Бiйцiвський клуб Чак Поланiк Цей роман не лише розхитуе основи. Вiн пiдривае iх, як терорист пiдривае вибухiвкою хмарочос. Вiн б’е в обличчя фактами, якi важко спростувати. А вам залишаеться тiльки, як боксеру-невдасi, пропускати удар за ударом. Без надii на хеппi-енд, але з надiею, що на мiсцi знищеноi цивiлiзацii вiдродиться щось бiльш людяне. Що хтось пожалiе китiв, яких убивають заради коштовних парфумiв. Що рак i безсоння не будуть убивати людей. Що можна буде посмiятися зi смертi. Побачити ii страшну красу. І зрозумiти сенс життя. Обережно! Ненормативна лексика! Чак Поланiк Бiйцiвський клуб © Chuck Palahniuk, 1996 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Обережно! Ненормативна лексика! До бiса гострий i дотепний.     Washington Post Book World Приголомшливий дебют… «Бiйцiвський клуб» – це похмура сатира, що бентежить i лоскоче вам нерви.     Seattle Times Сильний, похмурий, оригiнальний роман. Помiтний дебют значного письменника.     Роберт Стоун Цей прекрасний зразок нiгiлiзму досягае успiху там, де зазнали невдачi багато iнших творiв, що звуть себе трансгресивними. Ця книжка небезпечна через свою переконливiсть.     Kirkus Reviews «Бiйцiвський клуб» – запальна рiч. Велична. Навiть я не змiг би написати так добре.     Том Джонс Безжальна, напружена, заворожлива оповiдь, яка своею ощадливою витонченiстю й суворими, невiдповiдними нормам фiлософськими обгрунтуваннями схожа на «Стороннього» Камю чи «Автокатастрофу» Балларда.     Деннiс Купер Непереборна рiч… Подiбно як iз шоколадом чи порнографiею, ти силкуешся смакувати ii поволi, але вiдчуваеш, що не можеш не пiдкоритись i не кинутись стрiмголов у ii дотепний, вибуховий, страхiтливий свiт. Роман-передбачення, прекрасно жорстокий i ошелешливо потужний.     Скотт Гайм Приголомшливий, мистецький переступ правил. «Бiйцiвський клуб» – це книжка для кожного, хто думае i хто любить смаковиту американську мову.     Баррi Ганна Оповiдь у стилi нуар, що справляе могутне, як удар кулака, враження… Справжнiй, дужий талант.     Кетрiн Данн Украй своерiдний твiр Поланiка здивуе навiть найбiльш пересиченого читача i змусить звернути на себе увагу.     Publishers Weekly Сильний i, схоже, шедевральний дебютний роман.     Booklist Подяки Я хотiв би подякувати за любов i пiдтримку, незважаючи на всi тi – ну, ви розумiете – жахливi речi, якi часом трапляються, таким людям: Інi Геберт Джоффу Плiту Майку Кiфу Майкловi Верну Смiту Сюзi Вiтелло Тому Спанбауеру Джеральдовi Говарду Едварду Гiбберту Гордоновi Гровдену Деннiсовi Стоваллу Лiннi Стовалл Кену Фостеру Монiцi Дрейк Фредовi Поланiку Бiйцiвський клуб Присвячуеться Керол Мiдер, яка терпляче зносила мою погану поведiнку 1 Спершу Тайлер улаштовуе мене на роботу офiцiантом, а тепер засовуе пiстолет менi в рот i каже, що, мовляв, аби зробити перший крок до вiчного життя, треба померти. Тривалий час, однак, ми з Тайлером були найкращими друзями. Мене раз по раз запитують, чи знаю я Тайлера Дьордена. Дуло пiстолета вставлено менi в горлянку, i Тайлер каже: – Ми помремо не насправдi. Язиком я намацую в дулi отвори, якi ми свердлили замiсть глушника. Гуркiт пострiлу – це насамперед вибух порохових газiв. А ще ляск, який чутно, коли куля долае звуковий бар’ер. Щоб зробити глушник, досить насвердлити в дулi отворiв. Багато отворiв. Пороховi гази вийдуть крiзь них, а швидкiсть кулi сповiльниться. Навертиш дiрок неправильно – i пiстолет вибухне у тебе в руцi. – Це несправжня смерть, – мовить Тайлер. – Ми станемо легендою. Будемо вiчно молодими. Я пересовую язиком дуло так, що тепер воно впираеться менi в щоку. Тайлере, кажу я, ти плутаеш нас iз вампiрами. Будiвлi, на даху якоi ми стоiмо, за десять хвилин уже не буде. Береш 98-вiдсоткову димну азотну кислоту й додаеш один до трьох до сiрчаноi кислоти. Це робиш у ваннi з льодом. Потiм крапельничкою додаеш глiцерину. Отримуеш нiтроглiцерин. Я знаю це, тому що Тайлер знае. Змiшай нiтроглiцерин iз тирсою, i отримаеш чудову пластичну вибухiвку. Багато хто мiшае свiй нiтроглiцерин iз ватою, а як сульфат додае англiйську сiль. Виходить теж непогано. Дехто ж змiшуе нiтру з парафiном. У мене з парафiном жодного разу не вийшло нiчого путнього. Отож ми з Тайлером на даху хмарочоса Паркер-Моррiс-бiлдiнг, у рот менi всунуто дуло пiстолета, i ми чуемо, як трiскае скло. Зазирни за край. Сьогоднi хмарно, навiть на такiй висотi. Це найвища будiвля у свiтi, i тут завжди дмуть холоднi вiтри. На цiй висотi так спокiйно. Тобi здаеться, немов ти одна з тих мавпочок-космонавтiв. Чого тебе навчили, те й робиш, ото й усього. Смикни за важiль. Натисни кнопку. Ти не усвiдомлюеш анiчогiсiнько з того, що робиш. А потiм ти просто помираеш. Сто дев’яносто один поверх пiд тобою. Ти дивишся з краю будiвлi: вулиця далеко внизу встелена лахмануватою ковдрою з людей, i вони стоять, позадиравши голови догори. Шибка лускае просто пiд нами. Уламки вiкна виносить вибухом, за ними – шафу для документiв, здоровезну, мов чорний холодильник. Просто з-пiд наших нiг шестишухлядна картотека випадае з лицьовоi стiни будинку i, помалу обертаючись, падае, падае, падае, зменшуеться й зникае серед щiльного натовпу. Десь пiд нами, на котромусь зi ста дев’яноста одного поверху, мавпочки-космонавти з Комiтету бешкету проекту «Руiна» оскаженiли й знищують iсторiю до останньоi крихти. Здавна кажуть, що люди вбивають тих, кого люблять. Що ж, ця примовка працюе й навпаки. Коли в ротi у тебе пiстолет, а його дуло втиснуто тобi мiж зубами, говорити ти можеш тiльки голосними. Нам лишилося десять хвилин. Лускае ще одне вiкно, i скло, немов зграйка миготливих голубiв, розлiтаеться навсiбiч. Помалу-помалу з вiкна висуваеться край стола з темного дерева, який виштовхують члени Комiтету бешкету, аж доки стiл не перехняблюеться й не випадае, обертаючись у повiтрi, немов який химерний лiтальний апарат, i зникае серед натовпу. За дев’ять хвилин хмарочоса Паркер-Моррiс не iснуватиме. Береш достатню кiлькiсть вибуховоi желатини, облiплюеш нею опорнi стовпи будь-чого – i завалити можна яку завгодно будiвлю у свiтi. Стовп треба щiльно обкласти мiшками з пiском, щоб вибухова хвиля вдарила саме в нього, а не розiйшлася по пiдземному паркiнгу довкола. На такi кориснi поради ви не натрапите в жодному пiдручнику iсторii. Напалм можна зробити трьома способами. Можна змiшати порiвну бензин i заморожений концентрат апельсинового соку, це раз. Можна змiшати порiвну бензин i дiетичну колу, це два. Можна розчиняти в бензинi подрiбнений наповнювач для котячого туалету, доки сумiш не загусне, це три. Запитайте мене, як приготувати нервово-паралiтичний газ. О, i про мiну-сюрприз для автомобiля теж запитайте. Дев’ять хвилин. Паркер-Моррiс-бiлдiнг – усi його сто дев’яносто один поверх – повалиться повiльно, мов пiдрубане дерево в лiсi. Бережись, падае! Завалити можна що завгодно. Дивно: мiсце, де ми зараз стоiмо, буде точкою в повiтрi. Ми з Тайлером стоiмо на краю будiвлi, дуло пiстолета у мене в ротi. Цiкавий я знати, чисте воно чи нi. Ми геть забули всю цю Тайлерову штуку про самодушогубство, спостерiгаючи, як iще одна картотечна шафа випадае з вiкна, шухляди вивалюються в повiтрi; пiдхопленi вiтром, стоси бiлого паперу розлiтаються навсiбiч. Вiсiм хвилин. А тодi пiшов дим. Дим iз розбитих вiкон. Десь за вiсiм хвилин пiдривна команда активуе запальний заряд. Запальний заряд пiдiрве основний, опорнi стовпи розсиплються на порох, i свiтлини Паркер-Моррiс-бiлдiнг потраплять у всi пiдручники iсторii. П’ять серiйних свiтлин, зроблених у сповiльненому режимi. Ось хмарочос стоiть. На другiй свiтлинi вiн нахилиться на десять градусiв. Потiм на двадцять. На четвертiй свiтлинi вежа хмарочоса завмре пiд кутом сорок п’ять градусiв, коли кiстяк будiвлi вже не триматиме ii i вона вигнеться ледь помiтною дугою. На останньому фото вежа – усi ii сто дев’яносто один поверх – гепне на Нацiональний музей, що i е справжньою Тайлеровою цiллю. – Це наш свiт, тепер це наш свiт, – каже Тайлер. – Усi тi стародавнi люди мертвi. Коли б я знав, на що воно вийде, я понад усе волiв би вже померти й бути зараз на небесах. Сiм хвилин. Я стою на вершечку Паркер-Моррiс-бiлдiнг iз Тайлеровим пiстолетом у ротi. Поки столи, шафи, комп’ютери метеорним потоком летять у натовп, що зiбрався довкола хмарочоса, поки з розбитих вiкон бурхае дим, а за три квартали звiдси пiдривна команда поглядае на годинник, я думаю про справжню причину цього всього. Пiстолет, анархiя, вибух – усе це насправдi через Марлу Зiнгер. Шiсть хвилин. У нас тут щось на кшталт отого трикутника. Менi потрiбен Тайлер, Тайлеровi потрiбна Марла. Марлi потрiбен я. Менi Марла не потрiбна, а Тайлеровi не потрiбен я, бiльше не потрiбен. Тут не йдеться про любов, що пiклуеться. Тут iдеться про власника, що володiе. Коли б не Марла, Тайлер не мав би нiчого. П’ять хвилин. Може, ми й станемо легендою, а може, й нi. Постривай, кажу я. Що б ми знали про Ісуса, якби нiхто не написав Євангелiй? Чотири хвилини. Я пересовую язиком дуло так, щоб воно впиралося менi в щоку. Тайлере, друзяко, кажу я, ти хочеш стати легендою? Я зроблю тебе легендою. Я був поруч вiд самого початку. Я все пам’ятаю. Три хвилини. 