Хiд королеви Волтер Тевiс 1950-тi роки. Бет Гармон – звичайна сирота iз незвичайним хистом до шахiв. Гра – ii едина пристрасть. Доки Бет у грi, доти контролюе себе та… згубну жагу до транквiлiзаторiв i алкоголю. Дiвчина вiдчайдушно бажае стати феноменальною шахiсткою, але водночас усе дужче хоче втекти подалi вiд цiеi реальностi. Наближаеться вирiшальний шаховий двобiй iз чемпiоном свiту, росiйським гросмейстером Василiем Борговим. Одна хибна комбiнацiя може зiпсувати всю гру, а неправильний хiд – зламати майбутне. Бет укотре втрачае контроль над собою. Проте цього разу заради перемоги вона не шкодуватиме нi шахових фiгур, нi живих людей. У форматi PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.) Волтер Тевiс Хiд королеви Для Елеонори Тi безверхi вежi згорять, Те лице з уяв пропаде. Делiкатна ваша хода У вiдлюднiсть вас приведе. Жiнка – на три чвертi дитя — Потихесеньку – в цiй грi вся — Наслiдуе рухи нiг Лудильника, що впився. Як довгонога муха над протягом, Мандруе ii думка над тишею[1 - Переклад В. Коротича. (Тут i далi прим. перекл.)].     В. Б. Єйтс. Довгонога муха © Walter Tevis, 1983, 2014 © Netflix, обкладинка, 2021. Used with permission © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 Слово автора Дивовижнi шаховi партii гросмейстерiв Роберта Фiшера, Бориса Спаського та Анатолiя Карпова роками приносили насолоду таким гравцям, як я. Проте оскiльки «Хiд королеви» – це твiр лiтератури, було б недоречно вводити iх як персонажiв до цiеi книги хоча б тому, що ii подii могли суперечити iхнiм реальним iсторiям. Я хотiв би висловити подяку Джо Енкрайлу, Фейрфiлду Гобену i Стюарту Мордену, чудовим шахiстам, якi допомагали менi з книжками, журналами й правилами турнiрiв. Менi також пощастило з люб’язною та сумлiнною допомогою майстра Брюса Пандольфiнi: вiн вичитував текст i вказував на помилки, пов’язанi з шахами, в якi вiн, усiм на заздрiсть, так добре грае. 1 Бет дiзналася про смерть матерi вiд жiнки з планшеткою. Наступного дня в «Геральд-Лiдер» з’явилася ii свiтлина. На фотографii Бет стояла в простiй полотнянiй сукенцi на ганку сiрого будинку на Мейплвуд-драйв. Уже тодi було очевидно, яка вона незугарна. Пiд свiтлиною було зазначено: «Осиротiла в учорашнiй аварii на Нью-Серкл-роуд Елiзабет Гармон вдивляеться в тривожне майбуття. Восьмирiчна Елiзабет залишилася без сiм’i внаслiдок аварii з двома загиблими та кiлькома пораненими. На той час дiвчинка була вдома сама й дiзналася про трагедiю незадовго перед тим, як було зроблено це фото. Представники влади стверджують, що про Елiзабет подбають». * * * У притулку «Метуен» у Маунт-Стерлiнгу, штат Кентуккi, Бет давали транквiлiзатори двiчi на день. Як i всiм iншим дiтям – «щоб урiвноважити iхню вдачу». Із вдачею Бет усе було гаразд, наскiльки можна було судити, але вона радiла пiгулочцi. Та послабляла вузол глибоко в животi й допомагала передрiмати напруженi години в сиротинцi. Мiстер Фергюссен давав iм пiгулки в маленькому паперовому келишку. Разом iз зеленими, якi врiвноважували вдачу, йшли оранжевi й коричневi для змiцнення органiзму. Дiти мали стати за ними в чергу. Найвища дiвчинка була чорна, Джолiн. Їй було дванадцять. На другий день Бет стояла за нею у Вiтамiннiй Черзi, i Джолiн обернулася та звисока глянула на неi з-пiд насуплених брiв. – Ти справжня сирота чи байстрючка? Бет не знала, що сказати. Була налякана. Дiвчата стояли наприкiнцi черги i мали чекати, поки не пiдiйдуть до вiконця, за яким височiв мiстер Фергюссен. Бет якось чула, як мати обзивае ii батька байстрюком, але не знала, що це таке. – Як тебе звати, мала? – запитала Джолiн. – Бет. – Твоя мама мертва? А татко? Бет витрiщилася на старшу дiвчинку. Слова «мама» i «мертва» були нестерпнi. Їй хотiлося втекти, але тiкати було нiкуди. – Твоi предки, – мовила Джолiн iз ноткою спiвчуття в голосi, – померли? Бет не знала, що вiдповiсти або зробити. Просто стояла в черзi, нажахана, i чекала на пiгулки. * * * «Ви всi жадiбнi членососи!» Цi слова прокричав Ральф у хлопчачiй спальнi. Бет почула iх, бо була в бiблiотецi, а одне вiкно в нiй виходило якраз на ту спальню. Слово «членосос» було iй незнайоме i не викликало в уявi жодних асоцiацiй. Але з того, як воно звучало, Бет зрозумiла, що хлопцевi вимиють за нього рот iз милом. Їй так зробили за «чорт» – а ii мама постiйно казала «чорт». * * * Перукар наказав iй сидiти в крiслi, не рухаючись. «Якщо будеш крутитись, залишишся без вуха». У його голосi не було нi краплi веселостi. Бет сидiла так тихенько, як тiльки могла, але дiвчинцi все одно не вдавалося зовсiм не рухатися. Перукар дуже довго стриг iй волосся, поки не зробив чубчик, як у всiх iнших дiтей. Вона намагалася розважитися, думаючи про те слово – «членосос». Усе, що Бет могла уявити, – це якась пташка на кшталт костогриза. Але вiдчувала, що помиляеться. * * * У прибиральника один бiк був товстiший за iнший. Звався вiн Шайбель. Мiстер Шайбель. Одного дня Бет вiдправили до пiдвалу витрусити щiтки для класних дощок, стукаючи ними одна об одну, i дiвчинка побачила, як вiн сидить на металевому табуретi бiля печi, суплячись над бiло-зеленою дошкою для шашок. Але замiсть шашок на нiй стояли пластиковi фiгурки дивних форм. Вони мали рiзнi розмiри. Менших було бiльше, нiж будь-яких iнших. Прибиральник пiдвiв на неi погляд. Бет мовчки пiшла. По п’ятницях усi iли рибу, i католики, й усi iншi. Їi подавали квадратними шматочками, укритими темно-бурою сухою кiркою та политими густим помаранчевим соусом, схожим на французьку заправку в пляшечках. Соус був солодкий i огидний, але риба пiд ним була ще гiрша. Вiд неi Бет хотiлося блювати. Але доводилося iсти все до останньоi крихти, iнакше про це розповiли б мiсiс Дiрдорф i порушника не вiддали б у прийомну сiм’ю. Деяких дiтей забирали одразу. Шестирiчна Елiс потрапила до притулку за мiсяць пiсля Бет, а за три тижнi ii вдочерили якiсь симпатичнi люди з акцентом. Того дня, приiхавши по Елiс, вони пройшли через спальню. Бет хотiлося кинутись iм в обiйми, адже вони здавалися такими щасливими, але коли тi глянули на неi, дiвчинка вiдвернулась. Іншi дiти пробули в сиротинцi вже довго i знали, що iх нiколи не заберуть. Вони кликали себе «довiчниками». Бет замислилась, чи вона теж «довiчниця». * * * Фiзкультура була стражданням, а волейбол – узагалi жахiттям. Бет нiколи не вдавалося правильно вдарити по м’ячу. Вона сильно ляскала по ньому долонею чи вiдбивала випрямленими пальцями. Одного разу вона так пошкодила собi палець, що той набряк. Бiльшiсть дiвчат, граючи, смiялися та кричали, але не Бет. Джолiн грала набагато краще за iнших. Не лише тому, що була старшою та вищою; вона завжди точно знала, що робити, i, коли м’яч летiв через сiтку, вмiла пiдбiгти на потрiбне мiсце, не розганяючи всiх на своему шляху, а тодi пiдстрибнути й вiдбити м’яч довгим плавним рухом руки. Команда, за яку грала Джолiн, завжди перемагала. Тиждень по тому, як Бет вивихнула палець, Джолiн перепинила ii наприкiнцi заняття, поки iншi бiгли в душ. – Дай я тобi дещо покажу, – сказала вона. Тодi здiйняла руки, розчепiривши й трохи зiгнувши своi довгi пальцi. – Треба робити ось так, – Джолiн зiгнула лiктi й м’яко штовхнула уявний м’яч. – Спробуй. Бет спробувала, спершу незграбно. Джолiн зi смiхом показала ще раз. Бет спробувала ще, вже краще. Тодi Джолiн узяла м’яч i кинула Бет, аби та спiймала його пучками пальцiв. За кiлька спроб це стало просто. – Попрацюй над цим, чуеш? – мовила Джолiн i помчала в душ. Бет працювала над цим увесь наступний тиждень i тодi вже була зовсiм не проти волейболу. Вона не стала грати добре, але бiльше не боялася. * * * Щовiвторка пiсля уроку математики мiс Грем вiдправляла Бет до пiдвалу чистити щiтки. Це вважалося привiлеем, а Бет була найкращою ученицею в класi, хоч i наймолодшою. Їй не подобалося в пiдвалi. Там тхнуло плiснявою, а ще вона боялася мiстера Шайбеля. Але iй хотiлося дiзнатися бiльше про гру з тiею дошкою, над якою вiн сидiв сам-один. Одного дня вона пiдiйшла й стала поруч, чекаючи, поки вiн пересуне фiгуру. Та, яку тримав чоловiк, мала вигляд конячоi голови на маленькому п’едесталi. За секунду вiн пiдвiв на неi погляд, роздратовано суплячи брови. – Чого ти хочеш, дитино? – спитав. Зазвичай Бет тiкала вiд будь-якого спiлкування, особливо з дорослими, але цього разу не вiдступила. – Як називаеться ця гра? – поцiкавилася вона. Мiстер Шайбель витрiщився на неi. – Повертайся нагору до iнших. Бет незворушно дивилася на нього; щось у цьому чоловiковi та спокоi, з яким вiн грав у свою загадкову гру, допомагало iй наполягати на своему. – Я не хочу до iнших, – вiдказала вона. – Я хочу знати, що це за гра. Прибиральник придивився до дiвчинки пильнiше. Тодi стенув плечима. – Ця гра називаеться шахи. * * * Мiж мiстером Шайбелем i пiччю висiла гола лампочка на чорному дротi. Бет пильнувала, щоб на дошку не падала тiнь вiд ii голови. Був недiльний ранок. Нагорi, в бiблiотецi, в них був урок недiльноi школи, i дiвчинка пiдняла руку, аби попросити дозволу вийти до вбиральнi, та спустилася сюди. Вона вже десять хвилин стояла, дивлячись, як прибиральник грае в шахи. Нiхто не обмовився бодай словом, але вiн, здаеться, не заперечував. Часом чоловiк хвилинами витрiщався на фiгури, незворушний, так нiби ненавидiв iх, а тодi простягав руку понад черевом, брав одну з них пальцями за верхню частину, зупинявся на мить, нiби тримав мертву мишу за хвоста, i ставив ii на iншу клiтинку. На Бет очей не зводив. Вона ж стояла, вiдкидаючи тiнь на бетонну пiдлогу, i дивилася на дошку, не вiдводячи очей, спостерiгаючи за кожним ходом. * * * Бет навчилася вiдкладати транквiлiзатори на вечiр. Це допомагало заснути. Коли мiстер Фергюссен простягав iй довгасту пiгулку, вона клала ii до рота, ховала пiд язик, сьорбала консервованого апельсинового соку, який давали з лiками, ковтала, а тодi, коли мiстер Фергюссен переходив до наступноi дитини, витягала пiгулку з рота й кидала до кишенi своеi сорочки з моряцьким комiрцем. Пiгулка була вкрита твердою оболонкою i не розмокала пiд язиком. У першi два мiсяцi Бет майже не спала. Намагалася заснути, лежачи непорушно й мiцно замружившись. Але вона чула, як iншi дiвчатка кашляють, чи крутяться, чи бурмочуть у своiх постелях, або нiчний черговий проходив коридором i його тiнь лягала на ii лiжко, i Бет бачила ii навiть iз заплющеними очима. Десь далеко дзвонив телефон або змивали воду в туалетi. Але найгiрше було, коли вона чула голоси, що розмовляли на вахтi в кiнцi коридору. Хоч як тихенько черговий говорив iз нiчним вахтером, хоч як люб’язно, Бет одразу напружувалась i насторожувалась. Живiт стискало, у ротi з’являвся оцтовий присмак; i такоi ночi сон так i не приходив. Тепер Бет умощувалася на лiжку, даючи собi вiдчути напругу в животi, але з трепетом, знаючи, що скоро вона мине. Дiвчинка чекала в пiтьмi, сама, пильнуючи за собою, дожидаючи, поки сум’яття не сягне пiку. Тодi ковтала двi пiгулки й розслаблялася, поки ii тiлом не починало розливатися полегшення, наче хвилi теплого моря. * * * – Навчите мене? Мiстер Шайбель нiчого не вiдповiв, навiть не кивнув головою на знак того, що почув запитання. Далекi голоси нагорi спiвали «Несемо снопи»[2 - Популярний американський госпел, натхненний текстом псалма 126: «Все ходить та плаче, хто носить торбину насiння на посiв, та вернеться з спiвом, хто носить снопи своi!» (Пс. 126:6, пер. І. Огiенка.)]. Бет почекала кiлька хвилин. Їi голос ледь не зiрвався вiд напруги, але вона все одно вичавила: – Я хочу навчитися грати в шахи. Мiстер Шайбель простягнув свою тлусту руку до однiеi з великих чорних фiгур, спритно схопив ii за голову й поставив на клiтинку з iншого боку дошки. Тодi схрестив руки на грудях. Вiн так i не глянув на дiвчинку. – Я не граю з абиким. Глухий голос прибиральника пролунав, мов ляпас. Бет розвернулася й пiшла сходами нагору з огидним присмаком у ротi. – Я не абихто, – сказала вона чоловiковi два днi по тому. – Я тут живу. – За ii головою довкола голоi лампочки кружляла маленька мiль, i ii блiда тiнь регулярно перетинала дошку. – Ви можете навчити мене. Я вже дещо знаю, бо я спостерiгала. – Дiвчата не грають у шахи, – голос мiстера Шайбеля звучав глухо. Бет набралася смiливостi й пiдiйшла на крок ближче, тицяючи пальцем на одну з цилiндричних фiгур, яку в своiй уявi вона вже назвала гарматою, але не торкаючись ii: – Ця ходить вгору-вниз або вперед-назад. До кiнця, якщо на шляху немае iнших фiгур. Мiстер Шайбель якийсь час мовчав. Тодi вказав на фiгуру, чия верхiвка нагадувала зрiзаний лимон: – А ця? Серце дiвчинки закалатало. – По дiагоналi. * * * Можна було заощаджувати пiгулки, вживаючи ввечерi тiльки одну, а другу вiдкладаючи. Бет зберiгала запаси в своему футлярi для зубноi щiтки, куди нiхто нiколи не зазирав. Треба було просто якомога краще витерти щiтку паперовим рушником пiсля чищення зубiв або ж узагалi не користуватися нею й потерти зуби пальцем. Тiеi ночi Бет уперше випила три пiгулки, одна за одною. Вона вiдчула легке поколювання помiж волоскiв на потилицi; щойно вона зробила важливе вiдкриття. Лежачи на своiй койцi у вицвiлiй блакитнiй пiжамi в найгiршому мiсцi дiвчачоi спальнi, поруч iз дверима в коридор i навпроти вбиральнi, вона вiдчула, як сяйво розлилося всiм ii тiлом. Їi життя стало простiшим: вона дiзналася про шаховi фiгури i про те, як вони рухаються та б’ють одна одну, а завдяки пiгулкам, якi давали в притулку, вмiла викликати приемне вiдчуття в животi та напружених суглобах рук i нiг. * * * – Добре, дитино, – озвався мiстер Шайбель. – Тепер можемо пограти в шахи. Я буду за бiлих. Бет чистила щiтки. Це було пiсля математики, а за десять хвилин починалася географiя. – У мене мало часу, – сказала вона. Минулоi недiлi, за ту годину, що Бет провела в пiдвалi замiсть недiльноi школи, вона вивчила всi ходи. Нiхто нiколи не помiчав ii вiдсутностi на уроцi, якщо вона з’являлася на початку, оскiльки до них з протилежного кiнця мiста приiжджала група дiвчаток з iншого притулку. Але з географiею все було iнакше. Бет страшенно боялася мiстера Шелла, хоч i була найкращою в класi. Прибиральник сказав своiм глухим голосом: – Зараз або нiколи. – У мене географiя… – Зараз або нiколи. Бет завагалася лише на секунду, перш нiж наважитись. Тодi пiдтягнула до iншого краю дошки старий ящик з-пiд молока, який помiтила ранiше за пiччю, сiла й промовила: – Ходiть. Мiстер Шайбель перемiг ii за чотири ходи тим, що, як вона пiзнiше дiзналася, називалося «дитячим матом». Це було швидко, але не досить швидко, щоб Бет не запiзнилася на географiю на п’ятнадцять хвилин. Вона сказала, що була у вбиральнi. Мiстер Шелл стояв за своiм столом, уперши руки в боки. Оглянув клас. – Хтось iз вас, панянки, бачив цю панянку у вбиральнi для панянок? Почулися придушенi смiшки. Нiхто не пiдняв руки, навiть Джолiн, хоча Бет уже двiчi покривала ii. – А скiльки панянок iз вас були у вбиральнi перед уроком? Знову пролунало кiлька смiшкiв i здiйнялося три руки. – А хтось iз вас бачив там Бет? Може, вона мила там своi гарненькi ручки? Нiхто не вiдповiв. Мiстер Шелл обернувся до дошки, де записував експортнi товари Аргентини, i додав слово «срiбло». На якусь мить Бет подумала, що питання закрито. Але тодi вчитель оголосив, стоячи спиною до класу: – П’ять штрафних балiв. За десять штрафних балiв дiтей шмагали по сiдницях шкiряним ременем. Бет куштувала того ременя лише в уявi, але на мить перед очима промайнула картинка вогняного болю в м’яких мiсцях. Дiвчинка приклала руку до грудей, намацуючи на днi нагрудноi кишенi сорочки ранкову пiгулку. Страх вiдчутно зменшився. Бет уявила футляр для зубноi щiтки, продовгуватий прямокутний пластиковий контейнер; зараз у ньому лежало ще чотири пiгулки – у шухлядi металевоi тумбочки бiля ii койки. Тiеi ночi вона лежала горiлиць на своему лiжку. Вона ще не випила пiгулку, що тримала в руцi. Дослухалася до нiчних звукiв i помiчала, як вони починають здаватися гучнiшими, коли очi звикають до темряви. У кiнцi коридору, на вахтi, мiстер Бiрн заговорив iз мiсiс Голланд. Вiд цього звуку тiло Бет напружилося. Вона примружилась i, втупившись у темну стелю над головою, викликала перед очима картинку шахiвницi з бiлими й зеленими полями. Подумки розставила фiгури на iхнi мiсця: тура, кiнь, слон, ферзь, король, а перед ними – ряд пiшакiв. Тодi вивела бiлого королiвського пiшака на четверту горизонталь. Пiсля цього походила чорними. Вона могла грати так! Це було просто. Бет продовжила вiдтворювати партiю, яку програла. Вона переставила коня мiстера Шайбеля на третю горизонталь. Той стояв перед нею, нiби справжнiй, на уявнiй бiло-зеленiй шахiвницi на