Шоколад Джоан Гаррис Чарiвним вiтром змiн до маленького французького мiстечка завiяло чудову жiнку та ii маленьку дочку. Згодом Вiана Роше вiдкривае на головнiй мiськiй площi шоколадну крамничку, де готуе чудовi тiстечка, запашну каву та головне – шоколад на усякий смак. Здаеться, ця дивовижна жiнка здатна дiбрати ключик до будь-якого серця, бо вона мае чудовий дар – вгадувати потаемнi бажання людей та усi печалi лiкувати солодкими ласощами. Але тiльки коли Вiана зустрiчае молодого цигана Ру, вона нарештi розумiе власнi бажання… Джоан Гаррис Шоколад На спомин про мою прабабусю Марi Андре Сорен (1892–1968) Подяка Сердечна подяка усiм, завдяки кому ця книжка народилася на свiт: родинi, за пiдтримку, турботу про моiх дiтей та дещо сумбурну наснагу; Кевiну, за те, що вистраждав усю цю нудну паперову роботу; Анушцi, яка подарувала цiй книжцi Пантуфля. Щиро дякую й моему невтомному агенту Серафiнi Кларк та редактору Франчесцi Лiверсiдж, а також Дженнiфер Люiтлен, Лорi Фаунтен та всiм-всiм-всiм робiтникам видавництва «Даблдей», якi були такi добрi до мене. Урештi-решт, хочу висловити особливу подяку своему товаришевi по перу Кристоферу Фаулеру за натхнення. 1 11 лютого. Вiвторок на Масницю Вiтерець нас пригнав сюди пiд саму Масницю. Вiтер, не по-лютневому теплий вiтер, сповнений гарячих масних ароматiв смажених млинцiв, ковбасок i посипаних солодкою пудрою вафель, що пеклися на розпеченiй плитцi просто бiля узбiччя… У повiтрi, немов якась жалюгiдна протиотрута вiд зими, вирували кружальця конфетi, сковзали по рукавах, манжетах i, зрештою, осiдали в канавах. Люди юрбилися по обидва боки вузькоi центральноi вулицi, охопленi лихоманкою захвату. Витягали шиi, тiльки б угледiти оббитий крепом вiзок, за яким шлейфом розвiвалися стрiчки й паперовi трояндочки. Анук – в однiй руцi жовта куля, в iншiй iграшкова труба – ловить витрiшки, стоячи мiж базарним кошиком i чудернацьким брунатним собакою невизначеноi породи. Такi Масницi нам, менi та iй, не вдивовижу. У Парижi, перед минулим постом, ми спостерiгали процесiю iз двохсот п’ятдесяти прикрашених вiзкiв, у Нью-Йорку – зi ста вiсiмдесяти, у Вiднi бачили два десятки оркестрiв, марширували вулицями, бачили клоунiв на ходулях, карнавальних ляльок iз великими хиткими головами з пап’е-маше, дiвчат у вiйськовiй формi, котрi спритно обертали в руках блискучi жезли. Але коли тобi шiсть, свiт сповнений особливоi чарiвливостi. Дерев’яний вiзок, поспiхом прикрашений позолотою й крепом, сценами з казок. Голова дракона на щитi, Рапунцель у вовнянiй перуцi, русалка iз целофановим хвостом, пряниковий будиночок – картонна коробка в глазурi з позолотою, чаклунка у отворi дверей, онде, тицяе пальцями з недоладними зеленими нiгтями у гурт принишклих дiтей… У шiсть рокiв ти здатна осягати тонкощi, що через рiк будуть уже поза твоiм розумiнням. За пап’е-маше, сухозлотицею, пластиком вона поки ще бачить справжню чаклунку, справжнi чари. Вона пiднiмае до мене обличчя. Їi очi, синьо-зеленi, як та земля, що вiдкриваеться погляду, коли на неi дивишся з височини, сяють. – Ми тут залишимося? Залишимося? – Тут менi доводиться нагадати iй, щоб вона говорила французькою. – Але ж ми залишимося? Залишимося? – Вона чiпляеться за мiй рукав. Вiтер збив ii волосся в пухнату шапку, схожу на солодку вату. Я замислююсь. Мiстечко – не гiрше за iншi. Ланскне-су-Тан. Сотнi двi душ, не бiльше. Малесенька крапка на швидкiсному шосе мiж Тулузою й Бордо, лишень клiпнеш – i вже проскочили. Одна центральна вулиця – тiльки й того, що два ряди дерев’яно-цегельних будиночкiв мишачого кольору, якi так i туляться один до одного, та кiлька маленьких провулочкiв, що тягнуться паралельно, нагадуючи зубцi кривоi виделки. Яскраво-бiла церква на площi, по периметру якоi розташувалися маленькi крамнички. Ферми, розкиданi по невтомних ланах. Сади, виноградники, обгородженi смужки землi, передiленi згiдно зi суворою iерархiею сiльського господарства цього краю: тут яблунi, там кiвi, динi, цикорiй у панцирi з чорного пластику, винограднi лози – сухi зачахлi батоги у променях злиденного лютневого сонця. І вся ця краса очiкувала березня, щоб воскреснути з мертвих… Далi – Тан, маленька притока Гаронни, онде вона прокладае собi шлях по болотистому пасовиську. А як же мiсцевi жителi? Вони мало чим вiдрiзняються вiд тих людей, яких ми зустрiчали ранiше; може, трошки блiдiшi у свiтлi сонця, яке зненацька визирнуло з-за хмар, трохи тьмянiшi. Хустки й берети тих самих вiдтiнкiв, що й приховане пiд ними волосся, – коричневi, чорнi, сiрi. Обличчя зiв’ялi, як торiшнi яблука; очi потопають у зморшкуватiй шкiрi, схожi на склянi кульки в перестояному тiстi. Дiти у просторих одежинах смiливих кольорiв – червоного, лимонно-зеленого, жовтого – здаються на цьому тлi прибульцями з iншоi планети. Велика жiнка iз квадратним нещасним обличчям кутае плечi в картатий плащ та щось кричить на мiсцевому дiалектi, якого одразу й не збагнеш, у бiк вiзка, що повiльно котиться вулицями слiдком за старим трактором. З фургона кремезний Санта-Клаус, явно зайвий у компанii ельфiв, сирен та гоблiнiв, жбурляе в юрбу ласощi, ледве стримуючи злiсть. На мене дивиться лiтнiй чоловiк iз непримiтними рисами обличчя – замiсть круглого берета, традицiйного головного убору мiсцевих жителiв, на ньому фетровий капелюх. Ще раз глянувши на мене з винуватою чемнiстю, вiн бере на руки собаку коричневого кольору, що тулиться бiля моiх нiг. Я бачу, як його тонкi гарнi пальцi зариваються в собаче хутро, i пес скиглить; на обличчi його хазяiна можна помiтити складну сумiш почуттiв – любовi, тривоги й гризоти. На нас нiхто не дивиться, начебто ми невидимки. Одяг миттево видае в нас нетутешнiх, подорожнiх. Цi люди чемнi, надзвичайно чемнi; нiхто навiть не косуе у наш бiк. На жiнку з довгим волоссям, заткнутим за комiр жовтогарячого плаща, i довгим шовковим шарфом на шиi з вiльними, довгими кiнцями. На дитину в жовтих гумових чобiтках i небесно-голубому макiнтошi. Вони зо-о-овсiм не такi. Про це легко здогадатися з першого погляду на iхне вбрання, обличчя – надто блiдi або надто смаглявi? – волосся, усе в них не таке, чуже, невловимо незвичне. Мешканцi Ланскне досконало володiють мистецтвом спостереження нишком. Вони всi нiби дихають менi в потилицю – зовсiм не вороже, як не дивно, проте доволi холодно. Ми для них – дивина, карнавальна екзотика, заморськi гостi. Я вiдчуваю на собi iхнi погляди, коли повертаюся до вуличного торговця, щоб купити вафлю. Папiр гарячий i масний, вафля з темного пшеничного борошна хрумтить по берегах, але всерединi товста й пишна. Я вiдламую шматочок i даю Анук, витираючи олiю, яка стiкае з ii пiдборiддя. Вуличний торговець – повненький чоловiк, що лисiе, в окулярах з товстими скельцями; вiд жару розпеченоi плитки на його обличчi проступае пiт. Вiн пiдморгуе дiвчинцi. А сам тим часом зауважуе кожну дрiбницю, знаючи, що пiзнiше його всi будуть розпитувати про нас. – У вiдпустку приiхали, мадам? – За мiсцевим етикетом йому дозволено розпочинати бесiду з чужинцями. Я бачу, що за зовнiшньою байдужiстю торговця приховуеться жадiбна цiкавiсть. У Ланскне, яке розташоване поряд з Аженом i Монтобаном, туристи – велика рiдкiсть, i тому до iнформацii тут ласi, як до живих грошей. – Ненадовго. – З Парижа, значить? – Це, мабуть, через наш одяг. У цьому мальовничому краi люди бляклi. Соковитi кольори, на iхню думку, – це непотрiбна розкiш; та вона iм i не пасуе. Яскрава рослиннiсть на узбiччях дорiг – усе зайве, шкiдливi бур’яни. – Нi, нi, не з Парижа. Вiзок уже майже у кiнцi вулицi. За ним прямуе невеликий оркестр – двi флейти, двi труби, тромбон i вiйськовий барабан, награючи якийсь незнайомий менi марш. Слiдком бiжать iз десяток дiтлахiв, вони пiдбирають на землi солодощi, якi лишилися пiсля вiзка. Дехто з них у карнавальних костюмах. Я бачу Червону Шапочку й ще якогось кошлатого казкового персонажа, мабуть вовка. Вони по-доброму сперечаються через оберемок стрiчок. Колону замикае фiгура в чорному. Спочатку менi здалося, нiби це один з учасникiв карнавалу, можливо якийсь Доктор Смерть,[1 - Традицiйна фiгура карнавалу у середньовiччя, коли епiдемii чуми забирали тисячi й тисячi життiв. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)] але коли вiн пiдiйшов ближче, я здогадалася за старомодною сутаною, що менi зустрiвся сiльський священик. Йому рокiв з тридцять п’ять, хоча здалеку вiн здаеться старшим – через величний, поважний вигляд. Вiн обертаеться до мене, i я з подивом помiчаю, що вiн теж явно не був народжений в цих краях. Обличчя з широкими вилицями, свiтлi очi, якi найчастiше можна побачити у жителiв пiвночi, довгi, як у пiанiста, пальцi спочивають на срiбному розп’яттi, що звисае з шиi. Можливо, саме це, його немiсцеве походження, i дае йому право дивитися на мене. Але в його холодних свiтлих очах немае жодноi ознаки привiтностi. Вiн свердлить мене оцiнюючим злiсним поглядом, як людина, що побоюеться за свою владу. Я посмiхаюся йому, i вiн злякано дивиться в iнший бiк. Жестом пiдкликае до себе двох дiточок, показуе iм на смiття, яким тепер посипана вся дорога. Цi двое неохоче починають пiдбирати й кидати використанi стрiчки iз цукерковими обгортками у найближчий смiттевий бак. Вiдвертаючись, я краечком ока знову ловлю на собi його погляд, який в iншому разi я могла б прийняти за ознаку захоплення, але тiльки не вiд цього чоловiка. Полiцiйного вiддiлку в Ланскне-су-Тан немае, а отже, немае й злочинностi. Я намагаюся брати приклад з Анук, намагаюся розгледiти iстину пiд зовнiшнiм панциром, але бачу наразi лише самi розпливчастi плями. – Ми залишимося? Залишимося, maman?[2 - Матiнко, матусю (фр.).] – Моя дiвчинка наполегливо смикае мене за руку. – Менi тут подобаеться, дуже подобаеться. Ми правда залишимося? Я пiдхоплюю ii на руки й цiлую в чоло. Вiд неi пахне димом, смаженими вафлями й теплом постелi зимового ранку. Чом би й нi? Мiстечко нiчим не гiрше за iншi. – Так, звичайно, – вiдповiдаю я, поринаючи вустами в ii волосся. – Звичайно, залишимося, – i я майже не брешу. Хто знае, може статися, що цього разу так i буде. Карнавал закiнчено. Раз на рiк Ланскне спалахуе яскравими фарбами i так само швидко знову повертаеться до звичайного свого вигляду. На наших очах натовп розходиться, торговцi збирають гарячi плитки й навiси, дiти знiмають карнавальнi костюми й прикраси. Усi трохи збентеженi й розгубленi вiд надлишку шуму й викличних кольорових фарб. Святкова атмосфера випаровуеться, як липневий дощ, – затiкае в трiщини в землi, розчиняеться безвiсти у засохлих каменях. За двi години Ланскне-су-Тан знову перетворюеться на непомiтне, наче зачароване мiстечко, яке заявляе про себе лише раз на рiк. Якби не карнавальна хода, ми, напевно, зовсiм його не помiтили б. Газ у домiвцi вже е, а от електрика ще тiльки попереду. Першого вечора при свiчках я напекла для Анук млинчикiв, i ми повечеряли бiля камiна, замiсть тарiлок використавши старий журнал, оскiльки наш багаж обiцяли привезти не ранiше наступного дня. Крамничка, яку ми орендували, колись була пекарнею. Над вузьким дверним отвором й досi висить рiзьблене зображення пшеничного снопа, на пiдлозi – товстий шар борошняного пилу, i, коли ми ввiйшли, нам довелося пробиратися через безладнi купи старих листiв, газет i журналiв. Хоча ми й звикли до мандрiв великими мiстами, орендна плата здалася неймовiрно низькою, але все одно, вiдраховуючи грошi в агентствi, я упiймала на собi пiдозрiливий погляд його спiвробiтницi. В угодi про оренду я позначена як Вiан Роше; мiй пiдпис – iероглiф-карлючка – може означати що завгодно. При свiтлi свiчки ми оглядаемо нашi новi володiння. Старi печi, маснi й закопченi, як не дивно, ще цiлком пристойнi, стiни облицьованi панелями iз сосновоi деревини, на пiдлозi – почорнiла плитка брудного вiдтiнку. У дальшiй кiмнатi Анук знайшла згорнутий навiс. Коли ми стали витягати його на свiтло, з-пiд вицвiлоi парусини кинулися врозтiч павуки. Житловi примiщення над крамницею: спальня-вiтальня, ванна, крихiтний балкон. Теракотовий горщик iз засохлою геранню… Анук скривилася, коли побачила все це. – Так темно, maman, – голос у неi був переляканий, дiвчинка мало не тремтiла, побачивши настiльки жахливе запустiння. – А ще тут тхне. Вона мала рацiю. Запах стояв такий, неначе тут роками нудилося протухле денне свiтло. Смердiло мишачими фекалiями i примарами забутого минулого, нiкому не потрiбного. Гулко, як у печерi. Вiд убогого тепла наших тiл страшнi тiнi ставали тiльки помiтнiшими. Фарба, сонце й мильна вода зiтруть зашкарублий бруд. Але не так легко впоратися зi скорботою, сумним вiдлунням занедбаного будинку, де роками не звучав смiх. У вiдблисках полум’я свiчки обличчя Анук здаеться блiдим, оченята – широко розплющенi. Вона стискае мою руку. – І ми будемо тут спати? – питаеться вона. – Пантуфлю це зовсiм не подобаеться. Вiн боiться. Я посмiхнулася й поцiлувала ii пухку золотаву щiчку. – Пантуфль допоможе нам. У кожнiй кiмнатi ми запалили свiчки: золотi, червонi, бiлi й жовтогарячi. Я вiддаю перевагу пахощам, виготовленим власноруч, але зараз, коли iх немае, для наших цiлей цiлком годяться й купленi свiчки – з ароматами лаванди, кедра й лимонного сорго. Ми тримаемо в руках по свiчцi, Анук гуде у свою трубу, я стукаю металевою ложкою по старiй каструлi, i так протягом десяти хвилин ми обходимо кожну кiмнату, волаючи й виспiвуючи на все горло: «Геть! Геть! Геть!», i ось стiни вже не трусяться, розлюченi примари тiкають, залишаючи по собi тиньк й ледь вiдчутний запах горiлого. Якщо вдивитися у трiщинки потемнiлоi фарби, в сумнi силуети покинутих речей, починаеш бачити неяснi обриси – начебто залишковi зображення, створенi полум’ям свiчки у твоiй руцi. Стiна виблискуе золотом, бiля неi крiсло, трохи потерте, але навiть воно тепер мерехтить трiумфальним жовтогарячим сяйвом, а старий навiс раптом заграв яскравими вiдтiнками, якi проступили крiзь шар пилу й бруду. Анук з Пантуфлем i далi тупотять й спiвають: «Геть! Геть! Геть!», i нечiткi силуети набувають усе яснiших контурiв – червоний табурет бiля стiйки з вiнiловим покриттям, дзвiночки бiля вхiдних дверей. Я, звiсно, розумiю, що це – тiльки гра. Вигадане чаклування, щоб заспокоiти перелякану доньку. Нам доведеться добряче попрацювати, докласти купу зусиль, щоб усе тут по-справжньому засяяло. Але зараз доволi знати й те, що цей будинок радий нам, так само, як ми радi йому. Бiля порога ми лишили хлiб iз сiллю, щоб умилостивити богiв, що живуть в цьому мiсцi. На подушках ми розiклали гiлки сандалового дерева, щоб побачити вночi приемнi сни. Пiзнiше Анук сказала менi, що Пантуфлю вже не страшно, а значить, тривожитися нема про що. Не задмухуючи свiчок, ми просто в одязi влаштувалися на запилюжених матрацах у спальнi, а коли прокинулися, був уже ранок. 