2 Бобовi здоровеннi ручиська зiмкнулися довкола мене i втисли в темну заглибину мiж його новонадбаними обвислими й пiтними цицьками, такими величезними, яким видаеться нам сам Бог. Щоночi ми зустрiчаемося тут, у пiдвалi церкви, де зараз купа людей: оце Арт, це Пол, а це Боб. Бобовi плечi широчезнi, як небокрай. Поглянувши на його волосся – густюще, бiляве, з неприродно прямим продiлом, – можна побачити, що буде, коли переборщити з кремом для укладання зачiски. Бобовi руки обхопили мене, а його долоня притискае мою голову до його новонадбаних цицьок, що виросли на широких, немов барило, грудях. – Усе буде гаразд, – каже Боб. – Поплач. Усiм своiм тiлом, вiд голови до нiг, я вiдчуваю, як усерединi Боба йдуть хiмiчнi реакцii: перетравлюеться iжа i згоряе кисень. – Може, у тебе рання стадiя, – каже Боб. – А може, це тiльки семiнома. Із семiномою в тебе майже стовiдсотковi шанси лишитися живим. Боб вдихае повiтря, його плечi високо здiймаються, а потiм опадають уривчастими схлипами. Здiймаються. Опадають. Хлип. Хлип. Хлип. Уже два роки я приходжу сюди щотижня, i щотижня Боб обiймае мене i я плачу. – Поплач, – каже Боб, вдихаючи повiтря й хлип-хлип-хлипаючи. – Ну ж бо, поплач. Велике мокре обличчя лягае менi на макiвку, i я почуваюся самотнiм усерединi. Ось тут я зазвичай плачу. Плач приходить швидко в задушливiй темрявi, коли ти, огорнутий чиiмось тiлом, розумiеш, що все, чого можеш досягти, зрештою буде викинуто на смiтник. Все, чим ти коли-небудь пишався, пiде за вiтром. Я почуваюся самотнiм усерединi його обiймiв. Я немовби засинаю. Я не спав уже майже тиждень. Ось так я познайомився з Марлою Зiнгер. Боб плаче, адже пiвроку тому йому видалили яечка. Потiм лiкування гормонами. У Боба цицьки через те, що рiвень тестостерону в його кровi зависокий. Забагато тестостерону – i твiй органiзм вироблятиме бiльше естрогену, прагнучи вiдновити рiвновагу. Ось тут я зазвичай плачу, бо саме в цю мить твое життя сходить на нiщо, навiть гiрше, нiж на нiщо, – на небуття. Забагато естрогену – отримуй дiйки. Плакати легко, коли усвiдомлюеш, що всi, кого ти любиш, або вiдштовхнуть тебе, або помруть. У довготривалiй перспективi показник виживання для кожного з нас наближаеться до нуля. Боб любить мене, бо думае, що менi теж видалили яечка. Довкола нас, у пiдвалi епископальноi церкви Святоi Трiйцi, заставленому картатими канапами з магазину вживаних речей, зiбралося близько двох десяткiв чоловiкiв i одна лише жiнка. Усi стоять парами, мiцно обiйнявшись, бiльшiсть плаче. Декотрi схилились одне до одного, притиснувши вухо до вуха, зчепившись, наче борцi. Чоловiк, який у парi з единою жiнкою, поклав лiктi iй на плечi, один лiкоть з одного боку, другий з другого так, що ii голова опинилася мiж його руками. Сховавши обличчя iй у шию, вiн плаче. Голова жiнки схилена набiк, ii рука раз по раз пiдносить до рота цигарку. Я виглядаю з-пiд пахви Великого Боба. – Усе мое життя! – голосить Боб. – Що я роблю? Навiщо? Я не знаю! Єдина жiнка тут, у групi пiдтримки хворих на рак яечок «Лишаймося чоловiками разом», курить цигарку, зiгнувшись пiд вагою незнайомця, i погляд ii зустрiчаеться з моiми очима. Фальш. Фальш. Фальш. Коротке тьмяне чорне волосся; великi, як у японськiй анiмацii, очi; сама тоненька – анi краплини жиру, наче в молочних вiдвiйках; iз обличчям жовтявого, як маслянка, кольору; у сукнi зi шпалерним вiзерунком темно-червоних троянд. Цю жiнку я бачив у п’ятницю ввечерi в групi пiдтримки сухотникiв. У середу вона була на круглому столi для хворих на меланому. А в понедiлок – у дискусiйному гуртку «Твердо вiримо» для тих, хто слабуе на бiлокрiв’я. Посерединi ii голови кривулястою блискавкою на черепi бiлiе продiл. Коли поглянути на цi групи пiдтримки, всi вони мають невиразнi життестверднi назви. Група для тих, хто страждае вiд паразитiв кровi, яку я вiдвiдую в четвер увечерi, називаеться «Чистi й вiльнi». Група для хворих на мозкових паразитiв – «Понад межами». А в недiлю по обiдi тут, у пiдвалi епископальноi церкви Святоi Трiйцi, у групi «Лишаймося чоловiками разом», – знову ця жiнка. Що найгiрше – я не можу плакати, коли вона дивиться. Понад усе я любив, коли Великий Боб обхоплював мене i ми разом безнадiйно ридали. Ми всi так багато постiйно працюемо. Тiльки тут я мiг по-справжньому вiдпочити й розслабитися. Тут моя вiдпустка. Я потрапив до моеi першоi групи пiдтримки два роки тому, пiсля чергових вiдвiдин лiкаря з приводу свого безсоння. Три тижнi – я не стулив очей анi на хвилину. Три тижнi без сну, i ти немов позбуваешся власного тiла, все навкруги постае в iншому вимiрi. Лiкар сказав: – Безсоння – це лише симптом чогось бiльшого. Вам треба зрозумiти, що не гаразд. Прислухайтесь до власного органiзму. Я хотiв тiльки одного – спати. Я хотiв маленькi синенькi 200-мiлiграмовi пiгулки амобарбiталу, або синьо-червонi, схожi на набоi капсули туiналу, або ж червонi, як губна помада, таблетки секоналу. Лiкар порадив менi жувати корiнь валерiани й бiльше рухатись. Урештi-решт сон мае повернутися. Поглянувши на мое почорнiле й зiжмакане, як перележана груша, обличчя, можна було б подумати, що перед вами мрець. Лiкар сказав менi навiдатись у вiвторок увечерi до церкви Першого Причастя, якщо я хочу побачити справжнi страждання. Побачити людей, хворих на мозкових паразитiв. На дегенеративнi кiстковi захворювання. На психоорганiчний синдром. Подивитися, як почуваються хворi на рак. То я й пiшов. У першiй групi, до якоi я потрапив, ми знайомилися: привiт, це Елiс, це Бренда, це Довер. Усi всмiхаються, а до скронi кожному немов приставлено невидимий пiстолет. Я нiколи не кажу свого справжнього iменi в групах пiдтримки. Маленька, схожа на скелет жiночка на iм’я Хлоя, чиi брюки звисають ззаду порожньо й сумно, розповiдае менi, що найгiрше мозковi паразити дошкуляють iй тим, що нiхто не хоче мати з нею секс. Вона настiльки близько до смертi, що iй уже виплатили за договором страхування сiмдесят п’ять тисяч баксiв, i все, чого Хлоя хотiла, – це переспати з кимось востанне. Любощiв iй не треба, тiльки секс. І що на таке мае сказати чоловiк? Власне, що тут узагалi можна сказати? Коли Хлоя стала помирати, вона вiдчувала легку втому, а тепер Хлоя так знудилася, що вже й не ходила на лiкувальнi процедури. У неi вдома е порнофiльми, купа порнофiльмiв. Пiд час Французькоi революцii, повiдала менi Хлоя, ув’язненi жiнки – герцогинi, баронеси, маркiзи абохто – iблися з кожним, на кого тiльки вдавалося вилiзти. Хлоя дихала менi в шию. На кого тiльки могли вилiзти. І поскакати, розумiеш. Їблися, щоб згаяти час. La petite mort[1 - La petite mort (фр.) – маленька смерть, оргазм. (Тут i далi прим. пер.)], кажуть французи. Якщо менi цiкаво, то в неi е порнофiльми. А ще амiлнiтрат. І лубриканти. Зазвичай у мене б уже стояв. Але наша Хлоя – це вкритий жовтим воском скелет. Якщо подивитися на Хлою, мене з нею не порiвняти. Зовсiм не порiвняти. Утiм, плече Хлоi штрикае мое, коли ми всi сiдаемо колом на кошлатий килимок. Ми заплющуемо очi. Черга Хлоi вести медитацiю, i ii слова скеровують нас у сад безтурботностi. Провадять на пагорб, на якому височiе семибрамний палац. Усерединi палацу сiм брам: зелена брама, жовта, помаранчева, – Хлоя каже нам вiдчинити кожну браму – синю, червону, бiлу – i поглянути, що за кожною з них. Не розплющуючи очей, ми уявляемо, що наш бiль – це куля бiлого цiлющого свiтла, яка лине довкола наших нiг, пiдiймаеться до попереку, грудей. Нашi чакри вiдкриваються. Серцева чакра. Головна чакра. Хлоiнi слова ведуть нас у печери, де ми зустрiчаемо нашу тварину сили. Моя тварина – пiнгвiн. Долiвка печери вкрита кригою, i пiнгвiн каже: «Ковзай». Без жодного зусилля ми ковзаемо тунелями й переходами. Потiм настае час обiймiв. Розплющ очi. Це терапевтичний фiзичний контакт, пояснюе Хлоя. Кожен мае вибрати собi пару. Хлоя кидаеться менi на шию, обiймае мою голову й заходиться плачем. У неi вдома е еротичне спiдне, плаче вона. У неi е ароматичнi мастила й наручники, плаче вона, а секундна стрiлка на моему годиннику робить тим часом одинадцять обертiв. Тож я так i не заплакав на моiй першiй групi пiдтримки два роки тому. Не плакав i на другiй групi, i на третiй. Я не плакав анi на паразитах кровi, анi на раку прямоi кишки, анi на психоорганiчному синдромi. Коли на тебе насiло безсоння, все видаеться таким несправжнiм, копiя, зроблена з копii, зробленоi з копii. Все так далеко – ти не можеш торкнутися нiчого, i нiщо не може торкнути тебе. А потiм з’явився Боб. Коли я вперше потрапив на рак яечок, у «Лишаймося чоловiками разом», Боб, цей здоровенний бугай, ця велетенська бодня сала, навалився на мене й пустився хлипати. Коли настав час обiйматися, цей бугай посунув просто на мене через усе примiщення, опустивши руки, згорбивши плечi. Його здоровенне пiдборiддя лягло на груди, а очi вже заволокло слiзьми. З’еднавши колiна докупи, невидимими кроками Боб, човгаючи пiдлогою, перетнув пiдвальне примiщення, щоб кинутися на мене. Боб розчавив мене. Його ручиська обхопили мене всього. Великий Боб був качком, розповiв вiн. Зеленим парубком вiн жер дiанабол, а ще той стероiд, що його згодовують скаковим коням, вiстрол. Великий Боб мав зал для тренувань, свiй власний зал. Тричi був одружений. Рекламував усiлякi продукти для качкiв. Чи я часом не бачив його в телевiзорi? То ж, власне, вiн придумав програму практичних порад, як збiльшити собi огруддя. Коли незнайомець починае отак сповiдатися передi мною, мене аж верне. Розумiете, про що я? Боб цього не розумiв. Одне з його «уевос»[2 - Huevos (iсп.) – яйця.], схоже, не опустилося пiсля народження, i вiн знав, що це чинник ризику. Боб розповiв менi про пiсляоперацiйне гормональне лiкування. Чимало культуристiв, якi впорскують собi забагато тестостерону, отримують те, що вони називають «дiйки». Менi довелося спитати Боба, що таке «уевос». Яйця, сказав Боб. Гонади, помiдори, тестикули, мудо. «Уевос» – так у Мексицi, де закуповуються стероiди, називають яйця. Розлучення, розлучення, знову розлучення, мовив Боб i показав менi свое фото з гаманця. Здоровенний, на перший погляд голий, у плавках для позування вiн виступав на якомусь змаганнi. Безглузде життя, сказав Боб. Але коли ти, накачавшись i поголивши все тiло, стоiш на сценi, м’язи твоi випинаються, рiвень пiдшкiрного жиру зменшений приблизно до двох вiдсоткiв, а тiло твое завдяки дiуретинам холодне й тверде на дотик, як бетон, ти слiпнеш вiд сяйва прожекторiв, глухнеш вiд «свисту» звуковоi