стелi спальнi. Усi звуки вже стихли до гармонiйного бiлого шуму на задньому планi. Бет, щаслива, лежала в лiжку i грала в шахи. * * * Наступноi недiлi вона заблокувала дитячий мат своiм королiвським конем. Вона сто разiв перегравала цю партiю подумки, поки не витиснула iз себе весь гнiв та приниження, залишивши тiльки чiткi фiгури й шахiвницю на нiчнiй стелi. Коли в недiлю Бет прийшла грати з мiстером Шайбелем, усi ii ходи були вiдпрацьованi, i вона переставила коня, нiби ввi снi. Дiвчинцi подобалося торкатися фiгур, вiдчувати мiнiатюрну конячу голову у своiй руцi. Коли вона поставила коня на поле, прибиральник насупив брови. Вiн узяв ферзя за голову й поставив ним шах королю Бет. Але й до цього вона була готова: побачила це в лiжку напередоднi ввечерi. На те, щоб загнати ii ферзя в пастку, мiстеровi Шайбелю знадобилося чотирнадцять ходiв. Бет спробувала грати далi без ферзя, iгнорувати смертельну втрату, але чоловiк простягнув руку i зупинив дiвчинку, яка саме збиралася перевести пiшака. – Тепер ти здаешся, – сказав вiн хрипким голосом. – Здаюсь? – Правильно, дитино. Коли ти ось так втрачаеш ферзя, то мусиш здатися. Бет вирячилася на нього, не зрозумiвши. Мiстер Шайбель вiдпустив ii руку, пiдняв ii чорного короля i поклав на шахiвницю набiк. Той якийсь час покачався сюди-туди, а потiм застиг. – Нi, – заперечила Бет. – Так. Ти здалася. Їй захотiлося чимось ударити прибиральника. – Ви не розповiдали про таке правило. – Це не правило. Це спортивна етика. Тепер Бет зрозумiла, про що вiн, але iй це не подобалось. – Я хочу дограти, – сказала. Пiдняла короля й поставила на мiсце. – Нi. – Ви маете дограти, – наполягла Бет. Мiстер Шайбель звiв брови й пiдвiвся. Дiвчинка ще нiколи не бачила його на ногах у пiдвалi – тiльки в коридорах, коли вiн замiтав, чи в класах, коли мив дошки. Тепер йому доводилося трохи сутулитись, аби не вдаритись головою об балки на низькiй стелi. – Нi, – повторив чоловiк. – Ти програла. Це було нечесно. Бет зовсiм не було дiла до спортивноi етики. Вона хотiла грати й вигравати. Хотiла вигравати бiльше, нiж узагалi коли-небудь чогось хотiла. Вона сказала слово, якого не вимовляла вiд самоi смертi матерi: – Будь ласка. – Гру скiнчено, – вiдрiзав прибиральник. Бет розлючено втупилася в нього. – Ви жадiбний… Той опустив руки й повiльно проказав: – Бiльше нiяких шахiв. Геть звiдси. Якби ж лишень вона була бiльшою. Але це було не так. Бет встала й пiшла до сходiв, а мiстер Шайбель мовчки проводжав ii поглядом. * * * У вiвторок, пройшовши коридором до дверей пiдвалу зi щiтками в руках, Бет виявила, що дверi замкнено. Вона двiчi натисла на них стегном, але тi не зрушили з мiсця. Постукала, спершу тихо, а потiм гучно, але з того боку не долинуло жодного звуку. Це було жахливо. Дiвчинка знала, що мiстер Шайбель сидить там над шахiвницею, що вiн просто злиться на неi за останнiй раз, але з цим не було чого вдiяти. Коли вона принесла щiтки назад, мiс Грем навiть не помiтила, що Бет не почистила iх i повернулася ранiше, нiж зазвичай. У четвер вона була певна, що все повториться, але нi. Дверi було вiдчинено, i коли вона спустилася сходами, мiстер Шайбель поводився так, нiби нiчого не сталося. Фiгури були розставленi. Бет поспiхом витрусила щiтки й сiла за дошку. Чоловiк уже встиг походити своiм королiвським пiшаком. Вона походила власним на два поля вперед. Цього разу вона не припуститься помилки. Прибиральник швидко походив удруге, а вона негайно вiдповiла на його хiд. Вони нiчого не говорили й постiйно ходили. Бет вiдчувала напругу, i iй це подобалось. На двадцятому ходу мiстер Шайбель вивiв коня в невдалий момент, i дiвчинка змогла просунути пiшака на шосту горизонталь вiд себе. Чоловiк повернув коня. Вiн змарнував хiд, i коли Бет це побачила, ii пройняв трепет. Вона розмiняла свого слона на того коня. Тодi, на наступному ходу, знову посунула пiшака. Ще хiд – i вiн стане ферзем. Мiстер Шайбель дивився на це, а потiм розлючено простягнув руку i перекинув свого короля. Обое не сказали нi слова. Це була перша ii перемога. Уся напруга вщухла, i те, що вiдчувала Бет, було найдивовижнiшим у ii життi. * * * Вона виявила, що може пропускати недiльнi обiди й нiхто не звертае на це уваги. Це дало iй три години з мiстером Шайбелем – поки той не йшов додому о пiв на третю. Обое мовчали. Вiн завжди грав бiлими i ходив першим, а Бет – чорними. Дiвчинка думала, чи не заговорити про це, але не стала. Однiеi недiлi, пiсля партii, яку чоловiк заледве виграв, вiн сказав iй: – Маеш навчитися Сицилiйського захисту. – Що це? – дратiвливо вiдповiла Бет. Їi досi долала прикрiсть за поразку. Минулого тижня вона перемогла мiстера Шайбеля двiчi. – Коли бiлi ходять пiшаком на d4, чорнi роблять ось так, – вiн простягнув руку i пересунув бiлого пiшака на двi клiтинки вперед – це був його майже незмiнний перший хiд. Тодi взяв пiшака перед чорним ферзевим слоном i поставив його на два поля ближче до середини. Це вперше чоловiк показав Бет щось подiбне. – А потiм що? – спитала вона. Мiстер Шайбель узяв королiвського коня та походив ним уперед i лiворуч. – Кiнь на f3. – Що таке f3? – Це поле на вертикалi слона з королiвського флангу, на третiй горизонталi. Куди я щойно поставив коня. – У полiв е назви? Прибиральник незворушно кивнув. Бет вiдчувала його нехiть розкривати iй навiть цю iнформацiю. – Якщо добре граеш, то так, у них е назви. Вона подалася вперед. – Навчiть мене. Чоловiк змiрив ii поглядом звисока. – Нi. Не зараз. Це доводило Бет до сказу. Дiвчинка добре розумiла, що в кожного е своi таемницi. В неi вони були. І водночас хотiла перехилитися через шахiвницю, влiпити прибиральниковi ляпаса й змусити все розповiсти. Вона шумно вдихнула. – Це i е Сицилiйський захист? Мiстер Шайбель, здаеться, вiдчув полегшення вiд того, що Бет облишила тему назв полiв. – Це ще не все, – вiдповiв вiн. Чоловiк продовжив показувати iй основнi ходи та деякi варiанти. Але не використовував назв полiв. Показав iй варiант Левенфiша та варiант Найдорфа i наказав повторити. Бет не припустилася жодноi помилки. Але коли пiсля цього вони грали у справжню гру, мiстер Шайбель висунув уперед свого ферзевого пiшака, i вона одразу зрозумiла, що те, чого вiн щойно ii навчив, у цiй ситуацii було безглуздим. Бет зиркнула на нього над шахiвницею, вiдчуваючи, що якби мала нiж, то могла б заколоти ним прибиральника. Тодi знову подивилася на дошку й походила своiм ферзевим пiшаком, нацiлена виграти. Мiстер Шайбель поставив поруч зi своiм ферзевим пiшаком iншого, того, що перед слоном. Вiн часто так робив. – Це одна з тих штук? Як Сицилiйський захист? – запитала Бет. – Вони називаються дебютами. – Чоловiк не дивився на неi; вiн спостерiгав за дошкою. – Це один iз них? Чоловiк стенув плечима. – Це ферзевий гамбiт. Дiвчинцi стало краще. Вона навчилася вiд нього чогось iще. Вирiшила не брати запропонованого пiшака, а залишити напругу на шахiвницi. Так iй було бiльше до смаку. Їй подобалось, як вертикалями й дiагоналями ширилася сила фiгур. Посеред гри, коли фiгури стояли по всiй шахiвницi, пристрастi, що вирували на дошцi, захоплювали Бет. Вона походила своiм королiвським конем, вiдчуваючи, як розкриваеться його мiць. За двадцять ходiв вона взяла обох тур мiстера Шайбеля, i той здався. Бет перевернулася на лiжку, поклала на голову подушку, щоб затулити свiтло з-пiд дверей до коридору, i почала думати, як поеднати слона й туру, щоб поставити королю неочiкуваний шах. Якщо вона пересуне слона, королю буде оголошено шах, i наступного ходу ii слон може робити що завгодно – навiть узяти ферзя. Бет досить довго лежала ось так, схвильовано обмiрковуючи цей потужний напад. Тодi вiдкинула подушку, лягла горiлиць, розклала шахiвницю на стелi та почала перегравати всi своi партii з мiстером Шайбелем, кожну по черзi. Вона помiтила два моменти, коли могла б вiдтворити щойно вигадану нею комбiнацiю тури й слона. В одному випадку можна було форсувати цю ситуацiю за допомогою подвiйноi загрози нападу, а в iншому, ймовiрно, пiдготувати ii непомiтно. Бет подумки повторила цi двi партii з новими ходами i виграла обидвi. Тодi щасливо всмiхнулася сама до себе та заснула. * * * Учителька математики доручила вичистити щiтки iншому учневi, сказавши, що Бет потрiбен вiдпочинок. Це було нечесно, адже в неi i далi були вiдмiннi оцiнки з математики, але вдiяти було н?чого. Вона сидiла в класi, поки маленький рудий хлопчик щодня виходив до пiдвалу зi щiтками, i виконувала своi безглуздi вправи з додавання й вiднiмання тремтливою рукою. Вона хотiла грати в шахи чимдалi вiдчайдушнiше. У вiвторок i середу дiвчинка випила тiльки одну пiгулку, а другу вiдклала. У четвер змогла заснути, з годину програвши в шахи подумки, i зекономила обидвi. Так само зробила в п’ятницю. Усю суботу пiд час роботи на кухнi, християнського кiно в бiблiотецi по обiдi та Бесiди для Особистого Розвитку перед вечерею вона вiдчувала легеньке тепло, коли згадувала про шiсть пiгулок у футлярi для зубноi щiтки. Того вечора, коли оголосили вiдбiй, вона проковтнула iх усi одну за одною й почекала. Ефект, коли вiн настав, був прекрасним – у ii животi розлилась якась солодка легкiсть, а всi вузли напруги в тiлi послабились. Бет намагалася не засинати якомога довше, щоб насолодитися теплом у своему нутрi, цим глибоким хiмiчним щастям. У недiлю мiстер Шайбель запитав, де вона була, i Бет здивувало, що йому не байдуже. – Мене не випускали з класу, – вiдповiла. Чоловiк кивнув. Шахiвниця була розкладена, i Бет, на свiй подив, побачила, що бiлi фiгури стояли з ii боку, а ящик з-пiд молока був на своему мiсцi. – Я ходжу перша? – недовiрливо запитала дiвчинка. – Так. Вiдтепер будемо мiнятися. Це за правилами. Бет сiла й походила королiвським пiшаком. Мiстер Шайбель мовчки висунув свого слонового з ферзевого флангу. Вона пам’ятала ходи. Вона нiколи iх не забувала. Прибиральник зiграв варiант Левенфiша; Бет не зводила очей з довгих дiагоналей можливих траекторiй його слона, якими той будь-якоi митi мiг кинутись убiк. І знайшла спосiб нейтралiзувати його на сiмнадцятому ходу. Їй вдалося розмiняти його на свого слабшого слона. Тодi в гру вступив ii кiнь, потiм тура, i ще за десять ходiв Бет поставила мат. Це було нескладно: лишень уважно спостерiгати й уявляти собi варiанти розвитку подiй. Цей мат заскочив чоловiка зненацька; Бет запопала короля на восьмiй горизонталi, простягнувши руку через усю дошку i твердо встановивши свою туру на матовому полi. – Мат, – спокiйно оголосила вона. Сьогоднi мiстер Шайбель здавався iнакшим. Вiн не супився, як завжди, коли Бет перемагала. Вiн подався вперед i промовив: – Я навчу тебе шаховоi нотацii. Дiвчинка звела погляд. – Назви полiв. Тепер я тебе навчу. Вона примружилась. – Тепер я досить добре граю? Чоловiк хотiв був щось сказати, але передумав. – Скiльки тобi рокiв, дитино? – Вiсiм. – Вiсiм рокiв. – Вiн нахилився вперед, наскiльки йому дозволяло величезне черево. – Правду кажучи, дитино, ти неймовiрна. Вона не зрозумiла, що вiн мае на увазi. – Вибач, – мiстер Шайбель потягнувся по майже порожню пляшку, що стояла на пiдлозi. Тодi закинув голову й надпив iз неi. – Це вiскi? – запитала Бет. – Так, дитино. Але нiкому не кажи. – Не скажу, – пообiцяла вона. – Навчiть мене шаховоi нотацii. Прибиральник поставив пляшку назад. Бет якусь мить спостерiгала за його рухами поглядом, думаючи про те, як смакуе вiскi i як людина почуваеться, коли вип’е його. Тодi перевела погляд i знову зосередилася на шахiвницi з ii тридцятьма двома фiгурами, вiд кожноi з яких ширилася власна мовчазна сила. * * * Якось вона прокинулася посеред ночi. На краечку ii лiжка хтось сидiв. Бет напружилась. – Розслабся, – прошепотiла Джолiн. – Це лише я. Бет нiчого не вiдповiла, просто лежала й чекала. – Я подумала, тобi буде цiкаво спробувати дещо, – сказала Джолiн. Засунула руку пiд ковдру та обережно поклала ii на живiт Бет. Вона лежала горiлиць. Джолiн не забирала руки, а тiло Бет не розслаблялося. – Не затискайся, – прошепотiла Джолiн. – Я не зроблю тобi боляче. – Вона тихенько захихотiла. – Я просто збуджена. Знаеш, що таке бути збудженою? Бет не знала. – Просто розслабся. Я лише трохи погладжу. Буде приемно, якщо ти не опиратимешся. Бет повернула голову до дверей у коридор. Вони були зачиненi. З-пiд них, як завжди, пробивалося свiтло. Вона чула далекi голоси бiля вахти. Рука Джолiн рухалася донизу. Бет похитала головою. – Не… – зашепотiла. – Та цить уже, – перебила ii Джолiн. Їi рука опустилася ще далi, а один палець почав рухатися сюди-туди. Боляче не було, але щось у Бет опиралося цьому. Дiвчинка вiдчула, як пiтнiе. – О, бляха, – мовила Джолiн. – Мабуть, це дуже приемно. – Вона посунулася ближче до Бет i взяла ii долоню вiльною рукою, тягнучи ii до себе. – Ти теж мене торкнися, – сказала. Бет розслабила руку. Джолiн завела ii пiд свою нiчну сорочку, поки пальцi дiвчинки не намацали щось тепле й вологе. – Ну ж бо, натисни трохи, – прошепотiла Джолiн. Тон ii шепоту був страхiтливий. Бет послухалась i натисла сильнiше. – Ну ж бо, мала, – шепотiла вона, – порухай вгору-вниз. Ось так. Вона почала терти Бет пальцем. Та була нажахана. Бет кiлька разiв потерла Джолiн, докладаючи зусиль, зосереджуючись на цiй дii. Їi обличчя змокло вiд поту, а вiльна рука стискала простирадло з усiею силою. Тодi лице Джолiн опинилося бiля ii обличчя, а рука обiйняла ii за груди. – Швидше, – прошепотiла Джолiн. – Швидше. – Нi, – сказала Бет уголос, налякана. – Нi, я не хочу. – Вона забрала руку. – От срань, – голосно мовила Джолiн. У коридорi почулися поспiшнi кроки, i дверi розчахнулися. До спальнi ввiрвалося свiтло. Це була одна з нiчних наглядачок, яких Бет не знала. Панi стояла на порозi цiлу хвилину. Усе було тихо. Джолiн пiшла. Бет не наважувалась поворухнутися, щоб перевiрити, чи та повернулася до свого лiжка. Нарештi жiнка пiшла. Бет обернулася й побачила обриси тiла Джолiн у ii постелi. У тумбочцi Бет лежало три пiгулки; дiвчинка випила всi три. Тодi лягла на спину й почекала, поки поганий присмак у ротi не мине. На ранок у iдальнi Бет почувалася розбитою через недосип. – Ти найпотворнiша бiла дiвчинка у свiтi, – прорекла Джолiн театральним шепотом. Вона пiдiйшла до Бет, яка стояла в черзi за мюслями. – У тебе потворний нiс i потворне обличчя, а шкiра в тебе як наждак. Ти бiла бидлота, рагульська сучка. І Джолiн, задерши голову, пiшла до вiконця з яечнею. Бет нiчого не сказала, адже знала, що це була правда. * * * Король, кiнь, пiшак. Пристрастi на шахiвницi ледве не розривали ii на частини. Тодi – гуп! – упав ферзь. Тури по кутках дошки спершу зволiкали, але трималися наготовi, нарощуючи напругу, а тодi вивiльняючи ii за один-единий хiд. На уроках природознавства мiс Гедлi розповiдала про магнiти, про «силовi лiнii». Бет, яка мало не засинала вiд нудьги, рiзко прокинулась. Силовi лiнii: слони на дiагоналях; тури на вертикалях. Стiльцi в класi можна було вважати полями. Якби рудоволосий хлопчик на iм’я Ральф був конем, вона могла б пiдняти його й перевести на два стiльцi вперед i один убiк, примостивши його на порожне мiсце бiля Денiз. Це означало б шах Бертранду, який сидiв за першою партою i був, як вирiшила Бет, королем. Вона всмiхнулася вiд цiеi думки. Вони з Джолiн за тиждень iз гаком не сказали одна однiй нi слова, але Бет не дозволяла собi плакати. Їй було майже дев’ять, i iй не потрiбна була Джолiн. Неважливо, що вона про це думала. Їй не потрiбна була Джолiн. * * * – На, – сказав мiстер Шайбель. Вiн простягнув iй щось у коричневому паперовому пакетi. Це була важка книжка в м’якiй обкладинцi – «Сучаснi шаховi дебюти». Бет почала гортати сторiнки, не вiрячи власним очам. Вони були вкритi довгими стовпчиками шахових нотацiй. Там були маленькi зображення шахiвницi й роздiли на кшталт «Дебюти ферзевого пiшака» та «Системи Індiйського захисту». Бет пiдвела погляд. Чоловiк дивився на неi, суплячи брови. – Це найкраща книга для тебе, – сказав вiн. – З неi ти дiзнаешся все, що хочеш. Дiвчинка нiчого не сказала, а сiла на свiй ящик з-пiд молока бiля шахiвницi, надiйно тримаючи книжку на колiнах i чекаючи на гру. * * * Найнуднiшим предметом була англiйська мова та лiтература, з повiльним голосом мiстера Есперо та поетами, що мали iмена на кшталт Джон Грiнлiф Вiттьер чи Вiльям Каллен Браянт. «Куди веде тебе / Твiй шлях самотнiй в небi надвечiрнiм»…[3 - Початок вiрша Вiльяма Каллена Браянта «До водоплавноi птахи».] Це було тупо. А вчитель читав уголос, виразно вимовляючи кожне слово. Поки мiстер Есперо читав, Бет тримала «Сучаснi шаховi дебюти» пiд партою. Вона по черзi вивчала кожен варiант, розiгруючи iх подумки. На третiй день