Клуб «Мефiсто» Тесс Геррiтсен Джейн Рiццолi та Мора Айлс #6 Це Рiздво мало стати дивом. А перетворилося на кошмар. На очах Джейн Рiццолi руйнуеться багаторiчний шлюб ii батькiв, а подруга Мора зiзнаеться у грiховних стосунках зi священником. Одне за одним вiдбуваються моторошнi вбивства, схожi на ритуальнi жертвоприношення. Шокована детектив Рiццолi починае свою звичну роботу – пошук убивцi. Розслiдування виводить Джейн на таемничий фонд «Мефiсто», члени якого переконанi: цi вбивства – справа рук демона, що ходить помiж людей. Що в iхнiх словах правда, а що – вигадка? Тесс Геррiтсен Клуб «Мефiсто» © Tess Gerritsen, 2006 © Depositphotos.com / Koufax73, обкладинка, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Нiловi та Мерi Подяки Кожна книжка кидае виклик, здаеться горою, яку майже неможливо пiдкорити. Та хоч як важко бувае, я втiшаюся знанням про те, що поруч мене стоять моi дивовижнi друзi та колеги. Дуже дякую моiй незрiвняннiй агентцi Мег Ралi та командi в агенцii Джейн Ротросен. Ваша допомога – моя провiдна зоря. Також дякую дивовижнiй редакторцi Лiндi Мерроу, з якою засяе будь-який письменник, Джинi Сентрелло за ентузiазм протягом стiлькох рокiв та Джиллi Гейлпарн за тепло й увагу. І Селiнi Волкер з «Трансворлд» по той бiк океану, яка не втомлюеться бути моею групою пiдтримки. Нарештi, маю подякувати тому, хто зi мною найдовше. Мiй чоловiк Джейкоб знае, як важко бути одруженим iз письменницею. І вiн усе одно поряд. І винищ усiх духiв нечестивцiв та дiтей стражiв, бо ж вони зiпсували людей.     Книга Еноха 10:15, прадавнiй юдейський текст,     ІІ ст. до Рiздва Христового 1 Вони скидалися на взiрцеву родину. Так думав хлопець, стоячи бiля могили свого батька й слухаючи банальностi з Бiблii, якi зачитував найнятий священник. Того теплого червневого дня, повного комашви, небагато людей зiбралися, щоб оплакати смерть Монтег’ю Сола, – не бiльше дюжини, i багатьох iз них хлопець бачив уперше в життi. Останнi пiв року вiн провiв далеко вiд дому, у школi-iнтернатi, тож декого з вiдвiдувачiв донинi нiколи не зустрiчав. Та й бiльшiсть цих людей його взагалi не цiкавила. А от дядькова родина була дуже цiкава. Цих варто було роздивлятися. Лiкар Пiтер Сол був дуже схожий на покiйного брата: худорлявий, на позiр iнтелiгентний, у сов’ячих окулярах, тонке темне волосся вже стало на шлях неминучого облисiння. В Емi, його дружини, було кругле й приемне лице, i вона постiйно стривожено зиркала на п’ятнадцятирiчного небожа, наче iй так i кортiло роздушити його в обiймах. Їхньому синовi Теддi було десять. Вiн мав худi руки й ноги, та й узагалi був маленьким клоном Пiтера Сола, аж до сов’ячих окулярiв. А ще вони мали дочку Лiлi. Шiстнадцятилiтню. Пасма волосся вибились iй iз хвостика й прилипали до обличчя вiд спеки. Їй було помiтно незатишно в чорнiй сукнi, i вона неспокiйно похитувалася вперед-назад, наче готувалася зiрватися з мiсця. Наче б волiла бути будь-де, тiльки не вiдмахуватися вiд дзижчливих комах на цьому цвинтарi. «Вони такi нормальнi на вигляд, такi звичайнi, – подумав хлопець. – Зовсiм не такi, як я». А тодi iхнi з Лiлi погляди раптом зустрiлися, i вiн затремтiв вiд подиву. Наче впiзнав рiдну душу. У ту мить вiн майже вiдчував, як ii очi зазирають у найтемнiшi куточки його свiдомостi, оглядають тi потайнi мiсця, яких нiхто не бачив. Яких вiн нiкому не показував. Вiн стривожено вiдвернувся. Зосередився натомiсть на iнших людях, що оточували могилу. Батьковiй домоправительцi. Юристi. Двох найближчих сусiдах. Самих знайомих, якi були тут для годиться, а не з приязнi. Вони знали Монтег’ю Сола як тихого науковця, який нещодавно повернувся з Кiпру, i днi його вiдтодi минали над книжками, мапами та уламками керамiки. Насправдi цей чоловiк був для них незнайомцем. Так само як його син. Вiдправа нарештi скiнчилася, i все зiбрання суцiльною амебою посунуло до хлопця, готуючись огорнути його спiвчуттям, висловити, як же iм прикро, що вiн утратив батька. Ще й так скоро пiсля повернення до Сполучених Штатiв. – Принаймнi твоя родина тобi допоможе, – мовив священник. «Родина? Так, гадаю, тепер цi люди – моя родина», – подумав хлопець. До нього боязко наближався малюк Теддi, якого злегка пiдштовхувала мати. – Тепер ти будеш моiм братом, – сказав Теддi. – Невже? – Мама пiдготувала для тебе кiмнату. Поруч iз моею. – Але ж я залишаюся тут. У батьковому домi. Теддi спантеличено глянув на матiр. – То вiн з нами не поiде? Емi Сол швидко промовила: – Любий, ти не можеш жити зовсiм один, тобi лише п’ятнадцять. Може, тобi так сподобаеться в П’юритi, що ти сам захочеш лишитися з нами. – Моя школа – в Коннектикутi. – Так, але навчальний рiк уже скiнчився. Авжеж, якщо захочеш, повернешся у вереснi до своеi школи. А от на лiто поiдеш iз нами. – Я не буду тут один. До мене приiде мати. Запало мовчання. Емi з Пiтером перезирнулися, i хлопець знав, про що вони думають. Мати давно його покинула. – Вона приiде по мене, – наполiг вiн. Дядько Пiтер м’яко вiдповiв: – Синку, про це ми поговоримо пiзнiше. * * * Уночi хлопець лежав у лiжку в домi свого батька й слухав, як унизу, в кабiнетi, стиха перемовляються тiтка з дядьком. У тому ж кабiнетi, де Монтег’ю Сол останнi мiсяцi гарував над розшифруванням дорогоцiнних уривкiв папiрусу. У тому ж кабiнетi, де п’ять днiв тому з ним стався удар i вiн упав просто на стiл. Цi люди не повиннi бути там, серед батькових коштовностей. Вони чужi в його домi. – Вiн iще хлопчик, Пiтере. Йому потрiбна родина. – Ми не можемо силою тягнути його в П’юритi, якщо вiн не хоче iхати з нами. – Коли тобi п’ятнадцять, ти не маеш права голосу в таких речах. Вирiшують дорослi. Хлопець устав з лiжка, вислизнув iз кiмнати. Пробрався до середини сходiв, щоб було краще чути. – Та й до того ж зi скiлькома дорослими вiн мав справу? Твого брата рахувати не доводиться. Вiн так замотався в те мумiйське ганчiр’я, що, певно, i не помiчав дитини пiд ногами. – Емi, це несправедливо. Мiй брат був хорошою людиною. – Хорошою, але нетямущою. Не уявляю, яка жiнка могла схотiти народити вiд нього. А тодi ще й лишила хлопчика Монтi на виховання! Не розумiю, яка жiнка на таке здатна. – Монтi не так уже й погано його виховав. Хлопець прекрасно вчиться в школi. – Такi в тебе мiрки доброго батькiвства? Хорошi оцiнки в дитини? – Юнак ще й дуже врiвноважений. Добре тримався на службi. – Пiтере, та вiн занiмiв. Ти сьогоднi хоч одну емоцiю в нього на обличчi бачив? – Монтi теж такий був. – Холоднокровний? – Нi, iнтелектуальний. Логiчний. – Але ти розумiеш, що пiд цiею маскою хлопчина мусить ховати бiль. Менi аж плакати хочеться – йому зараз так потрiбна мати й вiн так наполягае, що вона по нього приiде, хоча ми всi знаемо, що цього не буде. – Ми цього не знаемо. – Ми тiеi жiнки навiть не бачили! Просто одного дня Монтi написав iз Каiра, що тепер у нього е син. Вiн так само мiг i з очерету його дiстати, як Мойсея. Хлопець почув, як трохи вище рипнула пiдлога, i зиркнув туди, де починалися сходи. Його заскочила Лiлi, пильно дивилася на нього понад перилами. Вона спостерiгала, вивчала його, мов якусь екзотичну iстоту, якоi ранiше не бачила, i тепер намагалася визначити, чи вiн небезпечний. – Ой! – вигукнула тiтка Емi. – Ти не спиш! Дядько з тiткою щойно вийшли з кабiнету й стали попiд сходами, дивлячись на нього. Обличчя в них були дещо стривоженi: вiн же мiг пiдслухати всю iхню розмову. – Ти добре почуваешся, любий? – спитала Емi. – Так, тiтонько. – Уже так пiзно. Може, знову ляжеш? Та вiн не поворухнувся. Затримався на сходах, уявляючи, як може житися з цими людьми, що можна дiзнатися вiд них. Можна цiкаво провести лiто, аж поки мати не приiде по нього. – Тiтонько Емi, я прийняв рiшення, – мовив вiн. – Щодо чого? – Щодо лiта й того, де я хотiв би його провести. Вона негайно припустила найгiрше. – Я тебе прошу, не квапся! У нас дуже гарний будинок, просто над озером, i в тебе буде своя кiмната. Хоча б у гостi приiдь, перш нiж остаточно вирiшувати. – Але ж я вирiшив залишитися з вами. Його тiтка замовкла, ошелешена. Тодi ii обличчя осяяла усмiшка й вона поспiшила вгору сходами, обiйняти його. Вiд неi пахнуло милом «Дав» та шампунем «Брек» – так звичайно, так пересiчно. Усмiхнений дядько Пiтер тепло поплескав його по плечi – то був його спосiб привiтати в родинi нового сина. Їхня втiха була схожа на павутиння з цукровоi вати, вона затягувала до iхнього свiту, складеного з любовi, свiтла та смiху. – Дiти будуть такi радi, що ти поiдеш з нами! – сказала Емi. Хлопець зиркнув угору, але Лiлi вже не було. Вислизнула непомiченою. «Доведеться за нею пильнувати, – подумав вiн. – Бо сама вона вже пильнуе за мною». – Тепер ти частина родини, – проголосила Емi. Поки вони всi разом пiднiмалися нагору, вона вже взялася розповiдати про плани на лiто й усi тi мiсця, якi вони вiдвiдають, усi тi особливi смаколики, що вона для нього зготуе. Голос у неi був щасливий, в ньому навiть проривався смiх – точно мати з новонародженим. Емi Сол i не здогадувалася, що саме вони збиралися привезти до свого дому. 2 ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ. Можливо, це була помилка. Докторка Мора Айлс затрималася бiля дверей Церкви Богородицi Божественного Свiтла, не певна, чи варто заходити всередину. Парафiяни вже зiбралися, тож вона стояла сама серед нiчноi темряви, i снiг, шепочучи, падав iй на непокриту голову. Крiзь зачиненi дверi долинуло, як органiстка почала грати гiмн «Adeste Fideles»[1 - «Adeste Fideles» («Прибудьте всi вiрнi») – традицiйний рiздвяний гiмн у християнствi захiдного обряду. (Тут i далi прим. перекл.)], – це означало, що всi вже всiлися. Якщо вона хотiла до них приеднатися, був саме час увiйти. Мора вагалася, бо насправдi не належала до кола вiрян у цiй церквi. Утiм, музика кликала, так само як обiцянка тепла й розради в знайомих ритуалах. А тут, на темнiй вулицi, вона була сама. Сама на Святвечiр. Вона пiднялася вгору сходами, до будiвлi. Навiть о цiй пiзнiй порi лави були заповненi родинами й заспаними дiтьми, яких витягли з лiжечок заради опiвнiчноi служби. Морине запiзнення привабило кiлька поглядiв, i поки згасали останнi акорди «Adeste Fideles», вона швидко прослизнула на перше ж порожне мiсце в кiнцi зали. І майже одразу мусила знову пiдвестися разом з усiма: залунала музика, отець Денiел Брофi пiдiйшов до вiвтаря й намалював у повiтрi хрест. – Нехай буде з вами спокiй та милiсть Господа Бога-Отця нашого та Ісуса Христа, – прорiк вiн. – І з духом твоiм, – пробуркотiла Мора суголосно всiм вiрянам. Минуло стiльки рокiв без церкви, однак вiдповiдь природно злетiла з вуст, надiйно втовкмачена в дитинствi недiльними службами. – Змилуйся, Господи. Змилуйся, Ісусе. Змилуйся, Господи. Денiел не знав, що вона тут, i Мора повнiстю зосередилася на ньому. На темному волоссi, грацii жестiв, густому баритонi. Сьогоднi можна було дивитися на нього без сорому, без знiяковiлостi. Сьогоднi можна було витрiщатися. – Дай нам утiху в Царствi Небесному, де Вiн живе i править з тобою та Духом Святим, Господи единий навiки-вiкiв. Мора вiдкинулася на лаву, вона чула здавлене кахикання й пхинькання втомлених дiтей. На вiвтарi мерехтiли свiчки, вiншуючи свiтло й надiю цiеi зимовоi ночi. Денiел почав читати: – Ангел же сказав iм: «Не бiйтесь, бо я звiщаю вам велику радiсть, що буде радiстю всього народу…» «Святий Лука, – подумала Мора, впiзнаючи слова. – Лука-цiлитель». – «…І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що…» Вiн замовк, раптом спинивши погляд на Морi. Вона подумала: «Невже тобi так дивно бачити мене тут, Денiеле?» Священник вiдкашлявся, глянув у своi нотатки й продовжив читати: – «Дитя сповите, що лежатиме в яслах»[2 - Євангелiе вiд Луки 2:10–12. Тут i далi цитати з Бiблii наведено в пер. І. Хоменка.]. Тепер вiн знав, що вона сидить помiж його парафiян, та iхнi погляди бiльше не зустрiчалися. Анi пiд час «Cantate Domino» та «Dies Sanctificatus», анi протягом дароприношення та лiтургii евхаристii. Люди навколо пiдвелися й посунули вперед, за причастям, та докторка Айлс лишилася на мiсцi. Якщо не вiруеш, вкушати гостiю й пити вино з iншими – лицемiрство. «Що я тодi тут роблю?» Та все ж вона лишалася, поки проходили заключнi обряди, благословення й розпуск вiрян. – Ідiть з миром во Христi. – Дякувати Господу, – вiдгукнулися парафiяни. Служба скiнчилася, i люди почали розходитися, застiбаючи пальта i вдягаючи рукавицi, доки човгали до виходу. Мора так само пiдвелась i, тiльки ступила в прохiд, помiтила, що Денiел намагаеться привернути ii увагу, безгучно натякаючи, щоб вона не йшла. Мора знову сiла, завважуючи зацiкавленi погляди тих, хто проходив повз ii лаву. Вона знала, що вони бачать чи принаймнi що уявляють: самотня жiнка, спрагла втiшних слiв священника у Святвечiр. Чи вони бачили щось бiльше? Вона не дивилася на них. Людей усе меншало, а Мора дивилася просто перед собою, зосередившись на вiвтарi. Думаючи: «Уже пiзно, менi треба додому. Не знаю, що може з цього всього вийти». – Привiт, Моро. Вона пiдвела очi й зустрiла Денiелiв погляд. Церква ще не спорожнiла. Органiстка збирала своi ноти, кiлька хористiв надягали пальта, та в цю мить уся увага Денiела була зосереджена на Морi, наче в залi лишилася тiльки вона. – Давно ти не заходила, – мовив вiн. – Певно, що так. – Здаеться, з серпня? «То ти теж лiчив днi». Вiн опустився на лаву поруч iз нею. – Здивований тебе тут бачити. – Нинi ж Святвечiр. – Але ти не вiруеш. – Обряди менi однаково подобаються. І пiснi. – Ти тiльки для цього прийшла? Заспiвати кiлька гiмнiв? Проголосити кiлька разiв «Амiнь» та «Дякувати Господу»? – Я хотiла послухати музику. Побути серед людей. – Тiльки не кажи, що ти сьогоднi зовсiм сама. Мора знизала плечима, засмiялася. – Денiеле, ти мене знаеш. Я не надто товариська iстота. – Я просто подумав… ну, я припускав… – Що? – Що ти будеш з кимось. Особливо сьогоднi. «Так i е. Я з тобою». Вони обое змовкли, коли в прохiд вийшла органiстка з повною торбою нотних зшиткiв. – Добранiч, отче Брофi. – Добранiч, мiсiс Істон. Дякую за ваш чудовий виступ. – То було чисте задоволення. Органiстка кинула останнiй допитливий погляд на докторку Айлс i рушила до виходу. Вони почули, як стукнули, зачиняючись, дверi, i нарештi лишилися самi. – То чому тебе так довго не було? – спитав Денiел. – Ну, ти знаеш цi моi смертнi справи – не дають спочити. Один iз наших патологоанатомiв мусив кiлька тижнiв тому лягти на операцiю, довелося його пiдмiняти. Я була зайнята, от i все. – Завжди можна взяти телефон i подзвонити. – Так, я знаю. Вiн теж мiг би, але не телефонував. Денiел Брофi нiколи не перетнув би межу, i, можливо, це було добре: iй доводилося боротися зi спокусою за них обох. – Як твоi справи? – запитала Мора. – Ти знала, що минулого мiсяця в отця Роя стався удар? Я тепер полiцiйний капелан. – Детектив Рiццолi менi розповiла. – Кiлька тижнiв тому був на мiсцi злочину в Дорчестерi. Там, де офiцера застрелили. Бачив тебе. – Я тебе не бачила. Треба було привiтатися. – Ну, ти була зайнята. Зосереджена, як завжди. – Вiн усмiхнувся. – Ти буваеш дуже сердитою з виду, Моро. Ти це знала? Жiнка засмiялася. – Може, саме в цьому й проблема. – Проблема? – Я вiдлякую чоловiкiв. – Мене ж ти не злякала. «Як можна? – подумала Мора. – Твое серце недоступне, його не розiб’еш». Вона пiдкреслено глянула на годинника й пiдвелася. – Уже пiзно, i я стiльки часу в тебе забрала. – Не те щоб у мене були нагальнi справи, – зауважив Денiел, прямуючи з нею до виходу. – Маеш доглядати цiлу паству душ. До того ж нинi Святвечiр. – Як ти могла помiтити, менi теж сьогоднi немае куди податися. Мора зупинилася, розвернулася до нього. Вони стояли самi в церквi, вдихаючи знайомi аромати воску й ладану, що несли спогади про дитинство, повне iнших Святвечорiв, iнших служб. Про тi