Таемне джерело
Андрiй Анатолiйович Кокотюха


Коли прагматичний i скептичний Ігор Князевич починав розслiдування серii загадкових убивств, вiн навiть не здогадувався, що слiди приведуть його до прадавнього Чорного лiсу, де струмить таемне джерело. Добру людину, якщо вiрити народним оповiдкам, вода з нього може оживити. А лиху, iз чорним серцем, – убити. Люди зникають, а джерело зберiгае свою таемницю. Та чи до снаги Князевичу розплутати цей мiфiчний клубок?





Андрiй Кокотюха

Таемне джерело





Передмова


До останнього часу Андрiй Кокотюха був мало не единим в Украiнi послiдовним представником, захисником i промоутером лiтератури «масовоi» (себто такоi, в якiй е фабула, герой, конфлiкт, iнтрига, зiткнення й несподiваний фiнал, частiше за все, хепi-енд), та й нинi вiн не пасе заднiх.

Кокотюха – це стабiльна марка, або, як тепер кажуть, бренд. Я цим хочу сказати, що нецiкавих книжок у нього не бувае. А ще Кокотюха – американець. Знову ж таки, в переносному сенсi, бо насправдi бiльшого украiнця як за зовнiшнiстю, так i за характером, не кажучи вже про автентичну мову, годi шукати. Але помiчено, що зазвичай наш пересiчний письменник творить мало, повiльно, довго працюе над задумом, а якщо вмикае продуктивнiсть, то вiдразу виходить халтура. Кокотюха ж оре цю дiлянку вже майже п’ятнадцять рокiв, i простоiв у нього не спостерiгаеться, як заведено в професiйних письменникiв там, де це не лише забавка, а й iндустрiя. Чим, до речi, дае плiдний матерiал для лiтературознавчого аналiзу, оскiльки Кокотюха не застиг у розвитку, знайшовши один раз золоту жилу – сподiваймося, що колись вона стане-таки золотою…(Так, переважно на дослiдженнi творiв Кокотюхи побудувала свою докторську дисертацiю доктор фiлологiчних наук Софiя Фiлоненко.)

Почавши на межi «нульових» iз класичного «вестернiзованого» кримiнального роману, вiн повсякчас розширюе межi жанру, додаючи до класичноi схеми рiзний набiр спецiй, вiд «побутовщини» до готики (саме так визначила його стиль згадана дослiдниця). Торiк вiн зовсiм збив з пантелику своiх шанувальникiв, спарувавши детектив як такий, авантюрний роман та iсторичне дослiдження на пекучу тему. Його книжка «Червоний» – розповiдь про непереможного ватажка УПА – стала правдивим бестселером i, як це бувае з вигадкою по-справжньому захопливою, багатьом розкрила очi на реальнi трагiчнi подii, щодо яких досi не склалася спiльна думка.

Нинiшня прем’ера – роман «Таемне джерело» – теж пропонуе сюрприз. Це ретро, повернене в епоху, яка внаслiдок природних дефектiв колективноi пам’ятi сприймаеться мало не як золота доба. Це часи пiзнього «розвиненого соцiалiзму» – кiлька маразматичних рокiв мiж початком Афганськоi вiйни й успiнням нещасноi втомленоi ляльки, яка виконувала роль лiдера найнебезпечнiшоi держави свiту. І знову автор плутае слiди, дурить читачевi голову, кидаючи йому час вiд часу дозованi натяки на те, що ось зараз розповiдь рушить шляхом фольклорноi мiстики, потiм науковоi фантастики, потiм полiтичного трилера, потiм лiричноi мелодрами, повертаючись урештi-решт до цiлком рацiонального психологiчного детективу, гiдного пера, точнiше, пер братiв Вайнерiв. Але е в текстi й додаткова принада: смачна, гостро схоплена й детально передана густина мiцно забутого побуту, причому як мiського, так i зовсiм невiдомого сiльського, саме напередоднi краху тiеi божевiльноi системи й держави. Ну й, нарештi, те, з чого варто було почати: герой – у мiру мужнiй, у мiру слабкий, у мiру чесний, у мiру компромiсний, який зрештою знаходить себе, а це, тобто розвиток характеру, i е справжнiм змiстом будь-якого сюжету.

Проте почати слiд було з того, з чого я, власне, й почав: у Кокотюхи нецiкавих книжок не бувае.



Юрiй Макаров


* * *


Вiн був готовий робити iдiотськi жести, аби пiдштовхнути подii.

Будь-якi.

    Ю. Несбе. Таргани






Казка


Був, хоч де був, жив собi десь на свiтi один хлопець.

У хрещеннi дали йому батьки iм’я Адамек.

Мала його родина дуже багато дiтей, i всi бiдували. Братики та сестри Адамека часто не доживали до юного вiку. Тож батьки вiддавали дiтей у панськi слуги.

При панському дворi можна було завжди отримати щось iз багатого столу – не мав тамтешнiй пан вигоди вiд того, щоб його слуги хворiли та помирали з голоду. Та якщо раптом котрийсь iз них хворiв, того не лiкували. Для чого, якщо сих слуг пан мiг брати до свого маетку коли захотiв? У тих краях вiн був единим сильно заможним багачем, а простий люд мiг жити, лише слугуючи пановi, нiяк iнакше.

Завiв тамтой пан ось який порядок. Коли хворiв служник, юний хлоп або дорослий муж, вiрнi панськi слуги завозили його далеко в лiсову хащу, припинали до дерева i там лишали на поталу дикому звiровi. Зможе зостатися живим – значить, обдурив долю. Ну, а не зможе, то теж судьба його така. Вiдтак рiдним нещасного про се не говорили. Казали звичайно: забрали, мовляв, вашого батька, сина, чоловiка чи брата на вiйну за королiвським наказом. А що не повернувся назад, так на те вона й вiйна. Варто ж хворобi взяти молоду дiвку чи дорослу жiнку, з нею чинили так само. Лиш мовили родичам: узяли вашу доньку, сестру, дружину чи маму до покоiв королiвни, би-сь довiчно там слугувати. І то велика честь е, раз сама королiвна запрошуе.

Та люди аж такими дурними не були. Здогадувалися, що насправдi сталося з iхнiми синами й доньками, сестрами та братами, мужами та жонами, батьками й матерями. Лиш нiхто про це голосно нiколи не повiдав. Бо пан теж дурним не був: розумiв, яку надiю залишае людям. Мовляв, нехай вони бiльше своiх близьких нiколи не побачать живими чи мертвими, зате знатимуть – мужчини за великого короля поклали голову на полi грiзноi битви та за край свiй, за батькiвщину, а жiнки живуть при королiвському дворi, все в них е, усе добре, i для чого пам’ятати щасливицям злиденний рiдний дiм.

Ось у що вiрили люди в тому краi. Але все одно як чули, що котрогось забрали до королiвського вiйська, а котрусь – до покоiв королiвни, серце падало мало не до п’ят, у грудях усе холонуло, свiт перед очима робився темним. Вiдтак однаково нiхто не мiг нiчого вдiяти. Такi порядки завiв тамтешнiй пан, i всi довкола вважали його мудрим, чесним та благородним.

Скоро чи не скоро, спiткала страшна доля й Адамека. Побачив пан, що його слугу вже вiтер хилитае, щоки блiдi, очi запали, дихання важке, мов у побитого собаки, – звелiв одного дня своiм вiрним поплiчникам взяти Адамека та завезти подалi, в Чорний лiс. Довго йшли кати разом iз хлопцем, аж пiд вечiр вийшли туди, де рiдко сонце пробиваеться крiзь дерева, де завжди холодно та вогко, де виють дикi голоднi звiрi й повзають по землi потворнi слизькi отруйнi гади. Розгледiли вiрнi панськi слуги, що Адамек зовсiм поганий, та й рiшили навiть не в’язати його до дерева. Просто кинули в колючi кущi, повернулися та й пiшли собi.

Усю нiч, до ранку лежав бiдний Адамек пiд кущем, поворухнутися не мiг, до смертi готувався. Та котрий хижак до нього пiдiйде, носом понюхае, лапою торкнеться, той повертаеться i йде геть. Не схожий був Адамек на живу iстоту, не видавався звiрам ласою здобиччю. Як пiдповзала до хлопця яка гадина, то переповзала через нього, мов через безтiлесну зогнилу колоду, та й повзла далi.

На ранок пробилося крiзь хащi сонячне промiння. Прогнало свiтло страхи нiчнi. Розплющив Адамек очi, зрозумiв – живий. І додало це йому сили. Вирiшив хлопець не чекати далi смертi. Як мiг, пiдвiвся спочатку на чотири, потiм – на двi та й посунув уперед, куди очi бачили. Чи довго, чи недовго йшов вiн так, але вийшов нарештi на невелику галявину. Уздрiв посеред неi джерельце. Струмiло воно просто з-пiд землi, вода вабила своею свiжiстю, а коли Адамек припав до струмка спраглими губами, виявив: вода ся крижана, аж зуби змикало, та неймовiрно чиста й смачна, навiть трохи солодкувата. Багато спраглих ковткiв зробив Адамек, нiяк напитися не мiг. По тому напився нарештi – i тут-таки, бiля джерельця, заснув мiцним сном.

Довго чи нi спав вiн отак, але, коли розплющив очi, вiдчув – знову сили прилили до його тiла. Де й подiлася недуга! Усе бачив перед собою ясно, темрява з очей зникла, руки-ноги вже не тремтiли, хворобою розбитi. Легко скочив Адамек на рiвнi, i таке його враз охопило, мов на свiт заново народився. Чув у собi неймовiрну силу, готовий був гори зрiвняти, рiки осушити, Чорний лiс викорчувати, на його мiсцi своiми руками велику кам’яницю звести. Ось так одужав Адамек.

Вирiшив вiн тодi не повертатися назад. Раз поховали його – хай так i йде. Власноруч спорудив собi недалеко вiд джерельця хижу, почав жити в нiй самотнiм вiдлюдником. Усе, що для життя треба, лiс йому давав. А спрагу завжди невсипуще джерело тамувало.

Чи багато так часу спливло, чи нi, приходить якось до Адамека вночi марево не марево, сон не сон, видiння не видiння. Нiби прокидаеться хлопець на своему лежаку, вкритому свiжими гiлками, а в ногах стоiть старий чоловiк. Сивий як голуб, борода бiла, до колiн. Кучма срiблястого волосся краями до плечей дiстае. Одяг теж увесь бiлий. І говорить дiдо таке:

– Бачу, хлопче, лишився ти живий у тяжку для себе годину. Знай: вдячний будь цьому джерелу. Не кожен здатен знайти до нього шлях. Але багато хто хоче, бо вода в цьому джерелi цiлюща. Хворих лiкуе, рани затягуе, друге життя дае. І то не лише людинi, а й усякiй живiй тварi. Воду таку називають живою. Багато рокiв я був хранителем цього таемного джерела. Тепер твоя черга. Гляди, Адамеку, жива вода мусить допомагати людям.

Сказав так – i нiби розчинився в темрявi. Злився з нею, наче й не приходив нiколи. Коли Адамек розплющив очi, довго не мiг збагнути: сон вiн бачив чи бiлий дiдо справдi приходив? Надто дивним видалося хлопцевi це чарiвне видiння.

Подумав-подумав Адамек – захотiв перевiрити почутi вночi слова старого. Розрiзав собi пальця гострим каменем. Кров заюшила по руцi з глибокого порiзу. Скропив Адамек рану водою зi свого джерела – о диво, вона зразу ж затягнулася, просто на очах. Став палець мов новий, нiби нiколи до того часу його каменем не шкодили.

Ще подумав трохи Адамек, зробив так: змайстрував пращу, заклав туди камiнь, прицiлився в пташку, збив ii з дерева. Камiння влучило пташцi точно в голову, майстерно навчився хлопець полювати на дичину. Приклав Адамек пташку до вуха: не дихае, швидко холоне тiльце. Скропив тодi хлопець мертве тiло джерельною водою – о диво, враз пташка затрiпотiла, розтулила дзьоба. Як влив хлопець у той дзьоб трошки води, пташка змахнула крилами, вирвалася з рук, ширнула вгору, пiднялася вище вiд верхiвок дерев, заспiвала голосно та радiсно.

Зрозумiв тодi Адамек: вода в цьому таемному джерелi справдi жива. Сивий дiдо йому не привидiвся. Став тепер хлопець хранителем джерела.

І знаходили до нього потаемнi стежки рiзнi люди. Не часто, але все ж доходили. З рiзних мiсць приходили вони, кожен хотiв собi мiцного тiла та довгого, як не вiчного життя. Двi лиш умови говорив щасливцям Адамек: iз собою живоi води не брати, а шлях сюди без великоi потреби нiкому не вiдкривати – людина сама мусить стати сильною, тiльки коли зовсiм поганi справи, зовсiм не в змозi хто сам собi раду дати, тодi стежка до таемного джерела iй вiдкриеться. А також довший час бiля таемного джерела не лишатися. Не терпить воно багатьох хранителiв.

Скоро чи не скоро, а прийшов одного дня до Чорного лiсу по живу воду змарнiлий немолодий чоловiк. Тiло ранами вкрите, одна рука скалiчена, по всьому – старий вояк. Назвався Матеем, розказав, як довго i трудно шукав путь до таемного джерела, припав до живоi води та й заснув мертвим сном. Довго так лежав, а коли розплющив очi, побачив Адамек, як загоiлися рани Матеевi, як змiцнiв та навiть помолодшав старий вояк за короткий час, як заблищали його очi спрагою до нових ратних подвигiв. Низько вклонився Матей хранителевi джерела, ще кiлька разiв припав до нього та й пiшов собi геть.

А ще за якийсь час навiть до вiдлюдника Адамека в Чорному лiсi докотилася лиха слава про Матея. Як повернувся вiн назад, одразу зiбрав велике вiйсько та пiшов вiйною чи не на весь свiт. Не брали Матея нi куля, нi шабля, тому, зачувши про нього, знанi полководцi волiли опору не чинити, а самi виносили йому ключi вiд мiст, котрi взялися обороняти. В захоплених без бою мiстах чинили Матей i вояки його страшнi погроми, безчинства та насильства. Хто з людей не корився, помирали вiд руки Матея в страшних муках. І дуже скоро захопив жорстокий Матей як не весь свiт, так велику його частину.

– Лихо менi! – закричав Адамек. – Це ж я сам вiдкрив йому таемне джерело! Це ж на моiх очах вiн набув нелюдськоi сили! На моiх очах дiстав нове вiчне життя! Що менi робити, Господи? Через мене гинуть цiлi мiста i села, народи через мене кров’ю вмиваються!

Впав згорьований Адамек на землю перед джерелом, зомлiв, закляк непорушно. Довго так лежав чи не довго, аж раптом приходить до нього бiлий дiдо. Борода нижче вiд колiн сягае, срiбне волосся краями плечей торкаеться. Став у головах Адамека й промовляе:

– Не картай себе, чоловiче. Не можеш ти знати, з яким намiром хто до цього джерела приходить. Ти допомiг напiвживому пораненому вояковi, а той вiдчув у собi велику силу та став чудовиськом у людськiй подобi. Знати цього, чоловiче, ти нiяк не мiг.

– Що робити? – самими губами проговорив тодi нещасний Адамек. – Невже треба взяти кайло та закопати це джерело назавжди? Хай лихi люди не шукають його, а помирають своею смертю, якщо нiхто iнший не здатен позбавити вiд них свiт!

– А як же тi, кому джерело справдi потрiбне, аби продовжити справи добрi? – суворо й хитро водночас мовив до нього бiлий дiдо. – Нi. Вiдтепер буде так. Хто прийде до таемного джерела з добрими намiрами та свiтлими думками, кому життя потрiбне для гарних корисних справ, для того вода лишиться живою. Але для того, хто замислив чорне й недобре, вода перетвориться на мертву. І помре лиходiй страшною смертю, щойно чорний намiр зайде в його пiдступну голову.

Сказав так старий – i розчинився в темрявi. Коли Адамек розплющив очi, побачив довкола залиту сонцем галявину. Почув дзюркiт джерела. Не змiг утямити, правдою се було чи ввижалося йому. Бо нiчого довкола не змiнилося.

Жив собi Адамек хранителем таемного джерела далi. Багато часу спливло чи нi, а прийшла до джерела немолода вже жiнка, сiра з лиця. Пожалiлася – хворiе, змарнiла та постарiла передчасно. Муж перестав кохати, зовсiм уваги не звертае, навiть погляду кривого не кине. Як припала до води, вклякла бiля джерельця. Коли отямилася, побачив Адамек – змiнилася жiнка, повернулася до неi колишня врода, уся вона сяяла, отримавши нове життя. Вклонилася жiнка хранителю низенько, пiшла собi геть. Та лиш краю галявини дiсталася, як повалилася долiлиць, завмерла. Наблизився до неi Адамек, глянув, торкнув рукою – а вона нежива.

