Найграндiознiше шоу на Землi: доказ Еволюцii Рiчард Докiнз Еволюцiю сприймають як науковий факт усi авторитетнi вченi. Але чому й досi мiльйони людей сумнiваються в правдивостi цiеi теорii, а креацiонiстiв, що заперечують еволюцiю, дедалi бiльшае? Рiчард Докiнз, озброiвшись мiцним щитом переконливих аргументiв та списом голоi логiки, вирушае на арену, аби розпочати найграндiознiше шоу на Землi – велику та прекрасну еволюцiю. Вiд природного добору та появи нових видiв до тектонiки плит i молекулярноi бiологii, складаючи цi факти один до одного, автор створюе беззаперечний доказ. Блискуче доводить те, що ми, люди, – це суцвiття на однiй iз гiлок розлогого дерева життя з глибоким корiнням, яке не з’явилося нiзвiдки. Як заявляе сам науковець, ця книжка – його особистий конспект свiдчень на доказ того, що теорiя еволюцii – насправдi факт. Рiчард Докiнз Найграндiознiше шоу на Землi: доказ еволюцii Присвячуеться Джошу Тiмонену Передмова Свiдчень на пiдтримку еволюцii з кожним днем стае дедалi бiльше, i вони ще нiколи не були настiльки переконливими. Як не парадоксально, але одночасно iз цим й опозицiя, яка майже не оперуе фактами, також стае сильнiшою, нiж ранiше. Ця книжка – мiй особистий конспект свiдчень на доказ того, що теорiя еволюцii – це насправдi факт настiльки ж неспростовний, як i будь-який iнший науковий факт. Це не перша книжка, яку я написав про еволюцiю, i маю пояснити, чим ця вiдрiзняеться вiд iнших. Їi можна було б назвати «вiдсутньою ланкою» моiх праць. Книжки «Егоiстичний ген»[1 - Харкiв: Клуб Сiмейного Дозвiлля, 2017. (Прим. ред.)] та «Розширений фенотип» пропонували незвичний погляд на знайому теорiю природного добору[2 - The Selfish Gene (1976; 30th anniversary edn 2006) and The Extended Phenotype (rev. edn 1999). (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)], але в них я не обговорював самi свiдчення на пiдтвердження еволюцii. Моi наступнi три книжки[3 - The Blind Watchmaker (1986), River Out of Eden (1995) and Climbing Mount Improbable (1996).], кожна по-своему, намагалися визначити й усунути основнi бар’ери для розумiння еволюцii. Цi книжки – «Слiпий годинникар»[4 - Харкiв: Клуб Сiмейного Дозвiлля, 2008. (Прим. ред.)], «Рiчка, що тече з Едему» та (моя найулюбленiша iз цих трьох) «Сходження на гору Неймовiрного» – вiдповiдали на такi запитання: «навiщо потрiбна половина ока?», «для чого iснуе половина крила?», «як може природний добiр працювати, якщо бiльшiсть мутацiй мають негативний ефект?» Проте, знову-таки, цi три книжки, хоча вони й усунули каменi спотикання, усе ж не представили справжнiх доказiв того, що еволюцiя – це факт. Моя найбiльша книжка «Оповiдь предка» виклала цiлу iсторiю розвитку життя[5 - The Ancestor’s Tale (2004).], як своерiдне Чосерiвське паломництво в пошуках предкiв, що просувалося назад у часi, але i в нiй малося на увазi, що еволюцiя – правдива. Озирнувшись назад на цi книжки, я зрозумiв, що в жоднiй iз них не були чiтко викладенi самi докази еволюцii й що це доволi серйозна прогалина, яку менi потрiбно заповнити. 2009 рiк видавався гарним часом, оскiльки це був рiк 200-рiчного ювiлею Дарвiна та 150-та рiчниця публiкацii «Про походження видiв». Не дивно, що такi ж думки сяйнули й iншим, i в цей рiк вийшло декiлька чудових книжок, з яких особливо хочу вiдзначити «Чому еволюцiя правдива» Джеррi Койна. Мою надзвичайно позитивну рецензiю на його книжку, що з’явилася в Times Literary Supplement, можна прочитати на сайтi: http://richarddawkins.net/article (http://richarddawkins.net/article), 3594,Heat-theHornet,Richard-Dawkins. Мiй лiтературний агент, прозорливий i невтомний Джон Брокман, пропонував видати цю книжку пiд робочою назвою «Лише теорiя». Пiзнiше з’ясувалося, що Кеннет Мiллер уже зарезервував цю назву для своеi величезноi, обсягом iз книжку, вiдповiдi на одному з тих дивовижних судiв, якi час вiд часу визначають навчальнi програми для природничих дисциплiн (на тому судi вiн вiдiграв направду героiчну роль). Але в будь-якому разi я мав сумнiви щодо того, чи пiдiйде ця назва моiй книжцi, i коли вже був готовий вiдкласти це рiшення на далеку полицю, виявилося, що iдеальна назва весь цей час чекала на мене зовсiм на iншiй полицi. Кiлька рокiв тому анонiмний доброзичливець надiслав менi футболку з написом у стилi шоумена Фiнеаса Барнума: «Еволюцiя, найграндiознiше шоу на Землi, едина вистава в мiстi». Час вiд часу я надягав ii на своi лекцii з такою ж назвою i несподiвано зрозумiв, що цей напис iдеально пiдходить для моеi книжки, навiть попри те, що вiн надто довгий. Я скоротив його до «Найграндiознiше шоу на Землi». «Лише теорiя» з обережним знаком питання в кiнцi, щоб захиститися вiд креацiонiстiв, якi вишуковують пiдхожi цитати, гарно лягла в назву першого роздiлу. Багато людей по-рiзному допомагали менi, включно з Майклом Юдкiним, Рiчардом Ленскi, Джорджем Остером, Керолайн Понд, Генрi Грiссiно-Маером, Джонатаном Годжкiном, Меттом Рiдлi, Пiтером Голландом, Вальтером Джойсом, Яном Вонгом, Вiллом Аткiнсоном, Лата Менон, Кристофером Гремом, Полою Кiрбi, Лiсою Бауер, Овеном Селлi, Вiктором Флiнном, Карен Овенс, Джоном Ендлером, Іеном Дугласом-Гамiльтоном, Шейлою Лi, Фiлом Лордом, Кристин ДеБлейз та Ренд Расселл. Саллi Гамiнара та Гiларi Редмон зi своiми командами (вiдповiдно) в Британii та Америцi надавали неймовiрну пiдтримку й завжди були готовi допомогти. Коли книжка вже була на останнiх стадiях пiдготовки до друку, у науковiй лiтературi тричi з’являлися повiдомлення про дивовижнi новi вiдкриття. Щоразу я несмiливо запитував, чи можна порушити впорядкований i складний процес публiкацii, щоб включити чергову нову знахiдку. Усi три рази Саллi та Гiларi, замiсть того щоб нагримати на мене, як це мiг би зробити будь-який iнший видавець через прохання, якi в останнiй момент зривали весь процес, з радiсним захопленням вiтали моi пропозицii й готовi були перевернути гори, щоб це сталося. Настiльки ж захопленою i готовою допомагати була Джиллiан Сомерскейлз, яка з надзвичайним лiтературним розумiнням i чуттям вiдредагувала та провела звiрку книжки. Моя дружина Лалла Ворд учергове пiдтримала мене невтомним заохоченням, корисними стилiстичними зауваженнями та незмiнно влучними порадами. Я задумав i почав писати цю книжку в останнi мiсяцi перебування на професорськiй посадi, яка носить iм’я Чарльза Симонi, а завершив писати, коли вже вийшов на пенсiю. Залишивши професорську посаду iменi Симонi через чотирнадцять рокiв та сiм книжок вiд доленосноi першоi зустрiчi iз цiею людиною, я ще раз хочу висловити Чарльзовi мое вдячне захоплення. Лалла доеднуеться до мене, сподiваючись, що наша дружба триватиме ще довго. Ця книжка присвячуеться Джошовi Тимонену, iз вдячнiстю йому й невеличкiй та вiдданiй командi, яка початково працювала з ним над запуском сайту RichardDawkins.net (https://www.richarddawkins.net/). У мережi Джош знаний як завзятий розробник сайтiв, але це лише верхiвка дивовижного айсберга. Творчий талант Джоша сягае значно глибше, але образ айсберга не вловлюе анi розмаiтоi широти його внескiв у наш спiльний проект, анi теплоти його незмiнного почуття гумору. Роздiл 1 Лише теорiя? Уявiть себе учителем iсторii Давнього Риму та латинськоi мови, який прагне подiлитися своiм захопленням античним свiтом: елегiями Овiдiя та одами Горацiя, виразною стриманiстю латинськоi граматики, що постае в риторицi Цицерона, стратегiчними тонкощами Пунiчних вiйн, вiйськовою майстернiстю Юлiя Цезаря та надмiрною хтивiстю пiзньоримських iмператорiв. Це чималий задум, який потребуе часу, зосередженостi та вiдданостi. Утiм, ви з’ясовуете, що зграя гавкiтливих «iгнорамусiв» (як учитель латини ви точно будете знати, як правильно вiдмiнювати це слово), за якими стоiть потужна полiтична й особливо фiнансова пiдтримка, постiйно вiдбирае ваш дорогоцiнний час й увагу вашого класу, невпинно намагаючись переконати нещасних учнiв у тому, що римляни нiколи не iснували. Римськоi iмперii нiколи не було. Увесь свiт виник трохи ранiше за час, до якого простягаеться пам’ять нинi живих людей. Іспанська, iталiйська, французька, португальська, каталанська, окситанська, ретороманська – усi цi мови та iхнi дiалекти виникли спонтанно та окремо одна вiд одноi, i вони не пов’язанi iз жодним спiльним джерелом, себто латиною. Замiсть того щоб придiляти всю свою увагу шляхетному покликанню дослiдника й учителя класики, ви змушенi спрямувати свiй час та енергiю на захист тилу, щоб просто довести саме iснування римлян, – це захист проти вияву такого кричуще невiгласького упередження, яке змусило б вас розридатися, якщо б не були змушенi зосередитися на боротьбi з ним. Якщо ця моя фантазiя про вчителя латини видаеться вам надто вiльною, тодi ось вам бiльш реалiстичний приклад. Уявiть себе вчителем бiльш сучасноi iсторii й уявiть, що вашi уроки з iсторii Європи ХХ ст. бойкотують, зривають або ще якось заважають iх проводити добре органiзованi, добре фiнансованi та полiтично потужнi групи заперечувальникiв Голокосту. На вiдмiну вiд моiх гiпотетичних заперечувальникiв Давнього Риму, заперечувальники Голокосту справдi iснують. Вони вмiють висловлюватися, й те, що вони кажуть, на перший погляд, видаеться правдоподiбним: вони знають, як справити враження освiчених людей. Їх пiдтримуе президент, принаймнi однiеi нинi могутньоi держави, та принаймнi один епископ католицькоi церкви. Уявiть, що вам як учителю европейськоi iсторii постiйно доводиться мати справу з агресивними вимогами «викладати протилежну думку» й присвячувати стiльки ж часу альтернативнiй теорii про те, що Голокосту не iснувало, а його вигадала купка сiонiстських фальшувальникiв iсторii. Інтелектуали, якi, слiдуючи модi, дотримуються релятивiстськоi позицii, також утрутяться, щоб наполягти на тому, що абсолютноi iстини не iснуе: вiдбувся Голокост чи нi – це питання особистоi вiри, усi погляди однаково ймовiрнi та iх треба однаково «поважати». Становище багатьох учителiв природничих наук сьогоднi не менш жахливе. Коли вони намагаються детально викласти центральний та основоположний принцип бiологii, коли вони розглядають свiт живоi природи в iсторичному контекстi, себто говорять про еволюцiю, коли показують i пояснюють саму природу життя, на них нападають, iм заважають, надокучають i погрожують, залякують навiть втратою роботи. У будь-якому разi вони щонайменше гають свiй час. Імовiрно, вони отримують грiзнi листи вiд батькiв i мають терпiти саркастичнi насмiшки й вороже схрещенi руки дiтей, яким удома промили мiзки. До всього цього докладаються затвердженi державою пiдручники, з яких слово «еволюцiя» систематично викреслюеться або замiнюеться словосполученням «змiни в часi». Колись була спокуса висмiювати речi, як-от винятково американське явище. Тепер вчителi в Британii та Європi зiштовхнулися з подiбними проблемами, почасти через американськi впливи, але, iмовiрнiше, через дедалi вiдчутнiшу присутнiсть дiтей-мусульман у школах, чому сприяе офiцiйна пiдтримка мультикультуралiзму та страх отримати репутацiю расистiв. Часто кажуть (i це правда), що вище