2 12 лютого. День покаяння Нас розбудив якийсь передзвiн. Я й не здогадувалася, що наша крамничка стоiть так близько до церкви, поки не почула низьке резонуюче «бом», яке одразу розчинилося в мелодiйному передзвонi – «бом-м-м да-дi бом-м-м». Я поглянула на свiй наручний годинник. Шоста ранку. Через щiлини розбитих вiконниць на постiль потрапляе сiро-золотаве свiтло. Я пiдвелася й глянула на площу. Мокра брукiвка виблискуе. Особливо помiтна у променях ранкового сонця вежа квадратноi бiлоi церкви, яка височiе над ямою темних вiтрин – пекарнi, квiтковоi крамницi, похоронного бюро, що торгуе меморiальними табличками, кам’яними янголами, нев’янучими штучними трояндами з емалевим покриттям… Серед цих насторожених глухих фасадiв бiла вежа бiльше нагадувала маяк. Годинник на нiй показував двадцять хвилин по шостiй. Римськi цифри мерехтять червоним, вводячи в оману диявола. З неприступноi нiшi на запаморочливiй висотi сумно дивиться на площу Дiва Марiя, яка мае такий вигляд, нiби ii раптом почало нудити. На кiнчику короткого шпилю в’еться флюгер – фiгурка в довгому вбраннi з косою, що показуе то на захiд, то на пiвнiчний захiд. З балкончика, де стоiть горщик iз зiв’ялою геранню, я дивлюся на перших городян, якi поспiшають на месу. Он жiнка в картатому плащi, що я ii бачила пiд час карнавальноi ходи. Я махнула iй, але вона, не вiдповiдаючи на мое вiтання, лише щiльнiше закуталася у свiй плащ i квапливо пройшла повз мене. Слiдком крокуе чоловiк у фетровому капелюсi, за ним дрiбоче його пес коричневого кольору. Чоловiк боязко посмiхаеться менi, я голосно й радiсно з ним вiтаюся, але, мабуть, за мiсцевим етикетом така нестриманiсть недозволена, тому що вiн теж не вiдповiдае менi, поспiшаючи зникнути в церквi разом зi своiм вихованцем. Пiсля цього вже нiхто не дивився у мое вiкно, хоча я бачила, як повз нього проходило близько шiстдесяти городян – у шарфах, беретах, низько насунутих капелюхах, якi захищали обличчя своiх хазяiв вiд незримого вiтру. Але я вiдчувала iхню удавану байдужiсть, за якою тут було прийнято приховувати справжню цiкавiсть. Маемо й важливiшi справи, – промовляли iхнi згорбленi спини i втягнутi в плечi голови. Однак вони пленталися брукiвкою, як дiти, що iх батьки силомiць вiдсилають до школи. Он цей сьогоднi кинув палити, здогадалася я, той – вiдмовився вiд своiх щотижневих вiзитiв до кав’ярнi, а значить, i вiд своiх улюблених страв. Мене iхнi проблеми, звiсно, не обходять, але цiеi митi я раптом усвiдомлюю, що якщо i е на землi куточок, який потребуе хоча б трiшки добрих чар, то це воно, маленьке мiстечко… Старi звички не вмирають. І якщо ви одного разу взялися виконати чуже бажання, цей порив нiколи не залишить вас. До того ж вiтер, супутник карнавалу, усе ще дме, приганяючи ледь чутнi пахощi жиру, цукровоi вати й пороху, гострi прянi аромати весни, що наближаеться, вiд яких сверблять долонi й частiшае серцебиття… Виходить, ми залишаемося. На деякий час. Поки не змiниться вiтер. У мiськiй крамницi ми купили фарбу, пензлики, малярськi валики, мило й цебра. Прибирати почали з верхнiх примiщень, поступово просуваючись униз, – зривали штори, старi речi скидали в садочок у внутрiшньому дворi, де швидко росла купа смiття, ретельно вимивали пiдлогу, раз у раз поливаючи водою вузькi закопченi сходи, так що обидвi вимокнули наскрiзь по кiлька разiв. Щiтка Анук перетворилася на пiдводний човен, моя – на танкер, i нашi човни стали пускати вниз по сходах стрiмкi мильнi торпеди, якi розривалися в холi. У самий розпал прибирання дзенькнув дверний дзвiночок. Із щiткою й милом в руках я пiдвела голову й побачила високу постать священика. А я ж бо все запитувала себе, коли вiн наважиться завiтати до нас. Вiн пильно розглядае нас. Посмiхаеться. Настороженою посмiшкою, доброзичливою, але якоюсь… хазяйською. Так власник маетку вiтае непроханих гостей. Я почуваю, що його дуже бентежить мiй вигляд – мокрий брудний комбiнезон, волосся, пiдв’язане червоним шарфом, голi ступнi хляпають у сандалiях. – Доброго ранку. – До його начищеного чорного черевика тече пiнистий струмочок. Вiн швидко глянув на мильний потiк, тодi – знову на мене. – Франсiс Рейно, – рекомендуеться вiн, завбачливо роблячи крок убiк. – Кюре мiсцевоi парафii. Я засмiялася. Не зумiла стриматися. – А, он воно що, – уiдливо кажу я. – А я думала, ви – персонаж карнавальноi ходи. Вiн смiеться, звiсно, виключно з увiчливостi. Хе-хе-хе. Я простягаю руку в жовтiй гумовiй рукавичцi. – Вiана Роше. А отой бомбардир позаду – моя донька Анук. Вибухи мильних бульок. Анук борюкаеться з Пантуфлем на сходах. Я вiдчуваю, що священик чекае вiд мене подробиць про месье Роше. Набагато простiше, коли все написане чорним по бiлому, все зрозумiло, все офiцiйно. Тодi не доводиться ставити нiякових, неприемних питань… – Здаеться, ви були дуже зайнятi сьогоднi вранцi… Раптом починаю його жалiти, вiн так старанно шукае пiдхiд до мене, он, знову вимушено посмiхаеться. – Так, нам i справдi треба якомога швидше навести тут лад. А роботи море – враз не переробиш! Але нас у будь-якому разi не було б сьогоднi в церквi, monsieur le curе.[3 - Месье кюре, панотче (фр.).] Ми не ходимо до церкви, – це було сказано з добрих мiркувань, щоб одразу дати йому зрозумiти, що такi вже нашi принципи, й заспокоiти його. Але вiн увесь скривився, здригнувся, начебто я його образила. – Зрозумiло. Я поводжуся занадто вiдверто. У його розумiннi нам варто було б трохи потоптатися коло нього, вкрадливо покружляти одне навколо одного, немов коти. – Але я дуже вдячна вам за привiтну зустрiч, – бадьоро веду далi я. – Сподiваюся, з вашою допомогою ми навiть зумiемо тут з кимось заприятелювати. Вiн i сам трохи схожий на кота: його холоднi свiтлi очi не знають жодноi хвилини спокою, метушливо усе щось розглядають, вивчають, утiм, погляд вiдсторонений. – Зроблю все, що в моiх силах. – Тепер, коли з’ясувалося, що ми не поповнимо ряди його пастви, священик бiльше не приховуе своiх справжнiх вiдчуттiв. Однак, прислухавшись до голосу сумлiння, вiн змушений запропонувати нам бiльше, нiж хотiв би дати. – У вас е якiсь прохання до мене? – Узагалi-то, ми не вiдмовилися б вiд помiчникiв, – кажу я й, бачачи, що вiн починае вiдповiдати, швидко додаю: – Мова, зрозумiло, не про вас. Але, може, ви знаете когось, хто хотiв би трохи заробити? Наприклад, тинькаря, кого-небудь, хто мiг би допомогти з ремонтом? – Це, звiсно, бiльш безпечна тема для розмови. – Нi, я таких не знаю. – Вiн тримаеться насторожено, я вперше зустрiчаю настiльки стриману людину. – Але розпитаю. Може, й розпитае. Як i годиться, виконае свiй борг перед новенькими. Тiльки я певна, вiн нiкого не знайде. Такi люди, як вiн, не роблять ласку лише з милосердя. Священик пiдозрiливо косуе на хлiб iз сiллю бiля порога. – Це на щастя, – з посмiшкою пояснюю я. Його обличчя кам’янiе. Вiн боком обходить наш скромний дарунок домашнiм богам, начебто це – якась скверна. – Maman? – У дверях з’являеться голiвка Анук зi скуйовдженим волоссям. – Пантуфль хоче пограти на вулицi. Можна? Я кивнула. – Тiльки iз саду нiкуди, – велю своiй дiвчинцi я, витираючи бруд з ii перенiсся. – Ну й вигляд у тебе. Справжня паливода. – Їi погляд звертаеться до священика, я завчасно помiчаю в ii очах смiшинки. – Анук, це месье Рейно. Привiтайся. – Добридень! – кричить Анук, вже бiжучи до виходу. – До побачення! – Неясною плямою змигнули жовтий светр iз червоним комбiнезоном, i вона ховаеться за дверима, сковзаючи по маснiй кахельнiй плитцi. Менi привидiлось, уже не вперше, що слiдком за нею зник i Пантуфль – безформний темний силует на тлi ще темнiшого одвiрку. – Їй лише шiсть рокiв, – пояснюю я. Рейно видушуе кислу посмiшку. Очевидно, коротка зустрiч iз моею дочкою тiльки змiцнила його пiдозри щодо мене. 3 13 лютого. Четвер Дякувати Господу, на сьогоднi я вiльний. Як же стомлюють мене всi цi вiзити. Йдеться, звичайно, не про тебе, mon p?re.[4 - Отче (фр.).] Мiй щотижневий вiзит до тебе – це щастя, можна сказати, моя едина вiдрада. Сподiваюся, квiти тобi сподобаються. Вони не дуже гарнi, але пахнуть чудово. Я поставлю iх тут, бiля твого крiсла, щоб ти мiг милуватися ними. Звiдси вiдкриваеться чудовий вид на поля, на Тан, вдалинi блищить стрiчка Гаронни. І здаеться, начебто ми зовсiм самi. О нi, я не скаржуся. Зовсiм нi. Просто однiй людинi важко нести такий тягар. Усi iхнi дрiбнi турботи, образи, дурiсть, тисячi банальних проблем… У вiвторок у нас був карнавал. Вони танцювали й кричали, як справжнiсiнькi дикуни наших днiв. Клод, молодший син Луi Перрена, вистрiлив у мене з водяного пiстолета. І як вiдреагував його батько? Сказав, що син маленький i йому хочеться трохи погратись. Я ж, mon p?re, усiма помислами прагну наставити iх на шлях iстинний, збавити вiд грiха. Але вони затинаються на кожному кроцi, немов малi дiти, з примхи вiдкидають здоровiшу iжу, а iдять те, вiд чого iх нудить. Я знаю, ти розумiеш мене. Ти сам протягом п’ятдесяти рокiв безмовно й гiдно нiс на своiх плечах цю ношу. І завоював iхню любов. Невже все так сильно змiнилося? Тут мене бояться, поважають… але чи люблять? Нi. Обличчя у всiх похмурi, незадоволенi. Учора йшли зi служби повнi каяття, а в рисах кожного читалося винувате полегшення. Верталися до своiх таемних пристрастей i порокiв. Як же вони не розумiють? Господь усе бачить. Я все бачу. Поля-Марi Муската, який б’е дружину. Благопристойно сповiдаеться щотижня, а потiм прочитае на кару десять молитов – i знову за свое. Дружина його – злодiйка. Минулого тижня пiшла на ринок i вкрала з прилавка дешеву цяцьку. Гiйом Дюплесi постiйно запитуе, чи мають тварини душу, i, чуючи вiд мене негативну вiдповiдь, починае плакати. Шарлотта Едуар пiдозрюе, що в ii чоловiка е коханка. Я знаю, що в нього iх аж три, але мушу зберiгати таемницю сповiдi. Якi ж вони всi дiти! Своiми питаннями й манерами вони допроваджують мене до божевiлля. Але я не маю права виявляти слабкiсть. Вiвцi – аж нiяк не покiрнi сумирнi iстоти, якими зображають iх в iдилiчних пасторалях. Це пiдтвердить будь-який селянин. Вони хитрi, часом жорстокi й патологiчно дурнi. І у невимогливого пастиря найчастiше починають демонструвати непокору й зухвалiсть. Тому я незмiнно суворий з ними. І тiльки раз на тиждень дозволяю собi трохи розслабитися. Твоi губи щiльно стиснутi, mon p?re, як на сповiдi. Але серце в тебе добре i ти завжди готовий вислухати мене. На одну годину я можу скинути свiй тягар. І визнати свою недосконалiсть. У нас з’явилася нова парафiянка. Якась Вiана Роше, – гадаю, удова, – з маленькою дочкою. Пам’ятаеш пекарню старого Блеро? Вiн помер чотири роки тому, i з тих пiр його будинок стояв пусткою. І вона орендувала цю пекарню й сподiваеться вiдкрити ii до кiнця тижня. Гадаю, ii заклад проiснуе недовго. У нас уже е пекарня Пуату, на iншому боцi площi. І до того ж вона тут не приживеться. Хоч вона й приемна жiнка, але з нами в неi немае нiчого спiльного. Не мине й двох мiсяцiв, як вона втече знову до великого мiста. Саме там iй мiсце. Кумедно, але я так i не з’ясував, звiдки вона родом. Очевидно, парижанка, а може, з-за кордону приiхала. Говорить без акценту, мабуть, навiть занадто чисто для француженки. Голоснi вимовляе уривчасто, як жителi пiвночi, але в очах е щось вiд iталiйцiв або португальцiв, а шкiра… Утiм, я ii майже не бачив. Учора цiлий день i сьогоднi вона наводила лад у пекарнi. Їi вiтрина прикрита шматком жовтогарячого пластику. Час вiд часу вона сама або ii маленька дочка-дикунка вибiгають на вулицю, щоб спорожнити в канаву цебро помиiв або перекинутися парою приязних слiв з ким-небудь iз робiтникiв. Мене вражае ii вмiння домовлятися з людьми. Я запропонував iй своi послуги як посередника, але сумнiвався, що знайду бажаючих допомогти. Аж раптом рано-вранцi бачу, як Клермон несе iй лiсоматерiали, слiдком iде Порсо зi своею драбиною. Пуату позичив iй якiсь меблi. Я бачив, як вiн тягнув через площу крiсло i увесь час озирався кругом, наче боявся, що його помiтять. Навiть сварливий буркун Нарсiс пiшов зi своiм знаряддям облагороджувати ii садок, хоча в листопадi минулого року, коли я попросив його скопати газон на цвинтарi, вiн менi вiдповiв категоричною вiдмовою. Сьогоднi ранком приблизно о восьмiй сорок до ii крамнички пiд’iхав вантажний фургон. Повз проходив Дюплесi, вiн зазвичай у цей час вигулюе свого собаку. Вона гукнула його, попросила допомогти з вивантаженням речей. Вiн сторопiв вiд несподiванки, так i не торкнувшись свого капелюха. Я був майже певен, що вiн вiдмовить. Потiм вона щось сказала – ii слiв я не розiбрав – i дзвiнко засмiялася. Узагалi, вона багато смiеться й постiйно жестикулюе, стiльки комiчних безглуздих рухiв. Теж, думаю, риса, властива жителям великих мiст. Ми тут звикли до бiльш стриманоi манери спiлкування, але, сподiваюся, вона не мае на увазi нiчого поганого. Голову вона по-циганськи обмотала фiолетовим шарфом, однак волосся з-пiд нього вибилося, усе перемазане бiлою фарбою. Але ii, очевидно, це не бентежило. Пiзнiше Дюплесi не змiг пригадати, що вона йому сказала. Пробуркотiв тiльки, що йому це зовсiм не складно, оскiльки весь вантаж складався усього з декiлькох коробок, досить важких, хоча й маленьких, ящикiв з кухонним начинням. Що в коробках, вiн не запитав, але менi особисто здаеться, що нереально налагодити пекарне виробництво з настiльки вбогими запасами. Не подумай, mon p?re, начебто я всi днi безперервно тiльки й роблю, що спостерiгаю за пекарнею. Просто вона розташована майже навпроти мого будинку – того самого, mon p?re, що колись належав тобi. Увесь минулий день i половину сьогоднiшнього там стукали молотками, фарбували, бiлили i шкребли, так що навiть мене розiбрала мимоволi цiкавiсть. Менi шпетить подивитися на результат. І я не самотнiй у своему бажаннi. Я чув, як мадам Клермон базiкала зi своiми приятельками бiля крамницi Пуату, з поважним виглядом розповiдаючи iм про роботу чоловiка. Вони говорили про «червонi вiконницi», а потiм помiтили мене й одразу стишили голоси, перейшовши на шепiт. Начебто менi е дiло до iхнiх пересудiв. А новенька, безумовно, дае всi причини для плiток, якщо не сказати бiльше. Жовтогаряча вiтрина так i вабить око. Немов величезна цукерка, з якоi хочеться здерти фантика, що нiби лишилася тут випадково пiсля карнавалу. Є щось тривожне в цьому яскравому шматковi пластику, в тому, як вiн блищить на сонцi. Я буду щасливий, коли ремонт завершиться й колишня пекарня знову стане пекарнею. На мене багатозначно поглядае сестра. Вона вважае, що я стомлюю тебе. І як тiльки ти iх терпиш? Їхнi гучнi голоси, командирськi замашки? А тепер настав час вiдпочивати. Їi солоденький грайливий тон дратуе, рiже слух. Вона бажае добра, кажуть твоi очi. Не гнiвайся на них, вони знають, що роблять. А от я не добрий. Я прийшов сюди не тебе утiшати – щоб утiшитися самому. І все-таки менi хочеться вiрити, що моi вiзити роблять тобi приемнiсть, вносять свiжий струмiнь у твое життя, що перетворилося на мляве, безбарвне iснування. По вечорах телевiзор протягом однiеi години, змiна положення п’ять разiв на день, годiвля через трубочку. Про тебе говорять, як про неживий предмет: «Думаеш, вiн нас чуе? Розумiе щось?» Твоя думка нiкому не цiкава, тебе навiть не запитують… Ти живеш у повнiй iзоляцii, але, як i ранiше, почуваеш, думаеш… Ось воно, справжне пекло, суцiльний жах, без напускноi барвистостi середньовiчних вистав. Цiлковита iзоляцiя. А я звертаюся до тебе: навчи, як знайти контакт iз людьми. Дай менi надiю. 