Таемнича iсторiя Бiллi Мiллiгана
Денiел Кiз


Дивна iсторiя трапилася в типовому американському мiстечку. Молодий чоловiк на iм’я Бiллi Мiллiган звинувачуеться у злочинах, яких не коiв чи просто не пам’ятае цього. З’ясувалося, що у свiдомостi Бiллi мешкае двадцять чотири особистостi, якi по черзi контролюють його розум. Та чи стане цей факт виправдальним для трьох згвалтувань, на якi вiдважилась одна з особистостей хлопця?





Денiел Кiз

Таемнича iсторiя Бiллi Мiллiгана



© Daniel Keyes and William S Milligan, 1981, 1982

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016




Таемнича iсторiя Бiллi Мiллiгана





Внутрiшнi «я» Бiллi Мiллiгана



Головна десятка

Це тi особистостi, про iснування яких психiатри, юристи, правоохоронцi та представники засобiв масовоi iнформацii дiзналися ще пiд час судового процесу.



1. Вiльям Стенлi Мiллiган (бiльш вiдомий як Бiллi), 26 рокiв. Так звана базова, або стрижнева особистiсть, яку згодом охрестили множинним Бiллi, або ж Бiллi-М. Не закiнчив школу. Метр вiсiмдесят три на зрiст. Вага – вiсiмдесят шiсть кiлограмiв. Блакитноокий шатен.

2. Артур, 22 роки. Англiець. Розважливий, нiколи не дае волi почуттям. Розмовляе з британським акцентом. Самотужки опанував фiзику та хiмiю, а зараз штудiюе медичну лiтературу. Вiльно читае i пише арабською мовою. Затятий консерватор i прихильник капiталiстичного ладу, але разом iз тим – переконаний атеiст. Першим здогадався про iснування iнших особистостей. Верховодить рештою «сiм’i» у безпечних мiсцях i вирiшуе, чия черга контролювати свiдомiсть Мiллiгана. Носить окуляри.

3. Рейджен Вадасковинич, 23 роки. Хранитель ненавистi. Ім’я Рейджен утворене з двох англiйських слiв, «rage» i «again», котрi означають «лють», або «лютувати», i «знову». Югослав. Читае, пише i розмовляе сербохорватською мовою. Англiйською говорить iз сильним слов’янським акцентом. Добре знаеться на рiзних видах зброi та вiйськового спорядження, а також володiе прийомами карате. Мае богатирську силу завдяки здатностi керувати рiвнем адреналiну в кровi. Комунiст i атеiст. Його завдання – захищати «сiм’ю», а також дiтей i жiноцтво в цiлому. Перебирае на себе контроль над свiдомiстю Мiллiгана в небезпечних мiсцях. Мав справу зi злочинцями та наркоманами. Визнае, що час вiд часу порушував закон i вдавався до насильства. Вага – дев’яносто п’ять кiлограмiв. Мае могутнi руки, чорняве волосся i довгi звисаючi вуса. Робить замальовки, але тiльки чорно-бiлi, тому що страждае на дальтонiзм.

4. Аллен, 18 рокiв. Шахрай. Вправно манiпулюе людьми, тому зазвичай саме вiн контактуе iз зовнiшнiм свiтом. Агностик, чиiм девiзом е «Живемо один раз, отже, треба взяти вiд життя все». Вмiе грати на ударних iнструментах i пише портрети. Дуже добре ладнае з матiр’ю Бiллi. Такого ж зросту, як i Вiльям, хоча важить менше (сiмдесят п’ять кiлограмiв). Зачiсуе волосся на правий бiк. Єдиний курець серед усiх особистостей, а також единий правша.

5. Томмi, 16 рокiв. Майстер втечi. Його часто плутають iз Алленом, однак на вiдмiну вiд нього Томмi мае вiдлюдькувату вдачу i зазвичай ставиться до людей вороже. Вмiе грати на саксофонi, добре розумiеться на електронiцi та малюе пейзажi. Мае русяве волосся i ясно-карi очi.

6. Деннi, 14 рокiв. Завжди переляканий. Боiться людей, а надто чоловiкiв. Колись його примусили власноруч викопати собi могилу, пiсля чого живцем засипали землею. Вiдтодi з-пiд його пензля виходять лише натюрморти. Мае бiляве волосся до плечей i блакитнi очi. Невисокий на зрiст i худорлявий.

7. Девiд, 8 рокiв. Хранитель болю, або ж емпат. Терпить увесь бiль i страждання замiсть решти особистостей. Дуже чуйний i спiвчутливий, але не здатен тривалий час зосереджувати увагу на чомусь одному. Практично завжди спантеличений. Блакитноокий, мае рудувато-брунатне волосся i дрiбну статуру.

8. Крiстiн, 3 роки. Коли у школi Бiллi вiдсилали в куток, саме вона щоразу терпляче вистоювала покарання. Тямуща маленька англiйка. Вмiе читати, а також писати друкованими лiтерами, проте страждае на дислексiю. Любить малювати i розфарбовувати квiточки й метеликiв. Мае бiляве волосся до плечей i блакитнi очi.

9. Крiстофер, 13 рокiв. Брат Крiстiн. Розмовляе з британським акцентом. Слухняний, хоч i непосидючий. Грае на губнiй гармонiцi. Волосся таке ж бiляве, як у Крiстiн, але коротше.

10. Адалана, 19 рокiв. Лесбiйка. Сором’язлива, самотня i скута. Пише вiршi. Саме вона готуе iсти й пораеться по господарству. Мае довге чорняве волосся i карi очi. У неi спостерiгаеться нiстагм – мимовiльнi швидкi рухи очних яблук. Через це ii часто описують як дiвчину, в якоi «танцюють очi».


Небажанi персони

Це особистостi, яких Артур не допускав до контролю над свiдомiстю Мiллiгана, бо вони мали тi чи iншi небажанi риси. Вперше факт iснування цих особистостей виявив лiкар Девiд Кол, уже пiсля того як Мiллiган прибув до Центру психiчного здоров’я в Афiнах.



11. Фiлiп, 20 рокiв. Бандюган. Ньюйоркiвець iз сильним бруклiнським акцентом. Сипле брутальними слiвцями. Саме згадки про якогось «Фiла» змусили полiцiю i журналiстiв припустити можливiсть iснування iнших особистостей, окрiм уже вiдомих iм на той час десяти. Фiлiп мае на совiстi рiзноманiтнi дрiбнi злочини. Кучерявий шатен iз карими очима i гачкуватим носом.

12. Кевiн, 20 рокiв. Махiнатор. Дрiбний злочинець. Спланував пограбування однiеi з аптек мережi «Грей Драгстор». Любить писати. Зеленоокий блондин.

13. Волтер, 22 роки. Австралiець. Вважае себе мисливцем на велику дичину. Неперевершено орiентуеться на мiсцевостi, тому часто виступае у ролi «провiдника». Глибоко ховае своi почуття. Ексцентричний. Носить вуса.

14. Ейпрiл, 19 рокiв. Стерво. Говорить iз бостонським акцентом. Виношуе численнi, воiстину диявольськi плани помсти вiтчимовi Бiллi. Решта особистостей вважають ii навiженою. Добре вправляеться з голкою i ниткою. Допомагае по господарству. Мае чорняве волосся i карi очi.

15. Семюель, 18 рокiв. «Вiчний жид». Сповiдуе ортодоксальний iудаiзм. З усiх особистостей тiльки вiн вiрить у Бога. Скульптор i рiзьбяр. Кароокий. Мае чорну кучеряву чуприну й носить бороду.

16. Марк, 16 рокiв. Робоча конячка iз цiлковитою вiдсутнiстю власноi волi. Дiе, тiльки отримавши вiд когось пряму вказiвку. Виконуе всi маруднi обов’язки. Коли роботи немае, просто сидить, втупившись у стiну. За це його iнодi називають «зомбi».

17. Стiв, 21 рiк. Імiтатор, постiйно вдае iз себе когось iншого. Глузуе з людей, пародiюючи iхню поведiнку. Страшенно егоцентричний, тому, на вiдмiну вiд iнших внутрiшнiх «я» Мiллiгана, вiдмовляеться визнавати у себе розлад множинноi особистостi. Через його дошкульнi пародii решта «сiм’i» часто потрапляе в халепу.

18. Лi, 20 рокiв. Жартiвник, блазень, дотепник, фiгляр. Його витiвки кепсько закiнчуються для решти особистостей, котрi в результатi потрапляють як не в бiйку, то до в’язничного карцеру. Легковажно ставиться до життя i не замислюеться про наслiдки своiх дiй. Кароокий шатен.

19. Джейсон, 13 рокiв. Влаштовуе емоцiйнi розрядки. Його бурхливi iстерики та вибухи роздратування часто-густо призводять до покарань, але разом iз тим дозволяють «випустити пару» i позбутися зайвого напруження. Також вiн стирае з пам’ятi iнших особистостей усi болiснi спогади. Шатен. Мае карi очi.

20. Роберт (або ж Боббi), 17 рокiв. Мрiйник. Безперестанку фантазуе про пригоди i подорожi. Мрiе змiнити свiт на краще, та при цьому не мае нi амбiцiй, нi будь-яких iнтелектуальних захоплень.

21. Шон, 4 роки. Глухий. Мае брак уваги i, ймовiрно, е розумово вiдсталим. Любить видавати звуки, схожi на дзижчання, тому що йому подобаеться, як вiд цього вiбруе у головi.

22. Мартiн, 19 рокiв. Сноб. Ньюйоркiвець. Ходить павичем. Полюбляе хизуватися й викаблучуватися. Хоче мати все i задарма. Бiлявий. Мае сiрi очi.

23. Тiмотi (також вiдомий як Тiммi), 15 рокiв. Працював у квiтковiй крамницi, поки з ним там не стався прикрий випадок: клiент нетрадицiйноi орiентацii розпустив руки. Вiдтодi Тiммi замкнувся в собi.


Учитель

24. Учитель, 26 рокiв. Цiлiсна особистiсть, утворена в результатi злиття двадцяти трьох альтер-его. Навчив iнших особистостей усьому, що вони вмiють. Мае гострий розум i тонке почуття гумору. Чуйний. За його власними словами, вiн – «усi Бiллi в одному». Про решту особистостей каже, що вони – створенi ним андроiди. Учитель чудово пам’ятае майже все, що вiдбувалося з рiзними особистостями, i саме його поява та готовнiсть до спiвпрацi уможливили написання цiеi книжки.




Книга 1

Буремнi часи





Роздiл 1



(1)

У суботу, 22 жовтня 1977 року, Джон Клеберг, керiвник департаменту полiцii при Унiверситетi штату Огайо, наказав узяти пiд посилену охорону медичний корпус унiверситету i прилеглу мiсцевiсть. Озброенi офiцери полiцii патрулювали студмiстечко в автомобiлях i пiшки. На дахах будiвель виставили вартових зi зброею. Жiнок попередили, аби тi не ходили поодинцi й не сiдали в машини до незнайомцiв.

Ось уже вдруге за останнi вiсiм днiв невiдомий зловмисник викрав iз територii студмiстечка молоду жiнку, погрожуючи iй пiстолетом. Трапилося це мiж сьомою i восьмою ранку. Першою жертвою стала двадцятип’ятирiчна студентка факультету оптометрii, другою – на рiк молодша за неi медсестра. Обох дiвчат вивезли за мiсто, згвалтували i вiдiбрали у них грошi (попередньо змусивши зняти готiвку за чеками).

Фоторобот нападника опублiкували в газетах, i стурбованi громадяни засипали полiцiю сотнями дзвiнкiв з iменами та описами, проте вся iнформацiя виявилася хибною. У правоохоронцiв не було анi суттевих зачiпок, анi пiдозрюваних. Атмосфера в унiверситетськiй спiльнотi ставала дедалi напруженiшою. Посилювався й тиск на Клеберга: рiзноманiтнi студентськi органiзацii i громадськi об’еднання виступали з вимогами спiймати зловмисника, котрого мiсцева преса вже охрестила Унiверситетським гвалтiвником.

На чолi слiдства Клеберг поставив молодого iнспектора Елiота Боксербаума. Той був лiбералом за переконаннями, як вiн сам любив повторювати. Вперше був залучений до полiцейськоi роботи ще пiд час навчання в Унiверситетi штату Огайо, а саме в 1970 роцi, коли спалахнули такi лютi студентськi заворушення, що унiверситет навiть мусили тимчасово закрити. Пiзнiше того ж року Боксербаум отримав диплом, i йому запропонували роботу в унiверситетському департаментi полiцii, за умови що вiн пiдстриже свое довге волосся i зголить вуса. Чуприну вiн укоротив, але вуса категорично вiдмовився чiпати. Попри це його таки взяли на службу.

Боксербаум i Клеберг розглядали фотороботи i порiвнювали свiдчення двох жертв. Усе вказувало на те, що в обох випадках дiяв той самий нападник: бiлий чоловiк, американець, вiком вiд двадцяти трьох до двадцяти семи рокiв, вагою у вiсiмдесят-вiсiмдесят п’ять кiлограмiв, iз каштановим чи рудувато-каштановим волоссям. Вiн навiть обидва рази був однаково вбраний – у брунатну спортивну куртку, джинси i бiлi кросiвки.

Керрi Драер, перша жертва, пригадала, що гвалтiвник був у рукавичках i тримав невеликий револьвер. Інодi його очi мимовiльно рухалися з боку в бiк – дiвчина впiзнала ознаки захворювання, вiдомого як нiстагм. Чоловiк прикував ii наручниками до внутрiшнього боку дверцят у ii власному авто, а тодi вiдвiз до безлюдноi мiсцини за мiстом i там згвалтував. Пiсля цього вiн сказав: «Якщо звернешся в полiцiю, не описуй моiх прикмет. Довiдаюся з газет, що ти не втримала язика за зубами, – пришлю когось розiбратися з тобою». І вiн занотував кiлька iмен i адрес iз ii записника, мовби демонструючи серйознiсть своiх намiрiв.

Донна Вест, невисока пухкенька медсестричка, розповiла, що чоловiк, який на неi напав, був озброений автоматичним пiстолетом. На його руках були плями, але не вiд бруду, а вiд чогось маслянистого. Вiн обмовився, що його звуть Фiл. Багато лаявся. На ньому були затемненi окуляри, тому його очей дiвчина не бачила. Вiн записав iмена ii близьких i пригрозив, щоб вона не смiла описувати його зовнiшнiсть у полiцii, iнакше, мовляв, «братство» скривдить ii саму або ii рiдних. Дiвчина i слiдчi припустили, що так вiн хизувався своею причетнiстю до мафii чи якогось терористичного угруповання.

Клеберг i Боксербаум помiтили тiльки одне суттеве розходження у прикметах гвалтiвника. У першому випадку чоловiк мав довгi, дбайливо доглянутi вуса. У другому – був безвусим, але його пiдборiддя вкривала триденна щетина.

– Певен, що вiн просто зголив вуса у промiжку мiж нападами, – посмiхнувся Боксербаум.



О третiй годинi дня у середу, 26 жовтня, Нiкi Мiллер, детектив пiдроздiлу боротьби зi статевими злочинами, заступила на вечiрне чергування у головному вiддiлку полiцii, що розташувався у середмiстi Колумбуса. Вона щойно повернулася з двотижневоi вiдпустки в Лас-Вегасi, тому почувалася бадьоро i мала свiжий вигляд. Засмага пасувала до ii карих очей i золотавого волосся. Детектив Гремлич iз ранковоi змiни повiдомив iй, що тiльки-но доправив молоду жертву згвалтування до унiверситетського шпиталю. Позаяк саме детективу Мiллер доведеться надалi розплутувати цю справу, Гремлич переповiв iй тi скупi подробицi, якi спромiгся зiбрати.

Того ранку, десь о восьмiй годинi, Поллi Ньютон, двадцятиоднорiчну студентку Унiверситету штату Огайо, викрали зi студмiстечка. Вона саме припаркувалася бiля свого будинку i виходила з автомобiля (синього корвета, що належав ii хлопцю), коли ii грубо заштовхнули назад до салону. Нападник звелiв дiвчинi iхати за мiсто, де вибрав усамiтнене мiсце i вчинив над нею наругу. Потiм вiн примусив ii повернутися з ним у Колумбус, зняти готiвку за двома чеками i вiдвезти його назад до студмiстечка. Вiн також порадив iй зняти готiвку ще за одним чеком, а тодi заборонити платiж i таким чином залишити тi грошi собi.

Оскiльки Нiкi Мiллер була у вiдпустцi, вона ще не читала про Унiверситетського гвалтiвника i не бачила його фотороботiв. Колеги з ранковоi змiни ввели ii в курс справи.

«Деталi цього злочину, – написала Нiкi Мiллер у рапортi, – збiгаються з подробицями двох викрадень i згвалтувань, розслiдування яких входить до повноважень департаменту полiцii при Унiверситетi штату Огайо».

Нiкi Мiллер i ii напарник, А. Дж. Бессел, вирушили до унiверситетського шпиталю, щоб поговорити з жертвою.

Поллi Ньютон, дiвчина з гривою рудого волосся, розповiла iм, що ii кривдник нахвалявся, нiби вiн бiзнесмен i водить «мазератi», але також веде пiдпiльне життя в лавах «синоптикiв»[1 - «Синоптики» – лiворадикальне угруповання, що дiяло у США у 1969–1977 роках. «Синоптики» протестували проти вiйни у В’етнамi. Органiзували кiлька вибухiв, зокрема у будiвлях Капiтолiю i Пентагону. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)]. Пiсля того як Поллi надали необхiдну медичну допомогу, вона погодилася поiхати разом зi слiдчими за мiсто i показати, де все сталося. Проте надворi вже смеркло i дiвчина не змогла зорiентуватися на мiсцевостi. Врештi-решт було вирiшено пошукати мiсце злочину наступного ранку.

Кримiналiсти обнишпорили машину Поллi, шукаючи вiдбитки пальцiв. Їм вдалося зняти три частковi вiдбитки, якi, втiм, були достатньо детальними, щоб у майбутньому iх можна було порiвнювати з вiдбитками пiдозрюваних.

Мiллер i Бессел вiдвезли Поллi до слiдчого вiддiлу, де за ii описом полiцейський художник створив фоторобот зловмисника. Тодi Мiллер попросила дiвчину передивитися фотокартки всiх бiлих чоловiкiв, яких уже затримували за статевi злочини. Поллi проглянула три альбоми по сто знiмкiв у кожному, але все намарно. О десятiй вечора вона вiдмовилася гортати решту альбомiв. На той час вона просидiла в полiцii вже сiм годин i була геть виснажена.



Наступного ранку, о чверть на одинадцяту, слiдчi ранковоi змiни заiхали за Поллi Ньютон i повезли ii до округу Делавер. При денному свiтлi вона змогла вказати iм дорогу до мiсця, де вiдбулося згвалтування. Там був ставок, на березi якого полiцейськi виявили гiльзи вiд дев’ятимiлiметрових куль. Дiвчина пояснила, що нападник жбурляв у воду пляшки з-пiд пива i стрiляв по них.

Коли вони повернулися до головного вiддiлку, Нiкi Мiллер саме прибула на змiну. Вона всадовила Поллi у маленькiй кiмнатцi, через коридор вiд столу чергового офiцера, принесла iй наступний альбом iз фотографiями i вийшла, причинивши за собою дверi.

А за кiлька хвилин до слiдчого вiддiлу увiйшов Елiот Боксербаум у супроводi Донни Вест, медсестри, що стала другою жертвою гвалтiвника. Вiн хотiв, щоб i вона теж проглянула знiмки злочинцiв. Порадившись iз Клебергом, слiдчий вирiшив, що першу жертву, студентку факультету оптометрii, лiпше буде задiяти у процедурi безпосереднього упiзнання, якщо раптом для суду iдентифiкацii за фотографiею виявиться замало.

Нiкi Мiллер знайшла для Донни мiсце за столом у коридорi, де вздовж стiн височiли шафи з картотекою, i видала iй три альбоми.

– Святий Боже, – здивовано озвалася дiвчина. – Невже вулицями справдi сновигае стiльки збоченцiв?

Боксербаум i Мiллер чекали неподалiк, поки Донна роздивлялася знiмок за знiмком. Гортаючи сторiнки, вона дедалi бiльше дратувалася i похмурнiла. Ось промайнуло знайоме обличчя – щоправда, не ii кривдника, а колишнього однокласника, якого вона вчора бачила на вулицi. Дiвчина нишком зиркнула на зворот фотокартки, де писалося, що того затримували за ексгiбiцiонiзм.

– Отакоi, – пробурмотiла вона. – Хто б мiг подумати?

Дiйшовши до середини альбому, Донна вклякла над знiмком привабливого юнака з густими бакенбардами i вiдсутнiм поглядом. Дiвчина зiрвалася на рiвнi ноги, мало не перекинувши стiльця.

– Це вiн! Точно вiн! Я в цьому переконана!

Мiллер попросила Донну розписатися на зворотi фотокартки, а тодi за реестрацiйним номером на знiмку знайшла вiдповiдну кримiнальну справу i виписала звiдти iм’я молодика: «Вiльям С. Мiллiган». Фотографiя була вже давня.

Мiллер вклала знiмок пiдозрюваного ближче до кiнця альбому, який iще не встигла переглянути Поллi Ньютон. Потiм разом iз Боксербаумом, детективом на iм’я Браш i офiцером Бесселом вона пiшла до кiмнатки, де залишила дiвчину.

Поллi, певно, збагнула: слiдчi сподiваються, що вона впiзнае одну з фотокарток у цьому альбомi. Вона з особливою пильнiстю розглядала знiмки, поволi гортаючи сторiнки. Коли дiвчина наблизилася до середини альбому, детектив Нiкi Мiллер була вже мов на голках. Якщо Поллi обере ту саму фотографiю, що й Донна, особу Унiверситетського гвалтiвника можна буде вважати встановленою.

Поллi затрималася на знiмку Мiллiгана, але зрештою рушила далi. У Мiллер судомно звело м’язи. Аж раптом Поллi повернулася назад i знову прикипiла поглядом до фотографii юнака з бакенбардами.

– Оцей дуже на нього схожий, – озвалася вона. – Але важко сказати напевно.

Боксербаум не став квапитися з ордером на арешт. Донна Вест без вагань вказала на Мiллiгана, однак слiдчого непокоiло те, що знiмок був трирiчноi давнини. Вiн волiв зачекати, доки перевiрять вiдбитки пальцiв. Детектив Браш занiс зразки вiдбиткiв зi справи Мiллiгана на перший поверх, до вiддiлу впiзнання, де iх мали порiвняти з вiдбитками, виявленими в машинi Поллi.

Нiкi Мiллер дратувало таке зволiкання. Вона вважала, що у них е цiлком вагомi пiдстави для арешту, i хотiла якнайшвидше взяти пiдозрюваного пiд варту. Але оскiльки Поллi Ньютон, жертва в ii справi, не змогла з абсолютною впевненiстю впiзнати свого кривдника, Нiкi Мiллер залишалося тiльки набратися терпцю. За двi години надiйшов звiт кримiналiстiв. З’ясувалося, що вiдбитки правого вказiвного i безiменного пальцiв, а також правоi долонi, знятi з внутрiшньоi поверхнi скла у пасажирських дверцятах корвета, належать Мiллiгану. Усi вiдбитки достатньо хорошоi якостi, збiг встановлено за десятьма ознаками. Цього вистачить для суду.

Одначе Боксербаум i Клеберг вагалися. Вони хотiли остаточно в усьому впевнитися i тому подали запит на оцiнку вiдбиткiв експертом-дактилоскопiстом.

Нiкi Мiллер все ж таки вирiшила порушити проти Мiллiгана справу за звинуваченням у викраденнi, пограбуваннi та згвалтуваннi. Врештi-решт, його вiдбитки збiглися зi знайденими в автомобiлi жертви i, коли Мiллер отримае ордер на арешт i доправить пiдозрюваного у вiддiлок, можна буде влаштувати процедуру безпосереднього упiзнання.

Боксербаум зв’язався зi своiм керiвником, Клебергом, але той наполiг, щоб унiверситетська полiцiя зачекала на висновок експерта. Це забере лише годину-двi, натомiсть вони будуть цiлковито переконанi у слушностi своiх пiдозр. О восьмiй вечора незалежний експерт пiдтвердив, що вiдбитки належать Мiллiгану.

– Гаразд, я порушую справу за звинуваченням у викраденнi, – оголосив Боксербаум. – Це единий злочин, скоений ним на територii студмiстечка, де дiють нашi повноваження. Згвалтування ж вiдбулося в iншому мiсцi.

Вiн перечитав iнформацiю, що надiйшла з вiддiлу впiзнання. Вiльям Стенлi Мiллiган, двадцять два роки. Уже притягався до кримiнальноi вiдповiдальностi. Пiвроку тому був достроково звiльнений з виправного закладу в мiстi Лебанон, штат Огайо. Остання вiдома адреса Мiллiгана – Огайо, мiсто Ланкастер, Спрiнг-стрит, будинок 933.

Мiллер викликала бiйцiв загону SWAT[2 - Пiдроздiли швидкого реагування у полiцii США. Використовуються в операцiях iз пiдвищеним ризиком.] i зiбрала усiх у своему вiддiлi, щоб розробити тактику затримання. Передусiм потрiбно було з’ясувати, скiльки ще осiб перебувае в одному помешканнi з Мiллiганом. Двое з його жертв чули, як вiн називав себе терористом i найманцем, а у присутностi Поллi Ньютон вiн стрiляв iз пiстолета. Було вирiшено вважати його озброеним i особливо небезпечним.

Офiцер Крейг iз загону SWAT запропонував скористатися обманним маневром. Прихопивши з собою коробку вiд пiци «Домiно», вiн удасть, нiби отримав замовлення з цiеi адреси, а коли Мiллiган вiдчинить дверi, Крейг спробуе зазирнути до будинку. Такий план нi в кого не викликав заперечень.

Проте Боксербаума гризли сумнiви щодо Мiллiгановоi адреси. Чому б то вiн аж тричi за минулi два тижнi iздив iз Ланкастера до Колумбуса, вiдстань мiж якими становить добрячих сiмдесят два кiлометри, щоб когось згвалтувати? Щось тут кiнцi з кiнцями не сходилися. Оперативна група мала вже ось-ось рушити, коли Боксербаум зняв слухавку, набрав номер довiдковоi служби i запитав, чи не з’являлось у них останнiм часом нових записiв про такого собi Вiльяма Мiллiгана. Вiн вислухав вiдповiдь i занотував адресу.

– Вiн змiнив мiсце проживання i нинi мешкае в будинку за номером 5673 по Олд-Лiвiнгстон-авеню, що в Рейнольдзбургу, – виголосив Боксербаум. – Це в десяти хвилинах iзди звiдсiля, у схiдному напрямку. Що ж, оце вже бiльше схоже на правду.

Всi зiтхнули з полегшенням.



О дев’ятiй вечора Боксербаум, Клеберг, Мiллер, Бессел i четверо офiцерiв iз загону SWAT розсiлися по автомобiлях i покотили по шосе зi швидкiстю, що ледве сягала тридцяти кiлометрiв на годину. Свiтло фар не здатне було впоратися з туманом, густiшого за який детективи зроду не бачили.

Першим на мiсце прибув загiн SWAT. Замiсть запланованих п’ятнадцяти хвилин дорога забрала у них годину. Ще чверть години знадобилося на те, щоб розшукати потрiбний будинок на звивистiй, нещодавно прокладенiй вуличцi, де був розташований житловий комплекс «Ченiнгвей». Очiкуючи на появу iнших членiв оперативноi групи, SWAT-iвцi поговорили з кiлькома сусiдами Мiллiгана. Вiкна в помешканнi пiдозрюваного свiтилися.

Коли прибула решта детективiв, усi почали займати своi мiсця згiдно з планом. Нiкi Мiллер зачаiлася у внутрiшньому дворi, праворуч вiд Мiллiганових дверей, трое бiйцiв iз загону SWAT принишкли на протилежному боцi двору, Бессел сховався за рогом будинку, а Боксербаум i Клеберг оббiгли будiвлю з тилу i наблизилися до скляних розсувних дверей, що вели з будинку на заднiй двiр.

Крейг дiстав iз багажника свого авто порожню коробку з-пiд пiци i нашкрябав на нiй чорним маркером: «Мiллiган, Олд-Лiвiнгстон-авеню, 5673». Вiн витягнув назовнi поли сорочки, щоб вони нависали над поясом джинсiв, приховуючи зброю, i невимушеною ходою попростував до дверей пiдозрюваного. Крейг натиснув на дзвiнок. Нiхто не вiдчинив, тож вiн подзвонив iще. Цього разу офiцер почув за дверима якийсь рух i напустив на себе знуджений вигляд. В однiй руцi вiн тримав коробку вiд пiци, а другою вперся собi в бiк, поближче до пiстолета.

Зi свого спостережного пункту бiля заднiх дверей будинку Боксербаум бачив мов на долонi всю вiтальню, що формою нагадувала латинську лiтеру L. Лiворуч вiд вхiдних дверей стояло червоне крiсло. Перед великим кольоровим телевiзором сидiв у брунатному крiслi молодик. Інших людей у кiмнатi не було. Ось молодик пiдвiвся i поплентався вiдчиняти дверi.

Крейг укотре натиснув на кнопку дзвiнка i помiтив, що хтось дивиться на нього крiзь скляну панель бiля дверей. Потiм дверi розчахнулись, i офiцер побачив перед собою вродливого юнака.

– Ось ваша пiца.

– Я не замовляв пiцу.

Крейг спробував зазирнути до оселi й угледiв постать Боксербаума за не запнутим завiсою склом заднiх дверей.

– Але ж у мене вказана ця адреса. Замовлення на iм’я Вiльяма Мiллiгана. Це ви?

– Нi.

– Хтось iз цього будинку таки зателефонував i замовив пiцу, – наполягав Крейг. – А ви взагалi хто будете?

– Це дiм мого приятеля.

– Можна поговорити з вашим приятелем?

– Його зараз немае. – Молодик говорив повiльно, безбарвним голосом.

– А де ж вiн? Якийсь Бiлл Мiллiган замовив пiцу на цю адресу.

– Гадки не маю. Але сусiди його добре знають. Може, вони вам щось пiдкажуть. А може, i пiцу вони замовили.

– Не покажете, де вони живуть?

Молодик кивнув, рушив до дверей навпроти, постукав один раз, а потiм i вдруге. Вiдповiдi не було.

Крейг кинув коробку з-пiд пiци на долiвку, витягнув пiстолет i приставив дуло до потилицi пiдозрюваного.

– Анi руш! Я знаю, що ти i е Мiллiган. – І вiн скував руки молодика наручниками.

Той мав геть ошелешений вигляд.

– А це ще навiщо? Я не зробив нiчого поганого.

Крейг тицьнув затриманого пiстолетом помiж лопаток, водночас торсаючи його за довге волосся, мовби за вiжки.

– Зайдiмо-но в дiм.

Крейг заштовхав затриманого назад до помешкання, i разом iз ними увiйшла решта бiйцiв загону SWAT, тримаючи зброю напоготовi. Боксербаум i Клеберг обiйшли будинок i приедналися до них з головного входу.

Нiкi Мiллер витягла полiцейський знiмок Мiллiгана для порiвняння.

– Така сама родимка на шиi, та й обличчя один в один. Це наш хлопець.

Мiллiгана всадовили у червоне крiсло, i Мiллер зауважила, що вiн зацiпенiло дивиться у простiр перед собою, наче в якомусь трансi. А тим часом сержант Демпсi нахилився i зазирнув пiд крiсло.

– А ось i зброя, – повiдомив вiн i витягнув ii назовнi, пiдчепивши олiвцем. – Дев’ятимiлiметровий смiт-вессон.

Один зi SWAT-iвцiв пiдняв сидiння брунатного крiсла, що стояло перед телевiзором, i почав було дiставати з-пiд нього обойму i пластиковий пакет iз набоями, проте Демпсi зупинив його:

– Стривай. У нас е ордер на арешт, але не на обшук. – Вiн повернувся до Мiллiгана. – Ти даеш згоду на огляд твого помешкання?

Мiллiган далi дивився перед собою невидющим поглядом.

Полiцiя мае право пересвiдчитися, що в примiщеннi немае стороннiх осiб, i для цього iй не потрiбен ордер на обшук. Знаючи це, Клеберг зайшов до спальнi пiдозрюваного. На незастеленому лiжку лежав брунатний спортивний костюм. У кiмнатi був страшенний рейвах, на пiдлозi валялася брудна бiлизна. Детектив зазирнув до гардеробноi кiмнати й побачив там не що iнше, як кредитнi картки Донни Вест i Керрi Драер, складенi охайним стосиком на полицi. Там же були i клаптики паперу, вирванi iз записникiв дiвчат. На столику перед дзеркалом лежали затемненi окуляри й гаманець.

Клеберг пiшов шукати Боксербаума, щоб розповiсти про побачене, i знайшов колегу в невеличкiй обiднiй кiмнатi, переробленiй господарем пiд художню майстерню.

– Погляньте-но сюди. – Боксербаум вказав на велике полотно, на якому була зображена чи то якась королева, чи то iнша вельможна панна, вбрана у синю, оздоблену мереживом сукню за модою вiсiмнадцятого столiття. Сидiла ця панна за клавесином, тримаючи у руках нотнi аркушi. Деталi були виписанi просто приголомшливо. На картинi стояв пiдпис – «Мiллiган».

– Нiчого собi, яка краса, – озвався Клеберг. Вiн окинув оком iншi полотна, прихиленi до стiни, рiзноманiтнi пензлi, тюбики з фарбами.

Боксербаум зненацька ляснув себе по лобi.

– Тепер зрозумiло, що за плями Донна Вест помiтила на його руках. Вiн перед тим малював олiйними фарбами.

Нiкi Мiллер, яка теж бачила картину, пiдiйшла до пiдозрюваного, що й досi сидiв у крiслi.

– Отже, ти все-таки Мiллiган, правда?

Вiн звiв на неi розгублений погляд i пробелькотiв:

– Та нi.

– Я зауважила дуже гарне полотно у сусiднiй кiмнатi. Воно твого пензля?

Вiн кивнув.

– Що ж, – усмiхнулася Мiллер, – робота пiдписана «Мiллiган».

До них приеднався Боксербаум.

– Бiлле, мене звуть Елiот Боксербаум. Я з департаменту полiцii при Унiверситетi штату Огайо. Поговориш зi мною?

Юнак не вiдповiв. У нього не спостерiгалося тих мимовiльних судомних порухiв очей, про якi згадувала Керрi Драер.

– Хтось уже зачитав йому права? – запитав Боксербаум. Не почувши ствердноi вiдповiдi, слiдчий витягнув iз кишенi картку зi стандартним текстом i зачитав його вголос. Вiн хотiв зробити все як належить. – Проти тебе висуваються звинувачення у викраденнi трьох дiвчат зi студмiстечка, Бiлле. Ти нiчого не бажаеш сказати щодо цього?

Мiллiган отетерiло подивився на детектива.

– Та що ж це коiться? Я заподiяв комусь шкоду?

– Ти сказав дiвчатам, що iншi люди можуть iх скривдити. Хто цi люди?

– Я сподiваюсь, я нiкому не зашкодив.

Мiллiган зиркнув на одного з офiцерiв, який саме збирався увiйти до спальнi, i попередив:

– Там е коробка. Не гепнiть по нiй, бо все злетить у повiтря.