духовенство й богослови не мають проблем з еволюцiею й що в багатьох випадках вони активно пiдтримують учених у цьому питаннi. Часто так воно i е, наскiльки менi вiдомо з приемного досвiду спiвпрацi з епископом Оксфордським, нинi лордом Гаррiсом. Ми двiчi спiвпрацювали з рiзних приводiв. У 2004 роцi ми спiльно написали статтю для Sunday Times[6 - ‘Education: questionable foundations’, Sunday Times, 20 June 2004.], заключними словами якоi були: «Нинi немае про що сперечатися. Еволюцiя – це факт, i з християнського погляду – це найвеличнiша зi справ Господнiх». Останне речення написав Рiчард Гаррiс, але ми погодилися щодо решти статтi. За два роки до того епископ Гаррiс i я органiзували пiдготовку колективного листа тодiшньому прем’ер-мiнiстровi Тонi Блеру, в якому йшлося: Шановний пане прем’ер-мiнiстре, Ми, група вчених i епископiв, пишемо цього листа, щоб висловити нашу стурбованiсть через викладання природничих наук у Технiчному мiському коледжi Еммануель у Гейтсгедi. Еволюцiя – це наукова теорiя, яка мае надзвичайний потенцiал для пояснення широкого кола явищ у низцi дисциплiн. Придiливши увагу свiдченням, ii можна вдосконалити, пiдтвердити й навiть радикально змiнити. Вона не е, як стверджуе офiцiйний представник коледжу, висловленням «позицii вiри» в тому ж сенсi, що й бiблiйна оповiдь про творiння, яка мае iншу функцiю та завдання. Ця проблема значно ширша за те, що саме викладають в якомусь коледжi. Зростае занепокоення тим, що саме i як будуть викладати в запропонованих до створення релiгiйних школах нового поколiння. Ми вiримо, що навчальнi програми в таких школах, а також у Технiчному мiському коледжi Еммануель мають суворо перевiрятися, щоб до вiдповiдних наукових та релiгiйних предметiв ставилися з належною повагою. З повагою     Його превелебнiсть Рiчард Гаррiс, епископ Оксфордський; сер Девiд Аттенборо, член Королiвського товариства; його превелебнiсть Кристофер Герберт, епископ Сент-Олбанський; Роберт Мей, барон Оксфордський, президент Королiвського товариства; професор Джон Ендербi, член Королiвського товариства, секретар фiзичноi секцii Королiвського товариства; його превелебнiсть Джон Олiвер, епископ Гирфордський; його превелебнiсть Марк Сендер, епископ Бiрмiнгемський; сер Нiл Чалмерс, директор Природознавчого музею; його превелебнiсть Томас Батлер, епископ Саутворкський; сер Мартiн Рiз, член Королiвського товариства, королiвський астроном; його превелебнiсть Кеннет Стiвенсон, епископ Портсмутський; професор Патрик Бейтсон, член Королiвського товариства, секретар бiологiчноi секцii Королiвського товариства; його превелебнiсть Криспiан Голлiс, римо-католицький епископ Портсмутський; сер Рiчард Саутвуд, член Королiвського товариства; сер Френсiс Грем-Смiт, член Королiвського товариства, колишнiй секретар фiзичноi секцii Королiвського товариства; професор Рiчард Докiнз, член Королiвського товариства. Ми з епископом Гаррiсом поспiхом органiзовували пiдписання цього листа. Наскiльки я пам’ятаю, пiдписантами стали 100 % тих, до кого ми зверталися. Незгоди не було анi з боку вчених, анi з боку епископiв. В архiепископа Кентерберiйського немае жодних проблем з еволюцiею, так само як i в Папи Римського (е хiба що певнi сумнiви в питаннi точноi палеонтологiчноi доби, коли людину надiлили душею), як i в освiчених священикiв та професорiв богослов’я. Ця книжка присвячена позитивним доказам того, що еволюцiя – це факт. Вона не задумувалася як антирелiгiйна книжка. Я таку вже написав, це iсторiя iншоi футболки, i зараз не час i не мiсце знову вдягати ii. Єпископи та богослови, якi придiлили увагу вивченню доказiв еволюцii, визнали, що немае сенсу боротися проти неi. Можливо, деякi зробили це неохоче, а деякi, як Рiчард Гаррiс, – iз захватом, але всi, за винятком жахливих невiгласiв, змушенi визнати факт еволюцii. Вони можуть уявляти, що Господь доклався до початку цього процесу i, ймовiрно, вiдiйшов убiк i не керував далi майбутнiм розвитком. Мабуть, вони уявляють, що Господь на самому початку запустив всесвiт i вшанував його народження, додавши гармонiйний набiр законiв та фiзичних констант, розрахованих на те, щоб досягнути якоiсь незбагненноi мети, у досягненнi якоi ми, зрештою, мали вiдiграти певну роль. Але вдумливi й розважливi чоловiки та жiнки, якi е представниками церкви, iнодi неохоче, iнодi з радiстю приймають докази еволюцii. Що нам не слiд робити, так це самовпевнено припускати, що коли вже епископи й освiченi священики визнають еволюцiю, то те саме робить i iхня паства. На жаль, як я зазначив у додатку, соцопитування ряснiють доказами протилежного. Понад 40 % американцiв заперечують, що люди походять вiд iнших тварин, i вважають, що ми (а отже, й iншi живi iстоти) були створенi Богом 10 000 рокiв тому. У Британii ця цифра не настiльки висока, але вона все ж тривожно висока. І це мае непокоiти церкви так само, як i вчених. Ця книжка потрiбна. Людей, якi заперечують еволюцiю, я називатиму «заперечувальниками iсторii» – це тi, хто вiрить, що вiк свiту вимiрюеться тисячами рокiв, а не тисячами мiльйонiв, i тi, хто вiрить у те, що люди гуляли поряд iз динозаврами. Я повторю: вони складають понад 40 % населення Америки. У деяких краiнах вiдповiдна цифра вища, а в деяких – нижча, але 40 % – це гарний середнiй показник, i я час вiд часу буду називати цих заперечувальникiв iсторii «сорокавiдсотковиками». І все ж я кажу, що це лише теорiя! Повертаючись до освiчених епископiв та богословiв: було б гарно, якби вони трохи бiльше зусиль докладали до боротьби з антинауковим безглуздям, яке вони засуджують. Є забагато проповiдникiв, якi хоча й погоджуються з тим, що еволюцiя правдива, а Адам i Єва нiколи не iснували, все одно потiм безтурботно пiдуть на кафедру й у своiх проповiдях будуть обговорювати якесь моральне або богословське питання на прикладi Адама i Єви, звiсно, навiть не згадавши про те, що тi нiколи насправдi не iснували! Якщо ж хтось починае критикувати iх за це, вони протестують – кажуть, що йшлося лише про символiчне значення, iмовiрно, пов’язане з первородним грiхом або цiннiстю невинностi. Вони можуть суворо додати, що, звiсно ж, немае дурнiв, якi б сприйняли iхнi слова буквально. Але чи знае про це iхня паства? Як людинi на церковнiй лавi чи на молитовному килимку знати, якi частини писання сприймати буквально, а якi символiчно? Чи неосвiченому завсiдниковi церкви справдi так легко здогадатися про це? У надто багатьох випадках вiдповiдь, вочевидь, буде «нi», будь-хто почуватиметься збентеженим i нiхто за це не звинувачуватиме людину. Якщо не вiрите менi, зазирнiть у додаток. Тож помiркуйте над цим, епископе. Будьте обережнi, вiкарiю. Ви граете з вогнем, коли несерйозно ставитеся до непорозумiння, яке тiльки й чекае, щоб виникнути, можна навiть сказати, що воно майже обов’язково виникне, якщо йому не запобiгти. Чи не варто вам iз бiльшою обережнiстю виступати на публiцi, щоб вона чiтко розумiла, що ваше «так» – це «так», а «нi» – це «нi»? Щоб уникнути засудження, чи не варто вам поступитися й висловитися проти того, що вже й так перетворилося на надзвичайно поширене непорозумiння, i запропонувати активну й завзяту пiдтримку науковцям i вчителям природничих наук? Цiею книжкою я, серед iнших, намагаюся достукатися до заперечувальникiв iсторii. Але, мабуть, ще важливiше завдання полягае в тому, що я хочу озброiти тих, хто не заперечуе iсторiю, але знае тих, хто це робить (можливо, членiв власноi родини чи знайомих iз церкви), i вважае себе недостатньо пiдготовленим вiдстоювати власну позицiю. Еволюцiя – це факт. Поза розважливими сумнiвами, поза серйозними сумнiвами, поза звичайними, озброеними знаннями, розумними сумнiвами, просто поза всякими сумнiвами, еволюцiя – це факт. Доказiв еволюцii iснуе щонайменше стiльки ж, скiльки доказiв Голокосту, навiть враховуючи очевидцiв Голокосту. Щира правда, що ми – близькi родичi шимпанзе, трохи бiльш далекi родичi мартишок, iще вiддаленiшi родичi трубкозубiв та ламантинiв, i вже зовсiм десята вода на киселi бананам i рiпам… можна скiльки завгодно продовжувати цей список. Це не обов’язково мае бути правдою. Еволюцiя – це не самоочевидна, тавтологiчна, незаперечна правда, i були часи, коли бiльшiсть людей, навiть освiчених, вважали, що це не конче правда. Це не будь-що мае бути правдою, але це правда. Ми знаемо, тому що дедалi бiльша кiлькiсть доказiв свiдчить про це. Еволюцiя – це факт, i книжка ii доведе. Жоден поважний науковець не сперечаеться з нею, i в неупередженого читача не залишиться жодних сумнiвiв, коли вiн дочитае книжку. То чому тодi ми говоримо про теорiю еволюцii Дарвiна, тим самим, здаеться, вселяючи хибну надiю в креацiонiстiв (заперечувальникiв iсторii, сорокавiдсотковикiв), якi вважають, що теорiя – це така собi поступка, даючи iм у руки такий подарунок або навiть перемогу? Що таке теорiя? Що таке факт? Лише теорiя? Гляньмо, що означае «теорiя». «Оксфордський словник англiйськоi мови» дае два визначення (насправдi бiльше, проте для нас важливi лише цi два). Теорiя, значення 1. Схема або система iдей чи тверджень, якi вважаються поясненням або викладом групи фактiв чи явищ; гiпотеза, яка була пiдтверджена або встановлена завдяки спостереженням й експериментам i яка висунута або прийнята як пояснення вiдомих фактiв; твердження того, що вважаеться загальновизнаними законами, принципами або причинами чогось вiдомого або такого, що можна спостерiгати. Теорiя, значення 2. Гiпотеза, запропонована як пояснення; просто гiпотеза, спекуляцiя, припущення; iндивiдуальний погляд чи думка. Вочевидь, цi два значення дуже вiдрiзняються одне вiд одного. І короткою вiдповiддю на мое запитання про теорiю еволюцii буде: науковцi вживають ii в значеннi 1, а креацiонiсти (можливо, зловмисне, а можливо, щиро) надають перевагу значенню 2. Гарним прикладом першого значення буде гелiоцентрична модель Сонячноi системи – теорiя, згiдно з якою Земля та iншi планети обертаються навколо Сонця. Еволюцiя iдеально пiдходить пiд перше значення. Теорiя еволюцii Дарвiна – це насправдi схема або система iдей чи тверджень. Вона дiйсно пояснюе значну групу фактiв чи явищ. Це «гiпотеза, яка була пiдтверджена або встановлена завдяки спостереженням й експериментам», i за спiльною, грунтованою на знаннях, згодою вона е «твердженням того, що вважаеться загальновизнаними законами, принципами або причинами чогось вiдомого або такого, що можна спостерiгати». Еволюцiя, безперечно, аж нiяк не «просто гiпотеза, спекуляцiя, припущення». Науковцi й креацiонiсти розумiють теорiю у двох дуже рiзних значеннях. Еволюцiя – це теорiя в тому ж сенсi, що й гелiоцентрична теорiя. У жодному iз цих випадкiв не можна вживати слово «лише», як-от у словосполученнi «лише теорiя». Що ж до твердження, що еволюцiя нiколи не була доведена, то доказ – це поняття, якого науковцi бояться аж до недовiри. Впливовi фiлософи кажуть нам, що в науцi ми нiчого не можемо довести. Довести щось можуть лише математики (згiдно з однiею дуже суворою думкою, тiльки вони це й можуть робити), але все, що можуть науковцi, – це не