Мерщiй тiкай i довго не вертайся Фред Варгас Парижi на дверях квартир з’являються дивнi малюнки – перевернутi четвiрки. Можливо, це витiвки пiдлiткiв, але тутешня мешканка Марiз вбачае в цих знаках приховану загрозу. Комiсар Жан-Батiст Адамберг подiляе ii занепокоення. Особливо пiсля того, як в однiй з позначених квартир знаходять мертвого чоловiка. Жертву задушили, але вбивця чомусь вимазав тiло вугiллям. Навiщо це йому? І хто наступна жертва? Вiдповiдi на цi запитання шукае комiсар Адамберг… Фред Варгас Мерщiй тiкай i довго не вертайся © Editions VIVIANE HAMY, Paris, 2001 © DepositPhotos.com / plrang, perfectvectors, обкладинка, 2016 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Висловлюемо особливу подяку лiтературному агенту Анастасii Лестер за допомогу в придбаннi прав на публiкацiю цiеi книги I А тодi, коли змii, кажани, борсуки та всiляка звiрина, що водиться в глибинах пiдземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичнi житла; коли фрукти й овочi вкриватимуться гниллю i черви виповнять iх (…) ІІ Люд у Парижi ходить куди швидше, нiж у Гiльвiнеку, Жос давно вже помiтив це. Щоранку хвилi пiшоходiв мчали по авеню Мен зi швидкiстю трьох вузлiв. А цього понедiлка Жос розiгнався майже до трьох з половиною, прагнучи надолужити двадцятихвилинне спiзнення. А все через кавову гущу, яка розлетiлася по всенькiй кухоннiй пiдлозi. Його це не здивувало. Жос уже давно збагнув, що речам притаманне власне життя – таемне та лиходiйне. Бретонський моряк чiтко пам’ятав, що всi речi – за винятком хiба що такелажу, який нiколи не завдавав йому шкоди, – сповненi особливоi енергii, мета якоi – капостити людям. Найменша незграбнiсть одразу ж надiляла рiч раптовою свободою, котра, хоч би якою незначною не була, тягла за собою цiлу низку халеп – вiд неприемностей до трагедii. Корок, що вислизае з рук, е класичним прикладом хаосу в мiнiатюрi. Адже цей впущений корок нiзащо в свiтi не захоче просто покрутитися бiля нiг людини. Вiн пiдступно закотиться кудись за плиту i, наче павук, що прагне сховатися якнайдалi, приготуе для свого переслiдувача, Людини, низку рiзноманiтних випробувань: вiдсовування плити, вiд’еднання газовоi трубки, падання посуду, опiки. Цього ранку комбiнацiя виявилася набагато заплутанiшою: один незграбний кидок – i смiтник хитаеться, падае на бiк, а фiльтр з гущею розсипаеться по пiдлозi. Саме так речам, сповненим почуттям справедливоi помсти за свое рабське становище, на коротку, але надзвичайно яскраву мить удаеться пiдпорядкувати людину своiй прихованiй владi, змусити ii крутитися й вигинатися, немов пес, не милуючи нi жiнок, нi дiтей. Нi, нiзащо в свiтi Жос би не довiрився речам – як i, власне, людям або морю. Першi забирають ваш розум, другi – душу, а трете – життя. Жос – стрiляний горобець, i тому вiн вирiшив не змагатися зi стихiею, а просто прибрати розсипану каву, повзаючи по-собачому. Жос зiбрав усе до останньоi крихти, не нарiкаючи на долю, i свiт речей зняв з нього своi кайдани. Ця ранкова прикрiсть видавалася дрiбною халепкою, але Жос на таке не вiвся: для нього вона було очевидним нагадуванням про те, що вiйна мiж людьми та речами тривае, i в цьому герцi перемога не завжди на боцi людини, ой не завжди. Нагадуванням про напастi, про зламанi корабельнi щогли, про розтрощенi рибальськi шхуни та про його власний корабель, «Ван-де-Норуа»[1 - Назва корабля перекладаеться як пiвнiчно-захiдний вiтер (норд-вест). (Тут i далi прим. пер.)], який почав протiкати посеред Ірландського моря двадцять третього серпня, о третiй ранку, з вiсьмома людьми на борту. Бог свiдок, Жос виконував усi iстеричнi примхи свого суденця, i Бог свiдок, що корабель i людина примирилися тодi. До тiеi проклятоi буремноi ночi, коли, захоплений зненацька, чоловiк щосили гепнув по планширу кулаком. «Ван-де-Норуа», який i так практично лiг на правий борт, раптом почав протiкати на кормi. Двигун затопило, вiтер кидав судном у всi боки по просторах ночi, люди без спочинку вичерпували воду, аби зрештою сiсти на риф на свiтанку. Це було чотирнадцять рокiв тому, i двое бiдолах тодi загинуло. Чотирнадцять рокiв, вiдколи Жос чобiтьми перерахував ребра власниковi «Норуа». Чотирнадцять рокiв, вiдколи вiн залишив порт Гiльвiнек, вiдсидiвши у в’язницi дев’ять мiсяцiв за побоi та спробу вбивства. Чотирнадцять рокiв, вiдколи все його життя витекло через ту пробоiну. Жос вийшов на вулицю Гете, мiцно стиснувши зуби, аби притлумити лють, яка наростала в ньому щоразу, коли «Ван-де-Норуа», загубившись у морi, виринав на хвилях його думок. Глибоко в душi вiн не тримав на «Норуа» зла. Цiй старiй добрiй рибальськiй посудинi не лишалося нiчого, окрiм як заскрипiти своiми прогнилими бортами у вiдповiдь на удар. Жос переконаний, що корабель просто не врахував наслiдкiв свого короткого бунту, адже не знав нi про свiй вiк, нi про власну трухлявiсть, нi про силу хвиль тiеi ночi. Корабель точно не бажав смертi двом морякам i тепер лежав каменюкою в глибинах Ірландського моря, шкодуючи про скоене. Думками Жос часто звертався до шхуни зi словами втiхи, вiдпускав старiй грiхи. Чоловiковi навiть здавалося, що човен, як i вiн сам, знайшов спочинок i там, на днi, розпочав нове життя – як i вiн сам у Парижi. Натомiсть щодо прощення грiхiв судновласнику не могло бути й мови. – Ну ж бо, Жосе Ле Герне, – говорив той, плескаючи Жоса по плечу. – Ви ще рокiв з десять поплаваете на цiй посудинi. Вiн ще той велетень, а ви – його господар. – «Норуа» став небезпечним, – уперто повторював Жос. – Його крутить, обшивка брижиться, люки трюмiв – непевнi. У сильний шторм я вже не ручатимуся за нього. І в шлюпцi не одна щiлина. – Я знаю своi кораблi, капiтане Ле Герне, – вiдповiв судновласник суворiшим тоном. – Якщо ви боiтеся «Норуа», то в мене е з десяток чоловiкiв, готових будь-якоi хвилини замiнити вас. Чоловiкiв не з полохливих, якi не скиглять, наче якiсь бюрократи, з приводу норм безпеки. – А в мене е семеро хлопцiв на борту. Судновласник загрозливо наблизив до Жоса свое масне обличчя. – Якщо ви надумаете, Жосе Ле Герне, пiти плакатися до керiвництва порту, то повiрте менi – станете злидарем ще до того, як встигнете повернутися. І вiд Бреста[2 - Брест – мiсто на заходi Францii, супрефектура департаменту Фiнiстер. Це мiсто можна без перебiльшення назвати головними морськими воротами Бретанi.] до Сен-Назера[3 - Сен-Назер – мiсто на заходi Францii, розташоване в гирлi рiчки Луари.] не знайдете нiкого, хто вiзьме вас до себе. Тож раджу добре подумати, капiтане. О так, Жос завжди шкодував про те, що так i не пришив цього типа на ранок пiсля кораблетрощi, а вдовольнився ламанням кiсток i нiвеченням грудноi клiтки. От тiльки хлопцi з екiпажу всi разом тримали його. «Не ламай собi життя», – казали вони. Стримували його, не пускали. Не дали впорати судновласника i його посiпак, що викреслили Жоса зi своiх спискiв, коли вiн вийшов з в’язницi. У кожному барi вiн горлав про те, що дебелi капiтанськi дупи дають на лапу керiвництву, i через це йому довелося назавжди попрощатися з торговим флотом. У кожному порту його гнали геть, тож одного ранку у вiвторок Жос скочив на потяг Кемпер – Париж. І його, як i багатьох iнших бретонцiв, викинуло на мiлину на вокзалi Монпарнас. Утiкачка-дружина i дев’ятеро поганцiв, яких варто вбити, лишилися позаду. Побачивши перехрестя Едгара Кiне, Жос сховав давнi обра?зи якомога глибше у пам’ять i поклав собi надолужувати спiзнення. Через усю цю мороку з кавовою гущею та вiйнами речей i людей вiн утратив щонайменше п’ятнадцять хвилин. А пунктуальнiсть була ключовим елементом його роботи, тож вiн намагався стежити, щоби перший випуск його «живоi газети» розпочинався рiвно о восьмiй тридцять, другий – о дванадцятiй тридцять п’ять, а вечiрнiй – о вiсiмнадцятiй десять. Саме тодi збиралася найбiльша аудиторiя, а слухачi в цьому мiстi були надто квапливими, щоб витерпiти навiть найменше спiзнення. Жос зняв з дерева урну, яку пiдвiшував туди на нiч, зав’язавши на подвiйний булiнь[4 - Подвiйний булiнь – один з основних i найдавнiших вузлiв загального застосування. Інодi iменуеться «королем вузлiв» за простоту й унiверсальнiсть.] i зафiксувавши замками вiд злодiiв. Цього ранку вона виявилася не дуже важкою, тож капiтан зможе швидко все посортувати. Легка усмiшка сяйнула на його обличчi, коли вiн нiс коробку до комiрчини за магазинчиком, яку вiн винаймав у Дамаса. Зосталися ще добрi хлопцi на свiтi, як ось цей Дамас, що дае вам i ключ, i мiсце за столом i не боiться, що ви пограбуете касу. Дамас, ото вже iм’я! Юнак тримав на майданi крамницю роликiв, «Рол-Райдер», i давав Жосу прихисток. Там моряк спокiйно готував своi випуски i не боявся потрапити пiд дощ. «Рол-Райдер», ото вже назва! Жос вiдкрив урну – велику змайстровану власноруч дерев’яну скриньку, яку вiн назвав «Ван-де-Норуа ІІ», на честь утраченого, але любого серцю корабля. Навряд чи рибальськiй шхунi дальнього плавання робило честь те, що ii спадкоемицею стала дерев’яна скринька для листiв у Парижi, але ж i скринька не проста. То була генiальна коробка, створена за генiальною iдеею сiм рокiв тому. І саме вона дозволила Жосу знову зiп’ястися на ноги пiсля трьох рокiв роботи на консервному заводi, шести мiсяцiв на фабрицi котушок i двох рокiв безробiття. Генiальна iдея прийшла до нього грудневоi ночi. Тодi, стискаючи склянку в одному з монпарнаських кафе, на три чвертi заповненому осиротiлими бретонцями, вiн почув предковiчну луну свого краю. Один тип заговорив про Пон-л’Аббе[5 - Пон-л'Аббе – мунiципалiтет у Францii, в регiонi Бретань, департамент Фiнiстер.], i саме тодi прапрадiдусь Ле Герн, який народився в Локмар’i 1832 року, вийшов з Жосовоi голови, щоби притулитися до стiйки й привiтатися з нащадком. – Привiт, – каже Жос. – Ти пам’ятаеш мене? – запитав старий. – Угу, – промимрив Жос. – Коли я народився, ти вже помер, тож я тебе не оплакував. – Синку, мiг би вже й не просторiкувати цього единого разу, коли я до тебе прийшов. Скiльки це тобi? – П’ятдесят рокiв. – А життя тебе добряче пошарпало. Здаешся старiшим. – Я не потребую твоiх зауваг, та й взагалi, я тебе не запрошував. Ти також був досить бридким. – Обрав би ти iнший тон, юначе. Ти ж знаеш, як воно, коли я гнiваюся? – Ще б пак, усi про це знали. Особливо твоя жiнка, яку ти все життя годував лящами. – Ну, годi, годi, – насупився старигань. – Лиши це в минулому. То все примхи доби. – Та якоi в бiса доби? То були твоi примхи. Ти ж iй око вибив! – Слухай, та невже ж ми ще двiстi рокiв обговорюватимемо те око?! – Чом би й нi. Для прикладу. – І це ти, Жосе, вчитимеш мене жити? Жос, який ледь не розпоров якомусь хлопу черево ударами черевикiв на набережнiй у Гiльвiнеку? Чи, може, я помиляюся? – По-перше, це була не жiнка, а по-друге, не якийсь хлоп. То був лантух з грошима, якому насрати, що iншi здихають, аби вiн лише косив бабло! – Еге ж, я знаю. Не менi тобi дорiкати. Але ж це не едина причина, чому ти ви?кликав мене, малий? – Я вже казав: не виклика?в я тебе. – Ти впертий, як сто iшакiв. Тобi пощастило, що ти успадкував моi очi, а то б я тобi добряче зацiдив. Уяви собi, що раз я вже тут, то тiльки через те, що ти мене ви?кликав, i нiяк iнакше. До того ж менi не подобаеться цей бар: не люблю музики. – Гаразд, – каже Жос. – Переконав. Замовити тобi склянку? – Якщо зможеш пiдвести руку. Дозволь зауважити, що ти вже перебрав. – Не твiй клопiт, стариганю. Пращур знизав плечима. Вiн багато чого бачив на своему вiку, i цьому шмаркачевi не вдасться розсердити його. Жос iз роду Ле Гернiв, i цього в нього не вiдняти. – Тож, – вiв далi старий, посьорбуючи свiй гiдромель[6 - Гiдромель – бретонський медовий напiй. У давнину його вважали елiксиром здоров’я i афродизiаком.], – у тебе нема нi дружини, нi шеляга за душею? – Дiло кажеш, – вiдповiв Жос. – А подейкували, що ранiше ти не був таким метикованим. – Я ж тепер привид. А коли помираеш, то дiзнаешся багато такого, про що не знав за життя. – Це ж треба, – сказав Жос i пiдняв тремтячу руку, щоб покликати офiцiанта. – Щодо жiнок, то не було сенсу мене викликати, тут я тобi не порадник. – Не сумнiваюся. – А от щодо роботи, то тут i вигадувати нiчого не треба, синку. Тобi лишаеться тiльки пiдтримати родинну традицiю. Нема чого тобi ловити в котушках, то грубезна помилка. А крiм того, ти ж знаеш, що не варто довiряти речам. Такелаж – то ще нiчого, але котушки, нитки, не кажучи вже про корки… Тi взагалi варто десятою дорогою обходити. – Знаю, – вiдповiв Жос. – Треба скористатися сiмейним спадком. Пiдтримати родинну традицiю. – Я бiльше не можу бути моряком, – пояснив Жос, закипаючи. – Я тепер iзгой. – Та хто тобi що каже про море? Заради Бога, невже в життi нема нiчого, крiм риби! Хiба я був моряком? Жос вихилив чарку до дна й задумався над питанням. – Нi, – вiдказав вiн за кiлька секунд. – Ти був Глашатаем. Вiд Конкарно й до Кемпера виголошував новини. – Так, мiй хлопчику, i я цим пишаюся. «Ар Баннур»[7 - Ар Баннур – бретонське слово, що означае «Глашатай».] – ось ким я був, «Глашатаем». І не було на пiвденному узбережжi нiкого кращого за мене. Кожного Божого дня Ар Баннур входив у нове село й опiвднi сповiщав новини. І можу сказати тобi таке: були люди, якi чекали на мене спозарання. Моi угiддя нараховували тридцять сiм сiл; чимало, правда? І то скiльки люду назбируеться – нiчогенько, еге ж? Люду, що жив у свiтi завдяки чому? Новинам! А завдяки кому? Менi, Ар Баннуру, найкращому збирачевi новин у Фiнiстерi[8 - Фiнiстер – департамент на заходi Францii, один з департаментiв регiону Бретань.]! Мiй голос лунав вiд церкви й до ставка, де прали бiлизну, i я знав усi слова напам’ять. Кожен витягував голову, щоб почути мене! А мiй голос приносив свiт i життя, тож повiр менi, це куди краще за рибу! – Еге ж, – мовив на те Жос i взявся жлуктити прямо з пляшки, що стояла на прилавку. – Це я повiдомив про встановлення Другоi iмперii[9 - Друга французька iмперiя або Французька iмперiя – перiод в iсторii Францii з 1852 по 1870 рр., коли в результатi було встановлено конституцiйну монархiю на чолi iз племiнником Наполеона І Луi Наполеоном Бонапартом.]