– Вибухiвка? – рвучко запитав Клеберг.

– Так… Отам.

– Покажеш ii менi?

Мiллiган повiльно пiдвiвся i посунув до спальнi. Спинившись у дверях, вiн мотнув головою в напрямку невеличкоi картонноi коробки, що стояла на пiдлозi бiля столика з дзеркалом. Клеберг залишився поруч iз Мiллiганом, а Боксербаум пiшов обстежити коробку зблизька. Решта офiцерiв з’юрмилась у дверях позаду Мiллiгана. Боксербаум опустився навколiшки бiля коробки. Пiд вiдкритою накривкою виднiлися дроти i щось, що скидалося на годинниковий механiзм.

Боксербаум позадкував iз кiмнати i звернувся до сержанта Демпсi:

– Краще викличте саперiв i пожежникiв. А ми з Клебергом доправимо Мiллiгана до вiддiлку.

Клеберг був за кермом службового автомобiля унiверситетськоi полiцii. На передньому пасажирському сидiннi вмостився Роквел, один iз бiйцiв загону SWAT. Боксербаум розташувався на задньому сидiннi, поруч iз Мiллiганом. Той i досi вiдмовлявся вiдповiдати на будь-якi запитання щодо згвалтувань. Вiн тiльки хилився вперед, що було не вельми зручно робити iз закутими за спиною руками, i бурмотiв позбавленi логiчноi послiдовностi фрази, на зразок «мiй брат Стюарт помер» i «я ж нiкому не заподiяв шкоди?».

– Ти зустрiчав ранiше когось iз тих дiвчат? – запитав у нього Боксербаум. – Може, медсестру?

– Моя мати – медсестра, – промимрив Мiллiган.

– Скажи, чому ти для пошуку жертв обрав саме територiю студмiстечка?

– По мою душу скоро прийдуть нiмцi…

– Давай поговоримо про те, що трапилося, Бiлле. Що тебе спровокувало? Це було довге чорняве волосся тiеi медсестри?

Мiллiган глипнув на нього.

– Якийсь ви дивний, – сказав вiн.

Пiсля цього, знову втупившись у простiр вiдсутнiм поглядом, вiн додав:

– Якщо про це довiдаеться моя сестра, вона мене зненавидить.

Боксербаум капiтулював.

Вони прибули до головного вiддiлку полiцii, увiйшли через чорний вхiд i вiдвели свого бранця на третiй поверх, до кiмнати для роботи iз затриманими. Залишивши його там, Боксербаум i Клеберг пiшли до сусiднього кабiнету – допомагати Нiкi Мiллер iз пiдготовкою паперiв, на пiдставi яких можна було б отримати ордер на обшук.

За пiвгодини до пiвночi офiцер Бессел повторно зачитав Мiллiгановi його права i запитав, чи той не хоче пiдписати офiцiйну вiдмову вiд права зберiгати мовчання i права на присутнiсть адвоката. Мiллiган тiльки лупав на нього очима.

Нiкi Мiллер чула, як Бессел йому втовкмачував:

– Слухай, Бiлле, ти згвалтував трьох жiнок, i ми хочемо, щоб ти почав говорити.

– Я таке зробив? – запитав Мiллiган. – Я когось скривдив? Якщо так, менi дуже прикро.

Пiсля цього Мiллiган бiльше не пускав анi пари з вуст.

Бессел вiдвiв затриманого на четвертий поверх, де повиннi були його сфотографувати i взяти у нього вiдбитки пальцiв.

Спiвробiтниця полiцii у формi пiдвела голову, коли вони зайшли до кiмнати. Бессел ухопив Мiллiгана за руку, аби розпочати процедуру дактилоскопii, але той зненацька вiдсахнувся, нiби дотик Бессела нажахав його до смертi, i сховався за спину жiнки-полiцейського.

– Його щось налякало, – мовила вона. Повернувшись до сполотнiлого юнака, який тремтiв усiм тiлом, вона заговорила з ним лагiдно, мов iз дитиною. – Нам потрiбно взяти у тебе вiдбитки пальцiв. Ти розумiеш, про що я кажу?

– Я не… не хочу, щоб вiн мене торкався.

– Гаразд, – вiдповiла жiнка. – Давай це зроблю я. Згода?

Мiллiган закивав i дозволив iй провести дактилоскопiю. Пiсля того як вiдбитки i фотографii були готовi, Бессел провiв молодика до камери попереднього утримання.



Коли всi папери для отримання ордеру на обшук були готовi, Нiкi Мiллер зателефонувала до суддi Веста. Вислухавши наведенi нею докази i взявши до уваги нагальнiсть справи, суддя сказав, що Мiллер може заiхати до нього додому, i о двадцять хвилин на другу ночi пiдписав ордер. Мiллер одразу ж поiхала до житлового комплексу «Ченiнгвей», долаючи туман, який став iще бiльш непроглядним.

Вона викликала виiзну бригаду кримiналiстiв. Тi прибули о чверть на третю. Мiллер продемонструвала ордер на обшук, i кримiналiсти обнишпорили оселю пiдозрюваного, склавши перелiк вилучених звiдти речових доказiв:



СТОЛИК: 343 долари готiвкою, сонцезахиснi окуляри, наручники i ключ до них, гаманець, два посвiдчення особи – одне на iм’я Вiльяма Сiмза, iнше – Вiльяма Мiллiгана, квитанцiя на iм’я Донни Вест.

ГАРДЕРОБНА: кредитнi картки Master Charge на iмена Донни Вест i Керрi Драер, медична перепустка Донни Вест, фотокартка Поллi Ньютон, автоматичний пiстолет двадцять п’ятого калiбру «Танфольйо Джузеппе» моделi A.R.M.I. i п’ять набоiв до нього.

СТОЛИК ПЕРЕД ДЗЕРКАЛОМ: клапоть паперу з iменем i адресою Поллi Ньютон i сторiнка з ii нотатника.

УЗГОЛІВ’Я ЛІЖКА: складаний нiж, два пакети з якимось порошком.

КОМОД: телефонний рахунок на iм’я Мiллiгана, кобура вiд смiт-вессона.

ПІД ЧЕРВОНИМ КРІСЛОМ: пiстолет смiт-вессон дев’ятимiлiметрового калiбру, обойма i шiсть набоiв.

ПІД СИДІННЯМ БРУНАТНОГО КРІСЛА: обойма з п’ятнадцятьма набоями i ще п’ятнадцять набоiв у пластиковому пакетi.


Повернувшись до головного вiддiлку полiцii, Нiкi Мiллер вiднесла речовi докази до секретаря суду, поставила iх на облiк i здала до сховища доказiв.

– Того, що тут е, цiлком вистачить для суду, – промовила вона.



Мiллiган скорчився в кутку тiсноi камери, тремтячи, мов у пропасницi. Раптом вiн здавлено схлипнув i зомлiв. За хвилину вiн розплющив очi i приголомшено витрiщився на стiни, туалет i нари.

– О, Господи, знову! – вигукнув вiн. – Нi, тiльки не це!

Мiллiган сiв на пiдлогу i втупився вперед невидющим поглядом. А потiм вiн помiтив у кутку тарганiв. Його очi на мить зробилися скляними, а тодi вираз його обличчя геть змiнився. Вiн склав ноги по-турецькому, нахилився вперед, сперши пiдборiддя на руки, i став iз дитячою усмiшкою спостерiгати за тим, як таргани бiгають колами.


(2)

Коли за кiлька годин по Мiллiгана прийшли, щоб перевезти його до iншого мiсця утримання, той не спав. Його прикували наручниками до дебелого чорношкiрого чолов’яги, пiсля чого довгу вервечку в’язнiв повели через вестибюль, униз сходами i через заднi дверi на автостоянку. Там очiкував фургон, який мав доправити iх до в’язницi округу Франклiн.

Фургон вкотився до центру Колумбуса i пiд’iхав до футуристичноi цитаделi, яка здiймалася у самому серцi мiста. Першi два ii поверхи мали грубезнi бетоннi стiни й були цiлковито позбавленi вiкон. Вiд третього поверху i вище ця споруда мала вигляд сучасного офiсного центру. Чiльне мiсце у внутрiшньому дворi в’язницi займав пам’ятник Бенджамiну Франклiну.

Фургон звернув на дорiжку позаду будiвлi й зупинився перед гаражними воротами з гофрованоi сталi. З цього ракурсу було помiтно, що в’язниця сполучена з iншою, ще вищою спорудою – судом округу Франклiн.

Ворота зi скреготом поповзли вгору. Фургон заiхав досередини, i ворота позаду нього зачинилися. Закутих у наручники в’язнiв повели до тамбура на входi до в’язницi, що мав з обох кiнцiв сталевi дверi. Але одного в’язня бракувало: Мiллiган примудрився позбавитися наручникiв i досi сидiв у фургонi.

– Ану, вилазь звiдтiля, Мiллiгане! – гаркнув офiцер. – Що це ти, окаянний падлючий збоченцю, виробляеш?

Той чорношкiрий чоловiк, до якого Мiллiган ранiше був прикутий, квапливо заторохтiв:

– Я нiчо’ не робив! Христом Богом присягаюся, вiн просто взяв i вислизнув iз кайданкiв.

Дверi в’язницi з шипiнням вiдчинилися, i шiстьох арештантiв заштовхали у прохiд мiж вхiдними дверима i гратами. За гратами починався контрольний центр – там стояли телемонiтори й комп’ютернi термiнали i працювали десятки службовцiв обох статей у чорних сорочках i сiрих штанях та спiдницях. Коли за в’язнями зачинилися вхiднi дверi, попереду вiдiмкнулася гратчаста брама, i iх провели всередину. Повсюди у примiщеннi сновигали «чорнi сорочки» i лунав цокiт клавiш комп’ютерних термiналiв. На входi молода жiнка простягнула Мiллiгану брунатний конверт iз цупкого паперу i проiнструктувала:

– Здати коштовнi речi – перснi, годинники, прикраси, гаманець.

Коли Мiллiган дiстав усе з кишень, вона забрала у нього куртку, промацала пiдкладку i передала службовцю зi сховища особистих речей.

Мiллiгана знову обшукали, цього разу бiльш ретельно, а тодi новоприбулих ув’язнених помiстили до тимчасовоi камери, де тi мали чекати, поки iх зарееструють i вiзьмуть у них вiдбитки пальцiв. Крiзь маленьке квадратне вiконце у дверях за ними спостерiгали пильнi очi. Чорношкiрий здоровань тицьнув Мiллiгана лiктем у бiк i проказав:

– То ти в нас крутелик, ге? Скинув тамтi кайданки. Мо’, ти нас i звiдси витягнеш?

Мiллiган подивився на нього спантеличено.

– Не дрочися так iз полiцаiв, – продовжив той. – Вони тебе зiб’ють на квасне яблуко. Я знаю, що кажу, бо в буцегарнi був багацько разiв. А тебе вже кидали за грати?

Мiллiган кивнув.

– Тому менi тут i не подобаеться. Я мушу звiдси вирватися.


(3)

Коли в офiсi громадського захисту, що був у кварталi вiд в’язницi, задзвонив телефон, старший юрист Герi Швайкарт, довготелесий тридцятитрирiчний бородань, саме розкурював люльку. Телефонував Рон Редмонд, один iз молодших юристiв офiсу.

– Я тут дещо почув, поки стирчав у мунiципальному судi, – почав Редмонд. – Минулоi ночi полiцiя схопила Унiверситетського гвалтiвника, i його щойно привезли до тюрми округу Франклiн. За хлопа призначили заставу в пiвмiльйона доларiв. Пошли когось до в’язницi, нехай нададуть йому попередню правову допомогу.

– У конторi зараз, окрiм мене, анi душi, Роне. Тримаю оборону сам-один.

– Розумiеш, уже пiшов розголос, i невдовзi тут усе аж кишiтиме писаками iз «Сiтiзен Джорнал» i «Диспетч». Нутром чую, що полiцiя чинитиме неабиякий тиск на хлопця.

У справах про тяжкi злочини завжди iснувала iмовiрнiсть, що полiцiя пiсля арешту продовжить копати пiд затриманого, тому Герi Швайкарт узяв за звичку в таких випадках одразу посилати кого-небудь iз адвокатiв до окружноi в’язницi. А це був не якийсь там пересiчний арешт. Довкола злочинiв Унiверситетського гвалтiвника преса здiйняла стiльки галасу, що для полiцii Колумбуса стало справою честi конче iх розкрити. Швайкарт припускав, що слiдчi напосiдатимуть на пiдозрюваного, наче зграя гончакiв, аби видобути зiзнання. Захистити його права буде ой як нелегко.

Швайкарт вирiшив заскочити до в’язницi округу Франклiн i перемовитися кiлькома словами з арештантом. Вiдрекомендуватися, пояснити, що вiн – громадський захисник, i попередити, щоб ув’язнений не говорив нi з ким, окрiм свого адвоката.

Швайкарта впустили до в’язницi саме тiеi митi, коли двое полiцейських провели Мiллiгана крiзь тамбур i передали з рук у руки черговому сержантовi. Швайкарт попрохав дозволу швиденько поговорити з Мiллiганом.

– Кажуть, я багато чого накоiв, але я не маю про це жодного уявлення, – жалiвся той. – Я нiчогiсiнько не пам’ятаю. По мене раптом прийшли, i…

– Слухай, – урвав його Швайкарт, – я поки що просто зайшов познайомитися. Багатолюдний коридор – не найкраще мiсце для того, щоб обговорювати подробицi справи. За день-другий ми зустрiнемося для приватноi розмови.

– Але я нiчого не пам’ятаю. У мене вдома знайшли всi тi речi, i…

– Цить! Бiльше нiчого не кажи. Тут i стiни мають вуха. Коли тебе вiдведуть нагору, будь обачним. Полiцiя мае у своему арсеналi безлiч хитрощiв. Нi з ким не балакай, навiть iз iншими в’язнями – серед них трапляються пiдсаднi. Не бракуе i донощикiв, якi збирають iнформацiю, а потiм за грошi передають кому слiд. Якщо сподiваешся на неупереджений суд, тримай рота на замку.

Мiллiган сiпав головою, тер щоку i повсякчас поривався вибовкати подробицi справи. Насамкiнець вiн пробелькотiв:

– Оголосiть, що я не визнаю свою провину. Гадаю, я схибнувся.

– Що ж, побачимо, – вiдповiв Швайкарт. – Але тут обговорювати цього не можна.

– А можна, щоб моею справою займалася жiнка-адвокат?

– Є в нас одна жiнка-адвокат. Я подивлюся, чи вийде ii залучити.

Швайкарт спостерiгав, як офiцер забрав Мiллiгана i повiв перевдягатися з повсякденного одягу в блакитну робу. Цей колiр в окружнiй в’язницi вирiзняв арештантiв, затриманих за скоення тяжких злочинiв. Непросто буде працювати з цим юнаком – вiн мовби суцiльний оголений клубок нервiв. Та й вiд злочинiв хлопець фактично не вiдкараскувався, тiльки повторював як заведений, що нiчого не пам’ятае. Це було нетипово. Проте Швайкарт мiг собi тiльки уявити, який лемент здiйметься у пресi, якщо захист оголосить, нiби дii Унiверситетського гвалтiвника спричинила душевна недуга.

Залишивши позаду будiвлю окружноi в’язницi, юрист купив примiрник «Колумбус Диспетч» i на першiй же шпальтi побачив статтю пiд такою назвою:



«ПОЛІЦІЯ ВЗЯЛА ПІД ВАРТУ ПІДОЗРЮВАНОГО В УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЗГВАЛТУВАННЯХ»


У статтi йшлося про те, що двадцятишестирiчна студентка, яка майже два тижнi тому стала жертвою наруги, вiзьме участь у полiцейськiй процедурi впiзнання, де iй буде потрiбно вибрати свого кривдника з-помiж iнших осiб. А увiнчував статтю знiмок Мiллiгана з чiтко вказаним прiзвищем.

Повернувшись до контори, Швайкарт обдзвонив решту мiсцевих газет iз проханням не публiкувати фотографiю пiдозрюваного, бо це може вплинути на об’ективнiсть призначеноi на понедiлок процедури впiзнання. У газетах йому дали рiшучу вiдсiч. Якщо, мовляв, така фотокартка потрапить iм до рук, вона негайно пiде у друк. Адвокат почухав люлькою бороду i взяв слухавку, плануючи зателефонувати додому i попередити дружину, що запiзниться на вечерю.

– Гей, – пролунало з дверей кабiнету, – ти зараз схожий на ведмедя, котрого заскочили на тому, що вiн увiпхав носа до вулика.

Швайкарт пiдвiв голову i побачив усмiхнене обличчя Джудi Стiвенсон.

– Он як? – прогуркотiв, кладучи слухавку i всмiхаючись у вiдповiдь. – А вгадай-но, хто нещодавно попросив, щоб ти захищала його в судi?

Дiвчина вiдкинула довге чорняве волосся з обличчя, вiдкривши родимку на лiвiй вилицi. Їi карi очi дивилися на колегу запитально.

Той пiдсунув до неi газету, тицьнувши пальцем у знiмок i назву передовицi, i тiсний кабiнетик сповнився його гортанним смiхом.

– Процедура впiзнання вiдбудеться в понедiлок. Мiллiган просив, щоб його адвокатом була жiнка. Отже, саме тобi дiстаеться Унiверситетський гвалтiвник.


(4)

Коли у понедiлок, 31 жовтня, Джудi Стiвенсон прибула до полiцейського вiддiлку, годинник показував за чверть десяту ранку. Мiллiгана завели до примiщення, i вона побачила, який розпачливий i нажаханий вигляд вiн мае.

– Я з офiсу громадського захисту, – пояснила Джудi. – Герi Швайкарт казав, що ти просив жiнку-адвоката, тож я представлятиму твоi iнтереси в парi з ним. А тепер спробуй заспокоiтися. Ти маеш такий вигляд, нiби зараз геть розклеiшся.

– У п’ятницю мiй наглядовий офiцер з програми умовного звiльнення принiс менi оце. – І Мiллiган простягнув адвокату складений аркуш.

Вона розгорнула папiрець i виявила, що це ордер, виданий Комiтетом з питань умовно-дострокового звiльнення. В ордерi йшлося про необхiднiсть утримувати Мiллiгана пiд вартою й повiдомити його про те, що у в’язницi округу Франклiн буде проведено попередне слухання щодо порушення ним правил умовного звiльнення. Джудi Стiвенсон усвiдомила: оскiльки при затриманнi Мiллiгана полiцiя знайшла в будинку зброю, його умовно-дострокове звiльнення можуть скасувати i хлопця негайно запроторять назад до в’язницi мiста Лебанон, що поблизу Цинциннатi, де йому й доведеться очiкувати на суд.

– Слухання вiдбудеться аж наступноi середи, – сказала вона. – Ми з’ясуемо, чи можна зробити так, аби тебе нiкуди не переводили. Я б волiла, щоби ти залишався в Колумбусi, де у нас зi Швайкартом буде змога з тобою спiлкуватися.

– Я не хочу знову потрапити до Лебанона.

– Ну ж бо, не варто так хвилюватися.

– Я не пам’ятаю, як накоiв усе те, в чому мене звинувачують.

– Ми поговоримо про це пiзнiше. А зараз тобi лише треба постояти на ось тому пiдвищеннi. Впораешся?

– Гадаю, так.

– Зачеши волосся назад, аби твое обличчя було добре видно.

Офiцер полiцii пiдвiв його до помосту, на якому вже вишикувалися iншi чоловiки. Мiллiгана поставили другим у ряду.

Для впiзнання було запрошено чотирьох осiб. Донну Вест, медсестричку, яка iдентифiкувала Мiллiгана за знiмком, заздалегiдь попередили, що ii присутнiсть не знадобиться, тож вона собi подалася до Клiвленда з нареченим. Цинтiя Мендоза, касирка iз супермаркету «Крогер»[3 - Велика мережа супермаркетiв у США. За розмахом поступаеться хiба що «Волмарту».], яка видала пiдозрюваному готiвку за одним iз чекiв, не змогла впiзнати Мiллiгана, вказавши натомiсть на чоловiка пiд номером три. Жiнка, на яку було вчинено напад iще у серпнi й за iнакших обставин, сказала, що другий номер начебто скидаеться на ii кривдника, проте вона не може стверджувати напевно. Керрi Драер пояснила, що iй важко впiзнати нападника без вусiв, але риси чоловiка пiд номером два здаються iй знайомими. Поллi Ньютон упевнено вказала на Мiллiгана.



3 листопада суд присяжних висунув проти Мiллiгана звинувачення у трьох викраденнях, трьох пограбуваннях за обтяжливих обставин i чотирьох згвалтуваннях. Усе це були злочини першого ступеню, i кожний окремий пункт звинувачення мiг потягнути за собою ув’язнення строком вiд чотирьох до двадцяти п’яти рокiв.

Офiс прокурора нечасто самотужки призначав конкретних обвинувачiв, навiть на гучнi справи про вбивство. За усталеною процедурою голова вiддiлу тяжких злочинiв за два-три тижнi до суду навмання обирав одного зi старших обвинувачiв. Одначе цього разу окружний прокурор Джордж Смiт викликав двох своiх найлiпших людей i пояснив, що справа Унiверситетського гвалтiвника отримала широкий розголос у пресi, здiйнявши хвилю громадського обурення. Окружний прокурор хотiв, аби саме цi двое виступили обвинувачами у резонанснiй справi i домоглися суворого вироку.

Террi Шермановi було тридцять два роки. Це був кучерявий брюнет iз хвацькими генеральськими вусами, котрий уславився своею невблаганнiстю у справах про статевi злочини i любив нахвалятися, що не програв iще жодного судового процесу над гвалтiвниками. Прочитавши матерiали справи, вiн реготнув:

– Вважайте, вирок уже в нас у кишенi. До ордерiв не пiдкопаешся. Цей хлопець у нас на гачку. Адвокатам немае на що сподiватися.

Бернард Залиг Явич, тридцятип’ятирiчний кримiнальний обвинувач, учився на юридичному факультетi того ж вишу, що й Джудi Стiвенсон та Герi Швайкарт, i добре iх знав, хоча сам був на два курси старший. Герi свого часу починав як його помiчник – перш нiж перейти до прокурорського офiсу, Явич упродовж чотирьох рокiв працював у захистi. Вiн погодився з оцiнкою Шермана: з погляду обвинувачення ця справа видаеться однiею з найпростiших, якi вiн будь-коли бачив.

– Видаеться? – здивувався Шерман. – Речовi докази, вiдбитки пальцiв, результати упiзнання – все нам на руку! Запевняю тебе, його адвокати нiчого не зможуть удiяти.

За кiлька днiв Шерман мав iз Джудi розмову, пiд час якоi вирiшив одразу розставити всi крапки над «i».

– У справi Мiллiгана ми не йтимемо на жоднi поблажки. Хлопець у нас у кулацi, i ми будемо наполягати на максимальному термiнi ув’язнення. У вас немае шансiв.

Але Бернi Явич напружено розмiрковував. Йому, колишньому громадському захисниковi, неважко було уявити, що вiн зробив би, опинившись на мiсцi Джудi й Герi.

– Існуе одна лазiвка, якою вони можуть скористатися: подати клопотання про визнання свого пiдзахисного неосудним.

Шерман тiльки посмiявся.



Наступного дня Вiльям Мiллiган здiйснив спробу вкоротити собi вiку, розтрощивши череп об стiну камери.

– Якщо так i далi пiде, вiн до суду не дотягне, – озвався Герi Швайкарт до Джудi Стiвенсон, отримавши цю звiстку.

– Не думаю, що вiн здатен витримати суд, – вiдповiла напарниця. – Я гадаю, ми повиннi пояснити суддi, що психiчний стан нашого клiента унеможливлюе його спiвпрацю iз захистом.

– Хочеш, аби Мiллiгана оглянув мозкоправ?

– Я вважаю, що це необхiдно.

– Боже милосердний, – кинув Герi. – Я вже бачу газетнi заголовки.

– До дiдька заголовки! Щось iз цим хлопчиною не гаразд. Не знаю, в чому рiч, але ти й сам помiтив, що за кожноi зустрiчi вiн поводиться, мовби зовсiм iнша людина. І коли вiн каже, що не пам’ятае згвалтувань, я йому вiрю. Його потрiбно обстежити.

– І за чий же це кошт?

– У нас е свiй фонд, – вiдповiла Джудi.

– Авжеж, i там валяються зайвi мiльйони.

– Та годi тобi, огляд у психолога нам точно по кишенi.

– Що ж, сповiсти суддю, – пробуркотiв Герi.

Коли суддя погодився вiдкласти розгляд справи, щоби Вiльяма Мiллiгана мiг тим часом обстежити психолог, Герi Швайкарт зосередив увагу на слуханнi Комiтету з питань умовно-дострокового звiльнення, що мало вiдбутися у середу, о пiв на дев’яту ранку.

– Мене вiдiшлють назад до Лебанона, – сказав Мiллiган.

– Я зроблю все, щоб цього не сталося, – вiдповiв Герi.

– У мене вдома знайшли пiстолети, а однiею з умов мого звiльнення було те, що я не маю права купувати, зберiгати чи використовувати холодну i вогнепальну зброю.

– Воно-то так, – вiдказав Герi. – Але якщо ми збираемося захищати тебе в судi, нам треба затримати тебе в Колумбусi, де ми зможемо з тобою тiсно спiвпрацювати. Недобре буде, якщо тебе спровадять до в’язницi в Лебанонi.

– То що ж ви збираетеся робити?

– Залиш цей клопiт менi.

Мiллiган усмiхнувся. У його очах з’явився вогник наснаги – Герi вперше його таким бачив. Юнак поводився невимушено, приязно, майже безтурботно. Вiн навiть пожартував кiлька разiв. Нiщо в цьому молодиковi не нагадувало той клубок нервiв, яким вiн постав перед адвокатом пiд час першоi зустрiчi. Можливо, працювати з ним буде не так важко, як Герi спершу думав.

– Ну, все, – промовив Герi. – Тримайся.

Вiн провiв Мiллiгана до зали засiдань, де члени Комiтету з питань умовно-дострокового звiльнення вже роздавали присутнiм копii рапорту, поданого наглядовим офiцером Мiллiгана, i письмовi свiдчення сержанта Демпсi, в яких iшлося про те, що пiд час арешту Мiллiгана в його помешканнi було виявлено смiт-вессон дев’ятимiлiметрового калiбру та ще напiвавтоматичний пiстолет двадцять п’ятого калiбру з п’ятьма набоями в обоймi.

– Скажiть-но менi, панове, – почав Швайкарт, погладжуючи бороду, – чи робилися тестовi пострiли з цiеi зброi?

– Нi, – вiдповiв голова слухання, – однак це справжня зброя, з набоями.

– Якщо на практицi не доведено, що цi пiстолети здатнi випустити кулю, то якi е пiдстави вважати iх справжньою зброею?

– Що ж, нехай. Тестовi пострiли будуть здiйсненi наступного тижня.

Герi ляснув по столi долонею.

– А я наполягаю, щоби ви ухвалили рiшення або сьогоднi, або вже пiсля закiнчення судового процесу. То що скажете, це вогнепальна зброя чи пугачi? Як на мене, ви не довели, що це зброя. – І вiн обвiв поглядом усiх присутнiх.

Голова слухання кивнув.

– Панове, я вважаю, що единий вихiд – це вiдкласти слухання доти, доки не буде достеменно з’ясовано, чи справжня це зброя.

Наступного ранку, о чверть на одинадцяту, наглядовий офiцер принiс Мiллiгану цидулку, де писалося, що слухання з приводу скасування його умовно-дострокового звiльнення вiдбудеться 12 грудня 1977 року на територii виправного закладу мiста Лебанон. Присутнiсть Мiллiгана не обов’язкова.



Джудi прийшла поговорити з Мiллiганом про речовi докази, знайденi в його оселi.

– Ви думаете, що то все я накоiв, правда? – запитав Мiллiган, i в його очах вона побачила вiдчай.

– Байдуже, що я думаю, Бiллi. Є докази, i ми мусимо якось дати iм раду. Треба пiдготувати пояснення того, як до тебе потрапили всi тi речi.

Вона помiтила, що його погляд склянiе. Здавалося, вiн вiддаляеться вiд неi, замикаючись у собi.

– Немае значення, – зронив вiн. – Усе це бiльше не мае значення.

Наступного дня вона отримала листа, написаного на жовтому юридичному бланку в лiнiйку:



Дорога панi Джудi,

я пишу цього листа, бо iнодi не можу висловити вголос те, що я вiдчуваю, а менi бiльше за все на свiтi хочеться, щоб Ви мене зрозумiли.

Перш за все я хочу подякувати Вам за те, що Ви для мене зробили. Ви дуже добра i мила людина, i Ви доклали всiх зусиль, щоб менi допомогти. Хiба можна просити бiльшого?

Тепер Ви зможете з чистим сумлiнням викинути мене з голови. Скажiть у своiй конторi, щоб не посилали iнших адвокатiв. Менi тепер узагалi не потрiбен адвокат.

Якщо вже навiть Ви вiрите у мою провину, я таки винен. Менi лише того i треба було – знати напевно. Я все свое життя тiльки те й робив, що завдавав болю i страждань тим, кого люблю. Проблема в тому, що я не можу це припинити, бо не контролюю себе. Якщо мене кинуть за грати – стане тiльки гiрше, як минулого разу. А мозкоправи менi не допомагають, бо не можуть зрозумiти, що зi мною не так.

Менi самому доведеться спинити все це. Я втратив надiю, i менi вже до всього байдуже. Чи не зробите Ви менi одну останню послугу? Зателефонуйте мамi чи Кетi i скажiть, аби не приiжджали бiльше. Я нiкого не хочу бачити, а вони тiльки марнуватимуть пальне. Але я iх дуже-дуже люблю й за все прошу пробачення. Ви – найкращий адвокат з усiх, кого я знаю, i я нiколи не забуду Вашу доброту. Прощавайте.

    Бiллi

Того вечора черговий сержант зателефонував Швайкартовi додому.

– Ваш клiент знову намагався накласти на себе руки.

– Господи всемогутнiй! Що вiн утнув цього разу?

– Ви не повiрите, але нам доведеться додати до звинувачень псування державного майна. Вiн розтрощив унiтаз у своiй камерi й розтяв собi зап’ястки гострим уламком порцеляни.

– От холера!

– Я вам iще дещо скажу, раднику. З вашим клiентом точно щось химерне коiться. Унiтаз вiн розтрощив ударом кулака.


(5)

Швайкарт i Стiвенсон проiгнорували Мiллiганового листа, в якому той звiльняв iх, i щоденно навiдували свого пiдопiчного у в’язницi. Офiс громадського захисту видiлив кошти на психологiчну експертизу. 8 i 13 сiчня 1978 року лiкар Вiллiс К. Дрискол, клiнiчний психолог, провiв iз Мiллiганом низку тестiв.

Тест на IQ видав результат у 68 балiв, але Дрискол зауважив, що показник занижений через те, що Мiллiган перебувае у станi депресii. У звiтi лiкар дiагностував у Мiллiгана гостру шизофренiю.



Вiн страждае на сильний розлад iдентичностi, його уявлення про межi власного «я» надзвичайно розмитi. У нього спостерiгаеться викривлене сприйняття вiдстанi, що притаманно шизофренiкам. Його здатнiсть вiдокремлювати себе вiд довкiлля вкрай обмежена. […] Вiн чуе голоси, що спонукають його до рiзних дiй i верещать на нього, якщо вiн iм не кориться. Мiллiган вiрить, що цi голоси належать людям, котрi вилiзли з пекла, щоб його мордувати. Вiн також розповiдае про хороших людей, якi часом перебирають на себе контроль над його тiлом, аби здолати поганих. […] На мою думку, пан Мiллiган у теперiшньому станi не спроможний подбати про своi iнтереси. Також вiн не спроможний налагодити адекватний зв’язок iз дiйснiстю, щоб зрозумiти суть подiй, що вiдбуваються довкола нього. Я наполегливо раджу, щоб цю людину госпiталiзували для подальшого обстеження i, найiмовiрнiше, лiкування.


Перша сутичка мiж обвинувачами i захисниками сталася 19 сiчня, коли Стiвенсон i Швайкарт ознайомили суддю Джея К. Флаверса зi звiтом лiкаря на доказ того, що iхнiй клiент не здатен захищатися в судi. Суддя сказав, що видасть ордер на обстеження пiдсудного у вiддiлi судовоi психiатрii при Пiвденно-захiдному громадському центрi психiчного здоров’я, що у Колумбусi. Герi та Джудi стривожилися, бо Пiвденно-захiдний центр у бiльшостi випадкiв пiдтримував обвинувачення.

Герi наполягав, щоб уся iнформацiя, зiбрана судовими психiатрами пiд час обстеження, отримала статус конфiденцiйноi i не могла бути використана проти iхнього клiента за жодних обставин. Шерман i Явич на це не пристали. Тодi громадськi захисники пригрозили, що переконають Мiллiгана взагалi нiчого не розповiдати психiатрам iз Пiвденно-захiдного центру. Суддя Флаверс був на волосину вiд того, щоб накласти на них санкцii за неповагу до суду.

Врештi-решт сторони пiшли на компромiс: обвинувачi погодилися використовувати тi факти, що можуть iнкримiнувати Мiллiгану i про якi той обмовиться пiд час обстеження у психологiв, тiльки в тому разi, якщо пiдсудний сам вийде на трибуну для свiдкiв, аби виступити на свiй захист. Часткова перемога – це все-таки лiпше, нiж узагалi нiякоi. Захисники вирiшили ризикнути i дозволити судовим психiатрам Пiвденно-захiдного центру поспiлкуватися з Мiллiганом на таких умовах.

– Непогана спроба, – сказав, пiдсмiюючись, Шерман, коли всi вони вийшли з кабiнету суддi Флаверса. – Видно, що ви вже хапаетеся за соломинки. Але це вам не допоможе. Я й досi вважаю, що ми тримаемо цю справу в кулацi.



Щоб запобiгти черговим спробам самогубства, Мiллiгана перевели до одиночноi камери у в’язничному лазаретi й надягли на нього гамiвну сорочку. Того ж вечора медбрат Рас Гiлл зайшов перевiрити стан в’язня i не повiрив своiм очам. Вiн викликав сержанта Вiллiса, чергового вечiрньоi змiни, i показав йому Мiллiгана крiзь грати. Вiллiс вiд подиву аж рота роззявив. В’язень вислизнув iз гамiвноi сорочки, поклав ii собi пiд голову, наче подушку, i солодко спав.




Роздiл 2



(1)

Перша бесiда Мiллiгана зi спецiалiстом Пiвденно-захiдного центру вiдбулася 31 сiчня 1978 року. Психологом виявилася Доротi Тернер, тендiтна жiночка iз сором’язливим, майже боязким виразом обличчя. Коли сержант Вiллiс увiв Мiллiгана до кiмнати, вона звела погляд.

Перед нею був привабливий юнак понад метр вiсiмдесят на зрiст, одягнений у блакитну тюремну робу. У нього були вуса й довгi бакенбарди, але його очi були очима наляканоi дитини. Побачивши ii, вiн було здивувався, проте вмостився на стiльцi навпроти неi, склав руки на колiнах i всмiхнувся iй.

– Пане Мiллiгане, – почала вона, – мене звуть Доротi Тернер. Я приiхала сюди з Пiвденно-захiдного громадського центру психiчного здоров’я, щоб поставити вам кiлька запитань. Де ви зараз мешкаете?