спромогтися спростувати якiсь речi, указавши на те, як сильно вони намагалися це зробити. Навiть теорiя, яка не викликае заперечень про те, що Мiсяць менший за Сонце, на радiсть фiлософам певного типу, не може бути доведеною в тому ж сенсi, в якому можна довести, наприклад, теорему Пiфагора. Але величезна кiлькiсть зiбраних свiдчень настiльки сильно пiдтримуе цю теорiю, що всiм, крiм педантiв, буде смiшно заперечувати статус факту, який вона мае. Те саме з еволюцiею. Еволюцiя – це факт у тому ж сенсi, що й факт розташування Парижа в Пiвнiчнiй пiвкулi. Хоча у свiтi панують тi, хто руйнуе логiку, деякi теорii лишаються поза всяким сумнiвом i ми називаемо iх фактами. Що енергiйнiше й ретельнiше ви намагаетеся спростувати якусь теорiю, то ближчою вона стане до того, що здоровий глузд називае фактом, якщо вона встоiть перед таким нападом. Я мiг би й далi вживати «теорiя в першому значеннi» i «теорiя в другому значеннi», але цифри погано запам’ятовуються. Менi потрiбно замiнити iх якимись iншими словами. Ми вже маемо гарне слово для «теорii в другому значеннi». Це «гiпотеза». Усi розумiють, що гiпотеза – це припущення, яке чекае на пiдтвердження (чи фальсифiкацiю), й еволюцiя тепер позбулася цього значення пропущення, хоча в часи Дарвiна все ще потерпала вiд такого тягаря. З «теорiею в першому значеннi» все значно важче. Було б гарно й далi вживати слово «теорiя» так, нiби другого значення нiколи не iснувало. Насправдi було б гарно переконати, що другого значення не повинно бути, тому що це тiльки заплутуе й у ньому немае необхiдностi, бо ж у нас уже е слово «гiпотеза». На жаль, друге значення теорii широко вживаеться, i ми не можемо заборонити його своiм розпорядженням. Тому я дозволю собi значну волю, яку, втiм, можна пробачити, i запозичу для першого значення слово «теорема» з математики. Насправдi це хибне запозичення, як ми побачимо, але гадаю, що переваги все ж беруть гору над ризиком плутанини. На знак примирення з ображеними математиками, я змiню написання цього слова на «теорум». По-перше, дозвольте пояснити винятково математичне вживання слова «теорема» i заразом чiткiше викласти мое попередне твердження про те, що, суворо кажучи, лише математики мають право щось доводити (адвокати не роблять цього, попри добре оплачуванi претензii на це). Для математика доведення – це логiчна демонстрацiя того, що з визнаноi аксiоми обов’язково слiдуе висновок. Теорема Пiфагора обов’язково правдива, якщо тiльки ми визнаемо Евклiдовi аксiоми, як-от аксiому, що прямi паралельнi лiнii нiколи не сходяться. Ви лише дарма витратите час, вимiрюючи тисячi прямокутних трикутникiв, намагаючись знайти якийсь один, що покаже хибнiсть теореми Пiфагора. Це довели пiфагорiйцi, будь-хто може вiдтворити доведення: воно правдиве й крапка. Математики використовують iдею доведення, щоб розрiзняти припущення й теорему, що приблизно нагадуе рiзницю визначень ОСАМ мiж двома значеннями теорii. Припущення – це пропозицiя, яка виглядае правдивою, але яка ще не була доведена. Вона стае теоремою, коли ii доводять. Вiдомий приклад – це припущення, або гiпотеза Гольдбаха, яка стверджуе, що будь-яке цiле число можна виразити як суму двох простих чисел. Математикам не вдалося спростувати ii, використавши всi парнi числа до 300 тис. млн млн млн, i здоровий глузд iз радiстю назвав би це фактом Гольдбаха. Однак ii так i не довели, попри щедрi винагороди, якi пропонують за це досягнення, й математики справедливо вiдмовляються ставити ii на п’едестал, призначений лише для теорем. Якщо хтось колись знайде доведення, то вона стане теоремою Гольдбаха, або, можливо, теоремою Х, де Х – це кмiтливий математик, який знайде доказ. Карл Саган iз насмiшкою посилаеться на гiпотезу Гольдбаха у своiй влучнiй вiдповiдi людям, якi стверджують, що iх викрали iншопланетяни. Час вiд часу я отримую листа вiд когось, хто перебувае в «контактi» з iншопланетянами. Мене запрошують «запитати iх про будь-що». Тож за цi роки я пiдготував невеличкий список запитань. Ви ж пам’ятаете, що iншопланетяни дуже прогресивнi. Тож я запитую такi речi: «Будь ласка, дайте короткий доказ Великоi теореми Ферма». Або гiпотези Гольдбаха… Я нiколи не отримую вiдповiдi. З iншого боку, якщо я запитаю щось на кшталт «чи маемо ми бути добрими?», то майже напевне отримаю вiдповiдь. Цi прибульцi з великою радiстю вiдповiдають на будь-якi мутнi запитання, особливо такi, що передбачають загальноприйнятi моральнi судження. Але вони мовчать у вiдповiдь на будь-яке конкретне запитання, коли е шанс встановити, чи вони загалом знають щось поза тим, що знае будь-яка людина[7 - Sagan (1996).]. Велика теорема Ферма, як i гiпотеза Гольдбаха, – це пропозицiя щодо чисел, з якоi нiхто не знайшов виняткiв. Їi доведення було чимось на кшталт священного Грааля для математикiв iще з 1637 року, коли П’ер де Ферма написав на берегах староi книжки з математики: «Я маю правдиве дивовижне доведення… яке цi вузькi береги не зможуть умiстити». У 1995 роцi ii нарештi довiв англiйський математик Ендрю Вайлз. До того деякi математики вважали, що ii слiд називати припущенням. Зважаючи на довжину й складнiсть успiшного доведення Вайлза та його звернення до просунутих методiв i знань ХХ ст., бiльшiсть математикiв вважае, що Ферма (щиро) помилявся, коли стверджував, що довiв ii. Я розповiдаю цю iсторiю лише як iлюстрацiю до вiдмiнностей мiж пропозицiею i теоремою. Як i казав, я запозичу математичний термiн «теорема», але буду писати його «теорум», щоб вiдрiзняти вiд математичноi теореми. Науковий теорум, як-от еволюцiя або гелiоцентризм, – це теорiя, яка пiдпадае пiд визначення Оксфордського словника в першому значеннi: [Вона] пiдтверджена або встановлена завдяки спостереженням й експериментам i висунута або прийнята як пояснення вiдомих фактiв; [це] твердження того, що вважаеться загальновизнаними законами, принципами або причинами чогось вiдомого або такого, що можна спостерiгати. Науковий теорум не було (i не могло бути) доведено в такий спосiб, в який було доведено математичну теорему. Але здоровий глузд вважае ii фактом у тому ж сенсi, що й теорiю про те, що Земля кругла, а не пласка, чи теорiю про те, що зеленi рослини отримують енергiю вiд сонця, – усе це факти. Вони всi – науковi теоруми, якi пiдтверджуються численними свiдченнями, визнаними всiма обiзнаними спостерiгачами, i це незаперечнi факти в звичайному сенсi цього слова. Проте (i це стосуеться будь-яких фактiв), якщо вже за гамбургським рахунком, безперечно, можливо, що i нашi вимiрювальнi прилади й органи чуття, за допомогою яких ми читаемо данi, – жертви неймовiрного шахрайства. Як казав Бертран Расселл: «Ми всi цiлком могли з’явитися п’ять хвилин тому уже з готовими спогадами, дiрами в шкарпетках i волоссям, яке вже час пiдстригати»[8 - Bertrand Russell, Religion and Science (Oxford: Oxford University Press, 1997), 70.]. Зважаючи на доступнi нинi свiдчення, для того щоб вважати еволюцiю не фактом, знадобилося б приблизно таке ж шахрайство з боку творця, а в щось подiбне навiть мало хто з атеiстiв захоче повiрити. Настав час розглянути визначення «факту» в словнику. Ось що каже ОСАМ (знову-таки е кiлька визначень, але пiдгоже саме це): Факт: дещо, що справдi трапилося, або що дiйсно так i е; щось, про що точно вiдомо; отже, це iстина, вiдома завдяки реальним спостереженням або автентичним свiдченням, на противагу тому, що е лише логiчним висновком, припущенням або вигадкою; данi, вiдомi з досвiду, як окремi вiд висновкiв, що можуть на них грунтуватися. Звернiть увагу на те, що, як i теорум, факт у цьому значеннi не мае того ж суворого статусу, як доведена математична теорема, яка неминуче слiдуе з низки визнаних аксiом. Ба бiльше, «реальнi спостереження або автентичнi свiдчення» можуть бути страшенно хибними, i вони надмiру переоцiненi в залах судiв. Психологiчнi експерименти представили нам декiлька приголомшливих демонстрацiй, через якi мають занепокоiтися будь-якi юристи, схильнi надавати перевагу свiдченням очевидцiв. Знаменитий приклад пiдготував професор Денiел Саймонс з Іллiнойського унiверситету[9 - Simons and Chabris (1999).]. На камеру 25 хвилин знiмали пiвдесятка молодих людей, якi стояли в колi й кидали пару баскетбольних м’ячiв одне одному, а ми, пiддослiднi в експериментi, дивилися цей фiльм. Гравцi то заходили, то виходили з кола й мiнялися мiсцями, поки кидали м’яч, били ним об землю, тож видовище було дещо ускладнене. Перш нiж показати нам фiльм, сказали, що завдання полягае в тому, щоб перевiрити нашу спостережливiсть. Ми мали рахувати загальну кiлькiсть разiв, коли м’яч переходив вiд людини до людини. Наприкiнцi перевiрки, усi цифри мали бути в належний спосiб записанi, але (ми навiть не уявляли) справжня перевiрка полягала не в цьому! Показавши нам фiльм i зiбравши пiдрахунки, людина, яка проводила експеримент, зробила дещо несподiване. «А скiльки з вас побачило горилу?» Бiльшiсть пiддослiдних були спантеличенi. Тодi нам знову програли фiльм, але цього разу сказали дивитися в розслабленому станi, не намагатися нiчого рахувати. Дивовижно, але на дев’ятiй секундi фiльму людина в костюмi горили безтурботно виходить собi у центр кола гравцiв, зупиняеться, щоб подивитися в камеру, б’е себе по грудях, нiби демонструе глибоке презирство свiдченням очевидцiв, а тодi так само безтурботно йде геть. Ось вона просто перед очима цiлих дев’ять секунд (понад третину всього фiльму), а втiм, бiльшiсть свiдкiв не бачили ii. Вони могли б заприсягнутися в залi суду, що там не було жодноi людини в костюмi горили, i вони могли б заприсягнутися, що цiлих 25 секунд дивилися бiльше нiж уважно саме тому, що рахували передачi м’ячiв. Проводилося багато подiбних експериментiв, i iхнi результати були схожi, так само як i реакцiя остовпiлоi недовiри, коли пiддослiдним показували, як усе було насправдi. Свiдчення очевидцiв, «справжне спостереження», «данi експериментiв» – усе це е або принаймнi може бути безнадiйно ненадiйним. Звiсно, саме цю ненадiйнiсть спостерiгачiв використовують професiйнi фокусники за допомогою своiх технiк навмисного вiдволiкання. Словникове визначення факту згадуе про «реальне спостереження або автентичне свiдчення, на противагу тому, що е лише логiчним висновком» (видiлення доданi). Це зневажливе «лише» здаеться дещо зухвалим. Обережний логiчний висновок може бути надiйнiшим за «реальнi спостереження», наскiльки б сильно не опиралася цьому наша iнтуiцiя. Я сам був вражений, коли не змiг побачити Саймонсову горилу, i щиро не вiрив, що вона там насправдi була. Ставши пiсля другого перегляду фiльму сумнiшим i мудрiшим, я вже нiколи не спокушуся на те, щоб давати перевагу свiдченням очевидцiв над непрямими науковими логiчними висновками. Отакий фiльм про горилу або щось на кшталт цього, iмовiрно, варто показувати всiм присяжним, перш нiж вони пiдуть обговорювати вердикт. Та й суддям це б теж не завадило. Правду кажучи, логiчнi висновки, зрештою, мають грунтуватися на спостереженнях наших органiв чуттiв. Наприклад, ми використовуемо очi, щоб споглядати роздрукiвку з машини для секвенування ДНК або з Великого адронного колайдера. Але (попри iнтуiтивнi очiкування) пряме спостереження за тим, як нiбито насправдi вiдбулася певна подiя (як-от убивство), не обов’язково надiйнiше за непрямий логiчний висновок щодо його наслiдкiв (як-от ДНК у плямi кровi), який е часитною злагодженою системи доказiв. Помилка у встановленнi особи, вiрогiднiше, з’явиться пiд час безпосереднього свiдчення очевидця, нiж пiд час отримання непрямих висновкiв вiд свiдчення, яке надае ДНК. І, мiж iншим, iснуе болiсно розлогий список людей, якi були несправедливо засудженi на основi свiдчень очевидцiв, а потiм звiльненi (iнодi через багато рокiв) завдяки новим свiдченням ДНК. У самому лише Техасi 35 засуджених людей було виправдано, вiдколи в судах почали брати до уваги свiдчення ДНК[10 - The Innocence Project, http://www.innocenceproject.org (http://www.innocenceproject.org/).]