4 13 лютого. Четвер Чоловiка iз собачкою звати Гiйом. Учора вiн допомiг менi занести в будинок багаж, а сьогоднi вранцi став моiм першим вiдвiдувачем. Прийшов разом зi своiм псом Чарлi. Привiтався iз соромливою чемнiстю, майже по-лицарськи. – Мило у вас тут, – сказав вiн, окинувши залу поглядом. – Напевно, усю нiч працювали, не покладаючи рук. Я засмiялася. – Просто чудесне перетворення, – додав Гiйом. – Не знаю чому, але я думав, ви збираетеся вiдкрити в нас ще одну пекарню. – Щоб збанкрутити бiдолаху месье Пуату? З його хворим попереком i нещасною дружиною-iнвалiдом, яка й так не може спати ночами? Не думаю, що вiн був би менi вдячний. Гiйом нахилився, поправляючи на Чарлi нашийник, але я помiтила веселий блиск у його очах. – Виходить, ви вже познайомилися? – Так. Я дала йому рецепт ячмiнного вiдвару вiд безсоння. – Якщо допоможе, вiн на все життя стане вам добрим другом. – Допоможе, – запевнила я. Потiм запхала руку пiд прилавок i витягла маленьку рожеву коробочку зi срiбним бантиком у формi серця. – Вiзьмiть. Це вам. Моему першому гостевi. – Ну що ви, мадам, я… – Називайте мене просто Вiана. І я не прийму вiдмови. – Я пхнула коробочку йому до рук. – Вам сподобаеться. Це вашi улюбленi. – Звiдки ви знаете? – запитав вiн з посмiшкою, обережно ховаючи подарунок до кишенi плаща. – А от знаю, i все, – грайливо ухиляюсь вiд вiдповiдi я. – Менi вiдомi вподобання кожного. Повiрте, це те, що вам потрiбно. Вивiска була готова тiльки опiвднi. Жорж Клермон, без кiнця вибачаючись за запiзнення, власноруч прибив ii. Червонi вiконницi неймовiрно гарнi на тлi свiжоi побiлки, i Нарсiс, незлобиво нарiкаючи на пiзнiй заморозок, розсадив у моiх горщиках кiлька квiток геранi, якi принiс зi своеi теплицi. Я вручила обом чоловiкам по коробочцi до дня святого Валентина, i вони, здивованi, але щасливi, вийшли з моеi крамнички. Опiсля майже нiхто не заходив, тiльки пара дiточок, яких я поспiшила випровадити. По сутi, це доля будь-якого нового закладу, що вiдчиняеться в маленькому мiстечку. Мiсцевi жителi поводять себе в суворiй вiдповiдностi до тих умовностей, що прийнятi за подiбних обставин. Вони стриманi, демонструють байдужiсть, хоча в душi палають вiд цiкавостi. Зазирнула жiнка похилого вiку в чорнiй сукнi – традицiйнiй унiформi мiсцевих удiв. Чоловiк iз червоно-коричневим обличчям купив три однаковi коробочки, навiть не поцiкавившись, що в них лежить. Потiм протягом кiлькох годин – нiкого. Як я й очiкувала. Потрiбен час, щоб звикнути до чогось нового. Окремi перехожi кидали пильнi погляди на вiтрину моеi крамницi, але переступити порiг не наважився нiхто. Правда, я почувала, що за напускною байдужiстю криються сум’яття, шепiт пересудiв, колихання штор, пiдготовка до рiшучого кроку. Нарештi вони прийшли. Одразу цiлою компанiею. Сiм-вiсiм жiнок, серед них Каролiна Клермон – дружина Жоржа Клермона, який змайстрував вивiску для моеi крамницi. Дев’ята пленталася у хвостi групи й залишилася на вулицi. Я впiзнала в нiй жiнку в картатому плащi. Вона стояла бiля вiтрини, майже торкаючись обличчям скла. Вiдвiдувачки жадiбно розглядають усе, хихотять, мнуться, захоплено охають, немов шкодливi школярки. – І ви все це сама робите? – запитуе Сесиль, господарка аптеки на центральнiй вулицi. – Доведеться втриматися, – каже Каролiна, повна блондинка в пальто з хутряним комiром. – Зараз же Великий пiст. – Я нiкому не скажу, – обiцяю я. Потiм, кинувши погляд на жiнку в картатому плащi, яка все ще стояла бiля вiтрини, цiкавлюся: – А ваша приятелька чому не заходить? – Вона зовсiм не з нами, – вiдповiдае Жолiн Дру, жiнка iз загостреними рисами обличчя; вона викладае в мiсцевiй школi. – Це Жозефiна Мускат, – додае вона, мигцем глянувши на квадратне обличчя за склом вiтрини. У ii голосi звучить презирлива жалiсть. – Та навряд чи вона увiйде. Жозефiна, начебто почувши ii слова, трохи почервонiла й нагнула голову, вдавлюючись пiдборiддям у свiй плащ. Одну руку вона якось дивно притискала до грудей, начебто оборонялася. Я побачила, як ii губи з опущеними куточками злегка заворушилися, нашiптуючи чи то молитву, чи то прокльон. Я стала обслуговувати жiнок – бiла коробочка, золота стрiчечка, два паперовi рiжки, трояндочка, рожевий бантик у формi серця. Тi голосно ахали й смiялися. Жозефiна Мускат бiля вiтрини на вулицi щось бурмотiла, розгойдуючись i б’ючи по животу незграбними кулаками. Потiм, коли я зайнялася останньою клiенткою, вона раптом пiдняла голову, немов кидаючи виклик, й увiйшла. Це останне замовлення я складала довше за першi. Довелося комплектувати великий набiр у незвичайний пакунок. Мадам бажала тiльки це, та ще те, те, те й те, так у круглiй коробочцi, так зi стрiчечками й квiточками, i з золотими серденьками, i з вiзитною карткою, але неодмiнно без напису. При цьому iншi дами пустотливо закотили очi, видаючи захопленi вигуки – хи-хи-хи! – так що я ледь не пропустила найцiкавiше. Великi руки Жозефiни напрочуд моторнi, огрубiлi, червонi руки, загартованi роботою, о, ви спритнi. Одна, як i ранiше, притиснута до живота, друга блискавично злiтае збоку, немов зброя в руцi досвiдченого стрiльця, i маленький срiбний пакетик iз трояндочкою – вартiстю 10 франкiв – перемiщаеться з полицi до кишенi ii плаща. Чудова робота. Я вдаю, що не помiтила крадiжку, поки дами не залишають крамницю. Жозефiна, залишившись сама перед прилавком, з удаваним iнтересом розглядае виставлений товар. Обережно покрутила в нервових пальцях одну коробочку, iншу. Я заплющила очi, прислуховуючись до ii думок. Плутанi, тривожнi. У моiй уявi миготить вервечка образiв, якi швидко змiнюють один одного: дим, жменя блискучих дрiбничок, закривавлений палець. За всiм цим криеться трепетний страх. – Мадам Мускат, допомогти вам щось вибрати? – голос у мене спокiйний, люб’язний. – Або бажаете просто ознайомитися з асортиментом? Вона промурмотiла щось нерозбiрливе й вiдвернулася вiд прилавка, збираючись пiти. – Гадаю, у мене е те, що вам сподобаеться… – Я дiстала з-пiд прилавка срiбний пакетик, – такий самий, як вона вкрала, тiльки трохи бiльший, перетягнутий бiлою стрiчкою з малесенькими бiлими квiточками. Вона поглянула на мене перелякано, куточки ii великого, неусмiхненого рота опустилися ще нижче. Я присунула до неi пакетик. – Це коштом закладу, Жозефiно, – лагiдно мовила я. – Бери, не бiйся. Це твоi улюбленi. Жозефiна Мускат повернулася й вибiгла з крамницi. 5 15 лютого. Субота Я знаю, mon p?re, що прийшов не у свiй звичайний день. Але менi треба виговоритися. Учора вiдкрилася пекарня. Але виявилося, що це не пекарня. Коли я прокинувся вчора о шостiй ранку, захисноi плiвки на фасадi вже не було, навiс i вiконницi висiли на своiх мiсцях, над вiтриною – пiднятий козирок. Колись звичайний непоказний старий будинок, як i всi будинки навколо, тепер сяяв, немов цукерка у золотаво-червоно-помаранчевому фантику на слiпуче-бiлому столi. На вiкнах горщики iз червоною геранню. Поручнi обплетенi гiрляндами з гофрованого паперу. Над входом дубова вивiска iз чорним написом: ШОКОЛАДНЯ «НЕБЕСНИЙ МИГДАЛЬ» Маячня, та й годi. Подiбний заклад, напевно, став би користуватися популярнiстю в Марселi або в Бордо, навiть в Аженi, який з кожним роком вiдвiдуе усе бiльше туристiв. Але навiщо вiдкривати його в Ланскне-су-Тан? Та ще в першi днi Великого посту, традицiйноi пори помiрностi? Я розцiнюю це як святотатство, можливо, навмисний виклик. Сьогоднi вранцi я роздивився вiтрину. На бiлiй мармуровiй полицi викладенi рядами незлiченнi коробочки, пакетики, срiбнi й золотi паперовi рiжки, розетки, бубонцi, квiточки, серця, довгi спiралi з рiзнобарвних стрiчок. У скляних пляшечках i на тарелях – шоколад, смажений мигдаль у цукрi, «соски Венери», трюфелi, мендiани,[5 - Десерт з винних ягiд, родзинок, горiхiв та мигдалю.] зацукрованi фрукти, грона лiсового горiха, шоколаднi черепашки, зацукрованi пелюстки троянд i фiалки… Опущенi вiд сонця жалюзi на половину висоти вiтрини, i вони мерехтять усiма вiдтiнками темного, немов скарби в морськiй безоднi, коштовностi в печерi Аладiна. А в самому центрi вона звела пишну споруду – пряниковий будиночок. Його здобнi стiни облицьованi шаром шоколаду, iх обвивають незвичайнi глазурованi й шоколаднi лози, лiпнина вiдлита зi срiбноi й золотоi глазурi, дах з вафельноi черепицi засiяний зацукрованими плодами, у шоколадних деревах спiвають марципановi птахи… Там була i чаклунка – уся iз чорного шоколаду вiд кiнчика ковпака до краю довгоi накидки – верхи на помелi, яким служить iй гiгантський guimauve – довге криве стебло алтею, на кшталт тих, що звисали з лоткiв торговцiв запашними рослинами пiд час карнавалу… З вiкна свого будинку я бачу ii вiтрину – та ii очi, примруженi лукаво, змовницьки. Через цю крамницю, що торгуе спокусами, Каролiна Клермон порушила Великий пiст. Вона сама зiзналася менi вчора на сповiдi. Слухаючи ii заливчастий писклявий голосок, я не вiрив, що вона готова щиро покаятися. – Ах, mon p?re, менi так соромно! Але що я могла поробити? Ця чарiвна жiнка така люб’язна. Я хочу сказати, я навiть не розумiла, що до чого, спохопилася, коли вже було пiзно. Але ж якщо хто й повинен вiдмовитися вiд шоколаду… Моi стегна за останнi два роки розтовстiли до неподобства, хоч лягай i помирай… – Двi молитви Богородицi. – Господи, що за жiнка! Їi повнi обожнювання очi буквально пожирають мене через грати. – Звичайно, mon p?re, – розчаровано тягне вона, нiбито скривджена моiм рiзким тоном. – І пам’ятайте, чому ми дотримуемося Великого посту. Не для того, щоб потiшити власне марнославство або справити враження на друзiв. І не заради пiдтримки фiзичноi форми, щоб похизуватися влiтку в дорогому модному одязi, – я навмисно твердий, бо так вона хоче. – Так, ви маете рацiю, я марнолюбна, – вона схлипуе, куточком батистовоi хустки промокае сльозинку. – Марнолюбна, дурна жiнка. – Пам’ятайте Спасителя нашого. Його жертву. Його скромнiсть. У нiс менi б’е запах ii парфумiв, якийсь квiтковий аромат, занадто насичений для такого малесенького темного закутка. Може, вона намагаеться ввести мене в спокусу? Якщо це так, даремно: мене не дiстанеш. – Чотири молитви Богородицi. У менi говорить розпач. Вiн пiдточуе душу, роз’iдае ii клiтинка за клiтинкою, як летючий пил i пiсок руйнують храм, роками осiдаючи на його каменях. Вiн пiдривае в менi рiшучiсть, отруюе радiсть, убивае вiру. Я хотiв би вести iх через випробування, через терни земного шляху. Але з ким я маю справу? Щодень передi мною проходить млява процесiя брехунiв, шахраiв, ненажер, знехтуваних людей, що займаються самообманом. Уся боротьба добра зi злом зведена до товстоi жiнки, що нищить себе жалюгiдними сумнiвами перед крамницею, де торгують шоколадом: «Можна? Або не можна?» Диявол боягузливий; вiн не показуе свого обличчя. Вiн не мае тiла, розпилений на мiльйони часточок, пiдступними червоточинами, якi проникають в кров i душу. Ми з тобою, mon p?re, народилися занадто пiзно. Я б краще жив у суворому доброчесному свiтi епохи Старого Заповiту. Тодi все було просто й ясно. Сатана у плотi ходив серед нас. Ми ухвалювали важкi рiшення, жертвували нашими дiтьми в iм’я Доброчинця. Ми любили Бога, але ще бiльше боялися Його. Не думай, начебто я звинувачую Вiану Роше. Насправдi iй взагалi немае мiсця в моiх думках. Вона – лише один iз проявiв зла, проти яких я повинен боротися день у день. Але як подумаю про цю крамницю з ошатним навiсом, що закликае до надмiрностi, що вiдвертае вiд вiри… Зустрiчаючи в церквi парафiян, я краем ока ловлю рух за його вiтриною. Спробуй мене. Скуштуй. Спожий. У хвилини затишку мiж виконанням псалмiв я чую гудок фургона, що зупиняеться перед шоколаднею. Читаючи проповiдь – проповiдь, mon p?re! – я замовкаю на пiвсловi, тому що чую шурхiт фантикiв… Сьогоднi вранцi моя проповiдь була суворiшою, нiж звичайно, хоча людей прийшло мало. Нiчого, завтра я iх покараю. Завтра, у недiлю, коли всi крамницi зачиненi. 6 15 лютого. Субота Заняття у школi сьогоднi закiнчилися рано. До дванадцятоi вулицю заполонили ковбоi й iндiанцi в яскравих куртках i джинсах, у кожного портфель або ранець. Старшi нишком димлять цигарками. Проходячи повз мою крамницю, i маленькi, й дорослi кидають поверх пiднятих комiрiв безтурботно-цiкавi погляди на вiтрину. Мою увагу привертае хлопчик у сiрому пальтi й беретi. Вiн пiдтягнутий, зiбраний; шкiльний ранець iдеально рiвно сидить на його дитячих плiчках. Вiн iде сам. Бiля «Небесного мигдалю» вiн сповiльнюе крок, розглядаючи вiтрину, але свiтло вiд скла вiдбиваеться так, що менi не вдаеться розглянути його обличчя. Поруч зупиняються четверо дiточок вiку Анук, i вiн квапливо вiдходить. До вiтрини на кiлька секунд притискаються два носи, потiм усi четверо збираються до купи й починають вивертати кишенi, пiдраховуючи ресурси. Ще хвилину вирiшують, кого послати до крамницi. Я роблю вигляд, що зайнята за прилавком. – Мадам? – на мене пiдозрiливо витрiщаеться маленьке замурзане личко. Я одразу впiзнала Вовка з карнавальноi ходи. – Гадаю, ти хотiв би купити карамель з арахiсом, – кажу я серйозно, тому що покупка цукерок – справа серйозна. – Гарний вибiр. Легко роздiлити мiж друзями, у кишенях не тане, i коштуе от такий великий набiр, – я показую руками, – усього лише п’ять франкiв. Вiрно? Замiсть посмiшки хлопчик кивнув у вiдповiдь, як дiлова людина дiловiй людинi. Його монетка тепла й трохи липка. Вiн обережно бере з прилавка пакетик i заявляе поважно: – Менi подобаеться ваш маленький пряниковий будиночок. Той, що у вiтринi. – Його трое друзiв несмiливо закивали вiд входу, де вони стоять, тулячись одне до одного для хоробростi. – Крутий будиночок. – Жаргонне слiвце вiн вимовив смачно, з викликом, начебто пихнув захованою в рукавi цигаркою. – Дуже крутий, – посмiхнулася я. – Якщо хочеш, приходь сюди зi своiми друзями, коли я заберу будинок з вiтрини. Допоможете менi його з’iсти. Вiн витрiщив очi. – Круто! – Супер! – А коли? Я знизую плечима. – Я скажу Анук, вона вам передасть. Анук – моя дочка. – Ми знаемо. Ми ii бачили. Вона не ходить до школи, – остання фраза вимовлена iз заздрiстю. – У понедiлок пiде. Шкода тiльки, що в неi тут поки ще немае друзiв, тому я дозволила iй запросити хлопцiв. Щоб разом зi мною прикрашати вiтрину. Зачовгали пiдошви, липкi долоньки, вiдштовхуючи одна одну, потягнулися догори. – Ми можемо… – Я можу… – Я – Жанно… – Клодiн… – Люсi… Я подарувала кожному по цукровiй мишцi й вiдiслала геть. Вони розсiялися по площi, немов пушинки кульбаби за вiтром. Я дивилася iм услiд. На iхнiх спинах, якi за мить стрiмко сховалися за поворотом, танцювали рiзнобарвнi промiннячка сонця – червоно-помаранчево-зелено-блакитнi. Вони зникли. Я помiтила в тiнi арки на площi Св. Іеронiма священика Франсiса Рейно. Вiн спостерiгав за дiтьми iз цiкавiстю й, як менi здалося, з осудом у поглядi. Я здивувалася. Чим вiн незадоволений? Вiн не заходив до нас вiдтодi, як засвiдчив свою повагу в перший день нашого перебування в мiстi, але я багато чула про нього вiд людей. Гiйом говорив про нього з повагою, Нарсiс – з роздратуванням, Каролiна – тим кокетливим тоном пустотливого лукавства, до якого, я пiдозрюю, вона звичайно удаеться, говорячи про будь-якого чоловiка, не старшого п’ятдесяти рокiв. Вони не надто його люблять. Наскiльки я розумiю, вiн нетутешнiй, випускник паризькоi семiнарii. Увесь його життевий досвiд заснований тiльки на книжках, вiн не знае мiсцевих звичаiв, не знае потреб i клопотiв людей. Принаймнi так вважае Нарсiс, що ворогуе зi священиком вiдтодi, як вiдмовився вiдвiдувати служби пiд час обжинок. Вiн не може терпiти людськоi дуростi, сказав Гiйом iз глузливим блиском в очах, що ховалися за круглими скельцями окулярiв, тобто фактично весь рiд людський, оскiльки в кожного з нас е своi дурнi звички й пристрастi, вiд яких ми не маемо сил вiдмовитися. Мiркуючи, Гiйом з любов’ю пестив голову Чарлi, i пес, начебто погоджуючись iз ним, поважно вторив йому коротким уривчастим гавкотом. – Вiн засуджуе мене за мою мiцну прихильнiсть до собаки, – зi смутком скаржиться Гiйом. – Як людина тактовна, уголос не висловлюе свого обурення, однак вважае, що я поводжуся неналежно. У моему вiцi… – Гiйом, поки не вийшов на пенсiю, обiймав посаду директора мiсцевоi школи, де тепер працювало всього двое вчителiв, оскiльки чисельнiсть учнiв неухильно скорочувалася; проте багато жителiв старшого вiку дотепер називали його maitre d’?cole.