Лiки вiд кохання та iншi оповiдi психотерапевта Ірвiн Ялом Зручне крiсло у напiвзатемненому кабiнетi, уважний психотерапевт, який вислухае всi вашi спогади i вирiшить усi проблеми… Вас нiколи не цiкавило, як це працюе насправдi? Один з найталановитiших у свiтi психотерапевтiв розповiсть iсторii кiлькох своiх пацiентiв рiзного вiку i статi – одруженоi лiтньоi жiнки, яка закохалася в молодого лiкаря, самотньоi дiвчини, котра разом iз зайвими кiлограмами скине маску базiки й веселухи, щоб нарештi стати щасливою, поважного бухгалтера, що на додачу до нападiв мiгренi залишить у минулому цiлий вiз родинних негараздiв i чоловiчих проблем… Вiдмовившись вiд формалiзованих дiагнозiв, доктор Ялом шукае особливий пiдхiд до кожного зi своiх пiдопiчних, щораз винаходить новий метод терапii, долаючи психологiчнi бар’ери, що зводилися роками, шукаючи ту потужну емоцiю, яка переможе депресiю, невпевненiсть чи руйнiвну злiсть i змiнить життя на краще. Ірвiн Ялом Лiки вiд кохання та iншi оповiдi психотерапевта © Irvin D. Yalom, 1989, 2012 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2017 Моiй родинi: моiй дружинi Марилiн та моiм дiтям – Євi, Рейду, Вiктору й Бену Слова подяки Значну частину цiеi книжки я написав, коли перебував у творчiй вiдпустцi i мав змогу багато подорожувати. Я щиро вдячний багатьом людям та всiм навчальним закладам, якi допомагали менi й органiзовували мою роботу: Гуманiтарному центру Стенфордського унiверситету, Дослiдницькому центру iм. Белажiо фонду Рокфеллера, докторам Мiкiко та Ценехiто Гасегава в Токiо та на Гаваях, кафе «Мальвiна» в Сан-Франциско, Бенiнгтонському коледжу, а саме курсу творчого письма. Я вдячний своiй дружинi Марилiн (моему незмiнному найбiльш суворому та найбiльш вiдданому читачевi); моему редакторовi видавництва «Бейсiк Букс» Фiбi Госс, редакторовi, яка зумiла дати життя цiй книжцi та всiм попереднiм моiм працям, якi вийшли в цьому видавництвi, а також головному редакторовi Лiндi Карбоне. Дякую також багатьом-багатьом колегам та друзям, якi не мовчали, а критикували мене, хвалили, заохочували та втiшали, коли було потрiбно. Процес був тривалий, тому, на жаль, я забув деякi iмена й назву не всiх. Моя найбiльша вдячнiсть Пет Баумгарднер, Гелен Блау, Мiель Картер, Ізабель Девiс, Стенлi Елкiну, Джону Фелстiнеру, Альберту Жерарду, Маклiн Жерард, Рутелен Джозельсон, Герарту Катчадорiану, Стiнi Катчадорiан, Маргарет Ледерберг, Джону Л’Еро, Мортону Лiберману, Дi Луму, К. Й. Лум, Мерi Джейн Мофат, Нен Робiнсон, моiй сестрi Джен Роуз, Джинi Серенсен, Девiду Шпiгелю, Вiнфрiду Вайсу, моему синовi Бенджамiну Ялому, який у 1988 роцi навчався в Стенфордському унiверситетi та був лiкарем-ординатором у психiатричнiй лiкарнi, а також моiй секретарцi Бi Мiтчелл, яка без упину протягом 10 рокiв друкувала клiнiчнi iсторii хвороб та занотовувала всi iдеi, якi згодом перетворилися на цю книжку. І, як завжди, я вдячний Стенфордському унiверситету за пiдтримку, академiчну свободу та пречудову iнтелектуальну спiльноту, якi були такi необхiднi менi для роботи. Я вдячний своiм десятьом пацiентам, якi подарували менi своi iсторii. Кожен прочитав розповiдь про себе (за винятком одного пацiента, який помер до того, як я закiнчив книжку) i дав менi згоду на публiкацiю. Вони перевiрили та схвалили змiни зовнiшнього вигляду персонажiв, багато хто пропонував допомогу редактора, один (Дейв) сам дав назву своiй iсторii, дехто скаржився, що його неможливо впiзнати в книжцi i маскування було зайвим, дехто навiть радив бути бiльш точним, а кiлька пацiентiв були враженi моiми власними одкровеннями, ба навiть зухвалими вольностями, якi я собi дозволив пiд час оповiдi, сподiваючись, що книжка буде корисною для лiкарiв, котрi практикують, та/або для iнших пацiентiв, дали менi свою згоду й благословили. Щиро дякую всiм цим людям. Це все справжнi iсторii, але я змушений був зробити багато змiн, щоб уберегти моiх пацiентiв вiд викриття. Я часто використовував символiчнi, але рiвноцiннi замiни для опису моiх пацiентiв та iхнiх життевих обставин; iнколи я вiддавав риси якогось пацiента головному герою. Часто дiалог е вигаданим, а моi власнi думки з’являються лише пiсля подii. Я гарно приховував особистостi своiх пацiентiв i до кожного випадку пiдходив по-особливому. Якщо комусь iз читачiв здалося, що ви впiзнали когось iз десяти пацiентiв, то будьте певнi: ви помиляетесь. Передмова Уявiть собi таку сцену: три-чотири сотнi людей, незнайомих мiж собою, iм пропонують об’еднатися в пари i запитувати одне в одного «Чого ти хочеш?» знову, знову i знову. Чи може бути щось простiше? Таке безневинне запитання, i так просто на нього вiдповiсти. Але ж нi, раз у раз я помiчав, що ця проста групова вправа пробуджувала неочiкуванi та дуже сильнi почуття. Часто за лiченi хвилини кiмната здригалася вiд емоцiй. Чоловiки i жiнки, якi зовсiм не виглядали нещасними чи нужденними, а якраз навпаки – були успiшними, гарно вдягненими людьми, що свiтилися вiд щастя, коли йшли вулицею, тут ставали схвильованими до глибини душi. Вiдповiдаючи на запитання, вони зверталися до тих, кого втратили назавжди, – померлих чи вiдсутнiх батькiв, чоловiка або дружини, дiтей, друзiв: «Я хочу побачити тебе знову», «Я хочу, щоб ти мене кохав», «Я хочу знати, що ти мною пишаешся», «Я хочу, щоб ти знав, що я тебе кохаю, i менi дуже шкода, що я цього не казав ранiше», «Я хочу, щоб ти повернувся – я така самотня», «Я хотiв би, щоб у мене було справжне дитинство», «Я хочу бути здоровим (молодим) знову. Я хочу, щоб мене любили (поважали). Я хочу, щоб мое життя мало сенс. Я хочу зробити щось значуще. Я хочу бути важливим, хочу, щоб про мене пам’ятали». Стiльки бажань. Стiльки прагнень. І так багато болю лише за кiлька хвилин розмови. Справжне самокатування. Бiль, який тебе нiколи не полишае, повсякчас паморочить голову та заважае жити. Бiль, який насправдi так близько. Багато подiй, якi стаються з нами кожного дня, – проста групова вправа, кiлька хвилин роздумiв, якийсь витвiр мистецтва, проповiдь у церквi, особиста криза, втрата близькоi людини – нагадують нам, що нашi найбiльшi бажання вже нiколи не здiйсняться: бути молодим, зупинити час, повернути втрачених близьких людей, вiчне кохання, бажання власноi значущостi та безсмертя. І тодi, коли нашi недосяжнi мрii починають домiнувати над нами, ми звертаемося по допомогу до членiв родини, до друзiв, до релiгii, а iнколи – до психотерапевта. У цiй книжцi я розповiдаю десять iсторiй своiх пацiентiв, якi обрали психотерапевта i боролися з болем. Власне, це не була причина, чому вони прийшли до мене по допомогу, навпаки, всi десятеро страждали вiд звичайних, як здавалося, буденних проблем: самотнiсть, презирство до самого себе, iмпотенцiя, мiгрень, сексуальнi розлади, ожирiння, гiпертензiя, смуток, нав’язливе кохання, перепади настрою, депресiя. Але так чи iнакше (я кажу «так чи iнакше», бо щоразу це було по-рiзному) терапiя викривала глибокi причини буденних проблем – причини, якi тягнулися аж до роздумiв про свое iснування. У кожнiй iз цих iсторiй мiж рядками чутно: «Я хочу! Я хочу!» Одна пацiентка плаче: «Я хочу повернути мою померлу доньку», але в той самий час не пiклуеться про своiх двох синiв. Інший грубо заявляе: «Я хочу трахати кожну жiнку, яку бачу», а у самого рак лiмфатичноi системи вже проник до кожноi клiтини хворого тiла. Ще один скиглить: «Я хочу, щоб у мене були батьки, справжне дитинство» – та ридае над трьома листами, котрi не в змозi розпечатати й прочитати. Одна стара ледi хоче бути вiчно молодою, бо не може вилiкуватися вiд нав’язливого кохання до чоловiка, молодшого вiд неi на тридцять п’ять рокiв. Я впевнений, що саме цей бiль iснування i е основним матерiалом психотерапii, а не, як часто вважають, притлумленi iнстинктивнi прагнення чи не до кiнця похованi уламки особистоi трагедii в минулому пацiента. Коли я лiкував цих десятьох пацiентiв, моi першi клiнiчнi припущення – припущення, на яких я засновую свою технiку, – це те, що тривога з’являеться вiд спроб людини, свiдомих чи пiдсвiдомих, впоратися зi складними переживаннями, якi i е, власне, iстинами нашого iснування[1 - Для ознайомлення з бiльш детальною iнформацiею про екзистенцiальний пiдхiд у психологii, а також теорiю i практику психотерапii на його основi дивiться мою книгу «Екзистенцiальна психотерапiя» (Нью-Йорк: Бейсiк Букс, 1980). (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]. Я з’ясував, що е чотири факти, якими найбiльше цiкавиться психотерапiя: неминучiсть смертi для кожного з нас i для тих, кого ми любимо; свобода зробити наше життя таким, як ми хочемо; наша унiкальнiсть i, нарештi, нерозумiння сенсу життя. Хоча цi iстини нашого буття здаються зловiсними й неприемними на перший погляд, вони становлять основу мудростi та порятунку для людства. Я сподiваюся продемонструвати в цих десяти оповiдях, що людина може навчитися не боятися реальностi i навiть використати ii на свою користь. Серед незаперечних iстин нашого буття життя i смерть е найбiльш очевидними. У ранньому вiцi, набагато ранiше, нiж ми собi уявляемо, ми дiзнаемося, що смерть прийде i що вiд неi нiяк не втечеш. Проте все це е, за словами Спiнози, «спробами продовжити власне iснування». Головним е те, що iснуе постiйний конфлiкт мiж бажанням подовжити життя та усвiдомленням неминучостi смертi. Для того щоб адаптуватися до факту смертi, ми постiйно вигадуемо оригiнальнi способи заперечити смерть чи не думати про неi взагалi. Коли ми малi, батьки запевняють нас, що ii немае, розповiдають рiзнi казки та легенди про божественних iстот; пiзнiше ми персонiфiкуемо смерть, трансформуючи ii в iстоту, монстра, бабая, демона. Урештi, якщо смерть – це лише iстота, яка переслiдуе нас, отже, вiд неi можна вислизнути. До того ж, яким би страшним не був монстр, що несе смерть, вiн, однак, не такий страшний, як правда. А правда полягае в тому, що кожен з нас носить у собi спори власноi смертi. Стаючи старшими, дiти винаходять iншi способи позбутися страху смертi: вони згладжують негативнi враження, глузуючи зi смертi, випробовують ii своею вiдчайдушнiстю, намагаються здаватися менш чутливими та смiливими, а в компанii однолiткiв пiдбадьорюють один одного i полюбляють розповiдати пiд гарячий попкорн iсторii про привидiв та дивитися фiльми жахiв. Коли ми дорослiшаемо, ми поступово перестаемо думати про смерть; ми вiдволiкаемо себе, намагаемося знайти щось позитивне, називаемо смерть гарними словами, щоб заспокоiти себе («перейти в iнший свiт», «вiддати Богу душу», «упокоiтися з миром»); ми заперечуемо смерть i шукаемо цiлу купу доказiв; ми хочемо бути безсмертними i для цього створюемо мистецькi твори, виховуемо дiтей, а також намагаемося заглибитись у релiгiю, яка пропонуе нам бодай увiчнення душi. Багато хто не погодиться з таким пiдходом до смертi i скаже: «Нiсенiтниця! Ми не стверджуемо, що смертi немае. Нiхто не буде жити вiчно. Це очевидний факт. Але мають же бути якiсь способи уникнути ii!» А правда в тому, що всього ми не знаемо. Ми знаемо про смерть, усвiдомлюемо, що таке явище iснуе, але, незважаючи на те, що наш мозок захищае нас вiд патологiчного страху, також визнаемо, що боiмося смертi. Цей дисоцiативний процес iснуе лише глибоко в нашiй пiдсвiдомостi, i ми його не бачимо. У той же час ми знаемо, що починаемо боятися, коли система заперечення не спрацьовуе i страх перед смертю прориваеться через усi захиснi механiзми. Це трапляеться не так часто, iнколи тiльки раз або двiчi за все життя. Зрiдка це бувае наяву, скажiмо, пiсля того, як людина зiткнулася зi смертю вiч-на-вiч або ж помер хтось з ii рiдних, але частiше за все страх смертi нагадуе про себе в нiчних кошмарах. А що таке для людини нiчний кошмар? Це невдалий сон; сон, який не впорався зi страхом i не дав можливостi виспатися. Хоча кошмари рiзняться за змiстом, але сам процес появи страху вiдбуваеться однаково кожного разу: нашi прихованi думки про смерть залишають своi потаемнi мiсця й вибухають у нашiй свiдомостi. Так, iсторiя «У пошуках сновидця» якраз i розповiдае нам про приклад вивiльнення страху смертi та вiдчайдушну спробу розуму стримати його. Головний герой, Марвiн, живе серед усепроникних безпросвiтних кошмарiв про смерть, проти яких у нього е лише одне знаряддя, що, власне, допомагае йому виживати й кидати виклик смертi, – це свiтна палиця з бiлим наконечником, з якою сновидець виходить на сексуальний двобiй зi смертю. Сексуальний акт також згадуеться i в iнших iсторiях як талiсман, покликаний стримати старiсть та вiдкласти смерть. Саме так пояснюеться нездоланний потяг до сексу з багатьма жiнками в молодого чоловiка, який бореться з раком i, очевидно, програе цю битву («Якби згвалтування не забороняли…»), та небажання старика викинути давнi пожовклi листи своеi померлоi коханоi, написанi понад тридцять рокiв тому («Не ходiть крадькома»). За багато рокiв моеi роботи з пацiентами, яким дiагностували рак i якi фактично чекають смертi, я помiтив два особливо дiевi методи для угамування страху перед смертю, два переконання чи двi iлюзii, якi дають нам можливiсть вiдчути бодай якусь безпеку. Один з них – це власна унiкальнiсть, а другий – вiра у всемогутнього рятiвника. Поки цi iлюзii iснують, людина мае стiйку примарну вiру в майбутне. І хочу сказати, що я не ставлюся до термiну iлюзiя якось зневажливо, зовсiм нi. Насправдi iснуе кiлька унiверсальних переконань, якi кожен з нас мае на певному рiвнi своеi свiдомостi. Приклади цього я наводжу в деяких своiх оповiдях. Унiкальнiсть – це переконання, що хтось може бути невразливим та недоторканим, поза звичними законами людськоi бiологii та долi. У якийсь перiод життя кожен з нас зiткнеться з кризою: це може бути серйозна хвороба, провал у кар’ерi, розлучення чи щось таке, як сталося з Ельвою в iсторii «Я нiколи не думала, що це може трапитися зi мною», – зовсiм проста подiя, така як крадiжка гаманця, але раптом вона викривае нашу ординарнiсть та заперечуе звичне припущення про те, що життя завжди буде йти по висхiднiй спiралi. У той час як вiра в особисту унiкальнiсть дае нам вiдчуття безпеки, iнший захисний механiзм заперечення смертi – вiра у всемогутнього рятiвника – переконуе нас, що за нами постiйно наглядають, i ми вiдчуваемо себе назавжди захищеними зовнiшнiми силами. Ми впевненi, що, навiть якщо помиляемося, хворiемо, ризикуемо, десь у свiтi iснуе наш ангел-охоронець, який завжди врятуе нас. Цi двi системи вiрувань i становлять дiалектику – двi дiаметрально протилежнi реакцii людини на ситуацiю. Це або назватися героем та заявити про свою незалежнiсть, або ж шукати безпеки через еднання з надсилою: вiдокремитися та стати самостiйним чи приеднатися до когось i прохати про допомогу. Хтось починае сам про себе пiклуватися, а хтось залишаеться вiчно беззахисною дитиною, яка потребуе батькiвськоi турботи. Переважну частину часу ми живемо у комфортi, намагаючись уникати навiть скороминущих думок про смерть, пiдсмiюемося тихенько та цитуемо Вудi Аллена, який сказав: «Я не боюся приходу смертi. Я просто не хочу бути там, де це трапиться». Але е ще й iнший спосiб – давня традицiя, яка може дуже вдало застосовуватися в психотерапii. Вона вчить, що цiлковите усвiдомлення смертностi робить нас мудрими та дае можливiсть прожити цiкаве життя не боячись. Передсмертнi слова одного з моiх пацiентiв («Якби згвалтування не забороняли…») доводять, що, справдi, смерть нас руйнуе i це факт, але усвiдомлення смертностi може нас i врятувати. * * * Свобода як iнший прояв iснування зумовлюе дилему для кiлькох з десяти моiх пацiентiв. Коли Беттi, огрядна пацiентка, з порога повiдомила менi, що вона була на гулянцi перед тим, як прийти до мене, i щойно вийде з мого кабiнету, то органiзуе вечiрку знову, вона намагалася змусити мене надати iй свободу та взяти пiд контроль ii вчинки. Увесь курс терапii iншоi пацiентки (Тельма у «Лiках вiд кохання») крутився навколо теми, як вона пiддалася на спокусу свого колишнього коханця (i терапевта), i моiх пошукiв методу допомогти iй вiдновити силу та свободу. Свобода видаеться цiлковитою протилежнiстю смертi. Поки ми боiмося смертi, у цiлому вважаемо, що бути вiльним означае бути щасливим. Хiба ж не була iсторiя захiдноi цивiлiзацii позначена безмежним бажанням свободи, i хiба це прагнення свободи не спонукало людство до дii? Свобода, з точки зору iснування людини, тiсно пов’язана з вiдчуттям страху, показуючи, що, на вiдмiну вiд нашого щоденного досвiду, ми так i не стаемо частиною вiчного величного Всесвiту, а згодом взагалi залишаемо його. Свобода означае те, що хтось е вiдповiдальним за вибiр iншого, його дii та життеву ситуацiю, поки той мае можливiсть насолодитися всiм цим. Хоча слово вiдповiдальний може трактуватися по-рiзному, я надаю перевагу визначенню Сартра: бути вiдповiдальним означае «бути автором», кожен з нас е автором свого власного життя. Ми вiльнi бути ким завгодно, але й невiльнi водночас: ми, на думку Сартра, приреченi бути вiльними. Насправдi деякi фiлософи роблять навiть бiльш глибокi припущення: людський iнтелект зобов’язуе кожного з нас до вiдповiдальностi за зовнiшню реальнiсть, за простiр та час. Але всерединi нас живе страх: люди е створiннями, якi хочуть iснувати всерединi структури, i трохи наляканi самою концепцiею свободи, котра означае для них, що пiсля смертi не буде нiчого, абсолютна порожнеча. Кожен психотерапевт знае, що найважливiший перший крок пiд час лiкування – це визнання пацiентом власноi вiдповiдальностi за своi проблеми. Чим довше пацiент вiрить, що всi його труднощi створенi якимись зовнiшнiми силами чи iншими людьми, тим менше шансiв на успiх терапii. Перш за все пацiент хоче вирiшити проблему, але не може зрозумiти, навiщо йому змiнювати самого себе. Адже це не вiн, а його оточення (друзi, робота, родина) мае змiнюватися. Якщо ж нi, то iх можна обмiняти на бiльш чуйних та тямущих людей. Саме так i було з Дейвом (в iсторii «Не ходiть крадькома»), який скаржився, що його дружина – справжнiй наглядач, не дае i кроку йому ступити. Дейв гiрко нарiкав, що все його життя схоже на в’язницю, аж до того часу, поки не визнав факт, що вiн сам вiдповiдальний за створення цiеi в’язницi. Згодом вiн успiшно пройшов курс лiкування. Оскiльки пацiенти мають звичку не визнавати своеi вiдповiдальностi, лiкарi повиннi розробити спецiальну методику, щоб змусити iх усвiдомити, що вони самi ж i створюють своi проблеми. Ефективною методикою, яку я використовую для лiкування багатьох пацiентiв, описаних у цiй книжцi, е фокусування на теперiшньому часi. Так, пацiенти пiд час терапii створюють тi ж самi мiжособистiснi проблеми, якi завдають iм клопоту i в реальному життi, то я фокусуюся на тому, що вiдбуваеться цiеi митi мiж пацiентом i мною, бiльше, нiж на минулих подiях чи якихось фактах теперiшнього життя. Вивчаючи всi особливостi стосункiв мiж пацiентом та лiкарем (чи мiж пацiентами в групi), я можу визначити, як саме пацiент реагуе на дii iнших людей. Таким чином, хоча Дейв мiг чинити опiр i не визнавати свою вiдповiдальнiсть за проблеми у шлюбi, вiн не мiг заперечувати тi подробицi, якi сам розповiв пiд час груповоi терапii. Вiн був замкнутий та дратiвливий, ухилявся вiд спiлкування, а такi дii призвели до того, що iншi члени групи почали вiдповiдати йому так само, як