Казки про силу Карлос Сезар Арана Кастанеда Наймудрiшi уроки дона Хуана У тебе зовсiм немае часу. І при цьому тебе оточуе Вiчнiсть. Розкриваючи цю книгу, пам’ятайте: ви вже нiколи не будете таким, яким були. Із цього моменту джерело древньоi сили торкнеться вас. Усе змiниться назавжди. Мiстичне вчення i мудрiсть столiть, мистецтво опановувати неосяжне та незбагненне, здатнiсть зазирнути вглиб себе та побачити власне майбутне – на це не здатна звичайна людина. Але вiдтепер на це здатнi ви. «Казки про силу» – одна з найнезвичнiших, наймагiчнiших книг Карлоса Кастанеди, яка розкривае таемницi свiтобудови. Усе довкола – крихiтний острiвець у безкрайньому, непiзнаному свiтi шаманiв. І вчитель – дон Хуан – е одним iз тих небагатьох, хто здiйснив карколомний стрибок з одного краю прiрви на iнший. Тепер вiн простягае вам свою долоню. Щоб разом зробити стрибок у нове життя. Карлос Кастанеда Казки про силу Існуе п’ять ознак самiтного птаха: перша – вiн летить туди, де найвище; друга – вiн не страждае за товариством навiть таких, як вiн; третя – свого дзьоба вiн спрямовуе в небеса; четверта – вiн не мае певного кольору; п’ята – вiн спiвае дуже тихо.     Сан Хуан де ла Крус.     Розмови про Свiтло та Любов Частина перша Свiдок дii Сили Зустрiч зi Знанням Я не бачив дона Хуана кiлька мiсяцiв. Це була осiнь 1971 року. Я був упевнений, що той перебував удома в дона Хенаро в Центральнiй Мексицi, i, щоб вiдвiдати його, я приготував усе необхiдне для шести- чи семиденноi поiздки. Одначе на другий день своеi подорожi, десь близько третьоi-четвертоi години дня, пiддавшись iмпульсу, я зробив зупинку коло оселi дона Хуана в Сонорi. Я припаркував свiй автомобiль та рушив до його будинку, що був за кiлька крокiв. На мiй подив, дон Хуан був удома. – Доне Хуане! А я й не думав знайти вас тут, – промовив я зi здивуванням. Той засмiявся; мое здивування, здавалося, його потiшило. Вiн сидiв бiля вхiдних дверей на порожньому ящику з-пiд молочних пляшок. І вiн, здавалося, чекав на мене. У тiй легкостi, з якою вiн привiтав мене, вiдчувалася свого роду досконалiсть. Вiн зняв капелюха та кумедно помахав ним. Потiм знову одягнув його та вiдсалютував менi по-вiйськовому. Весь цей час вiн, притулившись до стiни, сидiв на ящику, наче то було сiдло. – Сiдай, сiдай, – сказав вiн веселим тоном. – Приемно знову тебе бачити. – А я-от мало був не помандрував собi даремно аж до Центральноi Мексики, – зазначив я. – А потiм менi довелося б iхати назад до Лос-Анджелеса. Те, що я застав вас тут, заощадило менi кiлька днiв у дорозi. – Так чи iнакше, а ми з тобою зустрiлись би, – сказав вiн таемничим тоном. – Будемо вважати, що цi шiсть днiв я заощадив для тебе, щоб ти використав iх на щось бiльш цiкаве, нiж на натискання на педаль газу твоеi машини. В усмiшцi дона Хуана було щось привабливе. Вiн просто заражав своiм запалом. – А де ж твое письмове приладдя? – запитав вiн потому. Я вiдповiв, що залишив його в машинi, на що вiн зауважив, що без цього я маю якийсь неприродний вигляд, та змусив мене за тим приладдям повернутись. – А я закiнчив писати книгу, – повiдомив я. Вiн кинув на мене такий пильний i дивний погляд, що в мене аж защемiло рiзко у шлунку, нiби дон Хуан штовхнув мене у центр композицii якимось нетвердим предметом. Я почувався так, наче менi от-от стане зле, але тут вiн вiдвернув погляд убiк, i до мене повернулося гарне самопочуття. Я хотiв поговорити про свою книгу, але вiн зробив жест, яким показав, що не хоче, щоб я про це говорив. Вiн усмiхався. Здавалося, вiн перебував у чудовому та веселому настроi, i тому вiн якось iз ходу втягнув мене в пустопорожню бесiду про людей i про всякi поточнi подii. Та, нарештi, менi вдалося повернути розмову на ту тему, яка цiкавила мене. Почав я, зазначивши, що переглянув своi раннi записи та зрозумiв, що дон Хуан надавав менi докладне вiдображення свiту шаманiв уже вiд перших днiв нашого спiлкування. У свiтлi того, що вiн розповiдав менi на тих етапах, я почав ставити пiд сумнiв роль галюциногенних рослин. – То навiщо ж ви змушували мене так часто вживати тi сильнодiючi рослини? – запитав я. Вiн засмiявся та ледве чутно пробубнiв: – Бо ти тупий. Я розчув i з першого разу, але для повноi впевненостi вдав, що не розiбрав його слiв. – Прошу? – перепитав я, сподiваючись на бiльш чiтку вiдповiдь. – Тобi не почулось, – вiдповiв той i пiдвiвся. Пiдiйшовши до мене, вiн легенько постукав мене по головi. – Ти дуже загальмований, – заявив вiн. – І я не бачив iншого способу розворушити тебе. – Отже, жодноi необхiдностi в тих рослинах не було? – запитав я. – У твоему випадку було. Хоча iснуе й iнший тип людей, яким, здаеться, тi рослини не потрiбнi. Стоячи коло мене, вiн пильним поглядом обвiв верховiття чагарника, що рiс лiворуч вiд його будинку, а потiм сiв iзнову та заговорив про Елiхйо, iншого свого учня. Вiн сказав менi, що звiдтодi, як Елiхйо став його учнем, той уживав психотропнi рослини тiльки раз, але, порiвняно зi мною, став уже явно бiльш просунутим. – Бути сприйнятливим е природним станом для деяких людей, – продовжив вiн. – Ти не сприйнятливий. Але i я також. Та, у кiнцевому пiдсумку, сприйнятливiсть майже не мае значення. – А що ж тодi дiйсно мае значення? – запитав я. Вiн задумався, пiдбираючи потрiбнi слова. – Справжне значення мае те, щоб воiн був бездоганним, – вiдповiв вiн нарештi. – Але все це тiльки слова, тiльки спосiб переливати iз пустого в порожне. Ти вже виконав деякi завдання iз шаманства, i я вважаю, що нинi настав час згадати джерело всього, що дiйсно мае значення. Тому я сказав би, що для воiна справжне значення мае прихiд до власноi цiлiсностi. – А що таке власна цiлiснiсть, доне Хуане? – Я казав, що збираюся це лише згадати. У тебе в життi ще надто багато незав’язаних кiнцiв, якi тобi слiд зав’язати, перш нiж ми зможемо поговорити про чиюсь цiлiснiсть. У цьому мiсцi вiн обiрвав нашу розмову. Вiн зробив жест руками, яким показав, що хоче, щоб я замовк. Явно щось або хтось знаходився неподалiк. Вiн нахилив голову лiвобiч, наче прислухаючись. Коли вiн перевiв погляд на кущi за будинком, що були по лiву руку вiд нього, я побачив бiлки його очей. Якусь хвилю вiн уважно прислухався, а потiм пiдвiвся, пiдiйшов до мене та прошепотiв менi на вухо, що нам треба покинути обiйстя й пiти прогулятися. – Щось не так? – запитав я, також шепотом. – Нi. Все добре, – вiдповiв вiн. – Навiть дуже. І вiн повiв мене в безлюдний чапараль[1 - Чапараль (iсп. та англ. chaparral) – заростi колючих чагарникiв, поширенi на пiвднi США, пiвночi Мексики, пiвднi Африки, у центральному Чилi, на заходi й пiвднi Австралii та в Середземномор’i; основу iх складае низькорослий вiчнозелений дуб, що власне й означае це слово iспанською. (Тут i далi прим. перекл.)]. Ми йшли десь iз пiвгодини та прийшли на невелику вiльну вiд рослинностi округлу дiлянку, що являла собою мiсцинку дiаметром близько дванадцяти футiв, рудувата земля на якiй була утрамбована й iдеально плоска. Проте не було нiде жодних ознак того, що цю дiлянку розчистила та розрiвняла технiка. Дон Хуан усiвся посерединi, обличчям на пiвденний схiд. Вiн пальцем показав на мiсце за приблизно футiв п’ять вiд нього та попросив мене сiсти там, обличчям до нього. – І що ми збираемося тут робити? – запитав я. – Сьогоднi ввечерi у нас тут зустрiч, – вiдповiв вiн. Вiн швидко роззирнувся довкола, повертаючись на мiсцi, поки знову не опинився обличчям на пiвденний схiд. Цi його рухи насторожили мене. Я запитав його, iз ким у нас тут зустрiч. – Зi Знанням, – вiдповiв той. – Знання, можна сказати, просто снуе тут безперервно навколо нас. Щоб не дати менi причепитися до такоi загадковоi вiдповiдi, вiн миттю змiнив тему, життерадiсним тоном наполегливо запропонувавши менi поводитися природно, тобто робити своi записи й розмовляти так, як ми робили це зазвичай у нього вдома. При цьому менi одразу ж пригадалося те яскраве вiдчуття, яке за шiсть мiсяцiв перед цим я отримав вiд «розмови» з койотом. Тодi ота подiя означала для мене, що менi