Гончаки Бафуту Джеральд Даррелл Сповнена любовi до дикоi природи й доброго гумору розповiдь про одну з перших мандрiвок знаменитого зоолога, письменника i захисника тварин Джеральда Даррелла до Центральноi Африки 1949 року. Там, на схилах Камерунських гiр, високо над вологими лiсовими нетрями екваторiальних джунглiв, вiн оселиться у мiстечку Бафут. Його життерадiсний правитель i мiсцевi мисливцi стануть помiчниками Даррелла у пошуках рiдкiсних тварин для колекцii Лондонського зоопарку. Звичаi африканських племен, гамiрнi свята щирих i веселих бафутян, експедицii iз мисливцями-«гiнчаками» у вiдвiчнi лiси та трав’янистi луки за дивовижними тваринами – дикий континент наготував чимало цiкавинок i сюрпризiв! Джеральд Даррелл Гончаки Бафуту © Gerald Durrell, 1954 © Shutterstock.com / DoubleBubble, обкладинка, 2017 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017 Гончаки Бафуту Присвячуеться Кеннету Смiту На згадку про фонiв, вставнi зуби й летючих бiлок Приiзд Рiчка Кросс торуе свiй шлях, спускаючись iз Камерунських гiр, аж доки не розiллеться, не заблискотить у велетенських лiсових хащах довкола Мамфе. У горах вона жваво жебонить, шумуе порогами й водоспадами, а дiставшись лiсу, вгамовуеться i статечно плине своiм кам’янистим рiчищем. Їi тиха течiя наносить упоперек рiчки наплавини чистого бiлого пiску й вимивае з берегiв мул, через що голе корiння дерев, якi ростуть покрай води, здаеться купою переплутаних звивистих восьминожих мацакiв. Рiчка велично тече далi, ii каламутнi води аж кишать бегемотами й крокодилами, а над водою в теплому повiтрi шугають за комахами блакитно-помаранчево-бiлi ластiвки. Перед Мамфе рiчка ледь пришвидшуе свiй бiг, протискаючись мiж двома високими кручами. Вода вiдшлiфувала iх, а вершини, з яких пошарпаним покривалом звисае чагарник, поросли лiсом. Рiчка вихоплюеться з вузькоi ущелини й, вируючи, впадае до простороi овальноi водойми. Трохи далi, з такоi самiсiнькоi ущелини, до цiеi самоi водойми вливаеться ще одна рiчка; iхнi води зустрiчаються й, перемiшуючись, звиваються в клубок крихiтних бистрин, коловертей i брижiв, щоб далi плинути одним потоком, лишивши посеред рiки наслiдок свого злиття – величезний пагорб лискучого бiлого пiску, поцяткованого вiдбитками нiг бегемотiв, помережаного ланцюжками пташиних слiдiв. Бiля цього пiщаного острiвця лiс на березi поступаеться мiсцем невеличкiй луцi, що оточуе селище Мамфе, i саме тут, на узлiссi, над спокiйними каламутними водами рiчки, ми вирiшили розташувати наш головний табiр. Щоб пiдготувати мiсце для табору, довелося два днi рубати дерева й розчищати мiсцевiсть, а третього дня ми зi Смiтом стояли край луки й дивилися, як три десятки африканцiв у потi чола, галасуючи, волочили велике полотнище: здавалося, на недавно зритому червоноземi розляглася велетенська китова туша, коричнева й зморщена. Потроху це море брезенту розтягнули, напнули, i воно здiйнялось догори, роздимаючись, немов якийсь дивоглядний гриб-порхавка. Потiм воно зненацька розповзлося навсiбiч, наче паразитарна форма життя, i перетворилося на шатро приголомшливих розмiрiв. Коли врештi-решт стало зрозумiло, що це таке, почувся гучний крик зачудування й захвату – це мешканцi селища прийшли поглянути, як ми ставитимемо табiр. Тепер ми мали прихисток, але, щоб пiдготуватися до ловлi звiрiв, ще тиждень довелося добряче потрудитися. Треба було змайструвати багато клiток, викопати ставки, розпитати старiйшин iз сусiднiх селищ i розказати iм, якi тварини нам потрiбнi, запастися iжею i переробити ще силу-силенну всяких справ. Нарештi, коли в таборi все було впорядковано, ми вирiшили, що час братися до справжнього дiла. Ще ранiше ми домовилися, що Смiт лишиться в Мамфе пильнувати головний табiр i з допомогою тутешнiх мешканцiв визбирувати тварин у лiсi, а я тим часом мав вирушити в глиб краiни, у гори, де лiси поступаються мiсцем широким трав’янистим лукам. У цьому гiрському свiтi з його незвичайною рослиннiстю й прохолоднiшим клiматом мала б трапитися зовсiм iнша фауна, нiж у парких лiсах. Я не був певен, куди саме краще податися, тож пiшов за порадою до голови окружноi адмiнiстрацii. Я пояснив йому своi вагання. Вiн дiстав карту гiрських районiв, розгорнув ii на столi, i ми разом схилилися над нею. Раптом вiн тицьнув пальцем десь у низ карти й поглянув на мене. – Як щодо Бафуту? – запитав вiн. – А що це за мiсце? Хороше? Якi там люди? – Вас у Бафутi мае непокоiти лише одна людина – фон, – вiдказав голова. – Прихилiть його до себе, i люди зроблять для вас усе, що зможуть. – Вiн iхнiй вождь? – Вiн у цьому краю на кшталт римського iмператора, такий собi мiсцевий Нерон, – вiдповiв чиновник i обвiв пальцем на картi велике коло. – Його слово там – закон. Цей фон – премилий старий гульвiса, i найкоротший та найпевнiший шлях до його серця – довести, що ви можете випити не менше за нього. Там у фона е чудова простора вiлла, яку вiн побудував на випадок, коли в гостi приiдуть европейцi, i я певен: якщо ви напишете йому, вiн дозволить вам у нiй зупинитися. Та однаково Бафут вiдвiдати варто, навiть якщо ви там не затримаетеся. – Що ж, я надiшлю йому листа, побачимо, що вiн вiдповiсть. – Подбайте, щоб ваше послання було добре… е-е… пiдмогоричено, – сказав голова. – Зараз же пiду до крамницi за могоричем, – запевнив я його. Отож того самого дня, по обiдi, у гори вирушив посланець iз моiм листом i пляшкою джину. За чотири днi вiн повернувся з вiдповiддю вiд фона. Ця майстерно скомпонована записка страшенно мене пiдбадьорила. Канцелярiя фона Бафуту, Бафут, округ Беменда, 5 березня 1949 року. Мiй любий друже, Твого листа з додатком отримано 5 березня 1949 року й оцiнено. Так, я згоден на твiй приiзд до Бафуту на два мiсяцi ловити звiрiв i також я буду дуже радий надати до твоiх послуг будинок у моему маетку, якщо ти не пошкодуеш грошей за оренду. Сердечно твiй,     Фон Бафуту. Я одразу ж почав лаштуватися в дорогу. Роздiл перший Ропухи i мавпочки-танцiвницi Про бiльшiсть захiдноафриканських вантажiвок нiяк не скажеш, що вони перебувають у розквiтi своеi молодостi, i життя навчило мене не очiкувати вiд них надто багато. Але такого видовища, як та вантажiвка, що приiхала вiдвезти мене в гори, я ще не бачив: вона була на межi старечого занепаду. Машина стояла передi мною на просiлих колесах, ухоркана пiсля нескладного пiдйому пологим схилом до нашого табору, i я з тривогою довiрив iй себе i весь свiй багаж. Водiй, який виявився веселим молодиком, попередив, що йому потрiбна буде моя допомога у двох вельми важливих справах. По-перше, коли ми спускатимемося з гори, я мав притискати ручне гальмо аж до пiдлоги, бо iнакше воно вперто вiдмовлялося працювати. По-друге, менi треба було пильнувати зчеплення, бо муфта цього примхливого механiзму лише вичiкувала першоi-лiпшоi нагоди, щоб iз ревом спiйманого в пастку леопарда вискочити зi свого гнiзда. Оскiльки цiлком зрозумiлим було, що навiть водiй захiдноафриканськоi вантажiвки не може вдало керувати машиною, скоцюрбившись пiд приладовим щитком у позi ембрiона, то я мусив перебрати на себе управлiння цими механiзмами, якщо хотiв лишитися живим. Отож я раз по раз нахилявся й тиснув на гальма, вдихаючи iдкий запах паленоi гуми, тимчасом як наша вiдважна вантажiвка, смикаючись, посувалася до гiр зi сталою швидкiстю двадцять миль[1 - 1 миля = 1609,344 м. – Тут i далi примiтки перекладача.] на годину; iнодi, спускаючись зi схилу, вона забувала про всю обачнiсть i мчала сторчголов на цiлих двадцяти п’яти. Першi тридцять миль дорога з червонястого грунту змiiлася низиною, порослою лiсом; обабiч щiльною лавою стояли велетенськi дерева, а iхнi верховiття, сплiтаючись, утворювали над нами листяне склепiння. Птахи-носороги, змахуючи крилами, зграйками перелiтали через дорогу i трубили, наче клаксони якихось стародавнiх таксi-привидiв, а на узбiччях, вiзерунчасто помережанi клаптиками сонячного свiтла, лежали агами, вiд хвилювання паленiючи призахiдними барвами й несамовито хитаючи головами. Поволi й майже непомiтно дорога пiшла вгору, звиваючись набридливими закрутами довкола лiсистих пагорбiв. Хлопцi в кузовi вантажiвки завели пiсню: Мiй дiм, мiй дiм, Коли побачу рiдний дiм? Коли побачу рiдну матiр? Нiколи не забуду iх… Водiй почав тихенько пiдмугикувати приспiв, позиркуючи на мене, чи я, бува, не проти. На його подив, я заспiвав i собi, i так вантажiвка наша котила вперед, здiймаючи за собою хмари червоноi куряви, з кузова линув дружний хор голосiв, тодi як ми з водiем доповнювали й урiзноманiтнювали його всiлякими приспiвками, а водiй ще й акомпанував уривчастими звуками автомобiльного гудка. Що вище ми здiймалися, то частiше траплялися просвiти в лiсових нетрях, а незабаром почав змiнюватися й пiдлiсок: наче ватаги розбiйникiв, дебелi деревуватi папоротi стояли вздовж дороги на товстих присадкуватих волохатих стовбурах, з верхiвок яких пiр’ясте бадилля розбризкувалося зеленими фонтанами нiжного листя. Як виявилося, це були вартiвники нового свiту, адже зненацька гори немов скинули з плечей плащ, i лiс зник. Вiн лежав позаду нас, у долинi, – густе зелене хутро, що хвилями вiдходило в мерехтливу вiд спеки далечiнь, тодi як перед нами велично здiймалися гори, встеленi килимом високоi, по пояс, трави, що брижилася й мiнилася золотом на сонцi. Вантажiвка видиралася дедалi вище, вiд надзусиль двигун сопiв i здригався. Я вже було подумав, що останнi двiстi чи триста футiв[2 - 1 фут = 12 дюймiв = 30,48 см.] нам доведеться штовхати цю горопаху, але, на подив усiм, вона таки спромоглася сама вилiзти на гребiнь гiрського пасма, тремтячи вiд утоми, вергаючи струменi пари з радiатора, наче кит, що конае, зi свого дихала. Ми проповзли ще трохи й спинилися. Водiй вимкнув двигун. – Мотор стати гарячий, ми чекати мало часу, – пояснив вiн, показуючи на передок вантажiвки, яка вже повнiстю сховалася пiд хмарою пари. Менi за щастя було вилiзти з розпеченоi кабiни. Я пройшовся до мiсця, де дорога спускалася в чергову долину. З цього оглядового майданчика я бачив i ту мiсцевiсть, яку ми лишили за собою, i ту, у яку мали ось-ось в’iхати. Позаду простяглися безкраi зеленi лiси, якi звiдси видавалися щiльними й непроникними, як овеча шерсть; лише на вершинах пагорбiв можна було помiтити просвiти в гущавинi листя, адже дерева на тлi неба вимальовувалися неначе з подертими торочками. Перед нами ж розiслався свiт геть iнакший; здавалося неймовiрним, що вiн може лежати поряд iз тим, попереднiм. Не було поступового переходу: позаду зостався лiс велетенських дерев, що виблискували у вишуканих шатах iз листя, наче гiгантського зросту «перламутровi королi»[3 - «Перламутровi королi й королеви» – у XIX ст. серед лондонських торговцiв виникла традицiя збирати пожертви на благодiйнiсть. Вони одягались у вбрання, розшите перламутровими гудзиками, i обирали собi Короля або Королеву. Цей звичай збережено й донинi.] в зеленому