекаючи на зелене, i раптом збагнув, що менi млосно вiд самоi думки про вечiрне таксування.

Проминувши центральне поштове вiддiлення, я геть здох i ледве волочив ноги. Здавалося, наче переднi великогомiлковi м’язи (це такi тонкi смужки м’язiв, що проходять збоку товстоi кiстки, що з’еднуе колiно та ступню) задубiли, стали твердими, немов дерево, й бiльше не скорочуються.

– Mister Belinksy? – несподiвано долинуло з-за спини.

Я озирнувся. За кiлька крокiв вiд мене, бiля виходу з пiдземного переходу, що веде до «ЕКО-маркету», стояли чоловiк i жiнка. Говорила жiнка – правильною американською без жодного натяку на акцент.

– Good morning, mister Belinksy! Could you please spare some time to talk with us?[16 - Доброго ранку, пане Белiнськи! Ви не могли б придiлити нам трохи часу? (англ.).]

Висока шатенка рокiв тридцяти. Одягнена в сталево-сiрi штани й такого ж кольору приталений жакет iз короткими рукавами. Кiнець прозорого блiдо-блакитного шарфа, недбало обкрученого довкола шиi, звисав майже до пояса. На ногах – чорнi туфлi-балетки. В руках вона стискала пластикову теку-дипломат. Чоловiк виглядав менш офiцiйно: свiтло-синi джинси, темно-коричнева вiтрiвка, синi мокасини. Невелика шкiряна сумка через плече. Очi сховано за темними окулярами. Доки я клiпав, невпевнений у тому, що мене покликали англiйською, незнайомцi наблизилися впритул. Я несамохiть вiдступив i, сприйнявши iх за мормонiв-проповiдникiв, якi нав’язуватимуться iз розмовами про Святе Письмо, буркнув:

– I don’t need your fucking Bibles[17 - Менi не потрiбнi вашi довбанi Бiблii (англ.).].

Насправдi нi чоловiк, нi жiнка не скидалися на чепурних сектантiв, якi чiпляються до людей на вулицях iз пропозицiями поговорити про Церкву Ісуса Христа святих останнiх днiв i почитати Євангелiе. Крiм того, якби я хоч трохи поворушив мiзками перед тим, як розтулити рота, то пригадав би, що мормони нiколи не починають бесiду англiйською (украiнською зi скаженим американським акцентом – так, але не англiйською, нiколи), проте в ту хвилину я був надто стомленим i злим, щоб зайти аж так далеко у своiх мiркуваннях.

– Ми не проповiдники, – злегка гугнявим голосом проказав чоловiк.

На секунду в моiй головi промайнуло запитання: «Звiдки вони знають, що я розмовляю англiйською?», але за мить вiдволiкся на обличчя шатенки. Прямий нiс, незвиклi до посмiшок тонкi губи та великi очi дивовижного медового вiдтiнку iз сiрими вкрапленнями поблизу обiдкiв райдужних оболонок. Поглянувши зблизька, я збагнув, що, попри шкiру без зморщок, жiнцi далеко за тридцять.

– А хто ви? – Вони пiдiйшли ближче, а чоловiк розташувався таким чином, що перегородив дорогу. Тепер я не мiг пройти повз, не вiдштовхнувши його.

– Ми з ФБР, пане Белiнськи, – промовила жiнка. – Хочемо з вами поговорити.

«Ну так, звiсно, як це я зразу не здогадався? А я тодi Ісус-бляха-Христос».

Скептично задерши кутик губи, я спробував пригадати яке-небудь телевiзiйне шоу, де людей розiгрують перед прихованими камерами. Впродовж минулих пiвроку я не наближався до телевiзора, а тому нiчого путнього в пам’ятi не зринало. Хiба що «Вас замовили» вiд «Вечiрнього кварталу». Але хто я такий, щоб на мене звернули увагу у «Вечiрньому кварталi»? Хай там як, я не сумнiвався, що мене розiгрують. Озирнувся, шукаючи очима припарковану неподалiк машину з тонованими вiкнами чи просто мудака, який сидить на лавi та, не криючись, знiмае цей дурнуватий фарс.