Пiдказало Адамеку щось iзсередини: хотiла ця жiнка свого чоловiка за зраду вбити. Разом iз ним – усiх молодих дiвчат, на яких той оком накидав. Щойно подумала про це, вiдчувши життедайнi сили, як перетворилася жива вода на мертву i забрала життя тiеi, котру опанували враз чорнi думки та лихi намiри.

Тепер зрозумiв Адамек: джерело дасть життя людям добрим, кому воно справдi потрiбне, i забере в людей злих. Згодом дiйшло до лiсового вiдлюдника: знайшлась i на жорстокого Матея гiдна сила. Здолали його, розбiглося його чорне вiйсько, мертве тiло Матея спалили на великому вогнищi, а люди з радощiв палили такi багаття по всьому свiтi й танцювали круж них, перемогу святкуючи.

Зробив тодi Адамек таке: кожному, хто знаходив стежку до таемного джерела, розказував, коли ця вода стане живою й цiлющою, а коли – мертвою та вбивчою. Розлетiлися з часом чутки про живу i мертву воду, що тече з одного джерела.

Ось так люди й дiзналися цю казку.




1

Грибна пора


Щойно зайшла в лiс, гумовi чоботи стали вологими вiд збитоi вранiшньоi роси.

Чоботи баба Галя заправила в синi трикотажнi спортивнi штани, здутi на колiнах. Натягнула спортивки на грубi колготи – Тонька, продавчиня з сiльпо, принесла iй тиждень тому, сказала – великий дефiцит, тiльки для своiх притримуе. Коли баба Галя полiзла по грошi, Тонька замахала руками, мов розганяла довкола себе бджiл: як можна, ви що, ми ж своi люди, якось уже розберемося. Вкотре пообiцяла посигналити, коли в сiльпо телевiзор закинуть чи холодильник.

Телевiзор, навiть чорно-бiлий, бабi Галi не був потрiбен. Вона вважала це грiхом. Правда, не сам телеприймач. Його люди придумали, плоди людського розуму слiд поважати. Як об’емна прямокутна коробка, начинена рiзними мудрими деталями, телевiзор нiкому й нiчим зашкодити не мiг. Так само як радiо: стоiть собi бiла пластмасова точка з дiрочками, навiть для краси можна, якщо зовнi прилад зроблений зi смаком. Нi, баба Галя вважала не просто шкiдливим – навiть грiховним те, що лунало по радiо та з телевiзора.

Таких брехунцiв у себе в хатi вона тримати не збиралася. Холодильник iще придасться, хоча в неi льох е, як в усiх сiльських хатах, i то досить прохолодний. Жили ж люди ранiше без холодильникiв…

І без бiльшовикiв вони теж колись жили.

Десь навiть тепер живуть, ось тiльки в тих краях баба Галя нiколи не була. І навряд чи колись буде.

Жiнка неквапно йшла лiсом, пильно придивляючись перед собою. У гриби Галина Дорош ходила, скiльки себе пам’ятае, зi своею бабою спочатку, потiм – iз мамою, нинi сама вибираеться. Інакше не можна, вона з цього живе. Не тiльки з цього. Проте гриби дають бабi Галi змогу не просто зводити кiнцi з кiнцями, як багато хто по довколишнiх селах: живе вона значно краще, нiж навiть деякi передовi колгоспники з iхнього колгоспу iменi Паризькоi Комуни.

Знаючи всi грибнi мiсця в лiсi, котрий вважала за свiй другий дiм та могла ходити ним iз заплющеними очима, Галина Дорош, утiм, завжди з початком грибноi пори вибиралася на тихе полювання найпершою. Якщо для решти грибникiв це все ж таки вважалося забавою, вiдпочинком та можливiстю хоч на певний час урiзноманiтнити убоге меню совецького колгоспника, для баби Галi дари лiсiв з певного часу стали чи не единими годiвниками.

Старою вона ще не була, в наступному, вiсiмдесят другому роцi, iй виповниться лише шiстдесят. Чоловiк помер давно i в такому мiсцi, про яке Галина Таназiiвна згадувати не любила: за згадку про цi мiсця вголос запросто могли якщо не заарештувати, то затримати й привезти до мiлiцii – напевне. Дiти, двi доньки, давно роз’iхалися. Старша в Киевi, одружена з вiйськовим, чоловiк нещодавно дiстав пiдполковника, i донька дуже з цього тiшиться. Менша закiнчуе навчання в Тернополi, комсомольська активiстка, тож напевне соромиться матерi, про яку писали в обласнiй газетi, i то не раз. Дочка навiть поквапилася вискочити замiж за першого-лiпшого Соколова: надто часто в неi питали, чи не мае вона якогось стосунку до Галини Дорош, тiеi забитоi вiдьми, статтю про котру обговорювали в них на комсомольських зборах як показову.

Погляд зачепився за мухомор iз ядучо-червоною круглою шапкою. Поруч виткнувся ще один, менший, проте такий самий яскравий. Щоразу зустрiчаючи в лiсi мухомори, баба Галя не стримувала кривоi посмiшки: газета писала, що вона в своiй релiгiйнiй забитостi дiйшла до того, що сушить мухомори, iсть iх i впадае в релiгiйний транс. Нi, не так – автор статтi, позаштатний кореспондент «Ровесника», худий патлатий хлопчина в окулярах iз грубими скельцями, просто побачив у неi на столi кiлька мухоморiв, нiчого не запитав, потiм дав волю фантазii.

Те саме – з вiдьмою. Справдi, Галину Дорош не лише в рiдному селi, а й навiть у сусiднiх районах називали саме так. Але вiдьмою вона була для лекторiв товариства «Знання» чи, наприклад, дiтей – так називала баба Галя студентiв Тернопiльського педагогiчного. Там навчалася ii менша донька, i вона, аби не клювали, так само записалася до якогось Клубу Войовничих Атеiстiв. І лектори в сiрих пiджаках iз червоними партквитками, дбайливо захованими до внутрiшнiх кишень, i студенти разом з акторами обласного муздрамтеатру з початком навчального року починали колесити по клубах i школах областi, розповiдаючи про священикiв, цих шуцманiв у рясах, науковий атеiзм та релiгiю як знаряддя пропаганди буржуазного нацiоналiзму.

Добре, що меншiй доньцi стало розуму не iздити з такими лекцiями до рiдного села. Скiльки ще житиме, Галина Дорош не знала. Та хай скiльки б лишилося iй, до кiнця життя пам’ятатиме, як мала – так вона називала меншу доньку – телефонувала Тоньцi на сiльпо з переговорного пункту. Знала, що Антонiна для ii матерi довiрена особа з того часу, як баба Галя вилiкувала ii вiд безплiддя, без жодних аптек та медицини, своiми, тiльки iй знайомими методами. Власне, через здатнiсть лiкувати людей там, де офiцiйна медицина або розводила руками, або кивала на брак лiкiв i радила шукати препаратiв за кордоном, через знайомих, Галину Дорош i прозвали вiдьмою. Це партiйнi з комсомольцями, тi ж, хто довiряв iй, називали просто – бабою, бабкою, iнодi бабцею…

Уздрiвши великий мурашник неподалiк компактно розкиданих у травi мухоморiв, баба Галя осмiхнулася до себе: ось воно, знайоме мiсце. Присiвши, понишпорила рукою з затиснутим у правицi ножиком у травi, задоволено гмикнула – е перший на сьогоднi бiлий гриб. Мухомори поруч iз мурашниками – особлива прикмета, орiентир, маячок. Поки не спала роса, гриби треба шукати, i вони будуть. Чого будуть – е, ось вони, мiцнi бiлi нiжки, оксамитовi коричневi капелюшки. Перший, другий, трошки далi – ще пара. Встигай тiльки кланятися.

Отже, вкотре пригадалося бабi Галi, дочка через Тоньку з сiльпо попросила в матерi допомоги. Пояснила ситуацiю вже не дiвочу, суто жiночу… Антонiна говорила: дiвка сльози ледь стримувала, голос у трубцi бринiв. Часу не так багато було, та Галина Дорош знала, як треба дiяти. Нiколи подумати не могла, що донька зважиться на такий крок i попросить матiр про те, про що сама навiть думати боялася. Рейсовий автобус на Кременець ходив через iхне село тричi на тиждень, i бабi Галi пощастило – вже завтра можна було передати через водiя доньцi невеличкий пакунок. Вiн вiзьме та вiддасть на автовокзалi iншому, який iхатиме на Тернопiль, такий канал зв’язку працював давно i певно. Жiнка часто просила шоферiв, ii знали всi i з рiзних причин не вiдмовляли. Кожен або сам хоча б раз звертався до баби Галi з Гайворона, або це робили iхнi родичi та знайомi. Тож водiй торбочку взяв, передав далi, донька зустрiла.

Нiчого мати iй не пояснювала, жодноi записки не передавала. Дiвчина просто була донькою своеi мами. Сама розiбралася, що робити з порошком, котрий матiр старанно загорнула у вирваний iз зошита в клiтинку аркуш та задля певностi перетягнула гумкою. Вже наступного дня донька пiшла в студентську полiклiнiку, ii обстежили, не зрозумiли, вiд чого так заболiв живiт, про всяк випадок взяли тест на вагiтнiсть, переконалися – усе в нормi i дали звiльнення вiд усього на цiлий тиждень. Ось так донька змогла вiдсидiтися вдома, коли агiтбригада з Клубу Войовничих Атеiстiв поiхала до Гайворона боротися з релiгiйним дурманом.

А той хлопчина в окулярах навiть у страшних снах не мiг побачити, що Галина Дорош робить iз сушеними мухоморами. В аптеках мiських такого точно нема. Але жiночi хвороби лiкуе давно та надiйно, ще нiхто не скаржився. Особливо допомагають ii «мухоморнi» лiки жiнкам у певнi днi. А один дядько аж iз Кременця досi iй дякуе з оказiею: жiнку тепер може порати будь-будь, та ще й, каже по секрету, не одну… А були ж i в нього сумнi для мужчин часи в досить молодому ще вiцi. Робота нервова, спробуйте собi викладати науковий комунiзм…

Нинi мухомори бабу Галю не цiкавили. Крiм неi, тут iх нiхто не бере, i ii мухомор вiд неi не втече. Бiльша потреба була саме в бiлих грибах та бабках. Дiльничний Козуб звик iз початком сезону отримувати кiлька баночок маринованих грибочкiв. Вiн узагалi призвичаiвся мати щось iз Галини Дорош, закриваючи очi на те, що вона лише записана на паперi прибиральницею в школi, аби одержувати шiстдесят рублiв на мiсяць, – едина можливiсть мати хоч якусь зарплату.

В колгоспi баба Галя анi дня не працювала.

Спочатку ще чоловiк прикривав, маючи службу. Потiм, коли його забрали i вiн помер у божевiльнi, треба було щось думати, щоб не мозолити очi радянськiй владi. Козуб мiг би прикривати ii просто так, баба Галя вилiкувала його тещу, не давши розвинутися повною мiрою раку шийки матки. Та радянський мiлiцiонер не був би радянським мiлiцiонером, якби не користався зi службового становища. Тим бiльше – тут, у сiльськiй глушинi, куди не всяка машина заiде, а рейсовi автобуси восени та навеснi можуть часом не заiхати, грузнуть у багнюцi.

Ось i урочище Сиве.

Хто й чому його так назвав, не знала навiть баба Галя. Скiльки себе пам’ятала, це мiсце визначали саме так, i тут, в урочищi Сивому, водилися не лише бiлi, а й хрящi та моховики. Цих грибiв майже нiхто не брав. Або лiнувалися щось iз ними робити, або просто не вважали за iстiвнi гриби.

Вона ж чудово давала iм раду, i Тонька, найдовiренiша особа, часом навiть приторговувала ними, передаючи разом iз висушеними бiляками на спецзамовлення до кiлькох тернопiльських ресторанiв i закритих iдалень для партiйного керiвництва. По селах у ягiднi та грибнi сезони iздили непоказнi кур’ери, переважно на позашляхових оранжевих «Нивах». Вони знали, куди iхати, до кого, скiльки треба платити i на що цi грошi списати. Антонiна взялася за посередництво мiж ними та бабою Галею, бо до неi вони точно не ризикнули б заявитися навiть неофiцiйно: репутацiя дорога.

Почепивши луб’янець на руку за велику зручну ручку, Галина Дорош обережно спустилася в урочище Сиве некрутим схилом. Вона боялася послизнутися, роса на високiй травi ще трималася, пiд ногами було мокро. Завершивши спуск, вiддихалася, поправила хустку, край якоi трошки збився на очi, пошукала очима замашну палицю – озброiвшись такою, гриби знаходити легше, вiд частих нахилянь iй уже починала болiти спина, треба пролiкуватися змiiною отрутою…

Жiнка зачепилась очима за потрiбну палицю.

Тодi побачила людину.

Чоловiк лежав пiд дубом долiлиць i, здавалося, спав.

Та вдосвiта тут, у лiсовiй глушинi, на самому днi урочища, просто так спати нiхто не буде. Випадково сюди нiхто не заходить, i баба Галя раптом дуже захотiла, щоб це був хтось iз знайомих грибникiв. Хтось, хто з доброго дива вирiшив прилягти зрання на вологу вiд роси серпневу травичку, подрiмати на свiжому повiтрi. Але, навiть не наблизившись, Галина Дорош чудово розумiла: це не так.

Коли пiдiйшла ближче та навiть обережно гукнула, чоловiк не ворухнувся. Не було поруч iз ним i кошика. Та й одягнений вiн був не для лiсовоi мандрiвки.

Раптом немолоду жiнку охопив страх. Вона, знаючи це урочище й цей лiс уздовж i впоперек, боялася – ось зараз хтось недобрий вийде з-за дерев i вона не встигне навiть слова сказати, опиниться долi поруч iз цим незнайомцем. Та жах тримав ii недовго. Мотнувши головою i перехрестившись кiлька разiв, Галина Дорош обережно поставила кошик на траву, нахилилася до лежачого, поклала руку на плече. Трошки зусиль – i ось чоловiк лежить на спинi.

Мертвi очi дивилися просто в ранкове небо.

За свое життя Галина Дорош уже бачила трупи. Застала вiйну в досить дорослому вiцi. Ховалася по лiсах вiд бомбових дощiв, тiкала вiд вивезення на роботи до Нiмеччини. Згодом ii родина чи не едина на все село була повiрила повстанськiй листiвцi, знялася та втекла вiд переселення до Сибiру. Военнi й повоеннi роки привчили юну Галину до того, до чого дiвчата звикати не мусять, – дивитися на вмерлих наглою смертю без трепету та переляку, лише з покiрним смутком.

Але, зазирнувши у цi мертвi очi й тiльки тепер упiзнавши того, кого знайшла в урочищi, жiнка зробила крок назад, не втрималася, сiла на землю.

І закричала.




2

Делон


Вiкна його однокiмнатноi квартири виходили на продуктовий магазин.

Саме цей краевид став вирiшальним, коли Князевичi пiсля розлучення та розмiну двокiмнатноi, отриманоi Ігорем на службi саме з нагоди весiлля, тобто – три роки тому, визначалися, хто де буде жити. Колишня хотiла бачити з вiкон дерева, тож обрала собi Дарницю, де вiкна такоi самоi «хрущовки» – iншого iм нiхто навiть не пропонував за двокiмнатну в «спальнику» за двi зупинки вiд метро – виходили на зелений сквер. Солом’янка ближче до центру, але жiнка не хотiла щоранку бачити з вiкна гастроном i алкашiв бiля нього.

Такого видовища, вколола вона Ігоря, iй i вдома вистачало.

Двi кiмнати в новому будинку на Оболонi вдалось обмiняти досить швидко, лише пiдключивши його зв’язки. Князевич не приховував, що певною мiрою зловживае службовою iнформацiею, хоча зв’язкiв iз чорними маклерами не афiшував. Одна справа, коли користуешся iхнiми послугами тихцем, i зовсiм iнша – коли контакти офiцера мiлiцii з фактичними порушниками закону обговорюють колеги та просто знайомi.

Загалом Ігор Князевич визнав: розлучення дало йому бiльше користi, нiж подружне життя.

Невдале сiмейне життя несподiвано поставило пiд сумнiв його кандидатство в члени партii, i начальство вiдчепилося на якийсь час. До того його постiйно довбали – працiвник мiлiцiйного Главку, якщо хоче зростати над собою i сам претендувати на керiвнi посади, мусить мати партквиток i бути комунiстом. Якось Князевич пожартував на свою голову: ось загину вiд бандитськоi кулi – тодi прошу вважати мене комунiстом. Пiдполковник Бурков, його безпосереднiй начальник, на коротку мить замовк, немов перетравлюючи почуте, пожував губами, потiм мовив, як вiдрубав: «Нiкому нiколи так бiльше не кажи».