вбраннi. А попереду аж ген до iмлисто-блакитного обрiю пасмо за пасмом простяглися гори, зливаючись i перетiкаючи одна в одну, нiби величезнi застиглi хвилi. Гори немов обертаються обличчям до сонця, а схили iхнi вiд пiднiжжя до гребеня вкритi мiнливим золотаво-зеленим руном трави, яка то свiтлiшае, то тьмянiшае, коли вiтер колошкае чи розгладжуе ii. Позаду нас лiс оздоблений щонайяскравiшими вiдтiнками червоногарячого й зеленого – рiзкими й насиченими кольорами. Попереду ж у цьому невiдомому гiрському трав’янистому свiтi барви були м’якими й нiжними: блiдо-зеленi, золотавi, жовтувато-брунатнi, теплi коричневi. Плавкi вигини пагорбiв, укритих травою в легких, пастельних тонах, цiлком могли бути краевидом Англii – пагористими пасовиськами на ii пiвднi, тiльки бiльшого розмiру. Цю оману, однак, порушувало сонце, що немилосердно пражило без упину, аж нiяк не на англiйський лад. Вiдтодi дорога скидалася на «американськi гiрки»: ми зi скрипом i торохкотiнням спускалися в сiдловини, а потiм з хрипом i кашлем видиралися на крутосхили. На вершинi однiеi з гiр ми знову зупинилися, щоб дати двигуну охолонути, i я помiтив у долинi село, що з цiеi вiдстанi здавалося безладною купкою чорних поганок на зеленому тлi. Коли двигун було вимкнуто, тиша, наче вовняною ковдрою, накрила нас; чути було тiльки м’яке шамотiння трави, яку хвилював вiтер, та ще iз села внизу долинав гавкiт собаки й кукурiкання пiвня, звуки неголоснi й притлумленi вiдстанню, однак чiткi й виразнi. У бiнокль я розгледiв, що в селi вiдбуваеться якийсь рух: юрмища людей сновигали довкола хаток, зблискували мачете й списи, раз по раз миготiли барвистi саронги. – Що там за метушня? – запитав я шофера. Водiй, примружившись, поглянув iз гори, а потiм обернувся до мене й радiсно вишкiрився. – То базар, сер, – пояснив вiн i додав iз надiею: – Маса хотiти там зупинитися? – Думаеш, там можна купити якогось звiра? – Можна, сер! – Справдi? – Справдi, сер! – Ти брешеш, чоловiче, – я вдав розгнiваного. – Ти хочеш зупинитися там, щоб випити пива. Хiба не так? – Ет! Воно так, сер, – усмiхаючись, визнав водiй. – Але i маса знайти там собi звiра. – Гаразд, ми зупинимося там ненадовго. – Так, сер! – радо вiдказав водiй, i вантажiвка помчала з гори. Великi круглi хатини з солом’яними стрiхами стояли якраз довкола невеликого майданчика, затiненого купками молодих евкалiптiв. На цьому майданчику i розташовувався базар; торговцi розклали свiй товар просто на землi, на клаптиковiй ковдрi свiтла й тiнi пiд стрункими деревами, кожен на своему клаптику, а довкола торговцiв юрмилися сiльськi мешканцi, що протискалися помiж ними, сперечаючись, галайкаючи й розмахуючи руками. Вiд розмаiття товарiв розбiгалися очi, а часом траплялися й геть несподiванi речi. Примiром, тут продавалися копченi соми, настромленi на короткi палички. Ця риба й жива не дуже приемна на вигляд, а висушена, зморщена й почорнiла вiд диму вона скидалася на якусь лиходiйну шаманську ляльку, яку скрутило в дивному вiдразливому танцi. Продавалися й величезнi паки полотна, серед якого траплялося й завезене з Англii, дуже яскраво розфарбоване, що так до вподоби африканцям. Бiльш приемними на око були плетива мiсцевоi роботи, щiльнi й м’якi. Помiж цих клаптiв яскравоi донезмоги тканини лежала всяка всячина: яйця, курчата в бамбукових кошиках, зелений перець, капуста, картопля, цукрова тростина, здоровеннi кривавi шматки м’яса, велетенськi очеретянi щури, ретельно випатранi й пiдвiшенi на мотузочках, глинянi горщики й плетенi з тростини кошелi, стiльцi з дерева iроко, голки, порох, кукурудзяне пиво, капкани, плоди манго й папайi, клiзми, лимони, тубiльне взуття, прегарнi торбинки з волокон рафii, цвяхи, кресала, карбiд i проносне, заступи й леопардовi шкури, мешти з парусини, повстянi капелюхи, пальмове вино в калебасах, ядра кокосового горiха й арахiс у старих бляшанках з-пiд гасу. Люди на базарi вiдзначалися таким самим розмаiттям i так само викликали цiкавiсть, як i виставленi на продаж товари. Тут можна було зустрiти представникiв народу хауса в блискучих бiлих шатах i маленьких, теж бiлих, шапочках-ярмулках, мiсцевих вождiв у строкатому вбраннi й щедро гаптованих шапках iз китицями. Були тут i погани з вiддалених гiрських сiл, одягу на них не було нiякого, окрiм клаптя брудноi шкiри, пов’язаного довкола стегон; зуби вони мали заточенi, а лиця розтатуйованi. Для них це селище було наче велелюдним мiстом, а цього торжка вони, либонь, чекали весь рiк як щонайбiльшоi розваги. Вони несамовито сперечалися, розмахуючи руками, штовхаючи один одного, а iхнi темнi очi зблискували захватом, коли горяни бачили щось на кшталт ямсу або очеретяних щурiв. Інодi вони збирались у невеличкi купки й безнадiйно позирали пожадливими очима на височеннi стоси рiзнобарвного полотна, сновигаючи довкола них, щоб краще роздивитися всю цю недосяжну розкiш. Моiх найманих робiтникiв i шофера засмоктало в галасливий вир натовпу, наче мурах у бляшанку з патокою, i я лишився сам серед цього юрмища людей. Поблукавши трохи, я вирiшив познiмати мешканцiв гiрських сiл, дiстав фотоапарат i взявся налаштовувати рiзкiсть. Який тут зчинився шарварок! Горяни всi як один покидали своi товари й манаття i, дико репетуючи, кинулися до найближчого сховку. Я спантеличився, адже африканцi фотографуються залюбки, i запитав у хауса, який стояв поряд, що ж такого сталося. Почув цiкаве пояснення: погани вочевидь знали, що таке фотоапарат, i знали, що коли його спрямувати на людину, потiм виходить ii зображення. Вони, одначе, були твердо переконанi, що з кожною свiтлиною фотографу переходить якась частинка душi того, кого вiн фотографуе, i якщо свiтлин зробити багато, то можна повнiстю пiдкорити людину своiй волi. Ось вам чудовий приклад, як осучаснюеться чаклунство: за давнiх часiв, щоб здобути владу над жертвою, треба було дiстати пасмо ii волосся чи обрiзки нiгтiв, нинi ж для цього, очевидно, придасться i фотокартка. Та, попри небажання горян позувати, я таки спромiгся зробити кiлька iхнiх знiмкiв простим способом: ставав до них боком, дивився в протилежному напрямку й клацав тим часом iз-пiд руки. Але незабаром я натрапив на те, вiд чого всi думки про фотографiю i чаклунство повилiтали в мене з голови. В однiй iз маленьких темних яток, що оточували майдан, промайнуло щось червонувате. Я подався туди розвiдати й побачив премилу мавпочку, що, прив’язана за довгу шворку, сидiла навпочiпки в пилюцi й голосно та пронизливо скрикувала: «Прруп-прруп!». Вона мала свiтло-рудувате хутро з бiлою латкою на грудях i скорботний чорний писочок. Їi незвичнi вигуки скидалися почасти на крик птаха, почасти на привiтне муркотiння кiшки. Кiлька секунд вона дуже уважно мене розглядала, а потiм раптово пiдвелася i стала танцювати. Спершу вона жваво заскакала вгору-вниз, широко розкинувши лапи, немов збиралася обiйняти мене й притиснути до своiх грудей. Потiм опустилася на всi чотири й застрибала, як м’ячик. Що бiльше вона збуджувалася, тим вищими ставали ii стрибки. Тодi вона спинилася й трохи перепочила, поки не настав час переходити до наступноi частини танцю, яка полягала в тому, що мавпочка знову ставала на всi чотири, передня половина ii тулуба розхитувалася з боку в бiк, наче маятник, а задня тимчасом лишалася нерухомою. Пiсля основних па вона показала менi, на що здатна по-справжньому видатна танцюристка мавпячого роду. Вона крутилася, вертiлася i стрибала так, що менi обертом пiшла голова. Ця мавпочка причарувала мене з першого погляду, а побачивши цей нестримний танець дервiша, я просто не мiг опиратися: вона мусила бути моею. Я заплатив власнику, хоч вiн запросив подвiйну цiну, i переможно понiс мавпочку з собою. В однiй iз яток я купив iй кiлька бананiв, i тваринка була так зворушена цiею щедрiстю, що вiдплатила менi, обмочивши всю сорочку. Знайшовши своiх хлопцiв i водiя – вiд усiх тхнуло кукурудзяним пивом – ми залiзли до вантажiвки й поiхали далi. Мавпочка сидiла в мене на колiнах, запихала до рота банани й час вiд часу збуджено й задоволено скрикувала, розглядаючи краевиди у вiкнi. Зважаючи на ii хист до танцю, я вирiшив назвати ii Балериною, i вiдтодi ii так i кликали – «червона мавпа Балерина». Ми були в дорозi ще кiлька годин, а коли вже пiд’iжджали, темно-пурпуровi тiнi заполонили долини й видолинки, а сонце спроквола занурювалося в незлiченнi багряно-зеленi баранцi хмарин за найвищим гребенем захiдних гiр. Ми одразу зрозумiли, що прибули в Бафут, бо дорога зненацька закiнчилася. Лiворуч тяглося широчезне, вкрите курявою подвiр’я, оточене високим муром iз червоноi цегли. За подвiр’ям численнi круглi хатинки з високими солом’яними стрiхами купчилися довкола невеличкоi охайноi вiлли. Однак усi цi будiвлi були мiзерними на вигляд проти споруди, що скидалася на старовинний вулик, тiльки збiльшений у тисячу разiв. Це була велетенська округла хатина з масивною склепiнчастою стрiхою з соломи, таемнича й чорна вiд старостi. На протилежному боцi дороги мiсцевiсть стрiмко здiймалася, широкi сходи щаблiв на сiмдесят вели нагору, до ще однiеi великоi двоповерховоi вiлли, схожоi на коробку з-пiд взуття. Довкола обох ii поверхiв iшли суцiльнi широкi веранди, колони яких густо обплели бугенвiлеi та iншi виткi рослини. Я збагнув, що тут менi й доведеться мешкати наступнi кiлька мiсяцiв. Коли, насилу розiгнувши закляклi ноги, я видобувся з вантажiвки, у дальнiй стiнi широкого подвiр’я розчинилася брама у формi арки, i до мене через увесь двiр рушила невелика процесiя. Це були лiтнi чоловiки, вбранi у строкатi просторi шати, що маяли й шелестiли пiд час руху. На головi в них були маленькi ярмулки, рясно гаптованi барвистими шерстяними нитками. Посерединi цiеi групи виступав високий, ставний чоловiк зi жвавим, веселим обличчям. На ньому була проста бiла одежа й шапочка без жодних прикрас, однак, попри це, я одразу зрозумiв, що серед цiеi невеличкоi юрби вiн головний – настiльки велично вiн тримався. Це був фон Бафуту, можновладний господар великого королiвства гiрських лук, якi ми перетнули на шляху сюди, i сили-силенноi чорношкiрих пiдданцiв. Вiн був непомiрно багатий i керував своiм королiвством, наскiльки менi було вiдомо, спритно й розумно, хiба що трохи деспотично. Вiн зупинився передi мною i, всмiхаючись, простягнув велику худорляву руку. – Ласкаво просимо! – сказав фон Бафуту. Пiзнiше я дiзнався, що фон розмовляе пiджином[4 - Пiджин – загальна назва мов, якi виникають у ситуацii мiжетнiчних контактiв, коли потрiбно досягти взаеморозумiння. Зазвичай утворюеться на спрощенiй основi мови метрополii з додаванням елементiв мiсцевих мов.] не гiрше за своiх пiдданцiв, але чомусь соромиться цього вмiння, тож спочатку ми спiлкувалися через перекладача, який, шанобливо схилившись, стояв поруч i перекладав мою вiтальну промову, затуляючи рот складеними пригорщею долонями. Фон увiчливо слухав, доки перекладали моi слова, а