нотацii – e4, Кf3 – перетворилися в ii меткому розумi на матерiальнi фiгури на реальних полях. Вона легко бачила iх; шахiвниця була iй не потрiбна. Можна було сидiти ось так, iз «Сучасними шаховими дебютами» на колiнах, укритих синьою плiсированою саржевою спiдницею, якi видавали в притулку «Метуен», i поки мiстер Есперо бурмотiв про те, як велика поезiя збагачуе дух, або цитував уголос рядки на кшталт: «До того, хто з природою зв’язок / Пiдтримуе, природа промовляе / Мiльйоном голосiв», – шаховi фiгури перемiщалися перед примруженими очима Бет. Наприкiнцi книжки були записанi деякi класичнi партii до самого кiнця, до здачi на двадцять сьомому ходу чи нiчиеi на сороковому, i дiвчинка навчилася проганяти в думках цiлий балет фiгур, iнколи вiдчуваючи, як перехоплюе подих вiд елегантностi комбiнованого нападу або жертви чи вiд стримуваноi рiвноваги сил у певнiй ситуацii. І вона завжди зосереджувалася на виграшi або на можливостi виграшу. «В годину щастя / це мова радостi й веселий усмiх, / i красномовна врода…»[4 - Останнi двi цитати – першi рядки найвiдомiшого вiрша Вiльяма Каллена Браянта «Танатопсис».], – читав мiстер Есперо, а думки Бет палко, натхненно витанцьовували, захопленi геометричною пишнотою шахiв, i тонули у великих перестановках, якi вiдкривалися ii душi, а та вiдкривалася до них. * * * – Бiле бидло! – прошипiла Джолiн, коли вони виходили з уроку iсторii. – Негритоска, – прошипiла Бет у вiдповiдь. Джолiн стала й витрiщилася на неi. * * * Наступноi суботи Бет ужила шiсть пiгулок i здалася iхнiй солодкiй хiмii, поклавши одну руку на живiт, а iншу – на пiхву. Це слово вона знала. Це була одна з небагатьох речей, яких мама навчила ii перед тим, як розбитись на «шевроле». «Пiдмийся, – казала мама у ваннi. – І гарненько помий пiхву». Бет порухала пальцями вгору-вниз, як робила Джолiн. Приемно не було. Принаймнi не iй. Бет забрала руку й провалилася назад у розслаблений стан вiд пiгулок. Може, вона була замала. Джолiн була старша на чотири роки, i в неi там росло кучеряве волосся. Бет його тодi вiдчула. * * * – Доброго ранку, бидлото, – спокiйно сказала Джолiн. Вираз ii обличчя був розслаблений. – Джолiн! – гукнула Бет. Та пiдiйшла ближче. Окрiм них двох, поруч нiкого не було. Це було в роздягальнi пiсля фiзкультури. – Чого ти хочеш? – запитала Джолiн. – Хочу знати, що таке членосос. Джолiн витрiщилася на неi на якусь мить. Тодi розсмiялася. – Бляха, – сказала. – Ти знаеш, що таке член? – Нi, не думаю. – Це ота штука, яка е в хлопцiв. Наприкiнцi книжки про здоров’я. Схожа на палець. Бет кивнула. Вона пам’ятала ту картинку. – Ну, сонце, – серйозно мовила Джолiн, – е дiвчата, якi люблять смоктати той палець. Бет замислилася. – Хiба вони ним не пiсяють? – уточнила вона. – Сподiваюсь, вiн очищуеться, – сказала Джолiн. Бет пiшла, шокована. І досi збентежена. Вона чула про вбивць i катiв; удома бачила, як сусiдський хлопчак до пiвсмертi забив свого пса важким цiпом; але не розумiла, як хтось може робити те, про що розповiла Джолiн. * * * Наступноi недiлi вона виграла п’ять партiй поспiль. Вона грала з мiстером Шайбелем уже три мiсяцi i знала, що вiн бiльше не в змозi ii побити. Жодного разу. Вона передбачала кожний виверт, кожну загрозу, якi вiн умiв провернути. Йому не вдавалося заплутати ii своiми конями, чи втримати фiгуру на небезпечному полi, чи залякати ii, взявши якусь важливу фiгуру. Бет усе передбачала й запобiгала загрозi, не припиняючи готувати напад. Коли вони закiнчили, прибиральник перепитав: – Тобi вiсiм рокiв? – У листопадi буде дев’ять. Вiн кивнув. – Ти прийдеш наступноi недiлi? – Так. – Добре. Приходь обов’язково. Наступноi недiлi в пiдвалi, крiм мiстера Шайбеля, був iще один чоловiк. Той був худорлявий, одягнений у смугасту сорочку з краваткою. – Це мiстер Ганц iз шахового клубу, – вiдрекомендував його мiстер Шайбель. – Шахового клубу? – повторила Бет, розглядаючи новоприбулого чоловiка. Вiн трохи скидався на мiстера Шелла, хоч i всмiхався. – Ми граемо разом у клубi, – пояснив мiстер Шайбель. – Я треную команду старшокласникiв. У «Дункан-Гай», – сказав мiстер Ганц. Бет нiколи не чула про таку школу. – Зiграеш зi мною? – запропонував мiстер Ганц. Замiсть вiдповiдi дiвчинка всiлася на ящику з-пiд молока. Збоку вiд шахiвницi стояв складаний стiлець. Мiстер Шайбель умостив у нього свое опасисте тiло, а мiстер Ганц сiв на табурет. Простягнув руку швидким нервовим рухом i взяв двох пiшакiв: бiлого й чорного. Склав долонi пригорщею, потрусив пiшакiв, а тодi витягнув до Бет два стиснутi кулаки. – Обирай руку, – сказав мiстер Шайбель. – Навiщо? – Гратимеш за тих, кого обереш. – А-а, – вона простягнула руку й легко торкнулася лiвоi руки мiстера Ганца. – Оця. Чоловiк розтулив пальцi. На його долонi лежав чорний пiшак. – Вибач, – сказав вiн, усмiхаючись. Вiд його усмiшки Бет стало незатишно. Шахiвниця вже стояла чорними до Бет. Мiстер Ганц поставив пiшакiв на мiсця, походив пiшаком на e4, i дiвчинка розслабилась. Вона вивчила кожнiсiнький рядочок про Сицилiйський захист у книзi. Вона поставила свого пiшака перед слоном ферзевого флангу на два поля вперед. Коли ii суперник походив конем, Бет вирiшила скористатися варiантом Найдорфа. Але мiстер Ганц був трохи зарозумним для цього. Вiн грав краще за мiстера Шайбеля. А втiм, пiсля пiв десятка ходiв Бет зрозумiла, що його легко побити, i рухалася до перемоги спокiйно й безжально, поки не змусила чоловiка здатися на двадцять четвертому ходу. Вiн поставив свого короля збоку вiд дошки. – Ти, безперечно, знаешся на грi, юна панно. У тебе тут е команда? Дiвчинка з нерозумiнням втупилася в нього поглядом. – Іншi дiвчата. Тут е шаховий клуб? – Нi. – Де ж ти тодi граеш? – Тут. – Мiстер Шайбель сказав, що ви граете з ним по кiлька партiй щонедiлi. Що ти робиш мiж тим? – Нiчого. – Але як ти тодi тренуешся? Бет не бажала розповiдати йому про те, як подумки грае в шахи на уроках i ночами в лiжку. Щоб вiдволiкти мiстера Ганца, запропонувала: – Хочете зiграти ще раз? Вiн засмiявся. – Добре. Тепер твоя черга грати бiлими. Вона перемогла його ще спритнiше, почавши з дебюту Ретi. У книжцi його назвали «гiпермодерною» системою; Бет подобалось, як у ньому використовуеться бiлопiльний слон. За двадцять ходiв дiвчинка зупинила мiстера Ганца i вказала йому на мат, який збиралася оголосити за три ходи. Чоловiковi знадобилося пiв хвилини, щоб побачити це. Не вiрячи очам, вiн похитав головою i поклав свого короля набiк. – Це надзвичайно, – промовив вiн. – Я нiколи не бачив нiчого подiбного. – Мiстер Ганц пiдвiвся й пiдiйшов до печi, бiля якоi Бет помiтила маленький пакет iз магазину. – Зараз я мушу йти. Але я принiс тобi подарунок. Вiн передав iй пакет. Бет зазирнула всередину, сподiваючись побачити ще одну книжку з шахiв. Подарунок був загорнутий у рожевий обгортковий папiр. – Розпакуй, – сказав мiстер Ганц, усмiхаючись. Дiвчинка вийняла пакунок i зiрвала вiльно обгорнутий папiр. Пiд ним була рожева лялька в синiй вiзерунчастiй сукнi та з губками бантиком. Бет якусь мить дивилася на неi. – Ну як? – запитав мiстер Ганц. – Хочете зiграти ще раз? – запропонувала Бет, тримаючи ляльку за руку. – Мушу йти, – вiдповiв чоловiк. – Може, приiду ще раз наступного тижня. Вона кивнула. У кiнцi коридору стояла велика бочка для бензину, яку використовували як смiтник. Дорогою на недiльне кiно, проходячи повз бочку, Бет викинула в неi ляльку. * * * На уроцi охорони здоров’я Бет знайшла ту картинку наприкiнцi книжки. На однiй сторiнцi було зображено жiнку, а на iншiй – чоловiка. Це були простi рисунки без тiней. Обое стояли з опущеними руками, оберненими долонями назад. На трикутнику пiд пласким животом у жiнки була проста вертикальна риска. У чоловiка такоi риски не було, а якщо й була, ii не було видно. Натомiсть вiн мав щось схоже на маленький гаманець, попереду якого звисала невеличка кругляста штучка. Джолiн сказала, що вона схожа на палець. Це й був його член. Учитель, мiстер Г’юм, розповiдав, що потрiбно iсти свiжу зелень бодай раз на день. Вiн почав записувати назви листових овочiв на дошцi. За великим вiкном лiворуч вiд Бет розквiтала рожева камелiя. Дiвчинка розглядала зображення голого чоловiка, марно намагаючись знайти якийсь секрет. * * * Наступноi недiлi мiстер Ганц повернувся. Вiн принiс власну шахiвницю. На нiй були чорнi та бiлi поля, а фiгури лежали в дерев’янiй скриньцi, оббитiй червоною повстю. Вони були зробленi зi шлiфованого дерева; на бiлих було видно текстуру. Поки мiстер Ганц розставляв iх, Бет витягнула руку й пiдняла одного з коней. Вiн був важчим, нiж тi, якими вона грала, а внизу мав кружечок зеленого фетру. Бет нiколи ранiше не думала про володiння речами, але iй хотiлося мати цей набiр для шахiв. Мiстер Шайбель розклав свою шахiвницю, як зазвичай, i принiс iще один ящик з-пiд молока до шахiвницi мiстера Ганца. Тепер двi дошки лежали поруч за кiлькадесят сантиметрiв одна вiд одноi. Був сонячний день, i яскраве свiтло сочилося до примiщення, просiюючись крiзь низенькi кущi обiк стежки скраю будiвлi. Поки розставляли фiгури, всi мовчали. Мiстер Ганц обережно забрав коня з руки Бет i поставив його на початкове мiсце. – Ми подумали, що ти можеш зiграти з нами обома, – сказав вiн. – Одночасно? Чоловiк кивнув. Їi ящик з-пiд молока поставили мiж двома шахiвницями. Вона грала бiлими в обох партiях, i в обох почала з пiшака на e4. Мiстер Шайбель вiдповiв Сицилiйським; мiстер Ганц походив пiшаком на e5. Бет навiть не доводилося зупинятись i думати над варiантами. Походила обидва рази й утупилася за вiкно. Вона побила iх обох без жодних зусиль. Мiстер Ганц розставив фiгури, i все почалося спочатку. Цього разу Бет походила пiшаком на d4 в обох партiях, а тодi пiшаком на c4 – ферзевий гамбiт. Вона почувалася глибоко розслабленою, майже як увi снi. Близько пiвночi дiвчинка вжила сiм пiгулок транквiлiзаторiв, i та млiсть ще не минулася повнiстю. Десь на серединi партiй вона дивилася на кущ iз рожевими квiтами, коли почула голос мiстера Ганца: – Бет, я походив слоном на f4. На що замрiяно вiдповiла: – Кiнь на e5. Кущ, здавалося, аж свiтився у весняних сонячних променях. – Слон на g5, – сказав мiстер Ганц. – Ферзь на d4, – вiдповiла Бет, так само не дивлячись. – Кiнь на c6, – прохрипiв мiстер Шайбель. – Слон на b5, – вiдказала дiвчинка, не зводячи очей iз рожевих суцвiть. – Пiшак на g6, – у голосi мiстера Ганца вчувалася дивна м’якiсть. – Ферзь на a4, шах, – мовила Бет. Вона почула, як мiстер Ганц рiзко втягнув повiтря. За секунду вiн озвався: – Король на f8. – Мат за три ходи, – сказала Бет, не повертаючись. – Перший шах – конем. Навколо короля два чорнi поля, i слон блокуе обидва. Тодi кiнь ставить мат. Мiстер Ганц повiльно видихнув. – Господи Боже! – промовив вiн. 2 Усi дивилися суботне пообiдне кiно, коли мiстер Фергюссен прийшов вiдвести Бет до кабiнету мiсiс Дiрдорф. То був фiльм про манери за столом пiд назвою «Як поводитись за вечерею», тож дiвчинка не заперечувала. Але була нажахана. Вони дiзналися, що вона пропускала недiльну школу? Що вiдкладае пiгулки? Поки мiстер Фергюссен у своiх бiлих брюках i футболцi вiв ii довгим коридором, устеленим зеленим лiнолеумом iз чорними трiщинками, ноги в Бет тремтiли, а колiна пiдгиналися. Їi грубi коричневi черевики скрипiли по лiнолеуму, i вона мружилася в яскравому свiтлi люмiнесцентних ламп. Напередоднi в неi був день народження. Нiхто цього не помiтив. Мiстер Фергюссен, як i зазвичай, мовчав, швидко крокуючи поперед нею коридором. Бiля дверей iз матовим склом i табличкою «ГЕЛЕН ДІРДОРФ – ДИРЕКТОРКА» вiн зупинився. Бет штовхнула дверi й увiйшла. Секретарка в бiлiй блузцi сказала iй iти далi до кабiнету директорки. Мiсiс Дiрдорф чекала на неi. Бет вiдчинила масивнi дерев’янi дверi i зайшла. У червоному крiслi сидiв мiстер Ганц у коричневому костюмi. Мiсiс Дiрдорф сидiла за письмовим столом. Вона розглядала Бет з-понад окулярiв у черепаховiй оправi. Коли дiвчинка ввiйшла, мiстер Ганц нiяково всмiхнувся й пiдвiвся з крiсла. Тодi знову незграбно сiв. – Елiзабет, – сказала мiсiс Дiрдорф. Бет зачинила за собою дверi й стала за кiлька крокiв вiд них. Вона дивилася на жiнку. – Елiзабет, мiстер Ганц говорить, що ти… – директорка поправила окуляри на носi, – …ти – обдарована дитина. – Вона зиркнула на Бет, нiби очiкуючи, що та почне заперечувати. Але Бет мовчала, тож жiнка повела далi: – У нього до нас незвичне прохання. Вiн хоче, щоб ти вiдвiдала старшу школу у… – мiсiс Дiрдорф знову глянула на мiстера Ганца. – У четвер, – пiдказав той. – У четвер. Пiсля обiду. Вiн стверджуе, що ти – феноменальна шахiстка. І хоче, щоб ти зiграла в шаховому клубi. Бет нiчого не вiдповiла. Вона досi була налякана. Мiстер Ганц прочистив горло: – У клубi дюжина членiв, i я хотiв би, щоб ти зiграла з ними. – Ну? – перепитала мiсiс Дiрдорф. – Ти цього хотiла б? Ми можемо оформити це як екскурсiю. – Вона похмуро всмiхнулася мiстеровi Ганцу. – Ми намагаемось давати нашим дiвчаткам можливiсть здобути досвiд за стiнами притулку. Бет уперше про таке чула; вона не знала жодноi дитини, яка коли-небудь кудись iздила. – Так, – вiдповiла вона. – Я хочу. – Добре, – сказала мiсiс Дiрдорф. – Тодi домовились. Мiстер Ганц забере тебе з однiею зi старшокласниць у четвер пiсля обiду. Чоловiк пiдвiвся, збираючись iти, i Бет хотiла пiти за ним, але мiсiс Дiрдорф покликала ii. – Елiзабет, – заговорила директорка, коли вони залишились удвох, – мiстер Ганц повiдомив менi, що ти граеш у шахи iз нашим господарником. Дiвчинка вагалася, що вiдповiсти. – З мiстером Шайбелем. – Так, панi. – Це дуже неправильно, Елiзабет. Ти ходила до пiдвалу? Якусь мить вона думала збрехати. Але мiсiс Дiрдорф було нескладно дiзнатися правду. – Так, панi, – повторила Бет. Вона очiкувала на вибух гнiву, але голос жiнки був на диво розслаблений. – Так не можна, Елiзабет, – сказала вона, – адже в притулку «Метуен» дiють високi стандарти. Ми не можемо дозволити тобi грати в шахи в пiдвалi. Бет вiдчула, як у животi щось напружилось. – Здаеться, в комiрчинi для iгор е шахiвниця, – мовила мiсiс Дiрдорф. – Я попрошу Фергюссена пошукати. У приймальнi задзвонив телефон, i на апаратi директорки замиготiв вогник. – Це все, Елiзабет. Слiдкуй за своiми манерами у старшiй школi i не забудь почистити нiгтi. * * * У газетних комiксах про майора Гупла майор Гупл ходив до клубу «Оулз». Там чоловiки сидiли у старих великих крiслах, пили пиво й розмовляли про президента Айзенгауера i про те, скiльки iхнi дружини витрачають на капелюшки. У майора Гупла було велике черево, як у мiстера Шайбеля, а коли вiн сидiв у клубi «Оулз» iз пляшкою темного пива в руцi, слова виривалися з його рота маленькими бульбашками. У найбiльшiй бульбашцi було написано те, що вiн говорив, наприклад, «Пхе» чи «Овва!». Ото й був «клуб». Щось на кшталт читальноi зали в бiблiотецi притулку. Можливо, Бет гратиме з тими дванадцятьма людьми в подiбнiй кiмнатi. Бет нiкому про це не сказала. Навiть Джолiн. Лежала в лiжку пiсля вiдбою i думала про це з нетерплячим здриганням у животi. Чи зможе вона зiграти так багато партiй? Дiвчинка перекотилася горiлиць i нервово помацала кишеньку пiжами. Там лежали двi пiгулки. До четверга лишалося шiсть днiв. Можливо, мiстер Ганц мав на увазi, що Бет гратиме одну партiю з однiею людиною, а тодi наступну з iншою, якщо так було правильно. Вона пошукала слово «феноменальний». У словнику зазначалося: «Рiдкiсний, незвичайний, винятковий». Тепер Бет подумки повторювала цi слова про себе: «Рiдкiсний, незвичайний, винятковий». У ii головi вони перетворилися на мелодiю. Бет намагалася уявити одночасно дванадцять шахiвниць, вишикуваних на стелi. Але бачила чiтко лише чотири чи п’ять iз них. Вона обрала для себе чорнi фiгури, а бiлi вiддала «iм» i змусила «iх» походити пiшаком на e4, а сама вiдповiла Сицилiйським захистом. Бет виявила, що може вести п’ять партiй i зосереджуватися на однiй iз них, поки чотири iншi чекають на неi. Вона почула, як у кiнцi коридору на вахтi хтось спитав: «Котра зараз година?» – а iнший голос вiдповiв: «Пiв на третю». Мама колись називала це «глупа нiч». Зараз був саме такий час. Бет i далi грала в шахи, ведучи одночасно п’ять уявних партiй. Вона забула про пiгулки в кишеньцi. Наступного ранку мiстер Фергюссен, як i завжди, видав iй маленький паперовий келишок, але коли дiвчинка зазирнула в нього, то побачила двi оранжевi пiгулки з вiтамiнами й бiльше нiчого. Вона пiдвела погляд на молодика за вiконечком для видачi лiкiв. – От i все, – сказав вiн. – Наступна. Бет не ворухнулася, хоча дiвчинка ззаду штовхала ii в спину. – А де зеленi? – Вам iх бiльше не дають, – вiдповiв мiстер