. Я ходив по новини аж до Нанту й привозив iх на конi – свiжесенькi, нiби щойно з печi! І про Третю Республiку[10 - Третя Французька Республiка – конституцiйний лад Францii, прийнятий 4 вересня 1870 року.] першим повiдомив я. Кричав про це по всiх узбережжях. Бачив би ти, що за гвалт там здiймався! Не кажу вже про справи мiсцевi – весiлля, смертi, побоiща, знайденi речi, загубленi дiти, конi, яких треба пiдкувати. І про все це повiдомляв я. Вiд села до села люди давали менi новини для оголошення. Зiзнання в коханнi вiд дiвчини з Панмаршу хлопцевi з Сан-Марiн – о, досi пам’ятаю про нього. Жахливий скандал був, а закiнчилося все вбивством. – Ти мiг би й промовчати про це. – Скажеш таке: менi ж платили, щоб я читав, – i я виконував свою роботу. А якби я не прочитав, то пограбував би клiента! А ми, Ле Герни, може, й вайлуватi мужлаi, але точно не розбiйники. А драми, закоханостi й ревнощi рибалок – то не моя справа. У мене була власна родина, про яку треба дбати. Раз на мiсяць я забiгав у селище, щоб побачити дiтлахiв, сходити на месу та потрахатися. Жос зiтхнув у свою чарку. – Ну й грошенят iм лишити, – впевнено додав пращур. – Жiнка й восьмеро дiтей, то не жарти. Але повiр менi, з Ар Баннуром iм було всього вдосталь. – Стусанiв? – Грошви, дурню. – І скiльки ж за це платили? – Скiльки менi бажалося. Якщо i е на землi товар, який нiколи не переводиться, то це новини; i якщо й iснуе спрага, яку неможливо втамувати, то це людська цiкавiсть. Коли ти Глашатай, то нiби годуеш груддю все людство. І можеш бути певен: нi молока, нi ротiв нiколи не бракуватиме. Гей, хлопче, якщо ти будеш так ото нализуватися, то нiколи не станеш оповiсником. Це робота, що вимагае ясностi думок. – Не хочу тебе засмучувати, любий предку, – сказав Жос, труснувши головою, – але професii «оповiсника» бiльше не iснуе. Навряд чи ти навiть знайдеш когось, хто хоча б розумiв це слово. «Чоботар» е, а ось «оповiсника» ти навiть у словнику не побачиш. Не знаю, чи цiкавишся ти новинами пiсля смертi, але тут багато чого змiнилося вiдтодi. І вже нiкому не треба, щоб хтось горлав iм у вуха на церковному майданi, адже в кожного е газета, радiо i телевiзор. А пiдключившись до Інтернету в Локтюдi, ти можеш дiзнатися, хто всцявся в Бомбеi. Ось так-от. – Ти що, справдi мене старим дурнем вважаеш? – Я iнформую тебе, ось i все. Тепер моя черга. – Мiй бiдний Жосе, ти вирiшив здатися? Ану вiзьми себе в руки. Ти не втямив головного з того, що я тобi розповiдав. Жос пiдвiв порожнiй погляд на привида прапрадiдуся, який велично встав зi стiльця. Як для свого часу, Ар Баннур був високим. А Жос i справдi був схожим на цього мужлая. – Глашатай, – мовив предок, з силою спираючись на стiйку, – це Життя. І не треба менi казати, що бiльше нiхто не розумiе цього слова чи що його немае в словнику. Це радше Ле Герни виродилися настiльки, що бiльше не гiднi публiчно озвучувати його. Життя! – Жалюгiдний старий дурень, – пробурмотiв Жос, спостерiгаючи, як пращур iде геть. – Бiдний старий базiка. Поставивши чарку на стiйку, Жос загорлав привиду навздогiн: – І все одно я тебе не кликав! – Може, годi вже, – втрутився офiцiант, узявши його за руку. – Будьте розважливим. Ви ж заважаете всiм навколо. – Та чхав я на всiх! – завив Жос, чiпляючись за стiйку. Потiм Жос пригадував, що тодi два дрiбнiшi за нього типи витягли його попiдруки з бару «Артiмон». Потiм вiн брiв, хитаючись, з добру сотню метрiв. А прокинувся за дев’ять годин бiля якоiсь багатоповерхiвки за десяток станцiй метро вiд бару. До полудня доповз до своеi кiмнати, пiдтримуючи обома руками голову у вертикальному положеннi, а тодi проспав до шостоi години наступного дня. Боляче розплющивши очi, вiн вдивлявся у навiть не третьоi свiжостi стелю свого помешкання i вперто повторював: – Жалюгiдний старий дурень. Минуло вже сiм рокiв, вiдколи Жос пiсля довгих тренувань – потрiбно ж було пiдiбрати правильний тон, поставити голос, знайти мiсце розташування, придумати рубрики, привабити клiентуру, встановити тарифи – примiряв на себе застарiлу професiю «Глашатая». Ар Баннур. Вiн побував зi своею скринькою в рiзних мiсцях у радiусi семиста метрiв вiд Монпарнаського вокзалу (далеко вiдходити йому не хотiлося), та зрештою два роки тому зупинився на перехрестi бульвару Едгара Кiне та вулицi Деламбр. Вiн приваблював до себе завсiдникiв ринку й мiсцевих мешканцiв, офiсних працiвникiв i скромних службовцiв з вулицi Гете. А ще вiн приманював частину людського потоку, що виливався з вокзалу Монпарнас. Маленькi щiльнi групки збиралися навколо нього, щоби послухати виголошення новин – звiсно, слухачiв було менше, нiж у прапрадiдуся Ле Герна, та потрiбно враховувати, що Жос виступав щоденно по три рази. Натомiсть у його скриньцi збиралася пристойна кiлькiсть повiдомлень, у середньому – шiстдесят на день. Зранку листiв було набагато бiльше, нiж ввечерi – нiч завжди виявлялася щедрiшою на таемнi записки. Кожне запечатане у конверт повiдомлення супроводжувалося п’ятифранковою монеткою. П’ять франкiв за можливiсть почути свое оголошення, думку, запитання, кинуте паризькому вiтру, – не так уже й багато. Спершу Жос установив було мiнiмальний тариф, але людям не хотiлося, аби iхнi думки продавалися за один франк. Це знижувало iхню цiннiсть. А новий тариф влаштовував i клiентiв, i самого Жоса, який, працюючи сiм днiв на тиждень, отримував за мiсяць дев’ять тисяч франкiв чистими (у недiлю вiн також працював). Старий Ар Баннур мав рацiю: товару не бракувало. Жосовi довелося вiддати предковi належне, коли вони знову зустрiлися одного п’яного вечора в барi «Артiмон». – Людей переповнюе бажання щось сказати, я ж попереджав тебе, – мовив пращур, задоволений з того, що малий вiдновив його справу. – Переповнюе, наче матраци пух. Їх розпирае вiд речей, якi хочеться сказати i якi не хочеться. А ти – збираеш плоди й робиш послугу людству. Ти – фiльтр. Та май на увазi, малий, це зовсiм не розвага. Копнувши до дна, ти натрапиш не тiльки на струмок чистоi води, а й на лайно. І бережи своi яйця, бо в головах людей пануе не тiльки добро. Вiн усе правильно розумiв, цей предок. На днi урни збиралися читабельнi i нечитабельнi листи. Тобто «непридатнi до читання», як пiдправив якось один старий грамотiй, що тримае невеличкий готель бiля крамнички Дамаса. Тож, отримавши листи, Жос одразу ж сортував iх на двi купи: те, що можна виголошувати, й те, що нi. Зазвичай те, що можна було казати, поширювалося природним шляхом, тобто перетiкало з вуст у вуста тонкими струмочками або ж бурхливими потоками. Це дозволяло людям не вибухнути пiд тиском невисловленого. Бо, на вiдмiну вiд матраца, людина щодня накопичувала новi слова, i очищення перетворювалося на життеву потребу. Все читабельне одразу ж сортувалося по звичних рубриках, таких як «Продаж», «Купiвля», «Розшук», «Кохання», «Рiзне», «Технiчнi оголошення» (кiлькiсть оголошень до останньоi рубрики Жос обмежував, ба бiльше – вiн брав за них аж шiсть франкiв як компенсацiю за труднощi, якi виникали пiд час прочитання). Та найбiльшим вiдкриттям для Глашатая було те, наскiльки несподiвано багато потрапляло до урни «нечитабельних» листiв. Несподiвано, бо в жодному пуховому матрацi не було такоi дiри, куди б могла вилитися вся та словесна субстанцiя. Часом вона переходила межi жорстокостi чи зухвальства або ж, навпаки, не становила жодного iнтересу, який би виправдав ii iснування. Цi слова, рiзкi або немiчнi, прирiкалися на долю вигнанцiв i жили в тишi, тiнi й забуттi дальнього кутка. Однак, i оповiсник добре зрозумiв це за сiм рокiв збирання врожаю, такi послання не помирали навiки. Вони накопичувалися, налiзали одне на одного, закисали у своему пiдслiпуватому буттi, а також заздрiсно спостерiгали, як iншi слова – гнучкi i вправнi – протiкають повз, лунаючи на повен голос. Жос виготовив скриньку з дванадцятисантиметровою щiлиною, через яку ii паперовi в’язнi, нiби зграйка коникiв-стрибунцiв, вилiтали на волю. Не було такого ранку, щоб Жос не витягнув з дна своеi урни якогось «нечитабельного» листа: проповiдi, образи, вiдчай, наклепи, викриття, погрози, божевiлля. Ця «нечитабельнiсть» бувала часом настiльки очевидною й дурною, що ледве бракувало сил дочитати речення до кiнця. А часом настiльки заплутаною, що зрозумiти змiст було неможливо. Інодi листи були настiльки липкими та пiдлабузницькими, що папiрець сам вислизав з рук. А подеколи – сповненi такоi ненавистi й жаги руйнувань, що Оповiсник знищував iх. Адже Глашатай сортував листи. Будучи людиною обов’язку, вiн розумiв, що, повертаючи з небуття найвiдвертiшi прояви людськоi думки, вiн продовжуе благочестиву мiсiю свого пращура. І все ж таки Жос вважав, що мае право вiдбраковувати неприйнятне для його вуст. Непрочитанi повiдомлення можна було забрати разом з п’ятифранковою монетою, бо, як зазначав усе той же предок, Ле Герни – не розбiйники. Пiд час кожного виступу вiн лишав забраковане бiля каси, що правила йому й за сцену. І таких повiдомлень завжди вистачало. Всi листи, де пропонувалося вбивати жiнок, а чорних, арабiв, вузькооких та педикiв посилати до пекла, вiдкидалися. Інтуiтивно Жос вiдчував, що мiг же колись народитися i жiнкою, i негром чи педиком, тому його цензура обумовлювалася не так душевною широтою, як iнстинктом самозбереження. Раз на рiк, з одинадцятого по шiстнадцяте серпня, коли клiентiв було найменше, Жос ставив урну в сухий док, щоб пiдрихтувати ii i вiдшлiфувати. Вище ватерлiнii вiн фарбував скриньку в яскраво-синiй колiр, а нижче – в ультрамариновий, на переднiй панелi великими чорними лiтерами виводив напис «Ван-де-Норуа ІІ», на лiвому борту – «Розклад», а на правому – «Тарифи» та «Все вищеозначене». Вiн часто чув цi слова за час свого арешту та суду, тому взяв iх собi на карб. Жос гадав, що «все вищеозначене» надае його виступам солiдностi, хай навiть грамотiй з готелю вважав, що там потрiбно щось змiнити. Грамотiя, про якого Жос навiть не знав, що думати, звали Ерве Декамбре. Без сумнiву, то був аристократ, ще й високого штибу, але збiднiлий настiльки, що змушений був здавати в пiднайми чотири кiмнати на другому поверсi. А ще збiльшував своi прибутки продажем мереживних скатертинок i безглуздих життевих порад. Сам вiн мешкав у двох кiмнатках на першому поверсi, оточений купами книжок, якi з’iдали його й так обмежений простiр. Якщо Ерве Декамбре й проковтнув з тисячу слiв, то, на Жосову думку, вони точно не задушать його, адже базiкав Ерве часто й багато. Вiн ковтав i вивергав слова щодня, i часом те, що вiн казав, було зовсiм не зрозумiлим. Дамас теж нiчогiсiнько не розумiв. З одного боку, це заспокоювало, але з iншого, Дамаса складно було назвати дуже тямущим. Жос ви?сипав вмiст скриньки на стiл i взявся вiддiляти «читабельне» вiд «нечитабельного», аж раптом його рука натрапила на великий i грубий брудно-бiлий конверт. Першого разу вiн навiть запитав себе, чи, бува, не грамотiй – автор тих розкiшних листiв (у конвертi лежало двадцять франкiв), якi вiн отримував останнi три тижнi. Найбридкiших листiв з усiх, що йому доводилося читати за сiм рокiв. Жос розкрив конверт i вiдчув, як предок зазирае йому через плече: «Бережи своi яйця». – Заткайся, – мовив йому Жос. Вiн розгорнув аркуш i тихо прочитав. – А тодi, коли змii, кажани, борсуки та всiляка звiрина, що водиться в глибинах пiдземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичнi житла; коли фрукти й овочi вкриватимуться гниллю i черви виповнять iх (…) Жос перегорнув аркуш, щоби побачити продовження, але текст на цьому уривався. Оповiсник похитав головою. Багато дивних листiв доводилося читати йому, але цей був поза конкуренцiею. – Божевiльний, – пробурмотiв Жос. – Багатий i божевiльний. Вiн вiдклав аркуш i хутенько розкрив iншi конверти. ІІІ Ерве Декамбре прийшов на свiй ганок за кiлька хвилин до початку ранкового читання о восьмiй тридцять. Вiн притулився до одвiрка й чекав на прихiд бретонця. У його стосунках з моряком-рибалкою панували тиша й ворожнеча. Декамбре так i не вдалося з’ясувати нi причини, нi початку цього. Вiн схилявся до того, що в усьому винен цей витесаний з гранiту й, певно, жорстокий грубiян, котрий надумав руйнувати тендiтний спокiй його буття, який тривав останнi два роки. Цей тип приходив зi своею касою, недоладною урною i криками, i тричi на день виливав на мiський майдан тонни всiлякого лайна. Спершу Декамбре взагалi не звертав на нього уваги, переконаний, що той не протримаеться й тижня. От тiльки «крикунська» справа моряка несподiвано пiшла вгору, i вiн уже завiв собi клiентуру, тому щодня збирав, якщо так можна сказати, повну залу, завдаючи тим чималого клопоту старому Ерве. Але нiзащо в свiтi Ерве не пропустив би такого, як i нiзащо в свiтi не зiзнався б у цьому. Тож вiн щоранку сiдав на ганку з книжкою в руках i слухав оголошення, опустивши очi й гортаючи сторiнки. Насправдi ж вiн не прочитав нi рядка. Час вiд часу мiж двома рубриками Жос Ле Герн кидав на нього швидкий погляд. Декамбре не любив цього короткого спалаху синiх очей. Йому здавалося, нiби Глашатай хотiв упевнитися в його присутностi, бо надумав собi, що пiймав Ерве на гачок, нiби якусь завалящу рибину. Бо бретонець саме це й робив: адаптував до мiських умов своi брутальнi рибальськi iнстинкти й ловив тепер у своi неводи косяки перехожих, як ранiше зграйки трiски. Професiйний рибалка! Його круглiй макiтрi було байдуже – люди це чи риба, вiн ладен був випатрати всiх задля наживи. Та сам Декамбре попався, i надто вже тонким знавцем душ людських вiн був, аби не помiтити цього. І тiльки ця книга в руках все ще вiдрiзняла його сьогоднi зранку вiд iнших слухачiв на майданi. А чи не було б достойнiшим вiдкласти цю бiсову книгу й тричi на день визнати себе рибою? Тобто переможеним книгогризом, захопленим безглуздими вуличними криками? Цього ранку Жос трохи спiзнився, а це було незвично. З-пiд опущених повiк Декамбре спостерiгав, як моряк поспiхом приходить i чiпляе порожню урну на стовбур платана – ту саму синю урну, яку Глашатай претензiйно охрестив «Ван-де-Норуа ІІ». Декамбре подумки поцiкавився, чи не бракуе моряковi клепки, а ще вiн хотiв дiзнатися, чи давав капiтан iмена iншим своiм речам – столам чи стiльцям. Потiм вiн побачив, як Жос сильними, нiби у вантажника, руками розвертае свою важку сцену i ставить ii на тротуар так легко, нiби пташечку. Потiм жваво вискакуе нагору, наче то облавок корабля, й витягуе папiрцi з-пiд сорочки. На нього покiрно чекали з три десятки людей, i серед них – Лiзбе?т. Вона нерухомо стояла, поклавши руки на стегна. Лiзбет наймала в нього кiмнату № 3. А за оренду вона платила, допомагаючи по господарству в його таемному пансiонi. Їi допомога була чудовою, неоцiненною i незамiнною. Декамбре постiйно боявся, що одного дня якийсь чоловiк украде його неймовiрну Лiзбет. А це трапиться, i то неодмiнно! Високу, огрядну, темношкiру Лiзбет було видно здаля. Жодного шансу сховати ii вiд свiту. Не сприяло цьому й те, що характер у неi був не з покiрних, а голос – гучний. До того ж вона нiколи не соромилася висловлювати власну думку щодо всього. А найстрашнiше – це усмiшка Лiзбет, яка, на щастя, не часто з’являлася на ii обличчi, але завжди викликала нездоланне бажання кинутися в ii обiйми, притиснутися до ii величезних грудей i лишитися там назавжди. Їй було тридцять два роки, i одного разу Декамбре ii втратить. А зараз Лiзбет напосiлася на Вiсника. – Спiзнюешся до початку, Жосе, – казала вона, вигнувшись уперед i пiдвiвши до нього голову. – Знаю, Лiзбет, – задихавшись, мовив Жос. – Це все кавова гуща. У дванадцять рокiв Лiзбет вирвали з чорного гетто в Детройтi. По прибуттi у французьку столицю ii одразу ж вiдправили в бордель, де вона чотирнадцять рокiв поглиблено занурювалась у французьку на тротуарi вулицi Гете. Так тривало доти, доки ii через повноту не викинули геть усi пiп-шоу[11 - Пiп-шоу – заклади, у яких вiдвiдувач може за певну суму подивитися крiзь вiкно кабiнки на роздягнену жiнку. Один з рiзновидiв стриптизу.] району. Вона вже днiв десять ночувала на вуличнiй лавцi, коли Декамбре прийшов по неi холодного дощового вечора. З чотирьох кiмнат старого будинку, якi вiн винаймав, лишалася одна вiльна. Старий запропонував ii Лiзбет. Вона погодилася. Як тiльки зайшла всередину – роздягнулася й розляглася на килимi, поклала руки на потилицю, звела очi на стелю й чекала, доки старий зробить свое дiло. «Це непорозумiння», – сказав вiн, простягаючи iй одяг. «Менi бiльше нема чим платити», – вiдповiла Лiзбет, пiдводячись i стискаючи ноги. «Я, – пояснив Декамбре, опустивши погляд на пiдлогу, – не можу бiльше давати тут лад усьому: прибирання, вечерi для мешканцiв, закупи, обслуговування… Допоможiть менi з цим, i я вiддам вам кiмнату». Лiзбет посмiхнулася, i Декамбре ледь утримався, щоб не притиснутися до ii грудей. Та вiн вважав себе застарим, а ще ця жiнка мала право на вiдпочинок. І вона справдi вiдпочивала: як було вiдомо Декамбре, у неi вже шiсть рокiв