тодi махнув ручищем, вказавши на вiллу, що стояла на пагорбi над нами. – Славно, – сказав вiн, широко всмiхаючись. Ми знову потисли руки, пiсля чого вiн зi своiми радниками рушив назад через подвiр’я i зник за арковою брамою, лишивши мене влаштовуватися в цьому «славному» помешканнi. Години за двi, коли я вже помився й перекусив, прибув посланець, який повiдомив, що фон бажав би зайти до мене побалакати, якщо я вже «вiдiйшов» пiсля дороги. Я вiдповiв, що вже цiлком вiдiйшов i радо прийму фона, потiм вийняв iз валiзи пляшку вiскi й став чекати. Невдовзi фон прибув зi своiм невеликим почтом, ми сiли на верандi й почали бесiду при свiтлi лампи. Я випив за його здоров’я розведеного вiскi, а вiн за мое – чистого. Спершу ми розмовляли через перекладача, але коли рiвень вiскi в пляшцi впав, фон заговорив пiджином. Двi години я докладно пояснював, навiщо приiхав до його краiни: дiставав книжки, показував фотографii потрiбних менi тварин, малював iх на клаптиках паперу, а якщо не лишалося нiчого iншого, намагався вдавати iхнi голоси. Тим часом чарка фона безперестанку наповнювалася, аж лячно робилося. Фон висловив здогад, що бiльшiсть тих звiрiв, яких я показував, менi вдасться добути, i пообiцяв назавтра прислати до мене вправних мисливцiв. Але, провадив фон далi, найкраще, що вiн може зробити для мене, це оголосити своiм людям, щоб вони всi спробували зловити менi «звiра». Найкраща нагода для цього випаде днiв за десять, пояснив вiн. Тодi будуть улаштовувати певний урочистий обряд: призначеного дня фоновi пiдданцi збирають у горах i долинах значну кiлькiсть сухоi трави й приносять ii до Бафута, щоб фон мав змогу перекрити стрiху величезноi хатини, у якiй мешкають духи, i стрiхи хатин своiх незлiченних дружин. На обряд збереться багато сотень людей з усiх навколишнiх мiсць, i, як пояснив фон, це буде пречудова нагода: вiн виступить i розповiсть людям, що менi треба. Я залюбки погодився, щиро подякував фоновi й укотре наповнив його порожню чарку. Рiвень вiскi падав дедалi нижче, аж доки з пляшки годi було витрусити хоч крапелиночку. Фон велично звiвся на ноги, стримуючи гикавку, i простягнув руку. – Я iти, – проголосив вiн, махнувши рукою десь у бiк своеi невеликоi вiлли. – Дуже шкода, – ввiчливо сказав я. – Хочеш, я проведу тебе? – Так, мiй друже, – засяяв вiн. – Це буде славно. Я гукнув одного з робiтникiв, який негайно примчав з гасовим лiхтарем i пiшов попереду, а ми спускалися вiд веранди до сходiв. Фон досi стискав мою руку своею, другою ж показував то на веранду, то на кiмнати, то на залитий мiсячним сяйвом садок далеко внизу i вдоволено бурмотiв сам до себе: «Славно, славно». Коли ми дiсталися початку довжелезних сходiв, вiн спинився, якусь мить замислено на мене дивився, а тодi показав рукою вниз. – Сiмдесят п’ять сходiв, – сказав вiн, сяючи усмiшкою. – Дуже добре, – погодився я, кивнувши. – Ми iх порахувати, – у захватi вiд своеi задумки запропонував фон. – Сiмдесят п’ять, ми iх порахувати всi. Вiн обхопив мене своею довгою рукою за плечi, важко повиснувши на менi, i ми почали спускатися, рахуючи вголос сходинки. Що фон пам’ятав англiйськi цифри тiльки до шести, а решту не мiг пригадати, то на пiвдорозi ми заплуталися, i, коли дiсталися самого низу, виявилося, що, за фоновими пiдрахунками, трьох сходинок бракуе. – Сiмдесят два? – запитав вiн сам себе. – Нi-нi. Сiмдесят п’ять. Де ж вони подiтися? Фон люто зиркнув на своiх зiщулених вiд страху супутникiв, що чекали нас на дорозi, нiби пiдозрював, що вони сховали тi три сходинки в себе пiд одягом. Не розваживши як слiд, я запропонував перерахувати. Ми знову видерлися нагору, до веранди, рахуючи щосили, а потiм, щоб остаточно пересвiдчитися, перелiчили ще раз дорогою вниз. Фон i далi рахував до шести, а потiм починав спочатку. Я збагнув, що, коли не вжити якихось заходiв, ми будемо цiлiсiньку нiч шукати сходинки. Тож коли ми дiсталися верхнього щабля, а потiм знову спустилися вниз, я гучно й переможно виголосив: «Сiмдесят п?ять!» – i засяяв усмiшкою до свого супутника. Той спершу не надто охоче погодився з моiм пiдрахунком, бо сам дiйшов тiльки до п’яти, i йому здавалося, що iснування решти сiмдесяти ще треба довести. Але я запевнив фона, що замолоду отримав чимало нагород за лiчбу в думцi i що пораховано правильно. Фон обiйняв мене, схопив за руку, стиснув ii i пробурмотiв: «Славно, славно, мiй друже». А тодi попрямував через широченне подвiр’я до своеi оселi, а менi довелося повзти сiмдесятьма п’ятьма сходинками нагору, до лiжка. Наступного дня, тамуючи головний бiль, яким мене нагородили вчорашнi посиденьки з фоном, я щосили лаштував клiтки для потоку звiрiв, який ось-ось, як я сподiвався, мав ринути. Опiвднi надiйшли четверо високих, показних молодикiв, убраних у своi найкращi, щонайяскравiшi саронги, iз крем’яними рушницями в руках. Дула цiеi страхiтливоi i старезноi зброi були погризенi цятками iржi, немовби кожна рушниця перехворiла на тяжку форму вiспи. Я попрохав молодикiв лишити це страхiтливе оружжя за дверима, тiльки тодi вони зайшли i ми поговорили. Це були мисливцi, яких прислав фон, i я пiвгодини показував iм зображення тварин i пояснював, за кого скiльки заплачу. Потiм я сказав iм iти на полювання, а ввечерi повертатися з усiм, що вдасться спiймати. Якщо вони не спiймають нiчого, завтра зранку нехай приходять знову. Я роздав iм цигарки, i вони подалися геть, щось гаряче обговорюючи й безтурботно тицяючи навсiбiч дулами своiх рушниць. Того вечора один iз тих чотирьох молодикiв повернувся з невеличким кошиком. Вiн сiв навпочiпки й, засмучено дивлячись на мене, заходився пояснювати, що сьогоднi йому та його товаришам не пощастило на полюваннi. Вони ходили чимало, сказав вiн, але не знайшли жодного звiра з тих, що я iм показував. Утiм, дещо вони все ж упiймали. Тут вiн подався вперед i поставив до моiх нiг кошика. – Маса хотiти такого звiра? – запитав вiн. Я трохи пiдняв накривку й зазирнув досередини. Я гадав, що там буде бiлка чи, може, щур, але в кошику сидiли двiйко великих прекрасних ропух. – Масi подобатись такий звiр? – запитав мисливець, схвильовано вдивляючись у мое обличчя. – Так, дуже подобатись, – вiдказав я, i вiн полегшено заусмiхався. Я розплатився з мисливцем, пригостив цигарками, й вiн подався геть, пообiцявши повернутися вранцi зi своiми товаришами. Коли вiн пiшов, я нарештi змiг придiлити належну увагу ропухам. Кожна була завбiльшки з блюдце, iз величезними вологими очима й короткими товстими заднiми лапками, якi, здавалося, ледве-ледве втримували iхнi тяжкi тiла. Забарвлення iхне було дивовижне: спинка насиченого кремового кольору, вкрита мереживом крихiтних звивистих чорних рисочок, голова й тулуб з бокiв густо-червонi, чи то кольору вина, чи то червоного дерева, а живiт – яскраво-жовтий, наче квiтка козельцю. Загалом, ропухи менi завжди подобалися, адже я переконався, що це тихi й сумирнi iстоти, по-своему привабливi; вони не такi неврiвноваженi й дурнуватi, як жаби, не роззявляють, як тi, раз по раз рот, ковтаючи повiтря, i шкiра iхня не така волога на дотик. Але до зустрiчi з цими двома я завжди гадав, що хоч ропухи й можуть рiзнитися мiж собою зовнiшнiстю й забарвленням, але коли йдеться про iхню вдачу, всi вони однаковi: якщо тобi трапилася одна, вважай, що знав усiх. Однак дуже скоро я виявив, що не кожен ссавець настiльки цiкавий на вдачу, як цi два земноводнi. Цих ропух називають броватими листянками через те, що iхнi незвично забарвленi кремовi спинки за формою та кольором i справдi дуже скидаються на пожухлий листок. Якщо ця ропуха замре на землi серед опалого листя, ii нiзащо не помiтити. Звiдси ii англiйська назва. Науковцi ж iменують ii «ропухою броватою», що латиною звучить навiть удалiше – Bufo superciliaris[5 - Supercilium – «брова», а також «пиха», «чванливiсть» (лат.).], адже спочатку може видатися, нiби листянка мае страшенно чванькуватий вираз. Шкiра над ii великими очима стягнута в кутики, тож здаеться, наче ропуха звела брови й глумливо позирае на весь свiт. Неймовiрно широкий рот, кутики якого ледь опущенi, посилюе враження аристократичноi пихи: ропуха немовби дещо зневажливо посмiхаеться; такий вираз я бачив ще тiльки в однiеi тварини – верблюда. Додайте сюди ще повiльну, бундючну ходу, звичку щодва-три кроки присiдати й дивитися на вас iз якоюсь жалiсливою зневагою, i ви зрозумiете, що чванькуватiшоi iстоти годi знайти. Обидвi моi листянки сидiли поруч на днi вимощеного свiжою травичкою кошика i спопеляли мене презирливим поглядом. Я нахилив кошик, i вони перевальцем вилiзли на пiдлогу, сповненi обурення, гоноровi – достоту два лорд-мери, яких випадково замкнули в громадськiй вбиральнi. Ропухи прочалапали футiв зо три, а тодi, очевидно, геть виснажившись, присiли, злегка ковтаючи ротом повiтря. Хвилин десять вони пильно розглядали мене з вiдразою, яка, здаеться, дедалi зростала. Потiм одна з них вiдiйшла вбiк i врештi присiла пiд нiжкою стола, мабуть, помилково гадаючи, що це стовбур дерева. Друга ропуха дивилася на мене, ретельно оцiнюючи, чого я вартий, а коли врештi дiйшла висновку – той виявився таким невтiшним, що ропуху знудило напiвперетравленими рештками коника-стрибунця й двох метеликiв. Пiсля цього вона поглянула на мене страдницьки i докiрливо й подалася до своеi товаришки, що сидiла коло нiжки стола. У мене не знайшлося пiдхожоi для них клiтки, тож ропухам першi кiлька днiв довелося провести замкненими в моiй спальнi. Там вони неквапно й замислено походжали по долiвцi або ж сидiли нерухомо пiд лiжком, втупившись очима в одну точку, i неабияк потiшали мене свою поведiнкою. Минуло кiлька годин мого знайомства зi своiми товстенькими спiвмешканками – i я усвiдомив, що глибоко помилявся, адже вони були зовсiм не такi пихатi й зарозумiлi, як удавали. Насправдi ж це сором’язливi тваринки, що легко нiяковiють i не мають анi краплини самовпевненостi. Я пiдозрюю, що вони страждають на глибокий i невилiковний комплекс меншовартостi i що iхнiй нестерпно зверхнiй вигляд – лише спроба приховати вiд свiту жахливу правду: цi товстулi анiтрохи не вiрять у себе. Я цiлком випадково довiдався про це першого ж вечора. Я занотовував iхне забарвлення, а ропухи тим часом сидiли коло моiх нiг з таким виглядом, нiби обмiрковували, що слiд записати про себе в родовiдну книгу перiв. Я захотiв детальнiше оглянути задню частину iхнього тiла, тож нахилився й двома пальцями пiдiйняв одну ропуху, тримаючи ii попiд переднiми лапками так, що тваринка телiпалася в повiтрi геть жалюгiдно й неповажно. Обурена таким поводженням, ропуха голосно закавкала й захвицала товстими заднiми лапками. Але вiд мене iй було не випручатися, тож довелося телiпатися в повiтрi, доки я не скiнчив ii оглядати. Коли я врештi-решт посадив ii на пiдлогу бiля товаришки, це вже була зовсiм iнша ропуха. Куди подiлася аристократична пиха: передi мною було принижене й знеславлене