системи, аж доки суддя не командуе: – Виставте праву ногу, зiгнiть ii, напружте квадрицепс. – Випростайте лiву руку, зiгнiть ii, напружте бiцепс. І це краще, нiж справжне життя. Перестрибуемо до раку, сказав Боб. Вiн збанкрутував. У нього двое дорослих дiтей, якi не вiдповiдають на його дзвiнки. Дiйок можна позбутися: лiкар зробить надрiз пiд грудними м’язами й вiдсмокче зайву рiдину. Це все, що я запам’ятав, тому що потiм Боб стиснув своi обiйми i, похиливши голову, огорнув мене. І я поринув у цiлковите небуття, у темряву й тишу. А коли я нарештi вiдступив вiд його м’яких грудей, на передi Бобовоi сорочки лишився мокрий вiдтиск мого обличчя. Це сталося два роки тому, коли я вперше прийшов до «Лишаймося чоловiками разом». Вiдтодi майже на кожнiй зустрiчi Великий Боб доводив мене до плачу. Бiльше я не ходив до свого лiкаря. І корiнь валерiани не жував. Це свобода. Втратити останню надiю – це свобода. Я не розповiдав нiчого, i люди в групi гадали про найгiрше. І плакали сильнiше. І я плакав сильнiше разом iз ними. Поглянь на зорi – i тебе нема. Повертаючись додому пiсля групи пiдтримки, я жив, я почувався краще, нiж будь-коли. У менi не гнiздилися нi паразити, нi рак, я був маленьким згустком тепла, довкола якого зiбралося все життя нашого свiту. І я спав мiцнiше за немовля. Щовечора я помирав i щовечора народжувався знову. Воскресав. Але не сьогоднi. Так тривало два роки, але сьогоднi, коли ця жiнка дивиться на мене, я не можу плакати. Я не можу врятуватися, бо не можу дiйти краю. Я скусав собi ротову порожнину так, що на доторк язика вона здавалася вкритою ворсинами. Я не спав уже чотири днi. Коли вона дивиться, я вiдчуваю себе брехуном. Вона вдае хворобу. Це вона бреше. Сьогоднi ввечерi ми називали себе: я – Боб, я – Пол, я – Террi, я – Девiд. Я нiколи не кажу свого справжнього iменi. – Тут iз раком, еге ж? – сказала вона. А тодi додала: – Що ж, привiт. Я – Марла Зiнгер. Нiхто не сказав Марлi, з яким саме раком приходять сюди. Тодi ми всi були надто заклопотаними, бавлячи кожен свою внутрiшню дитину. Марла знову затягуеться цигаркою, доки чоловiк плаче в неi на шиi. Я спостерiгаю за нею з-помiж Бобових драглистих цицьок. На думку Марли, я вдаю хворого. Наступноi ночi пiсля того, як побачив ii, я не змiг заснути. Вiдтодi я не сплю. І все ж я був першим, хто почав удавати. Хiба що всi цi люди з усiма iхнiми негараздами, з iхнiм кашлем i пухлинами теж удають. Усi, навiть Боб, цей здоровенний бугай. Ця велетенська бодня сала. Погляньте лиш на його прилизане волосся. Зараз Марла курить i зводить очi пiд лоба. У цю мить моя брехня вiдбиваеться в Марлинiй, i я бачу саму тiльки брехню. Посеред усiеi iхньоi правди. Усi вони чiпляються за життя, наважуючись звiрити свiй найбiльший страх: що смерть уже на порозi, а до рота кожному з них уставлено дуло пiстолета. Марла плаче й зводить очi пiд лоба, мене… мене ж поховано пiд схлипами Великого Боба, i зненацька навiть сама смерть i тi, що вмирають, проходять просто передi мною зi штучними квiтами, немов вiдеозапис якоiсь дрiб’язковоi подii. – Бобе, – кажу я, – ти мене розчавиш. Спершу я шепочу, потiм пiдiймаю голос: – Бобе, – я намагаюся не кричати, але не стримуюсь i волаю: – Бобе, менi треба до сральнi! У вбиральнi над раковиною висить дзеркало. Якщо так триватиме й далi, я зустрiну Марлу Зiнгер у «Понад межами», групi для хворих на паразитарний розлад мозку. Марла буде там. Певна рiч, Марла буде там. Я сяду коло неi – ось що я зроблю. Пiсля знайомства, медитацii, семибрамних палацiв, кулi бiлого цiлющого свiтла, пiсля того як ми вiдкриемо своi чакри, коли настане час обiйматися, я схоплю цю сучку. Притиснувши iй руки до бокiв, я прошепочу iй у саме вухо. Марло, скажу я, ти все вдаеш. Забирайся геть. У моему життi немае бiльше нiчого справжнього, крiм цього, а ти все руйнуеш. Ти велика артистка. Наступного разу, коли я зустрiну ii: Марло, скажу я, я не можу спати, коли ти тут. Менi це потрiбно. Забирайся геть. 3 Ти прокидаешся в мiжнародному аеропорту Ейр-Гарбор. Щоразу, коли лiтак, злiтаючи або сiдаючи, занадто хилився на бiк, я молився, щоб сталась аварiя. На саму думку, що ми всi помремо, напханi, мов тютюн, безпорадним гамузом у фюзеляж-сигару лiтака, безсоння вiдступало перед нарколепсiею[3 - Нарколепсiя – захворювання нервовоi системи, що характеризуеться денними нападами непереборного сну.]. Ось так я зустрiв Тайлера Дьордена. Ти прокидаешся в аеропорту О’Хара. Ти прокидаешся в аеропорту Ла-Гвардiя. Ти прокидаешся в аеропорту iменi Логана. Тайлер пiдпрацьовував на пiвставки кiномеханiком. За своею природою вiн мiг працювати тiльки вночi. Коли якийсь кiномеханiк телефонував i повiдомляв, що захворiв, спiлка викликала Тайлера. Серед нас е люди ночi, е люди дня. Я можу працювати тiльки вдень. Ти прокидаешся в аеропорту iменi Даллеса. Якщо загинеш пiд час вiдрядження, виплачуеться потрiйне страхування. Я благав про рiзкий порив вiтру. Я благав, щоб у турбiну засмоктало якогось пелiкана, щоб десь повiдкручувалися гвинти, щоб лiтаку пообмерзали крила. Пiд час зльоту, коли лiтак розганявся злiтно-посадковою смугою з випущеними закрилками – спинки наших сидiнь пiднято, столики прибрано, всю ручну поклажу помiщено на полицi над нашими головами, – коли лiтак добiгав кiнця смуги, а пасажири сидiли з погашеними цигарками, я благав про аварiю. Ти прокидаешся в аеропорту Лав-Фiлд. Якщо кiнотеатр був надто застарiлим, Тайлер мусив застосовувати перехiд з поста на пост, тобто мiняти кiнопроектори. Для цього в апаратнiй треба мати два проектори, працюе з яких один. Я знаю це, тому що Тайлер знае. Другий проектор тим часом заправляеться наступним рулоном кiноплiвки. Здебiльшого фiльм складаеться з шести-семи невеликих частин, рулонiв, якi треба показувати в певнiй послiдовностi. Новiшi кiнотеатри склеюють докупи всi частини в один п’ятифутовий[4 - 5 футiв ? 1,5 м.] рулон. У такому разi тобi не потрiбнi два проектори. Не треба переходити з поста на пост, перемикатися: заправити перший, увiмкнути, заправити другий, перемкнути, знову заправити перший. Перемкнути. Прокидаешся в аеропорту Сi-Тек. Я роздивляюсь людей на ламiнованих картках iз правилами безпеки. Жiнка, притискаючи до грудей подушку з сидiння лiтака, гойдаеться на хвилях, а ii каштанове волосся розiслалося по водi за нею. Очi ii широко розплющенi, проте жiнка не усмiхнена й не похмура. На iншому малюнку люди, спокiйнi, як священнi корови iндусiв, простягають руки по кисневi маски, що звисають зi стелi. Либонь, аварiйна ситуацiя. О! Тиск у кабiнi падае. О! Прокидаешся, i ти вже в аеропорту Вiллов-Ран. Старий кiнотеатр, новий кiнотеатр. Щоб фiльмокопiю з нового кiнотеатру перевезти до старого, Тайлер мусить розрiзати плiвку знову на шiсть або сiм частин. Цi меншi частини, змотанi в рулони, помiщуються в двi шестикутнi сталевi форми з ручками. Вони такi важезнi, що, пiдiйнявши одну, можна вивихнути собi плече. Тайлер е офiцiантом у готелi в середмiстi, прислуговуе на бенкетах, а ще Тайлер працюе в спiлцi кiномеханiкiв. Я не знаю, як багато працював Тайлер усiма тими ночами, коли я не мiг заснути. У старих кiнотеатрах, якi досi використовують два проектори, кiномеханiк мусить бути напоготовi помiняти iх так, щоб глядачi не помiтили, де скiнчилась одна частина й почалася наступна. Треба пильнувати бiлi цятки у верхньому правому кутi екрана. Вони попереджають. Придивiться до фiльму уважнiше, i побачите двi бiлi цятки наприкiнцi кожноi частини. «Цигарковий опiк» – називають iх кiномеханiки. Перша бiла цятка попереджае, що до кiнця частини лишилося двi хвилини. Треба вмикати другий проектор, щоб вiн набрав потрiбну швидкiсть. Друга цятка з’являеться за п’ять секунд до кiнця. Хвилювання зростае. Ти стоiш мiж двома проекторами, i пiт заливае тобi очi: розжаренi ксеноновi лампи свiтять так яскраво, що можна ослiпнути, коли глянути просто на них. На екранi блимае перша цятка. Звук у кiнотеатрi йде з великого динамiка, розмiщеного за екраном. Апаратна будка звуконепроникна, щоб у кiнозалi не чути було скрекотiння трибкiв, якi перемотують плiвку перед об’ективом зi швидкiстю шiсть футiв за секунду, або, зважаючи на те, що в кожному футi десять кадрiв, шiстдесят кадрiв за секунду, ляскаючи й торохтячи, як кулемет Гатлiнга. Обидва проектори працюють, а ти стоiш мiж ними, тримаючи руки на важелях затулок кожного з них. А геть уже стародавнi проектори мають звуковий сигнал, який попереджае, коли плiвка на подавальнiй шпулi добiгае кiнця. Попереджувальнi цятки лишаються навiть у тих фiльмах, якi вже показують у телевiзорi. Навiть у тих, якi показують у лiтаку. Оскiльки бiльша частина фiльмокопii змотуеться на приймальну шпулю, та обертаеться щоразу повiльнiше, тим часом як подавальна шпуля мае крутитися швидше. Коли плiвки лишаеться обмаль, вона крутиться так швидко, що спрацьовуе звуковий сигнал, який попереджае тебе: ось-ось треба мiняти проектори. Пiтьма апаратноi гаряча через лампи в проекторах. Звучить сигнал. Стань мiж проекторами, вiзьми в руки важiль кожного i стеж за кутом екрана. Спалахуе друга цятка. Полiчи до п’яти. Закрий одну затулку, одночасно вiдкривши iншу. Змiна вiдбулася. Кiно тривае. Глядачi нiчого не помiтили. Коли подавальна шпуля мае звуковий сигнал, кiномеханiк може дозволити собi подрiмати. Узагалi, кiномеханiк може робити багато чого з того, що не повинен. Але сигнал е не на кожному проекторi. Удома часом ти прокидаешся у своему темному лiжку, нажаханий, що заспав в апаратнiй i не перемiнив проектори. Публiка в залi клене тебе. Їi мрiю про блакитний екран зруйновано, i менеджер уже телефонуе до спiлки. Ти прокидаешся в аеропорту Крiссi-Фiлд. Принада подорожей у тому, що, хоч куди б я подався, усюди крихiтне життя. У готелi – крихiтне мило, крихiтний пакетик шампуню, одна малесенька порцiя масла на раз, крихiтний