не було коханця. Лiзбет вiдновлювалася, i старий сподiвався, що це триватиме ще трiшки довше. Сеанс новин розпочався, й оголошення лунали одне за одним. Декамбре збагнув, що пропустив початок, бо бретонець уже оголошував № 5. Система була такою: потрiбно запам’ятати номер, а тодi пiдiйти до Глашатая, щоб «уточнити всi вищеозначенi деталi». Декамбре питав себе, де ж моряк мiг пiдхопити таке характерне для жандарма висловлювання. – П’ять, – промовляв Жос. – Продаю окiт рудо-бiлих кошенят, трое хлопчикiв, двое дiвчаток. Шiсть. Того, хто всю нiч грае на барабанi свою дику музику навпроти будинку № 36, просимо припинити. Є люди, якi сплять. Сiм. Майстер виконае всi роботи по дереву, полагодить старi меблi, сам забере iх, а тодi доставить до вас додому. Якiсть гарантовано. Вiсiм. Нехай «Газ i Електрика Францii» йде до дiдька. Дев’ять. Тi дезiнсектори – шахраi. Тарганiв стiльки ж, як i було, а ви iм за це ще шiстсот франкiв маете вiддати. Десять. Я кохаю тебе, Елен. Чекатиму ввечерi в «Котi, що танцюе». Пiдпис: Бернар. Одинадцять. Знову проминуло лiто й тепер ось уже вересень. Дванадцять. Учорашне м’ясо у мiсцевого м’ясника було тухлим, i це вже втрете за тиждень. Тринадцять. Жане-Крiстофе, повернись. Чотирнадцять. Лягавi такi ж бiснуватi, як i дурнi. П’ятнадцять. Продаю яблука й грушi з власного саду; смачнi, соковитi. Декамбре кинув погляд на Лiзбет, яка написала у своему блокнотi число 15. Вiдколи з’явився Оповiсник, iм удавалося дешево знаходити найкращi продукти, що позитивно впливало на вечерi мешканцiв пансiону. Вiн поклав бiлого аркуша мiж сторiнками книги, взяв олiвця i став чекати. Ось уже кiлька тижнiв, можливо, три, Глашатай декламував дивнi рядки, якi спершу цiкавили його не бiльше, нiж продаж яблук або автомобiлiв. Цi винятковi послання – витонченi, абсурднi чи навiть загрозливi – тепер регулярно оголошувалися пiд час ранкового сеансу. Вiд позавчора Декамбре вирiшив таемно записувати iх. Його чотирисантиметровий олiвець легко ховався в долонi. Вiсник перервався на прогноз погоди. Вiн оголошував передбачення, задерши носа i спостерiгаючи за небом зi своеi сцени, а закiнчував морським прогнозом, зовсiм не потрiбним нiкому з тих, хто зiбрався навколо нього. Але нiкому, навiть Лiзбет, не спадало на думку сказати Жосу, що вiн може лишити при собi цю рубрику. Його слухали, наче в церквi. – Похмура вереснева погода, – розповiдав Глашатай, повернувши обличчя до неба. – Жодних прояснень до шiстнадцятоi години, трiшки краще ввечерi. Якщо бажаете, можете вийти на прогулянку, але про всяк випадок прихопiть шерстяну кофтину. Свiжий вiтер надвечiр стихне. Морський прогноз. Приблизна погода в Атлантичному океанi протягом дня: антициклон 1030 на пiвденному заходi вiд Ірландii, гребiнь високого тиску посилиться ближче до Ла-Маншу. Бiля рогу Фiнiстер, на сходi й пiвнiчному сходi, сягне п’яти-шести балiв на пiвночi та семи балiв на пiвднi. Море може бути бурхливим на заходi та пiвнiчному заходi. Декамбре знав, що прогноз погоди на морi займе певний час. Вiн перегорнув аркуш, щоби перечитати два повiдомлення, якi вiн записав минулими днями: Пiшки з малим слугою (одного я не наважуюся лишити вдома, бо з моею дружиною вiн завжди байдикуе), щоб вибачитися перед мадам (…) за те, що я не прийшов до неi на вечерю. Бачу, що вона розлючена на мене, бо я не дав iй можливостi скупитися задарма перед вечерею на честь призначення ii чоловiка на посаду лектора, але до цього менi байдуже. Декамбре насупив брови й знову занурився в нетрi своеi пам’ятi. Вiн був переконаний, що цей текст – якась цитата, яку вiн десь читав одного разу – одного дня – у своему життi. Де? Коли? Вiн перейшов до наступного повiдомлення, датованого вчорашнiм днем: Ознаками цього е сила-силенна звiрини дрiбноi, що вiд гнилi плодиться, яко блохи, мухи, жаби, ропухи, черви, щури, що свiдченням е розкладу великого. І повiтря, i всiя земля водяна есть. Особливо моряк наголосив кiнець фрази, чiтко вимовивши «всiя земля водяна есть». Декамбре датував текст сiмнадцятим столiттям, хоча й не був до кiнця певен. Цитати божевiльного, манiяка – ось це було ймовiрнiше. Або вчителя. Або ж якогось безсилого типа, що прагнув самоствердитися, поширюючи всiлякi нiсенiтницi. Такi, як вiн, пiдносяться над простими людьми, змiшуючи iх з брудом незнання. Без сумнiву, автор був десь тут, на майданi, посеред маленького натовпу. Вiн приходив насолоджуватися виразом отупiння, що заграе на лицях, коли Глашатай почне зачитувати його премудрi послання. Декамбре постукав олiвцем по аркушу. Особа та образ автора листiв лишалися для нього загадкою, навiть якщо ii розглядати пiд запропонованим кутом. Наскiльки вчорашне повiдомлення № 14, «Ненавиджу вас, нацистськi гади», тисячу разiв чуте з рiзних приводiв, несло в собi чiткий, ясний i концентрований гнiв, настiльки ж заплутанi повiдомлення ерудита не пiддавалися розшифруванню. Аби зрозумiти, треба збiльшити колекцiю i слухати щоранку. Можливо, саме цього й хотiв автор: щоб до нього прислухалися кожного дня. Заплутаний морський прогноз закiнчився, i моряк знову взявся за свою проповiдь. Його красивий голос лунав аж до перехрестя. Вiн щойно завершив рубрику «Сiм днiв у свiтi», де на свiй лад повiдомляв мiжнароднi новини за день. Декамбре розчув останнi рядки: «У Китаi нiхто не жартуе просто так, бо там постiйнi репресii. В Африцi справи йдуть так собi: сьогоднi не краще, нiж вчора. І навряд чи стане краще завтра, бо нiхто й дупу не пiднiме, щоб допомогти». Вiн знову взявся за оголошення i почав з № 16, щодо продажу електричного бiльярда, виготовленого в 1965 роцi, прикрашеного жiнкою з голими грудьми, в iдеальному станi. Декамбре стиснув олiвця й напружено чекав. І послання пролунало – воно легко вирiзнялося на тлi рiзноманiтних «продаю», «купую», «люблю» i «ненавиджу». Декамбре здалося, що рибалка завагався на мить, перш нiж зачитати його. І книголюб запитав себе, а чи, бува, сам бретонець не вирахував чужинця. – Дев’ятнадцять! – оголосив Жос. – А тодi, коли змii, кажани, борсуки та всiляка звiрина, що водиться в глибинах пiдземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичнi житла; коли фрукти й овочi вкриватимуться гниллю i черви виповнять iх… Декамбре почав похапцем записувати. Знову цi iсторii про тварин та iхнiй бруд. Задумавшись, вiн перечитав повний текст, а моряк тим часом уже закiнчував випуск традицiйною рубрикою «Сторiнка французькоi iсторii для всiх», яка найчастiше зводилася до оповiдi про яку-небудь давню кораблетрощу. Можливо, цей Ле Герн сам пережив кораблетрощу якогось дня. І, можливо, його власний корабель називався «Ван-де-Норуа». Тодi голова моряка й почала протiкати, наче стара шхуна. Цей чоловiк з рiшучою i жвавою ходою в глибинi душi був трохи божевiльним; вiн чiплявся за своi давнi прихильностi, як за рятiвний якiр. Подiбно до самого Ерве, хода в якого не була нi жвавою, нi рiшучою. – Мiсто Камбре, – оголосив Жос. – 15 вересня 1883 року. Французький пароплав, вантажопiдйомнiстю 1400 тонн. Ішов з Дюнкерка в Лорiен, навантажений рейками для залiзницi. Сiв на мiлину бiля Бас-Гуах. Вибухнув котел, один пасажир загинув. Екiпаж, 21 людина, вижив. Жосу Ле Герну не потрiбно було навiть щось казати, аби розпустити свою паству. Всi знали, що iсторiя про кораблетрощу означала кiнець випуску. Цi розповiдi стали настiльки звичними, що деякi слухачi навiть укладали парi щодо фiналу драми. Ставки приймали в кафе навпроти або в конторi. Зазвичай ставили на «всi загинули», «всi вижили» або «50 на 50». Жосовi не дуже подобалася ця спекуляцiя на трагедii, але вiн також знав, що життя вiдроджуеться з уламкiв, i добре, що все саме так. Вiн зiскочив зi своеi сцени й перетнувся поглядом з Декамбре, який вовтузився зi своею книгою. Ну наче Жос не знае, що той приходив послухати випуск оголошень. Старий лицемiр, старий зануда, вiн просто не хотiв визнавати, що бiдний бретонський рибалка розвiював його нудьгу. Якби тiльки цей Декамбре знав, що знайшов Жос у ранковiй поштi. «Ерве Декамбре сам плете своi мереживнi серветки, Ерве Декамбре – педик». Подолавши легку спокусу, Жос вiдклав це повiдомлення в «нечитабельнi». Тепер iх було двое чи, можливо, трое, разом з Лiзбет, хто знав, що Декамбре таемно плете мереживо. У певному сенсi ця новина зробила старого грамотiя не таким бридким для Жоса. Можливо, тому, що моряк бачив, як його власний батько довгими вечiрнiми годинами пiдрихтовував риболовнi сiтi. Жос зiбрав вiдбракованi листи, поклав касу на плече. Дамас допомiг йому занести ii в комiрчину. Два горнятка гарячоi кави вже чекали на них, як i кожного ранку пiсля випуску оголошень. – Я нiчого не зрозумiв у дев’ятнадцятому оголошеннi, – сказав Дамас, примостившись на високу табуретку. – Історiя про змiй. Те речення навiть не закiнчене. Дамас був юнаком кремезним, досить симпатичним i надзвичайно щирим, але не дуже тямущим. У його поглядi чаiлась якась загальмованiсть, вiд чого очi видавалися порожнiми. Можливо, надмiрна чутливiсть, а можливо, просто тупiсть, Жос так i не збагнув. Очi Дамаса нiколи й нi на чому не затримувалися надовго, навiть коли вiн розмовляв з вами. Його м’який, таемничий погляд плавав i вислизав, невловимий, як туман. – Псих якийсь, – вiдказав Жос. – Не ламай голову. – А я й не ламаю, – вiдповiв Дамас. – Скажи, а ти слухав мiй прогноз погоди? – Ага. – Ти чув, що лiто скiнчилося? Не боiшся, що можеш випадково застудитися? Дамас носив короткi шорти й полотняний жилет прямiсiнько на голе тiло. – Усе гаразд, – сказав юнак, глянувши на себе. – Менi не холодно. – І заради чого це ти демонструеш своi м’язи? Дамас одним духом проковтнув каву. – Тут же вам не магазин мережива, – вiдповiв вiн. – А «Рол-Райдер». Я продаю лижi, скейти, ролики, дошки для серфiнгу i всюдиходи. Це хороша реклама для крамницi, – додав вiн, указавши великим пальцем на торс. – А чому ти заговорив про мереживо? – пiдозрiло запитав Жос. – Бо Декамбре його продае. А сам вiн старий i худющий. – А ти знаеш, де вiн бере своi серветки? – Так, у гуртовика з Руана. Вiн не дурень, цей Декамбре. Вiн менi надав безкоштовну консультацiю. – Ти сам пiшов до нього? – А що? «Поради з життевих питань», чи не так написано на табличцi? Нема нiчого ганебного в обговореннi життевих питань, Жосе. – А ще там написано «Сорок франкiв за пiвгодини. Кожнi п’ятнадцять хвилин тарифiкуються з перших секунд». Це надто дорого як для нiсенiтниць, Дамасе. Та що цей старий знае про життевi питання? Вiн же навiть нiколи не плавав. – Це не нiсенiтницi, Жосе. Хочеш доказ? «Це не для своеi крамницi ти виставляеш свое тiло, Дамасе, а для себе самого, – ось що вiн казав. – Одягай каптур i повiр порадi давнього друга. Ти все одно лишатимешся гарним, але будеш менше схожим на дурня». Що ти на це скажеш, Жосе? – Варто визнати, що це мудро, – погодився Жос. – То чому ж ти не одягнешся? – Тому що я роблю те, що менi подобаеться. От тiльки Лiзбет боiться, що я застуджуся, та й Марi-Бель також. За п’ять днiв я таки наважуся й одягнуся. – Це добре, – вiдповiв Жос. – Бо з заходу насуваеться негода. – А Декамбре? – Що – Декамбре? – Вiн тобi в печiнках сидить, так? – Хвилиночку, Дамасе. Це Декамбре мене на дух не виносить. – Шкода, – сказав Дамас, прибираючи кухлики. – Бо в нього, здаеться, звiльнилася одна кiмната. Ти б мiг винайняти ii. За два кроки вiд роботи, в теплi. Прання i iжа щовечора. – Чорт забирай, – сказав Жос. – Правильно кажеш. Але ти не можеш орендувати цю хату. Бо вiн тобi в печiнках сидить. – Нi, – пiдтвердив Жос. – Не можу найняти ii. – Це по-дурному. – Дуже по-дурному. – А ще там Лiзбет. А це – неймовiрна перевага. – Величезна перевага. – Саме так. Але ти не можеш найняти ту кiмнату. Бо вiн тобi в печiнках сидить. – Хвилиночку, Дамасе, це вiн мене на дух не виносить. – Та це однаково щодо кiмнати. Ти не можеш найняти ii. – Не можу. – Як же це невдало часом бувае. Ти впевнений, що не можеш? Жос стиснув щелепи. – Впевнений, Дамасе. І нема чого бiльше про це говорити. Жос вийшов з крамнички, аби пiти в кафе навпроти – «Вiкiнг». Не те щоб нормандцi й бретонцi надто любили одне одного, раз по раз перетинаючись на кораблях у спiльних морях, але Жос знав, що вiн же також мiг народитися по той бiк Пiвнiчного моря. Шеф, Бертен, високий чоловiк з русяво-бiлявим волоссям, високими вилицями та ясними очима, пропонував найкращий у свiтi кальвадос. Трунок той неначе створений для того, щоб, добре струшуючи нутрощi, дарувати вiчну молодiсть, а не вiдправляти вас прямiсiнько на той свiт. Казали, що яблука господар привозив з власних угiдь, де бики жили до ста рокiв i помирали ще цiлком бадьорими. Ось такi-от яблучка. – Щось не клеiться сьогоднi зранку? – стурбовано запитав Бертен, подаючи кальвадос. – Дрiбницi. Просто часом невдало все бувае, – вiдповiв Жос. – Як ти гадаеш, Декамбре мене на дух не виносить? – Нi, – вiдповiв Бертен з властивою йому нормандською обережнiстю. – Я б сказав, вiн вважае тебе грубим мужлаем. – У чому рiзниця? – Скажiмо, з часом це можна виправити. – Час! Ви, нормани, тiльки про нього й говорите. Одне слово раз на п’ять рокiв, та й то як пощастить. Якби весь свiт був таким, як ви, то цивiлiзацiя розвивалася б дуже повiльно. – А може, так було б i на краще. – Час! Але скiльки цього часу потрiбно, Бертене? Ось у чому питання. – Не дуже багато. Рокiв з десять. – Отже, все пропало. – А що, це термiново? Ти б хотiв порадитися з ним? – Ще чого! Хочу винайняти кiмнату. – Тобi варто було б прискоритися, бо кандидат уже е. Декамбре комизиться, бо той тип запав на Лiзбет. – А чому ти вважаеш, що менi варто прискоритися? Старий вважае мене мужлаем. – Ти маеш зрозумiти, Жосе, вiн нiколи не плавав. До речi, а хiба ти насправдi не мужлай? – Нiколи не стверджував протилежного. – Ось бачиш. Декамбре – знавець. Скажи менi, Жосе, чи зрозумiв ти свое дев’ятнадцяте оголошення? – Нi. – Як на мене, воно химерне. Химерне, як i iншi оголошення останнiми днями. – Дуже химерне. Менi не дуже подобаються цi оголошення. – А чому тодi ти iх читаеш? – За них платять, i то добре платять. А Ле Герни, може, й мужлаi, але не розбiйники. IV – Ось менi цiкаво, – каже комiсар Адамберг, – чи не перетворююсь я на служаку через те, що служу в полiцii? – Ви вже це казали, – зазначив Данглар, який органiзовував простiр для свого сейфа. Данглар мав намiр розпочати все спочатку, як вiн сам казав. Адамберг, котрий жодного намiру не мав, розклав усi своi папки на стiльцi бiля столу. – Що ви про це думаете? – Що через двадцять п’ять рокiв служби це було б не так вже й погано. Адамберг запхав руки глибоко в кишенi й притулився до недавно пофарбованоi стiни, краем ока оглядаючи новi володiння, в яких опинився менше мiсяця тому. Новi мiсця, новi призначення – кримiнальний розшук при полiцiйнiй префектурi Парижа, розслiдування вбивств, авангард Тринадцятого округу. Буде покладено край пограбуванням, крадiжкам, насиллю, свавiллю озброених i неозброених типiв, розлючених i не розлючених, а ще купi паперiв та всьому вищеозначеному. «Все вищеозначене» – останнiм часом вiн уже двiчi чув цей вислiв. А все через те, що вiн служить у полiцii. Звiсно, купи паперiв i всього вищеозначеного переслiдували його, як i всюди. Але тут, як i всюди, вiн знайде тих, хто любить усi цi папiрцi. Ще в юностi, тiльки-но покинувши Пiренеi, вiн вiдкрив для себе, що такi люди iснують, i вiдчував до них велику повагу, трохи спiвчуття й величезну вдячнiсть. Йому ж самому бiльше подобалося ходити, мрiяти i працювати, i вiн знав, що багато колег вiдчувають