Фергюссен. Бет стала навшпиньки й зазирнула за вiконце. Там, за спиною мiстера Фергюссена, стояла велика скляна банка, аж на третину заповнена зеленими пiгулками. Там iх було, мабуть, сотнi, схожих на крихiтнi желейки. – Он же вони, – сказала дiвчинка, тицьнувши пальцем. – Ми вiд них вiдмовляемось, – пояснив молодик. – Це новий закон. Нiяких транквiлiзаторiв дiтям. – Зараз моя черга, – сказала Гледiс за спиною Бет. Та не ворухнулася. Розтулила рота, щоб щось сказати, але нiчого не вийшло. – Зараз моя черга отримувати вiтамiни, – повторила Гледiс гучнiше. * * * Траплялися ночi, коли вона була така захоплена шахами, що засинала без пiгулок. Але ця була не з таких. Бет не могла навiть думати про шахи. У ii футлярi для зубноi щiтки лежали три пiгулки, i це все. Кiлька разiв вона вирiшувала дiстати одну з них, але тодi передумувала. * * * – Чула, ти збираешся показати себе, – промовила Джолiн. Вона реготнула, радше сама до себе, нiж до Бет. – Будеш грати в шахи перед iншими. – Хто тобi сказав? – запитала Бет. Вони перевдягалися пiсля волейболу. Груди Джолiн, на якi рiк тому ще й натяку не було, пiдстрибували пiд спортивною сорочкою. – Дитино, я багато чого знаю, – вiдказала вона. – Це ж ото схоже на шашки, але де фiгури стрибають по всьому полю? Мiй дядько Губерт у таке грав. – Тобi мiсiс Дiрдорф сказала? – Я не воджуся з тою тiткою, – i Джолiн змовницьки всмiхнулася: – Це Фергюссен. Вiн розповiв менi, що ти iдеш до старшоi школи в середмiстi. Пiслязавтра. Бет недовiрливо витрiщилась на дiвчину. Працiвники притулку не дiлилися плiтками з сиротами. – Фергюссен?.. Джолiн нахилилася й серйозно сказала: – Ми з ним iнколи дружимо. Тiльки нi слова нiкому, чула? Бет кивнула. Джолiн вiдсунулась i продовжила витирати волосся бiлим рушником. Пiсля волейболу можна було завжди потягти час, миючись у душi та вдягаючись, перш нiж iти на уроки. Бет дещо спало на думку. За мить вона тихо гукнула: – Джолiн. – А? – Фергюссен давав тобi зеленi пiгулки? Додатковi? Джолiн суворо глянула на дiвчинку. Тодi ii лице пом’якшало. – Нi, сонце. Я б i рада була, якби дав. Але на них там цiлий штат уiвся за цi пiгулки. – Але вони досi там. У великiй банцi. – Що, реально? – перепитала Джолiн. – Я не бачила. – Вона не зводила очей iз Бет. – Я помiтила, що ти якась метушлива останнiм часом. У тебе симптоми вiдмiни? Бет випила останню пiгулку напередоднi ввечерi. – Не знаю, – вiдповiла вона. – А ти зверни увагу, – сказала Джолiн. – Наступнi кiлька днiв тут буде повно знервованих сирiт. Вона вiдклала рушник i потягнулася. Стоячи проти свiтла, з ii кучерявим волоссям i великими круглими очима, Джолiн здавалася вродливою. Сидячи на лавцi поруч iз нею, Бет почувалась потворною. Сiрою, маленькою та потворною. І вона боялася лягати ввечерi спати без пiгулок. Минулi двi ночi дiвчинка спала лишень по двi-три години. В очi нiби пiску засипали, а потилиця пiтнiла навiть одразу пiсля душу. Вона без упину думала про ту велику банку за спиною Фергюссена, на третину заповнену зеленими пiгулками – iх вистачило б на сто футлярiв для зубних щiток. * * * Дорогою до старшоi школи Бет уперше iхала машиною, вiдколи опинилася в притулку «Метуен». Це було чотирнадцять мiсяцiв тому. Майже п’ятнадцять. Мама померла в машинi, у чорнiй, як i ця, через гострий уламок керма, що ввiгнався iй в око. Про це iй розповiла та жiнка з планшеткою, поки дiвчинка витрiщалася на родимку на ii щоцi, нiчого не кажучи. І навiть нiчого не вiдчуваючи. Мама вiдiйшла, сказала та жiнка. Похорон за три днi. Труна буде забита. Бет знала, що таке труна: у нiй спав Дракула. Татко вiдiйшов за рiк до того, через «безтурботне життя», як висловилась мама. Бет сидiла на задньому сидiннi з великою сором’язливою дiвчиною на iм’я Ширлi. Вона була з шахового клубу. Мiстер Ганц вiв машину. Нутрощi Бет затягнулися цупким, як дрiт, вузлом. Вона стискала колiна i дивилася просто перед себе, на потилицю мiстера Ганца над смугастим комiрцем i на машини й автобуси попереду, що з’являлися та зникали за вiтровим склом. Ширлi спробувала зав’язати розмову. – Ти знаеш, що таке королiвський гамбiт? Бет кивнула, але говорити боялася. Вона не спала всю нiч i майже не спала кiлька ночей до того. Попередньоi ночi чула, як Фергюссен смiявся й розмовляв iз жiнкою на вахтi; його гримкий смiх покотився коридором i закотився попiд дверима до спальнi, де лежала на своiй койцi задерев’янiла Бет. Але дещо сталося – дещо неочiкуване. Коли вона вже збиралася поiхати з мiстером Ганцом, до неi пiдбiгла Джолiн, хитро, як завше, зиркнула на чоловiка i сказала: «Можна нам поговорити лише кiлька секунд?» Мiстер Ганц дозволив, i Джолiн квапливо вiдвела Бет убiк та дала iй три зеленi пiгулки. – Ось, сонце, – мовила, – я бачу, що вони тобi потрiбнi. Тодi вона подякувала мiстеру Ганцу й помчала до класу з пiдручником географii пiд пахвою. Але Бет нiяк не могла вжити пiгулки. Тепер вони лежали в неi в кишенi, але вона боялась. У ротi пересохло. Вона знала, що може закинути iх до рота так, що нiхто, мабуть, i не помiтить. Але дiвчинка була нажахана. Вони от-от будуть на мiсцi. У головi паморочилося. Машина зупинилася на свiтлофорi. За перехрестям була заправка з великою синьою вивiскою. Бет прокашлялася. – Менi потрiбно до вбиральнi. – Ми приiдемо за десять хвилин, – сказав мiстер Ганц. Вона твердо похитала головою. – Я не дочекаюсь. Мiстер Ганц знизав плечима. Коли загорiлося зелене свiтло, вiн заiхав на заправку. Бет пiшла до дверей iз лiтерою «Ж» i замкнула iх за собою. То була брудна кiмнатка з розводами на бiлих кахлях i пощербленою раковиною. Вона вiдкрутила кран iз холодною водою й закинула пiгулки до рота. Склавши долонi пригорщею, набрала води i запила лiки. Й одразу стала почуватися краще. * * * То був великий клас iз трьома дошками на дальнiй стiнi. На центральнiй дошцi бiлою крейдою було написано великими друкованими лiтерами: «ЛАСКАВО ПРОСИМО, БЕТ ГАРМОН!», а згори на стiнi висiли кольоровi фотографii президента Айзенгауера та вiцепрезидента Нiксона. Бiльшiсть звичайних парт винесли з кабiнету й поставили вздовж стiни коридору; решту зсунули докупи в дальньому кутку. Посеред примiщення лiтерою «П» розставили три складанi столи, i на кожному лежало по чотири зелено-бежевi шахiвницi з пластиковими фiгурами. Із внутрiшнього боку лiтери «П» стояли металевi стiльцi, до яких були розвернутi чорнi фiгури, але з боку бiлих стiльцiв не було. Пiсля зупинки на заправцi минуло двадцять хвилин, i Бет уже не тремтiла, але в неi пекло в очах i нили суглоби. Вона була вдягнена в свою темно-синю плiсировану спiдницю та бiлу блузку з вишитим на кишеньцi червоним написом «Метуен». Коли вони прийшли, в класi нiкого не було; мiстер Ганц вiдiмкнув дверi своiм ключем. За хвилину пролунав дзвоник, i з коридору долинули тупiт нiг i крики, а тодi почали заходити учнi. То були переважно хлопцi. Великi хлопцi, високi, як чоловiки; вони були з випускного класу. На них були светри, i вони сутулилися, засунувши руки до кишень. На мить Бет замислилася, куди iй сiсти. Але якщо вона гратиме з ними всiма одночасно, то не зможе присiсти; iй доведеться перемiщатися вiд шахiвницi до шахiвницi, щоб робити ходи. – Гей, Аллане. Диви! – крикнув один хлопець iншому, вказуючи великим пальцем на Бет. Вона рiзко вiдчула себе маленькою i нiкчемною людинкою – невиразною сиротою з каштановим волоссям у нудному казенному вбраннi. Вона була вдвiчi меншою за цих легковажних, зухвалих учнiв iз гучними голосами та в яскравих светрах. Бет почувалася безсилою й дурненькою. Але тодi знову глянула на шахiвницi з розставленими у звичному порядку фiгурами, i неприемне вiдчуття послабшало. Може, тут, у старшiй школi, вона була не в своiй тарiлцi, зате поруч iз цими дванадцятьма шахiвницями була на своему мiсцi. – Сiдайте на своi мiсця i заспокойтесь, будь ласка, – заговорив мiстер Ганц iз неочiкуваною владнiстю. – Чарльз Лiвi сяде за першу дошку, позаяк вiн наш найкращий гравець. Іншi можуть сiдати, куди хочуть. Пiд час гри не розмовлятимемо. Раптом усi затихли й перевели погляди на Бет. Вона дивилась у вiдповiдь незмигним поглядом i вiдчувала, як у нiй здiймаеться чорна, як нiч, ненависть. Дiвчинка обернулася до мiстера Ганца i спитала: – Менi вже починати? – Із першоi дошки. – А тодi переходити до наступноi? – Саме так, – пiдтвердив чоловiк. Бет усвiдомила, що вiн навiть не вiдрекомендував ii членам гуртка. Вона пiдiйшла до першоi шахiвницi, бiля якоi з боку чорних сидiв Чарльз Лiвi. Потягнулася, взяла королiвського пiшака i поставила його на четверту горизонталь. Здивувало ii те, як погано вони грали. Геть усi. За кiлька найперших iгор свого життя вона зрозумiла бiльше, нiж вони. Вони залишали вiдсталих пiшакiв по всiй шахiвницi, а iхнi фiгури були абсолютно незахищенi вiд вилок. Кiлька учнiв спробували поставити iй мат грубим нападом. Бет вiдмахнулася вiд них, наче вiд мух. Вона спритно переходила вiд дошки до дошки – у животi було спокiйно, а рука не дрижала. За кожною шахiвницею iй вистачало короткого погляду, аби зчитати позицiю й визначити, що потрiбно зробити. Їi ходи були швидкими, впевненими та смертоносними. Чарльз Лiвi нiбито був найкращим з усiх; вона ж загнала його фiгури в безпомiчне становище за десяток ходiв; ще за шiсть поставила йому мат на останнiй горизонталi за допомогою комбiнацii коня й тури. Думки Бет були яснi, а душа спiвала в такт прекрасним шаховим ходам. У класi пахло крейдою, i ii черевики скрипiли, коли вона переходила до наступного гравця. Усi мовчали; Бет вiдчувала, що перебувае в центрi уваги – маленька й незворушна володарка становища. Надворi спiвали пташки, але вона iх не чула. Деякi учнi витрiщалися на неi. До класу позаходили хлопцi й вишикувалися вздовж дальньоi стiни, спостерiгаючи за незугарною дiвчинкою з сиротинця на околицi мiста, яка рухалася вiд гравця до гравця енергiйно та наполегливо, наче Цезар на полi бою чи Павлова[5 - Анна Павлова (1881–1931) – росiйська балерина, одна з найвiдомiших танцiвниць ХХ столiття.] у свiтлi софiтiв. За грою спостерiгало з дюжину людей. Дехто шкiрився й позiхав, але iншi вiдчували енергiю, що сповнювала примiщення, присутнiсть чогось такого, чого за довгу iсторiю цього старого, ветхого класу тут iще не бачили. Те, що робила Бет, було, правду кажучи, на диво тривiальним, але для тих, хто вмiв слухати, енергiя ii дивовижного розуму аж бринiла в класi. Вона спалахувала в кожному ii ходi. За пiвтори години Бет побила iх усiх, нi разу не помилившись i не змарнувавши жодного ходу. Вона зупинилась i роззирнулась. Узятi фiгури стояли купками поряд iз кожною шахiвницею. Дехто з учнiв витрiщався на неi, але бiльшiсть уникали ii погляду. Кiлька глядачiв поплескали. Бет вiдчула, як шарiеться; щось у нiй вiдчайдушно тяглося до шахiвниць, до глухих кутiв на них. Тепер там нiчого не залишилось. Вона знову стала маленькою безсилою дiвчинкою. Мiстер Ганц подарував Бет кiлограмову коробку шоколадних цукерок «Вiтменз» i повiв ii до машини. Ширлi мовчки сiла, дбаючи про те, щоб не торкатися дiвчинки на задньому сидiннi. Вони в повнiй тишi доiхали назад до притулку «Метуен». Самостiйна робота о п’ятiй годинi була нестерпна. Бет спробувала подумки пограти в шахи, але пiсля гри в старшiй школi уявнi партii миттю втратили всi своi барви i сенс. Намагалася почитати пiдручник iз географii, адже наступного дня мала бути контрольна, але той талмуд майже повнiстю складався з самих картинок, а дiвчинцi до них було байдуже. Джолiн у класi не було, а Бет страшенно хотiла ii побачити, щоб запитати, чи немае бiльше пiгулок. Вона час вiд часу плескала долонею по кишенi блузки в якiйсь забобоннiй надii вiдчути там маленьку тверду пiгулку. Але там нiчого не було. Коли Бет прийшла на вечерю i взяла собi тацю, Джолiн якраз iла спагетi. Бет пiдiйшла до ii столу, перш нiж сходити по iжу. Поруч iз Джолiн сидiла iнша чорна дiвчинка. Саманта, новенька. Вони з Джолiн розмовляли. Бет цiлеспрямовано пiдiйшла до них i запитала в Джолiн: – У тебе ще е? Та насупила брови й похитала головою. Тодi поцiкавилась: – Як минув показ? Усе вдалося? – Вдалося, – вiдповiла Бет. – Навiть одненькоi немае? – Сонце, – мовила Джолiн, вiдвертаючись, – я навiть чути про це не хочу. * * * На суботньому пообiдньому кiно показували «Плащаницю». У фiльмi грав Вiктор Метьюр, i вiн був релiгiйний; весь персонал сидiв, уважно дивлячись фiльм, на видiленому ряду стiльцiв позаду, бiля тремтячого проектора. Першi пiв години Бет майже не розплющувала очей; вони були червонi й набряклi. У четвер вона не спала всю нiч, а в п’ятницю задрiмала лишень на якусь годинку. Живiт скрутило вузлом, а в ротi був присмак оцту. Дiвчинка сидiла, згорблена, в складаному стiльцi, засунувши руку в кишеню спiдницi, намацуючи викрутку, яку поклала туди вранцi. Вона взяла ii з верстака в хлопчачiй теслярськiй майстернi, куди зайшла пiсля снiданку. Нiхто ii в цей час не бачив. Тепер вона стиснула викрутку в руцi, аж iй заболiли пальцi, глибоко вдихнула, встала й пробралася до дверей. Бiля них сидiв мiстер Фергюссен, наглядаючи за дiтьми. – В туалет, – прошепотiла Бет. Мiстер Фергюссен кивнув, не зводячи очей з голого по пояс Вiктора Метьюра на аренi. Вона рiшуче пройшла вузьким коридором, переступаючи збриженi мiсця на вицвiлому лiнолеумi, повз дiвчачу спальню й далi, до загальноi зали, де лежали журнали «Християнський запал» i книжковi антологii вiд «Рiдерз Дайджест», а на дальнiй стiнi виднiлося вiконце з навiсним замком i написом «АПТЕКА». У залi було кiлька маленьких дерев’яних табуретiв; Бет узяла один iз них. Поруч нiкого не було. Вона чула крики гладiаторiв iз фiльму в бiблiотецi, але крiм цього – лише власнi кроки. Вони гупали дуже гучно. Бет поставила табурет перед вiконцем i залiзла нагору, опинившись обличчям на рiвнi засува й замка на ньому. Саме вiконце, зроблене з укрiпленого сiткою-рабицею матового скла, було вставлене в дерев’яну раму. Деревина була густо пофарбована бiлою емаллю. Бет оглянула гвинти, якi тримали пофарбований засув. У iхнi пази забилася фарба. Дiвчинка насупилась, i ii серце загупало швидше. У тi рiдкiснi моменти, коли татко був удома i тверезий, вiн полюбляв виконувати всiлякi дрiбнi роботи в будинку. Будинок був старий, розташований у бiднiшiй частинi мiста, i на дерев’яних деталях по всiй оселi були товстi шари фарби. Бет у своi п’ять чи шiсть рокiв допомагала татковi виймати старi розетки й вимикачi зi стiн за допомогою його великоi викрутки. Їй це добре вдавалось, i татко хвалив ii. «Ти все схоплюеш на льоту, золотко», – казав вiн. Бет нiколи не почувалася щасливiшою. Але коли в пазах гвинтiв виявлялася фарба, вiн говорив: «Дай-но татко тобi допоможе», – i робив щось, щоб донька могла просто вставити викрутку в гвинт i повернути. Але що вiн робив, аби прибрати фарбу? І в який бiк крутити? На мить Бет мало не задихнулася вiд раптового усвiдомлення своеi невмiлостi. Крики з фiльму переросли в ревiння, а з ними посилилась i несамовита музика. Бет могла злiзти з табурета, повернутись i сiсти на свое мiсце. Але якби вона так зробила, то продовжила б почуватися так, як тепер. Їй довелося б лежати ночами в койцi, так що свiтло з-пiд дверей било б iй в очi, а звуки з коридору – по вухах, iз неприемним присмаком у ротi, i не було б нiякого полегшення, нiякого розслаблення в тiлi. Бет узяла викрутку й ударила нею по голiвках двох великих гвинтiв. Нiчого не вiдбулося. Вона стиснула зуби й замислилася. Тодi похмуро кивнула, мiцнiше стисла викрутку та почала зчищати фарбу краечком ii наконечника. Ось що робив татко. Бет стисла викрутку обома руками, твердо впираючись ногами в табурет, i дряпнула вздовж паза. Частина фарби вiдлущилась, оголивши мiдний гвинт. Дiвчинка шкрябала далi, i вiдлущилося ще трохи фарби. Тодi вiд гвинта вiдпав великий пластiвець, i паз оголився. Вона взяла викрутку в праву руку, обережно вставила наконечник у паз i повернула – лiворуч, як учив татко. Тепер вона пригадала. У неi була хороша пам’ять. Заходилася крутити якомога сильнiше. Нiчого не виходило. Бет витягла викрутку, схопила ii обома руками i вставила назад. Тодi звела плечi та крутила, поки не вiдчула рiзкий бiль у долонях. Аж раптом щось скрипнуло, i гвинт пiддався. Вона крутила, поки не змогла витягти гвинт пальцями, i поклала його в кишеню блузки. Пiсля цього взялася за другий. Та частина засува, над якою працювала Бет, мала триматися на чотирьох гвинтах – по одному на кожен куточок, – але iх було лише два. Дiвчинка помiтила це за останнi кiлька днiв, водночас щодня перевiряючи, коли отримувала вiтамiни, чи досi у великiй банцi лежать зеленi пiгулки. Вона поклала