. І це тiльки тi, якi лишилися живими. Зважаючи на те, з якою охотою штат Техас виконуе смертнi вироки (Джордж Буш-молодший за шiсть рокiв свого губернаторства пiдписував смертнi вироки в середньому раз на два тижнi[11 - Разом 152; див. ‘Bush’s lethal legacy: more executions’, Independent, 15 Aug. 2007.]), маемо припустити, що значна кiлькiсть страчених людей могла б бути виправдана, якщо б у iхнiй час були доступнi свiдчення ДНК. У цiй книжцi ми будемо серйозно ставитися до логiчних висновкiв, i я покажу вам незаперечнiсть логiчного висновку про те, що еволюцiя – це факт. Вочевидь, переважна бiльшiсть еволюцiйних змiн непомiтна для прямого спостереження очевидцiв. Бiльшiсть iз них вiдбулася ще до того, як ми народилися, i в будь-якому разi вони зазвичай надто повiльнi, щоб iх можна було спостерiгати за життя людини. Те саме можна сказати про невблаганне розходження Африки та Пiвденноi Америки, яке вiдбуваеться, як ми побачимо в дев’ятому роздiлi, надто повiльно, щоб ми могли це помiтити. З еволюцiею так само, як i з дрейфуванням континентiв, логiчнi висновки пiсля подii – це все, що в нас е, з тiеi очевидноi причини, що нас iще не iснувало, коли вiдбувалася ця подiя. Але анi на наносекунду не недооцiнюйте силу цих логiчних висновкiв. Повiльне розходження Пiвденноi Америки та Африки тепер вважаеться доведеним фактом у звичайному значеннi слова «факт», так само як i наше спiльне походження з дикобразом i гранатом. Ми як тi детективи, що з’являються на мiсце злочину пiсля того, як убивство було скоiно. Дii душогуба вже зникли в минулому. Детектив не сподiваеться на власнi очi засвiдчити реальний злочин. У будь-якому разi експеримент iз людиною в костюмi горили та подiбнi до нього навчили нас не довiряти власним очам. Але в детектива насправдi лишилися слiди, i до них е велика довiра. Є вiдбитки нiг, пальцiв (а тепер ще й ДНК вiдбиткiв пальцiв), плями кровi, листи, щоденники. Свiт такий, яким мае бути, якщо саме ця, а не iнакша, iсторiя привела нас у теперiшне. Рiзниця мiж двома словниковими визначеннями теорii не нездоланна прiрва, як показуе багато iсторичних прикладiв. В iсторii науки теоруми часто починалися як «лише» гiпотези. Як i теорiя дрейфу континентiв, якась iдея може навiть початися з насмiшок, перш нiж пройде болiсний шлях до статусу теоруму або незаперечного факту. Це не якесь складне фiлософське питання. Той факт, що деякi поширенi переконання минулого, зрештою, виявилися хибними, не означае, що ми маемо бятися, буцiмто майбутнi свiдчення завжди демонструватимуть помилковiсть нинiшнiх переконань. Серед iншого, те, наскiльки вразливi нашi нинiшнi переконання, залежить вiд того, наскiльки потужнi свiдчення за ними стоять. Колись люди вважали, що Сонце менше за Землю, тому що в них не було достатньо свiдчень. Тепер у нас е свiдчення, якi ранiше були недоступнi i якi переконливо демонструють, що Сонце значно бiльше, i ми можемо бути абсолютно певнi, що цi свiдчення нiколи не будуть витiсненi iншими. Це не якась тимчасова гiпотеза, яку досi не було спростовано. Нашi нинiшнi переконання щодо багатьох речей можуть бути спростованi, але ми можемо з повною впевненiстю укласти список фактiв, якi нiколи не будуть спростованi. Еволюцiя та гелiоцентризм не завжди були серед них, але тепер вони в цьому списку. Бiологи часто роблять розрiзнення мiж фактом еволюцii (усi живi iстоти спорiдненi) та теорiею, яка породила його (зазвичай iдеться про природний добiр, i вони можуть протиставити iй конкурентнi теорii, як-от теорiю Ламарка про «вправляння i невправляння» та «наслiдування набутих ознак»). Але сам Дарвiн думав про обидвi теорii в попередньому, гiпотетичному, пов’язаному з припущеннями значеннi. Так було тому, що в тi часи доступнi свiдчення були менш переконливi, й поважнi науковцi все ще могли сперечатися як щодо еволюцii, так i щодо природного добору. Сьогоднi бiльше неможливо сперечатися про сам факт еволюцii (вона достатньо змужнiла, щоб стати теорумом або очевидним фактом), але все ще (справедливо) сумнiваються в тому, що природний добiр був ii рушiйною силою. Дарвiн в автобiографii пояснював[12 - Darwin (1887a), 83.], як у 1838 роцi для розваги читав книжку Мальтуса «Про населення» (як припускае Метт Рiдлi[13 - Matt Ridley, ‘The natural order of things’, Spectator, 7 Jan. 2009.], пiд впливом непереборно розумноi подруги свого брата Еразмуса, Геррiет Мартiно) i звiдти отримав натхнення на iдею природного добору: «Тож тодi я нарештi отримав теорiю для опрацювання». Для Дарвiна природний добiр був гiпотезою, яка могла виявитися правильною, а могла – i нi. Те саме вiн думав i про еволюцiю. Те, що ми тепер називаемо фактом еволюцii, у 1838 роцi було гiпотезою, свiдчення для якоi ще потрiбно було зiбрати. На час, коли Дарвiн опублiкував «Про походження видiв» у 1859 роцi, вiн зiбрав достатньо свiдчень, щоб пiднести еволюцiю, але не природний добiр. Насправдi Дарвiн упродовж бiльшоi частини своеi великоi книжки переймався саме цим пiднесенням гiпотези до факту. Воно тривало й надалi, i вже тепер жодна серйозна людина не мае сумнiвiв, а вченi, принаймнi неформально, говорять про факт еволюцii. Усi поважнi бiологи й далi погоджуються з тим, що природний добiр – це найважливiша рушiйна сила еволюцii, хоча (на чому деякi бiологи наполягають бiльше, нiж iншi) i не едина. Навiть якщо це не едина рушiйна сила, я ще не зустрiчав серйозного бiолога, який би мiг вказати на альтернативу природному добору як рушiйноi сили адаптивноi еволюцii – еволюцii в напрямку позитивного вдосконалення. У рештi цiеi книжки я демонструватиму, що еволюцiя – це неминучий факт й оспiвуватиму ii дивовижну силу, простоту й красу. Еволюцiя е всерединi нас, навколо нас, мiж нами i за тi ери, що минули, ii дiяння вiдбилися в камiннi. Зважаючи на те, що в бiльшостi випадкiв, ми не живемо достатньо довго, щоб на власнi очi побачити, як вiдбуваеться еволюцiя, ми маемо повернутися до метафори детектива, який виходить на мiсце злочину вже пiсля самоi подii та робить логiчнi висновки. Допомiжнi засоби, якi сприяють логiчним висновкам, за допомогою яких науковцi встановлюють факт еволюцii, значно численнiшi, значно переконливiшi, значно несуперечливiшi, нiж будь-якi звiти очевидцiв, якi колись використовувалися в будь-якому судi, у будь-якому столiттi, щоб установити особу винуватого в будь-якому злочинi. Доказ поза будь-якими розумними сумнiвами? Розумними сумнiвами? Той, хто це каже, дуже недооцiнюе факт еволюцii. Роздiл 2 Собаки, корови й капуста Чому минуло так багато часу, перш нiж Дарвiн вийшов на сцену? Що завадило людству додуматися до цiеi блискучоi, простоi iдеi, яка, на перший погляд, видаеться значно доступнiшою, нiж математичнi iдеi, якi на двiстi рокiв ранiше запропонував нам Ньютон або навiть тi, якi Архiмед сформулював двi тисячi рокiв тому? Можливих вiдповiдей було багато. Імовiрно, людей лякав сам масштаб часу, за який вiдбулися великi змiни, величезна рiзниця мiж тим, що ми тепер називаемо геологiчними ерами та тривалiстю життя людини, яка намагаеться це осягнути. А можливо, проблема була в релiгiйнiй iндоктринацii, яка нас стримувала. Або в приголомшливiй складностi живих органiв, наприклад, ока, яке створювало спокусливу iлюзiю, нiбито його розробив управний iнженер. Можливо, це все зiграло свою роль. Але Ернст Майр (велика людина староi школи, яка зробила внесок у неодарвiнiстський синтез i яка померла у 2005 роцi у вiцi ста рокiв) постiйно озвучував рiзнi версii. Для Майра головним пiдозрюваним була антична фiлософська доктрина (дамо iй сучасну назву) есенцiалiзму. Тож вiдкриття еволюцii стримувала мертва рука Платона[14 - Цей вислiв не належить Майру, але передае його iдею.]. Мертва рука Платона Для Платона «реальнiсть», яку ми нiбито споглядаемо, – це лише тiнi на стiнi печери, якi вiдкидае мерехтливе свiтло багаття. Платон, як i iншi класичнi грецькi фiлософи, у душi був геометром. Кожен намальований на пiску трикутник – це лише недосконала тiнь справжньоi сутностi трикутника. Лiнii цiеi сутностi трикутника – чистi Евклiдовi лiнii з довжиною, але без ширини, лiнii, якi визначаються як нескiнченнi, i якщо вони паралельнi, то нiколи не перетинаються. Сутнiсть трикутника мае кути, сума яких становить два прямих кута й анi на пiкосекунду градуса бiльше чи менше. Цього не скажеш про трикутник, намальований на пiску: але ж, згiдно з Платоном, трикутник на пiску – лише непевна тiнь iдеального трикутника, його сутностi. Бiологiя, згiдно з Майром, потерпае вiд власноi версii есенцiалiзму. Бiологiчний есенцiалiзм розглядае тапiрiв i кроликiв, панголiнiв та одногорбих верблюдiв так, нiби це трикутники, ромби, параболи або додекаедри. Кролики, яких ми бачимо, – лише блiдi тiнi iдеальноi «iдеi» кролика, iдеального, платонiчного кролика, сутностi кролика, який ширяе десь там у концептуальному просторi разом з iншими iдеальними геометричними фiгурами. Кролики з плотi та кровi можуть бути рiзними, але iхнi варiацii завжди мають розглядатися як вiдхилення вiд iдеальноi його сутностi. Наскiльки ж розпачливо не еволюцiйна ця картина! Платон вважае будь-яку змiну в кроликах неприемним вiдхиленням вiд його сутностi, тож змiнам завжди будуть опиратися, – нiби всi реальнi кролики незримою пуповиною прив’язанi до Сутностi кролика, що ширяе в небi. Еволюцiйний погляд на життя радикально протилежний. Нащадки можуть нескiнченно вiдрiзнятися вiд своiх предкiв, i кожна вiдмiнна особина стае потенцiйним предком для майбутнiх варiацiй. Насправдi Альфред Расселл Воллес, який незалежно вiд Дарвiна вiдкрив еволюцiю шляхом природного добору, назвав свою працю «Про тенденцiю варiацiй нескiнченно вiдхилятися вiд початкового типу». Якщо стандартний кролик iснуе, то це лише вказуе на середину дзвоноподiбного розподiлу реальних, метушливих, стрибучих, рiзноманiтних кроликiв. І цей розподiл iз часом змiнюеться. Коли мине багато поколiнь, може настати момент, чiтко не визначений, коли норма, яку ми зараз називаемо «кроликом», змiниться так сильно, що навiть отримае iншу назву. Не iснуе постiйноi «кролячостi», жодноi сутностi кролика в небесах, а лише популяцiя пухнастих, довговухих особин, якi