днi, коли вiдвiдини церкви не викликали того сполоху, який вона вiдчувала зараз. – Добранiч, Денiеле, – мовила вона, повертаючись до дверей. – Побачимося ще за чотири мiсяцi? – гукнув вiн навздогiн. – Не знаю. – Я скучив за нашими бесiдами, Моро. І знову вона завагалася, пiднiсши руку до дверей. – Я теж скучила. Може, саме тому нам краще обходитися без них. – Ми не зробили нiчого такого, чого слiд було б соромитися. – Поки нi, – м’яко вiдповiла Мора, дивлячись не на нього, а на важкi рiзьбленi дверi, що стояли мiж нею та втечею. – Моро, не треба все так кидати. Я не розумiю, чому б нам не пiдтримувати певнi… Вiн замовк. Дзвонив ii мобiльний. Мора виловила його з сумочки. О цiй порi дзвiнок не вiщував нiчого доброго. Вiдповiдаючи, вона вiдчувала на собi Денiелiв погляд i власне тремтiння вiд цього погляду. – Докторка Айлс, – сказала вона, удавано спокiйно. – Веселого Рiздва, – озвалася детектив Джейн Рiццолi. – Здивована, що ви не вдома, спершу зателефонувала туди. – Я пiшла на опiвнiчну службу. – Боже, та вже ж перша година. Хiба вона не скiнчилася? – Так, Джейн, скiнчилася, i я саме йду з неi, – вiдповiла Мора, обрубуючи подальшi запитання. – Що у вас для мене? Докторка Айлс уже знала, що це не дзвiнок ввiчливостi, а виклик. – Адреса – Прескотт-стрiт, 210, Схiдний Бостон. Приватний будинок. Ми з Фростом приiхали з пiв години тому. – Подробицi? – У нас одна жертва, молода жiнка. – Вбивство? – О так. – Дуже впевнено говорите. – Приiдете й побачите. Вона поклала слухавку й побачила, що Денiел досi дивиться на неi. Але мить ризику, мить для слiв, про якi вони обое могли пошкодувати, минула. Втрутилася смерть. – Тобi треба працювати? – Сьогоднi чергую. – Мора опустила телефон назад до сумочки. – Рiдних у мiстi не маю, тож сама зголосилася. – Саме в цю нiч? – Те, що нинi Рiздво, мало що для мене змiнюе. Вона застiбнула комiр пальта й вийшла з будiвлi в нiч. Вiн вийшов слiдом за нею, i поки Мора торувала шлях до свого авто через свiжий снiг, Денiел дивився на неi зi сходiв, а його бiле вбрання трiпотiло пiд вiтром. Озирнувшись, вона побачила, що вiн, прощаючись, пiднiс руку. Вiн махав iй i тодi, коли вона вже поiхала геть. 3 Синi вогнi трьох патрульних машин пробивалися крiзь фiлiгрань снiгопаду, повiдомляючи всiм поблизу: тут щось сталося, щось жахливе. Намагаючись поставити свiй «лексус» попiд кучугуру, щоб могли проiхати iншi автомобiлi, Мора вiдчула, що подряпала бампер. О цiй порi, на Святвечiр, на цю вузьку вуличку звертали тiльки автiвки таких, як вона, iз почту Смертi. Вона посидiла трохи, готуючись до виснажливих годин роботи, синi спалахи зачаровували втомленi очi. Кiнцiвки занiмiли, кров перетворилася на крижану кашу. «Прокидайся, – звелiла собi подумки. – Час ставати до роботи». Докторка Айлс вийшла з автомобiля, i раптовий подих холоду звiяв увесь сон. Вона пройшла по свiжiй снiговiй пудрi, що бiлим пухом розлiталася з-пiд ii чобiт. Хоча було вже пiв на другу, у кiлькох скромних будинках уздовж вулицi горiло свiтло i в одному вiкнi, прикрашеному трафаретними зображеннями оленiв у польотi та льодяникiв, виднiвся силует допитливого сусiда, який визирав зi свого теплого дому в нiч, яка не була вже анi тиха, анi свята. – Агов, докторко Айлс? – гукнув до неi патрульний, знайомий з лиця старший коп. Було ясно, що вiн ii точно знае. Усi вони ii знали. – Як це вам сьогоднi так пощастило, га? – Можу запитати у вас те саме, офiцере. – Гадаю, ми обое витягли короткi соломинки, – засмiявся вiн. – Веселого, так його, Рiздва. – Детектив Рiццолi вже там? – Так, вони з Фростом вiдео знiмають. – Коп указав на подiбний до коробки будинок, запханий у ряд пiдтоптаних старiших будiвель, у якому горiли всi вогнi. – Вони, певно, вже на вас чекають. Морину увагу привернув рiзкий звук: когось жорстоко нудило. Вона побачила бiлявку, яка, зiгнувшись навпiл, притримувала довге пальто, щоб не замастити подiл, i блювала в кучугуру. Патрульний пирхнув. Пробуркотiв до Мори: – Оце нiвроку детектив вiддiлу вбивств з неi буде. Приходить, така, наче зi знiмального майданчика «Кегнi та Лейсi»[3 - «Кегнi та Лейсi» (1981–1988) – американський телесерiал про двох жiнок-детективiв.]. Командуе тут. Авжеж, мiцний горiшок. А тодi заходить до будинку, один погляд, i вже блюе в снiг. Вiн зареготав. – Я ii ранiше не бачила. Вона з вiддiлу розслiдування вбивств? – Чув, саме перевелася з вiддiлу боротьби з наркотиками й проституцiею. Це комiсару прийшла в голову блискуча iдея залучити до вiддiлу побiльше жiнок. – Патрульний похитав головою. – Вона надовго не затримаеться, от згадаете моi слова. Жiнка витерла рота, зробила кiлька нетвердих крокiв до ганку й опустилася на сходи. – Агов, детективе! – гукнув патрульний. – Ви б, може, вiдiйшли з мiсця злочину? Якщо знову знудить, хай хоч не там, де збирають докази! Молодший коп, який стояв неподалiк, пирcнув. Бiлява детектив рiзко звелася на ноги, i яскраве мигтiння патрульних вогнiв освiтило мертвотно-блiде обличчя. – Я хвилинку в машинi посиджу, – пробелькотiла вона. – Авжеж. Так i зробiть, мем. Мора дивилася, як детектив повертаеться до прихистку свого авто. Якi жахiття в тому будинку чигають на неi саму? – Док, – покликав ii детектив Баррi Фрост. Вiн саме вийшов з будинку й стояв на ганку, зiщулившись у своiй вiтрiвцi. Бiляве волосся було розпатлане, наче вiн щойно вилiз iз лiжка. Хоча обличчя в нього завжди було блiде, жовтуватий полиск освiтлення ганку надав йому ще хворобливiшого вигляду. – Я так розумiю, там усе погано, – мовила судмедекспертка. – Не те, що хотiлося б бачити на Рiздво. От подумав, що варто вийти, ковтнути повiтря. Вона зупинилася бiля сходiв, зауважила мiшанину слiдiв на присипаному снiгом ганку. – Сюди можна? – Так. Це слiди полiцii Бостона. – А що з iншими слiдами, доказами? – Ми тут нiчого не знайшли. – Злочинець що, залетiв у вiкно? – Здаеться, пiдмiв пiсля себе. Ще видно слiди вiд вiника. Мора спохмурнiла. – Уважний до деталей. – Зачекайте, ось ще всерединi побачите. Вона пiднялася сходами, вдягнула бахiли й рукавички. Зблизька Фрост мав iще гiрший вигляд: обличчя було видовжене, безкровне. Та детектив набрав повiтря i ввiчливо запропонував: – Можу вас провести. – Нi, побудьте тут. Рiццолi менi все покаже. Вiн кивнув, але на неi й не глянув: дивився на вулицю з вiдчайдушною зосередженiстю людини, яка намагаеться втримати вечерю всерединi. Докторка Айлс залишила його наодинцi з цiею битвою й простягнула руку до дверей, готуючись до найгiршого. Ще кiлька хвилин тому вона була зовсiм виснажена й намагалася збадьоритися, а тепер вiдчувала, як напруження мов струмом пройшлося по нервах. Вона ввiйшла до будинку, затрималася на порозi. Серце калатало, хоча перед нею вiдкривалася цiлком мирна картина. У передпокоi була пошарпана дубова пiдлога. У вiдчинених дверях виднiлася вiтальня, обставлена дешевими меблями, що погано пасували одне до одного: продавленим диваном, крiслом-мiшком, книжковою шафою, сколоченою з окремих планок та цiльних блокiв. Поки що тут нiщо не говорило про мiсце злочину. Жахiття були попереду, вона знала, що на неi чекають саме вони, бо бачила iхне вiдображення в очах Баррi Фроста та на попелястому обличчi жiнки-детектива. Мора пройшла через вiтальню до iдальнi, де за сосновим столом стояли чотири стiльцi. Утiм, ii увагу привернули не меблi, а посуд, нiбито накритий для родинноi вечерi. На чотирьох. Одна з тарiлок була прикрита лляною серветкою з плямами кровi. Жiнка сторожко потяглася до серветки. Пiдняла ii за краечок i глянула на те, що лежало пiд нею на тарiлцi. Одразу ж упустила серветку й вiдсахнулася, хапаючи повiтря. – Бачу, лiву кисть ви знайшли, – пролунав голос. Докторка Айлс рвучко розвернулася. – Чорт, ви мене налякали. – Хочете справдi злякатися? – спитала детектив Джейн Рiццолi. – Ідiть за мною. Вона розвернулася й повела Мору далi коридором. Як i Фрост, Джейн, здавалося, теж щойно встала з лiжка. Брюки були зiм’ятi, темне жорстке волосся сплутане. На вiдмiну вiд напарника, вона крокувала безстрашно, бахiли шурхотiли по пiдлозi. З усiх детективiв, якi регулярно з’являлися в залi для розтинiв, саме Джейн найчастiше пiдходила до самого столу, схилялася над ним, щоб краще роздивитися, тож i зараз не вагалася, йдучи вперед. Це Мора вiдставала, раз по раз зиркаючи на краплi кровi на пiдлозi. – Тримайтеся цього боку, – звелiла Джейн. – Маемо тут нечiткi вiдбитки в обох напрямках. Якесь спортивне взуття. Усе вже пiдсохло, але не хочу, щоб ви щось розмазали. – Хто повiдомив про вбивство? – То був дзвiнок на 911. Одразу пiсля опiвночi. – Звiдки? – З цього будинку. Мора спохмурнiла. – Жертва? Вона кликала на допомогу? – Голосу чути не було. Хтось набрав номер екстреноi служби й залишив слухавку знятою. Перший патруль приiхав за десять хвилин пiсля дзвiнка. Патрульний побачив, що дверi незамкненi, увiйшов до спальнi й мало не здурiв. – Джейн зупинилася перед дверима й зиркнула на судмедекспертку через плече. З пересторогою. – Ось тут стае лячно. Наче вiдрубаноi руки було мало. Джейн вiдiйшла, дала Морi зазирнути до спальнi. Жертви видно не було, лише кров. У середньому людське тiло мiстить близько п’яти лiтрiв кровi. Така ж кiлькiсть червоноi фарби може заляпати всi поверхнi в невеличкiй кiмнатi. Перед ii ошелешеними очима постали саме такi екстравагантнi плями, схожi на яскравий серпантин, смiливо розвiшаний на бiлих стiнах, меблях та бiлизнi. – Артерiальна, – зауважила Рiццолi. Докторка Айлс могла тiльки мовчки кивнути, простежуючи поглядом за арками потокiв, читаючи моторошну iсторiю, написану червоним на цих стiнах. Коли вона вчилася на четвертому курсi й проходила практику в приймальному вiддiленнi, якось бачила, як жертва вогнепального поранення стiкала кров’ю на столi. Тиск у пацiента падав, тож хiрург-резидент з вiдчаю вдався до термiновоi лапаротомii, сподiваючись узяти пiд контроль внутрiшню кровотечу. Вiн розрiзав живiт i вивiльнив фонтан артерiальноi кровi з розiрваноi аорти, який залив обличчя й халати лiкарiв. У тi останнi божевiльнi секунди, поки вони працювали вiдсмоктувачами й пхали до рани стерильнi серветки, Мора не могла вiдвести очей вiд кровi, ii дiамантового сяйва, м’ясного запаху. Вона опустила руку у вiдкритий живiт, за ретрактором, i тепло, що негайно просочило рукав ii халата, здавалося втiшним, мов тепла ванна. Того дня в операцiйнiй Мора побачила, який бентежний потiк може створити навiть слабкий артерiальний тиск. І тепер саме кров на стiнах цiеi спальнi привернула ii увагу, розкриваючи iсторiю останнiх секунд життя жертви. Коли було зроблено перший розрiз, серце ii ще билося, ще створювало кров’яний тиск: перша автоматна черга кровi лишила високий арковий слiд над лiжком. Кiлька сильних ударiв, i арка почала слабшати. Тiло намагалося компенсувати падiння тиску, звужуючи артерii, прискорюючи пульс. Та з кожним ударом серця воно порожнiло, прискорюючи власну загибель. Коли тиск нарештi зовсiм упав i серце зупинилося, фонтана кровi бiльше не було, лише слабка цiвка, останнi краплi. Саме такий запис смертi Мора побачила на стiнах i лiжку. Тодi ii погляд зупинився на тому, що вона майже пропустила за цими потоками. На тому, вiд чого за спиною аж сипнуло холодом. На стiнi кров’ю було намальовано три перевернутi хрести. А пiд ними – загадковi символи: – Що це означае? – тихо запитала Мора. – Не маемо уявлення. Намагаемося зрозумiти. Мора не могла вiдвести очей вiд напису. Вона зглитнула. – З чим ми в бiса маемо справу? – Зачекайте, ви ще не все бачили. – Джейн обiйшла лiжко й показала на пiдлогу з iншого боку. – Жертва тут. Принаймнi бiльша ii частина. Тiльки по той бiк лiжка Мора побачила жiнку, яка лежала на спинi, оголена. Знекровлення надало шкiрi алебастрового вiдтiнку, i докторка Айлс раптом пригадала Британський музей, де виставлялися десятки уламкiв римських скульптур. Плин столiть розтрiскав мармур, вiдбив голови, вiдламав руки, лишаючи самi анонiмнi тулуби. Ось що вона побачила, дивлячись на тiло. Розбиту Венеру. Без голови. – Здаеться, вiн убив ii там, на лiжку, – сказала Джейн. – Це пояснюе бризки на цiй конкретнiй стiнi та кров на матрацi. Далi перетягнув ii на пiдлогу, може, потребував твердоi поверхнi, щоб закiнчити. Джейн набрала повiтря й вiдвернулася, наче раптом дiйшла до межi й бiльше не могла дивитися на тiло. – Ви сказали, що перший патруль приiхав за десять хвилин пiсля дзвiнка на 911, – уточнила Мора. – Саме так. – Те, що тут вiдбулося, – ампутацii, вiдрiзання голови – потребувало бiльше за десять хвилин. – Ми це розумiемо. Навряд чи телефонувала жертва. Рипнула пiд кроками пiдлога, обидвi жiнки озирнулися й побачили у дверях Баррi Фроста, який зовсiм не хотiв заходити. – Приiхали кримiналiсти, – повiдомив вiн. – Нехай заходять. – Джейн трохи помовчала. – Вигляд у тебе не дуже. – Гадаю, я ще молодець. Зважаючи на все. – Як там Кассовiц? Вже поблювала? Нам тут не завадить допомога. Фрост похитав головою. – Досi в машинi сидить. Не думаю, що ii шлунок до цього готовий. Пiду по кримiналiстiв. – Заради Бога, скажи iй, хай яйця вiдростить! – гукнула Рiццолi навздогiн, коли вiн вийшов. – Ненавиджу, коли жiнки мене пiдставляють. Псують репутацiю нам усiм. Докторка Айлс знову подивилася на тiло на пiдлозi. – Ви знайшли… – Решту? – закiнчила за неi Джейн. – Так. Лiву кисть ви бачили. Права рука лежить у ваннi. А тепер, гадаю, час показати вам кухню. – Що там? – Новi несподiванки. Джейн рушила через кiмнату до коридору. Мора розвернулася до неi й краем ока побачила себе в дзеркалi спальнi. Вiдображення дивилося на неi втомленими очима, чорне волосся злиплося вiд розталого снiгу. Але не власне обличчя змусило ii зацiпенiти. – Джейн, – прошепотiла вона. – Погляньте сюди. – Куди? – У дзеркало. Тi символи. – Мора розвернулася й вдивилась у символи на стiнi. – Бачите? Це дзеркальне зображення! Це не символи, а лiтери, якi треба читати в дзеркалi. Джейн подивилася на стiну, тодi на дзеркало. – То це слово? – Так. Тут написано Peccavi. Детектив похитала головою. – Навiть так це менi нiчого не каже. – Це латина, Джейн. – І як перекладаеться? – На менi грiх. На мить жiнки витрiщились одна на одну. Тодi Джейн раптом реготнула: – Оце так неймовiрна заява. Думаете, молитви до Дiви Марii вистачить, щоб стерти цей конкретний грiх? – Можливо, слово стосуеться не вбивцi. Можливо, йдеться про жертву. – Вона подивилася на Джейн. – На менi грiх. – Покарання, – припустила Рiццолi. – Помста. – Це ймовiрний мотив. Вона чимось розлютила вбивцю. Згрiшила проти нього. Це – його розплата. Джейн глибоко вдихнула. – Ходiмо до кухнi. Вона повела Мору коридором. Бiля дверей зупинилась i глянула на неi, закляклу на порозi й надто ошелешену побаченим, щоб вимовити хоча б слово. На вкритiй кахлями пiдлозi було намальоване велике коло, нiбито червоною крейдою. По колу на певнiй вiдстанi розпливлися п’ять калюж чорного воску, який розтав i вже застигнув. «Свiчки», – подумала Мора. У центрi кола лежала вiдрiзана жiноча голова – так, щоб очi дивилися просто на них. Коло. П’ять чорних свiчок. Це ритуальне приношення. – І тепер я мушу iхати додому, до своеi донечки, – промовила Джейн. – Зранку ми всядемося навколо ялинки, розгортатимемо подарунки й прикидатимемося, що у свiтi пануе мир. Але я думатиму про… цю штуку… яка витрiщаеться на мене зараз. Веселого, бляха, Рiздва. Докторка Айлс зглитнула. – Вiдомо, хто вона? – Ну, я не тягнула сюди друзiв та сусiдiв для точного впiзнання. Гей, ви знаете цю голову на пiдлозi кухнi? Але, судячи з фото на водiйському посвiдченнi, можна сказати, що це Лорi-Енн Такер. Двадцять вiсiм рокiв. Каштанове волосся, карi очi. – Детектив рiзко засмiялася. – Складiть докупи всi частини тiла, десь це й отримаете. – Що ми про неi знаемо? – У сумочцi знайшли корiнець вiд чека. Вона