вперше вдалося вiзуалiзувати, або ж сприйняти – своiми органами чуття i перебуваючи в незатуманенiй свiдомостi, – створене шаманами вiдображення свiту; вiдображення, у якому спiлкування iз тваринами через бесiду було звичайною рiччю. – Ми не будемо силувати себе докладними розмiрковуваннями про подiбний досвiд, – сказав дон Хуан, почувши мое запитання. – Я б не радив тобi марно тiшити себе фокусуванням своеi уваги на минулих подiях. Ми можемо про них згадувати, але тiльки для прикладу. – Але чому так, доне Хуане? – Бо ти не маеш iще достатньо особистоi Сили, щоб дошукуватися тлумачення шаманiв. – Отже, iснуе якесь тлумачення шаманiв. – Авжеж. Шамани теж люди. Ми – творiння думки. І тому ми прагнемо знайти роз’яснення. – А в мене склалося враження, що моiм великим недолiком якраз i стало шукання тлумачень. – Нi. Твоiм недолiком е шукання зручних тлумачень – тлумачень, якi пiдходять тобi i твоему свiту. Що я дiйсно не схвалюю, так це твою розсудливiсть. Шаман також тлумачить речi у своему свiтi, але вiн робить це не так незграбно, як ти. – А як я можу прийти до тлумачення шаманiв? – Накопичуючи особисту Силу. Особиста Сила доволi легко приведе тебе до тлумачення шаманiв. Це тлумачення не е тлумаченням у твоему розумiннi; тим не менш, воно робить свiт i його таемницi якщо не цiлком зрозумiлими, то принаймнi не так благоговiйно страшними. Такою мае бути суть будь-якого тлумачення, але це не те, що шукаеш ти. Ти шукаеш вiдображення власних iдей. Темп, iз яким я ставив своi запитання, дещо ослаб. Але усмiшка дона Хуана заохочувала мене до продовження розмови. Іншим запитанням винятковоi для мене ваги стали його друг дон Хенаро i той надзвичайний ефект, який справляли на мене його дii. Щоразу коли я мав iз ним контакт, то вiдчував якийсь просто чудернацький розлад органiв чуття. Коли я озвучив це у своему запитаннi, дон Хуан засмiявся. – Хенаро дивовижний, – вiдповiв вiн. – Але поки що немае нiякого сенсу говорити про нього чи про те, що вiн iз тобою робить. Знову ж таки, ти не маеш iще достатньо особистоi Сили, щоб у цьому розiбратися. Зачекай, коли матимеш, тодi й поговоримо. – А що, як я нiколи ii не матиму? – Якщо ти нiколи ii не матимеш, то ми нiколи й не поговоримо. – Але, з огляду на те, як я просуваюсь, чи матиму я ii колись достатньо? – запитав я. – Це залежить вiд тебе, – вiдповiв вiн. – Я дав тобi всю необхiдну iнформацiю. А далi тiльки вiд тебе залежить, чи матимеш ти достатньо особистоi Сили, щоби схилити у свiй бiк чашу терезiв. – Ви розмовляете метафорами, – зауважив я. – Скажiть менi прямо i точно, що я маю робити? Якщо ви навiть уже казали це менi ранiше, то уявiмо, що я це забув. Дон Хуан тихо засмiявся та лiг на землю, заклавши руки за голову. – Ти й сам дуже добре знаеш, що тобi треба, – вiдповiв вiн. Я вiдказав йому на це, що iнодi дiйсно думаю, нiби знаю, але зазвичай не маю щодо цього впевненостi в собi. – Боюся, ти плутаеш деякi поняття, – сказав вiн. – Упевненiсть у собi воiна не е впевненiсть у собi пересiчноi людини. Пересiчна людина прагне виглядати впевнено в очах iнших людей i називае це впевненiстю у собi, а воiн прагне до бездоганностi у власних очах i називае це смиренням. Пересiчна людина прив’язана до близьких iй людей, а воiн – тiльки до себе. Скидаеться на те, що ти намагаешся спiймати веселку. Ти прагнеш мати у собi впевненiсть пересiчноi людини, тодi як повинен прагнути до смирення воiна. А рiзниця мiж ними разюча. Упевненiсть у собi вимагае вiд тебе бути добре обiзнаним iз чимось; смирення ж вимагае вiд тебе бездоганностi у власних дiях та почуттях. – Я завжди намагаюся жити вiдповiдно до ваших порад, – сказав я. – Можливо, в мене не все виходить добре, але я стараюсь як можу. Чи можна це назвати бездоганнiстю? – Нi. Ти мусиш старатися краще. Щоб рухатися далi, ти повсякчас мусиш виходити за межi власних можливостей. – Але ж це божевiлля, доне Хуане. Нiхто так не зможе. – Сьогоднi ти чимало робиш таких речей, якi ще десять рокiв тому здались би тобi божевiльними. Самi по собi цi речi не змiнились, але змiнилася твоя думка про себе; те, що було неможливим ранiше, е цiлком можливе тепер, i, ймовiрно, твiй повний успiх у змiнi себе е лише справою часу. При цьому единим можливим курсом для воiна е дiяти послiдовно та беззастережно. Ти достатньо вже знаеш про шлях воiна, щоб дiяти вiдповiдним чином, але на цьому шляху в тебе стоять твоi старi звички та шаблони. Я зрозумiв, що вiн мае на увазi. – Ви вважаете, що моя лiтературна дiяльнiсть е однiею з тих старих звичок, якi менi слiд змiнити? – запитав я. – То чи слiд менi знищити свiй новий рукопис? Вiн не вiдповiв. Натомiсть звiвся на ноги та повернувся, оглядаючи край чапаралю. Затим я сказав йому, що отримав уже кiлька листiв вiд рiзних людей, котрi зауважують менi, що писати про свое учнiвство було з мого боку невдалою iдеею. За взiрець вони ставили вчителiв схiдних езотеричних доктрин, котрi вимагали абсолютноi секретностi у всьому, що стосувалося розголосу про iхнi вчення. – Може, тi вчителi таким чином просто тiшать себе усвiдомленням того, що вони вчителi, – прокоментував дон Хуан, не дивлячись на мене. – Я не вчитель, я лише воiн. Тому я справдi не знаю, як мае почуватися вчитель. – А може, доне Хуане, я дiйсно розкриваю дещо, чого розкривати не повинен. – Не мае значення, що там хтось розкривае чи що залишае для себе, – вiдказав вiн. – Усе, що ми робимо, все, чим ми е, тримаеться на нашiй особистiй Силi. Якщо ми маемо ii достатньо, то одного-единого слова, сказаного нам, може бути досить, щоб ми змiнили все наше життя. Але якщо ми не маемо особистоi Сили достатньо, то навiть найвища у Всесвiтi мудрiсть, явлена нам як одкровення, пiде псу пiд хвiст. Потiм вiн притишив голос, нiби повiдомляючи менi щось дуже особисте. – Зараз я збираюся подiлитись iз тобою, мабуть, найважливiшою частиною Знання, яку тiльки можливо повiдати, – сказав вiн. – І я хотiв би глянути, що ти потiм робитимеш. – Чи знаеш ти, – вiв вiн далi, – що в цю саму мить тебе оточуе Вiчнiсть? І чи знаеш ти, що можеш використовувати Вiчнiсть, якщо забажаеш? Пiсля довгоi паузи, пiд час якоi вiн ледь помiтним рухом очей постiйно квапив мене дати вiдповiдь, я сказав, що не розумiю, про що вiн каже. – Онде! Вiчнiсть онде! – вигукнув вiн, показуючи пальцем на обрiй. Потiм вiн показав прямо вгору. – Або онде, або, можна ще сказати, Вiчнiсть схожа на це, – i вiн розпростер обидвi руки, одночасно показуючи на схiд i захiд. Ми подивились одне на одного. В його очах було запитання. – То що скажеш на це? – запитав вiн запопадливо, сподiваючись, що такий тон допоможе менi як слiд обмiркувати сказане ним. Я не знав, що вiдповiсти. – Чи знаеш ти, що ти у змозi повсякчасно розповсюджувати свое живе ество в будь-якому з напрямкiв, якi я щойно показав? – продовжив вiн. – Чи знаеш ти, що одна-едина мить може стати Вiчнiстю? І це не вигадка; це дiйснiсть, але тiльки якщо ти «осiдлаеш» цю мить i використаеш ii, щоби повсякчасно переносити всю свою цiлiснiсть у будь-якому напрямку. Сказавши так, вiн пильно на мене подивився. – Ранiше ти цього не знав, – сказав вiн, усмiхаючись. – Тепер знаеш. Але, хоч я й вiдкрив це тобi, це не мае жодного значення, бо ти не маеш достатньо особистоi Сили, щоб використати мое одкровення. Проте, якби ти мав достатньо Сили, самих лише моiх слiв вистачило б тобi, щоб зiбрати докупи всю свою цiлiснiсть i вiдправити головну частину ii за тi межi, якi ii стримують. Вiн пiдiйшов до мене збоку та постукав менi у груди пальцями – дуже легенько. – Оце тi межi, про якi я кажу, – продовжив вiн. – І з них можна вийти. Ми – це почуття, свiдомiсть, яка перебувае тут. І вiн обома руками поплескав мене по плечах. Мiй блокнот i олiвець упали на землю. Дон Хуан наступив на блокнот, подивився на мене пильно, а потiм засмiявся. Я запитав його, чи вiн не проти, що я все записую. Вiн заспокоiв мене, вiдповiвши «нi», та прибрав ногу. – Ми – iстоти свiтлянi, – сказав вiн, ритмiчно похитуючи головою. – А для свiтляноi iстоти мае значення тiльки особиста Сила. Але, якщо ти запитаеш мене, що таке особиста Сила, я повинен буду вiдповiсти, що мое тлумачення тобi цього не пояснить. Потiм дон Хуан подивився на обрiй на заходi та сказав, що до сутiнкiв iще кiлька годин. – Нам довгенько ще доведеться тут побути, – пояснив вiн. – Отже, ми або сидимо собi тихо, або розмовляемо. Для тебе неприродно мовчати, тож продовжмо бесiду. Це мiсце е мiсцем Сили, i до настання темряви нам необхiдно до нього звикнути. Ти повинен сидiти невимушено, наскiльки це можливо, без жодного остраху чи нетерпiння. Гадаю, найлегшим для тебе способом розслабитися е робити записи, тому пиши скiльки твоя душа забажае. – А тепер що, коли ти розкажеш менi, як бачиш сновидiння?