його дружина вдома. Схоже трапилось i з Беттi («Товстунка»), адже ii лiкування зовсiм не мало успiху через те, що вона прив’язувала свою самотнiсть до безглуздоi та незрозумiлоi, на ii думку, культури Калiфорнii. І лише тодi, коли я продемонстрував iй, що ii поведiнка байдужоi, сором’язливоi та замкнутоi жiнки створювала тi ж самi труднощi, що й пiд час спiлкування з iншими учасниками групи чи зi мною, вона почала потроху вiдчувати свою вiдповiдальнiсть за власну самотнiсть. Визнання власноi вiдповiдальностi мае змусити пацiента змiнюватися. До того часу слово вiдповiдальнiсть не буде синонiмом слова змiна. І змiна е кiнцевою метою кожного курсу лiкування, хоча психотерапевт може називати це iнакше: вивчення сутi проблеми, визнання вiдповiдальностi та самореалiзацiя. Свобода не лише вимагае вiд нас вiдповiдальностi за наше життя та всi рiшення, якi ми ухвалюемо, але також створюе умови, коли змiни потребують вiд нас вольових вчинкiв. Хоча воля – це слово, яке ми, психотерапевти, рiдко вимовляемо вголос, зате ми витрачаемо багато зусиль для того, щоб вплинути на волю пацiента. Ми без упину уточнюемо та iнтерпретуемо, гадаючи, що розумiння завжди призведе до змiн саме по собi (це свiтська замiна вiри, що так i не доведено емпiрично). Коли пiсля кiлькох рокiв роботи лiкар бачить, що всi його спроби пояснити пацiенту важливiсть змiн провалилися i насправдi нiчого не змiнилося, можна прямо попросити пацiента проявити волю: «Зусилля також потрiбнi. Ви повиннi спробувати, ви ж самi знаете. Є час для роздумiв та аналiзу, але також е час i для дiй». І коли прямi переконування теж не допомагають, психотерапевтовi нiчого бiльше не залишаеться, i цi iсторii доводять те саме: що всi психотерапевтичнi методи обмежуються добре вiдомими засобами, за допомогою яких одна людина може вплинути на iншу. Таким чином, я можу радити, сваритися, дражнити, обманювати, пiдбурювати, благати чи просто мовчки терпiти, сподiваючись, що невротичне свiтобачення пацiента розпадеться саме собою, коли вiн втомиться. Саме завдяки волi, рушiйнiй силi будь-якоi дii, з’являеться наша свобода. Я вважаю, що воля формуеться у два етапи: спочатку людина iнiцiюе бажання, а потiм дiе пiсля ухвалення рiшення. Дехто з людей зовсiм не мае бажань, вони самi не знають, чого хочуть. Вони не мають власноi думки, живуть без спонукальноi причини щось робити, без схильностi до чогось, вони стають паразитами на бажаннях iнших. Такi люди мають тенденцiю втомлювати. Беттi була страшенно нудною, тому що вона придушила своi бажання, а iншi втомилися дiлитися з нею своiми мрiями. Іншi пацiенти не можуть самi ухвалити рiшення. Хоча вони знають точно, чого хочуть i що мають робити, вони не можуть дiяти, кожне рiшення iм даеться в страшенних муках. Сол, герой «Трьох непрочитаних листiв», знав, що будь-яка, хоч трохи надiлена розумом людина, вiдкрила б цi листи, але страх, який вони йому навiювали, просто спаралiзував його волю. Інша пацiентка, Тельма («Лiки вiд кохання»), знала, що нав’язливе кохання псувало все ii життя та вiддаляло вiд реальностi. Вона пам’ятала, як жила вiсiм рокiв тому перед тим, як закохалася, i чiтко усвiдомлювала, що iй треба позбутися своеi безрозсудноi пристрастi, щоб повернутися до нормального життя. Але вона не могла цього зробити чи не хотiла, несамовито опираючись усiм моiм спробам пробудити ii волю. Рiшення справдi складно ухвалювати, i на те е причини. Джон Ч. Гарднер[2 - Американський письменник. «Грендель», найбiльш вiдомий його роман – переказ мiфу про Беовульфа. (Прим. ред.)] у своему романi «Грендель» розповiдае про розумного чоловiка, який пiсля тривалих роздумiв про таемницi життя доходить висновку, що всi теорii обмежуються лише двома простими, на перший погляд, але такими жахливими постулатами: «Усе зникае: альтернативи виключають одна одну». Перший постулат стосуеться смертi, i його ми вже обговорили. Другий – «альтернативи виключають одна одну» – е важливим ключем для розумiння, чому ж так важко ухвалити рiшення. Будь-яке рiшення, що його ухвалюе людина, потребуе вiдмови вiд чогось: за кожне сказане «так» потрiбно сказати хоча б одне «нi». Отож, кожне рiшення вiдбирае можливостi розглянути iншi варiанти (слова вирiшити та рiшити, тобто убити, мають один корiнь). Таким чином, Тельма вхопилася за мiзерний шанс оживити стосунки зi своiм колишнiм коханцем, а вiдмова вiд цiеi можливостi для неi фактично означала слабкiсть та смерть. Ізоляцiя – третя характеристика нашого iснування – означае неподоланi розбiжностi мiж нами та iншими людьми, прiрву, яка iснуе навiть тодi, коли людина вважае, що в неi з кимось гарнi стосунки. Людина вiдчувае самотнiсть не лише тому, що поряд немае нiкого, а тому, що переконана, нiби весь свiт – це i е вона сама. Така iзоляцiя бувае двох видiв – мiжособистiсна та особиста. Людина зазнае мiжособистiсноi iзоляцii, чи самотностi, якщо iй бракуе загальноприйнятих навичок спiлкування або не вдалося розробити власний стиль для ефективноi взаемодii з оточенням. Особиста iзоляцiя трапляеться, коли частини особистостi роз’еднуються, так нiби людина розмежовуе емоцii та спогади про якусь подiю. Найбiльш складна та загострена форма такого стану – розлад множинноi особистостi. Вона трапляеться досить рiдко (хоча з року в рiк ii дедалi частiше дiагностують); коли ж психотерапевт iз таким стикаеться, йому може бути важко визначитися, яку з особистостей лiкувати, як це було зi мною у випадку з Мардж («Лiкувальна моногамiя»). Поки немае нiяких способiв подолати iзоляцiю, психотерапевти мають лише перешкоджати пацiентам ухвалювати неправильнi рiшення. Людина, докладаючи зусиль, щоб позбутися самотностi, може псувати стосунки з близькими. Мiцна дружба та шлюби розпадалися лише тому, що замiсть налагодження зв’язкiв та пiклування про когось пацiент використовував iншу особу як щит проти власноi самотностi. Поширена i дiева спроба розв’язати проблему самотностi, яка описана в моiй книжцi, – це об’еднання або усунення кордонiв, iнтеграцiя одного в iнше. Сила об’еднання була продемонстрована пiд час експерименту з вивчення пiдсвiдомого сприйняття, а саме коли повiдомлення «Матуся i я – одне цiле» спалахуе на екранi так швидко, що суб’екти не можуть його бачити, але в результатi пацiенти вiдзначають, що почуваються краще, стають сильнiшими, набувають бiльш оптимiстичних поглядiв i навiть краще, нiж iншi люди, реагують на лiкування (з метою змiни поведiнки) таких проблем, як курiння, ожирiння, проблемна пiдлiткова поведiнка. Один з найбiльших парадоксiв життя – це те, що самоаналiз породжуе тривогу. Об’еднання (синтез), навпаки, усувае тривогу в крайнiх ii проявах, i самоаналiз уже не потрiбен. Людина, яка закохалася i переживае щасливий перiод еднання, не схильна до саморефлексii, тому що ii самотне, охоплене сумнiвами я (яке супроводжуеться страхом iзоляцii) стае уже ми. Таким чином, людина позбуваеться тривоги, але й втрачае сама себе. Ось чому психотерапевти не люблять лiкувати пацiентiв, якi закоханi. Терапiя i стан кохання, що передбачае еднання з коханою людиною, не сумiснi, оскiльки психотерапевт вдаеться до аналiзу та вивчае причини почуття страху, якi згодом будуть служити провiдниками внутрiшнiх конфлiктiв. Бiльше того, менi справдi важко, власне як i бiльшостi психотерапевтiв, побудувати стосунки з пацiентом, який закохався. Так, в iсторii «Лiки вiд кохання» Тельма не мала стати моею пацiенткою, адже вона була не просто закохана, а вся ii енергiя повнiстю поглиналася нав’язливим коханням. Остерiгайтеся глибокоi прихильностi до когось: це зовсiм не е, як вважае бiльшiсть людей, доказом справжнього кохання. Таке обмежене та виняткове кохання – не даючи нiчого i не пiклуючись про iншого – приречене знищити саме себе. Я впевнений, що кохання – не просто спалах пристрастi мiж двома людьми, iснуе безмежна рiзниця мiж закоханiстю та коханням. Кохання радше е способом iснування, самовiддачею, а не впаданням за кимось, вчинками, не обмеженими однiею особою. Ми все життя намагаемося не залишатися на самотi, але настае час, особливо перед наближенням смертi, коли очевидною стае страшна правда: ми народжуемося на самотi i помираемо на самотi. У мене було багато пацiентiв при смертi, якi казали, що найстрашнiше у смертi те, що доводиться помирати на самотi. Умирущому хочеться, щоб з ним хтось був i допомiг подолати самотнiсть. Так, пацiент iз оповiдання «Не ходiть крадькома» сказав: «Навiть якщо ти один у човнi, завжди приемно побачити свiтло iнших човнiв, якi пропливають повз тебе». * * * Отож, якщо смерть неминуча, якщо всi нашi досягнення й таланти, наш внутрiшнiй свiт одного дня зникнуть пiд руiнами нашого тiла, якщо у свiтi все випадкове (хоча, може, усе й iнакше), якщо люди мають самi будувати свiй свiт i здiйснювати божий промисел у цьому свiтi, то що ж тодi е сенсом нашого життя? Сьогоднi це питання мучить чоловiкiв та жiнок, i багато хто з них звертаеться до психотерапевтiв саме тому, що вони не вiдчувають сенсу життя. Люди – це створiння, якi шукають в усьому сенс. Бiологiчно наша нервова система влаштована так, що мозок автоматично перетворюе зовнiшнi подразнення на певнi конфiгурацii. Усвiдомлення, безперечно, дае нам вiдчуття впевненостi: почуваючи себе безпомiчними та спантеличеними через невизначенi чи заплутанi явища, ми прагнемо iх упорядкувати та певною мiрою контролювати. Навiть бiльше того, сенс життя породжуе, своею чергою, цiнностi та закладае принципи нашоi поведiнки: таким чином, вiдповiдь на питання чому та навiщо («Навiщо я живу?») тiсно пов’язанi з вiдповiддю на питання як («Як я живу?»). Лише в деяких з моiх десяти iсторiй з досвiду психотерапевта описанi дискусii про сенс життя. Пошук сенсу життя дуже схожий на пошук задоволення вiд життя, i вiн не мае здiйснюватися прямим способом. Сенс життя випливае з дiяльностi, яка мае значення: чим бiльш помiрковано ми проживаемо життя, тим менша вiрогiднiсть, що ми зрозумiемо його сенс. Рацiональних запитань про сенс життя завжди значно бiльше, нiж вiдповiдей на них. Пiд час терапii, як i в життi, сенс – це лише похiдний продукт дiяльностi, i психотерапевт мае скерувати всi зусилля пацiента на пошук правильних вiдповiдей. Варто знати, що дiяльнiсть не забезпечуе рацiональнi вiдповiдi на запитання про сенс життя – вона робить цi запитання безглуздими. Ця екзистенцiальна дилема – людина, яка шукае сенс життя i певнiсть у свiтi, який не мае нi того, нi iншого, – мае велике значення для психотерапевта. У своiй щоденнiй роботi лiкар, який прагне налагодити стосунки зi своiми пацiентами, стикаеться з невизначенiстю. Проблеми пацiентiв, iхня нездатнiсть знайти вiдповiдi на запитання змушують психотерапевта самому шукати вiдповiдi на тi самi запитання. Крiм того, лiкар мае визнати, як це був змушений зробити я в iсторii «Двi посмiшки», що зрозумiти iнших людей, осягнути iхнiй досвiд, беззаперечно, дуже складно i фактично неможливо. Справдi, здатнiсть миритися з невпевненiстю е передумовою для нашоi професii. Хоча побутуе думка, що психотерапевти систематично та вмiло скеровують своiх пацiентiв i ведуть iх через добре спланованi етапи терапii до поставленоi мети, насправдi таке трапляеться вкрай рiдко. Цi iсторii е свiдченням того, що терапевти часто виявляють нерiшучiсть, iмпровiзують та наослiп шукають правильний напрямок. Існуе велика спокуса домогтися визначеностi, вдавшись до методик iдеологiчноi школи чи визнаноi терапевтичноi системи, однак тут криеться пiдступ: такi переконання можуть зашкодити випадковим зустрiчам, якi вкрай необхiднi для ефективноi терапii. Таке спонтанне побачення – це осердя психотерапii, хвилююча зустрiч двох людей, де один (зазвичай, але не завжди, це пацiент) мае бiльше проблем, нiж iнший. Психотерапевти виконують подвiйну роль: вони мають i спостерiгати за пацiентами, i брати участь в iхньому життi. Як спостерiгач, лiкар мае бути достатньо об’ективним, щоб забезпечити необхiдне елементарне наставництво своему пацiентовi. Як учасник, вiн стае частиною життя пацiента, а iнколи перебувае пiд впливом чи навiть сам змiнюеться пiсля такоi зустрiчi. Погоджуючись стати частиною життя пацiента, я, психотерапевт, не лише стикаюся з тими самими проблемами, що й моi пацiенти, але й маю бути готовий вивчати iх за тими самими законами проведення дослiдження. Я маю припустити, що знати – це краще, нiж не знати, ризикнути – краще, нiж не ризикнути, а магiя та уява, такi багатi та чарiвнi на перший погляд, значно послаблюють людський дух. Я серйозно ставлюся до слiв Томаса Гардi: «Якщо ми хочемо пройти шлях до Кращого, нам спершу треба роздивитися Найгiрше». Подвiйна роль спостерiгача та учасника вимагае багато зусиль вiд лiкаря та змушуе ставити болiснi запитання, як чинив я в цих десяти iсторiях. Чи слiд менi, наприклад, очiкувати вiд пацiента, який попросив мене зберiгати його любовнi листи, що вiн подолае проблеми, яких я сам уникав усе свое життя? Чи можливо допомогти йому i змусити жити далi, а не зупинитися, як я? Чи маю я про щось запитувати помираючого чоловiка, удову, матiр, яка втратила дитину, чи пенсiонера, який вiрить, що його незвичайна мрiя може здiйснитися? Чи слiд менi ставити питання, на якi я не маю вiдповiдей? Чи повинен я показувати свою слабкiсть i своi вади пацiентовi, якого я побачив з iншого боку? Чи змiг би я створити чеснi та теплi стосунки з огрядною жiнкою, чий вигляд вiдштовхував мене? Чи слiд менi вирiшувати самостiйно: розбивати або ж нi iррацiональнi любовнi iлюзii староi жiнки, якi давали iй хоч якусь розраду? Чи маю я право нав’язувати свою волю чоловiку, який лише шкодить собi i занапащае себе трьома нерозпечатаними листами? У моiй книжцi повно слiв пацiент та психотерапевт, але прошу вас правильно iх розумiти: це iсторii про звичайних чоловiкiв та жiнок. Стати пацiентом дуже просто; загальновживаний ярлик, що кожен пацiент – це хвора людина, е значною мiрою довiльним i часто залежить бiльше вiд культури, освiти, економiчних факторiв, а не вiд складноi патологii. Вiд того часу як психотерапевти не менше за пацiентiв змушенi стикатися з проблемами людського iснування, об’ективнiсть та байдужiсть, якi необхiднi для наукового методу, у психотерапii е неприйнятними. Ми, психотерапевти, не можемо просто пiдбадьорювати, висловлювати свою симпатiю зусиллям пацiентiв та спонукати iх непохитно протистояти проблемам. Ми не можемо сказати iм ти i твоi проблеми. Натомiсть ми мусимо говорити про нас та нашi проблеми тому, що наше життя, наше iснування буде завжди прикуте до смертi, кохання – до втрат, свобода – до страху, а розвиток – до розпаду. Ми, кожен з нас, у цьому свiтi iснуемо разом. Лiки вiд кохання та iншi оповiдi психотерапевта Лiки вiд кохання Менi не подобаеться працювати з пацiентами, якi закоханi. Можливо, тому, що я заздрю – я також страшенно хочу вiдчути чари кохання. Можливо, тому, що кохання й психотерапiя – це абсолютно несумiснi речi. Хороший психотерапевт бореться з темрявою й шукае шляхи, як освiтити життя пацiента, а романтичне кохання оповите таемницею i зникае, коли його намагаються дослiдити. Я ненавиджу лiкувати закоханих пацiентiв. Тельма одразу сказала менi, ще на перших хвилинах нашого першого сеансу, що вона безнадiйно й трагiчно закохана, але я нiколи не вагався, чи взяти ii на лiкування. Усе, що я бачив пiд час нашого знайомства, – зморшкувате обличчя сiмдесятирiчноi ледi, пiдборiддя, яке весь час по-старечому тремтiло, ii худа, виснажена вiком фiгура, вибiлене перекисом та трохи неохайне жовтувате волосся, змарнiлi руки, на яких чiтко видно синi вени, – усе кричало до мене, що вона помиляеться, вона не може бути закоханою. Як кохання, таке величне почуття, могло обрати цю спустошену стару жiнку? Як кохання могло оселитися в цьому хирлявому тiлi, одягненому в безформний синтетичний спортивний костюм? Бiльше того, я не бачив щасливоi аури вiд кохання! Самi страждання Тельми не здивували мене, адже кохання завжди супроводжуеться болем, та ii кохання виглядало аж надто потворно: воно не приносило нiякого задоволення взагалi, а ii життя перетворилося на муки. Отож, я погодився лiкувати ii, оскiльки був певен: Тельма страждала не вiд кохання, а вiд доволi рiдкiсного розладу, який вона переплутала з коханням. Я не тiльки вiрив, що можу допомогти цiй жiнцi, – менi сподобалась iдея, нiбито iснування такоi фальшивки свiдчить, що менi вдасться розкрити мiстичнi глибини кохання. Пiд час першоi зустрiчi Тельма була вiдсторонена та напружена. Я вирiшив розрядити обстановку i посмiхнувся iй у приймальнi, але це не допомогло. Вона не посмiхнулась менi у вiдповiдь, а просто мовчки пiшла за мною коридором. Як тiльки ми зайшли в кабiнет, вона навiть не роздивилась iнтер’ер, а вiдразу сiла в крiсло. Вiдтак, не чекаючи на моi коментарi й навiть не розстiбнувши гудзики на своiй важкiй куртцi, яку надягла на спортивний костюм, вона рiзко глибоко вдихнула повiтря i почала: – Вiсiм рокiв тому в мене був роман з моiм психотерапевтом. Вiд того часу я нiколи не забувала про це. Одного разу я майже вбила себе i вiрю, що зможу зробити це ще раз. Ви моя остання надiя. Я завжди дуже уважно слухаю першi фрази пацiентiв. Вони повсякчас допомагають виявити незвичайнi факти i передрiкають вид стосункiв, якi в нас можуть скластися. Слова дозволяють менi проникнути в життя iншоi людини, але в Тельми був такий тон, що менi стало зрозумiло: ця жiнка не пiдпустить до себе близько. Вона вела далi: – Якщо вам важко менi повiрити, можливо, це допоможе! Вона вiдкрила свою червону вицвiлу сумку зi шнурком i дiстала звiдти двi старi фотографii. На першiй була зображена молода гарна танцiвниця у блискучому чорному трико. Поглянувши на цю дiвчину, я був вражений, коли впiзнав великi очi Тельми, яка дивилася на мене крiзь багато рокiв. – А ця, – сказала Тельма, коли побачила, що я вже дивлюся на iншу фотографiю, на якiй була зображена гарна, хоча й трохи флегматична шiстдесятирiчна жiнка, – була зроблена десь вiсiм рокiв тому. Як бачите, – вона провела рукою по своему нечесаному волоссю, – я дуже змiнилася. Менi було вкрай важко уявити, що в цiеi обшарпаноi лiтньоi жiнки був роман iз психотерапевтом. Я не сказав, що не вiрю iй. Та, власне, я нiчого не сказав. Намагався прибрати вiдстороненого вигляду, але вона, напевно, помiтила, що я не дуже iй вiрю. Щось промайнуло в мене на обличчi, а очi нiби ледь помiтно розширилися. Я вирiшив не сперечатися з нею i погодився з ii обвинуваченням, що не повiрив iй. Тодi не було мiсця для чемностi, адже розпатлана сiмдесятирiчна божевiльна жiнка, яка страждала вiд кохання, виглядала такою безглуздою. Вона це знала, я це знав, i вона знала, що я знав. Незабаром я дiзнався, що останнi двадцять рокiв Тельма страждала на хронiчну депресiю i майже постiйно перебувала пiд наглядом психiатра. Здебiльшого вона лiкувалася в окружнiй психiатричнiй лiкарнi, де нею опiкувалися кiлька лiкарiв. За одинадцять рокiв до того вона почала лiкуватися в Метью, молодого гарного iнтерна. Вони зустрiчалися щотижня протягом восьми мiсяцiв, а потiм продовжували бачитися вже в його приватному кабiнетi цiлий наступний рiк. Ще за рiк, коли Метью перейшов на роботу в державну клiнiку, вiн змушений був вiдмовитися вiд усiх своiх приватних пацiентiв. Тельмi було дуже сумно, що довелося попрощатися