до нього зовсiм мало поваги й дуже багато спiвчуття. «Папери, – сказав якось йому один балакучий кадр, – пiдготовка документiв i протокол лежать в основi будь-якоi iдеi. Нема паперiв – нема iдеi. Слова живлять думку, як добриво живить горох. А вчинок без документiв – це ще одна горошина, що зникае безвiсти». Певно, вiдколи вiн служить у полiцii, згинули вже цiлi вантажiвки гороху. От тiльки пiсля прогулянок вiн часто вiдчував, як у головi народжуються цiкавi думки. Думки, що радше скидалися на оберемок водоростей, нiж на горошинки. Але ж рослина зостаеться рослиною, а iдея – iдеею, i коли ви ii озвучуете, нiхто ж не запитуватиме, чи знайшли ви ii на доглянутому полi, чи на болотi. І не було жодного сумнiву, що його заступник Данглар, який любив папiр у будь-якому виглядi, вiд найповажнiших форм i до найскромнiших – у купах, у рулонах, у книжках, в аркушах, вiд iнкунабули й до паперових рушникiв, – належав до тих, хто постачае горох найвищоi якостi. Данглар був людиною зосередженою: щоб думати, йому не потрiбно ходити. Заступник – нервовий чоловiк з брезклим тiлом i талантом писати й пити одночасно. З його iнертностi, пива, погризеного олiвця й дрiб’язковоi ледачоi цiкавостi народжувалися думки, зовсiм не схожi на комiсаровi. Через це вони часто сперечалися: Данглар завжди тримався за добре виваженi думки й пiдозрiло ставився до будь-якого iнтуiтивного чуття. Адамберг же не прагнув вiдрiзнити одне вiд iншого i взагалi нi за що не тримався. Коли комiсара перевели в кримiнальний розшук, вiн доклав усiх зусиль, щоб забрати з собою точний i прискiпливий розум лейтенанта Данглара, пiдвищеного до капiтана. На новому мiсцi мiркування Данглара й прогулянки Адамберга поширюватимуться не лише на розбиту вiтрину чи вкрадену сумку. Тепер вони матимуть один-единий iнтерес: кривавi злочини. І жодноi розбитоi маленькоi вiтринки, яка вiдверне вас вiд жахiть жадiбного до вбивств людства. Жоднiсiнькоi сумочки з ключами, записником i любовним листом, що дозволила б вам тихо зiтхнути через дрiбне правопорушення i провести молоду жiнку до дверей, подаючи iй чисту носову хустинку. Нi. Кривавi злочини. Розслiдування вбивств. Це гостре визначення iхнього нового призначення рiзало, наче лезо. Але ж вiн сам так цього хотiв, хоч i мав за спиною лише три десятки кримiнальних злочинiв. Та й тi завдячують розгадкою уявi, прогулянкам i водоростям. Тож його вiдправили сюди, на боротьбу з убивцями, де вiн, на противагу всiм очiкуванням, показав себе диявольськи добре – слово «диявольськи» вжив Данглар, щоб визначити непрохiднiсть ментальних дорiжок Адамберга. І ось вони вдвох на цьому мiсцi, а ще з ними – двадцять шiсть помiчникiв. – Я запитую себе, – вiв далi Адамберг, проводячи долонею по вологiй штукатурцi. – Чи може з нами трапитися щось таке, як зi скелями бiля моря? – Тобто? – перепитав Данглар з ноткою нетерпiння. Адамберг завжди говорив повiльно i потребував багато часу, щоб виголосити i важливi речi, i нiсенiтницi. У процесi розмови вiн часто збивався на манiвцi, i Данглар ледве зносив цю його звичку. – Уявiмо, що цi скелi – не просто кам’янi брили. Скажiмо, вони зробленi з твердого або м’якого вапняку. – М’якого вапняку не iснуе в природi. – Та чхати, Дангларе. Є твердi шматки i е м’якi, як i в кожнiй життевiй формi, як у менi самому та й у вас також. Ось е скелi. Море плескае об них, б’еться, i м’якi шматки тануть. – «Тануть» – неправильне слово. – Та начхати, Дангларе. Цi шматки зникають. А твердi виступають наперед. Чим далi плине час, тим бiльше море точить iх – i слабкiсть розлiтаеться по вiтру. На схилi лiт вiд людськоi скелi не лишаеться нiчого, крiм ребер, зубiв та вапняковоi щелепи, готовоi щомитi вкусити. А там, де була м’якiсть, – тепер западина, порожнеча, вакуум. – Отож? – пiдняв брови Данглар. – Отож менi цiкаво, чи лягавi та й iншi люди, виставленi життям на передову, не пiддаються такiй самiй ерозii? Зникнення нiжних частин, загострення твердих, позбавлення чутливостi, ствердiння. А всерединi – справжнiй занепад. – Ви питаете себе, чи не стали на шлях до цiеi вапняковоi щелепи? – Так. Чи не стаю я лягавим? На мить Данглар задумався над питанням. – Щодо вашоi особистоi скелi, то, гадаю, перебiг ерозii мае певнi аномалii. У вас тверде – це м’яке, а м’яке – це тверде. І, по правдi кажучи, до результату це не мае жодного стосунку. – І що це змiнюе? – Усе. Опiр м’яких частин – це свiт навпаки. Данглар подумав про себе самого i поклав папiрець в одну з поточних папок. – А що було б, – вiв далi вiн, – якби вся скеля складалася лише з м’якого вапняку? І якби вона була полiцiянтом? – Вона б зменшилася до розмiру кульки, а тодi й зовсiм зникла б – такий ось кiнець. – Оптимiстичний прогноз. – Та я не вiрю в те, що такi скелi справдi iснують у природi. А серед лягавих – i поготiв. – Лишаеться сподiватися на це, – вiдповiв Данглар. Молода жiнка нерiшуче стояла бiля дверей комiсарiату. Зрештою там же навiть не було написано «Комiсарiат» – а тiльки лакованi лiтери слiв «Полiцiйна префектура – Кримiнальний розшук» на блискучiй двернiй табличцi. Єдиний вказiвник. Перед жiнкою височiла чорна стара будiвля з масними шибками. Четверо робiтникiв вовтузилися бiля вiкон i з диявольським гуркотом свердлили камiнь, щоби поставити грати. Але Марiз вирiшила, що хай то буде комiсарiат чи кримiнальний розшук – усе одно ж лягавi, а сюди йти значно ближче, нiж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тодi знову спинилася. Поль попереджав, що всi лягавi вiзьмуть ii на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дiтей. І що iй важить зайти? П’ять хвилин? Час, потрiбний на те, щоб усе розповiсти й пiти геть? – Усi лягавi вiзьмуть тебе на кпини, моя бiдна Марiз. Якщо ти цього хочеш – уперед. З ворiт вийшов якийсь чоловiк, пройшов повз Марiз, а тодi повернувся до неi. Вона посмикувала ремiнець сумки. – Щось не так? – запитав вiн. То був чорнявий коротун, убраний сяк-так, навiть не пiдстрижений. Рукави чорноi куртки задерлися аж до голих передплiч. І, напевно, йому, так само, як i iй, було складно розповiдати. Та вiн уже закiнчив. – Вони привiтнi? Ну там, усерединi… – запитала Марiз. Чорнявий тип знизав плечима. – На кого потрапите. – А вони уважно слухають? – уточнила Марiз. – Залежно вiд того, що ви розповiдаете. – Мiй племiнник гадае, що вони кепкуватимуть з мене. Чоловiк, схиливши голову набiк, уважно поглянув на неi. – А про що йде мова? – Про мiй будинок. Минулоi ночi. Я нервуюся через дiтей. Якщо той божевiльний приходив минулого вечора, то хто сказав, що вiн не прийде знову? Як гадаете? У Марiз трiшки почервонiв лоб, i вона кусала губи. – Тут, – м’яко сказав чоловiк, указуючи на брудну будiвлю, – кримiнальний розшук. Це для розслiдування вбивств, розумiете? Тобто коли когось убивають. – Ох! – стривожено вигукнула Марiз. – Сходiть до комiсарiату на авеню. Опiвднi там спокiйнiше, i вони знайдуть час вислухати вас. – О нi, – вiдказала Марiз, хитаючи головою. – О другiй я вже маю бути на роботi, шеф не терпить спiзнень. А вони не можуть просто передати iм, ну, тим колегам з авеню? Тобто вони хiба не одна команда, всi цi полiцiянти? – Не зовсiм, – вiдповiв чоловiк. – А що сталося? Пограбування? – О нi. – Насильство? – О нi. – То розкажiть, так буде простiше. Зможемо вас зорiентувати. – Звiсно, – вiдповiла Марiз, починаючи панiкувати. Тип, спершись на капот машини, терпляче чекав, доки Марiз зосередиться. – Це чорнi малюнки, – пояснила вона. – Тринадцять чорних малюнкiв на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дiтьми, розумiете… – Картини? – О нi. Четвiрки. Цифри «4». Великi чорнi четвiрки, намальованi на старовинний лад. Менi цiкаво, чи це не банда якась часом. Може, полiцiянти щось знають про це, може, зможуть зрозумiти. А може, й нi. Поль сказав, якщо я хочу, аби мене брали на кпини, то можу йти. Тип випрямився й поклав iй руку на плече. – Ходiмо, – сказав вiн. – Ми все запишемо й не буде чого боятися. – Але, – вiдказала Марiз, – може, краще знайти лягавого? Чоловiк глянув на неi трохи здивовано. – Я i е лягавий. Головний комiсар Жан-Батiст Адамберг. – Ой, – збентежено вигукнула Марiз. – Пробачте. – Усе гаразд. А за кого ви мене прийняли? – Я навiть не посмiю сказати вам. Адамберг повiв ii в примiщення кримiнального розшуку. – Вам допомогти, комiсаре? – поцiкавився серед проходу лейтенант з колами пiд очима, що якраз збирався обiдати. Адамберг м’яко спрямував жiнку до свого кабiнету й подивився на чоловiка, намагаючись iдентифiкувати його. Вiн ще не вивчив усiх працiвникiв свого вiддiлку, тому згадувати iмена було надзвичайно складно. Члени команди швидко помiтили це, тому представлялися щоразу, коли заводили з ним розмову. Адамберг не знав, чи роблять вони це, щоб поглузувати чи щоб щиро допомогти, але й не дуже цим переймався. – Лейтенант Ноель, – сказав чоловiк. – Вам допомогти? – Молода жiнка знервована, ось i все. Хтось зiграв поганий жарт у ii будинку, а може, то звичайнiсiньке графiтi. Їй треба лише трiшки пiдтримки. – Але ж тут не соцiальна служба, – вiдповiв Ноель, одним ривком застiбнувши куртку. – Чому б i нi, лейтенанте… – Ноель, – закiнчив за нього чоловiк. – Ноель, – повторив за ним комiсар, намагаючись запам’ятати обличчя. Квадратна голова, бiла шкiра, бiляве волосся iжаком i вуха стирчать – Ноель. Утома, пиха, можливо, жорстокiсть – Ноель. Вуха, жорстокiсть – Ноель. – Договоримо пiзнiше, лейтенанте Ноель, – мовив Адамберг. – Вона поспiшае. – Якщо треба втiшити мадам, – утрутився незнайомий Адамбергу бригадир, – з радiстю допоможу. Мiй прилад при менi, – посмiхнувся вiн, поклавши руки на пасок штанiв. Адамберг повiльно повернувся. – Бригадир Фавр, – представився чоловiк. – Зараз, – промовив Адамберг спокiйним голосом, – ви зробите декiлька вiдкриттiв, якi вас здивують, бригадире Фавр. Жiнка – це не кулька з дiркою посерединi, i якщо ця новина вас надто шокувала, наважтеся дiзнатися про це трiшки бiльше. Нижче ви знайдете ноги i стопи, а вище – груди i голову. Спробуйте подумати про це, Фавре, якщо, звiсно, маете чим. Адамберг рушив до свого кабiнету, щосили намагаючись запам’ятати обличчя бригадира. Повнi щоки, великий нiс, густi брови, дурна голова – Фавр. Нiс, брови, жiнки – Фавр. – Розкажiть менi, – сказав вiн, спершись об стiну свого кабiнету i дивлячись на жiнку, що сiла на краечку стiльця. – У вас е дiти, ви самотня, а де ви мешкаете? Щоб заспокоiти Марiз, Адамберг надряпав у блокнотi ii iм’я та адресу. – Цi четвiрки намальовано на дверях, правильно? За одну нiч? – Так. Учора зранку вони були на всiх дверях. То великi четвiрки, десь такi. – Вона розвела руки десь на пiвметра. – І жодного пiдпису? Закарлючки? – Та нi. Знизу написано три маленькi лiтери. «CTL». Нi, «CLT». Адамберг занотував: «CLT». – Також чорнi? – Так. – Щось iще? Можливо, на фасадi? На сходовому майданчику? – Тiльки на дверях. Чорним. – А цифра, чи не була вона трохи перекручена? Як значок? – Ой, так! Я можу намалювати, я не нездара. Адамберг простягнув iй свiй блокнот, i Марiз узялася малювати велику грубу четвiрку суцiльною лiнiею, з розширеною, як у мальтiйського хреста, основою та двома лiнiями на кiнцi. – Ось, – сказала Марiз. – Ви намалювали ii навпаки, – м’яко зазначив Адамберг, забираючи блокнот. – Але вона й була навпаки. Дзеркальна, з широкою основою, з оцими маленькими рисочками на кiнцi. Ви ii впiзнаете? Може, це знак якихось грабiжникiв? «CLT»? Як гадаете? – Грабiжники намагаються бути якомога непомiтнiшими. Що вас налякало? – Гадаю, iсторiя про Алi-Бабу. Вбивця, що позначав дверi великим хрестом. – У тiй iсторii вiн позначив лише однi дверi. А дружина Алi-Баби позначила всi решта, щоб заплутати його, якщо не помиляюся. – І справдi, – вiдповiла Марiз, заспокоiвшись. – Це графiтi, – сказав Адамберг, проводячи ii до дверей. – Певно, то робота мiсцевих хулiганiв. – Я нiколи не бачила таких четвiрок у нашому районi, – тихо вiдповiла Марiз. – І я нiколи не бачили графiтi на дверях квартир. Бо графiтi ж малюють так, щоб усi бачили, хiба нi? – Тут правил не iснуе. Вимийте вашi дверi i не переймайтеся через це. Коли Марiз пiшла, Адамберг вирвав з блокнота аркушi, скрутив iх у кульку й викинув у смiтник. Потiм знову став, притулившись спиною до стiни, i взявся обдумувати, як же прочистити голову типам на кшталт цього Фавра. Ох i мороки буде: вада в запущенiй стадii, а пацiент навiть не пiдозрюе про неi. Лишаеться хiба сподiватися, що не весь карний розшук злiплений з одного тiста. Бо ж серед спiвробiтникiв е чотири жiнки. Як завжди, коли Адамберг поринав у роздуми, вiн забував про зовнiшнiй свiт i занурювався в тишу, що межувала з урочистiстю. За десять хвилин вiн легко виринув з неi, знайшов у шухлядках список зi своiх двадцяти семи, включно з Дангларом, спiвробiтникiв i намагався запам’ятати iхнi прiзвища, пошепки повторюючи iх. Потiм вiн написав на полях: Вуха, Жорстокiсть – Ноель; Нiс, Брови, Жiнки – Фавр. Вiн знову пiшов випити кави – через зустрiч з Марiз йому не вдалося поiсти першого разу. Їм ще не привезли нi кавовий автомат, нi iжу. Працiвники воювали за три стiльцi i папiр. Електрики встановлювали розетки для системних блокiв комп’ютерiв, а на вiкна чiпляли грати. Немае грат – немае й злочинiв. Убивцi зачекають на закiнчення робiт. Тож можна пiти на вулицю помрiяти i допомагати знервованим жiнкам на тротуарi. Можна пiти подумати про Камiллу, яку вiн не бачив уже понад два мiсяцi. Якщо вiн не помиляеться, вона мае повернутися завтра. Або пiслязавтра, вiн уже й не пригадував точно. V У вiвторок зранку Жос дуже обережно поводився з кавовою гущею, уникав будь-якого необережного жесту. Йому погано спалося. Певно, це через ту недосяжну кiмнату, яка все витанцьовувала в нього перед очима. Вiн важко всiвся за стiл перед тарiлкою, хлiбом i сосискою, а тодi критично оглянув п’ятнадцять метрiв, якi винаймав: укритi трiщинами стiни, кинутий на пiдлогу матрац i туалет на сходовому майданчику. Звiсно, за дев’ять тисяч франкiв вiн мiг би собi дозволити й кращу оселю, але половина заробленого щомiсяця вирушала до його матерi в Гiльвiнек. Не можна грiтися в теплi, коли знаеш, що твоiй матерi холодно – таке життя, так просто i складно водночас. Жос знав: грамотiй брав невелику плату, бо пансiон свiй тримав не зовсiм законно. Та й правда, що Декамбре не належав до тих експлуататорiв, якi здеруть з вас останне за сорок кубiчних метрiв у Парижi. Лiзбет узагалi жила безплатно: вона лише робила закупи, готувала вечерю й прибирала у спiльнiй ваннiй кiмнатi. В усьому решта Декамбре порядкував сам: пилососив, мив пiдлогу в спiльних кiмнатах, накривав на стiл перед снiданком. Варто було визнати, що у своi сiмдесят рокiв грамотiй чудово давав усьому раду. Жос повiльно жував вологий хлiб i в пiввуха слухав радiо, аби не прогавити морський прогноз погоди, який щоранку записував. А в грамотiя добре жити. З одного боку, це за два кроки вiд Монпарнаського вокзалу (раптом що). Крiм того, там просторо, е батареi, лiжка на нiжках i килими з торочками. Коли Лiзбет тiльки оселилася в нього, то багато днiв поспiль любила ходити теплими килимами босонiж. А ще там пропонували вечерю. Жос тiльки й вмiв, що смажити окунiв, вiдкривати устриць та заковтувати молюскiв. Тож виходило, що вiн щовечора харчувався консервованою iжею. І нарештi, була ще й Лiзбет, яка мешкала в сусiднiй спальнi. Нi, вiн би нiколи не доторкнувся до Лiзбет своiми шорсткими руками, ще й з двадцятип’ятирiчною рiзницею у вiцi. Варто вiддати належне Декамбре, вiн також завжди ставився до неi з повагою. Лiзбет розповiдала йому жахливу iсторiю про той перший вечiр, коли вона простяглася на килимi. Ну а аристократ навiть не повiв бровою. Це шляхетно. От що означае мати голову на плечах. Жос теж мав голову на плечах, i не гiршу за аристократову. Бо Ле Герни, може, й мужлаi, але точно не розбiйники. Ось тут i зарито собаку. Декамбре вважае його мужлаем, а тому нiколи не пустить в ту кiмнату, марно й мрiяти. І про Лiзбет, i про батареi, i про вечерi. Жос досi розмiрковував про це, коли висипа?