Вiн озирнувся довкола i мовив:

– Тут.

– Назвiть ваш номер соцiального страхування.

Юнак насупився й надовго замислився, роздивляючись пiдлогу, жовтi бетоннi стiни i бляшану попiльничку на столi. Вiн прикусив нiготь, а потiм почав вивчати задирки на пальцях.

– Пане Мiллiгане, – знову звернулася до нього жiнка, – я зможу вам допомогти, тiльки якщо ви зi мною спiвпрацюватимете. Аби я могла зрозумiти, що з вами дiеться, ви маете вiдповiдати на моi запитання. Тож який ваш номер соцiального страхування?

– Я не знаю, – стенув плечима юнак.

Вона зазирнула до своiх нотаток i зачитала вголос цифри.

Спiврозмовник похитав головою.

– Це не мiй. Напевно, це номер Бiллi.

Вона рвучко пiдвела голову.

– А ви ж хiба не Бiллi?

– Хто, я? Та нi, – вiдповiв той.

– Стривайте-но, хто ж ви, як не Бiллi? – спохмурнiла вона.

– Я Девiд.

– Гаразд, а де тодi Бiллi?

– Вiн спить.

– Де спить?

Юнак показав собi на груди i пояснив:

– Бiллi там. І вiн спить.

Доротi Тернер зiтхнула, опанувала себе i терпляче проказала:

– Менi треба поговорити з Бiллi.

– Артур вам цього не дозволить. Бiллi спить, i Артур його не будитиме, бо якщо Бiллi прокинеться, то спробуе себе вбити.

Вона довго вдивлялася в молодика, не знаючи, як реагувати. Вiн говорив i поводився, наче дитина.

– Так, зажди-но. Поясни менi, що ти маеш на увазi.

– Не можу. Я вже й так зробив помилку. Про це не можна було нiкому розповiдати.

– Чому нi?

– Іншi на мене розсердяться. – У голосi юнака вчувалася панiка.

– То тебе звуть Девiд?

Вiн кивнув.

– А хто такi «iншi»?

– Не скажу.

Психолог легенько побарабанила пальцями по столi.

– Девiде, ти маеш усе менi розповiсти. Тiльки тодi я зможу чимось тобi допомогти.

– Нi, – вiдповiв той. – На мене розгнiваються i бiльше не пускатимуть на сцену.

– Все одно тобi потрiбно з кимось поговорити. Адже тобi страшно, хiба нi?

– Так, – пiдтвердив хлопець, i в його очах забринiли сльози.

– Ти мусиш менi довiритися, Девiде. Розкажи, що коiться, i я зможу тобi допомогти.

Вiн довго й напружено розмiрковував, але врештi-решт стенув плечима.

– Я вам усе скажу, але тiльки якщо ви пообiцяете нiкому на свiтi не видавати цю таемницю. Нiколи-нiколи.

– Гаразд, – погодилася Доротi Тернер. – Я обiцяю нiкому не розповiдати.

– Нiзащо в життi?

Вона кивнула.

– Заприсягнiться.

– Присягаюся.

– Гаразд, – сказав юнак. – Тодi слухайте. Сам я не дуже багато знаю. Тiльки Артуру вiдомо все. Як ви й казали, менi страшно. Це тому що я часто не розумiю, що вiдбуваеться.

– Скiльки тобi рокiв, Девiде?

– Вiсiм, скоро буде дев’ять.

– А чому саме ти прийшов зi мною розмовляти?

– Та я навiть не знав, що виходжу на сцену. Хтось iз наших у в’язницi поранився, i я вийшов узяти на себе бiль.

– Не поясниш, що це означае?

– Артур каже, що я – хранитель болю. Коли комусь боляче, я виходжу на сцену i приймаю весь бiль.

– Звучить жахливо.

– Це дуже несправедливо, – закивав хлопець зi сльозами на очах.

– А що таке «сцена», Девiде?

– Це Артур ii так назвав, коли пояснював нам, як усе працюе. Це така велика пляма бiлого свiтла, нiби на сценi пiд свiтлом софiтiв. Усi стоять довкола неi i спостерiгають або сплять у своiх лiжках. А той, хто ступае на сцену, пiд свiтло софiтiв, виходить у зовнiшнiй свiт. Артур каже так: «Той, хто на сценi, контролюе свiдомiсть».

– А хто ж тi iншi люди?

– Та iх багато. Я всiх i не знаю, тiльки декого. Ой, нi, – перехопило йому подих.

– Що сталося?

– Я розпатякав вам про Артура! Менi за це буде непереливки.

– Все гаразд, Девiде. Я ж пообiцяла не розкривати твою таемницю.

Вiн скулився на своему стiльцi.

– Я бiльше не можу говорити. Менi лячно.

– Добре, Девiде. На сьогоднi досить. Але завтра я знову до тебе завiтаю.

Вийшовши з в’язницi округу Франклiн, Доротi Тернер зупинилась i щiльнiше закуталась у пальто, захищаючись вiд пронизливого вiтру. Вона йшла сюди, сподiваючись побачити молодого злочинця, який симулюе божевiлля, аби уникнути покарання. Вона геть не очiкувала зiткнутися з тим, чому сьогоднi стала свiдком.


(2)

Коли наступного дня Мiллiган увiйшов до кiмнати, Доротi Тернер помiтила, що його поведiнка змiнилася. Вiн сiв на стiлець, пiдтягнувши колiна до пiдборiддя, i почав гратися зi своiми черевиками, намагаючись не зустрiчатися з нею поглядом. Вона запитала, як вiн сьогоднi почуваеться.

Юнак вiдповiв не одразу. Спершу вiн оглянув усе довкола, час вiд часу зиркаючи на жiнку перед собою, мовби вперше ii бачив. Тодi похитав головою i сказав iз акцентом кокнi:

– Чо’ все таке гучне? Ви. Всi цi звуки. Я не втямлю, шо тут робицця.

– Ти якось дивно говориш, Девiде. Це що, якийсь акцент?

Вiн стрельнув на неi бешкетним поглядом.

– Я не Девiд, я Крiстофер.

– Куди ж подiвся Девiд?

– А Девiд напартачив.

– Що ти маеш на увазi?

– Всi на нього зляцця, бо вiн розпустив язика.

– Поясни, будь ласка.

– Не, не можу. Я не хочу вляпацця в ту ж халепу, шо й Девiд.

– А чому Девiд у халепi? – запитала психолог, спохмурнiвши.

– Бо все вибовкав.

– Що ж вiн таке вибовкав?

– Ви самi знаете шо. Вiн роздзвонив таемницю.

– Що ж, гаразд. А ти можеш розповiсти менi трохи про себе, Крiстофере? Скiльки тобi рокiв?

– Тринаццять.

– Маеш якiсь улюбленi заняття?

– Я трохи вмiю грать на ударних, але краще за все я граю на губнiй гармонiцi.

– А звiдкiля ти родом?

– З Англii.

– У тебе е брати чи сестри?

– Є сестра, Крiстiн. Їй три рочки.

Психолог уважно спостерiгала за юнаком, поки вiн вiдповiдав iй на своiй виразнiй говiрцi кокнi. Хлопець тримався вiдкрито, щиро i безтурботно, анiтрохи не скидаючись на iндивiда, з яким вона розмовляла вчора. Мiллiган мусив бути до бiса здiбним актором.


(3)

4 лютого Доротi Тернер утрете прийшла до в’язницi. Молодик, який увiйшов до кiмнати, поводився геть iнакше, нiж пiд час попереднiх двох бесiд. Невимушено вiдкинувшись на спинку стiльця, вiн змiряв ii гоноровим поглядом.

– Як у тебе справи? – запитала вона, майже побоюючись того, що може почути у вiдповiдь.

– Нiвроку, – стенув плечима юнак.

– А як поживають Девiд i Крiстофер?

Вiн глипнув на неi з-пiд насуплених брiв.

– Послухайте, панi, я навiть не знаю, хто ви така.

– Я тут для того, щоб тобi допомогти. Давай поговоримо про те, що вiдбуваеться.

– Трясця, та я й гадки не маю, що вiдбуваеться.

– Хiба ти не пам’ятаеш, про що ми розмовляли позавчора?

– Та де там! Я вас уперше в життi бачу.

– Ти можеш менi сказати, як тебе звуть?

– Томмi.

– А прiзвище?

– Просто Томмi.

– Скiльки тобi рокiв?

– Шiстнадцять.

– Не розповiси менi трохи про себе?

– Панi, я з незнайомцями не балакаю, тож облиште мене.

Вона ще зо чверть години силкувалася розговорити юнака, проте Томмi вiдмовчувався. Вийшовши з окружноi в’язницi, Доротi Тернер якийсь час просто спантеличено стояла на вулицi, розмiрковуючи про Крiстофера i про те, що вона заприсягнулася Девiдовi нiколи не розголошувати його таемницю. Зараз вона розривалася мiж своею обiцянкою й усвiдомленням того, що адвокати Мiллiгана повиннi дiзнатися правду. Згодом вона зателефонувала до офiсу громадського захисту i попросила покликати Джудi Стiвенсон.

– Слухайте, – почала вона, коли Стiвенсон узяла слухавку, – я наразi не можу вам багато розповiсти, але якщо ви не читали книгу «Сивiла»[4 - «Сивiла» – книга Флори Шрайбер, що вийшла друком у 1973 роцi. У книжцi розповiдаеться реальна iсторiя дiвчини на iм’я Ширлi Мейсон (у книзi – Сивiла Дорсет), яка страждала на розлад множинноi особистостi.], то негайно купiть собi примiрник.



Джудi Стiвенсон, здивована дзвiнком вiд психолога, того ж вечора придбала примiрник «Сивiли» у м’якiй палiтурцi й почала читати. Зрозумiвши, про що йдеться у книжцi, вона вiдкинулася в лiжку на подушки i задивилась у стелю, мiзкуючи: «Отакоi! Розлад множинноi особистостi? Невже Тернер саме на це натякае?» Вона пригадала, як Мiллiган тремтiв пiд час процедури впiзнання i як за iнших зустрiчей вiн зненацька ставав балакучим i переконливим, кмiтливим i дотепним.

Вона завжди припускала, що мiнливiсть його поведiнки пояснюеться депресiею, проте зараз згадала розповiдi сержанта Вiллiса про хитрого суб’екта, що вислизав з усiх можливих гамiвних сорочок, i зауваги медбрата Раса Гiлла про те, що часом iхнiй пiдопiчний виявляв надлюдську силу. В головi адвоката вiдлунювали слова Мiллiгана: «Я не пам’ятаю, як накоiв усе те, в чому мене звинувачують. Я нiчого про це не знаю».

Джудi вже було хотiла розбудити свого чоловiка, щоб усе обговорити, але вона й так знала, що сказав би Ал. Те саме, що й будь-хто iнший, кому вона наважилась би переповiсти хiд своiх думок. За понад три роки, що вона пропрацювала в офiсi громадського захисту, дiвчина жодного разу не стикалася з випадком, бодай вiддалено схожим на Мiллiганiв. Вона вирiшила навiть Герi поки що нiчого не казати. Спершу iй необхiдно було самiй усе перевiрити.

Наступного ранку вона зателефонувала Доротi Тернер.

– Розумiете, – сказала вона, – я бачусь i розмовляю з Мiллiганом уже протягом кiлькох тижнiв. Інодi вiн поводиться химерно. У нього спостерiгаються змiни настрою. Вiн мае iмпульсивну вдачу. Однак я не помiтила настiльки суттевих розбiжностей у його поведiнцi, щоб можна було рiшуче провести паралелi зi справою, описаною в «Сивiлi».

– Мене вже кiлька днiв дещо мучить, – вiдповiла Тернер. – Я заприсяглася нiкому про це не розповiдати i поки що дотримувала слова. Єдине, що я зробила, це порадила вам почитати ту книжку. Але я спробую переконати хлопчину, щоб вiн дозволив розкрити вам його таемницю.

Джудi нагадала собi, що ii спiврозмовниця працюе в Пiвденно-захiдному центрi, який дотепер майже завжди пiдтримував сторону обвинувачення.

– Робiть усе, що вважаете за потрiбне, – мовила вона. – І дайте знати, якщо вiд мене щось знадобиться.



Коли Доротi Тернер прийшла до Мiллiгана вчетверте, вiн знову постав перед нею в подобi Девiда, маленького переляканого хлопчика, з яким вона познайомилася пiд час першоi бесiди.

– Я знаю, що пообiцяла нiкому не вiдкривати твою таемницю, – сказала вона, – але я мушу про все розповiсти Джудi Стiвенсон.

– Нi! – зойкнув вiн, схопившись на ноги. – Ви заприсяглися! Якщо ви розкажете все панi Джудi, вона мене бiльше не любитиме.

– Авжеж любитиме. Вона – твiй захисник, i iй потрiбно знати правду, щоб тобi допомогти.

– Але ви дали слово. А порушувати слово – це так само погано, як i брехати. Не можна нiкому розповiдати. Менi й так уже дiсталося. Артур i Рейджен сердяться на мене за те, що я не втримав язика за зубами, i…

– А хто такий Рейджен?

– Ви пообiцяли. А виконувати обiцянки – це найважливiше, що е на свiтi.

– Невже ти не розумiеш, Девiде? Якщо я не розкажу всього Джудi, в неi не вийде тебе врятувати. Тебе навiть можуть надовго кинути до в’язницi.

– Менi байдуже. Ви дали слово.

– Але…

Вона побачила, що його погляд зробився скляним, а губи заворушилися, мовби вiн говорив сам iз собою. Потiм вiн виструнчився на стiльцi, склав руки пучками пальцiв докупи i вп’явся в неi невдоволеним поглядом.

– Панi, ви не маете права порушувати обiцянку, яку дали дитинi, – процiдив юнак iз карбованим акцентом, притаманним лише британськiй аристократii. При артикуляцii його щелепа ледве рухалася.

– Думаю, ми ще не зустрiчалися, – сказала психолог i вчепилася в бильця крiсла, щосили намагаючись приховати подив.

– Девiд розповiдав про мене.

– То ти – Артур?

Вiн пiдтвердив ii здогадку бундючним кивком.

Вона набрала побiльше повiтря.

– Послухай, Артуре. Необхiдно повiдомити адвокатiв про те, що вiдбуваеться.

– Нi, – вiдрiзав той. – Вони вам не повiрять.

– Чому б нам у цьому не пересвiдчитися? Я приведу Джудi Стiвенсон, вона з тобою познайомиться, i тодi…

– Нiзащо.

– Це може врятувати тебе вiд ув’язнення. Я повинна…

– Я вам ось що скажу, панi Тернер, – почав юнак, нахиляючись до неi i свердлячи ii зверхнiм поглядом. – Якщо ви сюди когось приведете, то всi нашi просто мовчатимуть i ви тiльки виставите себе на посмiховисько.

Просперечавшись iз Артуром понад чверть години, жiнка помiтила, що його погляд знову затуманюеться. Вiн вiдкинувся на спинку стiльця, а коли знову нахилився до неi, голос його звучав iнакше, а на обличчi був невимушений i доброзичливий вираз.

– Нiчого нiкому не розповiдайте, – сказав хлопець. – Ви заприсяглись, а це святе.

– І з ким я говорю тепер? – прошепотiла вона.

– Мене звуть Аллен. Здебiльшого це я спiлкуюся з Джудi й Герi.

– Але ж вони знайомi тiльки з Бiллi Мiллiганом.

– Та ми всi вiдгукуемося на iм’я Бiллi задля збереження таемницi. Хоча насправдi Бiллi спить, i то вже давно. Отже, так, панi Тернер… Ви не проти, якщо я називатиму вас Доротi? Матiр Бiллi також звуть Доротi.

– Ти сказав, що з Джудi й Герi спiлкуешся здебiльшого ти. А кого ще вони зустрiчали?

– Томмi, хоча вони цього й не зауважили, бо ми з ним доволi схожi. Ви вже бачили Томмi. Це його не здатнi стримати анi гамiвнi сорочки, анi наручники. Попри те що в нас iз ним багато спiльного, зi стороннiми зазвичай спiлкуюся я. Томмi бувае брутальним та саркастичним. На вiдмiну вiд мене, вiн не надто добре ладнае з людьми.

– Кого ще зустрiчали адвокати?

Юнак стенув плечима.

– Коли Герi вперше прийшов запропонувати нам допомогу, вiн зустрiв Деннi. Той був наляканий i спантеличений. Вiн взагалi погано розумiе, що коiться. Йому лише чотирнадцять.

– А скiльки тобi?

– Вiсiмнадцять.

Психолог зiтхнула i похитала головою.

– Що ж, гаразд, Аллене. Ти начебто тямущий хлопець i маеш розумiти, що ви повиннi звiльнити мене вiд обiцянки. Необхiдно, щоб Джудi й Герi дiзналися правду, бо тiльки так вони зможуть належним чином захищати вас усiх у судi.

– Артур i Рейджен категорично проти, – вiдповiв юнак. – Вони кажуть, що тодi люди вважатимуть нас психами.

– Але хiба це не краще, нiж опинитися за гратами?

– Не менi вирiшувати, – похитав головою хлопець. – Ми оберiгали цю таемницю все свое життя.

– Тодi хто може це вирiшувати?

– Гадаю, тiльки всi гуртом. Артур – ватажок, але таемниця належить кожному з нас. Девiд вам ii розкрив, але вона не повинна вийти за межi цiеi кiмнати.

Доротi Тернер спробувала пояснити, що як психолог вона зобов’язана попередити адвокатiв про таке важливе вiдкриття. Однак Аллен зазначив, що це жодним чином не гарантуе перемоги в судi, зате якщо вся ця iсторiя потрапить на шпальти газет, iхне життя у в’язницi може перетворитися на пекло.

Потiм до неi знову вийшов Девiд, якого вона вже навчилася впiзнавати за дитячою манерою поведiнки. Вiн благав не порушувати дану йому обiцянку.

Вона забажала знову поговорити з Артуром, i той з’явився.

– А ви нiвроку вперта, – озвався вiн, суплячи брови.

Вона почала його вмовляти i за певний час вiдчула, що вiн ось-ось капiтулюе.

– Я не люблю сперечатися з ледi, – нарештi поступився вiн, зiтхаючи й вiдхиляючись на спинку стiльця. – Якщо ви вважаете, що це конче необхiдно, i якщо решта на це пристане, я даю свiй дозвiл. Одначе ви мусите дiстати згоду вiд кожного.

Чимало годин пiшло на те, щоб розтлумачити ситуацiю по черзi кожнiй iз особистостей i переконати iх, що таемницю слiд вiдкрити адвокатам. При цьому жiнку знову i знову приголомшували трансформацii, що вiдбувались у неi на очах. На п’ятий день вона зустрiлася з Томмi, котрий демонстративно колупався в носi.

– Розумiеш, я мушу подiлитись iнформацiею з Джудi.

– Панi, ви можете робити все, що вам заманеться, менi на це начхати. Тiльки вiдчепiться нарештi.

Аллен же поставив умову:

– Пообiцяйте не казати нiкому, крiм Джудi. І вона теж нехай бiльше нiкому не розповiдае.

– Згода, – вiдповiла психолог. – Запевняю, ти не пошкодуеш.

Того ж дня Доротi Тернер подалася з окружноi в’язницi просто до офiсу громадського захисту i поговорила з Джудi Стiвенсон. Вона пояснила, якi вимоги висунув Мiллiган.

– Тобто я не можу нiчого сказати Герi Швайкарту?

– Менi довелося дати свое слово. Я тiльки дивом витягла з нього згоду розповiсти про все вам.

– Щось я скептично ставлюся до цiеi iсторii, – зiзналася Джудi.

– Нiчого, – кивнула Тернер. – Те саме було й зi мною. Але, повiрте, коли ви наступного разу побачитеся з вашим клiентом, на вас чекае несподiванка.


(4)

Коли сержант Вiллiс привiв Мiллiгана, Джудi Стiвенсон зауважила, що ii клiент поводиться знiяковiло, мовби сором’язливий пiдлiток. Здавалося, вiн побоювався конвоiра, наче бачив його вперше. Вiн швидко почимчикував до столу, сiв бiля Доротi Тернер i мовчав як риба, поки Вiллiс не вийшов з кiмнати. Весь цей час юнак тер собi зап’ястки.

– Скажеш Джудi Стiвенсон, як тебе звати? – запитала Тернер.

Вiн зiщулився на стiльцi, заперечно похитав головою i зиркнув на дверi, нiби хотiв переконатися, що сержант Вiллiс точно пiшов.

– Джудi, – врештi-решт сказала Тернер, – це Деннi. Ми з Деннi вже досить добре знайомi.

– Привiт, Деннi. – Стiвенсон спробувала приховати подив, коли помiтила, як разюче змiнилися Мiллiгановi голос i вираз обличчя.

Юнак повернувся до Тернер i прошепотiв:

– Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.

– Це зовсiм не так, – запевнила Джудi. – Я просто трiшки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуацiя. Скiльки тобi рокiв, Деннi?

Вiн промовчав i знову потер зап’ястки, наче вони в нього ранiше були зв’язанi i тепер вiн силкувався вiдновити кровообiг.

– Деннi чотирнадцять рокiв, – вiдповiла замiсть нього Тернер. – Вiн художник.

– А що ти малюеш? – поцiкавилася Стiвенсон.

– Здебiльшого натюрморти, – озвався Деннi.

– А тi пейзажi, що полiцiя знайшла у тебе вдома, теж твого пензля?

– Я не пишу пейзажiв. Не люблю землю.

– Чому так?

– Не скажу, бо вiн мене вб’е.

– Хто тебе вб’е? – Вона й сама здивувалася, наскiльки ii захопила ця бесiда. Знала ж бо, що не можна в таке вiрити. Твердо вирiшила, що не купиться на жодне ошуканство. Але тепер спiймала себе на тому, що захопливо стежить за розгортанням цього спектаклю.

Юнак заплющив очi, i по його щоках покотилися сльози.

Дедалi бiльше торопiючи вiд побаченого, Джудi спостерiгала, як вiн мовби пiшов у себе. Його вуста ворушилися, та з них не злiтало анi звуку. Його погляд осклянiв, а тодi знову став осмисленим. Юнак шарпнувся вiд несподiванки, почав озиратися довкола, та потiм упiзнав обох жiнок i зрозумiв, де перебувае. Вiн невимушено вмостився на стiльцi, закинув ногу на ногу i витягнув цигарку з пачки, що була схована в його правiй шкарпетцi.

– Хтось мае запальничку?

Джудi дала йому прикурити. Вiн глибоко затягнувся i видихнув угору цiвку диму.

– Ну, що новенького? – кинув юнак.

– Можеш сказати Джудi Стiвенсон, хто ти такий?

Вiн кивнув i пустив кiльце диму.

– Я Аллен.

– Ми ранiше зустрiчалися? – запитала Джудi, сподiваючись, що тремтiння в ii голосi не надто помiтне.

– Декiлька разiв, коли ви або Герi приходили поговорити про справу.

– Але ж ми завжди зверталися до тебе як до Бiллi Мiллiгана.

Вiн стенув плечима.

– Ми всi вiдгукуемось на iм’я Бiллi. Так не доводиться нiчого пояснювати. Але я нiколи не стверджував, що я Бiллi. Ви це просто припустили, а я не бачив сенсу переконувати вас у протилежному.

– Можна менi поговорити з Бiллi? – спитала Джудi.

– Це неможливо. Іншi дбають, аби вiн постiйно спав. Якщо його пустити на сцену, вiн укоротить собi вiку.

– Чому?

– Вiн i досi боiться, що його скривдять. Окрiм того, Бiллi не пiдозрюе про наше iснування. Йому лише вiдомо, що вiн втрачае час.

– Тобто як це – втрачае час? – перепитала Джудi.

– Це з усiма нами вiдбуваеться. Ти собi у якомусь мiсцi, займаешся своiми справами. Аж раптом ти вже деiнде i розумiеш, що минув якийсь час, але не маеш i гадки, що трапилося.

Джудi похитала головою.

– Певно, це справжне жахiття.

– Еге ж, звикнути до такого неможливо, – погодився Аллен.

Коли сержант Вiллiс прийшов за в’язнем, Аллен усмiхнувся йому.

– Це сержант Вiллiс, – повiдомив юнак спiврозмовницям. – Вiн менi подобаеться.

Джудi Стiвенсон вийшла за ворота в’язницi округу Франклiн разом iз Тернер.

– Тепер ви розумiете, чому я вас покликала, – сказала Доротi.

Стiвенсон зiтхнула.

– Я йшла сюди, вважаючи, що викрию шахрайство. І ось я переконана, що розмовляла з двома рiзними людьми. Тепер я розумiю, чому iнколи здавалося, нiби Мiллiган сам не свiй. Я завжди думала, що це просто змiни настрою. Треба розповiсти про все Герi.

– Не думаю, що Мiллiган дозволить. Я ледве вмовила його вiдкритися вам.

– Мусить дозволити, – сказала Джудi. – Я не можу сама нести такий тягар.

Пiсля вiдвiдин в’язницi Джудi Стiвенсон мовби засмоктало до буремного коловороту почуттiв. Вона була приголомшена, сердита, збентежена. Вся ця iсторiя була чудернацькою i немислимою. Проте у глибинi душi жiнка усвiдомлювала, що починае в неi вiрити.

Пiзнiше того ж дня Герi зателефонував напарницi додому i повiдомив, що з офiсу шерифа надiйшла звiстка: Мiллiган укотре намагався вчинити самогубство, розбивши голову об стiну камери.

– А знаеш, що цiкаво? – запитав Герi. – Я щойно гортав його досье i збагнув, що сьогоднi, 14 лютого, у нього був день народження. Хлопцю виповнилося двадцять три. До речi, сьогоднi ще й День святого Валентина.


(5)

Наступного дня Доротi та Джудi сказали Алленовi, що Герi Швайкарту теж необхiдно вiдкрити iхню таемницю.

– Аж нiяк!

– Ну ж бо, ти повинен погодитись, – наполягала Джудi. – Щоб витягнути тебе з-за грат, неминуче доведеться пояснювати ситуацiю iншим людям.

– У нас була домовленiсть. Ви обiцяли мовчати.

– Знаю, – вiдповiла Джудi. – Та це вкрай важливо.

– Артур буде проти.

– Дай-но менi з ним поговорити, – попросила Доротi.

З’явився Артур, спопеляючи iх поглядом.

– Усе це стае надзвичайно марудним. Я волiв би зосередитися на важливих роздумах i науковiй працi. Вашi надокучання дiють на мене виснажливо.

– Дозволь нам розповiсти про все Герi, – звернулася до нього Джудi.

– Нi в якому разi. Таемницю i так уже знае двое людей, а це вдвое бiльше, нiж слiд.

– Але тiльки так ми зможемо тобi допомогти, – переконувала Тернер.

– Панi, особисто менi допомога не потрiбна. Девiду й Деннi – можливо. Але то вже не мiй клопiт.

– Хiба тобi геть байдуже до того, чи виживе Бiллi? – не стрималася Джудi, розлючена зверхнiстю Артура.

– Авжеж, не байдуже, – вiдповiв той. – Але яку цiну доведеться заплатити? Всi нас вважатимуть божевiльними. Усе пiде шкереберть. Ми й так оберiгаемо життя Бiллi, вiдколи вiн намагався стрибнути зi шкiльного даху.

– Ти про що? – запитала Тернер. – Яким чином ви оберiгаете життя Бiллi?

– Ми не даемо йому прокинутись.

– Невже ти не розумiеш, що мовчанка може негативно вплинути на хiд справи? – мовила Джудi. – Вибiр стоiть мiж свободою i чималим термiном ув’язнення. Хiба не зручнiше займатися роздумами i науковою працею поза стiнами в’язницi? Чи тобi кортить повернутися до виправного закладу в Лебанонi?

Артур схрестив ноги, переводячи погляд то на Джудi, то на Доротi.

– Як же я не люблю вступати в суперечки з ледi. Гаразд, я даю вам зелене свiтло, але за тiеi ж умови, що й ранiше: ви повиннi спитати дозволу в решти.

За три днi Джудi Стiвенсон переконала всiх вiдкритися Герi Швайкарту.

Холодного лютневого ранку вона пiшки дiсталася вiд окружноi в’язницi до офiсу громадського захисту, налила собi фiлiжанку кави, пройшла до захаращеного кабiнетика Герi, сiла i приготувалася до непростоi розмови.

– Отже, так, – почала вона, – нехай поки що не переводять на тебе телефоннi дзвiнки. Є розмова стосовно Бiллi.

Коли вона закiнчила оповiдати про своi зустрiчi з Доротi Тернер i Мiллiганом, Герi витрiщився на неi так, нiби вона була несповна розуму.

– Я бачила це на власнi очi, – наполягала Джудi. – Я розмовляла з ними всiма.

Їi колега звiвся на ноги i став походжати туди-сюди. Його скуйовджене волосся спадало на комiрець, а мiшкувата сорочка частково вилiзла зi штанiв.

– Та годi тобi, – протестував Герi. – Це нiсенiтницi. Хлопець, безумовно, страждае на якийсь психiчний розлад, тут я з тобою цiлковито згоден. Але твою iсторiю в судi не проковтнуть.

– Ходiмо зi мною, i сам у всьому переконаешся. Ти навiть не уявляеш… Я абсолютно впевнена, що все це правда.

– Гаразд. Однак вiдразу хочу тебе попередити: я в це не вiрю. І обвинувачi не повiрять. І суддя також. Я дуже високоi думки про тебе, Джудi. Ти блискучий юрист i чудово розбираешся в людях. І менше з тим, це шахрайство. Гадаю, тобi замилюють очi.

Наступного дня Герi пiшов з напарницею до в’язницi округу Франклiн. Була третя година дня, й адвокат не планував затримуватися довше, нiж на пiвгодини. Вiн вiдкидав усю цю теорiю як геть неймовiрну. Проте коли вiн почав зустрiчати одну особистiсть за iншою, його скепсис перерiс у цiкавiсть. Вiн зустрiвся з боязким Девiдом. Той згодом поступився мiсцем сором’язливому Деннi, котрий пригадав, що вже бачився з Герi – того лячного дня, коли його вперше притягли до в’язницi.

– Я не знав, що й думати, коли полiцiя зненацька увiрвалася до будинку i заарештувала мене, – розповiдав Деннi.

– А чому ти сказав, що в примiщеннi е вибухiвка?

– Я такого не казав.

– Ти попередив офiцера, що все злетить у повiтря.

– Ну, Томмi завжди наказуе не чiпати його приладдя, бо воно може рвонути.

– А чому вiн таке каже?

– Самi в нього запитайте. Вiн добре тямить в електронiцi. Весь час вовтузиться з дротами i тому подiбним. Та штукенцiя належала йому.

Швайкарт поскубав себе за бороду.

– Майстер позбуватися будь-яких пут, та ще й знавець електронiки. Ану ж бо, чи можемо ми поспiлкуватися з цим Томмi?

– Не знаю. Томмi розмовляе з людьми, тiльки коли сам того схоче.

– А ти не можеш вивести його до нас? – поцiкавилася Джудi.

– Нiкого не можна вивести навмисне. Це вiдбуваеться саме собою. Я можу лише попросити його з вами поговорити.

– Давай, – заохотив Швайкарт, ховаючи усмiшку. – Спробуй.

Здавалося, Мiллiган повнiстю занурився в себе. Вiн пополотнiв. Його очi осклянiли, наче тепер були зверненi вглиб його ества. Губи юнака заворушилися, мовби той говорив сам iз собою. Вiн випромiнював таке напружене зосередження, що навiть атмосфера у тiснiй кiмнатцi наелектризувалася. Саркастична посмiшка щезла зi Швайкартових вуст, i вiн затамував подих. Очi Мiллiгана прояснiли й забiгали по кiмнатi. Вiн роззирнувся довкола, як людина, що прокидаеться вiд глибокого сну, i доторкнувся до правоi щоки, нiби хотiв переконатися в реальностi своiх вiдчуттiв. Пiсля цього вiн бундючно вiдкинувся на спинку стiльця i вп’явся поглядом у Джудi й Герi.

Швайкарт видихнув. Побачене його вразило.

– Тебе звати Томмi? – звернувся вiн до юнака.

– А хто питае?

– Я твiй адвокат.

– Особисто у мене немае адвоката.

– Тодi скажiмо так: я той, хто допоможе Джудi Стiвенсон витягнути з-за грат оцю тiлесну оболонку, хоч хто б там ii на себе нап’яв.

– Трясця, та менi не треба, щоб хтось мене звiдкiлясь витягав. Мене жодна в’язниця на свiтi не втримае. Я зможу втекти будь-якоi митi, якщо менi заманеться.

Герi змiряв його поглядом.

– Отже, це ти вислизаеш iз гамiвних сорочок. Тодi ти точно Томмi.

– Власною персоною, – знуджено вiдповiв юнак.

– Ми з Деннi розмовляли про коробку, напхану електронним начинням, яку полiцiя знайшла при обшуку помешкання. Вiн сказав, що вона твоя.

– Деннi завжди був патякалом.

– Навiщо ти виготовив фальшиву бомбу?

– Хай йому грець, нiяка то не фальшива бомба! Хiба ж я винен, що тупоголовi копи не здатнi розпiзнати «чорний ящик»?!

– Що-що?

– Те, що чули. «Чорний ящик». Це пристрiй, за допомогою якого можна зламати телекомунiкацiйну мережу. Я просто експериментував – хотiв обладнати телефон у машинi. Я обмотав цилiндри червоною iзоляцiйною стрiчкою, а пришелепуватi копи вирiшили, що то бомба.

– Але ти сказав Деннi, що та коробка може вибухнути.

– Ой, на бога! Я завжди кажу це дрiбнотi, щоб вони не займали моiх речей.

– Звiдки в тебе таке глибоке знання електронiки, Томмi? – поцiкавилась Джудi.

– З книжок, – стенув плечима той. – Я самоук. Скiльки себе пам’ятаю, мене завжди цiкавило, як працюють рiзнi речi.

– А як ти навчився вислизати з кайданiв i пасток? – запитала вона.

– То Артур пiдкинув iдею. Хтось повинен був умiти виплутуватися з мотузок i тiкати з того хлiву, де нас лишали зв’язаними. Тож я навчився контролювати м’язи й суглоби рук. А згодом зацiкавився рiзноманiтними замками i засувами.

Швайкарт на мить замислився, а тодi запитав:

– А зброя теж належала тобi?

Томмi похитав головою.

– Тiльки Рейджену дозволено брати до рук зброю.

– Дозволено? А хто визначае, що кому дозволено, а що нi? – озвалася Джудi.

– Ну, це залежить вiд того, де ми перебуваемо. Слухайте, менi набридло постачати вам iнформацiю. Це парафiя Артура чи Аллена. От iх i розпитуйте, ясно? Я пiшов.

– Стривай… – почала Джудi, але було вже запiзно.

Очi юнака затуманились, а потiм його поза змiнилася. Вiн склав долонi пiрамiдкою, пучками пальцiв докупи. Коли вiн пiдвiв голову, Джудi за виразом обличчя збагнула, що перед нею Артур. Вона вiдрекомендувала його Герi.

– Прошу вибачення за поведiнку Томмi, – сухо промовив Артур. – Вiн доволi вiдлюдькуватий юнак. Якби не його здiбностi до електронiки i вiдмикання всiляких замкiв, я, певно, давно заборонив би йому показуватись. Одначе його обдарування приносить неабияку користь.

– А в тебе якi таланти? – запитав Герi.