[2 - Тут i далi це слово вжито виключно в значеннi «образи, якi виникають пiд час сну».] – змiнив вiн раптом тему розмови. Це застало мене зненацька. Вiн повторив свое прохання. І менi було що розповiсти. «Бачення сновидiнь» потребувало вироблення своерiдного контролю над своiми снами до такоi мiри, коли досвiд, отриманий у них, як i пережитий наяву, набував однаковоi практичноi цiнностi. Шамани стверджували, що пiд час «бачення сновидiнь» звичайнi критерii, потрiбнi, щоб вiддiлити сон вiд реальностi, припиняли дiяти. Практика «бачення сновидiнь» вiд дона Хуана полягала в тому, щоб зумiти вiднайти ввi снi власнi руки. Інакше кажучи, той, хто спав, повинен був свiдомо побачити ввi снi своi руки, пiднявши iх до рiвня власних очей. Пiсля багатьох рокiв невдалих спроб я, нарештi, виконав це завдання. Потiм, згадуючи це, я зрозумiв, що менi воно вдалося тiльки пiсля того, як я досягнув певного контролю над свiтом свого повсякденного життя. Дон Хуан хотiв дiзнатися подробицi. І я став розповiдати йому, як було складно, а доволi часто здавалося навiть справою нездоланною дати собi команду глянути на своi руки. Вiн ранiше попереджав уже мене, що початкова стадiя пiдготовчого аспекту, яку вiн назвав «формування сновидiнь», являла собою смертельну гру, яку розум грав сам iз собою, i що якась частина мене зробить усе можливе, щоб завадити виконанню мого завдання. І, як сказав дон Хуан, це могло б довести мене до втрати рацiонального зерна, до меланхолii чи навiть до суiцидальноi депресii. Одначе я не зайшов так далеко. Досвiд, що я його набув вiд цього, був радше свiтлим, позитивним; тим не менш, загальний результат усе одно розчаровував. Щоразу, коли я збирався подивитися на своi руки ввi снi, ставалося щось надзвичайне: я починав лiтати, або ж мiй сон перетворювався на кошмар, чи просто наставало вiдчуття дуже приемного тiлесного збудження; усе в тому снi, якщо зважати на його надзвичайну яскравiсть, виходило далеко за межi «нормального» i через те було страшенно захопливим. І мiй первинний намiр звернути увагу на власнi руки за таких обставин щоразу забувався. Та однiеi ночi, зовсiм неочiкувано, я таки побачив увi снi своi руки. Менi снилося, що йду я незнайомою вулицею якогось чужого мiста, аж тут раптом пiднiмаю руки i вони опиняються просто в мене перед очима. Це було так, нiби щось усерединi мене вiдступило та дозволило менi глянути на тильний бiк долонь. Інструкцii дона Хуана полягали в тому, що, тiльки-но моi руки почнуть розчинятися у повiтрi або перетворюватися на щось iнше, я повинен буду перенести свiй погляд iз них на будь-який iнший елемент у моему снi. У цьому конкретному снi я був перенiс свiй погляд на будiвлю в кiнцi вулицi. Щойно образ будiвлi почав розсiюватись, я зосередився на iнших елементах свого сну. Кiнцевим результатом цього стало неймовiрно чiтке деталiзоване зображення пустельноi вулицi в якомусь незнайомому, чужому мiстi. Дон Хуан вимагав вiд мене продовжити звiтування i про iншi випадки «бачення сновидiнь». І ми розмовляли ще доволi довго. Наприкiнцi моеi доповiдi вiн пiдвiвся та пiшов до кущiв. Я також пiдвiвся. І я нервував. Це було незрозумiле вiдчуття, оскiльки для страху чи хвилювання причини не було. За мить дон Хуан повернувся. Вiн помiтив мое занепокоення. – Заспокойся, – сказав вiн, делiкатно взявши мене за руку. Вiн посадив мене та поклав менi на колiна мiй блокнот. І став улесливо намовляти мене продовжувати писати. Його аргументом було те, що я не повинен тривожити мiсце Сили непотрiбним вiдчуванням страху чи невпевненостi. – Чому я так нервую? – запитав я. – Це природно, – вiдповiв вiн. – Те, що ти робиш увi снi, загрожуе чомусь, що е у тобi. Поки ти не думав про це, iз тобою було все гаразд. Але тепер, коли ти вiдкрився передi мною, то, чого доброго, от-от зомлiеш. – Кожен воiн формуе собi сновидiння по-своему, – вiв вiн далi. – І способи бувають рiзнi. Єдине, що е при цьому спiльне для всiх нас, так це те, що ми вдаемося до всiляких трюкiв, аби змусити самих себе вiдступитися вiд цiеi справи. Але, як би там не було, ми повиннi наполегливо продовжувати, незважаючи на всi перешкоди та розчарування. А потiм вiн запитав мене, чи вмiю я сам собi вибирати теми для «бачення сновидiнь». Я вiдповiв, що не маю нi найменшого уявлення про те, як це робити. – Тлумачення шаманiв про те, як вибрати собi тему для бачення сновидiння, – сказав вiн, – каже, що воiн вибирае тему, навмисне утримуючи у своiй головi образ, коли припиняе внутрiшнiй дiалог iз собою. Інакше кажучи, якщо вiн здатен не розмовляти сам iз собою хоча б мить, а потiм протримае образ чи думку про те, що хоче побачити ввi снi, хоча б навiть лише хвильку, то бажана тема прийде. Я певен, що ти так i зробив, хоча й не усвiдомлював цього. Далi зависла довга пауза, а потiм дон Хуан почав чмихати носом, нiби нюхаючи повiтря. Це мало такий вигляд, наче вiн прочищав собi носа: вiн, судомно скорочуючи м’язи на животi та роблячи короткi ковтки повiтря, три-чотири рази iз силою видихнув крiзь нiздрi. – Давай бiльше не будемо говорити про бачення сновидiнь, – сказав вiн. – Ти можеш стати одержимим. Якщо хтось хоче досягти в чомусь успiху, то успiх мае приходити поступово, пiсля докладання великих зусиль, але без стресу чи одержимостi. Вiн пiдвiвся та рушив до краю чагарника. Нахилився вперед i заглянув у листя. Здаеться, у тому листi вiн щось вивчав, надто не наближаючись до нього. – Що ви робите? – запитав я, не в змозi стримати свою цiкавiсть. Вiн повернувся до мене, усмiхнувся та пiдняв брову. – Чагарник сповнений дивних речей, – вiдповiв вiн, знову сiвши. Його тон був настiльки несерйозний, що це налякало мене бiльше, нiж якби дон Хуан раптом закричав. Мiй блокнот i олiвець випали з рук. Дон Хуан засмiявся, передражнив мою мiмiку та сказав, що моя перебiльшена реакцiя е одним iз тих «незав’язаних кiнцiв», якi й досi ще iснують у моему життi. Я хотiв поговорити про це, але вiн не дав менi сказати. – День скоро зовсiм згасне, – повiдомив вiн. – А е ще й iншi теми, яких нам слiд торкнутися, перш нiж упадуть сутiнки. Потiм вiн додав, що, судячи з моiх досягнень у «баченнi сновидiнь», я, очевидно, навчився спиняти свiй внутрiшнiй дiалог за власним бажанням. Я пiдтвердив, що так. На початку нашого приятелювання дон Хуан був накреслив iще одну процедуру: прогулюватися на далекi вiдстанi, нi на чому не фокусуючи зiр. Його рекомендацiя полягала в тому, щоб не глядiти нi на що прямо, а, злегка скошуючи очi, дивитися на все, що в них трапляло, периферiйним поглядом. Вiн наполягав, хоча тодi я цього й не зрозумiв, що якщо несфокусованим зором дивитись у точку якраз над обрiем, то можна спостерiгати одночасно все, що лежить в межах майже 180 градусiв перед очима. Тодi вiн був запевнив мене, що ця вправа е единим способом припинити внутрiшнiй дiалог. Спершу вiн часто вимагав вiд мене звiтувати йому про мiй прогрес у цьому, а потiм перестав. Я сказав дону Хуану, що практикував цю технiку роками, не помiчаючи жодних змiн, але при цьому, по правдi, нiчого й не очiкував. Проте одного разу мене вкрай приголомшило усвiдомлення того, що я йшов уже десь хвилин iз десять, не промовивши подумки жодного слова. Я звернув увагу дона Хуана на те, що iз того випадку я винiс усвiдомлення того, що припинення