поiдають власнi екскременти та ворушать вусиками, статистично розподiлених за розмiром, формою, кольором i схильностями. Те, що в давньому розподiлi могло бути довгими вухами, пiзнiше (згiдно з геологiчним часом) може опинитися в центрi нового розподiлу. Зважаючи на достатньо велику кiлькiсть поколiнь мiж розподiлом предкiв та нащадкiв, найдовшi вуха серед предкiв можуть бути коротшими за найкоротшi вуха серед нащадкiв. Усе змiнюеться, як казав iнший грецький фiлософ Гераклiт, нiщо не залишаеться незмiнним. Через сто мiльйонiв рокiв може бути важко повiрити, що якiсь тварини-нащадки мали своiми предками кроликiв. Утiм, пiд час еволюцiйного процесу в жодному поколiннi домiнантний тип популяцii не був далеким вiд модельного типу попереднього або наступного поколiння. Цей тип мiркувань Майр називав популяцiйним. Для нього популяцiйне мiркування було антитезою есенцiалiзму. Згiдно з Майром, причина, чому Дарвiну знадобилося так непомiрно багато часу, щоб вийти на сцену, полягала в тому, що нам усiм (чи то через впливи грекiв, чи то з якоiсь iншоi причини) есенцiалiзм в’iвся в ментальну ДНК. Розум, на який нап’яли платонiчнi шори, вважае, що кролик i е кролик. Здаеться, щоб припустити, що кролячий рiд утворюе щось на кшталт змiнноi хмари статистичних середнiх показникiв або що типовий нинiшнiй кролик може вiдрiзнятися вiд типового кролика мiльйон рокiв тому чи мiльйон рокiв вiдтепер, треба порушити якесь внутрiшне табу. Насправдi психологи, якi дослiджують розвиток мови, кажуть нам, що дiти – вiд природи есенцiалiсти. Можливо, iм i треба бути такими, якщо вони хочуть лишатися при здоровому глуздi в час, коли iхнiй розум, що активно розвиваеться, роздiляе речi на розрiзненнi категорii, кожну з яких називае унiкальним iменником. Не дивно, що першим завданням Адама, згiдно з мiфом Книги Буття, було дати iм’я кожнiй тваринi. І не дивно, як вважае Майр, що ми, люди, мали чекати свого Дарвiна аж до ХІХ ст. Щоб уявити собi, наскiльки антиесенцiалiстською е еволюцiя, вiзьмiть до уваги таке. З позицii еволюцiйного популяцiйного мiркування, кожна тварина поеднана з кожною iншою твариною, скажiмо, кролик iз леопардом, через ланцюг посередникiв, кожен з яких настiльки подiбний на наступного, що кожна ланка, у принципi, могла б спарюватися iз сусiдами за ланцюгом i давати фертильних нащадкiв. Це найповнiше порушення табу есенцiалiстiв. І це не просто якийсь розмитий уявний експеримент, який так i залишиться нереалiзованим. На думку еволюцiонiстiв, справдi iснуе низка тварин-посередникiв, якi поеднують кролика та леопарда: кожна iз цих тварин жила й дихала, i кожну з них можна вiднести саме до того виду, до якого належали безпосереднi сусiди з обох бокiв довгого та змiнного континууму. Насправдi кожна тварина в цiй послiдовностi була дитиною свого сусiда з одного боку i батьком сусiда – з iншого. Утiм, разом ця група тварин складае безперервний мiсток вiд кролика до леопарда; хоча, як ми побачимо пiзнiше, нiколи не iснувало жодного «кролипарда». Подiбнi мiстки можна побудувати вiд кролика до вомбата, вiд леопарда до лобстера, вiд кожноi тварини чи рослини до кожноi iншоi. Можливо, ви вже пояснили собi, чому з еволюцiйного свiтогляду обов’язково випливае такий приголомшливий результат, але дозвольте менi все одно висловити це. Я буду називати це уявним експериментом зi шпилькою. Вiзьмемо кролика, будь-яку самку кролика (у довiльний спосiб для зручностi хай це буде самка: це не мае значення для аргументу). Поряд iз нею поставимо ii матiр. А тепер бiля матерi – бабусю, i так далi, рухаючись назад у часi, назад, назад, назад крiзь мегароки, отримуемо нiбито нескiнченну шеренгу крольчих, кожна з яких розташована мiж донькою i матiр’ю. Ми йдемо вздовж шеренги крольчих, рухаючись назад у часi, уважно вивчаючи кожну з них, – як генерал, який перевiряе армiю. Ідучи вздовж шеренги, ми нарештi помiтимо, що давнi кролики, повз яких ми проходимо, лише трохи вiдрiзняються вiд сучасних, до яких ми звикли. Але швидкiсть змiн буде настiльки повiльною, що ми не помiчатимемо iх вiд поколiння до поколiння, так само як ми не можемо побачити рух годинноi стрiлки, i так само як ми не помiчаемо, як дорослiшае дитина, ми можемо лише пiзнiше побачити, що вона стала пiдлiтком, а тодi й дорослою людиною. Додаткова причина того, чому ми не помiчаемо змiни в кроликах, якi вiдбуваються вiд поколiння до поколiння, – те, що в будь-якому столiттi вiдмiнностi мiж представниками одного поколiння популяцii зазвичай будуть бiльшими, нiж вiдмiнностi мiж матерями та доньками. Тож, якщо ми намагатимемося вiдчути рух годинниковоi стрiлки, порiвнюючи матерiв та дочок або навiть бабусь та онук, тi дрiбнi вiдмiнностi, якi ми можемо помiтити, будуть поглинутi вiдмiнностями мiж родичами й знайомими кролика, що стрибають навколо по всьому лугу. Проте, рухаючись крiзь час поступово й непомiтно, ми дiйдемо до предкiв, якi все менше й менше нагадуватимуть кролика, а натомiсть дедалi бiльше – землерийку (хоча теж не надто сильно). Це одна з тих iстот, яких я буду називати «вигин шпильки» – з причин, якi пiзнiше стануть зрозумiлими. Ця тварина вважаеться найпiзнiшим спiльним предком (за жiночою лiнiею, але це не так важливо) кроликiв та леопардiв. Ми точно не знаемо, як вона виглядала, але з еволюцiйноi позицii випливае, що точно мала iснувати. Як усi тварини, вона була представником того ж виду, що i ii доньки та мати. Ми продовжимо свою прогулянку, але тепер повернемо згином шпильки й рухатимемося вперед у часi в напрямку леопардiв (серед багатьох рiзноманiтних нащадкiв уздовж цiеi шпильки, оскiльки уздовж цього шляху ми постiйно натраплятимемо на розвилки, на яких безперервно будемо вибирати тi з них, що, зрештою, приведуть до леопардiв). Тепер за кожною схожою на землерийку твариною на нашому шляху йтиме ii донька. Повiльно, майже непомiтно, подiбнi до землерийок тварини змiнюватимуться, минаючи промiжнi ланки, якi можуть бути несхожими на жодних сучасних тварин, але дуже нагадуватимуть одна одну, iмовiрно, минемо промiжну ланку, яка вiддалено нагадуватиме горностая, i нарештi, так i не помiтивши жодноi рiзкоi змiни на цьому шляху, дiйдемо до леопарда. Про цей ментальний експеримент варто сказати кiлька речей. По-перше, ми вирiшили йти вiд кролика до леопарда, але я повторю, що ми могли б обрати шлях вiд дикобраза до дельфiна, вiд валабi до жирафа або вiд людини до пiкшi. Важливо те, що для будь-яких двох тварин мае бути шпилька, яка iх поеднуе, з тiеi простоi причини, що кожен вид мае спiльних предкiв з кожним iншим видом: нам лише треба пройти назад вiд одного виду до спiльного предка, тодi повернути на вигинi шпильки i пiти вперед до iншого виду. По-друге, звернiть увагу на те, що ми говоримо лише про встановлення ланцюга тварин, який поеднуе одну сучасну тварину з iншою. Ми хочемо наголосити: не йдеться про те, що кролик еволюцiонував у леопарда. Гадаю, можна сказати, ми рухаемося шляхом дееволюцii назад шпилькою, а тодi, шляхом еволюцii, рухаючись до леопарда. Як ми побачимо в одному з наступних роздiлiв, i це, на жаль, треба пояснювати знову i знову: сучаснi види не еволюцiонують в iншi сучаснi види, вони просто мають спiльного предка, вони – родичi. А ще побачимо, що це також вiдповiдь на часту скаргу: «Якщо люди походять вiд шимпанзе, то як сталося, що останнi досi iснують?» По-трете, рухаючись уперед вiд нашоi тварини, ми на вигинi шпильки довiльно обрали шлях, що вивiв нас до леопарда. Це справжнiй шлях еволюцiйноi iсторii, але повторiмо цю важливу думку: ми вирiшили проiгнорувати численнi вiдгалуження еволюцiйного шляху, якими могли б слiдувати до великоi кiлькостi iнших кiнцевих точок, оскiльки тварина на вигинi шпильки – великий предок не лише кроликiв та леопардiв, а й значноi кiлькостi iнших сучасних ссавцiв. По-четверте, на чому я вже наголошував: наскiльки б радикальними та великими не були вiдмiнностi мiж двома кiнцями шпильки (скажiмо, мiж кроликом та леопардом), кожен крок уздовж ланцюга, що поеднуе iх, насправдi дуже, дуже маленький. Кожна особина уздовж ланцюга подiбна до своiх сусiдiв за ланцюгом, вони настiльки ж подiбнi, як матерi й доньки. І, як я вже казав, бiльш схожi на сусiдiв за ланцюгом, нiж на типових представникiв власноi популяцii. Можете побачити, як цей уявний експеримент жорстко пройшовся вишуканим грецьким храмом платонiчних iдеальних фiгур. І ви також можете побачити, що в разi, якщо Майр мае рацiю щодо того, що в людях глибоко вкорiнилися есенцiалiстськi уявлення, вiн також, можливо, мае рацiю щодо того, чому в минулому нам було важко прийняти еволюцiю. Саме слово «есенцiалiзм» з’явилося не ранiше 1945 року, а тому Дарвiну воно не було доступне. Проте йому дуже добре була вiдома його бiологiчна версiя у формi iдеi про «незмiннiсть видiв», i вiн спрямував значнi зусилля на ii подолання. Насправдi ви зможете повнiстю зрозумiти, про що йдеться в кiлькох Дарвiнових книжках (найбiльше – у самiй «Про походження видiв»), лише якщо вiдкинете сучаснi уявлення про еволюцiю i пам’ятатимете: велика частина його аудиторii належала до есенцiалiстiв, якi нiколи не сумнiвалися в незмiнностi видiв. Одним iз найбiльш промовистих аргументiв Дарвiна проти цiеi уявноi незмiнностi було свiдчення про одомашнення тварин. Саме про нього йтиметься в рештi цього роздiлу. Оформлення генофонду Дарвiн багато знав про розведення тварин i рослин. Вiн чимало спiлкувався з людьми, якi розводили голубiв, та садоводами, а ще любив собак[15 - Як можна не любити собак, вони такi чарiвнi.]