в листи зi своеi урни годину по тому. Вiн миттево помiтив великий конверт кольору слоновоi кiстки i швидко вiдкрив його. Тридцять франкiв. Гонорари ростуть самi собою. Вiн кинув погляд на текст, навiть не змушуючи себе дочитувати його до кiнця. Мудрагельськi теревенi цього божевiльного починали набридати йому. А потiм моряк механiчно роздiлив листи на «читабельнi» й «нечитабельнi». На другу купу вiн поклав таке послання: «Декамбре – педик, вiн сам плете свое мереживо». Те саме, що i вчора, тiльки в iншому порядку. Не надто кмiтливо, хлопче. Певно, довго вони так ходитимуть по колу. Коли Жос вiдкладав це повiдомлення у брак, то завагався на мить довше, нiж учора: вiддай менi кiмнату, iнакше я все-все прочитаю. Шантаж – нiде правди дiти. О восьмiй двадцять вiсiм Жос уже стояв на касi, готовий розпочинати. Всi поставали на своi мiсця, неначе танцюристи, що виконують балет уже понад двi тисячi разiв: Декамбре – на своему ганку, опустивши очi до книги, праворуч, у маленькому натовпi – Лiзбет, лiворуч – Бертен, який сховався за смугастими червоно-бiлими шторами «Вiкiнга»; Дамас спираеться спиною на вiтрину «Рол-Райдера», примостившись неподалiк вiд мешканки четвертоi кiмнати Декамбре, що майже сховалася за деревом, i нарештi знайомi обличчя aficionados[12 - Шанувальники (iсп.).], якi стали навкруг нього колом. Кожен за звичкою обрав те саме мiсце, що й учора. Жос розпочав випуск оголошень: – Один. Шукаю рецепт кексу, щоб зацукрованi фрукти не опадали на дно. Два. Ти марно зачиняеш дверi, аби сховати свiй бруд. Господь Бог розсудить i тебе, i твою шльондру. Три. Елен, чому ти не прийшла? Вибач менi за все, що я тобi заподiяв. Пiдпис: Бернар. Чотири. У скверi загубилися шiсть кульок для гри в петанк[13 - Петанк – один з рiзновидiв боулзу, метою якого е, стоячи всерединi кола (обома ногами торкаючись землi), кинути порожнистi металевi кулi якомога ближче до маленькоi дерев'яноi кулi.]. П’ять. Продаю «Кавасакi» ZR7750, 1999 року випуску, пробiг 8500 км, червоний, iз сигналiзацiею, вiтровим склом i захистом картера. Цiна 3000 франкiв. У натовпi здiйнялася рука якогось неофiта, що хотiв продемонструвати свiй iнтерес до оголошення. Жосу довелося перерватися. – Потiм у «Вiкiнгу», – трохи негречно вiдказав вiн. Рука присоромлено опустилася так само швидко, як i пiднялася. – Шiсть, – продовжив Жос. – Я не продаю м’ясо. Сiм. Розшукуеться фургон для пiци з вiтриною, правами категорii VL i пiччю для шести пiц. Вiсiм. Молодь, що грае на барабанi. Наступного разу звернуся в полiцiю. Дев’ять… Декамбре нетерпляче чекав на оголошення ерудита, а тому не надто уважно прислухався до решти повiдомлень. Лiзбет занотувала в блокнот номер оголошення про продаж провансальських трав, а тепер настала черга морського прогнозу погоди. Декамбре приготувався, затиснувши кiнчик олiвця в долонi. – … вiд семи до восьми, поступово зменшиться до п’яти-шести, а тодi повернеться в захiдний сектор з iнтенсивнiстю вiд трьох до п’яти пiсля обiду. На морi буря, дощi, зливи стихають. Жос дiйшов до шiстнадцятого оголошення, i Декамбре впiзнав його з першого слова. – А опiсля вирушив я три крапки рiчкою, i зiйшов я на берег на тому боцi мiста, а коли нiч огорнула землю, то зайшов я в дiм дружини три крапки i насолоджувався ii компанiею, а тодi, здолавши чимало перепон, пiдкорив ii собi. Вдовольнившись, я пiшов геть пiшки. Зависла збентежена тиша, яку Жос швиденько розвiяв кiлькома наступними оголошеннями, цього разу набагато зрозумiлiшими, а тодi перейшов до Сторiнки iсторii. Декамбре скривився. Вiн не встиг записати все, бо текст виявився надто довгим. Вiн нагострив вуха, щоби послухати про долю «Декларацii Прав Людини», французького корабля, озброеного 74 гарматами, який повертався додому з програноi iрландськоi кампанii 14 сiчня 1797 року з 1350 людьми на борту. – Його переслiдували два англiйськi кораблi, «Невтомний» i «Амазонка», i пiсля нiчного бою вiн сiв на мiлину бiля пляжу Канте. Жос заховав своi папери за пазуху. – О Жосе! – вигукнув хтось. – А скiльки людей урятувалося? – Нiкому не дано знати все, – вiдповiв Глашатай з ноткою торжества. Перед тим, як вiднести свою сцену до Дамаса, Жос перетнувся поглядом з Декамбре. Подумав було пiдiйти до нього, та вирiшив владнати це питання пiсля опiвденного випуску. Ковток кальвадосу додасть йому смiливостi розпочати. О дванадцятiй сорок п’ять Декамбре гарячково записував нове повiдомлення: – Дванадцять. Магiстрати встановлять список правил, яких трева дотримуватися, i розвiсять iх на розi всiх вулиць, ави нiхто не лишився в невiданнi. Три крапки. Вони поввивають собак i котiв; голувiв, кроликiв, курчат i курей. Осовлива увага придiлятиметься чистотi вудинкiв i вулиць; накажуть вичистити мiськi клоаки й околицi, ями, повнi лайна i води стоячоi три крапки аво принаймнi висушити iх. Жос уже сiв у «Вiкiнзi» пообiдати, як до нього пiдiйшов Декамбре. Старий вiдчинив дверцята бару, й Бертен подав йому пива на червонiй картоннiй пiдставцi з двома нормандськими левами, виготовленiй на спецiальне замовлення закладу. Для оголошення обiду господар ударив кулаком по мiднiй табличцi, що висiла над прилавком. Щодня, перед обiдом i вечерею, Бертен бив у свiй гонг, спричиняючи громоподiбну луну, вiд якоi зривалися з мiсця всi голуби на майданi, i в стрiмкому потоцi пернатих i двоногих закликав усiх зголоднiлих до «Вiкiнга». Таким чином Бертен нагадував усiм, що прийшла обiдня пора, а також вiддавав шану своiм войовничим предкам, про яких мали знати всi. По материнськiй лiнii Бертен був Тутеном, i етимологiя свiдчила, що вiн прямий нащадок Тора, скандинавського бога грому. Якщо хтось i сумнiвався у цiй смiливiй iнтерпретацii, як, наприклад, Декамбре, то вiн би все одно не наважився препарувати таке розкiшне генеалогiчне дерево i тим самим знищити всi мрii чоловiка, що ось уже тридцять рокiв мив склянки на паризькiй брукiвцi. А його ексцентричнiсть прославила «Вiкiнг» далеко за межi кварталу, тому заклад завжди був переповненим. Високо пiднявши пиво, Декамбре пiдiйшов до столика, за яким сидiв Жос. – Чи можу я до вас звернутися з питанням? – промовив вiн до моряка, не сiдаючи. Жос мовчки пiдвiв своi маленькi блакитнi очi на старого i продовжував жувати м’ясо. Хто ж це прохопився? Бертен? Дамас? Невже Декамбре зараз пошле його подалi з усiма мрiями про кiмнату, аби лиш пихато продемонструвати, що такому мужлаю, як вiн, нема мiсця в пансiонi з килимами? Якщо Декамбре захоче образити його, то вiн зачитае всi вiдбракованi листи. Жос жестом запропонував грамотiю сiсти. – Дванадцяте оголошення, – почав Декамбре. – Я знаю, – здивовано вiдповiв Жос. – Воно химерне. Отже, бретонець також помiтив це. Завдання спрощуеться. – У нього були й попередники, – сказав Декамбре. – Ага, тижнiв зо три. – Менi цiкаво, чи ви часом iх не зберiгаете? Жос намастив хлiб соусом, проковтнув скибку, а тодi схрестив руки на грудях. – І що з того? – запитав вiн. – Я б хотiв перечитати iх. І якщо ви не проти, – додав вiн, вдивляючись у вперту фiзiономiю бретонця, – то мiг би купити iх у вас. Усi, якi ви маете, а також тi, якi будуть. – То що ж, виходить, це не ви? – Я? – Людина, що пiдкидае iх в урну. Менi цiкаво було. Зрештою, це дуже у вашому стилi, всi цi старовиннi фрази, якi неможливо зрозумiти. Але якщо ви хочете iх купити, то точно не ви iх написали. Логiчно. – Скiльки? – У мене не всi збереглися. Лише останнiх п’ять. – Скiльки? – Прочитане оголошення, – вiдповiв Жос, показуючи на тарiлку, – це наче обгризене ягня: воно нiчого не варте. Я iх не продаю. Ле Герни, може, й мужлаi, але не розбiйники. Декамбре кинув на нього повний розумiння погляд. – Отже? – знову запитав Декамбре. Жос завагався. Чи можна виторгувати кiмнату за п’ять безглуздих папiрцiв? – Здаеться, одна з ваших кiмнат звiльнилася, – пробелькотiв вiн. Обличчя Декамбре завмерло. – У мене вже е претенденти, – тихо вiдповiв Декамбре. – І вони посiдають прiоритетнiшу позицiю, нiж ви. – Ясно, – сказав Жос. – Лишiть при собi своi побрехеньки. Ерве Декамбре просто не хоче, щоб якийсь мужлай прийшов i топтав його килими. Так же сказати простiше, правда? Щоби потрапити до вас, треба бути типом iз рекомендацiйними листами. Ну або Лiзбет. Нi одним, нi iншим стати менi не судилося. Жос випив свое вино i з дзенькотом поставив посудину на стiл. Потiм знизав плечима i враз заспокоiвся. Ле Герни й не таких бачили. – Гаразд, – сказав Жос, наливаючи собi черговий келих. – Ну й лишайтеся зi своею кiмнатою. Зрештою, я можу зрозумiти. Ми рiзного поля ягоди, ось i все. І що з цим поробиш? Можете забрати тi папiрцi, якщо вони вас аж так цiкавлять. Приходьте ввечерi до Дамаса, перед випуском о шостiй десять. У домовлений час Декамбре прийшов у «Рол-Райдер». Дамас був зайнятий, пiдбираючи ролики юному клiенту, i його сестра жестом запросила старого за касу. – Месье Декамбре, – почала вона, – якби ж ви сказали йому, що треба одягнути светр. Вiн же застудиться – у нього не настiльки мiцнi бронхи. Я точно знаю: ви можете на нього вплинути. – Я вже казав йому, Марi-Бель. Йому потрiбно багато часу, щоб зрозумiти. – Знаю, – сказала молода жiнка, прикусивши губу. – Але якби ви ще раз спробували… – Я поговорю з ним якомога швидше, обiцяю. Моряк тут? – У комiрчинi, – вiдповiла Марi-Бель i жестом показала на дверi. Декамбре зiгнувся пiд пiдвiшеними колесами велосипедiв, прослизнув мiж рядами скейтiв i потрапив до майстернi, вiд пiдлоги до стелi заповненоi роликами всiх рiзновидiв. Один куток комiрчини належав Жосу та його урнi. – Усе ваше я поклав на край столу, – сказав Жос, не повертаючи голови. Декамбре взяв папiрцi i швидко проглянув iх. – А ось i вечiрне послання, – додав Жос. – Передостанне. А псих набирае обертiв. Тепер я отримую його листи тричi на день. Декамбре розгорнув аркуш i прочитав: – І перш за все, щов уникнути iнфекцii, iз землi повсталоi, трева вулицi чистими тримати i вудинки на них, i нечистоти привирати, як людськi, так i звiрячi. Увагу проявляти осовливу трева до вазарiв, де м’ясо продають, риву i тельвухи, i де цiлими купами гниють рештки… – Не знаю я такого м’яса – «риви», – сказав Жос, не розгинаючись над своею купою. – Дозвольте зазначити, але це риба. – Знаете що, Декамбре, я, звiсно, хочу лишатися культурним, але не пхайте носа не в своi справи. Бо ми, Ле Герни, читати вмiемо. Нiколя Ле Герн оповiсником був ще за Другоi iмперii. І заради Бога, не вам менi пояснювати рiзницю мiж ривою i рибою. – Ле Герне, це копii стародавнiх текстiв сiмнадцятого столiття. Цей тип переписуе iх дослiвно, таким самим шрифтом. У той час «б» писали майже так само, як i «в». Так само в опiвденному оголошеннi не було жодних «вудинкiв» чи «вазарiв». І тим бiльше нiкого не «ввивали». – Що, знову «б»? – сказав Жос уже гучнiше i пiдвiвся. – Так, «б», Ле Герне. Будинки, вбивати, риба. Стародавнi «б» схожi на «в». Подивiться самi, вони ж зовсiм не однаковi, якщо iх розглянути ближче. Жос вирвав папiрець у нього з рук i почав роздивлятися лiтери. – Ну гаразд, – сказав вiн ображено, – припустiмо. І що далi? – Це просто, аби полегшити вам читання, не бiльше. Я не мав намiру вас образити. – Проте саме це i зробили. Забирайте вашi клятi папiрцi i самi забирайтеся. Бо читання – це все ж таки моя робота. Я не втручаюся у вашi справи. – Тобто? – Тобто я знаю чимало про вас зi своiх доносiв, – сказав Жос, указуючи на купу «нечитабельного». – Як менi одного вечора нагадав прапрадiд Ле Герн, в людських головах не саме лише добро. На щастя, я вiддiляю зерно вiд полови. Декамбре зблiд i взявся шукати дзиглик, щоб присiсти. – Господи, – сказав Жос. – Та не треба вам так хвилюватися через це. – А цi доноси, Ле Герне, вони досi у вас? – Так, я вiдклав iх у брак. Вони вас цiкавлять? Жос покопирсався в купi «нечитабельного» i простягнув старому два листи. – Зрештою завжди корисно знати ворога в обличчя, – сказав вiн. – Попереджений, отже озброений. Жос дивився, як Декамбре розгортав папiрцi. Його руки трусилися, i, можливо, вперше Жосу стало шкода старого грамотiя. – Та ви не дуже переймайтеся, – сказав вiн. – Це якийсь виродок. Якби ви знали, скiльки всього менi доводиться читати. А свиням мiсце у хлiвi. Декамбре прочитав двi цидулки, поклав iх собi на колiна i кволо всмiхнувся. Жосу здалося, нiби до старого знову повертаеться нормальне дихання. Чого ж боявся цей аристократ? – Нема нiчого поганого у плетiннi мережива, – впевнено сказав Жос. – Мiй батько, наприклад, плiв неводи. Масштаб рiзний, але принцип же той самий, правда? – Правда, – сказав Декамбре, повертаючи йому повiдомлення. – Але краще, якщо про це не буде вiдомо широкому загалу. Люди – вузьколобi. – Дуже вузьколобi, – погодився Жос i повернувся до роботи. – Мама навчила мене мереживу. А чому ви не зачитали цi повiдомлення пiд час випуску? – Бо я не люблю дурнiв, – сказав Жос. – Але ж мене ви також не любите, Ле Герне. – Справдi. Але дурнiв не люблю ще бiльше. Декамбре пiдвiвся i вiдiйшов. Коли вiн уже дiйшов до дверей, розвернувся. – Кiмната ваша, Ле Герне, – сказав вiн. VI Коли близько тринадцятоi години Адамберг переступав порiг будiвлi кримiнального розшуку, його зупинив незнайомий лейтенант. – Лейтенант Морель, комiсаре, – представився чоловiк. – Якась молода жiнка чекае у вашому кабiнетi. І хоче мати справу лише з вами. Якась Марiз Петi. Вона там уже понад двадцять хвилин. Я дозволив собi зачинити дверi, бо Фавр поривався покращувати iй настрiй. Адамберг насупив брови. Вчорашня жiнка, iсторiя з графiтi. Господи, вiн ii аж надто заспокоiв. Якщо вона збираеться щодня тут сповiдатися, справи значно ускладняться. – Я зробив дурницю, комiсаре? – запитав Морель. – Нi, Морелю, це моя провина. Морель. Високий, худий, чорнявий, прищавий, вразливий, з великими щелепами. Прищi, Великi щелепи, Чутливiсть – Морель. Трохи насторожено Адамберг зайшов у свiй кабiнет i сiв за стiл, кивнувши головою. – Ох, комiсаре, менi дуже прикро знову набридати вам, – почала Марiз. – Хвилинку, – сказав Адамберг, витягуючи з шухляди папiрець. Стиснувши в руках ручку, вiн опустив очi до паперу. Брудний трюк лягавих i рiзноманiтних керiвникiв, до якого вдаються, щоб створити провалля, продемонструвати спiврозмовнику його абсолютну мiзернiсть. Адамберг такого не любив. Ти вважаеш себе людянiшим за лейтенанта Ноеля, який хвацько застiбае куртку, а виявляеться, здатен i на гiрше. Марiз миттево змовка й опустила голову. Адамберг побачив у цьому звичку до несправедливих докорiв керiвництва. Вона була гарненькою, а коли нахилялася, у вирiзi блузки виднiлися обриси ii грудей. Ну ось, вважаеш себе шляхетнiшим за бригадира Фавра, а мислите ви одними категорiями. На аркушi Адамберг повiльно записав: Прищi, Великi щелепи, Чутливий – Морель. – Так? – сказав вiн, пiдвiвши голову. – Вам досi страшно? Марiз, ви ж пам’ятаете, що це кримiнальний розшук? І якщо вам надто тривожно, то, може, лiкар допоможе бiльше, нiж лягавий? – Ну, можливо. – Гаразд, – сказав Адамберг, пiдводячись. – Годi себе накручувати, графiтi ще