Артур самокритично змахнув рукою:

– Я всього лише аматор. Моя царина – бiологiя i медицина.

– Герi розпитував Томмi про зброю, – звернулася до нього Джудi. – Їi зберiгання суперечило правилам умовно-дострокового звiльнення, тобi про це вiдомо?

Артур кивнув.

– Тiльки Рейджену дозволяеться чiпати зброю. Це його привiлей як хранителя лютi. Втiм, вiн мае право застосовувати ii лише для захисту i виживання. Свою надзвичайну силу вiн також може використовувати винятково для загального блага, нiкому не завдаючи шкоди. Ви знаете, що вiн умiе керувати концентрацiею адреналiну у своiй кровi?

– Вiн, скориставшись тими пiстолетами, викрав i згвалтував чотирьох жiнок, – вiдкарбував Герi.

– Рейджен нiкого не гвалтував, – заговорив Артур iз крижаним спокоем. – Я з ним розмовляв. Вiн скоiв кiлька пограбувань, бо був у розпачi через купу несплачених рахункiв. Рейджен зiзнався, що привласнив грошi тих трьох дiвчат у жовтнi, але категорично заперечуе будь-яку причетнiсть до того, що сталося з жiнкою в серпнi, як i до згвалтувань.

Герi нахилився вперед, пильно вдивляючись в Артурове обличчя. Адвокат вiдчував, що його скепсис швидко тане.

– Але ж докази… – почав вiн.

– До дiдька докази! Якщо Рейджен запевняе, що чогось не робив, так воно i е. Вiн не брехатиме. Може, Рейджен i крадiй, але вiн не гвалтiвник.

– Ти кажеш, що розмовляв iз Рейдженом, – промовила Джудi. – А як це у вас вiдбуваеться? Вголос чи подумки?

Артур сплiв пальцi.

– Бувае по-всякому. Інодi це внутрiшнiй дiалог, непомiтний для стороннiх. Але коли поруч нiкого немае, ми таки говоримо вголос. Гадаю, якби хтось угледiв цю картину, то вирiшив би, що ми геть з’iхали з глузду.

Герi вiдхилився на спинку стiльця, витягнув iз кишенi хустинку i витер чоло.

– Хто повiрить у цю iсторiю?

Артур поблажливо всмiхнувся.

– Як я вже сказав, Рейджен нiколи не бреше, як i всi ми. Нас усе життя звинувачують у брехнi, тож для нашого гурту стало справою честi нiколи не кривити душею. І байдуже, вiрять нам чи нi.

– Але i правдою ви не поспiшаете дiлитися, – зауважила Джудi.

– А замовчування правди – це та ж брехня, – додав Герi.

– Ой, та невже? – промовив Артур, навiть не намагаючись приховати зневажливий тон. – Ви ж адвокат i чудово знаете, що свiдок не зобов’язаний дiлитися iнформацiею, якщо його про це не просять. Ви б i самi насамперед порадили своему клiенту вiдповiдати на запитання лише «так» або «нi» й не заглиблюватися в подробицi, якщо вони свiдчать не на його користь. Поставте будь-кому з нас пряме запитання – i у вiдповiдь почуете або цiлковиту правду, або мовчання. Хоча, звичайно, правду теж можна iнтерпретувати по-рiзному. Англiйська мова така багатозначна.

Герi задумливо кивнув.

– Я матиму це на увазi. Та ми вiдхилилися вiд теми. Стосовно тiеi зброi…

– Рейджен краще за iнших знае, як розгортались подii у днi, коли було скоено тi три злочини. Чому б вам не поговорити з ним?

– Не тепер, – заперечив Герi. – Може, iншим разом.

– Здаеться менi, що ви боiтеся з ним зустрiтися.

Герi стрiльнув на юнака очима.

– А хiба ти не цього хотiв? Чи ж не тому ти розповiдав нам, який цей Рейджен жорстокий i небезпечний?

– Я не казав, що вiн жорстокий.

– А враження склалося саме таке, – мовив Герi.

– Як на мене, вам необхiдно познайомитися з Рейдженом, – сказав Артур. – Ви самi вiдiмкнули цю скриньку Пандори. Гадаю, тепер ви повиннi вiдчинити ii остаточно. Але Рейджен не вийде до вас, якщо ви цього не бажаете.

– А вiн захоче з нами говорити? – запитала Джудi.

– Питання в тому, чи хочете ви поговорити з ним.

Герi усвiдомив, що таки побоюеться появи Рейджена.

– Я думаю, нам треба це зробити, – звернулася Джудi до колеги.

– Вiн вас не скривдить, – запевнив Артур, сухо всмiхаючись. – Вiн знае, що ви тут для того, аби допомогти Бiллi. Ми обговорювали це мiж собою i дiйшли висновку, що тепер, коли нашу таемницю розкрито, ми всi маемо бути з вами цiлковито вiдвертими. Як нам недвозначно розтлумачила панi Стiвенсон, це наша остання надiя врятуватися вiд в’язницi.

Герi зiтхнув i вiдкинув голову назад.

– Гаразд, Артуре. Я б хотiв зустрiтися з Рейдженом.

Артур узяв свого стiльця i вiднiс його у найвiддаленiший кiнець маленькоi кiмнатки, щоб мiж ним i його спiврозмовниками була якомога бiльша вiдстань. Вiн сiв, i його погляд став розфокусованим, нiби вiн поринув у себе. Його вуста заворушились, а рука злетiла вгору i торкнулася щоки. Юнак зцiпив щелепи, заворушився i змiнив положення: доти вiн сидiв виструнчившись, а тепер прийняв войовничу напiвзiгнуту позу готового до поединку борця.

– Тсе не добре було. Не добре було секрет розкривати.

Адвокатiв приголомшив голос юнака: низький, хрипкуватий, iз виразним слов’янським акцентом. Вiн прогуркотiв у тiсному примiщеннi впевнено, владно i вороже.

Рейджен уп’явся в них пронизливим поглядом iз-пiд насуплених брiв. Напружений вираз геть змiнив риси його обличчя.

– Девiд помилку зробив. Я досi проти того, шчоб секрет розкривати.

Його акцент звучав неудавано. Мовлення юнака справдi ряснiло характерними шиплячими звуками, так притаманними людям, якi виросли на теренах Схiдноi Європи, згодом вивчили англiйську мову, але так i не зумiли позбутись акценту.

– А чому ти не хочеш, аби всi дiзналися правду? – запитала Джудi.

– Хто нам повiрить? – буркнув вiн, стискаючи руку в кулак. – Усi скажуть, шчо ми е вар’яти. Шчо в тсьому доброго?

– Це може врятувати вас усiх вiд ув’язнення, – сказав Герi.

– Як можливо таке? – гаркнув Рейджен. – Я не е дурень, пане Швайкарте. Полiтсiя мае докази, шчо я грабував людей. Я й правда тричi грабував бiля унiверситету. Але тiлько тричi. А iнше, шчо про мене кажуть, то е брехня. Я не гвалтiвник. Я пiду до суду i чесно визнаю грабунки, та, якшчо нас до тюрми кинуть, я вб’ю дiточок. Тсе буде милосердя. Тюрма не е мiсце для малечi.

– Але якщо ти вб’еш малечу, то хiба не загинеш i сам? – поцiкавилась Джудi.

– Тсе не е обов’язково, – вiдказав Рейджен. – Ми е зовсiм рiзнi люди.

Герi гарячково скуйовдив волосся.

– Слухай, а коли Бiллi – чи хто б то був – торохнувся минулого тижня головою об стiну камери, то хiба вiн не травмував i твiй череп також?

Рейджен пiднiс руку до чола.

– То е так. Але не я вiдчув бiль.

– А хто ж тодi? – запитала Джудi.

– Девiд е хранитель болю. Вiн е той, хто приймае страждання. Девiд е емпат.

Герi збирався було пiдвестися зi стiльця i закрокувати кiмнатою, але передумав, коли помiтив, як одразу напружився Рейджен.

– То це Девiд намагався розмазати своi мiзки по стiнi?

– То був Бiллi, – похитав головою Рейджен.

– Он як, – сказав Герi. – А я думав, що Бiллi постiйно спить.

– Тсе правда. Але то його день народження був. Маленька Крiстiн намалювала йому листiвку i хотiла подарувати. Артур розбудив Бiллi, шчоб той мiг вийти на стсену. Я був проти. Я е захисник. Тсе е мiй обов’язок. Може, Артур i мудрiший за мене, але вiн е тiлько людина. Вiн може робити помилки.

– І що трапилось, коли Бiллi прокинувся? – запитав Герi.

– Вiн озирнувсь довкола, побачив, шчо вiн у тюрмi, вирiшив, шчо страшне шчось накоiв, i тому намагався себе вбити.

Джудi здригнулась.

– Бачте, Бiллi нiчого про нас не знае, – продовжував Рейджен. – У нього тее, як воно… амнезiя. Вiн iшче у школi постiйно втрачав час. Якось вiн вилiз на дах i збирався стрибнути. Я його забрав геть зi стсени, шчоб уберегти. Вiдтодi вiн i спить. Ми з Артуром не даемо йому прокинутися для його ж безпеки.

– А коли все це сталось? – озвалася Джудi.

– Пiсля його шiстнадсятого дня народження. Пам’ятаю, вiн тодi шче засмутився, бо батько змусив його працювати прямо на день народження.

– Боже милий, – мовив Герi. – Вiн спав сiм рокiв?

– Вiн i зараз спить. Вiн прокидався лише на кiлька хвилин. Ми зробили помилку, шчо пустили його на стсену.

– А хто ж займався повсякденними справами всi цi роки? – поцiкавився Герi. – Ходив на роботу, з людьми говорив? Нiхто з тих, кого ми опитували, не згадував, щоб у Мiллiгана був британський або росiйський акцент.

– Не росiйський, пане Швайкарте. Я е з Югославii.

– Вибач.

– Та то нiчого. Просто шчоб ви знали. А тепер шчодо вашого питання. Коли з людьми треба справу мати, на стсену найчастiш Аллен або Томмi виходить.

– Вони просто приходять i йдуть, коли iм заманеться? – спитала Джудi.

– Я вам зараз усе поясню. Залежно вiд оточення й обставин за стсену вiдповiдаю або я, або Артур. У тюрмi стсену контролюю я – вирiшую, кого туди пускати, а кого нi, бо тюрма е небезпечне мiсце. Я захисник, тож у небезпечних мiсцях я маю повну владу. Якшчо ж небезпеки немае й ситуацiя вимагае розуму i логiки, тодi Артур е головним.

– І хто з вас контролюе сцену зараз? – допитувався Герi. Вiн спiймав себе на тому, що розгубив усю професiйну незаангажованiсть i повнiстю захопився цим феноменом.

Рейджен стенув плечима й обвiв очима кiмнату.

– Ну, це ж е тюрма.

Дверi несподiвано розчахнулись, i Рейджен схопився зi стiльця, зграбний, мов кiт, сторожкий i готовий оборонятись. Його руки завмерли в позицii, типовiй для карате. Побачивши, що то всього-на-всього чийсь адвокат шукае вiльну кiмнату, Рейджен сiв на мiсце.

Йдучи до в’язницi, Герi збирався пробути зi своiм клiентом хвилин п’ятнадцять, щонайбiльше – пiвгодини, й легко вивести його на чисту воду. Коли за п’ять годин адвокат вийшов за ворота в’язницi, вiн був твердо переконаний у тому, що Бiллi Мiллiган страждае на розлад множинноi особистостi. Йдучи цього холодного вечора вулицею плiч-о-плiч iз Джудi, Герi усвiдомив, що прокручуе в головi абсурдну iдею – з’iздити до Англii чи Югославii й пошукати свiдчення того, що Артур або Рейджен були колись реальними особами. Не те щоб вiн вiрив у переселення душ чи одержимiсть, але, задумливо крокуючи вперед, Герi мусив визнати: сьогоднi в тiй маленькiй кiмнатцi вiн бачив абсолютно рiзних людей.

Вiн скосив очi на Джудi, яка йшла поруч, теж поринувши у приголомшену мовчанку.

– Гаразд, – озвався вiн. – Маю зiзнатися, що моi думки i почуття в цiлковитому сум’яттi. Я йому вiрю. Гадаю, я зможу переконати i Джо Енн, коли вона запитае, чому я знову не вечеряв удома. Але як, у бiса, ми переконаемо обвинувачiв i суддю?


(6)

21 лютого лiкарка Стелла Каролiн, психiатр Пiвденно-захiдного центру психiчного здоров’я i колега Доротi Тернер, повiдомила адвокатам Мiллiгана, що 10 березня, спецiально для того, аби обстежити iхнього пiдзахисного, приiде з Кентуккi лiкарка Корнелiя Вiлбур, яка прославилась тим, що лiкувала Сивiлу, жiнку з шiстнадцятьма особистостями.

Готуючись до приiзду лiкарки Вiлбур, Доротi Тернер i Джудi Стiвенсон узяли на себе непросте завдання переконати Артура, Рейджена i решту, що тi мають довiрити свою таемницю ще однiй людинi. Жiнкам знову знадобилося чимало годин на те, щоб умовити кожну особистiсть окремо. Вони вже були знайомi з Артуром, Алленом, Томмi, Рейдженом, Девiдом, Деннi i Крiстофером, але ще не зустрiчали Крiстiн, трирiчну сестру Крiстофера, а також самого Бiллi – базову, або ж стрижневу, особистiсть, якiй iншi не давали прокидатись. Отримавши нарештi дозвiл розкрити таемницю iншим людям, Джудi й Доротi влаштували все так, аби група осiб, включно з головним обвинувачем, могла спостерiгати за бесiдою лiкарки Вiлбур iз Мiллiганом у в’язницi округу Франклiн.

Джудi й Герi опитали сiм’ю Бiллi: його матiр Доротi, молодшу сестру Кетi i старшого брата Джима. Нiхто з них не мiг достеменно пiдтвердити факти знущань, на якi посилався Бiллi, проте мати розповiла, що ii саму Чалмер Мiллiган гамселив, i не раз. Учителi, друзi й рiднi Бiллi Мiллiгана описували химерну поведiнку хлопця, його спроби накласти на себе руки i схильнiсть поринати у щось на зразок трансу.

Джудi й Герi були впевненi, що в них вибудовуеться мiцна лiнiя захисту i iхнього клiента за всiма законами штату Огайо повиннi визнати неосудним. Втiм, адвокати усвiдомлювали, що в такому разi перед ними постане iнша проблема: якщо суддя Флаверс погодиться з оцiнкою Пiвденно-захiдного центру, то Бiллi Мiллiгана мусять вiдiслати на лiкування до психiатричного закладу. Захисники не хотiли, щоб його запроторили до шпиталю для душевнохворих злочинцiв у Лiмi. Вони чули про цю установу вiд iнших своiх клiентiв i були переконанi, що Мiллiган там довго не протягне.



Лiкарка Вiлбур мала побачитися з Мiллiганом у п’ятницю, проте особистi обставини завадили iй приiхати, i Джудi зателефонувала Герi з дому, щоб його про це попередити.

– Ти збираешся сьогоднi бути в конторi? – запитав вiн.

– Взагалi-то не планувала, – вiдповiла Джудi.

– Нам треба обговорити всю цю справу, – сказав напарник. – Пiвденно-захiдний центр наполягае, що Лiма – це единий можливий варiант, але щось менi пiдказуе, що мусить бути iнший вихiд.

– Слухай, у конторi вимкнули опалення, тож там страшенна холоднеча, – вiдказала Джудi. – Приiзди до мене. Ала немае вдома, а в мене тут палахкотить вогник у камiнi. Я тобi приготую каву по-iрландському, i ми поговоримо про справу.

– Ти менi прямо-таки руки викручуеш, – засмiявся Герi.

За пiвгодини вони вже вмостились удвох перед камiном. Герi грiв руки об горнятко з духмяним напоем.

– Ну, скажу я тобi, коли вперше з’явився Рейджен, мене нiби мiшком по головi гепнули, – подiлився вiн. – Але найбiльше дивуе те, що насправдi вiн напрочуд милий.

– І я тiеi ж думки, – погодилася Джудi.

– Артур називае його хранителем ненавистi, тож я очiкував когось iз рогами i хвостом. А вiн приемний i цiкавий юнак. Я йому вiрю, коли вiн каже, що не гвалтував ту жiнку, на котру напали в серпнi бiля Нейшенвайд-Плази[5 - Нейшенвайд-Плаза – сорокаповерхова офiсна будiвля у середмiстi Колумбуса, штат Огайо. Цей хмарочос, побудований у 1977 роцi, е штаб-квартирою вiдомоi страховоi компанii «Нейшенвайд Іншуранс».]. Вiн запевняе, що й iнших трьох не чiпав, i я вже починаю вагатися.

– Я згодна щодо першого злочину. Очевидно, що його просто вирiшили повiсити на хлопця одним гамузом iз рештою. Там же геть iнакший почерк. Але в iнших випадках дiвчат безсумнiвно викрали, пограбували i згвалтували, – сказала Джудi.

– Ми знаемо про цi злочини лише тi скупi деталi, якi спромiгся пригадати Рейджен. Усе це збiса дивно. Вiн каже, що впiзнав другу жертву, i певен, що котрийсь iз них зустрiчав ii ранiше.

– Атож, а потiм Томмi згадав, як вийшов одного разу на сцену й усвiдомив, що вiн у забiгайлiвцi «Вендiз»[6 - «Вендiз» – третя за величиною мережа ресторанiв швидкого харчування у свiтi. Була заснована у 1969 роцi в Колумбусi, штат Огайо.], iсть бургер у товариствi третьоi жертви. Вiн тодi просто подумав, що хтось iз iнших запросив ii на побачення.

– Поллi Ньютон пiдтверджуе, що вони заiжджали в те мiсце. Також вона розповiдае, що посеред статевого акту в нього якось дивно змiнився вираз обличчя i вiн облишив ii, сказавши, що не може цього зробити. Вiн промовив сам до себе: «Що з тобою коiться, Бiлле? Ну ж бо, опануй себе». А тодi сказав дiвчинi, що йому треба пiд холодний душ, аби прийти до тями.

– А як же вся та маячня про «мазератi» та приналежнiсть до «синоптикiв»?

– Хтось iз них вихвалявся, ото й усього.

– Давай просто визнаемо, що нам геть нiчого не вiдомо про цi злочини, як i тим особистостям, з якими нам випало мати справу. Рейджен не заперечуе, що скоiв пограбування, – зауважила Джудi.

– Так, але вiдхрещуеться вiд згвалтувань. Уся ця iсторiя на голову не налазить. Ти тiльки уяви: тричi за два тижнi Рейджен напиваеться i приймае амфетамiни, а тодi рано-вранцi пробiгае пiдтюпцем одинадцять миль до студмiстечка, обирае жертву для пограбування i зненацька вiдключаеться…

– Сходить зi сцени, – виправила Джудi.

– Я саме це i мав на увазi. – Герi простягнув горнятко за черговою порцiею напою. – Отже, у кожному з цих випадкiв Рейджен сходить зi сцени, а потiм оговтуеться у середмiстi Колумбуса з грошима в кишенях i вирiшуе, що таки скоiв запланованi пограбування. Але при цьому вiн анiчогiсiнько не пам’ятае. І так усi три рази. За його словами, хтось украв у нього той час.

– Нам чогось бракуе для цiлiсноi картини, – мовила Джудi. – Хтось же кидав у ставок пляшки i вправлявся у стрiльбi.

Герi кивнув.

– Ще один доказ того, що це був не Рейджен. Дiвчина розповiла, що вiн добрих кiльканадцять секунд вовтузився з пiстолетом, перш нiж зумiв зняти його iз запобiжника. А тодi ще й не влучив по кiлькох пляшках. Такий професiонал, як Рейджен, не схибив би.

– Але Артур каже, що iншим заборонено брати до рук зброю Рейджена.

– Я вже бачу, як ми пояснюемо це суддi Флаверсу.

– То ми збираемось йому все пояснювати?

– Навiть не знаю, – вiдповiв Герi. – Безглуздо використовувати розщеплення особистостi для захисту в судi, адже формально це вважаеться неврозом, а не психозом. Тобто навiть самi мозкоправи стверджують, що люди з множинною особистiстю – не божевiльнi.

– Гаразд, – сказала Джудi. – А що, як просто оголосити, що наш клiент не визнае провину, i взагалi не приплiтати сюди божевiлля? Будемо напирати на вiдсутнiсть умислу, як у тiй калiфорнiйськiй справi, де у пiдсудного теж був розлад множинноi особистостi.

– Там було дрiбне правопорушення, – заперечив Герi. – У такiй резонанснiй справi, як наша, самого тiльки розщеплення особистостi нiзащо не вистачить для виправдання. Це факт.

Джудi зiтхнула i задивилась у полум’я.

– Я тобi ще дещо скажу, – почав Герi, погладжуючи бороду. – Навiть якщо суддя Флаверс погодиться з нашим баченням справи, вiн вiдiшле Бiллi до Лiми. До Бiллi доходили чутки про те мiсце, ще коли вiн був у виправному закладi. Пам’ятаеш, як Рейджен обiцяв заради милосердя вбити дiтлашню, якщо його туди запроторять? Я певен, що вiн так i вчинить.

– Тодi ми мусимо подбати, щоб його вiдправили до iншого мiсця! – вигукнула Джудi.

– У Пiвденно-захiдному центрi кажуть, що Лiма – единий заклад, де лiкують осiб, якi ще мають постати перед судом.

– Бiллi вiдiшлють до Лiми тiльки через мiй труп, – вiдкарбувала Джудi.

– Поправка: тiльки через нашi трупи, – сказав Герi, здiймаючи горнятко.

Джудi з дзенькотом торкнулася своiм горнятком горнятка Герi, а тодi вкотре наповнила iх питвом.

– Не можу змиритися з вiдсутнiстю альтернативи, – проказала вона.

– То давай пошукаемо.

– Ти маеш рацiю. І ми ii неодмiнно знайдемо.

– Щоправда, ранiше таке нiкому не вдавалося, – додав напарник, витираючи з бороди кавову пiну.

– То й що? Ранiше в Огайо не було i Бiллi Мiллiгана.

Вона взяла з полицi зачитаний примiрник «Кримiнального кодексу Огайо», i вони заходилися його штудiювати, по черзi читаючи вголос.

– Ще кави по-iрландському? – запропонувала Джудi.

Герi заперечно похитав головою.

– Але не вiдмовлюся вiд чорноi, i якнаймiцнiшоi.

Вони працювали вже двi години, коли Герi попросив Джудi зачитати ще раз один iз абзацiв. Вона пробiгла пальцем по рядках i вiдшукала пункт 2945.38, де писалося таке:



…якщо суддя чи присяжнi визнають пiдсудного недiездатним, його повиннi за судовим приписом направити до одного зi шпиталiв для душевнохворих або розумово вiдсталих у межах штату. Якщо суд вважатиме за доцiльне, пiдсудного повиннi помiстити до шпиталю в Лiмi, де вiн мае утримуватись, допоки його психiчне здоров’я не вiдновиться. Пiсля повного вiдновлення психiчного здоров’я на пiдсудного чекае судове переслiдування, передбачене законом.


– Ура! – ревнув Герi, пiдхоплюючись на ноги. – «До одного зi шпиталiв у межах штату»! Там не сказано, що це може бути тiльки Лiма.

– Ми знайшли лазiвку!

– Господи, а всi товкмачили, що Лiма – це единий психiатричний заклад, куди дозволяеться вiдправляти пiдсудних.

– Тепер нам залишаеться тiльки знайти iнший шпиталь у межах штату.

Герi ляснув себе по лобi.

– Святi небеса! Ти не повiриш, але я такий знаю. Пiсля служби у вiйську я працював там помiчником психiатра. Шпиталь Гардинга.

– А вiн у цьому штатi?

– Авжеж. Це у Вортингтонi, тут, в Огайо. А головне – це одна з найбiльш консервативних i шанованих психiатричних установ у краiнi. Перебувае пiд покровительством церкви адвентистiв сьомого дня. Я чув, як найсуворiшi прокурори кажуть: «Якщо лiкар Джордж Гардинг-молодший стверджуе, що пiдсудний несповна розуму, – так воно i е. Вiн не з тих лiкарiв, якi проводять iз пацiентом якихось пiвгодини i на догоду адвокатам оголошують його божевiльним».

– Прокурори таке кажуть?

Герi пiдняв праву руку:

– Присягаюся. Чув це на власнi вуха. Менi навiть здаеться, що то був Террi Шерман. О, до речi, я пригадую, як Доротi Тернер казала, що часто здiйснюе психологiчне оцiнювання для шпиталю Гардинга.

– Тодi все вирiшено. Бiллi iде туди, – пiдсумувала Джудi.

Герi раптом розчаровано шелепнувся в крiсло.

– Є одна перешкода. Шпиталь Гардинга – закритий i дорогий приватний заклад, а в Бiллi немае грошей.

– Ми не дозволимо, щоб це стало нам на завадi, – рiшуче вiдказала Джудi.

– Та невже? Хотiв би я знати, як нам це вдасться.

– Ми зробимо так, щоб вони самi захотiли прийняти Бiллi.

– І яким же це чином? – запитав Герi.



За пiвгодини Герi обтрусив снiг iз черевикiв i подзвонив у дверi лiкаря Гардинга. Адвокат раптом страшенно знiяковiв: вiн, такий собi дивакуватий бородань iз офiсу громадського захисту, оббивае порiг розкiшного будинку, що належить шанованому i консервативному психiатровi, внучатому небожу президента Воррена Г. Гардинга[7 - Воррен Гамалiель Гардинг (1865–1923)?– двадцять дев’ятий президент США. Обiймав цю посаду у 1921–1923 роках. Був родом з Огайо.]. Слiд було послати сюди Джудi – про неi в лiкаря склалось би приемнiше враження. Герi пiдтягнув ослаблий вузол на краватцi й поправив комiрець сорочки, що вистромився з пiджака. Дверi вiдчинились.

Джордж Гардинг у своi сорок дев’ять рокiв мав бездоганний вигляд. Це був худорлявий чоловiк iз чисто поголеним обличчям, добрими очима i м’яким голосом. Вiн здався Герi дуже приемним.

– Проходьте, пане Швайкарте.

Герi незграбно скинув черевики, якi залишили в передпокоi калюжу талого снiгу, виборсався з пальто, повiсив його на вiшак i слiдом за лiкарем Гардингом рушив до вiтальнi.

– Ваше iм’я здалося менi знайомим, – сказав Гардинг. – Пiсля вашого телефонного дзвiнка я погортав газети. Ви – адвокат Мiллiгана, того юнака, що напав на чотирьох жiнок у студмiстечку.

– Трьох, – похитав головою Герi. – Серпневе згвалтування бiля Нейшенвайд-Плази мае геть iнший почерк, тож це звинувачення, поза сумнiвом, буде спростоване. Хай там як, уся ця iсторiя отримала вкрай неочiкуваний розвиток, i я сподiвався почути вашу фахову думку.

Гардинг вказав Герi на м’яку канапу, сам же сiв на стiлець iз твердою спинкою. Вiн склав руки пучками пальцiв докупи й уважно вислухав адвоката. Той виклав у подробицях усе, що вони з Джудi дiзналися про Мiллiгана, а тодi розповiв про зустрiч iз лiкаркою Вiлбур, яка мала вiдбутись у недiлю в окружнiй в’язницi.

Гардинг задумливо кивав. Нарештi вiн заговорив, ретельно добираючи слова.

– Я глибоко поважаю Стеллу Каролiн i Доротi Тернер. – Вiн помовчав, спрямувавши погляд на стелю. – Тернер часто проводить для нас психологiчне оцiнювання пацiентiв, i вона вже згадувала про цей випадок. Що ж, якщо i лiкарка Вiлбур буде там… – Тепер психiатр розглядав пiдлогу крiзь сплетенi пальцi. – Не бачу причин, чому б i менi не прийти. У недiлю, кажете?

Герi закивав, не наважуючись розтулити рота.

– Мушу вас попередити, пане Швайкарте: я маю серйознi сумнiви щодо такого синдрому, як розлад множинноi особистостi. Хоча влiтку 1975 року лiкарка Корнелiя Вiлбур i прочитала в нашому шпиталi лекцiю про випадок Сивiли, я не певен, що вiрю в це, – з усiею повагою до панi Вiлбур i до iнших психiатрiв, якi працювали з такими людьми. Розумiете, завжди е висока вiрогiднiсть того, що пацiент просто симулюе амнезiю, а надто в такiй справi, як ваша. Та оскiльки на зустрiчi будуть присутнi Тернер i Каролiн… І якщо вже навiть лiкарка Вiлбур зголосилася приiхати… – Гардинг пiдвiвся. – Я не даю жодних гарантiй, анi вiд себе особисто, анi вiд iменi шпиталю, однак я охоче вiдвiдаю цю зустрiч.

Ледве переступивши порiг свого помешкання, Герi зателефонував Джудi.

– Гей, раднику, – засмiявся вiн, – Гардинг прийде.


* * *

У суботу, 11 березня, Джудi зайшла до в’язницi округу Франклiн сказати Мiллiгану, що плани змiнились i лiкарка Корнелiя Вiлбур приiде тiльки наступного дня.

– Вибач, я мала повiдомити тебе ще вчора, – перепросила вона.

Юнак затремтiв, мов у пропасницi. З виразу обличчя вона зрозумiла, що перед нею Деннi.

– Доротi Тернер бiльше не прийде, правда?

– Авжеж прийде, Деннi. Чому ти так вирiшив?

– Люди постiйно дають обiцянки, а потiм забувають. Не покидайте мене, будь ласка.

– Нiзащо не покину. Але ти маеш опанувати себе. Завтра завiтае лiкарка Вiлбур, а з нею – Стелла Каролiн i Доротi Тернер. Я також прийду. І ще дехто.

Його очi округлились.

– Ще дехто?

– Ще один лiкар, Джордж Гардинг. Вiн представлятиме шпиталь Гардинга. І обвинувач, Бернi Явич.

– Чоловiки? – зойкнув Деннi i так затрусився, що в нього зацокотiли зуби.

– Їхня присутнiсть дуже важлива для справи, – сказала Джудi. – Але ми з Герi будемо з тобою. Слухай, давай-но я зараз принесу тобi заспокiйливе, щоб ти так не хвилювався.

Деннi кивнув.

Джудi погукала вартового i попросила вiдвести ii клiента до тимчасовоi камери, поки сама вона сходить за медпрацiвником. Коли вона за кiлька хвилин повернулася з медбратом, Мiллiган сидiв згорблений у вiддаленому кутку камери. В юнака був роз’юшений нiс i скривавлене обличчя. Вiн знову пробував розбити голову об стiну.

Вiн подивився на Джудi так, нiби не очiкував ii тут побачити, i вона зрозумiла, що це вже не Деннi. Це був хранитель болю.

– Девiде, це ти? – запитала вона.

Вiн кивнув.

– Менi боляче, панi Джудi, дуже боляче. Я бiльше не хочу жити.

Вона його пригорнула.

– Не кажи так, Девiде. Тобi ще е для чого жити. Багато людей вiрить у тебе, i ми тобi допоможемо.

– Менi страшно, я не хочу до в’язницi.

– Тебе не посадять до в’язницi. Ми будемо боротися, Девiде.

– Я не зробив нiчого поганого.

– Знаю, Девiде. Я тобi вiрю.

– А коли до мене знову прийде Доротi Тернер?

– Я ж тобi каза… – почала вiдповiдати Джудi, але усвiдомила, що насправдi казала це не йому, а Деннi. – Завтра, Девiде. І з нею буде ще одна лiкарка, панi Вiлбур.

– Ви ж не розповiсте iй таемницю, правда?

– Нi, Девiде, – похитала вона головою. – Гадаю, що лiкарцi Вiлбур i розповiдати нiчого не доведеться.


(7)

Недiльний ранок 12 березня видався холодним, але сонячним. Бернi Явич вийшов з машини i попрямував до в’язницi округу Франклiн, почуваючись нi в сих нi в тих. Уперше за всю свою кар’еру обвинувача вiн отримав нагоду побувати на психiатричному обстеженнi пiдсудного. Юрист зачитав до дiрок звiт, надiсланий Пiвденно-захiдним центром, i полiцейськi рапорти, проте й досi не мав уявлення, чого слiд очiкувати.

Вiн нiяк не мiг повiрити, що свiтила психiатрii мають iсторiю з розщепленням особистостi за чисту монету. Приiзд Корнелii Вiлбур його анiтрохи не переконував. Вона в усе це вiрить, а отже, побачить саме те, що хоче побачити. Насправдi Явич збирався спостерiгати за реакцiею лiкаря Джорджа Гардинга, оскiльки вважав його найавторитетнiшим психiатром у всьому Огайо. Явич був упевнений, що лiкаря Гардинга нiхто не зумiе пошити в дурнi. Багато провiдних обвинувачiв, якi здебiльшого нi в що не ставили свiдчення психiатрiв, охоче робили виняток для Джорджа Гардинга-молодшого.

Невдовзi прибули й решта. Їм видiлили кiмнату на одному з нижнiх поверхiв. Це було просторе примiщення зi столом, дошкою i рядами складаних стiльцiв. Зазвичай там збирались офiцери пiд час перезмiни.

Явич привiтався з лiкаркою Стеллою Каролiн i Шейлою Портер, соцiальною працiвницею Пiвденно-захiдного центру. Потiм його познайомили з лiкаркою Вiлбур i лiкарем Гардингом.

А тодi дверi до кiмнати вiдчинились i обвинувач уперше побачив Бiллi Мiллiгана. Джудi Стiвенсон iшла поруч iз ним, тримаючи за руку. Попереду крокувала Доротi Тернер, а замикав процесiю Герi. Вони увiйшли, i Мiллiган, побачивши гурт людей, завагався.

Доротi Тернер по черзi вiдрекомендувала йому кожного з присутнiх, пiсля чого пiдвела хлопця до стiльця, що був поруч iз мiсцем Корнелii Вiлбур.

– Лiкарко Вiлбур, – неголосно промовила вона, – це Деннi.

– Привiт, Деннi, – звернулась до нього Вiлбур. – Приемно познайомитись. Як ти сьогоднi почуваешся?

– Добре, – озвався той, мiцно тримаючись за руку Доротi.

– Я розумiю, що ти нервуешся, – сказала Вiлбур. – Ще б пак, ти у кiмнатi з купою якихось незнайомцiв. Але ми всi тут для того, щоб тобi допомогти.

Усi розсiлися по мiсцях, i Швайкарт прошепотiв, нахилившись до Явича:

– Якщо те, що ти зараз побачиш, тебе не переконае – я ладен скласти адвокатську лiцензiю.

Коли Вiлбур почала опитувати Мiллiгана, Явич вiдчув полегшення. Ця енергiйна i приваблива рудоволоса жiнка з пiдмальованими яскраво-червоною помадою губами розмовляла з пацiентом заспокiйливо, по-материнському. Деннi розповiв iй про Артура, Рейджена й Аллена.

Лiкарка повернулась до Явича.

– Бачите? Це типова риса людей iз розладом множинноi особистостi. Вони залюбки говорять про iнших альтер-его, проте неохоче розповiдають про себе.

Поставивши юнаку ще декiлька запитань i вислухавши вiдповiдi, вона звернулась до лiкаря Джорджа Гардинга:

– Це яскравий зразок дисоцiативного стану при психоневрозi.

Деннi глипнув на Джудi i промовив:

– Вона зiйшла зi сцени.