. Одомашненню присвячений не лише цiлий роздiл «Про походження видiв». Дарвiн присвятив цьому питанню цiлу книжку. У «Змiнах у тваринах та рослинах пiд час одомашнення» е роздiли, присвяченi собакам та кiшкам, коням та вiслюкам, свиням, великiй рогатiй худобi, вiвцям i козам, кроликам, голубам (цiлих два роздiли: Дарвiн з особливою любов’ю ставився до голубiв), куркам та iншим птахам i рослинам (включно з дивовижними рiзновидами капусти). Капуста – це овоч, який кидае виклик есенцiалiзму та незмiнностi видiв. Дика капуста, Brassica oleracea, – не помiтна рослина, що вiддалено нагадуе бур’яновий рiзновид одомашненоi капусти. Лише за кiлька столiть садiвники, використовуючи тонкi та грубi iнструменти, якi е в арсеналi методiв штучного добору, отримали iз цiеi доволi невизначноi рослини овочi, якi неймовiрно вiдрiзняються один вiд одного та вiд свого дикого предка: серед них е броколi, цвiтна капуста, кольрабi, кучерява капуста, брюсельська, романеско i, звiсно ж, рiзнi види овочiв, якi зазвичай називають просто капустою. Ще один вiдомий приклад – це створення з вовка, Canis lupus, близько двохсот порiд собак, Canis familiaries, якi британський клуб «Кенел» визнае окремими породами та ще бiльшоi кiлькостi порiд, якi генетично вiдокремленi одна вiд одноi суворими (аж до того, що вони нагадують апартеiд) правилами розведення породистих собак. За збiгом обставин диким предком усiх домашнiх собак дiйсно е вовк i лише вовк (хоча його одомашнення могло вiдбуватися незалежно в рiзних мiсцях свiту). Еволюцiонiсти не завжди вважали, що це так. Дарвiн разом iз багатьма своiми сучасниками пiдозрював, що кiлька видiв диких собачих, включно з вовками та шакалами, могли бути предками наших домашнiх собак. Австралiйський етолог i нобелiвський лауреат Конрад Лоренц дотримувався такого ж погляду. Його книжка «Людина зустрiчае собаку», опублiкована в 1949 р., висувае думку, що породи домашнiх собак належать до двох основних груп: тих, якi походять вiд шакалiв (бiльшiсть), i тих, якi походять вiд вовкiв (улюбленцi самого Лоренца, включно iз чау-чау). Здаеться, у науковця на пiдтримку цiеi дихотомii не було жодних iнших свiдчень, крiм того, що вважав вiдмiнностями в особистих рисах i характерах рiзних порiд. Це питання залишалося вiдкритим, аж поки не з’явилися свiдчення молекулярноi генетики, якi спростували таку позицiю. Тепер уже немае сумнiвiв. Серед предкiв домашнiх собак немае шакалiв. Усi породи – це модифiкацii вовкiв, а не шакалiв, койотiв чи лисиць. Головне, що я хочу пiдкреслити, – це дивовижна сила одомашнення змiнювати форму й поведiнку диких тварин та швидкiсть цих змiн. Тi, хто займаеться таким розведенням, подiбнi до скульпторiв, якi мають неймовiрно пластичну глину, або тих, у кого е слухнянi iнструменти, за допомогою яких можна за власним бажанням створити собак або коней, корiв або капусту. Невдовзi я повернуся до цього образу. Це стосуеться i природноi еволюцii так, що хоча активним гравцем у селекцii виступае людина, а не природа, сам процес загалом дуже подiбний. Ось чому Дарвiн надае таке велике значення одомашненню на початку «Про походження видiв». Будь-хто зможе зрозумiти принципи еволюцii на прикладi штучноi селекцii. Природний добiр – подiбний: вiдрiзняеться лише одна невелика деталь. Чiтко кажучи, селекцiонер/скульптор у цьому разi витворюе не тiло пса чи капусту, а генофонд породи або виду. Ідея про генофонд – центральна для сукупностi фактiв та теорiй, вiдомих пiд назвою «неодарвiнiстськоi синтетичноi теорii». Сам Дарвiн нiчого про це не знав. Це ще не було частиною його iнтелектуального свiту, та й гени насправдi також. Звiсно, вiн розумiв, що певнi особливостi передаються всерединi родин, розумiв, що нащадки зазвичай схожi на батькiв i на братiв та сестер, розумiв, що особливi характеристики собак та голубiв добре успадковуються. Спадковiсть була центральним пунктом його теорii природного добору. Але генофонд – це дещо iнше. Концепцiя генофонду мае значення лише у свiтлi закону Менделя про незалежне поеднання спадкових ознак. Дарвiн не знав про закони Менделя, тому що Грегор Мендель, австрiйський чернець, який був батьком генетики i сучасником Дарвiна, опублiкував своi знахiдки у нiмецькому журналi, який Дарвiн нiколи не бачив. Ген Менделя – це рiч, про яку можна сказати: усе або нiчого. Коли вас зачали, то те, що ви отримали вiд батька, не було речовиною, яку слiд було змiшати з тим, що ви отримали вiд матерi, – на кшталт того, як би синю фарбу змiшали iз червоною, щоб отримати фiолетову. Якщо б спадковiсть працювала в такий спосiб (а приблизно так це собi уявляли сучасники Дарвiна), ми б усi були пересiчними посередностями, чимось середнiм мiж батьками. У такому разi всi вiдмiнностi в популяцii швидко б зникли (як би сильно ви не змiшували фiолетову iз фiолетовою ж фарбою, ви нiколи знову не виокремите початкову червону та синю фарбу). Звiсно, будь-хто може чiтко побачити, що не спостерiгаеться жодноi тенденцii до скорочення вiдмiнностей серед популяцii. Мендель показав, що це вiдбуваеться, тому що батьковi й материнськi гени поеднуються в дитинi (вiн не використовував слово «ген», яке почали вживати не ранiше 1909 року), i це не схоже на змiшування фарб, це бiльше нагадуе постiйне перемiшування карт у колодi. Тепер ми знаемо, що гени – це видовженi дiлянки коду ДНК i вони фiзично не роздiленi, як карти, але принцип все одно той самий. Гени не зливаються – вони перемiшуються. Можна сказати, що роблять вони це погано: деякi групи карт злипаються разом за кiлька поколiнь перемiшування, перш нiж з’явиться шанс iх роз’еднати. Будь-яка з ваших яйцеклiтин (або сперматозоiдiв, якщо ви чоловiк) мiстить або версiю певного гену вашого батька, або матерi, а не поеднання iх обох. І цей конкретний ген передався вiд когось одного й лише одного з чотирьох батькiв ваших батькiв, i вiд когось одного з вiсьмох прабатькiв[16 - Це твердження могло б вiдповiдати iстинi, згiдно з генетичною моделлю, яку нам пропонував Мендель, i згiдно з моделлю, якiй слiдувала генетика до революцii Вотсона – Крiка 1950-х рр. Воно майже, але не повнiстю вiдповiдае iстинi, зважаючи на те, що ми знаемо про гени, якi е довгими дiлянками ДНК. З практичною метою ми вважатимемо це iстиною.]. Нинi здаеться, що це мало б бути очевидним завжди. Коли ви схрещуете чоловiка з жiнкою, то очiкуете, що результатом буде син чи донька, а не гермафродит[17 - На фермi, де я провiв дитинство, у нас була одна особливо буйна та агресивна корова на iм’я Аруша. Аруша мала норовливий характер i створювала великi проблеми. Якось пастух, пан Еванс спiвчутливо зауважив: «Шось менi здаеться, шо Аруша – це якась помiсь бика та корови».]. Сьогоднi здаеться, що будь-хто (сидячi в крiслi) мiг би вивести цей самий принцип про успадкування «всього або нiчого» щодо кожноi окремоi риси. Дивовижно, сам Дарвiн спокусливо близько пiдiйшов до цього, але зупинився, так i не пов’язавши все разом. У 1866 роцi вiн писав у листi до Альфреда Воллеса: Любий Воллесе, Не знаю, чи ви розумiете, що я маю на увазi пiд незмiшуванням певних вiдмiнностей. Це не стосуеться плодючостi. Один приклад мае пояснити, про що йдеться. Я схрестив два сорти чини запашноi: Painted Lady та фiолетовий, якi дуже вiдрiзняються за кольором, й отримав навiть з одного стручка обидва рiзновиди, i жоден iз них не був чимось середнiм. Гадаю, щось подiбне мае спершу вiдбуватися i з вашими метеликами… Хоча цi випадки, на перший погляд, здаються такими дивовижними, я не знаю, чи вони дивовижнiшi за будь-яку самку у свiтi, яка народжуе вiдмiнних нащадкiв чоловiчоi та жiночоi статi[18 - Marchant (1916), 169–170.]. Ось наскiльки близько Дарвiн пiдiйшов до вiдкриття закону Менделя про незмiшування (того, що тепер мае назву) генiв[19 - Існуе поширена, але неправдива думка про те, що Дарвiн мав примiрник нiмецького журналу, в якому Мендель опублiкував результати своеi працi, але при цьому пiсля смертi Дарвiна з’ясувалося, що вiдповiднi сторiнки залишилися нерозрiзаними. (Про те, що Дарвiн нiбито був знайомий iз дослiдженням Менделя, згадуеться у Sclater [2003].) Цей мем, мабуть, походить з того факту, що в нього була книжка В. О. Фокке пiд назвою Die Pflanzen-mischlinge. Фокке справдi коротко згадуе про Менделя, i сторiнка з цiею згадкою справдi залишилася нерозрiзаною в Дарвiновому примiрнику. Але Фокке особливо не наголошував на працi Менделя i немае свiдчення того, що вiн розумiв ii глибоке значення, тож зовсiм не очевидно, що Дарвiн зрозумiв би ii, навiть якщо б розрiзав вiдповiднi сторiнки. У будь-якому разi нiмецька мова Дарвiна була не надто добра. Якщо б вiн прочитав працю Менделя, iсторiя бiологii могла б бути зовсiм iншою. Припускають, що навiть сам Мендель повнiстю не розумiв важливостi своiх знахiдок. Якщо б вiн це розумiв – написав би Дарвiну. У бiблiотецi монастиря у Брно, де мешкав Мендель, я потримав у руках його особистий примiрник (нiмецькою мовою) «Про походження видiв» i бачив його примiтки на берегах, якi доводять, що вiн читав ii.]. Це дуже нагадуе твердження, яке роблять агресивнi апологети про те, що iншi науковцi вiкторiанськоi доби, наприклад Патрiк Метью та Едвард Блiт, вiдкрили природний добiр ранiше за Дарвiна. У певному розумiннi так воно i е, i Дарвiн це визнавав, але я вважаю, що свiдчення пiдтверджують те, що вони не розумiли всiеi важливостi такого вiдкриття. На вiдмiну вiд Дарвiна та Воллеса, вони не бачили, що це загальне явище унiверсального значення, яке мае силу керувати еволюцiею всiх живих iстот у напрямку позитивних вдосконалень. Аналогiчно цей лист до Воллеса показуе, що Дарвiн пiдiйшов дивовижно близько до розумiння сутi незмiшуваного характеру спадковостi. Але вiн не побачив його унiверсальностi, зокрема не змiг побачити в ньому вiдповiдi на загадку, чому вiдмiнностi в популяцii не зникають автоматично. Це питання лишили вченим ХХ ст., якi спиралися на вiдкриття Менделя, що випередило свiй час[20 - Починаючи з 1908 р. iз працi чарiвно ексцентричного i захопленого крикетом математика Годфрi Гарольда Гардi та незалежно вiд нього, з вiдкриттiв нiмецького доктора Вiльгельма Вайнберга, кульмiнацiею цiеi теорii стала праця великого генетика i статистика Рональда Фiшера та, знову-таки, здебiльшого незалежна праця спiвзасновникiв популяцiйноi генетики Дж. Б. С. Галдейна i Сьюелла Райта.]. Тож тепер концепцiя генофонду починае набувати сенсу. Популяцiя, що розмножуеться статевим шляхом, як-от, скажiмо, усi щури на островi Вознесiння, iзольованому далеко в пiвденнiй частинi Атлантичного океану, постiйно перемiшуе усi гени. Але тут немае внутрiшньоi тенденцii до того, щоб кожне поколiння ставало менш змiнним, нiж попередне, тенденцii до того, щоб вони перетворювалися на дедалi сiрiших усереднених щурiв. Гени лишаються цiлими, перетасовуються, потрапляючи з одного тiла до iншого, вiдповiдно, як змiнюються поколiння, але не зливаються мiж собою, нiколи не псують один одного. У будь-який момент усi гени або в тiлах окремих щурiв, або рухаються в тiло iншого щура зi спермою. Але якщо ми подивимося на багато поколiнь, то побачимо, що всi щурячi гени на островi перемiшалися, нiби карти в единiй, добре перетасованiй колодi – в единому генофондi. Припускаю, що щурячий генофонд на маленькому й iзольованому островi Вознесiння доволi вiдокремлений та добре перемiшаний у тому розумiннi, що нещодавнi предки будь-якого щура могли мешкати в якому-небудь куточку острова, але, мабуть, нiде iнше, а лише на самому островi; приблизно тi, що прибули на кораблях, не придбавши квиткiв. Але генофонд щурiв на континентах, як-от Євразiя, буде значно складнiшим. Щур, який мешкае в Мадридi, мабуть, отримав бiльшу частину своiх генiв вiд предкiв, що мешкали в захiднiй частинi Євразiйського континенту, а не, скажiмо, в Монголii чи Сибiру, не через якiсь особливi перешкоди на шляху потоку генiв (хоча вони також iснують), а просто через велику вiдстань. На перетасування генiв iз рiзних кiнцiв континенту статевим шляхом знадобиться багато часу. Навiть якщо немае фiзичних перешкод, як-от рiчки чи горнi хребти, потiк генiв через великi масиви суходолу все одно буде доволi повiльним, щоб генофонд заслужив називатися «в’язким». Щур, який мешкае у Владивостоку, iмовiрно, отримав бiльшiсть своiх генiв у предкiв зi Сходу. Євразiйський генофонд також перетасовуеться, як i генофонд острова Вознесiння, але через великi вiдстанi не настiльки рiвномiрно. Ба бiльше, перешкоди, як-от гiрськi хребти, великi рiчки або пустелi, стоять i на шляху подальшого рiвномiрного перемiшування генофонду, у такий спосiб структуруючи та