другий гвинт до кишенi, i край засува вiдiйшов вiд стiни сам собою – на ньому досi висiв великий замок, а iнший кiнець був пригвинчений до рами. Бет швидко зрозумiла, що вiдкрутити треба буде лише одну половину засува, а не обидвi, як здавалося спочатку. Дiвчинка потягнула вiконце на себе, вiдхилившись назад, i просунула голову крiзь отвiр. Лампочка не горiла, але у темрявi виднiлися обриси великоi банки. Бет просунула в отвiр руки i, ставши навшпиньки, штовхнула себе вперед якомога далi. І плюхнулася животом на пiдвiконня. Вона почала повзти, i ноги вiдiрвалися вiд табурета. Край пiдвiконня був трохи загострений i, здавалося, десь щось рвав. Бет не стала зважати на це й повзла далi, методично просуваючись уперед. Вона вiдчула i водночас почула, як рветься блузка. Не звернула уваги: у ii шафцi лежить iнша, тож можна буде перевдягтись. Тепер ii руки торкалися холодноi гладенькоi поверхнi металевого столу. То був той вузький бiлий столик, за яким стояв мiстер Фергюссен, коли роздавав iм лiки. Бет знову поповзла вперед, спершись на руки. Там стояло кiлька коробок. Вона розсунула iх, звiльнивши собi мiсце. Тепер рухатись стало легше. Вiдчуваючи пiдвiконня пiд стегнами, дiвчинка перемiстила вагу тiла на руки, поки таз не перехилився через раму i вона не впала на столик, в останнiй момент скрутившись, щоб не гепнутись на пiдлогу. Їй вдалося! Бет кiлька разiв глибоко вдихнула i злiзла зi столу. У кiмнатчину проникало досить свiтла. Вона пiдiйшла до дальньоi стiни i стала перед тьмяною банкою. Та була накрита скляною кришкою. Бет узяла банку й поставила на стiл. Тодi повiльно опустила в неi обидвi руки. Торкнулася пучками пальцiв гладенькоi поверхнi десяткiв, сотень пiгулок. Занурила руки глибше, аж по зап’ястя. Глибоко вдихнула й надовго затримала дихання. Нарештi видихнула та дiстала праву руку, набравши в неi жменю пiгулок. Вона не рахувала iх, просто поклала до рота й проковтнула всi. Тодi напхала три пригорщi пiгулок до кишенi спiдницi. На стiнi праворуч вiд вiконця висiв диспенсер для паперових келишкiв. Дiвчинка змогла дiстати до нього, ставши навшпиньки й потягнувшись. Узяла чотири келишки. Вона визначилася з такою кiлькiстю напередоднi вночi. Принесла iх до столу, де стояла банка з пiгулками, обережно поставила й наповнила кожен по черзi. Тодi вiдступила назад i поглянула на банку. Та спорожнiла майже наполовину. Але цю проблему, здаеться, нiяк не можна було вирiшити. Доведеться почекати й подивитися, що станеться. Залишивши келишки на столi, Бет пiшла до дверей, через якi сюди заходив мiстер Фергюссен для роздачi лiкiв. Вона вийде, вiдiмкнувши iх iзсередини, i двiчi сходить до спальнi й назад, щоб перенести пiгулки до металевоi тумбочки бiля свого лiжка. Складе пiгулки в майже порожню коробку з-пiд паперових серветок. Згори покладе кiлька серветок i заховае коробку на дно емальованоi тумбочки, пiд чисту бiлизну й шкарпетки. Але дверi не вiдчинялися. Вони були замкненi якимось хитрим способом. Бет уважно обмацала клямку. У горлi з’явився важкий клубок, а руки занiмiли, нiби в мерця. Те, що вона запiдозрила, коли дверi не вiдчинилися, пiдтвердилось: навiть щоб вийти зсередини, потрiбен був ключ. А вилiзти крiзь маленьке вiконце з чотирма паперовими келишками, повними транквiлiзаторiв, Бет не могла. Дiвчинка запанiкувала. Їi вiдсутнiсть у бiблiотецi хтось помiтить, i Фергюссен пiде шукати ii. Або зламаеться проектор, i всiх дiтей вiдправлять до загальноi зали пiд наглядом Фергюссена, а тут вона. Але, окрiм панiки, Бет вiдчувала себе в пастцi: так само жахливо, аж до завмирання серця, вона почувалась, коли ii забрали з дому й привезли до цього закладу, змусили спати в кiмнатi з двадцятьма чужими дiтьми i всю нiч чути рiзнi звуки, що було, в якомусь сенсi, не краще за крики татка й мами вдома – крики з яскраво освiтленоi кухнi. Бет спала в iдальнi на розкладачцi. Тодi вона також почувалася в пастцi i в неi нiмiли руки. Пiд дверима мiж iдальнею та кухнею зяяв великий отвiр, i крiзь нього разом iз криками заливалося свiтло. Бет схопилася за дверну клямку й завмерла на довгий час, коротко дихаючи. Тодi ii серце майже повнiстю заспокоiлось, а занiмiння в руках минуло. Вона завжди може вилiзти звiдси через вiконце. У ii кишенi було повно пiгулок. Вона могла поставити келишки на бiлий столик перед вiконцем, а тодi, опинившись на табуретi, потягнутися й забрати iх усi по черзi. Бет уявляла все це, наче шаховi ходи. Вона перенесла келишки на столик. У нiй уже почав наростати надзвичайний спокiй, як той, який дiвчинка вiдчула в старшiй школi, коли зрозумiла, що вона непереможна. Поставивши четвертий келишок, Бет обернулась i подивилася на банку. Фергюссен помiтить, що хтось украв пiгулки. Це неможливо було приховати. Їi батько часом казав: «Обiзвався грибом – лiзь у кiш». Бет перенесла банку на столик i висипала вмiст келишкiв назад, а тодi вiдступила i прикинула висоту. Буде неважко перехилитися з-за вiконця й дiстати банку. Знала вона й те, де можна ii сховати – на полицi закинутоi комiрчини в дiвчачому туалетi. Там стояло оцинковане вiдро, яке нiхто нiколи не використовував; банка мала помiститися в нього. У комiрчинi також була маленька драбина, i дiвчинка могла спокiйно користуватися нею, адже вбиральню можна було замкнути зсередини. Тодi, якщо пiгулки почнуть шукати, навiть якщо iх знайдуть, нiщо не вказуватиме на Бет. Вона братиме лише по кiлька за раз i нiкому про це не розповiсть – навiть Джолiн. Пiгулки, якi вона ковтнула кiлька хвилин тому, починали дiяти. Уся нервовiсть випарувалась. Із ясним розумом Бет рiшуче залiзла на бiлий столик мiстера Фергюссена, просунула голову у вiконце й оглянула досi порожню кiмнату. Банка з пiгулками стояла за десяток сантиметрiв вiд ii лiвого колiна. Вона пролiзла крiзь вiконце й стала на табурет. Стоячи на висотi, почувалася спокiйною, сильною, вiльною розпоряджатися власним життям. Бет замрiяно нахилилася вперед i взяла банку за вiнця обома руками. Усiм тiлом розлилася приемна розслабленiсть. Вона дала тiлу обм’якнути, витрiщаючись у глибини зелених пiгулок. З бiблiотеки долинула урочиста музика з фiльму. Дiвчинка досi стояла на табуретi навшпиньки, а тiлом сперлася на пiдвiконня; вона вже не вiдчувала гострого краю. Була нiби м’яка ганчiр’яна лялька. Зiр розфокусувався, i зелень пiгулок перетворилася на яскраве розмите свiтло. «Елiзабет!» Голос, здавалося, пролунав iзсередини голови. «Елiзабет!» То був голос жiнки, рiзкий, як у мами. Бет не озирнулася. Пальцi, якими вона стискала вiнця банки, розслабились. Вона стиснула iх i пiдняла банку. Вiдчула, як рухаеться вповiльнено, наче в кiно, де герой падае з коня на родео i видно, як вiн поволi сповзае на землю, так наче це зовсiм не боляче. Бет пiдняла банку обома руками й розвернулася, дно стукнулось об пiдвiконня з глухим брязкотом, ii зап’ястки смикнулись, i банка вислизнула з рук та розбилася об край табурета. Уламки, змiшанi з сотнями зелених пiгулок, посипались на лiнолеум. Скельця виблискували, наче гiрський кришталь, i мерехтiли на пiдлозi, а пiгулки котилися яскравим водоспадом до нiг мiсiс Дiрдорф. Та стояла за кiлька метрiв вiд Бет, без упину повторюючи: «Елiзабет!» Минула, здавалося, цiла вiчнiсть, поки пiгулки не завмерли. За спиною мiсiс Дiрдорф стояв мiстер Фергюссен у бiлих брюках i футболцi. Поруч iз ним був мiстер Шелл, а одразу за ними юрмилися, намагаючись розгледiти, що сталося, iншi дiти – деякi з них досi мружилися вiд фiльму, який щойно закiнчився. Усi до одного в залi витрiщалися на Бет, яка стояла на своему табуретi, нiби на крихiтнiй сценi, тримаючи руки перед собою, неначе досi стискаючи ними банку. Фергюссен поiхав iз нею коричневою службовою автiвкою i занiс ii до лiкарнi, до маленькоi палати з яскравим свiтлом, де дiвчинку змусили ковтнути сiру гумову трубку. Це було просто. Бет усе було байдуже. Перед очима досi стояв зелений насип пiгулок у банцi. Усерединi неi коiлися дивнi речi, але це було неважливо. Вона заснула й прокинулась лише на мить, коли iй у руку заштрикнули голку. Бет не знала, як довго там пробула, але не ночувала. Фергюссен вiдвiз ii назад того ж вечора. Тепер вона iхала на передньому сидiннi, бадьора й безтурботна. Лiкарня розмiщувалася на територii унiверситету, де Фергюссен навчався на магiстратурi; проiжджаючи повз психологiчний корпус, молодик кивнув на нього. – Он там я навчаюсь, – сказав. Бет ледь помiтно кивнула. Вона уявила, як Фергюссен-студент пише контрольнi роботи й пiдводить руку, коли хоче вийти з класу. Ранiше вiн iй нiколи не подобався – дiвчинка просто вважала його одним з iнших. – Боже, мала, – сказав вiн, – я думав, Дiрдорф просто вибухне. Бет спостерiгала, як повз вiкно машини пропливають дерева. – Скiльки ти проковтнула? Двадцять? – Я не рахувала. Фергюссен реготнув. – Що ж, насолоджуйся, – мовив вiн. – Бо завтра буде ломка. * * * У притулку Бет одразу лягла й проспала глибоким сном дванадцять годин. Уранцi пiсля снiданку Фергюссен, який знову тримався по-звичному вiдсторонено, сказав iй пiти до кабiнету мiсiс Дiрдорф. Як не дивно, дiвчинка не боялася. Дiя пiгулок закiнчилась, але вона почувалася виспаною та спокiйною. Одягаючись, вона виявила дещо надзвичайне. Глибоко в кишенi ii саржевоi спiдницi лежали двадцять три пiгулки транквiлiзаторiв – вони вцiлiли пiсля того, як ii спiймали, повезли до лiкарнi, роздягали i знову вдягали. Бет довелося витягти щiтку з футляра, щоб вони туди помiстилися. Мiсiс Дiрдорф змусила ii прочекати майже годину. Бет не зважала. Читала статтю в «Нешенел Джиографiк» про плем’я iндiанцiв, якi жили в розщелинах скель. Люди з коричневою шкiрою, чорним волоссям i поганими зубами. На всiх картинках були дiти, часто вони тулилися до старших. Це було дуже дивно; Бет рiдко торкалися старшi, хiба що задля покарання. Вона не дозволяла собi думати про точильний ремiнь мiсiс Дiрдорф. Якщо директорка пустить його в хiд, Бет стерпить. Якимось чином дiвчинка вiдчувала, що те, на чому ii спiймали, виходило далеко за межi звичних покарань. І в глибинi душi усвiдомлювала, що й сам притулок був причетний до цього, адже тут ii та всiх iнших годували пiгулками, якi мали зробити дiтей не такими метушливими, простiше керованими. * * * Мiсiс Дiрдорф не запропонувала iй сiсти. На ii маленькiй блакитнiй чинцовiй канапi сидiв мiстер Шелл, а в червоному крiслi – мiс Лонсдейл. Вона вела уроки недiльноi школи. До того, як Бет почала тiкати грати в шахи, вона по недiлях слухала промови мiс Лонсдейл. Там iшлося про християнське служiння i про те, якi поганi комунiзм i танцi, i ще деякi речi, про якi мiс Лонсдейл висловлювалась досить розмито. – Ми вже годину обговорюемо твiй випадок, Елiзабет, – повiдомила мiсiс Дiрдорф. Їi погляд, прикутий до Бет, був холодний i загрозливий. Дiвчинка мовчки дивилася на директорку. Вона вiдчувала, що вiдбуваеться щось схоже на шахову партiю. У шахах не можна виказувати, яким буде твiй наступний крок. – Твiй учинок став для нас усiх глибоким потрясiнням. В iсторii притулку «Метуен» не було нiчого… – на мить боковi м’язи щелеп Дiрдорф проступили пiд шкiрою, наче сталевi дроти, – …нiчого настiльки прикрого. Це не мае повторитися. Озвався мiстер Шелл: – Ми страшенно розчарованi… – Я не можу заснути без цих пiгулок, – сказала Бет. Запала приголомшена мовчанка. Нiхто не очiкував, що вона заговорить. Тодi мiсiс Дiрдорф сказала: – Тодi тобi тим паче не слiд iх уживати. Але в голосi жiнки було щось дивне, нiби вона була нажахана. – Вам узагалi не слiд було давати iх нам, – мовила Бет. – Я не терпiтиму, щоб дитина менi огризалася, – сказала мiсiс Дiрдорф. Вона пiдвелася й нахилилася до дiвчинки через стiл. – Ще раз зi мною так заговориш – пошкодуеш. У Бет перехопило подих. Мiсiс Дiрдорф здавалася велеткою. Бет вiдсахнулась, нiби торкнулася розпеченого металу. Директорка сiла на мiсце й поправила окуляри. – Тобi заборонено користуватися бiблiотекою та iгровим майданчиком. Ти не ходитимеш на суботне кiно i лягатимеш спати ранiше, о восьмiй. Тобi зрозумiло? Бет кивнула. – Вiдповiдай. – Так. – Ти приходитимеш на недiльнi заняття за пiв години i вiдповiдатимеш за розставлення стiльцiв. Якщо ставитимешся до цього недбало, мiс Лонсдейл одразу повiдомить менi. Якщо хтось помiтить, як ти шепочеш до iншоi дитини у недiльнiй школi чи на будь-якому iншому уроцi, тобi автоматично дадуть десять штрафних балiв. – Мiсiс Дiрдорф зробила паузу. – Ти розумiеш, що означають десять штрафних балiв, Елiзабет? Та кивнула. – Вiдповiдай. – Так. – Елiзабет, мiс Лонсдейл каже, що ти часто виходила з урокiв недiльноi школи на довгий час. Цьому слiд покласти край. По недiлях ти залишатимешся на заняттi повнi пiвтори години. Писатимеш огляд кожноi недiльноi розмови i здаватимеш менi на стiл у понедiлок зранку. – Мiсiс Дiрдорф вiдхилилася на спинку дерев’яного крiсла й схрестила руки на колiнах. – І ще, Елiзабет… Дiвчинка пильно поглянула на неi. – Так, панi. Директорка похмуро всмiхнулася. – Бiльше нiяких шахiв. * * * Наступного ранку пiсля снiданку Бет стала у вiтамiнну чергу. Вона бачила, що засув на вiконцi замiнили i що цього разу в усiх чотирьох дiрках iз кожного боку замка були гвинти. Коли вона пiдiйшла до вiконця, Фергюссен глянув на неi й вишкiрився. – Хочеш узяти сама? – запитав. Бет похитала головою й простягнула руку по вiтамiни. Вiн видав iх i додав: – Розслабся, Гармон. Його тон був приязний; дiвчинка ще нiколи не чула, щоб вiн так розмовляв за роботою. * * * Мiс Лонсдейл була не така вже й погана. Їi, здаеться, бентежило, що Бет мусить приходити до неi о пiв на десяту, i вона нервувалася, показуючи дiвчинцi, як розкладати та розставляти стiльцi, та допомагаючи з першими двома рядами. Бет упоралася з цим досить легко, а от слухати розмови мiс Лонсдейл про безбожний комунiзм i те, як вiн поширюеться Сполученими Штатами, було непросто. Бет хотiлося спати, i вона не встигла доснiдати. Але мусила уважно стежити, щоб написати звiт. Вона слухала, як мiс Лонсдейл у своiй смертельно серйознiй манерi говорить про те, як нам слiд пильнувати, про те, що комунiзм подiбний до хвороби i може заражати людей. Дiвчинка не дуже добре розумiла, що таке комунiзм. Щось, у що вiрили злi люди в iнших краiнах, на кшталт нацистiв, якi мiльйонами катували евреiв. Якби мiсiс Дiрдорф нiчого не сказала мiстеровi Шайбелю, той зараз чекав би на неi. Бет хотiла бути з ним i грати в шахи, спробувати зiграти проти нього ферзевий гамбiт. Можливо, знову приiде мiстер Ганц iз кимось iз шахового клубу, з ким вона могла б пограти. Вона дозволяла собi думати про це лише коротку мить, i ii серце обривалося. Їй хотiлося втекти. Бет вiдчувала, як очi наливаються слiзьми. Вона клiпнула, струснула головою й продовжила слухати мiс Лонсдейл, яка тепер розводилася про Росiю – просто-таки жахливе мiсце. * * * – Ти б себе бачила, – сказала Джолiн. – На тiй табуретцi. Просто пливла над усiма, а Дiрдорф на тебе волала. – Вiдчуття було дивне. – Бляха, а то. Б’юсь об заклад, було класно. – Джолiн нахилилася трохи ближче. – Скiки ти iх узагалi змолола? – Тридцять. Джолiн вирячила очi. – Бля-аха! – мовила вона. * * * Спати без пiгулок було важко, але все-таки можливо. Бет зберiгала тi крихти, що мала, на особливi випадки i вирiшила, що, коли вже iй доводиться не спати по кiлька годин щоночi, вона витрачатиме цей час на вивчення Сицилiйського захисту. У «Сучасних шахових дебютах» йому придiлили п’ятдесят сiм сторiнок, зi ста сiмдесятьма рядками, що починалися з c5. Ночами вона запам’ятае iх i програе iх усi в головi. Пiсля цього, коли вона знатиме всi варiанти, можна буде перейти до захисту Пiрца та дебютiв Нiмцовича та Руi Лопеса. «Сучаснi шаховi дебюти» були товстою, масивною книжкою. У неi все буде добре. Одного дня, виходячи з уроку географii, Бет побачила в кiнцi довгого коридору мiстера Шайбеля. Той мав iз собою металеве вiдро на колiщатках i мив пiдлогу шваброю. Усi учнi йшли в iнший бiк, на перерву, до дверей на подвiр’я. Бет пiдiйшла до прибиральника, зупинившись там, де починалася мокра пiдлога. Стояла там iз хвилину, поки вiн не пiдвiв на неi погляд. – Вибачте, – сказала дiвчинка. – Менi бiльше не дозволяють грати. Мiстер Шайбель насупився i кивнув, але нiчого не вiдповiв. – Мене покарали. Я… – Бет глянула на його лице. На ньому нiчого не вiдображалося. – Вибачте, що я не можу з вами пограти. На мить iй здалося, що чоловiк збираеться щось сказати. Але вiн знову перевiв очi на пiдлогу, трохи зiгнув свое тлусте тiло й продовжив возити шваброю сюди-туди. У Бет зненацька з’явився кислий присмак у ротi. Вона розвернулась i пiшла коридором геть. * * * Джолiн казала, що в