[6 - Шкiльний учитель (фр.).] Дивлячись, як вiн ласкаво чеше Чарлi за вухами, я вiдчувала, що його гризе сум, зачаена скорбота. Я помiтила це ще пiд час карнавальноi ходи, начебто вiн у чомусь звинувачував себе. – Людина у будь-якому вiцi мае право вибирати друзiв за власним розсудом, – палко перебиваю його я. – Можливо, monsieur le cur? не завадило б i самому повчитися у Чарлi. Знову та сама добра смутна пiвусмiшка. – Monsieur le cur? стараеться, як може, – м’яко говорить вiн. – Не треба вимагати вiд нього бiльшого. Я промовчала. Щедрi люди щедрi у всьому. Цю нехитру iстину швидко осягаеш, коли займаешся моiм ремеслом. Гiйом покинув «Небесний мигдаль» з невеликим пакетиком вафель у шоколадi в кишенi. Перед тим як завернути за рiг, на вулицю Вiльних Громадян, вiн нахилився й почастував однiею штучкою Чарлi, погладивши його по спинi. Пес радiсно загавкав, закрутив куцим хвостом. Як я вже сказала, деякi люди зовсiм нерозважливi у своiй щедростi. Мiстечко менi вже не здаеться чужим. Його мешканцi теж. Я починаю впiзнавати обличчя, iмена; намотуеться клубок перших незначних подiй з моею участю, якi поступово зв’язують нас нерозривною ниткою. Ланскне – бiльш складний органiзм, нiж спочатку здаеться прибульцю внаслiдок своеi простацькоi географii: вiд головноi вулицi розходяться, немов пальцi на руцi, вiдгалуження – проспект Поетiв, вулиця Вiльних Громадян, провулок Революцiйного Братерства; очевидно, хтось iз засновникiв мiста був затятим прихильником Республiки. Площа святого Іеронiма, на якiй оселилася я, – мiсце, де сходяться усi цi “пальцi”. Тут гордовито здiймаеться серед видовжених лип бiла церква, тут погожими вечорами старi просто на тротуарах грають у кулi. За площею в низинi лежить район пiд назвою Маро,[7 - Вiд les marauds (фр.) – зневаженi.] – переплетення вузьких вуличок, скупчення глухих похилих дерев’яно-цегельних домiвок, що задкують убiк Тану нерiвною брукiвкою. Це – нетрi Ланскне. Вони пiдступають до самого болота. Деякi будинки споруджено просто у рiчцi, вони стоять на дерев’яних платформах, що гниють. Десятки iнших тiсняться уздовж кам’яноi набережноi; довгi щупальця сирого смороду тягнуться вiд стоячоi води до iхнiх маленьких вiконець пiд самими дахами. У мiстi на зразок Ажена такий-от вигадливий, непоказний Маро став би мiсцем прощi туристiв. Але в Ланскне немае туристiв. Мешканцi Маро – смiттярi, що живуть з того, що iм вдаеться витягти з рiки. Тут майже всi будинки без догляду, занедбанi; з iхнiх стiн, що осiдають, стирчить гiлля старих дерев. У обiд я на двi години зачинила свою крамничку, i разом з Анук ми вирушили до рiки. Бiля самоi води борсалися в зеленiй грязюцi двое худих дiтлахiв. Тут навiть у лютому стояв соковитий солодкуватий сморiд гнилизни й нечистот. День видався холодний, але сонячний. Анук, у червоному вовняному пальтi й шапцi, гасала по камiннi, голосно розмовляючи з Пантуфлем, що стрибав за нею слiдком. Я вже настiльки звикла до Пантуфля, – як, утiм, i до iнших казкових бродяжок, що мчать за нею незримими тiнями, – що часом менi здаеться, нiби бачу його насправдi – дивну iстоту iз сiрими вусами й мудрими очима. У такi хвилини свiт зненацька розквiтае, немов переживаючи чарiвну метаморфозу, i я перетворююся на Анук – дивлюся на все ii очима, ходжу там, де ходить вона. У такi хвилини я почуваю, що можу померти вiд любовi до неi, моеi маленькоi блукачки. Мое серце розбухае, мало не лускае, i я, щоб i справдi не вмерти вiд надмiру почуттiв, теж переходжу на швидкий бiг. Мiй червоний плащ-накидка майорить за плечима, немов крила, волосся струменiе за спиною, як хвiст комети у кострубатому синьому небi. Дорогу менi перебiгае чорний кiт. Я зупиняюся й починаю кружляти навколо нього проти годинниковоi стрiлки, спiвуче примовляючи: – Ou va-ti-i, mistigri? Passe sansfaire de mal id.[8 - Кицю, кицю, ти куди? Зла менi ти не роби (фр.).] Анук пiдспiвуе менi, кiт, муркочучи, валиться в пилюку i перевертаеться на спину, вимагаючи, щоб його погладили. Я нахиляюся до нього й помiчаю щуплу бабусю, що iз цiкавiстю спостерiгае за мною з-за рогу будинку. Чорна спiдниця, чорний плащ, заплетене в косу сиве волосся, згорнуте в акуратний складний вузол, очi уважнi й чорнi, як у пташки. Я киваю iй. – Ти – господарка chocolaterie,[9 - Кондитерська, де продають вироби з шоколаду (фр.)] – каже вона. Незважаючи на вiк – за моею оцiнкою, iй рокiв вiсiмдесят, якщо не бiльше – голос у неi дзвiнкий; у ньому виразно чуються рiзкi iнтонацii, властивi уродженцям пiвдня. – Так, справдi, – вiдповiла я й назвала свое iм’я. – Арманда Вуазен, – назвалася бабуся. – Я живу он там, – вона кивком показала на один з будиночкiв бiля рiки – охайнiший, нiж iншi, зi свiжою побiлкою й червоною геранню в горщиках за вiкнами. Потiм посмiхнулася, вiд чого ii рожеве, як у ляльки, личко, зiбралося в мiльйони зморщечок, i сказала: – Бачила твою крамничку. Симпатична. Це ти молодець, постаралася. Тiльки вона не для нас, мiсцевих. Надто помiтна, – у ii тонi не було несхвалення – тiльки майже непомiтна iронiчна приреченiсть. – Я чула, наш m’sieur le curе уже ополчився проти тебе, – уiдливо додала вона. – Побитися об заклад готова, вiн уважае, що шоколаднi не личить стояти на його площi. – Вона знову кинула на мене грайливий, глузливий погляд. – Йому вiдомо, що ти вiдьма? Вiдьма, вiдьма. Це неправильне визначення, але я зрозумiла, що вона мае на увазi. – Чому ви так вирiшили? – О, це ж очевидно. Може, я й сама така. – Вона розреготалася, i смiх ii пролунав, як какофонiя скажених скрипок. – M’sieur le curе не вiрить у чудеса, – сказала вона. – Щиро кажучи, я пiдозрюю, що вiн i в Бога не вiрить. – Їi голос повниться поблажливим презирством. – Хоч i мае диплом богослова, а йому ще вчитися й вчитися. І моiй дурнiй доньцi теж. У iнститутах жити не вчать, вiрно? Я з нею погодилася й запитала, чи знаю я ii доньку. – Думаю, так. Каро Клермон. Безмозке дiвчисько, дурнiше не знайти у всьому Ланскне. Все говорить, говорить, говорить – i хоч би слово розумне сказала, – побачивши, що я посмiхаюся, вона весело кивнула. – Не турбуйся, любонько, мене в моему вiцi вже нiчим не образиш. А вона уся в батька. Велике розчарування. – Бабуся глузливо подивилася на мене. – Тут зовсiм нема де розважитися. Особливо коли ти стара, як я. – Вона помовчала, пильно дивлячись на мене. – Але, думаю, ми з тобою все-таки знайдемо, чим потiшитися. – Тут ii голова торкнулася моеi, i мене немов обдало свiжим подихом. Я намагалася вловити ii думки, намагалася зрозумiти, чи не знущаеться вона з мене, але вiдчувала лише ii доброту й веселий настрiй. – Я просто торгую шоколадом, – з посмiшкою сказала я. Арманда Вуазен глузливо пирхнула. – То ти, я бачу, i справдi вирiшила, начебто я тiльки вчора на свiт народилася. – Знаете, мадам Вуазен… – Клич мене Армандою, – чорнi очi заiскрилися смiхом. – Так я почуваю себе молодшою. – Добре. Тiльки я й справдi не розумiю… – Я знаю, яким вiтром тебе занесло, – хитренько заявила вона. – Одразу вiдчула. Ти прийшла з карнавалом. У Маро повно бурлак, що подорожують iз карнавалом: цигани, iспанцi, мандрiвнi ремiсники, вихiдцi з Алжиру, iнший набрiд. Колись я вже знала вас – тебе й твое дитя. Як тепер ви себе називаете? – Вiана Роше, – посмiхнулася я. – А це – Анук. – Анук, – лагiдно повторила Арманда. – А твiй сiренький дружок – зiр у мене тепер не такий гострий, як колись – хто вiн? Кiт? Бiлченя? Анук хитнула кучерявою голiвкою й радiсно, з полегшенням в голосi, пояснила: – Це кролик. І звати його Пантуфль. – Ах, кролик. Ну звичайно ж… – Арманда лукаво пiдморгнула менi. – Бачиш, я знаю, яким вiтром вас занесло. Я й сама кiлька разiв вiдчувала на собi його подих. Може, я й стара, але обдурити мене нiкому не вдасться. Нiкому. Я кивнула: – Може, ви й маете рацiю. Приходьте колись до «Мигдалю». Я знаю, хто якi ласощi любить. І вас почастую вашими улюбленими. Подарую вам найбiльшу коробку. Арманда засмiялася. – Шоколад менi не можна. Каро й цей лiкар-нетяма забороняють. Як, утiм, i все iнше, що менi до вподоби, – iронiчно додала вона. – Спочатку заборонили курити, потiм пити, тепер це… Бог знае, напевно, ще треба було б перестати дихати, тодi, мабуть, буду жити вiчно, – вона зареготала, але якось втомлено, i схопилася за груди. Менi стало моторошно: я чомусь одразу згадала Жозефiну Мускат. – Я iх не звинувачую, – провадила далi Арманда. – Вони так живуть. Намагаються захиститися вiд усього. Вiд життя. Вiд смертi. Вона посмiхнулася, й обличчям, незважаючи на зморшки, раптом стала схожа на пустотливого паливоду. – Мабуть, я зайду до тебе, в будь-якому разi, – сказала вона. – Хоча б для того, щоб дошкулити кюре. Вона зникла за рогом свого бiленого будинку, а я замислилася над ii останньою фразою. Анук трохи подалi вiд мене шпурляла камiння на берег, що оголився бiля самоi крайки води. Кюре. Здаеться, я тiльки й чую про нього. І я стала думати про Франсiса Рейно. Так уже трапляеться, що в маленьких мiстечках на кшталт Ланскне тон усьому суспiльству найчастiше задае одна людина – шкiльний учитель, власник кав’ярнi або священик. Ця людина – серцевина механiзму, котрий обертае хiд життя. Як пружина в годиннику, що рухае колiщата, якi крутять iншi колiщата, змушують стукати молоточки й перемiщують стрiлки. Якщо пружина зiскочить або зламаеться, годинник зупиняеться. Ланскне – як зламаний годинник: стрiлки незмiнно показують за хвилину пiвнiч, колiщата й зубчики вхолосту обертаються по нiкчемному циферблату. Постав на церковному годиннику неправильний час, якщо хочеш обдурити диявола, говорила моя мама. Але в цьому випадку, я пiдозрювала, диявола не вдалося ошукати. На жодну хвилину. 7 16 лютого. Недiля Моя мати була вiдьмою. Принаймнi вона називала себе вiдьмою, а частенько й щиро в це вiрила, так що я й досi не знаю, прикидалася вона або чаклувала по-справжньому. Арманда Вуазен чимсь нагадувала ii: блискучi звабливi очi, довге волосся, колись, мабуть, чорно-сине з блиском, мрiйливiсть поруч iз цинiзмом. Вiд матерi я навчилася усього того, що сформувало мене як особистiсть. Навчилася мистецтва обертати поразки в успiх, витягати виделкою пальцi, щоб вiдвернути лихо, шити саше, варити зiлля, вiрити у те, що зустрiч iз павуком до пiвночi приносить удачу, пiсля – нещастя… Але головне, вона передала менi свою любов до змiни мiсць, циганську непосидючiсть, яка змушувала нас блукати по всiй Європi й за ii межами: рiк у Будапештi, стiльки ж у Празi, пiвроку в Римi, чотири роки – в Афiнах, потiм через Альпи в Монако й уздовж узбережжя – Канни, Марсель, Барселона… До вiсiмнадцяти рокiв я й сама забула, у скiлькох мiстах ми жили й скiлькома мовами говорили. На життя ми теж заробляли по-всякому: наймалися офiцiантками, перекладачками, ремонтували машини. Інодi втiкали з дешевих готелiв, у яких зупинялися на одну нiч, через вiкно, не оплативши рахунок. Їздили на поiздах без квиткiв, пiдробляли без дозволу на роботу, нелегально перетинали кордони. Нас депортували немислиму кiлькiсть разiв. Матiр двiчi заарештовували, але вiдпускали, не висунувши жодних звинувачень. І iмена ми мiняли, пiдлаштовуючи iх до традицiй того або iншого регiону, у якому осiдали: Янна, Жанна, Джоанн, Джованна, Ганна, Аннушка… Гнанi вiтром, ми, немов злочинцi, постiйно були переслiдуваними, переводячи громiздкий життевий багаж у франки, фунти, крони, долари… Не думайте, що я страждала; життя в тi роки я сприймала як чудесну пригоду. Нам з матiр’ю добре було вдвох. Потреби у батьковi я нiколи не вiдчувала. У мене було багато друзiв. І все-таки, мабуть, ця хаотичнiсть – вiчнi блукання, необхiднiсть постiйно заощаджувати – часом ii пригнiчувала. Проте ми i далi мiряли дороги, рiк за роком тiльки збiльшуючи темп, – затримувалися в одному мiсцi на мiсяць, у крайньому випадку на два, а потiм знову вирушали в дорогу, немов вигнанцi, що поспiшають за останнiми променями сонця. Не одразу, лише через кiлька рокiв, зрозумiла я, що тiкали ми вiд смертi. Їй було сорок. Вона помирала вiд раку. Менi вона зiзналася, що про хворобу знае давно, але останнiм часом… Нi, до лiкарнi вона не ляже. Жодних лiкарень, зрозумiло? Їй залишилося жити лiченi роки, може, мiсяцi, а вона ще так хоче подивитися Америку: Нью-Йорк, флоридський Еверглейдз[10 - Еверглейдз – нацiональний парк у штатi Флорида, об’ект Всесвiтньоi спадщини ЮНЕСКО, де збереглися рiдкiснi види тварин i рослин.]… Ми тепер майже кожен день проводили в дорозi. Мати ночами, думаючи, що я сплю, ворожила на картах. У Лiсабонi ми сiли на пароплав – найнялися робiтницями на кухню. Звiльнялися о другiй-третiй ночi, пiднiмалися зi свiтанком. І кожноi ночi – карти. Засмальцованi вiд часу й постiйного дотику пальцiв. Розкладаючи колоду на лiжку перед собою, вона тихо бубонiла собi пiд нiс позначення карт, що випадали iй на долю, з кожним днем усе глибше поринаючи в безодню плутаного марення, яке врештi-решт повнiстю заволодiло ii свiдомiстю. Винова[11 - Народна назва карти пiк, символ якоi нагадуе виноградне листя. (Прим. ред.)] десятка, смерть. Винова трiйка, смерть. Винова двiйка, смерть. Колiсниця. Смерть. Колiсницею виявилося нью-йоркське таксi, що збило ii якось лiтнього вечора, коли ми закуповували продукти на велелюдних вуличках китайського кварталу. Але краще вже загинути пiд колесами, нiж помирати болiсною смертю вiд раку. За дев’ять мiсяцiв народилася моя дочка. Я назвала ii на честь себе й матерi. Вирiшила, що для моеi дитини це найкраще iм’я. Їi батько навiть не пiдозрював про ii iснування, та я й сама точно не знаю, вiд кого зачала, оскiльки на зорi моеi молодостi в мене було багато випадкових коханцiв. Але це не мало значення. Можна було б очистити яблуко й, кинувши шкiрку через плече, з’ясувати iнiцiали батька моеi дочки, але мене це нiколи не цiкавило. Зайвий баласт тiльки гальмував би нас. І все-таки… Хiба вiтри не ослабнули, не стали вiяти рiдше, з тих пiр як я поiхала з Нью-Йорку? Хiба не вiдчуваю я щемливу тугу, щось нiби жаль, щоразу, коли ми знову зриваемося з мiсця? Мабуть, вiдчуваю. Двадцять п’ять рокiв блукань, i ось той механiзм, що живе в моiх грудях, почав зношуватися, я втрачаю колишнiй ентузiазм, так само, як мати розгубила свiй в останнi роки життя. Інодi я ловлю себе на тому, що дивлюся на сонце й намагаюся уявити, як би я спостерiгала його схiд над одним i тим самим обрiем протягом п’яти – або десяти, двадцяти – рокiв. При цiй думцi я вiдчуваю дивне запаморочення, мене охоплюють страх i туга. А Анук, моя маленька бродяжка? Тепер, коли я сама мати, наше життя, повне ризикованих пригод, бачиться менi трохи в iншому свiтлi. Я згадую себе в дитинствi – смагляву дiвчинку з довгим розпатланим волоссям, в обносках, придбаних у крамницях для бiдних, iз суворим досвiдом, що осягае такi науки, як математика й географiя, – скiльки хлiба дадуть на два франки? Як далеко можна заiхати потягом, заплативши за квиток п’ятдесят марок? – i розумiю, що не хочу для неi такоi долi. Може, тому останнi п’ять рокiв ми не залишаемо Францii. Уперше в життi в мене з’явився рахунок у банку. З’явилася власна справа. Моя мати не була б мною задоволена. Але, напевно, i позаздрила б. Вiдмовся вiд себе, якщо можеш, сказала б вона менi. Забудь, хто ти е насправдi. Не згадуй, поки вистачить сил. Але одного разу, моя дiвчинко, одного разу ти все-таки не витримаеш. Повiр менi. Сьогоднi я вiдчинила шоколадню у звичайний час. Але тiльки до обiду – другу половину дня я проведу з Анук, – вранцi у церквi служба, на площi будуть люди. Знову встановилася властива для лютого брудна сумовита погода: мрячить холодний дрiбний дощ, вiн вже пофарбував брукiвки й небо в колiр старого олов’яного посуду. Анук за прилавком читае книжку з дитячими вiршиками, стежачи за дверима замiсть мене, поки я готую на кухнi партiю мендiанiв – «злиднiв», якi називаються так тому, що колись давно ними торгували на вулицях бiдняки й цигани. Це моi улюбленi ласощi – кружечки iз чорного, молочного або бiлого шоколаду, прикрашенi зверху тертою лимонною цедрою, мигдалем i пухкими ягодами родзинок сорту «малага». Анук любить мендiани з бiлою основою, а я вiддаю перевагу чорним, iз шоколадноi глазурi, звареноi з кращого порошку какао, у складi його цiлих сiмдесят вiдсоткiв… Із присмаком приемноi гiркоти невiдомих жарких тропiкiв. Моя мати й про це висловилася б презирливо. І все-таки я i далi вершу своi чари. За тi два днi, що минули з п’ятницi, я придбала й поставила бiля прилавка високi табурети, i тепер iнтер’ер «Мигдалю» трохи нагадуе атмосферу дешевих кав’ярень, до яких ми частенько навiдувалися в Нью-Йорку. Червонi шкiрянi сидiння, хромованi нiжки, яскравi свiтло-жовтi стiни, з кутка весело пiдморгуе старе жовтогаряче крiсло Пуату. Лiворуч – меню. Анук сама написала й розфарбувала його в жовтогарячi й червонi кольори: ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД – 5 франкiв. ШОКОЛАДНИЙ ПИРІГ – 10 франкiв (шматок). Пирiг я спекла ввечерi, гарячий шоколад у казанку чекае на першого вiдвiдувача на поличцi в печi. Таке ж саме меню я повiсила у вiтринi, – щоб його можна було бачити з вулицi. Я чекаю. Служба в церквi почалася й скiнчилася. Я дивлюся на парафiян, що сумно плентаються пiд холодною мрячкою. Дверi до шоколаднi вiдчиненi, на вулицю струменiе теплий запах ароматноi випiчки. Окремi перехожi кидають тужливi погляди у бiк моеi крамнички, але одразу нишком озираються на церкву, знизують плечима, кривлять губи – чи то ухвалюючи непросте для себе рiшення, чи то просто роздратовано, i поспiшають повз, сутулячи на вiтрi понурi опущенi плечi, начебто вхiд до шоколаднi iм перепиняе янгол iз вогненним мечем. Час, кажу я собi. На все потрiбний час. І все-таки нетерпiння, майже гнiв роздирае мене. Що трапилося з цими людьми? Чому вони не заходять? Годинник бив десяту, одинадцяту. Я бачу, як люди зникають у дверях пекарнi на протилежному боцi площi й за кiлька хвилин знову з’являються на вулицi з батонами хлiба пiд пахвами. Дощ припинився, але небо, як i ранiше, сiре. Пiв на дванадцяту. Останнi кiлька людей, що затрималися на площi, розходяться по домiвках готувати недiльний обiд. Хлопчик iз собачкою огинае рiг церкви, старанно ухиляючись вiд крапель води, що стiкае з жолобiв. Вiн проходить повз крамничку, ледве удостоiвши поглядом вiтрину. Хай iм грець. А я вже повiрила, що починаю приживатися тут. Чому вони не заходять? Ослiпли, чи що? Або, може, носи в них заклало? Як ще iх запросити? Анук, яка завжди тонко почувае мiй настрiй, обiймае мене. – Не плач, maman. Я не плачу. Я нiколи не плачу. Їi волосся лоскоче мое обличчя, i в мене зненацька темнiе в очах вiд страху, що одного разу я раптом можу втратити ii. – Ти не винна. Ми ж старалися. Усе зробили як слiд. Цiлком слушно. Ми все взяли до уваги. Навiть червонi стрiчки на дверях й саше з ароматами кедра й лаванди, якi вiдвертають зло. Я цiлую ii в чоло. На моему обличчi волога. Щось – мабуть, гiркувато-солодкi випари шоколаду – палить менi очi. – Усе чудово, cherie..