– Нi, Деннi, – всмiхаючись, прошепотiла та. – З нею такого не трапляеться.

– У нiй мусить жити багато рiзних людей, – наполягав Деннi. – Коли вона розмовляе зi мною – вона одна, а потiм стае геть iншою i починае говорити довгими складними словами, як Артур.

– Шкода, що суддя Флаверс цього не бачить, – сказала Вiлбур. – Я розумiю, що коiться в головi цього юнака, i знаю, що йому потрiбно.

Деннi рвучко крутнувся до Доротi Тернер, докiрливо дивлячись на неi:

– Ви iй розповiли! Ви ж обiцяли, що нiчого не скажете!

– Нi, Деннi, я не розкривала лiкарцi Вiлбур твоеi таемницi, – запевнила Тернер. – Вона розумiе, що з тобою дiеться, бо знае людей, схожих на тебе.

Лагiдним, але рiшучим тоном Корнелiя Вiлбур заспокоiла Деннi. Дивлячись йому в очi, лiкарка сказала, щоб той розслабився. Вона пiднесла лiву руку до свого чола, i дiамант у ii каблучцi замерехтiв на свiтлi, вiддзеркалюючись в очах юнака.

– Ти спокiйний, Деннi. Тобi добре. Нiщо тебе не тривожить. Не напружуйся. Зараз ти можеш сказати або зробити все, що тiльки забажаеш. Чого б ти хотiв?

– Я хотiв би пiти, – вiдповiв Деннi. – Зiйти зi сцени.

– Нехай буде так, Деннi. Ми не заперечуемо. Але знаеш що? Коли ти пiдеш, я б хотiла поспiлкуватися з Бiллi. З тим Бiллi, котрого так назвали при народженнi.

Юнак стенув плечима.

– Я не можу покликати Бiллi. Вiн спить. Розбудити його можуть лише Артур i Рейджен.

– Добре. Тодi скажи Артуру i Рейджену, що я мушу поговорити з Бiллi. Це вкрай важливо.

Явич вражено спостерiгав за тим, як у Деннi осклянiв погляд i заворушились вуста i як пiсля цього юнак схопився на рiвнi ноги, приголомшено роззираючись довкола. Вiн трохи помовчав, а тодi попросив закурити.

Лiкарка Вiлбур простягнула йому цигарку. Поки вiн умощувався на свое мiсце, Джудi Стiвенсон прошепотiла Явичу, що з усiх особистостей тiльки Аллен курить цигарки.

Вiлбур назвалася сама i вiдрекомендувала тих присутнiх, якi ранiше не зустрiчалися з Алленом. Явич зачудувався з того, як сильно змiнилася поведiнка Мiллiгана. Тепер юнак був товариським i розкутим. Вiн багато усмiхався, був балакучим, вiдвертим i нiчим не нагадував сором’язливого хлопчину Деннi. На прохання лiкарки Вiлбур Аллен розповiв про своi захоплення. Виявилося, що вiн грае на фортеп’яно i на ударних, а ще займаеться живописом, надаючи перевагу портретам. Аллен також сказав, що йому вiсiмнадцять рокiв i вiн любить бейсбол, тодi як Томмi, навпаки, цю гру терпiти не може.

– Гаразд, Аллене, – озвалася Вiлбур. – А зараз я б хотiла поговорити з Артуром.

– Ага, добре, – вiдповiв Аллен. – Стривайте, я тiльки…

І вiн, на очах у спантеличеного Явича, поспiхом зробив кiлька глибоких затяжок. Це була така незначна, проте така природна, майже машинальна реакцiя – ковтнути димку, перш нiж пiти геть, поступившись мiсцем Артуру, який не курить.

І знову погляд юнака затьмарився. Його повiки затрiпотiли. Розплющивши очi, вiн бундючно вiдхилився на спинку стiльця i склав пучки пальцiв докупи, утворюючи пiрамiдку. Коли юнак заговорив, усi почули, що в нього акцент британського аристократа.

Звiвши брови, Явич слухав його бесiду з лiкаркою Вiлбур. Обвинувач зловив себе на тому, що i справдi сприймае юнака як зовсiм iншу людину. Артур помiтно вiдрiзнявся вiд Аллена i поглядом, i мовою тiла. Серед приятелiв Явича був один британець – працював бухгалтером у Клiвлендi. Явич сторопiло зауважив, що в Артура була така самiсiнька, суто британська манера висловлюватись.

– Із багатьма з вас я, здаеться, ще не мав честi зустрiчатися, – проказав Артур.

Усi присутнi вiдрекомендувались. Явич почувався мов телепень, вiтаючись iз Артуром так, нiби той оце щойно зайшов до кiмнати. Коли Вiлбур запитала в Артура про iнших особистостей, вiн пояснив, хто з них яку роль вiдiграе, а також кому дозволено буде вийти на сцену, а кому нi. Нарештi лiкарка Вiлбур сказала:

– Нам необхiдно поговорити з Бiллi.

– Будити його дуже небезпечно, – вiдповiв Артур. – Вiн схильний до самогубства.

– Лiкар Гардинг повинен його побачити. Це вкрай важливо. Вiд цього може залежати вирок суду – свобода i лiкування або ж ув’язнення.

Артур замислився, пiдiбгавши губи, а тодi сказав:

– Що ж, взагалi-то це не менi вирiшувати. Оскiльки зараз ми у в’язницi, себто у ворожому середовищi, то головуе Рейджен. У питаннi, кого випускати на сцену, вирiшальне слово за ним.

– А яку роль у вашому гуртi виконуе Рейджен? – запитала лiкарка.

– Рейджен – наш захисник i хранитель ненавистi.

– Гаразд. Тодi я мушу побачитися з Рейдженом, – твердо заявила вона.

– Панi, не раджу вам…

– Артуре, в нас обмаль часу, – обiрвала лiкарка Вiлбур. – Багато заклопотаних людей пожертвували своiм вихiдним, аби цього недiльного ранку прийти сюди i спробувати тобi допомогти. Рейджен повинен дозволити Бiллi поговорити з нами.

Обличчя юнака вкотре набрало здерев’янiлого виразу. Вiн задивився перед собою невидющим поглядом, поринувши в якусь подобу трансу. Його вуста ворушились, наче вiн завiв безгучний внутрiшнiй дiалог. Тодi вiн зцiпив щелепи i суворо насупив брови.

– Тсе не е можливо, – пролунав низький голос зi слов’янським акцентом.

– Що ти маеш на увазi? – перепитала Вiлбур.

– Не е можливо побачитися з Бiллi.

– З ким я зараз говорю?

– Я е Рейджен Вадасковинич. А хто е всi тсi люди?

Лiкарка Вiлбур познайомила його з усiма присутнiми. Явича знову вразила трансформацiя юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знае бодай кiлькох фраз сербохорватською. Рейджен i справдi володiе цiею мовою чи все обмежуеться акцентом? Було б цiкаво перевiрити. Явич сподiвався, що лiкарка Вiлбур копне глибше в цьому напрямку. Вiн хотiв звернути на це ii увагу, однак перед початком зустрiчi iх попросили тiльки привiтатися з Мiллiганом i бiльше не пускати анi пари з вуст.

– А як ти дiзнався, що я хочу поговорити з Бiллi? – запитала лiкарка Вiлбур.

Рейджен з легким усмiхом схилив голову.

– Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я е захисник, i я вирiшую, хто може виходити на стсену. Бiллi не можна випускати.

– Чому нi?

– Ви е лiкар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Бiллi розбудити, вiн себе вб’е.

– Звiдки така впевненiсть?

Вiн стенув плечима.

– Кожного разу, як Бiллi на стсену виходить, вiн думае, нiби шчось лихе накоiв, i намагаеться себе вбити. Я за нього вiдповiдаю. Тому я проти.

– За що ти ще вiдповiдаеш?

– За безпеку iнших, особливо малечi.

– Зрозумiло. І ти жодного разу iх не пiдводив? Пiд твоiм захистом дiтей не кривдили? Вони нiколи не зазнавали болю?

– Тсе не зовсiм так. Девiд вiдчувае бiль.

– І ти це дозволяеш?

– Таке е його призначення.

– Ти – дорослий i дужий чоловiк – допускаеш, аби дитя терпiло бiль i муки?

– Панi Вiлбур, я не…

– Тобi повинно бути соромно, Рейджене. Бiльше того, я вважаю, що ти не заслуговуеш бути тут за головного. Я – доктор медицини, i менi вже траплялося лiкувати людей iз таким розладом. Гадаю, якщо хтось i мае вирiшувати, чи можна Бiллi виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяе безпораднiй дитинi страждати вiд болю, замiсть того щоб узяти бодай частину його на своi плечi.

Рейджен з присоромленим i винуватим виглядом завовтузився на стiльцi. Вiн пробелькотiв, що Вiлбур геть не розумiе iхнього становища, та вона далi на нього тиснула – м’яко, але наполегливо.

– Гаразд! – поступився вiн. – Тiлько пiд вашу вiдповiдальнiсть. Але чоловiки вийти мусять. Бiллi боiться чоловiкiв пiсля того, шчо йому заподiяв батько.

Герi, Бернi Явич i лiкар Гардинг пiдвелися, збираючись вийти за дверi, але тут озвалася Джудi:

– Рейджене, дуже важливо, щоб лiкаревi Гардингу було дозволено залишитись i побачити Бiллi. Будь ласка, довiрся менi. Лiкаря Гардинга дуже зацiкавила медична сторона цiеi справи, i вiн повинен бути присутнiм при бесiдi з Бiллi.

– А ми вийдемо, – вказав Герi на себе i Явича.

Рейджен роззирнувся довкола, оцiнюючи ситуацiю.

– Я тсе дозволяю. Але вiн мае сiсти отам, – вказав юнак на стiлець у дальньому кутi простороi кiмнати.

Джордж Гардинг нiяково всмiхнувся, кивнув i примостився в кутку.

– І не рухайтесь! – застерiг Рейджен.

– Не буду.

Коли Герi й Бернi Явич вийшли в коридор, адвокат сказав:

– Я ще не зустрiчався зi стрижневою особистiстю – Бiллi. Не знаю, чи вийде вiн до них. Але скажи менi, яке в тебе склалося враження про почуте i побачене?

Явич зiтхнув.

– Спочатку я був налаштований вкрай скептично, але тепер не знаю, що й думати. Як на мене, це не симуляцiя.

А тим часом люди, котрi залишились у кiмнатi, уважно стежили за Мiллiганом. Його обличчя сполотнiло, погляд, здавалося, був звернений глибоко всередину, губи рухалися, мовби юнак розмовляв увi снi.

Зненацька його очi широко розплющились.

– Боже! – зойкнув вiн. – Я думав, що вже помер!

Вiн ошалiло закрутився на своему мiсцi, озираючись навсiбiч. Побачивши, що за ним спостерiгае багато людей, юнак рiзко сiпнувся зi стiльця, впав на пiдлогу i на всiх чотирьох мерщiй вiдповз до протилежноi стiни, якнайдалi вiд них, де скорчився помiж двома стiльцями i почав схлипувати.

– Що я накоiв цього разу?

– Ти не зробив нiчого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, – сказала Корнелiя Вiлбур лагiдним, але рiшучим тоном.

Вiн тремтiв i так щiльно тулився до стiни, наче хотiв пройти крiзь неi. Волосся лiзло юнаку в очi, але вiн i не намагався вiдгорнути його з обличчя.

– Бiллi, ти цього ще не знаеш, але кожен у цiй кiмнатi бажае тобi допомогти. Давай-но ти пiдведешся з пiдлоги, сядеш ось на цей стiлець, i ми з тобою трохи поговоримо.

Усiм присутнiм було очевидно, що Вiлбур тримае ситуацiю пiд контролем i точно знае, що треба робити. Вона зачiпала саме тi душевнi струни, якi слiд було, щоб досягнути бажаного результату.

Юнак пiднявся i сiв на стiлець. Вiн увесь тремтiв, його колiна нервово сiпались.

– То я живий?

– Живий-живiсiнький, Бiллi. Ми знаемо, що в тебе проблеми i тобi потрiбна допомога. Адже так?

Вiн закивав, дивлячись на неi широко розплющеними очима.

– Скажи-но, Бiллi, чому ти нещодавно намагався розбити голову об стiну?

– Я думав, що помер, – почав юнак, – а потiм прокинувся i побачив, що я у в’язницi.

– А яким був твiй останнiй спогад перед тим?

– Пам’ятаю, що стояв на даху школи. Я бiльше не хотiв ходити до психiатрiв. Лiкар Браун iз Ланкастерського центру психiчного здоров’я не змiг мене вилiкувати. Менi здавалося, що я стрибнув тодi з даху. Чому я досi живий? І хто ви всi такi? Чому ви так на мене дивитесь?

– Ми – лiкарi i юристи, Бiллi. Ми зiбралися тут для того, щоб тобi допомогти.

– Лiкарi? Тато Чал мене приб’е за розмову з вами.

– Чому, Бiллi?

– Вiн боiться, що я розповiм комусь про те, що вiн зi мною зробив.

Вiлбур кинула запитальний погляд на Джудi Стiвенсон.

– Це його вiтчим, – пояснила та. – Його мати розлучилась iз Чалмером Мiллiганом шiсть рокiв тому.

Бiллi недовiрливо витрiщився на них.

– Розлучилася? Шiсть рокiв тому? – Вiн торкнувся свого обличчя, мовби хотiв переконатися, що все це вiдбуваеться з ним насправдi. – Як таке можливо?

– Ми з тобою маемо ще багато всього обговорити, Бiллi, – сказала Вiлбур. – Скласти всi клаптики докупи.

Юнак отетерiло оглянув кiмнату.

– Як я тут опинився? Що взагалi коiться? – Вiн захлипав i почав розгойдуватись уперед i назад.

– Я знаю, що ти вже стомився, Бiллi, – мовила Вiлбур. – Можеш iти спочивати.

Ридання рiзко урвались. На обличчi Бiллi тут-таки з’явився жвавий, хоч i дещо збентежений вираз. Юнак доторкнувся до своiх мокрих вiд слiз щiк i спохмурнiв.

– Що тут сталося? Хто це був? Я чув чийсь плач, але не мiг збагнути, звiдки вiн лине. Чорт забирай, цей хлопець уже був готовий драпонути вперед i вклепатись у стiну. Хто вiн такий?

– То був Бiллi, – вiдповiла Вiлбур. – Справжнiй Бiллi, також вiдомий як стрижнева особистiсть. А тебе як звуть?

– Не знав, що Бiллi дозволили вийти на сцену. Нiхто менi не сказав. Я Томмi.

Герi Швайкарта i Бернi Явича покликали до кiмнати. Томмi з усiма перезнайомили, трохи порозпитували i вiдпустили назад до його камери. Почувши про те, що сталося за iхньоi вiдсутностi, Явич тiльки головою похитав. Усе це здавалося геть фантастичним, наче iсторii про одержимiсть духами або демонами. Обвинувач звернувся до Джудi й Герi:

– Уявлення не маю, що все це означае, але я згоден з вами: не схоже, щоб вiн прикидався.

Тiльки лiкар Джордж Гардинг не став одразу дiлитися своiми мiркуваннями. Вiн сказав, що не поспiшатиме з висновками, а ще раз добре обмiзкуе побачене i свiй вердикт надiшле суддi Флаверсу наступного дня.


(8)

Рас Гiлл, медбрат, який провiв Томмi назад до камери, не мав i гадки, що не так iз Мiллiганом. Знав тiльки, що до нього вчащае цiла купа лiкарiв i юристiв i що вiн напрочуд мiнливий молодик, який дуже гарно малюе. За кiлька днiв пiсля тiеi недiльноi зустрiчi Гiлл проходив повз Мiллiганову камеру i заскочив того за роботою. Вiн зазирнув крiзь грати i побачив дуже примiтивний дитячий малюнок, пiдписаний друкованими лiтерами.

Тодi ж нагодився один iз охоронцiв i почав глузувати:

– Трясця, навiть моя дворiчна дитина малюе краще за цього клятого гвалтiвника.

– Облиш його, – сказав Гiлл.

В охоронця була склянка води, i вiн вихлюпнув ii крiзь грати, намочивши малюнок.

– Нащо ти це зробив? – докiрливо спитав Гiлл. – Що за чортiв гедзь тебе вкусив?

Але охоронець ураз вiдсахнувся вiд грат, побачивши обличчя Мiллiгана. На ньому була написана несамовита лють. Юнак озирався довкола, нiби шукав, чим пожбурити в охоронця. Зненацька вiн ухопився за унiтаз, вiддер його вiд стiни i швиргонув у грати, вщент розтрощивши порцеляну.

Охоронець так шарпнувся назад, що аж заточився, i побiг натискати тривожну кнопку.

– Святi небеса, Мiллiгане, – проказав Гiлл.

– Вiн малюнок Крiстiн водою облив. Тсе не е добре – нишчити роботу дiточок.

У коридор влетiло шестеро офiцерiв, але коли вони наблизились до камери Мiллiгана, той уже спокiйно сидiв на пiдлозi – з дещо остовпiлим виразом обличчя.

– Тобi це так не минеться, сучий ти сину! – заволав той самий охоронець. – Це псування державного майна!

Томмi прихилився спиною до стiни, пихато заклав руки за голову i сказав:

– До дупи державне майно.



У листi до суддi Флаверса, датованому 13 березня 1978 року, лiкар Гардинг писав: «Спираючись на результати обстеження, я дiйшов такого висновку: Вiльяма С. Мiллiгана слiд визнати недiездатним, оскiльки вiн не спроможний посприяти своему захисту в судi. У нього спостерiгаеться брак емоцiйноi цiльностi, необхiдноi для того, щоб виступити на свiй захист чи опротестувати заяви свiдкiв. Вiн здатен з’явитись у залi суду лише суто фiзично, тодi як забезпечити його повноцiнну свiдому присутнiсть на процесi наразi неможливо».

Тепер психiатр мав ухвалити ще одне рiшення. І Швайкарт, i Явич попрохали його не обмежуватися висновком про недiездатнiсть Мiллiгана, а покласти того на лiкування до шпиталю Гардинга.

Джордж Гардинг вагався. Його приемно вразило те, що прокурор Явич побував на психiатричному обстеженнi пiдсудного. Вельми незвичайний крок для обвинувача. Швайкарт i Явич запевнили лiкаря, що на нього не чiплятимуть ярлик експерта сторони захисту чи сторони обвинувачення, бо вони заздалегiдь домовилися внести його звiт до судового протоколу пiд грифом «за взаемною згодою сторiн». Хiба ж мiг Гардинг вiдмовити, коли i захист, i обвинувачення дружно просили його про послугу?

Як головний лiкар шпиталю Гардинга, вiн звернувся з клопотанням до управителя i фiнансового розпорядника.

– У шпиталi Гардинга нiколи не поверталися спиною до складних випадкiв, – сказав вiн. – Ми не з тих, хто береться тiльки за елементарнi справи.

Завдяки наполегливiй рекомендацii Джорджа Гардинга, котрий наголошував, що це дасть лiкарям можливiсть навчитися чогось новому, а шпиталю в цiлому – зробити значний внесок у теорiю психiатрii, комiтет погодився прийняти Вiльяма Мiллiгана на три мiсяцi – термiн, ухвалений судом.



14 березня Гiлл i ще один офiцер прийшли за Мiллiганом.

– Тебе хочуть бачити внизу, – сказав охоронець, – але шериф наполягае, щоб на тобi була гамiвна сорочка.

Мiллiган, не опираючись, дозволив надягти на себе сорочку i покiрно пiшов iз конвоiрами до лiфта.

Джудi й Герi чекали на свого клiента просто в коридорi – iм кортiло якнайшвидше повiдомити добрi новини. Коли вiдчинилися дверi лiфта, перед iхнiми очима постала така картина: Рас Гiлл та iнший охоронець iз роззявленими вiд подиву ротами витрiщаються на Мiллiгана, котрий переступае через гамiвну сорочку, з якоi щойно вислизнув.

– Чудасiя та й годi, – пробелькотiв охоронець.

– Я ж казав, що вона мене не стримае. Як i жодна в’язниця чи божевiльня.

– Томмi, це ти? – запитала Джудi.

– Власною персоною, – пирхнув той.

– Ходи-но сюди, – звелiв Герi, затягуючи юнака до кiмнати. – Є розмова.

Томмi випручався з мiцноi хватки Герi.

– У чому рiч?

– У нас хорошi новини, – вiдповiла Джудi.

– Лiкар Джордж Гардинг люб’язно погодився прийняти тебе до шпиталю Гардинга для досудового нагляду й лiкування, – повiдомив Герi.

– І що це означае?

– Тепер е два варiанти розвитку подiй, – пояснила Джудi. – За якийсь час тебе можуть оголосити дiездатним, i тодi судове слухання таки вiдбудеться. Або ж тебе остаточно визнають неосудним i тодi всi звинувачення будуть знятi. Прокурори на це пристали, i суддя Флаверс постановив, аби наступного тижня тебе перевели звiдсiля до шпиталю Гардинга. Та е одне «але».

– Завжди е якесь «але», – буркнув Томмi.

Герi нахилився до нього i сказав, постукуючи вказiвним пальцем по столу:

– Лiкарка Вiлбур запевнила суддю, що люди з розщепленням особистостi нiколи не порушують свого слова. Вона знае, що ви не легковажите обiцянками.

– То й що?

– Суддя Флаверс каже, що тебе звiльнять i переведуть до шпиталю Гардинга, тiльки якщо ти заприсягнешся звiдтiля не тiкати.

Томмi схрестив руки на грудях.

– До бiса. Я такого не обiцятиму.

– Ти мусиш! – гримнув Герi. – Трясця! Ми зi шкури пнулись, аби тебе не запроторили до Лiми, а ти тепер капризуеш?

– Але це несправедливо, – вiдказав Томмi. – Втечi – це мiй коник. І одна з основних причин, чому я взагалi iсную. А менi хочуть заборонити використовувати мiй талант.

Герi занурив пальцi у чуприну, нiби зiбрався рвати на собi волосся.

Джудi поклала руку на плече Томмi.

– Ти повинен дати нам цю обiцянку, Томмi. Якщо не для себе, то хоча б заради дiтей. Подумай про малечу. Ти ж знаеш, що у в’язницi iм зовсiм не мiсце. А у шпиталi про них подбають.

Юнак опустив руки i втупив погляд у стiл. Джудi зрозумiла, що влучила в яблучко. Вона знала, що всi особистостi дуже люблять дiтей i почуваються вiдповiдальними за них.

– Ну, добре, – неохоче процiдив Томмi. – Я обiцяю.

От тiльки вiн змовчав про те, що купив лезо бритви в одного з ув’язнених, коли вперше почув про можливе переведення до Лiми. Лезо було прилiплене клейкою стрiчкою до його лiвоi стопи. Вiн не став про це розповiдати, бо нiхто його й не запитував. Томмi давно засвоiв урок: до нового мiсця утримання завжди бери з собою яку-небудь зброю. Його зв’язали обiцянкою, i вiн тепер не зможе втекти, але принаймнi матиме чим оборонятись, якщо хтось спробуе його згвалтувати. Або дасть лезо Бiллi, i той перерiже собi горлянку.



За чотири днi до вiдбуття до Мiллiгановоi камери прийшов сержант Вiллiс. Вiн хотiв, щоб Томмi показав йому, в який спосiб позбуваеться гамiвних сорочок.

Томмi змiряв офiцера поглядом. То був худорлявий чоловiк, що вже лисiв. Залишки сивого волосся обрамляли його смагляве обличчя.

– З якого дива менi це робити? – насуплено запитав Томмi.

– Ти все одно звiдси iдеш. А менi, гадаю, ще не запiзно вчитися новому.

– Ви завжди добре до мене ставилися, сержанте, – вiдповiв Томмi, – але я не розкриваю своiх секретiв направо i налiво.

– Подивися на це з iншого боку, – сказав Вiллiс. – Ти можеш урятувати чиесь життя.

Томмi вже було вiдвернувся, проте, почувши цi слова, знову зацiкавлено поглянув на сержанта.

– Це ж як?

– Я знаю, що ти не божевiльний. Але в нас тут е i такi. Ми тримаемо iх у гамiвних сорочках для iхньоi ж безпеки. Якщо вони вислизнуть, то можуть накласти на себе руки. Якщо ти покажеш, як тобi вдаеться скидати гамiвну сорочку, то ми подбаемо, щоб цього не змогли повторити iншi. Ти допоможеш урятувати не одне життя.

Томмi стенув плечима, даючи зрозумiти, що його це не обходить.

Однак наступного дня вiн усе-таки показав сержанту Вiллiсу, як примудряеться вислизати з гамiвноi сорочки, а тодi навчив, як ii слiд надягати, щоб людина нiзащо не змогла з неi вивiльнитись.



Пiзно вночi до Джудi зателефонувала Доротi Тернер.

– З’явилась iще одна, – випалила Тернер.

– Ти про що це?

– Про особистiсть, яку ми ранiше не зустрiчали. Це дев’ятнадцятирiчна дiвчина на iм’я Адалана.

– Господи, – прошепотiла Джудi. – Отже, iх десять.

Доротi описала своi пiзнi вiдвiдини в’язницi. Коли вона прийшла, Мiллiган сидiв на пiдлозi й тихенько квилив про те, як йому бракуе любовi i ласки. Доротi присiла поруч iз ним, втiшала його, витирала йому сльози. Адалана розповiла iй, що потайки пише вiршi. Вмиваючись слiзьми, вона пояснила, що едина з усiх особистостей може силою думки спровадити будь-кого iншого зi сцени. Досi тiльки Артур i Крiстiн знали про ii iснування.

Джудi спробувала уявити собi цю сцену: Доротi сидить на пiдлозi, пригортаючи Мiллiгана.

– Чому ж вона вирiшила заявити про себе саме зараз? – запитала Джудi.

– Адалана звинувачуе себе в тому, що втягнула хлопцiв у халепу, – вiдповiла Доротi. – Це вона крала час у Рейджена на перiод згвалтувань.

– Стривай, до чого ти хилиш?

– Адалана зiзналася, що скоiла це, бо iй до нестями хотiлось обiймiв, ласки i любовi.

– Але як Адалана могла…

– Вона лесбiйка.

Поклавши слухавку, Джудi ще довго дивилась на телефон. Їi чоловiк запитав, що це був за дзвiнок. Вона вiдкрила було рота, щоб розповiсти, проте тiльки похитала головою i вимкнула свiтло.




Роздiл 3



(1)

Бiллi Мiллiгана перевели з в’язницi округу Франклiн до шпиталю Гардинга вранцi 16 березня, на два днi ранiше запланованоi дати. Лiкар Джордж Гардинг уже зiбрав команду спецiалiстiв, якi мали працювати з Мiллiганом, i ознайомив iх iз подробицями справи, та, коли пацiент несподiвано прибув до шпиталю, лiкар Гардинг саме був на з’iздi психiатрiв у Чикаго.

Джудi Стiвенсон i Доротi Тернер, якi супроводжували полiцейську машину до шпиталю Гардинга, розумiли: для Деннi буде справжнiм ударом, якщо його зараз вiдвезуть назад до в’язницi. Тодi лiкар Шумейкер, один iз працiвникiв шпиталю, погодився взяти Мiллiгана пiд особисту вiдповiдальнiсть до повернення лiкаря Гардинга, i заступник шерифа передав йому в’язня пiд розписку.

Джудi й Доротi провели Деннi до Вейкфiлдського котеджу – закритого психiатричного корпусу, розрахованого на чотирнадцятьох важких пацiентiв, якi потребували особистоi уваги й невпинного нагляду. Для Деннi приготували лiжко в однiй iз двох палат особливого режиму, масивнi дубовi дверi котрих мали оглядовi вiчка для цiлодобового спостереження. Помiчник психiатра (у шпиталi Гардинга iх називали медтехнiками) принiс йому обiд на тацi. Джудi та Доротi залишалися з Деннi, поки вiн iв.

По обiдi до палати зайшли лiкар Шумейкер i трое медсестер. Вважаючи, що персоналу корисно буде на власнi очi побачити прояв розщеплення особистостi, Доротi Тернер попросила Деннi покликати Артура, аби той познайомився з людьми, якi з ним працюватимуть.

Медсестру Адрiену Маккан, розпорядницю Вейкфiлдського котеджу, вже попередили про Мiллiганiв розлад, бо вона входила до команди, зiбраноi Гардингом. Зате для двох iнших медсестер побачене стало цiлковитою несподiванкою.

Доннi Егар, матерi п’ятьох доньок, нелегко було дати раду своiм почуттям при зустрiчi з Унiверситетським гвалтiвником. Медсестра уважно спостерiгала, як спершу з ними спiлкувався маленький хлопчик, а потiм його погляд затьмарився, мов у якомусь трансi, вуста заворушились у нiмiй розмовi, а коли вiн знову пiдвiв очi на присутнiх, то вираз його обличчя був суворим i гордовитим i говорив вiн iз британським акцентом.

Вона ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Анi Деннi, анi Артур не здались iй переконливими. Вона вважала, що все це може бути генiальним спектаклем, розiграним, аби не сiсти за грати. Та все ж Бiллi Мiллiган ii зацiкавив. Медсестрi хотiлося знати, якою треба бути людиною, щоб зробити те, що зробив вiн.

Джудi й Доротi запевнили Артура, що тут вiн у безпецi. Доротi сказала, що незабаром зайде провести з ним декiлька психологiчних тестiв. Джудi додала, що вони з Герi час вiд часу навiдуватимуть його, щоб попрацювати над справою.

Того першого дня медтехнiк Тiм Шепард кожнi чверть години зазирав до новоприбулого пацiента крiзь вiчко у дверях i записував своi спостереження до спецiального бланку:



17:00 сидить по-турецькому на лiжку, сумирний

17:15 сидить по-турецькому на лiжку, погляд порожнiй

17:32 пiдвiвся, дивиться у вiкно

17:45 подали вечерю

18:02 сидить на краечку лiжка, погляд порожнiй

18:07 забрали тацю, поiв добре


О чверть на восьму Мiллiган почав нервово походжати палатою.

О восьмiй до пацiента зайшла медсестра Гелен Єгер i пробула з ним сорок хвилин. Перший запис у ii нотатнику був стислим:



16.03.78. Пан Мiллiган залишаеться в палатi особливого режиму. За ним про всяк випадок ведеться пильне спостереження. Розповiдав про своi багаточисленнi особистостi. Говорив переважно Артур, у нього англiйський акцент. За його словами, одна з особистостей, а саме – Бiллi, мае схильнiсть до самогубства, тому iншi захищаються тим, що не дають йому прокидатися. Бiллi спить, вiдколи йому виповнилося шiстнадцять. Апетит у пацiента хороший. У iжi не вибагливий. Травлення працюе добре. У спiлкуваннi приемний i доброзичливий.


Пiсля того як сестра Єгер пiшла, Артур подумки повiдомив рештi, що шпиталь Гардинга – це безпечне i дружне мiсце. Оскiльки для спiвпрацi з лiкарями знадобиться гострий розум i вмiння мислити логiчно, то вiн, Артур, вiд цiеi митi повнiстю перебирае на себе контроль над сценою.

О другiй двадцять п’ять ночi медтехнiк Крiс Канн почув шум у Мiллiгановiй палатi. Зазирнувши туди, вiн побачив, що пацiент сидить на пiдлозi.

Томмi гепнувся з лiжка i був не в гуморi. За кiлька секунд вiн почув кроки за дверима i чиесь око втупилось у нього крiзь вiчко. Щойно кроки вiддалилися, Томмi вiдлiпив лезо бритви вiд своеi стопи i знайшов для нього хороший сховок, приклеiвши його знизу до лiжка. Вiн знатиме, де шукати лезо, коли воно знадобиться.


(2)

Повернувшись iз Чикаго 19 березня, лiкар Джордж Гардинг-молодший був роздратований тим, що його ретельно вибудуванi плани пiшли котовi пiд хвiст через передчасний приiзд пацiента. Вiн збирався особисто зустрiти Мiллiгана. Гардинг пiшов на чималi клопоти, збираючи команду спецiалiстiв, до якоi увiйшли психолог, арт-терапевт, психотерапевт, соцiальний працiвник, а також лiкарi, медсестри, медтехнiки й розпорядниця Вейкфiлдського котеджу. Вiн обговорив iз ними всi складнощi роботи з людьми, що страждають на розлад множинноi особистостi. Коли окремi члени колективу вiдверто заявили, що не вiрять у поставлений дiагноз, вiн терпляче iх вислухав, подiлився власними сумнiвами, але попросив допомогти йому виконати доручення суду. Їм усiм слiд залишатись неупередженими, i тодi вони спiльними зусиллями зможуть бiльше дiзнатися про випадок Вiльяма Стенлi Мiллiгана.



Через день пiсля повернення Гардинга лiкар Перрi Айрес провiв фiзичний огляд Мiллiгана. У медичнiй картi лiкар зазначив, що перед тим, як вiдповiсти на яке-небудь запитання, Мiллiган часто ворушив губами i скошував погляд управо. На запитання, навiщо вiн це робить, пацiент вiдповiв, що то вiн звертаеться до iнших особистостей, насамперед до Артура, за потрiбною iнформацiею.

– Називайте нас Бiллi, – додав Мiллiган, – iнакше люди вирiшать, що в нас не всi вдома. Але я Деннi. А оту вашу анкету заповнював Аллен. Хоча я не повинен був розповiдати вам про iнших.

Лiкар Айрес процитував це у звiтi, а також написав таке:



Спочатку ми домовились говорити тiльки про Бiллi, але при цьому малося на увазi, що Деннi надасть iнформацiю про стан здоров’я усiх особистостей. І тiльки через його неспроможнiсть це зробити випливла на поверхню решта iмен. Деннi змiг пригадати тiльки те, що у дев’ять рокiв Бiллi видалили грижу. За його словами, «Девiду завжди дев’ять», тобто це Девiду зробили ту операцiю. В Аллена iстотно обмежений периферiйний зiр, але в решти зiр у нормi. […]

Примiтка: Перш нiж перейти до оглядовоi кiмнати, я детально описав пацiенту процедуру обстеження. Я наголосив на тому, що необхiдно буде оглянути те мiсце, де колись була грижа, а також, оскiльки в нього було виявлено лейкоцитурiю – анормальний рiвень лейкоцитiв у сечi, – доведеться перевiрити його простату шляхом ректального обстеження. Вiн неабияк стривожився. Його губи швидко заворушились, а очi забiгали – пацiент явно радився з iншими особистостями. Нарештi вiн стурбовано, але чемно сказав менi: «Це може стати ударом для Бiллi та Девiда, бо Чалмер чотири рази гвалтував iх, коли ми ще жили на фермi. Чалмер був нашим вiтчимом». Вiн також додав, що жiнка, зазначена в анкетi як iхня мати, – це насправдi матiр Бiллi. Як вiн висловився, «це не моя мама, своеi мами я не пам’ятаю».


Розалi Дрейк i Нiк Чико, котрi в парi проводили заняття груповоi терапii у Вейкфiлдському котеджi, спiлкувалися з Мiллiганом тiснiше, нiж iнший персонал. Щоденно о десятiй ранку i третiй дня сiмох або вiсьмох пацiентiв Вейкфiлда збирали на груповi заняття.