нiколи нiкого не з’iли. – Вiн широко прочинив дверi i посмiхнувся iй, пропонуючи вийти. – Але, – сказала Марiз. – Я ж вам ще не розповiла про iншi будинки. – Якi iншi будинки? – Двi багатоповерхiвки на iншому боцi Парижа, у Вiсiмнадцятому окрузi. – І що з того? – Чорнi четвiрки. Вони з’явилися на всiх дверях, i то ще тиждень тому, навiть ранiше, нiж у моему будинку. Адамберг на мить закляк, а тодi м’яко зачинив дверi i жестом показав молодiй жiнцi на стiлець. – Комiсаре, графери, – сором’язливо запитала Марiз, знову сiдаючи, – вони ж розмальовують свiй район, хiба нi? Тобто я хочу сказати, вони ж працюють на обмеженiй територii? Вони ж не розмальовують один будинок, а потiм iнший на iншому боцi мiста, чи як? – Хiба що вони живуть у рiзних кутках Парижа. – Ну так. Але загалом же такi банди, вони з одного району, хiба нi? Адамберг промовчав, а тодi дiстав свiй записник. – Як ви дiзналися? – Я водила сина до фонiатра, у нього дислексiя. Пiд час заняття я завжди чекаю в кав’ярнi внизу. Гортала районну газету, ну, знаете, новини округу i полiтика. Так цьому присвятили цiлу колонку. У багатоповерхiвцi на вулицi Пуле та в iншiй, на вулицi Коленкур, усi дверi розмалювали цими четвiрками. Марiз ненадовго змовкла. – Я принесла вам вирiзку, – сказала вона i поклала на стiл папiрець. – Аби ви бачили, що я не розповiдаю вам тут байки. Я хочу сказати, що не намагаюся привернути вашу увагу чи щось на кшталт того. Доки Адамберг проглядав статтю, молода жiнка пiдвелася, щоб iти геть. Адамберг кинув погляд на порожнiй смiтник для папiрцiв. – Секунду, – сказав вiн. – Почнiмо з самого початку. Ваше прiзвище, адреса, малюнок тiеi четвiрки i все решта. – Але я вам уже все розповiла вчора, – трохи збентежено вiдповiла Марiз. – Краще почнiмо все спочатку. Самi розумiете, для надiйностi. – Ну гаразд, – зiтхнула Марiз i знову слухняно сiла на стiлець. Коли Марiз пiшла, Адамберг надумав прогулятися. Вiн мiг нерухомо просидiти на стiльцi не бiльше однiеi години. Вечерi в ресторанi, кiносеанси, концерти, довгi вечори у глибоких крiслах, якi починаються зi щирого задоволення, завжди завершуються фiзичним стражданням. Нав’язливе бажання встати i пiти або принаймнi просто встати не раз змушувало його обiрвати розмову, перегляд фiльму чи слухання музики. У цiеi незручноi особливостi були своi переваги. Вона дозволяла зрозумiти той стан, який iншi люди називають нервовiстю, нетерплячiстю, нагальнiстю – абсолютно незбагненнi стани у всi iншi моменти життя. Та варто було пiдвестися або ж пiти кудись – i вся нетерплячiсть минала, наче ii й не було. Адамберг знову повертався до свого звичного ритму життя – повiльного, спокiйного, постiйного. Вiн прийшов назад у кримiнальний розшук, так нiчого i не обмiркувавши, але з чiтким вiдчуттям, що цi четвiрки – не графiтi, не пiдлiтковий жарт i навiть не комiчна помста. Було щось тривожне у цiй низцi цифр, потаемний неспокiй. Коли Адамберг зайшов у примiщення кримiнального розшуку, то також знав, що про це небажано розмовляти з Дангларом. Данглар ненавидiв, коли комiсар викладав iдеi, в основi яких – необгрунтованi вiдчуття. Заступник вважав, що саме вони – джерело усiх полiцiйних негараздiв. У лiпшому разi вiн називав це даремно втраченим часом. І марно Адамберг намагався пояснити йому, що витрачати час зовсiм не означае втрачати його. Данглар вiдмовлявся прийняти цю незаконну систему мислення, позбавлену рацiонального зерна. Проблема Адамберга полягала в тому, що iншоi системи вiн i не знав. Ба бiльше: це була не просто система, переконання чи примха – йшлося про единий прийнятний для нього стиль життя. Данглар сидiв у своему кабiнетi i перевiряв мережу щойно пiдключених комп’ютерiв. Його погляд обважнiв вiд ситного обiду. – Менi не вдаеться перенести папку з вiдбитками з Префектури, – промимрив вiн прибулому Адамбергу. – Чорт забирай, та що вони там роблять? Що за затримка? Авангард ми чи не авангард? – Усе владнаеться, – заспокiйливо мовив Адамберг. Вiн не надто вже й переймався, адже зажди намагався мати якомога менше справ з комп’ютерами. Вiдсутнiсть у нього технiчного хисту зовсiм не бентежила капiтана Данглара, який з радiстю оперував базами даних i перехресними посиланнями. Записування, класифiкацiя та рiзноманiтнi манiпуляцii з папками абсолютно пасували його рацiональнiй свiдомостi. – У вас на столi записка, – сказав вiн, не пiдводячи очей. – Донька Королеви Матiльди. Вона повернулася з подорожi. Данглар завжди називав Камiллу «донькою Королеви Матiльди». Колись давно ця Матiльда справила незабутне естетичне i чуттеве враження на Данглара. Вiн обожнював ii, як iкону, i значна частина його пошани поширювалася на ii доньку Камiллу. Данглар вважав, що Адамберг не настiльки уважний i турботливий щодо Камiлли, як мав би бути. Адамберг чiтко вiдчував це у буркотiннi та нiмих докорах свого заступника, який, однак, як справжнiй джентльмен намагався не лiзти в справи iнших людей. Цiеi митi Данглар дорiкав йому (не сказавши при цьому нi слова!), що Адамберг бiльше двох мiсяцiв не цiкавився новинами вiд Камiлли. А ще за те, що минулого тижня вiн одного вечора зустрiв комiсара з якоюсь дiвчиною. Чоловiки тодi привiталися мовчки. Адамберг пройшов за спиною свого заступника i з хвильку подивився на лiнii, що скакали екраном. – Знаете, Дангларе, е один тип, який розважаеться малюванням чорною фарбою на дверях будинкiв вигадливих четвiрок. Уже в трьох багатоповерхiвках. Одна – в тринадцятому окрузi i двi у вiсiмнадцятому. Я от що собi думаю: може, варто заскочити туди? Пальцi Данглара нависли над клавiатурою. – Коли? – запитав вiн. – Наприклад, зараз. Треба попередити фотографа. – Навiщо? – Звiсно, щоб зробити фотографii, перш нiж люди не змили iх. Якщо вже не змили. – Але навiщо? – повторив Данглар. – Не подобаються менi цi четвiрки. Зовсiм не подобаються. Ось i все. Найстрашнiше вже сказано. Данглар боявся фраз, якi починаються словами «Менi не подобаеться це» або «Менi не подобаеться те». Лягавому не мае щось подобатися чи не подобатися. Вiн мае гарувати i думати, гаруючи. Адамберг зайшов у кабiнет i побачив залишену Камiллою записку. Якщо вiн вiльний, вона може заскочити сьогоднi ввечерi. А якщо зайнятий, чи не мiг би вiн попередити ii про це? Адамберг кивнув. Звiсно ж, вiн вiльний. Задоволений життям, вiн пiдняв слухавку i викликав фотографа. Враз у кабiнет зайшов похмурий, але заiнтригований Данглар. – Дангларе, який вигляд мав фотограф? – запитав Адамберг. – І як його звати? – Три тижнi тому вас познайомили з усiею командою, – вiдповiв Данглар. – Ви потиснули руки всiм чоловiкам i жiнкам. А з фотографом навiть розмовляли. – Може, й так, Дангларе. Дуже навiть iмовiрно. Але це не дае вiдповiдi на моi запитання. Який вiн? І як його звати? – Данiель Бартено. – Бартено, Бартено, не легко запам’ятати. Зовнiшнiсть? – Сухоребрий, активний, жвавий. Часто усмiхаеться. – Характернi риси? – Багато веснянок i майже руде волосся. – Добре, дуже добре, – сказав Адамберг, витягуючи аркуш iз шухляди. Вiн нахилився над столом i записав: «Сухоребрий, рудий фотограф». – Як ви кажете його звати? – Бартено, – вiдкарбував Данглар. – Данiель Бартено. – Дякую, – сказав Адамберг, занотовуючи прiзвище у свiй записник. – Ви помiтили, що в командi е один дурень? Тобто я кажу «один», але ж, може, iх i бiльше. – Фавр, Жан-Луi. – Так, вiн. – І що ми будемо з цим робити? Данглар розвiв руки. – О, це питання свiтового масштабу, – сказав вiн. – Виховуватимемо? – Старий, це займе рокiв п’ятдесят, не менше. – А що ви збираетеся робити з тими четвiрками? – Ох, – вiдповiв Адамберг. Вiн розгорнув блокнота на сторiнцi з малюнком Марiз. – Ось якi вони. Данглар краем ока зиркнув на малюнок i повернув його Адамбергу. – Там скоено злочин? Насилля? – Лише цi рисочки пензликом. Ну що, варто пройти подивитися? Доки тут немае грат, усi справи перенаправляють на Набережну Орфевр[14 - Набережна Орфевр – полiцiйне управлiння.]. – Але ж це не причина робити невiдомо що. Потрiбно все органiзувати. – Це не невiдомо що, Дангларе. Запевняю вас. – Графiтi. – І вiдколи це графери розмальовують сходовi майданчики, та ще й у трьох рiзних мiсцях? – Жартiвник? Художник? Адамберг повiльно похитав головою. – Знаю, старий, – сказав Адамберг, виходячи. – Знаю. Фотограф зайшов у коридор i пробирався крiзь будiвельне смiття. Адамберг потиснув йому руку. Сказане Дангларом iм’я миттево вилетiло з голови. Певно, найкраще носити нагадування з собою у блокнотi, щоб можна було миттево подивитися. Вiн займеться цим завтра, бо цього вечора в нього Камiлла, а Камiлла – важливiша за Бретонно чи яке там у нього прiзвище. Його наздогнав Данглар. – Доброго дня, Бартено, – сказав вiн. – Доброго дня, Бартено, – повторив Адамберг, вдячно глянувши на заступника. – Рушаемо. На авеню Італii. Абсолютно чиста робота – сфотографуете мистецтво. Краем ока Адамберг бачив, як Данглар одягае свою куртку й ретельно обсмикуе поли, щоб вона правильно сiла. – Я iду з вами, – пробуркотiв вiн. VII Жос iшов по вулицi Гете зi швидкiстю трьох з половиною вузлiв. Вiдучора вiн запитував себе, чи добре все розчув? Невже старий грамотiй справдi промовив: «Кiмната ваша, Ле Герне»? Авжеж, вiн усе добре почув, але чи справдi це означало саме те, що мав на увазi Жос? Невже це справдi означало, що Декамбре вiддасть йому кiмнату? З килимом, Лiзбет i вечерею? Йому, мужлаю з Гiльвiнека? Звiсно, саме це й малося на увазi. Що ж iще? А раптом, сказавши вчора таке, Декамбре сьогоднi прокинувся засмученим i вирiшив пiти навспак? Чи не пiдiйде старигань до нього пiсля сеансу новин, аби повiдомити, що йому дуже шкода, але кiмната вже зайнята, i це лише питання прiоритету? Ага, саме так i трапиться. Але не потiм, а прямо зараз. Цьому старому позеру, старому боягузовi просто вiдлягло вiд серця, що Жос не винесе його таемне мереживо на майдан. І в неконтрольованому поривi вiн вiддав моряковi кiмнату. А зараз вiн ii забере. Ось який вiн, Декамбре. Зануда i падлюка. Жос завжди про це знав. Розлючений Жос зняв свою урну i без особливих церемонiй висипав ii вмiст на стiл у «Рол-Райдерi». Якщо цього ранку йому трапиться якесь образливе для грамотiя повiдомлення, то, цiлком iмовiрно, вiн його прочитае. Падлюка падлюкою поганяе. Вiн нетерпляче проглянув послання, але нiчого такого не знайшов. Натомiсть знайшовся грубий конверт кольору слоновоi кiстки i тридцять франкiв усерединi. – Ось цей, – пробурмотiв Жос, розгортаючи аркуш, – довго ще вiд мене не вiдчепиться. З iншого боку, це не так уже й погано. Сам тiльки псих приносив йому сотню франкiв на день. Жос зосереджено читав. Videbis animalia generata ex corruptione multiplicari in terra ut vermes, ranas et muscas; et si sit a causa sub-terranea videbis reptilia habitantia in cabernis exire ad superficiem terrae et dimittere ova sua et aliquando mori. Et si est a causa celesti, similiter volatilia. – Лайно, – сказав Жос. – Італiйська. Коли о восьмiй двадцять вiсiм Жос вилiз на свою сцену, то миттево переконався, що Декамбре на мiсцi, бiля своiх дверей. Уперше за два роки моряк стривожився, побачивши старого. Так, вiн був там – бездоганний у своему сiрому костюмi. Рукою аристократ пiдправив срiбне волосся й розгорнув обтягнену шкiрою книгу. Жос кинув на нього злий погляд, а тодi взявся гучним голосом читати перше оголошення. Йому здалося, що сеанс сьогоднi завершився швидше, нiж ранiше, адже його брала нетерплячка подивитися, як Декамбре вiдмовлятиметься вiд свого слова. Навiть фiнальну сторiнку «Історii Францii для всiх» вiн зачитав якось похапцем, за що ще бiльше розсердився на грамотiя. – Французький пароплав, – рiзко завершив вiн. – Вантажопiдйомнiстю 3 тисячi тонн, ударився об скелi Панмарка, тодi дрейфував до Торша i там остаточно потонув. Екiпаж загинув. Коли випуск закiнчився, Жос намагався з максимальною байдужiстю вiднести касу до крамнички Дамаса, який саме пiднiмав ролети. Чоловiки потисли одне одному руки. Рука Дамаса виявилася холодною. Навiть у таку погоду вiн досi носив жилет. Точно пiдхопить застуду, дограеться. – О восьмiй вечора у «Вiкiнзi» на тебе чекае Декамбре, – сказав Дамас, ставлячи горнятка з кавою. – А вiн не мiг сам це повiдомити? – Увесь день у нього зустрiчi. – Можливо, але я не його слуга. Вiн тут не встановлюе закони, цей аристократ. – А чому ти називаеш його аристократом? – здивовано запитав Дамас. – Ех, Дамасе, прокинься. Декамбре – аристократ, не бачиш? – Нiц про те не знаю. Нiколи не цiкавився. Що б там не було, а вiн дуже бiдний. – Так бувають же i збiднiлi аристократи. Такi поводяться навiть ще аристократичнiше. – Он як, – сказав Дамас. – Я не знав. Дамас долив гарячоi кави, нiби й не помiтивши невдоволеного виразу обличчя бретонця. – Щодо светра. Ти одягнеш його сьогоднi чи завтра? – трохи роздратовано поцiкавився Жос. – Тобi не здаеться, що твоя сестра хвилюеться, нi? – Скоро, Жосе, скоро. – Не вважай це образою, але чому ти взагалi нiколи не миеш голову? Дамас здивовано глянув на Жоса, вiдкидаючи свое довге, темне хвилясте волосся за плечi. – Моя мама казала, що волосся – це статок чоловiка, – казав Жос. – А глянувши на тебе, не скажеш, що ти процвiтаеш. – Воно брудне? – спантеличено запитав юнак. – Трохи так. Не вважай за образу. Це ж тобi на користь, Дамасе. У тебе гарне волосся, i ти маеш дбати про нього. Хiба сестра нiколи тобi не каже про це? – Звiсно. Я весь час забуваю. Дамас схопив кiнчики волосся i роздивився iх. – Маеш рацiю, Жосе. Саме це я зараз i зроблю. Можеш постерегти крамничку? Марi-Бель не повернеться ранiше десятоi. Дамас жваво пiдскочив, i Жос бачив, як вiн перетнув майдан i побiг до аптеки. Моряк зiтхнув. Бiдний Дамас. Вiн такий добрий, хороший, а клепки в головi бракуе. Останне ладен вiддати. Пряма протилежнiсть аристократу. У того в головi все на мiсцi, зате в серцi нема нiчого. Несправедливо влаштоване життя. Удар у Бертенiв гонг пролунав о восьмiй годинi п’ятнадцять хвилин. Днi ставали коротшими, i майдан вже заполонили тiнi i соннi голуби. Жос сердито плiвся у «Вiкiнг». Декамбре вiн помiтив за дальнiм столиком перед двома карафками з червоним вином. Старий убрався у темний костюм, краватку i бiлу сорочку, потерту бiля комiра. Вiн читав – единий з усього товариства, що зiбралося у «Вiкiнгу». У нього був цiлий день, щоб приготувати свою промову, i Жос гадав, що все буде надзвичайно вишукано. Але йому все одно не вдасться надурити Ле Герна. Плавав вiн багато де i всякого набачився. Не вiтаючись, Жос важко всiвся за стiл, i Декамбре наповнив два келихи. – Дякую, що прийшли, Ле Герне, я б не хотiв вiдкладати це на завтра. Жос просто кивнув i глибоко ковтнув. – Вони у вас? – запитав Декамбре. – Хто? – Оголошення за день, химернi оголошення. – Я не тягаю все з собою. Вони у Дамаса. – Ви iх пам’ятаете? Жос повiльно почухав щоку. – Був ще один тип, який розповiдав про свое життя, без початку i кiнця, як завжди, – сказав вiн. – І ще одне послання iталiйською, як цього ранку. – Це латина, Ле Герне. На мить Жос змовк. – І взагалi, менi це не подобаеться. Читати листи, яких не розумiеш, – не надто чесна робота. Чого вiн хоче, цей тип? Набриднути всiм навколо? – Цiлком iмовiрно. Скажiть, будь ласка, а чи не могли б ви сходити за тими повiдомленнями? Жос випив свiй келих i пiднявся. Справа приймала несподiваний оберт. Вiн хвилювався, як i тiеi ночi на морi, коли все стало хаосом i не було жодноi точки опори. Вони гадали, що скелi по правому облавку, а на свiтанку з’ясувалося, що вони прямо по курсу на пiвнiч. Тодi вiн ледь уник