ускладнюючи його. Цi ускладнення не знецiнюють iдею генофонду. Адже iдеально перемiшаний генофонд – це корисна абстракцiя, як i математична абстракцiя iдеальноi прямоi лiнii. Реальнi генофонди, навiть на маленькому островi Вознесiння, – це неiдеальнi наближення, лише частково перетасованi. Що менший i рiвнiший острiв, то кращим буде наближення до абстрактного iдеалу досконало перемiшаного генофонду. Щоб завершити думку про генофонд, кожна окрема тварина, яку ми бачимо в якiйсь популяцii, – це вибiрка генофонду свого часу (або, iмовiрнiше, часу своiх батькiв). Генофонди не мають внутрiшньоi тенденцii до того, щоб частотнiсть окремих генiв збiльшувалася чи зменшувалася. Але, якщо все ж е систематичне збiльшення чи зменшення частотностi, з якою ми натрапляемо на певний ген у генофондi, це саме те, що маеться на увазi пiд еволюцiею. Тож постае запитання: чому виникае систематичне збiльшення чи зменшення частотностi? Звiсно, саме тут усе стае цiкавiшим, i ми до цього дiйдемо своечасно. З генофондом домашнiх собак вiдбуваеться дещо кумедне. Кiнологи, якi розводять породи, як-от пекiнеси чи далматинцi, вдаються до складних заходiв, щоб не допустити переходу одного генофонду в iнший. Вони ведуть родоводи, якi тягнуться на багато поколiнь назад, i змiшання з iншими породами вважаеться найгiршим, що може трапитися, судячи з родоводiв. Це все одно, як кожна порода собак була б ув’язнена на своему маленькому островi Вознесiння, вiдокремленому вiд iнших порiд. Але перешкоди на шляху змiшання порiд створюе не глибока вода, а людськi правила. Географiчно всi породи однаково розподiленi, але вони можуть перебувати нiби на окремих островах через те, що iхнi власники контролюють iхнi можливостi для спарювання. Звiсно, iнодi правила порушуються. Як i щур, який без квитка прибувае на кораблi на острiв Вознесiння, скажiмо, сука гончака може зiрватися зi швори й спаритися зi спанiелем. Але цуценята-напiвкровки, якi народяться унаслiдок цього, наскiльки б сильно iх не любили, будуть вигнанi з острову пiд назвою порода «гончак». Сам по собi острiв так i залишиться чистим островом гончакiв. Іншi чистокровнi гарантують, що генофонд вiртуального острова пiд назвою «гончаки» й далi лишатиметься незабрудненим. Існують сотнi створених людиною «островiв», по одному на кожну породу собак. Кожен iз них – вiртуальний, у тому сенсi, що не локалiзований географiчно. Чистокровнi гончаки чи померанцi живуть у рiзних мiсцях по всьому свiту, i люди використовують машини, кораблi та лiтаки, щоб перевозити гени з одного географiчного мiсця до iншого. Вiртуальний генетичний острiв, яким е генофонд пекiнеса, перетинаеться географiчно, але не генетично (за винятком того, коли сука тiкае) з вiртуальними генетичними островами, якими е генофонди боксерiв та сенбернарiв. А тепер повернiмося до зауваження, з якого почав обговорення генофонду. Я сказав, якби людей, якi розводять собак, вважали скульпторами, то те, що вони створюють за допомогою своiх iнструментiв, – це не собача плоть, а генофонд. Здаеться, що мова про плоть собак, оскiльки кiнологи можуть оголосити про намiр, скажiмо, скоротити морду майбутнiх поколiнь боксерiв. І кiнцевим продуктом такого намiру справдi буде коротша морда, так нiби хтось долотом пройшовся по мордi предкiв боксерiв. Але, як ми бачили, типовий боксер у будь-якому поколiннi – це вибiрка сучасного генофонду. Саме генофонд роками рiзали й обробляли. Гени довгих морд вiдсiкалися вiд генофонду й витiснялися генами коротких морд. Кожна порода собак – вiд такс до пекiнесiв, вiд великого дога до чихуахуа – була вирiзана, обточена, замiшана й набула форми не в буквальному значеннi, не тiлесно, а на рiвнi генофонду. Не все вiдбуваеться за допомогою вирiзання. Багато вiдомих порiд собак початково були гiбридами iнших порiд, часто це змiшування вiдбувалося в недавнi часи, наприклад у ХІХ ст. Звiсно, гiбридизацiя – це навмисне порушення вiдокремленостi генофондiв на вiртуальних островах. Деякi гiбридизацiйнi схеми створенi з такою турботою, що кiнологи обурилися б, якщо б результат iхньоi працi назвали «напiвкровками» чи «дворнягами» (як iз радiстю називае себе президент Обама)[21 - Puppies and economy fill winner’s first day’, Guardian, 8 Nov. 2008.]. Лабрадудель – це гiбрид звичайного пуделя та лабрадора-ретривера, результат докладно продуманого намагання отримати найкращi риси обох порiд. Власники лабрадуделiв створили товариства та асоцiацii на кшталт тих, якi iснують у власникiв чистопородних собак. Серед власникiв лабрадуделiв та iнших подiбних дизайнерських гiбридiв iснуе двi фiлософськi школи. Є тi, хто радий i далi отримувати лабрадуделiв, схрещуючи пуделiв та лабрадорiв-ретриверiв. А е тi, хто намагаеться почати новий генофонд лабрадуделiв, який буде справдi розводитися, коли iх схрещуватимуть мiж собою. На цей момент гени другого поколiння лабрадуделiв отримують новi комбiнацii i серед них е бiльше рiзновидiв, нiж це мало б бути в чистокровних собак. Саме таким був початок багатьох чистокровних порiд: вони минули промiжну стадiю великоi кiлькостi варiацiй, яка, зрештою, була скорочена завдяки багатьом поколiнням ретельноi селекцii. Інодi новi породи собак починаються з якоiсь однiеi великоi мутацii. Мутацii – це випадковi змiни генiв, якi е сировиною для еволюцii шляхом невипадкового добору. У природi великi мутацii зрiдка тривають довго, але генетики в лабораторiях обожнюють iх через те, що iх легко дослiджувати. Породи собак iз дуже короткими лапами, наприклад басет-гаунди i такси, отримали iх лише за один крок завдяки генетичнiй мутацii, що зветься ахондроплазiя – класичний приклад великоi мутацii, яка б навряд чи збереглася в природi. Подiбна мутацiя вiдповiдае за найбiльш поширений рiзновид карликовостi в людей: тулуб зберiгае майже нормальний розмiр, але ноги та руки – короткi. Іншi генетичнi шляхи ведуть до мiнiатюрних порiд, якi зберiгають пропорцii оригiналу[22 - Fred Lanting, ‘Pituitary dwarfism in the German Shepherd dog’, Dog World, Dec. 1984, reproduced at http://www.fredlanting.org/2008/07/pituitary-dwarfism-in-the-germanshepherd-dog-part-1/ (http://www.fredlanting.org/2008/07/pituitary-dwarfism-in-the-germanshepherd-dog-part-1/).]. Кiнологи досягають змiн у розмiрi та формi собак завдяки селекцii, що поеднуе кiлька великих мутацiй, як-от ахондроплазiю, та багато мiнорних генiв. Щоб досягнути ефективних змiн, iм не потрiбно розумiтися на генетицi. Узагалi без будь-якого розумiння цього, а лише шляхом обрання того, кого з ким спарювати, ви можете вивести всi рiзновиди бажаних характеристик. Це те, чого кiнологи та селекцiонери тварин i рослин столiттями досягали ще до того, як бодай хтось щось зрозумiв про генетику. І в цьому полягае урок про природний добiр, оскiльки природа, звiсно, узагалi нiчого не може розумiти чи бути свiдомою. Американський зоолог Реймонд Коппiнгер стверджуе, що цуценята рiзних порiд значно бiльше схожi мiж собою, нiж дорослi собаки. Цуценята не можуть дозволити собi бути дуже вiдмiнними, оскiльки головна рiч, яку вони роблять, – смокчуть молоко, а це завдання для всiх порiд становить однакову проблему. Зокрема, щоб добре смоктати, у цуценят не може бути видовжених морд, як-от у борзих чи ретриверiв. Ось чому всi цуценята нагадують мопсiв. Можна сказати, що дорослий мопс – це цуценя, чия морда не виросла в належний спосiб. У бiльшостi псiв пiсля того, як перiод iхнього вигодовування завершуеться, морда помiтно виростае. У мопсiв, бульдогiв та пекiнесiв цього не вiдбуваеться, вони ростуть в iнших напрямках, але морда зберiгае цуценячi пропорцii. Це мае спецiальну назву – неотенiя, – i ми ще зустрiнемося з нею, коли в сьомому роздiлi дiйдемо до еволюцii людини. Якщо всi частини тварини ростуть з однаковою швидкiстю, так що доросла особина е рiвномiрно збiльшеною в масштабi копiею дитинчати, то про неi кажуть, що вона росте iзометрично. Ізометричне зростання – доволi рiдкiсне явище. На противагу цьому пiд час алометричного зростання рiзнi частини зростають з рiзною швидкiстю. Часто швидкiсть зростання рiзних частин тiла тварини пов’язано мiж собою простим математичним спiввiдношенням; це явище в 1930-х роках дослiдив сер Джулiан Гакслi. Рiзнi породи собак досягають своiх рiзних форм завдяки генам, якi змiнюють пропорцii алометричного зростання частин тiла. Наприклад, бульдоги отримують подiбний на Черчилля похмурий вигляд через генетичну тенденцiю до повiльнiшого зростання носових кiсток. Це дае поштовх до порiвняно швидшого зростання навколишнiх кiсток i насправдi взагалi всiх навколишнiх тканин. Одним iз наслiдкiв цього е те, що пiднебiння отримуе дивний нахил, через що зуби бульдога випинаються назовнi й пес схильний пускати слину. Бульдоги також мають проблеми з диханням, як i пекiнеси. У перших е навiть проблеми з народженням, оскiльки вони мають непропорцiйно великi голови. Бiльшiсть, якщо не всi бульдоги, яких ви сьогоднi бачите, народилися внаслiдок кесаревого розтину. Протилежнiстю бульдогам е борзi. У них надзвичайно видовженi морди. Насправдi вони не звичнi ще й тому, що це видовження морди починаеться ще до народження, через що цуценята борзих, мабуть, менш пристосованi до смоктання, нiж iншi породи. Коппiнгер припускае, що прагнення людей виводити борзих iз дуже довгими мордами сягнуло межi, пов’язаноi з виживанням цуценят, якi намагалися смоктати молоко. Якi уроки ми засвоiли з одомашнення собак? По-перше, велике розмаiття порiд, вiд великих догiв до йоркширських тер’ерiв, вiд шотландських тер’ерiв до ердельтер’ерiв, вiд риджбекiв до такс, вiд гончакiв до сенбернарiв, демонструе, наскiльки просто за допомогою невипадкового вiдбору генiв («вирiзання i обточування» генофонду) створити справдi радикальнi змiни в анатомii та поведiнцi, ще й так швидко. Задiяними можуть бути на диво мало генiв. Утiм, змiни будуть настiльки великими (вiдмiнностi мiж породами настiльки радикальнi), що можна було б очiкувати, що на iхню еволюцiю знадобилися б мiльйони рокiв, а не кiлька столiть. Якщо такi еволюцiйнi змiни можуть бути досягнутi за кiлька столiть чи навiть десятилiть, тiльки уявiть, чого можна досягнути за десять чи сто мiльйонiв рокiв. Якщо дивитися на цей процес крiзь столiття, то це не порожня фантазiя – уявляти, що кiнологи вчепилися в плоть собак, як у глину, i м’яли ii, тягнули, мiсили, щоб надати iй форму, бiльш-менш за власним бажанням. Звiсно, як я вже зазначав, насправдi ми мiсили не собачу плоть, а собачий генофонд. І «рiзьблення» – це краща метафора, нiж «вимiшування». Деякi скульптори працюють так, що беруть шмат глини i вимiшують його, надаючи форми. Іншi беруть камiнь або дерево i вирiзьблюють його, вiдтинаючи зайве рiзцем. Вочевидь, собачники не вирiзьблюють собак, вiдтинаючи шматки iхньоi плотi. Але вони роблять дещо подiбне до рiзьблення iз собачим генофондом. Проте це складнiший процес, нiж просто вiдтинання. Мiкеланджело брав суцiльну брилу мармуру й вiдтинав вiд неi шматки, щоб явити Давида, який був усерединi. Нiчого не додавалося. Генофонд, з iншого боку, постiйно зазнае