21 березня Нiк забрав Мiллiгана з його палати особливого режиму (яку, втiм, тепер замикали тiльки на нiч) i провiв до кiмнати для занять. Нiк був струнким двадцятисемирiчним медтехнiком. Його пiдборiддя вкривала борода, а в лiвому вусi красувалися двi сережки – тоненьке золоте кiльце i нефритовий камiнець. Вiн чув, що Мiллiган вороже ставиться до чоловiкiв, бо в дитинствi став жертвою сексуального насильства. Медтехнiк жваво цiкавився розщепленням особистостi, хоч i не дуже вiрив у реальнiсть такого синдрому.

Розалi, блакитноока бiлявка, що розмiняла третiй десяток i чиею спецiалiзацiею була трудова терапiя, ранiше не стикалася з розладом множинноi особистостi. Пiсля бесiди, яку провiв iз колегами лiкар Гардинг, вона помiтила, що весь колектив хутко роздiлився на два табори: однi вважали, що Мiллiган i справдi страждае на розщеплення особистостi, а iншi – що вiн шахрай, який симулюе рiдкiсне захворювання, аби привернути до себе увагу й уникнути кари за згвалтування. Розалi щосили намагалася зберiгати об’ективнiсть.

Коли Мiллiган примостився скраечку столу, якнайдалi вiд iнших, Розалi Дрейк пояснила йому, що напередоднi група вирiшила працювати над колажами. У своему колажi кожен мае розповiсти що-небудь про себе людям, яких любить.

– У мене немае нiкого, кого б я любив i для кого мiг би зробити колаж, – озвався Мiллiган.

– Тодi зроби його для нас, – запропонувала Розалi. – Усi iх роблять, навiть ми з Нiком. – І вона пiдняла аркуш цупкого кольорового паперу, над яким працювала.

Розалi звiддаля спостерiгала за тим, як Мiллiган узяв аркуш i заходився вирiзати фотографii з журналiв. До неi доходили чутки про його обдарованiсть, i iй цiкаво було поглянути, який у цього сором’язливого й тихого пацiента вийде колаж. Мiллiган працював мовчки, спокiйно. Коли вiн скiнчив, Розалi пiдiйшла подивитись на його витвiр.

Мiллiганова робота ii ошелешила. У центрi аркуша був нажаханий заплаканий хлопчик. Пiд його фотографiею наклеенi лiтери утворювали iм’я МОРРІСОН. Над хлопчиком загрозливо нависали розлючений чоловiк i слово НЕБЕЗПЕКА, складене з червоних лiтер. У правому нижньому кутi був череп.

Розалi була зворушена простотою форми i глибиною висловлених почуттiв. Це було геть не те, що вона очiкувала побачити. Вiдчувалося, що колаж пiднiмае завiсу над болiсними подiями Мiллiганового минулого. У Розалi аж мурашки по хребту побiгли. Вона збагнула, що з цiеi митi прийматиме справу Мiллiгана близько до серця. Хоч би що там думали про юнака ii колеги зi шпиталю, вона була переконана, що його робота – це аж нiяк не витвiр бездушного соцiопата. Нiк Чико подiляв ii думку.



Лiкар Джордж (якого так охрестили пiдлеглi та пацiенти, щоб не плутати з його батьком, лiкарем Джорджем Гардингом-старшим) поринув у читання спецiалiзованоi психiатричноi перiодики, з якоi дiзнався, що випадки захворювання, вiдомого як розлад множинноi особистостi, нинi фiксуються дедалi частiше. Вiн обдзвонив багатьох психiатрiв, але всi вони сказали приблизно те саме: «Ми подiлимося тими нечисленними фактами, що нам вiдомi, однак ця хвороба i досi за межею нашого розумiння. Доведеться вам дiяти навмання».

Усе це обiцяло забрати значно бiльше часу та зусиль, нiж лiкар Джордж розраховував, i вiн запитав себе, чи таким уже правильним рiшенням було взятися за цього пацiента саме в розпал пошукiв фiнансування на розширення шпиталю. Але вiн вiдкинув сумнiви, подумавши про те, що Бiллi Мiллiгану потрiбна допомога i що цей випадок матиме неабияку цiннiсть для психiатрii, оскiльки збагатить комплекс знань про роботу людського мозку.

Та перш нiж пiдготувати для суду оцiнку психiчного стану Бiллi Мiллiгана, лiкар мусив докладно вивчити його анамнез, а це було вельми проблематично, якщо врахувати, що пацiент страждав на провали в пам’ятi.



У четвер, 23 березня, Герi Швайкарт i Джудi Стiвенсон приiхали навiдати свого клiента i впродовж години намагалися впорядкувати його туманнi спогади про обставини злочинiв, зiставляючи його розповiдь зi свiдченнями трьох жертв i плануючи альтернативнi лiнii захисту залежно вiд того, яким виявиться вердикт лiкаря Гардинга.

Мiллiган здався адвокатам бiльш розкутим, хоч i скаржився на те, що його тримають у палатi особливого режиму i змушують носити спецiальний одяг зi «зниженим ризиком травматизму».

– Лiкар Джордж каже, що до мене повиннi ставитися так само, як i до решти пацiентiв, але нiхто менi не довiряе. Інших возять фургоном на екскурсii, але менi з ними не можна. Я маю стирчати тут. І ще страшенно дратуе, що мене постiйно називають Бiллi.

Джудi й Герi спробували його втiшити, а також пояснили, що лiкар Гардинг ризикуе заради нього репутацiею, i застерегли, щоб вiн не випробовував терпець лiкаря. Джудi здавалося, що вони розмовляють з Алленом, але вона побоялася запитати прямо – ану ж вiн образиться, що вона його не впiзнала?

– Я вважаю, що ти повинен в усьому слухатись тутешнiх лiкарiв, – сказав Герi. – Це твiй единий шанс не сiсти до в’язницi.

Їдучи зi шпиталю, Джудi й Герi вiдчували полегшення, адже iхнiй клiент був у безпецi i з iхнiх плечей бодай на якийсь час упав тягар вiдповiдальностi й турбот.

Того ж таки дня лiкар Гардинг провiв першу терапевтичну бесiду з Мiллiганом. Для лiкаря це були дуже непростi п’ятдесят хвилин. Мiллiган сидiв, повернувшись обличчям до вiкна, i спершу взагалi уникав дивитися лiкарю в очi. Здавалося, вiн мало що пам’ятае зi свого минулого, хоч i розповiв з усiею вiдвертiстю про те, як з нього знущався вiтчим.

Лiкар Гардинг усвiдомлював, що дiе аж надто стримано. Лiкарка Вiлбур порадила йому якнайшвидше випитати у пацiента, скiльки всього в ньому живе особистостей i хто вони такi. Далi слiд було спонукати рiзних альтер-его розповiсти, з якою метою вони були створенi, i попросити iх пригадати конкретнi обставини, що спричинили iхню появу.

Потiм треба було пiдштовхнути всiх особистостей до того, аби вони перезнайомилися мiж собою, налагодили спiлкування i допомагали одна однiй долати труднощi. Інакше кажучи, об’еднувалися задля вирiшення проблем, а не роздiлялися. Як стверджувала Вiлбур, стратегiя лiкування полягае в тому, щоб згуртувати всi альтер-его, а згодом ознайомити Бiллi, стрижневу особистiсть, iз iхнiми спогадами. І тодi нарештi можна буде здiйснити спробу злиття. Та попри те, що метод лiкарки Вiлбур здавався дуже привабливим i Джордж Гардинг пам’ятав, як блискуче вона спрацювала тодi у в’язницi, вiн уже давно вивчив урок: те, що добре для iнших лiкарiв, не обов’язково пiдходить йому. Гардинг вважав себе консерватором, тому вирiшив, що по-своему i в слушний для себе час визначить, iз ким i чим вiн тут мае справу.



Минали днi, i сестра Донна Егар зауважила, що чимало часу проводить iз Мiллiганом наодинцi. Вiн дуже мало спав – набагато менше за iнших пацiентiв – i прокидався вдосвiта, тож вона часто i подовгу з ним розмовляла. Вiн розповiдав iй про своi численнi внутрiшнi «я».

Якось вiн iз доволi переляканим виглядом простягнув iй списаний аркуш паперу, внизу якого стояв пiдпис «Артур».

– Я не знаю нiякого Артура i навiть не розумiю, про що тут пишеться, – сказав вiн.

Невдовзi на лiкаря Гардинга посипалися скарги вiд пiдлеглих. Вони скаржилися, що складно працювати з пацiентом, у котрого завжди й на все е вiдмовка: «Я цього не робив. То, мабуть, був хтось iнший», – навiть коли вони на власнi очi бачили його за цим заняттям. А ще, за iхнiми словами, Мiллiган подае кепський приклад iншим хворим, манiпулюючи персоналом: вiн ходить вiд одного члена колективу до iншого, поки не допроситься бажаного. Також вiн постiйно натякае, що може покликати на допомогу Рейджена, у чому працiвники вбачають завуальовану погрозу.

Лiкар Джордж постановив, що вiдтепер тiльки вiн сам розмовлятиме з Мiллiганом про iнших особистостей, та й то лише пiд час терапевтичних бесiд. Решта персоналу не повинна нi згадувати iхнiх iмен, нi обговорювати iх на територii корпусу, а тим паче при пацiентах.

Гелен Єгер, медсестра, котра спiлкувалась iз Артуром у день його приiзду, 28 березня вписала до сестринського журналу такий план лiкування:



Не пiзнiше нiж за мiсяць пан Мiллiган повинен буде навчитися брати на себе вiдповiдальнiсть за своi дii. Мета вважатиметься досягнутою, коли вiн припинить вiдкрито заперечувати своi вчинки.

План

1. Якщо вiн заперечуватиме, що вмiе грати на фортеп’яно, члени колективу повиннi безапеляцiйно сказати йому, що бачили i чули, як вiн грав.

2. Якщо його угледять за писанням, а згодом вiн заперечуватиме, що написане належить йому, хтось iз персоналу повинен сказати, що бачив, як вiн це писав.

3. Якщо пацiент заявлятиме, що вiн – якась iнша особистiсть, персонал повинен нагадати йому, що його звуть Бiллi.


Пiд час наступноi терапевтичноi бесiди лiкар Джордж пояснив Алленовi, що мусив ужити таких заходiв, бо iнших пацiентiв корпусу бентежило, коли вони раз по раз чули рiзнi iмена його особистостей.

– Дехто величае себе Наполеоном або Ісусом Христом, – зауважив Аллен.

– Так, але геть iнша рiч, коли це роблять працiвники шпиталю – сьогоднi називають тебе Деннi, а завтра вже Артуром, Рейдженом, Томмi чи Алленом. Я пропоную, щоб у розмовах iз персоналом i хворими всi твоi особистостi вiдгукувались на iм’я Бiллi, тодi як…

– Вони не «особистостi», лiкарю Джордже, – уточнив Аллен. – Вони люди.

– А чому ти протиставляеш цi поняття?

– Коли ви називаете iх особистостями, складаеться таке враження, нiби ви не вважаете iх справжнiми живими людьми.


(3)

8 квiтня, за кiлька днiв пiсля того, як Доротi Тернер почала програму психологiчного оцiнювання, Донна Егар побачила, що Мiллiган сердито мiряе кроками свою палату. Коли вона запитала, що трапилось, вiн вiдповiв iй iз британським акцентом:

– Нiхто нас не розумiе.

Пiсля цього в нього повнiстю змiнилися мiмiка, постава, хода i голос, i медсестра зрозумiла, що перед нею вже Деннi. Отримавши нагоду щоденно спостерiгати за тим, наскiльки реалiстичними е рiзнi його особистостi, кожна з яких мае свою усталену поведiнку, Донна бiльше не вважала, що Мiллiган прикидаеться. Тепер вона, едина з усiх медсестер, вiрила в його дiагноз.

За кiлька днiв вiн пiдiйшов до неi в дуже пригнiченому станi. Вона одразу впiзнала в ньому Деннi. Вiн подивився на неi й запитав жалiсним голосом:

– Чому я тут?

– Що ти маеш на увазi? – перепитала Донна. – У цiй кiмнатi? Чи в цьому корпусi?

Вiн заперечно похитав головою.

– Іншi пацiенти запитали мене, чому я тут, у шпиталi.

– Можливо, Доротi Тернер усе пояснить, коли прийде тебе тестувати, – вiдповiла медсестра.

Того вечора, пiсля психологiчних тестiв iз Доротi Тернер, Мiллiган вiдмовився з будь-ким розмовляти. Вiн побiг просто до своеi палати, де зайшов до ванноi кiмнати i почав умиватися. За кiлька секунд вiн почув, як вiдчинилися, а потiм зачинилися дверi його палати. Вiн визирнув iз ванноi й побачив одну з пацiенток – дiвчину на iм’я Дорiн. Вiн часто спiвчутливо вислуховував ii, коли вона хотiла подiлитися своiми проблемами, i розповiдав iй про власнi, проте загалом вона його не цiкавила.

– Що ти тут робиш? – озвався вiн.

– Поговорити з тобою хотiла. Чому ти сьогоднi так засмутився?

– Тобi сюди не можна заходити. Ти ж знаеш, що це проти правил.

– Але в тебе був такий нещасний вигляд!

– Я дiзнався, що дехто скоiв жахливу рiч. Я не гiдний жити далi.

Тiеi митi вони почули кроки i хтось постукав у дверi. Дорiн хутко заскочила до ванноi кiмнати i зачинила за собою дверi.

– Навiщо ти це зробила? – сердито прошепотiв Мiллiган. – Через тебе я матиму ще бiльше неприемностей. От халепа!

Дiвчина тiльки захихотiла.

– Ну ж бо, Бiллi i Дорiн, – покликала iх сестра Єгер, – виходьте звiдтiля.

10 квiтня 1979 року сестра Єгер зробила у сестринському журналi такий запис:



Пана Мiллiгана застали у його ваннiй кiмнатi з iншою пацiенткою. Свiтло було вимкнене. Коли його попросили пояснити цей iнцидент, вiн сказав, що хотiв поговорити з нею наодинцi про те, що почув того вечора. Як з’ясувалося, вiн дiзнався вiд панi Тернер, що згвалтував трьох жiнок. Розповiдаючи про це, пацiент розридався i сказав, що хоче, аби «Рейджен i Адалана померли». Викликали лiкаря Джорджа i пояснили йому, в чому рiч. Пацiента помiстили до палати особливого режиму, призначивши за ним нагляд. Коли за кiлька хвилин до нього зазирнули, вiн сидiв на лiжку, стискаючи в руках пояс вiд халату. Вiн не припиняв плакати i стверджував, що хоче iх убити. Пiсля тривалих перемовин пацiент вiддав пояс. Перед тим вiн уже було обмотав його навколо шиi.


Тестуючи Мiллiгана, Доротi Тернер виявила, що у його особистостей суттево вiдрiзняеться IQ:








Крiстiн була ще замала для тестування, Адалана не захотiла виходити, а Артур вiдмовився проходити тест на IQ, бо це, мовляв, нижче його гiдностi.

Тест Роршаха показав, що Деннi ледве тамуе в собi ворожiсть, а також потребуе сторонньоi допомоги, аби побороти почуття нiкчемностi й меншовартостi. Томмi продемонстрував бiльшу зрiлiсть, нiж Деннi, але й вищу схильнiсть до iмпульсивноi й небажаноi поведiнки. З’ясувалося, що в нього найбiльший набiр шизоiдних проявiв i найменша здатнiсть до спiвчуття. Результати Рейджена показали, що той бiльше за iнших схильний до агресii.

Артур мав надзвичайно високий iнтелект, на який покладався, щоб утримувати свою позицiю ватажка. Доротi Тернер здавалося, що вiн виробив у собi зверхне ставлення до свiту в цiлому, щоб компенсувати внутрiшнiй неспокiй i те, що його лякають ситуацii, якi вимагають виявлення почуттiв. На емоцiйному рiвнi найбiльш самодостатньою особистiстю був Аллен.

Доротi Тернер зауважила також деякi спiльнi риси: ознаки iснування жiночоi сторони особистостi й могутнього Над-Я, хоча спалахи гнiву могли iх глушити. Чого психолог не виявила, то це будь-якого психотичного розладу чи шизофренii.

Коли Розалi Дрейк i Нiк Чико оголосили, що на груповому заняттi 19 квiтня вiдбудеться гра на змiцнення довiри, Артур випустив на сцену Деннi. Персонал перетворив кiмнату вiдпочинку на смугу перешкод зi столiв, стiльцiв, канап i стендiв.

Знаючи, що Мiллiган боiться чоловiкiв, Нiк запропонував, щоб той працював у парi з Розалi. Вона мала зав’язати юнаку очi i запропонувала провести його кiмнатою.

– Ти повинен покластись на мене, Бiллi, – вмовляла Розалi. – Це единий спосiб почати довiряти людям, а без цього в реальному свiтi нiяк не можна.

Урештi-решт вiн дозволив зав’язати собi очi.

– Тепер тримай мене за руку, – сказала вона, заводячи його до кiмнати. – Я проведу тебе повз перешкоди й не дам тобi вдаритися.

Ведучи його, Розалi вiдчувала, який несамовитий жах оволодiв ним через те, що вiн не знав, куди рухаеться i на що може наштовхнутися. Спочатку вони йшли повiльно, але потiм пришвидшили ходу, минаючи стiльцi, пролазячи попiд столами, пiднiмаючись i спускаючись драбинками. Розалi й Нiк бачили, як Мiллiган панiкуе, тому були приемно враженi тим, що вiн пройшов випробування до кiнця.

– От бачиш, Бiллi, я не дозволила тобi впасти чи вдаритися.

Деннi кивнув.

– Ти повинен зрозумiти, що е люди, яким можна довiряти. Не всiм, звичайно, але декому можна.

Розалi помiтила, що в ii присутностi Мiллiган дедалi частiше з’являеться в образi хлопчика Деннi, якого вона вже добре впiзнавала. Їi засмучувало, що часто в його малюнках були елементи, пов’язанi зi смертю.



Наступного вiвторка Аллену вперше дозволили вiдвiдати заняття з живопису в терапевтичному корпусi.

Дона Джонса, доброзичливого арт-терапевта, вразив природний хист Мiллiгана, однак вiн бачив, що юнак напружився i занервував, потрапивши до незнайомого колективу. Джонс усвiдомив, що своiми химерними малюнками Бiллi намагаеться привернути до себе увагу й заслужити схвалення.

Терапевт вказав на замальовку могильного каменя, на якому було вигравiювано: «Хай земля тобi НЕ буде пухом».

– Розповiси нам що-небудь про цю роботу, Бiллi? Що ти вiдчував, коли ii створював?

– Це рiдний батько Бiллi, – вiдповiв Аллен. – Вiн був комiком i конферансье у Маямi, штат Флорида, поки не вкоротив собi вiку.

– Може, все-таки подiлишся з нами своiми почуттями? Зараз нас бiльше цiкавлять твоi емоцii, а не сухi факти, Бiллi.

Аллен, обурений тим, що його творчiсть приписують Бiллi, швиргонув на пiдлогу олiвець i зиркнув на годинник.

– Я мушу повертатися до свого корпусу. Вже час стелитися.

Наступного дня вiн заговорив iз сестрою Єгер про свое лiкування, нарiкаючи на те, що все робиться не так, як слiд. Коли вона сказала, що вiн постiйно створюе труднощi для працiвникiв шпиталю i пацiентiв, юнак засмутився.

– Я не вiдповiдаю за те, що роблять iншi моi люди, – пробурмотiв вiн.

– Нам не можна обговорювати iнших. Тiльки Бiллi, – мовила Єгер.

– Але лiкар Гардинг неправильно мене лiкуе! Вiн не послухався лiкарки Вiлбур! – вигукнув пацiент.

Вiн забажав, аби йому показали медичну карту. Коли Єгер вiдмовила, вiн сказав, що може змусити шпиталь надати йому доступ до медичноi iнформацii. За його словами, вiн був певен, що персонал не занотовуе належним чином усiх його перевтiлень i згодом вiн не зможе вiдновити у пам’ятi втрачений час.

Того вечора до нього зайшов Гардинг. Пiсля цих вiдвiдин Томмi оголосив працiвникам шпиталю, що звiльняе свого лiкаря. Незабаром вiн вийшов з палати вже як Аллен i запевнив, що поновлюе лiкаря на його посадi.


* * *

Коли матерi Бiллi, Доротi Мур, дозволили навiдувати сина, вона бувала в нього мало не щотижня. Часто з нею приiздила ii дочка, Кетi. Реакцiю Бiллi передбачити було неможливо. Інодi пiсля вiзиту рiдних вiн був балакучим i веселим, а iнодi – вкрай пригнiченим.

Соцiальна працiвниця Джоан Вiнслоу на зборах команди спецiалiстiв, якi займалися випадком Мiллiгана, доповiла, що спiлкувалась iз Доротi кожного ii приiзду. Мати Бiллi здалась iй доброю i турботливою, проте, на думку Вiнслоу, м’яка i безхребетна вдача завадила жiнцi свого часу втрутитись i покласти край знущанням, жертвою яких став ii син. Доротi зiзналася соцiальнiй працiвницi, що в неi завжди було таке вiдчуття, нiби е двое рiзних Бiллi: один – добросердий i люблячий хлопчик, а другий – байдужий i нечуйний.

Нiк Чико записав до журналу, що вiдвiдини панi Мур 18 квiтня страшенно засмутили Мiллiгана, котрий пiсля ii вiд’iзду усамiтнився у своiй палатi, сховавши голову пiд подушку.



Наприкiнцi квiтня, коли минуло вже шiсть iз дванадцяти тижнiв, вiдведених судом на лiкування Мiллiгана, лiкар Джордж усвiдомив, що справи просуваються занадто повiльно. Слiд було якимось чином налагодити комунiкацiю мiж усiма iншими особистостями i власне Бiллi – базовою, або ж стрижневою особистiстю. Та насамперед лiкар повинен був достукатись до Бiллi й витягнути його назовнi, бо той так i не з’являвся з того самого дня, коли лiкарка Вiлбур умовила Рейджена випустити його на сцену у в’язницi.

Лiкаря Джорджа осяяла думка, що можна було б зняти на вiдеоплiвку, як говорять i поводяться рiзнi альтер-его, а потiм продемонструвати записи iм самим i стрижневiй особистостi. Вiн розповiв про свiй задум Алленовi, пояснивши, наскiльки важливо, щоб особистостi почали спiлкуватися мiж собою i з Бiллi. Аллен погодився.

Пiзнiше Аллен сказав Розалi, що йому до вподоби iдея з вiдеозаписом. Вiн хвилюеться, як усе мине, але лiкар Джордж переконав його, що так Аллен зможе багато нового дiзнатися про самого себе.

Першу бесiду з пацiентом перед увiмкненою вiдеокамерою лiкар Джордж провiв 1 травня. Вiн запросив Доротi Тернер, оскiльки знав, що в ii присутностi Бiллi почуваеться впевненiше. Лiкар мав намiр зустрiтися з Адаланою. Спершу вiн був проти того, аби кликати на сцену нових особистостей, проте згодом зрозумiв, що неодмiнно треба оцiнити значення цiеi жiночоi iпостасi у Мiллiгановiй iдентичностi.

Упродовж бесiди вiн декiлька разiв повторив, як сильно йому допомогла б розмова з Адаланою. Спочатку до лiкарiв вийшли кiлька iнших особистостей, але кiнець кiнцем вiдбулася чергова змiна: риси Мiллiгана пом’якшилися, в очах забринiли сльози. Говорив вiн здавлено i в нiс, мовби перед тим довго плакав. Вираз його обличчя став по-жiночому нiжним. Очi здiйснювали швидкi мимовiльнi рухи з боку в бiк.

– Менi боляче зараз говорити, – сказала Адалана.

Лiкар Джордж намагався не показувати, як його вразила ця трансформацiя. Вiн сам захотiв, аби Адалана до них вийшла, вiн очiкував на ii появу, але, коли це таки трапилось, вiн був приголомшений.

– Чому тобi боляче говорити? – запитав вiн.

– Через хлопцiв. Я втягнула iх у халепу.

– Яким чином?

Доротi Тернер, яка зустрiчалася з Адаланою у в’язницi в нiч перед переведенням до шпиталю, слухала iхню бесiду мовчки.

– Вони не розумiють, що таке любов, – сказала Адалана, – не знають, як це – коли тебе голублять i дбають про тебе. Я вкрала той час. Я вiдчувала в собi алкоголь i пiгулки Рейджена. Ой, як же боляче про це розповiдати!

– Так, але це необхiдно, – наполiг лiкар Джордж. – Допоможи нам у всьому розiбратися.

– Це все я накоiла. Трохи запiзно тепер казати, що менi страшенно прикро, чи не так? Я зруйнувала хлопцям життя. Але вони нiяк не могли збагнути…

– Що саме? – поцiкавилася Тернер.

– Потребу кохати i бути коханою. Бути в чиiхось обiймах. Вiдчувати чуже тепло i ласку. Не знаю, що штовхнуло мене зробити те, що я зробила.

– І в тих випадках ти вiдчувала тепло i ласку? – запитала Тернер.

Адалана помовчала, а тодi прошелестiла:

– Хiба на якусь мить. Я вкрала той час. Артур не дозволяв менi виходити, я просто силою думки прибрала зi сцени Рейджена.

Вона роззирнулася довкола мокрими вiд слiз очима.

– Я не хочу проходити через усе це. Не хочу до суду. Не хочу нiчого казати Рейджену. Я просто хочу забратися геть iз життя хлопцiв i бiльше не завдавати iм лиха. Я так завинила… Сама не знаю, що на мене найшло.

– Коли ти почала виходити на сцену? – запитав лiкар Джордж.

– Я почала красти час у хлопцiв минулого лiта. Коли у в’язницi Лебанона iх замикали в карцерi, я крала час, аби писати вiршi. Я люблю поезiю. – Вона схлипнула. – Що тепер буде з хлопчиками?

– Ми ще не знаемо, – м’яко пояснив лiкар Джордж. – Ми намагаемося з’ясувати якомога бiльше.

– Не кривдьте iх, благаю, – попросила Адалана.

– У жовтнi, коли трапились тi подii, ти знала про плани Рейджена? – запитав лiкар.

– Так. Менi завжди все вiдомо. Я знаю таке, про що навiть Артур не здогадуеться. Але я не могла цьому завадити. І ще на мене подiяли Рейдженовi пiгулки й випивка. Не знаю, чому я таке скоiла. Менi було дуже самотньо.

Вона шморгнула носом i попросила паперову хустинку.

Лiкар Джордж не хотiв вiдлякати Адалану, тому розпитував дуже обережно, пильно стежачи за виразом ii обличчя.

– Чи е у тебе друзi, з якими тобi приемно спiлкуватись? Якi могли б розвiяти твою самотнiсть?

– Я нi з ким не контактую. Навiть iз хлопцями. Я розмовляю тiльки з Крiстiн.

– Ти сказала, що виходила на сцену минулого лiта, а також у виправному закладi Лебанона. А до того тобi нiколи не траплялося бувати на сценi?

– Нi. Але я була тут, усерединi. Я живу тут уже давно.

– І ти була при тому, як Чалмер…

– Так! – рiзко урвала Адалана. – І бiльше нi слова про нього!

– Ти ладнаеш iз матiр’ю Бiллi?

– Та де там! Вона навiть хлопчикам не може дати раду.

– А з Кетi, сестрою Бiллi?

– Так, я розмовляла з Кетi. Але, гадаю, вона про це не здогадувалась. Ми з нею ходили разом на закупи.

– А як щодо брата Бiллi – Джеймса?

– Нi. Вiн менi не подобаеться.

Адалана витерла сльози, сiла рiвно i недовiрливо, досi хлюпаючи носом, подивилась на вiдеокамеру. Повисла тиша, i лiкар Джордж зрозумiв, що Адалана пiшла. Вiн дивився на сполотнiле обличчя Мiллiгана i чекав, хто ж вийде на сцену наступним.

– Було б добре, якби ми могли поговорити з Бiллi, – м’яко, але переконливо промовив вiн.

Тривога i переляк вигулькнули на обличчi юнака. Вiн хутко оглянув примiщення, в якому опинився. Лiкар Джордж упiзнав цей вираз. Вiн мав нагоду бачити його у в’язницi округу Франклiн, коли лiкарка Вiлбур домоглася, щоб на сцену вийшов справжнiй Бiллi.

Побоюючись, що Бiллi щезне, перш нiж вiн встигне з ним поговорити, лiкар Джордж лагiдно звернувся до юнака, котрий нервово сiпав колiном i боязко нишпорив очима по кiмнатi:

– Ти знаеш, де ти зараз?

– Н-нi? – нерiшуче протягнув той, стенувши плечима, нiби вiдповiдав на запитання шкiльного тесту i не був упевнений, що це правильний варiант вiдповiдi.

– Ти у шпиталi, а я – твiй лiкар.

– Господи, вiн мене вб’е, якщо пронюхае, що я говорив iз лiкарем.

– Кого ти маеш на увазi?

Бiллi знову роззирнувся довкола i побачив нацiлену на нього вiдеокамеру.

– А це що таке?

– Це камера. Вона записуе на вiдеоплiвку нашу бесiду. Ми подумали, що тобi корисно буде подивитися запис того, що тут вiдбуватиметься.

Але Бiллi вже зник.

– Та штукенцiя його налякала, – з вiдразою в голосi процiдив Томмi.

– Я пояснив йому, що це всього лише вiдеокамера i що…

Томмi пирхнув.

– Та вiн, швидше за все, навiть не зрозумiв, про що ви торочите.

Коли бесiда скiнчилась i Томмi вiдiслали назад до Вейкфiлдського котеджу, лiкар Джордж усамiтнився у своему кабiнетi й глибоко замислився. Вiн знав, яку заяву зробить у судi. Вiльяма С. Мiллiгана не можна назвати психiчно хворим у традицiйному сенсi слова, оскiльки дисоцiацiя вважаеться неврозом, а не психозом, одначе, на його фахову думку, Мiллiган мае настiльки викривлене сприйняття реальностi, що не здатен узгодити своi дii з вимогами закону i, вiдповiдно, не може нести вiдповiдальнiсть за скоенi злочини.

Та спершу необхiдно було продовжити терапiю i якимось чином пiдлiкувати пацiента настiльки, щоб вiн був спроможний постати перед судом.

Але як за шiсть тижнiв подолати хворобу, на лiкування котроi у психоаналiтикiв iде понад десять рокiв, як у лiкарки Вiлбур у випадку з Сивiлою?



Наступного ранку Артур вирiшив, що слiд подiлитися з Рейдженом новиною про Адалану, яку вiн почув пiд час сеансу вiдеозапису з лiкарем Джорджем. Артур походжав туди-сюди палатою особливого режиму i звертався до Рейджена вголос:

– Таемницю згвалтувань розкрито. Тепер я знаю винуватця.

Його голос негайно змiнився на Рейдженiв:

– Звiдки тсе ти дiзнавсь?

– До мене дiйшла нова iнформацiя, i я змiг скласти всi факти докупи.

– То хто тсе зробив?

– Гадаю, оскiльки тебе звинувачували у злочинах, до яких ти не причетний, ти маеш право знати.

Їхня розмова з блискавичною змiною голосiв тривала. Реплiки то вимовлялися вголос, то звучали тiльки в головi.

– Рейджене, пам’ятаеш, як iнодi ми чули жiночi голоси?

– То е правда. Я чув Крiстiн. І шче iншi жiнотськi голоси.

– Так ось, коли у жовтнi ти вирiшив скоiти тi три пограбування, у справу втрутилась одна з жiнок.

– Шчо ти таке кажеш?

– Серед нас е молода дiвчина, якоi ти ще не зустрiчав. Їi звуть Адалана.

– Вперше про неi чую.

– Вона дуже мила i тиха. Це вона завжди готувала нам iсти i прибирала в будинку. І вона ж створювала букети, коли Аллен отримав ту роботу у квiтковiй крамницi. Але я й подумати не мiг, що вона…

– Як вона до тсього причетна? Вона шчо, вкрала тi грошi?

– Нi, Рейджене. Вона згвалтувала жертв.

– Вона згвалтувала тамтих дiвчат? Артуре, хiба дiвчина може згвалтувати дiвчину?

– Рейджене, ти що, нiколи не чув про лесбiйство?

– Гаразд, i як лесбiйка може когось згвалтувати?

– Власне, тому-то в цих злочинах i звинуватили тебе. Виходячи на сцену, дехто з нас, чоловiкiв, суто фiзично спроможний здiйснити статевий акт, хоча тобi й вiдомо, що я встановив правило, згiдно з яким усi ми повиннi зберiгати целiбат. Адалана скористалася твоiм тiлом.

– То мене весь тсей час обвинувачують у згвалтуваннi, шчо його тсе стерво вчинило?

– Саме так, але я хотiв би, щоб ти з нею поговорив i дав iй змогу все пояснити.

– То он нашчо всi тсi балачки? Я ii вб’ю.

– Рейджене, будь розважливим.

– Розважливим?!

– Адалано, я хочу, щоб ти познайомилась iз Рейдженом. Позаяк Рейджен е нашим захисником, вiн мае право знати, що трапилось. Тобi доведеться пояснити йому, що ти накоiла, i спробувати знайти виправдання своiм вчинкам.

М’який, нiжний голос зазвучав у нього в головi, мовби линув iз темряви, що клубочилася за межами свiдомостi. Це був наче голос зi сну чи марення.

– Рейджене, менi дуже прикро через те, що сталося…

– Прикро iй! – гаркнув той, гнiвно крокуючи палатою. – Ти е брудна шльондра. Шчо тсе шче за вибрик – жiнок гвалтувати? Чи ти хоч тямиш, шчо нам за тсе свiтить?

Вiн рвучко розвернувся i зiйшов зi сцени, а в палатi залунав жiночий плач.

Сестра Гелен Єгер зазирнула туди крiзь оглядове вiчко.

– Чи можу я тобi чимось допомогти, Бiллi?

– Заради всього святого, добродiйко, облиште нас! – вiдрубав Артур.

Єгер пiшла, ображена тим, що Артур на неi нагримав. Коли ii кроки стихли, Адалана спробувала пояснити:

– Зрозумiй, Рейджене, моi потреби вiдрiзняються вiд ваших.

– Нашчо, в дiдька, тобi взагалi спати з жiнками? Ти ж сама е жiнка!

– Вам, чоловiкам, цього не збагнути! Добре, що хоча б дiти знають, що таке любов i спiвчуття i як важливо мати змогу когось пригорнути i сказати: «Я тебе люблю, менi до тебе не байдуже, я маю до тебе почуття».

– Перепрошую, що перебиваю, – втрутився Артур, – однак я завжди вважав, що плотськi стосунки – це позбавлений логiки анахронiзм, i, беручи до уваги новiтнi вiдкриття в галузi…

– Ви психи! – вереснула Адалана. – Обое несповна розуму! – Їi голос знову пом’якшав. – Якби ви тiльки могли вiдчути, як це – коли тебе тримають в обiймах, пестять… Ви б тодi самi все зрозумiли.

– Слухай сюди, навiжена, – гиркнув Рейджен, – мене не тсiкавить, хто чи шчо ти е! Але якшчо ти заговориш iз кимось у тсьому корпусi – чи взагалi з будь-ким i будь-коли, – то ти труп.

– Стривай-но, – сказав Артур. – У шпиталi Гардинга ти не вповноважений ухвалювати такi рiшення. Тут я головний, а ти пiдпорядковуешся менi.

– Ти шчо, дозволиш, аби iй усе тсе зiйшло з рук?