катастрофи. Жос швиденько сходив за листами i повернувся, розмiрковуючи про те, а чи не перебувае зараз Декамбре по лiвому облавку, коли Жос гадае, що вiн по правому. А тодi поклав три конверти кольору слоновоi кiстки на стiл. Бертен щойно принiс гарячi страви – ескалоп з картоплею по-нормандськи – i третю карафку. Жос накинувся на iжу, не чекаючи на Декамбре, який уголос читав опiвденне повiдомлення: – «Цього ранку я пiшов у контору, i вказiвний палець лiвоi руки у мене дуже болiв через вивих, який я собi заробив, воюючи зi згадуваною вчора жiнкою. (…) Моя дружина пiшла в лазню (…) щоб помитися пiсля довгого часу, який вона провела в пилюцi будинку. Вона прикидаеться, нiби прийняла рiшення бути вiдсьогоднi дуже чепурною. Скiльки це триватиме, я легко можу передбачити». Я знаю цей текст, чорт забирай, – сказав старий, загортаючи листа назад у конверт, – та сприймаю, наче в туманi. Або я начитався забагато, або пам’ять менi зраджуе. – Секстант також iнодi зраджуе. Декамбре знову наповнив келихи i взявся за наступне повiдомлення: – «Terrae putrefactae signa sunt animalium ex putredine nascentium multiplicatio, ut sunt mures, ranae terrestres (…), serpentes ac vermes, (…) praesertim si minime in illis locis nasci consuevere». Можна, я залишу його собi? – запитав вiн. – Якщо це вам щось пiдкаже. – Поки що нiчого. Але я розгадаю, Ле Герне, розгадаю. Цей тип граеться в кота-мишку, i вистачить одного слова, яке виведе мене на iстинний шлях, я певен щодо цього. – На шлях куди? – До розгадки, чого ж хоче автор. Жос стенув плечима. – З вашим характером ви б нiколи не змогли працювати Оповiсником. Бо якщо зупинятися на всьому, що ти читаеш, то настане край всьому. Ви не зможете бiльше зачитувати, бо захлинетеся словами. А Глашатай мае бути вищим за такi речi. Через мою урну проходили рiзнi божевiльнi слова. От тiльки я нiколи не бачив, щоб хтось платив бiльше, нiж встановлено за тарифом. Чи щоб хтось писав латиною, виводив «б» схожi на «в». І навiщо це все, спитати б? – Аби лишатися сiрим кардиналом. З одного боку, це ж навiть не вiн говорить, адже просто цитуе тексти. Розумiете хитрiсть? Вiн навiть рук не намочив. – Не довiряю я типам, якi не мочать рук. – З iншого боку, вiн обирае стародавнi тексти, якi мають сенс лише для нього. Псих причаiвся. – Скажу вам, – заговорив Жос, активно розмахуючи ножем, – що я не маю нiчого проти старожитностей. Ви помiтили, мiй випуск навiть мiстить сторiнку iсторii Францii? О, в мене це зi школи. Я дуже любив iсторiю. Слухав, правда, не дуже, але все одно любив. Жос доiв вечерю, i Декамбре замовив четверту карафку. Жос зиркнув на нього скоса. А цей аристократ любить хильнути. А скiльки ж вiн випив, доки чекав на Жоса! Моряк сам намагався пiдтримувати запропонований темп, але вже вiдчував, як поступово втрачае контроль. Вiн зиркнув на Декамбре, який, по правдi, теж уже не скидався на надто тверезого. Точно, вiн напиваеться, щоб набратися хоробростi i поговорити про кiмнату. Але Жос i сам вiдтягував розмову. Доки вони тут базiкають про те i се, нiхто не зачiпае тему пансiону. А отже, домовленiсть досi чинна. – У глибинi душi я дуже любив викладача, – додав Жос. – Хай би вiн навiть говорив китайською, менi це все одно сподобалося б. Коли мене вигнали з пансiону, то сумував я лише за ним. У Трегiе було не до смiху. – Та що ви в бiса робили в Трегiе? Я гадав, що ви з Гiльвiнека. – По правдi, не робив нiчого. Мене вiдправили в пансiон на перевиховання. Марно, тiльки кiгтi обдерли. Два роки по тому мене вiдправили назад у Гiльвiнек, бо я погано впливав на товаришiв. – Я знаю Трегiе, – сказав Декамбре, знову наповнюючи келих. – А вулицю Свободи знаете? – Так. – Так там вiн i був, цей пансiон для хлопцiв. – Так. – Одразу за церквою Святого Роха[15 - Святий Рох – середньовiчний французький святий, високо шанований у католицькiй церквi. Вважаеться одним iз захисникiв вiд пошестей i чуми.]. – Так. – Ви збираетеся «такати» на все, що я кажу? Декамбре знизав плечима, i повiки його обважнiли. Жос похитав головою. – Ви налигалися, Декамбре, – сказав вiн. – На ногах не тримаетеся. – Я налигався, але Трегiе знаю. Одне не заважае iншому. Декамбре спорожнив келих i жестом попросив Жоса налити ще. – Дурне базiкання, – сказав Жос, наповнюючи келихи. – Дурне базiкання, щоб пiдлеститися до мене. Якщо ви гадаете, що я такий дурний, що розм’якну вiд згадки про те, що якийсь тип бував у Бретанi, то дуже помиляетеся. Я не патрiот, а моряк. Я знаю, що серед бретонцiв, як i серед iнших, чимало бовдурiв. – Я також. – Це ви про мене зараз кажете? Декамбре м’яко похитав головою i надовго змовк. – Але це правда, що ви знаете Трегiе? – знову з упертiстю п’яних людей узявся за свое Жос. Декамбре кивнув i випив до дна. – Ну, а я не дуже добре його знаю, – несподiвано сумно сказав Жос. – Власник пансiону, отець Кермарек, повадився карати мене щонедiлi. Тож мiсто я знав лише через шибки i через оповiдки друзiв. Пам’ять – невдячна штука. Я запам’ятав iм’я того гада, а прiзвище вчителя iсторii – згадати не можу. А вiн единий, хто мене боронив. – Дюкведiк. Жос повiльно пiдвiв голову. – Як? – перепитав вiн. – Дюкведiк, – повторив Декамбре. – Прiзвище вашого вчителя iсторii. Жос примружив очi й нахилився над столом. – Дюкведiк, – пiдтвердив вiн. – Слухайте, Декамбре, ви шпигуете за мною? Що вам вiд мене треба? Ви лягавий? Так i е, Декамбре, ви лягавий? Повiдомлення – це все байки, кiмната – це все байки! Все, що вам треба, – це запопасти мене своiм полiцiйним кодлом! – Ви боiтеся лягавих, Ле Герне? – А вас це переймае? – Справа ваша. Але я не лягавий. – Дурницi. А звiдки ви його знали, мого Дюкведiка? – Це мiй батько. Жос, нерiшучий i п’яний, так i закляк, поклавши лiктi на стiл i випнувши щелепу. – Дурницi, – пробелькотiв вiн пiсля хвилини мовчання. Декамбре вiдгорнув лiву полу пiджака i трохи невпевненим жестом намацав внутрiшню кишеню. Витягнув гаманець i дiстав з нього посвiдчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прiзвищу, фотографii, мiсцю народження. Ерве Дюкведiк, народився в Трегiе, вiк – сiмдесят рокiв. Коли вiн пiдвiв голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таемниця. Вiн розумiв це, навiть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вiкiнзi» панував такий гамiр, що можна було спокiйно розмовляти без ризику, що тебе почують. – А як же… «Декамбре»? – пробурмотiв вiн. – Вигадка. Он як. Браво, браво, аристократе. Цього не вiднiмеш. Жосу знадобився час, щоб усе обмiзкувати. – Отже, – знову запитав вiн, – ви аристократ чи не аристократ? – Аристократ? – перепитав Декамбре, ховаючи посвiдчення назад у кишеню. – Ну скажiть, Ле Герне, якби я був аристократом, то чи напружував би очi, виплiтаючи мереживо? – Може, збiднiлий аристократ? – Аж нiяк. Просто збiднiлий. Просто бретонець. Жос випростався на стiльцi i почувався розгубленим, наче потаемнi надii щойно розлетiлися на друзки. – Але увага, Ле Герне, – мовив Декамбре, – нiкому нi слова. – Лiзбет? – Навiть Лiзбет цього не знае. Нiхто не мае знати. – Тодi чому ви це розповiли менi? – Послуга за послугу, – пояснив Декамбре, спорожнивши свiй келих. – За чеснiсть я плачу тiльки бiльшою чеснiстю. Якщо ви передумаете щодо кiмнати, кажiть прямцем. Я зрозумiю. Жос рiзко випростався. – То ви берете? – запитав Декамбре. – Бо у мене е претенденти. – Беру, – поспiхом вiдповiв Жос. – Отже, до завтра, – сказав Декамбре, пiдводячись. – І дякую за повiдомлення. Жос схопив його за рукав. – Декамбре, а що в тих повiдомленнях? – Таемницi, гниляччя. І небезпека, я певен щодо цього. Щойно мене осяе, я вам скажу. – Маяк, – трохи замрiяно сказав Жос. – Коли побачите сяйво маяка. – Точно. VIII Значну частину четвiрок у тих трьох будинках уже витерли, особливо у Вiсiмнадцятому окрузi. Адже, за свiдченнями мешканцiв, з часу акту вандалiзму минуло вже вiсiмнадцять днiв. От тiльки ця акрилова фарба виявилася дiйсно якiсною. Вiд неi на дерев’яних дошках зосталися добре помiтнi чорнуватi слiди. Натомiсть у багатоповерхiвцi Марiз багато шедеврiв досi лишилися недоторканими, тому Адамберг попросив фотографа зробити кiлька свiтлин до того, як iх знищать. Тi четвiрки намальовано було вiд руки, а не через трафарет, однак усi вони мали спiльнi особливостi: висота – сiмдесят сантиметрiв, ширина великоi риски – не менше трьох. А ще всi вони були дзеркальними, з нiжкою i двома рисочками на кiнчику. – Чудова робота, правда? – звернувся вiн до Данглара, який мовчав протягом усiеi експедицii. – Вправний художник. Вiн малюе, не вiдриваючи пензля, наче це китайський iероглiф. – Беззаперечно, – сказав Данглар, умощуючись у машину праворуч вiд комiсара. – Стиль графiки красивий, швидкий. У нього талант. Фотограф поклав своi iнструменти на задне сидiння, i Адамберг м’яко рушив. – А цi свiтлини термiновi? – запитав Бартено. – Зовсiм, нi, – сказав Адамберг. – Принесiть менi iх, коли зможете. – Можу за два днi, – запропонував фотограф. – Сьогоднi ввечерi маю зробити серiю знiмкiв для полiцiйного управлiння. – До речi, щодо Управлiння. Не варто розповiдати iм про це. Нехай ця маленька прогулянка залишиться мiж нами. – Якщо в нього талант, – утрутився Данглар, – вiн може бути художником. – Нi, не думаю. Це ж не витвори мистецтва. – Але iхня сукупнiсть може стати витвором. Уявiть собi, якщо хлопець накинеться на сотню будинкiв, то про нього зрештою заговорять. Масштабний феномен, який бере у творчi заручники суспiльство – чим вам не «iнтервенцiонiзм»[16 - Інтервенцiонiзм – сучасна художня практика соцiально заангажованого мистецтва, яка передбачае мистецьке «втручання» в, наприклад, мiський ландшафт: встановлення художнiх iнсталяцiй у непристосованих до цього локацiях.]. За пiвроку ми вже знатимемо iм’я автора. – Так, – сказав Адамберг. – Можливо, ви маете рацiю. – Так i е, – утрутився фотограф. Його прiзвище враз зринуло у пам’ятi Адамберга: Братено. Нi, Бартено. Сухоребрий, Рудий, Фотограф – Бартено. Дуже добре. Ну а щодо iменi, нiчого не вдiеш: не можна ж вимагати вiд людини неможливого. – У мене, в Нантеi, – вiв далi Бартено, – був один кадр, який розмалював сотню мiських смiтникiв у червоний колiр з чорними крапочками. Здавалося, нiби зграя велетенських сонечок атакувала мiсто, i кожне причепилося до стовпа, як до гiгантськоi гiлочки. І ось уже за мiсяць цей тип отримав роботу на найбiльшiй мiсцевiй радiостанцii. Тепер мае серйозний вплив на мiсцеву культуру. Адамберг мовчки вiв машину, спокiйнiсiнько маневруючи у шестигодинному заторi. Авто повiльно пiд’iжджало до кримiнального розшуку. – Дещо не сходиться, – сказав вiн, зупинившись на червоне свiтло. – Я бачив, – перервав його Данглар. – Що? – запитав Бартено. – Той тип розмалював не всi квартирнi дверi, – вiдповiв Адамберг. – Вiн розмалював усi, крiм одних. І так у всiх трьох будинках. Розташування чистих дверей не завжди збiгалося. На шостому злiва – у багатоповерхiвцi Марiз, на третьому справа – на вулицi Пуле, i на четвертому злiва – на вулицi Коленкур. Це не надто вкладаеться у схему «iнтервенцii». Данглар зосереджено покусував губи. – Цей натяк на порушення гармонii вказуе на те, що це витвiр мистецтва, а не просто елемент декору, – мовив вiн. – Що митець пропонуе iдеi для роздумiв, а не просто шпалери. Непофарбованi дверi – це елемент, якого бракуе, замкова шпарина, незавершенiсть, випадковiсть. – Фальшива випадковiсть, – пiдправив Адамберг. – Митець мае сам створювати випадковiсть. – Це не митець, – тихо сказав Адамберг. Вiн припаркувався бiля кримiнального розшуку, натиснувши на ручне гальмо. – Чудово, – припустив Данглар. – І хто ж це? Адамберг зосередився, мiцно тримаючи кермо. – Тiльки не кажiть, будь ласка, «я не знаю», – додав Данглар. Адамберг усмiхнувся. – У такому разi я краще промовчу, – сказав вiн. Швидким кроком Адамберг повернувся до себе, щоб не пропустити приходу Камiлли. Вiн прийняв душ i вмостився у крiсло, аби з пiвгодинки помрiяти, бо Камiлла зазвичай пунктуальна. Єдина думка в його головi була про те, що вiн почуваеться голим пiд власним одягом. Так завжди бувае, коли вiн довго не бачить ii. Голий пiд власним одягом – насправдi ж нормальний для кожного стан. Цей логiчний висновок зовсiм не збентежив Адамберга. Факт лишався фактом: в очiкуваннi на Камiллу вiн почувався голим пiд власним одягом, а на роботi – не почувався. Рiзниця була абсолютно чiткою, i байдуже – логiчна вона чи нi. ІХ У четвер Жос позичив у Дамаса маленький пiкап i мiж трьома випусками новин з тривожним нетерпiнням перевiз усi своi пожитки. Знадобилося кiлька поiздок, i останнього разу Дамас допомiг йому, коли довелося спускати з сьомого поверху великi речi. Їх виявилося не так уже й багато: морська валiза, обгорнута чорною парусиною i скрiплена мiдними заклепками, трюмо, на якому намальовано трищоглову шхуну бiля причалу, важке крiсло ручноi роботи, виготовлене великими руками прапрадiдуся в тi рiдкiснi хвилини, коли вiн забiгав додому. Усю нiч вiн провiв у нагромадженнi нових страхiв. Декамбре – тобто Ерве Дюкведiк – учора наговорив забагато, заправившись шiстьма карафками вина. І Жос дуже боявся, чи не прокинеться старий у панiцi i не захоче вiдправити моряка на край свiту. Але нiчого такого не трапилося, i Декамбре з гiднiстю пережив цю ситуацiю, коли, як завжди, о восьмiй тридцять притулився спиною до одвiрка з книгою в руцi. Якщо вiн i шкодував, що було дуже навiть iмовiрно – точнiше, якщо вiн тремтiв вiд жаху, – що вручив свою таемницю в грубi руки незнайомця, то не виказував цього. І якщо голова його була важкою, а це точно, бо Жос почувався так само, то цього старий також жодним чином не виказував. Обличчя його було таким самим зосередженим, як i тодi, коли Жос вiддав йому два денних оголошення, якi вiдтепер називалися «химерами». Моряк вiддав йому iх увечерi, закiнчивши переiзд. Опинившись на самотi у новiй кiмнатi, вiн насамперед зняв черевики i шкарпетки, а тодi став босонiж на килим. Його руки вiльно звисали, а очi – заплющилися. Саме цю мить обрав Нiколя Ле Герн, що народився у Локмар’i у 1832 роцi, аби вмоститися на широке лiжко з дерев’яними нiжками i привiтатися. – Привiт, – сказав Жос. – Добре влаштувався, синку, – мовив старий, умостившись на перинi. – Правда? – перепитав Жос, напiврозплющивши очi. – Тут тобi краще, нiж там. Я ж казав тобi, що, працюючи Глашатаем, ти зможеш високо пiднятися. – Ти казав це сiм рокiв тому. Ти для цього прийшов? – Цi повiдомлення, – сказав пращур, чухаючи погано голену щоку, – цi химери, як ти iх називаеш, i якi потiм вiддаеш аристократу… Я б на твоему мiсцi був обережним. У них е щось лихе. – За це платять, предку, i то добре платять, – вiдповiв Жос, знову взуваючись. Старий знизав плечима. – Я б на твоему мiсцi був обережним. – Що це означае? – Це означае те, що означае, Жосе. Нiчого не знаючи про вiзит Нiколя Ле Герна на другий поверх власного будинку, Декамбре працював у своему маленькому кабiнетi на першому поверсi. Цього разу йому здалося, що одне з химерних повiдомлень за сьогоднi мiстить у собi ключик, хай i дуже мiнiатюрний, зате, можливо, визначальний. Текст ранкового повiдомлення становив макабричну сумiш, яка була продовженням того, що Жос називав «iсторiями без початку i кiнця». Якщо точнiше, думав Декамбре, то мова йшла про уривки з середини книги, якi брали, вiдкидаючи початок. Чому? Декамбре знову i знову перечитував уривки, сподiваючись на те, що цi знайомi невловимi фрази розкриють нарештi iм’я свого автора. У церквi з дружиною, яка не була там мiсяць чи два (…). Я запитую