[12 - Люба, мила (фр.).] Нехай живуть як знають, нас це не обходить. Давай краще поласуемо. Ми налили собi по чашцi шоколаду й за прикладом завсiдникiв нью-йоркських барiв залiзли на табурети бiля прилавка. Анук п’е шоколад зi збитими вершками й шоколадною стружкою, я – гарячий, чорний, мiцнiший, нiж навiть еспресо. З наших чашок пiднiмаеться ароматний димок, ми з насолодою приплющуемо очi й бачимо, як вони заходять – по двое, по трое, по десять людей одразу. Посмiхаючись, вони розсiдаються поруч iз нами, вираз сувороi безпристрасностi стираеться з iхнiх облич, вони свiтяться гостиннiстю й радiстю. Я стрепенулася, розплющила очi. Анук стоiть бiля дверей. На мить менi здалося, начебто я бачу Пантуфля в неi на плечi, вiн ворушить вусами. Свiтло в неi за спиною немов пом’якшало, потеплiшало. Сяе спокусливо, манить. Я зiскочила з табурета. – Не треба, прошу тебе. Вона загадково дивиться на мене. – Я лише намагаюся допомогти… – Прошу тебе. З непохитною впертiстю вона витримала мiй погляд. Ми обидвi у владi чарiв, що огортають нас золотавим серпанком. Це ж так просто, легше легкого, промовляють ii очi, i я бачу, як невидимi пальцi, немов беззвучнi голоси, закликають вiдвiдувачiв… – Не можна. Так не годиться, – намагаюся пояснити я iй. Ми порушуемо мiсцевi традицii. Ставимо себе поза суспiльством. Нам не варто видiлятися, якщо хочемо залишитися тут. Пантуфль – розпливчастий вусатий силует на тлi золотавих тiней – з нiмим благанням волае до мене. Я замружуюся, щоб сховатися вiд нього, а коли знову розплющую очi, його вже немае. – Нiчого страшного не вiдбуваеться, – твердо кажу я Анук. – У нас усе буде добре. Почекаемо ще трохи. Час у нас е. І нарештi, о пiв на першу, наше терпiння винагороджуеться першим вiдвiдувачем. Анук перша помiтила його – maman! – але я вже на ногах. Це Рейно. Одна долоня затуляе голову вiд крапель, що падають iз навiсу, друга нерiшуче береться за дверну ручку. Його блiде обличчя дихае спокоем, однак в очах щось мерехтить – таемне задоволення. Я здогадуюся, що вiн прийшов не за солодощами. Дзенькнув дзвiночок. Вiн переступив порiг, але до прилавка не йде. Залишився стояти у дверях. Пiд поривами вiтру поли його сутани влетiли до крамнички, немов крила чорного птаха. – Месье? – Вiн з пiдозрою дивиться на червонi стрiчки. – Чим можу служити? Повiрте, я знаю, що вам потрiбно, – добродушно-жартiвливим тоном я за звичкою кидаю стандартнi фрази, з яких звичайно починаю розмову з покупцями, але цього разу я брешу. Менi невiдомi смаки цiеi людини. Вiн для мене – загадка, темний людиноподiбний пролом у повiтрi. Я не знаходжу з ним спiльноi мови, моя посмiшка розбиваеться об нього, як хвиля об камiнь. Вiн змiряв мене презирливим поглядом. – Сумнiваюся, – каже вiн тихо, вкрадливо, як i личить священиковi, але в його голосi я чую ворожiсть. Менi одразу згадалися слова Арманди Вуазен: «Я чула, наш m’sieur le curе уже ополчився проти тебе». Цiкаво, чому? Інстинктивна недовiра до безбожникiв? Або, може, щось iще? Потай пiд прилавком я склала вилами пальцi, захищаючись вiд нього. – Узагалi-то я не очiкував, що ви будете працювати сьогоднi. – Тепер, коли вiн думае, що розгадав нас, упевненiший в собi. Його витягнутi в посмiшцi щiльно стуленi губи з молочною бiлiстю по краях, тонкi, як бритва, нагадують менi устрицю. – Ви маете на увазi – у недiлю? – уточнюю я, зображуючи безневинну простодушнiсть. – Я сподiвалася перехопити ваших парафiян, коли вони юрбою повалять iз церкви. Вiн не вiдреагував на мою маленьку дошкульнiсть. – У першу недiлю Великого посту? – Вiн здивований, але за його подивом криеться презирство. – Я б на це не розраховував. Мешканцi Ланскне – простi люди, мадам Роше. Благочестивi, – м’яко, ввiчливо наголошуе вiн. – Я – мадемуазель Роше, – малесенька перемога, але цього досить, щоб збити з нього пиху. Його погляд метнувся до Анук. Вона все ще сидить за прилавком з високим келихом шоколаду в однiй руцi, рот у шоколаднiй пiнi. Начебто вжалена кропивою, я раптом знову вiдчула слiпий жах, запанiкувала вiд страху, що можу втратити ii. Але хто посмiе вiдiбрати в мене дочку? У душi наростав гнiв, але я вiдмахнулася вiд страхiтливоi думки. Може, цей? Нехай тiльки спробуе. – Зрозумiло. – Вiн незворушний. – Вибачте, мадемуазель Роше. Я мило посмiхнулася, здогадуючись, що ще нижче впала в його очах, але з протирiччя далi пестувала його обурення. Щоб приховати страх, говорю на тон вище, з вульгарними нотками в голосi. – Ви навiть не уявляете, яка я щаслива, що зустрiла в цьому сiльському краi розумiючу людину, – посмiхнулася я йому слiпучою чарiвливою посмiшкою. – Бачите, у великому мiстi, де ми жили, до нас нiкому не було дiла. Але тут… – Вигляд у мене пригноблений, але анiтрохи не винуватий. – Таке чудесне мiстечко, i люди такi милi, такi самобутнi… Але ж це не Париж, правда? Рейно погоджуеться – з ледь вловимим глузуванням у голосi. – На мiй погляд, абсолютно слушна думка, усi так думають про вiдносно маленькi мiстечка, – промовляю далi я. – Тут кожному е до тебе дiло. Думаю, це вiд нестачi розваг, – з люб’язною посмiшкою пояснюю я. – Усього лише три крамнички й церква. Я хочу сказати… – Тут я засмiялася. – Утiм, що я вам розповiдаю? Ви краще за мене все знаете. Рейно кивнув iз серйозним виглядом. – У такому разi пояснiть менi, будь ласка, мадемуазель… – О, називайте мене просто Вiана, – вставляю я. – …чому ви вирiшили перебратися до Ланскне? – Його елейний тон пронизаний ворожiстю, тонкi губи ще бiльше нагадують зачинену устрицю. – Як ви слушно зазначили, це не Париж. – Вiн поглядом дае менi зрозумiти, що Ланскне у будь-якому сенсi, безумовно, кращий за столицю. – Чи не здаеться вам, що така стильна, – витонченою рукою вiн iз удаваною байдужiстю махнув перед собою, маючи на увазi iнтер’ер шоколаднi, – спецiалiзована крамничка користувалася би бiльшим успiхом – й була би бiльш доречною – у великому мiстi? Певен, у Тулузi й навiть в Аженi… – Тепер я розумiю, чому нiхто з жителiв не наважився зайти до нас сьогоднi. Слово «доречно» обдае крижаним холодом, як прокльон пророка. Я знову пiд прилавком викинула пальцi вилами в його бiк – з люттю. Рейно, начебто вжалений, ляснув себе по шиi. – По-вашому, задоволення – це привiлей великих мiст? – розлютилася я. – Кожному необхiдно iнодi розслабитися, потiшити себе розкiшшю. Рейно промовчав. Очевидно, не погодився зi мною. Я йому так прямо це й заявила. – Сподiваюся, сьогоднi вранцi у церквi ви проповiдували строго протилежнi принципи? – Не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, я додала: – І все-таки я переконана: у цьому мiстi вистачить мiсця для нас обох. У нас в обох вiльнi пiдприемства, чи не так? – По його обличчю бачу: вiн зрозумiв, що я кинула йому виклик. Якусь мить я дивлюся йому в очi – з нахабною, злiсною посмiшкою. Рейно вiдсахнувся, начебто я плюнула йому в пику. Вiн вимовив тихо: – Зрозумiло. Подiбний тип людей менi добре знайомий. Ми з мамою вдосталь надивилися на них за роки мандрiв по Європi. Тi ж люб’язнi посмiшки, презирство, байдужiсть. Дрiбна монета, що випала з пухкоi руки жiнки бiля стiн переповненого Реймського собору; молодi черницi, якi з осудом дивилися на маленьку Вiану з голими колiнами, що кинулася пiдбирати ii на курнiй пiдлозi. Чоловiк у чорнiй одежi, який гнiвно, гаряче переконуе в чомусь мою матiр; вона вискочила iз церкви блiда як полотно, до болю стискаючи мою руку… Пiзнiше я довiдалася, що вона намагалася йому сповiдатися. Що надихнуло ii на цей крок? Можливо, самотнiсть; потреба висловитися, звiритися комусь, але не коханцевi. Людинi, що закликае до вiдвертостi. Але невже вона слiпа! Його обличчя, що тепер уже аж нiяк не закликало до вiдвертостi, суцiльна гримаса гнiву й обурення. Це грiх, смертний грiх… Їй слiд залишити дитину на пiклування добрих людей. Якщо вона любить свою маленьку – як ii кличуть? Ганна? – якщо вона любить ii, то повинна – зобов’язана – пiти на цю жертву. Вiн знае монастир, де про неi можуть подбати. Вiн знае… Вiн схопив ii за руку, стиснув пальцi. Хiба вона не любить свое дитя? Хiба не мрiе про порятунок? Невже не любить? Невже вона не бажае порятунку для неi? У ту нiч мати плакала, заколисуючи мене на руках. А вранцi ми покинули Реймс, потай, озираючись навкруги, – гiрше, нiж злодii. Мати мiцно притискала мене до себе, немов украдений скарб, а очi в неi були збудженi, погляд як у зацькованого звiра. Я зрозумiла, що вiн майже умовив ii вiдректися вiд мене. Пiсля вона часто запитувала, чи щаслива я з нею, чи не страждаю вiд вiдсутностi друзiв, власного дому… Та нi, нi, раз по раз вiдповiдала я, цiлуючи й переконуючи ii, що я не шкодую нi про що, нi про що, однак отруйне насiння вже пустило корiння. Багато рокiв бiгали ми вiд священика, вiд Чорного чоловiка, i, коли його обличчя несподiвано спливало в картах, – а це траплялося час вiд часу, – ми знову рушали у мандри, намагаючись сховатися вiд чорноi безоднi, яку вiн породив у ii серцi. І от вiн знову тут, коли я вже думала, що ми нарештi знайшли свое мiсце пiд сонцем. Стоiть у дверях, немов янгол бiля ворiт. Що ж, цього разу, заприсяглася собi, я не втечу. Що б вiн не робив. Як би не налаштовував проти мене людей. Обличчя його, немов сорочка карти, що вiщуе зло, – безпристрасне, категоричне. Ясно, що ми оголосили одне одному вiйну, хоч уголос цi слова так i не пролунали. – Дуже добре, що ми знайшли спiльну мову, – кажу я голосно i холодно. – Згоден. У його очах мерехтить вогник, якого я ранiше не помiчала. Я насторожуюся. Он воно що. Вiн задоволений, радiе, що ми зiткнулися з ним. Певен, що вiн застрахований вiд поразки, нi на мить не припускае, що може раптом програти. Вiн повертаеться, збираючись пiти. Спину тримае прямо, тiльки ледь помiтно кивае на прощання. Нi единого зайвого жесту. Увiчливе презирство. Колюча отруйна зброя праведника. – M’sieur le curе! – Вiн на мить обертаеться, i я вкладаю йому в долонi прикрашений стрiчками пакетик. – Це вам. За рахунок закладу, – посмiшкою даю зрозумiти, що не прийму вiдмови, вiн нiяково бере подарунок. – Дуже вам вдячна. Вiн насупився, немов досадуючи на те, що зробив менi приемнiсть. – Знаете, я не дуже люблю… – Дурницi, – жваво перебиваю я безапеляцiйним тоном. – Цi вам сподобаються, я просто впевнена. Вони нагадують менi про вас. – Вважаю, вiн подумки здригнувся, хоча зовнi це нiяк не було помiтно. Потiм, з бiлим пакетиком у руцi, вийшов пiд сумовитi струменi дощу. Я дивилася йому вслiд. Вiн не побiг в укриття. Покрокував пiд дощем звичайною своею розмiреною ходою, не безпристрасно, а всiм виглядом показуючи, що ця невелика незручнiсть навiть робить йому приемнiсть. Менi хочеться думати, що вiн з’iсть цукерки, хоча, скорiш за все, вiн кому-небудь вiддасть мiй подарунок. І все-таки я сподiваюся, вiн зазирне в пакетик… Із цiкавостi. Вони нагадують менi про вас. Дюжина моiх фiрмових ласощiв. Маленькi цукерки у формi зачинених устриць iз начинкою пралiне. 8 18 лютого. Вiвторок Учора було п’ятнадцять покупцiв. Сьогоднi – тридцять чотири. У тому числi Гiйом. Вiн купив пакунок вафель у шоколадi й чашку шоколаду. Чарлi, як завжди, з ним, лежить покiрно пiд табуретом, згорнувшись клубочком. Гiйом час вiд часу нахиляеться й вкладае в його ненаситну, жадiбну пащу шматочок коричневого цукру. Потрiбен час, каже менi Гiйом, щоб Ланскне прийняв приiжджу людину. Минулоi недiлi, розповiдае вiн, кюре Рейно виголосив сувору проповiдь про помiрнiсть, i тому багато хто, побачивши того ранку, що «Небесний мигдаль» вiдчинився, нiби нiчого й не сталося, вирiшив, що це – пряма образа церкви. Особливо сильно страждала Каролiна Клермон, яка вчергове сiла на дiету. «Це так само обурливо, милi моi, – на весь голос верещала вона, звертаючись до своiх приятельок у церквi, – як i римськi оргii часiв заходу iмперii, а ця жiнка зовсiм загордилася, заявилася до мiста, танцюючи, немов цариця Савська, та ще так безсоромно хизуеться своею позашлюбною дитиною, начебто… О, шоколад? Нiчого особливого, любi моi, i зовсiм не варто тих грошей…» У результатi дами дiйшли висновку, що «це» – цiкаво, що вони мали на увазi? – не протривае довго й за два тижнi мене вже не буде в мiстi. Але число моiх покупцiв порiвняно з минулим днем подвоiлося. Серед них – навiть пара найближчих подружок мадам Клермон. Трохи збентеженi, з жадiбним блиском в очах, вони повторюють одна однiй, що iм просто стало цiкаво, тiльки й усього, просто захотiлося побачити все на власнi очi. Я знаю всi iх улюбленi ласощi. Визначаю iх так само вiрно, як ворожка по лiнiях на долонi передбачае долю. Це моя маленька хитрiсть, професiйна таемниця. Мати посмiялася б з мене, сказала б, що я марно розтринькую свiй талант. Але в мене немае бажання з’ясовувати iхню таемницю. Менi не потрiбнi iхнi секрети й таемнi думки. Не потрiбнi iхнi страхи й дяка. Нудний алхiмiк, сказала б про мене мати з поблажливим презирством. Показуе нiкчемнi фокуси, хоча могла б творити чудеса. Але менi подобаються цi люди. Подобаються iхнi дрiбнi турботи й переживання. Я з легкiстю читаю по iхнiх очах i вустах: цiй, iз затаеною гiркотою в рисах, сподобаються моi пiкантнi апельсиновi трубочки; он тiй, з милою посмiшкою, – абрикосовi серденька з м’якою начинкою; дiвчина зi скуйовдженим волоссям оцiнить належним чином мендiани; а ця бадьора весела жiнка – бразильський горiх у шоколадi. Для Гiйома – вафлi в шоколадi; вiн iх акуратно з’iсть над блюдцем у своему охайному холостяцькому будинку. Нарсiс любить трюфелi з подвiйним вмiстом шоколаду, а це значить, що за його суворою зовнiшнiстю криеться добре серце. Каролiна Клермон сьогоднi ввечерi буде марити про палений iрис i вранцi прокинеться голодною й роздратованою. А дiти… Шоколаднi шишечки, кренделики, пряники iз золотавою окантовкою, марципани в гнiздечках з гофрованого паперу, арахiсовi льодяники, шоколаднi грона, сухе печиво, набори безформних ласощiв у коробочках на пiвкiло… Я продаю мрii, маленькi задоволення, солодкi нешкiдливi спокуси, що скидають сонм святих на купу горiшкiв та нуги… Хiба це так погано? Кюре Рейно, у всякому разi, не схвалюе. – Тримай, Чарлi. Їж, старий, – голос Гiйома незмiнно теплiшае, коли вiн звертаеться до свого вихованця, але стае й незмiнно сумним. Пса вiн купив одразу ж пiсля смертi батька, повiдомив вiн менi. Вiсiмнадцять рокiв тому. Однак собачий вiк коротший