працюе в Музеi природничих наук. Ким саме – поки не знаемо, але якщо судити з будинку та меблiв… – Джейн зиркнула на iдальню. – Заробляе вона небагато. Почулися голоси та кроки, до будинку ввiйшли кримiналiсти. Джейн негайно випросталася, щоб зустрiти iх iз подобою звичноi для неi самовпевненостi. Усiм вiдома незламна детектив Рiццолi. – Привiт, народе, – сказала вона, коли до кухнi обережно ступили Фрост та двое кримiналiстiв. – У нас тут весело. – Господи Ісусе, – пробелькотiв один з кримiналiстiв. – А де решта жертви? – У кiлькох кiмнатах. Гадаю, вам краще почати з… Вона замовкла, рiзко напружилася. Дзвонив телефон на кухонному столi. Фрост стояв найближче. – Що скажеш? – запитав вiн, дивлячись на Рiццолi. – Вiдповiдай. Їi напарник боязко взяв слухавку затягнутою в рукавичку рукою. – Алло? Алло? – І знову поклав. – Дали вiдбiй. – Як визначився номер? Фрост натиснув кнопку iсторii дзвiнкiв. – Бостонський. Джейн узяла свiй мобiльний, подивилася на дисплей. – Я спробую перетелефонувати, – сказала вона, набираючи номер. Послухала сигнали. – Не вiдповiдае. – Я перевiрю, чи з нього телефонували сюди ранiше, – сказав Фрост. Проглянув iсторiю, кожен вхiдний та вихiдний дзвiнок. – Так, ось дзвiнок на 911. Десять хвилин на першу. – Наш убивця проголосив про завершення роботи. – Є ще дзвiнок, перед цим. Кембриджський номер. – Вiн пiдвiв очi. – П’ять хвилин на першу. – То наш убивця телефонував звiдси двiчi? – Якщо це був убивця. Джейн пильно подивилася на телефон. – Нумо, помiркуемо. Вiн стоiть тут, у кухнi. Щойно вбив ii й розчленував. Вiдрубав кисть, руку. Виклав голову тут, на пiдлозi. Для чого комусь телефонувати? Вiн хоче похвалитися? І кому тодi зателефонуе? – То перевiрте, – запропонувала Мора. Джейн знову взяла свiй мобiльний, цього разу набрала номер у Кембриджi. – Дзвонить. Гаразд, це автовiдповiдач… – Вона замовкла й раптом рiзко глянула на докторку Айлс. – Ви не повiрите, чий це номер. – Чий? Вона дала вiдбiй i знову набрала номер. Передала телефон Морi. Судмедекспертка почула чотири сигнали. Тодi ввiмкнувся запис на автовiдповiдачi. Голос одразу ж здався бентежно знайомим. «Ви зателефонували до докторки Джойс П. О’Доннел. Я хочу вас вислухати, тож залиште повiдомлення, будь ласка, i я вам перетелефоную». Мора натиснула кнопку й так само ошелешено подивилася на Джейн. – Для чого вбивцi телефонувати Джойс О’Доннел? – Жартуете? – перепитав Фрост. – Це ii номер? – А хто це? – запитав один iз кримiналiстiв. Рiццолi глянула на нього. – Джойс О’Доннел – упириця, – мовила вона. 4 Це було не те мiсце, де Джейн волiла б опинитися рiздвяного ранку. Вони з Фростом сидiли в ii «субару», припаркованому на Браттл-стрiт, i дивилися на велику бiлу резиденцiю в колонiальному стилi. Коли Джейн була тут востанне, стояло лiто й садок перед будинком був бездоганно доглянутий. Дивлячись на нього тепер, у зовсiм iнший сезон, вона знову була вражена тим, з яким смаком пiдiбранi деталi, вiд сизого оздоблення до красивого рiздвяного вiнка на дверях. Кованi ворота були прикрашенi сосновими гiлками з червоною стрiчкою, а у вiкно першого поверху було видно ялинку з мерехтливими прикрасами. Дивно. Навiть упирi святкують Рiздво. – Якщо ти не хочеш, – сказав Фрост, – з нею можу поговорити я. – Думаеш, я не впораюся? – Думаю, тобi буде важко. – Важко буде не вчепитись iй у горлянку. – Бачиш? Я саме про це. Твое ставлення до цiеi жiнки тiльки заважатиме. Ти вже мала з нею справу, i це на все впливае. Ти не можеш зберiгати нейтралiтет. – Нiхто не змiг би, знаючи, хто вона така й чим займаеться. – Рiццолi, вона робить те, за що iй платять. – Шльондри теж так роблять. «Тiльки от шльондри нiкого не кривдять», – подумала Джейн, дивлячись на будинок Джойс О’Доннел. Будинок, за який було заплачено кров’ю жертв убивств. Шльондри не входять до зали суду, пританцьовуючи, у стильному костюмi вiд «Сент-Джон» i не дають свiдчень на користь м’ясникiв. – Я просто кажу – намагайся зберiгати спокiй, гаразд? – сказав Фрост. – Ми не мусимо ii любити. Але не можемо собi дозволити ii бiсити. – Думаеш, я збираюся? – А ти глянь на себе. Уже випустила пазурi. – Це суто самооборона. – Джейн штовхнула дверцята машини. – Бо я знаю, що це стерво спробуе встромити в мене своi. Вона вийшла з автомобiля, вгрузла в снiг до литок, але майже не вiдчула, як крiзь шкарпетки просочуеться холод: найгiршим було не фiзичне тремтiння. Детектив зосередилася на будинку, на майбутнiй зустрiчi з жiнкою, яка надто добре знала ii потайнi страхи. І знала, як цi страхи використати. Фрост розчахнув ворота, i вони пiшли розчищеною стежкою до будинку. Кам’янi плити вкрила крига, i Джейн так зосереджено намагалася не послизнутися, що, поки дiйшла до сходiв, уже почувалася невпевненою й вибитою з рiвноваги. Не найкращi вiдчуття для зустрiчi з Джойс О’Доннел. Не допомогло й те, що, коли дверi вiдчинилися, за ними стояла звично елегантна господиня: бiляве волосся укладене в гладенький боб, рожева сорочка на гудзиках i слакси кольору хакi iдеально пасують до спортивноi фiгури. Джейн у поношеному чорному брючному костюмi, з мокрими вiд снiгу вiдворотами штанiв почувалася прохачкою бiля дверей маетку. «Саме цього вона вiд мене й хоче». О’Доннел холодно кивнула. – Детективи. Господиня не вiдiйшла вiд дверей одразу – пауза, що мала на метi продемонструвати: тут, на ii територii, головуе вона. – Можна ввiйти? – нарештi запитала Джейн. Знала, що iх, звiсно ж, пропустять. Гра вже почалася. О’Доннел махнула рукою, запрошуючи iх у дiм. – Не так я хотiла б провести Рiздво, – сказала вона. – Я – так само, – вiдбила удар Рiццолi. – І впевнена, що жертва теж такого не хотiла. – Як я вже казала, усi записи стерто, – мовила О’Доннел, ведучи iх до вiтальнi. – Можете послухати, але чути там немае чого. Мало що змiнилося, вiдколи Джейн була в цьому домi востанне. Вона побачила тi ж абстрактнi картини на стiнах, тi ж схiднi килими насичених вiдтiнкiв. Новою була лише рiздвяна ялинка. У дитинствi Джейн iх прикрашали безсистемно, гiлки були обтяженi рiзноманiтними прикрасами, не всi з яких доживали до кiнця Рiздва в домi Рiццолi. І дощик – дуже багато дощику. Джейн називала такi ялинки лас-вегасiвськими. А на цiй не було жодноi нитки дощику. Жодного Лас-Вегаса в цьому домi. Натомiсть ялинка була прикрашена кришталевими призмами та срiбними сльозинками, що вiдбивали зимове свiтло на стiни танцiвними цятками. «Навiть ii бiсова ялинка змушуе мене почуватися неадекватною». О’Доннел пiдiйшла до автовiдповiдача. – Ось усе, що наразi е, – мовила вона й натиснула кнопку. Цифровий голос виголосив: – Нових повiдомлень немае. Жiнка глянула на детективiв. – Боюся, запис, про який ви питали, зник. Повернувшись додому, я прослухала i стерла всi повiдомлення. Коли дiсталася до вашого, у якому ви просили цього не робити, було запiзно. – Скiльки всього було повiдомлень? – запитала Джейн. – Чотири. Ваше – останне. – Дзвiнок, який нас цiкавить, мав надiйти близько десяти хвилин на першу. – Так, i номер зберiгся в електронному журналi. О’Доннел натиснула кнопку, перемотала до потрiбного дзвiнка. – Але хай хто телефонував, вiн нiчого не сказав. – Вона подивилася на Джейн. – Повiдомлення як такого не було. – Що ви чули? – Я вже казала. Нiчого. – Стороннi звуки? Телевiзор, дорожнiй гамiр? – Навiть без тяжкого дихання обiйшлося. Кiлька секунд тишi, а тодi вiдбiй. Саме тому я одразу ж його стерла. Не було чого слухати. – Номер вам знайомий? – запитав Фрост. – А мав би бути? – Ми питаемо, щоб знати, – сказала Джейн з помiтною жовчю в голосi. Їхнi з О’Доннел погляди зустрiлися, i в цих очах Рiццолi побачила спалах презирства. «Я навiть уваги ii не варта». – Нi, цей номер менi незнайомий, – вiдповiла та. – Ім’я Лорi-Енн Такер вам щось каже? – Нi. А хто це? – Уночi ii вбили у власному домi. Дзвiнок надiйшов з ii телефона. О’Доннел помовчала й розважливо промовила: – Це могла бути помилка. – Навряд чи, докторко О’Доннел. Гадаю, дзвiнок справдi було адресовано вам. – Для чого телефонувати менi й мовчати? Найiмовiрнiше, вона почула повiдомлення на автовiдповiдачi, зрозумiла, що помилилася, й повiсила слухавку. – Не думаю, що вам телефонувала жертва. О’Доннел знову помовчала, цього разу довше. – Розумiю, – мовила вона. Пройшла до крiсла, сiла, але не тому, що не могла встояти на ногах. Вона мала цiлком безтурботний вигляд: iмператриця на прийомi. – Ви вважаете, що менi телефонував убивця. – Здаеться, така ймовiрнiсть вас зовсiм не бентежить. – Я надто мало знаю, щоб бути збентеженою. Взагалi нiчого не знаю про цю справу. То, може, розповiсте менi? Вона махнула рукою на диван, запрошуючи вiдвiдувачiв присiсти. То був перший натяк на гостиннiсть з ii боку. «Бо ж тепер ми маемо дещо цiкаве, – подумала Джейн. – На неi повiяло кров’ю. Саме ii прагне ця жiнка». Диван був бiлоснiжний, i Фрост не одразу сiв, наче боявся замастити оббивку. Та Джейн навiть не глянула, всiлась у мокрих вiд снiгу штанах i зосередилася на О’Доннел. – Жертвою стала жiнка двадцяти восьми рокiв, – сказала вона. – Їi вбили сьогоднi вночi, близько опiвночi. – Пiдозрюванi? – Нiкого не заарештовували. – То ви не знаете, хто вбивця. – Я кажу, що ми нiкого не заарештовували. Наразi йдемо за зачiпками. – І я – одна з них. – Хтось телефонував вам iз дому жертви. Це цiлком мiг бути злочинець. – І для чого йому, якщо припустити, що це «вiн», говорити зi мною? Рiццолi подалася вперед. – Ми обидвi знаемо для чого, докторко. Бо ви цим заробляете. Певно, маете непоганий фан-клуб з убивць, якi вважають себе вашими друзями. Знаете, ви ж знаменитiсть помiж душогубцiв. Панi мозкоправ, яка спiлкуеться з потворами. – Я намагаюсь iх зрозумiти, от i все. Вивчаю iх. – Ви iх захищаете. – Я нейропсихiатр. Значно краще квалiфiкована давати свiдчення в судi, нiж бiльшiсть свiдкiв-експертiв. Не кожному вбивцi мiсце за гратами. Серед них е дуже скривдженi люди. – Так, вашу теорiю я знаю. Дайте хлопчинi по головi, попсуйте лобовi частки мозку, i вiн не нестиме жодноi вiдповiдальностi за те, що скоiть пiсля цього. Може вбити жiнку, розрубати ii на частини, а ви однаково захищатимете його в судi. – То ось що сталося з жертвою? – Обличчя О’Доннел стало неприемно бадьорим, очi хижо загорiлися. – Їi розчленували? – А чого ви питаете? – Просто хотiла б знати. – Професiйна допитливiсть? О’Доннел вiдкинулася на спинку крiсла. – Детективе Рiццолi, я опитала чимало вбивць. З роками склала повну статистику мотивiв, методiв, схем. Тому – так, це професiйна допитливiсть. Вона помовчала й додала: – Розчленування трапляеться не так уже й рiдко. Особливо коли це допомагае позбутися жертви. – Цього разу все було не так. – Ви точно знаете? – Це очевидно. – То вiн виставив напоказ частини тiла? Зробив постановку? – А що? Маете хворих на голову дружкiв, якi таке люблять? Не хочете подiлитись iменами? Вони ж вам пишуть, правда? Ваше iм’я вiдоме – докторка, яка любить подробицi. – Якщо й пишуть, то зазвичай анонiмно. Імен своiх не називають. – Але листи ви отримуете, – зауважив Фрост. – Люди зi мною зв’язуються. – Убивцi. – Або вигадники. Неможливо визначити, правду вони говорять чи нi. – Гадаете, деякi з них просто дiляться фантазiями? – І напевно нiколи iх не втiлюватимуть. Вони просто потребують вираження своiх неприйнятних бажань. Усi ми маемо такi. Навiть найлагiднiший чоловiк часом мрiе про те, що волiв би робити з жiнками, про збоченi речi, якими нiколи не наважиться подiлитися. Б’юся об заклад, детективе Фросте, навiть ви плекаете кiлька неналежних фантазiй. Вона не зводила з нього очей: цей погляд мав змусити його почуватися незатишно. Фрост, до його честi, навiть не зашарiвся. – Хтось писав вам про фантазii, пов’язанi з розчленуванням? – запитав вiн. – Останнiм часом – нi. – Але писали ж? – Як я вже казала, розчленування – не така вже рiдкiсть. – У фантазiях чи в реальностi? – І так, i так. Втрутилася Джейн: – Хто писав вам про своi фантазii, докторко О’Доннел? Жiнка спокiйно зустрiла ii погляд. – Листування конфiденцiйне. Саме тому вони знають, що можуть подiлитися зi мною таемницями, розповiсти про своi жадання й фантазii. – Цi люди вам телефонують? – Нечасто. – І ви з ними розмовляете? – Я iх не уникаю. – У вас е список цих людей? – Не те щоб список. Навiть не пам’ятаю, коли це було востанне. – Це було сьогоднi вночi. – Ну, мене не було вдома, щоб вiдповiсти. – О другiй ночi вас теж не було вдома, – зазначив Фрост. – Ми телефонували, спрацював автовiдповiдач. – Де ви були вночi? – спитала Джейн. О’Доннел знизала плечима: – Не вдома. – О другiй ночi на Святвечiр? – Я була з друзями. – О котрiй ви повернулися? – Десь о пiв на третю. – Це, певно, дуже хорошi друзi. Не хочете подiлитись iхнiми iменами? – Не хочу. – Чому? – Чому я не хочу порушення свого права на приватнiсть? Я справдi мушу вiдповiдати на це запитання? – Ми розслiдуемо вбивство. Цiеi ночi було жорстоко вбито жiнку. Мiсце злочину було чи не найбрутальнiшим з тих, якi я взагалi бачила. – І ви хочете знати мое алiбi. – Просто цiкаво, чому ви не хочете розповiсти. – То мене пiдозрюють? Чи ви лишень прагнете показати менi, хто тут головна? – Ви не пiдозрювана. Наразi. – Тодi я не зобов’язана взагалi з вами говорити. – Господиня рiзко пiдвелася й рушила до дверей. – Я вас проведу. Фрост теж почав пiдводитися, тодi побачив, що напарниця сидить нерухомо, i знову опустився на диван. Джейн сказала: – Якби вам було не начхати на жертву, якби ви тiльки бачили, що вiн зробив з Лорi-Енн Такер… О’Доннел розвернулася до неi. – То, може, ви менi розповiсте? Що саме з нею зробили? – Хочете подробиць, чи не так? – Це галузь моiх дослiджень. Я мушу знати подробицi. – Вона пiдiйшла до Джейн. – Це допомагае менi зрозумiти. «Або ж просто тебе заводить. Тому ти раптом стала така зацiкавлена. Навiть нетерпляча». – Ви сказали, що ii розчленували, – мовила О’Доннел. – Голову було вiдрубано? – Рiццолi, – застережливо озвався Фрост. Але Джейн не мала нiчого говорити: О’Доннел уже дiйшла власних висновкiв. – Голова – дуже потужний символ. Такий особистiсний. Індивiдуальний. – Вона пiдiйшла ближче, грацiйна, мов хижачка. – Вiн забрав ii з собою, як трофей? На згадку про вбивство? – Скажiть, де ви були сьогоднi вночi. – Або ж залишив на мiсцi злочину? Там, де вона спричинила б максимальний шок? Де ii неможливо було б пропустити? Може, на кухонному столi? Чи на виднотi на пiдлозi? – З ким ви були? – Виставити напоказ голову, обличчя – це потужне повiдомлення. Це для вбивцi спосiб сказати вам, що вiн повнiстю контролюе ситуацiю. Вiн показуе вам вашу безпораднiсть, детективе. І власну силу. – З ким ви були? Щойно цi слова злетiли з вуст Джейн, вона збагнула, що припустилася помилки. Вона дозволила О’Доннел пiдганяти i втратила самовладання. Яскрава ознака слабкостi. – Моi друзi – це особисте, – вiдповiла О’Доннел i з легкою усмiшкою додала: – Окрiм одного, про якого вам i без того вiдомо. Маю на увазi нашого спiльного знайомця. Знаете, вiн постiйно про вас питае. Постiйно хоче знати, як у вас справи. Вона не повинна була називати iменi. Обидвi знали, що йдеться про Воррена Гойта. «Не реагуй, – думала Джейн. – Не показуй, як глибоко вона занурила пазурi». Та вона вiдчувала, як зацiпенiло ii лице, i завважила стривожений погляд Фроста. Шрами, залишенi Гойтом на ii долонях, були найпомiтнiшими ранами, однак iснували й значно глибшi. Навiть тепер, бiльш нiж два роки по тому, вона здригалася, чуючи його iм’я. – Вiн ваш шанувальник, детективе, – вела далi О’Доннел. – Через вас вiн бiльше нiколи не зможе ходити, та Воррен не плекае образ. – Менi начхати, що вiн думае. – Я минулого тижня iздила до нього. Вiн показав менi колекцiю газетних вирiзок – «досье Джейнi», як вiн це називае. Коли влiтку ви втрапили в ту облогу лiкарнi, вiн цiлу нiч не