Згодом вiн намагався повернутися до цiеi розмови. З iншого боку тиснула молода дружина, котрiй було не досить того, що Ігоря Князевича вважали одним iз найкращих молодих сищикiв Главку МВС Украiнськоi РСР i на нього навiть облизувалися в Москвi – засидить, мовляв, у провiнцiйному Киевi, втратить квалiфiкацiю, тут же нема куди далi рости. Та Князевичу чомусь не хотiлося переiжджати зi знайомого буквально до кожноi зачовганоi вулицi Киева в непривiтну, величезну та чужу Москву, хай вона i столиця з бiльшими перспективами. Втiм, кандидатом у члени Комунiстичноi партii вiн усе ж таки стати мiг, навiть серйозно збирався – не так через делiкатнi пiдштовхування керiвництва, як роблячи чергову поступку жiнцi, котра пиляла його за брак здорових амбiцiй що далi, то сильнiше.

Усе вирiшив випадок. Найбанальнiший у свiтi, нецiкавий та прiсний, як бородатий анекдот про чоловiка, котрий повернувся додому ранiше, нiж треба. Лише чотири днi тому вони з колегою з МУРу пили горiлку в нього вдома, i ось цей самий колега прийшов сюди, коли господаря, як вiн точно знав, бути вдома не повинно. Але в Князевича змiнилися плани, плюс дружина явно зацiкавилася перспективнiшим за Ігоря москвичем…

Словом, спочатку могло обiйтися без мордобою.

Це вже потiм, коли москвич пiшов, чомусь застiбаючи штани на ходу, дружина виступила соло: от уже й мужик, це ж так себе не поважати, за руку з молочним братом попрощався. Цього разу навiть знайшла, чим замiнити непристойне слово, хоча нiколи не червонiла вiд матюкiв. Навпаки – сама могла загнути в тему та доречно, що попервах приваблювало в нiй Князевича.

Вдарив вiн жiнку тодi лише раз. І то – демонструючи самоповагу. Не iй, звiсна рiч, – собi, коханому. Але синець у неi залишився добрячий.

Наступного дня побiгла жiнка до його начальства, показала синець, поскаржилася в партiйну органiзацiю. Та власне парторг покарати Ігоря Князевича не мiг нiяк: по партiйнiй лiнii безпартiйного продерти неможливо. Хiба вiддалити термiн його кандидатства в комунiсти, вiд чого перспектива отримати партквиток у найближчому майбутньому ставала нереальною. Виходить, Князевич навiть пляшку мусив поставити i московському мiлiцейському майоровi, i навiть дружинi своiй, колишнiй правда. Як же, вони дали його занудному начальству формальний привiд вiдчепитися вiд нього з членством у партii.

Чи надовго – нiхто не знае.

Мабуть, у свiтлi останнiх подiй – таки надовго.

Стоячи бiля вiкна та прочинивши кватирку, Ігор дивився на ранню осiнь i докурював другу на сьогоднi сигарету. Давненько перейшовши на болгарськi «Родопi», котрi пiсля цьогорiчного подорожчання коштували вже п’ятдесят копiйок за пачку, вiн усе одно тримав на пiдвiконнi червону упаковку «Прими». Народнi цигарки набагато нижчого класу, нiж виробленi в братськiй Болгарii, мусили нагадувати йому про тлiннiсть усього сущого. Заодно – про те, що в разi як нинiшня ситуацiя не розкрутиться хоча б iз нульовим для нього рахунком, йому доведеться працювати на iншiй посадi, одержувати iншу платню i, вiдповiдно, курити «Приму» та «Ватру».

Можна, звiсно, кинути палити i при цiй зарплатi. Але такого розвитку подiй Князевич навiть не припускав. Так само як не думав одного разу почати рiдше випивати чи, крий Боже, зав’язати з цим дiлом узагалi. Мiцнi напоi вже другий тиждень тримали його нервову систему та психiку врiвноваженою пiсля останнiх подiй. Хоча вже котрий ранок Князевич, закурюючи першу пiсля вчорашнього сигарету, подумував – пора як не зупинитися зовсiм, то принаймнi трошки пригальмувати.

Тим бiльше – сьогоднi, пiсля несподiваного дзвiнка пiдполковника Буркова.

Але в той самий час Ігор iз усiею вiдповiдальнiстю мiг сказати: в такому станi, як зараз, вiн до жодноi серйозноi розмови не готовий. Тож гастроном iз невибагливою назвою «Продукти № 117» тягнув магнiтом.

Докуривши до фiльтра й вистрiливши недопалком за кватирку, Князевич вирiшив таки поголитися.

Коли глянув на себе в дзеркало пiсля розмови з Бурковим, подумав – а отак, iз триденною неголенiстю, заявитися до начальства в кабiнет у його становищi непогано. Зрештою, в нього вiдпустка, нехай навiть позапланова. Може робити що схоче. І на службу його поки що нiхто термiново не викликае. Навпаки – капiтана Князевича, слiдчого карного розшуку Головного управлiння внутрiшнiх справ, дуже швидко зафутболили у вiдпустку, згадавши: вiдгулiв набралося на два тижнi плюс торiк не догуляв, укупi – чистий мiсяць, краще вiдсидiтися вдома, бажано носа не витикати. Як кажуть, вiд грiха подалi. Нехай усе, що вiн накоiв, уляжеться за цей час саме собою. У такому розв’язаннi проблеми зацiкавленi навiть у будинку на Орджонiкiдзе [1 - Теперiшня назва – Банкова. За адресою вул. Орджонiкiдзе, 11 розмiщався Центральний Комiтет Комунiстичноi партii Украiни, головний керiвний орган Украiнськоi РСР. (Тут i далi прим. авт.)]. Ну, а як не розсмокчеться – хто знае, куди переведуть працювати капiтана мiлiцii Князевича. Добре, якщо до киiвського Главку. Гiрше – коли затасують у районний вiддiлок. Чи взагалi кудись у Бровари чи Бiлу Церкву.

Щоправда, що довше Ігор чекав, поки верхи вирiшать його долю, то гострiше кортiло, аби справдi перевели куди подалi. Попри своi тридцять три вiн уже встиг заморитися вiд усього цього: непомiрнi кар’ернi апетити колишньоi, робота, де останнiм часом частiше спускають вказiвки ловити тiльки «правильних» злочинцiв, тобто – жодним боком не пов’язаних iз партiйним та радянським керiвництвом, краiна, про невидиме життя якоi знав бiльше, нiж треба знати пересiчному радянському трудiвниковi…

І все ж таки Князевич вирiшив поголитися. Правда, вдягнеться не як офiцер, викликаний керiвництвом на напевне важливу розмову, а як вiльний вiдпускник, якому не важить, що про нього подумае високе начальство. Ігоревi вдалося цього разу навiть не порiзатися, хоча руки зрадницьки гуляли. Щедро освiживши лице одеколоном «Саша», вiн витяг iз шафи чисту, але пожмакану сорочку з великим комiром, критично оглянув ii, рiшуче повернув ii на поличку, взяв сiру водолазку – давненько не прана, але ще досить чиста. З-помiж брюк, якi треба було ще прасувати, та куплених у перекупникiв джинсiв, зроблених у Чернiговi пiд фiрм?, Ігор вибрав останнi. Туфлi тернув щiткою, щедро наваксувавши ii, i тiсний передпокiй вiдразу сповнився запахом мастики.

Свого зоряного часу на вiшаку чекав iще один предмет одягу – пiджак iз натуральноi м’якоi шкiри, дуже дорогий, подарований колишньою дружиною на його тридцять перший день народження, коли вона ще виношувала стосовно новоспеченого чоловiка перспективнi плани. Та вирiшив без пiжонства, накинув легкий темно-синiй плащ, пiдняв комiр, вкотре спробувавши зробити себе схожим на Алена Делона, яким вiн його бачив у фiльмi «Тегеран-43». Власне, Ігор Князевич не був схожим на жодного з акторiв анi французького, анi американського, анi польського, анi радянського кiно. Вiн узагалi не вирiзнявся оригiнальною зовнiшнiстю, вважаючи себе подiбним до сотень тисяч перехожих i, за великим рахунком, тiшачись iз цього: гадав, що людина його професii повинна зливатися з натовпом, вирiзняючись зовсiм iншими, професiйними, якостями. Та все ж таки Ігор не хотiв мати надто безбарвний вигляд, отож стежив за модою, дивлячись iноземнi фiльми. Хоча погоджувався: всi вони доходили до Союзу зi значним запiзненням, тож на момент, коли той же киянин купував квиток, на батькiвщинi стрiчки це все вже давно проiхали.

А проте, Ігоревi Князевичу просто подобалося, як кiношний Ален Делон носив довгий плащ.

По волоссю вiн пройшовся не гребiнцем, а вологою п’ятiрнею. Стригся зовсiм недавно, тож цього виявилося досить, аби дати зачiсцi вiдносний лад. Живiт вкотре за ранок нагадав про себе голодним бурчанням, i Князевич поквапився в «Продукти»: там поеднае приемне з корисним.

А перед зустрiччю з начальством упорядкувати свое загальне здоров’я набагато кориснiше, нiж кинути до шлунка кiлька сосисок.




3

«Продукти» i Рейган


Годинник показував по дев’ятiй. Магазин уже благополучно вiдчинився.

Знайомi мужички в однаково заношених болонiевих куртках, один у синiй, другий – у зеленiй, привiтались i чемно попросили закурити. Ритуал був знайомий, i Князевич, витрусивши з пачки одну «родопину», простягнув тому, хто стояв ближче. Дядько в синiй куртцi взяв цигарку, артистично пiдняв кепку з жовтого вельвету на знак подяки. Цей працював у магазинi вантажником, його товариш – двiрником у iхньому ЖЕКу, влаштувався через можливiсть жити в окремiй малесенькiй «готельцi». Іншого виходу вiн не мав: рiк як звiльнився, вiдсидiв за крадiжку, поки сидiв – жiнка виписала з квартири. Привела на його мiсце вчителя з iнституту фiзичноi культури, i лиш особисте втручання Ігоря врятувало двiрника вiд iнвалiдностi, а педагога – вiд слiдства та суду.

Поки пригощав мужикiв цигаркою, привiталися ще кiлька чоловiкiв. Князевич мiг упевнено сказати: у мiкрорайонi його впiзнавали. Знали, де працюе. Але не боялися, навпаки – поважали саме тому, що заходив у «Продукти» не з оперативноi необхiдностi, як, наприклад, тутешнiй дiльничний чи опери з райвiддiлку. Тут, у закутку, розмiстився невеличкий вiддiл пiд назвою «Соки. Води». Поруч iз ним альтернативно розташувався за гратчастими дверима вiддiл з продажу алкогольних напоiв. І пересторога «Приносити та розпивати спиртнi напоi суворо заборонено» саме цього вiддаленого закутка магазину не стосувалася. Бо приносити справдi було не можна, зате нiхто не забороняв спраглим купити, попри наявнiсть в асортиментi марочних кримських вин, дешевого плодово-ягiдного чи горiлки, взяти по склянцi соку, порцiю тоненьких вiдварених сосисок iз хлiбом, котрий лиш недавно перестав бути безкоштовним додатком до них, та влаштуватися за грибоподiбною стiйкою в кутку.

Ще рiк тому, до чергового i навiть звичного вже подорожчання горiлки, з пияцтвом та алкоголiзмом якось боролися, не надто вiтаючи таке публiчне, неприховане розпиття. Проте майже вiдразу пiсля початку нового року й, вiдповiдно, нового десятилiття звичайна пляшка «Русской» пiдскочила бiльше нiж на карбованець. І ставлення до цього процесу помiтно змiнилося.

Так, Ігор Князевич прекрасно знав: варто почати разом iз соками продавати варенi сосиски та «вокзальнi» – шоколаднi тiстечка з глазур’ю на поверхнi й промазанi тонким шаром кислого варення – закуток «Соки. Води» вже перетворюеться на кафе. Формально це означае: в кафе розпивати алкоголь дозволено. Якщо, звiсно, купити його тут, поруч, а не приносити з собою.

Попит на горiлку та iнший мiцнiший за плодово-ягiдне алкоголь не могла змiнити навiть вкотре виросла цiна. Але факт, що можна пити не за найближчим рогом, на дитячому майданчику чи в пiдворiттi, де сто вiдсоткiв замете мiлiцiйний наряд або налетять пильнi дружинники, а в бiльш-менш цивiлiзованих та безпечних умовах, свою справу робив. Бiльше того: тут, у «Продуктах», вiднедавна почали практику продавати в розлив. А це рятувало тi спраглi душi, котрi не в змозi були знайти таких самих, аби скинутися по два рублi i взяти на трьох. З появою напоiв у роздрiб мужик, котрому вдома видали один карбованець на обiд, мiг собi дозволити, не чекаючи компанii, витратити цi грошi на поправлення здоров’я швидше, нiж колись.

Бар у «Продуктах» працював на межi легальностi, фактично на гранi фолу. Та його не закривали з простоi причини: закуток «Соки. Води», як i загалом п’ятачок бiля магазину, служив для довколишньоi мiлiцii безцiнним мiсцем зi збору потрiбноi оперативноi iнформацii. Князевич, оселившись у будинку навпроти, заходив сюди без жодноi службовоi необхiдностi. У них на Богомольця [2 - На вулицi iм. Академiка Богомольця, 10, розташовувалося Мiнiстерство внутрiшнiх справ УРСР i Головне управлiння внутрiшнiх справ УРСР (тепер, вiдповiдно, МВС Украiни й ГУВС Украiни).] давно забули, що значить працювати «на землi». Цю роботу виконували працiвники iнших, нижчих ланок. Ігор завжди заходив сюди як приватна особа, мав тi самi потреби, що постiйний контингент, за що мiсцевi аборигени його поважали. Зi свого боку, вони вкрай рiдко зверталися до Князевича, щоб той допомiг вирiшити своiми шляхами якусь проблему. Історiя з двiрником – швидше виняток, нiж правило, Ігор втрутився сам, за власним бажанням.

За двома високими скляними конусами, перевернутими гострям донизу та наповненими соками, томатним i яблучним, бовванiла Василiвна – жiнка, чий вiк нiхто не ризикнув би визначити. Вона постiйно мала однаковий вигляд: бiлий халат, хустка, схожа на головний убiр санiтарки, зачiска «хiмiя» та густо нафарбованi дешевою циганською помадою губи. За нею на стiнцi поруч iз не новим, проте завжди актуальним плакатом «Пьянству – бой!» iз зображенням алкоголiка з червоним носом, котрий скоцюрбився на денцi пляшки з-пiд портвейну iз написом «Вино», недавно з’явився новiший, актуальнiший та злободеннiший: «Нет нейтронной бомбе!». Художник зобразив у сiро-чорних тонах бомбу, схожу здаля на ананас, як його малюють у книжечках про лiкаря Айболита. Цей ворожий «фрукт» перекреслювали навхрест двi жирнi червонi смуги. У кутку на пiдвiконнi бубонiла радiоточка.

Зазвичай неговiрка, Василiвна кивнула Ігоревi, запитально глипнула на нього, не стрималася вiд оцiнкового погляду:

– Красавець. Вiдпустка ще?

– Гуляю, – пiдтвердив Князевич.

– Та бачу. – Досвiдчена в таких справах Василiвна скривила кутик губ, що означало посмiшку. – Що давати?

– Три сосиски, – замовив Ігор, тут-таки ж виправився: – Чотири давай. Томатний сiк, сто «Русской».

– Коньяк е, – нiби мiж iншим мовила жiнка.

– О! З яких див?

– Завезли ящик недавно. Директор у мiськторзi вибив. План, знаеш…

– Знаю. Не кiнець же мiсяця.

– А вiн на кiнець мiсяця й вибивав. Тiльки завезли аж тепер. Не тримати ж таке добро. В розлив пустили, дорожче виходить.

– Беруть?

– Не смiшiть гусей, Степановичу. То, може, коньячку?

Князевич машинально кивнув, i на пластиковому шинквасi перед ним негайно виник чистий гранчак, куди Василiвна точно на око, без мiрки, налила рiдини бурштинового кольору. Рука стисла стакан, та враз завмерла:

– Розбавляемо? Тiльки чесно?

– Вам – нi. Хотiли ж чесно.

– І то добре.

Вiдiйшовши з соком та коньяком до однiеi з трьох одноногих стiйок, щось згадав, повернувся з соком назад, витягнув чайну ложечку зi склянки з рожевою водою, черпнув солi з круглоi мисочки, розмiшав, занурив ложку назад. Коли повернувся, з протилежного боку вже стояв двiрник у зеленiй куртцi.