флакончик зубного елiксиру, одноразова зубна щiтка. Залiзь у звичайне сидiння в лiтаку. Ти просто велетень. Бiда в тому, що твоi плечi заширокi. Ноги, немов у Алiси в Краiнi Чудес, зненацька стали такими довжелезними, що впираються в ноги сусiда попереду. Приносять обiд – кордон блю[5 - Кордон блю – панiрований у сухарях шнiцель iз телятини, свинини або курятини, начинений сиром i шинкою.] з курятини, такий собi мiнiатюрний складаний набiр, крутиголовка, щоб мати чим бавити час у лiтаку. Пiлот увiмкнув знак iз проханням пристебнути паски безпеки, i лунае: «Будьте ласкавi, не залишайте ваших мiсць». Ти прокидаешся в аеропорту Мейгз-Фiлд. Часом Тайлер прокидаеться в темрявi, а в головi гуде страшна думка, що вiн прогавив змiну проекторiв, що плiвка порвалась або зсунулась i трибки дiрявлять звукову дорiжку. Якщо кiноплiвку зажовуе, свiтло ламп просвiчуе крiзь звукову дорiжку, i замiсть розмови акторiв тобi по вухах б’е звук, схожий на той, з яким крутяться лопатi гелiкоптера, – вих, вих, вих, – щоразу, як свiтло проходить крiзь дiрки вiд трибкiв. Тайлер вирiзае з фiльмiв найкращi кадри для слайдiв – ще одна рiч, якоi не мали б робити кiномеханiки. У першому широко вiдомому фiльмi з повнiстю голою натурою грала акторка Енджi Дiкiнсон. Доки копiя фiльму з кiнотеатрiв Захiдного узбережжя перебралася до кiнотеатрiв Схiдного, сцена з оголеним тiлом зникла. Один кiномеханiк вирiзав кадр. Інший вирiзав кадр. Кожному хотiлося мати слайд голоi Енджi Дiкiнсон. Коли в кiнотеатрах стали крутити порно, цi хлопаки-кiномеханiки призбирали собi величезнi колекцii. Ти прокидаешся в аеропорту Боiнг-Фiлд. Ти прокидаешся в мiжнародному аеропорту Лос-Анджелеса. Сьогоднi лiтак майже порожнiй, тож можна прибрати пiдлокiтники й простягтись на кiлькох сидiннях. Ти простягаешся, складаючись змiйкою, згинаючи поперек, руки й ноги на трьох чи чотирьох сидiннях. Я переводжу годинник на двi години назад чи на три вперед: Пiвнiчноамериканський тихоокеанський часовий пояс, Гiрський, Центральний, Пiвнiчноамериканський схiдний. Годину втрачаеш, годину виграеш. Це твое життя, i щохвилини воно коротшае. Ти прокидаешся в клiвлендському аеропорту iменi Гопкiнса. Ти прокидаешся в аеропорту Сi-Тек, знову. Ти кiномеханiк, ти стомлений i злий. Але переважно тобi просто нудно, тож, знайшовши заховану якимсь iншим кiномеханiком порнографiчну колекцiю, ти береш звiдти окремий кадр настовбурченого червоного прутня чи роззявленоi вологоi пiхви та вклеюеш до iншого повнометражного фiльму. Ось iсторiя про пригоди кота й собаки, якi, подорожуючи, вiдбилися вiд хазяiв i мусять тепер самi знайти дорогу додому. У третiй частинi фiльмокопii, вiдразу пiсля того як кiт i собака – якi говорять людськими голосами й спiлкуються одне з одним – пiд’iли на якомусь смiтнику, на екранi зблискуе зображення статевого члена в станi ерекцii. Це Тайлер подбав. Тривалiсть одного окремого кадру – одна шiстдесята секунди. Подiлiть секунду на шiстдесят рiвних частин. От саме стiльки й видно на екранi статевий член. Слизький, густо-червоний i страшний, чотири яруси заввишки, вiн здiймаеться над глядацькою залою, що ремигае попкорном, i нiхто його не помiчае. Ти прокидаешся в аеропорту iменi Логана, знову. Подорожувати отак – це суцiльна мука. Я лiтаю на подii, якi мiй начальник не мае бажання вiдвiдувати. Я занотовую. Я зв’яжуся з вами пiзнiше. Хоч куди б я прямував, я буду там, щоб застосувати формулу, таемницi якоi не викажу. Проста арифметика. Задача з пiдручника. Якщо новий автомобiль, вироблений компанiею, де я працюю, виiхав iз Чикаго в захiдному напрямку зi швидкiстю 60 миль[6 - 60 миль/год ? 96 км/год.] за годину, заднiй диференцiал заклинюе, автомобiль розбиваеться, вибухае й згоряе разом з усiма всерединi, то чи слiд компанii вiдкликати цю модель з виробництва? Треба взяти кiлькiсть уже проданих автомобiлiв (А), помножити на ймовiрний вiдсоток аварiй (В), а результат помножити на середню вартiсть позасудового врегулювання позовiв (С). А на В на С дорiвнюе Х. Стiльки нам коштуватиме, якщо ми не вiдкличемо модель з виробництва. Якщо Х бiльший за вартiсть вiдкликання, ми вiдкличемо модель i нiхто бiльше не постраждае. Якщо Х менший за вартiсть вiдкликання, ми вiдкликати модель не будемо. Хоч куди б я летiв, мене там чекатимуть обгорiлi й покорченi рештки автомобiля. Я знаю, в яких шафах захованi всi нашi скелети. Вважайте це запорукою, що мене не звiльнять. Гаеш час у готелi, iси в ресторанi. Хоч куди б я летiв, я заводжу крихiтнi знайомства з людьми, що сидять поруч мене, дорогою з Логану до Крiссi, з Крiссi до Вiллов-Рану. Працюю я координатором кампанii з вiдкликання товарiв, кажу своему одноразовому друговi, що сидить бiля мене, але прагну досягти успiху як посудомий. Ти прокидаешся в аеропорту О’Хара, знову. Пiсля першого разу Тайлер став тулити прутень абикуди. Зазвичай великим планом. Або ж набубнявiлу кров’ю пiхву, чотири яруси заввишки, здоровезну, як Великий каньйон, що з’являлася перед глядачами в ту мить, коли Попелюшка танцювала з принцом. Нiхто не скаржився. Люди iли й пили, як ранiше, але вечiр уже був iнакшим. Їх нудило, вони плакали, самi не знаючи чому. Помiтити Тайлеровi витiвки могла хiба що колiбрi[7 - Дрiбнi види колiбрi роблять до 500 помахiв крилами за секунду. Вони здатнi сприймати й розрiзняти подii, занадто швидкi для бiльших тварин.]. Ти прокидаешся в мiжнародному аеропорту iменi Джона Кеннедi. У мить приземлення у мене всерединi все тане й роздимаеться, коли колесо бухкае на посадкову смугу, але лiтак перехиляеться й зависае, вагаючись, чи вирiвнюватись йому, чи перекидатись. У цю мить нiщо не важить. Поглянь на зорi – i тебе нема. Твоi речi в багажному вiддiленнi не важать нiчого. Анi несвiжий запах з рота. За вiкнами – темрява, а турбiннi двигуни ревуть на зворотних обертах. Пiд iхнiй рев салон лiтака хилиться пiд небезпечним кутом, i тобi вже нiколи бiльше не доведеться заповнювати звiт про витраченi у вiдрядженнi кошти. На витрати, бiльшi за двадцять п’ять доларiв, потрiбна квитанцiя. Тобi бiльше не доведеться турбуватися про зачiску. Бух, i друге колесо вдаряе в асфальтобетон. Звучить стакато розстiбання сотнi застiбок на пасках безпеки, i твiй одноразовий друг, коло якого ти мало не помер, каже: – Сподiваюся, ви встигнете на наступний лiтак. Еге ж, я також сподiваюся. Стiльки тривае твоя мить. А далi життя вiдновлюе свiй плин. І якимось чином, випадково, ми з Тайлером зустрiлися. Це був час вiдпустки. Ти прокидаешся в мiжнародному аеропорту Лос-Анджелеса. Знову. Тайлера я зустрiв на нудистському пляжi. Лiто добiгало кiнця, i я задрiмав. На голе й спiтнiле Тайлерове тiло поналипав пiсок, мокре волосся пасмами спадало йому на обличчя. Тайлер був тут довго перед тим, як ми зустрiлися. Вiн дiставав з води нагнане хвилями колоддя й витягав його на берег. Потiм Тайлер закопував його в мокрий пiсок так, що стовбури заввишки майже з людину ставали пiвколом кiлька дюймiв[8 - 1 дюйм = 2,54 см.] один вiд одного. Коли я прокинувся, чотири колоди вже стояли, а Тайлер волiк п’яту. Вiн викопав яму бiля одного кiнця колоди, потiм пiдiйняв ii за другий кiнець, колода опустилася в яму i стала, трохи похилившись. Ти прокидаешся на пляжi. Крiм нас, на пляжi бiльше нiкого не було. Паличкою Тайлер накреслив на пiску пряму лiнiю за кiлька футiв вiддалiк. Потiм повернувся, випрямив колоду й притоптав землю навколо неi. Це бачив тiльки я. Тайлер озвався до мене: – Не знаеш часом, котра година? Я завжди ношу годинник. – Не знаеш часом, котра година? Я запитав, де саме. – Тут, – вiдказав Тайлер. – Тут i зараз. Була шiстнадцята година шiсть хвилин. За якийсь час Тайлер, схрестивши ноги пiд собою, сiв у тiнi, яку вiдкидали колоди. Тайлер сидiв кiлька хвилин, потiм пiдвiвся, скупався, натягнув футболку та спортивнi штани й намiрився йти. Я мусив запитати. Я мусив знати, що робив Тайлер, доки я спав. Якби я мiг прокинутися в iншому мiсцi, в iнший час, мiг би я прокинутися iншою людиною? Я запитав Тайлера, чи вiн часом не художник. Тайлер стенув плечима й показав менi, що кожна колода була ширшою знизу. Вiн показав менi лiнiю, яку накреслив на пiску, i пояснив, як за ii допомогою вимiряв тiнь вiд кожноi колоди. Інколи ти прокидаешся невiдь-де i доводиться питати, де ти. Тiнь велетенськоi руки – ось що спорудив Тайлер. Лише зараз чотири пальцi були довгими, як у Носферату[9 - Носферату – вампiр, персонаж нiмецького фiльму «Носферату. Симфонiя жаху». Існуе вiдома сцена з тiнню Носферату на стiнi.], а великий палець закоротким. Але Тайлер сказав, що рiвно о пiв на п’яту рука була досконалою. Протягом однiеi хвилини велетенська тiнь долонi була досконалою, i протягом однiеi досконалоi хвилини Тайлер сидiв у тiнi досконалостi, створеноi ним самим. Ти прокидаешся й опиняешся нiде. Хвилини досить, сказав Тайлер, задля неi треба чимало потрудитись, але хвилина досконалостi варта витрачених зусиль. Одна мить – це все, чого взагалi можна очiкувати вiд досконалостi. Ти прокидаешся, i годi з тебе. Його звали Тайлер Дьорден, вiн працював кiномеханiком у профспiлцi, ще працював офiцiантом на бенкетах у готелi в середмiстi, а ще дав менi свiй номер телефону. Ось так ми зустрiлися. 