Роздратованiсть, напевно, била цiвками з усiх моiх пор, оскiльки жiнка примирливо посмiхнулась i почала пояснювати:

– Мое iм’я Лiза Джин Торнтон, а це мiй колега – Гарет Джонсон. Ми дванадцять годин телiпались у лiтаку над Атлантикою, а потiм ще три в орендованiй машинi дорогою з Киева до Рiвного, й усе – щоб поспiлкуватися з вами. Будь ласка, пане Белiнськи, це не займе багато часу.

– Поспiлкуватися про що?

– Ви не проти, якщо ми зазирнемо до найближчоi кав’ярнi? – Шатенка покрутила головою в пошуках чого-небудь, схожого на забiгайлiвку. І саме тодi в моему затуманеному мозковi остаточно утвердилася думка про те, що це не розiграш. Через дорогу знаходилося Mon Cafe, проте Лiза Джин його не помiчала. Вона не прикидалася, не вдавала, вона справдi не бачила кав’ярнi. Їi штани, а також куртка чоловiка були зiм’ятими, i то дуже зiм’ятими – такими зiбганими можуть виглядати речi, непрасованi пiсля трансатлантичного перельоту. Певна рiч, я ще не вiрив, що мiс Торнтон i мiстер Джонсон е агентами ФБР, але вже не сумнiвався, що вони нетутешнi. Не з Рiвного. І не з Украiни.

– Ви сказали, що це не займе багато часу, – вiдрiзав я. – На бiса йти до кафе?

– Так, небагато. Сподiваюся, що небагато. Та все ж буде краще, якщо ми десь присядемо.

Я вiдiгнав дрiмотне отупiння та зосередився на аналiзi того, що вiдбувалося. Припустимо, цi двое з ФБР. Що мае статися, щоб примусити iх прилетiти до Украiни? Подумав про кол-центр. Єдине, що гiпотетично могло викликати iнтерес федералiв. Отже, я розмовляв iз кимось, хто iх цiкавить; мабуть, iз якимось вилупком iз десятки найбiльш розшукуваних злочинцiв – iз терористом чи серiйним убивцею, якого кiлька рокiв не вдаеться впiймати. Але що з того?

– Шановнi, я звичайний оператор кол-центру. Що вам потрiбно вiд мене? Я продав iOS комусь iз Аль-Каiди чи Ісламськоi Держави? Пробачте, це моя робота. Я просто голос у слухавцi, до якого ви звертаетесь раз на рiк для активацii щойно придбаного софту. Крiм того, розмови записують, якщо вам справдi це так потрiбно, пiдiйдiть до мого супервайзера i…

– Це не стосуеться вашоi роботи в Zoom Support, – обiрвала мене Торнтон.

Я клацнув зубами. Якого хрiна?! Звiдки iй вiдома назва компанii, де я працюю?

– Звiдки ви знаете… – я смикнув кадиком i помовчав. – Ви таки з ФБР?

Не може бути, не може бути! – загупало в такт iз ударами серця в головi.

– Так, – пiдтвердила шатенка.

Однаково не повiрив. Чи то пак не хотiв повiрити.

– Хай так. Але це не Америка, – я обвiв рукою будинки з пiвнiчного боку Соборноi. – Це – Украiна. І я можу послати вас на хрiн i пiти додому.

– Можете, – кивнула американка. – Звiсно, можете. Проте я наполягаю на розмовi. – Я майже махнув рукою, намiрившись вiдштовхнути Гарета й рушити своею дорогою, коли Лiза Джин Торнтон додала: – Це передусiм важливо для вас, пане Белiнськи.