за людський, i вони постарiли одночасно. – Це тут, – показуе вiн менi пухлину пiд щелепою Чарлi. Вона завбiльшки з куряче яйце, випинаеться, як нарiст на деревi. – Увесь час росте. – Вiн помовчав, почухуючи живiт пса. Той з насолодою потягуеться, дригаючи лапою. – Ветеринар каже, нiчого зробити не можна. Тепер менi ясно, чому сповнений любовi погляд Гiйома затьмарений вiдчуттям провини. – Старих людей ми ж не присипляемо? – палко доводить вiн. – Нi, поки в них, – вiн пiдшукуе потрiбнi слова, – не згасло бажання жити. Чарлi не страждае. Зовсiм нi… – Я киваю, розумiючи, що вiн лише намагаеться переконати самого себе. – Лiки вбивають бiль. Поки, – беззвучною луною дзенькае невимовлене слово. – Я знатиму, коли настане час. – У його добрих очах я бачу жах. – І знатиму, як треба вчинити. Я не злякаюся. Я мовчки наливаю для нього келих шоколаду й посипаю пiну шоколадною пудрою, але Гiйом, зайнятий своiм вихованцем, не бачить цього. Чарлi перевертаеться на спину, лiниво крутить головою. – M’sieur le curе каже, що у тварин немае душi, – тихо мовить Гiйом. – Каже, я повинен позбавити Чарлi страждань. – Душа е в кожноi iстоти й у кожноi речi, – заперечую я. – Так вважала моя мати. У всього, що iснуе. Гiйом кивае, замкнувшись у колi власного страху й провини. – Як я буду без нього жити? – запитуе вiн. Його погляд, як i ранiше, звернений до собаки, i я розумiю, що вiн забув про мою присутнiсть. – Що я буду робити без тебе? – Я за прилавком стискаю кулака в нiмiй лютi. Менi знайоме це вiдчуття – страх, каяття совiстi, невтамована спрага, – добре знайоме. Такий самий вираз я бачила на обличчi матерi в нiч пiсля зустрiчi з Чорним чоловiком. І слова, вимовленi Гiйомом – «Що я буду робити без тебе?» – я теж чула. Їх шепотiла менi мати протягом усiеi тiеi жахливоi ночi. Дивлячись на себе в дзеркало перед сном, уранцi, коли я тiльки прокидаюся, вiдчуваю страх, що збiльшуеться, – упевненiсть, – й усвiдомлюю, що моя власна дочка вислизае вiд мене, що я втрачаю ii, втрачу напевно, якщо не знайду заповiтного Притулку… І бачу на своему обличчi такий самий ненависний вираз. Я обiйняла Гiйома. Незвичний до жiночого дотику, вiн на мить застиг у напрузi. Потiм почав розслаблюватися. Я почуваю, як з нього хвилями вихлюпуеться пекучий бiль невiдворотноi втрати. – Вiана, – тихо промовляе вiн. – Вiана. – Це цiлком природне почуття, – твердо кажу я йому. – І зрозумiле. Чарлi з-пiд табурета гавкае, висловлюючи свое обурення. Сьогоднi ми заробили майже триста франкiв. Уперше змогли покрити витрати. Я з радiстю сповiстила про це Анук, коли вона повернулася зi школи. Однак дочка вiдповiла менi неуважним поглядом. Їi завжди жваве личко надзвичайно серйозне, очi – темнi, похмурi, як небо перед грозою. Я запитала в неi, чому вона така пригнiчена. – Через Жанно, – голос у неi безбарвний. – Його мама заборонила йому гратися зi мною. Я згадала Жанно в костюмi Вовка на карнавальнiй ходi. Худий семирiчний хлопчик з кошлатою головою й пiдозрiливим поглядом. Учора ввечерi вiн грав з Анук на площi. Вони з войовничим лементом ганялися одне за одним, поки не стемнiло. Його мати, Жолiн Дру, одна з двох учительок початковоi школи, дружить iз Каролiною Клермон. – Он як? І що ж вона каже? – стримано питаюсь я. – Що я впливаю на нього погано. – Вона глянула на мене спiдлоба. – Тому що ми не ходимо до церкви. Тому що ти вiдчинила крамницю в недiлю. Ти вiдчинила. Я дивлюся на дочку. Менi хочеться обiйняти ii, але насторожуе ii неприступний ворожий вигляд. – А сам Жанно що думае? – якомога спокiйнiше запитую я. – А що йому залишаеться? Вона завжди поруч. Спостерiгае. – Анук пiдвищуе голос до лементу, i я здогадуюся, що вона от-от розплачеться. – Чому з нами так завжди? – вимогливо питае вона. – Чому я нiколи… – Не витримуючи внутрiшньоi напруги, вона замовкае; ii худенькi ребра здригаються. – У тебе е iншi друзi. – Я не перебiльшую: учора ввечерi я бачила з нею не менше п’яти дiтей; площа аж дзвенiла вiд iхнього вереску й смiху. – Це друзi Жанно. – Я розумiю, що вона мае на увазi. Луi Клермон. Лiз Пуату. Вони – його друзi. Без Жанно компанiя скоро розпадеться. Менi раптом стало нестерпно гiрко за дочку, котра вигадуе невидимих друзiв, щоб заповнити простiр навколо себе. Тiльки мати-егоiстка може уявити, начебто вона одна здатна заповнити цей простiр. Слiпа егоiстка. – Ми могли б ходити до церкви, якщо ти хочеш, – кажу лагiдно. – Але ти ж знаеш: це нiчого не змiнить. – Чому ж? – У ii голосi бринить осуд. – Вони ж не вiрять. Їм плювати на Бога. Вони просто ходять до церкви. – Я посмiхнулася, не без гiркоти. Їй усього шiсть, але часом вона вражае мене глибиною своеi проникливостi. – Може, це й так, – вiдповiдаю я, – але хiба ти хочеш бути як вони? Вона знизуе плечима – цинiчний, байдужий рух. Тупцяе з ноги на ногу, немов боiться, що я почну читати лекцiю. Я шукаю пiдхожi слова, щоб пояснити iй, а в думках – тiльки образ матерi зi збожеволiлим обличчям: вона заколисуе мене, нашiптуючи майже з люттю: «Що я буду робити без тебе? Що буду робити?» Узагалi-то я давно вже пояснила все доньцi – й про лицемiрство церкви, i про полювання на вiдьом, про переслiдування бурлак i людей iншоi вiри. Вона розумiе. Тiльки ось засвоенi поняття погано переносяться на щоденне життя, не примирюють iз самотнiстю, iз втратою друга. – Це несправедливо, – у ii голосi усе ще чутнi бунтарськi нотки; вона вже налаштована менш вороже, але, як i ранiше, агресивна. Так само як i розграбування Святоi землi, спалення Жанни д’Арк, iспанська iнквiзицiя. Але я не нагадую iй про це. Їi обличчя напружене, у рисах застиг нестерпний бiль. Варто менi виявити слабину, i вона вiдвернеться вiд мене. – Знайдеш iнших друзiв, – непереконлива, невтiшна вiдповiдь. Анук глянула на мене iз презирством. – А менi потрiбний цей, – це вимовлено страшенно дорослим, страшенно втомленим тоном. Вона вiдводить погляд. Їi повiки набрякли сльозами, але вона не кидаеться до мене за розрадою. Зненацька я з жахливою яснiстю бачу ii, дитину, пiдлiтка, дорослу, зовсiм незнайому менi, якою вона неодмiнно стане, i ледь не плачу вiд розгубленостi й страху. Немов ми з нею помiнялися мiсцями: вона – доросла, я – дитина… Не йди, будь ласка! Що я буду робити без тебе? Але я вiдпускаю ii без жодного слова, забуваючи про велике бажання лишити ii бiля себе: я занадто гостро усвiдомлюю, що вона вiдгородилася вiд мене стiною вiдчуження. Люди народжуються дикунами. Найбiльше, на що я можу сподiватися, – це трохи ласки й видимiсть слухняностi. Тому що в глибинi душi моя дочка, як i всi дiти, – маленький варвар з первiсними iнстинктами – неприборкана, неприручена, непередбачувана. Увесь вечiр вона мовчала. Коли я стала вкладати ii спати, вона вiдмовилася вiд казки, але заснула лише за кiлька годин пiсля того, як я загасила свiтло у своiй спальнi. Лежачи в темрявi, я чула, як вона мiряе кроками кiмнату, час вiд часу вибухаючи лютими уривчастими тирадами, зверненими чи то до самоi себе, чи то до Пантуфля. Слiв я не могла розiбрати: вона говорила занадто тихо. Пiзнiше, переконавшись, що вона спить, я навшпиньках пробралася до ii кiмнати, щоб вимкнути свiтло. Згорнувшись клубочком, вона лежала на краю лiжка, викинувши убiк руку й так зворушливо вивернувши голову пiд неприродним кутом, що в мене вiд жалостi защемiло серце. В однiй долонi вона стискала маленьку пластилiнову фiгурку. Розправляючи простирадла, я забрала в дочки цю фiгурку, щоб покласти ii в коробку для iграшок. Вона ще зберiгала тепло дитячоi ручки, я вiдчувала вiд неi аромат початковоi школи, нашептаних секретiв, друкарськоi фарби й напiвзабутих друзiв. Липка шестидюймова фiгурка, старанно вилiплена дитячими пальчиками. Очi й рот видряпанi шпилькою, навколо пояса – червона нитка, й щось – гiлки або суха трава – уткнуте в голову, позначаючи кошлате каштанове волосся… На тулубi пластилiнового хлопчика видряпанi букви: прямо над серцем – акуратна велика «Ж», трохи нижче, майже залазячи на неi, – «А». Я обережно поклала фiгурку на подушку поруч iз голiвкою дочки й вийшла, загасивши в ii спальнi свiтло. Незадовго до свiтанку вона забралася до мене в лiжко, як це часто робила, коли була ще зовсiм малям, i я крiзь дрiмоту почула ii шепiт: «Не гнiвайся, maman. Я нiколи тебе не залишу». Вiд неi пахло сiллю й дитячим милом. У темрявi вона мiцно стискала мене у своiх теплих обiймах. Щаслива, я заколисувала ii, заколисувала себе, обiймала нас обох, вiдчуваючи майже бiль вiд неймовiрного полегшення. – Я люблю тебе, maman. І завжди буду любити. Не плач. Я не плакала. Я нiколи не плачу. Решту ночi мене переслiдували важкi видiння. Я погано спала й прокинулась на свiтанку, вiдчуваючи на своему обличчi руку Анук, а на душi – огидне панiчне бажання схопити дочку в оберемок i знову кинутися в мандри. Як нам тут жити? Якi ж ми дурнi, що вирiшили, начебто вiн не наздожене нас навiть у цiм мiстi? У Чорного чоловiка безлiч облич, i всi вони невблаганнi, суворi й надзвичайно небезпечнi. Бiжи, Вiано. Бiжи, Анук. Забудьте про свою маленьку солоденьку мрiю й бiжiть. Але нi, цього разу ми не втечемо. Ми й так уже надто вiддалилися вiд самих себе. Анук i я. Мама i я. Надто далеко. Цього разу я не вiдступлюся вiд своеi мрii. 9 19 лютого. Середа Сьогоднi у нас вихiдний. Школа закрита, i поки Анук грае бiля Маро, я зiбралася одержати замовлений товар i приготувати партiю ласощiв на цей тиждень. Приготуванням iжi я займаюся охоче. Кулiнарне мистецтво – це те ж саме, що й чари. Я немов ворожу, вибираючи iнгредiенти, змiшуючи iх, подрiбнюючи, заварюючи, розтовкуючи, приправляючи спецiями по рецептах iз прадавнiх кулiнарних книг. Традицiйнi предмети – ступа й товкач, якi мати використовувала для готування пахощiв, – тепер служать бiльш повсякденним цiлям, але й досi зберiгають аромати ii улюблених прянощiв i запашних речовин, освячуючи своiми вишуканими запахами бiльш простi, плотськi чудеса. Скороминущiсть – от що цiкавить мене в них. Стiльки працi, любовi, мистецькоi майстерностi вкладаеться у створення насолоди, яка тривае всього лише мить i яку лише одиницi здатнi оцiнити по-справжньому. Моя мати завжди ставилася до цього мого захоплення з поблажливим презирством. Вона не вмiла насолоджуватися iжею, сприймала ii як втомливу необхiднiсть, яку потрiбно добувати; як додаткову плату за свободу. Я крала меню з ресторанiв i з тугою дивилася на вiтрини кондитерських, а шоколад уперше спробувала, мабуть, коли менi було рокiв десять, може, бiльше. Мiй iнтерес до кулiнарii не вгасав. Рецепти я знала напам’ять, зберiгала iх у головi, як дорожнi маршрути. Рецепти рiзних страв – видертi з покинутих журналiв на переповнених залiзничних вокзалах, вивiданi у випадкових попутникiв, незвичайнi результати моiх власних експериментiв. Мати чаклуванням i ворожiнням на картах прокладала маршрут нашоi навiженоi гонитви по Європi. Я ж орiентувалася по смакових вiдчуттях – характерних знаках невиразних кордонiв. Париж повнився ароматами свiжого хлiба й рогаликiв, Марсель – запахами буябеса[13 - Суп з риби, вельми популярний на середземноморському узбережжi Францii.] й смаженого часнику. Берлiн менi запам’ятався свинячою рулькою з квашеною капустою й картопляним салатом, Рим – безкоштовним морозивом, яке я з’iла в малесенькому ресторанчику бiля рiки. Мати, яка вiчно поспiшала, не зважала на особливостi, усi мiста для неi були однаковими, – вона жила своiми власними символами. Уже тодi ми по-рiзному дивилися на життя. Зрозумiло, вона навчила мене всьому, що вмiла сама. Як проникати в сутнiсть речей, розбиратися в людях, читати iхнi думки й таемнi бажання. Водiй, який погодився пiдвезти нас, а потiм вiдхилився на десять кiлометрiв убiк вiд свого маршруту, щоб пiдкинути нас у Лiон; торговцi, якi вiдмовлялися брати з нас плату; полiцейський, котрий не звернув на нас уваги. Звичайно, нам щастило не завжди. Часом фортуна вiдверталася вiд нас iз незрозумiлих причин. Деяких людей неможливо зрозумiти, до них не достукатися. Як, наприклад, до Франсiса Рейно. Правда, менi завжди ставало трохи нiяково, коли нам вдавалося зiграти на струнах людськоi душi. Занадто вже легко це виходило. А от шоколад – iнша справа. Безумовно, щоб приготувати його, необхiднi певнi навички. Легка рука, вправнiсть, терпiння, яких нiколи не мала моя мати. Але процес залишаеться незмiнним. Це надiйна справа. Менi не доводиться заглядати в людськi серця, щоб отримати те, чого хочу. Я просто виконую чужi бажання, роблю те, що мене просять. Гi, мiй кондитер, знае мене з давнiх-давен. Ми працювали разом, коли народилася Анук, i вiн же допомiг менi органiзувати мое перше пiдприемство – маленьку кондитерську на околицi Нiцци. Тепер вiн мешкае в Марселi – iмпортуе натуральне терте какао прямо з Пiвденноi Америки й на своiй фабрицi переробляе його на рiзнi сорти шоколаду. Я використовую сировину найвищоi якостi – брикети шоколадноi глазурi, розмiром трохи бiльшi, нiж звичайна цеглина, усiх трьох видiв: чорну, молочну й бiлу. З однiею доставкою я одержую по ящику кожного iз цих видiв. Шоколад неодмiнно слiд покришити. Деякi кондитери купують не брикети, а шоколадну масу, але я люблю готувати сумiш власноруч. Метушня з неопрацьованими тьмяними блоками шоколадноi поливи даруе менi безмежну насолоду. Менi подобаеться подрiбнювати iх вручну – я нiколи не користуюся електричними мiксерами, – зсипаючи здрiбнену масу у великi керамiчнi чани, потiм плавити ii, помiшуючи й старанно вимiрюючи температуру спецiальним термометром по завершенню черговоi фази трудомiсткоi роботи, поки не стае зрозумiло, що сумiш достатньо тепла. Є щось магiчне в процесi перетворення шоколадноi сировини на «золото дурнiв», що хвилюе уяву простих смертних. Можливо, навiть моя мати оцiнила б мою працю. Працюючи, я дихаю на повнi груди й нi про що не думаю. Вiкна розчиненi навстiж, гуляють протяги. На кухнi було б холодно, якби не жар, що пiдiймаеться вiд печей i мiдних чанiв, якби не гарячi випари талоi шоколадноi глазурi. У нiс б’е дурман, п’янить сумiш запахiв шоколаду, ванiлi, розпечених казанiв i корицi – терпкий грубуватий дух Америки, гострий смолистий аромат тропiчних лiсiв. Отак я тепер подорожую. Як ацтеки у своiх священних ритуалах. Мексика, Венесуела, Колумбiя. Двiр Монтесуми. Кортес i Колумб. Їжа богiв, що бульбашиться i пiниться в ритуальних чашах. Гiркий елiксир життя. Можливо, саме це почувае Рейно в моiй крамничцi – дух далеких часiв, коли свiт був обителлю варварiв, дикунiв. Какао-бобам поклонялися ще до пришестя Христа – до того, як народився у Вифлеемi Адонiс i був принесений у жертву на Великдень Осiрiс. Їм приписувалися магiчнi властивостi. Напiй з них потягували на сходах жертовних храмiв; вони дарували несамовите блаженство, вкидали в шалений екстаз. От чого вiн боiться! Розтлiння через задоволення, непомiтного занурення плотi в глибини розгулу. Оргii ацтекського жрецтва не для нього. І все-таки у випарах талого шоколаду починае щось проступати – якесь видiння, як сказала б моя мати, – димчастий палець усвiдомлення, що вказуе… вказуе… Є! На мить я майже схопила його. Рiвна поверхня, що парувала, зарябiла, утворюючи якийсь вiзерунок. Потiм ще один – неясний, тонкий, як павутинка, вiн проступае лише частково… На мить я майже побачила вiдповiдь, таемницю, яку вiн приховуе – навiть вiд себе – ретельно, зi страхаючою ощадливiстю, ключ, який дасть хiд усiм нам, запустить увесь механiзм. Ворожити на шоколадi важко. Видiння розпливаються, клубочаться в парi, що туманить мозок. І я – не моя мати, яка до самоi смертi зберiгала настiльки могутнiй дар вiщування, що ми з нею в панiцi бiгли, немов божевiльнi, ще до того, як ii передчуття набували закiнченоi форми. І все-таки, перш нiж видiння розсiялося, менi здаеться, я встигла дещо розглянути – кiмнату, лiжко, на якому лежить старий зi збудженими запалими очима на блiдому обличчi… І вогонь. Вогонь. Це те, що я мала побачити? Це i е таемниця Чорного чоловiка? Я маю дiзнатися його секрет, якщо ми хочемо тут залишитися. А я й справдi хочу. Будь-якою цiною. 