рiздвянi свята завжди когось усиновлюють чи вдочеряють. Наступного року пiсля того, як Бет заборонили грати в шахи, в груднi забрали двох дiвчат. Обое були гарненькi, думала собi Бет. «Обое бiлi», – сказала Джолiн уголос. Їхнi два лiжка якийсь час стояли порожнi. Тодi, одного ранку пiсля снiданку, до дiвчачоi спальнi зайшов Фергюссен. Кiлька дiвчаток захихотiли, побачивши його з масивною в’язкою ключiв на поясi. Вiн пiдiйшов до Бет, яка надягала шкарпетки. Наближався ii десятий день народження. Вона надягла другу шкарпетку й пiдвела погляд на молодика. Той насупив брови. – Тобi призначили нове мiсце, Гармон. Іди за мною. Вона пiшла за ним через усю спальню, до дальньоi стiни. Там попiд вiкном стояла одна з порожнiх койок. Вона була трохи бiльша за iншi, а довкола було бiльше простору. – Можеш перекласти своi речi до тумбочки, – сказав Фергюссен. Вiн затримав на дiвчинцi погляд. – Тут тобi буде краще. Бет стояла приголомшена. Це було найкраще мiсце у спальнi. Фергюссен щось писав на планшетцi. Вона простягла руку, торкнулася пальцями його передплiччя, на якому росло чорне волосся, над наручним годинником. – Дякую, – мовила вона. 3 – Бачу, за два мiсяцi тобi буде тринадцять, Елiзабет, – сказала мiсiс Дiрдорф. – Так, панi. Бет сидiла на стiльцi з прямою спинкою перед робочим столом директорки. Фергюссен забрав ii з уроку. Була одинадцята ранку. Дiвчина не була в цьому кабiнетi понад три роки. Раптом озвалася панi на канапi – прорекла зi стриманою радiстю: – Дванадцять – такий чудовий вiк! Панi була вдягнена в шовкову сукню та блакитний кардиган. Вона могла б бути симпатичною, якби не всi тi рум’яна та помада i те, як вона знервовано викривляла рот, розмовляючи. Поруч iз нею сидiв чоловiк у темно-сiрому, зернистому твiдовому костюмi з жилетом. – Елiзабет добре даються всi предмети. Вона перша в класi з читання та математики. – Це дуже гарно! – сказала панi. – Менi математика геть не давалася. – Вона широко всмiхнулася до Бет. – Я мiсiс Вiтлi, – додала довiрливим тоном. Чоловiк прочистив горло i нiчого не сказав. Мав такий вигляд, нiби зовсiм не хотiв тут бути. Бет кивнула на слова панi, але не могла вигадати, що вiдповiсти. Навiщо ii сюди покликали? Мiсiс Дiрдорф повела далi про навчання Бет, а панi в блакитному кардиганi уважно й захоплено слухала. Директорка нiчого не сказала про зеленi пiгулки та любов дiвчини до шахiв; в ii голосi вчувалося вiдсторонене схвалення Бет. Коли вона договорила, на якийсь час запала незручна мовчанка. Тодi чоловiк знову прочистив горло, збентежено пововтузився на мiсцi й звернув погляд на Бет, але дивився мовби на простiр над ii головою. – Тебе тут кличуть Елiзабет? – його голос звучав так, нiби в нього в горлi застрягла бульбашка повiтря. – Чи Беттi? Дiвчина поглянула на нього. – Бет, – вiдповiла. – Мене кличуть Бет. За наступнi кiлька тижнiв вона забула про зустрiч у кабiнетi мiсiс Дiрдорф, занурившись у навчання й читання. Бет знайшла комплект книжок для дiвчат i читала iх у будь-який можливий момент – на уроках, уночi в лiжку, в недiлю по обiдi. Там оповiдалося про пригоди найстаршоi дочки у великiй безладнiй родинi. За пiв року до того у вiтальнi притулку «Метуен» з’явився телевiзор, i його вмикали щовечора на годину. Але Бет виявила, що пригоди Еллен Форбс цiкавiшi за «Я люблю Люсi» та «Димок зi ствола»[6 - Американськi серiали, що виходили в 1950-тi роки.]. Тож сiдала собi в лiжку, на самотi у спальнi, i читала, поки не оголошували вiдбiй. Нiхто ii не займав. Одного вечора в серединi вересня, коли вона сидiла сама, читаючи, увiйшов Фергюссен. – Хiба ти не маеш пакувати речi? – запитав вiн. Бет згорнула книжку, вклавши великий палець замiсть закладки. – Навiщо? – Тобi не сказали? – Не сказали що? – Тебе вдочерили. Тебе заберуть пiсля снiданку. Дiвчина просто сидiла на краю лiжка, витрiщаючись на широку бiлу футболку Фергюссена. * * * – Джолiн, – сказала Бет, – я не можу знайти свою книжку. – Яку книжку? – сонно перепитала та. Це було якраз перед вiдбоем. – «Сучаснi шаховi дебюти», з червоною обкладинкою. Я тримаю ii в тумбочцi. Джолiн похитала головою. – Гадки зеленоi не маю. Бет уже кiлька тижнiв не зазирала в книжку, але чiтко пам’ятала, що поклала ii в другу шухляду. Поряд на лiжку лежала коричнева нейлонова валiза; у нiй були спакованi три сукнi та чотири набори бiлизни, зубна щiтка, гребiнець, брусок антибактерiального мила, двi шпильки та кiлька однотонних бавовняних хустинок. Тепер тумбочка була повнiстю порожня. Бет шукала свою книжку в бiблiотецi, але там ii не було. Бiльше дивитись було нiде. За три останнi роки дiвчина грала в шахи лише подумки, але «Сучаснi шаховi дебюти» були единою дорогою iй рiччю з усього ii майна. Вона кинула косий погляд на Джолiн. – І ти зовсiм ii не бачила, так? Подруга на мить розсердилась. – Полегше зi звинуваченнями, – сказала. – Менi така книжка нi до чого. – Тодi ii тон пом’якшився: – Чула, ти iдеш. – Так i е. Джолiн реготнула: – Що таке? Не хочеться? – Не знаю. Джолiн прослизнула пiд ковдру й натягнула ii на плечi. – Просто кажи «Так, пане» i «Так, панi», i все буде гаразд. Скажи, що ти вдячна за таку християнську сiм’ю, як вони, i, може, тобi поставлять телек у кiмнату. У ii тонi було щось дивне. – Джолiн, – сказала Бет, – менi шкода. – Чого шкода? – Шкода, що тебе не вдочерили. Джолiн пхикнула. – Бляха, – сказала вона, – та менi й тут пречудово. Подруга перекотилася на iнший бiк i згорнулася клубком у лiжку. Бет потягнулася до неi, але саме цiеi митi на порозi з’явилася мiс Ферт i сказала: «Вiдбiй, дiвчата!» Бет востанне пiшла до своеi койки. Наступного дня мiсiс Дiрдорф вийшла з нею на парковку i стояла бiля машини, поки мiстер Вiтлi вмощувався за кермом, а мiсiс Вiтлi з Бет – на задньому сидiннi. – Будь чемною дiвчинкою, Елiзабет, – мовила мiсiс Дiрдорф. Дiвчина кивнула i в цей момент помiтила, що за спиною директорки, на ганку адмiнiстративного корпусу, хтось стоiть. То був мiстер Шайбель. Вiн тримав руки в кишенях комбiнезона й дивився на машину. Бет хотiлося вийти i попрощатися з ним, але мiж ними стояла мiсiс Дiрдорф, тож вона вiдкинулася на спинку сидiння. Мiсiс Вiтлi заговорила, а мiстер Вiтлi завiв машину. Коли вони вiд’iжджали, Бет обернулася назад i помахала прибиральниковi у вiкно заднього огляду, але той не вiдповiв. Дiвчина не була впевнена, бачив вiн ii чи нi. * * * – Бачила б ти iхнi обличчя, – сказала мiсiс Вiтлi. На нiй був той самий блакитний кардиган, але цього разу пiд ним була вицвiла сiра сукня, а нейлоновi панчохи – спущенi на щиколотки. – Вони позазирали в усi моi шафи i навiть оглянули холодильник. Я одразу побачила, що iх вразили моi припаси. Вiзьми ще трохи запiканки з тунцем. Менi надзвичайно приемно дивитися, як iсть дитина. Бет поклала собi ще трохи. Проблема полягала в тому, що страва була пересолена, але дiвчина нiчого про це не сказала. Це була ii перша трапеза у домi Вiтлi. Мiстер Вiтлi одразу поiхав до Денвера у справах i мав повернутися лише за кiлька тижнiв. На фортепiано бiля завiшаного важкими шторами вiкна iдальнi стояла його свiтлина. У вiтальнi працював телевiзор, який нiхто не дивився; низький чоловiчий голос рекламував «Анацин»[7 - Знеболювальний препарат з аспiрином i кофеiном.]. Мiстер Вiтлi мовчки привiз iх до Лексiнгтона й одразу подався нагору. За кiлька хвилин спустився з валiзою, недбало чмокнув дружину в щоку, кивнув на прощання Бет i пiшов. – Вони хотiли знати про нас усе. Скiльки Олстон заробляе на мiсяць. Чому в нас немае своiх дiтей. Навiть питали, – мiсiс Вiтлi нахилилася над скляною формою для запiканки та перейшла на театральний шепiт, – навiть питали, чи я не лiкувалася в психiатричнiй лiкарнi. – Тодi вiдхилилася назад i зiтхнула. – Уявляеш? Уявляеш? – Нi, панi, – вiдказала Бет, заповнюючи мовчанку. Тодi поклала до рота ще одну порцiю тунця й запила водою. – Вони були дуже ретельнi, – повела далi мiсiс Вiтлi. – Але, знаеш, мабуть, так i треба. Вона не торкнулася своеi тарiлки. Упродовж двох годин вiд iхнього приiзду мiсiс Вiтлi тiльки те й робила, що зiскакувала зi стiльця, на який присiла, i перевiряла духовку, або поправляла репродукцii Рози Бонер на стiнi, або витрушувала свою попiльничку. А ще балакала майже без упину, i Бет лише час вiд часу вставляла «Так, панi» або «Нi, панi». Їй iще не показали власну кiмнату; ii коричнева нейлонова валiза досi стояла бiля вхiдних дверей поруч iз переповненою стiйкою для журналiв, де дiвчина лишила ii о пiв на одинадцяту ранку. – Бог свiдок, – казала мiсiс Вiтлi, – Бог свiдок, вони мають сумлiнно перевiряти людей, яким довiряють своiх пiдопiчних. Не можна дозволяти, щоб про дитину пiклувались якiсь мерзотники. Бет обережно поклала свою виделку. – Можна менi до вбиральнi, будь ласка? – Та звiсно. – Мiсiс Вiтлi тицьнула виделкою в бiк вiтальнi. Вона тримала ту виделку впродовж усього обiду, хоч нiчого й не з’iла. – Бiлi дверi лiворуч вiд дивана. Дiвчина пiдвелася, протиснулася повз фортепiано, яке займало майже всю тiсну iдальню, й пiшла до захаращеноi вiтальнi з ii тумбочками для ламп, журнальним столиком i величезним телевiзором iз червонуватого дерева, який тепер показував пообiднiй серiал. Вона обережно пройшла кошлатим килимом до вбиральнi. Та була крихiтна i повнiстю облаштована в лазурових тонах – того ж вiдтiнку, що й кардиган мiсiс Вiтлi. Там були блакитний килимок, i маленькi блакитнi гостьовi рушники, i блакитне сидiння на унiтазi. Навiть туалетний папiр був блакитний. Бет пiдняла сидiння, виблювала запiканку з тунцем в унiтаз i змила. * * * Коли вони пiднялися на другий поверх, мiсiс Вiтлi на мить зупинилася, прихилившись стегном до поруччя й важко вiддихуючись. Тодi пройшла кiлька крокiв устеленим килимом коридором i театрально розчахнула дверi. – Це, – оголосила жiнка, – буде твоя кiмната. Оскiльки будинок був маленький, Бет уявляла, що iй видiлять якусь комiрчину, але коли дiвчина зайшла до кiмнати, в неi перехопило подих. Їй примiщення здавалось величезним. Пiдлога була гола й пофарбована в сiрий колiр, а поруч iз подвiйним лiжком лежав овальний рожевий килимок. У Бет нiколи ранiше не було своеi кiмнати. Вона стояла, тримаючи валiзу, i роззиралася. Там були комод, i письмовий стiл iз рудуватого дерева в тон комоду зi скляною рожевою лампою, i рожеве шенiлове покривало на здоровенному лiжку. – Ти навiть не уявляеш собi, як важко знайти хорошi кленовi меблi, – говорила собi далi мiсiс Вiтлi, – але, здаеться, я дуже добре впоралася, маю сказати. Бет майже не чула ii. Ця кiмната належала iй. Вона дивилася на вкритi товстим шаром бiлоi фарби дверi; у шпаринi пiд клямкою стирчав ключ. Вона могла замкнути дверi, i тодi до неi нiхто не зможе зайти. Мiсiс Вiтлi показала iй ванну в кiнцi коридору, а тодi залишила Бет розпаковувати речi, зачинивши за собою дверi. Дiвчина поставила валiзу та обiйшла кiмнату, зупиняючись лише щоб визирнути з кожного вiкна на висаджену деревами вулицю. Там стояла шафа, бiльша, нiж колись була в матерi, а бiля лiжка – тумбочка з маленькою лампою для читання. То була прекрасна кiмната. Якби ж тiльки Джолiн ii побачила. На мить Бет захотiлося розплакатись – вона бажала, щоб подруга була тут i обходила кiмнату разом iз нею, щоб вони розглядали всi меблi, а тодi розвiсили одяг Бет у шафу. У машинi мiсiс Вiтлi сказала, якi вони радi, що взяли старшу дитину. «Чому ж тодi не вдочерили Джолiн?» – ще подумала Бет. Але нiчого не сказала. Вона подивилася на мiстера Вiтлi з його похмуро стиснутими щелепами i двома блiдими руками на кермi, а тодi на мiсiс Вiтлi i зрозумiла, що вони нiколи не вдочерили б Джолiн. Бет сiла на лiжку й вiдiгнала вiд себе цей спогад. Лiжко було дивовижно м’яким i пахло чистотою та свiжiстю. Вона нахилилася, стягла черевики й лягла, простягнувшись на його великiй зручнiй поверхнi та повернувши голову, щоб щасливо поглянути на щiльно зачиненi дверi, завдяки яким ця кiмната належала виключно iй. Тiеi ночi вона пролежала кiлька годин, не бажаючи засинати одразу. За вiкнами свiтились лiхтарi, але iх можна було запнути добротними, щiльними занавiсками. Перед сном мiсiс Вiтлi показала Бет свою кiмнату. Та розташовувалась по iнший бiк коридору й була такого ж розмiру, як у Бет, але в нiй були телевiзор, стiльцi з накривками та блакитне покривало на лiжку. – Насправдi це перероблене горище, – повiдомила мiсiс Вiтлi. Лежачи в лiжку, Бет чула приглушений кашель жiнки, а тодi кроки ii босих нiг у коридорi до ванни. Але це було не страшно. Їi дверi були зачиненi й замкненi. Нiхто не мiг вiдчинити iх, щоб на ii обличчя впало свiтло. Мiсiс Вiтлi була в своiй спальнi сама, i не буде нiяких розмов чи сварок – лише музика й глухi нереальнi голоси з телевiзора. Було б чудово, якби й Джолiн була тут, але тодi кiмната не належала б однiй Бет i вона не могла б лежати сама на цьому гiгантському лiжку, простягнувшись посерединi, наодинцi насолоджуючись прохолодною постiллю, а тепер i тишею. * * * У понедiлок вона пiшла до школи. Мiсiс Вiтлi повезла ii на таксi, хоча школа розташовувалася менш нiж за пiвтора кiлометра вiд дому. Бет записали в сьомий клас. Школа дуже скидалася на ту, в iншому мiстi, де дiвчина колись демонструвала свою гру в шахи, i вона знала, що вдягнена невiдповiдно, але нiхто не звернув на неi особливоi уваги. Кiлька учнiв витрiщалися на Бет iз хвилину, коли вчитель вiдрекомендував ii класу, але на тому й усе. Їй дали пiдручники та повiдомили, хто ii класний керiвник. Побачивши книжки i послухавши, що казали вчителi на уроках, дiвчина зрозумiла, що iй буде легко. Вона трохи побоювалася гучних звукiв у коридорах на перервах i кiлька разiв помiчала, що на неi дивляться iншi учнi, але загалом було нескладно. Бет вiдчувала, що здатна впоратися з усiм, що може статися в цiй сонячнiй, галасливiй середнiй школi. На обiдi вона спробувала усамiтнитися за столиком у iдальнi зi своiм сендвiчем iз шинкою та пакетиком молока, але до неi пiдсiла iнша дiвчина. Якийсь час вони обидвi мовчали. Дiвчина була незугарна, як i Бет. З’iвши пiв сендвiча, Бет зиркнула на сусiдку навпроти. – У цiй школi е шаховий клуб? – запитала вона. Інша дiвчина приголомшено пiдвела очi. – Що? – Тут е шаховий клуб? Я хочу ходити туди. – О, – мовила та. – Не думаю, що тут е щось таке. Але можеш спробувати пройти вiдбiр на молодшу чирлiдерку. Бет доiла свiй сендвiч. * * * – Ти, безперечно, дуже багато навчаешся, – зауважила мiсiс Вiтлi. – Хiба в тебе немае якихось хобi? Насправдi Бет не робила уроки; вона читала роман зi шкiльноi бiблiотеки. Дiвчина сидiла в крiслi у себе в кiмнатi, бiля вiкна. Мiсiс Вiтлi ввiйшла, постукавши. На нiй були рожевий шенiловий халат i рожевi сатиновi капцi. Вона пiдiйшла ближче й сiла на краечок лiжка Бет, розсiяно всмiхаючись, нiби витаючи думками деiнде. Бет прожила з мiсiс Вiтлi вже тиждень i помiтила, що жiнка часто бувае такою. – Ранiше я грала в шахи, – сказала Бет. Мiсiс Вiтлi примружилась. – Шахи? – Менi дуже подобаеться. Мiсiс Вiтлi потрусила головою, нiби вiдганяючи якусь думку. – О, шахи! – вигукнула вона. – Королiвська гра. Як мило. – Ви вмiете? – запитала Бет. – Ой, Боже, нi! – вiдказала та iз самозневажливим смiшком. – У мене до цього геть хисту немае. Але мiй батько колись грав у шахи. Вiн був хiрургом i мав дуже вишуканi манери; здаеться, свого часу вiн був неабияким гравцем. – Я могла б пограти з ним? – Навряд чи, – вiдповiла мiсiс Вiтлi. – Мiй батько помер багато рокiв тому. – А е хтось, iз ким я могла б пограти? – Пограти в шахи? Гадки не маю. – Жiнка втупилась у Бет на якусь мить. – Хiба ця гра в основному не для хлопцiв? – Дiвчата теж грають, – заперечила Бет. – Як мило! Але думки мiсiс Вiтлi, очевидно, були десь далеко. * * * Перед приiздом мiс Фарлi мiсiс Вiтлi два днi прибирала в будинку, а того ранку тричi вiдправляла Бет причiсуватись. Коли на порозi постала мiс Фарлi, виявилося, що з нею приiхав високий чоловiк у футбольнiй куртцi. Бет була приголомшена, побачивши, що це Фергюссен. Той здавався дещо знiяковiлим. – Привiт, Гармон, – сказав вiн. – Я напросився приiхати. Фергюссен зайшов до вiтальнi мiсiс Вiтлi й завмер, тримаючи руки в кишенях. Мiс Фарлi привезла комплект бланкiв i анкету. Вона цiкавилася харчуванням Бет, ii успiхами в школi та планами на лiто. Говорила переважно мiсiс Вiтлi. Бет бачила, як вона розпалюеться з кожним запитанням. – Ви навiть не уявляете, – казала мiсiс Вiтлi, – як прекрасно Бет пристосувалася до новоi школи. Вчителi надзвичайно враженi ii успiхами… Дiвчина не пригадувала, щоб мiсiс Вiтлi колись спiлкувалася з ii учителями, але мовчала. – Я сподiвалася зустрiтись i з мiстером Вiтлi, – мовила мiс Фарлi. – Вiн