з ним. Вiн був, безперечно, найкращим лiкарем, якого вона будь-коли знала, вiн iй подобався, дуже подобався, i всi цi двадцять мiсяцiв щотижня вона з нетерпiнням чекала, коли почнеться сеанс терапii. Нiколи до цього вона не була нi з ким така щира. Нiколи вона не мала такого чесного й гречного психотерапевта. Декiлька хвилин Тельма вихваляла свого колишнього лiкаря Метью. – Вiн був такий турботливий, такий уважний. У мене були, звичайно, й iншi лiкарi, якi намагалися бути ввiчливими, робили все, щоб утамувати мiй бiль, але Метью був зовсiм iншим. Вiн справдi турбувався, справдi приймав мене такою, як я е. Не було важливо, що я робила, якi б страшнi речi я не думала, я знала, що вiн сприйме мене i – як би пiдiбрати правильне слово – погодиться зi мною – нi, пiдтримае мене. Вiн допомагав менi так, як робить решта психотерапевтiв, але вiн зробив для мене набагато бiльше. – Наприклад? – Вiн вiдкрив менi духовний, релiгiйний бiк життя. Вiн навчив мене, що треба турбуватися про всiх живих iстот. Вiн навчив мене мiркувати про причини, чому я тут перебуваю, на цiй планетi. Вiн не був безнадiйним мрiйником, зовсiм нi. Вiн просто поводився так зi мною. Тельма пожвавiшала – вона вже говорила досить швидко i то лiтала за хмарами, то спускалася на землю. Я бачив, що iй подобалося говорити про Метью. – Я обожнювала, коли вiн мене сварив. Вiн не дозволяв менi пiти з моею проблемою додому. Вiн завжди змушував мене виговоритися про найбридкiшi подii мого життя. Ця фраза налякала мене, адже вона дуже суперечила ii образу. Вона пiдбирала слова так старанно, що я змушений був припустити, що це були слова Метью, можливо, приклад його чудовоi методики лiкування! Мое негативне ставлення до нього чимдалi посилювалося, але я тримав своi думки при собi. Слова Тельми дали менi зрозумiти, що вона не потерпить жодноi критики Метью. Пiсля Метью Тельма почала лiкуватися в iнших психотерапевтiв, але нiхто з них не змiг допомогти iй вирiшити ii життевi проблеми та оцiнити той спосiб життя, який вона вела. Уявiть тiльки, якою щасливою вона була, коли через рiк пiсля iхньоi останньоi зустрiчi випадково зустрiла Метью пiзнього суботнього вечора на Юнiон-сквер у Сан-Франциско. Вони трохи погомонiли, i, щоб утекти вiд чужих очей, пiшли випити кави до кав’ярнi готелю «Святий Франциск». У них було так багато тем для розмов, Метью стiльки всього хотiв дiзнатися про останнiй рiк життя Тельми, що iхня кава переросла в обiд, вiдтак вони пiшли до iталiйського ресторану «У Скома» на Риболовецькому причалi, щоб поiсти крабового супу чiопiно. Чомусь це все здалося iм таким природним, нiби вони обiдали разом безлiч разiв. Насправдi вони мали лише суто професiйнi стосунки, якi нiколи не виходили за межi схеми «пацiент – лiкар». Вони спiлкувалися лише раз на тиждень рiвно п’ятдесят хвилин – не бiльше, не менше. Але того вечора, з причин, якi Тельма не може зрозумiти навiть зараз, вона i Метью вислизнули з тенет щоденноi реальностi. Нiхто не слiдкував за часом, вони мовчки домовилися вдавати, нiби не було нiчого незвичайного в тому, щоб поговорити, випити разом кави та пообiдати. Їй здалося нормальним поправити зiм’ятий комiрець на його сорочцi, зняти порошинку з його пiджака, взяти його за руку, коли вони повiльно йшли до Ноб-хiлла[3 - Аристократичний район Сан-Франциско. (Прим. перекл.)]. Метью здалося природним описати його нове помешкання в Гайтi[4 - Район Сан-Франциско. (Прим. перекл.)], Тельмi – сказати, що вона аж вмирае, так хоче його побачити. Вони смiялися, коли Тельма сказала, що ii чоловiк десь поза мiстом: Гаррi, член Консультативноi ради бойскаутiв Америки, розповiдав про функцii органiзацii по всiй Америцi раз на тиждень. Метью був вражений, що нiчого не змiнилося, не було потреби пояснювати йому щось – врештi, вiн знав про неi все. – Я не пам’ятаю, – вела далi Тельма, – багато чого про решту вечора, про тi речi, якi трапилися з нами далi, про те, хто до кого торкнувся першим, хто з нас вирiшив лягти в лiжко. Ми нiчого не вирiшували, все сталося саме собою, якось спонтанно i невимушено. Найбiльше я пам’ятаю, як лежала в обiймах Метью, i це було найкращою миттю в моему життi. – Скажiть, що вiдбувалося далi. – Наступнi двадцять сiм днiв – з 19 червня по 16 липня – були просто чарiвними. Ми розмовляли по телефону кiлька разiв на день i бачилися чотирнадцять разiв. Я плавала, лiтала на планерi, танцювала. Тельма майже спiвала, коли про це розповiдала. Вона хитала головою в такт мелодii, яку чула вiсiм рокiв тому. Вона опустила повiки. Такою поведiнкою вона випробовувала мое терпiння, адже я не люблю почуватися невидимим. – Це була вершина мого життя. Я нiколи до того i нiколи пiсля того не була такою щасливою. Що б не трапилося зi мною в подальшому, жодна подiя не змогла б зруйнувати те, що вiн менi тодi дав. – А що трапилося пiсля того? – Останнiй раз, коли я його бачила, – о пiв на першу 16 липня. Два днi я не могла йому додзвонитися, тому й припхалася до нього в клiнiку без попередження. Вiн iв сандвiч, i у нього було ще майже двадцять хвилин до заняття в групi. Я запитала, чому вiн не вiдповiдае на моi дзвiнки, а вiн так просто сказав: «Це неправильно, i ми обое це знаемо». Вона зробила паузу i розридалася. Вчасно вiн зрозумiв, що це неправильно, подумав я. – Можете продовжувати? – Я запитала його: «А якщо уявити, що зателефоную тобi наступного року чи через рокiв п’ять? Ти зустрiвся б зi мною? Ми могли б прогулятися по Золотiй Брамi[5 - Пiдвiсний мiст через протоку Золота Брама в Сан-Франциско. (Прим. перекл.)]? Чи ти дозволив би обiйняти тебе?» Метью не вiдповiв на моi запитання, а взяв мене за руку, всадовив собi на колiна i мiцно обiймав кiлька хвилин. Я телефонувала йому багато разiв пiсля того, залишала повiдомлення на автовiдповiдачi. Спочатку вiн кiлька разiв передзвонив, але згодом я взагалi не могла додзвонитися до нього. Вiн припинив будь-яке спiлкування або ж узагалi вiдключив телефон. Абсолютна тиша. Тельма вiдвернулася i подивилась у вiкно. Вона бiльше не пiдспiвувала. Говорила вже неквапливо i бiльш вдумливо, але ii голос звучав так гiрко i жалюгiдно… Та вона бiльше не плакала. Я подумав, що зараз вона була ближче до того, щоб закiнчити це все чи щоб рацiонально оцiнити свою проблему, нiж до того, щоб заплакати. – Я нiколи не могла зрозумiти чому – чому все скiнчилося саме так. Пiд час нашоi останньоi розмови вiн сказав, що ми повиннi повернутися до реального життя, а потiм додав, що в нього iншi стосунки. Я навiть не вiдреагувала на цю новину i просто подумала, що, говорячи про новi стосунки, Метью мав на увазi iншого пацiента. Тельма не була впевнена, з ким склалися новi стосунки: з чоловiком чи жiнкою. Вона пiдозрювала, що Метью був геем: вiн жив у районi, популярному серед гей-спiльноти, i вiн був такий гарний, як бувають гарними тiльки чоловiки-геi. Вiн носив акуратнi вуса, у нього було хлоп’яче обличчя i тiло Меркурiя. Це пояснення спало iй на думку лише через кiлька рокiв, коли вона показувала мiсто одному знайомому: вона обережно зайшла до гей-бару на Кастро-стрит i була вражена, побачивши п’ятнадцятьох Метью коло барноi стiйки – п’ятнадцять струнких, привабливих молодих чоловiкiв з доглянутими вусами. Рiзкий розрив з Метью був приголомшливим, а не знати чому було просто нестерпно. Тельма думала про нього постiйно, не минало й години, щоб вона не фантазувала про нього. Їi повсякчас мучило запитання: чому це сталося? Чому вiн кинув ii, чому вигнав ii? Чому? Чому вiн не хоче ii бачити чи просто поговорити по телефону? Тельма стала дуже пригнiченою. Вона робила безлiч спроб поговорити з Метью, але це iй так i не вдалося. Вона цiлими днями сидiла вдома i просто дивилась у вiкно. Вона не могла спати, повiльно рухалась, не могла нормально говорити, вона втратила весь свiй звичний ентузiазм, не хотiла нiчого робити. Вона припинила iсти, а незабаром ii депресiя вийшла за межi загальноприйнятих методик психотерапii та лiкування антидепресантами. Проконсультувавшись iз трьома лiкарями щодо безсоння та отримавши вiд кожного рецепти на снодiйнi пiгулки, вона зовсiм скоро назбирала достатньо для смертельноi дози. Рiвно через шiсть мiсяцiв пiсля зустрiчi з Метью на Юнiон-сквер вона залишила прощальну записку своему чоловiковi Гаррi, який знову був у вiдрядженнi, зачекала на його дзвiнок, щоб вiн побажав iй на добранiч зi Схiдного узбережжя, зняла слухавку з важеля, проковтнула всi пiгулки i лягла в лiжко. Гаррi не мiг заснути цiлу нiч i вирiшив ще раз подзвонити Тельмi. Постiйнi короткi гудки збентежили його, i вiн забив на сполох. Вiн подзвонив своiм сусiдам, якi довго, але безрезультатно гупали Тельмi у дверi та вiкна. Вони й вирiшили викликати наряд полiцii. Полiцейськi вибили дверi i знайшли Тельму мiж життям та смертю. Тельма була врятована героiчними зусиллями медикiв. Проте ii нав’язливе кохання не минуло, i перший дзвiнок, який вона зробила, коли прийшла до тями, був дзвiнок на автовiдповiдач Метью. Вона благала його вiдвiдати ii у лiкарнi. Метью прийшов, але побув з нею лише п’ятнадцять хвилин. Його присутнiсть для Тельми була гiршою, нiж багатоденне мовчання: вiн розвiяв усi ii мрii, якi вона виплекала за двадцять сiм днiв iхнього роману, i спокiйним тоном наполягав на тому, що в них повиннi бути винятково дiловi стосунки. Лише одного разу на мить вiн утратив самовладання – коли Тельма запитала його, як у нього складаються стосунки з iншою людиною. Метью роздратовано кинув: «Це не твоя справа!» – І це все! – Тельма вперше звернула до мене обличчя i додала тихим стомленим голосом: – Я бiльше нiколи його не бачила. Я телефонувала йому, щоб залишити повiдомлення, у всi важливi дати: його день народження, 19 червня (наше перше побачення), 17 липня (остання зустрiч), Рiздво, Новий рiк. Щоразу, коли я мiняла психотерапевта, я телефонувала йому, щоб розповiсти про це. Вiн нiколи не передзвонював менi. Усi вiсiм рокiв я не припиняла думати про нього. О сьомiй ранку я думаю, чи вiн уже прокинувся, о восьмiй – уявляю, як iсть вiвсянку (вiн так любить вiвсянку, адже вирiс на фермi в Небрасцi). Я i далi шукаю його очима на вулицi, куди б я не йшла. Часто менi здаеться, що бачу його, тодi я бiжу i наштовхуюсь на незнайомцiв. Я досi про нього мрiю. Я програю в пам’ятi всi нашi зустрiчi, кожен з двадцяти семи днiв, коли ми були разом. Майже все мое життя минае у мрiях – я ледве усвiдомлюю, де я зараз i що роблю. Мое життя вiдбуваеться вiсiм рокiв тому. Мое життя вiдбуваеться вiсiм рокiв тому – цiкава фраза. Я записав ii, щоб використати при нагодi. – Розкажiть менi про терапiю, яку ви проходили в останнi вiсiм рокiв – пiсля спроби самогубства. – Увесь цей час я вже не могла без психотерапевта. Вони напихали мене антидепресантами, якi не допомагали, але принаймнi я могла поспати. Ну i, в принципi, все. Розмови не справляли на мене нiякого ефекту. Я вважаю, що менi нiчого не допомагае через те, що я вирiшила захищати Метью й нiколи не згадувати про його чи мiй роман у розмовах з iншими психотерапевтами. – Ви маете на увазi, що протягом восьми рокiв нiколи не говорили про Метью психотерапевту?! Упс, поганий прийом! Помилка лiкаря-початкiвця… та я не мiг стримати свого здивування. Раптом я пригадав випадок, який стався багато рокiв тому: у той час я був студентом-медиком, i в нас було заняття про те, як правильно вести iнтерв’ю з пацiентом. Один загалом непоганий студент, але трохи хвалькуватий та нечутливий (пiзнiше, дякувати Богу, вiн став хiрургом-ортопедом) проводив iнтерв’ю перед своiми одногрупниками й намагався використати методику Роджерса (задобрювання пацiента) – повторення слiв пацiента, зазвичай останнього слова з його твердження. Пацiент довго перелiчував усi страшнi вчинки свого батька-тирана i закiнчив фразою: «І вiн iв сирi гамбургери!» Інтерв’юер, котрий з усiх сил намагався тримати нейтральний тон, не мiг бiльше терпiти i просто заволав: «Сирi гамбургери?» Решту навчального року ми часто шепотiли фразу «сирi гамбургери» на заняттях, i вона завжди викликала шаленi веселощi в групi. Я, звичайно, приховав вiд Тельми цi приемнi спогади про студентськi роки. – Але ви вирiшили прийти до мене i бути чесною зi мною. Чому так? Що змiнилося? – Це було непросто. Я зателефонувала своiм п’ятьом колишнiм психотерапевтам i сказала, що хочу дати собi ще один – останнiй – шанс на лiкування. Я запитала, кого б вони менi порекомендували. Четверо назвали вас. Вони сказали, що ви хороший лiкар, який береться за безнадiйнi випадки. Отож, цей факт очевидно свiдчив на вашу користь. Але я також знала, що деякi з них вашi колишнi студенти, тож змушена була ще якось вас перевiрити. Я пiшла до бiблiотеки й переглянула вашi книжки. Мене вразили двi речi: я могла зрозумiти ваш стиль письма, i ви були не проти вiдкрито говорити про смерть. Я збиралася вiдразу бути з вами щирою. Я майже певна, що врештi вчиню самогубство. Я тут, щоб зробити останню спробу вилiкуватися i хоча б якось бути щасливою. Якщо нi, сподiваюся, ви допоможете менi померти й розповiсте, як завдати моiм близьким якнайменше болю. Я сказав Тельмi, що можу працювати з нею, але пропоную трохи вiдтермiнувати консультацii, щоб обмiркувати всi деталi, а також дати iй можливiсть оцiнити, чи хоче вона сама працювати зi мною. Я збирався сказати ще щось, але Тельма подивилася на свiй годинник i промовила: – Бачу, що моi п’ятнадцять хвилин спливли, а я навчена не зловживати люб’язнiстю психотерапевтiв. Я був вражений тоном ii останньоi фрази – не в’iдливим i не кокетливим. Тельма пiдвелася i вже бiля дверей сказала менi, що домовиться про наступну консультацiю з моiм секретарем. Пiсля консультацii я мав про що подумати. По-перше, Метью. Вiн розлютив мене. Я зустрiчав багато пацiентiв, травмованих психотерапевтами, якi скористалися з iхньоi слабкостi i мали з ними сексуальнi стосунки. Це завжди велика травма для пацiента. Виправдання психотерапевта завжди дуже дотепнi та своекорисливi, наприклад нiбито психотерапевт сприймае i пiдтверджуе сексуальнiсть пацiента. Багато пацiентiв можуть потребувати сексуального визнання: непривабливi, гладкi чи спотворенi хiрургiчним втручанням. І я ще не чув, щоб психотерапевт переконував iх у iхнiй сексуальностi. Зазвичай це приваблива жiнка, яку психотерапевт обирае для такого пiдтвердження. Вочевидь, подiбнi лiкарi самi потребують сексуального визнання i не мають змоги чи вмiння здобути його у власному життi. Але Метью був для мене загадкою. Коли вiн спокусив Тельму (чи дозволив iй спокусити себе – ну, якось так), вiн щойно закiнчив медiнститут, а отже, йому мало бути десь близько тридцяти. Тодi ж чому? Чому привабливий, очевидно самодостатнiй молодий чоловiк обирае шiстдесятидворiчну жiнку, яка втомилася вiд життя i роками страждае на депресiю? Я пригадав пiдозри Тельми про те, що вiн гей. Але для мене бiльш вiрогiдною була гiпотеза, що Метью дослiджував (чи розiгрував) якусь психосексуальну проблему i використав для цього свою пацiентку, а може, й кiлькох. Саме тому ми наполягаемо, щоб практиканти проходили довготривалу iндивiдуальну терапiю. Але сьогоднi, через короткi тренiнги, менший контроль, послаблення стандартiв освiти та вимог до лiцензування, психотерапевти часто не можуть врахувати цей факт, а згодом багато пацiентiв страждають вiд нестачi знань у лiкаря. Я не вiдчуваю нiякого спiвчуття до тих безвiдповiдальних фахiвцiв i попереджаю багатьох пацiентiв, що про випадки сексуальних домагань слiд повiдомляти раду професiйноi етики лiкарiв. На хвилину я замислився, як би я звернувся до Метью, та припустив, що вiн вийшов далеко за межi дозволеного. Насамперед я хотiв, щоб вiн знав про ту шкоду, якоi завдав. Я подумав про Тельму. Це було зараз важливiше, нiж питання мотивiв Метью. Хоча я був змушений повертатися до нього ще не раз, доки не закiнчився ii курс лiкування. Але я спiймав себе на думцi, що зi всiх загадок справи Тельми найбiльшою була загадка Метью, i я був приречений ii розгадати. Я був вражений силою одержимостi, яка не вiдпускала ii вже вiсiм рокiв без будь-яких зовнiшнiх втручань об’екта. Ця одержимiсть заповнювала весь ii життевий простiр. Вона мала рацiю: ii життя вiдбувалося вiсiм рокiв тому. Одержимiсть вiдбирала в неi частину життевоi сили, була причиною ii виснаження. Я подумав, що неможливо розлучити ii з одержимiстю, не скерувавши енергiю нав’язливого кохання в iншi сфери життя. Ще одним питанням було, яке мiсце в ii життi посiдають iнтимнi стосунки. З того, що Тельма розповiла про свiй шлюб, випливало, що iз чоловiком вони не дуже близькi. Можливо, одержимiсть виникла саме тому, що iй хотiлося просто заповнити порожнечу у своему iнтимному життi, але ця жiнка прив’язалася до фантазii, а не до реальноi людини. Моею метою було встановити тiснi та серйознi стосунки мiж нами, а потiм використати iх як вiддушину, у якiй вона розчинить свою одержимiсть. Але це не так легко. Їi досвiд лiкування був жахливий. Уявiть-но тiльки, ходити до психотерапевтiв вiсiм рокiв i не говорити про реальну проблему! Це свiдчить про те, що Тельма належить до особливого типу людей, якi живуть iнтимним життям у фантазiях, але уникають його в реальностi. Наступний сеанс Тельма почала з повiдомлення, що в неi був жахливий тиждень. Терапiя здавалася iй якимось парадоксом. – Я знаю, що менi потрiбно, щоб хтось вислухав мене, зрозумiв. Я вже не можу уявити свого життя без цього. І щоразу, коли я розповiдаю про те, що зi мною сталося, у мене настае реально кепський тиждень. Сеанси терапii просто розбурхують почуття. Вони нiчого не змiнюють, не допомагають, вiд них тiльки гiрше. Менi це не сподобалося. Чи це було репетицiею майбутнiх примх та вiдмов? Може, так Тельма повiдомляла менi, чому може взагалi кинути лiкування? – Цiлий тиждень менi хотiлося плакати. Метью не йшов у мене з думки. Я не можу поговорити з Гаррi, тому що думаю тiльки про двi речi – Метью i самогубство, а обидвi теми в жодному разi не можна з ним обговорювати. Я нiколи, нiколи не буду розмовляти з моiм чоловiком про Метью. Кiлька рокiв тому я сказала йому, що випадково зустрiла Метью i ми трохи потеревенили. Пiзнiше я змушена була розповiсти трохи бiльше, бо Гаррi зробив висновок, що Метью певною мiрою вiдповiдальний за мою спробу самогубства. Якби вiн дiзнався правду, я вiрю, що вбив би Метью. Так, Гаррi одержимий гаслами честi бойскаутiв. Бойскаути – це все, чим напхана його голова, але, зрозумiйте, Гаррi – дуже жорстока людина. Вiн був офiцером морськоi пiхоти Британськоi армii пiд час Другоi свiтовоi вiйни i спецiалiзувався на прийомах рукопашного бою. – Розкажiть менi трохи про Гаррi. Я був вражений рiзкiстю в голосi Тельми, коли вона сказала, що Гаррi вб’е Метью, якщо дiзнаеться про iхнiй роман. – Я зустрiла Гаррi пiсля тридцяти, коли була професiйною танцiвницею, знаною на всьому континентi. Я завжди жила заради двох речей – кохання i танцiв. Я вiдмовилася вiд дiтей заради танцiв, але була змушена припинити танцювати тридцять один рiк тому через подагру у великому пальцi ноги – не дуже приемна хвороба для балерини. Щодо кохання, то, коли була молодша, я мала безлiч коханцiв. Ви ж бачили мою фотографiю, га? Скажiть менi чесно, хiба я не була гарненькою? – Вона вела далi, не чекаючи вiд мене вiдповiдi. – Але, щойно я вийшла замiж за Гаррi, кохання