додавання, наприклад через мутацii, i водночас зазнае втрат через невипадковi смертi. На цьому покладемо край аналогii зi скульптурою, ii не варто просувати занадто наполегливо, як ми знову побачимо у восьмому роздiлi. Думка про скульптуру викликае в пам’ятi надмiру м’язистi статури бодiбiлдерiв та iхнiх вiдповiдникiв у тваринному свiтi, як-от породу великоi рогатоi худоби бельгiйська бiло-блакитна. Цю ходячу яловичу фабрику отримали завдяки конкретнiй генетичнiй змiнi, що зветься «подвiйнi м’язи». Існуе речовина, що зветься мiостатин, яка обмежуе зростання м’язiв. Якщо ген, який виробляе мiостатин, вiдключити, м’язи почнуть рости бiльше, нiж зазвичай. Часто бувае так, що певний ген може мутувати в рiзнi способи, щоб дати той самий результат, i насправдi е рiзнi способи вiдключити ген, що виробляе мiостатин, а результат буде той самий. Ще одним прикладом е порода свиней, що зветься чорна екзотична, й окремi пси рiзних порiд, якi демонструють таку саму надмiрну мускулатуру з тiеi самоi причини. Серед людей культуристи досягають подiбноi статури завдяки надзвичайному режиму тренувань, а часто ще й завдяки використанню стероiдiв-анаболiкiв: обидва цi способи зовнiшнього впливу повторюють генетичний ефект бельгiйськоi бiло-блакитноi та чорноi екзотичноi. Остаточний результат такий самий, i це вже саме по собi може бути уроком. Генетичнi змiни та змiни через зовнiшнi фактори можуть дати iдентичнi результати. Якщо б ви бажали вивести людську дитину, яка б виграла в конкурсi культуристiв, i у вас було б у запасi кiлька столiть, ви могли б почати генетичнi манiпуляцii, щоб вивести той самий потворний ген, що характерний для бельгiйськоi бiло-блакитноi породи великоi рогатоi худоби та чорноi екзотичноi породи свинi? Насправдi е кiлька людей, якi уславилися тим, що видалили мiостатиновий ген, i вони ненормально м’язистi. Якщо для початку ви маете дитину-мутанта i ще й змусите ii тягати залiзо (певно, що корiв та свиней не умовиш цього робити), то врештi-решт, мабуть, отримаете щось бiльш карикатурне, нiж Мiстер Всесвiт. Полiтична опозицiя евгенiчному розведенню людей iнодi виливаеться в брехливi твердження, що це неможливо. Ви можете почути, як вони кажуть, що це не лише аморально, а ще й не спрацюе. На жаль, казати, що щось е морально неприйнятним чи полiтично небажаним, – це не те саме, що казати, що це не спрацюе. У мене немае сумнiвiв: якщо ви налаштуетеся i у вас буде достатньо часу й полiтичноi влади, ви зможете вивести расу надзвичайних культуристiв, або стрибунiв у висоту, або штовхальникiв ядра; ловцiв перлiв, сумоiстiв або спринтерiв, або (я пiдозрюю, хоча тепер уже кажу iз меншою впевненiстю, оскiльки прецедентiв у тваринному свiтi немае) надзвичайних музикантiв, поетiв, математикiв чи дегустаторiв вин. До того ж причина, чому я впевнений щодо селективного розведення спортивноi звитяги, в тому, що необхiднi якостi е дуже подiбними до тих, якi чудово досягаються пiд час розведення скакових чи ломових коней, гончакiв та iздових собак. Причина, чому я все ще доволi впевнений у практичнiй можливостi (хоча не в моральнiй чи полiтичнiй бажаностi) селективного розведення заради розумових чи ще якихось унiкально людських характеристик, полягае в тому, що е дуже мало прикладiв, коли спроби селективного розведення тварин не спрацювали, навiть для ознак, якi можуть здивувати. Хто б, наприклад, мiг подумати, що собак можна розводити для отримання навичок пасти овець, бути поводирями чи битися з биками? Хочете отримати в корiв високi надоi молока, у багато разiв бiльше лiтрiв, нiж знадобилося б будь-якiй матерi, щоб виростити дитину? Вам це може дати селективне розведення. Корiв можна модифiкувати так, що вони вiдростять об’емне i неохопне вим’я i даватимуть багато молока нескiнченно довго пiсля того, як звершиться звичайний перiод вигодовування теляти. Мiж iншим, у такий спосiб ще не вивели молочних коней, але чи хтось прийме мiй виклик, якщо я закладуся, що ми б змогли, якби спробували? І, звiсно, те саме можна сказати про молочних людей, якщо б хтось захотiв це спробувати. Забагато жiнок, мiстифiкованих мiфом про те, що груди розмiром iз кавуни привабливi, платять пластичним хiрургам великi грошi, щоб поставити силiконовi iмпланти з (як на тi грошi) невдалими результатами. Чи хтось сумнiваеться в тому, що за умови, коли в нас буде достатньо поколiнь, того самого спотворення форм можна досягнути завдяки селективному розведенню, завдяки якому колись отримали фризьких корiв? Приблизно 25 рокiв тому я розробив комп’ютерну симуляцiю, щоб проiлюструвати потужнiсть штучного добору, – щось на кшталт вiдповiдника розведення виставкових троянд, собак чи корiв у виглядi комп’ютерноi гри. На екранi гравцевi пропонуеться вибiрка з дев’яти форм – «комп’ютерних бiоморфiв», середнiй з яких е «батьком» навколишнiх вiсьмох. Усi форми сконструйованi пiд впливом десь десятка «генiв», якi е просто цифрами, що передаються вiд «батька» до «нащадкiв», з можливiстю невеликих мутацiй, що можуть трапитися на цьому шляху. Мутацiя – це просто незначне збiльшення чи зменшення числового значення батькiвського гена. Кожна форма конструюеться пiд впливом певного набору цифр, якi вiдповiдають певному значенню десяти генiв. Гравець дивиться на набiр iз семи форм i генiв при цьому не бачить, а вибирае лише форму «тiла», якiй надае перевагу, щоб ii «розводити». Іншi вiсiм бiоморфiв зникають з екрана, а обрана з’iжджае в центр i «породжуе» вiсiм нових «дiтей» iз мутацiями. Процес повторюеться стiльки поколiнь, на скiльки в гравця вистачить часу, i посередня форма «органiзму» на екранi поступово еволюцiонуе разом зi змiною поколiнь. Лише гени передаються вiд поколiння до поколiння, тож напряму обираючи бiоморфiв на око, гравець ненавмисне обирае i гени. Саме це вiдбуваеться, коли селекцiонери вибирають, яких собак чи якi троянди iм розводити. Бiоморфи з програми «Слiпий годинникар» От i вся генетика. Гра стае цiкавою, коли ми звертаемося до ембрiологii. Ембрiологiя бiоморфiв на екранi – це процес, в якому iхнi «гени» (себто числовi значення) впливають на iхню форму. Можна уявити собi дуже багато рiзних пiдходiв до ембрiологii, i я випробував чимало з них. Моя перша програма, що звалася «Слiпий годинникар», використовувала ембрiологiю вирощування дерева. Головний стовбур випускае двi гiлки, тодi кожна гiлка випускае власнi двi тощо. Кiлькiсть гiлок, iхнiй кут нахилу й довжина контролюються генами, що визначаються числовим значенням. Важливою рисою ембрiологii гiллястого дерева е рекурсивнiсть. Я не буду тут докладно роз’яснювати, що це, але воно про те, що едина мутацiя зазвичай впливае на все дерево, а не лише на якусь його частину. Хоча програма «Слiпий годинникар» починаеться з простого гiллястого дерева, вона швидко переходить у дивокрай форм, якi еволюцiонували та якi мають своерiдну дивну красу, а деякi з них (залежно вiд намiру гравця) починають нагадувати знайомих iстот: комах, павукiв або морських зiрок. На малюнку зображено такий собi «звiринець» iстот, яких лише один гравець (я) знайшов у закапелках i нетрях цього дивного комп’ютерного дивокраю. В останнiй версii програми я розширив ембрiологiю, щоб гени контролювали колiр i форму «гiлок» дерева. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/richard-dokinz-11668535/naygrandioznishe-shou-na-zemli-dokaz-evoluciyi/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Харкiв: Клуб Сiмейного Дозвiлля, 2017. (Прим. ред.) 2 The Selfish Gene (1976; 30th anniversary edn 2006) and The Extended Phenotype (rev. edn 1999). (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.) 3 The Blind Watchmaker (1986), River Out of Eden (1995) and Climbing Mount Improbable (1996). 4 Харкiв: Клуб Сiмейного Дозвiлля, 2008. (Прим. ред.) 5 The Ancestor’s Tale (2004). 6 ‘Education: questionable foundations’, Sunday Times, 20 June 2004. 7 Sagan (1996). 8 Bertrand Russell, Religion and Science (Oxford: Oxford University Press, 1997), 70. 9 Simons and Chabris (1999). 10 The Innocence Project, http://www.innocenceproject.org (http://www.innocenceproject.org/). 11 Разом 152; див. ‘Bush’s lethal legacy: more executions’, Independent, 15 Aug. 2007. 12 Darwin (1887a), 83. 13 Matt Ridley, ‘The natural order of things’, Spectator, 7 Jan. 2009. 14 Цей вислiв не належить Майру, але передае його iдею. 15 Як можна не любити собак, вони такi чарiвнi. 16 Це твердження могло б вiдповiдати iстинi, згiдно з генетичною моделлю, яку нам пропонував Мендель, i згiдно з моделлю, якiй слiдувала генетика до революцii Вотсона – Крiка 1950-х рр. Воно майже, але не повнiстю вiдповiдае iстинi, зважаючи на те, що ми знаемо про гени, якi е довгими дiлянками ДНК. З практичною метою ми вважатимемо це iстиною. 17 На фермi, де я провiв дитинство, у нас була одна особливо буйна та агресивна корова на iм’я Аруша. Аруша мала норовливий характер i створювала великi проблеми. Якось пастух, пан Еванс спiвчутливо зауважив: «Шось менi здаеться, шо Аруша – це якась помiсь бика та корови». 18 Marchant (1916), 169–170. 19 Існуе поширена, але неправдива думка про те, що Дарвiн мав примiрник нiмецького журналу, в якому Мендель опублiкував результати своеi працi, але при цьому пiсля смертi Дарвiна з’ясувалося, що вiдповiднi сторiнки залишилися нерозрiзаними. (Про те, що Дарвiн нiбито був знайомий iз дослiдженням Менделя, згадуеться у Sclater [2003].) Цей мем, мабуть, походить з того факту, що в нього була книжка В. О. Фокке пiд назвою Die Pflanzen-mischlinge. Фокке справдi коротко згадуе про Менделя, i сторiнка з цiею згадкою справдi залишилася нерозрiзаною в Дарвiновому примiрнику. Але Фокке особливо не наголошував на працi Менделя i немае свiдчення того, що вiн розумiв ii глибоке значення, тож зовсiм не очевидно, що Дарвiн зрозумiв би ii, навiть якщо б розрiзав вiдповiднi сторiнки. У будь-якому разi нiмецька мова Дарвiна була не надто добра. Якщо б вiн прочитав працю Менделя, iсторiя бiологii могла б бути зовсiм iншою. Припускають, що навiть сам Мендель повнiстю не розумiв важливостi своiх знахiдок. Якщо б вiн це розумiв – написав би Дарвiну. У бiблiотецi монастиря у Брно, де мешкав Мендель, я потримав у руках його особистий примiрник (нiмецькою мовою) «Про походження видiв» i бачив його примiтки на берегах, якi доводять, що вiн читав ii. 20 Починаючи з 1908 р. iз працi чарiвно ексцентричного i захопленого крикетом математика Годфрi Гарольда Гардi та незалежно вiд нього, з вiдкриттiв нiмецького доктора Вiльгельма Вайнберга, кульмiнацiею цiеi теорii стала праця великого генетика i статистика Рональда Фiшера та, знову-таки, здебiльшого незалежна праця спiвзасновникiв популяцiйноi генетики Дж. Б. С. Галдейна i Сьюелла Райта. 21 Puppies and economy fill winner’s first day’, Guardian, 8 Nov. 2008. 22 Fred Lanting, ‘Pituitary dwarfism in the German Shepherd dog’, Dog World, Dec. 1984, reproduced at http://www.fredlanting.org/2008/07/pituitary-dwarfism-in-the-germanshepherd-dog-part-1/ (http://www.fredlanting.org/2008/07/pituitary-dwarfism-in-the-germanshepherd-dog-part-1/).