скоро приiде? Мiсiс Вiтлi всмiхнулася. – Олстон недавно телефонував i страшенно перепрошував, але вiн не зможе. Вiн справдi так багато працюе. – Вона глянула на Бет, досi всмiхаючись. – Олстон чудово забезпечуе всю родину. – Йому вдаеться проводити час iз Бет? – запитала мiс Фарлi. – О, ну звiсно! – запевнила ii мiсiс Вiтлi. – Олстон став для неi прекрасним батьком. Приголомшена, Бет опустила погляд. Навiть Джолiн не вмiла так добре брехати. На мить вона й сама в це повiрила, побачила картинку турботливого батька Олстона Вiтлi – Олстона Вiтлi, який iснував лише на словах його дружини. А тодi пригадала справжнього – похмурого, вiдстороненого i мовчазного. Та й не було вiд нього нiякого дзвiнка. За ту годину, що вони провели у Вiтлi, Фергюссен не сказав майже нi слова. Коли ж зiбралися йти, вiн простягнув Бет руку, i в неi тьохнуло серце. – Радий був тебе побачити, Гармон, – сказав. Вона потисла йому руку, шкодуючи, що Фергюссен не може якось затриматися, залишитися з нею. * * * За кiлька днiв мiсiс Вiтлi повезла ii в середмiстя купити одяг. Коли автобус зупинився на iхньому розi, Бет упевнено зайшла в нього, хоча ранiше нiколи не iздила громадським транспортом. Була тепла осiння субота, i дiвчинi було незручно у вовнянiй спiдницi з «Метуену», тож вона не могла дочекатися нового вбрання. Вона почала рахувати квартали до середмiстя. Вони вийшли на сiмнадцятому перехрестi. Мiсiс Вiтлi взяла Бет за руку, хоча в цьому не було особливоi потреби, i потягла через залюднений тротуар до обертальних дверей унiверсаму «Бен Снайдер». Була десята ранку, i в проходах юрмилися жiнки з великими темними дамськими сумками та пакетами з покупками. Мiсiс Вiтлi протиснулась через натовп з упевненiстю знавчинi. Бет не вiдставала. Перш нiж пiти до вiддiлу одягу, мiсiс Вiтлi повела ii широкими сходами до пiдвалу, де провела двадцять хвилин перед прилавком iз табличкою «Розпродаж серветок», вибираючи шiсть блакитних iз рiзнокольоровоi купи й вiдкидаючи десятки iнших у процесi. Бет чекала, поки мiсiс Вiтлi складала свiй комплект дещо гiпнотичним методом спроб i помилок, аж поки не вирiшила, що iй не так уже й потрiбнi тi серветки. Вони пiшли до iншого прилавка з табличкою «Акцiйнi книжки». Мiсiс Вiтлi прочитала назви цiлоi купи 39-центових книжок, вибрала кiлька й погортала, але не купила жодноi. Нарештi вони повернулись ескалатором на перший поверх. Там зупинилися бiля вiддiлу парфумiв, де мiсiс Вiтлi пшикнула собi на одне зап’ястя «Паризький вечiр», а на друге – «Смарагд». – Ну все, люба, – нарештi промовила жiнка, – пiднiмаемося на п’ятий. – Вона всмiхнулася до Бет: – Вiддiл одягу для панянок. Мiж четвертим i п’ятим поверхом дiвчина обернулася й помiтила табличку на одному з прилавкiв iз написом «КНИГИ ТА ІГРИ», а просто бiля таблички на склянiй тумбi лежало три шаховi набори. – Шахи! – сказала вона, смикаючи мiсiс Вiтлi за рукав. – Що таке? – перепитала та, очевидно роздратована. – Там продаються шахи, – повторила Бет. – Ми можемо повернутися? – Не кричи так, – сказала жiнка. – Зайдемо на зворотному шляху. Але вони не зайшли. Мiсiс Вiтлi весь час змушувала Бет мiряти пальта з акцiйних стiйок, обертатися, щоб показати шов, пiдходити до вiкна, щоб вона побачила тканину в «денному свiтлi», i нарештi купила одне й наполягла, щоб вони спустилися лiфтом. – Хiба ми не подивимось на шаховi набори? – запитала Бет, але мiсiс Вiтлi не вiдповiла. У Бет болiли ноги, i вона пiтнiла. Дiвчинi не подобалося пальто, яке вона несла в картоннiй коробцi. Воно було таке саме лазурове, як незмiнний кардиган мiсiс Вiтлi, i не пасувало iй. Бет небагато знала про одяг, але зрозумiла, що в цьому магазинi вiн був дешевий. Коли на четвертому поверсi лiфт зупинився, Бет хотiла була нагадати про шаховi набори, але дверi зачинились i вони спустилися на перший. Мiсiс Вiтлi взяла ii за руку й повела через вулицю на зупинку, скаржачись, як важко нинi знайти будь-що. – Але, зрештою, – по-фiлософськи мовила жiнка, коли на поворотi з’явився автобус, – ми купили те, по що приiхали. Наступного тижня на уроцi англiйськоi кiлька дiвчат за спиною Бет розмовляли, поки вчителя не було в класi. – Ти цi туфлi в «Бенi Снайдерi» купила чи що? – запитала одна з них. – Я до «Бена Снайдера» й на десять метрiв на наближусь, – засмiялась iнша у вiдповiдь. * * * Бет щоранку ходила до школи пiшки тiнистими вулицями з тихими будинками та деревами на газонах. Іншi учнi ходили тим самим шляхом, i дiвчина впiзнавала деяких iз них, але завжди йшла сама. Вона почала осiннiй семестр на два тижнi пiзнiше за iнших, а на п’ятий тиждень уже складала четвертнi iспити. У вiвторок уранцi в неi не було контрольних i вона мала йти на класнi збори. Натомiсть Бет сiла на автобус до середмiстя, прихопивши блокнот i сорок центiв, вiдкладених зi щотижневих кишенькових грошей. Чекаючи на автобус, вона пiдготувала дрiбнi. Шаховi набори досi лежали на тому прилавку, але зблизька Бет виявила, що вони не надто хорошi. Пiднявши бiлого ферзя, здивувалася, який вiн легкий. Вона перевернула його. Фiгура була порожниста й пластикова. Бет поклала ii назад, якраз коли до неi пiдiйшла продавчиня i спитала: – Чим я можу вам допомогти? – У вас е «Сучаснi шаховi дебюти»? – У нас е шахи, шашки, нарди, – вiдповiла жiнка, – i багато рiзних дитячих iгор. – Це книжка, – уточнила Бет, – про шахи. – Книжковий вiддiл он там, навпроти. Бет пiдiйшла до книжкових полиць i почала переглядати iх. Там не було нiчого про шахи. І спитати теж було нiкого. Вона пiшла назад до жiнки за прилавком i довго чекала, поки та не зверне на неi уваги. – Я шукаю книжку про шахи, – сказала iй Бет. – У нашому вiддiлi немае книжок, – вiдповiла жiнка й знову почала вiдвертатись. – Тут десь е книгарня? – швидко запитала дiвчина. – Пошукайте в «Моррiсi». Жiнка пiдiйшла до купи коробок i почала поправляти iх. – А де це? Продавчиня не вiдповiла. – Де «Моррiс», панi? – перепитала Бет гучнiше. Жiнка обернулася й розлючено зиркнула на неi. – На Аппер-стрiт, – кинула вона. – А де Аппер-стрiт? Якусь мить здавалося, що жiнка от-от закричить. Тодi ii лице розслабилось, i вона вiдповiла: – За два квартали вiд Мейн-стрiт. Бет поiхала ескалатором донизу. * * * Книгарня «Моррiс» стояла на розi, поруч з аптекою. Бет штовхнула дверi й опинилась у великiй залi з такою кiлькiстю книжок, якоi вона не бачила за все свое життя. На стiльчику за прилавком сидiв лисий чоловiк, курячи цигарку та читаючи. Бет пiдiйшла до нього й поцiкавилася: – У вас е «Сучаснi шаховi дебюти»? Чоловiк вiдвернувся вiд книжки i зиркнув на дiвчину з-понад окулярiв. – Дивне запитання, – зауважив вiн люб’язним тоном. – То е? – Здаеться, так. Вiн пiдвiвся зi стiльчика й пiшов у задню частину крамницi. За хвилину повернувся до Бет, несучи книгу в руцi. Це був той самий товстий томик iз тiею самою червоною обкладинкою. Коли Бет побачила його, в неi перехопило подих. – Ось, тримай, – сказав чоловiк, передаючи iй книгу. Вона взяла ii й розгорнула на роздiлi про Сицилiйський захист. Так добре було знову бачити назви варiантiв: Левенфiша, Дракона, Найдорфа. У ii головi вони звучали як молитви чи iмена святих. За якийсь час Бет почула голос чоловiка: – Ти аж так любиш шахи? – Так, – вiдповiла вона. Той усмiхнувся. – Я думав, ця книжка тiльки для гросмейстерiв. Дiвчина завагалася. – Що таке гросмейстер? – Генiальний гравець, – пояснив продавець. – Як Капабланка, тiльки вiн давно жив. Зараз е iншi, але я не знаю iхнiх iмен. Бет нiколи не бачила нiкого схожого на цього чоловiка. Вiн був дуже розслаблений i розмовляв iз нею, наче з дорослою. Фергюссен був найбiльше на нього схожий, але iнколи й вiн поводився дуже формально. – Скiльки коштуе книжка? – запитала Бет. – Чимало. П’ять дев’яносто п’ять. Вона боялася, що десь так усе й буде. Пiсля двох сьогоднiшнiх поiздок на автобусi в неi залишиться десять центiв. Вона простягла йому книгу й сказала: – Дякую. У мене стiльки немае. – Шкода, – вiдповiв продавець. – Просто поклади на прилавок. Бет поклала книжку. – У вас е iншi книжки про шахи? – Авжеж. У вiддiлi «Ігри та спорт». Ходи глянь. У заднiй частинi книгарнi була цiла полиця з назвами на кшталт «Пол Морфi та золота доба шахiв», «Вдалi шаховi пастки», «Як удосконалити своi шаховi навички», «Удосконалена шахова стратегiя». Бет узяла книжку пiд назвою «Напад i контратака в шахах» i почала читати нотацii партiй, уявляючи iх у головi та не дивлячись на схеми. Вона стояла в крамницi цiлу вiчнiсть, поки нечисленнi покупцi заходили i йшли. Нiхто ii не турбував. Вона проглядала партiю за партiею й дивувалася деяким приголомшливим ходам – жертвам ферзя i спертим матам. У книжцi було шiстдесят iгор, i кожна починалася з назви вгорi сторiнки, наприклад: «В. Смислов – Й. Рудаковський: Москва, 1945» або «А. Рубiнштейн – О. Дурас: Вiдень, 1908». У цiй останнiй бiлi провели пiшака у ферзi на тридцять шостому ходу, погрожуючи вiдкритим шахом. Бет подивилася на обкладинку книжки. Вона була меншою за «Сучаснi шаховi дебюти», а на наклейцi зазначалося: «$ 2,95». Дiвчина почала систематично перечитувати ii. На годиннику на стiнi книгарнi була пiв на одинадцяту. Їй треба було iхати за годину, щоб не запiзнитися на iспит з iсторii. Продавець не звертав на Бет жодноi уваги, i собi заглибившись у читання. Вона зосередилась, i до пiв на дванадцяту запам’ятала дванадцять партiй. В автобусi до школи почала перегравати iх у себе в головi. У деяких ходах – не шикарних, як жертва ферзя, а iнколи навiть у простих пересуваннях пiшака на одне поле – Бет помiчала тонкощi, вiд яких волоски в неi на потилицi ставали дибки. Вона запiзнилася на контрольну на п’ять хвилин, але, здаеться, всiм було байдуже, i вона однаково закiнчила ранiше за всiх. Упродовж двадцяти хвилин до перерви Бет грала партiю «П. Керес – А. Тарновський: Гельсiнкi, 1952». Вона починалася з дебюту Руi Лопеса, пiд час якого бiлi вивели коня так, що Бет помiтила за цим непрямий напад на королiвського пiшака чорних. На тридцять п’ятому ходу бiлi так вражаюче походили турою на b7, що Бет ледве не скрикнула за своею партою. * * * У школi «Фейрфiлд-Джунiор» були учнiвськi клуби, якi збиралися на годину пiсля урокiв та iнколи по п’ятницях замiсть класних зборiв. Серед них, зокрема, були «Яблучний ?ирiг», «Юнi дебютантки» i «Мiськi дiвчатка». Вони були схожi на сестринства в коледжах, i для вступу треба було отримати запрошення. До «Яблучного ?ирога» входили восьми- та дев’ятикласницi; бiльшiсть iз них носили яскравi кашемiровi светри й по-модному пошарпанi коричнево-бiлi туфлi-«оксфорди» з гольфами в ромби. Деякi з членок жили за мiстом та мали коней[8 - Мiсто Лексiнгтон вiдоме як «кiнська столиця свiту».]. Породистi панянки. Такi дiвчата нiколи не дивилися на Бет у коридорах; завжди посмiхалися комусь iншому. Їхнi светри були яскраво-жовтого, темно-синього, пастельно-зеленого вiдтiнкiв. Їхнi гольфи доходили iм якраз до колiна й були виготовленi зi стовiдсотковоi натуральноi англiйськоi вовни. Інодi, коли Бет дивилася на себе в дзеркалi дiвчачого туалету на перервах, на свое пряме каштанове волосся, вузькi плечi та кругле обличчя з нудними карими очима й веснянками на перенiссi, у неi в ротi з’являвся той старий оцтовий присмак. Дiвчата, якi входили в клуби, мастилися помадою та тiнями для очей; Бет не фарбувалася, а ii волосся досi звисало на лоба окремими пасмами. Вона й не думала, що ii приймуть до клубу, та й нiхто не думав. * * * – Цього тижня, – оголосила мiсiс Мак-Артур, – ми починаемо вчити двочлен Ньютона. Хтось може сказати, що таке двочлен? Бет на заднiй партi пiдняла руку. Це вперше вона робила таке. – Так? – викликала ii мiсiс Мак-Артур. Бет встала, раптом вiдчувши себе нiяково. – Двочлен – це математичний вираз iз двома членами. – Вони вивчали це в «Метуенi» торiк. – Наприклад, х + у – це двочлен. – Дуже добре, – похвалила ii мiсiс Мак-Артур. Дiвчину, яка сидiла перед Бет, звали Маргарет; у неi були сяйливе бiляве волосся та дорогий кашемiровий светр свiтло-лавандового вiдтiнку. Коли Бет сiдала, бiлява голова злегка повернулася в ii бiк. – Заучка! – прошипiла Маргарет. – Клята заучка! * * * Бет завжди ходила коридорами одна; iй i на думку не спадало, що можна робити якось iнакше. Бiльшiсть дiвчат ходили по двое чи трое, але Бет була сама. Одного дня, коли вона виходила з бiблiотеки, ii увагу привернув далекий смiх, i Бет побачила далi по коридору спину високоi чорноi дiвчини. Поруч iз нею, бiля фонтанчика з питною водою, стояло двое нижчих дiвчат, якi дивилися на неi знизу, коли вона смiялася. Бет не бачила чiтко iхнiх облич, а свiтло, що било з-за iхнiх голiв, змусило ii примружитись. Висока дiвчина трохи повернулася, i в Бет мало не спинилося серце, таким знайомим iй здався нахил ii голови. Бет швидко пройшла з десяток крокiв у iхнiй бiк. Але то була не Джолiн. Бет рiзко стала й вiдвернулась. Трое дiвчат пiшли геть вiд фонтанчика й проштовхались надвiр через параднi дверi будiвлi. А Бет довго стояла, витрiщаючись iм услiд. * * * – Можеш сходити до Бредлi i купити менi цигарок? – попросила мiсiс Вiтлi. – Здаеться, я застудилась. – Так, панi, – вiдповiла Бет. Було суботне пообiддя, i вона тримала книжку на колiнах, але не читала ii. Дiвчина перегравала партiю мiж П. Морфi та суперником, якого назвали просто «гросмейстер». У вiсiмнадцятому ходу Морфi – конем на c5 – було щось незвичайне. Це був хороший напад, але Бет вiдчувала, що Морфi мiг би завдати бiльше шкоди своею турою ферзевого флангу. – Я дам тобi записку, адже ти ще надто молода, щоб курити. – Так, панi, – вiдказала Бет. – Три пачки «Честерфiлд». – Так, панi. Вона бувала в магазинi Бредлi лише одного разу, з мiсiс Вiтлi. Та дала Бет нашкрябану олiвцем записку i грошi – долар та двадцять центiв. Дiвчина передала записку мiстеру Бредлi за прилавком. За ii спиною стояла довга стiйка з пресою. Взявши цигарки, вона обернулася й почала розглядати журнали. На обкладинках «Тайм» i «Ньюзвiк» було зображено сенатора Кеннедi: вiн балотувався в президенти i мав не дуже великi шанси, адже був католиком. В одному ряду стояли жiночi журнали, всi з обличчями на обкладинках, якi скидалися на обличчя Маргарет, i Сью-Енн, й iнших дiвчат iз «Яблучного ?