земноводне. Тваринка, засмучена й знiяковiла, припала до землi, тривожно клiпаючи великими очима. Здавалося, вона ось-ось заплаче. Це перетворення було таке раптове й таке цiлковите, що лишалося тiльки дивуватися, i я, хоч це було доволi безглуздо, почувався винним через те, що завдав iй такоi ганьби. Щоб хоч якось урiвняти стан речей, я пiдiйняв другу ропуху, щоб вона якийсь час потелiпалася в повiтрi, а коли опустив на пiдлогу, вона теж утратила свою самовпевненiсть, знiтилася i збентежилася. Вони сидiли такi впослiдженi, такi жалюгiднi, i це було так смiховинно, що я не стримався i розреготався. Такоi невихованостi iхнi вразливi натури стерпiти не змогли, i ропухи швидко зачалапали геть, сховалися пiд столом i просидiли там наступнi пiвгодини. Але тепер, знаючи iхню таемницю, я мiг запросто збити з них пиху, коли вони ставали надто зарозумiлими: досить було легенько ляснути iх пальцем по носi, i ропухи винувато припадали до землi – здавалося, вони ось-ось згорять вiд сорому – i благально дивилися на мене. Я змайстрував простору зручну клiтку для листянок, i вони чудово там улаштувалися. Утiм, пiклуючись про iхне здоров’я, я щодня випускав ропух на прогулянку до саду. Та коли тварин стало бiльше, у мене з’явилося стiльки роботи, що я вже не мiг стояти й чекати, доки моi блакитнокровнi аристократки надихаються свiжим повiтрям. Тож прогулянки, на превелике iхне розчарування, довелося припинити. Проте якось пiзнiше для них знайшовся сторож, на якого я мiг спокiйно лишати ропух, доки займався своiми справами. Цим сторожем виявилася червона мавпа Балерина. Балерина була вкрай ручною й лагiдною мавпочкою i дуже цiкавилася всiм, що вiдбувалося довкола. Ропухи неначе зачарували мавпочку, коли одного разу вона побачила iх на прогулянцi. Балерина звелася на ноги й витягнула шию, щоб краще роздивитися, як листянки статечно походжають садом. Я вiдiйшов, а коли за десять хвилин повернувся подивитися, як справи в ропух, побачив, що вони пiдiйшли просто до мавпочки. Та сидiла мiж ними навпочiпки, нiжно гладила iх лапами й голосно муркотiла вiд подиву й утiхи. Ропухи були задоволенi, аж до смiшного. Вони сидiли нерухомо: цi пестощi вочевидь були iм приемнi. Пiсля цього я щодня випускав листянок бiля того мiсця, де було прив’язано Балерину, i вона наглядала за ними. Побачивши iх, вона iнодi скрикувала вiд захвату, а iнодi нiжно погладжувала ропух, якi лежали бiля неi, немов загiпнотизованi. Коли ж траплялося, що вони вiдходили задалеко й ось-ось мали зникнути в небезпечних заростях, Балерина дуже бентежилася й пронизливими криками звала мене, повiдомляючи, що ii пiдопiчнi втiкають. Я тодi поспiшав i приносив листянок до неi. Якось, коли ропухи забрели занадто далеко, я не почув, що мавпочка кликала мене. Невдовзi повернувшись, я побачив, що Балерина нетямилася на прив’язi й несамовито верещала, а листянок нiде не було видно. Я вiдв’язав мавпочку, i вона одразу ж повела мене в густi чагарi за садом. Дуже швидко вона знайшла там утiкачок i припала до них, голосно муркочучи вiд радостi. Балерина страшенно полюбила цих товстуль. Що то було за зворушливе видовище, коли вона палко вiтала iх уранцi, нiжно гладила й поплескувала! Як вона непокоiлася, коли вони вiдходили задалеко! Не могла вона тiльки збагнути, чому в ропух, на вiдмiну вiд мавп, немае хутра. Вона торкалася пальцями iхньоi гладенькоi шкiри, намагаючись розгорнути шерсть, якоi не було, а на ii чорненькому писочку з’являвся стурбований вираз. Часом вона нахилялася й бралася дбайливо вилизувати ропухам спинки. Урештi-решт, iхня безволоса шкiра припинила турбувати мавпочку, i вона почала ставитися до ропух нiжно, наче до власних дитинчат. Ропухи, схоже, теж по-своему прихилилися до мавпочки, хоч вона часом i принижувала iхню гiднiсть, а це було iм не до вподоби. Пригадую, як одного разу вранцi я скупав iх обох, що дуже iх утiшило, а дорогою додому до iхнiх мокрих животикiв поналипало дрiбне галуззя й кiм’яшки землi. Це занепокоiло Балерину, адже вона хотiла, щоб ii улюбленицi були чистенькi й охайнi. Коли я прийшов подивитися на них, мавпочка сидiла на осоннi, заднi лапи поклавши, мовби на ослiнчик, на одну з ропух, а передньою тримаючи другу, яка щонайпринизливiше телiпалася в повiтрi. Листянка поволi оберталася, а Балерина тим часом сумлiнно збирала з неi всяке смiття, щебетала й попискувала, щось пояснюючи. Упоравшись з однiею ропухою, мавпочка поставила ii, вкрай пригнiчену, на землю, а потiм пiдняла в повiтря ii товаришку i змусила пережити таке саме приниження. Бiдолашнi листянки не мали жодноi можливостi лишатися зверхнiми й набундюченими, коли Балерина була поруч. Роздiл другий Гончаки Бафуту Для ловiв рiзноманiтних представникiв бафутськоi фауни на додачу до чотирьох мисливцiв, яких прислав менi фон, я винайняв зграю з шести сухоребрих i незграбних дворняг. Як запевнили мене iхнi власники, кращих мисливських собак годi вiдшукати в усiй Захiднiй Африцi. Це недоладне зборисько людей i собак я прозвав «гончаками Бафуту». Хоча мисливцi й не розумiли, що значить це найменування, але дуже ним запишалися. Одного разу я чув, як мисливець, сперечаючись iз сусiдом, голосно й обурено заявив: «Ти на мене так не кричи, мiй друже! Не знаеш хiба: я – гончак Бафуту»! Полювали ми так: iшли кудись вiддалiк, на згiр’я чи в долини, i зупинялися, де трава й чагарi росли густiше. Там, у потрiбному мiсцi, ми пiвколом ставили сiтi, а потiм, разом iз собаками, прочiсували заростi й заганяли в сiтi все, що тiльки нам траплялося. У кожного пса на шиi висiло невеличке дерев’яне калатальце, щоб, коли вся зграя зникала у високiй травi, ми завдяки голосному торохтiнню тих цяцьок могли визначити, де собаки. Перевагою такого способу полювання було те, що я одразу ж на мiсцi мiг подбати про спiйману тваринку, якомога швидше доправити ii до селища й негайно помiстити до зручноi клiтки. Нашу здобич ми переносили в мiшках зi спецiальними отворами, крiзь якi надходило повiтря. Отвори було оправлено мiдними кiльцями, вшитими пiд спiд. На бiльших i лютiших звiрiв ми брали мiшки з брезенту чи мiшковини, на менших i тендiтнiших – iз м’якоi тканини. Потрапивши в темний мiшок, нашi бранцi зазвичай припиняли пручатися й лежали спокiйно, доки ми доправляли iх додому. Найстрашнiша мить для тварини – коли ii виплутують iз сiтки, але невдовзi ми так набили руку, що проробляли це дуже спритно: хвилина-друга – i тварину схоплено, видобуто з сiтки й заховано в мiшок. Коли я першого разу вирушав на лови з «гончаками Бафуту», мисливцi озброiлися так, наче ми збиралися полювати на левiв. Окрiм звичних мачете, вони взяли ще списи й крем’янi рушницi. Менi не надто хотiлося отримати у спину купу камiнцiв та iржавих цвяхiв, тому, не зважаючи на гучне голосiння, яке завели «гончаки», я наполiг, щоб рушницi вони лишили вдома. Мисливцi аж поторопiли з жаху вiд такого мого рiшення. – Маса, – жалiбно звернувся один iз них, – якщо ми зустрiти поганого звiра, як ми його вбивати, коли рушниця лежати тут? – Якщо ми зустрiнемо поганого звiра, ми будемо його ловити, а не вбивати, – рiшуче сказав я. – Ет! Маса буде ловити поганого звiра? – Саме так, мiй друже. Якщо ти боiшся – не ходи з нами. Зрозумiв? – Маса, я не боiшся, – обурено заперечив мисливець. – Але якщо ми зустрiти поганого звiра, i звiр убити маса, фон дуже розсердитися. – Не мели дурниць, мiй друже, – промовив я, дiстаючи свiй дробовик. – Я вiзьму рушницю. І, якщо звiр уб’е мене, це вже буде не ваш клопiт. Ти мене зрозумiв? – Я зрозумiв, сер, – вiдповiв мисливець. Ми вирушили рано-вранцi, коли ще сонце не пiдбилося над кiльцем гiр. Небо було нiжнiсiнького блiдо-рожевого вiдтiнку, де-не-де помережане бiлими торочками хмаринок. Гори й долини все ще були помережанi пеленою ранковоi мли, а при дорозi хилилася обважнiла вiд роси висока золотава трава. Мисливцi низкою простували попереду, собаки гасали довкола, то зникаючи в чагарнику, то вертаючись назад, а iхнi брязкальця весело стукотiли звiдусiль. Невдовзi ми звернули з дороги на вузьку покручену стежину, що повела нас через пагорби. Туман тут був густiший, але стелився дуже низько, аж при землi. Нижньоi частини тiла не було видно, i виникало моторошне вiдчуття, нiбито бредеш по пояс у гладенькому, ледь-ледь мiнливому озерi пiни. Висока, волога вiд роси трава, порипувала пiд моiми черевиками, а десь на сподi цього iмлистого озера вибухали реготом крихiтнi жабки, потiшаючись зi своiх жаб’ячих жартiв. Незабаром сонце, наче приморожений апельсин, зiйшло над далеким пругом гiр. Промiння його грiло дедалi сильнiше, туман почав пiдiйматися вiд землi i звоями потягнувся до неба. Ми йшли наче крiзь лiс бiлих дерев-примар, що гнулися й звивалися, розтiкалися й мiняли своi форми, наче амеба, i все линули своiм закрутистим шляхом угору. До мiсця, яке мисливцi вибрали для нашого першого полювання, ми дiсталися за двi години. Це була широка й глибока долина, що лежала мiж двома пасмами гiр, злегка вигинаючись, наче лук. У долинi помiж золотавоi трави i брил чорного камiння проклав собi шлях крихiтний струмок, що зблискував на сонцi, наче тонка ниточка скляноi пряжi. Долина була вкрита густими й поплутаними заростями трави й низькорослого чагарника. Де-не-де, вiдкидаючи тiнь, невеличкими острiвцями здiймалися кущуватi деревця. Ми спустилися в долину й поставили впоперек неi нашi сiтi, ярдiв[6 - 1 ярд = 91,44 см.] сто завдовжки. Пiсля цього мисливцi взяли собак i пiшли до входу в долину, я ж лишився чекати коло сiток. Близько пiвгодини, поки вони помалу посувалися до сiток, було тихо, лише собачi калатальця легенько постукували та часом, наступивши на будяк, рiзко скрикував i лаявся котрийсь iз мисливцiв. Я вже почав було думати, що сьогоднi ми впiймаемо хiба що облизня, аж тут мисливцi здiйняли страшний гвалт, а собаки зайшлися несамовитим гавкотом. Вони були ще досить далеко вiд сiток, i я не мiг iх бачити за невеличкою купкою дерев. – Що там? – гукнув я, намагаючись перекричати весь цей лемент. – Тут е звiр, маса, – донеслася вiдповiдь. Я став терпляче чекати, i невдовзi з-помiж дерев вискочив засапаний мисливець. – Маса, давати менi той маленький сiтка, – сказав вiн, показуючи на дрiбнiшi сiтi, акуратно складенi бiля мiшкiв. – А якого звiра ви там знайшли? – запитав я його. – Бiлка, сер. Вiн побiгти на дерево. Я взяв мiшок iз цупкого брезенту й пiшов крiзь заростi чагарника за мисливцем. Коли ми пiдiйшли до дерев, там з’юрмилися всi мисливцi, що галасували й сперечалися, як краще спiймати загнану тваринку, а собаки тим часом гавкали й стрибали довкола невисокого деревця. – Куди побiг звiр? – запитав я. – Ми спiймати його зараз, маса! – Хороший звiр, маса! – Ми спiймати його зараз, маса! Я пiдiйшов до стовбура, задер голову й став видивлятися нашу здобич серед гущавини листя. Футiв двадцять над нами на гiлцi сидiла велика гарна бiлка: хутро – смугасто-сiре з бiлою стрiчкою на