– Не проти, Степановичу?

Так Ігоря називали тут усi знайомi. Спочатку Горбик – таким було прiзвище вчорашнього крадiя, нинi двiрника, – намагався звертатися до Князевича «громадянин начальник». Але дуже хутко передумав: на начальника, мовляв, ти тут не тягнеш. Ігоря подiбнi розклади цiлком влаштовували.

– Мiсце не куплене, – знизав плечима. – Що, зрання на посту?

– А я вже вiдзамiтався, – пояснив Горбик, у голосi зовсiм не чулося ноток виправдання. – Коньячком розминаемося? Ще десятоi нема…

– Ти давно таким правильним став?

– Та я хiба що… В Багдадi все спокiйно, можна i коньячку… Приймеш до компанii?

– За який хрiн пригощаешся, Горбику? – суворо запитав Ігор, i зараз ця суворiсть не була вдаваною.

– Аванс учора був.

– Дивись менi.

– Та годi.

– Сосиски вiзьмiть! – гукнула вiд шинквасу Василiвна.

– Принесу, – жестом зупинив Горбик, вiдiйшов.

Ігоревi дуже хотiлося привести себе у форму коньячком, але тепер чоловiча солiдарнiсть вимагала дочекатися знайомого. Поки двiрник товкся бiля сокiв, пiдiйшов iще один вiдвiдувач, незнайомий Князевичу високий товариш iз акуратною борiдкою, в костюмi, при краватцi, в легенькiй куртцi та з пластиковим «дипломатом» у руцi. Досвiдченим оком Ігор визначив: цей мав у «Продуктах» зовсiм iншi бажання та потреби. Так i обернулося: коли Горбик вiдiйшов, тримаючи в однiй руцi склянку з горiлкою, в другiй – тарiлку з його сосисками та шматком булки, солiдний чолов’яга попросив чаю. Його тут наливали з великого довгастого металевого бачка, схожого на великий термос, куди сам рiденький чайок наливали з невеличкого емальованого вiдерця в мiру готовностi. До чаю солiдний взяв три сосиски i традицiйне «вокзальне» тiстечко.

– Будьмо. – Горбик легенько гойднув стiйку.

– Давай. Бути добру.

Хоч як Князевичу хотiлося влити в себе вiдразу все, Ігор стримався, зробивши лише один ковток, видихнув, запив соком. Проходячи в цей самий час повз них, солiдний товариш кинув косий погляд, ледь помiтно скривився. З очей Князевича тим часом потекли сльози, вiн швиденько витер iх тильним боком долонi, квапливо вiдкусив половину сосиски, вмочивши ii перед тим у розбавлений томатний соус, який обтiкав политу ним же страву. Горбик не поспiшав, пив iз гiднiстю, видно, заходив сюди ранiше, першу ранкову похмiльну потребу задовольнив. Ігор кивнув на сосиски, двiрник хитнув головою, помовчав, запитав:

– Що там кажуть, Степановичу?

– «Там» – це де?

– У вас. Ви ж бiльше знаете.

– Про що?

– Про вiйну… Про що…

Ігор прожував другу половину сосиски, знову вiдпив соку.

– Яку вiйну?

– З Америкою. Он же ж Рейган, бач, бомбу заковбасив. – Двiрник кивнув на протестний плакат.

– Тобi-то що до Рейгана? – щиро здивувався Князевич. – І коли ще ту бомбу зроблять. Там, Горбику, ще кiнь не валявся.

– Думаеш, нiчого в Рейгана не вийде?

– Дався тобi той Рейган.

– Нi, ти скажи: вийде в американцiв нейтронна бомба?

– Не знаю, – стенув плечима Ігор. – Нiколи над цим не думав.

– А я думаю. – Двiрник, не запрошуючи спiвбесiдника в компанiю, допив свою горiлку до денця. – Думаю я. Хай би хоч Америка, хоч би хто по них влупив. Не снарядом, так бомбою.

Ігор ледь не захлинувся соком.

– По кому влупив?

– По них. – Горбик мотнув головою кудись собi за спину, i тiльки тепер до Князевича дiйшло, який вiн уже вiд самого ранку п’яний, – виказало нездорове блищання очей. – Прямою наводкою по червоних зiрках. Киiв не чiпатимуть, Киеву нiчого не буде. Що вирiшуе Киiв про той же Афганiстан? Нiчого Киiв не вирiшуе, i ти, Степановичу, краще за мене це знаеш. – Вiн говорив голосним шепотом. – Увалити по Кремлевi чи де там Полiтбюро сидить. І все, капут.

– Чого це тебе понесло? – Ігор зовсiм не сподiвався почути таке вiд двiрника, ще менше хотiлося йому пiдтримувати такi розмови.

– Чого понесло? Я тобi скажу, чого понесло. Сестра в мене е, знаеш, нi?

Горбик не договорив – поруч, мов гриб пiсля дощу, вирiс чоловiк iз борiдкою. Вiн був на голову вищим за кожного з них. Князевич зцiпив зуби: вiн зовсiм не хотiв нi в що встрявати, тим бiльше – тут, у «Продуктах».

– Слухаю вас, – якомога ввiчливiше мовив вiн.

– Це я вас слухаю. – Солiдний бородань говорив навмисне голосно. – Слухаю, товаришi, i думаю, коли менi мiлiцiю викликати: зараз чи потiм, коли ви добалакаетеся до того, аби передати вас далi.

– Далi – це куди? – поцiкавився Князевич.

– Куди слiд. Туди, де вам пояснять, що таке антирадянська агiтацiя i що таке тероризм. Заодно буде з ким поговорити про Рейгана.

Ігор зiтхнув. Махом допив коньяк, розумiючи – настрiй йому зiпсували з самого ранку i винен вiн у цьому сам: смикнув же його лихий похмелятися тут i тепер. Солiдний товариш далi пашiв благородним гнiвом, привертаючи увагу вже не тiльки Василiвни, а й решти працiвникiв магазину. Точно розрахувавши, що така його поведiнка на короткий час застопорить бороданя, Князевич неквапом полiз у внутрiшню кишеню плаща, витягнув та розгорнув перед незнайомцем червоне службове посвiдчення.

– Вважайте, мiлiцiя вже тут. Вашi документи.

– Моi? – Високий зробив крок назад.

– Вашi. – Коли треба, в голосi Князевича дзвенiв метал. – Ви пiдслуховуете чужi розмови. І добре, що випадково проявили себе працiвниковi мiлiцii. Хто вас знае, для чого ви ходите по радянських громадських закладах та пiдслуховуете приватнi розмови громадян. Виявляете незадоволених, аби потiм вербувати за завданням iноземних спецслужб?

Тепер Ігор уже кричав. Продавчиня винно-горiлчаного вiддiлу завбачливо зачинила грати свого закутка, причепивши табличку-виручалочку «Переоблiк». Василiвна нiби мiж iншим вiдвернулася. Решта жiнок у бiлих халатах активно поринули у своi справи, нечисленнi в цей час покупцi швиденько розсмокталися, Горбик втупився в стiйку.

– Якi спец… Ви про що? Ви до чого це, товаришу…

– Ось-ось, товаришу. Не забувайте, громадянине: людина людинi в СРСР – друг, товариш i брат. А друзi, товаришi та брати не пiдслуховують розмов, сутi яких не розумiють. Вашi документи! – повторив суворо.

– Нема при собi… Не захопив…

– А як нема при собi документiв, громадянине, – нема чого встрявати. Якщо не можете нiчого пред’явити, краще не розтуляйте рота. Пийте чай, iжте тiстечко. Все зрозумiло?

Чоловiк iз борiдкою розгублено кивнув, позадкував, пiдхопив «дипломат» i, залишивши недопитий чай на стiйцi, швидко забрався геть.

Запала тривала мовчанка. Їсти Ігоревi зовсiм розхотiлося, коньяк почав поволi дiяти, але шлунок усе одно капризував. Тож, неквапом зжувавши ще одну сосиску, Князевич тихо сказав Горбику:

– Вийдiмо.

Той, тверезiючи просто на очах, посунув до дверей, втягнувши голову в плечi.

Коли вони вийшли з магазину, Ігор кивнув праворуч, i вони зайшли за будiвлю, опинившись iз боку службового входу. Там вантажник, товариш двiрника, активно перекидав порожнi дерев’янi ящики, сортуючи тару та вiдбираючи цiлу вiд ламаноi. Побачивши iх, вантажник здивувався. Але подив став iще сильнiшим, коли Князевич, рвучко розвернувши за плече, притиснув Горбика до цегляноi стiни, рiзким ударом утопив кулак у його животi. Зойкнувши, двiрник осiв. Спочатку смикнувшись у iхнiй бiк, вантажник тут-таки зрозумiв – нема чого влазити, i завбачливо зник усерединi магазину, причинивши за собою важкi металевi дверi.

– Ти все вкурив? – суворо запитав Ігор, дивлячись на Горбика згори вниз. – Якого чорта язика розпустив? Ти ж за крадiжку сидiв, не за полiтику? А якби мене поруч не було?

– Ти ж не знаеш нiчого, – прохрипiв Горбик, навiть не намагаючись розпрямитися.

– Чого я не знаю?

– Нiчого. Або не хочеш знати. Вам, Степановичу, такi речi знати начальство не дозволяе.

– Можеш пояснити до пуття?

– Ага, щоб ти мене знову в пузо?

– Я тобi, як треба буде, ще й табло натовчу, – пообiцяв Ігор. – Це я тебе пожалiв, бо сьогоднi дуже добрий зранку. Похмелитися встиг, а то б пiд гарячу руку, знаеш… Ну, якого хрiна ти там молов про Кремль, бомбу, Рейгана, хай би вiн здох?

– Вiн-то здохне, – прохрипiв Горбик. – Здохне, як усi нормальнi люди. А тi, хто в Кремлi сидять, i нашi… такi самi… не здохнуть нiколи. Хоч би iх, блядь, бомбою лупонули!

– Ти знову за свое? Чого тебе перемкнуло?

– Сестра в мене е. Тетяна… Танька…

– Чув уже. Далi. До чого тут сестра?

– Не в Киевi живе, в Таращi. Син у неi, один. Єдиний. Довго не могла народити… Народила, богатир… Коля… Усе пишалася ним, наша порода, таке все… Богатиря в армiю забрали… Афганiстан… Незабаром сорок днiв, як поховали. Привезли в ящику… Дерев’яному, прямокутному. У вiйськкоматi видали.

– Ящик?

– Не. Ящик так вiдкрили. Всерединi – цинкова труна, запаяна. Був хтось iз КДБ чи ще звiдкись, моi не розбиралися… Коротше, наполегливо радили не вiдкривати труну. І знаеш, як ховали?

– У землю закопали, – вирвалося в Князевича.

– Правильно, в землю. Тiльки перед тим грiб, цинковий, той, у якому пацана привезли, поставили в iнший. Спецiально дерев’яний робили, бiльшого розмiру. Це щоб люди зайвого не питали. Матрьошка така: у гробику гробик… Там, знаеш, iще один гробик. Дерев’яний, з останками. Його пакують у цинк. Ну, виходить, хлопець закопаний у трьох домовинах. Усе це пiд наглядом товарiщей, сам знаеш звiдки. І наказали мовчати, пiдписку взяли. Просто травмувався пiд час проходження строковоi служби… Всi документи оформили, тiльки iм що, пенсiя iхня блядська потрiбна чи жива людина? Скiльки це ще буде? Не знаеш? Я скажу: поки вони в Кремлi, поки живуть i жеруть – усе, триндець краiнi. Ради на них нема… Суки комуняцькi, ненавиджу!

Князевич роззирнувся довкола, швидко прикрив Горбику рота долонею.

– Усе? Тихо, стiй i мовчи. Слухай мене: йди додому, зачинися, напийся i проспися до ранку. Субота завтра, ось вiдлежишся. Працюеш по суботах? – Двiрник кивнув. – Вiдгул вiзьми. Краще, нiж отак кричати на весь район. Думаеш, тебе вiзьмуть та просто посадять? Аби ж так було, гори ти вогнем, Горбику, чесно. Треба ти менi, поратися з тобою… Чого дивишся?

– А що ще зроблять? Катуватимуть, гестапо?

– Припнув би язика зовсiм. Бо за гестапо вже я тебе здам, ясно? – Ігор помовчав. – Вiзьмуть, почнуть питати, хто навчив, iз чиiх слiв спiваеш, iз ким змовляешся проти радянськоi влади. Не повiрять, що сам дурний, почнуть дiзнаватися, хто намовив. А язик без кiсток, ляпнеш – хорошi люди через тебе постраждають. І добре, як тебе в тюрмi триматимуть. А то запруть у дурку, колотимуть галоперидолом, пiд себе сратимеш, хочеш такого?

Горбик хитнув головою, раптом зовсiм уже запанiбрата поклав руку Ігоревi на плече. Мiцнi пальцi стиснули крiзь тканину плаща.

– Ти чого?

Але зараз, коли Горбик стояв упритул, Князевич змiг нарештi роздивитися його уважнiше, зазирнув у вiчi – й остаточно все зрозумiв. Двiрник насправдi був п’янiшим, анiж здавався чи хотiв здаватися. Зiницi величезнi, очi склянi, в них – туман i порожнеча.

– Забери, – процiдив Ігор.

Не послухавшись, Горбик вiльною, лiвою рукою полiз за викот своеi куртки. Пошарив, видобув iз надр внутрiшньоi кишенi обтрiпану по краях фотокартку дев’ять на дванадцять, тицьнув ii в обличчя Князевича – той аж сахнувся. Не вiдвернувся, мимоволi роздивляючись усмiхнене лице жiнки зi старанно накрученим волоссям та хлопця поруч iз нею: широколицего, патлатого, великий комiр бiлоi в горошок сорочки старанно викладений поверх комiру шкiльного пiджака. Хлопець i жiнка мали схожi риси обличчя, а ще вiн чимось невмолимо нагадував самого Горбика.

– Сестра, племiнник, – iз тихою люттю промовив двiрник. – Таня й Микола. Тут йому вiсiмнадцять. Дев’ятнадцяти цiй людинi не буде нiколи. Ти розумiеш, Степановичу, – нi-ко-ли. За яке таке щастя вiн поклав свое життя, скажеш менi?

– Забери, – повторив Князевич, i тепер той послухав – вiдпустив плече, хоча фото далi тримав перед ним. – А небiж твiй не один такий.

– Менi вiд цього не легше. Іншим, хто ховав цинки, – теж. Краiна що, воюе? Хто iй загрожуе – афганськi дехкани чи як там iхнi колгоспники називаються?

– Нема в Афганiстанi колгоспiв, – навiщось заперечив Ігор.

– Ага, а радянська влада, значить, хоче, щоб колгоспи там були?

Не бажаючи бiльше стримуватись, Ігор рiшуче згрiб п’яного двiрника за барки, притягнув до себе. Той мимоволi стиснув руки, ненавмисне жмакаючи фото, яке не випускав iз п’ятiрнi.

– Сидiв за крадiжку – сядеш за такi розмови, – просичав Князевич. – Надовго тепер, ясно? Це ще як до зони доживеш. Це раз. Газети почитай, це два. Там усе написано про iнтернацiональний обов’язок радянських солдатiв i офiцерiв. Його треба виконувати. Знаеш, що таке обов’язок?

– Я нiкому нiчого не винен, – прохрипiв Горбик. – Пусти, начальнику…

– Додому пiдеш?

– Пiду.

Князевич вiдпустив двiрника, легенько вiдштовхнув. Той, розправивши фотографiю, так само обережно застромив ii назад до внутрiшньоi кишенi, облизав пересохлi губи.

– Не винен нiкому нiчого, – повторив вiн iз п’яною впертiстю. – Кому, iм? – Кивок у бiк «Продуктiв». – Гори-гори ясно, плакати не буду.

– Все, щезни, – втомлено вiдмахнувся Ігор.

Увiбравши голову в плечi, двiрник пiдтюпцем рушив геть. Провiвши його поглядом, Князевич озирнувся, цикнув на вантажника, котрий визирав з дверей, обтрусив плащ, хоча нiде не забруднився.

Отак i живемо, подумалося йому. Щойно колишнiй крадiй Горбик озвучив причину, яка утримувала вiд вступу в партiю. Маючи партквиток, вiн у таких ситуацiях хоч-не-хоч мусив дiяти iнакше. А це була далеко не перша така ситуацiя. Справдi, працiвники мiлiцii таки знали бiльше, нiж тi, кого мусили берегти.