вимикав телевiзор. Бачив кожну секунду репортажу. – О’Доннел помовчала. – Розповiв менi, що у вас народилася донечка. Джейн заклякла. «Не дозволяй так iз собою поводитися. Не дозволяй iй устромити пазурi ще глибше». – Здаеться, вашу дочку звати Реджина, чи не так? Рiццолi пiдвелася, i хоча вона була нижчою за О’Доннел, щось у ii очах змусило другу жiнку вiдсахнутися. – Ми вам ще зателефонуемо, – кинула Джейн. – Телефонуйте скiльки завгодно, – вiдповiла докторка. – Менi немае чого вам сказати. * * * – Вона бреше, – промовила Джейн. Детектив рiзко смикнула дверцята автомобiля й сiла за кермо. Втупилась у сцену, що наче з рiздвяноi листiвки зiйшла: на бурульках сяе сонце, вкритi снiговими вiзерунками будинки прикрашенi гарними вiнками й гостролистом. І нiяких тобi крикливих Санта-Клаусiв з оленями чи екстравагантних iнсталяцiй на дахах, як у Ревере, де вона виросла. Рiццолi подумала про будинок Джоннi Сiльви через дорогу вiд дому ii батькiв та черги витрiшколюбiв, якi завжди завертали на iхню вулицю, подивитися на свiтлове шоу, яке Сiльви щогрудня влаштовували у своему дворi. Там був Санта, i трое волхвiв, i ясла з Марiею та Ісусом, i стiльки тварин, що Ноiв ковчег затонув би. І все освiтлено, як на ярмарку. Електрики, яку Сiльви спалювали на це кожного Рiздва, вистачило б на якусь дрiбну африканську краiну. Але тут, на Браттл-стрiт, не було таких яскравих видовищ, сама стримана елегантнiсть. Тут не було жодного Джоннi Сiльви. Втiм, краще вже мати за сусiда йолопа Джоннi, нiж жiнку з цього будинку. – Вона знае про справу бiльше, нiж нам говорить. – Як ти дiйшла цього висновку? – запитав Фрост. – Це iнстинкт. – Я думав, ти в iнстинкти не вiриш. Завжди ж так кажеш. Що це лишень здогадки. – Але я знаю цю жiнку. Знаю, що ii цiкавить. – Джейн подивилася на напарника, чие обличчя в слабкому зимовому свiтлi здавалося ще блiдiшим, нiж зазвичай. – Вона вночi отримала бiльше, нiж просто дзвiнок вiд убивцi. – Ти вгадуеш. – Чому вона стерла повiдомлення? – А чому б нi? Якщо там нiчого не було? – Це вона так каже. – От же ж. Вона тебе дiстала, – похитав головою Фрост. – Я так i знав. – І близько не пiдiйшла. – Невже? Коли заговорила про Реджину, тобi не вибило запобiжники? Вона мозкоправ, знае, як тобою манiпулювати. Тобi взагалi не варто мати з нею справу. – А кому? Тобi? Тiй розмазнi Кассовiц? – Комусь, хто не мав з нею справ. Комусь, кого вона не зачепить. Вiн допитливо подивився на Джейн, так, що iй захотiлося вiдвернутися. Вони вже два роки були напарниками, i хоча не надто близько дружили, мiж ними було порозумiння, яке нечасто трапляеться мiж друзями чи навiть коханцями, бо вони бачили тi самi жахiття, вели тi самi битви. Фрост краще за всiх, навiть за ii чоловiка Гебрiела, знав, що поеднувало iх iз Джойс О’Доннел. Та з убивцею, вiдомим як Хiрург. – Вона досi тебе лякае, так? – тихо запитав вiн. – Вона мене просто бiсить. – Бо знае, вiд чого тобi страшно. І нiколи не припиняе нагадувати про нього, згадувати його iм’я. – Наче я хоч трошечки боюся типа, який навiть пальцями нiг поворухнути неспроможний? Який i посцяти не може, поки медсестра йому трубку в прутня не запхае? О так, Воррен Гойт мене дуже лякае. – Тобi досi сняться кошмари? Це запитання заскочило Джейн. Збрехати вона не могла, напарник помiтив би, тому промовчала взагалi, дивлячись перед собою, на iдеальну вулицю з iдеальними будинками. – Менi б снилися, якби таке сталося зi мною, – сказав Фрост. «Але ж не сталося, – подумала Рiццолi. – Це я вiдчувала Гойтове лезо на горлi, це я ношу шрами вiд його скальпеля. Це про мене вiн досi думае, досi фантазуе». Хоча вiн бiльше нiколи не зможе скривдити ii, вiд самого знання про те, що вона досi об’ект його бажань, у неi виступали сироти. – Чому ми про нього говоримо? – спитала вона. – Йдеться про О’Доннел. – Цих двох не роздiлиш. – Це ж не я постiйно його згадую. То повернiмося до справи, гаразд? Джойс П. О’Доннел та чому вбивця вирiшив iй зателефонувати. – Ми не можемо бути певнi, що iй телефонував саме злочинець. – Поговорити з О’Доннел – ось чудовий секс по телефону в уявi кожного збоченця. Вони розповiдають iй своi найпаскуднiшi фантазii, вона iх ковтае й просить добавки, тим часом роблячи нотатки. Ось для чого вiн iй телефонував. Хотiв похвалитися своiм досягненням. Хотiв, щоб його послухали. Докторка Вбивство – очевидний кандидат для такого». Вона розлючено повернула ключа в замку й завела двигун. З вентилятора подуло холодом. – Вiн для цього iй телефонував. Похвалитися. Скупнутися в ii увазi. – Для чого iй про це брехати? – А чому б не сказати нам, де вона була вночi? Виникають запитання щодо того, з ким вона була. Чи цей дзвiнок не був запрошенням. Фрост насупився. – Ти маеш на увазi те, що я думаю? – Незадовго до опiвночi наш убивця шинкуе Лорi-Енн Такер. Тодi телефонуе О’Доннел. Вона стверджуе, що ii не було вдома, що дзвiнок пiшов на автовiдповiдач. А що, як вона була вдома? Що, як вони таки поговорили? – Ми телефонували iй о другiй. Вона не вiдповiла. – Бо вдома ii бiльше не було. Вона сказала, що була з друзями… – Рiццолi подивилася на напарника. – Що, як то був один друг? Один новiсiнький дружбан. – Та ну. Ти справдi думаеш, що вона захищала б цього вбивцю? – Як на мене, вона на все спроможна. – Джейн вiдпустила гальмо й вiд’iхала вiд узбiччя. – На все. 5 – Не годиться так проводити Рiздво, – сказала Анджела Рiццолi, зиркаючи на дочку з-за кухонноi плити. На конфорках побулькували, клацаючи кришками, чотири каструлi, пара пасмами звивалася навколо вологого вiд поту волосся Анджели. Вона пiдняла кришку з каструлi й висипала в окрiп миску домашнiх ньокiв. Їхне булькання вiщувало неминуче наближення обiду. Джейн глянула на безкiнечнi тарелi частування. Найгiршим страхом Анджели Рiццолi було те, що хтось колись вийде з ii дому голодним. Сьогоднi цього не мало статися. На столi ароматно пахнула орегано та часником запечена бараняча нога, поруч на пательнi сичала картопля, здобрена розмарином. Джейн побачила чiабату та салат iз томатiв i моцарели. Самотнiм внеском Джейн та Гебрiела до цього бенкету став салат iз зелених бобiв. З-пiд кришок на плитi доносилися iншi аромати, в окропi крутилися й булькали нiжнi ньокi. – Чим тобi допомогти, мамо? – запитала Джейн. – Нiчим. Ти ж iз роботи, то посидь. – Хочеш, я натру сир? – Нi-нi, ти, певно, втомилася. Гебрiел сказав, що всю нiч не спала. – Анджела швиденько помiшала в каструлi дерев’яною ложкою. – Не розумiю, чому ти й сьогоднi мусила працювати. Це нерозумно. – Така в мене робота. – Але це ж Рiздво. – Скажи це поганцям. Джейн дiстала з шухляди тертку й почала натирати шмат пармезану. На цiй кухнi неможливо було сидiти спокiйно. – А чому Майк та Френкi не допомагають? Ти, певно, весь ранок куховарила. – Та ти знаеш своiх братiв. – Так, – пирхнула Джейн. «На жаль». У вiтальнi, як завжди, горлав з телевiзора футбол. Крики чоловiкiв доеднувалися до ревiння стадiону – всi вiншували якогось типа з пружним задком та м’ячем зi свинячоi шкiри. Анджела швиденько оглянула бобовий салат. – О, на вигляд непогано! Чим заправляла? – Не знаю, це Гебрiел готував. – Тобi так пощастило, Джейнi. Твiй чоловiк умiе готувати. – Пару днiв помуч татка голодом, i вiн теж навчиться. – Не навчиться. Так i змарнiе за столом, чекаючи, поки обiд сам до кiмнати запливе. Анджела зняла каструлю з плити й перевернула над друшляком, висипаючи готовi ньокi. Коли пара розсiялася, Джейн побачила ii мокре обличчя, обрамлене пасмами волосся. Надворi вiтер пронизував крижанi вулицi, а тут, на материнiй кухнi, вiд спеки горiли обличчя й вiкна вкривала пара. – А ось i матуся, – сказав Гебрiел, заходячи до кухнi з Реджиною на руках. – Дивiться, хто вже прокинувся. – Щось вона недовго поспала, – зауважила Джейн. – Це пiд футбол? – Гебрiел засмiявся. – Наша дочка точно вболiвае за «Патрiотiв». Чула б ти, як вона завивала, коли «Дельфiни» iм забили. – Дай ii менi. Джейн розкрила обiйми й притиснула непосидючу Реджину до грудей. «Моiй дитинi лише чотири мiсяцi, – подумала, – а вона вже намагаеться вiд мене втекти». Розлючена маленька Реджина прийшла до цього свiту, вимахуючи кулачками, червона вiд крику. «Невже тобi так не терпиться вирости? – питала себе Джейн, заколисуючи дочку. – Не хочеш трохи довше побути маленькою, дозволити тримати тебе, тiшитися тобi, поки роки не вивели тебе за мiй порiг?» Малеча схопила матiр за волосся й боляче смикнула. Джейн поморщилася, прибрала чiпку ручку. І раптом подумала про iншу руку, холодну, позбавлену життя. Чиясь iнша дочка нинi лежить у морзi, розрубана на шматки. «Ну ось, Рiздво. Сьогоднi менi як нiколи не варто думати про мертвих жiнок». Але цiлуючи шовковисте волосся Реджини, вдихаючи аромат мила й дитячого шампуню, вона не могла викинути з голови iншу кухню й те, що дивилося на неi з кахляноi пiдлоги. – Агов, ма, там перерва. Коли iсти будемо? Джейн пiдвела очi: до кухнi вкотився Френкi, старший брат. Востанне вони бачилися рiк тому, коли вiн прилетiв додому на Рiздво з Калiфорнii. Вiдтодi плечi в нього стали ще ширшi. Здавалося, Френкi щороку збiльшуеться, руки були вже такi м’язистi, що висiли тепер не прямо, а арками, мов у горили. «Стiльки годин у спортзалi, i що це йому дало? – подумала Джейн. – Став бiльший, але точно не розумнiший». Вона кинула схвальний погляд на Гебрiела, який вiдкорковував к’янтi. Вищий i стрункiший за Френкi, вiн мав будову скакуна, а не ваговоза. «Якщо маеш мiзки, – подумала вона, – кому потрiбнi м’язи монстра?» – Обiд за десять хвилин, – повiдомила Анджела. – Тобто до третьоi чвертi не закiнчимо, – вiдповiв Френкi. – Може, просто вимкнете телевiзор? – запропонувала Джейн. – Це ж рiздвяний обiд. – Так, i якби ти вчасно з’явилася, ми поiли б ранiше. – Френкi, – обiрвала його Анджела. – Твоя сестра працювала всю нiч. І бачиш – вона менi допомагае. Тож не чiпай ii! У кухнi запанувала тиша: брат iз сестрою обое здивовано подивилися на матiр. «Невже ма хоч раз стала на мiй бiк?» – Що ж. Класне Рiздво, – сказав Френкi й вийшов. Анджела переклала ньокi в глибоку миску й полила паруючим телячим соусом. – Нiякоi поваги до жiночоi роботи, – пробуркотiла вона. Джейн засмiялася. – Це ти щойно помiтила? – Наче ми на ту повагу не заслужили? – Анджела потяглася за великим ножем i атакувала пучок петрушки з дрiбним кулеметним стукотом. – Це я винна. Треба було його краще виховати. Хоча насправдi винен твiй батько, це вiн приклад подае. І зовсiм мене не цiнуе, нi в чому. Джейн зиркнула на Гебрiела, який скористався моментом i втiк iз кухнi. – Ем… Мамо? Тато чимось тебе роздратував? Анджела глянула на доньку через плече, лезо ножа зависло над порубаною зеленню. – Ти не хочеш знати. – Хочу. – Джейнi, я про це не говоритиму. О нi. Вважаю, що кожен батько заслуговуе на повагу вiд своеi дитини, хай би що чинив. – То щось вiн таки вчинив. – Кажу тобi, я про це не говоритиму. Анджела згребла петрушку, притрусила нею ньокi в мисцi. Тодi потупцяла до дверей i загорлала, перекрикуючи звук телевiзора: – Обiд! Сiдайте! Попри наказ Анджели, Френк Рiццолi з синами ще кiлька хвилин не могли вiдiрватися вiд екрана. Почалося шоу в перервi, i полем закружляли довгоногi дiвчата в блискiтках. Трое чоловiкiв Рiццолi сидiли, не зводячи з них очей, тiльки Гебрiел пiдвiвся, щоб допомогти Джейн та Анджелi занести частування до iдальнi. Хоча вiн анi слова не сказав, погляд у нього був красномовний. «Вiдколи це рiздвяний обiд став полем бою?» Анджела грюкнула мискою картоплi об стiл, увiйшла до вiтальнi й схопила пульт. Одним натиском вимкнула телевiзор. Френкi застогнав: – Ну мам, там Джессiка Сiмпсон мае бути за десять… Тут вiн помiтив, яке в матерi обличчя, i негайно замовк. Майк першим зiскочив з дивана. Без жодного слова слухняно прослизнув до iдальнi. Його брат Френкi та Френк-старший пiшли слiдом, значно похмурiше. Стiл був накритий неймовiрно. У кришталевих пiдсвiчниках мерехтiли свiчки. Анджела розклала синi з золотом порцеляновi тарiлки, i ллянi серветки, i новi виннi келихи, недавно купленi в магазинi посуду «Данск». Та коли вона сiла й оглянула цей бенкет, у поглядi не було гордостi, саме кисле невдоволення. – Як чудово, мiсiс Рiццолi, – сказав Гебрiел. – О, дякую. Я знаю, ти можеш оцiнити, скiльки зусиль потребуе таке частування. Бо ж сам умiеш готувати. – Ну, я стiльки рокiв жив сам, що й вибору не мав. – Вiн опустив руку пiд стiл, стиснув долоню Джейн. – Пощастило знайти дiвчину, яка готуе. Треба було додати «коли руки доходять». – Я навчила Джейнi всього, що сама знаю. – Ма, можеш передати баранину? – гукнув Френкi. – Перепрошую? – Баранину. – А що сталося з «будь ласка»? Не передам, поки не почую цього слова. Батько Джейн зiтхнув. – Та ну тебе, Енджi. Це ж Рiздво. Можеш просто нагодувати хлопа? – Я цього хлопа тридцять шiсть рокiв годую. Не вмре з голоду тiльки через те, що я прошу трохи чемностi. – Ем… ма? – втрутився Майк. – Чи могла б ти, ем, будь ласка, передати картоплю? І смиренно додав ще раз: – Будь ласка? – Так, Майкi, – передала йому миску Анджела. Певний час нiхто не говорив, чутно було лише, як жують щелепи й шкрябають порцеляну ножi. Джейн глянула на батька, який сидiв з одного краю столу, тодi на матiр з iншого. Їхнi погляди не зустрiчалися. Вони цiлком могли б iсти в рiзних кiмнатах, така мiж ними була прiрва. Джейн не часто розглядала батькiв, але сьогоднi вiдчула в цьому потребу, i побачене ii засмутило. Коли вони встигли так постарiти? Коли в мами з’явилися цi складки на повiках, а татове волосся так порiдшало? Коли вони зненавидiли одне одного? – Джейнi, може, розповiси, чим була така зайнята цiеi ночi? – запропонував батько, дивлячись на дочку й ретельно уникаючи Анджели. – Ем, тату, нiхто не хоче про таке слухати. – Я хочу, – втрутився Френкi. – Рiздво ж. Думаю, що… – То кого порiшили? Джейн глянула на старшого брата через стiл. – Молоду жiнку. Неприемне видовище. – Я про це потеревенив би, – сказав Френкi й поклав до рота шмат рожевоi баранини. Майстер-сержант Френкi кидае iй виклик. – Тобi б не сподобалося. Менi точно не сподобалося. – Вона хоч гарна була? – А це тут до чого? – Просто цiкаво. – Ідiотське запитання. – Чому? Якщо вона гарна, це допомагае зрозумiти мотив того типа. – Мотив для вбивства? Боже, Френкi! – Джейн, – застерiг батько. – Припини, Рiздво ж. – Ну, Джейнi мае рацiю, – рубонула Анджела. Френк здивовано подивився на дружину. – Твоя дочка богохулить за столом, а ти на мене нападаеш? – Думаеш, тiльки гарних жiнок можна вбивати? – Ма, я такого не казав, – заперечив Френкi. – Вiн такого не казав, – пiдтримав сина батько. – Але ж подумав. Ви обидва подумали. Тiльки привабливi жiнки вартi уваги. Любити чи вбивати цiкаво тiльки тодi, як вони гарнi. – Я тебе прошу. – Про що просиш, Френку? Ти знаеш, що це правда. Глянь на себе. Джейн з братами, спохмурнiвши, розвернулися до батька. – Нащо на нього дивитися, ма? – спитав Майк. – Анджело, це ж Рiздво, – сказав Френк. – Я знаю, що Рiздво! – Анджела скочила на ноги й схлипнула. – Я знаю. Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька: – Що вiдбуваеться? Френк знизав плечима. – У жiнок такого вiку бувае. Життя змiнюеться. – Це не просто змiни. Пiду спитаю, що з нею. Джейн пiдвелася й пiшла за матiр’ю. – Мамо? Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисцi з неiржавноi сталi. Мiксер торохкотiв, стiл укривали бiлi плями. – Мамо, все гаразд? – Треба зайнятися десертом. Зовсiм забула збити вершки. – Що сталося? – Треба було все пiдготувати до того, як сiдати. Ти ж знаеш, що твiй брат Френкi стае нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступноi страви. Якщо просидить там бiльше нiж п’ять хвилин, то й незчуешся, як знову телевiзор увiмкне. – Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. – Ну хоч Майкi намагаеться бути чемним, як може. Хоч i бачить поганi приклади. Хоч куди глянь – самi поганi приклади. – Слухай, я бачу, щось не так. Анджела вимкнула мiксер i, згорбившись, подивилася на вершки, збитi мало не на масло. – Джейнi, це не твiй клопiт. – Якщо вiн твiй, то й мiй теж. Мати озирнулася на неi. – Шлюб складнiший, нiж тобi здаеться. – Що вже тато накоiв? Анджела розв’язала фартуха, кинула на стiл. – Вiднесеш пирiг замiсть мене? Голова болить. Пiду нагору, ляжу. – Мамо, поговори зi мною. – Бiльше я нiчого не скажу. Я не з тих матерiв. Нiколи не змушувала дiтей ставати на чийсь бiк. Анджела вийшла з кухнi й погупала нагору, до спальнi. Джейн зачудовано повернулася до iдальнi. Френкi був надто зайнятий розпилюванням другоi порцii баранини й навiть очей не пiдвiв. Але Майк мав стривожений вигляд. «Може, Френкi й тупий як валянок, а от Майк точно зрозумiв, що щось сьогоднi дуже не так». Вона подивилася на батька, який вилив у свiй келих мало не всю пляшку к’янтi. – Тату? Не хочеш розповiсти, в чому рiч? Батько сьорбнув вина. – Нi. – Вона дуже засмучена. – І це наша з нею справа, ясно? Вiн пiдвiвся, поплескав Френкi по плечi. – Ходiмо. Ще встигнемо на третю чверть. * * * – То було найпаскуднiше наше Рiздво, – сказала Джейн дорогою додому. Реджина спала у своему автокрiслi, i вперше за вечiр вони з Гебрiелом могли поговорити без перешкод. – Усе зазвичай не так. Тобто ми чубимось i все таке, але мама завжди все вирiвнюе. Вона глянула на чоловiка, чий вираз обличчя в погано освiтленiй машинi було важко прочитати. – Пробач. – За що? – Ти не знав, що береш дружину з божевiльнi. Тепер, певно, питаеш себе, у що ж ти влiз. – Так. Я сказав би, саме час дружину помiняти. – Ну, це ж трошки спадае на думку, еге ж? – Джейн, не верзи казна-що. – Дiдько, iнколи менi самiй хочеться втекти вiд своеi рiднi. – А от я точно не хочу втiкати вiд тебе. Гебрiел знову зосередився на дорозi, де вiтер проносив жмутки снiгу перед фарами. Вони iхали мовчки. Тодi вiн сказав: – Знаеш, я нiколи не чув, щоб моi батьки сварилися. Жодного разу, поки рiс. – Вперед, добивай. Я знаю, що моя родина – купа верескунiв. – Просто ти з сiм’i, у якiй озвучують своi почуття. Грюкають дверима, горланять i регочуть, мов гiени. – О, все краще й краще. – Хотiв би я в такiй рости. – Авжеж. Джейн засмiялася. – Моi батьки не кричали, Джейн, i не грюкали дверима. І смiялися нечасто. Нi, родина полковника Дiна надто дисциплiнована, щоб опуститися до такоi низостi, як емоцii. Не пригадую, щоб вiн хоч раз сказав «люблю тебе» менi чи моiй матерi. Я мусив учитися це говорити. І досi вчуся. – Вiн подивився на неi. – Це ти мене вчиш. Вона торкнулася його ноги. Їi крутий, куленепробивний чоловiк. Навiть його можна чогось навчити. – Тому нiколи за них не вибачайся, – закiнчив Гебрiел. – Бо вони створили тебе. – Інодi я в цьому сумнiваюся. Як гляну на Френкi, то й думаю: Господи, будь ласка, нехай виявиться, що мене пiдкинули iм на порiг. Чоловiк засмiявся. – Ситуацiя сьогоднi була напружена. То в чому рiч? – Не знаю. – Джейн вiдкинулася на спинку сидiння. – Та рано чи пiзно ми про все дiзнаемося. 6 Джейн сунула взутi ноги в бахiли, вдягнула хiрургiчний халат, зав’язала за спиною. Глянувши крiзь скляну перегородку в лабораторiю, подумала: «Як же не хочеться туди йти». Але Фрост був уже в залi, вбраний у халат i маску, над якою було видно, як вiн скривився. Морин асистент Йошима дiстав з конверта рентгенiвськi знiмки й повiсив на негатоскоп. Спина докторки Айлс затуляла стiл, ховаючи те, з чим Рiццолi так не хотiлося мати справу. Лише годину тому вона сидiла за столом у себе на кухнi, Реджина воркотiла в неi на колiнах, а Гебрiел готував снiданок. Тепер омлет перевертався в шлунку, хотiлося зiрвати халат i вийти звiдси на чистий снiг. Натомiсть вона штовхнула дверi до залу для розтинiв. Судмедекспертка глянула на неi через плече, на обличчi не читалося жодного негативу з приводу процедури, що на них чекала. Просто професiоналка, така ж, як iншi, готова стати до роботи. Вони обидвi мали справу зi смертю, та Мора була з нею в ближчих стосунках, iй було простiше дивитися смертi в лице. – Ми вже збиралися починати, – сказала вона. – Затрималася на дорозi. Там нинi зранку безлад. Детектив зав’язала маску, пiдходячи до краю столу. Намагалася не дивитися на рештки, натомiсть зосередившись на негатоскопi. Йошима клацнув вимикачем, увiмкнулося свiтло за двома рядами знiмкiв. Рентгени черепа. Утiм, вони були не схожi на iншi знiмки голови, якi Джейн бачила. Там, де мав би бути спинний мозок, було лише кiлька хребцiв, а далi… нiчого. Тiльки зазубрена тiнь м’яких тканин там, де розрiзали шию. Вона уявила, як Йошима викладае голову для знiмкiв. Цiкаво, чи голова котилася, мов м’яч, поки вiн розташовував ii на плiвцi й налаштовував колiматор? Джейн вiдвернулася. І перевела погляд на стiл. На рештки тiла, розкладенi в анатомiчнiй послiдовностi. Тулуб лежав на спинi, вiдрубанi частини – приблизно там, де мали б бути. Пазл iз кiсток та плотi, який чекае складання. Хоча Джейн не хотiлося туди дивитися, голова теж була на мiсцi, перекотилася на лiве вухо, наче жертва дивилася вбiк. – Я маю роздивитися рану, – сказала Мора. – Допоможете, потримаете в правильному положеннi? – Пауза. – Джейн? Рiццолi здригнулася й подивилася на судмедекспертку. – Що? – Йошима знiматиме, а менi треба оглянути рану зi збiльшенням. Докторка Айлс узяла череп затягнутими в рукавички руками й покрутила голову так, щоб краi рани зiйшлися. – Ось, потримайте в цьому положеннi. Вдягнiть рукавички й заходьте з цього боку. Джейн зиркнула на Фроста. «Краще вже ти, нiж я», – промовляли його очi. Вона перейшла до iншого краю столу, зупинилася, з ляскотом надягнула рукавички, потяглася до черепа. Зрозумiла, що дивиться в очi жертви, рогiвки яких були тьмянi, наче восковi. Пiвтора дня в холодильнику вистудили плоть, i, тримаючи це обличчя в долонях, Рiццолi подумала про м’ясний прилавок у мiсцевому супермаркетi, з крижаними курчатами, загорнутими в пластик. «Зрештою, усi ми просто м’ясо». Мора зiгнулася над раною, вивчаючи ii в лупу. – Здаеться, тут единий удар спереду. Дуже гостре лезо. Кiстка подряпана доволi глибоко, пiд вухами. Мiнiмальна схема ножа для хлiба. – Хлiбнi ножi не дуже гострi, – мовив Фрост звiдкись iздалеку. Джейн пiдвела очi й побачила, що вiн вiдiйшов вiд столу й стояв на пiвдорозi до вмивальника, тримаючи руку на масцi. – Я мала на увазi не саме лезо, а структуру розрiзу, – пояснила Мора. – Йдеться про надрiзи, що заглиблюються в однiй площинi. Тут ми бачимо перший дуже глибокий розрiз, що розiтнув щитоподiбний хрящ i дiйшов аж до хребта. Тодi – швидке розчленування мiж другим та третiм хребцями. На це обезголовлення могло пiти менше хвилини. Йошима з цифровою камерою пiдiйшов ближче, зробив знiмки рани в збiльшеннi. Фронтальний, бiчний. Жахiття пiд усiма кутами. – Добре, Джейн, – сказала докторка Айлс. – Подивимось у площинi розрiзу. Вона забрала голову й перевернула ii вниз макiвкою. – Потримайте, будь ласка, ось так. Рiццолi краем ока помiтила розрубану плоть та вiдкриту трахею й рiзко вiдвернулася, тримаючи голову наослiп. Мора знову пiднесла до голови лупу, розглядаючи рану зблизька. – Бачу борозни на щитоподiбному хрящi. Гадаю, лезо було зазубрене. Зробiть знiмки. І знову заклацав спуск, Йошима нахилився ближче, знiмаючи. «На цих свiтлинах будуть моi руки, – подумала Джейн. – Ця мить буде збережена в досье. Їi голова, моi руки». – Ви сказали… ви сказали, що на стiнi була артерiальна кров, – подав голос Фрост. Судмедекспертка кивнула. – У спальнi. – Вона була жива. – Так. – І це… обезголовлення зайняло кiлька секунд? – З гострим ножем та вмiлими руками вбивця цiлком мiг упоратися за цей час. Хiба що хребет його сповiльнив. – То вона знала, так? Певно, вона це вiдчувала. – Тут я дуже сумнiваюся. – Коли тобi вiдрiзають голову, принаймнi кiлька секунд ти притомний. У «Шоу Арта Белла» розповiдали. У нього в студii був якийсь лiкар, говорили про гiльйотину. Про те, що, коли твоя голова падае в кошик, можеш бути ще живий. Насправдi вiдчувати свое падiння. – Це може бути правдою, але… – Той лiкар сказав, що Марiя Стюарт навiть намагалася говорити, коли iй вiдрубали голову. Вуста ворушилися. – Господи, Фросте, – урвала напарника Джейн. – Обов’язково мене ще бiльше жахати? – Це ж можливо, правда? Що жертва вiдчувала, як вiддiляеться ii голова? – Імовiрнiсть дуже мала, – вiдповiла Мора. – І я це кажу не для того, щоб вас заспокоiти. Вона перевернула голову на столi на бiк. – Помацайте череп. Ось тут. Фрост нажахано витрiщився на неi. – Нi, все гаразд, це не обов’язково. – Ну ж бо. Вдягнiть рукавичку й торкнiться скроневоi кiстки. Там шкiру пошкоджено. Я це помiтила, тiльки коли ми змили кров. Помацайте череп у цьому мiсцi й скажiть, що саме вiдчуваете. Було помiтно, що це останне, чого хотiв би Фрост, та вiн натягнув рукавичку й неохоче торкнувся пальцями голови. – Там, ем, заглибина в кiстцi. – Вдавлений перелом черепа. Його видно на рентгенi. – Мора пiдiйшла до негатоскопа й показала на знiмок. – На бiчному знiмку видно, як вiд точки удару вiялом розходяться трiщини, наче павутиння по скроневiй кiстцi. Насправдi ми так i називаемо такi переломи – мозаiчнi чи павутиннi. Мiсце мае особливе значення, бо тут проходить середня менiнгеальна артерiя. Якщо вона розiрветься, пацiент матиме крововилив у черепну порожнину. Розкривши череп, побачимо, чи з нею сталося саме це. – Вона подивилася на Фроста. – Удар по головi був сильний. Думаю, жертва була непритомна, коли вiн почав рiзати. – Але ще жива. – Так. Вона точно була ще жива. – Однак ви не знаете, чи непритомна. – На кiнцiвках немае пошкоджень вiд самозахисту. Немае фiзичних свiдчень того, що вона вiдбивалася. Нiхто не дозволить просто так перерiзати собi горло без боротьби. Я гадаю, ii оглушив цей удар. Навряд чи вона вiдчувала лезо. – Докторка Айлс помовчала й тихо додала: – Принаймнi сподiваюся на це. Вона пiдiйшла до тiла з правого боку, взяла ампутовану руку й пiднесла до неi лупу. – На поверхнi хряща, де вiдбулося вiддiлення руки в лiктьовому суглобi, е слiди iнструмента, – сказала. – Здаеться, тут було використано той же нiж. Дуже гострий, iз зазубреним краем. Мора приклала руку до лiктя, наче збираючи манекен, подивилася, чи сходиться. На обличчi в неi не було жаху, лише зосередження. Так само вона могла вивчати якийсь пiдшипник чи деталь, а не вiдрiзану плоть. Не кiнцiвку жiнки, яка колись пiднiмала цю руку, щоб розчесатися, помахати комусь, у танцi. Як Морi це вдавалося? Як вона щоранку приходила сюди, знаючи, що на неi чекае? День за днем бралася за скальпель, розтинала трагедiю передчасно обiрваного життя? «Я теж маю справу з трагедiями. Але не мушу пиляти черепи чи лiзти руками в груднi клiтки». Судмедекспертка обiйшла стiл, пiдiйшла лiворуч. Без вагань узяла вiдрiзану кисть. Холодна, знекровлена, та скидалася на вiск, а не на плоть, на уявлення майстра з кiнореквiзиту про те, якою на вигляд мае бути справжня рука. Мора пiднесла до неi лупу, почала вивчати поверхню зрiзу. Спочатку мовчала, але на чолi прорiзалися зморшки. Зрештою вона поклала кисть i пiдняла лiву руку, роздивляючись куксу. Зморшки стали глибшi. Знову взяла кисть i звiрила двi рани, намагаючись порiвняти поверхнi: кисть до зап’ястка, воскову шкiру до восковоi шкiри. Тодi рiзко поклала частини тiла й подивилася на Йошиму. – Можете виставити рентгени зап’ястка й кистi? – Ви закiнчили зi знiмками черепа? – Повернуся до них згодом. А поки хочу подивитися на лiву кисть та зап’ясток. Йошима зняв перший набiр знiмкiв, розвiсив iншi. На яскравому тлi негатоскопа засвiтилися кiстки пальцiв, колони фаланг, подiбнi на тендiтнi бамбуковi стебла. Мора зняла рукавички, пiдiйшла до негатоскопа, не зводячи погляду зi знiмкiв. Вона мовчала; саме ця тиша сказала Джейн, що щось тут не так. Нарештi докторка Айлс розвернулася й подивилася на неi. – Ви обшукали весь будинок жертви? – Так, авжеж. – Повнiстю? Усi шафи, усi шухляди? – Там мало що було. Вона переiхала за кiлька мiсяцiв до того. – А холодильник? Морозильну камеру? – Їх обшукали кримiналiсти. А що? – Подивiться на цi знiмки. Рiццолi стягнула бруднi рукавички й пiдiйшла до негатоскопа. Нiщо з того, що вона бачила, не вiдповiдало Мориному стурбованому тону: там не було нiчого, що не вiдповiдало б тому, що вона бачила на столi. – І що я маю тут побачити? – Бачите кисть ось тут? Цi кiсточки називаються зап’ястковими й утворюють основу руки, перед розгалуженням фаланг. Вона взяла руку Джейн, перевернула долонею догори, вiдкривши шрам, який завжди нагадуватиме детективу про те, що з нею зробив iнший убивця. Спогад про жорстокiсть, який лишив на ii тiлi Воррен Гойт. Та Мора нiчого не сказала про шрам, натомiсть показала на м’ясисту основу долонi, бiля зап’ястка. – Цi кiстки розмiщенi тут i на знiмку подiбнi до восьми камiнцiв. Це лише маленькi кiсточки, з’еднанi зв’язками, м’язами й сполучною тканиною. Вони надають нашим рукам гнучкостi, дозволяють займатися дивовижними речами, вiд скульптури до гри на пiанiно. – Гаразд. І що? – Ось ця кiстка, в проксимальному ряду… – Мора вказала на знiмок, на кiстку бiля зап’ястка. – Вона називаеться човноподiбною. Пiд нею видно суглоб, i на цьому знiмку виразно помiтний уламок iншоi кiстки. Це частина шилоподiбного вiдростка. Вiдрiзавши iй кисть, вiн захопив i частину променевоi кiстки. – Все одно не розумiю, що це означае. – Подивiться на знiмок кукси. – Докторка Айлс показала на iнший знiмок. – Бачите дистальний край двох кiсток передплiччя? Тонка кiстка – лiктьова, а товща, з боку великого пальця, – променева. Ось той шилоподiбний вiдросток, про який я говорила ранiше. Розумiете, до чого я хилю? Джейн спохмурнiла. – Вiн цiлий. На цьому рентгенi руки вся кiстка цiла. – Саме так. Вона не просто цiла, до неi навiть досi прикрiплений уламок iншоi. Тобто човноподiбноi. Обличчя Рiццолi раптом занiмiло в прохолодi цього примiщення. – Ого, – тихо промовила вона. – Здаеться, справи кепськi. – Дуже кепськi. Джейн розвернулася й пiдiйшла до столу. Вдивилась у вiдрубану кисть, яка лежала бiля того, що вона – як i всi вони – вважала рукою, до якоi вона колись була прикрiплена. – Розрiзи не збiгаються, – сказала Мора. – І знiмки теж. Фрост мовив: – Ви хочете сказати, що ця кисть iй не належить? – Маемо пiдтвердити це аналiзом ДНК. Але я вважаю, що доказ цього тут, на негатоскопi. – Судмедекспертка подивилася на Джейн. – Є iнша жертва, яку ви ще не знайшли. І ми маемо ii лiву кисть. 