скiнчилося. Дуже мало чоловiкiв (хоча, звiсно, знайшлося кiлька) були достатньо смiливими, щоб кохати мене: вони шалено боялися Гаррi. А Гаррi покинув займатися зi мною сексом двадцять рокiв тому (йому чудово вдаеться кидати щось). Ми навiть майже не торкаемося один одного – можливо, в цьому е i моя провина. Я хотiв був запитати, чому Гаррi так гарно все кидае, але Тельма не зупинялася нi на хвилину. Вона просто хотiла поговорити, зi мною чи без мене. Здавалося, що моi вiдповiдi для неi були не важливими. Вона вiдводила погляд. Зазвичай вона дивилася кудись угору, нiби губилася у спогадах. – Інша рiч, про яку я весь час думаю, але не можу поговорити, – самогубство. Я знаю, що ранiше чи пiзнiше все одно це вчиню. Для мене це единий вихiд. Але я нiколи не згадую про той випадок у присутностi Гаррi. Я майже вбила його тодi, коли намагалася це зробити. У нього стався серцевий напад, i зараз вiн виглядае на десять рокiв старшим. Коли ж, на мiй подив, я прокинулася живою в лiкарнi, я багато думала про те, що накоiла i скiльки горя завдала моiй родинi. Тодi, в лiкарнi, я ухвалила для себе певнi рiшення. – Якi рiшення? Не було жодноi потреби ставити це питання Тельмi, оскiльки вона вiдразу сама почала про них розповiдати, але я мав хоч щось сказати. Я мав уже багато iнформацii, та мiж нами досi не було контакту. Здавалося, що ми перебуваемо в рiзних кiмнатах. – Я вирiшила нiколи не казати й не робити нiчого такого, що завдасть нових страждань Гаррi. Я вирiшила завжди йти йому на поступки, погоджуватися з ним в усьому. Вiн хотiв збудувати нову кiмнату для свого тренувального обладнання – окей. Йому забагнулося поiхати у вiдпустку до Мексики – чудово. Вiн хоче пiти на прийом для парафiян нашоi церкви – прекрасно. Помiтивши мою зацiкавленiсть щодо парафiян, Тельма пояснила: – Останнi три роки, вiд того часу, як зрозумiла, що все одно колись вчиню самогубство, я не хотiла заводити новi знайомства. Новi друзi – це лише бiльше прощань i бiльше можливостей, що тебе хтось образить. Я працював з багатьма людьми, якi дiйсно намагалися накласти на себе руки, але зазвичай цей неприемний досвiд надавав iм можливостi змiнитися, вони досягали якоiсь зрiлостi, ставали певною мiрою мудрiшими. Зустрiч вiч-на-вiч зi смертю змушуе людину серйозно себе запитати про сенс життя i поводитися як годиться. А тi, хто готувався до зустрiчi зi смертю через невилiковну хворобу, часто ремствували: «Невже я мав чекати так довго, щоб зрозумiти правду? Чому я мучився до того часу, поки мое тiло не пронизав рак? Адже саме зараз я знаю!» Але Тельма була iнакшою. Рiдко я зустрiчав когось, хто побував так близько до смертi i зробив так мало висновкiв. Рiшення, якi вона ухвалила, коли прийшла до тями пiсля передозування снодiйним… Чи вона справдi вiрить, що зробить Гаррi щасливим, механiчно погоджуючись iз кожною його забаганкою i приховуючи своi власнi бажання та думки? І що було б гiрше для Гаррi, нiж те, що його дружина плаче весь останнiй тиждень i нiчого не каже йому? Ця жiнка потонула в самообманi. Їi самообман ставав особливо помiтним, коли вона говорила про Метью. – Вiн мав якусь особливу доброту, яка поширювалася на кожного, хто з ним спiлкувався. Усi секретарки були в нього закоханi. Для кожноi вiн знаходив приемне слово, знав iмена iхнiх дiтей, приносив iм пончики три-чотири рази на тиждень. Коли ми разом проводили час, бували в ресторанi чи деiнде протягом наших двадцяти семи днiв, вiн неодмiнно перекидався слiвцем з офiцiантом чи адмiнiстратором… Чи знаете ви щось про практику буддiйськоi медитацii? – Ну, так, власне кажучи, я… Але Тельма не чекала, щоб я закiнчив свое речення. – Тодi ви, напевно, знаете про медитацiю «милосердя». Вiн робив це двiчi на день i навчив мене цiеi практики. Ось чому я нiколи не могла б подумати, навiть через сотню рокiв, що вiн може так вчинити зi мною. Його мовчання вбивае мене. Інодi, коли глибоко замислююся про це, я вiдчуваю, що вiн – людина, яка навчила мене бути вiдкритою, – не мiг вигадати для мене страшнiшого покарання, нiж цiлковита мовчанка. Останнiм часом я все бiльше й бiльше схиляюся до однiеi думки, – тут Тельма почала говорити майже пошепки, – я гадаю, що вiн навмисно намагаеться довести мене до самогубства. Це звучить дуже безглуздо? – Я не знаю, чи це безглуздо, але звучить як вiдчайдушна думка людини, змученоi сильним болем. – Вiн намагаеться довести мене до самогубства. І я припиню йому набридати. Це едине пояснення! – Та, вважаючи так, ви все одно захищаете його всi цi роки. Чому? – Тому що бiльше за все на свiтi я прагну, щоб Метью думав про мене добре. Я не хочу ризикувати своiм единим шансом хоч на якесь щастя! – Але, Тельмо, це тривае вiсiм рокiв. Ви не отримували вiд нього нiякоi звiстки вiсiм рокiв! – Однак шанс е – хоч i мiзерний. Адже два чи навiть один вiдсоток вiрогiдностi – це краще, нiж нiякого шансу взагалi. Я не очiкую, що Метью покохае мене знову, я просто хочу, щоб вiн турбувався про мое життя на цiй планетi. Я не так багато прошу – коли ми гуляли в парку «Золота Брама», вiн ледве не розтягнув щиколотку, аби лиш не наступити на мурашник, – я хотiла б, щоб хоч краплина його милосердя дiсталася менi! Так багато суперечностей: адже так багато злостi, майже глузування, межуе з благоговiнням. Хоча я поступово починав ii розумiти й уже звикав до перебiльшеноi оцiнки Метью, наступнi слова мене просто приголомшили. – Якби вiн телефонував менi раз на рiк, щоб поговорити хоча б п’ять хвилин, розпитати про мое життя, висловити хоч якусь турботу про мою долю, я могла б жити щасливо. Чи ж я так багато прошу? Нiколи ще я не зустрiчав людину, яка б надiлила iншу особу такою могутнiстю. Уявiть тiльки-но: вона заявляла, що коротка телефонна розмова раз на рiк могла ii вилiкувати. Я замислився, чи дiйсно таке можливо. Пам’ятаю, що подумав: раптом нiчого бiльше не подiе, нiщо не змусить мене провести подiбний експеримент! Я визнав, що шанси допомогти Тельмi були мiзерними: ii самообман, ii дурнi вчинки, ii опiр самоаналiзу, ii схильнiсть до суiциду – усi цi факти сигналiзували: «Обережно!» Так, проблема мене вразила. Їi нав’язливе кохання – як iще це назвати? – було сильним i на диво стiйким, воно спаралiзувало ii життя на вiсiм рокiв. Але це лише на перший погляд. Насправдi ii одержимiсть була досить крихкою. Потрiбна лише маленька спроба, мiнiмальна винахiдливiсть – i цього буде достатньо, щоб викинути весь непотрiб з ii голови. А потiм? Вона звiльниться вiд одержимостi, i що залишиться? Можливо, я виявлю якiсь вiдразливi факти людського iснування, майстерно приховуванi чарами кохання? Тодi я змiг би дiзнатися щось нове про роль кохання в життi людини. На початку дев’ятнадцятого столiття в результатi медичного експерименту було вiдкрито той факт, що найкращий спосiб зрозумiти значення залози в органiзмi – видалити ii та спостерiгати за подальшим фiзiологiчним функцiонуванням лабораторноi мишi. Хоча мене взяли дрижаки вiд такоi негуманноi метафори, та я подумав: «Може, такий самий принцип застосувати i в цьому випадку?» До цього часу стало очевидно, що кохання Тельми до Метью було насправдi чимось iншим – можливо, втечею, щитом вiд вiку та iзоляцii. У цьому почуттi було мало самого Метью i, власне, не так багато й кохання, якщо кохання – це турбота, вiдданiсть, безкорисливi стосунки. Були й iншi ознаки, що волали до моеi уваги, але я вирiшив iх проiгнорувати. Я мiг би, наприклад, надати бiльше значення тому факту, що Тельма перебувае на психiатричному лiкуваннi вже двадцять рокiв! Коли я проходив практику в психiатричнiй лiкарнi iменi Джонса Гопкiнса, персонал знав багато секретних прийомiв для дiагностування хронiчноi хвороби. Один з найбiльш смiшних – це зважування клiнiчноi картки пацiента: чим важча його картка, тим гiрший прогноз. Тельма за своi неповнi сiмдесят рокiв мала картку вже як мiнiмум у десять фунтiв, i на жоднiй сторiнцi, достеменно на жоднiй, не було рекомендацii пройти курс психотерапii. Коли я згадую про свiй рiвень знань на той час, то усвiдомлюю, що я просто логiчно обгрунтував цi «прикмети». Двадцять рокiв терапii? Ну, останнi вiсiм рокiв можна не враховувати через високий рiвень потайливостi Тельми. Нiяка терапiя не мае жодного шансу, якщо пацiент приховуе основну проблему. Десять рокiв терапii до Метью? Так, це було давно! Крiм того, бiльшiсть iз ii лiкарiв були молодими практикантами. Поза сумнiвом, я мiг запропонувати iй бiльше. Тельма й Гаррi не були заможними, а тому нiколи не могли собi дозволити лiкаря, дорожчого за студента-практиканта. Але я отримував кошти вiд науково-дослiдного iнституту на вивчення методiв лiкування лiтнiх людей, i тому в Тельми була можливiсть ходити до мене на сеанси за мiнiмальну цiну. Звичайно, це було чудовою нагодою для неi – отримувати допомогу вiд досвiдченого клiнiциста. Справжнi причини, чому я взявся за Тельму, були iншими: по-перше, я був приголомшений цiлковитою одержимiстю коханням, яка засiла дуже глибоко i проявляеться в надзвичайно вразливiй формi, i я не збирався дiставати ii i вивчати; по-друге, у мене була риса, яку зараз я називаю звичайною зарозумiлiстю, – я вiрив, що можу допомогти будь-якому пацiенту, що нiхто не може уникнути впливу моiх супернавичок. Досократики визначали зарозумiлiсть як «непокору божественному закону». Так, я був непокiрним, звичайно, не божественному закону, а закону природи, закону, який керував плином подiй у моiй фаховiй сферi. Гадаю, я тодi мав передчуття, ще до того, як моя робота з Тельмою завершилася, що мене будуть вважати самовпевненим та зарозумiлим. У кiнцi розмови, через двi години, я обговорив з Тельмою контракт на лiкування. Вона зауважила, що не погоджуеться на довготривале лiкування, а я, своею чергою, подумав, що менi слiд знати результати терапii через шiсть мiсяцiв. Отож, ми домовилися зустрiчатися один раз на тиждень протягом шести мiсяцiв (з можливiстю продовження контракту ще на шiсть мiсяцiв, якщо ми дiйдемо згоди, що це необхiдно). Їi обов’язком було вiдвiдувати моi сеанси регулярно та брати участь у дослiдницькому проектi, який передбачае iнтерв’ю й цiлу купу рiзних психологiчних тестiв, що iх слiд буде зробити двiчi – на початку терапii та через шiсть мiсяцiв. Я намагався попередити ii, що терапiя, найiмовiрнiше, роз’ятрить ii бiль, i змусив пообiцяти менi, що вона не покине лiкування. – Тельмо, вашi постiйнi роздуми про Метью – словом, давайте називати ваш стан одержимiстю… – Тi двадцять сiм днiв були для мене величезним подарунком, – мовила вона, дещо дратуючись. – Одна з причин, чому я не говорила про це iншим психотерапевтам, – я не хочу, щоб вони лiкували мене як хвору на якусь хворобу. – Нi, Тельмо, я не кажу про подii восьмилiтньоi давнини. Я кажу про ваш теперiшнiй стан i про те, що ви не можете жити повноцiнним життям, бо постiйно прокручуете цю минулу iсторiю в своiй головi, знову i знову. Я подумав, що ви прийшли до мене тому, що хочете припинити цi тортури над собою. Вона зiтхнула, заплющила очi i кивнула. Таким чином вона дала менi зрозумiти, що погоджуеться. І мовчки вiдхилилася на спинку крiсла. – Що я збирався сказати – це те, що одержимiсть… вибачте, давайте будемо якось iнакше називати ваш стан, якщо слово одержимiсть вас ображае… – Нi, все гаразд. Я розумiю, що ви зараз кажете. – Розумiете, ця одержимiсть посiдае центральне мiсце у ваших думках протягом восьми рокiв. І буде вкрай важко витiснити ii. Менi треба пiддати сумнiву деякi з ваших переконань. Крiм того, терапiя може призвести до стресу. Я потребую вашоi вiри в те, що ви зможете витерпiти це все з моею допомогою. – Я вiрю. Коли я ухвалюю рiшення, я вже нiколи не змiнюю його. – Також, Тельмо, я не можу працювати з людиною, яка постiйно погрожуе накласти на себе руки. Менi потрiбна серйозна обiцянка, що ви нiчого собi не заподiете протягом наступних шести мiсяцiв. Якщо ви вiдчуете, що перебуваете на межi, подзвонiть менi. Телефонуйте менi будь-коли, я завжди до ваших послуг. Але якщо ви зробите бодай якусь спробу – навiть, на ваш погляд, зовсiм несерйозну, нiби жартома, – тодi менi доведеться розiрвати наш контракт i я не буду бiльше з вами працювати. Часто я прописую це на паперi i прошу пацiента пiдписатися, але я поважаю ваше прохання завжди ставитися шанобливо до ваших обiцянок. На мiй подив, Тельма кивнула, погоджуючись зi мною. – Нiчого з того не вийде, якщо я вам навiть пообiцяю. Інколи на мене находить такий настрiй, що я вiдчуваю, нiби це мiй единий вихiд. Я не збираюся вiдмовлятися вiд цього. – Я кажу лише про шiсть наступних мiсяцiв. Я не прошу вас давати обiцянку на довший час, та не почну терапiю без цього. Чи вам потрiбно бiльше часу, щоб обмiркувати це, Тельмо? Ви подумаете i скажете менi наступного тижня на сеансi, добре? Вона вiдразу ж зробила крок до примирення. Гадаю, вона не очiкувала вiд мене такоi суворостi. Хоча по нiй i не було видно, я зрозумiв, що iй вiдлягло. – Я не можу чекати до наступного тижня. Я хочу, щоб ми вирiшили зараз i розпочали терапiю вiдразу ж. Я обiцяю докласти максимум зусиль. «Докласти максимум зусиль» – я не вiдчував, що цього достатньо. Так, я вагався, адже не вiрив, що так швидко можна взяти все пiд свiй контроль. Але я не сказав нiчого, лише скинув брови вiд здивування. За хвилину або трохи бiльше (тиша тривае так довго пiд час сеансу) Тельма встала, простягла менi руку i сказала: – Я вам обiцяю. Наступного тижня ми почали працювати. Я вирiшив зосередитися на найбiльш важливих та нагальних проблемах. Тельма мала достатньо часу (двадцять рокiв терапii!), щоб вивчити свiй еволюцiйний перiод, i остання рiч, яку я хотiв вивчати, – це подii шiстдесятирiчноi давнини. Вона виявляла двоiсте ставлення до терапii, хоча й вважала цей метод своею останньою надiею. Жоден сеанс iй не подобався. Десь за перших десять тижнiв я зрозумiв це. Якщо ми аналiзували ii почуття до Метью, одержимiсть мучила ii протягом наступного тижня. Якщо ж, навпаки, ми говорили на iншi теми, навiть такi важливi, як ii стосунки з Гаррi, вона вважала такий сеанс марнуванням часу, бо ми iгнорували ii головну проблему – Метью. Через ii невдоволенiсть наш спiльно проведений час ставав для мене тягарем. Я навчився не очiкувати жодноi винагороди за свою роботу з Тельмою. Я нiколи не отримував задоволення вiд ii присутностi i вже десь на третьому чи четвертому сеансi усвiдомив, що цей курс лiкування не принесе менi нiяких радощiв. Бiльшу частину нашого часу ми присвячували розмовам про Метью. Я цiкавився точним змiстом усiх ii мрiй, i, здавалося, Тельмi подобалося говорити про це. Цi розмiрковування дуже часто повторювалися: бiльшiсть iз них були просто дублюванням iхнiх зустрiчей упродовж тих незабутнiх двадцяти семи днiв. Найчастiше вона розповiдала про перше побачення – випадкова зустрiч на Юнiон-сквер, кава в «Святому Франциску», прогулянка Риболовецьким причалом, вид на затоку з ресторану «У Скома», радiсть вiд поiздки на квартиру Метью, але часто вона просто розповiдала про одну з iхнiх телефонних розмов. Секс посiдав незначне мiсце: вона дуже рiдко вiдчувала сексуальне збудження. Так, мiж ними були моменти шалених сексуальних пестощiв та обiймiв за цi двадцять сiм днiв, та секс у них був тiльки раз, у перший вечiр. Вони спробували переспати ще двiчi, але в Метью нiчого не вийшло. Я все бiльше й бiльше переконувався, що iнтуiцiя мене не пiдвела: очевидно, Метью сам мав психосексуальнi проблеми, якi намагався вирiшити за рахунок Тельми (а можливо, й за рахунок iнших бiдолашних пацiенток). Вона так багато розповiдала, переходила вiд одного до iншого, що було важко на чомусь сконцентруватися. Та перш за все я мусив ii переконати, що ii кохання – це справжня одержимiсть, яку треба знищити. У разi такого спотвореного кохання життя суттево вiдриваеться вiд реальностi, людина уникае будь-якого нового досвiду, хорошого чи поганого, – це я знав не з чуток. І справдi, бiльшiсть моiх iдей та методiв з’явилися на свiт завдяки моему власному досвiду. Ще Нiцше заявляв, що система думок фiлософа завжди виникае з його автобiографii, i я вiрив, що це правда i для всiх психотерапевтiв – фактично для кожного, хто хоч трохи вмiе думати. Приблизно за два роки до початку сеансiв з Тельмою на однiй конференцii я зустрiвся iз жiнкою, яка полонила моi думки та мрii. Їi образ не виходив у мене з голови, i що б я не робив, менi нiяк не вдавалося перестати думати про неi. Певний час усе було гаразд: менi подобалася така одержимiсть, i я смакував ii знову й знову. За кiлька тижнiв я поiхав у вiдпустку з моею родиною на Карибськi острови. Через кiлька днiв пiсля повернення я усвiдомив, що менi не вдалося гарно вiдпочити, так нiби я щось пропустив. Я почав сумувати за красою пляжу, буйною та пишною острiвною рослиннiстю, менi не вистачало гострих вiдчуттiв, що отримуеш пiд час пiдводного плавання, я скучав за пейзажами пiдводного свiту. Уся ця реальнiсть блокувалася моею одержимiстю. Менi здалося, що на островi мене не було. Я сконцентрувався на спогадах про ту жiнку, програвав iх знову й знову у своiй пам’ятi, але це все була лише безглузда фантазiя. Неспокiйний i втомлений самотортурами, я пройшов терапiю (не вперше) i через кiлька важких мiсяцiв знову був сам собою, змiг повернутися до захопливоi справи – проживати власне життя так, як це було ранiше. (Цiкаво те, що ми з моiм психотерапевтом стали близькими друзями, i лише через кiлька рокiв вiн зiзнався, що тодi, коли лiкував мене, i сам був одержимий прекрасною iталiйкою, чия увага була прикута до когось iншого. І таким чином, вiд пацiента до психотерапевта i знову вiд психотерапевта до пацiента по колу переходить одержимiсть.) Тому, працюючи з Тельмою, я наголошував, що одержимiсть позбавляла ii життевоi сили. Я часто повторював ii власне твердження, що ii життя вiдбувалося вiсiм рокiв тому. Не дивно, що вона ненавидiла жити! Їi життя було зачинене в задушливiй кiмнатi без вiкон, яку провiтрювали тiльки одного разу протягом двадцяти семи днiв. Але Тельма нiколи не казала, що ця теза переконлива, i, як я нинi думаю, з поважних причин. Враховуючи власний досвiд, я помилково подумав, що у ii життi е багато радощiв, вiд яких вона вiдмовляеться через свою одержимiсть. Та насправдi Тельма вiдчувала, хоча вiдкрито цього не визнавала, що ii одержимiсть була бiльш цiкавою, нiж ii справжне життя. (Пiзнiше ми з мiнiмальними зусиллями вiдкрили зворотний бiк цiеi формули: це сталося з нею тому, що нецiкаве, сумне та похмуре життя втомило ii, i вона поставила свое фантазiйне кохання на перше мiсце.) Приблизно на шостому сеансi я зовсiм виснажився i, здаеться, щоб якось розрадити мене, вона погодилася зi мною, що одержимiсть – це ворог, якого обов’язково треба знищити. Ми проводили сеанс за сеансом, аналiзуючи нав’язливе почуття. Менi здавалося, що джерелом ii впертого небажання позбуватися своеi одержимостi була сила, якою вона надiлила Метью. Нiчого не можна виправити, поки ми не мiнiмiзуемо цю силу. – Тельмо, для вас найважливiше – це те, щоб Метью не думав про вас погано. Розкажiть менi все про це почуття. – Це важко передати словами. Думка про те, що вiн ненавидить мене, просто нестерпна. Вiн – едина людина, яка знае про мене все. Отож, те, що вiн мiг мене кохати всупереч тому, що знав, дуже багато означае для мене. Гадаю, саме