Князевич знову закурив, збиваючи попiл пiд ноги. Коли докурить до самого фiльтру, треба повернутися i доiсти сосиски. Шлунок далi грав маршi, хоча й тихiше.




4

Ізгой


Секретарку в приймальнiй начальника слiдчого вiддiлу пiдполковника Буркова напевне попередили про появу Князевича.

І все одно вона клiпнула на нього своiми круглими очима так, нiби побачила живого мерця. Ігор пiдозрював: так на нього в Головному управлiннi дивитимуться ще довго, навiть коли iсторiя щасливо розв’яжеться.

А ситуацiя мае вирiшитися чимшвидше. Іншого варiанту розвитку подiй анi вiн, анi хто iнший в будинку на Богомольця навiть не розглядав. Напевне для основних фiгурантiв цiеi справи все зрозумiло, лишаеться дещо пiдчистити. І головне – домовитися на всiх рiвнях про подальшу долю самого Ігоря Князевича.

– Просив почекати хвилин п’ять, у нього хтось по внутрiшньому, – сказала секретарка.

Знизавши плечима й машинально подякувавши, Ігор примостився на стiльцi.

…Це почалося мiсяць тому. На перший погляд справа була настiльки нескладною, наскiльки може бути позбавлене надмiрних труднощiв розслiдування вбивства цеховика, котрий мав справу iз золотом. Вiн працював у системi пiдпiльноi стоматологii, точнiше – зубного протезування. На кухнi однiеi з квартир староi частини Подолу зубний технiк Роза Абрамiвна прилаштувала стоматологiчне крiсло, що офiцiйно вважалося вiдпрацьованим та списаним, а насправдi було новеньким, оформленим як утиль за певну суму в конвертi. Пацiент, бажаючи вставити золотий зуб i не маючи при цьому бажання мiсяцями, як не роками чекати своеi черги в державнiй лiкарнi, мiг записатися до Рози Абрамiвни лише через складний ланцюжок знайомств. Адже золото, дорогоцiнний метал, надходило для потреб стоматологii зi спецiального державного фонду, звiдки видряпати його не мiг навiть найдосвiдченiший роздобудько, тодi як на кухнi Рози Абрамiвни все вирiшувалося досить оперативно. Вона знiмала злiпок зуба, посилала пацiента в районну полiклiнiку видаляти його, злiпок натомiсть вiддавала далi – до зубних технiкiв. Теж, зрозумiло, пiдпiльних. Золото для зубних протезiв та iнших потреб вони отримували через нелегальнi канали. Вбитий, чия справа потрапила до Князевича, був одним iз таких зубних технiкiв. Його вбили з метою пограбування i напевне пограбували. Схему ж, сам того не бажаючи, здав мiлiцii клiент, котрий виявив труп у квартирi, куди прийшов по свiй зуб, викликав мiлiцiю i виклав усе з величезного переляку.

Пiдозрюваного знайшли швидко. Насильницькi злочини, тим бiльше скоенi професiйно, iз застосуванням вогнепальноi зброi, в Киевi траплялися не так часто, iх вважали подiею надзвичайною, слiдству давали «зелену вулицю», пiдключалася вся величезна машина МВС, в тому числi розгалужена iнформаторська мережа. Дуже скоро пiдозрюваного затримали в пiдпiльному борделi, облаштованому в приватному секторi на Совських ставках. Там само затримали двох його приятелiв, теж надзвичайно пiдозрiлих осiб, один з яких виявився ранiше судимим.

Стаття була досить рiдкiсною та доволi серйозною: поширення наркотикiв i утримання кубла для iх споживання. Тому затриманий одразу почав проходити в оперативнiй розробцi пiд прiзвиськом Наркоман. При собi вiн мав наркотичнi препарати, з опiйного маку виробленi в кустарних умовах, та кiлька упаковок «катюхи» – так наркомани називали промiж себе кодеiн, який без рецепту дiстати в аптеках вiднедавна було доволi складно.

Крига скресла, коли Наркоман, навiть з певними урочистими нотками в голосi, повiдомив, iз ким «громадянам начальникам» треба домовлятися, щоб його вiдпустили. Інакше, мовляв, неприемностi почнуться вже в них. Так у його показах прозвучало прiзвище Валерiя Щербицького.

Коли iм’я проблемного сина першого секретаря ЦК Компартii Украiни спливло в неофiцiйних доповiдних мiлiцiйного Главку останнiй раз, справу встигли залагодити ще, як кажуть, на злетi. Пiсля того коридорами та кабiнетами управлiння ходив жарт, котрий нiкого не веселив: кому пощастить писати доповiдну про витiвки Валерiя Володимировича наступного разу i як скоро це станеться. Тобто як надовго вистачить Щербицького-молодшого. Правда, минулого разу йшлося лише про п’яну бiйку, хоча чутки про небайдужiсть «малого» до iнших стимуляторiв пiдсвiдомостi гуляли давненько. Тепер чутки стали бiльше нiж чутками – це була дiйснiсть.

Та навiть це – пiвбiди. Ланцюжок, за яким у Киiв iшли наркотики, з’еднував мiж собою такi пункти А й Б, що справа, вилучена в окреме провадження, навiть унаслiдок частковоi реалiзацii вела в такi кабiнети на Печерських пагорбах i такi квартири в будинках по вулицях Карла Маркса, Рози Люксембург, Пушкiнськiй i Ленiна, що санкцiю навiть на просто постукати в дверi, не кажучи вже про допит, треба було узгоджувати не лише на Володимирськiй, у КДБ, i не лише на Орджонiкiдзе, у ЦК, – про подiбнi обставини негайно доповiдали в Москву, в Кремль.

Ігор Князевич не був новачком у Системi. Працюючи в середнiй ланцi, вiн радше здогадувався, нiж справдi знав. Значить, провина виявилася ще серйознiшою – не бажаючи нiкого пiдставляти, але й не маючи намiру мовчати та спускати все на традицiйних гальмах, вiн на свiй страх i ризик викликав на допит одного з iнструкторiв ЦК. Згодом Ігор зiзнався собi чесно: вибрав найнiкчемнiшого, на його думку, фiгуранта, щоб розколоти його вiдразу, зненацька, на першому ж допитi, та принести в дзьобi готову справу, котра дозволить покарати тих, хто своiми ганебними дiями лле воду на млин захiдноi пропаганди i ставить пiд сумнiв завоювання розвиненого соцiалiзму.

«Ти хотiв зiрку на погони, – сказав Князевич кiлькома днями пiзнiше своему спухлому вiд горiлки вiддзеркаленню. – Ти хотiв стати героем».

Дiйснiсть же, як спiвав покiйний Висоцький, виявилася ещё кошмарней. Нiкчемний iнструктор справдi наговорив багато чого цiкавого. Але розмова велася не пiд протокол, саме тому вiн i розiйшовся. Щойно Князевич його вiдпустив, iнструктор з першого ж телефону-автомата подзвонив куди знав, i вже за кiлька годин Ігор давав пояснення в кабiнетi Буркова. Це лише початок: протягом наступних днiв почалася така карусель, що Князевича закрутило до цiлковитоi втрати всiх орiентирiв. Скiнчилося це усуненням вiд справи, формально – за перевищення службових повноважень. Та порадили вiдсторонити вiд роботи – до з’ясування вiдповiдних обставин. Правда, нiхто на жодному з рiвнiв не заперечував анi того, що малий Щербицький бавився наркотиками, анi причетностi до цього всiх, на кого падала аналогiчна пiдозра. За вживання передбачалася адмiнiстративна вiдповiдальнiсть, але рiч навiть не в цьому.

Особи, чиi прiзвища були встановленi в процесi перевiрки iнформацii Наркомана, включно з Валерiем Щербицьким, взагалi не повиннi були фiгурувати в жоднiй кримiнальнiй справi – навiть як простi свiдки. В кращому випадку дозволялося бесiдувати з ними без протоколу, i то – здобувши масу санкцiй, чого не зробив Ігор Князевич.

Рiшення щодо нього самого ухвалили компромiсне. Пiдполковник Бурков порадив використати всi вiдгули, що нагромадилися вiд минулого року, сидiти вдома вiд грiха якомога далi, нiкому не мулити очi й чекати. Далi все вiдбуватиметься без нього. Якщо вiдгули вичерпаються, а справа ще мулятиме, Князевич напише заяву та попросить вiдпустку за свiй кошт через сiмейнi обставини. Як для слiдчого середньоi ланки Головного управлiння карного розшуку Ігор знав забагато. Отже, був ризик, що його таки переведуть iз мiнiстерства в мiське, а то й у районне управлiння. Знову ж таки, не назавжди, на певний час. Бурков назвав це штрафними роботами, хоча до останнього вiдкидав подiбний варiант: наказ наказом, начальство начальством, та треба розумiти – Князевич цiнний кадр, розкидатися такими не варто. Дати, як вiн висловився, лозини, пiсля чого забути все, наче страшний сон.

Попри зовсiм несподiвану вiдпустку та вимушене неробство Ігор почувався справжнiм iзгоем. Вигнанцем з раю, не менше. Все, що вирувало в нього всерединi, вiн не мiг висловити навiть у нетверезому станi. Через те з кожним днем сидiння в чотирьох стiнах починав ловити себе на таких роздумах про краiну, в якiй живе, котрi не лише офiцеру мiлiцii, хай безпартiйному, а й навiть рядовому громадяниновi озвучувати небезпечно…

Дзенькнув телефон на столi секретарки. Вiдiрвавшись вiд друкарськоi машинки, вона зняла трубку, зиркнувши скоса при цьому на Князевича, – так вони знову зустрiлися поглядами. У секретарчиних очах читався дiагноз: безнадiйний невдаха.

Виклик на роботу за такоi ситуацii означав щось незвичне, надзвичайне, екстрене. Таке, що не можна iгнорувати, навiть коли брати до уваги складнi для Князевича обставини. Це могло означати або несподiваний та вигiдний для нього поворот подiй, або вирок, списання в архiв, усунення вiд активноi результативноi працi.

Секретарка завжди щось знала. Та по ii очах, як i по всьому вигляду, Ігор зараз не мiг прочитати свою долю. Тож пiдвiвся, коли та кивком показала йому на дверi.

І зробив крок у невiдоме.




5

Вiдео


– Можеш без церемонiй сьогоднi, – вiдразу попередив Бурков.

Князевич навiть зi свого мiсця, вiд оббитих важким дерматином дверей, скорiше вiдчув, нiж побачив: його начальник зараз не злий, стурбований чи роздратований, яким вiн звик його бачити найчастiше. Усiм своiм виглядом господар кабiнету показував кепсько приховану розгубленiсть, помножену на незвичну для нього знервованiсть. Вiн навiть говорив, не пiдносячи голосу, хоча пiдвищений тон лякав лише новачкiв.

Начальник слiдчого вiддiлу Главку недочував. У дитинствi серйозно застудився, а оскiльки народився в якомусь вiддаленому полiському селi, батьки вправилися привезти його до нормального лiкаря надто пiзно. Хвороба вiдступила, глухота на лiве вухо лишилася назавжди, як побiчний ефект. Хлопець старанно це приховував, бо не хотiв косити вiд фронту – саме почалася вiйна. Зрештою, коли вада спливла у вiйськкоматi, там сказали буквально таке-от: цiлитися вухами не треба, стрiляти теж, наступати на фашистiв треба не вухами, а ногами, старшина так гаркне – мертвий почуе. Без фронту не було б для Буркова i мiлiцii, гвардii старшого сержанта з медалями на грудях нiхто не смiв забракувати для служби в органах: iншого застосування пiсля вiйни фронтовик собi не знайшов.

– Бачу, що з’явився, – провадив пiдполковник, по-своему реагуючи на мовчання Князевича. – Вiдпочиваеш?

Зi стiни по-доброму дивився великий чорно-бiлий Леонiд Іллiч Брежнев, генеральний секретар ЦК КПРС. Поруч, на чiтко визначенiй вiдстанi, висiв такий самий за розмiром портрет Щербицького. Цей, як здавалося Князевичу, дивився з докором нещасного батька.

– Ага, – бовкнув Ігор, миттево виправившись: – Так точно.

– Ну, ти не рапортуй. Не допоможе.

– Що – не допоможе? – не зрозумiв Князевич. – Кому?

– А, не звертай уваги. – Бурков вiдмахнувся, вiдкинувся на спинку стiльця з високою спинкою, майже вiдразу пiдвiвся, рвучко вiдсунувши його, перетнув кабiнет, коротко потиснув Ігореву руку, по ходу скривився: – Хоч би листом лавровим зажував.

– Я…

– Ти, ти, – знову вiдмахнувся Бурков, зовсiм уже не приховуючи свого розбалансованого стану i того, що не може знайти якихось потрiбних та обов’язкових слiв. – Хто знае, може, ти й правий… у свiтлi останнiх подiй.

– А що там?

– Я не про те. Схоже, серйозне щось закручуеться. Або дурне. Невiдомо поки. Ти ж розберешся, скажи?

– В чому? – Ігор розумiв начальника дедалi менше.

– Аби ж я знав. Нiхто не знае. Ну, так… Нема в нас часу на дурнi теревенi, давай вiдразу до справи. Тим паче що справа серйозна як нiколи. Повiр менi, Ігоре… ти ж Степанович? – Той кивнув. – Значить, повiр менi, Ігоре Степановичу, тут мало хто щось змiг розiбрати. Давай по порядку.

Постоявши кiлька секунд мовчки, заклавши руки за спину та хитаючись iз п’ятки на носок, Бурков легенько вдарив Князевича по плечу:

– Ходiмо.

Князевич пройшов за начальником у невеличку, схожу за габаритами на великий шкiльний пенал кiмнатку, котра називалася тут «кiмнатою вiдпочинку».

Часом Бурков справдi там спав на оббитому штучною шкiрою диванi, коли на роботi раптом починалася в зв’язку з якою-небудь справою гаряча пора. Ігор достоту знав: бiльшу половину минулого року, якраз до завершення Олiмпiади, господар цього кабiнету, як i бiльшiсть мiлiцiйних керiвникiв у мiстах, де проходили змагання та приймалися спортсмени, частенько спав та iв просто поруч iз робочим мiсцем. Крiм дивана сюди вмiщалися кольоровий телевiзор «Електрон», встановлений на низеньку тумбочку, журнальний столик i стiлець. Тильна стiна мала навiть прямокутне вузеньке вiконце, для чогось забране гратами: вони перетинали вiкно ззовнi навскоси, нiби виходили пучком iз правого нижнього кута й розходилися вгорi, нагадуючи найбiльш творчим натурам сонячнi променi.

Зараз тут, просто на широкiй поверхнi телевiзора, лежав магнiтофон iз заправленою бобiною. Придивившись, Князевич вгледiв на переднiй панелi напис «Электроника. Видео», запитально глянув на Буркова – ранiше в цьому, як називав його сам пiдполковник, закапелку такоi рiдкiсноi апаратури не водилося.

– З Володимирськоi принесли, – коротко пояснив начальник, вмикаючи тим часом телевiзор та налаштовуючи на порожнiй канал. – Сьогоднi заберуть. Дивимося тiльки з тобою, тiльки раз. Я бачив уже, ще вчора. Але все одно – державна таемниця, такий гриф. Розписуватися нiде не треба, в твоiй ситуацii патякати невигiдно.

Князевич уже без зайвих нагадувань починав розумiти: саме його ситуацiя – причина всього, що вiдбуваеться з ними зараз i чого вiн так досi й не втямив. Замiсть укотре щось спитати Ігор мовчки вмостився на краечку дивана, розумiючи: зараз усе пояснять. Пiдполковник, обережно натиснувши потрiбну кнопку, буркнув швидше до себе, нiж до пiдлеглого:

– Сам би я хер розiбрався. Прийшли, пiдключили, показали, де в нього тут що… Все, пiшло кiно.

Вiдступивши вiд телевiзора на кiлька крокiв, Бурков не сiв поруч, лишився стояти, тепер схрестивши руки на грудях i далi перекочуючись iз п’ятки на носок.

Тим часом на екранi пройшли горизонтальнi смуги, перестало снiжити, з’явилося зображення: порожня кiмната зi стiнами, пофарбованими в ядучо-зелений колiр. Майже вiдразу в кадр увiйшов невисокий чоловiк у розтягнутому сiрому плетеному светрi, сiв на табуретку, яку оператор не зафiксував об’ективом, згорнув руки перед собою, втупився вперед. У Ігоря склалося враження – чоловiк зараз поiдае очима його, i враз стало незатишно.

– Ви знаете, де ви перебуваете? – запитав хтось, кого камера не показувала, – молодий чоловiчий голос.

– Знаю. – Голос чоловiка звучав монотонно.