внутрiшнього дiалогу спричиняе не тiльки переривання потоку слiв, сказаних собi. Повнiстю зупинився був i мiй процес мислення, i я вiдчув себе практично у пiдвiшеному станi, наче плив у повiтрi. Коли я усвiдомив це, у мене виникло вiдчуття панiки, i менi, як протиотруту, довелося вiдновити свiй внутрiшнiй дiалог. – Я вже казав тобi, що внутрiшнiй дiалог – це те, що не дае нам вiдiрватися вiд землi, – сказав на те дон Хуан. – Свiт такий-то i такий чи те i те тiльки тому, що ми самi собi кажемо про нього, що вiн такий-то i такий або те i те. Дон Хуан пояснив, що прохiд до свiту шаманiв вiдкриваеться лише пiсля того, як воiн навчиться спиняти свiй внутрiшнiй дiалог. – Змiна нашого уявлення про свiт – це ключове питання шаманства, – продовжував вiн. – А вмiння зупиняти внутрiшнiй дiалог – це единий спосiб досягти ii. Все iнше – просто вода. Тепер ти готовий прийняти на вiру, що нiчого з того, що ти досi бачив або робив, за винятком припинення внутрiшнього дiалогу, не зможе саме по собi змiнити щось нi в тобi, нi у твоему уявленнi про свiт. Правда, е одна умова: ця змiна уявлення не повинна зводити з розуму. Тепер тобi легше буде зрозумiти, чому вчитель не тисне на свого учня. Це б лише спричинило одержимiсть та схильнiсть до меланхолii. Потiм вiн попросив детально описати iншi випадки, коли менi доводилося зупиняти свiй внутрiшнiй дiалог. I я докладно розповiв усе, що змiг згадати. Так ми розмовляли, аж поки не стемнiло i менi стало незручно продовжувати записи: менi треба було придiляти бiльше уваги тому, що пишу, а це вимагало додатковоi концентрацii. Коли дон Хуан це збагнув, його це розвеселило до смiху. Вiн зауважив, що я виконав чергове шаманське завдання, коли писав, не концентруючись на цьому. У ту мить, коли вiн це сказав, я зрозумiв, що й дiйсно не звертаю уваги на процес ведення записiв. Здавалося, то був окремий процес, до якого я не мав жодного стосунку. Я почувався якось дивно. Дон Хуан попросив мене сiсти в центрi кола бiля нього. Вiн сказав, що вже надто темно й сидiти так близько до краю чапаралю вже не так безпечно. У мене спиною пробiг холодок, i я миттю перескочив поближче до дона Хуана. Вiн звелiв менi повернутись обличчям на пiвденний схiд i попросив мене скомандувати собi мовчати i не думати. Спершу менi це не вдалося, i на якусь мить мене це трохи роздратувало. Дон Хуан повернувся до мене спиною та сказав, що я можу спертися на його плече. Вiн сказав, що як тiльки я заспокою своi думки, то маю тримати очi вiдкритими, повернувшись обличчям до чагарника в напрямку пiвденного сходу. Таемничим тоном вiн додав, що щойно придумав для мене нове завдання, i якщо я його виконаю, то буду готовий до ще одного аспекту свiту шаманiв. Я несмiливо запитав про суть нового завдання. Вiн ледь помiтно всмiхнувся. Я чекав на його вiдповiдь, i тут у менi раптом щось нiби вимкнулось. Я вiдчув себе, наче вишу в повiтрi. Хтось наче прочистив менi вуха, i я почув мiрiади рiзних звукiв у чапаралю. Їх було настiльки багато, що я не мiг вирiзнити з-помiж них якийсь один. Я вiдчував, що засинаю, i тодi раптом щось привернуло мою увагу. Це не було породженням моiх думок; це не було видiнням чи особливiстю довкiлля. Однак мою свiдомiсть щось таки захопило. Я повнiстю пробудився. Моi очi прикипiли до однiеi точки на краю чапаралю, але я в цю мить наче зовсiм не дивився, не думав i нiчого не промовляв до себе. Моi вiдчуття були чисто тiлесними; вони не потребували слiв. Я вiдчував, що лечу щодуху крiзь щось невиразне. Можливо, насправдi летiло те, що за звичних обставин могло бути моiми думками; у всякому разi, у мене з’явилося вiдчуття, нiби я потрапив у оповзень i тепер справжня лавина несла мене кудись на своему гребенi. Я просто нутрощами вiдчував цей стрiмкий рух. Щось буквально тягнуло мене в чапараль. Я бачив перед собою темну масу чагарника. Одначе це не була, як зазвичай, якась незрозумiла темiнь. Я бачив кожен кущ окремо, як наче дивився на них у неясних сутiнках. Здавалося, кущi рухались; тьма-тьмуща iхнього листя була схожою на чорнi спiдницi, якi розвiвалися на вiтрi в мiй бiк, – тiльки-от нiякого вiтру не було. Вони заворожили мене своiми гiпнотичними рухами; це були наче якiсь пульсуючi брижi, що, здавалося, пiдбиралися до мене все ближче та ближче. І тут я помiтив дещо свiтлiший порiвняно з оточенням силует, який нiби було накладено на темнi обриси кущiв. Я сфокусував зiр на точцi трохи збоку вiд того силуету i змiг розгледiти його зеленувато-жовте свiтiння. Потiм я подивився на нього розфокусованим зором i впевнився, що той свiтлуватий силует був чоловiком, який ховався у пiдлiску. У той момент моя свiдомiсть знаходилась у найдивовижнiшому станi. Я усвiдомлював усе, що дiялось навколо, i тi психiчнi процеси, якi навколишне середовище в цю мить у менi породжувало, а ще я думав не так, як думаю за звичайних обставин. Наприклад, коли я зрозумiв, що силует, накладений на кущi, був людиною, то згадав один випадок у пустелi: якось, коли ми з доном Хенаро поночi прогулювалися по чапаралю, я помiтив був, що у кущах позаду нас ховався якийсь чоловiк, але щойно я спробував пояснити собi це явище рацiонально, як утратив того чоловiка iз поля зору. Одначе цього разу я вiдчув, що контролюю ситуацiю, i вiдмовився щось собi пояснювати чи думати взагалi. На мить у мене склалося враження, що я зможу втримувати того чоловiка в полi зору та змушу його залишатися там, де вiн був. Потiм у мене незвично защемiло у грудях. Здавалося, щось хотiло вирватися з мене назовнi, i я далi вже не мiг тримати напруженими м’язи на черевi. І в ту ж саму мить, коли я iх розслабив, на мене iз чапаралю кинулося щось темне, що обрисами нагадувало величезного птаха чи якусь лiтаючу тварину. Виглядало так, наче обриси чоловiка змiнилися на обриси птаха. Мене накрило вiдчуття нездоланного страху. Я хапнув ротом повiтря, голосно скрикнув i впав на спину. Дон Хуан допомiг менi пiднятися. Нашi обличчя зустрiлися майже носом до носа. Вiн смiявся. – Що то було? – прокричав я. Вiн примусив мене затихнути, закривши менi рота долонею. Вiн приклався губами менi до вуха та прошепотiв, що ми повиннi залишити це мiсце спокiйно й органiзовано, нiби нiчого й не сталося. І ми пiшли собi плiч-о-плiч. Вiн ступав розслаблено та рiвно. Пару разiв вiн швидко озирався довкола. Я робив так само i двiчi був помiтив якусь темну масу, що, здавалося, йшла за нами. Зненацька я почув гучний моторошний крик позаду. Я пережив тодi мить iстинного жаху; моiм черевом пробiглися брижi, одразу ж перейшовши у спазми, якi щомитi ставали все сильнiшi, аж поки не змусили мое тiло просто бiгти. Описати мою реакцiю можна хiба що термiнологiею дона Хуана; так от, я можу сказати, що мое тiло завдяки переляку, який я пережив, отримало можливiсть продемонструвати те, що вiн називав «силохiддю», – це була технiка, якоi вiн навчив мене багато рокiв тому i яка являла собою бiг у темрявi без спотикання та без жодноi шкоди для бiгуна. Я й сам не зрозумiв, що я зробив або як я це зробив. Просто несподiвано я знову опинився бiля будинку дона Хуана. Вочевидь, вiн також бiг, i ми прибули одночасно. Вiн запалив свiй гасовий лiхтар, пiдвiсив його до балки у стелi та, нiби нiчого не трапилось, попросив мене сiсти i розслабитись. Деякий час, поки моя нервознiсть не стала бiльш керованою, я бiгав пiдтюпцем на мiсцi. Потiм сiв. Дон Хуан настiйливо попросив, щоб я поводився так, наче нiчого не сталось, та вручив менi мого блокнота. Я й не помiтив, як при поспiшному вiдступi з кущiв загубив його. – А що то там було, доне Хуане? – запитав я нарештi. – То була твоя зустрiч зi Знанням, – вiдповiв той, пiдборiддям показуючи на темну кромку пустельного чапаралю. – Я взяв тебе туди тому, що на якусь мить угледiв Знання, яке перед цим просто снувало навколо будинку. Можна сказати, Знання знало, що ти приiдеш, i чекало на тебе. Замiсть того щоб зустрiчатися з ним тут, я подумав, що буде правильнiше влаштувати вам зустрiч у мiсцi Сили. Потiм я провiв один тест, щоби побачити, чи