– У жодному разi. Я все владнаю. Проте не тобi забороняти iй виходити на сцену. На твоему мiсцi я взагалi помовчав би. Це ж ти, наче телепень, дозволив iй украсти в тебе час. Ти втратив контроль над ситуацiею. Горiлка, марихуана й амфетамiни зробили тебе таким вразливим, що ти поставив пiд загрозу життя Бiллi i кожного з нас. Так, злочини скоiла Адалана. Однак тягар вiдповiдальностi лежить на тобi, тому що ти – захисник. Коли ти вразливий, ти не тiльки себе самого, а й усiх нас ставиш у небезпечне положення.

Рейджен хотiв було заперечити, але передумав. Помiтивши на пiдвiконнi горщик iз кiмнатною рослиною, вiн спересердя скинув його додолу.

– Але що не кажи, – продовжував Артур, – а я таки згоден iз тим, що вiднинi Адалану слiд вважати однiею з небажаних персон. Адалано, тобi довiчно забороняеться виходити на сцену. І забороняеться красти чужий час.

Вона зiщулилась у кутку, обличчям до стiни, i гiрко ридала, покидаючи сцену.

Надовго запала тиша, а тодi з’явився Девiд i витер чужi сльози зi щiк. На пiдлозi вiн помiтив розбитий горщик iз рослиною i зрозумiв, що вона вмирае. Йому боляче було дивитися на оголене корiння. Вiн фiзично вiдчував, як рослина в’яне.

Тут удруге нагодилася сестра Єгер, цього разу – з тацею iжi.

– Ти певен, що я не можу якось допомогти? – запитала вона.

Девiд скривився.

– Ви прийшли забрати мене до в’язницi за вбивство рослинки?

Вона поставила тацю i заспокiйливо поклала руку йому на плече.

– Авжеж нi, Бiллi. Нiхто не забере тебе до в’язницi. Ми подбаемо про тебе i зробимо все для того, щоб тобi покращало.



Лiкар Джордж викроiв час у своему напруженому графiку, щоб побувати на з’iздi Американськоi психiатричноi асоцiацii, який мав вiдбутися 8 травня в Атлантi. Попередньоi п’ятницi вiн зустрiвся з Мiллiганом i влаштував усе так, щоб за його вiдсутностi пацiент почав вiдвiдувати сеанси iнтенсивноi терапii з завiдувачкою вiддiлення психологii, лiкаркою Марлен Кокан.

Ньюйоркiвка Марлен належала до тих працiвникiв шпиталю Гардинга, котрi вiд самого початку не вiрили в Мiллiганiв розлад множинноi особистостi, хоч i не висловлювали цього вголос. Але якось вона розмовляла з Алленом у себе в кабiнетi, коли з нею привiталася сестра Донна Егар:

– Привiт, Марлен. Як справи?

Аллен жваво повернувся до неi й випалив:

– Подружку Томмi звуть Марлен.

Вiн сказав це так природно i спонтанно, не замислившись анi на мить, що лiкарка Кокан упевнилась: це не може бути симуляцiею.

– Отже, ми з нею тезки, – сказала лiкарка. – Подружка Томмi, кажеш?

– Ну, вона не знае, що це Томмi. Називае нас усiх Бiллi. Але обручку iй Томмi подарував. Вона i не пiдозрюе про нашу таемницю.

– Коли вона довiдаеться, для неi це буде той iще удар, – задумливо проказала лiкарка Кокан.


* * *

На з’iздi психiатрiв лiкар Гардинг розповiв лiкарцi Корнелii Вiлбур, як просуваеться лiкування Мiллiгана, додавши, що в нього не залишилося сумнiвiв у тому, що його пацiент справдi страждае на розлад множинноi особистостi. Лiкар також описав колезi проблеми, до яких призводить вiдмова Мiллiгана вiдгукуватись у присутностi iнших людей на те саме iм’я.

– На групових заняттях у лiкаря Паглiса вiн постiйно називав себе по-рiзному, що бентежило решту хворих. А коли його просили подiлитися з групою своiми проблемами, вiн заявляв: «Мiй лiкар забороняе менi про це говорити». Уявляете, як це дiяло на iнших пацiентiв? Беручи до уваги той факт, що Мiллiган повадився вдавати з себе молодшого психотерапевта, не дивно, що врештi-решт його виключили з групи.

– Ви маете усвiдомити, – почала Вiлбур, – що для альтер-особистостей дуже важливо, аби iх упiзнавали. Вони, звичайно, звикли вiдгукуватись на iм’я базовоi особистостi, але тепер усi знають про iхне iснування, i, коли до них звертаються як до Бiллi, вони почуваються небажаними.

Лiкар Джордж узяв до уваги ii слова. Вiн також запитав Вiлбур, якоi вона думки про його плани пiдлiкувати Мiллiгана за той мiзерний час, що лишився до суду.

– Гадаю, вам слiд випросити в суддi щонайменше три додатковi мiсяцi, – вiдповiла лiкарка. – Пiсля цього можна буде здiйснити спробу злиття, щоб Мiллiган був спроможний спiвпрацювати з захисниками i витримати суд.

– Десь за два тижнi, 26 травня, незалежний психiатр вiд штату Огайо приiде обстежити Мiллiгана. Я тут подумав, чи не погодилися б ви вiдвiдати наш шпиталь i проконсультувати нас? Менi б не завадила ваша пiдтримка.

Вiлбур пообiцяла бути.

Попри те що з’iзд Американськоi психiатричноi асоцiацii мав тривати до п’ятницi, лiкар Джордж вiдбув з Атланти ще в середу. Наступного дня вiн скликав збори у Вейкфiлдському котеджi, пiд час яких пояснив персоналу, що пiсля розмови з лiкаркою Вiлбур дiйшов висновку: те, що вони закривають очi на iснування в Мiллiгана iнших особистостей, шкодить лiкуванню.

– Нам здавалося, що, iгноруючи iнших особистостей, ми, можливо, сприятимемо iхньому злиттю в одне цiле, та насправдi це тiльки вiдштовхнуло iх i змусило зачаiтися. Ми маемо i надалi наголошувати на тому, що пацiент повинен визнавати своi вчинки i нести за них вiдповiдальнiсть, однак тепер нам треба буде стежити за тим, щоб не утискати жодну особистiсть.

Як вiдзначив лiкар, едина надiя досягнути цiлiсностi, достатньоi для того, щоб Мiллiган мiг постати перед судом, – це ставитись до його особистостей як до самодостатнiх iндивiдiв.

Розалi Дрейк вiдчула полегшення. Потайки вона завжди з ними так i спiлкувалась, особливо з Деннi. Буде значно простiше, коли можна буде робити це вiдкрито замiсть вдавати, що iнших особистостей не iснуе, на догоду тiй жменьцi працiвникiв шпиталю, якi досi не вiрили в реальнiсть дiагнозу.

Донна Егар усмiхалася, записуючи 12 травня 1978 року до сестринського журналу новий план дiй:



Пановi Мiллiгану дозволяеться вiльно говорити про iнших своiх особистостей, якщо таким чином йому простiше висловлювати своi почуття. Про позитивнi зрушення свiдчитиме вiдвертiсть пацiента в розмовах iз персоналом.

План

А) Працiвники шпиталю не повиннi заперечувати те, що вiн страждае на розщеплення особистостi.

Б) Коли пацiент вважае себе якоюсь iншою особистiстю, персонал мае скористатися нагодою i розпитати, що вiн вiдчувае в цiй ситуацii.



(4)

З середини травня на групових заняттях пацiенти займалися садiвництвом. Розалi Дрейк i Нiк Чико виявили, що Деннi до смертi боiться культиватора. Вони поступово призвичаювали його до машини, спонукаючи пiдходити до неi дедалi ближче. Коли Нiк сказав, що настане день, коли Деннi зовсiм не боятиметься культиватора i навiть зможе сам ним кермувати, хлопець мало не зомлiв.

За кiлька днiв один iз пацiентiв у групi Розалi вiдмовився працювати над якимось завданням. Аллен зауважив, що цьому дядьковi, схоже, подобаеться час вiд часу з неi збиткуватися.

– Це дурня! – волав пацiент. – Дiдька лисого ви петраете в садiвництвi!

– Що ж, не святi горшки лiплять, – вiдказала Розалi.

– Ви просто нiкчемна дурепа, – не вгавав той. – Ви й у груповiй терапii нi бельмеса не тямите!

Аллен бачив, що дiвчина ледве тамуе сльози, але нiчого не сказав. Вiн випустив на сцену Деннi, аби той трохи попрацював iз Нiком. Пiзнiше у своiй палатi Аллен почав було виходити на сцену, аж раптом його щось шарпнуло i гепнуло ним об стiну. Зробити таке було до снаги тiльки Рейджену i тiльки в моменти переходу.

– Прокляття, а це ще за що? – прошепотiв Аллен.

– Тсього ранку в саду ти допустив, шчоб те язикате вайло жiнку зобидило.

– То був не мiй клопiт.

– Ти знаеш правила. Тсе не е добре осторонь стояти, коли жiнок або малечу кривдять.

– Чому тодi ти нiчого не вдiяв?

– Не я був на стсенi. То твiй був обов’язок. Зарубай тсе собi на носi, бо як наступного разу на стсену йтимеш, я тобi макiтру розтрошчу.

Коли наступного дня жовчний пацiент знову почав ображати Розалi, Аллен схопив його за грудки, спопеляючи поглядом, i процiдив:

– Стули свiй смердючий писок!

Вiн дуже сподiвався, що чолов’яга не полiзе в бiйку. Раптом що, вирiшив Аллен, сам вiн накивае п’ятами зi сцени i залишить Рейджена вовтузитися з цим пацiентом, оце вже точно.



Розалi Дрейк спiймала себе на тому, що постiйно кидаеться виправдовувати Мiллiгана перед тими членами колективу, котрi вважають його лише хитрим симулянтом, який сподiваеться вiдкрутитись вiд покарання, а також перед тими, кого обурюе Алленова манера ходити вiд одного працiвника шпиталю до iншого, випрошуючи особливих поблажок, чи Артурова зверхнiсть, чи грубувата поведiнка Томмi. Вона розлютилася, коли до неi дiйшли нарiкання деяких медсестер на те, що, мовляв, на «мазунчика» лiкаря Джорджа у шпиталi гаеться забагато часу i ресурсiв. Їi коробило щоразу, як вона чула нищiвну реплiку: «З цим гвалтiвником носяться бiльше, нiж iз його жертвами». У таких випадках вона твердо вiдказувала, що, працюючи з душевнохворими людьми, слiд забути про мстивiсть i просто намагатись допомогти пацiентам.

Одного ранку Розалi побачила, що Бiллi Мiллiган сидить на сходинках Вейкфiлдського котеджу. Юнак рухав губами, розмовляючи сам iз собою. Потiм вiдбулося одне з його перевтiлень. Вiн приголомшено роззирнувся, струснув головою, торкнувся щоки.

Тодi вiн помiтив перед собою метелика, хутко викинув уперед руку i спiймав його. Обережно зазирнувши у складенi човником долонi, вiн зойкнув i схопився на ноги. Вiн розкрив долонi й пiдкинув метелика вгору, нiби хотiв допомогти йому злетiти. Однак той упав на землю i бiльше не рухався. Юнак дивився на нього в розпачi.

Коли Розалi наблизилась до хлопця, вiн повернувся до неi, явно наляканий. У його очах бринiли сльози. Розалi не змогла б цього пояснити, та в неi було таке вiдчуття, що перед нею хтось, кого вона ранiше не зустрiчала.

Юнак пiдняв тiльце метелика.

– Вiн бiльше не полетить.

Розалi лагiдно всмiхнулась, мiркуючи, чи не помилиться вона, назвавши його на iм’я. Нарештi вона тихенько проказала:

– Привiт, Бiллi. Я давно хотiла з тобою познайомитись.

Вона сiла на сходинки поруч iз ним. Юнак обiйняв руками своi колiна i захоплено милувався травою, деревами i небом.



За кiлька днiв, коли темою групового заняття було лiплення з глини, Артур знову дозволив Бiллi вийти на сцену. Нiк запропонував йому вилiпити голову, i Бiллi працював добру годину, формуючи з глини кулю, а тодi налiплюючи додатковi ковбаски, щоб вийшли очi та нiс. Вiн навiть злiпив двi крихiтнi кульки для зiниць.

– Голова готова, – гордо сповiстив вiн.

– Чудово, – похвалив Нiк. – А хто це?

– А хiба це мав бути хтось конкретний?

– Нi, я просто подумав – ану ж ти вилiпив когось знайомого?

Бiллi шаснув геть зi сцени, i його мiсце зайняв Аллен. Вiн з вiдразою оглянув голову. Це була неоковирна сiра грудка глини з присобаченими тут i там кавалочками. Вiн потягнувся за стеком, збираючись переробити ii на бюст Авраама Лiнкольна чи, можливо, лiкаря Джорджа i продемонструвати Нiковi, що таке справжня скульптура.

Та не встиг вiн торкнутися стеком глиняного обличчя, як iнструмент зiсковзнув i проштрикнув Алленовi руку до кровi.

Юнак роззявив рота вiд подиву. Вiн знав, що не мiг бути аж настiльки незграбним. Зненацька невидима сила шваркнула його об стiну. Дiдько! Знову Рейджен.

– Що не так цього разу? – просичав Аллен.

– Тсе шчоб ти не смiв чiпати роботу Бiллi! – пролунало в нього в головi.

– Хай тобi грець, я тiльки збирався…

– Повикаблучуватися ти збирався. Показати, шчо ти е здiбний митетсь. Але зараз е важливiше, шчоби Бiллi сам пройшов тсю терапiю.

Того вечора, усамiтнившись у палатi, Аллен поскаржився Артуровi, як йому остобiсiло дiставати штурхани вiд Рейджена.

– Якщо вiн так прискiпуватиметься до кожноi дрiбнички, то нехай сам усе i робить.

– Ти останнiм часом з усiма сперечаешся, – вiдповiв Артур. – Сiеш розбрат. Це твоя провина, що лiкар Паглiс бiльше не хоче нас бачити на груповiй терапii. А через твое постiйне манiпулювання персоналом багато хто тепер ставиться до нас вороже.

– Що ж, тодi нехай хтось iнший дае раду справам. Хтось не такий балакучий. Це Бiллi й дiтям потрiбне лiкування. От нехай вони i спiлкуються з усiма цими людьми.

– Я планую дозволити Бiллi частiше виходити на сцену, – погодився Артур. – Пiсля того як вiн поговорить iз лiкарем Джорджем, час йому буде нарештi познайомитися з усiма нами.


(5)

Коли у середу, 24 травня, Мiллiган зайшов до кiмнати для бесiд, лiкар Джордж зауважив його нажаханий погляд, немов у доведеноi до вiдчаю людини. Здавалось, юнак будь-якоi митi мiг дати драла чи, навпаки, впасти як пiдкошений. Вiн втупився в пiдлогу. Лiкар Джордж вiдчував, що ниточка, яка пов’язуе його пацiента з реальнiстю, напрочуд слабенька. Вони трохи посидiли мовчки. Бiллi нервово сiпав колiном. Нарештi лiкар Джордж м’яко сказав:

– Може, ти розповiси менi трiшки про те, що ти вiдчув, погодившись прийти на цю бесiду?

– Я нiчого про це не знаю, – жалiсно протягнув Бiллi.

– То ти не знав, що йдеш на зустрiч зi мною? А коли ти вийшов на сцену?

– На яку сцену? – остовпiло перепитав Бiллi.

– Коли ти вперше дiзнався, що у нас iз тобою буде розмова?

– З’явився якийсь чоловiк i звелiв, щоб я йшов iз ним.

– Ти уявляв собi, куди i навiщо йдеш?

– Вiн сказав, що вiдведе мене до лiкаря. Я не знав нащо. – Колiна пацiента несвiдомо смикались угору та вниз у гарячковому ритмi.

Розмова просувалася повiльно, час вiд часу западала гнiтюча тиша. Лiкар Джордж щосили намагався поладнати з юнаком, у якому впiзнав справжнього Бiллi.

Психiатр почувався мов рибалка, котрий мае вкрай обережно працювати вудкою, аби пiдвести рибу якнайближче, не давши iй обiрвати волосiнь.

– Як ти почуваешся? – впiвголоса запитав вiн у Бiллi.

– Та нiби нiчого.

– Чи турбуе тебе що-небудь?

– Ну… Я роблю щось, а потiм нiчого про це не пам’ятаю. Я можу заснути, а коли прокидаюсь – люди кажуть менi, що я вже встиг щось накоiти.

– І що ж, за iхнiми словами, ти робиш?

– Щось погане. Протизаконне.

– Те, що ти i так собi уявляв? Усi ми повсякчас прокручуемо в головi безлiч найрiзноманiтнiших вчинкiв.

– Просто щоразу, як я прокидаюся, менi кажуть, що я скоiв щось лихе.

– І що ти вiдчуваеш, коли чуеш це?

– Менi хочеться померти. Бо я не хочу нiкого кривдити.

Вiн так тремтiв, що лiкар Джордж мерщiй змiнив тему.

– Ти менi розповiдав про сон. А як довго ти зазвичай спиш?

– Ну, менi здаеться, що не так уже й довго, та насправдi минае дуже багато часу. А ще я дещо чую. Нiби зi мною намагаються говорити якiсь голоси.

– І що тобi кажуть?

– Я iх не розумiю.

– Чому? Вони говорять пошепки? Чи те, що вони кажуть, не мае сенсу? Чи голоси звучать нерозбiрливо i ти не можеш розчути окремi слова?

– Вони говорять дуже тихо. І так, нiби вони не звiдси.

– Не звiдси – це як? Так, нiби голоси долинають з iншоi кiмнати? Чи так, наче говорять люди з iншоi краiни?

– Ага, як люди з iншоi краiни, – закивав Бiллi.

– З якоiсь конкретноi краiни?

Вiн довго думав i нарештi сказав:

– Один балакае, як люди з фiльмiв про Джеймса Бонда. А iнший говорить, як росiянин якийсь, чи що. Це тi люди, що живуть усерединi мене? Менi таке сказала одна панi.

– Можливо, – ледь чутно прошепотiв лiкар Джордж, занепокоений тим, що Бiллi не на жарт перелякався.

– Що вони роблять у моiй головi? – Голос Бiллi зiрвався на крик.

– А що вони тобi кажуть? Це може багато нам пояснити. Вони тобi щось велять, чи радять, чи пiдказують?

– Зараз вони повторюють: «Слухай його, слухай його».

– Кого вони мають на увазi? Мене?

– Думаю, так.

– А коли мене немае поруч – коли ти на самотi, – вони i тодi з тобою говорять?

– Вони, швидше, говорять про мене, – зiтхнув Бiллi. – З iншими людьми.

– Вони поводяться так, нiби тебе оберiгають? Чи не вважаеш ти, що, коли вони говорять про тебе з iншими людьми, вони хочуть тебе захистити?

– Гадаю, вони мене присипляють.

– І коли вони це роблять?

– Коли я занадто розхвилююся.

– Тобi не здаеться, що це трапляеться саме тодi, коли ти не можеш упоратись iз хвилюванням? Тому що це одна з причин, чому люди сплять, – так можна втекти вiд тривог. Ти не помiчаеш у собi нiяких змiн? Можливо, ти стаеш бiльш загартованим i скоро iм уже не доведеться захищати тебе в такий спосiб?

– Кому це – iм? – знову перелякано пiдвищив голос Бiллi. – Хто цi люди? Чому вони змушують мене спати?

Лiкар Джордж зрозумiв, що пора змiнити тему.

– Що в життi тебе непокоiть найбiльше?

– Що хтось заподiе менi шкоду.

– Це тебе лякае?

– Настiльки, що я засинаю.

– Але тебе можуть скривдити, навiть коли ти спиш, хоча ти цього i не усвiдомиш, – зауважив лiкар Джордж.

Бiллi склав руки на своiх тремтливих колiнах.

– Поки я сплю, менi нiхто не може завдати лиха.

– Чому так?

– Не знаю. Але я щоразу прокидаюся неушкодженим. – Юнак надовго замовк, а тодi знову пiдвiв очi на лiкаря. – Нiхто так i не пояснив менi, що цi люди роблять у моiй головi.

– Тi, що з тобою говорять?

– Так.

– Можливо, вiдповiдь криеться у твоiх же словах. Коли ти не знав, як захиститися вiд тих, хто хотiв заподiяти тобi шкоду, якась iнша частина тебе знайшла спосiб уберегтися вiд небезпеки.

– Інша частина мене?

Лiкар Джордж усмiхнувся i кивнув, чекаючи, як вiдреагуе Бiллi.

– А чому я нiчого не знаю про цю свою iншу сторону? – тремтливим голосом запитав той.

– Певно, це тому, що в тобi живе якийсь лютий страх i вiн заважае тобi вживати заходiв, необхiдних для самозахисту, – розтлумачив лiкар. – Вiн тебе паралiзуе. І тому ти мусиш заснути, щоб iнша твоя сторона могла подбати про твою безпеку.

Здавалося, Бiллi розмiрковуе над почутим. Тодi вiн зиркнув на лiкаря, мовби силкувався щось збагнути:

– Чому я таким став?

– Очевидно, якiсь подii тебе смертельно налякали, коли ти був iще маленьким.

Пiсля довгоi паузи Бiллi промовив, схлипуючи:

– Я не хочу згадувати про тi подii. Це дуже боляче.

– Однак це вiдповiдь на твое запитання, чому ти засинаеш, коли боiшся, що хтось тебе збираеться скривдити.

– Чому я у шпиталi? – видавив Бiллi, окинувши оком кiмнату.

– Лiкарки Тернер, Каролiн i Вiлбур вважають, що пiсля шпиталю тобi, можливо, бiльше не доведеться постiйно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощi й виходити зi страшних ситуацiй.

– Тобто ви можете мене вилiкувати? – хлипав Бiллi.

– Ми можемо спробувати. Ти б цього хотiв?

– А ви проженете всiх отих людей iз моеi голови? – вигукнув Бiллi.

Лiкар Джордж вiдхилився на спинку стiльця. Слiд було стримуватись i не наобiцяти хлопчинi забагато.

– Нам дуже хотiлось би тобi в цьому допомогти. Тодi б ти бiльше не мусив постiйно спати i всi твоi сторони об’еднались би, зробивши тебе сильною i здоровою людиною.

– Я бiльше не чутиму голосiв? І вони не примушуватимуть мене спати?

Лiкар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:

– Якщо ти достатньо змiцнiеш, у них не буде причин тебе присипляти.

– Я не думав, що хтось колись зможе менi допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався i бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якiйсь клiтцi. – Йому клубок пiдкотив до горла. Очi юнака панiчно нишпорили по кiмнатi.

– Тобi, напевно, було дуже страшно, – мовив лiкар Джордж заспокiйливим тоном. – Це просто жах.

– Мене завжди десь замикають, – мало не прокричав Бiллi. – А йому вiдомо, що я тут?

– Кому?

– Татовi.

– Я не виходив iз ним на зв’язок. Гадки не маю, чи знае вiн, що ти тут, у нас.

– Я… менi заборонено про дещо розповiдати. Якщо вiн дiзнаеться, що я з вами розмовляю, вiн… Господи!.. Вiн мене вб’е i закопае у хлiвi!

На перелякане обличчя Бiллi страшно було дивитись. Юнак скривився i втупився в пiдлогу. Рибка обiрвала волосiнь. Лiкар Джордж вiдчув, що Бiллi тут уже немае.

Почувся м’який голос Аллена:

– Бiллi спить. Артуру навiть не довелося нiчого робити. Той сам заснув, тому що знову почав дещо пригадувати.

– Обговорювати тi подii занадто важко, я правильно розумiю?

– А про що ви говорили?

– Про Чалмера.

– Ой, ну, це могло… – Його погляд спинився на вiдеокамерi. – А навiщо камера увiмкнена?

– Я сказав Бiллi, що хочу записати нашу бесiду на плiвку. Я все йому пояснив, i вiн був не проти. А чому ти вийшов на сцену?

– Артур звелiв. Ви, певно, налякали Бiллi, викликавши тi спогади. Вiн почав тут почуватися мов у пастцi.

Лiкар Джордж почав було пояснювати, про що розмовляв iз Бiллi, аж раптом йому сяйнула думка:

– Слухай, а чи можу я спiлкуватися з тобою та з Артуром водночас, щоби ми втрьох могли обговорити те, що сталось?

– Я можу запитати в Артура.

– Мене цiкавить ваша з Артуром думка стосовно Бiллi. Чи не вважаете ви, що вiн став бiльш урiвноваженим i не настiльки схильним до самогубства i що вiн, можливо, вже ладен упоратися з…

– Зараз вiн не схильний до самогубства, – пролунав у вiдповiдь приемний виразний голос iз аристократичною британською вимовою, i лiкар Джордж зрозумiв, що Артур вийшов на сцену, аби власною персоною вiдповiсти на його запитання.

Востанне вiн бачив Артура ще того дня у в’язницi, коли лiкарка Вiлбур проводила обстеження. Лiкар спробував зберегти невимушений вигляд i приховати подив, продовжуючи розмову, нiби нiчого не трапилось:

– Але чи й досi з ним треба поводитися вкрай обачно? Гадаеш, вiн усе ще занадто вразливий?

– Безумовно, – вiдказав Артур, складаючи долонi пучками пальцiв докупи. – Його легко налякати. У нього неабияка параноя.

Лiкар Джордж вказав на те, що навiть не збирався пiд час сьогоднiшньоi бесiди згадувати Чалмера, але, здавалося, сам Бiллi хотiв про нього поговорити.

– Ви розворушили його спогади, – сказав Артур, обережно добираючи слова, – i це було перше, що спало йому на думку. В результатi, звичайно, страх узяв над ним гору, i цього цiлком вистачило, аби Бiллi заснув. Я нiчого не мiг вдiяти. Я розбудив його, щоб вiн мiг нинi прийти сю…

– А ти чуеш усе, що вiн каже, коли не спить?

– Тiльки уривками, та й то не завжди. Бувае, що я не знаю точних його думок, проте, коли вiн думае, я здатен вiдчувати його страх. З якоiсь причини вiн не надто добре чуе, коли я до нього звертаюсь. Але, схоже, йому вiдомо, що ми часом його присипляемо, як i те, що вiн також може поринути в сон iз власноi волi.

Лiкар Джордж дiзнався вiд Артура деякi подробицi про iнших особистостей, одначе, коли Артур почав розповiдати про минуле, вiн раптом замовк, нашорошився й обiрвав розмову.

– Бiля дверей хтось е, – сповiстив вiн i зiйшов зi сцени.

Виявилося, що прийшов медтехнiк Джеф Джаната, котрий попереджав, що зайде за пацiентом, коли буде за чверть дванадцята.

Назад до Вейкфiлдського котеджу з Джефом пiшов Томмi.



Коли наступного дня, за два днi до приiзду лiкарки Вiлбур, Мiллiган прийшов на терапевтичну бесiду, лiкар Джордж побачив, що пацiент нервово сiпае колiном, i збагнув, що перед ним знову Бiллi, стрижнева особистiсть. Бiллi почув iмена Артура i Рейджена й тепер хотiв дiзнатися, хто вони такi.

Гардинг не знав, як йому i розповiсти. У нього в головi крутилося страхiтливе видiння: Бiллi дiзнаеться правду й накладае на себе руки. У лiкаря Джорджа був колега з Балтимора, чий пацiент повiсився у в’язницi, довiдавшись, що в нього розщеплення особистостi.

Лiкар глибоко вдихнув i наважився сказати:

– Той голос, що звучить, як у фiльмах про Джеймса Бонда, належить Артуровi. Артур – це одне з твоiх iмен.

Колiна Бiллi, що перебували в постiйному русi, завмерли. Його очi округлились.

– Артур – це частина тебе самого, – продовжував лiкар Джордж. – Ти хотiв би з ним зустрiтися?

Бiллi затремтiв, його колiна так несамовито засмикалися, що вiн сам це помiтив i мусив притримати iх руками.

– Нi. Менi вiд цього хочеться пiти i заснути.

– Знаеш, Бiллi, я гадаю, що якби ти дуже постарався, то мiг би не спати, коли прийде Артур i ми з ним будемо розмовляти. Так ти мiг би почути, що вiн скаже, i усвiдомити свою проблему.

– Але це дуже страшно!

– Бiллi, ти менi довiряеш?

Той кивнув.

– От i молодець. Зараз на сцену вийде Артур, i я з ним поговорю. Ти не спатимеш i чутимеш кожне його слово, i ти все запам’ятаеш, точнiсiнько як це роблять деякi iншi особистостi. Ти будеш поза сценою, але твоя свiдомiсть працюватиме.

– А що таке ця «сцена»? Ви вже ii згадували, але так i не сказали, що це означае.

– Це так Артур пояснюе те, що вiдбуваеться, коли хтось iз твоiх внутрiшнiх «я» виходить у зовнiшнiй свiт. За його словами, це схоже на пляму свiтла вiд чималого софiта, i той, хто стоiть у променi свiтла, контролюе свiдомiсть. Просто заплющ очi, i ти сам це побачиш.

Гардинг затамував подих, коли Бiллi заплющив очi.

– Я бачу! Це так, нiби довкола темна сцена, а на мене ллеться свiтло софiтiв!

– Дуже добре, Бiллi. А тепер вiдступи вбiк, за межi свiтляноi плями, i я певен, що Артур не вiдмовиться прийти i поспiлкуватися з нами.

– Я вiдступив, – повiдомив Бiллi, i колiна юнака припинили сiпатись.

– Артуре! – покликав Гардинг. – Ти маеш поговорити з Бiллi. Вибач, що я тебе турбую, однак знайомство з тобою та iншими – необхiдний крок у лiкуваннi Бiллi.

У Гардинга аж долонi спiтнiли. Коли пацiент розплющив очi, замiсть жалiсливого виразу Бiллi в лiкаря уп’явся з-пiд напiвопущених повiк бундючний погляд Артура. Його вимова була тiею самою, що й попереднього дня: карбований акцент англiйського аристократа, котрий звик цiдити слова зi зцiпленими зубами i майже нерухомими вустами.

– Вiльяме, мене звуть Артур. Я хочу, аби ти знав: ти в безпецi. Люди, що тут працюють, намагаються тобi допомогти.

Вираз обличчя юнака блискавично змiнився. Вiн озирнувся довкола широко розплющеними переляканими очима i запитав голосом Бiллi:

– Чому я ранiше нiчого про тебе не знав?

Знову вiдбулася змiна, i заговорив уже Артур:

– Я вирiшив, що так буде лiпше для тебе. Ти був не готовий. У тебе спостерiгався сильний потяг до самогубства. Ми мусили дочекатися слушноi митi, щоб вiдкрити тобi цю таемницю.

Глибоко вражений, але дуже задоволений, лiкар Джордж слухав, як Артур добрих десять хвилин розповiдав Бiллi про Рейджена та iнших вiсьмох внутрiшнiх «я» i пояснював, що завдання лiкаря Джорджа – знову об’еднати iх усiх у цiлiсну особистiсть.

– Ви зможете це зробити? – повернувся Бiллi до лiкаря.

– Ми називаемо цей процес злиттям, Бiллi. Ми робитимемо все дуже неквапно. Спершу об’еднаемо Аллена й Томмi, оскiльки мiж ними багато спiльного. Потiм вiзьмемося за Деннi та Девiда. Цим двом iще потрiбна допомога лiкарiв. А тодi будемо по черзi приеднувати решту, аж поки ти знову станеш единим i неподiльним Бiллi.

– А навiщо зливати зi мною всiх оцих людей? Чому не можна просто спекатися iх?

Лiкар Джордж сплiв пальцi.

– Тому що iншi лiкарi вже пробували це робити у випадках, схожих на твiй, Бiллi. Такий пiдхiд не спрацьовуе. Щоб дати тобi шанс на одужання, ми повиннi об’еднати всi частини твого ества. Спершу ви маете налагодити спiлкування. Потiм, пригадуючи подii, що трапилися з кожним iз вас, ви позбудетесь амнезii. Ми називаемо це формуванням спiльноi свiдомостi. І тодi нарештi можна буде почати процес об’еднання рiзних особистостей у цiле. Це й буде злиття.

– І коли це станеться?

– Пiслязавтра лiкарка Вiлбур приiде тебе навiдати, i ми проведемо презентацiю для працiвникiв шпиталю, задiяних у твоему лiкуваннi. Ми покажемо iм вiдеозаписи, аби тi з них, кому не доводилося стикатися з такими випадками, як твiй, краще усвiдомили природу твоеi недуги i знали, як тобi допомогти.

Бiллi кивнув, погоджуючись. А тодi його очi розширились, а увага мовби перемкнулася на те, що вiдбувалося всерединi нього. Вiн декiлька разiв кивнув, пiсля чого його погляд прояснiв i юнак приголомшено подивився на лiкаря Джорджа.

– Що трапилось, Бiллi? – запитав той.

– Артур передае, що хоче особисто схвалити список тих, хто буде на презентацii.


(6)

У шпиталi Гардинга вирував ентузiазм. Лiкарка Корнелiя Вiлбур уже читала тут лекцiю, однак це було аж влiтку 1975 року. Та й обставини тепер були зовсiм iншi. Нинi у шпиталi лежав незвичайний пацiент – перша в iсторii людина з розладом множинноi особистостi, за якою мали змогу цiлодобово спостерiгати в умовах психiатричноi клiнiки. Попри те що персонал i досi подiлявся на тих, хто вiрив у дiагноз Мiллiгана, i затятих скептикiв, послухати лiкарку Вiлбур хотiли геть усi.

Хоча працiвникiв Вейкфiлдського котеджу запевняли, що на зустрiчi буде чоловiк десять-п’ятнадцять, до зали в пiдвальному примiщеннi адмiнiстративноi будiвлi Вейкфiлду затрамбувалася мало не сотня осiб. Лiкарi та члени адмiнiстрацii поприводили своiх дружин, працiвники з iнших корпусiв шпиталю, котрi не мали жодного стосунку до лiкування Мiллiгана, тулилися на заднiх рядах, сидiли на пiдлозi, пiдпирали стiни i навiть купчилися у дверях сумiжноi кiмнати.

Лiкар Джордж показав присутнiм нещодавнi вiдеозаписи бесiд iз рiзними особистостями, якi проводили як вiн сам, так i Доротi Тернер. Артур i Рейджен збудили неабияку цiкавiсть, адже до того iх бачив тiльки персонал Вейкфiлдського котеджу. Адалана, котру взагалi не зустрiчав iще нiхто, крiм Доротi Тернер, приголомшила багатьох присутнiх, але були й тi, в кого вона викликала недовiрливi кпини. Проте щойно на екранi з’явився справжнiй Бiллi, в залi запанувала пронизлива тиша. А коли вiн вигукнув: «Хто цi люди? Чому вони змушують мене спати?», – Розалi Дрейк ледве стримала сльози, i не одна вона.

Пiсля перегляду вiдеозаписiв лiкарка Вiлбур ввела до зали Бiллi й коротко поговорила з Артуром, Рейдженом, Деннi та Девiдом. Вони вiдповiдали на ii запитання, проте Розалi бачила, що вони пригнiченi. Коли зустрiч добiгла кiнця, здiйнявся гамiр розмов, iз якого Розалi зрозумiла, що персонал Вейкфiлдського котеджу роздратований презентацiею. Сестри Адрiена Маккан i Лора Фiшер нарiкали на те, що з Мiллiганом знову цяцькаються, дозволяючи йому бути в центрi уваги. Розалi, Нiк Чико i Донна Егар сердилися, що Бiллi змусили з’явитися перед усiм цим натовпом.