з цiеi причини психотерапевтам не слiд встановлювати з пацiентами тiсний емоцiйний зв’язок. Через iхню виняткову роль, iхнiй доступ до глибинних почуттiв та найзаповiтнiших секретiв пацiентiв iхнiй вiдгук завжди мае колосальне значення. Пацiенти нiколи не мають бачити свого лiкаря таким, яким вiн е насправдi. Моя злiсть до Метью зросла ще бiльше. – Але, Тельмо, вiн же просто людина. Ви не бачили його вiсiм рокiв. Яка рiзниця, що вiн про вас думае? – Я не можу сказати вам чому. Я знаю, це звучить безглуздо, але, десь в глибинi душi, вiдчуваю, що зi мною було б усе гаразд i я була б щасливою, якби вiн думав про мене тiльки добре. Ця думка – основне оманливе переконання, яке й було ворогом. Я мусив знищити ii. І я зробив емоцiйну заяву. – Ви – це ви, у вас свое власне життя, ви продовжуете бути людиною, якою ви е, щохвилини, щодня, незважаючи нi на що. Ваше життя мае бути несприйнятливим до чиiхось швидкоплинних думок чи до електромагнiтних хвиль, якi виникають у чужiй головi. Спробуйте зрозумiти це. Усю владу, яку Метью мае над вами, ви самi йому й надали! – Мене нудить вiд думки, що вiн мене зневажае. – Те, що вiдбуваеться в головi iншоi людини, якоi ви, швидше за все, не побачите, людини, яка, можливо, навiть не цiкавиться вашим життям та переймаеться своiми власними проблемами, не мусить впливати на вас. – О, вiн знае все про мое життя i понинi. Із цим усе гаразд. Я залишаю йому купу повiдомлень на його автовiдповiдачi. Так, наприклад, останне повiдомлення я залишила минулого тижня, про те, що йду до вас на прийом. Я подумала, що йому слiд знати, адже я буду говорити з вами про нього. Я завжди повiдомляю йому, що в мене змiнився психотерапевт. – Але я так зрозумiв, що ви не обговорювали його з усiма своiми психотерапевтами. – Нi, не обговорювала. Я обiцяла йому це, хоча вiн нiколи й не просив. Я дотримала слова – аж до сьогоднi. Хоча я нiкому не говорила про нього всi цi роки, я вважала, що йому слiд знати, до якого психотерапевта я ходжу. Багато з них навчалися разом з ним. Вони навiть могли бути друзями. Через моi мстивi почуття до Метью я не був засмучений словами Тельми. Навпаки, я iз задоволенням уявив його багаторiчне замiшання через те, що вiн змушений був вислуховувати цi турботливi повiдомлення на плiвцi. Я вже подумав над тим, щоб вiдмовитися вiд iдеi помститися Метью. Ця дамочка знала, як покарати його, i не потребувала моеi допомоги у цьому. – Але, Тельмо, повернiмося до того, про що ми говорили ранiше. Хiба ви не розумiете, що самi собi шкодите? Його думки насправдi не можуть змiнити ту людину, якою ви е. Ви самi дозволяете йому впливати на вас. Вiн звичайний чоловiк, як i всi iншi. Якщо ви думаете погано про людину, з якою ви нiколи не стикаетеся, то навряд чи вашi думки вплинуть на цю людину, так? Єдине, що може вплинути, – це магiя вуду. Чому ви самi надали таку владу Метью? Вiн людина, така ж, як i будь-хто, вiн бореться за життя, вiн постарiе, вiн помре. Тельма мовчала. Я пiдвищив ставки. – Ранiше ви казали, що нiхто не змiг би навмисно завдати вам бiльше болю, нiж вiн. Ви навiть думали, що вiн намагався довести вас до самогубства. Йому байдуже до вас. То чому ви пiдносите його на п’едестал? Невже ви досi вiрите, що в життi немае нiчого важливiшого за те, щоб вiн про вас не подумав нiчого поганого? – Насправдi я не вважаю, що вiн намагався довести мене до самогубства. Це просто дивна думка, яка зрiдка опановуе мене. Я не можу визначитися зi своiми почуттями до Метью. Однак все-таки здебiльшого для мене важливiше, щоб вiн про мене думав добре. – Але чому його бажання мае першочергове значення для вас? Ви возвеличили його, зробили якоюсь надлюдиною. Здаеться, що в нього самого е психологiчнi проблеми, вiн просто якийсь невротик. Також ви згадували, що в нього серйознi сексуальнi розлади. Та просто проаналiзуйте цю проблему з точки зору порядностi – лiкарського етичного кодексу. Вiн порушив основнi принципи особи, яка за своею професiею мае допомагати iншим. Згадайте тi страждання, яких вiн вам заподiяв. Ми обое знаемо, що ви просто помиляетеся щодо свого психотерапевта, який заприсягнувся дiяти в iнтересах пацiента i не кривдити нiкого. Але радше я говорив би до стiни. – Це було тiльки тодi, коли вiн почав дiяти як лiкар, коли вiн повернувся до своеi офiцiйноi ролi. Саме тодi вiн мене й образив. Коли ми були звичайними закоханими, вiн подарував менi найдорожчий подарунок у свiтi. Це мене вкрай розчарувало. Безумовно, Тельма сама вiдповiдальна за свое скрутне становище. Безумовно, це вигадка, що Метью мав над нею якусь владу. Безумовно, вона сама надала йому цю владу, у поривi вiдмовитися вiд власноi свободи та вiдповiдальностi за своi життевi труднощi. Вона зовсiм не хотiла повертати собi свободу. Вона мала сильне бажання пiдкорятися. Звичайно, ще вiд самого початку я знав, що моi аргументи, якими б потужними вони не були, не зможуть радикально щось змiнити. Це майже нереально. Це нiколи не спрацьовувало, навiть коли я сам проходив лiкування. Лише тодi людина розумiе, коли починае усiм своiм еством усвiдомлювати правду. Тiльки пiсля того вона може пiддатися цiй правдi i змiнитися. Моднi психотерапевти завжди кажуть про «взяття на себе вiдповiдальностi», але це лише слова: насправдi це дуже важко, навiть страшно – розумiти, що ти, i тiльки ти, вiдповiдальний за власне життя. Отож, пiд час терапii слiд вирiшити проблему, як рухатися вiд неефективного iнтелектуального розумiння правди про себе до емоцiйного ii сприйняття. Лише тодi, коли пiд час терапii залучають глибокi емоцii, вона стае потужною силою, здатною щось змiнити. Саме безсилля становило проблему пiд час терапевтичних сеансiв з Тельмою. Моi спроби пробудити в нiй бодай якусь силу були ганебно невдалими, адже в основному вони являли собою невиразне бубонiння, багаторазове повторення фраз про одержимiсть та обговорення варiантiв, як ii позбутися. Як же я прагнув пiд час таких складнощiв упевненостi у своiх дiях та результативностi, яку обiцяють консервативнi пiдходи! Психоаналiз належить до найбiльш лiберальних iдеологiчних шкiл психотерапii i завжди переконуе в необхiдностi дотримання певного порядку дiй. Тому здаеться, що лiкарi-психоаналiтики бiльше впевненi абсолютно в усьому, нiж я у будь-чому. От би було чудово хоча б одного разу вiдчути, що я точно знаю, що роблю пiд час сеансiв, наприклад, що я шанобливо обговорюю, у правильнiй послiдовностi, етапи лiкування пацiента. Але, звичайно, це все лише нездiйсненнi мрii. Якщо вони взагалi допомагають пацiентам хоч трохи, то всi цi iдеологiчнi школи з iхнiми складними метафiзичними доктринами були б успiшними тому, що вони умиротворяли б страх психотерапевтiв, а не пацiентiв (а це означае, що вони дозволяли б психотерапевтам смiливо дивитися в очi страху пiд час лiкування). Чим бiльше психотерапевт може терпiти страх через незнання, тим менше вiн потребуе традицiйних методiв. Креативнi члени будь-якоi консервативноi школи цiлком переростають своiх вчителiв i виходять за межi здобутих знань. Хоча е щось заспокiйливе у всезнаючому досвiдченому спецiалiстовi, який завжди намагаеться контролювати ситуацiю, однак може бути i щось принадне у невмiлому психотерапевтовi, який готовий борсатися разом з пацiентом, аж поки вони разом не наштовхнуться на вирiшення проблеми. На жаль, пiд час курсу лiкування Тельми я зрозумiв, що на одного пацiента може бути змарновано безлiч чудових прийомiв! Шукаючи джерело сили для Тельми, я дiйшов до межi. Я намагався збентежити ii i вивести з рiвноваги. – Уявiмо на хвилину, що Метью помер! Що це для вас означае? – Я намагалася це уявити. Коли я уявляю, що вiн помер, на мене спадае страшний сум. Я жила б у спорожнiлому свiтi. Нiколи не зможу це пережити. – Як ви самi можете звiльнитися вiд усього цього? Як можна вас звiльнити? Чи мiг би Метью вiдпустити вас? Можливо, ви колись уявляли розмову, пiд час якоi Метью вас вiдпускае? Тельма засмiялася. Вона подивилася на мене, i краем ока я зловив щось на зразок поваги у ii поглядi – так нiби вона була вражена моiм умiнням читати думки. Менi вдалося заскочити ii на серйознiй фантазii. – Часто, дуже часто. – Розкажiть менi про це. Як це вiдбувалося б? – Зазвичай я не покладаюся на рольову гру чи метод «помiняйтеся стiльцями», але це на той момент здалося чудовою думкою. – Давайте спробуемо розiграти це. Сiдайте в оте крiсло, ви будете у ролi Метью i говоритимете до Тельми, яка сидить тут бiля вас. Ранiше Тельма опиралася всьому, що я пропонував, i я вже готував своi аргументи, щоб переконати ii цього разу, але, на мiй подив, вона з ентузiазмом погодилася. Можливо, за двадцять рокiв терапii вона працювала iз гештальт-психологами, якi використовували цi прийоми, а можливо, це був ii сценiчний досвiд. Вона майже зiскочила зi свого крiсла, прочистила горло, щоб було краще чути ii голос, жестами показала, що одягнула краватку i застiбнула пiджак, злегка всмiхнулася та чарiвно перебiльшила доброзичливий i великодушний вираз обличчя, знову кашлянула, нiби перевiряючи, як звучить голос, сiла в iнше крiсло i стала Метью. – Тельмо, я прийшов, аби нагадати тобi, скiльки в нас було приемних моментiв пiд час сеансiв терапii, i хочу, щоб ти залишалася моiм другом. Менi подобалися нашi дискусii, те, як ми вiльно обговорювали багато речей. Менi подобалося жартувати над твоiми ганебними вчинками. Я був правдивий. Я маю на увазi, що всi речi, якi я казав тобi чи комусь ще, були правдою. А потiм сталася подiя, яку я вирiшив вiд тебе приховати i яка змусила мене змiнити свою поведiнку. Це не твоя провина – ти не зробила нiчого огидного чи неприемного, – що ми не змогли побудувати довготривалих стосункiв. Я просто зустрiв iншу жiнку – Соню. І тут Тельма на хвилину вийшла зi своеi ролi й голосно театрально прошепотiла: – Докторе Ялом, Соня – це був мiй сценiчний персонаж, коли я була танцiвницею. Вона знову стала Метью i вела далi: – Ця жiнка, Соня, з’явилася в моему життi, i я усвiдомив, що вона моя доля. Я намагався триматися осторонь вiд тебе, намагався сказати, щоб ти менi бiльше не телефонувала, i – я буду чесним – мене дратувало, що ти цього не розумiла. Пiсля твоеi спроби самогубства я подумав, що слiд бути дуже обережним зi словами, якi тобi кажу, i тому я вiддалився. Я зустрiвся iз психiатром, i вiн порадив менi зникнути. Ти для мене залишаешся людиною, яку я хочу бачити своiм другом, але це неможливо зробити вiдкрито. У тебе е Гаррi, у мене е Соня. Вона замовкла i потонула в крiслi. Їi плечi опустилися, ii доброзичлива посмiшка зникла, i, цiлком виснажена, вона знову стала Тельмою. Ми обое мовчали. Коли я подумав про слова, якими вона говорила в ролi Метью, я легко зрозумiв ii почуття i те, чому вона, без сумнiву, програвала iх так часто: вони пiдтримували ii бачення реальностi, вони виправдовували Метью та звiльняли його вiд будь-якоi вiдповiдальностi (врештi, це саме психiатр порадив йому бiльше не спiлкуватися з Тельмою) i пiдтверджували, що з нею не вiдбулося нiчого ганебного, що не було нiчого непристойного в iхнiх стосунках, справа була лише в тому, що Метью вiдчував бiльшу вiдповiдальнiсть за iншу людину. Інша жiнка – Соня – це сама Тельма в молодостi, пiдказала менi, що потрiбно пильнiше вивчити ставлення моеi пацiентки до свого вiку. Я був захоплений iдеею звiльнення вiд одержимостi. Чи цi слова Метью дiйсно давали iй свободу? Я раптом пригадав iсторiю з пацiентом у першi роки своеi практики (лiкар завжди пам’ятае своiх перших хворих, вони нiби закарбовуються у пам’ятi, як перiод професiйного становлення). Пацiент, який був параноiком, наполягав на тому, що я не доктор Ялом, а агент ФБР, i вимагав доказiв моеi iдентифiкацii. Коли наступного сеансу я простодушно показав йому свое свiдоцтво про народження, водiйськi права та паспорт, вiн вимагав довести, що всi цi документи дiйснi: лише зв’язки з ФБР дають можливiсть отримати такi гарнi пiдробки, ще й так швидко. Якщо мережа агентiв розширюеться, то вже нiхто не може бути поза нею. Нi, звичайно, Тельма не була параноiком, але мене турбувало, чи вона також буде вiдмовлятися вiд своiх тверджень, навiть вiд тих, якi вона сказала за Метью, постiйно вимагаючи все бiльше доказiв. Проте, озираючись назад на цей випадок, я вiрю, що саме тодi почав серйозно замислюватися про те, щоб залучити до курсу лiкування Метью – не ii iдеалiзованого Метью, а реального Метью з плотi й кровi. – Як вам рольова гра, Тельмо? Якi почуття вона розворушила? – Я почувалася як iдiотка! Це смiховинно – людина мого вiку грае роль дурнуватого юнака. – Ви хочете мене про щось запитати? Чи ви гадаете, що я саме так про вас думаю? – Чесно кажучи, е ще й iнша причина (на додачу до моеi обiцянки Метью), чому я не говорила про нього з моiми психотерапевтами чи з кимось iншим. Я знаю, вони скажуть, що це безрозсудна пристрасть, сильне захоплення чи якийсь невротичний стан, перенесення тощо. «Кожен пацiент закохуеться у свого психотерапевта», – я таке вже десь чула. А може, вони скажуть, що це… Як це називаеться, коли психотерапевт передае щось пацiенту? – Контрперенесення. – Так, контрперенесення. Ви запропонували, ще минулого тижня, коли говорили про Метью, «розробити» профiль його персональних проблем пiд час того, як вiн лiкував мене. Я буду вiдвертою (як ви й радили менi для ефективного лiкування): це дратуе мене. Це так, нiби я не мала для нього нiякого значення, нiби була невинним свiдком його гри й нiби допомагала, граючи роль його матерi. Я прикусив язика. Вона мала рацiю, це були точно моi думки. – Ви з Метью обое е «невинними свiдками». Мiж вами не було нiякого зв’язку, це була лише фантазiя. Ви закохалися не в Метью, а в того чоловiка, якого вiн вам показав, – чоловiка, якого ви покохали б цiлковито i без будь-яких умов, який був би повнiстю вiдданий i присвятив би себе вашому благополуччю, комфорту та розвитку, який зупинив би ваше старiння й кохав би вас, як молоду гарну Соню, який дав би вам можливiсть уникнути болiсноi розлуки i запропонував би створити щасливий безкорисливий союз. Навряд чи ви були «закоханi» у Метью, я впевнений в одному: ви не кохали Метью, тому що ви нiколи не знали, хто такий Метью. А Метью? Кого чи що вiн любив? Я ще не знаю, але не думаю, що це було кохання або ж турбота. Вiн не кохав вас, Тельмо, вiн вас просто використовував. Вiн зовсiм не пiклувався про Тельму, про справжню Тельму! Його турбота була нещирою. Ви сказали, що вiн мiг розiгрувати з вами якусь гру. Що ж, це може бути правильним здогадом. Нiби читаючи моi думки, Тельма продовжила, з пiднятим угору пiдборiддям i вимовляючи усi слова так, нiби говорила перед великою публiкою. – Коли ми вважаемо, що справдi кохаемо одне одного, це применшуе наше кохання. Це позбавляе його глибини – робить його нiчим. Кохання було, воно е, воно – справжне. Нiщо не було для мене бiльш реальним. Тi двадцять сiм днiв стали найважливiшою подiею в моему життi. Це були двадцять сiм днiв раю, i я вiддала би будь-що, щоб iх повернути! Сильна жiнка, подумав я. Вона вмiло вела свою лiнiю. – Не забирайте в мене найщасливiший момент життя. Не позбавляйте мене единоi справжньоi подii, яка будь-коли трапилася зi мною. Хто б мiг наважитися заподiяти таке комусь, тим паче пригнiченiй, схильнiй до самогубства сiмдесятирiчнiй жiнцi? Але я не хотiв, щоб мене шантажували в такий спосiб. Поступка iй зараз означала б мою помилку й абсолютну неефективнiсть нашоi терапii в майбутньому. Отож, я провадив сухим тоном: – Розкажiть усе, що ви пам’ятаете про свiй стан ейфорii. – Це досвiд поза тiлом. Я дуже легка, мене там насправдi немае чи принаймнi частини мене, яка завдае менi болю та приниження. Я просто не думала i не хвилювалась нi про що. Я стала ми. Самотне я розчинилося i стало щасливими ми. Як часто я це чув! Це таке собi загальне визначення будь-якоi форми щастя – романтичного, сексуального, полiтичного, релiгiйного, мiстичного. Кожен прагне щасливого об’еднання з кимось i вiтае його, коли воно з’являеться на обрii. Але е одна вiдмiннiсть у випадку з Тельмою – це вiдбуваеться не тому, що вона його хоче, а тому, що вона мусить це мати, щоб уникнути якоiсь небезпеки. – Це схоже на те, що ви розповiдали про секс iз Метью. Ви казали, що для вас фiзична близькiсть не мала значення, не було важливо, щоб вiн був усерединi. Важливим було те, щоб мiж вами був зв’язок i ви розчинилися одне в одному. – Так, це правда. Це те, що я й мала на увазi, коли казала, що ви надаете завеликоi ваги нашим сексуальним стосункам. Секс сам по собi не мав аж такого значення для мене. – Це допомагае нам зрозумiти сон, який ви бачили кiлька тижнiв тому. Два тижнi тому Тельма розповiла тривожний сон – единий сон, про який вона згадала за весь курс терапii. Я танцювала з великим чорним чоловiком. Потiм вiн перетворився на Метью. Ми лежали на танцмайданчику й займалися сексом. Я майже отримала оргазм, тодi я прошепотiла йому на вухо: «Вбий мене». Вiн зник, i я лишилась сама. – Це можна пояснити так, що ви хочете позбутися самотностi, втратити себе (увi снi це символiзуе фраза «вбий мене»), а Метью – лише iнструмент, за допомогою якого це можна зробити. А що ви думаете стосовно того, що все вiдбуваеться на танцмайданчику? – Я ранiше казала, що була щасливою лише двадцять сiм днiв. Це не зовсiм правда. Я часто вiдчувала ейфорiю у танцi. Коли я танцювала, усе зникало – я i все навколо, – залишався тiльки танець i та мить. Коли я танцюю у снах, це означае, що я намагаюся повернути все те, що зникло. Я думаю, це також означае бути молодою знову. – Ми лише трохи обговорили те, що ви вiдчуваете, коли думаете, що вам сiмдесят рокiв. Як часто ви про це замислюетеся? – Гадаю, я iнакше ставилась би до терапii, якби менi було сорок, а не сiмдесят. Менi було б на що сподiватися. Хiба психотерапевти не волiють працювати з молодшими людьми? Я знав, що це дуже широка тема. Тут справдi було про що поговорити. Я був упевнений, що страх Тельми перед вiком та смертю живить ii одержимiсть. Однiею з причин того, що вона хотiла розчинитися в коханнi, насправдi було бажання втекти вiд страху перед розчиненням у смертi. Нiцше сказав: «Остання нагорода смертi – це те, що бiльше не доведеться помирати». А ще, обговорюючи цю тему, у нас була чудова можливiсть попрацювати над нашими стосунками. Хоча двi теми, якi ми вже розглянули (втеча вiд свободи та вiд самотностi), стосувалися i будуть стосуватися змiсту нашого теперiшнього дискурсу, я вiдчував, що мiй найкращий шанс допомогти Тельмi – розвинути з нею стосунки, до яких вона поставилася б серйозно. Я сподiвався, що встановлення близького контакту зi мною допоможе значно послабити ii зв’язок з Метью. Таким чином вона могла б змусити себе звiльнитися вiд нього. Лише тодi ми зможемо перейти до розпiзнання та усунення бар’ерiв, якi не давали iй установити нормальнi близькi стосунки в реальному життi. – Тельмо, коли ви запитали, чи психотерапевти надають перевагу молодшим пацiентам, менi здалося, що у вас е до мене особисте запитання. Тельма, як завжди, уникала особистих тем. – Це ж очевидно, що така робота мае бiльше користi. Наприклад, ваша пацiентка – мама з трьома дiтьми. У неi все життя попереду, ii покращений душевний стан принесе користь ii дiтям та дiтям ii дiтей. Я наполягав: – Я мав на увазi, що, коли у