достатньо в тебе особистоi Сили, щоб видiлити Знання з-помiж усього iншого навколо нас. Ти все зробив добре. – Зачекайте хвилинку! – запротестував я. – Я бачив силует чоловiка, який ховався за кущем, а потiм величезного птаха. – Ти не бачив нiякого чоловiка! – iз притиском заперечив дон Хуан. – А також нiякого птаха. Силует у кущах i те, що до нас прилетiло, було нiчним метеликом. Якщо те, що сталося, описати термiнами шаманiв, навiть якщо це може здатися тобi доволi смiшним, то можна сказати, що сьогоднi в тебе була зустрiч iз нiчним метеликом. Знання – це лише якийсь нiчний метелик. І вiн кинув на мене пронизливий погляд. На його обличчi свiтло вiд лiхтаря створювало дивнi тiнi. Я вiдвiв погляд убiк. – Може, цiеi ночi ти матимеш достатньо особистоi Сили, щоб розгадати цю таемницю, – сказав вiн. – А якщо не цiеi ночi, то, може, завтра. Пам’ятай, ти досi винен менi шiсть днiв. Дон Хуан пiдвiвся та пiшов на кухню в заднiй частинi будинку. Потiм узяв лiхтар i поставив його бiля стiни на короткий круглий чурбак, що слугував йому за ослiн. Ми всiлися на пiдлогу одне навпроти одного i з горщика, що його дон Хуан поставив мiж нами, стали накладати собi на тарiлки боби iз м’ясом. Їли ми мовчки. Час вiд часу дон Хуан кидав на мене прихованi погляди i, здавалося, ледве стримував себе, щоб не розсмiятися. Його очi були схожi на двi щiлини. Коли вiн поглядав на мене, вони ставали трохи ширшi й на вологiй рогiвцi вiдбивалося свiтло лiхтаря. Скидалося на те, наче вiн навмисне використовував свiтло, щоби створювати ефект дзеркального вiдблиску. Вiн наче грався свiтлом, майже непомiтно потрушуючи головою щоразу, коли зупиняв на менi погляд. Ефектом було захопливе тремтiння свiтла. Я розгадав його маневри пiсля того, як вiн виконав iх пару разiв. Я був переконаний, що вiн робить це iз певною метою. І я вiдчув, що мушу запитати його про це. – Я маю на це певну причину, – вiдказав вiн затишним тоном. – Я заспокоюю тебе своiми очима. Ти вже, здаеться, бiльше не нервуеш, правда ж? Я мав визнати, що почувався доволi непогано. Оте постiйне блимання в його очах не мало загрозливий вигляд i нiяк не лякало й не дратувало мене. – А як це ви так заспокоюете мене своiми очима? – запитав я. Вiн повторив свiй майже непомiтний струс головою. Рогiвки його очей дiйсно вiдбивали свiтло гасового лiхтаря. – Спробуй зробити це сам, – запропонував вiн недбало, накладаючи собi ще одну порцiю iжi. – Ти зможеш сам себе заспокоювати. Я спробував труснути головою, але моi рухи були незграбнi. – Ти не зможеш себе заспокоiти, телiпаючи так головою, – зауважив дон Хенаро та засмiявся. – Натомiсть ти зробиш собi головний бiль. Тут секрет не в тому, як ти трусиш головою, а в тому вiдчуттi, яке надходить до очей iз зони пiд шлунком. Саме воно змушуе голову труситись. Вiн почухав себе бiля пупа. Закiнчивши iсти, я розслаблено притулився до купи дров, де також були якiсь лантухи з мiшковини. І знову пробував потрусити головою, як це робив дон Хуан. Дане видовище, здавалося, вельми розважало його. Вiн хихотiв i аж плескав себе по стегнах. Раптом його смiх було перервано якимось шумом. Із чапаралю почувся дивний глухий звук, наче хтось легенько постукував по дереву. Дон Хуан випнув пiдборiддя, цим сигналiзуючи менi, що треба бути насторожi. – Це той малесенький нiчний метелик кличе тебе, – прокоментував вiн без жодноi емоцii в голосi. Я скочив на ноги. Звук миттю припинився. Я глянув на дона Хуана, очiкуючи пояснення. Але той у вiдповiдь лише кумедно безпорадно здвигнув плечима. – Твоя зустрiч зi Знанням iще не закiнчилась, – додав вiн за мить. Я вiдказав йому на те, що вiдчуваю, що не годжуся для цього, i що, мабуть, менi треба поiхати зараз додому, а повернутися сюди, тiльки аж коли почуватимуся бiльш сильним. – Ти кажеш нiсенiтницю, – рiзко перервав вiн. – Воiн приймае свою долю, якою б вона не була, i робить це iз цiлковитим смиренням. Вiн смиренно приймае те, чим вiн е; але не для того, щоби потiм про це жалкувати, а просто як виклик. – Кожному з нас потрiбен певний час, щоби зрозумiти i прожити це повною мiрою, – вiв далi дон Хуан. – Я, наприклад, ненавидiв саму тiльки згадку слова «смирення». Я iндiанець, а ми, iндiанцi, завжди були смиреннi i тiльки те й робили, що ходили з опущеними головами. Я думав, що на шляху воiна не було мiсця смиренню. Я помилявся! Тепер я знаю, що смирення воiна – це не смирення жебрака. Воiн нi перед ким не опускае своеi голови, але водночас вiн не дозволяе нiкому й перед ним опускати свою голову. З iншого ж боку, жебрак, не встигнеш i оком клiпнути, перед кожним, кого вiн уважае вищим за себе, падае на колiна та починае драiти пiдлогу; i в той же час вiн вимагае, щоб усяк, хто нижчий за нього, драiв пiдлогу перед ним самим. – Ось тому я сьогоднi i сказав був тобi, що не знаю, як воно – почуватися вчителем, – додав вiн. – Менi знайоме лише смирення воiна, i воно нiколи не дозволить менi стати чиiмось учителем. Якусь хвилину ми помовчали. Його слова глибоко збентежили мене. Я був зворушений ними, i в той же час мене непокоiло те, свiдком чого я став у чапаралю. Я розсудив так, що дон Хуан вiд мене щось таки приховуе i що вiн знае напевне, що там вiдбулося насправдi. Я був поглинутий роздумами про це, як раптом хiд моiх думок перервало те ж саме дивне постукування. Дон Хуан усмiхнувся, а слiдом почувся його придушений смiх. – Тобi подобаеться смирення жебрака, – тихо промовив вiн. – Ти схиляеш голову перед здоровим глуздом. – Менi постiйно здаеться, що мене дурять, – вiдказав я. – Це суть моеi проблеми. – Твоя правда. Тебе дурять, – сказав вiн рiзко, але iз чарiвною усмiшкою. – Це не твоя проблема. Істинна суть справи полягае в тому, що тобi здаеться, наче я свiдомо тобi брешу. Я вгадав? – Так. Є в менi щось таке, що не дозволяе менi повiрити, що те, що вiдбуваеться, е справжнiм. – І знову твоя правда. Нiщо з того, що вiдбуваеться, не е справжнiм. – Що ви маете на увазi, доне Хуане? – Речi стають справжнiми тiльки пiсля того, як людина навчаеться погоджуватися з iхньою справжнiстю. Те, що, наприклад, вiдбулося цього вечора, ймовiрно не зможе бути справжнiм для тебе, тому що нiхто з тобою в цьому не зможе погодитись. – Ви маете на увазi, що ви не бачили, що сталося? – Авжеж, бачив. Але я не рахуюсь. Я ж той, хто тобi бреше, пам’ятаеш? Дон Хуан засмiявся, i це тривало, аж поки вiн не став душитися кашлем. Його смiх був приятельський, хоча дон Хуан i пiдняв мене на глум. – Не звертай уваги на всю цю мою тарабарщину, – сказав вiн пiдбадьорливо. – Я просто намагаюся зменшити твою напруженiсть; а я знаю, що ти почуваешся як удома тiльки тодi, коли спантеличений. Вираз його обличчя був пiдкреслено комiчний, i ми обидва розсмiялися. І я сказав йому, що те, що вiн тiльки що наговорив, налякало мене бiльше, нiж будь-коли. – Ти боiшся мене? – запитав вiн. – Не так вас, як того, що ви менi репрезентуете. – Я репрезентую тобi свободу воiна. Ти боiшся цього? – Нi. Але я боюся того благоговiння, яке викликае ваше Знання. Я не вiдчуваю в ньому нi заспокоення для душi, нi пристановища вiд бурi. – Ти знову плутаеш поняття. Заспокоення, пристановище, страх – усе це примхи настрою, якi ти засвоiв, навiть не ставлячи пiд сумнiв iхньоi цiнностi для себе. Як видно, чорнi маги вже схилили тебе на свiй бiк. – Якi ще чорнi маги, доне Хуане? – Чорнi маги – це люди навколо нас. А оскiльки ти з ними, то ти теж чорний маг. Подумай-но лишень, чи зможеш ти вiдхилитися вiд тiеi стежки, яку вони для тебе вже проклали? Нi. Твоi думки i твоi вчинки завжди пiдпорядкованi iхнiм поняттям про свiт. А це рабство. Я ж, зi свого боку, принiс тобi свободу. Ця свобода дорога, але й цiна за неi не е недоступною. Отже, бiйся своiх поневолювачiв, своiх учителiв. Не марнуй свого часу та Сили на те, щоб боятися мене. Я знав, що вiн був правий, i все ж, незважаючи на мою щиру згоду з ним, я знав i те, що моi одвiчнi звички жодним чином не дадуть менi зiйти з моеi староi стежки. Я таки дiйсно був рабом. Пiсля довгоi паузи дон