Щось у ii голосi насторожувало. Я вiдчував, що чоловiк не стане мене затримувати, якщо вирiшу пiти. І водночас щось у очах Лiзи – незвичних димно-золотавих очах, що виглядали значно старшими за доглянуту шкiру на руках та обличчi, – втримувало. Тi очi неначе промовляли: вислухай, поговори, iнакше потiм буде гiрше. Тамуючи нервознiсть, яка набирала сили та ризикувала вийти з-пiд контролю, я зиркнув на наручний годинник. 9:17. Напередоднi Тео знову погано спав – тричi за нiч, хлипаючи, прокидався. У недiлю малюк клював носом, i ми з Євою вирiшили не вести його в понедiлок до дитсадка. Пiсля нападу 13 квiтня ми часто залишали його вдома, побоюючись, що щось подiбне може повторитися за нашоi вiдсутностi. Робочий день Єви починався о 10:00. Отже, щоб дружина встигла дiстатися до «Чорноi перлини», я мусив прийти додому не пiзнiше, нiж за чверть десята. Час iще був.

– Гаразд. – Я показав побiлiлою вiд холоду й тремтячою рукою на вхiд до пiдземного переходу. – У вас десять хвилин. Ходiмо.

Ми перебралися на протилежний бiк Соборноi, пiднялися трохи вгору й зайшли до Mon Cafe. Кав’ярня щойно почала працювати, столики стояли порожнi. Бармен сонно привiтався з нами з-за стiйки, я пробурчав «доброго ранку» у вiдповiдь i провiв американцiв углиб зали, подалi вiд вiкон на Соборну. Ми розсiлися на П-подiбному темно-фiолетовому диванi, висока спинка якого повнiстю ховала нас вiд решти кав’ярнi. Лiза Джин замовила салат «Мiкс iз сьомги» та пляшку мiнеральноi води, Гарет Джонсон попросив каву з молоком i круасан, а я обмежився iмбирним чаем.

Не чекаючи, доки принесуть замовлення, Лiза Торнтон узялася до справи:

– Ви знаете, хто такий Марiо Таяранi?

Я заперечно мотнув головою.

– Нi.

– Серхiо Вiглiоне? – Гарет Джонсон зняв окуляри й втупився в мене. Його очi виявилися балухатими, водянисто-багряними, схожими на достиглi вишнi.

– Пробачте, вперше чую цi iмена.

Лiза та Гарет перезирнулися. Я спiдлоба стежив за ними, i, судячи з пiсних виразiв облич, зрозумiв, що вiдповiдь iм не сподобалася. Не повiрили. Але чому? Чому, чорт забирай, вони гадають, що я маю знати чувакiв iз прiзвищами, як в iталiйських мафiозi? Звiдкiля? І що iм узагалi потрiбно? Я саме намiрився про це запитати, коли Лiза Джин сухо проказала:

– Гаразд. – Американка вiдкрила пластикову теку-дипломат, залишену в кутку дивана, витягла з неi аркуш паперу, всiяний дрiбними друкованими лiтерами, оглянула його, пiсля чого згорнула, сховавши бiльшу частину тексту, й виклала на стiл передi мною. Я мiг бачити лиш один, верхнiй рядок. – Це ваша домашня адреса.

Я не второпав, чи запитувала Лiза Джин, чи стверджувала, але, глипнувши на аркуш, повiльно кивнув. Здавалося, наче чиясь холодна рука вчепилася в моi нутрощi. Там справдi проступала моя адреса:



GRUSHEVSKOGO STR., 40/235, 33023 RIVNE, UKRAINE.


Я глибоко вдихнув, але не змiг погамувати тремтiння рук. Шатенка протинала мене поглядом iз протилежного боку стола й мовчала, начебто очiкувала на щось, так, нiби я повинен був – нi сiло нi впало – ляснути себе по лобi й вигукнути: «А точно, згадав, хто такий Вiглiоне». Я теж не озивався.