4 Сьогоднi ввечерi на паразитах мозку всi постiйнi вiдвiдувачi. Зустрiчi в групi «Понад межами» завжди збирали чимало люду. Це Пiтер. Це Альдо. Це Марсi. Привiт. Ми називаемося. Знайомтесь, це Марла Зiнгер. Вона сьогоднi вперше прийшла до нас. Привiт, Марло! У «Понад межами» ми починаемо з Обмiну Новинами. У назвi групи немае нiчого про паразитiв мозку. Ти нiколи не почуеш, щоб хтось бодай словом згадав про паразитiв. Щоразу всiм кращае. О, це завдяки новим лiкам! Щоразу всi вже видужують. А втiм, звiдусiль прозирае мара п’ятиденного головного болю. Одна жiнка втирае мимовiльнi сльози. У кожного е бейджик з його iменем. Уже рiк ви бачитеся щовiвторка ввечерi, але коли до тебе пiдходять, щоб потиснути руку, люди опускають очi на твiй бейджик. Хiба ми зустрiчалися ранiше? Нiхто нiколи не скаже слова «паразит», тiльки «збудник». Тут не кажуть «лiкуватися», тiльки «ходити на процедури». Розповiдаючи своi новини, один скаже, що збудник дiстався його спинного мозку i тепер нараз йому вiдiбрало лiву руку. Збудник, розповiсть хтось iнший, висушив йому оболонку мозку i тепер мозок його не тримаеться щiльно всерединi черепа, призводячи до нападiв судом. Останнього разу, коли я був тут, жiнка на iм’я Хлоя виголосила едину добру новину, яку мала. Насилу звiвшись на ноги, спираючись на дерев’янi бильця свого крiсла, Хлоя сказала, що бiльше не почувае страху перед смертю. Сьогоднi ввечерi, пiсля знайомств i Обмiну Новинами, невiдома менi дiвчина, на бейджику якоi було iм’я Гленда, назвалася сестрою Хлоi i сказала, що минулого вiвторка о другiй годинi ночi Хлоя нарештi померла. О, яка б це мала бути втiха. Два роки Хлоя плакала в моiх обiймах, а тепер вона мертва i рештки ii в могилi, в урнi, мавзолеi чи колумбарii. Черговий доказ того, що сьогоднi ти собi щось думаеш, волочишся по цьому свiту, а завтра ти – просто купка гною, харч для хробакiв. Приголомшливе диво смертi! І це була б така втiха, коли б… о, коли б не вона. Марла. О, Марла знову дивиться на мене, саме на мене з-помiж усiх хворих на паразитiв мозку. Брехня. Фальш. Марла – фальшивка. Ти – фальшивка. Усi довкола, хто кривиться, сiпаеться вiд болю або катаеться з хрипом по пiдлозi, тим часом як на штанях у нього розростаеться темна мокра пляма, – усi вони лише добре вдають. Медитацiя нiкуди не заводить мене сьогоднi. За кожною палацовою брамою, зеленою, помаранчевою, – Марла. За синьою брамою теж стоiть Марла. Брехня. У печерi твариною сили виявляеться Марла. Марла, що курить сигарету й зводить очi пiд лоба. Брехня. Чорне волосся й пухкi, як французькi подушки, губи. Фальш. Губи на дотик – як темна шкiра iталiйськоi канапи. Рятунку нема. Хлоя була справжньою. Хлоя виглядала, як скелет Джонi Мiтчелл[10 - Джонi Мiтчелл (нар. 1943) – канадська спiвачка, композиторка, художниця.], коли б його привести на вечiрку, змусити всмiхатись i бути напрочуд милим з усiма. Лишень уявiть собi: Хлоiн скелет завбiльшки з комаху, такий вiдомий усiм шанувальникам канадськоi спiвачки, бiжить завулками й переходами ii нутрощiв о другiй годинi ночi. Пульс перетворюеться на сирену, що звiдкiлясь iзгори завивае: «Приготуватися до смертi за десять, дев’ять, вiсiм секунд. Смерть настане за сiм, шiсть…» Хлоя бiжить уночi плутаниною власних вузьких вен i судин, що вибухають гарячою лiмфою. Нерви, немов колючий дрiт, виступають iз тканини. Гнояки, схожi на гарячi бiлi перлини, набрякають довкола неi. Згори лунае: «Приготуватися до евакуацii кишкiвника[11 - Гра слiв: «evacuate bowels» (англ.) також можна перекласти «випорожнити кишкiвник», «evacuate soul» – «очистити душу».] за десять, дев’ять, вiсiм, сiм…» Приготуватися до евакуацii душi за десять, дев’ять, вiсiм… Хлоя брьохае по колiна в рiдинi, яка витiкла з ii нирок, що вже вiдмовили. Смерть настане за п’ять секунд. Пять, чотири… Чотири. Довкола неi бризками розлiтаються паразитичнi органiзми, разками фарби чiпляючись на ii серце. Чотири, три. Три, два. По черзi пiдтягуючись руками, Хлоя видираеться покоцюрбленою поверхнею власноi горлянки. Смерть настане за три секунди, двi… Крiзь розтулений рот свiтить мiсяць. Приготуватися випустити дух – негайно! Евакуацiя. Негайно! Вiдокремлення душi вiд тiла. Негайно! Смерть настала. Негайно! О, це мала би бути така втiха: пригадувати теплий гамуз Хлоiних кiсток у твоiх обiймах, тим часом як Хлоя вже нежива. Та ба, на мене зирить Марла. Медитуючи, я простягаю руки до моеi внутрiшньоi дитини, щоб обiйняти ii, але моя внутрiшня дитина – Марла зi своею цигаркою в ротi. Кулi бiлого цiлющого свiтла нема. Брехня. Чакр нема. Уявiть собi, як вашi чакри розкриваються, наче квiти, а в серединi кожноi спалахуе сповiльненим вибухом згусток теплого свiтла. Брехня. Моi чакри лишилися закритими. Коли медитацiю закiнчено, усi потягаються, крутять головами й допомагають одне одному звестися на ноги, готуючись до терапевтичного фiзичного контакту. Перед обiймами я роблю три кроки, щоби стати навпроти Марли, яка зводить очi й дивиться просто на мене, я ж роззираюся довкруги, чекаючи на сигнал. Обiймiмо ж, лунае сигнал, когось, хто коло вас. Моi руки змикаються довкола Марли. Сьогоднi оберiть того, хто для вас е особливим. Руки Марли – в однiй цигарка – притиснутi до ii стану. Розкажiть цiй людинi, як ви почуваетесь. У Марли немае раку яечок. Марла не слабуе на сухоти. Вона не помирае. Ну гаразд, якщо вiрити тiй мудрованiй фiлософii укурених мудрагелiв, ми всi помираемо. Але Марла не помирае так, як помирала Хлоя. Лунае сигнал: звiрте вашi думки. То як, Марло, подобаються тобi помiдори? Звiрте вашi найпотаемнiшi думки. Забирайся звiдсiля, Марло! Забирайся геть! Геть! Ну ж бо, плач, якщо тобi треба плакати. Марла пильно дивиться на мене. У неi карi очi. Мочки вух стяглися довкола проколiв, кульчикiв нема. Потрiсканi губи вкритi памороззю вiдмерлоi шкiри. Ну ж бо, плач. – Ти теж не помираеш, – каже Марла. Довкола нас, пiдпираючи одне одного, стоять i хлипають пари. – Викажеш мене, – мовить Марла, – я викажу тебе. Тодi можна подiлитися, пропоную я. Марлi дiстануться захворювання кiсток, паразити мозку й сухоти. Я лишу собi рак яечок, паразитiв кровi та психоорганiчний синдром. – А як щодо раку кишок? – питае Марла. А дiвчинка добре пiдготувалася. Рак кишок можемо роздiлити. Вона ходитиме першоi та третьоi недiлi щомiсяця. – Нi, – каже Марла. Вона не згодна, вона хоче все. Увесь рак, усiх паразитiв. Марла замружуе очi. Вона й не мрiяла, що може почуватися так пречудово. Вона вперше вiдчула себе по-справжньому живою. Їi шкiра стала чистiшою. За все свое життя вона не бачила мертвоi людини. Життя ii було позбавлене сенсу, бо ж вона не мала з чим його порiвняти. А тепер вона знае, що таке смерть. Вона бачить утрати, бiль i страждання тих, хто при смертi. Вона бачить iхнiй плач i дрож, iхнiй жах i покуту. Тепер, коли вона знае, куди ми всi прямуемо, Марла насолоджуеться кожною миттю свого життя. Нi, вона не полишить жодноi групи. – Назад, у тi часи, коли я не вiдчувала життя, я не хочу, – каже Марла. – Ранiше, щоб почуватися добре й радiти хоча б тiльки тому, що дихаю, я працювала в похоронному бюро. То й що з того, коли менi не вдалося знайти роботу за фахом? Повертайся тодi до свого бюро, кажу я. – Похорон не порiвняти з цим, – каже Марла. – Похорон – це просто абстрактний ритуал. А тут ти переживаеш смерть по-справжньому. Пари довкола нас витирають сльози, шморгають носами, плескають одне одного по спинi й розмикають обiйми. Ми не можемо ходити разом, мовлю я до неi. – То й не ходи. Менi це потрiбно. – Ходи на похорони. Усi вже розiйшлися, стають колом i беруться за руки для завершальноi молитви. Я вiдпускаю Марлу. – Як довго ти сюди ходиш? Завершальна молитва. Два роки. Мене беруть за руку. Марлу беруть за руку. Зазвичай, коли починаеться молiння, менi спирае дух. О, благослови нас! Благослови нас у гнiвi нашому й нашому страху! – Два роки? – шепоче Марла, нахиляючи голову. О, спаси i вбережи нас! Усi, хто мiг помiтити, що я ходжу сюди вже два роки, або померли, або видужали й бiльше сюди не поверталися. Поможи нам, поможи нам. – Гаразд, – каже Марла, – гаразд, гаразд, можеш лишити собi рак яечок. Великий Боб, велетенська бодня сала, схилився надi мною й плаче. Дякую. Вкажи нам шлях i даруй нам спокiй. – Нема за що. Ось так я зустрiв Марлу. 5 Хлопчина зi служби безпеки все менi пояснив. Вантажники можуть не звертати уваги на валiзу, в якiй щось цокае. Цей хлопчина називав вантажникiв кидачами. Сучаснi бомби не цокають. Але якщо валiза вiбруе, вантажники – «кидачi» – мають викликати полiцiю. Жити з Тайлером я став саме через те, що бiльшiсть авiакомпанiй мають такi правила щодо валiз, якi вiбрують. Повертаючись iз аеропорту iменi Даллеса, я мав одну валiзу, де складено було все. Коли багато подорожуеш, то зрештою дiзнаешся, якi речi тобi потрiбнi, i щоразу до валiзи пакуеш те саме. Шiсть бiлих сорочок. Двi пари чорних штанiв. Мiнiмум, потрiбний для виживання. Дорожнiй будильник. Бритву на акумуляторах. Зубну щiтку. Шiсть пар спiднього. Шiсть пар чорних шкарпеток. Як розповiв хлопець зi служби безпеки, коли мою валiзу вантажили в аеропорту iменi Даллеса, вона завiбрувала, тож полiцiя зняла ii з рейсу. У тiй валiзi було все. Розчин до контактних лiнз. Червона в блакитнi смужки краватка. Блакитна в червонi смужки краватка. Смужки такi, як на вiйськових краватках, а не на клубних. Ще одна повнiстю червона краватка. Список усiх цих речей висiв у мене вдома на дверях спальнi. Моя квартира була на п’ятнадцятому поверсi висотки-кондомiнiуму[12 - Кондомiнiум – спiльне володiння единим об’ектом, найчастiше будинком.], такоi собi багатошухлядноi шафи для вдiв та молодих спецiалiстiв. Рекламний буклет обiцяв фут бетону мiж мною i ввiмкненим телевiзором або колонками сусiда згори, знизу чи збоку. Фут бетону й систему кондицiонування повiтря, але вiкна вiдчинити не можна було, тож усi тисяча сiмсот герметично закоркованих квадратних футiв тхнули продуктами твого останнього куховарiння або останнього походу до вбиральнi. І ця незручнiсть не компенсувалася пiдлогою з кленового дерева й перемикачами регульованого освiтлення. А, так, ще ж була обробна стiльниця на кухнi й рейковi свiтильники низькоi напруги. І все ж фут бетону – важлива рiч на випадок, коли в слуховому апаратi сусiдки сiдають батарейки й вона мусить дивитися свою телевiкторину на всю гучнiсть. Або ж коли вулканiчний вибух палаючого газу й уламкiв, що колись