ирога». Їхне волосся сяяло; iхнi губи були пухкi й червонi. Бет якраз вирiшила йти, коли щось привернуло ii погляд. У нижньому правому кутку, поруч iз журналами про фотографiю, засмагання та майстрування, стояв журнал iз шаховою фiгурою на обкладинцi. Дiвчина пiдiйшла й узяла його зi стiйки. На обкладинцi також були заголовок, «Чес Рев’ю», i цiна. Бет розгорнула журнал. У ньому було повно нотацiй i фотографiй людей за грою в шахи. Там була стаття пiд назвою «Переосмислення королiвського гамбiта», а ще – «Блискучi винаходи Морфi». А вона ж щойно грала одну з партiй Морфi! У дiвчини закалатало серце. Вона проглядала сторiнки. Там була стаття про шахи в Росii. І постiйно спливало слово «турнiр». У журналi була цiла секцiя пiд назвою «Турнiрне життя». Бет не знала, що iснуе така рiч, як шаховий турнiр. Думала, що в шахи просто грають, як мiсiс Вiтлi в’язала килимки чи складала пазли. – Юна панно, – озвався мiстер Бредлi, – вам доведеться або купити журнал, або покласти його назад. Бет обернулася, налякана. – Хiба не можна просто… – Почитайте табличку, – сказав мiстер Бредлi. Перед нею висiло рукописне оголошення: «Хочете прочитати – купiть». У Бет залишилося п’ятнадцять центiв, та й усе. Кiлька днiв тому мiсiс Вiтлi сказала iй, що доведеться деякий час потерпiти без кишенькових грошей: кошти закiнчувались, а мiстер Вiтлi затримувався на заходi. Бет поклала журнал на мiсце i вийшла з магазину. На пiв дорозi зупинилася, на мить задумалась, а тодi повернулася. На прилавку, бiля лiктя мiстера Бредлi, лежав стос газет. Вона простягла йому десятицентовик i взяла одну з них. Продавець обслуговував якусь панi, яка оплачувала замовлення. Бет пiшла до кiнця стiйки з журналами, затиснувши газету пiд пахвою, i почекала. За кiлька хвилин мiстер Бредлi промовив: – У нас е три розмiри. Вона почула, як вiн пiшов углиб крамницi, а панi – слiдом за ним. Бет узяла примiрник «Чес Рев’ю» й загорнула його в газету. Надворi в сонячному свiтлi вона пройшла квартал. За першим же рогом зупинилася, вийняла журнал i засунула його пiд пояс спiдницi, прикривши лазуровим светром, виготовленим iз переробленоi вовни та купленим у «Бенi Снайдерi». Дiвчина сховала журнал пiд пухким светром i викинула газету в смiтник на розi. Ідучи додому зi скрученим журналом, щiльно притиснутим до ii плаского живота, вона думала про той хiд турою, якого не зробив Морфi. У журналi було написано, що Морфi був «iмовiрно, найвидатнiшим гравцем за всю iсторiю цiеi гри». Тура могла пiти на c7, i чорним не варто було брати ii своiм конем, бо… Бет спинилася посеред кварталу. Десь гавкав пес, а через дорогу вiд неi два маленькi хлопчики на дбайливо покошеному газонi галасливо гралися в квача. Коли другий пiшак походив на g5, iнша тура могла б пiдiйти ближче, i якби чорнi взяли пiшака, це вiдкрило б шлях слону, а якщо нi… Бет заплющила очi. Якби чорнi не взяли пiшака, Морфi мiг би форсувати мат за два ходи, передовсiм жертвуючи слона з оголошенням шаху. А якби взяли, то другий бiлий пiшак походив би знову, i тодi слон зайшов би з iншого боку i чорнi бiльше нiчого не могли б удiяти. От i все. Один iз хлопчикiв через дорогу почав плакати. Чорнi нiчого не могли б удiяти. Гра скiнчилася б щонайменше за двадцять дев’ять ходiв. У партii в книжцi Полу Морфi знадобилося тридцять шiсть ходiв, щоб виграти. Вiн не побачив того ходу тури. А Бет побачила. Над головою в монотонно-синьому небi сяяло сонце. Пес i далi гавкав. Дитина плакала. Бет повiльно йшла додому, повторюючи подумки цю партiю. Їi розум був ясний, наче досконалий, дивовижний дiамант. * * * – Олстон мав би повернутися вже кiлька тижнiв тому, – мовила мiсiс Вiтлi. Вона сидiла в лiжку, бiля неi лежав журнал iз кросвордами, а маленький телевiзор на комодi працював iз вимкненим звуком. Бет щойно принесла iй чашку розчинноi кави з кухнi. На мiсiс Вiтлi був ii рожевий халат, а обличчя було вкрите пудрою. – Вiн скоро повернеться? – запитала дiвчина. Насправдi iй не хотiлося говорити з мiсiс Вiтлi – вона квапилась повернутися до «Чес Рев’ю». – Його, безсумнiвно, затримали, – сказала жiнка. Бет кивнула. Тодi повiдомила: – Я хотiла б знайти пiдробiток, працювати пiсля школи. Мiсiс Вiтлi примружилась. – Пiдробiток? – Можливо, я могла б працювати в якiйсь крамницi чи мити десь посуд. Мiсiс Вiтлi довго витрiщалася на неi, перш нiж заговорити. – У тринадцять рокiв? – зрештою вимовила вона. Тодi тихенько висякалася в носовичок i згорнула його. – Менi здавалося, тобi нiчого не бракуе. – Я хотiла б заробити трохи грошей. – Я так розумiю, на новий одяг. Бет мовчала. – У твоему вiцi, – сказала мiсiс Вiтлi, – працюють лише кольоровi дiвчата. Почувши, як жiнка вимовила слово «кольоровi», Бет вирiшила бiльше не говорити про це. Вступ до Шаховоi федерацii Сполучених Штатiв коштував шiсть доларiв. Іще за чотири можна було передплатити журнал. І було дещо iще цiкавiше: у роздiлi «Турнiрне життя» були зазначенi пронумерованi регiони; один iз них охоплював Огайо, Іллiнойс, Теннессi та Кентуккi, i пiд цим номером було оголошення: «Чемпiонат штату Кентуккi, вiкенд пiсля Дня подяки, спортивна зала старшоi школи iменi Генрi Клея, Лексiнгтон, пт, сб, нд», – а пiд ним напис: «Призовий фонд – $ 185. Вхiдний квиток: $ 5. Тiльки для членiв ШФСШ». Отже, шiсть доларiв коштуватиме вступ i ще п’ять – участь у турнiрi. Їдучи по Мейн-стрiт, автобус проминав школу iменi Генрi Клея; вона розташовувалася за одинадцять кварталiв вiд Дженвелл-драйв. А до Дня подяки залишалося п’ять тижнiв. * * * – Чи може хтось сказати це словами? – запитала мiсiс Мак-Артур. Бет пiдняла руку. – Бет? Вона встала: – У будь-якому прямокутному трикутнику квадрат гiпотенузи дорiвнюе сумi квадратiв катетiв, – i сiла назад. Маргарет хмикнула й нахилилася до Гордона, який сидiв поруч iз нею й iнколи тримав ii за руку. – Ох i заучка! – прошепотiла вона високим дiвчачим голосом, що аж променився вiд лютi. Гордон засмiявся. Бет дивилась у вiкно на осiнне листя. * * * – Не знаю, куди дiваються грошi! – бiдкалася мiсiс Вiтлi. – Цього мiсяця я майже нiчого не купувала, а моi запаси спустошенi. Спустошенi. – Вона впала в крiсло з чинцовою оббивкою й на мить втупилася в стелю виряченими очима, нiби очiкувала, що iй на шию впаде гiльйотина. – Я заплатила за електрику i телефон та купувала простi, невибагливi продукти. Я вiдмовляла собi у вершках до ранковоi кави, нiчогiсiнько не купила для себе самоi, не ходила нi в кiно, нi на барахолку в методистськiй церквi, i в мене все одно лишилося сiм доларiв, хоча мало бути двадцять. – Жiнка поклала на столик зiжмакану однодоларову купюру, яку щойно виловила в гаманцi. – Ось що в нас лишилося до кiнця жовтня. Ледве вистачить на курячi шийки та вiвсянку. – Хiба вам не приходять грошi вiд притулку? – запитала Бет. Мiсiс Вiтлi перевела очi зi стелi на дiвчину. – Весь перший рiк, – монотонно протягнула вона. – Так наче тiеi суми вистачае на твое утримання. Бет знала, що це неправда. Притулок платив сiмдесят доларiв, а мiсiс Вiтлi не витрачала на неi стiльки грошей. – Аби стерпно прожити до кiнця мiсяця, нам потрiбно двадцять доларiв, – сказала мiсiс Вiтлi. – До цiеi суми менi не вистачае тринадцять. – Вона зиркнула на стелю i тодi назад на Бет. – Треба ретельнiше вести рахунки. – Може, це через iнфляцiю, – мовила Бет, i в цьому таки була частка правди. Вона взяла лише шiсть – на членство у федерацii. – Може, так i е, – погодилася жiнка, злагiднiвши. Залишалася проблема, де знайти п’ять доларiв на турнiр. Наступного дня пiсля нарiкань мiсiс Вiтлi на грошi Бет, сидячи на класних зборах, вирвала аркуш iз зошита для творiв i написала листа мiстеровi Шайбелю, прибиральнику, притулок «Метуен», Маунт-Стерлiнг, штат Кентуккi. У ньому було написано: Дорогий мiстере Шайбель, невдовзi тут вiдбудеться шаховий турнiр iз призом у сто доларiв за перше мiсце та п’ятдесят за друге. Є й iншi призи. Участь коштуе п’ять доларiв, а в мене стiльки нема. Якщо Ви надiшлете менi цю суму, я поверну Вам десять доларiв, якщо взагалi щось виграю. Щиро Ваша Елiзабет Гармон Наступного ранку, поки мiсiс Вiтлi ще спала, Бет узяла iз захаращеного столу вiтальнi конверт i марку. Листа вкинула до поштовоi скриньки дорогою до школи. У листопадi вона витягла ще один долар iз гаманця мiсiс Вiтлi. Минув тиждень, вiдколи вона написала мiстеровi Шайбелю, але вiдповiдi не було. Цього разу з частини тих грошей вона купила новий випуск «Чес Рев’ю». У ньому знайшла кiлька партiй, на яких могла вправлятися, – в однiй iз них грав молодий гросмейстер на iм’я Беннi Воттс. Це був чемпiон Сполучених Штатiв. * * * Мiсiс Вiтлi, здаеться, часто застуджувалась. – У мене схильнiсть до вiрусiв, – казала вона. – Чи у них до мене. Вона дала Бет рецепт, щоб сходити до Бредлi, i десятицентовик на колу. Коли Бет зайшла до крамницi, мiстер Бредлi зиркнув на неi скоса, але нiчого не сказав. Вона вiддала йому рецепт, i чоловiк пiшов до задньоi частини крамницi. Бет ретельно уникала наближатися до журналiв. Коли мiсяць тому вона взяла «Чес Рев’ю», то був единий примiрник. Продавець мiг одразу помiтити. Мiстер Бредлi принiс пластикову пляшечку iз друкованою етикеткою. Поставив на прилавок i дiстав паперовий пакет. Бет витрiщилася на пляшечку. Пiгулки всерединi були продовгуватi та яскраво-зеленi. * * * – Це моi лiки для спокою, – пояснила мiсiс Вiтлi. – Мак-Ендрюс вирiшив, що менi потрiбен спокiй. – Хто такий Мак-Ендрюс? – запитала Бет. – Доктор Мак-Ендрюс, – вiдповiла мiсiс Вiтлi, вiдкручуючи кришечку, – мiй терапевт. – Вона вийняла двi пiгулки. – Принесеш менi склянку води, люба? – Так, панi, – сказала Бет. Поки дiвчина йшла до ванни по воду, мiсiс Вiтлi зiтхнула й мовила: – І чому вони насипають тiльки пiв пляшечки? * * * У листопадовому номерi надрукували двадцять двi партii з професiйного турнiру в Москвi. Гравцiв звали Ботвинник, Петросян, Лаев; звучало, як у казках. Була там i фотографiя двох iз них – схилених над шахiвницею, темноволосих i насуплених. На обох чорнi костюми. За ними, поза фокусом, сидiла величезна публiка. У грi мiж Петросяном i якимось гравцем на прiзвище Бенькович, у пiвфiналi, Бет помiтила невдале рiшення Петросяна. Той пiшов у напад пiшаками, хоча не варто було. Цю партiю коментував якийсь американський гросмейстер, який вважав тi ходи пiшакiв хорошими, але дiвчина бачила глибше. Як мiг Петросян так промахнутись? Чому американець не побачив слабини? А вони точно мали багато часу на вивчення позицii, адже в журналi писали, що партiя тривала п’ять годин. * * * Маргарет лише засунула язичок у замкову скобу шафки, але не повернула ручку. Тепер вони були поруч у душових кабiнках, i Бет бачила чималi груди Маргарет, схожi на твердi конуси. Їi власнi груди досi не вiдрiзнялися вiд хлопчачих, а на лобку щойно почало пробиватись волосся. Маргарет iгнорувала Бет i мугикала щось собi пiд нiс, намилюючись. Бет вийшла з душу й загорнулась у рушник. Досi мокра, вона повернулася до роздягальнi з шафками. Там нiкого не було. Дiвчина швидко витерла руки й тихесенько вийняла засув на дверцятах шафки Маргарет, обгорнувши його рушником. Вода скрапувала з волосся на руки, але Бет не зважала – пiсля хлопчачоi фiзкультури тут i так уся пiдлога була мокра. Вона вийняла засув i вiдчинила дверцята – поволi, щоб не скрипнули. Серце калатало в грудях, нiби якась тваринка. Там лежала гарненька коричнева сумка з натуральноi шкiри. Бет iще раз витерла руки i взяла ii з полички, нашорошуючи вуха. Дiвчата в д?шi хихотiли та галасували, але на тому й усе. Бет навмисно прийшла перша, щоб зайняти найближчу кабiнку, i швидко помилась. Іншi ще не впоралися. Вона вiдкрила сумку. Там лежали кольоровi листiвки, новенька на вигляд помада, черепаховий гребiнець, елегантна лляна хустинка. Бет зарилася в усi цi речi правою рукою. На днi, у маленькому срiбному затискачi, лежали банкноти. Вона витягла iх. Двi п’ятiрки. На мить дiвчина завагалася, а тодi взяла обидвi, разом iз затискачем. Поклала сумку назад i вставила засув на мiсце. Власнi дверцята Бет залишила причиненими, але не замкненими. Тепер вона вiдчинила iх i засунула складенi п’ятiрки до свого пiдручника з алгебри. Тодi замкнула дверцята, повернулася до душу й милася, поки всi iншi дiвчата не пiшли. Коли в роздягальнi нiкого не залишилося, Бет досi вдягалася. Маргарет не розстiбала своеi сумки. Бет глибоко зiтхнула, як мiсiс Вiтлi. Їi серце досi калатало. Вона дiстала затискач для купюр iз пiдручника i засунула його пiд шафку, якою користувалася Маргарет. Вiн легко мiг випасти з ii сумки, а грошi мiг узяти будь-хто. Бет склала банкноти й засунула собi у туфлю. Тодi взяла свою блакитну дермантинову сумку з полички, розстебнула ii та потягнулася до маленькоi кишеньки, в якiй лежало дзеркальце. Вийняла звiдти двi зеленi пiгулки, поклала iх до рота, пiшла до раковини й запила, набравши води в паперовий келишок. На вечерю були спагетi з фрикадельками та желе на десерт. Поки Бет мила посуд, мiсiс Вiтлi, яка сидiла у вiтальнi i саме пiднiмала гучнiсть на телевiзорi, раптом сказала: – Ой, забула. – Бет i далi вiддирала сковорiдку для спагетi, а за хвилину зайшла мiсiс Вiтлi з конвертом у руцi. – Тобi прийшов лист, – повiдомила вона й повернулася до «Новин вiд Гантлi та Брiнклi». То був брудний конверт iз написаною олiвцем адресою. Бет витерла руки й розiрвала його: там лежало п’ять однодоларових купюр без жодноi записки. Вона довго стояла бiля раковини, стискаючи банкноти в руцi. * * * Зеленi пiгулки коштували чотири долари за пляшечку на п’ятдесят штук. На етикетцi було написано: «Три поповнення». Бет розплатилася чотирма однодоларовими купюрами. Тодi хутко пiшла додому й поклала рецепт назад до столу мiсiс Вiтлi. 4 На входi до спортзали поставили парту, i за нею сидiло двое молодикiв у бiлих сорочках. За ними вишикувалися ряди довгих столiв iз бiло-зеленими шахiвницями. У залi була купа людей, якi розмовляли мiж собою, а деякi грали; переважно то були молодi чоловiки та хлопцi. Бет не побачила жiнок, окрiм однiеi, i жодноi кольоровоi особи. До парти поруч iз молодиком лiворуч була пришпилена записка: «СПЛАЧУВАТИ ТУТ». Бет пiдiйшла до нього з п’ятьма доларами. – У тебе е годинник? – запитав молодик. – Нi. – У нас дiе система спiльного користування годинниками, – повiдомив вiн. – Якщо у твого суперника його не буде, пiдiйди до нас. Гра починаеться за двадцять хвилин. Який у тебе рейтинг? – У мене його немае. – Ти вже колись грала на турнiрi? – Нi. Молодик кивнув на грошi Бет. – Упевнена, що хочеш? – Упевнена. – У нас немае жiночоi секцii, – зауважив вiн. Бет просто дивилася на нього. – Запишу тебе до початкiвцiв, – сказав вiн. – Нi, – заперечила дiвчина, – я не початкiвиця. Інший молодик спостерiгав за ними. – Якщо в тебе немае рейтингу, то гратимеш iз початкiвцями з рейтингом до 1600, – докинув вiн. Бет майже не звертала уваги на рейтинги в «Чес Рев’ю», але знала, що в майстрiв вiн щонайменше 2200. – Який приз для початкiвцiв? – Двадцять. – А в iншiй секцii? – У вiдкритiй секцii перший приз – сотня. – Є якесь правило, що забороняе менi грати у вiдкритiй секцii? Той похитав головою. – Це не зовсiм правило, але… – Тодi записуйте. І Бет простягла купюри. Молодик стенув плечима i дав iй анкету. – Там трое хлопцiв iз рейтингами за 1800. Іще може приiхати Белтiк, а вiн чемпiон штату. Вони тебе живцем з’iдять. Дiвчина взяла кулькову ручку й почала вписувати свое iм’я та адресу в анкету. У пунктi «Рейтинг» поставила великий нуль. Тодi передала анкету назад. Гра почалася iз запiзненням на двадцять хвилин. Розбиття на пари забрало деякий час. Коли вивiшували iмена на дошцi, Бет запитала чоловiка поруч iз нею, чи iх обирали жеребкуванням. – Зовсiм нi, – вiдповiв той. – У першому турi пари залежать вiд рейтингу. Пiсля того переможцi грають iз переможцями, а переможенi – з переможеними. Коли нарештi вивiсили ii картку, там було написано: «Гармон – б/р – чорнi». Вона висiла пiд карткою з написом: «Пекер – б/р – бiлi». Обидвi картки висiли бiля номера 27. Вони були останнi. Бет пiдiйшла до дошки № 27 i сiла з боку чорних фiгур. Це була остання шахiвниця на дальньому столi. Поруч iз нею сидiла жiнка рокiв тридцяти. За хвилину пiдiйшло ще двое жiнок. Однiй було рокiв двадцять, а iнша, суперниця Бет, була високою огрядною старшокласницею. Бет оглянула ряди столiв, за якими всiдалися чи вже починали грати учасники; всi вони були чоловiками, переважно молодими. Жiнок-учасниць у турнiрi було всього четверо, i всiх iх посадили в дальнiй куток та поставили грати мiж собою. Суперниця Бет дещо незграбно сiла, поставила шаховий годинник iз двома циферблатами й простягнула руку. – Я Аннетт Пекер, – назвалася та. Бет потисла ii широку вогку руку. – Я Бет Гармон, – теж вiдрекомендувалася. – Я не розумiю, що робити з годинниками. Аннетт, здаеться, вiдчула полегшення вiд того, що могла щось пояснити. – Ближчий до тебе циферблат вiдмiряе твiй гральний час. У кожного гравця е дев’яносто хвилин. Пiсля свого ходу натискаеш на кнопку згори, i тодi твiй годинник зупиняеться, а годинник суперника починае йти. Бiля цифри «12» на кожному циферблатi е червоний прапорець; коли твоi пiвтори години минуть, твiй упаде. Якщо це станеться, ти програла. Бет кивнула. Їй здалося, що пiвтори години – це дуже довго: вона нiколи не гаяла на одну партiю бiльше, нiж двадцять хвилин. Бiля кожного гравця лежав аркуш паперу в лiнiйку для запису ходiв. – Можеш увiмкнути мiй годинник, – сказала Аннетт. – Чому вони ставлять дiвчат грати з дiвчатами? – запитала Бет. Аннетт здiйняла брови. – Це не обов’язково. І якщо виграеш, тебе поставлять iз кимось iншим. Бет потягнулася й натисла на кнопку, i годинник Аннетт зацокав. Дiвчина дещо знервовано взяла свого королiвського пiшака й поставила його на е4. – О, – додала вона, – тут дiе правило дотику, до речi. – Що це означае? – Не торкайся фiгури, якщо не збираешся нею ходити. Якщо торкнешся, мусиш кудись ii перевести. – Гаразд, – сказала Бет. – Тепер ти маеш натиснути на кнопку? – Вибач, – мовила Аннетт i натисла. Зацокав годинник Бет. Вона твердо простягла руку й походила своiм слоновим пiшаком ферзевого флангу на четверте поле. Сицилiйський захист. Натисла на кнопку, а тодi поклала лiктi на стiл обабiч шахiвницi, як росiяни на фотографiях. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66368410&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Переклад В. Коротича. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Популярний американський госпел, натхненний текстом псалма 126: «Все ходить та плаче, хто носить торбину насiння на посiв, та вернеться з спiвом, хто носить снопи своi!» (Пс. 126:6, пер. І. Огiенка.) 3 Початок вiрша Вiльяма Каллена Браянта «До водоплавноi птахи». 4 Останнi двi цитати – першi рядки найвiдомiшого вiрша Вiльяма Каллена Браянта «Танатопсис». 5 Анна Павлова (1881–1931) – росiйська балерина, одна з найвiдомiших танцiвниць ХХ столiття. 6 Американськi серiали, що виходили в 1950-тi роки. 7 Знеболювальний препарат з аспiрином i кофеiном. 8 Мiсто Лексiнгтон вiдоме як «кiнська столиця свiту».