Хуан запитав мене, чи достатньо в мене Сили для наступного раунду зi Знанням. – Ви мали на увазi, з нiчним метеликом? – запитав я напiвжартома. Його всього аж перекрутило вiд смiху. Це мало такий вигляд, нiби я щойно був розповiв йому найсмiшнiший жарт у свiтi. – А що ви насправдi мали на увазi, коли сказали, що Знання – це нiчний метелик? – запитав я. – Нiчого iншого я на увазi не мав, – вiдповiв вiн. – Нiчний метелик – це нiчний метелик. Я думав, що на той час, коли ти вже стiльки всього осягнув, ти мав достатньо Сили, щоб бачити суть речей. Натомiсть ти побачив якогось чоловiка, й оте твое бачення не було правильним. Вiд самого початку мого учнiвства дон Хуан змальовував концепцiю «бачення сутi речей» як особливу здатнiсть, яку можна розвинути i яка дозволить кожному збагнути «первинну» природу речей. За роки нашого приятелювання в мене склалася думка, що те, що вiн мав на увазi пiд «баченням сутi речей», було або iнтуiтивним розумiнням речей, або здатнiстю розумiти щось одразу, або ж, можливо, умiнням наскрiзь бачити вплив людей одне на одного та розкривати прихованi значення й мотиви. – Маю сказати, що цього вечора, коли ти вiч-на-вiч зустрiвся з нiчним метеликом, ти лиш наполовину дивився i лиш наполовину бачив, – вiв далi дон Хуан. – У тому станi ти був хоч i не зовсiм такий, як завжди, але все ще був здатен цiлком свiдомо оперувати своiм знанням про цей свiт. Тут дон Хуан зупинився i подивився на мене. Спершу я не знав, що сказати. – І як же я оперував своiм знанням про цей свiт? – запитав я. – Твое знання про свiт сказало тобi, що в чагарнику можна знайти тiльки або тварин, якi никають там крадькома, або ж чоловiкiв, якi ховаються за кущами. Ти тримався цiеi думки i, природно, мав знайти спосiб змусити цей свiт вiдповiдати iй. – Але я тодi взагалi не думав, доне Хуане. – Тодi назвiмо це не думанням, а радше звичкою завжди сприймати свiт вiдповiдно до наших думок. Якщо свiт не вiдповiдае нашим думкам, ми просто змушуемо його це зробити. Нiчнi метелики завбiльшки з людину не можуть iснувати навiть у думцi, а отже, як на тебе, те, що було в чагарнику, мало бути людиною. – Те ж саме сталось i у випадку iз койотом, – продовжив вiн. – Характер того спiткання також були вирiшили твоi старi звички. Щось там таки було мiж тобою та койотом, але то була не бесiда. Я й сам побував у подiбнiй дивнiй ситуацii: я вже розповiдав тобi, як одного разу розмовляв iз оленем. А от недавно ти говорив iз койотом. Але нi ти, нi я нiколи не дiзнаемося, що з нами було тодi насправдi. – Що ви хочете менi цим сказати, доне Хуане? – Коли я зрозумiв тлумачення шаманiв, було вже надто пiзно розбиратися, що менi зробив той олень. Я казав, що ми розмовляли, але це було не так. Сказати, що ми мали розмову, – це для мене тiльки спосiб описати дану подiю своiми словами. Ми дiйсно з оленем робили щось, але тодi, коли це вiдбувалось, менi, як потiм i тобi, довелося змусити свiт вiдповiдати моiм уявленням про нього. Я, як i ти, усе свое життя розмовляв собi та вважав це звичною штукою; так от, моi звичнi уявлення про свiт узяли тодi надi мною гору та поширились i на того оленя. Коли до мене пiдiйшов той олень та зробив те, що зробив, я був вимушений сприйняти це як розмову. – Це i е тлумачення шаманiв? – Нi. Це мое тлумачення тобi. Але воно не суперечить тлумаченню шаманiв. Цi його слова ввергли мене у стан великого iнтелектуального збудження. На деякий час я забув i про нiчного метелика, який никав тишком десь поблизу, i навiть про своi записи. Я спробував перефразувати його слова, i ми розпочали тривалу дискусiю про рефлексивну природу нашого свiту. Свiт, за словами дона Хуана, мав вiдповiдати своему вiдображенню; тобто вiдображення вiдображало саме себе. Наступним пунктом у його роз’ясненнi стало те, що ми навчилися спiввiдносити себе зi своiм вiдображенням свiту вiдповiдно до того, що вiн назвав «звичками». Я привiв, як на мою думку, бiльш усеохопний термiн, «iнтенцiональнiсть», властивiсть людськоi свiдомостi спрямовуватися на якийсь об’ект чи мати щодо нього певний намiр. У ходi нашоi бесiди народився вельми цiкавий умогляд. Розглянута у свiтлi тлумачення дона Хуана, моя «розмова» iз койотом набула нового забарвлення. Я дiйсно «мав певний намiр» щодо того дiалогу, оскiльки я нiколи не знав iншого способу iнтенцiонального, уявного спiлкування. Я також добився тодi успiху, щоб вiдповiдати вiдображенню того, що спiлкування вiдбуваеться через дiалог, i таким чином я змусив оте вiдображення вiдобразити самого себе. У цю мить я вiдчув велике душевне пiднесення. Дон Хуан засмiявся i сказав, що дозволяти словам настiльки зворушити себе – це ще один аспект моеi тупостi. І пiсля цього вiн кумедно покривлявся, зображаючи розмову, не вимовивши жодного звуку. – Усi бувають у схожих екстравагантних ситуацiях, – сказав вiн пiсля довгоi паузи. – І единий спосiб справитися з ними – наполегливо продовжувати поводитись як воiн. Усе iнше прийде саме собою та без сторонньоi допомоги. – Що iнше, доне Хуане? – Знання та Сила. Люди Знання мають i те, й iнше. І зверни увагу, що те, як вони це здобули, вони пояснювали виключно тим, що завжди поводились як воiни, i завдяки цьому в якийсь певний момент усе для них змiнилось. Вiн подивився на мене, i помiтно було, що вiн вагався. А потiм вiн пiдвiвся та сказав, що я не маю iншого виходу, крiм як продовжити свою зустрiч зi Знанням. Мене пробрав дрож, а серце швидко закалатало. Я звiвся на ноги. Навколо мене, нiби вивчаючи мое тiло пiд усiма можливими кутами, став походжати дон Хуан. Знаком вiн звелiв менi сiсти i продовжувати писати. – Якщо ти надто наляканий, ти не зможеш продовжити цю вашу зустрiч, – попередив вiн. – A воiн мусить бути спокiйний та зiбраний i нiколи не повинен утрачати свою хватку. – Я i правда боюсь, – вiдказав я. – Нiчний метелик то чи що iнше, а там таки дiйсно сновигае щось у кущах навколо. – Авжеж, сновигае! – вигукнув вiн. – Що я не схвалюю, так це те, що ти вперто думаеш, що то людина; так само як i те, що ти вперто думаеш, нiби розмовляв iз койотом. Частина мене була повнiстю згодною з його думкою; одначе був i iнший мiй аспект, який уперто не вiдпускав i, всупереч очевидному, мiцно тримався за «здоровий глузд». Я сказав дону Хуану, що його тлумачення не вiдповiдае тому, що вiдчуваю я, хоча я й був щодо цього у повнiй iнтелектуальнiй едностi з ним. – Це неточнiсть у словах, – запевнив вiн. – Слова завжди змушують нас думати, що ми щось знаемо, але, коли ми повертаемо голову, щоб зазирнути свiту в очi, слова завжди пiдводять нас, i все закiнчуеться тим, що ми зазираемо в очi свiту так же, як робимо це й завжди, без крихти Знання. І з цiеi причини шаман прагне радше дiяти, нiж розмовляти, i для цього в нього е нове вiдображення свiту – вiдображення, у якому розмовляти не так важливо, а новi дii набувають нового вiдображення. Вiн сiв коло мене, подивився пильно менi в очi та попросив розповiсти все, що я дiйсно «побачив» у чапаралю. І тут я зiткнувся iз запаморочливою невiдповiднiстю: я бачив темну подобу якогось чоловiка, але потiм я також побачив, як вона перейшла в подобу птаха. І таким чином я побачив бiльше, нiж мiй розум мiг дозволити менi вважати за можливе. Але замiсть того щоб зовсiм вiдкинути геть мiй здоровий глузд, щось у менi вибрало лише окремi частини iз пережитого мною – як-от розмiр та загальнi контури темноi примари – i залишило iх як щось едино прийнятне й можливе, водночас вiдкинувши всi iншi частини – як-от момент, коли ота темна примара перетворюеться на птаха. Таким чином я переконав себе, що бачив якогось чоловiка. Коли я доповiв доновi Хуану про таку-от свою скруту, той вибухнув смiхом. Вiн сказав, що рано чи пiзно менi на допомогу прийде тлумачення шаманiв i свiт навколо мене стане остаточно зрозумiлим, зникне необхiднiсть дiлити його на щось рацiональне та нерацiональне. – А тим часом усе, що я можу для тебе зробити, це гарантувати, що то була не людина, – додав вiн. А вже наступноi митi дон Хуан обпiк мене дуже нервовим