були меблями у вiтальнi i твоiми особистими речами, виносить твоi панорамнi вiкна й бурхае вогнем униз, лишаючи в кручi будiвлi замiсть твоеi квартири – лише твоеi – випатрану обвуглену бетонну дiру. Таке трапляеться. Знищено було все, навiть сервiз iз видувного зеленого скла ручноi роботи з крихiтними бульбашками й пiщинками – ганджем, який доводив, що посуд справдi виготовлено чесними, щирими й працьовитими тубiльцями, корiнними жителями бозна-яких краiв. Так ось, навiть цей сервiз викинуло вибухом iз квартири. Уявiть лишень, як величезнi фiранки вилiтають з вiкна, а палючий вiтер роздирае iх на клаптi. З висоти п’ятнадцятого поверху весь цей мотлох падае на мiсто вогняним градом, осипаючись на всi машини навкруги. Я тим часом сплю в салонi лiтака, що мчить на захiд зi швидкiстю 0,83 Маха[13 - Число Маха визначаеться вiдношенням швидкостi, характерноi для руху тiла в рiдинi чи газi, до швидкостi звуку на цiй висотi. Процеси, для яких число Маха бiльше за 1, називають надзвуковими.], або ж 455 миль за годину, справжньою повiтряною швидкiстю, а ФБР на порожнiй злiтно-посадковiй смузi аеропорту iменi Даллеса шукае бомбу в моiй валiзi. Дев’ять разiв з десяти, каже хлопець зi служби безпеки, вiбруе електробритва, що й сталося в моему випадку. А ще трапляються вiбратори. Усе це розповiдав менi той хлопчина зi служби безпеки, коли, прибувши до аеропорту й не отримавши багажу, я чекав на таксi, щоби приiхати додому й побачити на тротуарi своi пошматованi фланелевi простирадла. Уяви, каже хлопець зi служби безпеки, як воно – розповiдати людинi, яка прилетiла до аеропорту, що ii багаж затримано на Схiдному узбережжi через вiбратор. Часом трапляеться навiть, що власник валiзи – чоловiк. Авiакомпанii забороняють говорити в таких випадках про належнiсть вiбратора. Присвiйних займенникiв уживати не можна. Просто вiбратор. Нiколи не кажи «ваш вiбратор». Нiколи-нiколи не кажи: «Ваш вiбратор випадково ввiмкнувся». Вiдбулася самоактивацiя вiбратора, що спричинила надзвичайну ситуацiю, через яку ваш багаж довелося затримати. Падав дощ, коли я прокинувся, пiдлiтаючи до аеропорту Степлтон, де мав пересадку. Падав дощ, коли я прокинувся, пiдлiтаючи нарештi додому. Гучномовець попросив нас скористатися, коли наша ласка, можливiстю перевiрити, чи ми не забули нiяких особистих речей. А потiм гучномовець назвав мое iм’я. Чи не буду я такий ласкавий переговорити з представником авiакомпанii, який чекае на мене коло виходу? Я перевiв годинник на три години назад, але все одно було по пiвночi. Коло виходу на мене чекав представник компанii. Хлопець зi служби безпеки теж там був, щоб повiдомити: «Ге-ге, через електробритву багаж, зареестрований на вас, лишився в аеропорту Даллеса». Цей хлопчина назвав вантажникiв багажу «кидачами». Потiм вiн iх назвав «траперями». Могло бути й гiрше, сказав цей хлопчина, принаймнi це не вiбратор. Вiдтак, може, через нашу чоловiчу компанiю i першу ночi на годиннику, а може, через бажання мене пiдбадьорити, вiн повiдав менi, як вони помiж себе називають стюардес – «космiчнi офiцiантки». Або «повiтрянi пiдстилки». Здавалося, нiби хлопець одягнений в однострiй пiлота: бiла сорочка з невеликими еполетами та блакитна краватка. Валiзу мою оглянули, сказав вiн, i завтра вона прибуде. Хлопчина записав мое iм’я, адресу й номер телефону, а тодi спитався, чи знаю я рiзницю мiж презервативом i кабiною пiлотiв. – Два хуi в один презерватив не залiзуть, – сказав вiн. Я заплатив за таксi додому останню десятку. Чимало розпитувала мене й мiсцева полiцiя. Моя електробритва – не бомба – досi була за три часовi пояси вiд мене. Щось, що було справжньою бомбою, i то потужною, розтрощило моi мудрованi кавовi столики «Ньюрунда» у формi лимонно-зеленого iня й помаранчевого яня, якi разом утворювали круг. Тепер вiд них лишилися самi скалки. Тепер мiй комплект м’яких меблiв «Гапаранда» з помаранчевими накривалами дизайну Ерiки Пеккарi перетворився на мотлох. Не один я був невiльником iнстинкту, що змушуе нас облаштовувати своi гнiзда. Я знаю багатьох людей, якi ранiше сидiли у вбиральнi, переглядаючи порнографiю, а тепер сидять i гортають меблевий каталог ІКЕА. У кожного з нас е таке саме крiсло «Йоганнесгов» у такi самi зеленi смужки. Мое, охоплене полум’ям, упало з висоти п’ятнадцятого поверху просто у фонтан. У кожного з нас е такi самi свiтильники «Рiслампа-Гар», зробленi з дроту й екологiчно безпечного небiленого паперу. Моi перетворилися на конфетi. Усе через сидiння у вбиральнi. Набiр ножiв «Ель». Із неiржавкоi сталi. Можна мити в посудомийнiй машинi. Дзигар фiрми «Вiльд» iз поцинкованоi сталi. О, хiба ж мiг я прожити без нього? Стелаж «Клiпськ». О так! Коробки на капелюхи фiрми «Гемлiг». Авжеж. Вулицю попiд моiми вiкнами було встелено блискучими уламками цього всього. Комплект укривал «Моммала». Дизайну Томаса Харiли, в наявностi такi забарвлення: Орхiдея. Фуксiя. Кобальт. Чорне дерево. Чорний бурштин. Яечна шкаралупа або верес. Я витратив усе свое життя, щоб заробити на весь цей непотрiб. Мiй журнальний столик «Кейлiкс» iз лаковим покриттям, що майже не потребуе догляду. Моi три вкладнi столики «Стег». Ось ти купляеш меблi. Переконуеш себе, що, крiм цiеi канапи, тобi в життi бiльше нiчого не треба. Купляеш канапу, i потiм кiлька рокiв ти задоволений: хай що б тобi не вдавалось, але принаймнi за канапу можна бути спокiйним. Потiм купляеш гарний набiр посуду. Потiм iдеальне лiжко. Фiранки. Килим. А потiм ти опиняешся в пастцi свого любого гнiздечка, i речi, якими колись володiв ти, тепер володiють тобою. І так тривае, доки одного разу ти не повертаешся додому з аеропорту. Із тiнi виступить швейцар i повiдомить, що стався нещасний випадок. Полiцiя вже була тут, багато розпитувала. Вони гадають, що це може бути через газ. Можливо, згас запальник у печi або якась конфорка лишилася ввiмкнутою. Стався витiк газу, газ збирався пiд стелею, газ наповнював кiмнати вiд низу аж до верху. Квартира мала тисячу сiмсот квадратних футiв, високi стелi. Газ, либонь, витiкав не один день, доки не заповнив ii всю. А коли заповнив ущерть усi кiмнати, у компресорi знизу холодильника клацнуло. Вибухнуло. Панорамнi вiкна з алюмiнiевими рамами вилiтають геть, канапи, свiтильники, посуд, бiлизна – все займаеться полум’ям. Горять щорiчнi шкiльнi альбоми, свiдоцтва, дипломи, телефон. Наче спалах на Сонцi, з вiкна п’ятнадцятого поверху вихоплюеться вибух. О, тiльки не холодильник! Я назбирав повнi полицi всiляких гатункiв гiрчицi: меленоi на жорнах, традицiйноi англiйськоi, яку подають у пабах. У мене було чотирнадцять рiзноманiтних знежирених заправ до салатiв i сiм сортiв каперсiв. Авжеж, авжеж, маете рацiю – повна хата приправ, а справжньоi iжi катма. Швейцар висякався, i в хустинку опустилося щось iз лунким звуком, немов кетчер[14 - Ігрове амплуа в бейсболi.] зловив у рукавичку потужну подачу. Можна пiднятися на п’ятнадцятий поверх, сказав швейцар, але всередину заходити не вiльно. Полiцiя заборонила. Вони розпитували, чи немае в мене часом колишньоi дiвчини, яка схотiла б таке вчинити, або недоброзичливця, у якого е доступ до динамiту. – Нема чого й ходити нагору, – сказав швейцар. – Окрiм голих стiн, там нiчого не лишилося. Полiцiя не вiдкидае версii зумисного пiдпалу. Газом не тхнуло. Швейцар моргае менi бровою. Цей тип тiльки те й робив, що весь час залицявся до покоiвок i няньок, якi працювали в апартаментах на горiшньому поверсi, а пiсля роботи сидiли у вестибюлi, чекаючи, доки по них приiдуть. Щовечора, протягом усiх трьох рокiв, що я мешкав тут, вiн сидiв i читав журнал iз детективними iсторiями, а я тим часом, навантажений торбами й пакунками, силкуюся вiдчинити вхiднi дверi й зайти досередини. Швейцар мигае бровою й розповiдае, як дехто iде в далеку подорож, а вдома лишае свiчку, довгу-предовгу, що горить у великiй калюжi бензину. Таке вичворяють тi, хто мае фiнансовi труднощi. Хто хоче виборсатися з боргiв. Я спитав, чи можна подзвонити з телефону у вестибюлi. – Чимало молодих людей прагнуть вразити свiт i накуповують забагато речей, – сказав швейцар. Я набрав Тайлера. Телефон задзвонив у домi Тайлера, який вiн винаймав на вулицi Паперовiй. О Тайлере, визволи мене, будь ласка! І телефон дзвонить. Швейцар схиляеться над моiм плечем i каже: – Багато молодих самi не знають, чого насправдi хочуть. О Тайлере, вирятуй мене, будь ласка! І телефон дзвонить. – Молодь… вони гадають, що зможуть проковтнути весь свiт. Визволи мене вiд шведських меблiв. Визволи мене вiд високохудожнiх витворiв мистецтва. І телефон дзвонить, i Тайлер вiдповiдае. – Коли не знаеш, чого хочеш, – каже швейцар, – отримуеш купу того, чого не хочеш. Нехай я нiколи не буду завершеним. Нехай я нiколи не буду задоволеним. Нехай я нiколи не буду досконалим. Визволи мене, Тайлере, вiд досконалостi. Ми домовляемося зустрiтися в барi. Швейцар запитав номер телефону, за яким полiцiя може зв’язатися зi мною. Дощ не припинився. Мiй «аудi» був на стоянцi, ось тiльки вiтрове скло його прошив галогеновий торшер «Дакапо». Ми з Тайлером зустрiлися, випили чимало пива, i Тайлер сказав: гаразд, я можу перебути в нього, якщо зроблю йому одну послугу. Моя валiза прибуде наступного дня, з необхiдним мiнiмумом: шiстьма сорочками, шiстьма парами спiднього. А тодi, коли ми сидiли п’янi в барi, де нiхто нас не бачив i нiхто на нас не зважав, я запитав Тайлера, яку послугу вiн хоче вiд мене. Тайлер сказав: – Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене. 6 На другому слайдi моеi презентацii для «Майкрософту» я вiдчуваю в ротi кров, i менi доводиться ii ковтати. Мiй начальник не знае матерiалу, але вiн не дозволить менi демонструвати презентацiю з синцем пiд оком i спухлою вiд накладених усерединi швiв щокою. Шви розiйшлись, i я намацую iх язиком. Уявiть собi сплутану волосiнь на березi. У моiй уявi малюються чорнi шви на кастрованому псовi, i я далi ковтаю кров. Начальник проводить презентацiю за написаними мною пiдказками, а я керую проектором у темному кутку кiмнати. Моi губи липкi вiд кровi, яку я намагаюся злизати. А коли ввiмкнеться свiтло, я обернуся до консультантiв з «Майкрософту», Еллен, Волтера, Норберта й Лiнди, i скажу: дякую за увагу, – а мiй рот блищатиме кров’ю, що просякатиме крiзь щiлини мiж зубами. Можна проковтнути близько пiнти[15 - 1 американська рiдка пiнта ? 