Лiза Джин дiстала з кишенi iPhone 6-i серii, поклацала по ньому й повернула до мене:

– А це ваша електронна скринька.

Пiсля ночi в кiмнатi з кiльканадцятьма миготливими монiторами, якi нi на мить не вимикали, очi вiдмовлялися фокусуватися, тож я мусив примружитися, щоб розгледiти e-mail на екранi смартфона.

– Так, – я вдруге кивнув.

Що за фiгня?!

Увесь екран iPhon’а займало вiкно невiдомого поштового клiента – роздiл Inbox, «Вхiднi» – з перелiком отриманих листiв. Останнiй, тобто найвищий у списку лист, мав заголовок TAYARANI DELIVERY – саме так, великими лiтерами, – а праворуч вiд теми, у стовпчику From, стояла адреса вiдправника – miro.belinksy@gmail.com. Моя електронна скринька. Я зиркнув поверх простягнутого iPhon’а на американку. Їi очi невiдчепно стежили за моiм обличчям. Я спохмурнiв. Оскiльки Торнтон показувала лист зi свого мобiльного телефона, то це означае, що той надiйшов на ii скриньку або на скриньку, до якоi вона мае доступ. Але я нiколи нiчого не писав Лiзi Джин Торнтон! І тим бiльше не мiг нiчого написати про якогось Таяранi та його доставку, бо вперше почув про нього хвилину тому!

– Це якась нiсенiтниця, – перелякано блимаючи, сказав я. – Я цього не писав. Не надсилав цього листа.

– Кому, крiм вас, вiдкрито доступ до вашого поштового клiента?

– Та нiкому… здаеться. Що в тому листi?

Американка вдала, що не почула запитання, й дiстала з теки ще кiлька аркушiв.

– Де ви були в середу, 27 травня, о… – вона зазирнула в записи, потiм повернула голову до напарника: – Яка рiзниця в часi мiж Вашингтоном i Киевом?

Гарет Джонсон дивився у вiкно повз мое вухо:

– Сiм годин.

– Уперед? Назад?

– Уперед.

– Е… отже, де ви були в середу, 27 травня, о десятiй вечора. Чи, якщо точнiше, о 22:05?

Я наморщив лоба, пригадуючи.

– Середа… це… стривайте, – я затараторив: – Це минула середа? На роботi. У нiч iз середи на четвер я був у офiсi Zoom Support. Того дня моя змiна почалась о 21:00. Зрозумiло, я не пам’ятаю, з ким спiлкувався о 22:05, але я сидiв на робочому мiсцi. Усi розмови записують, i ви легко…

Торнтон знову мене перебила:

– Мене не цiкавить, з ким ви говорили в цей час у кол-центрi. Мене цiкавить, чи перебували ви в цей час у себе вдома.

– Нi. Точно нi. І це легко перевiрити.

– Добре. Тодi хто був?

Цього разу напружуватись не довелося: якщо нiч iз середи на четвер я провiв у кол-центрi, то вдома сидiла Єва з Теодором.

– Моя дружина… та мiй малолiтнiй син.

– Хто ваша дружина? Ким вона працюе?

Це вже занадто.

– Стоп! – я вiдкинувся на спинку дивана й виставив руки долонями вперед. Почувався, наче пiлот, який вiдчайдушно намагаеться вiдновити контроль над лiтаком, що валиться у плоский штопор. – Пригальмуйте! Давайте ви спершу поясните, що сталося, а тодi розпитуватимете, чим займаеться моя дружина.

Офiцiантка принесла замовлення. Лiза Торнтон почекала, доки дiвчина вiдiйде, потiм двiчi торкнулася пальцем екрана смартфона, що лежав помiж нами на столi, й повернула його до мене. Я побачив той самий лист – iз темою TAYARANI DELIVERY – тепер уже вiдкритий.

– У середу, 27 травня, о 22:05 за киiвським часом iз вашоi електронноi скриньки на публiчний e-mail Вашингтонського вiддiлення ФБР надiслали лист iз попередженням.