вас е якесь запитання, особисте запитання, що стосуеться вас i мене, то ви можете смiливо його поставити. – Це правда, що психотерапевт радше буде лiкувати тридцятирiчну пацiентку, нiж сiмдесятирiчну? – Ми можемо зосередитися на вас i менi, а не на психiатрii, психотерапевтах i пацiентах? Хiба ви не хотiли мене запитати: «Як ви ставитеся, Ірве…» – тут Тельма посмiхнулася. Вона рiдко називала мене на iм’я, надаючи перевагу прiзвищу, – «…до того факту, що лiкуете мене, Тельму, жiнку, якiй сiмдесят рокiв?» Вона не вiдповiла. Вона дивилася у вiкно. Вона лише злегка хитнула головою. Прокляття, вона була впертою! – Я маю рацiю? Це те запитання? – Просто запитання – не завжди саме те запитання. Але якби ви вiдповiли на мое питання, яке я вам перша поставила, то я б отримала вiдповiдь на ваше питання. – Ви маете на увазi, що, якби дiзналися мою думку про те, як психотерапевти загалом ставляться до лiкування пацiентiв похилого вiку, то зробили б висновки про мое ставлення до цього? Тельма кивнула. – Але це буде неправильна вiдповiдь. Моi коментарi лише опишуть ситуацiю в цiлому, у вас будуть якiсь здогади щодо них, але це не буде точним висловленням моiх особистих почуттiв до вас. Що заважае вам прямо спитати мене про це? – Саме так я робила з Метью. І саме цю звичку вiн називав ганебною. Поки вона говорила, у мене з’явилася пауза. Чи справдi я хочу взяти Метью собi в союзники? Поки що я був певен, що це правильний шлях. – Дайте менi змогу спробувати вiдповiсти на вашi запитання – загальне, яке ви поставили, i особисте, яке не поставили. Я почну з бiльш загального. Менi особисто подобаеться працювати зi старшими пацiентами. Як ви знаете з усiх тих опитувальникiв, що iх заповнювали перед тим, як ми почали курс терапii, я проводжу дослiдження i працюю з багатьма пацiентами, яким виповнилося шiстдесят чи сiмдесят. Я дiзнався, що вони так само пiддаються терапii, як i молодшi пацiенти, можливо, навiть краще, i я отримую не менше задоволення вiд цiеi роботи. Я оцiнив ваше запитання про молоду матiр i ii значення для суспiльства, але розумiю це iнакше. Ви також маете велике значення. Усi молодi люди, з якими ви контактуете, будуть дивитися на вас як на приклад чи наставника у своему життi. А щодо вас особисто, я вiрю, що i в сiмдесят можливо вiдкрити новi перспективи, як це було в роки молодостi, i наповнити ваше життя новим значенням. Я знаю, що це важко зрозумiти зараз, але, повiрте менi, таке часто трапляеться. А тепер я вiдповiм на особисте запитання: як я ставлюся до того, що лiкую вас? Я хочу вас зрозумiти. Менi здаеться, я розумiю ваш бiль i спiвчуваю вам, оскiльки в мене був схожий болiсний досвiд. Я вивчаю проблему, яку ви намагаетеся подолати, i гадаю, що можу вам допомогти. Бiльше того, я зобов’язаний вам допомогти. Найважчим для мене був розпач через дистанцiю, яку ви мiж нами встановили. Ранiше ви казали, що можете дiзнатися (чи принаймнi припустити), якою буде вiдповiдь на особисте запитання, запитуючи про щось загальне. Але лишень подумайте, яке враження це справляе на iншу людину. Коли ви продовжуете ставити менi безособовi запитання, я вiдчуваю, нiби ви iгноруете мене. – Ви говорите точно як Метью. Я посмiхнувся, тихо скрипнувши зубами. Урештi я не знайшовся, що вiдповiсти. Нашi розмови не приносили менi нiчого, окрiм втоми та розчарування. І, вочевидь, така поведiнка була типовою для неi. Нам з Метью було б чим подiлитися один з одним. Це була важка й невдячна робота. Тиждень за тижнем i я почав здаватися, моi сили вичерпувалися. Я намагався навчити ii абетки близьких вiдносин: наприклад, як використовувати займенники я i ти, як визначати почуття (починаючи з рiзницi мiж почуттями та думками), як опановувати та виявляти почуття. Я навчав ii розрiзняти основнi почуття (гнiв, сум, радiсть, задоволення). Я придумував для неi речення, якi потрiбно було закiнчити: наприклад, «Ірве, коли ви кажете це, я вiдчуваю … до вас». Тельма володiла вражаючим набором прийомiв, як професiйно дистанцiюватися та затягувати час. Так, наприклад, усе, що хотiла сказати, вона супроводжувала довжелезною та нудною преамбулою. Коли я звернув на це ii увагу, вона визнала, що я маю рацiю, а потiм з ентузiазмом взялася розповiдати iсторiю про те, чому, коли хтось запитував ii про час, вона читала цiлу лекцiю про виробництво годинникiв. Через кiлька хвилин пiсля того, як вона закiнчила розповiдати анекдот (повнiстю, зi всiма iсторичними поясненнями, як вона i ii сестра вперше сформували нову звичку розповiдати довгi iсторii, якi не мають прямого стосунку до справи), ми були безнадiйно вiдкинутi вiд того мiсця, де починали, i я зi своею терапiею опинився знову на кiлька крокiв позаду. Одного разу вона визнала, що мае серйозну проблему i не вмiе правильно самовиражатися. Тельма була сама собою лише двiчi за все свое доросле життя – коли танцювала i пiд час двадцятисемиденного роману з Метью. Ось чому вона надавала такого великого значення цим стосункам: «Вiн знав мене так добре, як навряд чи знав ще хтось – такою, яка я насправдi, коли повнiстю вiдкрита, коли нiчого не приховую». Коли я запитував ii, як минув сеанс, чи просив описати, що вона вiдчувала до мене протягом цього часу, вона рiдко вiдповiдала. Зазвичай вона заперечувала, що в неi взагалi е якiсь почуття, але iнколи спантеличувала мене, кажучи, що iй здалося, нiбито мiж нами склалися дуже гарнi близькi стосунки за цю годину – годину, коли вона ухилялася вiд розмови i не йшла на контакт. Не погоджуватися з нею й аналiзувати такi значнi розбiжностi в наших поглядах було безнадiйною справою, оскiльки вона, напевно, вiдчувала, що iй рiшуче чинять опiр. Так, очевидно, що мiж нами не склалися довiрливi товариськi стосунки, i я почувався спантеличеним та зневаженим. Наскiльки я мiг судити, саме я робив себе доступним для неi. Я пiдлаштовувався пiд неi. А вона не змiнювалася зовсiм i залишалася байдужою до мене. Я намагався поговорити про це, але незалежно вiд того, як я висловлювався, у мене виходило жалюгiдне скиглення на кшталт: «Чому я не подобаюся вам так, як подобався Метью?» – Менi здаеться, Тельмо, що мае бути ще якась причина, чому ви дозволяете собi вважати думку Метью надзвичайно важливою i чому ви вiдмовляетеся дослухатися до моеi думки взагалi. Урештi, як i Метью, я знаю про вас теж багато. Я також психотерапевт – та що там казати, у мене на двадцять рокiв бiльше досвiду, нiж у Метью, i я набагато мудрiший за Метью. Менi цiкаво, чому ви не враховуете моеi думки? Тельма вiдповiла по сутi мого запитання, але в ii вiдповiдi не було реакцii на моi емоцii. Вона заспокоiла мене: – Рiч не у вас. Я впевнена, що ви знаете свою справу. Я так поводжуся з кожним психотерапевтом у свiтi. Це тому, що Метью мене дуже образив i я не хочу знову бути вразливою. – У вас на все е дуже гарнi вiдповiдi, але це все доводить, що ваше гасло – «Не наближайтеся». Ви не можете наблизитися до Гаррi тому, що не хочете зробити йому боляче, не розповiдаете про своi близькi стосунки з Метью i самогубство. Не можете завести близьких друзiв, бо ви боiтеся, що зробите iм боляче, коли спроба самогубства вдасться. Ви не можете потоваришувати зi мною, бо iнший психотерапевт вiсiм рокiв тому образив вас. Наша пiсня гарна й нова, починаймо ii знову. Слова пiснi щоразу iншi, але музика одна й та сама. Нарештi, десь на четвертому мiсяцi, з’явились ознаки прогресу. Тельма припинила сперечатися зi мною за кожноi нагоди i, на мiй подив, на початку одного iз сеансiв розповiла, що минулого тижня протягом багатьох годин складала список своiх близьких стосункiв та пригадувала, що з ними сталося. Вона усвiдомила, що, коли справдi зближувалася з кимось, то все одно в той чи iнший спосiб руйнувала цi взаемини. – Можливо, ви маете рацiю. Можливо, у мене серйознi проблеми в спiлкуваннi з людьми й менi важко налагодити близькi стосунки. Я не думаю, що в мене була якась хороша подруга за останнi тридцять рокiв. Я не впевнена, що в мене взагалi колись вона була. Те, що до неi прийшло розумiння, могло бути переламним моментом у нашiй терапii: уперше Тельма визначила певну проблему i взяла на себе вiдповiдальнiсть за неi. Я сподiвався, що зараз ми вже точно почнемо стрiмко просуватися вперед. Натомiсть сталося протилежне: вона вiддалилася навiть бiльше, заявляючи, що ii проблема налагодження близьких стосункiв випливла пiд час нашого курсу лiкування i, можливо, терапiя спричинила ii. Я всiляко намагався переконати ii, що це гарний, а не поганий знак. Знову й знову я пояснював, що труднощi в близьких стосунках – це не зовнiшня перешкода, яка з’являеться в ходi терапii, а вони i е основою психологiчноi проблеми пацiента. Це був позитивний, а не негативний розвиток терапii, що виник зненацька, i зараз ми мали змогу його вивчити. Усе. Але ii вiдчай поглибився. Вiдтепер кожен тиждень у неi був жахливий. Вона стала ще одержимiшою, бiльше плакала, вiддалялася вiд Гаррi, багато часу планувала свое самогубство. Усе частiше й частiше я чув, як вона критикуе моi методи лiкування. Вона заявляла, що нашi сеанси мають успiх лише тодi, коли ми обговорюемо щось, що ii дратуе чи завдае дискомфорту, i вона шкодуе, що зобов’язала себе до шести мiсяцiв лiкування. Час спливав. Почався п’ятий мiсяць, i хоча Тельма запевняла, що поважае мене й мою працю, проте дала чiтко зрозумiти, що не збираеться проходити курс лiкування довше, нiж шiсть мiсяцiв. Я вiдчув збентеження: усi моi старання та творчi спроби виявилися неефективними. Менi навiть не вдалося встановити стiйкий зв’язок iз нею, такий необхiдний для лiкування: ii емоцiйна енергiя, кожна ii крапля, була спрямована на Метью, а я так i не з’ясував, як послабити цей зв’язок. Настав час розiграти мою останню карту. – Тельмо, пам’ятаете заняття кiлька мiсяцiв тому, коли ви були в ролi Метью i промовили слова, якi б дали вам свободу? Я обмiрковую варiант запросити Метью до себе в кабiнет i провести тристороннiй сеанс – ви, я i Метью. У нас залишилося лише сiм занять, якщо ви не передумаете припинити курс. – Тельма рiшуче кивнула головою. – Вважаю, нам потрiбна допомога, щоб рухатися далi. Я хочу запитати у вас дозволу зателефонувати Метью i запросити його приеднатися до нас. Я думаю, що одного тристороннього сеансу буде достатньо, але потрiбно зробити це якнайшвидше, оскiльки нам з вами знадобиться ще кiлька занять, щоб обговорити все i скласти едину картину. Тельма, яка до цього апатично сидiла в крiслi, стрiмко випросталася. Їi незмiнна сумочка зi шнурком, яку вона тримала на колiнах, впала на пiдлогу, але Тельма навiть не зауважила цього. Вона слухала мене з широко розплющеними очима. Нарештi, ну нарештi вона звернула на мене увагу. Потiм вона сидiла кiлька хвилин i ретельно обмiрковувала моi слова. Хоча в мене не було чiткого бачення, як втiлити цю iдею, я вiрив, що Метью погодиться зустрiтися з нами. Я сподiвався, що моя професiйна репутацiя змусить його спiвпрацювати. Бiльше того, повiдомлення вiд Тельми на автовiдповiдачi за вiсiм рокiв поспiль мали йому набриднути, i я був цiлком упевнений, що вiн прагнув вiд цього звiльнитися. Я не знав, що може трапитися пiд час такоi незвичноi тристоронньоi зустрiчi. Але я вiдчував дивну впевненiсть, що все мине якнайкраще. Будь-яка iнформацiя допоможе. Будь-яке зiткнення з реальнiстю дозволить менi звiльнити Тельму вiд ii зацикленостi на Метью. Незважаючи на глибину вад його характеру – а я не мав сумнiву, що вони значнi, – я був упевнений: у моiй присутностi вiн не зробить нiчого такого, що б потурало ii фантазiям про поновлення стосункiв. Пiсля незвично довгоi тишi Тельма заявила, що iй потрiбно бiльше часу, щоб подумати про це. – Оскiльки, – сказала вона, – я бачу бiльше шкоди, нiж користi. Я важко зiтхнув i вiдкинувся на спинку крiсла. Я знав, що Тельма згае решту нашого сеансу i буде снувати павутиння своеi одержимостi. – Позитивним моментом, я гадаю, буде те, що доктор Ялом отримае нагоду спостерiгати за цiкавою подiею. Я зiтхнув ще глибше. Це могло бути навiть важче, нiж я думав. Вона говорила про мене як про третю особу. Я хотiв зробити iй зауваження, що вона говорить про мене так, нiби мене в цiй кiмнатi немае, але менi забракло сил – вона мене цiлком виснажила. – А щодо негативного боку, то я думаю про кiлька варiантiв. По-перше, ваш дзвiнок вiддалить його вiд мене ще бiльше. Зараз у мене е тiльки один-два шанси на сто, що вiн коли-небудь зi мною зустрiнеться. Ваш дзвiнок може знизити моi шанси до нуля чи менше. Поза сумнiвом, я починав дратуватися i подумав: «Вiсiм рокiв минуло, Тельмо, невже ти не можеш зрозумiти? І крiм того, як можуть твоi шанси опуститися нижче нуля, дурненька?» Це справдi була моя остання карта, i я подумав, що вона побила мене козирем. Але я промовчав. – Його единою мотивацiею для участi в такому заходi буде лише фахова – допомога хворiй людинi, яка не може налагодити свое життя. Номер три… О Боже! Вона знову перелiчувала пункти списку. Я не мiг цього терпiти. – Номер три: Метью, можливо, i скаже правду, але все це буде вiдбуватися пiд вашим наглядом i вiн вiдчуватиме тиск вашоi присутностi. Не думаю, що я хотiла би, щоб зi мною так вчинили. Номер чотири: це його скомпрометуе й осоромить як фахiвця. Вiн нiколи не пробачить менi цього. – Але ж, Тельмо, вiн психотерапевт. Вiн знае, що для того, щоб вам стало краще, ви маете з ним поговорити. Якщо вiн щира i благородна людина, як ви про нього думаете, вiн, безперечно, вiдчувае провину через вашi душевнi страждання i йому буде приемно вам допомогти. Однак Тельма була занадто зайнята продовженням свого перелiку i не слухала мене. – Номер п’ять: яку користь я можу дiстати вiд тристороннього сеансу? Немае жодного шансу, що вiн скаже те, що я сподiваюся почути. Я просто хочу, щоб вiн сказав, що хвилюеться за мене. І мене навiть не турбуе, чи вiн справдi так думае. Якщо я не отримаю того, що хочу i що менi потрiбно, навiщо менi наражатися на новий бiль? Я достатньо страждала. Навiщо менi робити це знову? Тельма встала зi свого крiсла й пiдiйшла до вiкна. Зараз я був глибоко стривожений. Тельма сама себе загнала у глухий кут iррацiонального божевiлля i збиралася заблокувати мiй останнiй шанс допомогти iй. Я не квапився i старанно обмiрковував своi наступнi слова. – Найкраща вiдповiдь, яку я мiг би дати на вашi запитання, – це те, що розмова з Метью наблизить нас до правди. Ви ж хочете цього, чи не так? – Вона стояла до мене спиною, але я подумав, що помiтив ii легкий кивок, який означав згоду. – Ви не можете бiльше жити у брехнi чи своiх фантазiях! Знаете, Тельмо, ви багато разiв запитували мене про мiй теоретичний напрямок. Я часто не вiдповiдав, оскiльки вважав, нiбито розмова про школи психотерапii вiдволiче нас вiд особистих проблем, якi нам треба було розв’язувати. Але я скажу лише одну рiч. Можливо, едине найважливiше кредо, яке в мене е, – невивчене життя не варте того, щоб бути прожитим. Прихiд Метью може стати ключем до справжнього пiзнання, що ж насправдi з вами вiдбуваеться останнi вiсiм рокiв. Моя вiдповiдь заспокоiла Тельму. Вона повернулася до крiсла i сiла. – Це все мене дуже дратуе. Голова йде обертом. Дайте менi подумати про це до наступного тижня. Але ви мусите пообiцяти менi одну рiч – ви не будете телефонувати Метью без мого дозволу. Я пообiцяв, що, поки вона сама менi не скаже, я не буду дзвонити Метью наступного тижня, i ми попрощалися. Я не мiг iй гарантувати, що взагалi нiколи не буду йому телефонувати, але, на щастя, вона про це мене не попросила. Наступного разу Тельма виглядала на десять рокiв молодшою, разом з нею в кабiнет завiтала весна. Вона встигла зробити нову зачiску й була дуже привабливою у вовнянiй спiдницi з ромбиками i панчохах замiсть своiх звичних широких штанiв вiд синтетичного спортивного костюма. Вона вiдразу сiла й перейшла до справи. – Весь тиждень я розмiрковувала про зустрiч iз Метью. Я зважила всi за i проти, i зараз я вiрю, що ви правi: я в такiй поганiй формi, що, здаеться, уже не може бути гiрше! – Тельмо, це не моi слова. Я сказав, що… Однак Тельмi вже було нецiкаво, що я казав. Вона сама почала говорити: – Але ваш план подзвонити йому не дуже слушний. Це було б великим шоком – отримати такий дзвiнок без попередження. Отож, я вирiшила подзвонити йому сама, щоб пiдготувати до вашого дзвiнка. Звичайно, я не додзвонилася до нього, однак залишила повiдомлення на автовiдповiдачi стосовно вашоi пропозицii. І я попросила його подзвонити менi або вам i… i… І на цьому мiсцi iз широкою усмiшкою на обличчi вона зупинилася, щоб напруга зросла ще бiльше. Я був вражений. Я нiколи ранiше на бачив, як вона грае. – І? – О Боже, ви враженi бiльше, нiж я могла уявити. Уперше за вiсiм рокiв вiн менi передзвонив, i ми хвилин двадцять по-дружньому гомонiли. – І як ви почувалися? – Чудово! Я навiть не можу передати вам, як чудово. Здавалося, що ми лише вчора говорили з ним. Вiн був старим добрим турботливим Метью. Вiн розпитав про все. Вiн був схвильований моею депресiею. Вiн був радий, що я лiкуюся у вас. Так, у нас була хороша розмова. – Чи можете менi розповiсти, про що ви говорили? – Ой, я уже й не пам’ятаю. Ми просто теревенили. – Про минуле? Теперiшне? – Знаете, це звучить смiшно, але я нiчогiсiнько не пам’ятаю. – Чи можете ви згадати хоч щось? Багато психотерапевтiв на моему мiсцi могли б iнтерпретувати це як спосiб закритися вiд мене. Можливо, менi слiд було б так само це проiнтерпретувати, але я не мiг чекати. Було страшенно цiкаво! Це було так схоже на Тельму – не думати, що в мене теж можуть бути якiсь бажання. – Знаете, я не намагаюсь нiчого приховати. Я просто не можу згадати. Я була дуже схвильована. О, так, вiн сказав менi, що одружився i вже встиг розлучитися. І що вiн зазнав багато сум’яття через розлучення. Але головне те, що вiн хоче прийти на тристоронню зустрiч. Знаете, це смiшно – менi здалося по телефону, що навiть дуже хоче, так, нiби це я його уникала, а не вiн мене. Я сказала йому прийти до вас в офiс у мiй звичний час на наступному тижнi, але вiн просив запитати, чи ви зможете провести сеанс ранiше. Отож, оскiльки ми вже вирiшили зробити це, вiн хоче, щоб це вiдбулось якомога швидше. Я думаю, я вiдчуваю те саме. Я запропонував час за два днi, i Тельма сказала, що повiдомить Метью. Пiсля цього вона ще й ще аналiзувала свою телефонну розмову i вже планувала нашу зустрiч. Тельма нiколи не згадувала всiх подробиць своеi телефонноi розмови, але дуже добре пам’ятала, про що вони не поговорили. – Як тiльки я поклала слухавку, почала картати себе за те, що побоялась i не поставила два важливих запитання. Перше – що ж насправдi трапилося вiсiм рокiв тому? Чому вiн раптово припинив зi мною спiлкуватися? Чому не вiдповiдав на моi дзвiнки? Друге – що вiн зараз до мене вiдчувае? – Давайте домовимося, що пiсля нашоi тристоронньоi зустрiчi ви не будете себе картати, що чогось не спитали в Метью. Я обiцяю допомогти вам поставити всi запитання, якi хочете, всi запитання, що допоможуть звiльнити вас вiд влади Метью, якоi ви йому й надали. Це буде мое основне завдання пiд час нашого сеансу. Усю наступну годину Тельма повторювала одне й те саме: вона говорила про своi почуття до Метью, як у них не вiдбулося перенесення емоцiй, як Метью подарував iй найкращi днi життя. Менi здавалося, що вона не говорить, а