пильним поглядом. Мое тiло мимоволi затремтiло. Вiн змусив мене почуватися збентежено та знервовано. – Зараз я шукаю вiдмiтки в тебе на тiлi, – пояснив вiн. – Ти можеш цього й не усвiдомлювати, але цього вечора в тебе – там, знадвору, – був свого роду поединок. – А якi саме вiдмiтки ви шукаете? – Не якiсь конкретнi фiзичнi вiдмiтки на твоему тiлi, а знаки, ознаки у твоiх свiтляних волокнах, зонах яскравостi. Ми – iстоти свiтлянi, i все, чим ми е, або все, що ми вiдчуваемо, видно в наших волокнах. Люди мають яскравiсть, властиву тiльки iм. Це единий спосiб вiдрiзнити iх вiд iнших свiтляних живих iстот, – пояснив вiн i додав: – Якби сьогоднi ввечерi ти мiг бачити, то помiтив би, що ота примара в чагарнику не була свiтляною живою iстотою. Я хотiв порозпитувати ще, але вiн приклав менi до рота долоню та шикнув на мене. Потiм вiн приклався губами до мого вуха та прошепотiв, що я маю прислухатися i спробувати почути хоча б якесь м’яке шарудiння чи навiть легку приглушену ходу якогось нiчного метелика на сухому листi та на галуззi, що лежали на землi. Я спробував, але нiчого не почув. Тодi дон Хуан рiзко пiдвiвся, пiдняв лiхтаря i сказав, що ми йдемо сидiти пiд рамадою[3 - Рамада (iсп. ramada) – навiс, зроблений iз гiлля дерев.] коло вхiдних дверей. Замiсть того щоби просто перетнути кiмнату i вийти через вхiднi дверi, вiн повiв мене через чорний хiд i по краю чапаралю довкола будинку. Вiн пояснив це тим, що нам було необхiдно заявити про свою присутнiсть тут. Так ми наполовину обiйшли будинок iз лiвого боку, i я звернув увагу, що хода дона Хуана була надзвичайно повiльною. Вiн iшов похитуючись, i його ноги, здавалося, ледве тримали його. Рука його, якою вiн тримав лiхтаря, тремтiла. Я запитав його, чи з ним усе гаразд. Вiн пiдморгнув менi та прошепотiв, що великий нiчний метелик, котрий сновигае поблизу, хоче зустрiтися з молодим чоловiком, i повiльна хода немiчного старого е наочним способом допомогти зрозумiти тому метелику, хто саме йому потрiбен, а хто нi. Коли ми нарештi добралися до фасадного боку будинку, дон Хуан причепив лiхтаря до балки над нами та сказав менi сiсти спиною до стiни. Сам вiн сiв праворуч вiд мене. – Отже, ми будемо тут сидiти, – промовив вiн, – а ти будеш собi писати щось та розмовляти зi мною, наче нiчого не трапилось. Нiчний метелик, котрий напав на тебе сьогоднi iз засiдки, десь тут неподалiк, у кущах. Скоро вiн пiдлетить ближче, щоб на тебе глянути. Ось чому я прикрiпив лiхтаря до балки прямо над тобою. Його свiтло допоможе метелику тебе впiзнати. Коли метелик опиниться на краю чагарника, вiн тебе покличе. Це дуже особливий звук. Той звук сам по собi може тобi допомогти. – А що це за звук, доне Хуане? – Це пiсня. Невiдчепливий такий клич, який видають нiчнi метелики. Як правило, його не можна почути, але той нiчний метелик у чагарнику е метелик винятковий: ти ясно почуеш отой його клич, i, за умови, що ти будеш поводитися бездоганно, вiн залишиться у твоiй пам’ятi до кiнця твоiх днiв. – І як же вiн менi допоможе? – Сьогоднi вночi ти спробуеш закiнчити те, що вже почав. Бачення сутi речей приходить лиш тодi, коли воiн здатен зупинити свiй внутрiшнiй дiалог. – Сьогоднi, – вiв вiн далi, – там, у кущах, ти змiг за бажанням зупинити свою внутрiшню розмову iз собою. І ти побачив. Що саме ти побачив, було неясно. І ти подумав, що то людина. А я кажу, що то був нiчний метелик. І ми обидва помиляемось. Але це тому, що нам доводиться розмовляти. І все ж, я маю перед тобою перевагу, тому що бачу краще за тебе i тому що я знайомий iз тлумаченням шаманiв; так що я знаю, хоча й не зовсiм точно, що примара, яку ти бачив сьогоднi ввечерi, була нiчним метеликом. – А тепер, – сказав вiн, даючи настанову, – ти станеш мовчазним та вiльним вiд думок, i нехай той маленький нiчний метелик явиться тобi знову. Навряд чи був я здатен вести записи в цю мить, але дон Хуан лише розсмiявся та наполiг, щоб я продовжував писати, наче менi нiщо не заважало. Вiн доторкнувся до моеi руки i сказав, що сам процес записування е найкращим щитом для мого захисту. – Ми нiколи ранiше не говорили про нiчних метеликiв, – продовжив вiн. – Аж дотепер час був усе непiдходящий. Як тобi вже вiдомо, ти був позбавлений душевноi рiвноваги. Щоб виправити це, я навчив тебе жити життям воiна. Отже, воiн починае свiй шлях iз переконанням, що вiн не мае душевноi рiвноваги; i тодi, живучи з повним усвiдомленням цього та з абсолютним самовладанням, вiн без поспiху чи примусу робить геть усе можливе, щоб досягти цiеi рiвноваги. – У твоему випадку, – вiв далi дон Хуан, – як i у випадку з кожною людиною, душевна неврiвноваженiсть була наслiдком усiх попереднiх дiянь. Але тепер твiй дух, здаеться, перебувае в потрiбнiй площинi, щоб я почав говорити з тобою про нiчних метеликiв. – А як ви дiзналися, що тепер пiдходящий час поговорити про нiчних метеликiв? – Коли ти приiхав, я на мить угледiв якраз цього метелика, що никав собi сюди-туди поблизу. І це було вперше, коли вiн здавався приязним та вiдкритим. Я зустрiчав його й ранiше, у горах поблизу будинку Хенаро, але тiльки як щось загрозливе, що вiдображало вiдсутнiсть у тобi органiзованостi. У цей момент я почув якийсь дивний звук. Вiн був схожий на приглушене скрипiння двох гiлок, якi терлись одна об одну, чи на вiддалене торохтiння невеликого двигуна. Звук цей мiняв тональнiсть, створюючи моторошний ритм. А потiм вiн припинився. – Це був отой нiчний метелик, – озвався дон Хуан. – Можливо, ти вже помiтив, що хоча свiтло й доволi яскраве, щоби приваблювати нiчних комах, та навколо лiхтаря не видно жодноi. Я цього якось не помiчав, але, щойно дон Хуан звернув на це мою увагу, я зауважив також i неймовiрну тишу в пустелi довкола будинку. – Не тремти, – сказав вiн спокiйно. – Немае нiчого в цьому свiтi такого, чого воiн не зможе пояснити. Рiч у тiм, що воiн уже вважае себе мертвим, тому йому нема чого втрачати. Найгiрше з ним уже сталось, тому його розум ясний i спокiйний; i якщо його судити за його вчинками або словами, то нiхто нiколи не запiдозрить, що воiн перебачив уже все на свiтi. Слова дона Хуана i, перш за все, його настрiй мене дуже заспокоiли. Я йому на те вiдказав, що хоч у своему повсякденному життi бiльше й не переживаю того всепоглинаючого страху, як колись, але в цей момент мое тiло зсудомило вiд переляку при самiй лише думцi про те, що зачаiлось там, у темрявi. – Там зачаiлось тiльки Знання, – вiдверто повiдомив дон Хуан. – Знання лякае, це правда; але якщо воiн погоджуеться прийняти розумом страхiтливу природу Знання, то воно вже не викликае в ньому благоговiйного страху. Дивне торохтiння почулося знову. Тепер воно здавалося ближчим i голоснiшим. Я слухав дуже уважно. Та чим уважнiше я слухав, тим важче було визначити його природу. Здавалося, то не був нi голос птаха, нi крик наземноi тварини. Тональнiсть кожного окремого звуку була багатою та насиченою. Однi лунали на нижчих октавах, iншi – на вищих. Цi звуки мали ритм i конкретну тривалiсть. Однi були довгими – я чув iх як окрему ноту; iншi – короткими i чулися у групi, у виглядi стакато, яке було схоже на кулеметну чергу. – Нiчнi метелики – це герольди, або, краще сказати, стражi Вiчностi, – знову озвався дон Хуан, щойно торохтiння припинилося. – З якоiсь причини, чи взагалi без причини, вони е сховищами золотого пилку Вiчностi. Ця метафора була менi незнайома. Я попросив дона Хуана розтлумачити ii. – Нiчнi метелики носять пилок на своiх крильцях, – пояснив вiн. – Таемничий темно-золотавий пилок. Цей пилок – пилок Знання. Його тлумачення зробило дану метафору ще бiльш туманною. Якусь мить я вагався, добираючи слова, щоб якнайточнiше переформулювати свое запитання. Але дон Хуан почав говорити знову. – Знання – це найнезвичайнiша штука, – сказав вiн. – Особливо для воiна. Знання для воiна – це те, що приходить одразу, поглинае його та йде собi далi. – А яке вiдношення мае Знання до пилку на крильцях нiчних метеликiв? – запитав я пiсля довгоi паузи. – Знання приходить у виглядi завислоi