грудях, лапки – помаранчевi. Хвiст вона мала довгий, але не пухнастий, посмугований ледь помiтними сiрими й чорними кiльцями. Бiлка сидiла на гiлцi, махала час вiд часу на нас хвостом i кричала «Чак-чак!» таким роздратованим голосом, нiби ми ii не налякали, а тiльки розiзлили. Доки ми розставляли сiтi довкола дерева, футiв на десять далi вiд його стовбура, бiлка спостерiгала за нами недоброзичливим оком. Ми прив’язали собак, а тодi найменшому з мисливцiв було сказано дертися за бiлкою i зiгнати ii вниз. Цю частину плану запропонували самi мисливцi. Я гадав, що переграти бiлку на деревi неможливо, шкода й спроби, але «гончаки» наполягали, що бiлка сама зiстрибне на землю, щойно хтось вилiзе на дерево. Як виявилося, вони мали цiлковиту рацiю: тiльки-но мисливець долiз до верхнiх гiлок з одного боку стовбура, як бiлка кинулася вниз по iншому. Неймовiрним чином вона здогадалася помчати до того единого мiсця, де сiтка була трохи порвана, пропхнулася крiзь дiрку й пострибала геть у траву. Мисливцi i я стрiмголов кинулися навздогiн, вигукуючи на бiгу один одному поради, до яких нiхто не дослуховувався. Ми оббiгли довкола острiвця дерев i побачили, як наша бiлка залазить на iнше невисоке деревце. Ми знову розставили сiтi, i знову мисливець полiз на дерево за бiлкою. Але тепер вона вчинила ще хитрiше: побачивши, що ми пильнуемо дiрку, крiзь яку вона втекла минулого разу, бiлка збiгла з дерева на землю, зiбгалася й плигнула. Вона пролетiла в повiтрi над сiткою iз запасом у пiвдюйма й приземлилася на тому боцi. Мисливець, що стояв найближче, зробив вiдчайдушну спробу схопити ii, але схибив, i бiлка пострибала геть, тiльки й чути було ii обурене «чак-чак». Одначе цього разу вона вирiшила вдатися до новоi тактики i замiсть вибiгти на дерево шаснула в заглибину мiж його корiнням. Ми ще раз оточили дерево сiтками, а тодi почали совати довгими тонкими хворостинами серед переплетiння коренiв, де ховалася бiлка. З цього, однак, не було жодноi користi, хiба тiльки бiлчине «чак-чак» почало лунати частiше, тож невдовзi ми кинули цю марну справу. Наступна наша спроба виявилася вдалiшою: ми пiдпалили вiхоть трави й запхали його в найбiльший отвiр, iдкий дим розiйшовся по всiх ходах, i ми почули, як бiлка сердито кашляе i чхае. Урештi-решт вона не витримала й вискочила наослiп iз одного з отворiв, потрапивши просто в сiтi. Але навiть тодi бiлка не припинила нам дошкуляти: вкусила мене й двох мисливцiв, доки ми виплутували ii з сiток, i ще одного мисливця, коли тваринку запихали в брезентовий мiшок. Я повiсив мiшок на невеличкий кущ, i ми сiли перекурити – пiсля таких ловiв без цього було нiяк, – тимчасом як бiлка зиркала на нас крiзь мiднi кiльця отворiв для повiтря й люто верещала, мовляв, спробуйте лишень, розв’яжiть мiшок i зустрiньтеся зi мною вiч-на-вiч. Смугастi землянi бiлки часто трапляються на гiрських луках Захiдноi Африки, але я неймовiрно тiшився, спiймавши цю, адже ранiше в мене iх iще не було. Як видно з iхньоi назви, цi бiлки майже весь час проводять на землi, тож я здивувався, коли побачив, що та, яку ми зловили, намагалася знайти собi схованку на деревi. Пiзнiше я дiзнався, що всi бiлки, якi мешкають на луках (бiльшiсть iз них таки землянi), якщо iх переслiдують, одразу кидаються до дерев i лише в крайньому разi ховаються в норах чи дуплищах порожнiх колод. Ми перев’язали своi рани, викурили цигарки, привiтали один одного з нашою першою здобиччю, а потiм пересунули бiльшi сiтi далi в долину; трава там була густа, поплутана, ледве не шiсть футiв заввишки. Мисливцi повiдомили менi, що тут водиться особливий звiр, хоча, зi зрозумiлою обережнiстю, не уточнили, який саме. Ми поставили сiтi, я вибрав собi зручне мiсце в центрi всерединi дуги, щоб мати змогу дiстати з сiтки те, що туди потрапить, мисливцi ж разом iз собаками повернулися приблизно на чверть милi назад. Протяглим перегуком вони повiдомили менi, що почали продиратися крiзь високу траву, а потiм запала тиша. Я чув тiльки, як довкола мене стрекотали й сюрчали незлiченнi коники й сарана, та ще вiддалiк долинав слабкий стукiт собачих калаталець. Минуло пiвгодини – не вiдбувалося нiчого. Мене зусiбiч обступала висока шелестка трава, така густа й переплетена, що за кiлька крокiв нiчого вже не було видно. Крихiтна прогалинка, де я сидiв, уся аж мерехтiла вiд спеки, i менi страшенно захотiлося пити. Озирнувшись, я побачив те, про що зовсiм забув: термос iз чаем, який кухар дбайливо поклав в один iз мiшкiв. Я дiстав термос, присiв навпочiпки на самому краю прогалини, де вже починалася трава, i налив собi чашку. Поки пив, помiтив навпроти в суцiльнiй стiнi трави темний отвiр ходу, вочевидь протоптаного в цьому лiсi трав’янистих стебел якоюсь твариною. «Нехай тiльки нап’юся, – подумав я, – i обстежу цей хiд». Щойно я налив собi другу чашку, коли праворуч, навдивовижу зовсiм поряд, зчинився страшенний галас: мисливцi пронизливим дзявкотiнням пiд’юджували собак, собаки ж несамовито гавкали. Я саме подумав: «Що це там таке сталося?» – коли почув у травi шурхiт. Пiдiбрався ближче до ходу, сподiваючись побачити, що це там шарудить, аж тут зненацька трава розсунулася, iз ходу вискочило щось велике темно-коричневе й побiгло просто до мене. Я був у геть програшному становищi: по-перше, нападу я не очiкував, по-друге, я все ще сидiв навпочiпки, в однiй руцi тримаючи термос, а в другiй – чашку з чаем. З переляку менi здалося, що звiр удвiчi бiльший за бобра; вiн стрибнув на мене, я беркицьнувся навзнак, i звiр сидiв у мене на животi, а з термоса просто на колiна менi лився окрiп. Здаеться, ми обидвое були однаково ошелешенi i майже однаково голосно заверещали вiд ляку. Руки в мене були зайнятi, тож менi нiчого не лишалося, окрiм як спробувати вiдчайдушно стиснути звiра лiктями. Але вiн зiстрибнув iз мене, наче гумовий м’ячик, i чкурнув у траву. Сiтi в одному мiсцi затремтiли й засмикались, i до мене донiсся розпачливий виск – мабуть, звiр потрапив просто в них. Гукаючи мисливцiв, я почав пробиватися крiзь густотрав’я до того мiсця, де здригалася сiтка. Звiр добряче заплутався, вiн лежав скоцюрбившись, тремтiв i чмихав, час вiд часу марно намагаючись перегризти сiтку зубами. Придивившись, я побачив, що ми спiймали дуже великого очеретяного щура, тварину, яку африканцi кличуть рiж-трава. Ця назва дуже добре описуе звички цього звiрка, адже рiж-трава своiми великими, добре розвинутими рiзцями проходить, наче косаркою, по луках, а також по засiяних полях. Щур, який нам спiймався, був два з половиною фути завдовжки i мав шорстке бурувате хутро, округлу, як у бобра, морду, маленькi прищуленi вуха, товстий, не вкритий шерстю хвiст i лапи великi i теж без шерстi. Моя поява, схоже, дуже його налякала, тож я вирiшив не пiдходити ближче, доки не надiйдуть мисливцi, адже боявся, щоб очеретяний щур таки не вирвався. Вiн лежав i дуже тремтiв, часом тiпаючись, намагаючись пiдскочити й розпачливо повискуючи при цьому. Я тодi не на жарт стривожився, бо ж здавалося, ще трошки, i щур матиме розрив серця. І тiльки пiзнiше, коли краще вивчив поведiнку цих тварин, я виявив, що таку iстерiю вони влаштовують перед усiм незвичним, сподiваючись, напевно, тим самим налякати чи збентежити ворога. Насправдi ж очеретяний щур – не таке вже й полохливе створiння i не забариться вгризтися своiми величезними рiзцями вам у руку, якщо поведетеся з ним нечемно. Я обачливо тримався поодаль, доки до мене не приедналися мисливцi. Аж тодi ми наблизилися й видобули щура iз сiтки. Коли ми розплутали його i хотiли було помiстити в мiцний мiшок, щур зненацька вiдчайдушно пiдстрибнув у моiх руках. Я стиснув його сильнiше, i, на мiй подив, у мене в руках лишився чималий жмуток його шерстi. Коли нам нарештi вдалося запхати щура в мiшок, я присiв i почав розглядати шерсть, яку несамохiть видер iз його товстого тiла. Вона виявилася доволi довгою i густою, схожою на жорстку щетину. Напевно, корiння ii таке слабке, що досить найменшого посмику – i шерсть лiзе клаптями. Вiдростае вона на мiсцi вирваноi дуже повiльно, а що лисий очеретяний щур не надто привабливий, поводитися з ним доводиться вкрай обережно. Спiймавши очеретяного щура, ми поволi стали пiдiйматися до виходу з долини, розставляючи час вiд часу сiтi й прочiсуючи кущi, у яких з вигляду могла бути здобич. Коли стало зрозумiло, що долина бiльше не видасть нам жодних своiх мешканцiв, ми згорнули сiтi й попрямували до великого пагорба за пiвмилi звiдти. Пагорб цей був настiльки правильноi форми, що цiлком мiг видатися курганом, могилою якогось велета, що давним-давно блукав цими луками; на самiй вершинi здiймалася, наче пам’ятник, купа кам’яних брил, кожна завбiльшки з будинок. Мiж цими скелями у вузьких розколинах i водориях росли дрiбнi деревця з покрученими й покорченими вiтром стовбурами, з кожного звисало невеличке гроно яскраво-золотистих плодiв. Серед високоi трави довкола дерев виднiлися пурпуровi й жовтi орхiдеi, а величезнi брили подекуди були вкритi товстим килимом якоiсь в’юнкуватоi, схожоi на берiзку, рослини, зi стебел якоi звисали дзвоники блiдо-жовтих квiтiв. Нагромадження скель, яскравi квiти й химернi кострубатi дерева витворювали прекрасний краевид на тлi багрянистоi блакитi пiдвечiрнього неба. Ми видерлися на пагорб i присiли серед високоi трави в затiнку кам’яних брил, щоб перекусити. Перед нашими очима простяглися навсiбiч гiрськi луки, що хвилювалися й мiнилися на вiтрi розмаiттям барв. Блiдо-золотавi гребенi гiр ген удалинi здавалися зовсiм бiлими, а свiтлi, зеленувато-блакитнi долини темнiшали там, де над ними пишно пропливала купчаста хмарина, тягнучи за собою пурпурову тiнь. Просто перед нами лежало пасмо чiтко окреслених гiр, пiднiжжя яких не було видно за наваллям здоровенних кам’яних брил уперемiш iз невеличкими деревами. Гори мали такi плавнi й гарнi форми, були вбранi в такi барвистi шати з трави найрiзноманiтнiших вiдтiнкiв зеленого, золотого, пурпурового й бiлого, що здавалося, нiби велетенська розложиста хвиля здiймаеться, щоб перехлюпнути через жалюгiдну перешкоду з камiння й кущiв. Спокiй i тиша на цiй висотi панували просто неймовiрнi; iх порушував тiльки вiтер, що гасав туди-сюди, змушуючи кожну травину, кожен камiнчик, кожне деревце спiвати власну пiсню. Вiтер розчiсував траву – i чувся м’який шепiткий шелест; вiтер протискався мiж камiння, забирався у щiлини й розколини у скелях угорi – i звiдти лунав схожий на пугикання сови жалiсливий звук, що раптово переривався вибухами веселого реготу; вiтер шарпав i товк мiцнi маленькi дерева – i тi скрипiли й стогнали, а листочки iхнi трiпотiли й муркотали, як котенята. І все ж цi дрiбнi звуки швидше пiдкреслювали, анiж порушували нiмотне безгомiння гiрських лук. Зненацька тишу розiтнув жахливий гвалт, що донiсся з-поза купи здоровезних брил. Я перелiз туди й побачив, що мисливцi з собаками скупчилися бiля пiднiжжя велетенськоi