постiйно дзижчить, голос ii зривався, вона дивно висловлювалася, до того ж розповiла менi все, нiби вперше. Я усвiдомив, як мало вона змiнилася i як багато залежить вiд наступного сеансу. Тельма приiхала за двадцять хвилин до початку. Того ранку я займався кореспонденцiею й кiлька разiв виходив до секретарки. Я одразу помiтив Тельму в кiмнатi очiкування. Вона була вдягнена в яскраво-синю трикотажну сукню, яка гарно ii облягала, – вiдважний крок для сiмдесятирiчноi ледi, але я думаю, що вона успiшно впоралася зi своiм завданням. Пiзнiше, коли я запросив ii до кабiнету, я зробив iй комплiмент, а вона повiдомила менi змовницьким шепотом, приклавши палець до вуст, що цiлий тиждень обирала, що вдягнути. Це була перша нова сукня, яку вона купила за останнi вiсiм рокiв. Пiдправляючи помаду на губах, вона заявила, що Метью приiде за хвилину-другу – точно в призначений час. Вiн сказав iй, що не хоче довго чекати перед кабiнетом, щоб часом не зiштовхнутися з кимось iз колег, якi можуть проходити повз. Я не мiг засуджувати його за це. Раптом вона замовкла. Я залишив дверi вiдчиненими, тому ми почули, що Метью вже прийшов i завiв розмову з моею секретаркою. – Я приходив сюди на якiсь лекцii, коли департамент ще був у старiй будiвлi… Коли ви сюди переiхали?.. Менi дуже подобаеться те, що ця будiвля свiтла i простора. А вам? Тельма поклала руки на груди, нiби хотiла вгамувати серцебиття, i прошепотiла: – Бачите? Тепер розумiете, як природно та без пафосу вiн виявляе свою турботу? Метью зайшов. Уперше за вiсiм рокiв вiн побачив Тельму, i, якщо й був вельми вражений тим, як сильно вона постарiшала, приемна хлопчача усмiшка не зрадила його. Вiн був старшим, нiж я очiкував: можливо, йому було десь за сорок. Дуже консервативно вбраний – у невластивий калiфорнiйцю костюм-трiйку. У принципi, вiн був саме таким, як Тельма його описала: стрункий, з вусами та гарною засмагою. Я був готовий до його щиростi, i тому вигаданий образ не мiг увести мене в оману. (Соцiопати часто презентують себе дуже добре, подумав я.) Для початку я швидко подякував йому за те, що вiн прийшов. Вiн не розгубився й одразу знайшовся, що сказати: – Я прагнув цього сеансу вiсiм рокiв. Це я повинен вам подякувати за те, що з вашоi iнiцiативи вiн вiдбудеться. Крiм того, я читав вашi книжки. Це велика честь – зустрiтися з вами. Так, у нього е певний шарм, подумав я, але не хотiв зав’язувати непотрiбну розмову з Метью на особистi чи професiйнi теми. Таке марнослiв’я могло тiльки вiдволiкти нас вiд головного – найкраще було менi перебрати на себе другорядну роль на цьому сеансi i дати Тельмi та Метью можливiсть поспiлкуватися якомога бiльше. Я змiнив тему розмови: – Нам потрiбно багато про що поговорити сьогоднi. Почнемо? Почала Тельма: – Це дивно, але я навiть не збiльшила дозу лiкiв сьогоднi. – Вона обернулася до Метью. – Я досi на антидепресантах. Уже минуло вiсiм рокiв – о Боже, вiсiм рокiв, у це важко повiрити, – i за вiсiм рокiв я, напевно, спробувала вiсiм нових видiв антидепресантiв. Жоден з них так i не допомiг менi. Цiкаво те, що чим далi, тим бiльше всi iхнi побiчнi ефекти посилюються. У мене пересохло в ротi, тому я ледве можу говорити. Чому так? Стрес посилюе побiчнi ефекти? Тельма вела свою плутану розповiдь i явно марнувала наш дорогоцiнний час, витрачаючи його на передмови до передмов. Передi мною постала дилема: за звичайних обставин я мав би спробувати пояснити наслiдки ii непрямоi розмови. Наприклад, я мав зауважити, що вона показуе свою слабкiсть, а це, своею чергою, завжди вiдбивае охоту бути щирим та заважае одвертiй розмовi, якоi вона так хоче. Чи мав нагадати iй, що вона запросила сюди Метью, щоб поговорити вiльно, але така ii розповiдь одразу викликае в нього почуття провини, нагадуючи, що вона на антидепресантах вiд того часу, як вiн покинув ii. Проте такi iнтерпретацii мали б результат пiд час бiльшостi звичних iндивiдуальних сеансiв терапii – не в нашому випадку. Було очевидно, що зараз цього не хотiв нiхто з нас трьох. Крiм того, якби я почепив на Тельму ярлик людини з проблемною поведiнкою, вона вiдчула б себе приниженою i нiзащо не пробачила б менi цього. Однак я покладав дуже багато надiй на цю годину. Я не мiг слухати, як Тельма марнуе своi можливостi незв’язними промовами. Це був ii единий шанс отримати вiдповiдi на запитання, якi мучили ii вiсiм рокiв. Це був ii шанс стати вiльною. – Я збираюся перервати вас на хвилинку, Тельмо. Ви дозволите? Якщо ви обое згоднi, то сьогоднi я буду наглядати за хронометражем та контролювати, чи ми не вiдхилились вiд теми. Ми можемо витратити ще хвилину чи двi, щоб визначитися з планом дiй? Деякий час в кабiнетi тривала тиша, поки Метью не порушив ii: – Я прийшов сюди сьогоднi, щоб допомогти Тельмi. Я знаю, що вона переживае важкий час, i знаю, що я несу певну вiдповiдальнiсть за це. Я буду вiдкритим для будь-яких запитань, наскiльки це можливо. Це був чудовий сигнал для Тельми. Я подивився на неi, спонукаючи ii до розмови. Вона зрозумiла й почала: – Немае нiчого гiршого, нiж почуватися нещасною, знати, що ти абсолютно самотня в цьому свiтi. Коли я була дитиною, однiею з моiх улюблених книжок – я зазвичай брала книжку, йшла з нею в парк Лiнкольна, коли ми жили ще у Вашингтонi, i читала ii на лавочцi – була… І тут я кинув на Тельму найбiльш виразний та роздратований погляд, який тiльки мiг у мене вийти. Вона перехопила його i зупинилася. – Я перейду до справи. Гадаю, основним запитанням для мене е, – i вона повiльно й обережно повернулася до Метью, – що ти вiдчуваеш до мене? Молодець, дiвчинко! Я схвально посмiхнувся iй. Вiдповiдь Метью змусила мене вiдкрити рота вiд здивування. Вiн подивився просто на неi i сказав: – Я думав про тебе щодня всi цi останнi вiсiм рокiв! Я переймався тобою. Я дуже переживав. Я хочу знати, як твоi справи. Я хочу, щоб ми знайшли якийсь спосiб зустрiчатися приблизно раз на кiлька мiсяцiв, щоб обмiнюватися новинами. Я не хочу припиняти нашi стосунки. – Тодi, – запитала Тельма, – чому ти мовчав усi цi роки? – Інколи турбота може виявлятися мовчанням. Тельма хитнула головою: – Це якiсь твоi буддистськi штучки, якi я нiколи не могла зрозумiти. Метью вiв далi: – Коли я намагався поговорити з тобою, ставало тiльки гiрше. Ти щоразу просила все бiльше й бiльше, поки твоi прохання не досягали межi i я вже не мав що тобi запропонувати. Ти телефонувала менi десятки разiв на день. Ти приходила знову й знову до мене в офiс, сидiла в кiмнатi для вiдвiдувачiв. Потiм ти майже вчинила спробу самогубства, i я подумав – i мiй психотерапевт iз цим погодився, – що найкраще буде припинити нашi стосунки взагалi. Із жахом я помiтив, що промова Метью дуже нагадувала сценарiй, який Тельма розiграла у своiй виставi на одному з сеансiв. – Але, – зауважила Тельма, – це природно для людини – почуватися нещасною, якщо вона раптово втрачае щось важливе. Метью з розумiнням кивнув головою i ненадовго поклав на руку Тельми свою. Потiм вiн повернувся до мене. – Я вважаю, вам важливо знати, що сталося вiсiм рокiв тому. Зараз говоритиму радше до вас, а не до Тельми, тому що я вже розповiдав iй цю iсторiю, причому бiльше нiж один раз. – Вiн повернувся до неi. – Перепрошую, що ти змушена слухати це знову, Тельмо. Потiм Метью з простодушним виглядом повернувся до мене й почав: – Це нелегко для мене. Але найкращий спосiб це зробити – просто зробити. Отож, розпочну. Вiсiм рокiв тому, десь за рiк, як я закiнчив свое навчання, у мене був серйозний психiчний зрив. Тодi ж я зацiкавився буддизмом й iнтенсивно зайнявся медитацiею Вiпасана – це форма буддистськоi медитацii… – Коли Метью побачив, що я кивнув, вiн перервав свою iсторiю. – Здаеться, ви знайомi iз цим – менi було б дуже цiкаво дiзнатися вашу думку. Так, так, але зараз краще продовжити… Я медитував по три-чотири години на день. Я навiть хотiв стати буддистським ченцем i iздив до Індii в Ігатпурi, маленьке селище на пiвнiч вiд Бомбею, де мав можливiсть усамiтнено медитувати. Але випробування було занадто складним для мене – суцiльна тиша, повна iзоляцiя, потрiбно було займатися медитацiею по чотирнадцять годин на день – i я почав втрачати себе. На третьому тижнi в мене почалися галюцинацii, i менi здалося, що я можу бачити крiзь стiни та маю повний доступ до своiх попереднiх i майбутнiх життiв. Ченцi вiдправили мене до Бомбея, де iндiйський лiкар призначив менi антипсихотичнi лiки i подзвонив моему братовi, який прилетiв за мною до Індii. Чотири тижнi я пролежав у лiкарнi в Лос-Анджелесi. Коли мене виписали, я одразу полетiв назад до Сан-Франциско, а наступного дня зустрiв Тельму, абсолютно випадково, на Юнiон-сквер. Я все ще був надто розбитий та перебував у страшнiй депресii. Буддистськi доктрини довели мене до справжнього божевiлля, i я вiрив, що перебував у едностi з навколишнiм свiтом. І тут я зустрiв Тельму – тебе, Тельмо, – вiн повернувся до неi. – Я був радий, що ми зустрiлися. Це допомогло менi вiдчути надiю. Метью знову повернувся до мене i, поки не закiнчив розповiдати, бiльше на Тельму не дивився. – У мене були тiльки найкращi почуття до неi. Ми були як одне цiле. Я волiв, щоб вона мала все, чого хотiла вiд життя. Бiльше того, я думав, що ii пошуки щастя збiгалися з моiми пошуками. Я перебував у такому самому станi – вона i я були такi схожi. Я сприймав буддистське переконання унiверсальноi едностi та заперечення власного «я» дуже буквально. Я не знав, де одне «я» закiнчуеться i де починаеться друге. Я дав iй усе, що вона хотiла. Вона хотiла, щоб я став ближчим до неi, вона хотiла пiти до мене додому, вона хотiла сексу – я прагнув дати iй усе, чого вона хоче, у станi досконалого еднання та любовi. Але вона хотiла все бiльше й бiльше, а я вже не мiг дати iй бiльше. Мене це все дужче дiймало. За три-чотири тижнi моi галюцинацii повернулися, i я змушений був знову лягти в лiкарню – цього разу вже на шiсть тижнiв. Я нiкуди не виходив дуже довго, аж поки не почув про спробу Тельми вчинити самогубство. Я не знав, що робити. Це була катастрофа. Це було найгiрше, що зi мною колись траплялося. Мене це переслiдувало всi вiсiм рокiв. Спочатку я вiдповiдав на ii дзвiнки, але вона не припиняла телефонувати. Мiй психотерапевт урештi порадив менi урвати будь-якi контакти, навiть не розмовляти з нею. Вiн сказав, що це необхiдно для мого психiчного здоров’я, i був певен, що так буде краще i для Тельми. Коли я слухав Метью, у мене голова почала йти обертом. Ранiше в мене було багато гiпотез щодо його поведiнки, але я зовсiм не був готовий до iсторii, яку щойно почув. По-перше, чи була це правда? У Метью був шарм. Вiн був спокiйний i врiвноважений. Невже вiн розiграв усе це для мене? Нi, я не мав сумнiву, що все було саме так, як вiн описав: його розповiдь мiстила доволi правдивi речi. Вiн щиросердно повторював назви лiкарень та iмена лiкарiв, якi його лiкували, якщо я перепитував. Бiльше того, Тельма, якiй, за словами Метью, вiн уже розповiдав це ранiше, слухала його зачаровано з величезною увагою i нiчого не заперечувала. Я повернувся подивитися на Тельму, проте вона вiдвела погляд. Метью закiнчив говорити, але вона й далi мовчки дивилася у вiкно. Невже вона все це знала вiд самого початку i приховала вiд мене? Чи вона настiльки була захоплена своею власною драмою i своiми власними потребами, що зовсiм не усвiдомлювала, у якому станi перебував Метью? А може, вона пам’ятала це якийсь час, а потiм витiснила iнформацiю, яка не збiгалася з ii власною життево необхiдною брехнею? Лише Тельма могла сказати менi. Але яка Тельма? Та сама Тельма, яка обдурила мене? Чи та Тельма, яка ввела в оману сама себе? Чи Тельма, яка була обманута сама собою? Я сумнiвався, що знайду вiдповiдi на цi питання. Однак головним чином моя увага була прикута до Метью. Протягом останнiх кiлькох мiсяцiв я створив його образ – чи радше кiлька альтернативних образiв: безвiдповiдальний, соцiопатичний Метью, який використовував своiх пацiентiв; безсердечний Метью, який мае сексуальнi розлади та розiгруе з пацiентами своi особистi конфлiкти (з матiр’ю в цiлому чи матiр’ю як конкретною людиною); авантюрний, екстравагантний молодий психотерапевт, котрий помилково за кохання бажане сприйняв кохання з обов’язками. Але вiн не пiдходив нi пiд один iз цих образiв. Вiн був кимось iншим, кимось, кого я не очiкував побачити. Але ким? Я не був упевнений. Жертва, яка дiе з найкращих мiркувань? Поранений цiлитель, уособлення Ісуса Христа, який принiс себе в жертву Тельмi? Звичайно, тепер я не бачив у ньому психотерапевта, який кривдить своiх пацiентiв: вiн був таким самим пацiентом, як i Тельма, бiльше того (я не мiг не подумати про це, поглянувши на Тельму, котра все не вiдводила свого погляду вiд вiкна), пацiентом, що працюе, пацiентом, який був менi до душi. Я пам’ятаю, що почувався спантеличеним – так багато узагальнених образiв Метью зруйнувалися за кiлька хвилин. Назавжди зник образ Метью-соцiопата чи Метью-психотерапевта-експлуататора. Натомiсть з’явилося нав’язливе питання: хто кого використовував у цих стосунках? Це була вся iнформацiя, яку я мiг витримати (i вся, що менi потрiбна, як я думав). У мене е тiльки один туманний спогад про решту сеансу. Я пам’ятаю, Метью заохочував Тельму спитати ще щось. Це було так, наче вiн також вiдчував, що вона зможе звiльнитися, тiльки коли буде знати бiльше, коли ii фантазii не зможуть витримати промiнь правди. І я також гадаю, вiн усвiдомлював, що тiльки через звiльнення Тельми вiн сам зможе звiльнитися. Пам’ятаю, що Тельма i я – обое ставили багато запитань i вiн давав повну вiдповiдь на кожне з них. Дружина залишила його чотири роки тому. Вони все бiльшою мiрою розходилися в поглядах на релiгiю, i вона так i не змогла прийняти те, що останнiм часом вiн пiдтримував фундаменталiстську християнську течiю. Нi, вiн не гей. І нiколи не був, хоча Тельма часто запитувала його про це. Лише одного разу його усмiшка зникла, а в голосi з’явилися нотки роздратування («Я вкотре повторюю, Тельмо, що нормальнi люди теж живуть у Гайтi».) Нi, у нього нiколи не було близьких стосункiв з iншими пацiентами. Насправдi, в результатi його психозу i того, що трапилося з Тельмою, кiлька рокiв тому вiн усвiдомив, що його психологiчнi проблеми створюють неподоланнi бар’ери для його роботи, i припинив психотерапевтичну практику. Але, вiдданий iдеi служити людям, вiн кiлька рокiв займався психологiчними тестуваннями, потiм працював у лабораторii клiнiчного монiторингу, а нещодавно став адмiнiстратором у Християнськiй органiзацii з охорони здоров’я. Я замислився про рiшення Метью щодо його кар’ери, менi стало цiкаво, чи дорiс вiн до моменту, коли мае повернутися до професii психотерапевта – можливо, зараз вiн мiг би стати гарним лiкарем, – аж коли побачив, що час наш майже вичерпався. Я поцiкавився, чи ми нiчого не забули. Попросив Тельму зазирнути в майбутне i уявити, як вона буде почуватися за кiлька годин. Чи залишилися в неi запитання, на якi вона не почула вiдповiдi? На мiй подив, вона почала так сильно схлипувати, що в неi перехоплювало подих. Сльози текли вниз i крапали на ii нову синю сукню, аж поки Метью, випередивши мене, передав iй коробку iз серветками. Нарештi Тельмi вдалося вгамувати своi сльози, i ми змогли почути, що вона говорить. – Я не вiрю, я просто не можу повiрити, що Метью дiйсно переживае за мене. Їi слова були зверненi не до Метью, не до мене, а кудись повз нас. Я вiдзначив з певною радiстю, що не був единим, про кого Тельма говорила в третiй особi. Я намагався допомогти Тельмi виговоритися. – Чому? Чому ви не вiрите йому? – Вiн каже це тому, що мусить. Це якраз е та правильна вiдповiдь, яку йому треба сказати. Єдине, що вiн може сказати. Метью зробив усе, що вiд нього залежало, але спiлкуватися було важко через постiйне схлипування Тельми. – Я сказав правду. Я думав про тебе щодня всi вiсiм рокiв. Я хвилююся за тебе. Я дiйсно хвилююся за тебе. – Але твое хвилювання – що це? Я знаю про твою турботу. Ти пiклуешся про бiдних, непокоiшся через комах та рослини, через екологiчнi системи. Я не хочу бути якоюсь комахою! Наш сеанс тривав уже на двадцять хвилин довше, i ми мали зупинитися, попри те, що Тельма так i не вiдновила самовладання. Я призначив iй зустрiч на наступний день не лише для того, щоб пiдтримати ii, але й щоб провести з нею ще одне заняття, поки вона яскраво пам’ятае всi деталi. Ми трое завершили нашу зустрiч круговим рукостисканням i попрощалися. Через кiлька хвилин, коли я пив каву, то помiтив, що Тельма i Метью розмовляють у коридорi. Вiн намагався iй щось довести, але вона не дивилася на нього. Трохи згодом я побачив, як вони розiйшлися в рiзних напрямках. Тельмi не стало краще наступного дня, i ii стан був украй нестабiльним протягом нашого сеансу. Вона часто починала плакати i навiть впадала в гнiв. По-перше, вона журилася через те, що Метью так погано думае про неi. Їi дуже хвилювали слова Метью, що вiн «турбувався» про неi, адже зараз це звучало як образа. Вiн не згадав, зазначила вона, жодноi з ii позитивних рис характеру, i Тельма переконала себе, що його переважне ставлення до неi можна описати словом «недружне». Бiльше того, вона була переконана, що, ймовiрно, через мою присутнiсть Метью говорив i поводився як психотерапевт, i вважала таку поведiнку дуже принизливою. Пiд час сеансу Тельма перескакувала з теми на тему безлiч разiв, згадувала то кiнець зустрiчi, то ii початок, а також хаотично описувала своi почуття. – У мене таке вiдчуття, наче менi зробили ампутацiю. Частина мене зникла. Незважаючи на беззаперечно етичну поведiнку Метью, менi здаеться, що я була чеснiшою за нього. Особливо тодi, коли ми обговорювали, хто кого спокусив. Тельма не вважала за потрiбне говорити на цю тему, i я не тиснув на неi та не вимагав пояснень. І, хоча менi кортiло дiзнатися, що ж «насправдi» трапилося, ii коментарi щодо «ампутацii» заiнтригували мене ще бiльше. – Я вже не мрiю про Метью, – провадила вона. – Я взагалi бiльше не мрiю. Але я так хочу… Хочу знову потонути в своiх теплих мрiях. Я вiдчуваю лише холод i порожнечу. Тепер у мене нiчого не залишилося. Я подумав, що в цю мить вона була схожа на човен, який знявся з якоря та дрейфуе у вiдкритому морi, але цей човен надiлений iнтелектом i вiдчайдушно шукае причал, будь-який причал. Зараз, мiж перiодами одержимостi, Тельма перебувала у незвичному для неi станi вiльного плавання. Це був час, на який я чекав. Такий стан довго не тривае: одержимiсть без об’екта – як новоутворений кисень: швидко знаходить собi якийсь образ чи iдею. Цей момент, цей короткий iнтервал мiж одержимостями, був дуже важливим для нас iз терапевтичноi точки зору. Лiкувати ii потрiбно було негайно, до того, як Тельма знову зациклиться на чомусь чи на комусь. Швидше за все, вона згадуватиме свою зустрiч iз Метью i реконструюватиме ii по-своему, та так, що ii версiя реальностi може бути знову видозмiнена i зорiентована на пiдтримку ii власних фантазiй. Менi здавалося, що вiдбувся справжнiй прогрес: хiрургiчна операцiя була завершена, i зараз моiм завданням було не дати iй залишити свою ампутовану кiнцiвку. Незабаром у мене з’явилася така можливiсть, оскiльки Тельма й далi оплакувала свою втрату. – Моi передбачення справдилися. У мене бiльше немае надii, я нiколи не буду щаслива. Я могла жити