10 19 лютого. Середа Тиждень, mon p?re. Тiльки й усього. Минув лише один тиждень. А здаеться, набагато бiльше. І сам не розумiю, чому вона так мене бентежить, адже менi абсолютно ясно, що це за жiнка. Я заходив до неi днями, намагався переконати, що не варто вiдчиняти крамницю у недiльний ранок. Колишня пекарня перетворилася на щось неземне, повiтря наситилося надзвичайними ароматами iмбиру й спецiй. Я намагався не дивитися на полички з солодощами – коробочки, стрiчечки, бантики пастельних тонiв, срiблясто-золотавi гiрки зацукрованого мигдалю, зацукрованi фiалки, шоколаднi пелюстки троянд. Тут усе нагадуе будуар – iнтимна атмосфера, запах троянд i ванiлi. Точно так виглядала кiмната моеi матерi: там були i серпанок, i кришталь, що мерехтiв у приглушеному свiтлi, i ряди флакончикiв i склянок на туалетному столику – сонм джинiв, якi очiкують, доки хтось не врятуе iх з полону. Є щось нездорове у такiй ряснiй вишуканостi. Обiцянка, недосяжна, заборонена насолода. Вона чемно привiталася зi мною. Тепер я розглянув ii пильнiше. Довге чорне волосся зiбране у вузол, очi неймовiрно темнi, начебто без зiниць. Ідеально прямi брови надають ii погляду суворiсть, пом’якшену iронiчним вигином губ. Долонi квадратнi, нiгтi коротко обстриженi – руки професiонала. Вона не користуеться косметикою, i все одно в ii обличчi маячить щось непристойне. Можливо, це вiдкритий оцiнюючий погляд, незмiнна iронiя на вустах. До того ж вона висока, занадто висока для жiнки, ми з нею майже однаковi на зрiст. Дивиться менi просто в очi – плечi випростанi, пiдборiддя зухвало пiдняте. На нiй довга спiдниця вогненного кольору, тонкий чорний светр – страшне поеднання. Як змiя, отруйна комаха, застереження ворогам. А вона – мiй ворог. Я одразу це вiдчув. Їi тихий приемний голос мене не обманюе. Я вiдчуваю ii ворожiсть i пiдозрiливiсть. Вона спецiально затягуе мене до своеi крамницi, щоб посмiятися з мене. Здаеться, начебто iй вiдомо щось таке, що навiть я… Утiм, це нiсенiтниця. Що вона може знати? Що може зробити? Просто я обурений тим, що було порушено природнiй порядок, як сумлiнний садiвник обурився би, побачивши кульбабку у своему садку. Насiння розброду сходить повсюди, mon p?re. Захоплюе усе новi площi. Поширюеться. Я, мабуть, чогось не розумiю. Але ми, ти i я, однаково не маемо права втрачати пильностi. Пам’ятаеш Маро i циганiв, яких ми вигнали з берегiв Тана? Пам’ятаеш, скiльки часу й сил пiшло на це, скiльки мiсяцiв марно було витрачено на скарги й письмовi звертання, поки ми не взяли справу у своi руки? Пам’ятаеш моi проповiдi?! Однi за одними зачинялися перед ними дверi. Деякi крамарi одразу продемонстрували свiдомiсть, одразу встали на наш бiк, оскiльки не забули останньоi навали циган, що принесли до мiста хвороби, злодiйство, проституцiю. А от на Нарсiса довелося натиснути: вiн, як завжди, готовий був запропонувати бродягам роботу на своiх полях на час лiтнiх жнив. Але ми зрештою виселили весь табiр – похмурих чоловiкiв, iхнiх неохайних шльондр iз нахабними очима, iхнiх босоногих дiтей iз брудними язиками, iхнiх худих собак. Пiсля втечi циганiв люди безкоштовно прибрали залишенi ними смiття й бруд. Одне насiннячко кульбаби, mon p?re, i вони повернуться. Ти це розумiеш не гiрше за мене. І якщо вона i е це насiннячко… Учора я розмовляв з Жолiн Дру. Анук Роше пiшла до початковоi школи. Розв’язне дiвчисько з таким самим чорним волоссям, як у ii матерi, i райдужною нахабною посмiшкою. Зважаючи на все, Жолiн помiтила, що ii син Жан у числi iнших дiтей грае з цiею дiвчинкою в якусь непотрiбну гру на шкiльному дворi. Вони витрушували в бруд з мiшечка кiстки й намистини. Вважаю, ворожили або ще якоюсь дурнею займалися. Поганий вплив… Я ж казав тобi, що знаю цю породу. Жолiн заборонила Жану гратися з нею, але хлопець упертий, одразу набурмосився. Дiти в цьому вiцi розумiють тiльки строгу дисциплiну. Я запропонував серйозно поговорити з хлопчиком, але мати не погодилася. От що це за люди, mon p?re. Слабкi. Безхарактернi. Цiкаво, скiльки з них уже порушили Великий пост? Скiльки взагалi мали намiр дотримувати його? Щодо мене, я почуваю, як завдяки пiснiй дiетi очищаюся вiд скверни. Вiтрина крамницi м’ясника наводить на мене жах; будь-який запах iжi сприймаю так гостро, що навiть голова паморочиться. Раптом зовсiм перестав терпiти аромат свiжоi випiчки, що розноситься ранками з пекарнi Пуату, харчевня на площi Боз-Ар смердить смаженим жиром, начебто пекельне пекло. Сам я ось уже бiльше тижня не доторкаюся нi м’яса, нi риби, нi яець. Живу на хлiбi, супах, салатах, у недiлю дозволяю собi келих вина. І я очистився, p?re, очистився… Шкода тiльки, що не можу зробити бiльше. Для мене це – не страждання, не покарання. Часом я думаю: от якби стати для них прикладом, якби це я страждав, стiкаючи кров’ю на хрестi… Ця вiдьма Вуазен насмiхаеться надi мною, крокуючи повз мiй дiм iз кошиком продуктiв з крамницi. Вона едина у сiм’i благочестивих парафiян нехтуе церквою, посмiхаеться менi, шкутильгаючи у солом’яному капелюшку iз червоним шарфом на головi, iде, стукае цiпком по плитах перед собою й шкiриться… Я терплю ii тiльки з поваги до ii вiку, mon p?re, i з жалю до ii рiдних. Уперто вiдмовляеться вiд лiкування, вiд розради й пiдтримки, думае, що буде жити вiчно. Але одного чудового дня вона зламаеться. Коли-небудь вони всi не витримають. І я, безумовно, вiдпущу iй усi грiхи. Буду вболiвати за неi, незважаючи на всю ii оману, гординю, зарозумiлiсть. Урештi-решт вона впаде до моiх нiг, mon p?re. У остаточному пiдсумку всi вони будуть у моiй владi, чи не так? 11 20 лютого. Четвер Я чекала на неi. Картатий плащ, волосся туго зачесане назад, руки моторнi й нервовi, як у досвiдченого стрiльця. Жозефiна Мускат, жiнка з карнавальноi ходи. Вона дочекалася, коли моi завсiдники – Гiйом, Жорж i Нарсiс – покинули шоколадню, i ввiйшла, тримаючи руки глибоко в кишенях. – Гарячий шоколад, будь ласка, – замовила вона, увiткнувшись поглядом у порожнi келихи, якi я ще не встигла забрати, i нiяково сiла на табурет за прилавком. – Хвилинку. – Я не стала уточнювати, як приготувати для неi напiй, – налила на свiй розсуд i подала iз шоколадною стружкою й збитими вершками, поклавши на край блюдця двi кавовi помадки. Із хвилину вона примружившись дивилася на келих, потiм несмiливо доторкнулася до нього. – Днями, – заговорила вона неприродно безтурботним тоном, – я була у вас i забула заплатити… – Пальцi в неi довгi i, як не дивно, витонченi, незважаючи на мозолистi подушечки. У невимушенiй обстановцi ii обличчя трохи втратило тривожний зацькований вираз й стало здаватися майже гарним. Волосся м’якого каштанового вiдтiнку, очi золотавi. – Вибачте. – Тут вона майже з викликом кинула на прилавок монету в десять франкiв. – Нiчого страшного, – з безтурботною байдужiстю вiдповiла я. – З кожним може трапитися. Жозефiна пiдозрiливо глянула на мене й, переконавшись, що я не серджуся, трохи розслабилася. – Смачно, – похвалила вона, ковтнувши з келиха шоколад. – Дуже смачно. – Я сама готую, – пояснила я. – З тертого какао, ще не розведеного какао-маслом, яке додають для того, щоб маса затвердiшала. Саме так багато сторiч тому пили шоколад ацтеки. Жозефiна знову пiдозрiливо покосувала на мене. – Спасибi за подарунок, – вимовила вона нарештi. – Мигдаль у шоколадi. Моi улюбленi цукерки, – i раптом заговорила швидко, запекло, захлинаючись словами: – Я не хотiла. Просто вони обговорювали мене, я знаю. Але я не злодiйка. Це все через них, – тон презирливий, куточки губ опущенi в гнiвi й самобичуваннi, – через це стерво Клермон i ii подружок. Брехухи… – Вона знову подивилася на мене, зухвало, немов кидаючи виклик. – Кажуть, ти не ходиш до церкви, – голос у неi дзвiнкий, занадто голосний для маленького примiщення шоколаднi, вiн глушить нас обох. Я посмiхнулася. – Так i е. Не ходжу. – Отже, довго тут не пробудеш, – заявила Жозефiна таким самим ламким голосом. – Вони виживуть тебе звiдси, проженуть, як проганяють усiх, хто iм не подобаеться. Ось побачиш. Усе це… – Нервовим жестом вона показала на полицi, коробочки, солодку споруду у вiтринi. – Нiчого тебе не врятуе. Я чула iхню балаканину. Чула, що вони говорили. – Я теж. – Зi срiбного чайника я налила собi маленьку чашку шоколаду, чорного, як «еспресо», i стала помiшувати його маленькою ложкою. – Але я не слухаю, – спокiйно сказала я й, надпивши iз чашки, додала: – І тобi не раджу. Жозефiна засмiялася. Ми обидвi замовкли. Минуло п’ять секунд. Десять. – Кажуть, ти вiдьма. – Знову це слово. Вона з викликом подивилася менi в обличчя. – Це так? Я знизала плечима, ковтнула шоколаду iз чашки. – Хто каже? – Жолiн Дру. Каролiна Клермон. Прибiчницi кюре Рейно. Я чула, як вони базiкали бiля церкви. І дочка твоя щось розповiдала дiтям. Щось про парфуми, – у голосi ii чулися цiкавiсть i прихована, неприемна iй самiй ворожiсть, природи якоi я не розумiла. – Треба ж, парфуми! – вигукнула вона. Я провела пальцем по золотому обiдку своеi чашки. – Я думала, тобi плювати на те, що верзуть усi цi люди. – Менi просто цiкаво, – це знову сказане з викликом, начебто вона боiться розбудити до себе симпатiю. – До того ж ти днями розмовляла з Армандою. А з Армандою нiхто не розмовляе. Крiм мене. Арманда Вуазен. Бабуся з Маро. – Вона менi подобаеться, – просто сказала я. – Чому я маю цуратися ii? Жозефiна стукнула кулаком по прилавку. Вона була збуджена, голос ii трiскотiв, як схоплене морозом скло. – Тому що вона божевiльна, ось чому! – На пiдтвердження своiх слiв вона невиразно покрутила пальцем бiля скронi. – Божевiльна, божевiльна, божевiльна, – вона понизила голос. – Я от що тобi скажу. У Ланскне iснуе поняття межi, – мозолястим пальцем вона провела на прилавку риску, – i якщо ти переступаеш ii, якщо не сповiдаешся, не поважаеш чоловiка, не готуеш iжу тричi на день, не чекаеш повернення чоловiка додому, сидячи бiля камiна iз пристойними думками в головi, якщо в тебе немае… дiтей… i ти не ходиш iз квiтами на похорон друзiв i не прибираеш вiтальню у своему будинку й… не… копаеш… квiтковi грядки! – Жозефiна розчервонiлася вiд напруги, вiд невтримного гнiву, який клекотiв у ii грудях. – Виходить, ти – теж божевiльна! – випалила вона. – Божевiльна, ненормальна. І люди… шепочуться… за… твоею спиною i… i… i… Вона рiзко замовкла, гострий бiль бiльше не спотворював ii риси. Я помiтила, що ii погляд спрямований повз мене на щось за вiкном, але через слiпучий блиск скла я не могла розгледiти те, на що вона дивилася. Здавалося, немов завiса опустилася на ii обличчя – щiльне, непроникне, безнадiйно глухе. – Вибач! Мене трохи занесло. – Вона допила шоколад. – Менi не можна з тобою спiлкуватися. Та i я для тебе погана компанiя. І так уже добра не чекай. – Це думка Арманди? – незворушно спитала я. – Менi вже час iти, – немов караючись, вона знову притисла до грудей кулаки. – Менi вже час iти. – У ii рисах знову проступило сум’яття, а опущенi вiд страху куточки губ надавали обличчю вираз не надто розумний… Однак та розгнiвана, обурена жiнка, яка говорила зi мною хвилину тому, була зовсiм не дурна. Що – кого – вона побачила, що так рiзко змiнилася в обличчi? Ледь вона ступила за порiг шоколаднi й, горблячись пiд поривами уявного ураганного вiтру, покрокувала у своiх справах, я пiдiйшла до вiкна, проводжаючи ii поглядом. До неi нiхто не пiдiйшов. Нiхто, як менi здалося, навiть i не дивився в ii бiк. І тут я помiтила Рейно. Вiн стояв бiля входу в церкву, в арцi. Поруч iз ним – незнайомий менi лисiючий чоловiк. Погляди обох прикутi до вiтрини «Небесного мигдалю». Рейно? Невже це вiн – джерело ii страху? Вiд думки про те, що священик, можливо, намагаеться налаштувати Жозефiну проти мене, я вiдчула гостре роздратування. Пригадую, вона говорила про нього скорiше зi зневагою, нiж зi страхом. Спiврозмовник Рейно – невисокий чоловiк мiцноi статури. Закоченi рукави його картатоi сорочки оголюють лискучi червонi руки, маленькi iнтелiгентськi окуляри мають безглуздий вигляд на великому м’ясистому обличчi. У всiй його постатi помiтна ворожiсть, спрямована невiдомо на кого, i я нарештi впiзнаю його. Я вже зустрiчала його колись – з бiлою бородою, у червоному халатi. Вiн кидав солодощi в юрбу. На карнавалi. Санта-Клаус. Жбурляв цукерки в натовп з такою злiстю, начебто сподiвався вибити кому-небудь око. У цей момент бiля вiтрини зупинилася зграйка дiтей. Чоловiкiв бiля церкви я тепер не бачила, але, здаеться, розгадала причину поспiшноi втечi Жозефiни. – Люсi, бачиш того чоловiка на площi? У червонiй сорочцi? Хто це? Дiвчинка скривилася. Їi улюбленi ласощi – мишки з бiлого шоколаду, п’ять штучок за десять франкiв. Я додала iй до паперового кулька ще двi. – Ти ж знаеш його, правда? Люсi кивае. – Месье Мускат. Хазяiн кав’ярнi. – Я знаю цей заклад – непоказне маленьке мiсце наприкiнцi вулицi Сiтуайен-Лiбр. Зо п’ять металевих столикiв на тротуарi пiд вицвiлим навiсом з емблемою оранжаду. Стара вивiска – «Кав’ярня “Республiка”». Стискаючи в руцi мiшечок iз солодощами, дiвчинка вiдходить вiд прилавка, збираючись вискочити на вулицю, але потiм, передумавши, знову повертаеться. – А от якi його улюбленi ласощi, ви нiколи не здогадаетеся, – заявляе вона. – Тому що вiн нiчого не любить. – У це важко повiрити, – посмiхаюсь я. – Кожна людина мае щось любити. Люсi замислилася. – Ну, може, тiльки те, що вiн забирае в iнших, – лунко говорить вона й iде, махнувши менi на прощання через вiтрину. – Перекажiть Анук, що пiсля школи ми йдемо в Маро! – Обов’язково. Маро. Цiкаво, чим приваблюе iх цей район. Рiчка зi смердючими коричневими берегами. Вузькi вулички, по яких гуляе смiття. Оаза для дiтей. Пласкi камiнчики, якi доладно скачуть по стоячiй водi. Секрети, таемницi, мечi iз цiпкiв, щити з листя ревеню. Военнi дii в заростях ожини, тунелi, першопрохiдники, бродячi собаки, чутки, викраденi скарби… Учора Анук повернулася зi школи, крокуючи якоюсь особливо бадьорою ходою, i одразу показала менi свiй новий малюнок. – Це я… – Постать в червоному комбiнезонi зi скуйовдженим чорним волоссям. – Пантуфль… – На ii плечi сидить, як папуга, кролик з нашорошеними вухами. – І Жанно. – Хлопчик у зеленому з простягненою рукою. Обое посмiхаються. Зважаючи на все, матерям – навiть матерям-учителькам – вхiд у Маро заборонений. Анук повiсила малюнок на стiну над пластилiновою фiгуркою, яка дотепер сидить бiля ii лiжка. – Пантуфль сказав менi, що робити. – Вона згребла його в обiйми. У цiм свiтлi я досить чiтко бачу його. Вiн схожий на вусату дитину. Часом я запитую себе, може, менi слiд якось заборонити iй цей самообман, але я знаю, що в мене не вистачить мужностi приректи свое дитя на самотнiсть. Можливо, якщо ми залишимося тут, Пантуфль згодом поступиться мiсцем бiльш реальним друзям. – Я рада, що вам вдалося залишитися друзями, – кажу я, цiлуючи ii в кучеряву макiвку. – Скажи Жанно, якщо хоче, нехай приходить сюди цими днями. Допоможете менi розiбрати вiтрину. Інших своiх приятелiв i подруг теж можеш покликати. – Пряниковий будиночок? – Їi очi засяяли, як вода на сонцi. – Ура! – У припливi радостi вона затанцювала по кiмнатi, мало не перекинула табурет, у довжелезному стрибку обiгнула уявну перешкоду й кинулася на схiдцi, перескакуючи одразу через три сходинки. – Пантуфлю, доганяй! Пролунав гуркiт – бам-бам! Анук ляснула дверима об стiну. Мене, як завжди зненацька, накрила з головою хвиля любовi до дочки. Моя маленька мандрiвниця. Вiчно в русi, жодноi хвилини не мовчить. Я налила собi ще одну чашку шоколаду й обернулася, почувши дзвiнок бiля дверей. Менi випало захопити його зненацька: вiн не контролюе вираз свого обличчя – погляд, що оцiнюе, пiдборiддя випнуте вперед. Плечi розправленi, на лискучих оголених руках набрякли вени. Потiм вiн посмiхнувся – не тепло, одними вустами. – Месье Мускат, якщо не помиляюся? – Цiкаво, що йому тут потрiбно? Здаеться, вiн прийшов зовсiм не у справах. Чоловiк спiдлоба розглядае виставлений товар, його