7 15 ЛИПНЯ, СЕРЕДА. Фаза Мiсяця: молодик. У родинi Солiв е своi ритуали. О першiй дня дядько Пiтер повертаеться зi своеi неповноi змiни в клiнiцi. Перевдягаеться в джинси й футболку та йде на город, де ростуть справжнi помiдорнi джунглi та огiрковi лози на пiдпорках. О другiй на пагорб з боку озера пiднiмаеться маленький Теддi. З вудкою, але без здобичi. Жодного разу не бачив, щоб вiн принiс додому хоча б одну рибину. О чверть на третю приходять двi подружки Лiлi з купальниками та рушниками. Та, що вища, здаеться Сара, приносить радiо. Тепер тихий пообiднiй час бентежить iхня дивна, гучна музика. Рушники розстелено на газонi, i три дiвчини млiють на сонцi, мов соннi представницi родини котячих. Їхня шкiра блищить вiд олiйки для засмаги. Лiлi сiдае, тягнеться по пляшку з водою. Пiдносячи ii до вуст, вона раптом завмирае, дивлячись на мое вiкно. Бачить, що я спостерiгаю за нею. Це вже не вперше. Вона повiльно ставить пляшку, щось каже подружкам. Дiвчата теж сiдають i дивляться в мiй бiк. Витрiщаються на мене так само, як я витрiщаюся на них. Сара вимикае радiо. Вони пiдводяться, витрушують рушники та йдуть до будинку. За мить Лiлi стукае менi у дверi. Вiдповiдi не чекае, заходить непрохано. – Чому ти за нами стежиш? – запитуе. – Я просто визирав з вiкна. – Ти на нас дивився. – Бо ви виявилися там. Їi погляд падае на мiй стiл. Там лежить розгорнута книжка, яку мати подарувала менi на десятирiччя. Вона вiдома як «Єгипетська книга мертвих» i е збiркою прадавнiх поховальних текстiв. Там е всi закляття й замовляння, що потрiбнi для подорожi посмертям. Дiвчина пiдходить ближче до книжки, та не наважуеться торкнутися, наче сторiнки можуть обпекти ii. – Тебе цiкавлять ритуали смертi? – питаю я. – Це все забобони. – Звiдки ти знаеш, якщо не пробувала? – Ти справдi вмiеш читати iероглiфи? – Мати мене навчила. Але це дрiб’язковi закляття, не дуже сильнi. – А що може сильне закляття? Вона дивиться на мене, погляд прямий i незмигний, тож менi стае цiкаво, чи е в нiй щось бiльше. Чи не недооцiнив я ii. – Найсильнiшi закляття, – кажу я iй, – можуть повертати мертвих до життя. – Тобто як у «Мумii»? – смiеться вона. Я чую гиготiння за спиною, розвертаюся й бачу у дверях ii подружок. Вони пiдслуховували й зараз дивляться на мене презирливо. Вочевидь, я найдивнiший хлопець, якого вони знають. І навiть гадки не мають, як я насправдi вiдрiзняюся вiд iнших. Лiлi згортае «Книгу мертвих». – Дiвчата, нумо купатися, – каже вона й виходить з кiмнати. За нею шлейфом тягнеться солодкий запах олiйки для засмаги. Я дивлюсь у вiкно, як вони спускаються пагорбом до озера. У домi стае тихо. Іду до кiмнати Лiлi. Знiмаю довгi каштановi волосини з ii щiтки й опускаю до кишенi. Знiмаю кришечки з лосьйонiв та кремiв на нiчному столику, нюхаю; кожен аромат несе з собою спалах спогаду. Лiлi за столом на снiданку. Лiлi сидить бiля мене в машинi. Я висуваю шухляди, вiдчиняю шафи, торкаюсь ii одягу. Одягу, який мiг би носити будь-який американський пiдлiток. Зрештою, вона лишень дiвчина, не бiльше. Але за нею слiд пильнувати. Це я роблю найкраще. 8 СІЄНА, ІТАЛІЯ. СЕРПЕНЬ. Лiлi Сол скинулася вiд глибокого сну й лежала, важко дихаючи, мiж покручених простирадл. У щiлинi не до кiнця зачинених дерев’яних вiконниць сяяло янтарне свiтло пообiддя. У напiвмороцi над лiжком дзижчала муха, кружляла в передчуттi смакування ii вологоi плотi. Їi страху. Жiнка сiла на тонкому матрацi, вiдкинула сплутане волосся й почала розтирати скронi, поки серце потроху сповiльнювалося. З-пiд пахв текли цiвки поту, вбирались у футболку. Вона змогла проспати час найгiршоi денноi спеки, але в кiмнатi однаково було задушливо, густе повiтря тиснуло. «Я не можу вiчно так жити, – подумала Лiлi, – iнакше просто збожеволiю. Можливо, вже збожеволiла». Вона пiдвелася, пiдiйшла до вiкна. Навiть кахлi пiд ногами випромiнювали тепло. Вiдчинивши вiконницi, жiнка подивилася на крихiтну п’яццу, на будинки, якi сонце перетворювало на кам’янi печi. Золотава iмла вкривала умброю дахи й банi. Розсудливi мешканцi Сiени ховалися вiд лiтньоi спеки по домiвках; зараз надворi були лише туристи – блукали вузькими провулками, широко розплющивши очi, пiтнiючи й хекаючи на крутому пiдйомi до базилiки, чи позували для фото на П’яцца-дель-Кампо, де пiдошви плавляться на розпеченiй цеглi, – тобто робили всi тi властивi туристам речi, якi вона сама робила, коли вперше приiхала до Сiени й ще не пiдлаштувалася пiд мiсцевий ритм, поки середньовiчне мiсто ще не накрила серпнева спека. Пiд вiкном, на п’яцеттi, не було жодноi живоi душi. Та, вiдвертаючись, жiнка зауважила рiзкий рух у тiнi бiля дверей. Вона завмерла, не зводячи очей з того мiсця. «Я його не бачу. А вiн мене?» Тодi мешканець затiнку вийшов зi схованки, потрусив через п’яцетту й зник з очей. Просто пес. Лiлi зi смiхом вiдвернулася вiд вiкна. Не в усiх тiнях ховаються чудовиська. Але в деяких – саме вони. Деякi тiнi ходять за тобою слiдом, погрожують, хоч куди ти пiшла. У крихiтнiй ваннi вона плеснула теплуватою водою на обличчя, зiбрала темне волосся у хвiст. Не марнувала часу на макiяж – за останнiй рiк позбулась усiх звичок, якi ii сповiльнювали. Вона обходилася валiзкою та наплiчником, мала лише двi пари взуття – сандалi та кросiвки. Джинси, футболки й светри були з нею вiд лiтньоi спеки до зимовоi сльоти. У виживаннi йдеться передусiм про численнi шари чи то одягу, чи то емоцiйного захисту. Тримайся подалi вiд стихiй, не прив’язуйся. Бережи себе. Вона взяла наплiчник i вийшла з кiмнати в тьмяний коридор. Там зупинилася, як завжди, сунула картонного сiрника в одвiрок у нижнiй частинi дверей, зачинила й замкнула iх. Не те щоб той старий замок мiг би когось стримати – йому, як i всьому будинку, певно, було кiлькасот рокiв. Морально пiдготувавшись до спеки, Лiлi вийшла на п’яцетту. Знову зупинилася, оглядаючи порожню площу. Для мiсцевих було ще надто рано, але за годину-двi вони прокинуться вiд ситого сну й повернуться до своiх крамниць та офiсiв. Вона ще мала трохи часу, перш нiж Джорджiо чекатиме ii на роботi. То була нагода прогулятися, змахнути павутиння, вiдвiдати своi улюбленi мiсця в улюбленому мiстi. Вона пробула в Сiенi лише три мiсяцi, але вже вiдчувала, як мiсто вислизае з-пiд нiг. Скоро вона муситиме звiдси поiхати, як з усiх улюблених мiсць. «Я i так тут надто затрималася». Жiнка перетнула п’яцетту й рушила вузьким провулком до Вiа дi Фонтебранда. Маршрут привiв ii до старовинного фонтана, повз споруди, якi ранiше давали притулок середньовiчним майстрам i де згодом були бiйнi. Фонтебранду, цю визначну пам’ятку Сiени, колись ушанував Данте, i вода там лишалася чиста й принадна, навiть iз плином столiть. Якось Лiлi прийшла туди пiд час повнi. За легендою, саме в цей час туди приходили купатися перевертнi, перш нiж знову перетворитися на людей. Жодного перевертня вона тодi не побачила, тiльки п’яних туристiв. Можливо, це те саме. Тепер вона пiднiмалася вгору, ляскаючи грубими сандалями по розпеченiй брукiвцi. Проминула святилище й дiм святоi Катерини, покровительки Сiени, яка довгий час жила лише на святому причастi, без iншоi iжi. Свята Катерина мала яскравi видiння пекла, чистилища й раю i прагнула слави й божественноi агонii мучеництва. Та спромоглася хiба на невтiшно звичайну смерть пiсля тривалоi й дискомфортноi хвороби. Видираючись на пагорб, Лiлi подумала: «Я теж мала видiння пекла. Але мучеництва не хочу. Хочу жити. Що завгодно зроблю, щоб вижити». Коли вона пiднялася до базилiки Сан-Доменiко, ii футболка була наскрiзь мокра вiд поту. Вона постояла на вершинi, вiддихалася, дивлячись униз на мiсто, на розмитi лiтньою iмлою черепичнi дахи. Вiд цього краевиду щемiло серце, бо Лiлi розумiла, що скоро його покине. Вона вже й так затрималася в Сiенi довше, нiж слiд було, i вiдчувала, як зло наздоганяе ii, майже вчувала у вiтрi тiнь його смороду. На пагорбi юрмилися слабконогi туристи, та вона стояла в тихiй вiдокремленостi, мов привид серед живих. «Уже мертва, – подумалось iй. – Я живу в борг». – Перепрошую, мiс? Говорите англiйською? Лiлi злякано озирнулася й побачила чоловiка з жiнкою середнього вiку у футболках iз символiкою унiверситету Пенсильванii та мiшкуватих шортах. Чоловiк тримав фотоапарат хитрого вигляду. – Хочете, щоб я вас сфотографувала? – запитала Лiлi. – Було б прекрасно! Дякую. Вона взяла фотоапарат. – Вiн якось особливо знiмае? – Нi, просто натиснiть кнопку. Пара взялася за руки, позуючи на тлi схожого на середньовiчний гобелен краевиду Сiени. Матимуть фото на згадку про важкий пiдйом у спекотний день. – Ви американка, чи не так? – мовила жiнка, коли Лiлi повертала фотоапарат. – Звiдки саме? Просто товариське запитання, туристи постiйно про таке одне одного питають: це спосiб вiдчути зв’язок з подiбними собi далеко вiд дому. Та Лiлi негайно насторожилася. «Я майже певна, що це невинна допитливiсть. Але я не знаю цих людей. Не можу бути повнiстю впевнена». – З Орегону, – збрехала вона. – Серйозно? У нас там син живе! А мiсто яке? – Портленд. – Який тiсний свiт! Вiн живе на Нортвест-Ірвiнг-стрiт. А ви десь поблизу? – Нi. Лiлi вже задкувала, вiдступаючи вiд цих нав’язливих людей, якi, певно, далi наполягли б на тому, щоб разом випити кави, i ставили б iще бiльше запитань, випитуючи подробицi, якими вона не мала намiру дiлитися. – Хорошого вам вiдпочинку! – Ви не хотiли б… – У мене зустрiч. Вона махнула рукою й утекла. Попереду височiли дверi базилiки, обiцяючи прихисток. Жiнка ввiйшла в прохолодну тишу й зiтхнула з полегшенням. Церква була майже порожня, у просторiй залi блукало лише кiлька туристiв, i голоси в них були блаженно приглушенi. Лiлi рушила до готичноi арки, у якiй крiзь вiтраж уламками коштовного свiтла сяяло сонце, повз гробницi сiенських дворян уздовж обох стiн. Звернула до каплицi в нiшi, зупинилася перед вiвтарем з позолоченого мармуру й подивилася на раку з мощами голови святоi Катерини Сiенськоi. Їi смертнi рештки роздiлили й розподiлили як священнi релiквii: тiло в Римi, ступня у Венецii. Чи знала вона, що на неi чекае така доля? Що ii голову вiдкрутять iз занепалого тiла, мумiфiковане обличчя виставлять перед незлiченними пiтними туристами й балакучими школярами? Гладенькi очницi святоi дивилися на неi з-за скла. «Ось яка смерть на вигляд. Але ти й так це знаеш, правда ж, Лiлi Сол?» Тремтячи, жiнка вийшла з нiшi й поспiшила через повну вiдлунь церкву до виходу. Опинившись знову на вулицi, була майже вдячна за спеку. Але не за туристiв. Стiльки чужих людей з камерами. Будь-хто з них мiг крадькома сфотографувати ii. Лiлi почала спускатися з пагорба до П’яцца Салiмбенi, повз палац Толомеi. Плутанина вузьких вулиць управно дурила туристiв, та вона знала, як знайти дорогу в цьому лабiринтi, i швидко й рiшуче крокувала до мiсця призначення. Тепер вона запiзнювалася: надто довго затрималася на пагорбi, i Джорджiо точно сваритиметься. Не те щоб це викликало в неi жах, бо ж його бурчання нiколи не мали значних наслiдкiв. Тож коли вона прийшла на роботу з п’ятнадцятихвилинним запiзненням, то не вiдчула анi найменшоi тривоги. Дзвоник на дверях провiстив ii прихiд, коли жiнка ввiйшла до крамницi та вдихнула знайомий запах припалих пилом книжок, камфори й цигаркового диму. Джорджiо iз сином Паоло, обидва з налобними лупами, схилилися над столом у заднiй кiмнатцi. Коли Паоло пiдвiв голову, на Лiлi витрiщилось одне величезне око, мов у циклопа. – Ти мусиш це побачити! – гукнув вiн до неi iталiйською. – Щойно прийшло, вiд колекцiонера з Ізраiлю. Вони були в такому захватi, що й не помiтили ii запiзнення. Лiлi поставила наплiчник за свое робоче мiсце й протиснулася повз антикварний стiл та дубову церковну лаву, повз римський саркофаг, який наразi ганебно слугував тимчасовим мiсцем зберiгання документiв. Переступила розкритий ящик, з якого на пiдлогу висипалася дерев’яна пакувальна стружка, i, звiвши брови, глянула на рiч на столi в Джорджiо. Це був блок рiзьбленого мармуру, можливо частина будiвлi. Лiлi помiтила патину на двох сумiжних поверхнях, м’який полиск, залишений столiттями пiд вiтром, сонцем i дощем. Нарiжний камiнь. Молодий Паоло зняв свою лупу, темне волосся стало сторчма. Коли вiн так усмiхався iй, скуйовдженi пасма нагадували вуха й вiн сам скидався на легендарного сiенського перевертня, хоч i цiлком незавадного i вкрай чарiвного. Як i батько, Паоло не мав у собi анi краплини жорстокостi, i Лiлi радо мала б його за коханця, якби не знала, що неодмiнно розiб’е йому серце. – Думаю, тобi сподобаеться, – сказав вiн i запропонував жiнцi лупу. – Тебе такi штуки завжди цiкавлять. Вона схилилася над каменем, розглядаючи вирiзану на ньому фiгурку чоловiка. Той стояв прямо, убраний у спiдницю, з браслетами на зап’ястках i щиколотках. Однак голова була не людська. Лiлi вдягла лупу й нахилилася ближче. У лiнзi проступили деталi, й вона вiдчула, як за спиною сипнуло холодом. Побачила вишкiренi собачi iкла й пальцi з пазурами. І роги. Вона випросталася. В горлi пересохло, голос звучав дивно, наче здалеку. – Кажете, колекцiонер з Ізраiлю? Джорджiо кивнув i зняв свою лупу, перетворюючись на старшу й повнiшу версiю Паоло. Тi ж темнi очi, але зi зморшками в кутках. – Ми ранiше не мали з ним справи, тож i не певнi в його джерелах. Не знаю, чи можна йому довiряти. – Чому вiн нам це прислав? Джорджiо знизав плечима. – Ящик приiхав сьогоднi – це все, що я знаю. – Вiн хоче, щоб ви його продали? – Попросив лише про оцiнку. Що скажеш? Лiлi потерла патину пальцем. Знову вiдчула холод, що йшов вiд каменя. – За його словами, звiдки це? Джорджiо потягнувся по папери. – Пише, що придбав цей камiнь вiсiм рокiв тому в Тегеранi. Гадаю, контрабанда. – Вiн знову знизав плечима й пiдморгнув Лiлi. – Та звiдки нам знати, еге? – Персiя, – промимрила жiнка. – Це Арiман. – Що таке Арiман? – спитав Паоло. – Не що, а хто. Це демон з прадавньоi Персii. Дух нищення. – Вона поклала лупу на стiл i глибоко вдихнула. – Це iхне втiлення зла. Джорджiо засмiявся й радiсно потер долонi. – Бачиш, Паоло? Я казав, що вона мае знати. Чорти, демони – вона iх усiх знае. Щоразу мае вiдповiдь. – Чому? – подивився на неi Паоло. – Нiколи не розумiв, чому тебе так цiкавить зло. Що вона могла на це вiдповiсти? Як розповiсти, що одного разу дивилася Звiру в очi й Вiн дивився на неi? Бачив ii? «І вiдтодi переслiдуе мене». – То це не пiдробка? – уточнив Джорджiо. – Справжнiй нарiжний камiнь? – Гадаю, що так. – То я краще одразу ж йому напишу, еге? Нашому новому приятелевi в Тель-Авiв. Скажу, що вiн надiслав камiнь правильнiй людинi, яка розумiе його цiннiсть. – Вiн дуже обережно поклав камiнь назад до ящика. – Ми неодмiнно знайдемо покупця на таку особливу рiч. «Хто захоче мати вдома це жахiття? – подумала Лiлi. – Кому захочеться, щоб зло витрiщалося на нього зi стiни власного дому?» – О, мало не забув, – додав Джорджiо. – Ти знала, що маеш шанувальника? Лiлi насупилася, дивлячись на нього. – Що? – В обiд до нас заходив чоловiк. Питав, чи не працюе на мене американка. Жiнка завмерла. – Що ти йому сказав? Вiдповiв Паоло: – Я не дав батьковi нiчого сказати. Мiг би вийти клопiт, бо ти не маеш дозволу на роботу. – Але я тут подумав, – вiв далi Джорджiо. – Думаю, що цей чоловiк просто до тебе небайдужий, тому й питав. Вiн пiдморгнув Лiлi. Вона зглитнула. – Вiн не назвався? Джорджiо грайливо поплескав сина по плечi. – Бачиш? Сину, ти надто повiльний, – насварився вiн на нього. – Тепер якийсь чолов’яга ii в нас забере. – Як його звали? – знову запитала Лiлi, рiзкiшим голосом. Та анi батько, анi син, здаеться, не помiтили змiни в ii поведiнцi. Надто вже зайнятi були тим, що дражнили один одного. – Вiн не сказав, – вiдповiв Джорджiо. – Може, хоче побавитися в iнкогнiто, еге? Щоб ти повгадувала. – Вiн був молодий? Який був на вигляд? – О, то тепер тобi цiкаво. – Було в ньому щось… – Вона завагалася. – Незвичайне? – Що ти маеш на увазi? Вона мала на увазi – нелюдське. – У нього дуже синi очi, – весело сказав Паоло. – Дивнi такi. Яскравi, мов у янгола. Тiльки це – пряма протилежнiсть янгола. Лiлi розвернулася, негайно пiдiйшла до вiкна, визирнула крiзь брудне скло на вулицю. «Вiн тут, – подумала. – Вiн знайшов мене в Сiенi». – Та повернеться вiн, cara mia[4 - Моя люба (iтал.).], – мовив Джорджiо. – Май терпiння. «І коли це станеться, мене не мае тут бути». Вона схопила наплiчника. – Пробачте. Менi щось недобре. – Що сталося? – Певно, не варто було вчора iсти ту рибу. Щось не вкладаеться. Я пiду додому. – То Паоло тебе проведе. – Нi! Нi. – Лiлi смикнула дверi, дзвiнок шалено закалатав. – Усе гаразд. Вона вибiгла з крамницi, не озираючись, побоюючись, що Паоло намагатиметься бiгти за нею, щоб провести, мов джентльмен. Лiлi не могла дозволити собi сповiльнитися. Поспiх був понад усе. До квартири вона поверталась обхiдним шляхом, уникаючи залюднених площ та великих вулиць. Натомiсть зрiзала дорогу крихiтними провулками, вузькими сходами мiж середньовiчних стiн, колами наближаючись до району Фонтебранди. На збiр речей пiде хвилин п’ять: вона навчилася бути мобiльною, переiжджати за першоi ж потреби – треба було лише кинути одяг i косметичку до валiзи й дiстати запас евро зi сховку за комодом. У цi три мiсяцi Джорджiо неофiцiйно платив iй готiвкою, знаючи, що вона не мае дозволу на роботу. Вдалося зiбрати непогану суму, якою можна було протриматися мiж роботами, – мало вистачити на облаштування в новому мiстi. Отже, схопити валiзу й готiвку – i вперед. Одразу на автовокзал. Нi. Якщо добре подумати, саме цього вiн i чекатиме. Краще вже таксi. Так, недешево, але якщо тiльки за мiсто виiхати, може до Сан-Джимiньяно, то можна сiсти на потяг до Флоренцii. А там уже розчинитися в натовпi. До будинку Лiлi зайшла не через п’яцетту; натомiсть обiйшла бiчною вулицею, повз смiтники й велосипеди на ланцюгах, i пiднялася заднiми сходами. З однiеi з iнших квартир лунала гучна музика, лилася в коридор з вiдчинених дверей. То був похмурий сусiдський пiдлiток, Тiто, i його бiсове радiо. Краем ока вона помiтила хлопця, який скрутився на диванi, наче зомбi. Пройшла повз його квартиру до своеi. Саме дiставала ключi, коли помiтила розiрваного сiрника й завмерла. Вiн бiльше не стирчав в одвiрку – лежав на пiдлозi. Лiлi позадкувала, серце калатало. Коли проходила повз дверi Тiто, хлопець пiдвiв голову вiд дивана й помахав iй. Не мiг обрати зручнiшого часу для товариськостi. «Не кажи анi слова, – мовчки благала вона. – Не смiй щось говорити». – Ти сьогоднi не на роботi? – гукнув вiн iталiйською. Жiнка розвернулася й побiгла вниз сходами. Мало не перечепилася через велосипед, залiтаючи до провулка. «Надто пiзно, чорт забирай», – подумала вона, чкурнувши за рiг, пiднялася короткими сходами. Пiрнула в зарослий садок, присiла за старою стiною й завмерла, не наважуючись навiть дихнути. П’ять хвилин, десять. Не чула анi крокiв, анi звукiв переслiдування. «Може, сiрник сам випав. Може, я ще заберу валiзу. Грошi». Вона ризикнула визирнути понад стiною, у провулок. Нiкого. «Спробувати? Наважитися?» Лiлi знову вислизнула в провулок. Вузькими вуличками пробралася до п’яцетти, але на вiдкрите мiсце не виходила – замiсть того обережно зайшла за рiг будинку й визирнула на вiкно свого житла. Дерев’янi вiконницi вiдчиненi, як вона iх i лишила. У сутiнках вона помiтила порух у вiкнi. Силует, лише на мить обрамлений вiконницями. Рiзко смикнулася за стiну. «Чорт. Чорт». Вона розстiбнула наплiчника, зазирнула до гаманця. Сорок вiсiм евро. Вистачить кiлька разiв поiсти й купити квиток на автобус. Може, ще й на таксi до Сан-Джимiньяно, але не бiльше. У неi була банкiвська картка, та користуватися нею вона наважувалася лише у великих мiстах, де можна було загубитися серед людей бiля банкомата. Минулого разу вона дiставала ii у Флоренцii суботнього вечора, коли на вулицi було повно народу. «Не тут, – подумала. – Не в Сiенi». Жiнка вийшла з п’яцетти й занурилась у провулки Фонтебранди. Цей район вона знала найкраще й тут могла втекти вiд будь-кого. Дiсталася до крихiтноi кав’ярнi, яку вiдкрила для себе кiлька тижнiв тому, – сюди ходили лише мiсцевi. Всерединi було темно, як у печерi, i густо висiв тютюновий дим. Лiлi влаштувалася за столиком у кутку, замовила сандвiч iз сиром та помiдорами й еспресо. Тодi, з плином вечора, ще еспресо. І ще. Спати вона сьогоднi не буде. Можна дiйти до Флоренцii пiшки. Скiльки там – двадцять, двадцять п’ять миль? Вона ранiше вже спала в полi. Крала персики, збирала в темрявi виноград. Може повторити. Вона поглинула свiй бутерброд, згребла всi крихти. Невiдомо, коли можна буде знову поiсти. Коли вийшла з кав’ярнi, уже стояла нiч i можна було ходити темними вулицями, не боячись, що ii впiзнають. Був iще один варiант. Ризикований, але так не доведеться двадцять п’ять миль iти пiшки. І Джорджiо погодиться. Вiн вiдвезе ii до Флоренцii. Лiлi йшла та йшла, обiйшла дугою П’яцца-дель-Кампо, на якiй бринiло життя, трималася бiчних вуличок. Поки дiйшла до помешкання Джорджiо, литки болiли, ступнi натерло вiд подорожi брукiвкою. Вона затрималася пiд покривом темряви, зазирнула у вiкно. Дружина Джорджiо багато рокiв як померла, тож помешкання дiлили батько з сином. Свiтло всерединi горiло, та вона не бачила, щоб на першому поверсi був якийсь рух. Їй стало клепки не стукати в параднi дверi. Натомiсть вона пройшла до невеличкого садка позаду, вiдчинила хвiртку, прослизнула повз ароматнi грядки з чебрецем та лавандою й постукала на кухню. Нiхто не вiдповiв. Лiлi прислухалася, чи не працюе телевiзор, – може, вони ii не чують, але чути було лише приглушенi звуки вулицi. Вона поклала руку на клямку дверей, вони вiдчинилися. Вистачило одного погляду. Погляду на кров, розтрощенi руки, спотворенi обличчя. На Джорджiо та Паоло, якi сплелися в останнiх обiймах. Жiнка позадкувала, затуливши рота рукою. Сльози в очах розмивали побачене. «Це я винна. Це все я винна. Їх убили через мене». Задкуючи через лаванду, вона вперлась у дерев’яну хвiртку. Зiткнення привело ii до тями. «Тiкай. Бiжи». Вона вибралася з садка, не замикаючи хвiртку за собою, й помчала вулицею, ляскаючи сандалями по брукiвцi. І не зупинялася, поки не дiсталася передмiстя Сiени. 9 – Ми абсолютно переконанi в тому, що е друга жертва? – спитав лейтенант Маркетт. – Пiдтвердження ДНК поки немае. – Але е двi рiзнi групи кровi, – вiдповiла Джейн. – Ампутована рука належить особi з першою позитивною, у Лорi-Енн Такер – друга позитивна. Тож докторка Айлс, безперечно, мае рацiю. У конференц-залi запала мовчанка. Доктор Цукер тихо мовив: – Стае дуже цiкаво. Рiццолi подивилася на нього через стiл. Вiд пильного погляду психолога-кримiналiста доктора Лоренса Цукера iй завжди ставало незатишно. Вiн дивився на неi так, наче вона одна була об’ектом його цiкавостi, вона майже вiдчувала, як його погляд свердлить iй мозок. Вони працювали разом два з половиною роки тому, розслiдуючи справу Хiрурга, i Цукер знав, що це ще довго переслiдуватиме ii. Знав про ii кошмари, панiчнi атаки. Бачив, як вона постiйно терла шрами на долонях, наче хотiла стерти з них спогади. З тих часiв кошмари про Воррена Гойта майже припинилися. Та коли Цукер так на неi дивився, вона почувалася беззахисною, бо ж вiн знав, якою вразливою вона якось була. І Джейн зневажала його за це. Вона вiдвела очi й зосередилася на двох iнших детективах, Баррi Фростi та Євi Кассовiц. Брати Кассовiц у команду було помилкою. Весь вiддiлок знав, що вона прилюдно блювала в кучугуру, i Джейн могла передбачити, що буде далi. На наступний пiсля Рiздва день на столi рецепцii загадковим чином з’явилося велетенське пластикове вiдро, позначене прiзвищем Кассовiц. Їй варто було б посмiятися з цього чи хоча б розлютитися. Вона ж натомiсть зiщулилася в себе за столом, мов побитий тюлень, надто деморалiзована, щоби хоч щось сказати. Кассовiц не вижити в цьому хлопчачому клубi, якщо вона не навчиться вiдбиватися. – Отже, маемо вбивцю, який не просто розчленовуе жертв, – сказав Цукер, – а ще й носить частини iхнiх тiл з мiсця на мiсце злочину. Маете фото кистi? – У нас багато фото, – сказала Джейн i передала йому досье аутопсii. – З вигляду кистi ми впевненi, що вона жiноча. Знiмки були досить страхiтливi, щоб у будь-кого всерединi все перевернулося, та Цукерове лице, поки вiн iх гортав, не видавало анi шоку, анi огиди. Саму допитливiсть. Невже вона побачила в його очах захват? Невже його тiшило видовище звiрств, скоених iз тiлом молодоi жiнки? Вiн затримався над знiмком кистi. – Лаку на нiгтях немае, але точно скидаеться на манiкюр. Так, згоден, рука наче жiноча. – Цукер пильно вдивився в Джейн блiдими очима поверх окулярiв у роговiй оправi. – Що маете щодо вiдбиткiв пальцiв? – За власницею руки немае злочинiв. В армii не служила. У НІКЦ[5 - NCIC, National Crime Information Center – Нацiональний iнформацiйно-кримiнологiчний центр.] нiчого немае. – У жоднiй iз баз? – Щодо ii вiдбиткiв – нiчого. – Ця кисть не може бути медичним вiдходом? Може, пiсля ампутацii в лiкарнi? Заговорив Фрост: – Я дав запит у всi медичнi центри Бостона й передмiсть. В останнi два тижнi було двi ампутацii кистi, одна в Массачусетськiй центральнiй, iнша – в «Пiлiгримi». Обидвi – внаслiдок травми. Перша – iнцидент iз ланцюговою пилкою. Друга – напад пса. В обох випадках кистi були покалiченi так, що пришити iх назад було неможливо. А в першому це взагалi був чоловiк. – Це кисть не з медичних вiдходiв, – мовила Джейн. – І не пошкоджена. Їi вiдрiзали дуже гострим зазубреним лезом. Також без особливих хiрургiчних навичок: зрiзано кiнчик променевоi кiстки, без жодних спроб контролю крововтрати. Анi перев’язаних судин, анi розсiкання шкiри по шарах. Просто чистий розрiз. – Комусь зi зниклих вона може пiдходити? – Не в Массачусетсi, – сказав Фрост. – Ми розширюемо критерii пошуку до всiх бiлих жiнок. Вона не могла зникнути дуже давно, бо ж кисть здаеться свiжою. – Їi могли заморозити, – припустив Маркетт. – Нi, – заперечила Джейн. – Пiд мiкроскопом не видно клiтинних пошкоджень. Так сказала докторка Айлс. Коли тканини замерзають, вода, розширюючись, руйнуе клiтини, а вона цього не побачила. Руку могли тримати в холодильнику чи пакетi з льодом, як роблять для перевезення донорських органiв, але ii не заморожували. Тож ми думаемо, що власницю руки було вбито не бiльше нiж кiлька днiв тому. – Якщо взагалi було вбито, – сказав Цукер. Усi витрiщилися на нього. Страшне припущення в його словах змусило всiх завмерти. – Гадаете, вона може бути ще жива? – мовив Фрост. – Ампутацii самi собою не смертельнi. – Ого, – вiдгукнувся Фрост. – Вiдрiзати iй руку, не вбиваючи… Цукер погортав решту знiмкiв з аутопсii, затримався над кожним iз зосередженiстю ювелiра над лупою. Нарештi вiдклав iх. – Убивцi розчленовують тiло з двох можливих причин. Перша – суто практична, утилiзацiя. Такi вбивцi дуже самосвiдомi й орiентованi на цiль. Вони розумiють, що мають позбутися доказiв i приховати своi злочини. – Органiзованi вбивцi, – вставив Фрост. – Якщо за розчленуванням iде поширення чи приховання частин тiла, для цього потрiбне планування. Це продуманий вбивця. – Тут частини тiл зовсiм не були прихованi, – сказала Джейн. – Вони були розкиданi по будинку – там, де, зрозумiло, iх знайдуть. Рiццолi передала Цукеровi ще стос фотографiй. – Ось цi – з мiсця злочину. Психолог розгорнув теку й зупинився над першим же фото. Пробуркотiв: – Стае ще цiкавiше. «Вiн дивиться на вiдрiзану руку на обiднiй тарiлцi, i йому спадае на думку саме це слово?» – Хто накрив стiл? – пiдвiв на Джейн очi Цукер. – Хто розставив тарiлки, столове срiбло, келихи для вина? – Ми гадаемо, що це був убивця. – Чому? – Хто в бiса скаже чому? – Я про те, чому ви припустили, що це зробив саме вiн. – Бо пiд однiею з тарiлок була розмазана пляма кровi, там, де вiн ii ставив. – Вiдбитки пальцiв? – На жаль, нi. Вiн був у рукавичках. – Це свiдчення попереднього планування. Продуманостi. – Цукер знову перевiв погляд на фото. – Стiл накрито на чотирьох. Це мае особливе значення? – Ми знаемо не бiльше за вас. У шафi було вiсiм тарiлок, тож вiн мiг би поставити бiльше. Але вирiшив поставити чотири. Лейтенант Маркетт запитав: – То як вважаете, докторе Цукере, з чим ми маемо справу? Психолог не вiдповiв. Вiн повiльно гортав фотографii, зупинився на вiдрiзанiй руцi у ваннi. Тодi перегорнув до знiмка кухнi. У довгому мовчаннi дивився на розталi свiчки, на коло на пiдлозi. На те, що лежало в центрi кола. – Здаеться, вiн готувався до якогось дивного ритуалу, – сказав Фрост. – Крейдяне коло, спаленi свiчки. – Це точно скидаеться на ритуал. – Цукер пiдвiв на них погляд, i вiд блиску в його очах у Джейн по спинi прокотився холод. – Це злочинець намалював коло? Рiццолi завагалася, стурбована цим запитанням. – Хочете сказати – чи не жертва? – Я не роблю припущень, сподiваюся – ви так само. Чому ви так упевненi, що це коло намалювала не жертва? Що вона не охоче взяла участь у ритуалi? Джейн захотiлося зареготати. «Авжеж, я б теж охоче погодилася, щоб менi вiдрiзали голову». А вголос сказала: – Убивця мав намалювати це коло та пiдпалити свiчки. Бо ми не знайшли в будинку крейди. Намалювавши коло на пiдлозi, вiн забрав ii з собою. Цукер вiдкинувся на спинку стiльця, задумливий. – Отже, цей убивця розчленовуе, але не приховуе частин тiла. Не спотворюе обличчя. Не залишае нiчого кримiналiстам, що вказуе на ознайомленiсть з правоохоронною системою. І однаково вiн дае нам, так би мовити, найкрасномовнiший з доказiв – частину тiла iншоi жертви. – Психолог помовчав. – Вiн залишив сiм’я? – У тiлi жертви його не знайшли. – А на мiсцi злочину? – Кримiналiсти пройшли по всьому будинку з ультрафiолетом. Знайшли численнi волосини, але не сперму. – Знову характеристика продуманоi поведiнки. Вiн не залишае доказiв сексуальноi активностi. Якщо вiн справдi вбивае з сексуальним пiдтекстом, то досить добре контролюе себе, щоб вiдтермiнувати розрядку. – А якщо немае сексуального пiдтексту? – запитав Маркетт. – Тодi я не зовсiм розумiю, що це все означае, – вiдповiв Цукер. – Утiм, розчленування, виставленi напоказ частини тiла. Свiчки, крейдяне коло. – Вiн обвiв поглядом усiх за столом. – Певен, ми всi думаемо про одне. Сатанинськi ритуали. – Був Святвечiр, – додав лейтенант. – Найсвятiший з вечорiв. – Однак наш убивця не вшановуе Князя миру. Вiн намагаеться викликати Князя темряви, – погодився Цукер. – Є ще фотографiя, яку вам варто побачити, – сказала Джейн, вказуючи на стос знiмкiв, яких Цукер iще не бачив. – На стiнi був напис. Кров’ю жертви. Психолог знайшов потрiбний знiмок. – Три перевернутi хрести, – зауважив вiн. – Вони так само можуть мати сатанинське значення. А що за символи пiд хрестом? – То слово. – Не бачу. – Обернене зображення. Його можна прочитати, якщо пiднести дзеркало. Цукер здiйняв брови. – Ви ж знаете, що означае дзеркальний напис? – Нi. Що вiн означае? – Коли диявол укладае угоду, щоб купити душу, договiр пишеться й пiдписуеться дзеркально оберненим письмом. – Вiн насупився, дивлячись на слово. – То що там написано? – Peccavi. Це латина. Означае: «На менi грiх». – Зiзнання? – припустив Маркетт. – Чи вихваляння, – сказав Цукер. – Наче говорить Сатанi: «Я виконав твою волю, господарю». Вiн подивився на знiмки на столi. – Хотiв би я завести цього вбивцю в кiмнату для допитiв. Стiльки символiзму. Чому вiн розклав частини тiла саме таким чином? Що означае кисть на тарiлцi? Обiднiй стiл, накритий на чотирьох? – Чотири вершники Апокалiпсису, – тихо промовила детектив Кассовiц. За всю зустрiч вона майже нiчого не сказала. – Чому ви це припускаете? – зацiкавився Цукер. – Ми говоримо про Сатану. Про грiх. – Кассовiц прокашлялася, сiла рiвно, i голос став мiцнiший. – Це все бiблiйнi теми. – Стiл на чотирьох так само може означати трьох невидимих друзiв, якi приеднуються до нього на пiзню вечерю, – сказала Джейн. – Вас не пiдкупае бiблiйна тематика? – спитав Цукер. – Я знаю, що це нагадуе сатанiзм, – мовила Рiццолi. – Тобто все на мiсцi – коло й свiчки, дзеркальний напис, перевернутi хрести. Наче нас пiдштовхують до цього висновку. – Думаете, це просто постановка? – Можливо, щоб сховати справжню причину вбивства Лорi-Енн Такер. – Якi тут можуть бути мотиви? Вона мала проблеми на особистому фронтi? – Вона розлучена, але колишнiй чоловiк живе в Нью-Мексико. Розiйшлися, вочевидь, мирно. Вона переiхала до Бостона лише три мiсяцi тому. Здаеться, бойфрендiв не мала. – У неi була робота? Єва Кассовiц вiдповiла: – Я говорила з ii керiвником у Музеi природничих наук. Лорi-Енн працювала в сувенiрнiй крамничцi. Нiхто не знав про якiсь ii проблеми чи конфлiкти. – Ми в цьому повнiстю впевненi? Цукер звернувся до Джейн, не до Кассовiц – таке презирство змусило ii зашарiтися. Ще один удар по i без того постраждалiй самооцiнцi. – Детектив Кассовiц сказала вам усе, що ми знаемо, – пiдтримала