з малесеньким шансом, майже нереальним. Я жила з ним так довго. – Яке щастя, Тельмо? Який шанс? – Як який шанс? Надiя на тi двадцять сiм днiв. До вчорашнього дня у мене був шанс, що Метью i я можемо повернутися в той час. Поки ми були там, почуття були справжнiми, я знаю, кохання iснуе, коли я вiдчуваю його. Поки нiчого не сталося, я i Метью завжди мали шанс повернутися в той час. До вчорашнього дня. Учора все зникло. Учора. У вашому офiсi. Була ще незначна загроза, що ii фантазii посиляться. Я майже цiлком зруйнував ii одержимiсть. Час завершувати роботу. – Тельмо, я маю вам щось сказати зараз. Це не дуже приемна рiч, але це дуже важливо. Дайте менi можливiсть висловитися. Якщо двое людей роздiляють один момент чи одне почуття, якщо вони обое вiдчувають одне й те саме, тодi стае зрозумiло, що вони можуть створити прекраснi тривалi стосунки. Це дуже делiкатна процедура – урештi, люди змiнюються i кохання колись минае, – та хоч вона й складна, проте можлива. Вони могли б спiлкуватися, спробувати досягти справжнiх, глибоких стосункiв, якi – оскiльки справжне кохання – це абсолютний стан – мають принести щось нове, чого в них досi нiколи не було. Але припустiмо, що мiж двома особами немае нiчого спiльного. Уявiмо, що вони живуть рiзними життями. А що, коли один з них помилково думае, нiби переживання iншого такi самi, як i його? Тельма пильно дивилася на мене. Я був упевнений, що вона чудово мене розумiе. Я провадив далi: – Це те, що я чiтко зрозумiв пiд час сеансу з Метью. Його й вашi переживання дуже рiзняться. Чи можете ви зрозумiти, що неможливо для кожного з вас вiдтворити той специфiчний психiчний стан, у якому ви перебували вiсiм рокiв тому? Ви двое не можете допомогти один одному, тому що це був не ваш спiльний стан. Ви думали про одне, а вiн – про iнше. У нього був душевний розлад. Вiн не знав, де проходить межа – де закiнчуеться вiн i починаетеся ви. Вiн хотiв, щоб ви були щасливi тому, що думав, що ви – це вiн. Для нього це було не кохання, бо вiн сам не знав, хто вiн. Його стан був зовсiм iнший. Ви не можете вiдтворити той стан взаемного романтичного кохання, вас двох, якi були закоханi один в одного, тому, що це нiколи не було найголовнiшим. Я не думав про те, чи казав колись бiльш жорстокi речi, але, щоб Тельма мене почула, я мусив говорити твердо i непохитно, так, щоб вона нiчого не перекрутила й не забула. Поза сумнiвом, моi коментарi досягли цiлi. Тельма припинила плакати i просто сидiла нерухомо й осмислювала моi слова. Я порушив важку тишу через кiлька хвилин: – Як ви почуваетесь, Тельмо? Що ви думаете про сказане мною? – Я бiльше нiчого не вiдчуваю. Нема чого вiдчувати. Я маю знайти спосiб якось це витримати. Я приголомшена. – Ви переживали певнi почуття протягом восьми рокiв, але раптом за двадцять чотири години все зникло. Наступнi кiлька днiв ви будете дезорiентованi, не будете знати, що робити. Ви почуватиметеся розгубленою. Але цього слiд було очiкувати. Я сказав це тому, що часто найкращий спосiб попередити негативну реакцiю – це передбачити ii. Інший спосiб – допомогти пацiенту вийти з цього стану i рухатися далi в ролi спостерiгача. Отож, я додав: – Цього тижня дуже важливо поспостерiгати та проаналiзувати ваш внутрiшнiй стан. Я хотiв би, щоб ви перевiряли свiй внутрiшнiй стан щочотири години i робили невеликi нотатки. Ми обговоримо iх наступного тижня. Але наступного тижня Тельма, уперше за весь курс, не прийшла. Їi чоловiк зателефонував i вибачився за неi. Гаррi сказав, що вона проспала, i ми перенесли сеанс на два днi. Коли я зайшов до почекальнi привiтатися з Тельмою, мене налякало погiршення ii зовнiшнього вигляду. Вона повернулася до свого зеленого спортивного костюма i не розчесала волосся. Вона навiть не зробила спроби хоч якось причепуритися. Бiльше того, уперше вона прийшла з чоловiком. Гаррi, високий сивий чоловiк з великим круглим носом, стискував у кожнiй руцi кистьовий тренажер. Я згадав розповiдi Тельми про те, як вiн навчав солдатiв прийомiв рукопашного бою пiд час вiйни. Доволi легко було уявити, що Гаррi у змозi задушити людину. Менi здалося дивним, що вiн супроводжував дружину того дня. Незважаючи на свiй вiк, Тельма мала гарну фiзичну форму i завжди сама була за кермом автомобiля, коли приiжджала на терапiю. Моя зацiкавленiсть зросла, коли вона сказала в почекальнi, що Гаррi хоче сьогоднi поговорити зi мною. Я зустрiчався з ним лише одного разу: на третьому чи четвертому сеансi вiн приходив разом з Тельмою на п’ятнадцятихвилинну бесiду – в основному для того, щоб зрозумiти, що вiн за людина i як ставиться до iхнього шлюбу. Нiколи ранiше вiн не просив мене про зустрiч. Очевидно, сталося щось виняткове. Я погодився поговорити з ним в останнi десять хвилин сеансу з Тельмою i також дав зрозумiти, що було б краще, якби менi сказали заздалегiдь, про що вiн хоче розмовляти. Тельма мала стомлений вигляд. Вона опустилася в крiсло та почала повiльно й тихо говорити покiрливим голосом: – Мiй тиждень був жахливим, справжнiсiньким пеклом! Моя одержимiсть зникла, майже зникла, гадаю. Ранiше я витрачала дев’яносто вiдсоткiв часу на думки про Метью, а зараз – менше нiж двадцять вiдсоткiв. І навiть цi двадцять вiдсоткiв iншi. Але що ж я роблю замiсть цього? Нiчого. Зовсiм нiчого. Я сплю дванадцять годин на добу. Усе, що я роблю, – це сплю, сиджу i плачу. Я уже виплакала всi очi. Я не можу бiльше плакати. Гаррi, який практично нiколи мене не критикував, запитав учора ввечерi, пiсля того як я майже не доторкнулася до вечерi (я насилу могла щось проковтнути цього тижня): «Ти знову почуваешся нещасною?» – Як ви поясните те, що з вами вiдбуваеться? – Це схоже, наче я дивилася шоу iлюзiонiста i зараз вийшла з цирку – а тут, надворi, дуже темно. У мене тiлом пробiгли мурашки. Я нiколи не чув, щоб Тельма говорила метафорами. Це було так, нiби вона говорила чужими словами. – Розкажiть трохи бiльше про своi почуття. – Я почуваюся старою, справдi дуже старою. Уперше я знаю, що менi сiмдесят рокiв, сiм i нуль – я старiша, нiж дев’яносто дев’ять вiдсоткiв людей на планетi. Я почуваюся як зомбi, у мене закiнчилося пальне, мое життя – пустка, тупик. Нiчого не можна зробити, лише тягнути час. Вона проказала цi слова швидко, але на останньому реченнi стишила голос i вийшло трохи повiльнiше. Потiм вона повернулася до мене i пильно подивилася менi в очi. Це було незвично, адже вона рiдко дивилася просто на мене. Можливо, я помилявся, але думаю, що ii очi промовляли: «Ну що, ви задоволенi зараз?» Але я не прокоментував ii погляд. – Усе це сталося пiсля нашого сеансу з Метью. Що вас так вразило за ту годину? – Яка дурна я була, що захищала його всi цi вiсiм рокiв! Злiсть трохи пiдбадьорила Тельму. Вона взяла з колiн свою сумку, поклала ii на пiдлогу, а потiм почала говорити. У слова вона вклала всю свою енергiю. – І яку нагороду я отримала? Я скажу вам. Удар по зубах! Якби я не зберiгала цей секрет вiд моiх психотерапевтiв усi цi роки, можливо, усе було б iнакше. – Я не розумiю. Що було ударом по зубах? – Ви були там. Ви все бачили. Ви бачили його безсердечнiсть i байдужiсть. Вiн не сказав менi «привiт» чи «до побачення». Вiн не вiдповiдав на моi запитання. Хiба це було так важко? Вiн так i не сказав менi, чому ми розiйшлися! Я намагався iй пояснити, що бачив речi iнакше, i зазначив, що, на мiй погляд, Метью ставився до неi з теплотою та розповiв у найменших подробицях, чому вiддалився вiд неi. Але Тельма не слухала мене, а торочила свое: – Вiн прояснив тiльки одну рiч – Метью Дженнiнгс втомився, i його верне вiд Тельми Гiльтон. А тепер скажiть менi: який найкращий сценарiй, щоб довести колишню коханку до самогубства? Раптовий розрив без будь-яких пояснень – ось що вiн зробив насправдi! Учора, коли менi вдалося трохи помрiяти, я уявила, нiбито Метью вiсiм рокiв тому вихвалявся перед одним зi своiх друзiв (i побився з ним об заклад), що зможе використати своi знання з психiатрii для того, щоб спокусити мене, а потiм цiлком знищити мою особистiсть за двадцять сiм днiв! Тельма нахилилася, пiдняла свою сумку, швидко вiдкрила ii, дiстала газету i тицьнула пальцем у статтю про вбивство. Вона зачекала кiлька хвилин, поки я читав текст. Ще вдома вона обвела червоним маркером абзац, у якому автор стверджував, що самогубство – це фактично подвiйне вбивство. – Я побачила це в недiльному випуску. Чи може це описувати мою ситуацiю? Можливо, коли я спробувала вчинити самогубство, я насправдi хотiла вбити Метью? Знаете, менi здаеться, що це правда. Чиста правда. – Вона приклала руки до серця. – Я нiколи не думала, що це може бути саме так! Я намагався зберiгати спокiй. Я дуже переймався через ii депресiю. Але зараз, безсумнiвно, вона була просто у розпачi. А хiба могло бути iнакше? Тiльки вiдчай мiг спровокувати фантазiю, яка мiцно тримала ii всi вiсiм рокiв. І якщо ми знищили цю фантазiю, тодi я мав бути готовим зустрiтися з ii вiдчаем, який був прихований за одержимiстю. Отож, незважаючи на те, що все виглядало вкрай погано, депресiя Тельми була дуже хорошим знаком, знаком, що вона повертаеться, знаком, що ми нарештi наближалися до мети. Усе йшло добре. Ми завершили пiдготовку i зараз могли почати справжнiй курс терапii. Насправдi терапiя почалася ранiше! Разючi змiни настрою Тельми та ii несподiвана злiсть на Метью були знаком, що старi захиснi споруди бiльше не працюють. Їi стан був украй нестiйкий у той момент. Інколи трапляеться, що в пацiента iз серйозною одержимiстю з’являеться злiсть, але я був не готовий до ii появи у Тельми. Урештi, я вважав ii гнiв, попри його iррацiональнiсть, чудовим знаком покращення ii психiчного здоров’я. Я був такий захоплений змiною ii стану та складанням плану нашоi майбутньоi роботи, що пропустив початок наступноi реплiки Тельми – але дуже чiтко почув закiнчення речення: – … i ось чому я маю припинити терапiю! Я був спантеличений i не мiг вiдповiсти одразу. – Тельмо, як ви можете думати про таке? Це найгiрший момент для припинення терапii. Саме зараз е можливiсть для невеликого прогресу. – Я не хочу бiльше лiкуватися. Я пацiентка з двадцятирiчним стажем, i я втомилася, що до мене всi ставляться як до ненормальноi. Метью ставився до мене як до пацiентки, а не як до друга. Те ж саме з вами. Я хочу бути такою, як усi. Зараз я вже не пам’ятаю, що казав далi. Лише знаю, що я вiдкинув iдею припинити терапiю та всiма можливими й неможливими засобами намагався змусити ii передумати. Я нагадав про ii шестимiсячну обiцянку, з якоi залишалося ще п’ять тижнiв. Але вона була проти: – Навiть ви погодитеся зi мною, що iнколи настае час, коли людина мае захищати себе. Ще трошки такого «лiкування» я не витримаю, – додала вона з кривою усмiшкою. – Зайва дещиця терапii просто вб’е пацiентку. Нiякi моi аргументи не мали ваги. Я наполягав, що ми дiйсно досягли певного прогресу. Я нагадав iй, що вона прийшла до мене на прийом для того, щоб звiльнитися вiд своiх нав’язливих думок, i ми значно просунулися вперед у цьому. Зараз якраз був час, коли ми могли братися до усунення домiнуючого вiдчуття пустки та непридатностi, яке живилося ii одержимiстю. Вона вiдповiла, що насправдi ii втрати були занадто великими – бiльшими, нiж вона могла витерпiти. Вона втратила надiю на майбутне (для неi це означало, що вона втратила свiй «одновiдсотковий» шанс на примирення з Метью), також втратила двадцять сiм днiв свого життя (якщо вони, як я доводив iй ранiше, не були «справжнiми», то тодi вона втрачала спогади про найважливiший момент у ii життi), i, наостанок, вона втратила вiсiм рокiв, принiсши себе у жертву (якби вона й далi захищала свою фантазiю, то ii жертва виявилася б марною). Слова Тельми так вплинули на мене, що я не мiг знайти бодай якийсь ефективний спосiб суперечити iй. Я не мiг визнати всi ii втрати i не мiг погодитися, що в неi багато причин, щоб горювати стiльки, скiльки вона це робить. Я дуже хотiв допомогти iй припинити це. Також я намагався звернути ii увагу на те, що жаль був украй болiсний i не можна отак просто його терпiти – ми мали зробити щось, щоб попередити подальшi каяття, поки вони ще не розрослися в ii думках. Наприклад, iй слiд було обмiркувати свое рiшення: чи буде вона – може, мiсяць, а може, ще цiлий рiк – глибоко шкодувати про те, що припинила терапiю? Тельма вiдповiла, що, хоча я й мав рацiю, вона пообiцяла сама собi припинити терапiю. Вона порiвнювала нашу тристоронню зустрiч iз вiзитом до лiкаря, коли людина пiдозрюе, що в неi рак. – Вона вiдчувае велике сум’яття – така налякана, що вiдкладае цей вiзит знову i знову. Лiкар пiдтверджуе, що це дiйсно рак, i ii тривога через те, що вона не знае правди, зникае – але що в неi лишаеться? Чим бiльше я намагався розiбратися у своiх думках, тим бiльше усвiдомлював, що одну з моiх перших реакцiй можна було висловити запитанням: «Як ви могли так вчинити?» Хоча, поза сумнiвом, мiй гнiв виник з моеi власноi розгубленостi. Я був також певен, що якоюсь мiрою вiдгукувався на почуття Тельми до мене, i мав визнати, що я нiс вiдповiдальнiсть за всi ii втрати. Тристороннiй сеанс був моею iдеею, i саме я був тiею людиною, яка вирвала ii з фантазiй. Я знищив ii свiт. Так сталося, що я робив невдячну справу. Навiть вислiв знищувати мрii, з його негативним, нiгiлiстичним значенням, мав викликати в мене пересторогу. Я подумав про О’Нiла та його п’есу «Продавець льоду гряде» i долю Гiкi[6 - Персонаж п’еси «Продавець льоду гряде», який розповiдае п’яницям у салунi iсторii про свою дружину та продавця льоду, чим намагаеться зруйнувати iхнi iлюзii.]. Тi, кого вiн намагаеться повернути до реальностi i чиi марнi сподiвання хоче розвiяти, повстають проти нього i згодом повертаються до життя серед мрiй. Я згадав свое вiдкриття, яке зробив кiлька тижнiв тому: Тельма знала, як покарати, i не потребувала моеi допомоги. Я подумав, що ii спроба самогубства таки була спробою вбивства, i я зараз вiрю, що ii рiшення припинити терапiю було також спробою подвiйного вбивства. Вона вважала припинення курсу ударом для мене – i вона мала рацiю! Вона вiдчувала, яким важливим для мене як лiкаря був успiх ii терапii, адже я хотiв задовольнити своi iнтелектуальнi потреби та прагнув довести справу до кiнця. Їi помста мала зруйнувати моi плани. Не мае значення, що катастрофа, яку вона готувала для мене, могла поглинути i ii також: фактично ii садомазохiстськi нахили були такi очевиднi, що iй уже починала подобатись iдея подвiйного жертвопринесення. Я криво занотував у себе в блокнотi кiлька слiв. На моему професiйному жаргонi слова означали, що я дiйсно дуже злий на неi. Я намагався проаналiзувати цi думки з Тельмою. – Я розумiю ваш гнiв на Метью, але менi також цiкаво, чи ви заодно не вiдчуваете розчарування в менi. Я зрозумiв би навiть, якби ви були розлюченi – страшенно розлюченi – i на мене. Пiсля всього, що сталося, певною мiрою ви маете вiдчувати, що це я спричинив той стан, у якому ви перебуваете зараз. Це була моя iдея – запросити Метью, моя iдея – поставити йому вашi запитання. Менi здалося, що вона кивнула головою. – Якщо так, Тельмо, хiба е кращий момент, щоб попрацювати над вашим станом саме тут i тепер? Тельма кивнула головою уже бiльш рiшуче. – Мiй розум каже менi, що ви маете рацiю. Але iнколи ми повиннi робити те, що повиннi. Я пообiцяла собi, що не буду бiльше проходити терапiю, i збираюся дотримати свого слова. Я здався. Передi мною сидiла кам’яна стiна. Наш час давно вичерпався, i я мав поговорити з Гаррi, якому пообiцяв десять хвилин. Перед тим як попрощатися, я взяв з Тельми кiлька обiцянок: вона погодилася ще обмiркувати свое рiшення i зустрiтися зi мною за три тижнi, а також пообiцяла дотримуватися своiх зобов’язань, якi взяла на себе в ролi об’екта наукового дослiдження. Це означало, що вона все-таки мае зустрiчатися шiсть мiсяцiв поспiль якщо не зi мною, то з iншими лiкарями, котрi беруть участь у проектi. Також Тельма пообiцяла заповнити всi опитувальники, якi потрiбно. Я завершив сеанс, розмiрковуючи, чи виконае вона своi обiцянки. Як на мене, шанс, що вона поновить терапiю, був дуже малим. Сумнiвна перемога була на ii боцi, отож вона могла дозволити собi незначну щедрiсть. Коли виходила з мого офiсу, то подякувала за всi моi старання i запевнила: якщо вона коли-небудь i повернеться до терапii, я буду першим психотерапевтом, до якого вона звернеться. Я провiв Тельму i повернувся до кабiнету уже з Гаррi. Вiн говорив швидко i прямолiнiйно: – Я знаю, що таке брак часу, докторе, – я служив в армii протягом тридцяти рокiв – i не хотiв би вас затримувати. Ви ж, вочевидь, будете вiдставати вiд графiку цiлий день, чи не так? Я кивнув, але запевнив, що в мене достатньо часу, щоб з ним поговорити. – Ну, я можу все пояснити досить швидко. Я не Тельма. Я нiколи не ходжу околяса. Одразу до справи. Повернiть менi мою дружину, докторе, колишню Тельму – ту, якою вона колись була. Слова Гаррi лунали швидше як благання, а не погроза. Але мою увагу привернуло iнше, вiд чого я нiяк не мiг вiдвернути своiх думок: поки вiн говорив, я весь час дивився на його великi руки, руки людини, яка легко може когось задушити. Вiн вiв далi, але в його голосi з’явилися нотки докору, коли вiн описував, як стан Тельми погiршився з тих пiр, коли вона почала проходити в мене курс терапii. Коли я це почув, я спробував якось виправдатися i наголосив, що тривала депресiя – це завжди так само важко для родини, як i для пацiента. Ігноруючи моi аргументи, вiн вiдповiв, що Тельма завжди була хорошою дружиною i що, можливо, вiн дещо сам загострив проблему, оскiльки часто бував у вiдрядженнях i багато подорожував у робочих справах. Нарештi, коли я повiдомив йому, що Тельма вирiшила вiдмовитися вiд терапii, вiн, здавалося, вiдчув полегшення i був задоволений: сказав, що сам спонукав ii до цього уже кiлька тижнiв. Пiсля того як Гаррi вийшов з мого офiсу, я падав вiд утоми, був приголомшений i злий. О Боже, що за парочка! Заберiть iх вiд мене! Яка iронiя. Старий дурень хоче, щоб його «колишня Тельма повернулася». Невже вiн був такий «вiдсутнiй», що навiть не помiтив, що вiн нiколи не мав колишньоi Тельми? Та Тельма нiколи не була вдома: останнi вiсiм рокiв дев’яносто вiдсоткiв свого часу вона фантазувала про кохання, якого в неi не було. Гаррi не менше за Тельму жив життям, сповненим iлюзiй. Сервантес запитував: «Чому б ви надали перевагу: мудрому божевiллю чи божевiльнiй розсудливостi?» Було очевидно, який вибiр робили Гаррi та Тельма! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24864759&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Для ознайомлення з бiльш детальною iнформацiею про екзистенцiальний пiдхiд у психологii, а також теорiю i практику психотерапii на його основi дивiться мою книгу «Екзистенцiальна психотерапiя» (Нью-Йорк: Бейсiк Букс, 1980). (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.) 2 Американський письменник. «Грендель», найбiльш вiдомий його роман – переказ мiфу про Беовульфа. (Прим. ред.) 3 Аристократичний район Сан-Франциско. (Прим. перекл.) 4 Район Сан-Франциско. (Прим. перекл.) 5 Пiдвiсний мiст через протоку Золота Брама в Сан-Франциско. (Прим. перекл.) 6 Персонаж п’еси «Продавець льоду гряде», який розповiдае п’яницям у салунi iсторii про свою дружину та продавця льоду, чим намагаеться зруйнувати iхнi iлюзii.