– Запис зроблено два днi тому. Це психлiкарня десь у Тернопiльськiй областi. Менi називали мiсце… Щось наче як камiнь… Пiдкамiнь, о, точно – Пiдкамiнь! – пояснив Бурков. – До речi, менi сказали – цього типа там зараз уже нема, перевезли.

Князевич знизав плечима. Чоловiк у кабiнетi з зеленими стiнами виглядав справдi не надто здоровим.

– Пам’ятаете, як вас звати, прiзвище? – мовив невидимий.

– Не забув.

– Назвати можете?

– Григорiв Якiв Васильович.

– Якове Васильовичу, де ви почули те, про що вигукували на вулицi?

– Ось тут. – Чоловiк торкнувся пальцем свого лоба, не зводячи очей iз камери.

– Ви хочете сказати, що чуете голоси?

– Я нiчого не чую. Я не хворий. Ви приволокли мене сюди, але я не хворий.

– Ви ж чуете голоси, як же ви не хворий?

– Нiчого я не чую.

– Якове Васильовичу, ви тiльки ж ось сказали: чуете голоси в своiй головi. Хiба нi?

– Ви теж чуете голоси в головi. Кожна людина, яка мислить, чуе голоси в головi. А всяк, хто вiруе, чуе голос Божий.

– Значить, ви розмовляете з Богом?

Мовчання.

– Громадянине Григорiв, ви розмовляете з Богом?

– Зараз я розмовляю з вами. А ви – не Бог. Ви взагалi не боги. Ваша влада не вiд Бога, а вiд Сатани. Ви слуги диявола, пекельне плем’я, ви безбожники та грiшники. За це воздаеться вам уже на цьому свiтi.

– Цi голоси ви чуете в головi, Григорiв?

– Я не чую голосiв. Ви не зробите з мене божевiльного. – Очi чоловiка хворобливо блиснули, але вiн далi говорив монотонно, не пiдносячи голосу, нiби перебуваючи на своiй хвилi. – Головою я думаю. Усi здатнi мислити люди думають головами. Ви забрали все, ви морили нас голодом та вiйнами, ви руйнуете нашi храми й виселяете нас iз наших земель. Ви забираете в людей всi права. Тiльки права думати в мислячоi людини забрати нiхто не може.

– Отже, Григорiв, ви думаете?

– Думаю. На вiдмiну вiд вас, слуг Сатани, я думаю.

– І своi думки озвучуете? Кажете вголос те, що десь почули про владу?

– Це може почути всякий, хто мае вуха. І побачити всякий, хто мае очi.

– Слухайте, Григорiв… Слухайте, кiнчайте юродствувати. Ви або повний шизоiд, i тодi вас почнуть лiкувати належним чином, або ворог, i тодi з вами розмовлятимуть уже не тут i не так. Ну, вирiшили, хто ви?

– Людина. Вiльна людина на вiльнiй землi. А вас не буде через десять рокiв. Це починаеться. Все колись починаеться.

Князевич глянув на Буркова. Той стояв непорушно, дивився на екран, вираз обличчя тепер став зовсiм розгубленим.

– Григорiв, пояснiть, тiльки вiд самого початку. Кого не буде через десять рокiв?

– Вас.

– Мене?

– Вас. Вашоi сатанинськоi влади i всiх, хто iй служить. Хiба ви ще цього не зрозумiли? Скiльки народу ще мае померти? Ви – безбожники, то слухайте поради мудрих людей: покайтеся та забирайтеся геть.

– Григорiв… – Невидимий говорив iз чоловiком, наче з дитиною. – Григорiв, чому саме десять рокiв? Ви кажете про нашу владу, про радянську?

– Такого слова нема. Влада, яка не визнае Бога, – вiд диявола.

– Нехай так. Чому саме через десять рокiв? Хто вам це сказав?

– Числа.

– Якi числа?

– «Шiсть». «Чотири». Разом – десять.

– Звiдки ви взяли саме цi числа?

– Шiстдесят чотири. Магiчне число, коли воно складаеться – Свiтло починае боротися з Темрявою. Це лише початок. Боротьба триватиме десять рокiв, Свiт та переможе Тьму.

Навiть такi гучнi слова Григорiв примудрявся промовляти, не збиваючись iз обраного тону.

– Звiдки у вас склалося число шiстдесят чотири, Григорiв?

– У вас iз математикою погано? Ви не знаете своiх свят?

Тепер пiдполковник повернув до Князевича голову, пояснив:

– Менi потiм окремо розказали… Цей чудик вiдняв тисячу дев’ятсот сiмнадцять вiд тисячi дев’ятсот вiсiмдесят одного. Вийшло шiстдесят чотири.

– І що? – Ігор остаточно заплутався.

– Ти що в листопадi святкуеш? На парад ходиш, ура кричиш. Шiстдесят чотири роки радянськiй владi буде за кiлька мiсяцiв, забув?

Вiд несподiванки Князевич укляк на диванi.

– Ну… я так нiколи не рахував…

– А цей, бач, рахуе.

– Повний псих!

– Якби справдi патякав дурню, я б тобi це вiдео не показував.

Тим часом пiсля короткоi паузи допит у зеленому кабiнетi рушив далi:

– Ви розумiете, Григорiв, що зараз мелете повну ересь?

– А ви розумiете, що якби це була справдi повна ересь, ви б мене сюди не затягнули? Джерело в Гайворонi – тiльки початок. Кожного з вас, хто не покаеться, спостигне кара Божа! Як не там, то в iншому мiсцi! Джерело – це початок вашого кiнця, безбожники… Червонi безбожники, ви всi проклятi, проклятi всi…

– Про яке джерело ви говорите, Григорiв?

– Ви добре знаете, про що я кажу. Ви боiтеся, ви вже давно боiтеся. Ви шiстдесят чотири роки боiтеся, тому вiдгородилися вiд людей, тому шукаете весь цей час ворогiв замiсть шукати тут друзiв. Ви всi проклятi, проклятi, проклятi…

Голос Григорiва звучав голоснiше, ще трохи – i вiн зiрветься на iстерику. Видовище починало лякати Князевича, але вiн, попри все, не мiг вiдiрвати очей вiд телевiзiйного екрана. Все припинив Бурков – рiшуче натиснув потрiбну кнопку, зупинив бобiну, вимкнув апарат.

– Досить. Там ще е, не так багато, але основне ти почув. Бiльше тобi знати навряд чи треба, ти й так усе зрозумiв.

– Я нiчого не зрозумiв, – щиро зiзнався Ігор.

– Дядько в своему Кременцi вiщував скорий кiнець радянськiй владi.

– Де це, нагадайте.

– Сам до пуття не знав до цього часу, каюся. Тепер на все життя запам’ятаю – Тернопiльська область, районний центр, недалеко вiд Рiвненськоi. Там межа мiж областями практично рядом.

– Що, просто йшов вулицею та верз ось таку каламуть?

– Не просто. Вiн ходить у якусь там церкву. Дiм молитви абощо, я до ладу не розiбрав. Сам знаеш полiтику партii: релiгiя – опiум для народу. На Заходi в нас народ iще забитий, скiльки там бiльшовики, менше, нiж сорок рокiв? Не всi пережитки вибито. Курй, до речi.

Прочинивши ширше кватирку, пiдполковник запросто переставив попiльничку з журнального столику на диван, витяг iз кишенi кiтеля пачку «Стюардеси», пригостив пiдлеглого. Вузенький «пенальчик» одразу наповнився сизим тютюновим димом.

– Значить, наскiльки я зрозумiв людину з сумiжного вiдомства, – вiв далi Бурков, маючи на увазi КДБ, – iз метою виявити рiзнi нездоровi настроi у такi ось релiгiйнi громади засилаються… скажiмо так, позаштатнi спiвробiтники. Один iз таких, iмовiрно, почув, як на зборах цей ось Григорiв запевняв, що безбожники-комунiсти проклятi. А прокляття починае дiяти, бо так склалися числа. Згадував якусь нумерологiю, я в такiй хрiнотiнi не сильний. Головне, Ігоре Степановичу: аби вiн просто так це молов, може, просто б узяли на замiтку, викликали б кiлька разiв на розмову, ну, як це звичайно робиться. Тут же збiглось одне до одного. Ось чому насторожило, колеги вiдразу стiйку зробили.

– Збiглося – що?

– Дурня якась. Але склеiлося. Там у них люди помирають. За два останнi тижнi – трое.

– Помирають чи…

– Кримiналу досi не фiксували. В смислi, усi три трупи не кримiнальнi. Так, принаймнi, виглядае. Хоча за кiлька днiв до смертi всi трое зникали, можна сказати, безвiсти. Їх оголошували в розшук.

– Усiх трьох?

– Нi, там е нюанси. Про це потiм. Що цiкаво: усi трое – партiйнi та комсомольськi працiвники. Нiби на лихо. Один – iще нехай. А тут трое, всi мiцнi та дужi, жити б i жити. А вони помирають. Причому, хоч трупи й не кримiнальнi, обставини смертей так i не з’ясовано.

– Вiд чогось же вони померли! Хворiли?

– Кажу ж – здоров’ям жодного матiнка-природа не обдiлила. Чув, вiн, – Бурков кивнув у бiк вимкненого телевiзора, – про джерело там плiв?

– Ага. Я ще хотiв запитати, що за джерело.

– Ось це, Князевич, ти будеш з’ясовувати. – Зробивши останню затяжку, пiдполковник старанно розчавив недопалок об денце порцеляновоi попiльнички. – Усi трое померли вiд води.

– Вiд води? – перепитав Ігор.

– Вони померли, бо в рiзний час випили джерельноi води.




6

Мертва вода


Пiдсунувши низенький столик ближче до дивана, пiдполковник Бурков вийшов до кабiнету, майже вiдразу повернувся з початою пляшкою вiрменського коньяку та двома гранчаками. Мовчки поставив один перед Ігорем, другий – зi свого боку. Влив коричневоi рiдини на одну третину, поцiкавився нiби мiж iншим:

– Може, бiльше?

– Нормально. – Князевич судомно ковтнув слину.

– Все одно тобi треба, я ж бачу. І потiм, Ігоре Степановичу, тут, – кивок у бiк вимкненого телевiзора, – без ста грамiв точно не розiбратися. Це мiнiмум. Бо, коли чесно, думаю – навiть пiвлiтра не допоможе. Це приказка, звичайно, казка в нас попереду… Давай.

Заклично пiднiсши свою склянку, Бурков випив махом, навiть не скривився. А потiм, дочекавшись, поки Ігор зробить те саме, причому – явно з острахом, що ранок перетече у звичний, уже затуманений спиртним день, нiби згадав щось: рвучко пiдвiвся, знову вийшов, лишивши Князевича сам на сам iз суперечливими думками. Цього разу ходив трохи довше. Повернувшись, щiльно причинив дверi кiмнати вiдпочинку, поклав перед Ігорем плитку шоколаду «Чайка».

– Пригощайтеся. В приймальнiй, у Людки, завжди е. Приносить хтось постiйно. Де беруть…

– У гастрономi.

– Пiди купи, розумний… Ну так, гризи шоколад, солодке для мiзкiв добре. А мозок нам iз тобою зараз знадобиться. Власне, тобi бiльше, ти ж цим займешся.

– Чим?

– Мертвою водою.

– Чому я? І взагалi, я ж…

– Ти ж, капiтане Князевич, або нiколи не будеш майором, або робитимеш те, що тобi скажуть старшi товаришi. Недурнi та чуйнi. Але зараз не про це. Жуй шоколадку, жуй.

Ігор слухняно розгорнув синю обгортку, зашелестiв фольгою. Бурков скривився.

– От ненавиджу цей звук! Коли ще обгортка з гастроному шелестить, або оцi, знаеш, плащi. Син у мене такий колись носив… Ну, так, значить. – Пiдполковник знову розлив коньяк по склянках. – Коли менi оце кiно принесли й показали вчора, я сам нi хера не второпав. Іще один шизоiд, багато iх розвелося. Не тiльки тепер, завжди вони були й будуть. Оцi його числа, знаки, кiнець свiту…

Князевич кашлянув.

– Ти чого?

– Не кiнець свiту. Про кiнець свiту, про Апокалiпсис, той дядько нiчого не казав. Вiн говорив про кiнець радянськоi влади. І то не завтра.

– Для нас усiх це, вважай, той самий Апокалiпсис. Я давно працюю, бачив та чув не таке. Якби… як його… Григорiв той не згадав у своiх мареннях про джерело й село Гайворон, його б, мiж нами кажучи, довго ще не чiпали. Або взяли б десь та використали як приклад порушення психiки на релiгiйному грунтi. Зараз це дуже актуальна тема, газети почитай.

– Знаю.

– Бач, знаеш… Тiльки там забагато збiгiв. Менi пiдготували довiдку за матерiалами справи, хоча справи як такоi нема. Жодноi не завели. Складу злочину нема, розумiеш?

– Але трое померли вiд отруення.

– Трое комунiстiв померли вiд отруення, – уточнив Бурков, багатозначно пiднявши пальця до стелi. – Гаразд, хай двое. Один секретар первинноi комсомольськоi органiзацii, активiст, кандидат у члени. Вважай, готовий комунiст, лиш без партквитка. Я тобi потiм дам усе це. Читатимеш тут, у цiй кiмнатi. Виносити не можна. Бо це все може, якщо буде бажання, обернутись як терористичний акт.

– Такими речами КДБ бiльше займаеться…

– Ось як остаточно з’ясуеться, що там iз тiею мертвою водою, тодi три смертi об’еднають в одну справу. І працюватимуть iз нею тi, кому належить. Поки ж твоя задача – розiбратися на мiсцi. Дуже бажано зiбрати залiзнi докази насильницькоi смертi всiх трьох. Або, як варiант, iх хтось примусив до вживання отрути. Погрозами чи щось таке, розумiеш?

– Нi.

– Тобто?

– Не розумiю, для чого це треба.

– Я теж, товаришу капiтане. У нашiй з тобою системi краще, коли справ про навмисне вбивство не вiдкривають. Згоден? Отак. Тут усе чисто. Трупи, як я вже казав, не кримiнальнi. Хоча всi тiла знайденi в лiсi, в околицi такого собi вiддаленого села Гайворона, слiдiв насильства на них не виявлено. Не зовсiм зрозумiло, за яким лихом вони поперлися в тi краi. Але ж це все не пiдстава для порушення справи, сам знаеш.

Пiдполковник перервався заради того, щоб випити та закурити, Ігор машинально повторив його дii, пiдсунув ближче до начальника шоколад, той хитнув готовою, повiв далi:

– Першу смерть узагалi нi з чим таким не пов’язували. Ось тут, як менi пояснили колеги з Володимирськоi, i е притичина. Наступних двох так само знайшли в околицях Гайворона. Мiсцевi знаходили, тож роти не позатикати. Тим бiльше – по селах…

– Це ясно. – Ігор вiдчув, як поступово повертаеться до нормального життя, вранiшнього вiзиту в «Продукти» виявилося б усе одно мало. – Три смертi в одному мiсцi за короткий час. Там не плiтки, там романи можна клепати.

– Хай би писали, – погодився Бурков. – Одна обставина, Ігоре… Так, невеличка, дрiбна можна сказати. Мертвi тiла люди знаходили. Факт. А ось причину смертi нiхто стороннiй знати не мiг. Висновки експертiв, сам розумiеш, нiхто широко не розголошував. Через те отой самий Григорiв про отруення водою знати не мiг.

– Сам по собi не мiг, – додав Князевич.

– О, бач, коньячок подiяв! Мислити починаеш, сищику. Значить, йому або хто пiдказав, так, нiби ненароком, або вiн знае щось незалежно вiд пiдказок. Цей варiант навiть у КДБ вiдкинули. Зате пояснили: про те, про що Григорiв каже вголос, бiльшiсть в окрузi знае, та помовкуе. І тут або, знову ж таки, свiдоме розпалювання страхiв у громадi, або – втiлення в життя цих самих страхiв та забобонiв. Виниклих, крiм усього, також на релiгiйному грунтi. Уявляеш, якщо це пiде за кордон? Почнуться вiдразу закиди: ось, мовляв, кара знаходить безбожникiв… Там, на бандерiвщинi, наша влада ставиться до атеiстичноi пропаганди особливо. Висновок який? Спробувати довести: всi три смертi не мають нiчого спiльного з потойбiчними силами чи рiзними прокляттями, як на тому наполягають Григорiв та йому подiбнi.

– До чого тут вода?

– А е там якась мiсцева казка про мертву воду… Нiбито мертву воду, – швидко виправився Бурков. – Казок менi нiхто не розповiдав. Ще бракувало, якби в аналiтичну довiдку для мiнiстерства внутрiшнiх справ прописували якусь там украiнську народну казочку. Нас цiкавить сувора реальнiсть. А вона така… Зараз.