колегу Джейн. – Гаразд, – мовив Цукер. – То чому цю жiнку було вбито? Для чого обставляти все це як сатанiзм, якщо це не вiн? – Щоб зацiкавити. Привернути увагу. Цукер зареготав. – Хiба воно й без того не привернуло б нашу увагу? – Не нашу. Увагу людини, значно важливiшоi для нашого вбивцi. – Вам iдеться про докторку О’Доннел, чи не так? – Ми знаемо, що вiн телефонував iй, однак вона стверджуе, що ii не було вдома. – І ви iй не вiрите? – Ми не можемо цього пiдтвердити, бо вона витерла всi повiдомлення. Сказала, слухавку кинули. – Що змушуе вас думати, що це неправда? – Ви знаете, хто вона, чи не так? Психолог пильно подивився на Джейн. – Я знаю, що мiж вами був конфлiкт. Що ii дружба з Ворреном Гойтом вас турбуе. – Рiч не в менi та О’Доннел… – Але ж це так. Вона водить дружбу з чоловiком, який мало не вбив вас, iз тим, чия найглибша фантазiя – завершити цю справу. Рiццолi нахилилася вперед, напружившись усiм тiлом. – Не треба цього, докторе Цукере, – тихо мовила вона. Щось у неi в очах змусило його повiльно вiдкинутися на спинку стiльця, вiдступаючи. – Вважаете О’Доннел пiдозрюваною? – Я iй не довiряю. Вона найманка для поганцiв. Заплатiть iй за свiдчення, вона пiде до суду й захищатиме хоч якого вбивцю. Заявлятиме, що вiн зазнав неврологiчноi шкоди, не вiдповiдае за власнi дii й мiсце йому в лiкарнi, а не за гратами. Маркетт додав: – Правоохоронцi ii не люблять, докторе Цукере. Нiде. – Слухайте, навiть якби ми ii любили, – продовжила Джейн, – однаково маемо запитання без вiдповiдей. Чому вбивця телефонував iй з мiсця злочину? Чому ii не було вдома? Чому вона не каже нам, де була? – Бо знае про ваше вороже ставлення. «Вона не уявляе, якою ворожою я можу бути». – Детективе Рiццолi, ви хочете сказати, що докторка О’Доннел пов’язана з цим убивством? – Нi. Але вона цiлком може ним скористатися. Отримати з нього прибуток. Хоче вона того чи нi, вона на це надихнула. – Як? – Знаете, як домашнi коти iнодi вбивають мишей i приносять господарям додому, наче якесь приношення? Знак приязнi? – Гадаете, наш убивця намагаеться вразити О’Доннел. – Саме тому вiн iй зателефонував. Тому так ретельно продумав мiсце злочину – щоб збудити ii цiкавiсть. Тодi, щоб переконатися, що його робота не залишиться без уваги, вiн набирае 911. А за кiлька годин, коли ми вже стоiмо в кухнi, телефонуе в будинок iз таксофона, щоб переконатися, що ми там. Злочинець утягуе нас усiх. Правоохоронцiв. І О’Доннел. Маркетт запитав: – Вона усвiдомлюе, у якiй небезпецi перебувае? У фокусi уваги вбивцi? – Це ii начебто не дуже вразило. – Що ж може налякати цю жiнку? – Можливо, надiсланий ним знак приязнi. Еквiвалент мертвоi мишi. – Джейн помовчала. – Не забуваймо, ми досi не знаемо, де кисть Лорi-Енн Такер. 10 Джейн не могла викинути з голови цю кисть, коли, стоячи в себе на кухнi, нарiзала холодну курятину для пiзнього перекусу. Вона вiднесла iжу до столу, де сидiв ii зазвичай бездоганно охайний чоловiк: засуканi рукави, дитяча слина на комiрцi. Чи е щось сексуальнiше за чоловiка, який терпляче чекае, поки вiдригне його дочка? Реджина голосно ригнула, Гебрiел засмiявся. Прекрасна, досконала мить: вони разом, цiлi й здоровi. Тодi Джейн опустила погляд на нарiзану курку й подумала про те, що лежало на iншiй тарiлцi, на столi iншоi жiнки. І вiдсунула тарiлку геть. «Ми всi просто м’ясо. Курятина. Чи яловичина». – Гадав, ти голодна, – сказав Гебрiел. – Здаеться, передумала. Раптом курка перестала бути апетитною. – Через цю справу, так? – Якби ж я могла про неi не думати. – Бачив досье, яке ти принесла додому. Не змiг утриматися, подивився. Мене це теж бентежило б. Джейн похитала головою. – У тебе ж наче вiдпустка. Нащо ти дивишся фото з розтину? – Знiмки просто лежали на столi. – Вiн поклав Реджину до колиски. – Хочеш це обговорити? Можеш виговоритися передi мною, якщо так тобi стане краще. Вона глянула на доньку, яка насторожено за ними пильнувала, i раптом засмiялася. – Боже, коли вона пiдросте й усе розумiтиме, ну й сiмейнi розмови в нас будуть. Дорогенька, то скiльки безголових трупiв ти бачила сьогоднi? – Зараз вона нас не розумiе. Тож говори зi мною. Джейн пiдвелася, пiдiйшла до холодильника, дiстала пляшку елю, зняла кришку. – Джейн? – Ти справдi хочеш подробиць? – Я хочу знати, що тебе так турбуе. – Ти бачив фото, тож знаеш, що мене турбуе. – Вона знову сiла, зробила великий ковток пива й тихо мовила, дивлячись на пляшку, вкриту краплинами конденсату: – Менi здаеться, що мати дiтей – це нерозважливо. Любиш iх, виховуеш, а тодi дивишся, як вони йдуть вiд тебе у свiт, де iх кривдять. Де вони зустрiчають людей на кшталт… «На кшталт Воррена Гойта» – так вона думала, але вголос цього не сказала; вона майже нiколи не називала його iменi вголос. Наче так можна було прикликати самого диявола. Раптом задзижчав домофон, жiнка рiзко виструнчилася. Глянула на годинник на стiнi. – Десята тридцять. – Я гляну, хто там. – Гебрiел пiшов до вiтальнi, натиснув на кнопку. – Так? Пролунав неочiкуваний голос. – Це я, – промовила мати Джейн. – Пiднiмайтеся, мiсiс Рiццолi, – вiдповiв Гебрiел i впустив ii. Кинув здивований погляд на дружину. – Так пiзно. Що вона тут робить? – Я вже боюся питати. Вони почули кроки Анджели на сходах, повiльнiшi й важчi, нiж завжди, у супроводi гупання, наче вона щось тягла за собою. Тiльки на сходовому майданчику другого поверху вони побачили, що це було. Валiза. – Мамо? – промовила Джейн, але, навiть говорячи це, не вiрила, що ця жiнка зi скуйовдженим волоссям i дикими очима могла бути ii матiр’ю. Пальто Анджели було розстiбнуте, край комiра загорнувся всередину, штани мокрi до колiн, наче вона йшла до них крiзь кучугури снiгу. Вона обома руками вчепилась у валiзу й мала такий вигляд, наче готова жбурнути ii в когось. У будь-кого. Вона здавалася небезпечною. – Я сьогоднi маю переночувати у вас, – сказала Анджела. – Що? – То можна ввiйти чи нi? – Авжеж, мамо. – Дозвольте, мiсiс Рiццолi, я заберу, – мовив Гебрiел, беручи ii валiзу. – От бачиш? – сказала Анджела, тицяючи в нього пальцем. – Ось як мае поводитися чоловiк! Бачить, що жiнцi потрiбна допомога, й одразу стае до справи. Саме таким мае бути джентльмен. – Мамо, що сталося? – Що сталося? Що сталося? Не знаю, з чого й почати! Реджина заревла, протестуючи проти довгоi занедбаностi. Анджела одразу ж кинулася на кухню, взяла онучку на руки. – Крихiтко моя, бiдолашне дiвчатко! Ти й гадки не маеш, що на тебе чекатиме, як виростеш. Вона сiла за стiл i взялася заколисувати дитину, обiйнявши ii так мiцно, що дiвчинка почала звиватися, намагаючись викрутитись iз задушливих обiймiв божевiльноi жiнки. – Гаразд, мамо, – зiтхнула Джейн. – То що тато вчинив? – Вiд мене ти цього не почуеш. – То вiд кого я маю це чути? – Я не налаштовуватиму своiх дiтей проти iхнього батька. Батьки не повиннi говорити одне про одного зле. – Я вже не маленька й маю знати, що вiдбуваеться. Та Анджела нiчого не пояснила. Продовжила похитуватися вперед-назад, обiймаючи дитину. Реджина все активнiше намагалася виборсатися. – Ем… i ти до нас надовго, мамо? – Я не знаю. Джейн озирнулася на Гебрiела, якому стало мудростi не втручатися в розмову, i побачила той же спалах панiки в його очах. – Мабуть, доведеться знайти собi нове житло, – сказала Анджела. – Власну квартиру. – Чекай, мамо. Ти що, не збираешся повертатися? – Саме це я й кажу. Я починаю нове життя, Джейнi. – Вона пiдвела обличчя до дочки, гордовито випнувши щелепу. – Іншi жiнки це роблять, йдуть вiд чоловiкiв, i все в них добре. Вони нам не потрiбнi. Можемо вижити самотужки. – Мамо, у тебе ж немае роботи. – Як ти думаеш, що я робила останнi тридцять сiм рокiв? Готувала для цього чоловiка, прибирала за ним. Гадаеш, вiн за це дякував? Приходить додому, ковтае те, що перед ним поставлено. Навiть не смакуе, що iсть. Знаеш, скiльки людей менi говорили, що менi б свiй ресторан вiдкрити? «Насправдi, – подумала Джейн, – ресторан був би нiвроку». Але вголос не сказала, щоб не пiдтримувати це божевiлля. – От i не кажи менi «у тебе немае роботи». Моею роботою було дбати про того чоловiка, i я нiчого не одержала навзамiн. Тож цiлком можу робити те саме, але вже за грошi. – Анджела обiйняла Реджину ще з бiльшим завзяттям, маля, протестуючи, кавкнуло. – Я до вас ненадовго. Спатиму в дитячiй кiмнатi, на пiдлозi буде цiлком добре. І доглядатиму малу, коли ви обое будете на роботi. Знаете ж, дитину всiм селом ростять. – Гаразд, мамо, – зiтхнула Джейн i пiшла до телефона. – Якщо ти не скажеш, що вiдбуваеться, то, може, тато пояснить. – Ти що робиш? – Зателефоную йому. Певна, вiн уже готовий просити пробачення. «Певна, вiн зголоднiв i хоче повернення свого шеф-кухаря». Вона пiдняла слухавку, набрала номер. – Можеш не перейматися, – сказала Анджела. Один дзвiнок, другий. – Кажу тобi, вiн не вiдповiсть. Його й удома нема. – То де вiн? – запитала Джейн. – У неi. Вона завмерла, у слухавцi все дзвонив i дзвонив без вiдповiдi телефон у батькiвському домi. Поволi Джейн повiсила слухавку й розвернулася до матерi. – У кого? – У неi. У хвойди. – Господи, мамо. – Господь тут нi до чого. Анджела рiзко ковтнула повiтря, схлипнула. Нахилилася вперед, притискаючи до грудей Реджину. – У тата iнша жiнка? Анджела кивнула без слiв. Пiднесла руку, витерла обличчя. – Хто? З ким вiн зустрiчаеться? – Джейн присiла, подивилася матерi в очi. – Мамо, хто вона? – З роботи… – прошепотiла та. – Але ж вiн працюе з купою стариганiв. – Вона новенька. Вона… Вона… – Голос Анджели зiрвався. – Молодша. Задзвонив телефон. Мати скинулася. – Я з ним не говоритиму. Так йому й скажи. Джейн глянула на номер на екранi, та не впiзнала його. Може, це телефонував тато. Може, з ii телефона, з хвойдиного. – Детектив Рiццолi, – гаркнула вона в слухавку. Пауза. Тодi: – Важка нiчка, еге? «І стае тiльки гiрше», – подумала Джейн, впiзнаючи голос детектива Даррена Кроу. – Що таке? – запитала. – Халепа. Ми на Бiкон-Гiлл. Вам iз Фростом теж треба сюди. Неприемно тобi про це казати, але… – Хiба сьогоднi не твое чергування? – Рiццолi, це нас усiх стосуеться. – Вона ще нiколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без слiду звичного сарказму. Вiн тихо мовив: – Це з наших. З наших. Коп. – Хто? – запитала вона. – Єва Кассовiц. Джейн забракло слiв. Вона стискала слухавку так, що нiмiли пальцi, й думала: «Я бачила ii кiлька годин тому». – Рiццолi? Вона прокашлялася. – Давай адресу. Повiсивши слухавку, Джейн виявила, що Гебрiел вiднiс Реджину до iншоi кiмнати, а Анджела тепер сидiла, похнюпившись, iз порожнiми руками. – Пробач, мамо, – сказала Джейн. – Я мушу йти. Та лиш виснажено знизала плечима. – Авжеж. Іди. – Поговоримо, коли я повернуся. Вона нахилилася поцiлувати матiр у щоку й побачила зблизька обвислу шкiру, зморшкуватi повiки. «Коли моя мати встигла так постарiти?» Джейн начепила зброю, дiстала з шафи пальто. Застiбаючись, почула Гебрiела: – Це все дуже невчасно. Вона розвернулася до чоловiка. «Що буде, коли я постарiю, як мама? Теж пiдеш вiд мене до молодшоi жiнки?» – Можу затриматися, – мовила вона. – Не чекай на мене. 11 Мора вийшла з «лексуса». Пiд чоботами затрiскотiла, мов бите скло, крига, що вкривала дорогу. Снiг пiдтанув у теплi дня, та сутiнки принесли з собою жорстокий холодний вiтер, i калюжi перетворилися на лiд: у спалахах численних патрульних автомобiлiв усi поверхнi небезпечно виблискували. Вона побачила, як якийсь коп послизнувся на тротуарi й поiхав, вимахуючи руками, щоб утримати рiвновагу, а фургон кримiналiстiв занесло боком так, що вiн мало не врiзався в бампер патрульноi машини. – Пильнуйте, док! – гукнув з того боку вулицi патрульний. – Один офiцер уже послизнувся. Здаеться, зап’ясток зламав. – Хтось мав би посипати дорогу сiллю. – Еге ж, – пробуркотiв вiн. – Хтось мав би. Бо ж мiсто сьогоднi, вочевидь, з роботою не впоралося. – Де детектив Кроу? Коп махнув рукою в рукавицi до ряду елегантних будинкiв. – Сорок перший номер. За кiлька будинкiв звiдси. Можу вас провести. – Нi, дякую. Я впораюся. Докторка Айлс замовкла, коли з-за рогу вивернула ще одна патрульна автiвка й стала на узбiччi. Вона нарахувала вже принаймнi вiсiм патрульних автомобiлiв на вузькiй вулицi. – Треба буде дати дорогу фургону з моргу, – завважила вона. – Усiм патрульним обов’язково тут бути? – Так, – вiдповiв коп. Щось у його голосi змусило жiнку озирнутися на нього. У рiзких спалахах синiх вогнiв його лице вкривали похмурi тiнi. – Ми всi маемо тут бути. Ми завинили перед нею. Мора згадала мiсце злочину на Святвечiр, коли Єва Кассовiц зiгнулася на вулицi навпiл i блювала в кучугуру. І як патрульнi глузували з дiвчини-детектива та ii нудоти. Тепер вона була мертва, й усi кпини вщухли – замiсть них постала похмура повага, належна кожному загиблому офiцеру полiцii. Коп рiзко, зi злiстю видихнув. – Їi хлопець теж. – Теж полiцiянт? – Так. Допоможiть нам узяти цього негiдника, док. Докторка Айлс кивнула. – Вiзьмемо. Вона пiшла далi вулицею, раптом свiдома того, скiльки очей мали стежити за ii рухами, скiльки офiцерiв точно помiтили ii прибуття. Вони знали ii авто, усi знали, хто вона. Мора бачила, як iй кивали, вiтаючи, подiбнi до тiней фiгури, що скупчилися разом, i iхне дихання парувало, наче вони зiбралися там покурити. Усi знали про похмуру причину ii вiзиту, так само як i про те, що кожен з них одного дня може стати нещасливим об’ектом ii уваги. Вiтер раптом здiйняв хмару снiгу, судмедекспертка примружилася, опустила голову, ховаючись вiд холодних уколiв. А коли знову пiдвела, виявила, що дивиться на людину, якоi зовсiм не очiкувала тут побачити. По той бiк дороги отець Денiел Брофi тихо розмовляв з молодим полiцiянтом, який стояв, спершись спиною на патрульне авто, немов був заслабкий для того, щоб устояти на ногах. Брофi поклав руку йому на плече, втiшаючи, й офiцер зi схлипуванням привалився до нього, впав в обiйми. Іншi копи стояли поблизу i знiчено мовчали, човгаючи ногами, дивлячись у землю, вочевидь знiяковiлi вiд цих проявiв щирого горя. Хоча Мора не чула слiв Брофi, вона побачила, що молодий коп кивнув i щось сказав крiзь сльози. «Я нiколи не змогла б робити те, що робить Денiел», – подумала вона. Рiзати мертву плоть i свердлити кiстки було значно простiше, нiж мати справу з болем живих. Раптом Денiел пiдвiв голову й помiтив ii. Мить вони просто дивились одне на одного. Тодi докторка Айлс вiдвернулася й рушила далi до будинку, де з кованих перил ганку звисав, трiпочучи, серпантин жовтоi стрiчки. Вiн мае свою роботу, вона – свою. Час зосередитися. Але поки вона йшла, не зводячи очей з тротуару поперед себе, на думцi iй був Денiел. Чи буде вiн ще тут, коли вона зробить все, що мусить? І як буде, що далi? Запросити його на каву? Чи це буде надто прямо, надто спрагло? Просто сказати «добранiч» i пiти своею дорогою, як завжди? «Чого я хочу?» Вона зупинилася на тротуарi, дивлячись на гарний триповерховий маеток. У всiх вiкнах горiло свiтло. Цеглянi сходинки вели до масивних вхiдних дверей, на яких блищав у свiтлi декоративних гасових лiхтарiв латунний молоточок. Попри свята, прикрас на цьому ганку не було – единi на вулицi дверi, на яких не висiв вiнок. В еркерне вiкно вона побачила мигтiння вогню в камiнi, але жодного рiздвяного вогника. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65957262&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 «Adeste Fideles» («Прибудьте всi вiрнi») – традицiйний рiздвяний гiмн у християнствi захiдного обряду. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Євангелiе вiд Луки 2:10–12. Тут i далi цитати з Бiблii наведено в пер. І. Хоменка. 3 «Кегнi та Лейсi» (1981–1988) – американський телесерiал про двох жiнок-детективiв. 4 Моя люба (iтал.). 5 NCIC, National Crime Information Center – Нацiональний iнформацiйно-кримiнологiчний центр.