Я краем ока зиркнув на iPhone – на рядок iз вказiвкою отримувача:



WASHINGTON.FIELD@IC.FBI.GOV


– Попередженням про що?

– Про намiри колумбiйського ультраправого бойовика Марiо Таяранi та пiдконтрольного йому злочинного угрупування Los Rastrojos[18 - Los Rastrojos – колумбiйська злочинна органiзацiя, заснована 2004 року. На сьогоднi – один iз чотирьох найбiльш впливових наркокартелiв Колумбii: нараховуе 1500 членiв.] переправити до США велику партiю кокаiну та кокаiновоi пасти. Бiльшiсть наркотикiв iз Колумбii потрапляе до США так званими «атлантичними каналами» – через Орландо, Нью-Йорк чи Бостон, а вже звiдти розповсюджуеться краiною. У листi йшлося про доправлення незвичним шляхом – через Тихий океан – вiд захiдного берега Колумбii до схiдного узбережжя Калiфорнiйського пiвострова, де один iз мексиканських наркокартелiв мав прийняти вантаж i сушею перевезти його до США.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=23006827&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Балтимор (англ. Baltimore) – порт i мiсто в штатi Мериленд, США, розташоване на пiвнiчний схiд вiд Вашингтона. Населення – 623 тисячi жителiв.




2


Орландо – мiсто у центрi штату Флорида на Флоридському пiвостровi. Населення – 220 тисяч осiб (агломерацiя – 2,6 млн.).




3


Теодор Уiлсон (1912–1986) – культовий джазовий пiанiст, який акомпанував таким зiркам, як Луi Армстронг, Бiллi Холiдей та Елла Фiцджеральд.




4


Дайана Кролл (нар. 1964) – канадська джазова спiвачка, володарка п’яти премiй «Греммi».




5


Нора Джонс (нар. 1979) – американська джазова спiвачка, композитор, володарка дев’яти премiй «Греммi». Продала понад 50 мiльйонiв копiй своiх альбомiв по всьому свiту.




6


Алан Джексон (нар. 1958) – один iз найвiдомiших американських спiвакiв у стилi кантрi, володар двох премiй «Греммi».




7


Опале листя летить повз мое вiкно / Осiнне листя – багряне та золоте / Я бачу твоi губи, а лiто цiлуе / Засмаглу руку, що я колись тримала (англ.).




8


Блюграсс – музичний стиль, започаткований в американському штатi Кентуккi (назва стилю походить вiд назви однорiчноi рослини тонконога, англ. bluegrass, поширеноi в цьому штатi). Блюграсс е симбiозом музики iммiгрантiв iз Британських островiв, афроамериканського джазу та блюзу, а також iрландських i шотландських народних мотивiв. Блюграсс – винятково акустичний стиль; електричнi iнструменти для виконання творiв цього музичного стилю не використовують.




9


Jewel (нар. 1974) – американська спiвачка й композитор у стилi поп-рок i кантрi.




10


Пiсня Jewel з альбому «0304» 2003-го.




11


Лежу в лiжку, чую цокання годинника / І думаю про тебе (англ.).




12


Я – МАТЕО КАМПО (англ.).




13


Retard (англ. гальмувати) – лайливе слово, що використовують для називання людей iз психiчними розладами (гальмо).




14


Я насправдi не поганий, / я просто зiтканий з поганих речей (англ.).




15


Охоче люди вiрять у те, чого бажають (лат.).




16


Доброго ранку, пане Белiнськи! Ви не могли б придiлити нам трохи часу? (англ.).




17


Менi не потрiбнi вашi довбанi Бiблii (англ.).




18


Los Rastrojos – колумбiйська злочинна органiзацiя, заснована 2004 року. На сьогоднi – один iз чотирьох найбiльш впливових наркокартелiв Колумбii: нараховуе 1500 членiв.