себе, чи це не завдяки заячiй лапцi, яку я ношу для захисту вiд усiх вiтрiв, бо вiдтодi нема у мене бiльше розладу. Декамбре вiдклав аркуш, зiтхнув i взяв iнший, з ключиком: Et de eis quae significant illud, est ut videas mures et animalia quae habitant sub terra fugere ad superficiem terrae et pati sedar, id est, commoveri hinc indesicut animalia ebria. Нижче вiн записав швидкий переклад зi знаком питання посерединi: І помiж знакiв, якi передвiщають прихiд ii, ти побачиш щурiв та iнших тварин пiдземних, якi вилазитимуть на поверхню i страждатимуть (?), тобто виходитимуть вони з мiсця того, наче п’янi тварини. З годину вiн бився над словом «sedar», яке не було латинським. Вiн був переконаний, що справа не в помилцi переписувача. Той педант настiльки ретельний, що вiн навiть указував трьома крапками всi випущення, якi дозволяв собi робити в оригiнальних текстах. І якщо педант написав «sedar», отже там точно саме воно i було, прямiсiнько посеред тексту розкiшною пiзньосередньовiчною латиною. І коли Декамбре лiз на дерев’яну табуретку, щоб дотягнутися до словника, то закляк на мiсцi. Арабська. Це слово арабського походження. Вiн гарячково повернувся за стiл, поклавши обидвi руки на текст, нiби боявся, що той може полетiти геть. Арабська, латина, поеднання. Декамбре швиденько вiдшукав iншi оголошення, в яких iшлося про втечу тварин на поверхню землi, включно з найпершим латиномовним текстом, який Жос зачитував учора i який починався майже так само: Ти побачиш, як тварини, породженi гниттям, пiд землею розплодяться, i серед них хробаки, жаби i мухи. А як причина того – пiдземна, ти побачиш, що рептилii, якi в глибинах мешкають, вийдуть на поверхню землi, яйця своi покинуть, а деякi помруть. А якщо причина у повiтрi, то те саме трапиться i з птахами. Записи повторювали одне одного, iнодi навiть слово у слово. Рiзнi автори до сiмнадцятого столiття ялозили одну й ту саму думку, думку, що передавалася з поколiння в поколiння. Нiби ченцi, що впродовж довгих рокiв переписували приписи отцiв церкви. Отже, корпорацiя. Елiтна, культурна. Але не ченцi, нi. Тут не було нiчого спiльного з релiгiею. Декамбре досi сидiв i мiркував, пiдперши рукою чоло, коли Лiзбет гукнула всiх до столу. Запрошення те лунало у всьому будинку, наче пiсня. Коли Жос спустився в iдальню, то побачив, що всi мешканцi пансiону Декамбре вже вмостилися за столом на звичних мiсцях i витягували серветки з дерев’яних кiлець, на кожному з яких був свiй вiзерунок. Вiн вагався, чи варто приходити на вечерю вже сьогоднi – вечеря зовсiм не була обов’язковою, якщо з вечора попередити, що будеш вiдсутнiм, – та його охопило незвичне збентеження. Жос звик жити на самотi, iсти на самотi, спати на самотi i розмовляти з самим собою, крiм тих випадкiв, коли вiн iнодi ходив вечеряти до Бертена. За тринадцять рокiв паризького життя у нього були стосунки з трьома жiнками – i всi виявилися нетривалими. Але нiколи не наважувався вiн привести подруг до себе, щоб запропонувати лягти на кинутий на пiдлогу матрац. Жiночi оселi, нехай навiть найбiднiшi, завжди видаються гостиннiшими, нiж його обшарпаний барлiг. Жос iз зусиллям вигнав з голови цю агресивну незграбнiсть, яка виринула з давнiх часiв минулоi юностi. Лiзбет усмiхнулася йому i простягла його особисте дерев’яне кiльце з серветкою. Коли Лiзбет усмiхалася так широко, його охоплювало бажання враз кинутися до неi, нiби вiн постраждалий у кораблетрощi, що натрапив уночi на скелю. Неймовiрну скелю, круглу, гладку i темну, до якоi ти палатимеш вiчною вдячнiстю. Це здивувало його. Такий наплив вiдчуттiв у нього був лише до Лiзбет i лише коли вона всмiхалася. Гостi збентежено пробурмотiли Жосу «ласкаво просимо», i моряк сiв праворуч вiд Декамбре. Лiзбет сидiла в iншому кутку столу i прислужувала гостям. Ще там сидiли двое мешканцiв пансiону, Кастiйон з першоi кiмнати, коваль на пенсii, який першу половину життя працював iлюзiонiстом у всiх европейських кабаре, а також Евелiн Кюрi з четвертоi кiмнати, маленька непримiтна жiночка до тридцяти рокiв. Їi обличчя – добре i старомодне – низько схилилося над тарiлкою. Лiзбет повiдомила про все Жосу вiдразу, як вiн прибув у пансiон. – Обережно, моряче, – попередила вона його, таемно завiвши у ванну кiмнату. – Щоб менi без коникiв. З Кастiйоном можна спiлкуватися напряму. Це здоровий бугай, що дуже любить усiлякi жарти. Часом вони виявляються загрубими, але з ним ви точно не почубитеся. Не хвилюйся, якщо пiд час вечерi вiн поцупить твого годинника – це сильнiше за нього – за десертом вiн обов’язково поверне його. Щодо десерту, то весь тиждень це фруктове пюре або свiжi фрукти, залежно вiд сезону, а по недiлях – манний пирiг. Тут магазинних напiвфабрикатiв не пропонують, можеш iсти з заплющеними очима. Але будь обережним з маленькою. Вона вже пiвтора року тут, у безпецi. Вона втекла з дому, де чоловiк ii вiсiм рокiв бив. Вiсiм рокiв, уявляеш собi? Здаеться, вона його кохала. Зрештою, вона порозумнiшала i одного чарiвного вечора прийшла сюди. Але увага, моряче. Чоловiк розшукуе ii по всьому мiсту, аби прикандичити i повернути до домашнього вогнища. Воно якось не дуже поеднуеться мiж собою, але подiбнi типи так уже влаштованi. Вiн ладен занапастити ii, аби лишень вона не дiсталася iншим, ну ти багато пожив, розумiеш, як воно. Отже, ти не знаеш iменi Евелiн Кюрi i нiколи не чув його. Тут ми називаемо ii Єва, це нi до чого не зобов’язуе. Затямив, моряче? І стався до неi делiкатно. Розмовляе вона мало, часто тремтить i червонiе, нiби iй завжди страшно. Поступово вона оклигуе, але iй потрiбен час. Щодо мене, то ти мене знаеш. Я дiвчина хороша, але брудних жартiв не стерплю. Це все. Спускайся за стiл, уже час, i краще, щоб ти знав з самого початку – двi пляшки, не бiльше. У Декамбре е потяг до алкоголю, тож я намагаюся обмежувати його. Якщо комусь хочеться ще, вони йдуть у «Вiкiнг». Снiданок з сьомоi до восьмоi, це влаштовуе всiх, крiм коваля, який прокидаеться пiзнiше. Але в кожного своi звички. Отже, я все тобi розповiла. Тепер не плутайся пiд ногами, я приготую тобi кiльце. У мене е з курчатком i з кораблем. Яке хочеш? – Яке кiльце? – запитав Жос. – Щоб скрутити серветку. До речi, прання щотижня. Бiлий одяг – у п’ятницю, кольоровий – у вiвторок. Якщо не хочеш, щоб твоя бiлизна пралася разом з ковалевою, за двiстi метрiв е пральня. Отже, щодо кiльця, що ти обираеш? – Курча, – впевнено вiдповiв Жос. – Ох, цi чоловiки, – зiтхнула Лiзбет, виходячи. – Вiчно вони хитрують. Суп, соте з телятини, сири i печенi грушi. Кастiйон говорив сам-один, а Жос обережно не втручався, нiби вiн розпочинав плавання у незнайомому морi. Маленька Єва iла мовчки i лише один раз пiдвела голову, щоб попросити у Лiзбет хлiба. Лiзбет iй всмiхнулася, i Жоса охопило дивне вiдчуття, нiби вона також хотiла б кинутися iй в обiйми. А може, це йому знову цього захотiлося. За вечерею Декамбре майже не розмовляв. Лiзбет пiдiйшла до Жоса, який допомагав прибирати зi столу: – Коли вiн такий, то це означае, що вiн працюе i iсть водночас. І справдi, Декамбре пiдвiвся, щойно доiв грушi, вибачився перед всiма i повернувся у свiй кабiнет. Осяяння зiйшло на старого зранку, тiльки-но його свiдомiсть прокинулася. Ім’я злетiло з вуст ще до того, як Декамбре встиг розплющити очi, нiби це слово цiлу нiч очiкувало на його пробудження, згораючи вiд нетерпiння озвучитися. Декамбре почув, як сам тихо промовив: Авiценна. Пiднiмаючись, Декамбре багато разiв повторював це iм’я, нiби боявся, що воно зникне, коли розвiються соннi марення. Для бiльшоi певностi старий навiть записав його на паперi: Авiценна. А поруч дописав: Liber canonis. «Канон медицини». Авiценна. Великий Авiценна, перський лiкар i фiлософ, жив на початку ХІ столiття, цитований вiд Сходу i до Заходу тисячi разiв. Латинська редакцiя, пересипана арабiзмами. Тепер вiн ухопився за ниточку. Посмiхаючись, Декамбре стояв на сходах i чекав на бретонця. Вiн перейняв його на ходу. – Ле Герне, ви добре спали? Жос чiтко бачив, що щось трапилося. Худе i блiде обличчя Декамбре, зазвичай навiть трохи землисте, ожило, нiби осяяне сонцем. Цинiчний i трохи позерський осмiх, притаманний Декамбре, сьогоднi змiнила щира радiсть. – Я його розкусив, Ле Герне, розкусив. – Кого? – Нашого педанта! Я його розкусив, богом клянуся. Вiдкладiть для мене «химери» за день, я тiкаю в бiблiотеку. – Униз, у ваш кабiнет? – Нi, Ле Герне. У мене ж не всi книжки е. – Невже? – вражено вiдповiв Ле Герн. Декамбре накинув пальто на плечi i, затиснувши мiж ногами портфель, переписав «химерну» ранкову записку: Пiсля того, як властивостi пiр року переплуталися, коли зима – спекотна, хоча б мала холодною бути; лiто студене, замiсть спекотного, а осiнь i весна так само, бо ця велика неврiвноваженiсть указуе на поганий стан зiрок, i повiтря (…). Вiн сховав аркуш, а тодi зачекав ще кiлька хвилин, щоби послухати про кораблетрощу дня. За п’ять дев’ята вiн пiрнув у метро. Х Цього четверга Адамберг прибув у кримiнальний розшук пiсля Данглара. Траплялося це надзвичайно рiдко, тож заступник кинув на нього довгий погляд. Риси обличчя комiсара мали пожмаканий вигляд, як у людини, що спала лише кiлька годин: з п’ятоi до восьмоi ранку. Невдовзi вiн пiшов випити кави у найближчий бар. Камiлла, зробив висновок Данглар. Учора ввечерi повернулася Камiлла. Данглар мляво вмикав свiй комп’ютер. Вiн же спав на самотi, як i завжди. Вiн був негарним: обличчя – позбавлене форми, тiло розширювалося донизу, як розплавлений вiск зi свiчки… І якщо раз на два роки вiн мiг доторкнутися до жiнки, це вже було щастя. Данглар струсив iз себе похмурi думки, якi завжди тягнули його до ящика пива, пригадавши осяйнi – наче промiнчики свiтла – обличчя своiх п’ятьох дiтей. Насправдi, п’ятий – той, що зi свiтло-блакитними очима – був не вiд нього, але дружина залишила йому всiх п’ятьох за цiною чотирьох, коли йшла геть. Уже минуло багацько часу – вiсiм рокiв i тридцять сiм днiв – вiдколи Марi, вбравшись у зелений костюм, повернулася до нього спиною, пройшла коридором, вiдчинила дверi, а тодi зачинила iх. Довгi два роки i шiсть тисяч п’ятсот пляшок пива вiн не мiг викинути цей образ зi своеi голови. Дiти – двое близнюкiв, двое близнючок i блакитноокий малий – перетворилися для нього на нав’язливу iдею, на його гавань, на його порятунок. Вiн тисячi годин витратив на те, щоб нарiзати моркву тонко-тонко, вiдмити всiх чисто-чисто, приготувати бездоганнi портфелi, все гарненько випрасувати, вiддраiти умивальники до повноi дезiнфекцii. Потiм цей абсолютний перфекцiонiзм поволi згас, повернувши Данглара, якщо не до нормального, то хоча б до прийнятного стану – кiлькiсть випитих пляшок зменшилася до тисячi чотирьохсот за рiк. Щоправда, в особливо тяжкi днi до них додавалося ще й бiле вино. Але осяйний зв’язок з п’ятьма дiтьми нiкуди не зник, i це, казав вiн собi особливо похмурими свiтанками, нiхто не мiг вiдiбрати в нього. І нiхто, якщо чесно, не мав такого намiру. Вiн чекав, сподiвався на жiнку, яка лишиться в нього i здiйснить вчинок, протилежний вчинку Марi: вiдчинить дверi i повiльно пройде коридором до нього у жовтому костюмi, але все було марно. Жiнки зоставалися з ним ненадовго, та й взагалi цi стосунки були непевними. Вiн навiть не сподiвався на таку жiнку, як Камiлла, нi – ii витончений профiль був настiльки нiжним i чiтким, що вiн запитував себе, чи то намалювати його треба, чи розцiлувати. Вiн чекав на жiнку, на звичайну собi жiнку, хай навiть ii тiло теж розтiкалося донизу, як i його власне. Байдуже. Данглар бачив, як Адамберг повернувся, а тодi безшумно зачинив дверi до свого кабiнету. Вiн же також зовсiм не був красивим, i все ж вечiрня зоря належала йому. Нi, тобто вiн усе ж таки був гарним, але якщо розглянути окремо кожну рису його обличчя, то привабливiсть, з точки зору логiки, була неможливою. Жодноi правильностi, жодноi гармонii – нiчого особливого. Вiн справляв абсолютно хаотичне враження, але цей хаос якимось чином виявлявся спокусливим, навiть розкiшним. Особливо, якщо вiн загорався якоюсь iдеею. Данглар завжди вважав цю випадковiсть несправедливою. Його власне обличчя, як i Адамбергове, – таке саме довiльне поеднання, але результат виявився жалюгiдним. А ось Адамберг, без жодного козиря в рукавi, примудрився зiрвати джек-пот. Але оскiльки Данглар ще з двох з половиною рокiв любив читати й мiркувати, заздрiсним вiн не був. Ще й тому, що в нього були дiти. А також тому, що попри хронiчне роздратування, йому подобаеться цей тип – навiть його фiзiономiя: i великий нiс, i нахабна посмiшка. Коли Адамберг запропонував йому перейти разом з ним сюди, у кримiнальний розшук, Данглар нi митi не вагався. Безтурботнiсть Адамберга, яка, без сумнiву, компенсовувала надмiрно тривожну i часом вузьколобу дiяльнiсть його власного мозку, стала для нього практично необхiднiстю. Як i ящик з пивом, вона розслабляла. Данглар поглянув на зачиненi дверi. Адамберг усе одно займеться цими четвiрками, але спробуе не дратувати свого заступника. Данглар забрав руки вiд клавiатури i трохи стурбовано притулився спиною до стiльця. Вiдучора вiн запитував себе, чи не став, бува, на хибний шлях. Бо цi перевернутi четвiрки… Вiн iх уже десь бачив. Засинаючи у своему порожньому лiжку, вiн дещо пригадав. Це трапилося дуже давно далеко за межами Парижа, ще коли вiн був звичайнiсiньким юнаком, а не лягавим. Оскiльки Данглар не багато подорожував у своему життi, вiн спробував вiдшукати слiди у своiй пам’ятi, якщо, звiсно, там лишилося щось, окрiм стертого на три чвертi спогаду. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22623133&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Назва корабля перекладаеться як пiвнiчно-захiдний вiтер (норд-вест). (Тут i далi прим. пер.) 2 Брест – мiсто на заходi Францii, супрефектура департаменту Фiнiстер. Це мiсто можна без перебiльшення назвати головними морськими воротами Бретанi. 3 Сен-Назер – мiсто на заходi Францii, розташоване в гирлi рiчки Луари. 4 Подвiйний булiнь – один з основних i найдавнiших вузлiв загального застосування. Інодi iменуеться «королем вузлiв» за простоту й унiверсальнiсть. 5 Пон-л'Аббе – мунiципалiтет у Францii, в регiонi Бретань, департамент Фiнiстер. 6 Гiдромель – бретонський медовий напiй. У давнину його вважали елiксиром здоров’я i афродизiаком. 7 Ар Баннур – бретонське слово, що означае «Глашатай». 8 Фiнiстер – департамент на заходi Францii, один з департаментiв регiону Бретань. 9 Друга французька iмперiя або Французька iмперiя – перiод в iсторii Францii з 1852 по 1870 рр., коли в результатi було встановлено конституцiйну монархiю на чолi iз племiнником Наполеона І Луi Наполеоном Бонапартом. 10 Третя Французька Республiка – конституцiйний лад Францii, прийнятий 4 вересня 1870 року. 11 Пiп-шоу – заклади, у яких вiдвiдувач може за певну суму подивитися крiзь вiкно кабiнки на роздягнену жiнку. Один з рiзновидiв стриптизу. 12 Шанувальники (iсп.). 13 Петанк – один з рiзновидiв боулзу, метою якого е, стоячи всерединi кола (обома ногами торкаючись землi), кинути порожнистi металевi кулi якомога ближче до маленькоi дерев'яноi кулi. 14 Набережна Орфевр – полiцiйне управлiння. 15 Святий Рох – середньовiчний французький святий, високо шанований у католицькiй церквi. Вважаеться одним iз захисникiв вiд пошестей i чуми. 16 Інтервенцiонiзм – сучасна художня практика соцiально заангажованого мистецтва, яка передбачае мистецьке «втручання» в, наприклад, мiський ландшафт: встановлення художнiх iнсталяцiй у непристосованих до цього локацiях.