в повiтрi хмарки золотавих пилинок – тих самих пилинок, що вкривають крильця метеликiв. Тож для воiна отримати Знання – це як прийняти душ iз темно-золотавих пилинок або опинитися пiд дощем iз них. Із усiею своею ввiчливiстю, на яку я був здатен, я зазначив, що таке його тлумачення збентежило мене ще дужче. Дон Хуан розсмiявся та запевнив мене, що вiн пречудово все пояснив, от тiльки мiй здоровий глузд не дозволяе менi розслабитись i належним чином сприйняти його слова. – Нiчнi метелики вiд найдавнiших часiв були близькими друзями та помiчниками шаманiв, – сказав вiн. – Я не торкався цiеi теми ранiше, бо ти був не готовий. – Але як може пилок на iхнiх крильцях бути Знанням? – Побачиш. Вiн поклав руку на мiй блокнот та сказав менi заплющити очi, заспокоiтись i не думати. Вiн сказав, що клич нiчного метелика в чапаралю менi допоможе. І якби я звернув на нього достатньо уваги, той мiг би попередити мене про загрозливi подii, що мали трапитись у майбутньому. Дон Хуан наголосив, що не знае, як мае розпочатися спiлкування мiж цим метеликом та мною, як i не знае того, якими будуть умови того спiлкування. Вiн наполегливо порадив менi поводитися спокiйно та впевнено i довiритися своiй особистiй Силi. Пiсля певних проявiв нетерпiння та нервозностi на початку менi все ж удалося заспокоiтись. Думок у головi дедалi меншало, поки в нiй, нарештi, не стало зовсiм пусто. Коли я ще бiльше заспокоiвся, то раптом почув звуки, якi полинули iз пустельного чапаралю, наче iх хтось увiмкнув у цей момент. Знову почувся той дивний звук, що його, як стверджував дон Хуан, видавав якийсь нiчний метелик. І я його не стiльки сприйняв розумом, як вiдчув тiлом. Менi тодi здалося, що той звук узагалi не був нi загрозливим, нi ворожим. Вiн був мелодiйним i простим. Вiн був наче вигук дитини. І менi пригадався один маленький хлопчик, якого я знав колись. Довгi звуки чимось нагадували менi його круглу бiляву голiвку, а стакато iз коротких звукiв – його смiх. Мене охопило дуже болiсне вiдчуття, проте в головi моiй не було жодноi думки; я вiдчував бiль власним тiлом. Далi я вже сидiти не змiг i плавно завалився боком на землю. Моя меланхолiя була настiльки сильною, що я, аби ii припинити, знову почав думати. Я дав належну оцiнку своему болевi та стражданню i враз опинився просто всерединi моеi внутрiшньоi дискусii щодо того маленького хлопчика. Торохтiння припинилось. Моi очi були заплющенi. Я почув, як стае на ноги дон Хуан, а потiм я вiдчув, як той допомагае менi знову сiсти. Розмовляти я не хотiв. Вiн теж не промовив нi слова. Я чув його рухи поруч зi мною. Потiм я вiдкрив очi; дон Хуан стояв передi мною на колiнах та вдивлявся в мое обличчя, тримаючи лiхтаря прямо коло нього. Вiн наказав менi, щоб я поклав руки собi на живiт. Затим вiн пiдвiвся, сходив на кухню та принiс менi води; трохи плеснув менi на обличчя, а решту дав випити. Потому вiн усiвся поруч та подав менi моi записи. Я сказав йому, що той звук занурив мене в таке болiсне марення, якого я не мав досi. – Ти аж занадто себе жалiеш, – сухо зауважив вiн. Далi вiн, здавалося, занурився в роздуми, наче пiдшукуючи, що запропонувати менi далi. – Твое завдання на цю нiч – зумiти побачити людей, – сказав вiн нарештi. – Спершу ти маеш перервати свiй внутрiшнiй дiалог, а потiм ти маеш уявити перед собою образ людини, яку хочеш побачити; будь-яка думка, яку ти утримуеш у головi у станi внутрiшнього мовчання, власне кажучи, вже сама по собi е командою, оскiльки чогось iншого, схожого на думку, у цей момент у твоему мозку немае. Той нiчний метелик iз чагарника хоче цiеi ночi допомогти тобi, тому вiн для тебе заспiвае. А пiд час його пiснi з’являться золотi пилинки, i тодi ти побачиш людину, яку вибрав. Я хотiв дiзнатися про все бiльш розлого, але дон Хуан зробив рiзкий жест i подав менi сигнал, щоб я продовжував. Пiсля кiлькахвилинних намагань зупинити свiй внутрiшнiй дiалог я повнiстю очистився вiд думок. А потiм свiдомо, лише на якусь коротку мить, подумав про свого друга. Як менi здалося, я склепив повiки лише на мить, а вже наступноi митi вiдчув, як хтось трясе мене за плечi. До тями я прийшов не одразу. Я вiдкрив очi та побачив, що лежу на лiвому боцi. Очевидно, я заснув так мiцно, що не помiтив, як повалився на землю. Дон Хуан допомiг менi знову сiсти. Вiн смiявся. Вiн показав, як я хроплю, i сказав, що якби вiн сам не був цьому свiдком, то нiколи б i не повiрив, що хтось здатен так швидко заснути. А ще вiн сказав, що йому завжди приемно бути поруч зi мною щоразу, коли менi доводиться робити те, чого не сприймае мiй розум. Вiн вiдштовхнув вiд мене мого блокнота i сказав, що нам треба починати все спочатку. Я знову повторив усе крок за кроком. І знову почулося дивне торохтiння. Проте цього разу воно йшло не iз чапаралю; воно радше лунало всерединi мене, наче його створювали моi губи, ноги чи руки. Невдовзi цей звук мене повнiстю поглинув. Я вiдчував, нiби якiсь м’якi кульки iз частотою кулеметноi черги чи то вилiтали з мене, чи то обстрiлювали мене; це було заспокiйливе та виняткове вiдчуття, наче мене хтось бомбардуе важкими ватними подушечками. Раптом я почув, як порив вiтру розчахнув дверi, i думки в моiй головi знову прокинулись. І тодi я подумав, що зiпсував iще один шанс. Я вiдкрив очi та побачив, що знаходжусь у своiй кiмнатi. Усе на моему письмовому столi лежало так само, як я й залишив перед вiд’iздом. Дверi були вiдчиненi; надворi дув сильний вiтер. У головi промайнула думка, що треба перевiрити водонагрiвач. Наступноi митi я почув, як у розсувне вiкно, яке я поставив сам i яке нещiльно прилягало до вiконноi рами, хтось або щось сильно тарабанить. Стукiт був такий несамовитий, наче хтось дуже хотiв увiйти. Вiд переляку мене всього пересмикнуло. Я пiдвiвся зi стiльця. І вiдчув, як мене щось тягне. І я закричав. Дон Хуан тряс мене за плечi. Я iз хвилюванням у голосi виклав йому все про свое видiння. Воно було таким виразним, що мене всього трусило. Я був упевнений, що оце щойно знаходився за своiм письмовим столом – у своему справжньому фiзичному тiлi. Дон Хуан iз недовiрою похитав головою та сказав, що я просто генiй у обманюваннi самого себе. Здавалося, його не вразило те, що я зробив. Вiн категорично це вiдкинув i наказав менi починати знову. А потiм я знову почув той таемничий звук. Вiн прийшов до мене, як i припускав дон Хуан, у виглядi дощу iз золотистих порошинок. Правда, я не сказав би, що то були якiсь пласкуватi порошинки чи, точнiше, лусочки iз крилець метелика, як описував iх дон Хуан; скорiше то були сферичнi бульбашки. І вони повiльно пливли в повiтрi в мiй бiк. Одна з бульбашок вибухнула та явила менi одну сцену. Це мало такий вигляд, нiби вона зависла в мене перед очима та розкрилася, показавши менi дивний об’ект. Вiн був схожий на гриб. Я бачив усе чiтко, i те, що я в цю мить переживав, не було нiяким сном. Деякий час той грибоподiбний об’ект залишався незмiнним у моему полi «видiння», а потiм, бахнувши, лопнув, залишивши по собi бездонну темряву, – наче свiтло, яке його освiтлювало, хтось раптом вимкнув. Я вiдчув здригання, вельми неспокiйну тряску, а потiм раптом усвiдомив, що мене хтось трясе. Усi моi вiдчуття враз увiмкнулись. Дон Хуан енергiйно мене тряс, а я на нього дивився. Напевне, я щойно вiдкрив очi. Вiн бризнув менi в обличчя водою. Прохолода води виявилася дуже приемною. Пiсля хвилинноi паузи вiн захотiв дiзнатися, що сталося. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54931741&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Чапараль (iсп. та англ. chaparral) – заростi колючих чагарникiв, поширенi на пiвднi США, пiвночi Мексики, пiвднi Африки, у центральному Чилi, на заходi й пiвднi Австралii та в Середземномор’i; основу iх складае низькорослий вiчнозелений дуб, що власне й означае це слово iспанською. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Тут i далi це слово вжито виключно в значеннi «образи, якi виникають пiд час сну». 3 Рамада (iсп. ramada) – навiс, зроблений iз гiлля дерев.