0,47 лiтра.] власноi кровi, перш нiж тебе знудить. Завтра бiйцiвський клуб, i я нiзащо не пропущу його. Перед презентацiею Волтер з «Майкрософту», засмаглий, як картоплянi чiпси на барбекю, усмiхаеться так, наче його щелепа, схожа на кiвш екскаватора, – це знаряддя маркетингу. Волтер простягае менi руку, на якiй зблискуе перстень iз печаткою, i моi пальцi тонуть у його гладенькiй, пухкiй долонi. Вiн каже: – Страшно подумати, що сталося з тим, з ким ви билися. Перше правило бiйцiвського клубу – не говорити про бiйцiвський клуб. Я кажу Волтеровi, що впав. Зробив це сам собi. Перед презентацiею, коли я сиджу навпроти свого начальника й пояснюю йому, коли який iде слайд i коли я показуватиму вiдео, начальник питае мене: – У якi халепи ти вплутуешся кожних вихiдних? Я просто не хочу помирати красунчиком без жодного шраму, кажу я. Вродливе, пещене тiло тепер уже нi до чого. Лишень погляньте на всi цi машини, цiлковито незайманi, так наче щойно з виставковоi зали 1955 року. Я завжди вважав, що то цiлковитий непотрiб. Друге правило бiйцiвського клубу – не говорити про бiйцiвський клуб. Може статися, за обiдом до твого столика пiдiйде офiцiант iз чорними, як у панди, плямами пiд очима. І ти згадуеш, що бачив його в минулi вихiднi на зустрiчi бiйцiвського клубу, коли здоровезний, як гора, складовий вантажник притиснув йому голову колiном до бетону пiдлоги й раз у раз гатив кулаками по офiцiантовому перенiссю з глухим, щiльним звуком, який чути було навiть серед викрикiв натовпу, аж доки офiцiант не спромiгся набрати в легенi повiтря й, вiдпльовуючи кров, прохрипiти «досить». Ти нiчого не кажеш, тому що бiйцiвський клуб починаеться, коли його члени збираються, i закiнчуеться, коли вони розходяться. Поза тим його не iснуе. Ти зустрiчаеш парубiйка, який працюе в копiювальному центрi. Ти бачив його мiсяць тому. Цей парубiйко забував пiдшивати замовлення пробивачем чи класти кольоровi перекладки мiж рiзними стосами копiй, але протягом десяти хвилин вiн був богом, коли вибивав дух iз удвiчi бiльшого консультанта по роботi з клiентами, а потiм повалив його й гамселив, доки той не знепритомнiв i хлопчина мусив припинити. Це трете правило бiйцiвського клубу: коли хтось каже «досить» або непритомнiе – хай навiть тiльки вдае, що непритомнiе, – бiй завершено. Щоразу, коли ти бачиш цього парубiйка, ти не можеш сказати йому, як чудово вiн бився. Битися лише сам на сам. Один бiй на раз. Битися без взуття й голими по пояс. Бiй тривае стiльки, скiльки потрiбно. Це решта правил бiйцiвського клубу. У бiйцiвському клубi ми всi не тi, хто в реальному життi. Навiть якщо ти скажеш парубiйковi з копi-центру, як чудово вiн бився, ти говоритимеш до iншоi людини. У бiйцiвському клубi я – не та людина, яку знае мiй начальник. Пiсля вечора, проведеного в бiйцiвському клубi, у реальному свiтi все здаеться неначе в приглушених тонах. Тебе нiщо не може роздратувати. Твое слово – закон, i, якщо iншi порушують цей закон або ставлять його пiд сумнiв, навiть це не дратуе тебе. У реальному свiтi я – координатор кампанii з вiдкликання товарiв, який, вбраний у сорочку з краваткою, сидить у темному кутку кiмнати, ковтае свою кров i мiняе на екранi заголовки й слайди, тим часом як мiй начальник розповiдае консультантам з «Майкрософту», чому для пiктограми вiн обрав саме цей вiдтiнок, блiдо-волошковий. Перша сутичка бiйцiвського клубу була мiж мною i Тайлером. Ранiше, коли я повертався додому злий, усвiдомлюючи, що мое життя не йде згiдно з моiм власним п’ятилiтнiм планом, я вдовольнявся тим, що прибирав свою кiмнату чи вiдлагоджував машину. Одного дня я помер би без жодного шраму i лишив би пiсля себе дуже гарнi квартиру й машину. Дуже-дуже гарнi, доки iх не вкрие пил або не занедбае наступний власник. Нема нiчого непорушного. Навiть «Мона Лiза» розпадаеться на порох. Вiдтодi як почався бiйцiвський клуб, у мене в ротi хитаеться половина зубiв. Можливо, рiч не в самовдосконаленнi. Тайлер нiколи не бачив свого батька. Можливо, рiч у самознищеннi. Ми з Тайлером далi ходимо до бiйцiвського клубу разом. Зустрiчi тепер вiдбуваються щосуботи ввечерi в пiдвалi бару, пiсля того як бар зачиняеться, i приходить чимраз бiльше люду. Тайлер стае пiд свiтлом единоi лампочки, що висить посерединi темного пiдвалу з бетонними стiнами, i вiн бачить у темрявi мерехтливi вогники вiдбитого в сотнi пар очей свiтла. Спершу Тайлер горлае: – Перше правило бiйцiвського клубу – не говорити про бiйцiвський клуб. – Друге правило бiйцiвського клубу, – горлае Тайлер, – не говорити про бiйцiвський клуб. Зi мною батько був до шести рокiв, та я однаково не пам’ятаю нiчого. Батько приблизно кожнi шiсть рокiв заводить собi нову сiм’ю в новому мiстi. Схоже, вiн гадае, що сiм’я – це щось на кшталт розгалуженоi торговельноi мережi. У бiйцiвському клубi ви побачите поколiння чоловiкiв, вихованих жiнками. Тайлер стоiть пiд свiтлом единоi лампочки в чорнотi пiдвалу, повного чоловiкiв, у час по пiвночi й виголошуе решту правил: битися сам на сам, один бiй на раз, без взуття й голими по пояс, боi тривають стiльки, скiльки потрiбно. – І сьоме правило, – горлае Тайлер, – якщо ти вперше в бiйцiвському клубi, ти мусиш битися. Бiйцiвський клуб не порiвняти з футболом у телевiзорi. Там ти бачиш гурт незнайомих тобi чоловiкiв, якi на iншому кiнцi свiту зчiпляються одне з одним. Супутникова трансляцiя з двохвилинною затримкою, що кожнi десять хвилин перериваеться рекламою пива або заставкою телеканалу. Пiсля того як ти був у бiйцiвському клубi, дивитися американський футбол – це те саме, що дивитися порнографiю, коли можна мати прекрасний секс. Бiйцiвський клуб спонукае тебе вiдвiдувати тренажерний зал, коротко стригти волосся та обтинати нiгтi. У залах, до яких ти ходиш, повно тих, хто хоче виглядати як чоловiк, так наче, чоловiк ти чи нi, визначатиме скульптор або фотограф-рекламiст. Як каже Тайлер, накачаний вигляд мае навiть повiтряна кулька. Мiй батько нiколи не ходив до коледжу, тож було страшенно важливо, щоб туди ходив я. Закiнчивши коледж, я зателефонував йому по мiжмiському i спитався, що далi. Батько не знав. Коли менi виповнилося двадцять п’ять i я влаштувався на роботу, знову мiжмiський, i знову я запитав, що далi. Батько не знав, тож сказав одружуватися. Я хлопець, якому тридцять рокiв, i я не певен, що iнша жiнка – це вiдповiдь на всi моi запитання. У бiйцiвському клубi йдеться не про слова. Декотрi мусять битися щотижня. Цього тижня Тайлер пустив до пiдвалу тiльки перших п’ятдесятьох. Рештi – зась. Минулого тижня я обрав собi супротивника, i ми стали до бою. Либонь, у хлопця був тяжкий тиждень. Вiн заламав менi руки за спину подвiйним нельсоном i товк головою об бетонну пiдлогу, аж доки зуб не прохромив наскрiзь менi щоку, око спухло так, що вже й не розтулялось, а обличчя було заюшене кров’ю. Я сказав «досить», а коли пiдвiвся й глянув униз, побачив на пiдлозi кривавий вiдтиск половини свого обличчя. Тайлер стояв поруч, i ми разом дивилися на слiд мого рота у формi великоi О, забризканий довкола кров’ю, i на вузесенький прорiз мого ока, що позирало на нас iз пiдлоги. Тайлер каже: – Круто! Я тисну своему супротивниковi руку. Славний бiй, кажу. А той у вiдповiдь: – Повторимо за тиждень? Попри набряки на обличчi я силкуюсь усмiхнутися. Поглянь на мене, кажу я. За мiсяць, не ранiше. Нiде життя не е таким справжнiм, як у бiйцiвському клубi. Коли пiд свiтлом единоi лампочки лишаетесь тiльки ти i той, другий, оточенi зусiбiч юрбою, що дивиться на вас. У бiйцiвському клубi не йдеться про те, хто виграе чи програе. У бiйцiвському клубi не йдеться про слова. Ось до клубу вперше приходить хлопчина, i ти бачиш, що його дупа – м’якушка бiлого хлiба. Коли цього самого хлопця ти зустрiчаеш за пiвроку, вiн – наче витесаний з дуба. Тепер цей хлопчина не вагатиметься, коли йому доведеться вирiшувати своi проблеми самому. Як i в тренажерному залi, у бiйцiвському клубi чути кректання й галас, але тут не йдеться про те, щоб мати гарний вигляд. Тут iстерично репетують бозна-якими мовами, наче в церквi, а коли прокидаешся в недiлю вдень, то почуваешся спасенним. Пiсля мого останнього бою хлопець, iз яким я бився, витирав шваброю кров з пiдлоги, а я тим часом телефонував до страховоi компанii, щоби попередньо погодити мiй вiзит до пункту травматологii. Тайлер каже в лiкарнi, що я впав. Часом Тайлер говорить замiсть мене. Я зробив це сам собi. Надворi сходило сонце. Ти не говориш про бiйцiвський клуб, тому що бiйцiвський клуб не iснуе, окрiм як протягом п’яти годин вiд другоi ночi до сьомоi ранку в недiлю. Коли ми, Тайлер i я, вигадали бiйцiвський клуб, жоден iз нас доти не бився. А якщо ти нiколи не бився, тобi цiкаво. Тобi цiкаво, чи дуже болить, коли тебе б’ють, цiкаво, що ти здатний зробити iншому. Я був першим, кого Тайлер наважився спитати. Ми обидва були п’янi, в барi нiхто на нас не зважав, тож Тайлер сказав: – Я хочу, щоб ти зробив менi одну послугу. Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене. Я вiдмовлявся, але Тайлер пояснив менi все. Про те, що вiн не хоче помирати без жодного шраму, про те, що йому набридло лише дивитись, як б’ються професiонали, i вiн хоче бiльше дiзнатися про себе. Вiн розповiв менi про самознищення. На той час мое життя здавалося менi цiлковито довершеним, а iнодi, можливо, потрiбно зруйнувати все, щоб зробитися кращим. Я роззирнувся довкола i сказав: гаразд. Гаразд, кажу я, але надворi, на стоянцi. Тож ми вийшли з бару, i я спитав Тайлера, куди його вдарити, в обличчя чи в живiт. Тайлер сказав: – Бий зненацька. Я сказав, що нiколи нiкого не бив. Тайлер сказав: – То знавiснiй, друзяко. Я сказав, заплющ очi. Тайлер сказав: – Нi. Я глибоко вдихнув i навiдлiг зацiдив кулаком Тайлеровi в щелепу, як справжнiй ковбой у фiльмi. Так кожен новачок у бiйцiвському клубi робить. Кулак мiй ковзнув Тайлеровi по шиi. Чорт, сказав я, це не рахуеться. Ану ще раз спробую. Тайлер сказав: – Ще й як рахуеться, – i, наче боксерська рукавичка на пружинi, як у мультиках, якi показують у суботу вранцi, бах! – ударив мене просто в груди. Я впав на чиюсь машину. Ми стояли обидва мовчки: Тайлер, потираючи шию, я, притискаючи руку до грудей, – i обидва усвiдомлювали, що ми досягли чогось, де нiколи не бували, i, подiбно до кота з мишею у мультфiльмах, живi й хочемо дiзнатись, як далеко можемо зайти й лишитися живими. Тайлер сказав: – Круто. Удар мене ще, сказав я. Тайлер сказав: – Нi, бий ти. Тож я вдарив, по-дiвчачому широко розмахнувшись, i поцiлив Тайлеровi пiд вухо. Тайлер вiдштовхнув мене i вгатив ногою в живiт. Далi вже йшлося не про слова. Але бар уже зачинився, люди виходили з нього, ставали довкола нас на паркiнгу й горланили. Хай там що зрозумiв Тайлер, а я нарештi усвiдомив, що здатний дати раду всiм негараздам у цьому свiтi: хiмчистцi, яка повертае менi речi з повiдриваними гудзиками; банковi, який стверджуе, що я перевищив кредит на сотнi й сотнi доларiв; своiй роботi й начальнику, котрий залазить до мене в комп’ютер i бавиться собi з виконавчими командами DOS. І Марлi Зiнгер, яка вкрала в мене групи пiдтримки. Коли бiйку було завершено, жодну з проблем вирiшено не було, але й жодна проблема не важила. Ця наша перша бiйка сталася в недiлю ввечерi. Тайлер не голився вiд п’ятницi, тож я подер собi до кровi кiсточки пальцiв об його вiдрослу за вихiднi щетину. Лежачи горiлиць на паркiнгу, ми дивились на едину зорю, що прозирала крiзь свiтло вуличних лiхтарiв, i я спитав Тайлера, з чим вiн бився. Тайлер сказав, що зi своiм батьком. Можливо, нам не потрiбен батько, щоб довершити себе. У бiйцiвському клубi особа твого супротивника не мае ваги. Ти б’ешся, щоб битися. Не можна говорити про бiйцiвський клуб, проте ми говорили, i протягом кiлькох наступних тижнiв, пiсля того як зачинявся бар, на стоянцi збиралися хлопцi. А коли похолоднiшало, iнший бар пустив нас до свого пiдвалу, де ми й збираемося тепер. Коли збираеться бiйцiвський клуб, Тайлер виголошуе правила, якi ми з ним узгодили. – Бiльшiсть iз вас, – горлае Тарлер у конусi свiтла посерединi пiдвалу, повного людей, – бiльшiсть iз вас тут тому, що хтось порушив правило. Хтось розповiв вам про бiйцiвський клуб. Тайлер каже: – Що ж, вам краще припинити патякати, або шукайте собi якийсь iнший бiйцiвський клуб. Бо наступного тижня, коли ви прийдете сюди, ви будете записуватись. І тiльки першi п’ятдесят, якi запишуться, потраплять до клубу. Якщо ви потрапляете сюди, ви вiдразу ж стаете до бою. Якщо ви хочете битись. Якщо не хочете, е багато таких, якi хочуть. Тож, можливо, вам краще просто залишитися вдома. – Якщо ти вперше в бiйцiвському клубi, – горлае Тайлер, – ти мусиш битися. Бiльшiсть приходять до бiйцiвського клубу, тому що бояться стати до бою з чимось у своему життi. Пiсля кiлькох бiйок вони бояться куди менше. Багато людей, якi згодом стали найкращими друзями, зустрiлися вперше в бiйцiвському клубi. Я ходжу на зустрiчi, конференцii i бачу обличчя бухгалтерiв, адвокатiв, менеджерiв нижчоi ланки зi звернутими набiк носами, що, немов баклажани, прозирають з-пiд накладених пов’язок, або з двома-трьома швами попiд очима, або з шинованими щелепами. Це спокiйнi молодики, що слухають i чекають, доки настане час вирiшувати. Ми вiтаемось один з одним кивком голови. Потiм начальник питае, звiдки в мене так багато знайомих серед цих людей. Начальник каже, що в бiзнесi лишаеться дедалi менше джентльменiв i дедалi бiльше пройдисвiтiв. Презентацiя тривае. Волтер з «Майкрософту» перехоплюе мiй погляд. Це молодий парубок iз рiвними зубами й чистою шкiрою, iз роботою – мрiею всiх випускникiв. Ти знаеш, що через свою молодiсть вiн не мiг брати участi нi в якiй вiйнi. Батьки його розлучились, а як нi, то однаково батька вдома вiн не бачив. І ось вiн дивиться на мое обличчя, половина якого чисто виголена, а друга половина – зловiсний синець, що ховаеться в темрявi. На моiх губах блищить кров. І, можливо, Волтер думае про вегетарiанську гулянку, на якiй вiн був у минулi вихiднi i яка не завдала шкоди жоднiй тваринцi, або про озоновий шар Землi, або про нагальну потребу припинити жорстоке випробовування продукцii на тваринах, але це навряд. 7 Одного ранку я знаходжу використаний презерватив, що дохлою медузою плавае в унiтазi. Ось так Тайлер зустрiв Марлу. Я встаю вiдлити, i просто серед такого собi наскельного живопису iржею в унiтазi бачу оце. Цiкаво, про що думають сперматозоiди? «Що це?» «Що це таке, склепiння пiхви?» Що тут узагалi вiдбуваеться? Цiлiсiньку нiч менi снилося, що я граю Марлу Зiнгер. Марлу Зiнгер, що курить цигарку. Марлу Зiнгер, що зводить очi пiд лоба. Я прокидаюся сам у своему лiжку, а дверi до Тайлеровоi кiмнати зачиненi. Дверi до Тайлеровоi кiмнати нiколи не бувають зачиненi. Усю нiч iшов дощ. Дощечки гонтовоi покрiвлi пожолобились, покорчились i повiдставали, вода протiкае на горище, збираеться над тинькованою стелею i прокапуе крiзь дрiбнi щiлини. Коли дощить, нам доводиться викручувати запобiжники. Свiтло нiхто не вмикае. У будинку, що його винаймае Тайлер, – три поверхи та пiдвал. Ми запалюемо свiчки й ходимо з ними. Будинок мае комори, засклену спальну веранду й вiтражнi вiкна на сходових майданчиках. У вiтальнi коло еркерних вiкон стоять фотелi. Рiзьблений плiнтус-багет вiсiмнадцять дюймiв заввишки вкрито лаком. Дощ просякае всюди. Усе дерево в будинку набрякае i зсихаеться, а цвяхи, якими прибите все дерев’яне: пiдлога, плiнтус, вiконна лиштва, – цвяхи витягуються й iржавiють. Звiдусiль стирчать iржавi цвяхи, на якi запросто наступити чи обдерти об них лiкоть, а на сiм спалень лиш одна вбиральня, у якiй я й знаходжу використаний презерватив. Будинок чекае чогось: чи то змiни плану забудови, чи то пiдтвердження заповiту – а вiдтак його буде знесено. Я спитав Тайлера, як довго вiн тут мешкае. Тайлер вiдказав: мiсяця пiвтора. Власник, який жив тут за царя Гороха, назбирав цiлi стоси журналiв «National Geographic» i «Reader’s Digest». Величезнi хисткi стоси журналiв, що ставали вищими пiсля кожного дощу. Тайлер каже, останнiй винаймач видирав глянцевi сторiнки, щоб складати з них пакетики на кокаiн. Замка у вхiдних дверях нема, вiдтодi як полiцiя чи, може, хто iнший висадив iх ногою. Стiни iдальнi обклеенi дев’ятьма шарами здутих шпалер: квiточки пiд смужечками, смужечки пiд квiточками, квiточки пiд пташечками, пташечки пiд натуральними волокнистими шпалерами. Сусiдiв у нас небагато: закрита ремонтно-механiчна майстерня, а навпроти – речовий склад завдовжки в цiлий квартал. Усерединi будинку також е шафа на одяг iз семифутовими валками, на якi можна намотувати дамастовi скатертини, щоб тi не пожмакалися. Ще е шафа на хутряну одiж, з охолодженням i оббита кедровою деревиною. Кахлi у ваннiй кiмнатi розписанi малесенькими квiточками – не кожна весiльна порцеляна може похизуватися таким гарним вiзерунком. А в туалетi плавае використаний презерватив. Я живу з Тайлером уже близько мiсяця. Тайлер виходить снiдати зi слiдами поцiлункiв – засмоктами на шиi та грудях, а я проглядаю старий номер «Reader’s Digest». Цей будинок – просто чудове мiсце для торгiвцiв наркотиками. Сусiдiв нема. На Паперовiй вулицi взагалi бiльше нiчого нема, крiм складiв i паперовоi фабрики. Із труб папiрнi смердить пердiнням, а вiд помаранчевих пiрамiд тирси довкола неi тхне, як вiд клiтки з хом’ячками. Ідеальне мiсце для торгiвлi наркотиками, бо вдень Паперовою вулицею проiжджае сила-силенна вантажiвок, а от уночi, окрiм мене з Тайлером, на пiвмилi довкола нiкого нема. У пiдвалi я знайшов не один стос «Reader’s Digest», i тепер у кожнiй кiмнатi громадиться купка цих журналiв. «Життя в цих Сполучених Штатах». «Смiх – найлiпшi лiки». Стоси журналiв – чи не единi нашi меблi. У найстарiших номерах е кiлька статей, де людськi органи говорять про себе вiд першоi особи: – Я – Матка Джейн. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22623013&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 La petite mort (фр.) – маленька смерть, оргазм. (Тут i далi прим. пер.) 2 Huevos (iсп.) – яйця. 3 Нарколепсiя – захворювання нервовоi системи, що характеризуеться денними нападами непереборного сну. 4 5 футiв ? 1,5 м. 5 Кордон блю – панiрований у сухарях шнiцель iз телятини, свинини або курятини, начинений сиром i шинкою. 6 60 миль/год ? 96 км/год. 7 Дрiбнi види колiбрi роблять до 500 помахiв крилами за секунду. Вони здатнi сприймати й розрiзняти подii, занадто швидкi для бiльших тварин. 8 1 дюйм = 2,54 см. 9 Носферату – вампiр, персонаж нiмецького фiльму «Носферату. Симфонiя жаху». Існуе вiдома сцена з тiнню Носферату на стiнi. 10 Джонi Мiтчелл (нар. 1943) – канадська спiвачка, композиторка, художниця. 11 Гра слiв: «evacuate bowels» (англ.) також можна перекласти «випорожнити кишкiвник», «evacuate soul» – «очистити душу». 12 Кондомiнiум – спiльне володiння единим об’ектом, найчастiше будинком. 13 Число Маха визначаеться вiдношенням швидкостi, характерноi для руху тiла в рiдинi чи газi, до швидкостi звуку на цiй висотi. Процеси, для яких число Маха бiльше за 1, називають надзвуковими. 14 Ігрове амплуа в бейсболi. 15 1 американська рiдка пiнта ? 0,47 лiтра.