скелi. Трое мисливцiв бурхливо про щось сперечалися, тимчасом як четвертий пританцьовував i скавулiв вiд болю, а з рани на його руцi цебенiла кров. Збудженi собаки, несамовито гавкаючи, стрибали довкола нього. – Що тут за гармидер? – запитав я. Усi четверо обернулися до мене й узялися кожен на свiй лад оповiдати, що сталося. Намагаючись перекричати один одного, вони горлали дедалi голоснiше. – Навiщо так кричати? Як менi вас зрозумiти, якщо ви говорите всi разом, як базарнi баби? – обурився я. Домiгшись у такий спосiб мовчанки, я звернувся до закривавленого мисливця: – Друже, тепер скажи менi, звiдки в тебе ця рана? – Маса, звiр мене вкусити. – Звiр? Який звiр? – Ет! Маса, я не знати! Вiн дуже-дуже кусати. Я оглянув його руку й побачив, що з долонi акуратно вигризено шматочок завбiльшки з шилiнг. Я надав мисливцевi найпростiшу першу допомогу й став розпитувати про тварину, що його вкусила. – Де цей звiр? – В он той нора, сер, – вiдповiв поранений, указуючи на розколину бiля пiднiжжя великоi скелi. – Ти не знаеш, що це за звiр? – Нi, сер, – вiдповiв вiн засмучено. – Я його не бачити. Я прийти сюди i бачити нора. Я подумати, що в такий нора бувати звiр, то я й засунути туди рука. Тодi цей звiр мене вкусити. – Овва! Цей чоловiк не мае страху, – сказав я, обертаючись до решти мисливцiв. – Вiн не подивився спочатку в нору, а взяв i одразу засунув туди руку. Звiр його й укусив. Мисливцi захихотiли. Я обернувся знову до пораненого. – То ти засунув руку в цю нору? Так, мiй друже? Але ж бувае, в таких норах живуть змii. Що б ти робив, якби тебе вкусила змiя? – Я не знати, маса, – сказав вiн i вишкiрився. – Друже, менi не потрiбен мертвий мисливець, тож ти бiльше не роби таких дурниць, зрозумiв? – Я зрозумiв, сер. – Гаразд. Нумо тепер дивитися, що за звiр тебе покусав. Я дiстав iз мiшка смолоскип, припав до землi бiля нори й зазирнув туди. У свiтлi смолоскипа зблиснула пара рубiнових оченят, а потiм довкола них показався гострий рудуватий писочок. Почулося рiзке дзявкiтливе гарчання, i писок щез у мороцi, у глибинi нори. – А! – вигукнув один iз мисливцiв, що почув дзявкiт. – Це лiсовий собака. Лiсовий собака – дуже-дуже злий звiр. На жаль, «лiсовим собакою» на пiджинi називають найрiзноманiтнiших дрiбних ссавцiв, лише декотрi з яких хоча б далека рiдня собакам, тому слова мисливця анiтрохи не допомогли менi збагнути, що це була за тварина. Трохи посперечавшись, ми вирiшили, що найкращий спосiб змусити звiра показатися – це розкласти перед норою вогнище i жмутками листя нагнати туди диму. Так ми й учинили, спершу розвiсивши перед виходом з нори невеличку сiтку. Ще перший клуб диму не заповз у щiлину мiж каменями, як звiр кулею вискочив iз нори, влетiв у сiтку з такою силою, що зiрвав ii з крiплень, i покотився разом iз нею по схилу у високу траву. Собаки, збуджено й оглушливо гавкаючи, припустили за ним, а ми побiгли за собаками, обiцяючи iм усiлякi кари, якщо вони тiльки зачеплять нашу здобич. Утiм, звiрок нашоi допомоги не потребував, адже чудово мiг i сам дати собi раду, як скоро ми в цьому переконалися. Вiн струсив iз себе сiтку й звiвся на заднi лапи, i я побачив, що перед нами мангуста, зграбна рудувата тваринка завбiльшки з горностая. Вона стояла на мiсцi, злегка похитуючись iз боку в бiк, i, широко роззявивши рота, верещала рiзко й пронизливо. Я нiколи ще не чув, щоб така невеличка тварина так голосно кричала. Собаки враз зупинилися й, зацiпенiвши з ляку, вперлися очима в мангусту, яка гойдалася перед ними й вищала. Один пес, трохи хоробрiший за решту, сторожко наблизився й понюхав дивне створiння. Мангуста вочевидь цього тiльки й чекала: вона впала в траву й поповзом, наче змiя, подалася вперед, зникнувши серед високих стеблин, а потiм зненацька знову з’явившись просто помiж ногами в нашоi доблесноi зграi. Там вона завертiлася дзигою, кусаючи кожну лапу, яка тiльки траплялася iй на очi, а вiд ii рiзкого вереску нам аж у вухах лящало. Собаки щосили намагалися уникнути ii зубiв, але iхне становище було програшне, бо в густiй травi мангуста пiдбиралася до них непомiтно, тож усе, що iм зоставалося, – це вiдчайдушно пiдстрибувати. Аж тут раптом мужнiсть iх зрадила, усi вони розвернулися й дременули на гору. Мангуста ж лишилася стояти на заднiх лапах одна на полi бою; хоч i трохи захекалась, вона, одначе, далi пронизливо кричала, глузуючи з пiдiбганих хвостiв, що втiкали вiд неi. Отож зграю було переможено, i тепер ми мали самi спробувати полонити цього, хоч i маленького, та лютого противника. Це нам удалося набагато легше, нiж я сподiвався: я привернув увагу мангусти, вона накинулася на брезентовий мiшок i вп’ялася в нього зубами, а тим часом один iз мисливцiв пiдкрався ззаду i накинув на неi сiтку. Ми ледве не поглухли вiд ii лютого вереску, доки виплутували тваринку та запихали в мiшок. Усю дорогу додому вона не припиняла жахливо репетувати; на щастя, товстий брезент трохи приглушував звук. Мангуста вгамувалася, тiльки коли вже в Бафутi я випустив ii з мiшка у простору клiтку й кинув туди закривавлену курячу голову. Мангуста заходилася iсти з фiлософською розважливiстю i скоро ум’яла все начисто. Пiсля цього вона сидiла тихо, i лише коли помiчала когось, то кидалася до граток клiтки й знову починала сваритися. Зрештою, це стало так дратувати, що менi довелося завiсити ii клiтку спереду шматком мiшковини: нехай спершу звикне до людського товариства. Через три днi я почув, як знайомий вереск вiдлясками йде вiд дороги, i задовго до того, як показався тутешнiй мисливець, я вже знав, що менi несуть iще одну карликову мангусту. Це була молода самичка, тому я посадив ii до спiйманого нами самця. Дарма це я зробив, бо вони одразу ж узялися горланити хором, намагаючись переверещати одне одного, аж доки слухати це не стало так приемно й заспокiйливо, як скрип ножа по тарiлцi, тiльки посилений у кiлька тисяч разiв. Повернувшись до Бафута пiсля свого першого полювання з «гончаками», я отримав запрошення вiд фона зайти до нього випити й розповiсти про лови. Отож, поiвши й перевдягнувшись, я пiшов через широке подвiр’я до невеличкоi вiлли фона. Вiн сидiв на верандi, тримаючи пляшку джину й розглядаючи проти свiтла, скiльки там ще лишилося. – А, мiй друже! – зрадiв фон. – Ти прийти! Ти мати добре полювання? – Дуже добре, – вiдповiв я, сiдаючи на запропонований менi стiлець. – Бафутськi мисливцi вмiють ловити хорошу здобич. Ми спiймали аж три звiра. – Славно, славно, – сказав фон, налив у чарку джину аж по вiнця й простягнув менi. – Ти побути тут зовсiм трошки i мати багато-багато звiрiв. Я сказати всiм моiм людям. – Це добре. Я гадаю, люди Бафуту вмiють ловити звiрiв краще за всiх у Камерунi. – Правда, правда, – задоволено вiдгукнувся фон. – Ти казати правду, мiй друже. Ми пiднесли нашi чарки, цокнулися, широко всмiхнулися один до одного й випили до дна. Фон налив знову, а потiм послав котрогось зi свого численного почту за новою пляшкою. Коли ми i ii майже подужали, то добряче розiмлiли, i фон, обернувшись до мене, поцiкавився: – Ти любити музика? – Так, дуже, – щиро зiзнався я, адже менi розповiдали, що фон мае доволi майстерний оркестр. – Добре, тодi ми слухати музика, – виголосив вiн i коротко наказав щось одному зi своiх слуг. Невдовзi на подвiр’i перед верандою з’явився оркестр, який, на мiй подив, складався з двох десяткiв фонових дружин, усiх зовсiм голих, якщо не зважати на мiзернi пов’язки на стегнах. Дружини були озброенi щонайрiзноманiтнiшими барабанами, вiд маленьких, завбiльшки з каструлю аж до здоровенних i товстопузих, якi мусили нести двi людини; там були ще дерев’янi й бамбуковi флейти з напрочуд мелодiйними голосами i великi дерев’янi коробки, наповненi висушеним кукурудзяним зерном, яке вкрай приемно шерхотало й трiскотiло, коли коробку струшували. Але найдивовижнiшим iнструментом в оркестрi була дерев’яна дуда завдовжки чотири фути. Їi тримали сторчма й дули в неi якось по-особливому, видобуваючи низьке й тремтливе гудiння, доволi приголомшливе, бо такий звук зазвичай можна почути хiба тiльки у вбиральнi, та й то з винятковою акустикою. Оркестр заграв, i скоро багато хто з родини й прислуги фона пустилися танцювати на подвiр’i. Це було щось середне мiж народним i бальним танцем. Обiйнявшись, пари повiльно кружляли подвiр’ям, ноги iхнi складно дрiботiли, а тiла гойдалися i звивалися в таких вихилясах, яких не дозволили б у жоднiй танцювальнiй залi. Інодi пара розривалася, i якийсь час кожен крутився сам собою, вигойдуючись, повнiстю занурений у музику. Флейти свистiли й щебетали, барабани двиготiли й стугонiли, калаталки трiскотiли й шелестiли розмiрено й одноманiтно, наче хвилi, що перекочують берегом гальку, i серед усього цього шаленства звукiв незмiнно лунав глухий стогiн труби, наче гiгантський вибух емоцiй, який траплявся щокiлька секунд, безупинно, як серцебиття. – Тобi подобатися мiй музика?! – закричав фон. – Так, дуже хороша! – загорлав я у вiдповiдь. – А у твоiй краiна е такий музика? – Нi, – вiдказав я, щиро шкодуючи. – Такоi нема. Фон знову наповнив мою чарку. – Скоро, коли моi люди принести трава, ми мати багато музика, багато танець, га? Ми мати веселий час, нам бути дуже-дуже весело, правда? – Так, правда. Нам буде дуже-дуже весело. Оркестр далi грав на подвiр’i, i рiвномiрний гуркiт барабанiв, здавалося, злинав у небо i змушував зорi тремтiти й пританцьовувати пiд свiй ритм. Роздiл третiй Гримотлива бiлка Протягом свого перебування в Бафутi найбiльше я прагнув дiстати двох представникiв фауни трав’янистих лук: гiрського дамана й бiлку Стейнджера. Щоб спiймати iх, менi довелося вирушити в двi цiлковито вiдмiннi мiж собою мiсцевостi, i цi два полювання закарбувалися в моiй пам’ятi яскравiше над усi iншi ловецькi пригоди на гiрських луках Камеруну. Спершу ми вирушили за бiлкою. Це полювання головним чином було визначне тим, що единий раз я мав змогу спланувати все заздалегiдь i виконати все успiшно без усяких непередбачуваних перешкод, що виникають в останню хвилину. Бiлка Стейнджера доволi поширена в Камерунi, однак ранiше я полював за нею в лiсових нетрищах у басейнi рiки довкола Мамфе. У такiй мiсцевостi ця бiлка майже весь час проводить на вершечках найвищих дерев (харчуючись рiзноманiтними плодами, якими ряснiють дерева на цих сонячних висотах) i на землю спускаеться вкрай рiдко. Спiймати ii за таких умов майже неможливо. Однак пiзнiше я дiзнався, що на луках бiлки Стейнджера частенько вiдвiдують невеличкi лiски вздовж берегiв рiчок i досить багато часу проводять на землi, шукаючи поживу серед трави. Через це я подумав, що зловити тут ii буде легше. Коли я показав зображення бiлки «гончакам Бафуту», вони одразу ж упiзнали ii i взялися гучноголосо запевняти мене, що знають, де ii шукати. Розпитавши, що iм досить добре вiдомi звички цiеi тварини, адже полювали вони на неi не раз. Бiлки начебто мешкають у невеличких клаптиках