Пiдполковник знову вийшов, аби повернутися з картонною текою, старанно зав’язаною бантиком. Розв’язавши шворки, Бурков швидко перебрав вмiст папки, знайшов потрiбний папiр, прокашлявся:

– Ось така реальнiсть, ось такi факти. В органiзмi кожного з трьох виявлено частинки а-ма-нi-тину. – Слово пiдполковник прочитав старанно, по складах, нiби боячись припуститися в ньому якоiсь фатальноi помилки. – Хрiн його знае, що це таке. Отут написано: дуже сильний токсин, належить до групи бiлкових. Спричиняе паралiч верхнiх дихальних шляхiв, належить до особливо небезпечних. У нашому випадку саме цей… ну, ти пойняв, став причиною всiх трьох смертей. Але, – пiдполковник знову пiдняв пальця, – експерти не виключають, що цей токсин, у смислi ця отрута, розчиняеться у водi. Воду ж при цьому не обов’язково спецiально наливати у гранчак, наприклад. – Нiготь пiдполковника клацнув по гранi порожньоi склянки. – Отрута ця здатна утворюватися в природних умовах, бо видiляеться з грибiв.

– Яких?

– Ось тут пишуть, загалом мухоморiв та блiдих поганок. Хоча не тiльки, токсин може мiститися навiть у звичайних iстiвних грибах. Лiс довкола Гайворона – мiсце грибне, для грибникiв благодатне. Так кажуть, у всякому разi.

– Що там за джерело, нiяк не втямлю.

– Я теж. Колега з Володимирськоi, той, хто зi мною говорив, цю тему або забалакував, або оминав.

– Судячи з усього, вона ключова тут.

– Згоден. Менi в двох словах i пояснили: е джерело, десь так у лiсi. Природне. Нiбито вода, в яку потрапили цi смертельнi токсини, звiдти. Але… питань маса, Ігоре. – Пiдполковник налив по третiй, тепер уже випив свое, не припрошуючи, зробив глибоку затяжку, докуривши чергову сигарету практично до фiльтра. – Дивись сам. Люди там що, ранiше воду не брали? Брали… мабуть. Нiколи не труiлися? Нi, раз такi чутки. Чому тiльки тепер смерть вiд отруйноi води почали називати карою Божою? Причому – не просто, а карою для комунiстiв, для всiеi нашоi влади. Там, здаеться, навiть якийсь пост поставили, але то вже деталi… Словом, сам розумiеш, дiло виходить таке, iдеологiчне. Полiтичне, я б сказав. Делiкатне, коротше. Справи нiби нема, а розкручувати треба. Нiхто нiкого не вбивав наче, а винуватих знайти вимагають. Бо, – палець знову нацiлився в стелю, – якщо винуватих не знайдуть, виглядатиме не дуже добре. Виходить, справдi iснуе якась кара Божа… для певних людей. Вiриш у це?

Князевич потер голене пiдборiддя. Потiм почухав потилицю. Вже не вiдчуваючи, що перебувае на важливiй, мало не таемнiй нарадi в начальника, почавши сприймати все неначе звичайнi посиденьки старшого товариша з молодшим, випив, не махом, розтягуючи задоволення, вiдламав шматочок шоколаду, старанно прожував.

– Фактам я вiрю, товаришу пiдполковнику.

– Що про цi факти скажеш?

– Їх обмаль. Конспект.

– Ну, ось i збереш бiльше. Нiкому не треба плiток про Божу кару та мертву воду. Зброю, розумiеш, у Господнiй правицi, бач, як вигадючують. Плiтки вже повзуть. А ворожi голоси, кажу ж тобi, на щось таке тiльки наведи: вiдразу почнуть передрiкати швидкий кiнець владi робiтникiв та селян вiд якоiсь там гайворонськоi джерельноi води. Сама природа, бач, мститься, не приймае владу.

– Це вашi думки зараз?

– Аргументи з Володимирськоi, вгадав. Нi, там люди грамотнi сидять. Рахують на мiсяцi, як не на роки вперед. І я, Князевич, iз ними згоден. Небезпечно це все. Треба, Ігоре, треба довести: воду отруiли, й бажано навiть зловити того чи тих, хто займаеться диверсiею. А це диверсiя, можеш не сумнiватися.

Ігор знову потер пiдборiддя.

– Нехай так. Чого ж тодi грамотнi колеги з Володимирськоi за це не вiзьмуться?

– Їм не стае фактiв, – розвiв руками Бурков. – Загалом, складна така система… Але КДБ не може забрати собi справу, якоi поки нема. Можна сказати, тебе посилають у розвiдку абощо.

– Чому мене?

– Бо з моеi подачi! – Пiдполковник зовсiм по-хлопчачому пiдморгнув. – Потрiбен досвiдчений мiлiцiйний слiдчий, котрий в разi чого не плескатиме язиком та не питатиме зайвого. Дисциплiнований, старанний, тямущий. Ти хiба не такий? До того ж тобi корисно побути зараз при дiлi, але – подалi вiд Киева. Думаю, причину сам розумiеш. Вважай, з вiдпустки тебе вiдкликаю, досить пити у чотирьох стiнах. Дiлом займися, Князевич, дiлом. Як розберешся в усьому – швидше твоi проблеми тут уладнаються.

Ігор вiдчув невiдомо звiдки виниклий клубок у горлi, ковтнув.

– А… там не вирiшилося ще нiчого?

– Думають, – обмежився коротким поясненням пiдполковник. – Аби ж ти тодi не робив геть зайвих рухiв… Якщо зовсiм по секрету, тут, у Главку, тебе точно не лишать. Як надовго переведуть у мiське управлiння – не знаю. Можуть, правда, ще далi, нижче та глибше. Вважай, оця мертва вода в Гайворонi – твiй шанс утриматися на плаву. Допиймо вже.

Бурков розлив по склянках залишки коньяку. Наслiдуючи давнi забобони, не лишив порожню пляшку на столi, поставив до стiни.

– Папери читатимеш тут i зараз, як я вже тобi казав. Усi запитання, якi виникають, ставитимеш уже на мiсцi, тамтешнiм товаришам. Вiдрядження тобi вiд Головного управлiння оформляють на два тижнi. Впораешся?

– Не знаю.

– Добре, хоч чесно сказав. Постарайся, Князевич, постарайся. Бо навiть я не вбережу, хоч би як хотiв.




7

Ранкова тиша


Поiзд прибув до Тернополя о шостiй ранку.

У купе Ігор погано спав, але не через незвичку спати в потягах. Навпаки, по роботi доводилося iздити у вiдрядження не так часто, як деяким колегам, але й не зовсiм уже рiдко. Тож хитання вагона завжди заколисувало Князевича, i часом вiн навiть жалкував, що часу в дорозi не так багато. Та цю нiч, подiбно до попередньоi, Ігор провiв майже без сну, бо другу добу давав органiзму вiдпочинок вiд спиртного.

Звичка засинати п’яним чи, сказати точнiше, в рiзних стадiях сп’янiння – вiд середньоi, коли дивишся на чорно-бiлий екран телевiзора в туманi та засинаеш пiд його буботiння, до абсолютноi, що не потребуе жодного супроводу, за днi вимушеноi вiдпустки причепилася, мов реп’ях до ворсу. Ще позавчора, пiсля розмови з Бурковим та читання аналiтичноi записки, пiдготованоi з приводу загадкових смертей у лiсi пiд селом Гайвороном, Ігор дiстав суворий наказ: дати собi лад i бiльше нi-нi. Розумiючи серйознiсть ситуацii, вiн усе ж таки не втримався вiд двох пляшок «Ячмiнного колоса» надвечiр, намагаючись максимально розтягувати пиво до сну. Спрацювало, але на короткий час: прокинувшись серед ночi, Князевич не мiг уже спати до ранку, то прокручуючи вкотре прочитане й почуте, то виходячи на балкон покурити.

Важкiсть недосипу частково полегшив учорашнiй день. Оформлення потрiбних для вiдрядження документiв, пiдписування паперiв, навiть отримування в касi добових – перед вiдрядженням командировочнi в Главку виплачували не всiм i не завжди. Це вкотре пiдтвердило: хоч нi з ким, окрiм безпосереднього начальства, Князевич не контактував i не спiлкувався щодо цiеi досить незвичноi справи, все одно його вiдрядження тепер пiд своерiдним патронатом не лише Головного управлiння внутрiшнiх справ, а й грiзного Комiтету державноi безпеки. Хоча, прикинув собi одне до одного Ігор, навряд чи хтось втручатиметься без нагальноi на те потреби. А як ця потреба виникне, сам Князевич вирiшив власних помилок не повторювати i вiдразу ж поставити до вiдома тих, кого треба, готуючись будь-якоi митi вiдiйти вбiк.

Ігор уже мав досить досвiду та гуль, аби зрозумiти: в ситуацii, яка нинi розгортаеться, його функцiя – чорнова результативна робота. Щойно буде вiдчутний результат, естафету з його рук приймуть iншi, компетентнiшi люди з компетентнiших органiв.

Повертаючись надвечiр додому, аби збиратися в дорогу, Князевич угледiв бiля входу в «Продукти» знайому сутулувату постать Горбика. Той вдав, що не помiтив Ігоря. Та судячи з того, як швидко двiрник повернувся до нього спиною, Князевич зрозумiв: Горбик недавньоi серйозноi розмови не забув, хоча висновки зробив, – тому й не палае бажанням нагадати про себе.

Розмiстившись у купе, Ігор вiдразу помiнявся з жiночкою середнiх рокiв, вiддавши iй свою нижню полицю. Сам залiз нагору, вмостився та спробував закуняти пiд супровiд неголосних розмов попутникiв.

Тi гомонiли про те, що в Польщi, мабуть, таки введуть вiйськовий стан, обережно цiкавилися, що кажуть про Афганiстан i чи довго ми там будемо, потiм перейшли до пiдвищення пенсiй на п’ять карбованцiв на мiсяць, на цiй нотi й зосередившись. Подальша розмова крутилася довкола того, що п’ятiрка – грошi, ясна рiч, непоганi, якщо не давати нiкому пускати iх на горiлку, та все одно за цю прибавку купити практично нiчого. А те, що викидають у крамницях пiд кiнець мiсяця чи кварталу, дорожчае швидше, нiж треба. Особливо це стосуеться базарiв, зовсiм люди совiсть утратили, Бога забули, як дали волю тримати приватнi пiдсобнi господарства, так згадали, що колись хтось у роду куркулював…

Коли пасажири нарештi повкладалися, Князевич зрозумiв: заснути й сьогоднi не зможе. Вiдразу ж малодушно пошкодував, що поступився мiсцем. Адже щоб покурити, треба постiйно злазити й залазити, тож, виконавши таку вправу раз, бiльше не схотiв, витягнувся на полицi, заплющив очi та почав визначати, про що спитае найперше, опинившись на мiсцi.

Все ж йому вдалося передрiмати якийсь час, хоча повноцiнним сном цей стан лiкарi навряд чи назвали б. Навiть зрадiв, почувши з коридору до огиди гучне провiдникове попередження: «Пасажи-ири, за годину Тернопiль, закриваю туалети!», – можна вже не мучитися, тож спустився донизу, замовив чаю. В принесеному окропi бовтався сiрий паперовий пакетик, рiдина вiд нього утворилася без запаху, смаку додали два шматочки рафiнаду. Жiночка, котрiй Ігор поступився мiсцем, люб’язно намагалася пригостити його бутербродами, називаючи iх по-тутешньому канапками. Князевич таки згодився, узяв один – шматок бiлого батону, тоненько намащений маслом та вкритий зверху крихтами з попереднiх, уже з’iдених кусочкiв. Пояснити собi свiй вранiшнiй стан Ігор так i не змiг, навiть попивши притомно-солодкоi брунатноi рiдини, пiдтримувати необов’язкову, хоча й ввiчливу розмову не було бажання, тому, подякувавши за хлiб iз маслом, вийшов у прохiд, до вiкна, та почав проводжати поглядом лiсовi верхiвки й далекi, вкритi легким ранковим туманом, пагорби.

На перонi його зустрiли: товстенький офiцер з густими вусами в майорськiй формi назвався Орестом Пилипiвим, вiдразу запропонував перейти на «ти» i вiдрекомендував себе як начальника вiддiлу обласного карного розшуку.

– Речi всi? – запитав, кивнувши на дерматинову спортивну сумку з «динамiвською» символiкою на плечi гостя, не дочекавшись вiдповiдi, знов поцiкавився: – Спав погано? Очi оно, мов буряки…

– Не дуже добре, – зiзнався Князевич.

– Ну, з такими справами не поспиш. Бач, що робиться… Нiчо, ми зараз кавцi запаримо.

– Тобто?

– Каву будемо пили, – пояснив Пилипiв. – П’ете каву в Киевi?

– Нiби п’емо. Хоча я так не дуже щоб…

– Треба, треба. – Майор пiдхопив Ігоря пiд руку. – Давай, там уже чекають.

– Сьомоi ж iще нема. Де чекають?

– У нас тут зараз, можна сказати, надзвичайний стан. Таке навалилося, всi на роботi, вважай, живемо. Ото начальство радiе – хоч на когось можна той Гайворон зiпхнути.

– У вас тут що, розгул бандитизму?

Ігор так пожартував: ранкова провiнцiйна тиша вражала киянина просто на вокзалi, в мiсцi, де життя не припиняеться нiколи й нiде. Не вiрилося, що мiлiцii в такому спокоi, серед занедбаноi, але все одно – величi старовинних будинкiв, взагалi е якась робота, крiм збирання п’яних та перемiщення iх до витверезникiв.

– По дорозi розкажу. Думаеш, ми тут без роботи сидимо? Та де, чоловiче!

Говорячи так, вони дiйшли до чорноi «Волги», що чекала на не надто гамiрнiй порожнiй привокзальнiй площi. Пилипiв кивнув Ігоревi на заднi дверцята, сам умостився поруч iз водiем i, щойно машина рушила, розвернувся до Князевича всiм своiм грубеньким корпусом, обiпершись об верх сидiння.

– У нас тут якщо й болото, то те саме, колего.

– Яке – те саме?

– Тихе. Де чорти водяться й каламутять без того дурну воду. Чи поробив хто останнiми днями? Дивись, – вiн загнув першого пальця, – вiд кiнця липня чотирьох таксистiв обiбрали. Бандитський напад, одного придушили.

– На смерть?

– А то! Начитаються всяких Вайнерiв… Знаеш Вайнерiв?

– Братiв, вони ще книжки про мiлiцiю пишуть?

– Їх, iх.

– До чого тут книжки?

– Начитаються – i собi! В мене жiнка все читае. Каже: живу з мiлiцiонером, хочу знати про твою працю. Ага, так iй усе й напишуть! Знаеш, про що там одна книжечка? Як двое батярiв на таксистiв нападали. Достоту те саме тут повторюеться: викликають, спокушають вигiдними замовленнями, одного он аж на Березовицю зафрахтували, це в нас селище таке велике, за мiстом. Заманюють, значить, потiм ззаду або удавку на шию, або чимось важким по головi. Коли по головi – краще, хоч виживае. Трое так вижили, одного таки замордували, задавили тобто.

– Для того щоб до такого додуматися, не обов’язково книжки читати, – зауважив Князевич. – У Киевi ще не таке…

– Ти не рiвняй, Ігорку, не рiвняй! – Пилипiв розiйшовся, видно, цю хвилю тримав не перший день. – Де Киiв, столиця, а де Тернопiль – село!

– Ну, не таке вже й село, як я бачу…

– Таке, таке! Таксисти – раз. Дезертири – два…

– Якi дезертири?

– Точнiше, дезертир. До речi, знову з Гайвороном пов’язана iсторiя. – Орест ураз стишив голос. – Із Афганiстану втiк, уяви собi.

– Солдат?

– Солдат, – пiдтвердив Пилипiв. – Тут у нас уже мiсяць, вважай, шухер до неба стоiть. Хлопець сам iз Гайворона, того села, де цi трупи… чи отруенi, а, то потiм. Справа ось яка, це з того, що нам доповiли. Призвали хлопа, Дмитра Ярчука, минулоi осенi. Пiвроку в учебцi – i в пiски, виконувати iнтернацiональний обов’язок. Там щось таке вийшло, потрапив вiн улiтку в госпiталь, поранення. Потiм почали говорити про самострiл, нiби навмисне, знаеш. А Ярчук не розгубився – зi шпиталю ноги зробив! – Ураз Ігоревi здалося, що майор Пилипiв пишаеться вчинком свого земляка. – Тут не просто дезертирство, тут зрадою Батькiвщини тхне. Це, сам розумiеш, аж до вищоi мiри…

– Як йому вдалося?