Пiсля вiзиту лiкарки Вiлбур лiкар Джордж знову змiнив стратегiю лiкування Мiллiгана, зосередившись на процесi злиття особистостей.

Лiкарка Марлен Кокан почала проводити з пацiентом регулярнi бесiди, пiд час яких рiзнi особистостi пригадували знущання i тортури, яких колись зазнали, розбирали iх по кiсточках i знову переживали тi страждання, що призвели до розщеплення Мiллiгановоi особистостi у восьмирiчному вiцi.

Лiкарцi Кокан був не до душi план злиття. Вона казала, що цей метод подiяв у випадку з Сивiлою i за iнших обставин було б розумно ним скористатись. Але треба було зважати на можливiсть того, що Рейджена об’еднають iз рештою особистостей, а Мiллiгана пiсля цього вiдправлять-таки за грати. Якщо забрати у Мiллiгана його единий захисний механiзм, вiн може не вижити у такому ворожому середовищi.

– Вiн уже сидiв у в’язницi, i нiчого з ним не сталось, – кинув хтось.

– Так, але тодi його захищав Рейджен. Якщо хлопця згвалтують у в’язницi, а ви знаете, що таке часто трапляеться, то вiн, найiмовiрнiше, вкоротить собi вiку.

– Наша робота – здiйснити злиття особистостей, – вiдказав Гардинг. – Цього вiд нас вимагае суд.

Справжнього Бiллi заохочували слухати своiх альтер-его i вiдповiдати iм, прийняти iхне iснування i пiзнати iх ближче. Пiд впливом методу навiювання Бiллi став дедалi довше затримуватися на сценi. Процес злиття повинен був вiдбуватися поетапно. Спершу планувалося з’еднати попарно найбiльш однотипних особистостей або тих, що мали якiсь спiльнi риси, а тодi вже цих нових, об’еднаних особистостей шляхом iнтенсивного навiювання злити в одне цiле зi стрижневою особистiстю.

Оскiльки Аллен i Томмi були найбiльш схожими мiж собою, почати вирiшили з них. Лiкар Джордж витратив багато годин на суперечки й роз’яснення. За словами Аллена, ще довше тривала iхня з Артуром i Рейдженом внутрiшня дискусiя. Аллен i Томмi дуже старанно працювали з лiкарем Джорджем над своiм злиттям, але процес гальмувався тим, що у Томмi були фобii, яких не мав Аллен. Примiром, Аллен любив бейсбол, тодi як Томмi боявся цiеi гри, тому що якось у дитинствi його поставили на другу базу i вiн напартачив, за що його вiддухопелили. Лiкар Джордж порадив, щоб Нiк Чико, Аллен та iншi люди допомогли Томмi, поговоривши з ним про його страхи i переконавши пограти у бейсбол. Заняття з арт-терапii, зокрема з живопису олiйними фарбами, теж нiхто не скасовував.

Аллен розповiв, що дiтлахи нiяк не могли зрозумiти, що таке злиття, тож Артур пояснив це на прикладi вiдомого iм солодкого напою «Кул-Ейд». Порошок «Кул-Ейд» складаеться з безлiчi кристаликiв, розтлумачив iм Артур, i кожна крупинка iснуе окремо вiд iнших. Якщо додати води, крупинки розчиняться. Та якщо залишити напiй на тривалий час, то вода випаруеться, а порошок зостанеться. Нiщо не додаеться i не зникае, лише змiнюе форму.

– Тепер усi знають, – пiдсумував Аллен, – що злиття – це всього-на-всього приготування лимонаду «Кул-Ейд».



5 червня сестра Нан Грейвз записала у журналi: «Пан Мiллiган повiдомив, що Томмi й Аллен змогли годину пробути у станi злиття i що це було „химерне“ вiдчуття».

Донна Егар розповiла, що Мiллiгана, за його ж словами, тривожить процес об’еднання, бо вiн не хоче, аби хтось iз особистостей загинув або чиiсь таланти й сильнi сторони зникли. «Але ми працюемо над злиттям», – запевнив медсестру Аллен.

Наступного дня Мiллiгана провiдали Герi Швайкарт i Джудi Стiвенсон. Вони привезли добрi новини: суд погодився подовжити термiн перебування Бiллi у шпиталi Гардинга ще щонайменше на три мiсяцi, даючи лiкарям змогу завершити лiкування.

У середу ввечерi, 14 червня, Розалi Дрейк була у музичному корпусi, де спостерiгала за тим, як Томмi грае на барабанах. Вона знала, що ранiше на ударних умiв грати тiльки Аллен. У цьому спаяному станi юнак вiдчутно поступався Алленовi в майстерностi.

– У мене таке вiдчуття, нiби я краду талант Аллена, – зiзнався вiн Розалi.

– Але ти й досi Томмi?

– Я – сумiш нас обох, i в мене тепер навiть iменi немае. Це мене бентежить.

– Однак ти вiдгукуешся, коли люди називають тебе Бiллi.

– Я все життя так робив, – вiдказав той, вiдбиваючи повiльний ритм на барабанi.

– То чому ж не робити цього й надалi?

Вiн стенув плечима.

– Напевно, для всiх так було б зручнiше. Гаразд, – сказав вiн, пiдкреслюючи кожне слово ударом палички по барабану, – можете називати мене Бiллi.



Злиття вiдбувалося поступово. У рiзний час i з рiзною швидкiстю семеро особистостей з’едналися в цiле – усi, крiм Артура, Рейджена та Бiллi. Щоб уникнути плутанини, Артур охрестив цю об’еднану особистiсть Кеннi. Втiм, iм’я не прижилось i всi називали ii Бiллi.

Одного вечора пацiентка принесла сестрi Єгер цидулку, яку знайшла у Мiллiгановому смiттевому кошику. Написане було дуже схоже на лист самогубця. Юнака негайно помiстили пiд пильний нагляд. Упродовж наступного тижня сестра Єгер доповiдала, що, хоча його особистостi то зливалися, то знову роз’еднувалися, в цiлому складалося враження, що вiн спроможний затримуватись у станi злиття на дедалi тривалiшi вiдрiзки часу. 14 липня вiн бiльшу частину доби пробув у цiлiсному станi i здавався цiлком безтурботним.

Минали днi, i Мiллiган уже практично весь час перебував у станi часткового злиття, проте траплялися короткi перiоди, коли вiн цiпенiв, наче в трансi, i не здатен був вийти на сцену взагалi.



28 серпня Джудi й Герi знову навiдали свого клiента i нагадали йому, що за три тижнi лiкар Джордж повинен буде подати до суду свiй звiт. Якщо лiкар вирiшить, що злиття минуло успiшно i Бiллi може постати перед судом, суддя Флаверс призначить дату слухання.

– Гадаю, слiд обговорити стратегiю захисту, – мовив Артур. – Ми хочемо внести корективи до своеi заяви. Рейджен готовий визнати себе винним у пограбуваннях i понести кару, та вiн нiзащо не братиме на себе провину за згвалтування.

– Але чотири з десяти висунутих звинувачень стосуються згвалтувань.

– За словами Адалани, жодна з трьох дiвчат не пручалася, – повiдомив Артур. – Жодна не отримала ушкоджень. Кожна з них могла легко втекти. А ще Адалана каже, що вiддала кожнiй дiвчинi частину грошей, тож, коли страховi компанii вiдшкодують iм украдене, дiвчата залишаться у виграшi.

– Вони твердять зовсiм iнше, – заперечила Джудi.

– Кому ви повiрите, iм чи менi? – пирхнув Артур.

– Якби тiльки одна з них розповiдала версiю подiй, що суперечить заявi Адалани, то ми б iще засумнiвались. Але всi три кажуть те саме, а вони незнайомi й не спiлкуються одна з одною.

– Можливо, iм просто не хочеться визнавати правду.

– Звiдки тобi знати, як усе вiдбувалося насправдi? – запитала Джудi. – Тебе там навiть не було.

– Зате була Адалана, – вiдповiв Артур.

Нi Джудi, нi Герi не вiрили, що жертви пiшли на все без примусу, але адвокати розумiли, що Артур переказуе слова Адалани, а в тiеi могло бути саме таке бачення подiй.

– Можна поговорити з Адаланою? – попросив Герi.

Артур похитав головою.

– Через те, що вона скоiла, iй назавжди заборонено виходити на сцену. Про послаблення не може бути й мови.

– Тодi, боюсь, наша попередня стратегiя лишаеться в силi, – сказав Герi. – Невинуватiсть на пiдставi неосудностi.

Артур змiряв його крижаним поглядом i процiдив крiзь зуби:

– Навiть не смiйте оголошувати мене в судi божевiльним.

– Це наш единий шанс, – озвалася Джудi.

– Я не божевiльний, – вiдрубав Артур, – i крапка.

Наступного дня Джудi й Герi знову отримали листа на жовтому розлiнiеному юридичному бланку. Там писалося, що Вiльям С. Мiллiган бiльше не бажае, аби вони захищали його в судi, оскiльки мае намiр самостiйно представляти своi iнтереси.

– Отакоi, вiн знову нас звiльнив, – прокоментував Герi. – Що на це скажеш?

– Скажу, що я цього листа не бачила, як i попереднього, – всмiхнулася Джудi, ховаючи бланк до теки. – Знаеш, папери так часто губляться. Боюся, що з нашою недосконалою системою документообiгу ми його можемо ще добрих пiвроку марно скрiзь шукати.

У наступнi кiлька днiв iще чотири листи вiд Мiллiгана з вiдмовою вiд адвоката абсолютно випадково загубилися в офiсi громадського захисту. Не отримавши вiдповiдi, Артур урештi-решт здався й облишив спроби звiльнити своiх адвокатiв.

– Чи е в нас надiя домогтися виправдувального вироку на пiдставi неосудностi? – запитала Джудi напарника.

Герi вiдповiв, пихкаючи люлькою:

– Коли, як визначено законодавством штату Огайо, Каролiн, Тернер, Кокан, Гардинг i Вiлбур заявлять пiд присягою, що Бiллi на момент скоення злочинiв був не при здоровому глуздi, то в нас, гадаю, буде непоганий шанс на успiх.

– Але ж ти сам казав, що досi не було жодного випадку, коли пiдсудного з розладом множинноi особистостi визнали недiездатним i виправдали у скоеннi тяжких злочинiв.

– Що ж, – вiдповiв Герi, всмiхаючись у бороду, – тодi Вiльям Стенлi Мiллiган стане першим.


(7)

Лiкарю Джорджу Гардингу-молодшому дошкуляли муки сумлiння. Вiн не сумнiвався, що Бiллi тепер е цiлiсною чи, принаймнi, близькою до того особистiстю i процес його злиття можна буде закрiпити достатньо, щоб юнак мiг витримати суд. Проблема була в iншому. Того пiзнього серпня лiкар Джордж часто лежав ночами без сну, аналiзуючи матерiал, з яким збирався ознайомити суддю Флаверса у своему звiтi, i розмiрковував, чи мае моральне право використовувати розлад множинноi особистостi як виправдання для таких тяжких злочинiв.

Його неабияк турбувало питання кримiнальноi вiдповiдальностi. Вiн боявся, що його слова витлумачать хибно i це кине тiнь на розлад множинноi особистостi як такий, заплямуе репутацiю iнших людей iз таким синдромом, пiдiрве довiру до свiдчень психiатрiв у судi, а то й дискредитуе весь його фах у цiлому. Вiн розумiв: якщо суддя Флаверс погодиться з його висновком, що цей дисоцiативний розлад iдентичностi, котрий наразi вважаеться тiльки неврозом, е вагомою пiдставою для виправдувального вироку, то це створить юридичний прецедент в Огайо, а можливо, i в усiй краiнi.

Лiкар Джордж був упевнений, що Бiллi Мiллiган не мiг вiдповiдати за своi дii в тi три фатальнi жовтневi днi. Тепер лiкар поставив собi за мету дiзнатись бiльше про недугу свого пацiента, навiть якщо для цього треба буде вийти за межi вже вiдомого науцi. Вiн вважав за свiй обов’язок розiбратися в цьому випадку, зрозумiти Бiллi. Це озброiть суспiльство знаннями про те, як давати раду людям iз такою проблемою. Лiкар Джордж знову обдзвонив колег, консультуючись i запитуючи iхньоi поради, потiм провiв нараду з пiдлеглими i врештi-решт, 12 вересня 1978 року, сiв i написав звiт на дев’яти сторiнках для суддi Флаверса, у якому виклав медичний, соцiальний i психiатричний анамнез Бiллi Мiллiгана.

«Пацiент стверджуе, – писав лiкар Джордж, – що Мiллiган старший пiддавав свою дружину i дiтей фiзичному насильству, а сам пацiент був жертвою його садистських знущань i сексуальноi наруги, включно з анальними коiтусами. Акти сексуального насильства почалися, коли пацiентовi було вiсiм чи дев’ять, i перiодично траплялись упродовж року, здебiльшого на фермi, де пацiент часто залишався з вiтчимом наодинцi. За його словами, вiн боявся, що вiтчим його вб’е, оскiльки той погрожував „закопати його у хлiвi, а матерi сказати, що вiн утiк iз дому“».

Аналiзуючи психодинамiку цього випадку, Гардинг зазначив, що позаяк справжнiй батько Мiллiгана вчинив самогубство, хлопчик рiс без батькiвськоi уваги та опiки, а також «пройнявся безпiдставним, але глибоким почуттям провини, яке в результатi породило в ньому тривожнiсть, внутрiшнiй конфлiкт i гiпертрофовану схильнiсть до фантазiй». Вiн, таким чином, «став легкою здобиччю для свого вiтчима, Чалмера Мiллiгана, котрий скористався з того, що дитина тягнеться до дорослих за ласкою й пiклуванням, i вимiщав на нiй своi фрустрацii шляхом тортур i сексуальноi експлуатацii».

Коли вiтчим бив його матiр, маленький Мiллiган, уже добре знаючи, як воно – бути на ii мiсцi, почав «вiдчувати ii бiль i жах». Це призвело до того, що в нього розвинувся «один iз видiв тривожного розладу, за якого пацiент живе у нестабiльному свiтi своiх фантазiй, закони якого настiльки ж непослiдовнi й непередбачуванi, як тi, що дiють у снах. У поеднаннi з приниженнями, катуванням i сексуальною наругою це спричинило у хлопчика систематичну дисоцiацiю».

Висновки лiкаря Джорджа Гардинга були такими: «На мою думку, пацiент успiшно впорався зi злиттям своiх особистостей в одне цiле, а тому тепер може постати перед судом […] але я також вважаю, що пацiент страждае на психiчний розлад i що пiд впливом цього розладу вiн не здатен був контролювати своi дii в момент скоення злочинiв, тобто в другiй половинi жовтня 1977 року».



19 вересня Джудi Стiвенсон подала до суду клопотання, щоб початкову заяву адвокатiв про «невинуватiсть» пiдзахисного замiнили на «невинуватiсть на пiдставi неосудностi».


(8)

На той час iнформацiя про Мiллiганове розщеплення особистостi ще не набула розголосу. Знали про дiагноз юнака тiльки люди, що мали стосунок до його лiкування, а також обвинувачi й суддя. Громадськi захисники наполягали на тому, аби стан психiки Мiллiгана тримали в таемницi, бо i лiкування юнака, i судовий процес постраждають, якщо преса здiйме довкола цiеi справи галас.

Бернi Явич погодився. Професiйна етика обвинувача пiдказувала йому не оприлюднювати жодних подробиць про пiдсудного, поки вони не пролунали офiцiйно з трибуни для свiдкiв.

Одначе 27 вересня на першiй шпальтi «Колумбус Сiтiзен Джорнал» замайорiли аршиннi лiтери:



ОСОБИСТОСТЕЙ «СПАЯЛИ» ЗАДЛЯ СУДОВОГО СЛУХАННЯ

У ТІЛІ ЙМОВІРНОГО ГВАЛТІВНИКА «ЖИВЕ» ДЕСЯТЕРО ЛЮДЕЙ


Коли про цю статтю в ранковiй газетi дiзналися у шпиталi Гардинга, лiкарi вмовили Бiллi, щоб той розповiв свою iсторiю рештi пацiентiв: нехай краще дiзнаються про все вiд нього, нiж зi стороннiх джерел. На груповому заняттi юнак розповiв про те, в яких злочинах його звинувачують, i пояснив, що не усвiдомлював скоеного, бо в той час iще страждав на розщеплення особистостi.

Потiм сенсацiю пiдхопили вечiрнi теленовини, i Бiллi того вечора пiшов до своеi палати у сльозах.

За кiлька днiв Бiллi написав портрет вродливоi дiвчини зi скорботними очима. Як сказала сестра Нан Грейвз, Бiллi пояснив iй, що це – Адалана.

3 жовтня Мiллiгана провiдав Герi Швайкарт. Вiн приiхав на своему унiверсалi з просторим багажником, щоб на зворотному шляху прихопити з собою деякi полотна Бiллi. Адвокат пояснив, що Джудi Стiвенсон вирушила з чоловiком на вiдпочинок до Італii, тому пропустить слухання, на якому буде вирiшуватися, чи може Бiллi в його теперiшньому станi постати перед судом, але вона неодмiнно повернеться до початку судового процесу. Герi трохи погуляв i погомонiв iз Бiллi, намагаючись пiдготувати юнака до того, що на слухання йому доведеться очiкувати у в’язницi округу Франклiн, а також до ймовiрностi програти суд.

Лiкар Джордж був переконаний, що Бiллi став цiлiсною особистiстю. Психiатр бiльше не помiчав у хлопця випадкiв дисоцiацii, i схоже було, що в характерi Бiллi поедналися всi особливостi, якi ранiше були притаманнi рiзним його внутрiшнiм «я». Спочатку та чи iнша ознака виразно проступала на загальному тлi, але поступово межi мiж ними стерлись, утворивши однорiдну сукупнiсть рис. Персонал шпиталю теж це зауважив. Нинi в Бiллi Мiллiганi можна було водночас розгледiти прикмети всiх особистостей. Лiкар Джордж оголосив, що роботу з пацiентом завершено.



4 жовтня, за два днi до того, як Бiллi мав повернутись до окружноi в’язницi, репортер Гаррi Франкен iз «Сiтiзен Джорнал» пiдготував iще один сенсацiйний матерiал про Мiллiгана. Вiн роздобув через анонiмне джерело копiю звiту лiкаря Гардинга i прийшов до Джудi й Герi за коментарями, попередивши, що опублiкуе цю статтю, не зважаючи нi на що. Адвокати звернулися до суддi Флаверса, котрий вирiшив, що в такому разi нехай матерiал оприлюднять i в «Колумбус Диспетч». Джудi й Герi погодилися зробити заяву для преси, оскiльки витiк iнформацii вже однаково стався. Вони дозволили сфотографувати картини Мiллiгана, якi Герi привiз зi шпиталю, – Мойсей, який ось-ось розiб’е скрижаль iз десятьма заповiдями, еврейський музика, котрий грае на сурмi, пейзаж i портрет Адалани.

Газетнi публiкацii засмучували Бiллi, i пiд час останньоi бесiди з лiкаркою Кокан вiн був у пригнiченому настроi. Йому було страшно вiд того, що з ним можуть зробити iншi в’язнi, коли пронюхають, що одна з його особистостей була лесбiйкою.

– Якщо мене визнають винним i пошлють до Лебанона, менi краще буде померти, – сказав Бiллi.

– Але це означатиме, що Чалмер перемiг.

– А що менi залишаеться робити? У моiй душi стiльки лютi. Я не знаю, як iй дати раду.

Лiкарка Кокан нечасто висловлювала прямi поради чи вказiвки, надаючи перевагу методу, коли пацiента м’яко пiдштовхують до самостiйного вирiшення проблем. Однак вона розумiла, що зараз на це немае часу.

– Ти можеш спрямувати свою лють у конструктивне русло, – запропонувала вона. – У дитинствi ти став жертвою наруги. Ти можеш узяти гору над страхiтливим минулим i над чоловiком, який став тому виною, якщо, наприклад, присвятиш свое життя боротьбi проти насильства над дiтьми. Якщо ти житимеш – зможеш боротись i стати звитяжцем. Якщо ти помреш – переможе твiй кривдник.

Згодом, розмовляючи у своiй палатi з сестрою Донною Егар, Бiллi сягнув рукою пiд лiжко i витягнув лезо бритви, яке Томмi прилiпив до споду лiжка клейкою стрiчкою ще сiм мiсяцiв тому.

– Ось, – промовив юнак, простягаючи iй лезо. – Воно менi бiльше не потрiбне. Я хочу жити.

Жiнка обняла Бiллi, не стримавши слiз.

Розалi вiн сказав, що не пiде на заняття з груповоi терапii.

– Я повинен звикати до того, що буду сам. Менi потрiбно загартуватися. Не хочу цих прощань.

Але пацiенти з його групи зробили для нього прощальнi листiвки, i, коли Розалi принесла iх Бiллi, той розплакався.

– Здаеться, це перша за все мое життя нормальна людська реакцiя, – схлипнув вiн. – Я чув, такий стан називають змiшаними почуттями. Ранiше я не здатен був вiдчувати iх усi водночас.



У п’ятницю, 6 жовтня, коли Бiллi мали забрати, в Розалi був вихiдний, але вона все одно приiхала до шпиталю, бажаючи провести свого пацiента. Вона знала, що деякi працiвники Вейкфiлдського котеджу зустрiнуть ii здивовано пiднятими бровами та в’iдливими коментарями, проте iй було байдуже. Вона знайшла Бiллi у кiмнатi вiдпочинку. На ньому був синiй костюм-трiйка. Юнак походжав кiмнатою i здавався спокiйним i врiвноваженим.

Розалi й Донна Егар пiшли з ним до адмiнiстративноi будiвлi, де бiля столу реестрацii вже чекав заступник шерифа, чиi очi ховалися за темними окулярами.

Коли той видобув наручники, Розалi затулила собою Бiллi й напосiла на правоохоронця, допитуючись, чи е така вже нагальна необхiднiсть заковувати юнака, наче якогось звiра.

– Так, панi, – вiдказав заступник шерифа. – Такий порядок.

– Ой, на бога, – гримнула Донна, – вiн сюди прибув у супроводi двох жiнок, а тепер ви почнете корчити з себе великого злого копа i начепите на нього наручники?

– Цього вимагае закон, панi. Менi дуже прикро.

Бiллi простягнув перед собою руки, i Розалi помiтила, як вiн здригнувся, коли наручники заклацнулись у нього на зап’ястках. Вiн залiз до полiцейського фургону, i жiнки йшли поруч, поки фургон повiльно сунув крутим вигином дорiжки до кам’яного мiстка. Тодi вони помахали на прощання i повернулись до шпиталю, де ще довго i гiрко плакали.




Роздiл 4



(1)

Прочитавши звiт лiкаря Гардинга, Бернi Явич i Террi Шерман зiйшлися на тому, що грунтовнiшоi психiатричноi експертизи вони ще не бачили. Усi деталi, що iх обвинувачi були навченi розносити вщент у свiдченнях психiатрiв, усi пункти, якi вони зазвичай могли б опротестувати, – все це у звiтi Гардинга було викладено так, що й комар носа б не пiдточив. Це було не яке-небудь кiлькагодинне обстеження, а результат понад семи мiсяцiв дослiджень у клiнiчних умовах. Окрiм того, до звiту було включено не лише висновки самого Гардинга, а й матерiали консультацiй iз багатьма iншими психологами та психiатрами.

6 жовтня 1978 року суддя Флаверс провiв коротке слухання, на якому ухвалив, спираючись на звiт лiкаря Гардинга, що стан психiки Мiллiгана достатньо задовiльний, аби той мiг постати перед судом, i призначив судове засiдання на 4 грудня.

Швайкарт сказав, що захист не заперечуе проти цiеi дати, але тiльки за умови, що iхнього пiдзахисного судитимуть за законом, чинним на момент скоення злочинiв. (1 листопада в Огайо мав набрати чинностi новий закон, згiдно з яким тягар доведення неосудностi лягав на плечi захисту, тодi як ранiше сторона обвинувачення зобов’язана була переконати суд у тому, що пiдсудний скоiв злочини при здоровому глуздi.)

Явич не погодився з поправкою Швайкарта.

– Я беру клопотання захисту до уваги, але спершу маю все ретельно зважити, – оголосив суддя Флаверс. – Менi вiдомо, що схожi клопотання вже подавалися в тих випадках, коли перед розглядом справи до законiв вносилися змiни – примiром, коли було впроваджено новий кримiнальний кодекс. Я також чув, що серед таких клопотань не було одностайностi – перевага надавалася то старому закону, то новому, залежно вiд того, яка редакцiя була вигiднiшою для пiдзахисного. Але я не знаю, якi рiшення в таких випадках ухвалював суд.

Виходячи iз зали суду, Швайкарт повiдомив Явичу й Шерману, що вiдмовиться вiд iменi свого клiента вiд суду присяжних i натомiсть попросить суддю Флаверса розглядати справу.

Коли Швайкарт вiдiйшов, Явич зронив:

– Наша справа трiщить по швах.

– А на перший погляд здавалася геть безпрограшною, – мовив Шерман.

Суддя Флаверс згодом сказав, що обвинувачi тiльки голову йому морочать, приймаючи звiт Гардинга i водночас вiдмовляючись визнавати Мiллiгана душевнохворим.

А тим часом Джудi й Герi помiтили, що у в’язницi округу Франклiн Бiллi знову поринув у депресiю i проводив бiльшiсть часу за малюванням i безрадiсними думами. Його пригнiчувала дедалi жадiбнiша увага преси. З плином днiв юнак став довше i довше спати, рятуючись вiд холодного, понурого середовища.

– Чому б менi не побути у шпиталi Гардинга, доки не почнеться суд? – запитав вiн у Джудi.

– Це неможливо, – вiдповiла вона. – Нам i так пощастило, що суддя дозволив тобi пробути там понад пiвроку. Просто потерпи трiшечки. До розгляду справи лишилося менш нiж два мiсяцi.

– Ти маеш тримати себе в руках, – озвався Герi. – У мене таке передчуття, що тебе виправдають. Але якщо ти зiрвешся i не зможеш постати перед судом, тебе запроторять до Лiми.

Проте одного дня охоронець помiтив, як Мiллiган простягнувся на нарах i малюе щось простим олiвцем. Зазирнувши крiзь грати, охоронець побачив, що на скетчi юнака ганчiр’яна лялька iз зашморгом на шиi висить на тлi розбитого дзеркала.

– Гей, Мiллiгане, нащо ти таке малюеш?

– Тсе тому шчо я сердитий, – вiдповiв той iз виразним слов’янським акцентом. – Час комусь померти.

Почувши його акцент, охоронець мерщiй натиснув тривожну кнопку. Рейджен тiльки змiряв його iронiчним поглядом.

– Хто б ти там не був, повiльно вiдiйди назад, – звелiв охоронець. – Малюнок залиш на нарах, а сам стань пiд стiною.

Рейджен пiдкорився. Вiн дивився, як iншi охоронцi з’юрмилися по той бiк грат, потiм вiдiмкнули дверi, хтось хутко прослизнув до камери, вхопив аркуш, i дверi гримнули, знову зачинившись.

– Мати Божа, – зронив хтось iз охоронцiв. – Ну й моторошний малюнок.

– Треба зателефонувати його адвокату, – сказав iнший. – Хлопець знову схибнувся.

Коли Джудi й Герi примчали до в’язницi, iх зустрiв Артур, який пояснив, що злиття Бiллi насправдi так i не було доведене до кiнця.

– Втiм, цього вистачить, аби вiн мiг витримати суд, – втiшив iх Артур. – Бiллi тепер усвiдомлюе суть висунутих проти нього звинувачень i здатен спiвпрацювати iз захистом. Та ми з Рейдженом i досi е окремими самодостатнiми особистостями. Як бачите, зараз ми у ворожому середовищi, тож головуе Рейджен. Але я вам гарантую: якщо Бiллi не перевести звiдси до шпиталю, вiн недовго залишатиметься у станi злиття, хоча б ось такого, часткового.

Гаррi Беркемер, шериф окружноi в’язницi, розповiв репортеру з «Колумбус Диспетч», що його заступники стали свiдками того, яку надлюдську силу i витривалiсть мае Мiллiган у подобi Рейджена.

Його привели до зони вiдпочинку в’язнiв, де вiн обрав великий боксерський мiшок i заходився боксувати.

– Вiн гамселив його дев’ятнадцять iз половиною хвилин поспiль, – дiлився Беркемер. – Пересiчна людина здатна безперервно молотити такий спортивний снаряд зо три хвилини, перш нiж остаточно виснажиться. Хлопець же так несамовито кулачив той мiшок, що ми вже занепокоiлися, чи не зламав вiн, бува, руку. Навiть до лазарету його потягнули.

Але Рейджену боксування анiскiлечки не зашкодило.



24 жовтня суддя Флаверс повторно попросив спецiалiстiв Пiвденно-захiдного громадського центру психiчного здоров’я обстежити Мiллiгана i вiдзвiтувати, чи здатен вiн постати перед судом. Лiкаревi Джорджу Гардингу-молодшому, якщо вiн того побажае, було дозволено вiдвiдати пiдсудного. Також суддя вiддав розпорядження, щоб Мiллiгана негайно перевели з в’язницi до Центрального психiатричного шпиталю штату Огайо.

15 листопада Марiон Дж. Колоскi, директорка програми сприяння судочинству при Пiвденно-захiдному центрi судовоi психiатрii, доповiла, що Стелла Каролiн i Доротi Тернер пiсля зустрiчi з Мiллiганом дiйшли такого висновку: вiн цiлком може постати перед судом i адекватно спiвпрацювати з адвокатами, проте «його психiка надзвичайно вразлива, тож iснуе вiрогiднiсть, що будь-якоi митi його наразi цiлiсна особистiсть може знову роздiлитися на вже вiдомий набiр альтер-его».



29 листопада газети «Дайтон Дейлi Ньюз» i «Колумбус Диспетч» опублiкували коментар Чалмера Мiллiгана, у якому той вiдхрещувався вiд звинувачень у сексуальному насильствi над пасинком. На шпальтах «Колумбус Диспетч» з’явилось таке iнтерв’ю:



ВІТЧИМ ЗАПЕРЕЧУЄ, ЩО ЗНУЩАВСЯ З ЮНОГО МІЛЛІГАНА

Чалмер Мiллiган стверджуе, що його «дуже ображае» розтиражована у пресi iнформацiя, нiби вiн вдавався до фiзичного i сексуального насильства у стосунках зi своiм пасинком, Вiльямом С. Мiллiганом, у котрому, за словами лiкарiв, уживаеться десяток рiзних особистостей.

«Нiхто навiть не поставив мене до вiдома», – скаржиться Мiллiган-старший, називаючи заяви пасинка про заподiяну йому шкоду «абсолютно безпiдставними». […]

Як зазначено у звiтi, пiдписаному лiкарем Джорджем Т. Гардингом, психiатри виявили у Мiллiгана розщеплення особистостi i вважають, що деякi його внутрiшнi «я» навiть не пiдозрюють про дii iнших. Причину такого розладу лiкарi вбачають зокрема i в тому, що в ранньому вiцi Мiллiган став жертвою насильства. […]

Чалмер Мiллiган розповiдае, що публiкацii у пресi завдали йому чимало клопоту.

«Завжди знайдуться охочi перекрутити факти. Це дуже неприемно», – нарiкае вiн. […]

За словами Чалмера, найбiльше йому допiкають матерiали, де при описах знущань не наголошуеться, що про них вiдомо лише з вуст самого Вiльяма та його психiатрiв.

«Єдине джерело – це сам хлопець, – каже Мiллiган-старший. – А газети тiльки роздзвонюють те, що почули вiд них (тобто вiд психiатрiв i юного Мiллiгана)».

Чалмер Мiллiган вiдмовився повiдомити, чи плануе вiн подавати позов про наклеп.


Впевненiсть Джудi й Герi в тому, що Бiллi визнають невинним на пiдставi психiчного розладу, дедалi мiцнiшала, однак вони усвiдомлювали, що в такому разi на iхнi плечi ляже нова проблема. Ранiше пiсля подiбного вердикту пiдсудного вiдсилали до Лiми. Проте 1 грудня, за три днi до суду, в Огайо мав набрати чинностi новий закон про душевнохворих людей, згiдно з яким до пiдсудних, яких виправдовували через психiчнi вади, повиннi ставитись як до хворих, що потребують лiкування, а не як до злочинцiв. Новий закон велiв, щоб цих осiб направляли до таких психiатричних шпиталiв, де тi не зможуть заподiяти шкоду собi та iншим, але й не потерпатимуть вiд обмежень суворiших, нiж того вимагае iхнiй дiагноз. Розподiлення пацiентiв по державних психiатричних установах належатиме до сфери повноважень спецiального суду у справах опiкунства i психiчного здоров’я.

Позаяк слухання у справi Бiллi мало вiдбутися 4 грудня, що робило його першим пiдсудним, чий випадок пiдпадае пiд дiю нового закону, iснувала доволi велика вiрогiднiсть того, що захисникам вдасться переконати суд у справах психiчного здоров’я не посилати Бiллi до Лiми. Втiм, для цього адвокати повиннi були знайти альтернативу – мiсце, де iхньому клiенту змогли б забезпечити належне лiкування.

Про шпиталь Гардинга i мови не могло бути, враховуючи вартiсть послуг. Слiд було знайти державний шпиталь, де до того ж працював би спецiалiст, обiзнаний iз розладом множинноi особистостi i спроможний його вилiкувати.

Лiкарка Корнелiя Вiлбур пiдказала, що кiлометрах у ста двадцяти вiд Колумбуса е державна психiатрична клiнiка, один iз фахiвцiв якоi вже працював iз кiлькома людьми з розщепленням особистостi й заслужив репутацiю фахiвця у цiй царинi. І вона порекомендувала Девiда Кола, головного лiкаря центру психiчного здоров’я мiста Афiни, що в штатi Огайо.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22623453&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Синоптики» – лiворадикальне угруповання, що дiяло у США у 1969–1977 роках. «Синоптики» протестували проти вiйни у В’етнамi. Органiзували кiлька вибухiв, зокрема у будiвлях Капiтолiю i Пентагону. (Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.)




2


Пiдроздiли швидкого реагування у полiцii США. Використовуються в операцiях iз пiдвищеним ризиком.




3


Велика мережа супермаркетiв у США. За розмахом поступаеться хiба що «Волмарту».




4


«Сивiла» – книга Флори Шрайбер, що вийшла друком у 1973 роцi. У книжцi розповiдаеться реальна iсторiя дiвчини на iм’я Ширлi Мейсон (у книзi – Сивiла Дорсет), яка страждала на розлад множинноi особистостi.




5


Нейшенвайд-Плаза – сорокаповерхова офiсна будiвля у середмiстi Колумбуса, штат Огайо. Цей хмарочос, побудований у 1977 роцi, е штаб-квартирою вiдомоi страховоi компанii «Нейшенвайд Іншуранс».




6


«Вендiз» – третя за величиною мережа ресторанiв швидкого харчування у свiтi. Була заснована у 1969 роцi в Колумбусi, штат Огайо.




7


Воррен Гамалiель Гардинг (1865–1923)?– двадцять дев’ятий президент США. Обiймав цю посаду у 1921–1923 роках. Був родом з Огайо.