гiрського лiсу, але рано-вранцi або ж увечерi спускаються з дерев i зважуються податися на луки в пошуках поживи. Тодi, як сказали «гончаки», i треба iх ловити. – А що, – запитав я, – цей звiр робить уночi? – Ох, маса, вночi його не зловити, – вiдповiли менi. – Вiн, цей звiр, спати на високий дерево, нiхто туди не залiзти. Але ввечерi або рано-рано вранцi можна його зловити. – Гаразд, – вiдказав я. – Пiдемо його ловити рано-рано вранцi. Ми вирушили з Бафута о першiй ночi i пiсля довгого, виснажливого переходу через пагорби, долини й луки прийшли на мiсце ловлi за годину до свiтанку. Це було невелике плато, що лежало на крутому схилi гори на пiвдорозi до ii вершини. Мiсцевiсть була вiдносно рiвна, ii перетинав дзюркотливий струмок, широкий i мiлкий. Його береги поросли вузькими смугами густого лiсу. Ми присiли iз завiтряного боку великоi скелi, вдивляючись у нiчний морок i витираючи росу з облич. Розглянувшись, стали планувати своi дii. Вирiшено було поставити у високiй травi двi-три сiтки, ярдiв за п’ятсот вiд краю лiска. Це ми мали зробити негайно, доки не розвиднiлось, iнакше бiлки зможуть нас помiтити. Ставити сiтi в травi по пояс, коли вона вся мокра вiд роси, – не надто приемна розвага, тож ми дуже зрадiли, коли нарештi закрiпили останню сiтку. Тодi ми обережно пiдiбралися до лiсу i причаiлися за високим чагарником. Там ми присiли навпочiпки, намагаючись не цокотiти зубами. Ми не могли нi курити, нi розмовляти, нi рухатися, лишалося тiльки спостерiгати, як на сходi блiдне небо, немовби нiчна темрява по краплинах витiкала з нього. Ось воно стало блiдо-сiрим, опаловим, потiм зашарiлося рожевим рум’янцем, а потiм, коли над обрiем зiйшло сонце, раптово заграло слiпучою блакиттю, яскравою, наче пiр’я у птаха-рибалочки. У цьому чистому й нiжному свiтлi ми побачили гори, запнутi туманом, що слався аж при землi; коли сонце пiдбилося вище, туман почав рухатися, сповзаючи згiр’ями i стiкаючи в долини. Якусь мить ми бачили, як гiрськi луки спочивають пiд iмлистим покривалом, i ось уже гори наче прокидаються, позiхають i потягуються пiд бiлою ковдрою, в одному мiсцi скидають ii, в iншому – закутуються щiльнiше, нарештi пiдводяться з глибин своеi бiлоi постелi, соннi, вкритi серпанком роси. Пiзнiше я мав не одну нагоду помилуватися пробудженням гiр, i нiколи це видовище не набридало менi. Зважаючи на те, що вiдтодi, як цi правiчнi гори постали на Землi, щоранку вiдбуваеться одне й те саме, просто дивовижно, яким новим i свiжим видаеться це дiйство щоразу, як бачиш його. Нiколи не бувае воно нудним, механiчним; у ньому завжди е щось, не бачене ранiше. Інколи з туману, що клубочиться вгору, постають чудернацькi звiрi: дракони, фенiкси, вiверни й молочно-бiлi единороги; iнколи пасма туману линуть, немов якiсь дивнi водоростi, витворюють дерева чи великi кучматi кущi, вкритi бiлими квiтами; а часом, коли вiтерець допоможе, туман i зовсiм приголомшить тебе, набувши найчiткiших i найскладнiших геометричних форм. І весь цей час, поки туман пересуваеться, з-пiд нього манливо прозирають гори, що мерехтять цiлою палiтрою м’яких кольорiв, таких нiжних i повiтряних, що годi дати iм назви. Спостерiгаючи крiзь галуззя куща, як прокидаються гори, менi спало на думку, що варто було втомитися, замерзнути, зголоднiти, варто було змокнути до рубця вiд роси й засидiти ноги, щоб побачити таке видовище. Тут моi роздуми було перервано голосним i задерикуватим «чак-чак!», що залунало над нами з гiлок дерев. Один iз мисливцiв схопив мене за руку, очi його сяяли. Вiн обережно нахилився до мого вуха й прошепотiв: – Маса, це той звiр, якого маса хотiти. Ми сидiти тихо-тихо, i скоро вiн зiйти на землю. Я витер росу з обличчя й почав вдивлятися в буйнотрав’я, де ми поставили сiтi. Невдовзi з глибини лiсу почулося нове цокотiння – це прокидалися iншi бiлки, пiдозрiливо позираючи на новий день. Ми чекали, здавалося, дуже довго, аж ось я побачив, що в травi мiж нами й сiтями рухаеться щось дивне. На перший погляд могло видатися, що це довгастий м’яч у чорно-бiлу смужку, який раз по раз пiдстрибував над високою травою. Я не мiг розiбрати в ранковому iмлистому маревi, що це таке, тож привернув увагу мисливцiв i мовчки показав пальцем. – Це той звiр, маса, – сказав один iз «гончакiв». – Вiн спуститися на землю, вiн спуститися, – радiсно пiдхопив iнший. – А то що таке? – прошепотiв я, бо ж нiяк не мiг второпати, якою частиною тiла бiлки е той дивний, схожий на м’яч, предмет. – То хвiст, сер, – пояснив мисливець, а потiм, щоб остаточно розвiяти моi сумнiви, додав: – Вiн у бiлка ззаду рости. Усi фокуси, коли iх пояснити, стають очевидними. Отож я чiтко бачив, що смугастий чорно-бiлий предмет – це таки бiлчин хвiст, i не мiг зрозумiти, з якого це дива менi приверзлося, нiби вiн скидаеться на м’яч. Незабаром до першого хвоста приедналися iншi, i коли туман пiднявся й розвiявся, ми побачили бiлок, що стрибали вiд лiсу на луку. Їх було восьмеро – чималенькi, доволi огряднi, головатi тваринки. Однак найбiльшою i найприкметнiшою частиною iхнього тiла був хвiст. Бiлки обережно перестрибували з купини на купину, зупинялися, присiдали на заднi лапки й сторожко нюшили носом у тому напрямку, куди рухалися. Потiм знову опускалися на всi чотири лапи i стрибали ще кiлька футiв, вимахуючи своiми хвостами. Часом вони припадали до землi й на кiлька секунд завмирали, акуратно поклавши хвости на спинки так, що пухнастi китицi звiшувалися перед бiлчиними писочками, майже зовсiм затуляючи iх. Тi тваринки, що були вже на луцi, мовчали, але з дерев позаду нас усе ще долинало поодиноке пiдозрiливе «чак-чак» – це озивалися бiлки, якi ще не осмiлювалися спуститися вниз. Я вирiшив, що вiсьмох цiлком вистачить для ловiв – i подав знак мисливцям. Ми пiдвелися з нашоi схованки й розтяглися лавою мiж деревами; мисливцi стали, чекаючи сигналу до наступу. Бiлки вже вiдiйшли вiд лiсу на пiвтори сотнi ярдiв, i я вирiшив, що цього задосить. Я махнув рукою, i ми виступили у високу траву з-пiд дерев, за якими нас не було видно. Бiлки, що лишилися в лiсi, голосно зацокотiли, попереджаючи про небезпеку, а тi, що були вже на луцi, посiдали на заднi лапки, щоб дiзнатися, в чому рiч. Вони помiтили нас i нараз усi наче закам’янiли; потiм, коли ми почали повiльно пiдходити, вони схопилися й пострибали в траву, все далi й далi вiд дерев. Я думаю, що бiлки не зрозумiли до пуття, що ми таке, адже наближалися ми дуже повiльно, намагаючись не робити зайвих рухiв. Бiлки вiдчували в нас небезпеку, але не були певнi; вони пробiгали кiлька ярдiв, а потiм зупинялися й сiдали, щоб добре нас роздивитися, i напружено нюшили повiтря. Ось тут i була найскладнiша частина нашого плану: бiлки ще не ввiйшли в пiвколо сiток, i якби вони збочили лiворуч чи праворуч, то втекли б вiд нас завиграшки. Ми насувалися на них обережно; було тихо, лише трава шурхотiла пiд ногами та з лiсу за нашими спинами ледь чутно долинало вiдчайдушне «чак-чак». Аж тут раптом одна бiлка, метикуватiша за iнших, збагнула, що вiдбуваеться. Вона не могла побачити сiток попереду, бо тi були схованi за високою травою i добре замаскованi, але бiлка дотямила, що ми, наближаючись, вiдтiсняемо ii все далi й далi вiд лiсу й високих дерев, де вона була б у безпецi. Бiлка видала крик тривоги й метнулася в траву, ii довгий хвiст тiльки маяв за нею, потiм ураз крутнула лiворуч i пострибала геть вiд сiток. Вона прагнула лише одного: оббiгти нас i повернутися до лiсу. Решта бiлок посiдали й неспокiйно спостерiгали за нею. Я зрозумiв, що, коли нiчого не вдiяти, вони всi наберуться рiшучостi й дременуть за першою. Я планував дочекатися, поки тваринки зайдуть у пiвколо сiток, i тiльки тодi кидатися й полохати iх, щоб вони пустилися тiкати наослiп i потрапили в нашi сiтi, але зараз стало зрозумiло, що нам треба ризикнути й спробувати погнати бiлок уже. Я здiйняв руку, i ми всi рушили вперед з гуком i лементом, розмахуючи руками й намагаючись здаватися якомога страшнiшими. Якусь мить бiлки незрушно дивилися на нас, а потiм побiгли. Четверо з них учинили, як i перша, – метнулися вбiк пiд прямим кутом, уникнувши тим самим i мисливцiв, i сiток; решта трое, однак, побiгли просто в пастку. Коли ми наблизилися, верх сiтки шарпався – отже, бiлки напевне туди потрапили. І справдi, ми пiдбiгли й побачили, що тваринки вже мiцно заплуталися. Вони блимали на нас злими очицями й кричали. Їхнiй вереск геть вiдрiзнявся вiд голосного «чак-чак»; цей звук був страхiтливий i сповнений погрози, щось середне мiж храпом i гарчанням. Бiлки не змовкали, доки ми виплутували iх, i люто хапали нас за руки своiми великими помаранчевими рiзцями. Ми нарештi запхали iх у брезентовi мiшки. Кожен мiшок довелося почепити на кiнець палицi й нести так, бо, на вiдмiну вiд iнших лучних бiлок, якi припиняють пручатися, опинившись у темрявi, цi здаватися не хотiли. І досить було торкнутися мiшка, як тваринки оскаженiло кидалися на нас i заходилися гиркотом. У лiсi бiлки були вже добряче наполоханi, i помiж дерев луною йшло iхне несамовите «чак-чак». Тепер, коли вони зрозумiли, якi ми небезпечнi, було намагатися зловити ще хоч одну, тож нам довелося вдовольнитися трьома спiйманими. Ми згорнули нашi сiтi, спакували iнше спорядження й вирушили назад до Бафута. Прибувши, я негайно помiстив своiх дорогоцiнних бiлок до трьох мiцних, оббитих iзсередини бляхою клiток, поклав iм до годiвничок iжу й лишив кожну в цiлковитiй самотi, доки вони не отямляться вiд приниження полону. Щойно iх лишили самих, бiлки наважилися вийти з темноти своiх спалень, поглинули приготованi для них соковитi фрукти, перекинули своi коритця з водою, спробували прогризти бляшану оббивку клiток, а коли переконалися, що iм це не до снаги, повернулися до своiх кiмнаток i заснули. Зблизька вони виявилися доволi гарними тваринками з блiдо-жовтими животиками й щоками, червонувато-коричневими спинками й великими смугастими хвостами. Враження трохи псували iхнi голови, великi й чимось схожi на кобилячi, з крихiтними прищуленими вухами й вишкiреними зубами. Я десь читав, що цi бiлки вилазять рано-вранцi на верхiвки дерев i розтинають повiтря напрочуд сильними й дивними криками: низьким гримотливим гудiнням, схожим на прикiнцевi звуки удару в гiгантський гонг. Менi цiкаво було почути це, але я гадав, що навряд чи бiлки так кричатимуть у неволi. Утiм, наступного ж ранку приблизно о пiв на шосту мене розбудив дивний звук. Усi спiйманi звiрi були на верандi за моiм вiкном; я сiв у лiжку i вирiшив, що звук доноситься вiд котроiсь iз клiток, але не мiг збагнути, вiд котроi саме. Я накинув на себе халат i виволiкся надвiр. Там, у тьмяному ранковому свiтлi, напiвсонний i змерзлий, я чекав, чи дивний звук не повториться. За кiлька хвилин я знову почув його, i стало зрозумiло, що вiн iде вiд клiток iз бiлками. Звук цей украй складно описати: спочатку вiн скидався на стогiн, а потiм, коли