– Цього нiхто не знае. Ось тут був солдат – i вже нема. Спочатку лiпили все так, нiби його душмани, знаеш, украли. Ще й не таке там коiться. Потiм хтось капнув: бачили, в цивiльному. Може, хтось подробицi знае, нам не доповiдають. Задача стоiть така – тримати на контролi рiдне село Гайворон, туди дезертир цiлком може попертися, мама в нього там. Тiльки навряд Ярчук такий вже бовдур. Мiсяць зловити не можуть, десь переховуеться. Рiдна хата – останне мiсце, куди прийде. Словом, та ще скабка в дупi. Ну, й оця пригода, з отруеннями.

Князевич, розумiючи, що зараз треба витримати ввiчливу паузу, дав Пилипiву виговоритися, тодi запитав, нiби мiж iншим:

– Там що, справдi якась чортiвня?

– Усе тобi розкажуть, капiтане! Аби тiльки на користь, бо нам того всього на область не треба. Голови полетiти можуть, не сумнiвайся навiть. Так, ну, приiхали.

Годинник показував початок на восьму.




8

Кава запарена


Начальник обласноi мiлiцii виявився високим чоловiком, на головi якого вiд лоба до макiвки сяяла овальна проплiшина. Схоже, вiн не соромився цього. Мабуть, давно звик, бо навiть не вдягав кашкета при чужинцях, тим бiльше – не старався зачесати на неi довколишне волосся, просто проводив долонею по черепу, ледь торкаючись нею поверхнi. Ігоревi здалося: це в нього нервове.

– Телефонувало менi ваше керiвництво, Ігоре Степановичу. І не тiльки воно, – додав багатозначно. – З нашого боку, звiсно, всiляка й найповнiша пiдтримка, забезпечення, все що треба. Тiльки ж ми всi тут офiцери досвiдченi, а люди – дорослi. Розумiемо, куди без столицi лiзти не треба. Бо як з Москви пришлють – тодi голови точно полетять.

Почувши вдруге за якихось пiвгодини про ризики втратити голови, точнiше – посади, Князевич укотре зрозумiв: для мiсцевих усе, що вiдбуваеться, справдi може мати набагато серйознiшi наслiдки, нiж якби щось таке трапилося в Киевi чи, скажiмо, в Харковi. Тож вирiшив за розумнiше поки мовчати та слухати. Усе, що треба, мiсцевi колеги давно готовi сказати самi.

– Може, справдi всi трое якось так водою потруiлися, – вiв начальник мiлiцii далi. – Але якщо кожне отруення подавати як Божу кару та прокляття радянськiй владi… Тут ситуацiя, можна сказати, делiкатна й десь навiть полiтична. Та куди – зовсiм полiтична! У нас тут народ, мiж нами кажучи, владу, нашу, радянську, хоч терпить, але не любить. Дай iм волю, дай привiд поляпати язиками – все!

– Все – це що?

– Все – це все! – категорично вiдрубав голомозий начальник. – І взагалi, товаришу Князевич… Ви врятуйте вже якось нашу репутацiю… Ну, там, розумiете? До влади ми лояльнi, самi ж розумiете, самi знаете… А, чого пояснювати! Оресте Григоровичу, давай гостевi каву, все розказуй, ти в курсах, людина компетентна. Працюйте, товаришi, бо в нас тут свого…

Оце «свого» прозвучало зараз так, нiби те, заради чого киiвське керiвництво прислало з мiнiстерства Ігоря Князевича, було не iхнiм, не тутешнiм, чужим – таким, що не вписувалося в загальний та звичний, розмiрений плин провiнцiйного життя.

…У своему кабiнетi Пилипiв кивнув гостевi на стiлець, не запитав – ствердив:

– Каву п’емо.

– Можна, – погодився Ігор. – Хоч прокинуся.

– Не надiйся, Ігорку. Ми тут iз кавою, а не спимо, вважай, скоро мiсяць. Оце ось бери, жiнка наготувала рано. Каже, вези людину до нас, хай поiсть по-людськи. Та де, нема коли. Хочеш – пiзнiше поiдемо.

– Побачимо, – стримано вiдповiв Князевич, роздивляючись великi куснi хлiба з пахучим копченим салом, котрi Орест розкладав на завбачливо постеленiй газетi. Аркуш лежав передовицею догори, i мимоволi вдарив у вiчi заголовок: «Єднання молота i плуга».

– Пахне, скажи? Теща з села передае! Свинi тримае, на базар, на базар… Дрiбний пiдприемницький iнстинкт, як писала тут одна комсомольська газета.

– Про твою тещу?

– Про базари. Спекулянтiв, таке… На базарах же, бач, усi спекулянти. Тiльки в газетi один мiй товариш працюе, пише тут нариси з зали суду. Алкоголiки, крадii, таке… Подзвонив, каже: Орку, мовляв, тут один наш позаштатний постарався, тещу твою описав у фейлетонi, попросити переписати? Як, кажу, вiн перепише? А хай про iншу базарну тiтку напише, вони там же всi однаковi. Ясно, з мене потiм могорич… Кави просив. Ось так, братику, в нас живуть.

– Кави?

– Індiйськоi, розчинноi. Знаеш, у таких великих круглих банках? Це в нас панi Христина, патологоанатом.

– Хто? – Князевич вiдчув – перестае взагалi будь-що розумiти.

– Панi Христина, кажу. В нас ii всi так називають. Уяви, як би воно звучало: товариш патологоанатом. Чи товаришко…

– А панi, значить, можна?

– Чого, в нас багато жiнок панькаються. Чоловiки менше, а жiнки – тi так. Вiд Польщi лишилася звичка, без жодного буржуйського пiдтексту. Ти снiдай, снiдай.

Ігор машинально взяв хлiб iз салом, а Пилипiв тим часом поставив на пiдвiконня пiвлiтровий емальований кухоль, трошки щербатий знизу, налив туди з карафки на двi третини води, запхав кип’ятильник, при цьому й далi пояснюючи:

– Панi Христина в нас може дiстати не тiльки каву. І не тiльки розчинну. Коньяк, вiрменський чи молдавський, справжнiй. Цукерки польськi, ковбаса, iкра – хто i для чого це все iй несе, уявлення зеленого не маю i знати не хочу. Навiть якщо в неi зараз нема, вона комусь там зателефонуе на якусь базу, i iй мало не в зубах тягнуть уже до вечора. То таемниця велика, братику. Думаеш, я йому банку кави за так вiддав? Купив, скурвий син, за два червiнцi! Це не я спекулюю, це панi Христина потiм грошi вiддае. Отак живемо. Коньячку, до речi?

– Вiд панi Христини?

– З магазину. Своi можливостi маемо. – Орест пiдморгнув. – То по краплинi, до кави.

Рот Ігоря наповнився зрадницькою слиною.

– Не треба, дякую, – вичавив вiн iз себе, тут же додав, нiби перепрошуючи: – Якось iншим разом.

– І правда, ще ж восьмоi нема.

Пилипiв зиркнув на кухоль, переконався – вода закипае, видобув iз шафки скляну банку, зняв капронову кришку.

– Нюхай. А?

Не треба було спецiально пхати туди носа – аромат справжньоi меленоi кави швидко вирвався з-пiд кришки, розiйшовся по кабiнету. Такi пахощi Князевич чув нечасто i в дуже небагатьох мiсцях. Наприклад, у барi готелю «Днiпро», куди пускали переважно iноземцiв, зрiдка – гостей столицi, котрi селилися в одномiсних «люксах».

– Так, може, з коньячком усе ж таки?

Змiй-спокусник.

Закусивши губу, Ігор знову хитнув головою, цього разу рiшучiше.

Стенувши плечима, Пилипiв поставив перед собою склянку, перед гостем – глиняне горня, вкинув туди й туди по двi ложки кави, потiм акуратно пiдхопив кухоль за гарячу ручку, залив окропу. Запахло гостро, густо, зовсiм нестерпно, Князевич на мить заплющив очi, уявивши себе враз чомусь зовсiм в iншому мiсцi та в iнакшiй компанii. Орест натомiсть перемiшав кожну залиту окропом сумiш ложечкою, накрив свою попiльничкою, поставивши денцем нагору склянки, Ігорову – блюдцем, теж щербатим iз одного боку.

– Нема ще рано нiкого, оце сам хазяйную, – пояснив. – Хай запарюеться, поговорiмо поки.



Орест закурив. Сприйнявши це як дозвiл, Ігор i собi витяг сигарети.

– Можу показати купу паперiв, – сказав Пилипiв. – Там усе написано.

– Пiзнiше. Зараз не треба, все одно голова не дуже варить. Краще словами, без протоколiв. Що тут у вас коiться, зрештою?

– Поки цього нiхто не розумiе. Ти правильно все кажеш, Ігорку. Простими словами лiпше. Тiльки хоч у протоколах, хоч на словах, усе одно хрiн просциш. Поки маемо ось яку картину товариша Репiна.

Вiн збив попiл у попiльницю, якою накрив склянку з кавою. Князевич машинально вчинив так само.

– Новицька Софiя Григорiвна. Сорок вiсiм рокiв, кандидат наук, доцент, викладач… чи викладачка, як правильно… Словом, читала науковий атеiзм у нас тут у педагогiчному, iменi Галана. Сама з Кременця, в неi там мама, померла недавно. Хата лишилася, влiтку Новицька частiше бувала там. Тому й не вiдразу тривогу збили. Жила сама, спiлкувалася мало з ким. То вже коли ii мертвою знайшли, недалеко вiд Гайворона, заднiм числом дiзналися: з нею сусiди здоровкалися останнiй раз до того днiв зо два.

– Знайшли тiло, якщо не помиляюся, двадцять п’ятого серпня?

– Точно, в середу.

– Коли ii бачили живою востанне? Десь у понедiлок?

– Виходить, так.

– Чого Новицька подалася до Гайворона? Родичi в неi там? Друзi, знайомi?

– Нiкого в неi там нема. Люди знайшли тiло в лiсi, вiдразу за селом. Їi взагалi випадково впiзнали, вчителька з мiсцевоi школи. Так би довго встановлювали особу, документiв же при нiй не було. В лiс iз документами…

– Отже, Новицька йшла таки в лiс?

– Не знаю, кажу ж тобi. Слiдiв насильства нема, лиш отрута всерединi. То вже потiм експерти повивчали, зробили якiсь аналiзи, дали висновок: отрута потрапила в органiзм разом iз водою. Не з каналiзацii, ймовiрно, природне джерело.

– Криниця сiльська, нi?

– Може, й так, – погодився Пилипiв. – Але тодi Новицька мусила б пробратися до криницi глупоi ночi й напитися там води. Село невелике, незнайому людину мiсцевi б не пропустили. А так ii нiхто не бачив. Або всiм селом змовилися, або…

– Добре. Далi в нас хто?

– Лизгунов Андрiй Іванович. Заслужена людина, вiдставний полковник. Шiстдесят один рiк, i зовсiм не дiд. Я знав його, бачив кiлька разiв. Тут сусiди здiйняли хай.

– Чекай, вiн теж жив сам?

– Сам, дiти хто тут, у Тернополi, хто в Киевi. Жiнку поховав три роки тому, рак. Зник у вiвторок, першого вересня. Пiшов iз дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.

– Виступати?

– Урок миру ж, перше вересня, дiти в школу пiшли! – Орест докурив, вiдразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убiк. – Цей Лизгунов, як вийшов у вiдставку, постiйно перед усiма виступав. У школах, iнститутах, на День Перемоги, радянськоi армii, на жовтневi. Ветеран, розумiеш.

– Воював тут?

– НКВД, – коротко вiдповiв Пилипiв. – Пiсля вiйни як прислали боротися з бандерiвцями, так тут i лишився. Про свою боротьбу вiн молодi любить розповiдати, в газетах спогади регулярно друкуе, словом – людина в областi знана.

– І теж невiдомо, що робив у Гайворонi?

– Неясно. Тiльки його там якраз знали, виступав i в тамтiй школi.

– Причина смертi аналогiчна. – Князевич знав це, просто промовив уголос, констатуючи факт.

– Така сама. Без ознак насильства, отруення. Ну, i третiй – комсомольський ватажок, Боровчук Юрiй Юрiйович. Із цим простiше, мiсцевий, гайворонський. Секретар первинноi комсомольськоi органiзацii, кандидат у члени партii, двадцять вiсiм рокiв. Жив iз батьками. Шостого вересня, в понедiлок, сказав – поiде в район у комсомольських справах. Попередив – може затриматись. Батьки нiчого такого не подумали, мав якусь подружку в Кременцi абощо. Знайшла його в лiсi, в урочищi, в четвер рано мiсцева жителька, ходила по гриби.

– Тобто тиждень тому?

– Тиждень тому. Ти до чого…

– До того. – Ігор теж закурив наступну. – Одна смерть щотижня. Три тижнi – трое мертвих.

– Я вмiю рахувати, дорогий. Зв’язок мiж цими смертями – мiсце, де знайшли тiла. Лiс в околицях села Гайворона, до якого мав прямий стосунок лише комсомольський активiст Боровчук. Натякаеш, на цьому тижнi знайдуть iще одного трупа?

– Не знаю.

– І я не знаю. – Брови Пилипiва раптом скочили вгору, так нiби вiн щось пригадав: – Кава ж готова! Ще вистигне, бери, прокидайся!

Знявши попiльничку зi склянки, Орест розмiшав напiй ложечкою, прибираючи кавинки, зробив ковток, кивнув сам собi:

– Добре е.

Ігор теж сьорбнув iз горняти.

Зовнi запарена кава виглядала непривабливо й несмачно. Малесенькi пiщинки осаду, котрий лишився на поверхнi, липнули до губiв. Та смак виявився густим, напiй – мiцним, гiркота – приемною, аромат не давався до порiвняння з iндiйською розчинною, котру можна було знайти на Хрещатику та iнших центральних киiвських кафе – порцiю за двадцять вiсiм копiйок традицiйно iменували подвiйною половинкою.

– Теж запаси вашоi панi Христини?

– Це? – Пилипiв постукав зiгнутим пальцем по склянцi. – Нi, це вже нашi, власнi. Жiнка в мене купуе кавовi зерна. Знаеш, не вижаренi, зеленi ще. В магазинах у нас вони ще бувають, зерна i консерви. – Орест не стримав сумноi посмiшки. – Вона, значить, купляе вiдразу з пiвкiло. Потiм висмажуе на пательнi, довго, перевертати треба, знаеш, як соняшникове насiння. Коли досмажаться до правильного кольору, дае менi млинка – i вперед, за орденами, мели. Ось цiею самою молов! – Майор гордо показав розчепiрену правицю. – Млинок вiд бабцi лишився, вона ще за Польщi каву ним молола. – Вiн зробив великий ковток. – Про коньяк не передумав?

– Ну тебе, з твоiм коньяком разом. – Ігоря злегка дратувала не наполегливiсть Пилипiва – його турбувало власне бажання махнути на все рукою i таки випити зранку, бо пiсля цього точно можна буде поспати хоч трошки. Утiм, вiн вирiшив остаточно прокинутися, i коньяк тут не допоможе. – Промiжний пiдсумок малюеться такий. Трое людей, незнайомих мiж собою – незнайомих же? – Орест пiдтвердив кивком. – Значить, трое незнайомих людей помирають, випивши джерельноi води. Смерть знаходять в околицях села Гайворона, судячи з того, що я бачив на картi, – вiддаленому. Так чи нi?

– Слушно.

– Далi: безпосередньо жив у селi тiльки молодий комсомолець Боровчук. Жiнка, доцент iз наукового атеiзму, та вiдставний офiцер держбезпеки проживали самi, чи без родин, чи окремо вiд них. І якби не пильнiсть сусiдiв Лизгунова, його зникнення теж нiхто б не помiтив до того часу, поки б не знайшовся його труп. Приблизно можна вирахувати: мiж днем, коли кожного з трьох бачили востанне живим, та моментом знайдення iхнiх мертвих тiл минуло двi доби. Стiльки часу треба, щоб аманiтин, – це слово Ігор вивчив на пам’ять, – токсин, котрий потрапив у органiзм разом iз водою, вразив його остаточно. Кожен iз них випив води та чекав смертi? Ти вiриш у таке?




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/andr-y-anatol-yovich-kokotuha/ta-mne-dzherelo/?lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Теперiшня назва – Банкова. За адресою вул. Орджонiкiдзе, 11 розмiщався Центральний Комiтет Комунiстичноi партii Украiни, головний керiвний орган Украiнськоi РСР. (Тут i далi прим. авт.)




2


На вулицi iм. Академiка Богомольця, 10, розташовувалося Мiнiстерство внутрiшнiх справ УРСР i Головне управлiння внутрiшнiх справ УРСР (тепер, вiдповiдно, МВС Украiни й ГУВС Украiни).