погляд нишпорить по моему обличчю, опускаеться до моiх грудей – один раз, другий. – Що iй тут знадобилося? – наважився вiн, не пiдвищуючи голосу, i хитнув головою, немов вiд подиву. – Що, чорт забирай, iй може бути потрiбно в цiй крамницi? – Вiн показав на пакуночки iз зацукрованим мигдалем вартiстю п’ятдесят франкiв за пакетик. – Це, чи що, га? – звертаеться вiн до мене, розводячи руками. – Подарунки на весiлля i хрестини? Навiщо iй такi подарунки? – Вiн знову посмiхнувся, цього разу улесливо, намагаючись причарувати мене. – Що вона купила? – Наскiльки я розумiю, йдеться про Жозефiну? – Так, це моя дружина. – Вiн вимовив це з дивною iнтонацiею – надто суворо. – От уже жiнки! Працюеш як проклятий, щоб заробити на життя, а вони що роблять, га? Витрачають усе на… – Вiн знову обвiв рукою ряди шоколадних перлин, марципанових гiрлянд, срiбноi фольги, шовкових квiтiв. – То вона подарунок купила? – У голосi його забринiла пiдозра. – Для кого це вона подарунки купуе? Для себе, чи що? – Вiн реготнув, немов ця думка здалася йому цiлковитою нiсенiтницею. Я не могла зрозумiти, чого вiн хоче, але мене насторожували його агресивний тон, нездоровий блиск в очах, нервова жестикуляцiя. Я боялася не за себе – протягом рокiв, проведених з матiр’ю, я опанувала багато рiзних способiв самозахисту. Менi стало страшно за Жозефiну. Перш нiж я встигла спорудити мiж нами незриму стiну, менi вiд нього передався образ: закривавлений палець у диму. Я стисла пiд прилавком кулаки, тому що виворiт душi цiеi людини бачити зовсiм не хотiла. – Думаю, ви щось не так зрозумiли, – сказала я. – Я сама запросила Жозефiну на чашку шоколаду. Хочу заприятелювати. – О! – Вiн сторопiв на мить. Потiм знову видав смiшок – майже щирий, у його презирствi тепер лунав непiдробний подив. – Ви хочете подружитися з Жозефiною? – Знову погляд, що оцiнюе. Я бачу, що вiн порiвнюе нас, раз у раз стрiляючи масними очицями у бiк моiх грудей, i, коли вiн знову заговорив, я почула в його голосi вкрадливi котячi нотки. Очевидно, у його уявленнi саме таким голосом треба зваблювати жiнок. – Ти ж тут новенька, вiрно? Я киваю. – Мабуть, ми могли б зустрiчатися iнодi. Познайомилися б, краще пiзнали один одного. – Мабуть, – безтурботно кинула я й додала незворушно: – Може, ви заодно й дружину запросите? Вiн розгубився, знову змiряв мене поглядом, пiдозрiливо покосував. – Сподiваюся, вона не бовкнула чого зайвого? – Чого, наприклад? – уточнила я. Вiн мотнув головою: – Нiчого. Нiчого. Просто в неi язик як помело, от i все. Рот не закриваеться. Нiчого не робить, хе! Тiльки теревенить i теревенить, увесь час, безперервно. – Знову короткий невеселий смiшок. – Утiм, ти й сама в цьому скоро переконаешся, – додав вiн з похмурим задоволенням у голосi. Я промурмотiла щось ухильне. Потiм, пiддавшись пориву, дiстала з-пiд прилавка маленький пакетик мигдалю в шоколадi й простягнула йому. Сказала невимушено: – Будьте ласкавi, передайте це вiд мене Жозефiнi. Цi цукерки я приготувала для неi, а вiддати забула. Вiн з подивом дивиться на мене. Повторюе тупо: – Передати iй? – Безкоштовно. За мiй рахунок. – Я обдарувала його чарiвною посмiшкою. – Це подарунок. Вiн широко посмiхнувся, узяв у мене симпатичний срiбний мiшечок iз шоколадом i, зiм’явши, сунув до кишенi джинсiв. – Звичайно, передам. Не сумнiвайся. – Це ii улюбленi цукерки, – пояснюю я. – Багато ти не напрацюеш, якщо будеш пригощати всiх пiдряд, – поблажливо заявляе вiн. – Мiсяця не мине, як збанкрутуеш. – І знову пильний голодний погляд, начебто я – шоколадна цукерка, яку йому не терпиться розгорнути. – Поживемо – побачимо, – елейно мовила я. Вiн вийшов на вулицю й, сутулячись, покрокував додому розв’язною ходою Джеймса Дiна. Я проводжала його поглядом i незабаром побачила, як вiн витяг з кишенi цукерки, призначенi для Жозефiни, i розкрив пакетик. Навiть не вiдiйшов вiд крамницi. Можливо, здогадався, що я спостерiгаю за ним. Одна, друга, третя. Його рука з ледачою методичнiстю пiднiмалася до рота, i не встиг вiн перейти площу, як пакетик уже був спустошений, а шоколад – з’iдений. Вiн зiбгав у руцi срiблястий пакунок. Я уявила, як вiн запихае до рота цукерки, немов ненажерливий пес, що хоче скорiше вилизати власну миску, щоб поцупити шматок м’яса з чужоi тарiлки. Минаючи пекарню, вiн жбурнув срiбний папiр до урни, що стояла бiля входу, але промахнувся: паперовий мiшечок пострибав на краечку й упав на каменi. А вiн, не озираючись, продовжив шлях – пройшов повз церкву й покрокував вулицею Сiтуайен-Лiбр, грубими черевиками вибиваючи iскри з рiвних круглякiв брукiвки. 12 21 лютого. П’ятниця Увечерi знову похолоднiшало. Флюгер на церквi Святого Іеронiма всю нiч крутився в неспокiйнiй нерiшучостi, верескливо поскрипуючи на iржавих крiпленнях, немов вiдганяв непроханих гостей. До ранку на мiсто лiг туман, такий густий, що навiть церковна вежа, яка височiла всього за двадцять крокiв вiд вiтрини шоколаднi, видалася далеким примарним силуетом. Крiзь товщу туману пробивався глухий бiй дзвону, який скликав парафiян на лiтургiю, але на його дзенькiт вiдгукнулися лише кiлька людей. Пiднявши комiри плащiв i курток, вони поспiшають до церкви за вiдпущенням грiхiв. Коли Анук допила молоко, я закутала дочку в червоне пальто й, не звертаючи уваги на ii протести, натягнула iй на голову пухнату шапку. – Хочеш щось на снiданок? Вона рiшуче хитнула головою й схопила яблуко iз тарелю бiля прилавка. – А мене ти хiба не поцiлуеш? Це наш ранковий ритуал. Спритно обхопивши мене руками за шию, вона облизала мое обличчя, зi смiхом вiдстрибнула, послала вiд дверей повiтряний поцiлунок i вибiгла на площу. Я зойкаю вiд удаваного жаху, витираю обличчя. Вона радiсно смiеться, показуе менi маленького гострого язичка, кричить: «Я люблю тебе!» i червоною змiйкою бiжить у туман, тягнучи за собою портфель. Я знаю, що за пiвхвилини пухната шапка перекочуе в ii шкiльну сумку, де вже лежать пiдручники, зошити та iншi прикрi згадки про дорослий свiт. На мить я знову побачила Пантуфля, що скакав за нею назирцi, i поспiшила закритися вiд небажаного образу. Гiрке почуття втрати й самотностi охопило мене. Як я буду жити цiлий день без неi? Зусиллям волi я придушила в собi нездоланний порив погукати ii. За ранок шiсть покупцiв. Один з них – Гiйом. Вiн зайшов на шляху додому, вертаючись iз крамницi м’ясника зi шматком кров’яноi ковбаси, загорненоi в папiр. – Чарлi любить кров’яну ковбасу, – серйозно каже вiн менi. – Останнiм часом у нього поганий апетит, але, я певен, ковбасу вiн з’iсть iз задоволенням. – Ви й про себе не повиннi забувати, – м’яко нагадую я йому. – Вам теж треба iсти. – Звичайно, – винувато посмiхаеться вiн. – Я iм як кiнь. Слово честi. – Вiн раптом стривожився. – Щоправда, зараз Великий пiст. Але ж тваринам не обов’язково постувати, як ви вважаете? У вiдповiдь на його стурбований погляд я хитаю головою. Риси обличчя в нього дрiбнi, тонкi. Вiн належить до того типу людей, якi розламують печиво на двi половинки й одну залишають на потiм. – Я вважаю, вам обом слiд краще дбати про себе. Гiйом чухае Чарлi за вухом. Пес реагуе мляво й майже не цiкавиться пакетом з м’ясноi крамницi у кошику, який стоiть бiля нього. – Ми даемо собi раду. – Губи Гiйома розсуваються у посмiшцi так само автоматично, як з його язика злiтае неправда. – Правда, даемо. – Вiн допив свiй chocolat espresso. – Чудовий шоколад, – як завжди, каже вiн. – Моi комплiменти, мадам Роше. Я вже давно не наполягаю, щоб вiн звертався до мене на iм’я. Укорiненi в ньому правила пристойностi не допускають панiбратства. Вiн залишае грошi на прилавку, пiднiмае капелюха на прощання й вiдчиняе дверi. Чарлi незграбно пiдводиться з пiдлоги й, трохи хилячись на один бiк, шкутильгае за хазяiном. Дверi за ними зачиняються, i за хвилину я вже бачу, як Гiйом нахиляеться й бере свого вихованця на руки. У обiд до шоколаднi заходить ще одна вiдвiдувачка. На нiй безформне чоловiче пальто, але я однаково миттево впiзнала ii. Розумне зморшкувате обличчя пiд чорним солом’яним капелюхом, довга чорна спiдниця, з-пiд якоi стирчать важкi черевики. – Мадам Вуазен! Прийшли, як i обiцяли? Дозвольте, я наллю вам чогось. – Блискучi очi уважно розглядають шоколадню, зауважуючи кожну деталь. Вона зупиняе погляд на меню, написаному Анук: ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД – 10 франкiв ШОКОЛАД-ЕСПРЕСО – 15 франкiв ШОКОЛАДНИЙ КАПУЧИНО – 12 франкiв КАВОВИЙ ШОКОЛАД – 12 франкiв Бабуся схвально кивнула. – Сто рокiв нiчого подiбного не бачила. Уже й забула, що iснують такi заклади, – голос у неi звучний, рухи – енергiйнi, що нiяк не в’яжеться з ii вiком, вуста глумливо вигнутi, як у моеi матерi. – Колись я любила шоколад, – зiзнаеться вона. Поки я наливала для неi у високий келих кавовий шоколад i додавала в пiну кавовий лiкер «Калуа», вона пiдозрiливо розглядала табурети бiля прилавка. – Сподiваюся, ти не змусиш мене лiзти на цей стiлець? Я засмiялася. – Якби я знала, що ви прийдете, заздалегiдь приготувала б драбинку. Почекайте хвилинку. Я витягла з кухнi старе жовтогаряче крiсло Пуату. – Спробуйте-но сюди. Арманда важко опустилася в крiсло й узяла обома руками келиха. Очi в неi палають нетерпiнням i захватом, як у дитини. – М-м-м-м, – це бiльше, нiж задоволення, майже благоговiння. – М-м-м-м, – вона заплющила очi, смакуючи язиком напiй. Я мало не зi страхом споглядала за ii блаженством. – Отакий зараз шоколад, так? – Трохи помовчавши, вона подивилася на мене блискучими очима з-пiд напiвопущених повiк. – Вершки, кориця, напевно, i… що ще? «Тiа Марiя»? – Майже вгадали. – Заборонений плiд завжди солодкий, – сказала Арманда, iз задоволенням витираючи з вуст пiну. – Але це… – Вона знову з жадiбнiстю ковтнула з келиха. – Нiчого смачнiшого не куштувала, навiть у дитинствi. Побитися об заклад готова, тут тисяч десять калорiй, а то й бiльше. – Чому ви думаете, що вам це зашкодить? – спитала я. Маленька й кругла, як курiпка, вона, на вiдмiну вiд своеi дочки, не справляла враження жiнки, що страждае вiд недосконалостi своеi фiгури. – О, це лiкарi так думають, – недбало вiдважила Арманда. – Знаеш, якi вони. Усе готовi заборонити. – Вона знову потягла через соломинку шоколад. – Ох, як смачно. Здорово! Каро вже протягом багатьох рокiв намагаеться запроторити мене в який-небудь притулок. Не подобаеться iй, що я мешкаю по сусiдству. Не любить згадувати про свое походження. – Вона смачно гмикнула. – Каже, я хвора. Не здатна подбати про себе. Надсилае до мене свого огидного лiкаря, i той починае менi прописувати: це можна, те не можна. Можна подумати, вони хочуть, щоб я жила вiчно. Я посмiхнулася. – Я переконана, що Каролiна дуже любить вас. Арманда кинула на мене глузливий погляд. – Просто-таки переконана? – Ще один вульгарний смiшок. – Не розповiдай менi казки, дiвчинко. Ти чудово знаеш, що моя дочка любить тiльки себе. Я ж не дурна, усе розумiю. – Їi блискучi очi пильно вдивляються в мене. – Я за хлопчиком скучаю. – За хлопчиком? – Його звати Люк. Це мiй онук. У квiтнi йому буде чотирнадцять. Ти, напевно, бачила його на площi. Менi ледве пригадався безбарвний хлопчик у вiдпрасованих фланелевих штанях i твiдовiй куртцi. У нього неприродно пряма постава й холоднi сiро-зеленi очi в обрамленнi довгих вiй. Я кивнула. – Я заповiла йому все, що маю, – каже Арманда. – Пiвмiльйона франкiв. Вiн iх одержить, коли йому виповниться вiсiмнадцять рокiв; доти грошi будуть перебувати в довiрчiй власностi. – Вона знизала плечима й додала уривчасто: – Ми з ним не бачимося. Каро не дозволяе. Тепер я згадала, що бачила iх разом: вони йшли до церкви, хлопчик пiдтримував матiр пiд руку. Вiн единий з усiх дiтей у Ланскне нiколи не купуе шоколад в «Мигдалi», хоча, менi здаеться, я кiлька разiв помiчала, що вiн дивився на мою вiтрину. – Останнього разу вiн вiдвiдав мене, коли йому було десять рокiв. – Голос в Арманди незвично бляклий. – По його мiрках, рокiв сто тому. – Вона допила шоколад i зi стуком поставила келих на прилавок. – Наскiльки я пам’ятаю, це був день його народження. Я подарувала йому томик вiршiв Рембо. Вiн поводився зi мною дуже… чемно. – У ii тонi чутно гiркоту. – Звичайно, з тих пiр я зустрiчала його кiлька разiв на вулицi. Та я не скаржуся. – А чому ви самi до них не зайдете? – iз цiкавiстю запитала я. – Пiшли б з ним погуляли, поговорили, пiзнали його краще. Арманда похитала головою. – Ми з Каро не спiлкуемося. – У ii голосi зненацька почулися буркотливi нотки. Без посмiшки, що так молодила ii, вона раптом здалася менi неймовiрно старою, навiть старезною. – Вона мене соромиться. Одному Богу вiдомо, що вона говорить про мене хлопчиковi. – Арманда труснула головою. – Нi. Тепер уже занадто пiзно. Я це бачу по його обличчю. Вiн увесь такий чемний. Надсилае менi на Рiздво ввiчливi беззмiстовнi листiвки. Надзвичайно чемний хлопчик. – Вона невесело засмiялася. – Увiчливий, вихований хлопчик. Їi посмiшка заяснiла, зробилася смiливою. – Якби знати, чим вiн займаеться, – провадила вона, – що читае, за яку команду вболiвае, хто його друзi, як вiн вчиться в школi. Якби знати все це… Можна було б переконати себе… – Я бачу, що вона от-от розплачеться. Сталася коротка пауза, поки вона боролася зi сльозами. – А знаеш, мабуть, я не вiдмовилася б ще скуштувати твого фiрмового шоколаду. Наллеш? Вона бадьорилася, але ii бравада викликала щире захоплення. Будучи, по сутi, нещасною жiнкою, вона з успiхом грала роль заколотницi. От i зараз, вiдпиваючи з келиха, поклала лiктi на прилавок з якоюсь подобою виклику. – Прямо тобi Содом i Гоморра через соломинку. М-м-м-м. Таке вiдчуття, начебто я вмерла й пiднеслася на небеса. У всякому разi, рай десь поруч. – Я могла б дiзнатися щось про Люка, якщо хочете. І переказати вам. Арманда замислилася. Я бачила, що вона спостерiгае за мною з-пiд опущених повiк. Оцiнюе. – Усi хлопчики люблять солодощi, еге ж? – нарештi промовила вона. Я погодилася з ii зауваженням, зробленим нiбито мимохiдь. – Мабуть, його друзi теж тут бувають? Я сказала, що не знаю, кого вiн вважае за друзiв, але так i е, майже всi дiти регулярно навiдуються до шоколаднi. – Мабуть, я теж зайду ще, – вирiшила Арманда. – Менi подобаеться твiй шоколад, хоча стiльцi в тебе жахливi. Може, навiть i в постiйнi вiдвiдувачки запишуся. – Я вам завжди буду рада. Арманда знову замовкла. Я здогадувалася, що вона звикла все робити по-своему, у призначений нею самою час, i не терпить, щоб хтось квапив ii або давав поради. Я не стала заважати ii роздумам. – От. Тримай. – Рiшення ухвалене. Не вагаючись, вона викладае на прилавок стофранкову купюру. – Але я… – Якщо побачиш його, купи йому коробочку ласощiв. Яку вiн забажае. Тiльки не кажи, що це вiд мене. Я взяла грошi. – І не пiддавайся його матерi. Вона вже розгорнула кампанiю – це бiльш нiж iмовiрно. Поширюе плiтки, демонструе свою зневагу. Хто б мiг подумати, що мое едине дитя стане однiею iз сестер Армii порятунку Рейно? – Вона пустотливо примружила очi, i на круглих щоках утворилися зморшкуватi ямочки. – Про тебе вже плiтки всякi ходять. Напевно, здогадуешся якi. А будеш спiлкуватися зi мною, тiльки пiдкинеш дрiв у вогонь. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22037298&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Традицiйна фiгура карнавалу у середньовiччя, коли епiдемii чуми забирали тисячi й тисячi життiв. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.) 2 Матiнко, матусю (фр.). 3 Месье кюре, панотче (фр.). 4 Отче (фр.). 5 Десерт з винних ягiд, родзинок, горiхiв та мигдалю. 6 Шкiльний учитель (фр.). 7 Вiд les marauds (фр.) – зневаженi. 8 Кицю, кицю, ти куди? Зла менi ти не роби (фр.). 9 Кондитерська, де продають вироби з шоколаду (фр.) 10 Еверглейдз – нацiональний парк у штатi Флорида, об’ект Всесвiтньоi спадщини ЮНЕСКО, де збереглися рiдкiснi види тварин i рослин. 11 Народна назва карти пiк, символ якоi нагадуе виноградне листя. (Прим. ред.) 12 Люба, мила (фр.). 13 Суп з риби, вельми популярний на середземноморському узбережжi Францii.