набирав силу, починав бринiти й вiбрувати так, як бринять телеграфнi дроти. Звук коливався, втрачав чiткiсть, наче стихав гонг, якого ледь-ледь торкнулися, потiм рiзко посилювався знову i знову завмирав. Бiлки вочевидь доволi недбало поставилися до свого спiву, у лiсi вони б доклали бiльше зусиль, i там, линучи над сповитим в iмлу гiллям дерев, вiн мав би звучати по-справжньому чарiвно й таемниче. Того вечора, як зазвичай, прийшов фон, щоб довiдатися про моi успiхи на ловах i подарувати калебас свiжого пальмового вина. Страшенно гордий, я показав йому бiлок i докладно описав, як ми iх ловили. Фон зацiкавився й захотiв дiзнатися, де саме ми полювали, а що я не знав до пуття мiсцевостi, то довелося кликати одного з мисливцiв, який саме весело теревенив на кухнi, щоб той пояснив фоновi. Мисливець прийшов i, ставши перед фоном, вiдповiдав на його запитання крiзь складенi пригорщею долонi. Пояснювати довелося довго, адже там, де ми полювали, не було жодних поселень, i мисливець мусив описувати наш шлях, посилаючись хiба що на такi прикмети, як форма скель, дерева, незвичнi обриси пагорбiв. Нарештi фон жваво закивав, а тодi сiв i на кiлька хвилин поринув у роздуми. Потiм вiн швидко заговорив до мисливця, широко розмахуючи своiми довгими руками, а той кивав у вiдповiдь i кланявся. Нарештi фон, доброзичливо всмiхаючись, обернувся до мене й безтурботно, майже неуважно, простягнув менi свiй порожнiй келих. – Я наказати цьому чоловiковi, – пояснив вiн, начебто байдужим оком спостерiгаючи, як я наповнюю його келих, – щоб вiн вiдвести тебе в один особливий мiсце в гори. Там ти знайти особливий звiр. – Що за звiр? – поцiкавився я. – Звiр, – неясно повторив фон i повiв рукою з уже напiвпорожнiм келихом. – Особливий звiр. Такий ти ще не мати. – Це якийсь поганий звiр? – припустив я. Фон поставив келих на стiл i розвiв своi величезнi руки. – Отакий великий, – сказав вiн. – Не поганий звiр, але дуже-дуже кусатися. Вiн жити на той великий-великий гора i ходити пiд гора. Бувае, кричить сильно-сильно «уiiiiiiiii!». Я сидiв i не мiг збагнути, що ж це за тварина, а фон з надiею дивився на мене. – Зовсiм схожий на рiж-трава, тiльки хвiст iззаду не рости, – прагнучи допомогти, нарештi сказав фон. Аж тут менi сяйнула здогадка. Я пiшов по книжку, вiдшукав там потрiбний малюнок i показав його фоновi. – Оцей звiр? – запитав я. – А! Так-так! – радiсно пiдтвердив фон, погладжуючи зображення гiрського дамана своiми довгими пальцями. – Оцей звiр. Як ти його називати? – Гiрський даман. – Хiрський таман? – Ага, а як ви називаете його тут, у Бафутi? – Тут ми називаете його «н’iр». Я записав цю мiсцеву назву у список, який складав, i знову наповнив келих фона. Той досi, немов зачарований, розглядав гравюру гiрського дамана, водячи по контурах тонким пальцем. – Дуже смачний цей звiр, – нарештi зiтхнув вiн мрiйливо. – Ми готувати його з ямсом… Фон змовк i, напевно пригадуючи страву з дамана, облизав губи. Мисливець пильно подивився на мене й переступив з ноги на ногу – вiн вочевидь хотiв щось сказати. – Я слухаю, – сказав я йому. – Маса хотiти йти в той мiсце, про який казати фон? – Так, пiдемо завтра вранцi. – Щоб ловити цей звiр, треба багато-багато люди, маса. Цей звiр бiгати швидко-швидко. – Гаразд. Іди скажи всiм моiм хлопцям, що завтра вирушаемо на лови. – Так, сер. Вiн стояв i далi тупцявся на мiсцi. – Що таке? – Маса ще мене хотiти? – Нi, друже. Повертайся на кухню й допивай свое вино. – Дякую, сер, – вiдказав вiн, задоволено вишкiрився i зник у сутинi веранди. Невдовзi фон пiдвiвся, щоб iти, i я провiв його аж до дороги. Коли ми спинилися на краю його подвiр’я, вiн обернувся й усмiхнувся до мене з висоти свого зросту. – Я старий чоловiк, – сказав вiн. – Я дуже-дуже втомлюватися. Якби я не бути старий, я б пiти завтра з тобою на полювання. – Ти кажеш неправду, мiй друже. Ти не старий. Ти маеш багато сили. Багато-багато бiльше, нiж у всiх твоiх найкращих мисливцiв. Фон усмiхнувся, а потiм зiтхнув. – Нi, мiй друже, це ти кажеш неправда. Мiй час пройти. Я дуже втомлюватися. Я мати багато жiнок, я вiд них дуже втомлюватися. Я мати справи з один чоловiк, з iнший чоловiк, я вiд цього дуже втомлюватися. Бафут – великий мiсце, багато чоловiк. Коли багато чоловiк – багато справ. – Це так, я знаю, у тебе багато роботи. – Правда, – погодився вiн, а тодi додав, пустотливо блиснувши очима: – Бувае, я мати справа з голова адмiнiстрацii, вiд цього я втомлюватися найбiльше. Вiн потис менi руку й, пiдсмiюючись, пiшов через широке подвiр’я до себе. Наступного ранку ми вирушили ловити дамана: я, четверо «гончакiв» i п’ятеро моiх робiтникiв. Першi двi-три милi ми йшли через оброблюванi поля й невеличкi ферми. Положистi схили були скопанi, i родючий червонозем зблискував пiд променями ранкового сонця. Подекуди поля були вже засадженi i на них дозрiв урожай: пiр’ястi кущi касави, ряди кукурудзи iз золотистими качанами, бiлявi китицi яких майорiли на вiтрi своею шовковистою волосiнню. На iнших полях жiнки, роздягненi по пояс, працювали широкими мотиками на коротких держалнах. Декотрi з них мали прив’язаних до спини крихiтних немовлят, хоча, здаеться, зовсiм не помiчали цього тягаря, як горбань не помiчае свого горба. Старшi переважно курили довгi чорнi люльки, i коли нахилялися, густий сiруватий дим оповивав iхнi обличчя. Тяжка робота – мотичити землю – випала здебiльшого молодим. Їхнi гнучкi, блискучi вiд поту тiла розмiрено рухалися пiд сонцем, коли жiнки здiймали високо над головами своi тяжкi й незграбнi знаряддя працi й зi всього розмаху всаджували iх у землю. Щоразу, як мотика вгризалася в червонозем, жiнки голосно ухкали з надсади. Коли ми йшли через поля, жiнки своiми рiзкими голосами гукали до нас, жартували й заливалися гомiнким смiхом, не припиняючи своеi роботи й не втрачаючи ритму. Розмова звучала трохи дивно, бо весь час переривалася iхнiм ухканням. – Добрий ранок, маса… ух!.. куди iти?.. ух! – Маса iти на полювання… ух!.. правда, маса?.. ух! – Маса ловити багато звiра… ух!.. маса мати сила… ух!.. – Іти без утоми, маса… ух!.. ловити звiра багато… ух! Ще довго пiсля того, як ми проминули поля, i коли вже видиралися на золотавi схили передгiр’iв, до нас долинав звук iхнiх балачок i смiху, а також розмiренi удари мотик об землю. Коли ми нарештi дiсталися гребеня найвищого пасма гiр, що оточували Бафут, мисливцi показали мiсце нашого полювання: вкрите пурпуровим серпанком гiрське пасмо, яке здавалося неймовiрно далеким звiдcи. Робiтники забiдкалися й застогнали, здивованi й нажаханi тим, що я змушую iх тягтися так далеко, а Джейкоб, кухар, заявив, що вiн дiйти, мабуть, нiяк не зможе, адже, на жаль, загнав собi в ногу колючку. Огляд показав, що нiякоi колючки в нього в нозi немае, лише до черевика потрапив маленький камiнець. Пiсля того як ми це виявили й викинули камiнець iз його черевика, настрiй у кухаря зiпсувався; невдоволений, вiн плентався позаду, люто бурмочучи щось сам до себе. На мое здивування, вiдстань виявилася оманливою: не минуло ще й трьох годин, а ми вже йшли довгою звивистою долиною, наприкiнцi якоi гори здiймалися стiною блискучого золота й зеленi. Поки ми, по пояс у травi, дерлися на схил, мисливцi пояснили менi, що ми маемо робити далi. Нам треба було обiгнути гладкий виступ гiрського пасма, мiж ним i наступним виступом лежала довга долина, що одним своiм кiнцем вганялася в саме серце гiр. Обабiч долини височiли майже прямовиснi кручi, бiля пiднiжжя яких серед камiння жив даман. Ми подерлися довкола великоi вiдноги гори, i коли нарештi обiйшли ii, перед нами розiслалася долина, тиха й вiдлюдна, сповнена iскристого сонячного промiння, яке осявало по обидва ii боки похмурi кручi, що видавалися двома довгими пожмаканими завiсами з каменю, розфарбованими рожевими й сiрими барвами, помережаними золотавим сяйвом i м’якими блакитними тiнями. Бiля пiднiжжя круч назбиралися наслiдки численних зсувiв i обвалiв – безладнi купи кам’яних брил усяких форм i розмiрiв: однi розкотилися по вигинистому ложу долини, iншi згромадились у височеннi конуси, що, здавалося, ось-ось розваляться. Скелi i все довкола них було вкрито хвилястим зеленим килимом iз низькорослих кущiв, буйнотрав’я, дерев, схожих на згорблених лукавих вiдьом, маленьких орхiдей, високих лiлей i густого плетива берiзки, що цвiла жовтими, кремовими й рожевими квiтами. У скелях таемниче зяяли темнi отвори низки печер, однi – лише вузькi розколини, iншi ж – завбiльшки з браму кафедрального собору. Посерединi долини бiг дзюркотливий струмочок, вiн грайливо вертiвся помiж камiнням i нетерпляче перестрибував торочкуватими водоспадами з одного виступу на iнший, кваплячись униз. Ми зупинилися в придолинку, щоб вiдпочити й перекурити, а я оглянув через свiй польовий бiнокль скелi попереду, чи нема там якоi живностi. Але долина видавалася мертвою i пустельною; чути було тiльки, як чваньковито й доволi кумедно жебонить крихiтний струмок та як вiтер колише траву, потайки щось iй нашiптуючи. Ген у височинi з’явився невеличкий яструб, на мить завмер у нiжнiй блакитi неба й зник з очей за зубчастим вершечком скелi. Джейкоб стояв i позирав на долину з кислим i понурим виразом на своему пухлявому обличчi. – Що таке, Джейкобе? – з невинним виглядом запитав я. – Ти помiтив звiра? – Нi, сер, – вiдказав вiн i втупив сердитий погляд у землю. – Тобi не подобаеться це мiсце? – Нi, сер, не подобаеться. – Чому ж? – Це поганий мiсце, сер. – Чому погане? – Ет! Бувае, в такий мiсце злий дух тебе зачаклувати, маса. Я озирнувся на «гончакiв Бафуту», якi лежали в травi. – Ви бачили тут злих духiв? – запитав я iх. – Нi, сер, нiколи не бачили, – хором озвалися тi. – Ось бачиш, – мовив я до Джейкоба. – Тут немае нiяких злих духiв i нiхто тебе не зачаклуе, тож нема чого боятися, зрозумiв? – Зрозумiв, сер, – вiдповiв Джейкоб, анiтрохи не переконаний. – А якщо ти зловиш менi звiра, я тобi добре заплачу, – додав я. Джейкоб помiтно пожвавiшав. – Маса заплатити менi так само, як мисливцям? – запитав вiн iз надiею. – Авжеж. Кухар зiтхнув i замислено почухав собi живiт. – Ти все ще гадаеш, що тут можуть бути злi духи? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=24254929&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 1 миля = 1609,344 м. – Тут i далi примiтки перекладача. 2 1 фут = 12 дюймiв = 30,48 см. 3 «Перламутровi королi й королеви» – у XIX ст. серед лондонських торговцiв виникла традицiя збирати пожертви на благодiйнiсть. Вони одягались у вбрання, розшите перламутровими гудзиками, i обирали собi Короля або Королеву. Цей звичай збережено й донинi. 4 Пiджин – загальна назва мов, якi виникають у ситуацii мiжетнiчних контактiв, коли потрiбно досягти взаеморозумiння. Зазвичай утворюеться на спрощенiй основi мови метрополii з додаванням елементiв мiсцевих мов. 5 Supercilium – «брова», а також «пиха», «чванливiсть» (лат.). 6 1 ярд = 91,44 см.